author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Молитва (Навчіть мене, рослини, зросту) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12742 | Богдан-Ігор Антонич | Молитва (Навчіть мене, рослини, зросту) | Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчіть мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце – прабог всіх релігій –
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю свастику на хаті,
і буду спати вже спокійний.
14 березня 1936
Подано за першодруком.
У "Пісні про незнищенність матерії, 1967" передостанній рядок "накреслю свастику на хаті" виправлено на "накреслю я його на хаті". З цією правкою передруковано у "Поезіях, 1989" та "Великій гармонії, 2003", а також у виданні Б. І. Антонича російською мовою: Антоныч Б.-И. Избранные стихи = Антонич Б.-І. Вибрані поезії. – Львів: Каменяр, 2008. – Тексти парал. укр. і рос. мовами. У "Перстенях молодості, 1966", "Зібраних творах, 1967", "Творах, 1998" та у цьому виданні подано оригінальний Антоничів текст. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Молодий поет | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13710 | Богдан-Ігор Антонич | Молодий поет | Над лугом буря свище, наче пуга,
і вітряна кряжами кряче пря,
мов не ліси хвилюють, а моря,
та в серце туга стукає, мов пугач.
Тоді виходжу в чорну ніч на ґанок,
деру очима тінь, гляджу зорі.
Крізь вихор чалий кінь зарже над ранок,
роздзвінно гупне копитом в поріг.
І сам не знаю, як скачу в стремена,
хватаю репане реміння нузд,
а завірюха на дворі шалена
рамена отвирає й мутить глузд.
Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,
шепоче: "Молодий, не їдь, не їдь!" |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Мурашник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13720 | Богдан-Ігор Антонич | Мурашник | Предивні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви[45]
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих темрявах містка.
І наче плюш з роздертого листа,
життя засушене, немов консерви.
Одначе праця йде все без перерви,
листок зшиває вічно до листка.
Здобичники у сутінках тюрми
ссуть мошечок, рабинь своїх живіт.
Рядами над рядами тут доми
піснями труду дневі шлють привіт.
Подумай мимохіть, як чобітьми
є легко розчавити цілий світ. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | На вітер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13738 | Богдан-Ігор Антонич | На вітер | Кинь пісню на вітер,
на вітер слова!
Десь шепотом віти,
десь шумом трава.
Не в воду глибоку,
а в сонце пливеш.
Подумай, нівроку:
ех, світ цей без меж!
Дме вітер у руна
життя молоде,
на яблуні струнах
долоні кладе.
Немає ще яблук…
Хтось кличе з яруг.
Послухай: це зяблик,
це сірий твій друг.
Ти сонно на яві,
ти п'яний від сну.
Десь шепотом явір
вітає весну.
Десь шелестом сливи…
Що більше тобі?
Сьогодні щасливий
ти птах, далебі!
Неділя, 8 січня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | На другому березі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13702 | Богдан-Ігор Антонич | На другому березі | На другому березі
І
Між двома берегами плила ріка.
Вітри різьбили кришталеве плесо в мерехтливі брижі, краплі дощу кололи шпильками гладку поверхню, бурі перекидали брили хвиль і каламутили непорочну прозорість води. Ріка плила невпинно, безугавно, мов час, і, мов час, танула в безбарвній долині небуття. На грані сірого обрію вливала чисті води в синє небо. її крута стрічка загиналася в кілька вузлів, холодними раменами обіймала прибережне каміння, плиткою мілиною лежала в пісковім руслі. Сотнями свердлів вертіла підземні жили старих скель, аж із твердих каменюк ставали діркуваті флейти, з яких добувала тихі, пронизливі звуки. Безконечні поцілунки мокрих уст вигладжували руби скельних відломків і придавлено шушукали на лагідних закругленнях кам'яних яблук. Шутер блищав із дна, наче потовчене скло.
Було щось вічно однакове і вічно змінне в поморщенім обличчі ріки. Якась предвічна мудрість старечого чола. Якась спокійна задума над всепроминанням. Якийсь шепіт підсвідомої стихії.
Міст лучив обидва береги. Мовби подавали вони собі долоні, котрі посередині взаємно себе хватали. Зігнений каблук, наче велетенський перстень, що його долішня половина закопана в землі. Ріка під мостом трохи приставала в розгоні й творила глибину. Прямовисні сукаті стовпи підносилися вгору з води, наче мозолисті могутні руки, щоб підперти його спіраллю. Плесо буркотіло з люті довкола стовбурів, аж захлистувалося білою піною. Наче милини в пральні, пучнявіли легкі синяві бульки. Хлюпали, прискали, стрибали, клекотіли, розбігалися, мов розсипана на вітер пригорщ борошна. Знов повертали й п'ялили в надгните тіло старих пнів гострі, колючі сніжні зуби. В літні дні вітер, мов птах крилами, стріпував з мосту тумани жовтого пороху на гладкий паркет води. Дощ мив поруччя й витирав дочиста щілини. Коли-не-коли чорніли підводи на хребті пригорбленого велета, наче галапасш гриби на кремезнім дубі. Під тягарем возів міст стогнав незадоволено, важко, майже ненависно. Скрипіли в'язання. Непрошені гості переїздили якнайскоріше й зникали в безвісті далекого шляху. Міст віддихав глибоко з пільгою й струшував із себе нові хмари курива.
В повітрі лишався тільки відгомін гуркотливих коліс, немов дуже далекий притишений стукіт у барабан.
Майже щороку повені підривали міст, але не вдалося їм його повалити від довгих літ. Тоді приходили найтяжчі хвилини в житті дідугана. Коли почув гіркий смак каламутної води, корчився з ляку, кривився, тріщав з досадою, торохтів, рипів і вбивав міцніше стовпи в річище. Подібно змагун[1] розставляє ноги, коли має відбити удар противника. Перехилював чоло навпроти хвиль і ждав. Як лиш стрінула на своєму шляху затор, підносила ріка височенний горб, і брудна жовта стіна наступала стопудовим тягарем на мостові підпори. Лускотня розлягалася широкою луною й зливала громовим грюкотом усю долину, мов струями рясного дощу. Міст співав свою бойову пісню. Не першу й не останню. Міст завсіди виходив переможцем. Правда, по кожній боротьбі його латали, заповняли нові щілини, бандажували рани, дротували, мов надбитий горщок. Але міст стояв. Проходили бурі, розталі, повені, а він стояв. І все однаково непереможний. І все однаково гордий.Дивіться також
Богдан-Ігор Антонич — Назустріч
Богдан-Ігор Антонич — До істот з зеленої зорі
Богдан-Ігор Антонич — Дно тиші
Ще 131 твір →
Біографія Богдана-Ігоря Антонича
Лівий, нижчий берег займала широка, рівна, вільна оболонь. Зелена таця, злегка перехилена до ріки. Раптово земля підносилася вгору. Наче кротовина, висаджена якимсь велетнем-кротом. Декілька городців, а за ними перші підміські вулички.
Гвоздики, георгіни, айстри, бруд, спокій і сентименталізм.
О меланхоліє малого містечка! О тишо синього неба, завішена над одноманітним щастям причикнутих, згорблених домів! О солодко-млявий запаху провінції!
Тут серця б'ють повільніше, й, мабуть, повільніше ходять годинники. Тут усе спізнюється. Тут день є заспаний і ніч невиспана.[2] Тут сонце сонно позіхає й під тихий вечір ліниво заплющує червоне око. Тут місяць забуває адресу останньої стації своєї подорожі і не знає, кудою зарання вернути.[3] Вже світає, а він ще нудить світом над обрієм. Тут сон пахне сіном і стіни пахнуть сном. Тут весна є чутлива, як старосвітський роман, а дощиста осінь осоружна, мов дошкульний біль зубів. Тут вечір має колір какао,[4] а світанок барву дівочих уст. Тут життя є банальне. Як рима: сонце – віконце. Гітара, русяві коси, пропам'ятні віршики для дівчат, Овідій, м'ятові цукерки, стара бритва, латані панчохи, вельтшмерц, вишневий лікер, бажання направити світ, кминова юшка, широкі парасолі, мрійливі очі, кальоші, геніальні люди до маловажних справ, порошок на біль голови, приперчені дотепи, недіяльні товариства, минулорічні журнали мод, злегка соціалізм, фіалка в петельці, світлини пристаркуватих фільмових авторок, кишені огірки, огірчення на долю, огарки недокурених папіросок, осінній настрій, ноктюрн Шопена на розстроєному піаніно
ті-ра-ра-ра ті-ра-ра[5]
Мав двадцять літ і чорне волосся. Чого ж більше треба до щастя?
Мав уста, повні невисловленого крику життя, а в голові, наче в вулію, вовтузився рій задумів, помислів, постанов. В чернетці свідомості записував враження жадібно, пристрасно, скоро, без застанови. Був п'яний від мрій і від своїх двадцятьох літ. Мав найбільший скарб людини – спроможність зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини в душу, жадну всепізнання. Вбивав у кожний момент дряпіжні кігті. Кожну подію бажав розтовкти, мов горіх, і добути з неї ядро. Вилускати, вирвати його. З примхливої поверхні моря дійсності хотів зібрати жменею всю мерехтливу піну. Загорнути, видерти, здобути. Для себе, тільки для себе. Сміявся білими зубами хижака.
Від спонуки до чину йшов простим шляхом. Не кружляв, не обходив, не виминав, не шукав лисячих стежок, кругойдучих доріг, крутих переходів, підземних коридорів. Біг навпростець. Перешкоди або розбивав, або перестрибував над ними. Але не волікся вигідно довкола них, ані не повзав попід ними. Усе брав дослівно. Життя розумів як життя, отже, як те, що вічно живе, росте, ворушиться. Відчував глибиною свого "я" божественну всезмінність дійсності. Кожним нервом співзвучав з мелодією оточення. Широко розплющеними очима глядів на світ. Одним поглядом хотів обняти тисячобарвність цього, що бачив. Одним напруженням вух бажав схопити в акорд різнотонність, що дзвеніла довкола. Одним віддихом старався вдихнути ошоломну запашність природи, одним дотиком випити розкіш нервів при зіткненні з речами. На кожне явище протидіяв усім єством, був наче настроєна скрипка, яка на кожний доторк відповідає доглибним відгомоном. В кожну справу вкладав себе без решти, без застережень, без задержання відступу, без конечної відстані. Коли йшов під гору, мусив вилізти на шпиль, коли впадав до води, поринав на дно. Не вмів ніколи задержатися посередині. Був справді молодим.
Одначе навала вражень оголомшувала його. Переживав кожну найзвичайнішу, найбільш буденну подію з потрійною силою відчуття, й тому надмір почувань не міг знайти собі місця в малообіймистій свідомості, розбивав рамці, розсаджував межі, виливався поза берег душі, немов свіже пиво поза край склянки. Переживань не вибирав, сприймав усі, як приносило їх життя, схоплював усі без огляду на їхню справжню вартість і корисність. Наче втомлений робітник п'є в гарячий день холодну воду, не дивлячись на те, що може собі зашкодити, наче дитина, яка жадібно ссе яблуко, не вважаючи, чи воно спіле, чи зелепуга, висмоктував ласо з кожної хвилини можливо найбільшу кількість зворушення. Не диво, що його свідомість була, немов шпихлір, в якім лежать порозкидувані без ладу одні на одних різні прилади, потрібні й зайві, важні й байдужі, нові й давні, цілі й пожовані, в якім лахміття, цундри, ганчірки, катрани, відламки ржавого заліза, вирізки прохнявих дошок, кусні потовченого скла, позагинані цвяхи, шкамаття пожовклої бляхи та всяке інше шпаргалля лежать усуміш з недавно придбаними, пожиточними, бездоганними речами. Звичайно, що уявлення, користуючися такими нерівними й різновартними засобами, не могли діяти цілком правильно. Витворювався зрозумілий розгардіяш внутрішнього життя. Безладно накопичені враження не дозволяли поневолити підземних невидимих струй душі. Його воля переносилася радніше на зовнішні справи, але не вміла загнуздати власних підшкурних гонів. Межі свідомості, передсвідомості й підсвідомості, з природи крихкі й невиразні, ставали ще більше плавкі й бгачкі, залежні від настрою, від найменших спонук хвилини й оточення. Майстерство свобідного володіння своїми гонами було йому ще чуже. Внутрішня перегать була збудована з дуже ламкого матеріалу. Бурхливі сили, котрі діяли в сутеренах душі, легко й без труднощів переходили на поверх свідомого. Душевна будівля хиталася часто від власних землетрусів.
Ви бачили сьогодні мого героя? Не стрінули його випадково на місті? Може, не доглянув вас, може, не встиг здійняти капелюха на ваше привітання, може, перейшов безбач мимо вас? А може, ви його не добачили, ідучи в коловороті своїх клопотів і турбот? Може, його не пізнали в метушні буденних журб? Він так гарно, щиро, сердешно всміхається до знайомих. Ви здвигаєте плечима, дивуєтеся, кажете, що не знаєте його. Але ж ні… Ви його, напевно, вже десь колись зустрічали. Подивіться тільки до закомір-ків своєї пам'яті, перетрусіть її підсвідомі закутки, перегляньте її таємні нетрі, а знайдете його зовсім виразний, чистий образ. А втім… хай буде. Прошу дуже.
Представляю героя моєї повісті.
Марко – таке ймення мав син судді Мартовича – це був трохи дивний юнак.
…
II
Вокзал поволі спорожнів.
Поїзд у сторону столиці від'їхав перед п'ятьма хвилинами, найближчий спішний мав переїздити аж за годину, а особовий за повні дві й чверть.
Ті, що висіли, найняли дрожки або таки піхотою по-воліклися до віддаленого більше як один кілометр містечка. Кількох брудних і пелехатих жидівських крамарів ще якийсь час коріцмалося з навантаженими скриньками й товстими чемоданами, але незабаром і вони зуміли дійти до ладу зі своїми клунками та покінчили завзятий торг з худощавим, наче тріска, візником за ціну перевозу. Обсіли бричку так густо, щоб між ним та їхні в'юки не встромив навіть голки, стара, знуждована й сухоребра, як її власник, кандиба зігнулася в чотири погибелі, луснув батіг.
Згорблений, кощавий сторож, що відбивав зужиті білети, глянув мутними байдужими очима за останнім пасажиром, сплюнув у кут і зникнув у дверях. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | На шляху | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=60 | Богдан-Ігор Антонич | На шляху | Обплетений вітрами ранок
шугне, мов циганя, з води
і на піску кричить з нестями,
обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим,
хвилясто хльостають вітри,
і день ховає місяць вкручу,
мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси,
дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
Іде розсміяний і босий
хлопчина з сонцем на плечах. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Над книжкою поезій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13753 | Богдан-Ігор Антонич | Над книжкою поезій | Люблю не раз вертатись до старого табурету,
де кілька книжечок лежить завинених в газету.
Коли з-за неба виринає ніч назустріч дневі,
мов спомин, випливають із полиць слова вишневі.
Слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями,
надихані землею та навіяні вітрами.
Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі,
коли стріла натхнення, вбита в серце, їдцю точить.
Зникають речі, розвіваються довкола стіни.
Тремчу над книжкою у вічності холодній тіні.
Лютень 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Назавжди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12743 | Богдан-Ігор Антонич | Назавжди | Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти
вже більш.
Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу,
і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць — білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п'ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.
1935 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Назустріч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=61 | Богдан-Ігор Антонич | Назустріч | Росте хлоп'я, мов кущ малини,
підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних
записують початок дня.
Запрягши сонце до теліги,
назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом
співають в квітні юні дні. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13733 | Богдан-Ігор Антонич | Ніч | Не хочу більш писати вірші, складати ямби та трохеї.
Чи вирізьблені з слів мосяжні потрібні ще кому сонети
тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,
як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети.
Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад
і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.
У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад
заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.
А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
тоді слова найзвичайніші складають самі у вірші. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ніч ("Розкрита книжка...") | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13754 | Богдан-Ігор Антонич | Ніч ("Розкрита книжка...") | Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,
ляга на серце ржа думок.
На стінах тіні в'яжуть круглі петлі
в чудний і нерозплутаний клубок.
Мов чорний кіт, сів череватий чайник,
годинник, наче джміль, гуде.
Яка ж солодка ця принада тайни —
те слово, що, мов з каменю, тверде!
Бляшане небо, олив'яний місяць
і ночі попелястий дим.
Невже ж нема на цьому світі місця
поривам нездійсненним та палким? |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ніч на площі Юра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13762 | Богдан-Ігор Антонич | Ніч на площі Юра | Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в'ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць – таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.[58]
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.
Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.
П'ятниця, 24 березня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Об'явління | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12744 | Богдан-Ігор Антонич | Об'явління | Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,
як врешті зрозумію життя таємний глузд,
зів'ялий лист незнання, мов буря, розмету
і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.
Землі закриту книжку в обгортці синій неба
з дрижанням від напруги руками розгорну.
Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,
і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.
Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,
яка проб'є прозрінням усе нове й старе,
яка мовчущим криком німих очей закличе
і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.
Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,
і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
заслуханий, задивлений поет – сліпий. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Октостих | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13724 | Богдан-Ігор Антонич | Октостих | День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.
Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.
Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.
Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.
Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.
Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.
Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю
і понесемо в роздалля над собою неба парасолю. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пейзаж з вікна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13739 | Богдан-Ігор Антонич | Пейзаж з вікна | Дивись: шумує день погожий,
кипить зелена заметіль.
В товстому дзбані варить рожі,
аж піна бризкає звідтіль.
Дуднить по шибах дощ цинобри,
і скло відблискує, мов сталь.
Парує курявою обрій,
хвилює в димі ранніх сальв.
Підвівши очі з-понад книжки,
побачиш світ барвистим сном,
і думка, вирвавшися нишком,
мов нетля, б'ється у вікно. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Півень | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13746 | Богдан-Ігор Антонич | Півень | Зоря майнула, мов стріла,
неначе іскра, пісня згасла,
і тільки з мокрого зела
роса краплинами сплила,
мов слово, чиста й ясна.
Вже обріїв зігнувся рівень
у круглу смугу обруча,
і ніч почала вже кінчатись,
неначе ватра, догоряти.
Ось ранок синім возом їде
і сонця сніп в село везе.
Крильми шумить червоний півень —
співучий з міді
серп. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Підсвідомість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13718 | Богдан-Ігор Антонич | Підсвідомість | Понад похмуре, чорномуре бердо[42]
підносив замок кам'яний свій жест.
В him сивий мешка цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.
Навколо замка виросли крокоси,
повій з-під листя вій глядів на жердь.
Щораз то більш впадало в погріб жертв,
неначеб хто косив тяжкі покоси.
Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.
Геть! З льоху творять інший світ в надії.
Побачив цар ті тереми новії
та став тоді своїх рабів рабом.
Цей цар – це я, палац – душа моя,
бунт – сон, раби – мої померлі мрії. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пізня година | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13755 | Богдан-Ігор Антонич | Пізня година | Об вікно кажан крильми вдаряє,
все принишкло, стихло, охололо.
Безвість манить нездійсненним раєм,
наче ртуть, спливає в жили холод.
Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш,
з болем родиться у серці пісня.
Поплили над світом чорні води
ночі.
Спати йди.
Година пізня.
Понеділок, 1 травня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пісня бадьорих бродяг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13723 | Богдан-Ігор Антонич | Пісня бадьорих бродяг | 1
В дорогу! Щоб лиш сонце нам світило,
щоб ясен круг горів нам угорі.
О ти, шляхів безкраїх дивна сило,
що маниш нас в своїй мінливій грі.
Як вдарить запах піль в вікна вітрило,
хто видержить в душних кімнат жарі.
Упитись далі подихом так мило,
геть суми, думи кинути старі!
Вітрами поле душі нам обмило,
а пісню підказали комарі.
Складаєм дні в яскравих айстрів клумби,
нових Америк щастя ми Колумби.
2
Чи в очі дощ січе, немов горох,
чи в літній день пітніти буде тіло,
хоч рахувати ти б не вмів до трьох,
хоч від журби твоє би серце мліло,
м'який безмежжя обмотає мох,
поглянеш в тихий, вільний безкрай сміло,
покинеш хвиль минулих темний льох,
і буде серце юним шалом цвіло,
і буде в тобі грав пташиний тьох,
поймеш заплутане природи діло.
Без меж і стін, що тиснуть, станеш тут,
бродяга, волокита, шалапут. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пісня мандрівника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13708 | Богдан-Ігор Антонич | Пісня мандрівника | Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.
О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!
На берег моря туга, в край землі жене,
де океан манить піснями хвиль мене.
Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,
де линв протяжна пісня й щоглів має триста,
де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.
Не стану, аж на них очима відпочину.
Почую вітру рев і мев почую крик,
хвиль булькіт і води об стіну човна сик,
та відгук, що стерна справляє оборот.
Тоді скажу: це мій до моря поворот.
О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!
Тужу за морем, батьківщиною матроса.
Шумить у серці вітер, жар вперед жене.
На море! Гей, на море!! Сум тут вб'є мене.
Іван Мейсфілд [36]
JohnMasefield
Вільний переспів з англійської мови |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пісня про вічну молодість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13704 | Богдан-Ігор Антонич | Пісня про вічну молодість | Запрягти до саней чотири чалі коні
і вчвал, і вчвал!
Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,
аж луна відіб'ється
від скал, від скал.
Труснути батогом на вітер буйний
і вдаль, і вдаль!
Наші очі далеччю гартуймо,
а серце куймо
на сталь, на сталь.
Ударять у срібну рунь золоті копита,
мов грім, мов грім.
Повними грудима будемо вітер пити,
під дахом синього неба
наш дім, наш дім.
Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:
нема турбот!
І сонцю ми поженемо навпроти,
бадьорі, радісні,
в галоп, в галоп.
Запрягти до саней чотири чалі коні
і вчвал, і вчвал!
Навпростець переїдемо всі перепони,
здобудемо
життя фінал.
Розпускають коні сиві гриви,
пара з уст, мов дим.
З рвучим вітром буйногривим!
Бути вічно юним,
вічно молодим! |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пісня про ізгоя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12745 | Богдан-Ігор Антонич | Пісня про ізгоя | Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.
Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?
Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.
Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами-бичами вас тну.
Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?
Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?
Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.
О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.
Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде…
І все сам, і все сам у юрбі.
Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?
Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга…
Лиш байдужність він знайде німу.
Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.
Лиш затиснені з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені…
І заглянула в очі нужда.
У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.
Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія…
І лиш подув далекий із піль.
Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.
Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.
Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.
Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
Глухий кашель і з уст кровотіч.
Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
— Я вертаюсь, Вкраїно моя. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Пісня про незнищенність матерії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13 | Богдан-Ігор Антонич | Пісня про незнищенність матерії | Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
Прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
("Книга лева", 1936) |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Подорож літаком | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13717 | Богдан-Ігор Антонич | Подорож літаком | Літак, немов змагун, бере розгін,
костричить кострубатий, гострий лоб,
як віл, вдаряє до повітря стін,
іде в повільний гін, пізніш в галоп.
Шалений вітер дме від дужих крил,
нараз підстрибує, дере муслін
імли та пнеться стрімко в неба схил.
Відштовхуємо землю, наче м'яч.
Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.
Залізний круче, перестань, не кряч,
не вий! Ох Боже, як тріщить, тріщить.
Колеса в хмарах – наче ноги в стремю.
І вихилюся поза край над мряч,
аж серце випаде із рук на землю. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Поетова весна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12746 | Богдан-Ігор Антонич | Поетова весна | Ну що ж, поете безіменних мрій?
В твоїй чернетці пишних віршів рій
дзвінкими римами впиває, як вино.
Ти крізь вікно
у далечінь глядиш:
виприскують сріблясті стебла трав,
небавом бризнуть яблуні бруньками
і край дороги виросте спориш.
На березовій скрипці вітер грав
і, наче шовком, витер кожний камінь.
Ти піснею розпалене чоло
в долоні похилив.
Ось ярою весною зацвіло,
і ти ще раз щаслив.
