author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Могила | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22526 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Могила | Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;
Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба розмовля.
Коло неї шлях-дорога
Аж на три руки,
По тих шляхах весну й літо
Ідуть чумаки.
Та й співають чи про радість,
А чи про журбу.
Тільки, бува, оглянеться
Інший на вербу
Та й спитає товариша:
Хто-то тут ходив,
Що у степу на могилі
Вербу посадив?
А мій товариш той край воза
Могилу мина
Та і каже: давнє діло,
А хто його зна! |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Над гробом Т.Г. Шевченка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22535 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Над гробом Т.Г. Шевченка | Не в степу, не на могилі –
Над Дніпром широким –
Ти заснув єси, Кобзарю,
Вічним сном глибоким.
Над Невою, під снігами,
При похмурім сонці
Ти поліг єси, мій друже,
На чужій сторонці.
У головах не посадять
Червону калину,
Не привіта соловейко
Твою домовину.
Не закує і зозуля
Де-небудь в куточку,
У цвітючім та пахучім
Вишневім садочку…
Круг тебе чужа чужина…
Та не чужі люде:
Є кому тебе оплакать,
Є – і довго буде.
Покоління поколінню
Об тобі розкаже,
І твоя, Кобзарю, слава,
Не вмре, не поляже! |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | О, як весело глядіти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22533 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | О, як весело глядіти | О, як весело глядіти,
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип'ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,
Хоч і злая моя доля,
А мого тільки на світі –
Як на людей поглядіти,
Їх веселлям упитаться.
Бо з мене хто сміється,
То ніколи не минеться;
Бо я біс такий удався,
Що хто з мене посміявся,
Хай як хоче забуває –
Через десять год згадає,
Бо такеє чудо буде,
Що побачать усі люде –
Не побачать, то почують
Та із того покепкують.
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку маненьку
Та на неї подивлюся,
Вип'ю та й сам посміюся.
Нехай оце оттак буде.
Послухайте, добрі люде,
Хоч я чортеня скажене,
Та не смійтесь тільки з мене.
Хоч я з того й не заплачу –
То все я чую і вибачу,
І як і я вдеру вірші –
Буде, братця, комусь гірше. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Огнище | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22525 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Огнище | Квітки пахнуть ясним ранком,
Соловейко свище,
Край дороги догорає
Забуте огнище.
Курить димок; головешка
То сям, то там тліє,
І полум'я, бува, блисне,
Як вітер повіє…
Квітки пахнуть, сходить вечір,
Соловейко свище,
На дорозі догоріло
Забуте огнище…
Тільки й бачиш, як повіє
Вітерець маленький, –
Летить уподовж дороги
Попілець сіренький.
Прохолодало… Ні іскорки!
Лежить попелище.
Чи згадає ж хто-небудь
Забуте огнище?
Нащо ж його та згадувать
Тому, хто покинув:
Було треба – горів огонь,
Не треба – він загинув…
А з попелом яка рада?
Хай собі сіріє,
Поки його буйний вітер
По полю розвіє.
А хто його спалив дарма –
Десь по світу рище,
Іще спалить і забуде
Не одно огнище. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Осінь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22527 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Осінь | Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, –
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
Скучно, правда, – та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
Все оживе, що пов'яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
Господь верне чоловіку
Усе утішаться –
Квітки, сонце… Його ж весні
Уже не вертаться!
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, –
А я його здавлю горем
Та й скажу: "Минеться!
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе – злото, злото, –
Бажають користі;
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші –
Хоть ти і ледащо".
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: "Минеться!"
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
"Ні, козаче, – вона каже, –
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
Тепер – слухай, мій козаче! –
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі –
Ото твоє серце!
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне –
Так нікому пити.
Отак тепер, – скажу правду, –
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце".
І знов доля засміялась,
Мені смуно стало,
І важке, як ніби камінь,
Щось у душу впало.
"Бог з тобою, моя доле!" –
Кажу їй у вічі, –
Здихну тяжко, гляну вгору,
Перехрещусь тричі.
Та й подумаю, як кажуть
В світі добрі люде:
"Що було вже, те бачили,
Побачим, що буде". |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Пісня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22528 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Пісня | Ой у полі на роздоллі
Шовкова травиця,
Серед неї край тополі
Чистая криниця.
Тільки туди кониченька
Мені не водити,
Із тієї криниченьки
Водиці не пити.
Травка зв'яне, травка зсохне
Коню вороному, –
Отрутою вода стане
Мені молодому!
На тій шовковій травиці
Багато отрути:
А з тієї криниченьки
Пив мій ворог лютий. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Прощай, весела сторона | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22517 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Прощай, весела сторона | Прощай, весела сторона!
Я б не покинув України:
Твоя пахучая весна,
Твої квітчастії долини,
Твої веселі небеса,
Твої луги, твої ліса,
Твої густі червоні лози,
Під темний вечір соловей –
Усе краса! Чого ж з очей
Гарячі покотились сльози?
Ні, серденько повне якоїсь печалі…
Ти гарна, мов рідна моя сторона,
І пісні твої мені в душу запали,
У серці дзвенить од тих пісень луна!
Так тільки ж пізнав я на сій Україні,
Чого ще не знав у своїй стороні:
Скрізь пусто, скрізь пусто на світі мені,
Як в чистому полі самотній билині.
Чого ж я плачу? Геть печаль!
Чого сумую? Годі! Буде!
Мені нікого тут не жаль,
Не братались зо мною люде…
Мене ніхто тут не кохав,
Як рідний брат кохає брата;
Ніхто не знав, не шанував, –
Та й хто б пожалував солдата?
Далеко десь моя сім’я!
А тут усім нерідний я…
Усяке цурається… Ох, на чужбині
Не їсться і хліба святого шматок!
І хліб подадуть той не як сиротині,
А кинуть, мов часом собаці кісток.
Коли ж ти, сердега, недужий застогнеш
І пити попросиш, – ні, брате, не жди:
Уже ти від себе усіх порозгониш,
Хоч тільки попросиш і кухлик води.
Тепер же я запевно бачу,
Чого так дуже гірко плачу,
Чого сумую, що мені
У сій веселій стороні
З печаллю душу одружило,
Недобрий краю, знов прощай!
Ні, покидаючи сей край,
Ще серденько чогось занило…
Мов синяя стрічка, Донець під горою,
Круг його ліси та широкі луги;
Мов килим шовковий, здаються весною
У квітках пахучих його береги;
А там зеленіє гора за пісками,
Через гору стежечка геть простяглась,
Пішла по байраках, ярами, степами
І в двір аж до панських будинків якраз.
За тії будинки ховається сонце,
Далеко їх тінь полягла по лучі;
І дівчина гарна стоїть край віконця,
І перстень аж сяє на білій руці. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Прощання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22529 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Прощання | Прощай навіки, моя чорноброва!
Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш,
А з нас хтось винен… Бувай же здорова,
Вже на сім світі мене не побачиш.
Різная доля нас випроводжала
На світ широкий, не в одну годину,
І моя доля з мене шуткувала
Та й одурила, як малу дитину.
А твоя доля, мов рідная мати,
Все вибирала щасливі дороги,
Убрала в щастя і, щоб легш ступати,
Все підстилала квіточки під ноги…
Ти йшла весела у квітчастім полі,
Я у пустині з сльозами і страхом,
Все ж наші стежки по чиїсь-то волі
Зійшлись у світі перехресним шляхом.
А хто, голубко, не боявсь пустині?
А хто на путь мій квіточку покинув?
Ні, що бувало, не казать дівчині,
Бо цвіт рожевий вже давно загинув!
Бувай здорова! Пий з повної чаші
Щастя і радість, так нехай всі кажуть –
Прощай навіки: бо вже стежки наші
Більше перехрестям на світі не ляжуть! |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Роздум'я | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22539 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Роздум'я | Мене часто бере думка,
Чи то так здається,
Що, бува, заплаче радість,
А лихо сміється!
І як бачу сльози щастя –
В душі в мене тихо;
А на серці страшно стане,
Як сміється лихо.
Так і бачиш, що сердега,
Не стерпівши муки,
Сам на себе, божевільний,
Ось наложить руки…
Отак і я сміюсь, братця,
А ніхто не знає,
Що на серці молодецькім
Печаль поростає.
Регочуся між челяддю,
Мов і гадки мало,
Що життя моє давно вже
Бур'яном запало…
Згубив, забув свою долю,
Ніч округ чорніє, –
Та й стою на перехресті:
Відкіль вітер віє?..
І то шлях, і то дорога –
Кого спитать в полі?
Хоть не питай! Куди не йди –
Не стрівати долі.
Вдарю ж лихом я об землю –
Враг не розіб'ється!
Вже ж бачили добрі люди,
Як лихо сміється.
Піду ж іще танцюючи –
Лихо вередує!
Нехай бачать люди добрі,
Як воно танцює! |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Скажи мені правду, мій добрий козаче | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22534 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Скажи мені правду, мій добрий козаче | Є.П. Гребінці
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить,
Як серце застогне, і гірко заплаче,
І дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось тебе вже усе,
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?
"Е ні, – кажеш мовчки, – скосивши билину,
Хоч ранок і вечір водою полий,
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй".
От так і у світі: хто рано почує,
Як серце заплаче, як серце здихне,
Той рано й заплаче… А доля шуткує –
Поманить-поманить та й геть полине.
А можна ж утерпіть, як яснеє сонце
Блисне і засяє для миру всього,
І гляне до тебе в убоге віконце?..
Осліпнеш, а дивишся все на його. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Співака | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22530 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Співака | Як блисне думка, у душі засяє,
Пісня мов рветься з серденька на волю,
Тоді, сердега, ввесь світ забуває,
Горе важкеє і нещасну долю…
Хочеться жити в ті ясні години,
Мов щось таємне серденько голубить,
Радісно думать і об тій дівчині,
Котру кохаєш, а вона не любить.
Що ж то за думка, що за пісня, братця,
З котрою серцю не страшні морози,
З котрою в горі можна засміяться,
А в щасті знати солодкії сльози?
Як вам сказати? Ти думка таємна,
На нашій мові мення їй немає, –
Якась хороша, простим людям темна,
А єсть ті люди, котрим вона сяє.
Вона дається співакам, панове,
Не тим, що пісні співають чужії,
А тим, що з серцем своїм у розмові
Пісні складають, що аж серце мліє.
Їх небагато у світоньку, люде,
Гірко їм жити, братця, помеж вами:
Бо поки з серця пісню він добуде,
Вже постаріша кількома годами.
Радість велика ту пісню зложити,
Так з нею ж душу полум'я опалить…
Бо треба б її з ким і розділити –
От тут співаку горе запечалить!
З ким же ділиться? Хіба ж пісня гроші
Або худоба? Геть собі з піснями!
Скажіть же, братця, люди ви хороші, –
Чи я не правду кажу перед вами?
Усяке бачить, як вода весною
Біжить, шумує, греблю напирає;
Ніхто ж не бачить, що там під водою,
Як вона риє греблю й підмиває.
От так і радість або горе, братця,
Сперте у серці – його на дні риє,
Як помеж вами ні з ким поділяться,
Тому хто плаче або хто радіє.
Всі ми співаєм, нічого й казати,
Як нам що-небудь душу затривожить;
Єсть ті години, що хочеш співати,
Але чи всякий пісню собі зложить!
Мале й стареє, усяке співає;
Часом спитають: де пісні навчився;
Тільки ніколи ніхто не спитає:
Хто ж зложив пісню і де він подівся?
От так правда! Співака ж між вами
Часом без шапки у пору осінню
Сам собі, старцем, сліпий, з торбинками,
Ходить, сердега, мовчки попідтинню. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Товаришеві | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22531 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Товаришеві | Як ти думав, так і сталось,
Ти вже й заручився.
Помагай же тобі, боже,
Щоб швидше женився.
Нехай горе і здалека
Вам не замаячить.
Хотів би я вас щасливих
Укупці побачить;
Подивиться, як житиме
Товариш жонатий…
Коли ж небудь знайду стежку
До твоєї хати.
Дай вам, боже, стільки щастя,
Скільки в світі треба;
Нехай на вас радість ллється
З високого неба.
Любітеся вірно, щиро,
Як досі любилась,
Щоб на вас усі сусіди
Та не надивились.
Живіть, голуб з голубкою,
Щастя наживайте,
Та і часом коли-небудь
Козака згадайте,
Котрий десь-то на чужині,
Сердега убогий,
Піде шукать поміж людьми
Своєї дороги;
Котрий вік свій промандрує
З пустими руками,
Вставаючи й лягаючи,
Вмиється сльозами;
Котрий піде шукать щастя,
Та й серце поколе…
Чи ти бачив, як мається
Перекотиполе?
Біжить собі через степи,
Вітер повіває,
Відкіль, куди, за чим біжить,
І само не знає…
А там, гляди, зачепилось
Побіля могили,
Стоїть, сохне поки його
Сніги білі вкрили.
А весною нема й сліду.
Ісходи все поле –
Вже не знайдеш, куди й ділось
Перекотиполе.
Оце, брате, моя доля…
Де ж то я спочину?
А може, й я коли-небудь
Своє щастя стріну. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Украинская дума | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22538 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Украинская дума | Не явор склонился кудрявым челом
В день ясный над чистым потоком,
Не сокол присел с перебитым крылом
В степи на кургане высоком.
Изранен, в крови весь казак молодой,
Покинут своими в час ночи.
Меж грудами тел на равнине глухой
Открыл свои карие очи.
И видит: все пусто, безмолвно вокруг,
День светлый сиял над равниной;
Под небом осенним лишь кой-где, как пух,
Носилась в степи паутина.
Нет жизни! Лишь трупы да трупы кругом
На поле том, кровью облитом,
Да конь вороной над своим казаком
Стучал и бил в землю копытом.
"Гей, конь ты мой, конь вороной, боевой,
Подай мне хоть каплю водицы!
Ах, вот недалеко, под этой вербой,
Я слышу журчанье криницы…"
С мучительной жаждой, изранен, без сил
Он клял, умирая, судьбину,
А конь свою голову ниже склонил
И плакал в уста господину.
"Гей, конь ты мой, конь вороной, боевой,
Меня напоил ты слезами!
Но мне уж не жить, – вот орел степовой
Взмахнул надо мною крылами".
И точно, орел степовой подлетал,
Хотел поклевать удалого;
Но конь голосисто на птицу заржал –
И птица умчалася снова.
И слышится вдруг казаку вдалеке
Как будто бы конское ржанье…
И жизнь закипела опять в казаке:
Но снова повсюду молчанье.
Назад повернулся вдруг конь вороной,
И ржет, и стучит он копытом:
Вернулись казаки летучей толпой
К товарищам, ночью убитым.
И взяли страдальца, и вновь над Сулой
Ходил он беспечно за плугом,
Женился на милой. А конь вороной
Остался по гроб ему другом. |
Афанасьєв-Чужбинський Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=706 | Шевченкові | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22532 | Олександр Афанасьєв-Чужбинський | Шевченкові | Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче:
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бого просить,
І чогось сумує.
Ні, не люди тебе вчили:
Мабудь, сама доля,
Степ, та небо, та могили
Та широка воля!
Мабудь часто думка жвава
Труни розкривала
І козацька давня слава
Як сонечко, сяла;
І вставали з домовини
Закуті в кайдани
Вірні діти України:
Козаки й гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві;
І могили кровавили
Прадіди безглаві.
Мабудь, ти учивсь співати
На руїнах Січі,
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співати миру
Про козацтво незабутнє,
Вірне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику рідненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав теї неньки —
Тай став нам співати. |
Бабенко Григорій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=888 | Шляхом бурхливим | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27084 | Григорій Бабенко | Шляхом бурхливим (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити. Присвячую моїй жінці
Повість кінця XVII століттяI. НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ХАРКОВА
Вірний спосіб навчатися плавати. – Дорош та річка. – "Сухарі". – Старий Журавель. – Журавлів гість. – Життя на слободах під воєводами. – На пасіці у Журавля. – Бійка з москалями – Ви ж, хлопці, не дуже! – встиг тільки крикнути Дорош, коли двоє товаришів, взявши один за ноги, другий за плечі і розгойдавши, кинули його в річку.
– Не бійся! – крикнув хтось з берега.
Але цього вже не почув Дорош. Дриґнувши ногами в повітрі, він плюхнув у воду і, як мідний п'ятак, пішов на дно. Він раптом забув усі поради, що щиро давали йому товариші: не лякатися, не роззявляти рота, як ґава, й не дихати, не вилазити високо з води, не ковтати води, а головне – не боятися того, що назавжди залишишся під водою.
Опинившись у холодній воді, що, здавалося, сама тягла його на дно, він зразу зазнав досі невідомого йому почуття: під ногами не було землі, а в грудях не було повітря! Жили застукали йому у скронях, в очах замиготіли зелені кружала, і він, як божевільний, задриґав руками й ногами, а рот мимоволі роззявився, хапаючи, замість повітря, воду. Трохи згодом він виринув на поверхню, червоний, з виряченими переляканими очима і хапав ротом повітря, мов сом, що його тільки-но витягнув з річки рибалка й кинув на дно човна.
– Не вилазь високо з води!.. Не бійся!.. Пливи! – кричали йому з берега хлопці.
Але щось міцне ухопило його і знову потягло у глиб ріки. Дорош, одчайдушно б'ючи руками й ногами і випльовуючи воду, знову вискочив на поверхню.
– Рятуйте! – ледве чутно крикнув він, а річка знову потягла його до себе, але вже полегеньку.
І раптом Дорош почув, що пливе, що річка вже не тягне його на дно, як раніше. Це було теж нове почуття, але він так злякався потонути, що навіть коли ноги його дістали вже дно, все ще не вірив собі і бовтався ногами й руками, наче під ним була ціла безодня. Він вибрався на берег і сів. У голові йому крутилося, в ухах наче хто бив у великі дзвони, а в очах ще й досі миготіли зелені кружала. Ця хвилина і те, що бачив тепер, назавжди залишилися в Дорошевій пам'яті: і сонце, що стояло майже над головою і заливало не дуже широку, але глибоку з кришталевою водою річку; і ліс, що був синій і темний перед ним на горі, а тут коло річки був зелений і яскравий; і дерев'яні стіни та башти города поруч лісу. Дзвіниця башти просвічується і в просвіті видно дзвін. Дзвін цей моторошно гуде, коли біля города побачать татар. Віщовий дзвін гуде, а з хуторів, з пасік, з поля й лісу біжать люди і ховаються в городі. Але тепер дзвін мовчить і, придивившись, можна навіть відсіля побачити нерухоме серце дзвону. А на протилежному боці річки, на піску, стоять хлопці, товариші До-рошеві, що кинули його в річку, щоб вивчити плавати. Це дуже добрий спосіб. Від нього або зразу вивчишся плавати, або потонеш. Середини не буває. Хлопці на березі кричать і махають руками. Він чує їхні крики, але вони якось не доходять його свідомости! В душі Дорошевій тільки одна думка: він може дихати. Не те, що він живий, бачить сонце, ліс, товаришів, а те, що він може вільно дихати, і вода вже не лізе йому в рот і не забиває подиху.Дивіться також
Біографія Григорія Бабенка
– Пливи назад! – кричать хлопці.
Але він сидить і тільки усміхається якоюсь незрозумілою усмішкою. Він бачить хлопців, пізнає їх, але не розуміє їхніх слів. І хлопці йому здаються такі, наче він бачить їх уперше або давно не бачив. Он стоїть Митро Стріха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще і стирчить на всі боки. Він одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худі ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж він не одягає штанів? Ось він підносить штани до рота, наче збирається їсти їх. А… тепер зрозуміло: він гризе вузли на холошах, що хтось нав'язав йому… Та це ж він, Дорош, нав'язав йому "сухарів", коли той був у річці. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…
– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщій назад!
Раптом слова ці становляться зрозумілі Дорошеві. А справді – треба плисти назад. Але він почуває, що не може зробити цього. Йому здається, що ледве він влізе в річку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холодні води річки, він піде на дно і знову не можна буде дихати, а вода лізтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!
– Пливи, не бійся! Боягузе! В'яжіть йому сухарів, хлопці!
Але це зовсім не лякає й не ображає хлопця: що "сухарі", коли треба знову лізти у річку.
Боягуз! Ні, він не боягуз. Хто навкулачках іде перший у лаві? Він, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто їздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Він, Дорош. Він не боягуз. А річка… все-таки страшно!
Хлопці з того берега припливли до нього, тягли його у річку, але він пручався і не ліз у воду. Потім хлопці, покинувши Дороша, стали драти раків. Вони по черзі пірнали під кручу і, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали їх з води й викидали на берег. Печерки ці іноді були вузькі і в них легко застрягала рука. В цей раз під водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли він, намацавши рака, схопив його і стиснув у жмені, кулак застряг у вузькому місці печерки. Спасибі Каркачеві, що, раптом зрозумівши це, кинувся в річку і, коли Дубовиченко нарешті розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потім хлопці здумали розпалити багаття, щоб напекти раків, але ні в кого ні кременя й кресала; а Дорош усе сидів і чекав не знати чого.
Він знав, що через річку не було ні мосту, ні кладок, і іншого способу, як переплисти її знову, не було, щоб попасти на той бік. Нарешті хлопці, загубивши надію примусити його лізти у воду, вилаяли й пішли геть.
– Не лякайся і лізь у річку, допливеш тепер! – крикнув хтось із хлоп'ячого гурту.
Тільки тепер почув Дорош, який самотній він був тут на березі цієї глибокої річки. А на протилежному березі річки також самотньо лежали його біла сорочка й штани з добре зав'язаними на холошах "сухарями". Про це вже подбав Митро Стріха, що сам ледве розгриз вузли на своїх штанях, які понав'язував йому Дорош.
Дорош кілька разів увіходив у річку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як раніше, але жах перед тим, що він може потонути, знову вертав його на берег. Він довго сидів, сумно оглядаючись навкруги. Нарешті, коли хлопець зовсім вже хотів був кинутися у річку, мовляв – що буде, то й буде, він побачив, що з лісу на тому березі вийшли два чоловіки. Одного з них зразу пізнав Дорош. Це був старий дід Журавель, що мав пасіку недалеко від річки. Ідучи купатися, хлопці обов'язково проходили повз пасіку й город старого Журавля. Журавель завжди сидів у курені і мовчки курив люльку. Хлопці чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:
– Здорові були, діду Денисе!
Дід пересовував люльку з одного кутка рота в другий і питав:
– Знову красти городину?
– Ні, ми купатися.
– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.
Повертаючися з купання, хлопці вже не йшли повз курінь, а плазом кралися поміж огудиною і набирали у пазухи молоді зелені огірки. У кожного вдома був свій город, але крадене завжди здається солодшим. Старий мав ще досить зірке око.
– Держи! – кричав він, побачивши хлопців, хоч держати було нікому.
Хлопці, як зграя горобців, летіли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однім місці коло куреня, гро-зився люлькою услід хлопцям і кричав:
– Дожену… жовч видавлю!
Дорош мимоволі згадав це, побачивши Журавля, і усміхнувся.
Чоловік, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий і високий на зріст, у розхристаній білій сорочці і в синіх штанях; матня його штанів була така довга, що мало не волочилася по землі. І дід і молодий були без шапок. Чубаті голови їхні, одна сива – дідова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонці.
– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березі Дорошеві сорочку й штани, – потоп хлопець.
Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати річку.
– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав він, побачивши хлопця, – втоплений гріється на сонечку.
– Де, де? – спитав старий і собі, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?
– Та ось на тому березі. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошеві. – Пливи сюди!
– Не можу! – крикнув Дорош.
– А як ти туди добрався?
– Переплив.
– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!
Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав її собі на коліна і подивився на комір; придавивши щось, що тихо тріснуло у нього під нігтем, він витер сорочкою під пахвами і обережно, наче вона була скляна, поклав її на пісок.
Поки дід вовтузився зі своєю сорочкою і шкрябав волохаті груди, молодий вже розібрався і, розігнавшись, плигнув у річку.
Він так довго був під водою, що Дорош навіть стурбувався і подивився на діда, чи не збирається той рятувати молодого, але дід навіть не дивився на річку, а сидів вже зовсім голий і, піднявши угору штани, розглядав свою драну матню.
– Гу-ух! – вилетіло з води коло самого берега, де сидів Дорош. Молодий розігнався під водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер він обома руками чубату голову і засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!
Тільки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у воді. Темні очі козака жартівливо горіли з-під мокрого чуба, засмагле тіло аж виблискувало на сонці, а на руках, наче два добрі кавуни, перекочувалися дужі м'язи.
– Здоров! – відповів йому Дорош. – А хто ти такий?
– Козак з Лугу… – засміявся молодець.
– З якого лугу?
– З Великого… Ну… – простягнув він дужі руки, – лізай мерщій до мене!
Дивне діло: тепер Дорош зовсім не боявся річки. Він кинувся у річку і став поруч нього.
– Держи майже під водою голову і пливи!
Радості Дорошевій не було краю, коли він почув, що пливе, а поруч, як міцний тур, плив запорожець і кричав:
– Так! так! Молодця!.. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Батько і діти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26425 | Олесь Бабій | Батько і діти | Як зайде ласкаве сонце за горою,
Повертає батько з поля із косою
І, втомившися кісьбою, йде до хати
Відпочити і з дітьми порозмовляти.
Тоді Галя і Данилко кучерявий
Покидають свої іграшки, забави
І сідають на коліна свого татка
Та щебечуть, мов на весну ластів'ятка:
"Ми були сьогодні чемні цілу днину,
Розкажи нам про війну за Україну".
І синкові гладить батенько головку
Та розказує, а діти мовкнуть, мовкнуть.
"Я тоді мав літ сімнадцять лиш від роду,
Як війна у нас почалась за свободу,
Добровольцем тоді став я під прапори
І в боях пішов з Карпат по Чорне Море...
Років два боролось військо наше сміло,
Та не вдалося велике наше діло...
Впало військо, мов те листя в падолисті,
Залишилося могил аж тисяч двісті..."
А як батенько скінчить оповідати,
Син зривається, стає посеред хати
І тоді вогнем палають його очі,
Він, задивлений у чорну темінь ночі,
Кличе: тату, чуєш, тату! Мамо, тату...
Я в сімнадцять літ покину вас і хату...
І піду, як ти пішов, до бою сміло.
Закінчити розпочате твоє діло...
Тільки мати, що війни боїться й битви,
Шепче тихо у кутку слова молитви.
І не знає, сумувати чи радіти:
"Який батько войовничий – такі діти".
Львів, 1930 р. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Доня стрілецька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26417 | Олесь Бабій | Доня стрілецька | Полями, ланами, під гору межою
Ішло в літню днину маленьке дівчатко.
Самотнє, обдерте. Рукою дрібною
У кошику несло з обідом горнятко.
Ішло, підбігало, із межі на межу,
Втираючи піт, що котився по личку:
"Ой леле! Цей глечик тяженький не вдержу.
Спочину, зірву я для братчика чічку.
Жучок ось чорненький,– погляну, цікаво;
Ось мишка побігла,– якби тут наш котик!
Там жайворон пісні посіяв на трави:
Всі люди працюють, а він без роботи".
Йде дальше дівчатко між ниви і збіжжя,
Забрело, як в море, оглянулось, стало:
Ні шляху, ні стежки – саме бездоріжжя;
Гей, мабуть, дівчатко в полях заблукало.
Так тихо, безлюдно, лиш вітер ланами –
Ні женців, ні стежки, лиш колос і колос.
"Де мама? Де женці? Зблудила я, мамо!" –
І бідне дівчатко заплакало вголос.
Піти б розпитати. "Як можна зблудити?
Чи стежки не бачиш за житом? Ну, стидно",–
"Коли ж бо я менша, як стебла у житі,
Хоч стану на пальці, ще стежки не видно".–
"Хто ж смів тут самотню лишати дитину?
Ти звідки? Скажи-но: Де мама? Де татко?" –
"Мій тато на войні за Україну загинув,
А я несу мамі обід у горнятку".
1927 р. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Жита | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26421 | Олесь Бабій | Жита | Радуйся, земле пресвята!
Колишуться в полях жита;
За шумом шум
Пливе на лан;
Співа сто дум
Нив океан,
Хвилює шелестами вкрай,
Як той Дунай, як той Дунай!
Радуйся, земле, і радій!
Йдуть гості, юні, молоді,
Женуть ягнят
Бичем вітрів:
Сто тисяч стад
І табунів;
Сріблиться море білих грив –
Од меж до меж, од нив до нив...
І розвесній, душе сумна...
Несе бальзами тишина...
А житній шум
Гоїть біль ран,
Втопив мій сум
Піль океан...
У грудях спів, на струнах сміх –
Жита... жита... в полях моїх! |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Зродились ми великої години... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26430 | Олесь Бабій | Зродились ми великої години... | Зродились ми великої години
З пожеж війни і з полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів.
І ось ідемо в бою життєвому
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам розкіш боротьби,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику Правду, для усіх єдину,
Наш гордий клич народові несе:
Батьківщині будь вірний до загину,
Нам Україна вище понад все!
Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Соборна Українська Держава –
Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ! |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | І досі сниться тихим сном... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26420 | Олесь Бабій | І досі сниться тихим сном... | І досі сниться тихим сном:
Шляхом, шляхом
Йде військо – повінь з берегів...
Ні пісні – слів...
За полком полк, неначе хмари.
За ними примаром пожари,
За ними плач сестер, батьків.
Ворожий гнів.
І досі сниться день походу...
Христовий похід для народу
Туди, на верх Голгофи гір!
І досі бачу в ніч понуру:
Ген журавлиний лине ключ –
За Збруч, за Збруч...
І досі бачу вас, герої!
Палає сріблом в сяйві зір
Ріка-кордон.
Пішли, оглянулись востаннє:
"Прощай!
Ти, краю, нас не забувай!"
Пішли. Сто тисяч було вас!
А де ви? Де ви всі в цей час?
Розсипались піском в пустині,
Зеленим листям по Вкраїні,
Зогнили в тюрмах і таборах,
А прапор кинули на горах!
Минулося. Лиш спомин сном:
Колись на схід ми йшли шляхом...
Сто тисяч, серед гір і круч,
Останній несло волі луч –
За Збруч, за Збруч!.. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Ізольда | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26429 | Олесь Бабій | Ізольда | Я звав тебе Ізольдою нераз,
Бо, як Трістан, знайшов я в тебе ліки.
І вірив, що щаслив буду вовіки,
Як на хвилину в серці біль погас.
Та вже закон життя торкнувся й нас:
Пізнали й ми, що все пливе, як ріки,
Що душі дві все ділить яр великий,
Що кожну радість мусить вбити час.
Ізольдо! Нині вірний твій Трістан,
Згубивши й тінь ілюзій та оман,–
Стоїть спокійний, визволен з надії.
Велику мудрість дала мені ти:
Що на землі нам щастя не найти,
Що кожна розкіш в'яне, попеліє. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Лист в'язня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26423 | Олесь Бабій | Лист в'язня | Моя матусю! Я в тюрмі.
Минають сумно дні за днями,
Немов тумани, що взимі
Пливуть над рідними полями.
Так сумно тут: із-поза крат
Не бачу сонячного сходу;
На років п'ять мене Пилат
В тюрму замкнув за честь народу.
Впадуть мої слова в твій дім,
Немов злодії серед ночі;
Ти ж не ридай, не плач зовсім,
Отри свої старечі очі.
І горда будь, що ворог злий
Карає так твою дитину;
Чи тямиш? Вчила ти дітей
Боротися за Україну.
І напиши мені, чи там
Весна у нас і що чувати?
Чи братик мій вже ходить сам
Плугами переліг орати?
І чи збиточний досі Гнат,
Чи пильно вчиться вже Галина,
Чи досі все співа в день свят:
"Ще не вмерла Україна"?
Сестрі сказати не забудь:
Хай сіє цвіти огородні,
Щоб мала чим встеляти путь,
Як вернуться борці народні.
Бо чую, вірю: дух росте,
Іскра зміняється в пожежі;
Ще мить – і свят-вогонь змете
Тюрму й чужі кордони, межі.
Не плач! Надія радісна
В вікно вже дивиться до мене;
Прийде сподівана весна;
Не плач, прощай, рідненька Нене!
1921 р |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Могила Довбуша | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26426 | Олесь Бабій | Могила Довбуша | А все ж ти наш віщун народного пориву,
Що вхопить знов колись за косу і топір.
Ти проблиск тих вогнів мужицьких бунтів, гніву,
Що тліє край колиб, ось тут, у нетрях гір.
Ти предитеча тих, що в тюрмах умирали,
В нерівній боротьбі, від тифу в шпиталях,
Предвісник паліїв, що іскри роздували
І всім краям несли революційний стяг.
Дванадцять вас було, безіменних, забутих.
Не славить вас Боян, Тіртей, ні рідний бард,
А ви ж передня стеж чорноробів розкутих,
Голодних злидарів бунтарний аванґард.
В могилі спиш давно, гуцульський наш герою,
Про тебе лиш казки гуцулка шепче нам,
А дідич став над Прут неситою стопою,
Дав пити нам полин, той що й твоїм батькам.
Ой, Довбущуку наш! Чи чуєш, горда сило,
Що панщину у нас заводять знов пани?
Коли ж ти встанеш знов з високої могили,
Зітреш з лиця землі це царство сатани?
Я завжди вірю ще в казки старі дитинні.
Чекаю! Встанеш ти і топір скреше грань.
З тобою не піде дванадцять лиш леґінів,–
Піде нас мілійон, Олексо,– тільки встань! |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | На Київ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26422 | Олесь Бабій | На Київ | Гей, волинськими шляхами
І безмежними степами
Горде військо в бій іде.
Ідуть Стрільці Січовії,
Линуть орли степовії,
Громом пісня їх гуде –
Гей, бій буде!
Голод, втома з ніг кидає,
А сліди їх заливає
Кров, що з босих ніг пливе.
А жару, що тліє в груди,
Не гасять неволя, труди;
Запоріжжя дух живе...
Воскрес – живе.
Йдуть стрільці, ідуть герої
І сліди, шляхи всі свої
Кров'ю, трупами значать.
Не страшна їм смерть, могила,
Ні грізна ворожа сила:
В Київ волю зустрічать
Вірли летять. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | На нашій Голгофі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26419 | Олесь Бабій | На нашій Голгофі | Народ, утомлений в боях,
Упав хрестом у пил, на шлях,
Тернистий шлях...
Регочуть Юдині сини,
Міняйлів чернь кричить: "Розпни!
Розпни, розпни!"
Торгуючи святим добром,
Сварню почали під хрестом,
Святим хрестом!..
Поклали в гріб Народ – Христа,
Й пішла на пир та чернь пуста
В шумні міста...
Весь Рим гуде під хор пісень.
Дрожіть! Іде вже третій день,
Воскресний день!
Впав гробний камінь, впав ґраніт,
Встає вже істина, йде в світ
Спасти весь рід,
Весь людський рід. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | На руїнах | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26424 | Олесь Бабій | На руїнах | І.
І знов, як давно, знов неволя...
Хто знає? Може, на століття
Рабства, покори, лихоліття
Вас засудила люта доля.
Шаблюка зломана остання,
Ви впали знов до ніг профана.
Бо дав Господь святе повстання,
Але не дав, не дав Богдана!
Не взяли ви вінця свободи
З пожеж всенародного бунту,
Бо ви не слухали народу.
Ні голосу від піль, від ґрунту.
Тож чуйте! Вірте хоч сьогодні:
Народ – Месія й перемога!
Його слова – слова Господні,
Народний голос – голос Бога.
ІІ.
Не проклинаймо ворогів,
Не називаймо їх катами:
Найбільший ворог наш – між нами,
По цей бік наших берегів.
З нас кожний стежку стелить сам
Собі квітками чи сміттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А наші чорнії гріхи.
Не смій на других гріх складати
За те, що промінь волі згас.
Удармось в груди: винуватий
І ти, і я, і кожний з нас!
Покуту ми за гріх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силі б'є поклон.
Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусів розтоптати.
Бо гине і орел безсилий,
Коли не вміє сам літати.
Зігнилий овоч до болот
Паде в день бурі із висот.
На вітах зв'ялених конвалій
Росте міцний хижак-бур'ян.
Навіщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.
Тож як на вас паде каміння,
То ви не плачте із терпіння,
Але з каміння в лютий мент
Будуйте силі монумент
І силу силою стрічаймо,
Не проклинаймо!
1923 р. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Під Крутами | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26427 | Олесь Бабій | Під Крутами | Ще тільки вчора упали тюрми,
Ще тільки вчора родилась воля;
А нині сурмлять на сполох сурми:
"Йдуть дикі орди з чужого поля".
І знов з півночі градові тучі
Падуть на наші ниви народні;
Сумує Київ, руїни ждучи:
"Спасуть хіба нас чуда Господні!"
Крамоли, чвари в краю цілому,
По війнах нарід впав у знемозі,
Гей скиглить чайка в степу німому,
Що гніздо звила та при дорозі.
Зібралось триста юних, сміливих:
"Браття, не купиш волі сльозами!
Не треба смутків ні слів журливих,
Ходім, як Ігор, у бій з мечами!"
І загриміли далеко стріли,
Аж у Чернігів котяться громи;
Їх кров червона на снігах білих,
Та хто вбив тіло, духа не зломить.
Кріси з утомлених рук упадають,
В ворога сила – в них лиш завзяття;
І впав під вечір вже крик одчаю:
"Дайте хоч сотню підмоги, браття!"
Чому ж ті браття в хатках, салонах
Лиш про братерство мріють і волю,
А не приходять в борців загонах
Здобути волю в битві, на полю?
І що хвилина – все більше вбитих...
Все більше крови, все менша сила.
"Вороже, в Київ будеш входити
Хіба по наших трупах, могилах!"
Бились день Божий, бились до ночі;
Аж тоді втихли зойки з пальбою,
Як впав останній кріс з рук діточих,
Як впало триста воїв за волю...
Всі ви спочили в темній могилі.
Та нас в неволю не завернути:
Нас в бій провадить тінь Термопілів,
Тінь тих, що впали ген там, де Крути! |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Після бою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26418 | Олесь Бабій | Після бою | Не говоріть: "Ми втратили війну"
І не ридайте: "Марно все пропало!" –
І в сатани ще навіть сил замало,
Щоб він унівець чин ваш повернув.
У всесвіті не пропаде й атом,
Безслідно навіть не загине мрія.
Ви ж вірите, що ворог чудо вдіяв –
Похоронив ваш чин весь під хрестом?
Лиш діти вірять, що вчорашній день
Помер навіки й не живе сьогодні.
Вписала вічність в літопис Господній
Геройську смерть стрілецьких чет, сотень.
Погляньте! Зерна сіє там ратай:
Хоч зерна ті присипані землею,
Не зогниють, не згинуть, ні, під нею,
А зродять плід – і зашумлять жита.
Або як вам зневіра ломить дух,
Погляньте ви в бурхливий день на ріки:
Чи хвиля, збита вітром превеликим,
У глибині десь гине без сліду?
Ні, браття! Ні! Та хвиля, збита тут,
Підносить там ще вище срібні крила;
Здійметься так народна збита сила –
Ні, не намарно кров, ні, не намарно труд!
1926 р. |
Бабій Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=803 | Світло вночі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26428 | Олесь Бабій | Світло вночі | Село заснуло тихим сном.
В хатинах світла згасли.
Лиш за однісіньким вікном
Палає світло ясне.
У тихий сад, у тьму нічну
Крадеться світла смуга.
Гей, хто там досі не заснув?
Хто жде сестри чи друга?
Чи, може, хто недужий сам
При світлі жде там ранку?
Чи мама встала діточкам
Співати колисанку?
Ні, не недужий жде там дня,
Не засвітила мати.
Мене красуня жде одна,
Мене жде привітати...
Ось в тій хатині в тишині
Сьогодні перша стріча;
Тому так пізно у вікні
Одна палає свіча...
За хвилю згасне той вогонь
І буде темно, чорно...
Уста торкнуться в тьмі долонь...
І хтось когось пригорне... |
Бабій Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=916 | До Тернополя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27410 | Степан Бабій | До Тернополя | Вклоняюсь тобі,
давньє місто з тернового поля,
Над плесом,
що синьо-глибинно цвіте,
І душам високим людським,
як високим тополям,
Де свіжо-зелене
перейде колись в золоте.
Земля медоборна —
до щедрого хліба і солі.
Десь там і мої
заплелися русяві стежки,
Що їх розстеляла
солодка й гірка наша доля:
в лавровому листі
тернові ховали вінки. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Cправді дитинко зі Сходу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24901 | Катерина Бабкіна | Cправді дитинко зі Сходу | Це як наприклад питати у нього про круків
тих що над містом у вересні завжди кружляють
він посміхнеться навіщось ховаючи руки
він посміхнеться і скаже тобі
я не знаю
хто вони
може це тільки здається здалеку
місто вже стомлене сповнене вітру й туману
це все одно що питати його чи лелеки
справді зі Сходу
з Каїру
з Єгипту
з Судану
пес біля ніг нашорошить нечесані вуха
місто задивиться у нестурбовану воду
він обернеться за напрямком їхнього руху
і відповість тобі
справді
дитинко
зі Сходу |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | А потім запахли липи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24898 | Катерина Бабкіна | А потім запахли липи | А потім запахли липи – тоді він й зник.
Без попереджень, як батько, остаточно, як хрест з гори.
Слухавку весь час піднімав чужий чоловік,
і їй вибачливо говорив утішні слова.
Або ще часом там просто шуміла трава,
чи щось між собою терли сухі запальні вітри.
І вона собі думала – що ж, те все, що було у нас
невідворотне, пекуче, не світить йому ні з ким,
тож він, певне, спершу буде весело гаяти час –
ковтатиме тихі ночі, гортатиме тижні чужих портів,
збиратиме риб'ячі тіні й сміх чужих дітлахів,
а потім з'явиться знову, тихо і без вогню, як дим.
А він собі думав, засинаючи серед овочів чи незнайомих тіл:
відколи сонце сідає й допоки воно встає,
ми з нею можемо бачити відблиск одних і тих же світил.
Десь там коси течуть їй на плечі, як теплий мед,
а десь тут стільки напрямків, й кожен із них вперед,
і разом усе це щастя – цілісне, неподільне, моє.
Поржнеча іще дозріє, ще набрякне курявою із трас,
порожнеча вибухне врешті, ніби грудка фарби в склянці води –
чи коли вони двоє прокидатимуться щоночі у той же час,
чи коли закінчиться літо і в повітрі зависне сніг,
чи коли вона врешті його забуде, як забувають всіх,
чи коли він повернеться-таки, хоча й вже не буде куди. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | В неї червона ниточка на зап'ясті | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24904 | Катерина Бабкіна | В неї червона ниточка на зап'ясті | В неї червона ниточка на зап'ясті,
блиск для губ на смак як сухе вино
і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя.
Якщо вночі вікно залишити навстіж –
вересень прийде і всядеться в це вікно.
Якщо вночі залипати надовго з другом,
якщо писати пальцем ім'я на склі
і витирати, спадає якась напруга.
Ранок виходить добрий, і дуже круглий
відбиток чашки лишається на столі.
Якщо скінчились сливи – почнуться груші,
інший сезон нові принесе дива.
Якщо вікно залишити – вітер ворушить
мокре волосся, і небо кольору мушель,
і ніби приплив в дворі шелестить трава. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Вересень накочується | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24905 | Катерина Бабкіна | Вересень накочується | Вересень накочується ніби приплив.
