author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Бердт Валентин | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=468 | Мій друг Юрко Циркуль (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26911 | Валентин Бердт | Мій друг Юрко Циркуль (уривок) | Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва ВСЛ.
Яні Бердт та її друзям з Харківського ліцею
мистецтв №133 з вдячністю за допомогу
в написанні цієї книги
1. Блютуз вигадали на мою погибель
Нещастя підкралось до нас із Юрком останнього серпневого дня. Ми сиділи на лавочці біля мого будинку й сумували, що так швидко й непомітно спливло літо.
— Учора батько подарував до першого вересня, — до нас підійшов Андрій Куц і дістав з кишені новеньку модель "Нокії" з таким виразом обличчя, немов завинив у чомусь. — Нічого особливого, але, прикиньте, із блютузом.
І хвацько продемонстрував особливості новинки. Ми тільки роти пороззявляли.
— Цікаво, чи ще хтось із нашого класу прийде на перший дзвоник із блютузом? — наче сам до себе, промовив Циркуль.
— Ну, може, з "А" класу хтось і припреться, — припустив я.
— Та й не один. Ось побачите, — сердито буркнув Циркуль.
Мабуть, так воно й буде. У нашій школі три сьомих класи. Циркуль якось звернув увагу, що всіх нас, ще з першого, завбачливо посортували. Як це вчителям удалося — таємниця, але в 7-А й відмінників більше, і клас щоліта ремонтують краще за наш, і до школи багатьох батьки підвозять на авто. У 7-Б такі собі середнячки, ну а в нашому 7-В — справжній набрід.
— Ага, може, там хтось і буде, однак у нашому класі ти, Андрію, уже перший! Слово даю, — заспокоюю я приятеля, а в самого чомусь починає псуватися настрій, наче темна хмара насувається.
— Та мені байдуже. Кого зараз цим здивуєш? От якби раніше, хоч півроку тому. Ото б дива були, — пробурмотів Андрій і примостився на лавці. — Ходімо краще покуримо. Я в батька поцупив, — показав три ментолові "Marlboro".
Не знаю, як Циркуль, а я смоктав сигарету неохоче: дим був їдким, так і дер у горлі. З думки не йшов блютуз: заздрю я Куцові, чи що?! Мабуть таки заздрю, бо про такі подарунки нам із Циркулем не варто навіть мріяти. Узагалі, я давно вже не мрію. Може, дорослішаю?
Усе літо ми із Циркулем працювали пакувальниками якихось залізяк на одній фірмі: з восьмої ранку до вісімнадцятої вечора з перервою на сорок п'ять хвилин. Заробіток залежав від того, скільки запчастин запакуєш. У дорослих це виходило майстерно, вони наче грались, а ми аж кректали. Дещо заробили та батьки обіцяли підкинути якусь копійку — на комп вистачить. Бідолашний Циркуль усе переживав, що вдома замість комп'ютера примусять купити шкільну форму. У нього тато має твердий характер. Циркуль його називає — Залізний Фелікс. Чому Фелікс? Усе ніколи запитати.
Проте, мої купили б усе, чого я забажав, аби тільки були гроші. Але їх мало, ми ніколи не вилазимо з боргів, і ледь зводимо кінці з кінцями.Дивіться також
Валентин Бердт — Все починається в 13 (уривок)
Біографія Валентина Бердта
В Андрієвого батька в центрі міста маленький секонд-хенд. Отож хлопець завжди охайно вбраний. Хоч одяг на ньому й не новий, але стильний. Він подобається майже всім дівчатам нашого класу. Куци не дуже заможні: паркан похилився, оселя з пошарпаними стінами. Ми всі з Москалівки — занедбаного, напівпорожнього району Харкова, де люди мешкають переважно в старих, точнісінько як у селі, хатинах: збудованих ще за царя Панька. А заможніші вимуровують справжні палаци, що ледь хмари не підпирають.
Ні за сигаретою, ні після, балачка в нас не клеїлась. Вечоріло. Ми ще трохи потинялися порожньою вулицею, подражнили собак, зазирнули до зали граль — них автоматів — от і всі наші розваги. Вирішили розходитись, бо ще й рюкзаки до школи не поскладали.
Нам із Циркулем трішки по дорозі. На розі вулиці, де ми мали попрощатися, він задер голову догори й завмер. Я теж звів свій погляд, але нічого, окрім старої високої груші не побачив.
Їй, як кажуть діди з нашої вулиці, десь за сто років. Ласувати її плодами приходили з усіх поблизьких вулиць, доки не пообламували нижні гілки, а як не могли дістати, то задовольнялися тим, що впаде додолу. Стоїть вона біля вузенької смужки тротуару, якраз на межі двох дворів, у одному з яких однаково люті пес і дід Дмитро, а в іншому — Артур Августович, колишній директор школи. У серпні, коли достигають груші, тут постійно товчуться діти, а буває, й дорослі. Іноді зчиняють такий галас та лемент, що в діда Дмитра уривається терпець і, схопивши ціпок, наче шаблю, він вихором вилітає на вулицю. Спочатку його боялись, а потім звикли. Тоді старий завів собаку: справжній вовкодав! Артур Августович соромив діда, мовляв, це не педагогічно, й ставав на захист дітлахів. Одного разу вони так зчепилися, ледь не побились. І тоді розлючений дід Дмитро пообіцяв якось уночі (щоб ніхто не чув і не бачив) спиляти грушу. Відтоді вона опинилась під пильним цілодобовим наглядом обох дворів: старий ганяв галасливі компанії, що намагалися збити камінням чи порожньою пляшкою груші, а колишній директор пильнував кожний крок діда Дмитра, щоб той часом не вкоротив їй віку. Ось така в нас груша!
— Ти чого? — штовхнув я Циркуля під бік.
— Груші бачиш?
— Ну то й що? А ти наче вперше їх уздрів?!
— Знаєш, які вони кльові? — по-змовницькому зиркнув Юрко.
— У мене на них оскома, а раніше було за вуха не відтягнеш. Один лише мінус мають: коли падають, то піском набиваються.
— Наше з тобою щастя, Вадько, що вони високо, а були б низько, то вже б самісінькі листочки шелестіли, — підморгнув Циркуль.
— Чи ти зголоднів? Як на мене, то хоч би її й спиляли — байдуже.
Нарешті Юрко відірвав свій погляд від неба й по тому, як у нього в очах застрибали бісики, я здогадався: він уже щось надумав.
— Б'ємось об заклад! За тиждень у нас будуть точнісінько такі телефони, як в Андрія! — вигукнув Юрко.
— Якщо будуть, то чого ж закладатися? — не второпав я.
— Ми, Вадиме, на цих грушах озолотимося. Знаєш, скільки за такі дають на базарі? — Циркуль аж пританцьовував.
— Гривень зо дві, — оцінив я, примруживши око.
— Сам ти дві гривні! А п'ять за кіло, не хочеш? Вони он які здорові, як два чоловічі кулаки, а всередині — самий цукор. І за це дві гривні?! — Юрко розчарувався в моїх комерційних здібностях.
— Та хто ж тобі дасть за понівечені, з піском та брудом? — я аж пирхнув.
— Дадуть. У пику, якщо будеш за такі гниляки стільки грошей правити. А щоб дістати стільки, скільки ми хочемо, їх треба зірвати на самому вершечку й обережно донести до базару.
— Колись я бачив, як дід Дмитро зривав груші спеціальним пристроєм на довгій жердині.
Якщо ти досі не втямив, що я задумав, то слухай, — Циркуль перейшов на шепіт, наче нас міг хтось почути. — Вбираємо старі джинси, футболки, які не шкода, бо може десь зачепишся, розірвеш, на ноги — кеди, на плечі — рюкзаки, й усі груші наші. Поліземо, як засутеніє, бо завидна люди не дадуть. Той же Артур Августович перелякається на смерть, щоб часом ми не впали з такої височини.
— Слухай, а це ідея! Молодець, Циркуле. Але чи видряпаємось ми на неї, — засумнівався я. — Тільки поглянь, який стовбур! Удвох не обіймеш.
— То тільки знизу, — заспокоїв Юрко. Ти що, із грушею обійматися будеш? Я по голій стіні до неба видряпаюсь. І ти не прибідняйся. Чого злякався?
— Так, між іншим. Злазити з повним рюкзаком буде важкувато.
— Знаєш, Вадику, давай спочатку спробуємо, бо твої сумніви будь-яке гарне діло занапастять.
— Операцію розпочинаємо сьогодні? — на знак згоди запитав Циркуля.
— Для нас кожен день — це мінімум п'ятдесят гривень.
— Чекай, а коли ми їх продаватимемо, якщо зранку до школи?
— Хто рано встає, тому й Бог дає. Вмить оптом спродамо на базарі. П'ять хвилин — і гроші в кишені. А як ти думав? Бізнес є бізнес.
2. "Голий лізе на акацію"
Я поспіхом позапихав усе необхідне до рюкзака й збрехав батькам, що треба збігати до Юрка, мовляв, він прохав допомогти розібратись із комп'ютером. Циркуль нетерпляче походжав попід грушею й час від часу зиркав на її вершечок. Примірявся. Сутеніло. На вулиці — ані душі.
— Давай, — скомандував Юрко. — А то зараз принесе когось лиха година.
— Вадько, лізь ти перший, а я слідком, — нетерпеливився Циркуль.
— А чого я?
— Бо досвід у тебе менший. Раптом рука чи нога сприсне — я знизу підтримаю.
Як та жаба, я розчепірився на стовбурі й почав дригати ногами й ляпати по ньому долонями так, що загавкав собака у дворі діда Дмитра.
— Чого ти вистрибуєш, наче хто шилом у задницю ширяє! — засичав Циркуль. — Спокійно, не сіпайся, як
паралітик. Спочатку притисни ноги, потім чіпляйся пальцями там, де більші виступи кори, підтягнись, відштовхнись й уперед. Давай підсоблю.
Юрко підсадив мене, і я поповз, місцями пробуксовуючи й засипаючи йому очі пилюкою та обідраною корою. Декілька разів ледь не загримів додолу. Циркуль був правий, пустивши мене наперед, бо верхолаз із мене справді виявився кепський. І коли ми дісталися зацілілих розлогих гілок, від перенапруження мої руки й ноги так тремтіли, що я не міг зірвати грушу під самим носом. Вирішив відсапатись. А Циркуль одразу ж заходився хазяйнувати так, наче він це робив тричі на день.
Як постріл, тріснула суха гілка. То Юрко навмисне вирішив її зламати. Задзявулив пес: спочатку неохоче, ліниво, а потім так розійшовся, що аж захлинався, бідолашний! На подвір'ї діда Дмитра засвітилося.
— Кого тут мордує?! Черви б вас поїли разом із грушами! — ще з веранди почулась його лайка.
— Тихо. Не ворушись, — прошепотів Юрко.
Сусіда вийшов на подвір'я, а пес просто скаженів, хоча старий на нього й гримав. Почовгав на вулицю, постояв біля груші й пошкандибав до хати.
Не встиг перевести дух, як трапилось ще одне нещастя. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Циркуль без штанів стояв на гілках, що рогаткою розходились від стовбура, притулився спиною до дерева й повільно сідав навпочіпки.
— Нічого собі! Де твої штани? — я мало не занімів з подиву.
— Сповзли, бо гумка тріснула. Зараза така, — Юрко був не в собі.
— Як ти тепер?
— Щось придумаю, а ні — то взагалі скину к бісу. Ще легше буде.
— Може, зліземо? Грець із ними, цими грушами, — мені стало страшно, бо він міг не втриматись і гепнутись додолу та ще й без штанів.
— Сиди вже мовчки, — невдоволено буркнув Циркуль, вовтузячись далі.
Я відвернувся й почав зривати груші. Мене вже не так тіпало, як ще хвилину тому. Та одна таки вислизнула з моїх пальців і гупнула просто на собачу халабуду. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Homo novus | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4962 | Василь Бережний | Homo novus | 1
Сідаючи за кермо електромобіля, Філ мугикав якусь пісеньку і взагалі почувався, висловлюючись технічно, в оптимальному режимі. Сміливий, нечуваний експеримент завершився навдивовижу щасливо, науковий світ буде вражений, приголомшений, а його ж, окрім цих лаврів, чекає ще й особисте щастя... Отак трагедія може обернутися... На що вона може обернутись, Філ не уточнював. Фактом є те, що Аркадія жива й здорова і незабаром вони одружаться!
Сонце заливало світлом усе довкола — і парки обабіч дороги, і вікна, що зблискували йому навстірч, навіть сірий Печерський міст у сонячному сяйві здавався ажурним і легким. Лишається обігнути оці зелені Дніпровські гори — і він буде в Корчуватому... Аркадія, люба моя Аркадія... Мати ж і не здогадується, що ти жива-живісінька, здоровша, ніж перед тим...
"А що я їй скажу? — раптом подумав Філ, уявивши змучену горем, усю в чорному траурі матір. Лише цієї миті відчув складність, неймовірність становища.— Справді... Що сказати — це ясно, як оцей день, а от як сказати! Людина сама поховала доньку, своїми очима бачила її в труні, ридала, припадаючи до її грудей... І оцій людині прийти і сказати: а ваша Аркадія, знаєте, жива-здорова..."
Філ усміхнувся: психічного удару це їй не завдасть, просто подумає, що в нього не всі дома. Прикро. Такий варіант його теж не влаштовує.
У вічі сяйнуло золото Видубецького монастиря, оточене зеленою хмарою Ботанічного саду. Зупинив машину на обочині, вийшов на моріжок і задивився на затоку, густо заставлену різнобарвними човнами. Звідси вони вигулькують на блакитний шовк Дніпрового плеса, от і зараз електродвигуни дзижчать, ніби джмелі. Онде і його золотистий красень...
І вже уявилось, як вони з Аркадією... Стривай, а чому б не зробити їй несподіванку?
Зійшов до причалу, роздобув голубої фарби і незабаром з правого боку на носі й з лівого на кормі красувалася назва: "АРКАДІЯ". Зрадіє? Усміхнеться? Може, показати їй зразу?
Рука потяглася до відеофону, що висів на шиї, як фотоапарат, але Філ передумав: нехай таки буде сюрприз.
"Все де добре,— подумав, мружачи очі від зблисків хисткої води,— але ж я просто зволікаю час... А з матір'ю треба ж обов'язково порозмовляти, підготувати до зустрічі з донькою... І взагалі... Навіщо мудрувати? Вона людина освічена, про гени і хромосоми, безперечно, знає, принаймні чула щось чи, може, читала... От і розповім їй без усякої дипломатії, як був поставлений і здійснений експеримент по вирощуванню... Ні, "вирощування" не підходить, не те. Ідеться ж про людину... Але ж справді... Аркадія виросла точнісінько така, як була у першому житті, а може, ще краща — пальці довші, музикальні... Вона любила музику, а надто, коли бувало хмарно на душі... Веселою ставала на лижі. Як вона гасала білими сніговими просторами! Кожної зими — в Карпати. Смілива, безоглядна, рвійна... Так і шастає поміж соснами, тільки синя шапочка миготить та червоний шарф метляється!.."Дивіться також
Василь Бережний — Таємниця дому вічності
Василь Бережний — Доля "Оракула"
Василь Бережний — Космічний гольфстрім
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Філове обличчя скривила гримаса болю: на лижах Аркадія й загинула. Страшно згадати — мчала по крутому спуску, спіткнулася і нахромилася на власну палицю... І зараз молодого вченого пронизало гостре відчуття, він почав дивитися на човни, перевів погляд на бані монастиря — он золоті зорі на синьому тлі, та навіть зорові враження не могли заглушити чи бодай заштрихувати трагічну сцену, чіпка пам'ять воскрешала її знову й знову.
"Та не про це треба думати,— з досадою дорікнув собі Філ.— Звичайно, мати не повірить, доки не побачить доньку на власні очі... Але ж і сама Аркадія не мусить знати... Ну, шок, була при смерті, лікували, видужала, переборола, значить, життєві ресурси молодого організму величезні... Цілком правдоподібна легенда, але... Шрамів на животі немає? Що їй сказати — новітнє досягнення хірургії?.. І ще цей пам'ятник на могилі... Ну й ситуація!"
Поволі побрів до машини, підсвідомо сподіваючись, що саме в ходьбі виникне правильна ідея. Так воно й сталось. Уже взявшись за ручку дверцят, раптом подумав: усе розв'яжеться на місці, конкретна обстановка підкаже.
2
Колись білий, січений дощами будиночок на довгій вузькій ділянці, що завжди нагадувала Філові перфострічку, мав такий самий вигляд, як і раніш, до т о г о. І ці низькорослі яблуньки, і кущ бузку біля веранди... От лише тихо, дуже тихо. Тоді так не було. Ну, та нічого, незабаром тут знову лунатиме дзвінкий, веселий голос Аркадії!
Бабуся помітно подалась і ще дужче згорбилась. Проте Філа впізнала. Попросила посидіти, Віра, мовляв, зараз вийде. "Ну, звичайно, для неї — Віра, і завжди залишиться Вірою,— подумав Філ.— Аркадія дуже любила бабусю... Вона, фактично, виняньчила вередуху..."
Думав про се, про те, намагаючись подолати нервове напруження. Та одразу заспокоївся, коли вийшла Аркадіїна мати. Ця середніх літ жінка з виразними слідами колишньої вроди, була втіленням лагідності, доброти. Філ і раніш почувався в її присутності спокійно, врівноважено.
— Добрий день, Віро Харитонівно!
В її очах промайнуло якесь невловне щемливе відчуття, і Філові це полестило: шкодує, що не довелось... Нічого, ще доведеться, усе ще попереду!
Поцілував їй руку, Віра Харитонівна сіла, кивнула і йому на стілець, і деякий час вони мовчали. Похилена бабуся почовгала з вітальні.
— А я оце з кладовища,— зітхнула Віра Харитонівна,— бур'янець виполола, квіти полила...
— Я знаю, ви щонеділі ходите! — несподівано весело, з усмішкою сказав Філ, і в неї здивовано скинулися брови.— Але ця неділя — остання.— І знову його лице розпливлося в не зовсім доречній посмішці.— Чуєте, Віро Харитонівно,— остання.
І ці слова, і посмішки колишнього кандидата в зяті вкрай спантеличили жінку. Потерла чоло сухорлявими пальцями.
— Тобто?.. Я не розумію...
— Зараз поясню.
Філ, поглядаючи то на репродукції, розвішані по стінах, то в розчинене вікно, заговорив про досягнення науки взагалі, біохімії, медицини зокрема, особливо ж детально пояснював, що таке хромосоми, гени, генетичний код, в якому природа зашифрувала спадкову інформацію...
Ошелешена жінка тільки кліпала очима. Невже здогадувалась, до чого йдеться?
— Я... наша лабораторія... ми зробили відкриття: в природі окремих живих структур здійснюється принцип універсальності,— провадив далі Філ, не помічаючи її хвилювання.— Суть цього закону ось яка: в кожній клітині, а не лише в статевій, міститься інформація про весь організм. Як у голографічній платівці — її можна розбити, потовкти, але з одного осколочна відновлюється увесь знімок. Виникла ідея: а чому б не спробувати це на людському організмі? От нещасний випадок, людина загинула — молода, здорова, повна снаги... Чи не можна виростити її з однієї клітинки?
— І ви...— прошепотіла Віра Харитонівна,— ви спробували?
— Так, Віро Харитонівно, спробували. Саме про це я й веду мову.
— І що... успішно? — в її голосі чувся і переляк, і надія.
— Наслідки перевершили усі наші сподівання. Аркадія виросла за вісімнадцять місяців.
Філ сподівався, що Віру Харитонівну це вразить, принаймні хоч здивує: все-таки доньку вона поховала...
— І яка ж вона? — Мати вже, здається, опанувала собою, і в голосі відчувалася стриманість.
— Та така, як була на час трагічної загибелі.
Ні захоплення, ні радості на її обличчі Філ не побачив. Тільки настороженість і тривога.
— А як... інтелектуальний рівень?
— Сказати правду, ми й самі побоювалися,— пожвавішав Філ.— Адже природа пам'яті невідома нам так само, як і століття тому. Але виходить, що все зводиться до інформації. Як інформація затримується у нейронах — це, кажу, ще не ясно, та то вже інша тема. Ми, звичайно, не тримали Аркадію на голодному інформаційному пайку. Поряд з процесом відновлення пам'яті вона, за спеціальною методикою, одержувала і додаткову інформацію — для гарантії, так би мовити.
— А вона знає, що з нею сталося?
— Що загинула і похована? Ні, навіть і не здогадується. І я сподіваюсь, що ви не прохопитесь і словом. Невідомо, як це може позначитись на її психіці.
Віра Харитонівна підвелася, дістала з серванта конверт і мовчки подала Філові.
— Ось, прочитайте.
Це був лист від Аркадії! От тобі й маєш...
"Здрастуй, мамо.
Я давно жду, ти мені щось передаси, нічого нема. Філ пропонує перебратись у Пущу-Водицю, поїдь подивися, може, там більша ділянка, житлоплоща, інакше я не згодна. А."
Ці неоковирні рядки Філ пробіг миттю, і його вразив не так зміст, як сам факт появи листа. Убуток інформації!
— Лист прийшов учора, я не знала, що й подумати... У мене так розболілась голова...— тихо озвалась Віра Харитонівна, і на очах у неї зблиснули сльози.— Добре, що ви приїхали... А то я... Ви ж розумієте... наче сніг на голову... А про Пущу — це справді?
— Так, Віро Харитонівно. Я подумав, що сусіди... Може, навіть краще переїхати в інше місто.
— Я розумію, Філе... А скажіть мені по щирості, ви й тепер... так само до неї?..
— Ви засумнівалися, Віро Харитонівно? Та якщо вже говорити по щирості, то тепер я кохаю Аркадію в сто, у тисячу разів дужче, аніж будь-коли! І сама ідея виростити її з однієї клітини... Та якби не почуття... Ми незабаром одружимось, це вже вирішено... Звичайно, якщо ви не будете заперечувати.
— Ви делікатний, Філе. Але Аркадія...
— О, вона погодилась! Я ж кажу, що все вже...
— Я не про те. Мене стурбувало... Хіба ви не пригадуєте — раніше вона зверталась до мене лише на "ви"? Так у нас заведено з діда-прадіда. А зміст цидулки?..
— Справді... Та ви не ображайтесь, вона ж поспішала та ще ж, розумієте, все це тайком... Цікаво, кого з лаборанток вона підмовила? Ну, та, зрештою, це дрібниця, не варта уваги. Найголовніше і найрадісніше те, що теоретичні припущення здійснилися — механізм біологічної інформації спрацював добре!
Віра Харитонівна зітхнула.
— Ви гадаєте, вся суть у цьому механізмі?
— А в чому ж іще, Віро Харитонівно? Тільки в ньому! І сам вигляд Аркадії — чудове тому свідчення.
— Ну, Що ж,— схитнула головою Віра Харитонівна,— виходить, вас треба привітати з успіхом? Нехай вам щастить, Філе.
Підійшла до нього, легенько торкнулася плеча і, ставши навшпиньки, поцілувала в чоло.
3
"Який це чудовий винахід Природи — тепла літня ніч, наснажена блаженством! — думав Філ, вдихаючи лісові пахощі.— Синє небо, помережане тоненькими гілочками, розцвічене сегментом срібного Місяця і нейронами зірок, скидається на якусь стародавню фреску... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | А ви ще не були на Марсі? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4964 | Василь Бережний | А ви ще не були на Марсі? | І
Щоразу, коли Андрій Розумець заходить на подвір'я обсерваторії, його заполоняє дивний настрій. А особливо увечері. Все тут таке знайоме і заразом якесь незвичайне. Навіть гінкі клени, що натовпом стоять коло входу, здаються ближчими до неба, ніби й вони тягнуться до зірок, прагнуть зазирнути в таємницю Всесвіту. А круглі павільйони із шоломами зверху? Урочисто бовваніють у срібному присмерку ночі, ховаючи в собі щось потаємне, важливе й велике.
Розумець іде доріжкою, притискуючи до себе довгастого ящичка. Задерши голову — і як та кепка не впаде? — хлопець дивиться на небо, швидко відшукує Марс. Дарма що Андрійко ще тільки піонер. Зоряне небо він вивчив добре, і за це його дуже любить дідусь-астроном. "Закінчиш школу,— не раз казав він, — підеш вчитися на астрономічних! відділ..." О, коли б то вже скоріше скінчити школу!
Андрійко дуже хоче стати астрономом і мріє... про міжпланетні подорожі. От хоча б і на Марс. Онде він видніється у небі. Ця загадкова планета різко виділяється на темно-синьому тлі — наче бризка розплавленого металу.
З кожним днем Марс наближається до Землі: надходить час великого протистояння, коли віддаль між ними зменшиться до мінімуму.
Чути приглушене гудіння моторчика. Шолом павільйону, де встановлено найпотужніший телескоп, почав розкриватися. "Дідусь уже прийшов,— подумав Андрійко.— Ну, я ж його сьогодні здивую!"
Хлопець прискорює ходу. Хочеться швидше припасти до окуляра, глянути на загадкову планету. Скільки цікавого бачив на ньому Андрій! Білі яскраві смуги через увесь диск, величезні світлі плями... Але професор невідступно твердить, що Марс — мертве небесне тіло, що його вкривають піски, на яких навіть мох не росте. Та й звідки, мовляв, взятися на Марсі рослинності, коли там майже немає води? Андрійко нагадував дідусеві про полярні "шапки". Професор, у свою чергу, довго пояснював, що "шапки" ті зовсім не снігові. Легесенька намітка з інею, та й тільки. Про це свідчить швидкість її танення. Як тільки починається марсіанська весна, шапка сповзає з планети із швидкістю сорока п'яти кілометрів на добу. А яка атмосфера на Марсі? Приблизно дев'яносто вісім процентів її становить азот; решту — два проценти — складає аргон, вуглекислота і невеликі домішки інших елементів. Серед цих домішок є й сліди кисню, але тільки сліди...
Андрійко не погоджується з таким висновком. Можливо, прилади, які показують склад атмосфери, неточні — може ж таке бути? А найменша похибка призводить до неабияких перекручень; тим паче, що ми спостерігаємо планету із дна глибокого повітряного океану. Насправді на Марсі, мабуть, кисню багато, і є чим дихати... Але все це — зовсім не обґрунтовані припущення, як каже професор. Така наукова суперечка розгоралася мало що не кожного вечора, коли Андрійко приходив провідати дідуся в обсерваторію. Нарешті юний астроном дійшов висновку, що достеменно дізнатися про життя на Марсі можна, тільки здійснивши політ на планету. Треба лише перейти від слів до діла. Сьогодні він покаже дідусеві свій винахід...Дивіться також
Василь Бережний — Тривіум Харонтіс
Василь Бережний — Легенда про щастя
Василь Бережний — Юнак з моря
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Хлопець заходить до павільйону схвильований, ніби ступає на борт космічного корабля.
— А-а... ласкаво прошу, юний астрономе! — долинає з темряви голос професора.— Нам час рушати в далеку мандрівку!
— Я завжди готовий, дідусю! — бадьоро відповідає Андрійко, зачиняючи за собою двері.— А гляньте, що я вам приніс!
Професор вмикає світло й підходить до Розумця.
— Ось,— той подає йому довгастого ящика і блискучими очима стежить, як професор неквапно піднімає кришку.
— Космічний корабель!.. Молодець! — вигукує дідусь.— А як ти його назвав?
— "Піонер",— тамуючи хвилювання, каже Андрійко.— Там он на корпусі написано.
— Ага, бачу, бачу...
Професор уважно розглядає сріблясту модель. Вона й справді гарна. З боків її видніються ілюмінатори, крізь які можна бачити астронавтів, що сидять усередині в добре устаткованій кабіні.
— А ти все передбачив? — питає професор.
— Ну, аякже! Я ж прочитав багато описів ракет в науково-фантастичних творах,— пояснює Андрійко.— І твори Ціолковського читав... Крім каюти для екіпажу, тут є відділ для продуктів і води, інакше кажучи, їхня комора, відсік для пального і моторна група...
— Ну, тоді все гаразд, можна вирушати в мандри,— урочисто промовив професор і лукаво посміхнувся.— Вже не за горами той день, коли людина полетить у космос.
— Спочатку на Марс?
— Звичайно!
— От побачите, дідусю, там є життя!
— Гаразд, гаразд. Давай краще подивимось на Марс у телескоп.
Професор вимкнув світло. В павільйоні стало темно, тільки крізь щілину в його бані пробивалося примарне світло далеких зірок.
II
Хоч як далеко попереду був цей день, але він таки настав! Андрій уже дорослий, сам став астрономом. Дідуся називає Данилом Івановичем, і розмовляють вони на "ви". Але який чудний дідусь! Навіть тепер, коли ракета мчить їх до Марса, він бубонить своє: мертва пустеля, іній, брак атмосферного кисню...
"Зачекайте ж, шановний! — думає Андрій.— Я ось устругну вам штуку! Я вам доведу..."
Він дивиться в об'єктив телескопа. Диск Марса росте з кожною хвилиною.
— Дивіться, Даниле Івановичу,— канали! Ціла сітка!
Професор шамкає щось нерозбірливе, але сідає до телескопа, щоб перевірити.
Андрій тим часом іде вздовж стіни кабіни, тримаючись за поручні. Як добре, що професор вибрав саме його, Андрія Розумця! Адже полетіти на Марс було багато охочих... Власне, не на Марс, а до Марса, бо ракета не сідатиме на планету, вона лише облетить навколо неї. Фотокамери зафіксують на плівку її ландшафт. Керують ракетою по радіо з Землі. Тут є тільки один пристрій. Якщо, повертаючись на ракетодром, космічний корабель зазнає якої-небудь аварії, треба натиснути аварійну кнопку — червоного ґудзика, втопленого в стіну. Варто лише доторкнутися до нього, як кабіна з екіпажем відокремиться од тіла ракети і плавно спуститься на Землю.
Андрій, як заворожений, дивиться на червону кнопку, а в голові в нього рояться думки...
— Які ж це канали! — нарешті озивається Данило Іванович.— Придивіться уважніше, Андрію, і ви переконаєтесь, що ці плями викликані якимись структурними особливостями марсіанської поверхні. Оптичний обман, так би мовити.
Розумець відриває погляд від червоної аварійної кнопки, обертається і йде до телескопа. На обличчі в професора — іронічна усмішка. Здається, навіть срібна борода його посміхається. "Ну, гаразд, шановний учителю,— незлобно думає Андрій,— ще побачимо, на чиєму боці правда!"
Диск Марса займає величезну частину неба. Крізь рідку пелену марсіанських хмар Андрій бачить-таки канали! Вони тягнуться аж від сліпучо-білої полярної шапки...
— Це хмари вам заважають, Даниле Івановичу, хмари! Ну, звичайно, і невір'я. От вирішили ви, що життя на Марсі немає, а тепер і не хочете відступитися...
Професор кладе на Андрієве плече руку.
— Це ви, юний астрономе, вбили собі в голову, що там життя, канали, міста, а зараз кожну пляму бгаєте у свою схему. Ні, дорогий, в науці так не можна...
Андрій важко зітхнув. Скільки разів доводилось йому вислуховувати ці промови про науку і фантазію, про сувору перевірку здогадів! Ну, нехай раніше, на Землі, це, може, й було виправдано. А тепер, коли вони вже в сфері тяжіння Марса? Та треба бути сліпим, щоб не бачити... або не вірити баченому! Зрештою, це починає дратувати Андрія. В ньому наростає протест.
— А що — впевнилися, дорогий? — схиляється до нього професор, та так близько, що торкається бородою його обличчя.— Я бачу, що вас переконають хіба що телевики. Фотографія — то вже доказ незаперечний. Та це ми розглянемо, коли повернемось на Землю. А зараз дозвольте мені сісти за інструмент.
"Ото ж бо й є: коли повернемось...— думає Андрій, встаючи. А може статися й таке, що ми не повернемось!"
Не відриваючись від окуляра, професор заговорив знову:
— Де ви тут бачили хмари, друже? Це поверхневі утворення вводять вас в оману. Нерівномірність освітлення... Ось погляньте ще раз.
Андрій знову дивиться в телескоп.
— Даниле Івановичу... Якраз супутник підійшов — Фобос! Ой, що я бачу! Поверхня його наче відполірована... Ілюмінатори... Та він же штучний, цей супутник! Не вірите! Подивіться.
Старий сідає і мовчки дивиться. А тоді каже:
— Фобос — штучний супутник? Я цього не бачу.
— Але ж поверхня, поверхня відполірована! Ще й ілюмінатори величезні...
— Це так лише здається. То гра світла.
— Але ж Фобос дуже близько до поверхні Марса, — не відступає Андрій. — Яка віддаль?
— Шість тисяч кілометрів.
— От бачите! Хіба є ще біля якоїсь планети такий близький природний супутник?
— Нема,— невдоволено відповідає професор,— але це не означає... Ну, та я знаю вас, юначе, ви завжди фантазували.
"Гаразд! — спохмурнів Андрій. — Побачимо".
Хапаючись за поручні, він обережно наблизився до аварійної кнопки.
Вона здавалася йому гарячою-гарячою. Аж пашіла. Припече палець? Нехай, він все одно натисне! От буде ракета над полярною шапкою, тоді й... Чи, може, не треба? Професор образиться... Окрім того, залишатися на Марсі назавжди немає бажання. Але чому назавжди? Незабаром прибуде інша ракета. Через рік-два. Невже марсіани зустрінуть нас вороже?
— Легенда про існування марсіан,— ніби вгадавши хлопцеві думки, заговорив професор,— це плід людської фантазії. На те вона й фантазія, щоб фантазувати. Ага, от вам і "шапка", дивіться!
В цю мить Андрій здійняв руку і з силою натиснув кнопку. Кабіна схитнулася, закружляла...
— Що ви зробили? — вигукнув професор.— Що ви накоїли?!
Кабіну хитало, мов парусник під час шторму. Андрій і Данило Іванович попадали на підлогу. "Чи далеко ще до поверхні? — лихоманила хлопця думка.— Хоча б дідусь витримав удар! А що коли справді не сніг, а іній, тоді кабіна розлетиться на друзки. Атмосфера як не як — розріджена, спуск не такий, як на Землі. Невже не витримає?..."
Падіння тягнеться цілу вічність. Хлопець хоче підвестися, глянути в ілюмінатор, але не може. Все тіло пройняла лоскітлива млість, не можна поворухнути ні рукою, ні ногою. Всі думки витіснило тривожне передчуття удару. Андрієві чомусь здається, що від сильного зіткнення з планетою він розлетиться снопом іскор.
Нарешті поштовх, м'який, плавний. Тиша — аж у вухах дзвенить. Уже?
Андрій боязко підводиться, чапає до ілюмінатора.
— Даниле Івановичу! — гукає до професора. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Аварія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10344 | Василь Бережний | Аварія | І
Мама забрала Терезу з клініки одразу після операції.
— Далі тебе лікуватиме Геннадій Петрович...
Коли б дівчина не була така приголомшена своєю катастрофою, то, звичайно, спитала б, яке відношення має цей нейробіонік до медицини, а то тільки зітхнула. Нехай і Геннадій Гіетрович — яка різниця? Без руки вона все одно каліка... Правда, кажуть, що його лабораторія робить якісь протези, але хіба... А втім, хороший протез...
Тереза все ще була в стані прострації. Те, що сталося з нею, сприймала, як нереальне. Наче примарні сірі силуети — кадри старого фільму. І вона, ніби стороння, дивиться на ті кадри й бачить себе. Звідки взявся той грузовик? Цього не пам’ятає, та й навіщо воно? Взявся та й усе, наче з неба впав. Таксистові рулем розтрощило груди, а вона стукнулась об асфальт головою...
— Це ще добре, що так обійшлося, — каже мама, притуляючи хустку до очей. — Могло ж і не руку переїхати...
"Може б, то було краще, — думає Тереза. — А то лишилася тепер з обрубком..."
Машина рухається обережно, без ривків. Терезу похитує, заколисує. Обіперлась потилицею об сидіння. Оце б заснути... А може, все це їй сниться? І аварія, й операція, і її безпорадність? Але ж пече руку, і бинт аж по лікоть... Синяки в мами під очима... Хоча б уже швидше доїхати. Хіба не додому? Ах, так, до інституту Геннадія Петровича. Нехай, Діма знайде її й там, кіношники всюдисущі...
— Тобі погано, Терезо?
— Ні, мамо, нічого. Діма дзвонив?
— Так. Він аж скрикнув, коли почув, що з тобою...
— Ти хоч заспокоїла?
— Звичайно.
Терезі стало шкода Діми. Все це — наче грім з ясного неба, тяжкий удар для коханого. Уявила, як пересмикнулось його обличчя, наповнились болем очі. Бідний Дімочка... Ну, що ж, цієї зими на лижах побігати не доведеться... І піаністки з неї вже не буде... А він же їй не раз гаряче шепотів: "Музика й ти — ось довершена красаі О, яка це краса... її влада безмежна, принаймні наді мною". Цілував їй долоні, всі десять пальців. А тепер... Нічого, Дімо, не будемо впадати в розпач...
Подумки втішала його, забувши про власний біль. Що ж подієш, коли шлях тобі перепиняє сліпий випадок?
— Не журися, доню, Геннадій Петрович сказав, що все буде добре.
Мама намагається говорити спокійно, та Тереза відчуває, що це дається їй нелегко. Хотіла щось відповісти, але тільки зітхнула.
Далі їхали мовчки. Мама крадькома поглядала на змарніле доччине обличчя і стискувала губи, щоб не вимовляти даремних слів.
Лабораторія Геннадія Петровича містилася в модерному корпусі, що виблискував склом на схилі зеленого пагорба. Кілька старих міднокорих сосен простягло гілля над пласким дахом. Коли машина в’їхала в двір, почувся собачий лемент, певно, з невеликого цегляного сарайчика. Приїжджих зустрів моложавий, трохи сутулуватий чоловік у сірому костюмі. Поки він дріботів сходами вниз, мама шепнула:Дивіться також
Василь Бережний — Сомнус моментаріум
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — Сонячна сага
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Оце ж Геннадій Петрович...
ІІ
Чи Тереза вмощується спати, чи встає, — завжди бачить перед вікном золотаву колону сосни. Уранці й увечері стовбур її набирає червонястих відтінків, наче жевріє, удень — це щире золото, а в місячні ночі — почорнене срібло. Буває, Тереза годинами дивиться на сосну, хоч у палаті в неї стоїть кольоровий телевізор. Дивлячись на дерево, можна думати й думати про своє, а часу в неї хоч відбавляй. То в перші дні її таки добре помучили всякими аналізами. Особливо старались цитологи й магнітологи, визначаючи, як вони казали, "параметри складного світу, яким є людський організм". Потім Геннадій Петрович з асистентами зняв лігатури, обробив рану якимось липким розчином, натикав тонюсіньких срібних волосків і прибинтував масивний браслет. Різнобарвні провідники від того браслета тягнуться до нікельованої етажерки, на якій змонтовано чутливу нейроелектронну систему. Спочатку Терезі трохи пекло, а коли апаратуру настроїли, відчула наче ніжні доторки, лоскіт. Невдовзі звикла, перестала навіть помічати бджолине гудіння трансформатора.
— Ну, от побачимо... — сказав тоді Геннадій Петрович, поглядаючи на стрічку, що виповзала із самописця. — Біопотенціали зростають... Нервові волокна реагують на посилення магнітного поля,.. Так... Так...
— А чого ви хвилюєтесь? — спитала Тереза. — Це небезпечно?
Професор вибачливо усміхнувся:
— Ні, абсолютно ніякої небезпеки. Але...
— Що "але"?
— Ви — перша, розумієте? Перша!
— Не розумію.
— Досі ми експериментували з морськими свинками, а тепер...
— Ага, второпала, я замінюю... морську свинку. Професор хмикнув, поглядаючи на екран осцилографа.
Потім, ледь усміхаючись, сказав:
— Вважайте, як хочете, люба, головне — ви перша, Я сподіваюсь: ми проженемо ваше страждання, хоча й не з такою швидкістю, з якою воно налетіло. Так що наберіться терпіння.
Ну що ж, вона терпітиме. Та, власне, іншої альтернативи й немає. А руйнується завжди швидше, ніж будується, тим паче — жива тканина.
Тереза, напівлежачи в ліжку, дивиться на позолочений сонцем стовбур сосни і намагається втихомирити, підпорядкувати своїй волі власні думки. Зрештою невже це так важко— керувати собою? Треба чесно визнати: важко. Про що б не починала думати — чи то музика, чи архітектура, чи нервова система, чи навіть сам процес мислення, — а перед внутрішнім зором спливає його образ. Діма... Діма... І враз Тереза відчула страх. Ну, ясно ж — вона боїться його втратити. А які, власне, підстави? Чим це викликано? Наче ніяких видимих причин, проте вона це знає. Те знання виринає з глибини єства, хоч вона й намагається не помічати, ігнорувати його.
Діма відвідав її тут... один раз. Жартував, обнімав за плечі, втішав. Усе наче так, як завжди, —усмішка, приязна іронія. Але водночас і щось не так.
Тереза насуплюється, перебирає в пам’яті жести, слова, інтонації. Нічого конкретного виділити не вдається, так, загальне враження. Хоча... щось у погляді. Справді. Очі, ну, звичайно ж, очі. Вони були якісь не такі, щось у них зникло, погасло. Може, якогось одного промінчика бракувало, а її чутлива душа вловила, зафіксувала.
Ну, припустимо, що він був трішечки не такий, то й що з цього? Хіба він не переживає її катастрофи? Отже, все гаразд, все нормально. І навпаки — було б дивно, якби він поводився так, ніби нічого й не сталося. Але ж він саме так і намагався поводитись — ось у чому фальш! А може, просто не знає, як тут зарадити? Е, не треба хитрувати з собою... Золота колона сосни тьмяніє — значить, сонце опустилося за обрій. Тереза часто милувалася заходом сонця разом з Дімою... А коли вони ще побачать це красиве видовище? Зайшов Геннадій Петрович. Він завжди заходить попрощатись перед від’їздом додому.
— Ну, як настрій? Про що це ви так замислились?
Тереза відірвала погляд від сосни.
— Думаю про красу. Он сосна...
Молодий учений з подивом зиркнув у вікно.
— Гм... А я й не помічав. Хоч і мені корисно переключати увагу.
Кілька секунд він дивився на сосну, потім швидко підійшов до апаратури, забубонів:
— Так, так... Усе йде нормально.
Обернувшись до дівчини, вловив її байдужий погляд, збентежився:
— Що з вами, Терезо?
— Нічого. — Квола посмішка ворухнула їй губи. — Ви ж самі кажете, все нормально.
— Е... так не можна. — Геннадій Петрович зняв халат, кинув його на спинку стільця й сів. — Бачу, нам треба поговорити.
Тереза поправила ковдру на ногах, знову невесело посміхнулась:
— Психотерапія?
— Так. Зрозумійте, що життєдіяльність організму — це не тільки біохімічні реакції, а й настрій, так, так, настрій.
"Життєдіяльність організму... — подумки повторила дівчина. — Чи він коли-небудь закохувався?"
А Геннадій Петрович, дивлячись їй в обличчя, продовжував:
— Дуже добре сказав колись Спіноза: "Якщо ви хочете, щоб життя усміхалось вам, подаруйте йому спочатку свій хороший настрій".
— Треба його мати...
— Авжеж, треба. Що, гадаєте, отой високий з вусиками покинув?
— Мабуть, що так, — спаленіла Тереза. — Нащо йому каліка?
— Ну, знаєте... Що ж то за любов!
Геннадій Петрович, завжди такий стриманий, скупий на слова, несподівано розговорився, Плин його думок непомітно підхопив Терезу, вона спочатку тільки похитувала головою, а далі встряла в розмову, почала захищати... свого нареченого. Але Геннадій Петрович зумів так повернути дискусію, що Тереза подивилась на свої стосунки з Дімою ніби збоку, стороннім оком. І багато що їй відкрилося, постало в іншому світлі, хоч вона й не сказала про це.
Вже зовсім стемніло, коли професор зібрався йти.
— А щодо вашої травми, Терезо, — сказав на прощання, — то калікою ви не будете, можу запевнити.
— Біоелектронний протез...
Геннадій Петрович заперечно похитав головою.
— Ні, Терезо. Я ж казав — ви перша, зрозуміли? Біоелектронні протези передпліччя — це для нас не новина. Ви перша людина, якій ми відрощуємо, розумієте, відрощуємо кисть!
Розширеними очима дівчина поглянула на професора, і в тому погляді сяйнуло і здивування, і захоплення, і ще щось таке, що й словами важко передати. Затріпотіли вії, дівчина уткнулась в подушку й заплакала. Геннадій Петрович узяв свого халата й тихенько вийшов.
Біля дверей мало не зіткнувся з високим юнаком, ковзнув поглядом по худорлявому обличчю і покрокував до виходу. Міг би заборонити такі пізні відвідини, але не заборонив. Може, цей молодик несе злагоду, і Тереза буде радісна й щаслива.
Діма стукнув дверима, але Тереза не підвела голови.
— Ого! Він тебе доводить до плачу, цей професор. Що тут між вами було?
Тереза трохи підвелася, підібгала під пахву подушку. її погляд був такий пильний, що Діма не витримав і одвів очі вбік.
— По-перше, треба вітатися, — заговорила Тереза, — особливо коли так довго не бачились...
— Ну от, починаєш... Я до неї мов на крилах... Знаєш, наша "летюча бригада" — по всій республіці...
Діма говорив швидко, але слова, хоч і були красиві, не доходили до серця дівчини. Він виправдовувався:
— Термінове відрядження, а там схопив ангіну... Висока температура...
Тереза слухала байдуже. Чим більше він говорив, тим більше вона впевнювалась, що побоювання її були не даремні. А його перебільшена цікавість до наслідків лікування здалася просто фальшивою.
— Професор каже: все йде добре.
— Я бачу — він справді піклується про тебе... не шкодуючи часу. Кажуть, він старий парубок?
Це вже було занадто. В Терези підскочили брови:
— Ти це... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Апарат інженера Сокороки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10324 | Василь Бережний | Апарат інженера Сокороки | Тільки-но звечоріло, як до квартири інженера Івана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п’ятеро колишніх його однокашників. Сторонньому, може, й дивно було б слухати, як вони, поважні люди із сріблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:
— Вітаю, Ваню!
— Поздоровляю, Ваню!
— Спасибі, Костику. І тобі, Петю!
Ваня, Костик, Петя, Павлуша… У кожного з них уже дорослі діти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це ніби повертає молодість.
Друзі прийшли до Сокороки "потягати його за вуха, щоб великий ріс і здоровий був". Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження "тягати за вуха", а чому б і їм…
— От і добре, що завітали! — раділи Сокороки. — Тільки… де ж ваші жінки?
— Та ми так, на ходу…
Вручаючи пакунки, "хлопці" мимрили щось невиразне, але Сокорочиха — огрядна, можна б сказати, ве-лична жінка, категорично заявила:
— Е, ні! Я їх запрошу по телефону!
— Ну, що ж, — усміхнувся Сокорока, — поки жінки там зберуться, я вам покажу дещо…
Гості пригадали, що Іван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, і, користуючись нагодою, квапили інженера продемонструвати той винахід. Розташувалися в кабінеті, який, власне, більше скидався на лабораторію. Тут і на столі, і на стелажах поряд із книгами громадилась сила-силенна всілякої апара-тури. Все те полискувало пластмасою, тьмяніло металом, поглядало спокійними зеленкуватими вічками осци-лографів. Простінок біля балконних дверей зайняла установка, схожа на електронну лічильну машину.
Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Запала нашоро-шена тиша. Іван Свиридович клацнув умикачем — замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зе-лені хвильки електронних сплесків.
— Оце і є той прилад… Я ще нікому його не демонстрував. Зветься БЕР…
Хтось кинув іронічне:
— Коротко і ясно.
— Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, відкритий Миколою Івановичем Кабановим. Повідомлення про це відкриття обійшло пресу всього світу в листопаді шіст-десятого року.
— Це про те, що радіохвилями можна обмацати усю Землю?
— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частково повертаються туди, звідки вийшли. І можуть пока-зати на екрані локатора те, від чого відбилися…
— А з допомогою цієї установки теж можна зазирнути в найдальші куточки Землі?
— Я працював у іншому напрямі, — сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидю-щий екран. Але від кабановського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!
Всі булі вражені.
— Машина часу?.. Неймовірно!Дивіться також
Василь Бережний — Експедиція в природу
Василь Бережний — Космічний гольфстрім
Василь Бережний — Музичний атавізм
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Подорож у майбутнє?.. Чудово!
— Нічого неймовірного або чудового тут нема. Наша наука й техніка всесильні.
Сокорока сів до апарата.
…На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, якісь тіні. Але ось вони почали "оживати", і скоро добре стало видно, що то юнак і старша жінка. Деякий час ті двоє сиділи мовчки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті жінка мовила:
— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край! Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.
— То ж було колись, мамо! — Юнак якось неприродно схопився з стільця, заходив по кімнаті. — Тепер клімат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у Заполяр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, моло-ді, не допоможемо його зібрати…
Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан ("Просто Північний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змінили!"). Змалював їй складний механізм утворення циклонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І поки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континенти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний простір океану. Здавалося, зеленуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть присутніх.
— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь ава-рія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках, не раді будете і ягодам. Візьми про всякий випадок дідову шубу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося добротне, підшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!
Син засміявся і замахав руками:
— Що ви, що ви! Не треба!
— На випадок аварії… — благала мати. — Адже за теорією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років.
— І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?
— А що ж ти думаєш? Все може бути!
Клацнув вимикач. Екран погас.
Відразу ж схопився Скептик.
— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном — телевізорний кіне-скоп чи, може, кінострічка?
За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.
— Значить, це якась нова конструкція телевізора!
Сокорока загадково усміхався:
— Але ми можемо за допомогою цього телевізора бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що самі схочемо…
— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.
Сокорока погасив світло і сів до апарата.
Цього разу присутні побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, молоду жінку. Вона натискує якісь кнопки, говорить:
— Алло! Місяць!.. Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…
На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер ма-люють у журналах.. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.
— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.
— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!
— Чому? Це ж фільм про Місяць!
— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хіба не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: "Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крап-ка". Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити натуру, а він своєї: "Ми не фотографи, а митці. Крапка". Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.
— Коли будеш вдома?
— Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.
— Чудово! Що тобі приготувати?
— Шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…
— А рислінгу з мінеральною водичкою?
— О, це буде чудово!
— І сигарет, звичайно, купити?
Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.
— Ти в мене золото! На жодній із планет немає такої дружини…
— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю доктора кулінарних наук…
— Так навіщо тоді й запитувати?
— Я ж хочу догодити.
Екран погас. В темряві почувся голос Софії Миколаївни:
— Майже всі зібралися. Чи не пора 6 і до столу? Там є дещо смачніше від кефіру…
— Встигнемо! — гукнув оптиміст. — Хочеться зазирнути за обрії часу. Цікаво, як у майбутньому, ска-жімо, буде поставлено охорону здоров’я?
Знову засвітився екран. Поволі вичіткувалася картина: острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:
— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів стошістдесятирічний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…
І враз з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула дівчина в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, і з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.
— Де він? Де?.. — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останніх п’ятдесят років!
Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.
— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?
— Та це дрібниці, — махає рукою астроном. — Нежить…
— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно знищено по всій Землі…
— Пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.
— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, це страшна хво-роба. Тим більше, що в нас немає лікарень.
Медик обернувся до радиста:
— Прошу сповістити Архітектурний Центр: необхідно негайно збудувати лікарню для хворого. Так і скажіть: негайно, не довше як за годину!
— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно приле-тів із Марса, забіг на хвилинку…
— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить. Ізолювати хворого!
Всі підступають до пацієнта. В нього кривиться обличчя, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розсипалися врізнобіч. Старий кинувся навтьоки…
Екран погас.
— Цікаво, цікаво… — озвався скептичний голос. — Але в мене є запитання…
— Запитання потім! Запитання потім! — в один голос загукали жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.
…Великий зал, битком набитий людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він щось промовляє, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було слів, та ось прорвалося.
— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман "Крапля води", поданий на конкурс під девізом "Новітній Пегас". Чим керувалося жюрі?.. Віршований роман "Крапля води" хоч і невеликий за своїм об’ємом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. В цікаво змайстрованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Археоскрипт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10330 | Василь Бережний | Археоскрипт | Повість
Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,
Любої природи цвіт і плід?
Ф.Шіллер, "Боги Еллади"
1
Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотографію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не розумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…
Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат розпрямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.
— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця без-края пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти треба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!
Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.
— Вартовий поста…
Та не встиг доповісти, як його перебили.
— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Тривога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!
— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справжній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвівся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляючи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з тіні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді,— можна було впіймати, та хіба зараз до цьо-го?
Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка координат.
Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пустелі,— а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицілу, забубонів:Дивіться також
Василь Бережний — Чого не побачило скляне око
Василь Бережний — Детектор часу
Василь Бережний — Сонячне озеро
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фотографуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, безпілотний?
Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудернацького апарата.
А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…
І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала мірі-ади пекучих сонячних стріл,— причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка,— зда-лося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими уламками падає на кам’янисті піски.
Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаючись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось ударило його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…
Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смертельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дівчина.
— Це його…
Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не згадав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.
— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!
Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.
2
Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не ди-вно: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в тупик відомого антрополога. "Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість,— розвів руками вчений,— прийти до якогось певного висновку важко". Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його літального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!
Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно замаскованим агентом чи диверсантом із суміжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутність сусідки. А один сержант із охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не людина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…
— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? — спитав головний лікар.
— О, в мене велика бібліотека.
— Це помітно.
— Що?
— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміхнувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попільничку і знову заглибився у вивчення показників стану пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’яти…
Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, мед-сестра Аніта.
— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..
Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.
— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.
— Ніяк не отямиться дівчина після загибелі нареченого, — сказав лікар, застібаючи халат. — Психічна травма.
— Так що — мені тут бути чи…
— Побачимо, сержанте, зараз побачимо, — кинув на ходу головний і поспішив до палати.
Сержант не тому спитав, що боявся втечі свого підопічного. Розплющив очі… Коли то він ще на ноги стане! Та навіть і тоді, як він утече, коли його вартують агенти — і в білих халатах, і в цивільному, і у формі. Сталева сітка! З неї не вирвешся. Просто сержантові кортіло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це біоробот — сержант не сумнівався ніскілечки, бо він же не схожий на представника жодної земної раси. От тільки цікаво, чи відновиться його програма після лікування? Мусила б відновитися. Раз тіло функціонуватиме, значить і його штучний мозок запрацює…
Сержантові страшенно хотілося, щоб так і було. Ану ж нехай би робот показав, на що він здатний! По-перше, підтвердився б сержантів здогад, що це таки біоробот, по-друге, біоробот напевне обвів би навколо па-льця їхнього пихатого лейтенанта, і, по-третє, з ним би впорався він, сержант… От би було здорово! Портрети в газетах, інтерв’ю… "Скажіть, будьте ласкаві, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами біоробот?" І потім: "Як вам удалося перевершити його диявольську хитрість, в той час як лейтенант мало не загинув?" О, він може сказати!.. Хоч і не зовсім успішно закінчив коледж, але…
Повернувся головний. Сержант спитав:
— Ну, що?
— По-моєму, діло йде на лад.
— Заговорив? Хоч що-небудь сказав?
— Якесь нерозбірливе бурмотіння. Я гадаю, в нього амнестична афазія…
— Що це таке?
— Втрата мови від струсу мозку.
— Які-небудь контакти роз’єдналися…
— Випадок складний, сержанте, можна сказати — унікальний. Я попрошу вас перейти до своєї кімнати, бо мені треба зосередитись, проаналізувати показники… — Лікар ніяково розвів руками і навіть зробив спробу усміхнутися.
— Я розумію, лікарю. Я потурбував вас з службового обов’язку. Бажаю успіху в роботі.
Коли сержант вийшов, лікар запалив цигарку і став біля розчиненого вікна. Дивився і нічого не бачив — думав. Те, що його метод лікування давав ефект,— радувало, але й ставило багато запитань, на які не було від-повіді. Ефект цей несподівано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разів краще сподіваного реагує організм невідомого пацієнта на дію терапевтичних чинників. Сержантові балачки про біоробота, без сумніву, дурниця, але — треба визнати — невідомий не є звичайною людиною… Його організм чимось відрізняється від нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнішою нервовою системою?
Випаливши цигарку, головний підійшов до столу, дістав історію хвороби свого пацієнта і почав креслити діаграми життєдіяльності окремих органів і систем. Картина виходила напрочуд оптимістична. Особливо вті-шила остання електроенцефалограма: електрична активність мозку досягла нормальних показників і — найголовніше — в пацієнта з’явилися сновидіння!
Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з десяток цифр. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Архітектурна фантазія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10317 | Василь Бережний | Архітектурна фантазія | Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повіль-но ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різно-колірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки "Нова стерео-метрія космічного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули вихо-дили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.
Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:
— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?
— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.
— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже
Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…"
"Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести спів-відношення невизначеності…"
— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…
— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зник-ли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?
— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…
— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.
"От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враження-ми, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закре-слив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст . І от ма-єш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…"
Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зу-стріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?
Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зо-ряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонав-ти, що осіли на Філії…Дивіться також
Василь Бережний — Людина-маятник
Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
Василь Бережний — Сенсація на Марсі
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розпо-відали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі заги-нув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…
Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.
Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дро-билось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здава-лося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.
Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом поба-чив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зво-див очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще бі-льше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а мо-лоді властиве захоплення.
Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обу-рено і водночас насмішкувато вигукнула:
— А це що за потороча?
Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши "Ага…", шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тіль-ки кліпав очима.
— Ось тобі, щоб знав, як стежити!
Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.
— Чого ж мовчиш? Соромно?
Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму захисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі правила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю вивільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п’янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж за-сміявся від задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:
— Здрастуй, юна Мати!
Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.
— Ти що, не знаєш есперанто?
Він подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:
— Ні, я — Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.
Мить — і дівчина кинулась навтіки, тільки п’яти замелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір’ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і моральних норм, а тут… все інакше.
Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж деревами й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці — проступив червоний рубець, та він біг, затуля-ючи обличчя руками, перестрибуючи через кущі. Перша зустрінута людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка… Невже не наздожене?
— Зупинись! Послухай…
Він явно не розрахував свої сили — дух забивало, ноги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його "Птиця"… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася? Такий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…
Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби. Юнакове се-рце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! вона! Схопився — втоми як не було, — підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.
Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її об-личчя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив — оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.
— Це все… через тебе… — докірливо обізвалася дівчина. — Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпіонка!..
Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахилився, щоб перев’язати. Дівчина помітила, як він сором’язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:
— Дужче, міцніше!
Він здогадався, повторив:
— Дузсе, міснісе!
Дівчина засміялася, і він разом з нею. Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Вона це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і подала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.
— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блуз-ку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.
— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у груди. — Тао.
— Єва.
— Тао.
— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!
Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.
— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, махнув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його "Птиця".
— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Може, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.
Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, ку-ди вказувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Брате мій, Орле | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4965 | Василь Бережний | Брате мій, орле | 1
— Що ти бачиш?
— Сіра пелена, по ній пляма рухається. А що то?
— Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи... Після операції, як тільки одужаєш, і ми з тобою попливемо. Правда?
— Обов'язково.
— Ти побачиш, природа щедра на. форми і кольори.
— Ти впевнена, що побачу?
— Авжеж упевнена! Бували тяжчі випадки, і то операції проходили успішно. А в тебе... Кришталик і частково сітківка. Твої очі реагують на світло, розрізняєш контури, плями. Значить, зоровий нерв неушкоджений. А це дуже важливо. Це головне.
— Гарний у тебе голос. І рука ніжна.
Хлопець притулив її руку до щоки, потім поцілував. Зраділа: ця велика дитина любить її, довіряє. А душевний спокій перед операцією — позитивний фактор. Навіщо йому знати, що шанси малі, мізерні? О, як вона благає долю, щоб перед ним відкрився простір, кольори і фарби цього мінливого світу!
— Лайнер уже на обрії.
— Далеко це чи близько?
— Це там, де море зливається з небом. Здається, ніби він уже пливе по небу...
— Не уявляю.
— Після операції побачиш.
Не сказав нічого, тільки втупився в ту сіру пелену і легенько стискував її ніжні пальці. Про що він думає?
Коли він мовчки замикається в собі, її проймає острах.
— Ти якийсь чудний...
Фелікс силкувався уявити обрій, але це було нелегко. Будинки, дерева, люди — то більші, чи менші плями, та ще ж мають хоч і не чіткі, розпливчасті обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уяві залишалось тільки домалювати.. А який же обрій? Це була марна спроба вирватися із тісного світу тіней, що тримали його протягом ось уже сімнадцяти років.
Лаборантка Юля, що стояла поруч, мріяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнері звідси до Ялти, потім — Сочі, Сухумі... Стоятимуть отак на кормі, дивлячись, як буруниться слід, як у небі терпляче кружляють чайки, ждучи поживи. От тільки операція..., якщо вдасться і все буде добре... Це перша така операція, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнішої підготовки. Сьогодні останній день...
— Ходімо,— Юля легенько вивільнила свої пальці з його долоні, взяла за лікоть.
Фелікс дав себе вести, і вони поволі пішли парковою доріжкою, віддаляючись від моря. Юнак несамохіть прихилився до дівчини, мовби шукаючи захистку від темної запони, що обступала його з усіх боків. Розрізняв у ній лише поодинокі білясті плями — проміжки між кронами дерев.
Юля привела його до віварію, їй треба було подивитися, чи все гаразд із орлом, що мешкав у великій, на зріст людини, клітці. Приміщення крилатої істоти було освітлене сонцем, і Фелікс помітив чорну продовгувату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони підійшли впритул — попливла перед очима. Юнак розкинув руки і вхопився за міцне пруття.Дивіться також
Василь Бережний — Формула Космосу
Василь Бережний — Останній рейс "Бурана"
Василь Бережний — Аварія
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Брате мій, Орле! — шепотіли його сухі від раптового хвилювання губи.— Ти в клітці, і я теж...
— Відійди! — торгала Юля за плече.— Вкусить! Дзьобне!
Фелікс не відходив і все щось шепотів до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився і з цікавістю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця іскри, Юля подумала, що птах злоститься, і знову попросила Фелікса відійти від клітки. Раптом юнак почув, як щось зашелестіло, і помітив, що темна пляма у клітці набагато збільшилась.
— Що сталося?
— Орел розправив свої крила.
— Навіщо?
— Дивний ти. Певне, йому кортить політати.
Фелікс знає, що птахи літають, йому розповідали.
Не раз чув: "Журавлі відлітають у вирій", "Шпачки прилетіли!". Але як вони літають — уявити не міг. Або літаки чи космічні ракети.... От сюди його привезли літаком, а хіба не так само в автобусі?
Юля взяла його руку своїми ніжними пальцями і відвела від клітки.
— Нам пора в палату.
Він обернувся і тихо вимовив:
— До побачення, Орле...
— Оце ти добре сказав: до побачення. Після операції побачиш, який він здоровенний і який у нього дзьоб.
...Юля познайомилася з Феліксом незабаром, після того, як його поклали в клініку Інституту. Ставний красень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, які чергували вечорами, навперебій розповідали, який він гарний, який начитаний, скільки знає віршів напам'ять, пісень! Ще й на скрипці грає. Інколи вони просиджували з ним у вестибюлі до пізнього вечора, слухаючи скрипку і вірші. Та дівчата не здогадувались, що він декламує свої власні поезії, цю таємницю розкрила Юля.
— А чиї це вірші? — якось спитала запального юнака, і він зашарівся, немов дівчина. Розгублено відповів:
— Не пригадую вже... Може, Малишкові чи Сосюрині...
— Я добре знаю творчість цих поетів,— упевнено сказала Юля,— а ці вірші не траплялись, та вони й не в їхньому стилі.
— То чиї ж вони по-вашому?
— Присутнього тут молодого і, можна сказати, здібного поета...
Феліксове обличя пойнялось вогнем, на ньому з'явилась винувата дитяча посмішка. Дівчата почали допитуватись, чи це справді його поезії, і коли він кивнув головою та розвів руками,— заплескали в долоні, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тиші. Юля попросила продекламувати ще, і молодий поет, відклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вірші про нещасливе кохання, розлуку, омріяну зустріч, яка не відбулася. Оспівував Фелікс і Дощ та грозу з громом і блискавкою. Щиро просив небо "вогненними списами пошматувати завісу темряви".
Отоді він і зворушив Юлине серце. Молоду лаборантку враз охопило не знане досі почуття, солодке й щемливе.
— Це станеться,— говорила вона довірчо,— ти прозрієш, от згадаєш моє слово! Твоє ім'я означає щастя, і я щаслива, що ми зустрілись…
— Химерні життєві шляхи… Одних вони зводять, інших розлучають.
— А нас не розлучить ніхто і ніщо! — у захваті шепотіла Юля.
З кожним днем стосунки їхні міцніли, і чим більше вони спізнавали одне одного, тим дужче розгорялося почуття. Фелікс тепер міг навіть імпровізувати вірші.
Дівчата-медсестри жартівливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частіше виходила з Феліксом у сад:
— Ти крадеш у нас поезію!
А як тут усидиш в приміщенні, коли весна, витьохкують соловейки і саме повітря напоєне чарами молодості!
— Який сьогодні великий Місяць! — прохоплюється у Юлі.— Ти його помічаєш?
— Ні.
— Не журися, вже недовго чекати. Підготовка до операції майже закінчена. Тоді побачиш і Місяць і зорі.
— "Зоре моя вечірняя, зійди над горою..." — замріяно продекламував Фелікс.— Правда, гарно сказано?
— У Шевченка все гарне.
Сиділи мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.
— Ти чуєш, Юлю?
— То хвилі накочуються на берег.
— То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.
— Не вигадуй, ми живі, а Земля...
— І Земля жива!
Цього Юля ніяк не може збагнути. Говорить про каміння, гори, вулкани, розтоплене ядро.
— Ну й що? — тягне своєї Фелікс.— Все це прояви життя. Земля і Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахів, людину. То як же це сталось, якщо вони самі не живі? Всесвіт повний життя. От не зрозуміло тільки — навіщо воно?
— Дивний ти... Ось як просвітляться твої очі — побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собі голову такими запитаннями, а просто житимеш.— Юлі було до млості приємно відчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разів більше, аніж слова.— От побачиш...
— Коли б то вже,— зітхнув Фелікс.
— Розумієш, спочатку збирались поставити тобі штучний кристалик...
— Штучний?
— Так. Це якраз непогано, тисячі людей живуть з такими кристаликами і добре бачать. Але в тебе ще й сітківка ушкоджена... Професор каже, що потрібен живий матеріал. Це має бути унікальна операція, вона потребує кропіткої підготовки і теоретичної перевірки. Зараз ідуть досліди... ціла серія дослідів...
— Скільки вже штучного в організмі людини...
— Один вчений хірург пише, що всі явища, навіть психіку, можна буде змоделювати.
— І виготовити штучний мозок?
— Він твердить, що можна, правда, в принципі. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з'єднати мільярди фізичних' елементів,— вони виконуватимуть функції нейронів — і машина для думання готова. Кібернетичний інтелект!
— Ну, а почуття? Радість, горе...
— Вважає, що все можна передати математично, змоделювати — навіть совість!
Фелікс пригорнув дівчину і поцілував у губи. Ще й ще. Сміючись, запитав:
— А кохання?
— Хіба що — в принципі...— сказала задихана дівчина і ще тісніш пригорнулась до нього.
— Принеси мені скрипку.
Того вечора — останнього перед операцією — інститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою і надією. Сподівання світла в очах.
2
— Як ти себе почуваєш? — Юля доторкнулась долонею до його чола.
— Я нічого не бачу.
— На твоїх очах світлонепроникна пов'язка.
— А-а...
— Голова не болить?
— Ні. Тільки втома. В усьому тілі.
— Це нічого, любий, мабуть, наркоз. Головне — операція пройшла успішно, професор дуже вдоволений. Це ж уперше в світі зроблена трансплантація живої тканини сітківки...
Юля гладила йому волосся ніжними, майже нечутними порухами і впівголоса розказувала про операцію. Сам Фелікс пам'ятав тільки тоненькі яскраві голки,— вони пробилися крізь каламуть і вп'ялися йому в мозок. Потім настала тьма, зникло все — і світні плями, і голоси. Прокинувшись, не міг уторопати, де він. Але біля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очі, стан... Та Юля попросила набратись терпіння, пов'язку знімати ще рано, і те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення і уколи та препарати, які він одержує, саме й сприяють цьому процесові. Навіть підводитись поки що не можна...
— І того зась, і того,— обізвався Фелікс.— Ми як одружимось, то ти мені й ходити не дозволиш!
— Ходитимеш у мене по струночці! Але найперше — ми попливемо, правда? На лайнері, в туристську подорож. "Іван Франко" і "Тарас Шевченко" — от красені! Побачимо Кавказ...
— Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!
— На Ельбрус піднімемось канатною дорогою...
— Не уявляю.
— А не треба буде й уявляти — побачиш.
— Хоча б уже швидше.
Та не один раз і не двічі обернулась Земля навколо своєї осі, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелікс потерпав: має ж відкритися йому цей дивовижний світ, інформацію про який досі він одержував тільки завдяки слуху. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | В зоряні світи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10345 | Василь Бережний | В зоряні світи | "Людство не залишиться вічно на Землі, а, в гонитві за світлом і простором, спочатку несміливо сягне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь простір навколо сонця".
К.Е.ЦІОЛКОВСЬКИЙ.
Напередодні вильоту
Іван Макаровим Плугар — чоловік середній на зріст — стояв біля розчиненого вікна і милувався садом. На його худорлявому обличчі лежали сліди втоми, тільки сірі очі блищали нестримною енергією.
Сад був ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту Міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тонких стовбурах тенді-тні крони яблуньок. А як дружно вони зацвіли! Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони виросли! Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?
Сад, увесь пройнятий сонцем, нагадує казковий корабель з блідорожевими вітрилами.
— Іване Макаровичу!
Він повертає голову. Посеред кабінету стоїть секретарка Муся — трохи схилена вперед постать, сумне обличчя. З того часу, як ухвалено космічний рейс, вона дивиться на свого начальника, як на засудженого до страти.
— Що таке, Мусю?
Іван Макарович нехотя відійшов од вікна.
— До вас прийшли.
— Хто?
— Вчений, каже, спеціаліст… з географії Місяця.
В цей час двері відчинились і до кабінету нетерпеливою ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.
— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.
— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.
Посідали.
Муся вийшла і нечутно причинила двері. Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплете-ний альбом.
— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите перший крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточ-ку і почав притуляти її до скронь. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!
— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.
— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед. М’ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.
— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.
Селенограф ніяково нагнув голову, мнучи в руках хусточку.
— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з ва-ми на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…
Іван Макарови подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.Дивіться також
Василь Бережний — Брате мій, орле
Василь Бережний — Таємниця дому вічності
Василь Бережний — Останній шанс
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Що, важкий, думаєте?
— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів і з Москви, і з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За ту добу, яка лишилась до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…
Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.
Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:
— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще одної космічної ракети. Не за гора-ми той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не вкомплектований.
Селенограф просяяв.
— Ну, що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!
Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.
Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього. Хіба це не найвище щастя — відда-ти своє життя в ім’я вітчизняної науки?
Підійшов до книжкових стелажів, Що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Копернік, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і тепер ось фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!
До кабінету швидко зайшла дівчина. її некрасиве обличчя, всіяне веснянками, зашарілося, густе русяве волосся, що спадало на плечі, розсипалося. Раз у раз різким рухом голови вона закидала його назад. Легенька біла сукня м’яко спадала їй на міцний стан.
Іван Макарович, посміхаючись, пішов їй назустріч.
— Ну що, все гаразд, Олю?
— Все, тату! Як бачите, я вже встигла й переодягтися.
— Медикаменти перевірила за списком?
— Так.
— Інструментарій?
— Теж.
— Добре, — задумливо промовив Плугар. — Я тобі вірю. Прошу тільки врахувати свої емоції… Контро-люй себе, Олю. Момент дуже важливий.
— Тату, я цілком усвідомлюю важливість моменту… — вона злегка взяла його під руку і повела до вікна. — Не хвилюйтесь за мене. Подивіться краще, як чудово розцвів сад!
— Уяви собі, що я вже звернув на це увагу!
— Оце здорово! — засміялася дівчина. — Значить, усі турботи приготування лишилися позаду?
— Майже так.
Іван Макарович підійшов до великого глобуса, що стояв на тумбочці біля вікна, знічев’я покрутив і замислено подивився на його зовсім чисту — без єдиної позначки — сторону. Місяць завжди повернутий до Зем-лі одним боком, і ще жодна людина не бачила, що там, на його другій півкулі, на оцій білій плямі.
— Хотілося б і мені побачити цю білу півкулю, — сказала Ольга.
— Це добре, дочко, що тобі хочеться якомога глибше пізнати світ… Але я ще й досі не можу заспокої-тись, що ти летиш на Троянду!
— Не треба, тату… Ви ж самі казали, що Троянда — це околиця Землі! За два роки її існування була всього одна аварія! Та й то ж через випадок… А тепер я лечу з вами, так що… я цілком спокійна.
І все-таки у глибині душі Плугар тривожився за дочку. Правда, відрядження, на штучний супутник Землі, поетично названий Трояндою космосу, Ольга добилася сама. Туди потрібен ще один лікар, і вона пройшла по конкурсу. Одно непокоїло Івана Макаровича: а що як комісія потурала їй, зважаючи на авторитет батька? Наче здогадуючись про ці думки, Ольга підкреслювала йому суворість і об’єктивність членів комісії.