Твоє перо, думкам слухняне,
нових пісень ладнає гармонійний стрій.
Тремтить захоплення струною голос твій,
і з неба ждеш вечірньої роси,
і ловиш оком п’яним
на синім обрії хмаринки біло-льняні
у завороженому перстені краси.
Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,
і б’є весна до голови.
………………………………………………………
А за вікном юнацтво горде та безумне
готується на зрив новий.
Середа, 29 березня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Посли ночі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12747 | Богдан-Ігор Антонич | Посли ночі | Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубі
і кинув на прощання сім червоних весел.
Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи.
Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?
Де соковиті грона зір плекає брат твій — ідол
у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,
коли калина ввечорі засмаглюється блідо,
немов музики двері, відчинились світла кручі.
Підводиш очі — ягоди блакитні на безодні,
мов перший клинописець, списуєш закони ладу.
Палає срібний лій у каганцях зірок холодних,
і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.
Твій кінь, мов чорне полум'я, мов вітер спійманий,
лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою,
гребе ногою, як веслом, й на зов шляхів далеких
ширяє ніздря. В нас серця, що вічно рвуться й двоять,
і жовті квіти людські — мізки в черепах, як в глеках.
1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Праліто | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12748 | Богдан-Ігор Антонич | Праліто | 1
Впливаємо в соснове море,
в сосновий шум, сосновий спів.
Над нами небо неозоре,
над нами дах струнких верхів,
над нами віддихом глибоким
парують оліясті пні.
І чуєш, як під твоїм кроком
зростають зела запашні.
Тут не бажаєм більш нічого —
обкутатися мохом сну,
в прапервісний природи морок,
в прадавню впасти глибину.
Хай в нашім тілі, наче в соснах,
густа живиця закипить.
Хай в наші жили зелень млосна
і полум'я спливе й блакить.
2
Вростем у землю, наче сосни
(лопоче лісу коругов).
Наллється в наші жили млосний
рослинний сік — зелена кров.
корінням вгрузнуть ноги в глину,
долоні листям обростуть.
А бджоли до очей прилинуть
і мед, мов з квітів, питимуть.
Уже не кров — важка олія
в затвердлих ядрах набряка.
немов малина, спіє мрія,
солодка, пристрасна й п'янка.
Кущем черленим край дороги
ростеш у шумі тишини.
Лиш олень —
самець струнконогий
полохливої шука сарни. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Привітання життя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14 | Богдан-Ігор Антонич | Привітання життя | І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми — ланцюга поодинокі звена,
ми — відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на життя порозі.
Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Про строфу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13732 | Богдан-Ігор Антонич | Про строфу | Чотири різнобіжники на мапі серця,
чотирикутник радості та болю,
чотири припрямки до боку, що не зветься,
що входить клином – між чуття та волю.
Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,
серп і серпанок нам на ніч коротку.
Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,
вкладаю тихість уст – в строфи коробку. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Прочитан | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13711 | Богдан-Ігор Антонич | Прочитан | Уздовж причілля тінь лягає вогко,
а коло брам розколений колодязь,
у землю встромлений, немов колода,
зеленим, молодим сміється мохом.
Патлатий, кучерявий прочитан
руками обіймає червінь цегли
та головою похитує легко
над проминанням людських правд й оман.
В труні віків лягли дні юні замку,
минувшини обвило листя клямку,
та й, може, сотий сніг на полі тане,
новими бурями співа Вкраїна.
О пісне, як же ж часто прочитаном
цвітеш ти буйним на життя руїнах. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Прошак під церквою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13728 | Богдан-Ігор Антонич | Прошак під церквою | Мохнатий, мохнавий, патлатий,
курлапий та клишавий та чеверногий
вилукуваті підігнув під себе ноги
й більмом споглядає на сонячну лату.
Брудний, космогрудий, від бруду
руді підняв груди.
Беззуба щока, спорохнявіле ясно.
О, сонце, всім світить так ясно,
всі рівні є люди. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Прощання школи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13729 | Богдан-Ігор Антонич | Прощання школи | На вулиці підніс угору вітер
на привітання дня пилюки бовдур,
немовби капелюх із голови.
В очах танок шалений чорних літер.
Гляджу на гір далеких темну говду
та на пісок подвір'я половий.
Зі школи ідучи поворітьма,
несу листок на пошту до рідні.
Дорога завтра вибігне пряма
і вітер в шприхах[49] загуде пісні.
Думок у голові кружляє сто.
Небавом сяду одинцем в гаю,
а нині разом вкидаю з листом
в поштову скриньку молодість мою. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ранній вітер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13735 | Богдан-Ігор Антонич | Ранній вітер | Крилатий вітер, дужий вітер,
що зорі, листя й ластівки несе,
сп'яняє серце. Ех, летіти
в зелений квітень, в синь пісень!
Піднявся день, мов олень з кручі,
ніч відплила, мов корабель.
Крилатий вітер і пахучий,
мов дзенькіт сріблених шабель. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ранок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13756 | Богдан-Ігор Антонич | Ранок | Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла,
покотилось бляхою дахів.
Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла
піснею возш прогомони?.
Знову перекреслить неба синь безмірну
зір падучих лінія крива.
Місто дивно біле, майже неймовірне,
з мли, немов з уяви, виплива.
Тільки цей куток ще тінню обійнятий,
скрипка, струни обвільнивши, спить.
Сонна тиша, лиш перо дзвінке й крилате
по папері, мов стріла, дзичить.
Серпень, 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ранок юнаків | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13764 | Богдан-Ігор Антонич | Ранок юнаків | Вилітають – лиш стопи дзвенять,
аж майдан задрижав, розспівався.
Наче курява, стукіт піднявся,
мов туман, коли вітер шугне,
буря кроків пливе в запашне,
промінливе повітря та гне
по дорозі усе, мов солому.
На піску, на камінню дзвінкому
в бігу ноги скресали вогня.
Ні, даремно було би спинять,
ваші обрії, ваша земля вся.
П’яний ранок – кучеряве дівча
на життя та на смерть поцілує.
Наче іскри летять з обруча,
в весняній, закосиченій кузні,
це так сонячні стріли дзичать,
коли б’ють вас у груди потужні,
коли обрії головокружні
приманливо розкриють глибінь
і запрошують тут, куди тінь,
наче яструб, над серцем колує.
Підорвавшись стрілою з землі,
вигук ваш залунає навколо.
Попід небом, що в синій імлі,
недосяжне, таємне, холодне,
розгорнулось, мов книга безодні,
розстелилось в дрімучі лани,
хвилюванням тремкої струни
переливний роздзвониться голос.
Раннє сонце – молоде оленя
прибігає з-за лісу до вас.
Пролітають – лиш стопи дзвенять,
лиш майдан під ногами співа. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Різдво | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4925 | Богдан-Ігор Антонич | Різдво | Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Романтизм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13709 | Богдан-Ігор Антонич | Романтизм | Над морем в хмарах марить чорна галич,
ліричний місяць потопає в тінь.
І дикі скелі й синя далечінь.
Пливуть похмурі Байрона[37] ушкали.
В городі в темну ніч самітний Вертер[38]
на зір вазі сам важить світ і серце
своє й сумує, що живе, не вмер ще.
О ти, покрово хворих серць, о смерте!
Є два світи: один круг нас, а другий —
це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги.
Чи ж не сильніші в грудях буревії,
як порожнечі дійсності клятьба?
– Не знали, що гарніший світ від мрії. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Ротації | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15 | Богдан-Ігор Антонич | Ротації | Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
Але за муром джаз і танці лампіонів,
балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
і жовті груди велетенських стадіонів
зітхають глухо під бурхливою юрбою.
І стеляться до ніг дими — покірні птахи,
а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп'явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
Митці рослин — тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невідомих формул
вирують дні й міста й вирують бормашини.
Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,
зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодій бормашини. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Сад | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26776 | Богдан-Ігор Антонич | Сад | (Біологічний вірш у двох відмінах)
1.
Тріпонуться слова, мов бджоли на дощі,
вривається розмова, ледве розпочата,
спалахують думки й ховаються мерщій
і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.
Кімната нам заміниться в квітчастий сад
і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
Вросту, мов корінь, в тебе й спалахне роса
на наших ясних снах омаєних сріблисто.
2.
Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі
і усміх наш – метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться на гостре терня міцно вп'яті.
Пісні, мов ягоди, омаюють щодня
той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
Углиб, аж до коріння все отут сповня
рослинний бог кохання первісний і чистий.
15 березня 1935. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Світанок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13741 | Богдан-Ігор Антонич | Світанок | Сплигнула ніч з шумких дерев,
втікаючи понад дахами.
Замаяв голуб і дере
крильми хмарин іржаві плями.
Мов дзенькіт товчених склянок,
ясна музика підпливає.
Світанку куриться вино,
і небо в синяві безкрає.
Аж юне серце затремтить,
незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Свічка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12749 | Богдан-Ігор Антонич | Свічка | В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітня свічка блимає зо скуки.
Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.
І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,
хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов гудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Село | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13747 | Богдан-Ігор Антонич | Село | Корови моляться до сонця,
що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
Від воза місяць відпрягають.
Широке конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая,
і в сивім димі лісу гребінь.
З гір яворове листя лине.
Кужіль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Слово про полк піхоти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12750 | Богдан-Ігор Антонич | Слово про полк піхоти | Ми молодість тверду і кучеряву
складаємо, мов прапор, на лафетах.
У куряві цілує очі слава,
горять на небі кулі і комети.
Змішалися, у куряві склубившись,
статуї й люди перед арсеналом.
Ми, на багнети сонце настромивши,
виходимо нестримно і зухвало.
Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.
З-під ратуші зриваються два леви,
біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров’ю,
юрба кипить, шаліє. Місце левам!
Під гул, під бряз валторен і тарелів
виходять леви попереду роти,
ведуть її. Хай їх вітають трелем
пузони полку п’ятого піхоти!
Хай всі, хай всі побачать і почують
з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:
востаннє вам піхота салютує!
Шрапнелі сонця вибухають в місті.
Ми молодість тверду і кучеряву
складаємо, мов прапор, на лафетах.
У куряві на синім небі сяє
майбутньої Республіки планета.
1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Слово про чорний полк | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12751 | Богдан-Ігор Антонич | Слово про чорний полк | Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.
— Співаю, не кляну
розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!
Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.
Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.
Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
як кріпили владу.
І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!
Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,
дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,
являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.
На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.
Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,
салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.
Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,
пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.
Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
мов листя сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою
спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.
Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.
Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!
Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять.
Так прощальний спів кінчаймо,
коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.
1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Смерть Ґете | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12752 | Богдан-Ігор Антонич | Смерть Ґете | Відчини, мій Фрідріху, вікно,
хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,
а над ним золототканну сіть.
Привиди кружляють наді мною,
постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,
що останній буде цей мій зрив.
Березневе запашне повітря,
навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістря
смерть і скоро перетне життя.
Вийди на хвилину, Екермане,
на момент лиши мене самого,
хай душа із вічністю зістане,
щоб полагодити справи з богом.
Чую призов із землі, від споду,
чую подих вічності глибокий,
чую з-за вікна холодний подув,
льодові, скляні, драпіжні кроки.
Вже приходить срібна смерть до мене,
вже стає навшпиньки за дверми.
Серце з жаху стукає шалене:
що є там? Навіщо світ німий?
Друже мій, навіщо ти мовчиш?
Парка нитку розірве прожогом.
Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з богом.
Все моє життя — одне змагання
за найвищу, повну досконалість.
Фавста мрія та мета остання:
в "панта рей" знайти єдину сталість.
Все моє життя — одне змагання
за гармонію людини й бога.
в осені мого життя й зарання
я все чув, що людська правда вбога.
Кожний день для мене був щаблем
до нових, до невідомих тайн.
Вічно таємниць горіх гризем,
вічно є для нас таємний Райн.
Кожний день для мене був щаблем
що веде в найвище недосяжне.
Вічно в незбагненне ми пливем,
лиш воно для нас є вічно важне.
Я творив з життя великий міт,
я шукав тебе, о божественна казко.
Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
все-таки вмирати важко.
Аж пізнав я таємницю міту,
де в Європу перша йде дорога,
вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
як людина може сотворити бога.
Аж тоді дійшов я до мети
та здобув заклятий казки край,
аж тоді заграв огонь святий.
Я сказав хвилині: "Все тривай!"
А тепер пануй над мною, смерті владо,
та не цілого мене захопиш,
я — твій спадкоємець, сонячна Елладо,
я лишуся — тайним радником Європи. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Спротив | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13758 | Богдан-Ігор Антонич | Спротив | Чи то струни, чи не струни,
чи то, може, вістря шпаг?
Вік минув зеленорунний,
що садами ніжно пах.
Навіть скрипки срібні жили
не заплачуть серед туч,
хоч на серце наложили
днів твердих тісний обруч.
Так стоятиме навпроти,
хоч до цього не привик,
наче скам'янілий спротив,
цей моєї пісні крик.
Середа, 18 січня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Старе вино | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12753 | Богдан-Ігор Антонич | Старе вино | В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п'яний, м'ятний запах винограду,
й ряди пляшок, що в сповитку із моху.
В цю кучугуру, мов у землю соху,
вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
і тріскають, немов струки гороху.
Вино в пісок усякне, червінь рож
увійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої також
бажаєм дійсності розбити стіни,
дарма, що, може, кинувши їх пута,
ми б розіллялись на незнані ріні. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Стратосфера | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12754 | Богдан-Ігор Антонич | Стратосфера | Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б'є квіток, неначе кий.
І не пече полудня жар палкий,
лиш тиша має там безмежну владу,
й не дасть шаліти хижому торнаду,
й мовчанням шепотить німі казки.
Однак не можна жити там нікому,
бо лютий холод палить гірш від грому
і найсильніші крила вмить поломить.
Безбарвна сивина колотить розум.
Так і життя без бур, борні, утоми
нас тишею здавило б і морозом. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Стріла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13757 | Богдан-Ігор Антонич | Стріла | Подай мені лютню з каміння,
холодну мов лід і блискучу мов сталь!
О, не кантилена осіння,
зими променистий, іскристий кришталь.
Не зайві жалі легкозмінні,
не мелений мелос, не настрій шовковий.
Хай струни, як вістря кремінні,
деруть мої пальці і гнуть аж до крові.
О, визволь від слова безсили,
розчавлю притаєну зради змію.
Напружую струни і жили,
хай пісню, мов стрілу, у серце вам вб'ю.
Четвер, 13 і вівторок, 18 квітня 1933 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Суворий вірш | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12755 | Богдан-Ігор Антонич | Суворий вірш | Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,
не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.
Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів
під суворих світань весну пізню.
Вже не вирватись більше з затислих обійм,
треба глянути дням просто в вічі,
хоч навпроти вдаряє скажений прибій,
невблаганним нас визовом кличе.
Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти,
не закрити долонями зору.
Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить
крізь імлу, хоч найбільш непрозору.
Не сховатись, дарма, під наметом краси,
в чаді п'яному строф кришталевих.
Вітре днів, мої власні слова рознеси,
на шляхах їх розвій стомилевих!
О поете, дарма, вже тобі не втекти,
треба визнати те, що найгірше:
чи самого себе не оббріхуєш ти
в цих п'янливих, розспіваних віршах?
1934 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Сурми останнього дня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13774 | Богдан-Ігор Антонич | Сурми останнього дня | Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.
Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?
1 травня 1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Тернина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26988 | Богдан-Ігор Антонич | Тернина | Немов метелик полум'яний,
на кущ тернини сонце сіло.
У твої очі синьо-тьмяні
дивлюсь натхненно і несміло.
Коли нас ніч розділить сонних,
серця заб'ються в нас окремо,
щербатий місяць снами томить,
чарує мертво і зелено.
Та не лякайся, моя люба,
спокійно тої жди хвилини,
коли коханням день окрилить,
коли весна на кущ тернини
метелик сонця знов пришпилить.
29 березня 1935 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Три перстені | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16 | Богдан-Ігор Антонич | Три перстені | Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.
В квітчастій скрині співний корінь,
п'янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.
В червонім дзбані м'ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!
Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
І ранок, спертий на вориння. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Франко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12756 | Богдан-Ігор Антонич | Франко | Не легко відійти в країну вічності німу,
хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.
На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому
життя з долоні випало, немов розбита ліра.
Учитель і поет, виховник, будівничий, що
було для нього кожне слово чином, кожне ділом,
не музам дань складав і не собі співав, а щоб
шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.
Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,
до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,
і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло
його натхненням виховане днів тих покоління.
1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Чарки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13740 | Богдан-Ігор Антонич | Чарки | Зелений ясень, серп і коні.
Прилипнув хлопець до вікна.
В чарки сріблисті і червоні
поналивалася весна.
І хочеться хлопчині конче
від весняних воріт ключа.
З трави неждано скочить сонце,
немов сполохане лоша. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Чортівський бридж | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13726 | Богдан-Ігор Антонич | Чортівський бридж | В маленькій біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.
По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.
Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на "завтра" й на "нині".
Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.
І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.
Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.
Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше – рай. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Шевченко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12757 | Богдан-Ігор Антонич | Шевченко | Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово — і як завжди сонце сходить
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні — соловейко в місяця пожарах,
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.
Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
де сплять сповиті у китайку дні минулі
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.
Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
1936 |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Шум | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13721 | Богдан-Ігор Антонич | Шум | Шумить і шамотить шумка шума,
шум прибирає, як весною повінь,
і кожен лист на дубі шуму повен.
Здіймає шлик із голови чумак.
Шпарка шурнула шурубура шуру,
мов малахай, маха майном у май
і розвіває все кругом украй,
що людям аж мороз іде за шкуру.
Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма,
й ліщина галуззю стає сторчма.
Це бродить вітер, шуму перший родич,
і пальцем стукає до неба віллі.
Це шум – натхненна музика природи
на смерті та життя гучнім весіллі. |
Антонич Богдан-Ігор | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=25 | Щастя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12758 | Богдан-Ігор Антонич | Щастя | З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум'яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п'ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, — не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, —
байдуже. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Rara Avis | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15353 | Володимир Арєнєв | Rara Avis | Володимир АРЄНЄВ
RARA AVIS
1
Ця історія дуже давня. Настільки давня, що жодного запису про неї не збереглося. Отож, якщо керуватися сучасними науковими поглядами на світ, правдивість її перебуває під великим сумнівом. Можна навіть стверджувати, що такого взагалі не було, що все це лише вигадки химерного оповідача. Стверджуйте. Може, і не було. Може, і краще, аби не було.
2
Імператор подорожував. Або загарбував світ — одне іншому не заважає, якщо ти дійсно могутній імператор. Але з часом і подорожі, і війна перетворюються на буденність, від якої тхне мертвою нудьгою. Скільки не махай руками, набридливі мухи-думки все одно прилітатимуть і сідатимуть тобі на величне чоло — туди, де лежить нудьга-мрець. Так починаються страти, і роздратованість, і перешіптування підлеглих за спиною. Підлеглих можна позбутися — а от як позбудешся власної спини?
— Чому ми зупинилися?
— Далі — джунглі, мій імператоре. Військо не зможе пройти крізь хащі, почнеться епідемія, ми втратимо дуже багато людей. До того ж...
— Добре, нехай будують кораблі. Але Ми воліємо посуватися суходолом. Відберіть найкращих, вирушаємо завтра на світанні.
— Слухаюся, мій імператоре, — а в очах — ти бачиш це, ти читаєш в них, наче в книзі, — одна-єдина думка: правитель збожеволів.
Ти посміхаєшся: так, збожеволів — від нудьги.
3
Десь у верховітті галасують птахи. Їх тут до біса, різних: великих і малих, сіреньких і непристойно-барвистих. Вони всюди, їхні голоси продлубали в твоїй голові сотні тисяч дірок і тепер вільно сновигають туди-сюди — лише луна розходиться під черепом.
На привалах неможливо їсти: папуги пікірують згори просто на руку і видирають з пальців хліб і фрукти. Ти наказав узяти луки й перестріляти зухвальців. Стріли скінчилися на третій день, птахи, схоже, ніколи не скінчаться.
Природа — щоб її! — непереможна й велична.
Ти наказуєш напнути шатро, забираєшся всередину і їси нашвидкоруч, поки навколо стоять із оголеними клинками вартові. Жуєш і чуєш, як падають під лезами мечів птахи.
4
На селище тубільців загін натрапив через тиждень. До того часу ти вже не раз пожалкував, що поліз у ці нетрі. Але не повертатися ж назад — там, певно, вже й немає нікого. Побудували кораблі та попливли річкою, з комфортом і без птахів. У всякому разі, без такої кількості птахів.
Отже, тубільці. Голі, босі, темношкірі. З таких виходять добрі гладіатори, коли місяців зо три подресирувати. Якби мали з собою більше людей, можна було б повиловлювати цих дикунів та взяти до столиці. Проте мудрість — риса, необхідна кожному імператорові. Ви обмінюєтеся подарунками і шукаєте спільну мову. Не мову зброї, іншу. "Ми тобі дамо три разки намиста, ти нас проведеш на північ. Добре, чотири разки. П’ять, але це остання ціна. ...Мій імператоре, вони торгуються, наче купці зі Сходу. Як скажете, мій імператоре..."Дивіться також
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Сапієнси
Володимир Арєнєв — Порох із драконових кісток
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Провідник погоджується, ви рушаєте далі. "П’ять разків намиста за такого гладіатора? Вигідний гендель".
5
— У чому справа? Чому ми зупинилися?
— Мій імператоре, провідник каже, що далі йти не можна. Треба обходити.
— Це чому?!
— Він каже...
— Що саме?
— Він каже, там живе богиня.
— Яка ще, до біса, богиня?
— Раравіс.
— То може, йдеться про рідкісного птаха? Rara avis, га?
— Мій імператоре, він не знає нашої мови настільки досконало, щоб...
— Добре, добре. Мені треба подумати.
Напинають шатро, стають на варту охоронці. Ти думаєш під те саме шарудіння мертвих пташиних тіл. Якась чапля (звідки вона тут узялася, річка ж далеченько?!) пробиває полотно шатра і падає просто перед тобою. Вихоплено меч, удар — червоно-біла відтята голова клацає дзьобом біля правої мешти, заливаючи її кров’ю.
Ти приймаєш рішення.
6
— Далеко ще?
— Мій імператоре, він каже, вже близько.
— Здається, ти нервуєш.
— Так, мій імператоре. Мабуть, ми даремно вирушили сюди втрьох. Усе-таки...
— Дурниці.
Шерхіт великого, наче зелені тарілі, листя невідомих тропічних рослин. Щось кричить дикий журавель.
— Он де.
— Де? Покажи.
— Он, на скелі. Бачите?
Так, ти бачиш. І тому мовчиш, не відповідаєш на запитання. Просто дивишся.
Неймовірна, чарівна, казкова. Пір’я, наче вірізьблене із золота; довгі тонкі ноги лелеки, здається, ладні розсипатися від першого-ліпшого подиху вітру.
Пташка стоїть до тебе спиною. Потім обертається, і ти бачиш... ти бачиш...
— Цього не може бути!
У птаха людська голова, жіноча голова... — ні, не людська, божественна. Такої краси ти ще ніколи... Ніхто в світі... Незбагненно, просто незбагненно!..
— Що з вами, мій імператоре?
— Повертаємося у табір. Негайно!
7
Коли її ловили, вона не пручалася. Лише дивилася та всміхалася. Зрозуміла, що сталося, тільки тоді, коли на її очах тубільця-провідника нещадно били ногами (він насмілився підняти руку на імператора). Заговорила, схвильовано, незрозуміло.
— Що вона каже? Спитайте.
— В кого, мій імператоре?
— Та в цього дикуна, в кого ж іще?
— Він мертвий, мій імператоре.
— Якого біса?! Я ж не наказував забивати до смерті!
— Розумієте, вони тут усі з діда-прадіда вважали цю... цю істоту богинею.
— Ну то й що?
