author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | Гуси | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12956 | Орест Авдикович | Гуси | У гостинній бавилися розмовою три добре знайомі особи.
Обі панночки торочили свою звичайну, мляву розмову, мололи дрібними язичками, як на коловороті, закрашували забаву штучними, але пустими дотепами, перекидалися за-мітними поглядами, переплітали невинну розмову більше або менше невинними сплетнями.
Він сидів набоці вигідно у кріслі, слухав оклепаного розговору і банальних дотепів, нудився і... від часу до часу зівав.
Думав свою думку і впертим мовчанням, себто маломов-ністю, в товаристві доводив панночок до... пасії.
— Заграй що...— сказала одна панночка.
— Заграйте! — докинула друга.
Зробив такий нечемний вираз лиця, якби зовсім не мав охоти рушитися з крісла.
їх бавило його лінивство. Взяли його під руки і завели майже силоміць до другої, просторої кімнати.
Добув з футерала свою скрипку і почав строїти.
Приложив до вуха і потягнув смичком дві гармонійні сексти чудових флажолетів.
— Аа! дзвіночки! цсс...— сказали нараз обі панночки з очевидним вдоволенням.
Знов відоймив скрипку від бороди і положив на коліна.
— Та-бо не давай себе просити — ой які ж ви всі нудярі.
— Аж то трудно вас допроситися.
Тоді почав грати свою власну фантазію. . Він розумів її і говорив собі, бувало, що та композиція годиться з його долею і настроєм, як дві мольові терції !. Так осудив її один його товариш і сказав, що він сам розуміє цілу історію, переказану музикою...
"Після фантастичного заспіву починалося — житє.
Звучали акорди, гуділи пасажі, шуміли фуги, пищали тріллери, щебетала веселість, котився сміх, стогнав смуток, плакав жаль і — далі тягнулася тужна нута життєвої пісні — непевний переспів трудного проблему".
— Знаєш, Маню, що скрипка сама про себе — то дуже нудний і невдячний інструмент,— сказала між тим панна Ніна.
Чув ту оцінку, може й алюзію до себе, але... грав своє далі.
Відложив на хвилю смичок і наложив сурдинку. Струна плакала під його пальцями, зітхала і стогнала, як уста хорої людини.
Отак він грав досить довго.
— Заграйте щось веселого — не мучте нас. Спаленів від невинного жарту панни Ніни, але не переставав грати з чуттям і зрозумінням.
"Фантазія промовляла до його душі ніжними звуками гарної поезії, гладила нерви пестощами любого кохання".
Відтак... "зранене серце плакало слізьми зломаного щастя".
"Шуміли стони злобного вихру і дикий спів смерті колов душу осиротілої людини".
"Молоде жите клали у трумно, а над домовиною конав живий живчик зломаного організму. На могилі плакали люди, співали похоронної пісні, одна тільки душа добивала себе останніми хлипаннями кровавого болю".
— Овва — "святий боже" — то й наш реент добре співає. Викривив лице ніби від наглого болю, але кінчив своюДивіться також
Орест Авдикович — До місяця
Орест Авдикович — Така... дурна справа
Біографія Ореста Авдиковича
драму — твір молодої фантазії. Ніжні флажолети доспівували кінця сумної історії. Ще раз забреніли акорди — трогаю-чий поспів — сумні еха глухих флажолетів — кровавої нути невмирущий фінал.
— Браво! Славно! — озвалися іронічно знуджені слухачки.
— Але чому ви не граєте танців? Маню! Заграй нам мазура, маю нині спеціальну охоту гуляти.
Панна Маня сіла при фортеп'яні і почала бубнити підскоч-ного мазура...
Він сидів якийсь невдоволений, лихий і ніби пригноблений. Похнюпившись, просидів так мовчки хвилину.
А далі переміг себе і... розрухався.
Приложив скрипку до самого вуха, вхопив смик по середині і почав акомпанувати панні Мані — ладом і жестом корчемних музикантів на провінціональних весіллях.
Панна Ніна набрала ще більшого гумору та почала вертітися і бігати по кімнаті, як надзвичайно охоча танеч-ниця.
— Ах! маю охоту вас обоїх вицілувати за вашу музику. ...Танець урвався.
— Знаєте — ви славно граєте. Справді — знаменито. Подякував поклоном за комплімент і сховав скрипку
назад до скриньки.
Станув при вікні і видивився на подвір'я, де в калабані таляпалися гуси.
— Прошу-но подивитися,— сказав таким тоном, щоби викликати заінтересовання.
— Панно Ніно! Чи ви бачили таку поезію? Що за гарна ідилія!
— Що таке? — запитали цікаво панночки і підбігли скоренько до вікна.
— Ну що таке? — спитала ще раз панна Ніна і з зачудованням поглянула йому в очі.
— Нічо,— відповіла панна Маня,— гуси таляпаються в болоті,
— Ей, ні — прошу-но ліпше придивитися. Яка висока поезія: чи не бачите?.. Патлата гуска розказує історію гусячої культури, а ціле стадо подивляє її геніальну здібність.
— Як ви се можете знати? Що то має бути? Я вас зовсім не розумію,— щебетала панна Ніна.
— А я вас тим менше.
— Але я знаю, о що ту ходить,— сказала панна Маня.— Символіка! Правда, Ясю? — і загадочно усміхнулася.
— Що то всьо має значити? Маню! Скажи мені! — просила сердешно панна Ніна.
Л[ьвів]. 12 жовтня 1899 |
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | До місяця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12955 | Орест Авдикович | До місяця | ДО МІСЯЦЯ
Було вже десь поза північ, а він молотив на тоці збіжжя до місяця. Дужими грудьми втягав свіже повітря теплої ночі, а ціпом махав з такою силою, як коли би хотів за один раз змолотити усе своє збіжжя і проголосити світові свою славу — доброго й ревного господаря.
З хати вийшла його жінка. Станула в сінях на порозі і виглянула на подвір'я. Поправила торочки від спідниці і знизила на чоло хустку, що зсунулася була аж на тім'я. Сорочка отвиралася на грудях. З пазухи визирали білі груди та дрожали до місйця, як два голубині серця на мережаній молоком і кров'ю постільці.
Крадькома зиркнула на свого чоловіка...
— Кликала би-м та й ми стидно... гм... Почіхалася поза вухо й позіхнула якби з нудів.
— Андрі'! — прошептала ледве чутно.
Він не чув її голосу, лишень далі гопаіз ціпом по снопах. Зерно вискакувало з пупінок вгору, розскакувалося набоки і шолопало між стеблами.
— Андрі'! — кликнула ще раз тихо і ніби сама застидала-ся... Сховалася за одвірок.
Стояла довго боса в сінях і з-за стіни позирала то на повний місяць, то на чоловіка...
Він вибив штири снопи, відложив ціп набік і зігнувся, щоби підняти вимолочені околоти і поскладати їх в оденок — най би чекали до завтра, то буде їх витрісати на пуки...
їй бурилася чомусь кров у жилах і розходилася по тілі, як струя теплої купелі, ноги дрожали ніби від студіні, а під грудьми тріпоталося серце — якби бажало сподіваного ви-сліду дивної новини.
Підкралася як ласиця і побігла на тік. Положилася горілиць на снопи і всміхнулася, якби хотіла заманити'Андрія до себе.
— А ти чо' ту?
— Або що? Не можна?
— Чому не спиш?
— Не хочеться самій.
— Тікай гет,— не перешкаджай!
— Ой ґаздо мій, та чо' ся так квапиш? Ще помолотиш — не бійся.
— Ей, тікай, кажу, бо буду молотити.
Як би зі злості підоймив ціп з землі, сплюнув в долоню та й замахнув два рази біяком в повітрі. Стримав жінці над головою і вдарив її легонько по стегнах.
— Про мене, й забий — то не вступлюся. Повернулася лицем до нього і вишкірила білі зуби. Цікава була, що він тепер скаже...
Виділа, як повний місяць зазирав їй у розхилену пазуху і студеним світлом цілував її біле тіло між двома грудьми... Бачилося їй, що Андрій вп'ялив свої очі саме у ту долинку, що білілася у тіні під її грудьми. Загорнула рубці пазухи один на другий і видуту сорочку заткнула за пояс.
— Йди, Насте, спати...—сказав уже лагідніше. Не слухала — мовчала.
— ...я домолочу та й зараз прийду.
Видивилася йому в очі, похитала головою і закусила червоні губи.
Жінчин непослух збив Андрія з толку.
— Чому мене не слухаєш?Дивіться також
Орест Авдикович — Гуси
Орест Авдикович — Така... дурна справа
Біографія Ореста Авдиковича
— А ти мене чому не слухаєш?
— Бо я злий на тебе.
— А я таки недобра.
Дивився на жінку і щось собі думав... Мовчали.
— Тебе хто навчив — на жінку з ціпом розганятися? Кинув ціп на тік, випрямив голову і взявся запідбоки.
— Так то я люблю. Тепер тобі щось скажу. Підвелася з землі і станула коло Андрія. Поклала йому
руку на плече і дивилася чоловікові в очі.
— Чому, Насте, не спиш?
— ЯК маю спати, коли молотиш та спати не даєш?
— Ади, яка мені пані! Засвіти лампу та роби що.
— Та коби-м мала дитину, то би-м бавила, а так що буду дурно сиділа?
— Ну, то кужіль пряди.
— Та коли не видко ся прясти.
— Ну, то засвіти собі.
— Ей, я не маю що прясти, нащо дурно світити?
— Ну, то блохи бий.
— Коли і бліх не маю.
— Ну, то чо' мене нудиш? Кажи, що маєш казати, і йди собі.
Притулилася до нього і лівою груддю гріла його праве рам'я.
— Ну, що-сь мені мала казати?..
— Чекай, ще скажу... Маємо час...
Взяла його за шию і повела поволі до хати...
Посідали обоє на ослін під вікном. Вона поцілувала його, її лице пашіло вогнем, а губи розхилялися* ніби у сні. Віддихала скоріше і здавалося їй, що не може добре говорити. Воліла цілувати Андрієві губи... міцно... міцніше...
А він соромився і за свою жінку, і за самого себе — за свою "слабість". Почіхався в голові і скривився.
— Ти чо' такий нині ніякий? Га, чоловіче? Скажи!
— Коли я помолочу моє збіжє?
— Ей, ще маєш час... колись помолотиш. І знов присунулася ближче до нього.
— Не штука сказати: колись, але коли?
— Коли пан біг дасть.
— Ей, ти все своє — видко, не господарська дочка.
— Я тобі поможу.
— Ну-ну, цікавий би я видіти, чи ти вмієш ціп в руки взяти.
— Андрі'... а тобі що таке?
— Та яке?
— Ет, не питайся, бо я вже зла... Знаєш, що я тобі скажу?
— Що таке?
— Ходи спати.
Видивилися одно одному в очі...
— Як файно місяць світить.
Вона лежала на постелі від стіни, а він скраю. Дивився у вікно і щось собі думав...
— Андрію! Чому що не говориш?
— Та що буду говорити, коли не маю що?
— Чого ти нині надувся... Андрі'!.. Що тобі не рехт?
— Та нічого... що би мало бути? Обернулася і потермосила його легко за плече.
— Скажи мені, ти ще фурт думаєш про свою криву Ганнуську? Що?
— Або вона моя?
— Га, чому ні... Багачка... та й робітниця з неї добра, не така нероба, як твоя жінка.
— А дай ми чисту годину — тобі все дурниці в голові. Хотіла тільки подразнити його. Любила, коли він сердився. Вона тоді ласилася до нього і робила з ним, що хотіла.
Поцілувалися, бо... не мали що балакати...
— Як гадаєш, Насте, та хіба вже будемо спати?
— Та певно.
Встав і пішов засунути двері від сіней. Добув з кишені тютюн, скрутив дзиґар, закурив і знов ліг на постіль та дивився в темний сволок на стелі. Докурив і примкнув очі, аби заснути. Вона вдавала, що спить...
— Насте! Ти спиш?
— Ні, або що?
— А мого ціпа ніхто не возьме?
— Ей, та кому би треба нашого ціпа?
— Коби-м був бодай в мандлі сховав.
— Та я би вчула, якби хто йшов красти.
— Коби-сьмо хоч рано не заспали...— сказав трохи згодом.
— Не бійся — ще далеко до раня. Зітхнув якось поважно, глибоко. Вона й собі зітхнула...
— Що тобі так тяжко?
— Нічо — оттак...
І витягнулася ніби з невиспання.
— Диви, яка я маленька напротив тебе.
— Ще виростеш. Позіхнула.
— Хочеш спатик Насте?
— Не дуже...
— То говори що.
— Та що буду говорила?
* * *
Місяць погасав на блідій синяві осіннього неба й останніми лучами заглянув у хату...
Його рука була у жінки за пазухою, а її біле рам'я обгортало його смагляву шию...
Л[ьвів]. 11 жовтня 1899 |
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | Така... дурна справа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12957 | Орест Авдикович | Така... дурна справа | ТАКА... ДУРНА СПРАВА
Було вже досить пізно вночі, а він усе ще сидів при столі над купою актів, читав і сліпав, думав і злостився, курив одно цигаро по другім і спльовував набік ізпересердя, і знов сердився.
— Чорт бери таку дурну справу! Борони, та не знати як? Доказ провини наглядний. Ще й сам нині майже признався при конфронтації. Шкода, що пан комісар, а в таких справах тратить голову, як малий дітвак. І що тепер буде? Сміх, та й годі: пан комісар і капелюшкова панна Кася. Опінія загалу назве його ошуканцем, негоноровим, і конець. Хто трошки має серця, мусить так сказати. Та йому то якби не в голові. Ти борони його, бо мусиш. Просив: "Колего,— каже,— ратуй, бо... знаєш... скандал, а я маю небавом женитися..." — Не штука — ратуй, але як?
Викинув цигаро через вікно, сплюнув іще раз замашисто і, заложивши руки в кишені, почав ходити по хаті від стола до дверей, від стіни до стіни здовж і впоперек.
Пан меценас такий нині роздратований, що все йому не по нутру. Тісно йому і нудно. Його дотеперішня адвокатська робітня немила йому тепер. Якби так не ніч, він готов таки зараз оглянутися за іншим помешканням. Шафа, софа, етажерка, нема навіть куди перейтися. Таки ніде не було йому так добре, як у тій маленькій хатці там на селі, де він проживав реконвалесцентом. Гарні були часи. Приходив до здоров'я і почував себе ліпше, ніж зовсім здоровий чоловік, що ніколи не хорував. Коби-то так можна бути здоровим, а відтак не хорувавши, відразу стати реконвалесцентом таким, як тоді! Гарні мав ферії, довше як півроку, від різдва аж до осені. Мав свою хатину, невеличку, але гарну, з вікнами до саду і всякими вигодами. Добре було: хотів, то лежав, а ні, то ходив або читав, писав навіть тоді свій дневник і славословив у нім тих, що його доглядали. І їв самі найліпші речі, що душа забагла, звичайно — реконвалесцент. Добра була дієта на селі. Вона сама не раз приносила йому страву і розпитувала про його здоров'я. Раз навіть поцілував її в руку, такий вдячний був, що не забуває про реконвалесцен-та. А її як би хто на сто коней посадив, така була рада, що поцілував її "юрист". Я*к то вона звалася? Ага, панна Біня. Добре було. То раз була люба хатина. І нічого в ній не було, лише ліжко, стіл, два крісла, дзеркало на стіні. І ще стояв у куті якийсь мебель. Та годі вже нині нагадати,— давні часи! А отеє що? Така погана кімната, що годі витримати. Шкода, що в місті і ніби рахується на панській вулиці...
