author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Пісні (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3064 | Іван Багряний | Пісні (збірка) | ПІСНІ
ОЙ НАД ДНІПРОМ, НАД ДНІПРОМ
(На мелодію "Ой при лужку, при лужку")
Ой над Дніпром, над Дніпром
Встала чорна хмара,
Де зростали ми разом,
Як голубів пара...
Стала хмара громова
Та й нас розлучила...
Милий б'ється з ворогами,
У неволі мила.
Ой над Дніпром, над Дніпром
Чорний ворон кряче.
Тужить мила на зорі,
За соколом плаче.
Не плач, мила, не тужи
І не сходь сльозами;
Чорні очі бережи,—
Жди мене з стрільцями.
Над землею грім гримить,
Чорний порох в'ється.
Ой, там милий кожну мить
З ворогами б'ється.
Б'ється, гей, з чекістами,
Б'ється з німаками,
З превражими ляхами
Ще й з більшовиками.
Ой коню мій вороний,
Не спіткайсь з розгону,
Напою тебе з Дніпра
Ще й з синього Дону.
Лети, лети від Карпат
До Дніпра й до Дону,
Будеш милу виручать
З лютого полону.
Стукнем-грюкнем об поріг,
Де вона ступала:
Здрастуй, здрастуй, серце моє,
Чи ти ж мене ждала?
Ой, ждала я, ждала,
Бо вірно любила...
І до сокола свого
Пригорнеться мила.
Ой над Дніпром, над Дніпром
Щезне чорна хмара.
Будем знову ми разом
Як голубів пара.
"ВСТАВАЙ, НАРОДЕ..."
(Марш трудового народу)
Вставай, вставай, Народе, з руїн вставай.
Вставай, вставай, Народе, з руїн,— вставай з руїн і пожарищ.
За кров дітей і за свій розіп'ятий Край
Вставай! Вставай! Вставай!
З глибоких шахт, з в'язниць і галер в морях,
Сини звитяг, Ми ідем в громах, ідем до судного бою.—
Ми діти Правди й бійці найстрашніших гроз —
Селянин. І шахтар. І матрос.
Громи гримлять, в загравах дрижить земля.
Громи гримлять. Вітчизна зове,— зове до помсти і кари.
З тобою нас не щадив меч ворожих зграй.
Суди ж! Карай! Карай!
З глибоких шахт, з понурих підземель —
З підземель.—
З степів і шахт Ми, як грізний господар земель —
Своїх земель.—
Ідем до бою за щастя і труд.— 3 вогнем. З мечем.
Вперед! Катам
надходить Страшний Суд.
Ні смерть, ні жах, ніщо не спинить нас,
Не спинить нас.
Нас легіони пройшли через муки з плачем —
Встають з мечем.—
Від Бухари і холодних морів.—
К плечу плечем.—
Шагай! Шагай! Ставай за рідний край!
Кріз смерть, і жах, і через сліз моря —
Сліз моря.—
Нас легіони пройшли і до помсти горять.
Горять. Горять.
Ми за Вітчизну відплатим вогнем.— Вогнем. Мечем.Дивіться також
Іван Багряний — Рідна мова
Іван Багряний — Швачка
Іван Багряний — Генерал
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
К плечу — плечем — ставай до брата брат!
Від Бухари і пекла Колими —
Колими.—
Гей повертайтесь додому, соколи,— з мечем.
З вогнем. З мечем.
Гей повертайтесь з далеких країв — к плечу плечем.—
За дім! За край! Ставай за брата брат!
Сурма сурмить, прапори майорять,—
Майорять.
Прапори Правди і Волі нас кличуть — Вперед.—
Вперед, вперед.
Клекоче серце, як гордий орел,— вперед, вперед.
За честь! За кров! За волю йди, народ!
МАРШ "УКРАЇНА"
Чорними хмарами вкрита руїна.
Вітер на згарищах грізно гуде.
Як дика пустеля, лежить Україна.—
Тужить дівчина і месника жде.
Приспів:
Раз! Два! — до бою!
Не шкодуй собою!
Меч піднеси і навідліт бий!
Бий до останньої краплі й набою.
Бий! За Вітчизну поляж головою.
За Україну вперед! Бий!
Грізно реве невблаганна стихія.—
Нас вже до ями на смерть привели.
Тільки ж не знали напасники злії,
Як, умираючи, б'ються орли.
Немає нам, брате, другої дороги,—
Зійшлись біля ями шляхи і стежки.
Пробоєм же, брате! До перемоги!
Порукою буде нам твердість руки.
Приспів.
За немовлята, за глум, за руїни,
За матерів, за румовища хат
Вставай, Україно, могутня й єдина,
Від тихого Дону до синіх Карпат!
Приспів.
Слава незламним, хоробрим і гордим,
В кому кипить невпокорена кров!
Нас убивали ґвалтівників орди,—
Ми піднялись! І піднімемось знов.
Приспів.
З нами пройшли через тюрми й тортури,
Як приклад великий, як жертви за нас,
Великі звитяжці Мазепа й Петлюра,
Петро Дорошенко, Богдан і Тарас.
Приспів.
Онуки звитяжців, діти героїв —
Ми вірні наказам великих предтеч,—
Нас не зламали в нерівнім двобої
Ні тюрми, ні диби, ні зрада, ні меч.
Приспів.
Грім прогримить...
Вкриють трави руїни..
Розквітне калина — де я і мій брат...
Та то ж не калина — моя Україна
Від тихого Дону до синіх Карпат.
Приспів.
ГІМН РЕСПУБЛІКИ
Прометеєва
безсмертна Україно!
Гартованая кровію утрат!
Грими, грими, могутня і єдина,
Від Дону і до соняшних Карпат.
Іди ж, народе, найбільший з народів!
Піднявсь з руїн, катування і ран!
Вперед, народе, в найбільшім поході!
Вперед-вперед у братерстві і згоді,
Неподоланий муками титан!
Лубни і Львів, Батурин і Полтава,
І гордий Київ, і древній Чигирин
Мечем онуків відродили славу,—
Встають-встають із попелу й руїн.
Вперед, народе ж, найбільший з народів!
У нерівній, тяжкій боротьбі
Всім напасникам вирік ти "годі!",
Стій же муром на заході й сході!
Все під сонцем належить тобі!
Через громи і бурі лихоліття,
Через руїни й через сліз моря
Переступили горді твої діти,—
Прапори волі квітнуть і горять.
Вперед, народе ж, найбільший з народів!
У нерівнім жорстокім бою
Всім загарбникам вирік ти "годі!",
Стій же муром на заході й сході —
Бережи серце й душу свою.
Прогримотіли бурі над тобою,
Навчили серце вірити й любить.
І вже тебе ніхто не візьме з бою
Й дітей твоїх ніхто не полонить.
Вперед, народе ж, в величнім поході!
Щирий в праці і грізний в бою,
Всім напасникам скажеш ти "годі!",
Вдариш громом на заході й сході —
За Вітчизну й за волю свою.
Пливтиме сонце океаном синім,
Цвістиме щастя степом золотим.
І вже повік на вільній Україні
Не стане ворог чоботом своїм.
Вперед, народе ж, найбільший з народів!
Той не вмре, хто воскрес в боротьбі.
Вперед, народе, в величнім поході!
Вперед, вперед у братерстві і згоді!
Все під сонцем належить тобі.
МАРШ КАТОРЖАН
Ти чуєш, мій брате з Вітчизни моєї?!
Наш стогін стоїть над всією землею,—
Звучить над Сибіром, над Бугом пливе,
До помсти, до смертного бою зове.
Вставайте, замучені, скорбні, понурі!
Вставайте, як вісники грізної бурі! —
Ударим грудима в жорстокім бою,—
Повернем свободу й Вітчизну свою.
В неволі родились, в неволі зростали.
Ніхто не щадив нас — нас всі розпинали
За те, що ми чесні були, живучі,
Терзали нас круки і хижі сичі.
За землю, за вроду, за честь, за дівчину,
За серце свобіднеє, за Україну
Нас брали на муки, на страту вели
І кров нашу чесну, як воду, лили.
Ти чуєш, мій брате! Ти чуєш, мій брате?!
Не стогін стрясає степи і Карпати,—
Над Рейном клекоче,
В Читі оддає!..
То гнів наш пекельний, як хмара, встає.
Вставайте ж! Вставайте, рабів легіони!
Понурі і скорбні, страшні мілійони!
Все знищим! Зламаєм! Розтопчем в бою!
Повернем свободу й Вітчизну свою!
Ми втратили все, що любили з тобою,
Ставай же грудима до смертного бою!
Нехай тепер деспот зіходить плачем!
Ми все пригадаєм вогнем і мечем.
Змарновану юність, дівочії сльози,
Табори і тюрми, удари й погрози,
Незчислені жертви в землі всіх країн,
Розп'яту Вітчизну і попіл руїн.
Не море скипає: аж серце холоне,—
До бою готові страшні мілійони.
Рівняйся грудима!
Змикайся плечем!
Вперед за Вітчизну з вогнем і мечем!
Покриється рястом велика руїна,
Цвістиме в віках золота Україна!
В тій новій, свобідній, щасливій порі
Згадають нас діти й нові матері.
У сонячнім сяйві, як пісня побідна,
Про нас прогримить Україна свобідна.
Онуки героїв згадають цей час
І дивні легенди розкажуть про нас.
ЗА ГОРЕ НАРОДУ
(Марш полеглих)
За горе народу, за глум і руїну,
За матір поругану, за Україну
Ми вражої крови річки розлили
І смертю героїв в бою полягли.
Де нині проходили нас легіони,
Нестримно і грізно пройдуть мілійони,
Вітчизну підіпруть могутнім плечем
І діло довершать вогнем і мечем.
Прощай, наша мати, на всесвіт єдина,
Прощай, непоборна свята Україна.
Почате мерцями довершать живі —
Мільйони повстануть на нашій крові.
МАРШ ЄДИНОГО НАРОДНОГО ФРОНТУ УКРАЇНИ
Вставай! Вставай! Вставай, народ, на бій!
Вставай, народе, з руїн і пожарищ,— вставай!
За кров дітей і за свій розіп'ятий край!
Гнів твій пекельний діждався часу,—
Вперед!
Катам
надходить
Страшний Суд.
Приспів:
До зброї!
До зброї!
Єднай серця в набої!
За Україну й за волю свою —
Вперед! Вперед! Вперед, карай в бою!
Громи! Гримлять! І віхоли гудуть...
Громи гримлять над твоєю землею.— Вставай!
Померкло сонце від крику ворожих зграй.
Деспот лютує в безсилій злобі,—
За кров і піт
готує смерть тобі.
Приспів.
Гармати! Б'ють! Здригається земля...
Земля тремтить під ходою мільйонів.—
Вперед! "Хто меч підняв, той нехай від меча й умре".
Келих страждання, наруги й тортур
Розбив! Розбив!
Встає народ, як мур.
Приспів.
Сурма! Сурмить! Прапори майорять...
Прапори Правди і Волі нас кличуть.— Вперед!
Клекоче серце, як гордий орел.— Вперед!
Воля — найбільша з усіх нагород.
За честь,
за край,
за Волю йде народ.
Приспів.
Ні смерть! Ні жах! Ніщо не спинить нас...
Нас не злякають ворожі погрози.—
Вперед! Нам не надіти кайдани й ярмо старе.
Хто вільний родився — не піде в раби,—
Вогнем
святим
горить до боротьби.
Приспів.
Вставай! Вставай! Вставай, народ, на бій!
Вставай, народе, з руїн і пожарищ,— вставай!
За крик дітей і за свій розіп'ятий край!
Гнів твій пекельний діждався часу,—
Вперед!
Катам
надходить
Страшний Суд.
Приспів.
ПІСНЯ ПРО ЮРІЯ ТЮТЮННИКА
В гарматнім диму розкотилися луни,
І вихор степами гуде.
Піднявся, як сокіл, кружляє Тютюнник —
Тютюнник на Київ іде. Гей, гей! Тютюнник на Київ іде.
Напоїмо коні із синього Дону,
Самі нап'ємося з Дніпра.
У Києві ворог від жаху холоне,
Героїв чекає сестра. Гей, гей! Героїв чекає сестра.
Тримайтесь, герої! За нас святий Юрій,
У тяжкім нерівнім бою!
Послав нас до бою, гей, Симон Петлюра
Боротись за матір свою. Гей, гей! Боротись за матір
свою.
В нерівнім бою одгриміли гармати,
Підкови в степах прогули.
Героїв походу одплакала мати,
Що, як грізний вихор, пройшли. Гей, гей! Що, як грізний
вихор, пройшли.
Гей, прийде пора, і година розплати
На ворога нагло впаде,—
З мільйонами встане і в Київ карати
Тютюнник з Сибіру прийде. Гей, гей! Тютюнник
з Сибіру прийде.
МАРШ МОЛОДІ
Київ і Харків, Одеса і Львів,
Хуст, Чигирин і Полтава,
Ждуть своїх вірних і гордих синів.
Жде їх геройство і слава.
Впе-ред,
пол-тав-ча-ни!
І буковинці!
І галичани!
І бессарабці
І всі краяни!..
Вперед, вперед,
забудь відчай і страх!
За рідний край
ставай як мур, в боях!
Ми —
пол-тав-ча-ни!
Ми — закарпатці!
Ми — галичани!
Ми — бессарабці!
Ми — всі краяни!
Ми — й соловецькі!..
Ми — й колимчани! —
Ставай, як мур,
всім ворогам на страх!
Серця наші горять
разом на прапорах.
Ми — діти загиблих в снігах Колими,
Зниклих в таборах Печори.. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Поезії (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3065 | Іван Багряний | Поезії (збірка) | ПОЗА ЗБІРКАМИ
Ніч ступає по руїнах — Інсбрук облягла,
Щоби ти, моя єдина, часом не пройшла,
Щоби ти цього межгір'я не знайшла ачей,
Щоб не сяяв десь в сузірях блиск твоїх очей.
Ніч іде...І ось на герці вимучене днем,
Скам'яніле моє серце вибуха вогнем!
Ворухнеться в нім відгомін, гомін степовий...
І тремтить у нім, як промінь, дивний голос твій...
Ніч вартує по руїнах — темна ніч стара...
А к мені прийшла дівчина — юнка з-за Дніпра, —
Принесла волошку синю й ніжно подає,
І роняє з вій росину на чоло чоє.
...Народився ти для бою. Вір же — все мине.
Пам'ятай, що й я з тобою — не забудь мене...
Пам'ятай, що й я ж з тобою, —
Не забудь мене.
1945 р.
Над полем ключі журавлині,
Над полем,
над лісом,
над гаєм, –
Курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
Летять
і летять,
і тріпочуть –
Ген крильми чекають об зорі,
Роняють, як оклик дівочий,
Привіт із-над синього моря.
Дзвінкий,
переливний
і юний,
Жаданий,
омріяний,
дальній
На радісний степ злоторунний,
На селища вбогі, печальні…
І падає радість на лиця,
На злидні,
на втому,
на болі….
Летять то омріяні птиці
І сонце ведуть за собою.
От крикнути б молодо, буйно!
От дужу б, незнану ще ноту!
В цю хвилю ясну,
срібноструйну, –
В цей радісний час повороту.
…………………………………
Над полем ключі журавлині,
Над полем, над лісом, над гаєм, –
курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
1929
ЗАБІЛІЛА НАША ХАТА
Забіліла наша хата
Забіліло все навкруг.
Завірюха пелехата*
Прилетіла із яруг.
Прилетіла, насніжила
На стежину лугову
І на спомин залишила
Білу бабу снігову.
* * *
НА СТЕРНЯХ
Не котяться золоті хвилі ранком
І не дзвенять.
Мов вибита плащувата циганка,
Лежить стерня.
...Розлогий шум... голубий дзвін липня —
згадавсь на мить.
На ноги бліде павутиння липне,
Немов щемить.
И поколота на стерні нога боса
Щемить, як гріх.
А вітер падає на межі й голосить,
Свистить вгорі.
Все оддано, все взято, лише хмурість
В межі лежить.
Та зграї ріль сховали в собі мудрість,
Щоб знов ожить.
Годину день зміняє льотом скорим...
Ідуть літа.
На стернях цих наново буйна порость
Повироста.
Повернеться і ластів'ячий стрекіт,Дивіться також
Іван Багряний — Скелька
Іван Багряний — Рука
Іван Багряний — Україна біля Тихого океану
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
І злото хвиль...
І закиває вам так радісно здалека
Німий ковиль.
Повториться учора пережите знову
Як сотні літ.
Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)
Одквітлий квіт.
Повториться... І буде славний липень
Десь будемо й ми...
На ноги бліде павутиння липне
Немов шумить.
Ніде ніхто.
Розлито сірі фарби
І німо так.
Лиш вітер відбирає грубо скарби,
Свистить в кулак.
1927 р. журнал "Глобус"
* * *
ВЕЧОРИ
І
Рожеві вечори – час тихого смеркання,
Пора роздУми над безоднею ночей,
Глибокий світ притомлених очей,
В диму махорки усмішка прощання.
Настане мить – і в море тишини
Пірне вселюдський лемент і клопОти.
І завихрять світи…Тоді, брудний від поту,
Ходою тихою приходить Він к мені –
Моєї юності навчитель і товариш,
Як камінь, мовчазний і тихий, як тарва,
І, в люльці палячи несказані слова,
Дивитиметься десь на блиск Волосожару.
Сидітиме, як друг, як брат і як отець,
Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;
В мовчанні витре піт і витрусить опорок ,
Та не покличе й слова з двох сердець.
Пливтиме вічність в віхолі сузір –
Найбільший твір найбільшого Растреллі.
Пливтиме дим й стинатиметься зір
Над таємницею Великої Пустелі.
Які ще книжники?..Й які ще богослови?
Який талмуд?..І пощо звук пустий?
Привіт Тобі, мовчальнику простий,
Що ще й не рождене спалив у люльці
слово.
Мовчи і думай. Дихай і кури.
О, вечори, глибокі вечори.
Розрада зустрічі і усмішка прощання.
Рожеві вечори – час тихого смеркання.
ІІ
Рожеві вечори – час тихого смеркання…
Відібють мрійно зорю мулярі.
Останній згайсне звук по тій зорі.
І геній творчості зійде, як у нірвану,
В блакитний сон…
Тоді, у тій порі
Забють умовні гасла дзиґарі,
І оживають марева, немов сильвети
на екрані:
….По ринвах вулиць,
по долонях площ,
По лабіринтах зал, кімнат і коридорів –
Елегія парфум…
Атракціон уборів…
Чад поту
і дотепів дощ…
Межи колон і статуй, і дріад ,
Між фресок геніальних, дивних колонад,
Над духом Генія, що знітився, як зеро , –
Заб’є каскадом горда Суєта,
Завіхолить над всім царівна та –
Всевладна, всенехтУюча гетера …
Й немов перед отрутою, геть зайвий тут
тепера,
Дух генія замкнув свої уста.
У панцер смутку й гордості закутий,
Принишклий за шедеврами творінь,
Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,
Стоїть,
всіма гордуючи, всіма забутий.
Безглузді марева вечірньої пори.
О, вечори, бентежні вечори.
Жадоба зустрічі. Утіха розставання. –
Рожеві вечори – час тихого смеркання.
***
У весіннім – у синім мареві
Грає вітер на соняшних струнах
І біжать –
голубіють отари
По зеленім, озимім вруні …
Мій хороший, між друже далекий,
В мене радість сьогоні
велика:
Прилетіли сьогодні лелеки
На старе своє селище з криком.
Ні, не з криком, а з стукотом
(чуєш?
Ти ж прозвав отой стук
кулеметом) –
Хто збагне їній стук й занотує,
не оспіванйи жодним поетом.
Скільки б слів тут потратили люди
Та не втнули б і частки малої, –
То ж привіт,
То ж привіт із усюди –
То привіт від весни золотої…
Довгі зими, сніги і хуртечі,
І багно, і морози, і втома
Одтягнули і душу і плечі,
Обернули зацвіт на солому.
Замели квітники і осики,
Закували струмки срібно-
струйні…
Може, з того і хочеться
крикнуть
Переможно,
нестримано, буйно,
Що кінчилось, урвалось,
розпалося,
Розлетілось
кудою потрапило, –
Ніби камінь, огнЕнно опалений , –
Обірвався
й на бризки,
на крАплини.
Може, з того в маленькім
віконці ось
Білий пролісок став мов
на чаті дня.
Мабуть, з того й встаю рано
з сонцем то
І виходжу гостей зустірчати я….
* * *
У весіннім – у синім мареві
Грає вітер на соняшних струнах,
І біжать – голубіють отари
По зеленім, озимім вруні.
Мій хороший, мій друже далекий,
Чи й у тебе та радість велика?
Чи прилинуть жадані лелеки
На засмічене селище з криком?..
1929
СЛОБОДА
Ріммі Марчук.
Сіренькі стріхи,
Давні, як слова,
Понурі, як відчай,
В німих снігах зашиті…
Їм журавель заморено кива –
Вклоняється,
Даючи другим пити.
Скрипить, скрипить
відколи знаю я, –
Який-то скрип,
Які-то скарги вічні…
На вигоні
Мій давній дург вітряк
Стоїть розколений,
Стоїть калічний.
Лунає дзвін…
Що день – то дневі брат…
Хатки погорблені
З підмоклими очима,
Немов бабусі йдуть на прощу мимо,
Чи то на поле
Колоски збирать.
Нехай ідуть…
Нехай ідуть старі,
Хай молитовно десь
Несуть печаль на плечах.
Куди?
Куди ж їх виряжають дзвонарі?
У землю вмерзли пелени старечі.
Не зрушить їх…
А стріхи, як слова,
А стріхи, як відчай,
В німих снігах чорніють…
Надходить ніч,
Хоронить, залива…
Даремно там хтось вогником кива,
Конає в передсмертній
Агонії.
Та інколи
Здіймають стріхи крик
(То крик по-їхньому:
У ній погребно вити)
І вишкіряться в мряку та вітри
Жаданням вічним: –
Мучитись, а жити.
Нехай шпує ,
Нехай сніги одні,
Нехай і ніч, нехай і небезпека…
Піють півні.
Ти ж чуй:
Піють півні!..
Далеко десь,
Далеко…
І буде ранок…
Так. І знову те ж.
Лиш зрідка сонечко
Зануду помережить,
Збудує золота барвисту казку-вежу…
Та тільки вежу ту
Руками не візьмеш.
І все скрипить той журавель старий.
Для других вічно
Сходить синім скрипом.
А втім,
краса і тут, повір, –
Палаци…вежі…–
То хребти борів,
А журавель….– то ботики на рипах.
Давно, давно,
Відколи знаю я, –
Тут більше розпачів,
Аніж тепла і сміху.
Які ж ви сірі…
О, які то стріхи.
Яка ти вбога,
Слобода моя! –
То тільки десь
Чекає мить така,
Коли і ти,
Пошарпана без міри,
Оновишся
І за свою офіру
Підеш новим шляхом в віках.
1928
журнал "Глобус"—1928—№5
КЛЮЧЕМ, ЯК ЖУРАВЛІ...
Ключем, як журавлі,
пірвались рідні хати
Туди,
де на мечі багрянім
стигне день...
Виходить мряка з мли
на чорні ріллі спати
І по стерні
зажурена
бреде.
Догнати ластівку...
Догнати сонце славне...
Спинити ніч,
спинити мряку,
сни...
Яка важка рілля, —
які липкі тумани.
Які тупі,
гнітючі ,
очі далини.
Верба похила
ген
межи шляхами
З криницею жде гостя, —
та дарма, —
Ніде нікого...
Там, за могилками
Димар
осінні хмари перейма.
Як журавлі,
далеко рідні хати...
І ріллі слухають
з імли далекі дзвони,
А вечір
тягне крила
мокрі, кострубаті,
А на полях
ляга мутний
осінній сон.
1927 Р.
***
Як крик з могил Печори,
Як зойки з Колими,
Серед нужди і горя
На світ родились ми.
Відповідай!..
Гартований ударом
В сльозах душі й її пекельному вогні,-
Всім Каїнам,
Хамам,
Всім Юдам і рідні,
Всім ворогам твоїм й самому Сатані
За честь Вітчизни, топтану в багні,
Відповідай
Своїм страшним ударом.
ПІСЕНЬКА ДІ-ПІ
Малесеньку горилу
Піймали в Сомалі
І привезли без стилю
(Як возять взагалі
Малесеньку горилу,
Гей, родом з Сомалі).
І привезли у Харків —
Смішні говоруни —
В найбільший з зоопарків
Чужої сторони,
В найкращий ніби Харків.
Такі балакуни!
А в Харкові й каміння,
І вітер гомінкий,
І сонячне проміння,
І місяць не такий.
І квіти, і дерева,
І в Лопані* вода,
І над водою мева —
Не так все вигляда.
Та вітер той немилий
І сонечко чуже —
Усе, усе горилу
Маленьку береже.
Горилі ж все байдуже —
І ласка та вотще,
І мева та не кружить,
І Лопань не тече.
Горила гірко плаче
Та й тужить взагалі,
І в снах тікає наче
В далеке Сомалі...
Так, як і ти, юначе,
З чужої десь землі.
ЧОГО РИДАЄШ?
Чого ж ти ридаєш, такий бородатий,
Такий от, такий бородатий?
Такий от лисий, такий пихатий
І такий от, такий горлатий?!
Я знаю, ти плачеш, бо не можеш продати
Того, що давно встиг продати.
Чого ж ти ридаєш, такий героїчний,
Такий от... Такий героїчний?!
Такий хоробрий, такий величний,
Ну словом, такий героїчний?!
Я знаю! Ти плачеш, бо голий став нагло,
А голий — ти є безличний.
Чого ж ти ридаєш, такий от гожий,
Такий от святий та Божий?!
Такий найліпший, такий от найкращий,
Такий ні на кого не схожий?!
Я знаю,— ти плачеш, бо ти таки справді,
Справді,— "святий та Божий".
Чого ж ти ридаєш, такий непомітний,
Такий от... такий непомітний?!
Такий от сердечний, такий привітний
І ніжний такий, тендітний?!
Я знаю...
Ти плачеш, що віру втратив,
Що світ цей такий безпросвітний.
ПЛАЧ ПО "НЕОКЛАСИКАХ"
Ніяк не виберуть тему поети,
А критики для них ім'я...
Вітчизно ж моя, де ти?!
Де ж ти, Вітчизно моя?!
Ніяк не вгляджу тебе в обличчя
За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою.
Пророки твої — то не розум сторіччя,
А якийсь "Мартин з балабайкою".
1948 р., Новий Ульм
СУПЕРПАТРІОТИ
Утікавши на край світу,
Ми — герої немалі —
Врятували Ярослава
З української землі.
Поуз Канів ішла траса,
Ми журилися зело:
Врятували б і Тараса,
Так лопати не було.
СОСНИ ШУМЛЯТЬ
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає — так, ніби й вдома.
Лиш серце щемить, мов на страту ведуть,
І щелепи зводить страшна оскома.
Оскома від лицарів, оскома від фраз,
Оскома від буйного патріотизму.
І хочеться нагло крикнуть не раз,
Втрачаючи в громі безглуздих фраз
Заткану димом Вітчизну:
— Стійте, обманщики, мавпи й папуги!
Тамтарарамщики і калатали!
Щоб вам заціпило від тої осуги,
Мо' б, ви нарешті брехать перестали?!
Серцем подлі і розумом ниці,
Братоубійники і словоблуди!
Боже! Боже, який же вогонь загориться
Від того Каїна і Іуди?!
Він звик підглядати за вами ревно
У дірочку у замочку,
Він звик оклепати вас скрізь і напевно,
Всім охранкам даючи "відомість точну".
По Сі-ай-Сі, як колись по гестапах,
Він влаштувався, не давши маху,
І тепер там тягає по всіх етапах
Ваше ім'я, немов костомаху.
Це ж він, бруднющий, з ентузіазмом
Хоче гортати вам душу й білизну,
Це ж він при тому кричить до спазми
Про Бога і про Вітчизну.
Це ж він шукає завжди нагоди
Цвісти крикливим таким розмаєм,
У бубни б'є і в "сурму" виводить,
І жовчю своєю ваш зір заливає.
Господи Боже! Та скільки ж можна?!
І де ж той грім, що пророчила мати?!
Щоб змів, щоб знищив, щоб геть розгаратав
Цей рід безумного Герострата?!
Та підлих не сіють і не орють,
І Юди родяться, річ відома...
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає —
так, ніби й вдома.
Я БАЧИВ СВІТ...
1
Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі
Замріяно серед левад блакитних;
По берегах пишаються кульбаби
І ряст крізь лист торішній лиловіє
Межи тернами, а терни димляться
Невинно чистим, білим-білим квітом.
Благословенний світ — неспізнаний, прекрасний,
Казковий, таємничий Світ!
До болю бажаний,
хвилюючий до крику.
II
Я бачив світ за ґратами тюремними...
(до божевілля любий).
III
Я бачив світ... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Рідна мова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=28 | Іван Багряний | Рідна мова | М о в о р і д н а !
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти, —
Гей, яка ж прекрасна Ти!
Перше слово — крик любови,
Сміх і радість немовляти —
Неповторне слово "М а т и" —
Про життя найперше слово...
Друге слово — гімн величний,
Грім звитяг і клекіт орлій, —
Звук "В і т ч и з н и" неповторний
І простий, і предковічний...
Ну, а третє слово — "М и л а" —
Буря крови, пісня рвійна
І така, як пах любистку,
І така, як мрійка мрійна...
Перейшов усі світи я —
Є прекрасних мов багато,
Але п е р ш о ю, як Мати,
Серед мов одна лиш ти є.
Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, р і д н а м о в о !
Мово — пісня колискова.
Мова —
м а т е р і у с т а.
Хабаровськ, 1937 |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Розгром | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3066 | Іван Багряний | Розгром | Повість-вертеп
"Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних,
як леопард, прозірливих як ЧеКа,
і вільних, як Воля"…
М.Хвильовий
Світлій пам’яти поета і товариша —
МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА,
що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився, і нарешті був розстріляний
в Кривому Розі ґештапівськими посіпаками в 1943 році, —
цей твір про трагедію покоління
присвячую.
Автор
1
Коли надходить ніч і сон утікає з очей, а напружені нерви гудуть і вібрують, як дроти на буремних роздоріжжях, тоді...
Вона встає передо мною... Ольга...
Вона встає передо мною, як символ, як прообраз цілого покоління, поставленого грудьми проти трагічної епохи віч-на-віч, в нерівнім — до розпачу, до трагізму нерівнім! — двобої; покоління сміливого і затятого в понурій рішеності, і непримиренного в своїй трагічній, неупокореній гордості. Вона встає, як саме це покоління, розіп’яте на перехрестях Історії...
... З простреленим чолом, гола, заморожена і так виставлена на позорище, стоїть вона, як мармурова статуя, посеред великої площі, гордо закинувши голову в небо... дивиться в нього великими скляними очима, мов би позиваючи самого Бога, кидаючи йому розпучливо-зухвалий виклик...
Поругана і все ж таки незаймано-прекрасна в своїй божественній вроді і в своїй незрівняній гордості, скована жорстоким холодом і все ж динамічна, обернена в кричущу емблему, в символ, в апотеозу безоґлядної мужньости, гордости і зневаги...
Умертвлена — і все ж таки безсмертна.
Змордована — і все ж таки неподолана...
Це Вона!.. І це вже не особа, ні. Це сама душа цілого покоління...
Натягнуті нерви вібрують і гудуть, її образ обертається в зливу, в сліпучу, мерехтливу повінь облич, рухів, подій, нездійсненних мрій і сподівань і здійснених мук, стогонів... вогню... і крови... Вогненна повінь, вибухнувши раптово, розливається, мов лявіна з воскреслого вулкану "Вчорашнього", гуготить шалено, спалюючи мряковиння рефлексій "Сьогоднішнього" — мряковиння ницости й фарисейства, спекулятивної метушні й духовного ліліпутства... Воно береться попелом і опадає.
Тріюмфально, крізь цей туман межичасся, змиваючи, як Фенікс, з диму і полум’я, з центру хаосу епохи, знову і знову встає вона і височить над мерехтливою віхолою — сяє, як прапор, вистрілений в небо, як клич, вирізьблений вогненними лезами над надгроб’ям доби, — довгої, жаскої і кривавої... Жахтить, як монумент над серцями трагічно поляглих — незчислених і ніким неоплаканих, безіменних героїв і мучеників.
...Душа покоління... Це ж їхня душа — отих "сильних, як леопард", суворих, як камінь, і "вільних, як Воля"... і звичайних, як чорна земля...Дивіться також
Іван Багряний — Вандея
Іван Багряний — Огненне коло
Іван Багряний — До меж заказаних
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Повінь миготить і клекоче... Виламуючись з-під кори утоми і забуття, вибухаючи в найменших заломинах мізку, вона плине нестримним сліпучим потоком і гуготить серед глупої ночі, — з мукою, з болем прагнучи вирватись геть і прокотитись світами, як виклик, як протест, як постріл у очі сліпих і байдужих, як вогненне слово трагічноі і великої правди.
Та ба... Оглух до нас світ...
Під склепінням повік завивається усміх, і хтось салютує з хаосу похмуро і гордо:
— "Галльо!.."
То хтось зухвалий повертав лице, маршуючи крізь сніги і пустелі, крізь згарища й дим, крізь громи і полум’я, — повертає лице і дружньо й з призирством махає рукою:
— "Нехай..." — і затято заламує брови. Тремтять... То напружені нерви тремтять і гудуть, як дроти, що женуть крізь безлюддя степів, крізь імлу і тумани, розгойдані бурею. І тремтить перетруджене серце. І закипає жалем, і закипає гнівом на цій карколомній параді безглуздої епохи. І спалахує вогнем упертости помноженої на розпач. І зацвітає цвітом похмурої гордости і зневаги.
II
Я бачу їх...
В затятім мовчанні і в стогонах, в пилу і в вогненних віхолах, в мертвих снігах і в громі експльозій, в пласкій всеубиваючій буденщині і в апокаліптичному грохоті безглуздої і жорстокої епохи — вони маршують... Пошарпані незгодами, скалічені тортурами, обплутані мряковинням брехні і зневаги, заляпані харкотинням злоби, вони маршують, уперто наставивши чоло проти вітру і міцно стиснувши щелепи. Маршують по всіх велетенських просторах своєї і чужої землі, похитуючись під перехресними ударами...
Вони маршують, задивлені в себе і в світ, гордо і призирливо — по безконечних етапах Сибіру, Колими і Евразії... По одиночних і масових камерах тюрем і казематів (десять кроків вперед, десять кроків назад, закусивши губи і зломивши брови)... По підземних штольнях і лабіринтах каторги... По греблях, віядуках і котлованах будованих і багатьох ще не початих Біломорканалів та БАМ-ів... По сходах катівень забризканих власною кров’ю... По чужих шляхах чужої війни... В чужих шинелях чужих армій... В колонах полонених... В людському інтернаціональному звалищі... В задротованих кошарах концентраків...
Похитуючись під ударами, вони не хочуть зламатись, — падають і знову встають, і уперто йдуть, — тримаються. Зціпивши зуби. Запалені невгасимою вірою в поразку безглуздя, в світле прийдешнє — в ту мить, коли нарешті виб’є їхня година і настане час історичного реваншу, час розплати і час їхнього таки тріюмфу. Вони вірять. І вони прагнуть. І та віра, і те пекельне бажання, і та іскра гордої мужньости, що невгасимо тліє під найпотворнішими нашаруваннями, — не дає їм загинути, веде крізь найтяжчі іспити, опанцеровує проти страждань які переступають межі можливого, і підносить гордо чоло, зберігаючи на нім материнське благословення.
І вони не тонуть. І вони в вогні не горять.
Це вони.!. Живучі, як леопард, і сильні, як леопард. Сильні духом і витривалі тілом. Стійкі, як чорна земля. І вільні, як Воля, гордим своїм серцем.
Це нове покоління моєї Вітчизни. Покоління всіма ігнороване, цілим світом перекреслюване і все ж таки реальне й незнищиме. Серце їхнє, як наснажений гнівом вулкан. Розум їхній — як лезо меча. Руки їхні — як залізні кліщі екскаватора в шрубах мозолів і в чорних шматочках землі. І воля їхня — як той булат, викована тяжким молотом епохи, що потовк і потрощив геть скло й череп’я, а викував і вигартував сталь.
Вони мовчазні, але їм належить майбутнє.
Це покоління витримало всі проби і стоїть понад страхом смерти, прикриваючи грудьми пошарпаний бурями стяг в бризках крови перших хоробрих, пориваючись таки його розгорнути до великого бою.
З усіх точок земної кулі, з усіх прірв і баюр, нахиливши уперто голови, вони пориваються до одної точки, вони звернені до неї зором, вони стремлять до неї серцем. І ім’я їй — Вітчизна, зібрана в одному гордому слові.
Ідучи по світах, я відчуваю їх поруч, я відчуваю їх подих, я відчуваю їх голос, я дивлюся їм в очі, я читаю їхній усміх — і окрилене серце закипає снагою. Втома і розпач обертається в гнів і вогонь. Упавши, я знову підвожусь і йду... Йду... Уперто зціпивши зуби... Крізь хаос і безглуздя. Крізь мряковиння мерзости й підлоти. Наставившись зором понад усім на них...
Біль їхніх страждань і полум’я їхньої правди присвічує мені в цім страшнім мряковинні.
Осанна вам!.. Осанна вам — безіменні герої і мученики. Вам — кинені історією і цілим світом напризволяще й наругу. Через муки і смерть, через остракізм, призирство і зраду, через мряковиння ницости і братовбивства й через "анатему" клікуш і фарисеїв, через тяжку Голготу — час вашого тріюмфу гряде.
Все ж таки він гряде!
III
Приходить ніч — і сон утікає з очей. Я змикаю їх — накриваю тяжкими повіками. Я заслоняю вогонь, що пече їх і сліпить з середини, — і не можу його заслонити.
Напружені нерви вібрують і дзвенять. Дзвенять, як дроти на роздоріжжях Вітчизни, утікаючи в далину, заткану маревом. Дзвенять, як ті сосни з пекучих новель трагічного герольда великого "Завтра", — буревісника й вчителя. Дзвенять, як ціла трагічна і жаска моя епоха... Вібрують, як ціла моя Вітчизна в громах і експльозіях, і в тиші зловісного передгроззя, чорного межичасся...
Перед внутрішнім зором, як в сліпучім калейдоскопі, пропливають марева... Не марева — документальні і тим потрясаючі фільми, блискучий хаос, ім’я якому "Історія"... Так, вже Історія, вчорашній день моєї Вітчизни... А в нім — моє покоління. Моє зацьковане, моє стероризоване, обложене трикутником смерти, здане на самого себе, поставлене віч-на-віч перед апокаліптичними ворожими силами без виглядів не тільки на перемогу, а навіть на збереження, і все ж таки зухвале моє покоління. Зухвале трагічною зухвалістю приреченого і уперте безоглядністю протестуючого...
Фільми біжать сліпучим хаосом — паралельно, навскіс і зустрічно, напливаючи й перетинаючись блискавично-мінливими кадрами. Вони товпляться, налізають один на один... І годі вправити все те в систему. Це повінь. Вона плине з гуготом десь з макабричної темряви й щезає в темряві, в чорнім проваллі. І лише потрапивши в поле прожектора — в сяйво гарячкового внутрішнього зору, враз загоряється блиском, мерехтить і вирує, спадає каскадом подій, деталів, облич...
Епоха... Вибігає деталями й ударяє ними сліпуче, нагромаджує, монтує з них цілість... Та й знов розсипається виром. Лише окремі з них довго бренять ще, полишивши слід за собою.
…………………
...Над сонячним морем летить альбатрос... Мов блискавка, перетинаючи сонячні промені, він загинає спіраль над крейсером, що носить ім’я моєї Вітчизни, обходить наструнені щогли, і прапор за ним поривається в небо... Погойдуючись над безоднею, над розгойданим малахітом провалля, сталевий чорноморець, гордий чорноморець наставився жерлами німих гармат в імлисті обрії, примружився зором нашорошених ілюмінаторів на сизий контур берегів і таємниче мерехтить в напруженій тишині передгроззя... Запанцерований. Мовчазний. Загадковий. Тривожачий своїм сталевим таємничим полиском...
І кричать стрижі, і мечуться меви й ластівки над реями, збентежено в’ються і всі разом припадають до рей. Чіпляються на них і на троси... І кричать розпучливо, товпляться і кричать...
А на палубі, білий, як мева, походжає штурман. Юний і похмурий штурман... Поки заступати на вахту, дивиться в загадкову далину, дивиться як бриє крилом альбатрос, і, приклавши руку до брів, насвистує зухвалу мелодію... Відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Рука | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3067 | Іван Багряний | Рука | Чорна й репапа, ніби вузловата ріпа, щойно взята з морозу.
Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався стулити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить—змерзнути,—хіба в нього вона коли мерзла, вона—ось ця рука. Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито плюнув, роздер якесь ганчір'я, попробував видавити чиряка, поморщився, посичав, а потім зав'язав йогого, намочивши ганчір'я в воду.
Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли "чорти навкулачки б'ються". Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже спати.
На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, що тут так пізно діється, хто це й на що так понуро, так зле і так ритмічно, упевненою рукою точить великого ножа. У Якова виступив піт з насупленого чола; він обома руками тисне на ніж. З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хмурить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.
Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.
На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, переліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить. Коли б не спізнитись.
Кривий Яків пішов на заробітки...
* * *
До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.
— Ти?
— Я... — І більше ні слова. Один поторсав хвіртку —зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув. На вулиці нікого. Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг. Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в Семенів двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя. Там щось вовтузилося. Коли підійшов— зашепотіло:
— Ну що?
— Порізав, усіх... ані писнули. О, у мене рука...
— Так, так, з другим би я не .. маладец, Яша... Таї гляді ж, обделай усе як слід, щоб чисто, збери й зв’яжи...
— О, та я, їдять його мухи...
— Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата... гляди ж…А я там... А як засіріє, так і валяй... Кажеш і не писнули?Дивіться також
Іван Багряний — Чому я не хочу вертатись до СРСР?
Іван Багряний — До Ворскли, по рибу!
Іван Багряний — Вандея
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
— У мене?.. щоб у мене?... так, трішки... та ж я її сонних...
— Так гляди ж.
Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.
* * *
На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум'я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім'яхи перегорілої соломн.
На далекій дзвіниці вдарило підряд дев'ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати — дев'ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого! Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум'я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.
Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одягаючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупинився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.
Мороз, аж скалки скачуть.
Скоро до Семенового двору з гуркотом підлетіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повтиканих біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані. Пожежники налягли на ворота.
Затріщали ворота, впали і...
Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.
Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней. Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже й розвиднилось. Двоє свиней, обшкрібаних, чистих, дошкрібав би третю, та спився, щоб подивитися на гостей. Сусіди реготалися: які ж бо чудні ці пожежники,—хіба вони не знають, що через три дні Різдво і що свиней смалять надворі.
Брандмейстер скипів:
— Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!
Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,—щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, — оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.
Прибіг Семен: —Я хазяїн.
— Чиї свині?
— Мої.
— Четверо?
— Мої..!
— Ви різник?...
— Ні.
— Гм... Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: — гоніть штраф за тривогу —о! П'ятьдесят карбованців.
— Що? П'ятдесят? Товариші, та дозвольте, та помилуйте! То ж не мої свині, не мої...
— А то нас не цікавить, нам ніколи, ваше діло піде в суд, а чиї свині, там розберуть.
— Та, товариші, та ж уже день, а не ніч... Та ж...
Брандмейстер зовсім розгнівався.
А Яків робив собі своє, поперевертав свиней догори ногами, пороспускав їх від шиї до хвоста і упадав біля них на диво моторний та спритний. Біля юго вже троє помішників, він їх муштрує, що й як робити. Це його улюблене діло. Та хіба ще хто заріже так, як він, Яків?
— О, правда, правда,—і юрба дядьків потакувала та кивала головами на його слова.—Вже його рука така, золота рука. Як заріже — чисто тобі, живо тобі. А яке сало смашне од нього! Інший заріже, то спаскудить. Ні, краще за Якова ніхто не заріже, ніхто...
— А вже ж він такий у нас уродився щасливий. Золота рука у Якова.
Поважні сусіди мацали свиней, вгадували, скільки буде сала, сперечались, догадувались за ціну, знову мацали і дивилися на Яковову роботу. Ич, чисто й живо, він не поріже собі рук, Яків, брудний і заморений, з краплями поту на чолі, ріс від сусідської шани. І справді, як підходить Різдво, хто свині ріже у всіх уличан? Він, Яків, і на других сотнях він. Всі його знають, знають його руку. І не бере він дорого—навіщо людей кривдити, на його вік вистачить. Усі передріздвяні та передвеликодні дні у нього роботи по горло. Мотається з кінця в кінець. Тоді в нього сезон, за всю зиму сезон, жнива. А рука до того натрудиться, до того намокнеться, до того рука та нараниться, що потім як колода візьметься корою і ниє довго та болить, ця "золота рука". А проте ні мороз, ні огонь її не бере. І рани у нього, як каже Яків, заживають "як на собаці".
………………………………………………………………………………………………………
Семена таки оштрафували на п'ятдесят карбованців. Склали протокола й поїхали! Ворота повісили на своє місце.
* * *
Скоро поїхали пожежники, як до Семена в двір з'явився дебелий, присадкуватий, рудий чолов'яга. Стурбований і наляканий, він швидко блимав своїми поросячими очицями, на диво малими на опасистому обличчі, бігав ними по всіх і чигав білими поросячими віями. Зразу до Семена: —Ну, що, як?
— Оштрафили.
— Та ну, тебе?
— Ні, тебе...
— Що?!
— Та вже ж не мене, і не Якова, з якої речі я маю платити 50 карбованців.
— П'ятдесят карбованців?! Якове!..
Та Яків не чув, саме переважував свинину. Мотався як ошпарений, з комори на двір і знов у комору, носив, упадав ніби коло свого добра. Удруге рудий не наважився покликати, ще ж не різаних четверо, а другого Якова не знайдеш. — П'ятдесят карбованців,— і рудому занудило.—Гм... ну, хай кінчає, хай кінчає, і поросячі очі на опасистому обличчі недобре насупились, — ні, це Яків, Яків усьому вина. А Яків тим часом причинив комору, випив навхилки пляшку самогонки, взяту набір у сусідки, потяг наспіх ніж об мусат і взявся до другої четвірки.—Ану, хлопці, випускайте тепер уже можна різати на дворі а не душити їх у хліві, тепер уже все одно.
Випустили. Троє невеличких, а четвертий — здоровий кнур. Кілька чоловік, що лишилися в дворі і гомоніли, попихкуючи цигарками, коли вгляділи кнура,—аж ахнули. Цікаво, як хлопці упораються з ним.—Ото кнуряка, пудів з двадцять. Яків і сам пошкодував, що випустив, та тепер уже не поправиш.
А кнур тим часом, поки там управлялися з трьома, другими, встиг поперевертати всі цеберки, виламати палісадник коло хати, поїсти замерзлі поросята, допіру викинуті в поросної свині, і гасав по дворі. Він був страшний — боки позападали, щетина на спині наїжилася, а трубив кнур, як контрабас: брав у октаву, то нижче то вище.
— Тю, який скажений, як бугай, хай ти сказишся! І дядьки поступалися коли "бугай" пробігав мимо. — Там ікли самі по два вершки. Таких хіба з гармати стріляти.
І розігралася цікава баталія. Сусіди набоялись правда, але й насміялись досхочу. А Яків...Яків — як і завжди зі своєю рукою.
* * *
Упоравшись із трьома, всі четверо — Яків та ного помічники перепочили. Яків зсунув шапку на потилицю, витер рукавом піт з чола і, підперезався тугіше товстою мотузкою: А ну, хлоп'ята, тепер цього чорта, покажіть но, що то ви вмієте. Ану здайте ікзамент... Миколо, на ніж.
Бідний Микола озирнувсь безпомічно на своїх товаришів, а товариші на кнура. Кнур хапав своєю пащею жмути соломи, тіпав нею на всі боки, як вихор, і трубив. У хлопців пропала відразу всяка охота здавати "ікзамент". I на чорта його було випускати, диявола. Яків розсердився:
— Що? Ах ви ж, молокососи, за пазуху б вам, за мамину триматися, у ляльки гратися... Миколо, дай сюди ніж.
Молокососи завбільшки за чугуївську верству, розгнівалися. Гриць спалахнув:— Миколо, не давай ножа... А ну, хлопці, ну разом. Не заважай ніхто... Ми самі. А ви, дядьку Якове, закуріть і не задавайтесь...
— А ну ж бо, ну. А я подивлюсь та таки й покурю. — Яків сів на кучу снігу, вийняв кисета і закурив.
Почався екзамен. Хлопці атакували кнура в кутку і першим номером було Грицькове сальто-мортале через кнурову спину. Гриць дуже широко розставив ноги, кнур скористався з цього моменту, шугнув туди, наче в ворота, і висадив ворога в повітря. Миколою, що міцно вхопився за ногу, кнур виорав сніг по під парканом. Один Андрій устояв на ногах і то через те, що мав подавати тому несщасному, хто опиниться зверху, ножа. Хлопці посварилися.
— Та кинь ти к чорту ножа, подадуть! Держиш його, як мов свічку, боягуз.
Погризлись. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Сад Гетсиманський | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=29 | Іван Багряний | Сад Гетсиманський | Роман
Пропонований увазі читачів роман "Сад Гетсиманський" належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко відомого серед української еміграції.
Іван Багряний (1907 — 1963) зазнав сталінських репресій у 30-ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи "Сад Гетсиманський", "Огненне коло", "Тигролови", численні поезії, п'єси. "Сад Гетсиманський" — один з перших творів світової літератури, що викриває злочинну суть сталінщини. Події відбуваються в Україні.
У перевиданні збережено особливості мовно-стилістичної манери автора.
Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві.
Автор
"Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!.."
Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архієреїв та старших людських... Та й узяли його…
Єванг. від св. Маттея, гл. 26.
Частина перша
І
Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужі несходимі мчить воно ластівкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й — повертається назад змучене, — нема. Краї несходимі, міста незчислимі, гори непроглядні, чужина чужа, непривітна, — не знайти там матері синів своїх. Марно кидається бідне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живі, а чи, може, їх і немає, — ані вісток не подають, ані самі не прибувають, ані поїздами, ані кораблями, ані тими літаками.
Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. Хотів перед смертю сам заповіт їм батьківський дати. Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, у тім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу — хіба сам вітер знає. Вдарили телеграму — і чекав Чумак. І довго не хотів умирати...
Кидається тепер от серцем мати — стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папірець.
А старий Чумак, старий коваль... Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свічечка на коливі — ото й був він.
Десять днів не гасила її стара Чумачиха, все міняла, синів дожидаючи, над "душкою" старого сидячи.
А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. І десь їде. Отой найдорожчий і найнещасливіший, найбільша материна потіха і найбільше горе. А чей і старий Чумак за нього серцем зітлів та й у землю сиру від журби тяжкої ліг.Дивіться також
Іван Багряний — В поті чола
Іван Багряний — Скелька
Іван Багряний — Вандея
Ще 34 твори →
"Сад Гетсиманський" (скорочено)"Сад Гетсиманський" (шкільні твори)"Сад Гетсиманський" (реферати)Чому письменник назвав свій роман "Сад Гетсиманський"? (та інші запитання)
Біографія Івана Багряного
Розгладжує мати папірець рукою, а сама дивиться на свічечку і щось шепоче. Чекає. Лиш час від часу зітхає тяжко — либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрічі жде. Так від самого ранку.
І від самого ранку сидить біля неї отець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то, бач, звучить дуже фамільярно і по-простецькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й на ціле місто. Він потішає, він розважає стару Чумачиху і ділить її горе.
Відколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обідню пору і сидів до вечора — потішав стару і научав малу — дочку-підлітка, останню дитину, що лишилася при матері. Зм'якшував печаль і журбу за покійним розмовами про ліпше потойбічне життя, про той світ, де немає "ні печалі, ні зітхання". А сьогодні прийшов він з самого ранку, тільки-но скінчивши службу в своїй церкві на цвинтарі.
Розгорнувши стару Чумакову біблію, — отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осінніми,— отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матері про сад Гетсиманський. Читав до крику трагічну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської і разом божеської млості перед мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула приреченого... Читав про зраду Юди... Про відступництво Петра, що зрікся Вчителя, заким півень прокричав двічі.
На цім місці стара мати здригнула, затиснувши папірець, наче їй справді вчувся крик того півня чорної, глухої ночі, що віщував зраду, чи дійшло до свідомості ім'я "Юда", при якому завжди стискалося її щире материнське серце.
До хати вбігло дівча, віддихуючись, як після шаленої біганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої І4 літ, бистроока Галя. Серйозна не по літах. В руках вона тримала вузлик.
— Куди це, мамо? — зашепотіла, щоб не сполохати візії про той сад Гетсиманський.
— А що ж то?
— Та це ж я, мамо, Андрієві... Це вино тут... І пиво... З дороги щоб... Він любив...
Мати посміхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
— Постав там... Та вже не бігай, посидь собі, ач яка зелена та тонка, мов кішка.
Галя озирнулась по хаті і поставила вузлик на покуті. Ліпшого місця для свого дорогоцінного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав. Узявся до Біблії.
Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак із старою мали покуть не в цій світлиці, а там, у "хатині", — там рясніли образи, товплячись і витискаючи один одного. У світлиці ж був порядок такий, як завели хлопці, ще дома бувши. Тепер висів лише образок Марії з дитям, — над тим місцем, де горіла свічечка. Поруч висіла велика нова фотографія похоронів.
Галя — найменша з Чумаків, "Галя Чумаківна", як її звали на вулиці, — постояла, послухала читання, уперто заломивши брови і роздимаючи ніздрі, як норовистий коник, зиркнула на покуть і вийшла собі. По хвилі увійшла, несучи поперед себе великий портрет у чорній рамі, молоток, і цвяхи, і ще й чорну широку стрічку на плечі. Мовчки підсунула зручніше стіл, що стояв у кутку, поставила на стіл стілець здерлась на нього, забила цвях у кут і почепила портрет. На раму накинула чорну стрічку. Ще забила два цвяшки з правого й лівого боку, щоб портрет стояв похило. І злізла, прибравши стілець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справді, як кішка. І вже злізаючи, прошепотіла — "От... Я давно хотіла, мамо..."
Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав:
— Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе місце!..
— Нічого, — промовила Галя і стала, захищаючи спиною покуть. — Це міи батько! — і блиснула очима.
Вона промовила це так і так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів на своє місце:
— Ну й ну... Дітки...
— Це Андрій малював, — уперто додала Галя, ніби відповідаючи, які то дітки тепер. І, одійшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: — Батько... — прошепотіла тихо.
На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце било повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався.. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах сонне дитинча. В сліпучо-білій сорочинці воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона — Галя, як була ще маленькою. І це Андрій малював десь на каторзі з манюсінької картки, яку колись сам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вістка від нього, — прислав батька, такого живого, такого викапаного... Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало — своєю правдою, грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами — "Батько".
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше — тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий.
— "І прийшов тоді Юда із стражею…" — бубонів отець Яков, забувши, що він вже це читав. — "І показав їм..."
За дверима затупотіло. Галя шарпнулась до дверей:
— Вже, мамо! Тут!..
Відчинились двері... І шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравий командир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькій уніформі.
— Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
Та й урвав на півслові. Тихо поставив валізу і стяг кашкета:
— Що?.. Сіпізнився!? —не то спитав, не то зітхнув тяжко, зміненим голосом і повів очима по хаті.
Мати видавила крізь посмішку й крізь сльози воднораз:
— Так... Сину...
А син — найстарший Чумаченко — подивився на свїчечку, потім приник очима до портрета, як до живого, і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті, похитуючись, ступнув два кроки, повів рукою по чолі і, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
— Як же ж це?.. — а потім з ноткою розпачу. — Так що, батьку, я прибув... Командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії —— Микола Чумак. Твій син... Твій... — і витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з середини. Але він їх таки стримав, проковтнув і вів далі тихо, схиливши голову:
— Ми всі прибули... Сини твої... Там он... (зацокала клямка) ось...
Павза. Відчинилися двері — увійшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як до живого:
— Чорноморського флоту моряк і парторг — шмаркач Михайло Чумак... Теж твій син...
Відхилилися двері, і ввійшов третій — стрункий, у летунській уніформі.
— Військової авіації, — понуро атестував Микола, — пілот і командир, ще й орденоносець — Серьога Чумак — теж твій син... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Скелька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3068 | Іван Багряний | Скелька | ПЕРЕДМОВА*
1.
Народе мій, нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?!
Я чую спів...
Я чую гімн рабів...
Я чую як під гамір тисяч молотків
У риштованні весь спинаєшся до сонця.
До сонця! Д'горі!! Д'горі, краю мій!!! —
Давно ударили фанфари перемоги, —
То вийшли ми з ночей, то вийшли ми з зими,
Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!
Без нагаїв, без "хама" й без острогу.
В чаду і гаморі я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею, —
То гей з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!.. Галас. Грім і бій... —
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить, нам не молить ні в кого, —
Тримайсь!..
Тягни!..
Не оступайсь, на Бога!..
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
Таврований...
Обскубаний...
Обдертий...
2.
В чаду століть згубили ми —о-гей! —
Згубили ми несказано, без ліку.
Від того в нас не всіх ясне лице,
Від того ми ще й нині, той чи цей,
Ще й нині ми
напівкаліки.
І тяжко так. І хочеться кричати!Дивіться також
Іван Багряний — Ave Maria
Іван Багряний — Колискова
Іван Багряний — Казка про лелек та Павлика-мандрівника
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Кричать...Шукати больові причини.
Комусь за нього карк переламати,
Розчавити, знайти…Але дарма...
І ми пнемось, пнемось з волячими очима
Туди! —
Вперед, де "скарг ні мук нема".
І часто десь кидаємо прокльон,
Прибиті злиднями, притомлені, голодні...
Кому прокльон?!
...Давно...Неначе сон
Встає переді мною скрізь сьогодні...
І бачу я печаль серед потуг народних.
Ганебний сон!
Йому, йому прокльон!
Де не ступну — могили і хрести.
Де не піду — руїни і могили...
Прости мені за скорб, прости, —
Із цеї скорби патосу б рости,
Із неї — виростати силі!
Хай не повернеться засуджене повік,
Хай не відновиться закопане, зарите, —
Нездужі ми в своїй землі новій
І дужі ми, що той маразм на гній
Обернемо!
як обернули в пил хомут розбитий.
3.
Уранці. Ввечері. Щоночі й кожен день
Тобі,мій велетню, брудний і непоборний!
Мої думки і біль,
мої вогні і жаль,
Що десь, як шашіль, роз'їда іржа —
Стара іржа — твій профіль чорний.
Коли позбудемось? Коли зітрем тавро?
Коли і ми сягнемо до вершин?! —
Щоб виміряти свій у світі крок
Кілометром,
а не старим аршином.
Це не печаль, далебі і не зойк,
Це не благання і не крик розпуки,
О, ні, — то поклик! Поклик до висот!
То є жадання на шалений лет,
Щоб в нову еру нам
влетіли з гуком.
Це не печаль, не зойк....
І в цих словах без вигадки і гри,
Не для зневіри й молитов мінорних, —
Боліючи за неміч, за гилу* потворну,
Не в виправдання, а на суд згори,
Я хочу десь з недавньої пори
Перегорнуть
сторінку
чорну,
Одну із безлічі...Одну із моря зла...
То дивовижні, то не чувані діла!
Та не дивуйсь ніхто, тямкуй лиш що і як.
Гей і було, немов туман осінній!..
Ось там воно! Звідтіль гила і зло!
І хоч мовляв, до нині то було,
Але під сонцем
Все можливе і від нині!..
І хочу я на гробовищі днів,
бодай для того, щоб хоч знали діти,
перегорнуть сторінку пережиту
В науку, на судовисько і гнів.
Хай не повернеться! Нехай ніхто в вогні
Не загнузда хоч їх
ніколи в світі.
1928 р. с. Скелька.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(ЗАМІСТЬ ІНТРОДУКЦІЇ)
Прилипла Скелька (Скелька — це село)
Над Ворсклою, де гори голубіють;
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло ,
Блищить вода.
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір
Куземинська Покрова.
Насупроти — Слобідка і млини,
Яснять хатки, як стебла молочаю
В рудих пісках... Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Його Зарічною уперто величають.
Шумлять млини, і піняться піски...
Насупроти, немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З'єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким...
Двогорбі гості в соняшній країні,
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено
припавши
на коліна.
* * *
Ліси і синь,
Сади і зграї нив,
І тихе марево ген-ген над хуторами,
І йдуть млини, як з степу чабани,
На кряж виходять, до вагітних нив
Вклоняються, помахують руками...
О, скільки днів і скільки поколінь
Цвітуть ці гори, дивлячись на луки.
Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука.
І тільки дуб старий, свідок людських болінь,
Безсило охкає, розкидуючи руки...
Такі ці гори, дивні і прості,—
Сльозами, потом і дощем политі,
Вони уміють жити і цвісти,
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Лунає ріг далеких пастухів,
Літають голуби над сивою габою,
А з-під гори зрина крилатий спів,
І котиться,
І кличе за собою.
Там дівчина на березі стоїть,
Над Ворсклою сплітає русу косу
І думи нерозказані свої
В чужі пісні вкладає і голосить...
Така вже звичка вічно голосить,
Адже віки останні покоління,
Кленучи світ, і долю, і часи,
Псують красу бунтарським голосінням.
Гриміли славою і зброєю батьки;
Пройшли віки...
Як у сільці ворони,
Сини гнусавлять думи і байки,
Старі й малі, поети й жебраки,
Немов жиди на ріках Вавилону.
* * *
Та пісня ця крилата і гучна,
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно,
що радісна вона,
Що кличе і сміється,—
Що сьогоднє
Од учорашнього одходить почало...
Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя шкло...
А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж за обрії,
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна...
Благословенна молодість твоя
І віра в новий день
Благословенна!
* * *
Такий цей край... І хоч не з дивних вілл,
Та на бенкет бучний склика сурмач до себе, —
Десь там — де умира
Старий надбитий дзвін,
Де вбогі стріхи коптять синє небо.
Десь там, де на всю міць,
опроставши хребет,
М'язистий велетень, брудний і непоборний,
Розгонить іскри аж під зоряний намет —
Новий леміш кує при новім горні.
Десь там, де у чаду — вирує скрип і рев...
Десь там, де стогін ранньою зорею...
Там корабель
Крутий зворот бере,
Там мерехтять нові під сонцем реї.
Під сонцем реї... І гуде земля,—
Ударом велетень ритмує шум строкатий,—
Щоб уперед
чіткий прокласти шлях,
Щоб поворот назад
Навіки заклепати.
Щоб заклепать навік, що оджило...
І вже не стріхи коптять синє небо,—
Там птах крицевий тріпотить крилом,
Там на бенкет бучний склика сурмач до себе.
Й цвіте надія і на цих полях,
На схилах гір, на замчищах на синіх,—
Де млин заморений, припавши оддаля,
Крилом домахує, чекаючи на зміну.
Завжди — і буде.
Прийде гість сюди
І зрушить їх, ці гори розмаїті,
Гей, зрушить їх, ці дивні і прості,—
Щоб вміли, справді, в засуху цвісти
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Торкає вітер соняшну рояль
І тягне з спіхом срібно-сині гами...
"Хохландіє" розсідлана моя,
Укрита рястом, риштованнями й піснями .
Багато днів, ще більше дій пройшло;
Багато думалось, та ще не все збулося.
А вітер знову сонячним крилом
Голубить ніжно, ворогам на зло,
Обтяжене надіями колосся.
В оцих місцях, змальованих в словах,
Де мало галасу, а тиші так багато,—
Отут колись і діялись дива,
Що автор ось і гордо роздува
Заради них, щоб вам оповідати.
Те все пройшло і кануло, як дим;
Але нехай послухають онуки
"Діла" старих; воно таки гляди
Десь на дозвіллі й здасться молодим
Хоч для розваги, як не для науки.
* * *
Гукає вечір з радісних низин,
Хлюпощеться і бризкає водою,
І скачуть луни в довгої лози,
І йдуть дуби рясною чередою
Туди, туди...
Понурі та старі
Посходились до соняшної брами,
Посходились на віче угорі
І слухають, як в далях дзвонарі
Читають звіт.
Вислухують. Чубами
похитують,
Мовляв, були діла,
Були, були
Та ще немало й буде,—
Даремно там, де ніч стара пройшла,
Гудуть чиїсь зухвалі перегуди,
Дарма, дарма
Наймають там музик,—
Здіймуться знов півні з чиєїсь хати!..
Осотом поросте
І біль, і серця крик...
І вже про інше дід чесатиме язик,
Як буде
онучат він
колихати.
Та це не те, читачу любий мій,
Не будем марно часу витрачати:
Вичікують давно легенд свідки німі
І просяться на сцену,— отже, ми
Почнемо, мабуть, так,
Як дід велів почати.
* * *
На схил крутий
Припала Скелька ниць,
Розкидала хатки, немов курчата;
Яснять кущі окатих полуниць
Насупроти — в борах стрільчатих,..
Зарічна й Скелька — давні дві сестри,
За руки взявшись, йдуть разом печальні.
З'єднались спільно гребельки старі
І спільно стукають млини та сукновальні.
Одна вода
І доля в них зійшлась.
Хай йому хрін із долею такою:
Як Скелька пасербицею була,
То Слобода — нерідною дочкою.
Риплять колеса. Крутяться вали
І мелять на новітніх мукомолів...
Але не так вони давно колись
На манастир,
На свій с і о н мололи.
Є місце в Скельці
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну, а колись зростав тут "Вавилон",
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив "на страх людям" святиню*.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила ,
Там манастир стояв —
Дзвонив...
блищав...
кадилив...
Стояв він так не знати скільки літ,
Йому б отак по судний день стреміть.
Коли б суда... зарані не вчинили.
Розписана, золочена мара,
П'ятиголова, потаєнна, хитра;
У вівтарі кадильниці горять,
А черепи лускою майорять
І мигають, як золотава мітра.
Не 'дин, не два там божих дзвонарів,
Та все чужі — Міхеї та Павліни,
Та так тягнули божих тропарів,
Що голі села й дальші хуторі
З сльозами
припадали на коліна.
Про цих мужів скрізь слава розійшлась:
Ішли прочани геть з усього світу.
Дух Божий спочивав на куполах,
А під горою річка знай текла
Та все повніла,
хтозна-чим долита.
Тягли ярмо чернечих кріпаків,
Як ласку царську,
Як дугу московську,
Нащадки запорозьких козаків
І борсались, як мухи в павуків,
Богданом продані й підписані Виговським.
Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,
Кляли себе,
Кляли самого Бога...
Аж поки дух батьків заговорив —
Поки мару, за звичаєм старим,
Не справили на батьківську дорогу...
Було, було,
Не віриться й тепер,
Не в одного полізли очі сині
І з жаху, і з жалю: "То ж скінія із скіній !"
А ось, диви,— рівненько, як папір,
І на с і о н і розкошують свині.
Проте ніхто не зна і по сей день,—
До сіряків не дуже щедра слава,—
Забулось все не вписане ніде,
І тільки на пергамені в людей
Арапник царський
Іжицю поставив.
Ніхто-ніхто не знає про ту мить,
Не лишилось нічого ані в кого,
І тільки в діда іжиця щемить
Та скніє жах
Перед другим пришестям Бога.
Забулось все, у безвість одійшло,
Літа ідуть, як тінь за перезвою;
Старі руїни пилом занесло,
І місце заросло травою.
Пустують діти в цурки і в квача.
Порошать чистим сміхом, ніби снігом;
Байдуже їм, над ким вони кричать,
Байдуже, що за камені стирчать
І хто одяг кропив'яні вериги.
І тільки, кажуть, інколи вночі —
Тоді, як прийде чорна, темна осінь,
Як вітер над пустелею кричить,
Як заливаються лиш сови та сичі —
Хтось по руїнах
Ходить і голосить.
І плаче ревно, квапиться, блага —
Поки не закричали півні треті,
Шука під свист страшного батога,
Шука з риданням
коней і карету...
Це так вночі, як світ увесь мовчить,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
Багато знають камені німі,
Ще більше знають гори зеленаві,
Политі кров'ю, потом і слізьми,
Накриті пилом давнішньої слави.
Вони-бо знали гуннів і татар,
Вони-бо знали диких печенігів...
Але на гори — ліг бронею пар,
На камені — кропив'яні вериги.
І тільки інколи в негоду уночі,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
***
Тече ріка, як двісті літ назад.
Зійшлись дуби, чупринами кивають...
Навіть вони, якби ввійшли в азарт,
То б спромоглись не стільки розказать,
Аніж оцей
Дідусь оповідає.
Село Скелька, травень 1928 р.
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(СПРАВЖНІЙ)
І
Ударив дзвін чотиристапудовий,
Гойднув скривавленим на сонці язиком.
Здригнули далі...
Дзвін ударив знову —
Гукає і гуде без слова,
Гуде, як вирок, як могутнійший закон.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила,
На кряжі манастир стоїть
(Володар, князь околиці всії)
І дзвонить,
і гнусавить,
і кадилить...
II
Готичні башти, мури, і сади,
І чорна брама, кована залізом,
Хрести, і бані, й молодик блідий,
За хрест зачеплений,— відбилися в воді
В свічаді воронім, а понад низом —
Ген, скільки оком кинеш, навкруги —
Піски і синь,
Село, бори і далі...
То все маєтки впали до ноги,
Запнуті, ніби відлиском снігів,
Серпанком тихої вечірньої печалі.
III
Протнула Ворскла їх — кривий погнутий меч,
Що, переможений, упав на полі бою,
Упав важкий до ніг нових предтеч,
І землю надвоє розтяв той меч собою.
IV
Ударив дзвін... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Тигролови | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=30 | Іван Багряний | Тигролови | ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ДРАКОН
...Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру країни "чудес", вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... Через дикі кряжі Зайбакалля... Через Становий хребет, — звивався над ним межи скель і шпилів... Високо в небі, сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі.
...Палахкотів над проваллями... Звивався над прірвами... Пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі — занурювався, як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряском у груди скелястих гір, свердлив їх з блискавичною швидкістю, розсипаючи іскри. Зникав... І раптом вилітав з-під землі далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом ніч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито і, вихаючи хвостом, як комета, летів і летів...
І розступалися скелі, маючи тінями. І розбігалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтіч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявині, спаралізований жахом, а далі зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкіру, гнав скільки духу у безвість.
І гнали у безвість луни, мов духи гірські, — розлітались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летів дракон.
То не фіктивна потвора з наївних китайських казок і не легендарний дракон Далай-лами. Ні, то реальний, то єдино реальний, справжній дракон, найбільший і найстрашніший з усіх драконів. Ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не в силі б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею жахкотів він, немов щойно вилетів з пекла.
Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг "Й.С." (Йосиф Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів. Наїжився ними дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом.
Шістдесят суглобів у дракона — то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, — дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати... родина... дружина... Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне їх циклопічний "Й. С.", і підпихає їх демон "Ф.Д.".Дивіться також
Іван Багряний — З оповідань старого рибалки
Іван Багряний — Народження книги
Іван Багряний — Чому я не хочу вертатись до СРСР?
Ще 34 твори →
"Тигролови" (скорочено)"Тигролови" (аналіз)"Тигролови" (шкільні твори)"Тигролови" (реферати)Поясніть різницю між двома назвами одного твору: "Тигролови" і "Звіролови" (та інші запитання)
Біографія Івана Багряного
В цілому ж — то є е т а п , то є "ешелон смерті", — етапний ешелон ОГПУ — НКВД.
Дракон.
І мчить він без зупинки, хряскотить залізними лапами, несе в собі приречених, безнадійних, змордованих, — хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і куди, — за тридев'ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум'яки... І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не знатиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч.
І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дракон пожирає очима все перед себе і мете услід вогненним хвостом — фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує слід за собою, — чи не тікає хто?
Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижається зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів.
І хоч ніхто при такому скаженому леті не зміг би зіскочити живий, і хоч ніхто при такій охороні та при таких запорах не зміг би видертись геть, але... Вартовий мусить бути пильний, "бдітєльний". То-бо є його "дєло чєсті, дєло слави", то-бо його "дєло доблєсті і гєройства".
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвості цієї диявольської комети, і він підбадьорює себе пвстрілами у чорну зрадливу ніч, в фосфоричні блиски позаду, в веремію рухливих тіней і плям.
Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіхо-дить їдучим димом та смородом і реве, реве...
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, — спецешелон ОГПУ — НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч.
Фантастичні і реальні, дивовижні аксесуари нерозшифрованої жаскої легенди — таємничої легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тоді по нім біжать аргати, біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукають палками в залізо — чи не проломлено де?! Чи немає диверсій?! І так само біжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стіни — чи не зрушена дошка десь?! Чи не замірився ворог з нутра на державу, закон і порядок, рятуючись від того закону втечею!?
Бо ж "дєло слави, дєло чєсті", діло їхньої "доблєсті і гєройства" довезти цей етап до призначення, — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити.
І тоді ж так само вздовж ешелону пробігає начальник етапу. Він вибігає десь від "Й.С." і, задерши голову, стурбовано мчить очима від вагона до вагона, — чогось шукає. Так він довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок чєлавєк ілі восемь лашадєй", і нарешті коло середнього вагона зупиняється. Відсапується якусь мить. А тоді, задерши голову до заґратованої діри, владно гукає в гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат.
— Многогрішний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:
— Я...
— Звать!?.
Павза. І повільно, тяжко й так само понуро:
— Григорій!..
Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім, заспокоєний, обертається і йде назад.
Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:
— Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..
І знову люто, розпачливо:
— Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:
— Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном...
Третій понурий голос, потішаючи:
— Нічого... Одбудеш всі свої двадцять п'ять — станеш маршалом. Ех-х!.. — і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, — в закон, в світ, пекло і в самісіньке небо...
Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає...
Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив "Я... Григорій!..". Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
"Та забіліли сніжки... Забіліли білі... Ще й дібровонька..."
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
"Ще й дібровонька!.."
І разом з першим на повні груди:
"Та й заболіло тіло бурлацькеє біле... ще й голівонька..."
Два голоси — два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона:
— Адставіть пєсні!!!
І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:
— Ад-стт-а-ві-і-іть!!.
"...Ще й голівонька... та ніхто не заплаче по білому тілу..."
Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує...
Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо... Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку...
"Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його... товариш його..."
Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве "Й.С.".
"Ой, брате мій, брате, — товаришу рідний... може, я й умру... Може, я й умру..."
Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку... В'ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить.
А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, — миготять, вилискують... Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, — простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись.
"...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну..."
Поїзд вривався в тунелі і скажено просовгувався крізь них, як набій крізь люфу гармати, намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою, та не одставала пісня і не уривалися криваві жилки.
Миготіли сильвети гір... Приамурські нетрі... Сопки і кряжі Малого Хінгану... Роз'їзди... Блокпости і станції. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Україна біля Тихого океану | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3069 | Іван Багряний | Україна біля Тихого океану | І
Життя далекосхідних українців зовсім не висвітлено досі як слід, а там, де й висвітлено, то хибно, з викривленням в цей чи той бік. Так, російська література взагалі замовчує й затирає це питання, і хоч твори російських письменників про Далекий Схід (ось як твори Фадєєва та інших) рясніють українськими іменами й українським фольклором (бо без цих імен і цього фольклору немає Далекого Сходу!), як рябіє і вся історія цього краю, надто ж історія громадянської війни на Далекому Сході українськими прізвищами героїв, народних ватажків, прославлених на всю російську імперію, одначе ніде в російській літературі не побачите натяку, що це українське, що це український народ, шо це герої України, Ні навпаки, скрізь той самий галас, за Леніним, про край "нашенський". про народ "нашенський" — цебто російський.
Забуті своїми...
Нічого в тому дивного. Бо основне питання російської політики на Далекому Сході — русифікація його за всяку ціну, аж до фальсифікації статистичних переписів включно. Так було за царату, так і за совєтів, із тією тільки різницею, що там, де царським чиновникам не підіймалась все-таки рука в питанні зумисного виправлення статистичних всенародних переписів, то в совєтів вона, тая рука, "не дрогнула". Отже, пізнати правду з російських джерел було годі.
А з українських... Дослідженням своїх земляків і висвітленням життя нашого народу не можемо нахвалитись. Із загальної — і то давньої — історії ми багато, може, навіть занадто, пишемо, фантазуємо, "досліджуємо", але не з недалекого й конкретного, з живого, сьогоднішнього дня... Ні белетристика, ні поезія, ні малярство, ні історіографія, пі драматургія, ні кіно, ні інші засоби відображення життя нашої нації не можуть відзначитися бодай одним твором про Далекосхідну Україну. Ми пишемо про все — і про доктора Гальванеску (Смолич) і навіть про Алтай (Гжицький), тільки не про життя, скажімо, яких 1,5 мільйонів українців, то справді завоювали цей велетенський край.
На жаль, українська література про Далекосхідну Україну нічим не може нахвалитись. Мавши нагоду й можливість протягом майже шести років знайомитись із життям українців на тих притихоокеанських землях, я хочу поділитися своїми враженнями, своїми спостереженнями та й висновками на основі цих спостережень.
Початок колонізації
Експансія російського народу на землю Далекого Сходу, або, як казали, на "Зелений клин", сягає десь у 70 —80-ті роки минулого сторіччя. Після підписання Пекінської угоди перед царським урядом виринуло питання опанувати ті безконечно далекі й безконечно дикі пущі та нетрі біля Тихого океану, заволодіти ними по-справжньому, заволодіти людьми, посісти. Особливо після тога, як Китай, зрікшись прав на ті приуссурійські та приамурські землі, згідно з Пекінською угодою, фактично взяв курс на присвоєння їх шляхом живої й нібито приватної експансії китайського й маньчжурського (та й корейського) народів, що мали потроху посісти все ліпше і створити більшість у цьому краю, давши таким чином йому китайський колорит, і зробити його дійсними китайськими землями. З огляду на те царський уряд вдався до такої ж самої політики, закликаючи і всіляко заохочуючи сміливих з європейської частини імперії.Дивіться також
Іван Багряний — Генерал
Іван Багряний — З оповідань старого рибалки
Іван Багряний — Чорні силуети: п'ять новел
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Чому українці?
З росіян, охочих іти на ті невідомі й тяжкі для опанування землі було мало. Взагалі треба сказати, що російський матеріал і тут, як і в інших випадках, був для нього не придатний. Міг задовольнити ратай і вояк витривалий і випробуваний. Потрібний був той, хто любить володіти землею (як землею), хто тієї землі уміє доглядати і триматися на них, накладаючи за них головою.
Це основна причина, чому царат використав Україну, українську селянську стихію, всіляко схиляючи українське селянство до експансії Сибіру аж десь під "Країну вранішнього сонця".
Другим мотивом була, безперечно, національна політика царату — розміщувати й розпорошувати українців між іншими племенами імперії з метою асиміляції, з тим. щоб створити єдиний "русский" народ.
Причини української еміграції
Щодо причин, які штовхали український народ до цієї земельної емансипації, то це було малоземелля України, поруч з отим внутрішнім "куркульським" змаганням захоплювати й освоювати землю. Так і вирушили українці навколо земної куш всіма морями й суходолом, на край світу. Епопея надзвичайних масових мандрівок у незнані краї, в невідомі землі, й героїчних змагань на місці з дикою природою, чужими племенами і первісною фауною, зазнаючи всяких злиднів і пригод... Хіба ж це не тема для українського Кіплінга!
У мандрах за щастям
Наскільки ж це була потужна експансія українського народу землі, свідчить її тривалість, масовість і добровільність в основі. Так, у російських матеріалах на цю тему розповідається, між іншим, і про таку цікаву подробицю, як їхали полтавці суходолом на волах із України на Зелений Клин (це майже 12 тисяч км); везли вони із собою майно, і було їх так багато, що це здивувало населення місцевостей, де ці шукачі щастя зупинялися. Люди витюгикували, мовляв, як же Вас і багато! А дядьки з гумором відповідали: "Еге, там їде ще більше! Вся Полтавщина і сам губернатор із нами".
Оповідання про ці мандри мені доводилось чути від живих людей, від дідів, що пройшли цей шлях суходолом, переправлялись через Байкал "паромом" і добирались до химерної землі, туди, "де їх ще не було..." Так само, як і оповідання тих, що пливли на Зелений клин водою — вирушивши з Одеси через Босфор і Суец, обпливали навколо світу... Це тільки уявити!.. Не то новітні добровільні галерники, не то конкістадори! Коли слухаєш живих свідків, про перейдені шляхи, подолані перешкоди, нелюдські труднощі в цьому змаганні за щастя й добробут — мимохіть спадає на думку: скільки тут тем для поем і романів, для справжньої великої літератури, в цій земельній експансії українського народу.
Колись і нині
Справжня колонізація Далеко Сходу почата потужними хвилями полтавців, киян, катеринославців, це завоювання земель отими безробітними арміями з України.
Там, де нині розташувалися великі міста, перші українці застали ще не заселені місця. Так, на землях теперішнього крайового осередку Хабаровська стояла лише одна поштова конторка; вона ж і урядова станція, біля якої, до речі, тигри весь час крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх сіл був дикий, первісний, непрохідний праліс.
Всі тії труднощі, оті змагання українського народу на цих землях, найперше зі стихією за землю, не можна ні з чим порівняти, хіба тільки з війною, де перевага була на боці стихії, а люди гинули, як мухи, з голоду і холоду...
Нині ж це квітучий край! І хто б там що казав, таки — український край.
II
Що таке Зелений Клин. Його географічно-господарське значення
Величезний простір так званого Далекосхідного краю (території, де могла б вміститись мало не ціла Європа), з погляду сільськогосподарської колонізації, на 70 — 80 % абсолютно не родючий і залишається ще й нині пустелею. Зате ті землі, які для господарства придатні, заселені досить щільно. Це смуга понад Середнім Амуром та понад Уссурі. В широчінь — це вузька ділянка — від Амура, що становить кордон із Маньчжурією, і вглиб до нетрів, вона сягає в середньому 100 — 120 км. Так само і понад Уссурі. Зате в довжину тягнеться на якихось 2 тисячі км уздовж залізниці від західного кордону на схід до Хабаровська і від Хабаровська повертає на південь до Владивостока.
Етнографічні відомості
Ось ця смуга, ці землі над Середнім Амуром та Уссурі й заселені в основному українцями, що становлять тут абсолютну більшість, коли виходити з фактичного стану, а не з тенденційної, кульгавої російської (а особливо совєтської) статистики. Так, згідно з брошурою "Дальневосточный Край", видання акційного видавництва "Книжное дело", все населення ДСК в межах колишньої Дальнєвосточної республіки на 1925 рік складалося щось із 3,5 млн осіб. З них українців (за тими ж даними) понад 1 млн. Далі йдуть росіяни — біля 800 тис, корейці — біля 600 тис, китайці — десь біля 400 тис. Решта — туземні племена, що деякі з них налічують лише по якихось 200 чоловік (як ось плем'я Удеге).
Українці в далекосхідному краю
Але ці дані про співвідношення на весь колосальний край у цілому; коли ж узяти співвідношення в отій густо заселеній сільськогосподарській смузі (найбільше, а може, і єдино придатний для колонізації сільськогосподарської), що є основою всього краю, то тут чисельна перевага на боці українців. А маємо багато районів — і то основних сільськогосподарських районів, де українське населення становить сто відсотків.
Отже, серед населення Приамур'я і Уссурійського краю українці мають більшість. Особливо, коли взяти до уваги тенденційність совєтської статистики, тенденційність методу проведення перепису, коли за всяку ціну намагалися зменшити число українців, зараховуючи їх до росіян. Так, за перепису 1937 р. ми спостерігали, як доходило до суперечок між агентами Статбюро й переписуваним населенням; особливо з нами трапилось подібне, й ми мусили доводити свою національну приналежність дискусійним порядком.
Міське і сільське населення
Все населення цих земель можна розподілити на дві категорії: на постійне й на плинне. Хто не пам'ятає крику совєтської преси про текучість населення у містах далеких північно-східних околиць. Це якраз стосується Далекосхідного краю в першу чергу. Москва відряджала туди силу чиновників, партійних і безпартійних, але вони здебільшого не трималися там. Про Хабаровськ навіть була серед його мешканців приповідка, що в цім місці є все, крім хабаровців, і що це заїздок туристів і "літунов". Так і з іншими містами та різними будівельними об'єктами. Населення цих міст і об'єктів, формально становлячи якийсь відсоток у загальній статистиці, в той же час не є стале, а плинна частина.
Стале ж населення — це сільське населення, основа краю. І те населення — українське у своїй абсолютній більшості. Це варта цікавості подробиця.
Заслуговує на увагу подібність цього краю до наддніпрянської України щодо розселення національностей. Як і в Україні, село українське. Місто ж... місто, лихо його знає й чиє; тут напхано чиновників всіх національностей. Звичайно, і в місті чималий відсоток [українців], але вони губляться в цьому російсько-китайсько-корейсько-жидівсько-тунгуському конгломераті.
В цьому, як і ще в дечому, Далекосхідний край подібний до Великої України.
Отже, основа краю — це українське село. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Чому я не хочу вертатись до СРСР? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1210 | Іван Багряний | Чому я не хочу вертатись до СРСР? | Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…
Автор
Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу вертатись на ту "родіну". Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись на неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР.
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.Дивіться також
Іван Багряний — Біля гори Мітрадат
Іван Багряний — Поезії (збірка)
Іван Багряний — Колискова
Ще 34 твори →
"Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (скорочено)"Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (шкільні твори)
Біографія Івана Багряного
Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про "родіну", про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній. Отже:
І
Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву "у" і прочитайте в рубриці "УРСР", що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "цвітучого соціалізму"?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.
Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.
Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник "панівного" в СРСР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснюють т.зв. "пролетарську диктатуру". Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження — дочка селянина Івана Кривуші з села Куземин на Полтавщині — ось це є нещастя цілого мого життя в "найдемократичнішому" СРСР.
І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.
ІІ
Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася "Варфоломіївська ніч" в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботряду". Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.
Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти "комуни",а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу.
Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.
Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.
Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УРСР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом.
Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.
ІІІ
Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно народ того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного винищення цілих людських мас, що й робив упродовж всього свого панування й робить тепер. Це знищення провадилося в грандіозних масштабах, як і личить режимові, опанованому манією великості.
IV
В 1929-1932 рр., в так званій "колективізації", більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом "знищення куркуля як класу". В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення "куркуля як класу" в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т.зв. "куркулів",а бідняків, інтелігентів і робітників.
Бо на Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони "куркулі". Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували "куркулям",а значить були "підкуркульниками". В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.
Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду, хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.
Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СРСР етапами, цькували їх, як тільки могли, живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер в дорозі, той загибав і на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священики і без домовини. А невдовзі і самі лягли там же. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої "необ’ятної родіни".
Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.
V
В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.
Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.
Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.
Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Чорні силуети: п'ять новел | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3071 | Іван Багряний | Чорні силуети: п'ять новел | "Чорні силуети: п'ять новел" — перше друковане видання Івана Багряного, яке він підписав псевдонімом "Іван Полярний". Збірка видана Багряним самостійно, під час його праці в охтирській друкарні, 1925 р. накладом 1000 примірників і обсягом 24 сторінки. Складалася з 5 коротких (на 2-3 сторінки) оповідань, написаних в Охтирці та під час мандрів.
ЕТЮД
...Скриня з промоклого
слізьми каміння...
Повна людей, стара прокопчена
муками скриня...
А в грудях дим.
В. Винниченко
Чорні ґрати розпанахали небо.
Червоно-рожеве воно тянуло, манило.
Спішили білі лебеді-хмарки.
За сонцем пливли радість, надії — за обрій.
В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.
Поулиці: Анонс... Гастролі... Алегрі... — плакати... плакати...
А в камері — кліщі, "гицеля" защемили душу як затравлену собаку.
Рука в'їлась в холодні ґрати...
Тихше! Тихше!
Сонце сідало.
Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.
У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.
Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.
Он міст... Он театр...
Он степи.
Он-он, радість...
А он вартовий.
Кричить плакатами культура.
Загорілись огні Нарбудинку.
Затанцювали звуки оркестру.
Лавиною посунули люди, веселі, уквітчані, раді. Сито попискували дами, похихикували кавалери. Панни, як гуси, крутили задом, кавалери галіфе.
Сьогодні, вчора, позавчора вели, гнали — начиняли тюрму. Вони ж читали "анонси", дивились, тикали пальцями й сміялись.
Дивились з огидою.
Цокотів шосем візник, а з карети віється од шляпи перо. Вітер крутив ним.
Обганяв авто, у ньому надуті пики.
Все рухалось, бігло, спішило, не спішило, сміялось...
А захід, мов залитий кров'ю, жеврів і помалу блід.
По ґраті бігла блощиця, вона теж спішила. Хотіла й бігла.
Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном зривалась далека канонада.
Кралась жуть. За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом.
Безпардонно вривався людський гармидер в надвечірній, тужливо-красивий, надійний настрій.
З театру неслись хвилі безшабашної, гучної мідно модної музики. Танцювали, скакали веселі звуки.
З сусідньої камери просмоктувались крізь стіну розпачливі мелодії замученої пісні.
Вона росте, шириться; нотки болю, відчаю, надій; нотки затаєної пекучої ненависті захльоскують душу.Дивіться також
Іван Багряний — Колискова
Іван Багряний — До меж заказаних
Іван Багряний — Рідна мова
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Нахабно лізли звуки "падеспань", продирались знадвору. А ще вривався регіт, писк стоголової, ситої, бульварної юрби. Аюди лазили взад та вперед.
— Па-а-пірос кому нада?!. Па-а-пірос!..
— Іріс... кому ір-ріс!?.
— Ах!., збєйтє окови...
...дайте мне волю... — просмоктувалось крізь стіну. Завтра мо поведуть, "зіб'ють". Що їм, отим, що блощицями лазять унизу там?.. Гуляють вони тупі, пусті, ситі, повно-порожні, хвастливі.
— Ах!., розчавить, роздавить!!! Догоряло небо... гасло... Розгорявсь, корчивсь в оргіях театр. Розпліскував каламутні хвилі
навколо.
Тоскою тянуться тумани... ростуть... густішають.
— Збєйтє... Ах збєйтє...
...Я научу вас свободу любіть!!!
Пісня пекучого бажання, широка, буйна. Шириться, росте, захльоскує, без жалю рве, тягне задавлену душу.
Пісня безсила.
Зривається летіть вона туди, де закотилось сонце, де жевріє захід.
Рветься вона, шелестить крильми, б'ється в запліснявілі глупі стіни німої тюрми.
Дарма... поломані крила.
Серпень 1921 р.
МІЩАНОЧКА
(ШКІЦИ ІЗ КОМСОМОЛЬСЬКОГО ПОБУТУ)
— ...На заводе в "X"
Есть одна девчонка:
И красится, и пудрится...
Зубоскалит громко! —
Це було написано на дверях завкому. Ще й карикатура намальована: якась сучасна міщаночка з "перепоночкою" (талія) як оса. З локонами, "фути-нути".
Це на Надю Н—о. На зібраннях зубоскале; "дере кирпу" перед простяками.
Квапиться.
Ой не любе цього "камса".
Надя комсомолка — міщаночка...
Ну й того... коліном і полетіла з ячейки.
Це було зимою.
Курились цигаркою димарі...
Ішов завод — цукроварня. '
Багацько молоді — звідусіль.
В казармах повно.
Весело в казармах.
Весело — солодко в заводі.
Весело — буйно йде праця в клубі.
Ячейка взяла курс на втягування на 100% пролетарської молоді в КСМ.
Пройшли вже часи пустоти осередкового життя. Прийшла пора великих задач, глибокої роботи, упертої учоби.
А коли висипе молодь з клуба — пісня кров бунтує.
У свято — стрункі лави комсомолят відбивають чічітку на село по бруку під згуки оркестру. А над всім полощеться як вільна думка, як кров червоний великий стяг "КСМ".
... — Ми ковалі... Огнем юнацтва...
В майбутнє браму куємо, ми куємо!!!
......................................................
Старий мир в образі міщанства плівсь стороною і ховав своє лице в пухкі міхові воротники.
Вітер хльоскає платками, згуками, прапорами.
Груди вип'ячувались, очі горіли.
Гаряча кров, нестримна. Надя йшла завжди стороною.
Чогось сумно, чогось жаль.
Не знає чого.
І завжди так: як прийшла в клуб, на збори, в свято на мітинг, між камсу .
Так і вже сама не своя..
З заздрістю дивилась на дівчат, бадьорих "активісток".
Одірвалась вона од одного берега, а до другого не дають пристать.
Дома сказали, як вступила в КСМ: " Ти нам не дочка. Прокляття... Хай тобі ні щастя, ні радости. Іди на всі чотири"...
В клубі кажуть: "Ти міщанка"...
Потім відштовхнули. Здала квиток. Чогось було сумно, чогось було жаль.
Дім рідний — остогидлий, чужий — гнав геть. Не тому, що прокляв батько, зреклась і гнала мати. Ні. А тому що вона рвалась з його, тікала як з пут.
Вона знала, що це той домашній уклад, тягар, несьогодняшнє, віджите.
І йшла геть. Куди?.. Аби не дома.
Її душа вимагала, хотіла теж такого життя як ото: ідуть дівчата з роботи потомлені і веселі, і знаєш, що вони мають мету свого життя. Працюють, живуть самостійним життям, збудованим самими щоденною чорною важкою працею, життям повним вщерть.
Та боялась остаточно порвати з своєю родиною, її ще лякало життя поза сім'єю, у злиднях; незнана праця, материні прокльони. Це вона відчувала одним кінчиком своєї душі.
Але воно — те життя — і манило її, життя повне контрастів і боротьби, боротьби проти злиднів, темряви, горя, за щастя.
Всяк повинен буть там.
Хто відстає від сучасності — той боягуз!..
А сучасність — боротьба...
І вона рішила.
Зійшла з дому.
Була весна. Цукроварний завод став. Пустили цегельню. Попрохала завком дать роботу. Дали. Зразу ж стала на цегельню, між глину і червону цеглу робітницею.
Жить примостилась в казармі.
* * *
Важко. За вісім годин спина як перебита. Вона завжди коло преса, там де найгірше.
А погляне на себе вимазину в глину, на голі руки в зашкарублій глині — усміхнеться, поведе бровою; її серце б'ється в унісон ритмічному стукові машин, мотора і шелесту пасів, в унісон серцям всіх.
Забуде втому.
Зійдуться дівчата після роботи в казарму — починається друга частина трудового дня. Частина весела, захоплююча, картинна. Доклади, лекції, гуртки, співи, ігри, зібрання.
Надя наче переродилась. Всюди перша.
Дівчата прийняли її до себе наче людину, яка вихрестилась; жартували, вітали щиро. Лаяли тих, хто називав її міщанкою.
Принесли койку, матрас (виклопотали в артельщика)... Навіть набили соломою...
— Плюнь на свою рідню і їй подібних, — казали.
Надя вже давно плюнула.
Байдуже їй, що весь мир міщанський збентежився і тикає на неї пальцями. Хай...
Дні бігли...
* * *
Виріс і кріп піонерський осередок, який було зовсім завалився; не було відданого робітника.
Всією душею віддалась нова керовниця цій роботі.
Весь вільний час пропадає з веселими щебетунами піонерами.
Діти любили її.
То була Надя.
Їй доручив осередок цю працю. Хоч і міщанка, проте подивимось, мов.
Взялась з запалом.
Уперто помалу поступалась вона уперед.
А роботи — роботи...
Недоспане, недоїдене, перевтомлене — це все зникало перед втіхою наслідками своєї праці.
Іде вона ранком на завод, а діти до школи: обступлять, вітають, щебечуть, розповідають.
Любо... А як вона любе слово: "Будь готов!" — і дружну багатогранну відповідь. А червоний галстук.
То вона власними руками шила всім галстуки, убрання піонерські теж.
* * *
Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.
* * *
Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.
Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.
Зголодніла, стомленна молодь підганяла секретаря.
У другому кінці затянули пісню:
...Загранічниє порядкі
Распрекрасни хоч куда — а...
Хор-роші — наші ре-е-бяткі...
Та так.
З гиком, з свистом...
З улиці хлопчаки поздирались на забор — "глазелі".
В саду було повно.
Піонери нишпорили поміж "комсою".
Сьогодні будуть приймать їхню "Надійку".
Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо — прохладно, але не тому Надя дрижала.
Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і... що то скажуть.
Був доклад. "Пренія". Резолюції.
Майже не чула.
"Розбор анкет!" — аж подалась уперед.
………………………………………………………………………………………………
Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!
— Так от, товариші... Возражать будем опісля, а тепер далі...
— А возражать не возражать... Когось ще приймали, отклоняли... Потім біжучі справи...
З "молодою гвардією" — вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.
* * *
В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.
Синій, білий, червоний, зелений, жовтий — кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.
Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.
Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.
Сиділа і плакала — Надя.
Пусто.
Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом'яний матрац.
В клубі — крізь стінку чуть — монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.
Перестань він — перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.
Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.
* * *
Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Швачка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12777 | Іван Багряний | Швачка | Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко,
І лягає лиштвою в хрестики й хрести...
Дівчина замріяна, дівчина-манушка
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.
Синіми спіралями, барвами-кольорами
Ходить-ходить хвилями втіха, як вино.
Перстень і наперсток чіткими переборами
Промінь пересріблює крізь мале вікно.
Над дивною ношею золотою прошвою,
Срібною порошею квітнуть пелюстки.
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
Ой, летять два соколи з зорями високими,
Ой, летять закохані через дивний сад, —
Зачепили крильцями гей налитий соками,
Як уста закохані, спілий виноград...
Опадають промені золотою прошвою...
Срібною порошею квітнуть пелюстки...
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
А навшпиньки легінь десь — і тріпоче листом, —
Ніби гість здивований, дивиться здаля
На підкову чорну і на разок намиста,
На дівча убоге, як на доньку короля.
З ранку і до вечора... і доки буде сила...
На чужому-людському — то ж моя печать!
Дум безкраїх нитку утома одкусила,-
Не впіймати кінчики, нитку не стачать. |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Будівлі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1949 | Микола Бажан | Будівлі | I. Собор
У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,
як стара яса,
І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі —
пальців гострих дотики.
Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,
мов дзвін сухий, забилось.
І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,
полум’ям,
єлеєм,
кров’ю
куто
Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів
і скреготі граніту,
Мов смертний спів,
мов клич одчайних сурм,
Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,
кишло прощ, —
І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,
офіри мідний шаг.
Так в католицьких висохлих рукахДивіться також
Микола Бажан — Підкови коней
Микола Бажан — На луг лягло благословіння снігу…
Микола Бажан — Нічний рейс
Ще 13 творів →
Біографія Миколи Бажана
Бряжчать разки з пахучого сандалу.
На дзвін не йшли,
а плазували лігма
Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,
немов солодка стигма
Безвольної й самітної землі.
І падали,
і дерлись під склепіння
Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,
злітав над ними вгору,
Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.
Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,
мов псалма і мов сон.
II. Брама
У грі нелюдській,
в спразі неприродній,
Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї
спокійної безодні.
Підніс,
як пожаданний келих,
Широку браму в вишину,
Широку браму,
грішну і земну,
Мов круглий перстень на руках дебелих.
І творчий хист,
що не втомивсь,
не вистиг,
Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів,
гарячих і нечистих,
У шпетних ігрищах уяв.
Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт,
важких запліднень млость,
І ситий сон,
і спрагу на світанку.
На брості — квіт,
на брості — квіт, мов око
Розпаленого самкою самця
Ще тих століть,
коли в серця
Вливалась пристрасть хтивого барокко,
Що плинула з віків старого лабіринта,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
І той акант — не лавр
на голові державця,
І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить
з подоланих держав.
Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.
Одягнені в шарлат,
Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки,
бундючний гетьманат.
Тоді, немов бучний вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет,
і гетьман,
і купець;
Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал
прийдешніх гетьманят.
Женіть того коня,
хода його хай втихне!
Мов списа ржавого,
дзвіниць ламайте тінь!
І мовкнуть дзвони,
дзвони з-під склепінь,
Бо серце наше більше, аніж їхнє!
III. Будинок
Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі. Палі риштувань.
Підойми зігнуті. Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань
Гарячий бунтівничий кратер.
В’їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою.
Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух,
Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд.
І пруг
ляга на плуг,
І кут
ляга на кут;
Луна іде навкруг
Споруд.
Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси
Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток,
Між нафтових калюжок,
Повзе, закручуючись, ток,
Немов стальний остружок.
Наллявши сяйва в склянку ламп,
Він в’є свою спіраль
Від паль
До дамб,
Від дамб
До паль,
Кваплячись у даль,
Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб
Нагвинчуються етажі.
Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли,
І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуга;
То крутиться мерщій труда
Велична центрифуга.
Обертається мерщій,
Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій,
Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив
І закладають тут же
Масиви стін,
І дула димарів,
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури,
І пахне, як озон, їдкий металу пил,
І котяться важкі акорди сил,
Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клавіатури.
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь
І горбатих м’язах руки чоловіка.
Над землею гримить,
Над старою землею гримить,
Як марш нечуваних століть,
Будування висока музика.
І стогне степ,
і стугонить країна,
Стальна запінена турбіна
Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг,
І другий день уже чекає черги,
Бо кожен день — як вибух і як штурм,
Шалений марш напружень і енергій,
Салют,
і виклик сурм,
і натиск,
і алярм.
1928
Бажан Микола Платонович, Доробок. К. — Дніпро, 1979. |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Гофманова ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4945 | Микола Бажан | Гофманова ніч | По рубаних щаблях —
в провалля, в яму, в тьму,
По рубаних щаблях, по сходах обважнілих,
І по обвислих, висклизаних схилах —
В брухатий льох, в заброьохану корчму.
В корчму без вивіски, без назви і наймення,
В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг,
В корчму фантастів, візників і шлюх,
В корчму огидного й ганебного натхнення.
Роззявивши вона, закопана в землі,
Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі,
Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують, вилискують столи,
Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах,
Що зі свічок поволі попливли.
Поважно правиться затаєний обряд
Банкетів виспрених, замислених пиятик,
Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик,
Сновида й брат, Серапіонів брат.
Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п'є єхидний Амедей,
Поет злих слів і вигадок свавільних,
Король нічих, врочисто-божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель,Дивіться також
Микола Бажан — Нічний рейс
Микола Бажан — Сліпці
Микола Бажан — Будівлі
Ще 13 творів →
Біографія Миколи Бажана
Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель,
Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!
Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,
Загострену, мов голий нерв, брову,
Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він — гігантський кіт, улесливо солодкий,
То ж він, — засмучений уявою маньяк,
В гурті розпусників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він, — гігантський кіт, добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті
І тут в сліпій корчмі, в нуднім камергерихті.
У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п'яних калік —
Він одкривається для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста,
І в ясна б'є розбещений язик.
— Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спирт! Святе автодафе,
Де спирт пала, мов християнські душі...
Кричіть, захоплені клікуші,
В берлинському блюзнірському кафе!
Шумує зграйний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, й блискучім казані.
— Панове, пуншу Теодору!
Натхнення й істина в вині...
І наче ватра тайних інквізицій —
Холодна заграва гарячого вина.
— Так що ж, черпаймо з казана,
З товстого казана пекельної водиці!
Парують і шумлять отруйні пугарі,
І вогники стоять, як пальці сяйні й сині,
А над людьми кружляють угорі
І ліри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій
Червоні ліхтарі зашарених облич;
Рушає карнавал фантасмагорій,
Лютують блискавки страшної тишини,
Роти провалюють, розтявши губи лезом,
І котячи слова по кручах фрази в безум,
Неначе в прірву круглі валуни.
Встає огонь, я стовп, встає, як стовп, гармидер,
Як стовп і стогін, — над старим столом.
— Я в смерті ще раз хитро видер
Кипучу ніч з натхненням і вином.
Кладу на плечі ніч кипучу,
Як хрест ганьби, як чорний слуп.
І труп, свій власний, бідний труп,
Мов некрофіл, ґвалтую мучу.
В ганьбі, огиді, шалі й трясці
Наказую я привидам-словам:
Із прірв свідомості, з найглибших людських ям
Ви павуками тихими вилазьте!
Мов павуки пухкі й ослизлі,
У тільці несучи отрут скупий пухир,
Повзіть з шпарин проламаної мислі,
Щоб я, поет, святоха і блюзнір,
Поклав вас трупами на зляканий папір,
Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір,
Потворні мрії вистромляли ссальця.
Тоді перо, як крик, накидується в пальцях
На плеканий, заплаканий папір...
Так хорони ж, скрипучий манускрипте,
Пекучу порохню з сандалів сатани!..
Брати! Вина! Вина мені насипте!
Нехай киплять ізнов бурхливі казани!
Хай гугонять ключі напружено і густо,
Прозористі бурштинові ключі...
Приходь! Чекаю уночі
На тебе, творча зганьблена розпусто!
Сердите серце рве на ланцюгу,—
На ланцюгу, проклятий волоцюго!..
І келиха бере із рук старого друга,
Щоб загасить суху свою жагу.
Кричать розмовинки. А він стоїть і слуха,
Стоїть і дивиться скажений Амедей.
Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха
У голе горло втомлених людей.
Наважившись бенкету край покласти,
Знесилівши від слів і від вина,
Просмолений, тягучий, чорний квастер
Уважно в жмені мокрій розмина.
Ще в казані хвилюється заграва,
Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.
Служниця заспана недбало принесла
У картузах тютюн масний і кучерявий.
Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок,
І довгі чубуки гарчать, уже захрипши.
Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші,
Хвилини млявих мрій, поплутаних думок.
Приклавши до ротів люльки, немов кларнети,
Струю із чубуків висмоктують смачну
Утихомирені, замислені поети.
О, музико люльок, кантати тютюну,
Злетівши вгору струй блакитні піруети!
— Ах, ах! Доволі слів, натхнень, верзінь і смерті!
Він не страшний — німецький добрий чорт!
Де ноти, Гофмане? Де Глюкові концерти?..
Музикусе, на нас чекає клавікорд...
Акорд би стистнути оцим рукам блідим,
Щоб наливався звук й стенався композитор!
І він підводиться, і стеле вірний вітер
Йому під ноги, наче стяги, дим.
Кладе свою правицю волохату
На білі щелепи приборканих клавіш.
Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш
Два чорних пальці циферблату,
Мов діючи нічну посвяту
Серапіоновому брату,
Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.
— Панове, час іти. Подайте-но плащі!
Не будьмо, друзі, надто романтичні...
— Надворі дощ...
Скриплять ізнов дощі,
Мов над папером пера педантичні.
Старий Берлин розписують дощі
Ґотичним почерком, рясою крапель гострих...
І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі,
Хто продереться, подолавши страх?
То радник Гофман по калюжах човга,
Підплигуючи, йде і марить у півсні,
А вулиця за ним, як гама рівна й довга,
Пливе, кружляючи, притихши в далині.
Плескаті площі заросли дощем,
Струмким кущем дощів глухих і нерухомих,
І над п'яницею, безумцем та митцем,
Хитається, як звук, їх виміряний помах.
Ах, колонади тонкостеблих струй,
Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілах,
Хитайся і злітай, хитайся і лютуй,
Трощи в трикутничок знайомого причілка!
Знайомий дім, де жінка й тепла грілка,
Знайомий дім з шухлядками кімнат,
Ковпак нічний, бавовняний халат,
Огрядна пічка, і приємний чад
Із мідного прокислого кадилка...
— Амеліє, ти спиш? Амеліє,— та де ж ти?
Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось...
Це, Амеделю, ти? Приплентався нарешті?
Скидай-но туфлі, бруду не нанось...
І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли,
Сміється Амедей замислено собі,
І посміхаються з полив'яної кахлі
Рожеволиці лицарі й дівиці голубі,
І черевань, розцвічений у блойвас та цинобру
(Полив'яна ідилія голландських мулярів),
До себе пригортаючи свою коханку добру,
Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів.
Фламандська ніч розпарена, в квітках, пташках та бантах,
Мов дівка угодована, паруючи, стоїть.
Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти,
Червець на них вилискує, зелінка і блакить.
Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері,
І Гофман — у притулкові своїх буденних чар,
Де на пузатому старому секретері —
Перо крилате й ситий каламар... |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Дорога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17612 | Микола Бажан | Дорога | Ретельно тіні складено в штахети,
І над пустелищем степів,
Як хвіст скаженої комети, —
Огонь рахманних вечорів.
Упали тіні гострі осторонь!
Чіткіш лягли риски гілок,
Перехилившись в темну просторінь
Кущі здичавілих зірок.
Іду, й дороги переламані,
Гнучись, плазують із-під ніг.
Так важко на жорстокім камені
Класть лінії твердих доріг.
Так важко на жорстокім камені
Шляхів вирізьблювати грань.
Невже і справді заважа мені
Дорога зустрічей і тиха путь прощань?
Дорого зустрічей і тиха путь прощань,
Людська дорого, – просто стелиться,
Відбивши на холодних рельсах
Огні ночей і дотики світань.
І кожному іти тобою,
Людська дорога меж і мір,
І тягнуться над головою
Сліди скривавлених сузір.
І знатиму, куди іти,
І терени, що проходитиму.
Людському захвату неситому
Невже не вистача мети?
Не всі серця дадуться хробаку,
Не всі шляхи у круг закуто,
І проросте зелена рута
На жовтому піску. |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Елегія атракціонів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1951 | Микола Бажан | Елегія атракціонів | Із чорного стебла баска
сівба важких басів,
і флейти метушня баска
на рині голосів.
Різкий плижок, зухвалий скік,
сухий, як дріб, галоп,
і флейт одчай, цих флейт баских
над ямами синкоп.
Крутися, світ, крутися, цирк,
крутися, карусель!
І гостроверхий фейєрверк
злітає над усе…
І день — у смерк, і ніч — у смерк,
і серце — нічичирк.
Крутись, скажений фейєрверк,
Крутись, скажений цирк!
І око юрб проколоте
на шпагах тисяч ламп.
Крутись, прокляте коло те…
Такт!
Темп!
Чи довго прокрутишся так тут,
невже не спадеш,
невже?
Кожен вигиб і темпу, і такту
віддрукує капельмейстерський жест.
Віддрукує і занотує:
стій!
На кожну ноту, на ту є
карб
свій.
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб…
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
Серце! Крутися, хитайся,
хитайсь, вигинайсь шкереберть!
Із губ акробата-китайця
струмочком сповзає смерть.
Захлинувся ковтками конвульсій,
завертівсь на блискучій косі,
і зчепилися в спільному пульсі
серця
усі.
Горло горбом напнеться,
втнеться крик,
як звисне, мов флаг, із трапецій
чорний людський язик.
Скрикне тоненько панійка…
Тоді націляйся й лети,
в зойки розпачливі, паніко,
зімни їхні голі роти!
Слину і сльози виточи,
губи в гримаси зміси!
Розгойдались, мов трупи иа ниточках,
голоси.
1927 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Залізнякова ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1952 | Микола Бажан | Залізнякова ніч | До яру підійшли, і одностайні тіні
Погнулися від їхніх тіл назад.
Риплять вози, ладнаючись у ряд,
Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.
Поволі родяться слова нічних нарад —
Про мсту і смерть шляхетству на Вкраїні
В холодноярській радяться святині
Козак, і гречкосій, і збіглий з військ солдат.
Тривожно зашумів і стихнув люд в лісах.
Козак і хлоп, челядник і монах
Почули крик пророчих півнів третіх.
Хитнувся ґвалт розбуджених церков,
І, кинувшись од ватри стрімголов,
Упав на степ бунтарських тіней кетяг.
1927 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Любисток | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1953 | Микола Бажан | Любисток | З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.
Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.
Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.
Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.
1926 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Майстер залізної троянди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=47 | Микола Бажан | Майстер залізної троянди | Пам'яті Юрія Яновського
І от я знову чую твоє дихання, твій нешвидкий, приглушений голос, твої стримані, але внутрішньо гарячі слова; чую широку музику твоїх мрій і сподівань, узорну гру твоєї уяви і звучне відлуння пережитих, дбайливо збережених у твоїй пам'яті спогадів, радощів і болів, твоїх нечастих днів світлих і нерідких печальних днів. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п'ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмащисто й щедро розмальований Федором Кричевським.
На його стінних розписах похмурі, зеленкувато-сірі і брунатно-чорні барви картин минувшини змінювалися багрянцем, променистою глибиною і тріумфуючим сяянням картин революції і розкритих нею обріїв. Ти стояв і вглядався в шереги козаків, опришків, кріпаків, бунтарів, революціонерів, червоних бійців, більшовиків-переможців, що потоком текли по стінах над сходами триповерхового будинку, де тоді містилася редакція газети "Більшовик". Ти прийшов сюди на запрошення, яке я, нештатний літпрацівник газети, написав тобі за дорученням мого шефа, завідувача літературного відділу газети — поета Михайля Семенка, невисокого, чорнявого, моторного, тривожного чоловіка, проводиря київських панфутуристів, непримиренного супротивника всього застарілого, віджилого, куркульського, міщанського, який у своїй непримиренності часто доходив до крайностей, до зухвальства, до прикрого прагнення під'юджувати й епатувати. Хто сприймав його поверхово, ошелешений бравурністю квазірадикальних фраз і поз, той міг і не зауважити, як віддано і пильно дбав Семенко, щоб підтримати молоде поповнення радянської, теж такої ще молодої літератури, як глибоко, всім внутрішнім життям своїм Семенко служив поезії, і сам її творив, і цінував, стежачи за всіма її виявами, в котрих він проникливо відчував уже перший проблиск, перший порух, першу іскринку обдарованості. Цю іскринку він помітив, прочитавши в газеті "Пролетарская правда" кілька російських віршів, підписаних якимось Юрієм Яновським.
"Ти не знаєш такого? — допитував Семенко і в свого найближчого, трохи молодшого друга Гео Шкурупія, і в мене. Ми знизували плечима. — Ну, тоді мотай до "Пролетарской правды", довідайся, хто він такий, де живе, і приведи сюди, до мене".
Я пішов. На Тургенєвській вулиці, в нужденному, перехнябленому будиночку, у вогкому напівпідвалі, де жив Яновський, було дуже непривітно цього зимового надвечір'я. Яновського я не застав. Він ще не повернувся з політехнічного інституту. "Пізно приходить, — казала господиня квартири, в якій одну кімнатку наймав Юрій. — А то, бува, як піде десь заробляти, то аж вночі". Студент підробляв, як міг: то електрику біжить полагодити, то виходить сніг розчистити, то дрова рубає. Були й дні голоднечі, особливо гризучі в місті двадцять четвертого року, за непівських часів, коли вітрини приватних крамниць дуже дратували і своїми натюрмортами, і табличкою з позначенням цін, не таких вже астрономічних, які були до щойно оголошеної грошової реформи, але однаково недоступних для бідного студента. Рідко коли Яновський міг собі дозволити з'їсти порцію вареників у сусідній з його домом "Вареничній". Він ставився до цього приватнокапіталістичного закладу з шанобою, не надто доречною, і коли хотів почастувати когось із друзів, то запрошував саме сюди на лапаті, як поліські постоли, вареники з сиром чи волокнистою печінкою. Був і я вшанований таким запрошенням через кілька днів після нашої першої зустрічі. Не заставши тебе вдома, я передав через господиню листа з проханням прийти до редакції.Дивіться також
Микола Бажан — Нічні концерти
Микола Бажан — Політ крізь бурю
Микола Бажан — Сліпці
Ще 13 творів →
Біографія Миколи Бажана
Ось ти і прийшов, і стояв у вестибюлі, і, зніяковілий, стривожений, чекав на розмову зі "справжнім письменником", з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотіль ніколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристів не мав ані часу, ані охоти.
Заплющую очі і пригадую тодішнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиєю, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублі й тяжкі австрійські солдатські буци. Ти всміхався. Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ані в єлисаветградських степах, де проминуло отроцтво, ані по убогих притулках київського студентського існування.
Семенко витратив не багато аргументів, щоб переконати тебе приєднатися до його футуристичної кумпанії, почати працю в редакції, друкуватися в газеті. Літературної праці навчався ти вже й сам. Писав вірші, оповідання, нариси російською і українською мовами. Часом друкував їх у київських газетах. Цикл таких віршів у газеті "Пролетарская правда" і привернув до себе увагу Семенка. Побачивши, поговоривши, почастувавши тебе редакційним жовтеньким чаєм, Михайль ще більше упевнився в тому, що перше його враження від твоїх поезій не було помилкове. Ти вже писав, хай недосвідчене, невправно, недосконало, але по-юному свіжо, щиро, іскристо. Десь у глибині душі ти, боячись сам у це повірити, відчув себе письменником. У скриньці під тапчаном, на якому спав, чи в глибоких кишенях залатаного галіфе ти ховав уже аркушики своїх творів. "От і давайте, давайте їх мені", — Семенко навіть руку простягнув, щоб взяти в автора рукопис, але автор нічого не приніс, бо й не гадав, що так зразу може змінитися доля його.
А доля змінилася. Мало не кожного дня, гуркаючи буцами, ти зводився по сходах Будинку селянина. Рідше й рідше бачили тебе в аудиторії політехнічного інституту, а невдовзі підручники з електротехнічної справи потрапили до крамнички базарного букініста; на дощатому столі в твоєму підвальчику перо й далі рипіло, проте виводило воно не дрібно й ретельно писані формули опору матеріалів, а так само акуратно виведені рядки віршів або оповідань. Невеличкі аркушики перших твоїх рукописів не рясніли закресленнями чи поправками. Ти записував тільки те, що вже було виношене в думках, що вже встоялося й прояснилося в кожному своєму звороті, епітеті, римі. Твій почерк я відразу розпізнаю, його і роки не змінили. Від першого до останнього тобою написаного рядка всі вони були рівно й дбайливо накреслені, стримані і ясно прочитувані, випробувані глибокою внутрішньою перевіркою. Вони були такі, як ти сам, — виструнчений, коректний, джентльменськи стриманий, але водночас внутрішньо напружений і мужньо стійкий. Згодом тобі не раз випадали суворі випробування. Вони ніколи не похитнули в тебе того органічного, непоказного почуття власної гідності, скромної, небучної гордості, що були підпорою твого вразливого, чулого, ніжного єства. І завше щось юнацьке, хлопчаче, пустотливе, навіть наївне таїлося в тобі, виблискуючи і виграваючи в щасливі хвилини твого життя. Нечасті були вони, оці грайливі хвилини, але ти вмів насолоджуватись і живитися ними. Ти вимріював собі своє майбутнє, той час, коли десь після сімдесяти підуть дальші роки роздумів і спогадів. Ти писав: "Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені—за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза". Ти помилився. Востаннє сльоза набігла на твої затьмарені стражданням і смертю очі, коли тобі ще не було п'ятдесяти двох років. Ти писав: "Мені починає боліти серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби молодший, серце мусить більше працювати... Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце?"
Так, Юрію, болить. Повертаючись думкою до наших молодих років, сиджу мовчки, а тоді і серце працює більше, і неправди не виносить серце, і з болем пишу я тобі про те, що ти сам знаєш, і що вже записав назавше, і чого ти ніколи не повториш, не відповіси. І все-таки я пишу тобі про це, бо любив, люблю і любитиму тебе, бо рана, що її завдав тобі, стала моєю раною.
Я звертаюсь до тебе. Так, ти мені не відповіси. Мені Дають відповідь спогади про тебе. Мов жарини того вогниська, до якого простягав свої старечі руки сімдесятилітній Ти, названий тобою в твоєму ж романі химерним псевдонімом То-Ма-Кі, спогади ці і зогрівають, і печуть мене. Я не зватиму тебе в спогадах То-Ма-Кі, ані Юрієм Івановичем. Я казатиму про тебе — Юрій, Юра, бо так звав тебе за життя і так зву тебе й по смерті.
З ранньої весни 1924 року ми почали товаришувати. Працювали в газеті, бігали по місту репортерами, з перших більших гонорарів справили собі костюми, пальта. Юрій скинув нарешті гуркітливі буци і дженджикував у гостроносих, ультрамодних "шіммі". Гарний, стрункий, високолобий, приємний у бідній своїй елегантності юнак, на якого заглядалися всі друкарки редакції, він охоче виступав на літературних вечорах панфутуристів, хоч ні в його ставленні до мистецтва, ні в його поезіях та оповіданнях футуристичного не було ні краплини. В них буяли пахощі і гомони того тривожного, сповитого курявою походів і боїв, застеленого димами вояцьких бівуаків і чорно-багряних пожеж єлисаветградського степу, яким Юрій десь з року двадцятого по рік двадцять другий ходив і їздив то з текою повітового статистика, то з портфелем продагента, то з каламарем писаря ревтрибуналу, ставши свідком і запеклих кавалерійських атак червоної кінноти на рештки контрреволюційних банд, і страшних картин погромів, учинюваних петлюрівськими чи махновськими горлорізами, і спопелілих сільських майданів, обставлених шибеницями, на яких денікінські кати давили повсталих українських робітників і селян. Не раз кулі з куркульських одрізанів свистіли над головою Юри, не раз смерть з-за рогу хати визирала на нього, і тільки щаслива доля рятувала хлопця, начебто зберігаючи його в ім'я тих відкриттів нового людського духовного життя, які має зробити і зробив цей ласкавоокий і задумливий юний мандрівник по бойових дорогах Єлисаветградщини. Він бережно приніс у своїй душі і з перших же написаних ним рядків новел віддав читачеві враження, думи і образи, здобуті у звихрені роки громадянської війни та чужоземної інтервенції: "Заривалися паровози в землю, вагонам хотілося стулитися гармошкою. Лопались кістки, стукали вибухи, лилася кров: різали людей... |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | На луг лягло благословіння снігу… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1954 | Микола Бажан | На луг лягло благословіння снігу… | На луг лягло благословіння снігу —
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
В п’янливому, сповільненому смерку
Кружіння серця. О солодка млость!
Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,
Пронизують сріблисту високость.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.
1976 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Нічний рейс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1955 | Микола Бажан | Нічний рейс | Ю.Я.
Підноситься зневажливо рука,
І щерблене перо, неначе шпага, гнеться,
І пада зломлений, в покресленій чернетці
Рядок, мов щогла неструнка.
Та напина вітрила плавні строф,
Скрипить холодним тросом літер
Вітер
Вишуканих катастроф.
Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень —
Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.
Хай спинається твій патетичний фрегат,
Фрегат патетичних пісень,
Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму,
Стенувшись з корми до носа,
Що судилось йому,
Простяглися йому
Мужні мандрівки матроса.
Рівні та прості
Лягли на морях
Дороги матроські,
Як шрами од шпаг.
Тінь неспокійна й крилата
Корсарського злого фрегата
Морями облудними буде пливти;
Струмітиме хмуро повз чорні борти
Вітер одвертий солдата,
Вітер хоробрих людей,
Що кричить альбатросом між рей,
Тугий, як дуга арбалета,
Прямий, як удар стилета,
Шершавий, як іржа
Корсарського ножа.
Рубай же ланцюги,
Зривайся із причалу,
Бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу,
Бо ти, як муж і войовник,
В часи смертельного авралу
І компасу,
І серцю
Метнутись не даси убік.
1929 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Нічні концерти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=11129 | Микола Бажан | Нічні концерти | І. КРИНИЦЯ ЛЕОНТОВИЧА
...І він серед степу спинився, вслухаючись в гони і гони,
У луни і луни епохи, в сполохані людські серця.
Вони напливають — ці шуми, і думи, і гомони, й тони.
Немає для серця і пісні ані тишини, ні кінця.
Гармонія степу хвиляста, колосся співучі поклони,
Хорали могутнього неба, бриньлива ігра вітерця.
Хіба їх вмістити у звичні, усталені здавна канони?
Хіба для них стачить твойого маленького серця митця?
Вгамуйся, шукачу пісень сіроокий,
І вслухайся в себе, в свій світлий неспокій,
І шепіт єства тобі скаже, куди
Рушати, щоб рідних джерел таємниці
Пізнати.
Он поруч, в отой переярок зійди, —
Там світиться око видюще криниці,
Там моряться цямрин дубових ряди.
Одгорни кугу і руту,
Запашну розсунь траву
І криницю призабуту,
Ясноводну і живу,
Кимось добрим міцно вкуту
В землю вогку степову,
Там, хвилюючись, знайди.
Сивим, як пил, устами
Ти до неї припади
І щасливо, до нестями
Напийся музики криничної води.
Краплинка музики. І оживуть вуста.
Росинка музики. Бездонна глибина.
Сльозинка музики. Як плач землі, свята.Дивіться також
Микола Бажан — Будівлі
Микола Бажан — Майстер залізної троянди
Микола Бажан — Залізнякова ніч
Ще 13 творів →
Як здійснюється інтерпретація музики мовою поезії у циклі М. Бажана "Нічні концерти"?
Біографія Миколи Бажана
Криниця музики. Не вичерпать до дна
Її ні генію, ні вітру, ні літам,
І мандрівник жадливо вип'є там
Води, настояної вічністю й життям,
І догори в долонях піднесе
Почерпнуте звідтіль своє найкраще все,
Що в нього вглибилось, власкавилось, врослося,
Як стокоріння або стоголосся.
Струміння музики. Воно піде потоком,
Його не зміряти ані числом, ні строком,
Воно припливами росин, сльозин, краплин
Свій безупинний розливає плин,
Затоплює затоптані луги,
Розламує зчерствілі береги,
Переміняє вилежане ложе
І все-таки, хоч сповнене снаги,
Ніколи напоїть і втамувать не може
Жадоби духу, людської жаги,
За дужість всіх сягань, всіх благ здобутих дужчої,
Ненатлої, упертої, прагнущої
Ще більших злив, ще глибших дум і вод.
І от,
І от, братове, води ті глибокі,
Що в них, як мовить предківська щедрівка,
Краплинка кожна, кожна хвилька й цівка
Таїть в собі пісенність роки й роки, —
Пісенність і веселу, й сумовиту.
Ой, так було із початку світу,
Немов павутинки, пісні перевито,
З вітрами і квітами сплетено дзвінко.
Лети ж над степами! Співай над серцями,
Милуй нас, втішай нас, ясна павутинко!
Тоді ми з тобою світ обснуємо,
Світ обснуємо і наситимо,
І наситимо, і наповнимо!
Рушай же, посівальнику краси,
І в світ дарунком щедрим понеси,
Розсіявши, мов добрі зерна з жмені,
І радощів, і смутків голоси,
І гроз густі баси, і гімни піль зелені,
Й пасажі плавних рік, і срібну трель роси.
Нехай у величавій кантилені
Звучать земля, і люди, і часи.
Зведись, мандрівче! Глянь! Яка навкруг краса!
Який живлющий ключ б'є з надр багатих сховища!
І, мов орел, злітає в небеса
Жест регентської длані Леонтовича.
З глибинних дум своїх, з криниці переярку
Він викликає духів. Він чаклун.
З пісень і гомонів, із променів і лун
Над світом ставить світлозвучну арку,
Прозорчасту, розцвічену, тугу
Веселки семибарвної дугу.
Її стовпи, на обрії зіперті,
Небес вологих сяйне опертя,
Світ одмежовують од темряви і смерті
І знаменують вхід у музику й буття.
Під благовістям райдуги цієї
Стоїть він, сіроокий чоловік.
Яка йому хвала? Які його трофеї?
Пісні й життя. Пісні й життя навік.
ІІ. НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА. Прослухавши симфонію Л. Грабовського
...Настала ніч жаска і химородна.
Купальська ніч. Знамення і дива.
Кружляючи зіницями, голодна,
На трухлім дубі ухає сова.
Гризня і виск собачого весілля.
Жадливий крекіт любострасних жаб.
Ряхтить світилки між кути й бугилля, —
Підступна путь загрозливих приваб.
Сокира вабить вигостреним лезом.
Схопи! Змахни! Повалиться Івась.
Безодня й зойк. Гопак і регіт. Безум.
Здригнулись багна. Трясця почались.
Як синій мрець, на фосфоричне пнище
Стрибне, і скрикне, й зникне Басаврюк.
Він десь у хащах ще ричить і рище,
Але до скарбу не простягне рук.
А ти тягнись, зашпортуйся в ожині,
Шипшину шарпай, шаленій, шуми!
Торкнись її, обкованої скрині,
Хапай, витягуй з дряговиння й тьми.
Хай глупо грьопне, — відгуки зловісні,
Як змії, розповзуться увсебіч,
І тільки зірка, тільки відблиск пісні
Продзюркотить крізь лихомовну ніч.
Фантомним сяйвом папороті листя
Займеться, й квітка страшно спалахне.
Це пристрасті чи присуду провістя?
Вдивись у нього й не питай мене.
Не відповім. Хилюсь. Мовчу. Вслухаюсь
У лемент флейт і тріпотіння струн
І з себе чар зігнати намагаюсь,
Та чар владує мною, мов чаклун.
Хай розсвіте. Хай світанкове lento
Почую я й зрадію, бо збагну
Прадавньої замшілої легенди
Таку наївну й мудру таїну.
ІІІ. БРАЗІЛІАНА ВІЛЛА-ЛОБОСА
Як мрево південне, як далеч бездонна,
Нараз розгорнулась мелодій запона
І з перших же тактів і тонів прелюду
Розкрились, покірні творимому чуду,
Печалі і сни чужедального люду,
Його сподівання, легенди, химери, —
І легко піднісся, мов чад з-над пригашених вогнищ тапери,
Розколиханий, як деревце, хисткий, як димок срібноперий,
Тужний звук, марний клич, довга скарга посохлих саван.
Хто ж він, цей зайшлий горлай, цей зайда з незнаної ери,
Будитель савани, мовчання безмежного пан?
Чи почують його волоцюги цих місць — піонери —
Або запхнуті тишею вуха наляканих поселян?
Чи відповідь буде? Нема і відлуння. Обман.
Один він — самітний під небом пустельним, пекельним, смертельним,
Один — як обчухрана сонцем агава на пагорбі скельнім,
Один між запеклістю серця й кошмаром жари нерухомим,
Один перед спаленим степом, перед зловісним простором,
Кощавий, брунатний, обтяжений свойого бездолля огромом,
Підпертий лише надією, наче надламаним костуром.
Навкруг вражі зела, як леза, гранчасті, розлючені, глянцеві,
Скручені, наче спазмами, згризені, наче канцером,
Кактуси, вкуті в колючі, темно-зелені панцирі,
Бредуть по горбах, як убивці, як упирі, як бандеройси.
О горе, повірити поруху чи подиху — ошуканцеві!
Нема ніде й тропи. Нема ніде й води. Нема ніде й роси.
Дарма не вдивляйся в землю. Зітерлись на порох сліди.
Отямся, зведися і в пустку свій виклик, мов кулю, всади.
Встроми її в зяяння спеки, в скажене розжарене сяяння
І витисни з горла шершавого свій голос для пісні розмаяння,
Лише не піддайся розпачу, не підкорися розпаду,
І не вклонися демону, і не довірся господу.
Облудна минуща полегкість. Марудне волання розкаяння.
Слово, протни мовчання! Пристрасте, зринь над покорою!
Пісне, будь ніжною й доброю, розгніваною і суворою,
Встань перед зором людини не хворою фата-морганою,
В серце людини не втискуйся отруйливою ліаною,
Бо серцю не треба ні трути, ні забуття, ні лжі.
Заглянь йому просто в очі, любов'ю його освіжи,
Осяй його темне провалля, ключем продзюрчи крізь одчай,
Змочи його рани порепані, хліба й води йому дай,
Щоб смага розтала, щоб туга розмокла,
Щоб дужче співав серед степу кабокло,
Щоб пісня неона промчала пустелі...
Як владно й ласкаво спливають печалі віолончелі,
Як стримано й гордо рокоче під трепетом пальців гітара,
Як раптом реве тамбор-онса ричанням хрипким ягуара,
І трудно, немов з підземелля, виходять на світло гобої!
Моління людини про землю. Моління землі самої
Про людськість, і сім'я, і плідність, про ниву, вологу і колос.
Аж серце блаженно стенулось, аж розпеклось, аж схололось,
Коли огорнувся круг нього всесильний жіночий голос
І виспівав слово до нього, благаючи, ганячи, молячи
І душу оголену рянячи солодко й радісно-боляче!
Не бійся щасливого болю. Не відихляйся вбік.
Хай стане ще більш блаженно. Хай стане ще більш гаряче.
Ввіходь у танечне коло. Притиснись плечем в плече.
Стегном до стегна. Рукою до рук. Скоком у скік.
Крик!
Ох, до танцю бубон нам би,
Прудко вбігла на тічок,
В гарячкові ритми самби
Влити тіло, вгнати крок.
Втоптуй, хлопче-стокогонче,
Тупом п'ят червоний пил!
З пліч злітає риже пончо,
Наче кондор, змахом крил.
Та й пішли... Лунати пішли барабани
Над селищами, над віддалинами.
Вогнем запашіли майдани,
Пахіллям і смолами паленими.
Зімкнутись усім нам гуртом би,
Щоб іскрами злинули високо ми,
Щоб танець могутній кіломбо
Став гнівом, став здвигом — не вискоками,
Щоб грізно крізь темні століття
Вогненні сигнали виблискували.
Пильнуй же! Ломаччя і віття
До ватри, до жару, до приску вали!
Танцюй же кіломбо, хлопче!
Підплескуй кіломбо, дівча!
Хай землю ваш запал завзятіше топче.
Гуртом! Гуртом! Плече до плеча!
Танцюй, гарцюй, тупцюй, вертись
Вільніш, сміліш, крутіш!
Ще далі в даль, ще вище в вись
Аж до самих узвиш, —
З галяв, з майданів, з тирл, з узлісь
Скликаєш і кричиш...
І враз урвавсь крутіж.
І враз врубавсь рубіж.
І враз удар на злам, на зруб.
Рішуче вшестя труб.
Хода металу. Мідна путь.
Не шал безвольних орд.
І от в похід, і от в політ
Зове акорд, гряде акорд,
Підвівшись на весь зріст, —
І чую я, і чує світ
Гарчання хмар, циклону свист.
Наллялись труби вщерть. Зіп'явся звук в зеніт.
Гойднувсь з акордів звитий міст,
Скричав крізь бурю тромбоніст,
Шугнув останній шквал у зал,
Нестерпних круч сягнув фінал.
Обрушився, розсипався обвал,
Кінчилось щось дальнє, близьке й дороге
Останнім зітханням прощального вітру...
Врочисто і тихо закрив диригент
Том партитури на чорних долонях пюпітру.
ІV. ГОЛОС ЕДІТ ПІАФ
Себе віддала своїй пісні. Вся віддалась. До кінця.
Перелюбились любові. Переболіли болі. Перехрипіли крики.
Склепивши, як в шалі оргазму, тяжкі від безсоння повіки
І чорними змивши сльозами липкий макіяж з лиця,
Любов'ю, піснями і смутком лишилась віднині й навіки
Віднині й лишилась красою, хай вбогою, хай жалюгідною,
Хай грішницею, на страждання кинутою горілиць,
З одвертістю майже безумною, безжальною і безстидною
Співаючи про кохання рзпачливих жартівниць.
Хто вона? Сірий горобчик, який під дахами Парижа
Про знайдені крихти любові, про хліба окрушки цвірінькає?
Я бачу її над юрбою — розп'ята, шалена, рижа,
Я бачу її монтаньяркою, французькою гнівною жінкою.
Я знаю: вона не стріляла у груди з залізним хрестом,
Тюремник Петена не краяв лице її влучним хлистом,
Вона не кривавила пальців, іржавий тягаючи злом,
Щоб ставити барикади на Сені за кожним мостом.
Я знаю, що до гільйотини, зятята й свята, як Франс Блок,
Вона не ішла, оголивши тоненькі шиї куток,
І радіопередатників не клала в солдатський мішок,
Але від своєї Франції не відступила й на крок.
І то Данієль ради неї конала в тифозній жарі,
Для неї про молодість світу писав перед смертю Пері,
Її своїм тілом прикрили розстріляні пролетарі,
І вкупі із нею вдивлялись Нотр-Даму химери старі
У місто, коли там ступали уздовж Єлисейських Полів
Не тіні мерців-гренадерів, а рештки півмерлих полків,
Які без надії, без зброї, без друзів, без слави, без слів,
Повіривши маршалам лживим, вертались до журних домів, —
Тоді і на глум, і на виклик за ними летів її спів.
Його ми вчуваємо й зараз, і будемо чути навік,
Це тужне жіноче ридання, визивний, озлоблений крик
Одної з покинутих женщин, дітей, стариків і калік
У літо падіння Парижа, в страшний сороковий рік,
Бо женщиною народу, дитиною злиднів Бельвілля,
Народженою в жовтім колі вуличного ліхтаря,
Була вона і на вершинах свойого могуття й безсилля,
Зоря почорнілого міста, а може й досвітня зоря.
Ніколи її я не бачив, але я собі навіюю
Цей образ, — худеньку жінку з устами як рваною раною.
Без пісні їй ким же бути? Розтоптаною повією?
Без Франції ким же їй бути? Німою жебрачкою п'яною?
Крізь семеро демонських кругів лихого паризького пекла
Вона перейшла й підвелася, базарних фіглярів дочка,
Розрадниця людського горя, сама від зрадливості стекла,
Лунка і тремтлива, як флейта; як бильце гвоздики, гнучка.
Мов бильце гвоздики, мов крильце колібрі, мов тільце бокалу,
Вона заіскрилась, заграла вона й замигтіла.
І стільки в ній пристрасті крилось, в ній стільки містилося шалу,
Що болю було їй вже мало, що вже не ставало їй тіла
І ось вона знову і знову в ліхтарному жовтому колі,
Звідтіль, з таєничості сцени, хитнувши куліс оксамит,
Виходить, — і падає промінь на плечі напудрені й голі,
На різко доторкнуте гримом лице хворобливе Едіт.
Вона простягає руки, блакитними жилами скручені,
Кігтистими, гострими пальцями, наче цвяхами, простромлені,
Над кабаретною ямою скарги свої замучені,
Ридання свої неприховані, ласки й обійми судомлені
Щедро і владно метнувши, ніжно й нещадно простерши.
Як опівнічна віщунка, порочна й пречиста пророчиця,
З цього нещасного роду іще не остання й не перша,
Звелася і заспівала, аж розпач у горлі клубочиться,
Аж серце роздряпане корчиться, аж сльози зафарблені точаться,
Аж в голові морочиться... |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Папороть | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1956 | Микола Бажан | Папороть | Мов скарб старий — цей місяць-білозір,
Мов сни старі — ці хмари білопінні.
І бачу я: в тривожному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір.
Снується дим опівнічних офір.
Несуть жерці на слані рядна лінні
Німим богам свої дари уклінні:
Прозорий мед і соковитий сир.
Поганська ніч — таємний час оман.
Пливе з озер мережаний туман,
І духмяніють папороті трутні.
І виходжа на росяний майдан
Весільне коло молодих древлян, —
Слов’янських зельних піль веснянки незабутні.
1926 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Пильніше й глибше вдуматися в себе… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1950 | Микола Бажан | Пильніше й глибше вдуматися в себе… | Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос скривши у собі.
Там в’ються смерчі крихітних галактик,
Двигтять рої движких мікро-плеяд.
Там кожен образ, світла й світу клаптик,
Вкладається у нерозривний лад.
Чи на космічні сфери справді схожі
Півкулі ці, вражаюче малі?
Чи просто плазми згущення? Чи, може,
Мініатюрна копія Землі,
Де все сплелось в доладнім переході:
Ключі артерій, темні стоки вен,
Грузька дрягва клітин, яка на споді
Таїть росток — свій незбагненний ген?
Безкрайність барв, речей, понять і тонів,
В тільця клітин впресована, стає
Мільярдами й мільярдами нейронів,
Що в блискавках стрибків і перегонів
Могуття випробовують своє.
Спалахують. Здригаються. Іскряться.
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить.
Це їх гроза. Це їх розряд і праця.
Це їх снаги енергетична сіть.
Як струм, тече в перервчастій напрузі
Коротких, гострих імпульсів стяга.
На противенств пекучому курцшлюзі
Тріпоче мислі вольтова дуга.
Безодня мозку — як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш,
Бо в них така природня й надприродня,
Недосягненна таїна безмеж.
Тремка, драглиста, сіра мішанина
Заліза, сірки, фосфору, води.
Вона і є оте, що звем — людина,
В ній всі людські пориви і труди,
Тріумфи, біди, перемоги, болі,
Піднесення, тривоги, втрати всі,
Любові ніжність, і суворість волі,
І все життя у творчості й красі.
Хвилястий трепет корок і підкорок.
Мигтливий код вмикань і вимикань.
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, —
А потім що? А потім… Бідний Йорик!
1976 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Підкови коней | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1957 | Микола Бажан | Підкови коней | Відстукали копита коней бойових,
Серця в мозиль, каміння в пил зітерши,
І я прийшов, прийшов уже не перший
Слідами втоптаних доріг.
Слідами втоптаних доріг
Прийшов, спізнившись і відставши,
І стрів, хоч знаю — не назавше,
Буденний час мигички та відлиг.
Буденний час мигички та відлиг
Я полюбити хтів і полюбить не зміг,
І куряву думок знов згадка золота жене,
І б’ється в розуму незборений поріг
Невпинний плин думок моїх,
Й густою кров’ю серце навантажене.
1926 |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Пісня бійця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1958 | Микола Бажан | Пісня бійця | Бійці виїжджали і коні іржали
(Стримано в стременах сталь дзвенить),
А дим терпкий у полі, А в полі дим іржавий,
І слина з кінських губ — немов ковильна мить.
Дібровою загін бійців поїхав,
Підковами клепали коні путь,
І лязк шабель, і брязкіт піхов
У тиші чорній чуть.
Насували на лоба папахи,
Ковтали піль міцний, солодкий дух,
І порохом робучі руки пахнуть,
І кров’ю засмердівсь ялозений кожух.
Ось один похилився. Я знаю: ти мариш
Про дітей і про жінку якусь.
Полюби ж, полюби, товаришу,
В барабані сім мідних куль!
Бійцям не можна спать на варті,
Плекать утому на лиці.
Чого ж то будуть варті
Такі бійці?
Ви месники тепер за них,
Ви месники єсте
За братів розтерзаних,
Згвалтованих сестер.
Бережіть, бережіть і гордіться
Найменням суворим своїм,
Найменням червоногвардійця
І прапором бойовим!
Коли ворожий почуєш постріл,
— Рушницю — й на коня!
Подивися на обрій просто,
— Поганяй!
Крізь гони, крізь гони
Боєць помчить.
Лічи патрони,
Ран не лічи!
Не питай дороги,
Хоч трупом ляж!
Серце — в остроги,
Розкрий патронташ.
Хай вітер в вічі,
Умри — не стій!
На кожній стрічі
Стрічаєм бій.
Команд не ждіте!
Хто став — пристрель!
Розкрають вітер
Сотні шабель.
І ми двічі умерти змогли б
За чорний вугіль, за чорний хліб;
За чорні натруджені руки
Ми двічі умерти змогли б. |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Політ крізь бурю | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=48 | Микола Бажан | Політ крізь бурю | Поема
Пружнаста віхола —
прудка підпора крилам.
Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.
Як нудно пахне тулуб літака
розпеченим металом і мастилом!
Як ухають, працюючи навзаводи,
мотори!
Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
Брести крізь ніч,
в морозній хузі плавати,
нести моє малесеньке життя...
Напружено, аж пальці побіліли,
чіпляюсь за дюралієвий плинт
і прислухаюсь, як гребе під крила
густенну бурю працьовитий гвинт.
Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй
десяток тихих людських існувань
туди,
за пруг,
за фронт,
за бій,
за грань,
де кожен —
сам, самітний, поєдинчий, —
стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.
Це буде грань життя мого.
Не знаю, —
кінець чи грань?
Мої сімнадцять літ
я в пам'яті квапливо проглядаю,
печальний список бідочок і бід.
Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.
Кому? Тобі, Іване Хомичу?
От знов на мене він поглянув строго,
немов почув, як гірко я мовчу.
За мною слідом ти крізь отвір ступиш,
за мною звалишся у прірву, в круговерть,
заціпиш зуби,
сталь кільця поцупиш
і трапиш в снігДивіться також
Микола Бажан — Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Микола Бажан — На луг лягло благословіння снігу…
Микола Бажан — Папороть
Ще 13 творів →
Біографія Миколи Бажана
чи вгрузнеш в смерть.
Ти зробиш все, як я,
а може, навіть краще,
хоч я — молодша
й легше долечу,
та ти пройшов
такі безжальні хащі,
де вмерла б я, Іване Хомичу!
Про мене знаєш більше, аніж кажеш.
Неприязнь тліє нишком, наче трут.
Вдивляєшся,
чекаєш,
міриш,
важиш, —
не вірить людям —
твій щоденний труд.
Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,
але убік очей не відведу,
бо ні жаху, ні сумніву не маю
перед лицем того, на що іду.
Мене від спільного походу не відділить
ні зір колючий,
ні колючий дріт,
і я зумію тілом власним втілить
той досвід мій,
який би міг знесилить,
але став силою прожитих трудно літ, —
їх темний подих розпачу опік,
жалка образа відшмагала їх,
у горлі згорбивсь,
зщуливсь і знеміг
моїх питань невикричаний крик.
Дві тисячі сто дев'яносто днів, —
і в кожен з них я входила, як в біль,
немов крізь терня, дерлася крізь гнів.
Дві тисячі сто дев'яносто днів, —
і я не впала,
й винесла звідтіль
недоторканну кладь надій і почуттів,
як здобуток моїх німих зусиль.
Я — не сама,
була я не сама
в своїй хитливій утлій самоті.
Я бачила,
що не сховає тьма
великої просвітлості путі.
Я бачила,
я прагнула до них,
прокладачів незміряних доріг,
до доброї жадоби їх робіт,
до їхніх спільних радощів і бід,
до їхніх роздумів, і планів, і нарад,
до їхніх здвигнутих мільйонним маршем
свят…
— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —
блакитноокий, наче трошки журний,
слова звучать, як завше, хриплувато,
а тон удано жвавий і бравурний.
— Приніс тобі дарунків небагато,
"Кобзар" в оправі, ще й пенал
фігурний. —
Це батько мій,
це наш Василь,
мій тато.
Тому шість років.
Дільше як шість років.
Переджовтневі смерки прохолодні.
Іще на сходах чую шурхіт кроків, —
він знов страшенно втомлений сьогодні,
але ввійде в кімнату так, неначе
з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,
лише на шиї синя жилка скаче
і біля губ проклалась зморшка квола.
Ми вийшли втрьох.
Дзвінке, як бронза, листя
бриніло, впавши на алеї парку.
За чорними кущами переярку
підморгували вікна передмістя.
Хитання тіней,
темряви несталість,
два силуети —
батька й мами Віри.
Він взяв її за руку:
— Що б не сталось,
не похитнись, не втрать своєї віри... —
Не втратити своєї віри? Ні,
вона її не втратила й в ту мить,
як ми почули,
що дзвінок гримить
в переддосвітній чуйній тишині.
І він підвівся вдягнений.
З постелі
звелася мати.
Грюк дверей раптовий.
В квартиру струнко увійшов військовий
у довгополій негнучкій шинелі.
Мене обнявши, кам'яніє мама,
а батько,
крісло сунувши в куток,
сидить, вдивившись невідривно й прямо
у кожен їхній рух і крок.
На стінці висне збита набік рама.
Розкидано хапливо стос книжок.
З чорнильниці повзе лілова пляма
на зошита мого листок.
Повзе, як пляма, втома і знемога,
стрясає тілом тихий дрож тривог.
На нас востаннє глянув він з порога.
Ми тільки вдвох.
Ми вдвох.
Схилившись, мати підняла з долівки
портрет, —
давно він висів в нашім домі.