— Гадаю, ви б теж померли, якби вашого бога посадили в дерев’яну клітку... мій імператоре...
8
Потім добиралися до своїх. А з неба, вдень і вночі, падали птахи. Вдаряли дзьобами в плечі, в голову, в руки, лягали під ноги і вмирали, вмирали, вмирали...
Ти наказав викинути з подушки усе пір’я і набити травою. З певного часу ти почав ненавидіти пір’я.
9
Вона нічого не їла. Зовсім. І за кілька днів перестала розмовляти. Певно, усвідомила, що її мови тут не розуміють. Ти підходив до клітки, сідав просто на землю, дивився. Це обличчя... Так, тубільці недарма вважали її богинею.
З тобою вона ніколи не говорила. Певно, знала, з чиєї забаганки тут знаходиться.
10
Коли дісталися кораблів, клітку відвантажили на палубу, встановили під наметом, щоденно оббризкували водою. На річці було спекотно, але птахів стало менше. Натомість з’явилися тубільці — вони атакували кораблі, плигаючи з навислих над водою гілок. Ти наказав переставити клітку в трюм, де панувала задуха. Іншого виходу не було: дикуни могли звільнили богиню.
У трюмі вона споганіла, пір’я пом’ялося і стерлося, і тепер нагадувало не золото, а дешеві мідяки. Обличчя змарніло, на білій гладенькій шкірі з’явилися перші зморшки, та й сама шкіра стала жовтуватого відтінку, наче в хворої людини.
Так-сяк допливли до столиці. Ти встановив клітку в палацовій залі — finis koronat opus. Кожне бажання імператора має бути виконаним. Тепер ніщо не заважало — можна спробувати знайти з богинею спільну мову. Але чи хотів ти цього?.. Втім, за кілька днів перебування у палаці полонянка, здається, трохи прийшла до тями. В усякому разі, в очах її знову почали виблискувати вогники життя. Та й пір’я поступово набуло колишнього забарвлення. Дехто навіть вважав, що воно зі справжнього золота.
Ти намагався розважати богиню. Розмовляв. Пропонував найвишуканіші страви. Запрошував до палацу найвіртуозніших музик, найспритніших фокусників. Потім наказав відвезти клітку до цирку і встановити біля імператорової ложі.
Богиня незворушно дивилася, як люди та звірі вбивають одне одного. Ave imperator, morituri te salutant! — ти слухав і кивав, вона слухала і спостерігала за тобою. Лише коли на арену випхали її прихильників-шанувальників — із тих, кого вдалося спіймати та довезти до столиці живими, — вона здригнулася. І дикий зойк-спів, що долинув з-за ґрат, змусив тебе припинити бої. А потім довго ще змушував прокидатися вночі і хапати ротом повітря, в якому, здавалося, повільно плавають великі золотисті пір’їни.
11
Опісля ти ще раз чи двічі вивозив її у цирк, і на прогулянки, і ще кудись — уже не згадати, куди саме. Але богиня з кожним днем ставала дедалі смутнішою та хворобливішою на вигляд. Зрештою ти відмовився від живої іграшки і пообіцяв віддати її будь-кому, хто зможе зрозуміти мову полонянки, поговорить з нею і перекладе запитання, які ти їй поставиш. Клітку з богинею встановили на головній площі міста, і хоча охороняли ретельно, у птахожінки почали зникати пір’їни — спочатку з хвоста, потім із крил. Ти наказав подвоїти кількість вартових і уважно стежити за будь-якими підозрілими людьми, що з’являються біля клітки. А якщо когось "такого" помітять, негайно тягти до палацу, на допит.
Через два дні одного вхопили.
12
— Що ти за один?
— Я гончар, мій імператоре.
— Тебе помітили біля клітки. Вартові кажуть, що ти приходив до неї щодня.
— Так, мій імператоре.
— То ти визнаєш, що вискубував з птахожінки пір’я?
— Ні, мій імператоре. Я приходив до неї з іншою метою.
— З якою ж?
— Навчитися її мови.
— Ну то й як, навчився?
— Навчився, мій імператоре.
— Гаразд, ходімо. Подивимось, як добре ти вмієш розмовляти з нею.
13
— Запитай у неї, чому вона нічого не їсть з того часу, коли її впіймали.
— Вона каже, що не хоче, мій імператоре.
— Але чому вона не вмирає?
— Бо вона богиня, мій імператоре.
— То чому ж вона дозволила поневолити себе?
— Люди завжди неволять богів. І ніколи не звільняють.
— Які дурниці! Добре, а хто ж скуб із неї пір’я?
— Ніхто. Просто на ній оселилися пухоїди.
— То ж яким чином я можу допомогти їй?
— Виконати свою обіцянку.
— Про що це ти?!
— Це не я... це вона... про те, аби віддати її мені, мій імператоре.
Пауза. Ти зустрічаєшся поглядом із птахо-жінкою.
— Добре, — кажеш ти. — Durа lех, сеd lех.
Гончар відкриває клітку, богиня виходить з неї. Вони йдуть вулицею, він підставив плече під її крило.
14
Через місяць тобі доповіли, що вона зникла. Хоча за твоїм наказом за хатою гончара слідкували, богиня все одно зникла.
— Ти вбив її?
— Н... ні, мій імператоре.
— Чому він так повільно відповідає?
— Ви ж наказали...
— Я не наказував бити його до півсмерті! Що ти зробив із нею, паскудо?
— Вилікував та відпустив.
— Ти відпустив її?! Не вірю! Краще кажи правду, чуєш? І memento more, паскудо!
— Я відпустив її.
— Чому?!
— Пам’ятаєте, вона казала, що люди завжди неволять богів.
— Ну то й що?
— Я подарував їй волю. Волю, розуміє...
— Він помер, мій імператоре.
— Цікаво, що він мав на увазі?..
— Якщо дозволите...
— Та кажи вже!
— Люди неволять богів. Лише ті здатні дарувати богам свободу, кому боги вже не потрібні. Він став...
— Досить! Замовкни.
Коли тіло мертвого гончара виносили, тобі здалося, що в кімнаті знову падає зі стелі золотаве пір’я. Крилата тінь промайнула у вікні. Визирнув — сіро-білий голуб, звичайнісінький голуб.
15
Ця історія дуже давня. Настільки давня, що жодного запису про неї не збереглося. Отож, якщо керуватися сучасними науковими поглядами на світ, правдивість її перебуває під великим сумнівом. Можна навіть стверджувати, що такого взагалі не було, що все це лише вигадки химерного оповідача. Стверджуйте. Може, і не було. Може, і краще, аби не було, мій імператоре... |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Бісова душа, або Заклятий скарб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15354 | Володимир Арєнєв | Бісова душа, або Заклятий скарб | Володимир АРЄНЄВ
БІСОВА БУША, АБО ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ
Повість-фантазія
ЛЕГЕНДА
Дід мій, коли ще молодим був, чи то чув від кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбі, під явором, скарб закопано. Місцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навіть жертви людські приносили. Пізніше ідолів викорчували, місце освятили — та так і лишили собі. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному місяці червонясті вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрічав: буцім темними ночами ходив хтось, високий, страшний.
Хоча, звичайно, як воно насправді було — один Бог відає...
Пролог
ДВІ ЗУСТРІЧІ
Самотній подорожній на шляху
мені всміхнувся,
наче кат в відпустці.
...Дививсь йому услід і думав:
"Долю свою зустрів".
Але — не наздогнав.
Зустрічали вовкулака всім селом.
— Буде йому хліб, буде й сіль, — зловтішно шепотів староста, розправляючи чорні, гострі, мов кінчики батога, вуса. — Ой буде!..
Решта мисливців підтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотінням, мовляв, хай тільки з’явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тільки!..
Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмяні віконця, нахабно стукали у двері, і варто було необачному господареві відчинити — мерщій забиралися до хати. Лягаєш увечері, і тільки-но на вулиці вітер почне з горобиною витанцьовувать гопака — ти уже біля вікна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо — то ще гірше, бо ж усім відомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком піде. От тільки на ранок або вівці не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом.
А два дні тому пішли дівки до річки одіж прати — і прибігли, захлинаючись від криків та переляку. Знайшли, бач, на березі напівмертвого сіроманця, от тільки ноги в нього — чоловічі! А на горлі сліди від ікол вовчих.
— Ет! — махав рукою та кривився старий травник Панасович. — Чи ви дурні, чи я сліпий! Які ж вовчі, коли вовкулачі! У вовка хіба такі зуби бувають? Ну, скажи їм, Гринько!
Гринько, колишній панський псар, тільки егекнув. І пошкутильгав додому. А коли староста його до себе покликав, так і відказав: то лише початок. Бо ж билися біля річки двоє вовкулаків, сильніший слабшого здолав, тепер, певно, сам тут полюватиме. На кого, питаєте? А хіба не все одно, даруйте, чи на худобу, чи на людей? Треба дати йому відкоша — ото й усе. Певна річ, лячно. Та тільки, згадаєте моє слово, тижнів зо два буде ще гірше. Воно, гадаю, голодне тепер і скажене, мов чорт, котрому під хвоста свяченою водицею бризнули. Схоче мати нас за хліб і сіль, і якщо не дамо відкоша — так і буде.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Rara Avis
Володимир Арєнєв — Душниця
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
— Буде! — розгнівано буркотів староста. — Буде клятому і хліб, буде й сіль!
Готувалися давати відкоша усією громадою, чи не вперше за багато років. Стара мельничиха Оксана Михайлівна навіть змусила чоловіка згаяти день і відвезти її до куми в Нижні Погребці: кума трохи підвідьмачувала, тож погадала й порадила, коли слід чекати на бісове поріддя. Ще й уточнила, де саме може з’явитися вовкулак.
Гринька напередодні теж бачили то в коваля, то в церкві, то біля річки, де знайдено було тіло нелюда; потім півночі з Панасовичем радився про щось...
А тепер, коли обрані старостою ч оловіки вичікували в засідці в тому місці, де старезний гай якраз підступав до річки, загальне піднесення трохи того... вщухло, так би мовити. На занепад високого лицарського духу впливало геть усе: і очманілі від такої розкішної вечері комарі, й надто вже загрозлива тиша, і думки про решту чоловіків, котрі — щасливчики! — залишилися по хатах, щоб було кому в разі чого захистити жінок і дітей.
Словом, коли страшна хвостата тінь вибігла з хащі й посунула просто на мисливців, розгубились усі. Заклякнувши, дивилися на масивну вовчу постать, на величезні, мов копита коня-ваговоза, лапи... В очі нелюда, що світилися медовим полиском, поглянути ніхто й не наважився.
Тварюка вже ледь не впритул підбігла до лощинки, де позавмирали сільчаки, аж раптом стала й задерла догори морду.
"Здогадався, — подумав староста. — Зараз внюхає нас, і..."
Про хліб із сіллю, ясна річ, уже не йшлося — тут би власне життя врятувать!
Під монотонне дзижчання комарів вовк повернув голову й подивився просто на мисливців. Мовчки задер верхню губу, показуючи довгі, мов душогубські ножаки, ікла.
"Стрибне, — промайнуло в старостиній голові. — І нам кінець".
Сіроманець дійсно стрибнув — але вбік, і водночас із тим стрибком просто над вухом старости пролунав постріл, гучний і несподіваний. Постріл цей, здається, пішов у небо, але даремно не пропав: сільчаки немов прокинулись од остовпіння і похапалися за рушниці й вила.
— Нумо, хлопці!
— Он він побіг, клятий!
— Стріляй, куме, стріляй! Втече!
Вовкулак справді втікав, і жодна з куль не влучила в нього.
Жодна? Так, крім однієї, першої, — яку випустив зі своєї рушниці Гринько. Уже потім він пояснив, що на справжнього перевертня треба лити кулі срібні, бажано ще й освятити; тому він і пустив на те із запасів своїх, "на чорний день" відкладених, кілька срібних монет — а що робити, як треба для загальної справи?
Поранений вовкулак утікав берегом, лишаючи по собі чіткий слід: прим’яту траву та бризки крові. Двох вояків послали за собаками, аби певніше було, а решта подалася навперейми; згодом, уже з собаками, вийшли по сліду на шлях, що тягнувся від самого Києва на північ. Зволожений кров’ю пил недвозначно натякав: отуди! поспішайте!!
— Як гадаєш, куме, втече?
— Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!
Це ж підтвердив і нічний подорожній — він стояв край шляху і, здається, навіть чекав на мисливців. Привітався як належить, перепитав:
— Чи не на вовка полюєте?
— На вовкулака! — гукнули йому. — А ти що за один та звідки прямуєш? Може, ти і є той вовкулак, га? Ану перехрестись!
Посміхнувшись, незнайомець перехрестився. Потім вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бісова кров:
— Ваш, бачу, поранений. А на мені ані подряпини. ...Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив. Просто шляхом біг мов скажений; мене помітив, але тільки вбік відскочив — і далі помчав. Тепер, певно, зарічуся вночі мандрувати — після таких зустрічей...
— А чом зараз мандруєш і куди?
— До Києва, у мене двоюрідна сестра завтра заміж виходить. Он у скриньці несу подарунок.
— Ну, як наше село минатимеш, перекажи Остапу Ковальчукові, що все гаразд, ідемо по сліду. Не забудеш?
— Не забуду, панове.
...Побігли далі.
Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, відтак повернувся і заглибився в хащі. Трохи згодом повернувся; руки його були зволожені, а на чоботах підсихали крапельки крові та кілька сірих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ тріпотів на вітрі зламаними крильми.
* * *
Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.
— Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлібчика!.. Подорожній здригається, обертається — і замурзане хлопча несподівано завмирає пташкою, що вгледіла змію. Бо ніколи ще не бачило у людей такого погляду. Різне випадало бачити Миколці за своє коротке життя: шляхом, що розрізає їхнє село навпіл, часто люди ходять — то до Києва чи до підкиївських монастирів, то назад. І очі в них різні бувають: злі, добрі, втомлені, порожні. Але — не такі! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевілля іконописець.
Подорожній розглядає Миколку, стомлено стинає плечима — і ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадіює хлопчика, і він за звичкою продовжує тонесенько, жалісно скиглити:
— Дядьку! Дя-ядь! Подайте...
І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло... У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.
А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.
То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, — про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.
Дайте, дядьку!
— А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить...
— Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. — А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти — святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька — розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.
...І — жива! Тобто, здається, що жива, — боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.
— До ночі дійду?
Про що це він? А, так, про Межигірку.
— Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.
Ой, про обід не варто було — он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки "живої" скриньки.
Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.
"А шкода, що не кобзар, — недоречно спало на думку. — А то б напросився в учні — усе краще, ніж тут за гусаками ходити.
Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!"
Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх...
І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б — не взяв.
Якщо там узагалі — гроші.
Розділ перший
РОЗТОПТАНИЙ ЖУПАН
Ой, танцюю до нестями,
перейшовши за межу!
Чи до Бога повертаюсь,
чи від дідька я біжу.
А чи з Долею останню
чарку п’ю.
Чи Кістлявій чоботами
пику б’ю.
Ой, танцюю, розсипаю гопака!
Пом’яніте ж добрим словом козака!
...Зламаний, лежить
дороговказ.
Ой, танцюю!..
"... прінят єсі на вєка".
Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Дитя песиголовців (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26670 | Володимир Арєнєв | Дитя песиголовців (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Пролог
Чесна угода
Коли прийшла стара, була ніч — глуха, мертва. Дві хати ще тліли, і от вона вийшла з диму та полум'я між ними, волосся її було сивим, шкіра — сірою, з очей сочився гній. Одіж на ній була білою, з бірюзовими та сердоліковими вставками, — й ані сажа, ані бруд не заплямили її. Простувала стара нечутно, але в лівій руці несла дзвіночок, звичайний, глиняний, час від часу вона струшувала ним — і тоді лунало тихе, мелодійне постукування.
Вони спершу не повірили своїм очам, перезирнулися. Попередні дні видалися непростими. Взвод потрапив у пастку, довелося відступати, на хвості в них висіли місцеві з банди "Худих гулів". Потім у тому клятому селищі Сантехнік підхопив заразу, коли це стало ясно, уже були інфіковані Пінгвін, Махорка, Нарвал, Гвинт та Гриб. На додачу ще мусили дбати про врятованих дітей — хлопчик не хотів ані їсти, ані пити, просто сидів із великим пальцем у роті, а дівчинка розгойдувалася з боку в бік і повторювала: "Йахайахайахайаха…".
Від "Гулів" якось вдалося відбитися, та проблеми на цьому не вичерпалися. Відступали по территорії, яку ніхто у взводі не знав. Капітан привів їх у якесь сільце, але виявилося, хтось уже провів там зачистку буквально перед їхнім приходом. Лишалося два варіанти: негайно іти звідти чи перечекати ніч. Зрештою вирішили ризикнути, Махорка доживав останні хвилини, Грибу теж лишалося не більше години.
Раймонд з Елоїзом стояли на вахті. Чекали будьчого. Коли почули стукання дзвіночка, Раймонд подумав, що це вівця, яка відбилася від отари. Зрадів: свіже м'ясо зараз не завадило би.
Але це була не вівця. Це була стара.
Вона вийшла з просвіту між жаристими хатинами, дим то затуляв її, то розвіювався.
Раймонд сказав:
— Стояти! Руки вгору.
Не кричав, не хотів лякати дітей — хлопчик тількино заснув, а дівчинка нарешті перестала вити це своє "йахайахайаха".
Дим знову оповив стару, Раймонд подивився на Елоїза, той кивнув. Діти дітьми, але всі вони знали про смертників. Із перших днів в учебці їм втовкмачували: втратив пильність — готуйся до позачергового дембеля, у новісінькому, з голочки, цинковому костюмі. Якщо, звісно, тим, хто лишиться живим, буде що туди покласти.
— Стояти!.. — Він уже готовий був вистрілити, спершу попереджувальний у повітря, потім по ногах, а потім на ураження, все, як учили, — але стара вийшла з диму — і виявилася анітрохи не старою.
— Доброї ночі, — сказала вона.
Гості було трохи за тридцять. Очі чисті й ясні, неймовірно великі, із чорними зіницями й розкішними віями. Повногруда, граційна, зі шкірою білою, майже сяючою. Раймонд подумав, що якщо покладе їй руку між лопатками, побачить власну долоню крізь одежі, шкіру, тіло. Дивна думка, але зараз вона здавалося чимось цілком звичайним.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Магус
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Єдина дорога
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Всупереч смороду брудних тіл і спаленої плоті, всупереч гару Раймонд відчував її запах — запах свіжих шовкових одеж і шафрану.
— Я прийшла із миром, — сказала гостя. Голос у неї був дзвінкий, співучий. Зовсім без акценту. — Я прийшла забрати тих, кого повинна забрати. І запропонувати угоду — на знак вдячності за те, що ви привели їх сюди.
— Угоду? — перепитав Елоїз.
Замість відповіді вона присіла й поставила перед ними доладний глечик, розфарбований у тон її одеж: бірюза і сердолік, розтяті візерунком білих ліній. Звідки він узявся, Раймонд так і не зрозумів.
— Угоду, — повторила гостя. — Чесну угоду. Таку, в якій обидві сторони отримують зиск.
Ні, подумав Раймонд, ні, після чесної угоди обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають. Не забувайте про це!..
От тільки нічого сказати він не встиг. Тому що гостя поклала поряд із глечиком ще одну річ — рівну й гладеньку, трошки жовтувату, схожу на кістку доісторичної тварини, і Раймонд подумав: усе це сон, всього лиш сон, і я взагалі не Раймонд Баумгертнер, я — його донька, Марта, Марта Баумгертнер, учениця випускного класу, Марта на прізвисько Відьма, моя мати померла, коли мені було тринадцять, а батько мій нещодавно повернувся з-за ріки і теж помер — там, за рікою, і я намагаюся знайти спосіб оживити його і пробачити його, або хоча би оживити, зараз продзвенить будильник і я прокинуся, і піду до Інкубатора, а потім зустрінуся з Віктором, а це сон, просто сон, один із тих, які я бачу, коли батько у себе на кладовищі грає на флейті, оцій от флейті, яку поклала переді мною стара, що виявилася нестарою, точніше — перед ним, це все сталося із ним, не зі мною, не зі мною!
І тоді гостя поглянула просто на неї й спитала:
— То що, ти укладеш зі мною угоду, Марто Баумгертнер?
Частина перша
Песиголовці
Розділ 1 Настінний живопис
Того дня, коли з'явилися песиголовці, Марта з самого ранку сиділа в Інкубаторі. Пізніше вона дивувалася: адже не було жодних передвість — не засяяли вогні у небі, не народились у черниць сивоволосі немовлята, не з'явилося жодної дивної незапланованої програми по телику…
Була субота, за вікном сіявся липкий, холодний дощ, юні журналісти сперечалися про те, чим заповнити порожню колонку. Марта не втручалася, неуважно дивилася на стіну будинку навпроти, думала про те, де б знайти роботу.
На стіні було намальовано знак — перекинута на бік пташина клітка. Клітка без дна, із якимись дивними ремінцями замість нього.
От уже днів п'ять чи шість такі знаки з'являлися в найрізноманітніших місцях: на гаражах, партах, машинах. Учора ввечері у когось у стрічці Марта навіть бачила відповідний смайлик.
Запитати, подумала вона, в Чепуруна. Щось же воно має означати.
Але цікавості не було — тільки смутна ранкова сонливість та приреченість. Гурток доживав останні дні, і Марта навіть не могла сказати, що саме його добило. Відсутність Штоца? Велике завантаження в школі у журиків?
А може — те, що Марта надто зайнята власними справами?
— Дамо прогноз погоди, — запропонувала Білка. — Наприклад, про повінь — що кажуть, коли чекати…
— Офігенна буде газета, високий клас! — озвався Дзвін. — Ще можна про курс валют додати або сонник.
Він затнувся. Решта промовчала — навіть Білка.
Марта знала, чому. Сни віднедавна були складною темою.
— Не сваріться, — сказала вона. — Про повінь якщо з історичною довідкою — чому б і ні? Ну, питання ж актуальне. І про звичаї можна: про кисільну купіль, стрілянину варениками.
Жук сидів за компом, бездумно клацав ручкою. Щодві хвилини тиснув на "F5", перевіряв пошту.
— Пауль обіцяв, — сказав він глухо, наче самому собі. — Отже, зробить. Час іще є.
Часу в них справді було повно: Штоц поїхав, і раптом виявилося, що поспішати наче й нема куди. Нема куди й ні для чого.
Це стало помітно не одразу: позаминулого вівторка вся команда ще була сповнена ентузіазму, вони цілий випуск присвятили звитяжному гасінню пожежі у спортзалі й власному виграшу… Потім якось усе само собою пішло на спад. Кілька людей вже пропустили заняття, сам Штоц так і не з'явився, у школі казали — узяв відпустку за власний рахунок, але це було на нього геть не схоже: поїхати не попередивши. Те, "переможне", число вони закінчили, наступне зробили за інерцією, а нинішнє буквально вимучували.
Марта знала, що це буде останнім. І вони теж, здається, знали.
— Слухайте, — сказав Хобот, — на фіг усе. Сьогодні ж у нас кіно, не забули? А я квиток вдома залишив. Давайте згортатися й розходитись, правда.
— До сеансу ще п'ять годин, — невпевнено відповів Жук. — Устигнемо. Не можна так. — Він знову натис на клавішу. — Номер треба здати… у нас терміни… а Пауль залізно обіцяв.
Це теж, мабуть, було ознакою розпаду. Молодшого Будару вони кликали на ім'я, прізвисько йому так і не вигадали.
Хоча, подумала Марта, може, просто поважають. Поважають і побоюються.
Загалом було за що: він і далі малював ці свої дивні малюночки. Вочевидь, рідше — чи показував не все і не всім, тут Марта не була впевнена. Для газети, звісно, вони не підходили, Пауль навіть не намагався їх пропонувати; замість цього робив карикатури, доволі смішні (і ядучі, чого вже) — завдяки їм попереднє число залайкала купа народу.