Та пощо те все нагадується?.. Протягнувся на софі і старався нічого вже більше не думати. Коли ж бо твердо лежати, софа закоротка, а під головою занизько. Мусить собі купити іншу, отоману.
І він уже спокійний, так, що ось-ось засне. Де там! Дурна справа сушить голову. Завтра його оборонна мова. Що властиво говорити? Адже ж годі крутити, як швець шкірою, і з чорного робити біле. Блямаж. Але від чого ж параграф? Ключка вгорі і така сама зісподу. Можна якось оминути, обернути, інтерпретувати по-свойому. А якби так: сама його тягнула, спокусила, пан комісар не винен... Ану...Дивіться також
Орест Авдикович — Гуси
Орест Авдикович — До місяця
Біографія Ореста Авдиковича
Пан меценас зірвався з лежанки, радий новому помислові. Знов сідає при столі, нипає у відписі акту обжалування і щось зачинає писати: "Панове!.." Ну, що далі? "Зваживши, що параграф... цивільного закону..." Ні, нічого з параграфами не зачинати! Най собі судія зачинає таким оклепаним вступом. Судія pro *, оборонець contra ** — так мусить бути, а прокуратор не має "дару слова". Перед розправою кланяються на добрий день, при розправі сваряться, а вечором у касині вітаються дуже сердечно. "Ге-ге",— каже один одному. Формальність... Знаються, як лисі коні. Шкода часу — і всі три, а пан комісар четвертий, сідають до карт.
— Ні, не так! Ліпше кілька софізматів, а відтак апелювати до серця...
"Панове! Любов — чутє велике, святе, могутнє. Любов — се наркотик, се гіркий бальзам або солодка отрута. Та всякий, мої панове, розуміє любов по-своєму: інакше в теорії, інакше у практиці. Вже Платон *..." Ну, що зробив Платон?..
— Ет, чорт бери таку справу! Два слова годі склеїти докупи. Хоч він комісар, але мушу сказати, що дурень. Не ліпше то було полагодити справу по-доброму? По що було розбабрувати? Дівчина дурна, була би пристала на що-будь. Кошти аліментації, ну, нехай там, про гроші байдуже. Куку
* За (лат.).— Ред.
* Проти (лат.).— Ред.
в руку і була би сиділа тихо. А то — гарно почалося, а як скінчиться? "Колего... роби, як знаєш, крути, ратуй, бо... скандал..." Іронія! "Ратуй!" Але як?
І знов став ходити по хаті, думати, сердитися. Треба якось робити, коли раз піднявся оборони. Годі було відмовити, бо — скандал. Оборонити — се також щось варте. От як тоді той хлоп цілував йому руки, до ніг падав... "Паноньку,— казав,— батьку! Ви мені випроцесували мій грунт від жида. Я, позвольте, в газети вас пущу. Най вам пан біг заплатить, бо я... Бігме, не маю..." Ну, та що хлоп — бідний. Зате пішла реклама. А заплати досить від панів. Всуне в руки заліплену коверту, ще й кланяється за ласку. "Добрий,— каже,— адвокат!" А сим разом і про заплату байдуже. Не возьму нічого, бо то пан комісар, товариш іще зі шкільної лавки і партнер від зеленого столика. Хіба там... "скромне сніданє" і, може, в презенті щось капне. Та коби лиш оборонити! Комісар із радості часом дуже неуважно й розсіяно грає в касині... От сатисфакція.
І знов запалив цигаро. Станув при вікні і вдивлявся в далекий світ літньої ночі. "Сама тягнула"... комісар вільний... Які чудові ті літні ночі... Такі й тоді були, як пан меценас був реконвалесцентом. Уже міг виходити зі своєї хати і теплими вечорами ходив по саду, виспівував тихенько щось собі під носом. А з росою далеко чути. Може, й зачула панна Біня, і вже на другу ніч було її вікно відчинене. Підійшов ближче. Вихилилася з вікна і вогкими очима шукала по саду рекон-валесцента. Розмовляли тихенько так собі... до місяця... І вона була сто разів краща, як удень... тоді до місяця. Тішилася, що він здоров, що вільно йому вже виходити. Тільки боялася, щоби не перестудився, бо — звичайно, що ре-конвалесцент. Потім то вже не мали про що говорити і так лише стояли проти себе — вона у себе в кімнаті, а він у траві. Ті хвилі мовчання навели на душу нову думку. Він чогось закашляв, а вона пожалувала його. Оперся о вікно і зробив такий рух, неначеб хотів дістатися до середини кімнати. І знов позіхнув, якби з невиспання. Глянув у її палкі очі і бачив видуті ніздрі, розхилені уста, чув прискорений віддих молодої груді. Витягнув руку так собі, мимоволі, і небавом сидів уже на вікні. Одна хвилина — і чоловік тратить розум, забуває мораль і губить честь неповинної душі і долю безталанної людини. А вона... боялася лишень, щоби хто не побачив...
— І нічого не було,— сказав голосно до себе.— Ще й помогло. Минулася моя хороба...
— Худоба! — відказав із росою брехливий відгомін.
А він випулив очі і видивився, неначе злякався, що се, може, хтось схований бризнув йому в очі таке сміле слово. Але не було нікого ніде. Край неба займався ранішньою зорею. Він уже спокійний. Думав довго, але видумав: не було обмани, сама кликала, тягнула. Вже знає, що має говорити. Ціла мова зродилася відразу в його голові. Без приготування він найліпше говорить. Загоряча набирає фантазії, орієнтується в ситуації замотаної справи, за кождим словом попадає у щораз то більший розпал і говорить складно, сміло, переконуюче. Мова, виголошена з потрібним пафосом, справляє нечуваний ефект. Люди не зважають, що говорить, лише як говорить. Того йому й треба. Кінчить, виходить і не вертає більше до зали засідань. Приходить обжалуваний — увільнений, радий і дякує йому за оборону. Та коби-то і сим разом так було! Мусить бути. Комісар не винен.
Пан меценас лягає на хвилину передріматися, щоб ліпше уложився в голові хід думок. А рано надіває чорний англез і йде до суду на розправу. Буде говорити, що знає, боронити, ну, і, може, оборонить. Та все-таки йому ніяково. Він невиспаний, блідий і наче дрожить на цілім тілі. Коли б так стрінув якусь щиру людину, сказав би їй правду, що нині він невдоволений своїм становищем, бо має боронити одну... дурну справу. |
Александров Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=914 | Ти несись, мій спів, з мольбою… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27400 | Володимир Александров | Ти несись, мій спів, з мольбою… | Ти несись, мій спів, з мольбою,
В небо відлітай.
І на тихую розмову
Вийди, мила в гай.
А в гаю гримить, стихає
Пісня солов'я,
Тож він милу викликає,
Молить, як і я. |
Алчанова Олена | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=874 | Час для всього (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26881 | Олена Алчанова | Час для всього (уривок) | Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Ранок.
#1
— НУДНО? — ПОРЯД ІЗ СОНЕЮ СІЛА ЯКАСЬ ЖІНКА. Підхопила довге русяве волосся, яке спадало на плечі, і спритно закрутила гульку.
Соня озирнулася — у класі крім неї й незнайомки нікого не було. За вікном панувала урочиста тиша, яка раптом з'являється саме в травні, десь наприкінці місяця. Повітря ніби напружується від очікування довгих канікул. Школярі востаннє страждають над якоюсь історією чи хімією, дораховують хвилини до кінця уроку... Соня згадала про запитання панянки. Хто б це не був, певно, треба щось відповісти.
— Та щось не дуже цікаво.
— От і мені завжди було нудно. Синуси, косинуси, оце все, — пані замріяно дивилася на дошку, де лишилося рівняння. — Але як добре, що воно вже все й не потрібно.
— А ви що тут робите? Ви хто?
"Я що, заснула, а всі пішли?" — промайнуло в Сониній голові.
Дивно, що ніхто не розбудив. Ані математик Богдан Романович, ані хлопці, які завжди знаходили до чого доколупатися.
Жінка мовчала. Дивилася на Соню трохи розгублено й тріумфально — так, як туристи витріщаються на красоти в новому місті.
— Ви чиясь мама? Молодші класи поверхом нижче, — намагалась допитатися Сонька. Зрештою, вона сиділа прямо попід вікном, їй би не вдалося встати, якби незнайомка не посунулася. Або ж Соня мала перелізти.
— А? Та ні, не мама, — жінка випала зі свого завороженого стану й усміхнулася до Соні. — На щастя. Ніколи не хотіла нею бути.
— Сестра?
— І не сестра.
— А чому не хотіла бути мамою?
— А ти хочеш?
— Ну, мені п'ятнадцять. Поки й не хочу.
— Можливо, ніколи й не захочеш.
Сонька зиркнула вниз, помітила, що пані була вдягнена в спортивки, і переможно вигукнула:
— О, ви — наша нова вчителька фізри. Чого ви тут, а не в спортзалі?
— Та що ти причепилася до мене? — хмикнула незнайомка і скочила з місця. Вона трохи по— оглядала кабінет, а потім рвучко всілася просто на вчительський стіл.
— У нас так не можна. І чужим у школу не можна. — Соня ніколи не бачила, щоб така доросла жінка сиділа на столі. Ще й у кабінеті математики. Це була нечувана зухвалість.
— Та мені пофігу!
Погляд пані в спортивках став просто-таки бандитський. Здається, такі самі погляди мали парубки-забіяки зі старих серіалів, які любила переглядати бабуся, коли Сонька була ще малою. Але дівчині сподобалась відповідь. Одразу видно — своя людина, не вчителька якась.Дивіться також
Біографія Олени Алчанової
— Я — Соня, — простягнула вона руку. Дівчина знала — це доволі чоловічий жест. Але завжди думала: щось тут не так. Чому дівчата не можуть простягати руку при знайомстві?
— Так само. Соня. Софія.
— Не брешеш? — раптом Сонька перейшла на "ти".
— Чого це я маю тобі брехати? Чи це якесь непопулярне ім'я?
— Твоя правда. Так. А що ти тут робиш?
— Чекаю. Чекаємо... — останнє слово наче роз— пливлося. Зненацька голос нової знайомої став грубим, чоловічим: — Соню, ми всі чекаємо. Увесь клас.
# — # Соня підняла голову від парти. Невисокий сухенький Богдан Романович схилився над нею, поставивши руку на парту. Костюм, який учитель носив ще, напевно, із захисту дисертації, тхнув якимись гіпотенузами та безвихіддю. Від кількості людей у класі Соні стало ніяково.
— Ви збираєтеся спати весь урок? Ви так життя проспите.
Ох, хто ж їх вчить говорити цими фразами?
— Ви-ви-бач-те. — Соня прибирала з обличчя розпатлане волосся. Цього року вона обрізала каре, і тепер воно недбало відростало, фарбоване в рожевий, фіолетовий і синій кольори.
Клас не сміявся. Він безсоромно реготав. Травневе сонце, мабуть, припекло аж занадто, тому Соня заснула. Вона в математиці й так була не дуже, а тут — ну просто халепа. Це ж треба — вирубитись на уроці в цього щура. Зараз, мабуть, нотації читатиме.
Але нотацій не було. Синхронно з дзвоником, що хрипів і переривався, клас вибіг до коридору, а звідти — у гарячу, пізню весну. У вікно стукало листя каштанів, які вже майже скинули цвіт і тепер вкривалися маленькими зеленими їжачками. Дзвоник лунав абсолютним, повним щастям, обіцянкою літа й свободи.
Єгор, коли виходив, уже відпрацьованим жестом пнув Соньчин стілець.
— Корррова, — процідив крізь зуби.
Вона звично кинула йому в спину ручкою. Їй було майже пофігу.
#2
СОНЯ ЙШЛА ДОДОМУ ЗОВСІМ НЕ ВТОМЛЕНА. ПАНЯНКА, що їй наснилася, стала для дівчини ковтком повітря. Соня неодноразово чула, що ми не бачимо вві сні чужих людей. Кажуть, усі образи — це хтось, кого ми вже зустрічали раніше. Соня намагалася згадати, де саме бачила цю русяву жінку в спортивках, але нічого не спадало на думку.
Після уроків треба було зайти до бабусі. Зараз зі школи ліворуч, потім два квартали до старої хру— щовки. Зайти на третій поверх, роззутися ще на килимку перед дверима, занести кросівки, поставити на газетку. На плиті на Соню чекає пісний борщ, або гречка з молоком, або сируваті вареники. Дівчина знала бабусине меню змалку, за її п'ятнадцять років нічого не змінилося.
Соня день у день підіймалася на третій поверх, промовляла однакове "Привіт, ба", кидала на підлогу
рюкзак і йшла до кухні. Там сьорбала вже холодний борщ чи ту рідку гречку. Бабуся зазирала на хвильку — упевнитись, що онука таки їсть, і йшла собі далі до телевізора. Серіали самі себе не подивляться.
Далі — найскладніше. Сонька намагалася вдавати, що робила уроки. Треба було години зо дві просидіти над зошитами, а потім просто повідомити, що все зроблено. Після уроків дозволялося гуляти.
Класно було восени й навесні, а от узимку ставало складніше. Вечори тягнулися довгими сутінками, мала Соня нудилася біля бабці, докучаючи запитаннями:
— Ба, а чому кажуть, що не можна пити з пласти— кових склянок?
— Ба, а давай ми заведемо тобі слизького равлика.
— Ба, а чому у твоїх серіалах усі актори дивляться просто на мене?
Бабуся на все знаходила одну відповідь: "Відчепися". Сонька була не наполеглива, тож відчіплялась і тинялася собі квартирою з нудьги. Одного разу вона вирішила, що їй конче треба зробити "колесо" — як роблять оті клоуни в цирку.
— Ба-а-а, — за три хвилини мала Соня вже захлиналася від сліз.
Вона не розрахувала сили й упала на руку. Рука одразу стала ніби ватяною, напухла й заніміла. Бабця прибігла миттю. Сполохана, почала кудись телефонувати. Соня ридма ридала — чи то від болю, чи від сорому. Бабця дивилася стривожено, але не забула нагадати, що Сонька сама винна — нема чого ото гасати.
