author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Візит з Альдебарана | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13540 | Юрій Ячейкін | Візит з Альдебарана | Юрій ЯЧЕЙКІН
ВІЗИТ З АЛЬДЕБАРАНА
СКАРБИ МЕРТВОГО МОРЯ
"Американському туристові Фреду Куку, що подорожував по святій землі за індивідуальним маршрутом, запала в душу незвичайна фантазія: він вирішив закинути сіті у позбавлене життя Мертве море.
— Невже у такому великому морі нічого нема? — запитував себе практичний містер Кук. — Якщо в наші часи людство перетворює в гігантське звалище різного мотлоху і непотрібу навіть океани, то чому біблійні патріархи не могли з тією ж метою використовувати своє єдине море? Адже нове — це добре забуте старе!
Та закинути сіті було нелегко — в Мертвому морі не тоне навіть людське тіло. Статистики там навіть не цікавляться обліком утоплеників. З тієї ж причини досі не написано жодного детективу, де фігурував би покійник з дна тамтешнього моря.
Однак це не зупинило містера Кука. Замість грузил він винахідливо використав свинцеві злитки, що важили по кілограму кожен.
Здорова інтуїція не зрадила відчайдухові Фреду!
Вилов виявився казковим — старовинний бронзовий глек з печаткою іудейського царя Соломона. У цьому виробі найдавнішої металургії зберігався документ космічного значення. Але добряга Фред про це навіть не підозрював, бо не володів жодною іншопланетною мовою.
Ось чому унікальний глек містер Кук продав за 1 000 000 доларів відомому колекціонерові-мільярдеро-ві містеру Джону Б. Портфеллеру, а незрозумілі папіруси подарував у Національний музей Непотрібних Речей.
Віднині долю документа вирішував директор музею сер Мак-Огон. Спочатку розлючений сер, що сподівався одержати рукопис разом з бронзовим посудом, хотів було викинути папіруси у кошик для сміття. Та в останню мить він усе-таки подав знахідку на експертизу поліглотів з мовознавчого коледжу. Але диво: прочитати прадавні незграбні закарлючки виявилося важче, ніж розшифрувати єгипетські ієрогліфи чи розібратися в мотузяних часописах майя. Коротко кажучи, наукова експертиза не дала бажаних результатів.
Тоді сер Мак-Огон передав рукопис у ЦОЦ (Центральний Обчислювальний Центр), звідки й надійшла історична звістка, що блискавкою облетіла всю земну кулю:
— Загадковий документ — щоденник анонімного космонавта з Альдебарана!
— Брати по розуму були на Землі!
— Темні місця Біблії висвітлено!
— Інтимні подробиці життя допотопних людей!
— Жахлива доля янголів небесних!
— Читайте! Читайте! Читайте!!!
Сер Марк-Огон негайно продав сенсаційний документ відомому збирачу старовини містерові Джону Б. Порт-феллеру за 2 000 000 доларів.
Нині у некорисливого філантропа Джона Б. Портфеллера зберігається найповніша колекція сувенірів епохи ковчегобудування!
Цей відомий приватний колекціонер-ентузіаст з властивими йому енергією та впертістю прочесав драгами усе дно Мертвого моря, яке так довго приховувало свої таємниці. Але нічого, окрім зразків теперішньої високотехнічної цивілізації (найбільший вилов — іржаві автомобілі), знайти не пощастило. Ця наполегливість містера Джона Б. Портфеллера коштувала йому ще 150 000 доларів.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Химери Зеленого Змія
Юрій Ячейкін — Мої і чужі таємниці
Юрій Ячейкін — Всесвітні походеньки капітана Небрехи
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Так недовго мені й до старцювання з торбою! — пожартував мільярдер-дотепник, що завжди, незважаючи на втрати, перебуває у доброму гуморі.
Попутно він купив у арабських шейхів кілька нафтових концесій, та за таку суму, що не хоче й казати...
Нижче ми друкуємо розшифровані ЦОЦом уривки і щоденника, які золотими літерами (загальна вартість їх становить 3 150 000 доларів) вписані в славну історію людства".
З журналу "ТУДЕЙ-СЮДЕЙ".
ЩОДЕННИК
КОСМІЧНОГО АНОНІМА З АЛЬДЕБАРАНА
1. ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ ПО ТРЕТІЙ ПЛАНЕТІ
"...Виявляється, земляни, як дві краплі Аш-два-О, хожі на корінних альдебаранців. Або навпаки: дивлячись, як дивитись.
Геніальний супернавігатор Циркуль Кут безупинно повторює:
— А що я казав!
І справді, його надприродне передбачення вразило всіх нас. Правильно старі альдебаранці кажуть: око бачить далеко, а розум ще далі.
Сьогодні симпатична, як земні дівчата, астроконсульт Кра Суня, синхрофазотронний робот-тлумач Кі Бер і я вирушили в четверту подорож по цій чарівній планеті.
У дорозі Кі Бер, що відзначився тут неабиякою пам’яттю навіть на місцеві анекдоти, оповідав веселі історійки з життя першолюдей Адама та Єви, а також їхнього Всевишнього патрона. Та найбільш дотепними, несумнівно, були анекдоти на космогонічні теми сотворіння світу. Веселіших нісенітниць нам досі чувати не доводилось...
Ми й незчулися, коли дісталися до міста. Уже під його мурами нас чекала завжди вражаюча дивовижа. На глиняному пагорбі, серед суходолу, височіли ребра фантастичної споруди. Виявляється, це будували водоплавний ковчег! А тут же навіть ручая поблизу нема...
Як і минулого разу, ковчегобудівники-різнороби Сім та Іафет були захоплені своєрідним інтелектуальним змаганням — грали в підкидного дурня. Старший виконроб Ной, зрозуміло, зранку подався на чергову виробничу раду в парафії "Головколодапостачзбуту". Один Хам старанно, у поті чола свого, займався на стапелях важкою атлетикою, гартуючи свій і так міцний організм здоровою фізичною працею.
Мешканці міста зустріли нас привітно й радісно. Звідусіль лунали вітальні вигуки тубільців:
— Цирк приїхав!
— Цирк приїхав!
Весело верещали малюки:
— Цирк! Цирк! Цирк!
Очевидно, так їхньою мовою звучало ім’я геніального супернавігатора Циркуля Кута. Безумоено, своїми космічними звитягами він заслугував славу і на цій, третій від місцевого світила, планеті.
Найдопитливіші з тубільців підходили ближче і, мило ніяковіючи, розпитували, хто кого покладе на лопатки — наше одоробало (так, очевидно, звучало їхньою мовою слово "робот"), чи ведмідь, якого водив по риночку на ланцюгу старий циган. Ми щиро посміялися з цих нехитрих жартів.
— Наш могутній Кі Бер, — нарешті поблажливо пояснив я, а робот переклав, — покладе ведмедя одним щиглем.
— А Великого Ога подужає?
— А хто ж він — цей Великий Ог?
— Ог — гігантопітек, що сидить у шинку.
— Завжди сидить? — одразу зацікавився я.
— Звісно, завжди.
— Але чому?
— Бо такий великий, що в двері не лізе.
— Як же він у шинок потрапив?
— Хтозна! Може, навколо нього будували...
— А далеко цей шинок?
— Та ось тутечки, за рогом...
Ми усі троє — Кра Суня, Кі Бер і я — не гаючись ані хвилини, швидким кроком рушили по вказаному маршруту, щоб якнайскоріше поглянути на Великого Ога, славетного міського гігантопітека.
2. СЛІДАМИ НЕРОЗГАДАНОЇ ТАЄМНИЦІ
Ми — усі троє — разхвилювалися. Ще б пак! Адже нарешті матимемо змогу поспілкуватися з істотою, прямо причетною до жагучої таємниці, з якою ми стикаємося буквально на кожному кроці. Річ у тім, що за місцевими уявленнями велетні — діти земних жінок, які кохалися з янголами небесними.
Ох, ці янголи! Завдали нам клопоту...
Оповідають, ніби янголи небесні — прегарні хлопці. Поширився навіть стійкий вираз — "янгольське личко". Вони дуже чуттєві і вправні у любощах, чим скоряють жіночі серця. А головне — вони мають крила!
Місце проживання янголів — небеса. І хоч жодного з них ми не бачили, вони стіною повстали на заваді Контакту. З того часу, як ми прилетіли, ми досі не змогли порозумітися з мешканцями планети. Нам ніхто не вірить, що ми прибули з глибини Всесвіту!
А все чому? Бо ми, як і місцеві люди, ніяких крил за плечима не маємо. А далі — логіка проста: якщо крил нема, то й літати не можемо.
Цей опір лінивої, інертної думки ми ніяк не могли здолати. Коли на цю тему заходила мова, то ми почували себе, м’яко кажучи, безсоромними хвальками й самозванцями. А якщо казати не м’яко, то — пришелепуватими брехунами.
Як нам шляхом ретельних опитів пощастило дізнатися, янголи розподіляються на десять ієрархічних категорій:
— кадошіми або пресвяті (вони ж — архангели);
— офаміми або швидкокрилі;
— ораліми або найдужчі;
— шасмаліми або променисті;
— серафими або іскрометні;
— малахіми або посланці;
— елохіми або господні;
— бен-елохіми або діти божі;
— херувими або бикоподібні;
— ішіми або натхненні .
Їхній патрон, що стоїть над усіма, ходить в божеському ранзі. Ім’я його — Всевишній.
Ось чому ми так поспішали до шинку. Нарешті відкриємо досі не розгадану нами таємницю! Підстави для таких сподівань були ґрунтовні: шинок тут відіграє функції інформаційного центру. А Великий Ог (мало того, що він сам янгольського походження) у цьому центрі сидить безвилазно! Та нас чекало чергове, прикре розчарування.
Ледве ми побачили Великого Ога, як енциклопедист Кі Бер одразу науково визначив його місце в класифікаційній системі:
— Тваринний вид — викопний п’янтозавр, підвид — гігантопияк.
З одного погляду було ясно: на грунті хронічного алкоголізму у Великого Ога розвинулася так звана "слонова хвороба", яку науковці називають більш прозаїчно "гігантизмом суглобів".
— Навіщо вам це чудисько? — запитали ми шинкаря.
— Для реклами, — відповів той. — А реклама, щоб ви знали, рушій торгівлі! От ви — ледь прочули про Ога, як одразу прибігли до мене у шинок. Аж захекалися...
Що й казати, шинкар мав цілковиту рацію!
3. КНИГА МІСЦЕВОГО ІНТЕЛЕКТУАЛА
Засмучені, ми ні з чим повернулися на Диско-Літ.
— Так, проблема виявилася дуже складною для розв’язання, — замислено мовив Циркуль Кут, коли вислухав наш невтішний звіт.
— Що ж тепер робити? — розгублено закліпала блакитними очима, що їй вельми личило (я аж замилувався), Кра Суня.
— Що нам робити? — перепитав Циркуль Кут і з притаманною йому мудрістю виголосив: — Наполегливо долати тимчасові труднощі!
— А як? — діловито запитав я, готовий до нових всесвітньо-історичних звитяг у встановленні контакту між двома космічними цивілізаціями.
— Слід розшукати місцевого інтелектуала, — відповів супернавігатор.
— Ха-ха-ха! — науково прокоментує в його зухвалий намір Кі Бер в регістрі іржаво-саркастичних модуляцій.
— Де ж ми шукатимемо цього унікума? — спалахнула ніжним рум’янцем ентузіазму (я аж вдруге замилувався) Кра Суня.
— Здається, я його вже намацав, — інтригуюче мовив Циркуль Кут.
— Невже? — дружньо вигукнули ми усі троє в один голос.
— А ось, послухайте, — запропонував Циркуль Кут. Він натиснув на пульті кнопку, що з’єднувала з інформбюро Диско-Теки і попрохав: — Будь ласка, дайте уривок, який я вам замовив.
З гучномовця залунав зразково відрегульований баритон без шморгання та астматичних хрипів:
— "Оскільки значно збільшилася кількість людей, то з’явилися серед них дуже гарні дівчата. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Всесвітні походеньки капітана Небрехи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13521 | Юрій Ячейкін | Всесвітні походеньки капітана Небрехи | ВСЕСВІТНІ ПОХОДЕНЬКИ КАПІТАНА НЕБРЕХИ
Ілюстрації А. П. Василенко
ЗОРЯНІ МАНДРИ КАПІТАНА НЕБРЕХИ
Фантазія-жарт
Друже читачу!
Якщо ти готовий напнути на бушприт думки вітрила фантазії і брати на абордаж каравели, по самі поруччя навантажені добірними пригодами, перегорни сторінки новітньої історії зоряних мандрів, і перед тобою відкриються безмежні простори Всесвіту, як колись вони відкривалися перед очима капітана далекого міжзоряного плавання Небрехи та його вірного штурмана Азимута.
А втім, за сухим торохтінням істориків і безбарвним переліком найдивовижніших відкриттів ти не побачиш на весь велетенський зріст романтичної постаті капітана Небрехи. Від його живого, неповторного образу залишився самий протез. Та якщо подумати, що залишилося б від легендарного барона Карла Фрідріха Ієроніма Мюнхгаузена, славетного капітана Христофора Боніфатійовича Врунгеля та невтомного зорепрохідця Йона Тихого, якби про них писали кваліфіковані історики?
Я близько знав капітана Небреху, він сам розповідав мені, як піднімав фотонні вітрила, коли несподівано налітали нечутні променеві урагани, ставав на орбітальний якір тяжіння біля таємничих незайманих планет і смажився під променями Ста дев’яноста трьох Сонць!
І я хочу, друже, щоб ти теж почув його трохи хрипкий спокійний голос:
— Треба вам сказати, я визнаю лише голі, як щогли у штильову погоду, факти, і в моїх розповідях немає ані атома вигадки…
Тому я й записав деякі його правдиві розповіді.
Н. Е. ЗАТУЛИВУХО,
кандидат усіх неісторичних наук, бо їх більше.
Розповідь перша
СУВЕНІР КАПІТАНА НЕБРЕХИ
— Через оцю грудку мій штурман Азимут мало не перетворився на елементарну інфузорію, — недбало сказав капітан Небреха, демонструючи мені нічим не показну грудку сухої сірої землі.
Я гостював у капітана другий тиждень, звик уже до незвичайних пригод, спогадами про які жив Небреха. Але це неприродне поєднання "грудка землі — штурман Азимут — інфузорія" — вразило навіть мене.
Цього ранку ми пили каву і палили люльки у тій всесвітньовідомій кімнаті, стіни якої чули найдивовижніші розповіді зоряних капітанів, найхитріші запитання інтерв’юерів, найнеймовірніші гіпотези вчених і найдотепніші жарти популярних на всіх космічних трасах гумористів. Подумати тільки: ось на цьому старому столі, на якому парує наша кава, сам капітан Козир вирізав ножем схему планетної системи трьох Сонць і в кутку вирахував орбіти. У музеї космічних мандрів давно зазіхали на цей столик і спеціально тримали пишномовного фахівця, аби той щодня приходив до капітана Небрехи канючити цю реліквію. Та легше вмовити Пізанську вежу стати струнко, аніж Небреху поступитися хоч одним своїм сувеніром.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Юрій Ячейкін — Гості з греків
Юрій Ячейкін — Візит з Альдебарана
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Це були справді скарби. З кожної зоряної експедиції капітан Небреха привозив один, а то й два сувеніри. Оцей справжній зуб справжнього дракона привезено з Магелланової Хмари. У тубільців сузір’я Риб він на блискучу бляшанку з-під консервів виміняв гачок, який сам шукає здобич. Ось чому у капітановому камбузі (сучасні зорепрохідці люблять стародавні терміни) завжди шкварчить на сковороді свіжа риба. А в тому прозорому глеку лежить непідробний порох з Чумацького Шляху. Ого! Капітан топив свої вуса у кухлі пива в сузір’ї Рака і ганявся за двома зайцями в сузір’ї Гончих Псів…
Та стійте! Ви ще не знайомі з самим капітаном! Ось він весь перед вами, як колись казали, від бушприта до клотиків, а точніше — від кінчиків хвацько закручених вусів до старого рипучого протеза, що його Небреха власноручно змайстрував з латунної штанги після катастрофи на кометі Галлея. Голова його давно стала схожою на блискучу кулю, а засмагле під 193 Сонцями обличчя — на карту синоптика, але блакитні очі досі виграють, як новенькі гудзики. Ось зараз капітан запалить люльку, і ви почуєте історію, яку ще ніхто і ніколи не чув…
Але прошу хвильку уваги! Ще одне маленьке пояснення! Якщо твою думку, мій читачу, огорне чорна тінь невіри, згорни цю книгу і більше ніколи навіть не дивись в її бік. Запевняю тебе, капітан Небреха — найправдивіша людина у Всесвіті. Такого правдолюба тобі не знайти, хоч шукай від півострова Ямал і аж до Великого Воза.
— Якби я розгубився і забарився ще на хвилину, я, можливо, не зібрав би від Азимута навіть молекул, — задумливо мовив капітан Небреха, зручно вмощуючись у глибокому командорському кріслі, яке колись зняв із розбитого зорельота. Його протез ліг горизонтально і грізно дивився на мене, як цівка важкого кулемета.
— Ви, мабуть, чули про так званий парадокс часу? — почав він свою розповідь. — Людина літає собі, літає, повертається на Землю, а на рідній планеті збігли тисячоліття. Але чи гадали ви, що цей парадокс може повернутися на всі 180 градусів і закинути вас аж до мастодонтів? А я мав клопіт із цим вертким парадоксом, сто комет і тисяча астероїдів йому у боки! Між іншим, це я назвав його "час-перевертень". Якщо хочете мати точні подробиці, візьміть 1375-й "б"том зоряної енциклопедії, сторінка 812, двадцять четвертий рядок згори.
Ми з штурманом Азимутом поверталися на моїй коробці з Місяця на Землю. А щоб ви знали, мій штурман був чоловік статурний: не так, щоб величенький, а метрів зо два з гаком залюбки вміщалося між його тім’ям та п’ятами. Сили він був нелюдської. На Місяці піднімав мою коробку разом зі мною однією рукою. Чубатий, вусатий, хлопець з таких, про яких кажуть "скафандр наопашки". Та він і справді до пуття ніколи не застібався.
Уже поминули межу тяжіння між Місяцем і Землею, коли раптом: торох-торох! Трусонуло так, що в мене й досі всі кістки переплутані. Світ мені став шкереберть, перед очі плавають зірки, а я навіть не знаю, чи нову галактику бачу, чи я сам їх від удару посіяв. Азимут лежить на підлозі і лупає очима, а проте чудесно зорієнтувався: голова у нього була на північ, ноги на південь, а руки відповідно — одна на схід, друга на захід.
А що з ракетою сталося! Двигуни стрибнули з корми на ніс, а наші ходики потупцювали навпаки. Але ми ще не знали, що потрапили в згубні обійми протилежного часу!
Азимут підвівся, виплюнув два зуби і прохрипів:
— Пронесло! Це була якась приблудна комета…
Тільки-но я роззявив рота, щоб відповісти йому, коли знову — торох-торорох!
Коли я отямився, то відчув, що двигуни мовчать, а тіло моє наче прикуте до підлоги. Далебі, повернулося тяжіння, подумав я.
Я розплющив одне око і обвів поглядом ракету. Такого безладдя я в житті не бачив. Звідусіль звисають обірвані дроти, прилади вивернули свої різноколірні тельбухи, куди не кинь оком — жодної цілої речі. А серед цього хаосу на купі всілякого мотлоху сидить Азимут і нажахано дивиться в ілюмінатор. Руки у нього трусяться, весь він сіпається і взагалі скидається на божевільного.
— Де ми? — якомога спокійніше запитав його я.
— На Землі! — ляскаючи зубами, відповів він. — Але тут коїться кінець світу! Мертві встають з-під землі!
Ну, хто б на моєму місці не подумав, що Азимут таки з’їхав з глузду? Хто поставив би інший діагноз?
Але — неймовірно! — я помилився.
Коли я глянув у ілюмінатор, серце в мене похололо, наче я в самому купальному костюмі вискочив у космос.
Це було якесь марення. Це було ніби кінофільм, який пустили навпаки. І в скаженому темпі.
А слід вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися в хрестоматійній місцевості. Це був Єгипет, і не просто Єгипет, а знаменита Долина Царів, фантастична долина кам’яної геометрії пірамід. Отже, ми орієнтувалися, як у себе в хаті.
Але це був неймовірний світ!
Сонце сходило на заході і сідало на сході. Люди кумедно метушилися назадгузь. Вони виходили живі з вогню і сухі з води. Нічого не народжувалося і не вмирало, а несподівано з’являлося готовеньке, щоб потім безслідно зникнути. Здавалося, ніби якийсь чарівник до всього торкається своєю паличкою, щоб викликати з небуття казкові картини. Це була сама історія, яку перед нами крутили з кінця.
Страшна розгадка цієї таємниці забриніла в моєму мозку. Невже нас засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-під землі піднімуться когорти Наполеона, щоб з самого кінця і до самого початку повторити жорстоку битву з безжалісними мамелюками тодішнього володаря Єгипту Мурада. А коли двобій дійде до початку і війська мальовничо вишикуються після битви, яку вони щойно повторили, як учні таблицю множення, з кінця, сам Наполеон Бонапарт позадкує на білосніжному коні перед свіжими, як після відпочинку, військами і скаже:
— Солдати! Сорок віків дивляться на вас з висоти цих пірамід!
Я ввімкнув звук, щоб на власні вуха почути цю афористичну промову.
І що ви думаєте?
Все було точнісінько так, як я й передбачав. Та я не врахував однієї дрібниці: великий завойовник не тільки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Він підняв руку і проверещав:
— !дімаріп хиц итосив з сав ан ясьтялвид віків короС! итадлоС Авжеж, багатьох див я тоді надивився.
Чавунні ядра відскакували від циклопічного обличчя сфінкса і стрибали точнісінько в жерла французьких гармат, а Ніл невтомно ніс свої води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали піраміди і по камінчику розтягали храми та палаци, поки в долині не залишилося жодної будови. Я бачив, як пустеля зацвіла, і в її джунглях несамовито ревли жахливі ящури. Я дивився на все це і тихенько вітав себе з тим, що моя стара коробка надійно захищає нас від руйнівного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хіба що тільки по глобусу не повзають брудні слимаки і драглисті потвори. Але й по Землі вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав їх з поверхні.
А потім і сама Земля почала поволі розпорошуватися і танути у часі!
І тоді Азимутові нерви не витримали.