Це було ще одне нововведення, яке вони дозволили собі, коли поїхав Штоц. Марта сама запропонувала — гадала, хоч так вдасться їх розтормошити. Зрештою, Штоц забороняв брати матеріали з Мережі, то чому б не викласти в Мережу готовий продукт? Стінгазета — це, звісно, добре, але треба йти в ногу з часом. Інакше виходить гурток не юних репортерів, а реконструкторів, чесне слово!
Жук до ідеї поставився скептично, а от решта сприйняла з надією. Реальна, паперова стінгазета зворотний зв'язок їм забезпечувала нечасто, переважно у вигляді вподобайок під селфі, зробленими поряд із цією, власне, газетою. А тут — спільнота, обговорення, все як у дорослих!
Але й ця ідея припізнилася: вподобайки вподобайками, а журиків із кожним заняттям приходило дедалі менше. Лишалося ядро, найстійкіші. А тепер, схоже, і Пауль відколовся.
— Ангіна в людини, — похмуро повідомив Жук. — Всяке буває.
Із ним ніхто не сперечався. Білка з кимось чатилася по телефону, Хобот відкрив одразу кілька вікон у браузері, переглядав новини й дайрики. Марта зважувала, як би так педагогічніше повідомити: мовляв, люди, справді час розходитися, — і тут раптом Хобот сказав:
— Є пропозиція. Тільки цур одразу не наїжджати.
— Звісно, давай, — кивнула вона.
— У нас же ж є один толковий матеріал. Якщо Пауль захворів, а часу обмаль — давайте його ставити. Ви що, забули? Стаття Дрона, про горщикисамоварки.
— Стаття, — уточнив Жук, — яку пан Штоц зарізав.
— По-перше, Дрон її переробив. По-друге, вона за десять днів он скільки вподобайок у нього в дайрику зібрала! І взагалі, тема актуальна, можемо, до речі, поряд і прогноз погоди поставити.
Це був хід над ходами, прийом настільки ж підступний, наскільки й успішний. Раніше він би Хоботу, ясна річ, не допоміг, але зараз, коли вони з Білкою та Жуком лишилися утрьох, — Жук опинився у меншості. Марта, відчуваючи себе трошки зрадницею, стала на бік Хобота: так, передруківка з інтернету, але формально ж Дрон робив статтю для них, і потім, цільові аудиторії зовсім різні.
— І часу, — простодушно додала Білка, — геть мало. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Душниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15352 | Володимир Арєнєв | Душниця | Володимир Арєнєв
Душниця
Від автора
Усе почалося з оголошення на ліхтарному стовпі. Пізно вночі я повертався додому на маршрутці, вона зупинилася перед світлофором – і на звичайному стовпі я побачив напівзірване: "Повітряні кульки для будь-яких урочистостей".
А що більше пишеш, то частіше зір у тебе починає працювати по-особливому. Частіше зауважуєш детальки, з яких можуть прорости цікаві історії. І в цьому навіть не якась там твоя заслуга, просто… ну, от уява тренується особливим чином реагувати на зовнішні подразники.
Словом, я побачив це оголошення, вбив собі кілька ключових фраз у мобілку – а далі відпустив усе самопливом. Історії треба було проявитися, вигадатися, прорости. Коли це сталося (а сталося, на мій подив, досить швидко), я сів і записав її.
Було це в 2010 році, тож залишається тільки радіти, що ця книжка встигла побачити світ, її прочитали, комусь вона сподобалася, когось обурила. Якби склалося все по-іншому, зараз читач вирішив би, що я писав на злобу дня, – та, на жаль, це просто "злоба" наздогнала і зробила книжку аж надто актуальною.
Із 2010 року "Душниця" живе вже своїм життям, а я спостерігаю за нею, як за дитиною, яка робить перші успіхи на обраному шляху. Її тепло сприйняли читачі на конкурсі дитячої і підліткової літератури "Книгуру-2013". На сайті "Лабораторія фантастики" за результатами читацького голосування перемогла в категорії "Найкраща мережева публікація". Вона виходила в моїй авторській, "дорослій" збірці, а тепер от доросла до окремої книжки, та не простої – а з ілюстраціями дивовижного художника Олександра Продана.
Мені дуже цікаво, як поставляться до неї сьогоднішні читачі. І ще: десь там, за межами відомих нам полів, здається, повільно проростає нова історія про цей-таки світ. Відверто кажучи, я не впевнений, чи проросте, але – ну що ж, час покаже. А мені залишається побажати вам приємного читання.
Ваш, ВА
Частина перша
У четвер у Курдіна помер дідусь, про це усі знали. До кінця тижня на уроки Курдін не ходив, а в понеділок спізнився на геометрію. Класна його пустила, жодного слова не сказала. Він сів поряд із Рудим Вадьком, а дідусеву кульку повісив збоку, на гачок для портфеля.
Кулька була крутезна. Срібляста, з тонкими чорними прожилками, і велетенська, наче кавун. Під "хвостиком" звисала шкіряна стрічечка. На перерві Курдін дозволив усім охочим її роздивитися. Сашко теж кинув оком. Дідусеве ім’я й дати на стрічечці були сріблясті, кульці під лад. І ланцюжок світлий. Курдін його з рук не випускав, накрутив на зап’ясток й увесь час наче мимохідь рухав туди-сюди – поправляв.
– Ну то як, він з тобою розмовляє? – запитала Жирнова, чомусь пошепки.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Місто Тисячі Дверей
Володимир Арєнєв — Повернення
Володимир Арєнєв — Дитя песиголовців (уривок)
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
– От дурепа! – відмахнувся Курдін. – Перші дев’ять днів вони не розмовляють. Це згодом… і то – коли про них постійно піклуватись. Та й не з усіма, лише з тими, хто має тонке чуття. Із дорослими он – майже ніколи.
– Еге ж, – підтримав товариша Вадько, – мені Антип Шепелявий розповідав, ну, з Піскового двору. Його сеструня місяць бабусину кульку доглядала. Щодня мало не з годину книжки читала, розмовляла, музику їй врубала, вальси там різні. Дослухалася, аж фарбу вухом стерла. Такезна пляма… а бабця – ні пари з вуст! Зате в Макса з двадцять шостої дядька машина збила. Ну то він потім увесь час порадами ділився. Макс предків насилу вламав, щоби в душницю відвезли, і він…
Курдін перебив Вадю:
– Фігня! До душниці раніш як за рік тільки найубогіші своїх віддають. Ну, або дикуни якісь. – Він красномовно ворухнув бровою, дивлячись на Сашка. Той відчув, як червоніють вуха.
– На це, – додав Курдін, – не всі здатні: поважати власних предків.
Бути б бійці, та пролунав дзвінок. На великій перерві Сашко проігнорував натовп довкола Курдіна. Пішов на подвір’я і з’їв бутери, потім сидів на лавочці; пахло зопрілим листям і смаженою картоплею із сусіднього будинку, а він просто думав собі про різні речі. Про Курдіна майже не думав.
Бачив, як поверталися зі столовки дівчата із паралельного "Б". Новенька йшла поруч із Гордійко і Сидоровою, щось їм розповідала. Гордійко хихотіла, потім помітила Сашка й помахала йому рукою. Новенька навіть не озирнулася. А Сидорова обернулася і показала йому язика. Дурепа.
Після уроків він затримався у вестибюлі. Присів біля вікна й порпався в портфелі. Курдін на подвір’ї знову вихвалявся дідусевою кулькою. Новенька з Гордійко та Сидоровою теж підійшли і слухали.
Сидорова помітила, що Сашко на них дивиться, і зашепотіла, прикривши рота долонькою.
Сашко відвернувся, клацнув портфелем і вийшов на подвір’я. На Курдіна та збіговисько й не глянув. І коли Гордійко засміялася, не обернувся.
Можна подумати!..
Удома нікого не було. Він увімкнув тєлік і вирішив зараз, засвітла, нанести камуфляжний візерунок на морпіхів.
Якраз до завтра висохнуть, і можна буде зайнятися дрібними деталями. Слухав одним вухом "Перший освітній", щось там про епоху Василя Бездітного. Коли показували реконструкції баталій – дивився, звичайно ж; відволікався.
З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.
Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.
– Ні бельмеса вони не тямлять, – прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. – Пришелепкуваті. "Класики"!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж – ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. "Борець із режимом", "в’язень совісті" – ось що я для них!.. – Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. – Та хай уже, – сказав іншим тоном. – Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?
Сашко похитав головою.
– Саме збираюся. Тобі чайник поставити?
Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.
– Знову? – спитав. – Знову?!
Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.
Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.
Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:
– Не стовбич. Іди робити уроки.
– Діду, я…
– Іди.
Години до дев’ятої він сидів на кухні, дивився телевізор і пив чай, горнятко за горнятком. Невиразно бурчав собі під носа, Сашко розчув лишень "хл-л-лопчиськи… дідько б їх ухопив!.. діти!.. а тоді ще дивуються…" Навіть із батьком дід розмовляти не захотів, так, кинув кілька слів. Потім прийшла мама, відібрала його горнятко, змусила переодягтися в домашнє. Сашко на той час з уроками вже розібрався, він сидів у їхній із дідом кімнаті й гортав дитячу енциклопедію, історичний том. До читання душа не лежала – роздивлявся картинки.
– Ну, що у вас знову? – поцікавилася мама. Обличчя в неї було бліде, певно, хтось із малечі вередував чи знову за Сурженком батьки пізно прийшли. – Ану, бійці, миріться. Бо не пущу вечеряти.
Дід легенько обійняв її за плечі, лунко цмокнув у щічку:
– Не вигадуй, – мовив глухо. – Вечерю я сам зараз приготую, іди відпочивай.
– Через що катавасія?
Дід лише рукою махнув:
– Чоловічі справи, не втручайся. Ходи, ходи… Ми тут самі впораємося.
Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід – він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. "Війна – це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!"
– Покажи. – Дід навис над Сашком. Пахло від нього вже терпимо. Не вельми, але знести можна було. – Не бійся, не відберу.
Сашко висунув шухляду й дістав двох розмальованих морпіхів.
Підтягнувши до себе табуретку, дід важко всівся; затис пальцями одного з морпіхів і, зосереджений, похмурий, узявся крутити так і сяк.
– Схожий. Тільки пасок не чорний – фіолетовий має бути. І "ефки" вони із собою не носили. Під час зачисток "ефки" мало чим зарадять. – Він поставив солдатика на стіл, той упав, і дід, піднявши, провів пучкою знизу по підставці. – Не підрівняв… а, фарба потрапила. – Він витяг із кишені трофейний складаний ніж, клацнув лезом і одним вправним рухом прибрав усе зайве. Тепер морпіх стояв рівно й надійно.
Дід оглянув другого, кивнув.
– Ці були найпаскудніші. Їх пускали, коли по-іншому – ніяк. Ми називали їх "прокаженими". За пики розмальовані… й не тільки. – Він усівся зручніше на табуреті, обіперся спиною на шафу. Та тихо рипнула. – З’явилися вони не одразу. Миротворці думали, що швидко впораються. Думали, все обійдеться малою кров’ю. "Диктаторський, антизаконний режим", "народ втомився…", "…як уже неочікуваних визволителів". Пізно допетрали, що Батя саме цього й чекав і від самого початку готувався. Ось тут у нього вся армія була, усенька! – Дід стиснув кулак, аж кісточки хруснули. – А ми тоді мало що розуміли. Коли "прокази" почали зачищати геть усіх: армійських, цивільних, будь-кого, – от тоді ми докумекали… – Дід помовчав, мружачи очі від світла настільної лампи, що стояла аж надто близько. – А вони кажуть: "зрадили ідею", "майнули до диктатора", "ударили в спину".
Сашко сидів тихо. Дід сьогодні був дивний, дивніший, ніж зазвичай.
– Гаразд, – мовив він, – забули. Хочеш – грайся. Ліпше так…
За вечерею дід жартував і взагалі здавався надміру бадьорим.
– Таки підписали угоду? – поцікавився батько.
Мама кинула на нього докірливий погляд, а дід лише гмикнув:
– Якби ж то! Їм, сучим синам, новеньке неси! "Ваша "Гірська луна" – без сумніву, класика та бестселер, але ж якби до цієї поеми та кілька нових…" Нічого, я їм напишу! Подумаєш, проблема! Напишу так, щоб аж… – він знову щосили стиснув кулак і потрусив ним у повітрі. – Вони з ляку вірнопідданського накладуть у штани, але надрукують таки, еге ж!.. Ти, доча, на мене не поглядай і не шикай! Сам знаю! Але я – дикун, мені можна!
– Не вигадуй, – втомлено сказала мама. – Ну який із тебе дикун?..
– Окультурений! Котрий "усвідомив" і "втік із постдиктаторської анархії". Чи, гадаєш, я газет не читаю? Досі он пишуть, а скільки років минуло…
Тато похитав головою й навіть відклав свій електронний рідер.
– Чого ви зважаєте на їхню думку? Вони всі ці роки говорили й надалі говоритимуть. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Єдина дорога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15355 | Володимир Арєнєв | Єдина дорога | Володимир АРЄНЄВ
ЄДИНА ДОРОГА
Чоловік увесь був припорошений пилюкою, вона осіла на подорожньому оксамитовою шкірою і, здавалося, в’їлася назавжди. Я дивився, як він іде, та випускав у небо кільця диму зі своєї старої люльки. Вони виходили ідеально правильної форми: за стільки років я мав доволі часу, аби навчитися чому завгодно, не лише випускати досконалі димові кільця. Між іншим, на подорожніх вони справляють гарне враження: люди одразу ж заспокоюються. Їм чомусь здається, що ніхто б так безтурботно не сидів на ґанку й не коптив небо, якби тут було небезпечно.
Чоловік запримітив мене не відразу. Мабуть, за останні роки я настільки зріднився зі своєю хатинкою, що вже здаюся не більше, ніж її частинкою. Він ішов, блукаючи очима по піщаних пагорбах та похитуючись при кожному русі. Потім підняв голову, побачив мою хатинку і завмер, наче мисливський пес, що вчув качок: увесь витягнувся, і я навіть подумав, що він зараз підніме ногу. Ногу він, звичайно, піднімати не став — натомість, якомога швидше чкурнув до мене, здіймаючи клуби пилюки.
Я сидів і чекав на нього, притиснувшись спиною до розпечених на сонці дверних дощок. Просто сидів, простягнувши ниючі ноги ("на дощ чи що?"), та без упину випускав димові кільця.
Подорожній здолав уже половину шляху, коли раптом затнувся, ніби з розгону наскочив на кам’яну стіну. Постояв, підозріло оглядаючи мене з хатинкою, відтак запитав — чи то в мене, чи то в тремтливого від спеки повітря:
— Знову примара?
Щось подібне каже і робить кожен, чий шлях пролягав через піски. Ті, хто перетинає джунглі чи тайгу, вбачають в мені якого-небудь місцевого людожера чи шамана, одразу ж обіцяють назбирати купу мухоморів та здобути свіжий скальп горили — аби тільки я вивів їх "звідси". Ті, що дістаються сюди морем, запитують, чи давно я зазнав кораблетрощі. Ще бувають горці — ці намагаються звести мене в ранг божества, припадають до колін і творять інші неподобства. В когось іншого нерви б давно вже здали, а мене рятує люлька. І ще, — димні кільця; я випускаю їх, а разом із ними зникають злість та роздратування, залишається тільки співчуття до новоприбулого.
— Ні, не примара, — відповів я. — Проходь, гостем будеш.
Він по-дитячому шморгнув носом, провів брудним рукавом по щоці.
— Справді?
— Справді, справді, — простогнав я, зводячись на ноги. Роки беруть своє, і спина все дедалі частіше не хоче мені коритися, нагадуючи потріскану ялинову дошку... Та годі вже, треба потурбуватися про гостя, а не жаліти себе.
Я провів його до хатинки, посадив за стіл і наказав чекати. Поки розпалював піч, він здивовано озирався, не розуміючи, звідки стільки всіляких трав та ягід узялося в пустелі.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Повернення
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Бісова душа, або Заклятий скарб
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Коли пічка нагрілася, я поставив у її пащу горщик із кашею і ще один — з бульйоном, а сам прочинив внутрішні дверцята і вказав гостеві: прошу, мовляв. Він прочовгав через усю кімнату і очманілим поглядом подивився спершу на сад, що був за дверцятами, потім — на мене... і — знову на сад.
— Усе це... Звідки? — запитав він хриплим від хвилювання голосом.
— Не знаю, — відверто зізнався я. — Завжди тут було.
Він ніяк не відважувався переступити поріг, і довелося легенько підштовхнути його у спину. Гість вийшов у сад і знову завмер.
— Боже, як таке може бути?.. — прошепотів він. — Дерева, листя. Яблука, виноград — посеред пустелі.
— Там ще й озерце є, — повідомив я, попихкуючи люлькою. — Іди, купайся. Стомився, мабуть? Дорога неблизька.
— Так, — розгублено мовив він. — Так, дорога... неблизька.
І пішов невпевненими кроками до озера, пригинаючись, щоб гілля не торкнулося обличчя. Вони усі так: не відхиляють руками, а саме пригинаються, неначе бояться торкнутися, ніби остерігаються, що від цього все зникне і вони знову опиняться там, звідки прибули — в пустелі, в горах, у морі, посеред дикого лісу чи де-небудь іще. Я спостерігав за ним, притулившись до одвірка й виважено випускаючи у небо кільця диму. Відтак пішов до хати — ще бракувало, аби каша підгоріла!
Чоловік повернувся мокрий та свіжий, він протупцював босими ногами по дошках і примостився на лавці за столом.
— Я... одяг там повісив сушитися, на парканчику, він невизначено махнув рукою, потім мерзлякувато повів плечем. — Це нічого, що я... на парканчику?..
— Все правильно, — кивнув я. — Ну ж бо, подивимось, який ти майстер за столом?
Із цими словами я поставив перед ним горщик із кашею та налив у миску бульйону, поклав велику дерев’яну ложку. Сам сів навпроти, дивився, як він їсть, і чекав.
Їв гість довго — спершу кваплячись, потому — зі смаком, вибираючи з миски найбільші шматки м’яса; кілька разів просив добавки. Врешті він облизав і відклав ложку, розслаблено відхилився на лаві, заплющив очі. І заснув. Я кивнув: теж правильно, немає нічого кращого, аніж поспати після тривалих і страшних поневірянь. А я тим часом приберу в хаті, посуд помию, білизна його підсохне — підлатаю. Це ж він думає, що шляхові кінець, а насправді...
Настав вечір, приніс із собою прохолодне повітря та співи цвіркунів. У садку відразу стало затишно та спокійно. Я сидів на лавочці під парканчиком і лагодив одіж подорожнього. Паркан у мене в саду дивний: наче і не високий, та спробуй визирнути — нічого не побачиш. Одного разу я навмисне витягнув з хати стіл, поставив упритул, забрався на нього. А по той бік виявилося лише провалля — глибоке, по вінця наповнене туманом, наче небесним молоком. Іншого разу замість прірви там був ліс. Ну і ще багато всілякого там можна побачити, за парканчиком, тільки дивитись на те мені тепер немає потреби — порозумнішав. Навіщо душу роз’ятрювати.
— Доброго вечора, хазяїне, — почув я за спиною голос гостя. — Гарно тут у тебе. Отак би жити й жити вічно, нікуди б звідси не йти. Залишиш мене?
Я гірко посміхнувся, та було вже темно, він не розгледів. Завжди вони так: "отак би жити тут вічно". А на ранок усе міняється.
— Залишу, — сказав я. — Чом би й ні? Та ти не стовбич, бери-но о-он там стільчик, сідай, розказуй, що за один, звідки й куди йдеш. Якщо, звичайно, хочеш розповідати. А нема бажання — не розповідай.
Він пішов за стільчиком, а поки йшов, усе розмірковував — це було по його спині видно — розповідати чи не розповідати. Вирішив розповісти.
І добре вирішив. Бувають такі, що замикаються, відводять погляд, здригаються від мого голосу. Їм важко душу очищати, надто бруд прикипів, приріс, смикнеш десь необережно — почне з кров’ю відходити. А коли з кров’ю — боляче, не кожен витримає. Так і йдуть: наче з важким тягарем, зігнувшись у три погибелі, тоскно дивлячись поперед себе. Шкода їх, та що вдієш.
— Я, дядьку, й сам не знаю, звідки йду і куди прийшов, — зізнався мій черговий гість, сідаючи поряд зі мною. — Розумієш, спочатку я начебто помирав. Прихопило серце, поклали мене до лікарні, всі ходять навколо усміхнені... але ж очі не змусиш посміхатися. Ось по очах я і збагнув, що все, віджив своє на цьому світі. І раптом — прокидаюся в пустелі, навколо душі живої немає, лишень пісок цей клятий... всюди пісок. Навіть скорпіонів, навіть змій немає — тільки пісок і більше нічого. Я був вирішив, що марю чи ще гірше — помер, та тільки через день спрага й голод переконали мене у протилежному. А навколо — ані душі. Так і блукав пісками, доки на твою хатину не натрапив.
— Це, — сказав я йому, пахкаючи люлькою, — я й сам знаю, а про що не знаю, про те здогадуюсь. Ти мені не про те повідай.
— А про що ж? — запитав він трохи перелякано (знав-бо відповідь, усі вони... знають).
— Про життя своє, — незворушно відповів я. — Про себе. Хто ти такий?
Він зітхнув — тяжко, приречено — і почав говорити. Ох, і наговорив же він: на ніч таке ліпше не слухати. Та я вже звик, тому й слухав. І не просто як-небудь там, упіввуха, а серйозно слухав, вдумливо, кожне слово запам’ятовуючи. Наче він мені все це передавав, опис свого життя робив, а я його, цей опис, приймав та звіряв: чи все так, чи чого не забув-загубив.
До ранку він скінчив.
— Ну, — сказав я йому, — то як, залишишся у мене?
Лицемірство, звичайно, з мого боку. Після такої сповіді того, хто тебе слухав, бачити вже ніколи не захочеш. Вдячний йому будеш безмежно, до гробу, та все одно бачити не зможеш. Так і він. Так і всі до нього. Так і всі після нього.
— Ні, — сказав він, потупивши очі. — Звідси є дорога... куди-небудь?
— Є, — відповів я. — Та лише одна.
— Що? — він розгублено витріщився на мене. — Як це "одна"?
— Отак, одна. Сюди шляхів багато, а звідси — лише один.
— А... куди він веде? — обережно запитав гість.
Я зітхнув. Вибив із люльки попіл, набив її тютюнцем, розпалив.
— Не знаю.
— Як? Невже ти жодного разу?..
— Чому ж "жодного"? Чимало разів намагався. Та в мене нічого не виходить. Завжди повертаюсь до власного порога. А от гостям моїм вдається вибратися. Хочеш спробувати?
— Н-не... Так, — рішуче мовив він. — Хочу. Адже я... уже мертвий, правда?
Я знизав плечима:
— Дурниці. Хіба мертві здатні їсти та пити? А розмовляти? От бачиш. Збирайся. Я нарвав тобі яблук і винограду, аби мав чим у дорозі горло змочити та черв’ячка заморити. Ходімо.
Поки гість одягався, я приніс із хати кошик із фруктами, вручив йому і повів у глибину саду, повз озерце, де подорожній учора купався.
У найдальшому кутку там є хвіртка — маленька, рипуча, немов вередлива бабуся. Клямка постійно заїдає, та в мене ніяк не вистачає часу, аби її полагодити. Я трохи повозився з нею, нарешті відчинив і відступив убік.
Гість несміливо поглянув на мене, притискаючи до грудей кошик з фруктами. По верхній виноградині повзло маленьке сонечко. Воно вибралося на вершечок соковитої гірки, рвучко здійняло червоно-чорні надкрилля, весело задзижчало і, злетівши, тикнулося гостеві просто в лоб. Затим, зметикувавши, що до чого, полазило трохи по облупаній засмаглій шкірі подорожнього і ще раз злетіло, зникаючи в зелених хмарах листя. Ми обоє усміхнулися йому вслід, хоча кожен думав цієї миті про своє.