Лікар приїхав швидко, жартував і обіцяв їй таку руку, як у супергероїні — кам'яну й сильну. Потім Соню кудись везли, вона легко довірилася лікареві й розповіла про "колесо". І він навіть пообіцяв розказати, як навчитися робити те "колесо". Звісно, як усе загоїться. Стільки уваги від мами, бабці й купи чужих людей Сонька не отримувала ніколи. Вона навіть подумала, що, може, ото так щоразу падати? Проте рука боліла сильніше, і думки про самоушкодження швидко здалися Соні нежиттєздатними.
З того всього мати вирішила купити малій смартфон. Нехай краще клацає собі, ніж гасає по будинку. Та й Соня боялась тепер гасати.
По всій квартирі в бабусі стояли квіти, які вона вирощувала. Герані, бегонії, фіалки, фікуси... Якісь були в горщиках підперті паличками, інші стелилися гілками по підвіконню. Бабця не дуже вміла їх ростити. Щось недбало заливала водою, деякі взагалі забувала поливати. Соня якось подарувала їй книжку про домашні рослини. Бабця хмикнула вголос і наказала їй злити воду з підставок. Ну й поїсти домашнього кислого борщу.
Бабуся ростила Соньку так само, як доглядала за своїми рослинками. Трохи їжі — незрозуміло якої, то забагато, то замало. І йди гуляй. Ця жінка, яка колись народила доньку, а тепер от мала онуку, певно, не дуже зналася на дітях.
Соня проводила дні після школи в цьому затхлому будинку, і місяцями ця щоденна несвобода тиснула на неї.
Але літом завжди наставало якесь нове життя. Можна вибігти зранку на подвір'я, коли ще тінь від будинку вкриває половину двору. Зустріти сусідку бабу Галю, буркнути "Здрасть", дочекатися когось із хлопців, потім гуляти, поки бабуся не покличе їсти. І знову надвір. Кожне нове літо було інакшим. Без нудного навчання, без дурних однокласників, домашок і підйомів о сьомій ранку. Влітку ти ніби сподіваєшся, що все зміниться, що тепер усе буде кращим, свіжішим. Наповнюєш змістом кожен день і водночас робиш його зовсім беззмістовним. Улітку можна почути, як місто говорить із тобою.
А з Сонькою ніхто, крім міста, і не говорив.
# — # — Про що ти мрієш? — до Соні промовляла нова знайома.
Тепер жінка була вдягнена в білу майку — просто на голе тіло, а от спортивки не змінила.
Вони опинилися в шкільному дворі. З обох боків від сходинок у горщиках стояли декоративні туї. Сонце ще світило десь згори і не збиралося заходити. Здавалося, тепер година третя пообіддя, але на шкільному подвір'ї вже не було нікого.
Соня оглянула своє вбрання. Вона чомусь була в сукенці. І що це змусило її вдягнути цей мотлох? Вона мала одну, як казала мати, "парадно— вихідну" сукню. Шифонову, чорну, у квіточки, з пишним воланом по низу та мереживом біля комірця. Якщо Соня й одягала її, то лише з кросівками й косухою. Одного разу навіть прийшла так на шкільну дискотеку. Деякі однокласники вигукнули: "Ого!" Але раптом згадали — це ж Сонька, і повернули своїм обличчям вирази відрази. Якщо вже маєш репутацію невдахи, навряд чи одна сукня щось вирішить. Соня одразу опинилася в кутку, з якого й не виходила весь час.
Тепер вона сиділа поруч із Софією на сходах, у босоніжках і сукенці. Жінка терпляче та з усмішкою оглядала Соню, а потім повторила запитання:
— То що, як щодо мрій?
Соня згадала бабусю, зламану руку, лікарню п'ять років тому, однокласників, які завжди щось ляпають на її адресу. |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Асан і Зейнеп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12968 | Христина Алчевська | Асан і Зейнеп | АСАН І ЗЕЙНЕП
Шкіц І
Гарячий кримський полудень. Море синє-синє; воно все тремтить і переливається, грає тисячами барв... Чинари й тінисті орішники якось замліли від палючого сонця; вони всі скупчились над холодним струмочком, ніби чекають чогось... Маненька татарва, з голими ніжками, бігає, підкотивши штани, вздовж гірської річки, перестрибує з камня на камінець, хлюпається і кричить щось по-своєму...
А вода упинно несеться в море...
Під горою, коло чинар — кам'яний мур, і в ньому — кінчик залізної труби, з котрої дзюрчить вода; над трубою, по кам'яному муру, вирізано рік, коли воду знайдено. Це — така криниця!.. Сюди приходять молоді й старі татарки по воду... Наразі весь аул ніби заснув, на плискуватих дахах нікого не видко; кручені паничі манячать коло ледве помірних вікон, над дахом в'ється легенький димочок, а коло*дверей висять розвішаний перець і сухий тютюн...
В одній саклі двері одчинені; крізь них видко молоду татарку, що сидить на кам'яній долівці і плете сітку для риби; тим часом молодша сестра її розплітає їй волосся й порається коло неї з полумиском рудої, розбовтаної в воді фарби, в котрій вона те волосся мочить...
Повз саклю тягнуться по вулиці рипучі нудні мажари: їх обганяють порожні вози каменярів. На дні одного з тих возів лежить молодий турок. Голова в нього мальовничо завинута хусткою, на ногах — шкуратяні черевики, стягнуті мотузком, а весь він — у білому,— в якомусь полотняному дранті з матнею і в холошнях, що з колін аж до п'ят обтягують його й роблять струнким, мов кипарис.
— Зейнеп! Зейнеп!..
Татарка, що сиділа й плела сітку, ще здалеку побачивши його, вирвалася злякано з рук сестри і сховалася за дверима.
— Асан! Асан! — шепнула вона їй...
Сестричка з дрібними кісками і в круглесенькій вишитій шапочці виглянула з саклі й відповіла каменяру: "Зейнеп пішла по воду".
— Брешеш,— буркнув він і грізно блимнув своїми очима на дівчинку. Далі він знов ліг на живіт і байдужно сіпнув віжки.
Коні рвонули й побігли далі, з гори. Асан ще раз ліниво оглянувся на саклю й замугикав якусь пісню.
Він почав мріяти про Зейнеп... Чом це Зейнеп боїться його? Така хороша, швидка і моторна, з очима, переляканими, мов у сарни, але горда, що й не підступишся!.. І не гляне ніколи!
Батько її — заможний господар, має пишний сад і городи, поле тютюну й великий виноградник... У нього тільки дві дочки... Але — очі, її очі!.. Найбільше вони ваблять Асана... Він і сам не знає, що з ним робиться, як він їх бачить: здається, підхопив би її на руки і поніс би в гори її, жінкою статись для нього...
Та як згадає, що він убогий каменяр... Задля нього, убогого каменяра...
IIДивіться також
Христина Алчевська — Вишневий цвіт (збірка)
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Христина Алчевська — Сонце з-за хмар (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Зейнеп не думає про Асана. Вона тільки страшенно боїться його. Чи піде по воду, де тінисті чинари,— набирає воду,— то і здригнеться, якщо вчує чиїсь легкі кроки... Чи піде над море, сяде, на березі, обхопить голову руками,— слухає море... А воно шумить, шумить без кінця... Було, нечутно підкрадеться до неї сестра, вхопить за шию, то вона так і замре, похолоне...
Не розмовляла з "ним" вона, а от знає, відчуває нишком, що він її сподобав... Але їй — байдуже... В неї про нього гадки немає!.. Вона любить море — он воно яке гарне стелиться, любить зорі; любить рідну саклю...
А до нього їй байдуже, байдуже!.. Як гарна чинара, зросла вона в батька, слухала моря, дивилася на зорі... Теплі кримські ночі тішили й розважали її. Малою — тулялась вона серед різнобарвних камінчиків, котрі їй приносила хвиля,— стрибала по скелях, ховалась в ліщині або в гіллі грецьких орішників, що над криницею. А тепер...
Мусить ходити поважно, закриватися зеленою китайкою від чужинців,— стерегтися Асана... Минулася її воля!..
Одного разу ціле товариство великих панів прискакало кіньми до криниці напувати коней. Всі вони розмовляли не по-їхньому; один тільки багатий молодий татарин, у вишиваній золотом одежі, був серед них. Він попросив у неї ласкаво напитися. А вона — задивилась на його одежу, на кучеряве волосся, що вибивалося з-під шапки, на чорні брови... Його прозивали Урсин. Після того він не раз приїздив до її батька обирати собі коней з їх табунів. Зоставався у них на довший час і вийняв у неї серце: втратила вона з того часу свій спокій, свою волю, свою дівочу безжурність...
А тут впоперек дороги став Асан,— наймитом він зробився у її батька на винограднику!.. Весь час, поки служив, ходив він по їх городу завше так, щоб з нею стрінутися. Чи вийде вона навіть, з двору на вулицю,— він стежить за нею і веде супроти неї коня напувати; чи увійде в саклю,— аж він грюка в двері, прохає в її матері тютюну за роботу або в батька на могорич. І всюди, всюди, де не піде, стрічає вона його...
Одного вечора щось тоскно їй було. Сонечко вже сіло за гори. Присмерки розлилися по скелях і долинах. А вона все стояла край плискуватого даху і наче уві сні дивилась на море... Мовчала і поринала в рожевих мріях... їй уявлявся Урсин її власним чоловіком. Його очі... слова...
Аж ось під саклею щось зашолохтідо... "Урсин!" — подумала зона. Він, як кіт, легко стрибнув на камінь; з каменю на дах, до неї... Зейнеп мовчки пригорнулась до нього, й вони щезли з даху, взявшись за руки...
На винограднику порався коло чубуків Асан. Він бачив, що дві тші^— Зейнеп і Урсин,— крадькома пройшли в глибінь саду, Але промовчав...
III
Минуло кілька днів.
Вдень — спека,' вночі — місяць і. зорі, і тиха, лагідна теплінь надворі... А сьогодні — як навмисне, видалась чудова, напрочуд ясна, місячна ніч!..
Зейнеп — неспокійна; батько й мати нічого не знають про те, що в неї було з Урсином. Вона їм нічого не казала...
Далеко-далеко в глибині душі ховає вона таємницю щастя. Великого, повного, безмірного щастя!..
Що бува так на світі, вона навіть і не знала!.. Мов у півсні все це сталося, й вона певна тепер, що Урсин її любить...
Коло саклі, де вона замислена сиділа, з'явилася тінь. Світло місяця закрила від неї постать Асана. Лютість була в нього на обличчі, очі його бігали, він задихався й сичав, як гадюка:
— Ходім, ходім подивимось!..— І він вхопив її за руки і силоміць тяг її кудись, затуливши їй рота рукою.
; Вола не опиралась його вимогам. Жах так міцно спаралізував її волю, що про ніякий опір не можна було й думати. Мов овечка, пішла вона за ним.
А він її вів усе далі й далі, в город, за кам'яний мур, усипаний битими склянками, вгору, по дорозі до панського маєтку, що лежав недалечко від них. Мільйон разів ходила давніше Зейнеп повз ту панську садибу й ніколи не цікавилась тим, як живуть там люди. А тепер Асан, не знати нащо, волік її туди проти її волі. Вона не могла зрозуміти, навіщо й як... Не могла збагнути, що йому від неї треба... Нащо їй пани?!. Нарешті він привів її до будинку і став коло панської веранди, обвитої гліциніями. Темна ялинка укривала їх обох віттям.
— Глянь,— прошепотів він і хитнув головою на веранду.
Зейнеп злякано глянула. Саме проти місяця, на оттоманці сидів Урсин, а в нього на плечі дрімала, притулившись до нього, немолода, але ще гарна пані...
Зейнеп мовчки рвонула свою руку,— раптом зірвалася з місця і як божевільна нечутними кроками побігла геть, у темний парк. В парку вона перескочила огорожу, за огорожею — річку і не оглядаючись побігла в гори.
Вона тікала так, ніби за нею стежили й ловили її тисячі рук або принаймні гналися за нею на конях... Зі скелі на скелю, з рівчака на камінь, все вище і вище, аж тудою, де стирчать найвищі гірські шпилі, голі, як пустиня. Зелене покривало зсунулося з голови, золоті гроші на шиї порвалися й розсипалися, а маленькі капці все бігли й бігли і білілися то там, то тут, при ясному світлі місяця. Нарешті вона зникла за поворотом гір, і повна тиша й самотність запанувала на верхів'ях...
Тільки місячне світло сумно-сумно мацало сірі зморшки й виступи скель і кругле каміння над гірським водоспадом.
Маленька, ледве помітна хмарка зачепилася за най-гострішу вершину, окуталася сріблом, задивилась на обрій... Далеко-далеко, там, на краю світа, вузенькою ниточкою засвітилось море... В широких долинах та на узгір'ях, що спускались аж до самісінького берега, ледве блимали вогні аулів...
Зейнеп уже не бачила їх, не вернулась до них. Не вернулась до батька, до матері, не вернулась до Асана і до панського будинку. Вся краса божого світу раптом зникла для неї,— ніби пересохла... І прірва невимовного одчаю розступилася перед її очима, мов темне гірське провалля, що чекає вночі на жертву... В нестямі вона мала тільки одну думку,— стратити собі життя!..
Довго шукали потім дівчину її родичі. Обходили гори, спускались в безодні, лазили по водоспаду, найшли навіть зелене покривало й розсипане намисто... Але Зейнеп ніде не було...
Так і не знати, чи дикий звір, може, де на неї натрапив, чи подалась вона світ за очі, чи змили її хвилі водоспаду в те широке, безкрає море, котре вона так любила... |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Вишневий цвіт (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17620 | Христина Алчевська | Вишневий цвіт (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка"Вишневий цвіт"
_____________________________________________
Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя...
О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О милий спокою надій молодих!
Лютуючи, вихор з тебе насміявся,
Погрався тобою, пронісся й затих...
Коли б же без цвіту й життя вже зів'яло,
Коли б не тяглось воно далі, смутне...
Чи знов спалахнуло, весь край осіяло
І, вмить спалахнувши, спалило мене!..
* * *
О, розправ білосніжнії крила,
Моя думонько, ніжна й смутна!
Темна хмара наш обрій укрила,
І затьмарилась юна весна.
Ми так мало ще бачили світла,
Наша пісня, як май, молода...
Чи то ж доля для нас уже квітла?
Чи Вкраїну хто в світі згада?
О, розвийся, сердечне кохання,
До забутого краю цього —
Стільки муки в нім, горя, страждання,
Сяйва сонця ж... немає його!..
* * *
РУСАЛЧИНА ХАТКА
Біла хатонька в долині, у гаю дрімучім,
Під горою золотою, мов в ставку лискучім...
Хто живе в оцій манюні, двері одчиняє?Дивіться також
Христина Алчевська — Асан і Зейнеп
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Христина Алчевська — Сонце з-за хмар (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Хто барвінок біля неї любо поливає?..
Чи ото русалчин голос чути, як в озерці?
А чи то її на призьбі синєє відерце?..
В барвах осені сміється білая хатина,
Ніби десь на дні морському срібная хвилина;
Тихо сосни заглядають в золоту долину,
Гарну казку про русалку шепчуть без упину...