— І чого ти так рвешся із Землі, Олю?
Ольга тільки зітхнула. Запізно батько цікавиться доччиними справами. Ракета заступила йому не те що сім’ю — цілий світ! І це зрозуміло. Але не буде ж вона тепер розповідати про своє невдале кохання, про те, що ЇЇ збуджена енергія шукає виходу, що душа її прагне якихось незвичайних подвигів! Хай говорить про неї ра-діо, нехай пишуть газети, фотографують кінооператори… Хай звучить її ім’я!
— Та що ж, на Троянду багато хто літав, — сказала після паузи. — От політ на Місяць — це інша справа. Це ж вперше в моєму житті!
Батько усміхнувся:
— Цей політ перший не тільки в твоєму житті, Олю, а навіть у житті всього людства! Мабуть, через це доведеться виступати на прес-конференції, а я страх, як не люблю.
Ольга подивилася на годинника.
— Та нам, власне, пора йти. Кореспонденти, напевне, вже зібралися.
— Вгамуй своє честолюбство, Олю, — усміхнувся Іван Макарович. — Ще ж маємо цілих три хвилини!
Вони неквапно пішли до конференц-залу.
Секретарка Муся проводжала їх здивованим поглядом. Ідуть собі, жартують! Неначе не їх завтра понесе страшна ракета, кине в небесне провалля…
Як Ольга стала спецкором
Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналіс-ти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі і чубаті голови.
Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.
Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля–Місяць, члени екіпажу "Комети", у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:
— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого космічного польоту завершено. Міжпланетний корабель готовий до старту. Важливими етапами в підготуванні цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна пла-нетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає в подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…
Ольга сиділа, поклавши руки на стіл, і задумливо дивилася в залу. На неї націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це її не зворушувало. На "Кометі" вона лише пасажир — з чого ж тут радіти? Інше діло — геолог Петров, інженери Мілько та Загорський… Вони побувають на Місяці! "Невже я заздрю? — подумала Ольга. — Це погане почуття". І вона почала дослухатись, про що говорив перед мікрофо-ном батько.
— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми старту-вали відразу на Місяць. Ця швидкість становить вісім кілометрів на секунду. Решту — чотири кілометри ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, нам легше буде перенести пришвидшення, а нашій "Кометі" — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин після старту із Землі ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планують магнати імперіалізму!
Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи, підвела голову… Це була революція.
Але все-таки ще мусили пройти сотні тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!
Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | В космічній безвісті | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10336 | Василь Бережний | В космічній безвісті | І
Це було так несподівано, що Софі здригнулась: за прозорою стіною Операторської рухались страхітливі потвори. Відсахнулась, притуливши руки до грудей, але одразу ж полегшено зітхнула: стіни ж із найміцнішого стеліту! Потвори йшли тлумом, хилитаючи чудернацькими головами, тягнучи зубчасті хвости; деякі безхвості, а інші, здається, безголові, хоча, як може функціонувати організм без голови? Коли страховиддя зникли з очей, тільки тоді Софі подумала: а де вони взялися тут, на космічному кораблі? Не синтезувалися ж із вакууму? І во-на, Старша операторка Допоміжного екіпажу, нічого про це не знає, анічогісінько!
Підійшла до панелі зв’язку, натиснула одну з численних кнопок. "Уїлфул, певне, знає, — подумала. — По його ж борту… Але чому він сам не інформує? Дивно…"
На молочному тлі екрана з’явилась гола, як бубон, голова Уїлфула.
— Що сталось? — запитала Софі.— Чому не інформуєш про свій бортовий пост?
— Нічого не сталося.
— А потвори?
— Потвори? — перепитав юнак. — Пройшли на Озерну палубу. І я зараз до них приєднаюся.
— Ти… до них… — здивувалась Софі. — Що відбувається?
— Приїжджай на Озерну — дізнаєшся. Я буду там!
Екран посірів, потьмянів і згас — наче на Софі дивилося велике сліпе око. Вимкнувся! Безпрецедентний випадок…
Софі трохи постояла, розмірковуючи, потім окинула оком осцилографи й вийшла з операторської.
"Що це з ним сталося? — думала, зійшовши на зовнішній ескалатор, який рухався з найбільшою швидкістю. — Дивно… Був такий пунктуальний, старанний, а це кидає пост!"
Крізь прозорий купол, який звідси, знизу, здається лише рискою, тонкою лінією, що відділяє чорноту ко-смосу від оцієї теплої, пройнятої світлом атмосфери, видно розсипища далеких сонць, волокна туманностей. Якщо дивитися на них, то ніякого руху не помітиш. Софі на мить здалося, що й ескалатор стоїть і їхній гігант-ський корабель непорушно завис у просторі. Але ноги відчували вібрацію, а відірвавши погляд від зірок, вона побачила, як мимо пропливають надпалубні будови — прозорі призми оранжерей, круглі бункери, куби майс-терень, складів, естакади, переплетіння ажурних форм. І враз її охопило відчуття руху — прекрасне відчуття, що єднає тебе з Всесвітом.
II
Березовий гай біля озера повнився гамором. Звучала вересклива музика, яку часом заглушували ще вере-скливіші голоси юнацького збіговиська. Хлопці купчилися невеликими гуртами, про щось енергійно спереча-лись; деякі бавилися в воді, а інші лежали на піску під кварцовим сяйвом. Тут і там валялися потворні голови й хвости. "Муляжі… — подумала Софі. — Он воно що… Та тут, мабуть, увесь Допоміжний екіпаж… Вони все покидали й розважаються! Що за поведінка?"Дивіться також
Василь Бережний — Сомнус моментаріум
Василь Бережний — Трагедія вулканної гори
Василь Бережний — Синьосвітна богиня
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Уїлфул одразу помітив її й рушив навстріч, легко ступаючи по жовтому піску. Був роздягнений, як і всі, розмахував руками і гукав ще здаля:
— Іди, іди! Приєднуйся до нас!
Софі зупинилася там, де густа, як щітка, зелена трава перепинила шлях піску.
— Ну, чого ти? — вигукнув Уїлфул. — Відкинь усякі вагання й радій разом з нами!
— А з якого це приводу ви так радієте?
— Ось дізнаєшся, то теж пристанеш до нас. Ходімо, я поінформую тебе.
— Кажи, — холодно промовила Софі, не рушаючи з місця.
— Ти знаєш, що таке карнавал? — запитав Уїлфул, все ще не облишаючи грайливого тону. — Чула та-кий термін?
Софі мовчала — напружувала пам’ять і ніяк не могла пригадати.
— Ну от, — сказав юнак, — слабо вивчала історію Землі чи, може, блоки пам’яті підводять. А ми оце натрапили на таке явище, переглядаючи стародавню кінохроніку. Це дуже оригінально — карнавал! Певного дня люди надягали на себе маски, кумедні костюми й з піснями, танцями ходили по вулицях. Весело! Гарно!
Здивування не зникло з очей Софі.
— Мало чого не було в нетрях земних століть, — обізвалася лагідно. — А який стосунок це має до нас… до нашого "Кентавра"?
— Безпосередній. Ми створюємо Товариство друзів карнавалу — ДеКа. Обов’язки нам набридли остато-чно. Роки, десятиліття, століття — одне й те ж, одне й те ж. Та ти й по собі знаєш, невтомна Операторко! Ну от протягом якого часу ти виконуєш ці свої обов’язки?
— Понад п’ятсот земних років.
— Епоха! Вічність! — вигукнув юнак. — Пора кидати.
— Як ти можеш так мислити? — скинула на нього поглядом Софі. — Саме тому й не можна покинути.
— Може, я не точно сформулював свою думку… Я хотів сказати, що свої завдання ми вже давно виконали і тепер маємо всі підстави…
— Ніяких підстав! — перебила Софі. — Наше завдання — увесь час забезпечувати рух "Кентавра".
— А хіба ми не забезпечили? Енергоблоки працюють у заданому режимі, біосфера… Поглянь, яка досконалість! — Уїлфул зробив паузу, ніби даючи можливість окинути зором голубу гладінь води, біло-зелений гай. — Між іншим, а ти замислювалась над тим, куди й чого прямує "Кентавр"? Ми в польоті вже півтисячі земних років — і що змінилося в космосі? Анічогісінько. Силові поля характеризуються тими самими величинами. А далекі зорі так і лишаються далекими.
— Вони, може, ще й подаленіли внаслідок розбігання, для нас це не має значення.
— Згоден, Софі. Всі ті зорі, далекі світи — чистісінькі абстракції, і нам вони ні до чого. Для нас має зна-чення наше життя й тільки наше життя.
— Життя без мети? Без відкриттів?
— Ти ще зрозумієш, Софі, ще відчуєш…
— Я вже зрозуміла: на нас насувається небезпека, бо "Кентавр" полишений на самого себе.
— А Земля, якої вже давно не видно й не чути, хіба не полишена сама на себе?
— Порівняв… Земля — планета великих ресурсів, довговічних систем кругообігу матерії. А наш "Кентавр" — тільки космічний корабель.
— Він давно став для нас планетою, — уперто провадив далі Уїлфул. — Хай маленька, але планета.
— Яка потребує, щоб кожен з нас пильно виконував свої обов’язки, — додала Софі… — Ми ж мусимо звітувати Головному екіпажеві.
— До того моменту така величезна відстань, що її можна вважати безконечною, — заперечив юнак.
— Усе має кінець, навіть оця ваша… аномалія. — Софі окинула поглядом гамірливий пляж і твердо ска-зала: — Я вимагаю…
— Навіщо такі крайнощі? — перебив її Уїлфул. — Адже нічого не сталося — автоматика підтримує нормальну роботу всіх систем життєзабезпечення корабля. Що ж тобі ще треба?
— Мені треба, щоб ви всі згадали перший пункт Розпорядку роботи Допоміжного екіпажу. А там недвозначно сказано, що залишати свій пост…
— Знаємо, знаємо. У нас блоки пам’яті ще працюють. — Уїлфул раптом звернувся до своїх товаришів на ультракоротких хвилях: — Усі до мене! Старша операторка вимагає, щоб ми негайно розійшлися по своїх постах…
Гульбище враз ущухло. Натовп тісним колом оточив Софі. Хтось вигукнув:
— Може, вона не знає про карнавал?
— Я розповів, — сказав Уїлфул. — Але Софі дотримується іншої думки.
Він говорив начебто так, як і належить дисциплінованому членові Допоміжного екіпажу, але водночас надавав своїй інформації такого емоційного забарвлення, що суть її набирала протилежного значення. Софі слухала з усе наростаючим потенціалом тривоги. Йшлося до того, що ці фанатики карнавалу можуть наважитись на такі дії…
— Головний екіпаж, якщо вірити хроніці, більше п’ятисот років перебуває в камерах анабіозу, — провадив далі Уїлфул. — І хіба не ми забезпечуємо постійний режим роботи кріогенного устаткування? Хіба ці обо-в’язки не поглинають нашої життєвої енергії? А ми ж ніколи навіть не бачили цього екіпажу і могли б подумати, що це уявна величина, яка зовсім не впливає на ті процеси, що мають місце на "Кентаврі".
"Он куди він хилить, — промайнула думка в Софі. — Ентропія системи зростає…" Уявила автономний енергоблок у центрі корабля, а навколо нього, наче бджолині соти, герметично закриті камери анабіозу. Якщо вимкнути батарею трансформаторів…
— Я пропоную негайно стати до виконання своїх обов’язків! — перервала Софі розбалакування Уїлфула. — Згідно з першим пунктом…
Її заглушили вигуки:
— Карнавал!
— Карнавал!
— Маску!
— Надіньте на неї маску!
— Приєднуйся до нас! — ледве не оглушив її Уїлфул. — Це ж так весело, так цікаво!
Софі вловлювала ситуацію і слухом, і зором, і ще якимось, може, тільки їй притаманним чуттям. "Якщо вони накинуть на мене маску… Це ж ізоляція… Вирватись, вирватись! Швидше до Операторської!"
Але як прорватись крізь оцей натовп дужих, спритних тіл? Софі відчула таке напруження, що аж у голові задзвеніло. Мозок лихоманило — імпульси закружляли в шаленому вихорі, пам’ять видавала інформацію безладно, і годі було розібратися в цьому хаосі. А вирішували секунди! Хаос, хаос… А чому, власне…
— Увага! — піднесла руку Софі. Голос її звучав так владно, що всі зупинилися. — От я щойно подумала: наш мозок вивчив багато складних структур і процесів, а себе ще й досі не осмислив. Виходить, мозок змушений знайомитись із самим собою, вивчати самого себе так само, як і сторонні об’єкти. А мусив би, здається, просто знати про себе все, і то з самого моменту виникнення. Чи це не парадокс? Подумайте. А я тим часом обміркую вашу… карнавальну проблему.
Вона вийшла з натовпу і розміреним кроком, зовсім не поспішаючи, подалася до ескалатора. Все-таки її мозок знайшов правильне рішення! Софі вже давно славилась умінням винаходити, формулювати парадокси — а що ж є цікавіше для інтелекту, як не ці наукові загадки? От і нехай подумають… А вона теж подумає, в якому напрямку і як їй діяти.
III
Діставшись до Центральної операторської, Софі негайно пустила в дію аварійне управління. Доторк до червоної кнопки — і доступ до обхідної галереї, яка оточує камери анабіозу, було перекрито. Надміцні стелітові щити перегородили обидва тунелі, що з’єднують серцевину "Кентавра" з численними палубами. Тепер Головному екіпажеві ніщо не загрожує — зореплавці лежатимуть у своїх камерах, аж поки не пролунає музика Пробудження.
Приємне відчуття виконаного обов’язку охопило Софі, хоча тривога ще не зникла. Навіть не сівши у своє крісло, Старша операторка пильним поглядом окинула екрани осцилографів, панель великого, на всю стіну, пульта: все нормально, всі вузли працюють у заданому режимі. Сіла, обіпершись руками об підлокітники, і тільки тепер відчула, як спадає напруга останньої години. Можна було спокійно проаналізувати ситуацію.
Приєднавшись до електронної пам’яті корабля, Софі дізналася все про карнавал. Сміховинність цього явища вразила її. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Віра-Віруня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10315 | Василь Бережний | Віра-Віруня | I.
— Алло! Я слухаю.
Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.
— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.
Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати статтю про "цю спритну ворожку", як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабіне-ті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) "перекваліфікувалась" на медика! "Лікує" просто так, без медикамен-тів, і довірливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?
Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:
— Віра? Віруня? О, то золота людина!
Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почувався кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні ба-жання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зне-нацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. "Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг". Вузенька доріжка починалася неподалік, на-вкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспішив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.
Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.
— Та прочумайся нарешті!
Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.
— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з’їздив?
Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:
— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.
— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!
— Пробач, це мені наснилось.
— Ну, а як феномен тієї… Віри?
— Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та мені й так усе ясно… — Кузьма позіхнув. — Експлуатує людську довірливість.
— Ну, гаразд, вставай, за обідом розповіси, борщ уже гріється.
Кузьма нехотя підвівся, спустив ноги на килимок і чхнув.Дивіться також
Василь Бережний — Детектор часу
Василь Бережний — Космічна Ніагара
Василь Бережний — Подарунок телепата
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— На здоров’я, — Тамара відступила до дверей. — Тільки треба прикривати рота.
Кузьма хотів щось сказати і знову чхнув, потім ще і ще. Довге чхання трусило його тіло, аж доки не на-тягнув шкарпетки і не ступив у теплі тапочки. Але й потім Кузьма продовжував чхати — через певні проміжки часу, наче за сигналом метронома.
— Ачхи! Ачхи! Ачхи!
— Надумав рекорд встановити? — зауважила Тамара, накриваючи стіл на кухні. — Потрапиш до книги Гіннеса!
— От напасть! До всіх моїх недугів — ачхи! — ще й це…
Вазомоторний риніт? Закапали очними каплями — не допомогло.
Сверблячка в носі заважала страшенно, Тамара вже не підсміювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловіка. Зовсім розклеївся!
У проміжках між чханням Кузьма Пробус таки розповів дружині про своє відрядження. Самозвана зціли-телька — феномен? Просто смішно. Якось їй потрапило на очі хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсім не спить і все плаче. Звичайно, воно було під наглядом лікаря-педіатра, але покращення ніяк не настава-ло. А Вірі досить було взяти малюка на руки, почукикати, усміхнутись — і все. Дитина стихла, обличчя освіти-лось посмішкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? І пішло: Віра, Віруня зцілює! Попередній курс лікування до уваги вже не береться, про це й не згадують. Віра вилікувала!
Або привезли до неї школярика — хлопчик зовсім облисів. Десь йому було вісім чи дев’ять років, а го-лова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лікування — не допомогло. А от побув у Віруні — на білому тім і наче мак посіявся. Через якийсь тиждень материна долоня відчула шорстку щітку… Віра, Віруня допомогла!
— Розказують, що так — ачхи! — вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь і вже з порога: "Здрас-туйте, Віруня прийшла!" А ще привезли до неї тяжко хворого астматика… Ачхи!
Кузьма, не покладаючись на пам’ять, узяв свого записника і прочитав дружині ще кілька нотаток про "ефект Віри-Віруні", як він іронічно називав медичну практику будівельниці. У багатьох випадках одужання нібито наставало цілковите, в інших — помітне полегшення. Одна жінка середнього віку після розмови з Віру-нею позбулася алергії, на яку страждала багато років і яку, звичайно, безуспішно лікували фахівці.
— А чому ти все це поставив під сумнів? — замислено спитала дружина. — Звідки така упередженість?
— Та хоча б тому, що чудес на світі не буває! Ти ж фізик, і не мені — ачхи! — тобі пояснювати…
Тамарині брови зсунулись докупи, жінка схитнула головою.
— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне су-проти невідомого, хіба не так?
— Та воно-то так…
— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не знаючи її, не бачивши?
— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.
— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допомагає недужим.
— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригінально. Але наукою й не пахне.
Раптом Тамара спитала:
— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?
— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілувався з ними. А чого це ти раптом…
Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не приховуючи іронії:
— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…
— О, вона добра! Ось послухай.
Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з "медичної практики" будівельниці. Торжествуючи вигукнув:
— Анекдоти!
Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплював її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузьмі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.
— Про що ти замислилась?
Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.
— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?
II.
— Здрастуйте, Віруня прийшла!
Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тільки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав ди-вовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…
Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть поворухнутись.
— Невже чхає вві сні? — той самий голос.
— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й застудився.
Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, повернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.
— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…
Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.
— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.
Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.
— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в кори-дорі плаща.
— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Віруню вилікувати тебе!
Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ставиться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.
А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи килима, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміха-лася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.
Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де на-родилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?
— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він запи-сує. — Життя якось складається само…
Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це ра-зом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алюмінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла постави-ти на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і застигла.
— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впустила тацю.
— Що? Справді… — пробурмотів Кузьма. — А скільки ж можна? Остобісіло…
— Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру світових рекордів… — усміхнулась Тамара, ставлячи та-цю.— Прошу, Віруню, до кави.
Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузьми — лікоть у лікоть.
— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.
— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.
— Нічого, дякую.
— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.
Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. "Одужує просто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я почуваюсь якось бадьоріше. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Голуба планета | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27160 | Василь Бережний | Голуба планета | "ЗВ'ЯЗОК З РАКЕТОЮ ОБІРВАВСЯ"
Ніч була напрочуд гарна — тиха, ясна і тепла. Над головою беззвучно плинув Чумацький Шлях, наче срібна ріка. Його туманний обшир навівав на людей якісь невиразні почуття. Там, далеко-далеко, міріади сонць і планет зливалися в одне сяйво, примарне і неймовірне. Невже й там є Землі, населені мислячими істотами? Невже й там є щастя і страждання, радість і смуток?
Із-за темної стіни дерев нечутно виплив Місяць. Його бліде світло залило подвір'я обсерваторії, і тепер було добре видно і круглі павільйони із сферичними дахами, і кількох людей, що мовчки сиділи на лавочці біля головного корпусу. Тут було дві жінки, юнак та двоє підлітків — хлопчик і дівчинка. До молодшої жінки тулилася дівчинка, певно, її дочка, біля старшої вмостився хлопець, дуже схожий на юнака, що сидів на краю лавочки. Та воно й не дивно, що вони схожі, це ж сини Петра Петровича, начальника експедиції, що вилетіла на Венеру. Старша жінка — то їхня мати. Молодша — сестра іншого астронавта, інженера Підгайного. Вона прийшла до обсерваторії з дочкою. Підлітки, видно, зморилися, тепла ніч насилала на них сон, і вони дрімали біля своїх матерів.
— Піди, може, що є… — тихо сказала старша жінка, не повертаючи голови.
Юнак мовчки підвівся і швидко пішов до високих дверей головного корпусу. Жінки з дітьми сиділи нерухомо, наче кам'яні. Вони сиділи мовчки, ніби слухаючи глибокий, безмежний простір, що поглинув дорогих їм людей. Постійний зв'язок підтримувався з ракетою увесь час, поки не здійнялася електромагнітна буря. Якщо на Землі вийшли з ладу численні радіо— й телефонні станції, телеграфні лінії, то що вже говорити про ракету, яка потрапила в самий вир електромагнітної бурі! Крізь шум і тріск у приймачах на початку ще вдавалося впіймати окремі фрази, слова. Підгайний повідомив про катастрофічні вибухи на Сонці, передав показання приладів. А потім… потім лише шум і тріск лунали з потемнілих екранів.
Усі ці дні пункт зв'язку з ракетою, обладнаний у головному корпусі обсерваторії, безперервно атакували кореспонденти, адже мільйони людей очікували повідомлень про політ "Мрії", а рідні, стривожені долею астронавтів, днювали й ночували тут. Що з ракетою? Чи живий її екіпаж?
Повільно плив у небі Місяць, байдужий до людських переживань, нечутно пересувалися по траві тіні дерев. Тіні підкрадалися до людей, вже покрили їх по груди, але голів, освітлених промінням, ніяк не могли сягнути.
Повернувся юнак. Вже по тому, як він ішов, — повільно, наче нехотя, — видно було, що нічого втішного він не взнав. Але жінки все ж спитали:
— Ну що?
— Не чути?
— Нема нічого. Мовчать.
Юнак знову сідає скраю лавки, обпирається ліктями об коліна, кладе на долоні голову.Дивіться також
Василь Бережний — Сонячна сага
Василь Бережний — Казус лінгва
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Анічогісінько? — перепитує мати.
— Ні звуку, — відповідає юнак. — Дзвонив із Алма-Ата дідусь Надії. Він дзвонить через кожні дві години, йому сказали те ж саме: "Зв'язок з ракетою обірвався".
Надія — це третій член екіпажу, онука старого астроботаніка, який працює в гірській обсерваторії десь біля Алма-Ата. Хороша, мила дівчина, що тепер з нею?
З дверей головного корпусу обсерваторії вийшов високий худий чоловік в окулярах. Жінки стрепенулися: може, є звістка?
Чоловік підійшов, зняв окуляри і почав старанно протирати їх.
— Ні, ні, — швидко сказав він, — ніяких вістей нема. Але ви заспокойтеся і їдьте додому… Зрештою, нічого ж не сталося. Очевидно, вийшов з ладу їхній передавач. Вони його налагодять, і зв'язок ми встановимо рано чи пізно… Відразу ж сповістимо вас. Послухайте мене, їдьте додому, вже пізня година і діти змучилися.
Жінки не вставали.
— Ну то як? Згода?
Підвівся юнак:
— Поїдьмо вже.
— Гаразд, — обізвалася його мати, — поїдемо. Почекаємо ще хоч годину і поїдемо. Може, саме зараз вам пощастить встановити зв'язок…
— Ну добре, — згодився юнак. — Одну годину, не більше.
— А я радив би не чекати, — високий чоловік нарешті закінчив витирати окуляри, надів їх і пішов до корпусу.
Він мав рацію. Не тільки отієї години, всього життя цих жінок не вистачило б, щоб діждатися повернення астронавтів. Стануть дорослими їхні діти, постаріють, а своїх батьків не діждуться. З часом на Венеру полетять нові експедиції, а про цю інколи згадуватимуть як про давній епізод в історії космонавтики. Хтось із учених напише в своїй книжці: "Зв'язок з ракетою обірвався, і доля її лишилася невідомою".
Та про це жінки не могли знати, вони довго ще сиділи на лавці, і над їхніми головами плив неспинною рікою вічний Чумацький Шлях.
ЕЛЕКТРОМАГНІТНА БУРЯ
"Кривавий туман застилає мені очі, страшенно болить голова, — вона, здається, ось-ось трісне. Поворухнути руками не можу, та де там руки, навіть пальців не здолаю зрушити. Жахлива сила оцього шаленого прискорення розплющує тіло… Як то мої друзі, чи ще живі? І чому не працює рація? Ах, так, цей електромагнітний буран…"
В голові Ігоря Підгайного все змішалося, переплуталось, затанцювало чудернацькими візерунками, якоюсь мозаїкою різнобарвних плям, ліній. Серед цього хаосу свідомість виділяла срібний серпик, оточений фіолетовим блиском. "Венера… Венера…" — проривалася невловима думка. А серпик відпливав за червоний горизонт, навіть важко було за ним стежити, потім враз наближався до самого ока. Ігор поринав у забуття, марив: "Венера… Венера…"
Так, експедиція вирушила з Землі на Венеру. Металева ракета з поетичною назвою "Мрія" стартувала щасливо. Троє астронавтів лежали у спеціальних надувних костюмах і тому порівняно легко витримали прискорення. А коли двигун перестав працювати і ракета помчала з постійною швидкістю — 11,3 кілометра на секунду — відчули себе зовсім легко, можна сказати — бадьоро. Зникла вага, і це завдало чимало прикростей Надії Смеречанській; і начальник експедиції Петро Петрович, і інженер Підгайний не раз літали на Місяць, вона ж у космічній експедиції вперше. Не відчуваючи ніякої ваги, дівчина робила досить незграбні рухи. Але це тільки веселило її.
— Зате на Венері ходитиму краще! — усміхалася Надія. — Я зроблю букет із тамтешніх троянд!
Її голос милував слух. "Польова квітка" — прозвав Надію Підгайний.
Перші три тижні подорожі минули щасливо. Всі троє почували себе добре, провадили наукову роботу, відпочивали; серйозні розмови пересипалися жартами, дотепами.
В ілюмінатори видно було різнобарвні розсипи зір, даленіла Земля, а Місяць, здавалося, підходив до неї все ближче.
Надія щоденно робила записи в бортовому журналі. Ось і зараз вона сіла в своє крісло, яке при потребі можна перетворити на ліжко, і, поклавши на коліна журнал, почала записувати події останнього дня.
Експедиція на Венеру розрахована більше як на два роки: 146 діб треба летіти до планети, понад рік — побути там, щоб виждати потрібного положення Землі… З цього розрахунку зроблено і запас харчів, кисню та води.
Надія замислилась. Ех, якби можна було заглянути в майбутнє — що їх там жде?
Майбутнє… Незримо входить воно в сьогодні, зливається з ним, відпливає і — вже дивись — робиться вчорашнім, минулим. Де те дитинство? Змалечку Надія лишилася без матері: вона загинула під час авіаційної катастрофи. Дівчинку забрав до себе дідусь — відомий астроботанік. Жили вони високо в горах, де розташувалася обсерваторія. Дідусь навчив її любити природу, розумітися на рослинах, але в далекі експедиції не брав. Надія мріяла стати дорослою — незчулася, коли й виросла. В школі мріяла про університет, вступила, звичайно, на біологічний. А як далеко було до його закінчення! Нарешті й це майбутнє стало минулим: вона одержала диплом. І знову в далині прийдешнього вимальовувалась її нова мрія, навіяна сивим дідусем: політ у міжпланетний простір. "Я твоїми очима побачу рослинність іншого світу, — говорив їй дідусь. — Ти привезеш мені з Венери багатющий гербарій… Я переконаний, що там буяє рослинність, хоч мої опоненти твердять інше". І старий вчений домігся, що Надію включили до складу експедиції. Вона мусила виконати чималу програму по вивченню оптичних властивостей рослинності на Венері, простежити їхній взаємозв'язок з атмосферним тиском тощо.
— Ти зробиш значний вклад в астроботаніку, — напучував дідусь, — якщо вдумливо і старанно попрацюєш…
Як вона ждала, щоб швидше йшов час, щоб скоріше в політ! І ось це вимріяне прийдешнє наблизилось, і це вже не майбутнє, а сьогоднішнє. Вона мчить із своїми товаришами в космічному кораблі. Що ж їх чекає на Венері?
Начальник експедиції Петро Петрович — міцний чоловік з коротко підстриженими вусами і гострим поглядом сірих очей — був ініціатором цього перельоту. Після того як Радянський Союз першим у світі створив космічну ракету і наші вчені, в тому числі й Петро Петрович, побували на Місяці, постало питання про спорядження експедиції до сусідніх планет — Марса чи Венери. Природно, що Марс привертав увагу багатьох, але Петру Петровичу вдалося переконати вчених з Академії послати ракету спочатку на Венеру.
Спектроскопічне дослідження цієї планети показало, що в її атмосфері високий процент вуглекислого газу. Спираючись на цей факт, деякі астрономи почали говорити про "молодість" Венери. Це дивувало Петра Петровича. Чому вони вважають, що Венера молодша за Землю? Тільки тому, що виявлено вуглекислоту у верхніх шарах атмосфери? Адже ні одна з космогонічних гіпотез, починаючи з гіпотези Канта-Лапласа і кінчаючи гіпотезами Шмідта і Фесенкова, не дає найменших підстав припускати, що Венера молодша від своїх сестер-планет. Цю думку і відстоював Петро Петрович, виступаючи з публічними лекціями на диспутах, засіданнях і конференціях.
В особі Ігоря Підгайного — ентузіаста космічних перельотів — Петро Петрович знайшов спільника і друга. Раз по раз куйовдячи п'ятірнею свою пишну шевелюру, Підгайний говорив: "Звичайно, спершу на Венеру!"
Хіба ж могли вони лишитися осторонь, коли постало питання про експедицію?
Петро Петрович був людиною науки і, щоб послужити їй, не зупинявся ні перед якими небезпеками. Відомий вчений, він був разом з тим простою людиною, часто жартував, торкаючи пальцем щіточку бурштинового вуса. Ось і зараз, усміхаючись самими очима, він сказав:
— Може, пора, друзі, підкріпитись?
— Я — за, — усміхнувся Підгайний.
Підійшли до столика, в спеціальні гнізда якого Надійчині дбайливі руки вже поклали їжу: консерви, різну сушенину, вітамінні таблетки, тюбики з калорійними пастами. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Гравіантена Івана Мудрого | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10313 | Василь Бережний | Гравіантена Івана Мудрого | І хто це знає, й хто про це
повіда?
Звідкіль цей Всесвіт народивсь
та виник?
"Космогонія" (збірник "Рігведа").
І.
Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.
Над Києвом пропливав сонячний день початку березня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам’яніло дивля-чись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам’яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої ого-рожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сно-вигали дрібненькі постаті.
— Мурашник, — сказав не обертаючись.
А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.
— Чого ти так… про людей, Іване?
Різко обернувся, наче його струмом ударило.
— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.
— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…
— Краса, краса,— дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово.— Треба шукати першооснов, а не декорацій.
— А може, насамперед треба просто жити?
Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімей-ного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.
— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.
— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці про-звали тебе Мудрим.
— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.Дивіться також
Василь Бережний — Космічний гольфстрім
Василь Бережний — Людина-маятник
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.
— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.
Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:
— А хто ж нам поверне… втрачені роки?
— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…
— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.
Мудрий насупився.
— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.
"Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займа-ється лише своїм…"
Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:
— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.
— Та облиш…
— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.
"Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь осо-бливо дивний".
— Начитався детективів? — спитала з іронією.
Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.
— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
— Прилад?
— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну анте-ну.
І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.
— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший за-мислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я пер-ший маю можливість нарешті одержати відповідь!
— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.
— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.
— Тобто?
— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.
Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?
— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?
— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.
— Ну тоді…
— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упоря-дкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розви-ваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…
— Ти зайнявся цитологією?
— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. — Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?
— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.
— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?
Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.
— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.
— І що ж, ця твоя антена…
— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.
Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…
День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.
— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.
— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Граві-таційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнай-краще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.
Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.
Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:
— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмови-лася й словом.
У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи те-пло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.
Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.
— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.
— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабо-раторії.
— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.
— Цікаво, що ж би сталося?
— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.
— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.
Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної На-дії.
— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?
Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?
Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не бі-льше чотирьох–п’яти метрів. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Дарунки Шамбали | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10310 | Василь Бережний | Дарунки Шамбали | Північне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небі не було ні хмаринки, а вітер кошлатив темно-сіру поверхню неозорих вод, зганяючи отари білих баранців. Ростислав Микитюк любив спостерігати мінливу стихію, годинами простоював на кормі, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клавдія Єланська" завзято краяв хвилі, але бічної хитавиці погасити не вдавалось, і палуба нагадувала розгойдану колиску.
Різкий жіночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з піднятого краю палуби, немов з гірки, штовхнуло молоду жінку — поли її блакитного плаща лопотіли на вітрі, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, і вона опинилася в його обіймах.
— Ох, вибачте, — зніяковіла, — якби не ви…
— Нічого, добре, що не вдарились.
Відчувши у своїх руках пругке жіноче тіло, пройнявся радісним хвилюванням. Здивувало тільки, що на її лиці промайнула гримаса болю. Ця комічна ситуація мусила б викликати сміх, і Ростислав усміхався, а жінка скривилась, пересилюючи біль.
— Що з вами?
— Та… пусте. Мозоль.
Присіла на лавочку, скинула лівий черевик і почала злегка погладжувати ступню.
— Він мені так дошкуляє, що хоч плач, — поглянула на Ростислава трішечки знічено, немовби пробачалася. — Особливо на екскурсіях.
— Ну, та це ж не смертельно. — Ростислав мимоволі милувався її гарною постаттю. — От у ленінградки стан загрозливий…
— Я чула, як по радіо викликали лікарів. Здається, ви теж медик?
— Ну, не зовсім, але…
Подумки здивувався: він хвилюється в присутності цієї звичайної жінки! Хоча… Може, вона саме ота, на яку підсвідомо очікував протягом довгих років, сповнених сумнівів і вагань?
Дивився на неї радісними очима, і все в ній подобалось: і як взуває черевичок, і контури тіла під блакитним плащиком, і трішечки примхливі губи, і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під синього капелюшка.
— І як це з нею трапилось?
Вона підвелася, але знову не встояла на хиткій палубі, Ростислав змушений був підтримувати її впродовж усієї прогулянки по периметру корабля.
— А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондоні лівобічний рух. Шоферові вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.
— Їй уже краще? — В голосі — турбота і жіноча цікавість.
— Як вам сказати… Все це дуже складно. Із шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".
— Їжачка?
— Це я так назвав колючку з моєї колекції гімалайських рослин.
— Ви були в Гімалаях?
— Брав участь у ботанічній експедиції і от… скучив за морем. До речі, як вас звати? Ви мені пробачте, всіх з нашої групи я не запам'ятав.Дивіться також
Василь Бережний — Дядечко Цок
Василь Бережний — Трагедія вулканної гори
Василь Бережний — Останній шанс
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Муза. Ох… — скривилась від болю і одразу ж винувато посміхнулась. — А я вас запам'ятала. Ви — Ростислав Микитюк.
Йому було приємно це чути, глянув на співбесідницю, не приховуючи симпатії, і, завжди стриманий у розмові, мовчазний, зараз розговорився.
— Розумієте, Музо… Тут ось простір навколо нас, а в Гімалаях — у високості.
— І там ви знайшли "їжачка"?
— Так. Мені дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали…
— Де це?
— Ну, там же, в Гімалаях. Шамбала — легендарний край, ні на якій карті його не знайдені. Ми видиралися па гірські хребти, спускалися в долини, та ось перед одним сніговим перевалом два паші провідники раптом зупинилися, в очах — тривога, якесь незрозуміле сум'яття. "Далі не підемо, — твердо сказав старший, сивобородий. — Там, — хитнув головою у бік перевалу, — Шамбала".
Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійснюють зв'язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.
Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вічності…
— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.
— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.
Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!
Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.
— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб споживати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітленим, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — проймала радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Любов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до життя! А чого ті провідники злякалися… Людська психіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…
— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправді поет — та ще й романтик!
— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.
Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:
— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…
— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виключено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індійський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?
— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.
— Це відомо, в Києві ви з'явились років двадцять шість тому, а от…
— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одружена…
— Мені щастить!
— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?
— В мене є де жити. А що?
— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської "Волги"… Ну, та грець з ними! Я перебила вас.
— А про що я саме говорив? Ага, згадав. Ніч у Гімалаях…
— Цікаво, як ви натрапили на того "їжачка"?
— Отож, я стояв і милувався небом, а тоді опустив очі на землю і побачив за кілька кроків перед собою блідо-фіолетове світіння. Подумав, що це сліди зоряного сяйва на сітківці очей. Зажмурився, аж ні — світло ніби струмує із самої землі, наповнюючи коротюсінькі кривулясті провіднички. Може, то жилки якогось кристала? Підходжу, нахиляюсь — колючка. Виткнулась біля камінця та й світиться, подає про себе вість. Удень, звичайно, я б її не помітив, а якби й помітив, то не звернув би уваги. Ми тоді досліджували рослини соковиті, з плодами — там є справжні фармацевтичні фабрики. Між іншим, ми зібрали флакончик такого екстракту… Ще один дарунок Шамбали! Дивовижні властивості! Сподіваємось, допоможе в боротьбі з найтяжчими хворобами. Ну, а тут — суха колючка! Тієї ночі я майже не спав — перед очима був той феномен.
— Уранці викопали?
— Е, ні, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивості? Необачність може завдати непоправної шкоди. Ми все обміркували, виробили цілу програму дій. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камінчик, кожну грудочку в радіусі, може, з півкілометра — цілий тиждень шукали, і все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однісінька на сто квадратних кілометрів! Або з'являється раз у десятиліття чи навіть у століття. От і зустрінься. Вирішили ризикнути — викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпінням очікували вечора. І яка ж була наша радість, коли в темряві намету засвітилися ці головки!
— Фосфорне світіння? — спитала Муза.
— В тому-то й штука, що ні. Природа його електромагнітна. Ще не з'ясоване тільки джерело. Можна припустити, що в цьому процесі бере участь чимало чинників, зокрема біосфера і динаміка хімічних процесів у самій рослині. А взагалі, нерозшифрованих ієрогліфів Природи — сила-силенна…
— Увага! — почулося з гучномовця. — Керівникам груп і перекладачам терміново зібратися в тенісному залі! Повторюю…
— Таємниць багато, — обізвалася Муза, коли динамік умовк. — Але ж, як сказано, людина має підкорити Природу.
Микитюк помовчав, збираючись з думками.
— Підкорити… Як на мене, то мусимо жити в злагоді з нею. Спробували он в Амазонії випалювати джунглі, порушили тонку рівноваіу ї тільки наробили шкоди. Ні, треба шанувати закони Природи. Муза осміхнулася:
— Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природі не все досконало і корективи просто необхідні.
— Хто знає… Це вже філософія, не мій фах.
Дівчина не відступала.
— Гаразд, ось вам фізіологія. Біль. Людина страждає, мучиться. А для чого?
—Поставити питання легше, ніж відповісти. Біль… Все це дуже складно. Нейрофізіологічна картина цього відчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується і передається в головний мозок, невідомо. Але це — сигнал небезпеки, конче необхідна інформація. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не існувало болю, його слід було б винайти.
— Мабуть, у неї ніщо не боліло, в цієї вченої, — сказала Муза. — Нехай і сигнал. Але навіщо сигналізувати увесь час? Досить було б, скажімо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.
— Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв'язку. Природа б'є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантії, чи що. Це не тільки інформація, а її наказ, вимога дії.
— Ви, може, подумали, Ростиславе… не знаю, як вас по-батькові…
— Не треба церемоній. Мені тридцять, і я теж неодружений.
— Може, ви подумали, що я піклуюсь про себе. Зовсім ні. Мозолі — це, зрештою, дрібниця. Але скільки підлості і жорстокості робиться на світі через біль! Як подумаєш, то аж страшно стає.
— На жаль, це так, Музо. Але Природа тут ні при чому.
— Та мабуть, — зітхнула. — А все-таки… удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докінчили про свого "їжачка".
— Та була з ним пригода. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10306 | Василь Бережний | Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика | ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ
Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідомого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозуміло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.
Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли попід ко-ліями, на яких стояли пасажирські поїзди, і вийшли на привокзальний майдан. А на тому майдані таке творить-ся! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, вистукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їж-джають тролейбуси. І все підхоплюють людей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з поїздів.
Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.
— Ох і машин! — захоплено вигукнув Головань.
— Угу, — буркнув Рукань.
Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.
Спочатку зупинилася "Волга", щоб не наїхати на роззяв, потім "Жигули", а за ними й "Москвичи" та "Запорожци".
— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Головань.
— Краще поблукаємо, — запропонував Рукань.
У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.
Фари його, як великі очі, сердито спалахнули проти сонця.
Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. "Чого стоїш-ш?" — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.
Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.
Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі оглянулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в халепу можна вскочити! Затримають як порушників порядку та ще й додому відправ-лять. А дома сорому не обберешся.
Недалечко пропливав потік людей, і хлопці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привокзальної станції метро. Тепер їм уже не страшні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.
Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.
— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!
— А ти?
Голованеві нічого було заперечити, і він заговорив про інше:
— А знаєш що, давай чкурнемо на Виставку передового досвіду!
— Давай.
— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.
— Одна? — засміявся Рукань. — Там багато чого цікавого…
На станції "Хрещатик" вони встали, ескалатор виніс хлопців на поверхню. Розпитались, як утрапити до Виставки, сіли в тролейбус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи високих будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки докотили. Тут уже гав не ловили.Дивіться також
Василь Бережний — Сонячне озеро
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Василь Бережний — Ох, ці телепати...
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:
— Скажіть, будь ласка, в якому павільйоні кібернетична черепаха?
Жінка показала, і друзі подалися.
…На низенькому столику з невисоким бортиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно вся-кі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток — одразу зупиниться, постоїть на-шорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умовний рефлекс.
Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бор-тика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.
— Заряджається, — пояснила дівчина-лаборантка. — Туди підведено струм, і вона сама стає на заряд-ку…
Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.
— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.
Його товариш наче прокинувся зі сну:
— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?
— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його де-рев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.
— Тортіла… Тортіла… — бубонів Головань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…
Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.
— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.
Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання.
РОБОТ ЗАГОВОРИВ
З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро— і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, на-півпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?
Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.
Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Анд-рійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.
— Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлоп-чика. — А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…
— Ну аякже! — підтримав Рукань.
Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голо-ваня на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати. Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя елек-трифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити. Але спробувати можна.
— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.
— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь при-ховав на тряму. Труну збирається робити…
— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.
— Та я теж так гадаю.
І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.
Дерев’яне "тіло" змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вог-ню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А дета-лі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.
Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли нала-годити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акуму-ляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк ви-падок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.
Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлоп-ців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.
Тиждень минув.
Другий.
Третій.
А він не оживав.
— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.
Андрійко застрибав на одній нозі:
— Зовсім з глузду з’їхали!
Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:
— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!
Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві на-віть по лобі дісталось. А потім знову закляк.
— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче полі-но. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…
— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…
Хлопці мало не посварилися.
Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх одноклас-ників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: "Доброго ранку!" Ото було б здорово!
Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукува-тись — чому він не "оживає". Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули жи-влення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.
Тоді Михайло Васильович подав таку думку:
— А давайте перевіримо програму.
І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.
Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.
І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть мірку-вати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкі-льних підручників та читанок для різних класів.
Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.
Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.
Нарешті все готово!
Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчико-ві пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…
Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’яний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Детектор Часу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4966 | Василь Бережний | Детектор часу | 1
— А тепер буде атракціон,— сказала Ніна, коли чоловіки повставали із-за обіднього столу. На її прив'ялому обличчі з'явилась загадкова посмішка, і жінка аж помолоділа.
Григорій Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотіли пройтися в Голосіївський ліс, подихати свіжим повітрям. Там і порозмовляли б про співробітництво...
Ніна покликала кицьку, і та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо піднімаючи чорного пухнастого хвоста.
— Наша Шуша ще не бачила живої миші! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири не виходила...
"Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу...— роздратовано подумав Григорій Федорович.— Теж мені атракціон..."
Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, поглянув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно...
— Так от, я дістала для неї мишку!
Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було прорізано кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, сковзаючи передніми по склу.
— Це мені в лабораторії дали. Правда, симпатична?
Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.
— Так, вона гарненька,— сказав, ставлячи банку на килим. — Природа не знає меж у своїй винахідливості.
Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.
— Бачите, бачите, інстинкт! — вигукнула Ніна.— Зараз я їх познайомлю.
— А мені шкода мишку,— заперечив Григорій Федорович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.
— А що їй станеться? — на бляклому обличчі Мирослава з'явився подив.— Контакти між двома...
— Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно. Шуша її з'їсть.
— Не повірю,— покрутив головою Мирослав. Легенькі, мов пір'я, кущики волосся на його тім'ї кумедно хитнулися.
— Б'юсь об заклад! На сто карбованців! — Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Мирослав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмахнувшись, перебила.
— Ану ж побачимо...— Присіла напочіпки, зняла кришку і поклала банку набік.
Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зовсім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.
Ніна сплеснула руками:
— Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!Дивіться також
Василь Бережний — Повітряна лінза
Василь Бережний — Море Томи
Василь Бережний — Молодший брат Сонця
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спину — та лише трішечки здригнулася, відчувши, як тоненькі лапки перебирають її пишну шерсть.
— Ну, що ж...— зітхнув Григорій Федорович.— Я програв... Дивно, чому не спрацював інстинкт...
Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців — більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади, потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння подружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федорович простяг руку з грошима:
— Прошу, ось ваш виграш.
— Та що ви? Облиште,— рішуче відмовився Мирослав.— Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як подумати, Природа — не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця...
Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, що тупцявся біля вікна. Після конфузу з "атракціоном" годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй закортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молодший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова облисіла, щоки запали, а вуха... які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок — може, тому, що й ночами сидить в Інституті. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки був би добрим сім'янином: не п'є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехилили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти,— надкусить яблуко, подивиться на соковиту м'якіть і аж очі йому засяють: "Чудо! Це справжнісіньке чудо!" Трохи накульгує — то нічого. Потрапив у якусь аварію... Може, його одружити?
Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з'їла, а витирається, чотирилапа дура... Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія...
— Найцінніше зараз на Землі — це жива природа,— каже Мирослав. Слово "природа" вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери.— Ви є член Товариства захисту природи?
— Ні, ще не вступив...
— Пора, а то й у вас... уже на часі...
Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж "на часі". Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.
Розмова про захист природи та збереження життєвого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притакувала.
— Якщо говорити ширше і глибше, то жива речовина у Всесвіті — явище феноменальне,— провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні.— Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, приблизно дорівнює 1052 тонн. А скільки біомаси?
— Певне, що мізерна частка,— сказав Григорій Федорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник.— На Землі це тонюсінька плівочка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.
— То хіба ж не треба леліяти кожну живу клітину? — аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: — Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.
— Тоді й я згодна,— кивнула Ніна.— Леліяти! Та все це загальні міркування...
— Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, уже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...
На змарнілому обличчі вченого з'явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої природи, хоч Ніна увесь час намагалася заговорити про діло. Було згадано винищення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами, Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, прозирає в майбутнє!
— Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволюції біосфери може розвиватись найвищий вид живої матерії — людський мозок... У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виродження людської популяції.
— Слушно сказано,— підтримав Григорій Федорович.— Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.
— Саме так! Гармонія —ось домінанта стосунків Людини з Природою...
— Якби гармонія була між людьми,— Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна,— а то одне одному так і підставляють ногу!
— Я такого не бачив,— розвів руками гість.
— Чи ви з неба впали?!
— А що, помітно? — учений осклабився.— Але я не падав... Це ж небезпечно.
— То чого ж ви таке кажете? — напосідалася Ніна.— Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете — побачите...
Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повернула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорій Федорович мусить стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не допомогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, де само собою...
Учений навдивовижу легко погодився на співробітництво, проте категорично відмовився від якої б то не було винагороди.
— Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу... як би це точніше назвати.... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже тяжкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий... І якщо Григорій Федорович допоможе...
— О, мій Григорій дужий! — Ніна сміхотливо кивнула на чоловіка.— Бачите, яка в нього шия? Хоч обіддя гни.
— Детектор Часу...— замислено сказав Григорій Федорович.— Цікаво, цікаво. Я, коли зможу...
— Як на мене,— докинула Ніна,— час — це те, чого завжди бракує.
— Я це відчуваю також,— хитнув головою вчений,— і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опанувати цю фізичну реальність, скажімо, для переміщення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії... Тепер справа за експериментом...
— А що? — запалився Григорій Федорович і скаламбурив: — Настав уже час дослідити Час!
— Так, настав, особливо для мене...— трохи сумовито промовив учений,— це просто необхідність... Пора опанувати цей океан.
Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.
2
Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний "закон бутерброда" таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому він їхав з Хрещатика, двічі застрявав; потім на зупинці "Золотий колос" він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер... А в Бункері ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогодні у них дуже важливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під'їхати Ніна — домовились піти в гості до того зарозумілого доцента. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Діти одного Сонця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10308 | Василь Бережний | Діти одного Сонця | І.
Невеликий електрокар обтічної форми, забравши пасажирів з космічного корабля "Аеліта", який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого — жінки з букетами квітів у руках. Чорніли триноги теле-візійних камер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.
Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чоловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Олену, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало від-дих, а думки переганяли одна одну: як то вона — чи здорова? Сам він за п’ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки підірвали йому здоров’я. Борода побіліла, і товариші прозвали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжін-ня, від якого вони зовсім одвикли. "Мине період адаптації, — бадьорився Костянтин Федорович, — і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…"
Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Отакої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся — усі си-дять принишклі, зосереджені, тільки "холера ясна", тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посмішці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивова-на… Хоча б уже скоріш…
— Увага! Водій електрокара, поверніться забрати залишений на борту пакет.
— Холера ясна! — буркнув Микола Рудий. — Так ми ніколи не доїдемо.
Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрітися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію…
II.
Олена — ставна молода жінка — сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала ка-ву, жартувала й сміялася, намагаючись приховати душевне сум’яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:
Куди їдеш, куди від’їжджаєш,
Сизокрилий орле?
Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим ві-д’їздом, теж не відступалася:
— Розкопки на Марсі? Безглуздя!
Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися порцелянової чашечки, і ду-мав, як то йому буде тяжко без неї — любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб відмовитись від марсіанської мандрівки, він, звичайно, і думки не допускав.Дивіться також
Василь Бережний — Селенітка
Василь Бережний — Дарунки Шамбали
Василь Бережний — Таємнича статуя
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Поясни їй хоч ти, Михайле, — звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну ка-ву. — Може, вона з тобою згодиться.
Михайло — широкоплечий бородатий молодий чоловік — поглянув на Олену, осміхнувся, потім, при-бравши серйозного вигляду, сказав:
— Якщо відверто, Костю, я теж маю великі сумніви. Сама твоя гіпотеза… надто хистка.
У Новика підскочили брови: досі Михайло не висловлювався про його марсіанську гіпотезу, і це сприй-малося, як мовчазне схвалення.
— От бачиш, і Михайло! — підхопила Олена. — А ти затявся… Доводь свою правоту на Землі!
— А хіба я не доводив? — заперечив Новик. — Аналіз нових олдовайських знахідок відсунув появу го-мо сапієнса ще на мільйон років… Цю загадку можна розгадати лише на Марсі.
— Ну чому, чому саме на Марсі? — Олена із стуком поставила чашечку на блюдце.
— Тому, що в нашій Сонячній системі найраніше склалися умови для виникнення життя саме на Марсі, — спокійно відповів Новик.
— Але ж там не знайдено навіть мікробів, поверхня цієї планети стерильна, — заперечив Михайло.
— Не забувай, що марсіанська атмосфера мільйони років зазнавала дисипації , і ультрафіолетове випро-мінювання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичайно, після такої обробки поверхня буде стериль-ною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки… гомо сапієнсів.
— Аякже, так вони на тебе і чекають! — перебила Олена.
— Якби всі були такі скептики, як ви з Михайлом, то мене нізащо б не включили до складу експедиції.
Михайло запалив сигарету і, солодко затягуючись, сказав:
— Я знаю, дехто в Академії схильний підтримувати теорію про марсіанське походження людства. Але ж ні ти, ні хтось інший не пояснили того факту, що… гм… нащадкам тих марсіан, які нібито переселились на Зе-млю, довелося пройти школу палеоліту, потім міді і бронзи… Чому так сталося?
— Нічого дивного, що в моїй гіпотезі ще є чимало темних місць. Було б дивніше, коли б їх не було. І оце теж: чому вони, або їхні нащадки, змушені були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної відповіді. Можливо, перше покоління прибульців не змогло адаптуватися і загинуло, адже параметри Землі — тяжіння, сонячна радіація, атмосфера і гідросфера — істотно відрізняються від марсіанських. Залишилися, скажімо, діти, підлітки, у яких поступово виробилися пристосувальні реакції. Зрештою, не можна виключати і катастрофи. Так що…
— Все одно, білими нитками шито! — кинула знервовано Олена. — Де ж їхній космічний флот? Не знай-дено ж і уламочка!
— Ти не уявляєш, люба, що таке мільйони років, — лагідно зауважив Новик. — Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрібні космічні кораблі, а навіть велетенські міста. Для Вавілона, скажі-мо, вистачило якихось дві тисячі років. А мільйон чи п’ять… Якби жителі покинули найбільше місто Землі — Мехіко, воно б зникло без сліду, дарма, що розташоване на висоті понад два кілометри. І потім — деякі сліди все ж таки лишилися…
— Баальбекська веранда? — обізвався Михайло. — В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавній об’єкт і споруджений не з метою космоплавання.
— В кожному разі, ви, — Новик перевів погляд з Олени на Михайла, — мусите визнати: взяти участь у цій експедиції — це мій моральний обов’язок.
— Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землі… — зітхнула Олена. — Ти от говориш про мільйони, а мене страшать кілька років…
— А… не можна було… вам обом? — запитав Михайло.
— Не схотіла. — Новик окинув дружину радісним поглядом. — А я й не наполягав. Сам розумієш: скарб треба берегти. Гадаю, п’ять років промине — й оком не змигнеш.
— І все-таки, — вів своє Михайло, — я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля і тільки Зе-мля.
— Надворі космічна ера, — заперечив Новик, — а мислення у нас… приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої місця: колискою людства є Сонячна система і тільки вона.
— Е, ні, — заперечив Михайло, — я не хочу включати жодної іншої планети. Я — землянин до останньої клітини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення… Отак вони сперечались, відшукуючи аргументи з різних наук про Землю і Космос, але найшла коса на камінь, кожен обстоював свій погляд. Олена, зрозуміло, тягла руку за Михайла, марно сподіваючись, що чоловік передумає і відмовиться летіти. Проте Новик був не-похитний, вважав цю експедицію головною подією свого життя, говорив про "внесок в науку", моральний обов’язок, поклик долі тощо.
— Ну що ж… — Олена якось безпорадно усміхнулася. Була схожа на маленьку дівчинку, якої цурається батько. — У такому випадку побажаймо успіхів у безнадійній справі нашому впертому "марсіанинові"!
Костянтин Федорович помітив, як затремтіли її губи.
— Дякую, Оленятко! — сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. — А якщо будуть якісь труднощі… — Обернувся до Михайла: — Я сподіваюся, ти виручиш, допоможеш?
— Авжеж. — Михайло знітився, він мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. — Не май сумні-ву…
Коли через кілька днів прощались на космодромі, Новик міцно обняв свого друга і ще раз попросив пік-луватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемніла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останні хвилини казав їй заспокійливі, ніжні слова, та позбутися тривожного передчуття так і не зміг..
III.
Піщана буря — явище на Марсі не рідкісне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослідників у скафандрах, обвішаних інструментом, були заскочені зненацька. Міріади піщинок запорощали по шоломах та окулярах.
— Холера ясна! — почувся в навушниках голос Миколи Рудого. — Може, повернемось?
Зупинились, розглядаючись навколо. Крізь піщані хвилі, що набігали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовваніли неподалік. Світло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. І хоч запаси води і кисню достатні, але все ж таки…
— Давай, мабуть, дійдемо, — сказав Новик, — тут рукою подати. Переждемо. Тільки треба зв’язатися.
Рудий не заперечував, розмотали свої "ласо" і, з’єднавши їх защібками, почовгали по сипучому піску.
Під крутою горою знайшли собі прихисток. Піщані потоки тут робили траєкторію, як ото водоспади на далекій Землі, отож, розташувалися під ними, вирішивши чекати, скільки буде можливо. Ці марсіанські бурі ще недостатньо вивчені, свою безглузду роботу — пересипання мільйонів тонн піску з одного місця на інше — вони провадять інколи цілими тижнями, а найчастіш — кілька годин. Та ось удалині загримів грім, — певна ознака, що буря дійшла свого піка, скоро почне стихати.
"Дивовижна планета, — думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зі своїм колегою. — Природа не додала їй, може, кілька відсотків маси. А то квітувала б, як і Земля. Чи, може, екологічна катастрофа сталася внаслідок термоядерної пожежі? Колись наука відповість на ці запитання… А розкопувати треба десь тут, у гаданих місцях поселень. З оцих гір витікала річка, поруч — берегова лінія колишнього моря. Ох і здивується ж Олена, коли я знайду рештки Розумної істоти! Відсутність вологи в грунті і в атмосфері — сприятливий фактор для збереження…"
Якщо по щирості, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсі, побачивши мертву піщану пустелю, він трохи охолов, упевненості поменшало. І ось тепер, слухаючи посвист бурі, чоловік намагався відігнати невеселі думки, що обсідали його.
Гуркітливий вал грому прокочувався все ближче. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | До Золотої Зорі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10316 | Василь Бережний | До Золотої Зорі | "…Як сказали жерці, за 11340 років у Єгипті царю-вали тільки смертні люди, а не боги в людському обра-зі… За цей час, розповіли жерці, сонце чотири рази схо-дило не на своєму звичайному місці: а саме — двічі схо-дило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить".
ГЕРОДОТ
"Дослідження генератора магнітного полюса, відкри-того Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарк-тиди, триває .
"Рушійний агрегат" нашої планети — чи не найбіль-ша таємниця, яку ось уже протягом року розгадують фа-хівці з різних галузей знань.
Нещодавно відкрито тайник-архів з численними за-писами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих за-писів передано до Бібліотеки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгвістам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-конференції, проведеній телемережею "Меркурій", голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги по-кладають великі надії на прочитання цих записів. — Са-ме там сховано відповіді на всі "як?" і "чому?", — сказав академік".
З відеострічки "Хроніка-2302".
Приреченість
Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м’яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сонця, а не скам’яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управління з невисоким білим бортом, що виставив перед ученим кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірни-ми кнопками, клавішами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім переводив зображення в за-пам’ятовуючий пристрій і, зітхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.
Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу академік повертав голову і дивився на стосик паперу, що лежав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки — "До Золотої Зорі"? Чи назва комп’ютера, з яким працював філолог, — "Романтик"? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочо-го дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмяніли, згасли, а він під-сунув до себе той білий стосик і почав читати.Дивіться також
Василь Бережний — Трагедія вулканної гори
Василь Бережний — Міжпланетний смерч
Василь Бережний — Під крижаним щитом
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад — униз, до озера, прогулю-валось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но почали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьо-му, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, — і по бічних доріжках, і до озера, й назад.
— Хочу купатись! — Білявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. — Купатися, купатися!
— Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.
Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.
— Ну, ходімо, візьмемо плавки.
Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самісінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На ду-ші було тоскно й порожньо.
Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помічав.
— Останнім часом ти збайдужів до всього, — обізвалась дружина докірливо. — Може нездужається?
— Та ні, — знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі легке роздратування. — На здоров’я не скаржусь.
От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. "Нездужається…" Вмираюча планета а напівдикими племенами і ніякої надії вирватися звідси, то що йому — веселитися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.
— Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку доживати віку!
— Як оті священні акації, — криво усміхнувся Імпет.
— Аякже — прихідці з неба! — В очах дружини спалахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприймала. — І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Си-нок росте. Чого ж ти хочеш?
Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався пе-ред очима.
— Ми шукали перспективну планету… — обізвався після довгої мовчанки Імпет. — А де опинилися?
— Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятує-мось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.
Імпет зітхнув:
— Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…
— Чула, чула про це вже не раз! — перебила дружина. — Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?
— Ти не знаєш одного, Кені, — життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…
Дружина повернула до нього здивоване обличчя.
— Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових ос-новах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові характеристики?
— Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енергетика…
— Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.
— Маю на увазі променеву енергію центрального світила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ультрафіолетовій частині спектра.
Кені подивилась на небо — світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою,— цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.
— Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не помітно.
— Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.
Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби відчула похолодання, і покликала сина.
— Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…
Імпет усміхнувся:
— Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.
Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спитала:
— Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? — кивнула в небо.
— Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…
Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.
— Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!
Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, за-гиготав і застрибав на одній нозі.
— Ти маєш рацію, Кені, — сказав Імпет, — строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він пройде? Промине? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?
— Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для жит-тя знайдуть…
— Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам’яний вік.
— А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися пересели-тись…
— Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.
— А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скорботу — це химери. Серед такої розкішної природи нудитися протипоказано.
Кені озирнулась навколо — чи ніхто не бачить? — і раптом поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засмутив дружину, і водночас розчарований таким її оптимізмом.
— Зрозумій, Кені, — без мети життя втрачає сенс.
— Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна віднайти мету, але до чого тут центральне світило?
Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.
— Як тобі сказати… Світило і планета — стійка система, і ось її рівновага порушується. Негативний ко-смічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою катастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рос-линність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…
— Та перестань, — замахала руками Коні, — мене вже проймає дрож.
І тут у розмову батьків устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своє-рідно засвоював інформацію, аналізував. Коли батько змалював страхітливу картину загибелі планети, малий не втерпів:
— Тату, а хіба не можна перелетіти до золотої теплої зорі? Як в отій казці?
— То ж казка, сину, — зітхнув батько, — а дійсність… У нас ні на чому летіти, корабель наш пошко-джений, ти ж знаєш, упав, і вже йому ніколи не знятися.
Бад поклав рученята батькові на коліна, заглянув йому в вічі та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.
— Ну, тоді… Планети ж літають, га?
— Що ти сказав? Планети? — Імпет ухопив сина під пахви, підняв — обличчя до обличчя, з радісним здивуванням вигукнув: — Оце ідея! Оце мета в житті! Ох ти мій різноокий… Ти чуєш, Кені, він хоче до Золотої Зорі!
Очі малого сяяли: одне зеленувато, а друге — блакитно.
Колоквіум
Записи ці не повні, але зафіксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквіумі. Присутній був увесь екіпаж, за винятком дітей, хоча, принагідно сказати, саму ідею підказала дитина.
Капітан Імпет. На нашу долю випали тяжкі випробування, ви всі це знаєте, і я згадую про це тільки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч і маємо твердий грунт під ногами. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Доля "Оракула" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4981 | Василь Бережний | Доля "Оракула" | 1
Величезний Луна-парк сяяв різнобарвними вогнями, гримів музикою, закликаючи до веселощів і розваг. Химерними зиґзаґами шугали то вгору, то вниз каретки "Супер-1000", катаючи верескливі парочки, що їм аж дух забивало; плавно, під музику кружляв, наче котився похилими площинами, велетенський парасоль "Халігалі", обліплений молоддю. Вигуки, сміх, пісні так насичували повітря, що ходити тут і не заразитися цим було неможливо. А проте в цьому гаморі сновигало двоє, здається, зовсім байдужих до розваг. Правда, дівчина — гарненька чорнявка, її звати Дайана,— пробувала розворушити свого супутника, але марно. В очах високого, трохи сутулого Хаймана стояла похмура нудьга, і дівчині не вдавалося прогнати цей дивний, незвиклий вираз. Вона й сама спохмурніла.
— Покатаємось? — Дайана пожадливо простежила за швидкою кареткою "Супера". Юнак не відповів, наче й не чув.— Зрештою, що сталося, Хаймане?
Він поглянув на неї наче спросоння, щось буркнув нерозбірливе, і деякий час вони знову йшли мовчки. Але Дайана хвилювалася все дужче.
— Може... може, ти передумав?
— Що? — Хайман провів долонею по своїй великій голові, вкритій ріденьким волоссям.— А... Не говори дурниць.— Нахилившись, поцілував її в щоку.— Ми одружимось, як і домовились, хіба що ти сама...
— То чого ж ти такий кислий сьогодні?..
Хайман, зітхнувши, кивнув на карусель:
— Та от... крутяться, веселяться, а завтра, може, плакатимуть гіркими сльозами....
— Ти таке кажеш... Хто те може знати, окрім бога?
— "Оракул".
— Закінчили? — в голосі Дайани вчувалась недовіра і подив.
— Так. Уже працює.
— І тобі не радісно? Здійснився такий проект! Це ж твій проект!
Хайман знизав плечима і поглянув на неї, як на малу дитину.
— Може... не працює? Чи фінансові труднощі? — допитувалась Дайана.
— Це був би кращий варіант,— буркнув Хайман.
Ех, з якою радістю він розповів би їй про свого електронного бога, якому ревно служив останніх три роки, якби цю радість сьогодні не розтоптали. "Оракул" має видавати свої прогнози тільки тому, кого вони стосуються, і нікому іншому. Дружині не дадуть "Картки фатуму" її чоловіка, синові — батькову чи навпаки. Ні за які гроші! Таємниця гарантована, і ніхто не може... А от і змогли. Два молодики, маючи фальшиві перепустки, пройшли до службового приміщення і в коректній, але категоричній формі зажадали картку одного політичного діяча, який виставив свою кандидатуру на виборах. Він пообіцяв підготувати... Тепер Хаймана мучило сумління: чому піддався на шантаж? Чому не підняв тривоги? Він добре знав, чому: хочеться жити, жити! Але хіба це виправдання? А прогноз для того чоловіка несприятливий — комп'ютер пророкує: через тиждень бідолаха потрапить в автомобільну катастрофу. На порятунок — один шанс із ста.Дивіться також
Василь Бережний — Контакт цивілізацій
Василь Бережний — Homo novus
Василь Бережний — Івасиків Канарок
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— І невже ваш "Оракул" може справді пророкувати майбутнє?
— Для того ж ми й створили його...
"А чи не розповісти їй про тих гангстерів? — майнула думка.— Ні, допомоги ніякої, а дурниць може наробити... Прохопиться хоч словом, і тоді вважай..." Хайман озирнувся: чи не стежать?
Людське вировище витріщилось на нього сотнями очей. Хайман провів язиком по сухих губах і, стиснувши долоню нареченої, посунув далі. Почувався огидно: ятрила совість, щеміла, наче рана, посипана сіллю, а як погамувати її — не знав.
Мало-помалу Дайана таки втягнула його в розмову. І хоч їй, студентці медичного факультету, важко було осягнути дивовижну електронну систему, названу "Оракулом", Хайман спробував пояснити.
Явища і ситуації в світі взаємно зв'язані, обумовлені. Причому ланцюжок причин і наслідків, буває, тягнеться через тисячоліття. У відповідь на запитливий погляд Дайани він згадав, як вони в Парижі були на виставці скарбів із гробниці Тутанхамона і там дізналися, що всі, хто разом з Картером порався в поховальних камерах фараона, передчасно померли... Каскад причин породжує лавину наслідків. У пам'яті "Оракула" — уся статистика, він враховує випадковість і необхідність. На основі теорії імовірності, математичного аналізу безперервних процесів, а також "теорії катастроф", що показує, як жива тканина може раптово змінювати свій стан,— "Оракул" може простежити лінію життя кожної людини.
— Лінія життя,— сказала Дайана,— а навіщо комп'ютерові лінії на долонях?
— У тебе взяли відбитки долонь?
— Так. У батька і мами теж. Навіть малий Джоник притуляв долоньку. Чи не комедія?
— Ні, це дуже важлива інформація для "Оракула". Візерунок ліній на долоні людини — це не випадковість.
— А що ж? У кожного — інакші.
— Тож-бо й воно. Лінії долонь — це код генетичного шифру організму. "Оракул" розшифровує цей код і одержує інформацію про набір генів, які визначають життєздатність організму, про карб, поставлений спадковістю,— а там запрограмовано не тільки здоров'я, а й хвороби... До цього додай ще геть-чисто всі лікарські картки, введені в пам'ять комп'ютера. Отже, в нього зосереджена майже вся інформація про кожного, і це дає змогу прозирати долю...
Зненацька хтось штовхнув Хаймана, він повернув голову і побачив о д н о г о з т и х. Той буркнув пробачення, підморгнув по-змовницькому, нахабно і зник у натовпі.
У Хаймана одразу розболілася голова — певне, підскочив тиск. Настрій йому остаточно зіпсувався. Запитання Дайани тільки дратували, і вона зрештою перестала надокучати, ішла мовчки, опираючись на його руку.
"З ним щось діється,— подумала дівчина.— Ніколи ще він не був такий". Уздрівши величезний пластиковий козирок бару, сказала:
— Зайдемо?
Випивши бокал хересу, Хайман відчув, як йому одлягло від серця. І це одразу вловила Дайана, її очі зблиснули радістю, усмішка освітила обличчя.
— Ти ж не знаєш, що сьогодні сталося...— почав Хайман, підводячи голову,— що було зі мною.
— А що? — Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях ростебнулася.— Чого ж ти мовчав?
— Та...— Хайман озирнувся і, насупившись, замовк.— Потім, поговоримо потім,— сказав упівголоса.— Не оглядайся і будь весела.
Дайана миттю відчула небезпеку, вся напружилась і сиділа, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комічно, що Хайман розсміявся.
— Ну, годі вже кривлятися, краще ходімо звідси.
Нахабство, з яким його переслідували ті два типи, обурило Хаймана. Якого біса! Мідні лоби, телепні з інтелектуальним рівнем горил!
Їдучи у вагоні монорейкової магнітної магістралі, що креслила над містом стокілометрову пряму, Хайман усе розповів Дайані.
— Тепер ти розумієш, яка ситуація, люба? І навіть вечора не дали провести спокійно, тварюки.
Повз вікно пролітали сліпучі ліхтарі, здавалося, вагон у шаленому леті пробиває купи світла і кучугури темряви, і це миготіння наче наелектризувало Хаймана — схилившись до своєї нареченої, він сипав їй у вухо своє обурення, свої жалі, і вона співчувала, справді ситуація склалася гостра, небезпечна, і хтозна, як знайти вихід з неї...
— І ти даси їм таку картку? — гарячим шепотом спитала Дайана.— Невже даси?
— А що ж вдієш? — знизав плечима Хайман.— Це ж мафія.
— Так,— замислено промовила Дайана,— від тих горлорізів можна чекати чого завгодно. І все ж таки... Уклякати перед насильством...
— Я боюсь передусім за тебе, крихітко. Помітила їхні пики? Забачивши їх, дитина не усміхнеться. Якщо я не поступлюсь...
Дайана підвела на нього повні тривоги очі. Так, це правда: щоб добитися свого, ці типи почнуть убивати або калічити Хайманових близьких, рідних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. І все ж таки...
— На коли ти їм пообіцяв?
— Сказав, що в нас не всі дані про його дружину.
— А до чого тут вона?
Хайман злегка торкнувся губами її щоки.
— Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собі: після сімейного скандалу чоловік сідає за кермо машини...
Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очі.
— Ми ніколи не будемо сваритися, правда? На світі й так багато зла...
Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерігали за вогнями міста — воно поволі оберталося, як гігантська розцвічена карусель.
— І все ж таки мусимо щось зробити...— обізвалась Дайана.— Мене обурює насильство!
Хайманові здалося, що очі її зблиснули електричним розрядом.
— Ну, що ми можемо зробити? Порадь.
Дівчина повернулася до нього і наче обпекла поглядом.
— Найперше, давай попередимо того діяча...
— Колверта? Вони ж пильнують його, підслуховують телефонні розмови.
— А ми не по телефону. Давай під'їдемо. Адреса є?
Хайман дивувався з її рішучості, це було для нього щось нове й несподіване. Отака тендітна...
Помітивши, що він вагається, Дайана почала умовляти і то з такою переконливістю, з таким завзяттям, що Хайман усвідомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ганчіркою, яку презирливо відкинуть.
— Гаразд, їдьмо,— сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.
Дайана міцно стиснула його руку:
— Я знала, що ти не боягуз!
Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!
З монорейкової залізниці пересіли на метро і пронеслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман приглядався до номерів на хвірточках, вілла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.
— Можна б трохи легше,— пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі.— Тобі дуже боляче?
— Нічого,— скривилась Дайана,— я, мов бейсбольний м'яч...
Шофер, затуляючись долонею од світла, виправдувався:
— Так різонув нахаба — в очах потемніло...
У сліпучому світлі фар з'явилася чорна постать. Хайманові тенькнуло серце: мафіозо... Гангстер наближався спроквола, мовби хизуючись своєю ходою. Руки — в передніх кишенях штанів, на очі насунутий маленький округлий капелюх.
Підійшовши до таксі, він заглянув усередину і поманив пальцем Дайану. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Дядечко Цок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4967 | Василь Бережний | Дядечко Цок | Приніс тато додому отакенну коробку, а Наталочка питає:
— Що це?
Тато загадково усміхнувся й каже:
— Тут дядечко Цок живе.
Розкрив він коробку, а там і справді — розмальована хатка. На передній стінці в неї — кружок із цифрами та дві стрілочки, одна більша, друга менша.
Наталочка припала до хатки вухом, прислухалась, але нічогісінько не почула.