Незручне
взуття
, заживають коліна збиті,
і всі подряпини – сліди неймовірних див,
затираються, сходять, залишаються в літі.
Велосипеди в дощ ніби кораблі,
припнуті на рейді без вітрил і без пасажирів.
Шкіра просить піску і світла. Усюди, де ми були –
проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій.
Літні тераси згортаються, ніби фронт.
Загортатися в пледи, здаватися пізно, пізно.
І якщо дихати – то тепер тільки рот у рот,
до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних.
Літаки не затримуються, ніби розклад страт.
Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні.
Безвідмовний час, найдосконаліший апарат
врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання у кілька речень. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Він забирає її о третій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24897 | Катерина Бабкіна | Він забирає її о третій | Він забирає її о третій. Вона в зеленому.
Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,
сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений
після довгого січня, в лютому вже шалене,
ніби потік між високими берегами.
День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,
про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап'ястя.
Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,
а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,
авансом ковтаючи примітивне щастя
залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,
знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,
котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,
притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,
коли ауді вилітає напереріз тойоті.
Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки
вибухають навколо них і сягають самого серця.
Все стається настільки повільно й так невимовно близько,
і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана
ніби все ще сміється.
Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.
І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,
і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.
І все те життя, котре із ними не відбулося
відбувається. Одночасно. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Дивися – стелеться перший лід... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24900 | Катерина Бабкіна | Дивися – стелеться перший лід... | Дивися – стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари –
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості – їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м'яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
більше не має жодного значення. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Їй сняться кити і малі північні пташки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24903 | Катерина Бабкіна | Їй сняться кити і малі північні пташки | Їй сняться кити і малі північні пташки,
блискучі колії та чужі рюкзаки,
і мандаринів середземні стиглі боки
у нічному листі.
й іноді теж – всі її чоловіки,
котрі так невдало зійшлися в одному місці.
їй хочеться келихів, суконь, смішних подій,
вітрильників білих, що ковзають по воді,
яскравих повернень і тоскних блакитних злив,
пісень і океанських припливів
і також щоби хтось назавжди її захистив
від усіх лихих і незрозумілих впливів.
І хай вона тобі світиться як ніхто,
коли підкурює або веде авто,
коли розсипає дріб'язок і ключі,
коли не відповідає на дзвінки уночі,
і хай твоє серце вистрибує через рот
від всіх її сподівань, надій і скорбот,
чи від кута повороту її голови
як від запаху свіжоскошеної трави.
Нехай вона мандрує в твоїй крові,
під язиком, в легенях і голові –
помри чи зникни, та тільки стій де стоїш,
допоки певне все, щось залишається між –
обіцянки, відстані, сутінки снігові. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Кіт у чоботях | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24906 | Катерина Бабкіна | Кіт у чоботях | Це мої поля і мої сади.
Це мої фортеці у далині.
Мої пасовиська біля води,
і мої рибини на мілині.
При дорозі яблуні і айва,
зеленіє хміль, зріє виноград –
все моє: трава, у траві мишва,
а над нею мат польових бригад.
Мій Чумацький шлях, і в могилах прах,
сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,
дим вогнів в лісах і кадил в церквах,
і туман увесь із озер і плес.
Це мої комбайни і трактори,
І заводів дим, й лихоманка жнив.
Сутінки зійдуть на мої двори,
і мої жінки заведуть там спів.
Це мої кордони і наркота,
це мої наливки і самогон,
це мої сини в теплих животах
достигають в мріях про закордон.
Мої божевільні від дня до дня
восхваляють Господове ім'я.
Це моя країна. І вся ху*ня
в цій країні також лише моя.
То ж чого ти хочеш, безжальний світ?
Що ж мене висмоктуєш у журбі?
Я і певний брід, і смачний обід,
і жінок, і рибу віддав тобі.
Розтисни кулак, напрямок чи знак
поміняй на все неземне й земне –
де ховаєш ту, котра просто так,
без мого усього прийме мене. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Кожного ранку вона прочиняє вікно | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24907 | Катерина Бабкіна | Кожного ранку вона прочиняє вікно | Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе.
Голос її пробуджує водоспади й лавини,
десь унизу перехожі піднімають обличчя,
і роздивляються в небі зграї пташині,
з надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини –
зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок,
асиметрію тіла невиразну, м'яку, природню,
ніби парад сузірь чорних родимок візерунок –
знаючи, що кожен ранок – це її подарунок,
це як ще один подих перед кроком в безодню.
Що поки вона з тобою – лавини минають місто,
що тепла зима тримає однак водоспади, кригою скуті,
і що якщо вона піде – то зробить це ненавмисне,
не з байдужості до тебе, не з неуважності, не від люті –
а просто розчиниться у повіті, перетворюючись на сутінь.
І ніхто тоді не врятує. А до того пульсує січень
її тихими вигуками щоранку, і завмирають віхоли,
водоспади, птахи, лавини; перехожі піднімають обличчя.
І всі чекають – кого й куди цього разу вона покличе;
і всі відгукуються – кого б вона не покликала. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Мсьє Жак та квітнева риба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24896 | Катерина Бабкіна | Мсьє Жак та квітнева риба | Всі ми знаємо, що десь колись перед кимось точно завинили. Можливо, мимохіть чи випадково. Йдеться мені не про ті провини, за які сварить бабуся чи часом карає батько — розбиті шибки, подерті черевики, підбите око сусідського хлопчини, підстрижена лялька чи кепська оцінка з математики.
Бо найгірша провина — скривдити когось, образити чиїсь добрі почуття. Або ще — просто залишитися до когось байдужим, обійти своєю увагою. Коли я забуваю бути до людей уважною, чемною і доброю, мені щоразу пригадується мсьє Жак.
Мсьє Жак приїхав зі школи в паризькому передмісті.
Впродовж цілого березня він замість нашого вчителя мсьє Анатоля навчав нас французької мови.
Він не був поганий чи прикрий, але сталося так, що цілий клас узяв собі за звичку постійно кепкувати з мсьє добрий і лагідний до дітей. Його домашні завдання можна було відкладати тижнями, він дозволяв під час відповіді заглядати до підручника чи в зошит. Він ніколи не сварив нас за спізнення і ніколи не починав уроку, допоки всі-всі не зберуться. Тоді ми підводилися і мляво мимрили "бо-онжу-ур, мсьє-є Жа-ак" *1. І хтось обов'язково додавав щось на кшталт "старий їжак" чи "дірявий піджак". Мсьє Жак трішки недочував, та й мало що розумів українською, тому так кепкуючи з нього, ми нічим не ризикували.
Він же замість диктантів і обридлих вправ охоче розповідав нам цікаві французькі казки та вірші, вчив пісеньок та ігор, що в них бавиться паризька малеча. І неодмінно на кожному уроці ставив комусь дванадцятку.
Наприкінці березня мсьє Жак розповів нам про одну цікаву французьку традицію. Напередодні першого квітня всі готують квітневих риб — вирізаних із паперу, розмальованих власноруч і обписаних добрими жартами й щирими привітаннями. Рибу таку належить першого квітня непомітно почепити на спину тому, до кого почуваєш симпатію, кого поважаєш і маєш за друга. Виходить одночасно і жарт, і вияв прихильності. Значно краще, ніж почепити комусь на спину табличку "Штурхни мене" абощо.
Ідея нам дуже сподобалася. Звісно, усі заздалегідь приготували таких риб для однокласників. А тридцять першого березня Мирослав приніс до школи картон і фломастери, які були лише в нього одного — цілих вісімдесят різних кольорів! Бо ми вирішили приготувати квітневу рибу для кожного з учителів.
Мсьє Жакові ми сказали, що не маємо охоти до французької мови. Він не заперечував, щоб цілий урок ми малювали й вигадували привітання, і всміхався, споглядаючи нашу веселу метушню. І тільки наприкінці уроку загадково попросив Мирослава залишити йому фломастери до завтра.
А наступного дня було перше квітня, день дотепів і бешкетів. Усім учителям на двері ми почепили красиво розмальованих картонних риб зі щирими вітаннями від 4-А класу, і вони, вчителі, були втішені й зворушені. Останнім уроком у нас була французька.Дивіться також
Катерина Бабкіна — Кіт у чоботях
Катерина Бабкіна — Той чоловік, що іноді спить зі мною
Катерина Бабкіна — Їй сняться кити і малі північні пташки
Ще 10 творів →
Біографія Катерини Бабкіної
Цілий урок мсьє Жак розповідав нам французькі дражнилки та різні смішні віршики й скоромовки, і навіть не наполягав, щоб ми записали невідомі слова. А коли урок скінчився, повернув Мирославові фломастери і подякував нам за спільну працю: наступного дня він відлітав до Парижа.
Відтак поставив усім хороші оцінки, вислухав наше "оревуа-ар, мсьє-є Жа-ак" *2, забрав свого рудого портфельчика й вийшов із класу. Ми й собі заходилися збирати речі.
— Та в тебе риба на спині! — крикнула Галка Ігореві.
— І в тебе! — відказав їй Мирослав.
— І в тебе, поглянь, і в тебе, — загомоніли всі.
Мсьє Жак прилаштував крихітних паперових риб до спинок стільців, а до кожної причепив двосторонній скотч.
Зовсім крихітний шматок, щоб не попсувати нашого одягу.
Коли ми всідалися на початку уроку, риби поприклеювалися нам до спин.
Кожному він написав щось хороше, щось таке, що можна було сказати тільки про цю людину. Мабуть, він малював і вирізав їх до пізньої ночі. "Ти дуже гарна й розумна, та головне уважна, чуйна і добра, Катрін, — написав він на моїй рибі, — залишайся такою завжди". Мабуть, саме через ці завважені ним якості я перша помітила, що ми не приготували квітневої риби лише для мсьє Жака...
Наступного дня всі принесли з дому гарно розмальованих картонних риб. Усі раптом пригадали, як цікаво було слухати оповіді мсьє Жака, як багато він нас навчив. Про це й писали на рибах.
А ще — про те, що кепкували з нього і просимо за це вибачення.
А ще — що будемо сумувати за ним і дуже хочемо, щоб колись він прилетів ще.
Але мсьє Жак уже був у Парижі.
У мсьє Анатоля ми взяли адресу школи у Франції, де працював мсьє Жак. Моя мама купила великого конверта, і ми наліпили на нього всі-всі марки, необхідні для пересилання з України до Франції.
Після уроків ми цілим класом пішли на пошту і вкинули цього велетенського листа у скриньку. І нам зробилося легко, і ми перестали почуватися винними перед мсьє Жаком за те, що не були такими ж добрими, як і він.
І тільки коли я стала дорослою, то зрозуміла, що навіть у дуже великому конверті не можна переслати закордон тридцять одну велетенську картонну рибу. Такий вантаж уже потрібно відправляти міні-бандеролями. Той наш лист просто затримали на пошті десь між Францією і Україною.
Принаймні це пояснює, чому мсьє Жак так і не відписав нам на листа з рибами. Бо я точно знаю — він відписував на усі листи, бо намагався нікого не кривдити і бути до всіх уважним. І нехай опосередковано, але мсьє Жак навчив цього і нас.
*1 Французькою мовою: "Доброго дня, пане Жак".
*2 Французькою мовою: "До побачення, пане Жак".
Джерело: Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 3, 4 класах. серії "Шкільна бібліотека". Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 112 — 117. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Равличні вірші | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24895 | Катерина Бабкіна | Равличні вірші | Лізе далеченько
Равлик-равличенько.
Має шарфик і валізу,
Та чи скоро він долізе?
* * *
У равликів так просто все
складається з малятами —
не має равлик кло́поту
з дитячими кімнатами:
бо кожне равленя́тко
окрему має хатку!
* * *
Равлик виростив кульбабу.
На салат її хіба би?..
Та не з'їв її, на диво,
Бо вона така красива!
* * *
Равлик зазира у став —
Хто б то в ставі жити став?
А там живуть трито́ни *1, жа́би, риби…
І навіть інші равлики могли би!
*1 Трито́н — хвостата земноводна тварина, схожа на ящірку, яка живе у воді, а зимує на суші.
* * *
Кожен равлик
равликову хатку
повсякчас
тримає у порядку.
Є там стільчик,
кре́денс *1 і поличка,
але все це
дууууже невеличке!
* * *
Повзе веселий та огрядний
У гості равлик виноградний
До свого́ прия́влика —
Яблучного равлика.
Хоч запрошений до чаю,
Але він не поспішає!
*1 Кре́денс — кухонна шафа для посуду.
Джерело: Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 1, 2 класах серії "Шкільна бібліотека". Укладання Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 47 — 50. Ілюстрація Олександри Абельчакової. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Спи. Я тебе стерегтиму... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24899 | Катерина Бабкіна | Спи. Я тебе стерегтиму... | Спи. Я тебе стерегтиму.
Просто цієї ночі
щоб відпустити зиму
треба заснути конче.
Сни твої наче з вати –
теплі й м'які на дотик.
Щоби тебе впіймати,
треба забути хто ти.
Висить в вікна квадраті
жовтого сну окраєць.
Треба піти з кімнати,
щоби прийти у пам'ять.
Спи. Я ніде не йтиму.
Просто цієї ночі
треба прийняти зиму
всім, хто забути хоче. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Той чоловік, що іноді спить зі мною | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24902 | Катерина Бабкіна | Той чоловік, що іноді спить зі мною | Той чоловік, що іноді спить зі мною,
ходить в легкому светрі і темній куртці,
без рукавиць і з голою головою,
навіть взимку в міста безжальній пустці
почувається добре, як під водою.
Той чоловік ламається дуже рідко.
Каже тоді: зсередини я вже гнилий, зелений,
мертвий, як гриб. Не торкайся до мене, рибко.
Він розпихає дріб'язок по кишенях,
часом зі мною він, й спить потім міцно й глибоко –
так само, як коли спить без мене.
Той чоловік ніби давно переїв цих дослідів,
Експедицій за межі себе і межі серця,
І за будь-які інші межі. Але найкраще він спить вже вдосвіта,
І уві сні смієтся,
Ніби говорить – все, що стається із нами – найсвітліші, безцінні досвіди,
Допоки стається, допоки все ще стається. |
Бабкіна Катерина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=729 | Шапочка і кит | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26333 | Катерина Бабкіна | Шапочка і кит | (уривок)
Моїй мамі, Богданові, коли він був маленький, Тані Шапочці, Марії та Даші і всім, хто бореться
Кит їсть мої таблетки
Одного ранку я мимохідь глянув за вікно і побачив у повітрі кита. Він був блакитно-сірий, великий і вайлуватий, але в потоках нарешті по-справжньому теплого повітря обертався і ковзав навдивовижу граційно.
Я схопив з маминого столу мобільний телефон, щоби сфотографувати кита, але він одразу ж вигнувся і шубовснув у кучеряві першим зеленим листям крони дерев десь унизу. І дрібні птахи, обурено цвірінькаючи, випурхнули з парку високо, аж до наших вікон.
Коли я був у лікарні, то перечитав усі на світі книжки про тварин — насправді десь двадцять три, але це також дуже багато. Я прочитав про рибу, яка в час посухи виходить на пісок, і про качконоса, який облаштовує собі гніздо під водою, про чудовисько на дні озера Лох-Несе у Шотландії.
А ще — про п'ятдесят два види летючих риб, плавці яких достатньо великі, аби, добряче розігнавшись у воді, риби могли злетіти понад хвилями. Але в жодній із тих книг не було ані слова про кита, який так запросто борсається у вечірньому повітрі в небі над парком.
Уже ввечері прийшла бабуся і повела мене гуляти. У сутінках я довго вдивлявся в заплутану в густому гіллі й шелесткому листі зеленувату темряву наді мною, аж поки запаморочилося в голові. Бабуся перелякалася, подумавши, що це я знову слабшаю і засинаю на ходу. А мені ж конче треба було дивитися вгору: десь там, зачаївшись, ворушився і дихав велетенський кит.
Удома бабуся спробувала мене роздягнути, щоб поглянути, чи не з'явилися в мене знову синці на тілі, але я не люблю, коли мене роздягають, я вже великий. Ще торік, перед лікарнею, я розбив носа тренерові в басейні, котрий хотів було швидше стягти з мене труси, аби я нарешті переодягався в плавки. Він витирав кров і сміявся, поглядав на мене — і сміявся впродовж усього заняття. А мені, по правді, було не до сміху, бо я собі уявляв, що на це скаже мама. Тренер все-все розповів мамі після занять. Тоді вона вислухала його уважно, мовчала за кермом усю дорогу, а вже потім сказала мені: "Ніхто з дорослих не повинен роздягати тебе чи торкатися так, щоб це тебе бентежило. Але якщо вони часом це роблять, — ну, як дід, коли крутить тобі носа "на сливку", — їх не завжди потрібно бити. Людей взагалі не можна бити, — подумавши ще трошки, додала мама, — але ти, в принципі, все зробив правильно".
Тож я зовсім заплутався і розгубився.
Із тренером ми потім домовилися по-чоловічому — він не чіпає моїх трусів, а я — його носа. Він подарував мені маленький пісочний годинник, який зберігався в моїй шафці і відмірював час — три хвилини, за які я мусив переодягнутися.Дивіться також
Катерина Бабкіна — Кіт у чоботях
Катерина Бабкіна — Їй сняться кити і малі північні пташки
Катерина Бабкіна — Спи. Я тебе стерегтиму...
Ще 10 творів →
Біографія Катерини Бабкіної
Щоразу мама приводила мене до роздягальні, бачила годинник, згадувала, як я побив тренера, і сміялася. А потім він приніс цей годинник мені в лікарню — і мама плакала. Понад усе на світі я боюся, коли мама плаче: з її очей тоді течуть чорно-сині сльози, але я боюся не чорного і синього, бо ж знаю, що це просто косметика. Я боюся, тому що коли мама плаче, вона ніби зменшується, стає зовсім крихітна, ще менша за мене, і я не знаю, що робити з нею, як її, таку тендітну, захистити. А от коли вона свариться, мені нормально, вона тоді велика — велика, сердита і сильна. Добре, що коли я побив тренера, мама не плакала і не сварилася. Здається, мама подобалася тому тренерові, шкода, що я більше не ходжу в басейн.
Тож я пішов до ванної і в білому світлі, залишившись у самих трусах, роздивлявся руки, литки, стегна і спину в дзеркалі, але ніяких синців не було. Коли з'являються синці, почуваєшся зовсім не так, дуже сильно хочеться спати і весь час здається, що якщо затримати дихання, випустити з себе все повітря і повільно примружити очі, то станеш таким легеньким, що злетиш. Але я чомусь ніколи не злітав, тільки падав — у садку і ще одного разу в роздягалці в басейні, там тренер і побачив всі мої синці.
Бабуся чатувала за дверима. Я сказав їй, що все в порядку, і я хочу побути сам, тож вона пішла на кухню, а я відкрив воду і заткав пробкою злив у ванній. Мені треба було як слід обміркувати те, що сталося сьогодні. Вода набиралася дуже швидко, вона була прозора і приємна на дотик, холодна, але вже не крижана, як узимку — труби грілися від повітря, від температури землі, будинку. І вода в трубах грілася теж. Чи може бути таке, що десь у світі, в якій-небудь воді настільки зігрівся від цілої цієї весни справжній кит, що йому стало спекотно й він вистрибнув у повітря і безборонно там собі плаває? Чи пов'язане це з глобальним потеплінням, яке було зображене в моєму дитячому атласі жовтогарячими хвилями, які нашаровувалися одна на одну?
З року в рік, згідно з атласом, вони захоплювали все більші території і ставали все гарячішими — принаймні на колір. Чи може це означати, що скоро всі кити, дельфіни та інші теплокровні морські тварини вирішать, що їм надто гаряче, і почнуть жити отак просто неба, повітрям запливати в міста, ніби блискучі доброзичливі дирижаблі? Ото було 6 круто!
І зрештою — що тримало кита в повітрі? Я знав, що найменший кит, білий, важить близько двох тонн. Аби зрушити з місця татову "Тойоту", що важила тонну, потрібно було 135 кінських сил, і набагато більше — аби підняти її в повітря, тому, запевняв тато, вона в нас і не літала. Скільки кінських сил мусив мати такий летючий кит, котрий, зауважу, не був ані білим, ані, тим паче, найменшим? І де він брав ці кінські сили? Я був певен — кит не мав ані двигунів, ані пропелерів. Чи може кит бути всередині порожній, з надлегкою оболонкою, котру тримають теплі висхідні потоки повітря, на яких літають повітряні змії і птахи з великими крилами? Але я знав, що кит всередині не порожній, і колись за всім тим, що в його нутрі, люди полювали і винищили дуже багато його родичів.
То, може, це був кит-привид? У привидів я не вірив, але потрібно було врахувати всі ймовірності. Ванна набралася до половини, коли хід моїх думок, — а я відчував, що майже розгадав цю сенсаційну наукову загадку, — урвала мама. Я навіть не почув, як вона повернулася, і тепер обережно постукала до ванної.
— Шапочко, все гаразд?
Шапочка — так вона називає мене, відколи в мене вперше випало волосся. Тоді, в лікарні, я вбрав блакитну в'язану шапку і вирішив більше ніколи її не скидати. І мама нікому не дозволяла її чіпати, цю шапку, навіть коли я був сонний чи непритомний. "Шапочко, Шапочко", — казали мені лікарі і мами інших дітей, волонтери і медсестри. І мама також почала казати: "Шапочка, Шап".
— Все гаразд, синців нема! — бадьоро відповів я.
— То, може, ти вийдеш? — запропонувала мама, і я не міг не погодитися.
Бабуся вже приготувала для нас вечерю, таку занудну — коли всі їдять тільки те, що можна мені: варене, безколірне і несмачне. Коли в нас нормальна вечеря — занудне їм лише я, а мама з бабусею ласують чимось смачненьким. Утім, нормальна вечеря означає, що й мені перепаде щось, чого дуже хотілося б, — шматочок піци, печене яблуко, трошки шоколаду.
— Я бачив кита, — сказав я мамі після вечері.
— В інтернеті? — спитала вона.
— Тут, у парку! Живого! — сказав я і додав навіщось: — Чесне слово!
Бабуся говорить: якщо людина каже "чесне слово" надто часто — це означає, що вона хоче тебе надурити. Інакше вона й не подумає сумніватися і додатково стверджувати, що її слово — чесне. Але я, коли дуже хвилююся, завжди кажу "чесне слово" багато разів поспіль. Найчастіше в житті я казав "чесне слово", коли нас із мамою вперше забирали в лікарню, і я обіцяв їй скоро видужати. Мама тоді планувала поїхати на стажування до Женеви. І я мав поїхати з нею і ходити там до французької школи, але натомість ми опинилися в лікарні. Мама взяла з собою мій підручник з французької, хоча це вже не мало сенсу, і навіть я дуже сумнівався, що видужаю справді скоро, і повторював, повторював їй "чесне слово", і ніяк не міг перестати, і тоді зрозумів, що бабуся казала правду.
— Він плавав у повітрі, як дирижабль, а потім шубовснув поміж дерева і там сховався, — сказав я мамі. Я думаю, він і зараз десь там, — і тоді, вже зовсім несміливо і без особливої надії, додав: — Може, пошукаємо? Ну, трішечки.
— Шапнемелидурниць, сказала мама.
Отак одним словом сказала. Скоромовкою.
Бабуся подивилася на неї докірливо, але я вже знав — це тільки тому, що мама придумує проект і переживає. Насправді вона ніколи, ніколи не була неуважною мамою, може, легковажною — так, але легковажна мама — це страшно весело. І якби не проект, вона обов'язково розпитала би мене про кита і про те, звідки, на мою думку, він взявся, — бо я мав що їй сказати. І потім, перед сном, ми вигадали би разом історію про нього, — але тепер вона тільки сказала:
— Таблетки, Шап. І лягаймо спати. Я тебе присплю і ще трохи попрацюю.
Бабуся мені підморгнула, і я усміхнувся. Мама придумує різні речі для ресторанів — це називається комплексне оформлення. Мамі іноді дозволяють робити виделки з довгими рибами замість ручок і тарілки — не білі, не чорні, не круглі, а криві і жовті з білим, як жовтоока яєшня. Але іноді не дозволяють — і тоді вона довго придумує серветки, сільнички і дошки для м'яса, щоби вони були звичайні, але не такі, як всюди, красиві, але не занадто, зручні, але не такі, як вдома. Ніколи не знаєш напевне, чи сподобається те, що придумає мама, замовникові, і якщо ні — то їй доведеться придумувати все спочатку. Я гадаю, мама вміє придумувати краще за всіх на світі, бабуся часто так їй і каже: "Поменше собі придумуй". Мабуть, щоб вона не придумала, бува, все одразу, а робила це потрошку — бо так цікавіше.
Мама чекала на мене в кухні. Я почистив зуби, взяв свою склянку і три таблетки й пішов до своєї кімнати. Тепер я сам пив таблетки і волів робити це наодинці через те, що мені було соромно. Адже ковтати таблетки — так просто, а колись я плакав і виривався, вимагав товкти їх і розмішувати з водою, а тоді примудрявся ще якось мимохіть ту воду не ковтати. Тато каже, що я дуже подорослішав за цей рік; і хоча ми все ще зберігаємо мою блакитну шапку, але я вже майже не вередую, не плачу, нічого не вимагаю і п'ю таблетки сам. Думаю, тато чогось не договорює: подорослішати — це ж не значить просто почати робити неприємні речі спокійно, принаймні подорослішати означає точно не лише це.
У кімнаті горів мій нічний вогник, я поставив склянку й таблетки на тумбочці коло ліжка і пішов до шафи по піжаму, але завмер на півдорозі.
Він знову був там, за вікном. |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | Бабця спить | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27315 | Віра Багірова | Бабця спить | Ходить тиша в теплих капцях,
Задрімала в кріслі бабця.
А годинник цокотить:
Бабця спить, бабця спить.
Я навшпиньки вийду з хати,
Щоби їй не заважати.
Не скачи, собачко, цить!
Бабця спить.
Бабця спить.
Джерело: Київ "Веселка" 1989 |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | Батьківщина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27316 | Віра Багірова | Батьківщина | Як же край той зветься,
Де ти, хлопче, зріс,
Де твій дім, озерце,
Дитсадочок, ліс,
Де верхам синіти
Вічно вдалині,
Де найкращі в світі
Люди і пісні?..
Джерело: Київ "Веселка" 1989 |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | В'язанчик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27317 | Віра Багірова | В'язанчик | В'ЯЗАНЧИК У ДИТЯЧОМУ САДКУ
Василинка — новенька. А новенькі в перші дні завжди плачуть за мамами. Якщо і не плачуть, то нудьгують обов'язково.
Але промайне кілька днів — і новеньким вже не хочеться йти із дитячого садка додому. Але з Василинкою було складніше.
Минув цілий тиждень, а на віях у дівчинки все ще виблискують слізки.
"Треба познайомити її з В'язанчиком". — подумав Іванко.
В'язанчик охоче погодився познайомитись з дівчинкою.
— Я дуже не люблю сліз, — сказав В'язанчик Василинці. — Ти все плачеш і плачеш. Сльози — це вода, і дивись, намокнуть мої постолики. Ти хочеш, щоб вони намокли?
— Ні, не хочу, — зітхнула і з цікавістю глянула на В'язанчикові постолики. — Які в тебе гарні постолики! — Василинка втерла слізки. — Але мені все одно сумно.
— Тоді давай сумувати разом, — запропонував В'язанчик і так похнюпив голівку, що крисаня мало не з'їхала йому на очі.
— Але ж тобі не хочеться до мами, — мовила Василинка.
— Як це не хочеться?—аж підскочив В'язанчик. — Та я, хочеш знати, не маю мами. І мені ще більше хочеться до мами, ніж тобі, і до дідуся Карп'юка хочеться. Майстер Карп'юк — дідусь Іванка. Він живе за Ворохтою, на високій горі. Часто їздити в гості дідусеві нелегко. Восени, коли не було ще снігу на горах, дідусь приїжджав до міста і подарував мене Іванкові. Ти сумуєш за мамою, а я — за дідусем.
— Тоді будемо чекати на мою маму.
— Чекати до вечора дуже довго. Хочеш, я тобі буду за маму?
— Ти? — недовірливо перепитала Василинка. — Але ти не зможеш зав'язати мені стрічку, не зашнуруєш черевички і ґудзики не застебнеш…
— Виходить, ти просто не вмієш одягатись. А я думав…
— Не треба так думати. Я… Я… — Але дівчинка нічого не могла сказати, і рясні сльозинки як горох котились по личку, по рожевому платтячку.
— Ти тільки не плач, Василинко, я навчу тебе й одягатися, й на сопілці грати.
Василинка всміхнулася.
В'язанчик дістав з кишені сопілку і заграв для Василинки веселу пісеньку.
ПО СУНИЦІ
В дитячому садочку усі раділи:
— До лісу! До лісу по суниці!
— Ми йдемо до лісу!
З дітьми, окрім виховательки Ганни Петрівни, пішов і В'язанчик.
Хитрим суницям ніяк не хотілось бути в кошиках. Вони танули на губах. Лише у В'язаичика кошик швидко наповнювався ягідками. Він залюбки збирав суниці для Василинки. Тепер у Василинчиному кошику було найбільше ягідок.
— Ходімо допоможемо тепер Іванкові! — запропонував В'язанчик.
— Ходім! — всміхнулась Василинка.
І вони пішли. Та раптом у долині В'язанчик помітив пересохле русло потічка.Дивіться також
Віра Багірова — Крізь хмару
Віра Багірова — Мокровиця
Віра Багірова — Бабця спить
Ще 2 твори →
Біографія Віри Багірової
І тоді Василинка покликала всіх-всіх у цю долину.
— А чи не допомогти нам потічкові? — спитав у малят В'язанчик.
— Поможемо! Поможемо! — охоче погодились всі діти.
Швидко вони відшукали великий камінь, який скотився з гори і закрив собою джерельце. Камінь холодно дивився на дітей своїм лупастим оком.
— Давайте його підважимо — і вода тоді вільно побіжить у долину, — запропонував В'язанчик.
Так і зробили. Гайна Петрівна, малята і В'язанчик дружно підважили камінь, і. потічок задзюркотів, задзвенів, розливаючи довкола радісну, дзвінку музику.
ПОСТРІЛ У ЛІСІ
Поверталися до дитячого садка.
Раптом почувся тріск сухих гілочок, шелест трави і перед малятами з'явилась сім'я оленів — тато-олень Рогач, мама-олениця і тонконогий оленець.
Олені з цікавістю дивились на малят, а діти на оленів.
Враз оленець підійшов до В'язанчика, постукав по втоптаній стежці копитцем, нагнувся, шепнув щось В'язанчикові на вушко — і обоє відійшли вбік.
Тим часом діти частували оленя й оленицю суничками — кожен набирав у жменьку ягід і клав їх на листки, щоб потім олені могли собі їсти, бо помітили, які вони соромливі.
А В'язанчик був з оленцем, який запропонував йому погуляти. "Я трохи покатаюся і повернусь до дітей", — подумав собі В'язанчик.
Оленець присів, щоб малому було зручно сісти верхи. І вони помчали швидше вітру через ліс.
Дерева своїми гілками не зачіпали В'язанчика. Боялися, щоб він не загубив ненароком крисаню. Така вона була гарна. А потім відпочивали на барвистому духмяному килимку галяви.
Раптом щось як бабахне! Оленець завмер.
— Ой, це ж браконьєр! — злякано затремтів оленець і міцно притулився до В'язанчика… — В'язанчику, я боюсь…
І справді, з-за дерев показався чоловік у високих гумових чоботях, з рушницею.
— Це бійся. Сиди тут, — наказав оленцеві, а сам миттю виліз на ліщину, і поки браконьєр діставав набої та цілився, В'язанчик стрибнув на рушницю, на саму мушку. Браконьєр розгубився. Рушниця випала з рук і так бабахнула! Тут з'явився звідкись орел-беркут і почав бити дзьобом, пазурами і крилами лихого браконьєра.
В'язанчик закричав:
— Люди? Ловіть браконьєра!
Але поруч людей не було. Браконьєр цього не знав і втікав щосили.
Оленець теж побіг лісом до своєї матері.
А орел-беркут змахнув крилами, оглянувся, ненароком зачепив кігтиком В'язанчика і поніс високо-високо над деревами.
— Нічого собі мандрівочка, — набурмосився В'язанчик. — Верхи кататись на оленцеві значно краще. А тут несуть тебе невідомо куди й не питають, хочу я цього чи ні…
Глянув В'язанчик униз і побачив, що його оленець розказував щось своїй мамі.
— Я тут? Я тут! — вигукнув В'язанчик, але оленець його не почув.
Тим часом беркут прилетів до високої скелі, сів на камінь, а В'язанчик відчув, що він котиться униз.
БУРЯ
В'язанчик успішно приземлився у м'який зелений мох. Роздивився довкола. Все було таким незнайомим, до того ж у лісі вже снувалися сутінки.
— Треба відпочити трохи, — сказав сам до себе. — А потім іти.
В'язанчик постелив собі сіна, вкрився листочком. Оченята злипалися так, наче хто взяв і намазав їх вишневим клеєм.
Отак він спав цілий вечір і цілу ніч.
Знайшов його серед моху ранок. Він торкнувся сонячним промінцем до щічки, полоскотав — В'язанчик і прокинувся. Прибрався, причепурився, поснідав смачним нектаром, який ласкаво запропонували йому квіти, та й пішов шукати своїх друзів.
Скільки йшов — невідомо. Можливо, три години, можливо, п'ять. Навкруги дуже потемніло, так ніби серед білого дня на ліси впала ніч.
Зашелестіло, зашуміло, загуло.
— Ходімо сховаємось. Буря буде, — каже хтось грубим, але добрим, лагідним голосом.
— Ти хто? — питається В'язанчик.
— Ведмідь Бурмило. А ти хто?
— В'язанчик.
Ведмідь посадив В'язанчика на м’яку теплу лапу і вніс до печери. Тільки сховались, чують — зірвався вітер і заходився сваритися з лісами, потім почав ламати і корчувати дерева, котити важке каміння. В'язанчик уткнувся в теплий кожух Бурмила і зітхав.
— Ти тільки не бійся. Тут нам буде не страшно.
— Чуєш, як там шумить, реве, гупає, стогне, тріщить?
— А нам з тобою затишно і сухо, — посміхнувся ведмідь. — Удвох веселіше і не страшно. Якби не ти — я б теж боявся.
Десь зовсім поруч так гримнуло, що здригнулася вся земля, і в цей час блискавка звалила високу й струнку смереку. Своїм верховіттям вона сягнула печери, де ховалися Бурмило і В'язанчик.
ГРОМОВИЙ ВОГОНЬ
В'язанчик помітив у хвої смереки червоного чоловіка, що весело танцював на поваленому дереві.
— Що ти робиш? — спитав В'язанчик.
— А хіба не бачиш? Палю смереку. А від смереки займеться увесь ліс. Я дуже люблю все палити.
— А як тебе звати? — спитав В'язанчик.
— Я — Громовий Вогонь. А ти хто?
— В'язанчик.
— А ти боїшся води?
— Ні. Чого б я мав боятися води?
— Ох, ця вода. Я так не люблю води. Всю мою роботу вона зводить нанівець. Через ту воду нічого підпалити не можу, — бідкався Громовий Вогонь.
В'язанчик розмовляв з Громовим Вогнем, а сам непомітно набирав у долоньки дощової води і лив на смереку. Ноги в цього давно промокли, зате Громовому Вогневі захотілося раптом спати.
Громовий Вогонь позіхнув, засичав і заснув.
— От і добре, — В'язанчик посміхнувся. — В лісі не буде пожежі.
Хотів про це розказати ведмедеві, але Бурмила в печері вже не було.
В'язанчик виліз на пеньок, вмостився зручненько на сонці ще й постолики сушити поставив.
З ГРОМІВКОЮ ДО ДІДУСЯ
Сонечко швидко висушило В'язанчика, висохли й постолики, стало сухо й у лісі.
Сидить собі В'язанчик та й думає, що йому тепер робити. Коли чує — голоси недалечко. То йшли лісоруби. Вони обстежували повалені вітром дерева. Не пропадати ж добру марно.
В'язанчик узувся і хотів іти до лісорубів, щоб сказати про громівку-смереку.
Але лісоруби і самі її помітили.
— Громівка! — підтвердив інший. — Треба сказати про неї майстрові Василеві Карп'юку. Золоті руки він має. І заговорить, заспіває у нього ця смерека на всі наші Карпати.
Лісоруби постояли трохи і пішли в глиб лісу.
В'язанчик вирішив лишитися тут, коло громівки.
"А що, коли прийдуть інші лісоруби і не помітять, що це громівка?— подумав В'язанчик. — А що, коли трактором потягнуть десь її для новобудови? Треба шукати Бурмила".
А Бурмило в цей час на зрубі ласував малиною і скоса спостерігав за В’язанчиком. Він вже хотів піти до В'язанчика, бо й для нього малини стиглої назбирав, та боявся лісорубів.
А тепер В'язанчика він знайшов коло громівки.
— Що робиш, В'язанчику?
— Міркую.
— І про що ти міркуєш?
— З цієї смереки-громівки може вийти така трембіта, що всі гори спів її почують.
— Всі гори? — недовірливо перепитав Бурмило.
Перевалюючись, вій підійшов до смереки, пильно оглянув дерево.
— Але для того, щоб вона заспівала, — вів далі В'язанчик, — її треба віднести до мого дідуся Карп'юка. Ось тут навіть лісоруби казали, що у діда Василя золоті руки.
— Ну, коли так, то я покличу своїх братів і віднесемо цю громівку до твого дідуся. Дорогу до нього ми знаємо, — сказав ведмідь.
— Донесемо! Донесемо! І я допоможу нести! — радісно вигукнув В'язанчик.
Бурмило тоді виліз на найвище дерево, що було на цій горі, й заревів:
— Брати мої! Де ви є? Біжіть до мене сюди!
Не встиг Бурмило й з дерева злізти, як четверо ведмедів прибігли сюди. А за хвилину-другу понесли смереку через притихлий ліс.
В'язанчик йшов позаду й ніс вершечок смереки. І здавалось йому, що саме цей смерековий вершечок найважчий і якщо він ненароком упустить, то дерево привалить усіх ведмедів і тоді не донести їм громівки нізащо.
Аж увечері дісталися вони до оселі Василя Карп'юка.
Смереку поклали на подвір'ї. |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | В'язачник і Чугайстрова сопілка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27541 | Віра Багірова | В'язачник і Чугайстрова сопілка | БАБУСИНА ПІСНЯ
Карп'юки відправляли посилку з лікувальною травою для бабусі Марії.
— І мене відправте! — попросив В'язанчик у Йванкової мами. — Я припильную, щоб бабуся травичку настоювала і ліки вчасно пила.
Іванко похнюпився. Сумно йому буде без невгамовного товариша. Та що поробиш! Бабуся відмовилася лягати в лікарню. До них, у містечко, перебиратися не захотіла. Каже, що своя хата наймиліша. Мамі й таткові на роботу треба, а Йванкові — в дитсадок. Отже, що поробиш!..
— Лиш недовго! — просив Іванко В'язанчика. — Вилікується бабуся — і відразу повертайся до мене.
— Добре! — пообіцяв В'язанчик.
Та не так сталося, як гадалося. Рання зима впала на гори. Уже перший сніг розгаздувався привільно з хурделицями та морозами по всьому краю. Стало дуже важко зійти з крутогір'я в низину.
Ой не коси, бузьку, сіна,
Бо зросишся по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…
Співала бабуся, коли сідала вишивати сорочку, а дідусь Василь брав у руки заготовку декоративної тарілки і клав борозенки на піддатливе дерево яворини. У центрі тарелі обрисовувався гуцулик.
— Він схожий на мене! — тішився В'язанчик.
— І на тебе, і ще на одного гуцулика…
— На Іванка! На Іванка! — вертівся малий довкола скриньки з інструментом.
В'язанчик дуже любив, коли співала бабуся. Він пам'ятав себе з цієї пісні. Тільки був тоді без сорочинки і штанців, без кептаря, капчуриків та постолят. Усю цю одіж та взуття пристарала йому бабуся набагато пізніше. А дідусь зробив крисаню.
В'язанчика подарувала старим Карп'юкам незвичайна овечка. Замість звиклих двох ріжок у неї на голові красувався кістяний ріжок півмісяця.
Дідусь того дня стриг овець. Вивів із кошари сьому овечку і не зауважив одразу її рудої пухнастої вовни й місячного ріжка. Раз тільки пройшовся великими ножицями з лівого боку, як здригнулася овечка, розв'язалися на ній шнури. Вона легко перенеслася через огорожу і зникла у лісових сутінках. Дідусь провів її очима, потім перерахував своїх овець. Усі були на місці.
— То мені привиділося! — сказав сам до себе.
Але зняте руно гріло долоню. Було воно теплим день, і два, і три. Відклав його вбік, не знав, що з ним робити.
Та якось, сидячи на осонні, бабуся проскубла вовну, намотала на веретено і спряла клубок ниток. Далі гачком вив'язала ляльку.
— Буде забавка для Іванка! — згадала онука.
Знайшла дві однакові намистинки, пришила їх, і глянули на бабусю синенькі оченята в'язанця.
— Ой не коси, бузьку, сіна… — доспівала пісню до кінця. А як повторила початок, В'язанчик почав їй підспівувати тоненьким приємним голоском.Дивіться також
Віра Багірова — Мокровиця
Віра Багірова — В'язанчик
Віра Багірова — Батьківщина
Ще 2 твори →
Біографія Віри Багірової
Бабуся не здивувалася надто. Бо все життя провела у високих горах, де народжувалися і вмирали хмари, лісовики і лісовиці, де вічними були тільки легенди та казки.
В'ЯЗАНЧИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ІВАНКА
Теплою долонею погладила Карпати весна-красна. Від її дотику ожила земля. Талі води з високої Чорногори стікали потічками до Пруту, Дунаю, а там — у Чорне море. Казали потічки: ще зима тримається, та вже їй на північ мандрівочка пахне.
Розкрутилися нитки першої травиці. Зарясніли бруньки на верболозах.
Дід Василь Карп'юк і В'язанчик зійшли з гір у містечко, де жив Іванко. Поки добиралися — втомився дідусь, а В'язанчик — анітрішечки, хоч не йшов, а біг попереду дідуся підстрибом. Для дітей підготовчої групи дитячого садка вони приготували подарунки. Це були дерев'яні кружальця, зроблені після того, як дідусь викінчив декоративну тарілку. Кожне кружальце мало свій орнамент: "зірнички", "ружі", "баранячі ріжки", "соняшники".
Коли дорога в дитячий садок подала їм руку, поправив дідусь убрання на малому, підкрутив свої пишні вуса.
— В'язанчик!.. Повернувся!.. — зустріла їх першою Василинка і побігла в групу сповістити про прибулих.
Іванко не міг утамувати радість. Він тулив до грудей вовняну ляльку, поправляв на ній постолята й капчурики, гладив руде волоссячко.
— А ми згадували тебе, В'язанчику! І чекали кожного дня! — казали діти.
— Сніги випали глибокі, раніше ніяк не міг прийти! Я трембітав до вас з дідусевої гори. Чи чули?
— Чули! Чули! — казали діти і просили: — Побудь у нас!
— Побудь! — зволожилися Василинчині очі.