— Капітане! — зойкнув він. — Ви бачите, капітане? Гине матінка-Земля! Я збережу її і буду до скону свого носити на серці!
Не встиг я йому заперечити, як він вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила техніки безпеки не існували.
За хвилину він вже знову був у ракеті і, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити її на серці, бо невблаганний час не жалував його.
Він мінявся щомиті.
Спочатку зникли зморшки, наче їх старанно витерли гумкою. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Гості з греків | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13541 | Юрій Ячейкін | Гості з греків | Юрій Ячейкін
Гості з греків
ДА ЛУЧЧЕ ЕСТЬ НА СВОЕЙ ЗЕМЛЕ КОСТЬЮ ЛЕЧИ, НЕЛИ НА ЧЮЖЕ СЛАВНУ БЫТИ.
З Галицько-Волинського літопису
ПРОЛОГ
ТРЕТІЙ СИН СВЯТОСЛАВА
Якось покликав князь Святослав боярів, покликав усіх, хто розумне слово на раді міг сказати.
— Не любо мені в Києві, — мовив. — Хочу жити в Переяславці на Дунаї. Там середина моєї землі, яку повоював. Поділю Русь між синами і піду…
Правду сказав Святослав — пішов із Києва назавжди. Коли всіяв далекі землі кістьми хоробрих русичів, коли щедро полив той засів кров’ю молодецькою, не стало у нього війська. Пішов тоді у дідизну по нову дружину. Але наклав головою у нічній сутичці з печенігами біля порогів Славутича. Трьох синів — Ярополка, Олега та Володимира — залишив Святослав. Трьох синів — трьох підлітків. Ярополка — в Києві, Олега — в Коростені, Володимира — в Новгороді.
За синів Святославових урядували варяги: у Києві можновладно сидів Свенельд, у Корсуні — заморський варяг Фрелунг. Між обома нишком точилася непримиренна ворожнеча — хто кого пересидить і пересилить. А змагалися вони руками братів-княжичів.
…Одного дня виїхав із Київської брами ставний леґінь Лют, єдиний Свенельдів син, з малою мисливською залогою полювати на вепра. Захопилися отроки та й заїхали із володінь полян аж у древлянську пущу. Як на лихо, у тому ж місці йшли великі княжі лови. З’їхалися ловці на ловців. Зупинилися коні. Насторожилися вершники. Мовчки чекали, хто перший заговорить. А якщо розмовлятимуть мечами?
Примітив князь Олег юного і вродливого Люта і тихо запитав своїх супутників:
— А то хто?
Відповідь була спокійна і навіть лагідна, але в кожнім слові таїлась зміїна отрута:
— То, княжичу, Лют, синочок Свенельда… Ач, до чого дійшло — твої володіння вже за свої мають. Нема на них гніву Святослава-князя…
— Хіба? — скипів запальний Олег. — Ще стане на них батькового гніву!
Лют тим часом мовчки перебігав сторожкими очима з одного вершника на іншого, рахував можливих ворогів. Не дивився на Олега. Хіба малий — воїн?.. А лихо вже чатувало на Люта і його товаришів. Юний княжич спритно поклав на тятиву стрілу. Ніхто й не ворухнувся зупинити малого. І хоч би схибила тоді дитяча рука, як неоднораз бувало! Та ні. Стріла вп’ялася Лютові в горло.
— Отак! — зблиснув очима Олег, по-хлоп’ячому радіючи власній несхибності. Задоволений, збуджено позирав довкола, чекаючи на похвальне слово: "Молодця, княжичу! Батькова в тебе рука і око батькове!" Не дочекався.
Миттю підхопив смертельно пораненого Люта один із його воїнів. Інші з оголеними мечами навально кинулися помститися малому зухвальцю за свого вбитого ватажка. Та заступили підлітка гартовані у битвах, досвідчені воїни й без жалю посікли усю Лютову нечисленну залогу. Полягла вона на сиру землю під копита коней…Дивіться також
Юрій Ячейкін — Космiчна халепа капiтана Небрехи
Юрій Ячейкін — Біблійні пригоди на небі і на землі
Юрій Ячейкін — Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута)
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Зчорнів від горя Свенельд, але й словом лихим не прохопився. Затамував до слушного часу думки про помсту.
Два роки Свенельд уперто вчив Ярополка державної премудрості:
— Одна держава — одна голова. Хто поділить на двох щит і меч, сам лишиться незахищеним. Прийдуть печеніги й побачать: нема сили на Русі — силу поділено на дві півсили. Молодший брат мусить коритися старшому. Так віддавна повелося — має бути старший у роді, перед словом якого всі схиляються. Шкоди ж братові по роби, але пам’ятай: твоя дружина — дужча.
Стали багряні щити полянської і древлянської дружин двома мурами червоними — одна перед одною. Грізно наїжачилися списами гострими. Як на вежах, світили за тими мурами посріблені шоломи вершників. Рухливі ті мури були: не стояли на місці — зближалися. Нараз ударилися щити на щити — грім покотився у чистому полі. Гострі мечі сині блискавки викресали. Вперто й запекло билися братні дружини. Убивали й калічили, кіньми топтали й списами кололи безжально. Колись разом ворогів перемагали, а нині нещадні були до своїх, як до поганців. Брат на брата руку з мечем підняв…
Захиталося, позадкувало Олегове військо. А тоді побігло, шлях свій встилаючи щитами багряними і тілами кривавими. Мов шкаралупа, репали під копитами Ярополкової кінноти щити й шоломи супротивників. Докотилася залізна валка, густо замішана своїми і чужими, задихана і знавісніла, до мурів Овруча. Збилися на фортечному мосту древлянські воїни, шалено вимахуючи мечами, щоб зупинити ворожу кінноту, щоб не дати їй вдертися до міста. А вершники напирали, піднімали гривастих звірів дибки, кидали копитами просто на щити і шоломи. Коні й люди борсалися в одній стиснутій з усіх боків купі, дістаючи один одного мечами, копитами, ножами. Вершинки люто молотили згори гострякуватими довбеньками і палицями, рубали бойовими сокирами, уже не добираючи, своїх чи чужих — такі усі були однакові. Убиті не падали у цьому несамовитому вирі — ніде було впасти, мертвих плечима підпирали живі. І не помічали ратоборці, що міст під ними хитається. Дугами вигнулися грубезні дубові бильця, з’єднані залізними скобами, тріснули, полетіли уламками в глибокий рів. А за ними — піші і вершники, які билися скраю. Аж ось і весь настил посунув убік, завмер на мить у непевній рівновазі, а тоді хряснув і загуркотів униз, на сірі лобасті валуни, разом з обома дружинами. Страшний стоголосий крик розітнув повітря, аж дерева здригнулися. А ті, що лишилися з обох боків рову, закам’яніли від жаху, дивлячись на таке страхітливе злодійство. Мечі впали долу, списи затремтіли й похилилися.
Звершилася битва без радості — на гіркий спомин.
— Де брат мій, Олег?! — нараз захриплим голосом закричав Ярополк, нажаханий власною перемогою…
А брат його Олег із десятком вірних отроків тікав у дику пущу. Зморені коні спотикалися. Нарешті наїхали вершники на глуху сторожку й зупинилися. Засапаних коней пустили випасатися, а самі, як були, так і повалилися на земляну долівку. Навіть варту не ставили, думали — вже безпека. Тільки й подбали — лучину не запалили, аби знадвору їхню криївку ніхто не побачив.
Мертвим сном поснули втікачі і на смерть пробудилися.
Уночі раптово розчахнулися двері, вдерлися до сторожки запанцеровані в бойові обладунки варяги Свенельда з оголеними ножами і смолоскипами в руках — по двоє на одного сонного. Порізали — ніхто не встиг і до меча дотягтися. Тільки юного Олега не зачепили. Схопився Олег на рівні ноги, розпачливо притулився спиною до стіни. Не страшні були його сни, страшне пробудження.
Димно палали смолоскипи, шкварчали смолою, бризкали гарячими іскрами. Червоні відблиски зловісно вигравали на твердих, ніби карбованих, обличчях варягів, мінилися пломеніючими барвами на темному кутому залізі. Стали варяги двома похмурими шерегами — від стіни з прип’ятим жахом Олегом і чорного отвору розчахнутих у ніч дверей. А між ті шереги увійшов Свенельд. Захлинаючись од жаху, закричав Олег, коли воєвода наблизився впритул і глипнув холодними очима, що зблиснули синіми крижинами над полум’ям рудої бороди. Страшно у хлоп’ячі роки стояти у тьмяній халупі, в калюжі крові, серед німотно мовчазних убивць і дивитися в очі власної смерті.
— Як ти зробив Лютові, так я роблю тобі! — хрипко мовив Свенельд, змахнувши довгим варязьким ножем…
— Де брат мій, Олег? — вранці наступного дня знову тривожно запитав Ярополк.
Покликав Свенельд до юного князя якогось уляканого смерда і похмуро проказав:
— Він бачив твого брата.
— Де?! — рвонув смерда Ярополк за благеньку сорочицю. В його очах уперше з учорашнього дня майнули радість і надія. — Де ти бачив князя?
— На мосту бачив, — злякано пробелькотів той. — На мосту!.. Вчора… Впав він у рів з усіма…
Одштовхнув його від себе Ярополк, аж той заточився, а сам побіг до рову. І не бачив, як за знаком Свенельда двоє воїнів поволокли смерда до лісу…
У рові, під застиглими трупами людей і коней, справді знайшли понівечене тіло князя-отрока, рідного княжого брата. У скорботі і тузі стояв Ярополк над тілом Олега.
— Ти цього хотів, Свенельде? — запитав гірко.
Скрушно відповів Свенельд:
— Хіба ж я хотів шкоди йому? Та бачив, міст упав, діло на лихе повернуло… Що тепер люди скажуть? Чутки, княже, гірші, ніж кривда, бо бувають сильніші за правду… Я порадив би тобі піти до Нова-города і привезти Володимира до Києва, аби лиходії з його малолітства не скористалися…
Порятував Володимира для кращої долі молодий боярин Добриня. Як дізнався він про оте братовбивство, гукнув нечисленну дружину князя і подався за сині ріки, за темпі пущі, за прозорі озера — аж у варяги. І не помилився: зустріли варязькі ярли конунга Вольдемара почесно, обдарували повним військовим спорядженням вікінга з золотою насічкою. Правда, й двох Вольдемарів для тих обладунків було б замало, та це пусте — дарували на виріст. Далеко вперед дивилися варязькі ярли. Підросте конунг — підростуть і майбутні вікінги, охочі до ратного діла і звитяжної слави. Підросте конунг — піде воювати батьків престол. Куди ж йому ще подітися? Інших шляхів йому нема. І тоді підуть за ним сміливі варязькі юнаки з міцними руками, подовженими мечами й списами, щоб легше було діставати ворога. Війна — для молоді слава, а для ярлів — зиск. Адже серед голих північних скель не дуже розбагатієш.
— Хай живе і мужніє конунг Вольдемар!
…Минули роки.
Сплив Славутич у синє море білою кригою і буйною повінню. Оголив Дніпро острови та луки, а Сонце-Ярило зігрівало ласкавим весняним теплом ліси й пасовиська. Щедро вродила земля полян буйною травою. Та не тільки зеленими килимами взялася земля під Києвом, а ще поросла червоними списами з чорними залізними гостряками на кінці. Стали на полянській землі полки вже призабутого у граді Кия третього сина Святослава — Володимира. Двадцять перше літо у князя Ярополка. Шістнадцять — у Володимира. Чиє ж то літо буде цього року останнє?
…Темно вночі у яру, темно й страшно. Зайде у темінь людина, куди навіть місяцю не зазирнути, і зникне, ніби впаде у колодязь. Темно в яру, а ще темніша точиться розмова, уривчаста, шепотлива, немов самі ті, що її ведуть, сахаються своїх слів.
"Будь нашим другом, боярине Блуде!" — шепоче один голос. "Дружба наша перетята мурами", — глухо проказує інший. "Не хоче князь крові хоробрих полян". — "Колись теж не хотіли, а лилася кров під Овручем". — "Але ж не Володимир почав братів бити, а він…" — "Добре, піддамся на твоє слово. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Зоряні мандри капітана Небрехи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13526 | Юрій Ячейкін | Зоряні мандри капітана Небрехи | Юрій Дмитрович Ячейкін
Зоряні мандри капітана Небрехи
Розповідь перша. СУВЕНІР КАПІТАНА НЕБРЕХИ
— Через оцю грудку мій штурман Азимут мало не перетворився на елементарну інфузорію, — недбало сказав капітан Небреха, демонструючи мені нічим не показну грудку сухої сірої землі.
Я гостював у капітана другий тиждень, звик уже до незвичайних пригод, спогадами про які жив Небреха. Але це неприродне поєднання "грудка землі — штурман Азимут — інфузорія" — вразило навіть мене.
Цього ранку ми пили каву і палили люльки у тій всесвітньовідомій кімнаті, стіни якої чули найдивовижніші розповіді зоряних капітанів, найхитріші запитання інтерв’юерів, найнеймовірніші гіпотези вчених і найдотепніші жарти популярних на всіх космічних трасах гумористів. Подумати тільки: ось на цьому старому столі, на якому парує наша кава, сам капітан Козир вирізав ножем схему планетної системи трьох Сонць і в кутку вирахував орбіти. У музеї космічних мандрів давно зазіхали на цей столик і спеціально тримали пишномовного фахівця, аби той щодня приходив до капітана Небрехи канючити цю реліквію. Та легше вмовити Пізанську вежу стати струнко, аніж Небреху поступитися хоч одним своїм сувеніром.
Це були справді скарби. З кожної зоряної експедиції капітан Небреха привозив один, а то й два сувеніри. Оцей справжній зуб справжнього дракона привезено з Магелланової Хмари. У тубільців сузір’я Риб він на блискучу бляшанку з-під консервів виміняв гачок, який сам шукає здобич. Ось чому у капітановому камбузі (сучасні зорепрохідці люблять стародавні терміни) завжди шкварчить на сковороді свіжа риба. А в тому прозорому глеку лежить непідробний порох з Чумацького Шляху. Ого! Капітан топив свої вуса у кухлі пива в сузір’ї Рака і ганявся за двома зайцями в сузір’ї Гончих Псів...
Та стійте! Ви ще не знайомі з самим капітаном! Ось він весь перед вами, як колись казали, від бушприта до клотиків, а точніше — від кінчиків хвацько закручених вусів до старого рипучого протеза, що його Небреха власноручно змайстрував з латунної штанги після катастрофи на кометі Галлея. Голова його давно стала схожою на блискучу кулю, а засмагле під 193 Сонцями обличчя — на карту синоптика, але блакитні очі досі виграють, як новенькі гудзики. Ось зараз капітан запалить люльку, і ви почуєте історію, яку ще ніхто і ніколи не чув...
Але прошу хвильку уваги! Ще одне маленьке пояснення! Якщо твою думку, мій читачу, огорне чорна тінь невіри, згорни цю книгу і більше ніколи навіть не дивись в її бік. Запевняю тебе, капітан Небреха — найправдивіша людина у Всесвіті. Такого правдолюба тобі не знайти, хоч шукай від півострова Ямал і аж до Великого Воза.
— Якби я розгубився і забарився ще на хвилину, я, можливо, не зібрав би від Азимута навіть молекул, — задумливо мовив капітан Небреха, зручно вмощуючись у глибокому командорському кріслі, яке колись зняв із розбитого зорельота. Його протез ліг горизонтально і грізно дивився на мене, як цівка важкого кулемета.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Посланець
Юрій Ячейкін — Мої і чужі таємниці
Юрій Ячейкін — Богатирська історія
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Ви, мабуть, чули про так званий парадокс часу? — почав він свою розповідь. — Людина літає собі, літає, повертається на Землю, а на рідній планеті збігли тисячоліття. Але чи гадали ви, що цей парадокс може повернутися на всі 180 градусів і закинути вас аж до мастодонтів? А я мав клопіт із цим вертким парадоксом, сто комет і тисяча астероїдів йому у боки! Між іншим, це я назвав його "час-перевертень". Якщо хочете мати точні подробиці, візьміть 1375-й "б" том зоряної енциклопедії, сторінка 812, двадцять четвертий рядок згори.
Ми з штурманом Азимутом поверталися на моїй коробці з Місяця на Землю. А щоб ви знали, мій штурман був чоловік статурний: не так, щоб величенький, а метрів зо два з гаком залюбки вміщалося між його тім’ям та п’ятами. Сили він був нелюдської. На Місяці піднімав мою коробку разом зі мною однією рукою. Чубатий, вусатий, хлопець з таких, про яких кажуть "скафандр наопашки". Та він і справді до пуття ніколи не застібався.
Уже поминули межу тяжіння між Місяцем і Землею, коли раптом: торох-торох! Трусонуло так, що в мене й досі всі кістки переплутані. Світ мені став шкереберть, перед очі плавають зірки, а я навіть не знаю, чи нову галактику бачу, чи я сам їх від удару посіяв. Азимут лежить на підлозі і лупає очима, а проте чудесно зорієнтувався: голова у нього була на північ, ноги на південь, а руки відповідно — одна на схід, друга на захід.
А що з ракетою сталося! Двигуни стрибнули з корми на ніс, а наші ходики потупцювали навпаки. Але ми ще не знали, що потрапили в згубні обійми протилежного часу!
Азимут підвівся, виплюнув два зуби і прохрипів:
— Пронесло! Це була якась приблудна комета...
Тільки-но я роззявив рота, щоб відповісти йому, коли знову — торох-торорох!
Коли я отямився, то відчув, що двигуни мовчать, а тіло моє наче прикуте до підлоги. Далебі, повернулося тяжіння, подумав я.
Я розплющив одне око і обвів поглядом ракету. Такого безладдя я в житті не бачив. Звідусіль звисають обірвані дроти, прилади вивернули свої різноколірні тельбухи, куди не кинь оком — жодної цілої речі. А серед цього хаосу на купі всілякого мотлоху сидить Азимут і нажахано дивиться в ілюмінатор. Руки у нього трусяться, весь він сіпається і взагалі скидається на божевільного.
— Де ми? — якомога спокійніше запитав його я.
— На Землі! — ляскаючи зубами, відповів він. — Але тут коїться кінець світу! Мертві встають з-під землі!
Ну, хто б на моєму місці не подумав, що Азимут таки з’їхав з глузду? Хто поставив би інший діагноз?
Але — неймовірно! — я помилився.
Коли я глянув у ілюмінатор, серце в мене похололо, наче я в самому купальному костюмі вискочив у космос.
Це було якесь марення. Це було ніби кінофільм, який пустили навпаки. І в скаженому темпі.
А слід вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися в хрестоматійній місцевості. Це був Єгипет, і не просто Єгипет, а знаменита Долина Царів, фантастична долина кам’яної геометрії пірамід. Отже, ми орієнтувалися, як у себе в хаті.
Але це був неймовірний світ!
Сонце сходило на заході і сідало на сході. Люди кумедно метушилися назадгузь. Вони виходили живі з вогню і сухі з води. Нічого не народжувалося і не вмирало, а несподівано з’являлося готовеньке, щоб потім безслідно зникнути. Здавалося, ніби якийсь чарівник до всього торкається своєю паличкою, щоб викликати з небуття казкові картини. Це була сама історія, яку перед нами крутили з кінця.
Страшна розгадка цієї таємниці забриніла в моєму мозку. Невже нас засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-під землі піднімуться когорти Наполеона, щоб з самого кінця і до самого початку повторити жорстоку битву з безжалісними мамелюками тодішнього володаря Єгипту Мурада. А коли двобій дійде до початку і війська мальовничо вишикуються після битви, яку вони щойно повторили, як учні таблицю множення, з кінця, сам Наполеон Бонапарт позадкує на білосніжному коні перед свіжими, як після відпочинку, військами і скаже:
— Солдати! Сорок віків дивляться на вас з висоти цих пірамід!
Я ввімкнув звук, щоб на власні вуха почути цю афористичну промову.
І що ви думаєте?
Все було точнісінько так, як я й передбачав. Та я не врахував однієї дрібниці: великий завойовник не тільки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Він підняв руку і проверещав:
— ! дімаріп хиц итосив з сав ан ясьтялвид віків короС ! итадлоС
Авжеж, багатьох див я тоді надивився.
Чавунні ядра відскакували від циклопічного обличчя сфінкса і стрибали точнісінько в жерла французьких гармат, а Ніл невтомно ніс свої води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали піраміди і по камінчику розтягали храми та палаци, поки в долині не залишилося жодної будови. Я бачив, як пустеля зацвіла, і в її джунглях несамовито ревли жахливі ящури. Я дивився на все це і тихенько вітав себе з тим, що моя стара коробка надійно захищає нас від руйнівного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хіба що тільки по глобусу не повзають брудні слимаки і драглисті потвори. Але й по Землі вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав їх з поверхні.
А потім і сама Земля почала поволі розпорошуватися і танути у часі!
І тоді Азимутові нерви не витримали.
— Капітане! — зойкнув він. — Ви бачите, капітане? Гине матінка-Земля! Я збережу її і буду до скону свого носити на серці!
Не встиг я йому заперечити, як він вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила техніки безпеки не існували.
За хвилину він вже знову був у ракеті і, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити її на серці, бо невблаганний час не жалував його.
Він мінявся щомиті.
Спочатку зникли зморшки, наче їх старанно витерли гумкою. Потім зійшли нанівець вуса. А за півхвилини замість кремезного штурмана із скафандра визирав тонкий, як жердина, і незграбний недоросток. Ще за п’ятнадцять секунд він уже мав габарити першокласника і пірнув у скафандр з головою. Вершок скафандра опав, і було ясно, що Азимутові вже не визволитися з нього без сторонньої допомоги.
Я виловив його з надр космічного одягу тієї миті, коли бідолаха про щось несамовито галасував незрозумілою мені мовою. Та я все ж таки второпав, що він категорично вимагав пелюшок...
Треба було негайно рятувати Азимута. Я блискавично увімкнув усі двигуни і рвонув у простір. Я знав, що летітиму довгі роки, дотримуючись режиму сонячного променя. Адже на Землі все мало відбутися з самого початку і аж до сучасного кінця...
...Капітан Небреха вибив на свою чорну долоню люльку і закінчив розповідь:
— Ось вам пригода з грудкою землі! Це все, що залишилося від базальтової брили, яку буквально видер з бездонної пащі часу хоробрий Азимут.
— А що залишилося від нього самого?! — мимоволі вихопилось у мене.