На грудях батька навкіс три нашивки
і зірка на суконному шоломі,
Таким стояв на кручах придніпрових,
таким доходив аж до львівських стін,
таким пішов в супроводі військових,
зодягнених так само, як і він.
Казала мати: — Помилка. Страшна.
Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —
Минали дні і тижні.
Путь відома:
до підворітні, в сіни, до вікна.
Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —
цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.
На клаптиках, принесених звідтіль,
слова про те,
що все гаразд,
цілунки,
як вчиться Ксана?
Твій Василь.
Тут довгі черги помилок таких,
як з батьком.
Я вже пізнавала їх —
наляканих бабунь, заплаканих дружин.
Он теща Шведова. Он Голубенків син.
А он Марієчка,
чорнява і гнучка,
актора нашого знайомого дочка.
Ми з нею часто вкупі повертались,
порожні кошики додому несучи.
Позиченими з різних п'єс здавались
її примовки, репліки, плачі.
Вона поїхала весною на село,
про родичів казала і про дачі,
а я тягла все менші передачі,
бо в мами грошей зовсім не було.
Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,
чекала я, щоб в сіни увійти, —
дбайливий дотик рук
чи усміх негпомітний,
миттєвий дар людської теплоти, —
який потрібний,
дорогий,
привітний,
який ласкавий
був для мене ти!
У пам'яті я збережу навік
і вчительки уважність обережну,
і з другом батька бесіду бентежну
про те, яким є справжній більшовик.
І от кінчивсь етап життя один:
нема чого ходити в караулку,
нема чого прийомних ждать годин,—
назад додому, до свого притулку
іду з каструлькою схололих картоплин
і довго човгаю по нашому провулку,
лякаючись віддати їй цидулку,
що він — на вислання,
що він...
...Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.
В ілюмінатор щільно влип Павло,
Іван Хомич вчепився за сидіння.
Я, глянувши в напівзамерзле скло,
грізне й барвисте вгледіла видіння,
переблиски вогнів
у чорноті внизу,
червоні, жовті і зелені траси
стрибучих рисок.
Сполох, як в грозу.
Забагровілих хмар раптові обертаси.
Мотори рвуть на повному газу.
Бляшанки, паки, ящики, припаси
переповзають з боку в інший бік.
Пунктир смертей
промчався повз і зник,
і знову тьма,
і знов сліпуча різь
іскринок, бризок, вогників, блискіток.
Розверзлись хмари.
Вгору потяглись
розжарені ножі розлючених зеніток.
Ревуть мотори,
аж гогочуть,
аж
риплять хрящі бляшаної кабіни.
В горлянці згус ковток гіркої слини.
У хвіст машини люто пре вантаж...
Я радше з подиху моторів,
ніж з радісного крику бортстрільця,
дізналася про тишину просторів,
яка нас оточила без кінця,
лиш дальні залпи сплеском вогнепаду
ще шарпали і злили горизонт.
Пілот ввійшов,
квадратик шоколаду
погриз,
сказав:
— Перелетіли фронт.
І знову цідиться мертвотна синь плафонів,
Павло знов мостить в ранці кожну, річ;
забившись в темний кут, на відкиднім ослоні
похнюпився Іван Хомич.
Що він надумав отієї ночі,
сторонячись людей,
на самоті,
один в своїм душевнім худосоччі,
один в своїм одлюдницькім житті?
"Дівча дівчам,
але не розгадаю,
по виразу очей не розберу,
чи змучена, чи злякана до краю,
чи, може, грає з нами лживу гру.
Я недаремно радив командиру
не йти на пробу,
я б застосував
і тут чітку, здорову недовіру,
не без підстав — ні, ні! — не без підстав.
Яких причин таємна, скрита сила
її сюди, в літак цей, привела?
Чи виправдань своїх батьків схотіла,
чи відплатить, як зрадниця мала?
Не йде про честь батьківського наймення, —
під материнським прізвищем вона
вписалася в народне ополчення,
анкети не заповнивши сповна.
Я викрив фальш
і зразу ж генералу
доклав,
що з нею так, мовляв, і так.
Дарма.
Немов і не почув сигналу,
а нині й сам садив її в літак.
Що ж, довіряйте,
хоч свою довіру
доводите занадто гаряче,
та вас ще гарячіше припече,
коли вона дограє гру нещиру
і в слушний час до німців утече..."
Його терзав, давив і тряс
підозри заздрий рик, —
як чад, струмів він поміж нас,
як сизий присок, пік.
Босоніж присок перейду,
прорву біду, мов чад, мов тьму,
і свій солдатський хліб прийму,
як всі, в однім ряду.
Іти отак, іти отак,
не повертати вбік,
хоча проник і в цей літак
глухий, злобливий рик.
Вже не прикличе він біди,
з дороги не зіб'є,
бо знаю я,
за що й куди
несу життя своє.
І я побачила в імлі,
у синій зморі літака,
як простяглася звіддалі
до мене спогадів рука, —
вона щедротно подає,
щоб я напитися могла,
густим питвом життя моє
у суміші добра і зла.
У ньому — гіркість, плач, і прах,
і сонце, й сталь, і сміх,
І іскри в маминих очах,
і темна туга їх.
Задивлені в любов і даль,
живі, живі, живі
вони були і в ту прощальну мить,
коли між нами сірі вартові
стояли, щоб до неї не пустить.
Тоді мене учителька забрала.
А далі – дитбудинок. Старший клас.
Навчання, праця, витримка тривала
і роздуми про себе і про час.
Листи від мами в м'ятому конверті.
директор сам розпитував: звідкіль?..
Що принесуть пояснення одверті?
З ким поділити неподільний біль?
Не все було самотністю і болем, —
був труд, і гурт, і регіт згаряча,
і шум весни, і захват волейболом,
і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.
Не раз Павло — секретар осередку —
підходив, щось казав і замовкав,
допомагав мені вдягти жакетку
та й біг, пославшись на негайність справ.
В любимий батьків парк
ми з ним ходили часом,
теплішало, коли торкався він руки,
а в ту неділю рушили всім класом
на Люботинські затишні ставки.
Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,
Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.
Вже з першого обличчя на пероні
ми прочитали:
сталось щось страшне.
Я до кінця, до старості, до скону
запам'ятаю тишину,
юрбу на площі,
гучномовця конус,
хрипіння пауз,
фраз вагу жахну.
Коли розходилися люди, —
були вони уже і ті, й не ті.
Велике діло праведного суду
їх спільним ділом стало у житті.
Вони ідуть, —
невже пройдуть повз мене,
мене на бік одсторонивши знов?
Їх шереги,
їх кличі,
їх знамена —
мої,
як дух, як плоть моя і кров.
Невже я справді марна й негодяща,
щоб внесок мій придатися не міг?
Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча
зі всіх людьми прокладених доріг.
"Брати і сестри!"
Так по-людськи вперше.
Як відповім йому?
Як відповім?
Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши
і в нього вірячи, — він батьком був моїм.
Його загибель — також наша втрата,
безглузда втрата в битві двох світів.
Хто займе місце впалого солдата?
Вони ідуть. Твій час наспів.
"Брати і сестри".
Як же відповісти?
Як звать мене тепер?
Дочка?
Чия?
Не він один,
а це — всі комуністи
на мене кличуть,
і підводжусь я,
і разом з ними я піду до краю,
і разом з ними змірю шлях оцей,
не перерву,
не зраджу,
не зламаю
путі моїх батьків, путі моїх дітей.
Коли всім класом ми до військкомату
пішли й просили в армію забрать,
там, одібравши хлопців, може, п'ять,
погнали геть компанію строкату.
Себе ми відчували півлюдьми.
Куди ж іти? І от знайшли у місті
Потрібне діло. |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Сліпці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4960 | Микола Бажан | Сліпці | СЛІПЦІ
поема історична
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як бранка, до ніг припадає,
Як тіло солодке,
ляга
І зілля татарськеє — аєр,
Й холодна, скрипуча куга.
Хрумтить на долівці вертепу,
Як гість чобітьми розімне,
Цей поріст татарського степу —
Клечання запашне.
Шумить над лавками,
над піччю,
І, раптом гойднувшись, майне
Странному гостю1 в обличчя
Клечання маю майне.
Гість стрепенеться і стане,
Буде прислухатися мить,
Як клечання дзвонить духмяне,
Як муха на шибці дзижчить . . .
Приглушених звуків висока ігра,
Піднеспійся, б'ється об сволок,
Де в'ється ритмічно різьба тесляра,
Оздоба хрищата,
карбівка стара
З різьбленого листя та голок.
Суворої хати похмурий узор —
Ця бинда дубова,
ця камка,
Вмурована в плечі рогатих підпор,
У в'язи стовбатоіго в ламка,
Що, лігши на нього,
підпершися ним,
Мов скриню яку найдорожчу,
Зав'язує сволок мотуззям міцним
Увесь перехняблений ощеп.
Розпарену скриню сопух розіпхав,
Випар цвілі,
вологого шмаття,
Сморід жирних ротів,
ще жирніших стравДивіться також
Микола Бажан — На луг лягло благословіння снігу…
Микола Бажан — Політ крізь бурю
Микола Бажан — Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ще 13 творів →
Біографія Миколи Бажана
І пах солощавий латаття.
Здається,
от-от, закипівши у ключ,
Проллється, за келих повніша,
Прилюдних бенкетів, розбещених учт,
Як чара, піднесена тиша.
Та владно уз гостя, побіля чола
Тишина зупиняється строга.
Навколо всіх звуків, замкнувшись,
лягла
Мовчазна, нерухома облога.
Пальцями ловлячи тишину,
Тишу хвилясту й налляту,
Рукою обмацуючи стіну,
Як в слово, вслухаючись в хату,
Йде гість під стіною,
де вбито гака
І вчеплено кобзу знехаяну,
І торбу,
й лахміття кобеняка
Старого гуляки-хазяїна.
Хазяїн недбалий — гуляка старий,
З розважністю можновладця,
Сидить за столом у господі своїй
І гостей поруч нього — двадцять.
Хазяїн і двадцять голодних сіром,
Неборак та гуляк пропащих,
Схилились понуро над голим столом,
Над полем розваг непутящих.
Мовчать і готуються,
сівши уряд,
До лютих своїх коїлобродин,
І, навіть рипіння учувши, назад
Не обернувся жоден.
Та нагло бандура на стінці дзвенить
Голосом мідним і простим.
Здригнувшись, озвалась приструнена мідь.
Зачеплена зляканим гостем.
І обертаються
кобзарі,
І ока жовтавого
жовна
Здимається,
пухне в глибокій дірі,
Гидка,
зацікавлена
й повна.
Бухтить, наливаючись соком в мокві,
Гнилим набираючись соком,
На двадцять одній голубій голові
Сорок одне око:
— Гей, хто там ? !
— Гей, гостю, озвися!
— Який несподіваний гість?
— Який навіжений гульвіса
З яких розпроклятих обійсть!
— Напутники добрі, учителі!
Братіє перехожа!
Бандурники, лірники, скрипалі,
Пісенности пильна сторожа!
Я —
учень сліпої громади,
слуга
Вчителя, майстра і пана,
Одного із тих, хто іще зберіга
Занедбані тайни торбана.2
Прийшов одклонитись громаді,
узять
Заслужчину рівнюсти й дружби —
Тяжку, невідрадну оту благодать
Сліпецької блудної служби.
За давнім звичаєм старих сліпаків
Мені вже кінчилися строки:
За майстром, як джура покірний,
ходив
Три місяці і три роки .. .4
2 Торбан — музичний інструмент, схожий до кобзи, але
складніший.
;! Одклонитися — справити одклинщини — звичай сліпець-
кий. Молодий 'Сліпець-кобзаїр набуває права самому вже, без "пан-
майстра" учителя, ходити старцювати й кобзарювати, як одбуде
"одклинщини", візьме визволок.
4 За звичаєм еліиецьким молодий кобзар мав учитися у
пан-майстра три роки і три місяці.
Поволі підвівся із тесаних лав
Хазяїн похмурий жебрацького кішла.
— Юначе збентежений, душе недішла! —
— До зайди принишклого слово сказав.
— Хочеш кобзарські одклинщини справить?
— Прийшов, щоб узяти тут визвілок наш?
Та, може, прийшов, не подумавши навіть?
Юначе, скажи мені!
Слухай і зваж!
Береш бо бандуру —
не панциря й тарча,5
Не на двобої —
на жебри ідеш !..
І мовив юнак:
— Я наважився, старче.
Наваживсь на все ... І на зганьблення теж ...
Старий Перебендя — хазяїн завзятий
Вперед нахилився всім тілом своїм:
— А, може, ти брешеш, як зрадник проклятий?
А, може, ти — зрадник, а не побратим?
Юначе!
Скажи мені правду опо-просту:
Чи не втомлює рук,
чи не муля плеча
Співоцький риштунок, добро лірача —
І тобра,
і кобза,
і костур?
— Вірте, громадо, мені
і узять
Дозвольте торбана у руки несмілі!
Сиділи діди, хай онуки сидять
На Савурі,
на славній могилі!
— Починаймо одклинщини, друзі святі,
Середульші,
і старші,
й молодші!
Питатиму я.
На запитання ті
Відповідай нам, пан-отче !..
І от Перебенді стає на одвіт
Найстарший з лебіїв дорослих.
— Запам'ятай же, —
промовив цей дід, —
Ми києм караємо ослух.
Киями карається ослух у нас
Чи вдаром гідцжала улучним ...
Ти щось ворохобився, бувши ввесь час
Невірним й непевним учнем.
Та хай!
Але тута наважся лишень,
Спробуй лишень —
зворохобся!
Незрушних законів і вірних пісень
Від посвячених требує кобза !..
— Братчику чесний козацьких сліпців!
Чи слухняного й вірного джуру
В три лади настроювать кобзу навчив,
І ліру, й торбана, й бандуру.
В три лади, в три строї, на три голоси,
Що кожен із них —
стоголосий,
В три лади, що названі в давні часи
Бандуристський, скрипошний та косий.
— Як відав, як знав, як умів, так учив
Ремества потайного лебіїв.
8 Коряком кобзарі звали бандуру
Три роки учив, і три роки ходив
З Почаєва з ним аж на Київ ...
— Чи навчився,
від нас тобі даний юнак,
Як майстер струни і приструнку,
Набирають* в деревляний священний коряк1
Тяжкого пісенного трунку,
Де зварено добре,
на троє ключів
Троїстого ладу тройзілля,
Щоб напувати німих слухачів
Для розмислу, стуми й весілля?
Проклята отрута,
проклята вода,
В струну, як в броню, закута!
Невже завмирає,
невже пропада
Пісенна підземна Славута ? !
Нестерпну вагу притамованих вод
Співці схороняють оддюдні
В співучому тілі торбанних колод
Немов у мурованій студні.
Вгинаючи цямру,
ламаючи кліть,
По кліті з чорного дуба
Вода, як руда, цебенить і гримить,
Водиця землиста й груба.
Гримить,
припадає,
влипає на спід
І світиться потаємцем,
Неначе лицарства розбитого щит,
Шаблями й вітрами шліхований
щит,
Відкинутий спадкоємцем.
І наші криниці, як сурми, ростуть
В землі гайдамацької пущі.
В колодязях трубних гримлять і ревуть
Води Славути клятущі.
В міцній облямівці,
в лункім джерелі,
До дна прикипівши зненацька,
Розкривається око глухої землі —
Мертва вода вовкулацька.
І світяться зорі,
і тліють жалі,
Стенаються грози,
схиляються люди
Над оком уважним і мертвим землі,
Однаково й рівно усі віддалі
Відбившись на плівці полуди.
І відблиски гроз, і людей, і подій,
Переламлені та розпухлі,
Лежать, як осуга, в безодні сліпій,
В земному, бездомному кухлі.
Всі води країни,
всі тіні віків
Ховає в безодню неситу
Око роззявлене сліпаків,
Всевбирущий колодязь світу . ..
Дві краплі страшної тієї води —
Прикраса сліпецтва двоїста,
Ознака,
і велич,
і карб сліпоти,
Тяжкий талісман бандуриста.
Вмуруй же, жахнувшись,
між лобних кісток
Дві грудки заклятого змроку,
Щоб тік,
щоб спливав
аж до мозку із скла
Смертельний його холодок!
Не князівської пишної прагни тропи,
Вищий над князі підніжок!
Гидуй пишнотою', й достойно ступи
На сліпецький достойний обніжок.
На людських дорогах і тропах сиди,
Прийнявши посвяченість чорну.
І кобзу прохожим під ноги клади,
Як голову мудру й покорну.
Проходь же крізь села,
поля
і сади
В всевидящій сліпості й тиші.
Незрячий водію,
вдивляйсь і веди
Юрби, за тебе сліпіші !. .
— Я чую вас, юрби сліпі й навісні,
Я чую вас,
герці і учти!
Пісні,
о, стороті прокляті пісні!
Вас мучу я,
й ви мене мучте!
— Хтось мучить тебе,
а ти мучиш всіх нас ...
— Тягти теревені ці доки ? !..
— Чекатимеш знову, як згавиш цей час
— Три місяці і три роки...
Над кодлом замовклим висить тишина —
Дзвону чоло без'язике,
Перекинута вінцями вниз глибина,
Велике,
нестерпно велике
Піднесення звуків, і рухів, і душ...
Так бий же в бездонного дзвона,
Дзвонарю поглухлий!
Хитаючи, зруш
Тишини громової колону !..
Бий же, дзвонарю,
бий же наодлі
Не в дзвони,
а в морди й серця!
В замовклім, засмердженім кодлі
Роззявилась тиша —
рот мерця.
Рот —
зашкалубина хмура,
Сурма товста живота,
ЗО
Волога й липуча рура,
Що блює, ремига і ковта.
Волоцюгам сліпим, крім рота,
Нічого не треба.
І от
Розкривсь, як діра ешафота,
Двадцять один рот:
— Віками ішли ми
Дорогами злими,
Землями злими, роками злоби.
Мов на катівні, на площі й майдани,
Як голови, клали сакви і торбани,
Мов бунчуки, простеляли чуби.
В баюрі, у куряві, в тузі і джі,
Карка зломивши, мовчки лежи
І в землю, як в жертву, вгризайся!
Землю і руки свої гризучи,
На всіх перехрестях лежать стогначі,
Лірники — жальники й здрайці!8а
Здобич розпачлива — пил й пироги,
Зелені сирітські нужденні шаги
І вдовині чорні окрайці!
На всіх перехрестях сліпа голова,
Як пастку смертельну, своє розкрива
Піднебіння страшне трупоїдства.
Склепіння облудних жалів і скорбот,
Огидою й порохом напханий рот,
Зморхлий капшук безстидства.
Капшука не зашморгуй —
всихає нехай!
8а Здрайця — ворохобник, грабіжник, лиха, людина.
Хай!
Дай, Боже, дай
За ганьбу,
За злобу
Твоєму рабу,
Щоб смиренні були і мудрі.
Во ім'я Отця
Трішки м'ясця,
Трішки винця,
Й кожному — хоч по лахудрі ! . . .
Споїли,
крехтіли,
гарчали,
ревли,
Смерділи,
змокрілі та голі.
На/; черевом мокрим бундючно трясли
Бородою на в'ялому волі.
І воло трусилось,
спадаючи з ший
Схвильованими обручами.
І сказав Перебендя:
— Брате мій!
Ти побратався із нами!
Слухай, кобзарю,
жахайсь і мовчи,
І тайни почуєш многі:
На всіх перехрестях лежать лірачі,
А зводяться тут лиш на ноги!
То ж1 м'ясо жіноче й волов'яче —
нам!
Голод і пісня —
для бидла!
Нарід наготує своїм співакам
Гори жінок та їдла.
Братія лірницька,
віщий нарід,
По усюдах блукаючи,
швендя,
1 скільки пісень —
стільки МІСТИ й зненавид! —
Так сказав Перебендя.
— Збираючи сльози, серця й п'ятаки,
— Втулища й душі, як жертви,
— Блукають, мов блудні огні, сліпаки,
— Огні невмирущі і мертві. . .
— Вогні ваші гаснуть,
брехливий кобзарю
І трупи кричать по дорогах уже!
Так бити ж по трунах!
Я перший ударю!
Ударю?
Невже не ударю?
Невже ? !..
Я знаю, як страшно —
цей ляпас —
як страшно!
Кричить по дорогах кородливий мрець!
Смердять ваші тризни,
гниють ваші брашна,
Гниє огонь ваших сердець !..
Скиглію, замовкни!
Слухай!
Мовчи:
Великий звитяг ошуканства ....
— Звитяг? — на підлозі, в блювоті, в мочі?
В гарчанні любіння й п'янства?
Музика козацька —
в саквах кавдуна?
Свячений —
в свинячій печені?
Не перший кобзар я, що тут проклина
Музику таку й ці свячені!
— Годі! —
кричить Перебендя.
— Послухай!
Розум пропий, а сумління
лиши
Там,
де шумує сивезна сивуха —
У міддю скутім, дубовім ковші.
М'ясо й сивуха — причастій окраса.
Таїна причастій відома для нас:
Хто служить духу — той просить м'яса,
Багато м'яса,
до схочу м'яс!
Христимся ж розп'ятим жовтим маслаччям
І плоттю свою причащаймо же плоть!
Сором видющим лишає Господь;
Сліпі, — отже й сраму не бачим!
— Що ж бачите,
люті й сліпі водії?
Що в піснях зберігаєте
й в серці?
Несуть животи, наче кобзи свої,
Розбещені страстотерпці !..
Хоч людськеє слово почути!
Не чуть !..
— Жерти давай Перебенді ! . |
Бажан Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=30 | Слово о полку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1959 | Микола Бажан | Слово о полку | Масивні коні, п’яні коні
Мотуззя рвали, пруги шлей…
Тягли в проклятім перегоні
Тупі потвори батарей.
Услід подоланій колоні
Тьма волочила мокрий шлейф.
Квадратний крок і коней і людей
Котився в строгім ескадроні.
Бійці замислились — ачей
Іржатимуть ще їхні коні
Перед атакою на лоні
Бездонних галицьких ночей.
Ніч одступу. В арієргарді
Йде смерть, схиляючись до тих,
Що зранені при окраях доріг
Лежать у варті, марній варті
Шляху, що значився на карті,
Як шлях походів вікових!
Полки проходили повз них
І вивертали солдатські очі з корнем,
Мов білі пні з крутих орбіт,
Щоб подивитися услід
Колонам кінним — чотам чорним,
Що йшли на схід, що йшли на схід…
І хлинувши у хлані літ,
Лягли, як на струну, на шлях стрункий зі сходу
Знов тупоти підтоптаних коней
І туркоти голодного походу —
Шоломом із Збруча черпали чорну воду,
Змиваючи з лиця кров, пил і піт…
Проходили віки, приходили онуки
На ті поля, де вмер достойно дід,
І жовті черепи побожно брали в руки
І клали їх очицями на схід.
О, жовті черепи, камені межові
На скорбних перехрестях війн!
Знаки потужного маршруту
Ці жовті черепи очицями на схід.
Повз мертву голову забуту
Йдуть люди в радісний похід,
О, жовті черепи, очицями на схід! |
Байдюк Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=917 | Біла ворона… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27419 | Микола Байдюк | Біла ворона… | Біла ворона
серед білих ворон
На костьолі дудка
замість ліри
Якби ще помилка
на всі 52 мільйона відсотків |
Балюк Марія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=900 | Болільник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27870 | Марія Балюк | Болільник | Із школи Петрик повернувся пізніше, ніж завжди. Шморгнув похнюпленим носом — і всі зрозуміли: справи кепські.
— Знову трійка? — тривожно спитала бабуся.
Петрик шморгнув ще раз, кинув портфеля на канапу і мовчки почав роздягатися.
— Де там трійка! —сердито сказала мама. — Двійка! У нього ж на обличчі написано. Коли треба вчити уроки, він у нас все знає! А як учитель запитав, слова з нього не витягнеш. Остання четверть закінчується, а він на двійки з'їхав…
Ох, Петре, Петре, сидіти тобі другий рік у першому класі!
— І зовсім не двійка!.. — образився нарешті Петрик.
— Одиниця! — аж підскочила п'ятирічна Софійка, Петрикова сестричка.
— Та ні, — крізь сльози вимовив Петрик. — Навіть гірше за одиницю!
— Як гірше?! — мама підбігла до Петрика й притулила руку до його чола. — Ти захворів?
Батько теж підвівся, але не встиг нічого сказати.
— Ми… — видавив із себе Петрик.
— Ну що? Кажи! — термосила його мама.
— Наш клас… Ну, ми сьогодні грали у футбол. Добре грали, навіть вигравали, а наприкінці…
— О, це пусте, — не дослухавши, полегшено зітхнула мама.
— Футболіст мій дорогий, — обняла Петрика бабуся.
— Програли! Програли! — стріпнула кісками Софійка і побігла до своїх ляльок.
А батько взяв Петрика за руку і повів у другу кімнату.
— Ти що, на воротях стояв? — співчутливо спитав він, причинивши двері.
Петрик недовірливо заглянув татові в очі. Ні, тато не сміявся.
— Ні, Василько Степчак захищав… Та хіба він міг подумати, що Гайдаченко заб'є м'яч у власні ворота?
Батько поклав руку синові на плече.
— Ситуація ганебна, що й казати. Гайдаченкові треба було уважнішим бути, та й Степчак хай би не ловив гав… Але ти не дуже журись, Петрику. Поле рівне, м'яч круглий, чого не буває. Не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Петрик усміхнувся. Тато справді зрозумів його, і біда тепер здалася хлопцеві вже не такою непоправною.
Джерело: Балюк М. М. Тетянчина стежинка: Оповідання. — К.: Веселка, 1983. |
Балюк Марія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=900 | Названий брат | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27871 | Марія Балюк | Названий брат | Ромці хотілося, щоб у нього був меншин брат. Ромка б захищав його від Женьки Кононова та Славка Прудника, які завжди чіпляються до малюків, а часом і Ромці не дають спокійно пройти через двір. Але ще дужче йому кортіло мати старшого брата. Ну хоча б такого, як Едик Загорулько з першого під'їзду. Він, як Женька із Славком, вчиться у сьомому класі, але малих не займає… От було б добре, якби Едик був його братом!
А Едик немов догадався про Ромчине бажання. Перестрів якось хлопчика у дворі й попросив:
— Ромчику, братику, виручи мене… До зарізу потрібні три карбованці! — І він ребром долоні показав, як потрібні гроші. — Тільки нікому-нікому про це, ясно?
У Ромки радісно забилося серце. Саме Едик, який уміє стояти на голові, знає різні боксерські прийоми і ходить но вулиці з гітарою через плече, звернувся до нього по допомогу!
Ромка щодуху помчав додому. Тато з мамою були на роботі, і добре, що на роботі, вони б не дали Ромці ні копійки. А от бабуся дала, ще й пообіцяла нікому нічого не говорити.
Відтоді й заприятелював Едик з Ромкою. Кожного ранку Ромка чекав Едика біля під'їзду. За честь мав піднести йому портфель з книжками. А якщо Едик просив позичити двадцять копійок, ніколи не відмовляв. Для брата не шкода.
Одного разу Едик запросив Ромку до себе в гості. Поки Ромка роздивлявся фотографії артистів на стінах, Едик записував на магнітофонну стрічку власний голос. Закінчивши, почав розглядати себе у дзеркалі.
— Романе, правда, я схожий на Йосипа Кобзона?
Едик не був схожий на відомого співця, і Ромка так і сказав йому. Але Едик не образився. Він взагалі ні на кого не ображався. Веселий хлопчина, щирий! І чого Ромчині батьки незадоволень що син подружився з Едиком?
— Який він тобі товариш? — нарікала мама. — Щодня тиняється по вулиці, цигарки палить… Що в тебе з ним спільного?
— Бігаєш за ним, як наш кіт Панько за бабусею, — підсміювався тато.
Ромка образився й подарував Панька Едикові. Але на другий день кіт прибіг додому з обстриженими вусами.
— Розумієш, — виправдовувався Едик, — виліз, капосний, на стіл і геть-чисто висьорбав сметану.
Ромці стало шкода кота, і він з тиждень уникав зустрічі з Едиком. Той не витримав, сам подзвонив по телефону.
— Романе, братику, — мовив улесливо, — де ж ти пропав? Невже тобі кіт дорожчий за нашу дружбу? Дурненький, у Панька вуса виростуть ще довші, ніж були… Ну не сердься, приходь, щось покажу.
Ромка забув про все й побіг. Едик посадив його на диван, пригостив сигаретою.
— Закордонні. Смали!
Ромка потягнув раз і зайшовся кашлем. Куриво йому не йшло.
Едик покрутився по кімнаті хвилини зо дві і сів поруч.Дивіться також
Марія Балюк — Болільник
Марія Балюк — Особа
— Слухай, братику, в тебе не знайдеться копійок сорок? Я б на французький фільм сходив… Для дорослих. Кажуть — люкс!
Ромка повагався, однак поліз до кишені, де лежали шістдесят копійок, на протязі тижня заощаджені на сніданках.
Едик узяв гроші і недбало сказав:
— Передумав, не піду в кіно! Давай краще побалакаємо. Скучив я за тобою. Романс… Ти ким хочеш стати, коли виростеш?
— Лікарем!
— Ага, дорогою своїх предків підеш! Ну йди, йди, може, колись і мені в пригоді станеш.
Ромці не сподобався вираз "предки", не подобалось і те, що Едик, розмовляючи, поплескував його по плечу. Але він промовчав: все-таки старший.
У кіно того вечора Едик не пішов і гроші не повернув.
Наступного дня знов подзвонив по телефону.
— Привіт, братику! — пролунав у трубці його веселий голос. — Ми тут зібралися прогулятися. Виходь, якщо предки пустять, подихаємо свіжим повітрям.
Ромка накинув плаща й нишком вискочив за двері, не спитавши дозволу у батьків.
Було вже зовсім темно, але у дворі ще гралася дітвора. Ромку чекали біля під'їзду. Женька із Славком палили сигарети. Едик бренькав на гітарі. Від нього відгонило вином.
— Ну, пішли!
У їхньому провулку світив лише один ліхтар. Туди, на світло, й посунули хлопці. Едик грав, Женька із Славком співали та пританцьовували. Ромка й собі почав щось бадьоре насвистувати. Йому було приємно відчувати, що поряд з ним дужий, майже дорослий хлопець і що цей хлопець — ніби його названий брат.
Дійшли до кінця провулка і повернули назад. Тут Женька і Славко попросили у літнього чоловіка, що проходив мимо, запалити, але чоловік їм не дав, і настрій у друзів одразу зіпсувався. Вони почали штовхатися, брутально лаятись, чіплятися до перехожих. Люди мовчки обминали їх, дехто прискорював ходу і якомога швидше зникав у під'їзді.
Але Едик не зупиняв товаришів й собі ображав перехожих, горлав на всю вулицю. Ромка намагався його стримати, казав, що вже пізно, та Едик його не слухав.
—А, давайте трохи розважимося! — гукнув він, уздрівши жінку, яка чимось стурбована вибігла із під'їзду навпроти. — Романе, на гітару!
Хлопці підскочили до жінки і, взявшись за руки, оточили її. Перелякана жінка металася у їхньому колі, благаючи:
— Пустіть… Мені подзвонити… "Швидку допомогу"…
Та за голосним реготом вони не чули її. Штовхали один до одного, так що жінка ледве не падала.
Ромка нараз пригадав один воєнний фільм. Там троє німецьких солдатів перестріли дівчину і почали так само її жбурляти один одному. Жбурляли, доки вона не впала.
Але ж то були вороги!..
Едик так штовхнув жінку в груди, що вона зойкнула, поточилася. Тоді Ромка схаменувся.
Він підбіг, розмахнувся і бабахнув гітарою по Едикових руках. Щось тріснуло, бренькнуло — це гітара переломилася надвоє, полетіла на бруківку.
Од несподіванки хлопці отетеріли, розгубилися. А жінка схопила Ромку за руку, потягла за собою:
— Мерщій, хлопчику! В мене з донькою нещастя… Треба "швидку допомогу".
Вони бігом кинулися до телефону-автомата, а троє здоровил у блискучих куртках так і залишилися стояти посеред вулиці, ошелешено дивлячись їм услід.
Джерело: Балюк М. М. Тетянчина стежинка: Оповідання. — К.: Веселка, 1983. |
Балюк Марія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=900 | Особа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27872 | Марія Балюк | Особа | У Віті Горошка, п'ятирічного хлопчика, боліли суглоби. Він лежав у лікарні і попервах поводився тихо: не вередував, не пхинькав. Та коли йому полегшало, почав проситися додому. Лікарі його вмовляли, казали, що треба потерпіти, — лікування ще не закінчене. І тоді Вітя завередував. Коверзує, плаче — нічим не втішиш. Іграшку дали: "Не така!" — і одразу в сльози. Чай принесли — не п'є, бо гарячий. Медсестра укол хотіла зробити— не дається, аж ногами пацає, і знову реве.
Дивлячись на нього, інші діти й собі почали вередувати. А надвечір у всіх підвищувалася температура.
Старенький професор, завжди такий веселий, лагідний, прийшов на черговий обхід похмурий і неговіркий. Оглянув усіх уважно, біля Віті затримався найдовше: помацав йому суглоби, пильно заглянув у вічі. Потім звернувся до лікарів:
— Виявляється, Вітя Горошко не хоче видужувати і заважає лікуватися іншим дітям. А коли так — мусимо негайно перевести цього хлопчика в ізолятор, нехай там його доглядає та особа, що сьогодні попросилася до пас на роботу!
Слово "особа" злякало Вітю. Він подумав, що вона як баба— яга, і здійняв страшенне ревище. Няня взяла хлопчика на руки і перенесла в іншу палату. Поклавши на ліжко, ласкаво промовила:
— Заспокойся, я зараз покличу її…
Вітя з жаху занімів, навіть очі заплющив.
Та ось рипнули двері, і почувся ніжний-ніжний голосок:
— Добридень, Вітю Горошко! Я буду доглядати тебе. Не проженеш?
Вітя з острахом розплющив оченята й побачив дівчинку в білому халаті. Вона підійшла і сіла на краєчок його ліжка. За спиною у неї була довга чорна коса.
— Це ти… особа?
— Ні-ні! Я — Надя Кулешова, із санітарного поста школи. Зараз канікули, і я прийшла допомагати няням… Я дуже хочу стати лікарем.
— А я — льотчиком! —одразу посміливішав Вітя.
— Ти ж боїшся уколів.
— Я вже не боюсь. Тільки голка дуже велика, і тьотя я-ак кольне!
— А ти в сльози?
— Так голка ж отакенна! —Хлопчик показав, якою голкою йому роблять уколи. Вийшло, що голка — як олівець.
— У мого дідуся часто болять рани, — зітхнула Надя. — Це ще з війни. І він терпить. Зціпить отак зуби — і жодної сльозинки!
— Твій дідусь був генерал?
— Ні, він був солдатом.
— Ги!
— Не гикай, — образилася Падя. — У нього два ордени Слави. От видужаєш і приїдеш до нас у гості, побачиш. Прийдеш?
— Угу. З мамою…
Няня принесла обід.
— Їж і ти, Надю, — запросила вона.
— Спасибі, — сказала Надя. — Ми разом. Сідай, Вітю!
Хлопчик підвівся. Надя розстелила перед ним серветку, подала ложку.
— Щоб до денця! У гречаному супі — вся сила.
—А в дитячому садку нам казали, що в хлібі сила. Андрійко з Вадиком булками кидались, так Віра Данилівна їх у куток поставила.
— За таке діло варто було б і ляпанців надавати, — зауважила Надя. — Їж! Розмови потім.
Хлопчик схилився над тарілкою. Він з'їв суп, котлету, випив компот. Надя зібрала посуд і віднесла до роздавальної. Повернувшись, зручно вмостилась біля хлопчика, погладила його по голівці і почала розповідати казки. Вітя слухав уважно, не зводячи з Наді очей. Коли мова йшла про щось погане, її обличчя з родимкою на правій щічці робилося суворим, коли про радісне — сяяло усмішкою. І голос звучав по-різному: то глухо й стримано, то лагідно. Слухаючи, Вітя непомітно заснув…
Надя приходила декілька днів. Кінчала розповідати одну казку, починала другу. Хлопчик заспокоївся, став добре їсти, спокійно спати. Потім прийшов професор, подивився на аркуш, де проставляли температуру, і сказав:
— Бути тобі, Надю Кулешова, лікарем, а Вітю Горошка ми завтра випишемо додому!
Вітя помовчав трохи, а тоді стурбовано запитав:
— А як же я буду без особи?
Джерело: Балюк М. М. Тетянчина стежинка: Оповідання. — К.: Веселка, 1983. |
Бандуренко Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=899 | Івасева поправка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27322 | Євген Бандуренко | Івасева поправка | Івась із вулиці прибіг,
Не упізнать хлопчини:
В багнюці з голови до ніг,
В подертій сорочині.
Розбитий ніс увесь набряк,
Щока розпухла ліва,
Під оком вискочив синяк,
Немов доспіла слива.
Матуся в крик: — Ой синку мій!
Що сталося з тобою?
— Та це Миколка і Корній,—
Махнув хлопчак рукою.
— Та що ж ти думаєш собі?
Чого до них подався?
Хіба ж не казано тобі,
Щоб з ними ти не грався?
Але у відповідь Івась
Повів очима злими:
— Та де ж я, мамо, з ними гравсь,
Коли я бився з ними?..
Переклад: Веселка, Київ, 1966. |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Балада про дощ і любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26958 | Віктор Баранов | Балада про дощ і любов | Уночі, у сонній тиші,
дощ навідався в долину;
чи шукав що, чи знічев'я
молодеча кров заграла –
захотілося розваги,
захотілося пригоди,
а можливо, що й любові
захотілося дощу.
Він ішов собі, і раптом –
перед ним лежить долина:
розпашіла, розімліла,
вся готова до любові,
вся така, що тут і мертвий
стрепенеться, хіть зачувши,
бо в її гарячім лоні
сто вулканів гоготить!
Небеса густі дрімали,
ліс темнавий на узгірку
кольоровий сон дивився,
загойдавши в гніздах, дуплах
сов, синичок, сойок, дятлів,
і сорок, і трясогузок,
і усіх можливих свідків,
ласих до чужих забав.
Дощ аж слиною вдавився:
ось так випала удача!..
І накинувсь на долину
з шалом огира жаского,
виціловував, голубив,
пестив цівками тугими,
сподівався на взаємність,
адже все до того йшло.
А долина – молодиця,
розпашіла, розімліла,
вже віддатися готова –
опустила раптом плечі
ще й згорнулася клубочком;
руки склавши між коліньми,
почала дрижати дрібно,
задубівши під дощем.
Ждала доторків гарячих,
теплих рук, долонь спекотних,
та натомість мокрий холод
загасив її жадання.
Дощ відчув, що біля нього –
не кохана, не коханка;
дощ відчув, що біля нього –
щось холодне і чуже.
І затих: що мав робити?
Запекла йому образа,
а чи прикрість гіркотою
стисла серце; збився подих.
І у чорнім-чорнім світі
не проблиснув жоден промінь,
не шелеснула травина,
не озвався птах чи звір.
Дощ подався світ за очі,
присягнувши більш ніколи
не вертатися в долину,
де отак його зустріли.
А долина лиш зітхнула
і подумала, що, може,
прожила б і без любові.
Але як же – без дощу…
06.08.2013 р., Ровжі |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Відстань від людини до землі вимірюється життям... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26955 | Віктор Баранов | Відстань від людини до землі вимірюється життям... | Душа іще не настраждалась
І через те іще жива...
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Либонь, таки ж болить не всує
Її невидима душа.
Долоню простягну гарячу,
Погладжу сторожко траву –
І не зомлію, не заплачу,
А тільки серцем оживу.
Мов до іконки, нахилюся
До лику впертого стебла
І помолюся, помолюся,
Аби отава ще жила.
* * *
День хилиться на пруг,
а мусив би – на плуг,
Та ж бач, яка біда,
що день той – недолуг,
Бо з ночі вийшов, наче із дурдому.
І теше він мене,
як деревину струг, –
То й я такий самий у дневі цьому.
І каже хтось мені:
"Не буде інших днів!
Живи, в яких вже є,
і Господа не гнів.
Бо чим ти заробив
хоч трохи кращих?!."
Отож і вийшло так:
собі я долю сплів
Із недолугих днів,
хоч думав – з непропащих.
Але ж були, були і в мене інші дні!
Я в них палав, горів
у трепетнім огні!
Я світ перевертав – і світ корився!..
Аж бачу: все воно приснилося мені,
І та омана сонна – до пори вся.
Тепер готов і я на плуга налягти –
Та пізно: ген стоять
од вічності свати,
Які ніде не звикли довго ждати.
І я кричу до дня у три роти:
Який ти є – не йди з моєї хати!
Та коли йти – то вдвох.
І не товкти горох,
А стерти з лемешів
іржу ледачу й мох
І свіжою упитись борозною.
А що було до днесь –
нехай розсудить Бог:
Він знає, що робити з днем і мною.
* * *
Відстань від землі до неба
вимірюється зростом людини.
Відстань від неба до землі
вимірюється дощем.
Відстань від землі до людини
вимірюється висотою колоска.
Відстань від людини до землі
вимірюється життям.
07.07.2013 р., Ровжі |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | До українців | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26568 | Віктор Баранов | До українців | Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?.. |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Осінь, осінь!.. | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26961 | Віктор Баранов | Осінь, осінь!.. | Осінь, осінь!.. Слово як наркотик,
Гіпнотичний звук на два склади.
Найщемкіший в цілім році дотик,
Зблиск весла прощальний
край води.
Затужу, на осінь захворію,
Наберусь мовчання у весла
І піду в багряну веремію
Спалювати спогади дотла.
І у цю дорогу без вертання
Хай мене ніхто не проведе,
І моєї не взискує тайни,
І мені не стрінеться ніде.
Лиш хіба що покрадьки, назирці
Піде вслід мені моя любов
З хитрою обачністю лисиці,
З мудрістю тисячолітніх сов.
Стишу крок, щоб наче випадково
Наздогнать мене вона змогла,
Щоб єдине проказала слово
Й далі замість мене в світ пішла.
06.08.2013 р., Ровжі |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Повнотілий серпень стоїть над водою... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26960 | Віктор Баранов | Повнотілий серпень стоїть над водою... | Повнотілий серпень
стоїть над водою схололою,
дожидається ночі:
любить нічний зорепад.
А вночі не встигає
загадувати бажання,
хоч у нього й бажань –
усього лиш одне або два.
Упало б дві зірки –
і справдили б ті бажання.
Та зірки миготять,
збиваючи з пантелику,
піддурюючи загадувати
без краю-кінця.
Знову ніч настає, далі друга,
і третя, й десята,
серпень уже від безсоння втомився
і забув, скільки спершу
було в нього тих бажань.
Заплутавшись у бажаннях,
він стріпнув головою
і, наслання відгоняючи,
очі зімружив,
а через мить розплющив –
зорепаду як не було.
І знову стоїть над водою серпень;
і він змарнілий,
і вода іще холодніша,
і по ній витікає літо:
напевно, у теплі краї.
Серпень боїться признатися літові,
літо не має вже й хвильки
спитати у серпня,
яке ж то бажання
було в нього спершу, одне або два.
Ось так і минає і серпень, і літо,
а може, й життя.
05.08.2013 р., Ровжі |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Подарували мені Пегасика... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26959 | Віктор Баранов | Подарували мені Пегасика... | Подарували мені Пегасика
симпатичного, керамічного.
Він стоїть на моєму столі,
імітуючи біг а чи й навіть лет
(бо ж крилатий, з легендою згідно).
Усім своїм виглядом динамічним
закликає мене в політ
фантазійності, образів та метафор,
інспіруючи те,
що банально зоветься
натхненням,
творчим неспокоєм, –
щоб лиш я не закис у сидінні,
адже добре відомо: під камінь
незрушний вода не тече.
Добрий Пегасику!
Дякую за старання.
Наївність твоя зворушує
і розчулює.
Але я не прагну польоту над тим,
що вже бачив і знаю.
І Муза моя втомилася
від гармидеру, гуркоту, свисту,
від стрімголовості світу,
що й сам себе не збагне.
Дай відпочити крилам,
походи по землі – а раптом
десь натрапиш
на заповідний куточок,
галяву незайману,
незамулене джерело.
Отоді поклич мене
срібним іржанням –
я прилечу.
09.08.2013 р., Ровжі |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Сонетарій "до-мінор" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26957 | Віктор Баранов | Сонетарій "до-мінор" | 1
Зірвалося слово,
як висохлий, зайвий листок,
І хоче летіти,
віддавшись довірливо вітру.
А вітер і далі
веде свою пісню нехитру,
Почуту й почату ще там,
де пустельний пісок.
Зірвалося слово –
і світ цей од сліз не промок
І з горя не кинувся
йти по спасенну півлітру.
Кружляє листок –
я його й траєкторію витру,
Аби лиш не знати,
куди він упав і замовк.
Як звати цей час?
Листопад він, чи вже й словопад?
Іду через нього,
бреду навмання, навздогад
І знаю, що прихистку
в ньому давно вже немає.
Чи я з цілим світом,
чи й світ цей зі мною – невлад?
Та що вже вертати
й питати дороги назад...
Ген слово зірвалось –
нехай хоч воно політає.
2
Протяг долоню поклав
на розкрите плече –
Стислося серце.
Скінчилися сни про кохання.
Кліпнуло оком у шибку тонку
передрання,
Ніч перебувши у лоні
понурих печер.
Скрипнув осокір,
мов щось йому думку пече.
Скрипнув, як скрикнув,
зате не зійшов до зітхання,
Кроною вчувши утрату
свого бездогання:
Скоро із неї пишнота
на землю стече.
Вийду на ґанок,
де лащиться промінь зорі,
Ніч позіхає,
а спокій, мов пес, у дворі
Ходить нечутно
і погляд трима на воротях.
Скресне під серцем.
Тривоги нові і старі
Втихнуть, довірившись
цій незворушній порі.
Тільки ж навіщось
торкав мене холодно протяг...
3
Ніяк не звикну до жорстоких снів,
Які мене щораз ведуть на страту;
Із ночі в ніч переживаю втрату
Себе самого. І немає слів,
Хоч би й чаклунських,
із яких би сплів
Щонайміцнішу сіть своєму кату.
Таку мені присуджено розплату
За цілий міх призбираних гріхів.
Ізвідкіля ця люта ненасить
До катувань, в яких душа горить,
З якими ночі
дружбу водять вперто?
Прокинуся, а тиша аж дзвенить,
І сон іще в мені триває мить –
Настільки, щоб у нім
я встиг не вмерти.
4
В полях прочахлих оселився звук –
Ледь чутний спів
самотньої сопілки.
Він мовби кличе до своєї спілки
Всіх, перед ким
каштан упав на брук;
Усіх, кого провідав трем розлук
Гіркавим димом спаленої гілки,
Для кого дні – суцільні понеділки,
І не дається синій птах до рук.
А що ж моя знетямлена душа?
Чого тремтить, але не поспіша
В солодкий бран
бальзамового звуку?
Вона щось зна й підказує мені,
Що ми, хоч і обоє в сивині, –
Ще не рідня каштанові із бруку. |
Баранов Віктор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=828 | Там, де вже й мальви не цвітуть... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26956 | Віктор Баранов | Там, де вже й мальви не цвітуть... | Там, де вже й мальви не цвітуть, –
Отам прослалась наша путь
У теплу вічність.
І ми вступаємо в сліди
Позаминулої біди,
Як вовк у січні.
А хто в нас князь? А де наш Бог?
І хто блукає в соснах трьох,
Що снять край шляху?..
Себе впізнати в блукачах –
То краще б голову той шлях
Поклав на плаху!
То краще хай сосна впаде,
І друга, й третя – щоб ніде
Не знать нам спину.
І знову рушимо у світ,
Самі собі махнем услід,
І – вітер в спину!
Шкода лиш – мальви не цвітуть...
Та ми як-небудь, как-нибудь,
Без них звикаєм.
Зате нам світ – на видноті,
У нас із кожним на путі –
Любов навзаєм.
...Поглянь – уже встає зоря,
А в нетрищах календаря
Щезають дати.
І сіється космічний пил
На мовчазні хрести могил,
І плаче мати.
* * *
Поволі, по крихті,
по краплі стікає печаль
В урочище пам'яті
й там залягає, мов полоз.
І ті будяки, об які
ми колись покололись,
Уже перейшли в кольорову,
на глині, емаль
І світяться свято
на тлі пережитих річниць,
Сумних роковин,
у які не заходити двічі.
Притихла печаль,
мов дитя, заглядає у вічі,
Невизрілу тайну
ховаючи в схронах очиць.
А десь через простір,
невидимий звідси, з вікна,
Викреслює шлях
для майбутніх щасливчиків долю.
Я їхньою радістю
туги своєї не вволю –
І нота не та, і не та в мене
арфа й струна.
Не журиться ж небо,
що в ньому блакить одцвіта!
Й листок, що на воду упав,
ще поплавати мріє.
І радість про себе
сказати уголос не сміє,
І полозу лінь
розтуляти холодні уста.
08.08.2013 р., Київ |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | "Кобзар" і Біблія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4134 | Василь Барка | "Кобзар" і Біблія | "Кобзар" і Біблія
Біблія цілком — від Святого Духа: одкровення в слові Божому. З провісних свідчень Старого Заповіту скрізь символічне освітлення повно йде в напрямку до днів Христа і вказує на нього: в євангельських здійсненнях.
В нас даремно дехто хоче поставити "Кобзар" над писання пророків. Гординя! можна окривіти від такого змагання, як мав старозаповітний Яків з янгольською силою.
Мова пророків — від неба, відкритого для землі; коли "Кобзар" — слово людське, земне; містить духовну силу і скарб мистецький, як дар Божий: через поетичне надхнення і здатність прозрівати, зроджені передусім від живого небесного світла Біблії, від пророцтв і псалмів, як і від євангельських книг.
З Біблії світить сонце; в "Кобзарі" місяць віддзеркалює його: вірші складаються, як чудесні видива, відбиті з світу духовного.
В Біблії — слово Духа Святого, сказане в безпосередньому зв'язку з земним пришестям Господа; а в "Кобзарі", — від цього як найвищої правди! — відгомін для нашої мови, для пізнішого слова людського.
Шевченко був співець від пророків і апостолів.
Вищої оцінки на землі: для поета, на всі століття після земного життя Спасителя, не знайти.
Йому шкодить гадка, що підказують суєтні мудреці, ставлячи "Кобзар" аж над слово Боже. їх намір принижує геніяльного поета, в'яжучи до нього гордість від антихриста.
Маючи перед очима глави з Писання і поряд вірші Шевченка, створені під їх впливом, — переконуємося: приходить світло нетлінне від Біблії для поета, що, сприймаючи його, заговорив, як новочасний вісник його, але не суперник.
Якби сам Шевченко почув про випихання своєї книги вгору, над слово небесне, — розгнівався б найдужче.
Через весь "Кобзар" проходить відголос новозаповітних істин, особливо з богоодкровенних стихів апостола Івана: про божественну любов Христа Спасителя — найвищу силу для неба ангелів і всього, що існує.
Прийшов сам Цар Світла, хто створив світи; хто має всі тайни і від свого божественного серця висвітлив найвищу з них! — до неї всі сонми ангельські піднімають погляди, як ми на високу повноту сонця: висвітлив тайну Причастя для спокутних; тайну того, що любов його — джерело і хліб життя для всього видимого і невидимого.
Тепер декотрі "наставники" вчать: мовляв, не можна того закону приймати, бо програєм боротьбу; і посилаються на "Кобзар".
Хотять скасувати наймогутнішу заповідь — закон, силою якого снажиться існування неба і землі. Що без неї здобудем?
Навіть, як здобудем весь географічний і політичний світ, — то без неї навіки погубимо свої душі.
Бачим держави, що її офіційно відкинули, і мають безодню крови і страху, злиднів, насильства, нудьги і розпачу.Дивіться також
Василь Барка — Порятунок
Василь Барка — Загадка мистецькости
Василь Барка — Боржники святих
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Апостол Павло, бувши устами для Святого Духа, зримими і чутними людям, вимовив страшне в надсвітній правді речення, що остерігає нас: коли б ангел заперечив вчення Христа, як апостоли проповідують його, то й ангелові прокляття.
Заподіється непозбутний гріх від перекреслення хоч би однієї із заповідей Спасителя, особливо — головної: заповіді любови. Ціною такого гріха України не викупим; мусим обминути його певною дорогою, прийнявши повчення праведного Ісаака Сіріна: "люби грішника, але ненавидь діла його". В дусі найвищої заповіді Нового Заповіту й казав Шевченко:
... там будем жить, людей любить,
святого Господа хвалить.
(Кос Арал, 1848 р.)
Шевченків шлях до цього лежить через бурхливі суперечності почуттів, з вулканічною силою козацького гніву і прокляття на людотерзання, на катів — нелюдів, що розпинають праведних.
Тут повно душевних драм, обурення і пошуків, горя і надій, каяття, образи і зрештою, над усім — молитовне звернення до Божого милосердя.
В 1849 році, на засланні, в Кос Аралі, він написав: ... Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою правду, і весь світ обняти. Над бурхливість почуття і над огонь ярости — вкріплюється і зростає, ніби з церковного хору, найвища мелодія Шевченкової поезії: його молитва. Він побачив джерело всякої снаги і напрям до нього: не через скасування заповіді Спасителя, але якраз через ствердження її. Поет нагадував про запорожців, що мали своєю захисницею Божу Матір і побудували на Січі церкву Покрови; звідти, молячись, приймали в душі і серця наймогутніше світло для боротьби збройної: за порятунок людности, в найкращій героїці лицарства.
Мабуть серце людське велике в незримому обширі своєму, як весь світ.
Коли кладе собі в підвалини ненависть, — не матиме переможної сили і зрештою зруйнується, хоч позичить енерґію злоби від всього пекла.
Але, беручи для життя милосердну заповідь Христа Спасителя, що на ній небеса зиждуться, непобідиме буде, бо всі могутності незримі кріпитимуть його.
Засвітиться попереду хресний прапор, ніби для військ імператора Константина; нехай, супроти всієї темряви, знає: з тим знаком — перемога. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | "Фавст" — як доля людини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4131 | Василь Барка | "Фавст" — як доля людини | "Фавст" — як доля людини
(до двохсотліття з дня народження В. Ґете)
Перемагаючи негоду, що протемнила чотири повоєнні роки в духовному житті, наближається до сучасности постать Ґете (1749 — 1832).
Ніякі розголоси відсвіжених нігілізмів і перетрушування їх частин на тимчасових суб'єктивістичних вимірах (наприклад, в екзистенціялізмі) не можуть назавжди відхилити увагу людства від твердої ієрархії його історично визначених мистецьких цінностей, де на верхів'ях — автор "Фавста". Хоч видавалося зразу по війні, що буде гра в світоглядове доміно під тінню збомбованого собору і, наприклад, християнський гуманізм віддадуть до музею.
*
Віршовано в нас: мовляв, мандрує Фавст по Европі, "молитовник у руках", — там Тичина сипнув зневажливим сміхом і помилився; лиш докір Прометеєві звідти звучить гаразд і тепер.
" — Ах, повстаннями, бунтаю, чи вщасливиш бідний люд?" — питався Фавст і його недовір'я виправдано.
*
Ґете знайшов для свого вершинного твору, як і Данте, — підготований сюжет: з народного уявлення і його письменницького обробітку.
Відмінився середньовічний переказ — виросла най-величніша драматична поема, стаючи для новочасности тим, чим попереду була "Божественна комедія".
Рама фабули з народної книги і лялькового театру: про чорнодійця Йоганна Фавста, частково приєднавши обрис життя славетного магіка, вченого і борця-просвітника Аґріпи Гайнріха Неттесгаймського, обняла складну добу з незами-римістю між нахилами: до побожного самообмеження, і до повного вияву чуттєвости.
Звершується в висотах вирішальна сцена: боротьба за душу людини між ангельською і демонічною силою, і нарешті — спасіння. Поемна побудова, від прологу і до кінця, включає сюжетність Біблії, зокрема з Книги Йова, — в неодмінний плян для освітлення долі душі.
Вчений, обтяжений старістю, змарнувавши життя між фоліянтами в кабінеті, міг би отруїтися з розпачу, коли б не церковні дзвони, що нагадали про радощі дитинства і навели на думку: щастя ще можливе. Пересичений знаннями, зневірений, він спрагнув життьової втіхи. Коли поборола спокусливість привиддя, він підписує кров'ю домову, віддаючи, згідно з нею, душу підсвітникові. Натомість чорнодух, Мефістофель* повинен задовольняти бажання купленого, поки той визнає свою щасливу мить.
В ідеальному коханні Фавст, що дістав другу молодість, не знаходить сподіваного щастя. Цілющий час і вічно прекрасна природа загоять вразу серця по втраті. Перед шукачем темний знавець перегортає одну по одній сторінки буття. На кожній з них, безмежно милішій, ніж пергамент вимудруваних книг, де насіла кіптява від каганця, — дослідник шукає живого змісту і найбільшої радости; коли на серці відболіла руїна з недавнього горя.Дивіться також
Василь Барка — Поема — як відтворений вік
Василь Барка — Жовтий князь
Василь Барка — Традиція і модернізм
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Як не принесло кохання найбільшої втіхи, так не дадуть її ні шана при двірці, ні розкоші, ні скарби від скринь сатани, ні розваги, ні вина в гучних учтах; ні навіть вичарувана з минулого гелленська краса з мармуровими руками. Фавст однак не втомлюється шукати; в ньому — непогасима допитливість західньої людини.
Почавши з найбільшого гріха, з відречення від Бога, душу запродавши лукавому, Фавст переживає одну трагедію по одній; і приходить до висновку: найбільше щастя — в творчій праці для ближніх.
Хто весь вік трудився і прагнув до правди, кожний день свій маючи битвою за життя і волю, той, на думку поета, гідний вибавлености і спасіння.
Декотрі дослідники бажали: коли б спасіння тут висвітлилося для покаянної душі — в дійсному значенні: як виключний дар від милосердя Христа, не від людської, хоч найбільшої, заслужености, тоді, в цьому шляху поеми, був би найсправжніший і найвищий тріюмф небесних сил. Людина на землі, улюблене творіння Бога, здатна відбути покуту, — була б сповнила її в належній смиренності.
Смугу землі відвойовано в моря; кипить будівництво: Фавст провідник його, архітект людської громади.
Тут, в II частині поеми, приходить в трагічній події — застереження: ніде і ніколи, нікому, при жодних обставинах, не дано права віднімати життя в непровинних людей, навіть в ім'я здійснення всесвітнього і надзвичайного будівничого лляну. Навіть, коли люди, що через їх трупи переступає сам реформатор, "ощасливлювач" людства, або мовчки дозволяє це іншому зробити, — будуть такі старі й хиренні, як Філемон і Бавкіда. За погибель кожної душі тяжітиме невідкличне прокляття і, зрештою, скарає. Не буде ніякого щастя нехай найбільшому реформаторові — з безвинної крови. Думка Ґете належить до основного світоглядового "кодексу" християнської Европи; вона в першу чергу відрізняє справжній гуманістично-духовний світ від світу автократичного — всіх кольорів і корон! — в якому навіть прибрані європейські ідеї скривлюються атавістичними почуттями та обмисленою жорстокістю.
"Фавст" Ґете — апотеоза будівничого духу новопосталої європейської громади, що стрічає розвиваючися, небезпеку і полон в тенетах адських спокус, заклятих криваво: на трудному напрямку, — і в тяжких гріхах, спокутах і визволеннях, вічними шуканнями і невтомною діяльністю здійснює мету. По всіх стражданнях, працях і роздумах найвищою мірою земного знайдено і визнано душу людини.
Стверджується: людство повинно в світлі істини Божої виконувати щоденно життьовий обов'язок; так говорилося від поетів і до Ґете, але ніхто не розгорнув для цього таких вражаючо-величних мистецьких побудов: всебічних дзеркал драматичного життя, як він.
Дорога Фавста перетинає дві фантастичні сфери. Мабуть до завдання поезії, крім усього іншого, належить — неодмінно відсвічувати в собі декотрі з незримих сутностей, для яких відповідний відблиск подасть лише фантастика, — вона завінчує багато першорядних шедеврів.
Дві сфери фантастичности, середньовічна та еллінська, творять симетрію з невиданною різноманітністю з'яв. В першій відкрито романтичні видива з вицвітами життя і Гротесками; в другій світ волі, краси, радости. Після поразки реформації в Німеччині весь час, однак, витали світлі образи Відродження: манили в свій вік. Суспільство, завдяки "Фавстові", надолужуючи втрату, переживає в поетичній уяві чудесну віднову античности.
Якщо в І частині поеми звеличено романтичну красу бурхливого світу, а герой, титан "бурі і натиску", ладен зустріти грудьми всі грози буття, то в II частині, закінченій через багато років, мислитель-мудрець славить глибинний поступ і зрівноважену в клясичності красу космосу: вона так щасливо відтворена, як ні в кого з новочасних поетів.
Ґретхен і Гелена поставлені на двох крилах поеми. Одна — донька середньовічного міста: від образу віє ніжною чистосердечністю. Друга — привид від міста старогреччини: опромінюється образ від сонячности приморського життя.
Особливо багатозначний для наших днів Евфоріон: з трагічною долею (син Фавста і Гелени) — втілення поезії, що пориває в вічну височінь; мрійність, окриленість, спрагненість небесного, заслуханість в дзвін зброї, огненність: становить для Ґете вершину в поезії (вважають: Байрон як праобраз). Чи впізнаємо хоч далеку тінь звідти — в теперішній "ізмово" сірій "співзвучності" або в строкатій скабрезії, настирливо запроваджуваних?
Ерудиції з символічних місць II частини "Фавста" стало б на професорську катедру завбільшки з Лису гору, де раніш збігалася мареча. Але поезія вже частіше йде не через мітологічну геометрію з загадковими трикутниками включно, лише — берегом моря.
Там, прибравши красу прозорої стихії, Галатея дивиться зачудовано: коли гомункулюс прилітає в реторті і розбивається склом об золоту ніжку її трону.
Він — поріддя лябораторії вченого Ваґнера; і він — надзвичайна знаючість. Однак він — без реального втілення, як новотворна людина, бо синтетично виплеканий в посудині; тому розчиниться в первотворній стихії.
Фавст теж, як і Ваґнер, хоче бачити нову людину, але шлях до неї обирає інший: не від кабінетного знання сірої теорії, а — той, що проходить під зеленим деревом життя. Там "будуть люди на землі", кажучи словами пізнішого поета.
Зв'язані умовою, Фавст і Мефістофель мандрують через поему; трішки подібно, як колись рушали дорогою пригаслого лицарства, наочно собою поставляючи мрію і користь, Дон Кіхот та Санчо Панса. Тепер приходять: будівничий дух і дух руїни; ствердження і заперечення, — доповнюють один одного.
Біс їдко і зловісно обсміює мудрака Ваґнера; також без міри глузує з нікчемних царедворців, беручи розтоплене золото в скрині! — бо жадючі вони, сквапкі до грошей, запюблені в сухозлітках. На місце мертвого Ваґнерового знання має потім прийти живе; на місце розцяцькованого ланця — трудівник; а в плісняві закапелки Фавст принесе світильник. Коли біс, звабивши Фавста на стратну дорогу, поруйнує мертвотне, — вже на вільному ґрунті, визволяючись, будуватиме Фавст; сила життя подолає смерть.
Тепер згадуємо "фавстівську" людину.
При вічній прикметі, в дослідникові та будівничому, хто витерплює дві трагедії: любови і пізнання, — означилися також риси громадського "велетенства" від минучих обставин часу.
Стається на його шляху подія, що цілковито заперечує основу євангельської етики: недоторканість і святість життя однієї людини для другої людини.
Вже не через несподівану дію в сутичці і боротьбі, де ніби в трагічному "фатумі", когось позбавлено життя або вчинено фізичне чи духовне насильство; ні — вже згублено внаслідок попереднього рішення, з роздуму і розрахунку, для здійснення пляну, вбраного в громадські мотиви — вселюдські і вічні, узаконені і освячені, як найвищі для історії.
Пізніш почали вважати: заради них одна персона дістає право відібрати життя багатьох; і знов далі вважати стали: одна група має право відібрати життя великої частини людства. Отже не боротьба для захисту святинь і населення батьківщини від напасників або для захисту безборонних від убивць і грабіжників — викликає насильницьку смерть одиниць або цілих верств. Але рішеність здійснити широкий задум для "ощасливлення" множин, вже не питаючи їх, чи приймуть щастя на крові інших, часто — на безвинній.
Реформатор, виконуючи великовимірні справи, потім починає вважати: "я велетень, людство передо мною в боргу, — маю право на виключну пошану і навіть на знехтування "застарілого" морального закону; право маю відбирати життя кому хочу — в ім'я великої перебудови". |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Апостолічний старчик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4124 | Василь Барка | Апостолічний старчик | Апостолічний старчик
Мандрівний старчик Григорій Савич Сковорода (1722-1794) завжди приваблював уяву наших земляків: як взірець чеснот, духовна зірка, що світить білим огнем праведности.
*
Щоб відчути духовну "кров" філософії Григорія Сковороди, треба оглянутись від нього на сто років назад: до козаччини в її орденський, в її високий лицарський час.
Так само: щоб збагнути світоглядові вершини козаччини, треба від неї перенестись думкою на століття наперед: до Григорія Сковороди. Бо могутній патос Божих правд, що наповнює писання Сковороди, був попереду найдужчою рушійною силою в духовних сферах козаччини, чия вечірня доба стала сучасністю Сковороди.
Згадаймо: Запорозьку Січ руйнував царський уряд в 1709 році, за тринадцять літ до народження Сковороди: а дозволену пізніш Нову Січ, розгромлено, за наказом Катерини II, 1775 року, коли старчик, при дозрілій системі своїх поглядів та великому багатстві духовного досвіду, ходив, навчаючи, по Україні.
За мандрівного життя Сковороди, — далеко в холодах півночі билося і нв хотіло перестати полум'яною кров'ю, як втілення неподоланности козацької волі, титанічне серце останнього кошового отамана Січі Запорозької, Петра Калнишевського: соловецького в'язня, підземно-підсвітно мученого в тьмі. Він, серед жахливої наруги і льохової тортури, в морозній ямі, продовжив до сто тринадцятого року вік свій, переживши, молодшу на тридцять дев'ять років, свою короновану мучительку Катерину II — на семиріччя (літа життя його були від 1690 до 1803).
Хоч офіційно кріпацьке рабство з руки Катерини II пішло через Україну в 1783 році, проте воля козацька не давалася легко, щоб її, сковану царськими ланцюгами, відразу поклали в труну, припечатану двоголовим орлом імперії.
Сучасник і однодумець Сковороди — в народних правдах і правах, легендарний, прославлений піснями герой, що змалку проживав на Січі і потім здобув духовну освіту, — лицар, учасник війни проти турків, Семен Гаркуша, дванадцять років, від 1772 до 1784, керував сполохами народної війни по Україні, діючи тільки як звершувач розсуду: карав за кривди над людьми, а награбоване панами вертав трудівникам.
Хоч притихали громи та блискавиці козацьких війн за справедливість і вольність, проте відсвітами їх і лунами, як також живлющим подихом свободолюбного настрою іще сповнювалося тодішнє життя.
А головне: освячений духовний меч козаччини не був зруйнований і він дістався в надійні руки найкращого тоді воїна в світлі заповіді Христової: в руки худого, обпаленого сонцем, старчика перехожого, що був насправді велетнем духу, походячи і сам з козачої хати.
Подвиг вимагав повного самозречення, і тому мислитель звільнив себе від всіх прив'язів, якими суєта світу зневолювала серця.Дивіться також
Василь Барка — Речник обнови
Василь Барка — Традиція і модернізм
Василь Барка — Світло поезії старовинної і сучасної
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
В своїй торбині носив тільки "білу" сорочку — надівати в неділю чи лразник; сопілку: грати мелодії, що сам компонував, поряд віршів для збірки "Сад Божественних 100 пісень", та Біблію гебрейською мовою, — це було все його майно.
Навчав на пасіках, в дібровах, в дворах вечірніми годинами — при гуртових бесідах, або в приватних домах та зібраннях освічених людей.
Чверть століття, з 1769 року і до дня смерти ходив по Україні, стукаючи в двері, в вікна, а краще сказати — в серця людські, і кличучи пробудитись. Бо вже на той час, за одно століття свого господарювання в Україні, царський уряд встиг обернути низовий народ із поспільно письменного, як за часів Хмельницького, в темну масу, що її зрадили вищі шари нашого суспільства, перекинувшись на імперську службу і несвою мову.
Покинутий і придавлений серед темряви, народ був — ніби в домовині. Але, як запевнив Сковорода, то не була смерть: був сон, і з нього можна людей вирвати. Старчик ходив як пробудитель і досягнув свого, здавалось, неможливого. Послідовники зібрали сотні тисяч рублів і тим коштом вибудувано новозаснований, в 1805 році, перший на Україні, університет в Харкові: звідти розгорілися початкові огні новітньої освічености і згодом пройняли вітчизну від краю до краю.
*
Щодо цариці Катерини II, то мабуть декотрі її заходи, з участю запорожців, були карним допустом — за гріхи.
Кримсько-татарське ханство, що так довго заливало сльозами і кров'ю всю Україну, хапаючи в рабство, було приборкане, і Катерина, тріюмфально підгорнула під ручку — його столицю Бахчісарай.
Султанщина, проковтнувши Візантію, мріяла про подібну долю для слов'янства і всієї Европи; але змушена була відтягати руки з України.
Королівство Польщі, після довгочасного і безжалісного роздирання України — діждалося, що Катерина тричі доклала своїх пальців до його поділу.
Наша власна, найгірша! — гідра домашніх міжусобиць, що зруйнувала стару державність, а потім і козацько-гетьманську: теж, зрештою, дістала віддаток. її служники, підведені на спокусу, побігли за нею: вдягнися в цяцьковані мундири "отечества чужого" і очима "їли начальство" — в імперських закладах. їхня усобиця, вже позбавлена можливости руйнувати, виявлялася на службі: один одному "підставляли ножку".
Коли ж наїжджали додому, то "приструнювали" свого брата-кріпака і глумилися над Сковородою, складаючи анекдоти.
Дехто з вищого духовенства Росії, побачивши силу старчика, пропонував приєднатися — з перспективою: ввійти до проводу ієрархії. Він мав непобориму нехіть до вузької клерикальщини і відмовився.
Через інтриґи і пусті оскарги він, "ходячий університет", на старості позбувався можливостей, як викладач: міг навчати тільки в приватних домах та в мандрах серед народу. І жоден твір його не був надрукований за його життя: всі передавалися в рукописних копіях.
*
Побував старчик в західніх країнах, де вже прокочувались хвилі атеїстичного просвічення, зготовляючи ґрунт для новочасних переворотів.
Діяльність Сковороди об'явилася "бранню" духовною проти небоворожости з того просвічення, як одночасно проти клерикальщини.
Один напрямок, в його ідеальному обрисі! — припав до серця: високий євангелізм, не зв'язаний з сектантством і жодною деклярованою течією на Заході.
Вибрано собі євангелізм — при заповіті з слів Христа: досліджуйте Писання; шукайте Царства Божого і його істини. Старчиків євангелізм був найглибиннішою і найчистішою послідовністю від апостола Павла.
Постала незгода між Сковородою і "світом" його часів: той переслідував і тенетами гріховними "ловив" старчика, але обплутати не зміг. Мстив йому обмовами, відгуки яких дехто з язиковредних "оглаголателів", як називав Сковорода, — підхоплює і тепер.
Бо насмілився старчик привселюдно проголосити в зовсім чистому світлі Господню правду, і жити по ній; різко відсторонитися від протибожної скривлености в суєтному світі і в справах князів — мирських і духовних.
Від старчика перейшли впливи "неформального" вчення в нову українську літературу: через Івана Котляревського, її родоначальника, і через Тараса Шевченка, хто був в головному сковородіянець. Славив образ Христа — як образ Бога живого: в поемах "Неофіти" і "Марія", і в більшій частині "Кобзаря". Як і старчик, Шевченко, хоч одного разу назвав обряд "японською церемонією", не був єретиком. Він із заслання писав про свою невисловиму духовну радість від таїнства Причастя, і відзначив, що почуває себе істинним християнином. Поетом слави Христа-Спасителя в нас був найбільшим за всі віки.
В цьому — відміна Шевченка від другого великого, приклонника старчикового, романіста Льва Толстого (таїнство Причастя заперечував).
Сковорода в нас належить до вибраних подвижників: через їх труди в новий час, після покликання старих печерських праведників, серед людности діє Даритель життєтворчого світла.
З вибраних назвім Паїсія Величковського (прообраз і основник "старчества", що — в Достоєвського); тут і Григорій Сковорода. Йому призначено: навчати в чистому сонці євангельських заповідей — в час, коли люди, навіть в одежах священно служителів, часто відхилялись від їх світла і підміняли зовнішньою ортодоксією.
Великі плоди виростив Сковорода в громадському житті і поезії, але найбільший подвиг його в сфері віри.
Відрізнено від інших мислителів, він жив цілковито по-апостольськи, не маючи анічого і посвятивши кожен день свій — славі Христовій, чого навіть не всі єпископи тоді досягали.
В нього було постійне прагнення до найвищого в християнстві: що апостол Павло означив, як удосконалення "духовного чоловіка", через братерський мир з людьми, через праведність і радості в Святому Духові, аж поки в душі виобразиться фаворським світлом божественним сам Господь і Спаситель.
Сковорода славив Христа воскреслого і всемилостивого: Владику Пасхи, хто творить кожночасно "нове небо і нову землю", свою Церкву, як Новий Єрусалим з громадою ангелолюдською, і для неї збирає людей, народжених вдруге — через полум'я Святого Духа. Якраз там: в деміургічній, всетворчій сфері божественности перебуває Христос, і шукати його треба там, а не на пісках і каменях палестинських, себто також і не в формапьно-обрядових сторонах конфесії (коли в них немає відсвіту нашої справжньої віри).