В'язанчик не міг їм відмовити.
ЯКУ ЗГАДКУ ПРО СЕБЕ ЗАЛИШИТИ?
Коли всі діти намилувалися подарунками і причепили кружальця кожен на свою шафку, вихователька Ганна Петрівна сказала:
— Діти! Пробіжить весна, промайне літо, ви ще трішки підростете і станете школярами. А яку згадку ви залишите про себе в дитячому садочку?
Діти заговорили навперебій. Одні пропонували пластилінових звірків, інші — малюнки, ще інші — аплікації. Один хлопчик дарував маленьке цуценя, яке вчора народилося, інший — козеня. Лесик глянув на свій орнамент "баранячі ріжки" і пообіцяв:
— Я барана приведу!
Та Ганна Петрівна заперечила:
— Не годиться!
— Мій тато робить збанки. Я збанок принесу! — похвалився Мар'янчик.
— Моя мама може виткати ліжник, — похопилася й собі Василинка.
Та Ганна Петрівна замахала руками:
— Ні, ні, ні! Хто у вашій випускній групі — ви, а чи татко, мама, чи дідусь з бабусею?
— Ми! — засміялися діти.
— Отже, щось на згадку мусить бути від вас!
Діти ненадовго замовкли.
— А може, дерево посадити? — обізвався Іванко.
Лесик у захопленні сплеснув долоньками:
— Багато-багато дерев!
— Багато! Багато! — підтримали діти.
І всім стало радісно від того, що так гарно придумали.
"ТИ БУДЕШ МОЇМ ДЕРЕВЦЕМ!"
Через кілька днів приїхали шефи з лісокомбінату. Привезли ялички.
— Для вас ми вибрали з розсадника найкращі деревця. Хай ростуть здорові! — сказав бригадир Василь Остапович. Його всі добре знали, бо він часто навідувався в дитячий садок.
Зняли саджанці. В'язанчик з цікавістю розглядав маленькі деревця. Вони були коротенькі й пишні, з корінцями у жовтій глині.
Скраю лежав пучок хвої на тоненькім прутику. Про нього шефи сказали:
— Це смеречатко не з тієї площі!..
— Ба! Навіть не з нашого розсадника!
Василь Остапович пояснив:
— Машина долала довгу путь. Мотор у неї нагрівся. Шофер пішов до річки зачерпнути води, щоб остудити мотор, а там прибилося до берега мокре смеречатко.
Шофер додав:
— Так, так, я підібрав його по дорозі!
В'язанчик погладив хвою.
— Ти будеш моїм деревцем! — прошепотів він.
Ялички висаджували в ґрунт. Вихователі й шефи копали ямки, діти розносили саджанці.
Прийшли на допомогу школярі. То був Василинчин брат Ігор і троє хлопчиків з його класу.
Вимазали руки й рученята, спіднички і штанці, куртки, і шапочки, і, звичайно, черевички.
В'язанчик тримав свою смерічку. Іванко засипав ямку. В'язанчик потоптався коло саджанця, аби корінчики добре трималися землі. Підлив його з поливальнички. І вже хотів бігти чистити постолята, як учув тонесенький пискіт.
— Смерічко, ти боїшся?
Знову пискіт.
В'язанчик покликав Іванка, Василинку та Ігоря — що робити?
— Треба напоїти її теплим чаєм з малиною, хай засне! — присіла Василинка біля деревця.
— Де це ти бачила, щоб дерева пили чай? — здивувався Ігор.
— Коли я хворіла, то що пила? Чай! І навіть таблетки мені мама давала. Маленька смерічка простудилася в дорозі й захворіла. її треба лікувати.
— Лікувати? — перепитав Ігор. — Ні, вона просто боїться. Поплаче і перестане, от побачите!
СМЕРІЧКА ЗАХВОРІЛА
Та Ігор помилився. Уже позеленіли хвости у вербових котиків, уже кроти поцяцькували землю чорними купинами, а крихітна смерічка плакала вечорами.
— Вона жовкне! — зітхав Іванко.
— З неї осипається хвоя! — жахалася Василинка.
Від їхніх слів ставало сумно-сумно…
Ганна Петрівна дивилася на дітей і зітхала. Одного разу вона так сказала:
— Мабуть, наше смеречатко потрапило під лавину. Коли снігові лавини зсуваються з гір униз, вони вивертають дерева і перевертають каміння, перекривають дороги. Нашому малесенькому деревцю пощастило: його побачили люди, пожаліли і в хороший ґрунт посадили. Але цього, видать, замало. Йому ще чогось не вистачає.
— А ми підемо в ліс і запитаємо смереку-маму, чого деревце плаче! — запропонував Іванко.
— Я й так знаю, чого воно плаче, — сказала Василинка. — Йому треба заспівати мамину колискову пісню.
— Шкода, що ми не знаємо лісової колисанки! — похнюпився Іванко.
В'язанчик від здогадки аж підстрибнув.
— Я знаю, де живе сіренька лісова кізочка. Попрошу її домчати мене в той край, де смеречатко народилося.
І В'язанчик попрощався з дітьми. До Пруту, гомінкого та веселого, пролягав його шлях. Там козуля пила прозору воду.
НА ХВИЛЬКУ ДО ДІДУСЯ
Лісова кізочка вислухала В'язанчика.
— Дале-екий той край, дале-екий! — похитала головою. — Та й не-е-легка то справа, не-е-легка!
— А ми про все розпитаємо в дідуся! — І В'язанчик умостився верхи на козулі.
— Діду-у-ся, діду-у-ся! — погоджувалась та. І тільки вітром засвистіло, аж крисаню зірвало з В'язанчика.
— Ну от, — захвилювався, — дідусеві буде зі мною клопіт…
Та дідусь і не думав сварити. Він зустрів їх на подвір'ї з оберемком сіна, начебто сподівався козулю в гості. Маленькому трембітареві швидко зробив нову крисаню. А бабуся прикрасила її барвистим сойчиним пір'ям. В'язанчик оповів свої турботи.
— Той край справді далеко, — сказав дідусь. — І багато смерек там росте. Котра смеречаткова мама — попробуй вгадати! Але чув я від людей, що Чугайстрова сопілка знає дорогу до серця людини і тварини, дерева і птаха, травинки і комахи.
Заграє Чугайстер — стрепенеться все живе.
Захоче Чугайстер — і ніхто не в силі відмовити йому у танці.
Коли Чугайстрові надокучає грання, він може дати свою сопілку, та ненадовго. Але що з того!.. В руках людини вона перетвориться на кусок сухої гілки.
В'язанчик замислився.
— А в моїх руках не перетвориться на кусок сухої гілки?
— Не знаю, — погладив малого дідусь. — Знаю тільки те, що не заспокоїться мій маленький онучок доти, поки не виздоровіє деревце. І те знаю, що на щире серце — щира віддача. — І на прощання підбадьорив. — То не гуцул, що не грає!
— Ме-е-е! — підтакнула сіренька лісова кізочка.
ДАЛЕКА МАНДРІВКА
Мчали через ліси, через біле полотно туману. Перестрибували через гостре каміння і через потічки.
— Козулько-зіркотулько, лишень не заблуди! — тримався В'язанчик за козулині вуха. |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | Крізь хмару | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27542 | Віра Багірова | Крізь хмару | З дідусем жену отару
Крізь вечірню теплу хмару.
І в оцій туманній хвилі —
Білі трави, вівці білі,
І дзвіночки дзвонять збоку,
І ліхтар моргає оком,
А крисаня в дідуся —
Наче місяць в небесах.
Джерело: Київ "Веселка" 1989 |
Багірова Віра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=898 | Мокровиця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27543 | Віра Багірова | Мокровиця | В небі річка заблукала
І дощем на землю впала.
Не сховатися нікуди,
Все намокло: трави, люди…
Змокла в киці і кота
Шерсть до кінчика хвоста.
І котові каже киця:
— Ну й погода!..
Мокровиця.
Джерело: Київ "Веселка" 1989 |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Амангельди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4927 | Іван Багмут | Амангельди | На Кайнарах цю "перукарню" чекали давно. Для неї відгородили половину кошари, або, як тут кажуть, базу, зробили в центрі цього приміщення поміст з дощок, а долівку вичистили від гною і посипали жовтим пісочком.
Потім привезли електричні машинки для стриження, і механік-бригадир Олександр Олександрович встановив біля кошари движок, від якого тягся до базу довгий товстий провід.
Другого дня прибули майстри. Кайнари — це найдальший хутір колгоспу, людей постійно живе тут душе мало, і всі вони зайняті на весняних роботах у полі. А роботи на Кайнарах багато: тут кінчаються оброблені землі колгоспу і починається безкраїй цілинний степ, на який цього року виїхали тракторні бригади, щоб зорати і засіяти його плодючі простори. От чому для роботи в "перукарні" сюди приїхали майстри з інших, більших селищ колгоспу.
Майстри — це так тільки говорилось. Насправді то були дівчата, учениці старших класів середньої школи або такі, що цього року закінчили семирічку. Але оскільки в цих краях не дуже пильно стежать за тим, щоб діти ходили в школу обов'язково з семи років, і частенько посилають до першого класу тоді, коли дівчинці чи хлопчикові сповниться дев'ять, а то і всі десять років, то прибулі "майстри" мали досить солідний вигляд.
Коли дівчата позстрибували з підводи, Олександр Олександрович незадоволено скривився — серед дівчат, виявилося, був хлопчик років десяти.
— А тобі чого тут треба? — спитав Олександр Олександрович суворо.
Хлопчик усміхнувся, і його вузькі очі зробилися зовсім як щілинки.
— Працювати,— сказав він коротко і знову усміхнувся з такого чарівною щирістю, що бригадир-механік пом'якшав.
— Що ж у тебе батька чи матері немає? — спитав він не так уже суворо.
— Є,— відповів хлопчик.
— А ти питався у батьків, чи сам поїхав?
Хлопчик промовчав, не перестаючи усміхатися, а бригадир ніяк не міг надати суворості своєму голосу.
— Як же тебе звуть? — поставив він ще одне запитання.
— Амангельди.
— О! Амангельди! — промовив Олександр Олександрович.— Це ім'я! Ти знаєш, хто був Амангельди Іманов?
— Знаю,— усміхнувся хлопчик.
— Хто?
— Герой,— відповів хлопчик по-російському і додав по-казахському:— Батор.
— Он яке в тебе ім'я! Це відчувати треба! — несподівано суворо сказав бригадир.— Ти в якому класі?
— В четвертий перейшов.
— Мабуть, на трійках? — знову втратив суворість бригадир.
— Ні,— усміхнувся Амангельди.
У Олександра Олександровича не вистачило твердості відправити хлопчика додому, і він спитав напослідок:
— Що ж ти робитимеш? Ти ж і машинки в руках не вдержиш?
— Ловитиму,— коротко відповів Амангельди.Дивіться також
Іван Багмут — Блакитне плесо
Іван Багмут — Федір з Федора
Іван Багмут — Сім мішків
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
— Кого? — спочатку не зрозумів бригадир.
— Баранів.
— Ловитимеш баранів? — недовірливо похитав головою Олександр Олександрович, дивлячись на тоненьку постать хлопчика.— Гм...
Дівчата, що по-материнському любовно дивилися на Амангельди, підтримали хлопчика.
— Спіймає! — сказала одна з них.
— А знаєш що? — раптом пожвавішав бригадир.— Тут ось у Майраш — маленька дитина. Ясла ще не відкриті, а няньки в неї немає. Може, ти доглянув би дитину, а вона пішла б стригти?..
— Ні,— усміхнувся Амангельди, і бригадир зрозумів, що хлопчик думав не один день про те, як він ловитиме баранів.
Після снідання на баз пригнали отару. Вівці голосним меканням протестували проти такого несвоєчасного повернення в кошару.
Олександр Олександрович поставив дівчат навколо помосту і розповів, як треба працювати машинкою, бо електричну "перукарню" надіслали в колгосп тільки цього року, і ніхто з "майстрів" ніколи не стриг машинкою.
— А тепер спробуємо на барані,— додав він і повернувся до перегородки, щоб спіймати, як він казав, барана, хоч у кошарі не було жодного барана, а тільки вівці з ягнятами... Але всі розуміли, що бригадир називав овець баранами тому, що він був старим вівчарем, а всі старі вівчарі кажуть на овець барани.
Амангельди зметикував, що саме зараз йому треба діяти. Одна вівця, очевидно найдурніша в усій отарі, підійшла до самої перегородки і з таким виразом, наче баран на нові ворота, дивилася на жовтий пісок. Амангельди підкрався до неї і несподівано схопив її за задню ногу. Всі вівці шарахнулись вбік і зняли несамовите ревище, а спіймана, смикнувши, потягла хлопчика за собою до отари.
Але Амангельди теж зібрав усі свої сили і, оскільки вівці на трьох ногах бігти було важче, ніж Амангельди на двох, потяг її до помосту.
Тут наспів Олександр Олександрович і, похваливши хлопця за моторність, схопив "барана" і поклав його на стіл.
— Ще ловити? — спитав Амангельди.
— Підожди,— відповів бригадир і почав зв'язувати вівці ноги, а всі "майстри" дивилися, як він це робить.
— А тепер почнемо,— сказав він і, піднявши однією рукою вовну на череві вівці, другою рукою взяв тріскучу машинку, в якій з шаленою швидкістю рухалися ножі.
Вівця з жахом дивилася на людей і на страшну зброю в руках бригадира. Коли Олександр Олександрович приставив машинку до її шкіри, вона здригнулася й мекнула таким безнадійним голосом, що Амангельди стало її шкода.
— Дурна, дурна,— заспокоїв її бригадир і провів машинкою від черева до спини один раз, вдруге і втретє, загортаючи вгору підрізане руно.
Амангельди, як заворожений, дивився на спритні руки бригадира і на вовну, яка біля шкіри була ніжна і біла-біла з ледве жовтуватим відтінком, зовсім не така, як зверху — брудна і сива, і коли Олександр Олександрович спитав у дівчат, чи всі зрозуміли, ніс треба стригти, Амангельди теж відповів:
— Зрозуміли.
— Ну, якщо зрозуміли, тоді відкриваємо пашу "перукарню". Запрошуйте клієнтів,— пожартував він, і всі стригальниці кинулись до овець, хапаючи їх за задні ноги. Амангельди лишився позаду, і йому довелося тільки допомагати одній з дівчат, підштовхуючи неслухняну вівцю.
"Перукарня! От так перукарня!" — сміявся він у душі.
Амангельди їздив торік до Атбасара, і батько водив його стригтися.
В справжній перукарні він не бачив електричних машинок, як тут, зате там не хапають клієнтів за ноги і не тягнуть до крісла, а ввічливо запрошують: "Сідайте, будь ласка".
Амангельди поки що нічого робити: "майстри" молоді, недосвідчені, і стрижуть вони дуже повільно. Олександр Олександрович ходить весь час навколо помосту, показуючи то одній, то другій дівчині, як треба стригти, і пояснюючи кожній її помилки. Хлопчик ходить за бригадиром, слухає його пояснення, і йому здається, що коли б дали йому машинку, він стриг би не гірше за дівчат. В усякому разі, він розуміє, як треба працювати, а деяким стригальницям Олександр Олександрович розказав уже двічі, як треба стригти, а вони втретє роблять ті самі помилки.
Але попросити машинку він не наважується. Він знає, що скажуть: "Куди тобі? Ти ще малий!" Крім того, всі машинки зайняті. Дванадцять машинок і рівно дванадцять дівчат.
Він зітхає і спиняється біля Раї, російської дівчини, тієї самої, що вчора, коли бригадир не повірив у його здібність спіймати барана, сказала: "Спіймає!" Він довію дивиться на її руни і не витримує:
— Дай я трошки пострижу,— каже він тихо.
— Що?! — замість того, щоб також потихеньку відповісти "ні", кричить Рая.— Щоб я дала йому машинку! Збожеволів!
Амангельди вже не радий, що зачепив її. Він відходить убік, але це не врятовує його.
— Дивися, знайшовся робітник,— гукає і Джамал, що стоїть поряд з Раєю.— Ти думаєш, що так легко стригти?!
— Дай йому машинку! Вигадав! — обурюється третя. — Розумний який! Щоб поламав? Або порізав вівцю!..
І чого вони зняли такий крик? Подумаєш, спеціалісти! Самі не вміють стригти, а кричать... Дорослі! А чи давно самі були в четвертому класі? А Джамал? Могла б і помовчати. А ще обіцяла батькам Амангельди, що буде доглядати за ним і допомагати йому... Допомогла!..
— Що там таке? — питає Олександр Олександрович.
Амангельди зовсім розгублюється, і його смаглява шкіра стає бронзовою від краски, що заливає йому обличчя. Зараз його взагалі проженуть з "перукарні".
— Я не стригти, я тільки хотів подержати машинку в руці,— виправдується він.— Тільки подержати...
Але бригадир не сердиться і говорить без усякого гніву:
— Рано ще... Підростеш, тоді навчишся стригти... Підожди...
"Еге ж, підожди!.. Добре їм говорити "підожди",— думає Амангельди.— Адже ждати не годину і не день, а кілька років!.. Підожди!.."
В цей момент одна із стригальниць необережним рухом машинки розрізає вівці шкіру. Увага від Амангельди відвертається, всі дивляться, як дівчина бере відерце з дьогтем і мастить поранене місце.
Ну, от! Поранила, і їй навіть ніхто зауваження не зробив! А поранила тому, що не так відтягає шкіру на вівці, як учив Олександр Олександрович. Амангельди розуміє, як це треба робити, але йому не дають машинки... А він навіть шию у вівці зміг би постригти, не поранивши.
Виявляється, що найтрудніше стригти шию. На шиї у вівці багато зморщок, і якщо стригальниця недосвідчена, вона може наробити багато виразок. Бригадир радить стригти шию ножицями. Це загайно, але нічого не поробиш, коли немає ще досвіду з машинкою.
Коли шия острижена, тоді все руно знімається з вівці, і стрижці кінець. Амангельди чекає цього моменту, щоб узятися до своєї роботи.
Нарешті перша вівця пострижена. Рая, вся сяючи, що остригла вівцю перша, несе до приймальника вовну, а Амангельди ловить для неї нову вівцю. Він знову тягне її за задню ногу, але коли раніше вся отара шарахалась від нього, то тепер на нього накидається десятків зо два ягнят. Вони шастають у хлопця під ногами, заважаючи тягти, і всі, штовхаючись, тягнуться до вимені спійманої вівці.
Інший, можливо, злякався б такого нападу, але Амангельди знає, в чому справа. В кожній отарі є вівці, які не підпускають до себе ягнят. Чабани ловлять таких овець і тримають їх, поки ягнята погодуються. Ягнята, очевидно, вважають, що Амангельди саме для цього спіймав вівцю, і оточують її.
Хлопчикові хочеться кинути вівцю і піймати пару ягняток та погратися з ними. Всі вони такі ніжні, м'якенькі й довірливі... Але Амангельди розуміє, що зараз не час бавитися. Зараз він на роботі! Відбиваючись від непрошених гостей, він приводить вівцю до помосту і віддає її Раї, намагаючись не зустрінутися з дівчиною очима. Та Рая, мабуть, уже забула про суперечку і хвалить Амангельди за спритність.
А острижена вівця самотня стоїть збоку від отари вже хвилин з десять. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Блакитне плесо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4942 | Іван Багмут | Блакитне плесо | ІВАН БАГМУТ
БЛАКИТНЕ ПЛЕСО
ЩО БУЛО В БОЧЦІ?
Домашнє завдання з російської мови не було важке: написати словами СССР, УССР, ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ. Панас Чоломбитько, або просто Панько, як його всі звали, старанно вивів перше слово "Союз" і згадав, що їхній сусіда дід Книш каже не "есееесер", а "сисисиєр". Він уявив старого Книша школярем і засміявся вголос.
"Не вилазив би дід з двійок! — подумав він. — "Сисиєр!" Хіба важко прочитати правильно? Сміх та й годі…".
У вікно заглядало весіннє сонце, і думки перекинулися на інше: мати казала, що влітку, коли скінчиться навчання в школі, Панько пастиме телят і зароблятиме трудодні. Цієї солодкої хвилини хлопчик чекав, як свята.
Пасти телят! Це не така проста штука. Треба їх пасти так, щоб кожне теля щодня прибавляло не менше як по півкілограма у вазі. А інакше пастуха можуть скинути з посади. А то ж? — тут Панько вже точно повторював слова матері: "Раз не вмієш пасти, то йди на іншу роботу. Хто ж дозволить нівечити колгоспне поголів’я!" Ну та Панька не скинуть з посади. Він так пастиме, що телята може не по півкіло, а по цілому кілограму прибавлятимуть…
Панько повернувся до вікна. У дворі греблися кури, і земля була вже настільки суха, що навколо курей здіймався порох. Панькові враз схотілося побігати босоніж по гарячій землі.
Раптом Панько помітив, що, поки він мріяв про телят, з пера впала крапля чорнила і розійшлася на папері великою фіолетово-синьою плямою. Панько з досадою цмокнув язиком і придавив краплю промокашкою. Але від цього пляма стала ще більшою.
— Тобі б вона згоріла! — наслідуючи діда Книша, коли той бував чимсь невдоволений, з серцем промовив Панько і відкинув геть промокальний папір.
Він хвилину дивився на зіпсовану сторінку, потім рішуче закрив зошит і став скидати чоботи. Мати заборонила ходити босоніж, але то було вчора. А сьогодні земля вже нагрілась.
Ноги були білі, а шкіра на них така ніжна, якої ніколи не буває влітку. Панько погладив босу ногу, згадав материну заборону, глянув на книжку з завданням на завтра, зітхнув і попростував до виходу. Біля самих дверей він спинився, скинув червоний галстук і вибіг з хати.
Справді, земля була гаряча. Вона приємно гріла ногу, а коли він ступав по молоденькій травичці, відчувалася ще приємніша прохолода. Трава так ніжно лоскотала підошву, що Панько навмисне аж двічі пройшов понад повіткою, де трава росла густіше. Він постояв біля сухого пенька, густо обліпленого червоними комашками, які вилізли з щілини погрітися на сонці, і, підстрибуючи, вибіг за ворота.
На вулиці було порожньо. Панько, обережно ступаючи по траві, щоб відчути якомога більше насолоди від невимовно приємного лоскоту в підошву, попростував до містка. Село розташувалося на схилах великої розлогої балки, і місток сполучав обидві частини селища, коли після дощів або весною в повідь балкою йшла вода.Дивіться також
Іван Багмут — Хазяїн Широкої ріки
Іван Багмут — Пасічник
Іван Багмут — Зелена гілка
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Біля містка стояла підвода, запряжена парою гладких коней, а на ній сторч стояли три бочки, накриті ряднами. Нм возі сидів незнайомий літній чоловік і курив цигарку, а другий — молодий, теж незнайомий, — з цеберкою в руках виходив з-під містка. Підійшовши до воза, молодий передав цеберку старому, і той вилив воду в одну з діжок.
Панько від здивування витріщив очі. У їхньому колгоспі "Червоний промінь" воду і для тракторів і для ферм брали з колодязя, а чому ці люди беруть воду з калюжі? Та ще, видно, і не близько приїхали сюди. Раз уже приїхали по воду до "Червоного променя", то беріть же її з колодязя! А чому вони приїхали? Невже в них немає своєї води?
Панько досвідченим хазяйським оком оглянув міцну, добре змазану дьогтем і припалу порохом, збрую, спітнілих гладких коней, міцний віз, пофарбований зеленою фарбою, потім чоловіка, що сидів на возі, засмаглого, з сивиною в вусах.
Побачивши, що чоловік повернувся до нього, Панько ближче підійшов до воза і спитав:
— Дядьку, а навіщо ви берете воду?
— А тобі хіба шкода? — усміхнувся той.
Панько помовчав, знову оглянув віз, бочки, коней І сказав:
— То ви краще б з колодязя набрали. Цієї води у нас не п’ють. Ми й худобі не даємо цієї води.
— 3 колодязя не можна, — серйозно відповів чоловік і, плюнувши на цигарку, роздавив її об пужално.
Чому ж не можна брати з колодязя? Це вкрай зацікавило Панька. Він широко розкритими очима дивився на незнайомого, але той не збирався продовжувати розмову.
— А чому ж не можна з колодязя? — спитав Панько. — Може, ви думаєте, що Корній Корнійович заборонить?
— Та ні, чому ж Корній Корнійович заборонятиме? Просто такий наказ одержали: не можна брати з колодязя, і край!
Панько був вражений відповіддю і мовчав, чекаючи, може, чоловік скаже йому, чому ж не можна. Але той, помітивши зацікавлення хлопця, наче навмисне не говорив ні слова.
— Ви, мабуть, з "Зорі"? — спитав Панько.
— З "Зорі комунізму". Вгадав, — відповів колгоспник, але розмови про те, чому не можна брати воду з колодязя, не продовжував.
— А хіба в "Зорі" немає своєї води?
— Ет, який ти цікавий, — засміявся чоловік. — А уроків, мабуть, не вивчив?
— Я ввечері вивчу, — скоромовкою відповів Панько і, хвилюючись, що чоловік ось-ось цьвохне батогом і поїде, не сказавши, в чому справа, знову пристав з запитаннями.
— Немає у вас води? Нема? А як же ви живете?
— Отак і живемо… — зітхнув колгоспник.
В цей час молодший приніс цеберку і подав на віз. Чоловік встав, відкинув рядно і обережно вилив воду в бочку.
— Жива? — спитав молодий.
— Жива, жива… Давай ще пару відер та й поїдемо.
Панько затупцювався на місці від цікавості.
— А що там у бочці? Хто жива?
— Дрохва, — хитро блиснув очима молодий і, підморгнувши старшому, попростував під місток.
— Дрохва?.. А чому?.. А де ви її спіймали?.. А як?.. А навіщо дрохві вода? Дрохва ж птах? — кидав запитання Панько.
— Ну, лізь сюди, подивись, — засміявся колгоспник.
Панько вихорем злетів на віз і заглянув у бочку. Там було повно дрібненької риби, що, поринаючи та виринаючи, мерехтіла, виблискуючи лускою.
— Це риба! — скрикнув Панько так, наче він зробив відкриття. — Риба!
Тисяча питань заворушилось у голові хлопчика. Тепер він уже не соромився, і питання сипалися одне за одним.
— А навіщо? А де ви взяли рибу?.. А куди ви її везете?..
— Ти спитай спочатку, що це за риба, — сказав чоловік і сам відповів: — Це, брат, дзеркальний короп. Чув?
— Чув.
— У нашому колгоспі є ставки. От ми пустимо ото рибку в ставок, а на осінь вона буде отака, — і він показав на руці трохи не до ліктя
Панько не зводив очей з колгоспника, дивлячись йому просто в рот.
— У вас, у "Червоному промені", можна було б таких коропів розвести, що нікому й не снилося!
— У нас же немає ставків, — промовив Панько.
— Ото ж і погано, що нема. А по оцій балці, туди, вгору, можна не один ставок, а десять зробити. І роботи небагато — тільки попересипати греблями балку в вузьких місцях… Увесь район рибою засипали б… Багатство під носом лежить, а ваш Корній Корнійович вухами ляпає…
— Корній Корнійович вухами не ляпає,— образився Панько за свого голову колгоспу. — Ми ранню сівбу за два дні закінчили і на друге місце по району вийшли.
Колгоспник з цікавістю глянув на хлопчика і усміхнувся, здивовано, наче кажучи: "дивись, який!" Потім, помовчавши, додав:
— На сівбі, може, й не ляпає, а нащот ставків — ляпає…
— І ваш голова теж ляпає,— все ще ображений за Корнія Корнійовича, відказав Панько.
— Наш ляпає? — здивувався колгоспник.
— Ляпає!
— А в чому ж він ляпає?
— В чому? А де корови дають більше молока, у нас чи в "Зорі"? У нас. Значить, нащот корів ваш ляпає.
— Наскільки ж ваші корови дають більше молока? — ледве стримуючи усмішку, спитав чоловік.
— Наскільки? Набагато!
— Звідки ж ти знаєш про це? Мабуть, мати доярка?
— Та вже знаю… — відчувши, що чоловікові нічого казати, закінчив суперечку Панько.
В цей час молодший приніс нову цеберку води. Старший вилив її в бочку, і риба завирувала з новою силою.
— Дядьку, — сказав Панько, — дайте мені одного карасика…
— Карасика? — зробленим гнівом витріщився молодий. — Та як ти смієш ображати наших коропів?!
Панько почервонів.
— Дядьку, — зітхнув він, — дайте одно коропеня…
Старий заперечливо похитав головою:
— Навіщо воно тобі? Воно мале, наїдку з нього ніякого. А от восени, як повиростають наші коропи, тоді приходь до нас у "Зорю комунізму", я тобі дам найбільшого коропа…
— Мені, дядьку, не їсти. Я пущу його в акваріум. У нас у школі є акваріум. Знаєте, що таке акваріум?
— Це, мабуть, щось на зразок клуні? — сказав молодий, підморгнувши старому, і пішов під місток з цеберкою.
— Клуні? — здивовано, не в силах сховати радість, що він може показати свою зверхність над цими незнайомими, скрикнув Панько. — Акваріум — це зовсім не клуня! Навіть і не схоже!
— Ну, коли для акваріума, тоді візьми одного, — лагідно промовив колгоспник. — Тільки як же ти його донесеш?
Та Панько прирозумів. Він викопав біля калюжі під містком невеличку ямку, напустив туди води і зробив для коропеняти маленький ставочок. Коропеня тут побуде, поки він принесе з дому консервну банку.
— Я зараз побіжу по банку, — схвильовано сказав він і зробив уже крок, коли молодий, який повертався з водою, спинив його.
— Так що ж? По-твоєму, ти все зробив?
— Все, — не розуміючи, відповів Панько. — Я його в банці з водою донесу до школи.
— А слово яке треба сказати?
— Навіщо слово? — знову здивувався Панько.
Обидва чоловіки, усміхаючись, дивилися на хлопчика.
— Та вони, видно, всі такі в "Червоному промені", — промовив молодий, — Торік брали в нас трієр, так теж спасибі не сказали…
Панько почервонів.
— Я забув, — сказав він тихо. — Дякую.
— Ну от, — усміхнувся молодий. — Тепер усе! До побачення!
— До побачення! — голосно гукнув Панько і бігом кинувся додому.
Дома він знайшов порожню банку і побіг до містка.
Півгодини тому, захоплений подарунком, він не роздивився як слід на рибинку. Тепер він побачив, що коропеня було майже зовсім без луски. Тільки п’ять-шість лусочок блищали на голому, як у в’юна, боці рибинки.
"Може хворе, а може, в дорозі пообдирало боки", — подумав хлопчик і обережно пустив його в банку з водою.
Помалу, щоб не вихлюпати воду і щоб не завдати шкоди рибинці, пішов до школи. Піонерська кімната була не замкнута, і там сидів старший піонервожатий, викладач російської мови Степан Юрійович, переглядаючи щоденники піонерзагонів.
— Чого тобі, Чоломбитько? — спитав Степан Юрійович.
— Ось дивіться, що я приніс!.. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Брати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4928 | Іван Багмут | Брати | Полк увійшов до села надвечір. Довга колона, зупинившись на вулиці, поволі танула. Зникали в дворах сани з майном, кухні, спеціальні підрозділи й окремі особи — зв'язкові, старшини, командири, але кістяк колони — піхота — лишався на місці. Бійці тупцювали на рипучому снігу і з жаданням поглядали на ряди хат, з димарів яких подекуди привітно здіймався димок, збуджуючи в пам'яті далекі картини і, здається, до неймовірності далекі часи. День догорав, і на шибках вікон палали червоні відблиски, ніби в хатах жарко горіли печі.
І від цього на вулиці здавалося ще холодніше і ще дужче тягло до тепла і затишку.
Розвідник Петро Костенко, стомлений цілоденним переходом, байдуже розглядав у бінокль вулицю, щоб скоротити завжди такі довгі десять-п'ятнадцять хвилин між зупинкою колони і розводом по квартирах. Помітивши кухню, Петро пожвавішав і, опустивши бінокль, гукнув:
— Увага! Кухня першого батальйону на горизонті!
Взвод загудів на високих нотах, наче великий рій, і старшина, як завжди, похопився крикнути:
— Хлопці, без паніки!
Він звелів не розходитись і послав Костенка довідатись, чи готовий обід. Той не ступив ще й сотні кроків, як зустрів командира взводу і дістав наказ поспішати з обідом і збиратися в розвідку.
— Єсть! — відповів Петро і подумав, що мороз дужчає і що сьогодні вже пройдено п'ятдесят кілометрів.
Коли розвідник підійшов до кухні, там уже була черга, але він не став чекати і, протиснувшись уперед, підставив свій казанок.
Червоноармієць з оливковим обличчям і стражденним виразом очей сердитим голосом, що аж ніяк не пасував до його кволої постаті, сказав:
— Твоя чому без черги?
— А ось чому! — і Костенко відіпхнув червоноармійця плечем.— Насипай! — гукнув він кухареві.
— Твоя чому без черги? — повторив боєць ще сердитіше.
Костенко хотів сказати: "Тому, що я зараз іду в розвідку",— але він був стомлений, попереду чекала безсонна ніч, його сердила затримка, і він крикнув уже роздратовано:
— Насипай, кажу тобі!
— Не зв'язуйся з ним, Хаджибаєв,— порадив хтось з гурту..
Бородатий солдат заступив собою слабенького Хаджибаєва і суворо мовив Петрові:
— Бери і йди звідси!
Кухар, завжди привітний до Костенка, тепер мовчки, не дивлячись у вічі, насипав казанок. Петро пішов геть.
— А ще з біноклем,— почув він позад себе і почервонів із сорому. І весь час, коли йшов до взводу і поки збирався в розвідку, у нього був поганий настрій. Тільки коли вирушив на завдання, його охопило звичайне збудження розвідника і повернулася рівновага.
В розвідку йшли дві групи: одна — проти фронту полка, друга,— тут був і Костенко,— праворуч, щоб з'ясувати можливість флангового удару.Дивіться також
Іван Багмут — Блакитне плесо
Іван Багмут — Злидні
Іван Багмут — Тєгі-Тєгі
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Мороз був скажений, і сніг під ногами рипів так гучно, що розвідники ніяк не могли тихо підкрастися до села, зайнятого ворогом. Двічі їх обстріляли з кулемета, після цього на вулицях забігали гітлерівці, залунали вигуки команди, і нічого не лишалося, як повернути до своїх.
Коли розвідники проходили "нічиїм" хутором, командир наказав Костенкові зайти до однієї з хат і зібрати деякі відомості про цей хутір.
Костенко вийшов з хутора, коли почало розвиднятися.
Не доходячи до села, де розташувався полк, він почув виття літаків і побачив, як чотири хижаки атакували село. Петро піддав ходу, але, поки добіг до села, літаки вже зникли і вулицею перебігали підрозділи, займаючи оборону по садках і городах.
Іти до свого взводу було пізно, треба негайно ставати до оборони, і Костенко, приєднавшись до цепу, повернув до ближчого двору і пройшов на край садка.
Два бійці, нагорнувши купу снігу, лежали з ручним кулеметом і поглядали у біле поле. Праворуч, замаскований кущами, стояв "максим", ліворуч три бійці робили окіпчик з снігу. Вони були близько, кроків за двадцять. Оливкове обличчя одного здалося Костенкові знайомим, і він відчув якесь збентеження. Розвідник став пригадувати, де він зустрічав цього бійця, коли від станкового кулемета почув вигук:
— Товариші, увага!
Петро глянув у степ і побачив, як з-за пагорка, далеко ліворуч, показався танк.
"Починається",— подумав Костенко і потягся від нервового збудження.
За першим танком виткнувся другий, третій... Петро налічив їх шістнадцять. Вони повільно сунули до села. Звідти раптом загриміла канонада. Біля танків розквітали клуби диму, і не можна було зрозуміти, чи то стріляють з танків, чи рвуться наші снаряди. Ворожа піхота не показувалась, і Костенко подумав, що він тут зайвий з своїм автоматом, і пожалкував, що не добіг до взводу. Раптом він побачив, як над одним танком, здається, без усякої видимої причини, спалахнуло полум'я. Танк крутнувся в один, потім у другий бік і став. Біля самого села загорілося ще два танки, але решта продовжувала наступ. Канонада наростала, і вже не можна було розрізнити окремих пострілів і вибухів.
Танки зайшли в село і посунули вулицею на той край, де лежав Костенко. Вони з'являлися на мить в проміжках між будівлями, і слідом за ними над хатами здіймалися хмари густого диму і пливли над селом.
— Запалювальними б'є, сволота,— сказав хтось з кулеметників.
Майже коло двору, де лежав Петро, загорівся ще один танк і швидко звернув у проміжок між хатою й повіткою. Мотор горів рівним червоним полум'ям, як багаття, розкладене вмілою рукою.
Костенко перебіг від кулеметників до дворових будівель. Тепер палаючий танк був поряд з ним, за якихось сорок кроків. Він ніколи не бачив ворожого танка так близько і трохи захвилювався. Наставивши на башту автомат, він з завмиранням серця чекав, коли відкриється люк.
Петро боявся одного — танкісти помітять його і відведуть танк за повітку. Але люк відкрився. Звідти показалась голова, потім груди, і Костенко, полегшено зітхнувши, дав коротку чергу. Танк рушив з місця, ткнувся, як сліпий, в стіну і знову став. З люка ніхто більше не показувався.
Решта танків скупчилася край села. Три з них, шукаючи прикриття, стали біля садка, де лежав Костенко. Один стояв так близько, що можна було побачити шершавість на поверхні броні.
"Гранату б!" — Костенко стиснув автомат, лютуючи на себе, що не взяв протитанкової гранати. Коли ще трапиться такий випадок? Але протитанкової гранати не було.
Танки обстрілювали з кулеметів садок, і дрібні гілочки падали на сніг. Костенко бачив, як поверталися, націлюючись на хати, гармати і як спалахнули спочатку одна, потім друга солом'яні покрівлі і в повітрі закружляла солома, осідаючи на сніг обгорілими чорними стеблами. Раптом у проміжку між хатами промайнули бронетранспортери з піхотою, і, коли перший з них виринув знову, вже проти Костенка, він застрочив з автомата. Петро бачив, як падали гітлерівці, і не шкодував, що не пішов до взводу, а лишився тут. Бронетранспортери крутилися вулицею, розвідник ловив секунди, коли машини показувалися між будівель, і посилав короткі упевнені черги.
Він спорожнив один диск і, мабуть, половину другого, коли почув по короткому звуку куль, що його помітили. Костенко відповз трохи в глиб садка і, ховаючись за купою бур'яну, притих. Він лежав нерухомо, прислухаючись до куль, аж доки не прийшла несподівана допомога: подув вітер, і садок заслало густою пеленою жовтого диму.
Петро трохи полежав, потім переповз на старе місце і обережно підвів голову. Він оглянувся навкруги і побачив, як під заслоною димової завіси від краю садка до танка повз боєць з протитанковою гранатою. Він повз обережно, від дерева до дерева, і Петро, затаївши дихання, так, ніби ліз сам, стежив, чи не повернуть танки своїх кулеметів на бійця. Костенкові хотілося бути коло того бійця, допомогти йому, тепле почуття зростало водночас з заздрістю, що той мав протитанкову гранату, а в Костенка її нема. І в цю мить боєць був Петрові рідніший за брата.
На краю садка боєць підвівся на коліна, змахнув рукою, і тут Костенко угледів смагляво обличчя з східними очима. Боєць кинув гранату і впав, зарившись обличчям у сніг.
Петро побачив білий вогонь і дим, потім стовп червоного полум'я над танком. Боєць знову звівся навколішки і кинув другу гранату. Танк рвучко крутнувся і скажено застрочив з кулемета по бійцю. Розвідник бачив, як шалено здригався кулемет, випускаючи кулі, і почував себе ніби винним, що не може припинити це страшне тремтіння ствола.
Раптом із щілин танка пішов дим, і кулемет безсило застиг. Але боєць уже не ворушився. Костенко з повагою й жалем дивився на сіру нерухому шинелю і напружував пам'ять, щоб пригадати, де він бачив це обличчя і чому спочатку воно збудило в ньому незрозуміле збентеження. Він уявляв обличчя з чорними очима, і тоді на думці крутилися слова, що пов'язувалися з цими очима, але згадати їх не міг. Раптом його погляд упав на блискучий казаночок, причеплений до пояса вбитого. Петрові враз все стало ясно.
"Твоя чому без черги?" — ось хто був цей боєць!
Знову вулицею пройшов бронетранспортер. Костенко з особливою люттю випустив чергу. А з думки не сходив Хаджибаєв... Петрові було боляче за вчорашнє і ще болючіше, що Хаджибаєв загинув. Петро повернув голову до нього і побачив, як з садка, коло спаленого танка, вибігли і сховалися в сусідньому дворі кілька червоноармійців. Він також помітив, як з протилежного боку з'явився ще один танк. Як тільки Петро усвідомив, що залишився в садку сам, оточений, інстинктивно кинувся за червоноармійцями. Він вискочив на голу площинку, і зразу ж навколо нього затюкали кулі. Коли пробігав повз Хаджибаєва, відчув, як щось з силою вдарило його по колінах.
Костенко упав. Він прислухався до тупого вібруючого болю. Йому згадалося чиєсь оповідання, як в перші хвилини навіть не помічаєш, що тебе поранено. Шукаючи порятунку, розвідник оглянувся навкруги скільки міг. В цю мить у нього були ясні і холодні очі, бо думки напливали чіткі і ясні. Він зрозумів, що зробив помилку, вискочивши з садка. Тепер, коли наші не виб'ють німецьких фашистів із села, йому смерть.
Костенко спробував відповзти під захист ближчої повітки, але відчув такий гострий біль, що ледве не втратив свідомість. З шорстким і коротким звуком коло нього упало кілька куль, і він зразу відмовився від свого наміру, зоставшись там, де впав, на відкритому місці. Справа доходила до кінця. Він витяг з кишені пістолет, поклав його за пазуху, поклав туди ж дві ручні гранати, потім натяг аж до очей капюшон маскувального халата і, стиснувши в руках автомат, перестав рухатись.
Раптом крізь стрілянину він почув потужне двигтіння мотора і побачив, як з-за садка вийшов бронетранспортер і зупинився за півсотні кроків від нього.
Шестеро гітлерівців у білих халатах, підперезані поясами, стояли в машині на весь зріст і стріляли в усі боки з кулеметів.
Петрові стало моторошно. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Гарячі джерела | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4929 | Іван Багмут | Гарячі джерела | В долині ріки Наватуми кедрівник не стелеться по землі, а росте як звичайне дерево. Стовбури у нього товщі і не такі вузлуваті, як по інших долинах, і шишки з горішками значно більші.
Це тому, що трохи вгору від гирла цієї ріки б'ють гарячі джерела. Гаряча вода тече з розколини в камінній горі і утворює цілу річку, яка впадає в Наватуму, від чого в низовій частині долини набагато тепліше, ніж по інших ріках Охотського узбережжя. Влітку тут виростають буйні трави, а кущі сплітаються в непролазну гущавину, в якій ховаються зайці, лисиці, ведмеді та інший звір.
Вода в джерелах гіркувата, пахне аптекою і така гаряча, що рибина, коли кинути її в воду, звариться за п'ять хвилин, як в окропі. Маленька річка, яка починається від джерела, ніколи не замерзає, і взимку над нею здіймаються густі клуби пари, ніби дим від великої пожежі в тундрі міжгір'я.