— Нічого йому не сталося, — заспокоїв мене капітан. — Азимут живий і здоровий. Зараз йому вже одинадцять років, і він навчається у школі для обдарованих дітей.
Розповідь друга. РОЗМОВА З ДЗЕРКАЛОМ
Коли гостюєш у капітана Небрехи, ніколи не вгадаєш, яка несподіванка чатує на тебе. Скільки разів я бачив його почорнілу від тютюну та часу люльку! Але мені й на думку не спадало, що ця неоковирна люлька — єдина реліквія єдиної за своєю космічно-історичною вагою міжсвітової зустрічі! І це була не просто зустріч двох цивілізацій...
Того теплого безжурного вечора ми сиділи на веранді і слухали романтичні казки моря, які з ласкавим шерехом шепотіли прибережній ріні прозорі хвилі.
Капітан Небреха палив свою люльку. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Космiчна халепа капiтана Небрехи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13524 | Юрій Ячейкін | Космiчна халепа капiтана Небрехи | КОСМІЧНА ХАЛЕПА КАПІТАНА НЕБРЕХИ
Гумористична повість
Свого часу ви могли помітити загальнолюдську ваду — нестримне тяжіння до книжкових шаф і полиць. Особливо до чужих. Ви ревно їх оглядаєте (чи не натрапили на хатню бібліотеку, багатшу за вашу?), пестите очима яскраві палітурки, з любов’ю гортаєте випрасовані друкарськими машинами сторінки, розглядаєте малюнки і жваво устряваєте з хазяїном у типову серед книголюбів розмову:
— Оця книженція у мене теж є — п’ять разів перечитував… А цієї нема… Цікава, мабуть?
І хазяїн, щасливий з того, що має книгу, якої не маєте ви, рекламує свій скарб, мов найдосвідченіший критик:
— Ще б пак — самі тобі шпигуни і диверсанти!
Хай би не рекламував! Адже віднині ця книжка вже не стоятиме на його полиці. Тепер вона ховатиметься певний час насподі вашої власної книжкової шафи, аж поки не мине десятирічний строк кримінального переслідування, передбачений законами карного кодексу.
Однак я щось не пригадую жодного випадку, щоб крадіжка книги у приватної особи кваліфікувалася як карний злочин. У такій ситуації ніхто не б’є на сполох і не репетує в кімнаті дільничного уповноваженого:
— Вкрали!
А сумовито зітхає:
— Зачитали…
Воно й зрозуміло. Адже якби книголюбів карали з усією суворістю карного кодексу, у в’язницях ниділа б переважна частина людства. Жах — стільки людей подалися у злочинці! І впала б на наші освічені голови ганьба і сором перед мудрими очима космічних братів по розуму! Саме тому, щоб запобігти цьому принизливому лихові, по всій земній кулі книжки не крадуть, а зачитують. Інакше ніяк було б не уникнути всепланетного морально-етичного занепаду і довічної ганьби на весь Чумацький Шлях.
Правда, завдяки дивовижному винаходу літературно-художніх мікрокристалів фатальна приреченість людства вже не видається такою загрозливою. Потреба красти просто відпала. Тепер хазяїн сам, мало не силоміць, сипоне до кишені щедру жменю світової класики, мов жменю соняшникового насіння — кристали ж не мають ні палітурок, ні сторінок або малюнків. Навіть геніальні письменники ці нововинайдені кристали не полюбляють, бо ніде навіть нашкрябати зворушливого подарункового надпису…
Я недарма так докладно розглянув одну з хворобливих тенденцій у розвитку земної цивілізації, а також ті рішучі заходи, завдяки яким людство свідомо ліквідувало ганебну перспективу у своєму суспільному поступі. Як бачите, навіть буденні явища можуть іноді обернутися непоправним лихом, а найблагородніша цивілізація деградувати до своєї протилежності. Були б тільки відповідні умови…
Та до останнього часу я не мав жодних конкретних доказів цієї сміливої гіпотези. Звідки мені було знати, що капітан далекого міжзоряного плавання Небреха своєю космічною практикою чудово довів мої наукові припущення ще тоді, коли я навіть не думав їх висувати?Дивіться також
Юрій Ячейкін — Зоряні мандри капітана Небрехи
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Юрій Ячейкін — Всесвітні походеньки капітана Небрехи
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Зараз я розповім, як це сталося.
Н. Е. ЗАТУЛИВУХО,
кандидат
небрехознавчих наук.
Розділ 1
ПОЖОВКЛИЙ ПІРАТСЬКИЙ СУВІЙ
Готуючи біографічну довідку для "Дитячої енциклопедії" про галактичні звитяги міжзоряного вовка, я прибув до садиби капітана Небрехи, аби уточнити, де він бував, а де не бував. Самі знаєте: в тих анкетах питань доволі, ніби йдеться не про людину, а про новітню та ще й сумнівну гіпотезу. Словом, діло це не на хвилину і навіть не на день. А в мене нема такого відділу кадрів, який зробив би ту роботу. Тож мушу сам.
До того ж необхідно з’ясувати й деякі деталі астрономічного характеру. Зокрема, чудової субтропічної ночі звірити карту зоряного неба з оригіналом — чи не спалахнула десь наднова зірка і чи не згасла стара? Та й це ще не все. Давно помітив: на будь-якій мапі малюють самі зірки, а планетами нехтують. Хто ж, як не капітан Небреха, може підказати мені місцезнаходження планетних систем? Адже його знанням позаздрили б навіть упорядники зоряних каталогів. Я всерйоз побоювався, що деякі сузір’я вже встигли перейменувати. Скажімо, я напишу, що такого-то року капітан перебував у районі сузір’я Волопаса, аж раптом виявиться, що то вже не сузір’я Волопаса, а сузір’я Куцевола. Яка ж це буде енциклопедія?
Отож, усвідомлюючи і водночас жахаючись обсягу роботи, я поклав собі не хапатися відразу за папери, а почати свої відвідини з того, з чого починав завжди — грунтовного огляду бібліотеки капітана. Колись я принагідно вже згадував, що в книжковій колекції Небрехи було аж 1000 наукових праць, кожна з яких мала не менш як 1000 сторінок і важила до трьох кілограмів.
Так от, неквапом простую собі ретельно вивченим фарватером уздовж книжкових полиць, вочевидь переобтяжених грубезними фоліантами, і раз у раз незадоволено зиркаю в бік надто уважного господаря.
Зрозуміло, як і завше, капітан Небреха курить свою уславлену люльку і з притаманним йому терпінням очікує завершення мого традиційного вояжу. Сидить, упереджено пильнує круглими, мов у нашорошеного кота, очима за моїми навігаційними маневрами і вимахує, як степовий вітряк, руками. А все для чого? Аби за димовою завісою не прогавити ту небезпечну мить, коли я котрусь із полиць візьму на абордаж. Зрештою, він мав рацію — від такого відчайдуха, як я, усього можна чекати.
Згодом капітан Небреха слушно пригадував:
— Якби моя природжена пильність зрадила тоді хоч на мить, я вже наступної секунди не дорахувався б однієї, а то й двох інкунабул…
Атож, капітан Небреха вивчив мою лиху, підступну до книжок вдачу!
Та ця гра в неприховані схованки, мабуть, набридла йому, бо раптом з невтамованою іронією зауважив:
— Молодий чоловіче, не гайте часу, а краще відверто спитайте старого, де він ховає свої справжні космічно-букіністичні скарби. І тоді ще до вечора встигнете зняти копію з рідкісного навіть серед галактичних книгосховищ рукопису…
І капітан Небреха спокійно стартував з командорського крісла, а за мить, порипуючи протезом, пришвартувався до найбільшої полиці, що аж угиналася під книжками. Там він розсунув важкенькі фоліанти і з-під самої стіни видобув пожовклий від часу сувій рукописний, надійно закоркований у прозору, але, безумовно, непроникну для шкідливої космічної радіації посудину. Недбало підкидаючи в руці той своєрідний термос, пояснив:
— Оце власноручний щоденник рісмарка Аль-Булька з далекої радіогалактики ЗС-270. А "рісмарк", знайте, щось на зразок колишніх земних "перів", "серів", "донів" і різних там "фон-баронів"… Як бачите, рукопис навіки законсервовано, бо він такий старезний, що давно зотлів, і на свіжому повітрі від першого ж дотику розпорошиться.
Такого підступу я від Небрехи не чекав. Знайшов, що показувати! Ніби йому й справді нічим похвалитися! Капітан знову заховав рукопис під непробивну броню книжкової фортеці і мимохідь докинув:
— То була б величезна втрата для науки в масштабах Всесвіту, якби свого часу я полінувався прочитати теревені рісмарка Аль-Булька і перекласти їх на рідну мову…
— То ви маєте переклад? — запитав я, ще не зовсім вірячи у своє везіння.
— Авжеж, — відповів Небреха, висуваючи шухляду письмового стола і виймаючи звідти з півдюжини учнівських зошитів по дванадцять сторінок кожен. — Ось він — від першої літери і до останньої крапки. Якщо вам так цікаво…
Оце поталанило! Капітан Небреха щедрий на приємні несподіванки! Я гортав рукопис, мимоволі вчитуючись в окремі місця.
Але що це?
Та тут же викладено самий кримінал!.. Жорстокі напади!.. Бандитизм на міжзоряних трасах!.. Міжгалактичні війни!.. Ніби це не щоденник зоряного мандрівника, а підручник з космічної піратології!.. Чи ви це уявляєте?
Вир думок закружляв у моїй голові. Коли і як зустрівся капітан Небреха з космічними "джентльменами удачі"? Де звела їх віч-на-віч доля? Як захищався він від міжзоряних волоцюг? Чи знищив піратську каравелу під чорним клаптем з білими кістками? А може, його порятувала нелюдська сила вірною і незрадливого штурмана Азимута?
Ніби підслухавши мене, капітан повагом пояснив:
— Якби у тій небезпечній мандрівці не було на борту мого штурмана Азимута, навряд чи мав би честь познайомитися з вами… Це він виручив мене з радіогалактичної пастки, хоч завше було навпаки… Якби не надприродна здібність Азимута спати скільки завгодно і за будь-яких обставин, довелося б мені в найкращому випадку маскуватися під робота, аби вкінець не здичавіти..
Отже, штурман рятував капітана уві сні?
— Але я з втіхою згадую ті мандри, що ледве не скінчилися фатально, — продовжував капітан. Адже якби я з ними барився, то, можливо, і понині у страшному піратському полоні перебував би весь квіт наукової думки відомих сузір’їв та галактик… Але, щоб мати хоч елементарну уяву, про що йдеться, ліпше перегляньте щоденник…
Отакої!
Як не крути, а таки доведеться відмовитися від заманливої енциклопедичної праці. Проте немає лиха без добра. Як на мій погляд, космічна пригода куди цікавіша, ніж засушена традицією енциклопедична інформація.
А на закінчення хочу зробити одне важливе пояснення. Цього разу капітан Небреха розповів свою найдивовижнішу пригоду, так би мовити, не оптом, а вроздріб. А в перервах між його оповідями я переписував деякі уривки з того щоденника. Отак і вийшло у блокноті — то уривок з теревенів головкома піратів Аль-Булька, то шмат правдивої розповіді капітана Небрехи. Перечитав я записи і вирішив нічого не міняти, бо з такої мозаїки буде зрозуміліше, чому і як зустрілися два найбільші благодійники однієї з цивілізацій — знаменитий капітан Небреха і забутий головком Аль-Бульк.
Розділ 2
НЕБО КРИВАВИХ СОНЦЬ
З щоденника космічного пірата:
"16 терпня
2308 року реального історичного часу,
або 1 дня
року Першого умовного бортового часу.
Висока честь випала мені, відданому васалові Верховного Володаря планети Флібуста VІІ, сина наймудрішого із споконвіку мудрих монархів Флібуста VІ, пра4-онука грізного засновника могутньої династії Флібустьєрів божественного Флібуста І. Мені виявлено, враховуючи мій скромний вік і досвід, неймовірне монарше довір’я і покладено на мої ще не змужнілі рамена суверенні у Всесвітньому безмежжі обов’язки Головного Коммодора (скорочено — головкома) Сотої поміжгалактичної армади, яка сьогодні вирушила на ювілейний пошук нових, суспільне корисних знань.
На сьогоднішній день з планети стартувало дев’яносто дев’ять армад.
Вісімдесят дві з них безслідно пропали у безмежному часі та просторі.
До рідних космодромів повернулися лише сімнадцять армад, але казкові скарби галактичних знань привезли лише три з них.
Три експедиції (Четверта, Тридцять Перша і Дев’яносто Третя) незмірно перевищили всі наші витрати у живій силі і бойовій техніці, фантастично збагативши Всепланетну схованку наук.
Четверта експедиція привезла схему і діючу модель нейтринного довічного двигуна.
Тридцять Перша — метод матрикації і практично необмеженого відтворення білкових і нуклеїнових сполук.
Дев’яносто Третя — принцип оновлення пристаркуватих клітин у живому організмі.
Завдяки цим вікопомним науково-технічним звершенням, наша планетарна цивілізація нині не потребує жодних енергетичних ресурсів, свідомо і успішно занедбала сільське господарство як харчову базу, а піддані Флібуста VІІ живуть довго, мов старезні дуби, і навіть ще більше.
Секрет нейтринного довічного двигуна ціною страхітливих підступів і облудних обіцянок здобув мій хитромудрий пра37-предок, Головний Коммодор Четвертої, достославний рісмарк Де Мон-д’Ємонвіль, відомий за прізвиськом Мертва Голова з Риб’ячими Очима.
Таємницю матрикації білкових речовин буквально видер у жорстокій різанині з тубільцями планети Громових Блискавок мій пра25-предок, Головний Коммодор Тридцять Першої, достославний рісмарк Кор Сар, відомий за прізвиськом Тупа Сокира.
Кривавою і нещадною була сутичка зі страшенно розумними тисячолітніми мудрецями, що замешкали в самій гущавині Волосся Вероніки. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Мої і чужі таємниці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13539 | Юрій Ячейкін | Мої і чужі таємниці | МОЇ І ЧУЖІ ТАЄМНИЦІ
Гумористична повість
У МЕНЕ ЖИВ НЕВИДИМКА!!!
Що, цікаво?..
Отож!
Але передусім — будьмо знайомі.
— Я — Толя Сливка.
Живу в Києві і вчуся в середній школі. Тільки номера школи я вам навмисне не скажу, бо мій друг Лесик порадив мені зберегти його у цілковитій таємниці.
— Якщо ти назвеш номер, то ніколи в житті не допишеш своєї історії і залишишся в класі на другий рік.
— Чому? — запитав я.
— А тому, що тільки-но люди дізнаються про номер школи, як тобі почнуть писати листи. З усіх усюд! Вдень і вночі ти тільки й знатимеш, що відповідати незліченним адресатам. І в тебе не залишиться ані вільної хвилини.
— А може, і не писатимуть, — вагався я.
— Писатимуть, — запевнив мене Лесик. — Усім знаменитим людям пишуть, їм пишуть так багато, що пошту привозять до них додому на вантажних машинах. Я про це читав у газеті в одному смішному оповіданні. Там знаменитий футболіст одержав стільки листів, що вони заповнили геть усю квартиру. Йому навіть спати було ніде. Тоді його переселили у гуртожиток, а квартиру обернули на нове поштове відділення.
— А якщо я не братиму листів і не відповідатиму?
— Тоді тебе вважатимуть за нечему і слава твоя потьмариться!
Ну, гаразд, не відкрию таємниці. У мене тих таємниць стільки, що деякі я навіть позабував.
Авжеж, у мене завжди було багато цікавих секретів. А потім з’явилася вже така неймовірна таємниця, що про неї обов’язково треба всім розповісти.
Примітка:
Любі друзі!
Ми, товариші Толі Сливки, колективно прочитали його рукописа і свідчимо: все правильно! Тільки деякі незнайомі йому наукові слова він написав неправильно. Наприклад, замість слова "субстанція", він ужив неграмотне словосполучення "супстанція". Але за цей твір ніхто не поставить Толі двійку, бо ми гуртом виправили усі помилки. Коли прочитаєте, самі переконаєтеся.
Один за всіх, всі за одного!
За дорученням піонерської ланки
імені Юрія Гагаріна
ОЛ. УСЕНКО
Розділ 1
СЕНСАЦІЯ
Ми з Лесиком вирішили: після закінчення школи піти у космонавти і полетіти на Марс.
Прославимося на весь світ. Наші великі портрети у скафандрах надрукують у всіх газетах та журналах і навіть на сірникових коробках. За парту, на якій ми зараз сидимо, посадять найкращих учнів. А вчителі на уроках розповідатимуть, що я і Лесик ніколи-ніколи не мали двійок.
Та спочатку про цю нашу мрію ніхто не знав.
Таємниця відкрилася зовсім випадково.
Це сталося у суботу. Щойно почався урок з географії, як пішов сніг. Перший сніг! У класі одразу стало темніше, бо сніг падав густо. Великі пухнасті сніжинки танцювали за вікном, наче дражнилися. Вони ніби підмовляли: "Ану, пограймося у сніжки!" І справді, з такого снігу можна виліпити найкращі у світі сніжки.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Блакитна лінія
Юрій Ячейкін — Стариган з майбуття
Юрій Ячейкін — Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
От не пощастило!
Пощастило тільки Юркові Бублику, бо він запізнився на урок.
Вчитель географії Павло Петрович запитав його:
— Бублик, чого ти запізнився?
Юрко відповів:
— Я загубив одного бота і довго шукав його.
Павло Петрович підозріло подивився на його черевики.
Та підозрював він даремно. Один черевик у Юрка був чистенький, а другий такий брудний, наче Юрко по дорозі у школу не минав жодної баюри.
— Що, не знайшов? — знову запитав Павло Петрович.
Юрко скромно відповів:
— Ні, не знайшов, бо я поспішав у школу. Але після уроків я ще пошукаю.
Юрко як у воду дивився: після уроків він одразу знайшов свого бота. Це йому зовсім не важко було зробити, бо він сам його заховав.
Але це було потім.
А тоді Юрко сів на своє місце і нишком почав їсти сніг. Та крився він тільки від учителя, а від нас він анітрохи не крився. У нього були повні кишені снігу.
Усі ми дуже заздрили Юркові. Хто ж не знає, що перший сніг смачніший за морозиво?
Та Бублик ні з ким не ділився своїми запасами. Він сам один наминав чудовий свіжий сніг. Тоді ми удали, що нас зовсім не цікавить сніг, а цікавить географія.
І раптом Юрко злякався, бо сніг у його кишенях почав танути. Куртка і штани у нього набрякли. Під ногами набігла калюжа. Ми зловтішно спостерігали це стихійне лихо.
Лесик написав Юркові записку: "Що, з’їв?"
Цієї миті Юрко переконався, що жадібність — велика вада у характері людини. Він негайно почав перевиховувати себе — вивернув з кишень залишки снігу і щедро поділився з друзями. За хвилину Сашко Усенко і Боб Скорик теж нишком їли свіжий сніг.
Але я і Лесик снігу не їли. Ми звикали до марсіянських труднощів. Адже сніг там е лише на полюсах, а всю іншу поверхню обіймає величезна червона пустеля. От ми, майбутні космонавти, і гартувалися, щоб привчитися до незвичайних марсіянських умов.
Та це була помилка, бо наша витримка викрила нашу космічну таємницю.
Коли закінчився урок, снігу надворі вже не було. Він розтанув. Уся наша ланка скупчилася навколо Юрка, який притулився до батареї опалення і сушив штани. Від Бублика йшла пара.
— Ех, ви! — зневажливо сказав він мені і Лесику. — Злякалися!
— А от і ні, — заперечив Лесик. — Якби ми захотіли, то з’їли б повний портфель снігу!
— І ще більше! — додав я.
Але Юрко нам не повірив.
— Це ви зараз так говорите, бо сніг розтанув, — мовив він, повертаючись до батареї другим боком.
Ясно, Юрко нам не повірить! Він же не знає, що ми готуємось до космічного польоту і звикаємо до суворих умов. Якби я цього не знав, я б теж сам собі не повірив. І тоді я вирішив тільки трошки натякнути на нашу таємницю.
— Ми навмисне не їли снігу, — сказав я, — бо загартовуємо себе.
— Не вигадуйте! — знову не повірив Юрко. — Коли люди загартовуються, вони навіть сплять у снігу, а потім ще купаються в ополонках.
Ну, що нам було робити? Залишалося остаточно відкрити нашу таємницю, щоб ніхто не думав, ніби ми просто злякалися.
І я відкрив її. Я сказав:
— Тільки це секрет! Коли ми з Лесиком закінчимо школу, ми підемо у космонавти і полетимо на Марс. А на Марсі снігу майже нема. От ми й звикаємо до суворого марсіянського клімату.
Ця новина приголомшила всіх. Якби я сказав, що ми з Лесиком виловили у Дніпрі анаконду, це викликало б меншу сенсацію.
До кінця перерви я і Лесик купалися у променях слави.
А на великій перерві з’ясувалося, що уся наша ланка теж хоче летіти на Марс. Навіть Бублик побажав летіти на Марс і дав слово, що більше ніколи в житті не їстиме снігу і навіть не питиме води, бо на Марсі води так мало, що там навіть канали висихають. А потім подумав і на все життя зрікся морозива, бо хтозна, чи е на Марсі морозиво.
Наш ланковий Сашко Усенко запропонував наступного дня усім зібратися у нього вдома і гуртом обміркувати, що нам робити, щоб на Марс полетіти.
А наступного дня — неділя. А в неділю ми з ключками ходимо на ковзанку. Та хіба важко майбутнім космонавтам один раз у житті відмовитись од гри в хокей?
І справді, у неділю ми прийшли до Сашка без ковзанів і ключок. Ніхто не запізнився. Тільки Юрко Бублик зовсім не прийшов.
Сашкова мати налила нам чаю і почастувала тістечками. Ми пили чай з варенням, їли тістечка і думали про Бублика. Невже він передумав летіти на Марс? А може, не втримався і подався на ковзанку?
Але все з’ясувалося, коли Сашко подзвонив по телефону Юркові додому.
Застудженим голосом Юрко прохрипів у трубку, що батьки силоміць змушують його лежати в ліжку і пити гаряче молоко з медом та чай з малиною. Але він, Юрко, відчайдушне борониться — не лежить і не п’є. І ще він сказав, що, коли видужає, тато відшмагає його своїм паском. Тато вже пообіцяв…
Більше Юрко нічого не встиг сказати, бо цієї миті хтось видер у нього з рук трубку і з грюкотом кинув на важіль.
Довелося розпочати обговорення без Бублика.