Проповідь Сковороди була найбільш благовісницька: з незміренною радістю від певного знання, даного вірою — що Христос навіки переміг смерть, як погибель душі людської, і для вірних обернув смерть у "двері" переходу душі до небесного царства, для життя безконечного.
Христос для старчика — Христос того світанку, копи мироносиці прийшли до гробниці, а янгол, подібний виглядом на блискавку, сказав їм, що немає його серед мертвих, — воскрес! ВИЙШОВ З гробу.
Христос сказав: "Радуйтеся" — бо переміг всіх трьох найстрашніших ворогів людської душі: гріх, смерть, пекло; і тому з'являється в безмежно радісному, символічному сіянні пасхального досвіту.
Старчик раз говорив про заняття людські; перечислював їх, і потім спитав про себе — в третій особі, мовляв, а що робить Сковорода? — і відповів: радується в Христі Господі своєму.
Образ Ісуса для нього — образ Вседержителя в сповненні всіх пророцтв: близько до другого пришестя.
*
Віра була старчикові дорогою щоденного життя: справдити євангельські істини. З горючим гнівом говорив він про скривлення християнства в тогочасній клерикальщині; бо часто священнослужителі і паства теж, побувши годину-другу на богослужбі, виходили з неї такими самими злобивцями, рабами свого "суєвірства" і забобонів, властиво
— поганами, зверху прибраними в обрядовість.
Землевласник видушував з брата-християнина, наймита, останній піт, а з кріпака — і останню кров, щоб, обернувши в гроші, проциндрити на гульбища розпусні по закордонах; крамар видурював останні гроші в бідаків, аби наскладати собі побільше в скарбону; селянин готовий був убити родича
— за смужку землі в один крок, непевно промічену на межі. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Багатство Франка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4118 | Василь Барка | Багатство Франка | Багатство Франка*
Високодостойна Громадо! — можна згадати приклад, що відразу освітлить життьовий подвиг Івана Франка.
Біля дверей Єрусалимського храму, званих "Красними", до апостолів Петра та Івана простягнув руку жебрак — калічний ногами від народження: сидячи при вході, просив милостиню.
Але грошей не було і в самих апостолів; вони виконали повеління Христа: "Зостав усе і йди за мною!".
Споглянувши нещасного Петро зворушився жалем; промовив: нема в нього ні золота, ні срібла, але може дати, що має.
Звелів каліці: — Іменем Ісуса Христа Назорея, кажу тобі, встань і ходи! — і підняв його за праву руку; недвига, сцілений, зразу ж почав ходити, в храм завітав з апостолами, славлячи ім'я Боже.
Петро, ставши сам убогий, як жебраки, дав каліці більше, ніж найбагатші жертводавці, коли приходили до святині.
Передав, через свою руку, милость Божу: в чудесному оздоровленні; вона ж — дар духовний, що має всемогутню
'Промова в гірській оселі ("Верховина"): на Франкову річницю — коло його пам'ятника.
силу — не тільки сцілити недужого, але і звершити найвище: врятувати душу його для життя вічного.
Що виконав, іменем Господнім, апостол Петро при дверях храму в Єрусалимі, має світле значення для всіх століть і народів.
Але ми вже забуваєм про апостолів і пророків, і губим благодать, погружаючися в течію самозадоволеного існування серед матеріялістичних сутінків, як давні цивілізовані погани: скажім, в Картаґені.
А знову, з ласки Творця, дано було дивний дозвіл декотрим: принести видноту правди в широкий присмерк; щоб знову погляди громадян звернулись до апостолів і пророків Еіожих, і щоб настали часи змилування.
В XVIII віці любомудр Сковорода мандрував по Україні і всіх учив апостольської істини. Через півстоліття, Кобзар проголошував славу пророків: Єремії, Єзекіїля, Ісаї, Осії і також — первомучеників за віру Христову, неофітів, учнів апостола Петра.
І знову, десь через півстоліття, в духовних сутінках Іван Франко (1856-1916), засвітивши смолоскип, відгорнув завісу нашого забуття, і всі побачили — в святому світлі! пророка Мойсея, коли говорив з Богом і вів вибраний народ через палючу пустелю до землі обітованої.
Того, що робили Мойсей і Петро, — ніхто в новочасності не зміг; але з їх милостині дехто має частку: давати всім.
Не гроші, не золото і срібло! Бо, наприклад, Сковорода мав у своїй торбині тільки Біблію, сорочку і сопілку. А власність Шевченкова була тільки в його малюнках. Так само і Франко зостався немаєтний: з родиною жив серед постійної нужди.
Не могли дати нічого! — самі ледве перебивались. Але, в духовній тіні від апостолів і пророків, подали спраглим і голодним — більше, ніж найбагатші з милосердних осіб: подали хліб духовний. Правду подали: таку сміливу, що за вислови її самі ж приймали переслідування протягом життя, чи злиденну скруту, каторжну муку, недугу і передчасну смерть. Але збагатили духовних калік — жебраків; помогли їм стати на ноги і ходити, в правді, подавши їм руку помочі. Вернули їм зір: світлом істини; вкріпили їм серце сміливістю, ствердивши їх право; показали їм напрямок.Дивіться також
Василь Барка — Правда Кобзаря
Василь Барка — Значення врази
Василь Барка — Знахід Гоголя
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Франко пішов до найбезправніших і найзлиденніших; до нуждарів — селян і ріпників, що добували нафтову ропу на Бориславських полях: там, мов змії, що в часи Мойсея нищили гебреїв серед пустелі, — замучували на смерть визискувачі.
Складаючи повість "Boa constrictor" (себто "Давун", "Змій-полоз"), Франко підводить голос за людей окрадених, висотаних і зведених до погибельного стану; їх цілий світ забув!
їх обкрутив чорними кільцями ворог; випив їх кров, піт і сльози, і скалічивши, покинув на голодне конання.
Серед багатьох тисяч отих стражденних ближніх своїх став Франко і, не боячись ніяких злих сил, підніс голос у гучний поклик, звернений до сумління цивілізованої людности. Не втомлювався і не лінувався вести самотню війну за порятунок розбитих і ожебрачених душ! — протягом довгих років писав один твір по одному: про горе їх, роздавлених неситими. Поки і сам, стративши всі сили в надлюдській праці, аж до паралічу, — помер, як нужденна каліч.
Це дає нам зрозуміти, який великий огонь горів у грудях того чоловіка! — могутній незримий огонь, що ним він жив, зветься: любов, і зветься: правда. Франко був ним багатий.
Ніби в тіні від апостола, теж, не маючи, що дати з кишені він усім подавав без перерви милостиню від багатства правди.
Всю кров серця, в болях та сутужності життя, віддав, щоб на полі народному відродити той один квіт: правду; вона ж, якщо справжня, то, за висловом Паскаля, ніколи не буває сама, без любови.
Велика в ньому жила вона, — така була і його відраза до кривди нелюдів. Що і виразив його чудовий, як із бронзи викутий, вірш, значеннями символічний:
"Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте...
Відраза до всякої жорстокої кривди була досмертна, пройшовши через всі твори. Спадщина, в рукописах, складає понад 80 томів; а досі видано 20. Титанічна праця одного чоловіка! — він був не тільки першорядний письменник, світовою мірою, з неозоримою різноманітністю в поезії ліричній і повчальній, філософській і громадсько-політичній, в сатирі та історичній прозі, в оповіданні, повісті, романі, в драматичних творах, в перекладах з багатьох мов, — але був і великий вчений, дослідник нашої старовини, залюблений у пам'ятках духовности, Ретельно їх розшукував і вивчав, упоряджаючи величезні збірники.
Скрізь — послідовність аналітика з етичними та мистецькими принципами: як в заувагах про апокрифи і легенди з українського середньовіччя, оригінальні чи перекладні, — так і в розвідці про Данте (при перекладі з його поеми); і всюди так: з невтоленною спрагою правди і війною проти темряви насильників. Проти беркута з лютим серцем.
Образ беркута — алегоричний; уособлення хижости і демонічної злоби, де б вона не діяла і панувала. Чи то в дикому татарському нашесті, як показано в історичній повісті Франка, хоч там вжиток самого слова "буркут" — інший; чи в спокусі гріха, проти якого здійснює подвиг Іван Вишенський, відлюднюючися в печері над прірвою; чи в безжалісних визискувачах, як головоногах, що присмоками обплутують ріпників; чи в історичній експансії духовного і фізичного невільництва з півночі, що розглядів Франко і затаврував як розтління і болото під вивіскою "прогресу"; чи в нашому "ботокудстві": дикості міщухів, заскорузлих, оскаженілих з ненависти до духовного світла, гасителів живого життя серед суспільства; чи в примарі Азазеля, духа тьми, пекельника, який спокушає Мойсея в пустині: спокушає з моторошною підступністю, прибравши навіть ніжний голос матері пророка.
Найгіркіші сторінки в поемі "Мойсей" і найповніші болем — ті, де розкривається постійна, подібна до української, братоненависницька колотнеча: коли Авірон і Датан сіють розбрат між гебреями. Народ покликано, устами пророка, до найвищого духовного призначення в світі, але він розгублюється в наріканні та заколоті, при мізерності щоденного життя; серед пустелі, повної небезпек та злигоднів, виявляє свою вдачу — ніби невироблене залізо. Буде огонь провиду Божого розпалювати його і молот волі небесної часто бити, щоб він скріпився для здійснення призначеного, бо від того залежить весь плян порятунку людського роду навіки. Боговибраний народ повинен був оновлений прийти до землі, де, над Віфлеємом, засвітиться зоря, провішуючи всім початок спасіння.
При найвищому призначенні, супроти якого повстають найниціші почування людської натури, — судилось діяти пророкові, що через нього говорить небо. Він, на Боже повеління, воздвиг на перекладині стовбовій, як знамено — мідного змія: найвищий символ Старого Заповіту. Змія на високій хрестовині пророк поставив проти фізичної смерти, коли гинули від гадючої отрути в пустелі: хто, вжалений, піднімав погляд вгору, на блискучого змія з міді, як на провісний символ Розп'яття за людські гріхи, — той рятувався.
Стоять у Біблії, у двох заповітах, два високі знамена спасіння. Близько до першого, символічного, відбувається дія Франкової поеми. В ній — один з епізодів неминучого ходу подій, накреслених в пляні Вседержителя.
Франко переніс, при особливому поетичному освітленні, великі здогади — до української дійсности. І видно: ми, як народ, робимо переступ, подібно до гебреїв. Від дороги високого духовного призначення відхилилися в заколоти і чвари, спричинені обставинами приземного побуту, обмеженого смертю. Мета "мирська", зокрема політична, — мета, що креслиться в крузі матеріяльного існування, стала в нас над духовними прагненнями, над турботами про вічну долю кожної душі. В цьому наш переступ проти Духа, і ми караємося століттями в лазурях лиха і будемо далі каратися, аж поки, Христовою силою, — подужаємо наш гріх.
Замість найкращих вершин, так часто вибираємо найгірші "низини" — знов означаючи словами Франка. Але це нікому не в осуд; тільки заувага про дійсність.
Бо радує одно: з'являються, зрештою, первовістя нового Відродження народного духу, після трагічних десятиліть, — і видно: біля світильників Біблії пролягає найкращий поступ, беручи собі несмертну силу.
В поемі Франка страдницькою дорогою йшли покликані: з країни рабства — через пустиню — до щедрої землі свого майбутнього.
Похід гебреїв, крім високоповчальної історичної справжности, має найвищий духовний змисл для вічности, як прообраз долі всіх душ людських — їх визволення сипою Божою, при великих знаменнях, з-під лютої влади гріха, пекла і диявола, і хід їх, пісками спокути, до блаженного світла обітованого раю. Керівником гебреїв у поході був Мойсей, — так божественним провідником безлічі людей на дорозі від погибелі до вічного спасіння єсть Ісус Христос.
Два високі і страшні знаки, що стали знаками милости і визволення, стоять над цими напрямками.
На дорозі спасіння всього людства стоїть розп'яття
Христа, бо він, єдиний безгрі —>ніс на собі всю зміїну
потворність людських гріхів зет і викупив їх своєю
кров'ю в несвітських муках і с. . Хто з людей вкушений отруйною змією гріха, — повинен з молитвою звернути очі вгору, до розп'яття, до серця Христового, до образу в страстотерпному вінку, і тоді врятується: для життя вічного, в воскресінні.
Франко в поемі зобразив з болісною скорботою, як заколоти і бунти підбурених гебреїв проти Мойсея — руйнували божественний плян порятунку і відтягали від пошуків найбільшого духовного світла.
Водії заколоту, Авірон і Датан, отруювали серця, казавши: навіщо нам шукати якихсь великих духовних правд, і що нам з тієї заслуги, коли знайдем їх для людської вічности? — то примара! Тільки тут, на землі, здобуваймо заможність, владу, зверхність: як народ і як держава.
То були руїнники всього Божого призначення, покладеного на народ.
Сказано в Біблії про їх загибель: вони стали з прибічниками, взявши кадильниці в руки — супроти Мойсея, як вороги його, і тоді жахливі громи небесні і огонь розірвали землю, — безодня, розкрившись, поглинула їх. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Барокко в Україні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4132 | Василь Барка | Барокко в Україні | Форми нашого "високого" мистецтва були ближчі до народного побуту, ніж деінде. Ставали докладними дзеркалами морального життя людности і мали найтісніший зв'язок з історичною долею.
Від часів Володимира Великого, прибравши візантійські і почасти чорноморсько-грецькі чи християнсько-кавказькі впливи, власний архітектурний стиль пішов через великокняжу добу в широкий розріст, як стиль національний.
Що зосталося після страхітливої руїни, — відомо. Але чудесні рештки послужили для наступного процвітання: від середини XVII до кінця XVIII ст.
Стиль барокко, що з Риму поширився по всій західній Европі, сприйняла українська архітектура, в основному, через Галичину; надавши йому власної творчої прикметности, в його строї обновила старі пам'ятки і спорудила нові.
Величаві шедеври барокко об'єднують енергію протиречивих рухів; тут — стиль, повний суперечностей та несподіванок, розкішний, багатий вибагливими прикрасами, важкий, складний і примхливий.
З такою напруженістю, як колись у Готиці прості риси споруджень рвалися в височінь, — тепер, у барокко, всі лінії, округляючись і зламуючись, шукають все нового та нового напрямку в потужних формах.
Як у Готиці виразились найполум'яніші поривання мрії побожних людей, так тепер у барокко заговорив їх життєтворчий будівничий дух, серед бурхливого віку, захопленого найбільшими і найрізноманітнішими життьовими справами і пройнятого драматичними суперечностями згори донизу — від віри до господарчих відносин.
Переможний дух, дух ствердження суверенного принципу наперекір всьому, — скрізь виступає, мов у камінних одежах: у монументальних будовах барокко.
В часи від Хмельницького до Мазепи і в нас, на Україні, наперекір зловорожим силам, відбудовувався і затверджувався державний принцип, що його уявляли собі — в зв'язку з минулою суверенністю і воєнною славою народу. Проте відновлення могутности і створення національної держави, що на Заході склала передумови для процвітання мистецтв, — нам запізнилося через трагічні обставини в "міжсусідських" зносинах. А досить було просвітку в історії, щоб незабаром мистецька творчість почала відроджуватися в найзначущіших і найновіших формах.
Складники і взірці, принесені з Заходу, органічно прищеплюються в українському будівництві: для власного взору, що, сприйнявши впливи і збагатівши з матеріялу, зоставленого попередніми віками, виформовується, як велить його внутрішня природа, і в цьому досягає розквіту.
Він — простіший, ніж західній брат; а разом з тим більш одухотворений, людяніший внутрішньою природою, ближчий до народного побуту.
Його вершинний вицвіт відповідає одній із найсвітліших теорій, що знає історія філософії — вченню Сковороди: про серце "духовного чоловіка", про душу людини: в осередку видимого світу.Дивіться також
Василь Барка — Правда Кобзаря
Василь Барка — Світло поезії старовинної і сучасної
Василь Барка — Відхід Тичини
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Виношений на безконечних українських шляхах, серед працьовитого і доброго люду, в країні віковічних нещасть і мрій, мужности і терпцю, сковородинський ідеал морального удосконалення справив сяющий центр, куди сходяться всі риси духовного життя народу в той стоп'ятдесятилітній період. Людина доглибно переживає терзання і екстаз; смуток від думки про гріх; втіху, пов'язану з надією на спасіння; драматичну боротьбу внутрішніх сил, що, — при зверхності доброї волі, — кінчається перемогою світла. Діяльна і праведна воля, спонукаючи до доброчинности, торжествує в конфліктах між минучими особистими інтересами і силою просвітленого серця, серед обставин складного життя.
Після всіх нещасть на шляху до державности, відновивши її перемогою в визвольній війні 1848-54 років і скоро втративши, народ відбудовує життя Церкви. Думка зосереджується на вічних цінностях внутрішнього світу. Люди передчували прийдешні напасті і відали істину, що доки ті цінності зберігатимуться, доки буде огонь віри, — боротьбу можна починати знову, з певною надією на успіх. Цей складний стан духовности, стан народного серця, відображується в цілому комплексі мистецького стилю: в ньому вибудовано українські церкви, як видимі символічні образи духовних світильників віри, з їх пломенями бань та маківок.
Дві історичні постаті відзначають початок і завершення українського барокко: Хмельницький із шаблею і Сковорода із Біблією.
Іллінська церква (1653 р.) в Суботові — зразок будівельного мистецтва, що переходить до барокковости. Коли в країні, серед пожеж війни на життя і смерть, виросла потужна козацька держава, — скоро створилися добрі передумови для розквіту барокко в будівництві.
При спадкоємцях Б. Хмельницького почалася кипуча робота коло храмів та громадських будівель.
Гетьман І. Самойлович узяв під свою високу руку роботи невмирущого значення; дякуючи йому, барокко поширюється на Україні і, взоруючись на будови дерев'яних староукраїнських церков, вияскравлює свій своєрідний склад, відмінний від західньоевропейського.
Як дорогоцінні пам'ятники того періоду постали два храми в Густинському манастирі (Троїцький собор, 1674-1676: шедевр українського барокко).
В 1682 році почали будувати Преображенський собор Мгарського манастиря св. Афанасія, недалеко від Лубень. На високогірному березі річки, в мальовничій лісній околиці, підвівся благоліпний храм. Архітектор Йоган Баптіст став опоряджати його на зразок західньоевропейських будівель, а потім наші майстри, що докінчували роботи, надали вигляд — цілком характерний для українського барокко.
Що почав і пильно провадив Самойлович, те успадкував і довів до завершення Мазепа, додаючи розквітлому українському барокко навіть риси своїх особистих естетичних уподобань.
Барокко вступає в свій золотий вік, широко розгортаючи суто архітектурну та іконописну сторони: тут єднається велич загальноєвропейського мистецького прагнення і мальовнича розкіш та світла краса з українського майстерства. Приклади: Покровська церква та Богоявленський собор на Подолі; відбудова Кирилівської церкви; Миколаївський собор; в Києво-Печерській Лаврі: церква Всіх Святих на економічній брамі, розпис золотоверхої Троїцької церкви на головній брамі, дзвіниці — на Ближніх і Дальніх печерах; собор св. Юра у Львові; дзвіниця Софійського собору в Києві; Андріївський собор.
Дві епохи будівельного мистецтва зоставили по собі дві брами, виявивши в них свій характер: стародавня епоха —
Золоті ворота (в руїні); середньовічна — Браму Заборовського, вершинний зразок з вітчизняного барокко. Щедрі прикраси в вибагливому обрисі та віртуозно злагоджена гра світла й тіні, дають брамі сонячну пишність, характерну для оздоблення наших бароккових будівель. На примхливості неспокійного рисунку кипучий барокковий стиль доцвітає свою прощальну полуденну годину і з'являються ласкаві, втомлені, тихі відсвіти близького вечора.
На Заході в бароккових спорудах часто вражає міць і вельмипишнотність; на Україні — святчана урочистість. Барокко на дніпрянських землях відрізняється від західнього взору більшою теплотою враження; оздоби, хоч позбавлені такої усталености, як на Заході, однак, живіші, ближчі до природи та щедріші на мотиви. Якщо на Заході з більшою чіткістю розвинувся провідний принцип барокко: протиріччя між основними потужними рухами, і подолання його в єдиному верховному ствердженні, то в нас, на Україні, повнішою мірою виражено кипучий від суперечностей процес життя, звідки походить найглибший характер нашого бароккового стилю, і виражено відчуття, що його можна означити як "сонячну містику".
Крім загальної прикмети барокко: драматизму боротьби між різними пориваннями в духовності, над якими панує потяг до вічних, непохитних істин, — особливо відобразилася в нашому барокковому храмі трагедія морального єства людини, а також прагнення до морального подвигу: поборення скверни життя, просвітлення духовности серед неї, спокутний настрій, передчуття радостей вищого світу.
Барокко на заході і на сході Европи, зокрема на Україні, творить один стильовий напрямок: він виник завдяки тому, що в мистецтво ввійшов бурхливий потік живого життя з безліччю випадковостей, відступів від "норм" та ідеальних естетичних уявлень, — потік з примхливими і непокірними явищами. Так постало царство нерівних ліній, нестримного руху, протиріч, величі і неспокою, гожости і надміру, пишности і торжественности.
Іноностас української церкви виокремлюється, як твір мистецтва, дістаючи багату, часто — кількаповерхову композицію. В його малярство приходять риси з природи та побуту, національний кольорит, "портрето-ікони": вони привертають погляди і зворушують молящих. Мистецтво компонувати іконостас звершує добрий розвиток в XVII столітті і сприймає вплив барокко: в малярстві, в різьбарських роботах і в самій побудові. Одухотвореність виображення, краса чистих фарб та блиск прегарних оздоб на іконостасі, виступаючи в сильному промені з високого вікна або в тихому тремтливому світлі від свічок, вражає душу і відвертає від сірости, що втомлює в щоденному житті.
Чудесно для народного уявлення виображені надсвітні сили: Господь — предвічний Судія і Зиждитель істини, що прийняв чашу хресної самопожертви для спасіння людства; Пречиста Мати — заступниця за рід земний перед очима єдиного Сина свого і утішительниця страждущих; архангел — меченосець Всевишнього, виконавець праведного суду над злоначинающими; — всі образи в храмах були тими зримими ликами з незримого неба, до яких прагнула і коло яких жила і просвітлялася моральна істота нашого народу.
З великим мистецьким відчуттям вибирали старі майстри місця для будування церков. Височіли храми над будинками та садами міста, села, або манастиря, надаючи єдности і закінчености краєвидові. Основа будівлі, що нагадує кріпость, належить землі: тут картинна гра світла і тіні, що переходить і на околишніх будинках та в рослинному царстві. Завершення ж, радуючи сполученням прямих ліній та вигнутого обрису бароккових бань і маківок, як обрису огнів світильника духовного, — підносить наш зір до хрестів: вони над храмами жаріючи від сонячного сяйва, належать святим висотам. Храми єднають перед нами і небо, і землю, провішуючи нетлінну радість для склопотаних людей. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Благословенний стиль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4129 | Василь Барка | Благословенний стиль | Благословенний стиль
Над трьома віками, з XIII до початку XVI, і пізніш — ставали стрілкуваті зводи: в дивній досконалості соборів (Реймс, Ам'єн, Тур, Руан, Страсбург, Кельн, Фрайбурґ, Ульм, Відень, Мілян, багато інших); скрізь мистецька думка, даючи множині зусиль згагоджену спрямованість, підносила в вись одухотворену будову з обгранених брил.
Всюди одно прагнення: в лініях, що погоджено течуть вгору, і в щедрих мережках висічених окрас.
В надзвичайних розмірах і врочистій всеосяжності, будова, ніби космос, повинна, на погляд майстрів, виобразити в собі всі уявимі сили.
Опрацьовано її до межі довершености і характерности: в єдиному принципі; спільно діють фантазія і практичність, містика і розрахунок, побожність і каменярство; з їхньої дружности постає, — мов багатьма мелодіями молитва з каменю, — стрімчаста будова.
Християнство відкрило дійсність небесну з неуявимою височиною святости та скарбністю духовних дарів. Відсвіт звідти кладеться в оновлених мистецтвах, зокрема одухотворює приналежну до архітектурної готики — її сестру: скульптуру, і вона в частині постатей своїх завершує стиль і таїть його ясновидницькі зосередження.
В статуях, з розмірностями, що заходять в аскетичному часі, — плоть, будучи лиш "оболонкою" вічного духу, витерплює тісноту. Однак — мов незримі впливи озаряють, приходячи з горніх висот і творячи живий зв'язок між людьми і силами неба. Душі прислухаються, — тільки ж інший слух, духовний! — до благословенного виголосу з безконечности; ніби ллється, відчутна їм, а нам незнана, світляна звістка. Вираз зосередженого вслухання душевного, що походить від прагнення до всемогутности вічної істини і добра, застигає в камені. З'явлено стан душі незміренно вищий від щоденної свідомости нашого "я", такої нетривкої і минучої, що навіть сон або хвороба стирає чи руйнує її; ні, тут — стан, що, як завбачали старі майстри, збережеться після смерти назавжди, без земної заклопотаности.
Через віру, недосяжна джерельна дійсність означилася, з символікою вічности, в здогадах та прозріннях мистецтва. Відкрита вона для спромог надсвідомости, найближчих їй, відображених вірно — багатьма з Готичних статуй.
Задумлива вслуханість: мов до виспіву в далечах, — там, від провісних правд, вирішується доля: через таємничу осяяність, при відреченні нашому від всього минучого, коли сповіщено про кінець терпіння і втоми від денних оков. Душі, при довічному вирішенні, відсторонюються від всього, що обтяжувало і затемнювало дух, серед земних смутків. Тут — глибина і сталість настрою з молитви, в примиренності, після незбагненної трагічности всього перехідного, неминучого для тутешньої долі; утішення через причаєність до непогасимого життя.
Душі, линучи до Творця, кого безмірно люблять, полишили земні спогади і застигли — на видиму ставу провіщення; одна-єдина, очищена від всього гріховного, хвиля тримає їх: мов незримими крильми.
*
Прийнявши християнство, що вимагало перебудувати життя і серце — згідно з наукою Ісуса Христа, народи в середньовіччя зберегли, на біду собі, язичеський лад: з насильницькою і загарбною ієрархією, повсюдною кривдою, розгнузданою лихварщиною, війнами, всякими шумними і суєтними надмірами.
Здебільшого спасіння бачили, як спасіння своєї старої особистости: без доконечного "другого народження". Переміна життя для всієї многости ближніх, зосталася подвижницькою справою і місією окремих людей самопосвяти. Але в щирій, полум'яній вірі, народи близько підходили думкою і чуттям до їх правди, звертаючись до храму як до місця своєї нової духовної спільности; від того постала чудесність готики. Вона — високий свідок по-божности, що тепер здебільшого втрачається.
Серед огню стоять, часто розбивані сьогодні, безнецінні собори: там жила душа народів; жила, надіючись і терплячи; молитовно очищувалась від людоненависництва: проривалася в височінь, жадаючи милости.
Берлін, 1944 |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Боржники святих | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4127 | Василь Барка | Боржники святих | Боржники святих
Через двадцяті роки в красному письменстві високо підбилася хвиля нової модерністичности: з десятками "ізмів".
Освіжено "техніку" стилів, але обнову змісту занедбано; чи просто зневажено найістотнішу сторону його — духовність.
Справдилось пророцтво апостола Павла: від істини відвернуться, заради "хитросплетених" повістей (байок).
Велика частина новочасних літераторів вибрала той відхід і продовжила його до крайностей після другої світової війни, аж страчено тепер найбільшу цінність красного письменства, благословенну цінність його. Так чудово процвіла в нас, скажім, в оповіданні Марка Вовчка, в Сковородиному псалмі, чи також в ліриці природи, що склав Тичина: найвища в цьому роді; або в поемних шедеврах: як "Варнак" Шевченка.
Зважаємо не на самі сюжети чи теми з їх частковими мотивами, але — на настрій, дух творчости; істину, що відсвічується в ній.
Нехай при високому модернізмі, наприклад — в Шарля Пеґі чи молодого Тичини.
Від істини, якщо пережита з захватом, з любов'ю, сама приясниться — особлива краса для лірики. Надходить неозначиме, але відчутне для серця, духовне світло, без якого не буває справжньої поезії. Відпадають застарілі зв'язки (втримувані через творчу несміливість, залежність від впливу, звичних норм і "прийнятого"): пута, що обмежували. Знаходиться вихід до нового, на власних дорогах надхнення і праці; новаторство: в найкращому значенні слова, зовсім відмінному від кожної популярної моди, що скоро поступається перед іншою.
Лікувати письменство від новітніх недуг, передусім духовної порожнечі, найбільш допоможуть писання святих.
"Апокаліпсис", як поема, зверхсилою образів і змістовими глибинами їх переважає весь епос. Поетична мова старозаповітніх пророків, з ясновидною мальовничістю з'яв і почуттєвою могутністю, не має собі суперниці в світовому письменстві. Завдяки постійному читанню біблійних пророків, розгорнувся поетичний геній Шевченка; в "Кобзарі" знаходимо переспіви від Езекіїла, Ісаї, Осії, Давида.
"Діяння Апостолів" — взірець оповідного строю. Застерігаємося: тут говоримо про сутопоетичну сторону Біблії, як робиться і в багатьох дослідах.
Після неї, — сказати можна: срібляне світло духовне з'являється в писаннях святих подвижників першими ж віками.
При читанні сприймаємо ніби повів весняного тепла: проникає до душі і пробуджує приспані сили, даючи велику радість від перебування в крузі незвичайного світла, що приходить від сторінки до сторінки.
Тут — відкрита для вищого життя, а зневажена серед нас і забута сфера, куди при читанні дозволено заглянути: сфера святости Божих людей, будівників Церкви, як нового ангелолюдського всесвіту. Тут найбільший скарб дається без боргового обов'язку.Дивіться також
Василь Барка — Порятунок
Василь Барка — Надбережний досвіт
Василь Барка — Відхід Тичини
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Немає нічого дорогоціннішого в усіх світах, як — святість.
І всім дано можливість: побути серцями в її крузі, читаючи твори праведників.
Візьмем приклад: книжечки Григорія Нісського (коло 335, 6? — після 395): про його рідного брата, Василя Великого, і про рідну сестру Макрину; три душі, крім родинних зв'язків, були об'єднані надзвичайною вірою.
*
Життєпис сестри має особливий тон і подвійний висвіт: від святости і самого автора і подвижниці, душі спорідненої, що про неї оповідає.
При ясному— небозводі духовному відбувається подвиг жінки, описаний з братерньою любов'ю і уклінністю пошани.
її історія зворушлива: взірцями смиренности і терпіння; якраз в цих перших прикметах справжніх християн виявлена, через всі, часом жахливі іспити життьові, покоряюча сила її віри. Ніби світоч небесний, душа, живучи любов'ю для Господа і для ближніх, скрізь і завжди, супроти кожного зла — випромінювала тільки добрість. Як дзеркало, що чисто відбиває в собі милость від свого сонця — Ісуса Христа.
В письменстві світу, після смерти св. Макрини (379 рік н. е.), трудно знайти вищий образ духовного героїзму жінки, самопосвяти і жертовної служби Богові і людям, — він так чудово емальований в книжці єпископа.
Григорій Нісський був святий пастир душ і також талановитий письменник. Книжка його, за словами першоклясного знавця, становить "коштовну перлину в гаґіографічній літературі християнської давнини". Одночасно дарується, як первовзірний шедевр повістярства в життєписному жанрі.
В невеликому творі — багатство; все сповнене благословенного світла; все щире догранично; все і скрізь чиста правда. Все живе: від сили праведного серця, — вищим життям, даруючи для розповіді особливу мистецьку цінність.
Вона зберігалася в нас, наприклад, в Печерському Патерику, чи в Гоголя, а потім була втрачена.
З'являються англомовні статті і книги про вмирання сучасного модернізму.
Чого дивуватися? Згубивши духовність до решти, він самоприсудився — погасати.
Віднова творчости можлива тільки через вихід із сірих сутінків — ближчати до вершин, де трудились подвижники.
Там складено животворчу традицію письменства; розрив з нею став однією з причин теперішнього занепаду. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Видіння художника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4130 | Василь Барка | Видіння художника | Видіння художника
(1606 — 1669)
Коло мольберта, з палітрою і пензлем — з'явився, ніби провісник, складаючи на полотні посвітучі відбитки від глибини душевного життя: не тільки свого, але — і всіх. Непозбутні страждання в нужденних низових верствах, все витерпництво окрадених синів тамошніх і неізреченні скорбі матерів; милі ласки і незглибима в зосередженості задума; горювання тихих, подвиги і самопожертви в трудах; візія щастя, якій не суджено було здійснитись; і передусім безконечне милосердя, що від нього народжується духовна краса людей: милосердя в мужніх і кротких душах серед мороку жорстокости, — все склало чуттєвий зміст картин пристрасного і чудного майстра з приморської країни.
Проникав зором у закутини почуттєвого світу, де супроти чорнот і ран досвітлюються вже цілющі промені: мов від другого, незвісного нам сонця. Зібрані, стали в нове джерело: провиднювати тайники людського єства, призначені, як вмістилища благодаті, але часто бувають кішлами демонікальної сили.
Рембрандт ван Рейн відтаємничив для мистецтва психічні "обшири", що їх значність для духовного життя можна рівняти до цінности здобутків з найбільших відкрить, здійснених для природознавства в XVII столітті. На картинах живуть образи — відтворення духу вселюдського, коли прокидається до об'єднаного життя на континенті, оточеному морями. Художник звільняється від декотрих звичайних "ГОЛЛАНДСЬКИХ" рис, властивих його майстровитим землякам — попередникам і сучасникам. Сфера його мистецьких зусиль стоїть над тими ділянками, де працювали вони, і вони її не сприйняли. Сусіди, європейці, побачили куди пізніше: тоді почався урочистий тріюмф художника-апостола, зневаженого і забутого сучасниками, залишеного на злидарську смерть у темному притулку.
Його вітчизна тоді піднялась хазяйновита і могутня, переможно порішивши війну проти еспанської корони та унезалежнившись, як сполучені штати ГОЛЛАНДІЇ. Кораблі її розкреслювали моря. Громадяни твердою ногою стали біля важких конторок, і пальці, звичні до мечництва, поклали на книгу господарчих записів. Лад, охайність, розчислення запанували в побуті. Спокій та добробут сповнили міста. Голляндія вбилася в великі колодочки слави, потуги і грошовитости.
Це — зверхня, блискуча і відрадна сторона життя; інша ж була скорбна; бо одночасно з багатством розвелася нужда, і рідко де тоді тинялося так багато старців по роздоріжжях та провулках, і рідко де людське тіло, знеможене від бідування, прикривалося в таке жалюгідне лахміття, як у країні дюн і пасовиськ, добровпоряджених міст і кипучих пристаней морських. Печалям не було міри і числа. На дні каліцтва і недуги, на кордоні життя і погибелі, сяйва і мороку, де німе горе породжує галюцинації щастя, фосфоричну візію про нього, — там душа терпить іспит і виявляє незнищенну суть свою, благословенну суть. Пройшовши чорні спокуси і перегорювавши втрати, знедолена душа і зневажена вкрай, раптом поглядає — незмертвима, в мовчазності проречиста, добра в суворій скромності — як стають старі люди, що прожили страшний вік. З'явила в собі красу внутрішнього сіяння, хоч — побрижена з лиця, і зодягнена в рам'я, що на наших очах перетворюються в фантастичні східні одежини, обсипані самоцвітністю, золототканні, і від того — важкі та мерехтливі. Апостолічне видіння кінечного і вирішального торжества світла в душі людства — над тьмою в ній: стає суттю творчости.Дивіться також
Василь Барка — Земля садівничих
Василь Барка — Океан
Василь Барка — Загадка мистецькости
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Образи зовсім іншого покоління дивляться з картин: образи людей, ніби відроджених після всіх пережитих страждань, після кривавого туману, що закутував землю, і найтяжчої темряви на ній. Сама смерть перейшла через трагічну арену, а зло землі, прибивши цвіт її, видихалось, — тоді відкривається просвіт крізь найчорнішу завісу; дивляться ті, що засвідчують перемогу дня над ніччю.
Виходять люди в переддосвітній город: упоряджати справи. їх повиднений поступ до нового світанку, початок ходи — тривожної, якоїсь аж безладної, чудної, незрозумілої нам, непричасним до всіх самотніх передбачень генія-ясновидця, можна розглядати на картині "Нічна варта", най дивнішому з його шедеврів. Непояснимий стан: середній між бойовою тривогою і початком військового празника; рух, характерний для дня, в якійсь чорно-рудій рамі ночі, — з наготовленою зброєю. Широка урочистість жестів, підхожа для двірцевої залі; склопотаність на вояцьких обличчях, звичайна перед баталією; і при тому парадна, навіть святчана краса, розкіш і яскравість одеж: смішна деталь з вуличного побуту, на зразок жанрових малюнків із собачками; і невелика жіноча постать, дивно вбрана, мов би вийшла з легенди про царство малих духів гірських. Спереду, на середині, дві начальницькі постаті зближаються так, ніби за ними — цілий реґімент у марші, а насправді — декілька груп у найрізноманітніших позах: ті, хто зразу за плечима начальників, можуть почати стрілянину; інші, далі вгорі, про щось міркують, до чогось придивляються і щось відзначають; ті, що по один бік, під перехрещеними списами, і по другий, під прапором, теж мають найнесподіваніші вирази на обличчях і різні наміри. Всі, через "реалістичну фантастику" зображення, творять подіб'я живої драматичної сцени, в глибокому тоні повнозмисної мужности, на стогнах невідомого міста, при загадкових обставинах. Світло, ллючися з невідомого джерела, примушує світитися і мерехтіти барви: темноруді, червоно-руді, палеві, золотисто-жовті, сріблисті, сірувато-зелені, і вирізняє з темряви всю сцену, повну енерґії, в різноманітності, і такого настрою надзвичайного, ніби люди вийшли зустрічати приїжджих із далекої зірки, що поблискує в висотах ночі.
Картина ввібрала загальножиттьовий, загальнолюдський зміст. Помисли і душевні стани в проникненному виображенні, патетика і епічна рівновага для протилежностей, якийсь кінечний висновок про людську діяльність, втілений через композицію, що її гармонію в безладді годі пояснити з погляду односторонніх задумів; багатство внутрішнього життя осіб, при магічному освітленні: з ними відкривається картина як подіб'я до завершення вселюдської драми.
На колоні, в глибині композиції, висить дзеркало. Важко сказати, для чого. Можливо: як символ вказує на змисл —від взірцево доконуваного життьового обов'язку. Твір наднаціонального значення створено з прикметністю "місцевого" побуту. Замовивши картину в звичайному на той час жанрі групового портрету, поважні особи з об'єднання амстердамських стрільців і капітан Баннінґ Кок дожидали: художник розмістить їх особи на картині — в традиційній схемі відповідно до ранґу і чину. Можна уявити, як були розчаровані, побачивши себе в чудернацькому зборі; як обурювались. А образи їхні ввійшли в вічну сцену, одну з найславетніших, що створила в малярстві людина: при зображенні торжества в громадському самоврядуванні.
"Нічна варта" зберігає живий інтерес і для нашого століття: образами людей із вільнолюбного суспільства, що по всіх тяжких іспитах війни запроваджує лад без ворожих володарів, зготувавшись охороняти його. Гадають, що трьома картинами: "Лекція анатомії" (1632), "Нічна варта" (1642), "Синдики" (1661) визначилися три основні періоди в творчості Рембрандта. До кожного з трьох шедеврів можна зближати інші картини і гравюри, що віддають різні стани та переживання: невимовний жаль ("Учні в Еммаусі"), страждання ("Страсті Господні"), смертельний смуток ("Три хрести", Гравюра), неземну ніжність ("Свята сім'я"), милосердя ("Добрий самаритянин"), трагізм чуття ("Відречення св. Петра"). Від провісника, як і від чарівника, люди ждуть чуда. Рембрандт творив його. Ніби сполохом таємного змісту в дивовижній події, воно потверджує нашу віру — в світлі духовні могутності. Відкривши сферу чудесного в нас самих, як провісник перед народом, він, майстер, змалював її, ніби добрий "білий" знахар. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Відроджена лірика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4121 | Василь Барка | Відроджена лірика | ("Сучасникам" Т. Осьмачки)
Доля помітних імен в українському письменстві часом нагадує зміну серед весняних рослин над водою річки, коли чергуються буряна ніч і сірий день. Одні, виходячи на поверхню, висвічують, а після того, як потонули, прибиті чи зірвані, з невідомих глибин з'являються нові, — так без краю. Буває: декотрі з потоплених знову виходять, поновивши барви.
Подібний поворот— для імени Т. Осьмачки (3. V. 1895-7. IX. 1962); виразивши оригінальні риси поетичного обдаровання, був зник на довгий час, — тепер, крізь жорстокі обставини, вийшов з книжкою "Сучасникам": в ній частково зберігається, характерна для попереднього часу, трохи містерійна лірика землі і села.
Збірка виявила добрий зріст Т. Осьмачки як поета-візіонера. Хоч зостається давній грозово-хмарний кольорит і пекуча туга, доповнена навіть зловісними відтінками своєрідного "степового" демонізму, але вже звуть нові тони. Набагато краща, ніж старими роками, зформованість художньої сили. Збагачено лексику цілими покладами з побутової стихії, відсвіжено забуті слова і надано їм нових ліричних визвуків. Тут — дуже суб'єктивна маніра; вкрай окремішній: "осьмачківський" спосіб поезії.
З рівною силою чуття та верисифікаційною вмілістю складено вірші в суто ліричному роді, в ліро-епічному, в реалістично-розповідному: великої форми (фрагменти поеми).
Скрізь докидається скарга, образа, обурення; навіть в "Елегії", в одмінку лірики, що здавна відзначився роздумливістю і сумовитістю, хоч іноді "світлою" журбою, — і тут намальовано жахливу маризну: з ножами вбивць, потворами, "смердючими фосфоричними загравами"; якусь подобизну гробовища.
Тільки раз автор прогорнув радісний просвіт — ніби відпочиває після тяжкого суму, пишучи в формі молитви сонцепоклонника вірш "Повнота"; і читачева душа теж відходить, побачивши світлоту та блакитність вгорі, дарма, що — колір "голубої прірви".
На середині між тими віршами стоїть монолог давнього поета: з прозорими висловами патріотизму і докорами.
А поблизу звіршовано "Скаргу" в строї сардонічного та гнівного мовлення.
Над багатьма віршами Т. Осьмачки нависають страшні безмовні небеса, і якась примара опановує землю, коли немає жодного променя морального світла. Картина життя прибрала інфернальний кольорит: з постійними стражданнями інтелекту і серця. Поезія пасербництва людини. В уяві виникають забруднені села, що знелюдніли і розсунулися: ніби царство Батия з дикістю та страхіттями; від усього віє такою безнадійністю, як від Флямандії в "Чорних смолоскипах".
Фраґменти поеми, подані в кінці книжки, цікаві з філософського погляду; в них покладено думки про особливий трагізм буття, і основна з них: що вічність — єдина творча сила в безмежному всесвіті, будівник "мінливого, як привид" життя, чинник "покори і прикови". Творчий дух людини — тільки крапля, хоч вона спромоглася повстати проти вічности і боротися проти неї, щоправда, без сподіванок успіху; тому остаточний висновок дає людині небагато надій на радість.
Основні лінії світогляду прокреслено в ескізах: там, як в космологічних епізодах індійського епосу, образи стають особливо складними, вибагливими і загадковими.
Для стилю Т. Осьмачка часом добирає раптові повороти думки і несподівані асоціяції, — тоді здається: маємо справу з чистими алогізмами.
Порівняння та епітети надзвичайно наочні, близькі до галюцінаційної зримости. Приклад:
То я, неначе пугач в обгорілій стрісі, майбутнє чуючи, сучасникам кричав. Його метафоричні епітети тяжкі невеселі, різкі в картинності ("сизохребетний степ", "думки стожалі").
З поезією Т. Осьмачки треба поволі освоюватися, аби відчути глибоку емоційність мови; обважнену і тягучу мелодику, принаду невтомної формальної знахідливости, густих барв і ліричного натуралізму.
Талант Т. Осьмачки, при найглибших виголосах, проявляє тепер нову образотворчу силу.
Берлін, 1943. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Відхід Тичини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4120 | Василь Барка | Відхід Тичини | Відхід Тичини
Могила: чорними обрисами, для всіх приклонників лірика: хто стояв біля неї, і хто від неї далеко, — надто несподівана! тяжко її, страшно дійсну, погодити в уяві з тонами "Сонячних клярнетів", що символізують красу непогасимого духовного життя.
Могила, в офіційному похороні, прийняла на вічний спочинок — лавреата, академіка, депутата, орденоносця, героя СОЦІАЛІСТИЧНОЇ праці; всі вйзнаки проминущої слави земної замкнула мертвою горбовиною.
Підвелася на терені життя, де панують сила і програма — без духовного світла.
А не змогла, як і вони, закрити найкращих вицвітів духовних, що створив колись самітник; бо розгорнуто їх в чудесній красі: виразі істин, плеканих серед народу віками.
Чи примирити в уяві?
Могила взяла старого поета з його слабощами і немощами — на сімдесят шостому році життя.
Його ж вершинна лірика, тільки й варта вічности в його доробку, вся склалася в повній сназі свіжого віку, з блискучими барвами і повнокровністю надхнення: сам вінець нев'янущий для поета, геній якого мав прикмети молодости як найхарактерніші! — після неї склав крила.
Неспроможна навіть і невідклонима могила забрати собі і погасити, чи хоч похилити до своєї чорноти — молодий всесвіт його ліризму.
Привласнила бренні останки слівця, хто в старості обернувся з картаннями до молодих дерзновенних поетів-новаторів. А до родини їх і сам колись належав, бувши мабуть найвизначнішим з неї для всього століття: таким і зостанеться в пам'яті, недосяжно — над млою могили.
Його поетичну панщину для "культу особи" спобіжить різкий осуд в історії письменства.
А пірика його клясичного періоду, від "Сонячних клярнетів" до "Вітру з України" включно, зостанеться в нашому письменстві, як діямантний взірець досконалости; в її освітленні ставатимуть нові здобутки віршові — для розсуду: щодо мистецької вартости і властивого місця.
Він був найвизначнішим ліриком нашим ло Шевченкові, належачи до ряду, де — автор "Слова о полку Ігоревім" і сам творець "Кобзаря".
Ніхто, після них і складачів старовинних пісень, не вичарував для поезії так гарно видивности всесвіту, вже в модерних обрисах її, і одночасно — образу серця: в чародійній, досі незнаній гармонійності і красі почуттєвих барв.
Декотрі вірші мають в собі вражаючу пророчу візійність; один міг би служити як напис, вибитий в камені над брамою всієї революційної епохи, що почалась після першої світової війни.
Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить. Очі, серце і хорали
Стали.
Ждуть.
Одчинились двері — Горобина ніч! Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами,
Тьмами.
Дощ.Дивіться також
Василь Барка — "Фавст" — як доля людини
Василь Барка — Океан (збірка)
Василь Барка — Прикмета поетичного
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Тичина в "Сонячних клярнетах" дає свою відповідь на новітню загрозу:
Тільки й єсть у нас ворог — наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля.
Він прославив пам'ять юнаків, що за вітчизну полягли в битві і були поховані на Аскольдовій могилі.
В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" продовжує тему справжньої перемоги добра — в серцях людських: як передумови до перемоги над озвірілим злом в суспільстві.
"Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не революція".
Про терор він писав:
"Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"
Все дужче входячи в драми СОЦІАЛЬНОЇ боротьби і звертаючись до революційних тем, Тичина в збірці "Плуг", через символічний образ, відсвітив страшний стан України і власного серця, — в час, копи на півночі без перерви проголошувалося про Росію в поезії: ... стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп'ятий я.
Лірика в "Плузі" збагатилася мотивами з революційних катаклізмів, поширених в уяві на цілий космос: як і в наступній збірці — "Вітер з України". Але, супроти феноменального прискарблення і дальшої "кристалізації" всіх самоцвітів віршового майстерства, вже втрачалося в ліриці блаженне звучання пісенности з світанкових світів. Захоплений революцією в її радянському напрямку для України і оспівуючи її в космічних плянах, Тичина часом, хоч іронізуючи, відкривав завісу над дійсністю і подавав вираз сумнівів.
З вірша "Перед пам'ятником Пушкіну в Одесі":
Залузаний бульвар. Бульчить калюжна плавань. І Пушкін на стовпу — пливе у грязь, як в гавань. Куди ж ти, підожди! — не хоче говорить. Внизу сирени рев і море бурунить.
То ж вдячнії сини невдячної Росії поставили його... плечима до стихії: стій боком до людей, до многошумних площ; Господь стихи простить і епіграмний дощ...
Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться! Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця. Поетом буть добро: помреш — то од свобод все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.
Чи, силою понурої іронії історичних подій, не поставиться тепер так само боком! також і пам'ятник Тичині? — стороною сірих газетних віршиків, замість обличчя геніяльного співця українського Відродження...
Тичина в час молодої лірики жив великою і палкою вірою: в святість доброго почування людей, коли серця були щирі і повні відгуків на страждання інших, здібні дуже жаліти і любити — в помочі їм; серця чисті і милостиві, що їх тоді, особливо в селах, ще не скалічили і не пограбували війна і революція.
Коли ж це відбулося, для поета і світ став інший:
Не місяць і не зорі,
і дніти мов не дніло!
Як страшно!.. — людське серце
до краю обідніло. Таємниця тодішньої лірики П. Тичини — в її незглибимій сердечності, з якою прихиляється до кожного болю людського і торкає душевні рани — ніби сестринськими пальцями, щоб покласти хоч крапельку бальзаму з свого світла. Стерпне і скрикне при вигляді чужої невигойної муки, приймаючи її як свою власну. Не промине і не виправдає нічим ні однієї кривди і терзання людського, — підніме руку в прокльоні: щоб спинити звірство. Порадується, заглядаючи в бідні вікна і бачачи, як в тихій родині любляться батьки і діти їхні: з чистою ніжністю в почуваннях — одне до одного; може і не завжди висловленою.
Встали мати, встали й татко:
де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
де квітки-ласкавці. Це не сантименталізм (його можна впізнати з підробок під сердечність), — ні, це якраз сама сердечність: без неї не буває лірики.
Оспівано давній склад життя в простій сім'ї — в білій хатці, і в хліборобській громаді; тоді трималися споконвічної правди, супроти кривд і всякого горя.
Де берегли її світло, люди проходили вік праведно, відчуваючи Царство Боже в самих собі.
Відсвіт цього вікового життя нашої людности: з правдою Христовою в грудях, сповнює ліризм раннього Тичини і дає духовну силу для мальовничої мови.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, — мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись озвони, — узори сліз. ("Квітчастий луг")
Тут говорять з Богом.
Тут Йому скажу —
(хтось заплакав за порогом) —
з херувимами служу...
("У соборі" І; 1917)
Хтось на заході жертву приніс
("Там тополі")
— Господь іде! — подумав десь полин ("Іще пташки")
Із сивої-сивої Давнини причалюють човни золотії. ... З хрестом, опромінений,
ласкою Божою в серце зранений,
виходить Андрій Первозванний.
: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
зазеленіли...
Над сивоусими небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
зерна
кришталевої музики.
З глибин Вічности падають зерна
в душу.
І там, у храмі душі,
над яким у недосяжній високості в'ються голуби-
молитви,
там у повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
надхненими, як очі предків. _
(Золотий гомін , 1918)
Висловів побожности, навіть без прямого означення з кола церковних уявлень, — багато в Павла Тичини. Певно, вплинули родинні спогади і навчання в духовній семінарії.
Проте, не в самих ліричних малюнках, близьких до іконности, виявилася найглибша віра молодого Тичини. її джерельні вирази — в найсвітлішому дусі милосердя та в суто євангельському образі світу і людини, в характері зображення природи з його світленням і мірами, з видивними побудовами — близько до "Апокаліпсиса" ("І являвсь мені Господь в громі, бурі і росі..."); з особливою антагоністичністю вселенських сил світла і тьми, з херувимами, Богоматір'ю, апостолами, а супроти них — з появою звіра і змія: все близьке до образности Нового Заповіту. Тут первопочаток для вершинної поетики раннього Тичининого символізму.
Саме уявлення про "соняшні клярнети" становить ніби "перетвір" з пресвітлої ласкавости небесного дня, що оточує в Євангелії образ Ісуса Христа.
Як писав один визначний дослідник, в цьому образі велика подібність до сонця: в постійній ясності і животворчій теплоті, з невичерпною щедрістю його променів.
Уявлення про "сонячні клярнети", здається нам, склалося набагато з сяйва, взятого від надсвітнього ореолу навкруг образу Христа і перекомпонованого в світляну алегорію вселенського гармонійного ладу.
У провідному вірші, що дав назву для самої збірки, це похідне уявлення вже ставиться супроти релігійних вйображень ("... не Голуб-Дух"). Тільки декотрі прикмети збережено, скажім — "пітьми творчої хітон і благовісні руки".
Нема цілковитої новини! — так ставалося в часи ренесансу на Заході: де відходили від Бога, образ його в уяві часом розточувався світлом на весь світотвір.
Можна здогадуватися про втрачений — високий, з музичною патетикою, космос віри молодого лірика.
її полум'я в душі Тичини, хоч при відступі і навіть повному відході від релігії, не могло вгаснути відразу. Давало снагу для визначної лірики, аж поки пропало — від ґвалтовного і заморозливого подуву з новоприйнятої матеріялістичної доктрини.
Відкривалася колись душа людини в своїй дійсності як універсум, багатший і чудесніший, ніж весь видимий всесвіт; відкривалася в житті своєму, зовсім відмінному від всього, що відомо про "стихії" землі! — в житті: феноменально текучому, ніби від найтоншої незримої огненности непочислимими свіченнями, поривами, вибухами, течіями в перехідності їх, весь час зв'язаних, при їх зрості і занепаді, виникненні і погасанні; з великими і постійними силами, як також — дрібними найрізнороднішого характеру і довгочасности. З успадкованими і новоз'явленими: суто особистими. З будовами в неспоглядимих вимірах, від надзоряности мрії до низів проклятого підсвіття в людині. З святістю дітей Бога, створених на його образ і подіб'я, ненабагато гірших від ангелів, і аж до звіроподібности та демоніяцтва. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Голубиний міст | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4097 | Василь Барка | Голубиний міст | Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля.
Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.
Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; —
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
на голубиний міст…
А там сизокрилі: — мир вам! — протуркотали,
пурхнули та й позникали.
От тоді-то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати.
Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.
Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст.
— Люба птася! — тихо сказало,
рученькою привітало.
Голівонька русява. Одеженька — лілія рожева.
Славлять небо дерева.
Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого…
О, свіжість несказанна
життя земного!. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Дочасна доля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4098 | Василь Барка | Дочасна доля | І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник…
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.
В серці гроз — веселка погасала,
як з вікна вино розлите.
В серці: осінь згадка! хоч і красна,
а безсмертником не сквітне.
Вслід само кохання відголосить
все крилатістю з безумства.
І довіку звіть, як свідків — сосни,
де труна його замкнулась.
А любов родинна, літній медвик,
званий з ниви, ждати буде.
В шлюбі — криник між дими щоденні
сходить: на життя подружнє.
Чара! нам одна дочасна, чиста,
суджена при брамі в юність…
І до неї на незнаних стрічах —
в схід живих очей звернутись.
ІІ
З висоти даровано в прощення —
хліб, нескришений з громами.
Жінчина душа, з довір’я щедра,
вернеться: все примиряти.
Примиряти в доброту бджолину;
яблуневі дні для неї…
в згоді — в білій радості, сніжіють
з медом чистоти своєї.
Виднота олтарна в лілій стала,
від грудей розп’яття лившись:
приріднити кров’ю! враз — до щастя
в зірку викупля незлісних.
Люди, братні, нам обмиє очі
при дорозі сніжна хустка —
бачити! крізь смерть: світила Отчі,
в церкві небесами звуться. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Жайворонкові джерела | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4138 | Василь Барка | Жайворонкові джерела | Хто не встає рано, губить найкраще з скарбниці дня — першу ясність. Привітання Боже через сонце.
Не всі чують його — не всі бачать. Не хочуть! Не відповідають...
Пташки продзвенять, і вся відповідь.
А ще: погляне душа з надсвіття, — нема вбогої чорноти, що ми бачимо! листок, відпавши з дерева, зотлів на розмоклому ґрунті: він теж, як все, з часточок незліченної світучости.
Творець знає і наш зір. Ридає з нами, якщо горе.
Закони поклав при творенні: розвиватись, до призначеного доцвітаючи, як світло.
Якби боролись проти чорного в душі!., але йдемо через найлегше, — мертве перекотиполе.
Окремо ряд праведників: пройшли, зло подужали. Вітаються — небо з ними говорить.
Птахи славлять знаки світла, гарніші від скрипок.
Світанку наш! як шкода: тратимо зміст, що в тобі — в трояндній краплі.
* * #
... Знову світить — гарне! дитя золоте — приміряє, граючись, корону, що Богові належить. Пальчиками орлові крила торкає. Світить: уявити не можна, якщо саме в цю мить не бачиш.
Дивуюсь! незміренним дивом, — як збудовано...
Щодня світить.
Декотрі засміються сухо, наче камінець об камінець: "бач, причинний, дивно йому, що сонце щодня сходить."
А от — що з собою зроблю?
Гадаю: так дивно, мабуть з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрів духовної плянети
життя його: вибухнуло, розбило тоненьку корочку, потріскану, нитками фарисейства зшиту.
Були величезні праведники — їх постріляно, повішено.
"Праведникам жити заборонено!" — таблиця почеплена проти сонця. І ніхто не дивується.
* * *
Справді, як це: в безконечній поверхні з'явився ти на дрібну хвилю. Човен на океані — твоє існування, ні! порошинка на веслі...
Все — перед очима, бо сонце.
Ниви просять: радій з нами! До квітки, що, карма-зинна, зубчастий келех підносить, скажи: "гарна."
Гай шуми громадить. Поки згасне ґнотик дня і притча відпалахкотить на хмарах. Тоді місяць бере вінчик на варту; призначений.
Одна сторінка вдень розкрита: соняшні літери; друга вночі: місячні... зірки переглядаються.
Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики, ні словника, що — життя говорить.
Обложило небо. В чорноті провалюється вага — гуркіт несвітський; блиск шаблями біга.
Сідаю під рокитою, закриваю від дощу обличчя.
Невесела, річко! Мов на С2рці в мене: в глибині.
Знов чвари; знов заздрість навкруги гільчастим жалом чорніє; сичить.
Що я їм? Заважаю чи що... Беріть лаври! З галузками, з корінням, з листям — жужма беріть! Я ж наодинці завжди. І кожноіму: перший поклонюсь.
Поверхня від дощинок геометрично вимережилась неперечислимістю.Дивіться також
Василь Барка — Живий спадок
Василь Барка — Прикмета поетичного
Василь Барка — Загадка мистецькости
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Птаство піднімає голос.
Бузок розгорівся — світлий, як церква.
* * *
Я смертельно втомився.
Ліг аж на горі; недалеко перехрестя, — трава, вітер бурхає.
Джміль шукає гнізда, і жайворонки щебет розсипають над колоссягм, подібним до дитячих кучерів; полинули родиною пити від джерел.
Між горбами річка, внизу двобаштний собор — сіре видіння над дзеркалом, стрілками молитву тче.
При дорозі дерев'ячко: абсолютно рожеве!
А онде, на схилі — друге... безлисте, блискуче, як ворон, мрг на ріллі, в трунастій вижолобині. Свічник на панахиді. Привид пекла.
Страшно.
Я смертельно втомився; в Бога благаю сил для душі, що й дереву дані.
Від перехрестя рвачко криллям кидається вітер! бурхає.
Чую: далі піду.
* * *
... В траві рожева бризка і торішня павутина понад ріллею. Туман — серпанок по долині, заставленій вербами... Розкинувсь по горбах сад; груші (білі!) палають. Синичка нікого не боїться.
— храм! забуто печалі й зідхання — видужуй душею.
Як дз гризуться, не відають, що втрачають.
* * *
Листочки — зелений туман! в'ються. Кришталізує початок літо.
Сховавшись між гілками і хмарою, одна каскадами кидає щебет: від найтоншого золота до діямантового свищика.
Скромна; а екстази повно в серці. Як стриматись?
Само ж сонце купається! Бризкає, висвічує очима, в потоках зорі денні. І діти заводять веселої, мов соняшник.
Вертаючись, фіялки стрінув, коло джерел — чи вони загублені? — такі випадкові.
Ні, на межі народжені: "придивись!" каже серце. Схиляють на ниточках барву, тендітно виткану — золотиста зіничка всередині.
Проходжу понад ланом пшениці, згадуючи небо.
"І* 5§С
Дерево, ще вчора чорне, ніби змій, сьогодні обкину-лось білозірним цвітом:.
Світляний1 океан; на дні — то нива молода, то чер-воночорна ;рілля. Ллється бальзам: від недуги; жайворонкової1-краси додано, джмелевої,:, галузчиної.
Голубів послано — туррк... рк... оу, вуркочуть, кличуть до бзрега.
Подивишся на терен: нащо вже злий! а й він до сонця пучками знаки подає, ляскається по-дитячому: "хочу процвісти!"
Жайворон пересипає жемчужини.
Про річку й казати нічого: ловить зірки на рінистих спадах.
Дитя до берега; вінок, черевички, панчішки, платтячко, — білі, найянголиніший образ на зелені земній.
* * *
Сонце рікою йде, ясність — як в соборі.
Жайворон розсіває. Сірими крильцями тріпоче; покликано його! Щебет тонкий, що й промінчики зірок з ікони.
Коли я на гору піднявсь, високо! став, наче сліпий: в жайворонковому сяйві.
Немає височини над небо.
Хай би стереглись деспоти: перебуде блакить, дихне морозом, і вони пропадуть.
їм би тихо з-під трави шелестіти, не зводити голосу,— знак приречення палахкотить.
Не буде хліва і загону вселенського, що городять,— нг буде. Небо вйдужниться, лінза світлова зосередить могутність на порошинці: схопиться полум'ям гніздо лукавого під баштами, а сам він...
Горе тому, хто в'є налигач на сили безсмертного серця.
* * *
Дах півнеба — в місяці. Зірка переливається; а другі непорушні. Наче в— скрипці, симетрія в сузір'ї, чи — веретено, коли прядуть.
Барвних додана для ріжноманітности. Значення. Краси.
Поема Божа і в ній закон, ясний, але і таємничий! як в сонці.
Свідчення, що має золотий зміст, засвічене навіки. Краплю по краплі, в душу прийматимем злагоду, записану в слові з світил вечірніх.
Перетока внизу —дукачі в дочки царя річкового; Орудування перетопленого перламутру по лускатих плечах.
Переходять діти через сіяння.
Знаю (бо сам переходив), нічого звідти не видно, — звичайна вода. А звідси ось: чудо світучости!
Здається, так буває в житті... переходимо течію — буденна картина. Вода без сяйва, хоч і чиста.
А зійди нагору, поглянь — диво! окраса з окрас прекрасних.
Не вірю, коли кажуть: "давайте, без містики! навіщо віра в чудо? ми реалісти."
Чи ви не діти, ідо переходять по перетоках? Самі собі все збіднюєте.
Життьова річка, з джерела — до моря. Мелодія сонця: звичайно, для некамінних.
* * *
Я — немаєтний! і місця робочого немає. Дістаю світлицю: не зрівняють.ся мармурові палати в палацах.
Лямпа могутня — володіє життям; троянду воскрешає.
Картини по стінах!., он труд намальовано: грабарі пісок беруть і кран повертає журав'ячу шию; он отара: пес підганя неслухняних, "чи так я роблю?" господаря поглядом питає; он матінка і дитя, що тільки-тільки почало ходити в пурпуровій льолі: схиляється і потік торкає, чи справжній? он закохані голубляться, при жоржинах стоячи, шепчуть, а що, це всі знають; он книжку хтось читає; он бабуся миє сороченятко.
Музична розрада: концерт щебетучий! На вишині, в покутті голубому-голубиному, ікони, вірніш — непізнані через їхню велич і святість, відсвіти від образів Творця і всіх могутностей неба.
Така світлиця, — чи зрівняються палати?..
Чую: пісня з роси розкривається маківкою в високу вічність світла.
Записуй та кажи спасибі!
* * *
Від проміння шкіра злазить на плечі; а холодно — вітер і річка.
Уявляю: шляхетні мечники вийшли з давнини, над-біднили надто заможних, надбагатили надто вбогих.
То, навіть від справедливого, але все ж насильства, нації перевернуться в жебраків, а горлоріз — зверху.
Ящірка проз лікоть прокралась.
Хвіст відбито; нерівний біг. Під пащекою і на чер,ев-ці яснозелена, спинкою темнобрунаста, цяточки вподовж. Витончена мережка по боках, мов давній орнамент.
Багато всякого! муравч мандрують чергз доріжку, лізуть на коліно, кусаються. Оси дрібні, ненабагато більші від мурав'їв. Зате, як розхмарило (білі черепахи розпливлися від сонця!), тоді — літак: колосальний, "надфортеця". Гуркіт, ніби потяг в небі.
Нзмає в повітрі огненних драконів, як було в сиві століття; — ящірки в траві.
Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться: буде, як Євангеліє кажг. Бо — на небі сонце. Ніхто не вразить його, не торкне, хоч хай всі звірі світові визлоблюються під тинню. То так, як сонце в небі, Євангеліє в серці. Най-могутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша.
Все буде, як воно каже. Буде.
Ось нарочито: проходять дві дівчини, дві красуні... одна тримає в руці, піднявши й одвівши на сторону, ящірочку за хвостик. Дивіться!
В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.
Все зміниться, щоб здійснити соняшний закон.
Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення, вимагає героїзму.
І супостатам простити?
Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.
Є речі, неможливі для думки, бо вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.
Буває, що разом на небі.
Чи ні, не так!.. Пляцета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на повній доріжці.
Всім простити! (можливо, про вийнятки судді ска* жуть).
Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве... всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.
За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.
Там свіжіти кров*ю, духом могутніти, просвітлятись очима...
Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.
Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).
Дорога древня. Півтисячоліття тому возили камінь, замок будувати, а он біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: з,лМОК, місяць, дорога над кручею.
По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.
Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.
Безмов'я навкруги.
(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).
Дунай спішить, як сонце щит подало: "віднеси до моря!" де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.
За люблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Живий спадок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4137 | Василь Барка | Живий спадок | Як прочитати філософський діялог з античности чи есей наймодернішого богослова, а після того послухати кобзарської думи чи пісні XVII століття, знайдем той самий етос: для найпросвітленішої людяности. Здається, сліпі діди, неписьменні та вбогі, могли б бути далекі від тієї високости, а от, їхня співана, при музиці, філософія морального життя піднімається до найдозріліших вершин думання. Кожна їхня правда вичитана була з книги життя, де тіснились вражаючі події, і кожна виростала в великому духовному досвіді. Якщо зрячі, співці бували в козацьких походах, маючи при собі кобзу — рівнорядно з зброєю; а невидющі мандрували на всіх дорогах, постукуючи костурами: забрідали в татарські міста Криму і в турецькі міста на чорноморському побережжі.
Обдаровані музичним талантом, мали віщу силу; зорами серця бачили речі, часом сховані від просвіченого погляду.
Вони зберегли для пам'яті народу — найдорогоцінніше з історії: живий дух її, якого ніякими аналітичними дослідами не відтворити. Але несхибленими віддано також і самі кожночасні події історичні, чи то з хрестової війни козацтва проти навали ісляму, чи то з селянської війни проти варварсько-лядської кормиги, від ранньої козаччини до коліївщини включно; чи з великого антиімперського визвольного руху; все відмальовується в дзеркалі кобзарства правдивими і живими образами.
Служили кобзарі в добу лихоліття — як герольди Запорожжя: скликали хатників здобувати чести і слави лицарської в січах, обороняючи мир хрещений, свою вітчизну.
Годиться з нашої вдячности берегти їх справу і не дати, щоб здобуток їх мистецтва видихався в забуття. Не менша причина вивчати кобзарство — в живій силі їхньої мелодії і мови; бо спроможна розбудити і вдержати духовне горіння в наших серцях. З нею відсвітився високий огненний дух козацької волі, схоронений в степових могилах під червоною китайкою. Час і пора перед ним, розбудженим, — стати в нашому нащадстві для його правд. Він обкидає полум'яним диханням наше серце, допомагаючи рятуватися від сірого прогибання в сутінках побуту. Обдарує всіх, хто вчиться кобзарства, тим одним найдорожчим, що підносили запорожці над всякі скарби земного світу: лицарським станом духу і душевного життя — тим святим огнем подвигу і самопожертви в ім'я ближніх, який найбільше наближає нас до небесного Бога.
Як свідчить кобзарство всіма думами і піснями, при тому стані предки не мирилися ні з якою неправдою: ні в себе, ні в других. Зневаживши всі земні коштовності, були цілком люди хрещеного миру; великі в січах, приготовані до смерти в кожну годину, але і найсмиренніші в покаянні, в спокуті перед небом Христовим — в його церкві, під сяйвом Покрови. Тому немає в їх кобзарстві ніякої гордої войовничости.Дивіться також
Василь Барка — Прикмета поетичного
Василь Барка — Відроджена лірика
Василь Барка — Голубиний міст
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Перебенді знали найвищі правди, серцем чули їх і перевіряли; їм дано було такий зір духовний, з яким ставали зрячішими в справах вічної долі душі, ніж сучасний світ з його всіми далековидними спорядженнями з наук.
Кобзарство заключило в собі вищий світ, і має в собі, в співній мові і струнно дзвенющій красі музики — чудесний бальзам проти духовних недуг нашого часу.
Тут — живлюще джерело козацьке, джерело тієї цінности безнемірної, що тепер всюди втрачається, а без нього сучасність, навіть при найповніших побутових забезпеченнях і матеріяльних багатствах! — не має собі щастя. Ця цінність — моральне здоров'я. Вона тим дорога, що при ній душі ясно бачать: де гріх, а де праведність; і мають свої зібрані, не скалічені нічим і не засліплені, душевні сили, щоб протистояти спокусі, коли до гріха пориває. Мають постійно готовність серця: пожаліти ближнього в біді і допомогти йому. Також зберігають правдиве відчуття краси Божого світу і радість від прославлення його: в пісенності та орудній музиці. Щирі вони і в виспіві власного нещастя, чи втішення і веселости, чи свого осуду або надії на будуччину.
Живі душі того часу відсвічує в своїх свічадах кобзарство; і нас по правді жити вчить, як ні один філософський трактат чи красна книга повістярства в світі.
Бо забирає все наше серце і привчає нас жити такими, якими повинні бути: на наших дорогах до невідклонимого для всіх звіту — в смерті і Страшному Суді.
Назверх кобзарство невеличне, але воно краще лікувало душевні рани і світило в духовні дороги, ніж подекуди береться "симфонія веселобрячна" з ґрандіозности модерного композиторства.
Прикметно, що якраз дужість духу козацького вигомонілася музично — не через громотрубні звуки, а милодзвонною рокітністю кобз або бандур: як супроводу для мови, повної драматичних картин чи ліричного вислову.
Вивчення кобзарства, даючи радість від проникненної і лагідної краси з музики і співу, — ріднить нас найглибше із предківською долею, лицарськістю в житті, мрією і всією духовністю, звідки приходить жива снага для нашої душі, ошляхетнює і збагачує її, підготовляє до вищого ступеня її життя. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Жовтий князь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=49 | Василь Барка | Жовтий князь | 1
Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.
А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! — як не гроші, так хліб.
— Мамо, скоро? Я на майдані підожду.
— Скоро, — чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.
— Миколи і Андрійка нема.
Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: "Квітко моя!" — і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць — любим серпиком.
— Скоро скінчу, стій! — стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.
— Може, я не піду? — несміливо питає Оленка.— З мене сміятимуться.
— Хто ж?
— Учні і вчителі: всі.
— Нерозумний сміх і грішний.
— Вони глузуватимуть!
— Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.
Дарія Олександрівна досадує, що "вони" сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.
І стерпіла! — як завжди.
Хмуриться мати.
Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. "Навіщо пережиток?" — сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.
Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день "вони" настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.
Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? — хоч кричи, не поможеться; "вони" сильніші.
Обличчя в неї — з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх .повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами — в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.
Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства.
Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, "дурна дитина в вас",— Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою,— що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому — треба.Дивіться також
Василь Барка — Речник обнови
Василь Барка — Порятунок
Василь Барка — Перехрестя кобзарів
Ще 31 твір →
"Жовтий князь" (скорочено)"Жовтий князь" (шкільні твори)"Жовтий князь" (реферати)Чому роман Василя Барки "Жовтий князь" потрапив до українського читача лише 1991 року?
Біографія Василя Барки
Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! — роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося.
Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями — як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря — жила в хаті, дивна тихістю.
Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини.
І якраз лихо! — причіпливі повели чоловіка і невідомо що буде.
І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою.
Згодиться; чого ж на майдані стояти?
— Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда — ніколи.
— Де буде?
— З людьми, що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.
— А ми — де?
— Коли достойні, з ними.
— Як там живуть?
Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа — безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть.
— Того не знаю, але — щасливі.
— Де?
— Оленко, все питаєш, а я не знаю.
— Мабуть, високо! — як птахи. Де дінуться від дощу?
— Це над дощем і зірками.
— А що їсти?
— Нічого не треба.
— І хліба?
— І хліба теж — ні.
Оленка дивиться в вікно, думаючи.
— Я вже знаю! — так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.
— Не розлучаться?
— Хто?
— Всі — родичі.
— Як любитимуться, то — ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.
— Де?
— Невидима і коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис — в округлих і нерівних літерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом — "тоді"? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.
Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит — в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулямі; дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни — радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! — удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.
— Дай зошит!
Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю. Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні — ліпші, ніж празниковий візерунок.