* * *
МОЛОДІ ПІСНІ
Молоді пісні — се весняний цвіт,
Подих вітру, зітхання безжурнії,
І розмова небес, тихий шепіт віт,
Пишний усміх і згуки бандурнії...
Молоді пісні — се погідний день,
Радість тиха квіток розцвітаючих!
Світ і зблід би, і згас без отих пісень,
Як без сонця, без зірок палаючих!!!
* * *
Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина...
То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось... а по нім
Все засіяло, розцвілося!..
* * *
ТЕБЕ НЕМА
Нема тебе — і світло дня зникає,
Згасає сонце золоте,
Журба гнітить, розради дух шукає,
І смуток в серцеві росте...
Нема тебе — і плаче ніч ласкава,
І з нею тихо плачу я,
І перли сліз горять у хвилях ставу,
І тихих верб задумалась сім'я...
Ти геть пішов — і по вишневім цвіті
Літає тихая жура,
А вколо трави шепчуть розмаїті,
Що мрія білая вмира...
* * *
В сяйві ранку золотого,
Вільна, з крилами пісень
Я лечу назустріч сонцю,
Де сіяє вічний день.
Глянь: троянди розцвітають
У палкій душі моїй,
Волю бачу я в природі,
Усміх, радість, силу в ній...
Ось мій рай... Спинися, мріє!
О, пожди єдину мить!
Дух людини най зогріє
Сонця теплінь і блакить...
З долу я звилась до неба,
Рабство бачила й журбу...
А душі — свободи треба!
Жаль ту душу молоду!..
Дай їй волі, знання й ширу,
І безодню глибини,
Льоту в небо необмежне,
Склич орлячі вільні сни!
Щоб простору золотого,
Сонця й тиші у лісах
Доня рідна — вільна дума —
Клекотала в небесах!..
* * *
ДО П.
Я знов живу і знов сміюся,
Бо ти ожив, бо ти воскрес...
І сонце теж до нас сміється,
Побідно сяючи з небес...
Забуто пишнії ідеї,
Недолі зникла темна мла,
Сміються радощі-камеї,
І щастя усміх посила!..
...І, розпустивши гарні коси,
Іде до нас весна думок,
І мрії яснії, мов роси,
Ведуть сподіванки в танок...
І розцвітають всюди квіти,
Сміються радощам своїм,
Сміються яблунь білі віти,
І ми всміхаємося їм...
* * *
Чарівна ніч, і сонних хвиль дрімота,
І тихих зорь розмова потайна,
І шепіт віт, і байрака зітхання,
А вколо думонька смутна:
"Нема чогось, нема просвітку думам,
Нема душі весняного тепла..."
І тому ніч літає з тихим сумом,
Хоч любий затишок вона уже знайшла.
Отак бува з душею, що не квітла:
Вона ще спить, і хмари сльози ллють,
А сни неясні й пориви до світла
Тривожать сон і згинуть не дають.
* * *
Любов моя — тиха... люблю тебе, краю...
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни!..
Ще грози весняні далеко від тебе,
Хоч падають краплі з небес дощові,
Хоч темними хмарами вкрилося небо,
Хоч бурі чекають листочки нові...
Люблю тебе, краю, хоч ти і покірний,
Хоч ти не досяг ще нової доби,
І темну недолю, і смуток твій лірний,
І злиднів тумани без хвиль боротьби!..
* * *
В'ються чайки срібнокрилі,
Де синіє далечінь,
Море грає, плещуть хвилі,
І синіє височінь....
Скільки щастя і простору!
Скільки волі навкруги!
Як цілує млу прозору
Вітер, сповнений жаги!..
Сльози ж люду, сни безсилі
Все не йдуть із голови...
Море синє! дужі хвилі!
Чом не вільна я, як ви?!..
* * *
ДО ПОРТРЕТА
Сумовитий, зажурений, в темряві холодній,
Ніби осінню, він чує тихий жаль народний:
То не вітер, то не буря котиться так з поля,
То народ вкраїнський плаче, що умерла воля.
* * *
Тихе небо вечоріє,
Гаснуть смуги золоті,
Величаво місяць сходе
У безкраїй самоті...
І легенько в'ються хмари,
Наче спомин давніх літ,
Ходять ясних зорь отари,
Сторожать дрімоту віт;
Віти сплять, усе втихає,
В серці горе пропада,
І далеко завмирає
Пісня щастя молода...
* * *
Хмари! хмари весняні! і ясна блакить!
І зітхають, радіючи, груди...
Теплінь, мила і лагідна віє з ланів,
Ясне світло, відродження всюди!..
І хоч думка моя — ефемерна, як мить,
І хоч щастя трива лиш хвилину,
Хочу я, наче небо, сіяти і жить,
І життя бережу, як перлину...
Зі своїми ваганнями й морем страждань,
Зі сльозами і усміхом долі
Воно вільне й широке, безмежне, як степ,
І синіє, як марево волі!
Не вмістить його хвиль у тісні береги,
Не закрити від ясного сонця!
Стільки сили у нім і бажань навкруги,
Що не треба йому оборонця!
Переможе всю темінь відродження мить,
Всі ручаї зіллє вона в море...
Хай же сонце живе! хая ясніє блакить,
Хай сплітаються щастя і горе!
* * *
ОРАНКА
Я орала удень свій крутий переліг,
Але темно було, як вночі...
Розум мій із життям помиритись не міг,
Над усім завивали сичі...
Я посіяла слово, розумне й метке,
Уночі засвітила думки,
Але вік погасив оте світло палке,
А на полі зросли будяки...
* * *
Вечором тихим зими навісної
Мариться щастя, неначе вві сні...
Теплінь весняна і юні розмови,
Легкі хмаринки і гомін діброви,
Зорі далекі, ясні...
Серце просило тепла і кохання,
Прагнула мрія розквіту надій,
Тихо проходила юність безбурна,
Гинули мрії, і сила безжурна
Зникла в душі молодій...
Тиша зимова у ній оселилась...
Се — тільки сон, ота люба весна!..
Щастя — то квітка незнаного краю,
Мрія поета, хмариночок зграя,
Легка, химерна, ясна...
* * *
NOCTURNO
Спи, о думко співачки забута...
Тобі сумно, ти — зайва в цю мить:
Вся, щасливими снами окута,
Ніч весняна у пестощах спить...
Її вітер ласкав й голубить,
Зорь багацько для неї зійшло,
А тебе, моя думко, не любить,
Не ласкає, не гріє ніхто...
* * *
ВІДПОВІДЬ
Все життя віддала я людині одній,
А сама вже умерла навіки,
І в самотності тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить, у темряві сном домовини,
Більш не б'ється чуттям, не рида, не кричить,
Більш не віда журби самотини...
Воно надто химерним і чулим було,
Воно надто страждало й любило;
Його сонце навіки для нього зайшло,
І те сонце його ж і спалило!..
Ось послухай: як тихо... То — смерть навісна...
О, як страшно, як темно навколо!..
Ніби доля на світі й не квітла ясна,
Ніби зроду не мріяло чоло...
Тихо, тихо, бо серце знудьговане спить,
Сном жалоби, журбою вквітчавшись,
Воно долі благало, щоб долею жить,
Воно вмерло, її не дождавшись...
* * *
КАЛИНА Й ТОПОЛЯ
Калинонька схилилася до подруги-тополеньки,
Шепочеться, і горнеться, і просить ласки й доленьки,
А та, струнка, здіймається,
І сяє, і всміхається,
І сонце вже стріча!
І ось її голівоньку обняло ранку золото,
І вже цілує сонечко тремтячії уста...
І, вся від щастя мліюча,
Рожева й червоніюча,
Тополя день віта!..
А бідная калинонька стоїть, немов забутая,
У білому одягнута і млою ще окутая...
І слізоньки блискучії,
І квітоньки пахучії
Усе на ній тремтять...
"Чом пишно я вдягалася, чом щастя сподівалася,
Чом не мене — тополеньку кохає ясний день?
Чом інші всі — щасливії?!
Ой доленько зрадливая,
Нещасна тільки я!.."
Заплакала калинонька, і слізоньки алмазнії,
Мов зіроньки, скотилися у травоньки мовчазнії...
А сонце — вище стануло,
І срібна мла розтанула,
Розкрилися квітки...
Калина стрепенулася: це щастя пригорнулося,
Обійми сонця ясного калину обняли...
"Оце тобі, тополенько!
Зрадлива твоя доленька:
Щаслива тепер я!.."
Тополя вмить задумалась: нащо ж вона кохалася
І, щастю тому вірячи, до сонечка всміхалася?..
І з того часу гордая,
Струнка вона здіймається,
Не вірить й не кохається
І вище всіх росте!..
* * *
ВИШНІ
Осипані цвітом і мліючі вишні,
Всі білі, прекрасні в годину палку,
Задумані, юні, мрійливі і пишні
В моєму садку...
А ніччю ласкавою теплого літа,
Всі повні утоми і наче вві сні,
Самі стоїте ви, без білого цвіту,
Похилі, смутні!..
По цвіті душа моя сном огорнулась...
Як ви, зажурилась вона!...
Невже моя юність уже промайнула?..
Де ж ділась весна?!..
* * *
До П.
Ні, місяцю, не сяй! не збуджуй ясних мрій!
Мені вже не гаразд співати про квітки,
Бо в серці хтось хова жалів з-за мене рій
I на душі таїть ридаючі думки...
Ні, весно, не цвіти! не збуджуй поривань!
До щастя більш не клич химерную рабу:
Вже доста сліз чиїхсь, страждання і благань
В розкішну цю, палку, весняную добу...
Залиште, мрії й сни, мене на самоті!
То гріх — тоді кохать, як поруч хтось кона,
Як спів, палких надій і радощі оті
Так гірко відчува чиясь душа смутна...
Зів'януть слід би вам, троянди запашні!
Захмаритись в той час сіяючим зіркам!..
Інакше з горя вмре те серце по весні,
І вже не зацвісти тоді й моїм думкам!
* * *
ДО НЯНІ
Няню-голубко, коли б ти вернулася,
Певно, б уже не лишила мене...
Здавна вже щастя моє промайнулося,
Я посивіла, і чоло смутне
Думою тяжкою вже огорнулося...
Люблячи тсбе, колись я навчилася
Вірно і ніжно любити свій край,
Радісна й юна, нічим не смутилася,
Вірила в щастя, до сяючих зграй
Кращих надій свого віку хилилася...
Марно!.. Приборкано крилонька дужії,
З сміхом поламано душу мою,
Люди жорстокі, холодні й байдужі!
В полі лишили мене в завію...
Де ж ти, голубонько мила, коханая,
Чом не зогрієш ти серце смутне?
Чому не прийдеш як гостя бажаная
В небо з собою узяти мене?!..
* * *
НА САМОТІ
Мов пташки сіренькі, з моєї хатини
Дівчатка веселі кудись упорхнули
Й зоставили мене, охоплену смутком,
В журбі самотини...
Як тихо навколо... |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Пісня життя (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17621 | Христина Алчевська | Пісня життя (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка "Пісня життя"
_____________________________________________
ДО ХЛЕБОРОБКИ
Коли б не наш народ убогий,
Що серцю вістку подає,
Коли б не ти, моя селянко,
І слово теплее твоє,
Я занедбала б милу ліру
І більш не стала вже співать:
У "друзів" стратила я віру,
Не хочу їх своїми звать,
Не хочу жити їх думками,
У клітці з золота гулять —
Бо краще думці з мужиками,
З тобою, сестро, розмовлять,
Ніж у "освічених" прохати
Розмов сердечних, не лихих,
Ніж сонце кликати й зітхати,
Кричать про нього до глухих;
І тільки згодом вже дізнатись,
Що ти надармо це робив,
Що міг борців не дожидатись
І серце в битві сам розбив!
* * *
ДО СОНЦЯ
До сонця тягнуться рослини
Й невільник з темної тюрми.
І тільки ти не йдеш до світла,
Народе, стогнучий в ярмі...
Прокинься, велетне байдужий,
І серцем неба дорівняй,
Ти будеш вільний, славний, дужий
І зашумиш, як рідний гай!
Твої пісні, пройняті сонцем,
У ясну далеч полетять,
Широкі й вільні, повні щастя,
В нових просторах забринять;
І весь палкий, золототканий
Із прірви сну і забуття
Ти встанеш, краю мій коханий,
До мрій і кращого життя!..
* * *
ГОЛОС ЖИТТЯ
І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов'ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви смутні,
Розкрилось серце для привіта,
Повстали думи у огні...
О, як востаннє листя сяє!
О, як шепоче осінь та...
Се — ніби юність промовляє,
Се — мрія серця золота:
"Живи! люби! кохай Вкраїну!
Поверне кращая доба...
В краю не буде смерті й тліну,
Не смерть міцна, а боротьба!"
* * *
НА ЧУЖИНІ
Шумують хвилі, сонце сяє,
І море радісно біжить
І гомонить... Чудовий краю,
В тобі б співати й вільно жить!
Синіють гори, хмари в'ються,
Шле усміх небо до землі,
А вітерці — в гіллі сміються,
І чайки тонуть в синій млі...
Се ти, країно, за якою
Тужила так душа моя,
З твоєю піснею палкою,
Що сонцем райдужним сія!
Се ти, се ти!.. Але чому
Я співи згадую колишні,
І ось при спомині цьому
Для мене в'януть квіти пишні,
Марніють барви ясні дня,
Рожеві хмари сутеніють,
І пісня смутку заміня
Усі думки, що в щасті мліють!
Се миле, вбоге і смутне
Життя я бачу України,
Вона привіт мені свій шле
В оці щасливії країни...
Туди, туди вернусь я знов,
Щоб з нею буть і там страждати,
Геть море, сонце і любов,
Я йду для неї працювати!..
* * *
СМЕРТЬ ЧАЙКИ
Упала чайка із блакиті,
І сіра курява землі
Запорошила білі крила...
А море тиша ніжна крила,
Й сіяло сонце в ясній млі...
Чом жити чайці не судилось?
В ній мрія красная цвіла...
В долині море гра сумнівів,
І барвам ніжних душ і співів
Немає місця серед зла.
Забудуть чайку полохливу
І юні сни, і рій пісень,
Вона, як зайва, умирає,
І там, де море вільне грає,
Повік сміятиметься день.
* * *
ЧОМУ
Я бачу, що весна цвіте,
Що розцвітають в полі квіти,
Ой чом же сонце золоте
Душі народа не засвітить?
Я бачу ясную блакить,
І сяйво неба, й море світла,
Ой чом же доля сих країн
І досі пишно не розквітла?
Я чую пісню солов'їв,
Цей спів надією пройнятий,
Ой чом же голос сих країв
Мовчить і досі, як заклятий?!
* * *
ЛЮБИ ЖИТТЯ
Люби життя: в нім є краса,
Хоч люди й журяться похилі,
Хоч горе бачать небеса
І тане мрія в небосхилі...