Розділ 2
КОСМОНАВТИ
Ніхто у світі навіть не здогадується про імена майбутніх космонавтів. Але я їх знаю. Нас п’ятеро — Сашко Усенко, Юрко Бублик, Боб Скорик, Лесик Баглій і я, Толя Сливка. Вийшло, як на замовлення, на п’ять космонавтів — п’ять найближчих до Землі планет Сонячної системи: Венера, Марс, Меркурій, Юпітер і Сатурн. Добре, що найближчих планет тільки п’ять. Якби їх виявилося хоча б шість, ми б опинилися в скрутному становищі, бо у нас не вистачило б на всі планети космонавтів.
— От бачите, — сказав Сашко, — хочеш не хочеш, а нам слід триматися гурту. Якщо хтось із нас залишиться на другий рік, одна з найближчих планет залишиться недослідженою.
— Та ми ж спочатку вирішили летіти тільки на Марс! — нагадав я Сашкові.
Сашко на це відповів:
— Ну й що? Той, хто залишиться на другий рік, на Марс не полетить, бо він запізниться на цілий рік.
Мені аж моторошно стало. А раптом саме я залишуся?
На другий рік можна залишитися зовсім непомітно. А все через те, що вчителі чомусь мають прикру звичку викликати саме тоді, коли ти чогось не вивчив. А коли ти добре вивчиш урок, тебе й не подумають викликати.
От, скажімо, якось я назубок вивчив урок з історії. Якби мене тоді викликали, я, певно, одержав би п’ятірку. Я піднімав, піднімав руку, а Микола Андрійович, учитель історії, не звертав на мене ніякої уваги. Тоді я підняв обидві руки, але й цього разу він у мій бік навіть не подивився.
Після уроку я підійшов до Миколи Андрійовича і запитав:
— Миколо Андрійовичу, чому ви мене не викликали?
А він відповів:
— Я й так бачив, що ти добре вивчив урок. Молодець!
Я навіть розгубився. Яка несправедливість! Отож мене слід викликати, лише коли я уроку не вивчу? Але тоді я матиму самі двійки, бо хто ж ставить у журналі "молодець"?
— Як це так? — невдоволено запитав я. — Якщо мене ніхто не викликатиме, коли я знаю урок, то обов’язково залишуся на другий рік.
Микола Андрійович засміявся і казав:
— Логічно! Та ти не журись. Післязавтра неодмінно викличу.
"Викличе чи не викличе? — лихоманкове намагався зазирнути я у недалеке майбутнє. — Якщо сказав, що викличе, то так воно і мусить бути. Отже, треба добряче вивчити урок. Але якщо я добре вивчу урок, Микола Андрійович мене не викличе, а на перерві скаже "молодець". Логічно? Логічно! Та й хто з учителів заздалегідь попереджає учнів, коли їх викличе? Якби вчителі попереджали, всі учні давно були б відмінниками. Просто Микола Андрійович хоче, щоб я знову добре вивчив урок. Отже, на наступному уроці мені слід удати, ніби я все знаю, а насправді можна не готуватися".
І от на наступному уроці я удав, ніби вивчив геть усе. Я нахмурив лоба, підпер голову рукою і втупив пронизливий погляд у стелю. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | На фантастичній хвилі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13537 | Юрій Ячейкін | На фантастичній хвилі | Юрій ЯЧЕЙКІН
НА ФАНТАСТИЧНІЙ ХВИЛІ
Космонавти лежали нерухомо у незграбних позах, продиктованих невблаганною Смертю.
Капітан Аеровіл ще відчайдушно борсався у борні з незкінченним і таємничим Небуттям.
Раптом у мозок стрімко ринула зоряна безодня і згасила залишки свідомості.
Аеровіл більше не ворушився: Великий Космос має свої незбагненні Таємниці.
ЛЕДАР (лічильно-експериментальний довгодіючий автономний робот) спокійно спостерігав за агонією капітана: він не був запрограмований на вияв будь-яких емоцій. ЛЕДАР знав: так і має бути згідно байдужих до людських доль законів Природи.
Його холодний електронний мозок зробив логічний висновок:
— Космічні актиніди виділили три основні види все-проникаючої радіації: альфа-, бета— та гамма-промені або кванти енергетичних струменів Космічних Течій. Актиніди зруйнували функціональні вектори в біологічній системі органічної конструкції людей.
ЛЕДАРеві здалося дивним, що Капітан мовчить.
Аеровіл завжди був напрочуд балакучим. Він залюбки сипав добірними формулами, щедро оздоблюючи їх примхливими квітами нездійсненних гіпотез.
І ще Капітан полюбляв водити на прогулянку по зовнішній оболонці зорельота "Пошук Істини" песика Гавка, улюбленця Екіпажа. Пес завжди перебував у самодіючому скафандрі, аби кожної миті бути готовим до казкових мандрівок між зоряними свічадами галактичних скрутнів. Гавко й зараз перебував у скафандрі і тихо скавучав, врятований нітрооболонкою від смертоносних для живої органіки променів.
Тепер тільки з його допомогою ЛЕДАР міг виконати Програму.
— Гавко — друг Людини, — пригадав ЛЕДАР. — Він виконає завдання Програми!
Робот замислено блимав кольоровими елементами усієї шкали сонячного спектра, а Гавко тоскно дивився на нього і майже розумно скавучав.
— Недолік системи нижчих тварин, — згадував ЛЕДАР, — відсутність комплексу організованої думки. А що таке мислення? Це пульсація у біотоках орбітальних електронів у неймовірно складному нейросплетінні нервових каналій та аномалій. Відтак, я забезпечу Гавку необхідну інтенсивність розумової пульсації!
Як невловима мить, минали для читача загублені в обширах Простору тисячоліття невловимого Часу.
ЛЕДАР наполегливо впроваджував своє героїчне рішення в життя. Гавко вже добре розумівся на приладах астронавігації, керуючись непомильними умовними рефлексами, прищепленими йому дбайливим роботом. Але впертий пес ніяк не бажав розмовляти по-людськи. Але розумів мову! Це ж по очах було видно. За тисячі років навіть ЛЕДАРю набридло одноманітне:
— Гав-гав!
Зореліт "Пошук Істини", впевнено долаючи тиражні парсеки, наближався до заповітної мети — Великого Гонорару.
ПРИМІТКА АВТОРА ДО НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ:
ГАВКО — гіпотетичний нащадок легендарних собак (Лайки, Бєлки або Стрєлки).
КАЗКА — науково-фантастичний твір древності.
МОЗОК — біологічний дублікат електронно-лічильної машинки з уповільненою швидкістю дії.
ТИРАЖНИЙ ПАРСЕК — обсяг, з якого гонорар видно під кутом у сто тисяч примірників.
© ЯЧЕЙКІН Ю. Д. Рандеву зі смертю: Гумор, сатира. — Молодь, 1990. — 240 с. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13523 | Юрій Ячейкін | Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута) | НАРОДЖЕННЯ АДАМА
(Із спогадів штупмана Азимута)
Фантазія-жарт
Одного незабутнього вечора (і майте на увазі, що це абсолютно об’єктивне визначення, а не просто літературний прийом) капітан далекого міжзоряного плавання Небреха заходився складати повний список своїх незліченних скарбів.
Робота ця копітка, вимагає виняткової уваги і зосередженості. Тому, звичайно, галактичному мандрівникові було не до мене.
Як людина і друг капітана, я розумів його. Треба ж колись навести у садибі зразковий музейний лад! Але як єдиний представник небрехознавства — не мав права вибачити цього злочинного для молодої науки розбазарювання дорогоцінного часу.
Хіба ж не міг він проінвентаризувати своїх унікумів після мого від’їзду?
Я нервово міряв кроками з кутка в куток вітальню, з відвертим незадоволенням спостерігаючи цю нескінченну сізіфову працю. Та тут же роботи на рік для чортової дюжини досвідчених експертів! А небрехознавство в моїй особі нетерпляче чекає нових захопливих пригод. А капітан мовчить, мов зіпсований гучномовець!
Та Небреха ніби прочитав мої понурі думки. Він на мить одірвався від реєстрації і розсудливо порекомендував:
— Молодий чоловіче, замість відволікати мою увагу оцим імпровізованим хатнім марафоном, узяли б краще та переглянули один досить цікавий документ. Допитливий читач знайде в ньому багато повчального. Це мій штурман Азимут накидав звіт про нашу першу спільну подорож. Пам’ятаєте, я колись побіжно згадував про навкологалактичні мандри? То оце про них. Ех, якби я тоді запізнився хоч на день…
І замість продовження свого інтригуючого вступу він тільки махнув рукою. Та оця красномовна пантоміма була зрозуміла без слів. Капітанова рука з затисненою люлькою наче промовляла:
— Авжеж, ще день затримки, і ви ниньки не мали б честі слухати старого бувальця…
Капітан Небреха визволив з-під циклопічної купи сувенірів грубезний пожовклий фоліант, надійно прошитий з лівого борту позеленілим від часу мідним дротом, здмухнув з палітурки солідний шар пилу (безумовно, космічного) і протягнув його мені.
Я з радісним хвилюванням поклав рукопис собі на коліна. Зрозумійте мене, я тримав докладний звіт про першу спільну міжзоряну подорож Небрехи та Азимута, власноручно занотований його вірним штурманом! Оце поталанило…
Та ледве я з побожністю перегорнув першу сторінку, як мало не впав зі стільця від подиву.
Спостережливий хазяїн пильно глянув мені в очі і спокійно зауважив:
— Певно, вас бентежить той, на перший погляд, незбагненний факт, що рукопис незабутнього Азимута нашкрябано моєю власною рукою?
Я тільки й годен був, що ствердно хитнути головою.
— Дійсно, це моя рука, — холоднокровне визнав капітан Небреха. — Мій почерк і справді можна упізнати навіть без графологічної експертизи. А між тим, у цій невідповідності між особою автора і рукописом немає нічого дивного. Бачите, загалом Азимут був хлопець хоч куди, але на писанину страшенно ледачий. Його легше було примусити зжувати мішок сухої хлорели, аніж скласти хоча б маленьку телеграму. І от, коли я дав йому домашнє завдання підготувати оцей звіт, він, аби полегшити собі працю, набалакав його на магнітофонну стрічку. Згодом, на дозвіллі, я й переписав слово в слово його, треба визнати, вельми зухвалі теревені, щоб в архіві був хоч елементарний порядок. Знову ж таки, що записано пером, того не виволочеш волом.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Космiчна халепа капiтана Небрехи
Юрій Ячейкін — Богатирська історія
Юрій Ячейкін — Химери Зеленого Змія
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Капітан Небреха вмочив свою постійнонедіючу авторучку у півлітрову банку з чорнилом і замислено додав:
— І, знаєте, я вчасно це зробив, бо ледве поставив останню крапку, як миші оту стрічку погризли…
Ось чому зараз, гортаючи неоціненні сторінки правдивого Азимутового літопису, я з завмиранням серця думаю, що якби не оця далекоглядна завбачливість капітана, людство й понині не знало б однієї з найдивовижніших його пригод.
Н. Е. ЗАТУЛИВУХО,
небрехознавець.
Розділ перший
БЕНТЕЖНА ОБ’ЯВА
Слухайте, слухайте, слухайте!
Говорить штурман Азимут.
Почну з інтимного визнання. Мені завше спадає на думку, що якби мій улюблений капітан Небреха за усю свою космічну практику здійснив тільки оцю незвичайну подорож, про яку він примусив мене звітувати, і більше ніколи в житті не торував міжзоряних шляхів, ім’я його все одно слід було б золотими літерами вписати в історію всесвітніх мандрів.
Спочатку це була просто смілива до божевілля гіпотеза, а потім неперевершений за своєю відчайдушністю навкологалактичний рейс, що завершився таким несподіваним відкриттям, яке перевернуло наше уявлення про походження життя на планетах і примусило усіх по-новому подивитися на самих себе.
Та спершу розповім вам, з чого все почалося.
Я тоді кінчав школу космонавтів по класу штурманів. За кілька днів мали відбутися останні екзамени на атестат космічної зрілості!
Втім, перспективи у мене були невтішні, хоч я змалку мріяв про захопливі звитяги за межами тяжіння Землі. Річ у тім, що остання міжзоряна експедиція стартувала ще тоді, коли я навіть не голив вуса, а наступна планувалася аж на той час, коли я вже ходитиму з бородою.
Отож годі було й сподіватися на путнє призначення.
Я прекрасно усвідомлював, що у найкращому випадку мене зарахують до екіпажу вантажної ракети, і я до скону возитиму по заїждженій трасі мінеральні добрива з Місяця.
Звичайно, діло це потрібне й почесне. Але з нескладними штурманськими обов’язками на борту вантажної ракети впорався б навіть робот, запрограмований у куцих межах підготовчого курсу. Заприсягаюся усіма зареєстрованими сузір’ями, що у ті дні я віддав би півжиття тільки за те, щоб опинитися на задубілому астероїді і зубами вицокувати сигнали SOS!
Та нині у мене немає ніяких підстав лаяти долю. Саме у ті невеселі дні я повірив у глибоку мудрість загальновідомого правила: чим гірше — тим краще.
А було так.
Іду якось Хрещатиком, і все не миле мені. Навколо весна, дівчата вже морозивом ласують, а мені байдуже. Дивлюся на чисте блакитне небо, де невтомно снують біле павутиння реактивні літаки, і сумовито зітхаю:
— Ех, Азимуте, Азимуте! Невиправний романтику! Не бути, видно, тобі, Азимуте, міжзоряним вовком, а бути периферійним візником…
Ну, сам не знаю як, мабуть, знічев’я, зупинився перед велетенською дошкою "Міськдовідки". Стою — руки у кишенях — і апатично переглядаю усілякі "шукаю", "міняю", "приймаю", "пропоную"…
Вже й повернути хотів, коли раптом мене ніби громом ударило. Аж потилиця спітніла. Дивлюся на маленьку непоказну об’явку, надряпану хімічним олівцем на аркуші з учнівського зошита, і власним очам не йму віри.
Що це? Сон, галюцинація, марево?
"Шукаю
супутника (не штучного, а звичайну двоногу істоту) для навкологалактичного рейсу, зацікавленій особі слід піднятися ліфтом на двадцятий поверх готелю "Комета". Ступити три кроки вперед, повернути ліворуч і відрахувати вздовж коридора п’ятдесят один крок, повернути праворуч, відміряти ще чотири кроки і опинитися перед дверима з номером 326. Тоді чемно постукати і, якщо буде дозвіл, зайти та запитати капітана Небреху. Тільки точне виконання цієї нескладної інструкції врятує зацікавлену особу від марних блукань по готелю, що являє собою новітній лабіринт.
Капітан Н-ха".
О небо! Якби мене тієї миті прошило електричним струмом, я швидше прийшов би до тями. Написати таку безглузду об’яву! Наче знайти треба не людину, а спорядити експедицію на пошуки старовинного піратського скарбу!
"А втім, що тут, зрештою, дивного? — гамуючи розбурхані почуття, подумав я. — З усього видно, що автор об’яви достеменно знає собі справжню ціну".
Та як не намагався заспокоїтися, а деяких сумнівів, однак, не позбувся.
А що, коли об’яву повісив незграбний жартівник, що вирішив поглузувати з бідолашних випускників школи космонавтів? І взагалі, що за один капітан Небреха? Хто чув про нього? Це ж смішно, щоб досвідченому міжзоряному мандрівникові звичайнісінький готель видався лабіринтом? Як він тоді орієнтується в безмежних просторах Всесвіту?
Отак подумав і вирішив: перш ніж бігти до цього дивака, варто розпитати про нього старих командорів. Можливо, вони щось чули про цього зарозумілого витівника і дадуть мені добру пораду.
Я озирнувся і злодійкувато зірвав про всяк випадок об’яву з дошки "Міськдовідки". Щоб, бува, мене хтось не випередив, поки я бігатиму до знайомих. Що не кажіть, а йшлося про навкологалактичний рейс! А я з історії знав, що на таку важку подорож ще не наважувався жоден з космічних вовків.
Ото заховав подалі об’яву і швиденько попрямував до капітана Козира. Цього року він у нас у школі читав факультативний курс. У такий спосіб уславлений капітан Козир заробляв гроші на капітальний ремонт "гантелі" (так він величав свій зореліт), якого вельми покалічив на досі не впорядкованих кільцях Сатурна.
Розділ другий
РЕКОМЕНДАЦІЇ КАПІТАНА КОЗИРА
Капітан Козир, на безрозмірному бушлаті якого (на велетенський ріст капітана важко було знайти робу за розміром) сяяла зірка ордена командорів, зустрів мене із зворушливою гостинністю.
— Ага! Юнь ще не забуває старих капітанів! — заревів він таким густим басом, що зарості хлорели в діжках похилилися, а скло у вікнах задеренчало. — Це приємно. Дуже приємно! Прошу сідати і розповідати, яка щаслива орбіта вивела вас на траверс моєї халабуди. Гей, Малюче, ще два коктейлі з молока і пасти! Ад екземплюм![9]
Знаменитий робот Малюк дивився на громоподібного капітана Козира закоханими ліхтарями, що йому анітрохи не заважало із спритністю досвідченого бармена збивати добірні коктейлі. Оцю животворну суміш капітан смоктав крізь товстенний нейлоновий шланг, який менш героїчні натури використовують хіба що під час небезпечних протипожежних робіт.
У присутності цієї відомої на всіх космічних трасах людини мене з новою силою огорнули сумніви. Зараз сміховинна об’ява здавалася мені не варта ніякої уваги.
— Я слухаю вас, мій юний друже! — привітно вибухнув капітан на повних регістрах свого неможливого голосу.
— Оце прийшов за порадою, — непевно мовив я.
— На консультацію! — виправив мене капітан Козир. — Так називають бесіди з викладачами у вашій космічній школі?
— Точнісінько так! — запевнив я. — Я й кажу: оце іду Хрещатиком і раптом бачу об’яву, про яку досі не можу скласти ніякої путньої думки. Не знаю навіть, чи це жарт, чи просто нісенітниця…
Я витяг з кишені аркуш, розгорнув його і подав капітанові.
— Тисяча москітних метеоритів! — загримів він і аж підскочив з місця. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Піраміда | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13536 | Юрій Ячейкін | Піраміда | Розділ 1. ЛЮДИНА, ЩО БАЖАЛА ПОСТАРІТИ
Літак ледь одірвався од бетонної смуги, як Миколу охопило дивне почуття. Усе його тіло ніби втратило вагу і забриніло якоюсь легкою незвичайною радістю. "Мабуть, це радість птаха, — подумав він, — володаря безмежжя простору..." А повітряний лайнер стрімко здіймався до Сонця.
Це був перший день Миколиної відпустки. І вранці було навіть якось дивно, що не треба втискатися в переповнений вагон метро, поспішаючи до інституту, не треба порпатися в архіві, нишпорити по полицях інститутської бібліотеки, шукаючи хоч якихось аргументів з відомих або маловідомих джерел для своєї, за визначенням його наукового керівника професора Бородая, "геть химерної" гіпотези.
Бездумно, завченими рухами прибрав ліжко, ранкову гімнастику робив якось повільно, не з тією похапливою енергійністю, як, скажімо, вчора, бо ж нікуди було поспішати.
Раптом у двері подзвонили.
— Хто? — запитав він.
— Телеграма! — гукнув за дверима чоловічий голос.
Телеграма виявилася від його друга шкільних років Сергія Ткачука. Цей кримський чаклун, як завжди, сипав загадками: "Сідай на літак. Є нагода відкоркувати пляшку шампанського. Сергій". Та для Миколи її зміст не становив таємниці. "Мабуть, Сергій таки домігся свого, і біовізор діє", — щиро зрадів Микола.
Отож мерщій на аеродром! Квитка нема? А навіщо тоді людині мозок і всіляка там боєздатність?
...І ось він уже летить до друга. На Сергія теж чекає сюрприз, приготовлений уже давненько, — старовинна наукова праця про неможливість передачі думок на відстані. Безумовно, такий дарунок спочатку друга роздратує, та потім він почне з тієї праці донесхочу глузувати. І буде добре. І буде весело! І буде щиро, як і ведеться у старих друзяк!..
— А здорово ви придумали! — раптом почув він захоплений дитячий голос.
Микола озирнувся. Ліворуч сидів хлопчина років дванадцяти і, як кажуть, їв Миколу очима. Здавалося, від радості він от-от почне стрибати.
До цього Микола зовсім не звертав уваги на пасажирів. У салоні були створені всі умови для відпочинку. Можна було відкинутися на спинку крісла, насунути козирок і спокійно дрімати під його захистом. Микола дивився собі в ілюмінатор, його не вабила навіть програма кольорового телевізора, що яскраво поблимував над входом до кабіни пілотів.
І раптом цей хлопець...
— А ти що, читаєш думки на відстані? — посміхнувся Микола.
— От ви смієтеся, — ображено сказав хлопець. — А якби я був дорослим, — у голосі його виразно забриніла заздрість, — я, може, теж був би вченим. І, може, це я, а не ви, придумав би!
— Ви не дивуйтеся, він у мене теж єгиптолог, — пояснив Миколі кремезний чоловік з короткою щіткою чорних вусів. Хлопець, очевидно, був його сином. Вусань поклав йому на плече руку і пригорнув до себе. — Не заважай дядьку Миколі, — сказав він.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Юрій Ячейкін — Сни
Юрій Ячейкін — Химери Зеленого Змія
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
"Ні, вони таки справді читають думки! — вражено подумав Микола. — Звідки вони знають, як мене звуть? Звідки вони знають, що я вчений? Звідки вони знають, що я єгиптолог?"
Чоловік з вусами, очевидно, здогадався про ці три "звідки".
— Кілька хвилин тому вас відрекомендували по телевізору, — відповів він на німі запитання вченого.
Микола вп’явся очима в кольоровий екран. Так, це був він. Чорний костюм, похмуре обличчя... А загалом — несолідний, хлоп’ячий вигляд. А вже як Микола намагався надати собі серйозного і авторитетного вигляду, коли оператори з хронікальної студії приїхали були в Експериментальний інститут історії людини...
Микола, той, що був на екрані, говорив навіть з якоюсь легковажністю:
— Вже попереднє вивчення тектонічних змін не може не навести на думки про катастрофу. Звичайно, гіпотеза ще потребує багатьох уточнень, але я вже зараз певен, що у далекому минулому Землю відвідали мислячі істоти з іншої планетної системи, і саме тоді сталася остання геологічна катастрофа. Фантазія чи реальність? Це й треба з’ясувати. Я думаю, що на земній кулі є багато слідів їхнього перебування. Але ми або не бачимо їх, або не хочемо побачити. Може, легенда про загибель Атлантиди — теж доказ?