— Мабуть, дядечко Цок спить,— прошепотіла вона.
— А от ми зараз дізнаємося,— підморгнув тато.— Дядечко Цок — невтомний трудівник, він ніколи не дрімає!
Прилаштував тато хатку на стіні, підтягнув гирі на ланцюжку, гойднув маятник — і в хатці весело зацокало.
— Ой, як гарно! — сплеснула долоньками Наталочка.— А чи відчиняється оте віконце?
— Звичайно. Сюди дядечко Цок випускає погуляти свою зозульку, і вона кує діткам на щастя, на довгі літа...
Тепер щоранку, тільки-но Наталочка зачує зозульчине "ку-ку", вмить схоплюється з постелі і швиденько починає збиратися в дитсадочок.
— Дякую, дядечку Цок! — гукає вона.
Зозульку у віконці Наталочка вже багато разів бачила, а от самого дядечка Цока підстерегти ніяк не вдається. І що він там робить у своїй хатці?
— Дядечку Цок! — гукає Наталочка.— Хоч раз визирніть!
Та з хатки тільки й чути: цок-цоки-цок...
Працює дядечко, ніколи йому, він час відлічує. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Експедиція в природу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4968 | Василь Бережний | Експедиція в природу | — Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?
— Навіщо? А хто його зна... Хотілося до природи, кортіло дихнути тією... дикою атмосферою...
— Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців...
— ...від грізних явищ природи — це ви хочете сказати?
— Авжеж, синку. Півсфера дає...
— ...можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу...
— Ну, от бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це... ну, як би тобі пояснити... наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд?
— Здоровий глузд... Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі.
— Так усе ж видно! І півсфера прозора, і труби-тунелі прозорі, їх просто непомітно. Хіба ми не милуємося хмарами, річками, плантаціями?
— Та воно-то видно... Але ж хочеться дихнути тією атмосферою! Відчути її в роті і в носі, обличчям і руками! Як ви, дорослі, не розумієте, що в теплиці, в оранжереї, хоч і обладнаній ідеально...
— І звідки це у вас взялося? Диво та й годі. Бач, він ще й посміхається. Добре, що нагодилися аварійники!
— Добре... Зірвався задум.
— Невже ви хотіли вискочити туди?!
— А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили!
— І ви... хотіли в пролом... у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах!
— Але ж, мамо, колись люди жили віч-на віч з природою.
— Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер... Чи ти, синку, не розумієш, що там — стихія?!
— Отож і цікаво!
— Їм цікаво! Там же неконтрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди,— усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація.
— Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу...
— Зрозумій, синку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним поколінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали "експедицію в природу"... Ну, скажи, хіба це не хлоп'яцтво?
— Те, що ми зробили, може, й хлоп'яцтво... Та певно, що хлоп'яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність... опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.Дивіться також
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — Архітектурна фантазія
Василь Бережний — Казус лінгва
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — вміло чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш?
— Думаю. Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, виплекала на своєму лоні. Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій?
— То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому.
— А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину?
— Черпаємо, беремо скільки треба, п е р е м а г а ю ч и її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні наміри.
— Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює... Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих!
— Просто дія низької температури.
— "Просто дія..." Коли б то! Тут щось інше...
— Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці "щось інше". А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!
— До побачення, мамо. Драстуйте, тату.
— Драстуй, сину.
— Ви теж будете говорити про хлоп'яцтво, абсурдність і здоровий глузд?
— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це...
— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час...
— ...залишалась насамперед м а м о ю, правда?
— Так. А ви?..
— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп'яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?
— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея...
— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали тільки обличчя та очі, дихали первісним повітрям.
— Невже обходилися без скафандрів?
— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і... виробляли зимовий одяг. А ми, точніше — наші предки, одягли місто.
— Зимовий одяг... От цікаво! А який він був?
— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?
— А коли ми все це вивчимо, то ви...
— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв'язок — усе, все треба врахувати!
— І не будете відраджувати нас?!
— Робити пролом у півсфері відраджуватиму.
— А як же ми...
— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.
— Ой, тату!
— Тільки тихо: не треба хвилювати маму... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Експеримент "Корона" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10304 | Василь Бережний | Експеримент "Корона" | 1
Дзвоник долинав ніби крізь кілометровий шар чорної вати. Та все-таки слуховий центр зафіксував його, почала формуватися думка: дзвонить, але не встигла оформитись, розпалася на світні скалки, вони зникли, і знову кучугури чорної вати налягли на свідомість. Але дзеленчання не стихало і таки пробилося. Рука сама по-тяглася до слухавки. З мікрофона почулося тривожне:
— Алло! Алло!
Нарешті Михайло Павлович прокинувся. Сів у постелі.
— Я слухаю.
— Пробачте, що турбую серед ночі…
— А що трапилось? — Михайло Павлович упізнав Ольгу. — Може, що з Сергієм?!
— Того ж я й дзвоню… — жінка перейшла на шепіт. — 3 ним щось страшне діється. Розумієте… Боюсь, чи не збожеволів. Мабуть, якась несправність…
— Несправність? — перепитав Михайло Павлович. — Хм… Так ви ж обоє медики…
— Несправність у "Короні"!
— А… Ні, це відпадає. Живлення ж не міняли?
— Ні. Все, як було. А він скрегоче зубами, стогне, плаче…
— Ну, то зніміть з нього "Корону".
— Не дається. Випхав мене з кабінету, замкнувся. Бубонить, свариться — наче навкулачки з кимось б’ється. Може б, ви… Вас він, звичайно, впустить, Михайле Павловичу…
— Гаразд, я зараз.
"І отак завжди, — меланхолійно подумав Михайло Павлович, — якщо ти пізно ліг — обов’язково не да-дуть виспатись. Буває, рано приходиш з лабораторії — ніхто й у шахи не набивається, а це засидівся біля ново-го прискорювача — і на тобі… Що ж могло трапитись? Адже він уже тиждень, як надяг "Корону"! Записував би спокійно в журнал, а то…"
За звичкою, хотів надіти краватку, але жбурнув її в шафу. Третя година ночі! Уже вийшовши з парадного і ковтнувши свіжого повітря, подумав: "Бач, невдоволений, розбудили. А певне ж, щось сталося!.. Ех, Сергію, Сергію…"
Пустельна вулиця почала лунко відраховувати його швидкі знервовані кроки.
2
З легким сумом Сергій Олексійович помічав, що море вже втомлює його, що в тілі поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався "буйкової" межі, частенько відпочивав на воді, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у бездонну синяву неба. Дуже любив отак зависати на воді пізно ввечері, коли в небі сяють зорі. В такі хвилини Сергія Олексійовича оповивав якийсь особливий настрій. Хвилі стиха колисали його між небом і землею, далекі зорі сіяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне і радісне. Може, тоді саме наставала мить єднання з Природою?
А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне проміння тільки черкнеться його ледь побриженої повер-хні, — де та й утома дінеться! М’язи стають пружніші, в усьому тілі настає отой оптимальний режим, яким від-значається молодість, Але то ненадовго. Втома облягає знову, гасить чутливе сприйняття світу — молодість давно минула.Дивіться також
Василь Бережний — Повітряна лінза
Василь Бережний — Космічна Ніагара
Василь Бережний — Марсіанка
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса? — інколи говорив Сергій Олексійович до свого друга, який цілими днями горбився за шахівницею.
— Ти завжди був романтиком, Сергійку, — кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму. — Не за-бувай, що ти медик!
— Ну й що? Медики — не сухарі, це ви, фізики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусію не вдавалось.
— Співай, співай, вона довга… — скаже і знову втупить погляд у шахівницю.
Але настав такий день, коли Сергій Олексійович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи. Усе за-тьмарила трагічна звістка з Києва — помер їхній товариш, їхній славетний друг.
— Це безглуздо — ось що мене вражає, — сказав після тяжкої мовчанки Михайло Павлович. — Людині ще тільки за п’ятдесят і раптом…
Не змовляючись, вони пішли в напрямку гір.
— Трагедія в тому, що ми майже завжди спізнюємось із діагнозом… — нарешті обізвався Сергій Олексі-йович. — Рак — дуже підступна хвороба, в організм людини пробирається тихцем…
— Що значить тихцем? — змахнув рукою Михайло Павлович. — Це просто неможливо. Хто-хто, а ви, медики, мусите це знати. Хіба не всі ділянки організму контролюються нервовою системою?
— Усі, звичайно.
— То чому ж ця чутлива комунікаційна сітка не сигналізує про небезпеку одразу? Чому сигнали тривоги надходять до свідомості запізно?
Сергій Олексійович поглянув на чорний дзьоб Карадагу, за який саме зачепилася попеляста хмарина, і по хвилі мовчання пробурчав:
— Чому та чому… Певне, так схотіла її величність Природа.
Деякий час ішли мовчки. Гірські стежини вели їх то поміж важкими валунами, то по зелених схилах. Отак і думки їхні — то натрапляли на камені незрозумілого, то виривалися на простір, і вже здавалося, що ось-ось можна осягнути незбагненне.
Посідали на теплому камені, дивилися на море, згадували померлого друга. І знову: чому система аналі-заторів "не спрацьовує"? Адже нема сумніву — сенсорні нервові волокна передають сигнали своєчасно, і відповідні ділянки мозку сприймають їх як больові подразнення. Але, мабуть, захворювання починається з дуже не-значних змін, а значить і сигнали — слабкі… Вони, певна річ, заглушуються іншими, тонуть у них. А коли процес злоякісного переродження охопить чималу ділянку — час уже втрачено, і хвороба тоді не відступиться від своєї жертви. Що ж виходить? Посилити, треба посилити роботу системи аналізаторів!
— І це допоможе розпізнавати початок усякої хвороби — чи не так? — вигукнув фізик.
— Авжеж, що так, — невесело усміхнувся медик. — Не вистачає тільки дрібнички — якого-небудь біо-електронного підсилювача.
— А ти зміг би провести такий експеримент?
Сергій Олексійович подивився на друга так, наче вперше побачив.
— Експеримент? — перепитав. — Це ти серйозно?
— Цілком серйозно. Ми в своїй лабораторії сконструюємо підсилювач. А ти візьми медико-біологічний аспект.
— Ну, коли так, то я й сам… ну, розумієш, експеримент на собі…
Тепер Михайло Павлович окинув друга зацікавленим поглядом.
Щоб заглушити хвилювання — чи вони гарячкуваті юнаки? — друзі почали по-діловому обмірковувати свій намір. Електрична активність клітин, електроенцефалографія, альфа— і бета-хвилі головного мозку…
Сонце вже давно сховалося за горами, густо-синя поверхня моря зовсім потемніла, коли вони спохвати-лися і рушили до своєї "обителі здоров’я". Запізнилися на вечерю, зате мали — в головних рисах — план дії. Найперше, звичайно,— пильне вивчення найновіших атласів мозку. Де саме в цій горбкуватій країні пролягли зони локалізації чуттєвих сигналів? Де ті нейронні ретрансляційні станції, які зосереджують сигнали і передають їх до великої гори людської психіки?
— Посилювальну решітку ми зробимо, — сказав Михайло Павлович, — хоч це, звичайно, дуже склад-не…
— Решітку? — перебив Сергій Олексійович. — Таке й сказав… Ніяка не решітка — корона!
— Нехай і "Корона", суть не в назві. Аби ти зміг визначити точки головного мозку, на які…
Сергій Олексійович поплескав друга по плечу:
— Як сказав колись Юлій Цезар: Alea jacta est! — жереб кинуто! Може, й нам пощастить перейти Рубікон…
3
Двері були замкнені зсередини. Чулося бубоніння, наче в кабінеті Сергій Олексійович був не сам.
— Чуєте? Чуєте? — шепотіла Ольга Юр’ївна. — Це він трохи втих… Я вже думала викликати "швид-ку"…
Її заспане бліде обличчя трохи дратувало Михайла Павловича, він ще раз поторгав двері, а тоді загупав кулаком.
— Сергію, відчини! Це я…
В кабінеті стало тихо, Михайло Павлович знову загрюкав:
— Та відімкни ж нарешті!
Клацнув замок, і двері прочинилися.
— Ти що — ватою вуха позакладав? Стукаю, стукаю…
Сергій Олексійович, постогнуючи, почвалав до кушетки і ліг на спину. Голову йому обхоплював золотистий обруч з півсферою сріблястих дротинок, поміж якими кучмилася давно не розчісувана шевелюра. Та, не зважаючи на цю "Корону", нічого королівського в позі свого друга Михайло Павлович не помітив. Сергій Олексійович осунувся, посірів з виду. Де й поділася кримська бронза лиця, блиск очей.
— Що з тобою, друже?
Сергій Олексійович поворухнув рукою, вказуючи на журнальний столик. Михайло Павлович узяв що-денника і, сівши в крісло, почав переглядати останні записи, Ольга Юр’ївна стовбичила у дверях, чомусь не наважуючись зайти, і це також дратувало Михайла Павловича. Підніс зошита вгору, щоб не бачити, як вона підпирає одвірок. Та досить було кинути погляд на перший рядок, щоб вимкнутись із оточення.
"…Таки розрізняю сигнали!
…Інтенсивність відчуття набагато більша від сили подразнення, але на скільки?
…А як усе це вплине на коркові чуттєві зони?
…Чи не "перегріється" ядро основного аналізатора?
…Нарешті цей вайло (Михайло Павлович підкинув бровами) сконструював регулятор, але верньєр ма-лий, незручно.
…Здійснюється закон "Все або нічого" — маю все, тобто максимальне збудження. Але ж це завдяки "Короні"…
…Бронхокардинома?!
…Ендокардит!
…Вогнище інфекції в сліпій кишці. Операція?
…Щось із лівою ниркою… Невже якийсь процес?
Чим далі читав Михайло Павлович, тим частіше натрапляв на специфічні медичні терміни, про зміст яких він, фізик, навіть не міг здогадатися. Та йому стало ясно: його друг "відкрив" у себе десятки хронічних захворювань і серйозних уражень внутрішніх органів.
— Що це ти понаписував, Сергію? Коронований друг мовчав, лежав тихо, без стогонів.
Михайло Павлович гукнув:
— Чи ти спиш?
Сергій Олексійович поволеньки, обережно підвівся, спустив ноги на килимок. І тільки тоді обізвався:
— Про що ти балакаєш, Михайле! Я вже три ночі не заплющую очей…
— Що сталося?
— Погані справи, друже.
— Ох, і понаписував! Що це таке — бронхокардинома?
— Рак бронха. Латентний… ну, прихований період. Якраз вчасно…
— Так… А ендокардит?
— Запалення внутрішньої оболонки серця.— Сергій Олексійович зітхнув.— Я й раніше відчував…
— Слухай,— лагідно промовив Михайло Павлович,— а чи ти не занадто… Все ж таки, розумієш, апарат не пройшов клінічного випробування.
— Е, якби ти знав, як вона працює, твоя "Корона"! Ось і зараз… Імпульси — наче електричні розряди, постріли. Я навіть бачу спалахи… Певне, аналізатор охоплює й зорові центри… Слухай, та там ніколи не вщу-хає бій! Буває затишшя, але щоб зовсім… О, знову автоматні черги імпульсів! На мене напало сто хвороб! Сиг-нали надходять звідусюди… Подай щоденника.
Сергій Олексійович вхопив зошита і почав записувати на коліні — наче донесення з фронту. Чоло вкри-лося брижами зморщок — певне, силкується чоловік розібратися в тому хаосі імпульсів, який охоплює кору півкуль його мозку.
Михайло Павлович підійшов і швидким рухом торкнувся "Корони".
Сергій Олексійович, переставши писати, кинув на нього запитливий погляд.
— Я вимкнув живлення, — сказав Михайло Павлович. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Естафета життя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10307 | Василь Бережний | Естафета життя | I.
У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріслах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмов-ляючи, як воно годиться батькові з дочкою.
— Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все бачиш. — Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зірок.
— Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження. Насувається і насувається… Всі вже давно до цього звикли.
— Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, може б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не пору-шивши її динамічної рівноваги, але… з’явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.
— Так, бачу.
— Зараз машина покаже, що буде через століття.
У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість… Може, тому він і проймається смутком?
— Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить, — продовжував батько, — отож дещо поясню. Тут задача трьох тіл. їхня конфігурація змінюється під впливом гравітації. Ота воднева хмара неухильно рухається в на-прямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення відіграє роль прискорювача. Ймовірність виживання на-шої планети в цих умовах дорівнює нулю.
"Ось що його пригнічує, — подумала Соул. — Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…"
— А може, все-таки… є шанс?
— Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо ви-словлюватися науково, то це трете тіло захоплене двома іншими, які зближуються. Дія закону всесвітнього оновлення.
— Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?
Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відриваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри — десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев’яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік — і рідна планета тоне в білому тумані… Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…
Нарешті обізвався:
— Сама ж бачиш — катастрофа невідворотна, і станеться вона через сто сімдесят один рік — прогноз то-чний, я вже перевіряв.
Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи під-дався апатії?
— А переселення… Невже немає ніяких проектів?
— Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але…— Він знову зітхнув.— До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.Дивіться також
Василь Бережний — Сомнус моментаріум
Василь Бережний — Закарбоване в серці
Василь Бережний — Івасиків Канарок
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Отже, Чорна Троянда…
— І не думай, доню, про тих… панікерів, страхополохів. "Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!" Гидке блюзнірство…
Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього — ніякісінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.
— Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя! Зрозу-мій: це — наш обов’язок, наша місія…
Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому килиму.
— Але ж ви кажете — альтернативи нема, то як же…
— Ні, я такого не казав, — махнув рукою батько. — Хоча ми, ну, твоє покоління, — останні на цій пла-неті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відродитися в іншому місці, хоча й через мільйони ро-ків…
— Останні… — повторила Соул, аж тепер усвідомлюючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину.— Не віриться. Невже так і буде? А я ж мріяла про сім’ю…
— Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий. Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за роботу.
— За яку роботу?! — скинулися в неї брови, а подиву в очах було стільки, що батько посміхнувся.
— Завдання… ну, як тобі сказати… — Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем. — За шкалою Ча-су виходить, що життя у пій Галактиці найперше з’явилось саме на нашій планеті. Тут найраніше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живі клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхливому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і — одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект.. Різноманіття живих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то чи-сло живих форм було б нескінченне, і Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе інакші й інакші конфігурації. Не було б видів. На-справді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто — спадковості. — Він передихнув, облизав пошерхлі губи. — У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, — мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли… Передали нам естафету Життя…
Таким натхненним Соул його ще не бачила.
Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцві-чував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!
— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вражена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…
— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…
Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.
— Яка ж… конкретна програма?
— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність.— Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні бактерії. В тому коді мусите зашиф-рувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для до-ставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.
— Та інженери справляться… А от універсальний код…
— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?
Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:
— Теоретично — так.
— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслід-ки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексце-сів…
— Маєте на увазі Чорну Троянду?
— Авжеж.
Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…
— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так по-биватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…
Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.
— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…
— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!
— Абстракції, ілюзії.
Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…
— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і про-жив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?
Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:
— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.
— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допо-може філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники ве-ликого процесу Буття. Учасники — розумієш?
— Це я розумію…— Соул зітхнула.— Тільки от сам процес уривається…
— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери,— вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.
— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?
— Саме так.
— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослідників.
— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Го-ловного Наукового Товариства, міг би просто зобов’язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрібен ентузіазм, пошук.
— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.
— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?
— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.
— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.
Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.
II.
Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Ефемерида кохання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10334 | Василь Бережний | Ефемерида кохання | І
У великому місті, що розкинулось під прозорим склепінням у кратері Шіллера, сталася надзвичайна по-дія. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обід, жодні двері не розсунулися, ніде не про-звучало з мікрофонів таке звичне: "Ласкаво просимо! Смачного!" Обідів не було. Такого ще не траплялось, від-коли люди побудували міста на Місяці. Нечувано! Дивно, дуже дивно!
Кожен реагував на це по-своєму. Одні тільки знизували плечима, інші грюкали в двері, гадаючи, що то зіпсувалися автоматичні пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело сміялися з тієї пригоди.
Але всім було цікаво дізнатися: що то за причина, що ціле місто лишилося без обіду?
Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслідок того, що черговий кулінар колега Никон так замріявся, що забув задати програму електронній машині "Апетит", і вся система після сніданку не працювала. Отак і сказали: "Замріявся". Не почали вигадувати, що, мовляв, захворів чи допустив якийсь там недогляд, а просто замріявся.
Подія ця розвеселила все місто. Довго після того по радіо і телебаченню передавалися жартівливі пісні, вірші, навіть цілі поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародії, епіграми, шаржі; окремими брошу-рами з’явилися дисертації, наукові розвідки і дослідження, кіножурнали і повнометражні фільми-комедії, дра-матурги написали п’єси, режисери їх поставили, а любителі пензля так постаралися, що довелося спішно буду-вати новий виставочний павільйон, щоб розмістити їхні полотна. Жоден мешканець міста — і це треба підкрес-лити: жоден! — не лишився осторонь, а так чи інакше відгукнувся на цю подію. Та й не дивно, бо, з одного бо-ку, кожен у вільну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кількома), а з другого,— подія порушила добре заведений, десятиліттями усталений механізм життя.
Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сцені, знімайся на студії, позуй художникам, про-аналізуй перед науковцями свої переживання і т.д. Усім, бач, весело.
Тільки бідному Никонові було не до сміху і жартів. Зачинився, сховався від усіх. Протягом довгого міся-чного дня не з’являвся в громадських місцях, не прогулювався в скафандрі за прозорим склепінням міста, хоч усі знали, що він любив там поблукати в товаристві своїх друзів. Більше того, Никон вимкнув у своїй квартирі відеофонні екрани, і невідомо було, що він робить вдома.
"Впав у протиріччя, — подумав один із його друзів, філософ і астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. — Зернина Всесвіту хоче самоізолюватись?" — І вирішив провідати Никона.
Славетний кухар зустрів свого друга з похмурою стриманістю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов "так собі", пожвавішав, хоча задума не сходила з його об-личчя. Деякий час вони сиділи за столиком мовчки. Потім розговорилися.Дивіться також
Василь Бережний — Дядечко Цок
Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
Василь Бережний — Спалах у небі
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— А ти знаєш, — Никон жалісливо поглянув на Сократа і глибоко зітхнув, — тільки автор першої інфо-рмації і був близький до істини. Я таки замріявся! Мене тоді полонили спогади — спогади про неї, зрозумій…
Оте "неї" Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово і радість, і біль, і смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподівався.
— Невже ти, — недовірливо спитав він, — невже ти закохався?..
Певне, сам він не зазнавав цього почуття і, мабуть, не дуже-то й вірив, що воно існує в природі.
— А чого ж критися, — розвівши руками, усміхнувся Никон, — таки закохався!
— А… а який зміст вкладаєш ти… в це поняття?
Никон розсміявся:
— Поняття! Ех ти, філософ… Тобі все — поняття та категорії…
Він знову зітхнув і натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вінчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стінах виникли весняні степи. Легкий туман покриває землю. Та ось проби-ваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне проміння на блискітки, вируючи, повнячись радістю. Картини плавно змінюють одна одну. І ось уже не струмки й не ріки, а ціле море — широке, глибоке — ховає в собі Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибині, проймає світлом синю товщу, а над нею виблискують великі зорі. Та ось важкі темні хмари закривають усе. Налітає вітер — передвісник бурі, — тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, біль, туга.
Музика раптом обвалилася — наче якась скеля.
Сократ сказав:
— Що ж, це ефектно. Сам записав?
— Так.
— А я й не знав, що ти такий оригінальний композитор…
— Я не композитор, — заперечив Никон. — Я просто закоханий. — І йому раптом стало і шкода чогось, і образливо, а чого шкода і на кого образився — і сам не знав.
— Але все-таки, що це означає? — Сократ поглянув на свого товариша з непідробною дитячою наївніс-тю. — Що значить "кохати"?
Никон не знав, що відповісти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтоніку, що таке зелений колір?
Встав, походив по кімнаті, як нетерплячий тигр у клітці. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.
— Ну, як би тобі сказати… Я її так люблю, так люблю…
— Загальні поняття.
— Я б її на руках носив…
— Не думаю, що їй це було б приємно і зручно.
— Цілував би її, цілий день не спускав би з рук і цілував.
— Дурниця, — заперечив Сократ. — Ну, що в тому приємного: притулити губи до губів чи до щоки?..
Никон замахав руками:
— Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Мені радісно, що вона є на світі!
— Самонавіювання, — спокійно констатував Сократ. — Дівчата всі однаково ходять — спортивна ж програма одна.
— Ех ти!.. — безнадійно махнув рукою Никон. — Це важко зрозуміти, це треба відчути…
— Я розумію одно: інстинкт продовження роду. І навіщо всі оці красивості, всі "охи" та "ахи"? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрілилися, вішалися, топилися, гамселили одне одного, різалися, випікали кислотою очі, пробивали черепи, отруювали себе міцними напоями, ковтали дим, божеволіли, дуріли, чманіли і замріювались. Так то ж були відсталі, можна сказати, дикі істоти! Прокидався інстинкт продовження роду і пробуджував багато інших тваринних інстинктів. Соромся, Никоне! Усвідомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!
Ця тирада не справила на Никона ніякого враження.
— А я, знаєш, оце випив би з досади міцного вина… — задумливо промовив він. — Отакого ото, як ви-копали археологи на Кавказі.
— Бачиш, бачиш! — жахнувся Сократ. — Ти опускаєшся до рівня стародавніх людей! Але яка в тебе до-сада? Ти ж доводиш, що це радість — закохатися! Об’єкт твого кохання також закоханий, звичайно?
— Так. Але в іншого.
— Он воно що! — аж засміявся Сократ. — Ланцюгова реакція! Але цьому можна зарадити.
— Як?! — з надією в голосі спитав Никон.
— А дуже просто: забудь її. Забудь, і все. Нащо про неї думати, коли вона думає про іншого, а той інший, певне, ще про іншу, а та в свою чергу…
— Не дотепно, — перебив Никон.
— Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегідь визначена орбіта: захоплення, обожнювання, звичка і, нарешті,— байдужість. То чи не краще пришвидшити еволюцію цього поняття і — забути?
— Це тобі легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумій — неможливо! Я б оце не то що на ра-кеті — на крилах полетів би до неї на Землю… Вона працює в Заповіднику природи на Україні.
Сократ лагідно усміхнувся і встав. Підняв сріблясту штору, що закривала прозору стіну, і деякий час ди-вився на місто. Рухомі стрічки тротуарів несли в різних напрямах сотні, тисячі людей, контури будівель — то ламані, то хвилясті — спадали за обрій, а крізь гігантську півсферу, що захищає місто від космічного холоду, ллється дощ сонячного проміння.
— Поглянь, Никоне, он там біліє, іскриться горбатий дах. То Центр здоров’я. Там виліковують усі хво-роби.
— Я здоровий, нащо мені той Центр?
— Ні, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналізатори дають неправильну картину дійсності.
— Та не вигадуй дурниць, — Никон зігнув руки в ліктях, напружився — заграли м’язи передпліччя, грудей, спини, ніг. Відчуття сили і бадьорості забриніло в усьому тілі. — Здоров’я мені не позичати! Ну, а щодо аналізаторів, то вони мені точно засвідчили: нема кращої в світі!
— Якщо хочеш знати, в тебе психічна хвороба. І дуже небезпечна.
— Як же вона зветься згідно з твоїм реєстром?
— БК.
— Що за БК?
— Безнадійне кохання.
Никон розсміявся, та так заразливо, що, здавалося, і стіни в кімнаті от-от розсміються.
— БК! Оце вигадав! — Никон вхопився за живіт. Лице йому почервоніло, а з очей так і бризкало веселістю. Він вибухав і вибухав сміхом.
А Сократ поглядав на нього сумовито. "Безпричинне збудження, — думав він, — то активізація, то па-діння тонусу. Цілковитий психічний розлад". Почекавши, доки Никон пересміється, він лагідно сказав:
— Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…
— Навіть безнадійного? — пирхнув Никон.
— Не іронізуй. Так, ніякого кохання, лише розмови про нього, — спокійно вів далі Сократ, — розумієш? — розмови! Адже це почуття аж ніяк не відображає самого об’єкта, а тільки передає суб’єктивне ставлення до нього.
— Ну, гаразд, — Никон сів до столика і почав витирати хусточкою чоло. — Все-таки мені цікаво: невже ти ще не закохувався?
— Хочеш сказати, чи я не чманів? — скривився Сократ. — Ні, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев’яносто дев’ять відсотків юнаків хворіють на цю хворобу, в тому числі кілька відсотків на БК.
В його рівному, спокійному голосі було стільки байдужості, скрипу сухого дерева, що Никон одразу пе-рестав сміятися. "Що з ним трапилось? — подумав, окинувши товариша співчутливим поглядом. — Невже його інтелект зовсім придушив емоції? Хіба це людина? Робот!"
— Слухай, якщо ти сам не відчуваєш… як би тобі це передати… — Никон наморщив чоло і деякий час мовчав. — Ні, цього пояснити не можна, — тріпнув чубом, — бо кохання — це таємнича незбагненна штука! І в кожного воно інакше, своє, неповторне…
— Уже й незбагненна! Ти зовсім одурів. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столітті, і мож-ливості математичної психології набагато розширились. Кохання, як всяке явище матеріального світу, — скри-пів далі Сократ, — можна класифікувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цьо-го поняття для майбутніх моментів часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Загадкова Нова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10311 | Василь Бережний | Загадкова Нова | Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий старий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до прозорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко сховані маленькі очиці сухо поблискували, відбива-ючи зеленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних тінях.
Отак, власне, він почувався кожного разу перед нічним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте неспокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежити цікаво, особливо коли з’являється Нова… Дехто з Прихильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск закотиться. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.
Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто вони, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти тве-рдить… О, чути шарудіння, це вже вони!
Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихильники Духу — високий Тан і низенький, йому до плеча, Ти.
— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.
— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з бі-лими зубами-клавішами.
Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту га-нчірку. Так і є — ще один образ!
— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.
Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивити-ся новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька постатей — молоді жінки та чоловіки.
— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались подихати та й погрітися.
— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зовсім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м’яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.
— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.Дивіться також
Василь Бережний — Музичний атавізм
Василь Бережний — Детектор часу
Василь Бережний — Материн голос
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.
Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?
Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.
— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші предки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не до-водить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.
— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!
— Може, це "прибульці з Неба", — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побу-дував і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спадок.
— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!
Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку", що наче шкірила зуби в миготливому світлі смоло-скипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:
— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є на-справді. Піднесіть палець до ока — закриє кам’яну гору. А хіба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення,— жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.
— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, по-вернувши свою голу плескату голову в бік старого Му.
— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів мудрець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однакова… — Старий підвівся, розв’язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Подивіться. Раз уже ми заговорили про хітин…
Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Май-же одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, лихе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаючись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємницю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для гри, для змагання умів, про що сказано і в роз-шифрованих текстах, обидва твердили своє: то ритуальне начиння, у світлим фігурках втілюються добрі духи, в темних — злі. Му скрушно зітхнув.
— Ми не знали… — обізвався Тан і замовк.
— Для того ж я й показав, щоб знали: всі ми — нащадки отих дужих, — якомога спокійніше промовив Му.
— Приблуд… чи то пак, прибульців? — докинув Ти.
— Мудрий Му вважає: вони і ми — ланки одного ланцюга, — заговорив Тан, чомусь відводячи погляд убік. — То чим же пояснити, що вони геть усе зруйнували? І де вони поділися?
— Ага, де вони поділися? — аж навшпиньки став низькорослий Ти.
— Світ наш сповнений таємниць… — розвів руками Му. — Як зникли наші пращури, ми ще не знаємо.
— І не дізнаємось, якщо нам не допоможе Дух, — затрусив головою Тан і показав рукою на чорну скри-ньку.
— Мусимо покладатись на свій розум, — видовженими пальцями Му потер чоло. — Він уже прокида-ється… А щодо коробки… Треба заглянути — що там усередині? Чому завжди говорить одне й те ж?
— Заглянути? Там же немає жодної щілини! — здивовано верескнув Ти.
— Щілину можна пробити.
— Ні, ні, — замахали руками Тан і Ти. — Блюзнірство!
"Ех, бідолашні, — подумав Му, — міцно ж тримають вас пазурі незнання…"
Чорна коробка ніби сміялася, виставивши білі зуби-клавіші. Тан і Ти наблизились до неї навшпиньках. Як завжди, першим почав торкатися клавішів Тан. Ледь-ледь, наче вони припікали. Одну за одною, не проминаючи. Перший ряд, другий, третій…
Нашорошили вуха, невідривно дивилися на круглий отвір, закритий блискучою сіточкою. Спочатку по-чулося шипіння, потім сердитий голос сказав:
— Неправильно набрано номер. Неправильно набрано…
Тричі повторив і замовк, знову ж таки щось прошипівши.
— Гнівається Дух, — приречено схилив голову Ти.
— Не бажає розмовляти, — закивав Тан.
— Ну й нехай! — різко змахнув рукою старий Му. — Ми ще до нього доберемося.
Тан і Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими плечиками, — мовляв, як хоч, а ми тут ні при чім.
Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув притишено:
— Пора під небо.
Мовчки вийшли на вичовгані кам’яні сходи. Меткий Ти пішов попереду, піднявши вгору смолоскипа, за ним ступав, натужно сопучи, старий Му, а позаду дерся Тан — високо піднімав тоненькі ніжки, схожий на ве-лику комаху.
Сходи закручувалися спіраллю, і хоч Прихильники Духу долали їх безліч разів, завжди серця холодив страх, що спіраль та ніколи не закінчиться. Хто і коли її збудував? Як сталося, що ця височенна споруда вцілі-ла? Про це думав зараз мудрий Му, думав і раніше, коли ці двоє були ще дітьми, але відповіді нема й досі. Скі-льки тих зеленкуватих дисків скотилося та й потонуло в морі, а він і тепер нічого не знає! Та добре вже й те, що знає про незнання. Може, в цьому й мудрість? А що вона дає, така "мудрість"? Тільки гіркоту…
Зненацька його струснуло, аж застогнав. Спритний Ти зупинився, освітив смолоскипом стражденне об-личчя старого, здивовано спитав:
— Що сталося?
— Кресало… Кресало лишилося там, унизу…
Це й справді було кепсько. На даху вони одразу гасили смолоскип, бо полум’я заважало спостерігати не-бо, а рушаючи вниз, викрешували вогонь.
По кресало, щось буркнувши, спустився наймолодший серед них — Ти. Старий Му втомлено сів на схід-цях, трохи нижче — Тан. Мовчки дивилися, як меншає вогонь, скочуючись униз разом із Ти. Цяточка, блідий відблиск, нарешті морок поглинув усе. Чекання здавалося ще довшим і тяжчим, ніж ходьба. "Отакий густий морок вкутує і минуле," — думав мудрий Му. Внизу, в запаморочливій глибині, знову з’явилась іскорка, вона ширшає, розгоряється, розганяє морок. У серці старого тепліє надія: отак і народ поволі, але неухильно, сходи-нка за сходинкою, підніматиметься на Гору Знання… І відкриється Істина, розвіються сумніви…
На пласкому даху в їхні очі заглянула бездонна глибочінь неба. Мерехтіння зір вабило, чарувало старого Му, і він деякий час стояв нерухомо, задерши голову. Потім, ніби прокинувшись, подріботів до Палиці, що на трьох підпірках була спрямована вгору. Тан і Ти вже кружляли довкола неї в Танці Приручення. Кланялись, наскільки дозволяв хітиновий панцир, присідали, петляючи навколо. То був їхній обов’язок, старого це не об-ходило, він навіть сумнівався в доцільності такого обряду.
Нарешті Му підійшов до Палиці, став навколішки й уважно подивився в окуляр. Ось те сузір’я, яке вони спостерігали вчора. Тепер треба повернути Палицю трохи ліворуч… Яка чудова золота зірка! Самотня? Най-ближча до неї — за чотири одиниці. А це що?.. Поблизу Золотої Зорі — спалах! Нова зірка? Адже ж нові не засвічуються на порожньому місці, кожна розгоряється з маленької, дрібної зірочки, а тут.. Що за знак?
Не відриваючись від окуляра, старий Му пробурмотів:
— Нóва… Нóва, та якась загадкова.
Його пильне, натреноване око відразу помітило, що ця Нова незвичайна як світінням своїм, так і фор-мою.
Один за одним дивилися в окуляр, і чим довше спостерігали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дужче їх охоплював страх. Такого ще не було…
Звідки ж вони могли знати, що то зовсім і не зірка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Земля, виведена в космос! Людство Землі домовилось і викинуло геть страхітливі заряди…
Поки небесний спостерігач марно сушив собі голову над цією загадкою, Тан і Ти одразу збагнули, що сталося. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Закарбоване в серці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10342 | Василь Бережний | Закарбоване в серці | І
Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.
— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…
Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.
— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…
— В що?
— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людинд — це не картина.
Рожевощокий засміявся:
— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.
— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?
Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.
— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.
— Що, зрадите свою стареньку?
— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?
— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.
Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.
— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.
Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.
— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…
Нараз серед зелені забіліла суха вершина.
— І дерева старіють… — сказав археолог. — Усе старіє, увесь світ.
— Е, не кажіть, — заперечив ботанік. — Він-то старіє, але, між іншим, і молодіє водночас.
— Отже й ми з вами… Ботанік похитав головою:
— Це інше питання.
Нарешті доріжка привела їх просто до білих ажурних воріт.
— Сезам, відкрийся! — жартівливо вигукнув рожевощокий дідок і торкнувся своєї лисини.
Його колега пирхнув, стримуючи сміх.
Несподівано відчинилася хвіртка, і на порозі стала якась юна повновида фея. Дідки зніяковіли, як діти.
— Пробачте, дівчино, ми до професора Боровського… Юне створіння освітилося чарівною посмішкою.
— Проходьте, будь ласка! Професор на вас чекає.
Помітно було, що її розпирає сміх, і вона таки не стрималась — одвернулася і засміялась. Старі вчені перезирнулися і мовчки почовгали далі.Дивіться також
Василь Бережний — Дарунки Шамбали
Василь Бережний — Останній рейс "Бурана"
Василь Бережний — Археоскрипт
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Поміж деревами то там, то тут виднілися скляні корпуси, їхні затінені стіни дуже нагадували воду. Вирине за густолистими деревами темна глибінь, і наші старенькі думають, що то озеро. А втім, на території Інституту є й озера. Над ними розвішали свої шати плакучі верби, а по дзеркальній поверхні поважно линуть лебеді. Часто сплескує риба, і тоді розходяться кола, наче радіохвилі.
— Справжнісінька ідилія, колего! Тут і без лікування помолодієш.
— Ми не спитали, між іншим, в який корпус нам іти.
На одній із бокових доріжок прогулювався молодик у сніжно-білій тенісці. Він хвиськав тоненькою лозинкою і насвистував якусь веселу мелодію.
— Юначе! — гукнув до нього лисоголовий. — Чи не могли б ви…
Але старий не докінчив: юнак зареготав на все горло. Тут же він схаменувся, затулив долонею рота, намагаючись вгамувати сміх, але це не допомогло, і він тільки махнув рукою.
Вчені знову перезирнулися, і в їхніх очах був не лише подив, а й тривога. О дійшли далі, ботанік притишено сказав:
— Подивіться, прошу вас, що в мені є смішного? Може, птах який, між іншим, того, на костюм…
Археолог обійшов кругом свого колеги, але нічого, достойного сміху, не виявив.
— А може, колего, в мене що-небудь не так?
І в археолога нічого смішного не знайшлося. Тоді ботанік блиснув окулярами:
— То, може, ми потрапили, між іншим, до психіатрички? Безпричинний сміх, знаєте… — І він запирхав, стулюючи губи і трясучи головою.
— Так чого ж вам весело?
— Аякже! — почав потирати долоні ботанік. — Ішли по молодість, а втрапили до божевільні!
— Ну, знаєте, колего… Дівчина ж на воротях сказала, що професор чекає…
— Так, сказала. А потім розреготалася. О, вони, між іншим, такого вам накажуть…
Коли ще один юнак, до якого вони звернулися, розсміявся, спантеличені дідки хотіли вже тікати з цього підозрілого Інституту. Але, на щастя, їм зустрівся сам професор Боровський. Біле як сніг волосся на голові підстрижене йоржиком; коротка, лопаточкою борідка; плечі, зігнуті під вагою літ, — з усього було видно, що ця людина ходить по планеті вже давненько. Але твердий крок, різкі жести свідчили, що старий професор ще сповнений енергії.
— А… вітаю, вітаю! — Боровський швидким кроком пішов назустріч прибульцям.
Потиск його руки був міцним, влипчивим.
Археолог просяяв:
— Добре, що ми зустріли вас, Костянтине… гм… От проклятий склероз!
— …Леонтійович, — підказав Боровський.
— Ага, тепер і я згадав! Добре, кажу, Костянтине Леонтіііовичу, що ми… — Він знову забув, що хотів сказати, і розгублено погладив лисину.
— Та розумієте, — поспішив на виручку ботанік, — у вас тут якісь дивні молоді люди. Ми розпитуємо дорогу, а вони, між іншим, регочуть.
— Цілком вірно, — погладив лисину археолог, — просто сказати — безпричинно скалять зуби.
— Цікаво, що це на них найшло, — замислився Боровський. — Наче ж поважні люди…
— Першим нас зустріло дівчисько на пропускній, — почав старий холостяк. — Ми так до неї чемненько, а вона… Ну, й молодь же тепер!
— Якщо ви не втомилися, то давайте пройдемо до неї, — запропонував Боровський.
Цього разу дівчина не сміялася. Її обличчя було цілком серйозним, хоча на ньому й проступала молодеча наївність.
— Чого ж це ви, Ганно Петрівно, зустріли наших новачків… сміхом?
— Уже й поскаржились? — лагідно усміхнулася Ганна Петрівна. — Розумієте, Костянтине Леонтійовичу, я ще не звикла, щоб мене називали дівчиною. Це мене й розсмішило. Все ж таки, в мене є правнуки, а тут раптом — "дівчина"!
— Що?! — вхопився за лисину археолог.
— Що ви сказали?! — зняв свої окуляри ботанік.
— Я сказала, що в мене є правнуки. Можу додати — вже дорослі. Один встиг захистити кандидатську дисертацію.
— Пробачте, — ботанік надів окуляри і аж нахилився до Ганни Петрівни. Деякий час він пильно вивчав її обличчя. Бачив: щоки тугі, наче яблука, і жодної зморшки! Соковиті вишневі губи її злегка тіпались, готові розсміятися. Старий відступив на крок, спитав: — Скільки ж вам років?
— А вам? — Вона взялася в боки.
— Мені стукнуло, між іншим, сімдесят вісім, — сказав, наче припечатав, ботанік.
— А мені — повних вісімдесят, — підніс руку археолог, і його дитяче обличчя зморщилося, як печене яблуко. Мовляв, що ти тепер скажеш?
— Та ви ще зовсім молоді хлопці! — засміялася Ганна Петрівна, махнула рукою. — Зелена молодь! — Вона поглянула на дідусів блискучими очима. — Мені, якщо хочете знати, дев’яносто два роки!
"Хлопці" мовчки витріщилися на Боровського.
— Так, — підтвердив професор, — Ганні Петрівні сповнилося дев’яносто два. Вона пройшла курс лікування в нашому Інституті. Рік тому вона мала вигляд ще гірший, ніж у вас.
Старі невдоволено гмукнули. А Ганна Петрівна зніяковіла:
— Тепер я така молода, що, повірите, соромно повертатися додому. Та й не впізнають! Дочка, правда, провідувала, бачила, що зі мною робиться, але як вона казатиме "мамо" — я не знаю.
— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?
— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…
— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.
Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.
— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!
— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.
— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.
Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.
Біля озера помітили юнака в білій тенісці. Він уже стояв коло мольберта і, очевидно, малював пейзаж. Костянтин Леонтійович, кивнувши в його бік, розказав, що то один із найстаріших наших художників.
— Чув такого, — сказав ботанік, але, між іншим, думав, що він давно помер.
Корпус, облицьований сірим синтетичним матеріалом, — нульовий. Тут на кожного пацієнта заповнюється найдетальніша історія хвороби — ціла котушка магнітної плівки. На другому поверсі розмістилися численні лабораторії, кожна з яких обов’язково позичить у прибульця хоч мікроскопічну кількість його тіла. Всі системи, всі тканини організму тут досліджують якнайретельніше. Починаючи від біострумів мозку і кінчаючи "волосяним покриттям" шкіри — все вивчається і фіксується в схемах, діаграмах, фотографіях.
В залежності від стану організму Вчена рада Інституту (вірніше — консиліум) визначає для кожного окремий режим лікування.
Археолог поглянув на молодих жінок у білих халатах і, торкнувшись долонею лисини, спитав у професора:
— А цим… також років по вісімдесят? Боровський усміхнувся:
— Ні, їм стільки, скільки можна дати на вигляд. Ми ж іще тільки починаємо. Нам вдалося омолодити буквально одиниці.
"А чого ж ти, голубчику, себе не омолодиш?" — хотів спитати археолог. Слова вже були на кінчику язика, але старий стримався, подумав, що це нетактовно.
— Ну, ось, дорогі друзі! — говорив тим часом Боровський. — З цього корпусу вас переведуть у перший, згодом — другий і так далі. Там у нас, можна сказати, індустрія здоров’я, молодості. Від вас вимагається одне: педантичне виконання всіх приписів і… терпіння. Тільки за цієї умови ми скористаємось секретами природи.
На перший погляд могло здатися, що ці слова були зайвими, бо хто ж із старих людей не хоче повернути собі молодість? Але згодом друзі переконалися, що цей процес зовсім не легкий і вимагає суворої дисципліни та самоконтролю. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Івасиків Канарок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4963 | Василь Бережний | Івасиків Канарок | У малого Івасика жив Канарок, такий жвавий, такий щебетун! То витьохкує, мов соловейко, то сюрчить, то щось швидко говорить своєю пташиною мовою.
— Що він каже? — питається в тата Івасик.
— То він золоте літо накликає,— усміхається тато.
І таки накликав Канарок літо. Стало сонячно, тепло. Клітку винесли на балкон, і Канарок заспівав іще дзвінкіше. Сонце всміхнулось, а топольки біля будинку як заслухаються, то й шуміти перестають — ні шелеснуть. Отакий співун цей маленький Канарок!
Кожного ранку Івасик бере конопляне насіння, сипле в клітку:
— Снідай, Канарику!
Пташина злетить із жердини та й клює зерно. Потім підніме голівку, погляне на Івасика блискучими очицями і щось пропищить. Івасик уже знає, що Канарок дякує за корм.
Якось на балкон прилетів Горобець. Канарок саме купався — аж бризки летіли з ванночки, Горобець почекав, поки той сів на жердину, та як зацвірінькає!
— Про що він? — спитав Івасик у тата.
— Хвалиться, що в пісочку купатися краще, аніж у воді.
— Який дурненький! — засміявся Івасик.
Горобець ображено чиргикнув і полетів. Та надвечір, як тільки Канарок заспівав, Горобець пурх — і сів біля клітки. Подружили птахи. Горобчик джергоче, Канарок сюрчить, цокає, пищить. Івасик не міг зрозуміти, про що вони так жваво розмовляють. Тато пояснив:
— Бачиш, який жовто-зелений піджачок у нашого Канарика? А в Горобця — сірий. От він і розпитує про пташину майстерню, щоб і собі замовити таке гарне вбрання.
— А Канарок знає, де та майстерня?
— Звичайно, знає. Чуєш, він розтлумачує Горобчику. Отам, каже, за горою, в діброві...
— А хто працює в тій майстерні?
— Хто? Ну, сороки-білобоки і галки... От не знаю, чи шиє там їжачок — це ж такий майстер, що завжди з голками ходить.
— А Горобчикові теж буде красиво в жовто-зеленому, правда? — радів Івасик.
— Авжеж,— сказав тато.
Наступного дня, прийшовши з роботи, тато побачив: клітка порожня!
— А де Канарок, Івасику?
— Полетів до майстерні. Отуди за гору, в діброву.
— Чого? — здивувався тато.— Йому ж не треба...
— Та Горобчик дуже бідкався, що не може знайти майстерні, просив показати. От я й випустив Канарика — хай допоможе другові. А що?
— Та нічого... Ти молодець, що розумієш по-пташиному. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Істина поруч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10346 | Василь Бережний | Істина поруч | Фантастична повість
--------------------------------------
У маленькій герметичній радіорубці космічного корабля згорбилася дівчина. Тісно, як тут тісно! Раніше вона не помічала цього, а зараз ніби зійшлися всі шість площин, що відгородили її від усього світу, і от-от стиснуть, розчавлять... І апаратура давить їй на груди, а ті кілька кубічних метрів повітря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечі... Важко, ой як важко в Людмили на душі! Рука, наче олов'яна, не здіймається ввімкнути передавача... Яке б це було щастя, коли б замість оцієї страшної, тривожної радіограми кинути до рідної планети радісні слова:
"Політ Петра Яворовича продовжується успішно! Космонавт зробив навколо Венери кілька витків, сфотографував поверхню планети... Всі його повідомлення записуються на магнітну котушку. Передаю останній запис..."
Аби ж то... Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
І як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матері — вона і всміхалась, і плакала, прощаючись із сином. Ця радіограма може вбити її... Треба попередити, щоб поки що не давали... Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре...
Гуляли вони у парках понад Дніпром. Розпашілий, пружний, він казав тоді... як же це він казав? Ага, пригадала. "Я, — каже, — наче безсмертний, Людо! Інколи мені здається, що я весь час був і буду, що сила в мені бринітиме, думки з'являтимуться вічно..." Петре, Петре...
Тісно в рубці, тісно без нього в усьому світі.
"Та чого це я так? — дорікнула собі в думці. — Адже ще не все втрачено, ще є шанс... можливо — один із ста, але ж є! І дисципліна лишається дисципліною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподіваєшся?"
Примусила себе ввімкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око індикатора, і мікрофон вишкірив решітку. Почала повільно, розділяючи слова на склади, передавати радіограму:
"Зем-ля, Зем-ля. Я — "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з "Астероїда" в розвідувальний політ над Венерою. Останню радіограму від нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шістдесят годин, зв'язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасів продовольства, води і кисню на борту літака було на п'ять діб. Прошу дозволу зійти з орбіти супутника і посадити "Астероїд" на поверхню планети.
Керманич експедиції..."
Зрадлива сльоза скотилася по щоці і впала на папір. Людмила кидала у мікрофон слова і плакала, плакала від важкого горя. Але ніхто цього не бачив, крім тісної радіорубки...
ЗУСТРІЧ З ПЛАНЕТОЮ
Коли ракетоплан "Метеор" катапультували з ангара "Астероїда", він деякий час летів поблизу свого космічного авіаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучі ілюмінатори, сріблясту обшивку космічного корабля. Подекуди на ній з'являлися чорні смуги, різкі подряпини і бурульки наплавленого металу. І не дивно: який простір пронизав "Астероїд"! Хоча, як на масштаби планетної системи, відстань між Землею і Венерою невеличка,— уявити десятки мільйонів кілометрів цієї прірви неможливо. Занадто вона глибока і широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул і дрібними метеоритами, скована неймовірним холодом, ця прірва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтівливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхні Венери — рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самісінького грунту чи там поверхні океану!), мусить політати над самою планетою, знизившись настільки, наскільки буде можливість, зробити серію знімків і знову вийти на орбіту.Дивіться також
Василь Бережний — Тривіум Харонтіс
Василь Бережний — В зоряні світи
Василь Бережний — Сонячне озеро
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Петро відсунув шторку шолома і подивився вниз. Біла, сліпучо біла поверхня хмар. Наче безкрая снігова рівнина. Така сама, як і над Землею. Навіть з цієї запаморочливої висоти видно темніючі складки, цілі гірські хребти з округлими вершинами. Подібну панораму Петро бачив на Землі не раз і не двічі. Але... Там, бувало, летиш понад хмарами і — гульк — засиніє просвіт, побачиш поля в сизому мареві, звивистий шнурок річки. А тут вони вже десятки разів обкружляли планету — і жодного просвіту, найменшої прогалинки в суцільних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне і зловісне відчувається в цих залитих сонцем просторах.
Пілот бачить, як там, далеко внизу, біжать майже поряд дві тіні: одна велика, від "Астероїда", а друга маленька — від його "Метеора". Біжать, підскакують, зникають у "венерійських" тінях і знову вириваються на світле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. "Нічого, — думає Петро, — проб'ємося. Ось тільки буде команда — так і ринемось..." Він мав на увазі себе і свою машину, якій доручив життя. З чоловічою ніжністю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна і спрямувати "Метеора" по дотичній траєкторії, як він спочатку сяде на свою тінь, а потім почне занурюватись у м'якість хмар...
— Ну, як самопочуття, Петре? — пролунав голос у навушниках.
— Бадьоре. Я готовий.
— Ну що ж, на часі. Можна починати спуск.
Петро закрив шторку шолома, перевірив кисневий апарат.
— Іду на спуск!
І натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмівний двигун.
— Щасливо!
До навушників долетіло приглушене, далеке гудіння. Петро відчув легкий поштовх у груди, дрібне тремтіння корпусу "Метеора" і злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкість, ракетоплан пішов на зниження. Петро заглушив двигуна. Тепер космічну швидкість свого апарата він мусив погасити в густій атмосфері Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерійські хмари — це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був міцності ракетоплан, він не витримає такого удару. Отож і вирішили гальмування провадити обережно, зачіпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розріджену бахрому.
Снігова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. "Метеор" черкнувся кострубатої газової поверхні — увесь його корпус загудів, як дзвін. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерівному, горбкуватому шосе. Ковзнув і підскочив угору, наче камінь, кинутий на воду Потім ще раз, ще... Швидкість падала, хоч і повільно, але падала.
Тільки після двох витків навколо планети Яворович вирішив розпочати занурювання в хмари. Металеве тіло ракетоплана вібрувало під натиском щільної атмосфери. Яворович пронизав уже кілька кілометрів товщі хмар, а їм кінця й краю не видно. Швидкість різко зменшилась. Інколи Петрові здавалось, що вона впаде до нуля, і апарат зависне в хмарах, мов голка у ваті.
До поверхні планети залишилось шістнадцять кілометрів, коли Яворович побачив на індикаторі кругового спостереження плетиво електричних розрядів. Сліпучі зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загриміли грізні обвали звуків. Тепер уже грозу видно було і без індикатора. Непривітними салютами зустрічала Венера космонавта. Яворович ввімкнув рацію, у навушниках затріщало. Заговорив у мікрофон:
— Попереду сильна гроза. Блискавки. Грім.
— Постарайтесь обійти, — почув крізь шум і тріск знайомий голос Керманича.
— Іду в піке.
Петро ввімкнув головний двигун і ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожеві нитки розрядів видно було і спереду, і внизу, і з боків. Наче якийсь розгніваний велетень закидав сітку, щоб спіймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: сліпучі зигзаги віддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабіні затанцювали тіні, і Петро побачив на правому крилі велику розпечену кулю. "Оце так гостинець! — промайнула думка. — Куляста блискавка, шмат плазми..." В ту ж мить він збільшив швидкість, і куля оглушливо вибухнула позаду.
— Алло! Алло! — загукав у мікрофон. — Район грози пройшов. До поверхні планети лишилося...
Петро з жахом побачив, що стрілка альтиметра стоїть на нулі. Кинув швидкий погляд на локатор — не працює. У навушниках нема навіть найменшого потріскування. Скільки ж до поверхні?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шістнадцять, то зараз... зараз може бути десять, ну, вісім, чи сім... Зітхнув полегшено: все-таки до поверхні ще далеко. Почав виправляти курс по пам'яті. Хмари порідшали, але видимість надзвичайно погана, буквально п'ять–сім метрів. У таких умовах дуже легко втратити орієнтацію. Саме цього Яворович побоювався найбільше. "Може, я лечу прямовисно до поверхні? — холодком проповзла думка. — Ех, повернутися б оце на "Астероїд", замінити прилади..." Повернутися... І це зараз неможливо: невідомо, де верх і де низ...
На екрані індикатора кругового спостереження — сіра, незрушна пелена. Сліпий політ продовжувався і, як здавалося Петрові, продовжувався безконечно довго. Він потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло відчуття часу. І в одну мить уявив те, що зараз відбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосі високо-високо понад хмарами Венери поблискує ілюмінаторами "Астероїд". У густому клубочінні хмар падає, вже захоплений тяжінням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабіні сидить молодий пілот у скафандрі і не знає, де низ, а де верх... Не знає? Петро раптом відчув напрямок падіння, повернув голову і, побачивши в який бік зникає клоччя хмар, переконався — здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного піке! Негайно, якнайшвидше!
В ту ж мить заревів двигун, Петро з усієї сили наліг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидіння, кров зашуміла у вухах, в очах потемніло, але він все-таки побачив поверхню планети — вона мчала до нього темною стіною. Ще зусилля, ще! Стіна планети схитнулася, відхилилась, але не зовсім, не зовсім... Ех!
В останню мить — перед ударом — Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорні дерева, сріблястий "Метеор" врізався лівим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору — як німий зойк. Чорні дерева схитнулися над білою птицею та й заклякли. Чужа, інопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землі.
У СИНЬОМУ ЛІСІ
Удар був досить сильний — Петро втратив свідомість. Тіло його, міцно припасоване до сидіння, безвільно звисло на лівий бік. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Казус лінгва | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4969 | Василь Бережний | Казус лінгва | — May I come in?[1]
До кабінету психоневролога зайшов моложавий чоловік у чорному, вже приношеному костюмі, а за ним тонконога жінка в елегантній світло-сірій сукні з білою сумочкою в руках. В її великих очах світився переляк, і лікар одразу звернувся до неї:
— Сідайте,— вказав на стільця біля столу, і коли вона сіла, продовжував: — На що скаржитесь?
— Ні, ні,— жінка заперечливо хитнула головою.— Ви не подумайте, я цілком здорова... Це ось мій чоловік...
Лікар з цікавістю подивився на її чоловіка. Спокійний вираз обличчя, здоровий колір шкіри.
— Що ж із вами?
— Be a good soul and help me[2] — сказав той.
— Іноземець? — спитав лікар у жінки.
— Та ні, навпаки...
— Так чому ж ви не розмовляєте рідною мовою? — різко спитав лікар, пильно дивлячись пацієнтові в очі.
— What do you speak? — спитав той.— I don't understand[3].
— Він ні слова не розуміє, окрім англійської,— поспішливо промовила жінка.
— Що — жив у Англії?
— Навпаки, ніколи там не був. Киянин. Англійську вивчав тут — на курсах і вдома. Та ще з місяць методом гіпнопедії — під час сну цілими ночами слухав магнітофонні записи. Мабуть, це й сталося через оту гіпнопедію... Він зовсім втратив свою мову.
— Та-ак...— Лікар узяв лискучу кулькову ручку.— Розповідайте або перекладіть його розповідь.
...Вексюк поспішав до Центральної наукової бібліотеки. З майдану Толстого під'їхав тролейбусом — зупинка якраз навпроти світлого будинку Бібліотеки. Як часто трапляється з науковцями, він був неуважливий до навколишнього. Не реагував навіть на міліцейський сюрчок. Вже на тротуарі його зупинив міліціонер і два юнаки з пов'язками на рукавах.
— Ви перейшли дорогу в недозволеному місці,— суворо сказав міліціонер.— От через таких, як ви,— і нещасні випадки! Штраф один карбованець.
— What is up? — раптом обізвався Вексюк по-англійському.— I'm going to the library[4].
Несподівано сильне нервове напруження пройняло всю його істоту. Ні, штрафу він не заплатить, і справа тут, зрештою, не в карбованці, це ж просто несправедливо — перехрестя за якихось тридцять-сорок метрів, та й чому одразу штраф? Хіба не можна попередити? Ні, він перехитрить цього міліціонера, бач, той уже розгубився, вже поклав квитанцію до планшета, ну, звичайно ж, гостинність не дозволяє штрафувати іноземців, мало чого — ну, задивився чоловік, чи що, іноземцеві в чужому місті все цікаве...
І Вексюк ще швидше, ще енергійніше сипонув англійськими словами, добірними реченнями, навіть афоризмами. Сам собі дивувався: де воно в нього береться?
А він часом не придурюється? — Міліціонер кивнув хлопцям, що ні в сих ні в тих переступали з ноги на ногу.Дивіться також
Василь Бережний — Море Томи
Василь Бережний — Віра-Віруня
Василь Бережний — Дарунки Шамбали
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Начебто ні,— сказав один.— Шпарко чеше... Здається, по-англійському.
— А ти вивчав англійську? — спитав другого міліціонер.
— Та вивчав...
— Ну, то поясни йому, що тут не можна переходити і нехай собі топає.
Хлопець, ніяковіючи, звернувся до Вексюка:
— English?[5]
— Yes, Гш! — зрадів той.— Do you speak English? Oh, Гш glad, very glad![6]
— Що він торохтить? — спитав міліціонер.
— Та... каже, що він англієць... Не розуміє по-нашому...
З цього моменту, саме з цієї миті Вексюк цілком переключився на англійську, почав мислити англійською, лише англійською! І як же він зрадів, коли переконався, що й справді не розуміє, про що говорить міліціонер. Ну, хоча б тобі слово!
Ну, звичайно ж, його відпустили — певне, міліціонерові було трохи ніяково за свій сердитий тон, він вибачливо усміхнувся і жартівливо посварився пальцем.
"Adieu, adieu...— хотілося заспівати Вексюкові.— adieu, my friends..."[7]
Пружною ходою впевненої в собі людини він зійшов сходами до парадного Бібліотеки, легко прохилив масивні двері, і вже у вестибюлі його огорнула ота особлива, цілком своєрідна атмосфера, в якій б'ється пульс наукової думки.
На полиці під його номером лежав стос книг, виписаних раніше. Вексюк студіював парапсихологію, користуючись здебільшого перекладними російськими виданнями. Приготувався конспектувати останню працю Ч. Хензела, розгорнув книжку і... закліпав очима. Не міг прочитати й слова! Прикусивши губу, обклався словниками і почав знайомитися з абеткою. Десь, може, з годину бився над одним реченням, поки переклав на англійську. Стурбувався, стривожився: що сталось?
Дома було не легше. Спочатку дружина сприйняла все за жарт.
— Ну, не дурій, перестань,— сміялася.— Бачу, бачу, що таки трохи вивчив свій інгліш!
Та коли минуло кілька днів, а він торохтів лише по-англійському, дружина усвідомила, що з ним трапилось щось незвичайне.
— Це тебе гіпнопедія довела,— хитала вона головою.— Бач, я ж казала — не треба...
А він тільки розводив руками та ніяково усміхався — не розумію, мовляв, що ти кажеш.
Відтоді, звертаючись до чоловіка, вона чомусь гукала, мов до глухого, вдавалася до загальнозрозумілої мови жестів, а потім і сама почала вивчати англійську. Чоловік охоче допомагав. Вказуючи на стіл, вимовляв:
— A table, a table.
Вона ж повторювала обов'язково двоє слів: a table — стіл, a table — стіл. По-перше, боялася, щоб і з нею не трапилось того, що з ним, а по-друге, сподівалася, що в такий спосіб він почне пригадувати українські слова. Та її надії не справдилися. Він міг повторити за нею, але одразу ж забував. Українські слова зісковзували з його пам'яті, наче краплі зі скла.
Тоді вони вирішили звернутися до психоневролога.
— ...Я вже подумала: чи не повторити ту саму ситуацію? — сказала жінка, коли лікар закінчив записувати анамнез.
— Тобто як? — скинув бровами лікар.
— А так — хай поїде до Бібліотеки і знову перейде вулицю в недозволеному місці.
— Думка цікава,— замислено промовив психоневролог,— але... таким способом навряд чи можна досягти бажаного ефекту. Ні, ні, з цього нічого не вийде.
— Що ж ви порадите?
В голосі жінки чулося розчарування, в бчах знову виринув острах. Лікар деякий час мовчки дивився на Вексюка, що сидів, згорбившись, на стільці, здавалось, байдужий до всього.
— Та ви говоріть,— проказала притишеним голосом.— Він без перекладу не зрозуміє й слова.
— Я не тому...— обізвався лікар.— Просто міркую... І, знаєте, я гадаю, що йому...
Він говорив занадто вже повільно, і жінка нетерпляче прохопилася:
— Що? Що йому?
— Йому потрібен... Лондон.
Жінка зітхнула, а лікар продовжував міркувати вголос:
— Розумієте, подібна ситуація, але... щоб інше мовне середовище. Так, так, інше середовище.
— Можливо, це дало б ефект... Але ж, лікарю...
— Що вас турбує?
— Ну, самі розумієте, організувати поїздку до Лондона — це не так просто...
— Можете не хвилюватися, все буде гаразд. Зараз ми про цю процедуру й домовимось.
...На обрії замаячіло гігантське місто.
Вексюк почув ніжний голос стюардеси:
— Літак прибуває в лондонський аеропорт, прошу застебнути ремені.
Увесь час — і в літаку, і в автобусі Вексюків мозок свердлила одна думка: хоча б не порушити правил вуличного руху! Адже в Англії лівосторонній рух, з незвички можна переплутати. Тут треба бути особливо уважним і обачним! Тим більше, що поліція дуже прискіплива, коли що, то вже не відбояришся. Це тобі не вдома.
Вексюк тремтів уже на саму згадку про порушення правил вуличного руху, його охоплював панічний страх.
І ось те, чого він так боявся, таки сталося.
Вийшовши з автобуса на зупинці біля Трафагальскверу, він задивився на Нельсову колону і опам'ятався на проїжджій частині серед цілого тлуму автомашин. Що тут зчинилося! Какофонія сигналів ошелешила, оглушила бідного Вексюка, і коли він став перед огрядним полісменом, то затремтів, як осиковий лист. Та невже ж він оштрафує? Хіба в англійській столиці не шанують іноземних туристів? А він, Вексюк, таки ж справді іноземець!
Полісмен сердито щось вигукнув, а тоді як не замахнеться гумовою палицею та як не огріє його по плечах!
Кров шугнула Вексюкові в голову.
— Ах, ти ж дубина голова! — крикнув на полісмена. Певне, хотів сказати "дубиноголовий", а вимовилось роздільно: "дубина" і "голова" з наголосом на другому складі. Це здалось дотепним, і Вексюк, дивлячись на м'ясисту полісменову пику, повторював:— Дубина голова! Дубина голова!
Той ще раз уперіщив його по плечах.
— В чому справа? Оце така ваша хвалена коректність? — закричав обурений Вексюк.— Я йду до бібліотеки!
Про бібліотеку вирвалось якось мимоволі, але той все одно не розумів, про що він говорить. А Вексюка наче прорвало — сипав і сипав українськими словами, аж поки полісмен не просяяв усмішкою.
Тоді Вексюк несподівано заспівав:
Посилала мене мати, посилала мене мати,
Посилала мене мати зеленеє жито жати...
Полісмен потиснув йому руку, поплескав по плечу і сказав чистою українською мовою:
— Ну, ось так, товаришу Вексюк, все гаразд, гіпнотичний сеанс закінчено. В передпокої на вас чекає дружина.
Вексюк протер очі і полегшено зітхнув — замість полісмена перед ним уже знайомий психоневролог у білій шапочці і халаті.
— Ага, так...— промимрив Вексюк і помалу пішов до виходу.— То це ви, значить, мене... гумовою палицею?
— Тільки в уяві...— усміхнувся лікар.— А як це зветься по-англійському? — спитав, показавши на двері.
Вексюк наморщив лоба, губи його заворушилися:
— Двері... двері... Не знаю.
— А вікно?
Вексюк поглянув крізь велику прозору шибку у сад і знизав плечима:
— Вікно... вікно... Треба заглянути в словник.
— Цікавий казус лінгва![8] — вигукнув лікар.— Бувайте здорові!
[1] Чи можна зайти?
[2] Будьте ласкаві, допоможіть мені.
[3] Що ви говорите? Я не розумію.
[4] В чому справа? Я йду до бібліотеки.
[5] Англієць?
[6] Так! Ви розмовляєте по-англійськи? О, я радий, дуже радий!..
[7] Прощавайте, прощавайте, мої друзі...
[8] Казус (лат.) — випадок; лінгва (лат.) — мова. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Контакт цивілізацій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10322 | Василь Бережний | Контакт цивілізацій | Черговий сеанс зв’язку з космічним кораблем "Ікар" почався жартом білявого космонавта:
— У нас тут добре: скільки не їж, все одно не поважчаєш! Хоча меню… А втім, мій напарник не скар-житься, дома, каже, наляжу на супи та дичину.
На телевізійних екранах було добре видно двоє веселих облич.
— Я й тут почуваю себе як дома, — обізвався другий, з чорним йоржиком. — Коли б дружину сюди, а то хто нам на Венері їсти приготує?
— А вона в тебе не сварлива часом?
— Хе-хе… Та це ж ангел — не жінка. Якби ти знав… Хоча… Що це? Що сталося? — і шарпнувся до то-вариша.
— Метеорит! — скрикнув той, не відриваючи погляду від радарного екрана.— Двигун!.. Шоломи!..
Телеглядачі бачили, як чітко діяв юнак, але було вже запізно, щоб вивести корабель з-під удару. Жахли-вий тріск — і екрани померкли. "Ікар" загинув. Обірвалися сміхотливі голоси, зникли усмішки, погляди енер-гійних очей. Не більше як за годину в усіх великих містах світу вийшли екстренні випуски газет з фотографією катастрофи — спалах на чорному тлі, повідомлення Центру космічного зв’язку і кількох обсерваторій планети. Людство одяглося в траур — загинули мужні, красиві люди.
Вже заходило сонце, коли дві смагляві дівчини — одна в рожевому, друга в голубому купальнику — вийшли на піщаний берег. І що б, здавалося, оці дві яскраві цятки в океані простору, а все довкола нібито ожило, наповнилося трепетними фарбами, світлом, наче в тих граціозних смаглявках був прихований великий сенс існування.
— Перестань хандрити, Анс, — лагідно мовила дівчина в червоному. — Невже гадаєш, що він збайду-жів? Завтра побачиш… На яхті ти мусиш бути веселою. Коло тебе ж хлопці так і в’ються…
Голуба тільки зітхнула, її великі, схожі на мигдаль очі повнилися смутком.
— Облиш про хлопців…
— Чому ж ти не в настрої? Хіба не через нього?
— Не знаю.
— А… вигадуєш. Телефон тобі зіпсував настрій.
Анс по коліна зайшла у воду, знехотя сказала:
— Не телефон, а телевізор.
— А… — махнула рукою Вар. — Скільки тих катастроф буває! Я вже звикла.
Анс поглянула на подругу так, наче вперше бачила. Як це можна до катастроф звикнути?
— Краще давай поплаваємо.
На воді вони трималися легко, пливли красиво, стуляючи перед обличчям долоні, наче для молитви. Не-забаром до них приєдналося кілька дельфінів. Певне, щоб виказати свої симпатії, вони кружляли навколо дівчат грайливо викидалися з води, пірнали попід ними. Проте скоро подруги помітили: дельфіни спрямовують їх праворуч, у бік Місячної скелі, що гігантською скибою виступала з моря.
— Чого це вони заманюють туди? Може, повернемось?
Дельфіни ніби зрозуміли людей — заметушилися, застрибали ще дужче, а вожак стрімко кинувся вперед, огинаючи скелю.Дивіться також
Василь Бережний — Археоскрипт
Василь Бережний — Подарунок телепата
Василь Бережний — Homo novus
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Той, хто хоч раз побував на цьому мальовничому узбережжі, знає про "тутешніх" дельфінів, про їхні дружні контакти з людьми. Вар і Анс належали до їхньої компанії і були б здивовані, якби морські друзі не зу-стріли їх. Але сьогодні дельфіни поводились якось дивно. Обігнувши важке бескеття побіля Місячної скелі, дівчата вийшли на пісок затишної бухти. Дельфіни вишикувалися перед пляжем та так і застигли у воді, наче чогось очікуючи.
— Щось вони сьогодні стривожені, — сказала Анс.
Подруга стенула плечем.
— Цікаво, чи завтра за яхтою попливуть?
Коли дівчата знову зайшли в воду, дельфіни почали легенько тикатися носами в їхні ноги, заступаючи шлях.
— Ти поглянь, які зухвальці! — вигукнула Вар і з розгону кинулась у воду. Тварини пропустили її і те-пер усю свою увагу зосередили на Анс. Дівчина завагалась; чому вони так поглядають на неї з водяної прозоро-сті? Невже хочуть щось сказати? Вона озирнулась довкруг — щось біліє під скелею. Наблизилась і побачила якусь незграбну постать, розпростерту на піску. Величезні черевики, білий балахон і… рукавиці. Що за дивина? Балахон завершувався великим обручем на шиї, голова відкрита… Мертвий?
Ставши на коліна, Анс прихилила вухо до незнайомця, прислухалась — наче дише. Хотіла помацати пульс, але як не сіпала, не могла зняти рукавицю. Тоді почала масувати йому долонями лице. За кілька хвилин на щоках з’явилися рум’янці, стріпнулись повіки. Невідомий поволі розплющив очі, їхні погляди зустрілися, і дівчині здалося, що вона вже десь бачила це біляве обличчя, але де — не могла пригадати.
Він теж, мабуть, не міг второпати, де він і що з ним, бо заплющив очі і так пролежав з хвилину. Потім знову поглянув на дівчину, пересмикнув покритими смагою губами, прошепотів:
— Ти мені снишся, правда?
Анс не встигла кивнути головою на знак згоди, як за спиною пролунав голос Вар:
— Що трапилось? Хто це такий?
Невідомий підвівся на ліктях, поводячи очима.