— Гарно! — сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.
— Ну, вже! — сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до Оленки:
— Гожа! — хоч на заручини, а нехай не наврочу...
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.
— Чого в сільраду ведуть?
— Чого ж? Хліб правити — останній. Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли.
— Біда на всіх! — журиться тітка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари — присохлу вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.
— Снилось мені,— оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи,— що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? — кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці... Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон — до чого воно?
— Недобрий! — згоджується Дарія Олександрівна. — В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.
— Одягнуть. Недобрий сон! — звіку такого не бачила. Де ж хлопці?
— На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать.
— От ворожа твар!
— Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві!
— Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.
— Біда; і вчити треба, бо знидіють.
— Треба! — згоджується тітка.— Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нічого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! — вночі збудять, і прокажу.
2
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.
Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: "Страшний, ох, страшний! — твердить він собі в думці.— Такий переступить".
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро — ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх. На думці знов: "Переступить хоч закон, хоч щоі" Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений — аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.
Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і вкінці — "корчування".
Мирон Данилович огірчений без краю: "Так би зразу казав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить".
— Зламаєм опір і гнізда зметем! — промовець підвищує виголос до дзвінкості; земля здригнеться, так зметем з лиця.
Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття — до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.
— Трудящі, борючись під прапором!..— карбує Отроходін.
В його уяві "трудящі" витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима.
Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай — чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Загадка мистецькости | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4135 | Василь Барка | Загадка мистецькости | Остання загадка мистецькости, як і загадка краси, назавжди зостанеться нерозкрита.
Поле мистецькости — там, де найслравжніша правда. Не правдоподібність і не фото-фактографічна віддача. Але правда: разом з красою (не замінна красивість!) і разом з добрістю.
В мистецтві ніхто не знаходив правди, не люблячи її і не шукаючи духовної краси.
На широкій відстані: між натуралістичною подібністю зразків мистецтва — до об'єктів, і між найвіддаленішою відсвітністю їх тільки в абстрактній розгрі форм і кольорів: десь тут зарито скарб мистецькости! — так думалося.
Але за тисячоліття мистецького розвитку слробувано в численній повторності кожен крок на цій широчині, і все ж таки загадки не розкрито.
Здається — велетенський діямант її, завбільшки, скажім, з місяць, маючи безконечне число граней, — обертається перед історичними очима людства і безперервно виявляє в новому вигляді і світлі свою природу.
Відмінність взірцевих виявів безмежна. Ніхто не може сказати, що малювання повинно бути тільки — як в Леонардо, або як в Ель Ґреко, або як в Ґрюневальда; хоч тут вершинність. Загадка криється також в духовному зорі; в погляді очима серця на видимий світ. Коли вибрали, наприклад, магнет, як велику підкову, то найвірніший "портрет" його повинен відобразити суттєві властивості, передусім магнетну силу. Інша справа: як зробити. Фізики креслять силові лінії магнетного поля, з двома його полюсами. Але це зображення цілком умовне; бо в фізикальній дійсності таких ліній, як покладено на папір олівцем чи чорнилами, або друкарською фарбою, зовсім немає.
Змалювати точно зовнішній вигляд магнету: в сивозалізному кольорі рівної поверхні його суцільної підкови, — означає відобразити його збіднено, з несправжньою, "натуралістичною" подібністю, без таємниці його сили, а відповідно тільки до властивости наших очей. Бо насправді немає суцільної протягнутости заліза як речовини: в ній неспоглядимо скоро рухаються огненні частки; їх порядок і розмірність між ними нагадують образ плянетної збірноти. Твориться, їх нелочислимою многістю, фантастична картина з дивними виявами магнетної властивости, пов'язаної з гармонійністю ладів. Хоч і це — тільки початок неосяжної складности.
Так магнет з'являється перед духовним зором як окремий взірець її. Супроти цього найбільш реального образу видасться звичайний вигляд магнету, з "натуралістичною" подібністю намальованого, — тільки як скупа сторона.
Скритий від нас і найбільш реальний, правдивий в чудесності, образ речей постав так, як його склав Всемогутній Творець і як сам бачить його.
Логічно не осягнемо ніколи. Зате дозволено віддзеркалити через новознайдені спроможності мистецтва.
Тут звичайний вигляд магнету змінюється: прибираючи прикмети чудесности — через способи самого мистецького зображення: в дивному освітленні (якщо прикласти світляні взори Ван-Ґоґа), і вмузичній злагоді самого вигляду.Дивіться також
Василь Барка — Відроджена лірика
Василь Барка — Барокко в Україні
Василь Барка — Видіння художника
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Весь світ, серед якого живемо, становить неосяжний збір вражаючих з'яв, яскравого багатства в гармонізованих системах; чудо: з незміренністю просторів, Грандіозністю строїв і незбагненною змістовністю.
Побудова вся так споряджена, щоб для очей, слуху та інших відчуттів наших складалася зовсім осібна панорама, ніби викроєна з неозорого багатства і примірена до фізичної і духовної природи людей, — бо для них Творець викликає світ існувати: як в добрих мірах і нормах "дім" для своїх дітей.
Блакитний колір неба сприймається нашими очима якраз в такій забарвленості, бо відчуття його викликано певною, найточніш визначеною, категорією світляних феноменів. Звук грому існує для нас тільки тому, що коливаються в повітрі хвилі певної частоти і сили.
Премудрістю Творця надзвичайно передбачена така "викроєність" панорами, повної краси і чудесности: відповідно до наших душевних спроможностей.
Кожен предмет природи подаровано в життя, — як дорогоцінність. Діти знають чарівну вартість найменшого крем'яха; ми забули: втративши.
Для віддачі правди життя в дзеркалі мистецькости, повинні вдосконалюватися: і духовно, в розвитку обдаровання, в призборі досвіду, як також і фізично: в нашій вправності (скажім, для майстерної гри на скрипці), в наших вироблених системах праці. Але все буде не в високу службу мистецтву, якщо творчість — без надхнення. Його ніхто не охопив аналізами. Воно приходить, як цілковито незвичайне, над усім складом щоденности: коли маєм любов до праці, порив віри в її призначення — в благословенність її, а також запал, дерзання, крім того — терпець і досвід, що даються часто від перестражданого.
Подробиці зображення і властивості його в цілості підказують нашій душі — вищу правду, навівають її, часом аж диктують; і що більше такого впливу то кращий твір мистецтва.
Тут незміренна дорога пізнання людської душі і довколишніх створених світів: через безперервне наближення, при щирому відчутті, з любов'ю до змісту, що шукаємо.
Цей шлях можливий в його вершинних піднесеннях тільки для мистців, що мають віру, в найсправжнішому світлі духовному: Христову віру.
їх твори були, хоч німі на полотні, проте своїми видивами — ніби псалмічні; оспівували славу Вседержителя світлом та барвною чудесністю вищої правди, красою зримого видива; оспівували через зображення його творчости, при найбільшій для свого часу наближенності до неї, хоч в одній з незліченних сторін: як могли самі зробити — при особистій змозі свого таланту.
Приходили інші, знаходили нові сторони в відмінному наближенні до чудесности, як правди, з своїм новим вираженням любови і захвату красою відкритого.
Загадка мистецтва — загадка надзвичайного світу внутрішнього, душевного життя в духовному полум'ї; воно дається звиш як дар до серця, що спрагло світла: своєї поживи, для безсмертности. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Земля садівничих | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4115 | Василь Барка | Земля садівничих | ПЕРЕДМОВА
Кожного століття ставлено незримі терези для судних мір: на людську долю, особисту і збірну, в подіях з празничним екстазом чи оскаргою, як на звірячі — з димом від чергового історичного адища, самозаподіюваного в зведеності народів.
Проти грізного розбиття і спалення, спромігся людський дух на неоцінитні здобутки; ними вже навкруг оточено: мов сповито! — всю землю.
Недавнім часом філософи і вчені, зокрема наш земпяк, академік Володимир Вернадський (1863-1945; основоположник біогеохемії) — вґрунтували, загальноприйняту тепер, теорію про ноосферу ("нбос" — думка, "сфера" — в значенні обкружности для плянети).
В. Вернадський визначив світотвір як організм, де людство, становлячи єдність, впливає сипою думки і змисно спрямованої праці. Від того — "новий стан біосфери, що до нього зближаємось, не помічаючи, це ноосфера": в ній розум людський перетворює землю, як новий "геологічний феномен". Звідси сподівання академіка: "Я дуже оптимістично дивлюся вперед. Думаю, ми переживаєм не тільки історичний перелім, але і планетний".
Також П. Тичина в поемі "Фуґа", на початку двадцятих років, проголосив: "Інтуїцій ріка і радіо-струм, мов безумна рука — роздверять космос! І не буде замка". "... і межі запланет розсунуться, і ми свій круг повторимо у вічнім рості до безконечности!.."
Захоплений незвичайністю перспектив, О. Довженко говорив про "космічну міру людських емоцій" — в літературі і фільмі.
Однак посвідчилось: міжнародні осяги в дослідах космосу і в перетворенні природи тепер — такі невиданно великі, як одночасно падіння в повсюдний розмир і заколот, пошесть злочинности, моторошні кривизни моралі та її катастрофи, аж на дні зверхмодерного дикунства.
Вражаючо справдилось остереження Сковороди: вченість — одного звисочйнила до небес, а другого спровергнула до аду.
Бо сама людська сила логічного пізнання, якщо відсторонена від світла з неба небес, не знаходить в собі запорук для одухотворення "стихій"; збиваючись на мате-ріялістичну знекриленість, не здужає рятувати серце і душу.
Один з новочасних проповідників окреслив особливі, крім широко знаних досі, духовні значення для видива чотирьох вершників в "Апокаліпсисі" Івана Богослова. І. Блідий кінь — фізична, матеріяльна сторона; бліда, бо не має життя в самій собі; тут їжа, пиття, приземний успіх (гроші тощо). II. Червонавий кінь — емоційна істота людини, пораблена своїми переживаннями, що приводять її та її найближчих — до мізерії; бо, замість контролювати емоції, як благодатні для нас і щедрі творчою снагою, підпадає людина під збурення їх і прямує до недуг та нещастя. III. Чорний кінь — інтелектуальна сторона: коли думку відокремлено від духовности і все переаналізовано наскрізь. При виключному пануванні самих розмислів, бракує вже емоцій і життьових барв, одухотворення і мистецької творчости; сама людяність людини занепадає перед науковістю її. IV. Білий кінь: вказує на духовну істоту; а лук вершника, то — мовлене слово з всепереможною силою думки і почуттів: при злагоді духовної свідомости, що вся приведена в послух для Христа.Дивіться також
Василь Барка — Речник обнови
Василь Барка — Розповідь новоекспресіоніста
Василь Барка — Боржники святих
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Коли прийняти вияснення проповідника, в значеннях — символічний кінь білий запевняє, крім відкритої височини Воскресіння, також вхід в тутешній обшир, незрівняно кращий, ніж сьогодні інші, сусідні частини в панорамі властивої ноосфери. Він — порадніший для вічного порятунку; відкритий брамою, як вселенський "сад": там чимало гілок занапащених і здичавілих, обжертих пожежею і розбитих грозами, але здебільшого повно живого цвіту і плоду. Він, здається, сповнює судні міри: багатий скарбами "добропрекрасного", як назвали елліни. На жаль, мало відвідуваний, кругом обняв землю і стоїть над нею: мов Сковородин "Сад божественних пісень", при днях євангельського сонця. Справжня краса — одухотворена і добра: вона, як було сказано, врятує світ; якою могутністю? — мабуть: своєю чистою радісністю: втішністю, крізь нещастя, допомагаючи лікувати серця від моральних недуг і одухотворювати життя: наближаючи душі до світлости воскресного Царства, знаного від апостолів; супроти потворизни з часу, що надходить.
Згідно з думками в славнозвісній книзі "Про божественні імена" (гадають, ніби — Діонісія Ареопагіта, учня апостола Павла), від Блага, від Бога походить священне, "розумне" світло, що сповнює "наднебесних" духів і насичує вірних, як спервовічне "зверх-світло"; обновлюючи всіх, приводить до досконалости і навертає до істини. "Зверхсущне-Прекрасне називається красою, тому що відповідно приділяє красу кожній істоті, здібній її сприймати, і тому що, становлячи причину всякої гармонії та чудовности, вона, подібно до світла, назоряє їх всіх дарами своїх променів, що з неї струмують і прикрашують..."
"В Прекрасному все об'єднується. Прекрасне, як творча
причина, становить начало всього, приводить все в рух і зв'язує в одно через прагнення до своєї краси".
Один з найвизначніших релігійних мислителів XIX століття мріяв про втілення цього ідеалу краси — в "теургічному мистецтві". Взірці були здійснені минулими віками української історії — в чудотворних іконах, вершинних творах світового мистецтва: з рятівничою духовною силою.
Мета цієї збірки з нагадками про творчі взірці — обмежена: при начерках духовних портретів і стислих етюдах, складених різними роками, прозначити близькі нашій сучасності, живі прикмети в труді декотрих садівничих милої вселюдської ділянки. Можливо, хто побажає, пригадавши їх турботу, приєднатись уявою хоч на годину — до їх цілющої спадщини.
"Нехай духовна культура все йде вперед, нехай природничі науки ростуть все далі — в широчину і глибину, і людський дух удосконалюється, як хоче, але він не перевершить висоти і моральної культури християнства, як воно сіяє і світить в Євангеліях".
Й.-В. Ґете
Світло поезії старовинної і сучасної
"Поезія є, так би мовити, внутрішній огонь усякого таланту".
(Ф. Достоєвський, "Щоденник письменника")
Віримо цій правді; її висловили вдумливі автори.
Як оглядати виставку картин Вінстона Черчілпа (в Метрополітен-музеї, Нью-Йорк), вражає передусім барвна поетичність; дисципліновано злагоджений ліризм настрою. Від сильного характеру "внутрішній огонь" освітлює сюжети з різноманітною красою (особливо, скажім, "Озеро Карец-ца" та "Скелі біля Канн").
Естетичний "законодавець" нашого новітнього повістяр-ства М. Коцюбинський, чий здобуток ми стали забувати, накреслив осуд: "без неї (поезії) життя — злочин".
Країни, що мали перед собою вік визначної майбут-ности, діставали і розквіт поезії; занепад її віщував історичний декаданс або прихід суспільного нещастя.
Поезія — один із найдорогоцінніших дарів Духа людині: утішити її в клопотах, понурості і темноті матеріялізованого існування.
Той, хто з-посеред земних належав до наймудріших, апостол Павло, пильно читав книги грецьких поетів; з прихильністю цитував стихотворців Арата і Клеанфа — їх свідчення про Бога (Діяння 17:28): "ми Його і рід". Благословив поетичне уявлення про людей, як рід Божий.
З такою прихильністю ніхто серед учителів життя тепер поезії не читає, та й сама здебільшого втратила відчуття близькости Творця: свою сутність.
Про неосяжну таємницю поетичного слова писав у "Книзі семи замків" Руйсбрек — як про таємницю наближення Божого до людини.
Споконвіку в поезії звучить ніби "нечутна мелодія"; і Бетговен запевняв, що "мелодія — почуттєве життя поезії".
Як до всесвіту, так і до поезії ключ — музичний: як і їх стрій в першоджерелах.
Один дослідник з XIX століття визначив: "Серце природи виявляється у всіх відношеннях музичне, якщо тільки ви зумієте добратися до нього".
Для глибинного мелодизму Хуан де ля Крус в "Духовній пісні" дав назву безмовної музики. В ній, на погляд мислите-лів-містиків середньовіччя (Ролл, Екгарт, Данте, Люлл) приходить Божественна любов; вони ставили в центрі і короні містичного бачення світу — образ Христа розп'ятого: як сонця всепереможної любови до людської душі.
В поетичному мистецтві, в його найвластивішому виразі, наприклад, "Неофіти" Шевченка, — повно світла від того джерела.
Своє призначення: бути голосом, що нагадує про Царство Неба "в нас самих", поезія спроможна виконати тільки через подвижницьку відданість правді.
В творі одного містика (XIV ст.) Вічна Мудрість говорить, що одне дрібне слово, висловлене її устами, значно-значно перевищить "співи всіх ангелів, музику всіх арф, гармонію всіх милих струн".
Найсправжніша, духовна, краса в поезії — від Божественної правди: як дар.
На свій перший обов'язок поезія стала виразницею ласкавого поклику з неба: до кожної душі, — через вільно вибрані, в згоді з уподобаннями! — видива, картини, описи світу і почуттєвого стану. Не всі чують покпик, через буденну заклопотаність; але більшістю, знайшовши його в поезії, впізнають його світло, тон, характер; навчаються чути в своїх власних душах.
З усіх мистецтв вона, при найглибшій духовності свого засобу — живого слова, найсприятливіша для відчуття незримого світла.
Вершинна творчість її завжди виходила з внутрішнього відгуку для живої правди: навіть, якщо для неї треба було зректися всього І обернутися в старця з загрозою голодного пропаду.
Що відводить набік і намагається само визначити мету (незрідка — самолюбство і заздрість, мстивість і корисливість, політичний переднамір тощо), спричиняє поразку поета, хоч, можливо, здобутки в щоденності. Спокуси, перемагаючи, приводять до демонізації творчости, свідками чого ми стаємо часто: розкорінюється анти-мистецтво, як боговорожа і підмінна творчість, піднесена в чин мистецтва і його ролю.
Намагається скривити весь світотвір.
Супроти сказаного в Мойсея, 1-31:
"І бачив Бог, що все, що створив, було вельми добре", — супроти цього, вона зображує все, як вельми погане: без краси і мудрої доцільности в священній первооснові, як також без великого життьового змісту, радісности та почуттєвого багатства.
Тюрмою і знерадісненою пусткою викривлює прекрасний вигляд природи, а душу людську серед неї ставить глухою до Божого поклику, як стовп; без віри й істини; без мети духовної.
Поезію обертає в антипоезію; прищеплює найпоганіший смак.
Серед усіх трагедій людини, найглибша — трагедія її гріховного відділення від Бога, від небесних сил і життя в воскресінні.
Неминуча для вершинної творчости ("Страшна помста" М. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Знахід Гоголя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4133 | Василь Барка | Знахід Гоголя | Його творчість була передусім з підстав духовно-всесвітніх. Але особлива снага патетична часто приходила з українських джерел; від духу лицарства: з козаччини.
Від бароккової доби в ритміку мови, незмінно домірювались кроки дисциплінованої могутности: для всього зображуваного.
Він відновив ніби "магічність" поезії в праосновних нерегулярних виглядах, кладучи в рамки повістярства. Чарівницька дія опису і вираження — в його прозі не нижча, ніж в тоні Шекспірового віршу. Радість, що її приймаємо від найвищого в мистецтві: з "Тараса Бульби", "Мертвих душ", "Вія" ."Страшної помсти" чи петербурзьких новель, співмірна з тією самою — від Гомера і Данте. Але в чомусь вічно таємному, з жизности вселюдської і закономірности якогось найглибшого відбування в сфері серця, — Гоголь проникливіший: тут був тайнозорець для багатства первопоезії, що зродилася в молитвах найстарішого часу, заклинаннях і ворожбі, плачах над померлими і весільній мові. Звідти мав він споконвічні способи вислову; серцебиття стилю: його ритм — епічного і ліричного складу, в чергованості.
Гоголь — гофмаршал красної мови, і йому потрібні, хоч що хоч, високі обряди, нехай і в найпростішому паду.
Образи, картинні повідання часом поступають з величною врочистістю: ходою процесій, зодягнутих празниковими барвами.
Ми зробили б похибку, вбачаючи в мовно-формному ритуалі Гоголевого духовидіннв якусь похилість кладовищенства. Бо, зовсім навпаки, він стояв перед колосальним всеімперським кладовищем людських почувань, погублених бездушною машиною в канцеляризмі держави, — духи мертвости з ветхими приставщйнами царювали в ній.
Височіла моторошна всевлада могильного вихідства. Тоді він, Гоголь, птахоподібний самітник — верховний жрець при храмині прози, повній заклять проти отрути чорних духів і повній символічних малюнків: як розвивається духовне світло, аж до пророчого екстазу! — він там, зберігаючи зовнішній спокій свій і смуток, відправляє ритуал; відживлює побиті бростки, приводячи до небесного розквіту; бальзамує дивезні потужності, що допіру переставилися, і виготовляє їм золоті маски для надгроб'я.
Гоголь — воїн за життя душі, проти вселенського "Вія" мертвости.
В цьому звитязтві він був пізнавець правд: живих визначальних правд, на дорозі до них жодні інші міркування не мають ваги, і ніщо не може взначитися надто великою ціною за їх здобуття. Якщо ж помилявся в імперських переконаннях, то не через чари "користей" — зовсім ні; бо його надчасна імперськість, проти тодішньої, була подібна до ґібеллінізму Данте, як мрії про торжество взірцевої монархії.
Можна винуватити: концептивно-державні обриси Гоголь вибрав невдало, чорнотою знеславлені, стояли в його сучасності — імперській темниці. Але мистецький цвіт, який при тому розкрився, не стане ніколи гірший: чудесности не втратить. Сам Гоголь тисячократно сильніше, ніж крайні супротивники чи оспорювачі його, критики тієї імперії! — поперіщив її своїми перунами від тім'я до п'ят. Пішла з-під Гоголевої кари вже із довічним тавром ганьби на лобі і ніщо після того врятувати її славу не могло.Дивіться також
Василь Барка — Правда Кобзаря
Василь Барка — Багатство Франка
Василь Барка — Живий спадок
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Були в Гоголя величні "координати" для пізнання всекосмічного і безсмертного розкриття правди в царстві Божого Духа. На тих підпорах сам висвіток, з душі його, мов слабе дерево, спинаючись, прибирав собі стійкість і розгортав розповіді в найвищій видноті.
Вся художня літургіка мови необхідна для Г оголя; бачив мову, як безпосередній дар від Всемогутнього.
Вона — осібна сила і окремий світ, звідти властивість: викликати що-завгодно обрядовою чинністю в ритмічних строях. Слова переходять по сторінках патетичних творів Гоголя — з ритмікою, трішки подібною, як було з твореними плянетами.
В світлі знайдених правд — тих, що з найвищого буття, движеться, як незміренний плавучий острів, наша тутешність: для пророчого погляду Гоголя; покликана в торжественних призначеннях, супроти демона облуди, що страшно зводить її в мертвячину, потворство, безглуздя.
Всі, в особливій виразності — найближчі течії, що острів несуть, для нього — сили духовні, в християнському значенні; як сили, визначальні.
В Гоголя відбувалося піднесення щоденного життя, з воєнним і духовним звитязтвом, мукою, красою, нісенітницями, намарою і повсюдною смішністю — чудиськовою і пошлою, чи ясно веселою в чистому моральному здоров'ї: піднесення на суд до вищих берегів. Все діється — як сприймає народ вірний. Прожиття земне або вивертається знедійсненістю і неприродною розгрою химер, або не тільки не втрачає своїх барв реальности, а ще посилює їх, та ще багатократно: від внутрішнього, чуттєвого горіння. Тоді все святе оточує душу. Все справжнє преображується в одежах чудесности, якраз — через напрямки свого щоденства.
Гоголь провадив свій корабель життьовий в невидимому для нас морі; бачив його тільки сам.
Хоч мистецтво його слова покликане переконувати і надзвичайно свідчити через події та постаті побутового дня, — все ж воно зосереджене в духовності.
Спрямовуючись до старших світів, побирає дивовижно повні багатства предметного оточення, де буяє і горить кров'ю наше пристрасне життя. Не з холодною категоризною всього відволіклого, твореного "над" кипучими припливами конкретности, — а саме з її фарбами підступає найближче до мети свого "патосу": здебільшого просвітленого.
Невдержно прагне воно вбратися в почуттєве — в зриме, повне зеленого шуму, квітности, пахощу: а вже тоді стукає в браму невидимого — небесного, в якому залюблене.
Гоголь відчував: наша навколишність найглибшим корінням своїм і найвищим цвітом сусідує — рідниться з силою нетлінного світла світів джерельних. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Значення врази | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4099 | Василь Барка | Значення врази | Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім — ялину, кору здерши.
Кору — збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.
При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер’я.
З кожною грозою судьби дужчі —
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний — на вихід звідси. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Надбережний досвіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4100 | Василь Барка | Надбережний досвіт | І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що — й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все — в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,
з воску — мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі: — ключами.
їм, як свідок, місяць перемірить —
в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно — євангелик,
розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров’ю на трихресній стежі —
побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець — мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми — чи простимо, громада братня:
всю! в непам’ять, кожну кривду?
Рідні духом полум’я з розп’яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми — чи в звіт готові? крильня сіра, —
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.
III
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна —
звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! —
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір’їв кріпких…
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
IV
Сиплються листки — в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик — смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче гшамінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим’я! тоскні,
кліплять каганечно душі…
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертннй.
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук. берези
піднесли на празник східній. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Океан | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4101 | Василь Барка | Океан | Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.
Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля — як не стали ще подружжя —
вже океаном розвела…
Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?
Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан — мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в’яже,
де я до тебе не прийду…
де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, —
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.
Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.
І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають.
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і гаю.
І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть —
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.
Стань, ясна ясочко і цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.
Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою.
Над клавішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю.
І музиці, мов кров — живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де розпал і несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами.
І день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає,
І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.
Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
черпнуло з вихору в долоню.
За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну.
Бо незабудками відкриє радість, леле!
твоя над берегами тучі,
і, як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.
Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно.
Від хвилі шепоти навкруг не втануть;
що люба кличе на вино.
Як трепет океану, вся спромога
пісенна — від грудей, що з горя
вже кров’ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.
І на вуста нам свіжість несказанна,
бо квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівши сизокриле сонце.
Це все — не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.
Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! — все при тій святині,
де я з тобою міг радіти. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Океан (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4114 | Василь Барка | Океан (збірка) | ЧАСТИНА ПЕРША
"Як у воді лице відбивається до лиця,
так само серце людини—до людини."
(Приповістки Соломона ХХУII, 19)
ЗАСПІВ
З надзем'я— з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок—корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності: прилинь).
Ні! горнеться, як океан, німа—
глибінь розлуки; від зіниць росою,
горючіша, ніж зірка, голубою:
печаль спроміниться сама
в бездонну самоту без краю.
Любов—несмертна, і впізнаю:
що біль, несвій! собі прийма.
Прилинь, мов крильми, на дорозі,
світучій від троянд пророчих.
Залізна башта, як тюрма,
з пташинами в гнізді—вітає,
з терпільцями літучими двома,
з дочасними, кому вісток немає,
де сплеск від сяйва промина.
Чи в берег квіткового зела,
від тебе згадка, вся весела,
з-над сонця рідного поластовіє?
торкнися серця: знов, моя надіє!...
З надмор'я, тихий привид, стань:
крізь пурпур, день розкрию
(ніч, над тумани, дочужіє—змію,
з півмісяцями відцвітань).
Там буду я, там будеш ти,
люби—і все прости.
1949Дивіться також
Василь Барка — Пророцтво поета
Василь Барка — Надбережний досвіт
Василь Барка — Судна дорога
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
НАДРІЧЧЯ
І.
Вже червін—світло, жар— кривав'я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.
Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як лебідь, по Дунаю;
без тебе ніжно сиплеться в зелене—
дерев печаль, я не минаю.
Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах
ласкається тобі до ніг,
де ластівці від шелестіння настрах
куща зірок,—ставок набіг.
Це з вічности, як пил на ліліях леліє
й метеликам на всім крилі—
тобі шепчу: схилися, біла мріє,
огненний шум гілок приліг.
Найближча серцю пташка, вся від райдуг,
припурхне яблуні на квіт...
і не відніме грім мою відраду
до скорбі зоряній сові.
Це соняшник, що в ніч, при соннім розі
серпа з-за хмар, дививсь на став...
І поцілунок вірниці, і росний
світанок зір причарував.
Сама бджола нам догуде в світлицю,
світлиння повну квіткову
та пахощу—й завіє білолицю
й тебе, й мене, як день живу.
Любов накликана з небесних пасік,
і вся в ласкав'я полонила;
з барвінком промовля в рожевім часі,
де берег—арфа ластовина.
Тебе від церкви серце сповило,
хоч і до блискавки лицем.
Мене від серпня, в світляне село
зустрівши—бліднула тихцем.
А вже не в паруснику серпня
тебе голубив на стежках;
і не ясминний місяць терпнув
і мла зідхання нетяжка.
Як ти впізнала, для пелюсток біла,
забились крильця в клітку серця.
І чути: ніжно сонцю заболіло,
що в грозах будеш невідверта.
Кому ж довірена докине стежка
сердечне полум'я по стеблах?...
де ти цілуєш—зірка нетутешня
тремтить, як жайворонок, тепла.
Передчуття: чи всіх любов покине? —
їй холодно від верховіть...
А божевілля болю солов'їне
грудьми під хрестиком горить.
Прощай серед галузок горя красних,
мені до серця приломила.
Дощистим листям лиха й воплю в празник
скривавиться співуча сила.
Душа з могильним відсвітом сорочки
грудьми до смерти припаде—
німа плита, шо спалахнути хоче,
камінна—не рида ніде.
Та знову дужістю, що рідна зорям,
в гріхах обпалена відрання,
підніметься, бо неба непокора
в квітках жива й росі ридання.
І тихо, бачачи біду осінню,
завіяну в барвистий крик,
благосвловлю, що ти жорстока, жінко,
що я любитиму повік.
Пробач нещастя, що тобі: жорстока! —
сказав при заході, в зоряну;
бо сяйва в поцілунку, при потоках,
такого в айстер я не знаю.
На голубиний блиск—від світла лілій
я відійти на крок не смію.
І серга місяця хай ночі цілі
над пасмочком, нічнішим змію.
Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть
крізь ніч шовкову забіліла;
і до очей чорніла пташка бистра,
що від води стріпнула крила.
А майорану тінь, як дзвоник, гарна,
без крапель ніжности завмерла.
Спіткала дружок неминуча втрата,
бо смерть і для рясних химерна.
Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини,
що сонце підняла з труни.
Сузір галузко, місяць ворожила,
до серця, гаснучи, збрини!
Навкруг—ростина, в світочеві бджілок,
цілує стрічних з надбережжя.
Тут щастя від обличчя в зорях білих;
бо добра й радістю безмежна.
Крилом ріка гробниці не пригорне,
та і від горя не втече—
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвияь обсипалось плачем.
Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ночі не прийняв.
І вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин.
А груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.
Не прокричу, знеможений коліном —
на камені, де з кістки кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже в останнє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну.
Не я—ласкав'ям хресним і несмертним
сам берег заквітча промінну.
То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.
Його, як спів, на світляній хустині
до брами раю принесло;
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де сяйво бризка на чоло.
Отам, доріжка де вже резедина
і вулик добрости не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.
І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, радостями чиста,
і, наче небо, нечужа.
17.Х.49
ОСІННЯ ҐОТИЧНІСТЬ
Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви—скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці навкруг вінкові.
А в вітрі несказанне—з гілки стрічі,
кохана, спалахне до крови.
Співзвуч підніжжя, витайнених—вірних,
і почіп'я марюк химерить.
А в вітрі день, золотоустий лірник;
на плити смуток переддверні.
Не горлиці небес летать окремі,
а скарбу соняшного пасма.
Заходьмо в храм: трояндою в надзем'ї
весільний грім, моя прекрасна!
19.Х.49
ПЕРЕХІД ВЕСНИ
І.
Це поведеш рукав на біле струння—
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти—пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день добризнула мені
на груди—від вогню! в розлуку тяжко
громада моря загримить.
І словом загримить суворий янгол
в останній брамі до суда.
Верхів'я пісні, що мов мак, сіяло,
росисто в смутку доцвіта.
Я грішник: ясенок, що—в чорне листя,
й зубами місяцю скрипить.
Але люблю, кохана, й помолися:
волошкова сльоза в степи.
Молися—клонний колосок на розсвіт
і молодий світлисто в віях.
Там крильцями на ниві джміль попросить
за мене, й туча пожаліє.
Бо став пісенним дзвоном літописець
блакитним: віршів рушники.
І слід твій ніжок на пелюстки тисне:
мов дим від олтаря, легкі.
Пташині мрії в шепоті фіялок
до пальців місяця відкрились.
Досвіття: листя зірки колихало;
ти на квітневий вийшла крилас.
Там камені—мов сніп стеблинок жита;
вінечні в розкоші волошки...
від свічки неба, церква сумовита—
зернинок горя бризне трошки...
Найвища вікнами надій блаженних,
що коло янгола світліють.
Приклонних на коліна—ніжно женить,
троянду звавши білолицю.
Як я довірив серце,— ти, квітинко,
ще ні одній бджолині краплю...
В роменнім небі пожаліє дзвінко
двоспів кричатий душу тратну.
Над мак новонароджений все серце
причаєністю палахкотить.
Від нього в насміх на цеглиння стерте
негода згубить пелюстки...
Під чарки глум до цокотух рожевих,
тузів пихатих при ворітті.
І ворон сонця дзвонить на деревах,
що розеді могили риті.
Всі речення аж на порозі гаю,
прочитані тобі, відпурхнуть.
Вінки, що з свічами! — я так благаю
огніти в любу даль пурпурну.
Де церква сонця в хорах тополиних,
не буду й ластівки прохати.
Ні! бджілка в чорний страх не перелине,
хоч пальці простяга нещастя.
Усі з зеленого заліза іскри,
що на вінчатко ночі куті—
в одвічних знаках стануть незловісних,
бо я заворожу прелюті.
І одинокости чавунні двері
від тебе в смуток зачиню.
В чернечі ланцюги вдягнуся древні,
молитву смолок спом'яну.
Пожду, де крихта любленого світла
впаде з небесного стола.
Щоб, мов крізь дощ, кохана, ти не блідла,
зіниці жовтень застила.
Вже доля від кадил підводить крилля,
від корогов чужих плачу...
Між криком чайчиним тобі відкрила
гортензії, що небо тчуть.
23.Х.49
сон
Я до вікна без роз і рос постукав,
і вийшла, шепотом —як грім...
і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.
А потім і гарячий ніж метнула
мені—де б'ють провістя в серце;
вкінець, ласкава пальцями зозуля,
ще втиснула: хай смертю терпне.
Лежу і губи сизий біль калічить,
на них мій хрестик підлетів
бджолинкою з грудей:—блаженний січень,
мовчанням припечатав спів.
Бо ти дорогою порад сторонніх
пішла до молодих криниць.
Тополі тужать, що зустрічні кроки
пов'яли на ромашках ниць.
І птиці, побратими щастю вірні,
тоді злетілися карати.
Коли з грудьми покатувала щирість,
печаллю поплати за страти.
Як рукавом закривши личко в ранах
вернулася мені до смерти —
та поридала до ножа, розрадна,
краплинками страждання стерти.
Та ще як крицю з голубого болю
відклала на хрещате листя—
підвівся я в квітневий круг з тобою:
—єдина! до грудей схилися!
Рослини віщі—сясвом на стеблах
до жайворонка в небі ставши,
з долонь поклінно подають до тебе
бальзам, у ворожбі найстарший.
Від нього ластівка лицем стократи—
гарніша, ніж була з колиски.
Приткнула сонця дзеркало до хати,
крилечком поправля зачіску.
Ідем, над меч ріки, де башти—в з'яву,
і птиці промені прядуть.
Як вся земля—все небо, так кохаю,
троянда заспіва в саду.
24.Х .49
СУПЕРЕЧКА І ПРИЙДЕШНІЙ МИР
І.
Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла,
що ти б могла і з голубом боротись,
аби—як бранця, закляла:
то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем, докір.
Чи я кляну, що в ніч необережний
тобі збирав клечання зір?
Тепер, під незвіренним ревом жовтня,
присліплена біда здогнала—
ні в квітці спомину, ні в росах жодна
не гоїть іскорка від жала.
Воно впилося в маківку, що серце
стеблом пісенним підняло;
і вже, і вже залізо в кров нестерпне,—
з огню оковує чоло.
І болем руки в вічне дзвоння скуті,
я й до оси не простягну.
Бреду, спіткавши камінь, і зідхнути
не груди,—дорвано струну.
Під смерчами, що з горя, гонять рядом,
як до полону ще недавно,
негода навіть відчиня нерадо
віконний просвіт: промінь дано...
Не так і гибіль, що невідступимо
щодня в три роки нагрозилась,
бо то війна, то бомбою розбило
і в олтарі найстаршу милість.
А тут же в грудях, де в'язав крицеве
зусилля проти зору смерти,—
лиш тиха нитка, що трава простеле
і квітка крильця кине в тремти.
Бо в берегах—біда, як птах прилітний,
річками блискавок закрила...
Але, молюся, чи немир терпіти,
мов щастя, безкінечно мила.
Я йду й незлим тобі: прощай! з мовчання
ні згортки хмар не ворухну...
І наче скрипка, квітка незриданна,
мов горлиця сердечна з сну:
листки простерла—там, де болю рана,—
милус пахощем одну;
а де отрута з жала вже остання:
здійма устами від огню.
Тоді, впокорений на бурі світла,
як тінь, коліно преклоню
і край одежі поцілую з квітня
за радість від страждань ясну.
25. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Перехрестя кобзарів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4123 | Василь Барка | Перехрестя кобзарів | Перехрестя кобзарів
В старі часи кобзарі на перехрестях були тілесно сліпі, а духовно зрячі; сучасний "кобзаризм" наш фізично зрячий, а духовно? — здебільшого перед ним завіса.
Між таборянами (Ді Пі) — в люті роки, зразу по війні, був хоч високий трагізм думки і почування: на руїнах Заходу, що переставали диміти. Складалися несподівані розтоки відкритих доріг для нашої літератури.
А на батьківщині, серед чорної трясучки з оргіями помсти, як вершинними виявами "культу" в його тріюмфі, годі було й думати про вільні пошуки, хоч би в самих стилях. Ставали там попереду визначні таланти, навіть з рисами геніяльности, як бачимо з новаторських творів Тичини (кінчаючи "Вітром з України") та з магнетично-могутніх поем Бажана, експресіоністичного романтика: від 20-их років. Однак поети потім стіснилися, в сірезних, як розклади вокзалів, мережах ідеологічних настанов, покладених силою.
В еміграції літератори здебільшого жили бездомні, при вселенському роздоріжжі, серед розвалля, в колючо-дротяних зогорожах, під загрозою — вдень і вночі: від жерців "культу", що ловили для репатріяційного жертвоприношення.
Зате нікому в світі не було діла, що ви думаєте. Свобода, супроти обов'язковости ідеологічної шлеї, далася благодаттю з Заходу: завдяки їй на еміграції прийшов, хоч і короткий, а повний живих прикмет літературний розвиток.
Тут передусім — різноманітність, аж до екстраваґант-ности, і природний вияв кожної вдачі.
І звичайно, вікопомна усобиця: навіть над спільними краями безодні! — подіяла першою причиною, що весь розвиток розточився по окремих закутках, раніш від загального виїзду в країни нового прожиття.
Тиск при нападах від сторін, склепаних і згвинчених радикально (на відміну від довільного письменницького єднання!) посилювався і, при крайній колотливості декотрих авторських груп, справи зачали свій повний відосередній рух.
Ми в той час намагалися з усієї сили довести свою біографічну віддаленість від місця народження на Україні, аби уникнути погибельних брам.
Одночасно наші прагнення до джерел творчости, звернені на рідну землю, прагнення до "національно-органічних стилів", ніколи в житті ще не були такі поривні і сповнені мріями: набирали якоїсь візійної снаги — через багатство спогадів.
В "граничних" обставинах тогочасного літературного розвитку працював його дослідник і світоглядовий речник: Ю. Шерех.
Він належить до особистостей, що в трагічний час життя здатні брати величезну вагу суспільно-культурної справи: проходити з нею мужньо, при повній відповідальності, з відкритим обличчям, гідно; виконуючи безліч творчої праці разом з кропіткими обов'язками організаційними, серед громади земляків; здатні справу провадити без ненависницької несамовитости "фюрерів", а навпаки — в незмінній коректності та шляхетній самодисципліні.Дивіться також
Василь Барка — Земля садівничих
Василь Барка — "Кобзар" і Біблія
Василь Барка — Рай
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Як діяч української літератури Ю. Шерех найбільшою мірою спричинився до піднесення цілого крила її — в нову фазу, серед відчайного становища, на глибокому дні життя в повоєнні роки. Вона збагатилася здобутками і, в перспективі історичній, заповнила руїнний обшир, що зачорнів в українському письменстві першим часом після війни: через вельзевулічний розгул заморозливих сил "культу" на батьківшині.
Своєю роллю, виконаною в тяжкий період, і маштабами концепції, розгорнутої в зразках літературознавчого жанру, Юрій Шерех став поруч таких постатей, як діячі ВАПЛІТЕ.
Багатий розквіт літератури і мистецтва 20-их років, навально роздертий, означено правдиво в зразковій книзі Ю. Лавріненка — як "Розстріляне відродження".
В другій половині 1940-х років відбулося в українських таборах на Заході відродження, можна іменувати, ви-гнанське або скитальське. Юрій Шерех — чільний організатор його: в формах МУР-у (Мистецький Український Рух).
Він провадив журнал "Арка" як редактор. Поряд із "Збірниками", була "Арка" офіційним виданням МУР-у: можливо, тоді найкращий журнал літератури і мистецтва в зруйнованій Середній Европі. Вистроювався в прецизні дзеркала філософської та естетичної думки тієї доби. В історичній частині знаходимо аналізи стильових течій: в есеях на історико-культурні теми чи в статтях, присвячених окремим постатям. Декотрі приклади: Ю. Шерех — "Року Божого 1946 (замість огляду українського письменства 1946 р. )"; "Етюди про "незрозуміле" в літературі"— Ю. Косач — "Нотатка про сюрреалізм"; Я. Гніздовський — "Іван Мештрович"; "Ель Ґреко"; В. Кивелюк — "Проблема візантінізму в малярстві"; Д. Чижевський — "Сімнадцяте століття в духовній історії України"; Ю. Соловій — "Чи сучасне наше мистецтво?"
Журнал містив також найновіші зразки красного письменства і репродукції з образотворчої ділянки.
Редаговано "Арку" з фаховою досконалістю, що ставила в історії української видавничої справи вершинні взірці; при бездоганному опрацюванні матеріялу — і в змісті, і з стилістичного лиця.
Два наші модерні видання мали такий рівень: "ВАПЛІТЕ" і "Арка".
II
На весь таборовий час МУР став ареною для громадської думки письменників і мистців: ніби облавок корабля серед хуртовини. З'єднано сили, розкидані, по катастрофі, в Німеччині та сусідніх країнах; впоряджено конференції, куди подорожі були — як паломництво.
Відкривали тоді якийсь ідеальний, справді — романтичний вихід із щоденного безпросвіття. Творчі клопоти виростали, як судні для самого життя: здавалося, в них заховано ключі нашої долі — для еміграції і також для батьківщини.
Хоч буденність бралася кривими обрисами: в тінезній понурості, серед димних мряковин матер'яльщини, як тодішнього "живильного середовища" для повоєнних державних організмів.
Ми бачили найважливішою саму справу вибору: куди спрямуватися, якою стороною духовного світу і дорогою в ній?
Ніби в перехресті шляхів, течій, стилів сперечалися на з'їздах і, — супроти розмиру! — була втіха від самих зустрічей з нашими розкиданими доти земляками. Закипало життя з наелектризованістю душевною: де недавно проходили своїми огнищами події в "межових" станах.
Стильові вподобання та ідеали, при тодішніх суперечках, розділилися в найголовніших різницях двома напрямками.
Перший: шукати творчих можливостей — від нашого особливого світу мистецьких цінностей з його національними прикметами для вселюдської духовности; ви-88 бирати в "вічні супутники" першорядні постаті з творчої минувшини; прямувати до модерністичної новизни, подібно, скажім, як було недавно в експресіонізмі чи в сюрреалізмі: певна річ, — прямувати незалежно, при своїх новознайдених виразах.
Другий напрямок: ствердити ідеал неоклясицизму, як вершинного для школи в нашій поетиці і славетного в Україні через проголошення київського "п'ятірного Грона", з постаттю М. Зерова на чолі. Тут визначено: найстрогішу дисципліну для віршу — як було в неоклясиків на Заході, що їх стиль якраз і потрібен для української творчости, супроти її стихійности.
Сперечалися надзвичайно: до сварок і літературної вендети; бо надто рясно назріли ілюзорні "непримиренності", коли в обох напрямках склалося також чимало спільних поглядів.
Проблема стилю була осередньою: навколо неї спалахували всі блискавки в незгодах. Від поважних послідовників неоклясицизму виказався, на жаль, надмірний і зовсім зайвий, незрозумілий причинами, завзяток супроти другої сторони.
Найважчі і найгостріші стріли від різних сторін (часом не без словесного кураре) спрямовувалися передусім на Ю. Шереха, головного теоретика "органічного" напрямку.
Як аналітик тканини тодішнього літературного життя, він виявив прикмету спокійної і твердої послідовности в розборі, з відчуттями для лірики в її найсуб'єктивніших виявах.
Серед його найзбройовитіших опонентів сталося непорозуміння. Вони впроваджували концепцію неоклясицизму як заповітну від київського "п'ятірного Грона", проголошуючи її верстовим шляхом нашого творчого розвитку. Насправді ж прямої програмовости неоклясицизму не було в "п'ятірного Грона": про це свідчить Максим Рильський, один із творців його:
"Треба прямо сказати, що досить невиразний термін "неоклясики" прикладено було досить випадково і дуже умовно (підкреслення в оригінальному тексті, — В. Б.) до невеличкої групи поетів та літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу "Книгар" (1918 — 1920), а пізніше — навколо видавництва "Слово".
(Максим Рильський, посмертно надрукована передмова до книги "Вибране" М. Зерова, Київ — 1966, стор. 6).
Про заклик — орієнтуватися на "парнаських зір не-західне сузір'я", М. Рильський згадує так:
"Сам Зеров визнавав, сміючись, що цей заклик... був спричинений передусім полемічним задором".
Зважмо на три обставини:
1. Можна думати, що Рильський почасти змушений "зм'якшувати" парнасизм минулого: свого і всього "ґрона", під ідеологічними натисками; це не виключене. Але, як ми часто бачили, Рильський саме в таких зовсім особливих літературних справах не здавав позицій.
2. Парнасизм служив для Зерова і "ґрона" чудовим джерелом при боротьбі з "старосвітчиною" і "сентиментальною квашею" українських епігонів, як і супроти футуристичного горобцювання, — про це сам Рильський говорить.
3. На еміграції наші будівники неоклясицизму мали і право і творчу честь — підносити його на височину дороговказного сузір'я, щоб могла з'явитися і здійснити добрий поступ його школа в поезії. Але немає ґрунту ставити її якраз програмово "ґронівською": для всіх київських учасників-фундаторів.
Хоч ориґінальні, з новизною і свіжістю, "ізми" можуть бути підбадьорюючими і вкріплюючими "колесами", скажім, для уяви чи віршового строю, — а все ж таки найглибші вирішення здійснюються насамперед через зовсім незалежні особисті шукання і спроможності. Не через групові побудови програмово-теоретичних "ізмів" і послухи їх приписові.
Поетика неоклясицизму на Україні найкраще ви-яскравилася зовсім не в віршах самих неоклясиків, а в збірках поета, хто характером і напрямком творчости відсторонювався від них, бо найповніше зосереджувався в той час на джерелах "національно-органічного стилю": це — Тичина, в першій половині 20-х років.
Мимохідь, на своїй окремій дорозі, не проголошуючи і не ставлячи того ніякою метою "напрямку" він дав найвищі взірці українського неоклясицизму, зокрема і в збірці "Вітер з України" (вірші: "La bella Fornarina", "Хмари кругом облягли", "Повстанці", "Клеон і Діодот").
Парадокс має другу фазу: ніде, ні в кого з наших неоклясиків не звучить строфа октави з такою могутністю почуттєвою і в такому вільному багатстві ритмічного рисунку, як у письменника, що був цілковитим, свідомим антиподом неоклясицизму: в Теодосія Осьмачки.
Доповнюється парадокс двома іроніями долі. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Поема — як відтворений вік | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4122 | Василь Барка | Поема — як відтворений вік | Поема — як відтворений вік
Строфічну форму обрав Тодосій Осьмачка давню: для поеми про найновіші події, що зненацька змінили обличчя землі.
Село на Україні — цілий світотвір, мальовничий картинами, з безліччю подробиць побуту, серед природи: милих від дитинства.
Мов буря, надійшовши від левади, проламує шлях через лісок, щоб по дідівських могилках пробігти на подвір'я, вдарити в стріху і перекинути дім, — так в той світотвір вривається жорстока сила з сусідських обширів і скрізь породжує "сичання мук", руйнуючи до підвалин тисячолітню будівлю. Розбиває вдрузки сферу прекрасного і навіть уявлення про неї попелом розвіває в степу.
Загибель споконвічної оселі, огнища культури християнського народу, сприйнята в незносимому трагізмі і змальована як вселенська катастрофа.
Страхітливою конкретністю при зображенні людських терпінь сповнюється похмура, повна пекляної гіркоти, повість в октавах, під назвою: "Поет". Ніби відкриваються залізні ворота, і читач увіходить у всесвітню тюрму, звідки крізь заґратовані вікна видно, як сонце сідає за "Цвіркунову гору".
Рушає широка і шумлива річка щоденности, її деталі — важучі, жорсткі, різкі обрисами; характеристичні найвищою мірою. Здається: колючий твір; читач руки поранить, доторкаючись до сторінок; а насправді велика теплота прихована за його зовнішністю.
Послідовно "оконкретнення" всіх уявлень виконано в піснях — з властивою тільки самому Т. Осьмачці приспосібністю сполучати явища фізичні і психічні в одному образі. Виконано з переконання: тільки так можна виображувати скорбний світ, чия загибель відбувається в нас на очах, стаючи і нашою останньою трагедією.
Всі повинні, гадає автор, пам'ятати про "теплушки", люту долю, знущання і гроби несправедливо покараних, і про "державного ката"; а крім того — про шукання істини: патос їх, заповнюючи поему (схожу на Грандіозний ліро-епічний вірш), надає духовної сили.
Стоїть перед очима поета:
"Спаситель у страшнім своїм вінку".
Повівають пахощі чебрецю, приткнутого за іконою разом із "пташиними дзвониками".
В простій селянській хаті, серед хліборобського оточення, виростає Свирид Чичка, герой розповіді.
З побутової стихії і природи додано в антураж і тло поеми: вербові ночви, лутки, скрині, колодачі, обценьки, ставники, домовини, лілеї, журавлі, воли, ящірки, комори, повітки, вітряки, і далі — довгі ряди предметів, рослин, живих істот. Напливи конкретних уявлень про довкружний світ бурхнули в клясичну октаву і, зрушивши, переінакшили хвилі її ладу.
Покладено ознаки рідного краю, від "жовтого місяця" до "Граніту земного"; і щохвилини відчутно: події йдуть на нашій чорноземні; он Матусівський шлях, а он — Санджарівка. Відкривається перед духовним зором сфера віри і сфера леґенд.Дивіться також
Василь Барка — Прикмета поетичного
Василь Барка — Розповідь новоекспресіоніста
Василь Барка — "Фавст" — як доля людини
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Видно, як воїни стоять при ризі, знятій з Господа; і що робить Пилат; і князя тьми видно крізь рядки поеми.
Простір казок, оповісток про закопані скарби, селянських мітів, староукраїнської фантастики, що стоїть зразу над кольоритною дійсністю, — він теж відкриває далечі в поемі Т. Осьмачки.
Почуття запеклішає, і небо розповіді темніє від хмар, що низько летять над її землею.
Сибіроначальственні крадуть у селян образ Бога. Хлібороби, дійові особи, обстоюють свою неписану концепцію моралі; зосереджуючись на ній думками в лиху годину, укріплюють її і оновлюють своїми стражданням і жертвами. Щоб змалювати терпіння, поет, при власному новоімажинізмі, часто звертається до первісного джерела — милих староукраїнських виспівів (приклад: "сльози бігтимуть, немов горох"). Вирази картинні, повні згущеного почуття; як от: "вихор став йому дихання рвати", "складав смутну поему, як злодій, обминаючи хати", "блискучими ночами холодний місяць колесо своє на океани скочує з ключами і сонцю під проміння подає", "на гадюках світиться роса".
Відтінки комічного, поважного, жахливого, екстатичного, скорбного чергуються або, в котрій-небудь із сцен, змішуються разом: на дивовижний малюнок.
Мотив — "традиційний" для повістярів: недужа Устя, лежачи в ліжку, збирається писати листа до Свирида. її аж палить зла хвороба, а вона бесідує з матір'ю, і ллються з її уст гарні слова — і до матері, і до неба. Подробиць багато в цій сцені, а серед них одна "прозаїчна": на столі, в чорнильниці плаває нежива муха.
Пречуденна фантасмагорія уявлень розгортається через октави.
Той, кому Устя писала листа, поет, покидає село; бажає вчитися, і "університет з мурованих споруд" приймає його під свій непривітний дах.
Там Чичка частенько бачить "стовпи" схоластичности; дехто з учених, розкладаючи перед довірливими душами тріски ідейних мумій, мимрить; "гризіть! у цьому істина". Туга талановитого сільського хлопця, що мусить прислухатися до гри формалістичного розуму і катуватися потихеньку, відзначена з фігурністю: "... коли вола
давив професор сумом безперечним".
Юнак-поет знаходить джерела живої мудрости в Євангелії та в клясиків.
Холодна невпорядженість студентського побуту і світоглядова сіризна, вже в першому десятиріччі по революції, відтворена так правдиво, як і почуття одинокости, відчужености молодих людей, що поривалися до життя творчого і просвітленого.
II
"Мій любий краю неповинний" — взято епіграфом до другої частини поеми. Знову, після ліричного відступу і викладу авторової філософії життя, звучить скарга за українську землю, занапащену жорстокими сусідами.
Зима. Глибокий сніг. На стіжку сидять коти і, поглядаючи в вікна, бачать, як гості Степана Чічки їдять коропів, — бачать і нявчать. Господар оповідає: вночі його допитували в політичній поліції, при столі з людськими черепами.
Люта розпука селянина перед силою, що хто-зна відкіля взялася, кричить на весь голос і сповнює вірші нервовим болем.
Хуртовина. її описано з космічною широчінню.
В хаті Чички з'являється політична напасть. Одна проти одної стають дві сили, символізовані, як "Дніпрова лілея" і "жаба з білим пузом".
Коли над краєм, над крином непорочним стоїть "небесна виднота"; коли
"Вся Україна до життя гуде, мов перед сходом сонце молоде, — тоді сусіди накидають їй свій закон, кривдять і чинять над нею насильство.
Розправа новочасної жандармерії над селянською сім'єю схожа на кошмар, що буває в снах божевільного.
Жила родина; трудилася для хліба насущного, поривалася думками до всього святого, — а тут приходять несвої з жахливими намірами, з вовчою волею: нищити або гнати непокірні українські душі — в морозні пустелі півночі. Відбувається сцена з несамовитістю одних і самозахисною дією других. У смертельних корчах, з перегризеними горлянками, падають люди на землю.
Сцена написана з потужним розмахом, мов би кинута лініями в простір, де "ридає час".
На сторінках Осьмаччиного твору, повного протесту і відчаю, сердечного терпіння і спочуття до ближнього, горя і краси, твору свобідного, нестриманного, воскресає споконвічний український мир.
"Поет" — твір, вибудований рукою дядьківського генія: про всю кривду — всенародну.
Розповідь примхлива; окремі сторінки залишено невідшліхтованими і невідглянцованими: як зокола каміння в давнезних будівлях.
Сюжетний плян накреслено тільки широкими загальними рисами, і окривається він безліччю подробиць із мінливих душевних станів.
Октавам Т. Осьмачки бракує струнного змайстровання, що колись чарувало слух. Набирають вони іншої тональности і рисунку — з незрівняно сильнішою і різкішою в піднесеннях стихією почуття, багатшого на несподівані вибухи, поруч із спадами до глибокої примирености і втишености.
Вся змістова течія твору переходить у малодосліджені і дивовижні духовні виміри. Розкривається уявлення про всесвіт, як безодню, де грають, клубочаться, бурхають стихії. Людина серед того хаосу стоїть ображена і заведена на трагічні манівці; робить гігантні зусилля волі: пробудити з глибин своєї скривдженої душі — пориви, достатні, щоб протиставитися облудному фатумові і діям вічного зла. Одного насправді досягає: встояти з піднесеним чолом проти найпроклятущіших вихорів з безодні.
Здебільшого строфи зафарблені ображеністю, презирством, непогодженням, ненавистю, досадою, підозрінням, обуренням, прокляттям, осудом, відреченням, зневірою тощо.
На всіх берегах Осьмаччиного стилю торкнувся кольорит рокованого смерчу, що проходить по гіркому розбурханому морю настроїв.
Різко, з почуттям своєї правоти, автор змушує читачів звикати до несподіваного ускладнення в ліричній розповіді.
І блазнів я минав без боротьби
туди, де ніч, і сови, і пустиня,
неначе повна горя та журби
осиротіла молода рабиня,
якій сказати радісне: "люби!"
і сором, і нужда язик зупинять,
бо жде у відповідь хоч мідний гріш
одержати, а хоч у серце ніж.
Фантасмагорійний узор можуть приклонники всього "усталеного" вважати за грубий, дикий, неприпустимий, навіть — графоманський (так і було!). А рацію має Тодосій Осьмачка. До його мистецької правди звикатимуть; вона перетвориться в звичайну і всім зрозумілу.
Пишучи поему, він прийшов до суперечности з декотрими поняттями доби, твердими і точними; став "відступником" і "порушником". Каміння злих слів летіло на його постать.
Він жив з великою тривогою, в напруженні всіх душевних сип, розламуючи стіну, що розділяє "сьогодні" і "завтра" в нашому письменстві. Вів війну і мав на початку поеми втрати: бездиханними жертвами за доступ до мети впали декотрі з октав. Його поема — подвиг творчости, виконаний на самоті, з трудною зосередженістю думки і уяви, у вовчих умовах побуту.
Під його рукою реалістичний "модернізм" пережив і розлам і освіження, зберігаючи повно одну сторону строго правдивого мистецтва: з духовною радістю від образного збагнення світу.
З поемою Т. Осьмачки — як з річкою напровесні: лід скрес, і його понесли, бурхаючи, води. Імпресіоністична панорама, розірвана! — пішла хвилями в океанічний розмах.
Несамовита метафоричність, контрольована яструбиною зіркістю поета з довголітнім досвідом, сягає нових кордонів ліричного поля. Для читачів, хто ще не звик до стежок автора, вона видається дивоглядною, хоч круг її образів повен природної краси.
Здебільшого проклинаючи дійсність, а інколи оповиваючи мріями, автор шукає в її сторонах — добору для всеосяжної мистецької фрески: в народно-поетичномудусі.
Любовно виображує традиційний побут, навіть і в примарних сценах "несправжнього", зберігаючи дух старовини. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Порятунок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4102 | Василь Барка | Порятунок | Від узгір’я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи — як він, до дня достою?
Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та — до сонця в тихі учні…
та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий —
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору — в старій сорочці.
Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Правда Кобзаря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4111 | Василь Барка | Правда Кобзаря | ВИЗВОЛЕННЯ ШЕВЧЕНКА
Проти привиду темного, який, на проголошення Маркса і Енґельса, "бродить по Европі", загрожуючи революційною помстою і диктатурою всім, — ось, ніби світлий з'явець проти нього, через кордони країн і декади новочасся переходить досвітня постать поета, колишнього кріпака, що визволився: віщує всім добро і правду, братерство і волю.
Але в століття від свого народження Шевченко, поет невмирущий, поволі знов потрапляє в кріпаччину, гіршу, ніж була до викуплення, і ніж тюрма фізична.
Друга неволя поета — духовна: в царстві червоної пітьми Леніна, в світоглядовій в'язниці, яку вибудували, мов ідеологічну каторгу, Сталін і його переемці.
Коли численних в'язнів обертано катуваннями в "ворогів", що "призналися", то постать Шевченка, навпаки, з незамиримого ворога "розпинателів", проголошено їхнім провісником і "своїм" співцем.
Найгірший острог спіткав поета! А він передчував нещастя... Декотрі з поем — цілком пророчі. Скажім, "Наймичка": доля самотньої матері, що з дитям ходить, ридаючи, серед лану, де навкруги непровидний туман. Потім погибельна недоля розділила матір і дитя — воно виростає в чужому дворі. І там стала робити наймичкою невпізнана мати. Радіє на сина вдень; а ввечорі "долю проклинає, тяжко, важко плаче.
Це — сьогоднішня Україна, в якої комуністична недоля відібрала свободу і материнське право звати ціле покоління синів і дочок — своїми дітьми. Якщо давній наймичці поталанило бути в дворі добрих людей, то сьогоднішній матері-наймичці Україні випала гірка біда: в дворі правителів лютих, які відняли право навіть казати правду дітям і вчити материнської віри життьової. Страхом, переслідуванням, розором, обманом, тюрмою і смертю відірвали покоління дітей від серця матері, яке світить живими правдами. А натомість оточили в червоний туман ,де матері — тільки плакати, переходячи через заграбовані ниви.
І скарбницю думок материнських, виспіваних одним із синів, ніби через одкровення: "Кобзар" обкурено в той туман, до запаморочення поглядів і невпізнання.
Поставлено перед очі народу новостворену постать Шевченка :не таку, як в дійсності. Не знайти обличчя поетового, бо був непохитний противник кожного знущання і ґвалту над людськими душами, а тут виліпився вид безсердечного піїти, який "підтакує", згідний з пекельністю сталінщини і її продовженнями, ніби котрий партійний чиновник віршоробства, обцяцькований орденішками і медальками.
Дивно!
Нагадує випадок, що стався недавно: в Брюсселі продавано два бронзові бюсти XVIII століття — зображення римських вояків, одягнених кольчугою. Антиквар купив їх і повіз додому. Його пасерб, компаньйон в справах, зауважив, що одна з голів нещільно тримається, і коли спробував скріпити її, то бюст розпався. В середині виявилась дерев'яна скринька, обв'язана пурпурними шовковими биндами, з важкою печаткою і написом в латині: Сар. S. Felix. М.Дивіться також
Василь Барка — Багатство Франка
Василь Барка — Загадка мистецькости
Василь Барка — Знахід Гоголя
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Зразу антиквар покликав сусіднього священика, який сказав, що скринька є реліквійна і напис означає: Голова Святого Фелікса Мученика. Здогад священика підтвердився — в скриньці були, загорнуті в пурпуровий шовк, останки, згідно з написом. В другому бюсті виявлено останки св. Наборе ,друга Феліксового. Вони обидва, в IV столітті н. е., під лютими тортурами не зреклися віри Христової і були обезголовлені. Вийняті з бюстів, їхні голови урочистою процесією перенесено тепер в стару церкву в Мілані і зложено з тілами мучеників, там береженими.
Вражає, в випадку з бюстами, невідповідність зовнішнього вигляду, відтвореного через чотирнадцять століть після смерти друзів, в здогадах, що, коли вони служили воїнами, то треба їх зобразити в кольчугах. Ніхто не може запевнити про риси портретної схожости. Зображення — вигадані, в згоді з уявленнями XVIII ст. А в середині, хоч і потлілі, збереглися останки самих мучеників; це — решта їх земної істоти, справжня своєю матеріялькістю, і ще істотніша тим, що свідчить про їх мученицькі душі: в цьому ж якраз полягає найважливіша справжність, духовна і вічна.
Хто уявляє друзів тільки з зовнішнього бронзового вигляду бюстів, той уявляє зовсім інших людей, очевидно — з оригінальних осіб XVIII ст., які хоч частково послужили "натурою" при виробленні бюстів. Але дійсні образи мучеників відновить той, хто, згадуючи про страстотерггні рештки, створить духовні образи: з огненною вірою, за яку прийнято страшні тортури і смерть.
Ті образи належать до реальности вищої: оточені ореолом святости, що походить від їх найсвітлішої любови до Христа Спасителя; — обом праведникам друзям в час смерти, як Стефану первомученику, відкривалося небо і сіянням його вони навіки освітлені. Такі їх дійсні образи.
При всій різниці віків, країн, характерів .подій, є схожість між випадками в Бельгії та Україні. Бо тепер радянські теоретики зліпили з бронзи вид Шевченка, невластивий поетові і далекий від нього. Закрили справжній образ войовника і мученика за народну правду, проти всіх і всяких тиранів, які б вони не були в світі. А на додачу до фальшив-ства, з газет обкричать кожного, хто протестує, як ворога, що ніби то намагається скривити і скалічити "Кобзар".
Один із тьмочисленних прикладів — "Літературна газета" в Києві проголошує 6 січня 1961 року: мовляв, "українські буржуазні націоналісти" "перекручують" книгу Шевченка. Дістається також і небіжчикам, старочасним сумлінним аналітикам, наприклад, О. Огоновському і М. Сумцову, бо називали Шевченка "справжнім християнином".
Гостріші картання звернено проти сучасних учених на Заході, передусім — проф. Кларенса Меннінґа.
Наведем уступ із книжки: "Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції"; Видавництво Академії Наук Укр. PCP, Київ 1958 p., стор. 10:
"Слідом за цими буржуазними ученими також фальсифіковано зображує Шевченка ідеолог американської реакційної буржуазії проф. Колюмбій-ського університету США К. Меннінґ. У 1945 р. він опублікував збірку віршів Шевченка у перекладі на англійську мову; у вступній статті до цієї збірки, в якій є спеціяльний розділ "Релігія Шевченка", український поет наклепницьки зображується ним як релігійна людина-християнин. Отже, вороги трудящих намагаються використати улюблене й популярне в народі ім'я Шевченка для того, щоб звести трудящі маси з правильного шляху боротьби та отруїти їх свідомість буржуазною, релігійною ідеологією".
І далі в збірнику заявлено, що Шевченко "вм-ступає як войовничий атеїст і залишається таким до кінця життя" (стор. 11, підкреслюємо текст).
Ці "формули" стверджено всіма визнаками, при-належними Академії: і в "шапці", і на титульній сторінці, і в видавничій марці, і назві книги, і дозволі на друк — від Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, і вступному слові директора того Інституту, академіка АН УРСР О. L Білецького; словом, всі гирі офіційности з науки в УРСР поклали на шалю терезів, щоб переважити означення, які проголошено "фальшуванням", "перекручуванням" і наклепницьким зображенням" Шевченка в вигляді релігійного поета.
Властиво, весь престиж т. зв. радянської науки поставлено на карту — так само, як престиж радянської преси в Україні, для однієї мети: настояти на протирелігійности Шевченка і припрягти його при шарабані пропаганди.
В наведених проголошеннях вся справа з світоглядом Шевченка зважується, як кажуть, на вістрі меча. Хто фальшує і перекручує? "Літературна газета" пропонує для вирішення вживати методу: "читати твори Шевченка, як він їх написав".
Згодні! — розкриваємо "Кобзар", виданий в Києві, і зрозу ж бачимо фальшування в самому тексті, заподіяне комуністичними редакторами. Бо, як правило, Шевченко писав з великої літери слова: Бог, Господь; а тут, в тексті клясика, скрізь великі літери позамінювано маленькими. Хто дав право? Це ж не формальна зміна, а світоглядова Ви, супроти автора, скрізь підмінили написанням, що вживають безвірники. Вже тут видно, ви — спотворювачі, які порушують звичай щодо видання клясичних творів.
В перекладах їх на інші мови треба зберігати характер тексту і зміст.
А ви що робите?
Читаємо в Шевченка, "як він... написав": А москалі і світ Божий В путо закували!
Берем переклад "Кобзаря", виданий недавно в Москві; там це місце перекручене, як вивернута рукавиця:
А царину (?!) даже воздух (?!)
В цепи заковала!
Шевченко написав про багатьох: "москалів", а ви підмінили самою тільки царицею; він написав про Божий світ з людьми, який москалі закували в путо, а ви, по правилу: "зараз білий — зараз чорний", підставили тільки порожній "воздух" в ланцюгах.
Ну, скажіть, як це зветься? Перекрутили "Кобзар" і одночасно розкричали, що то інші роблять.
В еміграційних виданнях творів Шевченка і перекладах на інші мови ми не знайшла свідомого, з політичною чи світоглядовою метою, порушення тексту.
Тепер — питання про "християнський дух": є він в "Кобзарі" чи нема? Ви, в численних виданнях, заявили перед всією громадськістю України і перед всією науковою думкою світу, що в "Кобзарі" його нема і що емігранти, які "приписують" його Шевченкові, це — спотворювачі і так далі.
Розкриваєм "Кобзар": ось поема "Неофіти", написана 1857 року.
В "Збірнику праць" шевченківської конференції, на стор. 13, заявлено, що з "твердою переконливосте) Шевченко продовжує пропагувати атеїзм ... аж до самої смерти("Юродивий", "Молитва", "Марія", "Неофіти" та ін.)."
Трудно очам своїм повірити, читаючи таку заяву від авторитету Академії Наук! — що ніби то в "Неофітах" поет "пропагує атеїзм". Чи, може, це проголошення випадкове? Виявляється, ні! Воно нарочито і особливо підкреслене далі, на стор. 16, з повною принциповістю: мовляв, "в таких поемах, як "Марія", "Неофіти", використовуючи релігійні легенди, Шевченко вкладає... антирелігійний зміст"; — так і стверджено! — з безапеляційністю, властивою Академії Наук УРСР.
Отже, поему "Неофіти" проголосили "пропагуванням атеїзму", — і зразу ж докинули: "У пляні нашого завдання немає потреби спинятися на цьому більш докладно".
Невже — немає? От би спинились "більш докладно" і розібралися з "Неофітами": "як він їх написав"! Ато — вмить відхід на сторону, після заяви, що має вирішити справу з світоглядом Кобзаря.
В роки після заслання Шевченко був як поет на вершині життьового, передусім духовного досвіду, і твори того часу являються коронними для його генія.
Що ж пропагує Шевченко в "Неофітах"? — переглядаючи поему від початку до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаії про прихід Христа як відкриття найвищої милости Божої; тому і на епіграф узято слова з того пророцтва:
"Сия глаголет Господь: сохраните суд и сотворите правду, приближибося спасение Мое прийти, и милость Моя открыется."
В присвятному заспіві поеми знаходимо прославлення Христа Страстотерпця:
Що Він зробив їм, той святий,
Той Назорей, той Син єдиний
Богом ізбранної Марії.
Що Він зробив їм? І за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
І главу Його честную
Терном увінчали?
В поемі випади проти декотрих служників кліру не міняють нічого, бо ж, наприклад, ще гострішою критикою їх обсипано в багатьох творах на Заході, починаючи з "Божественної комедії", написаних глибоко релігійними авторами, як і сам Данте. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Прикмета поетичного | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4136 | Василь Барка | Прикмета поетичного | В наш час поступово потверджується намір письменників, хто супроти зневаги до "містики" шукали (невловимих для холодносердного раціоналіста) правд про душу і про вищі могутності, що накреслюють розвиток, загоюють рани, душевні і тілесні, і покликають дбати про посмертну майбутність.
Кожній істоті, мов на незримій таблиці, кладеться "програма": жити. Найскромніша рутка-зимозелень, доростаючи пори, ніби здійснює наказ — процвісти визначеними суцвітками, певної форми і пахощу. Прикмети процвітання, вважаєм, заключено в зернині, звідки виросла; як заключено? — там надто мало часток, хромосомних чи що, нести найдокладніші записи — до життя: про кольори, запах, розміри і обрис, соки і пилок, викрій листя і будову стеблини, коренів і квіток нести записи про закономірності: ріст, цвітоношення, врожай, погасання. Здається, осібні складники в зернині, як ряди знаків, діють, через загадкові тексти "поеми" — в відбуванні неосяжно складної композиції: життя квітучої рослини. Тільки ж тут розрив логічного зв'язку в відповідності: бо — як? як через найдрібніші речовинні частки в зернині, зовсім безвиразні, передзначено майбутню, постійну для роду і виду, складню квітки в її рисунку, добір барв і аромату? — передзначено назавжди.
Можливо: як в поезії; коли вона природно народжується з глибини почування найправдивішою і найдовірнішою сповіддю. Тоді душевний стан виразиться з високими властивостями настрою, в його ліричних барвах, тембрі, тональності — для "течії" віршу.
Близько, але неприступно для наших очей, розгортається надматеріяльність: можна гадати — мов явищами на всіх вищих вимірах з математичного пізнання; крізь її загадкові знаки і візерунки діє джерельна всесвітла мисль: всьому покладає призначення.
Виникає в самому мистецтві потреба зважити на чинник, для якого тяжко терміну добрати; можна означити: "просвітлена духовність".
Невимушений вибір стежки в житті і пізнанні, з твердими забезпеченнями проти явного чи помаскованого насильства, становить передумову нового, назвемо — "синтетичного" мистецтва. Без неї творчість обернеться або в панегірництво, або переважно в однобічні і збіднені стилі законного протесту проти несправедливого стану речей, передусім — проти тиранії, супроводжені в рівень з нею нотами жорстокости.
Спинити творчість неможливо; можна зґвалтувати, — тоді виникнуть речі потворні, що впадуть, як карби, на могилу напасника; або речі сірі своєю взірцевою посередністю.
Нескута творчість — доконечна: в поміч для наближення до найістотнішого.
Мета вічної душі: приєднатися назавжди до анге-лолюдської Церкви неба і землі — до "містичного тіла" Христового. Одна з доріг — вільна творчість; в ній справджено дозвіл: наблизитися нескривленою доброю волею до істин, що в царстві Спасителя, зокрема — і всім тим, хто, супроти сутінків власного атеїзму, в великій чесноті своєї натури, жадає світла.Дивіться також
Василь Барка — Апостолічний старчик
Василь Барка — Океан (збірка)
Василь Барка — Жовтий князь
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Тут — перемога душі над матеріяльностями: пересвітлення їх багатства, через течію мистецького досвіду, в вищу дійсність, — і посилення душі проти своєї косности.