— Дякую, — мовив подорожній. — Я лише тепер здогадався. Адже ти від самого початку знав, що я піду. І навмисне розмовляв зі мною. Готував мене до... цього. С-скажи, ти не знаєш, що там?
— Гадаю, нічого страшного, — щиросердно відповів я. — Просто дорога.
— Так, — замислено мовив подорожній. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Зодчий-Без-Очей | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15356 | Володимир Арєнєв | Зодчий-Без-Очей | Володимир АРЄНЄВ
ЗОДЧИЙ-БЕЗ-ОЧЕЙ
"Також нами знайдено в оазі глиняні таблички, дуже давні, дивом уцілілі. Клинописний текст, здається, можна буде розшифрувати, хоча на останній з табличок він змазаний, наче людина водила по поверхні написаного пальцем; до того ж краї табличок обламані, а частина просто відсутня".
(Зі звіту однієї експедиції)
* * *
...іду містом, не поспішаючи, із задоволенням роблячи кожен крок.
— Доброго ранку! — улесливо киває мені водоноша.
— Доброго ранку! — радісно вклоняється купець.
— Доброго ранку! — махають крилами голуби, пірнаючи у колодязь неба.
— Доброго ранку! — відповідаю я їм — усім разом і кожному окремо — усмішкою, жестом, поглядом. Іноді й словами, як-от верховній жриці храму Весняного Розливу, моїй давній знайомій. Вона сміється:
— Чи скоро добудуєш Башту, Зодчий?
— Скоро! Уже незабаром! — І додаю із запізнілим смиренням: — Якщо буде на те воля богів, ясна річ.
Вона із серйозним виглядом промовляє: — Буде, — але очі її досі сміються. — А хіба, — каже, — тебе зупинила б їхня заборона?
І йде, не чекаючи на відповідь, — та вона і не потрібна жриці.
А я продовжую свій шлях, вітаючи місто і його мешканців: "Доброго ранку, доброго ранку, доброго..."
— Доброго ранку, порожня людино.
Зустрічаю пильний погляд сліпих очниць Безтурботного Дядечка і стенаю плечима:
— Доброго. — Дядечко місцевий божевільний — утім, тихий, недошкульний. Лише іноді він виголошує химерні проповіді — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Дядечку байдуже, він усміхається світові, як усміхається своїй коханій юнак, якому відповіли взаємністю. Як усміхаюсь я своїй Башті. — Доброго ранку, Дядечку. Але чому ти назвав мене порожньою людиною? Я не порожній; подорожній, можливо, — але не...
Він стенає плечима:
— Ти не тільки порожній, ти ще й сліпий. Але незабаром прозрієш. Іди, я молитимуся за тебе.
— А я — за тебе, — відповідаю йому (мій настрій сьогодні нічим не зіпсувати!) — і йду далі — бруківкою, через площу, ринкову штовханину, крики погоничів, плач новонародженого, стовпи сонячного світла, загрузлі у візерунчастих ґратах храмових вікон...
Іду через місто — до Південної брами, а звідти на Молитовний Бескид, де от уже більше трьох десятків років тягнеться до небес вона — моя кохана, моя мрія, моє життя!
Башта.
Вона народжується не вперше, але востаннє. Попервах вона звелася, збудована з уламків цеглин і глечикових черепків, у внутрішньому дворику будинку мого батька. Тоді вона ледь дотягувалася мені, хлопчиську, до пояса — і була тендітною, непевною, незграбною (тепер я це розумію). Пізніше вона часто снилася мені — і щоразу ставала дедалі довершенішою і завершенішою. Її образ переслідував мене, не давав спокою ані у сні, ані наяву. "Зведи мене!" — вимагав він.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Повернення
Володимир Арєнєв — Єдина дорога
Володимир Арєнєв — Порох із драконових кісток
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Я не міг і не хотів противитися цьому поклику!
І я звів її вдруге — у кресленнях на глиняних табличках, у словах, звернених до Ради вищих жерців. Вони підтримали мене і мою ідею збудувати найвищу Башту як монументальну молитву богам у подяку за їхні небесні доброту і щедрість. Підтримав мене і Правитель, бо ж Башта приваблювала б до міста безліч прочан, а крім того, була б маяком для мореплавців. Я ж думав про неї як про найвеличніший прояв людського духу, творчий акт, рівний актові Творення світу.
Але яким далеким був я тоді від дня, коли на будівельний майданчик мав лягти перший камінь фундаменту, — і тим більше від миті завершення Башти! Більше року знадобилося лише для того, щоб опитати оракулів і зібрати сприятливі знамення, ще стільки ж — аби підготувати Молитовний Бескид і виготовити цеглини, незліченні, наче краплі дощу, що падає з неба; безперервним потоком доправити зазделегідь прокопаним каналом асфальт і земляну смолу...
І ще тридцять років, тридцять довгих років пішло на те, аби сьогодні я міг дивитися на її струнке, тендітне тіло, обплетене (поки що! — але скоро його вивільнять!) павутиною риштування.
Я знав, що на мене чекає, я був готовий до цього. Я лише сподівався, що доживу до тієї миті, коли на її верхівці запалає вогонь маяка, коли моя молитва до тих, хто створив цей світ, залунає між небом і землею — вільно, яскраво, натхненно!
Скоро, уже незабаром — швидше, ніж я міг уявити! — і сьогодні я напевне бачив це, дивлячись на її витончений силует, що перекреслював небеса. Лише кілька місяців — і вогонь на маяці запалає!
"Ще трохи терпіння і праці!.."
Я усміхаюся світові і починаю своє правічне, щоденне сходження на Бескид, аби...
* * *
...наснився сон. І я не знав, кошмар це чи, навпаки, благе знамення з майбутнього.
Піднявшись із ліжка, я вийшов у внутрішній дворик і присів на краєчок фонтана. Дзюрчання прохолодних струминок трохи заспокоїло мене, а шелест листя смоківниці і місячне світло наче повернули назад, у сьогоднішю ніч і у мій власний дім.
Але думками я залишався в тому майбутньому, яке примарилося мені у сні.
Я бачив, як Правитель у кошику, сплетеному із золотого пруття, несе сходами на самісіньку верхівку Башти останній камінь, аби закласти його як основу храмового вівтаря. Так само приніс він і заклав першу цеглину у фундамент Башти; першу — однак другу закладав я, і рука моя не тремтіла!
Тепер вона тремтить, ця рука, вона зістарилася, вона вкрилася шрамами і мозолями, і на ній не вистачає безіменного пальця, який я втратив шість років тому, коли несумлінні раби не перевірили нові канати риштувань на міцність. Мої думки зараз схожі на ті канати — вони перекручуються і рвуться, одна за одною! Ще трохи — і розум мій, наче скульптор, що сидить у люльці, полетить донизу, у прірву божевілля.
Я підводжуся і починаю ходити двориком, за звичкою відраховуючи кроками відстань; завважую, що крайній стовпчик галереї похилився, а потім... потім я б’ю кулаком по шкарубкому стовбуру смоківниці — знову, ще раз! — доти, доки на руці не виступить кров, а до моєї свідомості не добереться біль.
Тільки так мені вдається отямитися. (...Правитель кладе останній камінь, а верховна жриця храму Весняного Розливу запалює священний вогонь...) Я повертаюся до фонтана — але тепер не сідаю (...дружне гудіння славослів’я гуркотінням грому лунає за стінами Башти, добудованої Башти!..) — я вдивляюся у чорну воду, на поверхні якої мерехтить, виблискує Божий Гріш (...добудованої Башти! — от він, момент, про який я...)
Вдивляюся у воду — і не можу розгледіти там власного...
* * *
...не розуміють. Із подивом і обачністю перезираються у мене за спиною, але — Зодчий звелів! — роблять, як я наказую.
Зрештою, найманим працівникам справно платять, а раби, чи спадкові, чи "новонавернені", які ще не так давно були воїнами ворожого нам міста вогнепоклонників, лише радіють: роботи призупинено! Несамовитий Зодчий перестав вимагати щогодинної, цілодобової праці. Певно, боги змилостивилися, почувши їхні молитви! — (так гадають вони, ці раби; їм ніколи не дізнатися правди!)
Боги жорстокі. Рабам слід було б згадати історію про Мисливця, який розплатився із Божевільним Царем "монетою, що завжди повертається до свого господаря". Мисливець дав йому розпечений Божий Гріш, і скільки б Цар не намагався позбавитися його, Гріш знову опинявся в його долонях. Врешті-решт Цар кинувся у море — але навіть коли він став привидом хвиль, Гріш не залишив його.
Щоправда, до Царя володарем Гроша був Мисливець, тож, по суті, Грошів стало цілих два: один сяє в небесах, другий — блищить у воді. Справедливості дотримано. І лише коли настане час світові помирати, небо спуститься на землю, і два Гроша знов стануть одним.
Віддавши накази, я спускаюся з Бескида і дивлюся на Башту. Ще одна Башта досі височіть у моїй душі.
Але тепер я знаю: коли ця, на Бескиді, буде добудована, моя, в душі, завалиться. І тоді — що тоді?!
Із гіркотою згадую слова Безтурботного про...
* * *
...не припустимо! — виголошує Правитель. За минулі роки він додався і змарнів, але воля його й досі подібна до Бескида: така ж непохитна і беззаперечна — воля втіленого на землі божества. Сперечатися із ним неможливо, безглуздо.
Але все-таки я наважуюся.
— Мені було знамення, — кажу я. — Боги дарували мені віщий сон. І звеліли на певний час призупинити будівництво.
Я переповідаю йому вигаданий за ніч сон, а він слухає — і слухають, уважно стежачи за мною, крилаті бики й леви з людськими головами, і недовірливо хитається полум’я у світильниках, і зала, довга, лунка, порожня тронна зала підхоплює мої слова і грає ними, стіни відбивають їх, як хлоп’ята — ганчір’яний м’яч, напханий травою, — і зрештою жбурляють у куток: що за нісенітниця!
Хай так — у мене не було часу і не було вибору; але я сам вірю в те, що призупинити будівництво необхідно — і впевнено дивлюся на третю знизу сходинку, що веде до трону, — чекаю вироку.
Він лунає — але не згори, не з вуст Правителя, а звідкись з-за моєї спини.
— Даруй, Зодчий, — каже мені жриця. — Ти помилився. Ти бачив сон, але неправильно витлумачив його. Боги наполягають на якнайшвидшому зведенні Башти.
Я шанобливо схиляю голову: нижче, ще нижче!
— На все воля богів.
Вона наздоганяє мене вже у коридорі, точніше, перехоплює на черговому його повороті, анітрохи не збивши дихання, із лагідною усмішкою на вустах.
— Отже, ти збагнув, — каже вона — і в голосі її бринить сум.
— Що?
— Ти збагнув, що будівництво Башти ось-ось завершиться — і тоді вона перестане бути твоєю. Ти, що був ніким і став великим Зодчим, знову станеш ніким — хоча й залишишся великим Зодчим. Життя твоє перетвориться на безглузду абищицю, бо ти повністю присвятив себе Башті, лише їй.
— А ти вирішила помститися мені за колишнє?
— Я вирішила врятувати тебе.
Хитаю головою:
— Я гадав, усі наші чвари і непорозуміння у минулому. Ти ж стала жрицею, верховною жрицею. Я ніколи не зміг би дати тобі й половини того, що є у тебе зараз.
— Зодчий-Зодчий, ти такий, яким і був, ти не подорослішав анітрохи з того дня, коли вирішив присвятити себе Башті. Але неможливо вічно залишатися мрійником. Час дорослішати, — і вона йде геть, а я дивлюся їй услід, стиснувши кулаки, не в змозі змінити її рішення, яке змушує мене будувати Башту далі, вище, до самих небес, до останнього камінця, після якого я, Зодчий, скінчуся, вичерпаюся, згасну для світу!
Йду містом.
— Доброго дня, порожня людино.
Безтурботний Дядечко посміхається мені, як посміхається завжди — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Магус | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15357 | Володимир Арєнєв | Магус | Володимир АРЄНЄВ
МАГУС
Магічний детектив
Незвичайні події трапляються там настільки рідко, що люди не помічають, коли вони все-таки відбуваються.
Є. Шварц. Звичайне диво
Пролог
Спокуса фра Вінченцо
Нікчемний той учень, котрий не перевершує свого вчителя.
Леонардо да Вінчі. Навчання живописця
1
Те, що брат повернувся до монастиря без двох пальців на лівиці, першим помітив апокризіарій, фра Вінченцо.
В обов’язки апокризіарія входило подавати монахам сніданки — і коли Вінченцо простяг порцію щойно прибулому братові-законнику, той прийняв її правою рукою, але невдало: поквапився підтримати миску лівою, довгий рукав ризи трохи зсунувся і — бачте, мизинця і безіменного наче й не було!
Справедливо вирішивши, що брат сам слушної миті повідає про все панотцеві-настоятелю, фра Вінченцо робив свою справу далі й про побачене намагався не думати. Щоправда, перше апокризіарію вдавалося краще, подумки він усе повертався до спотвореної кисті того, хто вважався найкращим, найудатнішим і найталановитішим з-поміж вихованців ордену. Як же так? — губився в здогадках простодушний брат. Якщо найкращий, чому дозволив комусь себе скалічити?
Цікавість — гріх, хоч і не тяжкий. З прикрістю думав фра Вінченцо, що до капітула, де вся братова почує від прибулого про виконане завдання, до капітула, Господи, ще майже доба!
Що ж, ось і нагода вгамувати дух свій, всупереч спокусі зберігать безпристрасність, гідно виконуючи свої обов’язки в обителі; дивись, і час збіжить непомітно, а там і капітул...
Та ба, чеканням фра Вінченцо не судилося здійснитись. На капітулі, після богослужіння і розповіді абата про поточні справи монастиря, братам-законникам було оголошено, що рівно на рік їх залишає... саме цей "найудатніший і найталановитіший"! Повідане спричинило неабияку розгубленість братови — і єдине, що цікавило всіх, — чому він іде з монастиря?.. Про відсутність пальців ніхто й не згадав.
Що ж до фра Вінченцо, то ця загадка ще якийсь час непокоїла його, а потім апокризіарій просто забув про неї, ще раз довівши: хто наполегливий у намірах своїх, хто приборкує миттєві пориви і негідні думки, той здатен творити справжні дива!
2
Ех, якби знав фра Вінченцо, котрий разом із братами пішов на обов’язковий полудневий відпочинок, якби тільки знав, що саме цієї миті в монастирському саду таємне ставало явним, а питання, яке мучило апокризіарія, отримало просту і однозначну відповідь! Ех, якби знав! Якими терзаннями, якими спокусами сповнилася б тоді душа його, наскільки почеснішою була б перемога над ними!
Аж ні, достойний апокризіарій відпочивав тілом (і мучився душею, охоплений цікавістю), а в монастирському саду тим часом і питання пролунали, і відповіді — й тепер панувала в ньому тиша, тільки не та благодатна, наповнена спокоєм тиша, яка притаманна богоугодним місцям, ні. Тиша, якою повнився сад, була важкою і грізною, вона віщувала неминучі громовиці, а можливо — і гнів, і навіть сувору покару.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Порох із драконових кісток
Володимир Арєнєв — Місто Тисячі Дверей
Володимир Арєнєв — Повернення
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Покалічений брат чекав і того, і другого, і третього. Коли він повертався до обителі, знав, що буде так. Але не міг не повернутися — і не міг змовчати, коли колишній його вчитель, наставник, глава ордену запитав, чи не хоче він додати щось до вже сказаного.
— Хочу, отче... — І, затамувавши подих, ніби перед стрибком у нуртуюче полум’я: — Я маю намір просити вас про милість і поблажливість. І — вашого благословення, якщо ви вважатимите за можливе. Отче, я... Я хочу залишити орден.
— Поясни, — велів наставник, і покалічений його учень розповів, що до чого.
Отоді й запанувало в саду те передгроззя.
Скалічений брат знав, звісно, що з ордену законників можна піти. Сам він ще кілька місяців тому і не думав про таке, він розсміявся б, почувши від когось: "Ти захочеш залишити орден і своїх братів"! Скалічений не вперше вирушав у світ, аби виконати наказ учителя; законниками саме для того і стають: досягнувши внутрішньої чистоти і досконально вивчивши закони, брати йдуть до людей — допомогти, підтримати, покарати, якщо це буде потрібно...
— Ти більше не віриш в ідеали ордену, — кинув раптом наставник — і скалічений здригнувся від несподіванки. — Гаразд. Якщо ти так вирішив...
— Я розумію...
— Ти нічого не розумієш! Ти тільки думаєш... А зрештою, можеш чинити, як вважаєш за потрібне. Хочеш — іди. Все одно рано чи пізно повернешся.
Скалічений повільно хитнув головою.
— Простіть, учителю... Я не...
— Не прощу. Ти можеш сумніватися у правоті засад ордену, але перечити наставникові — ні. А втім, час усе розставить по своїх місцях. Іди!
Скалічений хотів щось додати, але не насмілився. Він шанобливо вклонився й залишив сад, а невдовзі — і монастир.
І хоч не ризикнув удруге заперечити наставникові, все-таки залишився при своїй думці.
А час, як ведеться, показав, хто ж мав рацію.
Розділ перший
Дивне прохання Рубера Ходяги
Трубадурів радий прославлять,
Що співають нескладно й не в лад...
Співом кожен захоплен своїм,
Наче сто свинопасів кричать:
І найкращий розкаже навряд,
Які нота чи тон взяті ним.
Пейре Овернський
1
Записку передали рівно опівдні, коли дзвін на ратуші лунко сповістив: настала година Єдинорога. Фантин у цей час, як завжди, щойно очі продер після нічної прогулянки і снідав у харчевні "Кістка в горлі". Хлопчина-розсильний з блискучими очима і замурзаним личком мавра-напівкровки, відхекавшись, пробелькотів: "Чи то ви Лезо Монети?" — і дочекавшись Фантинового кивка, виклав на стіл, поряд із напівпорожнім горням молока, конверт.
Після чого, звичайно ж, недовірливо покосував на горня: доросла людина, наче не хвора, а диви — молоко!..
Фантин подумки усміхнувся, кинув замурзаному монетку і дивився, як він джингує, на ходу впевнюючись, чи насправді в одержаного мідного кругляка гостре ребро. От молодь! Ні тобі знання традицій, ані поваги до старших: навіть спокійно поснідати не дають!
Що ж до молока, то Лезо Монети перед роботою нічого міцнішого не пив: іще відтоді, як отримав своє прізвище. Крадій — чи кишенькар, чи чистильник панських вілл — повинен піклуватися про чистоту власного розуму і точність рухів. Фантин за ці роки виріс із базарного "щипали" у висококласного "віллана", але свого принципу дотримувався штивно.
Він допив молоко й сколупнув печатку. "Коли проб’є година Сікача, приходь у "Стоптаний чобіт", — чи то просили, чи наполягали у записці. Судячи з намальованого внизу кострубатого чобота, текст складав господар згаданого закладу, Рубер Ходяга.
Фантин зліньки поміркував, для чого він міг терміново знадобитися Ходязі, нічого не придумав і таки вирішив іти. Власне, вирішувати було нічого. Руберу він вірив, властей не боявся, оскільки вже тиждень як ліг на дно і жив на старі заощадження. Ось тобі і примхи фортуни: усеньке містечко перетрушують знизу догори через крадіжку в градоначальницькому маєтку (що саме на тій горі стоїть), а Фантин — не боїться! Тому, по-перше, що до згаданого пограбування не причетний, а по-друге, ловити його стражам порядку нема на чому. "Чистий, як джерельна водиця, пане слідець, хочете — перевіряйте, хочете — довіряйте, мені байдуже".
"Тоді чому так неспокійно на серці? — спитав він себе — і сам собі відповів: — Не знаю. Передчуття ".
Це був один із випадків, коли, як полюбляють наспівувати мандрівні musicus’и, "ніщо біди не віщувало, а серце нило і лякало" — тьху, несила зносити їхні дівчачі, оксамитні голоси! Один он усівся в кутку "Кістки" — і зрання бренькає, навіть крізь сон було чутно. Спитай хто Фантина, то він сказав би, що ці горлопани не заманюють відвідувачів, а навпаки, віднаджують, — проте Лезо Монети ніхто не питав, та й сам він не схильний тепер до відвертих розмов.
Бо — передчуття. Те саме, дякуючи якому Фантин не раз уникав засідок, втікав від погонь; йому ще сім років тому стара ворожка намовила: "Мічений ти вдачею, синку, але диви, не розтринькуй її намарне, не спокушай долю, дослухайся до свого серця".
Отже, не йти в "Чобіт"?
Іншим разом Фантин так і вчинив би. Через розсильного передав би Руберу свої тисячі вибачень, а сам умостився б на горищі в домі навпроти "Чобота" і поспостерігав.
Та нудьга коїть із людьми неможливе. Певна річ, цього тижня Фантин не тільки плював у стелю й чавив по стінах клопів, ось учора ходив "прицінюватися" до однієї вілли, повернувся лише над ранок — але віллу й решту справ тепер можна відкласти на бозна-коли, а Фантин — йому життя не життя без азарту, серце нудьгує за ризиком, — і Лезо Монети зусиллям волі забуває сказане ворожкою, наказує своєму передчуттю помовчати й вирішує: піду!
— Він наважився, один супроти всіх!.. — нявчить зі свого кутка в "Чоботі" мандрівний співак, чим надміру дратує крадія, хоч достоту передає суть моменту. Співці — вони такі.
2
Приморське містечко Альяссо схоже на краба-сигнальника. Бухта, утворена двома мисами-клешнями, гостинно розкриває свої обійми; просто в порту вже булькає, піниться варево справ, справочок, справищ, дзвінка монета пересипається із рук у руки, товари на будь-який смак тягнуться на склади і зі складів, гріють чуба вантажники, котяться сходнями важезні бочки, роззяви не ловлять ґав і намагаються поцупити, що випало із тюків ("як упало, вже пропало", — ось вона, втілена народна мудрість!), корабельні теслі в доці латають розпанахане черево "Цирцеї", збирачі митного невдоволені: спекотно сьогодні! — вони завжди невдоволені, такі гроші через їхні руки проходять — і майже всі — повз кишені, за винятком хабарів, але хабар — це ж хіба прибуток, так, сльози одні! — тут і в найлагіднішої людини характер спаскудиться. Ну а щоб настрій піднявся — йдемо на ринок, він починається вже в порту, і розростається, шириться, пускає коріння: весь Нижній Альяссо — суцільні прилавки, магазинчики, крамнички, "Гей, красунчику, купи синьйорі коралі, дешево віддам!", "А от родзинки, кому родзинки, за новою методою виготовлені, без кісточок, а от родзинки, кому...", "У мене найліпші кинджали на всьому узбережжі, віриш?!" — і таке інше, хто був в Альяссо — зрозуміє, хто не був — уявить. А нам час далі, у плутанині вуличок нижнього міста заблукати легко, від "Кістки в горлі" до "Стоптаного чобота" путь неблизька: хоча, звичайно, на ній взуванку не зітреш, але часу згаєш порядно, особливо якщо йти не напрямки, а петляючи, немов заєць, що тікає від мисливця. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Місто Тисячі Дверей | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15358 | Володимир Арєнєв | Місто Тисячі Дверей | Володимир Арєнєв
МІСТО ТИСЯЧІ ДВЕРЕЙ
(Повість для дітей від 10 до 110 років, великих і малих)
Юрію Нікітінському, моєму співавтору по "Книгожеру". Шкода, що не вдалося і цю книжку написати вдвох.