Люби життя за боротьбу,
Люби його у громі бурі,
Люби відродження добу
І хмари гніву, й роки хмурні!
Люби надії золоті,
І ясну ніжність вечорову,
Та пісню нені колискову,
І хати вбогі та прості,
І люд без сонця і знаття,
І край без радощів життя!
* * * |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Сонце з-за хмар (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17622 | Христина Алчевська | Сонце з-за хмар (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка"Сонце з-за хмар"
_____________________________________________
МОЇ ДУМИ
Мої думи най будуть дощем по весні,
Теплим подихом щастя за горем...
Ген у далечі в'ються весняні пісні,
І витають, і ллються над морем!..
Мої співи най будять зорю і тепло
Там, де сонця нема і просвіти,
Щоб побільше троянд у тім полі росло,
Де не знають про щастя і квіти...
Мої пісні, як голуби білі, летять
У блакить недосяжного неба,
Їх не спинить ніщо, вони світлу бринять,
Тільки сонця їм ясного треба!..
* * *
ПІСНЯ Й ДЕНЬ
Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно лунає
Уночі поетів спів!..
А удень літа дзвіночком,
Вітерцем гуля в лісах
І, пройнятий ясним сонцем,
Десь сміється в небесах...
Бо як сонце в небі сяє —
Тепло й людям на землі,
І душа співця на волі
Порина в блискучій млі!
Він в ту мить не бачить ночі:
В царстві неба тьми нема,
І синів землі піснямиДивіться також
Христина Алчевська — Асан і Зейнеп
Христина Алчевська — Вишневий цвіт (збірка)
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Він у небо підійма:
Їхній дух стає сильнішим,
Сонце сяє їм вгорі.
Чи то справді день, чи сниться
Тільки марево зорі!..
* * *
НІКОЛИ
Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі...
Без тих пісень — багато горя,
Без гірких сліз моїх — плачу,
Без мого жалю — дум сумних,
І тому я не заспіваю
Своєму краєві про них
Ніколи в світі...
* * *
ПІСНЯ НА ПОТАЛУ
Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —
Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину, браття, я співати
І пісню всім віддам мою!..
Але ж і я — співець народу —
І бійтесь нищити мене:
Людськая помста не засне,
Як пісню ви мою вб'єте!
* * *
ХМАРНИЙ ВЕЧІР
Не питай, не питай, чому ніч без зірок
Тихо плаче до самого ранку,
Чому пісня весни вабить ніжно мене,
Хоч не йду в темінь саду я з ґанку.
Я весну ту люблю, та не світить мені
Зоря тиха блаженства й любові,
Моя доля — не та, не для мене в садку
Гарні квіти провадять розмови;
Моя доля смутна: усе бачити й жить,
Невимовно душею страждати...
Чому ж ніч, вічна ніч не укриє мене,
Не розстеле кругом свої шати?
Не питай, не питай, чому в царстві квіток
Чути шепіт і гірке зітхання:
В ньому смуток вита, бо не радісні ми,
Бо судилося людям страждання.
* * *
СОКІЛ
Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
"Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де морські гуляють хвилі;
Ми з бурхливим чорним морем
Поєднаємося в полі,
Темні льохи розруйнуєм
І рабам здобудем волі!"
* * *
ВІЛЬНІ ХМАРИ
Летять рожеві й сині гарні хмари,
Летять у край, де теплінь і весна,
І ще в снігах ввижається їм сонце,
І північ їм не темна й не тісна.
Їх не гнітять зимовії кайдани,
Бо в них є шлях на волю золоту...
Постійте мить, візьміть мене на крила!
Візьміть з тюрми у далеч ясну ту!..
Візьміть в той край палку і юну душу,
В якій журба поволі рай зміня,
Хутчіш візьміть, щоб вічно на тих струнах
Бриніла в ній рожева пісня дня!
* * *
ПІСНЯ ЛІЛІЇ
Я — лілія біла... Мене в самоті
Думки обступають, мов квіти оті,
І плачуть... і місяця сяйво смутне
Кохає, й цілує, і пестить мене.
Я щастя не знала... Журливі пісні
Мене колисали у тихому сні,
І сльози блискучі, мов чистий алмаз,
По одній котилися з піснею враз.
Я ліс покохала... Він сумно мовчав,
Він тільки гру сонця удень помічав;
Тоді він хитався і щось шепотів,
А квітки блідої і знать не хотів...
І тому бліда я, і біла тим я...
Квіток обступа мене тиха сім'я,
А я все сумую та смерті все жду
І досі поради собі не знайду.
* * *
БІЛІ КРИЛА
Так давно не згучала бандура моя,
Так дрімалося думам сердечним!
Хоч і усміхи сонцеві слала земля
І привіт небесам безконечним...
Хочу жити я нині і вільно співать!
Не підрізуйте білії крила...
Може, й так їх понівечить, бідних, життя
І сокриє невчасна могила...
Хай пісні мої в'ються, як білі чайки,
Б'ються крильцями в темні віконця,
Бо над морем життя, де сумують думки,
Все мовчить, мов закляте, без сонця!
Мої ж пісні несуть промінь тих почувань,
Що повстали зі світла і з серця,
Без нудьги, без вагань, без ворожих завдань
І злоби войовничого герця...
Вони — меви сріблясті й летять в небосхил,
Вони — птахи журливого краю...
Не підстрелюйте їх, не ламайте їм крил,
Не руйнуйте мети їх і раю!..
* * *
ОСІННЯ ПІСНЯ
Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: "Де щастя молоде?"
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде...
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій,
І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій....
Чи справді варто жить, боротись і сміятись,
Щоб подув холоду надії всі убив,
Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум'ям край неба сумовитий,
І ніч безрадісна на обрії зійшла...
Здається, дух життя, раніше гордовитий,
Схилила сила зла...
Чи варто ж жить було, щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю,
Щоб жити, а не спать?!..
* * *
ПОСВЯТА А. КРИМСЬКОМУ
Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні,
І свіжі подихи вриваються в вікно...
О, як горять в мені почуття невимовні,
Як серце журиться, як нудиться воно:
Ой чом не зоря я в небесному спокої,
Не квітка гарная в чудовому садку,
Не мрій мелодія у снах весни палкої,
Не ряска темная в дрімаючім ставку?
Не знала б я жалів і людського страждання,
Не відала б журби і поривів у рай,
Не бачила б ні зрад, ні зайвого вагання,
Ні в злім занепаді коханий, рідний край.
І вільна, як зоря, в небесних гарних шатах
Рожева та ясна на сході б розцвіла
Моя душа палка для волі й дум крилатих
І всіх із темряви б до сонця повела!
Ой чом же в вечір цей, такий чарівно-ніжний,
Спокою й сил в душі бажаних не росте
І світ думок нових, осяйний, білосніжний,
У казці тільки десь пишається й цвіте?
Троянди пишні сплять в садочку, що дрімає,
І тихо світяться у темряві зірки.
Надія згублена, і навіть сліз немає:
Квітками барвними не стануться думки.
* * *
КОБЗАРІ
Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Сумними степами ідуть кобзарі;
Незрячі, вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі...
Під хатнім віконцем, в садочках вишневих,
І в панства лихого, на панськім дворі,
І в дощ, і зимою, заметені снігом,
Розшукують правду сіроми старі.
Шукають сліпії і бачать те світло,
А зрячі ще й досі його не знайшли,
Знущаються з пісні, їх кобзи розбили,
Їх думу і слово в полон узяли...
[Так чом же злих помста людськая не спалить,
Чом з неба не вб'є їх караючий грім?]
І сонце велике й прекрасне свободи
Чом зараз не зійде над краєм моїм?!..
* * * |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Все менше сили. Все жорстокіш бій... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26563 | Еміль Аміт | Все менше сили. Все жорстокіш бій... | Переклад О. Гончаренка
Все менше сили. Все жорстокіш бій.
І нікуди нам звідси відступати.
Аскерів мало на передовій.
Жінок, дітей і стариків – багато.
Тримався я так вперто, як зумів…
Я намагався чесно зло відвести…
У ворога є зброї – до зубів.
У ворога – ні совісті, ні честі.
Він, клятий, тричі й мертвого убє,
щоб воїв на майбутнє не лишити.
Він загрібає наше, як своє.
Він кривди і натхненник, і вершитель.
Продажні його "свідки" і "суди"!
Одна із куль й мені далась – на страту…
Ти тут, онучку? Ближче підійди –
я покажу, як зброю заряджати… |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Ніхто не забутий, ніщо не забуте | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17154 | Еміль Аміт | Ніхто не забутий, ніщо не забуте | Подається російською мовою!
НИКТО НЕ ЗАБЫТ, НИЧТО НЕ ЗАБЫТО.
Воспоминания
По утрам обычно мать будила меня ласковым голосом, прикасаясь к плечу. В этот раз подняла рывком и поставила на ноги. Я никак не мог проснуться, ноги подгибались, но она вновь ставила меня, что-то бессвязно и ласково говорила со слезами в голосе. Руки у нее тряслись, и ей никак не удавалось натянуть на мою вялую руку рукав вельветовой тужурки.
В комнате тускло горела керосиновая лампа. Громыхали сапоги, раздавались грубые нетерпеливые голоса. Я уловил оружейный запах, который любой мальчишка смог бы определить после трех с половиной лет оккупации. За окнами еще было черно, и я никак не мог понять, кто пожаловал к нам в такую рань.
Мне едва исполнилось пять, и люди в военной форме для меня все были на одно лицо. Своих врагов я научился узнавать по выражению лица мамы и бабушки. Потом дедушка объяснил, что у наших солдат на пилотке или фуражке обязательно бывает звездочка.
У солдат, которые к нам пришли, на пилотках были звезды. Но почему так суровы их лица, и так растерянны и перепуганы мама с бабушкой? И дедушка сидит на табурете, бледный, прислонясь к стене. У него, наверное, опять прихватило сердце. С ним это случается после контузии, полученной еще в первую империалистическую.
Мне трудно было понять происходящее еще и потому, что всего несколько дней назад я видел своими глазами, как фашисты удирали, бросив на окраине деревни батарею, не успев сделать ни одного выстрела. А через час или полтора в нашу деревню Буюк-Актачи вступили передовые части советских войск. И по дороге, ведущей к Сакам, пошли машины с прицепленными к ним пушками и сидящими в кузовах бойцами. Как раз вокруг пышно цвела сирень, и степь, изрытая воронками и траншеями, пестрела цветами. Вдоль дороги толпились жители деревень, кидали охапки цветов в кабины и кузовы машин и прямо под колеса. Солдаты улыбались, махали руками, что-то кричали, ловили грозди сирени, прижимали к лицу. Иногда кто-нибудь на ходу соскакивал на землю, подбегал к толпе, узнав кого-то из близких — мать, жену, сестру или просто знакомых — начинались объятия, слезы; через мгновение, с трудом вырвавшись из объятий родных, солдат бежал к ожидающей его у обочины машине.
А эти, совсем не улыбчивые — не свои, чужие?
— Именем Советской власти!.. За измену Родине!.. Пять минут на сборы! Собирайтесь! Брать не более двадцати килограммов на человека! Живо, живо!..
Маму и бабушку я никогда прежде такими не видел. Хотя нет, у них был такой же потерянный вид в то страшное утро, когда пришли гестаповцы забирать моего отца. Это было всего год назад. Я все отчетливо помнил.Дивіться також
Еміль Аміт — Все менше сили. Все жорстокіш бій...
Еміль Аміт — Оленяче джерело
Біографія Еміля Аміта
Я не доставал до рукомойника, и мама сама умывала меня в то утро на кухне. Едва намылила лицо, как дверь загромыхала, грозя слететь с петель. Мать метнулась в прихожую, но там уже было полно гестаповцев, которые внушали ужас одной своей формой. Ее оттолкнули, вошли в комнату, где уже несколько дней лежал с высокой температурой отец.
Мне защипало глаза от мыла, я никак не мог дотянуться до рукомойника. Бабушка быстро ополоснула мое лицо, и я кинулся в комнату. Отца уже выводили, поверх нижнего белья у него было накинуто пальто. Он подхватил меня и прижал к груди, я щекой ощутил щетину на его лице. Кто-то рванул меня из его рук и швырнул на пол, я больно ударился о нижний угол сундука..
Да, в то утро мама и бабушка были в точности так же перепуганы. Еще бы: у тех, кто явился, на тульях фуражек были череп и скрещенные кости.
А эти в пилотках и на них красные звезды!..
С улицы доносились голоса команды и плач женщин, выли собаки, как перед землетрясением, грохали выстрелы, и собаки, заскулив, затихали.
Мама попросила разрешения выкопать в саду чемодан. Хорошо, что вспомнила про него. Перед самым приходом немцев отец закопал в саду чемодан со своими рукописями и фотографиями родственников, друзей, из-за которых нам могло очень не поздоровиться, попади они на глаза фашистам. Моего отца, Османа Амита, хорошо знали в Крыму. Он был поэтом. Кроме того, переводил на родной язык русскую и украинскую классику. В его переводах крымско-татарские читатели знакомились с произведениями А.С. Пушкина, И.С. Крылова, Т.Г. Шевченко, М.Ю. Лермонтова. В 1941-м должен был выйти новый сборник собственных стихотворений и поэм отца, но помешала война. Книга так и осталась в рукописном варианте. В чемодане находились и отдельные главы из поэмы "Сеит-оглу Сейдамет", над которой отец работал несколько лет и мечтал закончить после войны. Мечте его не суждено было осуществиться. После многодневных пыток в застенках гестапо г. Саки поэт Осман Амит был казнен.
Солдат, к которому мать обратилась с просьбой вышел в коридор, посовещался с капитаном. Ей разрешили выкопать чемодан.
Место, где был спрятан чемодан, она знала только приблизительно, видела в окно, когда отец закапывал его между деревьями, но взяла лопату и поспешила в сад в сопровождении солдата и капитана...
Некоторые подробности того кошмарного утра мне стали известны значительно позже, но, думается, рассказать о них уместнее здесь. Несколькими часами раньше, едва перевалило за полночь, бабушка проснулась от осторожного постукивания в окно. Открыв дверь, она узнала майора, накануне квартировавшего в нашем доме. Он проскользнул в прихожую и торопливо заговорил шепотом: "Я многим рискую, но не могу не предупредить. Если об этом узнает мое начальство, не сдобровать ни мне, ни вам. Так вот... — он замялся, отведя в сторону взгляд, ему не просто было произнести такое: — Утром вас всех будут выселять. Так что упаковывайте побыстрее самые ценные вещи. У Джанкоя погиб мой друг, спасая мне жизнь. Он был из этих мест. Сердце ноет, когда думаю про его родных. Ни о чем не спрашивайте! Ничего больше не скажу. Прощайте!" — и ушел, растворясь в темноте.
Бабушка разбудила деда. Он был человеком религиозным. Подумав, сказал: "Такого не может быть, Аллах не допустит. Да и зачем нас куда-то выселять?.."