Знайдено метафору, як духовний поступ, як сполох образного думання на межі між рядами явищ; ціль її — виразити незнану найсправжнішу сутність одного явища, переносячи до нього прикмети другого явища: для нежданного освітлення. Без неістотних подробиць, обидва відкриваються через мовний малюнок — в новій видноті, ніби від надсвітности, ніби обняті свідомістю справедливої вселенської сили, що об'єднує їх, бачачи подібність.
"На берегах вічности ходить сонце... в шлеях" — зразкова двоступнева метафора з концептивною з'явою.
Сполох образности, над всім звичайним пропливанням подій, здіймається в виміри з потоками більших енергій: з помноженою силою картинности і розкритою загадкою прожиття; з дзеркальністю для глибшої дійсности і дією "зверхреальних" уявлень, справжніх вищою правдою.
Чути стало в метафоричній мові покоряючу силу, знану споконвіку; потім, в часи різнородного світоскривлення, її втрачено. Тепер поети пробують відродити її, відчуваючи, чого бракує.
В сназі життєтворчости знаходить собі поезія підставу, як метафора, як спосіб оживлювати, зокрема — наподібнюючи неодухотворені речі до істот. Тут більш, ніж "прийом"; тут реальна дія, що допомагає наблизитися до невідомої значности буття, якої вповні неможливо відтворити з самої логіки та відчуттів.
Без поезії немає дійсного образу Божого світу. Про нього, в широкій течії нашої всенародної мови, через форму "думи", завжди було казання — в величності врочистого строю.
Було віддзеркалення в церковно-слов'янській архи-поетичності наших богослужебних текстів.
Інші приклади: мова великих трактатів XVII століття; або — Грандіозний "мозаїчізм" говірки в писаннях Сковороди, в якійсь дивенній "надмові", в самотворному реченії старчика. Його стиль, становлячи новіший лад, супроти полемік попереднього століття, більш проникненний і екстатичний, розкриває велику і щиру молитовність мислителя, коли сприймає світло небес одночасно через Біблію і через книгу світотворчости, задивлений на "милість миру".
Виклад в Сковороди заповнений словами мішаними, і як звичайно, читач попереду дивується, а, пильний, при повторних переглядах призвичаюється зважати вже більше на потужну "фігурність" мовлення, на безнастанну боротьбу в розвитку думок і стильову "конструкцію"; її Сковорода взяв від людей старшого покоління, багатих життьовою мудрістю і знаннями з славних книг.
Подібно і Гоголь: сприймав ритмізовану патетику з старовинної творчости і, пересвітливши по-своєму, якимись чудесними контрапунктами вводив до прози.
Тут, як в "кобзаризмі": великоторжественність розповіді з бурхливими ладами і святковою могутністю висловів: при суворій дикції.
Була в нас від давнього письменства ціломудренна, безконечно гарна, свіжа, мужня, оригінальна: "строгість": батьківська, любляча, що ховає красу свою; одіжна риза, земна в духовному крузі — для дуже доброго серця, що все себе висвічує серед безладного довкілля.
Зрештою прогомоніло слово про світотвір Божий по-пророчому в Шевченка: в лев'ячих віршах, а близько до них — в другому вершинному, поряд "Кобзаря", пам'ятнику всієї нашої мови: в Купішевих перекладах з Біблії.
Висловилася, про життя в мирі хрещеному, і друга правда через нашу мову — материнська і взагалі жіноча: від ліричних талантів; сама сердечність, замилування і зворушливість; наповнює особисту пісню по вінця.
Гоголь казав, що тут "невиразима ніжність почуттів"; здебільшого також простота і шляхетність вислову і ладу. Пісня розкривається не тільки перед слухачами, хто проживає в селі, коло майдану чутна, — вже і не перед самими людьми країни, навіть і не лише перед світом; ні! вже і перед небом: воно візьме на розсуд — все, що діється в серці. Дужого виголосу тут і не треба, — тільки неізреченно ласкава, ніби висповідна, мова співу сцілить серце біля прихиленого неба.
Здебільшого тепер забуто серед письменників покликання: прославити Творця в чудесних провидах і діях його; а колись пам'ятали корифеї, і з'являлася в них ніби літургійність надхненні як найістотніша.
В поезії, в її суто мистецьких "теренах", означений красними обрисами, сповнений життьового багатства, вірно віддзеркалюється твір Вседержителя: людина і всесвіт, з призначеними дорогами життя для душі, яка так часто скривлює їх.
"Краєвид" нашого буття, для зору "звідти": з надфізикальности, напевно відкривається в відмінних значеннях: непросторових і надчасових, ніби в законах музичних, і мабуть синкретизовано всі відчуття. Можна думати: в сприйманні там — з'єднується: "видимість" єства, приналежна до "ненашости", і також земна видимість: в повному змісті "інобаченого" образу. Поезія споконвіку прагнула здогадатись про нього.
Відходячи звідси, як означує народний вираз — "переставляючися", душі його знаходять. Воно тут підготовляється, коли в найістотнішому крузі, в духовному житті, звільняємо свої серця від мертвизни обмежених "стихій".
Проти неї — цілий космос душевного, в нас самих; він — перший для мистецтва. Недобре поетові трудитися над самими природознавчоподібними описами; бо передусім чуттєво-живе має входити в вірші: через їх різноманітність. Враженнями від світу, оживленого силами серця, "кормиться" поезія і сама творить їх заміни.
Побирає реальні подробиці з "краєвиду" — в самісний круг уяви: "ожизнити" його, виправданий щирістю — вісницею, що послана вірою в світ з'явити чудесність; як прикмета праведности серця і перша краса душі. Найповніша щирість повинна визначити вірш, навіть через пароксичну внутрішню боротьбу, коли зв'язуються в душі різні пір'їни намірів: одна з янголового крила, а друга — з демонового. Від реального людського побуту, для справедливого змалювання, такі сполуки мабуть найбільш характеристичні; найбільш вимовні для драматизму та глибини мистецьких описів. Навіть ница, зла щирість радше шанована, ніж якась "доброзла"; бо першу з них зразу видно, і знати, як при ній діяти треба; в той час коли друга — туман: за добрим рожевим поцвітом, гляди, криється пропасниця.
Справжня щирість завжди добра; в ній нема "оглядчивости"; вона діяльна і товариська. Без неї вигасає мистецтво, любов, мирний лад життя.
Вона — жива вода, що оновить серце, вкріплюючи письменство в мистецькій праведності: від світла з крузі духовного життя, навіть супроти найсірішої щоденности. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Пророцтво поета | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4128 | Василь Барка | Пророцтво поета | Пророцтво поета
За короткої доби проторенесансу почало знову займатися на світ серед європейської громади. З помноженою силою зазвучали для всіх слова братерського усовіщення і грізної перестороги. Відновлено уявлення від мудрої античности — про правдиво людські відносини: в протиставі до середньовічно-варварського свавілля. Покладено їм нескрушимий, в чистоті, наріжний камінь: євангельський ідеал життя.
Від наступної, повної цвіту і вільнодумної епохи відрізнялася впровідна доба особливою сполукою, в суцільній системі, — трьох складників: гуманістичної старовини високої духовности містичного середньовіччя, і особливости новочасного світогляду. її філософські та мистецькі світочі, переконані в вічній правоті гуманного погляду древніх мислителів, вказували нововідкритий шлях істин. Там на допомогу людській душі, — крім філософської і життьової мудрости, являлася відродженою: в силі християнської любови, суто спіритуальна наука — як провідниця. Після довгочасного, все ж повного своїх екстатичних огнів, хоч ніби німого, сутінку, серед битв і незамиренних суперечок, при хаосі руйнування старого порядку, — недовга доба почала досвіт і мала своїх войовничих провісників і славословів людяности. Декотрі гадали: тільки зброя затвердить гуманні ідеї і спричиниться до торжества добра і справедливости. Віривши пламенно в Творця світу, новозвані пророки доби являлися тогочасній громаді, як осіянні архітекти святого ладу на землі. Декотрі спробували обняти концепціями весь світотвір. Осягнути видимі, як і невидимі сфери пощастило найбільшому поетові: проповідникові докорінної християнської перебудови.
*
На відміну від інших зодчих ідеального світу, рішучий фльорентійський мрійник Дайте Аліґієрі (1265-1321) стверджує зовсім нові співвідношення між сьогобічним і потойбічним: як відкритих для радостей. Збагачує картину безплотного існування душ, після смерти, — земною реальністю людських почуттів і думок. А разом випрацьовує в витонченій богословській системі — арґументи до повноцінного земного існування людства в єдиній, цілковито по Божій волі, всесвітній державі. Його поема, "Божественна комедія", пройнята надзвичайною рішеністю: над усі справи життя він поставив спасіння людства, бо дійшло тоді, на його думку, до самого краю безодні і мало загинути. Був переконаний: дістає від неба спромогу рятувати всіх земних, розкрити їм очі, визволити з пазурів страждань і привести до щастя — завдання, що набувало незрівняно більшої ваги, ніж суто поетичні цілі. На самозвітах, він був спершу рятівник, пророк, і тільки після цього — поет, хоч, звичайно, в ньому усе суміщалося нероздільно, злито, як ні в одного іншого письменника і прокляматора нового шляху. Голосові свого пророцтва надав поетичного ладу, аби слова, особливо вражаючи, лягли в глибину душі. Заговорив, як учитель, хто мелодійними віршами викладає для слухачів, народів землі, премудрість тогочасної науки про спасіння душ і про щастя, повчально розгортаючи страшну, смутпиву, радісну панораму того, що чекає всіх без винятку. Вченість і артистичність, як засоби досягти мети, виявляються в нього, мудреця і поета, в небаченій досконалості, співрозмірній тільки з високою метою спасіння заблуканого роду земного.Дивіться також
Василь Барка — "Фавст" — як доля людини
Василь Барка — Відроджена лірика
Василь Барка — Судна дорога
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
*
Як інші корифеї середньовічної думки, Дайте впорядковує з Готичною стрункістю — знання, добуті на той час; енциклопедична поема містить універсум: в єдності його, — одухотворений, охоплений вищою силою.
Малюючи сцени в аду, чистилищі, раю, сам поет вірить і читача переконує: друга, вічна реальність перебуває зразу за близькими краями першої — обмеженої дійсности земного буття. В рухливому живописі, з втіленими уявленнями про незримі сфери, заохочує він до подвигу, складаючи сцени винагород, і остерігає від переступів, ставлячи для духовного зору видіння кари. Скрізь його мета: переконати людей, пробудити добру волю; від самих людей залежить, котру дорогу виберуть — спасенну, чи пропащу.
Така сила бажання справити і спасти, що повчальні, заохотні, застережні, відстрашуючі картини іншого світу вийшли навдивовижку наочні, повні барв, руху, почуття — відразу читач підпадає під вплив поеми; з виразністю, як в галюцинаціях, бачить їх.
Найлюдяніша мета привела до поетичного чуда: автор, розподіляючи враження від навколишности — згідно з своїми поглядами, приуявлює цілу картину буття, що здається реальнішою, ніж сама тодішня дійсність. З'явилася в "Божественній комедії", творі духовидницькому, строката різноголосиця тогочасного суспільства: люди з відмінних громадських груп і шарів виступили в образах, окреслених енергійно, ніби висічених з камінности дужими ударами різьбаря. Явища розкрили свою сутність перед орлиними очима поета, хто, шукаючи відбитку вищої волі в сущому, відзначає сховані від людей справжні зв'язки і прикмети. В кожному епізоді проривається пристрасть шукача святої правди: в вйзалізнених віршах "Аду", в меланхолійних — "Чистилища", і в екстатичних — "Раю"; недарма сам автор говорив, що брався до писання лиш тоді, коли промовляла любов. Чуття Дайте, їхній огонь, сила, барви — вічні.
З найвищою для цілої ери художньою потужністю висловилися поривання душ всього європейського людства; повнота їх прагнень, віри, упереджень, страхів, горя. Тут і вираз особистости, що прокидалася після тисячолітнього обмеження і, творячи нові здобутки, виказувала: які великанні сили дрімали в ній. Визволені від навій темряви, дикого безладдя та нужденної прибитости і покликані до відважної дії, вони розривали межі географічної тісноти, прокладаючи нові шляхи, споруджували міста, собори і двірці, виробні і кораблі, з'являли шедеври малярства і поезії.
Написання "Божественної комедії" — культурний подвиг: здійснити його міг поет тільки при надзвичайних, дивних напруженнях думки і волі. Поетична персональність заявляла права, виносила категоричні присуди, проголошувала нові норми; об'єктивний виклад забарвлювала тонами свого почуття, і шлях, яким ішла, вважала за єдино правдивий: як шлях спасіння для всіх. З погибельно великого і тривалого заколоту постала думка про радикальний і довічний порятунок, а з великого страждання — думка про можливість щастя на землі. Мужній оптимізм проймає поему. На перехресті історії пройшла гігантна, мов би викута з сивого заліза, особистість: в пурпурному відсвіті вечора і в рожевій луні світанку.
*
Найповажніші особи піддобрювалися до фльорентійців, мовляв: "ви — п'ятий елемент світобудови", бо їх місто мало багатство і силу, мов держава. Партійна війна (ґвельфів і ґібеллінів) виблискувала всюди в зразках великодушности і лютости, чесности і безсовісности. Пісні "вірних коханню", майстрів "нового ніжного стилю" звучали одночасно з брязкотом битв, а богонадхненні етичні теорії складались поряд із найпідступнішими, справді сатанинськими плянами заводійства і загарбання. В час лютих конфліктів і новонароджуваних громадських прагнень Фльоренція, потоптавши оружну силу баронів і розваливши багато їхніх замків, а їх самих здебільшого перепровадивши в свої стіни, опинилася в колі найгострішого суперництва владичних сил: імператорської корони і папської. Хто був правіший ґібелліни чи ґвельфи, "білі" чи "чорні", — важко сказати; тільки ж безперечно, що якраз в антагонізмі їх всіх болісно виказувалася чинність прогресу. Кожний мусів стати на той або той бік, і тільки безхарактерні особи, "печальні душі", кого поет поселяє мордуватися в смутній сутіні, при межах аду (ніби "передня" його) і позбавляє навіть здібности розсердити, а залишає їм здібність викликати презирство, — одні вони могли стояти зовсім осторонь, без співчуття комунебудь.
*
Мабуть, голуби ходили по карнизу, і на горбах біля Арно блакитно процвітало, коли в перший день травня 1274 року дев'ятилітній хлопчик зустрів у домі Фолько Портінарі восьмилітню доню господаря. З того дня — початок "нового життя", передвістя обожання жінки в Дайте: благословенного почуття, що виявилося і в ліричному романі, і в тричастній поемі, де для Беатріче уготовано увінчання. Зовнішня, біографічна сторона "роману" незначна, хоч і зворушлива; зате розповідь про душевні стани, здається, найвища і найсвітліша з усіх.
З яким замилуванням згадував поет предківську Фльоренцію: жінки співали пісень біля колиски свого дитяти і любили працювати дома, доглядаючи сімейного огнища, а не шикували в цяцьк' поясах по вулицях і не
виставляли свою вроду перехожому. В "добрі часи"
золотий божок іще не в либоко в ремісничий побут і
не плюндрував того святого, що було; в мирному, працьовитому місті серед дівчат зберігалися побожність і чеснота. Той лад почав швидко розсуватися від ходи золотої сили, і поет, піднявши голос на захист тихої старовини, послав громові прокляття на голову блискучого ідола.
Висповідна пісня пошани до чистої вдачі городської дівчини проспівана в "Божественній комедії": з передвістями небосвітности душі, помилуваної для раю.
Не могло відразу згаснути почуття до Беатріче, коли вмерла; в такому пам'ятливому серці, як мав Дайте, огонь почуття зоставався палати аж до останнього дня. Він все світлішав, захоплюючи весь внутрішній, духовний світ і, при нездоланному нахилі думок — до символіки, сполучаючи в звеличеному образі коханої найвищі значності.
Староримська суворість і — горючість почуття; скрізь: від битви в рядах кінноти і до провідництва в фльорентійській республіці, аж поки доля присудила піти в мандри. Мріяв, блукаючи по городах і селах Італії, — знов прийти до рідного міста; гадав: заслужить право почесно повернутися, створивши небачену поему.
Закрили очі й поховали в чужому місті, відзначивши: цього поета не любила його мати-Фльоренція.
Дух боротьби з республіки спломінює його вірші; їх сповнює вченість, почерпнута з многости книг, пересвітлена власною мудрістю і перевірена в досвіді. Мистецькі, — музичні та малярські, — вправності, набуті з допомогою майстрів (Казелля, Одерізі) віддалися в естетичному багатстві самих віршів і видивних малюнків. Весінній тон міської лірики чарує і в "Божественній комедії", — завдяки йому навіть найлогістичніші місця в третій кантиці бринять струнно і ллються просвітлістю.
Дайте став осторонь від гризливої компанії вигнанців; він — ґібеллін ідеальний: надає мало значення багатству і привілеям, мріючи про мир, свободу, справедливість для всіх; вибудовує теорію всесвітньої держави, що її очолить мудрий правитель. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Протилежні перемоги (поет і вождь) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4126 | Василь Барка | Протилежні перемоги (поет і вождь) | Протилежні перемоги (поет і вождь)
Королі, як сказано, володіють протягом років, а поети протягом віків.
Лаври вождя, що "переміг" поета, потліють; а лаври Пастернака зеленітимуть, поки збережеться мистецтво.
Одна з ознак поезії: кожний твір її, хоч і найменший, хоч однією гранню! — відсвічує, через схожості знаного і перетвореного, — глибші значення, збагачуючи тілесний зір силою бачення духовного.
Вірш Пастернака про Україну, "Стель" (у збірці "Сестра моя жизнь"), має строфи:
И млечный путь стороной ведет На Керчь, как шлях, скотом пропылен. Зайти за хаты, и дух займет: Открыт, открыт с четырех сторон.
Тенистая полночь стоит у пути, На шлях навалилась звездами, И через дорогу за тын перейти Нельзя, не топча мирозданья. Крізь ліричну візійність віршу оживає місцевість, небозвід ночі і сам світотвір — в дивній цілості: ніби в клявішному ритмі розгортаючись панорамою творчого чуда.
Пастернакові, з Божої ласки, дано ключ до "грудей" світобудови; дослухати музичний лад її серця і течію її "крови" — для незвичайних віршів.
Лад з'явлено також в окремицях: через радісну жизність їх, більшу, напруженішу, прекраснішу, ніж, на звичайний погляд. Нововідкритий, він, як лад вищого відбування, зв'язує їх при строгій досконалості віддачі; розмірює рядки: надихані від чудесности, що діється перед очима.
Завжди була відраза в Пастернака — до навмисних ідеологічностей для лірики; але в віршах воєнного часу подекуди політична пристрасть вимовилася: в клясичній взірцевості.
Про напасті ворога, в вірші "Страшная сказка" (із збірки "На ранних поездах"; кінець 1941 року):
Запомнится его обстрел,
Сполна зачтется время,
Когда он делал, что хотел,
Как Ирод в Вифлееме. Тут змістилась і зимова взорність при ліричному описі:
Торжественное затишье,
Оправленное в резьбу,
Похожее на четверостишье
О спящей царевне в гробу.
("Иней") Але і зима в іншому настрої:
Пути себе расчистив,
На жизнь мою с холма
Сквозь желтый ужас листьев
Уставилась зима.
("Ложная тревога")
В моторошній експресіоністичності малюнку — ніби передчуття про кінець 1958 року: тоді під баштами політична зима, з горба свого, вріжеться на поета лютим хрущовським зором, від чого виправдана буде навіть символічність попереднього виразу. Але тільки в надчасових поетичних мареннях, без аналізи і висліду.
Часом його лірика сповнена пророчих метафор і провидження в сфері єдиного світового життя.
Він — наступний мореходець ліричної колюмбії, започаткованої в Хлєбнікова; але обминає суто філологічні, хоч обгорнуті чародійщиною, острови дивезної "самовитости" новотворного слова.Дивіться також
Василь Барка — Знахід Гоголя
Василь Барка — Земля садівничих
Василь Барка — Порятунок
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Винайшов свій модерністичний "штиб" метафори, браної з ритмічними суглобами — від потоку звичних явищ багатоплянного бурхливого життя, і надиханої повівами з сфери космічної романтики, що прихована, мірою можливости, в висловах, назверх суворих і ніби вкрай прозаїзованих.
В його віршових інтонаціях — могутня категоричність. А в красі описів — найсвіжіша новизна і незвичайна гранність для природного освітлення, з елегантною, дуже вивіреною естетично, "огрубленістю". Звідти здобуто найпереконливіші ефекти, зокрема в ритмізомені: в тому, що складає цілість звукової течії з її впорядженими хвилями, з розвинутими злагодами її "клявіятурного" переходу.
З труднощами відбудовується в його поезії уявлення про благословенну чудесність світотвору: супроти руїнницької і озлиденюючої течії позитивістичного безвір'я.
Він, як лірик, вибрав собі, при джерелі, перше з двох існуючих "сердець" Росії: якраз від споконвічного народного прожиття, через інтелігентський вираз його; замість прихилитися до другого — до державного серця. Мусів різко відсторонитися від системи, що довела це друге серце вже до нелюдського і напівбезумного стану в імперськості.
Уникав тієї антимистецької дороги, насильницької супроти його таланту; бо тоді в Москві можна було декому з поетів жити незалежно від залізних постанов. Але в 1958 році до Пастернака добігла хвиля, що чверть століття тому втопила геній автора "Сонячних клярнетів".
*
Батько поета, Леонід Пастернак, артист-маляр, ілюстратор творів Л. Толстого і його приятель, походив з України — з Одещини. В портреті Т. Шевченка виразив сентимент і до Кобзаря і до спільної країни походження.
І його син знайшов такий вияв: зразками лірики з українською природою, і дав незрівняний переклад "Марії" Т. Шевченка.
Ніде, ні в одному з творів його не прозвучала жодна нотка ні зневаги, ні політичного чи психологічного імперства супроти України.
Через "справу Пастернака" відтворилася трагедія XIX століття, — в живому відгомоні для нашого часу, темою: поет і цар.
Страшенна нерівність протиставних сил тепер багатократно помножилась, бо червоний "цар-батюшка" Микита І дістав повноту та універсальність влади, невідомі білому самодержцеві.
Короновані не могли робити з письменниками того, що теперішній переємник: збирати докупи і махати перед ними кулаком, як унтер перед новобранцями, наказуючи що мусять писати і як писати, хоч він у цьому — "туман вісімнадцятий". Напроти нього — поет не в кріпких роках, як були під час розправи Шевченко, Пушкін і Лєрмонтов, але звікований, на 68 році життя, вже зачеплений недугою.
Відзначення "Доктора Жіваґо" Нобелівською премією зустрілося з бурями.
Бо розвінчано в романі жовтневий напрямок протицарської революції 1917 року, як невластивий для народного життя. Сам герой роману від ентузіястичного 124 захоплення ленінським напрямком приходить до заперечення, підкоряючись логіці подій, поняттю чести і духовній правді. Дорога, що проходить доктор Юрій Жіваґо, така ж закономірна, з суто мистецького погляду, як дорога кожного героя в п'єсі Шекспіра.
Дивовижна неспівмірність: коли колосальну машинерію морального нищення вжито проти одного старого поета! — надзвичайно вразила культурний світ (особливо після змушеної відмови від премії).
Самі осуди, кинуті на Пастернака, були вуличні.
Його позбавлено "звання радянського письменника": мов урядового чину чи мундира; можна, згідно з постановою, знімати або надівати.
Обвинувачено в виступі "проти традицій російської літератури", коли він на свій час краще за всіх письменників РСФСР її підтримав: і в мистецькій довершеності віршів, і в послідовному дослідженні правди, в мужності, з якою захищають свободу і право людини.
Важко тепер, серед напливу життьових вражень, перенапружених політичними тонами і пересилених плякатно-джазовими психологічними барвами, сприйняти роман Пастернака в повній поетичності, глибині та злагоді.
Книга повна вишуканого чару: в тоні розповіді, як і в самому ясному складанні візи, що нагадує пастельні малюнки. Герой роману, доктор Жіваґо, — рідкісний тепер характер з незміренною цінністю, виробленою за століття етичної дисципліни в християнську еру; Пушкін означив її: "лицарська сумлінність самовідданої людини".
Протиставлення цього характеру всім розкрашеним "героям" (з їх соціялізованою безсовісністю) — творить одну з перших вартостей роману для сучасности.
Освітлення поглиблюється воднораз — через докладну аналізу пережиття, при всіх, систематично виявлених спорідненостях і суперечливостях, і через почуттєві підкази.
При звичному підході до цього твору, як роману, буде певна розчарованість; він справді не належить до широтних і повнокровних епопей белетристичної формації.
Це — твір із безліччю реалістичних сценок: їх оздоблено краєвидними рамками та інкрустаціями в винахідливому рисунку описових метафор, і складено серіями в широкий імпресіоністичний плян для оновленого роману-хроніки. Незвичайна сполука, але дуже суцільна і природна, при повістярській майстерності.
З погляду суто мистецького, роман однак нижчий від віршів самого Пастернака — новатора.
Але переважає теперішню російську прозу: як взірець мови і як книга мудрости, де основні правди життя висловлено через романний сюжет, вжитий, ніби плян притчі.
Пастернак будує концепцію на євангельських істинах і завершує віршами, серед яких — шедеври поезії: присвячені Спасителю. Візьмемо з роману декотрі рядки, — вони до тих віршів ведуть:
"Віки і покоління тільки після Христа зідхнули вільно. Тільки після нього почалося життя в нащадках і людина умирає не на вулиці під парканом, а в себе в історії, в розпалі праць, посвячених подоланню смерти..."
Заборонений твір Пастернака має силу правди: помандрувати, мов привид, через кордони.
1958 |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Рай | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=50 | Василь Барка | Рай | Моляться соняшники.
Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плачі Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
("Білий світ", 1947) |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Речник обнови | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4117 | Василь Барка | Речник обнови | Речник обнови
(1814-1861)
Страстотерпний стан переживали кріпаки імперії в середині XIX століття. Було "дно" нещастя; остання межа приниження і фізичного мучеництва. В російській літературі з'явилася тоді велетенська постать Достоєвського. Одна з важливих думок в його філософії: страждання часто становлять очисний огонь, — через нього треба пройти і людині і народові, щоб виобразити в своїй душі хресне світло Господнього неба. Поряд проповідників всеочисного страждання, російська література мала провісників оружної боротьби з неволею ("до сокири кличте Русь!").
Шевченків геній об'єднує поетичними свідченнями обидві сторони, що здебільшого нарізно відкривалися в російському письменстві. Хоч він не обстоює, як Достоєвський, думки, що страждання людські становлять глибинну силу в дорозі до обнови життя, але в віршах він сам, недавній кріпак, глибше, ніж північний романіст, переживає лихо народне: в плачах разом з помордованими хуторянами, покритками, сиротами, усіма "приниженими і ображеними". Болюче співчуття до стражденних, якого, здається, не мав ні один поет, часом породжує в нього вибух найзапальнішого гніву: тоді перед читачами — співець сокиряної розправи. Іноді ступав він ніби в кривавому тумані: кричучи народові, кличучи до помсти, з "обухом", до битви смертної — за право. Для нього обнова прибрала інший вигляд, ніж для мрійних чи бойових реформаторів Европи і їхніх послідовників. Він надавав мало значення теоретичній системі, ніби передчуваючи, що з-за неї повинно пролитись аж надто крови і сліз, коли і без неї можна гаразд упорядкувати життя. Він, — син жахливого кріпацького віку і спадкоємець козацьких традицій вітчизни: спадкоємець, з погляду царського уряду, "незаконний" і непотрібний, — проголошував нагальну розправу над вінценосними душителями, після якої — знову мир, спокій, праця. Такий хід подій стає перед очі читача від бунтарських віршів Шевченка: ніби гроза, очищуючи, проноситься і скоро вщухає; тоді зразу — ласкава, благословенна тиша. Раптом знищити зло, зруйнувати темницю, де мордується народ, розламати трон і подерти порфіру, покарати царя-злочинця та його камарілью, і знову стати до праці. В побуті і громадському ладі українського села Шевченко бачив наріжні камені: будувати щасливий вік.
Він переконаний, що "злоначинающі", маючи вільну владичну волю, зумисно зловживають нею, аби ціною нещастя інших здобути собі вигоди. Тому повинні відповісти за свої діла. Цар — "безбожна" людина, творець зла, що накоїв страшного на землі. Ні він сам, ні його прибічники не могли звернути вини на загальні причини. На погляд Шевченка, в напастях, сльозах, крові винні люди, а не системи і устрої.
Земний світ — "широкий та веселий, ясний та глибокий", і скрізь "творилося, росло, цвіло і процвітало, і на небо хвалу Творителю несло". Дано для людства "ясний світ животворящий", а лихий приніс царя "з катами, з князями, темними рабами". Царі скрізь "лупилися, росли і Вавилони мурували", — люди ж мовчали, похилившись перед лютою силою і давши їй панувати. Вона відступає перед свідомою волею народу, тільки треба збудити приспані сили: слово "пламенне", пророче може піднести народну душу до перемоги.Дивіться також
Василь Барка — Дочасна доля
Василь Барка — Океан
Василь Барка — "Кобзар" і Біблія
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
"... Правда оживе, надхне, накличе, нажене, не ветхеє, не древлє слово розтліннеє, а слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе од ласки царської".
"І ти, великая в женах, і їх униніє і страх розвіяла, мов ту полову; своїм святим огненним словом; ти дух святий свій принесла в їх душі вбогії".
"Неначе срібло куте, бите і семикрати перелите огнем в горнилі, словеса твої, о, Господи, такії; розкинь же їх, Твої святії, по всій землі".
Шевченко — поет сердечности; багато віршів зогріто світлом від неї і хто зберіг живу душу, мусить відчути її зворушливу силу. Весь народ знаходить в "Кобзарі" власний образ: як в заповідній книзі своєї долі.
"І сниться їй; той син Іван і уродливий і багатий, уже засватаний, жонатий, на вольній, бачиться, — бо й сам уже не панський, а на волі; і на своїм веселім полі удвох собі пшеницю жнуть, а діточки обід несуть... і усміхнулася небога".
"Посаджу коло хатини, на вспомин дружині і яблуньку, і грушеньку, на вспомин єдиній!" — "Тоді, серце, як бралися, сі древа садив я... Щасливий я — і я, друже, з тобою щаслива".
"Дивлюсь: у темному садочку, під вишнею у холодочку, моя єдиная сестра, многострадальниця святая, неначе в раї спочиває, та з-за широкого Дніпра мене, небога, виглядає".
Почуття відтворені з життьовою правдою і покоряючою проникливістю.
Лад, що при ньому прикмети доброго серця могли б процвісти найчистішим крином, — привиджується поетові як взірець для суспільства. Невимудруваний і справедливий, 38 благодатний лад: як у роботящій сільській родині, як у сім'ї чесній, нелукавій, що здобуває собі хліб невсипущими трудами, — він, на думку Т. Шевченка, найбільш відповідає духовному ідеалові. У старовинному сільському побуті, руйнованому лри жорстоких суспільних формах, що запроваджують злочинці, Шевченко вбачає "світлий рай" для громади. Ніде: ні серед брудних цегляних озій, по городах-Вавилонах, ні в пишнооздоблених палатах серед панського маєтку, ні на гамірних купецьких торжищах, ні в касарнях, ні в кумирнях, — не знайде собі блаженного пристановища душа. Тільки там, серед степів, на Вкраїні любій! Відкривається в "Кобзарі" велика, як з древніх містерій, тайна цього прагнення душі до предківського місця, до рідної землі, вітчизни, де — так само, як мала своє народження, душа бажає, проживши вік, мати вічний спочинок. Хати і предківські могили, стели, ліси і ріки: вся принада краю, де, здається, сам дух народу знаходить коріння свого життя, змальована в Т. Шевченка мов би фарбами з сонцевого тепла і світлоти. Щедро відкладаються з його пензля кольористі краєвиди з простими і милими, до болю знайомими для нього, сценками сільської щоденности.
Сервд нещастя мріявся Кобзареві вдень і вночі тихий, благословенний рай на стелах: із веселими селами серед верб, квітучими садами і мирними радостями людей милосердних і роботящих.
Найбільша духовна драма Т. Шевченка: перед його зором, в омріяному "земному раю" на Україні відкривається пекло. Якщо Данте в "Божественній комедії" різко розрізнив сфери, вбудувавши царство диявола в глибину землі, а престол Господа показавши в найвищій небесності, — то Шевченко, поет століття, позбавленого видінь і містики, малює панораму життя, коли насправді пекло гніздилося на степних просторах посеред самого видимого раю.
Без міри тяжко дивитися на сплюндровані села, рабство і розор. З виспівами найбільшого в історії України сподівання волі, він покликаний був сказати слово за опаскудженого "смерда", за всіх німих, "чорніших чорної землі". Далі так, як тоді, народ уже не міг жити. Хтось повинен був проректи слово страшного прокляття і плюнути згустками крови в лиця осатанілих напасників. Гнівний дух, світлий — безсмертний дух поезії (і тоді вже — "сторозтерзаний" і "двісті розіп'ятий") виривається з ланцюгів і в обуренні кидає грізні пророцтва. Повинна бути воля і правда між людьми, "бо сонце стане і оскверненну землю спалить".
Повставши проти зла всепотужного, поет посилається, знаючи свою правоту, на вічну заповідь Божу; і змушений нагадувати людям, що вони — люди! а не лей. Від істоти народу, в найбезпораднішому безвихідді виказує чудесну, приховану досі силу — особа генія: повстає проти всіх зборів навіженої кривди, втілених в колосальній державі петербурґського царя; приймає десятилітню кару і терпить мучеництво, а здобуває моральну перемогу, викликаючи скрізь подив і пошану.
Любов до батьківщини — неосяжна в Шевченка; дарує найдужчу силу душевну і диктує поезії: в ній джерело надхнення. Самі згадки про Україну приносять йому радість, перемішану з скорботою; в смертному смутку роздумає про її судьбу. Гордощі за її давнєколишню славу і передчуття майбутніх нещасть полонять; а віщує серце: колись веселі села опанують пустелю, і люди, позбувшися рабства, зійдуться до гурту на любу розмову. В найбільшому горі в нього немає духовного занепаду; він — з велетенських натур, що мали жизняний елексир проти духовного тління, зневіри, мертвотности розкладу. В нього здоровий селянський розум, тверезий погляд на речі, вперта воля, діяльна артистична вдача, інстинктивний потяг до життя здорового і радісного, до норми його. В цьому він — найвищий речник України. Ясний, при всяких нещастях, світогляд людности, близький до еллінського, має в особі Шевченка найкращого співця. Зберігається відчуття світу, що було за старовини: відчуття, як в народних піснях. Про що оповідали вони, говорить і поезія Тараса Шевченка, серед нових обставин. Як в народнопісенному полі, музика слова через весь "Кобзар" зеленими стеблами сплітається в вірші та поеми і скрізь розкриває теплий квіт. Пошанівок до вітчизни тут — як в найсвітліших стародавніх піснях; і війна з її ворогами видається предковічною боротьбою з жорстокими потворами тьми і смерти, ворожими всьому білому світові і людині. Дужі були потвори; а поет, катуючись, ставав проти них; бо роками нерівних битв було в нього уповання на вищу, предвічну силу: від неї дожидав спасіння і правди. Як високий дуб, що короною торкає небо, приймав найдужчі удари грози, обороняючи від згубного вогню перші квіти, возлеліяні коло його коренів.
1944 |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Розповідь новоекспресіоніста | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4125 | Василь Барка | Розповідь новоекспресіоніста | Розповідь новоекспресіоніста
На з'їзді "Мистецького українського руху", в Німеччині, в таборову добу, Ігор Костецький читав п'єсу з поскладненою інтригою, — в дусі гарібальдійців, серед таємничости: під час учти з гожими танцями.
Пригадався випадок з першого року війни, коли багато втікачів переїжджало на південний схід; між ними був і власник шахів, що їх приніс на продаж до художнього музею.
Фігури на шахівниці напівказкові: різьблені з слонової кости — китайці, вбрані в одяги французьких аристократів і вояків; від короля до офіцера і піхотинця; головні заввишки з фут, інші нижчі.
Старші фігури мали підстанови — сферки, мов яблука, теж січені з кости. І кожна підстанова містила в собі вільно обертану кулю: її можна було розглядати крізь зірчасті прорізи. Крізь них тонкими інструментами внутрішня куля і обточена. Вона своєю чергою твж мала внутрішню кулю; і так, одну в одній, вирізано їх п'ять: всвредині кожної підстанови суцільних фігур.
Власник твердив: партія шахів походить із вісімнадцятого століття, — тоді французький посол із "небесної імперії", як звано Китай, вивіз її в Париж: на подарунок королеві.
Коли грати в ті шахи, сам рух дивовижних фігур творить ніби дійство з легенди.
Подібний рух відбувається в стилі п'єс Костецького і також оповідних творів його; то — психологічна "екзотика" для нашого письменства, мов китайщина, що її насновує "східняк". Можна навіть уявляти Костецького в шовковому халаті з малюнками, на яких видно верхів'я гір при хмарах, птиці та морські почвари.
Він і руки зложить під груди, і поклониться десять разів направо і наліво, і одвернеться — шепнути чи гримнути до служок, і побриніти в дзвоник або вдарити в барабан: тоді з'являється славнозвісний "камбр-бум", такий переговорений слідом за дерзкістю Костецького. Бо автор, справді, при барабанизні* виводить того дракона, що символічно виозначив собою примарний характер подій з нашого часу: через стилістичну церемонійність дано відчути його, як приявно виворожений. Ось — рядки в творі Костецького: "З проробного цеху":
"Рестораносидіння і рибокровність її душі". "Людина, її свідомість, її всідомість (всі дома)". "Гліб. Гліба посадити б у кошик з квітами. І так носити. Або возити кіньми. Муругими". "Не забудьмо, що змій, який здається вам таким огидним, глибоко приємний своїй зміюці".
"Місто, метрополія, град велій, — жило своїм превелебним і зачуханим животом". "Раз-у-раз думка лишається на деякий час недодуманою. її перериває інша, цю ще інша, вони налітають шумними гостями, випивають багато вина, накурюють повну хату і з галасом відлітають. І тоді мозок згадує, що була недокінчена думка".
Не будемо, при дзеркалі дивної прикметности стилю, остаточно постригати Костецького в китайці. Ні! подібності умовні. Виявляється в розвитку стилістичному — ніби ритуальність; як і в самій вибагливості думки та почування: почасти церемонійній. Маємо на увазі схожість новоекспресіонізму Костецького на зовсім далекі зразки східньої штуки. Так само, як сюрреалізм приподібнюється до витворів індуських. Приклад: західній сюрреаліст намалював коня з двома головами, — чи тут неповторна фантазія європейця? Теж — ні. Бо відомо, що й індуський скульптор давнього часу, різьблячи для храмового оздоблення трійку коней, скоротив працю: висік один тулуб і на ньому три голови. Віки, вдачі, цілі і причини — різні, а типи мистецького уявлення схожі.Дивіться також
Василь Барка — Надбережний досвіт
Василь Барка — Загадка мистецькости
Василь Барка — Видіння художника
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Шахи, щойно згадані, сполучили в собі дві сторони: стилістичну незвичайність Сходу і вишуканість європейського строю, в його гострому, а разом елегантному рисунку. Виявляється закономірність, що в цілому розвитку мистецтва діє, сполучаючи протилежності; зводячи всі світові кінці водно.
Так і в свіжому експресіонізмі Костецького: кладено орнаментні кругування висловів з настирними домінантами в мотивах, в'язучих, навідчіпних, при схожому настрої, і також загадки стильових "сферок". Вони, вміщені одні в одних, з'єднуються з дограничною раціоналістичністю мови: в лянцетній різкості речення і альґебраїчній визначеності змістової сторони, для сплянованих піднесень сюжету, ніби в тіні від Готики, що недалеко від неї проживає сам автор.
Частково відтворюється в прозі горючий патос: був колись живим "духом" Готики в її пориві стрункими згромадженнями — на містичну височину. Де тепер гігантні кістяки, потемнівши, січуть кам'яною музикою своєю хмару та блакиття, довго палахкотів той дух, поки вгас. Не міг минути безслідно! — він і досі кличе: в думках і здогадах; як незримий відгомін довгочасного прагнення мільйонів сердець, їхньої гарячої крови, що розгорялася під розмірний грім органного грання: в псалмі, в молитві, в блаженному сподіванні, — по всіх чорних розпачах від загрози смертного гріха і пекла, коли відкрито довкруг. Ніколи в мистецтві так не здіймалося в невимовній могутності душевній, серед такої зосереджености збірнот, одне єдине поривання до найвищої тайни, — як в Готиці. Кожен трудівник мистецтва, хто має спух для духовної ниви, не пройде мимо цього неосяжного життя почуттів. Від нього, як з вікон самого собору через сутінок, лягли стяжини невидимого світла також і через сучасність, уже повну літеплости сердець, при зрівноваженості її на поверхнях байдужого існування. Де трапиться сполох і вибухне величезне почуття творче, ми шарахнемося з остраху; бо вже нервами звикли до духовної "континентальности".
Поява творів Костецького з їх несамовиттям, уже віддалася в осудах, оздоблених глумом; для них таки були причини: при мистецькому навіженстві автор зривався навскоси через побут, часом в бешкет.
Рідко хто серед нас так відчув сполох Готичного прагнення, як він: ось — і в повісті "Історія ченця Гайнріха". Той сполох, як вселенський, мав багато палання з дужістю, ніби в найбільших грозах. Підніс європейське людство, серце його — до загадкових, хоч виразно відчутних цілей. Розірвав тисячолітні ланцюги тайни в природі. Він, з огненністю почуттів непочислимих множин, піднятою, мов смерчі духовного моря — в височину, коли потім обернувся до навколишности, в ренесансний час, то пішов такою ж самою ходою. Керувався тією ж невідклонимою спрямованістю до мети: пізнати закриту в тайні — правду природи. Через труди дослідників, похідними силами вселенського пориву духовного, прорвалося християнське людство Заходу в глибини законів і потужностей природи, закритих для "китайщини". Почався, як наслідок містичних душевних зусиль Европи, — весь дивовижний розвиток знання в природознавстві і, від духовної революції шістнадцятого століття аж по наш час, привів до технічних чудес.
Повість Костецького, щойно згадана, "Історія ченця
Гайнріха", раз-у-раз відкриває сцени дограничного поривання, копи звихрювалась Готична стихія: повна побутовими, — з одержимістю і відчаєм, — драмами, мов мушлями і водоростями.
Наведем фрагменти з описів, звичайних для стилю Костецького, як новоекспресіоніста:
"Неозорим полем ішов чернець Гайнріх. Обабіч... зростали малинові будяки, чебрець, маки, сила маків, цілі королівства маків, праворуч по горбах гасали чорні лицарі. Вони наскакували і роз'їжджалися в усі сторони, щоб знов набратися зухвальства й потуги. Раз-у-раз із тріском ломилися ратища".
"Чернець Гайнріх бачив весь світ, ніби дивився на нього крізь червону шибку у вікні собору. Він завше глядів крізь неї, коли прагнув звидіти вічність. Це був розлогий час. Цвіли дерева з птахами, співанки звучних садів, вони бо на тисячоліття роззявили дзьоби, намальовані в манастирських книжках. Солодко й тоскно, безмежно солодко й без краю тоскно бачити оте страшне знане, чого ніколи не бачив, від видовища того хочеться лягти на витоптану сонцем землю, дослухатися до зростання ненароджених корінців..."
"... По всіх кінцях світу кипіли казани з єретиками. Довгорукі, розпатлані, вони волали, вони вигорлали з усіх печінок пророцтва. Люди бігали довкола й галасували. Ревіли сурмами небеса, червоні янголи літали там, і князі землі виїздили з замків зведеними мостами, що падали перед ними, як покарані раби. А в самім осередку землі сидів імператор, сидів на високім кону, страшний та безвільний, безвільний, бо чужа, не його воля світилася крізь зірки мертвих, невидючих очей його роду. Сидів угорнутий у багряну мантію..."
Костецький, можливо, в нас єдиний автор, хто приніс органічне відчуття Готики. Його проза обстроєна вітражними стеклами: присвічувати від містичної ватри з середньовічної духовности. Хоч трохи надолужено відрив українського життя від неї з причин різновсякої татарщини з степовими напастями, що були зав'язали нам світ. Відновлено близькість — не в подобизні копії, але в творчому сприйнятті: через модерний стрій стилістики, в суто індивідуальній видозміні експресіоністичної основи, з дивними винаходами образности, несподіванками компонування, також із капризами і всякою примхливістю, можливою в українській мові.
Стиль тут — безперервний бунт і переінакшення, щоб освіжити, черпнувши з дна і поставивши слова в співвідносини від новочасної мистецької магії: для цілковито вільного самовираження особистости. Але над всім тут мистецький закон, що діє в експресіонізмі: і в працях його фундаторів, і в наймодернішому наслідді. Замість описів щоденного вигляду, подано тут одухотворені вираження, в найсуттєвіших мотивах.
Замість звичайного виображення болісного настрою ченця, коли проходить слідами неспинимої ворожнечі лицарів, знайдено вираз його стану:
"Чернець Гайнріх ішов вибитою копитами стежкою. Йому на груди впала рожева квітка з яблуні, він перелякався і скинув її, як осу".
Також — напівсимволічний вияв для лицарів, захоплених ворожнечею.
"Чорні лицарі піднімали очі до неба, збиралися хмари, чорні лицарі нібито гляділи вбік, насправді ж вони хижо зиркали один на одного збоку круглим риб'ячим оком..."
Костецький міг би вибрати собі спосіб сюрреалістичний або взяти іншу нагоду авангардистів, і теж міг скласти оригінальні новелі. Запорука для нього не в пружинах "ізмів", а в вірному вираженні серця, для чого потрібна свобода шукання і вислову. З обнови експресіонізму Костецький викроснував особистий стиль; прибрав якраз до своєї творчої вдачі.
Властиво, існує "письмо" Костецького: з декотрими вжитками експресіоністичної манери.
В "Історії ченця Гайнріха" предметом мистецтва була, можна сказати, всенародна душа середньовіччя, суто Готичного.
Подібно — душа часів апостольських виявилася, з тими рисами стилю, в іншій повісті: "День святого" (1945 року Костецький в Авґсбурзі читав її). |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Світло поезії старовинної і сучасної | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4116 | Василь Барка | Світло поезії старовинної і сучасної | "Поезія є, так би мовити, внутрішній огонь усякого таланту".
(Ф. Достоєвський, "Щоденник письменника")
Віримо цій правді; її висловили вдумливі автори.
Як оглядати виставку картин Вінстона Черчілпа (в Метрополітен-музеї, Нью-Йорк), вражає передусім барвна поетичність; дисципліновано злагоджений ліризм настрою. Від сильного характеру "внутрішній огонь" освітлює сюжети з різноманітною красою (особливо, скажім, "Озеро Карец-ца" та "Скелі біля Канн").
Естетичний "законодавець" нашого новітнього повістяр-ства М. Коцюбинський, чий здобуток ми стали забувати, накреслив осуд: "без неї (поезії) життя — злочин".
Країни, що мали перед собою вік визначної майбут-ности, діставали і розквіт поезії; занепад її віщував історичний декаданс або прихід суспільного нещастя.
Поезія — один із найдорогоцінніших дарів Духа людині: утішити її в клопотах, понурості і темноті матеріялізованого існування.
Той, хто з-посеред земних належав до наймудріших, апостол Павло, пильно читав книги грецьких поетів; з прихильністю цитував стихотворців Арата і Клеанфа — їх свідчення про Бога (Діяння 17:28): "ми Його і рід". Благословив поетичне уявлення про людей, як рід Божий.
З такою прихильністю ніхто серед учителів життя тепер поезії не читає, та й сама здебільшого втратила відчуття близькости Творця: свою сутність.
Про неосяжну таємницю поетичного слова писав у "Книзі семи замків" Руйсбрек — як про таємницю наближення Божого до людини.
Споконвіку в поезії звучить ніби "нечутна мелодія"; і Бетговен запевняв, що "мелодія — почуттєве життя поезії".
Як до всесвіту, так і до поезії ключ — музичний: як і їх стрій в першоджерелах.
Один дослідник з XIX століття визначив: "Серце природи виявляється у всіх відношеннях музичне, якщо тільки ви зумієте добратися до нього".
Для глибинного мелодизму Хуан де ля Крус в "Духовній пісні" дав назву безмовної музики. В ній, на погляд мислите-лів-містиків середньовіччя (Ролл, Екгарт, Данте, Люлл) приходить Божественна любов; вони ставили в центрі і короні містичного бачення світу — образ Христа розп'ятого: як сонця всепереможної любови до людської душі.
В поетичному мистецтві, в його найвластивішому виразі, наприклад, "Неофіти" Шевченка, — повно світла від того джерела.
Своє призначення: бути голосом, що нагадує про Царство Неба "в нас самих", поезія спроможна виконати тільки через подвижницьку відданість правді.
В творі одного містика (XIV ст.) Вічна Мудрість говорить, що одне дрібне слово, висловлене її устами, значно-значно перевищить "співи всіх ангелів, музику всіх арф, гармонію всіх милих струн".
Найсправжніша, духовна, краса в поезії — від Божественної правди: як дар.Дивіться також
Василь Барка — Жайворонкові джерела
Василь Барка — Значення врази
Василь Барка — Видіння художника
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
На свій перший обов'язок поезія стала виразницею ласкавого поклику з неба: до кожної душі, — через вільно вибрані, в згоді з уподобаннями! — видива, картини, описи світу і почуттєвого стану. Не всі чують покпик, через буденну заклопотаність; але більшістю, знайшовши його в поезії, впізнають його світло, тон, характер; навчаються чути в своїх власних душах.
З усіх мистецтв вона, при найглибшій духовності свого засобу — живого слова, найсприятливіша для відчуття незримого світла.
Вершинна творчість її завжди виходила з внутрішнього відгуку для живої правди: навіть, якщо для неї треба було зректися всього І обернутися в старця з загрозою голодного пропаду.
Що відводить набік і намагається само визначити мету (незрідка — самолюбство і заздрість, мстивість і корисливість, політичний переднамір тощо), спричиняє поразку поета, хоч, можливо, здобутки в щоденності. Спокуси, перемагаючи, приводять до демонізації творчости, свідками чого ми стаємо часто: розкорінюється анти-мистецтво, як боговорожа і підмінна творчість, піднесена в чин мистецтва і його ролю.
Намагається скривити весь світотвір.
Супроти сказаного в Мойсея, 1-31:
"І бачив Бог, що все, що створив, було вельми добре", — супроти цього, вона зображує все, як вельми погане: без краси і мудрої доцільности в священній первооснові, як також без великого життьового змісту, радісности та почуттєвого багатства.
Тюрмою і знерадісненою пусткою викривлює прекрасний вигляд природи, а душу людську серед неї ставить глухою до Божого поклику, як стовп; без віри й істини; без мети духовної.
Поезію обертає в антипоезію; прищеплює найпоганіший смак.
Серед усіх трагедій людини, найглибша — трагедія її гріховного відділення від Бога, від небесних сил і життя в воскресінні.
Неминуча для вершинної творчости ("Страшна помста" М. Гоголя; "Варнак" Т. Шевченка; "На полі крови" Л. Українки).
Тепер, в своїй повноті, або випала або штучно її виключено з сфери творчости, щоб не оглядалися душі, простуючи до урвища.
За небагатьма винятками, сучасна поезія вільно чи невільно відділяється від "янгольського хліба", від Біблії: найзмістовнішого і найпрекраснішого духовного космосу, що для життя в ньому покликане людське серце на землі. Весь той святий космос зведено під поняття про "одну з книг".
Сковорода казав: Біблія утворена від Бога "із святих і таємних образів".
Сучасник і далекий духовний брат Сковороди, Сведен-борґ, навчав про Біблію:
"... Святе Письмо — ніби дзеркало, в якому вона (людина) бачить Бога, кожна — власним чином".
"Ті, що в читанні Слова споглядають Бога, через пізнавання, що вся правда і все добро від нього, і ніщо не від себе, — ті просвітлюються і відчувають, яке добро від слова. Це просвітлення — від світла небесного".
Сучасна література до крайности зневажила Біблію, що служила для письменства клясичного найвищою школою духовної могутности слова.
Тому, здебільшого, така сіра, млява серцем і образом, така літепла і безжизна, така безсоняшна, сонна, дерево-слівна теперішня творчість.
Обікравши себе і занепавши, тужить великою тугою серед сутінків, потворства і порожнечі.
Нидіє, відвернувшись від духовного космосу: незрівняно чудеснішого, ніж видиме небо з сонцем і місяцем, сузір'ями і райдугами.
В багатьох родинах колись батьки з дітьми щовечора читали вибраний розділ з Біблії; а тепер?
Старий вірш, обернений на прислів'я, радив — не сподіватися розгадати божественні таємниці поезії, користуючись книгами мудреців.
Але спроби відбуваються постійно: гострі, дотепні, проникливі, розгадати! — від старовини до останніх днів; і успіхи в аналізах величезні.
Складають багато бібліотек. Кожен засіб поетичного вислову або ритмічний хід виокремлено і означено терміном; декотрі назви звучать ніби імена допоміжних робочих духів віршу.
Сама ж поезія диханням далека від їх "тварности"; вона — вільна птиця: відмовляється співати, коли її зроблять ручною в підручниках.
Виривається з грандіозної клітки, побудованої за цілі століття. Підкоряючись відразі до параграфного палацу, тікає знов до зелених галузок садових: там, на перший погляд, нема закономірности, придатної для системи.
Насправді, є — але інша! Не вивчена.
Поезія в найкращому вицвіті, як і кожний рід мистецтва, з'являється, коли переборює наведення; це добре знав старий обачний Матісс; остерігав:
"Мистець має дивитися на життя без упереджень, — так, як він дивився, коли був дитиною. Якщо він утрачає ту здібність, він не може виразити себе в оригінальному, себто особистому шляху",
В наш час, повний духовних руїн, хвороб думки, моральних конвульсій і СОЦІАЛЬНИХ та воєнних потрясень, відбувається також занепад великих творчих сил мистецтва, хоч одночасно звільняється воно від багатьох упереджень, прищеплених переважно в меркантильних обставинах життя.
*
Плеяда молодих українських поетів з'явилася на еміграції в останні роки ("Нью-йоркська група"): Е. Андієв-ська, Ж. Васильківська, В. Вовк, І. Шуварська, Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський. Не завжди прикладається до їхніх віршів вельмикрасний кодекс катедральної поетики; а таки — поезія в них.
Снага і ґрунт для коренів лірики криються в самій почуттєвій природі мови; звідти нові цінності можуть прийти в віршах талановитих людей навіть тоді, коли писати без "поетики" (хоч здебільшого тут вона особлива, наново творена — для чергового періоду).
Остання загадка — в поетичному видиві і вимовленні, що здійснюються в течії всього твору і проникають кожний рядок.
Крім того, що поезія виражається через тропаїчні, ритміко-синтаксичні чи евфонічні та інші складники, вона знаходить собі найглибший вираз — через органічну єдність: через повний склад і образ, коли їх виконано з любов'ю. Тоді народжується "душа" твору, його глибинна поезія; при обдарованості автора зможеться вона жити і в вірші, написаному супроти "системи".
Шевченко "систему" мав: з виразними впливами народнопісенної поетики, її особливої "ладовости"; і рідко хто, помимо краси складників, мав такий вираз поетичности через цілість твору.
Дар "цілісного" вираження в поезії — особливо чарівний; тут приходить в Шевченка так багато зворушливости, ясної правди, сердечної світлости, що він став найліричнішим із світових поетів.
II
"Шах дозволив поетам вільно співати про що завгодно, і всі заспівали про нього"
(Східній виспів)
З'являється перша книжечка молодого поета; талант, своєрідний стиль з пост-імпресіоністичною мальовничістю слова і модерними метричними ладами. Початок одного віршу:
Візантійський собор — ця осінь. Образи Євангелистів на царських вратах її, У глибоких вдумливих барвах, Обрамлені старим золотом, Що куте в листя винограду.
(Богдан Рубчак: "Камінний сад"). Зненацька український часопис із того надозерного міста, що й автор, без сподіваної критики в об'єктивному тоні, "висипається" в кількох числах кпинами.
Про саму назву збірки: мовляв, побачивши її, "відразу" (!) пригадав єврейське "окописько (кладовище)...".
"Картина справжньої смерти, запустіння, забуття і залишення на призволяще часу. Може автор і мав на увазі таке печальне місце, коли називав свою збірку".
Рецензентові кортить виставити поета наївняком, який "може" назвав книжку якраз тому. Згодьмося, то — "іронія"; але — яка? І сам "приступ" рецензента, заїдливий, з удаваною переможністю, дуже прикметний; ніби частковий приклад до невеселого висновку Бальзака:
"У теперішній час критика не існує. Ми бачимо злобні нападки людини на людину, заяви, підказані заздрістю...".
Назва "Камінний сад", що з неї кепкує критик, не кожному викликає в уяві кладовище.
Американський часопис друкував під назвою "Камінний сад" опис підземних чудес, — перекладаємо:
"Дивні "квіти" з кристалів фантастичної форми і незвичайної білости звисають з вапнякових виступів, перепивають опаловою барвою і кидають фігурні тремтливі тіні на шкарубкі стіни підземелля. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Судна дорога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4103 | Василь Барка | Судна дорога | I
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваних танків
близять розблиски в розбої, —
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся — кривду ночі відбороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної — в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць…
Тінню непривітною, а встати —
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла — на поріг останній,
де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?
Дві неділі — дві любові: в крузі
сонця й місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.
II
Дві неділі, — де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.
Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
ганячись, вали квітневі.
Все, що зріднене від серця — вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе —
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі,
переходячи, вітрильце —
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі —
з вибухів, при злих руїнах…
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! — до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав —
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой — на другім боці ночі —
до пророцтва зміг припасти…
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки — неділя
друга: криник! милосердна. |
Барка Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=31 | Традиція і модернізм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4119 | Василь Барка | Традиція і модернізм | Докоряють модерністів за найбільший недоймиток: незрозумілість. Але здогади поетів часом висловлюються через образні знахідки, повні незвичайного освітлення. Вони — чужі для традиційної уяви більшости та її випробуваних речників, що звикли до "нормативного" повороту думки і до "канонічного" обрису мистецької видивности. Знахідки видаються їм складеними аж надто дивно, мов єретичні, навіть правопорушні, аж — від "переступу" і зла; такі осуди деколи падають на відкривачів незвіданого.
Знавці згоджуються: при з'явах справжнього мистецтва, крім вірної частковости, можна знайти відчуття вселенної. В єстві мистецтва криються ключі до незбагненного для аналітичної думки; тут — можливість іншого зору, ніж мають наші очі.
Вони бачать зірку в нічному небозводі, ніби кольорову іскру, зернину огню, коли мерехтить і переливається яскравістю.
Думка ж своїми "очима" бачить образ котроїсь зірки, як велетенську астрономічну "одиницю": круглу, скажім — з вінцями навколо, в магнетному полі; при визначеному хеміч-ному складі і температурі.
Зрештою, "очі серця" бачать — як сказав Шевченко: "зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою!" Або в іншого автора: зірка з зіркою говорить. Для зору серця вона — світляна істота з обличчям, поглядом і мовою, доброю думкою і спочуваннями. Як сестра: з неба; в нещасті можна почути від неї втішення.
Можливо, мистецтво тепер — на порозі новітньої символістичности, з віщою мовою: освіженою в інтуїтивних знахідках якраз через модерністичний розвиток за останні десятиліття.
До ділянки, повної святкового освітлення, в поезії вступ, як виявилося, можливий тільки при ісповідницькому переконанні духовної людини.
Воно було; його поволі втрачено після Сковороди і Шевченка; втрачено цілковито: коли література в нас почала протиставлятися Біблії, чиїм світлом дихало серце могутніх попередників.
Письменство підійшло до перехрестя шляхів, де діє суперечність, означена колись від Ґете, як основна в історії людства: суперечність віри і безвір'я.
Наприклад, в II пол. XIX століття відкрили найгостріший спір між собою, видимі для всього сходу Европи, дві полярно протилежні постаті: якраз центральні для світоглядового конфлікту, що вплинув на духовну панораму наступної доби в імперії.
Осередніми в духовній трагедії стали Микола Чернишевський і Памфіл Юркевич.
Перший — речник матеріялістичної філософії північного взірця; другий — речник християнського світогляду в його виразі від Київських джерел.
Як на Вкраїні після Сковороди і Гоголя, так і в Росії після Пушкіна, Тютчева і всіх з "ідеалістичної доби", — відкрилося перехрестя; куди іти? — і почався помилковий напрямок.Дивіться також
Василь Барка — Океан
Василь Барка — Знахід Гоголя
Василь Барка — Розповідь новоекспресіоніста
Ще 31 твір →
Біографія Василя Барки
Перемогу віддано Чернишевському: волею інтелігентного суспільства, що начиталося позитивістичности, як також волею "передових" політичних кіл, при допомозі різноманітних нігілістів з багатьма кольорами громадського спектру.
В самій Росії Володимир Соловйов, учень Юркевича, деякий час спрямовував думку окремих шарів інтелігенції в християнській дорозі: як філософ і поет, супроти навали ніцшеанства і всього сусіднього. Також релігійно-філософські гуртки складали високий ідеалізм "срібляного віку".
Обережно до цього світогляду наближалися декотрі з українських символістів; але хвиля перекотила через їхні голови. Хоч заключний, прощальний виголос прозвучав несказанним чаром "Сонячних клярнетів": то остання жайворонкова мелодія від цілої ери життя.
Була гармонія, наприклад, між новотворчістю в персональному "модернізмі" Сковороди, як поета, і просвітленою ортодоксією Сковороди-мислителя, апостольського учня. Якраз — при барокковому традиціоналізмі Сковороди-поета, і сміливому "модернізмі" Сковороди-мислителя, реформатора православного віровизнання. Він хотів очистити нашу духовність від всього калічного і лицемірного, нанесеного книжниками і фарисеями з імперської клерикальної ієрархії.
Подібно і "Кобзар" — книга такого ж самого традиціоналізму, як і новаторства для цілої доби.
Після неї настають розриви по всіх рубцях; сама суцільність мистецького, як духовного комплексу, розточилася на численні "ізми". Хто був Шевченко? Реаліст, романтик чи клясицист? Він був мистець, поет, без поділів по рисах болісного розриву; таким був і автор "Слова о полку Ігоревім".
Наші "ізми" — частини розколотої посудини, їх тримала колись єднаюча сила: духовна, сила віри, як віри життьової.
Виснажилась вона серед поетів: через різні причини, переважно через чужоїдство в ідейності і чужобожество, як і через чаромуття безвірних захожан. Тоді луснула на розсип ціла посудина мистецької творчости. Всі кинулися підбирати собі клинці, проголошуючи, за формою їх! — як новоодкровенні "ізми". В кожному була часткова істина і загальна неправда.
Втрачено робітні могутності духу, що заразом формували посуд, як і обновлювали його.
Розірвались і пішли нарізно традиція і модернізм, навіть почали пересилатися злими речами.
Такі розпади і сварки були часто в минувшині: по всій довжині занепадів творчости — аж до піднесень на новий рівень: завдяки одиницям, що об'єднували знов, як цілість. Вони переносили на своїх плечах багатства з попередньої доби в наступну і відкривали їх при новому світлі — невідомими гранями їх складу; також винаходили новочасний збір інструментів: очищувати "самородки".
В кожну добу існував свій "модернізм"; в нас його складали, наприклад, Алімпій, Кондзелевич, Руткович. Але тепер виник також фетишизм середників чи інструментів: ніби в самій побудові їх — правда, цілком достатня.
Захисники "ізмів" стали схожі на осіб, що захоплюються красними рефлексами від сонця, зірок, місяця на поверхні зверхмодерних пристроїв із скла, криці, міді, алюмінію, — по різноманітних полірованих площинах матеріялів, вжитих для астрономічної обсерваторії.
Забули: не для цих поблисків збудовано її, але для посиленого бачення світил небесних; для відбитку їх, проведеного всередині інструментів: через "внутрішній" шлях.
Поетика західнього модернізму здебільшого тепер зайнята частковими спорядженнями в "зовнішньому" новаторстві.
Одна з причин: гіпнотичні, хоч і непрямі впливи зверхтехнічної культури, що приковують погляд до чудесности самих процесів (з інтелектуалізованою "предметністю"). Але властивий всесвіт мистецтва зовсім інший, куди більший, ніж вона вся, і цінніший.
Речовинний всесвіт минеться, згортаючись подібно до літописного сувою. Всім відкриється наново, що означено в Євангелії: безмежна цінність душі людської, вища від всіх видимих світів. її доля: стати навіки — ніби свічадом, що в ньому віддзеркалюватиметься образ Бога живого; при іншій землі і новому небі.
Особливу дорогоцінність світла даровано в світі: материнську любов. Як споглянути духовними зорами її одну, того досить для безлічі поем і симфоній та шедеврів малярських, без вичерпання її радости і горя. Людство і все небо ангелів преклонилося перед образом страстотерпниці: Богоматері коло хреста-розп'яття. Навіть чутливі люди без релігійної віри і комуністи, як Хвильовий, благовіли перед образом Мадонни. Пастернак, пройшовши весь шлях безвірника, завершив життя дивними віршами про зірку над Віфлеємом.
Без відгуку серця, без віри і духовних зусиль для того, ідо вибрано ствердити, і без офіри в службі цьому, неможливо викликати найсправжнішу поезію.
Найбільші правди живуть над часом, бо належать вищій дійсності: в її постійній теперішності.
Для поезії обов'язок — тут: сама справжність її міряється зокрема здатністю жити прочуттями над минучою "сучасністю" з різними її течіями, — при образній розповідності про неї чи про минувщину.
Іноді страшенна закостенілість попереднього, сердито бережена, спонукає до нестримного повстання в самих формах: до розриву того, що обернулося ланцюгами, і одночасно — до засвоєння зовсім нового збору способів.
Переживаєм цей стан, і він — затяжний; навіть фетишизувався. Бо втрачено перспективу і призначення для найвищої мети: в "жертві уст", як означив апостол Павло.
По всьому кілю новаторського, модерністичного корабля вчепилася безліч недоречних мушель: він ледве движеться, і творчі хвилі проходять мимо.
Одночасно традиціоналізм, вичерпаний живими силами, повторюється: як марш солдатів на місці, з поворотами, маніпуляціями і погрозами чи кпинами суперників.
Вихід із становища тільки — в синтетичному стилі наступної доби. Окремі, іноді блискучі успіхи в ліриці чи малярстві, вказують: він можливий. Звичайно, якщо здійсниться поворот до першоджерел духовности.
При них сам характер наступного стилю складеться інший, ніж мають теперішні "ізми".
Поезія мабуть звернеться і до "духовного реалізму" (Достоєвський), і до змістовних символів, не страхаючися затуркування, глуму, нападок за незрозумілість.
Візьмем, на підмогу дивний образ:
Рушають чотири колеса, велетенські — всі однакові з вигляду, мов топаз; побудовані так, ніби колесо перебуває в колесі. Вони рушають на чотири свої сторони; обіддя всіх страшенно високе і навкруги повне очей.
Можливо, майнули навіть поспішні докори за "незрозумілість" цього нібито зверхмодерністичного вигляду багатооких коліс.
Але це — один із "найтрадиціоналістичніших" образів: йому понад дві з половиною тисячі років; він з Біблії, з пророцтва Езекіїла (глава 1:15-18).
Перед описом коліс і після нього розгортається най-незвичайніша панорама небесного видива.
Попереджують його: бурхливий вітер з півночі, хмара і вогонь, що клубочеться, і сяйво навколо нього; також сфери, що безпосередньо — перед престолом Божим. Чотири найвищі ангельські істот %ба згадано в древньому
пророцтві і потім в "Р исі", як жизнини: через
неповних сімсот років.
Про їх правду здогадува; ,^ь уява інших народів, але не в такій світлості пророчого одкровення.
Наприклад, в асирійській "Епопеї про Ґільґамеша" (за дві тисячі років до нашої ери) на табличці V, в колонці 4, згадується крилатий бик божества Ану.
У видінні Езекіїла колеса, як і крила "жизнин", уособлень різних родів життя, символічно означають переможний хід і повсюдну присутність життєтворчої сили Божої, а очі в колесах — видючість її: в самому житті, в циклах, що заключені одні в одних, — не сліпість ходу, а догранична видючість.
Тут незміренно змістовніший сутністю "модернізм" образу, ніж навіть при крайніх мистецьких винаходах сучасного сюрреаліста, що намалював автопортрет і в одному оці помістив циферблят годинника, де показано час: обома стрілками.
Сама модерністичність, певною мірою, умовна, і деколи, якби не знали дат і мовних прикмет, її взірці можна було б поставити — ніби дуже традиціоналістичні образи в символічних значеннях.
Всі — потрібні для душевного життя людини, подібного, на думку одного мислителя, до ватри, з різними поривами огню в сполохах його: при рухливій єдності.
Чи дуже змінилася природа почування людського?
Перечитуємо в трагедії, написаній мало не дві з половиною тисячі років тому, вірші про терпіння двох братів і двох сестер. |
Баркалов Руслан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=645 | Той, хто переміг смерть | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19291 | Руслан Баркалов | Той, хто переміг смерть | Вступ
Віра. Кожен розуміє по-своєму це незбагненне і так таємниче слово. Віра, для кожного вона є особливим носієм чогось особистісного, інтимного, схованого.
Віра – це не просто якесь філософське визначення чи юридичне пояснення якогось феномену. Ні. Зовсім ні.
Віра – це ціла система внутрішнього переживання, переформатування, переосмислення, преображення. Віра – це не релігія. Абсолютно ні.
Віра не залежить від приналежності до певної касти, раси чи партії. Ні. Віра або є, або її нема. І тут ніщо із земного владицтва не може вплинути.
Віра не визначається ступенем науковості і не вимірюється помпезністю багатослівності. Вона не має нічого спільно з культами або поклоніннями. Ні. Вона щось інше. Щось вище. Щось більше. Щось надприродне. Лише віра дозволяє людині долати труднощі, не здаватися і не падати у відчай навіть коли уже не має виходу. Віра дає силу найслабшому і розум не розумному. Віра долає будь-які перепони на шляху.
Саме віра є основоположним каменем комунікації з Богом. Віра, а не щось інше. Саме вона є рушійним важелем в цілому всесвіті обману і фальші. Тільки віра може спасти і вивести людину з найглибших депресивних падінь. Віра – це єдиний міст між Богом і людиною, прокладений над прірвою обману, зла, ненависті і агресії.
Ніхто не здатний протистояти її силі. Якщо вона є, то ніщо зламати людину вже не зможе. Лише єдиний фактор, який заставляє працювати над собою, розвиватися, йти до меті. І цей фактор – віра.
Не раз ми гортаємо сторінки Біблії, шукаючи відповіді на ряд власних питань, викликів, проблем. І саме тут ми знаходимо величну постать – особу Ісуса. Людини, що була Богом і Богом, котрий став людиною. Творець і творіння в одній оболонці, котрий прийшов дати нам відповіді на наші питання.
Історія Ісуса – це історія віри. Віри, котра змінила світ. Ні, це не просто історична подія, котра відбувалася в певний час, в певному місці, за певних обставин. Це історія кожного з нас. Історія наших перемог і поразок, наших спокус і падіння. Це історія нашого життя. Життя кожного окремо, що увібралося в одну особу Ісуса. Його перемога – це наша перемога. І його війна – це наша війна. Його падіння – це наше падіння. Його любов – це наша сила. Його образ – це життя кожного з нас. Він не просто дав нам приклад. Ні. Він показав нам кожен момент, кожну хвилину, кожну нашу слабинку. Все заради нашого розвитку і досягнення кращого.
Іноді ми навіть не помічаємо, як стаємо агресорами по відношенню до інших. Тих, котрі є не згідними з нашими певними переконаннями. З тими, хто думає інакше, а іноді навіть і краще від нас самих. Часто банальна заздрість змушує таку людину обчорнити, змішати з болотом її добре ім'я, аби лише звести нанівець її добрі починання. Без розбору ми готові всіх не згідних карати. А іноді й навіть вбити. Але, як бачимо, саме серед таких опиняється Ісус. Маючи владу над людською природою, Він залишається з усіма на рівні. Він прагне перш за все показати людству справжню дорогу життя. Не просто словами, але різними доказами. А головне власним прикладом. У наш час люди часто шукають якогось дива. Дива, котре б змусило їх повірити в Бога, стати добрими, змінитися. Але так не буває. Найбільше диво завжди відбувається непомітно. Дитина біля батьків не помітно дорослішає, заводить уже свою сім'ю і йде у власне життя. Маленьке ягня непомітно для пастуха стає дорослою вівцею. І так проходить життя. Ми не помічаємо дива. Бо не хочемо бачити. Ми не готові дивитися на світ, як на найбільше диво. І головне: ми шукаємо шоу, а не справжній талант. Не готовність людини сприймати світ таким, яким він є, нічого не змінює. Хочемо ми того чи ні, але воно і буде навіть після того, як ми помремо.Дивіться також
Руслан Баркалов — Ціна помилки
Біографія Руслана Баркалова
Звісно, кожен із нас засуджує вчинок Юди, котрий зрадив свого друга і вчителя. Однак, ніхто не задумається чи ми не є такими самими як він. Звичайно, ніхто зараз не продає нікого за якогось тридцять срібних монет, відійшли вже в минуле багато тогочасних речей і осіб, скасували страти…
Але як часто ми підставляємо своїх друзів. Як часто готові посміятися з чужих проблем, потішитись над чиїмись невдачами! Як часто заради вигоди ми кидаємо друзів, рідних, зраджуємо!? Вбиваємо їх своїм егоїзмом, гордістю, зарозумілістю, амбітністю, цинізмом, зверхністю, наглістю, брехнею.