З давніх-давен орочі лікувалися цією водою від усяких хвороб. На березі ручая, в каменистому ґрунті вибивали яму завбільшки з ванну, напускали туди гарячої води, і хворий купався в ній, доки не одужував.
Але вже давно вода чомусь перестала допомагати. Майже всі, хто лікувався нею, стали вмирати. І тепер коло гарячих джерел можна побачити багато могил тих, що приймали тут ванни.
Минали роки, могили біля теплого ручая заростали бур'янами. Тільки коли-не-коли приїде з найглухіших гір якийсь старик і, поставивши свою юрту біля джерела, викопає ванну і, покупавшись у ній, повертається в гори здоровий і помолоділий. Та ніхто не знав, чому гаряча вода давала здоров'я одному і смерть багатьом.
А після того, як у районному центрі більшовики відкрили велику лікарню, люди зовсім перестали лікуватися цією водою і поступово забули про неї.
— Руський доктор може вилікувати людину навіть тоді, коли вона кашляє кров'ю! — казали орочі.
Одного буряного дня на зовнішнім рейді Наватумської бухти став пароплав. Пароплави рідко заходять у ці місця, і тому все населення вибігло до моря і з цікавістю ждало катера, який ішов до берега.
На морі здіймались великі хвилі, а там, де була мілина, вони злітали вгору стовпами сліпучо-білих бризок так високо, ніби від вибухів міни. Отакі мілини, або "бари",— найнебезпечніші місця для моряків. Коли вітер занесе туди катер або пливущу людину — там їх чекає неминуча загибель. Величезний стовп води підіймає човен чи плавця угору і потім з силою б'є об воду. В утопленика, якого море рано чи пізно викидає на берег, завжди буває переламаний хребет, а від човна залишаються тріски.
Люди стояли на березі і мовчки показували руками, куди треба йти катерові. Вони не кричали, бо однаково ніхто не почув би їхнього голосу — такий грім стояв від прибою і вітру.
Катер то пірнав у воду, то злітав на хвилю так, що видно було його дно. Наватумчани заспокоїлись тільки тоді, коли він пройшов між двома мілинами, які з моря загороджували вхід до бухти.Дивіться також
Іван Багмут — Хазяїн Широкої ріки
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Іван Багмут — Брати
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
З катера зійшов військовий в окулярах. Слідом за ним чотири матроси винесли на носилках чоловіка з жовтим, як у мерця, обличчям.
— Пароплав іде далі на північ,— сказав лікар, бо чоловік в окулярах був лікар.— Ви бачите, що робиться на морі? В таку погоду ми не зможемо пристати у вашім районі. Вчора ми підібрали пораненого льотчика, збитого японцями. Непритомний, він плавав на поплавку від свого літака. Пораненому потрібен цілковитий спокій, а пароплав гойдає так, що й старі матроси не стоять на ногах. Ще день такої подорожі — і поранений помре. Скажіть, де можна його покласти? Матроси віднесуть.
Молода дівчина, на ймення Ага, тоненька, наче підліток, яка недавно скінчила в районі курси медичних сестер і трохи знала російську мову, переклала слова лікаря. Жінки, що весь час з острахом поглядали на жовте, з заплющеними очима обличчя льотчика, обступили тепер носилки і дивились на нього такими ласкавими очима, ніби він був їм родич.
— Ми самі віднесемо його! Ми знайдемо для нього місце,— пошепки говорили жінки, боячись порушити спокій хворого.
— Пароплав повернеться тижнів через два, і я заберу пораненого. Чи є у вас лікар або фельдшер?
— Ми викличемо лікаря з району,— хвилюючись, що військовий в окулярах передумає і забере пораненого, сказала Ага.— Я вмію робити перев'язки.— І вона, ніби ненароком, розпустила кінці своєї хустки, щоб стало видно комсомольський значок.
Лікар не помітив значка і, недовірливо глянувши на Ага, бо вона справді була така тоненька, як підліток,— роздумуючи сказав:
— В крайньому разі я можу залишити тут свого фельдшера...
— Ні, ні,— палко заперечила Ага.— Ми самі лікуватимемо його. Ми вилікуємо його. Ви побачите!
В цю мить поранений ворухнувся і розплющив очі. Ага і жінки кинулись до нього і заговорили всі разом ороцькою мовою. Лікар не розумів їхніх слів, але угледівши, якими ласкавими очима дивляться на льотчика жінки і як ніжно промовляють до нього, сказав:
— Ну, добре. Беріть. Тільки не забудьте сьогодні ж викликати лікаря.
— Сьогодні, сьогодні! — запевнила Ага і зовсім розпустила хустку. Лікар і тепер не помітив значка, але він побачив,— бо непідтримувана руками хустка облипла навколо дівочої постаті,— що Ага не підліток і що вона не тоненька, а струнка. Він помітив також, що в неї довгасті, глибокі очі і що червона стьожка палає в її косах, як рубін. Лікар посміхнувся стомленими очима і передав Ага пакунок з ліками і документами.
Пораненого поклали в хаті Ага, і всі заздрили дівчині. Жінки приносили ягоди, рибу, м'ясо, причому кожна вимагала, щоб поранений їв лише принесене нею. Вони старалися допомогти чим-небудь хворому — поправити подушку, підсмикати ковдру або просто торкнутися рукою його волосся, і сварилися з Ага, яка не дозволяла довго сидіти коло ліжка.
— Чому ти проганяєш нас? — ображалися жінки.— Він такий же твій, як і наш. Ми поскаржимось військовому в окулярах, що ти забрала його собі.
Але, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки чи когось із гір, вони з гордістю хвалилися:
— Ми лікуємо пораненого руського. Він захищав Батьківщину від японців. У нього є орден. Військовий з пароплава знав, кому доручити його. Адже Ага — найкращий лікар на узбережжі. Вона аж три місяці вчилася в районі на лікаря. Вона одержала годинник в нагороду за відмінне навчання.
Люди з сусідніх долин заздрили жителям Наватуми і просили в них дозволу принести пораненому якого-небудь гостинця.
— Е, ні! — відказували ті.— Це наш поранений. Ви можете тільки подивитися на нього. Та й то як дозволить Ага.
Льотчик швидко одужував, коли несподівано йому стало гірше. Морська волога, мабуть, спричинилася до того, що йому почало крутити в суглобах і перестала гоїтися рана. Обличчя пораненого, яке було вже порожевіло, знову зжовкло, і він лежав, зціпивши зуби, щоб не стогнати.
Ага не відходила від ліжка і зовсім змарніла, а біля її хати завжди сиділи кілька жінок, щоб довідатись, коли дівчина вийде з кімнати, про стан пораненого. Вони нічого не питали Ага — по її обличчю було видно, що хворому погано.
З районного центру, за двісті кілометрів від Наватуми, викликали лікаря. Він оглянув льотчика і нічого не сказав.
Вже надворі, сідаючи на коня (на узбережжі влітку всі їздять тільки верхи на конях чи на оленях або ходять пішки, бо гірські стежки такі вузькі і незручні, що возом не проїдеш), він звернувся до дівчини:
— Хворому потрібен курорт. Цілюща вода. Я надішлю радіограму. Може, ще встигнуть вивезти його звідси.
Всі зажурились в Наватумі.
— Нашому пораненому гірше. Отаке нещастя! — сумно казали наватумчани, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки.
— Йому треба їхати на теплі води.
— Отаке нещастя! — зітхав гість, бо тепер уже вся округа вважала пораненого своїм.
Очі в Ага зовсім запали, і вона зробилася така ж жовта, як льотчик. Вона тепер дозволяла іншим жінкам сидіти коло хворого, а сама часто виходила надвір і, нікого не соромлячись, плакала. Наплакавшись, поверталася знову до ліжка.
По всіх сусідніх долинах і в горах пішла сумна звістка:
— Наш поранений вмирає.
Одного разу в Наватумі спішилася валка оленів.
— Міке приїхав! — впізнали його люди.
"Що могло статися, що старий покинув доручений йому табун?" — виникло у кожного питання.
Міке, крекчучи, зліз з оленя і попрямував до Ага. Дівчина, побачивши старого, здивувалася. Два роки Міке не приїздив до моря рибалити, пасучи колгоспних оленів.
"Може, якась важлива новина? — подумала Ага.— Так можна ж було відрядити когось молодшого, а не турбувати старика!"
Міке привітався і зразу ж підійшов до льотчика. Він подивився на пораненого, потім відкинув ковдру, глянув на його висхлі, з опухлими суглобами, ноги і сказав:
— Одягайте солдата і несіть за мною.
— Куди? — злякано мовила дівчина.
— Несіть за мною, якщо хочете, щоб він зостався живий!
Він сказав це так твердо, що Ага відчула себе маленькою
дівчинкою, ніби й не вчилась три місяці в районі на лікаря. Жінки замотали пораненого в ковдри, поклали на носилки і рушили за старим. Люди вибігали з хат і наметів і мовчки дивились, як процесія пройшла в гору по річці і зникла серед заростей кедрівника.
Міке повернув до гарячих джерел, і носії побачили серед могил намет, а поряд нову, вибиту в кам'янім ґрунті ванну. Жінки зрозуміли, що надумав Міке, і всі разом крикнули:
— Ми не дамо нашого пораненого! Він умре від цієї води!
Навколо стояли могили з хрестами і без хрестів, і Ага стало моторошно.
— Сьогодні буде літак! Наш поранений поїде на теплі води. А в цих джерелах я не дозволю купати його,— сказала Ага.
Міке зробив рівчачок і напустив повну ванну гарячої води. Він кілька разів попробував воду пальцем, потім язиком, раз у раз поглядаючи на жінок, котрі стояли навколо носилок, як варта.
— Кладіть хворого в воду,— наказав Міке.
Але жінки не ворухнулися.
— Літака не буде багато днів. Гляньте на гори — який суне туман!
Поранений, потривожений перенесенням, стогнав, не в силі стримувати себе.
— Кладіть швидше, поки чоловік живий! — якимсь особливим голосом звелів Міке.
Жінки, налякані його тоном, слухняно роздягли льотчика і поклали в воду по саму шию. Він застогнав ще дужче, але раптом стих, і жінки з острахом дивилися на нього — чи не вмирає часом.
Міке, сидячи коло ванни, щось шепотів і час від часу клав перед собою по одному камінчику. Поклавши десять камінців, він наказав виймати хворого з ванни.
— Мені так гарно тут! — благально промовив льотчик.— Не займайте мене.
— Йому гарно тут,— сказала Ага,— хай він ще трохи посидить.
— Виймайте зараз же! — гукнув Міке так, що жінки полякались.— Чи ви хочете, щоб він помер?
Ага перша кинулась до ванни, майже сама перенесла пораненого до намету і, не витираючи, закутала його в оленячі хутра, як наказав Міке.
Другого дня льотчик сидів у ванні доти, доки Міке поклав перед собою одинадцять камінців. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Господарі охотських гір | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4946 | Іван Багмут | Господарі охотських гір | ГОСПОДАРІ ОХОТСЬКИХ ГІР
У ПАСТЦІ
Праворуч, за, пологим берегом бухти, високі скелі підходили до моря. Колись вони могутнім клином врізалися в саме море, але тисячолітня робота хвиль розбила виступ на окремі шматки. Тепер біля стрімкого, як стіна, обриву утворилися два скелясті острівки, що тільки під час відпливу сполучалися з берегом. Між скелями і острівками в безладді лежало громаддя сірих камінних брил, ніби Накиданих тут якоюсь велетенською рукою.
Ішов приплив, хвилі все ближче і ближче підходили до гір, розбивалися об каміння, розсипаючись білими бризками, і "потім з тихим шелестінням відкочувалися назад, залишаючи воду в ямках і морські водорості на нерівностях грунту.
Тоненький хлопчик у ватяній курточці і теплому капелюсі, з рюказком і дрібнокаліберкою за плечима ішов від бухти. З виглядом дослідника невідомих земель, який нарешті потрапив до не визначеної на географічній карті країни, він, оглядав кожну калюжу на оголеному відпливом морському дні, перекидав ногою морські рослини, вибирав і складав у кишеню черепашки й блискучі камінці.
До стрімкого обриву залишалося з кілометр. Хлопчик оглянувся на бухту, де на рейді димів пароплав, потім витяг годинника, трохи подумав і рішуче пішов уперед. Пароплав мав відійти о четвертій годині, а зараз було без чверті дві. Він устигне повернутися, поки пароплав закінчить вантаження риби.
Через десять хлилин він сидів на сірому вогкому камені під прямовисними, як стіна, важкими сивими скелями. Десь зверху на них сиділи і перелітали з місця на місце, здіймаючи гамір, чайки, чорні уріли і ще якісь невідомі йому морські птахи. Між камінням позастрявали нанесені штормами дошки, дубки, уламки дерева, і хлопчик подумав — добре було б розкласти вогнище і посидіти коло нього^ під такою прямовисною кручею. Він зрушив ногою каменюку, і з-під неї, незграбно ворушачи клешнями, виліз великий чорний краб. Хлопчик схопився з місця, перекинув краба на спину і обережно став обламувати йому товсті клешні. Він принесе батькові на вечерю свою здобич.
Ех, коли б не поспішати, можна було б розкласти вогнище і спекти краба. А ще краще, коли б пожити тут з тиждень. Він би полював на качок і чайок, а в тундрі, що за узгір'ям, збирав би брусниці і годинами сидів би коло багаття, яке розпалить з пахучого кедрівника або з дерева, принесеного морем.
Уважно оглядаючи каміння, він помалу просувався вперед, витягаючи крабів із схованок, куди вони позалазили, чекаючи припливу. А вода все прибувала і прибувала, і місцями хлопчикові доводилося йти понад самою скелею, вичікуючи, поки відкотиться хвиля і дасть йому змогу йти далі. Він пройшов уже два таких місця, завернув за камінний виступ і побачив у скелі велику чорну діру.Дивіться також
Іван Багмут — Брати
Іван Багмут — Федір з Федора
Іван Багмут — Хазяїн Широкої ріки
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Знявши з пліч рушницю, хлопчик сміливо підійшов до печери. Звідти на нього пахнуло холодом і вологістю. З темряви чутно було, як дзвінко падали на камінь краплі води. Хлопчик зробив крок усередину і, коли око призвичаїлось до темряви, побачив слизькі від моху і водоростей стіни, які в глибині печери сходилися докупи, утворюючи далі вузьку щілину. Раптом щось заворушилось майже біля його. ніг. Хлопчик прожогом кинувся з печери і, важко переводячи дух, зупинився коло виходу.
— Жаба? Гадюки?
Він знав, що в цих широтах немає ні тих, ні других, але слизькі зеленкуваті стіни печери нагадували йому про них. Обережно, тримаючи перед себе гвинтівку, хлопчик увійшов знову до печери. На кам'яній підлозі, біля самої стіни, втягши голову в тулуб і зиркаючи маленькими очицями, лежав тюлень.
У хлопця відлягло від серця. Це був невеличкий тюлень, який не встиг за відпливом і тепер сховався, чекаючи високої води. Він посувався в глиб печери, кожен раз пирхаючи і клацаючи гострими зубами, коли хлопчик наближався до нього. Юра забув про свій страх і з завмираючим від несподіваного щастя серцем тупцював коло звіра.
Ось достойна здобич для справжнього мисливця.
Тільки подумати! Він сам спіймав справжнього тюленя. Увесь пароплав говоритиме про це, а через місяць, коли він повернеться додому, про це говоритиме вся школа. На піонерському вогнищі він сам розповість про полювання і про свою подорож.
Піонерському загонові імені Сергія Лазо буде приємно, що його командир — такий досвідчений і хоробрий мисливець.
Але взяти тюленя живим не пощастило. В нерівнім бою звір був переможений. Витягши тушку на світло, хлопчик дивився на чудове хутро — світлозелене з темними цятками, і йому навіть не вірилось, що може отак пощастити людині.
З шкури тюленя він обов'язково зробить чучело і віддасть його до шкільного куточка живої природи.
Поважно, як справжній мисливець, він випотрошив здобич, виполоскав тушку в морській воді і, повний радісних думок, сів на камінь.
— От би пожити тут хоч з тиждень!
Раптом він згадав, що треба поспішати. Годинник показував пів на четверту.
"Встигну", подумав хлопчик і, зваливши здобич на плечі, пішов до бухти.
Обминаючи воду, що за цей час вже залила кілька великих каменів, він вийшов до скелі і спинився, як укопаний. Хвиля била об саму скелю, високо здіймаючи фонтани білих бризок, і зеленкувата холодна вода вирувала скільки сягало око. Шлях до бухти був закритий.
Хлопчик упустив здобич на землю і зляканими очима дивився на таку страшну тепер воду. Все пропало. Він залишився один на пустельному березі.
"Що скаже тато?" промайнуло у нього в думці.
Через півгодини пароплав піде далі, забравши все, що було на рибальнї. Радість щасливого полювання зникла, і сїрозелена з чорними цятками тушка раптом втратила для нього всяку ціну. Серце млосно стискувалось.
— А-а-а! — крикнув він з відчаю, але грім прибою заглушив його голос.
Коли перший напад розпачу пройшов, хлопчик помітив, що стоїть по кісточки у воді — вода невпинно підіймалась і затоплювала берег. З острахом він кинувся до печери. Тут місце було вище, але може і його заливає вода? Хлопчик не знав, як високо підіймається вода під час припливу. З тремтяинм серцем, поспішаючи, він обійшов виступ гори і полегшено зітхнув. Тут скеля трохи відступала, берег підіймався вгору пологіше, і тільки аж зовсім угорі стояла прямовисна кам'яна стіна. Тягнучи однією рукою тюленя, хлопчик вибрався аж до підніжжя стрімкого обриву і сів. Він глянув на море, і його ніби різнуло гострим ножем: з-за скелі показався пароплав. Випускаючи клуби густого диму, він швидко йшов на схід.
Пароплав ішов вздовж берега, і в стривоженого, приголомшеного безпорадністю хлопчика спалахнула надія, що його помітять. Він швидко роздягся, зняв білу спідню сорочку і довго махав нею над головою, аж поки пароплав не сховався за виступом берега.
Сонце було на заході, і в повітрі стало значно холодніше. Від холоду і нервового напруження хлопчика трясло.
"Чи є в мене сірники?" з острахом подумав він і поліз у кишеню.
Сірники були на місці. Це заспокоїло його і повернуло думки в інший бік. Він схопився і став збирати тріски, тоненькі уламки дерева, нарвав сухої^торішньої трави, що стирчала з-під самої скелі, назбирав викинутих морем водоростей.
Зібравши паливо, він запалив сірника. Трава спалахнула, полум'я поступово охоплювало уламки дерева. Він підмостив під себе сухі, побурілі водорості, припорошені сіллю, що виступила з них, і простяг до вогню змерзлі руки. Коли б не думки про батька, який турбуватиметься за нього на пароплаві, хлопчик у цю мить почував би себе майже щасливим.
Відпочивши, він став ще збирати шматки дерева, — адже відплив почнеться тільки з другої половини ночі, і йому доведеться сидіти тут до ранку. Він помітив, що плавнику (так зветься дерево, що його винесло на берег моря) було багато там, де він сидів, і зовсім не було ближче до води. Він зрозумів, що ліс нанесено сюди "великими водами", тобто тоді, коли припливи бувають особливо високі, в червні. Це його зовсім заспокоїло.
Тепер йому нічого боятися, море не дійде до нього кроків на двадцять, і він у безпеці просидить тут до ранку.
Приємне тепло вогнища повертало хлопцеві добрий настрій, і він намагався відганяти уїдливу і гірку думку про батька, маму і про свої неблискучі перспективи, що весь час зринали в його свідомості і примушували неприємно стискуватися серце.
Він вистругав довгу паличку, відрізав шматок тюленячого м'яса і, настромивши його на шпичку, почав смажити. М'ясо враз почорніло від диму і кіптяви, але від нього йшов приємний дух, і хлопець, обпікаючи губи, став їсти.
"Чому дома не буває такого смачного м'яса?" подумав він, гризучи недопечений шашлик.
Правда, м'ясо було несолоне, відгонило рибою, але тут, серед скель, на повітрі, що пахло морем, біля вогнища, в якому палахкотіло дерево, викинуте морем, воно не могло бути несмачним.
Потім хлопчик розв'язав рюкзак, витяг звідти котелок {він узяв його, бо думав назбирати брусниць у тундрі) і зварив крабів. Це теж було дуже смачно.
Сонце зайшло. Темрява обгортала скелі, густішала, і яскраві відблиски вогнища раптом спалахували на хвилях, що з глухим урчанням котилися на берег. Хлопчик сперся щоками на долоні і, втопивши очі в огонь, глибоко замислився.
ПАРОПЛАВ ІДЕ НА СХІД
Уповноважений Рибтресту по східному узбережжю Охотського моря товарищ Зуб сидів у чотиримісній каюті, пристосованій під контору, і перевіряв документи на рибу, прийняту з промисла Нігілян. Коло нього, посмоктуючи люльку, сидів завпромислом, який з робітниками від'їжджав зараз до Владивостока, щоб повернутися на промисел тільки на другий рік улітку. Зуб, високий чорнявий чоловік років тридцяти восьми, з енергійним виголеним обличчям і розумними сірими очима, закінчивши перевірку, відкинувся на спинку крісла і глянув на годинника.
'— Дев'ята година, — сказав він і позіхнув. — До райцентра прибудемо не раніш як завтра ввечері.
— Не раніш, — погодився заврибальнею, — тут не менше як триста кілометрів.
По дорозі був ще один невеличкий промисел, але його здобич була вже перевезена до райцентра катером. Отже, пароплав тепер ішов ппосто до висілка, де Містилися районні установи. ^
— Що ж, підемо спати, — сказав Зуб і, зібравши папери, замкнув їх до шухляди. — Треба відпочити як слід, бо післязавтра знову добу, а то й дві не вдасться задрімати.
Він вийшов з кабінету і пішов до своєї каюти. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Зелена гілка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4930 | Іван Багмут | Зелена гілка | Вся справа в оцій гілці тополі з широким зеленим листям. Вона лізла просто в вікно, і, глянувши на неї, Юрко враз забував, що він сидить у класі. Перед очима з'являлася річка з теплою, тихою водою, очерет з того боку берега і круча — з цього.
Річка поставала в уяві так яскраво, що Юрко навіть поворушив великим пальцем ноги, ніби намацуючи раків, що живуть у норах під водою і яких він так любить ловити.
І саме в цю мить, коли він весь полинув у думки про раків, пролупав голос викладача:
— Суворовець Берестовий Юрій!
Юрко здригнувся від несподіваного оклику. Вій рвучко встав, зробив правою ногою крок з-за парти вбік, приставив, клацнувши закаблуком, ліву ногу і завмер струнко.
— Відповідайте на запитання,— сказав викладач, допитливо позираючи на хлопця.
Біля класної дошки стояв Саня Чуб і, зосереджено зморщивши лоба, дивився на географічну карту кудись на північ Сибіру, в район мису Челюскіна. Запитання викладача стосувалося, мабуть, північного узбережжя.
— Чого ж ви мовчите? Ви чули запитання?
Юрко почервонів.
— Чув,— сказав він в надії, що викладач поставить якесь навідне питання. Але той і не думав допомагати суворовцю.
Весь клас в напруженій мовчанці стежив очима за відмінником по географії Юрієм Берестовим.
Юрко набрав у груди повітря, прослідкував ще раз за поглядом Сані Чуба, спрямованим на Таймирський півострів, і навгад випалив:
— Мис Челюскін.
Клас вибухнув реготом.
Навіть Саня Чуб, хвилину тому такий засмучений, тепер сміявся — аж виступили сльози з очей.
— Бія і Катунь,— сказав викладач, коли регіт вщух.— Бія і Катунь утворюють ріку Об. Сором, суворовець Берестовий Юрій! Сором сидіти в класі і не слухати.
Суворовці, які вже перестали сміятися, тепер серйозно дивилися на свого розгубленого товариша.
— Суворовець Берестовий Юрій,— продовжував викладач,— ви майбутній офіцер. Про це ви ніколи не повинні забувати! Подумайте, чи гідна офіцера ваша поведінка? Ви, по-перше, були неуважні до своєї основної роботи — до навчання. Офіцер без серйозних знань — не офіцер. По-друге, ви сказали неправду, ніби чули моє запитання. Зрозумійте тільки! Офіцер — зразок для всіх, і... сказати неправду! По-третє, ви самі себе поставили в смішне становище. Ви сунулися в воду, не спитавши броду. Так?
Викладач зробив паузу і замислився. Юрко, червоний як варений рак, стояв, чекаючи продовження розмови.
— Гадаю, ви самі зрозумієте усю неприпустимість вашої сьогоднішньої поведінки. Я не розкажу про цей випадок вашому офіцеру-вихователю тільки тому, що надіюся на вас, як на серйозного хлопця, який сам усвідомить свою помилку.
Викладач був цілком правий. Але Юрко не міг же йому пояснити, що виною всьому ота зелена гілка, і стояв розгублений і знищений.Дивіться також
Іван Багмут — Знак на стіні
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Іван Багмут — Пасічник
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
— Сідайте, суворовець Берестовий Юрій.
Хлопець зробив крок лівою ногою до парти, клацнув закаблуком правої і сів. До кінця уроку він ні разу не глянув у вікно, і як тільки викладач задавав питання, щоразу підводив руку. Але у викладачів дивна звичка: вони майже ніколи не питають тих, хто вивчив урок і уважний в класі. А варто хлопцеві тільки на хвилину замислитися і подумати, чи водяться раки, навіть не в нашій маленькій річці, а в тій же Бії чи Катуні, про яку йде мова на уроці, так відразу і чуєш своє прізвище.
На першому поверсі пролунав сигнал трубача, і довгі високі коридори училища наповнилися шумною юрбою хлопчаків з молодших рот та поважними постатями юнаків з першої і другої роти. Три уроки скінчилися, і зараз мав бути другий сніданок. Лунали голоси сержантів:
— П'ята рота, на сніданок лаштуйся!
— Третя рота, лаштуйся!
— Четверта рота, струнко!
— Рівняйсь! Струнко!
За якусь хвилину замість метушливої юрби по довгих коридорах стояли вишикувані в два ряди суворовці, а ще через хвилину пролунав карбований крок сотень ніг.
Після другого сніданку — ціла година перерви. Юрко охоче проміняв би сніданок на прогулянку до річки. Але нічого не поробиш, спочатку треба поснідати, а потім уже їхнє відділення шеренгою вийде з училища і на березі річки розсиплеться веселою юрбою. Він, звичайно, ловитиме раків. Ловитиме, не вилазячи з води, аж поки не пролунає команда "лаштуйсь!".
На прогулянці він сам скаже офіцеру-вихователю про все, що трапилося на уроці географії. Майор Антонов, якого в перерві між уроками і взагалі у вільний час можна називати просто Іваном Петровичем, зрозуміє суворовця Берестового. Юрко знав це напевно. Коли хлопець усвідомлює свою провину, офіцер-вихователь ніколи не провадитиме з ним довгих неприємних розмов, які так нудно слухати.
В їдальні класне відділення маііора Антонова спинилося біля свого столу. Білий хліб, свіже масло і гарячий кофе, звичайно, душе апетитні, але не треба гаяти багато часу на сніданок. Юркові здавалося, що майор страшенно зволікає з дозволом сісти до столу. Нарешті команда подана. Хлопчик сів і зразу ж простяг руку до тарілки з хлібом.
— Що з вами, суворовець Берестовий Юрій? — здивовано спитав майор.
Юрко відсмикнув руку, витяг з кільця серветку, звичним рухом заправив її за комір і почав сніданок.
Скінчивши їсти, він старанно зібгав серветку, засунув її в кільце і, поглядаючи, як Саня Чуб повільно п'є кофе, нетерпляче засовався на місці.
— Суворовці,— промовив майор,— сьогодні у нас прогулянки до річки не буде.
— Мм... — розчаровано мукнув Юрко.— Чому?
Майор не зробив йому ніякого зауваження, але Юркові було досить і того погляду, який кинув на нього офіцер-вихователь:
— Сьогодні ми почистимо ґудзики у себе на мундирах і попідшиваємо свіжі комірці. А після обіду аж на три години підемо до річки.
— Чудово! — вигукнув Ігор Бродов.— А після того як почистимо ґудзики, пограємо в футбола у дворі училища.
— Безперечно,— згодився Іван Петрович.
Юрко не бачив у всьому цьому нічого чудового. Футбол! Хіба можна рівняти футбол до ловіння раків? Після обіду! А може, після обіду почнеться вітер і річка неприємно посиніє і стане непривітною, холодною. Яка охота тоді купатися? А зараз в очереті пронизливо кричить водяний птах і вода тепла-тепла... А коли ступиш босою ногою на землю, як приємно лоскоче трава підошву ступні...
В класі відчинено вікна, повітря посвіжішало, і тополя стала зовсім неможливою. Вона простягала своє гілля аж у вікно, а листя видавало той міцний і неповторний запах, як це буває тільки у велику спеку.
Юрко не витримав. Він поклав під парту крейду для чистки ґудзиків і озирнувся. Іван Петрович сидів біля свого столика в кутку класу, заглибившись в зошит з якимись записами.
"Не помітить",— подумав Юрко і потихеньку вислизнув з класу.
Швидко взявши картуз, він збіг по сходах униз і вийшов на вулицю. За п'ятдесят хвилин він встигне покупатися, половити раків і повернутися в училище до початку четвертого уроку. А ґудзики він почистить увечері, перед тим як лягати спати.
Швидко пройшов він один квартал, тепер повернути праворуч, пройти ще квартал, і можна спускатися до річки. Він висунувся за ріг і раптом притишив ходу: спереду повільно йшов офіцер. Офіцер був незнайомий, але він має право поцікавитися, куди йде суворовець і чи має він записку про звільнення. До того ж не можна опережати старших, не спитавшись у них на це дозволу. А офіцер ішов так помалу, паче навмисне.
Що робити? Повернути назад? Це було б найкраще: на серці так чогось неприємно шкребе... Але річка була вже зовсім близько. Він встигне повернутися... Юрко обсмикнув гімнастьорку і рішуче прискорив крок.
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте пройти вперед,— з внутрішнім тремтінням сказав Юрко, наздогнавши офіцера.
Той, зайнятий своїми думками, замислено кивнув головою.
Схвильований, боячись, що офіцер роздумає й спинить його, хлопець швидко проминув останні будинки. Внизу з заростей виблискувала річка. Тепер уже нічого не страшно. На ходу розстібаючи сорочку, Юрко знайомою стежкою пройшов через лісок і опинився на березі.
Через хвилину він уже був у воді і, схопившись рукою за кущ лози, намацував ногою нори. Але дивна річ. Тепер, коли його бажання було здійснено, він не відчував ніякої насолоди. Він витяг рака, великого, з товстими клешнями, але і це не викликало ніякої радості. Шукаючи ногою рачачі нори, він думав про товаришів, котрі зараз чистять ґудзики, і на серці стало враз так неспокійно.
Пронизливий крик водяного птаха, що сховався десь в очереті, тільки посилював цей тривожний, непевний настрій.
Ні, негаразд він зробив. Навіщо йому це купання? Невже не можна було почекати до кінця уроків і піти на річку з усім класом?
Вода в річці здалася холодною, ловіння раків — зовсім нецікавою вправою.
Годі! Треба швидше виправити свою помилку. Швидше повернутися назад!
Юрко випустив гілку, за яку тримався. Лозина цьвохнула і, зачепивши хлопця по голові, збила з нього картуз, що, вмить підхоплений течією, поплив на середину річки. Юрко кинувся за ним уплав і, вхопивши картуза рукою, повернув назад, з кожним змахом руки занурюючи його глибоко під воду.
Тільки на березі він помітив свою необачність. В якому стані був картуз! Треба було зразу, як він спіймав його, надіти на голову, а тоді вже пливти.
Як тепер він піде? Суворовець у мокрому, пом'ятому картузі не має права показатися на вулиці.
Хлопець вирішив викрутити картуза, від чого той зовсім втратив форму. Хвилюючись, гарячковими рухами він розправив його і повісив на гілку сушитися.
Оце так! Тепер він може спізнитися і на урок! Спізнитися на урок! За два роки свого перебування в училищі він пам'ятав тільки один випадок, коли хтось з суворовців спізнився на кілька хвилин на заняття. За це він дістав найсуворіше стягнення.
Коли висохне цей клятий картуз? Може, доведеться спізнитися і йому, та не на одну-дві хвилини, а може, на цілих десять або й двадцять? Юрко доторкнувся до матерії. Вона була зовсім мокра.
Наряд поза чергою! Який сором! Про це буде оголошено перед ротою, а може, і перед усім училищем. А що, коли зріжуть погони? Що тоді? Ходити без погонів і зустрічати презирливі, холодні погляди усіх. Кожен суворовець намагатиметься обходити його стороною.
А Іван Петрович? Він тепер не візьме його під руку і не ніде з ним після занять по довгому коридорові, розпитуючи про Юркові справи і розповідаючи про свої пригоди на війні. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Злидні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4931 | Іван Багмут | Злидні | Вустимко сидить біля загати у рові під вербами і дражниться з зозулею.
— Ку-ку! — чутно з густого гілля.
— Поцілуй слинявого Луку! — відповідає їй Вустимко.
— Ку-ку! — знову каже зозуля.
— Поцілуй слинявого Луку! — зразу ж повторює Вустимко.
Хлопчикові хочеться, щоб його було зверху, але зозуля кує та й кує, і Вустимко відповів їй, мабуть, разів із сорок. Та сьогодні він може хоч і до вечора отак розмовляти з нею. Сьогодні Вустимка ніхто не примусить робити. Батько вже з тиждень як косить у поміщика сіно і навіть увечері не приходить додому. Мама — на поденщині у сусідів. А Галі, своєї старшої сестри, Вустимко, по-перше, не боїться, а, по-друге,— їй нема коли шукати його. Вона повинна і обід зварити, і вівцю припнути на городі, щоб паслася, і маленького Гриця заколихати, а Галі тільки тринадцять років.
— Ку-ку! — лунає десь угорі.
Хлопчик не встигає відповісти, як чує голос сестри:
— Вустимку! Де ти?
Еге! Він не такий дурний, щоб отак відразу і відгукнутися. Він почекає, поїш Галя не скаже, навіщо вона його кличе.
— Вустимку! Снідати!
О, снідати він завжди готовий. Вустимко враз забуває про зозулю і, підібравши довгу сорочку (йому ще тільки шість років, і він ходить без штанів), біжить до хати.
Галя зустрічає його на порозі і насамперед хоче витерти йому носа. Вустимко виривається. І що то за звичка у дорослих витирати йому носа!
Дідусь уже сидить на маленькому стільчику перед низьким столиком. Вустимко і Галя сідають просто на долівку.
Картопля смачно парує в казані посеред столика, але Вустимко знає, що поки дідусь не почне їсти, нічого зі столу брати не можна. Він не зводить очей з однієї картоплини, яка так розкипіла, що з неї облізла майже вся шкірка. Біла середина картоплини аж виблискує смачними кришталиками. Що, як саме її візьме дідусь? Вустимко стежить, затаївши дух, за дідовою рукою.
Але старий бере іншу картоплину.
Вустимко з радістю захоплює свою здобич і, обпікаючи пальці, чистить. Хлопчик вмочає картоплину в сіль і запихає її в рот. Але вона така гаряча, що на очах у нього виступають сльози. Вустимко перевертає її в роті язиком, шумно втягає в себе повітря і нарешті таки ковтає.
— Ну й гаряче! — каже він, віддихнувши.
— Студи, дураче, під носом вітер є! — усміхається дідусь.
Галя сміється, дід сміється, і Вустимко сміється.
"Ну, таке скажуть дідусь!" — думає хлопчик і запитує:
— Де ж там той вітер?
— А в роті. Подмеш ротом, от тобі й вітер,— пояснює Галя.
Дід оглядається на мисник і несміливо питає в Галі:
— Олійки немає?
— Нема, дідусю,— зітхає Галя.
Поївши, Вустимко прожогом вибігає з хати і біжить у верби закінчити розмову з зозулею. Але вона вже полетіла. Хлопчик вибігає на шлях. З сусідськими Сашком і Омельком він робить хатки з піску. Коли це обридає, хлопці йдуть до глинища, що викопане в кінці садиби у Омелькових батьків. Глинище глибоке, а на дні жаби. Вустимкові стає страшно від думки, що туди можна впасти.Дивіться також
Іван Багмут — Кроки
Іван Багмут — Федір з Федора
Іван Багмут — Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Хлопці шпурляють грудки сухої глини на жаб, аж поки ті не ховаються. Потім знаходять по лозині і граються в коней. Вони вибігають на шлях і, намагаючись якомога більше здіймати куряви, з іржанням гасають по дорозі.
По обіді Вустимко згадує, що скучив за мамою. Він біжить до Мичаків. Це через дві хати. Там мама на поденщині, маже повітку.
Вустимко спиняється біля воріт. Собака прив'язаний! Можна зайти.
Мати і ще кілька жінок мажуть. Вустимкові теж хочеться мазати. Він бере кавалок глини, але мати суворо кричить на нього, і він біжить до Мичаків у хату. Лука, той самий слинявий Лука, що ним він дражнився з зозулею, зараз, мабуть, у хаті, бо в дворі його ніде не видно.
Хлопчик спиняється біля порога. Мичаки саме обідають.
На чільному місці сидить дід Лука, весь висохлий, з сивою, аж пожовклою, бородою, із запалими очима, як у святого на образі в церкві. Біля нього дорослі сини. Старший, Оникій, вже теж з сивиною, тільки він товстий, а не худий, як дід. Далі сидять невістки, внуки. Серед них і малий Лука.
Тітка Ганна, Оникієва жінка, кидає на Вустимка погляд і зразу ж відводить недобрі очі.
— За старцями спокійно не пообідаєш,— шипить вона.
Вустимко не розуміє, до чого ці слова. Він озирається. Ні в хаті, ні надворі немає жодного старця.
Кликати зараз Луку ніяково, і Вустимко дивиться на стіл. Бач, пшеничний хліб! Та чого ж їм не їсти пшеничного, як у них свій млин. І не тільки млин, а й машина! Вустимків татко молотить снопи ціпом, а Мичаки — паровою машиною! А соломи скільки! Навіть загату з соломи зробили.
Тітка Ганна витягає з печі казан, насипає в полумиски юшку і ставить на стіл.
Оникій перший набирає ложку, бере в рот, але раптом весь червоніє, на очах його показуються сльози. Він випльовує юшку і лається.
— Тобі б пропало! Яке ж гаряче!
Вустимкові стає весело.
— Студи, дураче! Під носом вітер є! — повторює він дідусеву приказку і заливається реготом, сподіваючись, що за ним засміються всі.
Але ніхто не сміється. Тільки малий Лука чмихнув і враз замовк, діставши стусана від матері.
Обличчя товстого Оникія наливається кров'ю. Він спиняє на Вустимкові важкий погляд і хрипло каже:
— Щеня! Ти на кого сказав так?
Вустимкові незрозуміло, чого на нього розсердився дядько Оникій. І дід Лука, і тітка Ганна, і всі за столом дивляться на нього вороже. Тільки наймолодша невістка — тітка Лукія — нахилилася, щоб приховати посмішку.
— Яке коріння, таке й насіння,— каже Ганна.— Скажу Марії, нехай відлупцює.
— Ага, ага,— гугнявить старий Лука.— Та нехай так відлупцює, щоб аж шкіра порепалась. Вчити треба... Прости господи...
— Геть з хати, щеня! — гримає Оникій. Слинявий Лука голосно регоче. Та на цей раз мати не дає йому стусана.
Вустимко розгубився. Що ж він сказав такого? За що його виганяють з хати?
В цей час Ганна встає ніби до печі і несподівано хапає Вустимка за вухо. Не пам'ятаючи себе від переляку, хлопчик виривається і щосили тікає з хати. Він підбігає до матері і ховається за неї, вчепившись в її спідницю.
— Чого ти? — стурбовано питає мати. Але розгнівана Ганна вже тут.
— Розпустила свого шибеника!—репетує вона.— Оникій тобі заробити дає, а оцей голуцванок йому дурня завдає! У власній хаті хазяїна ображають! Дурнем обізвав хазяїна! Де ж це видано — дурнем обізвати хазяїна в його хаті! Карай! Карай його! При мені карай!
Вустимко якусь мить вагається — тікати від матері чи триматися її. Ні, мати не дасть в обиду, і він ще міцніше притискається до неї.
— Карай! — як навішена верещить Ганна.— Щоб шкіра порепалась!
Мати брудними, вимазаними в глину руками ловить Вустимка за плечі, а коли він пробує вирватися, хапає його за голову. Вустимко випльовує глину з рота, починає плакати. Але мати не зважає. Вона задирає йому сорочку, і лункі удари сиплються Вустимкові на спину.
Ось як оборонила його мати! А він же шукав у неї захисту від сердитих Мичаків... Образа закипіла на матір. Удари ляскають один за одним, але Вустимко не відчуває болю, таке обурення в нього проти матері, проти Ганни, проти всіх Мичаків. Хіба він хотів когось образити? За що його б'є мати?
Мазальниці стоять мовчки, потупивши очі в землю. Ніхто не скаже й слова за хлопчика. А Ганна все репетує:
— Карай! Карай!
З хати вибігає слинявий Лука і, побачивши, що Вустимка б'ють, регочеться і, пританцьовуючи, виспівує:
Раз, два, три, чотири.
Прив'язали до драбини,
І сорочку зняли,
Й прочуханки дали!
Вустимко не витримує знущання. Він вигинається і кусає матір за руку. Та, скрикнувши, відсмикує руку, а Вустимко виривається і стрімголов тікає з двору.
Не спиняючись, він біжить вулицею додому і ховається в садку. Спина вся горить. Він обережно торкається її пальцем. Ні, шкіра не порепалася. Тепер він починає плакати. Від болю, від образи, від несправедливості.
Довго Вустимко лежить у густому вишняку і беззвучно ридає.
Поступово спина перестає боліти. Хлопчик глибоко зітхає, але всередині все в нього кипить. Він мріє про те, як виросте великим і помститься за все, за все... Він турне Мичаків у глинище до жаб. Всіх: і Оникія, і Ганну, і слинявого Луку. Вустимко уявляє, як жаби вчепляться в огидні обличчя ворогів і як ті почнуть сохнути, сохнути і повмирають...
Матері він теж не забуде образи. Він сидітиме тут до ранку, простудиться і вмре. Нехай тоді мати поплаче!
Кілька разів його гукає Галя, але Вустимко мовчить. Він тільки переходить з вишняка під верби і ховається в густих заростях.
Увечері повертається мати. Вустимкові видно з своєї схованки, як вона розповідає щось Галі, дідусеві, і вони починають гукати Вустимка, але він мовчить. Мати годує Гриця, заганяє в кошару ягницю. У неї стурбоване обличчя, і Вустимко відчуває насолоду. Ага! Пошукайте тепер його! Ні, він сидітиме тут не тільки цю ніч, а й завтра!
Вправившись, мати теж починає гукати. Вона шукає в садку, заглядає в колодязь.
Коли зовсім смеркається, Вустимко вже не бачить, що робить мама, а тільки чує її стурбований голос:
— Вустимку! Де ти? Вустимку!
— Вустимку! — гукають дідусь і Галя.