Від оповідача
Не знаю, як ваш, а мій письмовий стіл уже давно потребує добрячого прибирання. Раніше я складав туди зошити з казками, але потім у мене вдома з’явився комп’ютер і під хвацький марш клавіш слова з казок вишикувалися стрункими лавами і рушили у його нутрощі. Там вони тепер і живуть.
А стіл? Його шухляди досі переповнені всілякими важливими речами, які мені, можливо, і не знадобляться, а можливо...
Клаптики аркушів із кумедними мармизками і рядками – чи не перетворяться вони однієї дощової або снігової днини на нову історію? Адже ви знаєте, у такі дні нові історії так і просяться, щоб їх розповіли.
Ще у шухлядах багато малюнків на звичайних альбомних аркушах. Не скажеш, що всі вони вдалі, ці малюнки, але деякі з них дорогі мені з інших причин.
А надто оцей. Ніби нічого особливого: просто паркан (напевно, шкільний), біля таких зазвичай будують гаражі. Навіть видно тінь від гаража, вона лягла з краю малюнка, наче морська хвиля, яка завмерла, не вирішивши остаточно, зупинитися їй чи покотитися далі. Внизу – кущики засохлої трави, самотня, вже посивіла кульбабка, на неї присіла відпочити бджола.
І – Двері. Не гаражні, ні! Та й узагалі вони начебто незвідси: дерев’яні, вгорі напівкруглі, з різьбленою ручкою. Я люблю такі двері, вони випромінюють таємничу музику, самим своїм існуванням вони обіцяють диво, навіть коли зачинені. Особливо коли зачинені.
Але ці двері намальовані прочиненими.
Та придивіться уважніше: в отворі дверей біліє чистий аркуш. Той, хто малював все це, мабуть, так і не вирішив, що повинно бути там, за дверима.
А можливо, він зробив це навмисно?
Я вже не згадаю. Я знаю, що це мій малюнок, проте надто давно це було, надто багато всього сталося за ці роки. А знайшов я його недавно. У місті вже третій день поспіль ллє дощ, а в такі дні – пам’ятаєте? – голоси нерозказаних історій промовляють до нас особливо виразно.
Я знайшов цей малюнок учора, коли вирішив дати лад своєму письмовому столу. Мабуть, дам я йому спокій – інакше історії з його шухляд не облишать мене.
За вікном досі дощить. Але все це – умовності. Подивіться на малюнок – там літо, яке лише почалося, пригоди, які тільки й чекають, щоб трапитися...
Не ввічливо довго примушувати їх чекати, чи не так?
Частина перша.
Один, у чужому міcті
Розділ перший,
у якому Фімка Бусел ховається за гаражами і знаходить Двері
...Узагалі-то, ховатися можна було тільки на території школи – такі правила. Та саме тому їх і порушували. Вважалося найбільшим шиком утекти буквально з-під носа від того, хто водив, причаїтися десь біля паркана, а потім пролізти крізь діру на вулицю – але так, щоб почули! щоб почали шукати!! щоб погналися!!! – і потім сховатися десь на тому боці. З вулиці до самого шкільного паркану підходили гаражі, й саме у їхньому лабіринті ховався утікач. Той, хто водив, мав два варіанти: або гукнути "це не за правилами", або продовжити погоню. Перший варіант ніхто ніколи не використовував.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Дитя песиголовців (уривок)
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Rara Avis
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Фімка Бусел, від учора – вже не якийсь там малюк-чотирикласник, а учень майбутнього 5-Б! – завмер біля заповітної дірки в паркані. Треба було наважуватися.
Фімці ще жодного разу не вдалося сховатися так, щоб його не знайшли. Той випадок, коли водив короткозорий Вітько на прізвисько Акваланг, – не береться до уваги. Вітько тоді взагалі нікого не знайшов.
– Тра-та-та за Емку! – заволав хтось на спортмайданчику, зовсім поруч.
"Отакої, навіть Солдатова знайшли! – Бусел тужливо подивився на безхмарне травневе небо. – Перший день канікул. Ну, давай, товстуне! Зроби їх!"
Він щосили наступив на гілку, аби та хруснула як слід, а потім стрибнув у діру. Вірніше, пропхався крізь неї. Фімка з дитинства був дуже тлустим хлопчиком, і це створювало масу незручностей, що її можна порівняти хіба з вагою самого Фімки.
Позаду радісно тупотів Васько Аверинцев. Цей свого не пропустить!
Давай, товстуне!
Цю місцинку Фіма підшукав заздалегідь. Тут прохід між гаражами вигинався хвацьким ієрогліфом, у якому навіть давньогрецький людинобик Мінотавр заблукав би. Мінотавра вони проходили на позакласному читанні, і зараз, продираючись між гарячими від сонця металевими боками гаражів, Фімка уявляв себе водночас цим чудовиськом і його переможцем. Два в одному, сюрприз для зануди Аверинцева.
Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.
"От гад! – з досадою подумав Фімка. – Адже вирахує, точно вирахує".
Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.
Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід – але в тім-то й річ, що невеличкий!
Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.
І, звичайно, застряг.
Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка – там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.
Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!
Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше – Двері.
Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши – потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання – ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку – і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.
От після таких мрій він заснув – і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж – "дур", які насправді вимовляються як "до-о". Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!
Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері – і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці "до-о" були намальовані на стінці.
Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.
До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.
А чого ж – Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської – і вуса ті ж, і риси обличчя!
– Очі б мої тебе не бачили! – пробурмотів хлопчик стиха.
На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це "вітання" – картинно прикрив очі долонею і вигукнув;
– Очі б мої тебе не бачили!
Тут уже Фімка й зовсім сторопів.
– Ви чого дражнитеся?
– Я не дражнюся, – образився господар. – Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає – "мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають". Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.
"Звучить не вельми смачно", – подумав Фімка, але вирішив не відмовлятися.
І не помилився! Можливо, назва напою була не такою вже привабливою, зате смак – саме те, що треба! Здавалося, соки всіх фруктів на світі перемішалися у ньому – і при цьому кожен зберіг власне "звучання".
– Сподобалося? – посміхнувся господар кав’ярні.
– Супер! А ще можна?
– Звичайно. Пий, скільки хочеш. Я зараз принесу.
Останню фразу господар вимовив надто квапливо – і те, з якою швидкістю він сховався у підсобному приміщенні, більше нагадало Фімці втечу.
– Ще один турист, – тяжко зітхнули у нього за плечем. – Що ти тут забув, хлопче?
Перед Фімкою стояв худющий дядько в одязі, пошитому, здавалося, з різних клаптиків. Причому всі клаптики були однакового сірого кольору.
– Ви хто? – запитав Фімка, сподіваючись, що його голос не надто тремтить. Навіть уві сні – у своєму власному сні! – сміливістю він не відзначався.
– Я той, хто оберігає порядок у цьому місті. А ти і схожі на тебе цей порядок порушують. Тому краще б тобі, хлопче, прокинутися і більше ніколи не пхатися в чужі двері. Затямив?
Проте Фімка його майже не слухав. Він дивився у вікно кав’ярні на місто.
Ось де Фімка хотів би жити, ось звідки він погодився б навіть на канікули не їхати, й взагалі ніколи не залишав би Охи. Бо такої різноманітності, такої чарівності, які сповнювали кожну цеглинку, Фімка ще ніде і ніколи не зустрічав.
Кав’ярня розташувалася на вершині одного з пагорбів – і тому хлопчик міг бачити відразу все місто. Будинки найрізноманітніших конструкцій, від сяючих на сонці хмарочосів до старовинних замків, мирно уживалися поруч. Узорчастими вулицями з різнокольоровою бруківкою гуляли не лише люди, а й інші істоти: деякі трохи схожі на інопланетян, деякі – на казкових звірів, які встали на задні лапи, деякі – взагалі були ні на що не схожі. Ось промчала карета, запряжена четвіркою сліпучо білих коней, а он там, над вежами, повільно пливе повітряна куля...
– Агов, хлопче! Ти мене слухаєш?
– Ні, – чесно зізнався Фімка.
– Ну дивись, – прошипів худючий. – Я тебе попередив. А тепер давай, ушивайся звідси! – і він дав дуже болючого щигля по Фімковому носі.
Від цього хлопчик негайно прокинувся – у себе вдома, звичайно ж.
Потом двері снилися йому ще разів п’ять чи шість, але він не наважувався відчинити їх, і доки нерішуче тупцював, двері зникали, а сам Фімка прокидався.
Тепер він бачив їх насправді. І відступати не було куди, бо він застряг між гаражем і парканом, а позаду наздоганяв Аверинцев.
З останніх сил Фімка рвонув уперед і – дістався таки Дверей. На секунду йому уявилося, що вони – всього лише намальовані на паркані, просто хтось нудьгував, от і намалював...
Потім хлопчик штовхнув їх, вони відчинилися – і Фімка увійшов до вже знайомої кав’ярні. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Повернення | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15359 | Володимир Арєнєв | Повернення | Володимир АРЄНЄВ
ПОВЕРНЕННЯ
Коли старого затягли до камери, він уже не чинив опору, тільки дивився на вартових примруженими підсліпуватими очима. Мовчки кліпав віями, наче ображена дитина, яка все зробила, як батько звелів, а той, замість дати обіцяного медового пряника, взяв та й висік.
Вартові буквально на руках внесли сухорляве тіло й кинули полоненого на підлогу. Він упав — і тієї ж миті відчув у роті солонавий присмак крові...
Десь позаду, за завісою в’язкого туману, клацнув у замку ключ. Один із вартових, той, що тримав полоненого за праве плече, гладкий, з обгорілою, облупленою шкірою на щоках, голосно зітхнув:
— Послав же Бог божевільного!
Другий промовчав: чіпляв на пояс ключ. За хвилину обидва пішли геть, гуркочучи підкованими закаблуками чоботищ.
Старий тим часом прийшов до тями, перевернувся зі спини на живіт і почав потроху підводитися. Туман перед очима вже розвіявся — можна було побачити брудну підлогу, всю в рудому шматті соломи, оберемок тієї ж таки соломи в дальному кутку, два лежаки, маленьке віконце вгорі. З правої полиці звисала чиясь нога. Вона метлялась у широкій латаній штанині, неначе язичок у дзвоні. Короткий чобіт поважно опустив донизу краєчок відірваної підошви.
Старий підвівся і відразу ж сів, не втримавшись на ногах. ...Били сильно. Та найболячіше було, коли кидали каміння... Від одного лише спогаду йому перехопило подих, він закашлявся, здригаючись усім тілом. Довга скуйовджена борода теліпалася химерним маятником.
Коли напад минув, до ноги на полиці приєдналася ще одна. Затим обидві зіскочили на підлогу, почулося ляскання — і раптом старий побачив перед собою руки в подертих рукавицях. Руки простягали кварту.
Старий нахилився усім тілом уперед, припав до подряпаного краю губами; вода тоненьким прохолодним струмком зволожила рот.
Утамувавши спрагу, він вдячно кивнув, потім знову спробував підвестися. Власник рваних рукавиць поставив кварту на місце та підтримав старого за плечі. Удвох вони дісталися оберемка соломи, сяк-так співкамерник посадовив старого, спер об стіну. Затим знову забрався на полицю і вже звідти запитав, ліниво тягнучи слова:
— За що посадили?
Це цілком резонне запитання викликало у старого бурю почуттів. Він спробував підвестися — не зміг і знову повалився на солому, скажено метляючи головою, і тихенько загарчав, наче звір у клітці, що побачив своїх ловців.
— Годі, годі, — заспокійливо мовив старому співкамерник. — Відпочинь трохи, потім розкажеш.
Він позіхнув, ноги у дірявих чоботах зникли з поля зору, і незабаром з полиці долинуло хропіння.
Старий заплющив очі й спробував заспокоїтися. Врешті-решт, не гоже йому поводитися, наче простолюдину. Але він знав, що це слабка втіха. Тепер, опісля всього, він був саме простолюдином — і ніким більше. До того ж, ще й самозванцем!Дивіться також
Володимир Арєнєв — Сапієнси
Володимир Арєнєв — Зодчий-Без-Очей
Володимир Арєнєв — Душниця
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Перед очима самі собою постали брудні обличчя, перекошені чи то від злості, чи то від страху, і в повітря злетіло каміння, і криком хляснуло по вухах: "Самозванець! Погляньте лишень, великий Мерлін повернувся! Ну ж бо, зачаруй нас, перетвори на гидотних жаб! Не можеш? Дивіться, він не може. Камінням його, камінням — нехай знає, як ганьбити велике ім’я!"
І так було майже на всьому шляху до столиці. Лише тут, у місті, за спиною у старого несподівано з’явилися вартові, заломили руки: "У холодну його! У холодну!"
Можна було б удати з себе жебрака, та після першого ж кпину (ще тоді, біля Пагорба) щось в ньому зламалося, і він уже був неспроможний пересилити власну гордість. Мабуть, причиною тому став ущіпливий крик з натовпу: "Якщо ти жебрак, то й жебрач, а не сунься у Мерліни! Інакше станеш, як і Мерлін, — мертвим!"...
Солоний присмак у роті не зникав. Старий знову спробував підвестися — цього разу вдалося. Тримаючись за стіну, він підійшов до порожньої полиці, на яку власник подертих чобіт поставив кварту. Як старий і сподівався, окрім кварти, там лежав ще й глевкий шмат хліба. Простягнувши руку, в’язень уп’явся пальцями і видер трохи м’якушки.
Смаком вона нагадувала мох. Так, йому доводилось їсти мох. І ще багато чого іншого, щоб якось дістатися столиці.
Чи ж дійсно треба було?..
Старий проковтнув шматок, який мало не застряв у горлі, і повернувся назад, до оберемка соломи. Замислився.
Натовп... Той самий натовп — були часи — дивився на нього із зачудуванням й острахом. Чи був день похмурий, чи ясний, варто було йому з’явитися — або поряд із Артуром, або самому — натовп зітхав єдиною людиною, здригався та встромляв свої очі в нього — великого чаклуна Мерліна. Були часи: вітер розвівав барвисті знамена, виблискували та брязчали обладунками лицарі, Артур вихоплював із піхов Ескалібур і здіймав до неба. І починав говорити, але натовп — о, цей підступний зажерливий звір на ймення Натовп! — він дивився на нього, Мерліна, а не на свого короля. І навіть біля Круглого Столу — звичайно, чаклун сидів окремо — навіть тоді, приймаючи якісь рішення, час від часу лицарі поглядали на нього: як Мерлін ставиться до того, що відбувається. А потім приходив Артур і радився — не завжди, з кожним роком усе рідше й рідше, але приходив. Він міг потім вчинити зовсім по-іншому, проте вислуховував чаклуна уважно, мовчки і лише зрідка ставив запитання.
Були часи...
Однак усе змінюється. Лише натовп залишається самим собою — хижою істотою, яка ладна зжерти тебе, варто лише виказати слабину.
Він виказав. Точніше, слабина сама вилізла назовні: так вилазить із розірваного кожухаря шмат вати... Тому що, як з’ясувалося, сили у старого не було. Він повернувся у світ безпорадним, тож, до певної міри мали рацію ті, хто вважав його просто нахабою-старцюгою.
Власне, частково він сам винен у тому, що сталося. Останніми роками, перед тим, як опинився у Пагорбі, він дуже турбувався за свою магічну силу і не винайшов нічого кращого, аніж вкласти майже всю її у єдину річ, таке собі вмістилище, яким ніхто б не міг скористатися — ніхто, крім нього. А потім він опинився у Пагорбі, а амулет — залишився у столиці. Ех, знайти б його тепер!... і все відразу стане на свої місця. Він знову стоятиме опліч короля, хто б ним зараз не був, він знову незримо вестиме по життю правителя, отримуючи все необхідне для власного життя. Він...
Старий не помітив, як заснув, а прокинувшись, виявив, що у камері вже темно. Зрештою, це не заважало йому — навпаки. Останнім часом яскраве світло дратувало очі, вони безперервно сльозилися. Темрява ж заспокоювала. Ніч — час чаклунства, час сили, яка більшості недоступна.
"З певного часу — тобі теж".
— Ага, — почувся знайомий голос. — Доброго ранку, точніше, доброї ночі. Відпочив?
Старий кивнув, потім збагнув, що співкамерник може не побачити:
— Так.
— От і добре, — сказав власник подертих рукавиць. — Бо я вже вмираю від цікавості. То чим же ти не догодив місцевій владі?
Старий підвівся з соломи, долонею пригладив волосся, скривився, коли палець застряв у спутаному пасмі. Співкамерник терпляче чекав.
— Вони вважають мене самозванцем, — зізнався старий.
— Та ну?! І за кого ж ти мав необережність себе видати?
— Я ні за кого себе не видаю! — огризнувся старий. — Я і є — він.
— Хто "він"? — позіхнув співкамерник.
— Мерлін.
— Величний і жахливий? — власник подертих рукавиць зайшовся реготом.
Потім похитав головою:
— Якщо ти Мерлін, то чому ж сюди потрапив? Треба було їх усіх — на жаб! Ну ж бо! — Чоловік зістрибнув на підлогу і запалив невідомо звідки видобутий недопалок свічки. Кресало заховав у кишеню, а недопалок в низенькому підсвічнику з широкою ручкою та товстим шаром топленого воску тикнув ледь не під самий ніс старому. Той зморщився і рукою відштовхнув підсвічник. Тепер він міг нарешті роздивитися співкамерника. Це був чоловік середніх літ, з густою чорною бородою, в брудному ношеному одязі, до якого анітрохи не пасувала яскраво-червона троянда, встромлена в дірку на куртці. Дірка була зліва, якраз де серце, отож здалека навіть могло здатися, що власник драних чобіт поранений і стікає кров’ю — таким насиченим був колір квітки.
Чорнобородий, сповна надивившись на старого, похитав головою і пробурмотів:
— Схожий.
— Що означає "схожий"?! — обурився той, бризкаючи слиною. — Я і є Мерлін!
— Невже? — іронічно підняв ліву брову співкамерник. — Тоді чому ж ти тут? Зрештою, здається, я повторююсь — пробач. Пробач-те. Але мені цікаво, будь вже такий ласкавий, задовольни дурненького — чому?
— Бо не можу, — пробурчав старий. — Втратив силу.
— А-а, — ліниво протягнув чоловік, поправляючи червону троянду. — Тоді зрозуміло... І що тепер робитимеш?
— Піду до короля, — відповів старий, сподіваючись у відповідь почути сміх або чергові кпини.
Сміху не було, і він запитав:
— Хто нині за короля?
— Невже ти досі не дізнався? — щиро здивувався співкамерник.
— Не до того було, — відмахнувся старий.
— Розумію, — погодився власник подертих рукавиць. — То знай: нинішнього короля звуть (як, до речі, і мене) Генріхом. Легко запам’ятати, еге ж?
Його співбесідник кивнув і схилив голову, заглибившись у свої думки.
— А я, — сказав Генріх, похитуючи у повітрі чоботом, що хижо роззявив пащу, — а я от гадаю: виходить, правду люди казали.
Старий розгублено звів на нього погляд, знизав плечима і знову поринув у безодню спогадів.
— Гадаю, — провадив далі власник подертих рукавиць, анітрохи не збентежений такою відвертою зневагою, — гадаю, недаремно люди казали, що кілька тижнів тому у Пагорб влучила блискавка і розколола його навпіл. Але ж багато хто не вірить.
Він уп’явся очима у старого — чекав відповіді.
Той роздратовано почухав під бородою:
— Хай не вірять! Я їм усім доведу!
— Та ж вся штука в тому... — жваво продовжував Генріх, але стукіт чобіт у коридорі перервав його балаканину.
Двері прочинилися. Гладкий вартовий зітхнув і, колихаючи щоками, несподівано віддав честь:
— Ваша величносте, завтра прибуде посол. Коли зволієте прийняти?
Король зістрибнув із тюремного лежака і махнув рукою:
— Завтра, нехай його запросять на обід. І, — додав він, коли вартовий уже зібрався йти, — будь тут де-небудь поблизу. А краще, залиш мені ключа.
Товстун так і зробив; уклонився і покрокував геть. Генріх закрив двері зсередини і знову всівся на полицю.
— Багато води спливло, — сказав він уже іншим голосом, спокійним та владним. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Порох із драконових кісток | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25821 | Володимир Арєнєв | Порох із драконових кісток (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити. Частина перша
Перший дзвоник
Розділ 1 Золоте волосся, драконові кістки
Того дня, коли повернувся батько, Марта була у Чурянах, викопувала кістки дракона. Всі в класі знали, що в Марти чуття, і якщо хтось натрапляв на уламок ребра, кіготь чи зуб, — кликали її.
Звичайно, це було паскудніше, ніж із мандрагорою. Тут інколи кричить не те, що викопуєш, — а ти сама. Але відмовлятися собі дорожче, це вона вже засвоїла. Ба, за останні роки три навіть примудрялася мати з того користь.
До Чурян Марту потягнув Чепурун, у нього там жила мамина бабця, зморщена, всохла карга, від якої завжди тхнуло мишами. Чепуруна відряджали туди із гостинцями, і от минулого вівторка, відбуваючи повинність, він рушив не вздовж траси, а навпростець через поле. Про кості він здогадався, коли помітив третього поспіль дохлого голуба. І коли відчув запах — наче від карамельної фабрики.
Дорогу запам'ятав, від прабабці одразу ж зателефонував Марті, тож у неї було чотири дні, щоб підготуватися.
Наче до такого взагалі можна підготуватися.
Сонце припікало зовсім не по-осінньому, сухе колосся шкрябало халяви Мартиних гумових чобіт, стежка вихляла туди-сюди, намагалася збити з пантелику. Пахло вже не карамельною фабрикою, а псятиною, як завжди. І дохлих голубів не було, але Марта одразу відчула: на кістку натрапили неабияку. Щонайменше — хребець, а може, і ріг. Роги вона бачила лише на малюнках; у дитячому садку всі хлопчиська захоплювалися драконами, збирали книжки, ліпили фігурки з жирного, смердючого пластиліну. А якось у місті зупинявся мандрівний звіринець, якраз їхав зі столиці до Урочинська; і в одній із кліток лежав череп — повний, із рогами, гребенем, навіть із нижньою щелепою. У сутінках очниці світилися, і ще місяць потому, як звіринець забрався з Ортинська, деякі дітлахи підхоплювалися ночами від крику, а молодшого брата Кириків навіть довелося показати психіатрові. Хоча Марта знала напевно: це були просто лампочки та люстерка, лише вони.
Справжні-бо кістки світяться інакше.
Цього разу вона помітила їх здалеку — і не через сяйво: зараз, сонячної днини, яке там сяйво. Просто колосся тут уже не стояло — звисало, мляве і сонне. І під чоботом не хрускало, а жадібно, уривчасто жвакало.
— Стій, — сказала Марта.
Чепурун закляк, смішно розчепірившись. Стефан-Миколай пирхнув і став поряд із Мартою, як і треба, за лівим плечем. Мружив очі, тягнув носом повітря. Пахло від нього якимись хімреактивами — певно, знову до півночі вимучував із тирси, старих газет і дідового кисіля філософський камінь.
— Наплічник? — запитав Стефан-Миколай.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Дитя песиголовців (уривок)
Володимир Арєнєв — Душниця
Володимир Арєнєв — Повернення
Ще 7 творів →
Біографія Володимира Арєнєва
Марта помовчала, оглядаючи крихітну галявинку, ніби випадково вцілілу посеред поля. Клаптик витоптаної землі, несподівано сухий; не землі, власне, а рудого, рипливого піску.
Вона аж чула, як цей пісок скрегоче, коли на нього ступаєш. Наче бите скло на смітнику.
— Давай, — сказала Марта. — Рукавички, мітлу. Далі подивимось.
Не озираючись, простягнула руку. Поки Марта вдягала рукавички, Стефан-Миколай настромив на держак в'язанку лозин, постукав, аби щільніше сіла.
— Мобільні, — нагадав стиха. — Гей, Чепуруне, відімри уже — тебе теж стосується.