На екрані з’явився ведучий.
— Миколо Андрійовичу, — звернувся він до молодого науковця, — на початку нашої бесіди ви побіжно згадали, що первісним поштовхом, який врешті-решт привів до народження гіпотези, є геометрична будова єгипетських пірамід.
— Так. Хоча спочатку це був скоріше підсвідомий процес...
— А чому саме піраміди привернули вашу увагу?
— Це давня і довга історія. По-перше, піраміди — одне з семи чудес стародавнього світу, а хто ж не звертає уваги на чудеса? — вже зовсім з дитячою щирістю засміявся Микола. — Так-от: це було ще в школі. Мене вразило, що при всій примхливості і фантастичності давньоєгипетської архітектури піраміди, гробниці фараонів, мають точну форму геометричних фігур. Мені здавалося, що ця не пишна, а дуже скромна форма була викликана якимись дуже важливими причинами, ще невідомими науці. Але тоді це було тільки припущення. Випадкове знайомство з проблемами сучасного ракетобудування навело мене на думку, яку й покладено в основу гіпотези...
Микола відчув, як нестерпно червоніє. Обличчя палало. Без сумніву, професор Бородай не розпинався б так перед кіношниками. Микола нервово почав шукати кнопку, що відпускає пружину козирка. Та в цю мить хтось обережно доторкнувся до його руки. Це був той самий хлопчина, що так несподівано і своєрідно підтримав його гіпотезу.
— Дядечко Миколо, — заблагав він, — а ви розкажіть, як вони прилетіли... Люди з космосу!..
"Я справді поводжуся, мов дитина! — вже сердито подумав Микола. — Ну, що тут дивного: одна людина висунула незвичну ідею — інші зацікавилися нею. А цей юний єгиптолог, безперечно, всім своїм друзям розповість, що летів із "справжнім ученим".
— Колего, — вже розважливо мовив він, — я б тобі не тільки розповів, а й показав би, як це відбулося. Саме сьогодні є така можливість.
— Тату! — смикнув хлопець батька.
Вусань запитливо подивився на Миколу.
— Запевняю вас, буде дуже цікаво, — заспокоїв його вчений. — І часу це забере небагато. Ви, певно, чули про роботи Сергія Ткачука...
— Згода! — сказав вусань.
— От і чудово. А тепер познайомимося, — і з інтонаціями професора Бородая він звернувся до наймолодшого пасажира: — Мій юний друже, сьогодні ми влаштуємо великий вечір запитань і відповідей. А поки що заповнимо анкету знайомства. Як тебе звуть?
— Володя!
Лайнер помітно знижувався, гасячи швидкість. Під крилами розкинулись неозорі простори кримського степу.
— Через п’ять хвилин — посадка! — оголосила гарненька стюардеса. — Прошу пристібнутися до крісел.
Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО СЕРГІЯ ТКАЧУКА
Ім’я Сергія Ткачука теж було добре відоме не тільки серед учених. Спочатку його ім’я з’явилося на циркових афішах поряд з іменами гіпнотизерів і відгадувачів думок. Сергій був конструктором, гіпнотизери — виконавцями. Але тепер вони вже не заворожували своїх партнерів пронизливими чорними очима, з винаходом Сергія потреба у цьому відпала.
Сеанси гіпнотизерів перетворилися на найпопулярніші видовища. Річ у тому, що Сергіїв апарат так впливав на певні центри кори головного мозку, що частково знімав процеси гальмування. Людина вже не соромилася своїх здібностей, коли навіть уперше виходила на сцену, її не лякала величезна аудиторія глядачів. Якщо людина вміла співати — вона співала. Якщо любила розповідати веселі історії — розповідала.
А коли інтерес до цих незвичайних концертів трохи підупав, на екрани вийшов документальний фільм, який знову примусив всіх згадати про Ткачука.
Новий Сергіїв прилад знімав біоструми з кори головного мозку людини, посилював їх і транслював на певний об’єкт.
Об’єктом для досліджень обрали собаку. І тоді почалися чудеса. Собака виконував усі німі накази людини. Треба було тільки чітко уявити собі, що мусить зробити собака, де він повинен пройти, що взяти і принести. Чотириногий "об’єкт" зривався і біг виконувати уявний наказ.
Та мало хто знав про кінцеву мету складних пошуків Сергія. Він мріяв винайти якісно новий спосіб запису думок. Не удосконалювати механічний або фонетичний способи, що існували досі, а знайти такий, щоб думку можна було побачити, зняти на плівку і показати людям. Наскільки збагатилося б людство, якби вдалося зробити кінолітопис думок Леонардо да Вінчі, Михайла Ломоносова, Альберта Ейнштейна! Якби записати оті яскраві, але побічні ідеї, які завжди виникають під час творчої праці і потім зникають безслідно! Сергій мріяв, щоб людство більше не губило своїх духовних скарбів, думок своїх велетів.
Минулого разу Микола вже бачив цей фантастичний апарат. Це було карколомне плетиво кольорових дротів і напівпровідників. Микола не міг збагнути, як Сергієві вдається орієнтуватись у цьому електронному павутинні. Сергіїв апарат, названий ним біовізором, мав допомогти розібратися в самому процесі мислення і відтворювати його.
Ідея полягала в тому, щоб використати біологічні струми для трансляції зображення думки.
Процес одержання зображення мав бути досить складним...
І ось телеграма: "Є нагода відкоркувати пляшку шампанського..."
На аеродромі Миколу чекала машина: Сергій подбав і про це! За хвилину мандрівники вже мчали бетонною автострадою на південь.
Сонце пекло. Небо було аж біле.
Дорога серпантином почала петляти по схилах гір. Микола любив карколомні подорожі по гірських дорогах, коли пронизливо вищать на раптових поворотах гальма, а машина, здається, тільки дивом не летить у провалля.
Ще один поворот, і машина вимчала на перевал. Несподівано на якусь хвилину відкрилося море.
— Через півгодини будемо на місці, — сказав своїм супутникам Микола.
І справді, машина скотилася у долину, де рівнесенькими рядами виструнчилися виноградні лозини з сонячними гронами, і спинилася біля старовинної будівлі з сірого граніту. Це й було науково-дослідне господарство Сергія Ткачука.
У дверях лабораторії-фортеці стояв сам хазяїн, засмаглий сіроокий здоровань. Біля його ніг сиділа похмура німецька вівчарка, яка замолоду грала головну роль у документальних фільмах про досліди Сергія.
Друзі міцно обнялися.
— День добрий, Сергію, — тепло мовив Микола. — Як бачиш, зі мною гості. Не заперечуєш?
— Я не проти, — відповів Сергій. — Прошу!
У приміщенні панувала приємна прохолода. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Посланець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13535 | Юрій Ячейкін | Посланець | Петро Поплавський, Юрій Ячейкін
ПОСЛАНЕЦЬ
Пригодницький роман
Розділ перший
БУДЕННА НІЧ У "ВЕРВОЛЬФІ"[1]
Ад'ютант Шауб розбудив Мартіна Бормана далеко за північ, мабуть, аж наприкінці наради у фюрера, де обговорювалася директива № 45 на продовження операції "Брауншвейг" — наступу на Кавказ. Рейхслейтерові пощастило пробути в ліжку мало не півдоби. Виспався добряче, у тілі не лишилося й натяку на втому. Сон — найкращі ліки, а не спеції та мікстури лейб-медика гера Брандта. Ковток гарячої чорної кави довершив справу. Був єдиний, хто виглядав бадьоро і свіжо на відміну від Кейтеля, Йодля, Гальдера та інших чинів генштабу, що за ніч посіріли, мов той примарний, певно, уже недалекий на поверхні землі лісовий світанок. Мовчали — чи за звичкою ("дер фюрер денкт фюр унс аллє" — "фюрер думає за всіх нас"), чи з цілковитого виснаження. Проте пізня ніч ще не позначилася на самому фюрерові, бо той лягав переважно під ранок і спав до полудня. Він холерично жестикулював, поляскуючи то ребром долоні, то всією п'ятірнею по циклопічних опуклостях глобуса.
— Як я уже неодноразово зазначав, — промовив він на повний голос, — кампанія в Росії наближається до свого логічного кінця і відкриває для нас блискучі перспективи. Тому всі сили ми кидаємо на південь з метою знищення супротивника на схід Дону, захоплення промислових, нафтових і останніх сільськогосподарських регіонів (Кубань) і всього гірничорудного Кавказу. Без нафти уже й так немічна Червона Армія просто сконає! Цими діями ми втягуємо у війну Туреччину, тоді наносимо блискавичний удар по Близькому Сходу — Ірану та Іраку, куди з Єгипту переможно рухається армія Роммеля, і виходимо до колоніальних володінь Англії, де безпосередньо контактуємося зі збройними силами Японії. Британська імперія впаде, мов струхлявіле дерево! Я вже зараз бачу наш переможний марш по Америці! Війні — кінець!
Гітлер обома розчепіреними руками охопив Євразію. Застиг на мить, потому рвучко обернувся:
— Під час липневої кампанії, що тривала лише три тижні, величезні тактичні завдання в цілому виконані. Тільки незначним частинам росіян пощастило уникнути оточення і полону під Харковом. Розбиті частини стягуються до Сталінграда, який, всупереч здоровому глузду, росіяни, видно, збираються захищати. Та дарма! У степовій смузі ніщо не стримає наших могутніх танкових таранів!
Фюрер схопив довгу указку і сперся на неї, мов на шпагу.
— Відтак наказую: після знищення ослаблих угруповань ворога південніше Дону найважливішим завданням групи армій "А" є оволодіння всім Кавказом, внаслідок чого росіяни втратять останні порти, і Чорноморський флот загине. Для цього, як тільки позначиться перший успіх танкової армії Клейста на головному напрямку Майкоп — Армавір, з'єднання 17-ої армії плюс румунський гірський корпус мусять негайно форсувати з Криму Керченську протоку і блискавично рухатися Чорноморським узбережжям уздовж залізниці. Угруповання з німецьких альпійських та єгерських дивізій повинне швидко захопити незахищені (за даними абверу[2]) перевали Великого Кавказу, стрімко вийти на з'єднання з кримськими частинами в районі Сухумі, щоб разом гнати росіян до турецького кордону, де напоготові чекають 26 найліпших турецьких дивізій. Водночас танки і мотодивізії Клейста виходять у район Грозного, заволодівають Військово-Осетинським та Військово-Грузинським шляхами. Кінець кавказької операції — захоплення Баку. Групі армій "А", окрім румунського гірського корпусу, буде передано ще корпус італійських альпіністів і словацькі моточастини. Для всіх операцій групи армій "А" кодова назва — "Едельвейс". Ступінь таємності — цілком таємно. Тільки для командування.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Космiчна халепа капiтана Небрехи
Юрій Ячейкін — На фантастичній хвилі
Юрій Ячейкін — Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута)
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Щодо групи армій "Б", — провадив фюрер далі, звитяжно виляскуючи по глобусу указкою, — то вона у стислі строки захоплює Сталінград, після чого повертає свої танки на Астрахань, паралізуючи усякий рух по Волзі, чим забезпечить плацдарм для наступу на Пантуркестан, що виявиться для нас легкою здобиччю і сам впаде нам до рук. Ця операція групи армій "Б" одержує кодову назву "Фішрейєр". Ступінь таємності — цілком таємно. Тільки для командування. При розробці планів на основі моїх вказівок, а також при ухваленні пов'язаних з ними наказів і розпоряджень вимагаю суворо і неухильно керуватися моїм наказом від 12 липня про збереження таємниці.
Борман спостеріг, що ледь помітна усмішка на мить торкнулася куточків, губ Гіммлера — не пихата й самовпевнена, як завжди, а зловтішна й глузлива. Однак це явно не був вияв незгоди. Просто обер-інтриган, безумовно, наготував комусь свою чергову капость. Але "кривавий Генріх" не зронив і звуку, і це ще більш насторожило Бормана. Хоче нашептати Гітлерові з ока на око? Про що і на кого? Отже, необхідно будь-що лишитися й після наради… Коли ж це у Генріха майнув усміх? Ах, так, одразу по словах фюрера про збереження найсуворішої таємниці.
— Які наслідки дала дезинформаційна операція "Кремль"? — запитав Борман, власне ні до кого особисто не звертаючись.
Він не спускав ока з Гіммлера, який незадоволено підібгав тонкі, злі губи, і з того зрозумів, що поцілив точно, отже, й перехопив у Генріха ініціативу. Тепер лишається тільки чекати дальшого розвою подій.
— Мій фюрере, — дещо врочисто наголосив генерал-фельдмаршал Кейтель, — нам ще належить скоригувати на ваш підпис "Директиву № 45" про наступ на Кавказ і Сталінград згідно з вашими геніальними вказівками. Якщо ваша ласка, хай для інформації про перебіг операції "Кремль" лишитеся генерал Франц Гальдер.
Фюрер схвально хитнув головою і помахом руки звільнив генералітет. Оскільки ідея операції "Кремль", що мала на меті ввести в оману росіян стосовно головного удару, належала самому фюрерові і він дуже пишався нею, бо "повчив" Канаріса, Гальдер намагався доповісти стисло, але й водночас якнайдокладніше:
— Мій фюрере, згідно в настановами операції "Кремль" командуючий арміями "Центр" фон Клюге ще 29 травня підписав "Наказ про наступ на Москву". Офіцери абверу успішно підкинули цей "ділком таємний" наказ росіянам.
— І це все? — грізно спохмурнів фюрер.
Гіммлер уже одверто всміхався, усім своїм виглядом глузуючи з цього звіту, та Гальдер не зважив на нього:
— Окрім того, здійснено цілий комплекс оманливих заходів: демонстративну аерофотозйомку оборонних позицій і споруд Москви, прилеглих районів Володимира та Іванова, рубежів Тамбов — Горький — Рибінськ, укріплень на Волзі від Вольська до Казані. Розмножено і розіслано до штабів всіх полків групи армій "Центр" детальні плани Москви та інших міст у районі "наступу". Підготовано нові шляхові вказівки "аж до кінцевої мети наступу", а також вказівки з новими назвами московських вулиць і ряд інших необхідних заходів, які тісно пов'язані у часі з нашим справжнім наступом на Кавказ та Сталінград.
— І росіяни повірили в цю дезу? — наполіг Борман.
Гальдер знизав плечима:
— Звісток нема. Операцію "Кремль" в цілому здійснював абвер, слід спитати у Канаріса.
Отут Гіммлер завдав очікуваного Борманом удару:
— Навіщо ж обов'язково у Канаріса? Вісті є у мене. — І підкреслив: — Дуже невтішні.
— Що це значить? — спалахнув фюрер. — Негайно поясніть!
Гіммлер клацнув замочком, розкриваючи свою неодмінну теку "на доповідь".
— Поки фон Клюге ще тільки збирався підписувати "Наказ про наступ на Москву", з Берліна в Москву було надіслано кодовану радіограму. Днями її розшифровано. Ось її зміст: "Джерело "Хоро". План Ш (мета — Кавказ) вступає в дію навесні 1942 року. Розгортання військ має бути завершено до 1 травня. Усе постачання з 1 лютого підпорядковано пій меті. Район зосередження військ для наступу на Кавказ: Лозова — Балаклея — Чугуїв — Бєлгород — Ахтирськ — Красноград". Інші радіограми джерела "Хоро" повідомляють з усіма технічними подробицями про нові типи бомб, нові навігаційні авіаприлади, про двигуни, що працюють на перекису водню, про торпеди з дистанційним керуванням і надсекретні замовлення заводові "Ауерфабрік" в Оранієнберзі… Мій фюрере, як це не сумно, але таємниці операції "Кремль", як і багатьох інших наших таємниць, для росіян не існує…
— Що це? — заволав фюрер. — Чистісінька зрада! Ніж у спину! Канаріс, цей лис Канаріс! Нікчема! Негідник! Куди він дивиться і що робить? — У куточках його рота почала збиратися піна. — Я знищу Канаріса! Я знищу всіх зрадників, скільки б їх не було! — Він несамовито тупотів ногами. — Якби не мій геній, Німеччина вже загинула б! Лише моя месіанська особа рятує становище! Хіба не доказ — оця натхненна ніч? Я розтрощу росіян і весь світ попри будь-яку зраду! — Нараз цей бурхливий потік несподівано вщух, і фюрер зовсім буденно запитав: — "Джерело "Хоро" — це так звана "Червона капела"?
Гіммлер гордовито випростався:
— Вона! І я вже знаю її склад…
— Генріху, хто вони?
— Навіть побіжний аналіз повідомлень свідчить, що в них переважають дані про Люфтваффе[3]. Отже…
— Я питаю, хто вони?
— Обер-лейтенант Харо Шульце-Бойзен, керівник… З міністерства рейхсмаршала авіації…
— То це Герінг пригрів цю змію? — зловісно прошепотів Гітлер. — Що ж! Хай сам знищить цю більшовицьку Горгону в наших сталевих шерегах! На гільйотину! Ні, на ганебну кару — на шибеницю! Пригрів змію… А цей йолоп Канаріс…
Того дня знервований Франц Гальдер відвів душу — занотував до потаємного щоденника свій власний, глибоко затамований розпач, повну зневіру в будь-яку перемогу на Сході: "Недооцінка можливостей супротивника, що й надалі триває, набирає поступово потворних. форм і починає являти небезпеку. Це стає все нестерпнішим. Про серйозну працю неможлива навіть мова. Хворобливе реагування на речі під впливом моменту і повна відсутність розуміння механіки управління військами та її можливостей — ось що характеризує це так зване керівництво".
Прозріння Гальдера, як на ту пору, було запізнілим. Цілий світ уже знав: нелюдська колісниця мілітаристів не має гальм і зупину не знає. Її конче слід зупинити!
Розділ другий
ПАН БУРГОМІСТР ЖАДАЄ РОЗВАГИ
Писана, мов з гарної вітальної листівки, фрейлейн Крістіна Бергер, що з'явилася тут чи не з першими запилюженими моточастинами вермахту, не стомлювалася милуватися дивовижною і щодня мінливою величчю білого, мов найчистіші хмарки, і вищого за найвищі хмарини велетенського кам'яного громаддя Кавказького пасма. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21534 | Юрій Ячейкін | Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи) | Юрій Ячейкін.
Дивовижні пригоди капітана міжзоряного плавання Небрехи
ТА ЙОГО ВІРНОГО ШТУРМАНА АЗИМУТА У ВСЕСВІТІ І НА ЗЕМЛІ
Друже читачу!
Якщо ти готовий напнути на бушприт думки вітрила фантазії і брати на абордаж каравели, по самі поруччя навантажені добірними пригодами, перегорни сторінки новітньої історії зоряних мандрів, і перед тобою відкриються безмежні простори Всесвіту, як колись вони відкривалися перед очима капітана далекого міжзоряного плавання Небрехи та його вірного штурмана Азимута.
А втім, за сухим торохтінням істориків і безбарвним переліком найдивовижніших відкриттів ти не побачиш на весь велетенський зріст романтичної постаті капітана Небрехи. Від його живого, неповторного образу залишився самий протез. Та якщо подумати, що залишилося б від легендарного барона Карла Фрідріха Іероніма Мюнхгаузена, славетного капітана Христофора Боніфатійовича Врунгеля та невтомного зорепрохідця Йона Тихого, якби про них писали кваліфіковані історики?
Я близько знав капітана Небреху, він сам розповідав мені, як піднімав фотонні вітрила, коли несподівано налітали нечутні променеві урагани, ставав на орбітальний якір тяжіння біля таємничих незайманих планет і смажився під променями 193 Сонць.
І я хочу, друже, щоб ти теж почув його трохи хрипкий спокійний голос:
— Треба вам сказати, я визнаю лише голі, як щогли у штильову погоду, факти, і в моїх розповідях немає ані атома вигадки...
Тому я й записав деякі його правдиві розповіді.
Н.Е.ЗАТУЛИВУХО,
кандидат усіх неісторичних наук, бо їх більше.
1. СУВЕНІР КАПІТАНА НЕБРЕХИ
— Через оцю грудку мій штурман Азимут мало не перетворився на елементарну інфузорію, — недбало сказав капітан Небреха, демонструючи мені нічим не показну грудку сухої сірої землі.
Я гостював у капітана другий тиждень, звик уже до незвичайних пригод, спогадами про які жив Небреха. Але це неприродне поєднання "грудка землі штурман Азимут — інфузорія" — вразило навіть мене.
Цього ранку ми пили каву і палили люльки у тій всесвітньовідомій кімнаті, стіни якої чули найдивовижніші розповіді зоряних капітанів, найхитріші запитання інтерв'юерів, найнеймовірніші гіпотези вчених і найдотепніші жарти популярних на всіх космічних трасах гумористів. Подумати тільки: ось на цьому старому столі, на якому парує наша кава, сам капітан Козир вирізав ножем схему планетної системи трьох Сонць і в кутку вирахував орбіти. У музеї космічних мандрів давно зазіхали на цей столик і спеціально тримали пишномовного фахівця, аби той щодня приходив до капітана Небрехи канючити цю реліквію. Та легше вмовити Пізанську вежу стати струнко, аніж Небреху поступитися хоч одним своїм сувеніром.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона
Юрій Ячейкін — Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута)
Юрій Ячейкін — Біблійні пригоди на небі і на землі
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Це були справді скарби. З кожної зоряної експедиції каштан Небреха привозив один, а то й два сувеніри. Оцей справжній зуб справжнього дракона привезено з Магелланової Хмари. У тубільців сузір'я Риб він на блискучу бляшанку з-під консервів виміняв гачок, який сам шукає здобич. Ось чому у капітановому камбузі (сучасні зорепрохідці люблять стародавні терміни) завжди шкварчить на сковороді свіжа риба. А в тому прозорому глеку лежить непідробний порох з Чумацького Шляху. Ого! Капітан топив свої вуса у кухлі пива в сузір'ї Рака і ганявся за двома зайцями в сузір'ї Гончих Псів...
Та стійте! Ви ще не знайомі з самим капітаном! Ось він весь перед вами, як колись казали, від бушприта до клотиків, а точніше — від кінчиків хвацько закручених вусів до старого рипучого протеза, що його Небреха власноручно змайстрував з латунної штанги після катастрофи на кометі Галлея. Голова його давно стала схожою на блискучу кулю, а засмагле під 193 Сонцями обличчя — на карту синоптика, але блакитні очі досі виграють, як новенькі гудзики. Ось зараз капітан запалить люльку, і ви почусте історію, яку ще ніхто і ніколи не чув...