— Ви знепритомніли? — спитала Анс, обома руками підтримуючи його за плечі.— Де ваш човен?
— Я з "Ікара"… — кволим голосом промовив юнак.
Вар сплеснула руками:
— З "Ікара"?.. З космічного корабля?..
— Так.
Анс допомогла йому сісти. Значить, це один із тих двох, яких вона бачила на екрані телевізора. Ну, звичайно!
— Зніміть скафандр… Ось тут застібка, так…
Дівчата пововтузилися з тим скафандром, поки зняли.
— Мене зовуть Пол… — Космонавт поворушив ногами, руками.
— А мене — Вар. Подругу кличте Анс.
— Я щасливий…
— Ми вас бачили по телевізору!
— А де ж мій напарник? — з тривогою спитав Пол.
Дівчата оглянулись: ніде нікого й нічого.
— Як же це… Невже загинув?..
— А як вам пощастило? — спитала Вар.
З допомогою Анс Пол стояв, трохи похитуючись.
— Як пощастило? Це мене й самого цікавить…
— Я вже здогадалась! — вигукнула Вар. — Дельфіни!
— Не пам’ятаю. Коли метеорит… Від удару "Ікар" розколовся, як горіх… А де мій шолом?
Круглий, з прозорою передньою стінкою шолом лежав за один крок від них.
— Це дельфіни вас врятували! — знову вигукнула Вар. — І сюди допровадили.
Пол, незграбно переставляючи ноги, підійшов до води і справді побачив дельфінів. Розумні тварини, певне, зраділи, бо закружляли, аж збурунили тиху бухточку.
— Вони вас вітають, Пол!
— А хто ж зняв шолома? — обізвалась Анс.
— Хіба не ви?— спитав Пол.
— Ні. Коли я підійшла, він лежав віддалік. Та я і не зуміла б зняти.
— Цікаво… — задумливо промовив космонавт. Підвів голову, посміхнувся. — Ну, як би там не було, те-пер я у вашому полоні!
— Я за човном! — Вар кинулась у воду і, швидко вимахуючи руками, попливла за скелю.
— Мені треба зв’язатися з Центром космічних польотів…
Пол почав розпитувати, чи далеко звідси телеграф, телефон.
— Оце подія… — раділа Анс. — А кажуть, чудес не буває!
— Бувають, бувають, люба моя наречена.
— Наречена? — спалахнула дівчина.
— Так, наречена. Перед польотом я дав собі слово: перша дівчина, яку побачу, приземлившись… — Він хотів поцілувати її, але Анс відхилилась.
Почувся хуркіт мотора — до пляжу наближався човен.
— Сідайте! — покликала Вар. — Пливемо! Це сенсація століття!
Анс і Пол підійшли.
— Тут є ще одна сенсація, — з ледь помітним сумом у голосі вимовила Анс. — Пол поклявся, що перша дівчина, яка побачить його після польоту, стане його нареченою.
Вар так і застигла з розтуленими губами, поміж яких біліли міцні зуби.
— Ну, і ти ж перша побачила його! Якби Пол не був непритомний, то й він би першою побачив тебе… — Подивившись на розгубленого космонавта, Анс додала: — Виходить, ви по праву належите їй, адже так?
— Якщо так — значить так, — знизав плечима космонавт і ніяково всміхнувся.
Наче за помахом чарівної палички, маленьке, нічим не примітне приморське містечко того ж вечора про-славилося на весь світ.
"Дельфіни врятували космонавта!.."
"Пол живий і здоровий!.."
"З орбіти — на Землю!.."
Ефір огортав планету сувоями радіохвиль.
"Пол не тільки зберіг собі життя, а й зустрів гарненьку наречену!"
"Контакт з цивілізацією дельфінів…"
Зграї вертольотів прилетіли до містечка. Морські лайнери стали біля нього на рейді. Катери і яхти облі-пили причали. Журналісти, фотокореспонденти і просто цікаві заповнили готелик, понаставляли намети. Людс-тво хотіло почути і побачити чудом врятованого космонавта. І воно побачило його того ж вечора. Передача йшла "з місця події" — на мільйонах голубих екранів з’явилося обличчя Пола. Космонавт силкувався бути ве-селим, але це йому не вдавалося: думка про товариша болісно стискувала юнакові серце.
Всупереч сподіванням, прес-конференція Пола не була цікавою. Як не старалися кореспонденти, які б запитання не ставили, Пол не міг розповісти нічого сенсаційного.
— Чи встиг Дін надіти шолом?
— Не знаю. Катастрофа сталася блискавично.
— Ваші відчуття при падінні в атмосфері?
— Які там відчуття? Я був непритомний…
— Чи на велику глибину ви занурились, коли вас підхопили дельфіни?
— Не пам’ятаю точно…
І отак з годину. Потім на екрані з’явилися Вар і Анс. Дівчата розповіли, як дельфіни допровадили їх у бухточку Місячної скелі, А потім Анс сказала:
— Мене тільки дивує, що шолом лежав за крок від Пола. Хто його зняв?
Хвацький, лисий, мов коліно, коментатор поправив окуляри і обернувся до космонавта:
— Пол міг зняти його і сам у безпам’ятстві. Зрештою, це міг зробити випадковий свідок події, який, подумавши, що космонавт мертвий, подався геть, не бажаючи встрявати в цю справу. Якщо він зараз дивиться нашу передачу, просимо завітати або хоч подзвонити до нас на цю імпровізовану студію.
Це, звичайно, було сказано для пожвавлення передачі, бо коментатор був переконаний: коли б хтось, окрім цих вертихвісток, допомагав космонавтові, то вже обізвався б. Проте він ще раз торкнув свої окуляри і, дивлячись у вічі глядачам, повторив запрошення:
— Просимо невідомого обізватися!
Камера крупним планом показала щасливе обличчя Вар, яка своїм усміхом хотіла підбадьорити Пола, зосереджену і замислену Анс, потім знову лисого коментатора. Але що сталося? Він зняв окуляри, протер блискучі скельця, знову надів. Обличчя явно стурбоване.
— В чому справа? Оператори!
Телеглядачі усього світу побачили, як з правого боку екрана почала насуватися сіра шторка, стираючи зображення.
— Що таке? — вже сердито спитав коментатор, але, одразу ж опам’ятавшись, усміхнувся: — Маленькі технічні неполадки…
На правій половині екранів з’явилася голова з чорним йоржиком.
— Дін! — скрикнув Пол. — Дін!
Космонавт примружив очі, ніби вглядаючись в лиця людей, потім промовив:
— Добрий вечір… Салют, Пол!
— Салют! — Пол підвівся, озираючись на всі боки. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Космічна Ніагара | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10320 | Василь Бережний | Космічна Ніагара | На велетенському міжзоряному кораблі, який впродовж уже тисячі років заглиблюється в простір Галак-тики, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інерції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабораторіях, оранжереях б’ється пульс життя — розміре-ний, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячі мешканців цього космічного острівця, збудова-ного у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.
Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевес-ти подих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмовили. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Коор-динаційної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію тридцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здивував — приголомшив її! "Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора". Почувши ці слова, побачивши його пісне обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сіренька особа намагалася переконати її в синхронності почуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! "Щоб не порушувати принципу…" Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.
Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намагалась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, було гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її повільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?..
Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде виправдуватись.
— Гніваєшся?
Промовчала.
— Ну, скажи: гніваєшся?
Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арі промовила:
— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?
— Яке ж відкриття ти зробила?
— Відкрила, що ти… карлик.
— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.
— Так, саме карлик.
Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. Нарешті спромігся:
— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирішував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!Дивіться також
Василь Бережний — Тривіум Харонтіс
Василь Бережний — Загадкова Нова
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.
— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…
Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дратувало.
— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…
Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… "Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?"
— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені допомогти?
— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?
— Так, маю.
— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…
— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!
Знітився, зіщулився. І знову його слова почали тремтіти.
— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…
— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.
— Схаменися, Арі…
Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:
— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.
Він деякий час рухався слідом, потім спроквола перейшов на другий бік і поїхав у протилежному напря-мі. "Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…" Оглянувся — ген-ген у далині червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.
Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну на-пругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у відчайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегію опонента, спростову-вати його тактику. "Що не кажіть,— потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це син-тез мистецтва і спорту, закономірності і випадковості, тут проявляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’я-зів…"
Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже під-старкуватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивно-го Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.
Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п’ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолашний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського погляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. "Ну, що в ній особливого?—міркував,— Ну, об’єми, обмежені кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геометрія!" Намарне пішла іронія — почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Аль-га припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. "Це ж прекрасне почуття — зако-ханість! — проголосив він собі. — Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом".
Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу по-зирав на екран. Почувши звістку про те, що Координаційна Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утримати-ся від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмути-ло його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чор-ноту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекомен-дували?
Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кілометрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише порекомендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не рекомендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…
Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, підпора… Ні, ні, краще й не обзиватись!
Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука від панелі не відсмикнулася.
Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений цікавості погляд.
— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадуючи його прізвище.
— Я філософ Альга.
— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.
— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…
— Так, відмовили.
— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…
— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?
— Ні, не одне й те ж.
— Ви вважаєте?— В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.
— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили — вловлюєте різницю?
— Не дуже.
— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’я-зано з ризиком для життя?
— Можливо.
Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.
— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… сміливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!
— І характеру. Чи не правда?
Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!
— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…
— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?
— На жаль.
Він подивився їй у вічі і тихо сказав:
— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.
— Справді? Ви згодні?
— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експедицію.
— Чудово! Але ж ви повинні зважити…
— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?
— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослідів.
— Охоче.
— Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жінка в золотистій сукні неквапно походжала перед великим, на всю стіну, екраном.
— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі часто лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чва-ри…
З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Космічний гольфстрім | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10303 | Василь Бережний | Космічний гольфстрім | Науково-фантастична повість
1
Капітан "Вікінга" сидів у кріслі біля пульта керування і, коли відчув, що його хилить на сон, випростав спину, розвів руки, потягнувся. В'ялість розливалася по всьому тілу — такого ще не бувало з того самого дня, коли вони покинули Землю заради вивчення глибинного космосу. І оця дрімота... Чи не захворів? Але ж ніщо не болить, лише важкість в усьому тілі, от і руки ніби поважчали, і голова... Певне, одноманітність дається взнаки. Ось уже сьомий рік одне й те ж, одне й те ж... Капітан позіхнув. Ритмічність внутрішнього розпорядку також має свої мінуси. Треба порадитися з психологом... Еола часто буває похмурою, і це дратує... Ще не вистачає депресії та неврастенії...
Капітан спокійно, можна сказати — безсторонньо обмірковував становище, пригадуючи окремі деталі поведінки свого численного екіпажу, зіставляв, аналізував і зрештою зробив не дуже втішний висновок, що стосунки між чоловіками й жінками потроху заплутуються, і це може призвести до ексцесів. А нехай йому всячина, ще цього не вистачало — любовні інтрижки на космічному кораблі! Біолог почав писати вірші, вимагає виділити площу в оранжереї під квіти, бо хлорели, мовляв, надлишок... Цікаво: кому він їх підноситиме? А що як Еолі?
Думки снували в капітановій голові спокійно, але він помітив, що в його свідомості з'явилося невиразне, туманне відчуття небезпеки. Погладив долонею свого рудуватого йоржика, немов бажаючи у такий спосіб позбутися того відчуття, але воно не зникало. Капітан озирнувся. Усе спокійно, нічого не змінилося, а проте... Щось його непокоїть!
Натиснув кнопку, відкриваючи сферичний оглядовий екран. Як і вчора, як і рік тому, зорі течуть назад, попереду зяє чорнота космосу, до якої "вікінги" вже давно звикли. То в чому ж річ? Нерви, починають здавати нерви... Дивно, це дуже дивно. По закінченні вахти треба обов'язково піти на медпункт. Звичайно, з кожним може трапитись, хоча "Вікінг" абсолютно стерильний, але щоб він занедужав перший, він, капітан, це... Та йому явно нездужається.
Гордій Нескуба поклав голову на руку, неспроможний перебороти втому, і одразу заснув. Йому привидівся якийсь кошмар — неначе він біжить по трасі, а за ним суне порожній металевий вагон без передньої стіни, він уже в тому вагоні, збоку ще лишається невелика щілина, в яку треба неодмінно вискочити, але в нього вже вичерпалась сила і ніяк не можна підбігти швидше. Ось-ось щілина закриється, його притисне, роздушить... Напружившись, він таки встигає вискочити в той просвіт, і тяжка сіра громада помчала мимо... Нескуба відітхнув і прокинувся. Роззирнувшись навколо і усвідомивши, що то був тільки сон, ще раз полегшено зітхнув. Підвівся, маючи намір досягти протилежної стіни, де прикріплені гумові стрічки, еспандери та інше спортивне начиння, щоб зробити зарядку, але не втримав рівноваги і стукнувся об пульт.Дивіться також
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Василь Бережний — Тролейбусом до Хрещатика
Василь Бережний — Трагедія вулканної гори
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
"От незграба! — подумки вилаяв себе. — Добре, що ніхто не бачить, а то підняли б на сміх..."
Тепер він підводився, міцно тримаючись за підлокітники свого крісла, та його тіло, наче маятник, знову хитнулося в бік пульта. Це вже не на жарт стривожило капітана. Якщо хвороба вразила вестибулярний апарат... От халепа! Ще цього йому не вистачало! Рішуче відштовхнувся від крісла, проте його не підкинуло вгору, він не поплив у повітрі, як це було завжди в таких випадках, а важко опустився на сидіння. Кров шугнула йому в скроні від одного тільки здогаду: з'явилась вага! Це ошелешило Нескубу, деякий час несила було зібратися з думками. Звідки воно взялося, це гравітаційне поле? У навколишньому просторі немає жодного формування, бодай незначного скупчення матерії, яке тільки й може бути джерелом гравітації. То, можливо, це блукаюче поле — своєрідна хмара в космосі? І хоч таких гравітаційних полів наука не знає, Нескуба готовий був пристати на таку гіпотезу.
Оговтавшись, окинув поглядом панель з приладами, і тут його знову чекали прикрі несподіванки. "Вікінг" відхилився від встановленого курсу на 13'7''! Траєкторія польоту скидалася на обважнілий колосок, що хилиться донизу.
Тепер капітанові стали зрозумілими симптоми його нездоров'я: нервова система одразу відчула гравітацію і реагувала на це пониженням кров'яного тиску.
Так, значить, тяжіння... Нескуба, обережно ступаючи, наче боячись, що підлога провалиться під його ногами, пройшовся по рубці керування, оце вперше за сім довгих років, протягом яких вони перебували в стані невагомості. А зараз... Дивовижне то було відчуття — ступати по світло-сірому пластику, піднімаючи то ліву, то праву ногу та ще й розмахуючи руками! Серце капітанові забилося частіше, легені жадібно втягували повітря. Цієї хвилини він був схожий на хлопчика, який вискочив під густий дощ. Тільки цей дощ був невидимий і, здається, посилювався з кожною хвилиною.
Капітан знову сів до пульта, ввімкнув мікрофон і, тамуючи тривогу, заговорив:
— Прошу всіх, вільних від вахти, негайно зайти до мене...
Раніше, скликаючи екіпаж, він говорив "прибути", "з'явитись" чи просто: "прошу до мене", а зараз підкреслено вимовляв — "зайти".
— Усіх, вільних від вахти, прошу зайти...
Ситуація раптово змінилась, і Нескуба вирішив порадитися з колективом. Був глибоко переконаний, що спільне рішення завжди найкраще, наймудріше, і весь час дотримувався цього. "Вікінг" — наша планетка на час польоту, — наголошував капітан, — отже, всі ми відповідаємо за нього". Коли через недогляд чи, може, недбалість старшого інженера вийшла з ладу радарна установка, Нескуба виніс цей факт на розгляд колективу. Тоді ж "вікінги" затвердили запропонований ним додаток до діючої "Інструкції" про відповідальність за недбайливе виконання обов'язків. Винного пропонувалося вважати пасажиром і відсторонити від усяких, навіть найменших обов'язків. Покарання гуманне, проте досить дошкульне. Увесь екіпаж, за винятком біолога, схвалив цей пункт, і порядок та дисципліна помітно зміцніли, колектив працював чітко й злагоджено. Хоча в особистих стосунках і почали з'являтися деякі аномалії.
— ...прошу зайти... — ще раз повторив Нескуба і вимкнув мікрофон.
Першими до рубки з'явилися біолог Алк та Еола, і це кольнуло капітана. Кинувши погляд на самовдоволене обличчя старого парубка, Нескуба подумав, що зробив промах, включивши його в екіпаж. Щось частенько він буває в товаристві Еоли... "Невже я ревную? — дорікнув собі. — Ще цього не вистачало..." І хоч як він силкувався придушити, відкинути почуття неприязні до Алка, та це не вдавалося, і йому було ніяково, навіть соромно. Еола, мабуть, помітила, вловила вираз чоловікових очей, бо, торкнувшись його непокірного йоржика, тихо спитала:
— Ти стривожений? Як ти себе почуваєш?
Голос дружини завжди гамував йому нерви, приносив спокій. Нескуба зітхнув і стримано відповів:
— Дякую. Хилило на сон, і трохи подрімав. А як ти?
— Незвично. Звідки це?
— Зараз обміркуємо.
Еола відійшла і сіла в крісло — через одно від Алка, що помітив капітан. До сидінь уже не прив'язувались, і в'яло звисаючі ремені знову нагадали йому про те, що сталось, і він почав подумки добирати слова, які мусить сказати екіпажеві.
Тим часом з'явилися всі, хто міг з'явитися, — тридцять сім чоловік.
— Товариші, — почав Нескуба, ввімкнувши запис, — ви й самі помітили, як змінилася ситуація. Наш "Вікінг" потрапив у гравітаційне поле, причому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно вирішити, що робити. Вам слово, Лойо Майо.
Астроном — смаглявий молодий чоловік з гострими очима — був, здавалося, заскочений зненацька.
— Спостереження, які ми провадили, не виявили в навколишньому просторі ні поодинокої зорі, ні пилової хмари...
— А чи може бути блукаюче гравітаційне поле? — спитав Нескуба.
— Досі астрономія не знала таких, — Лойо Майо вибачливо усміхнувся. — Магнітні поля під час великих збурень в атмосфері сонця можуть відірватися, але гравітаційні... Випадок унікальний, у нас зовсім мало даних спостережень, щоб зробити якісь певні висновки.
"А інтуїція? — невдоволено подумав Нескуба. — Що тобі говорить інтуїція?" Уголос запитав:
— Що ви пропонуєте?
Лойо Майо знизав плечима.
— Треба вивчити поведінку поля.
"Ну, звичайно, — вивчити, проаналізувати..." Після астронома промовляв астрофізик — низькорослий чоловік з копицею чорного волосся. Говорив коротко і категорично:
— Нова загадка природи. Сюрприз. Вся надія на радіолокацію. Коли візуальні спостереження недостатні...
Наче блискавка, Нескубу пронизала думка: чорна діра! Візуально її не виявиш, хіба покриє якусь зірку, але це надзвичайно рідкісне явище — таке покриття...
Він уже не чув, що говорив астрофізик: слухав свої власні думки. І коли той умовк, запала тиша — капітан дивився на своїх товаришів, але нікого не запрошував говорити. Цю хвилинну розгубленість помітили, заворушилися. Нескуба опам'ятався і швидко сказав:
— Цілком правильно: це явище потребує дослідження. Але насамперед треба виправити курс "Вікінга". Енергетичним резервом ми ще не користались... Він якраз і призначений на випадок непередбачених, несподіваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всіх негайно зайняти свої місця, антиперевантажні костюми — обов'язково. Черговий пілот і штурман лишаються тут. Нараду закінчено. — Нескуба вимкнув запис.
Ніхто не заперечував, усі заспішили до виходу. Еола на мить обернулася, і капітан вловив у її очах тривогу.
"Невже відчула? — подумав, і серце йому тенькнуло. — Тонка, споріднена натура".
Нескуба, черговий пілот і штурман швидко перевдяглися в антиперевантажні костюми, які щільно облягали тіло, стискували ноги. Кожен зайняв своє крісло, відхиливши спинку і міцно стягнувши на животі широкі ремені. Капітан поглядав на своїх помічників спостережливим оком і з задоволенням відзначав, що тримаються вони добре, так, як і належить космонавтам. "А може, ще не здогадуються про небезпеку? — подумав.— Та ні, це досвідчені люди..."
— Увага, увага! — заговорив у мікрофон. — Доповісти готовність! Енергоблок?
— Готові.
— Житловий сектор?
— Готові.
— Аварійна система?
— Готові.
Тим часом штурман заклав перфокарту у приймальний пристрій комп'ютера. Залишалося тільки натиснути вмикач — і електронний пілот почне корекцію траєкторії "Вікінга". |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Лабіринт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10318 | Василь Бережний | Лабіринт | I.
Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по ла-бораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, корес-понденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолі-тнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум’ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на мік-сері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… "Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє". І ось йому стукнуло двадцять п’ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.
Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. "Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаш-тую, таке…"
Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вік-на лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скро-нях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.
— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…
Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип нава-жився…
— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.
— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.
— Так, і про це…
— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.
— Морочите мені голову…
— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?
— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?
Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
— Ну, ось хоча б і наш журнал "Нью саєнс", який у наукових колах…
— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…Дивіться також
Василь Бережний — Архітектурна фантазія
Василь Бережний — Сомнус моментаріум
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Кореспондент прискалив око:
— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?
Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.
— До чого тут подвійне прізвище?
— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини.— Не-вже це для вас таємниця?
— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з міш-ка!
— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.
— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.
Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи пря-мокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична "голова", обведене чор-ною фарбою "обличчя", намальований "рот" і дужки "брів", але "очі" — ні, "очі" скляні, жевріють; замість "но-са" — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої зви-сали апарати.
Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…
— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись
— Мене звуть Патриком…
Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.
— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.
— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!
— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!
Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.
— Тепер я візьму у вас інтерв’ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапарати — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?
— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.
— Ну то й що?
— А леді Кук…
— То це все мама?!
— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…
— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?
— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п’ять…
— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.
— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?
Кук-Соммерс закліпав рудими віями:
— Який банк? Що ви говорите?
— Банк чоловічого сім’я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.
— Банк… Що ви цим хочете сказати?
— Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експе-римент — пошуки, надії…
— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон кру-титься… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.
Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з футляра, підніс до свого куцого "носа". Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме проробив із двома фотоапаратами.
Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.
— Ну, що, Няумуко?
— Ніяких особливих запахів нема.
— Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.
Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почир-гикав до окованих залізом дверей.
Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів непорушно, підперши голову руками, навіть очі за-плющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. "Він давно номер…" Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же народжений матір’ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?
Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…
— Няумуко, виклич міс Едну.
Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Звичайно, було б добре — та ще й як добре! — виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запа-лити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьметься за леді Кук — треба змусити її стати трохи щедрішою до свого лебедя, а що?
— Від сьогодні — я завеликий для своїх черевиків! — гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.
— Ого, ти вже став великим, любий? — почувся голос Едни. — Докопався до найглибшої таємниці?
— Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось — розповім.
— Влаштовуєш сьогодні вечір?
— Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….
— Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об’єкті.
— Де це?
— Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось говорила.
— А-а… рештки римської споруди. То що, може, ваші екскаватори викопали якусь каменюку?
— Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у північних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.
— От і чудово! — повеселів Кук-Соммерс. — Бери мене з собою. А звідти поїдемо на Пікаділлі — якраз вечірні вогні…
— А в твого Няумуко є лазер?
— Цівочка невеликої потужності. Так, для самооборони.
— Візьми й його, будь ласка. Може, він мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув ко-ротке:
— Гаразд, ми вже вирушаємо.
II.
Една аж ніяк не виділялась красою, проте Кук-Соммерс виділив її серед інших. Міцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно відхиляючи мізин-чика. Той пальчик, ніжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.
Відчиняючи дверці машини, він з удаваною веселістю гукнув:
— Привіт, Мізинчик!
— Привіт, ювіляре, — відповіла Една, всідаючись біля нього. — Хто ж це тобі зіпсував настрій у такий день?
— Знайшлися такі… — похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкість. — До речі, в тебе також подвійне прізвище, чому?
— Примха матері. їй подобається оте дівоче Дулітл. А в тебе чому?
— Теж мамина примха — вона облюбувала Соммерса. А твій… У тебе є батько?
— А як же без батька? Є, звичайно, сірий банківський клерк.
Кук-Соммерс зітхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Легенда про щастя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10319 | Василь Бережний | Легенда про щастя | Цей невеликий пакет остаточно порушив і без того хистку рівновагу в сім’ї досить молодого і не досить відомого вченого Миколи Покопаного. Починався курортний сезон, і його дружина (він її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочі, а Микола щось бубонів про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городі й інші зовсім не курортні речі. Дружина уже передчувала: ще один енергійний наступ — і він погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розірвавши конверт і висипавши на стіл фотографії, Микола вигукнув:
— Нікуди не їду! Все! Вирішено!..
Гросбух остаточно збагнула, що Сочі віддалилися в безвість. Все ж не втрималась:
— Як то не поїдеш?
— А отак! Працюватиму.
— Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя і на макове зерно…
— Любий мій Гросбух, — промовив Микола, розглядаючи фотографії, — ти хіба уявляєш, що таке щас-тя?
— Он у Пазуренків машина, дача, щоліта їдуть до моря…
— Та їм за тією дачею і вгору ніколи глянути.
— Не журися, Пазуренчиха і одягається по моді, і в Болгарію відпочивати їздила…
Микола глибоко зітхнув:
— Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсім не тямиш. Для мене ось розшифрувати оці письмена — найсолодше щастя!
— Знову щось шумерське?
— Ні, здається, ще давніше. — Микола водив лупою над фотографією. — Оці глиняні таблички знайдено в одному похованні, на яке випадково наткнулися геологи в Афганістані. У передгір’ї…
Гросбух закопилила губу і, вважаючи себе глибоко ображеною, пішла з кімнати. Микола лишився на-одинці зі своїми унікальними фотодокументами. За хвилину він уже забув і сутичку з дружиною, і все на світі.
…Тільки перед Новим роком, коли Київ забілів під снігом, Микола нарешті мав чернетку твору, накрес-леного чотири тисячі років тому на сирій глині. В ній було ще чимало незрозумілих місць, але основа все ж проявилася. Працював до самозабуття, занедбав сон і їжу, а на одяг звертав увагу лише тоді, коли вирушав до Ленінграда, щоб співставити свої фотокопії з деякими шумерськими табличками, які зберігаються в Ермітажі.
Гросбух покинула його ще восени. Не захотіла жити з "егоїстом, який думає лише про себе", їй "набрид-ло дораховуватися тих злощасних копійок", "терпець увірвався"… Чи болісно переживав цю подію Микола? Мабуть, що так. Але друзі, колеги, навіть сусіди цього не помітили. Як і завжди, він залишався врівноваженим і тямущим дослідником. Багато хто радів з його успіхів, але були й такі, що тільки знизували плечима:
— Нічого особливого. Подумаєш, відкриття!..
Поволі, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавніх письмен можна порівняти хіба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину дістати важче — товща тисячоліть приховує свої скарби надійніше, ніж океанська вода. Як це не дивно, але Миколу проймало відчуття якогось нового, досі не відомого простору. До свідомості надійно входив давній світ і з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому психологічному комплексі були і звички, і уявлення та вірування творця поеми, але все це чомусь трансформувалось у Миколиному сприйнятті у простір і глибінь. Може, тому, що за отими значками-символами він бачив майдани прадавнього міста, храми, річки, луки, табуни овець, скелі, гори… Як би там не було, а довгі місяці, проведені у многотрудній роботі, буквально змигнули для Миколи. Наче німі блискавки черкалися неба — отак з’являлися відкриття. Чоловік був тисячу разів на день щасливий і тисячу разів нещасний.Дивіться також
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Василь Бережний — Естафета життя
Василь Бережний — Модель слави
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Відвойовану, в тисячоліть і підготовлену до друку поему молодий учений назвав "Легенда про щастя". Ось її текст.
Буту, пастух із вівчарні Лахара,
Полишив своїх кіз і овець, одвернувся од трави і дерев,
Буту, пастух молодий, пішов до жерця Шамшама,
Став на майдані перед Будинком Бога.
— О жрець, багато козенят і ягнят я пустив на луки,
На луки, даровані нам всевишніми, о жрець!
Подих життя радує мене. Але де щастя?..
Я дивився в очі овець і кіз і питав: де щастя?..
Я підходив до води і питав у риб: де щастя?..
Я пригортав колоски ячменю і питав: де щастя?..
Ніхто не відповів —
Ні вівці, ні кози, ні риби, ні ячмінь.
А друзі ще й почали сміятися з мене,
І це обпікає мене, як гарячий вітер з-під сонця,
Тяжко мені на душі, о жрець!
Ти знаєш приховані богами таємниці,
Ти мудрий, скажи мені: де щастя?
Довго мовчав жрець Шамшама,
А Буту, пастух із вівчарні Лахара, довго чекав.
— Демон сумніву посіяв отруйне зерне в твою душу,
пастуше,—
Сказав-таки врешті жрець, —
Боги спустили Лахара на землю,
Щоб він розвів овець і кіз і постачав небеса молоком.
А щоб повнилися вівчарні,
Боги вдихнули життя людям.
Напувати богів молоком — хіба це не справжнє щастя?
Але демон сумніву посіяв отруйне зерно в твою душу,
пастуше,
І воно проросло!
Якщо твої вівці і кози не дали тобі щастя,
Якщо твій ячмінь і грона винограду
Не дали тобі щастя,
Іди шукати його у широкий світ.
О Буту, поки немає знаку на цеглині твого життя,
Поки Ніната не закарбувала на ній знаку межі (смерті),
Іди!..
— А куди ж мені йти?— запитав Буту.—
Скажи, Шамшаме, в який бік податись?
Скажи мені, пастухові, о жрець!
— Шлях твій хай на схід пролягає.
На схід хай проляже твій шлях.
Через річки, в яких плодиться риба, хай проляже твій шлях;
Через долини, де хлібороби викохують багато зерна,
Хай проляже твій шлях;
Через гори, де пасуться дикі кози і блукають звірі,
Де плодиться сила-силенна диких кіз і хижих звірів,
Хай проляже твій шлях.
Там, за високими горами, — Країна Щастя, пастуше,
Але ніхто із людей ще не діставався до неї, о Буту!
Жодне око не бачило незрівнянних просторів,
Жодні груди не вдихали її цілющих пахощів,
Жодні вуха не чули її чарівної музики, о Буту!
Ніната карбувала знак, і подих життя відлітав.
— Певне, мої попередники були старі,— сказав Буту,—
А я молодий — то чому ж не дійду?
Чому не дійду, коли я молодий?..—
І помандрував на схід пастух Буту,
На схід помандрував пастух.
Вийшов на берег широкої річки,
Де лежав і стогнав рибалка.
Він лежав і стогнав од болю в руках і ногах,
Від гострого болю в усьому тілі.
— Скажи мені, о бідний рибалко,
Скажи, хто тебе скривдив?
— Риба вразила мене… Жорстока риба Нур.
Вона має гострі стріли,
Пекучі стріли має ця риба,
Вона дивиться оком смерті,
Вона геть проганяє рибалок з річки.
— Я впіймаю цю хижу рибу Нур! — пообіцяв Буту.—
А чому б мені її не впіймати?
Я ловлю диких кіз — чому б не впіймати рибу?
Я ловив пантер — чому б не впіймати рибу?
Я впіймаю цю рибу! —
Буту зробив зашморг,
Зашморг він зробив і кинув у воду.
І потрапила хижа риба Нур, піймалася в зашморг,
Пастух витяг її на берег,
Забив на очах рибалки.
Всі зраділи довкруг, дуже зраділи рибалки!
— Лишайся, пастуше, у нас,
Чого тобі йти хтозна-куди? —
Не лишився Буту, далі пішов пастух
Все на схід, все на схід, на схід.
Аж бачить — розлога долина засохла,
Занедбані канали,
Трава пожовтіла,
Дерева змертвілі,
Кози не щипають паші,
Овечки не нагулюють жиру,
Люди землі й плуга плачуть од горя:
— Страшний Одноріг, що спустився з неба, спустошує все,
І нема в нас ні чорних, ні білих кіз,
Немає ні чорних, ні білих овечок,
Земля потріскалася без вологи, не родить,
Подих життя відлітає.—
Вийняв пастух Буту свого зашморга,
Зашморга він вийняв і подався ловити Однорога.
— А чому б мені його не впіймати?
Я ловив диких кіз — чому б не впіймати цього Однорога?
Я ловив пантер — чому 6 не впіймати цього Однорога?
Я піймав хижу рибу Нур — чому б не впіймати цього
Однорога?—
Зустрівши Однорога, закинув пастух зашморг,
Зашморг закинув на голову звіра
І прип’яв, прип’яв його до сухого дерева.
Шарпався довго там Одноріг,
Бив копитами землю, землю виорював рогом,
Та міцною виявилася петля,
Пастухів зашморг все щільніше стягував шию.
Доконав пастух Однорога, Буту його доконав!
— Лишайся, пастуше, у нас,— просили люди плуга,—
Тепер потече вода, що дає життя пустелі,
Поросте зерно, кошари наповняться вівцями,
Буде молоко і пиво, пастуше, лишайся!
Як друг, як дорогий гість
Увійди до нашого дому! —
Не лишився Буту, далі пішов пастух
Все на схід, все на схід і на схід.
Вступив він у кедровий ліс,
Прекрасний кедровий ліс, повний живності.
Буту приліг спочити біля джерела,
Напився студеної води і ліг спочити у тіні,
Що захистила його од палючого сонця.
Прокинувся пастух від ніжного дотику,—
Побачив біля себе красуню — може, то Інанна?
Вогонь охопив його — дівчина була як богиня Інанна!
"Поцілуй мене!"— закликали її очі.
"Поцілуй мене!"— волали її уста.
"Візьми мене, візьми мою дівочість!" —
Гукала її постать струнка.
Обійняв її пастух, притиснув до себе,
До себе притиснув красуню, поцілував її очі,
Цілував її уста, ніжив тіло,
Та оволодіти нею не наважився,
Не став нею володіти!
Схопився й пішов Буту
Все на схід і на схід шукати Країну Щастя.
Довго блукав пастух у горах,
Довго блукав поміж голим камінням,
Дерся все вище й вище до неба.
Там, за горами, мала бути недосяжна Країна Щастя,
Країна, в якій нема ядовитих гадюк,
Немає шакалів і тигрів,
Не виють вовки і гієни,
Країна, де немає страждань,
Немає тривоги і ляку,
Країна Щастя, де всі люди — брати.
Там, за горами, має бути недосяжна Країна Щастя!
Втомився Буту, дуже втомився, видираючись вгору.
З кожним днем все меншало в нього сили.
А коли досяг нарешті вершини, не лишилося й краплі,
І краплі сили уже не було в пастуха!
Все ж поглянув він у далеч, а там лиш сизе марево,
Що тремтіло над безконечною піщаною пустелею.
Гола піщана пустеля, скільки й видно було, лежала за горами…
І впав тоді Буту, і подих життя відлетів од нього,
Бо гірський бог Дингір кинув на нього погляд смерті…
…Весною до Миколи навідалася Гросбух. Зиму пробула вона в матері, марно ждучи Миколиного візиту, а потім узяла та й навідалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успіх. Колишня дружина спочат-ку зраділа, а потім розлютилася: знову щастя крадеться мимо…
Зустріч була холодна і стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався і не благав простити.
— Ну, а як ти сам — знайшов уже своє щастя? — не без іронії спитала Гросбух, ідучи до дверей.
— Ми весь час у дорозі до щастя… — не бажаючи помічати іронії, сказав Микола. — Тільки в кожного свої шляхи. І найголовніше — не заблудитися… |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Людина-маятник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10312 | Василь Бережний | Людина-маятник | I.
Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб’язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!
І все це через новеньку стажистку.
— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібрі-он. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.
— А як ви вважаєте, Флоріко…
— Погляньте на генні ланцюжки in vitro , Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.
"Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті.— Суха та-раня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!"
Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікро-скопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:
— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…
В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?
Білява красуня не без зловтіхи думала: "Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських сви-нках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. "Історичний експеримент". Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не на-давався, але тепер…" Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну меди-цину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з гене-тичним кодом: "Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!" Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. "І справді, вдає із себе хтоз-на-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: "В азартну гру тільки з Природою варто грати!" Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?"
Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.
— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…Дивіться також
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Василь Бережний — Тривіум Харонтіс
Василь Бережний — Легенда про щастя
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з’явилася винувата посмішка.
— Я лікуюся у протизобному диспансері…
— Давно?
— Та вже тривалий час…
— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?
Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, на-віть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.
Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:
— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.
Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:
— Справді?
— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.
Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:
— Сміливість?
Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула "шпильку":
— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.
— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.
— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…
— "Жертв"… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.
— На собі?
— Так. Разом із Флорікою.
Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.
— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.
— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.
— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з’явився вираз настороженого очікування.
— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.
— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. — Ваш експеримент?
— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.
Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.
— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…
— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробує-мо. І для вас це нагода…
— Нагода для мене?
— А звичайно. Просто і ясно.
"Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…" Холодок остраху пройняв їй груди, від-чула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:
— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…
— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.
"Фанатик. Самогубець", — змигнуло в очах Альбіни.
Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.
Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:
— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?
— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий ба-грянцем призахідного сонця.
Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постуку-вання металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.
Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.
— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрі-шньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.
— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?
Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.
— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з’явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захи-щає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відпо-відь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з’являються проломи, ворожі загони обми-нають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…
— "Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ці-церон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут по-требує лекції? Краще вже дискусія!"
— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирішальний тут інший фактор.
— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?
— В організмі є гени, які завідують процесом старіння.
— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?
— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — мо-же, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.
— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.
Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?
— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це почина-ється, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.
Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.
— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб зни-щити?
— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?
Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.
— "Еволюційна гра"… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займа-ємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує ста-тистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…
— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.
— Здоров’я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів’я — спробуємо пересадку ге-нів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: "Здоров’я для Флоріки". Нехай вона так і ввійде в історію науки.
— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Марсіанка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10326 | Василь Бережний | Марсіанка | — Ви усвідомлюєте, докторе, як це для мене важливо? — Чорноволосий чоловік з гострим блиском очей різко звівся на білому ліжку, притиснувши руки до грудей. — Ви, звичайно, гадаєте, що я рвуся з лікарні тому, що надходить новорічна ніч. Запевняю вас: це не так. Я тільки через Марсіанку! А Новий рік… Ну, минає дві тисячі п’ятнадцятий, почнеться шістнадцятий, то й що? Ми весь час живемо між минулим і майбутнім…
— Але ж у вас підвищена температура, Даниле Кузьмовичу, — лагідно мовив лікар, сідаючи в надувне крісло біля ліжка.— Хоч ви й пошкодили Елдіа , та в нього зберігся запис, зроблений п’ятнадцять хвилин тому. Отож я вам раджу зустріти Новий рік тут. Увімкнемо всі площини, і ви побачите увесь світ! Впевнений, що на-ша доброзичлива Домінанта дозволить вам скуштувати навіть вина.
— Дякую за гостинність, але ж моя Марсіанка…
— Зрештою, ви й сам досвідчений медик, — сказав лікар, схиливши голову набік. — Отож ви…
— Ні, ви не усвідомлюєте! — перебив Данило Кузьмович, стріпнувши чорним чубом. — По очах бачу: не усвідомлюєте. Так-так. Ваші очі… — Він втупився поглядом у лікареві очі. — Вони заплющуються… Так-так… Спати, дуже хочеться спати… спати…
Обважніла лікарева голова поволі похилилася до плеча.
Данило Кузьмович обережно встав із ліжка, ступив до передпокою і, відчинивши шафу, почав підбирати собі одяг. Тут висіло кілька зимових костюмів різних розмірів і фасонів. Вибрав сірий комбінезон із синтетичного матеріалу. Легенький, теплий і зручний; в ньому не страшні найлютіші морози.
А надворі з кожною хвилиною густішали сутінки. Сніг давно перестав, ущух і вітер. "Бач, як стишилося перед Новим роком, — подумав Данило Кузьмович, заклеюючи стрічкою пройму на грудях. — Еге, планета обертається нечутно, не заскрипить! Що ж там сталося з моєю Марсіанкою? Невже вона?.. Ех, коли б хоч Назар був дома!"
Ставши на порозі, Данило Кузьмович подивився на загіпнотизованого лікаря. Промайнуло співчуття: проспить зустріч Нового року. Ну, та не біда! Це ж умовність! Хоч і всесвітня, але умовність. І навіть за тепе-рішнім єдиним календарем для всієї Землі Новий рік настає неодночасно. В Рангуні і Ташкенті вже його зустріли. Так що… Стривожений долею своєї Марсіанки, Данило Кузьмович все інше вважав не вартим уваги. Навіть своє здоров’я. Марсіанка! Як вона там себе почуває? Цілих дев’ять годин протримали його в клініці! Може, вона замерзла, загинула… Та й Назар — хороший синок! Батька в лікарню, а сам — до Космоцентру. Неслухняні, зовсім неслухняні діти. Такі самі, як і три тисячі років тому в древніх шумерів.
Данило Кузьмович згадав, як він, розсердившись, вимкнув відеофон, коли Назар спробував його заспокоювати. Може, й не треба було, але… Хай знає!Дивіться також
Василь Бережний — Материн голос
Василь Бережний — Сакура
Василь Бережний — Під крижаним щитом
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Вийшов з палати, озирнувся навколо: чи нема нікого поблизу? Здалося, наче хтось іде слідом. Став на сходинку ескалатора, але втратив кілька секунд, поки намацав кнопку пуску, — тремтіла рука. Внизу накинув на голову капюшон і, ступнувши крізь теплу повітряну запону, яка заміняє двері, вийшов надвір. В обличчя так і ввіткнулися тисячі голок морозу, густе холодне повітря забило подих. Ну, та нічого. Тут ось задача: як дістатися до фітотрона ? Може, аеросаньми?.. Але ж в передгір’ї небезпечно. Електромобілем?.. Так дорога в горах, певне, завалена снігом… Вертоліт!
В примарному світлі ліхтаря бовваніли машини, які більше скидалися на комах, аніж на літальні апарати. Мимоволі оглядаючись на тихий корпус клініки, Данило Кузьмович попростував до крайнього вертольота. Сніг поскрипував під ногами, і це чомусь дратувало його.
Заспокоївся в кабіні. Сів біля пульта управління — панель засвітилася спокійним матовим світлом. Не гаючи й хвилини, повернув ручку пуску і одразу ж відчув, як апарат легенько струснувся, ніби прокидаючись зі сну. Над прозорим куполом кабіни закружляли лопаті пропелера, вбуравлюючись у темну товщу атмосфери. Клініка плавно зрушила з місця і почала швидко віддалитися убік. На екрані інфрачервоного локатора з’явилися обриси рельєфу. Данило Кузьмович не звертав на нього уваги, вдивлявся у вечорову імлу новорічного вечора, сподіваючись скоро побачити Карпати.
І все-таки Данило Кузьмович почав думати про наближення Нового року. Чи й цей буде такий багатий на події, як його попередник? 2015-й кінчається. Хороший був рік! Данилові Кузьмовичу уявився довгий і широкий шлях, який лишився позаду, — з усіма радощами і болями, втіхами і сподіваннями. Найбільшою подією був, звичайно, політ на Марс. Вся земна куля стежила за ним, затамувавши подих. Ще б пак! Політ під час ве-ликого зближення Марса і Землі мав на меті лише обліт загадкової планети. Данило Кузьмович хвилювався, сказати б, подвійно. Адже син, його син був на борту корабля!
Данило Кузьмович замріявся. Вертоліт погойдувало, наче колиску, електромотор гудів не дужче бджоли, а поруч — синій кришталь ночі, підсвічений знизу вогнями людських жител, зверху — зорями. Гарно! Та, згадавши про лютий сніжний буран, Данило Кузьмович спохмурнів. І надало ж йому спорудити свій фітотрон як-раз під горою! Якщо Марсіанка загинула… Аж плечі пересмикнулися в Данила Кузьмовича, так неначе відчув той сніг на своєму тілі. Поглянув на годинника — вже 6 пора й Карпатам показатись, а їх нема й нема.
Тільки він це подумав — на екрані проступили гори. Тепер Данило Кузьмович не відривав очей від світ-лового прямокутника. Так-так… Смерекова гора, Ведмежа, Макова долина… А он і Весела! Як вона куріла, кидалася снігом! Це був справжній вулкан, над яким шаленіла сива хуга. Що він пережив! "Ну! — стискав ку-лаки Данило Кузьмович. — Зажди… Ми з тобою ще поборемось!" Поглядаючи з вертольота на величний і бу-ремний краєвид, помережаний світлом і тінями, він подумав про Природу: "І чого б лютувати? Все одно тебе приручать! Як дикого коня. Як вогонь. Як плазму…"
Скерував свого апарата на посадку. І чим ближче було до землі, тим дужче щеміло серце. Що сталося з Марсіанкою?
Довга будівля фітотрона була темна Грузнучи —і пояс у снігу, Данило Кузьмович кинувся туди до зловісної темряви. Ось і брукований шлях. Тут снігу зовсім мало: чи вітром змело, чи, може, Назар вернувся та розчистив. Данило Кузьмович несподівано закляк, стояв і прислухався. Йому здалося, що з фітотрона долинає чийсь приглушений голос. Підійшов ближче і жахнувся: посередині фітотрона зяяв пролом, приблизно третина стіни вивалена. Звідти й лунав приглушений голос.
До зустрічі, о любий ненаглядний!
В безодні космосу привиджусь я тобі…
Данило Кузьмович дивився на руйнацію і вже не звертав ніякої уваги на голос транзистора, що чудом уцілів між потрощеними стінами машинного залу. Загинула апаратура!
Коли він побачив катастрофу, плечі його опустилися, руки безвільно звисли. Тяжко зітхнувши, поволеньки обернувся і обважнілою ходою попрошкував через пролом у стіні в уціліле приміщення. Тут було тихо і за-тишно. Почулося, наче щось стиха шепоче. Прислухався. Справді, якийсь шурхіт долинав до його слуху. Шви-дким кроком Данило Кузьмович дістався до тамбура і безпомилковим рухом намацав ребристий корпус ліхтаря. Піднісши його поперед себе, ввімкнув, та так і остовпів. Під яскравим промінням на всій площі фітотрона по-хитувалося колосся.
— Вціліла… — прошепотів. — Люба моя, дорога! Ах, ти ж… Колос викинула! — і розкотисто розсміяв-ся.
— Даниле Кузьмовичу!
Обернувся і побачив… лікаря. Той наближався до нього з простягнутими руками.
— Що з вами, Даниле Кузьмовичу? Заспокойтеся…
— Легко сказати "заспокойтеся"… Ви ж бачите, скільки колосу!
— Ну то й що?
— Витримала, не загинула! Навіть розвивається!
— А чому вона мала загинути, оця пшениця?
— Та це ж Марсіанка! Розумієте, Назар привіз її з Марса…
— А… Ну, все одно не слід так хвилюватися. Та ще й тікати з клініки, маючи високу температуру.
— Яка там температура? Мені танцювати хочеться! — Данила Кузьмович струснув лікаря. — Ви ж тіль-ки подумайте: я тут створив їй марсіанський клімат, а вона в земному, бач, як пішла в ріст.
— Тільки не пробуйте знову гіпнотизувати… — усміхнувся лікар.
— Ага, а як ви… прокинулись?
— Буквально через кілька хвилин. І це, до речі, ще одне свідчення того, що ви нездоровий. Пора, пора в клініку. І, до речі, мене дивує, що ви, відомий невропатолог, займаєтесь…
— Пшеницею?.. Ну, тут нічого дивного нема. Це моє хоббі. Страх як люблю рослини. Досліджував передачу імпульсів у них і… полюбив. А ви чим захоплюєтесь?
Він старався зав’язати розмову, щоб намилуватися своєю Марсіанкою.
— Я, — відповів лікар, — запеклий рибалка. Вудочки, гачки — все те саме, що й піввіку тому.
— Ех, і здорово ж!..
— Ви про риболовлю?
— Та ні. Здорово, кажу, як вийде вона з цієї ділянки на поля. Бачите, як росте: є колосся при землі, є вище, ще вище. Стіна з колосків. І не вилягатиме, як гілляста… От Марсіаночка!
Лікар позирнув на годинника:
— Даниле Кузьмовичу! Вітаю вас з Новим роком!
— І я вас також!
Вони потиснули один одному руки і пішли до вертольотів.
В тиші фітотрона шепталося колосся, наче питало стебло в стебла: "Де це ми прокинулись?.. Де?.." |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Материн голос | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4970 | Василь Бережний | Материн голос | Опинившись на Місяці, вона все роздивлялася, захоплено вигукувала:
— Ніколи не думала, що тут так гарно!
Він водив її безконечними тунелями Селенополісу, показував поверхневі споруди, що прозорим склепінням підпирали чорне, всіяне зорями небо.
— А ходити як легко, сину!..
Голос у матері дзвінкий, ще зовсім молодий — може, тому, що вона співуча? Скільки пам'ятає її, любила співати. На свята, шануючи гостей, співала весело, запально, а в будні, за домашньою роботою,— притишено і трохи сумовито. Навіть і в розмові ніби не вимовляла слова — виспівувала їх. Та зараз в її голосі було щось таке... чи не звичне, чи що... Може, це її так схвилював переліт до Місяця? Він вслухається в цей до щему рідний голос і ніяк не може втямити, що ж бринить у ньому...
— А в нас цвітуть сади. Якби тільки приморозки не впали... Урожай буде!.. Приїдеш у відпустку цього літа?
Хотів сказати їй про експедицію, слова ледь не злетіли з вуст, але... Навіщо тривожити матір? Тривожити... Ага, он воно що — в її голосі чується тривога! Слова веселі, а голос тривожний. Невже здогадалася, що це — прощання?
— Хоч тут і легко ходити,— сказав матері,— але відстані чималенькі. Селенополіс займає понад сто квадратних кілометрів. Давайте, мамо, трохи під'їдемо.
Доріжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стіни яких іскрилися в світлі кварцових ламп. На поверхню їх виніс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квіткою конвалії накривало кратер, діаметром не менше кілометра.
— Майдан Здружених Націй,— пояснив матері.— Після роботи сюди сходяться діти різних народів Землі. Всі, хто працює в Селенополісі. О. А он до озера пішла група туристів. Поплавати на Місяці — екзотика!
— Еге, в Дніпрі, мабуть, краще. Ось як буде тобі відпустка...
"Найдорожча, ненаглядна моя мамо...— подумки звертався до неї.— Коли—то мені випаде побувати на Землі, та чи й випаде..."
Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серці, але вона відчувалася і в інтонації, і в погляді, і в зітханнях. Навіть усмішка якось не так освітлювала її миле обличчя, якого вже торкнулись літа.
Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибінь космосу націлились два кораблі завбільшки з Останкінську телевізійну вежу, мати знову зітхнула.
— Що то?
— Кораблі далекої дії, мамо. Готується експедиція до сусідньої планетної системи.
Примруженими очима дивилась на ті ракети, а там поралися, снували монтажники, зовсім дрібненькі на такій відстані. Тихо сказала:
— І чого летіти казна-куди? Навіщо наражатись на небезпеку?
— Це надійні кораблі, мамо. Екстраклас.
— А хіба не доцільніше було б спочатку повністю опанувати Місяць, зрештою всі планети Сонячної системи, а тоді вже...Дивіться також
Василь Бережний — До Золотої Зорі
Василь Бережний — Віра-Віруня
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Тепер він зітхнув.
— Звичайно, якась логіка у твоїх міркуваннях є. Але...
— Але що?
— Ну, хіба я знаю...
Ох, як йому кортіло розповісти про цей омріяний політ, про те, як він хвилювався, проходячи відбіркову комісію! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє,— навіщо ж його затьмарювати? Мати — це ж мати, зараз почне свої жалі... А йому так приємно, радісно слухати її. Нехай говорить що завгодно, аби тільки чути, сприймати, всотувати в душу цей рідний, єдиний серед мільярдів голос.
— Ти, гадаєш, чому людина приживається на Місяці? — філософствувала мати.— Бо перебуває у сфері тяжіння рідної Землі, рідного Сонця. Це ж простір, відведений нам природою! А покинути своє Сонце... Хто його зна, що може статися...
Він слухає і слухає, наче п'є джерельну воду десь на Землі, в тіні дерев. А мати показує очима на величну голубу кулю і, притишивши голос, веде далі:
— Поглянь, сину, це ж чудо... Пливе у просторі Земля, сама собою, он бач, снігова шапка на полюсі, а як виблискує океан... Колиска життя! То як же це так — узяти й покинути цю дивовижну красу?..
Йому наче відкрилися очі, він глянув на рідну планету і побачив, яка вона прекрасна,— справжнє чудо природи.
Досі незнане почуття охопило його — защеміло серце.
— То коли ж у тебе відпустка?
— Не знаю, мамо... Через те й запросив, що не знаю. Невідомо, коли побачимось...
А сам добре знав, що відпустки вже не буде. І матір бачить востаннє. Холодок далекої — ой, якої далекої! — мандрівки вже сповнював йому груди.
— Постарайся хоч на осінь,— благально каже вона.— Саме яблука, груші... Та й кавуни...
— Гадаєте, мені не кортить походити босоніж по росяній землі?
— От і походиш. Погостюєш у родичів, товаришів.
Ні, мати й не припускає, що син помчить у космос і навіки втратить усіх своїх близьких.
— А ставок наш поглибили,— скільки там риби!.. Ти ж любиш рибал...
— Чергового оператора на вахту! — пролунало з динаміка.
Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос.
— Іду!
Він частенько прокручує цей запис і наче знову ходить з матір'ю по Місяцю, бачить рідну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навіть у телескопі воно видніється звідси зірочкою 12-ої величини. А Землі вже давно не видно.
Чому вони полетіли? Може, тому, що молоді. І людство молоде. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Міжпланетний смерч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10333 | Василь Бережний | Міжпланетний смерч | I
Коли Стерничому доповіли, що Дослідник не відповідає, він здивувався. Надійність, абсолютна безвід-мовність нейтринного зв’язку відома давним-давно. І в цій експедиції ще не було випадку… Що ж сталося? Стерничий відчув, що око йому набухає, і зусиллям волі погамував тривогу. Зрештою Дослідник міг не почути сигналів виклику або, може, вибрався із свого апарата. Але навіщо йому вибиратися? Хіба він здужає ходити по цій планеті? Ця третя планета — ще зовсім молода, не відшліфована часом, як їхня рідна, тут жахливий рельєф та й тяжіння не для його слабосилого тіла…
Стерничий ворухнув тоненькою рукою, торкнувся м’якої кнопки і сказав:
— Продовжуйте виклик.
А сам окинув поглядом екран. Картина мінялася вочевидь. Планета притягувала свою сусідку з усе більшою силою, орбіта меншої з кожною годиною помітно наближалася до неї — наче цей космічний плід згинав галузку все нижче й нижче. В океанах обох небесних тіл здійнялися гігантські хвилі, причому на меншій планеті — набагато вищі. А чи витримають напругу її суходоли, чи не розламається вона вся на шматки? Розрахунки не дали однозначної відповіді. В кожному разі, без катаклізму тут не обійдеться, і, навіть перебуваючи на висо-кій орбіті, їхня експедиція піддається великому ризикові. А Дослідник вирішив побувати в епіцентрі катастрофи, віч-на-віч із грізними учасниками космічної драми. Стерничий ніяк не міг обрати можливий варіант поведінки Дослідника. Чому він там затримується? Коли б це був юнак, жадібний до пригод, а то — Учений пер-шого ряду! Поринув би в мікрокниги — адже тут, на борту їхнього космічного корабля, копії найбільшого кни-госховища рідної планети. Так він натомість… Може, послати на пошуки Допомогову бригаду? Запізно. Плане-та і її сусідка ось-ось дійдуть критичної точки зближення. Він не має права так ризикувати. Та й де його відшу-каєш, коли зв’язок перервано?
Знову торкнувся кнопки, хоч знав, що, коли б Дослідник обізвався, його поінформували б одразу. "Нервую, — мигнула думка. — Це погана ознака".
— Досі не вдалося?
— Ні.
Тепер Стерничий фізично відчув наростання тривоги. Раптом виринувши з глибини мозку, почуття не-безпеки швидко розливалося по великих сегментах, мить, друга — і свідомість черконула блискавка: "Невже загинув?!"
Екран вирував. Над припливними буграми обох небесних тіл клубочилися густі хмари. Сонце кидало на них сліпуче проміння, і від того здавалося, що місця зіткнення розжарились до білого і ось-ось станеться вибух. Наче два діючі вулкани наближали один до одного свої велетенські жерла.
"І Дослідник у тому пеклі… — з жахом подумав Стерничий, не відриваючи погляду від екрана. — А був же розсудливий…" Спохватившись, що думає про колегу вже в минулому часі, Стерничий закліпав своїм єди-ним оком — це означало тугу, жаль, скорботу.Дивіться також
Василь Бережний — Космічний гольфстрім
Василь Бережний — Подарунок телепата
Василь Бережний — Доля "Оракула"
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Нарешті сталося!
Припливні бугри діткнулися один одного, створився смерч діаметром сто — сто п’ятдесят кілометрів, гі-гантський водяний канат зв’язав двоє небесних тіл. Шалена круговерть, зблиски,— візуально не можна було визначити, як іде рух гідросфер. Та коли у водяний канат почали вплітатися сувої хмар, картина прояснилася. Тепер стало чітко видно: гідросферу і атмосферу менша планета віддає своїй сусідці, не змігши перебороти її в шість разів сильнішого гравітаційного поля. І, може, в такий спосіб збереже собі життя? Може, більша відпустить її, вдовольнившись багатою даниною?
Порухом кволенького рожевого пальчика Стерничий приєднав до головного екрана внутрішні канали зв’язку. Тієї ж миті з’явилась таблиця параметрів космічного катаклізму: відносні швидкості, елементи траєк-торій, напруга магнітних та гравітаційних полів… Показники швидко змінювались, і Стерничий одразу визна-чив домінанту ситуації. Зіткнення не буде, вони розминуться!
Стерничий мав рацію: такий наслідок давали рівняння. Але жива картина… Менша планета віддавала бі-льшій і свою гідросферу, і своє повітря. Стерничий знав і незабаром усі її моря втратять воду до краплини і по-несуть у майбуття лише спомин про неї.
Міжпланетна буря шаленіла. Стерничий не міг відірвати ока від екрана, та й увесь екіпаж пильно стежив за рідкісним явищем: адже впродовж гігантської спіралі Галактики вони такого не спостерігали. У кожного в оці світилося зачарування й подив. Коли згадували свого зниклого товариша, виринала тінь жалю.
II
Водяна гора набухала, ширилась і, зблискуючи під сонцем, росла все вище і вище. І ось перед завороже-ним оком Ученого уже здійнявся гірський хребет з розтопленого скла — то сліпучого, то темно-синього.
Дослідник не зводив ока з цього видовища, воно притягувало його, наче магнітом, наповнювало незна-ним досі хвилюванням. Подих смертельної небезпеки породжував у нього відчайдушну відвагу. Відчував, як вібрує скеля, а від неї й металева лапа "Птаха", об яку він обіперся спиною. Було жахно до млості, але й радіс-но: потрапив у самісіньку гущу розгойданих стихій, стояв віч-на-віч з міжпланетною бурею! Такого блаженства Дослідник не відчував ще ніколи, хоч вони мандрують з найдальшого кутка Галактики. Нехай собі колеги спо-стерігають крізь ілюмінатори та оптичні прилади з високої орбіти, яку визначив Стерничий. А він ось тут, у самому вировищі. Пружний вітер періщив по обличчю солоними бризками, і він відчуває небезпеку на смак!
Їхня материнська планета заспокоїлась мільйони років тому, тепер це врівноважена система, гладенька куля, на якій нічого несподіваного не трапляється, на якій мислячі істоти, вже, здається, пройшли зеніт свого розвитку… Непропорційно великі голі голови, маленькі тільця — такий наслідок однобокої цивілізації. Не те що в тутешніх напівдиких аборигенів: міцне, ніби з криці, тіло, на голові — густа шерсть, до того ж у них парні органи зору, слуху… Може, еволюція поведе їх по іншому шляху?
Дослідник дивився на розбурханий океан, і думки в голові пливли, як оті високі хвилі.
Це молода планета, тут усе ще в русі, навіть процес горотворення не закінчився. А оцей катаклізм, він разюче змінить обличчя планети!
Знову подумав про аборигенів. Гарний подарунок вручає їм природа — планета одержує величезну кількість води, цілі моря! Чи витримають? Чи вціліють? Витримають!
Ученому чомусь стало радісно від цієї думки, йому хотілося, щоб численні племена цієї планети вийшли ще загартованішими з боротьби, ще міцнішими. Поповнивши моря й океани, квітуча планета спокійно кружля-тиме навколо своєї стаціонарної зорі. Мислячим істотам розвиднятиметься, і вони зрештою почнуть відгадува-ти загадки природи. А чи здогадаються про оце ось, що відбувається зараз?
Дивлячись на страхітливий смерч, що усвердлювався в небо, Дослідник подумав: чи не лишити тут якийсь знак? Але що зможе вціліти в цьому вировищі протягом довгих тисячоліть? Марно й думати про це: ні-що не вціліє.
Океан усе вище здіймав свої велетенські груди, дмухав гарячим вітром. Зелена хвиля вже люто билася об скелю, на якій облюбував місце Учений. З завмиранням серця Дослідник спостерігав, як вода наступає на суходіл. Он ще видніється над розбуханою поверхнею низка гір, але вони тонуть, тонуть! О, вже опинилися під во-дою.
Раптом він побачив удалині височенний вал — океан кинув на бій з материком страшну ударну силу. Вал мчить, підгортаючи під себе велетенські хвилі, і що для нього цей "Птах" і навіть оця скеля?
Швидше, швидше в кабіну!
Стартувати!
Вхопився за лапу літального апарата і… закляк. його паралізував жах. Виряченим оком дивився на страхітливий вал і не міг поворухнути ні рукою, ні ногою — наче прикипів до блискучої лапи.
Кінець, загибель…
Парадоксально, але ця думка вмить зняла напругу, скованість.
Дослідник подерся до люка, впав у кабіну, підвівся і, коли темна стіна вже готова була поглинути його разом зі скелею, встиг торкнутися стартової кнопки. "Птах" шугнув у небо крізь хмару бризок — застугоніло так, ніби він прокотився по камінню.
Зібравшись на силі, Вчений подивився в ілюмінатор — від скелі не було й сліду. Навздогін за цим валом котиться другий, ще більший, а далі — третій, четвертий… Чи опадає смерч? Так, це з нього скочуються руйнівні вали — то захоплена планета завдає ударів сусідці, спустошуючи її суходоли…
Дослідник відітхнув, до нього знову повернулись витримка і мужність зореплавця. Перевірив фіксуваль-ні камери: все добре, чутливі кришталики вбирають пейзаж, в нього буде унікальний фільм!
Спрямував "Птаха" вслід за першим, "своїм" валом і протягом кількох годин був свідком жахливої руй-нації. На другому боці планети цей вал зіткнувся з таким самим валом, що котився навстріч. На щастя, це сталось посеред моря, далеко від населеного суходолу. І Дослідник цього разу був обачніший — тримався на без-печній відстані від місця катастрофи. Але що то було за видовище! Який сплеск енергії!
Хотів розповісти колегам на орбіті, але передумав. Стерничий накаже вертатись: правила безпеки суворі. А він же мусить довести задумане до кінця. Фільм про унікальне явище природи — це ж буде його трофей з космічної мандрівки!
Зафіксувавши зіткнення валів, Дослідник помчав по лінії екватора і невдовзі побачив обсновану хмарами конічну піраміду, яку планета здійняла навстріч сусідній, що нависала на півнеба. Здавалося, зіткнення немину-че. А може, воно так і станеться?
Дослідник відчув холодок небезпеки і жар відваги. Нехай сходяться планети — на "Птахові" йому нічого не страшно! Пізнавати нове — це ж потреба мислячого мозку…
І оця жадоба нового, жадоба емоцій, що проймала все його єство, кидала Вченого в небезпечні ситуації, тримала в центрі подій, аж доки планетка, спорожнивши всі свої моря, не почала віддалятися.
III
Стерничий сидів біля екрана, спокійно споглядаючи голубий диск планети і срібний овал її супутника. Кутові їхні розміри меншали з кожною секундою — корабель віддалявся, переходячи на параболічну орбіту. Тепер можна і відпочити. Космічний шлях перед ними неблизький… Чомусь згадалися слова пісні:
Ой далеко-далеко рідна планета —
У мареві зір потонула,
Розкажи нам, хвостата комето,
Чи дома про нас не забули…
Так, відстань неймовірно велика — радіохвилі не долинають. Але дослідження цієї галузки Галактики йде успішно, і все було б гаразд, коли б вони не втратили одного члена експедиції.
Обличчя Стерничого спохмурніло. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Модель слави | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4971 | Василь Бережний | Модель слави | 1
Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічували крізь нього.
Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевтома? Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художній образ давався не просто, звести ажурні вежі роману — то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія. Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для критиків? Кожен день приносить листи — люди чекають, сподіваються... То голоси самого життя — хіба ж на них можна не відгукнутися?
Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те... Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тільки знаки.
Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче — час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візитера без внутрішнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері — Севертека!
— По обличчю бачу: відірвав од рукопису! — загукав гість з порога.— Максим Лук невтомно збагачує людство!
Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.
— Та працюю... потроху. Заходь.
Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.
— "Працюю..." Завжди він працює, ще з студентських літ! Тобі й померти ніколи буде,— видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.
Скільки й пам'ятає його Максим Петрович — вони разом училися в університеті,— Севертека виділявся настирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: "Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка звати — Грицько! Оце ж я й є". От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру,— такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І найбільше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.
— Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?Дивіться також
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Василь Бережний — Homo novus
Василь Бережний — Синьосвітна богиня
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Та... застряв, як муха в патоці.
— А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!
— Коли б я тебе послухав, то... трилогії ще не було б і в зародку.
— Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!
Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця — то ж і є життя.
— Ну, знаєш...
— Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками... та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.
Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. "Чи він мені заздрить? — подумав.— Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя "галера". Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії?
— А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки первісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких "викопних" мурахів. Хіба це не взірець самозабуття у праці?
Севертека вибалушив на нього очі:
— На мурахів... У такому розрізі... майже півстоліття?! Жахливе марнотратство.
— Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.
— Крок до істини? — подався вперед Севертека.— Так давно помічено: істина — у вині. Я й заїхав, розумієш, у такому розрізі.
Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками — вино, горілка, коньяк — і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.
Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморгнув:
— Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому розрізі... Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрії... Діна салат зробить, от і відзначимо.
Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один... уже шістдесят один?
— А знаєш, Грицьку, все це... фікції, оці дати. Життя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.
— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Севертека.— Нічого, брат, не вийде. Діна сказала...
Діна... Діана... зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос... Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам'ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло...
— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.
— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна...
Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана... Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб'єктивніше. І чого вона раптом... Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була,— сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.
Нарешті з'явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така... До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.
Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.
— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.
— Дякую, що ви з Грицьком згадали...
Севертека загукав:
— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!..
Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.
— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон... А хто цей мореплавець? — вказала на картину.— Він що — прив'язаний до щогли?
— То Одіссей.
— Хороше в тебе товариство...— Діна перевела погляд на чоловіка.— А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.
Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.
Після першого ж тосту, випитого за здоров'я іменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав нові наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є...
— Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? — добродушно захищався Максим Петрович.— Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.
— Йому якби тільки відпочивати,— Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна.— Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.
Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.
— Ми в гостях у письменника,— провадила далі Діна.— Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?
— Ну, як тобі сказати.... Завершую останній роман трилогії. Сучасність.— Максим Петрович усміхнувся.— Взагалі, я все життя пишу про життя.
— А я всю дорогу писав би про дорогу,— вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і про дорогу...
— А чи не міг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогодні,— Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.
Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:
— Ось воно: "За всіх скажу, за всіх переболію..."
— Щось знайоме,— одірвався од тарілки з салатом Севертека.— Десь наче чув... У такому розрізі.
— Це слова Тичини,— кинув Максим Петрович.— Я взяв за епіграф.
— Звичайнісінькі слова,— замислено сказала Діна,— а який великий об'єм інформації!
— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Петрович.— У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника...
— А фактично тут маємо всього три лексичні кристалики: "За всіх", "скажу" і "переболію". Оце компоновка!
— Пішла кібернетика...— Грицько хитнув головою у бік дружини.— Але ж художня література... Як її запрограмуєш?
Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:
— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам'яттю, здатні моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.
— Це дуже цікаво,— Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав.— Процесори... Їх що, навчили думати?
— Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам'яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Молодший брат Сонця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10331 | Василь Бережний | Молодший брат Сонця | І. ВИПРОБУВАННЯ
Бункер був обставлений з такою розкішністю, що більше скидався на салон у фешенебельному готелі. Стіни вшиті буковими дошками, поліровані м’які меблі, опасисті люстри. з яких лилося денне світло, великий бар, заставлений батареями пляшок, що іскрилися всіма кольорами спектра. І все-таки Террі було тут незатишно, ніби за всіма цими лаштунками вона відчувала вагу холодного бетону і вологої землі. Вкутала шаллю напів-відкриті плечі, окинула присутніх поглядом своїх великих темних очей. Боже, скільки тут військових! А кабіна ліфта через кожні три хвилини викидає нові й нові групки.
— Тобі холодно, люба? — спитав Девід. — Тут не менше двадцяти градусів. Може, вип’єш мадери?
"Багато і швидко говорить, — майнула в неї думка, — певне, хвилюється… Та я й сама… Дрож прой-має…"
— А в мадері хіба більше?
Обличчя Девіда трохи проясніло:
— Двадцять плюс вісімнадцять — мусить зігріти.
Вино справді трохи зігріло, та нервової напруги не зняло — вона відчувалася в рухах і науковців, і війсь-кових ("секретних людей", як їх прозвала Террі), у виразах їхніх здерев’янілих облич, ба навіть висіла в повітрі. Тривожне очікування наче паралізувало кожного, крім хіба самого Девіда.
Террі вловлювала ледь помітні торжествуючі зблиски в його очах, здавалося, він от-от почне потирати руки. А чого, власне, йому радіти? Якби він винайшов щось корисне для людства, тоді б… А то — ще одна бо-мба… Ех, Девід, Девід, що з тобою сталося? Тридцять років — фізик із світовим ім’ям, учасник міжнародних конгресів на захист миру, і раптом… Ну, навіщо йому було встрявати…
Очі Террі повняться смутком. Щось сталося з її чоловіком, а що — не можна розгадати. Зробився потай-ливий, замкнутий. Вона, звичайно, розуміє, що така секретність, як тут, накладає відбиток і на характер, але все-таки… Раніше анічогісінько не приховував од неї, а тепер… Навіть контракт підписав, не порадившись. Тільки вже тут, коли вони причалили до цього злощасного острова, промимрив щось про важливість, необхідність і велич досліджень, якими взявся керувати. Засоби руйнації — велич… Невже це той самий її Девід… Який сенс? Навіщо гратися з вогнем?
Для Террі було як грім з ясного неба, коли дізналася, що проект С-2 повністю фінансує расистський уряд Південної Республіки. Вона так обурилась, що хотіла одразу ж повернутися додому, порвати з Девідом. Та він усе ж таки ублагав: "Зрозумій, що я ненавиджу їх не менше, ніж ти, але треба, повір — це треба… для мене, для нас!" Зрозуміти щось тут важко було, але вона повірила, хоч і сама не знала, як це сталося, невже її Девід, рафі-нований вчений, якого, крім науки і сім’ї, ніщо не цікавило, раптом зробився грошолюбом? І хоч гонорар і саму її приголомшив — п’ятдесят мільйонів доларів до успішного випробування і сто п’ятдесят мільйонів після за-вершення проекту! — Террі була переконана: щастя ні за які скарби на світі не купиш… А в гонитві за мільйо-нами і життя змарнуєш. І взагалі, на цьому острові — як у в’язниці…Дивіться також
Василь Бережний — Дядечко Цок
Василь Бережний — Homo novus
Василь Бережний — Синьосвітна богиня
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Їй до болю, до щему в грудях захотілось вирватися звідси, втекти катером, літаком… Та вона добре усвідомлювала, що це неможливо, і тільки важко зітхнула.
Девід уже сидів біля маленького пульта, встановленого посеред залу, і поглядав на годинника. Розсуну-лися важкі портьєри на стіні, відкриваючи великий стереоскопічний екран. У бункері погасло світло, гомін враз ущух, і Террі не тільки побачила, а й почула шурхіт хвиль на екрані. Вони легко набігали на прибережний пі-сок, хлюпотіли біля підніжжя великої скелі, що високо здіймалася над водою. В масштабах острова це, власне, була гора, мальовничі схили якої там і сям поросли кущами. Лише в бік океану гора настовбурчилась базальтом і гранітом.
"А все-таки далеченько розташувалися, — подумала Террі, стежачи поглядом за чайкою, що повільно пливла в повітрі біля скелі, — невже це так небезпечно? Ах, шкода, вибух може знищити зелень на схилах…"
Екран створював такий разючий "ефект присутності", що здавалося, ніби прибрали стіну, і ось перед очима жива панорама — долина з поруділою травою, важка гора над синіми хвилями, кигикання чайок, автомобільні гудки…
Раптом проревіла сирена. Певне, сигнал, щоб усі ховалися, щоб острів принишк, завмер, затаїв подих.
Девідові щось доповідають, він киває головою, але поки що рука його лежить на краю пульта — Террі бачить білий манжет, червоний камінь запонки і довгі закляклі пальці. Наче музикант сів до рояля, та ніяк не наважиться вдарити по клавішах.