Той засопів, запитально поглянув на Марту, потім випростався і запустив руку до кишені мішкуватих штанів. Видобув мобільний, навіщось понюхав і лише після цього вирубив.
Марта свій вимкнула ще перед тим, як зайшли у поле. По-перше, так спокійніше, буває ж по-різному, із драконом не вгадаєш. По-друге — хто би їй телефонував? Мачуха в перукарні, у неї зміна щонайменше до шостої, раптом щось трапиться, завжди можна сказати, що батарея розрядилася. Ніка напевне з Йоханом, їй не до дзвінків. Решта переморгає.
Марта взяла мітлу і, не відриваючи погляду від рудої галявинки, рушила вперед. Пересувалася повільно, плавними приставними кроками. І мела, мела: праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч, і по діагоналі, і від себе, убік, і за годинниковою, праворуч-ліворуч, спробуй, сучий сину, дістань мене, проти годинникової, з розворотом, де ти ховаєшся, ну ж бо, покажися, з нами міцно подружися, праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч — еге ж, от де, от, легкий спалах, повітря тремтить, наче над вогнищем у ясну днину, іди-но сюди, ну ж бо!..
З піску проступила наче кукса — щось круглясте і куце. На перший погляд, цілком безпечне.
Але не краєчок ребра, Марта одразу збагнула. Тоді помітила й решту — граційні абриси, все, що було втоплене у пісок роки, може, десятиліття… і лише зараз вийшло назовні. Наче куля чи трісочка, виштовхнуті плоттю.
Марта відвела руку з мітлою, але Стефан-Миколай навіть не ворухнувся, довелося стиха кашлянути. Тоді він забрав мітлу, приніс люстерко, малярського пензлика, щітку — все, що треба.
Марта не докоряла йому через цю затримку. Стеф, звичайно, надто високої думки про себе і часто поводиться як самовпевнене абищо, але ж — розумне абищо. Певно, одразу збагнув, на що саме вони натрапили.
Збагнув, однак лишився. Молодець усе-таки.
Зараз, якщо з розумом, був саме час збирати манатки і кивати звідси п'ятами. Чепурун би не плескав язиком, Стефан-Миколай — тим паче.
Але Марті конче потрібні були гроші. І вона вже вклалася у цю справу: плівку придбали за її кишенькові, фольгу теж.
Марта присіла навпочіпки, на відстані простягнутої руки від того, що знайшла… чи того, що дозволило себе знайти.
Ну, сказала собі, могло бути гірше; наприклад, цілий скелет, ха-ха.
Якби тут лежав — раптом, несподівано, з невідь-якого дива — неушкоджений скелет, вони би, звісно, і близько не підійшли, але це вже інша розмова. Аби не череп, сказала собі, нехай це буде лише нижня щелепа, бажано — неповна.
Там, на небесах, хтось, певно, почув її: це справді була лише нижня щелепа. Хоча і ціла, із зубами, довгими, хвилястими, кожен — з улоговинкою на зовнішньому боці.
Марта спершу пройшлася навкруг, відмітаючи зайвий пісок і дрібне сміття, потім взялася вичищати те, що було всередині V-подібного силуету, який гострим кутом входив у ґрунт. Діяти слід було обережно і швидко. Вона дихала рівно, рухалася плавно. Подумки повторювала таблицю множення, намагалася не думати про те, як конче потрібні їй ці майбутні гроші.
Сонце пекло дедалі сильніше. Марта чула, як потай витирає піт з лоба Чепурун, як хрускає пальцями Стефан-Миколай. Вона раптом чітко уявила їх: один скуйовджений, у вицвілій футболці, подертих кросах, ластовиння по всьому обличчю, наче бризки морквяного соку, зуби криві, великі, непоказний, смикається, губу напевно ж прикусив чи ніготь гризе; Стефан-Миколай навпаки — стоїть трохи розслаблений, невисокий, світлі штани в облипку, біла, без жодної цяточки, теніска, руки у старих рукавичках, але над зап'ястками видно шкіру — в опіках і рубцях, і на обличчі теж рубець — під нижньою щелепою, білястий, схожий на знак запитання.
Витягнуть, подумала вона, напевне витягнуть. Якщо взагалі до цього дійде.
Кілька разів вона наказувала Стефану-Миколаю дати пляшку із водою і жадібно пила, нагадуючи собі: не переборщи, тричі три — дев'ять, тричі чотири — дванадцять, дрібними ковточками, і панаму поправ, не вистачає тільки зомліти тут від теплового удару.
Час летів і час спливав, після таблиці множення настала черга віршиків, які змушував учити пан Штоц, з переляку Марта пригадала навіть фрагмент із "Повені", діалог між графом та священиком.
Тепер вона вже випросталась на повний зріст: зуби здіймалися по обидва боки, наче прибиті до бортів драккара щити, земля трохи погойдувалася під ногами, немовби Марта справді пливла, стояла на палубі та мчала назустріч ворогам.
Коли вона впоралася із такою кількістю піску? Куди він подівся?
Безглузді питання. Адже драконовим кісткам — як там сказано в підручнику? — "властива хаотична природа, вони є матеріальним втіленням непередбачуваної, квантової структури нашого континууму", — а якщо простіше, навколо них світ поводиться бознаяк. Чи, якщо вже зовсім відверто, капосно і дуже підступно він поводиться. Тому краще триматися від них якомога далі. Краще викликати єгерів, а ті вже дадуть раду.
Але викличеш єгерів — дідька лисого матимеш. Навіть якщо за законом — все піде мачусі, всі нікчемні десять відсотків від умовної вартості. Вистачить із неї єгеря, подумала, люто вищирившись, Марта. А вже грошики — звиняй, красуне Елізо, ти собі й у салоні настрижеш. Все чесно: хто працює, той і має, чи не так?
Тепер вона озброїлася тонким пензликом — зчищала злежаний пісок, майже чорний і чомусь вогкий. Пригадувала з посмішкою, як уперше взялася за таке — зовсім випадково, ішли з Нікою після танців, повернули на маршала Нахмансона, щоб зрізати дворами — аж раптом, просто під чиєюсь розвішаною білизною, за два кроки від дитячого майданчика — сяйво. Слабеньке, але ж цілком помітне. Ніка хотіла покликати дорослих, а Марту тоді наче настромило на штир якийсь — от як метелика, проштрикнули й лишили висіти, — і вона спершу намагалася віддихатися, потім впала на коліна й заходилася розкопувати, голіруч, дурепа, це згодом уже зметикувала стягти з мотузки чиюсь панчоху, не брати так. Їй пощастило: трапився уламок ребра, не більше мізинця. Вона його швидко знешкодила, на "шість на сім" уже видихався. Ніка збігала до найближчого смітника, знайшла майже чистий пакет, тільки подертий — ну це якраз не проблема; вони загорнули уламок і віднесли у батьків гараж, Марта не мала ключів, але вміла і так відчиняти. Перетерли на порох, поділили нарівно. Ніка обіцяла не базікати, хоча наступного дня знав уже весь клас; Ніка це Ніка, що тут поробиш.
За тиждень Марту з Нікою після фізри гукнув на кілька слів Губатий Марк. Він був старший на три класи і п'ять років, усі знали, що краще не мати з ним справ, бо батя в нього сидів, а брат згинув десь на виправних роботах. Губатий приторговував "зоряним пилом", "порохом", "живою водою" та мутабором. А от тепер хотів, щоб Марта для нього викопала драконовий зуб, який Марк знайшов на задвірках хімкомбінату.
Губатий направду виглядав нестрашно: обличчя звичайнісіньке, тільки очі трохи витрішкуваті та губа розсічена. Страшно ставало від того, як він на тебе дивився, і від його голосу, хрипкуватого, наче затупленою пилкою совали по фанері.
Марта могла відмовитися — і відмовилася б, якби він почав погрожувати чи насміхатися. |
Арєнєв Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=531 | Сапієнси | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21043 | Володимир Арєнєв | Сапієнси (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Світлій пам'яті Сергія Семеновича Іванюка
УВАГА! Не намагайтеся повторити дії персонажів в умовах невагомості, у Вирії тощо — це вимагає спеціальної підготовки й може завдати шкоди вашому життю. Також нагадуємо, що реактивними наплічниками— треба користуватися, суворо дотримуючись правил безпеки й повітряного руху.
Усі збіги імен та прізвищ із реальними особами невипадкові, оскільки герої цієї історії насправді існують*.
*Чи існуватимуть.
ЧАСТИНА ПЕРША.
ХЛОПЕЦЬ ІЗ ЗАЛІЗНИМ СЕРЦЕМ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Це небезпечна справа, Фродо, — ступати за власний поріг.
Більбо Торбин
Ще ніколи Мишко Неборак так не квапився після школи додому. Довелося навіть вибачитися і скасувати похід на виставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора домовилися з Алісою Шелдон.
На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.
"Майже", бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг обговорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того, щоб милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшвидше зупинити клятого повуча — створіння, спроектоване якраз для того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.
Неборак вдягнув наплічник і побіг на дах школи, а по дорозі вкотре спробував викликати батька по фродику. Мишкова модель була не з надсучасних, але підтримувала всі основні функції: багатоканальний мобільний зв'язок, активізація до трьох віртуальних екранів водночас, доступ до всесвітньої Грибниці, трансляція звуку та відео...
От тільки зараз Мишкові потрібно було одне: додзвонитися до батька. А той, звісно ж, не відповідав.
Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як вистрибують з вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім еластичних ніг і надміцний корпус із камерами.
Повучі приземлилися на подвір'ї, на мить завмерли, а потім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координатами, які надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним адресатам.
Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі нечасто. Але ж і на великій перерві народ зазвичай розважався чимось простішим, ніж глобальна руйнація тропічної оранжереї.
Мишко поглянув туди, де неквапливі роботи-скляри совалися вздовж голих металевих ребер каркасу, продукуючи нові вікна замість розбитих.Дивіться також
Володимир Арєнєв — Бісова душа, або Заклятий скарб
Володимир Арєнєв — Дитя песиголовців (уривок)
Володимир Арєнєв — Місто Тисячі Дверей
Ще 7 творів →
"Сапієнси" (скорочено)
Біографія Володимира Арєнєва
На шкільне подвір'я двоє старшокласників заводили шаблезубого тигра Рікарда. Рікард був уже старий: він не дуже добре бачив, їв переважно фарш, але дітей любив. Тобто — катати на спині чи підставляти сиві бакенбарди, щоб їх розчісували.
І ще він дуже любив прогулянки, тож не відмовив собі у задоволенні залишити оранжерею, коли сталася катастрофа. Тепер, певно, йому доведеться переночувати в одному з класів, а там не дуже зручно і пальми затишно не шелестять.
Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не бачить, увімкнув двигун — і стрибнув з даху.
Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.
Чесно кажучи, Мишко не знав, що потім робитиме. Повучі завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували справу до кінця.
Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька, той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі загине!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ЯК ПАДАЮТЬ КОТИ
Що я запам'ятав з дитинства, які уроки засвоїв? Хіба насамперед відразу до цих-от офіційних формулювань на кшталт "засвоєних уроків дитинства". Ми жили, розважалися, переживали свої власні трагедії — і найменше думали про те, аби чогось спеціально навчитися для "подальшого життя". А ще ми щиро вірили, що все буде добре й попереду в нас світле майбутнє.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Мишко мчав уздовж траси, позначеної мерехтливими маячками, кожен розміром із тенісний м'яч. Школярі називали їхсничами й інколи виштовхували за силову лінію, щоб пограти в поттербол. Звісно, сничі нявкотіли, немов голодні кошенята, й намагалися повернутися на місце. На додачу — легенько билися струмом, тому всі використовували дерев'яні бити й гумові рукавички.
Воротами в поттерболі слугували верхівки дерев, що росли за школою, біля стадіону. Матчі тривали недовго, хвилин десять-п'ятнадцять. Для цього треба було відволікти увагу Сауронового Ока — робоняні, що нагадувала, правду кажучи, не око, а велику перезрілу диню. Вона кружляла над школою і стежила, аби ніхто не бешкетував.
Школярі зазвичай кидали жереб, хтось один підлітав до Ока та крутився навколо нього, наче хотів зробити панорамну тривимірну фотку. Рано чи пізно ставалося одне з двох: або Око ввічливо просило не заважати й повідомляло, що от-от викличе охорону, або снич із нявканням переходив на гарчання — аж з оранжереї відгукувався старий Рікард.
Це було сигналом: матч закінчено, час відпускати маячок і повертатися в класи.
Сьогодні біля Ока випало чергувати новачкові з паралельного "В". Це був його перший день у школі, і ніхто до ладу з хлопцем ще не познайомився. Мишко навіть не знав, як його звуть, чув тільки від Аліси, що він страшенно нудний і зазнайкуватий.
І от — змагання було в розпалі, рахунок "один-один", "В"-шники заблокували "А"-шників, снич вислизнув з рукавичок Верджила Фінлея, його намагався перехопити Стефан Грабінський — та марно, — і на шляху в маячка лишився один тільки Мишко Неборак.
Це була його зоряна мить. Вправним, наче недбалим, порухом він підхопив снич, ворухнув лівим плечем, розвертаючись. Наплічник тоді дзижчав майже нечутно, тихо й рівно. Надійно дзижчав.
І от Мишко рвонув до воріт — верхівок двох марсіянських гостролистих дубів. їх висадив ще попередній директор школи.
— Обережно! — гукнув за спиною Верджил. І потім одразу: — Кидай, кидай!
Маячокуруці нявкав дедалі гучніше, от-от готовий загарчати. Але навіть він не міг заглушити гудіння, що лунало в Мишка за плечима, — таке, ніби позаду мчав імперський бомбардувальник із двадцять восьмого епізоду "Зоряних воєн".
Неборак точно знав, хто зараз сів йому на "хвіст": Андрій Фесюк, найвправніший ловець противника.
Мишко зробив мертву петлю, потім рвонув спіраллю вбік, але від Фесюка так просто було не втекти. Бомбардувальник наближався, швидкий і невблаганний.
Усі друзі були далеко позаду, один Верджил не покинув товариша по команді. Він мчав збоку й горлав:
— Мені! Давай передачу! Сюди, Небораче! Давай, Небораче, не тягни, буде пізно!
До марсіянських дубів було вже рукою подати.
І тут снич загарчав — куди там зграї шаблезубих тигрів!
За правилами, його треба було негайно відпускати й розлітатися. Але ж рахунок "один-один", ворота — от просто перед Мишком.
Мишко намірився вже жбурнути снич, коли хтось з усього маху врізався йому в плече.
Це було не так боляче, як образливо.
Хай би Неборака наздогнав Фесюк! Спорт є спорт, чесна перемога не ображає (ну, майже).
Але бути торпедованим новачком-занудою!..
Який, між іншим, мав відволікати Сауронове Око!
Те, що сталося потім, Мишко запам'ятав назавжди. Враження було — наче ти опинився у тривимірному фільмі, на уповільненій прокрутці.
І спершу йому здалося, що звук у цьому фільмі барахлить, бо чув він тільки гудіння Фесюкового наплічника. Ну і ще гарчання снича, що вислизнув у Мишка з рук і тепер неквапливо розвертався, щоб полетіти назад до траси й стати на своє місце.
Новачок тримався за плече Мишка лівою рукою, а правою намагався вхопити снич — і саме цієї миті в них врізався бомбардувальник Фесюк.
Потім згори пролунала сирена: Сауронове Око зафіксувало кричуще порушення шкільної дисципліни й техніки безпеки.
Порушень було кілька. Це, коли все закінчилося, їм докладно пояснив Анатолій Георгійович, директор школи.
По-перше, незаконне вилучення маячка з повітряної траси. По-друге, перевищення швидкості під час користування реактивними наплічниками на, точніше над територією школи. По-третє, спроба перешкодити функціонуванню робо— няні.
— І ще, — додав тоді Анатолій Георгійович, — падіння з небезпечної висоти.
— Так ми ж були в наплічниках, — почав був виправдовуватися похмурий Фесюк. Він запустив пальці у свої чорні жорсткі кучері, намагаючись вичесати з них залишки рожевої піни. — Що б із нами сталося?
Пан директор похмуро всміхнувся та склав руки на грудях. Це був знак — і знак недобрий.
За спиною в директора на величезному моніторі було видно, як двірник, пан Тимофій, розгрібає руїни, що лишилися після катастрофи. Новенький робот, яким керував пан Тимофій, акуратно змітав сміття й уламки скла та зсипав усе в контейнер.
— Кіт! — раптом промовив пан директор. — Ви колись бачили, як падає кіт?
— На всі чотири лапи, — пробурчав Верджил Фін— лей. — Вони так хитро влаштовані, що завжди приземляються на лапи.
— Не завжди, — раптом тихо промовив новачок-зану— да. — Якщо кіт падає з невеликої висоти, він не встигає розвернутися в повітрі. І тоді може розбитися.
Пан директор наставив на нього вказівний палець:
— От, власне! Якби не Фесюк, ви б двоє загинули — і жоден наплічник вас не врятував би.
Але, звісно ж, за чверть години до розмови з директором, у мить, коли стався повітряний інцидент, вони цього не знали^ Вони не знали, що Фесюк зіштовхнувся з ними так, що трошки — на кілька секунд — мимоволі уповільнив падіння.
І лише завдяки цим секундам вони не перетворилися на трьох котів-невдах, а панові Тимофію не довелося відсортовувати їхні залишки до окремого контейнера.
Наплічники встигли зреагувати. Себто — вибухнули.
Повітря навколо Мишка загусло, потьмяніло. Він побачив, як завмер із виряченими очима й розкритим ротом новачок. Як кудись угору стрімко полетів Верджил. І як земля так само стрімко рвонула їм назустріч.
Вони впали, усі втрьох: Фесюк, Неборак і нездара-новачок.
А потім підскочили.
І знову впали.
І знову підскочили.
Кожен наплічник, відчувши падіння, миттєво випустив "розумну" гумопіну, що оточила хлопців, загусла в таку собі пружну кулю та вберегла їх від удару.
Вона була майже прозорою — і Мишко навіть пошкодував про це. |
Арсенич-Баран Ганна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=523 | Ти – людина? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16544 | Ганна Арсенич-Баран | Ти – людина? | Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання.
Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу.
Валентин кайфував від передчуття перемоги.
Сьогодні пішли на диких кабанів. Здобич обіцяла бути вдалою, бо лісник твердив, що тварин цих розвелосяя багато. Мисливці випустили собак, і ті, навчені, почали лементувати, шукаючи "умовного ворога". Чоловіки розійшлися, щоб захопити якомога більшу ділянку лісу.
Валентин раптом побачив, як у його бік, гнаний собаками, біжить підсвинок, не кабан, ні, підсвинок, ще недавно порося, бо навіть смужки, як у кавуна, можна було розгледіти. Валентин звів рушницю, умостив її в розколині дерева й глянув у приціл. Підсвинок стояв перед ним і дивився прямо у вічі. Очевидно, ще ніким і нічим у цьому світі не ляканий, він зирив на людину, не відчуваючи ніякої небезпеки. Собаки валували десь далеко, і кабанчик, напевно, вирішив перепочити. Він не вбачав смерті ні в зброї, що була на нього зведена, ні в людині, яка теж дивилася на нього. Валентин не зводив ні очей, ні рушниці зі звіра (хоча який то звір, так – тваринка). Чоловік чув, як на нього гукають мисливці, що побачили цю сцену здалека, як валують собаки, але натиснути на гачок ніяк не міг. Щось стримувало його. І раптом збагнув: це погляд тварини, її здивовані очі ввели його в заціпеніння. Ці очі ніби світ пізнавали, а в ньому нове для себе – людину.
"Чи ти – людина?" – промайнуло у Валентиновій голові, і чоловік, закинувши рушницю на плече, рушив геть. Молодий бик зі здивованим поглядом ані рушив з місця.
Джерело тексту: http://ukrainka.org.ua/node/8128 |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Finale | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16949 | Василь Атаманюк | Finale | По тисячу поцілунках,
Ще й ще по одному,
Цілував тебе б я, серце,
І не кидав дому.
Що один солодкий, другий
Солодший за того,
Цілував тебе б я з ранку
До ранку другого.
По тисячу поцілунках
Розстатись не сила,
Якому б з них буть останнім,
Не відаю, мила. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Ах, у тебе постіль біла… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16951 | Василь Атаманюк | Ах, у тебе постіль біла… | Ах, у тебе постіль біла!
Ах, у тебе постіль тепла!
Під покривалом у тебе
Радощі раю і пекла.
На грудях твоїх я млію,
У обіймах завмираю.
Тільки знаю: Я щасливий!
Тільки чую: Я кохаю! |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | В чаду любові | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16950 | Василь Атаманюк | В чаду любові | Що за чар в твоїм цілунку,
А в обіймах – рай без межі,
Що за жар в твойому тілі,
Що за казка в тій одежі.
О, чаруй мене цілунком!
Оп’яни мене в обіймах,
І спали мене любов’ю,
Загорнувши в шатах стрійних. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Василеві Стефаникові | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16941 | Василь Атаманюк | Василеві Стефаникові | Ми всі розбіглись од пожежі,
Ми всі розбіглись, хто куди —
І захищать мужицькі межі
В неволі залишився – Ти.
Визбируєш мужицькі сльози,
Штихуєш муки у слова:
На битій галицькій дорозі
Сріблом покрилась голова.
Десь загубила мати сина
І двір у батька спопелів —
І стигне сум, немов ожина,
На недоораній ріллі.
А скрізь полями межі й межі —
Неначе тінь тюремних ґрат,
Смутні смереки ворог теше
І ставить шибениці в ряд.
Окрадена мужицька тайстра
І загулюканий мужик,
І тільки тут, у творах майстра,
Мужицький плач, мужицький крик. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Вона моя! В моїх обіймах… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16953 | Василь Атаманюк | Вона моя! В моїх обіймах… | Вона моя! В моїх обіймах
Тремтіла вся, мов вуж звивалась,
І як край серця мого туга,
Круг мого тіла обвивалась.
І поцілунками палкими
Пекла мої уста спрагнені,
І шепотіла у безтямі:
Навік, навік ми вже злучені!
Навік! Навік! Я знаю, мила,
Який в любові вік короткий:
Та про будуче думать годі,
Бо поцілунок твій солодкий.
Бо тіло це таке гаряче,
Бо твої груди повні, білі,
Бо твоя стать така привабна,
Що аж душа моя сп’яніла.
Цілуй, стискай, души, обвийся
Круг мого тіла, хай я згину:
Один я раз любов’ю впився,
Один я раз любив дівчину. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Геть ненависну сорочку… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16952 | Василь Атаманюк | Геть ненависну сорочку… | Геть ненависну сорочку!
Шовк – тут грубе полотнище.
До грудей хай ближче груди
І до серця – серця ближче!
Геть нахабне світло лямпи,
І навіщо ніччю світла;
Тілом тіло ми почуєм,
Як в серцях любов розквітла.
Геть невмисну соромливість
І краси штучне вкривання, —
Скільки днів у нас для праці,
Скільки ночей для кохання! |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | До Галичини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16942 | Василь Атаманюк | До Галичини | Хіба зберу тепер я сльози
На перехрестях тих доріг,
Куди твій син їх порозносив
І де твій біль вогнем горів?
Хіба в піску тепер сипкому
Знайду знесилені сліди
Тих, що верталися додому
І не вернулися туди?
Хіба вкладу в химерну пісню
Твою скорботу мук і втрат?
Словам у строфах стане тісно,
Як і тобі за тінню ґрат?
Хіба зберу тепер я сльози,
Хіба складу тепер пісні,
Щоб розбудити бунту грози
І помсти розпалить огні! |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Жінці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16957 | Василь Атаманюк | Жінці | Коли вільна ти,
Скажи,
Що таке брехня?
Я знаю
Про що ти так мрієш завзято,
Спустивши на оченька вії,
Як спуститься нічка на землю,
Як тихо,
Як темно,
Як глухо у хаті, мов в небі:
Я знаю,
Тоді то у тебе
Дівочії мрії палкі, соромливі,
Свавільно і грубо ведуть перед тебе
Палкого і дужого, голого, спраглого мене!