Они долго сидели, не зажигая лампы, и молчали. Боялись произнести вслух, о чем думали. Могильной жутью веяло от слов майора: "Утром вас всех будут выселять". Еще совсем недавно изгонялись фашистами евреи и цыгане. Их вывозили, а потом всех поголовно расстреливали.
Бабушка принялась перебинтовывать руки. У нее были опалены брови и ресницы.
В тот день, когда фашисты, побросав все, бежали из Буюк-Актачей, жители прятались по закуткам, боясь попасться им на глаза.
Мы отсиживались в школьном погребе с двумя другими многодетными семьями, жившими поблизости. Бабушка вдруг почувствовала запах гари и выбралась наружу.
Машины с немцами выезжали со двора, отставшие догоняли их, на ходу карабкались через высокие борта. Из окон школы, где они устроили казарму, валил дым. Бабушка, заведовавшая этой школой более двадцати лет, бросилась туда.
Фашисты, уходя, разбросали по всему помещению, которое прежде было классом, соломенные матрацы и выгребли на них из печи жар. Огонь переползал с матраца на матрац, начал гореть пол, языки пламени уже лизали подоконники. Бабушка, задыхаясь от дыма, стала хватать горящие матрацы и выбрасывать в окна, сбивать пламя подвернувшейся под руку немецкой шинелью.
Грозный окрик заставил ее обернуться. Сквозь дым она увидела фашиста, расстегивающего кобуру. Но едва он направил на нее, остолбеневшую, наган, как за ним вдруг возник другой, офицер, и как ни странно, схватил первого за руку, громко отчитывая и пытаясь вытолкать. Хлопнул выстрел, пуля ушла в потолок. Офицер выпихнул напарника из школы, они пробежали, пригибаясь, под окнами и исчезли.
Обеспокоенный долгим отсутствием бабушки, вылез из погреба дед. Они вдвоем спасли школу. Когда вернулись в погреб, черные от копоти, мы испугались: у бабушки обгорели руки, лицо.
Все это время, когда в родном Крыму уже не осталось ни одного врага и люди стали привыкать к тому, что не слышно нигде выстрелов, бабушка жила мыслью, от которой становилось светло на душе: вот минует лето и дети Буюк-Актачей опять соберутся в школе.
Когда чуть забрезжил рассвет, дед вышел на улицу и через несколько минут вернулся. "Что-то, видимо, будет, — сказал он. — Деревня оцеплена солдатами. Я не успел выйти, а мне сразу: "Назад! Стрелять буду!.." Ничего не понимаю".
А в половине шестого постучали в дверь.
Даже заранее предупрежденные бабушка и дед не могли решить, что с собою брать.
— Ну, что вы стоите? Время же идет! — сказал один из солдат, и в его голосе вроде бы даже прозвучало сочувствие: — Хлеб в доме есть? А мука? Что в дороге будете есть?..
Их было двое, этих солдат. Пока мать искала зарытый в саду чемодан, они содрали со стены ковер, опрокинули в него содержимое сундука, связали веревками крест-накрест, подняли вдвоем и потребовали: "Выходите!"
Подталкиваемый в спину солдатом приблизился к машине, с которой разносились крики, плач, Абульваап-акай, семидесятилетний старик. Он нес, прижимая к груди, несколько печных железных труб. Еще в начале войны он получил известие о гибели единственного сына. Год назад от тифа умерла его невестка, благодаря которой он до той поры и жил на этом свете. Четырехлетнего внука забрал кто-то из ее родственников в соседнюю деревню. Один остался Абульваап-акай, как перст один.
— Совсем тронулся старик! — засмеялся солдат. — Я ему: "Возьми пожрать что-нибудь!", а он какой-то драный коврик для молитвы под мышку сует. Я коврик выкинул, он за эти трубы... Ну, и хрен с тобой, думаю...
Трубы у старика тоже отобрали и зашвырнули подальше, а самого подсадили в кузов, уже битком набитый людьми.
Бабушка и дед замерли, прижавшись друг к дружке, на узле. Я расположился на коленях у деда. Он крепко держал меня, будто боялся, что потеряет. Мне на шею капнула его слеза.
Рядом с нами пристроилась на корточках в углу глубокого кузова Капье-апте, прижимая к себе двух малышей, и отрешенно глядела перед собой. О чем она думала? Скорее всего о муже и четверых своих сыновьях, которые в это время были на фронте. Она еще не знала, что из них вернется только один, ее средненький, Сервер, покалеченный, но при орденах. Но сможет пробыть с ними всего час или два...
Солдаты неистово ругались. |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Оленяче джерело | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17153 | Еміль Аміт | Оленяче джерело | ОЛЕНЯЧЕ ДЖЕРЕЛО
— Баба*, ти дуже не переживай, — сказала йому дочка Лейля. — Мама скоро вернеться, погостює пару днів, скучить і вернеться.
Вона підійшла до батька, обняла його і зазирнула в печальні очі. По телевізору вже інший виконавець співав веселу пісню, але в Бекірових вухах усе ще звучала пісня про маму…
У суботу Бекір рано вернувся з роботи. Незважаючи, що до заходу сонця було ще далеченько, його золотаве проміння уже втрачало силу. У такі дні традиційно вони ходили до театру чи на концерт, провідати своїх старих батьків або в гості до родичів Гульсюм. Бекір Асанович сьогодні теж захотів провідати тестя. Поїхати до стареньких, довідатися про їхнє здоров’я, а заодно можна буде серйозно поговорити з Гульсюм.
Сьогодні Бекір не натішиться, що, нарешті, став відомий результат відповідального досліду, який проводили багато днів, місяців. Він довів, що під впливом стимулятора є можливість знову підняти зернові, які вилягли внаслідок тривалих дощів або граду. На радощах, притиснувши до грудей букет квітів, загорнутий в тонкий папір, широким кроком поспішав до Гульсюм. Бекіру здається, що сьогодні старі платани шумлять якось по-іншому, начеб вітають його. Він по-юнацькому застрибнув до автобуса, що вже рушав. В автобусі людей небагато. За якусь мить Бекір звернув увагу на дівчину на задньому сидінні: вона була задумливою і сумною, чимсь була схожою на Гульсюм у молодості. Дівчина дивиться у вікно, але нічого там не бачить. Бекір Асанович вийняв з букета дві білих і одну червону троянди і підійшов до дівчини.
— Це вам, — сказав він, подаючи квіти, — але будьте обережні, є колючки.
Дівчина від несподіванки здригнулася, затим, отямившись, усміхнулася і взяла троянди.
— Дякую! — сказала вона.
— Так уже краще, не хнюптеся, намагайтеся більше усміхатися і все буде добре.
Бекір Асанович вийшов з автобуса далеченько від дому батьків Гульсюм. Він любив пройтися пішки. Цей район побудували не так давно, всього чотири роки тому. Висаджені дерева ще молоді, доросли тільки до другого поверху.
Незважаючи на те, що район ще новий, магазинів багато і з деяких пахне хлібом. Цей запах здається Бекіру найприємнішим. За запахом він визначає, з якого сорту борошна і що і саме випікають: хліб, коржі чи калачі.
Наближаючись до дому, він зайшов до магазину й купив стареньким пачку кави, а Гульсюм коробку монпансьє.
Ще недавно цей район Ташкента прикрашали вузенькі звивисті вулички, на яких за земляними огорожами ховалися приліплені один до одного будиночки. Зараз трудно упізнати ці місця. Широкі вулиці, багатоповерхівки, прикрашені національними орнаментами, повсюди посаджені дерева, квіти, в найнестерпнішу спеку вони дають життєдайну прохолоду.Дивіться також
Еміль Аміт — Все менше сили. Все жорстокіш бій...
Еміль Аміт — Ніхто не забутий, ніщо не забуте
Біографія Еміля Аміта
Бекір Асанович повернув праворуч, до вимощеної булижником вулиці. Тут ще лишилися приватні будинки. Із-за високих огорож виглядають гілки вишень, абрикосів, яблунь.
Нарешті, знайомі ворота. Вони заперті зсередини. Постукав. У дворі почулися звуки, начеб в домі очікували, що хтось прийде.
— Хто там? — долинув дзвінкий голос Гульзар.
— Відчиняй, дочко, це я.
Тільки-но хвіртка відчинилась, Гульзар кинулася в батькові обійми. Вона обвила його шию гарячими ручками і щебетала безперестанку.
— Як тільки в двері постукали, я відразу зрозуміла, що це ти. І їм казала, що сьогодні тато прийде. Мама не повірила. Я сказала їй: "Ходімо до нас додому". А вона не погодилась. Сказала: "Нам там робити нічого, тато на роботі".
Поки батько йшов до дому, по вистеленій цеглою доріжці, дочка розказала йому усі новини.
— Як справи в школі?
— Нормально. Мама сама щодня проводжає мене до школи. Звідси зовсім недалеко.
— А як успішність, трійок нема?
— Не повинно бути, хоча… Мама мою кофту загубила, — перемінила тему розмови дочка, — запитувала в шкільного сторожа, в чергових, але марно — не знайшла…
— А де ти її загубила? — сміючись над хитрістю дочки, спитав Бекір.
— Мабуть, в класі лишила.
— У твоєму класі мама кофту загубила?
— Але ж вона не знайшла… Отже, — вона загубила…
Побачивши зятя, теща вийшла до передпокою привітатися з ним. А Гульзар звісила ноги, мовляв, "відпусти мене". Як тільки батько поставив її на ноги, дівчинка вбігла до кімнати і вигукнула:
— Мамо! Тато прийшов! Я ж вам казала, що прийде!
Теща, поправивши на плечах шаль, обійнявши, привітала зятя.
— Як поживаєте? Як здоров’я батька?
— Живі-здорові, слава Богу, не скаржимось. Тільки в батька спина болить… — Проходь, проходь, синку, ласкаво просимо.
Бекір, роззуваючись, спитав:
— Гульсюм затрималася у вас, чи все з нею гаразд, мамо?..
Теща, подаючи капці, відповіла:
— Сам спитай, синку, я не хочу втручатися у ваші справи…
Запросивши зятя до хати, теща пішла на кухню готувати каву.
Гульсюм сиділа на дивані, пришивала комірець до шкільної форми дочки. Коли увійшов Бекір, вона навіть не підвела голови.
— Селям!* — зупинившись посеред кімнати, промовив Бекір. Геть як в юності розгубився, не знаючи що робити.
Гульсюм кивнула головою, перекусила нитку. Бекір почувався незручно, не знав, підійти й сісти поруч з дружиною чи піти, начеб і насправді був винуватий. Помітивши на столі вазу, наповнив водою і поставив до неї квіти.
З кухні долинув тещин голос: — Гульзар, йди, внучко, сюди! Допоможи-но мені, приготуємо вечерю.
Дівчинка побігла на кухню.
— Весь день бігає, — промовила Гульсюм, не підводячи голови, — уроки не заставиш виконувати, іграшки набридли. Коли бабуся збирається що-небудь готувати, не відходить від неї, мабуть, кухаркою буде.
— Дуже добре, хай вчиться. Нинішній молоді це не цікаво. Якщо так і далі піде, то скоро з наших столів зникнуть страви національної кухні — янтик, сарибурма, катлама…
— Ти знову жартуєш, я сама також не дуже… — нарешті Гульсюм підвела голову, подивилася в очі Бекіру і, як у перші дні їхнього подружнього життя, вся зашарілася.
Бекір сів поруч з дружиною, стиснув її руку, в її очах зблиснули сльози.
— Перестань! Ну, що трапилось? — тихо спитав Бекір.
Гульсюм кинулася до нього, обняла, сховала заплакане обличчя в нього на грудях, але не могла стримати сліз.
— Ну, що трапилось, чого ти плачеш? Заспокойся, — розгубившись, промовив Бекір, — повір, і приводу для сліз нема…
— Вірю, вірю! — сказала Гульсюм, — я винувата, пробач мені… Дурна я… Дякую, що прийшов! Я за ці три дні ледь з глузду не з’їхала. І додому вернутися посоромилась… Від того, як я вчинила, самій соромно стало…
— Візьми себе в руки, не зручно… — сказав Бекір, погладивши її по голові. — Раптом твої батьки увійдуть, подумають, що ми сваримось…
Гульсюм зніяковіло подивилася вбік. Витерши сльози, трохи заспокоїлась.
— Коли б ти знав, як я страждала ці три дні. Хіба можна бути такою дурепою? Хтось нерозумно пожартував, а я, не задумуючись, "проковтнула" цей жарт. Хто може так невдало пожартувати?
— Це не дуже схоже на жарт, Гульсюм, але ти повинна знати — у цьому світі в мене немає жінки ріднішої, ніж ти…
— Отже, окрім Лейли і Гульзар в тебе нема інших дітей?
Бекір Асанович на підтвердження її слів кивнув головою.
— А лист… Його треба спалити й забути. Як гадаєш?
Гульсюм перегодом подивилася на чоловіка і промовила:
— Гадаю, треба докопатися до суті справи, тоді і ти, і я позбудемося такого стану. Тобі потрібно знайти людину, яка написала цього листа…
— Я так само гадаю, — сказав Бекір. — Нам треба разом поїхати туди. Подивишся місця, де я народився, відпочинемо, а заодно і…
Гульсюм долонею затулила Бекірові рот і заперечливо похитала головою.
— Я ж брала відпустку, коли Гульзар хворіла на скарлатину, ти забув?
— Ні, не забув, але ж ти за свій рахунок хотіла взяти, хіба ми не так домовлялися?
— Легко сказати… Влітку й так на нашому комбінаті технологів не вистачає. Чи можу я в такий час проситися у відпустку?.. Ні-ні, — сказала Гульсюм, усміхаючись, — їдь сам, мене все одно не відпустять.
Почулися кроки. Гульсюм відсахнулася від чоловіка і знову почала займатися доччиною сукнею, так, начеб і не припиняла роботу. До кімнати увійшов тесть. На голові — каракулева шапка, на ногах — вовняні шкарпетки і повстяні капці.
— Ласкаво прошу, синку. Вибач, здійснив вечірній намаз. Якщо ми, старики, не будемо каятись… Ми і за себе, і за вас молимось.
Бекір встав і шанобливо поцілував тестеву руку.
— Як ваше здоров’я, баба? Мама каже, що у вас спина…
— Е-е, мама багато чого накаже. Слава Богу, не скаржусь. Яка рація скаржитись на болі у моєму віці, синку? І потім, здоров’я людини — в її руках.
Старий сів на диван і запросив зятя сісти поруч.
— Ну як твої справи? Чи скоро почнемо висівати новий сорт пшениці?
— Скоро, — усміхаючись, сказав Бекір, — будемо вирощувати такі урожайні сор-ти пшениці, щоб з кожного колоска можна було хлібину спекти.
— Гульсюм казала, що до тебе німці в гості приїжджали.
— Приїжджали.
— Колись ти воював з ними, дивом врятувався, а зараз вони цікавляться, як ти пшеницю вирощуєш?