Як часто ми готові розіп'ясти людину. Не фізично. Але ще гірше – морально. Своїми словами, колючими, як удар ножа, приносимо ближньому біль. Наша людська природа не хоче сприйняти тягар іншого, зрозуміти його, зробити крок до порозуміння і спільного вирішення проблем. Ми хочемо радше втекти, відсунутися від проблем, від потреби допомоги і всіх незручностей, котрі за собою це тягне. Скільки є по світу знищених доль, втрачених життів через чиюсь ненависть, заздрість, амбіції. Скільки ми стаємо свідками несправедливого засудження когось або якогось іншого обману чи викривлення фактів.
Ми є співучасниками разом із тими, хто це робить. Наше мовчання є найбільшим доказом нашої підтримки несправедливості. Через страх втратити добру роботу, небажання мати неприємності або ж просто байдужість. Кожен із героїв живе в нас самих. Кожен з них – це наше віддзеркалення. Віддзеркалення наших вчинків, наших дій. Але й разом із тим він є віддзеркаленням нашого майбутнього. Запитаймо себе – а яке воно після цього? Запитаймо себе – чи ми варті кращого, якщо не вміємо бачити те, що є і має бути головним в житті?! Поставмо собі запитання, до власної совісті: чи вона чиста? Чи на ній не має ніяких чорних плям морального бруду? Чи не обсуджуємо когось за спиною? Чи ми не принижуємо когось? Чи не обмовляємо? Чи ми не сміємося поза очі з наших друзів? Чи ми є справжніми друзями? Чи готові зрозуміти іншого? Або може ми, принижуючи іншого, прагнемо побудувати на цьому власний авторитет!? Може ми брешемо на когось? Або неправдиво давали свідчення десь? Особливо, якщо це стосувалося доброго імені або честі людини! Може ми комусь знищили таким чином кар'єру, позбавили роботи, а то й життя? Хіба ми не Юди тоді? Хіба ми не стаємо тоді злочинцями по відношенню до свого ближнього! Де тоді наша релігійна чи моральна свідомість!? Де наша чесність? Про котрі так всі вміють велемовно розповідати і описувати.
В нашому житті часто з'являються різного роду фальшиві вчителі, друзі, пророки. Всі вони є покликані змусити нас піти в протилежному напрямку від того, котрий є нам приготований. Нам нав'язують різного роду фальшиві ідеї, бюрократичні, інституційні біганини, владу грошей, силу знайомств, оманливу красу людського тіла.
Нам пропонують тисячі рекламних роликів, підсилюють бажання більше працювати, поїздки подалі від дому, забути про власні думки, ідеальне майбутнє вже завтра. Але лише завтра. Натомість крадуть наше найдорогоцінніше – час, спокій, мир. Нам нав'язливо пропонують відмовитися своїх думок, мрій, бажань. Від насолоди прекрасним краєвидом. Від справжніх стосунків. Замість цього всього нам пропонують безліч інших замінників. Все це є нашою боротьбою, все це є екзаменом на витримку. Витримку нашої віри, надії і любові. Цих трьох головних аспектів в житті кожного зокрема. Це не просто слова. Це ціла симфонія життя, котра звучить лише для того, хто її може прочитати і шукає можливості зрозуміти.
Ми стали співтворцями нашої історії. Нашого сьогодення і нашого розвитку. А головне нашого перетворення з людини у духовну істоту. Змінення полюсності нашої природи. Саме це покликав нас робити Той, хто сам все це перейшов і готовий у цьому підтримати нас на шляху до змін. Той, кому близькі всі наші болі й переживання, хто знає, як бути погордженим і відкинутим. Той, кого зрадили. На кого звели наклеп і намагалися знищити й витіснити із сторінок історії. Той, хто має необмежену силу і владу над світом і часом. Той, хто переміг смерть.
У дворі Пилата
Дві тисячі років назад. Двір прокуратора юдейської провінції Понтія Пилата[1]. Збирається доволі велика юрба юдеї. Вони зі своїми старійшинами та первосвящениками[2] приводять судити злочинця, якого звати Ісус[3], родом із Назарета.
Серед юрби вирізняється єдина постать – так, це він. Чоловік середнього росту, середньої статури, з ясними великими очима та світлим волоссям. Тепер від його краси мало що залишилося. Весь обшарпаний, під очима видніються синці. За ним до двору входить народ. Цей народ, що ще вчора кричав: "Осанна[4]! Нехай живе Ізраїльський цар! Слава синові Давида[5]! – скоро кричатиме до Пилата.– Розіпни!".
Той же народ, що ще не так давно визнавав його за авторитет, за великого проповідника і вчителя тепер прийшов, щоби винести над ним свій остаточний суд – смерть! Той самий народ, побачивши його чуда, говорив, що то пророк – нині засудить його на найстрашнішу кару – розп'яття!
Гамір, що був зчинився біля воріт, поволі почав затихати. Але не надовго. Раптом римські воїни зачиняють ворота. Починає зчинятися знову крик юрби, починаються бійки, переходять до зіткнень римських солдатів зі слугами первосвящеників.
В той же час Ісус стоїть ніби відгороджений від них. Так, наче це його не стосується. Колишній проповідник тепер же зраджений своїми найближчими послідовниками. Тими, котрі ще не так давно були обіцяли за нього померти, а сьогодні сховалися десь серед юрби і дивляться, чекаючи, що буде далі.
Ось кілька вояків підходять до нього, забирають і відводять до підвищення, куди має зараз прийти прокуратор, щоби вершити своє правосуддя.
На балконі видно як появляється постать. Це і є той самий правитель, ненависний Пилат Понтійський. Про його жорстокість і немилосердність всі давно уже чули і знали. Тому його і боялися і ненавиділи.
З темноти виходить постать чоловіка років сорока. Трохи лисуватий, міцної тіло будови і невисокого зросту. На правій руці у нього великий перстень. Це той самий перстень, що його носив свого часу останній представник династії Хасмодеїв[6] – Гіркан[7]. Кожен його крок розважний, чіткий, впевнений. Типовий римський військовий. Пихатий, самодостатній і холоднокровний прокуратор, що вийшов судити ще одного "Юдейського месію", котрий підбурює на його території народ до повстання проти римської влади…
Наближається одне із найбільших Юдейських свят – Пасха[8]. |
Баркалов Руслан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=645 | Ціна помилки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19357 | Руслан Баркалов | Ціна помилки | Частина I
Він сидів біля вікна і дивився на вулицю… Там, надворі, була зима. Сніг окутав білою ковдрою все навколо. Вулицями ходили люди, гралися у сніжки діти. В одну мить він згадав своє дитинство, як ще й сам не так давно бігав з іншими дітьми граючись по дорозі. Пригадувалися різні моменти …
Глава 1
За дверима почулися чиїсь кроки. То була баба – Параска, мамина мама. Останнім часом Радимир просиджував дома. Він майже ні з ким не спілкувався. Хлопець старався якомога менше кудись ходити гуляти ще від тоді як вступив до університету.
Інколи Радік ставав у спілкуванні просто не стерпним. Він вміло навчився ховати під маскою справжні почуття і показуватись грубим і жорстким з зовні. Це лякало знайомих і вони його покидали.
Двері відчинилися і до кімнати увійшла старша, років шістдесяти п'яти – сімдесяти, жінка. Це була саме вона — баба Параскева або як ще її кликав Радими – баба Параска. Все своє дитинство він провів біля неї. Їх багато що поєднувало. Однаковий темперамент, певні риси характеру, деякі спільні смаки. Дехто сказав би, що Радік був цілком "бабусиним хлопчиком". Може це було і справді так.
– І що ти там визираєш? – спитала баба Параска – Нема нічо нині. Зимно на дворі, мороз передают.
– Холод це добре – зітнув Радимир – Але це не мішає молодій людині кудись вийти вечором.
– То ти десь збираєшся йти?
– Так, думаю що буду йти. Погуляю трошки! Не переживай, я довго не буду!
– Йой, та же би'м не переживала як би м знала, що маєш якусь дівку! А то хто знає де будеш сунутися!
– Бабуля, не перегинай вже аж так! Я ніколи не "суваюся"! А нащо воно мені тепер!? Краще вчитимусь – а пошепки додав – з холодним розумом і льодяним серцем…
– Так, так вже такі як ти давно говорили! А потім по женяться на мах – мах… І що з того доброго?
– І нехай… Це їхнє право – засміявся Радік – Все бабуля, я буду збиратися!
Хлопець вдягнув спортивні, теплі, чорні штани, светер, теплу спортивну куртку, знайшов кросівки і вийшов на двір.
На вулиці було темно. Світили ліхтарі. Чути було де не де чиюсь не тиху розмову. Все готувалося до вечірнього відпочинку.
Нічне місто було навіть на багато кращим аніж можна собі було уявити. Він давно не бачив його таким. Всюди гирлянди, освітлення, ялинка. Усе ніби нагадувало початок фільму з області фантастики.
В центрі стояв храм. Він був чи не найвеличнішою спорудою цього маленького галицького містечка. Величезні, округлі з хрестами на вершках бані здіймалися до неба, ніби сполучаючи людей з Богом.
Двері були відчинені і хлопець вирішив зайти. Він вже давно не відвідував храму. Постійні біганини з навчанням, сесія, купа роботи. Все це не давало можливості нормально відпочини і вирішити свої релігійні потреби. Від брами до самих дверей вела красиво виложена плиткою доріжка. Радимир завернув у двір церкви і пройшов до дверей. Це були старі, масивні темні дубові двері. Хлопець привідкрив одну їх частину і переступив поріг.Дивіться також
Руслан Баркалов — Той, хто переміг смерть
Біографія Руслана Баркалова
В середині стояла напівтемінь. Тільки на самому переді світило кілька лампочок відкриваючи лики святих. Хлопець пройшов кілька кроків і звернув на право. Він підійшов до бічного вівтаря на якому стояла статуя Христа, майже у повний зріст. Це було улюблене місце. Тут, за колонами, котрі тут зробили за зразком римо-католицьких костелів, його майже ніхто не видів.
Радимир сів на лавку. Зі стін і стелі на нього дивилися десятки святих. Здавалося, що вони хочуть до нього щось сказати, від чогось застерегти і лише варто хвилину почекати. "Боже, як то було давно! – подумав хлопець – А колись я тут бігав малим, під цими колонами. Колись був першим в церковній прислузі нашого міста. Колись… Як все міняється!? Хто я тепер? Чому я не відчуваю вже того запалу, що відчував колись? Того спокою? Тієї ж впевненості? Боже, не вже все настільки стало інакшим? Чи може я щось не розумію! Колись я був тут мало не щодня! … Колись".
По якомусь часі він вийшов і перейшовши вулицю зайшов до магазину. Там не знайшов того, що шукав і швидко вийшов. І по якісь хвилині згадав, що мав передзвонити до Олексія вийняв телефон з кишені і набрав номер.
– Привіт! Що робиш друже? Може ти вийдеш до міста?
– О Радик! Привіт! А ти де? Та ні, краще ти приходь! Поговоримо!
– Ну що ж! як кажеш! Я в дома – відповів хлопець – То може тобі щось взяти?
– Та ні, не треба!
– Тоді чекай так. Скоро буду!
Дорога від центру до дому Олексія була довгою. Радик вже аж почав нарікати на себе, що придумав собі сюди пертися та ще й в таку пору. "Ну і нащо мені він здався разом зі своїми розмовами? – думав хлопець – Та ж я поки прийду, то вже година мине… темні вулиці, голодні собаки, і я один тут як дурень! Лише місяць світить зверху і то… Ну це ж треба так!". Такі думки накривали його голову, створюючи суцільну кашу в середині, що виражалась на зовні повною відсутністю цікавості до чого не-будь. Ідучи він не помічав людей, що наче сніговики миготіли перед очима, бо на дворі почав падати легкий, лапатий сніг.
Радимир проминув будинок міської ради, перейшов вулицю ім. Шевченка і звернув у малу вуличку, що виходила майже на самий кінець міста. Десь в її кінці жив його друг Олексій. Йти треба було ще досить довго. Тому він вийняв навушники щоб слухати музику. Однак довго насолодитися нею не вдалось.
На зустріч тротуаром рухалася якась постать. Радик скинув один навушник щоб почути кроки. Він впевнився що почув кроки людини. І що це не привид (не далеко знаходилось старе кладовище). Він заспокоївшись і продовжив у своєму дусі. Раптом, порівнявшись із Радиком дівчина глянувши на нього сказала:
– Радик привіт!
– Привіт! – машинально відповів хлопець. Він і не знав хто це. А втім, його це мало хвилювало.
Але вона зупинилась і повернувшись до хлопця продовжила:
– Як ти? Ти так змінився.
– Нормально! А ви хто?
Радик справді не впізнав хто це. Тай, зрештою, яка там була різниця хто. Сказав лише аби сказати.
– Не впізнаєш? – спитала незнайомка, і в її голосі почулося щось доволі знайоме – Невже аж так!
– Ну як би то сказати… Я ж трохи не дуже в темноті бачу! – відповів хлопець. Ні. Насправді він вже догадався хто це. Але просто не хотів далі продовжувати розмову.
– Ну як тепер згадав? – кинула дівчина і ступивши кілька кроків на зад і потрапила під світло прожектора.
Так, він її впізнав. Це вона. Тетяна – дівчина з минулого. Але колись вона була не просто дівчина – вона була для нього усім! Він нею жив, нею дихав, нею летів, нею марив… А тепер?! А тепер, просто далеке і так чуже минуле, котре він уже ніяк не хотів ворушити.
Ті самі темні пасма волосся по куртці. Ті самі карі очі, що колись так з розуму зводили. Та сама хода. Навіть ті ж джинси. Йому все видавалося те саме хоч пройшло вже майже більше року.
– Що треба? – сухо спитав хлопець.
– То ти справді на мене образився! Послухай я…
– А я нічого тепер не хочу слухати! – перебив її слова Радик – Навіщо воно мені? Думаєш, що я тепер стану слухати те, що ти будеш придумувати!?
– Будь – ласка послухай! Я ж реально не знала, що ти мене любиш!
– Звісно що не знала. Бо не хотіла! А тепер зникни з очей.
Характер людини має властивість змінюватися під впливом різних факторів. І те, що Радик тепер став іншим не було чудом. Депресія, обман, образи – все це лягло важким відбитвок на його ставленні до всього.
В Олексія в дома не було нікого. Хлопець сидів сам один сидів за комп'ютером. І, звичайно, грав ігри. Радик відчинив двері, тихенько піднявся сходами на другий поверх, і ввійшов до кімнати.
– Ого! – голосно сказав він – Дальше ігри граєш! Ти ще зовсім дитина!
Олексій мало не зірвався з крісла, добре таки перелякавшись.
– А то ти! Привіт! Чого не включиш світло?
– А так цікавіше! Я вже хвилини зо дві стою а ти .. нуль реакції!
– Та так трошки забувся.
– Ага, я побачив твоє трошки! Може тобі ще й коляску купити?
– Та ти дивлюся міняєшся! Що з тобою там зробили?
– Зі мною зовсім нічого! Ми ж не в школі Олесю! Треба жити далі, розвиватися!
– Та ну! І що ми, по – твоєму маємо для цього робити?
– Просто жити! – усміхнувся Радик – Просто жити…
– Добре, добре досить твоїх філософствувань. Краще ідемо разом в місто!
Ранок для Радимира був далеко не добрим. Ні, він не пив. Але краще б був вчора напився. Краще б він взагалі не виходив нікуди. Він пригадував вчорашню розмову з Олесем, зустріч з Танею і ще … Так, саме це третє було для нього найгіршим ударом.
Це було по дорозі від Олексія, коли вони йшли у двох до центру. Вони ще про щось активно говорили. Хлопець пригадував що він ще навіть намагався пояснити щось своєму другові. Раптом, ніби з під землі зявилась вона – Христина. Вона йшла навпроти них. Радик і сам не знав чому в його житті стільки дівчат і всі вони відіграють якусь роль: хтось подружки, хтось пасії, хтось просто знайомої. Але випадковостей нема. І це факт.
Христина була ніби і подружкою і пасією водночас. Але це було давно. Зараз вона Радика лише дратувала. Чому вона тепер йому перед очима. Чому просто не забуде і не зникне як багато інших. Чого знову хоче?! Він почувався ніби винним за те,що вони розійшлися нещодавно.
Так після Тетяни вони зустрічалися довгих три місяці. Їх стосунки були радше доброю дружбою аніж коханням, а сама дівчина грала роль старшої сестри а не дівчини. І це ставало для Радика вічністю, котра його обтяжувала. А тепер ця вічність мучить його сумління.
Радик встав і зібрався снідати. Але щось змусило його передзвонити до Олексія, котрого він залишив в компанії Роми і Славка (колишніх однокласників). Трубку довго ніхто не брав і хлопець подумав, що Лесик вчора набрався. Тому дуже не нагружав думками. Він випив гарячої кави і вдягнувшись пішов до магазину за хлібом. Дорогою як завжди хлопець про щось думав. Його гризли різні думки, не давали спокою різні ідеї, лізли до голови дурні фантазії.
"Зима, сніг, холод – що і ще треба – думав Радик – Всі мають для чого жити, кого любити. А я ?… Зрештою, що з того? І так можна жити! Та ну, це ж вже егоїзм! Але теж варіант для існування! Ніяких проблем, клопотів, обіцянок, переживань. Тільки ти, тільки твоя музика, твій стиль, твоя робота, твої ідеї, котрих повна хата. І за все це тебі ніхто і ніяк не докоряє!"
– Дайте будь – ласка чорний, батон і дві булочки!
Йому ніхто не дзвонив хоча минав уже котрий день, відколи Радимир був дома. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Вбивство під пальмами | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19269 | Валентина Басан | Вбивство під пальмами | Вбивство під пальмами
(гостросюжетний іспанський детектив 18+)
Іспанія вітає тебе, мій дорогий читач!
Розташовуйся зручніше і відчувай себе як вдома, але не забувай, що ти в гостях. Адже Іспанія може бути різною: люблячою, пекучою, пристрасною, підступною, жадібною, милосердною, нещадною, унікальною і багатогранною. Вона приховує багато таємниць у своїх пісках та змиває кров і гріхи злочинів солоними хвилями. У тіні пальм добре не тільки пити сангрію, а й думати про помсту, особливо, якщо ця помста подається охолодженою з кубиками льоду в келиху на високій ніжці. Насолоджуйся, мій дорогий читач, вишукуваннями середземноморської кухні, ароматами виноградних вин, смаком ранкової кави з хрусткою випічкою і вбивствами, які відбуваються під цими пальмами вже кілька тисяч років, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. І все це завдяки тому, що людина слабка, а у кожної слабкості є свої пороки.
Глава 1
Єва дивилася на залитий сонцем пляж крізь темне скло окулярів. Море ласкаво обволікало дорогий педикюр теплим, важким і вологим покривалом з піску, стопи потопали все глибше і глибше в м'яке і пухке нутро берега. Вода сліпила діамантовим блиском, розсипом золота, срібла і самоцвітів навіть крізь темряву захисту від ультрафіолету, про яку складали легенди рекламні ролики. Запах морської солі і мідій був у Єви в волоссі і просочив все тіло.
Вона ліниво позіхнула і глянула на екран мобільного телефону. Нібито знехотя, але пальці автоматично потягнулися і набрали заповітні чотири цифри пароля, щоб розблокувати екран. Повідомлень не було.
— Чорт, — вилаялася Єва і насупила маленький, гладкий лоб. Вона зайшла в месенджер і знову написала повідомлення, яке дублювала вже два рази.
"Сергій, де ти? Перестань ображатися, я чекаю тебе в номері. Будь ласка, напиши або подзвони".
Єва розуміла, що зв'язку у Сергія немає і повідомлення йому не доставляються. Коли він отримує повідомлення, вони загоряються подвійною синьою галочкою і він протягом декількох хвилин відправляє відповідь. Під ім'ям Сергій Супостатов була відмітка про те, що він був в мережі рівно о 22:00 вчора ввечері. І це означало, що на зв'язок він виходив востаннє рівно через дві години після сварки і огидної сцени в холі готелю.
Єва згадала вчорашній день і поморщилася. Вона була занадто відхідлива і позитивна, але легкий характер і весела вдача не допомогли забути розчарування в колезі і, як вона думала, в класному мужику. А все так добре починалося.
Єва Володимирівна Некрасова була людиною приємної зовнішності і прекрасної душі. Закінчивши на відмінно університет, вона отримала не тільки вищу економічну освіту, а й стажування закордоном за своєю спеціальністю. Щаслива колишня студентка і без п'яти хвилин великий фахівець із зовнішньоекономічних зв'язків виходила з літака в галасливому, жаркому і яскравому місті Іспанії.Дивіться також
Валентина Басан — Десяте коло пекла
Валентина Басан — Не жартуйте з полтавською відьмою, або я є правосуддя
Валентина Басан — Совеня і золотий листочок (казка на ніч)
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
Барселона зустріла Єву смачно і по-іспанськи. Дівчина закохалася у вузькі вулички, де кожна п'ядь буквально була просякнута історією. Вона ступала по тротуарах зі старою плиткою і розглядала стіни відреставрованих будинків, затримувалася надовго біля табличок прикріплених до будиночків поменше, але не менш важливих і потрібних місту і країні.
Вона ховалася в тіні вічнозелених фікусів-гігантів з восковим листям і корінням в зріст людини. Здавалося, що йому, корінню немає місця під землею, воно заполонило Царство Аїда і вийшло назовні, щоб Єва могла посидіти на ньому і погладити його грубу, шорстку кору. А туї, які підпирали небо, стояли на сторожі, немов солдати, стрункі, високі, сильні, армія землі, зелена армія на сторожі здоров'я і чистоти повітря.
У Єви паморочилася голова від неповторного запаху оливкової олії і хамону, який перебивався запахом ранкової кави і випічки. Вона гуляла по неосяжних пляжах і милувалася намальованими горами на тлі акварельно блакитного неба. І через рік, коли практика на підприємстві підійшла до свого логічного завершення, як і все хороше, Єва з радістю повідомила київському керівництву фірми, що вона підписала контракт ще на три роки. Природно, на батьківщині був страшний скандал, і не тільки в ТОВ ІНВЕСТ, але і в родині Некрасових.
По-перше, начальник відділу Комарова Тетяна Іванівна влаштувала їй по корпоративному скайпу формений скандал, де Єві пригадали і практику з першого курсу університету, і зарплату стажиста і навіть квитки в Барселону. Начальниця була неперевершена, вона майже зламала дівчину, волаючи то до її совісті, то до того, що Єва працює за трьох і навіть закордоном, проводить моніторинг потенційних клієнтів, займається контрактами, налагоджує міжнародні відносини і зв'язки з фірмою-партнером.
Тетяна Іванівна, також пригадала, що була їй практично матір'ю, а директор фірми — батьком. Таких чуттєвих слів Єва ніяк не очікувала, якщо врахувати, що робота в основному відбувалася по електронній пошті і завжди в односторонньому порядку. Вона отримувала завдання, виконувала в строк і відправляла назад. Ще в Києві при роботі з контрактами Єва відправлялася в юридичний відділ, а для звірки і звітів — в бухгалтерію до найдобрішої Світлані Вікторівні, яка пригощала булочками і невичерпним запасом шоколадних цукерок. Директора ТОВ ІНВЕСТ Євгена Ігоровича Паляницю вона бачила лише одного разу. Він йшов по коридору з чорним дипломатом в лівій руці, а правою поправляв золоту оправу окулярів. Здавалося б момент істини, Єва привітається з самим-самим головним директором, і порівнявшись з ним дзвінко сказала: "Добрий день, Євген Ігорович!".
Цілком очевидно, останній навіть не помітив наближення невисокої Єви і смикнув руку при звуці її голосу. Окуляри впали на підлогу і дівчина кинулася гепардом піднімати їх. У пухкенькому тілі було мало звірячої спритності і Єва з усього маху зустрілася своїм чолом з чолом директора.
Бурмочучи вибачення і подаючи окуляри, Єва горіла червоним кольором праведного сорому. Євген Ігорович, ігноруючи бурмотіння Єви, перевірив замки на дипломаті, мабуть побоюючись розсипати вміст і кинувся до себе в офіс.
А по-друге, батьки Євочки були шоковані, збиті з пантелику і все інше, що говорять два професори з вченим ступенем і докторською дисертацією. Мама і тато — дві божі кульбаби, народили Євушку, єдину дитину майже в сорок після низки гірких викиднів.
Вони дуже постаралися і таки дали дитині все краще відразу. Дівчинка не тільки вчилася на відмінно в школі, але і з блиском закінчила музичну школу по класу фортепіано. Репетитори з англійської та (мама тут нерішуче, але наполягла) з іспанської мови чергувалися один з одним, кожен два рази на тиждень. Єва росла пишечкою, але це її не псувало абсолютно, а навпаки робило симпатичною, доброю, усміхненою і самодостатньою дівчинкою.
Її темні очі неймовірно красиво виділялися серед копиці світлого і густого волосся. Незважаючи на те, що вона росла в сім'ї пенсіонерів пізньою дитиною, і як прийнято в суспільстві пострадянського простору, всі вчителі і сусіди вважали своїм обов'язком нагадати це їй і її батькам, друзі та однокласники дуже любили Єву. Без неї не проходив жоден шкільний вечір або свято, а батьків, які удвох ходили на всі концерти, навіть учні з повагою пропускали в перші ряди.
І природно, чекаючи в телефонній трубці новин про те, що їх зірочка , їх булочка (ось прізвисько "булочка" Єву, звичайно, не радувало, але це був ще один стимул, хоч годину на тиждень спробувати в черговий раз зайнятися спортом), їх любов і щастя не те, що не повертається в Київ, а продовжує контракт.
Але Єва зробила їм пропозицію, від якої вони не могли відмовитися. Поки смуток не переріс в потоки сліз і горя, дочка розповіла, що фірма надає їй корпоративне житло в прекрасному будинку на березі моря, що авіаквитки на ім'я батька і матері вже куплені і кур'єр доставить їх протягом години разом з паспортами і візами, які Єва завбачливо їм зробила за допомогою подруги з туристичного агенства. Не дивлячись на вік, батьки жваво відреагували на рішення дочки, подумки збираючи все необхідне, віддаючи квіти сусідці на полив і закриваючи квартиру на ключ. Вже через пару днів вони будуть мчати в Бориспіль, по-доброму лаючи пробки і обмерзлу дорогу, в передчутті зустрічі з найдорожчою людиною, що досі пахне новонародженою дитиною, з дивом, яке подарував їм Господь, коли вони зневірилися молитися, вірити і чекати.
З начальницею ж вийшло не так гладко і швидко. Вона не любила Єву, тому на заявлені материнські почуття
розраховувати не доводилося. Єва намагалася стояти на своєму, але розмова заходила в глухий кут.
— Тетяна Іванівна, я вже продовжила контракт на три роки. Я залишаюся в Іспанії. Я все так само буду співпрацювати з вашою фірмою, але за контрактом, як радник із зовнішньоекономічних питань.
— Єва, у нас немає такої посади. Ти ж знаєш, що наша, наша з тобою фірма, як дитина, на благо якої ми всі поклали життя і здоров'я знаходиться на межі кризи.
(Може криза, звичайно, і була, але судячи по новим рахункам, які вона переглядала в бухгалтерії, по корпоративним квартирам, в яких жили родичі управлінців, і по клієнтам, які завдяки Єві залишалися лояльними і укладали контракти на будівництво нових готелів і готельних комплексів, криза, як у Булгакова, була у Тетяни Іванівни лише в голові).
— Єва, ти не можеш з нами так вчинити. Не можеш. Я не дам тобі продовжити контракт, ти залишишся нашим співробітником в Барселоні.
Єва ненавиділа себе за свою м'якотілість, а часом і нерішучість.
Але Педро, що стояв поруч, міцно взяв Єву за руку. Дівчина прокинулася, як від довгого міцного сну, глянула в чорну безодню улюблених очей, які вогнем іспанських конкістадорів — завойовників спалили в попіл всі сумніви і важкі думи.
— Тетяна Іванівна, я вже підписала контракт. Я не порушила жодного пункту нашої внутрішньої політики, а оскільки посада, яку я займаю не передбачає і половини поточної роботи, якою я займаюся, я надішлю вам свої умови по найму, посаду і оплату праці, які відповідають моїм завданням у вашій компанії на сьогоднішній день. У вас термін до завтра, інакше я приймаю умови "Барселона ІНВЕСТМЕНТ" на посаду керівника відділу. До побачення!
І Єва спокійно поклала трубку.
Її коханий був копією іспанського футболіста Ліонеля Мессі і об'єктом заздрості для всіх без винятку знайомих жіночої статі. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19293 | Валентина Басан | Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань) | Увага! Цей контент призначено для аудиторії 18+
Книга коротких страшних оповідань +18
ВРЯТУЙТЕ НАШІ
ДУШІ
Людям присвячується…
Зміст
1. Інстамама
2. Хайп
3. Натуральна
4. Людський цирк
5. Ревнощі
6. Врятуйте наші душі
7. Про любов
8. Ляльковод
9. Знахар
10. Палата номер "сім"
11. Сім'я
12. Список
Інстамама
— Мама, я не хочу, не буду. Ненавиджу тебе, не хочу.
— Ах ти скотина, тварюка. Я сказала, ми знімаємо ще один дубль. Ти зробила все погано. Все. Барани не повірять, що тобі подобається це жерти і цим гратися. Ти, сука, будеш жерти це із задоволенням. Поїхали, я знімаю, посміхайся, мерзота, інакше я порву твій чортовий рот.
— Мамо, мамочко. Я не хочу цього їсти, будь ласка, не чіпай мене, я хочу спати. Відпусти мене, будь ласка.
Семирічна Сонечка згорнулася клубочком на новому килимку, надісланому зовсім недавно фірмою "Грушка-іграшка" за рекламу. У неї боліли ніжки від дерматинових черевиків, в яких змушувала ходити мати. Їй були малі ці черевички, фірма помилилася з розміром, так як низькоякісне китайське взуття йшло на кілька сантиметрів менше від заявленого стандарту. Стопи пронизав дикий біль, так як м'які дитячі кісточки ще формувалися і росли, а яскраво-рожеві кайдани в стразах і паєтках не давали пальцям розігнутися і випрямитися. Інших поки за рекламу не надсилали, а Христина Хеппімам, її нік в Instagram, була принципова. Все, що можна отримати безкоштовно, вона отримає безкоштовно, "фо Фрі", як говорили на тренінгу з особистого росту і розвитку.
Природно тренінг йшов "нашою" мовою, за свої дев'ять КЛАСІВ Христина англійську так і не вивчила, але деякі слова, такі як "мані", "оупен майнд", "камон" і "кеш", вона старанно записала дитячим почерком в зошит.
Знімати дочку на камеру двадцять чотири години на добу Христину навчила тренер з того ж особистого зростання Віта Фрідом, а в минулому ескортниця Віталіна Запенко.
— Зайка, ти можеш заробляти гроші прямо у себе вдома. Подумай, що у тебе є такого, чого немає у багатьох жінок? Правильно, дитина. У тебе є хлопчик.
— Дівчинка. У мене дочка і чоловік, — несміло поправила її Христина.
— В жопу чоловіка. Всі чоловіки-невдахи і зубожілі жмоти, якщо не заробляють мільйон і не їздять на порше. А хлопчик чи дівчинка, яка різниця, якщо ти можеш заробляти на ньому мільйони.
Зал маленького ДК, де проходив тренінг, схвально загудів. Дружини і матері в китайських пуховиках потіли і хотіли іншого життя, без сосисок з "АТБ" і акційного сиру, який мав таке ж відношення до молочних продуктів, як тренер з успіху Віта Фрідом — до освіти.Дивіться також
Валентина Басан — Дуже щаслива книга про котиків Майка та Сандру
Валентина Басан — Совеня і золотий листочок (казка на ніч)
Валентина Басан — Дуже добра книга казок про ведмедика Ташика
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
Життя Сонечки з п'яти років перетворилося на нескінченні посмішки на камеру, похвалу іграшок, відгуки про речі і товари.
Христина знімала кожен її крок, не дозволяючи робити щось без узгодження з мамою — режисером. Рейтинг реаліті-шоу в Instagram і на Ютубі почали зростати. Ідеальна мати ідеальної принцеси і десь бовтається тато для галочки, річ не важлива, але приємна.
У Сонечки дуже боліли ніжки. Вона не могла на них стояти, оскільки викривлення стоп призвело до деформації.
— Скотина, вставай, я сказала вставай, — Христина шльопнула дитину по спині. По обличчю бити не можна-камера швидко покаже синці.
— Мамочко, я не хочу їсти це. У мене живіт болить, — дівчинка зблідла і привалилася до стіни іграшкового будиночка.
— Сволота, встань з проводів, ти ж декорації ламаєш, встань, тварюка, я цілий ранок налаштовувала світло в цій частині кімнати.
— Мамо, у мене очі болять, я не хочу фотографуватися. Животик. Болить животик.
Соня трималася маленькою ручкою за живіт. У повітрі різко завоняло випорожненнями. Під попкою дівчинки розтеклася величезна руда калюжа.
— Сука. Яка ти сука, — мати вдарила дочку в груди і та лялькою завалилася на будиночок.
— Мамочка, животик, — Соня вирвала залишки рекламованого продукту прямо собі на коліна.
— Алло, це Христина. Що ви мені прислали? Я питаю, Ви, вашу матір, отруїти мою дитину хочете? Мені плювати на умови зберігання, я на вас в суд подам. Я все зняла на камеру. Є висновок лікарів. Ні, гірше. Я в Instagram напишу, які ви — погані! І ваші продукти — гівно. Скільки? Засуньте вашу п'ятірку баксів собі в жопу. Скільки? Гаразд, я подумаю.
Через кілька днів.
— Всім привіт! Я, Сонечка, хеппідоте і моя мама, Христина, хеппімам рекомендуємо вам найкращий і самий поживний продукт в світі! Замовляйте вже зараз, посилання в шапці профілю.
Хайп
Саша Риготіна зайшла в Instagram і відкрила свій профіль. Мільйон. Довгоочікуваний мільйон. Хто всі ці люди? Фанати? Хейтери? Спостерігають? Кожен день на неї дивиться два мільйони пар очей. Вони спостерігають за нею, як за лабораторним щуром, що вона їсть, як спить, де ходить, з ким дружить. Коли рейтинг статистики починає падати і перегляди скорочуються, вона дає їм їжу, насправді це вона спостерігає за ними, за їх реакцією, це вони щури за склом, а вона час від часу кидає їм шматок м'яса у вигляді хайпа. Їй подобалося це модне англійське слово, вона навіть не полінувалася і перевела його в гугл-перекладачі: ажіотаж. Це про неї. Просту дівчинку з села, без манер, освіти і культури.
Вона приїхала в районне містечко, влаштувалася працювати офіціанткою в шинок "Золота скриня". Переспавши з товстим і лисим клієнтом, Саша купила собі найперший айфон, перша ознака успішної дівчини. І завантаживши додаток Instagram вона відкрила для себе новий, красивий, гламурний, багатий світ дівчат, які їли омарів на яхтах, пили шампанське Вдова Кліко на тлі європейських пам'яток і замовляли каву в Старбакс біля Трамп Тауер.
— Я теж хочу так! — рішуче прошепотіла Саша і зареєструвалася під ніком #сашариготіна#.
Вона виставила фотографію з парку. На тлі жовтого, осіннього листя, яке покривалом дбайливо зігрівало трохи змерзлу землю, стояла звичайна дівчина в синіх джинсах і червоній шубці зі штучного хутра. Дермонтинова сумка на плечі з логотипом відомого бренду кричала про злидні і несмак. Волосся стягнуте в хвостик. Саша отримала лише один коментар від своєї мами: "Донечка, ти красуня!".
Дівчина рішуче натиснула на посилання по видаленню аккаунта.
— Алекс Бистрицька, ви — супер! Підписана на Вас, Ви — мій ідеал! Очманіла фігура, дитинко! Переспи зі мною, брудна повія! Ненавиджу тебе! Люблю тебе! Кінчена мерзота! Здохни!
Саша Риготіна не любила читати коментарі, бо на сто хвалебних відгуків тисяча була пофарбована негативом. Найголовніше, що навіть погані коменти і хейт (hate [heɪt] V 1 ненавидіти), давали їй статистику, перегляди, рейтинг і замовлення реклами.
Вона видалила свій перший аккаунт п'ять років тому і відразу ж створила новий, де підписалася іншим прізвищем і виставила фото в трусах і в ліфчику. Перші кроки давалися насилу, відео були не смішні і не красиві. Але людям подобалося. Ось вона показує, як голить ноги, а ось вона показує, як лякає стареньку і та падає на землю від несподіванки. А ось вона надягає прозору майку і обливає себе молоком, даючи коту лизати свої соски. За кілька років Алекс Бистрицька веселила своїх хом'яків-передплатників, як могла. Їм подобалося поглинати її невгамовну фантазію, чекати чергового хайпу і тролінгу, коментувати, торкатися до знаменитої хайпожорки.
Вона викладала фото і відео, де їй набивають татуювання на лобку, ставлять уколи краси без знеболювання, а в минулому році вона в прямому ефірі відновила невинність і влаштувала аукціон з її продажу. Невинність купив блогер з ближнього зарубіжжя і вони влаштували процес купівлі-продажу практично онлайн, приховуючи лише геніталії, побоюючись піти в бан через моралістів та любителів безпечного контенту.
За кілька років Саша переїхала з районного центру в обласний центр, а сьогодні перебирається до столиці. Вона мріяла про велике місто, про центр світу, про те, що буде багатою і знаменитою, гуляти і роздавати автографи.
Підписота хом'яків, як вона їх називала, росла, реклами ставало все більше, але цього все одно не вистачало. Хотілося вже рахувати не десятками, а сотнями тисяч, не знімати квартиру-студію, а купити її, хотілося не Хонду, а БМВ, хоча в ідеалі хотілося Бентлі. Як у тих, інших, її кумириць з омарами і Кліко.
Контент став жорсткіше, яскравіше, веселіше. Перегляди росли, але не так швидко, як хотілося б, а грошей, багато грошей хочеться вже зараз.
Минулого тижня вона запитувала у підписників, яку частину тіла їй проколоти, перше місце дісталося соску, друге — клітору, мочка вуха була на останньому місці. Горілка вже не допомагала, Саша давно і щільно сиділа на кокаїні, що давав сили працювати і фонтанувати ідеями.
Сосок ще болів, і здається, почався процес запалення. А груди, як все її тіло, зроблені за рекламу, турбували і нили ще сильніше.
Пластичний хірург виявився новачком-практикантом і на операції щось пішло не так. Шви текли і кровоточили, тому Алекс знімала себе в щільному бюстгальтері, хом'яки це любили.
Вчора вона зібрала кілька мільйонів переглядів, випивши коктейль з власної сечі і закусивши лимоном.
Сьогодні у неї за планом місячні. Прокладки і тампони вона вже показувала, потрібно щось гостре. Наприклад, облизати палець або розмазати кров по обличчю.
А завтра вона придумає щось з котом, наприклад, як минулого разу трохи поранить і зі сльозами на очах летітиме на таксі в ветклініку, яка замовила їй рекламу. Ось з собакою вийшло погано, під кокаїном вона не розрахувала удар і смертельно травмувала пса, якого так героїчно рятувала на камеру від підставного собаконенавистника. У ветклініці констатували смерть, Саша так гірко вбивалася в сторізах, що на карту від жалісливих людей почали приходити гроші. Блогерка влаштувала нещасному трупу пишні похорони, замовила кремацію і поховала в спеціально відведеному місці на кладовищі для домашніх тварин. Вона ще тиждень ходила в чорному і доброго ранку починала в трусах і в сльозах.
Хайп з собакою почав забуватися і елітний розплідник подарував їй за рекламу нову жертву, чотиримісячне цуценя, якого ніхто не хотів купувати через невеликий дефект на лапці. Собака цілий день вила в коморі, поки сусіди не поскаржилися на Сашу господині квартири. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Десяте коло пекла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25839 | Валентина Басан | Десяте коло пекла | Глава перша
У сорок років, розгубившись на дорозі,
Звернула в ліс, а далі, як в тумані,
Дерева, хащі, наче в чорта на порозі,
Трьох блогерів зустріла з інстаграму.
Одна в перуці чорній та в бікіні,
Як символ послуги ескорту та реклами.
А інша ідеальна мама Ліни,
Володі, Міли, Діми та Мелани.
Що годувала грудьми десь у тіні.
Пропонувала грудь мені і я без тями.
Отямилась від третього — мужчини.
Сказав, що коуч, на сорочці білі плями.
І як спасіння, світло у долині,
Людина йде до мене, розум ясний,
Хто ти? Я запитала несміливо.
Освіта, я прийшла на допомогу,
Крізь пекло проведу тебе до раю,
Ну що ж ходімо, саме час в дорогу!
Глава друга
Тут починається гламур, забудь про книги!
Я зрозуміла, пекло почалося,
Їх були тисячі, як бруд після відлиги.
Хто з камерою бігав, їв гівенця,
Одразу виставляючи для хайпу,
Не мали при житті душі і серця.
Ті, хто тваринок мучив за для драйву,
А ще тут були різні переверти,
Що відсилали свої голі дупи й інше,
Тепер же вони вили від безсилля,Дивіться також
Валентина Басан — Не жартуйте з полтавською відьмою, або я є правосуддя
Валентина Басан — Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань)
Валентина Басан — Міфи соціальних мереж або фантастичні тварі Інстаграм
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
Бо вічно тепер шлють свої обличчя.
О їжачки, я налякалася до смерті,
Не бійся, це всього лиш пластик жертви,
Вони так і не в змозі зупинитись,
Повзуть за псевдо лікарем і мертві!
Пропагандони та русняві боти,
Вічно спостерігають Перемогу,
Вони у пеклі пишуть про свободу,
А зараз треба визвати підмогу.
Переді мною справжній офіс банку,
Інфоцигани продають тут марафони,
Вони рахують душі до світанку,
Раніше рахували міліони,
Калічили здоров'я без освіти.
Тепер обжерам впарюють дієти,
Коханцям про відносини ретрити.
Я зупинилась, ось так поворот,
Матусь щасливих, наче дика зграя,
Накинулась на інстаграм істот,
Мені Освіта каже, не зважай!
Продовжує мене вести по колу
Воно десяте, саме стук з-під дна,
Я відчуваю, що впаду до долу.
Як добре, що я в пеклі, не одна!
Мені Освіта каже, обережно!
Бо саме зараз буде течія,
Вона підхопить тебе дуже обережно,
Але не вздумай, в тебе є сімʼя.
Спокуса так солодко накатила,
І захлинулася я на сторінках тих,
Наряди, сумки, подорожі, торти,
О їжачки, це відео — коти!
Припала до коментів, як до хліба,
Як пощастило я потрапила на срач,
Не в змозі відірватися від дива,
Що ж відповість отой, бо цей ту мач!
Іще скандал, срачі вони усюди,
Хто винуватець, хто відповідач.
Удар, іще удар і я твереза,
Де я була, Освіта, що таке?
Ти провела життя у інтернеті,
Диви в тебе волосся геть сиве!
Я божевільно кліпала очима,
Не може бути, я ж на хвильку, я на мить!
Освіта каже: ти навкруги подиви-но,
Тепер їм всім той інстаграм болить.
А що робити, я торкнулася волосся,
Ходімо у чистилище, біда!
Ти зрозумієш, що життя тобі вдалося,
Прогаяти на клятий інстаграм.
Глава третя
Ридати над волоссям було пізно,
Тепер сива, стара та ще й тупа,
Я подивилася на себе з боків різних.
Я рік проґавила на грецького кота.
Понуро піднімалися ми вгору.
Освіта каже, а тепер іди сама,
Я показала тобі все, навчила творам,
Я впевнена, що буде ще весна.
І я відчула зміни десь у мозку,
А поступово в голові зник темний ліс,
Угору йшла і залишала пекло лоску,
І фільтри із обличчя вітер зніс.
Глава четверта
Мене зустріли всі, кого читала,
Невже вони? То й справді справжній рай!
Я зараз запитаю про важливе,
Будильник пролунав, мерщій вставай!
Де я? Я де? У пеклі чи удома?
Мені наснився Данте й Стівен Кінг,
Я з Конан Дойлем на англійській спілкувалась,
А Едгар По невчасно раптом зник.
ОʼГенрі, дуже дякую за книги,
Хвилинку, привітаюсь до Дюма,
А перед тим, як підійти до Роулінг,
Вона до мене підійшла сама.
Мій рай був уві сні таким реальним,
Він — чистий, чесний, любий і палкий,
Мій спокій і лише одне бажання.
Творити і писати на віки.
Я на хвилинку ще затрималася в ліжку.
Рука автоматично підчепила телефон.
Відкрити чи залишити на вечір?
Я посміхнулася, натисла на айфон,
І тут на мене вилилось лайно.
Я верещала, наче драна кішка,
Борсалася, поки лилось воно,
Я не могла зіскочити із ліжка.
Тепер я вже прокинулась від крику,
Реальність, темна ніч і аритмія,
Я попила води, взялась за книгу.
"Божественна комедія", стихія.
Епілог
Мені мій сон уроком добрим став,
Не поринати в течію надовго,
Життя коротке, навіть без підстав.
Увесь той час, він взятий був у борг.
Пишу і думаю, зайду лише на хвильку,
Я написала цілий епос, ну камон!
Я подивлюсь, хто там поставив лайки,
Найкращі люди, хай вам сниться добрий сон! |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Дуже добра книга казок про ведмедика Ташика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19260 | Валентина Басан | Дуже добра книга казок про ведмедика Ташика | Присвячується моїй подрузі НаТАШІ Ларіній.
Передмова.
Надія, Віра і Любов – це три зірочки, які ведуть людину, починаючи з самого першого його дня народження. Вони світять і сяють, висвітлюючи життєвий шлях. На жаль, цей шлях іноді буває складним і тернистим для великих і для маленьких.
Чому?
Я мільйон разів задавала це питання собі і іншим, але ніхто не знає на нього відповідь. В основному, всі розводять руками і відповідають: без поняття.
Я написала ці казки для всіх діток на землі. Єдине, чого я хочу, щоб хворі дітки одужували, а здорові не хворіли. А ще щоб ці казки несли доброту, любов і надію всім, хто їх потребує. Ці казки розповідають про страх, про важливу роль сім'ї і друзів в житті кожного без винятку, про силу волі і духу, про те, що ніколи не треба здаватися, а вірити лише в найкраще.
Дорога НаТАША!
Без тебе не було б ці трьох чудових казок, на створення яких ти мене надихнула. Ти-справжній герой, прямо як в цих казках. Я бажаю тобі здоров'я і сил на довгі роки. У тебе попереду ще багато доброго, цікавого і важливого. Я бажаю, щоб твої проекти були успішними, а нові ідеї ніколи не закінчувалися.
З повагою і любов'ю,
Автор.
Казка 1.
Як ведмедик Ташик у лісі загубився.
Ведмедик Ташик крокував по лісі, наступаючи лапками на густий килим з голок, шишок і маленьких ягідних кущиків. Ліс був великий і темний, а ведмедик зовсім маленький. Він піднімав вгору носик і принюхувався до повітря, щоб визначити, де ж живе його сім'я. Він заходив в густу і темну гущавину все далі і далі від рідного, світлого і сонячного узлісся, де був будиночок його великої і дружної сім'ї.
Ведмедик Ташик прислухався і притиснув вуха до голови. Страшні і чорні крони дерев скрипіли, як гіганти з великими ялиновими лапами. Крихітний ведмедик підбіг до пеньочку і сховався за ним. У лісі починалася справжня гроза і ведмедик затремтів від холоду і страху. Вітер розгойдував височенні дерева з боку в бік зі страшними звуками. Ташику здавалося, що на його пеньочок впаде одна зі старих і товстих сосен, яка сипіла і скрипіла, як прабабуся Ташика. Він закривав очі лапками і схлипував, витираючи сльози на маленьких оченятах.
— Мам! Мам! — Ташик відчайдушно кликав маму, бо завжди знав, коли страшно мама захистить його від будь-якої небезпеки.
Одного разу ведмедик звалився з берега прямо в вируючу річку, яка несла його потоком прямо на камені. Ташик відчайдушно бив лапами воду, але не міг виплисти на берег, до нього було занадто далеко. Ще трохи і Ташик би розбився об скелясті кручі, але хтось схопив його за шкіру і потягнув до безпечного пологого берега. Це була найсильніша і найсміливіша в світі мама. Ташик обійняв маму за шию, а вона суворо покарала Ташика, залишивши ввечері без меду і малини. Але ведмежа не сердився, він знав, що мама любить його і дуже злякалася, що він потоне.Дивіться також
Валентина Басан — Хто вбив депутата Скотину?
Валентина Басан — Понеділок ракетника
Валентина Басан — Коханка Віра
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
А ще мама читала йому на ніч казки про горщик каші і про ягідну галявину. Це були улюблені казки ведмедика. Він уявляв, як знайде горщик каші і буде їсти її лапками, а каша в горщику не буде закінчуватися. А ще він мріяв знайти галявину, де буде багато червоних, солодких і соковитих ягід. Він буде збирати їх лапками прямо собі в рот.
Блиснула блискавка і в чорному лісі стало світло, як вдень. Ведмедик побачив біля пеньочка за яким ховався, велике дупло і побіг до нього. Гуркіт грому з тріском розірвав небо і землю. Ташик стрімголов вкотився в дупло, перед тим, як почалася страшна злива. Великі краплі стукали по стовбурах дерев, змиваючи листя і слабкі голочки.
— Ти хто? — запитали звідкись із глибини дупла.
— Я — ведмедик Ташик. А ти хто?
— Мене звуть Абрикоска, тому що я — руда.
Зашуршали листя і перед Ташиком спочатку з'явився величезний хвіст, потім і сама Білочка. Вона посміхнулася і простягнула ведмежаті горішок.
— Не бійся, дощ не може йти вічно.
— Спасибі, а я не боюся, з чого ти взяла? Ну може бути зовсім трішки. Особливо коли грім гримів.
Ташик взяв горішок і почав гризти шкаралупу, щоб витягти серединку.
Вони гризли горішки і базікали з Абрикоскою, поки дощ не закінчився.
— Спасибі тобі, Абрикоска!
— До побачення, Ташик, ще побачимося!
Ведмежа помахав своєму новому другові і попрямував далі, в пошуках виходу з цієї темної і страшної хащі.
Після грози в лісі було сиро і прохолодно. На гілках висіли перлинні краплі, які не поспішали падати на землю. Ташик зауважив, що після дощу щось змінилося, але він не міг зрозуміти, що ж саме. Пройшовши лісом ще якийсь час він таки зрозумів у чому справа.
Гриби.
Вони лізли з-під землі прямо на очах у Ташика.
Їх капелюшки спочатку були дуже маленькі, але потім ставали все більше і більше, перетворюючись на справжні парасольки від дощових крапель. Особливо красиві були червоні гриби. Їх капелюшки були найпомітніші і найяскравіші в темно-смарагдовому лісі. Ведмедик зацікавився такою невимовною красою і присів поруч з цілим сімейством червоних капелюшків, щоб помилуватися ними.
— Цікаво, а вони смачні? Пробурмотів Ташик, згадуючи мамині супи з грибами і корінням, і облизнувся. Після горішків, якими пригощала Абрикоска, пройшло багато часу. Ведмедик неабияк зголоднів і поглядав на апетитні червоні капелюшки грибів, які нагадували йому червоні ягідки.
Він простягнув лапку і зірвав найбільшу і соковиту капелюшок.
— Гей! А ну-ка, викинь негайно!
Перед ним стояв величезний сірий вовк, який безшумно підійшов до маленького.
Ведмедик ташик злякано випустив грибний капелюшок з рук і позадкував назад.
— Вибачте, я не знав, що це ваші гриби!
— Не мої, а відьмині. Не можна їх їсти ні дітям, ні дорослим, зрозумів? Он струмок збігай лапи вимий, щоб отрута не вбралася.
Ташик прополоснув лапки і попив водички з струмка, в животику зрадницьки заурчало.
Величезний вовк підійшов ближче. Він вже не був таким страшним, його сива голова була вся в шрамах, але очі дивилися з посмішкою.
— Пішли на ту галявину, горе голодуюче! Дивись хоч ці ягоди і називаються вовчими для ведмежат, вовченят і лисенят – це смачна і корисна їжа, багата вітамінами, мої діти постійно роблять набіги в ці місця. А отруйні мухомори я їм суворо заборонив чіпати, вони і так багато звірів в нашому лісі погубили.
Ташик збирав лапками грона синяво-чорних ягід і закидав собі в рот. Солодкий сік тік по лапках і по мордочці. Наївшись, Ташик запитав у вовка, чи знає він, як вийти з хащі.
— Іди в ту сторону і нікуди не звертай. Вийдеш до річки, йди вздовж берега до величезного старого дуба. Там і закінчується темна гущавина.
Ведмежа подякував спасителю і рушив у дорогу. Він співав пісеньку, яку вони вивчили разом з мамою про друзів, з якими не страшно в самому темному лісі.
Гущавина вже була не такою чорною і лякаючою. Ведмедик Ташик знав, що в цій гущавині у нього є друзі, які допоможуть і не залишать в біді. Він обходив оманливо красиві мухомори, а ось вовчими ягодами по дорозі до річки ласував, як справжній ласуна.
Нарешті він побачив верхівку старого дуба, вона вітала його здалеку, як доброго друга, ворушачи листочками. Ведмедик прискорив крок і побачив, що під дубом плаче його мама. Ташик кинувся до неї з усіх лап, збиваючи на шляху кущики і лісові квіточки.
— Мама! Мама!
— Ташик!
Ведмедиця почула крик улюбленого чада і кинулася назустріч.
— Мамо, я був у такій страшній гущавині, я заблукав, я шукав чарівну галявину ягід, як у нашій казці, я зустрів Абрикоску, потім мухомор і старого вовка, а ти знаєш, що таке вовчі ягоди? Я сам вибрався з хащі.
Ташик тараторив мамі, не замовкаючи, а вона посміхалася і міцно тримала його за лапку. Вдома його чекав сувора розмова з татом, бабусею і дідусем, які шукали його разом з усіма родичами вже кілька днів. Але коли сім'я дізнається, що Ташик сам вибрався з темної і страшної хащі, вся сім'я захотів і буде розпитувати хороброго ведмедика ще довго, як йому вдалося знайти дорогу додому.
Казка 2.
Як ведмежа Ташик допоміг своєму другові знайти дорогу додому.
Сьогодні день був особливо сонячним і теплим. Ташик прийшов полежати на свою улюблену галявину недалеко від його рідного барлогу. Сонечко пригрівало і Ташик перекинувся на інший бочок. Він любив лежати на цій галявині, тому що поруч з нею був найбільший малинник у всьому лісі.
Вперше це чарівне, ароматне і солодке місце показала йому мама. Вона привела сюди Ташика зовсім маленьким, а тепер він був досить дорослим ведмежам, щоб самому влітку приходити сюди, ласувати ягідками і засмагати на сонечку. Ташик задрімав від тепла і спокою. Йому снився ліс, малинник, річка з якої він любив пити водичку і хлопчик, якого він побачив на березі річки. Хлопчик гірко плакав, а Ташик ніяк не міг зрозуміти чому.
Ведмедик прокинувся і побіг до берега річки, яка весело бігла кудись вниз далеко-далеко. Мама говорила, що річка тече до моря. Але хто такий був цей море, Ташик не знав.
На березі сидів хлопчик, зовсім як уві сні Ташика, але не плакав, а задумливо дивився на дерева, вглиб лісу. Побачивши ведмедика, хлопчик не злякався, а привітно помахав йому рукою.
— Привіт! — привітався хлопчик і посміхнувся.
— Привіт! — привітався Ведмедик і сів поруч з хлопчиком.
— Ти, напевно, здивувався, коли побачив мене на березі? — запитав хлопчик.
— Ні, я бачив тебе уві сні. — спокійно відповів ведмедик і протягнув хлопчикові ягідку малинки, яку він зірвав по дорозі, але не встиг з'їсти.
— Спасибі, ведмежа! — хлопчик узяв ягідку і став милуватися нею.
— А чому ти не їси малинку?
— Я милуюся. Просто вона така прекрасна, а якщо я її з'їм, то її більше не буде – відповів хлопчик.
— Але там в лісі в малиннику ще багато таких ягід, пішли, я покажу тобі це секретне місце, поки моя мама не бачить. Вона забороняє мені розповідати про малиннику навіть чужим ведмедям з іншого лісу.
— Ягід багато, — погодився хлопчик, — але саме така одна. Розумієш, кожна ягода унікальна і єдина в усьому світі. І іншої, точно такої, вже не буде.
— Розумію, — погодився Ташик.
Він згадав, як втратив в лісі улюблену шишечку якою грав з самого дитинства. Вона була не велика і не маленька, не коричнева і не зелена, не кругла і не довгаста, вона була найкращою шишечкою у всьому лісі. Ташику подарував її дідусь ведмідь, який чомусь перестав приходити додому. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Дуже щаслива книга про котиків Майка та Сандру | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19265 | Валентина Басан | Дуже щаслива книга про котиків Майка та Сандру | Один день в школі
В одному сонячному містечку живуть два кошеняти: котик Майк і кішечка Сандра. Братик і сестричка люблять грати в м'ячик і пити молочко. Їм подобається подорожувати з батьками і ходити до друзів на дні народження.
Щоранку сім'я котиків прокидається і говорить один одному —
Доброго ранку!
Потім вони по черзі вмиваються і чистять зубки спеціальними щіточками для кошенят.
У котика Майка блакитна щіточка зі смішними монстриками, а у кішечки Сандри щіточка помаранчева з ручкою у вигляді русалочки з риб'ячим хвостом. Тато і Мама щоранку нагадують кошенятам, що треба чистити зубки, вмиватися і робити зарядку для маленьких лапок.
На сніданок кошенята їдять кашку з молочком. Котики люблять цукерки і морозиво. Але Тато і Мама дають їм цукерки і морозиво тільки після корисної їжі.
Після сніданку кошенята одягаються і беруть свої рюкзачки. Мама і Тато відводять кошенят в школу.
Котик Майк любить математику. Він знає всю таблицю множення. Учитель задає в школі багато прикладів, але котик Майк вирішує всі приклади і отримує п'ятірку. Сьогодні у котика Майка урок математики, урок природознавства і урок фізкультури. На уроці математики котик Майк вирішує приклад біля дошки, на уроці природознавства вчитель розповідає, що сміття треба викидати в спеціальні урни, а на уроці фізкультури котик Майк бігає зі своїм другом Мартіном навипередки.
Кішечка Сандра дуже любить ходити в школу для самих маленьких кошенят. У неї є улюблені подруги Паула і Валерія. Вчителька вчить кішечку Сандру і весь інший клас писати літеру А. Сьогодні кішечка Сандра вивчила свою першу літеру.
Тато і Мама забирають своїх кошенят після уроків і ведуть за лапки додому. Вдома Мама годує кошенят супом. Котик Майк дуже просить Маму приготувати піцу. Котик Майк дуже любить піцу "Чотири сири". Мама каже котику Майку робити уроки. Поки він робить уроки піца готова.
Всі сім'я сідає за стіл, п'є чай з варенням і їсть смачну сирну піцу.
Котик Майк і кішечка Сандра готують свої рюкзачки на завтра. Завтра буде ще один прекрасний і сонячний день.
Котик Майк і кішечка Сандра йдуть чистити зубки і надягають свої піжами.
Вони бажають Татові і Мамі на добраніч, йдуть в свої кімнатки і солодко засипають, сопучи маленькими носиками.
Похід в гори
Одного разу котик Майк і кішечка Сандра захотіли подорожувати. Вони попросили своїх батьків на вихідних влаштувати їм пригоду. Батьки кошенят подумали і вирішили повезти котика Майка і кішечку Сандру в гори на екскурсію.
⁃ Які височенні! І які гарні гори! — захоплювався котик Майк.
⁃ Тато, а правда, що гори дістають до самого неба? — запитала тата кішечка Сандра.Дивіться також
Валентина Басан — Десяте коло пекла
Валентина Басан — Понеділок ракетника
Валентина Басан — Вбивство під пальмами
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
— Ні, — відповів батько, — до неба дуже далеко і високо. Ми приїдемо додому і Майк прочитає тобі про небо і космос, і про те, що це шари повітря, які називаються атмосферою. Там високо літають літаки, а щоб полетіти зовсім високо в космос, вчені винайшли ракети.
Кішечка Сандра уважно слухала батька і братика, тримала Маму за руку і дивилася на красиві гори. Ще кішечка Сандра захотіла бути такою ж розумною, як її братик і вирішила читати багато книг. Вона бачила, що Мама і Тато кожен день читають книги. Братик Майк теж любить читати кожен день. Вона вирішила, що якщо навчиться читати книги, то буде знати все на світі.
⁃ Дивіться, які камені! Які вони величезні і важкі! — Котик Майк і кішечка Сандра розглядали величезну кам'яну брилу.
⁃ Так, — сказала Мама, це називається гірські породи, є ще гірські хребти і гірські вершини, коли багато гір розташовані один поруч з одним, а вершини — це коли піднімаєшся високо високо на гору, і вище тебе тільки хмари.
Котики слухали Маму і Тата з великим інтересом. А коли повернулися додому, то прочитали в книзі, що найвища гора в світі називається Джомолунгма і вона знаходиться в Китаї.
⁃ Який цікавий день в горах! — сказали котики своїм батькам. А давайте на наступних вихідних поїдемо на море?
⁃ Обов'язково! — пообіцяли кошенятам батьки, — тільки вам необхідно вибрати і прочитати книгу про море, щоб ми з вами подивилися, які морські жителі там мешкають. Адже перед тим, як поїхати в гори ми з вами говорили, що в горах живе багато різних тварин, птахів і рослин.
⁃ Я пам'ятаю, що в горах живуть гірські кози і вовки!
⁃ А я пам'ятаю, що в горах живуть орли, яструби, ростуть ялини і сосни.
⁃ Все вірно! Ви — великі молодці і знаєте про гори дуже багато, тепер візьміть дитячу книгу про моря і подивіться, хто мешкає на дні, якого кольору і смаку вода в морі і чому моря бувають теплими і холодними.
Котик Майк і кішечка Сандра побігли за дитячою енциклопедією, яку подарувала хрещена. А Мама і Тато відкрили карту і почали обговорювати екскурсію на море на наступних вихідних для своїх кошенят.
Морська прогулянка
На вихідних Тато і Мама розбудили котика Майка і кішечку Сандру дуже рано.
⁃ Доброго ранку! Вставайте, кошенята, ми їдемо на море!
⁃ Ура! Ура! Море! Море! — зраділи кошенята і побігли чистити зубки.
Море з ранку було тихим, спокійним і прозорим. Маленькі хвилі і яскраве ранкове сонечко ласкаво віталися з кошенятами. Маленькі камінчики, мушлі та водорості зацікавили братика і сестричку.
Вони вирішили влаштувати змагання і порахувати, хто більше збере красивих морських прикрас в своє відерце.
Кішечці Сандрі дуже подобалося збирати білосніжні маленькі мушлі, вони нагадували їй намиста, які їй подарувала бабуся Кішка на день народження. А ще Мама кішка розповіла, що в мушлях на морському дні живуть справжні перлинки, які потрапляють туди крупинкою піску і перетворюються з часом на справжню коштовність. Кішечка Сандра була в захваті. Вона тепер збирала всі біленькі мушлі в надії, що раптом в якийсь із них є скарб.
⁃ Мама, а чому море солоне? — запитала Маму кішечка Сандра.
⁃ Я читала про це в енциклопедії, багато вчених думають, що річки, які стікають в море, вимивають з мілини мінерали і несуть їх в моря, в які впадають. А моря в свою чергу утворюють світові океани. Таким чином, кожна річка несе в морі частинку солі, — відповіла Мама кішка.
⁃ А я читав, що моря стали солоними через вулкани, вулкани вивергали сірку та інші хімічні елементи, це все змішувалося, взаємодіяло і впадало в моря, — сказав котик Майк.
⁃ Все правильно, Майк, ці процеси були багато мільйонів років тому, коли утворився Первинний Світовий океан. Вулкани звільняли з надр землі атоми натрію і хлору, які осідали на дні. До речі, в енциклопедії написано, що морська вода містить майже всі хімічні елементи, — додав Тато кіт.
⁃ А ще купатися в морській воді дуже корисно для здоров'я, нам в школі говорили! — радісно закричала кішечка Сандра.
Кошенята бігали по берегу і захотіли перекусити. Мама і Тато посадили їх на березі на стільчики, поставили перед ними маленький столик, дали кожному по бутерброду і налили з термоса в чашечки гарячий, ароматний, солодкий чай.
Кошенята жували бутерброди, запивали чаєм і дивилися на море.
Раптом Котик Майк закричав:
— Дивіться, дельфіни! Вони зовсім близько підпливли до берега, видно біля берега багато риби!
⁃ Де? Де? Я не бачу! — Кішечка Сандра почала переживати, що не бачить дельфінів.
Раптово вдалині над морською гладдю майнула темна спинка дельфіна. А за нею ще одна.
⁃ А ви знали, що дельфіни не риби, а теплокровні тварини, які годують дитинчат молоком, вони плавають з величезною швидкістю, а ще їх мозок більший, ніж мозок людини? А ще я читав, що дельфіни мають свою, особливу мову, вона, як ультразвук, завдяки якому, вони чують один одного на великій відстані, — сказав котик Майк.
⁃ Дякую за інформацію, синку, а ще в Індії дельфінів не вважають тваринами, — сказала Мама кішка.
⁃ Це як? Вважають їх рибами?
⁃ І не рибами.
⁃ А ким же? — хором запитали діти.
⁃ В Індії їх визнали "особистостями, що не належать до людського роду", індійські вчені, перші вчені в світі, які офіційно визнали, що у дельфінів є інтелект і самосвідомість, — відповіла Мама кішка.
Кішечка Сандра з цікавістю слухала свого братика. Він розповідав цікаві факти про багатьох морських мешканців, наприклад, про крабів з величезними клешнями і про морських зірок, які за допомогою присосок пересуваються по морському дну.
Ще Котик Майк розповів про морських риб, які живуть в різних частинах світу, і про самих величезних тварин на планеті — китів.
⁃ А ви знаєте, що багато століть тому люди думали, що наша земля плоска, і що вона лежить на спинах трьох гігантських слонів, які стоять на черепасі? — запитала Мама кішка.
⁃ Ні! Не чули! Розкажи, розкажи!
⁃ Дуже давно, коли люди тільки починали переселятися з печер в будинки, шити собі одяг, розвивалися і винайшли колесо, ніхто не знав, де закінчується земля. Всі люди вірили в те, що кінець землі там, де починається море, а щоб море не стікало вниз і люди не залишилися без води і риби, баланс підтримують три слона, які стоять на черепасі, та на такій гігантській, що може витримати не тільки трьох слонів, але всю землю з океанами, морями, горами, річками, тваринами і людьми. І люди довго вірили в це, поки вчені і мореплавці не зробили великі відкриття і не довели, що наша земля — кругла, що це планета, і знаходиться вона в Сонячній системі.
Морська прогулянка вийшла чудова. Після обіду на морі з'явилися маленькі хвилі і кошенята із захопленням тікали від них по піску. Вони знайшли клешню краба, водорості і красиву велику мушлю. Потім Тато кіт повів малюків на скелю і показав їм мушлі та мідії, які живуть на каменях, щільно прикріпившись до них присосками. З висоти скель вони бачили зграї великих і маленьких риб, які миготіли в хвилях, як мамині срібні сережки на ланцюжках.
По дорозі додому кошенята заснули, а батьки домовилися зводити їх в планетарій і розповісти все про планету Земля і Сонячну систему.
З днем народження, Тео!
Котик Майк і кішечка Сандра весь тиждень чекали неділі, щоб піти в гості до своїх родичів: тітоньки Яни, дядька Зійі та двоюрідного братика Котика Теомана.
Сім'я родичів запросила їх на річницю, день народження їхнього синочка, маленького Котика Теомана. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Дурепи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19462 | Валентина Басан | Дурепи | Дурепи
Глава 1
Аліса квапливо бігла до банкомату, повторюючи про себе, як мантру тільки що вимовлені слова Саші для неї, тільки для неї: — Кошеня, моє домашнє, маленьке кошеня, як я за тобою нудьгував.
Справедливості заради варто зауважити, що за кілька місяців дійсно можна було пристойно скучити. Від Олександра не було ні дзвінка, ні смс. А вона так чекала.
Аліса порівнювала себе з Маргаритою з найвідомішого роману. Майже шість місяців тому вона і він вперше зустрілися на вулиці, ну майже на вулиці. Він сидів за кермом припаркованого до узбіччя автомобіля, а вона йшла по вузькому, подекуди в вибоїнах, тротуару, намагаючись не потрапити підборами в одну з цих самих ненависних ямок. В її руках замість жовтих квітів була яскраво-жовта сумочка-конверт, яку пафосно називають клатчем від англійського "схопити", "муфта" або що зовсім дивно "кігті". Хоча судячи з плутанини в свідченнях і труднощів перекладу іноді жіноча, частіше чоловіча половина, називає цей аксесуар — скотчем. Мабуть звук букви ч створює схожості за звучанням, абсолютно здавалося б, різних за значенням слів.
Аліса милувалася сонячним кольором виробу, викинувши з голови цікавий факт про те, що вона тільки що посварилася з Пашею, цивільним чоловіком, як він просив себе офіційно називати.
Аліса йшла по вулиці, страждала і чекала подругу, яка затрималася на роботі теплим суботнім днем. Їй було нудно і сумно, Паша сьогодні вранці сказав, що не хоче йти в кафе, вони знову вкололи один одного образливими словами, які переросли в страшний скандал. Аліса набрала Тоню, коли нафарбувалася, вбралася і вискочила з під'їзду, одночасно розмазуючи по свіжому макіяжу сльози образи і безсилля.
Алісі було двадцять вісім, вона працювала в компанії старшим фахівцем зі страхування автомобілів та інших транспортних засобів і була абсолютно нещасна.
Кожен день з понеділка по п'ятницю вона вставала рівно о сьомій, пила каву, плелася на нудну роботу, чекала завершення робочого дня і поверталася в знімну квартиру недалеко від свого офісу. Поверталася до нього, до Паші, який грів їй гречку з сосискою і ноги ночами.
Вони жили разом, а перед тим, як з'їхатися, зустрічалися всього кілька місяців. Паша працював менеджером по автокредитах в сусідньому офісі і частенько заходив до Аліси і її коліжанки Тоні в кабінет на чай або каву.
Потім сталося корпоративне свято, приурочене Міжнародному жіночому дню, де Паша осмілів, завдяки міцному алкоголю і відвертому вбранню Аліси, і ніяково поцілував майбутню жертву громадянського осередку суспільства під час повільного танцю.
На горизонті особистого життя дівчини був повний штиль, її човен стояв у каламутній і брудній воді, вже неабияк попахуючи і заростаючи болотною тванню. Паша абияк надув її вітрила запалими грудьми. Човен Паша плюс Аліса повільно поплив в тиху гавань під назвою сімейне життя.Дивіться також
Валентина Басан — Список (міні-розповідь)
Валентина Басан — Коханка Віра
Валентина Басан — Міфи соціальних мереж або фантастичні тварі Інстаграм
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
На самому початку гри в фальшиву дружину Алісі подобалося ходити на побачення прямо після роботи, подобалося фліртувати по робочій пошті з Пашкою, подобалося ловити на собі заздрісні погляди самотніх колег. Вона навіть помітила, що Тоня трохи ревнує подругу до новоспеченого нареченого. Паша з невибагливим прізвищем Кучков був середнього зросту і середньої ваги, на два роки старше Аліси він користувався великою повагою на роботі і взагалі у всьому офісному будинку.
Причина була очевидна: співвідношення чоловіків і жінок в будівлі працівників розумової праці сильно поступалося на користь останніх. Чоловіків було двадцять до сорока і половина були одружені, огрядні і вже зі слідами глибокої кризи середнього віку на обличчі і на тілі. Паша був учасником золотого складу і у нього були прекрасні вихідні дані. По-перше, він був неодружений. На цьому власне всі основні переваги закінчувалися. Але на безриб'ї, як то кажуть, тому коли ласий шматочок Паша дістався Алісці з третього поверху, це викликало обурення в дружному жіночому колективі. Напевно, для Аліси це були найщасливіші місяці закоханості і надії на щастя в нових відносинах. Знімати житло запропонувала Аліса, Паша не заперечував. Він так само не зупиняв Алісу, коли вона вносила свою частку за оплату оренди і комунальних. Казка якось дуже швидко закінчилася так і не встигнувши початися.
Аліса перестала вбиратися і фарбуватися спеціально для нього, тому що тепер він бачив її щоранку і щовечора після роботи. Друзі стали заходити все рідше, тому що веселитися Паша не вмів і не хотів, а її подругам і друзям швидко ставало сумно без музики, пива і веселих жартів.
Аліса знову стала звичайною, тільки тепер ще й нудною. Обурений жіночий колектив заспокоївся і навіть посміхався при вигляді щасливої побутової пари.
Тижні за тижнями перетворювалися на місяці. Аліса хотіла чогось нового, подруги виходили заміж, заводили дітей, виходили на новий життєвий етап, літали до Туреччини і Єгипту за гарячими путівками. Аліса два рази купувала Паші путівки в місцевий санаторій з басейном і два рази силоміць затягувала в туристичне агентство на цокольному поверсі до подруги Анюти, яка обіцяла суперзнижку і шикарний готель для весільної подорожі. Кучков чемно слухав, питав про розстрочку, посміхався енергійній Анюті, брав Алісу за руку і вів додому, варити гречку і сосиски.
Але сьогодні, сьогодні сталося страшне. Вони уїдливо кинули один одному кілька фраз з єдиною метою, вколоти. Але не розрахували і почали різати один одного взаємними образами і претензіями, як ножами.
— Паша, якщо я завагітнію ти тільки тоді зробиш мені пропозицію руки і серця? Або теж не по бюджету? Адже матерям одиначкам платять більше.