Я знаю —
Малими зубками гадючкою в щоки мої ти впиваєшся,
Нахабно і буйно ти очи цілуєш у мене і губи,
До грудей ти моїх пригортаєшся щільно,
Як явір до дуба,
І сором забувши дівочий і чесність,
Ти ручкою ніжною пестиш мої груди,
Маленькою ручкою ведеш по бокам,
А там
І смаглявий живіт, як яблучко пестиш рум’ян,
Як пчілка у чашечку квіту
Ти пальчиком влазиш в пупочок,
Торкнеш, залоскочеш,
Кусаєш, регочеш.
І знову
В дорогу
Пустуючу сунеш ти ручку
У низ
На стегно, на ноги…
І ти вся тремтиш, як листок на вітру,
З насолоди ти в’єшся, як вуж у яру,
Руками,
Устами,
Грудьми
І ногами
На мене падеш.
І меркне світ,
Полає любов…
Я знаю
Про що ти так мрієш із ночі,
Як ручки пухкії і стегна округлі
І ніжки від сонця травневого смуглі
Простуєш на м’якому ліжку,
Як перси налиті, мов яблука спілі
Ти пестиш руками, —
Я знаю.
Що шепчеш тоді ти устами,
Я знаю,
Кого тоді кличеш думками,
Я знаю…
Як стегна з бажання колишуться білі,
Здригають коліна,
Як ти витягаєш, ламаючи руки,
В глуху темінь ночі —
Я знаю,
Чого душа хоче.
Я знаю —
Я знаю ті мрії дівочі невпинні, палкі, ніби лава,
Буйні і нахабні, злорадісно грубі.
Коли віддаляється день і нічка надходить лукава, —
І тихі, смирні, соромливі,
І боязливі такі, ніби слава,
Коли тверда дійсність веде життя дном…
Я знаю —
Як тіло своє ти руками ласкаєш,
Як груди стискаєш,
На білих, м’якеньких подушках,
як ніжки пухкі розставляєш,
Я знаю,
Як палко бажаєш,
Щоби попестив тебе й я.
Я знаю,
Як мучиш мене ти ночами
Руками,
Устами,
Грудьми
І ногами,
І лоном,
І знаю,
Як котишся з стоном
Не заспокоєна…
І тільки не знаю,
Чому, коли стрінеш мене на дорозі,
То женешся, втікаєш від мене в тривозі,
То ховаєш за блиском горючих очей
Всі мрії й бажання бурливих ночей,
І ділиш надвоє себе:
Невільника й пана.
Хіба
Повік то душа твоя буде
Раба?
І ділиш надвоє себе:
На правду й брехню.
Невже
Тобі буде вічно святе все
Чуже?
І тільки не знаю
Чому,
Ти не хочеш покинути
Тьму?
Ти мрієш порою
В глибокий, понурий, опівнічний час:
А що,
Коли б відчинилися двері
І я увійшов?
Тоді б…
Ні! Кричать ти не стала би з ляку,
Із радістю перси і лоно мені б ти дала:
Бери і давай!
Ти мрієш не раз
В глибокий, понурий, опівнічний час:
А що,
Коли б до нього прийшла раз я сміло.
Прийшла і сказала:
– З тобою
Я мент упиватись бажаю любов’ю! —
І з шат увільнила б бажаюче тіло,
Чи в нього би що затремтіло,
Чи б хтіло?..
Лиш сміло! Лиш сміло! Лиш сміло!
Покинь, не питай.
Люблю ж бо я тіло
І – май!
Дівчино, собою ти будь,
Людиною будеш тоді!
З моралів старих, як з іржавих кайдан
Звільни свою грудь
І будь
Вільна і чудова всі дні. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | І скільки я верстов поміряв | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16939 | Василь Атаманюк | І скільки я верстов поміряв | І скільки я верстов поміряв,
І скільки я стовпів пройшов, —
Розвіяв дні, неначе пір’я,
І стер, як пару підошов.
Малими вийшов я ногами,
І ріс, міцнів я у ходьбі,
Мої пісні поглинув гамір
Таких же, як і я, рабів.
Цвітуть там верби кожне літо
І червоніє верболіз,
Я ще не виріс, щоб летіти —
Малим жучком у світ поліз.
І дивувалися смереки,
І жалкував, зідхав ручай…
Одних сорок глузливий скрекіт
Хрипів: "Іди і не вертай".
Не знаю я, чи прийде вечір,
Чи буде ранок ще коли,
Щоб на мої похилі плечі
Гірськими росами полив.
Не знаю я… Я переміряв,
Я стільки вже верстов пройшов…
Розвіяв дні мої, як пір’я,
І стер, як пару підошов. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Кашельнула ти, я чую… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16945 | Василь Атаманюк | Кашельнула ти, я чую… | Кашельнула ти, я чую,
І твій віддих наслухаю,
Бо на те ж то я й ночую,
Щоб чужого вкрасти раю.
Щоби кожний мент дрижати
Із любові, із страждання,
Щоби знати, відчувати,
Що в його ти посіданні.
Що ж, перечить я не стану,
Вмієш добре катувати,
Та як я тебе достану,
Ах! – зумію наверстати. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Насолода кохання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16955 | Василь Атаманюк | Насолода кохання | Жаром палає, пашить наше тіло,
Чаром сіяють твої ясні очи,
Сили охляли, душа оп’яніла,
Вкрили нас ніжні пеленочки ночі.
І не почує ніхто й не побаче
Захват солодкий, ніжне раювання.
Ти тільки й я, і бажання гаряче,
Й темна нічка до видного рання. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Не зови, не мани, я не знаю тебе… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16944 | Василь Атаманюк | Не зови, не мани, я не знаю тебе… | Не зови, не мани, я не знаю тебе.
Ти не ти, ти мара, ти лиш привид, ти сон,
В мене любка була, але вмерла вона,
І любив її так, що квилить в серці стон.
В мене любка була, така гарна, як рай
І чарівна, як сон, як привабні світи,
І подібна ти їй, ти подібна їй, знай!
Та усе то не ти, то не ти, ні не ти.
В мене любка була, я любив її страх!
Я, мов тінь її, біг по слідочкам її.
А вона моє серце жбурнула на шлях
І стоптала святі почування мої…
В мене любка була… Ненавиджу її!
Ненавиджу тебе, ти подібна її.
А цілую тебе, щоби люто помстить
Почування ображені в серці мої. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Ні, такої лихоманки… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16946 | Василь Атаманюк | Ні, такої лихоманки… | Ні, такої лихоманки
І в хворобах не буває:
Кожна думка, кожна гадка
Твою постіль облітає.
І глядить, як ти головку
На подушечку зложила,
Як волоссячко із шовку
Твою білу грудь накрило.
Твої білі груди повні,
Що з сорочки виглядають,
Будять жартоньки любовні
І кров грати заставляють.
І твоїм тим тіла чаром
Муж втішає ласі очи,
В’яло хмелиться нектаром
І, мов кіт старий, муркоче.
Я ж у муках зо стіною
Все те чую і зідхаю,
Та із туги, із кохання,
Ніби полумінь, згораю. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Пісня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16940 | Василь Атаманюк | Пісня | Ой запали сніги та подули вітри,
Заскрипіли морози, —
Залишили в душі тільки пісні дві-три,
– ваші пісні дві-три —
Між житейської прози.
Прогриміли бої, одгоріли вогні,
Затягнулись кордони, —
Не розбить ланцюгів ані вам, ні мені,
– ой ні вам, ні мені —
Не розважити дому.
Ой засипались дні, одлетіли літа,
Та затерлись дороги, —
І про мене у вас вже ніхто не спита,
– вже ніхто не спита —
Ні брати, ні небоги.
Одцвіли вже сади, одшуміла вода,
Затуманились хвилі, —
Був у мене один, що мене б і згадав,
– може б часом згадав —
Але він у могилі.
Одлетів я мов лист, наче човен одбивсь,
Заблукався як вітер, —
І забув, де ходив, розгубив, що любив,
– все згубив, що любив —
Наче вихлюпав з відер. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Принада | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16956 | Василь Атаманюк | Принада | Дівчино, у тебе радощі, смішки,
Радощі, смішки, груди – орішки,
Дай мені радости
Тії хоч трішки!
Буду їх мняти,
Як тісто у діжі,
Буду пестити і цілувати,
Буду кусати,
Як булочки свіжі!
В тебе ті перси,
Як яблучка круглі,
Як яблучка круглі,
Як м’ячик набухлі,
Із синіми жилками,
Червоною кров’ю,
Дишуть, сміються,
Тільки любов’ю.
Ябка рум’яні,
Вершечки червоні —
Держіть моє серденько, гей, на припоні!
Масний пиріжечок,
А зверху ягідка,
Рум’яно, червона, мов в грядочці квітка.
Білесенька грудка, —
А зверху сосочок
Ссать, цілувати
Його хоч деньочок!
Хоч мент би пестити ті груди – орішки.
П’яніть з насолоди,
П’яніть з насолоди,
З насолоди —
Хоч трішки — |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Самотній хрест | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16938 | Василь Атаманюк | Самотній хрест | В чистім полі, на роздоллі,
Одинокий хрест стоїть;
Поле чисте по неволі:
Всі вчорашні муки, болі
В собі чорний гріб таїть.
Де-де чорне попелище,
Зброя кинена лежить,
Лиш понуро вихор свище
По пустому бойовищі,
Де лягло життя спочить.
Чорний ворон сів і кряче
На похилому хресті,
Тільки й спомину неначе:
Вихор свище, ворон плаче
По не одному житті.
А по кому, мила, мати
Сліз гірких поллє ручай,
Тут не знати, не відати:
Всім одна могила-мати,
Тут усьому, всьому край.
Лиш простяг в простори ясні
Рамена самотній хрест,
Мов за скони передчасні
І за жертви всі безстрасні
Вносить в небо свій протест. |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Ти круг шиї ручку в'єш… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16943 | Василь Атаманюк | Ти круг шиї ручку в'єш… | Ти круг шиї ручку в’єш,
Круг серденька – зраду,
Знаю, знаю, що ведеш
Мене на загладу.
Я цілую жар губок,
Заплющивши очи,
Твому заклику в слідок
Йду в Нірвану ночі… |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Ти моя… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16947 | Василь Атаманюк | Ти моя… | Ти моя!
Ти моя! Ти моя! Ти моя!
Ти моя, моя ясная мріє!
Ще тепер пал в душі чую я,
Насолодою серце п’яніє.
Ти моя! – кожна жилка скака.
Ти моя! – усміхаєсь серденько.
Ти моя! – ум безумно гука.
Ти моя! – шепче постіль біленька.
Ти моя! – вся подушка тремтить,
Що зім’ята од палу і щастя,
Ти моя! – абажур ще дзвенить,
Шепчуть віти крізь вікна квітчасті.
Ти моя! – шепче волос буйний.
Що на чоло втомлене спустився.
Ти моя! – кличе квіт чарівний,
Що по тобі на ліжку лишився.
Ти моя! – ще на личку моїм
Поцілунки солодкі палають,
І в повітрі, і в серці палкім
Ще слова твої ніжно лунають.
Ти моя! Ти моя! Ти моя!
Ти моя, моя ясная мріє!
Ще тепер пал в душі чую я,
Насолодою серце п’яніє… |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Хай це буде місяць, тиждень… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16954 | Василь Атаманюк | Хай це буде місяць, тиждень… | Хай це буде місяць, тиждень,
Хай це буде тільки нині.
Щастя варте, щоб умерти
За його і в цій хвилині.
Хай це буде сон, омана,
Хай це буде тільки мрія,
Щастя варте, щоби вічно
За єдиний мент терпів я.
Хай це буде смерть і мука,
Хай це буде моя згуба —
Розхили рамена білі,
Ближче груди, моя люба! |
Атаманюк Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=148 | Ще твої я поцілунки… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16948 | Василь Атаманюк | Ще твої я поцілунки… | Ще твої я поцілунки
На устах гарячих чую,
А твої обійми душу
Ще хвилюють молодую.
Серце в грудях ще стукоче,
Мов сполохана пташина,
А в крові жаги й любові
Ще бушує хуртовина.
Ах, вогонь ти, моя люба,
Вся із полум’я і страсти,
Як солодко, щасно, хмільно
У твої обійми впасти!
На момент одним горінням
Душі нашії займуться,
І два тіла в пал шалений,
В чар один хмільний зіллються.
Ах, вогонь ти, моя мила,
Небезпечно жартувати.
Та в твоїх палких обіймах
Хочу – чуєш! – умирати.
Ах, ще твої поцілунки
На устах гарячих чую,
Ще й тепер твої обійми
Мучать душу молодую… |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Бандурист | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22536 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Бандурист | Вечерний свод неба был ясен и чист.
У темной дубравы сидел бандурист,
Главу на бандуру склоняя.
Пред ним расстилались Сулы берега,
В цветах разноцветных пестрели луга
И степь протянулась глухая.
Лишь там в отдаленья виднеет курган,
За ним же все пусто, и степь, как туман,
Сливается с небом далеким.
И тихо в той степи. Ковыль там шумит
Да ворон печально над ней прокричит
В полете своем одиноком.
В лице бандуриста виднелась тоска:
Знать, горе знакомо душе старика!
Но пылко глядел он, как юный…
Слеза засверкала на ясных очах;
Подруга бандура в могучих руках –
И звучно настроил он струны.
По-прежнему горестно смотрит он вдаль,
И слышится в громких аккордах печаль.
Но вот и певец голосистый
Струнам начал вторить в вечерней тиши.
И песня, родной отголосок души,
Из уст полилась бандуриста:
"Ты, как явор, стройна,
Ты, как небо, ясна, –
Да боюсь тебя, прелесть девица:
От полуночных трав,
От ужасных отрав
Ядовитый твой взор, чаровница!
Ты роскошна, как луг;
Зубки – словно жемчуг,
Губки алые, словно калина;
И как смоль волоса,
И волниста коса,
Не румянец на щечках – малина.
Как любовь ты чиста,
Как молитва-свята,
Вкруг тебя будто ангелы веют;
Как в звездах небеса,
Твои блещут глаза, –
Да мои в них смотреться не смеют.
Не пойму я себя!
Убегу от тебя –
Ты страшишь меня, прелесть девица
От полуночных трав,
От ужасных отрав
Ядовитый твой взор, чаровница!
Ты явилась – с тех пор
Душу жжет мне твой взор
И вливает отраву недуга…
На тебя посмотрю,
Пламенею, горю –
А за мною тоскует подруга!
Убегу, улечу,
Все в душе залечу,
Потекут снова дни мои сладко;
О тебе ж, красота,
Не взгрустну никогда,
Я не вспомню тебя и украдкой!
И казак молодой
Улетел в край родной.
Хороша, как и прежде, подруга,
И ласкает его,
Но в душе у него
Затаилась отрава-недуга.
Он подругой живет,
Для нее он поет,
И счастлив близ любимой девицы;
Но грустит в тишине
По другой стороне…
Так и светят глаза чаровницы!
Сердце сжала печаль,
Сердце просится вдаль;
Но казак здесь обетом прикован.
А душа все туда,
Где бедняк навсегда
Чаровницею был очарован.
Стал он тяжко страдать,
День и ночь умолять
Небеса об отрадной кончине;
Но подруга его
Не могла ничего
Отгадать об ужасной кручине.
Так прошло много лет.
Он хранил свой обет,
Он до гроба был верен обету;
Но с разбитой душой,
И с клюкой, и с сумой
Он безумцем скитался по свету…"
Умолк бандурист, но все та же тоска.
Знать, горе знакомо душе старика!..
Но пылко глядел он, как юный…
Глаза утонули в блестящих слезах,
Послышались звуки бандуры в струнах:
То слезы ударили в струны. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Безталання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22518 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Безталання | Скажіть мені, добрі люди,
Навчіть мене, братця:
Як у світі поміж вами
З лихом розминаться?
Бо куди я не ударюсь,
У які країни,
То ніколи не минаю
Горя та кручини.
Чи побратаюсь – і радість
Мов душу ухопить,
Аж дивлюся… брат мій милий
Мене перший топить!
Чи зустрінусь з дівчиною –
Серденько озветься,
Я до неї – вона з мене
Глумує й сміється!
Мабуть, згину, так як гине
Травка на морозі:
Бо стою, як той самотній
Горох при дорозі…
Кому треба і не треба,
Всяк стручки зриває,
І кінь топче, і віл топче –
Ніхто не минає.
Гірко знати, добрі люди,
Важко знати, братця,
Що мені між вами з лихом
Та не розминаться.
Чи посію жито в полі –
Всім сонечко гріє.
Літо прийде, жито зійде
Та й зазеленіє.
Ось поспіло, почало вже
Колосся схиляти,
Тай й пов'яне, та й посохне,
Бо нікому жати!
Де ж ти, де ж ти, моє щастя,
Де ти забарилось?
Мабуть же, хоть на годинку
Та й мені судилось!
Аже ж і я народився,
Як усі, од бога,
І мені ж ізмалку снилась
Широка дорога;
І мені ж здавалось часто,
Що круг мене сяє
І моє серденько нишком
З богом розмовляє…
Де ж ти, щастя,
Де сховалось?
Дні без тебе трачу!
Зглянь, нехай тебе у вічі
Я хоч раз побачу!
Глянь крізь чорні оченята
Мені на годину
Та й лети собі од мене,
А я – в домовину. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Весенняя ночь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22537 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Весенняя ночь | Раскинулась темным покровом
Безлунная ночь над садами;
Чуть шепчутся юные листья,
А воздух напитан цветами.
Какое-то теплое чувство
Вливается в душу невольно;
И даже на мысль не приходит,
Что было и грустно и больно.
И в воздухе этом душистом,
В тиши этой теплой и южной,
Все образы юности пылкой
Толпою слетаются дружной;
И с ними, в одежде прозрачной,
Нежданною гостьею рая,
В венке благовонном росистом.
Является юность святая. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Весна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22520 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Весна | Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.
Скрізь, де глянеш, гарно в полі, –
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.
Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, –
Ясно голубіє…
Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйни й розквічає
Байрак і діброву.
Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов'яне,
Уп'ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.
Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…
Взяли його розірвали, –
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.
Задушили його сльози, –
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…
І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.
Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: "З богом!"
Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.
Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…
Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
"Хто вродився нещасливим,
То так і поляже".
А я кажу своїй долі:
"Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…
А як з нею побачимось,
Душа горя збуде –
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде". |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Дівоцька правда | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22519 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Дівоцька правда | Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
"Слухай, козаче! – говорить дівчина, –
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого".
Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
А вже другому казала дівчина:
"Як місяць у неба святого,
Так ти, козаче, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого". |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Думка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22522 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Думка | Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,
Піднявшись угору, не чайки кигичуть:
А в тій пісні чуєш і радість і сльози,
Мовби твою душу якісь душі кличуть.
А нема нікого… Очерети гнуться,
В зеленім лататті маківки біліють,
Понад маківками метелики в'ються
І скрізь проти сонця ясно голубіють.
І як придивиться, то між маківками,
Попід тим легеньким вранішнім туманом,
Щось мов виглядає очима-зірками,
Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
Оце ж то та думка, що душу тривожить,
Як гляне у серце, – мовби рай укине, –
Й поки тії пісні співака не зложить,
То поти він світом нудить, поти гине. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Жаль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22521 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Жаль | Як настане весна божа,
Степ зазеленіє,
Яких тільки нема квіток!
Аж серце радіє;
Ряст, барвінок, чебрець, зорі,
Васильки і рута.
Пахнуть квітки, але в інший
Сховалась отрута.
На все, братця, божа воля,
Всьому є причина;
Так і в світі помішані
Радість і кручина.
Бо як глянеш, то побачиш,
Що не всі сміються:
Більш тих, братця, поміж нами,
В кого сльози ллються.
Всяка біда, горе – в серці,
Мов гадюка, лазить;
Та все ж кине: загоїться
Там, де воно вразить…
А он горе – з його часто
Душу свою гублять:
Коли сохнеш од печалі,
Самі сльози ллються,
Ждеш хоч ласкавого слова,
А з тебе сміються. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Метіль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22523 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Метіль | Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.
Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через долини.
Коли б мені, вітре буйний,
На час твої крила,
Тоді б мене людська воля
Нічим не спинила.
Тільки б вечора дождався,
Заховалось сонце,
Полинув би до милої,
До її віконця.
Через садок перекинувсь
З широкого поля
Та й нахилив край віконця
Високу тополю,
Кликнув милу потихеньку…
Чує – хтось-то кличе,
Та і дума: "Чудний вітер,
Чудні його річі".
Я б усе, що є на серці,
Розказав дівчині,
Розказав би, як у світі
Тяжко сиротині;
Як без неї душа болить,
Мов сльозами плаче,
Як за нею вбивається
Серденько козаче.
Розказав би, як горюю
Цілі дні і ночі,
Коли милій не подивлюсь
У яснії очі.
Може б, вітру вислухала
Моя чорноброва,
Може б, вітрові сказала
Хоч ласкаве слово.
А я б тоді, вітре буйний,
Вернув тобі крила,
Коли б знав по щирій правді,
Що думає мила…
Як не любить, тобі б тоді
Оддав я кручину,
А ти б замів, вітре буйний,
Мою домовину. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Місяць | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22524 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Місяць | Як засвітить повний місяць
Ясно над горою,
Щось таке чудне, таємне
Діється зо мною:
Мовби серце хто ворушить,
В небо переносить,
Душу кличе, дає крила,
Геть од землі просить.
Ось і вище сплива місяць,
Притухають зорі…
Він сам собі, як той човен
Без весла у морі;
Ніхто його не проводить,
Ніхто не стріває;
Світлий, ясний, але йому
Дружини немає…
Отак і я на світі
Сам-один бідую,
Чи ясний день, чи погода,
Сам собі сумую;
Отак і я вранці встану –
Вечора бажаю;
Прийде вечір – вже ранка жду,
Чого – й сам не знаю!
Без пригоди, без хуртуни,
Ат собі – живеться!
А ще й часом, бува, нишком
Серденько озветься…
Бо дурне та божевільне,
Чи вже б не мовчало:
Бо кохання, далебі що,
Йому не пристало.
Я вже бачив, як рибоньку
Витягнуть з водиці:
Трепечеться, підскакує
Вона на травиці…
А округ і квітки цвітуть,
І сонечко сяє…
Але рибка зараз гине,
Бо води немає!
Бачив я колись весною
Невеличку птичку,
Як вона з лози густої
Упала у річку.
Так хороше вода біжить,
Ясно сонце гріє,
Але пташка потонула,
Бо плавать не вміє.
Усе в світі сотворено
Од господа бога,
Усякому назначена
Своя путь-дорога:
Птичка літа, рибка плавле,
Вітерець гне лози;
Кому щастя, так і щастя,
А сльози – так сльози.
Я вже знаю свою долю,
Що мені припала,
Вона ж мене, як мачуха,
Змалку сповивала;
Годувала, як мачуха,
На лиху годину,
Та й пронала: "Іди собі,
Куди хочеш, сину!"
Шукай собі, чого хочеш,
Хоч і вітра в полі,
Усе знайдеш, кажу тобі,
Та не знайдеш долі!
Коли ж часом задивишся
На краси дівочі
Або вразять у серденько
Тебе карі очі,
Тікай швидше! Та й нічого
Не скажу вже, сину".
Так нащо ж мені і серце,
На лиху годину?
А воно не мертве в мене,
Трепечеться в грудях,
Тільки нишком, все боїться
Говорить при людях;
А в йому огню багато
Наперекір долі…
Так що ж! Згорить, як забуте
Огнище у полі…
А тим часом года пройдуть,
Як всім по закону,
Посивіє ус козацький,
І я прохолону…
І нікому жаль не буде,
Що я нудив світом
І що повне серце зсохло
Самим пустоцвітом. |