Бекір промовчав. А що можна сказати? І справді, якби Олексій, що з-під Тули, Альберт з Ліона, Улькер із Сімеїза, Стефан з Праги, Фарід із Стерлітамака, Байтемир із Фрунзе та багато інших були б сьогодні живі, скільки б гарних сортів пшениці виростили, а скільки захоплюючих романів, поем написали б. Їх уже ніхто і ніколи не прочитає, ніхто не дізнається, які чудові картини створили б вони, або які необхідні машини винайшли, які наукові досягнення стали б відомі світові! Можливо, й життя було б зовсім іншим, але їх нема і їхні думки пішли разом з ними. Серед дітей, знищених в концтаборах, були майбутні Ейнштейни, Мічуріни, Менделєєви, Достоєвські.
Старий тяжко зітхнув і, начеб продовжуючи думку Бекіра, промовив:
— Прокляті фашисти… Вони не тільки вбивали людей, вони намагались знищити їхнє майбутнє…
— Прибулі гості — це не ті німці, баба, — сказав Бекір, — вони інші…
Бабуся відчинила двері перед Гульзар, яка входила до кімнати. Дівчинка обережно несла перед собою велику мідну тацю, на якій стояла цукерниця, маленькі чашечки і димілася турка. Мати встала, щоб допомогти дочці, але батько, поклавши руку на плече, зупинив її і, усміхнувшись, промовив:
— Посидь, вона сама…
Гульсюм, не відводячи погляду від дочки, сидить, як на голках: якщо знадобиться — кинеться допомагати…
Гульзар, поставивши тацю на стіл, підстрибом помчала на кухню. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Без шкіри — на вітрі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12713 | Емма Андієвська | Без шкіри — на вітрі | Без шкіри — на вітрі
Пустеля — колоратура
З ацитиленовим кар'єром смерти.
Щораз розпеченіші кола
Нескінченної повивальні.
На щаблях прискореного розпаду
Самі бані, куби
Й паралелепіпеди.
Всесвіт — відірваний ґудзик,
Що знову — в сміттярку хаосу.
Ні прихистку, ні слова,
Ні калюжі питної води.
Світанок. Вечір. Світанок.
Твій подих фіалково-свинцевий.
Твій подих ніжний і молочно-перлистий.
Ти визначив початок і кінець,
Тільки людина — сама невизначенність.
Навіть далеких нащадків пустили за вітром.
Всі джерела, краєвиди й пам'ять,
Єдину годувальницю людства.
Самі світові домовини.
Але дух сіє далеко плакучіші зерна
І в осередді розпаду.
Чорнобиль, пустеля, чорнобиль.
Вся країна — трупарня,
Де ще живі мерці
Вмголошують промови
Про нешкідливість опромінення,
Школярі, яким жити лише кілька днів,
Влаштовують велосипедні перегони
Землею, що дихає смертю.
Жодних рік не вистачає на голосіння.
Жодних океанів на біль та розпуку.
Боже, за що так тяжко караєш?
Цілий народ отак у домовину,
Як голод у тридцять третьомк.
Ніхто не голосить, ніхто не плаче.
Готують нову трупарню. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Будівничі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1941 | Емма Андієвська | Будівничі | На карб кожного будівничого з вищим покликанням припадає плянування міста, хоча це не завжди втілюється в життя через брак коштів, несприятливий збіг обставин або через відмінність поглядів архітекта і його помічників, що завжди облягають будівничих і допомагають або ускладнюють, а то й гальмують здійснення їхніх проектів.
Звісно, слава вдалої реалізації поодинокого будівельного об'єкта чи й цілих архітектурних ансамблів належить будівничому, однак виконання його задуму великою мірою пов'язане з доброю чи лихою волею помічників, бож навіть там, де сам будівничий день і ніч допильновує якомога точніше втілення в життя свого задуму, помічник встигає змінити або свідомо не помітити важливого деталю, що годі направити, навіть як будівничий виявить це ще в початковій стадії, зауваживши раптом, як фасаду, що мала бути з рожевої цегли, вимурували з сірої, або як центральну криву — ознаку життя, уздовж якої розташовані найголовніші будівлі, на деяких відтинках виправили на мертву пряму, й переінакшити це відхилення на подобу пістрякової пухлини неможливо, бо вже заклали фундаменти і кожна зміна пов'язана з додатковими коштами, — ризик, на який не наважиться жодний будівничий, бо це означало б назавжди відмовитися від реалізації своїх плянів. Тому між будівничими та їхніми помічниками вічно триває неоголошена війна.
Очевидна річ, кожний будівничий добре придивляється до свого помічника, намагаючися знайти в ньому спільника, але справжні риси характеру виявляються тільки під час роботи, і, коли будівничий помічає, що його вибір — не вдалий, вже пізно цьому якось зарадити. Помічник завжди може покликатися на те, що відхилення від первісного пляну — провина не його особиста, а проміжних інстанцій, які відають розподілом праці, доставами й відповідають за якість будівельних матеріялів, і знайти винного складніше, ніж голку в сіні.
Отож будівничі та їхні помічники намагаються порозумітися заздалегідь, аби якомога зменшити вахляр відхилень у поглядах, що призводить не лише до особистої ворожнечі, а й до спотворення реалізації будівничого пляну, а це розриває силові центри, про дію яких знає тільки сам будівничий, бо крізь ці розірвані ланки вдирається неприборканий хаос, що спотворює не лише комплекси будівель, а й людські душі.
Тому кожне таке місто, де надто попрацювали помічники будівничого, достосовуючи його плян до свого звуженого розуміння, вже в зародку приречене на руїну.
Щоправда, будівничі знають про це, і тому кожний намагається вбудувати в свій плян опірні пункти, невидимі для помічників, бо лише завдяки цим рятівним острівцям, попри найстрашніші катаклізми, пов'язані з мікроскопічним відхиленням у мозку, таке місто спроможне існувати тисячоліттями, щоразу оновлюючися на тих відтинках, де, здавалося, виключений найменший натяк на оновлення.
Проте вбудовування рятівних опірних пунктів вимагає від будівничого суворої внутрішньої дисципліни, оскільки це змагання з хаосом, який часто набирає ознак найдосконалішого порядку, завжди закінчується смертю, якщо будівничий, нехай і на яку коротку мить, улякнеться або уляже спокусі розслабитися. Той, хто закладає опірні пункти, не сміє думати про себе; і йому не вільно мати перепочинку, дарма що для стороннього ока праця будівничого скидається радше на дитячу розвагу: пускати на воду паперовий кораблик, стежачи, чи він потоне, чи ні. Та саме в найхисткішому кожен будівничий несхибно наближається до мети: закладати опірні пункти, бо тільки вони — місток у світло. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Вітри Азії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12712 | Емма Андієвська | Вітри Азії | Вітри Азії
Колони з базальту. Фасади палаців
На перехресті. Й вітри,
Які супроводжують кочовиків,
Що випалюють культури
Правом сильного.
Циклопічні мури, вкриті зображенням
Богині плодючості
Як віє вітер
В колонах, серцях, пам'яті!
Ніколи нічому не вчаться
Ні народи, ні одиниці.
Єдиний Ти, Невимовний,
Що пануєш
Від віддиху до віддиху.
Золотий кухоль з левами і гієнами
Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
Котять колісниці від сходу до заходу,
Щоб прокласти мармуровий хідник
Там, де гінці з найвіддаленіших
Закутин імперії
Мінятимуть коней й супроводжуватимуть
Колони з написами нових законів,
Як найм'якшу міру покарання
Для приборкання племен.
Всі ці народи
Забирає пустеля.
І загублена під згарищами
Алябастрова ваза
Розповідає тільки
Про мале й проминальне
Й не скаже нічого про вітер,
Що віяв від рана до пізна,
Змітаючи століття
Слідом та попелом
Жертовного стегна,
Що було
Живим смолоскипом до предків
Які стояли
Ще по той бік порогу.
Гробниці з зображеннями полювань
І полоненних з відтятими правицями.
Спадок загиблих,
Що зводять мури прийдешнього.
Едикти на ріки, переправи й на пам'ять.
Як голосять жінки над глиною,
Що була містом, вівтарем та прихистком.
Лишилося тільки Твоє спотворене ім'я,
Що межує з пустелею та неминучістю.
Червоний попіл переходів,
Де вартові з туркусовими бородами.
Бляха в поглядах, бляха в харчах,
Бляха в віруваннях.
Ніщо не рятує людину,
Що отаборилася в вітрі.
Тільки тиші верблюжий горб.
Тільки пустелі піщані очі.
Людське життя — непотрібніше,
ніж старе сідло,
Пожбурене в порох грабіжником.
Де є пасовища і криниці
З прохолодною водою.
Десь є міра, число і невмируще серце.
Але тут тільки полудень,
Вапняки й проминальність.
І пісня, як череп,
Над випаленим суходолом. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Говорюща риба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1943 | Емма Андієвська | Говорюща риба | Казка
У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб'ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини.
Балакуща риба, яка, крім балакучости й доброго серця, була ще дуже молодою, не розуміла, чому сумують батьки, коли так приємно говорити, адже яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду, одного разу навіть підсліпуватий хижак, що доживав віку на дні, на свій сором, не розгледівши, що то не черв'як, спокусився цими бульбашками й проковтнув кілька; але бачачи, як батька й матір убиває неслава, що випала на їх долю, якось, коли сонце пронизало води до дна, засвітивши коралові кущі, де так добре було гратись у схованки й гукати на весь голос в коралові діри, жахаючи батьків і сусідів, балакуща риба попрощалася з блакитними водоростями, де жила її рідня, і, війнувши хвостом, попливла шукати іншого табуна.
Але і в іншому табуні говорющій рибі не знайшлося співрозмовника. Хоч і скільки їм риба розповідала пригод, хоч і скільки показувала, як легко й приємно говорити, вистачає тільки розтулити рота, і голос так і стелиться по воді, всі риби, що траплялись на дорозі говіркої риби, мовчки затулялися плавниками й тікали, і скоро до найвіддаленіших закутків великої води стало відомо, що балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб'ячу. Тому вся рибна громада після ще глибшої, ніж звичайно мовчанки, яка відрізняє риб від інших створінь в присутності старого риба, який славився справедливістю й мудрістю, розглянувши справу балакущої риби, ухвалила безслівний присуд, який був намальований верховодами на верхніх верствах води, бо всі риби малюють, коли вже не можна порозумітися мовчанкою, щоб балакущу рибу видалили з води.
Балакуща риба саме гналася за виводком оселедців, щоб розповісти їм жарт, коли мовчазні виконавці вироку, затуляючись плавниками, щоб їх не оглушило, підплили до говорющої риби і, взявши на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги, і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині.
З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення. Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про упиреня, що живилося людською волею
Емма Андієвська — Казка про те, як заєць збирав податки з капусти
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього
Ще 25 творів →
"Говорюща риба" (скорочено)"Говорюща риба" (аналіз)Поясни, як сталося, що рибалка не зміг уберегти друга. Чи докладав він для цього зусиль? (та інші запитання)
Біографія Емми Андієвської
Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника.
Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою.
Можливо, вона так і дожила б віку, якби одного дня, проспавши у холодку довше, ніж звичайно, не побачила недалеко від себе рибалку, що відбився від гурту і лагодив човен, нарікаючи на долю. Почувши так близько від себе розмову, говорюща риба не втрималася. Будь-що-будь, вирішила вона, і зірвавшись на ноги, підійшла до рибалки.
— Дай Боже здоров'я, — привіталася риба.
— Дай Боже, — відповів рибалка.
— Що ти робиш? — спитала риба.
— Я лагоджу човен, а ти що робиш?
— Я шукаю співбесідника, — озвалася риба.
— Гаразд, — мовив рибалка, — я їду на три дні ловити рибу. Сідай у мій човен, ти мені розповідатимеш, щоб я не заснув, та я попереджаю тебе, що я не говіркий.
— Нічого, — відповіла риба, — аби ти слухав, я говоритиму за двох.
З цього часу вони подружили. Риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою, а рибалка ділився з нею турботами. Невдовзі риба знала не тільки ймення й уподобання усіх його дітей і жінки, а й як виглядає у рибалки в хаті й на подвір'ї, чим він журиться і що думає. Інколи, коли щастило добре продати вилов, рибалка приносив пляшку вина, і вони удвох розпивали її по чарці, приємно гуторячи. Так однієї місячної ночі, коли хвилі були гладенькі, як пляшка, яку вони щойно викинули з човна, рибалка відчув, що ліпшого приятеля, ніж говоряща риба, в нього нема й ніколи не буде, і, сказавши, що його дім — її дім, попросив, щоб риба конче прийшла до нього у гості, бо такого приятеля він мусить показати своїй родині.
— Якщо ти не нехтуєш моїм домом, — закінчив рибалка, — то завтра я чекаю тебе на обід.
— Я не нехтую твоїм домом, — відповіла риба, — адже ми приятелі, все, що моє, то й твоє, тільки я ніколи не ходила до селища, і я не певна, чи знайду твою хату.
— Це так легко, — відповів рибалка, ти лише прав слід он на той пагорбок, а звідти йди прямо. Перша оселя, яка трапиться на дорозі і буде моєю хатою. Я тобі вийду назустріч, але навіть якби мене щось затримало, йди просто до середини, тебе вже чекатимуть.
Єдине тільки прошу тебе, не проспи або не забудь нашого домовлення, бо я покличу знайомих і велю жінці зготувати обід, і, копи ти не прийдеш, я дуже сумуватиму й думатиму, що ти не хочеш переступити порогу моєї хати.
— Я прийду, — сказала риба.
— Я чекатиму, — пообіцяв рибалка.
Наступного дня, ледве сонце вийшло з води, як риба підхопилась і, протерши бризками очі, випростала плечі.
— Я йду до рибалки в гості, — сказала риба сонцю. Та сонце нічого не відповіло. Воно тільки одягло рибу в небачену червону луску, аж по воді сипнули іскри, й піднялося угору.
— Я йду до рибалки в гості, — вимовила риба й пішла берегом.
— Сьогодні мій найліпший приятель прийде до нас у гості, — сказав рибалка жінці, — приятель, якого ще не носила земля. Дивись, щоб усе було найліпше приготоване. Готуй щедро, не жаліючи, все, що в нас є в хаті, постав на стіл, а я ще збігаю докуплю наїдків і напоїв, бо мені тих, що є, видається замало, а все, що моє, те і його, тож не посором мене перед лицем його.
— Ти зовсім уже здурів, — вигукнула жінка, — вічно у тебе приятелі та приятелі, ти б ліпше дбав, чи ми можемо звести кінці з кінцями!
— Якщо мій приятель прийде, — нагадав рибалка, не слухаючи жінки, — скажи, що я зараз прийду, нехай він заходить до хати, я тільки за ріг і назад.
— Якщо твій приятель прийде, — вигукнула жінка, — та рибалка вже був далеко і не чув її слів, що заповнювали собою усе подвір'я, аж горобці ніколи не засиджувалися на цямрині колодязя, і по дорозі, якою прямувала гостя до рибалчиної хати докотився їх відгомін до риби, ще заки їй стало видно оселю свого приятеля.