"Ану, побачимо, яка буде музика… — думає Террі, дивлячись на екран. Щось яскріє на схилі гори — маленька, наче іграшкова пірамідка. — І невже отаке мізерне поколупає гору та ще й вогняним язиком злиже рос-линність на схилі? А що, все може бути, можливо, то ящик Пандори…"
— Вимикаємось, — тихо сказав Девід, і тієї ж миті погас, померк яскравий сонячний день, і в примарно-му освітленні бункера забовваніли постаті. Важкі портьєри знову закрили екран.
Девід заговорив у мікрофон:
— П’ять хвилин до початку…
— Чотири…
— Три…
Ті хвилини тяглися болісно довго, Террі шарпнулася ходити, ступнула кілька кроків, але де тут походиш, коли увесь бункер заставлений непорушними надовбнями в мундирах? І Террі теж закам’яніла.
— Пуск! — трохи істерично вигукнув Девід, і його кістлявий палець утопив червону кнопку.
Террі очікувала гуркоту, струсу, але нічого не сталося, було тихо, найменшого дрижання підлоги не від-чула. "От якби не вдалося! — зловтішно тенькнуло серце. — Щоб увесь проект, як мильна булька…"
— Екран! — порушив напружену тишу чийсь владний голос. — Чому не вмикаєте, док?
— Екран увімкнуто, — сказав Девід, і всі глипнули в той бік і побачили, що штори розсунуті. — Мабуть, вийшла з ладу передаюча антена… Так воно й є.
В його рівному голосі Террі відчула впевненість, стримане торжество. Значить, усе… вдалося?
— Встановити запасну антену, — говорив Девід у мікрофон, — перевірити вмикання…
Коли екран засвітився, Террі скрикнула. Не те що рослинності, самої гори не було! Там, де щойно стояла важка скеля, — парувала вода, і вітер зносив сизі пасма в далечінь океану. Була гора — і нема. Наче страхітливий джин пожадливо надкусив цей шмат суходолу та й проковтнув скелю.
Усі в бункері заціпеніли. Потім прорвало:
— Вітаю, док!
— Це колосально…
— Грандіозно!
— І ніякої радіації?
Після взяття проб грунту, повітря, води, рослин та інших матеріалів, що були в зоні вибуху, Девід урочисто оголосив:
— Так, панове, жорсткого випромінювання не зареєстровано. Це справді чистий заряд… Стерильно чис-тий!
— Він може зробити стерильним цілий континент, ха-ха-ха! — набундючився генерал. — От прогрес!
Террі аж пересмикнуло від його дурного хахакання. Одійшла в другий кінець бункера, щоб не чути по-жадливих, торжествуючих голосів. Настрій остаточно зіпсувався — може, від усвідомлення безсилля. Бо й справді, що вона може вдіяти супроти цього бездушного, добре злагодженого механізму? Та навіть виїхати звідси неможливо!
Сівши у м’який фотель біля журнального столика, почала знічев’я перегортати ілюстровані журнали. Але й сюди пригупав хахакаючий генерал.
— Дозвольте вас привітати з успіхом… вашого чоловіка! Ми — х-ха — дуже раді… Зараз я передам ра-порт урядові…
Він ухопив її руку своїми двома, шанобливо схилився і поцілував. їй було страшенно гидко, хотілося відсмикнути руку, але натомість зобразила усмішку і щось сказала поблажливе. О боже, що з нею робиться? Що це за суспільство, коли, всупереч своїм бажанням, поглядам, вона змушена потискувати руку вбивці, усміхати-ся до ката, одягненого в мундир? Суспільство? А сама ти хіба не винна? Ну, чому, чому не дала йому ляпаса?
Була мить, коли Террі могла це зробити. Але мить промигнула, рішучості забракло, і вона продовжила люб’язну розмову.
— Доктор пропонує вийти… х-ха-ха — прогулятися до місця вибуху. Ви підете?
Террі, не замислюючись, сказала:
— Якщо Девід запрошує… Я йому вірю.
— А ми почекаємо, хм, побудемо тут. Хоча й ми цілком певні, що радіації нема.
— То чому ж?
— Ну, знаєте… Хіба можна врахувати всі фактори?
Все, що накипіло Террі на серці, прорвалося нещадними дошкульними словами:
— Ви просто боягуз, генерале. Звичайнісінький боягуз! Тому ви й хочете цією бомбою компенсувати брак хоробрості…
Генерал кліпав очима, навіщось обсмикував френч і насторожено озирався.
З неприємного становища його виручив Девід. Як завжди, швидкий, енергійний, він підійшов до них і кинув дружині:
— Террі, я піднімуся, може, на півгодини…
— Подихати свіжим повітрям?
— Так.
— В епіцентрі вибуху? Тоді й я з тобою! Бо тут і справді задушливо.
— Поки що, генерале, — сказав Девід, — ви зможете спостерігати нас на екрані.
— Та вже ж, — ущипливо докинула Террі, — тут безпечніше.
Одутле обличчя генерала пересмикнулося, але він промовчав, тільки поворушив м’ясистими губами та кинув услід гострі дротики поглядів.
Хвилі набігали, як і раніше, океан обдавав теплим подихом, а скелі не було… На її місці зяяла рвана ра-на, яку залила прозора вода.
— Боже мій, — прошепотіла Террі, — яка жахлива сила… Такий невеличкий ящичок…
— Ефект вражаючий, — роздумливо промовив Девід. — Коефіцієнт корисної дії — сто відсотків!
— Девід! — Террі стала і пильно поглянула йому в вічі. — Про яку "корисну дію" тут можна говорити?
Лагідно усміхаючись, він поклав їй руку на плече.
— Не гарячкуй, Террі. По-перше, це — технічний вислів, а по-друге…
— Що "по-друге"?
— Поглянь, який краєвид!
Террі зітхнула: тут і поговорити не можна…
— Та що ж краєвид… Мені здається, планеті боляче…
— Ну, не треба так перебільшувати, — сказав Девід. — Земля велика, дуже велика, і така подряпина…
— "Подряпина"! Зникла ціла гора… До речі, де вона ділася?
— Матерія, що брала участь у цій реакції, анігілювалась.
— Тобто знищилась?
— Слово "анігіляція" означає знищення, але ти ж знаєш, що матерію знищити не можна, — почав пояс-нювати Девід, і голос його набрав лекторського відтінку. — При анігіляції виділяється енергія в сотню разів більша, ніж при термоядерному синтезі…
— Жахливо…
— Нічого жахливого. Відбувається перетворення часточок і античасточок в інші, скажімо, у фотони…
— Світло, промені?
— Так.
— Виходить, скеля зблиснула і… розсіялась світлом у космосі?
— І притому ніякої шкідливої радіації, забруднення середовища…
— Справді "чиста" робота. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Море Томи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10347 | Василь Бережний | Море Томи | І
"Ну й прогноз... — насмішкувато подумав Тома, дивлячись, як руде крило пилової бурі підноситься над обрієм. — Точнісінько на Землі — обіцяють одне, а виходить зовсім інше". Добре усвідомлював, що іронізувати немає ніяких підстав: метеорологічна служба на Марсі працює, як кажуть, без року тиждень та й нараховує аж одну штатну одиницю! До того ж вона ще й лікар! Але все-таки... чому та одиниця починає з помилок?
Рівномірне двигтіння рушія потроху заколисувало геолога, настроювало на мрійливий лад. Зрідка поглядаючи на прилади, впевнювався, що машина йде по курсу, і продовжував думати про Містечко науки, а надто про дівчину — метеоролога й лікаря в одній особі. Щось у ній є таке... А що саме? Та нічого незвичайного. Вона така смішна і зворушлива...
Тим часом небо затяглося пиловою сіткою, і вона дедалі густішала. Сонце, немов підбите око, затікало кров’ю й незабаром перетворилося на безформну криваву пляму.
Тома глянув на спідометр — від Містечка його відділяло майже п’ятсот кілометрів. Повернути назад? Кілька годин їзди, і він буде в безпеці. Але ж він узяв усього дві проби, та й у тих слідів урану немає. А до гірського пасма — рукою подати. Та й небезпеки, може, ніякої не буде. Якщо сонце не сховається...
Засвітилася червона лампочка рації, тишу кабіни пронизав сигнал виклику. Тома ввімкнув радіосистему скафандра і одразу сказав:
— "Пошук-один" слухає.
Тав навушниках так зашуміло й затріщало, що голос далекого Містечка годі було почути. Інколи проривалось кілька складів, друзки окремих слів, але розібрати не можна було нічого. Зупинив свого "верблюда", як прозвали в Містечку горбатий всюдихід, вимкнув мотор, напружено вслухаючись у какофонію звуків, що продиралися йому до голови. Але все марно.
— Нічого не чути!.. — повторив у мікрофон кілька разів. — Я перебуваю за п’ятсот кілометрів по заданому маршруту...
Ще тричі повторивши свої координати, вимкнув рацію.
Порушення зв’язку не дуже засмутило Тому. Що вони могли передати? Наказ повернути назад? Про це неважко здогадатися. А от... Може, хотіли повідомити характер бурі! Для визначення ситуації важливо знати, яка буря знялася: чи короткочасна лагідна Аспазія, чи довготривала люта Ксантипа. Аспазію легко переждати, а Ксантипі краще не попадатись, ця може лютувати кілька місяців...
Тома безпорадно поглянув на запилений ковпак, сонце вже ледь жевріло в густій каламуті збуреного пилу. Що ж робити? Знову ввімкнув передавача, сподіваючись, що, може, пощастить зв’язатися з Містечком. Але спроба була марною, і він, замість того, щоб вирішити, що ж робити, несподівано замислився над причинами атмосферних перешкод для радіозв’язку. Іонізація? Виникнення сильного електричного поля?Дивіться також
Василь Бережний — Ох, ці телепати...
Василь Бережний — Модель слави
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Тим часом помітно стемніло, хоч сонце — Тома знав це напевне — було ще високо. Значить, буря набирала сили. Минуло кілька довгих тягучих годин, таких нестерпно повільних, що геологові здалося, ніби час зовсім зупинився, паралізований бурею.
Машину завалило темрявою, і Тома хапливо ввімкнув освітлення кабіни, бо подумав, що вже осліп. Ну, що ж, треба повертати назад, бархани, хоч би які, не перешкода. Нехай замість трьох годин він витратить шість чи навіть десять, але буде серед товаришів, чутиме їхні голоси, бачитиме їхні теплі погляди. А завдання? Та хіба можна йому Дорікнути, що в таких умовах він не зміг, не встиг нічого зробити? Певне ж, ні. Таки найрозумніше — повертати.
Увімкнув фари — снопи світла уперлись в сіру стіну. Запрацював рушій. Гома потягнув на себе лівого важеля, повертаючи машину назад. А стіна перед ним не відступала, не відбувалося жодної зміни, наче пилюка застигла. Тільки придивившись, можна було помітити мерехтіння. Звичайно, ніяких слідів Тома не бачив, хоч і повернув, як йому здавалось, на 180°. Зиркнув на компас і похолов: стрілка бігала по всьому периметру, не зупиняючись і на мить. Куди ж рухатись? Як визначити напрямок у цьому хаосі?
Відчув, як його пронизує страх: думка заборсалась, мов спійманий птах, не можучи зосередитись на чомусь одному. І цей стан страху й розгубленості він усвідомлював, по-думки критикував, картав себе, та нічого вдіяти не міг. Еге, машиною керувати легше, аніж собою... Пройшло немало часу, поки нарешті вгамувався. Вимкнув двигуна, погасив зовнішнє і внутрішнє освітлення. А тоді відхилив спинку сидіння, — вона опустилась майже в горизонтальне положення, — заплющив очі й почав зосереджуватись. Нарешті мозок упорався з емоціями, вони замовкли, принишкли — можна було спокійно поміркувати. Що, власне, сталося? Коли б не вийшов з ладу компас, можна було б повернутися до Містечка. Тепер треба ждати... Нічого страшного, ресурси життєзабезпечення на всюдиході великі, якщо використовувати їх ощадливо, то вистачить навіть на Ксан-типу...
Ім’я сварливої, недоброї жінки викликало усмішку. Це ж треба — минуло більше двох тисяч років, а її згадують!..
Подумав про Астреллу — метеоролога і лікарку Містечка, стриману, може, аж занадто строгу дівчину. Цікаво, чи й вона, одружившись, тероризуватиме свого чоловіка, як та Ксантипа Сократа? А Джордж так і увивається біля неї. Але, мабуть, побоюється показатися смішним, особливо в очах наукового керівника — тільки це й стримує його... Ну, звичайно ж, і сама Астрелла вміє війнути холодом. Кандидатка наук... Краще вже — кандидатка в Ксантипи!
З’ївши маленького бутерброда й випивши кілька ковтків теплої води, Тома вмостився спати, маючи надію, що завтра обставини зміняться на краще.
Але й наступного дня буря не втихла. Міріади дрібненьких піщинок роїлись над планетою, і Тома несподівано порівняв цей хаотичний рух з думкою, точніше, з процесом думання. Може, марсіанська природа обмірковує нову ситуацію й так реагує на появу людей? Ну, що ж, як би там не було, а людина вже зачепилася за Марс, уже здобула плацдарм — хоч і невеличке Містечко науки, та воно тут є, воно функціонує.
Тома іронічно посміхнувся: функціонує! Якщо нудитися склавши руки... Хто сказав, що негоду треба пересиджувати в герметично закритій кабіні?
Почав збиратися до виходу. Треба було старанно перевірити скафандр, і він це зробив. Адже вийти в розріджену атмосферу Марса — це все одно, що в космос. Прикріпив на запліччі два запасні балончики з киснем, до пояса — дві сумки: з інструментом та приладами. Озирнувся на кабіну і, переборюючи вагання, відчинив овальні дверцята. Рішуче переступив поріг і опинився за бортом. Пороснуло по плексигласу, перед очима завирувала пилюка — наче сірий дим. Сонце не могло пробитися, але темряву все-таки розігнало, можна було обійтися без ліхтаря.
Постоявши деякий час біля свого "верблюда", Тома вирішив піти в гори — вони тут поруч, може, за кілометр чи два. А де ж іще брати зразки, як не там?
Крок за кроком віддаляючись від всюдихода, часто озирався на нього, а коли контури машини почали розпливатись і вже ледве бовваніли, зупинився. Може., повернутись? Але глибокий слід, який він прочовгав у піску, заспокоїв геолога: швидко не засипле! Ледь-ледь сіється...
Пішов далі, намагаючись проорювати важкими підошвами ще глибший слід.
Промине кілька годин, і він проклинатиме свою наївність, свою злочинну легковажність і глупоту. Який слід зміг би втриматися в цьому хаосі? Хіба зараз тут є щось важливіше, окрім самого хаосу? Пустеля стала сторч, мільйони тонн піску, одержавши величезну кінетичну енергію перетасовують, переінакшують ландшафт, а він сподівався, що його слід збережеться! Воістину немає меж людської пихи....
Тепер, куди б він не повернувся, скрізь йому ввижався всюдихід; поспішав до нього, аж захекувався, але видиво розтавало на очах, зникало, щоб з’явитися з іншого боку. Жодного просвітку не було, здавалося, буря стала інтен-сивнішою, наче пилюка сіялася з хмар.
Коли зовсім стемніло, змучений, знесилений геолог упав як убитий, і марсіанська пустеля підклала йому хоч і холодну, зате м’яку постіль. Відчув себе на дні пилового океану і вже не сподівався, що вирине. Тривога заповзала в непроникний скафандр і не давала спати. Картав себе нещадно, судив суворим судом. Але зрештою все-таки знайшов пом’якшуючі обставини й мотиви. Незвичні умови, раптова зміна ситуації, самотність, навіть ізольованість; хороші наміри, усвідомлення свого обов’язку, спроба діяти за несприятливих умов і т. д. Вирок, зрозуміло, був зовсім не суворий, половинчастий. Те засудити, а те схвалити. Головне ж — було відновлено душевну рівновагу, і Тома вже не так перестрашено позирав крізь окуляри на темряву, що тужавіла над ним. Не злякався навіть, побачивши якусь постать, що наближалася до нього. Впізнав Астреллу і здивувався, що вона без скафандра. Дівчина-метеоролог схилилася над ним, пилюка присипала їй коротко стрижене волосся, вона не звертала на те уваги і все пробачалася, що склала неправильний прогноз погоди. Тома заспокоював її, як міг, а на прощання пообіцяв обов’язково знайти поклади урану, такого необхідного для космічних ракет, і Астрелла ще раз пересвідчиться, що він — геолог-щасливчик.
Образ дівчини потьмянів, почав танути, але Тома вловив наостанку її підбадьорливий усміх і полегшено зітхнув.
ІІ
На третій день своїх марних безплідних блукань Тома відчув крайнє знесилення. Важко переставляв ноги, наче потрапив у якусь багнюку. А насправді пилова буря потроху слабшала, і навіть видимість покращала. Молодого космонавта мучив голод і спрага, особливо спрага. Всередині пекло, язик пошерх і, мабуть, розпух, бо ним важко було ворухнути. Мізерну ампулку води з комплекту НЗ він випив ще вчора: лишилася плитка шоколаду, можна б підтримати сили, але Тома боявся, що тоді спрага зовсім замучить, і не чіпав того шоколаду.
Щоб погамувати голодний біль у животі, намагався не думати ні про їжу, ні про воду, але уява самовільно малювала йому образи, картинки, в яких дзвеніли прозорі струмки, а з яблунь гупали величезні яблука. Відганяв ці образи аж на край свідомості, але вони знову випливали звідти, поверталися на самісіньку сітчатку очей. І цю телепередачу йому ніяк не вдавалося вимкнути. "Невже втрачаю контроль над свідомістю? — стривожився Тома і подумки наказував мозкові: — Ну, перестань, перестань нагадувати про свої бажання, я й так знаю!" На деяку часинку образи тьмяніли й зникали, а потім спливали знову, і спрага терзала геолога ще дужче, ще лютіше У шлунку палило вогнем, і той вогонь могла погасити лише вода...
Тюбики з водою... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Музичний атавізм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10325 | Василь Бережний | Музичний атавізм | Це трапилось одного дня 2966 року.
Хто перший почув оті дивовижні звуки, що линули з плаского даху, сказати важко. Та не минуло й кіль-кох хвилин, як навпроти будинку зібрався натовп. А невтомна стрічка тротуару підвозила й підвозила людей — молодих і старих, жінок і чоловіків, хлопців і дівчат. Усі вони мовчки пливли вздовж будинку, потім кожен пе-реступав на другу стрічку, і ця несла їх вже назад. Люди ніби потрапили в якесь зачароване коло — воно обер-тало їх перед оцим пластмасовим кубом, звідки лунала пісня.
Співало двоє — оті, що на даху, певне, щось там робили, може, встановлювали енергетичний контур, упоралися і… заспівали!
Місяць на не-е-бі, зіроньки ся-а-ють,
Тихо по мо-о-рю човен пливе-е…
В човні-і дівчи-и-на пісню-у співа-а-є,
А козак ч-у-ує, серденько мре-е…
Вони співали, а людське юрмище кружляло й кружляло. Заслухались люди, принишкли житла, а прозо-рий пластиковий купол ніби здіймається над містом усе вище й вище. Звуки пісні — живі, мрійливі — то сте-лилися, то шугали угору, наче бажаючи вирватися з-під купола й попливти аж до отого гірського хребта, що громадився на обрії. Щось було в цьому ірраціональне, алогічне, але воно притягувало, як магніт, проймало серце струмами, виповнювало все єство дивною силою. Люди мимовільно ворушили губами, і це в якійсь мірі передавало той емоційний хаос, який охопив тут кожного. Співати вони ніколи не вміли, це їм навіть не снило-ся, але послухати цих двох… Щось надзвичайне!
Нарешті хтось здогадався вимкнути сектор тротуару, і стрічки зупинилися. Натовп одразу закляк, заво-рожений, загіпнотизований. А пісні тісно під пласким склепінням, що оберігає місто від вітру та дощу.
Оце ж та пі-і-існя, оце ж та га-а-рна
Все про коха-ання, все про лю-у-бов…
Як ми лю-у-би-и-лись та й розійшли-и-ся,
Тепер наві-іки-и зійшлися зно-о-в…
Деякі слова були натовпу незрозумілі, деякі здавалися деформованими, і все ж мелодія була напрочуд близькою, рідною! Може, тому, що вона пройнята вогнем щирого почуття?
І справді, хоча електронні автомати імпровізують на яку завгодно тему, все-таки їхня музика… Хіба по-рівняєш їхній спів з оцим! Легенди, зафіксовані на магнітних волосках, розповідають, що колись, в давнину, люди любили співати, що вони, власне, і поклали початок співу та музиці: Поступово спів зробився професією, монополією небагатьох, хто досягнув надзвичайної витонченості виконання. Але минав час, на допомогу співакам прийшла електроніка. Вона спочатку полегшила композиторську і виконавську діяльність, а потім і зовсім звільнила їх від цього тягаря. Тепер, майже через тисячу років після винайдення першого "Елкома" і першого "Елфона" , люди майже зовсім втратили здатність співати. Зараз навіть розмовляють напівголосом — мі-ніатюрні підсилювачі полегшують роботу голосових зв’язок. І ось раптом оці двоє…Дивіться також
Василь Бережний — У промінні двох сонць
Василь Бережний — Ох, ці телепати...
Василь Бережний — Експедиція в природу
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Ой очі, о-о-чі, очі діво-о-чі,
Темні, як нічка-а, ясні, як де-е-нь!
Ви ж мене, о-о-очі, плака-а-ать навчи-и-ли,
Де ж ви навчи-и-лись зводить людей?..
Звуки линуть і линуть, наче хвилі. Незвичні, зовсім незвичні і водночас ніби й знайомі. Наче колись… десь… Як уві сні…
Вас і нема-а-є, а ви мов ту-у-та
Сві-і-тите в ду-у-шу, як дві зорі,
Чи в вас ули-и-та якась отру-у-та,
Чи, може, спра-а-вді ви зна-а-харі-і?..
І коли останній промінь сонця зблиснув на куполі міста, а внизу спалахнули світильники, пісня обірвала-ся. Ті двоє, так і не оглянувшись на запруджену людьми артерію, спустилися до свого житла. Рушила стрічка тротуару, а на ній рушили і люди.
Раптом звідкись почулося:
Місяць на не-е-бі, зіроньки ся-а-ють,
Тихо по мо-о-рю човен пливе-е…
Хтось увімкнув свого мініатюрного магнітофона! Знову полилася стародавня пісня. Запис досконалий, але… вже не було чогось такого, що виповнює серце теплом і трепетом. Пісня озивалася тут і там, пливла по артеріях міста, стікаючи з одних магнітних котушок і осідаючи на інших, пісня множилась, розросталася, ніби ланцюгова реакція. І зрештою стала машинною, синтетичною… Хоча…
Один, одягнений у блакитне, чоловік із натовпу, що зібрався коло будинку, вилущив зі свого магнітофо-нчика малесеньку котушечку з піснею і викинув.
— Навіщо? — спитав сусіда. — По-перше, кидати на міські артерії будь-що заборонено, а по-друге, це ж рідкісне явище…
— Рідкісне?
— Так. За останні століття наука не знала жодного випадку отакого відхилення від психічних норм. Це — музичний атавізм. Унікальний випадок!
— Атавізм? Ну, то я зізнаюсь: у мене він теж проклюнувся. Я йду до них, до тих двох! Ми будемо співати, як наші предки колись співали!
Пружною, легкою ходою він рушив до будинку.
"Які ще недосконалі утвори, оці люди! — подумав робот, дивлячись услід співрозмовникові. — Як часто не вистачає їм послідовності". |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Останній рейс "Бурана" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4982 | Василь Бережний | Останній рейс "Бурана" | І
Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря таке холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьохкує під ногами сніг.
Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З вікон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інієм сад, наче викуваний із чистого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.
Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: "Просимо!"
Двері відчиняються самі, й Борисьо заходить.
Хлопця зустріла Владленова мати — чорнява жінка в білому спортивному костюмі.
— Добрий вечір.
— Здрастуй.
— Владлен обіцяв мені допомогти з астрономії.
— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до обсерваторії, він уже там.
Владленова обсерваторія — невелика кругла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, телескоп дивиться на небо.
— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо зайшов до башти.
Борисьо похнюпився.
Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече.
— Ну, гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже...
У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.
— ...Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе е бажання.
Борисьо усміхнувся. Чи е в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах Давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій половині XX сторіччя і в Антарктиці не лишилося жодного місця, де не побувала б людина.
— А... куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо.— Може, спустимось як-небудь на дно океану?
Владлен з цікавістю поглянув на свого меншого товариша..
— Це — ідея... Але ж до океану дуже далеко, та й ніхто не дасть нам батисфери. Зрозумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.
— А куди ж...
— Давай поїдемо до наших батьків!
— І побачимо космічні ракети? — від радості Борисьо аж підскочив.
— Еге, ракети. Через днів два вони стартують, і тоді...
— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу.— А чи не можна й нам у ракету?..
Владлен усміхнувся:
— Бач, я ж казав, що ти несерйозний чоловік, ти ще дитина. То на дно океану йому хочеться, то в ракету. Хіба ж ти не знаєш, що ці ракети не пасажирські, а вантажні? Мій тато запустить їх на потрібну орбіту...Дивіться також
Василь Бережний — Повернення "Галактики"
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Василь Бережний — Модель слави
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— І мій тато! — додав Борисьо.
— Правильно, вони разом працюють,—погодився Владлен.— Ракети вийдуть одна за одною на орбіту і почнуть там вибухати.
— Вибухати? А навіщо?
— А хіба тобі тато не розповідав? Ходи ось до телескопа. Сідай.
Борисьо вмостився на стільчику перед невеликим телескопом і, прихилившись до окуляра, почав дивитися на небо.
Владлен спитав:
— Ну, що ти там бачиш? Ех, ти вже збив. Наведи на планету!
— Це я можу, що тут...— бубонів Борисьо, зазираючи у візир і крутячи ручки. Але планета ніяк не потрапляла в поле зору.
— Все ще не навів? — дивувався Владлен.— Завжди ти кажеш "можу", а як доходить до діла... Давай я тобі наведу!
Владлен швидко навів трубу, посадив хлопця.
— Ну, яка там планета?
— Наче Сатурн...
— Він і є. А чим ця планета відрізняється від інших?
— Сатурн має десять супутників.
— А ще що він має?! — Владлену почав уриватися терпець.
— Густу газову оболонку, яка складається...
— А кільце, кільце він має? — сердито перебив Владлен.
— Ну, звичайно,— спокійно відповів Борисьо.— Хіба ж ти забув?
Владлен не знав, чи йому сердитись, чи сміятись. Поглянув на серйозне обличчя свого друга й усміхнувся.
— Ну, а може, ти скажеш, із чого воно складається?
— Воно складається з дрібненьких пилинок...
— А що, якби навколо Землі отаке кільце?
— Та що ж...— зам'явся Борисьо.— Було б дуже красиво...
Борисьо дивився на Владлена й кліпав очима.
— А що... буде і в нас кільце?
— Ну, аякже! — вигукнув Владлен.
— Тану?
— Мені тато все розповів. Ракети начинені пилом: на заздалегідь визначеній орбіті вони одна за одною вибухають, і з того пилу буде кільце. Тільки не думай, що воно для краси. Це щоб більше вловлювати сонячної енергії.
Вони тут же, в тісній астрономічній башті, почали малювати кільце навколо Землі.
— Отакий проект і схвалено,— Владлен підняв угору свого аркушика..
— А той пил... не розлетиться? — спитав Борисьо.
— Не хвилюйся. Все точно розраховано. Так от я й думаю: давай, Борисьо, помчимо на аеросанях до космодрому? До батьків у гості! Побачимо, як стартують ракети.
— А... нас пустять мами? — тривожно спитав Борисьо.
— Я вже дорослий. А от ти мусиш спитати дозволу в мами, зрозумів?
II
Сніг так сліпуче сяяв проти сонця, що хлопцям довелося надіти захисні окуляри.
Дружно взявшись за опорні лапи, вони вивели сани із гаража, легко попхали їх по снігу поміж яблунями й поставили за садом. Тут починалися засніжені поля. Сонце сяяло у вікнах затишної кабіни, бризкало промінням із фари — Борисьо подумав, що вона ввімкнена! Золоті літери полум'яніли на голубому тлі — "Буран".
— Ну, пора,— стримано сказав Владлен. Став на приступку, відчинив дверцята.— По місцях!
Борисьо моторно кинувся до кабіни й сів на зручне сидіння зліва від місця водія. Ноги, правда, не діставали до підлоги, але то нічого. Зате добре видно було, бо кабіна майже вся з прозорого пластика. На місце водія, не кваплячись, сів Владлен. Поклав руку на стерно... Борисьо обернувся назад, щоб вловити момент, коли почнуть свій обертовий рух лопаті. Але Владлен не поспішав. Борисьо повернув голову до нього:
— Чого ти ждеш? Щоб мама передумала та завернула?
— Опусти сидіння. Там збоку е ручка, потягни її вгору.
Борисьо ледве намацав ту ручку, потягнув її, сидіння плавно опустилося. Тепер його ноги діставали підлоги.
— А чи ми нічого не забули? Великий термос ти приніс?
— Усе в багажнику — і термос, і пакети,— швидко заговорив Борисьо,— усе, все! Хіба ти не знаєш, який я акуратний?
— Гляди, бо нам далеко, і все полями та лісами. Я відповідаю за машину, а ти — за харчування.
— Харчів нам надавали не менше як на тиждень.
Борисьо не встиг упіймати поглядом ту мить, коли закрутився гвинт. Він побачив позад кабіни темне коло. Електромотор працював безшумно. Владлен збільшив оберти пропелера, й сани плавно рушили. Тепер Борисьо не міг побачити й кола — там, де були лопасті, тремтіла ледь помітна серпанкова намітка.
Здавалося, що сани не ковзали широкими лижами по снігу, а таки летіли, летіли. Чути було свист звихреного, збуреного повітря, позаду клубочився білий пил, а сани мчали нестримно, і синя смужечка на обрії почала враз виростати, і через кілька хвилин уже добре видно було, що то стіною встає ліс. Хлопець злякано подивився на товариша:
— Це ти вже дуже розігнав!
— Дуже? — усміхнувся Владлен.— То тобі з незвички так здається. Та тут можна ще більшу швидкість дати: рівно, ніяких перепон! Ось у лісі доведеться збавити...
В кабіні зробилося зовсім тепло: працювала опалювальна система. Владлен перший скинув свою шубку — спочатку з одного плеча, а потім з другого, так що стерна не випустив і на мить. Роздягся й Борисьо. Було приємно сидіти в теплі, коли за тонкими стінками аж пищав мороз і шугав гострий вітер. Борися розморило, на нього почала налягати дрімота. Плавний рух саней заколисував, хлопець не хотів заплющувати очей, але повіки зробились такі важкі, що не можна було їх втримати. І Борисьо опустив голову на груди. При поштовхах чи поворотах вона в нього хилиталася. Владлен збавив хід і, правою рукою тримаючи стерно, лівою відхилив спинку Борисьового сидіння — хлопець тепер напівлежав. "Нехай поспить!" — думав Владлен.
Він розбудив його через кілька годин:
— Уже заповідник.
Хлопець схопився. Сани рухались по узбіччю широкої лісової дороги. Праворуч ліс був одгороджений високою металевою сіткою, по якій ішов струм. Звірі добре затямили, як б'ється ця сітка, і не доторкалися до неї. Хіба що молоді, недосвідчені звірята інколи тицялись мордами і відразу ж відскакували. А на тисячах квадратних кілометрів цього незайманого лісу мешкало дуже багато тварин. Ведмеді, вовки, лисиці, зайці, олені, лосі, зубри, тигри, ондатри, куниці — та всіх і не перелічиш. Навіть дикі кози були.
— Бачив кого-небудь? — спитав Борисьо, поринувши поглядом у лісові хащі.
— Дядько Бурмило передавав тобі вітання,— засміявся Владлен.— Ще побачимо! А зараз давай попоїмо, бо я, здається, і вовка б з'їв — так виголодався.
Він вимкнув мотор, і сани плавно зупинилися. Лісова тиша ніби просочувалась і в кабіну. Товсті золотаві сосни обабіч дороги стояли непорушно, немов дослухаючись до чогось.
Зимовий день короткий. Після обіду хлопці проїхали, може, кілометрів з п'ятдесят, як почало сутеніти.
В полі, мабуть, ще було світло, а тут, в гущавині лісу, темніло з кожною хвилиною. До того ж понад лісом посунули важкі хмари. Владлен ввімкнув рефлектор, і деякий час їхали, мацаючи дорогу золотистим снопом електричного світла. Ліс насувався з боків чорними стінами, і хлопцям здавалося, що вони рухаються в тунелі.
Владлен втомився, підкрадалася дрімота. Дорога наче хотіла втекти кудись убік, і він кілька разів мало не зачепився за дерева.
— Ех, коли б оце й ти міг...— сказав він, позіхаючи.
Борисьо рвучко повернувся до нього:
— А хіба я не можу, чи що? Ану ж дай стерно!
— Е, це тобі не в полі! Там куди б не повели тебе сани, нічого не трапиться, А тут, брат, розіб'ємось. Мабуть, зупинимось і заночуємо. Завтра до обіду будемо там.
Він вимкнув мотор, сани зупинилися, світляний сніп розтав, і навколо зробилося тихо й темно.
Зобиджений Борисьо невдоволено сопів, поглядаючи на стерно. А Владлен умостився на задньому сидінні й незабаром заснув.
З глибини лісу долинало то протяжне завивання, то якийсь гавкіт або кугукання. Аж не вірилось Борисьові, що десь там сяють зараз міста й селища, двиготять фабрики і заводи, націлились у небо гостроносі космічні ракети. Ех, коли б оце не ночувати отут, у лісі, то на ранок були б уже на космодромі! Ох і Владлен — "розіб'ємось"! Хіба Борисьо не може повертати стерно?
Борисьо пересів на місце водія, увімкнув фару. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Останній шанс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10323 | Василь Бережний | Останній шанс | Коли юні зухвальці вивели старого Конструктора з підземелля, той мало не захлинувся свіжим повітрям. Дихав судорожно, часто, запалі груди ходили ходором.
— Стійте… Заждіть…
Він уп’явся в міцні юначі руки, і хлопцям здалося, що в старого не пальці, а пазури. Зупинилися. На схо-ді заходив Фобос, і невідомо було, чи оте бліде сяйво від нього, чи, можливо, уже сходить Деймос. Юнаки, блукаючи у підземеллі, втратили лік часу. А з Конструктором вони ледве просувалися,— в’язень виснажений до краю,— хоч можлива була погоня.
— Зорі… — Конструктор ще щось шепоче, жадібно обмацує очима темну півсферу неба. По його висна-женому обличчі течуть сльози, та хлопці не помічають їх, сторожко прислухаються до мороку ночі. Хоча б встигнути затемна сховатись у горах! Апарат хоч і швидкохідний, та все ж…
А старий ніяк не може намилуватися небом. П’ятдесят вісім років — п’ятдесят вісім довгих років! — пробув він під важким кам’яним склепінням. Та його ніколи не полишала надія, що колись побачить над собою небо, з першого ж дня, коли за велінням Вершини Мудрості його запроторили в катакомби, не полишала. І ось він таки діждався!
Небо… Зорі… Легкий повів вітру і подих космосу…
— Пора, шановний Ру… — Троє юнаків-сміливців квапляться.
Конструктор це добре розуміє, а от чи вони його розуміють? Хлопці рушають обережно, тримаючи ста-рого під руки. Якби не заперечував — ухопили б та й понесли. Але ж не хоче! Спроквола переставляє свої сухі нижні кінцівки, немов боїться, що вони ось-ось хруснуть і переламаються. Шурхотить пісок, наче пустеля зі-тхає.
Нарешті дійшли до апарата. Округла кабіна міцно стояла на піску, розкинувши в боки три свої "ноги". Як тільки всі забралися в неї, дверцята засунулися, задзижчав мотор. Кабіна почала плавно здійматися вгору. Ось вона стала на своїх шарнірних опорах. Мотор загув дещо гучніше, одна "нога" викинулася вперед, за нею — інші. По мовчазній пустелі наче побіг великий павук на трьох довгих ногах.
Старий Конструктор нишк біля ілюмінатора і дивився, як танцюють на небі зорі.
Він не впізнав космодрому. Службові приміщення, корпуси майстерень — все тонуло в бурому піску. Стартова естакада, в якій темнів циліндр останньої ракети, помітно похилилася. Навіть кільце вивітрених гір, що відділяє космодром від пустелі, неначе понижчало, осіло.
Старий безпорадно позирнув на своїх юних друзів.
— Хіба тут можна щось зробити? Потрібні зусилля сотень або й тисяч…
— Нас четверо. І ми мусимо! Бо інакше — пройдуть століття…
Безброве лице старого спохмурніло, сизі перетинки затягнулися на очах.
— На той час, коли космічні польоти були заборонені, готовність ракети дорівнювала шістдесяти…Дивіться також
Василь Бережний — У промінні двох сонць
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Василь Бережний — Закарбоване в серці
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— То невже ж ми… Зважте, шановний Ру, це останній шанс!
— Діти, чи уявляєте ви, що таке монтаж космічної ракети?
Звичайно, де ж їм уявляти? Це покоління зросло вже після космічної ери, яка починалася з великих спо-дівань і закінчилася так безславно… Коли перша експедиція загинула, зіткнувшись з астероїдом, незабаром спорядили нову. Космічний корабель звався "Око", він мусив облетіти навколо голубої третьої планети, огля-нути її зблизька і потім заснувати на великому її супутнику базу. Спочатку все йшло добре. Центр космічних польотів одержав багатющу інформацію про цю голубу планету, але, зрештою, і цей екіпаж зазнав невдачі. По-садка на супутник була нещасливою — корабель "Око" упав набік і не міг стартувати. Доки спорядили рятівни-чу ракету, екіпаж загинув. Сама рятівнича занадто наблизилася до третьої і впала на її південну полярну шап-ку…
Минали роки, десятиліття — хоча б один космічний політ завершився успіхом! Катастрофи переслідува-ли космонавтів, як прокляття. І коли трагічна доля спіткала чергову експедицію (ракета вибухнула над пусте-лею у верхніх широтах третьої), мати одного із загиблих космонавтів підняла руки до неба і, ридаючи, просила Долю змилуватися над сміливцями. І раптом їй вчулося: "Не пробивайте шляхів у Всесвіт, бо холод заб’є вам подих і гординя ваша заніміє!"
З того й почалося. Проповідники понесли по всій планеті звістку про божий гнів, плани ентузіастів полетіли шкереберть. Верховну владу одержав тупий фанатик, якого було проголошено Вершиною Мудрості. Найперше, що він зробив,— прокляв космічні дослідження і під страхом смерті заборонив не тільки вивчати цю справу, а й навіть згадувати про неї.
О, Ру пам’ятає дикий напад оскаженілого натовпу на космодром, добре пам’ятає. Його тоді ледве не роз-дерли на шматки. Побитих, скалічених, їх усіх за милостивим наказом Вершини Мудрості вкинули у підземел-ля, що 5 давніх часів правило за в’язницю. Відтоді в небі не шугали ракети. Всі інженери, техніки, конструкто-ри сконали під кам’яним склепінням, лишився один Ру. Здавалося, галузка космічного знання засохла, вмерла. А от бач…
Про політ ракети старий Ру вже й не мріяв, а побачити небо хотів, ой, як хотів.
Юнаки обступили його:
— З чого будемо починати?
Старий Конструктор наче прокинувся зі сну.
— Починати?..
— Нам не можна гаяти й хвилини.
— Так, так, гаятись ніколи.. — шепотів старий, наче сам до себе. — Я вважаю, треба одразу перевірити, чи вціліли елементи агрегату.
— А може, спочатку стартову систему?
— Починайте з чого хочете, а я організую оборону, — сказав довгошиїй юнак і поклав свою трипалу до-лоню на сірий циліндрик, що висів у нього на боці.
Старий Ру відчув приплив сили. Випростав змучене старече тіло, хазяйновито поглянув навколо і рушив, грузнучи в піску, в напрямку стартової естакади.
Хтось із юнаків торкнув його за лікоть:
— Пішки довго. Прошу до кабіни.
"Павук" на трьох лапах кинувся бігти, розкидаючи пісок. Довгошиїй подивився вслід, постояв трохи в задумі і, підійшовши до високої освітлювальної мачти, подерся по ній угору.
Старший наглядач підземних темниць Оам саме споживав харч із рук своєї красуні Онол (годувати його — в цьому, власне, й полягають її обов’язки!), коли його потурбував сигнал із другого ярусу. Кришталева пірамідка на великій панелі раптом потемніла, в низьке, хоча й досить просторе приміщення посипалося надокучливе поцокування. Оам скривився, що означало його велике невдоволення, бо скривити заплиле жиром лице було не так-то легко. Яке зухвальство — турбувати його під час годівлі! Оам невдоволено взяв таку саму піра-мідку, як і на панелі, очиці затяглися чорними перетинками.
— Я на посту!
— Ваша добрість! — пролунав із пірамідки голосок. — Наважуюсь доповісти: нова зміна Пильних не долічується Конструктора Ру.
— Припинив існування?
— Тіла не знайдено, ваша добрість.
— Де ж він?
— Старший попередньої зміни запевняє: його взяв персонал Контролю, слава Вершині Мудрості. Чи не могла б ваша добрість…
— Шукайте по всіх закамарках! — владно наказав Оам. — Нікого з персоналу Контролю за останні п’ять років, хай сяє Вершина Мудрості, не було!
Оам відставив пірамідку — вона одразу посвітліла. Розкрив широко рота, й ніжні пальці Онол вклали туди теплий соковитий кусень. Харчуючись, його добрість думав: де ж міг подітися отой нікчемний кріт? Може, заповз у щілину, куди просочується повітря, та й застряв?
Нагодувавши його добрість, красуня Онол почала своїми маленькими ручками легенько масувати йому величезного живота. Кулачки так і поринають, так і поринають у податливій м’якоті. Його добрість аж умліває від задоволення: масаж допомагає травленню.
Через деякий час знову потемніла пірамідка, почулося цокання.
— Ваша добрість! Конструктора Ру ніде нема, хай славиться Вершина Мудрості. Сліди тягнуться до старого північного виходу.
— Втеча?! Старшого попередньої зміни ув’язнити до найнижчого ярусу, слава Великому і Мудрому! Загін охорони зібрати біля північного виходу!
Онол допомогла Оам звестися. Важко сопучи, він вмостився у свого човна і крізь розсунуті двері поїхав по підземних анфіладах. Струнка Онол стояла за його спиною на приступці, тендітні руки її лежали на плечах його добрості.
Підземелля наповнилося цокотом, наче якимись осколками. При наближенні човника Старшого нагляда-ча варта завмирала, в’язні сахалися від грат, ховаючись у темряву ніш. А човен мчав усе швидше, швидше, зля-кана Онол дивувалася: як він встигає робити повороти у такому звивистому жолобі? Але автоматика працювала добре, човен котився на своїх численних котках точно посередині тунелю.
Біля північного виходу Старшого наглядача вже чекав загін. Дебелі охоронці купчилися по боках виходу, і його добрість одразу ж побачив сліди в піску. Рушив по них човном, але котки заскреготіли, завертілися на місці. Старший охоронець кивнув своїм хлопцям, і восьмеро їх — по чотири з двох боків — підняли й понесли човна разом із його добрістю і красунею Онол.
Ось і місце, де стояв апарат, в якому невідомі кудись повезли Ру. Старший наглядач наказав зупинитися. Йому вже було ясно: зловмисники посадили Ру в апарат і подалися в пустелю. Але навіщо? Яка мета?.. Це тим більше безглуздо, що в старого немає дітей. Кому ж потрібна така руїна?..
Лють охопила його добрість з такою силою, що він аж задихався. Піднявши по тривозі екіпажі двадцяти апаратів, його добрість вирушив на чолі них у пустелю. Красуня Онол була, звичайно, з ним і, як тільки тринога рушила по сліду, почала годувати Оама.
Минуло вже добрих п’ять годин, сонце підбилося над обрієм, а слід утікачів усе вів і вів у пустелю. Нарешті Оам побачив невисокі гори. Наблизившись до них, упізнав колишній ракетодром. Прокляте місце! Зна-чить, старого потягло туди, де він колись чинив свої злочини… Божевільний! Оам відсунув прозору засувку, і тепле повітря наповнило кабіну.
— Поглянь, Онол, крізь кришталь.
Красуня виставила свою голівку в отвір, піднесла кришталь до очей, подивилась і… скрикнула.
— Що там? Дай сюди!
Оам простяг руку по кришталь, але той випав з її пальців, та не в кабіну, а назовні, в пісок. Його добрість засопів, і бідолашна Онол злякалася ще дужче.
— Там… Там… Я зараз дістану…
І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити кабіну, як вона вислизнула в люк.
— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Старшого охоронця. — Невідомого якогось помічено на освітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у кабіні. Дозвольте вдарити по них, ваша добрість!
— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Ох, ці телепати... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10348 | Василь Бережний | Ох, ці телепати... | I.
— От навіжений — знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!
— Так це ж гоночний, хіба не бачиш?
Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озирнувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?
— Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!
Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точно — дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…
Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним віти, немов дівчина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? "Вимикай… голова тріскає!" Чув же, виразно чув…
Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п'ятого курсу, відвів його в дальній кінець коридора і по секрету розповів:
— Розумієш, учора завів свого "Ягуара", прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: "Це ревіння мені заважає, припиніть, будь ласка".
— Чи ти ба, яка ніжна особа! — реготнув Едик. — Наша, з автодорожнього?
— Та в тім то й річ, що не знаю.
— Чому ж не познайомився? Чи не гарна?
— Не міг я познайомитись, її не було.
— Ти ж кажеш, говорила..
— Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.
Едик зареготав:
— Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що — невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голосом?
Сева знизав плечима:
— Кажу ж тобі — чув, отак, як оце тебе.
Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:
— Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?
— Ні.
— Не привиджувалось?
— Ні.
— І голова не поболює?
— Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд пройшов.
Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:
— Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.
Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едикові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожного разу отак — що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати "дурні думки" і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію автомобіля без коробки швидкостей.Дивіться також
Василь Бережний — Останній шанс
Василь Бережний — Аварія
Василь Бережний — Лабіринт
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
…На Київ опустилося золоте крило надвечір'я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого каштана.
— Тут я стояв, — сказав Сєва.
— Ану ж давай запустимо! — Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. — Чи обізветься?
Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під самісіньке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:
— О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?
Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.
— Чого так швидко?
— Ображається… — Сєва подивився на будинок. — Хіба ти не чув?
— Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.
— А вона обізвалася зразу. Просить припинити.
— Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…
Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у білому халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.
Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:
— Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…
— Та, що не любить мотоциклів? — прохопився Сєва.
— Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…
— Я так і подумав, що вона нервова, — закивав головою Сєва. — Тільки що лементувала.
— Лементу я не чув, — здивовано глянув на нього лікар. — Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.
— А який хоч поверх? — спитав Едик.
— Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.
— Гаразд, — винувато усміхнувся Сєва, — раз таке діло… Ми ж не знали…
Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці переминалися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.
"Чи ти ба, яка істеричка, — подумки обурювався Едик. — Ще й кривиться…"
— Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.
Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.
— Ти чого? — силкуючись оговтатись, але все ще із затаєним острахом огризнувся Едик.
— А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лікар просив, а він — "концерт"!
"Оце хороший хлопець, — раптом почув Сева, наче прошепотіло над вухом. — Добрий…"
Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на лоджію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радісному ритмі: незнайомка похвалила його, це — раз, а друге — вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечоріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:
— Слухай… ти справді її "чув"? Мені й досі не віриться…
— Кажу — справді. — Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.
— А чому ж я…
— Не знаю, — здвигнув плечима Сєва. — Може, настроєний не на ту хвилю.
— Дивно, це дуже дивно, — поміркував Едик. — Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди…— Він тяпнув себе рукавицею по чолу. — Можна ж перевірити! І як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…
— А до чого тут шахи?
— Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв'язано з біологією, психологією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…
— Парапсихологію?
— Так, саме телепатія і парапсихологія — це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. І про ту твою… невидимку.
Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?..
Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:
— А що? Він перевірить!
— Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?
— Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… — хотів сказати: хворі, але спохопився, — такі люди, що чують "голоси". Сам бачив — іде і розмовляє.
— То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з'їхав? — перебив Сєва.
— Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.
— Ну, добре, давай твого науковця, — бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: "Може, й він нічого не почує та й відчепиться".
II.
Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу сиділа, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освітлювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлення про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дівчини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.
— Це до тебе, Полю… науковець.
Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.
Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.
— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.
— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.
— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.
І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.
— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…
Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.
— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова розколюється! А я ще нездорова…
— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз іду!" Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.
— Ого, ще й як!
— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.
— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…
— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…
На Полиних щоках з'явилися рожеві смужки.
— І що ж він чув?
— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дівчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчитись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню губу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…
— А звідки він узяв, що це я?..
— До них лікар підходив…
"От дивина… "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…"
— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допитується?
— А ви… — примружилась Поля. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Під крижаним щитом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10329 | Василь Бережний | Під крижаним щитом | Фантастична повість
"…Звістка про це відкриття блискавично облетіла планету. Інтернаціональна Рада одностайно прийняла розгорнуту ухвалу про Антарктиду, а також вжила запо-біжних заходів стосовно навколосонячного простору.. "
(З відеострічки "Хроніка-2300")
І
Никифор дивився, як вона поспішає до свого апарата, — ноги в чорних панчохах, червона курточка, — дивився й не міг зібратися з думками. Все переплуталося в голові, то вже були не думки, а емоції, якісь дикі почування. Тлум, галас, крик… З острахом і з якоюсь щемливою насолодою він відчув, що втрачає контроль над собою.
— Клар-о!
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не відповіла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлі.
— Клар-о! Зажди!
Зірвався з місця, немовби його підкинуло пружиною, кинувся навздогін. Червона курточка мерехтіла се-ред зелені, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та він мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, інстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендітні плечі… О, тоді не буде в її очах сміху. Знатиме, як сміятися!
Відстань між ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко — хвилина–друга, і вона вскочить у відкритий люк. Тоді він упав, пірнув у траву. Клара озирнулась і, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацікавило: де він дівся? А він плазом, плазом по землі та як схопиться! Клара скрикнула і кинулася чимдуж до апарата. Та він ближче тепер був до неї, ніж рятівний "Парасоль"; вже його тінь упала їй під ноги. Дівчина напружує останні сили, але він таки наздоганяє! І в цю мить Клара впала йому під ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, і коли Нихифор полетів сторчго-лов, одразу скочила і за мить опинилася в апараті. Клацнула плита люка, забринів антигравітатор, і "Парасоль" шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потім лютим оком зиркнув угору, на "Парасоль" — пальці вирвали жмут трави. Ех! Ну, нічого, не втечеш! Кинувся до свого апарата — хіба ж не знає, куди вона подасть-ся? Звичайно, до своєї вілли. їй і на думку не спало, що він наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвіл? Він сам собі дозволяє… Він доб’ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшій лінії до Клариної вілли, черкаючись об верховіття дерев. Никифор мав на думці одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зіницях проступає жах…
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високості, Никифор спустився коло її вілли, поставив апарат у вечірній тіні палісадника й прокрався на веранду.Дивіться також
Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
Василь Бережний — Сенсація на Марсі
Василь Бережний — Дарунки Шамбали
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Клари немає вдома. — Никифор аж здригнувся від несподіванки. Оці ще електронні пенати! Може, вимкнути? Ні, не треба, це її може насторожити.
— Гаразд, я почекаю, — сказав якомога спокійніше і додав: — Никифор Ярковий. — Пройшов у хол, присів навпроти входу. Оце буде для неї несподіванка!
Осатанів юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтіха розпирає йому серце: хіба ж вона сподівається на таку зустріч? Авжеж, що ні. Утекла, випурхнула з його рук, відштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним… Зажди, моя пташко, ти ще відчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощі?.. Нехай. Раз на світі живеш! Багато дівчат? А я вибрав тебе, тільки тебе…
Довго довелося сидіти хлопцеві камінцем, хвилини здавалися годинами. Нарешті вона прилетіла. Іде… Червону куртку в руці несе. Жарко? Хода в’яла, на обличчі втома, але ніякої настороженості. Іди вже, підходь ближче!
Та раптом обізвалися пенати:
— Никифор Ярковий чекає в холі!..
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повірила своїм вухам. А коли вздріла його у дверях, всміхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свідомості промайнув жаль до неї. Може, облишити? Ні, вона мусить, мусить відчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тілі.
— Ник, чого тобі?
Ага, пополотніла, злякалася?
— Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечі.
— Так, значить, нема про що говорити?
— Пусти, гидота!
Несподівано вона розмахнулась і вдарила його по щоці. Цього він аж ніяк не сподівався. Відсмикнув руки, закліпав довгими віями, роззявив рота.
— І з отакою нікчемою я була знайома! — не втрималась Клара. — Ти усвідомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане — знаєш?
Никифор струсив із себе миттєве заціпеніння, випнув груди:
— Усвідомлюю, все усвідомлюю і знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову — як на бичка в стародавніх фільмах — і відскочила. Наче клубок вогню, він пожбурив ту куртку собі під ноги, кинувся до дівчини.
— Злочинець! — закричала Клара, вбігши в помешкання.
І пенати одразу ж оголосили:
— До житла сімнадцять — сімнадцять "А", сектор "П" вдерся злочинець. До житла сімнадцять…
Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пульта, люто смикнув білий важельок живлення — голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігна-ти лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще посутеніло — Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупини-тися не міг. Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Перебігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей — там теж стіна, до вікон — стіна! Озирнувся навколо — підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений проти-пожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увімкнув?
Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися — зосереджені погляди, похмурі лиця. Никифор вгамувався — борсатися просто смішно. Сів на підлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги і зненацька відчув холодок страху: він же тут задихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
— Тепер можеш не боятися…
Здумав, що голосу ж його там не чують, і почав жестикулювати, мовляв, не бійся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, і прозорі стіни з легким шурхотом піднялися вгору. Ни-кифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився і підтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслід, і палючий сором проймав його наскрізь. Яка ганьба! В їхній комуні вже, ма-буть, років із двадцять не траплялося найменшого злочину, а він вчинив замах на особу, знехтував законом співжиття… Дикість!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплівся до стемнілих кущів і забрався в апарат. Це ж доведеться відповідати перед усією комуною… Злочинець! А як реагуватимуть рідні? І їм же ганьба: син — злочинець! Запустив апарата, піднявся над садом, у нерішучості повис над гіллям, а тоді шугнув у потемніле небо.
II
Чим вище здіймався над землею, тим більше розросталася на обрії заграва заходу. Але щоб вибратися із земної тіні і захопити сонця, потрібні довгі години втомливого польоту — на це у Никифора не вистачило духу. На висоті десь біля шести кілометрів поклав свого "Електрона" в дрейф, щоб трохи відпочити і зміркувати, ку-ди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття — з усіх екра-нів комуни він сам мусить проголосити собі ганьбу! А за що, власне? Чому він мусить себе ганити? Ну, припус-тімо, поводився не зовсім етично, можливо, навіть зовсім неетично, але ж це… кохання!
Никифор довгенько марудився із такими міркуваннями, хотів хоч перед собою, перед своїм сумлінням виправдатися. Та хіба себе обдуриш? З глибини свідомості, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дівчини — хіба це не тяжкий злочин? "А вона таки оригінальна, незвичайна дівчина. Ех, не стримався, відпустив гальма. А тепер втратив назавжди… А побачить вона мене на екрані, зганьбленого, приниженого, жалюгідного, що подумає? Яке почуття в неї з’явиться? Презирство, огида. Ні, ні, хай що завгодно, тільки не це! Я доведу, що… І їй, і всім доведу…"
І сам не знав, що саме доведе — чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадця-тому столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уявити!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр… Добре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похитується на спині волохатої тварини — тепло і м’яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши че-рез плече, побачив довгу морду і велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, і він зовсім не ди-вувався, що в такий спосіб кудись їде в надвечір’ї. Ворухнув рукою і відчув щось тверде — підлокітник сидін-ня. Прочумався, але деякий час його не покидало відчуття теплої спини тварини. Так, він бачив подібних тва-рин у фільмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на підлокітнику, і сидіння плавно піднялося. Тепер міг дивитися в ілюмінатор, Але краси вечора не помічав — ні яскравих зірок, ні підсвічених місяцем хмар, ні розсипищ вогнів унизу. Навіть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрію — біле колесо з чотирма спицями, — не милував йому ока. Тільки й подумав: там же Гліб, з яким разом відбували практику на Місяці. О, як легко дихалося там, в штучній оптимальній атмосфері! Може, викликати Гліба?
Рука сама потяглася до шифрів екрана зв’язку. Ну, звичайно, викликати!
Обличчя друга на екрані якесь розгублене, навіть похмуре.
— Вітаю, Глібе! — якомога бадьорішим тоном звернувся Никифор.
Товаришеві очі, завжди веселі й привітні, повнилися досадою.
— А з чим тебе вітати? — після секунди мовчання обізвався Гліб. — Коли станеш перед очима комуни?
В голосі чувся холодок і відчуженість. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Повернення "Галактики" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4983 | Василь Бережний | Повернення "Галактики" | І
З усієї сім'ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки незвичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсіюють сонячне світло, роблять його м'яким, ніжним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спокійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити. Романко поспішає до шахового столика, а дідусь сідає у м'яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛу (так скорочено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).
— Зараз ми дізнаємось, що діється на білому світі,— щоразу казав дідусь, вмикаючи магнітофонний запис.
— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п'ятдесятих років двадцятого століття,— усміхався Романко, виймаючи шухлядку з фігурами.
І потім кожен заглиблювався у своє. Дідусь слухав стислий запис важливих повідомлень, переданих за час його відсутності, а онук, розставивши фігурки, починав аналіз давно зіграних партій. Це повторювалось день у день. А сьогодні…
Тільки-но хлопець висипав фігурки на дошку, як дідусь вигукнув:
— А послухай-но, Романку! — І ввімкнув магнітофон. Романко неохоче підійшов до апарата. Пролунав густий басовитий голос:
"Одержано радіограму з мезонної ракети "Галактика", яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супутник "Міжпланетний вокзал" завтра о 10-їй годині".
Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м'яли білу бороду.
— Заспокойтеся, дідусю...— Романко взяв старого за руку.
Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.
— Легко сказати, Романку, "заспокойтеся"... Це ж та сама ракета, що на ній...
— ...полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець.— Невже вона?
— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, тепер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ракета "Галактика" весь час мандрувала космічним океаном. Минали десятиліття, обірвався зв'язок, думали, що вона зазнала аварії...
— Заждіть, дідусю,— Романко замислився.— В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?
— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, сумувала, я сама лишуся?..
— Отож,— міркував Романко,— сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Старенький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж...
— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік.— Дідусь погладив бороду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка.— Правда, ще був невеликий аварійний запас — здається на чверть року.Дивіться також
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — Синьосвітна богиня
Василь Бережний — До Золотої Зорі
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко.— Може, це повідомлення передала їхня автоматична станція? А вони... вони давно вже загинули?
— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь,— вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось...— він знову ввімкнув АЗМІЛ.
Засвітився екран, пролунав голос:
"Зв'язок із ракетою "Галактика" підтримується регулярно. Самопочуття екіпажу хороше".
— Хороше самопочуття, чуєш? — промовив дідусь.
— Як же це...— хлопець здивовано поглянув на апарат.— Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!
— Прадіди,— поправив старенький.
— А раз прадіди — значить ще героїчніші.
— Еге, прадіди,— задумливо промовив дідусь,— і прибувають вони до правнуків... Крізь простір і час.
Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.
"Старенький уже мій дідусь,— подумав Романко.— А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п'ят..."
— Ну, що ж, Романку,— дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі,— давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.
— Давайте! — зрадів онук.— Зараз я запущу апарат.
— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?
— Хто, я? — Романко обернувся до дідуся.— Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напам'ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій коробці.
— Напам'ять? — перепитав дідусь.— Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?
— Що? Ну, чоло, очі, ніс... Обличчя, як обличчя.
— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. А вуса в нього є?
— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі вусища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.
— Відросли чи не відросли — це ми побачимо, а ти бородавку пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.
— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапарат.
Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хвилювався. Він бачив рідного батька, себе в матері на руках,.. Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому." Інколи йому хотілося гукнути: "Де ж ти тепер, тату? Не діждалася тебе мати, а чи я діждуся?"
Тим часом запрацював вмонтований у стіну моторчик. Блимнула сигнальна лампочка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.
Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з натовпом. Романко раніше так і робив: оглядаючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:
— Дідусю, оце ваш тато!
Хлопець хотів доторкнутися до космонавта, але руки хапали одне повітря. Ні, не живі люди заповнювали демонстраційний майданчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стрясав повітря. Але це було тільки їхнє об'ємне зображення... Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправним учасником експедиції, космічним мандрівником, розвідником Всесвіту.
Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.
Коли кіножурнал скінчився, хлопець припав до дідусевого плеча й зашепотів схвильовано:
— Значить, завтра прибувають... Дідусю, візьміть мене з собою.
Старий напівзаплющив очі, тихо промовив:
— Ні, хлопчику мій, я не полечу до супутника.
— Чому? — здивувався Романко.
— Почуваю себе не... в спортивній формі,— пожартував дідусь і додав:—Будемо біля АЗМІЛу чергувати, гаразд?
— Гаразд,— без ентузіазму погодився хлопець. Звичайно, йому в тисячу разів цікавіше було б побувати на "Міжпланетному вокзалі", але туди без дорослих не беруть підлітків.
Романко сів біля шахового столика й замислився.
II
Наступного дня Романко прокинувся разом із птахами. Хлопець майже не спав. Усю ніч він обмірковував план зустрічі прадіда. І що його придумати? На ракету, яка літає по маршруту Земля — "Міжпланетний вокзал", його, звичайно, ніхто не візьме. Малий ще, скажуть, шкідливо для здоров'я. А який він малий? Ростом трохи нижчий за дідуся, але ж він фізкультурник! Класний керівник часто говорить: "Петренко Роман — міцний, наче кремінь"...
Думки роїлися в голові, немов бджоли у вулику. А що коли таємно пробратися на ракету? Отак собі прошмигнути всередину та й сховатися, га? Не прошмигнеш, не пропустять... Хотів був серед ночі податися на ракетодром, але передумав: до ракети не можна підійти, та й хто його знає, котра полетить. А спитаєш — все пропало.
Нараз Романко схопився з ліжка, підскочив, наче пружина, і кинувся до шафи. Як він раніше цього не згадав? Адже він грав Лісовика, коли їхній драмгурток показував на сцені казку. Ось на кого він перетвориться — на старого бородатого діда! Борода в нього, правда, завелика, але ж можна підрізати...
Світало. З котеджу, де мешкали Петренки, вийшов жвавий, трохи кумедний дідок. Не по літах спритно він скочив на тротуар і підтюпцем побіг вулицею. Розкішна борода закривала йому груди, під пахвою пломенів величезний букет квітів.
На ракетодром Романко дістався задовго до відльоту ракети. На запитання чергового відповів, що він правнук члена екіпажу "Галактика" Петренка. Черговий дуже здивувався, що правнук такий старий.
— Час іде... — намагаючись вимовляти слова по-старечому, промовив Романко.— Мій прадід відлетів із Землі майже століття тому!
Черговий, уже літній чоловік, співчутливо зітхнув і запропонував зайти в зал, де мали збиратися зустрічаючі.
— Шпасибі, шпасибі, — прошамкав Романко,— я погуляю на швіжому повітрі.
Чемне запрошення чергового злякало "дідка". "А що як там буде батько? Звичайно ж, буде!" І він заходив по веранді. Ні, ні, до залу він не загляне.
А черговий, як на те, все намагався завести розмову, розпитував про прадіда, про сім'ю... Романко ж так шамкав у відповідь, що здався йому занадто ветхим.
— А знаєте, — заговорив черговий, примружуючи очі,— я б не радив вам летіти туди... У ваші літа, знаєте, небезпечно...
От халепа! То дуже молодий, то занадто старий.
Промимривши щось під ніс про загартованість теперішніх дідів, Романко відійшов у скверик, сів на лавочці і, вийнявши ножика, підкоротив бороду.
Вирішив надалі так не шамкати і не сутулитись.
Йому не сиділося. Включив наручного радіоприймача, але й це не допомагало. Час ішов нестерпно повільно. Здавалося, що сонце ото як піднялося над обрієм, то так і стоїть непорушно, а довгі тіні ракет, пролягаючи через усе поле ракетодрому, і не збираються коротшати.
Мабуть, нічого немає гіршого, як отаке чекання!
Та всьому настає кінець. Минула година, друга, прибули зустрічаючі, а серед них і... батько. Романка він не впізнав, та й хто міг подумати, що оцей похилого віку чоловік — загримований підліток?
Ох і калатало ж у Романка серце, коли вони заходили в ракету! Ось і крісло. Сів і наче потонув у ньому...
Коли загуркотіли двигуни і ракета знялася, Романка сильно притиснуло до сидіння, але через кілька хвилин він відчув полегкість. Хлопець принишк у своєму кріслі, боячись злетіти вгору, бо тепер, коли космічний корабель мчав за інерцією, всі втратили вагу. Хотілося подивитися в ілюмінатор: яка воно з такої висоти Земля? Але не наважувався встати. "Нехай уже, як повертатимемо назад, отоді..."
III
Величезне герметично ізольоване приміщення "Міжпланетного вокзалу". |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Повітряна лінза | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10335 | Василь Бережний | Повітряна лінза | Це сталося в середині липня в одеському будинку відпочинку "Приморський" — їх там чимало вздовж берега за Великим Фонтаном. Була незвичайна жара, навіть для Одеси, і цілком природно, що новоприбулий — високий, худорлявий чоловік у білому лляному костюмі — попросив дієтсестру посадити його на веранді, яка великим сегментом видавалась у бік парку. Густолисті софори, що росли біля самісінької балюстради, прикривали різнокольоровий пластиковий козирок веранди від пекучого сонця. Тут легше дихалось, не те що в залі.
Чоловік у білому роззирався навколо, поки дієтсестра метикувала, куди його посадити.
— О, згадала. Є одне місце! — Вона почала пробиратись поміж столиками, новоприбулець простував за нею. — Ось, будь ласка, сідайте біля Кирила.
Кирило — хлопчик років шести — подивився спідлоба на чужого дядю і невдоволено засопів. Бо, хто йо-го зна, чого можна чекати від цього незнайомого. Може, він візьметься допомагати мамі в її "піклуванні": з моря вилазь, щойно зайшов, за столом з’їдай усе до крихти… Процес годівлі особливо набрид хлопцеві. Мама вважає, що наїдатися — то головне в житті, а тому старається напхати Кирила по саму зав’язку. Почали вчити його грати на піаніно, то тепер мама щоразу примушує з’їсти зайвий бутерброд з маслом то за Бетховена, то за Чайковського чи Паганіні… А коли й це не допомагає, тоді мама накидає собі на голову простирадло і танцює перед ним — аби тільки їв. А що вигадає цей дядько? Бач, уже всміхнувся до мами, і вона сказала:
— Номінально мене звати Лариса Тимківна, скорочено — Лайті, просто Лайті.
Незнайомець усміхнувся, але не встиг і слова сказати, як вона заторохтіла:
— Може, ви вплинете на мого Кирила — зовсім не хоче їсти! Я думала, на свіжому повітрі в нього з’яв-иться апетит, але де там, хоч я й на нього купила путівку.. От бач, синку, ось і дядя не любить, коли діти погано їдять…
Кирило поклав ложку і стиснув губи, вичікуючи, як реагуватиме на це чужий дядя. А той усміхнувся, по-змовницькому підморгнув до Кирила і сказав:
— Якщо зголодніє, то їстиме, правда?
Це одразу сподобалось хлопцеві.
— Авжеж! — просяяв.
З тієї миті вони й подружилися.
— А як вас звати? — якось запитав Кирило, нахиляючи голову набік і примружуючи очі. Незнайомець завагався, ніби не знав що відповісти, а потім сказав:
— Ну… називай Нейба.
— Нейба? — повторив Кирило. — Смішно як…
Тих два тижні, що передували подіям, про які тут ідеться, Кирило і дядько Нейба були нерозлучні. "На-лагодилось і харчування Кирила, — як потім пригадувала його мама. — То, було, тримаю ложку з бульйоном, аж рука мені болить, а він стулить губи і жує, і бульйон пережовує! А при тому Нейбі в дитини нарешті з’явився апетит".Дивіться також
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Василь Бережний — Космічна Ніагара
Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Разом з дядею Нейбою Кирило стрибав з місточка в воду, плавав, пікся на сонці.
Коли вони лежали на поролонових підстилках, Кирило просторікував про всяку всячину, так і сипав за-питаннями.
— А як вода надходить до вершини дерева?
— А чому море не ллється на небо?
— А чи є ще десь така планета, як наша Земля, така самісінька?
— А чому… А чого…
Нейба окине замисленим поглядом синяву моря та й почне розказувати… У Кириловій уяві постають химерні картини, в яких переплітається казка і дійсність, сон і мрія. Слухаючи, Кирило аж рота роззявляв — так йому було цікаво.
— Усе в світі, Кириле, взаємозв’язане… — говорив Нейба, поглядаючи на море. — І оцей ось камінчик, і ота хвиля, що хлюпочеться в берег, і акація над урвищем, і дельфін у глибині. Всі ці незчисленні зв’язки можна простежити, а є ж іще й такі, про які земляни й не здогадуються…
— Земляни? — перепитав Кирило. — Які це?
— Ну, ти, твоя мама, ось пляжники… Усі, хто живе на Землі.
— Мама, певно, й не здогадується про те. А ви? — схиливши голову набік, хлопчик хитро примружив очі. — Ви знаєте?
Нейба усміхнувся:
— Трохи знаю… Світ подібний… Ну, як би тобі наочніше пояснити? Світ подібний на велетенський бу-динок. Оцей ось простір, що ти бачиш, — суходіл, море, небо, — це тільки одна квартира. Поряд — інші, бага-то інших, зовсім не таких.
— От цікаво!.. — зітхнув Кирило.
Лайті, вибравшись з води і розтираючи рушником своє сите, засмагле тіло, теж слухала розповіді Нейби. "Хоч і дурниці він плете, — думала собі, — але нехай, Кирилко добре їсть — чого ж іще треба?" І прихитрялася навіть на пляжі згодувати хлопцеві то пиріжок, то кульок золотистих абрикосів чи хоча б два–три червоні помі-дори.
Все йшло добре, відпочинок уже наближався до кінця, і Лайті навіть не підозрювала, що водночас наближаються події, яких вона не забуде до скону.
А почалося ось як. За обідом Нейба кивнув у бік алеї, що йде від веранди до широкого "проспекту". Алея заставлена трапеціями із залізних трубок, пофарбованих під алюміній. На деякі з них поп’ялася виноградна ло-за, а всі інші стоять голі, ніби тільки для того, щоб поділяти простір на рівні призми. Кирилові алею видно було з правого боку, з ребра. У дальніх просвітах поміж білими стоянками ніби плавали в повітрі великі червоні плями — то полум’яніли канни.
— Зверни увагу, Кириле, — сказав Нейба, — отам, в кінці алеї, наче збільшувальна лінза. Дивись, який височенний чоловік!
Кирило поглянув — справді. Чоловік дістає головою до металевої дуги. Та ось він підійшов ближче і од-разу поменшав, став таким, яким він є насправді. Це зовсім невисокий дядя, Кирило бачив його не раз.
— Ти диви… Чудасія!
Кирило покинув їсти і невідривно дивився в кінець алеї. Кожен, хто повертав сюди чи прямував туди, здавався карикатурно високим і тонким, як у кривому дзеркалі кімнати сміху.
— Повітряна лінза, — сказав Нейба.
— Ану ж я побіжу туди, а ви дивіться! — схопився з-за столу Кирило.
Не встигла мама й слова вимовити, як він уже вибіг під білі трапеції алеї. Добіг у кінець — мама аж пир-снула зо сміху, побачивши, який він зробився високий. Та ось Кирило крутнувся — і зник. Наче розтанув у по-вітрі, ніби там його й не було. Тільки жевріють розмиті плями канн.
— Обід холоне, а він затіяв гру, — невдоволено промимрила Лайті, зиркнувши на Нейбу. А той лише за-гадково посміхнувся.
Повернувся Кирило десь, мабуть, через півгодини — Нейба вже скінчив обід, а мама була як чорна хма-ра. Як. раптово зник, так раптово й з’явився, на мить закривши собою червоні плями квітів. Прибіг захеканий, збуджений.
— Ой, де я був! Ось подивіться, що тут…
Кирило поклав на стіл коробку, загорнуту в сріблясту фольгу і навхрест перев’язану блакитною стрічкою.
— Ну, їж, їж, все вже прохололо, — примирливо сказала мама і взялася розпаковувати коробку. Найпер-ше вийняла якусь химерну іграшку — з великої прозорої кулі витикалися малі, різних кольорів і відтінків. Покрутила в руках, притиснула пальцями — іграшка розпалася на сегменти, кубики, призми і кульки.
— Де це ти взяв?
— Мені подарували… Там такі хороші люди! Побачили мене, обступили, усміхаються…
— Так ти в корпус забігав, нечемний хлопчисько?
— Ніякого корпусу там нема, — відказав Кирило, уминаючи пиріг. — Там якийсь… ну, такий павільйон, і всього-всього повно!
— Що ти мелеш? — Лайті взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. — Тут, на території, не-має ніякого магазину. Невже змотався на шістнадцяту станцію?