Але прошу хвильку уваги! Ще одне маленьке пояснення! Якщо твою думку, мій читачу, огорне чорна тінь невіри, згорни цю книгу і більше ніколи навіть не дивись в уу бік. Запевняю тебе, капітан Небреха — найправдивіша людина у Всесвіті. Такого правдолюба тобі не знайти, хоч шукай від півострова Ямал і аж до Великого Воза.
— Якби я розгубився і забарився ще на хвилину, я, можливо, не зібрав би від Азимута навіть молекул, — задумливо мовив капітан Небреха, зручно вмощуючись у глибокому командорському кріслі, яке колись зняв із розбитого зорельота. Його протез ліг горизонтально і грізно дивився на мене, як цівка важкого кулемета.
— Ви, мабуть, чули про так званий парадокс часу? — почав він свою розповідь. — Людина літає собі, літає, повертається на Землю, а на рідній планеті збігли тисячоліття. Але чи гадали ви, що цей парадокс може повернутися на всі 180 градусів і закинути вас аж до мастодонтів? А я мав клопіт із цим вертким парадоксом, сто комет і тисяча астероїдів йому у боки! Між іншим, це я назвав його "час-перевертень". Якщо хочете мати точні подробиці, візьміть 1375-й "б" том зоряної енциклопедії, сторінка 812, двадцять четвертий рядок згори.
Ми з штурманом Азимутом поверталися на моїй коробці з Місяця на Землю. А щоб ви знали, мій штурман був чоловік статурний: не так, щоб величенький, а метрів зо два з гаком залюбки вміщалося між його тім'ям та п'ятами. Сили він був нелюдської. На Місяці піднімав мою коробку разом зі мною однією рукою. Чубатий, вусатий, хлопець з таких, про яких кажуть "скафандр наопашки". Та він і справді до пуття ніколи не застібався.
Уже поминули межу тяжіння між Місяцем і Землею, коли раптом: торох-торох! Трусонуло так, що в мене й досі всі кістки переплутані. Світ мені став шкереберть, перед очі плавають зірки, а я навіть не знаю, чи нову галактику бачу, чи я сам їх від удару посіяв. Азимут лежить на підлозі і лупає очима, а проте чудесно зорієнтувався: голова у нього була на північ, ноги на південь, а руки відповідно — одна на схід, друга на захід.
А що з ракетою сталося! Двигуни стрибнули з корми на ніс, а наші ходики потупцювали навпаки. Але ми ще не знали, що потрапили в згубні обійми протилежного часу!
Азимут підвівся, виплюнув два зуби і прохрипів:
— Пронесло! Це була якась приблудна комета...
Тільки-но я роззявив рота, щоб відповісти йому, коли знову торох-торорох!
Коли я отямився, то відчув, що двигуни мовчать, а тіло моє наче прикуте до підлоги. Далебі, повернулося тяжіння, подумав я.
Я розплющив одне око і обвів поглядом ракету. Такого безладдя я в житті не бачив. Звідусіль звисають обірвані дроти, прилади вивернули свої різноколірні тельбухи, куди не кинь оком — жодної цілої речі. А серед цього хаосу на купі всілякого мотлоху сидить Азимут і нажахано дивиться в ілюмінатор. Руки у нього трусяться, весь він сіпається і взагалі скидається на божевільного.
— Де ми? — якомога спокійніше запитав його я.
— На Землі! — ляскаючи зубами, відповів він. — Але тут коїться кінець світу 1 Мертві встають з-під землі!
Ну, хто б на моєму місці не подумав, що Азимут таки з'їхав з глузду? Хто поставив би інший діагноз?
Але — неймовірно! — я помилився.
Коли я глянув у ілюмінатор, серце в мене похололо, наче я в самому купальному костюмі вискочив у космос.
Це було якесь марення. Це було ніби кінофільм, який пустили навпаки. І в скаженому темпі.
А слід вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися в хрестоматійній місцевості. Це був Єгипет, і не просто Єгипет, а знаменита Долина Царів, фантастична долина кам'яної геометрії пірамід. Отже, ми орієнтувалися, як у себе в хаті.
Але це був неймовірний світ!
Сонце сходило на заході і сідало на сході. Люди кумедно метушилися назадгузь. Вони виходили живі з вогню і сухі з води. Нічого не народжувалося і не вмирало, а несподівано з'являлося готовеньке, щоб потім безслідно зникнути. Здавалося, ніби якийсь чарівник до всього торкається своєю паличкою, щоб викликати з небуття казкові картини. Це була сама історія, яку перед нами крутили з кінця.
Страшна розгадка цієї таємниці забриніла в моєму мозку. Невже нас засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-під землі піднімуться когорти Наполеона, щоб з самого кінця і до самого початку повторити жорстоку битву з безжалісними мамелюками тодішнього володаря Єгипту Мурада. А коли двобій дійде до початку і війська мальовничо вишикуються після битви, яку вони щойно повторили, як учні таблицю множення, з кінця, сам Наполеон Бонапарт позадкує на білосніжному коні перед свіжими, як після відпочинку, військами і скаже:
— Солдати! Сорок віків дивляться на вас з висоти цих пірамід!
Я ввімкнув звук, щоб на власні вуха почути цю афористичну промову.
І що ви думаєте?
Все було точнісінько так, як я й передбачав. Та я не врахував однієї дрібниці: великий завойовник не тільки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Він підняв руку і проверещав:
— !дімаріп хиц итосив з сав ан ясьтялвид віків короС !итадлоС
Авжеж, багатьох див я тоді надивився.
Чавунні ядра відскакували від циклопічного обличчя сфінкса і стрибали точнісінько в жерла французьких гармат, а Ніл невтомно ніс свої води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали піраміди і по камінчику розтягали храми та палаци, поки в долині не залишилося жодної будови. Я бачив, як пустеля зацвіла, і в уу джунглях несамовито ревли жахливі ящури. Я дивився на все це і тихенько вітав себе з тим, що моя стара коробка надійно захищає нас від руйнівного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хіба що тільки по глобусу не повзають брудні слимаки і драглисті потвори. Але й по Землі вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав їх з поверхні.
А потім і сама Земля почала поволі розпорошуватися і танути у часі!
І тоді Азимутові нерви не витримали.
— Капітане! — зойкнув він. — Ви бачите, капітане? Гине матінка-Земля! Я збережу уу і буду до скону свого носити на серці!
Не встиг я йому заперечити, як він вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила техніки безпеки не існували.
За хвилину він вже знову був у ракеті і, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити уу на серці, бо невблаганний час не жалував його.
Він мінявся щомиті.
Спочатку зникли зморшки, наче їх старанно витерли гумкою. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Слідство веде прокуратор | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13534 | Юрій Ячейкін | Слідство веде прокуратор | Юрiй Ячейкiн.
Слiдство веде прокуратор
1. ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ У ХРАМI
Як не дивно, першою принесла до прокуратури звiстку про зухвале пограбування в ррусалимському храмi вкрай несподiвана особа. Ця особа поглянула на легiонерiв, якi стояли на чатах при входi, з такою крижаною величчю, що вони мимоволi виструнчились. Це була Клавдiя Прокула, дружина iмперського прокуратора Понтiя Пiлата, юрисдикцiу якого пiдлягала вся Iудея.
Потiм чатовi запевняли, нiби то був чи не сдиний випадок, коли дружина прокуратора з'явилася в службовiй резиденцiу уу чоловiка. Не будемо зараз гадати про це. Як би там не було, але коли з офiцiйним повiдомленням про налiт грабiжникiв (серед бiлого дня!) прибув слiдчий прокуратури Луцiй Галл, то мав честь особисто пересвiдчитись — хтось вже встиг прокуратора непогано поiнформувати. Бiльше вiд того, прокуратор Iудеу мав вiдомостi, якi мiг знати лише безпосереднiй свiдок зухвалого нападу!
Понтiю Пiлатовi було вiдомо: щоразу, коли вiн у справах прибував з iмперськоу Преторiу в Кесарiу до ррусалима, його дружина Клавдiя Прокула нишком навiдувалася в мiсцевий храм. Та прокуратор Iудеу на це не зважав, оскiльки цi уу потасмнi мандри не мали нiчого спiльного зi зрадою вiтчизняним богам.
Храм спокушав багатьох. Пiд його важким дахом купчився чималий осередок мiняйл, лихварiв, ювелiрiв, рiзних людцiв, якi гендлювали дрiбним, але дуже цiнним товаром. Проте своу достатки i прибутки вони старанно приховували вiд римських митникiв. Службовцям податкового вiдомства вхiд до храму було зачинено. ррусалимський храм з ласки Помпея Магна, а потiм трiумвiра Марка Антонiя зберiг свiй давнiй правовий статус i навiть тримав власну варту. I хоч сходи Вежi Антонiя, де мiстився римський гарнiзон, вели прямо на подвiр'я храму, легiонери нiколи не переступали незримий кордон.
У храмi йшла жвава торгiвля з-пiд поли товаром, набагато дорожчим вiд золота. Тихо, ледь чутним шелестом губiв пропонували рiдкiснi аромати й парфуми, а також екзотичнi спецiу для гурманiв, що надають ужi гострий, несподiваний, а тому присмний смак. Тут можна було купити (за скажену цiну, звiсно) не оподаткованi митом амбру, мирро, алое, нард, корицю, перець та багато чого iншого, що прибувало з далеких краун в мiнiатюрних слоуках, якi легко було сховати й в долонi.
Ота екзотика й вабила Клавдiю Прокулу: пахощi — надто велика спокуса для будь-якоу жiнки, а надто — заможноу.
Але прокураторовi було також вiдомо, що в храмових закапелках можна придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди мерзотна справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало похмуре громаддя злочинного ррусалимського храму.
Кодло гадюче!
I це кодло покривас полами свосу сутани першосвятенник храму Кайафа. Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...Дивіться також
Юрій Ячейкін — Біблійні пригоди на небі і на землі
Юрій Ячейкін — Стариган з майбуття
Юрій Ячейкін — Сни
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки — не факт. I чутки — не доказ. А далекий Рим щороку вимагас тверду суму. Доводиться нещадно обдирати бiдакiв, коли храмовi павуки-кровососи жирiють.
— Моя люба, ти i раптом тут? — здивовано звiв брови Пiлат, коли нараз розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.
Вiн навiть дещо розгубився.
— Я була у храмi, — коротко мовила вона.
— То й що? — ще бiльше здивувався прокуратор цьому несподiваному освiдченню.
Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли вже завжди стримана й опанована мотрона прийшла до нього не як до свого чоловiка, а як до прокуратора Iудеу.
— Сiдай, будь ласка, — запросив вiн. — Правда, лави тут не дуже зручнi...
— Нiчого — не удома, — урвала вона.
Тодi вiн запитав навпростець:
— Що трапилося?
— Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! одним духом виклала вона.
— Ти сама бачила? — сухо запитав Пiлат.
— Я була у храмi! — знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто римською гiднiстю.
— Що ж, розповiдай — я слухаю.
Оповiдь уу була короткою.
Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях, де розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе уваги. Усе почалося зi сварки. Якийсь молодик, що прийшов мiняти драхми на дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас йому монети з обрiзаним обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:
"Лiпше помовч — я знаю тебе!"
"Можливо, — каже молодик. — Але я, хоч i не знаю тебе, можу з певнiстю сказати: ти — злодiй i шахрай!"
"Варта!" — одразу загорлав мiняйло.
Ось тут i почалося.
Молодик вмить перекинув на шахрая стiл i вхопив шкiрянi торбини з грiшми. В кожну руку — по торбинi. Це стало наче сигналом. Кiлька мiцноу будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали i кинулися до iнших мiняйл — з найповажнiших. На кам'янiй пiдлозi застрибали золотi монети. Люди жадiбно кинулися ух пiдбирати. А вже тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта, полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.
— Усе сталося так швидко, — завершила оповiдь Клавдiя Прокула, — що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...
Вона безжурно засмiялася.
— Це було дуже цiкаво!
— Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?
— Мiняйла? Та його всi там знають...
— Я питаю про молодика.
— Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.
— Який вiн iз себе?
Клавдiя Прокула замислилася.
— Малий на зрiст, — нарештi почала вона.
— Нижчий чи вищий за тебе?
— Нижчий, буде менi пiд вухо.
— I це все?
— Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся — спадас м'якими хвилями на плечi.
— Якого кольору?
— Темного.
— А точнiше?
— Якогось такого брунатного... А очi у нього карi, як в усiх тутешнiх. Нiс довгий i гачкуватий...
— ...як у всiх тутешнiх! — засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.
— Ти не хочеш мене слухати? — спокiйно запитала Клавдiя Прокула.
— Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було б не "як у всiх тутешнiх"?
— Що ти масш на увазi?
— "Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво...
— Зрозумiло. Нiчого такого я не помiтила — обличчя у нього чисте. Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки...
— А що — руки?
— Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями...
— Славно! — сказав прокуратор. — Це вже щось...
2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ
Ось чому, коли Луцiй Галл прийшов доповiдати про подiу у храмi, прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.
— То що, Луцiю, — весело мовив вiн, — будемо шукати людину, яка на зрiст — менi по плече? Волосся у того чоловiка брунатне, хвилясте. Очi карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.
— Звiдки ви знасте, патроне?
— Та с в мене один особистий iнформатор. Дуже надiйний!
— А! — нараз прозрiв Луцiй Галл. — Ми з'ясували: у храмi була й ваша дружина Клавдiя Прокула. Я з нею щойно вiтався на входi.
— Ой, любий Луцiю, вiд тебе нiчого не приховати! Ти справжня нишпорка... Але хто ж цей низенький, хвилястий, гачкуватий i так далi?
— Нам вiн добре вiдомий. Iм'я — Iсус Назарей. Я прихопив його справу. Про всяк випадок...
— Справу? Не чув про таку!
— ту заведено ще кiлька рокiв тому, в часи прокуратора Квiрiнiя.
— З якоу причини?
— Були пограбованi мiняйли у храмi.
— Отакоу! Це вже цiкаво. Дуже цiкаво...
— Ось словесний портрет заводiя.
Луцiй Галл вийняв з теки i простягнув прокураторовi цупкий папiр, розрахований на тривале зберiгання. Понтiй Пiлат швидко перебiг його очима:
"Чоловiк цей малий на зрiст, тому тримасться дуже рiвно, щоб здаватися вищим, 3 тiсю ж метою носить взуття на високих пiдборах (з дерева, пiд час ходи стукотить). Обличчя овальне, кароокий. Нiс довгий, тонкий, гачкуватий. Волосся кольору стиглого горiха спадас рiвно на вуха, нижче кучерявиться. Борода рiденька, охайно стрижена. Одягасться ошатно. У натовпi — непримiтний. Нiколи не смiсться, бо мас пошкодженi зуби. Характеру пошкоджень зубiв не з'ясовано".
— Так! — задоволене мовив Пiлат. — А от руки — проминули.
— Нiчого — впишемо, — запевнив Луцiй Галл.
— То що ж сталося в часи прокуратора Квiрiнiя? Тiльки коротко, Луцiю, саму суть.
— Власне, оповiдати нема про що. Про факт пограбування с тiльки загальне повiдомлення iнформаторiв. Будь-якi доказовi уточнення у справi вiдсутнi. Вони й не iснували.
— Чому?
— Бо самi потерпiлi факт пограбування рiшуче заперечили. Визнали тiльки, що, мовляв, мало мiсце незначне гультяйство купки невiдомих бешкетникiв. Рiч у тiм, що цi "потерпiлi" самi страшилися потрапити пiд слiдство та чиннiсть карного кодексу за навмисне й злiсне порушення закону про податки.
— А свiдки?
— Якi свiдки? Тi свiдки "нiчого не бачили i нiчого не чули". Довелося справу припинити, оскiльки виходило, що й нiякого злочину не було!
— Цiкаво, — промимрив Пiлат слiвце, що наче прилипло до вуст. — Дуже цiкаво...
Луцiй Галл обережно мовив:
— Гадаю, цього разу буде не лiпше.
— Тобто ти вважасш, що скарг вiд потерпiлих не надiйде?
— Атож! — похмуро вiдповiв слiдчий. — I ми припинимо справу за браком доказiв i свiдчень.
— А якщо ми схопимо Назарея?
— Це теж нiчого не дасть.
— Чому, Луцiю? Поясни менi.
— Чи можна уявити грабiжника, який би прагнув покарання? Отже, Назарей свою провину заперечуватиме. Вiн не дурний i знас, що мiняйли про пограбування й словом не прохопляться. Чим же ми його притиснемо?
Логiчнi мiркування слiдчого почали дратувати Пiлата. Не тому, щоб вони лунали непереконливо, нi. А тому, що пiдкреслювали його власне безсилля, хоч вiн уособлював в собi на цiй землi iмперську владу. Страждав престиж iмперiу, а разом з ним i його староримська пиха.
Докучало, що й Луцiй Галл позирас на нього спiвчутливо, нiби здогадусться, якi почуття нуртують всевладного прокуратора Iудеу. Та хiба для того вiн прибув сюди з Риму, щоб вiдчути принизливу немiч перед якоюсь там жалюгiдною зграсю храмових гендлярiв? Е, нi, цього не можна собi дозволити, iнакше навiть у власних очах не заслугусш нiчого iншого, окрiм зневаги.
Випадок дав йому ключ до всiсу справи з податками. Як тим ключем скористатися, залежить виключно вiд нього самого. Вiн не може й надалi лишати безкарними знахабнiлих злочинцiв, якi глумливо порушують iмперськi податковi закони буквально пiд носом легiонерiв з Вежi Антонiя. Нi, цього разу вiн, прокуратор Понтiй Пiлат, мусить будь-що до них дiстатися.
— Будемо дiяти! — рiшуче ляснув вiн долонею по мармуровому столу.
Слiдчий Луцiй Галл споважнiв.
— Нам багато не треба, — вiв далi прокуратор. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Сни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13533 | Юрій Ячейкін | Сни | Юрій ЯЧЕЙКІН
СНИ
Лікар схилився над Хворим. — І ти все пам’ятаєш ? — недовірливо запитав він.
— Так, — прошепотів Хворий.
— Але ж це неможливо, — твердо сказав Лікар. — Адже хворі ніколи не пам’ятають своїх марень.
— Не знаю...
Обличчя у Хворого було змучене, йому б дати спокій, але Лікаря це дуже заінтригувало.
— І що ж ти пам’ятаєш? — настирливо допитувався він.
— Я пригадую річку, — очі у Хворого заблищали. — Вона була чиста і прозора. Дно її було так добре видно, що його можна було б намалювати. Кожен камінець...
— Де ти бачив такі річки? — заперечив Лікар. — Річки ніколи не бувають прозорі.
— Але я бачив її!
— Ти бачив її уві сні. Марення...
— Я занурив у неї руку і відчув приємну прохолоду...
— І не загинув?
— Світлі краплі падали з моїх пальців, а не застигали кам’яними бородавками...
— Ха-ха-ха! — не стримався Лікар. — А що тобі ще примарилося?
— Там росли квіти...
— Квіти — це красиво.
— Вони були ніжні, мов дотик матері. Вітер грався їхніми пелюстками...
— Вітер? Грався? — здивувався Лікар. — Безглуздя! Хіба ти не знаєш, що квіти відбивають від скель молотками?
— Я бачив це, — вперто заперечив Хворий, — квіти гойдалися під лагідним подихом вітру. А пелюстки ледь помітно тремтіли...
— Дивовижно!
— А тоді наступила ніч...
— Ніч? Що це таке?
— Темрява...
— Темрява?! — Лікар аж похолов від непоборного ляку. — Невже ти переступив Межу Небуття? Звідти ніхто не повертався!
— Ніч була чарівна, Лікарю, і безмежна... У небі спалахнули зорі...
— А це що таке? Сонце?
— Ні, Сонця не було. Це виглядало, як дрібні краплини золота у .чорному графіті...
— Ти збожеволів! Хіба ти не знаєш, що на небі немає нічого, окрім вічного і невмирущого Сонця? Хіба ти не знаєш, що небо не може бути чорним, інакше все живе загине? Як за Межею, похмурим Кордоном Світла і Темряви.
— А ще я бачив — це було останнє, — ніби я захворів і мене лікували...
— Нарешті! — зрадів Лікар. — Так воно і було! Тобі щодоби давали чудодійну мікстуру — ціанистий калій.
— Ні, це було не так...
— Не так! Он як! Хіба я не краще знаю?
— Спочатку мені поклали під пахву скляний циліндрик з ртутним стовпчиком. Це був градусомір...
— Скільки градусів мала його шкала?
— Сорок два...
Лікар аж затрусився, стримуючи недоречний сміх.
— Любий хлопчику облиш ці химерні спогади, — він поклав долоню на гаряче чоло Хворого. — Зрозумій, під твоєю пахвою той градусомір просто випарувався б...
Хворий слухняно замовк і стулив важкі повіки. Він марив надзвичайним казковим світом, у якому йому життя не було б.
...Ранком його ховали. Півнеба обіймало кошлате, несамовито сліпуче світило. На його палаючій поверхні вирували циклопічні протуберанці. Від розтопленого грунту, що вгинався під важкими ногами жалібної процесії, піднімалися отруйні брунатні випари.
На березі киплячої річки, що шумувала розплавленим алюмінієм, процесія зупинилася.
На тугоплавку труну поклали кам’яну квітку.
Кварцові істоти застигли у мовчазній скорботі.
Вони не знали, що місяць тому на зворотний від Сонця бік Меркурія прибула перша експедиція землян. Не знали вони також, що тиждень тому земляни зробили першу спробу встановити телепатичний контакт з недосяжними для них кам’яними аборигенами планети. Спроба закінчилася трагічно. Лікар дослідив раптово похололого Оператора і поставив діагноз — отруєння ціанистим калієм. Але що дивно: губи Оператора не пахли гірким мигдалем...
© ПОЗИВНІ АЛЬФИ ЛЕБЕДЯ: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1966. — 192 с. — (Наукова фантастика). |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Спалах понаднової зірки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13522 | Юрій Ячейкін | Спалах понаднової зірки | СПАЛАХ НАДНОВОЇ ЗІРКИ
Повість-усмішка
Спочатку загальне захоплення небрехознавством, пильна увага до цієї найскладнішої, але й найзахопливішої галузі галактології мене як засновника її лише тішила. Адже усе це переконливо свідчило про неабияку популярність молодої науки. Зі мною радилися організатори вікторин для юних космонавтів, мені замовляли космічні кросворди, запрошували до участі в науково-теоретичних конференціях і охоче залучали до лекційно-пропагандистської роботи.