— Я ж казав, навіщо нам це, ми ж любимо один одного. Одружуються, витрачають гроші, розлучаються. А ти що, вагітна?
— Ні, Паша. Ні. Ми ж з тобою не спимо вже два місяці. Або ти забув?
— Чому? Спимо.
— Так. Спимо. Спимо. — Аліса перейшла на вереск. — Ось в тому-то й справа. Що спимо. Більше в нашому ліжку нічого не відбувається, крім твого оглушаючого хропіння.
— Але зайченя.
— Паша, не називай мене так. Мене це бісить. — І тут вона замовкла. Її бісить не знімне житло, не робота, не гречка, і навіть не це нудотне і до блювоти миленьке зайченя. Її бісить Павло Кучков, людина з яким вона за звичкою разом вже багато місяців. Його пухкі губи, на яких огидно залишається їжа, його постійна економія, хоча для двох у них досить пристойний дохід, його скупість у всьому починаючи від речей, які він обов'язково перешиє і полагодить до продуктів по акції, які давно втратили свіжість і термін придатності. Паша Кучков був прекрасним варіантом для Алісиної бабусі, надійний, вірний, домашній, господарський, економний, без шкідливих звичок, і головне, холостяк.
Але Аліса вже дивилася на нього іншими очима. Скупий, дріб'язковий, нудний, боягузливий, нерішучий, буденний, звичайний, сірий, люблячий міркувати про високі матерії, зневажаючи багатіїв і гуляк, господарів життя, багатих і знаменитих, обласканих долею.
Дівчина закрила рот рукою, її вивертало навіть від його запаху, абсолютно непередаваного запаху старого одягу, змішаного з потом і нудотним фісташковим дезодорантом, який він купував не в парфумерному магазині, а в продуктовому гіпермаркеті три за ціною двох.
Аліса грюкнула дверима ванної кімнати, спішно нафарбувала губи і вії, насилу застебнула на спині блискавку чорної сукні. У коридорі вона відірвала цінник від жовтого брендового клатча, який вона берегла до свого дня народження і огорнувши себе легкою хмаркою туалетної води, хряпнула перед Пашею вхідними дверима.
Тоня відповіла відразу і чітко "тридцять хвилин, Барса, відправляю яйця в кошик".
Що мовою подруг означало: буду через тридцять хвилин в нашому кафе "Барселона", зараз я на роботі, як раз відправляю щотижневий звіт в головний офіс.
Аліса не хотіла заходити в кафе одна з кількох причин. По-перше, вона не хотіла ловити на собі співчутливі погляди парочок за столиками, по-друге, їй не подобалося, коли чоловіча компанія запрошувала її за свій столик або коли до неї для знайомства підсідали відчайдушні від алкоголю і зневірені від самотності, по-третє, вона не знала, що вони з Тонею будуть пити, як зазвичай вино або сьогодні шампанське для підняття настрою і власної самооцінки.
— Дівчина, це Ви упустили? — Аліса обернулася і зрозуміла, що пропала.
Високий з сліпучою посмішкою і пронизливими очима. Якби зараз Алісу запитали, який у нього був колір очей, вона б не згадала. Вона пам'ятала лише те, що їй перехопило подих, наче вона зробила стрибок у безодню, а потім — сонячне затемнення, яке сталося з нею вперше в житті.
Низький голос з чуттєвою хрипотою надавав Олександру схожість з тигром, що гарчить і скалить гострі ікла. Цей голос здатний розбудити в Алісі щось темне, низинне, засноване на тваринних інстинктах і бажаннях.
— Що? — Вона намагалася вникнути в сенс слів, але до такої міри розгубилася, що впустила свій клатч з тремтячих рук.
Чоловік в частку секунди підняв сумочку і простягнув власниці.
— Ось тепер Ви точно впустили, — він посміхнувся і ледь помітно доторкнувся до її руки.
— Любов вискочила перед нами, як вбивця з-за рогу, — Аліса цитувала Булгакова, щедро і жадібно запиваючи враження ігристим напівсолодким.
— Слухай, а як же чоловік? Ну Пашка? — Тоня уписувала салат за обидві щоки, апетитно хрустячи огірками і редискою.
— Який чоловік, Тонь, ти смієшся? Живемо, як чужі, як два квартиранти. Платежі навпіл, їжа практично теж. Подарунки три рази на рік на восьме, днюху і Різдво. На морі навіть не були, сором який. Заміж не кличе, дітей не хоче.
— Постривай, може і хоче, ви ж про це навіть не розмовляли.
— Ось саме! Ось саме, чорт візьми. Ми не розмовляли і не будемо, розумієш? Якщо я заговорю, тоді ми поговоримо. Якщо я підніму цю тему, він задумається. І може через років десять дозріє для сім'ї. Тонь, я тільки зараз зрозуміла, що не люблю цю людину. Я не знаю, навіщо він мені.
— Ого. Ти що, зовсім. Аліса, Не дури. Зустріла якогось чувака, поговорила з ним хвилину і все? Пашу навіть шкода якось.
— Ну і забирай собі! Я не зрозуміла, ти моя подруга або Кучкова? Аліса зло зиркнула на подругу і махнула офіціантові.
— Лиска, ти чо? Не ображайся. Ти чого, рахунок попросила? З глузду з'їхала? Я ж не про те. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Коханка Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19345 | Валентина Басан | Коханка Віра | Коханка Віра
Глава 1
Віра мчала за кермом свого новенького авто. Червоний Лексус з салону, як він і обіцяв, щаслива і окрилена, вона підспівувала пісні Лободи — А може до біса любов!
Телефон пілікнув смс-кою. Віра завбачливо, залишила його на сусідньому сидінні без уваги, так як новеньку машинку не можна подряпати в перший же місяць. Олег, як обіцяв, зробив їй довгоочікуваний подарунок на Новий рік і відвіз в салон, вибирати автомобіль. Він зараз був з сім'єю в Таїланді, у нього тільки народилася дочка, ще й року немає і дружина вперлася рогом летіти в тепло, в спекотні країни.
Вірочка не дуже любила Тай, занадто жарко, занадто автентично, занадто багато живності. Незважаючи на всю свою нелюбов до Азії, вона частенько літала з подругами або з Олегом, до слова, відпочивали вони класно. У нього на Пхукеті була своя шикарна вілла і мовчазна прислуга була однаково рада, як дружині, так і коханці. Але подорожувати Віра воліла в Європу, їй подобалася Італія, Іспанія, Чорногорія.
Зараз вона хотіла б в Куршевель або Курш, як вона любила недбало його називати, зимове гірське повітря, сніг, лижі, підйомники, багато знайомих, глінтвейн вечорами і заняття любов'ю на підлозі біля каміна з вогнем. Ну нічого, сьогодні ввечері Олег прилітає в Київ, і зразу на ніч до мене, пошлеться на важливі і накопичені справи. Будемо з ним пару днів, потім умовлю куди-небудь на лижі, може в Альпи, — продовжувала мріяти Віра, — а може бути він скоро покине дружину і....
Віра задумалася на світлофорі і не помітила, як загорівся зелений. Ззаду пролунало виття сирени, це чорний джип сигналив, сурмлячи, як бойовий слон. Самі верткі об'їхали її і тикнули у вікно середній палець. На наступному світлофорі джип обігнав її і підрізав, потім мабуть вирішивши покарати по повній за десять секунд витраченого часу, загальмував перед нею. Дівчина різко натиснула на гальма і ремінь безпеки вп'явся в пишні груди. Від болю Віра поморщилася, хоч операція була кілька тижнів тому, але все одно груди ще нили від операції, і шрами трохи боліли і свербіли.
— Це Київ, дитинко! — пробурмотіла вона і згорнула до себе у двір. Припаркувавшись, вона взяла телефон і глянула на екран, смс-ка від Олега:
"Котик, в Київ не збираюся в найближчі два тижні. Гріюся тут. Не сумуй. Якщо потрібні гроші, напиши Ігорю, він кине тобі на карту".
Гарний настрій, як рукою зняло. Грюкнувши дверима Лексуса з такою силою, що голуби злякалися і полетіли з каштана біля дому, Віра увійшла в під'їзд і викликала ліфт. Кнопка не запалювалася. Тамара Іванівна, сусідка по під'їзду, втомлено спускалася зі сходинок.
— Вірочка, добрий день. Ліфт не працює. Вже втретє спускаюся в магазин. Склероз.Дивіться також
Валентина Басан — Совеня і золотий листочок (казка на ніч)
Валентина Басан — Понеділок ракетника
Валентина Басан — Дурепи
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
— Добрий день, Тамара Іванівна, я зрозуміла, давайте я вам допоможу. Що вам в магазині взяти?
— Ні, дитинко, не треба. Я до Люби ще з першого поверху зайду. Вона мене чекає. Дай Бог тобі нареченого хорошого.
Тамара Іванівна завжди бажала Вірі хорошого нареченого, дівчина дзвінко реготала, дякувала і бігла у своїх справах.
Але сьогодні це побажання особливо боляче різануло слух.
Нічого не відповівши, вона побігла сходами на високих підборах. Вже на другому поверсі, очі були на мокрому місці, а коли на п'ятому вона відкрила двері і увійшла в квартиру, сльози лилися градом по нафарбованому обличчю. Мабуть це було останньою краплею. Спочатку мати і хамство водіїв на світлофорі, потім Олег, ліфт і ось сусідка з побажаннями нареченого.
Віра зняла чоботи і прямо в пальто пройшла на кухню і взяла з холодильника почату пляшку вина. Зробивши великий ковток, Віра притулилася спиною до стіни і закрила очі.
Глава 2
Віра Клімова народилася в скромній і простій родині заводських робітників. Батьки, зібравши грошей і продавши дачу на березі річки, оплатили дочки переїзд і навчання в Києві.
Вони вірили в свою відмінницю, в її тягу до знань і талант до образотворчого мистецтва. Директор школи, де навчалася Віра, склала протекцію в один з київських вузів дизайну та архітектури, а також, допомогла з гуртожитком. Клімови плакали, але збирали дочку до Києва.
З одного боку вони шалено нудьгували за своєю єдиною дитиною, а з іншого, в маленькому містечку, де єдине місце роботи, завод, дихаючий на ладан, не місце для розумної і талановитої Віри, переможниці всіх конкурсів і олімпіад з малювання, графіки та дизайну. Ще одним, додатковим стимулом для відправки дочки в столицю був Діма Твердохліб, шанувальник і залицяльник з сім'ї хронічних алкоголіків.
Зараз Дімка працював на заводі і пригублював по вихідних, тому для батьків Віри майбутнє Дмитра без освіти і кар'єрного росту, було прозорим і зрозумілим, як гірський кришталь.
Вони не хотіли бачити Вірочку в запраному халаті, з оравою голодних дітей і чоловіком-випивохою.З легкістю і відзнакою закінчивши ВУЗ, Віра без проблем знайшла роботу у фірмі з виготовлення дизайнерських меблів і декору.
Другим клієнтом, який замовив інтер'єрне рішення для свого заміського будинку, виявився Олег. Високий, ставний, в дорогому костюмі і туфлях, де видно власне відображення, Олег Брянцев підкорив і заворожив молоду двадцятитрирічну дівчину з першого погляду. На тлі Діми Твердохлеба з шоколадкою і польовими квітами, зірваними під заводом, Олег не здавався, він був для Віри в скромній ролі божества.
Вона залишилася у нього відразу ж, після першого побачення. У Вірочки не було ні сил, ні бажання говорити йому ні. І ось замовлення було готове, меблі та декор для заміського будинку в районі Конча-Заспи були спроектовані, виготовлені і доставлені в строк. Віра розуміла, що може більше не побачити Олега і боялася останньої розмови. Розмова все-таки відбулася, але зовсім не та, якої вона очікувала.
— Котик, я одружений. Ти мені дуже подобаєшся, я балдію від тебе, але дружину я не кину, — Брянцев зробив ковток води і покликав офіціанта.
Була пізня осінь, за вікном мрячив дощ, але Вірин піджак став мокрим від холодного поту, їй здавалося, що під нею на сидінні крісла вже ціла калюжа і вона навіть підвелася, щоб перевірити, чи не тане вона, як сніговик біля каміна.
Підійшов офіціант допоміг їй присісти, думаючи, що вона тільки підійшла, а її коханий, як ні в чому не бувало, уткнувся в меню.
— Мені "Цезар" і качку в журавлинному соусі. Котик, тобі що? — дбайливо запитав Олег.
Віра мотнула головою, до горла підступила нудота, і вона видавила:
— Мені, будь ласка, воду з лимоном.
Коли офіціант пішов, Олег незворушно продовжував.
— Котик, ти не засмучуйся. Я дуже хочу з тобою зустрічатися. Чесно. Хочу проводити з тобою час. Я зняв тобі квартиру в Голосіївському районі . Мені там зручніше, недалеко від мого офісу. І тобі на роботу поруч. Ось ключі та адреса. Ігор скине тобі на карту гроші, щоб ти переїхала, все як годиться, на новосілля я приїду обмивати. Якщо що, подзвони Ігорю, він допоможе вантажників замовити або що там треба. Мене не буде кілька днів, відлітаю у справах. А ти не сумуй. Займайся новим будинком. Це все. Поки що. Я побіг. А ти посидь, замов ще що-небудь. Скажи, щоб записали на мене.
Такий красивий і ставний, як в перший день зустрічі, йде до виходу, розмовляє по телефону, водій поспішає відкрити двері авто представницького класу. Віра стежила очима за Олегом, поки його машина не зникла в потоці автомобілів. Офіціант перервав її роздуми:
— Що-небудь бажаєте? Вам подати меню?
Віра стиснула крижані пальці під столом в кулачки.
— Так, червоного вина, будь ласка. Пляшку.
— Момент. Буде подано.
Відтоді минуло два роки. І зараз Віра також стискала в крижаних пальцях пляшку сухого червоного у себе на кухні і згадувала...
Глава 3
У нову квартиру на Садовому, яку зняв Олег, Віра переїхала, як то кажуть, без шуму і пилу.
Допомога вантажників не знадобилася, вона просто викликала таксі і спустилася на перший поверх з двома валізами на коліщатках.
— В який аеропорт їдемо? — таксист взяв телефон, щоб включити навігатор.
— Голосіївська дев'яносто п'ять, будь ласка, далі я покажу, — дівчина закрила очі і відкинула голову на пасажирське сидіння.
Переїзд з однієї орендованої квартири в іншу, річ хороша, але сумна. З одного боку ти змінюєш обстановку, вулиці, магазини, заводиш нових сусідів і знайомих, вивчаєш довколишні пам'ятки. А з іншого боку, відчуваєш себе вічним мандрівником, який з одних гостей переїжджає до інших з почуттям: все одно — це не будинок, не рідний дім.
Батьки, почувши новину про переїзд по телефону, зраділи, як діти. Мама, судячи зі схлипів, плакала від радості, а тато все повторював, яка молодець його доча. Сказавши, що отримала на роботі підвищення, Віра заспокоїла батьків, що більше за житло платити не прийдеться, мовляв, це корпоративна квартира і вона буде тут жити поки, вона зітхнула, поки займає цю посаду.
Вірочка відразу ж перевела батькам на карту кілька тисяч, які вона повинна була заплатити за місяць господареві попереднього житла і сказала купити їм нову пральну машину, а то стара вже майже нічого не викручувала. Віра дуже швидко розклала в шафі свої речі, поставила взуття в передпокої, а косметику віднесла у ванну кімнату. Пара улюблених книг вже стояли на полиці біля дивана. Вікна виходили на парк, напевно, навесні тут гарно, подумала вона, мерзлякувато кутаючись в теплий домашній халат.
Дощ бив по шибках вікон зі злістю і люттю, вітер зірвав останні, найстійкіші жовто-коричневі листя. Віра набрала Олега ближче до вечора.
— Олеже, привіт. Я переїхала. Так, квартира прекрасна. Вид мені дуже сподобався. Так, добре. У скільки? Звичайно, я буду чекати.
Олег приїхав рівно на годину пізніше, ніж обіцяв. Від радості і щастя Віра просто збожеволіла. Вона сміялася і цілувала такі рідні і улюблені губи, очі, руки, вдихала запах його шкіри і волосся, милувалася його профілем. Навіть коли він вийшов з кімнати, прикривши двері, у Віри трохи заболіла потилиця і десь в області серця, але вона швидко загнала біль і страх глибоко за межі своєї безмежної любові.
Дівчина тепер розуміла чому він часто виходив з кімнати, коли бачив вхідний дзвінок. Раніше вона думала, що він розмовляє з питань бізнесу і просто не хоче, щоб Віра чула про гроші або партнерів, то тепер вона зрозуміла з ким він говорив, говорить і буде говорити. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Міфи соціальних мереж або фантастичні тварі Інстаграм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24385 | Валентина Басан | Міфи соціальних мереж або фантастичні тварі Інстаграм | Контент призначений для дорослої аудиторії, 18+
Ласкаво просимо у міфічний світ соціальних мереж! Ви зустрінете тут зевсів на ферарі, афродіт під фільтрами та гераклів на анаболіках. Мерщій занурюйтесь в царство Аїда, щоб разом із плоскоземцями та конспірологами народжувати в прямому ефірі та їсти свою плаценту!
Древня Греція б здругнулась, а ми з вами – міцні горішки!
Міф 1: Щасливі мами і улюблені дружини.
Критикують, мають свою жирно підкреслену думку, нещадно і безглуздо транслюють її, для більшого ефекту пишуть капс локом. Люблять впиватися гострими зубами в пости інфлюенсерів жіночої статі, розриваючи м'яку податливу плоть ідеальних фігур та облич.
Підтипи:
Хеппі мам оф — цифра дітей, бажано вище чотирьох. Вганяють в комплекс інших жінок з дітьми. Дають непрохані поради по вихованню чужих дітей, відчайдушно ретушуючи у фотошопі власних.
Мама — еко, веган, смачноциця, дурдомфрендлі, затята противниця наук, як двигуна прогресу. Не вірить у медицину. Вірить в теорії змов. Як показує інтернет, який нічого не забуває, зовсім не френдлі, особливо до своїх дітей, які понуро жують морквину беззубим ротом через відсутність білків, жирів, вуглеводів та мріють про сосиску і звалити в вісімнадцять з дому, щоб записатися до психолога.
Міф 2: Ескортниці, моделі, тьолочки.
Ідеальні істоти міфічної краси, що викликають відкриту відразу і таємну заздрість істот з першого міфу.
Завжди в прекрасній формі і в радісному настрої на відміну від хепі мам, яким, як то кажуть, судячи з нікнейму, сам Цукерберг велів бути щасливими.
На підтипи не діляться, відрізняючись одна від одної вихідними зовнішніми даними. Амбітні. Таємно люблять фільм "Красуня". Малюють карту бажань і не економлять на розкладах таро. Не гребують фільтрами фейсапп, іноді потрапляючи в неприємну ситуацію, коли передбачуваний супутник не впізнає наживо і проходить в барі повз, до більш схожої фантастичної істоти. Улюблені клієнтки пластичних хірургів-початківців по бартеру.
Не злі. Милі і поступливі, особливо після тридцяти.
Міф 3: Криптомільйонери, інвестори, майнери, віртуальні інвестиційні банкіри, коучі з тренінгів "успішний успіх" і "грошові гроші".
Міфічно привабливі і чарівні істоти чоловічої статі. Щось середнє між любителями онлайн казино, фітнес інструкторами і таксистами, у яких бізнес, а возять людей для власного задоволення.
Доглянуті, ароматні, білозубі, впевнені в собі. Теж діляться на підтипи в залежності від ступеня забезпеченості.
Багатії на межі розкоші. Завжди в брендах, з красиво підстриженою бородою, це важливо, на спортивному автомобілі, і не важливо в яку копійку влітає оренда "тачили". Цікавлять лише близькі родичі політиків пострадянських країн та інші малоосвічені, але багаті особистості з усього світу, бажано зі знанням англійської. Часто з незакінченою вищою освітою суворих професій, без певного роду діяльності, про джерела своєї нинішньої розкоші замовчують, сором'язливо витираючи під носом кокаїн.Дивіться також
Валентина Басан — Дурепи
Валентина Басан — Хто вбив депутата Скотину?
Валентина Басан — Вбивство під пальмами
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
Тип другий, рвачі. Бідніше, але енергійніше перших. Готові пояснювати принцип крипти в номері Антлантіс Роял кому завгодно, так як кредит за вибілені зуби сам себе не виплатить. Заздрять першим і мріють накопичити на оренду ферарі для фоточок в інста і продажу курсу. Молодші за перших. До ескортниць ставляться з повагою і співчуттям.
Міф 4: Інфоцигани або "Гроші, гроші, гроші давай".
Абсолютно унікальні істоти, які люблять гроші і вміють їх робити в прямому сенсі слова з повітря. У міфічному світі соціальних мереж найрозумніші і викликають повагу, особливо у тих, хто їм платить.
Освічені. Вміють тиснути на больові точки. Часто в організованому угрупованні по відносно легальному способу відбирання грошей у наївних передплатників знаходяться в зговорі з психологом.
Рішучі, впевнені в собі і в кожному своєму слові, транслюють те, що від них хочуть чути. Гроші на картку приймають сміливо і з задоволенням. Продають нездійсненні мрії, неземну любов, безкінечне щастя, впевненість у світлому майбутньому. Абсолютні генії, здатні продати міфічні речі за реальні гроші.
Науково довели закон: лох не мамонт, лох не вимре.
Міф 5: Хейтери.
Істоти добрі, співчутливі, благородні, сердечні, небайдужі, душевні, як вони самі себе називають. Діляться на підтипи виключно в залежності від суб'єкта хейту.
Віддані фанати, які не шкодують свого особистого часу і сил для перманентного спостереження за своїм кумиром, строчать сотні коментарів і роблять тисячі переглядів, зводячи його в тренд. Можуть створити групу за інтересами і обговорювати одну з вищевказаних міфічних істот з однодумцями.
Рідко буйне божевілля і переслідування в соціальних мережах нещасної жертви, незважаючи на відверті посилання в далеку еротичну подорож і блокування. Діють за принципом "ніколи не здавайся" і створюють нові сторінки, щоб стежити за тим, хто їм дорогий.
Як кажуть в нашому реальному, сірому і нудному житті без фільтрів і масок, знайти б того, хто б хотів дивитися на тебе так само часто, як хейтер на свою улюблену міфічну істоту з фантастичного всесвіту Instagram. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Не жартуйте з полтавською відьмою, або я є правосуддя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26026 | Валентина Басан | Не жартуйте з полтавською відьмою, або я є правосуддя | Трилер
Полтава, 1992 рік, Центральний ринок
– Злодій! Злодій! Тримайте злодія!
Моя бабуся заламала руки і щосили кричала про допомогу, опустившись на коліна. Її гаманець разом з пенсією, єдиним засобом до існування в голодні дев'яності роки поцупив наркоман-прощелига, який стежив за бабусею після покупки соняшникової олії. Байдуже і голодне людське море обтікало бабусю, чорну від горя і сліз, нещасну літню жінку з розпатланим коротким волоссям. Бабуся, ковтаючи сльози, піднімала господарську сумку з відірваною ручкою, а я допомагала їй збирати розсипані з сумки яблука з брудного і запльованого асфальту. Додому ми йшли мовчки, сім'ю бабусі було годувати нічим, так як з купленого залишилися тільки яблука та олія. Вона тихенько витирала сльози носовою хусткою. Біля нас пролетіла іномарка, обдавши брудом з калюжі. Бабуся кинулася мене витирати.
– Світ несправедливий.
– Що ти сказала, бабуся?
Бабуся з подивом подивилася на мене і похитала головою.
– Я тобі нічого не говорила.
Я обернулася. Двір був абсолютно порожній.
– І життя несправедливе.
– Бабуль, що ти говориш?
Вона похитала головою і відкрила двері нашого під'їзду.
– Я погуляю у дворі, гаразд?
– Тільки з двору нікуди, коли покличу додому, миттю піднімешся.
Я присіла на лавочку і нетерпляче стала озиратися.
– А ти – молодець, зрозуміла.
Поруч зі мною на лавочці сиділа дівчина років двадцяти п'яти. Довге, чорне волосся робило шкіру її обличчя ще блідіше, тому здавалося, що вона біла, як крейда. Вона була болісно худа і досить висока. Єдине, що мене в ній лякало, у неї абсолютно не було видно білків в очах, вони були чорними, тому спочатку дивитися в ці очі було моторошно. Витягнувши довгі ноги, вона сперлася на спинку лавочки і підморгнула мені.
– Що, засмутилася сьогодні за бабусю?
– Ти бачила злодія? Бачила того, хто вкрав бабусин гаманець?
– Звичайно, ваш сусід з другого під'їзду, наркоман, якого твоя бабуся постійно підгодовує бутербродами, коли отримує пенсію.
– Ах!
Я безсило заламала руки, зрозумівши про кого йде мова. Йому немає і шістнадцяти років, тато і мама – алкаші останньої стадії, єдиний син Толік, стоїть на обліку в дитячій кімнаті міліції, середню школу таки не закінчив, переведений в інтернат для важких підлітків. Знає, що всі пенсіонери нашого будинку отримують пенсію тринадцятого числа. Сьогодні тринадцяте, п'ятниця.
– Так-так! Саме він!
Дівчина кивнула і продовжила.
– Хочеш його покарати?
– Звичайно, не замислюючись, випалила я.
– Тоді тобі необхідно виконати всього три речі: по-перше, мати розвинене і загострене почуття справедливості, бажання відновити її і бути готовою завжди жертвувати собою заради інших.Дивіться також
Валентина Басан — Хто вбив депутата Скотину?
Валентина Басан — Дурепи
Валентина Басан — Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань)
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
– Я така! Мене навіть в класі вчителя за це хвалять, я завжди захищаю слабких і тих, хто не може за себе постояти! – запально закричала я.
– Постривай, це ще не все, по-друге, у тебе ніколи не буде друзів і рідних, тому що коли вони будуть не праві, а рано чи пізно вони будуть не праві, тобі доведеться зрадити їх і стати на бік твоєї справедливості.
Чорна дівчина дивилася на мене, не кліпаючи, ніби наважуючись на щось. Але потім різко видихнула і вимовила:
– Ну і по-третє, ти будеш наділена силою, яка буде не тільки творити, а й руйнувати. І кожен раз роблячи щось хороше, ти будеш робити щось погане і ненавидіти себе за це. Твоя магія буде твоїм прокляттям, поки ти не знайдеш можливість позбутися від неї. Ну а втім, навіщо тобі це знати завчасно?
Вона поправила волосся і я побачила у неї на шиї шрам, як ніби-то від опіку, але придивившись уважніше, я зрозуміла, що це дивне клеймо зроблено у формі стисненого кулака, який завдає удар. Я не знала, що відповісти і задала дівчині питання:
– А що таке ненавидіти себе?
– Хм, ну уяви, тобі загрожує смертельна небезпека, тебе рятує хтось із твоїх близьких, але сам при цьому гине від цієї смертельної небезпеки. Ти будеш все життя картати себе і ненавидіти за це, але нічого не зможеш змінити. Ось приблизно що це таке.
Я похитала головою, абсолютно не розуміючи про що мова. Мені так хотілося покарати цього злодія, повернути бабусі гроші і відновити справедливість, що я випалила:
– Я б все віддала, щоб змінити минуле!
– Ось і чудово! Так і буде!
Дивна дівчина грюкнула в долоні з такою силою, що у мене задзвеніло у вухах, і здавалося, що лавочка піді мною розкололася надвоє. Я побачила, як бабуся виходить з під'їзду, бере мене за руку, тільки я дивлюся на себе з боку. Потім я бачу, як нас з бабусею обливає брудом іномарка, як ми повертаємося на ринок, як я допомагаю збирати яблука і ясно бачу, як Толік вужем підкрадається до бабусі і витягує гаманець, потім відволікає її, порвавши ручку на сумці і розчиняється в натовпі. Час на секунду завмирає і ми з дівчиною стоїмо посеред ринку, а навколо нас завмерло різношерсте і строкате людське море.
– Бачиш, прямо зараз ти зможеш змінити цей день, але запам'ятай, разом з цим днем ти назавжди зміниш своє майбутнє і своє життя. Ти справді цього хочеш?
– Так, – крізь зуби відповіла я, з ненавистю дивлячись на Толіка, який майже зник за спинами перехожих.
– Тоді дай мені свою ліву руку!
– Що?
– Дай мені свою чортову ліву руку!
Навколо нас піднімалося торнадо, яке вихором закрутило навколо нас пил і листя, воно ставало все сильніше, тому слів дівчини не було чутно, через бурю я практично нічого не бачила, вітер був такої страшної сили, що мені здалося, що мене зараз віднесе. Я злякано простягнула вперед ліву руку і відчула, що мене схопила рука, немов крижані сталеві кліщі, а потім страшний біль в шиї, яку неможливо було витерпіти, я закричала від болю і страху, вітер рвав мій одяг, розтріпуючи волосся і закручуючи в коло все сильніше і сильніше. Моє тіло стало невагомим, немов пушинка, а потім налилося такою енергією, немов я була частиною світобудови, здатна бачити, чути, розуміти, виправляти, будувати нове і руйнувати старе. Вихор припинився так само раптово, як і почався. Ми стояли і дивилися одна на одну, фізично відчуваючи зміни.
Дівчина торкнулася рукою шиї і полегшено заплакала. А я намацала у себе на шиї вже знайоме клеймо в формі стисненого кулака, що завдає удару.
– Ну ось і все.
Її очі стали дивно світлими, навіть бляклими. Вона трохи згорбилася і здавалося, вмить постаріла.
– Як тебе звати?
Я з цікавістю розглядала супутницю, з якою в цю мить відбулися неймовірні зміни.
– Мене звали Доля.
– Як?
– Можна Доллі. Так трохи веселіше. Тепер це твоє ім'я.
І як тільки вона вимовила це, натовп заворушився, засувався, загомонів, а над ринком пролунав крик моєї бабусі:
– Злодій, злодій! Тримайте злодія!
Через секунду я була біля Толіка, одним рухом розгорнувши його до себе, вирвала у нього бабусин гаманець з такою силою, що його плече підозріло тріснуло. Він впав на асфальт, а я підійшла до бабусі.
– Ба, візьми.
Бабуся подивилася на мене зі страхом і вдячністю, проте взявши свій гаманець, обернулася до незнайомої дівчинки і вимовила:
– Валюша, онучка, подякуй дівчині за допомогу! Спасибі тобі, мила! Дай Бог здоров'я тобі і твоїм батькам.
Я нерозуміючи дивилася на бабусю і на незнайому дівчинку, і глянувши в скляну вітрину магазину за ними, я сіпнулася від несподіванки. З відображення на мене дивилася Доля, висока, худа дівчина, з довгим і чорним волоссям на безкровному обличчі.
Полтава, 2010 рік, Біла альтанка
Я тримала на руках немовля, міцно притискаючи його до себе, відпихаючи ногою зламану коляску, на яку тільки що наїхала іномарка класу люкс вартістю в кілька тисяч зарплат вчителів міста Полтава.
Немовля посміхнулося мені і простягнуло крихітну ручку.
– Так, так, чемпіон! Все позаду! Ти помреш своєю смертю у віці сімдесят дев'ять років в оточенні онуків і правнуків, переживши свою дружину на пару місяців.
Я поцілувала його і світ навколо знову засувався. Матуся немовляти бігла до мене, розмазуючи по обличчю намальовані брови.
– Дякую, дівчино! Ви врятували мого сина! Спасибі!
Вона стала битися в істериці і я легенько дала їй ляпаса.
– Мамочка, заспокойтеся! Все Буде Добре! Ви потрібні дитині здоровою і красивою! І припиніть істерику. Тільки пообіцяйте мені одну річ?
– Все що завгодно!
– Дивіться по сторонах, коли переходите дорогу навіть на пішохідному переході! Іноді я можу не встигнути. Гаразд?
– Обіцяю!
Урочисто вимовила матуся, притискаючи до себе рожевощоке немовля.
Тепер він.
Водій.
П'яний.
Збив коляску на пішохідному переході, в парку, де рух автомобілів дозволено на мінімальній швидкості. Я відкрила дверцята, син депутата, я знала, що йому все зійде з рук. І знала, хто стане наступними жертвами. Через рік він зіб'є вчителя співу, дружина погодиться на відступні. А ще через десять років він зірветься після кодування і розіб'ється на автомобілі в Києві, врізавшись в зупинку з пасажирами. Ця аварія забере три дитячі та одне доросле життя завчасно, а він до п'ятдесяти років буде прикутий до інвалідного крісла.
– Ну що, збережемо життя, Васєнька?
Я посміхнулася собі в автомобільне дзеркало, та почувши звуки сирен швидкої допомоги і поліції, нахилилася, і одним рухом згорнула шию синові депутата.
Полтава, 2020 рік, Центральна міська лікарня
– Так, так, ми вас вилікуємо! Невиліковних хвороб немає, тим більше медицина не стоїть на місці. Ми зробимо операцію і знову будете, як новенький! Навіть, якщо вам доведеться продати квартиру заради післяопераційного курсу лікування це нічого, справа наживна!
– Але доктор! Що ж робити? Як? Господи, за що?
Ридаючий пацієнт вийшов з кабінету лікаря і схопився за серце. Я співчутливо подивилася на нього, і набравши склянку води з кулера, простягнула ридаючому чоловікові.
– Дякую, дівчино!
– Що, погані новини?
– Так, лікар сказав, що я вмираю, мені терміново необхідна операція і курс лікування, який коштує двадцять тисяч доларів, а у мене немає таких грошей. Я – професор економічних наук, чесна людина, я ніколи в житті не брав хабарів. Що я скажу Людочці? А дочці?
Чоловік витягнув з кишені костюма ідеально складений носовичок і висякався.
– Я це знаю. Ідіть додому, неодмінно випийте стопку дорогого коньяку, який вам привезли з Франції студенти на Ваше шістдесятиріччя, заспокойте себе і Людочку. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Понеділок ракетника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20148 | Валентина Басан | Понеділок ракетника | Ракетник Хвалібог дев'ять місяців поспіль натискає на кнопку запуску ракет, руйнуючи українські міста і вбиваючи українських людей. Кожного дня він повертається з роботи додому, впевнений в тому, що все, що він робить, правильно і нормально. Але щось йде не так…..
Міні-розповідь. 18+
Сьогодні Хвалібог йшов додому з легким серцем. З гарячим серцем і холодною головою, поправив він себе подумки, адже фраза залізного Фелікса, яким він захоплювався з самого дитинства, засіла скалкою, яка міцно проросла всередині. Тільки руки підвели, руки-то чистими повинні бути, а Хвалібог обідав сьогодні на роботі рибним продуктом з якого руками вибирав кістки, які вперто застрягали в роті, яснах і в ямках від зубів, які давно випали. І що дивно, рибний продукт був субстанцією однорідною, перетертою або перемеленою в пюре, і те, що це був рибний, а не м'ясний, наприклад, продукт, Хвалібог завжди здогадувався по запаху, але кістки, кістки були гострими і цілими. Вони нещадно кололи рот і застрягали в горлі.
Начальство сьогодні було задоволене його роботою. Навіть схвальне смс в телеграм прислали, чого раніше не бувало. Мабуть все, як треба, з божою допомогою. Не дарма він, Хвалібог Дем'янович Іванов, сорок років чекав свого зоряного часу.
— Тато, тато! Скільки сьогодні хохлів убив?
Синочок, єдина кровинка, з порога зустрічав тата і кричав, що є сили на весь під'їзд сірої дев'ятиповерхівки на двадцять парадних.
Бетонний мурашник, як вони ласкаво називали з Казимирою свій будинок, житло, виділене для сімей військових.
Хвалібог утер скупу сльозу на своєму негарному, вугруватому обличчі. Все заради них, заради сім'ї, сина, світлого майбутнього батьківщини. Синок шкутильгав на висохлих ногах зустрічати його до порога, хоча міг і не вставати. У нього скоро ювілей, десять років. На службі обіцяли нову інвалідну коляску, дай бог, вийде отримати, дай бог. Хвалібог посилено похрестився, дивлячись на нову ікону, видану на роботі. Обличчя зі свіжонадрукованого зображення дуже нагадувало Хвалібогу його головного начальника, може тому посилювало ефект святості і урочистості.
Поруч з іконою вони всією сім'єю навіть говорили тихіше. А Хвалібог ще крім хресного знамення ще й честь іконі віддавав, урочисто салютуючи по-батьківськи добрим, як здавалося Хвалібогу, очам.
Синок вийшов випадково, адже Казимира, чорт її візьми, аборт пішла робити. Видно не доскребли до кінця. І син вийшов. Але він, Хвалібог, як справжній чоловік, від дитини не відрікся. Не одружився, звичайно, не усиновив. Просто не відрікся. А ось вже десятий рік твердить колегам по зброї, мовляв, я — це, копія — я.
Потріпавши маленького інваліда по холці, батько гордо розправив плечі і пройшов у вітальню, багато прикрашену настінними килимами. Син, затамувавши подих, по п'ятах йшов за батьком, адже зараз настане найцікавіше, найкраще за весь день, розповіді про проклятих хохлів і як його тато знищує їх тисячами.Дивіться також
Валентина Басан — Десяте коло пекла
Валентина Басан — Дуже щаслива книга про котиків Майка та Сандру
Валентина Басан — Список (міні-розповідь)
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
По телевізору сказали, що наші воїни воюють зі страшними, синок завжди забував їхні назви, чи то фацисти, чи то нашисти, чи то бандерлоги, загалом зі страшними кимось там, захищаючи людей. Але чомусь хохли теж прокляті і їх треба вбивати. Може це і є ці самі. Треба у тата запитати або знову включити телевізор, по телевізору краще розповідають, ніж тато. У них голоси такі приємні і гучні, вони не мимрять, як батько, і довго не думають, що відповісти.
— Татусю, розкажи, будь ласка, як ти їх підриваєш! Розкажи!
— Синку, сьогодні я запустив ракету прямо в пологовий будинок, прямо в маленьких нацистів і фашистів! І мамок їх проклятих! Знаєш, мені вдалося вбити дводенного.
— У сенсі дводенного?
Синок недовірливо похитав головою і з недовірою глянув в татові очі бляклого мишачого кольору. Негарне обличчя батька просяяло, як вогники на новорічній ялинці, яку завжди показували по телевізору.
— Я сьогодні, синку, запустив по проклятій хохляндії сто ракет, чуєш мене, сто ракет! Я запускав їх, натискаючи на кнопки, і молився, щоб всі мої пташки знайшли свої гнізда. Я розбомбив всі станції, тепер вони там потанцюють. У них немає світла, води, тепла, інтернету, уявляєш?
Хвалібог здригнувся, глянувши на протікаючу холодну батарею-гармошку, і накинув на себе картату армійську ковдру.
— А потім в телеграм каналах з'явилися новини про мої сто ракет, уявляєш? Кругом вогонь, відірвані голови, руки, ноги, все зруйновано. А хто молодець? Я, синку, молодець! Це все зробив, як тільки наказ отримав, відразу і запустив своїх пташок в небо. А дводенний нацист, як подарунок, радість-то яка! Мертвий! Не встигають хохли народжуватися, а ми їх відразу назад відправляємо!
Хвалібог щасливо реготнув, і зачепивши ногою в стоптаному капці, милицю сина, покрокував в туалет. Який у нього хороший сьогодні день. Підірване дводенне немовля його особливо радувало, було символом невідворотності правосуддя, величі і правої справи, з якою пліч-о-пліч воює бог і той святий в броніку з нової ікони в коридорі.
Важко опустившись на унітаз, Хвалібог скривився від болю. Гарний настрій, як рукою зняло. Геморой десятирічної давності загострився в останні дев'ять місяців. Хвороба, яку ніколи в житті не лікували, підняла голову і розсерджено зашипіла, як отруйна змія. У коричневий від проточної води і фекалій унітаз капала кров. Хвалібог заглянув в стік унітазу, нахиливши голову між ніг, знову починається мука. Вода стала бурою, а кров починала капати швидше.
Скільки він вже не випорожнювався? Чотири чи п'ять днів? Він забув. Те, чим він харчувався викликало запор і у його колег, але вони навіть не уявляли ступінь болю від випорожнень, запорів і сидячої роботи, яку Хвалібог відчував. Він навіть одягав другі труси, побоюючись, що кровотеча може відкритися від газів, що випускаються в кабінетах, а товариші по службі ще засміють і стануть називати його не Хвалібог, а жіночі дні, наприклад.
Поки інтернет не заборонили, він читав на якомусь іноземному сайті, з авто-перекладачем зрозуміло, що це може бути рак прямої кишки. Але потім це все закрутилося і не до лікування зараз. Він батьківщині здоровий потрібен.
Хвалібог піднатужився, але кишкова перистальтика не з'явилася. Лише біль гострою голкою встромилася в мозок, а на лобі з'явилися краплі поту. Жар швидко змінилася ознобом, тому що Хвалібог відчув всередині себе якийсь рух, якусь активність, якої не відчував в останній тиждень. Біль, немов ракета, випущена по мирних українських містах, піднялася високо в живіт і летіла у напрямку до серця. Хвалібог не міг витримати більше цієї тортури, він простягнув руку до ящика з інструментами, не встаючи зі старого унітазу без обідка, і дістав почату пляшку дешевої горілки, премія до дня ракетних військ. Біль не вщух, але відчуття притупилися, тепер він сидів на унітазі, спостерігаючи, як із заднього проходу сочитися кров, а повинні перероблені рибні та м'ясні продукти, якими постачають на службі.
І раптом, навіть після випитого алкоголю, Хвалібог зрозумів, що одна з його ракет, якими він вже дев'ять місяців бомбить, руйнує і спалює українські міста, прилетіла йому в голову. Голова розлетілася на частини, як йому здалося в останню секунду свого життя, тому що серце не витримало і зупинилося. Ракетник звалився на підлогу зі спущеними штанами, а в унітазі в крові валялася частина вигнилої прямої кишки разом з випорожненнями.
Казимира, цивільна дружина, виявить Хвалібога першою, заголосить вголос, подумки підраховуючи скільки отримає за смерть годувальника на державній службі. А отримає вона допомогу по втраті годувальника і сина-інваліда ящик консервних банок з рибним продуктом.
— Де я? В раю? Хвалибог заплющив очі від яскравого світла.
— Так. Ти — в раю.
Його оточували красиві жінки і чоловіки в біло-золотих шатах, вони тримали малюків на руках, а ті, хто подоросліше, тримали дорослих за руки. Мудрі люди похилого віку сиділи в кріслах і читали газети. Хвалібог з подивом розглядав місце краси і спокою.
— Хвалібог, ти нас впізнаєш?
Перед ним стояло кілька людей, красивих і одухотворених, а один з ангелів тримав на руках крихітний згорточок. Маленькі пальчики з нігтиками стискалися і розтискалися, малюк агукав і сопів носиком.
— Йому було всього лише два дні. Два дні тому він народився, його душа прийшла на землю, щоб жити, а ти Хвалібог, убив його. Його і всіх цих людей. Подивися, як нас багато. І нас усіх убив ти.
Хвалібог підняв негарне обличчя вгору і зло виплюнув:
— Ну і куди мені тепер, в пекло?
— Ні, Хвалібог. Ти не заслуговуєш пекла. Там є спілкування і забуття. Ти заслуговуєш на вічність.
І через мить Хвалібог знову опинився на унітазі, біль пронизав його серце ракетою, сотні яких він запустив по українських містах, і він впав. І він помер. А потім він знову сидів на унітазі, і ракета тортурною сутичкою пронизала його голову і голова розірвалася. І він помер. А потім він знову опинився на унітазі.
І поки існує Вічність ракетник Хвалібог, який натискав сухими вузлуватими пальцями на кнопку запуску ракет по сусідній, незалежній, суверенній, вільній країні Україні, буде вмирати від болю, а потім заново народжуватися, щоб через хвилину померти. Таке трапляється, коли в оболонці немає душі, тоді тіло залишається в одному з паралельних світів, тому що без душі порожнє не потрібно ні раю, ні пеклу. І буде маятися тлінне тіло ракетника Хвалібога в болю, в тортурах, в крові, і в залишках калу, поки Сонце не встане на Заході і не сяде на Сході, поки річки не підуть назад і поки не висохне Світовий океан. А душа дводенного малюка зовсім скоро повернеться на землю, тому що Господь милостивий і милосердний. |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Совеня і золотий листочок (казка на ніч) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21037 | Валентина Басан | Совеня і золотий листочок (казка на ніч) | Маленьке Совеня ніяк не хотіло засинати. Мама Сова вже розповіла своєму малюкові всі історії, які знала, заспівала дві пісеньки і навіть склала один віршик.
Осінь ніжно обняла весь ліс,
Гладила дерева і поля,
Вітерець те золото розніс,
Все навколо сяє, ти і я!
Щедро накриває осінь стіл,
яблука, горіхи і гриби,
стиглих груш і ягід добрий сік,
аби, любий, був здоровим ти!
Совеня, який вже почав позіхати, відкрив одне око.
— Мам!
— Що, малюк?
Сова побачила, що у сина весь сон, як рукою зняло. Він сидів у ліжечку, скинувши з себе ковдру.
— Мамо, у мене до тебе питання.
— Давай своє питання.
— Мам, а чому ми вдень спимо? Ось зараз я чую, як ведмежа зі своїми друзями грає в футбол, білочка-сусідка грає зі своєю сестричкою в догонялки, стрибаючи з гілки на гілку і навіть противний дятел, який ненавмисно продірявив нам дах, але так і не вибачився, зараз змагається з зозуленям, хто більше гусениць збере. Я теж хочу грати з ними!
Совеня схлипнув, почав терти очі та шумно сякатися в маленьку хустинку. Мама Сова занепокоїлася і погладила малюка по голівці.
— Синочку, ти ж знаєш, що ми — нічні птахи, ми спимо вдень, а не спимо вночі. А ще я хочу відкрити тобі один секрет.
Совеня в нетерпінні заворушило крильцями. Він вмостився зручніше, приготувавшись слухати.
— Малюк, восени дні стають коротшими, а ночі довшими. Всі дітки навколо грають лише при світлі дня, а вночі батьки забирають їх додому, тому що вночі в лісі стає небезпечно. Зате ти вночі можеш грати зі своїми друзями-совенятами набагато довше, тому що осінь – це чудова пора року, вона ласкава і золота. Всі листочки на деревах стають жовтими, червоними, пурпуровими, бурими, помаранчевими. Ти тільки нікому не кажи, але вночі осінь світить тобі золотими променями навколо, як справжнє сонце, тільки нічне і осіннє. І гуляти ти можеш довше, тому що ночі довгі і неспішні, і грати тобі цікавіше, тому що вночі золоті листочки будуть світить тобі ще яскравіше, і найголовніше, осінь – це моя улюблена пора року.
— Чому мама?
— Синочку, осінь — це час врожаю, це час спокою, це час затишку, особливо коли на дворі йде дощ, а ти читаєш книгу або п'єш чай з яблучним пирогом, адже восени яблучні пироги – найсмачніші. Восени вже немає спеки, як влітку, коли всі рослини сохнуть, а всі тварини шукають воду. Восени немає морозу, як взимку, коли абсолютно все вкрито ковдрою з товстого снігу в очікуванні весни. А ще я люблю осінь, тому що вона розповідає нам про літо і готує до зими. Вона — мудра і красива.
Малюк Совеня вже солодко спав, посміхаючись уві сні золотому листочку, який довго кружляв над ним, а потім безшумно приземлився поруч. Листочок був чарівний, він сяяв та був схожий на його маленьке крильце.
Навіть коли маленьке совеня стає дорослим та хижим птахом, йому все одно потрібна мама та її мудра порада про те, що як би темно не було, він все одно знайде світло, надію та віру у те, що життя – прекрасне завжди і у будь-яку пору року! |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Список (міні-розповідь) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19268 | Валентина Басан | Список (міні-розповідь) | Увага! Цей контент призначено для аудиторії 18+
Міні-розповідь.
Список.
Вона проживала останні хвилини свого нікчемного, нікому не потрібного, марного життя. Отрута діяла дуже повільно, як і було задумано. У Його особливому списку вона була останньою.
Велика Вітчизняна Українська війна була закінчена. Перемогу святкувала не тільки Україна, її святкував разом з гордою і не покірною країною весь світ. Перемогти рашизм (до речі, це нове слово, залите кров'ю, завалене тілами, оглушене криками жахів і благаннями про пощаду, назавжди замінило слово фашизм з далекого двадцятого століття. Тепер символом геноциду і тортур стали рашисти, а їх божевільним ватажком, що канув у небуття і вічну ганьбу, путін), так от, перемогти рашизм означало для українців не просто зупинити ракову пухлину, яка повзла на них, обплітаючи все навколо своїми метастазами, для України це означало зупинити винищення і масові вбивства українського народу. Під час самої божевільної війни двадцять першого століття загинуло стільки людей, що часом закордонним гостям і партнерам здавалося, що вони йдуть по землі, яка ще не ввібрала всю кров невинно вбитих.
Списків було кілька. Його братові і товаришу по зброї дістався список "Буча". Він заздрив своєму товаришу. Він сам хотів цей список. Він так цього чекав. Але керівництво вирішило інакше. Занадто свіжа рана у Нього в душі, щоб дати йому саме цей список. Всі навколо знали, що сталося з Його дружиною і сином там, в ті дні, в кривавій, сирій, свіжій від людських тіл і не заритих могил, Бучі. Йому не можна було давати цей список, тому що жертв замість виконавців буде більше, набагато більше. Він розумів, що Його намагалися відвернути, вберегти, дати інші завдання, адже роботи після війни було багато, дуже багато.
Але Він знав, що життя більше не буде, ніколи ніякого життя більше не буде навіть після війни. Не буде дружини, яка зранку варила Йому каву, пекла млинці і бурчала з приводу шкарпеток, кинутих повз кошик для брудної білизни, не буде суботніх прогулянок в торговий центр з сином, Його спадкоємцем, Його кровинкою, з сином, якого вони так довго чекали, бо не могли завагітніти, не буде тещі, яка, як тоді Йому здавалося, Його недолюблює. Який же Він був дурень, теща любила Його, як рідного, і перша кинулася з ножем на рашиста, який вибив двері в Його будинку. У їхньому будинку. В їх прекрасному, найкращому, дорогому, рідному домі, де завжди витав аромат пирогів і вишневого варення. Тому що Він любив вишневе. Всі інші — малинове. А Він-вишневе, тому в будинку завжди було тільки таке варення. Тіло тещі Він упізнав відразу, воно так і залишилося лежати біля двері. Коли вони з командиром зайшли в спальню Він думав, що те пекло про яке пишуть, його не існує. А воно було. Пекло. В Його спальні. Де Він разом з дружиною вибирав, купував і клеїв шпалери, голубенькі, бо — хлопчик. Тільце Його дитини лежало на підлозі серед калюж сперми і крові, нижня частина тільця була розворочена, практично вивернута на виворіт.Дивіться також
Валентина Басан — Дурепи
Валентина Басан — Дуже щаслива книга про котиків Майка та Сандру
Валентина Басан — Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань)
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
— Саня, Саня, тримай його!!!! Сука!!!
Командир закричав своїм, щоб Його тримали, сам командир не міг Його втримати. Він розігнався і вдарився головою об стіну, вив і хрипів, кричав, тільце сина хтось виніс з кімнати, двоє товаришів скрутили Йому руки, волонтери вкололи кінську дозу заспокійливого.
Хтось через стіну кричав:
— Навіщо ви Його пустили?! Не могли Його дитину самі винести?!
— Він до останнього сподівався, що всі живі, що сховалися....
А він сидів, притулившись спиною до стіни, і гладив іграшку, сірого м'якого слоника, якого купив і подарував синові на останній Новий Рік. Він дійсно став останнім, не тільки для Його сім'ї, для Нього тепер не існувало ні часу, ні життя, ні місця в цьому житті. Він нічого не чув і нікого не бачив. Він помер, став чорним всередині, Він не відчував ні болю від наскрізного поранення, ні численних травм і ударів, всередині Нього був попіл. Труп дружини Йому показали вже в морзі. Він упізнав її по татуюванню метелика на руці.
Знайти її, останню зі списку не становило труднощів. Вона постійно ховалася в розвинених арабських країнах, переїжджаючи в силу своєї професії від замовника до замовника. Їй вдалося змінити документи, зробити нову зачіску поміняти колір волосся і навіть змінити форму обличчя. Робота блогерки-інстаграмщиці перетворилася в простий і нехитрий ескорт з робочими чатами і публікацією нових замовлень. Єдина соцмережа і месенджер, через який вона спілкувалася зі своїми колишніми колегами по давно забутому Instagram, не радували. Колишні блогерки-методички, які були особливими прихильницями рашистського режиму, стали пропадати без вісті. Спочатку на зв'язок не вийшла одна, через тиждень ще дві замовкли без видимих причин. У телеграм-каналах пізніше повідомили, що тіло однієї було знайдено в її квартирі у ванній.
Сьогодні у неї було особливе, неприємне передчуття. Один з клієнтів в останній момент скасував зустріч, а їй так потрібні були ці гроші. Вона йшла пішки по нестерпній спеці через все місто, в автобусі таким як вона, в мусульманських країнах тепер їздити заборонялося. Відкривши двері халупи, за яку вона заборгувала господареві, колишня блогерка неприємно смикнулася, як від ознобу, у неї було таке відчуття, що в приміщенні хтось є.
Він сидів і слухав командира. І розумів, як Його товариш, Його друг постарів за цю прокляту війну. У Його командира рашисти розстріляли батька і матір і виклали відео в ток-ток під оглушаючий гогіт і улюлюкання. Командир, побачивши це відео, за одну ніч став сивим. У нього було своє особисте пекло і свої рахунки зі смертю. І цей командир сидів і говорив Йому важливі речі, які і повернули Його до життя: що Йому треба жити не всупереч, а заради помсти, що кожен, хто причетний, повинен поплатитися, що війна, насправді ще не закінчена. І це повернуло Його до життя. Він зрозумів, що поки живі ті, хто вбивав, катував, ґвалтував і заохочував це, Йому ще є чим зайнятися в Його житті зі смаком попелу.
Вона відкрила очі і спробувала застогнати від болю, в роті був кляп, який був надійно зафіксований широким і щільним скотчем. Її голова і тіло були примотані до ліжка, немов вона була коконом ще не народженого метелика, без права на зайвий рух. Руки і ноги боліли від скотча, який фіксував її з такою силою, що від кінцівок вже відхлинула кров і почали синіти пальці. Звук, який розірвав тишу, змусив її обмочитися від страху. Це був її власний голос, який звучав у неї в голові в навушниках, втиснутих у вуха до крові, і зафіксованих тим магічним інструментом, що і все її тіло.
Вона пам'ятала ці ефіри, пам'ятала кожен з них дослівно. Після закінчення війни вона розуміла, що рано чи пізно розплата прийде, її знайдуть, як знаходять всіх інших, по всьому світу, всіх хто замазаний українською кров'ю. Сльози жалості до самої себе котилися по негарному, старому обличчю, але ж їй всього двадцять п'ять. А у вухах стояв її власний, істеричний голос, який здавався їй зараз самим мерзенним звуком на всьому білому світі: "ви – чортові хохли, та кому ви потрібні, і слава Б-гу, що вас вбивають, та кому ваші баби-свині потрібні, хто їх гвалтувати захоче, вони мерзенні потвори, заражені всілякими хворобами, наші російські солдати погребують на них лягати, самі мабуть на наших хлопців скачуть. Ой, ой, ой, дівчаток ваших гвалтують, так шістнадцятирічки вже, баби здорові, вже і гвалтувати можна, як же я вас ненавиджу, чортові хохли"…… |
Басан Валентина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=640 | Хто вбив депутата Скотину? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20455 | Валентина Басан | Хто вбив депутата Скотину? | Святкова атмосфера, запах мандаринів, ялинка, прикрашена новорічними іграшками і сяюча різнокольоровими вогниками гірлянди, традиційні і улюблені страви на столі, передчуття доброго, мирного і світлого... Але в цей раз депутат Скотина вперше не зустрів Новий рік в колі своєї сім'ї та друзів, він не відкрив шампанське і не запалив бенгальський вогонь, він не загадав своє заповітне бажання. Він помер. А може він був убитий? Але як і ким?
Новорічний детектив
За годину до Нового року.
Ось уже годину Віктор Романович із пам'ятним та рідкісним прізвищем Скотина був мертвий. Його тіло залишалося недоторканим до приїзду поліції з двох причин. По-перше, тридцять першого грудня чергова бригада поліції і швидкої допомоги була, що називається нарозхват, тому що народ почав відзначати свято задовго до його початку. А по-друге, ніхто з присутніх за святковим столом чомусь не кинувся до Віті, щоб допомогти послабити комір сорочки або зробити штучне дихання.
Гості і члени сім'ї з неприхованим жахом на обличчях, до речі, більшість облич не було відзначено печаткою мудрості, спостерігали за раптовою, але досить болючою кончиною пана Скотини. Віктор Романович довго кашляв, потім чомусь почав рвати на собі краватку, заодно відриваючи верхні ґудзики від сорочки, які розліталися по паркету з червоного дерева перламутровим бісером. Його обличчя почервоніло до бурякового кольору, а через кілька секунд пурпуровий колір почав залишати шкірні покриви слуги народу. Він стрімко синів, шия по-бичачому налилася венами, немов під шкірою були вшиті шнури живлення, які включили в розетку потужністю двісті двадцять вольт.
Віктор Романович хотів щось сказати, але повітря, на яке він зовсім недавно запропонував ввести податок у себе на роботі, катастрофічно не вистачало. Саме зараз він би із задоволенням купив повітря, навіть те, де був побудований його завод, який скидав в найближчу річку отрутохімікати, залишки нафтопродуктів і токсичні відходи виробництва, проти будівництва і діяльності якого протестували жителі найближчих сіл, нині покійні.
Депутат різким рухом закинув голову назад, швидше за все, щоб очі, які погрожували вилізти з орбіт, закотилися назад, але ривок був такої сили, що Віктор Романович разом зі стільцем впав спиною на підлогу. Кілька судом спотворили те, що залишилося від обличчя життєрадісного і ведучого останні кілька років здоровий спосіб життя, чоловіка.
Скотина в останній раз обвів пустим поглядом тих, з ким провів останні хвилини свого життя. Зі своєї законної дружини він перевів погляд на сина від першого шлюбу, намагаючись сказати останнє напутнє слово. Адже він думав, що ще навчить спадкоємця розуму, як розпоряджатися мільйонами і працювати на сумнівне благо народу і безумовне, власне. Він подивився на старшу сестру, потім на її цивільного чоловіка. Його друзі-сусіди по елітному району, він, вона і дочка, молодша за його сина. Його помічник. І остання запрошена: його особиста гуру, тренер з йоги і екстрасенс, що розкладає карти таро.Дивіться також
Валентина Басан — Дурепи
Валентина Басан — Совеня і золотий листочок (казка на ніч)
Валентина Басан — Список (міні-розповідь)
Ще 9 творів →
Біографія Валентини Басан
Він важко захрипів і затих, а його божевільні очі так і залишилися відкритими, немов він хотів сам дізнатися, хто ж його вбив і подивитися вбивці в очі.
За кілька годин до Нового року.
Найдорожча дружина депутата Віктора Романовича, Валерія Скотина, в дівоцтві Полтавська, протяжно і глибоко зітхнула, глянувши на зап'ястя, де зручно розташувався годинник новітньої моделі, який міг замінити не тільки телефон, але і з часом, саму господиню. Тонкий і легкий, комфортний і приємний, він безжально йшов уперед, і в недалекому майбутньому можливо навіть зміг би управляти більш відсталими особинами в цивілізованому світі.
Вітя спізнювався. Не те, щоб він завжди приходив вчасно, але сьогодні, сьогодні ж передноворічна зустріч з друзями і що дивно, сусідами по елітному дачному селищу. Валерія вже попередила гостей, що святкування переноситься на кілька годин, так як Вітєнька абсолютно вибивається з сил, працюючи на благо країни. Сусіди-друзі погоджувалися в трубку гаджета останньої моделі, до якої Стів Джобс вже не мав ніякого відношення, хіба що до логотипу укушеного яблучка, і як здавалося Валерії, розуміюче кивали. Дзвінок був без відеозв'язку, але у приймаючої сторони трохи відлягло від серця. Гості приїдуть до неї в гості не о 18:00, як домовлялися раніше, а о 21:00, виїхавши з двору своєї ділянки на німецькому красунчику бізнес класу і подолавши дистанцію в п'ятсот метрів, вкотять у двір сімейства Скотина.
Лера протяжно застогнала від безсилля і безвиході. Вже 19:30, а Вітя не виходить на зв'язок. Хоч би смс написав, сволота. Вона перестала називати чоловіка на прізвище тоді, коли отримала законне право сама гордо носити його. Своє дівоче і милозвучне прізвище Полтавська, Лера залишила без жалю на бланку з РАГСу, де вказала, що бере прізвище законного чоловіка Віктора Романовича Скотини.
Крім прізвища Валерія отримала в своє розпорядження трирівневий особняк, де на двох нижніх рівнях, під землею, було побудоване маленьке місто з банним комплексом, басейном, спортзалом, кінотеатром і дискотекою, яка надалі була переобладнана в звукозаписну студію. Верхній рівень був витриманий в класичному англійському стилі, з досить скромним фасадом, вітальні без недоладного золота, кілька спалень для господарів, гостей і прислуги. Так само в своє розпорядження Валерія отримала авто з водієм, які змінювалися час від часу по зносу, і як говорив Вітєнька з усмішкою, щоб не звикала ні до одного, ні до іншого. Кілька квартир, хаотично розкиданих по карті Старої Європи, апартаменти в Маямі, і так по дрібниці, кредитні карти і рахунок в банку.
Старша сестра Віті, яку Лера зненавиділа з першої секунди, коли ще була Полтавською, вже приїхала святкувати Новий рік до брата зі своїм непристойно молодим чоловіком і спустилася паритися в лазню, щоб зустріти Новий рік чистою.
Валентина Романівна Скотина жодного разу не була заміжня офіційно, але цивільних чоловіків змінювала, як рукавички. Вона була не молода і не красива, а її вусам позаздрив би будь-який запорізький козак. Не дивлячись на розкіш і багатство, яке щедро лилося на сестричку з рогу достатку молодшого п'ятдесятип'ятирічного брата, Валя Скотина була потворно повною і недоглянутою жінкою, що виглядає кричуще вульгарно і розпусно для своїх років. Дітей у Валі теж не було. Сестра відмовляла брата одружитися вдруге і навіть влаштовувала двогодинні голодування на знак протесту. Але Вітя був невблаганний. І після пишного весілля, яка відзначалася з розмахом в самому елітному ресторані Києва, а через добу вже в найближчому колі на сто чоловік в Лас-Вегасі, Валя і Лера обмінялися поцілунком жаби і гадюки.
Побачивши з вікна, що автомобіль Віті заїжджає у двір, Лера скривилася від думки про зустріч Нового року в сімейному колі і залпом допивши віскі, піднялася, щоб покликати Валю і одного з тих, чиї імена вона ніколи не запам'ятовувала.
Зазвичай в лазні було шумно від криків і вереску Валентини, яка відчайдушно намагалася фліртувати голосом молоденької дівчинки, ляпасів віників об телеса та іншої банної суєти. Лера здивувалася і безшумно прокралася в хол, який служив одночасно передбанником і вітальнею. Ледь помітні голоси були чутні з лазні.
— Валічка, люба, ну ми ж домовлялися, ну дівчинка моя.
— Милий, я не можу, він мій брат, він любить мене. Ні, все я передумала, Я не буду нічого робити. Зрозуміло?
— Мила, він мені погрожував, пам'ятаєш, він погрожував викинути мене на вулицю, відправити знову туди, звідки за його словами, я виліз. А я-людина, розумієш, я люблю тебе. Вітька хоче зруйнувати наше щастя і нашу любов. Пам'ятаєш, як його бандюки побили мене?
— Звичайно, це ж я подзвонила йому і сказала, що ти мене побив і погрожуєш вбити.
— Так ... Так ... любов моя, ти – права! Я ж уже попросив вибачення за це. Просто тоді в той момент, ти застала нас, мене з цією мерзенною дівкою, яка мене напоїла і спокусила. Ти не дала мені нічого сказати, а відразу схопила стілець і кинула в нас. У неї був струс мозку, а я просто боявся за своє життя.
— Досить, чуєш? Я пам'ятаю, звичайно, я пам'ятаю, тебе з цією. Хвойда з фігурою, наче в оселедця. Ненавиджу. Вітя тебе тоді ледве пробачив, а я досі не можу.
— Валічка, дівчинка моя, перестань, ну не дуй губки. Я тебе одну кохаю, як згадаю про ту худосочную погань, мене самого вивертає. Все життя буду каятися. Просто я люблю тебе. Ти вийдеш за мене заміж?
— Вітя не дозволить. Він пригрозив, що якщо я за тебе вийду і пропишу у себе, він мене спадщини і власності позбавить, рахунки заблокує.
— Кішечка моя, а ми йому не скажемо. Ми просто зробимо так, щоб він нам не заважав. Так, мила?
Судячи зі звуків шарудіння і метушні у Валентини і її амбітного нареченого настала фаза закріплення усного договору. Затиснувши рот рукою, Лера безшумно вискочила з банного комплексу, побоявшись, що віскі, яке рветься назовні від тошноти почутого, видасть її.
Андрій, син від першого шлюбу, побачив мачуху, що стрімко піднімалася з нижнього рівня в центральний хол будинку і перегородив їй дорогу.
— Гей, красуня, ти куди поспішаєш?
Він притиснув її до стіни, навалившись всім тілом. Лера ойкнула, скляний новорічний ліхтарик розбився і подряпав їй руку. Андрій взяв її за руку, злизав кров з подряпаного місця, а потім схопив обома руками обличчя Валерії і грубо поцілував її.
— Ти – ненормальний? Що ти твориш?
Лера з силою відштовхнула Андрія і скривилася, дивлячись на свою руку.
— Ти – дурень? Він зараз увійде сюди, його машина в'їхала у двір, він же дізнається про нас.
— Мені все одно, чуєш? Ми любимо один одного і мені плювати на цього старого ідіота, чуєш? Мені плювати на нього. Я вб'ю його сьогодні, клянусь. Я хочу бути з тобою, я не хочу тебе ні з ким ділити, Лера.
— Тихіше, який же ти у мене дурник, я і так твоя. Ти ж знаєш, що ми з Вітею давно не спимо один з одним. Андрійко, будь ласка, не треба. Ми поговоримо пізніше.
Вхідні дубові двері, які замикалися прислугою тільки на ніч, відчинилися і Віктор Романович Скотина увійшов до свого будинку. Коли на порозі з'явився господар, здавалося, що все навколо вишикувалося по струнці струнко. |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Багряні дні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17408 | Василь Басок | Багряні дні | Багряні дні… Крізь запах тління,
Крізь неба мертву синь
П’ють жадібно злоте проміння
Зажурені ліси.
Пустив по вітру хтось червінці
І пасма срібляні…
Кому ж то саван осінь витче
В багряні дні?..
Вже хтось у тузі рвав волосся,
І місяць – колесом.
Прийшла й сказала кленам осінь:
"Несу
не сум,
а сон…" |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Балада про весну | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17414 | Василь Басок | Балада про весну | "Купало" сплів весні вінок
З ромашок, звіробою,
Пустив на зоряний ставок —
За тихою водою.
"Гадай, коханая весна,
Чи любить тебе літо?"
Й подавсь за мріями у снах,
Кудись в шумливе жито.
Шелесь русалка в осоці
(В очах її агати),
Пливе на дно з вінком в руці;
Вінок став потопати.
І плач, і сум… і плач, і сум
З очей весни туманом,
А вітер хмарами косу
Розпатлав над житами.
Пішла і зникла десь з плачем
Акордом суму в просинь…
І сльози капали дощем
На скошені покоси. |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Балада про гарматне м’ясо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17412 | Василь Басок | Балада про гарматне м’ясо | "Валяється тіло
солдатськеє біле
на чужій стороні".
Народна пісня часів імперіалістичної війни
Над чорним полем,
над шляхом битим
кривавилось сонце,
як око з орбіти.
Праворуч – пустеля,
ліворуч – пустеля.
Праворуч —
ліворуч —
зґвалтовані села.
І скрізь,
де набої
пісок подовбали, —
шкірились трупи
до неба
зубами…
…Безногий, безносий
підвівсь нарочито —
чи всі в нього кості,
прохав полічити:
– Чи всі в мене кості?
Де мої кості?
Як я поїду
до милої в гості? —
А другий на руку
кишки мотав.
– Не клюйте ви, круки,
мого живота!.. —
Третій веселий,
наче на балі, —
хрести і медалі
на ребрах.
гойдались:
– В боях я був перший,
служив я не здря
за велич імперії,
за віру
й царя!
– Я випив балончик
газу метану
за гвардію царську,
за чин капітана…
…Окремо лежала
чиясь голова —
і шелестом жалю
її слова:
– Ой брате мій, брате,
де Київ,
де Краків?
Вже ворон давно
над очима прокрякав.
– Ой брате мій, брате,
чи жде мене мати?
– Чи жде мене мати
і батько-отець,
і та, що збиралась
піти під вінець?..
– Давно вже, – сказав я,
в могилі їй спиться…
змочила сльозами
снопи
пшениці…
Щосвята до церкви
ходила
молитись,
аж поки отець
повернувсь на милицях…
…Тут знявся одразу
стукіт
і тупіт.
Підходять всі вряд
земляки
з Конотопу:
– А як наші жони
і дітки малі?
– Чи довго лежать нам
в сирій землі?
– Нас порохом вітер
угроблює
вглиб…
Гей, хто ж нам одвітить —
за що полягли?! |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | В пущі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17409 | Василь Басок | В пущі | Надвечір десь летіли журавлі;
на захід день – недопалком цигарки;
і чорний ворон на осиці каркав;
і десь блукала осінь по ріллі.
Прийшла і ніч – розпатлана циганка —
од вітру куталась в лахміття хмар.
А ми, втопивши очи
в очи карі, —
сиділи з нею
в сутінках на ґанку.
Гей, ліс шумів!..
Мов пращури печерні,
пішли ми в пущу
затишку шукать.
І раптом зойк —
і кинулась втікати,
як від мисливця
полохлива серна.
І біг за нею,
біг і в листя падав —
і сміх лунав по сонному гаю.
– Зловлю, зловлю!
Й голівку обів’ю
берізкою
і диким виноградом!
– Спіймав! – Невільниця! —
Скрутив на спину руки.
По вітру коси буйні
розпустив.
І рвався зойк:
"О лицарю, пусти!" —
Неначе справді в серці люта мука.
І знову сміх.
І знов нестримні жарти.
Збирали листя срібне й золоте…
…А завтра поїзд
через чорний степ
в далеке місто повезе від Марти.
Мабуть, тому
така чудова ніч
і рідні-рідні оченята карі,
що задивились на осінні хмари,
і шепіт уст:
"Забудеш ти чи ні?.." |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Вітер з півдня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17411 | Василь Басок | Вітер з півдня | Хто там, хто там за вікном заплакав?
Вухо ловить шум нестримних крапель…
Налетіли з лісу чорні круки,
і дерева заломили руки,
мов синів козачки перед боєм
вийшли в поле проводжать юрбою…
Вийшов я – і радість б’ється в груди, —
вітер з півдня ураганом студить;
мчать на північ темно-грізні хмари,
мов примар стотисячна отара;
і шумлять, шумлять дерева голі,
і гримить ріка десь льодоколом.
Коли так – весну стрічать іду я
аж туди, де повідь біля броду.
Мене вітер пестить і цілує,
тріпле чуба і штовхає в плечі!..
Ах, люблю я в березневий вечір
п’яну розталь, буряну погоду!.. |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Дріма земля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17407 | Василь Басок | Дріма земля | В блакиті струни хтось нап’яв,
а сонце променем по струнах —
то з моря гречок білорунних
бджолиний дзум…
Дріма земля;
дріма сумний стернистий лан;
село,
городи,
гай і став…
В блакиті струни хтось нап’яв.
Гриміли грози й одгриміли.
В яру Купало одцвіло…
В садках пишається село
горами рижих ожередів,
і пахнуть соняшники медом,
і манять яблука доспілі.
Гриміли грози й одгриміли…
Пливуть останні дні погожі.
Такі засмаглі і веселі
дівчата тіпають куделі;
за ними скоро синю просинь
затче у білі пасма осінь.
Вже одцвітають пишні рожі, —
пливуть останні дні погожі…
І скоро криком журавлі
пошлють гаям своє прощання.
За ними й я…
– Прощай, кохана!
– Чого ж сумні, чого журливі,
як осінь, очи – чорносливи?
Ми ще цвістимем на землі!!!
…У вирій з криком журавлі… |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Забуте місто | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17413 | Василь Басок | Забуте місто | Хитає вітер ліхтарі
і дико свище по кварталах.
Вже ніч лягає покривалом
на чорні бані й димарі.
Принишкли площі
й вулиці,
де пленталось життя базаром.
І тільки осінь стеле хмари,
та в сквері клени слізно тужать,
та чорні тіні,
мов ченці,
з кутків шниряють по калюжах…
Гуляє вітер ураганом.
З ним я —
бо ми рідня по крові —
десь на десенських берегах —
з ним побраталися в діброві…
Тупі обличчя,
сонні пари,
багнюка вулиць,
шум базарів,
дрібні стремління і турботи…
Тут сон віків – іржа болота!
Лише кротам тут гарно жити,
що віддали покорі
гордість,
і тим,
хто злякано спішить
взять у життя
на спокій ордер… |
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Заморозки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17410 | Василь Басок | Заморозки | На заході хтось день дорізав —
кривавим гнівом
небо зайнялося.
Десь мерзлим шляхом
ланцюги
залізні
волочить грудень —
закувати осінь.
Над чорним гаєм
гайвороння
кружляє з криком:
"Каррр! – Каррр!.."
І хтось в лице
метає стріли
з димчасто-яхонтових хмар…
Розносить вітер
з диким свистом
дубове листя по ріллі.
І тушить грудень жовті свічки
над трупом чорної землі. |