— Та ні, я тут ось був.
Лайті підозріло подивилась на сусіда:
— Це ви дали йому грошей?
— Ні, — знизав плечима Нейба. — В мене ледве на путівку вистачило.
Він сказав це з серйозним виглядом, та Лайті помітила ледь вловиму посмішку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю гроші, а потім…
— Там без ніяких грошей, мам, чесне піонерське! — засміявся Кирило.
— Ну, гаразд, це ще краще, — багатозначно сказала мама. — Може, ти звідти й для мене щось принесеш?
— Я попрошу… — затнувся Кирило. — Хоч вони й не розуміють по-нашому.
— Нічого, зрозуміють! Дістань там гарненькі сережки, і щоб зелені камінчики. — І до Нейби: — Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?
Той ніяково усміхнувся:
— Можливо.
Пообідавши, Кирило подався в кінець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся ні з чим.
"Ну, ясно, — подумала Лайті, — не міг же цей при мені дати гроші. Та на сережки й пошкодує, це тобі не іграшка… А може, як почне упадати… Це ж відомий прийом — спочатку здружуються з дитиною, а потім уже й до мами…"
— Чому ж не приніс? — запитала Кирила.
Хлопець розгублено кліпав очима:
— Я не знайшов… того… входу.
"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повірити, що й справді не знайшов, заблудився. Мо-лодець!"
— Завтра втрапиш! — підбадьорливо сказав Нейба і, подивившись на годинника, додав: — О другій го-дині дня.
Наступного дня Кирило побіг точно о другій. Лайті побачила видовжену постать в кінці алеї, а за мить він пропав з очей. Тепер вона сиділа за столом спокійна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенціального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, — подумала, — то зможе розраховувати на при-хильність. А чому б і ні? Він мужчина цікавий, не такий, як інші, а я жінка вільна, вже ось другий рік, як розі-йшлася. Той телепень усе дорікав, що люблю речі, а не його, а що він міг забезпечити? Може, цей зрозуміє жі-ночу натуру…"
Прибіг Кирило. Знову сяючий, збуджений.
— Сережок там ніяких немає! —вигукнув.— Та вони й не знають, що це таке, і в жодної мами до вух ні-чого не причеплено, я ж придивився… Зате ось що дали!
І він простяг мамі годинника з красивим браслетом.
— Такий самий, як у дяді Нейби, тільки браслет, бачите, тонший.
— Це жіночий, — сказав Нейба.
Лайті дивилась на годинника, як зачарована. Крім двох рядів чисел на овальному циферблаті, якісь знаки виглядали з чотирьох круглих віконечок, розташованих навхрест. Підставивши його під сонячне проміння, що пробивалось на Ееранду крізь зелень, Лайті аж зажмурилась — годинник сяйнув міріадами сонць. Оце прикраса!
В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким ніжним поглядом, що інший на його місці одразу ж розтанув би. А він сидів незворушний, задумливо спостерігаючи ту "повітряну лінзу" в кінці алеї.
З кожним днем апетит до подарунків у Лайті розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дріб’язку — елегантну сумочку, хустинку, яка змінювала свій колір і візерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на індійське сарі, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи і т.п.
І щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.
— А я вже дещо по-їхньому розумію! — хвалився. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Подарунок телепата | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4972 | Василь Бережний | Подарунок телепата | 1
— Ну, то як же ваш експеримент? — спитала Соломія Олексіївна, пораючись біля невеликого круглого столика, що стояв біля розчиненого вікна. Її красиві ніжні руки так і пурхали над білою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервіз, то тарілки. Сергій Антонович так задивився на ті руки, що й не обізвався.— Телепатія, здається, вийшла тепер на передній край? — провадила господиня. Гість зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як і тоді, хоч нам уже пішов четвертий десяток...— промайнула щемлива думка.— Вишня в цвіту". Уголос промовив:
— Так, телепатія, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язані з людською психікою, цікавлять багатьох. Але...
— Що "але"? — обернулась Соломія Олексіївна, і це знову нагадало йому студентські роки. Отакий погляд був у неї й тоді — відкритий і бистрий. Тільки була ближчою...
— Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!
Соломіїне обличчя освітилося усмішкою:
— Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?
— Які там жарти...— Сергій Антонович зітхнув, хотів щось сказати, але, певне, передумав. Підвівся з крісла і заходив по кімнаті, гамуючи хвилювання.— А справді, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розуміння феномену психічного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психіка людини, як той міраж,— наблизишся до нього, а він і розтав...
— Це так,— і собі зітхнула Соломія Олексіївна,— під мікроскопом психіки не побачиш.— Раптом сплеснула руками: — Бач, а про твої квіти забула!
На ходу скидаючи фартушка, заспішила на кухню. Незабаром поставила на стіл кришталеву вазу з трояндами.
— Отепер можна й сідати. Прошу, дорогий госте!
Сергій Антонович із самого початку почувався в своїй корзині, як кажуть англійці, Соломію ж Олексіївну його несподіваний візит вибив з рівноваги. Те, що він — видатний учений, це її зовсім не хвилює, на стрічці пам'яті замиготіли інші кадри... Колись удвох мріяли про спільне життя... Скільки ж це вони не бачились? Сергійко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...
За столом почалися, звичайно, спогади, і поступово прірва часу вужчала, сходилася. Сергій Антонович делікатно проминав її невдале заміжжя, може, не хотів розвередити свою давню рану? — а все згадував веселі випадки із студентського життя, розпитував про роботу.
— І все-таки — як ваш експеримент? — нагадала Соломія Олексіївна. Адже в пресі ще нічого не було.
— Матеріали обробляються, як сказано в повідомленні,— розвів руками вчений.
— То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...
Експеримент, в якому брав участь Сергій Антонович, дав справді дивовижні наслідки.
— Розумієш, Соломіє, нам пощастило знайти кілька нервових точок планети...Дивіться також
Василь Бережний — Останній рейс "Бурана"
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — Сонячна сага
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Не розумію.
— Чесно кажучи, нам і самим це ще не ясно, і ота фраза: "матеріали обробляються" аж ніяк не відписка. Якщо ти цікавишся...
Авжеж, Соломія Олексіївна цікавилась. Не в її характері питати "для годиться". Коло її зацікавлень не обмежувалося нейрохірургією, якою вона займалася в науково-дослідному інституті.
Смакуючи запахущий чай, Сергій Антонович, хоч і уривками і не послідовно, розповів про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатії — науки про безпосередню передачу думок — вирішили провести експеримент у глобальному масштабі. В основу поклали геометричні принципи — були визначені точки симетрії східної півкулі, куди й відправились учасники експерименту. Наслідок перевершив усякі сподівання: сім точок із дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзі то приймали, то передавали інформацію за допомогою самої тільки думки. І це — на відстані в десятки тисяч кілометрів.
— Неймовірно...— прошепотіла Соломія Олексіївна, коли Сергій Антонович замовк і загадково посміхнувся.— Без телефону, радіо чи якихось інших засобів... Дивовижно! — Вона зіжмакала салфетку та так і тримала в руці.— Знаєш, коли б про це розповів хтось інший, а не ти, я б не повірила...
— Я б, мабуть, теж не повірив, якби сам не "перемовлявся",— хитнув головою Сергій Антонович, і в його густій русявій шевелюрі Соломія Олексіївна помітила срібні нитки.— Та що це ми все про науку...
— Незвичайні явища завжди мають притягальну силу.
— Розкажи краще, як ти живеш?
Щілина часу, яка розділяла їх, зовсім не зникала та й не могла зникнути, і він перекидав місток через прірву. Десь у глибині душі відчував: дві геометричні точки поєднати легше, ніж двох людей.
— Та отак і живу. Син росте. Робота захоплює — нема коли і вгору глянути.
Роки лягли їй на плечі, уже Соломія не така жвава, трохи обважніла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очі її повні того особливого блиску, який завжди вабив Сергія.
— Непокоїть мене Сергійко.
В кожному слові про сина бриніло трепетне материнське почуття, в якому було і захоплення його здібностями, і невдоволення поведінкою, і тривога про здоров'я.
— Нестійка нервова система... Особливо гострі стресові стани, коли програє в шахи.
— Честолюбний,— обізвався Сергій Антонович, беручи яблуко.— Це добре.— А здібності до шахів є?
— Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить,— зітхнула Соломія Олексіївна.— Якби він покинув... Може б, ти...
Сергій Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на півслові. Тільки цієї миті згадала; він же затятий шахіст! Це ж шахи спричинилися тоді до розриву... В уяві висвітилась миттєва сценка — вони спізнюються на концерт, а Сергій дограє якусь "принципову" партію. Вона спаленіла: тобі шахи дорожчі від мене! Тоді навіть вухом не повів, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...
Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергієві Антоновичу защеміла згадка, та напевне ж, бо й він зітхнув глибоко й значливо.
Нервово зателенькав дзвоник.
— Це він,— підхопилась Соломія Олексіївна.
До вітальні заглянув кучмастий височенький хлопець, привітався і одразу причинив двері. Не більше, як через дві-три секунди з його кімнати почулися різкі, істеричні голоси.
— Я такого ще не чув,— знизав плечима Сергій Антонович.— Наче записана бійка.
— Напевне програв. Завжди отак...
Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.
Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергійковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться...— думала Соломія Олексіївна,— два Сергії..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кімнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:
— Тобі, значить, шахи дорожчі...
Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись здалеку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?
— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.
— Не заважайте, мамо,— обізвався Сергійко, не повертаючи голови.— Я готуюсь до республіканських змагань.
— А сьогодні програв?
Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову руками і невідривно дивився на шахівницю.
— Ні, він не програв,— відповів за нього Сергій Антонович.
— Але ж прийшов явно розстроєний.
— Та то нічия зіпсувала йому настрій.
— Є чого переживати!
— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.
Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хвилин через десять змушений був припинити опір.
— Вітаю,— потиснув руку Сергійкові,— молодчина, це була тонка комбінація!
Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. "Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильована мати.— Коли б він тільки знав..."
Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.
Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати варіанти. Малий чудово пам'ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його прохідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!
— Я завагався,— ніяково посміхнувся хлопець,— чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію...
— І вирішив?..
— Ну... розумієте... це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шахати... вічний шах.
— Запам'ятай, мій юний друже,— на все життя запам'ятай.: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варіант,— міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.
— То чорний ферзь одразу його й забирає!
— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі "а"...
Юний шахіст запустив п'ятірню в свою кучму.
— Точно!.. І чому я... чому завагався?
Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій боротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.
А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не будеш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто складаються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.
— Я розумію...— Сергійко то зчіплював, то розчіплював пальці,— але... важко якось вирішити...
— Як на тому роздоріжжі,— усміхнувся Сергій Антонович.— Підеш ліворуч — натрапиш на змія, підеш праворуч — здибаєшся ще з якимось монстром...
— Та він ось як підросте...— почала Соломія Олексіївна, але Сергійко запально перебив:
— Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
— Ну, добре, добре,— усміхнулась мама,— я мала на увазі життєвий досвід.
— Який ще там досвід? Аби говорити...
Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:
— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
— Та згоден, але...
Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її ребриста — тонкі стріли летять угору. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Сакура | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4973 | Василь Бережний | Сакура | Бокс, в якому мешкала Кьоко зі своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, де ледве вмістилося ліжко, столик та двоє сидінь біля нього. Освітлення Кьоко вимикала лише тоді, коли вмощувалася з донькою спати. У вільний від роботи час вона, лежачи в постелі, дивилася на стіни і мріяла, що добре було б навчитися малювати — тоді вона прикрасила б цю сіру штукатурку деревами, квітами, пташками... А на стелі, там у кутку, намалювала б сонце. Може, тоді розступилися б стіни, піднялася угору стеля, і вона забула б, що приречена все своє життя відбути глибоко під землею.
Саме відбути, бо Кьоко здавалося, що вона по живо, а відбуває якесь покарання.
— Ти навчишся малювати, Міка-тян?
Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя і мовчки киває головою.
— Тоді намалюєш на стіні сакуру...
— А що це таке?
— Це дуже гарне дерево,— мрійливо говорить Кьоко.— Весною воно цвіте біло-біло, з легеньким рожевим відтінком...
— А мама бачила?
— Так. Я бачила сакуру, коли була така, як ти, маленька.
Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, і чим довше вона розповідає доньці, тим більше виринає образів звідти, з горішнього світу, втраченого токійцями. Тануть, прозорішають запони часу, вона бачить широку, всипану гравієм дорогу в парку Мейді, арку з товстелезних стовбурів, з яких знято кору, густолисті крони дерев, у яких пурхають птахи... Полискує вода в озері... Ситі золотисті риби...
— Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура.— Кьоко натиснула кнопку, і на стіні засвітився циферблат — години, хвилини, день, місяць і рік.— Ну от зараз вона, певне, починає цвісти...
Міка підсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тільце її аж здригається від захвату, здається, вона зовсім і не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.
— Пригадую, з храму Мейді тато водив мене до озера — там можна було перепочити на лавочці, помилуватися рибою, яка підпливала до самісінького берега. Батько запалював сигаретку, а я бігла до сакури. Я її дуже любила... Такий ніжний, ніжний цвіт... Що з тобою, Міка-тян?
Дівчинка плакала, витираючи кулачком очі. Кьоко пригорнула її, легенько погладила чорний шовк волосся.
— Заспокойся... Ну, що тобі?
Міка схлипувала:
— Я х-хочу до сак-кури и...
— Не можна, дитинко, ще не можна. Унікум забороняє виходити на поверхню. Повітря там отруєне, розумієш? Дихнеш — і захворієш.
— А хто такий цей... Унікум-сан?
— Унікум? Це такий електронний мозок. Він дуже суворий, розумієш, в нього нічого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно сан — розпитаєш.Дивіться також
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Василь Бережний — Спалах у небі
Василь Бережний — В зоряні світи
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Він з ним знайомий?
— Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унікумом. А коли з'явився наказ переселитися у підземелля, Унікум і його прогнав, бо навчився обходитись зовсім без людей.
Міка-тян стихає, потім шепоче:
— А сакура — жива чи картинка?
— Жива. Купається в сонці, а як зацвіте — аж сміється!
— Я хочу побачити її...
— Ну от яка ти, доню... Треба почекати...
Зазвучала тиха музика виклику. Кьоко підвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халата і ввімкнула апарат. Як і передчувала, з овального екранчика на неї глянуло обличчя Окуно Тадасі. Звичайне обличчя вже немолодого чоловіка; але чимось воно подобається Кьоко — може, замисленим поглядом збільшених окулярами очей? Десь у тайниках душі молода жінка відчуває, що візити Окуно Тадасі пояснюються не лише близьким сусідством і самотністю інженера. Та, зрештою, вияв симпатії в цьому жорстоко регламентованому світі — хіба це не дарунок неба? І вона відповідає сусідові стриманою взаємністю.
— Драстуйте, Кьоко сан,— рівним голосом говорить Окуно Тадасі з екранчика.
— Драстуйте, Окуно-сан,— усміхається Кьоко.
— У вас все гаразд? Міка-тян здорова?
— Трохи вередує, щось на неї находить.
— О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко сан?
— Прошу, заходьте.
Окуно Тадасі і Міка — друзі. Він завжди бере її на руки, розповідає всякі цікаві історії. От тільки ніколи не сміється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, чого інші люди не в силі осягнути, а він носить те в собі і не може ні з ким поділитися, і йому, мабуть, не легко. Одного разу Кьоко співчутливо заговорила про це. Окуно-сан зітхнув, похитав головою: "Навпаки, якраз навпаки. Мене гнітить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю..."
Сьогодні маленька Міка не просила розповісти казку, її цікавив "Унікум-сан". Чому він такий злий, що примушує людей жити під землею?
Окуно посадовив малу на коліна і, поглядаючи на Кьоко, почав розповідати.
Давно колись у Токіо збудували електронно-обчислювальну машину для керівництва залізницями. А згодом і всім транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, підключали до неї одну за одною інші галузі промисловості та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, діаметром у тисячу метрів, кулю, яка наполовину сидить у землі. До цієї кулі звідусюди тягнуться кабелі-нерви, вона керує всім виробництвом, провадить наукові дослідження,— хіба це не мозок? А через те, що такої системи немає піде, окрім Токіо, що вона унікальна, її назвали Унікумом.
Хоча Міка майже нічого не розуміла з того, про що розповідав Окуно-сан, але сиділа тихо, слухала уважно. Розповідь, мабуть, більше була адресована її мамі, а може, інженер просто міркував уголос, щоб і самому розібратися в ситуації.
— Це щастя, що Унікум вчасно помітив загрозу нашому існуванню і поселив нас у надрах землі, дав нам надійний захисток.
— Окуно-сан вдоволений цим захистком? — прохопилась Кьоко, пильно поглянувши йому у вічі.
Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що вимагають "Неба і Сонця"? Чи, може... провокація? Адже за такі думки... Цікаво, чи тут не ввімкнуто підслухувача?.. Хоча, власне, з цього запитання ще нічого не випливає...
Кинув погляд на її бліде обличчя — красуня! — і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:
— Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися... Рівень жорсткої радіації в атмосфері — смертельний для людей...
— Але ж можна було пошукати іншого виходу! — Кьоко підвелася, випросталась.
"Це н а н е ї щось найшло,— подумав Окуно Тадасі.— А казала про малу..."
— Якого виходу? — спитав.
— Ну, хоча б... Якщо це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю — для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! — В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.
— Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення — тимчасове, щоб запобігти загибелі.
— Друге покоління живе під землею! — Кьоко розпалилася, на блідих щоках її з'явились рум'янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: — Ми хочемо Неба і Сонця!
Неначе гримнув електричний розряд: ось воно те, про що здогадувався і чого побоювався Окуно Тадасі! Кьоко належить до підпільного руху... Яка наївність — протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна байдужа система стала якимось узурпатором...
Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, згорбившись, рушив до дверей.
Дитина кинулась до нього, вхопилась за поли піджака і, задравши голівку, спитала:
— Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший?
Окуно вийняв з кишені кілька цукерок.
— Ось тобі від дідуся Унікума. Він хороший, добрий, він піклується про дітей...
Виходячи, кивнув на прощання. Господиня теж мовчки уклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд.
Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже но боїться нічого.
Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, по сигналах про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повертаючись зі служби, він нудився, безцільно тупцював у своєму боксі, навіть екранів не вмикав. Кьоко турбувала його уяву, притягувала думки. Вчувався її грудний голос: "Ми хочемо Неба і Сонця!" Кьоко-сан... Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС[1]? Ех, не знає вона його...
Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, аби Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воло не зникло. Здогадувався і... чекав. Він не наважувався сказати Кьоко про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови... тунель, що з'єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз'єдналися, віддалилися, кожен лишився наодинці з собою...
Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму. Навіть коли зазвучала музика виклику,— продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та як тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не міг би Окуно-сан завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко.— Якщо, звичайно, вільний від занять.
— Вільний, вільний,— закивав головою інженер.— Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сап?
— Міка-тян... Міка-тян зникла...
— Міка-тян?
Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.
— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас... Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала...
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв'язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — "ніде"?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаюча заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так... Заспокойтеся, Кьоко-сан... — Він погладив її по голові, як дитину.— Знайдемо, зараз ми її знайдемо... А може, н сама ось прийде... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Селенітка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10332 | Василь Бережний | Селенітка | І
Ніщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землі на темному оксамиті неба. Коли їй щось боліло, і вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежі, примовляючи:
— А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна…
І диво дивне: як тільки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами — не змигне.
А як зіп’ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку і тягне до Вежі. Задере голівку й дивиться, дивиться. М’яке сяйво Землі радістю сіється в її душу — очі їй зблискують усміхом, а на щічках з’являються ямки. Може, коли б тут ще були діти, вона б з ними гралася, а так у малої тільки й розваги, що милуватися Зем-лею. Ото не відводить від неї очей і питає:
— Отам ви з татом ходили?
— Так.
— А в яких скафандрах — червоних чи золотистих?
— На Землі люди ходять без скафандрів.
— Справді?
— Авжеж. Землю вкутує атмосфера, і житла там не в гірських тунелях, як оце тут, а на поверхні…
— А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати…
— Атмосфера захищає і від метеоритів — рідко який з них долітає до поверхні Землі, майже всі згоряють у повітрі.
— Як це?
Розповісти про повітряну оболонку, що вкриває міста й села, ліси і гори, було легше, аніж про річки, мо-ря й океани. Яринчина свідомість чомусь не могла вмістити такої картини. Може, тому, що найбільший басейн у їхньому Лунополісі має у довжину сто метрів і в ширину двадцять п’ять. Про які ж кораблі, шторми й острови можна говорити! І як їй поясниш: чому вода не ллється із Землі на Місяць? Доки не побачила навчального фі-льму про моря й океани, доти й не вірила, думала, що мама розповідає казку.
— А чому ж не видно ні людей, ні навіть кораблів? — дивувалась Яринка.
— Бо дуже далеко, — зітхала мама, — ох, і далеко від нас Земля!
А коли батько полетів до рідної планети у відпустку, мана показувала Яринці овал Чорного моря:
— Там зараз літо, наш тато купається.
Мала видивлялась до болю в очах, наче сподівалась побачити свого тата на березі моря.
Наступного земного року на відпочинок до рідного краю зібралась мама.
— А я? — розширились очі в Яринки, і в них було повнісінько смутку. — Хіба я…
— Ти ще маленька, як стебелинка, — мама пригорнула тендітне тільце, — от підростеш…
Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, і батькові нелегко було потім заспокоїти мале-ньку доню.
— Ну, годі, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!
— Школярочка? — Мала схилила голівку і, взявшись у боки, хитро спитала: — А де школа?
Першої миті батько розгубився.
— Ну, я маю на увазі твій вік…Дивіться також
Василь Бережний — Діти одного Сонця
Василь Бережний — В зоряні світи
Василь Бережний — Експедиція в природу
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— А де школа? — повторила Яринка. — Я хочу до школи!
— Ага… так… — бурмотів батько, — школа… Ну, що ж, раз ти в Лунополісі одна ученичка — відкриє-мо школу вдома. Давай.
— Давайте.
Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потім, коли почав… Адже донька мусить одержати освіту! І незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополісі були науковці найрізноманітніших галузей, і кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.
Але й тепер споглядання Землі було її найбільшою втіхою. Наче магнітом тягнуло дівчинку подивитися на Голубу Планету. І якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежі — там уже до неї звикли. Забиралась на верхній майданчик і все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Місяцем. Про що вона думала? Які образи снувалися в її маленькій голівці? Минала година за годиною, а дівчинка сиділа камінцем. Тоді, бувало, підійде хтось із чергових і, торкнувши її за плече, лагідно скаже:
— А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й уроків не повторила!
Яринка підведеться, проспіває "до побачення" і неохоче почапає до ліфта.
Їй часто снилась Земля. І з яким зачудуванням розповідала дівчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, річками, полями — летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радісно водночас. А коли починає пада-ти, вся мліє від страху — от-от уб’ється! Та Земля підстеляє м’яку постіль, і Яринка жодного разу не вдарилась. А літала вві сні частенько.
Батьків її сни цікавили передусім як психічне явище — звісно, медики. Тато починав розвивати свою те-орію так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очні яблука, наче вона за чимось стежить. І хоч моторні центри спинного мозку загальмовані — організм насторожі. Це, мовляв, бадьорість у сні, готовність до боротьби за існування — психічний стан, який людина одержала у спадок від своїх диких пращурів.
Мама, звичайно, заперечувала:
— Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичні образи.
— Які враження? Вона ж не була на Землі!
— А фільми, а телевізор, а фото?
— А, а, а… — іронічно повторював батько. — То чому ж вона літає? І я літав отак у дитинстві, і ти теж, мабуть…
— А, — уже навмисне "акала" мама, — нашого батька не перебалакаєш. Краще ходімо, Яринко, до ба-сейну.
Йдучи під кам’яним склепінням тунелю, Яринка все щебетала:
— А чи є такі люди, що літають… без нічого?
— Це тільки вві сні, донечко, таке буває. Закони природи невблаганні… — Вона тяжко зітхнула, наче на серце наліг камінь.
— А чому тут дітей немає? — раптом спитала Яринка. — Відправили на Землю?
— Ні, тут дітей не було, ти — перша на Місяці… — Знову тяжко зітхнула мати.
Хоч як уникали батьки розмов про свою рідну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала бать-кам:
— Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? — Легенькою ходою підійшла до мами. — Ну, ось встань-те і побачите.
Мама, силкуючись усміхнутися, підвелася з крісла. Яринка стала з нею поруч — майже рівна!
— Ах ти ж хитрунка! — посварилась мама. — Наділа мої черевики на високих підборах.
— Одразу підросла, — докинув батько.
Жартами та сміхом тоді й відбулися, але це була, звичайно, тільки відстрочка. І не зогляділись, коли Яринка стала Яриною — дівонькою з великими розумними очима на блідому, ніби аж синюватому лиці. Зав-жди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матері якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.
— Ну от… — сказала якось Ярина, коли скінчилася телепередача, і вони втрьох сіли вечеряти в малень-кому боксі, що правив і за кухню, й за їдальню. — Я скінчила програму середньої школи…
— Це добре, — сказав батько. — Підеш працювати, хоча б лаборанткою Біохімічного центру. Чи, може, хочеш до астрономів?
— Але я не маю атестата зрілості.
— Он воно що! Це ми влаштуємо.
— Значить, я полечу на Землю складати екзамени? — зраділа Ярина. — Ох, і здорово! Нарешті!
— Нащо тобі така тяжка подорож? — спохмурнів батько.
— А як же інакше? — здивувалась Ярина. — Я ж так старалась…
"Як він викрутиться? — подумала мати, з перебільшеною ретельністю розрізуючи помідори на салат.— Ну, що тут можна сказати?"
— Як інакше? — перепитав батько. — Відеофон.
Материна рука, стискуючи срібного ножа, піднялася та так і застигла в повітрі, вся її постать зіщулилась в чеканні: як реагуватиме Ярина? Це ж і справді хороша ідея — відеофон!
А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очікувально дивилися на доньку, а вона підперла голову блідою рукою й мовчки втупила погляд у стіну, ніби вперше побачила грубу кам’яну кладку.
Мовчанка ставала важкою, нестерпною. І коли Яринині очі наповнились слізьми, на щоках у батька з’явилися жовна, а мати не витримала, швидко підвелася й вийшла. Саме тієї миті, коли вона була на порозі, Ярина раптом відчула, чітко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бідне дитя… Скільки ж мож-на…" Двері зачинилися, і цей миттєвий зв’язок обірвався.
II
"Добре все-таки, що в усіх одна частота, — подумала Ярина, — і нічого такого він не може сказати…" Якщо по правді, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не на-смілювалась навіть собі признатися в цьому. Перезирнуться крізь великі скафандрові окуляри та й розгортають лопаточками чорний місячний грунт. Рухи мають бути плавні, обережні, бо одразу здійметься хмарка пилюки.
— Я не сподівався, що розкопки на Місяці важчі, ніж на Землі, — лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б і не відповідати: адже з таким повідомленням можна звертатися до всіх. Але Гена дивиться на неї й до-дає: — Правда ж, Яринко?
— Не знаю, — шепоче вона. — Я на Землі не бувала…
— Що-о?
— Я народилась і виросла тут…
— Ох, як цікаво! Селенітка!
Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Він закидає дівчину запитаннями, аж поки керівник експедиції — молодий, але строгий професор-німець — не зауважує:
— Чи не забагато ви балакаєте, Геннадію?
— Vekzeihung! — весело вигукує аспірант. — Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина — селенітка…
— Геннадію!
— Gut! Мовчу. Все.
Відтоді й приліпилось до дівчини — Селенітка.
Праця з палеонтологами "і археологами імпонувала Ярині, хоч вона й не розуміла їхніх захоплень. Знай-дено скам’янілі рештки дерев — ну й що? Життя було і є скрізь. Скафандр відділяв її від цікавих поглядів, а після професорового зауваження навіть Гена не надокучав їй розмовами. Тільки інколи кине слівце–друге, та й то по роботі. Годинами Ярина спокійно, неквапно відгортала чорний, як рушничний порох, пісок і думала про своє. Того вечора, коли батькам уже ніяк було відмагатися, вона взнала нарешті свою таємницю. Земля для неї — заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагіт-ність, і на дитині позначились фізичні параметри Місяця: у шість разів менше тяжіння, майже нульове магнітне поле. Медичний висновок суворий і невблаганний: серцево-судинна система не витримає ні короткочасного перевантаження під час посадки на Землю, ні перебування на її поверхні…
Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотіла: "Це я відібрала в тебе Землю… я прирекла тебе…" На-віть коли вона мовчала і тільки важко дихала, Ярина сприймала її болісні думки і щемливі жалі. З тих пір вони з мамою зблизились і подружили якось по-новому, інакше, ніж до того. Чи, може, Ярині так тільки здавалось тому, що відчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рідну планету, — сказала, винувато усміхаючись. — Адже ти на Місяці — первісток".
Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправді ж Ярині тепер ще дужче кортіло на Землю. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Сенсація на Марсі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10339 | Василь Бережний | Сенсація на Марсі | Сухорлявий Фа мав постійну перепустку на поверхню планети і користався з цього дуже часто. На конт-рольному пункті його знали в обличчя, і старий Спостерігач неба не завжди й виймав свою чорну картку з бі-лими цятками зірок. Тільки-но доторкнеться до лівої нарукавної кишені, вже й чує:
— Проходьте!
Фа вмощувався у блискучий металевий човник, вимикав електромагніт і, зажмуривши очі, мчав униз. Тунель зроблено по такій параболі, що силою інерції човника виносило до самісінької поверхні. У верхній точці його захоплював причальний електромагніт — і, будь ласка, виходь. Півгодини цього падіння й руху за інерці-єю — то солодке умлівання, суцільне блаженство, але Фа ніколи й нікому про це не обмовився, бо то ж і фізич-на, тілесна втіха, а він — романтичний містик, всі його помисли спрямовані в чорне провалля неба.
"Я мушу стояти віч-на-віч з Космосом, — Фа полюбляв пишномовні вислови, — мушу заглядати в зоряні зіниці, щоб сповістити марсіан, коли що трапиться". І ніхто не знав, окрім нього самого та Архінфа , що нічого зараз він не бачить, бо пилова буря жовтою млою застує усе. "Мабуть, очі Космосу не вирізняють вас серед тіней", — кривився Архінф.
Стиснувши тонкі губи, Фа знову й знову вибирався на поверхню у нестихаюче вирування пилюки. Може, з упертості, а може, тому, що любив полоскотати собі нерви.
Та нарешті його наполегливість була винагороджена, ще й як! Настав час тріумфу!
Як і в попередні рази, Фа, натягнувши маску на обличчя, брів по курному піску до Спостережного пунк-ту, коли крізь посвист вітру почув, як угорі щось захурчало. Підвів голову і завмер: у небі, як дивовижне видін-ня, летить якийсь осяйний предмет. Прорвавши пилову запону, він опустився неподалік — за валом кратера.
Фа потрухикав туди, але, видершись на вал, заліг і до гребеня повз на своєму хітиновому череві. Адже невідомо, що там: а раптом інопланетники, хоча їх і не може бути.
Обережно визирнув — на схилі бовваніє якийсь округлий апарат, навколо нього вже завихрюється пісок. Якщо там — прихідці з Космосу (а їх бути не може), то вони зовсім невеличкі, в кожному разі, посадити туди марсіанина аж ніяк не зможуть. Люків не видно, тільки блискучі лінзи, ніби очі, дивляться навколо.
Переборюючи страх, Фа підвівся й, хоч суглоби нижніх кінцівок тремтіли, змусив себе рухатись до тає-мничого предмета. Підкрадався, описуючи довгі спіралі, готовий кожної миті кинутись навтікача. Та Посланець неба стояв спокійно, наче прислухаючись до вітровіння. Фа осмілів і наблизився впритул. Тепер остаточно пе-реконався: це ж космічний апарат! Доторкнувся верхніми кінцівками й відчув тепло: металевий корпус розігрі-вся, пронизуючи збурену атмосферу Марса.
"Оце сенсація! — аж потерпав од радості Фа.— Всепланетна слава забезпечена!"Дивіться також
Василь Бережний — Детектор часу
Василь Бережний — Таємнича статуя
Василь Бережний — Юнак з моря
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Уява вже малювала зігнуту в поклоні постать Архін-фа, улесливий тон і запобігливу міміку, коли він ві-татиме його, відтепер славетного Спостерігача неба, з таким винятковим успіхом. І певно, що славетного, бо хіба ж після цього ним не зацікавиться Вершина Мудрості, резиденція якого розташована в самісінькому ядрі планети? Авжеж, зацікавиться! Фа побуде там деякий час у стані невагомості, а набере ваги на все своє існу-вання!
Озирнувся — ніде нікого. Але не виключена можливість, що якась експедиція може натрапити…
Засипавши апарат і запримітивши місце, Фа подався до люка, щоб якнайшвидше пірнути в теплі надра планети.
Чим далі читав Архінф, тим дужче кривилася його жовтава фізіономія. Ніякого захоплення, захвату, ек-стазу! Архінфове обличчя набрало такого виразу, наче він проковтнув колючу мишу.
— Чи у вас заблокувався блок думання? — прошипів, ледве стримуючи обурення, Архінф. — "Як зав-жди, цього разу я вийшов на поверхню планети… Я був страшенно вражений і сміливо наблизився… притулив свої кінцівки… Мене охопив екстаз, і я подумав: починається Космічна ера…" Соромтеся, Фа! Будемо вважати, що ви не подавали, а я не сприймав цього безглуздя.
Архінф жбурнув "сенсаційну новину" у коробку біля тумби, в якій він сидів.
Фа підскочив на одній кінцівці, потім на другій, що означало крайню межу обурення.
— Як ви кваліфікували?!
— Безглуздя, — скривив губи Архінф, — тобто те, в чому немає глузду.
— Але ж це свідчення очевидця! Я можу показати! Це ж сенсація! — Обличчя Фа почало темніти, очі спалахнули золотистим блиском. — Та як ви наважуєтесь…
Раптом із тумби зашипіли густі цівки рідини, Фа зіщулився, закрутився на місці. Коли нарешті злива припинилася, мокрий, як хлющ, Спостерігач неба кілька хвилин не міг вимовити й слова, а тільки глипав уже зовсім не золотистими очима.
— Тепер до вас дійшло, що написали нонсенс? — лагідно спитав Архінф. — Ви осмілились твердити, що на нашу планету з Космосу…
— Але ж це так! — не втерпів Фа. — Це така ж реальність, як те, що я ось… отримав заспокійливий душ.
— Мене дивує, — провадив далі Архінф, — що ви подаєте цю реальність як реальність, позначену зна-ком плюс. Ви забули, вельмишановний, те, чого ніколи не слід забувати. Гулясті вже давно довели, що тільки наша планета є осередком життя в його найвищій формі, і Вершина Мудрості ствердив це як незаперечну істину.
— Ну, звичайно ж… еге… а я… — забелькотав Фа. — Ви маєте… так, так… цілковиту рацію!
— Отже, поява якихось апаратів просто неможлива — тепер вам ясно?
— Цілком! — Фа зігнувся в поклоні. — Це цілком вірогідна очевидність!
Спритним рухом він вихопив з коробки свій манускрипт і швидко вискочив із секції. Щоб не потрапити на очі знайомим, пробирався до свого житла малоосвітленими вулицями-тунелями.
Щойно проминула відпочинкова половина малого біоциклу, як перед Архінфом знову з’явився Фа і зно-ву поклав манускрипт!
— Що це? — вирячився Архінф.
— "Сенсаційна новина".
— Те саме? — Архінф заворушився, і Фа скрикнув:
— Заждіть! Не вмикайте, я ж іще зовсім спокійний!
Подивіться хоч початок. Це те й зовсім не те!
Архінф почав читати, і вже наступної миті вираз його жовтуватого обличчя полагіднішав, а в очах з’яви-лися зелені вогники. Ніби мимоволі його мовний апарат почав відтворювати текст:
— "Як не завжди, цього разу я не виходив на поверхню планети. Я не бачив того космічного апарата, який не опустився переді мною. Це не був циліндр з овальною головкою, і він не зарився наполовину в пісок і не дивився на похмурий марсіанський краєвид своїми лінзами. Я не був страшенно вражений, сміливо не на-близився та не притулив своїх кінцівок до ще теплого металу. Мене не охопив екстаз, і я не подумав, що не по-чинається Космічна ера…"
Архінф викреслив останнє "не" і вигукнув:
— Оце інша річ! Це буде сенсація, якої давно не знав наш старий Марсі
— Бачите, а ви хотіли знову… душ… — ображено промовив Фа.
— Забудьте про душ, — Архінфове обличчя запобігливо скривилося. — Сподіваюся, коли будете там… — Він вказав униз.
— У планетному ядрі? Ну, що ви, я не дріб’язковий! Тим більше, що мою упаковку, деформовану ріди-ною, ви, звичайно, заміните. — Спостерігши, як при цих словах Архінф заплямкав, Фа усміхнувся: — То, може, ми не. дістанемось на поверхню і не подивимось?
— Щоб не переконатися на власні очі? — Архінф підвівся. — Хто з марсіан цього б не хотів?
Архінф вибрався з тумби, і вони подалися до виходу.
…А на Землі, в Центрі далекого космічного зв’язку, було зареєстровано раптове припинення відеосигна-лів з поверхні Марса. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Синьосвітна богиня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10327 | Василь Бережний | Синьосвітна богиня | Високий, трохи вузький у плечах Си поглядав на Ма, стримуючи легке роздратування. Яке їй діло, де він буває у вільний час? Та хоча б і розповів — хіба зрозуміє? Тільки й знає твердити: поверхня Землі — не наша сфера, туди не варто потикатися, навіть зазирнути заборонено. А чому? Хто заборонив? Давні звичаї? І що їй сказати, як пояснити, що й вона, і все її покоління безнадійно відстали, що слова про традицію — це ширма, якою вони хочуть відгородитися від невідомого, незрозумілого, якого вони смертельно бояться. Страх — ось їхній психологічний комплекс! А мати дивилася на нього люблячими очима і думала: молоде, вважає, що йому все дозволено… І в кого він такий удався? Вищий за своїх однолітків на цілу голову, мрійник, запальний, ма-буть, такий, як і оті, що живуть на поверхні…
— Так де ж ти все-таки був? — Обличчя матері набирає суворого виразу, але це зовсім не впливає на юнака. Він знизує плечима.
— Хіба не однаково?
— Авжеж, ні. Ти ще не закріпив трудових навичок, замість відпочити перед заняттями гасаєш невідомо де.
— Гасаєш… — повторив Си. — А от і не гасаю!
— А що ж ти робиш?
— Я вивчаю світ!
Це спантеличило Ма. Вона похитала головою:
— Це дуже небезпечно…
Він так і знав: страх! А що, коли б розповів, як саме вивчає світ, і не цей, а той, заборонений, неприступ-ний, повний сонячного сяйва вдень і мерехтіння зірок уночі? Вона, мабуть, затремтіла б з переляку!
— Отже, домовились: зараз ти нікуди не підеш. Спожиєш необхідні калорії, а завтра — на практичні за-няття.
— У нас завжди тільки практичні заняття, — з досадою мовив. Си роздирало подвійне почуття: він мав слухатися матір, але зараз не міг не піти.— Заспокойся, Ма,—обома руками легенько стиснув їй плечі. — Я швидко повернуся.
— Будь обачний.
"І чого боятися? — думав, ступнувши на рухому стрічку хідника. — Невже Ма здогадується? То мусила б радіти — адже мені так гарно…"
Си довго кружляв тунелями, аж поки не дістався до свого потаємного спостережного пункту. Це був йо-го, тільки його куточок у цьому безконечному плетиві підземних магістралей.
Якось після занять у цеху він попросився допомогти майстрові Слю лагодити вентилятора. Роботи там було небагато — замінити гідравлічний підшипник, — і, звичайно, Слю зі своїм помічником упоралися б самі, але майстрові сподобалася старанність хлопця, і він узяв його з собою.
Вентиляторна установка, точніше — повітряна турбіна діаметром біля п’яти метрів, працювала в одному з численних колодязів-люків, що виходили на поверхню Землі. Система таких турбін — це легені підземного світу. Вони цілодобово постачають свіже повітря у майстерні, фабрики, заводи та житла їхнього міста. Си наза-вжди запам’ятав ті хвилини, коли вони міняли підшипника. На той час Слю вимкнув турбіну, і юнак, просунувшись поміж лопатями, зазирнув туди, де ще ніколи не бував, — на поверхню Землі. Хлопець одразу ж ввібрав у себе широкі простори, замкнуті рожевим вечірнім небом, дерева, зелену траву, щебет птаха і голос… дівчини! Вона пройшла неподалік од люка, порослого травою, і, певне, не помітила його. Обізвалась до когось там, а Си аж рота роззявив із подиву. "Мабуть, вона десь тут мешкає, — подумав. — От вилізу колись…"Дивіться також
Василь Бережний — Материн голос
Василь Бережний — Апарат інженера Сокороки
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Кілька разів потім пробирався до вентиляційного колодязя, зупиняв турбіну і виглядав назовні. Бачив сонячний день, місячну ніч, якось спостерігав дощ, а дівчина не з’являлась. Повертався до житла розчарований, але наміру свого не облишив — чогось йому дуже кортіло порозмовляти з тією дівчиною. Нарешті пощастило: одного разу тільки-но виткнувся з колодязя, як побачив її! Брела по траві, хвиськаючи лозинкою, а коли їхні погляди зустрілися, стала як укопана.
— О, а ти де тут узявся? Як тебе звати?
— Си. Я звідти, — вказав на округлий борт люка.
— Ти з підземелля? Ой, як цікаво! Мама каже: там виробниче відділення планети. Але я ще не бачила. Ти мені покажеш?
— Хоч зараз.
— Зараз мені пора додому.
— Приходь завтра, тільки раніше. Згода?
— Прийду.
Дівчина сяйнула до нього усмішкою і помахала білою рукою.
— До побачення!
— Ти ж тільки нікому…
— Ні-ні, це наша таємниця! — І побігла, толочачи траву. А він пильно дивився услід, аж поки її граціозна постать не зникла за деревами.
Як він ждав цього побачення! Діставшись до вентиляційного колодязя, став у повітряному потоці, притулившись до стіни спиною, і жадібно ковтав свіже, прохолодне повітря. Си вже знав, як потамувати шал вітру, — підвів руку до заглибини в бетоні і торкнувся вимикача. Повітряний потік одразу почав слабнути, стихати, крильчатка ще трохи покрутилася за інерцією і зупинилась. Тепер можна вилазити. А що, як хтось увімкне?.. Ціла ж служба стежить за роботою турбін. Він вилізе, а тим часом черговий увімкне. Як же тоді назад? Звичай-но, десь є транспортні тунелі, які виходять на поверхню Землі, але де вони? Перебравши всі можливі й немож-ливі способи забезпечити собі шлях додому, Си вирішив: будь що буде і подрався нагору.
Диск сонця застряв між деревами і густо розфарбовував усе червонуватим світлом. Си зажмурився і впав у траву. Було незвично відчувати м’якість землі і зім’ятої зелені, чути шелестіння, якесь попискування, ледь вловиме дзеленчання. Звуки і запахи заполонили його миттю, живі звуки, живі запахи, зовсім не такі, як у них під землею. Підвів голову: чи не видно дівчини? Ні, нема. Може, вона й забула про нього? Але ж казала: її цікавить підземний світ. А його оцей, піднебесний. Як вони тут живуть?
Незабаром помітив постать своєї незнайомки — легка, рухлива, ніби не йде, а летить. Біла коротенька сукенка, засмаглі ноги. Вже здалеку усміхається, і та усмішка дивує хлопця: такої міміки там, серед своїх, йому не доводилось бачити. Ці, піднебесні, якісь дивні…
Схопився і подався навстріч.
— Здрастуй!
— Здрастуй!
— Я рада, що ти прийшов. — її сині очі сяяли якось особливо, наче там приховані світильники.
— Яка ти… Незвичайна.
— Це мені всі кажуть: незвичайна, гарна, приваблива, цікава. А ти скажи щось інакше!
Си ще раз поглянув на її очі, наче на осцилограф, і промовив:
— Ти Синьосвітна Богиня!
Вона заплескала в долоні:
— Подібного я ще не чула. Оригінально!
Си серйозно запитав:
— А приємно бути богинею?
— Ще не знаю, бо щойно нею стала.
— У нас кажуть: ви всі тут боги.
— Цікаво… Отже, ти мене слухатимеш?
— Це мій обов’язок.
— Ага, от і добре…
Дівчині було приємно грати таку роль. Звеліла йти до річки, і хоч хлопець зовсім не хотів купатися, зму-сила забрести в воду. Він тільки фіксував, з якою енергією Синьосвітна Богиня розбризкує текучі мінерали. Стояв у спецівці по пояс у воді, не відриваючи погляду від дівчини.
— Ти не любиш купатися? — гукнула вона.
— А навіщо?
— Ну… приємно!
— А корисно?
— Може, й корисно… Головне ж — приємно. Дивись!
Вона кинулася пливти, легко змахуючи руками, бурунячи прозору воду. Певно, їй і справді було приємно, бо довго не хотіла вилазити. І сонце ніби чекало на неї — великий кармінний диск непорушно стояв на обрії, з’єднуючи небо і землю. Облиті рожевим світлом трави, річка, дерева, дівчина — все це вражало юнака. Звичайно, він уже багато чув про Живу Природу, бачив навіть фільми, але щоб отак віч-на-віч… Легенда, казка наяву! В його пам’яті зафіксовано давній переказ про зустріч отакого, як він, юнака з подібною богинею. Погляд її очей спопелив того хлопця, а він ось дивиться-вдивляється і нічого, поки що нічого!
Синьосвітна усміхнулася:
— Чого ти так дивишся?
— Мені цікаво.
— А що саме тобі цікаво?
— Усе. Що ви робите отут, на поверхні?
— Вчимося, займаємося мистецтвом… А ви?
— Дорослі працюють, юні вчаться працювати, — сказав Си. — А що таке мистецтво?
— Хіба ти не знаєш?
— Ні. Там тільки виробництво. Наш сектор виготовляє білки, а мистецтво… Це, певно, полімери?
Синьосвітна засміялась:
— Який ти чудний! Полімери… Мистецтво — це компонування кольорів, звуків. От я, наприклад, коха-юся в музиці. Мене хвилює звучання променів. Ось бачиш — фоноскоп, — дістала з сумочки невеличку тьмяну призму, — зараз ми почуємо, як звучить Сонце.
І справді, як тільки на призму впало сонячне сяйво, почулися звуки — притишені, мов зітхання. Си з ці-кавістю спостерігав, як ці коливання повітря впливали на дівчину. Обличчя її набрало якогось іншого виразу, очі наче дивились і не бачили, змінився навіть ритм дихання.
— Ти справді Богиня! Ти змусила зазвучати Сонце.
— І зорі теж мені підвладні. Ось зараз Сонце сховається, і ми послухаємо музику зірок!
— Але я вже мушу йти, вже подають сигнал.
— Який сигнал?
— Я його чую. А ти ні?
— Не вигадуй. Просто ти пообіцяв мамі…
— Пообіцяв. Але сигнал… Я мушу, мушу йти.
Хлопець занепокоївся.
— Я теж зараз піду, — трохи розчаровано сказала дівчина.
— Не гнівайся, Богине. По сигналу кожен з нас мусить бути на своєму місці.
Си підступив до дівчини, вдивлявся в її очі.
— Ти знову так дивишся… Це небезпечно!
— Я знаю. Я чув легенду: очі богинь спопеляють.
— І не боїшся?
— Так то ж у казці. А насправді… Я можу навіть доторкнутися до тебе. Дозволяєш?
Тієї самої миті він відчув гострий імпульс застереження, заборони. Але бажання діткнутися до дівчини було таке сильне, що ця психічна енергія вмить перемогла, відкинула усі бар’єри. Дівчина не встигла й губів розтулити, як він обома руками міцно вхопив її за талію.
— От ба…
Си не договорив — руки відсмикнулися самі собою, усе тіло йому скорчилось, наче од високовольтного удару, він тут же упав на землю і закляк.
— Що з тобою? — скрикнула дівчина.
Хлопець мовчав.
— Тобі погано?..
Схилилась — не дише.
Чимдуж побігла до мами, і в очах її був переляк. Ледве спромоглася розповісти про пригоду. Страх не облишив дівчини навіть після того, як їй пояснили, що біороботам не можна доторкатися до людей, що на та-кий випадок запрограмоване коротке замикання їхнього організму.
Синьосвітна Богиня не спала всю ніч, все допитувалась: чи його оживлять? Мама гладила їй руку і тихо казала:
— Оживлять, оживлять. Спи, дитинко, оживлять… |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Сомнус моментаріум | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10305 | Василь Бережний | Сомнус моментаріум | На старому дивані лежить горілиць огрядний чоловік у полотняному костюмі і парусових черевиках. У руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Нічого подібного. Очі заплющені, живіт рівномірно то підіймається, то опускається в такт подихів, рука з книжкою поволі хилиться, хилиться, а потім ривком повертається в попереднє положення. І з часом знову починає хилитися…
Це смішить Мар'янку. Вона раз по раз відриває очі від підручника, зиркає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідуньо! І як йому не набридне? Бабуся щодень йому дорікає: "Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів". Не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить зі своїм улюбленим Мурзиком, та й то ненадовго. Посвистить якусь хвилину біля ґанку, і як тільки Мурзик прибіжить — знову простує до пролежаного дивана. Але лягає обов'язково з книжкою. На зауваження добродушно відповідає: "Не заважайте пенсіонерові читати!"
Мар'янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, не встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!
Книжка зупиняється, розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати… Бач, веди її до Дніпра, наче мені більше й робити нічого.
— Так ви ж спите!
— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…
А Мар'янці страх як хочеться до Дніпра. Вона відриває клаптик газети, крадеться до дідуся і легенько проводить йому біля вуха. Ритмічне хропіння порушується, дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він. — Ушнипилась.
Побачив біля себе сміхотливу внуку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра.
— Ви вже давно кажете "встигнемо", а повінь не жде, починав спадати.
— Спаде, так ще буде…
— То що, ждати до наступного року?.. Та такої повені скоро й не буде. Я читала, що Дніпро не розливався так уже двадцять років.
— Краще принеси мені щось спрагу вгамувати.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою. Але сьогодні, видно, всі змовилися проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана і кинувся дряпати старого передніми лапами по холоші.
Мар'янка кинулася відчиняти. Незабаром повернулася весела, ніби осяяна:
— А до нас гості!
Старий насилу підвівся, спустив ноги на підлогу.
— Угадайте хто? — нетерпляче Мар'янка.
Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись із думками, гість — високий молодий чоловік у синьому костюмі — виріс на порозі вітальні.Дивіться також
Василь Бережний — Дядечко Цок
Василь Бережний — У промінні двох сонць
Василь Бережний — Чого не побачило скляне око
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Добрий день, Іване Йосиповичу!
— А, здрастуйте, Ломоносов!
Господар привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-кварти-рант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки лише у виключних випадках. Після того мив руки з милом. Це повторилося й зараз. "Ломоносов" (так господар прозвав Віктора Вікторовича за настирність у навчанні) з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника. "Майже не змінився старий… Волосся тільки наче побілішало і очі вицвіли".
— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником. — Надовго в Київ?
— Та от привіз дещо в Інститут тонкої біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.
Вони посідали за стіл. Мар'янка притулилася до дідуся.
— Докторську?.. Оце так так! Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на молодого вченого. — Може, щось проти старості вигадали? Он у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А мені не віриться…
Мар'янку дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав цілу ніч і ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів:
— Дякую, я не стомився.
От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно…
— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати майбутній доктор. — Де це Катерина Митрофанівна?
— Та пішла на базар. А живемо помаленьку. Я оце пішов на пенсію, то більше читаю та міжнародними проблемами цікавлюся… А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?
— Постараюсь, — сказав з усмішкою докторант. — Студентські літа не забуваються.
— Ну, дивіться. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив вас.
"Ломоносов" узяв свого чемодана, що стояв у передпокої, і в супроводі цікавої Мар'янки зайшов до невеличкої кімнати, обклеєної шпалерами, в якій він колись жив стільки років.
Дівчинка щебетала, наче пташка. Розповіла, як вчиться гарно, які новини в дворі, а найбільше — про дідуся. Так тяжко, так важко з ним, наче з дитиною: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає!
Вручивши школярочці гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рідиною.
— Оце бачиш, Мар'яночко?
— А що воно?
— Це… як би тобі простіше пояснити… Біологічний екстракт "Сомнус моментаріум". Виготовлений він з кількох ферментів і вітамінів. Бачиш, сон людини пов'язаний з роботою кори головного мозку…
— А я думала, кора тільки на деревах буває, — щиро здивувалася Мар'яночка.
Вчений розсміявся.
— Усе це зрозумієш, коли станеш студенткою інституту…
— А я в інститут не хочу, я буду двірничкою!
— Так?.. Ну, що ж… Хтозна, як тобі пояснити… Можу сказати тільки: дві–три крапельки цієї рідини зроблять людину всесильною! Вона не спатиме цілу добу і буде бадьорою. Ось принеси мені півсклянки води.
Мар'янка швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду, стежила, як гість набрав піпеткою рідини і капнув у воду. Крапельки ті відразу ж розчинилися, вода лишилася, якою була. Він випив її, витер хусточкою губи.
— От і все, Мар'яночко, тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилась на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму…
— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й не смачне.
— А… пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Ну, гаразд, Мар'яночко, поговоримо потім, бо мені треба до міста.
Дівчинка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинника, що висить у кухні на стіні. В цей час дверцята в ньому відчинилися, виглянула дерев'яна зозулька і почала: ку-ку, ку-ку, ку-ку… "Скоро обід!" — радісно і разом з тим тривожно подумало дівча.
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана, Катерина Митрофанівна сіла на кухні церувати панчохи, а Мар'янка все товклася біля неї, чомусь не поспішаючи у двір до подруг. Часто прохиляла двері і крадькома заглядала до дідуся. А з Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Ніяк не міг заснути! І ліг, як завжди — голова на одній качалці, ноги — на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі і навмисне почав хилити руку з книжкою, а сон не з'являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у клейончасту спинку дивана, почав сопіти. Не бере! Повернувся на другий бік — марно! "Що це зі мною? — подумав тривожно. — Невже захворів?"
Зайшла Мар'янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— Так що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися зі своїм Дніпром! Бачиш, я ліг відпочити.
— Так ви ж не спите!
— Коли б же не так заважали, а то… Біжи надвір, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар'янка з кімнати підстрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли він попросив води, вона заскочила до кімнати дяді Віктора і капнула в склянку золотистої рідини.
Через годину вона таки умовила дідуся піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно. Іван Йосипович погодився, сподіваючись, що прогулянка допоможе йому позбавитися безсоння. В полотняному костюмі, в солом'яному брилі, він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, що не вдалося поспати. "Ну, нічого, — заспокоював себе в думці, — вночі надолужу".
Настала ніч.
Іван Йосипович лежить горілиць. Вікно відчинене, стиха шелестить листям на причілку горіх, наче сіє дощем. Ніч місячна, сповнена таємничого шерхоту. Вже давно не ходять трамваї, принишкли, наче до чогось прислухаючись, сади і парки міста — все спить, один тільки Іван Йосипович не може заснути. Уже й рахував про себе (дійшло щось до двадцяти тисяч!), а сон як рукою зняло. Десь читав: для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити слона чи верблюда, спочатку маленького, а потім нехай збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя. Роздував його в уяві до, того, що в зоопарку стояли тільки передні ноги, задні — десь аж у Святошині, тулуб затуляв усе небо, а хобот тягся до червоних вогнів телевізійної вишки біля Хрещатика. Не допомогло! Тоді таку ж операцію проробив із верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.
"Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив у відчаї старий. — Може, свіже повітря…"
Песик зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, метався поміж ногами, наче підштовхуючи господаря. Іван Йосипович чалапав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилося, спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича било світло. "Заснув і забув вимкнути", — подумав старий і прохилив двері. Учений сидів за столиком перед розкритими книгами, щось занотовував на окремих аркушиках паперу. Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, молодий чоловіче? — спитав господар, сідаючи біля відчиненого вікна. Здавалося, йому було приємно, що не лише він загубив сон.
— А ви? — замість відповіді весело спитав гість.
— Та що ж я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що?..
— Кажу, я ось уже з півроку не спав і п'яти хвилин.
— Ну, це вже ви той… — Старий з усмішкою глянув на вченого. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Сонячна сага | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10341 | Василь Бережний | Сонячна сага | — Бам-бум-банг!..
Теплі, золотисті звуки проймають мозок, усе тіло, а воно ж цілу вічність пролежало скоцюрблене від хо-лоду, скуте клінічною смертю.
— Банг-бум-бам!
Очі Вайза Омнісієнта розплющились, але нічого не бачили. Сизий морок поглинав усе: і металеві стіни камери анабіозу, і відчинений люк, і електронні очі приладів.
— Бум-банг-бам!..
Морок посвітлів, з’явилась невиразна, ще не окреслена думка: "Настало… скінчилось… пора…" Відчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тільки кліпав очима. Отже, сталось! Електронний кос-монавт вивів їхній корабель до Сонячної системи, вивів з неймовірної далечі космосу — без анабіозу вони б не витримали такої тривалої мандрівки,— і ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетній системі, ви на порозі рідного дому!
Вайз наморщив лоба: а скільки ж це часу минуло на Землі? Попередні підрахунки — ще тоді, перед ана-біозом — показували більше десяти тисяч років. Якщо міркувати взагалі — це чистісінька абстракція, оті де-сять тисяч років. А якщо згадати рідних, друзів… Тут, на кораблі, він і Модеста постаріли на якихось п’ятнадцять років, а там… Чи хоч відомі для нащадків імена їхніх сучасників, слава яких ширяла по всьому світу? Чи, може, довгі століття мрій, боротьби, сподівань і розчарувань вміщаються в одному абзаці сучасної історії? Епоха атомної, потім гравітаційної, нейтринної, може, ще якоїсь іншої енергії… Вік харчової синтети-ки… А їхній корабель? Це було б жахливо, коли б історія — людська, земна історія — забула про "Спис"…
— Вітаю з поверненням!
Омнісієнт скосив очі і побачив бліде обличчя Модести.
— Дякую, вас також.
І одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останні роки експедиції, набридло, як оті сухі концентрати, як дистильована вода після циклу регенерації. "О, хоча б швидше фінішувати, — думав Вайз, — а там викрес-лю тебе з пам’яті, наші життєві орбіти ніколи не перетнуться. Хіба це дівчина? Електронна машина. Ніяких емоцій, аналітичний розум, та й годі. Хоча… нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив… Ех, краще не зга-дувати… А втім, якщо все зважити… Коли б не цей її аналітичний розум, то з нас давно б уже був рій атомів… Але її командирський тон… І чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то… Ну, нічого, ско-ро фініш!"
— Вайзе, пора… У нас багато роботи. Біотрон чекає на вас.
— Знаю, знаю, — гамуючи роздратованість, відказав Омнісієнт.
Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, підвівся. А вона вже встигла прийняти біотрон, причепуритися — метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:
— Буду в рубці.
І вийшла, похитуючи округлими формами. "Ну, й іди собі… "В рубці…" А де ж тобі ще бути?"Дивіться також
Василь Бережний — Дарунки Шамбали
Василь Бережний — Діти одного Сонця
Василь Бережний — Казус лінгва
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Біотрон повернув і Вайзові бадьорість, до рубки він зайшов у доброму настрої. Ще кілька тижнів, і вони будуть на Землі… Звичайно, там уже інші покоління, зовсім інше життя, але це ж — рідна планета! Не те, що ті непривітні кам’яні брили, які траплялися на їхньому шляху. Земля… Чудо! пісня! казка! — ось що таке Земля.
Модеста згорбилась, прикипіла до пульта і зараз нагадувала йому велику чорну галку.
— Яка відстань?
Вона довго мовчала, і це стривожило Вайза, Різко ступнув до неї, поторгав за плече, ніби сонну.
— Яка відстань, питаю?
Модеста нарешті відвела голову, і він побачив у її очах причаений переляк.
— Тут щось… не те. Подивіться, Вайзе.
Встала, даючи йому місце біля пультового екрана.
— Що це? — скрикнув Омнісієнт. — Чужа зоря?!
Гігантське, трохи ніби пригашене світило займало пів-екрана. Жодної планети телескопи не зафіксували. Діаметр зорі — 260 мільйонів кілометрів. І їхній "Спис" невідворотно мчить до цього розжареного гіганта…
Вайз похолов, учепірився за край пульта, аж пальці побіліли. От тобі й Земля… Енергетичні запаси виче-рпані на розгін корабля, лишилося тільки для посадки. А він ще будував усякі плани, мріяв… Кінець. Катастрофа. І все це — вона, Модеста.
Різко схопився з крісла — руки зігнуті в ліктях, кулаки стиснуті, з очей — колючки.
— Як це розуміти?!
Вона закліпала віями:
— Не знаю.
Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнісіента.
— "Не знаю"!.. А хто ж задавав програму?
— Заспокойтеся, Вайзе.
— Скоро ми заспокоїмось навіки. Але перед тим… Як, по-вашому, за злочин треба відповідати?
— Я не зробила ніякого злочину.
— Ви склали і ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?
— Не впадайте в істерику, Вайзе.
Він підступав усе ближче, люто прискаючи словами:
— Украла день повернення! Нікчемне створіння… А ще взялося командувати кораблем!
Пальці йому розчепірились, голова подалася вперед.
— Ви що, збожеволіли, Вайзе? Ситуація…
— Я покажу тобі ситуацію, — прошипів, палячи її гострим поглядом. — Однаково лишилося мало…
— Схаменіться!
Лице її поблідло, але стояла, не рушаючи з місця. їх розділяло кілька кроків.
— Ви втрачаєте, Вайзе, людську…
— Уже втрачено все!
Ще мить — і його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свій командирський про-меневий пістолет, і лискуча цівка одразу привела Вайза до тями. Він ніби наштовхнувся на щось гостре, скри-вився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидіння.
— Ганьба, Вайзе, — обізвалась Модеста. — Ви втратили людську подобу…
Він довго мовчав, потім буркнув:
— Скоро втратимо й шкуру.
Здавалося, його злоба вляглася, і він збайдужів до всього, не дивився ні на свою супутницю, ні навіть на екран, який повнився золотом невідомого сонця.
— Тут щось загадкове, незрозуміле, — примирливо говорила Модеста, — а ви… перелякалися.
— Я перелякався? — Вайз підвівся і знову сів. — Хоча так, ви маєте рацію: перелякався. Мене ошелеши-ло. Катастрофа — хто її сподівався? Несправедливість долі, безглузда жорстокість — ось що нестерпне.
— Нам треба уточнити параметри цього сонця, — сказала Модеста і знову сіла до пультового екрана. — Особливо мене цікавить швидкість відносно зірок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедиції…
— До Сонячної системи заблукав зоряний гігант — це ви хочете сказати? — Вайз підійшов упритул. — Ні, дорогенька, в космосі такого не буває, зустріч двох сонць — подія майже неймовірна.
В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий піс-толет був у руці Вайза.
— Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…
Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.
Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.
— Маніяк.
— Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.
— Перед нами таке цікаве явище, — сказала Модеста, проходячи до пульта, — і замість того, щоб поринути в дослідження…
— А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.
— Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…
— А що я?! — верескнув Вайз. — Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду по-повнювати їх? Нонсенс!
— Справжній дослідник працює до останнього подиху.
— Гучно сказано. А заради чого — до останнього подиху?
— Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання — це треба розтлумачувати?
— Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?
— О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…
— Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.
— Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.
— І що?
— А те, що ви б перевірили, яку програму введено…
— Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.
— Так, досі не було. Але як сталося…
— Неточність у програмі — хіба не ясно?
— За точність я ручуся. — Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. — Чуєте? Ручуся!
Вайз мимоволі знітився, опустив очі.
— А якщо я її знайду?
— Тоді стріляйте!
— Гаразд, так і буде.
Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.
— Тільки щоб того… без фокусів! — гукнув до Модести. — Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.
— Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!
Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показан-нями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму — в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася — вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, ко-ли вона справді помилилася? Хіба така можливість виключена? Шпигонув острах, і по всьому тілу пройшла млосна хвиля. І не тому, що Вайз ішов до неї з пістолетом у руці і кожної миті міг вистрілити, — її жахнула сама думка про помилку…
Вайз був похмурий, губи стиснуті, очі опущені долі — уникав її погляду.
— Ну, що? — вихопилося у неї.
Вайз мовчки поклав пістолет на золотистий екран, зітхнув:
— Нічого. Все правильно. Прошу пробачення.
Обернувся й пішов до виходу.
— Послухайте, Вайзе! — гукнула Модеста несподівано радісним голосом. — Це сонце якесь дивне… Ро-зумієте, його атмосфера…
Та Вайз наче не чув. Зігнувшись, протиснувся в люк, і важка плита закрила його постать.
"Ну, що ж, хай заспокоїться, відпочине в своєму гамаку, — подумала Модеста. — У нього нервове по-трясіння…"
І вже вона пройнята співчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було істеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли він заспокоїться, можна буде обміркувати одержані параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простір перед кораблем. Чомусь зовсім не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригінальна ситуація: перед нею незвичайне світило, судячи з усього, воно не вкладається ні в яку класифікацію. Величезна глибина дуже розрідженої атмосфери і непропорційно мала маса ядра. Це ж унікальне явище в космосі!
Аналізуючи дані за допомогою панельного комп’ютера та час від часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матеріал і зовсім забула, що це величне, спокійне світило — смертельна загроза для їхнього "Спи-са". |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Сонячне озеро | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4974 | Василь Бережний | Сонячне озеро | І
— А знаєш що, Світлано? Хоча і з великим запізненням, але в мене з'явилась геніальна думка.
— Яка, Геню?
— Дуже проста: давай поставимо крапку. Нічого з наших старань не вийде. Химери все це.
Дівчина в легкому комбінезоні підвела голову від колбочок та пробірок і вражено подивилась на юнака, що, закинувши ногу на ногу, сидів на плетеному стільці біля розчиненого вікна.
— Що ти сказав? — Рвучко встала, підбігла до нього і торкнулася до плеча, немов будячи сонного: — Що сталося, Геню? Я не впізнаю тебе!
Дивлячись у вікно, він процідив крізь зуби:
— Треба мати мужність визнати себе переможеними: незаперечні факти говорять про те, що наші пошуки — це фантастика...
— Фантастика? Ти зневірився?
— До чого тут "зневірився"? — Юнак підвівся, заходив по кімнаті.— Просто я переконався, що нічого спільного з наукою наші експерименти не мають. Набридло, зрозумій, що набридло товкти воду в ступі!
— Ну, знаєш... Тебе ніхто не примушує! Коли я виступила на засіданні відділу, ти ж сам...
— Але зрозумій же, Світлано...— Геннадій показав рукою у вікно.— Глянь, заходить сонце — і безмежне море залите світлом! Але як тільки вогненний диск пірне за обрій, все затоплює пітьма. Збирати сонячне проміння — це те саме, що... ну, скажімо, складати в копиці вітер!
Дівчина була так приголомшена, що не могла й слова сказати. Широко розплющеними очима дивилася на юнака, ніби вперше бачила його.
Геннадій лагідно взяв її за плечі, повернув до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид. Сонце поринало в море, і над водяним простором здіймалася кармінна стіна. Щодалі на південь вона ставала темнішою і, нарешті, непомітно переходила в синь.
На прозорому небі сяяв, неначе прокреслений на шовку, серпик молодика. Неподалік, зліва од нього, мерехтіла весела зіронька.
— Поглянь, Світлано,— притишеним голосом заговорив Геннадій,— яка краса! А ми її не помічаємо, все в лабораторії товчемося... І нема такої сили, щоб повернула нам втрачені вечори! Та ти не хмурся. Ми чесно попрацювали, і не наша вина, що нічого не вийшло...
— Вийде!
— Це дитяча впертість. Усі наші спроби переконали мене, що акумулювати світло неможливо. Зрозумій, що й для науки є межі, через які вона безсила переступити... Ну, ми експериментували, витратили чимало народних коштів, власного часу. Але що ж подієш, коли... Треба мати сміливість вчасно зупинитися, Світлано!
— Сміливість, мужність — щоб дезертирувати? Дивне ж у тебе уявлення про сміливість, Геннадію. Це боягузтво, лінощі, розумовий тупик.
— Ти мене не зрозуміла!
— Ні, чого ж, усе ясно. Шкодую, що це сталося занадто пізно.
Одвернулася, пішла до дверей.Дивіться також
Василь Бережний — Таємнича статуя
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Василь Бережний — Музичний атавізм
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Світлано!
— Гаразд, обійдемося без тебе! — гукнула вже на порозі і швидко вийшла з лабораторії.
Геннадій не дуже збентежився. "Нічого, покипить та й осядеться,— думав він, ходячи вздовж стола, заставленого скляними колбочками, пробірками, пляшечками.— А з цими дитячими забавками треба кінчати. І як я повірив спочатку?"
Правду кажучи, Геннадій і спочатку не дуже вірив в успіх. Але про ідею, висунуту Світланою, заговорив увесь колектив. Нове! Сміливе! "А що як і справді?" — подумав тоді юнак. І коли дівчина запропонувала на засіданні відділу свою неймовірну тему, він поспішив підтримати її.
— Сама доля готувала тебе для роботи над проблемою світла,— казав їй Геннадій, ідучи з того засідання,— ти ж — С в і т л а н а!
І їй було радісно, сонячно на душі.
Вона експериментувала з такою вірою у свою справу, з таким переконанням, що інколи й Геннадій починав думати: "А що коли вийде? Це було б геніально!"
Проте невдачі йшли за невдачами, як сірі хвилі на морі — одна за одною. Минула зима, весна, вже почалося літо, а реальних наслідків як не було, так і нема. І ось він вирішив припинити марну працю. Почував себе так, ніби його ошукано. Такі були сподівання, і на тобі... Вперте, примхливе дівчисько!
Він глянув на колби і пробірки. Скільки разів підбирали вони екранізуюче покриття внутрішніх стінок. Якими газами тільки не наповнювали посудини! І все даремно. Світло не затримувалось у них і на секунду.
І він змів усі склянки в урну. Кінець. Нехай вона сама шкутильгає непевною дорогою відкриттів, а він візьметься за щось практичніше!
II
Дивовижне почуття викликають у людини гори. Стрімкі верховини, урвища, безладно розкидане бескеття нікого не залишають байдужим. Дика, неймовірна могутність природи!
Світлана і її подруга Роксана йдуть крутою кам'янистою стежиною. Звиваючись поміж деревами, вона веде їх усе вище й вище. Верховіття дерев похитуються над головами і стиха, приглушено шумлять. Роксана спритно, як дика кізка, перескакує з каменя на камінь, раз по раз озирається .на Світлану. Очі її блищать радістю.
— І як ти надумала приїхати? Правда, в нас тут чудово?
— Так. Я й не сподівалася, що Карпати такі красиві,— каже, переводячи подих, Світлана.
Коли вони зійшли на одну із скель — сліпуче сонце бризнуло їм у вічі. Під ними висіла нерухома хмара. Одним своїм крилом вона сягала лісу.
Як заворожена, дивилася Світлана на цей чудовий краєвид. Хотілося розігнатися і... побігти просто по хмарі — он аж до того золотого крила! Як цікаво було б глянути звідти вниз, на далеку землю!
Дівчата сідають на великий плоский камінь.
— Ти питаєш, як я надумала приїхати до тебе в гості? — каже Світлана.— А сталося це випадково.
...Через невдачі по роботі Світлана ходила зажурена. То була така весела, жвава, балакуча, а то стала мовчазною, замкненою. Обличчя посіріло, погляд очей ніби згас. Часто виходила вона з лабораторії, блукала доріжками інститутського парку. Під ногами шарудів гравій...
Якось у вестибюлі її зустрів директор — суворий і, як говорив про нього Геннадій, черствий чоловік.
— А заждіть-но,— зупинив він Світлану. Поглянув на змарніле обличчя.— Ви що — нездужаєте? — спитав.
— Ні, дякую.
— Одне слово, вам слід відпочити. Ще не були у відпустці? Ну от, значить, їдьте. Вам треба... набратися бадьорості.
Наступного дня, одержавши відпускні, Світлана стояла в порту, дивилась на кораблі, що біліли в синьому морі і думала: "Куди ж податися?" Додому чогось не хотілося (ще й матір засмутити?), велелюдні пляжі теж не приваблювали. Світ навколо нескінченний, а податися нікуди!..
— Отоді я й подумала про тебе, Росю! Дісталася до Одеси...
— Давно пора! Ми ж після університету жодного разу не бачилися з тобою... А які ж то в тебе неприємності, що ти так переживала? — Роксана кладе руку подрузі на плече, усміхається.
— Така вже в мене вдача...— задумливо промовила Світлана.— Розумієш, я вже як візьмуся за щось, то поки не доведу до кінця, не можу заспокоїтись. Ну, як його зупинитися напівдорозі? Є ще такі, що кидаються гучними словами: "Дерзати! Прокладати нові шляхи в науці!" А самі бояться нового, як чорт ладану. Коли я почала роботу над акумулюванням сонячного світла, знайшлись отакі базіки. А як тільки мене спіткали перші невдачі — я лишилася сама...
Довгенько гомоніли подруги, сидячи на темному камені і любуючись гірським краєвидом. Навколо височіли задумливі й урочисті гори. Ліси вдалині то спалахували підсонцем, то вкривалися сивим серпанком.
— А знаєш що,— обняла подругу за стан Роксана,— тут неподалік озеро...