Потім їхні голоси стихають. Хлопчик сидить у вербах і мріє про той час, коли він виросте великим. Раптом він чує, як щось шерехтить біля нього. Вустимко злякано підстрибує на місці і торкається ногою чогось холодного, слизького.
— Жаба!
Він кидається від верб і біжить до хати. Надворі вже зовсім темно. В хаті не світиться — немає гасу, але двері відчинені. На порозі сидить дідусь і, кашляючи, розмовляє сам з собою:
— Ну, навіщо його бити?.. Воно ж дурне... Хіба ж воно розуміє?
Вустимко ховається за причілком. Отут він стоятиме до ранку. Але жаби стрибають попід стіною, і йому стає моторошно. Він наближається до вутла і зненацька відчуває, як у темряві чиясь рука хапає його за сорочку. Він не встигає вирватись і тільки втягає голову в плечі, чекаючи, що його знову битимуть за те, що він не озвався.
Та мати не б'є його. Вона обнімає хлопчика і шорсткою рукою гладить йому обличчя.
— Моє нещасне,— тихо промовила мама, і Вустимко відчуває, як йому на голову капають сльози. Вся злість на маму враз проходить. Він пригортається до неї і глибоко-глибоко зітхає.
— Не я тебе била, злидні тебе били,— плаче мати і притуляється мокрою щокою до його обличчя.
Вустимкові це не зовсім зрозуміло. Як же так? Мама ж била сама, а каже, що злидні... Потім він догадується: мати не хотіла бити, а Мичаки напустили на неї злиднів, і вона тоді побила.
— Ходімо в хату,— каже мати лагідно і бере його, великого, на руки.
Вустимкові стає так гарно на серці. Він обнімає маму за шию і каже:
— Не плачте, мамо! Я як виросту, так ми з татком дамо! І злидням і Мичакам! |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Знак на стіні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4932 | Іван Багмут | Знак на стіні | Ніхто ніколи не подумав би, що ця буденна справа закінчиться так незвичайно.
Кожен, хто навчився писати, хоче повправлятися в письмі, і в цьому немає нічого поганого. Навпаки, це дуже добре. Але погано те, що деякі хлопці, а інколи і дівчатка замість того, щоб писати в зошитах, пишуть на парканах, на будинках, а особливо полюбляють вони писати на стінах у під'їздах.
В будинку на Пушкінській вулиці, де живуть робітники і службовці одного великого заводу, справа дійшла до того, що керуючий будинком скаржився самому директорові заводу:
— Що робити? Тільки побілиш стіни, а на другий день вже з'являється напис: "Сенька дурень двадцять першого розряду", а через день на стіні вже ціле листування: "Дурень не я, а ти", "Обидва ви дурні", "Хто писав, не знаю, а я дурний читаю" і так далі, і тому подібне. Одне слово, за три дні стіни стають такими, наче їх не білили з часів першої світової війни.
— А ви говорили про це з дітьми? — спитав директор.
— Як? З кожним хлопчиком і з кожною дівчинкою? Та їх у нас у будинку більше ста душ живе! — здивувався кербуд.— Коли ж я займатимусь ділом, якщо говоритиму з кожним.
— Навіщо ж з кожним? У нас в будинку є піонерська кімната. Поговоріть з піонервожатим.
— А! Справді! — зрадів кербуд.— А я й не додумався...
Кербуд не відкладав справи в довгий ящик, і другого дня
були скликані збори всіх піонерів, що живуть у цьому будинку.
Зі ста двадцяти шести хлопчиків і дівчаток не знайшлося нікого, хто сказав би, що писати на стінах — це добре. А оскільки справа була ясна, збори швидко ухвалили резолюцію:
1. Припинити писання на стінах.
2. Коли хто помітить когось, що писатиме на стінах, негайно сповіщати про це свій піонерзагін.
Минув тиждень після цих зборів, стіни в під'їздах побілили, і вони блищали незайманою чистотою. Але на третій день, коли голова ради піонерської дружини Сергій Короб вийшов ранком з дому, направляючись до школи, він побачив на рожево-жовтуватій панелі, поряд з дверима протилежної квартири, свіжий напис: "Надійка дурепа тринадцятого розряду".
Сергій був хлопець дуже гарячий. У нього аж дух захопило від обурення, і коли б він спіймав тут винуватого, то тому пришилося б не солодко. Але винуватого не було, і Сергієві не лишалося нічого, як підійти до стіни і старанно витерти напис, зіпсувавши для цього чисту носову хусточку.
Того ж дня він скликав раду дружини і повідомив про порушення постанови.
Перед засіданням Сергій знайшов Надійну, яка жила в їхньому під'їзді на третьому поверсі, тобто саме під квартирою номер сорок, біля якої з'явився згаданий уже напис. Це була дуже смирна і дуже здібна дівчинка з великими очима і довгими віями. Незрозуміло, чому її називали дурепою, адже ж вона була відмінницею? Але напис був адресований, очевидно, їй.Дивіться також
Іван Багмут — Злидні
Іван Багмут — Сім мішків
Іван Багмут — Тєгі-Тєгі
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
— В тебе є вороги? — спитав Сергійко у Надійки.
— У мене? Вороги? — дівчинка подумала і сказала: — А чому у мене повинні бути вороги?
— А хто ж написав на стіні біля квартири номер сорок: "Надійка дурепа тринадцятого розряду"? Друзі?
— Я не знаю... — вона подумала і додала: — А може, то не про мене, а про Надійну Чибісову з восьмого під'їзду або про Надійну Бровко з одинадцятого?
— Коли б не про тебе, то писали б в іншому під'їзді, а то пишуть у нашому.— Голова ради дружини трохи помовчав і ще раз перепитав Надійку: — Так у тебе немає ворогів?
Дівчинка у відповідь лише знизала плечима, що могло означати і "нема" і "не знаю".
Сергій розповів про розмову з Надійною на засіданні ради. Оскільки підозри ні на кого не було, рада вирішила, додержуючи цілковитої таємниці, простежити за під'їздом номер три, де жили Надійка і Сергій, і спіймати злочинця. Тут же було виділено дванадцять піонерів, по два на поверх, щоб наглядати в дві зміни.
Сергій зразу ж після школи пробіг усі поверхи і з задоволенням відзначив, що напису немає. Він до самого вечора ходив по поверхах або, трохи відхиливши двері своєї квартири, прислухався і, почувши кроки, обережно виглядав на сходи.
Об одинадцятій вечора Сергієві схотілося спати. На сходах стало зовсім тихо. Він подумав, що в такий час хлопці повинні вже спати, і, почекавши без усякого результату ще півгодини, кинув варту.
Другого дня він прокинувся дуже рано, і, першим його рухом було глянути на сходи. Він відчинив двері — і кров прилила йому до обличчя. На тому ж самому місці, що й учора, було написано: "Надійна дурепа тринадцятого розряду".
"Негідник написав уночі",— зробив цілком логічний висновок голова ради дружини і піднявся на п'ятий поверх до свого товариша Петра Зайченка, який чергував у першій зміні. Вони вдвох оглянули напис, визначили, що його зроблено синьою крейдою, і, висловивши своє обурення поведінкою негідника, взяли ганчірку і так старанно витерли напис, шо лишилася тільки синювата пляма.
— Давай спіймаємо його! — сказав Сергій.— Він пише вночі, ми це знаємо тепер. Не поспимо ніч і спіймаємо!
— Давай! — палко підтримав Петро друга.— Тільки як же ми це зробимо? Батько і мати турбуватимуться, почнуть ще розшукувати...
— Справді... І мене розшукуватимуть...— замислився Сергій.
Хлопці кілька хвилин помовчали. Раптом Сергій пожвавішав.
— Знаєш, як ми зробимо? Я скажу дома, що пішов до тебе робити стінну газету і в тебе ночуватиму. А ти скажеш, що пішов до мене робити стінну газету і в мене ночуватимеш.
— Здорово! — засміявся Петро.— Так і скажемо!
В школі хлопці розповіли членам ради про напис, але иро своє чергування вночі нікому не сказали. Краще, коли про це знатиме менше людей. А то, дивись, негідник ще підслухає...
Першою справою Сергія, коли він повернувся з школи, було перевірити стіни. Він зітхнув з полегшенням — стіни були чисті.
Ввечері хлопці сказали дома, як умовились, і забралися на самий верхній, шостий, поверх, де вже не було квартир, а тільки хід на горище, і стали чекати, оглядаючи звідти всі поверхи.
Пізніше, коли в будинку стало стихати, вони оббігли весь під'їзд і, переконавшись, що стіни чисті, знову зайняли свій пункт спостереження.
Було зовсім тихо, тільки інколи лунали поважні кроки і потім грюкали двері — хтось з жильців повертався з театру, кіно чи, може, з гостей. Після дванадцятої будинок затих, лише досі, знизу линула невиразна музика — хтось забув виключити радіо. О першій годині замовкло і радіо. В під'їзді настала цілковита тиша.
Хотілося спати, і хлопці глянули один на одного з німим запитанням — чи не піти і їм додому. Навряд чи негідник прийде зараз. Очевидно, він робить це ранком. Справді, як воші не додумалися раніше? Негідник встає разом з батьком, бруднить стіну і потім знову лягає спати.
Сергій хотів був поділитися своєю думкою з товаришем, але тільки розкрив рота, як унизу забряжчали ключі і клацнув замок. Сергій глянув униз і побачив, що квартира номер сорок відчинена, а її господар, старий інженер заводу Аркадій Леонардович, відмикає скриньку для листів. Інженер витяг із скриньки газету, потім зробив крок ліворуч, уважно озирнувся навколо і швидко написав на стіні синьою крейдою: "Надійка дурепа тринадцятого розряду". Потім ще раз озирнувся, замкнув скриньку і зник у себе в квартирі.
Хлопці скам'яніли від несподіванки і мовчки дивились один на одного.
— Чому він злий на Надійну? — прошепотів Петро.
Сергій мовчав, щось напружено думаючи.
— Злий на Надійну? — перепитав він.— А мені здається, тут щось інше...
— Справді? — блиснув очима Петро.— Я розумію! Цей напис — умовний знак. Ти так думаєш?
Сергій кивнув головою.
Сон як рукою зняло. Хлопці, вражені баченим, а ще більше догадкою, що виникла у обох, стояли з широко розкритими очима, і на обличчях у них можна було прочитати і розгубленість, і тривожну цікавість.
— Що ж тепер робити? — сказали хлопці і знову замовкли.
— Давай простежимо і спіймаємо того, хто прийде читати цей напис,— через хвилину запропонував Петро.
— А як ти взнаєш, хто прийде читати? Людина пройшла сходами, але звідки ти знатимеш, що вона прийшла сюди тільки для того, щоб прочитати напис?
— Він працює в конструкторському бюро,— кивнув Петро на квартиру інженера,— може, вів повідомляє, що завтра передасть креслення якоїсь секретної машини?
— Мерзотник! — з притиском промовив Сергій і додав:— Що ж робити?
Хлопці довго думали і нарешті вирішили піти і заявити в міліцію. Вони потихеньку вийшли надвір і пішли порожніми вулицями міста. Невдовзі вони сиділи в кабінеті, і військовий у формі майора, якого викликав черговий міліції, уважно слухав їхню розповідь. Коли хлопці закінчили, він поставив кілька питань.
— Чи не пам'ятаєте, які були попередні написи? Завжди було написано тринадцятий розряд чи бувало й інакше?
— Ні,— відповів Петро,— розряди бували різні. Я пам'ятаю навіть двадцять третій розряд.
— А вище двадцять четвертого розряду бували?
— Ні, вище не було.
— А ім'я лише Надійчине, чи бували й інші імена?
— Разів зо два, пам'ятаю, читав: "Сенька дурень двадцять першого розряду".
— Так,— задумливо промовив майор.— А перший, другий або третій розряди згадувались?
Хлопці не пам'ятали, щоб Надійку називали дурепою нижче одинадцятого розряду.
— А Сеньку називали дурнем нижче вісімнадцятого розряду? — спитав майор.
— По-моєму, нижче вісімнадцятого не бувало.— Петро подумав і додав: — Ні, і вісімнадцятого не бувало. Нижче двадцятого не бувало. Та про Сеньку взагалі рідко писалося.
Майор, думаючи про щось своє, покивав головою і сказав:
— Ну, добре. Дякую вам за ваші турботи. Ви, напевне, схочете нам ще допомогти?
— Звичайно! — зраділи хлопці.
Майор усміхнувся.
— Я так і знав, тому хочу вас попередити, що найкраща допомога з вашого боку буде в тому, щоб ви нам не заважали.
— Зрозуміло,— повісили носи хлопці.
— І не подумайте самі стежити за інженером,— наче вгадуючи намір піонерів, попередив майор,— бо ви можете налякати злочинця, і тоді нам важче буде його викрити. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— ще сумніше відповіли хлопці.
— От і чудово! — усміхнувся майор.— Я знаю, що піонери вміють тримати слово. А я, коли інженер справді злочинець, розповім вам про те, як ми його ловили. Добре?
— Добре,— трохи повеселіли хлопці.
— А тепер на добраніч! — промовив майор.— Глядіть тільки не стирайте напису на стіні.
Було вже три години ночі, коли друзі повернулися додому. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Кроки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4933 | Іван Багмут | Кроки | Вчора нашому взводу пощастило. В другій половині дня, під час маршу, ми піймали трофейного мула, запряженого в сани.
Взяти мула було нелегко. Він стояв, як пень, скосивши очі і абсолютно не зважаючи на наші не досить ввічливі умовляння, поки Леонов не прирозумів сісти на сани.
Після цього мул зразу ж зрушив з місця, а коли посідали й інші, кинувся риссю.
Це був худий, недовірливий і злий, але дуже працьовитий мул. Він тяг сани, хоч на них сідало десятеро, і тяг з упертістю просто дивовижною. Я розумів, що тягне він, щоб тільки зробити наперекір, на зло. І його злоба випирала не лише з очей, а, здається, і з гострих ребер.
І сьогодні ввечері, коли старший лейтенант назвав сім прізвищ, я з приємністю згадав нашого мула.
Ми здали документи старшині, одяглися і вийшли надвір. Разом із старшим лейтенантом ми сіли в сани, і мул, оглянувши нас злим поглядом, бігцем потяг сани, вгамовуючи якусь свою мулячу образу.
Ми виїхали з села, проминули ще ніким не зайнятий хутір, тоді встали з саней і пішли пішки. Ворог міг бути на кожному кроці, і ми сторожко вдивлялися в біле поле, невідоме і мовчазне. Ніч зоряна, тиха, морозна. Сухий будяк, кущ сухої трави виринають із темряви несподівано і зупиняють бійця, як раптовий удар прутом в обличчя. І напруга зростає з кожним метром, пройденим уперед.
За два кілометри від села, зайнятого ворогами, ми залишаємо сани з одним бійцем і йдемо ще обережніше.
Ми з Леоновим — вдвох у головнім дозорі, тобто попереду. В темряві втрачається почуття простору й часу, і ми зупиняємось тільки тоді, коли десь перед нами раптом лунає нервове грюкання в двері. Ми присідаємо з несподіванки і тоді на тлі неба помічаємо темний контур хати. Вона не далі як шістдесят-сімдесят метрів від нас. Знову чути дзвінке грюкання в двері і кілька нерозбірливих слів. Потім вартовий, мабуть, повернувся на місці, бо брязнула зброя. Ми лежимо, затаївши дихання. Чого він стукав? Сповіщав про підозрілі кроки на шляху? Просив води? Питав, котра година? Ми лежимо нерухомо хвилин десять, а потім тихо повземо назад, до "ядра". Зібравшись докупи, напружено прислухаємося. Тихо. Ні звуку, ні шереху.
Нам треба взяти "язика". Кандидат на "язика" отой, мабуть, вартовий, що стоїть, очевидно, коло воріт. Збоку, праворуч від нас, темна пляма. Може, хата, може, садок. Старший лейтенант доручає обстежити її мені і Леонову. Ми встигаємо проповзти кілька метрів, як враз чуємо чиїсь кроки. На скрипучім снігу вони віддаються чітко і лунко. Це має бути поважна людина, вона йде не поспішаючи, рівно, солідно. Моя уява малює її з випещеною чорною, трохи сивою бородою на камінноспокійнім обличчі. Таким має бути управитель маєтку, що намагається копіювати свого пана. Потім я пригадую обличчя мертвого німецького офіцера, який лежав на ношах біля хати, коли ми захопили в полон італійців, і мені здається, що той офіцер теж ходив так поважно. Кроки прямують до хати, в двері якої грюкав вартовий, поволі тихшають і, нарешті, зовсім завмирають. Відчиняються і зачиняються двері... І знову кроки. Повертається той самий чоловік. Він проходить майже в двадцяти метрах від нас, потім кроки віддаляються, стихають. Брязкіт клямки. Відчиняються і зачиняються двері.Дивіться також
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Іван Багмут — Злидні
Іван Багмут — Сім мішків
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Ми з Леоновим повертаємось назад. Раптом здіймається ракета і зеленим сяйвом освітлює село. Ми занурюємо голови в сніг, але встигаємо побачити вартового і кулемет на воротях. Вирішуємо почекати ще дві години. Може, це проходив караульний начальник? Якщо так, він знову буде йти о дванадцятій ночі. Леонов радить брати саме його, а не вартового біля кулемета.
— Чому?
Леонов не пояснює:
— Доручіть цю справу мені.
Старший лейтенант згоджується.
Хвилини тягнуться повільно і нудно. А тут ще холодно і не можна кашлянути. Закурити би! На якийсь час думка про цигарку заполонює мене всього. Починають мерзнути ноги, а скільки доведеться лежати — невідомо.
І раптом хтось іде до вартового на воротях. У мене по всьому тілу пробігає нервовий лоскіт. Зараз почнеться. Пан або пропав!
Але Леонов не рухається з місця. Ми прислухаємося до кроків. Вони торопкі, непевні, нерівні. Я уявляю, як боязко оглядається цей німець, придивляючись до темряви. Кроки затихають біля воріт і через хвилину риплять по снігу назад до тієї чорної плями, яку ми з Леоновим так і не обслідували.
Я трохи роздратований. Чому було не брати цього німця?
— Почекаємо,— шепоче Леонов.
Не минає і півгодини, як знову брязкає клямка і новий німець простує повз нас до воріт. Цей не йде, а майже біжить. Здається, чути його схвильоване від страху дихання. Я втоплюю очі в темряву, та що побачиш, коли не видно навіть тих моїх товаришів, що лежать за три метри від мене.
— Ну? — пошепки каже старший лейтенант до Леонова.
— Товаришу старший лейтенант,— відповідає той вибачливим тоном.— Я відповідаю за справу. Не цього...
Чути, що німець постояв біля воріт, потім зайшов до хати, побув там кілька хвилин і знову вийшов надвір. Ось він біжить назад, інколи на якусь мить спиняючись, і в моїй уяві виникає злякане обличчя з неспокійними очима, що боязко нишпорять у темряві.
Ми лежимо не рухаючись. Близькість небезпеки не лякає мене. Я почуваю свою перевагу над ворогом. Незримі, ми чуємо кожен його рух і виконаємо своє завдання тоді, коли це буде нам зручно. Я забуваю про мороз, і солодкі мрії про перемогу, про наш упертий наступ на захід, опановують мене. І я почуваю, що знайду силу лежати не годину, а добу, коли це буде потрібно.
Раптом гучний брязкіт клямки в хаті, що праворуч нас, розбуджує мене від думок.
Поважні, неторопкі кроки риплять повз нас у напрямку до вартового. Я пізнаю їх: іде той, перший, з випещеною бородою управителя маєтку.
Леонов смикає мене за руку, і лоскотне хвилювання охоплює моє тіло.
Коли кроки затихають коло вартового, ми вчотирьох повземо до того місця, звідки їх було чути найголосніше. Руками намацуємо стежку і по два лягаємо обабіч. Я забуваю про все і тільки чекаю кроків. Від вартового доноситься ледве чутна розмова. Про що вони говорять? Може, почули, як ми плазували до стежки? Може, зараз залунає тупіт багатьох ніг і над нами повиснуть ракети?
Нарешті, кроки. Спочатку ледве чутно, потім зовсім чітко. Чоловік іде спокійно, кроки такі ж розмірені і неторопкі. Отже, він не чув нас. А що, коли він побачить нас, як підійде ближче? Ми в білих халатах, але валянки темні, автомати чорні. Кроки ближче і ближче. Ось вони вже коло нас, гучні, розмірені, спокійні. Мене охоплює таке хвилювання, що я стискаю кулаки, щоб опанувати себе. Нарешті, виринає темна постать. Нас відділяє від неї п'ять-шість метрів, не більше. Рипіння снігу, мов гуркіт урагану. Я жду, що кроки раптом обірвуться і тоді... Що тоді? Я не знаю, що тоді буде, та й не думаю про це. Тільки, щоб не замовкли кроки!
В ту мить, коли чоловік рівняється зі мною, я і Земляк хапаємо його за ноги і з силою рвемо до себе. Німець падає сторчака, і Леонов з Оленченком навалюються йому на голову. Він не встиг ойкнути, поки падав. Тепер уже не ойкне. Леонов протискує попід снігом руку, всуває німцеві в рот рукавицю і шарфом обмотує йому голову.
Потім ми крутимо йому руки назад, в'яжемо руки і одну мить прислухаємося. Тихо.
Тягнемо німця до шляху і тут вшістьох беремо його на руки і, обережно ступаючи, щоб не рипів сніг, несемо метрів сто. Я несу, тримаючи за ногу, і чую, як рвучко напружуються у полоненого м'язи, але мої руки ніби заклякли. Раптом у вічі вдаряє зелене світло. Ми падаємо. Я з острахом чекаю, чи пролунають постріли ззаду, і ще дужче впинаюсь в чужу ногу. Ракета гасне, і ми з полегшенням встаємо.
Тепер розв'язуємо "язикові" ноги і бігом, так що він не встигає ними перебирати, тягнемо до саней. Мул стоїть похмурий і злий, але мені так приємно його знову бачити. Тільки тепер, добравшись до нього, я почуваю, що небезпека скінчилась. І мені зрозуміло, чому старший лейтенант підходить до мула і, ласкаво погладивши його по шиї, каже:
— У, морда!
Ми вкладаємо здобич на сани, потім закурюємо, потім розпаковуємо і роздивляємось спітніле червоне обличчя, фельдфебельські погоїш, зброю. Він, справді, з бородою, але не такою, як я собі уявляв.
Всі ми почуваємо, що діло зробили "чисто", але ніхто про це не говорить. Земляк раптом прибирає серйозного вигляду.
— Товариші! А все ж не гаразд ми вчинили.
Старший лейтенант насторожується:
— Що таке?
— Та як же? Взяли розводящого. А хто дасть зміну вартовому? Це ж йому тепер до ранку стояти! Безсовісні.
Ми регочемо всі, може, занадто голосно, тільки Леонов сидить замислений і враз, ніби розв'язавши якесь складне питання, каже, ні до кого не звертаючись:
— Ото я й думаю: боягуз, той би з переляку крикнув, а цей, я по кроках почув, не крикне.
І хоч, мабуть, кожен з нас уявив собі, що сталося б, якби німець крикнув, ми засміялися ще дужче. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Не рано! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4934 | Іван Багмут | Не рано! | Волосний соцький дід Портянка скликав людей на сход. Звичайно він, швидко чимчикуючи вулицею, вигукував на ходу два слова: "На сход! На сход!" — але сьогодні він спинявся біля кожного двору, гупав кийком у ворота, а де їх не було — об стовпи на місці воріт, і додавав:
— Наказано негайно всім від п'ятнадцяти до шістдесяти п'яти років на сход, крім жінок!
Біля вчителевої хати соцький затримався довше, а побачивши у дворі вчителевого Юрка, розширив оголошення додатковою фразою:
— Наказано, щоб іскренно йшли! Іскренно скликають.
Хлопець знав дідову схильність до чужих слів і іншого разу не втримався б, щоб не посміятися з цього, але сьогодні його вразило інше. Адже йому майже п'ятнадцять років, виходить, що і його кличуть на сход! Не будуть же там перевіряти — п'ятнадцять йому років чи чотирнадцять років і сім місяців. Хлопець зашарівся від гордості. Викликають на сход! Як дорослого! Він, Юрко, дорослий!
— Діду, а як же це іскренно? — весело спитав він.
— Так наказали: іскренно і все! Що ж ти, вчений, а не розумієш — швидко, значить, враз, іскренно! — і потім тихо промовив: — Ярманців, солдатів наїхало повне село. Біля церкви — аж захрясло. Скажи татові.
Старий пішов далі, вигукуючи: "На сход! На сход!" — а Юрко стояв коло воріт, схвильований несподіванкою. Треба, звичайно, йти. Батько міг би не дозволити, але він ще вчора звечора поїхав на ярмарок, а матері досить сказати, що він іде на сход. Та навіть можна і не говорити, щоб не було зайвих балачок і умовлянь.
Він побіг до хати, надів кашкет і, побачивши стурбованість матері, хотів непомітно вислизнути з кімнати, та мати, видно, почула вигуки соцького.
— Ну, чого тобі йти? — сказала вона благально.— Час зараз такий неспокійний... Послухайся матері... Рано тобі політикою займатися.
— Ну, от! — незадоволено відповів Юрко.— Рано! І ви, й тато: рано та рано. А інші хлопці, такі, як і я, а вже в партіях... Що ж тут такого страшного — піти на сход! Хіба це політика? Адже кличуть...
Мати притишила голос, хоч у хаті нікого не було, крім них двох, і таємниче промовила:
— Сьогодні німецькі солдати приїдуть у село. Чого тобі йти?
Юрко здивувався: мати вже знала про те, про що дід соцький розповів як про новину.
— А звідки ви знаєте про німців? — спитав він, непомітно наближаючись до дверей.
— Краще б не знати,— зітхнула мати і знову почала умовляти: — Тобі вчитися треба, а не про політику думати. Та й батько сердитиметься, як дізнається, що ти ходив...
— Ну, от ще! — насупився хлопець і відчинив двері.— Нічого не буде... Кличуть же...— і, спроквола переступивши поріг, швидко зачинив двері і побіг геть.
Городами він вийшов на головну вулицю. Вона була майже порожня, лише поодинокі селяни помалу і невесело чвалали в напрямку до волосного правління та з-за тинів то тут, то там визирали і зразу ж ховалися голови жінок, що, мабуть, хотіли довідатися — йдуть чи не йдуть люди на сход. І тут Юрка вперше кольнуло питання — а навіщо скликають сход? А за цим постало друге — чого йому, Юркові, треба було йти на цей сход? Зрадів, що кличуть, як дорослого? Але хто кличе?Дивіться також
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Іван Багмут — Злидні
Іван Багмут — Блакитне плесо
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Він притишив ходу, та за чверть години був уже в центрі села. Проходячи повз телефонний стовп, він побачив великий аркуш білого паперу, прибитий гвіздочками, і прочитав:
"Оголошується для загального відома, що з 29 квітня 1918 року вся влада на Україні належить ясновельможному пану гетьману.
Германське військове командування".
Юрко іронічно усміхнувся: "Тріумф незалежності! Влада!.."
А ось і справжня влада. Рота німецьких солдатів щільною купою відпочивала біля поставлених у козла гвинтівок, поряд стояли дві гармати з зарядними ящиками на колесах, на флангах стирчали вгору дула кулеметів. Раптом він усвідомив, що це не просто німецькі солдати, а карний загін. В тривожному настрої, викликаному і присутністю окупантів, і тим, що не послухався матері, і ще якимсь незрозумілим почуттям, приводом до якого послужило те, що мати знала про прибуття німців ще тоді, коли ніхто не знав, він приєднався до гурту селян, які першими прийшли на сход.
На нього ніхто не звернув уваги. Натовп з цікавістю стежив за Петром Дракавиченком, котрий прийшов на сход добре хильнувши і тепер палав бажанням побалакати з німецьким солдатом.
— Я єсть фейерверкер! — бив він себе в груди.— Ти єсть фейерверкер! — і показував пальцем на німецького артилериста.— Зрозумів? Ферштей?
Офіцерів тут не було, вони, очевидно, пішли до волосного правління, і німець усміхався:
— Я! Я!
— Так, так! Ти і я єсть фейерверкери! А він,— Петро, регочучи, показав на Гелду, хазяїна крамниці і власника сотні десятин землі,— а він єсть буржуй! Ферштей?
Люди стримано засміялись, німці теж усміхались, а артилерист, повторюючи своє "Я! Я!" помаленьку відпихав Петра, який хотів обняти його і сперся об гармату.
— Ти єсть фейерверкер, я єсть фейерверкер, а він єсть буржуй. А в буржуя єсть товста холка!—і Петро, регочучи, поплескав Гелду по товстих старанно виголених в'язах, що випирали над коміром чорного святкового піджака.
Гелда відчував себе, очевидно, ніяково.
— Набрався, то сидів би краще дома,— сказав він, скидаючи Дракавиченкову руку із своєї шиї.
— Дома? Я єсть фейерверкер, а ти хто? Ти єсть буржуй! І хоч ти покликав у село німців, а я на твоїй холці буду їздити! — і він знову поляскав куркуля по шиї.
— Хто їх кликав? Вони самі прийшли,— промовив Гелда, вовкувато озираючись.
— Хе-хе-хе! — зареготав Петро. — Фейерверкер все знає! Я знаю, хто привів німців! Він єсть буржуй і привів німців! — повернувся Петро до артилериста.— А ти єсть фейерверкер! Так?
Той усміхаючись кивав головою, а селяни похмуро поглядали на Гелду.
— Ти чого розпатякався, дурний? — розсердився куркуль.— Ти думай, дурню, що верзеш!
— Еге ж, я дурний, а ти розумний. У тебе розуму, як у сучки бліх, а от німців покликав по-дурному,— і п'яний Дракавиченко знову зареготав.
— Гляди, щоб не довелось пошкодувати за свої слова,— нервуючи, промовив Гелда.
— Кого ти лякаєш? Фейєрверкера? Ти вже краще помалкуй, бо німці побудуть та й поїдуть, а ми залишимось тут і спитаємо тебе: а хто німців кликав? Ха-ха-ха! — І Петро знову потягся до Гелдиної шиї.— От холка!
Люди вже не сміялися. Гелда уважним оком зиркав по натовпу, і всі понахиляли голови, тільки Петро, звертаючись то до Гелди, то до німця-артилериста, вигукував:
— Ми єсть фейєрверкери! Нас не залякаєш! Ферштей? А він думає, що от німці прийшли і всіх комітетників виловлять, а вони ще вчора звечора на ярмарок поїхали! Ха-ха-ха!.. Ферштей? — він уже і до Гелди звертався по-німецькому.— Ферштей? А як німці поїдуть, то комітетники повернуться і візьмуть тебе за... — Петро зареготав і всім тулубом навалився на Гелду, намагаючись схопити його за в'язи,— і візьмуть тебе... Ха-ха-ха... За холку!..
Юрко зрозумів тепер, чому мати так просила його не йти на сход і чому вона знала про прихід карного загону. Значить, он чого батько поїхав на ярмарок. Куди він поїхав? У Ливенську, в Китайгород чи аж у Козельщину? Ярмарки в ці останні тижні петрівки, перед жнивами, відбувалися в усіх великих селах і містечках. Але дома ніхто не сказав, куди саме поїхав батько. І насамперед приховали це від Юрка, бо йому рано займатися політикою... Йому треба вчитися...
А чого, власне, батькові треба було тікати? Так, він був заступником голови волосної Ради, але його ж обрали! Він не сам же пішов?..
Люди помалу сходились, і натовп на майдані збільшувався. Сонце вже підбилося височенько, як на пізнє снідання, але ще не пекло, і душно було тільки біля Петра Дракавиченка, де люди юрмились, щоб послухати його балачку.
В цей час на ганок волосного правління вийшло кілька німецьких і один гетьманський офіцер. Німець-артилерист з вигуком "Цурюк! Цурюк!" швидко відіпхнув Петра від себе. Решта солдатів поставала на ноги, і селяни, що стояли майже біля самого загону, враз відкотилися на середину майдану. Хтось потяг Дракавиченка в гущу, і якийсь час було чутно його ображений голос: "Ти кого пхаєш? Фейєрверкера?" — але скоро і він загубився в людському гомоні.
Юрко побачив кількох знайомих — Трохима, учня вчительської семінарії, старшого від нього років на два, літнього вчителя Луку Федоровича, в якого Юрко вчився до вступу в гімназію, ще двох вчителів та відомих на все село діда Шмалія, який співав на криласі тенором, і діда Галія, що співав басом.
Юрко привітався з учителем і підійшов до семінариста.
— Що тут буде? — спитав він тривожно.
— Побачимо,— байдуже здвигнув плечима той.
Юрко спитав про інших двох учнів семінарії.
— На ярмарку,— засміявся Трохим. Він був тихий і покірливий хлопець. Його участь у громадському житті не йшла далі суфльорства в драмгуртку. А ті семінаристи, що "поїхали на ярмарок", виступали і на мітингах, і допомагали в земельному комітеті.
— А твій батько теж, мабуть, поїхав на ярмарок? — спитав Трохим, допитливо поглядаючи на Юрка. — Як ти не побоявся прийти? А що, як вони не подивляться, що ти гімназист?
З усього села в середніх школах вчилося шестеро, а з цих шести в гімназії вчився єдиний Юрко. І хоч у своєму класі, де з сорока учнів тридцять п'ять були діти поміщиків або міської буржуазії, Юркові весь час давали відчути його соціальний стан, тут, у своєму селі, серед селянських дітей, він був учнем привілейованого учбового закладу.
— А за що? — спитав він.
— Спитай їх,— і Трохим кивнув на ганок.
Звідти сходив молодий, років двадцяти п'яти, офіцер в чині хорунжого, в сивій смушевій шапці з довгим синім шликом, з шаблею біля пояса. Помахуючи стеком, він наблизився до сходу і сердито крикнув:
— Чому так довго збираються? Я призначив сход на десять годин, а зараз половина одинадцятої!
До нього підбіг волосний писар і злякано щось промовив.
— Вистроїти в два ряди! — наказав гетьманець, і натовп почав лаштуватися, розтягаючись у довгу стрічку.
— Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий.
— Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей на сход,— з переляку приставивши руку до непокритої голови, відповів писар.
— Ти! Руку до пустої голови не прикладають! Де староста, питаю?
Писар розгублено мовчав і тільки блимав очима. Хорунжий повернувся до сходу.
— Ей, ви! Вівці! — гаркнув він.— Я що сказав? Швидко, в два ряди!
В цю мить з'явився волосний староста — середняк, літній чоловік, з коротко підстриженим сивим волоссям і правильними рисами обличчя. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Пасічник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4935 | Іван Багмут | Пасічник | Каленик Петрович Дзябура не боявся своєї дружини: він просто не міг слухати її дорікань, скарг і інших уїдливих балачок, що мають загальну назву "пиляння". Щоб не порушувати власного спокою, він згоджувався з своєю дружиною, хоч би вона й не зовсім була права.
І тепер, згадавши, що він залишив у садку вулик з бджолами, Дзябура чекав нагоди непомітно від дружини повернутися до села і сховати вулик хоч би в льох.
Ранком заскочили гітлерівці і, загрожуючи розстрілом на місці, наказали всім негайно перебратися до сусіднього села. Люди покинули хати, але, почувши з другого краю селища стрілянину, спинилися в балці і з тривогою ждали кінця бою.
Каленик Петрович сидів на клункові з борошном і, слухаючи зітхання своєї старої, думав про вулик. Два роки ховав його від німецьких окупантів. Два роки планував відновити після війни довірену йому колгоспну пасіку і от сьогодні, як на гріх, забув сховати.
Дружина, з гускою в кошику, сиділа поряд, журно спершись щокою на руку.
"Хіба сказати їй про вулик? — подумав Каленик Петрович і зразу ж одігнав цю думку: — Вчепиться! Вчепиться, як навіжена, і не пустить".
Він так розтривожився, що готовий був просто на очах у жінки встати і піти в село. Але уявивши, який лемент зніме стара, або, ще гірше, побіжить за ним, Каленик Петрович продовжував похмуро сидіти.
Навколо точилися розмови. Тривожний настрій наростав, і окремі буденні балачки, що проривалися серед розмов про той жах, який доведеться пережити людям, коли наші не виб'ють гітлерівців із села, ще дужче збільшував тяжкий неспокій.
У сусідки гітлерівці забрали мішок квасолі, і Каленик Петрович чув, як вона, підвищивши голос, розповідала другій бабусі:
— Забрали, іроди, а там така квасоля, така квасоля!
Каленикова стара прислухалась до розмови, підібрала кошик з гускою і протиснулась до сусідки довідатись докладніше про цю квасолю.
Як тільки жінка загубилась у натовпі, Дзябура встав, повагом спустився в глиб балки до ручая і тоді понад самим очеретом, пригнувшись, побіг до села.
Перша вулиця була зовсім порожня. Дзябура перебіг її і городами, ховаючись у садках та поза соняшничинням і кукурудзою, вийшов до другої вулиці. Поповзом він доліз до тину, щоб глянути, чи порожня вона, і, висунувши з густого бур'яну голову, закам'янів на місці: майже поряд, під тином, у високих заростях лободи він побачив пару очей, що напружено дивилися на нього. Дзябура завмер з несподіванки, не в силі рушити з місця і відвести погляд від тих очей.
— Іван! — нарешті впізнав він.
Це був син його сусіди — комсомолець-підпільник.
Рухом голови Іван підкликав до себе Дзябуру і, коли той підповз, спитав:
— Що ви тут робите?Дивіться також
Іван Багмут — Кроки
Іван Багмут — Гарячі джерела
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Він не звернувся до нього з звичайним "дядьку Каленику", а сказав тільки "що ви тут робите", і тому запитання прозвучало офіційно і навіть суворо. Каленик Петрович побачив у Іванових руках кінець дротинки, що губилася в густім шпориші вулиці, і, багато чувши про те, як партизани висаджували в повітря транспорті! окупантів, зрозумів, що тут робить Іван.
"Ось як захищають народне добро!" — різнула думка.
Він опустив очі і промовив невиразно:
— Та так, хотів дещо переховати.
Іван, здається, не чув відповіді і уважно вдивлявся в проміжок між кущами жовтої акації, якою був обсаджений цей бік вулиці.
— Дивіться! — сказав він пошепки Дзябурі.
Праворуч, за півкілометра він них, метушилися гітлерівці, складаючи на автомашину телефонний дріт, якісь ящики, кулемети.
— Тікають. Ви, може, пішли б назад, дядьку Каленику?
— А хіба що? — спитав Дзябура, не розуміючи, хоче Іван, щоб він пішов звідси, чи хоче, щоб залишився.
— Можуть убити,— сказав між іншим Іван і з захопленням додав: — Он бачите отой валочок соломи на шляху? — він кивнув на оберемок соломи, що лежав, ніби загублений недбалим хазяїном, кроків за двісті від них.— Як машина наїде на нього, то вона теє...
Дзябура запитливо глянув на Івана, але той зосереджено дивився на машину, в яку сідав шофер і похапцем лізли солдати. Каленик Петрович зітхнув, здається, усім нутром, ніби стверджуючи цим, що залишати зараз Івана самого не годиться, і сказав:
— Та чого ж іти? Удвох охотніш!
Іван швидко повернув голову і хвилину мовчки дивився на Дзябуру. Потім його обличчя розпливлося в щасливу, зовсім дитячу усмішку. Ця усмішка нагадала Дзябурі сина, вбитого на початку війни, пригнуту горем нещасну дружину з гускою в кошику, і він, з стогоном зітхнувши удруге, нахилив скривлене мукою обличчя до землі.
— Їде! — схвильовано прошепотів Іван.
Каленик Петрович підвів очі. Машина повільно викотилась з двору і, раптом набравши швидкості, пішла шляхом. Чотири автоматники, щохвилини озираючись назад, бігли за машиною, тримаючись протилежного боку вулиці.
Відстань до оберемка соломи блискавично зменшувалась, і Каленик Петрович відчув, як солодко-млосна хвиля проймає його тіло.
— Тягни! — скрикнув він, і в ту ж мить стовп вогню і диму шугнув перед його очима і пролунав вибух.
Крізь дим було видно, як автоматники з усієї сили кинулись до машини, але, побачивши, що там їм робити вже нічого, побігли вздовж вулиці.
Іван схопив гранату і торопко, зиркаючи то на автоматників, то на руки, вставляв запал.
— Давай мені гвинтівку,— сказав Дзябура.
— Тільки ви не стріляйте, поки я не кину,— не спускаючи очей з автоматників, прошепотів юнак.
Дзябура просунув рушницю між акаціями і застиг. Раптом майнули чотири постаті і, озираючись, спинилися коло повітки, майже напроти нього. Він почув, як заворушився Іван, почув звук від вибуху запалу і побачив, як раптом стрепенулися, підібравши автомати, гітлерівці і, розкотившись у різні сторони, попадали на землю. Не чекаючи вибуху, Дзябура стрельнув раз, удруге, втрете...
В цю мить вибухла граната.
— Отак треба ховати вулик! — вголос подумав старий і, не довіряючи гранаті, випустив ще два патрони:— Отак! Отак!
Важко перевівши дух, він запитливо глянув на Івана.
— Оце й усе,— сказав юнак.— Тепер давайте, дядьку Каленику, гвинтівку. Мені треба йти.
— Та й я, мабуть, піду. А то стара там турбується,— мовив Дзябура і поповз у глиб городу.
— А у вас же якась справа була? — промовив Іван.
— Оце ж я й роблю свою справу... Бачу, що отак надійніше врятувати вулика...— усміхнувся Каленик Петрович.
Дзябура благополучно вибрався з села до балки і, час від часу ховаючись в очереті, дійшов до того місця, де отаборилися люди.
Тітка Параска побачила чоловіка, подерті поли його піджака, чорну від пороху полотняну сорочку і вже хотіла накинутись на нього з черговими докорами, але її спинив якийсь особливий, урочистий вираз обличчя Каленика Петровича, і вона розгублено спитала:
— Де ти був?
Каленик Петрович усміхнувся і відповів:
— Де? Вулика ходив ховати. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4943 | Іван Багмут | Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим | Іван Багмут
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Повість
Від автора
Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина.
Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби.
На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину...
Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука.
Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець.
При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими.
Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з літерою, і, хоч я знав, що це важіль, мені щоразу здавалося, ніби це миша, і я кидався на літеру, хапаючи її кігтями. Від цього псувалася машинка, а також мої стосунки з її господарем, а головне — друкування посувалося страшенно повільно, бо думка уривалась, натхнення зникало, і я довгенько сидів, щоб знову повернувся робочий настрій.
Л а п ч е н к о
Моя біографія
Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини. Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі.Дивіться також
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Іван Багмут — Сім мішків
Іван Багмут — Тихий
Ще 14 творів →
"Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим" (скорочено)
Біографія Івана Багмута
Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвіяна.
Одного разу до моєї благодійниці завітав не знайомий мені немолодий мужчина і сказав:
— Ну от, я й прийшов!
— Подивіться, який красунчик,— сказала господиня, показуючи на мене.
— Е, та він зовсім чорний,— мовив чоловік невдоволено,— мені хотілося б мати кошеня веселішого кольору...
— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок.— Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!
— Сибірський? — перепитав незнайомий, як мені здалось, з пошаною в голосі.— Гм… А чи вміє він ловити мишей?
— О, навчиться! Він же ще зовсім маленький.