Я сумлінно визначав переможців вікторин, складав кросворди, з якими несила було впоратися навіть електронному мозкові, тлумачив на конференціях темні місця власних нотаток про уславленого зореплавця, а лекції починав з інтригуючого вступу.
— Коли вперше чуєш розповіді капітана міжзоряного плавання Небрехи, факти здаються неймовірними, ідеї фантастичними, а сміливі задуми нездійсненними. Тому упередженій людині нема чого потикатися навіть до азів небрехознавства. А між тим, — урочисто підвищував я голос, — капітан Небреха — найправдивіша людина у Всесвіті. Такого правдолюба годі й шукати. Все одно не знайти, хоч зроби для цього спеціальний перепис населення усіх цивілізацій незліченних зірок Чумацького Шляху. Разом з тим, капітан Небреха надзвичайно скромна людина, хоч слава його сяє, мов зірка першої величини, по всіх кутках Всесвіту, — тут я притишував голос і мало не шепотів, аби досягти приголомшливого ефекту: — Між нами кажучи, я не годен пригадати жодного випадку, щоб мій друг капітан Небреха безсоромно похвалявся захоплюючими газетними звітами про свої карколомні звитяги або тицяв під ніс відривну, й календар з ребусом, в якому були б вжиті його добре відомі лиж голоблями обох Возів вуса!
Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто було з’явитися десь серед людей, як мене неодмінно тягли до гурту цікавих на отакому словесному зашморгу:
— Скажіть, а правда, ніби ви стали відомим тільки завдяки знайомству з капітаном Небрехою?
Десятки і сотні разів мені доводилося докладно розповідати історію мого знайомства з капітаном. Сотні тисяч разів я цю остогидлу історію скорочував, аж поки вона від початку до кінця не вкладалася у невиразне мурмотіння:
— Ум-гмг-мгу…
Але коли мене запитали про це один мільйон одна тисяча сто перший раз, витримка зрадила. Я вирішив: віднині нікому нічого на цю тему не відповідати. Мовчатиму, та й годі! А щоб мене не ославили невихованою людиною, написати і мовчки дарувати кожному допитливому цю повістину, в якій дано повну і вичерпну відповідь на те надокучливе запитання.
Н. Е. ЗАТУЛИВУХО,
небрехознавець.
Розділ перший
МИСЛИВЕЦЬ ЗА ФАКТАМИ
Років десять тому я працював у найпопулярнішому на всіх планетах Сонячної систеїли науково-художкьому журналі для юнацтва "Навколо Всесвіту".Дивіться також
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Юрій Ячейкін — Зоряні мандри капітана Небрехи
Юрій Ячейкін — Космiчна халепа капiтана Небрехи
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Одного разу Еикликає мене на розмову головний редактор журналу.
"Пахне відрядженням! — зрадів я. — Ех, якби на Марс на пару марсіянських місяців. Вони ж удвічі довші, аніж земні!"
— Сідай, Никодиме, — сказав наскрізь пропахлий гранками головний редактор, з огидою відсуваючи верстку свіжого номера.
Я з обуренням потлітив, що його червоний олівець добряче погуляв по рядках мого фейлетону з Венери "Гідрспон чи гідропонт?", чим вкоротив його мало не наполовину. Однак змовчав, бо саме пригадав знайомих з кссмопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.
Тут мене наш редактор і ошелешив:
— Поїдеш у відрядження, — прохрипів він, зиркаючії на мене поверх окулярів.
— Куди? — жваво запитав я.
— Аж на Чорноморське узбережжя… Там, десь у районі Сухумі, поселився знаменитий міжзоряний вовк, колишня окраса ордену космічних командорів, а нині пенсіонер, капітан далекого галактичного плавання Небреха. Візьмеш у нього інтерв’ю не більш як на сотню рядків нонпарелі.[6]
Тьху! Знайшов куди посилати — на Чорноморське узбережжя! Це колись журналісти будь-що намагалися майнути туди у літню пору з командировочним посвідченням.і редакційними грішми в кишені. А тепер, після того як упорядкували марсіянські пляжі з дрібним червоним пісочком, Чорноморське узбережжя — не дивина. Типове не те, як колись казали наші пращури.
— Про Небреху розповідають, — продовжував катувати мене головний редактор, — ніби він катався верхи на кометі, навіть підказав самому Ісаакові Ньютону закон всесвітнього тяжіння. Словом, це людина, уславлена на цілий Всесвіт. А ти знаєш, що він утнув уже на Землі?
Редактор багатозначно замовк, а тоді з тріумфом, ніби розповідав про власні заслуги, повідомив:
— Узяв та й порушив віковічну монополію аборигенів сонячного Причорномор’я на торгівлю лавровим листом! Нині пакетик з листям не вартий сірникової коробки!
— Як це йому вдалося? — мляво поцікавивсь я.
Я знав, що редактор не запалить мене навіть тоді, коли вихвалятиме героя майбутнього інтерв’ю найдобір-нішими епітетами, відібраними з усього словникового фонду.
— А дуже просто! — охоче пояснив він. — Небреха за безцінь кинув на світовий ринок свої невичерпні запаси лаврових вінків, якими увінчували його благородне чоло на планетах Ста дев’яноста трьох Сонць!
Я розумів, що редактор вміло намагається затягти мене в тенети не дуже цікавого завдання. Проте, якщо я і напишу про оту сенсаційну аферу з лавровими вінками, він її без жалю викоренить з тексту своїм червоним олівцем. Тільки виляски підуть…
Час було рішуче боронитися від зазіхань на мої творчі плани.
— А чи не краще нам відрядити когось з практикантів? — зухвало запропонував я. — Хай набувають досвіду в живому ділі.
Редактор замислено зібрав зморшки на лобі.
— Не можна, — нарешті вирішив він. — Якби мова йшла про відрядження на Марс або, скажімо, на Юпітер, я б залюбки пристав до твоєї пропозиції. Боюся, що з таким відповідальним завданням жовторотий студент не впорається. Капітан Небреха — міцний горішок. Я впевнений, що тільки досвідчений мисливець за фактами, — редактор явно намагався підсолодити гірку пілюлю, — видлубає з нього інтерв’ю рівно на сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.
— А хіба не можна взяти інтерв’ю по телефону? — не погоджувався я. — Швидко, зручно, економно…
— І це говорить досвідчений працівник найпопуляр-иішого журналу? — жахнувся головний. — Як тобі не сором, Никодиме?
Редактор клекотів, і вже було видно, що він ось-ось вибухне повчальними тирадами.
— Про що мова? — хутко зголосивсь я. — Треба їхати — значить, поїду!
Вулкан не вибухнув, але загрозливі димки ще курилися.
— Ну от, сам розумієш, — бурмосився редактор. — Журналіст мусить все побачити на власні очі, в усьому переконатися особисто. Тільки тоді він зможе переконати вимогливих читачів. Вірогідність — ось його бойовий прапор!
На якусь хвильку він замовк.
— Казкові чутки ходять про Небреху, — мрійливо докинув він. — Мовляв, одне лише ім’я капітана забезпечує його друзям ліжко у перенаселених готелях на астероїдах, гостинно відкриває віконця адміністраторів відеорам,[7] якщо всі квитки давно продані, і навіть викликає доброзичливі усмішки сусідів на комунальних кухнях штучних супутників…
То й казав би так відразу! А то завівся — Чорноморське узбережжя та Чорноморське узбережжя…
Того ж дня я, спецкор журналу "Навколо Всесвіту" Н. Е. Затуливухо, вилетів на південь. Однак я тоді навіть гадки не мав, що повернуся не спецкором найпо-пулярнішого журналу, а засновником нової галузі галактології — небрехознавства.
Розділ другий
ДИМ БЕЗ ВОГНЮ
Катер м’яко зарився носом у прибережний пісок.
— От ми й прибули, — повідомив моторист, вимикаючи двигуна. — Гляньте вздовж цієї стежки нагору і ви відразу помітите капітанову садибу. Інших будівель тут немає…
І справді, стежка в’юнилася між скель до мальовничого мініатюрного садочка, з пишної гущавини якого весело визирав білий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. У садочку, мов пам’ятний монумент космічним звитягам, височіла латана-пе-релатана ракета капітана Небрехи. Тут вена востаннє стала на якір земного тяжіння.
Нараз я помітив, що з капітанової садиби валує густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.
— Пожежа! — вигукнув я, хоч полум’я не побачив.
Але здавна відомо: диму без вогню не буває.
— Хуткіш! Де відро? — квапив я моториста.
— Ет! — з цілковитою байдужістю махнув той рукою. — Бачили ми ці пожежі… Одного разу сюди прибула навіть "Ракета" на підводних крилах. Бачте, туристи побачили стовпчик диму, то й давай волати, як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."
Коли будиночок Небрехи вже ледь бовванів крізь щільну димову завісу, моторист виліз нарешті зі своєї механізованої калоші і любесенько почав штовхати її назад у воду. Та ще й нахабно попрохав:
— Ану, піддайте з правого борту…
Я пропустив його слова повз вуха, мовчки вмочив у Еоду рушник, замотав ним голову і кинувся до капітанової садиби.
— Не робіть дурниць! — гукнув услід мені моторист. — Поверніться і заберіть свої речі!
Але я вже нічого не чув. Я висадив плечем вхідні двері і, як вихор, увірвався до внутрішніх покоїв земної резиденції міжзоряного мандрівника.
Дихати було нічим. Будиночок від погреба до горища був повен диму. Я навпомацки пробирався вперед.
І раптом я всім тілом здригнувся від фатального видовиська.
Посеред вітальні, у глибокому командорському кріслі, сидів кругловидий стариган у тільнику. Голова його була похилена на сині смугасті груди.
Я впізнав його відразу — головний редактор завбачливо вкарбував мені в пам’ять особливі прикмети знаменитого капітана: гола, мов глобус, голова, хвацько закручені під червоними, мов помідори, щоками вуса, замість лівої ноги — протез.
"Певно, учадів, — розпачливо подумав я. — Тепер від ста рядків інтерв’ю плюс, про всяк випадок, п’ятдесяти запасу лишиться рядків десять некролога…"
Аж тут я угледів у правому кутку його рота прокурену люльку, яка жевріла навіть у цьому позбавленому кисню приміщенні.
"Ага! — подумки зрадів я. — Виходить, капітан учадів кілька хвилин тому, адже люлька навіть згаснути не встигла у цій отруйній вуглекислій атмосфері. Треба негайно тягти його на свіже повітря!"
Втім, капітан Небреха виявиеся таким важкуватим, що годі було б намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють робити герої відеорам. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Сплячий лелека | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13532 | Юрій Ячейкін | Сплячий лелека | Петро Поплавський, Юрій Ячейкін
СПЛЯЧИЙ ЛЕЛЕКА
Пригодницький роман
Розділ 1
ГРОЗА УЗИМКУ
Рейх готувався до різдва, до нього лишалося два тижні, У вітринах деяких берлінських крамниць уже красувалися смажені гуси. Звісно, ціни шалені. Але ж час — воєнний! Все ж раз на рік можна й порозкошувати. Що важить сотня — друга рейхсмарок, коли марилося цілими маєтками? Чорнозем України, Дону і Кубані лишалося тільки розподілити між сумлінними німецькими бауерами, що повинні цивілізувати тамтешніх дикунів-унтерменшів. Висока й благородна культуртрегерська місія! Рабство? Работоргівля? А що, власне, у цьому поганого? Хіба не рабство породило зразкову навіки-віків античну цивілізацію?
До відома всіх було донесено передріздвяний наказ фюрера.
"Фюрер
і верховний головнокомандуючий збройними силами
ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ № 1
Літня та осіння кампанії цього року[1] за винятком окремих операцій, які ще тривають, і запланованих наступальних дій місцевого характеру закінчені. Досягнуто величезних успіхів.
Внаслідок могутнього наступу противника притиснуто до Кавказу і Дону, а центральна частина Росії в основному відрізана від життєво важливих для подальшого ведення війни районів Кавказу. На інших ділянках фронту успішно відбито всі відволікаючі удари росіян з незначними для нас втратами. При цьому Противник зазнав величезних людських втрат.
…Нам належить провести ще одну зимову кампанію. Завдання Східного фронту — будь-що утримати здобуті рубежі, давати відсіч на будь-які спроби ворога прорвати їх і тим самим створити сприятливі умови для нашого наступу 1943 року, щоб остаточно знищити найнебезпечнішого противника… В останніх баталіях росіяни знекровлені і тому не зможуть вводити свіжі сили взимку 1942–43 року, як це було минулого року. У будь-якому випадку наступна зима не буде суворіша і важча, аніж минулорічна…"
Здавалося, цей публічний наказ про зимівлю, в якому вже й слівцем не йшлося про бліцкриг[2] і взагалі про близький кінець війни, приспав усіляку пильність і насторогу.
Для міських бюргерів та сільських бауерів фронт неначе припинив існування аж до наступного і, беззаперечно, переможного літа. Для них ніщо не віщувало зимової грози. А хазяйновитий нордичний Санта-Клаус[3], завдяки блискуче організованим реквізиціям по всій поневоленій Європі, а надто — Росії, завбачливо надсилав наперед приготовані різдвяні дарунки. Гери і фрау, задоволено покректуючи та охкаючи, приймали пакунки, на яких тільки поштові штемпелі та зворотні адреси нагадували про Східний фронт.
У цьому самогіпнозі небо війни, звитяжне небо непереможного старонімецького бога грому та бурі Тора, здавалося чистим і безхмарним. Тому коли слово "Сталінград" несподівано загриміло з наче ясного неба, то спершу мало хто міг той грім до пуття осмислити. Наступальні дії радянських військ сприймалися як незначне фронтове пожвавлення суто місцевого значення. Як і передбачав в "Оперативному наказі" на зимівлю несхибний геній провидця-фюрера…Дивіться також
Юрій Ячейкін — Блакитна лінія
Юрій Ячейкін — Біблійні пригоди на небі і на землі
Юрій Ячейкін — Всесвітні походеньки капітана Небрехи
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Того дня, 19 листопада 1942 року, мільйони німців і гадки не мали, що ото й почалася агонія "тисячолітнього рейху", що саме в ці, ще порівняно безжурні часи в’яжуться зашморги для нацистських бонз і воєнних злочинців у цивільних смокінгах та генеральських мундирах і що помпезне святкування з нагоди десятиріччя коричневого мороку раптом перетвориться на всеімперські траурні дні по п’яти загиблих арміях.
Того дня імперська преса, теж заколисана тривалою тишею на Східному фронті, друкувала чергову, фанфарну промову рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса, проголошену ним в промисловому місті Дуйсбурзі: "Мета на Сході визначена й непохитна — радянська воєнна потуга… мусить бути повністю знищена". Рейхслейтер міністерства Східних земель, колишній фольксдойче з Прибалтики і "втікач з червоної Росії", отже, й непересічний знавець її, Альфред Розенберг просторікував у величезному політико-економічному огляді про "будівництво на Сході, що триває". Передова стаття газети "Фолькішер беобахтер", уся мов заслинена від лестощів на адресу дуче, оповідала, як "Італія впевнено йде до перемоги". Отож, "сіренький" рядок лише з одного речення в довгому загальновоєнному зведенні — "Слабкі радянські удари під Сталінградом" — мало хто помітив.
Але за кілька днів зчинилися справжнє газетне сум’яття, різноголоса радіоверемія, повний різнобій пояснень, які суперечили одне одному і, власне, всі загалом нічогісінько не пояснювали. Передусім на газетні шпальти знову витягли осоружного "генерала Зиму", головного "винуватця" минулорічної поразки під Москвою. Скрізь зарясніло тевтонською міфологією та історичними порівняннями з "героїчною давниною". Проте, мабуть, усі рекорди геббельсівської великої брехні побив військовий коментатор берлінського радіо, який висунув воістину фантастично карколомну версію щодо стратегії "завжди непереможного" вермахту.
"Одним з основних принципів німецької стратегії, — з апломбом прорікав він, — є відкривати час від часу пролами в лінії фронту, в які більшовики мали б спокусу вдертися собі на погибель. Можна з певністю сказати, що саме це відбувається зараз у закруті Дону".
І так далі…
Зовсім інший настрій оволодів верхівкою, що засіла по залізобетонних бункерах "Вольфшанце" — "Вовчого лігва" фюрера, вкопаного у болотяний грунт Східної Пруссії поблизу Растенбурга. Вікна "Гітлербункера" та бараків "Лейбштандарту СС", батальйону горлорізів з особистої охорони диктатора, були виключно на північ: фюрер, мов отой нічний кровожерний хижак, не терпів сонячного світла. Він же й назвав нове розташування ставки саме "Вовчим лігвом". Фюрер завжди виявляв неудавану прихильність до людей, в прізвищах яких корінилося слово "вольф"[4]…
Спершу серед штабістів виникла цілковита розгубленість, що відбилася навіть у суперечливих оперативних наказах. На зміну їй прийшла "залізна воля" фюрера. 22 листопада, близько опівночі, генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс прийняв по радіо перший "фюрербефель"[5], адресований усьому обложеному в Сталінграді війську:
"6-та армія тимчасово оточена. Я знаю 6-ту армію та її головнокомандувача і певен, що в становищі, яке склалося, вони стійко триматимуться, 6-та армія має відати, що я зроблю все, аби їй допомогти і визволити. Я своєчасно виголошу їй свої накази".
Наступної ночі генерал-лейтенант Паулюс заблагав дозволу на прорив його військ в південно-західному напрямку, назустріч 1-й танковій армії генерал-полковника фон Клейста. А це означало: залишити розрекламований нацистською пропагандою на весь світ Сталінград, місто, падіння якого стало б сигналом до негайного нападу і розбою з боку Японії і Туреччини, які чекали цього вже півроку з військами напоготові.
24 листопада, рано-вранці, в "котел" на швидких радіохвилях пішло "остаточне рішення фюрера". Наказано: 6-й армії міцно закріпитися на своїх позиціях, весь "котел" оголошувався "обложеною фортецею Сталінград", яку повинні визволити новостворювана ударна армія під командуванням фельдмаршала фон Манштейна, 4-й повітряний флот уславленого аса генерал-полковника фон Ріхтгофена, що досі з успіхом діяв на Кавказі, брав на себе харчове і бойове постачання 6-й армії, утворивши "повітряний міст". Було наказано стояти до переможного кінця! Коротко й ясно.
У нервовій лихоманці минали дні. Гітлер нетерпляче ждав звісток із Східного фронту і найбільше — з помпезно проголошеної ним "фортеці". Слово "котел", що було увійшло в мову, вмить зникло як з воєнної термінології, так і з приватного вжитку: його вже ніхто не насмілювався вимовляти й пошепки.
Дні летіли, як миттєві спалахи, а генералітет все не наважувався глянути правді в очі. Він пом’якшував прикрі повідомлення, применшував значення очевидних фактів, намагався витлумачити їх вигідно для себе, як міг, заспокоював стривоженого фюрера. Та й сам щиро не вірив у можливу поразку мало не півмільйонної армії.
1 грудня фюрер чекав неодмінного дзвінка нового начальника штабу ОКВ[6] Цейтцлера, що був призначений замість набридлого Гальдера. Головна провина колишнього начальника штабу полягала в тому, що він із власної ініціативи ще влітку, тобто у самий розпал стрімкого наступу на Кавказ і Сталінград, без погодження і дозволу фюрера склав і підписав "поразницьку" директиву "про будівництво зимових позицій". І хоч зараз ця завбачлива директива раптом виявилася доцільною, йому отой "середньовічний феодалізм" з самоврядуванням не вибачили: адже "дер фюрер денкт фюр унс аллєс" — "фюрер думає за нас усіх".
А Цейтцлер?
Він слухняний.
Попередня посада — начальник штабу групи армій "Захід", яка не мала жодної поразки. Ще раніше він зразково виконував свої службові обов’язки як начальник штабу танкової групи фон Клейста під час тріумфального походу на Францію.
У точно визначений час загув зумер телефону. Гітлер схопив трубку. Впізнав урівноважений і завжди заспокійливий голос Цейтцлера. Новий начальник штабу ніколи не висловлював недоречних сумнівів, що останнім часом узяв було собі чомусь за правило панікуючий Гальдер. У Цейтцлера завжди — все ясно!
— Мій фюрере, я доповідаю, — неквапом, навіть дещо знудьговано промовляв у телефон Цейтцлер. — Передусім загальне. У групі армій "Б" Вейхса все гаразд. У центрі північна і східна ділянки в задовільному стані. У Великих Луках також задовільно. У цілому я можу, починаючи з центру, доповісти наступне: на Східному фронті все в порядку. Всі наступи відбито. Справи йдуть в найвищому ступені гладенько.
"Гладенько?.. А "фортеця"?.."
Далі фюрер майже не слухав, але й не переривав оперативного звіту і не гримав у рурку, що було не схоже на нього, його збуджений мозок, заполонений невисловленими думками про Сталінград, сприймав лише уривки з докладного і послідовного повідомлення Цейтцлера:
— Командир гренадерського полку "Великонімеччина" загинув на власному командному посту… Під Новосокольниками атаку відбито… У групі Манштейна під Котельниковом нічого особливого не сталося… В 17-й армії Руоффа на Чорноморському узбережжі і в 1-й танковій армії Клейста на Північному Кавказі теж нічого особливого…
Коли Цейтцлер сказав: "Це все, мій фюрере", Гітлер мовчки кинув трубку.
А ще зовсім недавно генерал Йодль, перший з найближчого оточення порадник фюрера, — закинув пророчі слова:
"Доля Кавказу вирішуватиметься під Сталінградом". |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Стариган з майбуття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13531 | Юрій Ячейкін | Стариган з майбуття | Юрій ЯЧЕЙКІН
СТАРИГАН З МАЙБУТТЯ
Якби хтось наважився прочитати всі гуморески про дідів, він прийшов би до фінішної сторінки вже на схилі своїх років. Як бачите, дідівського гумору ще мало, його не вистачило б навіть на одне людське життя. Літературних дідів ми знаємо досконально. Вони ще міцні, досить дотепні, принципово не визнають слабких сигарет і смалять тютюн, який вбиває на місці необережних бугаїв. Нині, мабуть, кожен дід перебуває на гумористичному обліку. І мені здається, що коли я постарію, про мене теж напишуть комічне оповідання:
"ДІД ЮРКО І ЧИСТЕ ПОВІТРЯ
Всі у нас знають діда Юрка. Старий як світ, білий як голуб, але стрункий, як юнак, він ще й досі невтомно тиняється по редакціях. Що то значить стара школа! Любив колись дід Юрко посміятися, і ця любов лягла на його обличчя важкими зморшками.