Дівчата схоплюються з каменя і, взявшись за руки, як маленькі, рушають далі. Тут уже йти легше — почалася сідловина. Ліс рідший, увесь пройнятий сонцем.
— А знаєш, як воно називається? — питає Роксана і відповідає: — Гірське око! Правда красиво?
— Надзвичайно!
Нарешті — озеро. Воно й справді нагадує величезне око. Його темно-синя поверхня спокійна. В цю глибоку кам'яну чашу, мабуть, рідко залітають вітри.
Дівчата з урвища мовчки любуються Гірським оком. Потім, відшукавши спуск, сходять до самісінької води. Світлана починає роздягатися.
— Не треба, Світланко! Застудишся: тут дуже холодна вода,— зупиняє її Роксана.
— Ну і що? Середина ж літа!
Роксана вагається.
— Тут альпіністи інколи купаються. їхня база поблизу... Але то люди загартовані. Ой, Світлано!..
Гнучке тіло описало в повітрі дугу і шубовснуло у воду. Тільки буруни розійшлися. Але вода, очевидно, була таки дуже холодна, бо Світлана плавала недовго, через кілька хвилин вона видерлась на теплий камінь.
— Бр-р!..
— А що — змерзла?
— Зате приємно!
Вони сиділи біля озера, поки сонце не сховалося за гори. Світлана розповіла подрузі про свою наукову роботу. Збирати, акумулювати сонячну енергію, надовго наповнити якесь середовище її носіями — фотонами,— це й Роксані здалось неймовірним.
— Але ж ми навчилися керувати рухом електронів! — гаряче доводила Світлана.— Чому ж не спробувати підкорити фотони — носії світла? Скільки я передумала, скільки зробила дослідів! І невдачі переконали мене в одному: треба знайти такий матеріал, який би не взаємодіяв з фотонами. Во при взаємодії з речовиною фотони поглинаються, перетворюються в інші форми матерії... А ти уявляєш, щоб це було? Сонце зайшло, настала ніч, а озеро світиться! І міста можна б освітлювати великими сонячними кулями!
Дівчата мріяли. В їхній уяві вимальовувались осяяні міста, сонячні ріки, сонячні моря, озера... Світло, світло — із такого бездонного джерела, як сонце!
— А знаєш що? — раптом стрепенулась Роксана.— Про це озеро легенди ходять! Ніби воно колись сяяло вночі. Я сама чула від старих людей...
— Це дуже цікаво.
— Ось послухай... Легенди розповідають, що колись тут був табір повстанців. Звідси народні месники, ніби гірські орли, налітали на замки магнатів. Ночами озеро починало світитися. Його яскраве проміння сягало хмар. Здавалося, між гір упало сонце, щоб освітлювати борцям шлях до перемоги...
— Можна лише гадати про джерело світла,— вела далі Роксана.— На мою думку, це було світіння від вулкана. Адже Гірське око — вулканічного походження. Ми не раз приходили сюди на екскурсію, щоб дослідити залягання лави... Між учнів є такі заповзяті геологи! Хотіли навіть у кратер спуститися. Подружили з альпіністами, умовляли їх подати допомогу. Та начальник загону не дозволив... Вулкан давно погас, а Гірське око дивиться в небо і сьогодні.
— Але я не бачу вулкана.
— Та ось же,— Роксана вказала на округлу вершину, що здіймалась над соснами.
— Оця лиса гора? — здивувалася Світлана. Дівчина схопилась на ноги.— А що якщо як і справді в ній ховаються матеріали, здатні акумулювати фотони? Як ти гадаєш, Роксано?
— Можливо. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Спалах у небі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10321 | Василь Бережний | Спалах у небі | Мислитель сидів біля телескопічного екрана. Велика безволоса голова його схилилася вперед, тонкі кво-лі пальці маніпулювали на пульті.
— Зараз, зараз, — говорив він до підлітка, що з цікавістю заглядав через його худорляве плече. — Ось вона, рідна Галактика!
Він сказав це таким тоном, ніби та Галактика дорогоцінним камінцем виблискувала на його тендітній до-лоні. Юнак пильно дивився на екран, помережаний тоненькими лініями координат. У великих його очах, схо-жих на сливи, жевріло здивування.
— Котра? — ледве ворухнув безкровними губами.
— Оця ось, сину. — Мислитель вказав лискучою паличкою на одну з численних світлих цяток.
— Така маленька?
— Ні, вона велетенська. Коли ми були там, здавалася просто безмежною, — почав пояснювати батько. Голос в нього був рівний, але хлопець одразу ж вловив якісь тривожні нотки. — Наша Галактика складається з мільярдів зірок. Це ми так далеко відлетіли, що вона здається цяткою.
— Скільки ж ми летимо?
Син притулився до плеча батька, підсвідомо бажаючи ніжністю вгамувати його тривогу.
— Ти й народився тут, на ракеті. А я був ще зовсім молодий, коли ми вирушили… — Він заговорив шви-дко, певно сподіваючись у такий спосіб упередити чи унеможливити синові запитання. — Розумієш, навколо системи з трьох зірок отієї Галактики обертається наша рідна планета… Ну, як би тобі пояснити? Це велике космічне тіло з морями, лісами, горами — ти ж бачив рухомі картини?
— Бачив, тату, — задумливо промовив юнак, — але не віриться, що може існувати так багато текучої ма-терії. І такі величезні дерева… Скажи, то все насправді? Хіба то не витвір уяви?
— Звичайно, насправді. Це тобі здається неймовірним тому, що ти виріс тут, на ракеті. Вона стала твоєю планетою. Вона величезна, оця наша ракета — бач, у теплицях ростуть і фрукти, і овочі, кожному є де жити, вчитися, працювати. А більше текучої матерії, як ото в басейні, ми не могли з собою взяти. Ех, якби ти знав, що то за щастя промчати на човні, поборотися з хвилями!
На якусь мить він замріявся. Потім, схаменувшись, мовив:
— Але ж і тут, на космічному кораблі, чудово, правда? Ми пронизуємо Простір і Час, спостерігаємо таке, чого ніколи не можна побачити на дні повітряного океану планети. Чим більше ти вчитимешся, тим ширше і глибше відкриватиметься перед тобою світ.
Юнак мовчки слухав батькову розповідь про зірки, про планети — колиски життя, а тоді-таки спитав про те, що старанно обминав батько:
— А де наша мати? В усіх моїх товаришів є матері, а в мене…
Мислитель глибоко зітхнув. Що відповісти? Сказати правду? Тільки чи він зрозуміє?..
— Наша мати, коли ти був ще зовсім маленький… Ні, краще не розпитуй, бо це дуже тяжко.Дивіться також
Василь Бережний — Формула Космосу
Василь Бережний — Чудодійний екстракт
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Підліток зауважив, що батько приклав руку до тієї половини грудей, де в кожного б’ється серце, і більше нічого не питав. Жилося йому тут добре, весь екіпаж його любив, от тільки щось непокоїло малого, чогось йому не вистачало. Підбільшав і здогадався: матері! І засіло в його свідомості питання: що з нею трапилось? Але, мабуть, на нього нелегко відповісти навіть батькові.
— Заспокойся, тату. Розкажи краще, куди ж ми летимо?
— Перед нами стоїть завдання: дослідити властивості матерії за галактичним обрієм. Ось незабаром ти опануєш фізику атома і зрозумієш, як це важливо і тяжко водночас.
Мислитель поглядав на сина і думав про його матір. О, хлопець мав би пишатися нею, коли б знав усе. Хоча не завжди правда приносить щастя, не завжди!
— І довго нам ще летіти?
— Уже наближаємося до мети, сину. Ми в іншій галактичній системі. От відкриємо біля якоїсь зорі планету…
— А потім?
— Виконавши програму досліджень, вирушимо в зворотну подорож. До рідної планети долетите ви, під-літки. Бо нашого часу не вистачить… Ось чому ви повинні старанно вчитися, щоб замінити батьків і донести до вітчизни здобуті наукові істини. Зрозумів?
— Так.
— Ми готуємо з вас фізиків, хіміків, біологів, агрономів, лікарів не лише для того, щоб ви стали акумуляторами наших знань. Ні, ви самі повинні збагатити науку, невтомно розкриваючи таємниці природи… Ти охоче вивчаєш фізику?
— Я люблю цю науку. Але мене цікавлять й інші. От хоча б біологія. Чому серце з правого боку — адже в окремих випадках трапляється навпаки? Чому лівою рукою зручніше все робити? Що таке психіка?
Мислитель і не здогадувався, що його син уже задає собі стільки питань. Ах, як швидко скорочується життя…
— Бачиш, синку, наш організм збудований так… А от на якій-небудь іншій планеті істоти, може, й інак-ші. Може, у них серця з лівого боку, а права рука виконує те, що в нас ліва. Але все-таки вони, мабуть, не відрі-зняються від нас докорінно. Природа витворила, очевидно, один найраціональніший тип мислячих істот…
Хлопець слухав уважно, і все ж його ні на мить не залишала думка про матір. Де вона? Що з нею трапилось?..
У залі Мудрості лишилося двоє. Усі Мислителі, вільні од вахти, зібралися на важливу нараду. Прилади вже зафіксували кілька зірок з планетами навколо них — треба визначити об’єкт дослідження.
— Ти, мабуть, помітив, друже,— спитав темноокий хлопець,— що коли я запитую когось про матір, їм стає якось ніяково, вони одразу ж намагаються перевести розмову на інше. Тут якась таємниця, Мислителі щось приховують од мене…
Його товариш одірвав погляд від кулястого екрана УЗ, по якому густо пливли сірі хвилі, і відповів:
— Маєш рацію. Тут щось є ще невідоме для нас.
Магічні слова: "невідоме", "загадкове", "таємниче" — були вимовлені. Юнаки вирішили: розкрити таємницю — їхнє завдання. І після тривалих роздумів надумалися звернутись до УЗ — біоелектричного комплексу "Універсальні Знання". Адже всі до найменшої події, що сталися на кораблі з першої хвилини після старту і до цієї миті, закодовані в його несхибній пам’яті. Юнаки дивилися на екран з цікавістю і водночас з острахом: то був невідомий для них світ — світ Мислителів, який досі їх зовсім не обходив. А зараз… Де той невидимий поріг, переступивши який і сам стаєш дорослим?
— Як можна дізнатися про те, чого ми ще не знаємо? — дивлячись на пульсуючий екран, запитав один із юнаків.
— За допомогою досвіду,— пролунав неприродно чистий голос— Вашого або інших.
— Ми юні, в нас майже немає власного досвіду. А нам конче треба дізнатися про минуле.
— Визначайте конкретніше: минуле Всесвіту?.. Планети?.. Корабля?.. Молекули?..
Хоч вони змалку звикли до цих голосів, проте цей чимось вражав їх. Усвідомлення того, що цей ком-плекс "пам’ятає" безмежну кількість знань, якось ніби пригнічувало хлопців. їм і невтямки було: супроти того, що криється в Природі, навіть Універсальним Знанням відома лише крапля з океану.
— Я хотів би дізнатися про свою матір,— ступив до екрана сливоокий юнак.
— Її символ?
— А-Я.
— Клас біологічних, група мрійників, сектор Б-13.
Коли були замовлені відомості під шифром Б-13, відповідний блок УЗ буквально тої ж миті почав давати інформацію про екіпаж космічного корабля.
…В неймовірно далеку міжгалактичну експедицію вирушило 160 осіб, з них 80 жінок. Року 50918 (за планетним часом) народилося 32-є дітей; далі кількість народжень зростала неухильно. Коли населення ракети досягло максимуму, року 50938 (36-го місяця) за пропозицією А-Я було прийнято Закон Стабільності, який не дозволяв приросту. А-Я порушила цей Закон. 50939 року вона стала матір’ю хлопчика із символом Р-Ч. На за-сіданні Ради Впровадження Законів А-Я попросила катапультувати її в космос…
В юнака Р-Ч наче збурились якісь струми, то проймаючи тіло вогняними вихорами, то обвіваючи холо-дом. Це ж заради нього, заради його життя мама… Он чому батько уникає розповідати про неї!
Образ матері заполонив його душу, викликаючи терпкі жалі. Але він не відходив від екрана.
— Було вирішено піддати А-Я анабіозу до завершення експедиції.
— Отже, вона є! — несамовито вигукнув Р-Ч.
— Так, А-Я перебуває в камері П-654, — відповів спокійний голос екрана.
— Вона жива?
— Не жива і не мертва… — УЗ виголосив цілу лекцію про анабіоз — стан, при якому життєві процеси в організмі майже цілковито припиняються.
— Отже, А-Я, перебуваючи на межі життя і смерті, зовсім не старіє! До рідної планети вона повернеться такою ж молодою, як і була колись.
Р-Ч якось невесело усміхнувся і у відповідь на здивований погляд свого друга сказав:
— Як же вона житиме, втративши своє покоління? Адже ні батько, ні інші Мислителі до того часу не доживуть, — вони ж самі про це говорили. Та й ми, їхні діти, будемо, певне, зовсім старими… А можливо, ес-тафету до фінішу принесе аж наступне покоління. І от моя мама розплющить очі і побачить… незнайомців. По-кличе батька, а всі вже й ім’я його забули; покличе мене, коли навіть пороху мого вже не буде…
Друзі вийшли із залу Мудрості сповнені сум’яття.
Космічний корабель нарешті досяг силового поля невеликої самотньої зірки, яка утримувала біля себе і зігрівала дев’ять планет. Мислителі вирішили використати тяжіння цієї зірки, щоб поступово зменшити швид-кість і перейти на кругову орбіту. Корабель зробився ніби десятою планетою цього спокійного світила.
Спостереження підтвердили теоретичні передбачення: часточки матерії в цих сотах Всесвіту мають про-тилежний заряд. На обшивці корабля все частіше і густіше зблискували іскорки — то вже давала про себе знати анігіляція дуже розрідженої матерії середовища. З кожним днем, як відзначали прилади, таких мікровибухів ставало все більше. Було цілком зрозуміло: коли не вжити запобіжних заходів, то корабель, увійшовши в прос-тір, щільно заповнений газом, зруйнується, сліпучий спалах вибуху стане звісткою про його загибель.
Рада Мислителів вирішила переключити всі енергетичні ресурси на перезарядку атомів корабля, кожна краплина енергії була взята на облік. Політ спрямували до третьої від світила голубуватої планети.
В цей напружений час, коли розв’язувалися такі складні науково-технічні проблеми і всі Мислителі буквально не відходили від спостережних приладів, молоде покоління, позбавлене належної опіки, зітхнуло вільніше. Розваги, ігри, всілякі втіхи не припинялися. Панувало загальне піднесення — адже нарешті вони знайшли планету, може, схожу на рідну! Тільки Р-Ч зі своїм другом не поділяли отих веселощів. Мати… Рідна мати! До болю хочеться почути її голос, вловити погляд її очей. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Таємниця Дому вічності | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4975 | Василь Бережний | Таємниця дому вічності | Був жаркий осінній день, і пасажирам сірої від пилюки машини, що мчала з Каїра в Ель-Гізу, навіть зустрічний потік повітря не давав прохолоди. Здавалося, пальми обабіч дороги, нажахані спекотним подихом пустелі, тікають назад, шукаючи порятунку.
— Он де вони! — скрикнула Вівіан, дивлячись трохи праворуч.— Наче гори...
І справді, з цієї відстані піраміди нагадували темні гірські піки на голубому тлі марева. Відстань швидко скорочувалась, і настала мить, коли ці рукотворні гори почали вивищуватися, рости, підпираючи високе небо. І тоді Рей попросив шофера зупинитися.
— Підемо пішки.
Вівіан, його дружина, перезирнулася зі своєю подругою, мовляв, бач, починається, і багатозначно зітхнула. Неохоче встала з м'якого сидіння, пірнула в легеньку тінь дерев; за нею подріботіла подруга. Поруч з високою сухорлявою Вівіан вона здавалася дівчиськом, і її білий брилик також здавався дитячим під крилом широченного сомбреро Вівіан.
— І отак, Бетті, завжди...— притишено сказала Вівіан.— Його інколи наче ґедзь кусає.
— Я знаю, серед чоловіків часом трапляються такі, наче несповна розуму. Через те й заміж не поспішаю...
Рей ішов, не відводячи погляду од пірамід і зовсім не слухаючи жінок. Якесь глибоке, незнане досі почуття зароджувалося в ньому, обличчя його просвітліло.
— Погляньте, як вони здіймаються вгору...— мовив приглушено.— Наче ростуть... Третє тисячоліття до нашої ери...
Крізь серпанок розігрітого сонцем повітря контури Великих Пірамід з кожним кроком проступали чіткіше, різкіше. Легке марево, яке досі ніби плавало над обрієм, почало темніти, важчати й поволі осідати на брунатні піски Сахари.
Віві з подругою тільки посміювалися над захопленням Рея. А його пройняло несподіване хвилювання — яка велич і гармонія!.. І це створила людина три тисячі років тому...
— Ця ось, передня, піраміда Хеопса...— знову заговорив якимось дивним, наче не своїм голосом.— Найвища серед усіх — сто сорок шість метрів. Дім вічності — так називали стародавні єгиптяни свої піраміди...
Жінки чемно слухали, точніше, вдавали, що слухають, бо насправді їхню увагу привернула не піраміда Хеопса, а різноголосий барвистий натовп біля неї.
— Грані пірамід з великою точністю орієнтовані по сторонах світу,— провадив далі Рей,— і це свідчить про високий рівень астрономічних знань... А сама ідея спорудження цих "Домів вічності" виникла, звичайно, з релігійних уявлень...
Віві побачила кількох верблюдів — яскраві попони, розцяцькована збруя і такі чудернацькі волохаті голови! — не витримала і в захваті звернулась до Бетті:
— Поглянь, які вони оригінальні! Наче з пап'є-маше, і такі великі!
— Чудові! — сплеснула в долоні Бетті.— Симпатяги!Дивіться також
Василь Бережний — В зоряні світи
Василь Бережний — Селенітка
Василь Бережний — Космічний гольфстрім
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
А верблюди наче виконували якийсь важливий ритуал. За наказом погоничів повільно ставали на передні коліна і спокійно ждали, поки на горбасту спину, застелену яскравим килимом, не умоститься туристка; потім підводились і статечно, з високо піднятою головою ступали кільканадцять кроків. Клацав фотоапарат, і флегматичні тварини знову ставали на коліна, щоб зсадити своїх наїзниць. Погоничі низько вклонялися, одержуючи долари.
— Сфотографуємось на верблюдах? — У Віві одразу змінився настрій.— На тлі пустелі і пірамід!
— Неодмінно! — підтримала Бетті.— І щоб Сфінкса було видно. Це так екзотично!
Рей обірвав свій екскурс в історію Стародавнього Єгипту, залишив жінок і попростував до підніжжя піраміди Хеопса. Враження змінювалося з кожним кроком. Він бачив знімки пірамід, малюнки, фільми, і в уяві начебто тримав відбиток історичної пам'ятки. Але реальність постала цілковитою несподіванкою. Могутнє кам'яне громаддя давило, притискувало його до землі, і він ледве переставляв ноги. А коли підійшов упритул — піраміда знялася в небо суцільною стіною і заступила собою весь світ.
Рей відчув наплив торжествуючого, урочисто-радісного настрою: це ж зроблено руками людини! Всі оці численні кам'яні куби, подзьобані вітром, пропечені сонцем, колись пошліфовано й припасовано в геометричній правильності. Наче кристал до кристала. Так, це був могутній процес кристалізації велетенського задуму...
На якусь мить Рея пронизало почуття вселюдськості, він ніби відчув зв'язок з отими стародавніми будівничими, що відійшли в імлу тисячоліть. Гранично проста форма, а яка велич!
Широко розкинувши руки, притулився до каменя, і той здався йому теплим, як людська долоня.
Тим часом Вівіан і Бетті в досхочу втішалися екзотикою. Сфотографувались на верблюдах і перед Великим сфінксом, перед самим його обличчям, поколупаним пострілами наполеонівських солдат, і біля піраміди Хеопса. Накупили чимало сувенірів — кухликів, барельєфів, медальйонів. Особливо сподобався їм важкий медальйон із зображенням красуні Нефертіті. Почорнений метал нагадував старовинні речі.
— Ніяк не можу забути про прикраси в Каїрському музеї...— мовила Вівіан.
— І в мене вони стоять перед очима,— зітхнула Бетті.— Просто дивно, які в них були вишукані смаки.
— Золото, коштовні камені... Ах, що не кажи, а до жінок тоді ставилися уважно.
— Може, ще уважніше, ніж тепер,— пригасила усмішку Бетті, явно натякаючи на Рея, що одцурався їхнього товариства.— Що він там робить?
— А,— стенула плечима Вівіан,— я ж тобі казала: всі вчені трохи диваки. Бачиш — вимірює, вираховує... А навіщо? Замість того, щоб милуватися краєвидами, фотографуватися на верблюді, як усі нормальні люди,— він — поглянь! — вже встановлює якусь апаратуру... Те ж саме робив і в Баальбеку. Йому аби вимірювати...
Справді, Рей, якому допомагав шофер, возився з теодолітом і компасом, встановлюючи штатив біля ребра піраміди. Сонце припікало нещадно, й жінки рушили до невеличкого павільйону. Оглянулися — Рея вже не видно, певне, подався за піраміду. Поки вони смоктали тоненькими трубочками прохолодний напій, Рей встиг обійти піраміду і визначаючи положення її граней. Нарешті квапливо рушив до них.
— Сенсація! — гукнув ще звіддалік.— Якби ви знали, яка сенсація!
— Може, піраміда занурюється в пісок? — посміхнулася Вівіан.
— Чи похилилася набік? — підтримала насмішкувато Бетті.
— Я серйозно,— наполягав Рей.
— Будеш пити? — Вівіан поставила перед ним темно—брунатну пляшку.
Рей налив собі склянку, випив одним духом і спокійно сказав:
— Піраміда повернута на захід.
— І що ж тепер буде? — стримуючи сміх, спитала Вівіан.— Як ми це переживемо?
Рей так подивився на неї, ніби вперше побачив.
— Облиш свої дотепи,— сказав грубувато.— Йдеться про наукове відкриття. Виявляється, грані піраміди орієнтовані не точно. Вони відхиляються на захід більше як на три кутові мінути!
Якщо Рей сподівався приголомшити своїх співбесідниць, то він дуже помилився. Його "сенсація" не справила на них ніякісінького враження. Правда, помітивши, що він починає бліднути, а це віщувало нервовий спалах, Вівіан з чемності спитала:
— А чим же ти пояснюєш це... відхилення? Може, вони так і збудували?
— Ні, такого бути не могло,— вже лагідніше обізвався Рей.— Стародавні єгиптяни, хоч і не мали компаса, вміли точно визначати сторони світу. По зорях.
— Але ж зорі не стоять на місці,— посміхнулася Бетті.
Рей навіть не глянув на неї. Великі зморшки перетнули йому чоло. А що, як він помилився? Такі точні вимірювання не можна робити поспіхом, на ходу. Його репутація вченого...
Наступного ранку він знову поїхав з Каїра в Ель-Гізу — вже без дружини та її подруги, що лишилися в місті. Машина мчала асфальтованою дорогою, випереджаючи короткі зеленовагонні поїзди, в яких було повно-повнісінько пасажирів.
Піраміди стояли суворі й величні у своїй мовчазності, а Великий сфінкс дивився незрячими очима на світ, немов запитуючи: "Що тут відбувається?" Біля підніжжя вже снували туристи, одна вервечка їх потяглася в темний отвір, що вів усередину піраміди.
Всю цю картину Рей окинув побіжно. Сьогодні він не захоплювався грандіозністю цих старих, як світ, споруд: не мав на це часу, та й настрій був зовсім інший. Цілісінький день снував навколо трьох великих пірамід, перевіряючи їх орієнтацію. Сонце вже торкнулося пісків Сахари, коли Рей витер піт з чола. Тепер уже не було найменшого сумніву — піраміди повернені на захід майже на чотири кутові мінути! Невже помилилися будівельники? Чому ж ця помилка повторюється тричі та ще й з такою... точністю?
Його вивів із задуми голос підлітка-араба. Ламаною англійською мовою, а більше жестами хлопець пропонував піднятися на вершину піраміди Хеопса.
— Піраміда — сонце!
Рей поглянув на захід — пустеля залита темно-оранжевим світлом, помережана тінями. Сонце виглядає вузеньким окрайчиком, розжареною дужкою. От-от сховається. Хлопець торкнув Рея за лікоть:
— Поспішать! Сонце — піраміда! Один долар.
Юний араб кинувся до піраміди, Рей підтюпцем побіг за ним, притримуючи рукою фотоапарат, почеплений на шию. Хлопець уже вимахнув на камінь, подав руку, і за мить вчений опинився біля нього. Юний провідник брався вгору добре знаними зиґзаґами, і в міру того, як вони підіймалися по схилу піраміди, окраєць сонця більшав, наче розбухав.
— Оглядать пустеля — красивий! — вигукнув хлопець, обертаючи свою чорноволосу голову до Рея.— Фотографувать на пам'ять!
Краєвид і справді був неповторний. Далеко внизу, на обрії пірнало в пісок сонце, а в густо—синій високості проступали зорі. Стоячи на облущеному камінні вершини піраміди, Рей раптом відчув подих космосу...
Хлопець мовчки сів на тепле каміння перепочити, а Рей швидко настроїв апарат і почав фотографувати облитий кіновар'ю схил піраміди. Апарат видав готові знімки, отже, можна зробити пробу. Звичним рухом він зняв кришку і... побачив, що замість відбитка чорнота. Плівка засвітилася. Перевірив герметичність апарата, покрутив валика, націлився і натиснув спуск. І це фото було чорне-чорнісіньке. Що за напасть?
Так і не діждалося сонце, поки Рей погляне на його мідно-червоний сегмент. Спостережливий провідник міг би забожитися, що цей дивний чоловік тільки те й робив, що порпався у своєму фотоапараті.
Там, де пустеля зливається з небом, постала золота стіна, знизу золото почало тьмяніти, ніби стіну розмивали тіні, що беззвучними хвилями котились по пісках...
Але Рей нічого того не бачив. Він сердито черкався, то відкриваючи, то закриваючи фотоапарата. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Таємнича статуя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4976 | Василь Бережний | Таємнича статуя | Михайло прокинувся дуже рано — ще навіть мама не встала. Прокинувся раптово, одразу, так, наче його хтось голкою вколов. Схопився, підбіг до розчиненого вікна і відсунув штору.
В світанковому небі сріблився серп Місяця. Михайло обіперся об лутку. Він не помічав, як виринає із туману гай, що обступив їхнє селище, не чув радісного щебету птахів. Перед ним голубів шовк неба і яскрів Місяць. Хлопцеві навіть здалося, що тепер Місяць і світить якось інакше, ну, сказати б, дужче, яскравіше.
З яким нетерпінням ждав він цього ранку! Наче й не спав — так йому хотілося, щоб скоріше минула ніч. Але земна куля зовсім не зважає на хлопцеві бажання: обертається повільно, так, як і завжди. І все-таки небо з кожною хвилиною бліднішає, серп Місяця губить свою яскравість. Там, десь далеко за гаями і ріками, за містами і селами, розкинув білі крила світанок...
Хлопець одійшов од вікна і, схопивши рушника, вискочив надвір умиватися. Ох і приємно ж освіжитися!
Вийшла мати.
— Чого це ти так рано сьогодні?
Михайло випростався, узяв рушника за кінці і, витираючи спину, усміхнувся:
— До дяді Віктора хочу!
— Отакої! — сплеснула руками мати. — Не дадуть бідному чоловікові й відпочити.
— Та я до Дмитрика...
— І Дмитрик такий самий... Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.
Мати махнула рукою та й пішла собі поратись.
Коли Михайло вийшов на вулицю — гай уже просвічувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите світлом небо. "А де ж Місяць? О, його важко й відшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а від людини не сховаєш своїх таємниць!" І ось поруч, в оцьому невеликому будинку, живе чоловік, що побував на Місяці. Це ж тільки подумати — на Місяці! І він добре знає Михайла... А його самого тепер знає весь світ!
Михайло пригадав дні польоту. Затамувавши подих, слухали вони і в школі, і вдома урочистий голос радіо, не дожидаючи листоноші, бігали на пошту за газетами, вирізували портрети космонавтів... Аж не вірилось, що на Місяць полетів і дядя Віктор — сусіда, який, правда, тільки на літо приїжджав до батька відпочити "на лоні природи", як він казав, але все-таки — сусіда!
А вчора їхнє селище завирувало, вулиці затопили юрби людей, безліч блискучих легкових машин — космонавт приїхав додому, щоб відпочити після польоту. Михайло так і не зміг протовпитись до дяді Віктора. Щоб усе добре бачити, він виліз на свій голубник, і Дмитрик гукнув йому:
— Приходь уранці!
Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулиці вже стоїть нікельований лімузин "Дніпро" і низенька, довга, як щука, "Ракета". "Мабуть, кореспонденти вже приїхали",— подумав і без вагання відчинив хвіртку. У дворику, збиваючи росу із споришу, ходило сюди-туди кілька чоловік, обвішаних фотоапаратами. Видно, ждали космонавта.Дивіться також
Василь Бережний — Дядечко Цок
Василь Бережний — До Золотої Зорі
Василь Бережний — Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Михайло, як свій, пішов просто на ганок. Навстріч йому вибіг Дмитрик, гукнув:
— Чого ти так довго? Спав?
— Та не хотілось так рано турбувати...
— Кого,—засміявся Дмитрик,—тата? Він, знаєш...— Дмитрик прихилився до Михайла і зашепотів щось на вухо. Потім уже голосніше: — Я проспав. Зараз ось покажу тобі одну штуку, а тоді побіжимо...— і він за руку потягнув товариша до хати.
На письмовому столі посеред уламків різноколірного каміння стояла якась статуя. Спочатку Михайло не звернув на неї уваги, він розглядав камінці. Одні тьмяніли, інші поблискували зеленкуватим світлом, був і такий, що жеврів, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.
— Та полапай, не бійся! — засміявся Дмитрик.— Він не гарячий.
Михайло доторкнувся пальцем і відчув холодок.
— І оце... з Місяця?
— Звичайно! — Дмитрик згріб долонею камінці, відсунув од статуї.— Це все й на Землі, брат, є. А ти ось зверни увагу...
Тільки тепер Михайло подивився на статую. Заввишки з півметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубуватого каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вільно, без напруження. Витягнуті вперед обидві руки, в пригорщі — крупна зернина.
— Статуя так собі, нівроку,— сказав Михайло і схилився над мінералами.— Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!
— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.
— Жартуєш?!
— Ні, я не жартую. Батько привіз її разом з оцими мінералами. Ти візьми, роздивися.
Михайло вхопив статую, але чи не розрахував зусилля, чи, може, від хвилювання — впустив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об підлогу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.
Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.
— Слухай, — винувато прошепотів Михайло,— вона така легенька... Думав, так і хряпне...
— Думав, думав,— буркнув Дмитрик. — Це ж для музею, а він...
— Та хіба ж я навмисне? — виправдувався Михайло.— Ти ж почав: з Місяця, з Місяця, так я й той...
— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, гаразд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.
У дворі вже було чимало людей, а на вулиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вікна, розмовляли неголосно.
Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!
Михайло ішов і думав про статую. Таке й скаже Дмитрик — з Місяця! Хіба ж він не знає, що на Місяці немає життя? Адже там ні води, ні атмосфери...
Ось і гай. Не змовляючись, хлопці рвонули бігти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не відставав. Помітивши на галявині Віктора Вікторовича, хлопці уповільнили біг і пішли гінким кроком.
— А... Михайлик! — вигукнув космонавт.— Здоров! Здоров! — і міцно потиснув хлопцеві руку.—І ти вже встав? — поплескав сина по плечу.
— Та я одразу за тобою,—вигукнув Дмитрик.— Хотів бігти, та мама не пустила. Допомагав поратись.
Михайло поглядав на дядю Віктора так, наче вперше його побачив. А космонавт сміявся, жартував, як і колись, був такий же простий і привітний.
Михайло хотів спитати про статую, але Віктор Вікторович поклав хлопцям руки на плечі, скомандував:
— Приготуватися... Старт!
Хлопці кинулись щодуху, але відразу ж відстали від космонавта. Довелося Віктору Вікторовичу підождати, поки вони дотрухикали дистанцію.
— Ех, ви, спортсмени! — засміявся космонавт.— Щоб підтягнулися, обов'язково.
Кореспонденти зустріли Віктора Вікторовича клацанням фотоапаратів. Космонавт привітався, вибачився за затримку і пообіцяв зараз же поговорити з ними. Хлопці, звичайно, пішли за ним до хати. І тут Дмитрик, показуючи на статую, сказав:
— Тату, Михайло не вірить, що це ти привіз... Розкажи, будь ласка, сам...
— Що, зацікавила? — Космонавт узяв статую в руки, окинув її ніжним поглядом.— Подивіться, що в пригорщі сяє.
— Зернина! — вигукнули хлопці.
— Так, це — зернина. І постать ніби промовляє до людей: ось, мовляв, найдорожчий скарб на світі — зерно, бо це згусток життя.
— Я багато читав про Місяць...— перебив Михайло.— Хіба, може, в далекому минулому там була атмосфера...
Космонавт усміхнувся:
— Ну, гаразд. Зараз я розповім історію цієї статуї...
Саме в цю мить у двері постукали. На порозі став поштар:
— Вам телеграма-блискавка.
Віктор Вікторович пробіг очима рядки телеграми, обернувся до хлопців:
— Ну, от що, зараз за мною прибуде вертоліт. А ще треба і з кореспондентами поговорити. Я вам розкажу про статую десь так через тиждень, як тільки повернуся з Києва.
* * *
Минуло десять днів, доки повернувся Віктор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зерням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможливих варіантів! І ось зараз таємниця розкривається...
— Я вже, тату, здогадався,— каже Дмитрик.— Видно, що постать ця трохи відрізняється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки...
— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.
— Я також бачу, що статуя стародавня,— заговорив хлопець.— Мабуть, її таки викопано, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?
Хлопці очікуюче подивилися на космонавта. Він сказав ось що:
— На Місяці ми знайшли... зореліт дивовижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріалу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зореплавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі... І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих речей, ми й знайшли статую Сівача...
Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його долонях зернина. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Така далека подорож Чамхаба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10340 | Василь Бережний | Така далека подорож Чамхаба | І
Чамхаб одразу впізнав цю будівлю й зійшов з рухомої стрічки на тротуар. Перед ним, віддалік від траси, лежав велетенський сірий камінь, схожий на мозок людини: дві півкулі, звивисті борозни.
"Штукарство, — подумав Чамхаб, відчувши глуху неприязнь і до самої будівлі, й до установи, розташо-ваної в ній. — Електронний архів… пам’ять… Але ж можна б не так претензійно…"
Зрештою, підстав для невдоволення не було ніяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космічної подорожі, він сам надумав звернутись до цього унікального архіву. Тут можуть виявити те, чого він не може пригадати, дістати інформацію, сховану в глибині нейронів. Надто важливо дізнатися, що з ним трапилось на тій зловісній планеті. Спуск, перші кроки на ній — все це стоїть перед очима. А зустріч з аборигенами… Адже коли на них напали… До моменту нападу він пам’ятає все. Та навіть і сам напад. А от що було далі, як врятува-вся, як опинився на кораблі, — суцільний провал пам’яті. Лише оцей електронний архіваріус — "експропріатор психіки", як Жартома назвала його Анжела — загляне в найдальші комірки пам’яті, вибере все, до останнього штриха. Це потрібно не тільки для науки — космології чи історії,— це потрібно мільйонам людей.
Чамхаб став, заклавши руки за спину, і довго розглядав химерну будівлю. Розумів: це його обов’язок — віддати всю, яку має, інформацію електронному мозкові, але якесь несподіване почуття тривоги і страху втримувало його. Раз по раз у сірій будівлі розсувалися округлі двері — туди заходили й звідти виходили люди, а він усе стояв із міцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковці Космоцентру — і жаль, і розчарування відбилися на їхніх обличчях, коли, дійшовши до найкритичнішого мо-менту в експедиції, він сказав, що нічого не пам’ятає, нічогісінько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капітан психічно травмований… Чамхаб почував себе так, ніби завинив перед цими людьми, і не лише перед ними, завинив перед усім людством, хоча, звичайно, ніхто ні в чому його не зви-нувачував. І тоді він сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усі полегшено зітхнули, а де-хто навіть не стримав радісної посмішки: він угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо він сам… Розмова закінчилась в атмосфері справжнього ентузіазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальші зони пам’яті!
А тепер ось він завагався. З-під насуплених брів позирав на химерну будівлю й… шкодував, що висловив таке поспішливе, легковажне рішення. Хлопчисько!
Це нагадувало шахову партію в її кульмінації. Від того, який хід він зробить зараз — а це в його волі, — залежатиме все. Чамхаб гірко посміхнувся — знову постало прокляте гамлетівське запитання: бути чи не бути?Дивіться також
Василь Бережний — Голуба планета
Василь Бережний — Естафета життя
Василь Бережний — Дядечко Цок
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Різко обернувшись, пішов до тротуару.
Ступив на ближчу стрічку, потім на суєідню, а далі вже на середню, яка мчить з найбільшою швидкістю. Тут було чимало пасажирів, та все-таки знайшлася вільна трапеція, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись ні про що не думати, спостерігав обличчя, особливо жіночі, поглядав на деякі оригінальні будівлі, сквери і пар-ки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землі! Щоб це фізично відчути, треба побувати в космосі… Так… Тепер йому в сто крат рідніші оці незнайомі обличчя, оці очі, що так і променяться думкою та відчуттям. Але що їм до того, чи все він пригадав із своєї подорожі, чи ні? Головне ж відомо: знайдено планету, на якій буяє життя, хоч і в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих істот — можна заселяти!
Немає… А що, коли є? Хіба він може дати однозначну відповідь на це питання?
І знову сумніви обступили Чамхаба, і в голові зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрічними стрічками, іти підземними переходами. В людському тлумі він поволі заспокоївся й твердо вирішив: як скаже Анжела — так він і вчинить.
Думка про Анжелу, ніжну, чарівну, найкращу дівчину в світі, наповнила радістю його серце. Те, що во-ни, двоє з п’яти мільярдів людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долі. Мало того, що Анжела напрочуд красива, і саме тією красою, яка хвилює, притягує його, вона імпонує йому духовно. В них споріднені погляди на життя, на світ. Ба навіть поточні події майже завжди викликають в них однакову ре-акцію. Вони розуміють одне одного з півслова. "Анжела — моє alter ego ", — думав Чамхаб, і його очі поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.
Тенісні корти, де Чамхаб сподівався зустріти Анжелу, розташовані на Спортивному острові, спорудже-ному за кілометр чи півтора від берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескала-торами, як і вулиці міста. Наближаючись до вертикального підйомника, Чамхаб несподівано подумав: а що, коли Анжела скаже "не треба"? Впіймав себе на тому, що в глибині душі рішення майже склалось, Анжела тільки мусить санкціонувати. Гм… Як скаже — так і буде… А що, коли вона раптом…
Підйомник виніс його в сонячну купіль. Дихалось легко, здавалось, повітря відчувається на смак. На що вже в космічному кораблі добре працюють кондиціонери, та хіба вони можуть дати таке цілюще повітря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись із обіймів природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря і неба…
Анжела помітила його ще здалеку, привітно махнула рукою. У білому спортивному костюмі вона здава-лась ще кращою. Змахнула ракеткою граціозно й водночас енергійно — удари по м’ячу були сильні, мов пост-ріли.
Сівши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерігав за її грою, суперниці ж не бачив, наче її й не було.
Та ось тренування скінчилось, Анжела підійшла, втомлено ступаючи по гравієвій доріжці. На засмаглих щоках блищали краплини поту.
— Ну, як? — спитала, сідаючи поруч, і в очах її на мить з’явилась тривога.
— Ніяк… поки що.
Анжела кинула на нього запитливий погляд, і в тому погляді було стільки дитячої цікавості, що Чамхаб не міг стримати посмішки.
— Розумієш, був я коло того "мозку"… Знаю, що треба випити цей келих, але… боюся. Вони ж видобу-вали інформацію у вмираючих або щойно померлих… Можуть бути несподіванки — вони самі попереджали… — Чамхаб помовчав, йому не хотілось розвивати цю тему. Потім сказав невизначено: — Тут є над чим поміркувати.
— Ходімо прогуляємось, — враз посерйознішала Анжела.
Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебільшо-го про всякі дрібниці, лише не про електронний архів, полишили цю тему підсвідомості.
Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторіями, — вона плавно, ніби в невагомості, летіла, простягнувши вперед руки, і, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самісінького обрію, де вже здіймалась кармінна стіна. В нього так не виходило — плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не сміялася так, відколи вони по-знайомились.
— Ану ще! Ще один стрибок!
І він знову підіймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов підлітки.
Відпочиваючи на воді, Анжела переверталася горілиць, розкидала руки хрестом і заплющувала очі. По-тім казала, що, погойдуючись на хвилях в такій позі, вона поступово втрачає почуття верха й низу, і їй починає здаватися, що вона летить у космічному просторі, падає й падає поміж планетами й сонцями.
— Так можна і втонути, — обізвався Чамхаб.
— Можливо, — погодилась Анжела. — Та я вловлюю момент, розплющую очі, і все минає. А в тебе з’яв-лялося таке відчуття в космосі?
Чамхаб замислився.
— Коли сидів за пультом, було. З’єднуєшся з кораблем в одно ціле, відчуваєш його гігантське металеве тіло, як своє… Кнопка, на яку ліг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатів, і їх можна відчувати, як внутрішні органи. Цікаво?
— Цікаво, але страшно: людина зростається з машиною…
— Страхи ці перебільшені. Людина завжди залишається людиною.
— Будемо сподіватися.
Вечеряти в кафе Анжела не схотіла, натомість запросила до себе. Він, звичайно, був дуже радий і не при-ховував цього. Перспектива інтимної обстановки викликала в нього п’янку млость.
Анжелині батьки мешкали в невеликій, скромно умебльованій квартирі на другому поверсі. Стіл накрили на веранді, до якої заглядали молоді клени — при світлі їхнє листя видавалося ще зеленішим. "Космічний сиро-та", як і слід було сподіватися, був у центрі уваги. Особливо опікувалася ним Анжелина мама — ще молода, балакуча жінка з лагідним обличчям. Батько — високий, худорлявий чоловік, один з операторів автоматичної підземної фабрики, яка виробляє взуття, — неквапливий у розмові, стриманий у рухах. Але з того, як він час від часу поглядав на Чамхаба, помітно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.
Чамхабові приємно було в їхньому товаристві, та — ніде правди діти,— коли вечеря скінчилася, він зра-дів, що нарешті лишається віч-на-віч із своєю нареченою. Покохав дівчину до самозабуття, й посидіти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнім блаженством. Звучала ніжна мелодія — та чи він слухав її? Сидів як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:
— То як ти вирішив?
— Завтра візьмемо шлюб, — мрійливо обізвався Чамхаб. — Повір, що далі…
— Я не про те, — засміялась Анжела. — Електронного павука забув?
— А… — Він наче прокинувся зі сну. — Павука? Як ти скажеш, так і зроблю.
Лагідним жестом вона відкинула йому білявого чуба.
— Мені здається, що… це навіть цікаво.
— Може, й цікаво. — Чамхаб вибачливо усміхнувся. — Мозок людини — це своєрідний космос… Та в мене на думці… Я таки доб’юся — ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирішено: завтра піду. Тільки… тільки обі-цяй, що після того ми одружимось… не відкладаючи. Згода?
— Авжеж, дурненький! — засміялась Анжела й грайливо торкнула його носа.
Хотів поцілувати, але вона встигла відхилитись. Обличчя їй зашарілося.
— Ой, що ти… Прошу, заспокойся.
Чамхаб підвівся й почав ходити по кімнаті, засунувши руки в кишені штанів. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Трагедія вулканної гори | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10328 | Василь Бережний | Трагедія вулканної гори | Настирливість старого Володаря Знань подолала всі незліченні перешкоди, і його було таки допущено в святая святих — печеру Неповторного. Перед тим попередили: аудієнція буде максимально короткою. Отож старий розпочав сигналізацію одразу, як тільки за ним затягся плівкою отвір у стіні величезного приміщення, що правило Неповторному за кабінет. Не втрачаючи жодної миті, приступив до суті справи. Він, бач, вважає, що ситуація розвивається в загрозливому напрямку, що замість того, аби старанно вивчати середовище з метою ефективнішого пристосування до нього, висуваються ідеї інтенсивної його експлуатації. При цьому зовсім не враховуються ті незворотні зміни, які можуть виникнути. Розрив між діями та їх наслідками — ось в чому тра-гедія епохи…
Неповторний слухав, не перебиваючи. Його циліндричне тільце стояло перпендикулярно, міцно спираючись на віночок чорних тоненьких опор. Старий Володар Знань мав обвислу оболонку, в якій годі вже було роз-пізнати циліндр, отож і не дивно, що, промовляючи, він одночасно думав і про живлення, та йому, на жаль, не запропонували поповнити запаси енергії.
Від загальних міркувань, які старий примудрився приправити спогадами про давно минуле з його "етикою стриманості", він перейшов до конкретних проблем. Його, бач, стурбувала, навіть стривожила програма випробування антиінтерферонних сполук на Вулканній Горі. Він вважає, що це випробування, не кажучи про інші аспекти, потенціально таїть у собі суто фізичні небезпеки: безоглядне втручання в Природу, порушення її вікових ритмів може викликати потрясіння і катаклізми небаченого масштабу. Отож він вважає випробування таких руйнівних чинників на терені Вулканної Гори особливо загрозливим. Адже Вулканна Гора — дивовижний об’єкт, вона породжує найголовнішу ріку — Червону, яка омиває увесь відомий Всесвіт. В басейнах життєдайних водойм розселилося усе їхнє численне плем’я…
Закінчив старий банальною істиною: сім разів одміряй — один раз відріж. Висловившись, він зморщився ще дужче, з фатальною покірністю ждучи звичайної в таких випадках смерті. Але Неповторний відпустив його живим, і головну роль в цьому відіграла не повсюдна слава вченого — "батька антиінтерферону", а деякі інші мотиви. Крім того, глибока внутрішня переконаність, система аргументації, мужність (старий важив життям!) все-таки зачепили Неповторного: він вирішив усе обміркувати знову, щоб успішніше провести операцію. Та й багато що залежало від наслідків розвідки — мобільний загін мав от-от повернутися з району Вулканної Гори.
Стара печериця має рацію: це справді незвичайний об’єкт. Про двиготіння Вулканної Гори, коливання великої маси її речовини висувалися найрізноманітніші припущення, а що там діється насправді — так досі й невідомо. З оглушливим шумом і ревом з неї вириваються потужні потоки, наче їх гонить гігантський насос. А яким палахкотючим червоним сяйвом вона оточена! Це невичерпний резервуар енергії. Недаремно, мабуть, Вулканну Гору вважають центром Макрокосму.Дивіться також
Василь Бережний — Доля "Оракула"
Василь Бережний — А ви ще не були на Марсі?
Василь Бережний — Дядечко Цок
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Неповторний ретельно розглядав знімки, схеми та інші зображення Вулканної Гори, обираючи пункт для випробування. І чим довше міркував, тим більше переконувався: треба проникнути всередину Гори і там продемонструвати силу нової зброї. О, коли Гора розколеться — це буде тріумф, відлуння якого прониже далину тисячоліть!
На саму думку про це Неповторний відчував гру імпульсів у всьому тілі. Унікальний об’єкт… Тому ж і необхідно показати свою міць на ньому. Сини боліт давно вже опанували нові терени, давно утвердилися на берегах найбільших рік, і ця руйнівна, невідпорна зброя помножить їхню силу і могутність! З’явилась перспек-тива завоювати все. А той малодушний старий шкарбун хоче зірвати випробування, проповідує концепцію поміркованості, розважливості!
Невдовзі Неповторному доповіли наслідки розвідки. Виявилось, що до Вулканної Гори найлегше про-братися Синьою рікою, яка впадає в її надра. Хоча береги внутрішніх озер Вулканної вимощені гладеньким матеріалом, висадитися можна. Окрім випадкових мандрівців, постійного населення там нема. Система захисту, яка діє, певне, інстинктивно, складається з електромагнітних розрядів та інтерферонних мурів, які виникали при появі розвідників. Повертався загін Червоною рікою, причому в сутичках з ворожими племенами загинуло біля тисячі одиниць, що перебільшує число приросту. Неповторний негайно затвердив секретний план випробування антиінтерферону під кодовою назвою "Екзітус" (вихід, кінець, наслідок). Науковим керівником операції обрав саме Володаря Знань, оскільки антиінтерферон виготовлено на основі принципів, розроблених старим ученим.
Лоскотливе мереживо позитивних імпульсів охопило все тіло Неповторного. Його рішення здавалось йому своєчасним, обгрунтованим і логічним. Історична мить настала!
Воля Неповторного була для старого Володаря Знань мов грибкова злива. Випробовувати нові нищівні засоби мусить саме він, хто рішуче виступав проти цього безрозсудного заходу. О, яка гірка іронія долі!
Разом із великим загоном антиінтерферонників учений вирушив у далеку подорож. Мовчазно ник на середньому плоту, сумовито поглядаючи то на гладінь Синьої ріки, то на резервуари з антиінтерфероном, замасковані брудними плівками. Попереду й позаду на плотах панувало піднесення — молоді ватаги разом зі сво-їми підлеглими горланили войовничих пісень, деякі стрибали в річку і галасували, пливучи поруч із плотом. Для них не було ніяких сумнівів і вагань. "Ми також хочемо повоювати!" — зухвало говорили вони старшим. Вилазки, рейди, походи — ось чим вони снили. Нищити, захоплювати, підкоряти — ось їхня етика й мораль. Природа? Хіба вона існує не для того, щоб нею користатися? Знаходяться лякливі, застерігають: життя зале-жить від Природи, доки вона, мовляв, живе і розвивається, доти й ми житимемо. Хе-хе, для них, молодих, це таке джерело, якого ніколи не вичерпаєш!
Раптом галас ущух. Старий поглянув і обімлів: плоти атакували Кулясті. Виринали з річки і без вагань кидалися на войовничих циліндриків, ковтаючи їх десятками. Ті, що бовтались у синіх хвилях, першими опинилися в їхніх пащах, решта збилася докупи, не знаючи, що діяти. Про якісь переговори з Кулястими годі було й думати. Кулясті, оточивши зарозумілих завойовників, що збилися в одну живу купу, поглинали їх без ліку. Тіла їхні роздулися, як дирижаблі, від галасливого загону на передньому плоту не лишилося жодного вояка. Кулясті довго лежали нерухомо, потім наледве поскочувались у ріку і попливли геть.
Вцілілі воїни Неповторного полегшено зітхнули, але кожен розумів: ще два–три таких напади, і від їх-нього експедиційного корпусу нічого не лишиться.
…Навряд чи можна розповісти про всі пригоди, яких зазнала експедиція на своєму шляху до Вулканної Гори. Доводилося долати пороги, пробиватися крізь фіолетові тумани, обминати скелі і плавучі острівці. Нарешті ж дісталися-таки Вулканної Гори…
То було грандіозне видовище. Спочатку ніхто й не подумав, що то сама Гора — наче хмара заступила половину рожевого неба. Із скороченням відстані обриси її чіткішали, маревність танула, і вже можна було розрізнити круті схили, могутні кряжі та пасма. Усі на плотах принишкли, гостро відчувши свою мізерність у цьому великому світі.
Тоді один із старших ватагів звернувся до них:
— Ви самі бачите, який це гігантський витвір Природи. Ми дрібні супроти нього за розмірами, але ми… дужчі. Ми підкоримо Вулканну Гору, і тоді навіть Кулясті жахатимуться нас!
Ріка завирувала, на порогах плоти кидало так, що мало не потопило. Та ось нарешті їх з шумом понесло до величезної печери, яка сполучається з гірськими гротами. В цей момент всіх оглушило електромагнітним розрядом. Опритомніли вже в гроті, на склепінні якого вигравало голубе й рожеве сяйво.
Володар Знань, очунявши, почав спостереження. Незабаром визначив, що стихія тут підпорядкована певним ритмам, без великих зусиль зареєстрував періодичні коливання самого тіла Гори і дійшов висновку: Вул-канною її назвали цілком слушно.
Тим часом ватаги підрозділів пильнували берегів озера, вишукуючи зручне для висадки місце. Це було нелегкою справою: всюди ковзко і круто. Старий Володар Знань приховано радів, спостерігаючи марні спроби причалити. От якби течія винесла їх звідси… Та це були наївні мрії — учений не знав чи, може, не хотів нічого знати про те, що волю Неповторного не можна не виконати і залишитися живим.
Після тисяч спроб вдалося-таки зачепитися за невеличкий мис. Це був п’ятачок, базуючись на який можна відвоювати цілий плацдарм. Та як тільки воїни, вивантаживши спорядження, розташувалися на п’ятачку, перед ними несподівано виросла стіна із сірого міцного інтерферону. Усі були ошелешені: якщо мур замкнеться навколо — їм усім кінець.
— Ми ждемо ваших вказівок! — підступили ватаги до Володаря Знань, і вчений змушений був розкрити секрет антиінтерферону, визначити його дозування.
Коли все було готове, старий розташувався на якійсь купині, спостерігаючи дивовижний краєвид. І в ко-льорах, і в звуках, навіть у лініях форм тут відчувалася гармонія, внутрішня злагодженість. А як позначиться на всьому цьому дія антиінтерферону? Наче у відповідь на його тривожне запитання, заклубочився ядучий газ. Гора струснулася, почулися переможні вигуки. Оглянувшись, учений побачив, як у великий пролом сірого за-хисного муру кинулися штурмові загони.
В надрах Гори, по менших і більших печерах, на берегах струмків і озерець, проживало багато племен, які одразу виступили проти чужинців. Особливо запеклий опір вчиняли інтерферонники. Вони швидко спору-джували свої сірі мури, і пришельцям доводилося знову й знову обстрілювати їх антиінтерфероном. Незабаром бійці Неповторного пробили тунель назовні, в який одразу ринули червоні і сині потоки. Опір захисників Вул-канної Гори було зламано.
І ось, позираючи на порожні плоти, що похитувалися коло берега, Володар Знань помітив: хвиля спадає, затока вкривається темніючою гладінню, рожеві тони на склепінні починають згасати… Що відбувається?
Вулканна Гора різко струснулася і заклякла. Все охопила мертва тиша. Швидко запала темрява, поповз холод. Витративши свої теплові ресурси, воїни Неповторного — та й він сам у далекій печері — скоцюрбились, затіпались в агонії. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Тривіум Харонтіс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10338 | Василь Бережний | Тривіум Харонтіс | Вся історія людини — це історія її кохання.
Джек Лондон
І
Микола Булига, як і всі його товариші-космонавти, людина особливо пунктуальна. Ну, а сьогодні… Він був готовий до поїздки рівно за годину! Це, звичайно, свідчило про особливе, сказати б, виняткове хвилювання. Та й хто, скажіть, не хвилювався перед одруженням? Ось по нього рівно через тридцять дев’ять хвилин заїде Талія, і вони відправляться до Палацу радості, щоб там запевнити і себе, і весь світ… Красивий ритуал, от тільки даремно так встановили, що саме наречена мусить закликати: ходім! Воно, звичайно, має свій сенс: цілковита воля, можливість передумати в останню мить Але коли б не цей звичай, він би на крилах до неї полетів!
Раз у раз поглядаючи на годинника, Микола пружним кроком ходив по великій світлій залі, і радісне передчуття розпирало йому груди. Зупинявся проти дзеркала, торкався гребінцем свого чорного непокірного чуба, поправляв краватку і знову ходив.
Так, так, вона буде… за двадцять одну хвилину, о, вже двадцять, дев’ятнадцять… Ну що ж, у нього давно вже готовність номер один!
Талія… Люба, мила, хороша… Хороша? Прекрасна, чарівна дівчина! Як вона вчора милувалась тією кві-ткою! Нюхала, розтирала голочки своїми ніжними пальцями і все повторювала: "Тривіум Харонтіс, Тривіум Харонтіс…" Так, він дотримав своєї обіцянки. Сказав — привезу квітку з Марса і привіз. Правда, ця голуба колючка мало схожа на квітку, замість цвіту на ній якісь сині пухирчики, але запах справді неземний. Порівняти його ні з чим. Та й ховалася ж ця рослина під бурим марсіанським камінням…
Так… Тринадцять хвилин залишилось. А які троянди вона подарувала тоді, перед стартом! Ті троянди, власне, й познайомили їх. І хто зна, що він уперше побачив тоді, — чи троянди, чи її очі… Серед величезного натовпу проводжаючих він одразу виділив дівчину з трояндами. Еге, от тобі й квіти… Було мало часу, занадто мало, щоб, блукаючи гамірливими вулицями міста, говорити всякі милі дурниці, наближаючись до головного. Вічність викраяла для них буквально кілька хвилин. І цього було досить. В одну коротку мить він усвідомив, що ця дівчина з трояндами — саме та, яку очікував, та, якої не вистачало для цілковитого щастя, без якої не можна жити.
— Як тебе звуть?
— Талія, Миколо.
— Ждатимеш?
— Ждатиму.
— Я привезу тобі квітку з Марса!
— Ждатиму, ждатиму…
Вони ще встигли обпекти собі губи поцілунком, коли товариші потягли його до вертольота. Ще з люка ракети хотів побачити її — й побачив. Талія була поруч, перед очима, Талія була в серці… Усі довгі місяці польоту крізь космічні глибини вона зігрівала йому душу. "Ждатиму". І діждалася. От він і повернувся й привіз квітку.Дивіться також
Василь Бережний — Закарбоване в серці
Василь Бережний — В космічній безвісті
Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Талія… Тепер він її жде. Отак в чеканні й життя минає, кожен чекає свого щастя, і добре, коли воно не запізнюється.
Три хвилини!
Певне, вона саме виходить з вертольота на даху. Так, підійшла до ліфта. Зайшла в кабіну. Торкнула кно-пку. Глянула в дзеркало — кабіна проскочила поверхів десять. Ще десять, ще… Стоп! Дев’яносто дев’ятий…
Микола кинувся до дверей, щоб відчинити саме в ту мить, коли вона підніме руку до дзвоника. Так… Пі-дійшла!
Відчинив двері — нікого.
Промигнула кабіна ліфта. Забула поверх?
Почекав ще п’ять хвилин — ні слуху ні духу. Відчував, як наростає тривога, передчуття чогось катастрофічного, якогось горя, відчував, але терпляче ждав. Зрештою, буває через якусь дрібницю… Та коли минуло цілих півгодини, він не витерпів і підійшов до екрана відеофону. Рука йому тремтіла, коли набирав її символи.
На екрані з’явилось її веселе обличчя. Вона вдома!
— Здрастуй, Миколо! Що поробляєш? Чим займаєшся?
Голос безтурботний, так, наче нічого й не сталося.
— О, та ти кудись зібрався! Може, скажеш куди, якщо не секрет?
Його наче окропом ошпарило.
— Ти глузуєш з мене, Таліє?
На обличчі в неї щирий подив.
— Я тебе образила? Ну, скажи, любий, образила?
— Невже ти не розумієш, що ці запитання недоречні? Раз ми домовились…
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, це вже, знаєш, занадто…
— Миколо, любий мій, ну, не ображайся, прошу тебе, благаю! Скажи — про що ж ми домовились? Не стій, сядь, сядь, отак, тепер кажи.
— Невже ти забула? Про Палац радості.
Він бачив, як вона спаленіла.
— Про Палац радості? Вперше чую… Приїзди — поговоримо.
Спантеличений, Микола Булига поспішив до неї. Вона була наче така сама, як і вчора. В її очах сяяло щире захоплення, голос дзвенів радістю, і коли знайомила з батьками, і коли розмовляла з ним наодинці.
Поїхали гуляти. Побували й біля Колони загиблих космонавтів.
— Ми ж учора отут, на цьому місці, домовились…
Талія подивилась на білий мармур Колони, на бронзові постаті зореплавців і тихо сказала:
— Можливо… Знаєш, Миколо, мабуть, радість зустрічі запаморочила мене, оглушила… Ти не гнівайся, любий, ти ж знаєш, що я… Поїдьмо до Палацу завтра, згода?
У відповідь він міцно поцілував ЇЇ. Решту дня провели нерозлучно. Разом пообідали, побували в ілюзіоні, слухали музику. Прощаючись, Микола нагадав:
— Завтра ж не барися!
Наступного дня повторилось те саме! Знову Микола хвилювався, чекаючи на Талію, знову раз у раз по-глядав на годинника і все уявляв, як вона переміщується в просторі. Піднімається ліфтом на свій дах, сідає у вертоліт. Машина швидко несе її понад призмами, кулями й пірамідами хмарочосів… Ось Талія вийшла на його даху. Ліфт відраховує поверхи… Дев’яносто дев’ятий! Бідолашний Булига вискочив у хол… І нікого не побачив.
Це вже було зухвальство. Чи вона вважає його дурником? А ще прикидається щирою… От тобі й Триві-ум Харонтіс… До речі, що означають ці слова?
Микола підійшов до відеофону, зв’язався з Картотекою знання, і скрипучий голос повідомив:
— Тривіум Харонтіс — назва місцевості на Марсі — Перехрестя Харона, міфологічного перевізника в підземне царство…
Різко вимкнув апарат, пройшовся в задумі по голубій підлозі, поглянув на годинника і, знову підійшовши до відеофону, замовив собі місце в ракеті, яка сьогодні відправлялась на Місяць. Полегшено зітхнув, розправив плечі. До товаришів у Космоцентр! А Талія… якесь легковажне дівчисько…
II
Минали роки. З Талією робилося щось дивовижне, але космонавт Булига про те нічого не знав, та й знати не хотів. Скориставшись першою ж нагодою, він у складі великої експедиції відправився в далеку міжзоряну мандрівку. Це був перший стрибок людства до сусідньої зірки — Проксіми Центавра. Хто його знає, чи домага-вся б Микола Булига, щоб його зарахували до цього зоряного екіпажу, коли б його особисте життя склалося інакше. А так… Він, звичайно, нікому не говорив про це, навіть собі не признавався, що ним керують особисті мотиви. А насправді домігся участі в цьому польоті саме через те, що хотів забути підступну дівчину, кохання до якої палило йому серце. Нехай остудять його глибини космосу, хай зарубцюються рани. Та й вона хай від-чує, яке кохання відштовхнула, яким почуттям знехтувала. Корабель їхній мчить із субсвітловою швидкістю, і поки тут, на борту, мине дев’ять років, — на Землі пройде тридцять дев’ять. Саме так розрахована програма їхнього польоту. Ага, їй було сімнадцять… Коли експедиція повернеться, їй буде п’ятдесят шість! Ну, а він по-старшає тільки на дев’ять років…
Микола ретельно виконував свої обов’язки — а чергування біля Головного пульта забирало багато енергії — і таки мало-помалу заспокоївся. Через кілька тижнів рідна Земля зникла з поля зору, і все, що відбувалося на ній, подаленіло не лише у просторі, а й у свідомості: огорнулося серпанком, почало розмиватися, втрачаючи чіткі контури… І троянди, і Талія, і голуба колючка Тривіум Харонтіс — наче снилися… Звичайно, в найдаль-ших зонах пам’яті всі ці враження зберігались, але свідомість вирішила занедбати ці зони, і сигнали звідти над-ходили все слабші й слабші, наче від якихось надзвичайно далеких світів.
Ці сигнали не посилились навіть тоді, коли ракета, пройшовши афелій своєї орбіти і виконавши складну програму досліджень планет Проксіми. повернула до Сонячної системи. Як тільки на екрані локатора нарешті проступив диск рідної планети, Микола зробив потрібні підрахунки, перевірив курс, та й тільки. Навіть не зі-тхнув.
Після посадки на Місячному космодромі Булига хотів деякий час побути в місті Копернік: йому кортіло покупатися у штучній, поки що єдиній на Місяці річці. Але керівник експедиції пообіцяв відпустки лише після того, як вони закінчать свій звіт на Землі.
— В Дніпрі все-таки краще купатися, — усміхнувся він. — Ви ж, здається, з його берегів?
— Так. Але ж тут тяжіння…
— Нічого-нічого, ви ще молодий, Миколо, треба гартувати м’язи.
Ну, що ж, дисципліна, обов’язок — мусив летіти. Та й зрештою цікаво поглянути на рідне місто через тридцять дев’ять років. До речі, космонавтам важко було звикати до календарного парадоксу. їхня мандрівка продовжувалась дев’ять років (за годинником, встановленим на ракеті), отже, зараз повинен бути 2009 рік. Бу-лига ввімкнув приймача, настроїв на київську хвилю, і в рубці Головного Пульта пролунало:
— Говорить Київ. Послухайте програму передач на сьогодні, двадцяте травня дві тисячі тридцять дев’я-того року. Підживленню цукрових буряків — пильну увагу. Репортаж…
Микола крутнув верньєром, приймач вимкнувся. Дві тисячі тридцять дев’ятий!
Аж тепер Микола зітхнув. І це було філософське зітхання: мовляв, які дива діються на білому світі!
Переліт з Місяця на Землю зайняв лічені години. Микола слухав і не чув розмови своїх товаришів. Його чомусь не захоплювало навіть таке визначне досягнення їхньої експедиції, як запис біострумів на одній із дванадцяти планет системи Проксіма. Вони сперечалися на тему: чи належить енцефалограма розумним істотам, чи ні і чи вдасться її розшифрувати. А Микола відчув, що його хвилює наближення Землі. Несподівано — от же цілком несподівано! — защеміло серце…
Посадка на старому, давньому космодромі.
Микола поглянув на строкате людське море і… заплющив очі. Не може бути! Розплющив і знову поба-чив дівчину з трояндами. Он вона пробивається наперед, обережно піднявши квіти вгору. Молода, гарна і… дуже схожа на Талію! Як дві краплі води. Той же погляд — гарячий, визивний, молодечо-зухвалий…
Микола не може одвести очей, ступає наче загіпнотизований на край помосту і — падає. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Тролейбусом до Хрещатика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10314 | Василь Бережний | Тролейбусом до Хрещатика | На тому боці зупинився тролейбус, одні пасажири виходили, інші заходили, а Льоня нетерпляче пересту-пав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. І треба ж отак: підійшов до кіоска купити газету — жодної машини не було, а як тільки рушив до зупинки тролейбуса — де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а він же чекав на нього хвилин п’ятнадцять!..
Стояв, як на голках, зиркав у всі боки, і очі схоплювали все — і криваве небо на заході, куди текла вули-ця, і сутінки парку, на тлі якого червонів довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчутті руху, з лівого боку вже замиготіли поворотні сигнали, от-от зачиняться двері… Нарешті прошмигнула остання маши-на, і Льоня кинувся через багряну річку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетів дорогу і скочив на приступку саме тієї миті, коли двері зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч і віддало в грудях. Двері відпустили, і Льоня, стримуючи важке дихання, сів на вільне сидіння.
Вагон похитнуло, і Льоня відчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комір сорочки. За вікнами у якійсь дивній каруселі кружляли дерева парку, стовпи із сліпими ліхтарями. Згущувались сутінки, проте у вагоні світла чомусь не вмикали.
Льоня намацав у кишені монету, звичним рухом подав пасажирові, що сидів поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсім не реагував, навіть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон і побачив, що всі пасажири якісь не такі. Щось було незвичне в їхніх позах — напруженість і вод-ночас байдужість. Ні розмов, ні жестів,— сидять, як манекени, кожен сам по собі. Навіть не дивляться одне на одного, і очі неначе скляні, без ніякого виразу.
Що це за вагон? Що це за пасажири?
Льоня відчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тіло, затуманює голову, і ніяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, інопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собі личину людей, то мусять і триматися відповідно!
Вагон різко труснуло, і один пасажир з переднього бокового сидіння упав на підлогу.
Ніхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проході, підверну-вши під себе руку, і стукається головою об підлогу при кожному струсі вагона. Мертвий?
Льоня поспішив проходом, точніше сказати — хотів поспішити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, підошви наче прилипли до підлоги, і їх важко було відірвати. Безконечно довго, натужно рухався він по вагону і таки дійшов. Потерпілому нічого не сталося. Підняв його, посадив на сидіння в куток, якраз біля кабіни водія. Краєм ока помітив: пасажири, як по команді, осклабили зуби — посміхнулися. І знову хвиля стра-ху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовні — наче люди, тільки худющі, кістляві. А вираз очей…Дивіться також
Василь Бережний — Подарунок телепата
Василь Бережний — Експедиція в природу
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Льоня заглянув у кабіну — на кріслі водія сиділа жінка — теж сама шкіра й кістки. Пальці її ущепіри-лись у кермо так, що аж кісточки побіліли. Оголене коліно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев’яне.
Знову витяг монету, простяг водійці:
— Дайте талон.
Жінка навіть не повернула голови, ніби й не чула. Льоні здалося, що, може, він і не сказав, а тільки подумав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:
— Дайте талон.
І кинув монетку в картонну коробочку, що стояла під правою рукою водійки. Вона блимнула на нього білками, на коротку мить її тонкі губи розтягнулися в зловтішній посмішці і знову стулились. Чи, може, це йо-му привиділось?
Талона водійка не дала, і Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна — ва-гон різко хитнуло в один, потім у другий бік. Поглянув у вікно — промайнула колонада стадіону "Динамо", і тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлі неба чорніє арка пішоходного мосту…
Аварія? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лінії…
— Що сталось? Мені треба на Хрещатик! — скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.
А водійка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом і зловтішно посміхнулася. Пасажири сиділи, як і раніш, незворушно, тільки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило ніщо: ні оця шалена водійка, ні маршрут.
Льоня ніяк не міг второпати ситуації, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевілля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо він от-от розіб’ється, але не міг зрушити з місця свого обважнілого тіла.
А вагон справді зійшов з асфальту і, ламаючи кущі та дерева, котився схилом униз, у прірву, де широкою смугою темніє Дніпро…
— Двері! Двері! — закричав Льоня. — Відчиніть двері!
Жінка ще дужче ущепірилась в кермо, і Льоня побачив, що її тіпає сміх. Тоді він підняв руку, щоб повернути запобіжну ручку вгорі, над самими дверима. Досить штовхнути її, як двері відчиняться, а тоді… Але вагон так хитало, що ніяк не можна було вхопитися за ту ручку… Посував долоню по стіні — ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, і рука відскакувала. Перед очима миготіло зелене віття, тролейбус летів донизу з великою швидкістю, але темна смуга Дніпра не ближчала. Може, він ще встигне відчинити ці кляті двері?
Стогнучи від безсилої люті, знову і знову підсував руку до того запобіжника, підкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звірка, що кожного разу відскакує від пальців. Це було нестерпно тяжко, але він не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тільки так — вискочивши з вагона.
Судомно скрючені пальці таки вхопилися за металевий язик, двері з шипінням відчинилися, і Льоня ви-пав з вагона. Шпичаки зламаних кущів-обпекли вогнем, гарячі пелюстки приклеїлись до самісінького тіла. Льо-ня тяжко застогнав і впав у забуття.
***
Професор полегшено зітхнув і витер хусточкою чоло. — Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втратимо… Де підібрали?
— Десь на Печерську, — відповіла медсестра, пораючись біля пацієнта, що нерухомо лежав на операцій-ному столі. — Збило машиною посеред вулиці. Хотів швидше сісти в тролейбус.
Професор мимохіть окинув поглядом її постать — вже не молода, під очима "гусячі лапки", обличчя втомлене. "І як це в неї так добре виходить? — подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацієнта, вдихаючи йому життя. — Якби не вона — ніяка апаратура не допомогла б… Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам’ять, але то нічого… Криза минула, житиме, от тільки чи розповість про своє поба-чення зі смертю?.."
Уголос трохи сухувато сказав:
— Тепер можете відпочити, ніч минула.
— Ох і піч… — Вона якось болісно усміхнулась. — Я вже боялась… Хоч і клінічна, але ж смерть… Пра-вда, отой ще тяжчий був — молодий поет…
— З Кіровограда?
— Здається. Тоді ви теж…
— Що ми? — скинув бровами професор. — Ми тільки допомагаємо боротися… Головне — життєві ре-сурси організму.
— Авжеж…
Медсестра вимкнула світло. Реанімаційну палату виповнило сине київське світання.
Повіки пацієнта стрепенулися, він розплющив очі і тихо спитав:
— А тролейбус де?
— Не хвилюйтеся, все гаразд. — Звичним жестом професор взявся перевіряти пульс.
— Я їхав тролейбусом до Хрещатика…
— Ну, ну… — Професор обернувся і виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввімкнула запис і по-дала мікрофон. Почалася ще одна мандрівка в глибини психіки, як називає професор свідчення тих, що побува-ли по той бік життя…
Ранок уже палахкотів над Києвом.
Ох, ці телепати…
I.
— От навіжений — знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!
— Так це ж гоночний, хіба не бачиш?
Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озирнувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?
— Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!
Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точно — дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…
Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним віти, немов дів-чина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? "Вимикай… голова тріскає!" Чув же, виразно чув…
Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п’ятого курсу, відвів його в дальній кінець ко-ридора і по секрету розповів:
— Розумієш, учора завів свого "Ягуара", прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: "Це ревіння мені заважає, припиніть, будь ласка".
— Чи ти ба, яка ніжна особа! — реготнув Едик. — Наша, з автодорожнього?
— Та в тім то й річ, що не знаю.
— Чому ж не познайомився? Чи не гарна?
— Не міг я познайомитись, її не було.
— Ти ж кажеш, говорила..
— Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.
Едик зареготав:
— Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що — невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голо-сом?