— Ви думаєте? — запитав чоловік, хоча добре бачив, що я зовсім маленький.
— Я віддаю його вам тільки тому, що у вас його не обижатимуть. Це неабияке кошеня. Я навіть збиралася залишити його собі.
— Гм...— гмукнув чоловік, вагаючись.— Але він чорний…
— Чорна кішка приносить багатство,— сказала моя господиня.— Ви будете багатий! Ось побачите!
Чоловік, видно, не дуже повірив її словам, бо кілька хвилин думав, а потій сказав:
— Ну, гаразд... Візьму...
Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його... Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник. Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім’я загального перетворилося на власне.
Письменникова дружина зустріла мене не дуже привітно.
— Боже мій, навіщо ти його приніс? — спитала вона.
— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи,— сказав Письменник, явно наслідуючи мою попередню господиню.— Він дуже пухнастий.
— Нехай і сибірський,— протестувала дружина,— та навіщо він нам?
— Як навіщо? Ловитиме мишей!
— Але в нас немає мишей!
— Ну, все ж таки… — запнувся Письменник, бачачи, що його слова не впливають на жінку.
— А хто за ним прибиратиме — вела далі дружина.
Я не розчув відповіді, бо в цю мить помітив на столі ковбасу, і, поки Письменник пояснював своїй дружині значення чорної масті в котів і розповідав про мої вокальні здібності, я з’їв усе, що було на тарілці. Сидячи на столі, я вже без особливого інтересу, позіхаючи, слухав тепер суперечки подружжя.
— Та тільки подивись на нього...— переконував дружину Письменник і озирнувся, шукаючи мене очима.— Де ж де він подівся?
— Боже мій! — скрикнула дружина Письменника, побачивши мене на столі.— Він уже зжер твій сніданок!
Письменник трохи зніяковів, але все ж почав виправдувати мене, посилаючись на мій юний вік.
— Маленький! — обурювалась дружина.— Уявляю, що він викидатиме, коли стане більшим! Він зжере все в домі! Ти подивись на нього: він навіть не тікав! Він, мабуть, думає, що йому все дозволено!
Тут я повинен сказати, що вона не зовсім мала рацію. Так, я був певен, що мені все дозволено, але я з’їв ковбасу не під впливом якихось своїх поглядів, а просто тому, що мені хотілося їсти. Щоб якось, компенсувати збитки, яких я завдав дружині Письменника, я стрибнув їй на руки і почав потихеньку муркати.
— О, чуєш! — зрадів Письменник.— Він уже співає пісеньку.
— Справді, у нього шерстка дуже м’якенька,— промовила жінка примирливо.
На цьому сварка кінчилась. Мені поставили стару сковороду з піском, блюдечко з водою, ящик від посилки, куда намостили вовняних ганчірок, і я став тут жити.
У письменника
Моє життя на новому місці склалося нещасливо. Взаємини з Письменником, які з самого початку були зіпсовані жалюгідним шматком ковбаси, загострювалися все більше і більше. Інколи неприємна дрібниця, якщо її весь час підкреслювати, може перетворитися на вельми велике зло.
Я не вимовляв літеру "р". Письменник, замість того щоб по-людському, як працівник культурного фронту, поставитись до моєї біди і не помічати дефекту моєї вимови, не проминав нагоди, щоб не познущатися з мене.
Ось вам доказ. Ранком я прокидався і, дочекавшись, коли відчинять кухню, поспішав, як і кожний вихований кіт, привітатися з моїм господарем. Як кіт сибірський, я був дуже обережний. Я не ходив, як звичайні коти, а, сторожко озираючись на всі боки, лазив на животі, бо квартира здавалася мені дрімучою тайгою, пралісом, де на кожному кроці мене підстерігають небезпека, підступний ворог, смерть. Благополучно пройшовши коридор, я потихеньку, ледь-ледь прочиняв двері до кабінету і одним оком заглядав у кімнату. Тільки перевіривши, що там нічого страшного немає, я просував у двері свою голову і вітався:
— Здрастуйте!
Та, замість чемної відповіді, мені в обличчя летіло образливе:
— Дрллл-л-лястуйте! Дрллл-л-л-лястуйте!
Що я мав відповісти на це? З властивою котам гідністю я повертався і, презирливо помахуючи хвостом, ішов до дружини Письменника, людини більш серйозної і вихованої. Але інколи й вона наслідувала чоловіка, і я знову чув огидне "дрллл-л-ляс-туйте". Тільки моє нелюдське терпіння рятувало наші відносини від вибуху, що посварив би нас на все життя.
Нестерпним для мене був процес прийманий їжі.
Я не хочу бути несправедливим і не зводитиму наклепу на Письменника. Він не був скупий: купував рибу. а коли варили обід, давав мені сирого м’яса та м’яса з борщу. Але як він давав?
Принісши, скажімо, рибу, він починав з того, що створював у кухні нездоровий ажіотаж.
— Риба! Риба! Риба! — вигукував він, знаючи, що це слово мене хвилює. Дочекавшись, коли очі в мене стануть зеленими від нервового напруження, він діставав, нарешті, карасика і, піднявши його на два метри від підлоги, вимагав, щоб я дострибнув до рибинки. Після кількох невдалих стрибків,— Письменник щоразу піднімав карасика все вище й вище,— мені нічого не лишалось, як кинути йому в обличчя:
— Так некрасивенько!
Ви думаєте, це впливало на нього? Еге ж!
— Так неклллясивенько! — перекривляв він мене, доводячи своє збиткування наді мною до тієї небезпечної межі, коли кіт перетворюється на тигра. Втручання дружини господаря клало край цьому неподобству, Я одержував карасика і знищував його, майже не жуючи. Другого й третього карасика я з’їдав більш-менш спокійно. Я кажу "більш-менш", бо, хоч підстрибування й не було, я боявся його повторення і тому поспішав проковтнути рибу. Через кілька хвилин я відчував насичення і йшов до кабінету, лягав на столі і, спостерігаючи, як Письменник пише свої твори, зловтішався, коли в нього нічого не виходило.
Взагалі, проблема харчів має для кота більше значення, ніж для людини, бо, це треба чесно визнати, коло інтересів у людини ширше, ніж у нас: людина думає про безліч різних речей, я кіт — щоб наїстися, виспатися та побитися з іншими котами. Особливо ця проблема поставала переді мною гостро, коли мене раптом переводили на вегетаріанський стіл. Лизькаючи капусту чи картоплю, я мріяв про м’ясо в такій кількості, щоб наїстися донесхочу, так наїстися, щоб важко було стати на ноги. Часом мені щастило здійснити свою мрію.
Я помітив, що господиня (поки в них не було холодильника) ставить котлети на підлогу в ванній кімнаті. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Сім мішків | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4936 | Іван Багмут | Сім мішків | Міке Амагачана справедливо вважали за найскупішого і найпожадливішого ороча на всім узбережжі Охотського моря. Коли його запитували, чи багато кети заходить в річку Наватуму,— він завжди, зітхаючи, відповідав:
— Мало, мало стало риби.
Коли питали про білок або горностаїв чи лисиць,— у Міке була одна відповідь:
— Мало, мало стало звіра.
Він ніколи нікому не продавав ні риби, ні грибів, ні ягід, а коли здавав у факторію хутро, то в нього був такий стражденний вираз обличчя, ніби він знову ховав усіх своїх дітей, які вмерли з голоду тридцять років тому.
Але скупість Міке стала відома всім після ось якого випадку. На рибальськім промислі працював один хлопець, що побував на всіх рибальнях далекосхідного узбережжя — від бухти Корфа до Шантарських островів, і знав мови узбережжя в обсязі, достатнім, щоб попросити їсти і вилаятись. Він спитав Міне його рідною мовою, чи вистачає води в Охотському морі. Міке, не замислюючись, відповів:
— Мало, мало стало води.
Регіт орочів з рибальської артілі, які чули цю розмову, ясно показав Міке, що він перебрав через край. А що орочі дуже балакучі, звістка про цей випадок швидко поширилась на захід і схід від Наватумської бухти.
Не можна сказати, щоб це звело нанівець авторитет Міке серед орочів: він був дуже справедлива людина і, незважаючи на свої сімдесят п'ять років, чудовий мисливець і рибалка. Але неприємностей він зазнавав чимало, бо ороцька молодь часто глузувала з нього.
Влітку, під час рибальства, коли в юрті не можна було продихнути від диму, хто-небудь з юнаків, ніби ненароком, питав Міке:
— Чи не здається Міке, що в юртах стало мало диму?
Міке кидав злий погляд і мовчав. Звісно, ніхто не бачив, як тридцять років тому, коли кета не пішла в річку, Міке змушений був спочатку з'їсти своїх оленів, потім зварити і з'їсти шкіряні речі, а тоді поховати чотирьох дітей і дружину. Самолюбство заважало йому розповісти цим жовторотим, що сувора природа його батьківщини не дозволяє бути марнотратним. Люди з пароплава приїдуть і поїдуть. А Міке житиме тут, серед снігових гір, де білка буває не щороку; коло ріки, куди риба заходить не завжди; на березі моря, до якого пароплав з продуктами пристає тільки двічі на рік. Ні, він не скупий,— він тільки ощадливий.
Найдужче злив старого Кеня — його далекий родич. На всіх зборах, де обговорювалось питання про поставку риби або хутра з індивідуальної здобичі, Кеня позирав спочатку на Міке, а потім з усмішкою переводив погляд на своїх товаришів. Ті сміялися з одвертістю, властивою безпосереднім натурам.
Одного разу, коли розпочався хід кети і всі орочі з найдальших гір з'їхались на узбережжя ловити рибу, приїхав інструктор райвиконкому і скликав збори.Дивіться також
Іван Багмут — Брати
Іван Багмут — Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Іван Багмут — Амангельди
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Люди сиділи на каменях, відшліфованих морською хвилею, і слухали доповідача, який розповідав, що підлий і лукавий ворог напав на нашу Батьківщину, що потрібна самовіддана допомога тилу фронтові.
Схвильовані страшною звісткою про війну, орочі хвилину мовчали. Потім пролунали вигуки обурення проти підлого ворога. Всі заговорили разом, висловлюючи свою готовність стати на захист Батьківщини, а кілька юнаків вимагали, щоб їх негайно відправили на фронт.
Але інструктор сказав:
— Коли ви хочете допомогти фронтові,— працюйте на рибальні по-фронтовому. Більше ловіть риби, бо для армії треба багато продуктів. А робота в тилу так само потрібна і почесна, як і на фронті.
Тоді встав Кеня і промовив:
— Товариші, ми будемо працювати тепер і вдень і вночі, аж поки наша Червона Армія не переможе Гітлера. Та цього мало. Хай кожен з нас дасть від себе подарунок воїнам. Я закликаю вас усіх дати найцінніші подарунки, щоб воїни знали, що орочі завжди з ними і що орочі нічого не шкодують для своїх друзів.
Коли Кеня сказав це, він ненароком глянув на Міке. Хлопці чекали цього погляду, але ніхто не зареготав, як бувало раніш у таких випадках. Тепер справа була надто серйозна, щоб сміятися.
Міке раптом устав і мовчки вийшов. На хвилину запала тиша, яку порушували тільки пронизливі крики чайок, що, скориставшися з відсутності рибалок, хазяйнували на березі. Ззирнувшися, орочі мовчки засудили вчинок Міке і продовжували обговорювати питання.
Тут усі були мисливці і знали, що значить не мати патрона, коли на тебе йде ведмідь. Тому люди одразу ш після зборів подались до юрт і наметів і принесли хутро, вироби з замші, оленячі унти і інше, на що багатий край. Все це вони склали в сім мішків і, залишивши їх під навісом, пішли ловити рибу.
Ранком другого дня завідувач складу зшив нові брезентові мішки, в яких тільки й дозволяється возити хутро, і заходився укладати подарунки. Він перелічив залишені мішки і здивувався: їх стало вісім. Орочів ніяк не можна обвинуватити в недостатній цікавості, і тому незабаром коло мішків зібрався цілий натовп.
Все, що було в мішках, витрусили на землю, і всі здивувались, побачивши, що в зайвому, восьмому, мішку, набитому найтугіше, серед шкірок білки і горностая були дві чорно-бурі лисиці дивної краси.
Відбулися маленькі збори. Старики підрахували, скільки було здобуто шкір чорно-бурих лисиць, починаючи з 1917 року, і скільки їх було здано, і число тих і тих було однакове. Всі одностайно вирішили, що лисиць добуто в іншому районі, але хто їх піймав — лишилось таємницею.
У декого з стариків майнула думка, що тут не обійшлось без участі шамана, але вголос ніхто цього не висловив.
Все, що було в восьмому мішку, переписали, запакували в новий брезентовий мішок і відправили в район.
Так піхто ніколи і не узнав би, чий то був мішок.
Але ввечері під той день, коли сталася вся ця історія, маленький Мача поставив пастку на тюленя. Хлопчик не міг заснути і тричі за піч бігав подивитися, чи не спіймався вже тюлень. Вибігши з юрти останній раз, він побачив зігнуту постать Міке, що з мішком на спині простував до контори. Захоплений полюванням, Мача забув про нічну зустріч і тільки, може, черев тиждень розповів усім про те, що йому випадково довелось побачити уночі.
Після цього, хоч відлюдний характер старого зовсім не змінився, молодь перестала глузувати з Міке.
Навіть більше: молоді хлопці, і особливо Кеня, зустрічаючись з Міке, стали низько кланятися йому, значно нижче, ніж будь-якому іншому старикові. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Тєгі-Тєгі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4937 | Іван Багмут | Тєгі-Тєгі | Ріка Воркута тече серед тундри. Можна пройти десять, двадцять і тридцять кілометрів по безкраїй, хвилястій рівнині і не побачити жодного деревця. Тільки плазуча полярна береза стелиться по горбах і болотах та в долинах річок і ручаїв ростуть кущі лози, вільшини і топольника.
Навесні над Воркутою стоїть гамір від гусячого гелготання. Тисячі гусей прилітають з теплих країв і виводять гусенят у долині Воркути та по берегах тундрових озер і струмків.
Мені багато доводилося чути про те, що дикі гуси легко приручаються, і я вирішив дістати собі пару гусенят.
Наприкінці липня в мене видалася вільна ніч. Я працював на кар'єрі, з якого брали гравій і пісок для залізничного насипу. Залізниця тільки будувалася, після весняної поводі насип у багатьох місцях розмило, і ми працювали день і ніч, щоб швидше підсипати залізничне полотно і налагодити рух робочих поїздів.
В липні ночі зовсім світлі, а в ясну погоду навіть опівночі можна читати без лампи. Я взяв рушницю, рюкзак і вирушив до озер, що лежали кілометрів за вісім від будівництва.
Це були неприємні і страшні озера, з чорною водою і чорними торф'яними берегами. Брили торфу, розсічені тріщинами, виступають з берегів, і здається, що ступиш крок — і провалишся в мулку безодню. Тисячі років тому вічна мерзлота, яка залягає в тундрі приблизно на глибині одного метра, в деяких місцях розтанула і від цього утворилися глибокі провалля, наповнені водою. Так з'явилися ці озера.
Поспішаючи, я підійшов до озера, але мене чекала невдача: на чорній, похмурій воді не плавало ні гуски, ні качки. Я сів на березі і запалив цигарку. Стояла тиша. Тільки ідам арі співали своєї нудної пісні. Раптом з глибини тундри пролунав гусячий крик. Я схопився на ноги і, перестрибуючи через тріщини, кинувся в напрямку, звідки йшло гелготання. В сірому світлі, серед буро-зеленої рослинності, вирисовувався чорний торф'яний горб. Плутаючися в гілочках берези, я побіг до нього. Саме там гелготали гуси.
Біля горба було невелике озерце, сховане в заростях лози, з берегами, зарослими осокою. Я виткнувся з-за кущів і просто перед себе побачив четверо гусенят і двох старих гусей.
Витягши по воді свої довгі шиї, старі гуси повтикалися головами в осоку і завмерли без руху, намагаючись таким способом сховатися від небезпеки. Але їхні великі тулуби були на воду.
Я стрельнув з рушниці, та, видно, погано націлився, бо гуси враз зірвалися з місця і злетіли в повітря. Я не дуже жалкував з невдачі. Адже мені потрібні були не гуси, а гусенята. Малесенькі (їм було, мабуть, не більше як два-три дні від роду), вони плавали біля берега, а коли я підбігав до них, раптом поринали і виринали аж у другому кіпці озера.
В мулкому озері бродити було страшно. Я сховався в кущах і стежив за зеленкуватими кульбабками, що плавали по воді. Нарешті одно з них підпливло до берега і стрибнуло в осоку. Я кинувся на те місце і побачив, що гусеня причаїлося серед трапи зовсім нерухоме. Я швидко простяг руку, щоб схопити його, і здивувався, що воно навіть не поворухнулося, коли я його брав. Маленьке, тепле і ніжне, воно тихо сиділо тепер у мене на руці, і тільки серце в нього билося швидко-швидко.Дивіться також
Іван Багмут — Брати
Іван Багмут — Зелена гілка
Іван Багмут — Знак на стіні
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Поки я ловив це гусеня, двоє інших встигли сховатися в осоку і тільки одне неспокійно кружляло по воді. Я почекав, поки воно вилізло на берег і легко спіймав і його. Поклавши здобич у рюкзак, я пішов додому і встиг прийти на будівництво до початку ранкової зміни.
Тесляр зробив мені клітку, я посадив у неї гусенят, поклав їм трави і накришив хліба. Вони зразу ж почали їсти, а наївшися, посідали, притулившись одне до одного, і сиділи, поки знову не захотіли їсти. До хліба я підмішував пісок — це допомагає птахам краще перетравлювати їжу,— і еони їли пісок так само охоче, як хліб і траву.
Через три дні я повів своїх гусенят гуляти. За палаткою, в якій я жив, була невелика калюжа, і я пустив їх поплавати. Гусенята щипали траву, ловили комарів і мух і зовсім не збиралися тікати. Тоді я, щоб подивитися, що вони робитимуть без мене, сховався за кущ. Хвилину гусенята спокійно бавилися по воді, але, помітивши, що мене немає, раптом зняли тривожний писк. Вони припливли до берега і, неспокійно оглядаючись на всі боки, пищали, не цікавлячись уже ні мухами, ні травою. Тоді я висунувся з-за куща, і вони кинулися до мене. Маленькі, вони спотикалися через березку, перестрибували через стебла трави, падали і бігли до мене. Тільки спинившися біля моїх ніг, вони заспокоїлися і стали знову щипати траву. Я пішов до палатки, і гусенята побігли за мною, щоразу здіймаючи крик, коли я від них віддалявся.
Другого дня під час обідньої перерви я їх поніс до річки. Вони плавали спокійно, поки я був біля них. Та тільки я ховався в траві або за кущем, як вони вилазили з води і здіймали галас, аж поїш не знаходили мене.
Я кликав їх:
— Тєгі-тєгі! — і вони кидалися до мене, забуваючи про все.
Гусенята росли швидко. Незабаром пух змінився на пір'я,
вони стали їсти овес і бігали за мною всюди, куди б я не йшов. Я ходив з ними до їдальні, і кухар завжди давав їм рисової каші з компотом.
Вони стали вже потроху літати, але я не обрізав крил, бо знав, що вони мене не кинуть. Дійсно, політавши, гуси завжди поверталися до палатки і гучним, настирливим гелготанням прохали їжі.
Я дуже звик до моїх вихованців і часто вночі, сидячи над Кресленням, відривався на хвилину від роботи і тихо кликав:
— Тєгі-тєгі!
Гусенята, що спали звичайно під ліжком, раптом прокидалися і бігли до мене, витягуючи свої довгі шиї. Одержавши шматок хліба, вони заспокоювалися і, мирно гелгочучи, ховалися під ліжко.
Якось мене викликали до начальника дільниці. Посильний сказав, що справа дуже негайна, і я, схопивши польову сумку а паперами і кресленнями, швидко пішов до контори, яка містилася кілометрів за три від нашого кар'єру.
В кабінеті начальника сиділи інженери з сусідньої дільниці. Я привітався і сів до столу.
— Наші сусіди,— сказав начальник,— потребують допомоги. Чи не могли б ви збільшити видобуток гравію і дати кілька ешелонів для їхньої дільниці?
— Добре,— сказав я.— Ми зараз пробуємо робити поточний ремонт екскаватора на ходу, не припиняючи роботи. Це дасть значне збільшення видобутку. Я сподіваюся, що сьогодні вночі наш кар'єр дасть перший ешелон гравію понад план.
— Прекрасно,— сказав начальник дільниці.
В цю хвилину до кабінету з несамовитим криком вдерлися двоє гусей і, радісно гелгочучи, кинулися до мене. Начальник дільниці від несподіванки аж підвівся з крісла і здивовано, не розуміючи, звідки могли взятися тут дикі гуси, дивився на мене. А гусенята вже заспокоїлися, посідали, як ні в чому не бувало, біля моїх ніг і, стомлені переходом, вмить поснули, позакладавши голови під крила.
Мені було страшенно ніяково, що гусенята порушили ділову обстановку розмови. Я почервонів.
— Пробачте,— сказав я.— Це мої гусенята. Я не причинив дверей, коли йшов сюди, і вони вирішили мене наздогнати.
— Хто б міг подумати, що дикі гуси так звикають до людей!— промовив начальник дільниці, і по його обличчю я побачив: він зацікавився гусенятами і не помітив моєї ніяковості.
— Для мене це теж була новина,— сказав я.
Після засідання я пішов до своєї палатки і всю дорогу вичитував гусенятам за їхню поведінку, а вони, ніби вибачаючися, тихо гелготали мені у відповідь.
Після цього випадку, коли мені треба було йти на якесь засідання, я намагався вийти з палатки непомітно для гусенят і міцно причиняв двері. Інакше вони, здіймаючи галас, кидалися за мною, і тоді доводилося повертати назад, щоб залишити їх дома.
Полярне літо коротке. Частенько вже в серпні бувають морози, а інколи випадає сніг. Цілий день у палатці горіла залізна пічка, і тільки вночі, коли всі укладалися спати, вона гасла. Гусенята частенько, шукаючи тепла, забиралися вночі в пічку і сиділи на теплому попелі. Одного разу убиральник, коли пічка погасла, наклав усередину трісочок, щоб вони до ранку підсохли. Ми вже лягли спати, коли гусенята, покрутившися біля пічки, нарешті повлазили в неї і, умостившися на трісках, поснули.
Серед ночі я прокинувся від несамовитого гусячого крику. В пічці яскраво горіли підсохлі тріски, а в повітрі тхнуло паленим пір'ям. Одне гусеня з обгорілим хвостом, шкандибаючи, крутилося по палатці, а друге кричало, немов його ріжуть. Тільки я встав, обоє кинулися до моїх ніг, і я побачив, що в обгорілого гусеняти обпалена ще й нога. Перетинки на ніжці геть обгоріли. Я знайшов бинт, вазелін і зробив перев'язку. Потім обкутав обох гусенят теплим платком і посадив їх собі під ліжко. Ранком хворого оглянув лікар і сказав, що виразка скоро загоїться.
— А як ви думаєте,— спитав я лікаря,— зможе гусеня плавати без перетинки?
— Гм,— усміхнувся лікар,— плавати йому буде незручно. Та проте коли дуже схоче плавати, то в нього ж залишилися перетинки на одній нозі.
Надворі стояв вересень. Гусеня видужало, і тільки одна нога була схожа на курячу. Над палаткою час від часу пролітали косяки диких гусей, збираючися в далеку путь на південь. Щоразу, як у небі лунало гелготання, мої гуси підіймали голови і відповідали тривожним криком.
Якось я пішов до тундри оглянути шурфи і взяв з собою гусенят, щоб вони прогулялися. На горбках червоніли брусниці, і гусенята спритно дзьобали ягоди. Раптом з неба пролунало "гил-гил-гил". Мої гуси перестали пастися і попідіймали голови. Потім змахнули крилами і піднялися в повітря. Вони зробили наді мною коло і полетіли до табуна.
— Тєгі-тєгі! — крикнув я.
Але вони підіймалися все вище і вище, змішалися з табуном і зникли за обрієм.
"От і все",— подумав я і сумний пішов до палатки.
— Казав я вам, попідрізуйте їм крила,— зустрів мене мій помічник,— а тепер маєте!
— Ну, що ж! Хай летять,— відповів я.
До півдня я не міг заспокоїтися. Часом я виходив надвір і дивився на небо, але гусячі табуни пролітали над палаткою, не зупиняючися.
Короткий день згасав. Я скінчив роботу і, відкинувшися на ліжку, замислився. Раптом біля палатки пролунало знайоме "гил-гил-гнл".
— Тєгі-тєгі! — радісно крикнув я і у відповідь почув що голосніше гелготання і настирливе стукання. Гусенята били дзьобами в брезентові двері палатки. Мій помічник впустив утікачів. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Тихий | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4938 | Іван Багмут | Тихий | Коли Сашко записував у щоденник загону про роботу своєї ланки, вигляд у нього був такий заклопотаний, як у колгоспного бухгалтера під час складання річного звіту.
Сашко, може, так і не старався б, якби головою ради дружини була не Катя, а хтось інший. І за що її вибрали? Ну, нехай би вона вчилась у сьомому класі, а то ж тільки в шостому! Та ще й ніс кирпою...
А в очах ніякої серйозності. Завжди смішки. Так і шукає причіпки, щоб з когось посміятися. І особливо чіпляється вона до Сашка. Ну, помітила ти якусь помилку, то скажи просто. Так ні, обов'язково треба насміхатися.
А минулого року, коли колгосп готувався до обласної виставки, агроном призначив Катю за старшу в хаті-лабораторії. Подумати тільки! Дванадцятилітню дівчинку призначили за старшу над двома жінками і Сашковою бабусею в'язати снопики і підбирати різні там експонати.
Потім дома бабуся розповідала про Катю:
— Та таке вже проворне, та таке вже розумне... Усякі сорти і пшениці, і ячменю, і проса, і кукурудзи знає, і скільки який сорт дає врожаю, і як за яким сортом доглядати, і хто його вивів... Ну, чистий агроном! А само ж таке гарненьке...
— Чим же вона гарненька? — недружелюбно запитав тоді Сашко, дивлячись спідлоба на бабусю.— Може, тим, що ніс кирпою?
Батько й мати перезирнулися і засміялись, а Сашко почервонів, бо справа була не в тім, кирпою чи не кирпою носик у дівчини, а в тім, що Катя справді була найкращою мічурінкою на всю школу.
Хлопчик розкрив зошит і прочитав свій попередній запис: "4 квітня збір ланки проходив на тему: страмив Сергія Коваленка за те, що він не вивчив у середу уроку з географії і одержав двійку". Добре, що Сергій уже виправив двійку, а то було б від Каті...
Сашко вмокнув перо в чорнило, насупив брови, подумав і написав: "12 квітня збір ланки проходив на тему: грали в м'яча".
Він полюбувався, як рівно стоять літери в рядках, сам себе похвалив у думці за те, що не зробив жодної плями, і поніс щоденника до піонерської кімнати. Катя, мабуть, похвалить його, і Сашко тоді попросить її, щоб його ланці доручили на літо доглядати колгоспних лошат. Звичайно, такі питання вирішує рада дружини, та якщо Катя запропонує, то рада підтримає. Хлопці з його ланки давно мріють узяти шефство над лошатами. Та хіба тільки вони! Всім хочеться доглядати лошат, чистити їх, купати, носити їм траву... Крім того, кожен надіється, що, може, дід Омелько дозволить хоч трішки інколи покататися на колгоспних конях... Дід Омелько тільки на вигляд суворий, а всі кажуть, що він добрий...
А що, як рада доручить лошат іншій ланці? Що тоді скаже Сашко своїм піонерам? Важко бути ланковим... Коли б головою ради загону був хтось з хлопців... А з Катею хіба договоришся? Примружить очі і скаже: "Що ж, ви найкращі, чи що? Чому саме вам доручити лошат? Чи, може, по-твоєму, всіх піонерів прикріпити до коней?".Дивіться також
Іван Багмут — Зелена гілка
Іван Багмут — Блакитне плесо
Іван Багмут — Амангельди
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
І нічого не скажеш їй у відповідь.
В піонерській кімнаті, крім Каті, сиділо ще дві дівчинки — ланкові загону № 3. Просити при них Сашко не наважився і мовчки подав зошит Каті. Вона розгорнула зошит, і враз в її очах спалахнули знайомі вогники.
— Як же ти пишеш! — вигукнула вона.— "Збір ланки проходив на тему: грали в м'яча". Хіба ж можна так писати в щоденнику?
Ланкові чмихнули, а Сашко розсердився.
— А що? — сказав він.— Фізична культура. Чи, може, нам у ляльок гратися?
— Я не проти того, щоб ви грали в м'яча. Це добре,— промовила Катя і суворо глянула на дівчат.— Тільки записувати треба не так. "На тему" — це однаково, що сказати "про що". Ти ж не скажеш: "Заняття провадилось про грали в м'яча"? Розумієш?
Катя була права, але погодитися з нею в присутності дівчат Сашко не хотів. Ланкові ховали від нього очі і ледве стримували себе, щоб не пирснути зо сміху.
— Ти ж сама дала таку форму для запису,— сказав він.
— Так, дала. А ти б змінив її, коли форма не підходить. Треба було записати так: "На зборі ланки піонери грали в м'яча". От і все. Ну, добре,— закінчила вона.— Тепер скажи, яке завдання хотіла б взяти ланка на літо? Завтра на засіданні ради дружини будуть розподіляти доручення на літні канікули.
"Скажу, а вона навмисне дасть щось інше",— подумав Сашко і похмуро відповів:
— Нам однаково.
— Як так однаково? Беріть те завдання, яке вам найбільше подобається.
— Скажи, на яку тому,— мовила одна з ланкових, і голос її перервався від стримуваного сміху. Друга не витримала і зареготала.
— Цитьте! Що це таке! — суворо спинила їх Катя.— Слухай, Сашко, чому б но взяти вашій ланці догляд за лошатами?
Спочатку хлопчик навіть не повірив своїм вухам. "Та я ж про не тільки й думав!" — хотілося крикнути йому, але він сказав з робленою байдужістю:
— За лошатами, то й за лошатами.
— Може, не хочете, то знайдуться інші,— Катині очі сміялися.
— Ні, ні! — злякався Сашко.— Тільки нам лошат!
— Добре. Значить, я записую за вами лошат.
Від радості Сашко забув про насмішкуватих ланкових і про свій злощасний запис у щоденнику. А коли одна з ланкових ні з того ні з сього скуйовдила йому чуприну (дівчата як тільки їх збереться дві або три, а хлопець один, стають такі сміливі, що просто неможливо...), Сашко не лише не образився, а навіть не помітив цієї зухвалості і з криком "ура" вибіг з кімнати.
В перший день канікул Катя в яскраво-червоному галстуці, в білій блузці і чорній спідничці, так старанно випрасуваних, що всі зустрічні звертали на неї увагу, сама відвела Сашкову ланку до діда Омелька і сказала:
— Ось вам помічники, Омеляне Кириловичу. Привчайте їх до роботи біля лошат. Коли хто не буде слухатися — кажіть мені. Я щодня заходитиму до стайні. Ми тут з дівчатами близько — доглядатимемо телят.
Вона це сказала таким тоном, наче старший конюх колгоспу був не старшим конюхом колгоспу, а тонером загону № 5, і Сашко чекав, що дід Омелько розсердиться і прожене Катю, а через неї і всю ланку. Але дід не образився.
— Спасибі за допомогу,— сказав дід.— Вчитиму.
— Дітей змалку треба привчати до праці. А ви придивляйтесь до них, підбирайте собі хорошу зміну... Піонерів з старших класів ми прикріпили до тракторної бригади, одну ланку — до ставка, щоб знайомились з розведенням риби, дві ланки — до птахоферми. У нас е і поросяча ланка,— тут Катя не витримала і усміхнулась.— Нехай привчаються. Правда?
— Точно! — сказав дід і шанобливо додав: — Може, оглянете стайню?
Катя зніяковіла від того, що Омелян Кприлович звернувся до неї, як до дорослої, і, почервонівши, тихо відповіла:
— Покажіть, будь ласка.
Хлопчики мовчки дивилися то на діда, то на Катю, тільки тепер зрозумівши, яка це поважна посада — бути головою ради піонерської дружини,— адже сам дід Омелько, старший конюх колгоспу, здоровається з Катею за руку, та ще й запрошує оглянути стайню.
А вона? А вона йде поряд з Омеляном Кириловичем з таким виглядом, наче приїхала з району перевіряти дідову роботу...
Але вже біля першого стійла від Катиної поважності не лишилося й сліду.
— Ой, яке ж гарненьке! — забувши, що вона не просто учениця шостого класу, а голова ради дружини, вигукнула Катя і хотіла обняти лошатко.
Кобила враз прищулила вуха і загрозливо повернула до неї голову. Катя злякано відскочила, а Сашко басом крикнув на кобилу:
— Ну-ну! Ти!
Дід схвально посміхнувся до нього. "Це тобі не телята!",— подумав Сашко, глянувши на Катю. Він безстрашно погладив лоша по пухнастій гриві. Кобила відчула, з ким має справу, і вже не щулила вух, а тільки скоса позирала на хлопця.
— Мати повинна захищати своїх дітей,— сказала Катя, зовсім не зніяковівши від того, що злякалась кобили.— Вона, мабуть, подумала, що я хочу забрати в неї дитя...
"Сказала б уже, що злякалась, а то мати... дитя..."
— Мати — завжди мати,— погодився з Катею дід Омелько і перейшов до другого стійла.
Тут стояла золотаво-гніда кобила. На спині в неї був глибокий слід від рани.
— Це фронтовичка,— сказав дід.— Нам її залишила одна військова частина. Прокляті фашисти знівечили отаку красуню! Бач, який шрам! Осколок там сидить. Ціни їй немає! Вже чотирьох лошат привела нашому колгоспу. Чистокровних! Незабаром чекаємо п'ятого...
Кобила важко дихала, позираючи на людей своїми променистими очима.
— Бідолашна,— сказала Катя, і очі її стали великими і сумними.
Оглянувши всіх коней і полюбувавшись чистопородним Лютим, його кучерявим хвостом і гривою, піонери зайшли до дідового "кабінету". Тут на столі лежали товсті і тоненькі книжки, а на полицях розташувалися колби, пляшки, баночки, коробочки з ліками для коней і виблискував нікелем акуратно розкладений лікарський інструмент. Катя зразу ж кинулась до книжок і радісно скрикнула:
— О! Ця книжка згодиться нашим хлопцям! — і стала перегортати брошуру "Догляд за лошатами".
— А ми її вже читали на зборі ланки,— спокійно відповів Сашко, навіть не глянувши на дівчину.
— Читали? — перепитала Катя.— А скільки ваги повинно прибавляти лоша за один день? — і очі її засвітилися знайомою посмішкою.
— Яке лоша,— поважно відповів Сашко.— Маленьке, до трьох місяців, може і по кілограму прибавляти, а після трьох місяців — менше.
Дід задоволено покивав головою.
— Це добре, що ви читали. Я раджу вам прочитати ще раз,— промовила Катя.
— Це не пошкодить, не пошкодить,— підтримав її дід.
Сашко хотів був сказати, що в стайні треба працювати, а не читати книжки, та після дідових слів вирішив не сперечатись.
— Прочитаємо,— буркнув він собі під ніс.
Нарешті, Катя пішла до своїх телят, і хлопці веселою зграйкою оточили старшого конюха, вимагаючи зразу ж роботи. Омелян Кирилович показав, як треба чистити лошат, і потім дав кожному піонерові по скребниці. Сашко легенько проводив скребницею по теплій блискучій спинці лошати, обчищав бруд на колінцях, обережно піднявши ніжку лошати, чистив йому копито.
— Отак, отак,— схвально кивав дід головою, обходячи стайню.
Сашкові не хотілося відходити від лошати, хоч він його і кінчив чистити. Хлопець чухав і лоскотав йому під шиєю, злегка пощипував за холку. Лоша від задоволення спочатку витягало шию, а потім почало хапати Сашка зубами за куртку.
— А, так ти кусатися,— ласкаво промовляв Сашко, не перестаючи щипати лоша.— А, так ти кусатися...
— Е-е... А оцього не треба робити — зноровиш,— зауважив дід, несподівано з'явившись біля Сашка. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Федір з Федора | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4939 | Іван Багмут | Федір з Федора | Ще не смерклося, коли Федько спустився до ручаю. Високі зарості топольника і черемхи обступили гирло, відбиваючись у воді темними невиразними обрисами. Тихо пливли перші опалі листочки. Десь далеко джеркотіла вода на перекаті.
Хлопчик на повні груди вдихнув свіжого повітря і з лоскотно приємними мріями про невідоме верхів'я ручаю, де ковбані повні риби, подався ледь помітною стежкою. За кілька тижнів риба почне спускатися з ручаїв у річку на зимівлю, але зараз вона там, у верхів'ях, що загубилися серед пустельної тундри.
Він швидко подолав три, а може, чотири кілометри. Далі стежки не було, і він пішов повільніше, продираючись крізь кущі та раз у раз перебродячи ручай то на один, то на другий бік, щоб обминути непролазну гущавину або купинястий берег.
Нарешті він зрозумів, що марнує час, ідучи за всіма звивами річки, і вибрався з долини на високий берег.
Безмежна тундра слалася, скільки сягало око, і губилась у вечірньому присмерку. Заросла кущами долина ручаю покрученою темною стрічкою пролягла на сірій рівнині, як величезний глибокий рів серед поля. Хлопчик озирнувся. Гирло ручаю і вузьку смужку біля річки, в яку впадав ручай, уже вкутала темрява, і Федько подумав, що далеченько одійшов від дому. Він спинився.
Один у тундрі!
Дванадцятирічний хлопець один-однісінький уночі стоїть серед безмежної тундри і нітрішечки нічого не боїться!
Раптом голосний гудок розірвав тишу. Сяючи вогнями, з темряви виринув пароплав і, як чудесне видиво, пройшов на південь. Може, саме на цьому пароплаві за якийсь тиждень Федькові доведеться їхати до школи? Він провів очима вогні і зрозумів, що відійшов од дому не так і далеко.
Школа! Там товариші, а тут він сам один. Його село складається з однієї хати, а зветься воно — Федір, за іменем Федькового діда Федора. Коли Федько вступав до школи, хтось із старшокласників, глузуючи, спитав:
— Скажи, хлопче, що це таке Федір — село чи місто?
— А це не село і не місто, це — мій дід Федір,— простодушно відповів Федько.
Усі сміялися, але потім, коли Федько навчився читати і йому на карті їхнього краю показали крапку і біля неї напис "с. Федір", він відчув гордість. І хоч інколи жартома на нього казали "Федір з Федора", все ж не в кожного такий дід, щоб на географічній карті позначали його хату!
Один у тундрі!
Пароплав сховався за виступом берега, вогні зникли, і від цього темрява стала враз густішою. Спотикаючись на купини і плутаючись у полярній берізці, хлопець навпростець поспішав туди, де чорна стрічка ручаю, зробивши кілька крутих колін, знову ніби виправлялась.
Стало зовсім темно, і Федько радів: саме така ніч і потрібна, щоб ловити рибу острогою.
Він кинувся бігти, щоб швидше добратися до місця, та, спіткнувшися, упав. "У тундрі треба берегти свої сили, бо невідомо, що тебе чекає попереду",— згадав він батькові слова і, схопившись на ноги, швидко попрямував далі.Дивіться також
Іван Багмут — Амангельди
Іван Багмут — Хазяїн Широкої ріки
Іван Багмут — Господарі охотських гір
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Минуло, мабуть, годин зо дві. Темна смуга ручаю стала значно вужча.
Здалеку від річки пролунало потужне двигтіння, здавалося, летів літак, але звук ішов низом. Хлопчик прислухався.
— Глісер!
Федько вдивлявся туди, звідки долітав шум мотора, але не побачив огнів. Раптом, ніби вітаючи глісер, з протилежного боку глухо прогудів гудок паровоза, а в небі з'явився літак. Хлопчик стояв, прислухаючись до звуків нічної тундри, і йому стало трохи сумно, що він уже не має права сказати:
— Один серед тундри!
Ні, він не один... Тепер тундра — не пустеля. І в селі Федір, що складається з однієї хати, є телевізор!
Ну, що ж? Можна починати ловити рибу. Федько солодко потягсь і спустився з високого берега вниз. Вода була чорна, від цього ручай здавався неймовірної глибини, і на якусь мить хлопцеві стало страшно. Здається, ступиш крок, посковзнешся, і тебе затягне в чорну безодню...
Він одійшов від берега, скинув з плечей рюкзак, швидко наламав сухого хмизу і розпалив багаття. Полум'я освітило тоненькі стовбури топольника і зеленкувату лозу, а вода на плесі стала ще чорнішою.
Стримуючи хвилювання, Федько підійшов до води. Вона враз утратила свою чорноту і показала замулене кам'янисте дно. На двох камінцях ледь-ледь коливалися кущики слизьких водоростей, тоненьких, як волосся. Кілька довгастих жовтих листочків лози вимальовувалося на темному намулі. Почорніла від часу, вкрита слизьким мохом, ломака непорушно лежала біля самого берега. Риби не було.
Федько зітхнув і, обережно ступаючи, став обходити плесо, може, риба сховалась у водоростях. Він дійшов до чорної ломаки, і серце в нього гарячково застукотіло. Блискуча поверхня деревини кінчалася... риб'ячим хвостом! Це був миньок! Півметровий миньок лежав без жодного руху біля самого берега, зігнувши довге тіло точнісінько, як ломака.
Затаївши дух, Федько підняв острогу і, наставивши її над миньком, з усієї сили опустив у воду. Плесо враз утратило прозорість, і хлопчик уже нічого не бачив, тільки почув, як рвучко пручається рибина. Він обома руками натиснув на острогу. Рибина кидалася тепер з такою силою, що Федько ледве втримував у руках острогу. Тоді він стрибнув у воду, намацав голову минька і, вхопивши за зябра, одним махом викинув його на сухе.
Хлопець повернувся до вогнища і хвилину відпочивав, розглядаючи здобич. Оце так миньок! Завтра мама й дід, навіть батько, хвалитимуть його. Ех, побачили б цього минька товариші! Та вони далеко... Мама й дід завжди хвалять Федька. От коли б товариші по школі...
Відпочивши, пішов далі по ручаю. Острога раз у раз чіплялася за кущі, під ноги потрапляли сховані у траві валуни, хлопчик спотикався, падав, схоплювався на ноги, поки нарешті не дістався до нового плеса.
Від кількох великих валунів падали довгі тіні, закриваючи половину дна, а в освітленій частині, тихо ворушачи плавниками, виблискували товстими спинами харіуси. їх було з десяток, і Федько мало не скрикнув від радості й здивування.
Риба стояла нерухомо, вишикувавшись проти течії. Хлопець через силу відірвав погляд од найбільшого харіуса і почав розглядати дно. Валуни, кілька жмутків водоростей. Раптом його увагу привернула дивна річ. На дні лежало щось подібне до стовбура дерева. Але ж у цих місцях не росло жодної деревини, крім жалюгідних кущів. Звідки сюди могла потрапити така колода? Федько підійшов ближче, вдивляючись у довгасту річ, половина якої ховалася в тіні валуна. Вона була не чорна і не сіра, як звичайно дерево в воді, а жовтувата і блискуча, як камінь. І тут Федько, нарешті, зрозумів, що це таке. Він забув про рибу, про найбільшого харіуса і стрибнув у воду: на дні ручаю лежав бивень мамонта. Бивень, який коштував величезні гроші і знайти якого Федько міг тільки мріяти. Багато тисяч років пролежав він у землі і тепер волею випадку з'явився на поверхні. Не інакше як цього літа обвалився тут берег. Вода змила ґрунт, залишивши на дні валуни і цей бивень.