— Помагай Біг, — сказала риба, угледівши на подвір'ї рибалчиних дітей і жінку.
— Говорюща риба! — закричали в один голос діти, але жінка гримнула на них, щоб вони не галасували й не заважали поратися, бо їй і так ніколи вгору глянути, а тут іще недолугий чоловік запрошує таких приятелів, для яких мало що не з ніг треба збиватися, аби догодити.
— Помагай Біг, — привіталася риба ще раз, вже трохи голосніше, та жінка, яка з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама, що не почула, як біля неї риба говорить.
— Дивні звички мають люди, — подумала риба, — вони не вітаються й не помічають інших. Спробую ще раз, якщо мене й цього разу не почують, доведеться повертатися на берег і чекати на рибалку.
— Помагай Біг, — мовила риба, заходячи наперед, щоб жінка її помітила. Але жінка нахилилася, щоб підкинути дров, де в неї варився на відкритому вогні обід, і риба побачила, що її намагання марні.
— Нема ради, — зідхнула риба, — тут усі такі заклопотані.
Може, я колись іншим разом завітаю сюди. Певно я прийшла не в пору, тож нічого не вдієш.
— Бувайте, — вирішила риба й вигнула хвіст, щоб іти. Саме в цю мить жінка обернулася, шукаючи ганчірки, щоб зняти з полум'я казанок зі стравою, що бігла, і її погляд упав на рибу.
— Ще цього не вистачало, щоб на подвір'ї жива риба валялася, — вигукнула жінка. — Нещастя моє, доброго я маю чоловіка, який навіть вилову не здатен донести до хати, не розтрусивши половину по дорозі!
— Я — не вилов, — обізвалася риба, — я говорюща риба. Я приятель вашого чоловіка, і мене запрошено до вас у гості.
Та жінка від власної балаканини не почула риб'ячих слів.
— От і буде доповнення до обіду, — зраділа вона, беручи рибу на ніж і кидаючи її на сковорідку.
— Я риба, — тільки й встигла вигукнути риба, хапаючись за серце, як їй потемніло в очах, і вона зашкварчала на пательні.
— Щось довго нема мого приятеля, — мовив рибалка, повернувшись додому з пляшками в веселих наличках і пакунками. — Я купив усе, що мої очі бачили, й гадаю, приятель утішиться.
— Тобі тільки й думки, що приятель, — сказала жінка. — На щось іншого в тебе нема ні часу, ні очей. Ти вже хочби пильнував вилову, а то розтрусив на подвір'ї найліпшу рибу. Добре, що я вгледіла та засмажила, інакше пропало б добро.
— Я не розтрушував риби, — заперечив рибалка.
— Як це так не розтрушував! — вигукнула жінка, — ти лишив на подвір'ї таку рибу, що я ледве з нею впоралася.
— Риба! — вигукнув рибалка, пригадавши, що він забув сказати жінці, що його приятель — риба, й кинувся до сковорідки.
— Чи ти здурів, — сказала жінка, — чого ти так кидаєшся. Можна подумати, що ти ніколи в житті не бачив смаженої риби.
Глянув рибалка на сковорідку, але смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля. Балакуща риба відрізнялася від інших тільки голосом, без якого вона стала такою, як і решта її братів й сестер.
Довго чекав рибалка на свого приятеля, та балакуща риба не з'являлася. Вже й діти полягали спати, і рибалки почали лагодитися на ніч на ловитву, а риба все ще не йшла. Рибалка кілька разів виходив на дорогу, думаючи, що може, риба не може знайти його оселі, однак риби не було ні на дорозі, ні на березі, де вони удвох розпивали вино, вирушаючи на ніч в море. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Джалапіта | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1940 | Емма Андієвська | Джалапіта | Мене вже тінь ножа вбиває, — сказав Джалапіта, — а ти з ножем хочеш на мене кинутись.
Джалапіта живиться хмарами, і лапи у нього хмари, і руки у нього хмари, тому кожного разу у нього інше ім'я.
Джалапіта універсальний. Він кожен з існуючих предметів і людей, але він не вони, він Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово. Він виливався із слова, як тісто, і його кожного разу бігали шукати в небі і на землі. Джалапіту описати неможливо.
Ім'я Джалапіти міняється від настрою, погоди і від того, на якій віддалі він перебуває від води.
Джалапіта з'їхав ліфтом на Вавилонську башту і глянув униз. Серед куряви на одній із центральних вулиць сиділа товста дитина і довбала пальцем у носі. "Дитина ця може бути моїм учнем, — подумав Джалапіта. – Для неї відкрита таємниця життя, як свіжа мушля. " Він звісив запасну ногу з башти на ту вулицю і сів поруч з тією дитиною. "Учнем?" – сказала дитина і вийняла палець з носа. "Ні, — подумав Джалапіта, — ця дитина не послідовна. Не бути їй моїм учнем".
Джалапіту можна їсти. По Джалапіті можна ходити, він ляндшафт.
Джалапіта пішов на перегони і сів у перший ряд. Бабця, що сиділа поруч і трохи недобачала, зчинила крик, прийнявши Джалапіту за коня. Вона звернула на Джалапіту увагу тому, що їй не видно було перегонів, бо вона забула дома окуляри. Її зору вистачило лише, щоб побачити Джалапіту. На її крик ніхто не звернув уваги, бо всі були зайняти кіньми, а Джалапіта закрився лівою рукою від бабці і поринув у думки. Джалапіта думав, що коні біжать окремо, а швидкість біжить окремо.
Джалапіта блукав цілу ніч і нарешті заснув у кочегарці. Ледачий порторіканець-кочегар, якому лінь було іти і приносити вугілля та дрова, побачив Джалапіту і напалив ним печі. Джалапіта дуже здивувався, коли його тіло почало ходити по всіх батареях хмаросягу. Спочатку це його розважало – ходити разом із парою, але скоро набридло, і він порвав труби і вийшов. А коли приїхали пожежна і аварійна компанди і оточили драбинами хмаросяг, то Джалапіта, який щойно зібрав з усіх рур своє тіло докупи, сказав:"Джалапітою опалювати хмаросяги небезпечно".
Джалапіта вірив слову. А слово взяло поламало Джалапіті всі кісточки, всю душу, вкинуло у кадовб і змішало Джалапіту з цементом і брудом.
Бідний Джалапіта лежить, подертий на шматочки, а невірне слово ходить, приспівуючи:"Джалапіта нерозважний, хіба можна вірити слову".
Джалапіту змусили носити воду. Він пішов, узяв на руки ріку і приніс усю ріку на стіл, бо йому було шкода відривати від неї шматочки води. Тоді йому веліли віднести ріку назад. Джалапіта слухняно відніс, положив назад у річище і довго стояв на одному місці, сумуючи, що ним незадоволені. Джалапіта був дуже добрий.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про блискавку
Емма Андієвська — Хвиля
Емма Андієвська — Казка про кулі зла
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Джалапіта вийшов у парк і сів на першу лавку. Йому страшенно хотілося плакати, як хочуть води, маючи спрагу, але він не вмів. Він сидів такий незграбний і сумний, опустивши руки і лапи на землю, що біля нього зібралися діти і почали кидати в нього пісок. "Добре було б умерти хоч на день", — подумав Джалапіта, а в нього над губою вже зробилися з піску вуса, і діти вже повзали по ньому й били його по зелених віях, що обламувалися ящірками й зникали в траві, — мокрими дзвінкими долонями.
Джалапіта так часто ходив думати в парк, що понадумував цілі місця в повітрі. Ці місця висіли в парку, як велетенські гриби, і кожен, хто проходив повз них, набирався думок Джалапіти.
Джалапіта вигадав водяний телеграф. Вистачало покласти обличчя на воду і подумати у воду, як вода передавала думки на інший бік земної кулі.
Треба було лише відкрутити крант, щоб отримати водяну телеграму.
Джалапіта пішов у лазню попаритися й заліз на верхню полицю. Лазничник так старався догодити Джалапіті, що відпарив йому одну з ніг. Нога впала з верхньої полиці на методиста, що мив голову в мисці, і вбила його. А Джалапіта довго переживав, що через його необачність пропала людина.
Джалапіта ходив про березі і думав про плинні речі, коли до нього підійшла дівчина й накинула на нього зі слова вуздечку. І Джалапіта став чахнути, бо слово випікало з нього всі думки. Дівчина не знала, що вона накоїла, а Джалапіта лежав на березі, і через нього перекочувалися хвилі. "Як важко", — скаржився Джалапіта, але хвилі були занадто легкі, щоб змити з нього слово, що вздовж і поперек виходило йому тіло і душу. Джалапіта мучився, гризучи пісок, пощо Джалапіта – Джалапіта. Джалапіту можна вбити однією необережною думкою.
Коли Джалапіта втомлювався, він сідав просто на землю і перетасовував навколо себе всі ляндшафти. Потім розкладав з краєвидів пасьянс, і це його заспокоювало.
Коли Джалапіта вирушав подорожувати, він завжди брав з собою в кишені запасний краєвид.
Джалапіта винайшов клей, яким можна було розтягувати на цілі роки приємні хвилини, а неприємні, цілі століття, ери – звужувати в одну мить або в один міліметр.
Джалапіта йшов вулицею і побачив, як жінка несла важку валізу. Він зохотився допомогти, а коли обернувся, то побачив, що навіть і тіні тієї жінки
ніде не видно. Джалапіта здивувався, а потім пригадав, що люди не вміють крокувати, Як він. Бо поки жінка встигла ступити крок, Джалапіта вже був за містом. Йому нічого не лишалося, Як вертатися назад і шукати жінку, яку він загубив. Він її знайшов ще перед тим, як вона встигла помітити, куди раптом зник Джалапіта з валізою.
Джалапіта пішов на концерт. А йому музикою рознесло все тіло на порошини, і він мусив цілий рік збирати себе по атому з космосу.
До Джалапіти прийшли закохані: "Нам немає місця, скрізь авта, будинки, вулиці". Джалапіта глянув на них і не зміг їм відмовити. Він ліг на брук, і його тіло розійшлося деревами й кущами, і всі авта мусіли повернути назад і обминати довколишніми шляхами новостворений парк.
В одну з безсонних ночей, коли Джалапіта захворів на тугу, занадто близько зійшовши до людей, він вигадав дощ, що гоїв усі хвороби і навіть любов. Бо люди мучили Джалапіту, а він був настільки добрий, що не міг боронитися.
Джалапіта йшов вулицею, думаючи над тим, чому люди, йдучи, розмахують руками, і прийшов до такого висновку: люди розмахують руками, щоб виміряти простір, щоб утримати рівновагу і щоб робити вентиляцію космосу.
Коли Джалапіта впав у нікчемство, він відкрив контору для оренди небесних долин, хмарних колодязів, розсувних хмар з громами і без громів. Для безробітних здавав безплатно. З маєтних брав залежно від їхніх прибутків від п'ятьох центів до тисячі долярів. В цій конторі можна було купити також ляндшафт з пам'яті.
Джалапіта побудував міст через океан і посадив по краях мосту дерева, щоб ті, які бояться висоти, не падали вниз, переходячи. Але міст вийшов трохи водянистий, бо Джалапіта будував його з океану, і через нього наважилися йти тільки три п'яниці, яким було море по коліна.
Джалапіта лежав у воді і дивився на сонце, коли до нього прийшли посланці суддів і запросили його на диспут. "Що таке справедливість?" – спитали його судді, тим часом як Джалапіта викручував своє тіло, щоб не забризкати їхні роби. "Справедливість це доброта, міряна на міліметри", — відповів Джалапіта і побачив, що в залі нікого нема. Він не помітив, що суддів змило водою, яку він викрутив зі свого тіла, і віднесло в ріку, де їх ледве живих підібрав пароплав, що віз англійських туристів.
Джалапітою можна міряти температуру і дощові опади.
До Джалапіти привів чоловік на мотузці таргана і попросив, щоб він їх розсудив. "Не дає мені життя", — скаржився чоловік. "Добре", — сказав Джалапіта, і чоловік і тарган пішли від нього, помінявшись тілами. А за кілька днів тарган привів на мотузці чоловіка і сказав, що він не витримує, бо такого тирана він ще не зустрічав. І коли Джалапіта знову поміняв їх тіла, то тарган пішов в один бік, а чоловік у другий, і вони ще довго оглядалися один на одного.
Джалапіта вирішив відпочити від земного і, спустившися на саму нижчу периферію світобудови, звісив ноги і став слухати, як його голова витягується небом. Але в цю хвилину йому хтось полоскотав живіт. Джалапіта глянув униз і зітхнув, пригадавши, що він пообіцяв іти кумувати до чоловіка, який стояв на землі і стеблиною лоскотав Джалапіту, нагадуючи про хрестини.
Джалапіта хотів зламати стеблиу, потім йому стало шкода, бо це було єдиним, що той чоловік мав, а доброта Джалапіти була безмежною. Він зішкрябав свою голову з космосу докупи разом із повітрям, не маючи часу чекати, поки вона увійде в свою звичайну форму, поляпав її для певности лапами, щоб не розвіялася по дорозі, і кажуть, що того вечора Джалапіта, кумуючи, поводився дуже легковажно: пив, танцював і навіть розповідав непристойні анекдоти, які стали згодом догмами африканських релігій.
Джалапіту продали в рабство і змусили там шарувати паркети. Джалапіта нашаровував підлоги так, що гості не могли втриматися і вилітали з вікон і дверей.
Одного дня, коли була велика спека, Джалапіта заліз прохолодитися в кавун і не зауважив, як кавун зірвали з баштана й повезли на базар. Він отямився щойно на столі, коли почали різати кавун на скибки і вже відкраяли йому одну лапу. Джалапіта вийняв плечі з соку і потягнувся, а гості з переляку поперекидали стільці й посуд і в метушні на смерть попроколювали одне одного виделками й ножами, якими збиралися їсти кавун. Джалапіта, побачивши таку біду, повиймав з них ножі й виделки й поклав на буфет, потім поалював їм на рани, щоб гості зажили, й пішов до фонтану, де купалися горобці, пити воду.
Біля цього фонтану Джалапіта сказав слова, які зробили революцію в галузі життя й промисловості. А саме, що кавун можна їсти й без ножа та виделки.
"Не можу без тебе жити, — сказала крапля Джалапіті, — Я знаю, що ти великий, і знаю, що ти Джалапіта, а я тільки крапля, але це справи не міняє, я не можу без тебе жити". Джалапіта так здивувався, що три дні простояв на одному місці, не мігши від здивування й ворухнутися, а на четвертий
відповів:"Якщо ти не можеш жити без мене, то живи зі мною", — і посадив краплю собі за вухо. І світом пішов великий регіт, що Джалапіта носиться з краплею. "За вухом він її носить, — качаючись зо сміху, говорили один одному павіяни, — але ще краще, коли вони йдуть поруч. |
End of preview. Expand
in Dataset Viewer.
- Downloads last month
- 39