Оце зараз ми усі живемо без недоліків, бо цілком свідомі, а у діда Юрка тих недоліків безліч. Смалить чортів дід сигарети, від яких навіть роботи з ладу виходять. Ще й мундштуком користується. Точнісінько таким, які показують школярам у музеях, коли їх навчають морального кодексу. Ото сидить дід Юрко у редакційному куточку, отруює потихеньку кондиційоване повітря і згадує своє героїчне минуле:
— Ех, ви, хлопці! Молоді ви ще та зелені! Тільки і чуєш від вас "хи-хи" та "ха-ха". І думаєте смішно... А ви б спробували, як ми колись, писати. Ого! Ото сміху було! Да...
— А що, діду, може, й зараз вріжете? Може, надихне вас оця телеграма: "БЛИСКАВКА. В РЕДАКЦІЮ. ПІД ЧАС РЕЙСУ ПОВІТРОЛЕЙБУСА КИЇВ-МЕЛІТОПОЛЬ ХЛОПЕЦЬ Г. РЕДКА ПОРУШИВ ПРАВИЛА ВВІЧЛИВОСТІ. ВІН НЕ ПОСТУПИВСЯ МІСЦЕМ ДВОХСОТЛІТНЬОМУ ДІДОВІ, МИ ХОТІЛИ ВИКИНУТИ НЕЧЕМУ ЗА БОРТ, АЛЕ ПОТІМ ВИРІШИЛИ ПОКАРАТИ ФЕЙЛЕТОНОМ. ПАСАЖИРИ (98 ПІДПИСІВ)" Прямо скажемо, ганебний факт!
— А чого ж, і вріжу! Пригадую, колись у кожному трамваї діди сиділи попереду, а молодь на їхні потилиці шанобливо дивилася. Ото, скажу я вам, були часи!
Отакий дід Юрко! Принциповий! А от пережитків ще’ не позбувся — курить.
І хто б ви думали перевиховав його? Діти!
Було це так. Сидить собі дід Юрко в куточку, струює повітря потихеньку, а двері раптом — рип. Через поріг посунула ціла юрба дошкільнят.
— Ми до вас, діду, — кажуть, — з нашим проханнячком.
— Слухаю вас, мої діточки-квіточки, — розчулився старий.
— Ми, діду, у себе в яслях відкриваємо дитячу виставку сосок, а ви можете найцінніший експонат нам подарувати.
— Який це? — дивується дід Юрко.,
— Мундштук ваш...
— Беріть, дітки, беріть, любі! — мовив дід і заплакав з радості.
Я тоді теж уперше розчулився. Мавіть інформашку у літгазеті надрукував — "Любов до дітей не старіє".
З того часу дід Юрко не струюе кондиційоване повітря, помолодшав на сто літ, а м’язи у нього стали тверді, як зовнішня оболонка зорельота". |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Уславлений робот Малюк | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13525 | Юрій Ячейкін | Уславлений робот Малюк | Замість епілога:
УСЛАВЛЕНИЙ РОБОТ МАЛЮК
Я побачив його випадково. Він стояв у кутку, непомітний і негарний. На його гофрованій шиї пробивалася неохайна іржава щетина. Зелені очі ледь жевріли.
— У нього ще вистачить енергії на розмову? — запитав я наглядача Музею космічних подорожей.
— Тільки не мучте зайвою допитливістю, — застеріг він і клацнув перемикачами.
— Як я опинився у світі біологічних систем? — запитав я, тільки-но мене ввімкнули в розетку.
Мати ніжно відповіла, що мене знайшли на звалищі металевого брухту. Тато ж загадково посміхнувся.
— Час навчити його ходити, — мовив він. — Треба вмонтувати постійні акумулятори, — і взявся за розетку.
Я відчув, що втрачаю сили і відчайдушне загорлав. Та було вже пізно. Свідомість потьмарилася…
Коли я опритомнів, вечоріло. Нікчемна розетка більше не загрожувала. Більше ніщо мене не зв’язувало. Я озирнувся. У вікно світило сонце. Червоне проміння падало просто на "Таблицю Множення" — абстрактний портрет мого прапрапращура. Тато і мати весело переморгувалися різнокольоровими лампочками…
Вранці я вже був на стадіоні. Старший механік збірно-розбірної команди "Робот" ретельно перевірив мої ампери і вольти.
— Непоганий заряд, — пробурмотів він. — Трохи підкрутити, трохи підмастити… Поставимо каучукові амортизатори — стрибатиме, як мавпа. Кращого воротаря годі шукати!
Того ж дня я грав у вирішальній зустрічі з командою "Автомат".
"Автомати" атакували скажено. Снаги їм не бракувало. Гра відбувалася в синхрофазотронному темпі.
Аж ось наші перехопили ініціативу, рішуче зламали захист противника, пробилися крізь уламки оборони і вдерлися на штрафний майданчик. Центр нападу зняв свою праву ногу і, як хокейною ключкою, прицільно вдарив по м’ячу. Гол! Трибуни заревли. Суддя зарахував гол, адже формально нападаючий не порушив футбольних правил. Цей сміливий експеримент відкрив нову сторінку в історії футболу.
"Автомати" кинулися у відчайдушну контратаку. Але я був на місці! Механік таки мене добре накрутив! І раптом, тільки-но я наважився вийти на прострільну передачу, як мене підхопила якась неймовірна сила. Земля гойднулася під ногами, і я кулею полетів просто в небо. Останнє, що я побачив, — це м’яч, він тріпотів у сітці воріт.
З трибун линуло надпотужне ревище:
— Недозволений прийом!!!
— Суддю на перетопку!
Згодом виявилося: якісь повітряні пірати спустили з вертольота електромагніт і вкрали мене серед білого дня! Була вписана нова сторінка в історії вболівальництва.
Ватажка повітряних піратів звали Капітаном. Про нього ширилися неймовірні чутки. Ніби він аж три роки ганявся за якоюсь загадковою антикометою і мало не вибухнув на її хвості.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Слідство веде прокуратор
Юрій Ячейкін — Гості з греків
Юрій Ячейкін — Сплячий лелека
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
А він винувато глянув на друзів і мовив:
— Малюк для нас годиться… Треба лише перебудувати його схему і запрограмувати за темою "Меркурій".
Я з жахом вислухав цей вирок. А командир піратів узяв гайковий ключ, розгвинтив мене і безжалісно видер з грудей портативні акумулятори…
— Мені страшенно не поталанило: я потрапив до ракети, на якій летіли дивні істоти, що мислили алогізмами і були здатні на будь-яку хлоп’ячу витівку. Отож мене на час подорожі вони про всяк випадок посадили на розетку, а капітан почепив табличку "У ракеті — злий робот". У них це називається жартом. Правда, я не образився, адже про капітана казали, що у нього золота голова, сталеві нерви і залізні м’язи.
На Меркурії мене відразу ж звільнили від набридлої розетки. Ще б пак! Адже я був головним членом експедиції і мав зав’язати дружні стосунки з кварцовими господарями планети.
Що то була за планета! З одного боку — крига і космічна холоднеча, а з другого — розжарене баговиння. З одного — колючі зірки, а з другого — гігантський тепловий генератор Сонця, під спопеляючим промінням якого розкошували кварцові істоти. На Землі вони могли б існувати хіба що у тисячоградусному череві доменної печі.
І з такими створіннями я мусив зайти у розмову! Метою нашої експедиції було укладання з ними угоди про дослідження розпеченого терену, на який досі не ступала людська нога.
Перед дослідниками із Землі кварцові істоти завжди піднімали вогняну завісу. Кажуть, це було феєричне видовище. Не вагаючись ані секунди, я взяв вогнетривкі шахи і попрямував до них.
Тільки-но я вийшов з ракети, як мене оточили звуки надвисокої частоти. "Ті-та-біп сюів-ті-піп!" Я збагнув, що це була мова кварцових істот. Вже за півгодини я вільно розумів її. І ось що я почув:
— Це якийсь недоумок. Вийшов і стоїть, як пень.
— Та й вигляд у нього якийсь неоковирний…
— Гей, ви! Розпечені бовванці! — гукнув я. — У шахи щось тямите?
Вони замовкли. Нарешті один озвався:
— Хто ти і звідки?
— Я робот Малюк. З третьої…
— А що таке шахи?
Тут я прочитав їм цілу лекцію і невдовзі вже грав першу партію. Чи варто казати, що вони склали зброю перед вітчизняною технікою? А я ж грав у надзвичайних кліматичних умовах! А як вони благали мене тоді подарувати шахи! Я огинався, аж поки не згадав про мету експедиції!
— Гаразд, — погодився я. — Але при одній умові: за першу клітину шахової дошки дайте мені квадратний міліметр вашої площі. За кожну дальшу — у геометричній прогресії. А фігури я вам і так віддам. Бачте, який я добрий!
Словом, за шахову дошку я виміняв цілу планету. Вони ще й заборгували…
— Ви тільки погляньте на нього! — закричав капітан, коли я повернувся на ракету. — Розбійник! Йому не ракетою подорожувати, а піратською каравелою! На рею його, на рею!
З усього цього я втямив лише одне: мене знову чекають прикрощі. І справді — посадили на розетку. Вже тут, у музеї, я дізнався, що меркурійці на центральному майдані столиці спорудили мені величний пам’ятник і кожне десятиліття проводять всепланетну першість на приз імені робота МАЛЮКА. В останньому турнірі взяли участь 3 698 гросмейстерів, 9 534 майстрів спорту і 18217 кандидатів у майстри. Як відомо з перепису, це вся доросла людність Меркурія.
Він стояв у кутку, старий симпатичний патріарх сучасних роботів, і неквапливо розповідав казкові історії. Наприкінці сказав:
— Маю до вас прохання… Напишіть у "Книзі добрих побажань", щоб мене зняли з розетки. Ви навіть не уявляєте, як я знудьгувався за рідними акумуляторами!
Лише тепер я помітив, що від нього до стіни тягнеться тонкий еластичний дріт… |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Химери Зеленого Змія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13530 | Юрій Ячейкін | Химери Зеленого Змія | Юрій ЯЧЕЙКІН
ХИМЕРИ ЗЕЛЕНОГО ЗМІЯ
Пародії
Угода
Роберт Шеклі
Містер Махлін бовванів сам-один в спорожнілому барі. Бармен зник десь у внутрішніх закапелках.
Містер Махлін простягнув руку, щоб узяти пляшку зі столу, й нараз застиг. Щось його зупинило. Певно, в пляшці не лишилося й краплі. Але таке неодноразово траплялося і в минулому, та його ніколи не турбували такі дрібниці. І все-таки дивне відчуття не зникало. Ніби перед тобою не пляшка, а щось таке, чого ти неодмінно маєш берегтися.
Містер Махлін був людиною не з лякливих. Він рішуче потягся до пляшки. За її тьмяно-зеленим склом щось нечутно вовтузилось.
— Господи, чорт! — жахнувся містер Махлін. Він підніс пляшку до своїх короткозорих очей і переконано додав: — Хай мене заїздить Ендорська відьма, коли це не чорт.
Тим часом біс у пляшці підстрибнув, ухопився за вінця широкої шийки і до пояса виважив своє треноване тіло. Потім зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу. Його хвіст тремтів від збудження.
— Дозвольте відрекомендуватися, — ввічливо мовив він. — Мене звуть Меф. Я працюю у відділі пропащих душ, підвідділ комівояжерів-душогубів.
Містер Махлін охнув і заморгав.
— Природно, наша зустріч видається вам надприродною. Але нічого дивного тут нема. Ви ж самі бачили, як я виборсався з вашої пляшки.
— Так, — промимрив Махлін. — Гадаю, ви й справді виборсалися, коли на те ваша ласка. Але чому саме з моєї?
Меф осміхнувся.
— Скажімо так: у мене не було вибору. Адже ви в барі сам-один... Отже, хазяїне, мабуть, залагодимо гендель, га? Виконання замовлень гарантується в строк обумовлених зобов’язань. По руках? До речі, згадана вами Ендорська відьма навіщувала, що ви охоче погодитеся занапастити свою безсмертну душу.
Безутішна туга охопила містера Махліна. Він був самотній. Він був беззахисний перед одвічним ворогом роду людського.
— Що ви можете запропонувати? — запитав він, аби відтягти фатальну хвилину.
— О! В нас чудовий і цілком приступний прейскурант. Решту ваших днів ви можете провести в ролі промислового короля або фінансового магната. Ми можемо перетворити вас у зірку екрана або, коли бажаєте, в папу...
— У того самого? — жахнувся містер Махлін.
Меф самовдоволено осміхнувся.
— А чи нема у вас чогось... простішого? — нерішуче запитав Махлін. — Ну, скажімо, жива вода або еліксир молодості...
— Хочете схитрувати? Домовитись на певний вік, а тоді помолодшати? Будь ласка, хитруйте. Ми терплячі. Девіз нашої фірми — клієнт завжди правий. У нас широкий вибір не лише живої води або еліксиру молодості. Ми маємо килими-літаки, чоботи-швидкоходи, шапку-невидимку, самограйну дудку... Обирайте будь-який товар і висувайте будь-які умови: ми не ловимо клієнтів на гачок рабських контрактів. Клієнт сам визначає власну долю...Дивіться також
Юрій Ячейкін — Зоряні мандри капітана Небрехи
Юрій Ячейкін — Стариган з майбуття
Юрій Ячейкін — Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута)
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Містер Махлін замислився.
— Ну-ну, сміливіше, — заохочував його Меф. — Не такий страшний чорт, як його малюють. До того ж пекло — це зовсім не те, про що ви звикли гадати. Більш довершеного творіння по той бік хаосу вам не знайти. Просторові феномени, морально-етичні ефекти, вдале вирішення проблеми червоного зміщення...
— А є у вас нерозмінний долар? — ґвалтовно заскочив його містер Махлін.
На стіл перед ним м’яко лягла зелененька купюра.
— Цей?
— Так.
Містер Махлін негайно накрив кредитку бувалим у бувальцях капелюхом.
— То ось моя умова, — сказав він, — ви одержите мою грішну душу, коли я проп’ю цей нерозмінний долар.
Чорт з тихим зойком відчаю булькнув у пляшку. Містер Махлін насунув капелюх на голову і впевнено заволав:
— Гей, бармене!
Він мав причину випити. Він мав ґрунтовний привід надертися до чортиків. Адже він уклав угоду на безсмертя!
Ранок вечора мудріший
А. Стругацький, Б. Стругацький
Хлопці стояли навкарачках і зосереджено дивилися У воду.
— А все-таки це пляшка, — сказав, мало не торкаючись набіглої хвилі своїм смаглявим, горбоносим обличчям Роман Ойра-Ойра.
— Охолоджена, — зауважив я, коли по лікоть вмочив руку в крижану воду.
— Вдаримо по банці! — загорлав брутальний Вітька Корнєєв. — Сашко, знімай штани!
Сонце сідало вже котру добу, низько повиснувши над полярним обрієм. Ще кілька діб — і на цілих півроку тут запанує ніч.
— Світить, а не гріє, — сказав я, ще раз занурюючи свіжозаморожену руку.
— Лізь, тобі кажуть! — вкрай озвірів нетерплячий Корнєєв. — Гартуйся, як сталь!
— Ну-ну, хлопці. Витягнемо пляшку корчем....
Розумник у нас Роман!
Витягати пляшку корчем заходився Вітька.
— Це як у казці! — з ідіотською глибокодумністю горлав він. — Одна банка на трьох! Класика! Розчавимо, смикнемо, тобто приймемо! Сашко, які синоніми ти ще знаєш?
— Наріжемося, налижемося, надеремося, насмокчемося, набухаємося...
— Ух-х-х, алкаш! — у захваті вигукнув брутальний Корнєєв. — Поліглот, а не філолог!
Штопора ні в кого не знайшлось. Вітька тарганив корок великими, мов у вурдалака, зубами. Від натуги Вітька почервонів, на лобі в нього повільно набрякала крислата венозна жила.
— Отак солідні люди заробляють інфаркт, — тихенько мовив Ойра-Ойра.
Раптом з сухим пістолетним звуком корок вистрибнув, і пляшка з пожежним виттям почала фонтанувати. Димом без полум’я. Вітька з відразою стежив за цією несподіваною вулканічною діяльністю пляшки.
Нерозважливий Роман штовхнув мене в бік:
— ДИВИСЬ, зараз буде цікаво...
Завихорені клуби диму щільнішали, конденсуючись в матеріальний образ. За хвилину перед нами стовбичив напівдикий джин у старезній ганчірці на стегнах. Ледве матеріалізація завершилась, як він гепнувся на коліна і почав канючити:
— О зірки душі моєї! О володарі моїх думок! Чого ви хочете? Ваш відданий раб Абдул-ібн-Хамід виконує будь-яке ваше бажання!
Всім стало тоскно, як у бюро добрих послуг.
— Нехай лізе назад у пляшку, — сказав Ойра-Ойра.
— Іди ти! — люто сіпнувся брутальний Корнєєв, а джинові наказав: — Устань на ноги, дурень! Ану, двинь гуртожиток на два крила — одне крило чоловіче, друге жіноче.
— А жіноче навіщо? — запитав Роман.
— Я одружитися хочу! — прогарчав Вітька.
— Ідейка непогана...
— Я з поганими не сунуся.
Джин вдарив чолом об землю і мовив:
— Слухаю і підкоряюсь, о мій господарю!
Миттю просто з-під землі виріс шикарний, мовби в народної казки, терем, скібно рублений та міцно збитий. З усілякими різьбленими витребеньками.
— Ти що сотворив? — набурмосився брутальний Корнєєв. — Знущаєшся? Хто житиме тут без сантехніки? Нам що, вечорами скіпочки палити? Тарганам щиглі давати тобто?
Од Вітьчиної критики Абдул-ібн-Хамід весь позеленів. Різьблений, гарної ручної роботи терем провалився крізь вемлю. У повітрі майнули розкішні варварські гареми, староримські луперналії і навіть Версальський палац в епоху занепаду феодалізму. Брутальний Корнєєв усю цю сиву старовину обпльовував та облаював:
— Типове не те!
— Та не кричи ти на Абдулку, — зморщився Роман.
— Він сам Хамід! — осатанів Вітька.
— Та кинь ти... Зажени його в пляшку.
— Ану, марш у пляшку! — загорланив Вітька.
Абдул-ібн-Хамід трусився, як осиковий лист, бив лобом об землю, тужно посипав смолячі кучері золою і пилом, але лівти в пляшку не бажав.
— Варто було б його заклясти в пляшку. Віть, ти які ваклинання знаєш?
— Всі! Але дідька лисого його заклянеш, коли він уявлення не має навіть про залізобетонні конструкції. Темнота! Чобіт! Чавун! Неук допотопний! Бракороб нещасний!
Абдул-ібн-Хамід злякано нітився, від чого суттєво зменшився в розмірах. Звісно, Роман це негайно помітив, хоч дивився зовсім в інший бік.
— А втім, усе може трапитися, — задумливо промимрив він. — Хлопці, а що коли вшкварити по термінології?
Він ліг на живіт, оперся ліктями в пісок і, пильно вдивляючись в очі джина, стиха мовив:
— Панель.
Абдул-ібн-Хамід зіщулився, як сачок на екзамені з опору матеріалів.
— Шлакоблок. Стабілізатор. Квартсекція. Паркет. Розкладачка. Каналізація. Ліфт. Дзвінок...
Нещасний Абдулка-ібн-Хамідка танув буквально перед очима. Сучасні знання розвіювали його, як древній міф.
— Туалет! — радісно заревів брутальний Корнєєв. — Унітаз! "Еврика"!
Загнали-таки Абдулку в пляшку. Ув’язнили безталанного. Вітька поплював на мозолі і закинув чаклунський посуд далеко в сине море.
Деякий час ми тупо позирали на пустельні хвилі, куди щойно шубовснула пляшка. Нараз безодні водні розверзлись, і з дна морського шугонув дим без вогню. У повітрі майнули й одразу розтанули різьблені тереми, варварські шатра, багатодахові пагоди, антична будівельна класика і навіть Версальський та Букінгемський палаци епохи занепаду.
— От шкода — розбилась! — люто промимрив добряга Корнєєв. Я вже зрозумів, що брутальність у нього — то обмовне, несерйозне. Типове не те тобто.
— Ой хлопці! — тихенько ахкнув Роман Ойра-Ойра. — Але ж пляшку відкоркували антиподи з Атлантиди!
Ми (Вітька і я) очманіли.
— Так, — десь за нашими спинами озвався чемний голос директора нашого НДІ дволикого Януса. — Байдикуєте. Цікаво, про що я з вами вчора розмовляв?
Ми силкувалися вигадати, що б то йому відповісти.
Вирішили відповідати рано-вранці — ранок вечора мудріший. Доведеться дволикому півроку чекати відповіді. Ну, це вже зовсім-зовсім інша справа...
Липень 2001. П’ята експедиція
Рей Бредбері
Позаду лишились невимовні прискорення в яскравих спалахах нечутного полум’я, пронизливі незгасні очі страхітливих галактик, гострий холод постійно гамованого жаху — шістдесят мільйонів миль чорнокольорової космічної безодні. Перед ними були перша, друга, третя й четверта експедиції, але доля їхніх попередників не була їм відома. Від Землі до Марса крізь безкраю зоряну пустелю простяглася п’ята така ж слабенька, зелена ниточка життя.
Трійко землян — капітан Уайтхілл, штурман Чатауей і лікар Гіббонскі — прошили похмуру невагому порожнечу й тепер знову звикали до дивного відчуття планети.
— Було б непогано розчавити банку і трохи розважитися, — хмуро висловив спільну потаємну думку Сем Чатауей.
Лікар Гіббонскі негайно видобув літрову пляшку з шаленим дев’яностовосьмиградусним напоєм. Але Джефф Уайтхілл пити заборонив.
— Якщо нам хочеться випити, то пити ні в якому разі не бажано, — пояснив капітан. — Невідомо, що трапилося на цій планеті з нашими попередниками.
Вони вийшли з ракети й завмерли приголомшені. Невимовно чарівний світ чужої планети стрічав їх шовковими дотиками м’якого червоного рясту, ласкавим теплим подихом сплячої ночі і незнайомими, ледь вловимими, але зовсім-зовсім не страшними шерехами.
Розріджене, п’янке повітря хмелило голову. |