Не звертаючи уваги на рибу, що кинулась урозтіч, Федько потягнув бивень до берега. В воді він ішов легко, та досить було витягти один його кінець на сухе, як Федькових сил не вистачило. Тоді він став підтягати до берега той край, що був у воді, і з великими зусиллями, нарешті, витяг бивня з води.
Лише зараз Федько помітив, що змокрів, а за хвилину відчув, що починає мерзнути. Він кинувся в кущі, набрав оберемок палива і розклав вогнище. Гріючись, хлопчик милувався бивнем, товстим, як рука дорослої людини, одягнутої в кожух. Ніколи йому так не щастило! Хлопчик замріяно дивився на свою знахідку, коли враз його охопив сумнів. А що, коли бивень трухлявий? Тоді він втрачає свою вартість, з нього навіть мундштука не зробиш, а про шахи нічого й казати.
А втім, і трухлявий бивень має певну цінність, наприклад, для музею. Чудово! Він оддасть свого бивня в школу, гуртку юннатів. Нехай усі бачать, які мамонти ходили колись по їхній тундрі. Справді, це буде чудово! Не в кожній школі є такий експонат. А на зборах гуртка юннатів Федько розповість, як знайшов його.
А якщо бивень не трухлявий? О, тоді йому немає ціни!
Ловити рибу перехотілося, та Федько ще пройшов до плеса і поцілив доброго харіуса. Але того запалу вже не було, думки весь час поверталися до бивня. Що ж з ним усе-таки робити? Може, віддати батькам? От-от, так буде найкраще... Батьки знайдуть, як його використати.
Це було правильне вирішення, але Федько зітхнув. Чомусь правильні вирішення нецікаві... І десь у глибині свідомості заворушилось бажання, щоб бивень був усередині трухлявий. Тоді Федько подарував би його шкільному музею. Він уявив своїх товаришів, класного керівника, інших учителів, які зберуться коло бивня, і усміхнувся. Ото було б цікаво! А напис на бирці він зробив би такий: "Від Федора". Він не честолюбний, "Від Федора" — означає від села Федір.
Обличчя товаришів постали в його уяві як живі, і він не переставав замріяно усміхатись. Потім ножем попробував міцність бивня. Твердий, як камінь. Але це ще не доказ того, що бивень добрий. Адже бивні шаруваті, і між окремими прошарками часто буває цвіль. Тоді зробити з нього якусь річ неможливо.
Полум'я вогнища стало згасати, вода посіріла, кущі, які здавалися вночі густими, як стіна, тепер ніби розступились, і крізь них виднілася купиняста тундра. Невже починається ранок? Так, час повертатися додому. Але як доправити бивня?
Федько насупив брови і приклав палець до носа, що означало найвищий ступінь зосередженості, і хвилину думав. Далі витяг з кишені мотузку, прив'язав її до бивня і, зіпхнувши знахідку в воду, потяг її вниз за течією.
Він ішов уже з годину, коли раптом у кущах щось затріщало. Федько спинився. Може, ведмідь заблукав з лісу або вовк забіг від оленячих табунів, які незабаром почнуть повертатися? Хлопчик мимохіть стиснув у руці ножа і, прислухаючись, завмер на місці.
— Аго-го-гов! — раптом пролунало здалеку.— А-го-го!..
— Тато! — скрикнув Федько і кинувся назустріч батькові, а за кілька хвилин вів уже його до своєї знахідки.
Батько, побачивши бивень мамонта, витріщив очі:
— Оце так! І, здається, цілий! Ну, брат...— Він не знаходив слів для похвали синові, а той тільки всміхався.— Що ж ти з ним робитимеш? Куди подінеш?
— Якщо трухлявий, то віддамо у шкільний музей? Добре?
— А якщо ні? — примружив око тато.
— Може, в ньому всередині цвіль...
— А коли ні? — чомусь засміявся батько.
Федько помовчав, потім сказав, зітхнувши:
— У школі немає мамонтового бивня...
Батько йшов замислившись.
— А я теж учився в цій школі,— промовив він задумливо.— її відкрили в тисяча дев'ятсот сімнадцятому році. |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Хазяїн Широкої ріки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4940 | Іван Багмут | Хазяїн Широкої ріки | З річки Широкої прийшов мисливець-ороч і розповів, що там знову об'явився Хазяїн. Ця звістка вмить облетіла Наватумську бухту, і всі дуже хвилювалися. На Широкій, як тільки кінчали ловити рибу, нікого не лишалося, навіть сторожа.
Мисливець розповідав, що все — мішки з борошном і сіллю, ящики з консервами, рибальське приладдя, яке було залишене коло гирла Широкої після закінчення рибальського сезону, геть розкидане по берегу. Хазяїн порвав мішки, потрощив ящики, а банки консервів погнув і порозкидав навколо. Великий брезент, яким було накрито майно і якого не могли підняти вісім чоловіків, відтягнуто на кілька кроків від складу і пошматовано.
Мисливець не бачив Хазяїна. Він бачив тільки сліди на піску, ніби велетенська людина ходила біля складу на руках. Слід був, безперечно, ведмежий, але ще ніхто ніколи не бачив ведмежої лапи такого дивовижного розміру.
Три роки тому, коли Хазяїн вперше попорядкував на складі Широкої ріки, завідувач Наватумської рибальні, який наглядав і за Широкою, скликав усіх мисливців і прохав, щоб вони убили Хазяїна, але нічого з того не вийшло. Мисливці ходили на засідки кілька разів, та не могли навіть побачити Хазяїна, а на другий день кожного разу склад знову було розтрощено. Тоді невідомо хто розпустив чутку, що це не звичайний ведмідь, а дух і що він не хоче, щоб на Широкій була рибальня.
Дехто з дідів охоче повірив цьому, і тут немає нічого дивного. Адже здавна відомо, що ведмеді знають людську мову, а розум мають надприродний. Всі старі мисливці-орочі, убивши ведмедя, обов'язково зашивають на ведмежій шкурі дірки від очей. Кому не відомо, що, коли не зашити цих дірок, ведмідь стежитиме за мисливцем і рано чи пізно загризе його. А щоб цілком захистити себе від небезпеки, треба, загниваючи очі, сказати:
— Це не я тебе вбив! Тебе убив чужинець.
Сліпий ведмідь повірить і нападатиме на чужинців. Чому ведмеді інколи відривають з могил мертвяків? Вони мстяться тим мисливцям, що віддавали собакам ведмежі кістки. Молодь сміється з цього, та старі люди добре знають, що ведмідь — не звичайний звір. А таємничий Хазяїн і поготів. Коли його слід вдвоє більший, то який же тоді у нього розум!
Завідуючий мало зважав на ці балачки. Він хотів зберегти склад і звернувся до Міке Амагачана, або Скупого, як звали його на узбережжі. Він убив на своєму віку сто сорок шість ведмедів, і завідуючий гадав, що йому нічого не варто вбити і сто сорок сьомого.
Міке уважно вислухав завідуючого і, опустивши очі, відповів:
— Нічого не чую. Старий став і тому зовсім нічого не чую.
Завідуючий довго бився біля Міке, але той тільки винувато
посміхався і повторював:
— Зовсім старий став і аж нічогісінько не чую.Дивіться також
Іван Багмут — Знак на стіні
Іван Багмут — Кроки
Іван Багмут — Не рано!
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
Тоді завідуючий викликав Кеню, найактивнішого юнака серед ороцької молоді в бухті Наватума, і той своєю мовою передав старому слова завідуючого. Міке вислухав, подумав і глянув на Кеню так, що той опустив очі.
Міке сказав:
— Як можеш ти, ороч, пропонувати мені це? Дух не хоче, щоб на Широкій була рибальня. І запам'ятай мої слова: хто зніме руку на Хазяїна, на того чатуватиме смерть.
Кеня злякався цих слів і не насмілився навіть передати їх завідуючому. Той дуже цікавився, що сказав Міке, та Кеня, щоб скінчити неприємну розмову, відповів, що старий просто боїться братися за цю справу.
Але одно діло три роки тому і зовсім інше тепер, коли йде Вітчизняна війна. Всі знали, як важко дістається тепер кожен кілограм борошна і кожен кілограм солі, і всі орочі обурювалися, що попсовано стільки продуктів.
Кеня перший викликався йти на Широку. Озброївшись чотиризарядними берданками, він та двоє товаришів вирушили другого дня по обіді, щоб прийти на Широку надвечір, коли ведмеді виходять шукати здобич.
На пласкім узгір'ї, що відділяє Наватуму від Широкої, пахло зимою. Калюжі затягло тоненькою кригою, стежку припорошило вранці сніжком. Але ліс ще не скинув свого вбрання і палав червоно-жовтими барвами. На бурій, як оленяче хутро, тундрі краплинами крові червоніли брусниці, а вічнозелені кущі плазучого кедрівника стояли ще рівні і не гнулися до землі своїм гіллям, як то буває у великий холод.
Хлопці зійшли зі стежки. Розмовляючи про Хазяїна, вони рвали брусниці і голубицю, вже прибиту легким морозом. Кеня сказав:
— Я йду на цього ведмедя, як на справжнього фашиста! — і розповів товаришам про свою розмову з Міке три роки тому та про його погрози.
Хлопцям було образливо, як старий не розуміє, що Хазяїн робить шкоду не завідуючому, а їм, орочам.
— Знаєте що? — раптом пожвавішав Кеня.— Давайте віддамо Міке шкуру Хазяїна! Справді! Подивимося, що він тоді скаже!
Хлопці розвеселилися.
— А справді, що він робитиме, коли ми принесемо йому ведмежу шкуру?
У орочів існує звичай, за яким мисливець, убивши ведмедя, білує його і залишає на місці полювання, а сам повертається додому і сповіщає про свою удачу товаришів чи сусідів. Ті йдуть по здобич, приносять її додому і, віддавши шкуру тому, хто вбив ведмедя, гуртом з'їдають м'ясо.
Цікаво, чи відмовиться Скупий від шкури? Що переважить — страх перед всесильним "духом" чи зажерливість, адже недарма прозвали його скупим?
Хлопці знову вийшли на стежку і тільки тепер помітили на ній сліди людських ніг. Хтось перед ними ранком пройшов у напрямку Широкої. Зацікавлені хлопці майже бігом спустилися з узгір'я в долину і, обминувши чагарники, вийшли до гирла Широкої. Вони спинилися здивовані. Майно було в повному порядку: мішки старанно позашивані і стягнені до купи, консерви акуратно складені, бочки, сита, кошики — теж на місці. Що це зробила людина, доводили сліди людських ніг на припорошенім борошном піску, але хто саме? Очевидно, завідуючий послав когось з Наватуми.
Покуривши, товариші запалили вогнище, зогріли чаю і, підкріпившись, закінчили роботу невідомого: з великими труднощами перетягли брезент і накрили майно. Потім вони перевірили зброю і сховалися за мішками чекати Хазяїна.
Сонце зайшло за гори, і враз все навколо похмурніло. Небо на півночі набрало холодно-синіх фарб, зелений кедрівник потемнів, і вода в річці стала чорною. І тоді хлопці побачили, як а кущів, зовсім близько від них, виринула і звелась на задні ноги велетенська постать ведмедя. Небачених розмірів звір ішов на мисливців. Кеня стрельнув, і за ним пролунали ще два постріли. Та Хазяїн навіть не похитнувся і прямував на хлопців. Юнаки похапцем перезаряджали гвинтівки і раз у раз стріляли у величезну тушу, та ведмідь не падав і не спинявся. Він був уже так близько, що хлопці бачили його єдине ікло, велике і жовте, як палець мертвяка, і маленькі червоні очі. В цей час постріли замовкли, бо магазини спорожніли, і тоді мисливці почули важке дихання звіра і огидний сморід з його пащі. Хазяїн був за п'ять кроків від них, закласти нові патрони в гвинтівку вже не встигнути, і всі зрозуміли, що сталося непоправне. Вони побачили смерть.
Потвора заревла, роблячи останній крок до хлопців. Але в цю мить збоку, від кущів, несподівано прогримів постріл. Ведмідь враз осів. Потім він повільно простягся на землі, двічі гребнув лапою пісок і затих.
Коли хлопці очуняли від переляку, вони помітили, як від річки майнула і зникла в заростях людина в ведмежій куртці.
Ведмідь лежав нерухомо, але молоді мисливці не наважувалися підійти до нього. Вони зарядили гвинтівки і чекали, чи не кинеться, бува, на них звір. Потім побігли до кущів і вирізали дві довгі жердини. Кеня стояв з гвинтівкою напоготові, а два його товариші штрикали ведмедя, аж поки не пересвідчились, що Хазяїн неживий.
Товариші розвели багаття, оббілували тушу і тоді побачили, що всі їхні дванадцять куль влучили в груди, але одна, тринадцята, попала у вухо, і випустив її невідомий, який стріляв на ведмедя збоку.
До півночі юнаки обговорювали своє чудесне врятування і не прийшли ні до яких висновків. Потім, заспокоївшись і розвеселившись, вони придумували різні відповіді для Міке, коли він проклинатиме їх за Хазяїна.
Світом товариші повернулися додому, і їхні сусіди, взявши коней, поїхали до Широкої і привезли шкуру й м'ясо. Всі люди збіглися подивитися на здобич і дивувалися з шкури: вона була вдвічі більша, ніж шкура найбільшого ведмедя, якого коли-небудь бачили в Наватумі. Але ще більше здивувалися люди, коли почули від хлопців, як був убитий Хазяїн. З Наватуми ніхто не ходив на Широку, і всі тільки поглядали один на одного і питали себе — хто б це міг бути?
Коли народ розійшовся по домівках, хлопці взяли шкуру і понесли її до Міке.
Кеня відчинив двері хижки і, не вітаючись, промовив:
— Ось тобі шкура Хазяїна Широкої Ріки. Візьми!
Міке встав, підійшов до юнаків і здивовано спитав:
— Як же ви взнали, що це я його вбив? — і, дивлячись на остовпілих хлопців, задоволено хитав головою, мовляв, "от так молодці!" |
Багмут Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=319 | Шматок пирога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4941 | Іван Багмут | Шматок пирога | Багато ялинок я бачив на своїм віку. Сьогодні, слухаючи, як моя маленька внучка щебече про святкові іграшки, я згадав одну ялинку.
Мені було тоді шість, а може, сім років. Я був височенький на зріст і здавався старшим. Мої товариші заздрили мені, але мене це не тішило.
— Ти вже великий! — казала мати і загадувала колихати маленьку сестричку.
— Отакий бузівок, а грається з пісочком! — докірливо казав батько і посилав на город вибирати картоплю.
Я міг годинами гратися в піску, удаючи, що я полю, підгортаю і вибираю картоплю. Це мені ніколи не набридало. А коли мене примушували вибирати справжню картоплю, мені враз починала боліти спина. І переставала боліти тільки тоді, коли я знаходив велику картоплину з гулькою на кінці. Я встромляв у неї чотири палички, і картоплина перетворювалась на коняку. Потім з меншої картоплини робив лоша. Я іржав, басував, нокав, тпрукав і грібся в пухкій землі, аж поки покличе мати.
Якось узимку мене гукнула мати. Я сидів на печі і, уявляючи себе пароплавом, гудів і совався у гарячому просі, яке сушилося для пшона. Нема нічого кращого, як просо на печі. Краще за нього хіба тільки лляне насіння. Воно таке гладеньке, що здається навіть слизьким. Можна по шию заритися в нього, або насипати собі повну пазуху чи повен рукав, або просто пересипати його з руки на руку.
— А йди сюди, Миколко! — сказала мама.
"Знову колихати Нюрку",— подумав я і, насупившись, зліз з печі.
Мама погладила мене по голові, і з моєї чуприни посипалось на долівку просо.
"Зараз буде мені!" — подумав я. Але мати не звернула на просо ніякої уваги.
— Сьогодні, синку, ми підемо з тобою в гості.
— У мене ж нема чобіт,— сказав я.
— Узуєш батькові. Я підмотаю тобі онучі, і підеш у батькових.
— Татові чоботи! Татові чоботи! — заспівав я і застрибав по хаті на одній нозі.
У тата були чоботи з блискучими халявами, а на передах — по зовсім новій латці. Я ніколи не взував їх. Коли мені треба було вийти надвір, я брав мамині черевики.
— Ходімо зараз у гості,— кажу я,— хай Василь і Сергій побачать мене у татових чоботах.
— Ні,— каже мама,— ми підемо ввечері. Та ти слухай, що я казатиму,— гримнула вона, і я притих.— Ми підемо до дядини Килини на ялинку. Тільки гляди, щоб ти мене там не осоромив.
— Як це осоромити?
— Дядина твоя багата, а ми бідні. У них власна крамниця, а твій батько ціле літо в наймах спину гне. Та хай дядина не думає, що ми перед нею упадаємо. Ми хоч і бідні, а багачам не вклонимось.
Я не дуже розумів, що казала мама, але слухав уважно.
— Отож як поставлять на стіл щось смачне, то ти не накидайся, наче три дні не їв. Дядина припрошуватиме: "Бери, Миколко, м'ясця",— а ти відповідай: "Дякую, дядино, я не голодний". Вона вдруге скаже: "Бери, Миколко, не соромся",— а ти їй знову: "Дякую, я не соромлюсь, мені просто їсти не хочеться". А як покладе вона сама тобі шматочок, отоді їж, та не поспішаючи. Всього не доїдай, а трішки залиши на тарілці.Дивіться також
Іван Багмут — Пасічник
Іван Багмут — Тихий
Іван Багмут — Тєгі-Тєгі
Ще 14 творів →
Біографія Івана Багмута
— А як трішки? — питаю.— Скільки?
— Та скільки! — розсердилася мама.— Ну, хоч з наперсток.
— А борщ як? Хіба ж я вгадаю, чи буде там з наперсток?
— От дурненький! З ложку залиши.
"Ага,— думаю,— м'яса з наперсток, а борщу з ложку".
— Як з'їси те, що тобі поклали, дядина скаже: "Бери ще шматочок",— а ти гляди мені, щоб не брав, і відповідай: "Дякую, дядино, не можу більше, через силу не можу". А подадуть нову страву — пиріжки чи ще там щось, сам не бери, а жди, поки покладуть тобі. З'їси і більше не бери. Витерпиш отак, як я кажу? — питає мама.
У мене аж слина покотилася від згадки про м'ясо та про пиріжки, але я згоджуюсь:
— Витерплю,— кажу,— а пирога теж з наперсток залишити?
Мати усміхнулась:
— Та їж уже весь.
— А тато хіба не піде в гості?
— Ні, тато не піде,— каже мама.
— А чому тато не піде? Хіба він не хоче пиріжків та м'яса?
— Хоче чи не хоче — то не твоє діло. Дядина та її чоловік — крамарі. Вони людей обдурюють. А твій батько чесно свій хліб заробляє. Торік твій батько прилюдно назвав їх здирцями і тепер не хоче йти в гості до багатія. Він не з таких, щоб уклонятися перед багатіями. І я б не пішла, та лихо заставляє. Борошно кінчається, а де позичиш, як не в Килини? Не піди в гості — образиться і не дасть.
"Ну і добре,— думаю собі,— у яких же чоботах я пішов би, коли б батько не залишився дома?"
Дочекалися вечора. Мати обмотала мені ноги замість онучі лантухом і натягла чоботи.
— Не кожен ходить у таких чоботах! — кажу я з гордістю і, поважно ступаючи, іду через усю хату.
— Ні, не кожен,— глухо промовив батько і відвернувся на ліжку обличчям до стіни.
— Петрик трісне з заздрощів, коли побачить мене у цих чоботах,— ділюсь я думкою з батьком (у дядини був син Петрик, мій одноліток).— Вони хоч і багаті, а ми зате в чоботах!
Батько мовчить, відвернувшись до стіни, а мама чогось так жалісливо подивилась на мене і почала швидко збиратися.
Вона зав'язала мені голову великою хусткою, і ми вийшли.
Сусідський Василь побачив мене в чоботах і став сміятися від заздрощів:
— Ото ще опудало! Навіщо ти взув два чоботи? Ти і в один увесь уліз би!
А я дивлюсь на нього і слухаю, як чоботи "рип-рип, рип-рип...".
— Опудало! — гукає Василь.— Батькові чоботи взув! Еле-ле!
А я виміряв його спокійним поглядом і кажу:
— Слухай: "рип-рип!.." Слухай: "рип-рип!.."
Він тоді перестав сміятися і стиха повторює за мною: "Рип-рип... рип-рип!" А то зовсім, може, і не чоботи рипіли, а сніг під ними. А дурний Василь дивився на мене, аж поки ми з мамою не повернули на другу вулицю.
У дядини, як тільки ми зайшли, так усі і задивилися на мої чоботи. А дядина — худа та чорна, очі лихі — глянула на мене, похитала головою та й каже:
— Бідна дитина!
— Нічого собі, бідна,— сміюсь я,— у таких чоботах! Вони ж риплять!
— Іди грайся з Петриком, іди,— сказала швидко мама і підштовхнула мене за Петриком у другу кімнату, а там — ялинка.
Петрик підійшов до мене близько, помірявся, а потім відійшов, оглянув мене всього і, закопиливши губу, каже:
— Ну то й що! Хоч ти і вищий, так я товщий!
Мені стало смішно.
— Хе-хе-хе! — кажу я.— Он у Пилипів, у тих, що млин, кабан ще товщий за тебе.
Петрикові нічого казати. Він підійшов до ялинки і роздивляється на іграшки. А на ній золоті та срібні горіхи, зліплені з пряників коники, ведмеді, зайці. А свічки! Червоні, жовті, сині, зелені! І всі горять. Аж в очах мерехтить від блиску.
Петрик зиркнув на мене і питає:
— Гарна ялинка?
Я здвигнув плечима і кажу:
— У нас дома краща.
— У вас? Ялинка? — і сміється так огидно, що аж ударити його хочеться. Але мама наказала мені бути чемним.
— У нас,— кажу,— ялинка в книжці. Тато мені купив он яку книжку,— і я показав руками, яка в нас велика книжка.— Ти б побачив, яка там намальована ялинка. На ній пароплав висить. А де ж у вас пароплав? Ну, покажи, де пароплав?
Він скрививсь і мимрить крізь зуби:
— Книжки купують, а самі картоплею давляться.
Я розсердився і відповідаю:
— Ми хоч і бідні, а багатіям не кланяємось! Схочемо — книжку купимо, схочемо — картоплю їмо... Що схочемо — те й робимо! — і показав йому язик.
Він мені теж язик показав. Я як замірюсь на нього кулаком, коли дядина кричить крізь двері:
— Дітки, ідіть вечеряти.
Мене посадили коло Петрика, а маму аж на другий край столу. Я сиджу і пригадую: "Борщу — ложку, м'яса — наперсток, пиріг весь можна з'їсти". А з кухні так пахне, що мені аж у животі все перевертається.
Поставили спершу не борщ, а локшину. Я дивлюсь на маму і не знаю, чи залишати з ложку, чи ні. Про локшину ж нічого не казали. Якби ми з мамою поруч сиділи, я б спитав. А так незручно. Поїв я локшину і залишив ложок зо дві.
— Насипай ще, Миколко,— припрошує дядина.
— Дякую,— кажу,— дядино, я вже наївся.
Потім подали смажене порося,— я теж зробив усе, як казала мама. А Петрик наминає, ніби три дні не їв.
— Ти не соромся, Миколко, бери ще,— припрошує дядина.
— Спасибі, дядино, я не голодний,— а в самого слина так і котиться.
Мама поглядає на мене і тільки всміхається.
Нарешті подали пиріг. Я такого не тільки не їв, а навіть не бачив ніколи. Солодкий, начинка з варення, а в роті так і тане. Я незчувся, як з'їв покладений мені шматок, а на столі ще половина пирога.
— Бери пирога, Миколко, бери,— каже дядина, а того нема, щоб самій покласти.
А мама дивиться на мене сумно-сумно.
"Ні,— думаю,— не осоромлю матері",— і відповідаю:
— Дякую, дядино, чогось мені їсти не хочеться.
Дядина відвернулась до інших гостей, а я від пирога очей не відведу. Петрик уже четвертий шматок наминає, плямкає, мов та свиня. Щоб не спокушатись, став я дивитись під стіл. Там кішка мурчить. Я поглядаю на юшку, а про пиріг не можу забути. Кішка поклала мені на коліна лапки і нявкає — мабуть, теж голодна. Зиркнув знову на стіл. Хоч би швидше доїдали отого пирога! Так ні! Всі вже понаїдалися, а на блюді ще аж три великі шматки лишились. І так близько від мене. Я собі й думаю:
"Мене ж дядина просила взяти ще шматочок. Раз просила, то чому не взяти? Щоб мама не сердилась, я з'їм півшматка, а половину залишу на тарілці".
Мама в цей час повернулась до жінки, що біля неї сиділа, і так захопилась розмовою, що на мене і не дивиться.
"Візьму!" — вирішую я і простягаю руку до пирога.
Зирк — аж мама дивиться в мій бік. У мене похолонуло на серці. Але рука вже простягнута. Тепер її не відсмикнеш непомітно назад. Мені враз перехотілося їсти. В цю мить я віддав би і пиріг, і порося, і ялинку, аби тільки моя рука лежала на коліні, а не була простягнута до того пирога.
"Осоромив! Осоромив матір!"
Тепер я зрозумів, що таке сором. Що ж мені робити? Відсмикнути назад руку — це ще більше осоромитись. Дядина побачила це, усміхнулась глузливо і таким солодким голосом каже:
— Он бач, ти боїшся брати, а я думала, ти й справді не голодний. Бери, бери, не бійся! — і глянула на маму зневажливо. Мама почервоніла й очі опустила. Тоді я кажу:
— Ні, я їсти не хочу. Це я хотів дати кішці, а то вона голодна. Можна, дядино, дати кішці?
У дядини обличчя враз змінилося, і вона перестала усміхатися.
— Ну й дурний! — каже вже сердито.— Хіба кішки їдять солодке?
— Наша,— кажу,— їсть. То можна?
Мама ніби повеселішала.
— Миколко,— каже вона докірливо,— хіба ж можна отакий пиріг переводити на кішку?
Всі за столом замовкли, а дядина аж зблідла від злості. Тоді Петрик простяг руку, схопив пиріг і дав кішці, а вона стала їсти.
— Їсть! — гукнув Петрик.— Дивіться! Кішка солодке їсть!
— У нас не тільки кішка, а й кошенята їдять,— кажу я зневажливо.— Тільки треба з варення кісточки виймати, бо кошеня може вдавитися.
А насправді у нас варення ніколи і не бувало.
Я глянув на маму, а вона дивиться на мене такими сумними і водночас ласкавими очима, і раптом сльоза в неї — кап...
Коли ми, зібравшись додому, вийшли в сіни, я почув, як дядина сказала:
— Такий харцизяка росте, як і його батько. Не мине тюрми!
Дома я спитав у тата:
— Хіба за те, що годують кішок солодким пирогом, садять у тюрму?
— А хіба що? — сміється батько.
Мама розповіла про все таткові, тоді він схопив мене на руки, притиснув до грудей і став цілувати:
— Молодець, синку! Не міняй на солодкий пиріг свою гідність. Потерпи, буде і на нашій вулиці свято! |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Вітрова гора (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26765 | Анна Багряна | Вітрова гора (уривок) | Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Наш Формат
...Ах,нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його болінняі землю,землю свою.Павло Тичина, "Вітер з України"Я і досі завжди з хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки...
Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...
Михайло Стельмах, "Гуси-лебеді летять"
Початок
"Людям потрібна наша сила..."
Вродливий синьоокий легінь із чорними кучерями до плечей стояв перед величезною брамою, намагаючись приборкати хвилювання, що несподівано накотилося на нього. Одягнений він був у довгу світло-сіру сорочку. Широчезні рукави, що майже повністю ховали його долоні, нагадували крила. Сорочка була вишита золотими і срібно-блакитними нитками. Поділ і краї рукавів мали однакові орнаменти: дві паралельні лінії, а між ними — нахилені одна до одної рисочки, що з'єднувалися в одну нескінченну "змійку". Спереду, на грудях, було вишите сонце, а в сонці — перевернутий квадрат, діагоналі якого утворювали хрест. Кожна із чотирьох ліній хреста одночасно була й основою трикутника. Чотири рівні трикутники, з'єднані між собою в точці перетину діагоналей, ніби рухалися по колу, за годинниковою стрілкою.
Такий самий знак був зображений і на брамі.
У лівій руці хлопець тримав музичний інструмент, схожий на флояру. Правою нерішуче тягнувся до ледве видимої мотузки, що висіла над клямкою.
Нарешті набрався сміливості і рвучко смикнув за мотузку.
Десь угорі засурмили сурми, довкола нього загуло, засвистіло. Повільно, зі страшним скреготом, брама відчинилася.
Попереду простиралося безкрайнє срібно-блакитне поле. Посеред поля легінь побачив добре знайомий йому повітряний стовп — Вічний Вихор, що розкручувався з неймовірною силою і швидкістю, здіймаючись угору спіралеподібним потоком. Неквапом рушив до того стовпа.
"Цікаво, скільки часу минуло, відколи я був тут востаннє..." — мимохіть майнуло у нього в голові, але тієї ж миті Вічний Вихор підхопив хлопця й стрімко поніс угору.
Він заплющив очі й міцно стис у руках свою флояру.
Коли гул і свист трохи стихли, почув над собою гучний і грізний голос:Дивіться також
Анна Багряна — Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько)
Анна Багряна — Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги)
Анна Багряна — Підхоплена вітром (Дитинство Ванги)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
— Здоров був, Павітре!
Обережно розплющив очі — він був на Повітряному Острові, схожому на велику білу хмарину. Звів погляд угору. Перед ним на високому золотому троні сидів старий із довгим сивим волоссям і такою ж довгою сивою бородою. Сорочка його була схожа на сорочку Павітра, тільки орнаменти на рукавах і подолі були дещо інакшими, складнішими. Тут переплелися всі земні й небесні знаки: і дерево роду, і спіраль часу, і тимчасовість, і початок із кінцем, і трисуття, і зв'язок часів.
Над головою у старого мерехтіло велике вогняне коло, схоже на сонце, а з-за спини виднілися справжні крила. Як у птахів. Або в янголів. У лівій руці він тримав жезл — довгу золоту стрілу, а в правій — оздоблений коштовним камінням ріг.
— Добрий день, Діду, — ставши навколішки перед старим і шанобливо опустивши в поклоні голову, промовив молодик.
— Устань! Ти знаєш, для чого я покликав тебе сюди?
Павітер несміливо підвівся й подивився Дідові прямісінько в очі. У його великих прозорих зіницях вигравали всі вітри світу. Там були і безжальні діти Посвиста — урагани з буревіями, і не менш жорстокі сини Подаги, які блукають пустелями й висушують усе живе на своєму шляху, і крижані діти Сівера, і трохи сердиті, проте добрі суховії, і підступні східні вітри, і його рідні брати — теплі й лагідні сини Погоди.
— Так. Діду. здогадуюся, — відказав, запинаючись, усе ще не годен упокорити своє сум'яття.
— Бо твій відпочинок затягнувся, — продовжив старий. — Побайдикував — і досить. Мусиш знову вирушати на землю. Там на тебе чекає багато роботи.
— На землю? — потроху почав опановувати себе Павітер. — Але ж я щойно звідти повернувся...
— Щойно?! Знаєш, скільки років минуло після того, як ти був на землі востаннє?
— Ну, точно не скажу... — зам'явся хлопець. — Але думаю, років так із двадцять-тридцять.
Здається, його відповідь не дуже сподобалася старому.
— Двадцять-тридцять?!
— Ну, десь так.
— Ти жартуєш? Та ж після останнього твого сходження минуло шістдесят сім земних років! Уяви собі — шістдесят сім! — Дід на мить замовк, а тоді продовжив трохи виваженіше: — Звісно, за нашими, космічними мірками — це нічого, лише кілька митей, однак на землі у цей проміжок часу вміщається ціле людське життя. Розумієш? Ти промарнував ціле життя. Твої брати не можуть постійно працювати за тебе. Зрештою, вони теж потребують відпочинку.
— Вибач, Діду, але ж Ти й сам добре знаєш, що мені довелося пережити, коли я був на землі востаннє, — посмілішав Павітер. — Якому ж вітру захочеться після такого повертатися до людей?
— Онукам Стрибога не личить бути слабодухими, — дмухнуло холодом від старого.
— Ти називаєш це слабодухістю, Діду?! Та ж Ти мене кинув у самісіньке пекло!
— У пекло тебе кинув не я, Павітре. Не смій мені дорікати.
— Гаразд, вибач, Діду. Знаю, що не Ти... Але чому Ти не дав мені більше сили, щоб я міг вийти з того страшного герцю переможцем? Чому дозволив слугам Чорнобога подолати мене, посіявши в людських серцях безпорадність, розпач і страх? Га, Діду?!.
и
— Мої діти й онуки сильні, але, на жаль, не всемогутні, — поглянувши кудись у простір перед собою, вже спокійнішим голосом відказав Дід. — У кожного з вас — свій шлях. І свій герць. Часто — не на життя, а на смерть. Проте здаватися ви не маєте права. У жодному разі. Інакше світові настане кінець.
На кілька митей між ними запала глибока мовчанка. Було чути лише віддалений свист, ніби хтось розбивав повітря батогом. Тим часом у Павітровій голові вирував цілий рій запитань, які мучили його ще відтоді, як він повернувся в царство Стрибоже. Не знав, із чого почати. Що важливіше? "Вітер у голові", — чомусь так люди кажуть лише про легковажних. Згадав і мимохіть усміхнувся.
— Діду, скажи, а чому ми конче маємо прибирати людську подобу? Невже без цього — ніяк? Чому не можемо служити людям просто як сини вітрів?
Старий важко зітхнув.
— Це довга розмова, онуче. Та якщо ти вже запитав — гаразд, спробую пояснити. Колись мої діти, так само як і діти Дажбо— га, Перуна, Велеса, Дани, Лади, Мокоші, інших богів, і справді були вільними стихіями Природи, які жили разом із людьми на землі. Точніше, вони жили в кожній людській душі. Ти знаєш про це. Люди вірили в нас, відчували нас, шанували, молилися нам, приносили дари, будували храми на нашу честь. Разом зі своїми синами-вітрами я завжди охоче приходив на допомогу всім, хто до мене звертався: і мореплавцям, які підкорювали незнайомі землі, і купцям, які переправляли свій крам через море, і хліборобам, які сіяли хліб, і хоробрим воїнам, які захищали свою землю від ворогів. Але з роками, з віками, у щоденній метушні й гонитві за власною могутністю, зробивши чимало відкриттів і винаходів, люди так запишалися собою, що розгубили віру в нас, дітей Рода. Тепер нас оспівують хіба що поети й поодинокі романтики, яких більшість має за диваків.
— Коли я був на землі, Діду, — втрутився в його оповідь Павітер, — то не раз чув від людей, що Твої діти-вітри відцуралися від Тебе і почали служити Чорнобогові...
— Людям легше перекласти усі біди світу на якусь страшну й темну силу, аніж самим повернутися обличчям до світла. Тому вони й вигадують усілякі дурниці про Чорнобога, Диявола, іще когось, — із сумом відказав старий.
— Але ж темні сили насправді існують, Діду, я бачив їх на власні очі, коли був на землі! Вони теж, як і ми, прибирають людську подобу! — не стримався легінь.
— А ніхто й не каже, що їх немає. Тільки мої діти тут ні до чого! Темні сили — це темні люди! — відрубав Дід.
— Гаразд, Діду. Але ж, погодься, буревії з ураганами теж нерідко завдають людям шкоди — руйнують їхні оселі, відбирають усе, що вони нажили роками.
— А все тому, що разом із вірою в нас люди втратили і зв'язок із нашими дітьми, порушили закони Матері Природи, — суворішим голосом заговорив старий.
— Хочеш сказати, що Природа тепер мститься людям за це? — трохи іронічно перепитав Павітер.
— Ніхто нікому не мститься, — наполегливо правив своєї Дід. — Просто в якийсь момент стихії відокремилися від людей, збайдужіли до них і зажили своїм окремішнім життям. Життям стихій.
— Знаю, — зітхнув легінь, — Твої діти-вітри теж перестали служити людям, покинувши їх напризволяще.
— Але довго так тривати не може, — продовжив Дід. — Людям потрібна наша сила й підтримка. І саме тому я вирішив відправляти на землю своїх онуків. Щоб вони стали провідниками між людьми і стихіями. Щоб спробували примирити їх і відновити загублений лад між ними.
— Усе це я знаю, — знову озвався Павітер. — Але Ти так і не пояснив мені, Діду, навіщо нам, дітям вітрів, прибирати людську подобу.
— Бо люди вірять лише в собі подібних. Ось навіщо, — спокійно відказав Дід.
— Але ж ніхто з людей не знає і ніколи не повірить, що я — онук самого Стрибога!
— А 'їм і не треба про це знати. Ти ж приходиш на землю не для того, щоб похизуватися своєю сутністю, еге ж?.. — примружився старий.
Павітер зніяковіло опустив додолу очі.
— Ну так, не для того.
— Зрештою, ти такий не один, тому й хизуватися тобі особливо нема чим. Дякувати Родові, вас у мене на землі є цілий легіон — і Павітрів, і Зефірів, і Степовиків, і Сіверків, і Борвіїв... Крім того, онуче, не забувай, що в кожній людській душі присутня часточка душі Бога вітрів. Адже саме я вдихаю життя у все суще на землі — у дерева, квіти, у птахів, тварин і, звісно ж, у людей. Тільки з плином часу, відцуравшись мене, люди почали ховати мій дар на самому денці душі, притрушуючи його пилом байдужості й забуття. |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15414 | Анна Багряна | Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько) | ДОРОГА НА СХІД
Дитинство Слави Стецько
Романівський паламар Йосип Музика був багатим і працьовитим господарем — мав аж двадцять п'ять моргів землі, кінну січкарню, комору й велику стодолу для збіжжя. А його хата була чи не най-гарнішою на всю Романівку — розкішна, простора, завжди дбайливо прибрана, зі смаком убрана. По кутках над іконами висіли вишиті рушники, на вікнах — білосніжні завіси. Скрізь — чистота й порядок, так що кожна ужиткова річ, здавалося, мала в тій хаті своє окреме місце.
У господарці Йосип тримав дві пари коней, багато корів, свиней та домашньої птиці — кури, качки, гуси; а ще — вулики з бджолами. Оскільки дружина Йосипа, Юлія, часто хворіла й не могла виконувати важкої праці, Музика наймав до свого двору хлопців-робітників, аби ті допомагали по господарству.
Прихожани церкви Воздвиження Чесного Хреста, а відтак і всі мешканці Романівки дуже шанували паламаря Музику. Не дивно, адже він завжди з відкритим серцем допомагав своїм односель-цям, даючи поради в найрізноманітніших важливих питаннях — не лише духовного, але й побутового життя. А коли збирав щоліта на своїй пасіці свіжий запашний мед, то щедро пригощав ним усіх хворих та нужденних.
Музики мали п'ятеро дітей. Найстаршою серед них була Стефанія, за нею — син Михайло. Середульшу донечку звали Анна-Євгенія. У шість років вона вже вчилася в романівській "народній школі", доволі хутко опановуючи нескладну шкільну науку. Росла милою, жвавою дитиною, до якої завжди радо тягнулися сусідські дітлахи. Проте найбільше Анна-Євгенія дружила з донькою сільського священика Любою, а ще — із сестричками Бойчук, Ганнусею та Зосею. Дівчат згуртувало насамперед те, що їм усім страшенно подобалося читати. Часто, коли збиралися вчотирьох, приносили з дому книжки, йшли до старої розлогої тополі, що росла на околиці села, а тоді вилазили на дерево, зручно влаштовуючись — кожна на "своїй" гілці, — й зосереджено поринали в читання. А бувало, буйночубий зелений прихисток надихав дівчат на писання віршів або малювання. В іншу пору лю-
, били співати, особливо ж — на Святвечір, коляду-
ючи у веселім гурті по всьому селі.
Анна, направду, не мала жодної охоти до господарювання — вважала, що то просто марна трата часу, тож завжди перекладала всю хатню роботу на старшу сестру, а сама втікала з книжкою на город. Читання вже змалку стало для Гані однією з найважливіших справ, найкращих у житті розваг. Якось батько відправив її на леваду пасти корів — замість найманого пастуха, бо той був за-хво*рів. Дівчинка, звісно ж, узяла з собою книжку. Пригнавши стадо на пасовисько, заховалася у високій запашній траві й, тішачись приємним лоскотом теплого вітерцю, так захопилася читанням, що незчулась, як розжарений сонячний диск уже майже перекотився за обрій. А коли нарешті схаменулася, то не побачила довкола себе жодної корови. Бігала по леваді, гукала, але — даремно. Ве-чір насувався все дужче, не зостаючи жодної наДивіться також
Анна Багряна — Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької)
Анна Багряна — Вітрова гора (уривок)
Анна Багряна — Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
У Анни-Євгенії була ще й сестричка Оля, молодша від неї на три роки. Часто вони бавилися удвох, гомоніли про се й про те, нерідко довіряючи одна одній свої найбільші дитячі таємниці.
— Олю, а знаєш, про що я найбільше мрію?.. —якось завела таку розмову Ганя. — Мрію побачити Схід України. Страшенно цікаво дізнатися, чи такий він, як я його собі уявляю.
— А Схід України — це далеко? — поцікавилася сестричка.
— Думаю, не дуже. Може, трохи далі, як Зарва-ниця, тільки в іншому напрямку. Кажуть, що там, на Сході, живуть наші брати-українці, але вони — у неволі, тож їх потрібно визволяти. Якщо не боїшся, можемо піти туди разом, — діловито запропонувала Анна.
І вже в суботу вранці дівчатка тихенько вибралися з дому, нічого не кажучи батькам, — вирушили на пошуки отого вимріяного Сходу України. Вийшли із села, оминули велике поле, ліс, подолали добрий відтинок шляху й уже добряче потомилися, але Ганнуся була надто впертою, аби так про-стсТ відступати від свого наміру.
— Потерпи ще трохи, Олю, скоро вже будемо на Сході, — підбадьорювала сестричку.
Нарешті дівчата опинилися біля річки — такої широчезної, що на іншому боці берега геть нічого не видно. Це була річка Збруч.
— Мабуть, там і є Схід України, — сказала старша сестра, показуючи рукою вдаль — поперед себе.
дії на повернення худоби. Ідучи додому, з острахом думала про те, що скаже батько, і як вона тепер мусить викручуватися за оце своє тюхтійство. Йосип чекав Ганю на воротах. Але не був злий. Угледівши винуватий доньчин погляд, заплакане лич-■ ( ко та невпевнені, боязкі кроки, лише сказав до неї спокійно:
— Ходи, ходи, корови уже в хліві, приблукали самі.
І хоч насправді корів до Музикового двору пригнали добрі односельчани, батько не тримав на Анну жодного гніву — розумів, чому так усе сталося, і навіть тішився потай своєю розумницею-донечкою.