Сева знизав плечима:
— Кажу ж тобі — чув, отак, як оце тебе.
Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:
— Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?
— Ні.
— Не привиджувалось?
— Ні.
— І голова не поболює?
— Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд пройшов.
Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:
— Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.
Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Еди-кові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожно-го разу отак — що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба бу-де… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати "дурні думки" і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію автомобіля без коробки швидкостей.
…На Київ опустилося золоте крило надвечір’я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого ка-штана.
— Тут я стояв, — сказав Сєва.
— Ану ж давай запустимо! — Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | У промінні двох сонць | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10343 | Василь Бережний | У промінні двох сонць | У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ
Повість
Нема нічого неймовірного і в тому припущенні, що за якусь хвилину цілі віки роздумів і наукового пізнання живуть і вмирають на наших очах всередині атома. Самі по собі об’єкти і не великі, і не малі, і якщо всесвіт здається нам неосяжним, то це просто людське уявлення про нього. Коли б він раптом скоротився до розмірів горіха при умові збереження всіх пропорцій, ми б не мали найменшої можливості помітити цю зміну.
Анатоль Франс
МАНДРІВКА ДО ОЛІМПІЇ
Над стародавньою Елладою сяє святковий літній день. Антоніда милується сліпучо-білими храмами Олімпії, тінистими священними гаями. Ось вона минає південні пропілеї — два ряди урочистих колон, і виходить на терен Альтіса — найсвятішого місця Олімпії. В гамірливому натовпі учасників і гостей олімпіади полум’ям спалахують пурпурові хламиди розпорядників. Трибуни стадіону заповнені: зібралося не менше п’ятдесяти тисяч чоловік. Зараз почнеться…
Антоніда добре знає, що жінкам під страхом смерті забороняється спостерігати олімпійські змагання, та все ж вона — в натовпі, що суне на стадіон. Заборона зовсім її не страшить. Не помічаючи навколо жодної жіночої постаті, думає: "Цікаво, якими міркуваннями керувалися верховні, коли затверджували цей закон?"
Пурпурові хламиди урочисто попливли до своєї трибуни. Заграла труба, і стадіон одразу вщух. Антоніда бачить відблиск сонця на міді, на якусь мить цей гострий блиск ніби засліплює її, і панорама стадіону зникає. Але це тільки на мить. Ось вона знову бачить і чує все, що тут відбувається.
Літній уже, але атлетичної статури чоловік виходить на середину арени і, задерши голову, вигукує прізвища тих. що зголосилися змагатися з прудкості. Антоніда слухає атлета, в коротко підстриженій бороді якого вже з’явилися срібні нитки, і міркує: "Певно, ветеран-олімпіонік. Це ж і його колись отак викликали на оцю арену". Бігуни переступають з ноги на ногу. Коли зійдуться всі — підуть до роздягальні, натруть своє тіло оливою, а тоді знову на арену — тягти із срібної урни мусянжові жетони з номерами… А поки що літній атлет все вигукує і вигукує імена бігунів. Нарешті останні:
— Харілай із Кеоса! Політіон-афінець!
Коли всі юнаки вишикувались на арені, старий атлет, вказуючи на них, звернувся до народу:
— Чи допустимо їх до змагання? Може, є з-поміж них лукаві, нечесні — не гідні брати участь у священних олімпійських іграх?
І раптом хтось крикнув:
— Є!
Атлет повернув голову в той бік, звідки пролунав голос.
— Кажи!
— Харілай не гідний цієї високої честі! На ньому ганебна пляма рабства. Це вільновідпущеник одного гіпобота.[5]
— Що ти скажеш на це, Харілаю? — звернувся атлет до юнака — той уже виходив із шереги. — Мовчиш?Дивіться також
Василь Бережний — Гравіантена Івана Мудрого
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — Естафета життя
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Ганьба! Ганьба! — закричали трибуни.
Юнак, похнюпившись, пішов до виходу, а вигуки і свист хльоскали його, як батоги. Антоніда кинулася за ним.
— Не журися, друже! — вирвалося у неї, та хіба міг він її почути?
Деякий час Антоніда стежила за бідаком, а коли той зник десь у натовпі, що товкся побіля крамничок, розташованих уздовж муру, тяжко зітхнула. Шкода, що вона не може втрутитися в події. Те, що сталося, то вже сталося… Інцидент із Харілаєм зіпсував їй настрій, уже й не цікаво було дивитися змагання бігунів. Звернула увагу на біломармурові храми і палаци, на статуї спортсменів і богів. А ось і славнозвісний портик "Луна". Шестигранник із сімома колонами — шість по кутках і одна посередині. Якщо тут вимовити слово, луна повторить його сім разів.
Антоніда заглядає всередину, гукає:
— Глібе!
Та стіни, звичайно, не чують її голосу, мовчать. До портика заходить уже знайомий Анто. ніді юнак Харілай. Важко дише, підносить угору міцний кулак і гукає:
— Я вільний!
І луна сім разів повторила: "Я вільний!.."
Юнак усміхнувся і вийшов.
Тим часом вечоріло. Сонце черкнулося гір і кидало на Олімпію останні промені. Антоніда поглянула на храм Зевса — колони вже пойняла тінь, а карниз світився золотими відблисками. То сяють ковані із золота щити — а їх сто один! Ну, як же тут не сказати: золоте надвечір’я. Справді золоте!
Біла-біла колонада оточує храм — здається, наче мармур світиться і поступово гасне. Ось і великі сходи. Мусянжові масивні двері прохилені, певно, там хтось є — може, Фідій чи хто з його помічників. Статуя Зевса закінчена, завтра вперше її побачить народ.
У сутінках храму між двома рядами колон тьмяніє велетенська постать бога. Голова Зевса майже підпирає стелю, і хоч сонячне проміння не може до неї сягнути — адже у храмі немає вікон, — проте обличчя богове світиться. Світло випромінюється з його мудрого чола, з його добрих очей. Ілюзія вражаюча, і Антоніда відчула: це бог! Знала ж, як скульпторові вдалося домогтися цього ефекту — у заглиблення, видовбане в темно-синьому камені біля підніжжя, налита масна рідина, вона й кидає відсвіти на обличчя могутнього бога, — Антоніда це знає, проте чари мистецтва так полонили її, що Зевс видається їй живим. Здається, от-от він підведеться зі свого трону і розвалить тісний для нього храм… Ага, чому Фідій витворив таку величезну, неспіврозмірну з приміщенням статую? Адже скульптура займає не менше третини храму! Треба буде спитати про це в друзів — вони ж радили помандрувати до Олімпії… А може, оця скульптурно-архітектурна непропорційність — один із засобів підкреслити великість бога?
Тільки тепер Антоніда помітила Фідія. Онде’він — плішивий дідок — прихилився до колони і невідривно дивиться на статую. Дивиться так, наче вперше її бачить, наче не він створив її спочатку в своїй уяві, а потім із золота і слонової кістки. А може, він думає зараз про Афіни — робота ж тут закінчена, і треба повертатися, а там знову візьмуться за слідстбо… Антоніда знає, що заздрісники та інтригани затіяли проти Фідія судову розправу, твердячи народові, що скульптор, працювавши над статуєю богині Афіни, украв золото. Мишача шамотня! Де їм зрозуміти, що коли б у нього було золото, то для мистецтва він і своє віддав би до решти, як віддавав усе життя золото своєї душі. Відомо Антоніді — в Афінах на Фідія чекає в’язниця і смерть, але він цього не знає і ось у глибокому мовчанні споглядає діло рук своїх. Пишайся, смертний, ти створив своє безсмертя!
Та на обличчі в нього блукає сумнів і тривога. Про що ж він думає?
Раптом Антоніда чує його шепіт:
— Чи ти задоволений, Зевсе?
Так ось що хвилює митця: чи вдався йому твір?
Антоніда затамувала дихання… Страшенно цікаво підслухати думки людини, про яку згадують ось уже майже три тисячі років.
Фідій ступнув до статуї і вже голосніше спитав:
— Чи ти задоволений, Зевсе?
У відповідь загуло, загриміло, тонка чорна розколюватина поповзла по білій мармуровій підлозі.
Фідієве лице освітилося радістю: Зевсові мила його робота! Випростався, підніс догори обидві жилаві руки:
— Я щасливий, Зевсе!
Мабуть, Фідій казав іще щось, дякуючи батькові богів і людей, та в цей час Антоніда почула інший голос:
— Вам термінове повідомлення!
Одразу не второпала: що таке? Яке повідомлення? Чиясь рука торсала її за плече.
— Космічний корабель наближається…
Антоніду наче струмом пройняло: наближається! Одним порухом пальця вимкнула апарат, зняла з очей м’яку пов’язку, і видіння стародавнього світу одразу зникли. Скинула з голови металеву сітку, через яку в мозок надходили імпульси, що розгорталися такими яскравими картинами. Вона ще поблукає по Елладі з Глібом… Глібом Максимовичем. Нарешті він вже близько! Мерщій, мерщій на космодром!
І ось Антоніда вже на космодромі. В її руці — букет розкішних троянд.
На оксамитово-багряних пелюстках тремтять росинки, наче сльози. І в їхніх прозорих кришталевих краплинах відсвічується голубінь очей Антоніди.
Вона прийшла рано. Схвильовано поглядає на хмари, що зранку заволокли небо. Їй стояти тут, здається, весь день. Бо корабель тільки наближається. І десь лише під вечір він м’яко опуститься на бетоновану гладінь космодрому.
Та вона чекатиме. І прозорі росинки на пелюстках троянд зблискуватимуть, як далекі зорі, як промінчики з інших незнаних світів.
ЗНАВЕЦЬ ЧИСЕЛ
…Великий Математик прийняв Космонавта в просторому Магнітному залі. Пронизане ніжними, добре відчутними силовими лініями, приміщення підбадьорювало вченого, підтримувало в ньому певний енергетичний потенціал, який давав можливість працювати, мислити. Це було помітно по його тілу — тьмяному сфероїду, який часто світився блакитним сяйвом, особливо ж у ядрі, де, власне, генеруються думки. Зеленкуватих пелюсток почуттів, що звичайно обіймають периферію кожного мислячого сфероїда, Космонавт не побачив. Та це його й не здивувало, бо добре знав, що вчений занадто старий і вже давно втратив деякі фізичні характеристики.
Як тільки Космонавт, пропливши понад нижньою площиною Магнітного залу, зупинився на відстані одного свого діаметра від Великого Математика, вчений тієї ж миті розпочав передачу своїх думок. Окремі блакитні зблиски в ядрі сфероїда злилися в суцільне сяйво. Він досконало володів своїм енергетичним полем, і думки линули по ньому ритмічними хвилями. Космонавт з готовністю сприймав їх, закарбовуючи в пам’яті.
— Юний мій друже! — вібрували хвилі магнітного поля. — Вам випало щастя в квадраті. Найперше те, що Природа обдарувала вас гарячим бажанням, невтомним прагненням розкривати її таємниці; по-друге, можливість здійснити мандрівку в глибини Всесвіту… Ще раз наголошую: це велике, безмежне щастя, яке будь-коли випадало на долю мислячого Сфероїда! І я не маю сумніву, що ви, юначе, будете достойний тієї високої хвилі, що підносить вас у Безмежжя. Ви не подивуйте мені, старому Сфероїду, коли я скажу дещо таке, чого міг би й не казати, бо ви, певне, вже сприймали такі думки. Хоча це, між іншим, доведе вам, що Знавці Чисел також можуть бути поетами…
Космонавт помітив зеленкуваті плями, що ніби вирит нали з глибини старого Сфероїда.
— Так ось — Безмежжя… — продовжував Великий Математик. — Скільки мудрих Сфероїдів намагалося розв’язати загадку загадок Природи, знайти відповідь на вічні запитання: що таке Всесвіт? Чи має межі його Безмежжя? За якими законами живуть і періодично затемнюються наші великі і величні Голубі Сонця? А ще ж прадавні спостерігачі зафіксували цей загадковий факт: нерозлучна пара Сонць затемнюється одночасно і на досить тривалий період. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Феномен ноосфери | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4977 | Василь Бережний | Феномен ноосфери | Відкласти старт? Такого ще не було жодного разу протягом їхньої галактичної експедиції!
Сот явно нервував. Мішки нижніх кінцівок то набухали, то зморщувались, і його тіло то здіймалося вгору, то опускалося майже до самісінької підлоги. Велике переднє око випромінювало невдоволення.
— Та ти усвідомлюєш, чого вимагаєш?
— Я не вимагаю, я прошу.— Юний Рей затягнув плівкою око, щоб не бачити, як гнівається старий мудрий Сот.
— Тобі відомо, що ми закінчили свою програму дослідження Землі, і ресурси, призначені на це, вичерпано?
— Так.
— А про те, що контакти із землянами перенесено на майбутнє — не забув?
— То чому ж ти всупереч логіці домагаєшся відстрочки старту?
Реєві почулося вагання в голосі старого вченого.
— Я прошу тільки сім земних годин,— благально промовив Рей, подавшись уперед,— тільки сім.
— Чому сім?
— Поясню. Мій об'єкт уночі залишається просто неба, і — чи спить, чи не спить — мозок його випромінює такі химерні образи, таку мозаїку зримих, кольорових абстракцій, що, коли я побачив їх на екрані, моє тіло від напруги естетичних емоцій набрало форми кулі. Я хочу зафіксувати одну його ніч — це п'ять годин. Плюс дві години польоту на Землю й назад.
— Я завжди був проти того, щоб до складу експедиції включати митців,— зауважив Сот, полинувши понад підлогою каюти.— Ви далекі від розуміння дисципліни, цілеспрямованості...
Уже те, що Сот почав рівномірно рухатись в невеликому просторі каюти, викликало в Рея надію, і молодий митець розпочав обережний наступ:
— Коли б мудрий Сот знав, яке обдаровання у того токійця! Його композиції вражають несподіваним поєднанням небачених форм, дивовижними кольоровими спектрами, що викликають незбагненні каскади відчуття.
Сот осудливо похитнувся:
— "Незбагненні каскади..." Якщо на цьому світі і є щось незбагненне, то це твоє, Рею, пишномовство. Чому б не сказати просто: його композиції справляють сильне враження?
— Я розумію, мудрий Соте... — Рей блаженно затягнув плівкою око: раз уже Стерновий встряв у дискусію, значить, поступиться.
— А я не розумію,— перебив Сот.— В цьому найбільшому місті планети ми зробили мільйони фіксацій роботи мозків, і цей ваш феномен також зафіксований. Матеріалу для досліджень досить, програму виконано. А затримуватися в районі Землі через якісь суб'єктивні уподобання ми не можемо.
Рей болісно закліпав оком. О, впертість учених! їм тільки Програма, Число, Функція, Індекс... Невже він не зможе ще раз навідатись у Токіо? Мільйони фіксацій... Але ж його, як митця, цікавить художнє мислення, думання образами, а цей токієць... Яка інтенсивна уява! В його черепній коробці — фантасмагорія образів, барвистий світ, який прагне втілення. Але ця людина чомусь не бере до рук ані пензля, ані інструментів для обробки каменю чи металу. Бродить вулицями шумливого міста, неначе чогось шукає. А коли настає піч, прямує до одного з найбільших приміщень, де люди милуються тінями, і сідає на лапочці проти входу — розглядає великі малюнки і жде, поки вийдуть останні глядачі. Дивовижні образи снуються в його голові. А коли, прославши газету, він лягає на тій лавці, заплющує очі і в такий спосіб відокремлюється від свого велетенського міста,— отоді його уява розгортається без жодних перепон!Дивіться також
Василь Бережний — Ефемерида кохання
Василь Бережний — Таємнича статуя
Василь Бережний — Повернення "Галактики"
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
Саме в таку пору Рей настроїв детектора на частоту його біохвиль і одразу ж зрозумів: натрапив на щось виняткове. Для його мистецької натури це було відкриття, одкровення. Але він не встиг повністю зафіксувати роботу мозку, і тепер міг це зробити тільки протягом останньої ночі, яка вже котиться до Японських островів. Для Рея цей запис був би найкращим виловом у бездонному космічному океані.
Як же вплинути на Сота? Може, дати йому той випадковий запис?
Схвильований Рей зусиллям волі зменшив емоційну напругу, трохи врівноважився.
— Прошу вас, мудрий Соте, ознайомитись з оцим коротким записом. Тут не більше кількох хвилин.
— Давай,— перебив Сот. На його одутлому тілі виникло видовження і простяглось до Рея. Митець подав йому маленького кришталика, і Сот відразу притулив його до своєї конусовидної голови.
"Якщо цей запис не зачепить його,— думав Рей, дивлячись, як учений затяг плівкою око, щоб зосередитись,— тоді все пропало. Варто йому натиснути стартову кнопку, і корабель назавжди залишить і Місяць, і Землю. Увесь екіпаж уже готовий... А коли то Науковий центр ухвалить нові контакти?"
Тим часом Сот переглядав стереоскопічний запис біохвиль токійського феномена. Він сприймав їх безпосередньо на головну сигнальну систему, і тіло його все більш округлювалось, набираючи форми кулі. Хоча це була добра ознака, Рей нервував. Не міг втриматись на місці і почав кружляти навколо Сота, як Місяць навколо цієї загадкової Землі.
Нарешті Сот розкрив своє око. Якусь мить учений дивився на Рея так, ніби вперше його побачив, а тоді сказав:
— Можеш відправлятися, даю тобі ті сім годин. Це справді феномен земної ноосфери.
Рей, буркнувши якусь подяку, буквально вилетів з каюти вченого. За хвилину він уже вмощувався у свій космічний човник, що поблискував на причальному козирку корабля. Поспішав, бо Токіо вже поринав у нічну тінь.
Спочатку на затемненій частині планети Рей побачив світлу цятку. З кожною хвилиною вона більшала, розросталася, і ось це вже осяйні пелюстки якоїсь квітки... Цікаво, який образ виник би в того токійця, якби він побачив своє місто з космосу... Зоряне скупчення? Симфонія світла і барв? Перламутрова стулка черепашки, викинута океаном на берег? Ні, в його мозку, певне, виникло б якесь зовсім несподіване порівняння.
Рея ще з першої зустрічі вразило це гігантське місто. На його рідній планеті зовсім немає міст на поверхні. Але тільки цією обставиною не можна пояснити того несподіваного хвилювання, яке охопило юного митця. Щось було звабливе у вигляді цього міста.
З висоти свого польоту Рей вдивлявся в яскраво прокреслені лінії вулиць, в темні плями садів, стрімкі призми його будинків, марно намагаючись визначити, вловити головний мотив цієї, створеної людьми, панорами...
Поминувши височенну вежу, що піднесла в небо гірлянди вогнів, Рей пішов на зниження. Серед моря будівель швидко знайшов те приміщення, де милуються тінями. А он і він— геніальний митець. Уже лежить на лавці. Чому він раніше ліг? Ще ж не пішли останні глядачі.
Рей ввімкнув приймача біохвиль, настроїв на й о г о частоту. Легко опустився на дах високого будинку, де оберталась велика куля, на золотистій поверхні якої то спалахували, то гасли різнобарвні ієрогліфи. Рея важко було помітити, зате він добре бачив і вулицю, по якій із шурхотом котилися лискучі машини, і хідник, побіля якого стояла й о г о лавка. Звідси добре видно розпластану постать художника — ноги простягнуті, одна рука лежить на грудях, друга звисла додолу.
Стривай, а чому не працює детектор?
Рей перевірив настройку, живлення,— усе в нормі, а на екранчику жодного сплеску. Дивина. Хіба в і н може не думати?
Перевів настройку на іншу частоту, спрямував у натовп.
Люди плавом пливли по хіднику — екран відразу ожив!
Не гаючи часу, Рей увімкнув літального апарата і за якусь хвилину опустився в глухій напівтемній вулиці, з якої непомітно влився в потік машин, тримаючись напоготові. Коли машини зупинялися і подовгу чекали, Реєві так і кортіло знятися й перелетіти, але це демаскувало б його; доводилось терпляче очікувати, поки ревне і рушить металева лавина.
"З висоти вуличний рух цього міста здається красивим,— думав Рей,— але тут, між машинами, цього не скажеш..."
Нарешті таки дістався. В і н лежав у тій же позі — ноги витягнуті, одна рука на грудях, друга звисає додолу, торкаючись пальцями асфальту.
Рей зупинив свою машину на відстані кількох метрів — звідси можна вести ідеальний запис роботи мозку. Головне ж — не порушити й о г о спокою... Але що сталося? На світному тлі екрану — жодного штриха, жодної точки, немає найменшого поруху! Й о г о мозок не працює!! Він мертвий...
Тим часом хтось із прохожих звернув увагу на незвичайну машину і ще більш незвичнішого її господаря. Почали збиратися цікаві. На того, мертвого, що лежав на лаві, ніхто й уваги не звернув, і це дуже здивувало Рея. Йому хотілось гукнути їм: "Плачте, ридайте! Вас усіх спіткало велике лихо: ви втратили генія, обдаровання, яке не повториться ніколи!"
Якесь дивне почуття охопило Рея. Та коли крізь натовп, енергійно працюючи ліктями, до його апарата став пробиватися чоловік у зеленавій одежі, Рей спохватився — контакти ж заборонено! — і стартував по вертикалі. З глибини нічного неба бачив він задерті голови людей, зробив навіть кілька записів біохвиль, а тоді взяв напрямок до Місяця, де на нього чекали друзі по мандрах.
Поглядаючи на цю затишну планету, в голубизні якої мерехтів Токіо, Рей думав і ніяк не міг збагнути: чому така байдужість до генія? Він навіть не підозрював, що можна бути самотнім серед натовпу і бездомним серед громаддя споруд... |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Формула Космосу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10309 | Василь Бережний | Формула Космосу | I.
Кирило Федотович — сивоголовий обважнілий чоловік — вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посмішка. "Чи ти ба, яка метаморфоза,— пробур-мотів сам до себе.— Космос йому ворожий!" Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескет-тям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хрещатика.
На виставці фантастичних картин, яку він щойно оглянув, є чимало цікавих полотен, і то не лише профе-сійних митців, а й любителів. Біля картини "В глибинах космосу" Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професором астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен подумав: "Як він постарів!" Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:
— А космос ворожий людині, ворожий життю!
Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури ви-никли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. "З астронома, бач, став філософом. Ну що ж, на старо-сті літ ми всі схильні пофілософствувати… Але то пусте. "Космос ворожий життю…" Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? — Кирило Федотович продовжував у думці полемізувати з Присвятським. — Структурні елементи, та й то деякі…"
Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іс-кри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовірно далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того "сліпого жука", який помітив кривизну простору і ство-рив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, об-личчя йому кривилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв’язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений відпочинок, уже й інші фізики — європейські імена! — затихли, а ключа до єдиного все-світнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з’являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнув-ся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот — оті честолюбні потуги.
Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію — звідси, від готелю "Москва", її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, — до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проек-танти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської — здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобіуса. Відстані, простір…Дивіться також
Василь Бережний — Сакура
Василь Бережний — Хронотонна Ніагара
Василь Бережний — В космічній безвісті
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
"Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? — враз подумалось Кирилові Федотовичу. — Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus і замість того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі".
Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів швидко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А по-дивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.
Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці ву-лицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному кроку-вала ставна блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаючи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телекамерою.
Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовби-чити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: "Взяв би, та не було". Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди бу-ває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: "Я тут стояла". Та й продавці не дуже поспішають… Отож Кирило Федотович знічев’я почав собі прикидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк — блондинка вже бере. Позирнув на годинника — минуло всього якихось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин — сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама відійшла вбік, до столика, щоб заго-рнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки папір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати — де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачив-ши, як він нагинався, відставляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшов-ся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пенсіонерові. А Кирило Фе-дотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око від-разу побачило рідну стихію: тензори, від’ємні ймовірності, скаляри…
— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.
Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чо-ловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.
— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…
— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?
Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними — аж лопотіли на вітрі.
— Він був математиком, — сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…
— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.
— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?
Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам все-загального зв’язку світобудови?
А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.
— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?
— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…
— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…
Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:
— Віолетта Михайлівна.
— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федотович. — Хотів би з рукописом познайомитись…
Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених паль-ців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.
— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.
— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.
— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. — І треба ж — Нетреба…
— А ваше?
— Мій покійний чоловік — Чаєцький.
— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.
— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федо-тович. — Глядіть, щоб і вас…
Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.
— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумай-те, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.
— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, ви-йняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домовимось.
Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федо-тович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.
II.
Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вру-чить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:
— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.
Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, ма-сляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:
— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?
— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…
— То, може, з сиром?
— Дякую, дякую.
— Ну, то пийте каву.
— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип’ю.
— Може, з коньячком?
— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електро-нного стимулятора серця. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Хронотонна Ніагара | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10337 | Василь Бережний | Хронотонна Ніагара | На велетенському міжзоряному кораблі, який впродовж уже тисячі років заглиблюється в простір Галак-тики, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інерції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабораторіях, оранжереях б’ється пульс життя — розміре-ний, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячі мешканців цього космічного острівця, збудова-ного у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.
Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевес-ти подих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмовили. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Коор-динаційної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію тридцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здивував — приголомшив її! "Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора". Почувши ці слова, побачивши його пісне обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сіренька особа намагалася переконати її в синхронності почуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! "Щоб не порушувати принципу…" Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.
Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намагалась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, було гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її повільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?..
Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде виправдуватись.
— Гніваєшся?
Промовчала.
— Ну, скажи: гніваєшся?
Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арі промовила:
— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?
— Яке ж відкриття ти зробила?
— Відкрила, що ти… карлик.
— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.
— Так, саме карлик.
Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. Нарешті спромігся:
— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирішував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!Дивіться також
Василь Бережний — Сонячне озеро
Василь Бережний — Молодший брат Сонця
Василь Бережний — Віра-Віруня
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.
— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…
Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дратувало.
— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…
Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… "Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?"
— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені допомогти?
— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?
— Так, маю.
— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…
— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!
Знітився, зіщулився. І знову його слова почали тремтіти.
— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…
— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.
— Схаменися, Арі…
Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:
— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.
Він деякий час рухався слідом, потім спроквола перейшов на другий бік і поїхав у протилежному напря-мі. "Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…" Оглянувся — ген-ген у далині червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.
Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну на-пругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у відчайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегію опонента, спростову-вати його тактику. "Що не кажіть,— потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це син-тез мистецтва і спорту, закономірності і випадковості, тут проявляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’я-зів…"
Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже під-старкуватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивно-го Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.
Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п’ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолашний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського погляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. "Ну, що в ній особливого?—міркував,— Ну, об’єми, обмежені кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геометрія!" Намарне пішла іронія — почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Аль-га припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. "Це ж прекрасне почуття — зако-ханість! — проголосив він собі. — Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом".
Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу по-зирав на екран. Почувши звістку про те, що Координаційна Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утримати-ся від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмути-ло його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чор-ноту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекомен-дували?
Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кілометрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише порекомендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не рекомендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…
Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, підпора… Ні, ні, краще й не обзиватись!
Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука від панелі не відсмикнулася.
Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений цікавості погляд.
— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадуючи його прізвище.
— Я філософ Альга.
— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.
— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…
— Так, відмовили.
— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…
— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?
— Ні, не одне й те ж.
— Ви вважаєте?— В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.
— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили — вловлюєте різницю?
— Не дуже.
— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’я-зано з ризиком для життя?
— Можливо.
Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.
— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… сміливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!
— І характеру. Чи не правда?
Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!
— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…
— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?
— На жаль.
Він подивився їй у вічі і тихо сказав:
— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.
— Справді? Ви згодні?
— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експедицію.
— Чудово! Але ж ви повинні зважити…
— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?
— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослідів.
— Охоче.
— Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жінка в золотистій сукні неквапно походжала перед великим, на всю стіну, екраном.
— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі часто лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чва-ри…
З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Чого не побачило скляне око | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4978 | Василь Бережний | Чого не побачило скляне око | І
Вікторія — невисока русява дівчина — вийшла з величезного Турбінного залу і, не кваплячись, попрямувала на Греблю. Їй хотілося бездумно постояти біля перил, полюбуватись безперервним потоком зеленавої води, сонячними зайчиками на хвилях. Але Павлик — ну й упертий хлопчисько! — не дає їй спокою. Ходить за нею, мов тінь, націлюється своїм апаратом... Вікторія перевіряла, як працює пульт управління Фабрики клімату,— він спрямував на неї скляне око кінооб'єктива. Вона вийшла на веранду, потім у сад,— хлопець і там її сфотографував. А зараз плететься за нею на Греблю.
— Павлику! — вона суворо глянула на нього.— Перестань, нарешті!
— Ну й здорово! — вигукнув юнак, пускаючи апарат.— У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти не тільки робиш тут погоду, а й керуєш обертанням Землі.
Вікторія не відповіла на братів жарт. її увагу привернув океан. Безмежний і таємничий, він, здавалося, починав сердитись.
— Ну, Віточко, голубонько, не ображайся! — посміхаючись мовив Павлик.— Більше не буду, фільм уже майже готовий.
— А навіщо він? — кинула Вікторія, не обертаючись.
— Знову за рибу гроші. Здається, на сімейній нараді ми тобі все розтлумачили... Тобі ж після інституту випало чергування на Фабриці клімату першою. Окрім того, ми в нашій шкільній майстерні виготовили кіноапарат...
— Знаю, все це я чула,— перебила Вікторія.— Далі ти скажеш, що коли я стану старенькою, то й самій цікаво буде подивитися фільм про юнацькі роки.
— Авжеж! Мине певний час, забудеться оцей вечір...
— Облиш, упертий хлопчиську! І в кого ти такий вдався?
— Тато розповідав, що дід наш був наполегливий!
— Дід...— задумливо промовила Вікторія.— О, тоді було що фотографувати! Поглянь,— вона вказала рукою на безконечний водний простір,— цей океан справді був Льодовитим. Наші предки зробили його теплим! Скільки праці вклали вони в побудову оцієї Фабрики клімату! Ні, ти не можеш усвідомити, наскільки це грандіозно й героїчно! Ти ще учень, тобі здається усе звичним — і Гребля, яка з'єднує Азію з Америкою, і потужні атомні реактори, що забезпечують енергією насосні станції, і перекачування теплої води з Тихого в Льодовитий океан! Тільки титани могли це створити...
— І зараз ти цим керуєш, робиш погоду майже для цілого континенту!
— "Робиш погоду"...— Вікторія іронічно посміхнулася.— Я тут лише спостерігач, мій любий, упертий братику. Ти ж добре знаєш, що все тут виконують розумні Механізми, автомати...
— А все-таки...— не хотів здаватися Павлик, проте не знав, що й сказати.— Все-таки, знаєш...
— От тобі й "усе-таки"! — засміялася Вікторія.— Героїчні часи минули!
— Минули? — аж присів Павлик. — Ну, це ти вже знаєш... той... Ось я читав...Дивіться також
Василь Бережний — До Золотої Зорі
Василь Бережний — Сонячне озеро
Василь Бережний — Віра-Віруня
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Ото хіба що в книжках,— зітхнула дівчина.— А в житті... Людина так уже підкорила природу, що навіть стихії стали прирученими. Який же це героїзм — поглядати, як увесь робочий цикл виконують машини та установки, що ними керують. От колись було...
Вікторія розповіла про мореплавців, які прокладали шляхи через вічну кригу, про космонавтів, що штурмували глибини небесного океану, про вчених—покорителів атома.
Павлик слухав, слухав, а потім і голову похилив. Піднесеного, веселого настрою як не було. Це ж тільки подумати — доба героїв давно пройшла! І чому він не народився років на сто, на двісті раніше? Ех, він би себе показав! А тепер, справді, ну, як тут відзначишся, коли скрізь діють безвідмовні механізми, коли все вже передбачено, вивірено, підраховано...
А Вікторія наче заповзялася зіпсувати хлопцеві настрій. Її слова руйнували юнацькі ілюзії. Павликові хотілось заперечувати їй, але знайти переконливі докази він не міг. Нарешті ця розмова йому набридла.
— Ну, добре, нехай і так,— спроквола мовив він.— Але фільм я мушу скінчити, хоч і не героїчна твоя робота...
І він знову, правда, вже не з таким завзяттям, націлив на сестру кіноапарат.
Вікторія повернулася до пульта управління. Спокійно горіли сигнальні лампочки. Пульсували різноколірні індикатори. Дівчина сіла в крісло, задумалась. Здавалося, вона прислухається до дихання Фабрики клімату.
Раптом пролунав сигнал. Вікторія натиснула кнопку — з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера.
— Добрий день! Як іде чергування?
— Дякую, все гаразд.
— Прошу стежити за океаном. Надійшло повідомлення, що з полюса насувається крига. Скупчення її небезпечне для греблі.
— Зрозуміло.
Як тільки голос диспетчера змовк, Вікторія ввімкнула великий телевізор. Перед очима з'явився океан.
— Що то біліє? — Підійшовши до сестри, запитав Павлик.
— Корабель. Вгадай, скільки до нього?
— Може, кілометрів три? — непевно відповів хлопець.
Вікторія подивилася на шкалу, встановлену біля рами екрана.
— До нього майже двадцять кілометрів.
— Ого!
Поступово корабель зник за горизонтом. Але поверхня океану недовго залишалася пустельною. Над хвилями з'явилася якась цятка. Вона наближалася, росла. На океанський лайнер це не було схоже. Що ж воно таке? Вікторія і Павлик не відривали очей від загадкового предмета. Через деякий час вже можна було розрізнити його обриси. Здавалося, до гідростанції пливе якийсь острівець.
— Побіжу на Греблю, — схопився Павлик,— сфотографую!
— Він ще далеко,— якомога спокійніше сказала Вікторія, не відриваючись од екрана.
Але в її голосі, в навмисне байдужому тоні хлопець зразу відчув тривогу. Ця тривога передалась і йому. Схопивши свій апарат, він вибіг із Турбінного залу і подався до Греблі. З півночі дув сильний вітер. Павлик, зупинившись біля перил, втупив погляд у далечінь. Нічого не видно, тільки піняві хвилі набігають на дамбу. Хлопець прикріпив кіноапарат до перил і повернув стрічку автоматичного регулятора вліво до відказу. Тепер скляне око зафіксує всі події самостійно.
Повернувшись до Турбінного залу, Павлик застав Вікторію в тій самій позі. Сестра напружено стежила за океаном. Хлопець і собі глянув на екран. Таємниче тіло стало набагато більшим.
— Що воно таке? — нетерпляче спитав Павлик.
— Айсберг! — коротко відповіла дівчина.
— Ти глянь! — здивувався брат. — Давно вже їх не було...
— Так, давненько.
— Де ж він узявся?
— Це дослідимо згодом, Павлику. А зараз треба його знищити. Він такий величезний, що може пошкодити Греблю.
— Що ж робити? — з острахом спитав хлопець.
— Не хвилюйся. Автори Греблі все врахували. Он бачиш металеву шафу біля вікна? Там пусковий пристрій торпедних апаратів. Досить натиснути кнопку, і не мине й кількох секунд, як айсберг розлетиться на скалки.
— Однак чому ти не поспішаєш?
— Краще зачекати, поки вітер піджене льодову скелю ближче.
У тривожному чеканні спливло кілька годин.
Вікторія і Павлик невідступно стежили за океаном. Коли айсберг наблизився і до греблі залишилось кілометрів дев'ять, дівчина відчинила металеву шафу. На невеличкому щиті серед різних приладів вирізнялася червона кнопка.
— Час уже зустрічати непроханого гостя,— сказала Вікторія і в урочистому мовчанні підняла руку...
Але що це? Апарати не підкоряються їй. Дівчина зблідла. "Мабуть, щось зіпсувалося,— майнула думка.— Що робити? Повідомити товаришів?.. Не встигнуть..."
Раптом Вікторія згадала, що невеликі крижини дробили тринітротолуоловими шашками. Запас вибухівки лишився.
"Впораюся сама", — вирішила дівчина.
— Будь тут! — сказала вона братові.— Чергуватимеш біля екрана. Я полечу вертольотом і підірву айсберг. Коли зі мною щось станеться, сповістиш головного диспетчера...
— Значить, це небезпечно? — стривожився Павлик.
— Та нічого особливого, це я кажу про всяк випадок...— Вікторія поцілувала брата і побігла до виходу.
Залишившись у величезному залі, куди сходились металеві нерви усієї Фабрики клімату, Павлик у першу мить розгубився. А раптом щось зіпсується — що тоді?
Але поступово він заспокоївся, сів навпроти телевізійного екрана, вдивляючись в обриси айсберга. Крижаний острів помітно наблизився. Та його розмірів хлопець не міг уявити, аж поки не побачив вертольота, на якому полетіла Вікторія. Хвилин через шість-сім вертоліт повис над айсбергом, очевидно, вибираючи місце для посадки. Він був такий маленький, що супроти крижаної скелі здавався метеликом.
"Хоч би вона добре посадила машину,— подумав про сестру Павлик.— І чого я не полетів з нею! Міг би допомогти де в чому. А які там цікаві кадри можна було б зняти!"
Айсберг, як і раніше, плив собі до Греблі, немов на ньому нікого й не було. Над поверхнею води здіймався цілий острів.
"Де ж Вікторія? Чому вона не летить назад? — з тривогою думав хлопець.— Адже минуло багато часу. Цілком досить, щоб закласти вибухівку..."
Він уявив, як сестра пробирається між торосами, і похолов. А що, як вона посковзнулася і впала в яку-небудь тріщину... або в море? Тоді кінець.
"Треба негайно повідомити головного диспетчера! — вирішив Павлик. Він підніс руку до зеленої кнопки, мить подумав: — Лічитиму до десяти. Якщо за цей час нічого не зміниться, здійму тривогу".
Айсберг невмолимо наближався до Греблі, а Павлик, ледь помітно ворушачи губами, рахував:
— Один... два... п'ять... сім...
Здавалось, час зупинився. Усе завмерло в тривожному чеканні. Тільки крижана скеля грізно посувалася вперед.
— Дев'ять... десять.
Хлопець натиснув кнопку.
Коли з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера, Павлик, збиваючись, розповів про небезпеку, яка загрожувала і його сестрі, і Греблі. Після цього він знову припав до екрана.
Раптом у багатьох місцях — по всьому айсбергу блиснули снопи сліпучого проміння і крижаний острів розвалився на шматки. Наступної миті до неба здійнялася хмара жовтаво-брудного диму.
— Вікторіє?! — несамовито крикнув Павлик і кулею вилетів із залу.
II
...Як тільки в аудиторії вимкнули світло — ожив кіноекран. Школярі побачили знайомі їм споруди Фабрики клімату: осяяний сонцем Турбінний зал, ажурну Греблю, що з'єднує два материки — Азію та Америку, обриси Реакторного острова. Із Турбінного залу вийшла дівчина і попрямувала на Греблю. Обличчя її спокійне, навіть байдуже. Такі ж і її слова:
— Все тут виконують розумні механізми, автомати... Героїчні часи минули...
Так починався Павликів фільм "Що побачило скляне око" — про перше чергування на Фабриці клімату його старшої сестри Вікторії. Павлик демонстрував його своїм товаришам на занятті гуртка кіноаматорів. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Чудодійний екстракт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4979 | Василь Бережний | Чудодійний екстракт | На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися...
Це смішить Мар'янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: "Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!" Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов'язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: "Не заважайте пенсіонерові читати!.."
Мар'янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за столу.— Ходімо до Дніпра!
Книжка хилиться...
— Дідусю!
Книжка зупиняється. Розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати... Веди и до Дніпра, ніби мені більше й робити нічого.
— Але ж ви спите!
— Спите, спите... Я чи-и-таю...— І знову склепилися повіки.— Не той... не заважай...
А Мар'янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.
Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він.— Напосілась.
Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар'янку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра...
— Ви і вчора, і позавчора казали "встигнемо". А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.
— Ця спаде, інша буде...
— То що, чекати наступного року? — вжахнулася дівчинка.— Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливався так уже дванадцять років...
— Краще принеси мені води.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись "читати". Але сьогодні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинувся дряпати старого передніми лапами по животі.
Мар'янка побігла відчиняти. Через хвилину вона повернулася до кімнати й весело гукнула:Дивіться також
Василь Бережний — Тролейбусом до Хрещатика
Василь Бережний — Подарунок телепата
Василь Бережний — Останній рейс "Бурана"
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— А до нас гості, дідусю!
Старий насилу підвівся, спустив ноги з дивана.
— Угадайте хто? — нетерпляче спитала Мар'янка. Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись з думками, гість — високий молодий чоловік в синьому костюмі — переступив поріг вітальні. Очі його випромінювали радість.
— Добрий день, Іване Йосиповичу!
— А, здрастуйте, Ломоносов! — господар обійшов стіл і привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-квартирант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки тільки у виключних випадках. Після того мив руки з милом.
Це повторилося й зараз. "Ломоносов" — так господар прозвав Віктора Вікторовича за наполегливість у вивченні наук — з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника і почав старанно мити руки. "Майже не змінився старий...— подумав Віктор Вікторович.— Волосся тільки наче побіліло й очі вицвіли".
— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником.— Надовго в Київ?
— Та от привіз дещо в інститут біохімії... Захищатиму докторську дисертацію.
Вони посідали за стіл, Мар'янка притулилася до дідуся.
— Докторську? Оце так-так. Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже... Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на вченого.— Може, щось проти старості вигадали? От у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А мені не віриться...
Мар'янка хоч і ходила вже в п'ятий клас, мало що розуміла з цієї розмови. Її тільки дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав поїздом цілу ніч і ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів:
— Дякую, я зовсім не стомився.
От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно... А то так уже любить поспати!
— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати майбутній доктор.— Де це Катерина Митрофанівна?
— Вона пішла на базар. А живемо собі помаленьку. Я оце як пішов на пенсію, то більше читаю (Мар'янка засміялася) та міжнародними проблемами цікавлюся... — старий примружився.— А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?
— Постараюсь не забути,— сказав з усмішкою докторант.— Студентські літа не забуваються.
— Ну, глядіть. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив вас.
"Ломоносов" узяв у передній чемодана і в супроводі цікавої Мар'янки зайшов до невеличкої, обклеєної шпалерами кімнати, де він жив, коли був студентом.
II
Дівчинка щебетала до гостя, наче пташка. Розповідала, як вона вчиться гарно, які новини у дворі, а найбільше — про дідуся. Так трудно, так трудно з ним, наче з маленькою дитинкою: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає.
Вручивши їй гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рідиною.
— Бачиш?
— Що це? — Мар'янка широко розкрила очі.
— Це... як би тобі простіше пояснити... біологічний екстракт "Сомнус моментаріум", що означає миттєвий сон. Виготовлений він із кількох ферментів і вітамінів. Можливо, ти чула, що сон людини пов'язаний з роботою кори великих півкуль мозку. Під впливом різних рецепторів у корі виникають нервові процеси збудження і гальмування. Коли процес гальмування охоплює масу клітин головного мозку — людина засинає. В цьому стані спокою відновлюється хімічний склад нервових клітин, вони знову стають працездатними. Отже, сон — це захисна реакція організму. Доросла людина спить сім-вісім годин на добу — третину свого життя. Уявляєш — третину! І це необхідно, бо інакше організм загине від виснаження нервової системи. Павлов довів, що в корі головного мозку...
— А я думала, що кора тільки на деревах,— вставила Мар'янка.
Вчений розсміявся.
— Усе це ти зрозумієш, коли вивчатимеш фізіологію. А зараз хтозна, як тобі пояснити. Можу тільки сказати одно: дві-три крапельки цієї рідини досить, щоб людина не спала цілу добу і була бадьорою, здоровою, працездатною. Уявляєш, цей фізіологічний розчин за якусь хвилину дає організмові те, що восьмигодинний сон. Я, наприклад, не сплю зовсім. Ось принеси мені півстакана води.
Мар'янка вийшла і швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду стежила, як дядя Віктор набрав у піпетку рідини і двічі капнув у воду. Крапельки зразу ж розчинилися, і вода, якою була, такою й лишилася. Він випив її, витер хусточкою губи.
— Оті все, Мар'яночко. Тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилася на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму.
— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.
— А... пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Я вже пересвідчився. Ну, гаразд, Мар'яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.
Мар'янка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. "Скоро обід",— радісно і водночас із тривогою подумала дівчинка.
III
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сіла в кухні штопати панчохи, а Мар'янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи надвір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.
З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з'являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!
"Що це зі мною? — подумав старий.— Невже захворів? "
Зайшла Мар'янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович.— Бачиш, я ліг відпочивати.
— Би ж не спите!
— Коли б же не заважали, а то... Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар'янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п'ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!
Через годину Мар'янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом'яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. "Ну, нічого,— заспокоював себе,— вночі надолужу".
IV
Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться,— саме тоді людина й засне. |
Бережний Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=320 | Юнак з моря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4980 | Василь Бережний | Юнак з моря | Цього літа погода на Чорноморському узбережжі видалась нестійка. В бахрому прохолодних дощів лише зрідка впліталась золота нитка сонячного дня, та й то під вечір тускніла, окутуючись мжичкою. Відпочиваючі занудилися б зовсім, коли б не всесвітній чемпіонат з футболу в Аргентіні — можна було цілими вечорами сидіти біля телевізора, з неослабною увагою стежачи за грою смаглявих бразільців чи моторних італійців.
А сьогодні з самісінького ранку ревів ревун: море вкуталося туманом, і це провіщало тепло. І справді, сонце почало розганяти молочну імлу, і перед очима відпочиваючих сяйнула така манлива морська блакить, що не піти на пляж було просто неможливо. Неля Несміх — тугенька білявка — взула пляжні тапочки, осідлала свого симпатичного носика зеленими окулярами, взяла поролоновий килимок, поклала в сумочку яскравий польський купальник, грубеньку книжечку, рушник, шапочку і подалася до моря. Поспішала, щоб не причепився той занудливий Віталій із своїми солоними анекдотами, дерев'яні сходинки так і вгиналися під її ногами.
Розіславши килимка посеред пляжу, заскочила в кабінку для переодягання і через хвилину вийшла в купальнику — ще стрункіша і привабливіша.
З кожною хвилиною небо яснішало, над прибережними садами і заростями пливли білясті пасма туману і швидко танули у високості. А темні цятки рибальських човнів у сонячній млі запливли, здається, на самісіньке небо. Поступово пляж повнився людьми, гамором, хтось уже ввімкнув транзистора. Неля взяла книжку, але, навіть не розгорнувши, поклала на коліна. Хіба ж у такій обстановці можна зосередитись? Проте настрій був радісний, дівчині здавалось, що все—і золоту перлину сонця, і ніжну блакить неба, з якого зникали останні клапті туману, і хитливу синяву моря — природа створила для неї, на втіху їй. Можливо, і отой плавець — і коли він устиг так далеко забратися? — прямує до неї. Ось уже видно помахи його рук, він то з'являється, то зникає поміж хвиль. Вода ще не прогрілась, не більше п'ятнадцяти градусів, а він, бач, не боїться застудитись, певне, загартований. Цікаво, що воно за один...
— Сонце вже обціловує вас! — Віталій Покльований кинув свій надутий матрац ліворуч од неї.— А я й не зоглядівся, де поділася наша пасочка... Ех, не взяв камери...
Неля неохоче відірвала погляд від плавця і подивилася на Віталія. Обличчя його скидалося на комічну маску: широкий рот розтягнувся до вух, ґудзички очей поблискували між ріденькими віями весело і задиристо, мовляв, погляньте, я ж — симпатичний. Неля мимоволі посміхнулася, і це підбадьорило молодого чоловіка.
— А ще казала "Несміх"; он як ви гарно усміхаєтесь! Якщо так засмієтеся в об'єктив — побіжу за камерою. Ви фотогенічна, я зроблю вас кінозіркою, хочете? Неля Несміх — у головній ролі мого фільму, га? Звучить?Дивіться також
Василь Бережний — Таємниця дому вічності
Василь Бережний — Брате мій, орле
Василь Бережний — Феномен ноосфери
Ще 65 творів →
Біографія Василя Бережного
— Облиште,— дівчина змахнула рукою,— не вийде з мене артистки.
— Чому? Якщо я... Ну, гаразд, залишимо це питання поки що відкритим. Тут у мене є дещо цікаве для вас
Розташувавшись, Покльований дістав з паки газет кілька зім'ятих аркушів друкованого на машинці тексту. Мабуть, ці аркушики побували не в одних руках, бо нижні куточки позагиналися, багато рядків затерто пальцями.
— Це лекція про Неопізнані Літаючі Об'єкти — скорочено — НЛО,— упівголоса сказав Віталій,— спеціально випросив для вас. Я вже вам говорив, що прибульці...
Неля загадково усміхнулась:
— Пригадала: бачила я ваших інопланетян!
— Та що ви?! Де? — Віталій уп'явся в дівчину очицями-ґудзиками.
— У трамваї, в тролейбусі — їх зразу помітно: штовхаються, наступають на ноги.
Вираз обличчя Покльованого був такий кумедний, що Неля пирхнула зі сміху.
— Ну, от, я думав, справді, а вона знову іронізує... Прочитайте ось, що каже вчений.
Неля, все ще осміхаючись, почала читати, водночас позирала і на море. Невідомий плавець поволі наближався до буйка.
— Читайте, читайте, Нелю,— Покльований, мабуть, помітив, що вона поглядає вдалину,— нарешті ви переконаєтесь, що інопланетяни вже давно спостерігають нашу Землю. Це факт. Я навіть фотографії бачив — і їхніх космічних кораблів, і їх самих...
Неля зауважила, що прізвище лектора — Ажажа — так само читається і з кінця. Покльований розтягнув свої губи і не то в жарт, не то серйозно сказав:
— Я теж помітив. Може, він сам прибулець... А що, хіба це не можливо?
Правду кажучи, Нелі не дуже хотілося читати, але несподівано лекція не просто зацікавила, а заінтригувала її. Скільки сталося загадкових подій, а вона нічого не чула!
Біля Тегерана опустився на землю великий літаючий диск, уряд Ірану звернувся із запитом до Москви і Вашінгтона, чи це не випробування нових апаратів? І СРСР і Сполучені Штати відповіли: ні. Були підняті в повітря іранські винищувачі, та нав'язати контакт не вдалося: непрохані гості відлетіли з такою швидкістю, про яку й не мріють земні авіатори. А на тому місці, де сиділа "тарілка", залишилась якась їдка зеленкувата слизь, і тепер там ніщо не росте.
В Італії подібний апарат опустився на полі, з нього вийшли величезні (по два метри і більше) інопланетяни, і коли італійка піднесла їм букет квітів, один з них усміхнувся — отже, в них теж є емоції.
Десь біля Петрозаводська подібний апарат опустився в озеро, а коли здійнявся, то вирвав величезний шмат берега.
У Бразілії космічний корабель інопланетян зазнав аварії і розбився. З якого металу він був збудований — досі не визначили.
Аварія чужопланетного корабля сталася і в Сполучених Штатах, десь у пустельній частині Каліфорнії. Тут корабель лишився цілий, військове відомство сховало його в підземному ангарі, а мертвий екіпаж вміщено у морозильники...
Неля аж здригнулася, ніби відчувши холод. Підвела голову — з води виходив той завзятий плавець, що наважився купатись у таку негоду, і, здається, мав приємність від холодної купелі. Оце справжній мужчина!
Незнайомець наближався неквапною ходою, Неля зняла окуляри і дивилася на нього з-під примружених вій — це було так ефектно! Та юнак чомусь не помічав її і, певно, пройшов би мимо, коли б Неля, переборовши ніяковість, не обізвалась:
— Ну, як вода?
Краєчком ока помітила: Віталій невдоволено зморщився, та це її зовсім не обходило. На пляжі незнайомі заговорюють і знайомляться без ніяких церемоній. Тим більше...
— Вода? — юнак оглянувся на море.— Нічого, мокра.
Через кілька хвилин вони вже розмовляли, як давні знайомі. Щось у цьому серйозному хлопцеві імпонувало Нелі. Може, швидка реакція? Чи стриманий, навіть суворий вираз обличчя? Була в ньому якась вабляча сила, що одразу змусила дівоче серце забитися частіше, викликала рум'янець, блиск в очах.
Неля поцікавилася, чи він чув про НЛО. Чув і читав не тільки оцю лекцію, а й друковані матеріали, зокрема в польському журналі "Пшекруй", в італійських і французьких виданнях.
— Невже все це правда? — вигукнула Неля.— І в очах у неї засвітився острах.— Мене дивує, що вони відвідують Землю ще з біблійних часів — ось тут сказано: електричними розрядами літаюча "тарілка" розбила мур, що захищав Tip, військо Олександра Македонського ринулось в ті проломи і здобуло місто,— так от, дві з половиною тисячі років, а в контакт не вступили!
— А хіба ж то не контакт — зруйнування муру? — заперечив Покльований.— Або італійка...
— Я маю на увазі контакти з урядами, чи ось тепер з ООН. Як ви гадаєте? — Неля просила підтримки у плавця, що сидів, обхопивши руками коліна, і, здавалося, більше дослухався до шуму моря.— Чому вони не звертаються, наприклад, до Ради Безпеки?
— Так, їхня поведінка, м'яко кажучи, трохи дивна.
— Контакти! — чмихнув Покльований.— А може, вони їм зовсім і не потрібні. Може, їхня цивілізація настільки вища від земної, що... Які, наприклад, переговори ми ведемо з муравлями? А вони ж мають свою соціальну організацію...
— Муравлі — цілком інший біологічний тип,— заперечив плавець.— А тут ідеться про гуманоїдів.
— Правильно,— підхопила Неля,— хоч вони, як твердить Ажажа, різняться між собою...
— Карлики і гіганти? — перебив Покльований.— То не карлики, а дітлахи, малеча.
— Прилітають на екскурсію?
— А що? — Віталій скинув бровами.— Ми ж не знаємо, яка там система навчання.
— Значить, ото в Каліфорнії загинули учні,— зауважив плавець.
— Вам видніше,— розтягнув свої губи Віталій.
Потім враз спохмурнів і більше на цю тему не сказав ні слова.
"Що це з ним діється? — подумки обурювалась Неля.— Невже ревнує? Оце так! Що це він собі в голову забрав? Ну, розповідав анекдоти... Але ж я навіть у кіно з ним не пішла. Теж мені серцеїд знайшовся! І в Києві, мабуть, дружина й діти... А з оцим в кіно піду охоче".
І таки пішли, запросив! Після фільму довго ходили алеями парку і шепталися, і "їли яблуко німоти", як сказав поет, довелося достукуватись у корпус, бо після дванадцятої сторож замкнув двері. Вві сні прогулянка продовжувалась, Ростислав (так звали юнака) повів її до моря, і вони пливли разом, час від часу він зникав за хвилями, гра веселила, Неля сміялася, пройнята радісними відчуваннями. Коли це раптом перед ними виринув Віталій, скорчив міну: "Вам видніше! Вам видніше!"
Коли після сніданку знову зійшлися на пляжі і Ростилав поплив до буйка, Неля згадала вчорашню Віталієву репліку:
— А чому ви думаєте, що йому—видніше... ну, про тих... інопланетян?
Покльований одразу спохмурнів, одвів очі вбік.
— А тому, що цей тип... із них.
— Овва!
— Нелю, ви зовсім неуважна, а я тільки глянув на нього...
— Може, що купається, а ви ловите дрижаків? — силувано усміхнулася Неля.— Просто загартований, ну, спортсмен... Морж!
— А ви звернули увагу, що цей "морж" не пірнає? Волосся в нього сухісіньке.
— Ну, то й що?
— А те, що йому, певне, не можна мочити голову, на правій скроні в нього якась металічна клема.
— Таке й вигадаєте,— вже не так упевнено озвалась Неля.— Яка може бути клема?
— Скиньте свої зелені окуляри, то й побачите.— Покльований підозріливо озирнувся.— Може, то передатчик?
Неля знизала плечима, не знаючи, що йому й сказати на це. Почала механічно гортати книжку. Літаючі "тарілки", інопланетяни — все це якось не вміщалося в ту реальну картину світу, яка відбивалася в її свідомості. Але як подумати... Невже з мільйонів і мільйонів планет у Всесвіті лише одна Земля населена мислячими істотами? І цей Ростислав... |
Бжехва Ян | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=772 | Академія пана Ляпки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26447 | Ян Бжехва | Академія пана Ляпки | Переклад Ірени Барановської
ПОВІСТЬ-КАЗКА
Ця та інші казки
Звати мене Адам Незгодка, мені дванадцять літ, і я вже півроку навчаюся в академії пана Ляпки. Вдома мені ні в чому не велося. Я завжди запізнювався до школи, не встигав поробити домашні завдання, руки в мене були як глиняні. Все падало на підлогу, все ламалося, склянки та блюдця, не встигав я й оком кліпнути, розліталися на друзки. Я терпіти не можу крупнику й моркви, а мене тільки й змушували їсти крупник та моркву — це, мовляв, дуже поживно й корисно для здоров'я. І коли я на додачу до всіх нещасть заляпав чорнилом скатерку, новий мамин костюм і двоє своїх штанів, батьки твердо стали на тому, щоб віддати мене в науку й на виховання до славнозвісної академії пана Ляпки.
Академія міститься в кінці Шоколадної вулиці, у великому триповерховому будинку, спорудженому із кольорової цегли. На третьому поверсі пан Ляпка зберігає свої найважливіші таємниці. Жодній живій душі не дозволено заходити туди. Та якби хто й поткнувся — все одно нічого б не вийшло, бо сходи в академії сягають тільки другого поверху, й сам пан Ляпка дістається до своїх таємниць через димар. На першому поверсі розташовані класи, в яких ми навчаємось. Тут-таки, на першому поверсі,— наші спальня та їдальня, на другому поверсі мешкає пан Ляпка з Матеушем. Живуть вони в одній-єдиній кімнатці, а решта всі замкнені.
Пан Ляпка приймає до своєї академії тільки тих хлопців, імена яких починаються з букви "А", бо, як він каже, не варто запаморочувати собі голову всіма літерами абетки. Отож в академії навчається чотири Адами, п'ять Августів, три Анджеї, три Альфреди, шість Антоніїв, один Артур, один Альберт і один Анастазі — всього двадцять чотири учні. Самого пана Ляпку звати Амброжи. У всій академії один-єдиний Матеуш — не на "А". Але Матеуш, зрештою,— не учень. Це вчений шпак пана Ляпки. Він зовсім вільно розмовляє, щоправда, досить своєрідно: в кожному,слові опускає початок і вимовляє тільки закінчення.
Коли він, приміром, відповідає на телефонний дзвінок, то, як правило, каже:
— Ошу, є мія ана пки!
Що означає:
— Прошу, це академія пана Ляпки.
Звичайно, сторонньому тут годі щось уторопати, але пан Ляпка та його учні прекрасно розуміють Матеуша. Матеуш готується з нами до уроків і часто заміщає пана Ляпку, коли той іде ловити метеликів на другий сніданок.
Але стривайте! Я зовсім забув розповісти, що наша академія стоїть серед величезного парку, змереженого долинами, ярами та ровами, а ще обнесеного високим муром. Нікому не дозволяється виходити за мур без пана Ляпки. Адже це не звичайний мур. З одного боку, того, що з вулиці, він гладенький, із великою заскленою брамою посередині. А з трьох інших боків у мурі одна побіля одної безконечною вервечкою стоять залізні хвіртки, замкнені на маленькі срібні замочки.Дивіться також
Біографія Яна Бжехви
Всі ці хвіртки ведуть до різних сусідніх казок, з якими пан Ляпка підтримує щирі дружні стосунки. На кожній хвіртці — табличка з назвою казки. Тут є казки Андерсена та братів Грімм, казка про Лускунчика, про рибалку та рибку, про вовка, що вдавав жебрака, про сирітку Марисю і гномів, про Качку-дивачку й багато інших. Ніхто напевне не знає, скільки всіх хвірток, бо хоч як пильно візьмешся рахувати їх, все одно зіб'єшся. Там, де спершу налічував дванадцять, потім їх виявляється двадцять вісім, а там, де, здавалось би, їх має бути дев'ять, раптом налічуєш тридцять одну чи тридцять шість. Навіть Матеуш не знає, скільки всіх казок, і каже: "Оже о, а оже істі", що означає: "Може, сто, а може, двісті".
Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завжди знаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншої казки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий і зразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, дав золотого ключика і сказав:
— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попроси для мене коробочку сірників.
Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив до потрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очима слалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хоч на нашому боці стояло літо.
Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впала жодна сніжинка.
Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсь літній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:
— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а у вас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти з іншої казки. Яке в тебе до нас діло?
— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.
— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отож будуть тобі сірники.
По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з'явилася скульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї одну коробочку, простяг мені й сказав:
— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цією дівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.
Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів мене до хвіртки.
Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабияк позаздрили.
Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт із казки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах пана Ляпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір'я, й довелось позичити мітлу у відьми із казки про Лису гору.
А то ще було таке: одного чудового дня в нас з'явився чоловік у просторому оксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Він зажадав бачити пана Ляпку.
Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувався з ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й сам без упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:
— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімох богатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, що так закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повне розпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.
— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.
Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, що доводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, як у нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися на Сплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки: за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене з Анджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, а надто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечок із кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з'їв стільки тістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянки зразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великих полумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята й ляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазах подали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід та фруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.
Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо, мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепсько від переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кілька стаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекло мені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.
Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двох поні й довезла нас під самісінькі мури академії.
— Уклін від мене панові Ляпці,— сказала вона на прощання.— Попросіть його, щоб завітав до мене на метелики в шоколаді.— І по хвилі додала: — Багато я наслухалася про казки пана Ляпки. Отож коли-небудь з радістю його навідаю.
Так я дізнався, що в пана Ляпки є свої власні казки, хоч почути їх мені вдалося набагато пізніше.
Я став поважати пана Ляпку ще більше й вирішив заприятелювати з Матеушем, щоб про все довідатись від нього.
Матеуш узагалі не балакучий, а бувають дні, коли він ні з ким не перемовиться й словом.
Пан Ляпка проти його затятості має спеціальні ліки-веснянки.
Не пам'ятаю, чи я вже казав, що геть усе обличчя пана Ляпки поцятковано веснянками. Спершу мене найдужче дивувало, чого це веснянки щодня змінюють своє місце: сьогодні вони рясніють у пана Ляпки на носі, завтра — на чолі, а післязавтра — на бороді чи на шиї. Виявилося, що все це через неуважність пана Ляпки. На ніч він збирає всі веснянки й ховає їх до золотої табакерки, а вранці знов прилаштовує на обличчя, але щоразу на інше місце. Пан Ляпка ніколи не розлучається зі своєю табакеркою, де в нього багато запасних веснянок, різних і розміром, і забарвленням.
Щочетверга з міста приходить перукар, на ім'я Філіп, і приносить для пана Ляпки свіжих веснянок — він бритвою зшкрібає їх з облич своїх клієнтів, коли голить їх! Пан Ляпка пильно переглядає веснянки, приміряє перед дзеркалом, а вже потім ховає до табакерки.
В неділю й на свята пан Ляпка рівно об одинадцятій виголошує:
— Ну, а зараз обновимо веснянки.
По цих словах він бере з табакерки чотири-п'ять найбільших і найкращих веснянок і наліплює їх собі на ніс.
На думку пана Ляпки, немає нічого кращого за великі червоні й жовті веснянки.
— Од веснянок людина розумнішає, до того — вони оберігають від нежиті,— часто нагадує нам пан Ляпка.
Коли ж хтось із учнів добре відповість на уроці, пан Ляпка урочисто дістає з табакерки веснянку й прилаштовує її щасливчикові на носі.
— Носи, хлопче, з гідністю цю нагороду,— каже він.— Ніколи не знімай її. |
Бик Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=833 | Коли закінчиться війна... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26664 | Олекса Бик | Коли закінчиться війна... | Коли закінчиться війна
І всі повернуться додому,
Коли зі стін аеродрому
Зітруться їхні імена,
Коли відродиться земля
Перетравивши кулі й міни,
Ти мовчки плюнеш на руїни
Колись могутнього Кремля. |
Бик Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=833 | Янголи в камуфляжі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26666 | Олекса Бик | Янголи в камуфляжі | І.
У міста немає змісту, і нас нема.
Язичники падолисту зреклися сну.
Пропахла кривавим димом твоя зима
І вірує тільки в рими і у війну.
ІІ.
Це місто скосили нежить і алкоголь,
Воно тобі не належить споконвіків.
І янголи в камуфляжі кричать: "Пароль!", —
Відпльовуючись від сажі і матюків.
III.
Будуй собі барикади, пиши роман,
Але не проси пощади і не канюч,
Бо ця комендантська ера – природній стан
Того, хто на БТРи йде голіруч.
IV.
Того, що волочать з бою за рукави,
Того, хто задав собою моральний сенс.
Життя — як ножем по кістці, але живи!
У міста немає місця для драм і сцен.
V.
У міста немає змісту, і нас нема,
Язичники падолисту зреклися сну.
Пропахла кривавим димом твоя зима
І вірує тільки в рими і у війну. |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Багато брав | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24401 | Михайло Білецький | Багато брав | В міліції хтось несуна спитав:
— Коли ти ніс те на своїм горбі,
Там же на прохідній вахтер стояв,
Невже ні слова не сказав тобі?
— Як же, сказав...
— А що?
— А те, що треба:
"Багато, — каже, — ти береш на себе!" |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Батьки і діти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24402 | Михайло Білецький | Батьки і діти | — Порадь, тату, що робити?
Хоч викинь штани:
На животі не сходяться
У мене вони!
А татусь:
— В штани щоб влізти,
Я пораду дам:
Будеш, синку, лиш те їсти,
Що заробиш сам! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Без жартів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24403 | Михайло Білецький | Без жартів | — Ви назвали мене дурнем?
Це, звичайно, жарти?
— Ні!
— То добре...
Бо зі мною
Жартувать не варто! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Безвихідне становище | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24531 | Михайло Білецький | Безвихідне становище | — Навіщо сейф було ламати?
— А що ж робить людині:
Інструкція "Як одкривати"
У ньому всередині! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Біля закусочної | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24404 | Михайло Білецький | Біля закусочної | — Біля закусочної в місті
Зіткнулись два мотоциклісти!
— І покалічились?!
— Нітрішки...
Річ в тому, що вони йшли пішки! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Біля телевізора | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24405 | Михайло Білецький | Біля телевізора | Жінка — штовх!
— Дванадцять вже,
Проснись, моє горе! —
А чоловік:
— Та невже?
А на чию користь?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Буфетниця-чарівниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24516 | Михайло Білецький | Буфетниця-чарівниця | Як посміхнеться, як погляне,
У покупця серденько тане.
Така красуня ще де є?
Жаль тільки...
Здачі не дає! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В "Бюро знахідок" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24406 | Михайло Білецький | В "Бюро знахідок" | В "Бюро знахідок" юнак
Завітав, питає:
— Не приносили коньяк?
Забув у трамваї... —
А йому відповідають:
— Добре, що прийшов...
Принесли он того типа,
Що коньяк знайшов! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В автобусі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24407 | Михайло Білецький | В автобусі | — Може, хочете присісти? —
Чемно Гриць питає.
— Та присіла б, соколику,
Сил стоять немає.
— Коли так, то не відходьте, —
Шепче хлопець жінці, —
Бо я буду виходити
На п'ятій зупинці! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В електричці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24408 | Михайло Білецький | В електричці | — У вас є квиток, бабусю?
— Як же... Є, синок! —
Показала.
— Так не дійсний же у вас квиток! —
А бабуся:
— Не задурюй голову мені.
Сім днів їздила — був дійсний,
А сьогодні — ні?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В зоопарку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24409 | Михайло Білецький | В зоопарку | В зоопарку до подруги
Звернулася Надя:
— Ця мавпочка дуже схожа
На отого дядю!
— Тихше! — подруга за руку
Дівчину смикнула.
А Надя їй:
— Ти думаєш…
Мавпочка почула?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В кого вдався | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24517 | Михайло Білецький | В кого вдався | Не раз дружину частував він дрюком.
Коли ж синок підняв на нього руку,
Аж рот роззявив,
Так він здивувався:
— І в кого тільки виродок цей вдався?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В лікарні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24410 | Михайло Білецький | В лікарні | — Пуд правицею підважить
В мене, вірте, сил нема.
А сусід
столітній
каже
Що центнер ще підніма!
Таким, як він, дужим стати
Ви мені допоможіть!
— А що ж тут допомагати?
Каже він —
І ви кажіть! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В поліцейській дільниці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24532 | Михайло Білецький | В поліцейській дільниці | — Ви посміли пана Гаррі
Свинею назвати?
Платіть штрафу п'ть доларів!..
— Чому так багато?
Може, за такого пана
Досить половини?
— Ні, не досить!
Зараз у нас
У ціні свинина! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В привокзальному ресторані | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24411 | Михайло Білецький | В привокзальному ресторані | Запитав офіціанта:
— Скажи, мій миленький,
Чому такі в ресторані
Порції маленькі?
— А це в нас про пасажирів, —
Каже він, — турбота:
Бо кому з вас від поїзда
Відстати охота?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | В чім його трагедія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24518 | Михайло Білецький | В чім його трагедія | Стоїть біля дверей Загреба,
Ніяк не може увійти:
Написано: "Штовхать від себе!"
А він — до себе звик усе тягти! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Веселий клуб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24412 | Михайло Білецький | Веселий клуб | І увечері і вранці
В нашім клубі тільки танці.
Попереду сам завклубом
Метеля патлатим чубом,
До землиці припада:
— Дам лиха закаблукам,
Дістанеться й передам! —
А за ним — дорогу дайте! —
І дівчата й парубки:
— Веселіш, музики, грайте,
Щоб бряжчали підківки! —
Штукатурка пада з стелі,
Ходить ходором земля.
Линуть вигуки веселі —
Їх почуєш оддаля!
Хто з вас скаже, друзі любі,
Що нема роботи в клубі! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вийшла заміж | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24413 | Михайло Білецький | Вийшла заміж | — Де твоя блондинка мила,
Не стрічав її давно?
Разом ви, було, ходили
І в театри, і в кіно... —
Затремтіли в нього губи:
— Не питай, Семене!
Вийшла заміж моя згуба...
— За кого?
За мене... |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вимушена відсутність | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24414 | Михайло Білецький | Вимушена відсутність | Взяв з державної скарбниці
Грошей він немало.
За це його міліція
З кабінету брала.
Йдучи мимо секретарки,
Уповільнив кроки:
— Хто питатиме,
Я буду
Через десять років... |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Випадок у лісі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24415 | Михайло Білецький | Випадок у лісі | Йде в листвяній завірюсі
Лісом мавпа.
Мавпеня
То відстане від матусі,
А то знов наздоганя.
Раптом ніби остовпіло:
Побачило віддаля
Биті пляшки...
Обгоріле
І потрощене гілля.
— Ой, — гука, — тікаймо!
В лісі
Бились дикі кабани.
Ти-но тільки подивися,
Що накоїли вони!—
А матуся:
— Ні, синашу,
То не дикі кабани,
Люди то...
Нащадки наші...
Розважались тут вони! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вірність | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24519 | Михайло Білецький | Вірність | Дружину він завжди у серці мав
І, вірите, любив її до того,
Що навіть коли інших обнімав —
Вона була перед очима в нього! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вкусить начальника не міг... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24540 | Михайло Білецький | Вкусить начальника не міг... | Вкусить начальника не міг,
Бо опинився б за дверима.
Тому він вибрав менший гріх:
Він їсть начальника очима! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вовк і Заєць | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24511 | Михайло Білецький | Вовк і Заєць | Вовчисько в Зайця ікла запустив.
(Таке, на жаль, подеколи буває).
Та, вгледівши людей, заголосив:
— Пусти-и!
Рятуйте!
Заєць Вовка убиває!
— Чи ти не збожеволів, не здурів? —
Хтось обізвавсь.
— Чого роззявив пащу?
Ти ж сам на нього кинувся ні за що!
Та й хто повірить завиванням диким,
Коли злодюги більшого нема.
Поглянь лишень на себе,
Недарма
В крові завжди і пазурі, і пика! —
Почувши те, Вовк випустив Зайчиська,
Ошкірився, очима люто блиска.
— Даруйте, — каже, — коли що на так:
Я вчивсь
У заокеанських розбишак! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Вундеркінд | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24416 | Михайло Білецький | Вундеркінд | — Ти на чому грати вмієш? —
Запитують Васю.
— На роялі, на бандурі
І на контрабасі!..
— Геніально!
Твоїй мамі
Позаздрити варто!
— Я й на скрипці, дядю, грав би,
Так злітають карти! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Герої | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24417 | Михайло Білецький | Герої | — Чому в тебе, любий друже,
Обличчя побите?
— Ет... — промовив той байдуже, —
Довго говорити.
В магазині, що на розі,
Продавали фарби.
Я підходжу,
Аж наперед
Пре якийсь нахаба.
Я кричу:
"Стать в чергу треба!" —
Ну, звісно, зчепились.
Він — по зубах,
Я — по ребрах!..
З годину з ним бились.
— І ніхто розборонити
Не міг вас, "героїв"?
— А хто б же міг, коли в черзі
Було нас лиш двоє?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Гриць і Любка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24418 | Михайло Білецький | Гриць і Любка | Гриць у трубку:
— Позвіть Любку! —
А голос:
— Немає...
— А де?
— Вийшла...
— Куди?
— Заміж...
— Надовго?
— Не знаю!
— Повернеться, хай подзвонить,
Скажіть — Гриць чекає! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Два чоботи — пара | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24419 | Михайло Білецький | Два чоботи — пара | — Вірите, в заготконторі,
В тій, що від нас навпрошки,
Секретарка не працює,
А весь день чита книжки!
— Звідки знаєш? — запитує
Шеф друкарку.
А вона:
— Я ж бо цілий день за нею
Стежу з нашого вікна! |