— Вибачте, тату, — тихо мовила й уже збиралася йти до хати, як почула батькове:
— Коли добре поводитимешся, поїдеш у неділю зі мною до міста на ярмарок.
Хіба ж бо треба було іще щось казати Ганнусі!.. Щороку вона ходила з батьками до Зарва-ниці на відпуст — ішли пішки більше як двадцять кілометрів, а тоді стояли всю Службу Божу й увечері поверталися назад. Цей день, попри страшну втому ніг, завжди був для дівчинки святом. Так само були святковими й ті дні, коли їздила з батьком на ярмарок до Теребовлі. Тож до кінця тижня сумлінно виконувала усіляку нудну домашню роботу: чистила картоплю, мила начиння, полоскала в холодній воді сорочки з рушниками, підмітала підлогу, готувала їжу для худоби.
— Але як ми зможемо потрапити на той бік? —запитала Оля. '
— Підемо вздовж берега, може, десь трапиться якась переправа.
, Уже зачинало смеркати, тож продовжувати мандри ставало небезпечно. Украй перевтомлені сестри посідали на чужому полі й почали радитись, як бути далі. І так сиділи, допоки їх не знайшли селяни й не відвезли на возі додому. Покірно прийнявши батьків гнів, Ганя вирішила відкласти здійснення своєї мрії на інший час. "Коли підросту, обов'язково знайду той Схід і допоможу визволити з неволі братів-українців", — запевнила сама себе подумки.
Окрім читання, була в малої Анни ще одна важлива забава — організовувати в селі так звані "театри". Спершу вона збирала романівських дітлахів у великий гурт, розбивала цей гурт на менші групи, а тоді малі "актори" під Ганнусиним керівництвом розучували різні п'єски й проводили репетиції. Дівчина навіть облаштувала в стодолі щось на зразок сцени. Для декорацій принесла з дому простирадла й порозвішувала їх уздовж стін. По вихідних проводила на тій сцені свої вистави, запрошуючи до стодоли глядачів.
Якось перед Різдвом у Анни виникла ідея розіграти зі своїми "акторами" справжній вертеп. Роль Пастушка вона доручила грати своїй молодшій сестричці Олі.
— За сценарієм, Пастушок має бути бідним, а відтак погано одягненим, отже, мусиш поскидати
І
із себе увесь теплий одяг, аби правдивіше відтворити образ, — суворо наказала сестрі.
Перечити такому рішенню Оля не мала права, тож покірно роздягнулася й зосталася лише в тонесенькій старій піжамці.
— О, зовсім інше діло, тепер ти схожа на справжнього різдвяного Пастушка! — висловила своє захоплення маленька режисерка.
Але в стодолі було захолодно — крізь великі щілини в стінах гуляв колючий зимовий вітер і залітав сніг. Надвечір в Олі цокотіли зуби, піднялася температура. Звісно ж, Гані тоді добряче дісталося від батьків — за отой самодіяльний вертеп, що довів маленьку Музику до серйозної хвороби. Але не били батьки Ганнусю, лише насварили дуже. І так тоді прикро їй стало, що через неї Оля страждає, так боязко, аж молитися почала:
— Господи, я готова перемити все начиння, виконати всю найбруднішу роботу, аби лише моя сестра не померла, аби тільки одужала швидше...
Дякувати Богові, Олю вдалося вилікувати. Проте для Анни цей випадок став добрим уроком на все життя.
У Романівці дівчинка мешкала до дванадцяти років. А вже як закінчила п'ятий — останній — клас народної школи, батько відвіз її на возі до Тере-бовлі, аби могла вчитися далі в тамтешній гімназії. Тоді на Західній Україні майже всі навчальні заклади були польськими, до того ж існував суворий ценз: на сто учнів польської гімназії мусило бути не більше п'яти українців. Можна сказа-
ти, Анні-Євгенії Музиці пощастило, адже вона успішно склала вступні іспити, а відтак зосталася в повітовому місті. Разом із кількома немісцевими дівчатками оселилася спершу в своєї кузинки, але 'згодом довідалася, що неподалік від гімназії є монастир, де монахині доглядають дітей-сиріт. Тож вирішила піти до старшої пані-опікунки та запитати, чи можливо, аби в сиротинці оселилися ще й декілька учениць:
— Хочу запропонувати пані заложити при монастирі своєрідну "бурсу", де ми з дівчатами могли б жити, готуватися до уроків і допомагати доглядати сиріт. Ми попросимо своїх батьків, аби вони за нас платили та привозили харчі.
Опікунка була приємно подивована такому дивовижному організаторському хисту й такому відкритому серцю дванадцятилітньої гімназистки. Тож охоче пристала на її пропозицію. І вже наступного дня Ганнуся намовила свою товаришку, з котрою мешкала на квартирі в кузинки, аби вона також зібрала свої речі й перенесла їх до монастиря. Оскільки дівчата були малі й худенькі, нести багаж через усю Теребовлю їм було вкрай важко. А проте Ганина вроджена впертість не дозволяла зневіритися посеред шляху.
У монастирі на дівчат уже чекала з приємною звісткою опікунка:
— Я перемовилися зі священиками, вони готові призначити в сиротинці сестер-служебниць.
Анна переможно усміхнулася: таки досягнула своєї мети.
Близько двадцяти дівчат-учениць, серед яких, зокрема, були хороші подружки Анни — Юльця Прийма, Ганнуся Бойчук та Оля Кацан, поселили до того ж будинку, де мешкали вихованці церковного сиротинця. Будинок із таким дружнім гуртом і назвали "бурсою". Дівчата охоче допомагали монахиням виховувати та навчати безпритульних дітей. Одну з монахинь звали сестра Діоні-зія. Коли вона проводила навчання, діти не хотіли її слухатися, тож Анна-Євгенія приходила монахині на допомогу. Вона дуже любила спілкуватися з дітьми, розповідати їм цікавинки, вигадувати для них різні завдання. |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15413 | Анна Багряна | Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко) | КВІТИ ВІД ЖАР-ПТИЦІ
Дитинство Марії Приймаченко
Невисока рубана хата Оксента Григоровича майже нічим не відрізнялася від решти хат у Болотні. Хіба лише тим, що на широкій огорожі перед нею стояли різьблені голови дерев'яних химер. Чи то були звірі, чи люди, а чи старі боги — ніхто не міг сказати достеменно. Але кожен, хто проходив уперше повз двір Приймаченка, зупинявся й захоплено розглядав отих банькатих та носатих істот. А проте, побачене, може, і не здалося б їм аж такою дивиною, якби знали наперед: господар цього двору —тесля-віртуоз, неперевершений різьбяр. А якби ще хтось розповів тим роззявам і про господиню — Параску Василівну, відому майстриню вишивки, то вже напевно не пройшли б отак просто повз, а завітали б до невисокої рубаної хати, яка майже нічим не відрізнялася від решти хат у Болотні.
Та коли вже правду казати, то спершу там мешкали тільки дід Федір та баба Харитина. Вони не мали рідних дітей. І це їх дуже гнітило. Бо ж комусь мусили заповісти своє добро у спадок. Та й на сиву старість — хтось мусив про них подбати.
Оксент жив із жінкою й дітьми в сусідньому селі Сукачі. Возив кіньми кладі з Києва й тим заробляв на життя. А дорогою частенько заїжджав до старих, допомагав їм, чим міг. Тож за таку Оксентову уважність і турботу дід із бабою й вирішили його "всиновити". Підписали якісь папери в нотаріуса, поставили на них сургучеві печатки, й відтоді Оксент став Приймаченком, а хата Федора та Харитини — і його хатою теж. Так він переїхав до Болотні разом із дружиною та дітьми.
Хату й двір розділили між двома родинами й зажили собі мирно — кожен по-своєму господарюючи. Усе — просто.
"Не знає той України, хто на київському Поліссі не бував, — так старі поліщуки подейкують, — бо у краї поліському таємниць усяких багацько ховається". І то — чистісінька правда. Наприклад, можеш вийти вночі з дому й побачити, як із твого димаря вилітають сови, а потім у небі на білосніжних лебедів обертаються. Або заблукати в лісових хащах і почути, як сосни не риплять — голосами дитячими вередують, а в болоті між очеретами хтось пищить та регоче. Можеш у лісі повного кошика чистих білих грибів назбирати, але як по дорозі додому про щось недобре ненароком помислиш, то ті гриби тобі вдома червивими або й отруйними стануть. Отакі дива!..
І серед отих поліських див, серед розкішної природи, де все живе — у великій гармонії, зростала Приймаченкова донечка Маруся. Змалку була красунечкою та розумницею. Могла годинами сидіти коло мами й заворожено стежити за її вишиванням. Марусі тоді здавалося, що її ненька —справжня чарівниця. Бо ж уміє отак — звичайною голкою з ниткою — складні й дивовижні орнаменти на чисте полотно викликати! Різне вишивала її матуся Параска Василівна: і рушники, і святкові скатертини, й завіси на вікна. Але найчастіше прикрашала своїми чарівними візерунками одяг для всіх домашніх. Навіть баба Харитина ходила по селу, вбрана по-святковому — у вишиту сорочку, й тішилася подумки, що на старість Бог послав їй таку добру та роботящу невісточку. 'Дивіться також
Анна Багряна — Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги)
Анна Багряна — Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької)
Анна Багряна — Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
На Марусиних сорочках Параска Приймачівна вишивала яскраві сонячні квіти. Дівчинка була безмежно щаслива від того, що може спостерігати за маминим чародійством. І сама аж світилася — разом із тими вишитими квітами.
А одного разу несподівано сказала неньці:
— Я теж хочу навчитися робити так, як Ви! Лагідної вдачі жінка, відклавши п'яльця, пригорнула до себе донечку й мовила їй пошепки:
— Звісно ж, я тебе навчу, коли трохи підростеш.
— І в мене будуть такі ж красиві візерунки, як у Вас, мамо? — зраділа мала.
— Вони будуть значно кращими, ніж мої...
Маруся росла, вбираючи до свого чистого дитячого серденька красу поліського краю. А що вже уяву мала бурхливу — аж нівроку! На що не подивиться — чи на білосніжні й пухнасті хмари, чи на густочубі лісові чагарники, чи на хатні тіні, що од мисника чи печі розтягуються по долівці, — у всьому їй якісь дивні тварини ввижаються, казкові істоти. Придивляється пильно й бачить: ось тулуб у цієї химери, он там — хвіст, що аж по землі волочиться, а он і голова з очима, носом, ротом і вухами — як у людей. І буває, так захопиться отим вигадуванням, що забуде про все на світі. к
А коли засинала, тоді їй квіти снилися — багато-багато, ціле море. Були ті квіти яскраві та різнобарвні, що в природі таких барв — а хоч би й по всьому світу шукай — не зустрінеш. А ще снилися птахи, але теж несправжні, неземні якісь: барвисте пір'я складними візерунками прикрашене, замість крил — рушники вишиті, а очі, наче в людей — сумні або замріяні.
Нарешті Маруся навчилася в мами вишиванню. І вже сама могла голкою на полотні поволечки всякі дива виробляти.
А коли Параска замішувала тісто на святкові коржики та медяники, дівчинка завжди радо приставала до матері в помічниці — виліплювала з тіста своїх дивних, ні на що не схожих, звірів. Аж односельчани, дізнавшись про такий Марусин талант, почали кликати її на весілля, аби допомагала коровайницям ліпити весільних пташок.
Якось на Благовіщення баба Харитина пішла до церкви. Матері тоді теж не було вдома. Восьмирічна Маруся вибігла з хати на вулицю, а там — тепло й любо так! В очі сонечко щедро світить, пташки співають. Уночі ж сильний дощ лив, то по всій дорозі величезні калюжі позалишалися. Дівчинка наробила собі з мокрої землі балабайок, та й давай жбурляти їх у баюри. Захопилася тим заняттям. А тоді почала бризки з калюж долонями пускати. А ті бризки — просто їй в очі, ніс, на щічки й вуста — аж до маківки дістають. Та й забруднила собі калюжною водою білу хустину, що голова нею була накрита. Розв'язала, скинула, хутчій випрала й повісила на воротях, аби сонце скоріше висушило. І далі заходилася хазяйнувати: курям лушпиння винесла, миски помила та поскладала... Аж тут баба
повернулася з церкви і, вгледівши на воротях Ма-русину випрану хустину, почала раптом репетувати на всю вулицю:
— А що то ти на мої ворота свою хустку вивісила, га?! А хто це тобі таке дозволив, га?!.
І наче ж не сердита ота баба Харитина була, але щось таке тоді на неї найшло. Хтозна, може, око якесь недобре, відьомське коло церкви на неї зиркнуло. Бо ж до церкви не лише добрі, але й злі баби ходять. Дівчина з переляку вскочила до хати, залізла на піч, скрутилася калачиком, очі заплющила й тремтить усім тілом. А вночі як закричить раптом: "Ой, таточку, ой, мамочко, ой страшно!.. Ой, голова болить! Ой, нога!.." І так аж три доби кричала, поки не порадили жінки Парасці звернутися до шептухи Киндорихи — тієї, котра легко дитячий переляк вишіптує.
Тож уночі Оксент запряг коня й повіз малу в Сукачі. Але сказати, що полегшало малій після тих вишіптувань баби Киндорихи, —все одно, що збрехати. З кожним днем Мару-сина хвороба загострювалася — кидало в сильний жар, нудило так, що не могла нічого їсти, й голова їй аж тріщала від болю. А тоді й м'язи в усьому тілі засудомили, защеміли — аж наче* хтось їх ізсередини якимось теслярським інструментом викручував. Ледве рученьками ворушила, а як із ліжка вставала, то ноги її часто не хотіли тримати.
Довелося викликати іванківського лікаря. Той оглянув дівчинку. Виявилося, що виною всьому була не баба й не переляк, а брудна калюжа, у якій Маруся бовталася. Лікар сказав, що звідти вона якусь страшну заразу на себе перенесла.
Довго та важко дівчинку лікували — і мазями, й гіркими мікстурами, й порошками всякими. І знову баба Киндориха щось вишіптувала.
Поки Маруся вдома хвора лежала, багато вишивала — ляхівкою, хрестиком, гладдю — як мама-майстриня навчила. І все про свої сни думала, про ті квіти казкові: "А що, як спробувати їх якось намалювати?". Але не було їй чим малювати. Тож почала ті дивні сни на полотно пе-реносити — малювала голкою. 1 виходили з-під голки-чарівниці сонячні квіти, ніби й на мамині схожі, та значно химерніші. І птахи, розписані яскравими барвами: зозулі, павичі, ластівки, а ще багато таких, що й не знала, як називаються...
Але ж повільно Маруся іще вишивала, та й рученьки її часто слухатися не хотіли. Тож поки над однією химерою марудилася, друга, не дочекавшись, із її голови утікала хутко. "От якби намалювати..." — часто собі думала.
Дівчинка ніби й одужала, але хвороба не минула їй просто так — одна ніжка помітно покривилася й ніби стала коротшою від іншої. Від того Марусі було боляче ходити. І батькові довелося придбати для неї милиці. Але часом набридали їй ті милиці, тоді кидала їх і повільно шкутильгала по двору — наскільки вистачало сил. Через ту хвору ногу Маруся була непридатна до роботи в полі. Тож більше займалася хатніми справами. Від певного часу вона ніби замкнулася в собі, її очі стали не по-дитячому замисленими й стурбованими, увесь час пильно вдивлялася вона в усе, що її оточувало, ніби скрізь шукаючи якоїсь таїни...
Якось батьки наказали дівчинці випасати гусей, а самі пішли в поле. Маруся взяла ціпка й погнала домашніх птахів на запашні зелені луки. Сама собі сіла в холодку під старим горіхом і заходилася обережно висмикувати біля себе пучки трави. Місце, де залишилася гола земля, притоптала худенькими долоньками, тоді знайшла суху горіхову гілочку й почала малювати тією гілочкою по землі квітку — пелюстки манюсінькі, але серцевина величезна, мов сонце, що увечері за деревами ховається. Тоді домалювала стебло й візерунчасте листя. Хотіла іще щось вигадати, але забракло вже місця. Маруся підвелася та попрошкувала до складених у кілька рядів соснових колод. Там закінчувалася трава й починався якийсь сіруватий пісок, схожий на товстий шар пилу. О, місця там було вдосталь! Над головою дівчинки гуділи джмелі й тріпотіли напівпрозорими крильцями метелики. Пахло терпкою смолою та стиглим сонцем. Гуси продовжували щипати траву, гучно ґелґочучи про щось своє, гусяче. Маруся полічила їх — задля власного спокою: усі тут. А тоді заходилася ворожити паличкою на піску. Намалювала кілька квіток, обплела їх красивим орнаментом. А відтак пригадала пташку, що наснилася їй минулої ночі. То була чудернацька птаха — із отаке-е-е-енним хвостом, а в тому хвості — пір'я барвами переливається й небачене світло випромінює. Справжнісінька тобі жар-птиця! Ніби з казки прилетіла в Марійчин сон. |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15410 | Анна Багряна | Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької) | МАЛЕНЬКА ЛЯПУТЕТА
Дитинство Марії Заньковецької
Господарем маєтку в селі Заньки — з великим будинком, розкішним садом та довгою, аж до ставу, липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Та хіба цьому дивуватися? Рід Адасовських уже не в одному поколінні має дворянський титул, шляхетне ще з української козацької старшини — коріння.
У таких родинах заведено шанувати звичаї предків, а ще — знатися на високому мистецтві. А тому Костянтин Костянтинович, попри щоденну та виснажливу чиновницьку службу в Ніжинському повітовому суді, ніколи не забував про те, що має надзвичайно соковитий баритон. А його дружина, Марія Василівна, котра також походила зі знатного роду й займалася в селі Заньки цілительством, завжди пам'ятала про своє могутнє меццо-сопрано.
До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова. Переважно це були молоді люди, інститутські друзі братів Адасовських — Євтихія та Олександра. У такі дні господарі влаштовували невеличкі сімейні виступи.
А на храмові свята Костянтин Костянтинович збирав студентів і розучував із ними різноманітні хорові номери. Зазвичай це відбувалося у великій залі будинку: усі співаки ставали півколом, праворуч — баси, а ліворуч —дисканти. Господар брав камертона та керував співом. У такі миті ошатна зала, здавалося, перетворювалася на храм, де разом із величними акордами народжувалося справжнє священнодійство. Аж баба Сухондиха, котра служила в домі Адасовських нянею, дослуховуючись потай до того співу, нерідко розчулювалася настільки, що не могла стримати сліз. Авжеж, її простацьке серце було відкрите для краси. Та оскільки своїм розкотистим риданням стара відверто заважала хористам, господареві доводилося щоразу просити її, аби під час репетиції сиділа на кухні.
Невдовзі Адасовський вирішив організувати й церковний хор. Тодішня церква в Заньках була дещо незвична за своєю будовою. Не така, як інші церкви Чернігівської губернії. Але що напрочуд красива — ніхто не міг цього заперечити. Зовні її прикрашала величезна золота баня, звіддалік схожа на яскравий спалах призахідного сонця, а зсередини — настінні розписи, виконані "майстром від Бога". Селяни ходили до храму за давньою звичкою, прищепленою батьками та дідами, часто навіть не розуміючи до ладу істинної суті християнства. Але відколи поміщик Адасовський створив у селі Заньки церковний хор, щонедільні Літургії перетворилися для заньківчан у найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя. Чарівний і воістину божественний спів — коли всі голоси творили одну величну гармонію — підіймав приземлену"душу хлібороба високо до небес.
Манечка також співала з батьком на церковному криласі. її янгольський голосочок особливо заворожував прихожан. А ще співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями. І коли старші розігрували імпровізовані вистави, вона завжди із великою охотою приєднувалася до їхньої гри.Дивіться також
Анна Багряна — Підхоплена вітром (Дитинство Ванги)
Анна Багряна — Вітрова гора (уривок)
Анна Багряна — Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
— Моя Ляпутета, — так казав жартома на свою найменшу донечку поміщик Адасовський.
А Ляпутета зростала життєрадісною, доброзичливою дівчиною й уже змалечку мала гарну вроду — стрункий стан, ґраційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся та дві рівнесенькі дужки брів над карими очима. її очі випромінювали якесь
особливе внутрішнє світло.
Але якось п'ятирічна Манечка, уважно зазирнувши до люстра, вирішила, що її очі — занадто темні.
— Потрібно відмити їх із милом, і тоді вони посвітлішають, — сказала сама до себе. А тоді набрала в миску води й почала щосили натирати свої оченята милом. Тільки ж нічогісінько в неї не виходило: мило викликало лише подразнення та біль. Тож дівчина відставила миску з водою і, затуливши обличчя маленькими долонями, голосно заплакала.
Почувши її плач, до кімнати вбігла перелякана пані Адасовська:
— Маню, що з тобою? Що ти робила? — запитала, угледівши шмат мила на підлозі.
— Хотіла відмити очі, а вони не відмиваються, —
схлипуючи, відповіла матері Маня.
— Відмити? — дивувалася Адасовська, опускаючи доньчині долоні й пильно зазираючи в розчер-воніле від сліз обличчя. — Чи твої очі такі брудні, що їх потрібно відмивати милом?
— Вони дуже темні, — пояснювала дівчинка, не спиняючи пекучого плачу.
— Дурненька, — пригорнула Марія Василівна донечку й ніжно поцілувала її в чоло, — у тебе най-прекрасніший колір очей! Невже ти не чула, скільки пісень написано про карі очі?.. Повір: кожна дівчинка мріє, аби їй присвячували такі пісні!
І тоді маленька Манечка нарешті заспокоїлася. Щоправда, її "пісенні" оченята ще довго щеміли від мила.
Коли ж дівчинку віддавали до приватної школи пана Арендаренка, у сусіднє село Комелівку, Марія Василівна повела її до місцевого кравця діда Петра. Старий Петро був неабияким майстром своєї справи та славився на весь повіт мистецтвом шити сукні й корсети для юних та вередливих паняно-чок. Марійка сказала матері, що хоче тільки таке вбрання, яке носять сільські дівчата. І Адасовська одразу ж пристала на доньчину забаганку — замовила кравцеві полотняну вишиту сорочку та яскраву плахту.
— Я — зань-ко-вець-ка дів-чин-ка, зань-ко-вець-ка дів-чин-ка! — радісно виспівувала по дорозі мала. На її чистому білому личку світився щи-рий усміх.
Адасовська йшла та мовчки тішилася своєю най-меншою дитиною.
У поміщицької доньки було багато вірних подружок, із якими вона потай від батьків часто ходила до гаю, гуляла по селу або ж вигадувала усілякі дотепні витівки... А проте мала Манечка вміла не лише співати та влаштовувати забавки для подруг. До вподоби їй також була й хатня робота. А ще — завжди із радістю допомагала батькам у їхньому польовому господарстві.
За таку працьовитість, добру та щиру вдачу дівчинку любили заньковецькі кріпаки. Але ж і вона час-то навідувалася до селянських дворів. їй подобалося спілкуватися з простими людьми, слухати розповіді проте, як вони живуть, про що думають, мріють.
Манечка завжди із нетерпінням чекала селянських свят — весіль, хрестин, іменин. Але найбільшим святом для неї залишалися обжинки — коли через усе село їхали запряжені кіньми та прикра-шені яскравими стрічками вози, а за ними йшли, співаючи обрядових пісень, радісні хлопці та дівчата. Мала паняночка тоді застрибувала до найбільшого возу і, сидячи на щедрих врожаях, почувалася безмежно щасливою.
Спливав поволі час. Хтось у Заньках народжувався, хтось помирав. А хтось зростав на втіху батькам...
Адасовські готувалися до Маниного десятиліття. Костянтин Костянтинович розучував зі своїм хором спеціальну привітальну пісеньку. Марія Василівна замовила в кравця Петра пишне вбрання: вишневу корсетку, малинового кольору плахту зі срібними китичками, червоні сап'янові чобітки. А ще придбала для донечки-улюблениці рясне коралове намисто.
На свято до Адасовських прийшло чимало гостей — знайомі батькові поміщики зі своїми родинами, студенти, хористи, близькі родичі. Приїхала з Чернігова й тітка Саша, сестра Марії Василівни, зі своїм чоловіком Олександром Івановичем Маркевичем.
Після святкового обіду іменинниця виконала для гостей кілька пісень, а тоді затанцювала "козачка". Усі були вражені її талантом і голосом. А котрийсь із поміщиків навіть почав був говорити про "майбутню актрису Адасовську", але, зіткнувшись із невдоволеним поглядом господаря,
зупинився на півслові.
— Маня повинна здобувати освіту в найкращому навчальному закладі Чернігова, — переконувала тітка Саша свою сестру.
Тож як тільки настала осінь, десятилітню Марію віддали на навчання до приватного пансіону Осо-вської, що славився високим рівнем викладання багатьох особливо важливих для того часу дисциплін: російської та французької граматик, літератури, історії, географії...
Першого ж дня нова учениця одразу записалася до бібліотеки пансіону. І саме тоді, коли, підстрибуючи, хотіла дістатися найвищої книжкової полиці, вважаючи, що найцікавіші книж-ки — завжди вгорі, до читальні увійшов поважний пан в окулярах. Ніби легеньку пір'їнку, підняв він Маню, вмостивши собі на плече. І сказав лагідно:
— Маленька, вибери собі ту книжку, яку хочеш. 9
Коли ж із повним оберемком книжок "маленька" нарешті "приземлилася", пан в окулярах приязно усміхнувся й назвався:
— Микола Андрійович Вербицький, викладач російської словесності та трохи — поет...
Марія Адасовська була сумлінною ученицею, але понад усе її вабили уроки музики й танців, а також заняття пантомімою. Адже саме там вона могла вповні проявити свої артистичні та творчі здібності.
— З Адасовської може вийти пречудова балерина, — повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський, захоплено спостерігаючи, як дівчинка вправно виконує складні "па" мазурки.
А його дружина Броніслава Прушинська, котра викладала дівчатам спів, запевняла:
— Марія — вроджена оперна співачка!
Сама ж Маня тим часом невтомно вигадувала різноманітні п'єски та етюди, які потім, разом з іншими ученицями пансіону, ставила на імпровізованій сцені. Здебільшого то були так звані "анекдоти в лицях", коли розігрувалися кумедні випадки зі шкільного життя, висміювалися окремі викладачі або учні. Вірші до вистав Марія також писала сама.
Якось Вербицький попросив Адасовську, аби вона прочитала на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Учениця настільки правдоподібно увійшла в цю складну драматичну роль, що всі присутні в класі були просто приголомшені.
— Ти повинна просити своїх батьків, аби вони будьщо віддали тебе на навчання до Московської театральної школи. Маєш усі здібності актриси! —сказав Марії учитель словесності по закінченні заняття.
Після таких його слів вона спершу ніяково опустила очі, але потім сказала з притаманною їй сміливістю:
— Мені хотілося б виконувати ролі простих українських дівчат. Одного разу в Заньках я бачила, як плаче бідна наймичка. Я хочу показати своїм майбутнім глядачам сльози тієї наймички.
Щирі слова юнки приємно вразили серце Миколи Андрійовича. І тоді він зважився на досить ризикований на ті часи крок. На наступний урок словесності приніс для Марії подарунок — "Кобзар" Тараса Шевченка, колись підписаний для нього самим автором. Узявши до рук таку реліквію, учениця не могла стримати захвату. Ця книга стала для неї оберегом. Щодня вона пильно вчитувалася в палкі та пронизливі рядки "Кобзаря", легко запам'ятовуючи цілі вірші та поеми. |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Підхоплена вітром (Дитинство Ванги) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15412 | Анна Багряна | Підхоплена вітром (Дитинство Ванги) | ПІДХОПЛЕНА ВІТРОМ
Дитинство Ванги
Хата в Панде Сурчева, поправді кажучи, була ні в кут ні в двері. Та ще й — ген аж на околиці міста. Незатишна глинобитна споруда, що аж присіла від старості. Але й жалітися Панде не випадало. Бо в Струмиці — усі хати такі.
Коли турки, програвши війну, дали звідси драпака, громада міста порішила всі уділи з хатами повіддавати болгарським та македонським переселенцям, позаяк Струмиця — то земля воістину їхня, православна.
— Годі вже з нас рабства бусурменського, чужинською правдою по горло ситі, тепер для своєї правди час прийшов, — гомоніли новоприбулі струмчани.
Панде на війну вирушив ще парубійком. Але був надто заповзятим і запальним, тож за свою молодецьку необачність, за бунтарську вдачу мусив ганебною неволею заплатити. І тільки щасливому випадкові, а чи вищій силі небесній завдячуючи, Панде з турецького полону вийшов — живий та здоровий. А відтак — одразу до рідного села поспішив.
Тільки ж страшною пусткою зустрів парубка отчий поріг. Ні батька, ні матері живими не застав — допоки війна тривала, обидвоє вічним сном упокоїлися. А брат подався світ за очі — у пошуках заможнішого життя.
Кілька днів або й тижнів Панде блукав рідним селом і довколишніми. Від горя гіркого, від самоти, що серце людське спустошує, від туги, що наче криниця, глуха та бездонна, ніяк розради не міг знайти. Блукав, допоки про Струмицю випадково не почув. Зустрічні подорожні дали йому втішну пораду: у Струмиці нині вільно оселитися можна.
"То так нівроку далеченько, — шляхом указаним прошкуючи, Панде собі міркував, — десь на південному сході Македонської землі, аж біля болгарського міста Петричи". Але після втрати най-рідніших людей вже не було йому чого втрачати. Тож — подався.
Квартал, у якому Панде отримав нове помешкання, більше нагадував село, аніж частину великого міста. Вулиці — тіснющі та бруднющі. По маленьких дворах, огороджених живоплотом, вільно розгулювала худоба. Хлівів не було, тож на ніч господарі замикали худобу на долішніх поверхах — у тих будинках, де спали самі. А мешкали там, якщо не брати до уваги одного сімейства галасливих циган, переважно землероби, ремісники та дрібні торговці. З найближчих сіл вони повтікали сюди, на околицю міста, у пошуках бодай скромного заробітку на прожиття. Усі дні здавалися їм задовгими, усі вечори — хоч око виколи — за-тем^ними. Квартал, у якому оселився Панде, називали Святико. Адже, попри всі оті незручності та неприємності, його прикрашала невеличка церква П'ятнадцяти Святих Мучеників. А ще особливого колориту додавав тій місцевості розкішний трояндовий сад турецького ходжі на прізвисько Ґюлбаба.
Зажив Панде зі своїми сусідами в мирі та злагоді. Спершу сам собі господарював, обробляючи невеличкий уділ, отриманий від громади. Але зго-Дивіться також
Анна Багряна — Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько)
Анна Багряна — Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко)
Анна Багряна — Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
, дом зустрів у Струмиці дівчину Параскевію. Була вона тендітна й із поглядом веселим, грайливим. Поманила тим поглядом парубка, що й незчувся, як серце його запалало. Справили вони весілля та захазяйнували вкупі. Зажили хоч і не в розкошах, а проте — любо-мило.
Так і донечки дочекали. Тільки ж дуже кволою первісточка їхня народилася: ручки-ніжки худесенькі, мов гілочки, дрібне личко — блідесеньке, аж страшно дивитися. Навіть не плаче, бо сил не має.
Струмицькі повитухи, скрушно головами похитуючи, вирішили довіритися небесній волі. Хоч і дуже сумнівалися, що таке кволе немовля спроможне вижити. А тому, за звичаєм тамтешнім, навіть імені одразу не дали. Лише поклали тихо, сповивши, як годилося — у волячий шлунок і невипране хутро, на теплій печі. Чекали Господнього присуду.
Однієї березневої ночі дитина раптом голосно заплакала. І сказали Параскевії баби-віщунки, що донечка її щойно лише народилася — із отим плачем. І що жива-здорова буде. Тоді одна бабця уранці наступного дня вийшла на вулицю, аби в першої стрічної жінки запитати про ім'я й назвати тим іменем новонароджену. Бо такі були струмицькі звичаї. Але грецьке ім'я першої стрічної — Андрома-ха — їй не сподобалося. Тож пішла далі питати. Друга жінка назвалася також грецьким іменем —Вангелія. У перекладі це означало: "та, котра приносить добру звістку". Це ім'я одразу ж припало бабці до серця. Тож назвали дівчинку Вангелією. А простіше — Вангою.
У трирічному віці Ванга залишилася без матері — Параскевія померла зовсім молодою. А через рік у родині Сурчевих сталося інше горе — Панде, батька Ванги, забрали до болгарського війська. Бо саме в той час розпочалася Перша світова війна.
За дівчинкою доглядала сусідка-туркиня, вельми добра та чуйна жінка на ім'я Асаниця. Три роки до Струмиці не приходило жодної звістки від Панде. Вже сусіди почали співчувати малій, поза очі називати її круглою сиротою. Але одного дня батько Вангелії все ж повернувся — хоч і знесилений тяжкою війною, а проте живий та здоровий — як тоді, після турецького полону. Тож зажили вони знову у своїй старій хаті.
Семирічна Ванга вже була панночкою досить норовливою та впертою. Уся — в батька.
"Може, така вона, бо бракує їй материнської суворості й ласки", — не раз казав собі подумки Панде.
А синьоока русявка тим часом зростала йому на втіху. Жвава та весела, вона легко знаходила нових друзів, завойовуючи все більшу повагу серед дітлахів кварталу Святико. Сусідські хлопчики та дівчатка радо приходили до двору Сурчевих, аби пограти з Вангою в її улюблену гру.
— Кожен із вас повинен зараз лягти на землю, ви будете хворими, а я — лікарем, котрий вас лікуватиме, — зверталася Вангелія до дітей.
І ті захоплено підкорялися їй, швидко входили у свої дещо незвичні ролі. Тоді дівчина збирала різні трави й прикладала їх до животів своїм "пацієнтам", тихесенько нашіптуючи, а то й наспівуючи при цьому бозна-звідки почуті замовляння: у
— Хворобо, хворобо, іди собі далеко, до самого моря — утопися з горя, до самого місяця — геть із хворого місця...
А потім наказувала всім уставати і... підмітати їй подвір'я.
— Терпіти не можу брудноти та безладу! — бідкалася Ванга.
І діти знову її слухалися. А вже коли довкола ставало чисто, Ванга сідала посеред двору на плетений килимок і починала оповідати різноманітні історії. Вигадувала їх сама. І могла отак вигадувати аж до смерку. Струмицькі дітлахи, обступивши оповідачку зусібіч тісним колом, заворожено вслухалися в кожне її слово.
Небагато часу сплинуло відтоді, як Панде повернувся з війни. Аж вирішив, що не впоратися йому самому з господарством і важко буде далі виховувати донечку. Тож одружився вдруге — узяв собі до пари красуню Танку, що мала довге розкішне волосся, старанно заплетене в косу. Стала Танка для Панде доброю, хазяйновитою дружиною, для Ван-ги — дбайливою, лагідною матір'ю. А невдовзі й сина привела на світ — Василечком назвали. Проте не встигло подружжя удосталь добра нажити, як уже настали для їхньої родини скрутні часи. Нова стру-мицька влада відібрала в Панде землю. І пішов він скитатися далеким краєм на пошуки бодай якогось заробітку — аби прогодувати родину. Танка залишилася бідувати з двома дітьми.
Вангелії тоді йшов дванадцятий рік. Охоче бавила малого братика, але ще з більшою охотою гралася в нові ігри, що їх вигадувала — сама для себе.
Якось Танка вийшла на подвір'я й угледіла таку картину: Вангелія із заплющеними очима рухалася навпомацки вздовж хатньої стіни у бік хвіртки.
— Що ти робиш, Ванго? — запитала вона в дівчини.
Та, сполохана, зупинилася і, розплющивши очі, якось винувато звела погляд на мачуху. Ніби щойно впіймана на якомусь страшному злочині.
— Я... шукаю... свищика, — тихо відповіла.
— Шукаєш свищика — із заплющеними очима? —не переставала дивуватися Танка.
— Так, — ще дужче зніяковіла мала, — це... така гра. У "сліпого". Я ховаю у дворі різні предмети, а тоді намагаюся їх знайти самими руками — так, ніби в мене немає очей...
Занепокоїлася Танка, почувши про таку дивну забавку Ванги. І коли Панде повернувся додому, поділилася з ним своєю тривогою. Тоді батько суворо заборонив дівчині гратися "у сліпого". Але ні погрози, ні покарання не могли зупинити Вангу. Вона продовжувала ховати по дворових закутках усілякі хатні речі, а тоді шукати їх навпомацки, за допомогою самих лише відчуттів.
Того ж року Сурчеві переїхали до Нового села, де мешкав Пандин брат Костадин. Він був достатньо заможним чоловіком, але не мав дітей, і тому з радістю дав братовій родині прихисток у власній оселі.
— І ільки допомагайте доглядати худобу, ну й трохи — по господарству, але ж голодувати в мене не будете, — запевнив Костадин.
— А що робитиму я? — запитала тоді Вангелія в , дядька.
Костадин уважно подивився в її волошкові очі, що ніби випромінювали дивну, якусь недитячу силу.
"А й справді, — подумав він, — чому б не вигадати для дванадцятирічної племінниці якесь нескладне й водночас корисне заняття?.."
— Ходитимеш по молоко до вівчарні, — вирішив, не довго міркуючи.
Ванга зраділа, почувши про свій новий обов'язок. Адже тепер вона зможе щодня сама виходити за село й почуватися там вільною від старших! І ніхто вже не пильнуватиме за кожним її кроком, не заборонятиме дивних забавок...
Та насправді до вівчарні, що була за селом, дівчина ходила не зовсім сама, а... з віслюком. Вухатий та покірний, саме він допомагав їй нести додому два великих бідони, наповнених теплою жовтуватою рідиною.
Одного разу, йдучи по молоко, Ванга покликала з собою двійко двоюрідних сестричок. Був ясний і погожий день. Ніщо не віщувало ні грози, ні навіть дрібного дощику. Вертаючись до села, дівчата вирішили зайти до Ханської чешми — старої кам'яної споруди з краном, звідки струменіла чиста джерельна вода. Чешма була в полі, неподалік від дороги.
І раптом... бозна-звідки знялася страхітлива буря.
Небо умить потемніло й здійнявся такий сильний вітер, що віття на деревах аж затріщало.
— Хутчій тікаймо звідси! — закричала котрась із сестричок. Але її голос одразу ж розчинився в розкотистому реві щойно випущеної на волю лиховісної, грізної стихії.
А вітер шаленів із новою силою: тепер уже безжально трощив усе довкола, виривав з корінням молоді дерева й разом із важкими грудами землі жбурляв їх у повітря. Поруч здіймався величезний чорний стовп — аж до неба. Ґрунт і пил, гілки й листя — усе змішалося докупи, потрапивши у стрімкий ураганний вихор.
Сестри зблідли й оніміли з переляку. |
Багряна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=532 | Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15411 | Анна Багряна | Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги) | УКРАЇНСЬКА ЛИЦАРКА
Дитинство Олени Теліги
У професора Петербурзького університету Івана Опанасовича Шовгенева не було жодного маєтку. Не було й власного дому чи бодай скромної хатини на березі тихої річки. І все тому, що Іван Опанасович вважався одним із найкращих інженерів-гідротехніків тодішньої Росії. А відтак, працюючи на головних водних артеріях Москви-ріки, Клязьми, Волги та Сіверського Донця, змушений був постійно переїздити з місця на місце.
Кожне нове помешкання для родини Шовгене-вих було чужим і тимчасовим. Хіба Петербург —з його величною архітектурою та надмірним аристократизмом — міг затримати професора на довший час.
— Вулицями Петербурга колись прогулювався сам Тарас Шевченко. А ще — тут проминули мої золоті студентські роки... — захоплено, але й із певною ностальгією розповідав Іван Опанасович сво-їм дітям.
У Петербурзі вони мали справді розкішний дім: просторі кімнати з широкими вікнами, високі стелі з ренесансними люстрами, вишукані старовинні меблі та килими, а на стінах — малярські роботи не вельми знаних, а проте цілком достойних російських художників.
Щоправда, для вихідця зі степової сонячної України імперський дух Петербурга часом здавався нестерпнішим від гамірної тісняви та брудних кварталів. Тоді він кидав роботу, брав відпустку та виїжджав разом із родиною подалі від міста своєї молодості — до таємничих природних обширів, на Кавказ чи до Фінляндії. Або ж у край свого дитинства — на Слобожан-щину, наймальовничішим місцем якої вважав Святі гори зі старовинним чоловічим монастирем.
— Із давніх давен оці крейдяні виступи на березі річки Сіверський Донець називають Святими горами... — Шовгенев любив розповідати дітям історію Святогірського монастиря, а також леґенди й оповідки про ченців-пустинників, котрі вперше оселилися в крейдяних печерах.
Невисокого зросту, завжди енергійний і життєрадісний — таким був Іван Опанасович. Попри те, що мав інженерну освіту, на мистецтві знався не згірше самих митців. Любив класичну музику, цінував вишукані речі, з особливою увагою стежив за літературним життям Росії. Бувало й таке, що після важкого робочого дня, сидячи з горням теплого вечірнього чаю в широкому домашньому фотелі, заплющував очі й, ніби кадри кінострічки, прокручував у пам'яті якийсь відтинок власного життя. Тоді йому здавалося, що доля дуже прихильна до нього. Адже подарувала йому, синові простих хліборобів, досить гострий розум і тверду впевненість у собі. У його свідомості вкотре воскресали всі найважливіші події: закінчив на відмінно сільську школу, успішно склав вступний іспит до Петербурзького інституту шляхів сполучення, здобув повагу та визнання серед старших колеґ, одружився із вродливою подолянкою Уляною Степанівною Качковською.Дивіться також
Анна Багряна — Дорога на схід (Дитинство Слави Стецько)
Анна Багряна — Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко)
Анна Багряна — Підхоплена вітром (Дитинство Ванги)
Ще 2 твори →
Біографія Анни Багряної
Проте найбільшою втіхою для Шовгенева, звісно ж, були його діти — двоє синів та маленька непосидюча донечка.
— Цікаво, у кого з нас вдалася Лєночка? — розплющивши очі по черговій такій медитації, запитав він одного разу дружину, яка сиділа навпроти й зосереджено займалася рукоділлям.
— Мені здається, у Лєни твоя вдача — неспокійна та весела вдача степовика.
''Донька православного священика, Уляна Степанівна теж мала в собі неабияку внутрішню силу, але була жінкою доволі стриманою, розважливою та врівноваженою.
— Цікаво, а яка доля чекає нашу Лєночку? — не вгавав Іван Опанасович.
— Дітей із такою вдачею завжди чекає яскрава доля. Поки що важко уявити, ким виросте наша донечка, але впевнена, що їй у житті не доведеться нудьгувати, — відповіла пані Шовгенева.
— Я хочу, аби наша Лєночка стала сильною особистістю, — довершив її слова чоловік.
А п'ятирічна дівчинка тим часом уже солодко засинала у своїй кімнаті й крізь сон безтурботно усміхалася до власної, від усіх прихованої, мрії. Розмова батьків зовсім не цікавила малу. Головне, що матуся пообіцяла повести її завтра до такого театру, де на сцені гратимуть самі діти. Матуся завжди дотримується своїх обіцянок. "Цікаво, що там буде особливого", — думала вона, засинаючи.
Але, на її дитинне розчарування, театр виявився зовсім не таким, яким вона собі його уявляла. Замість величезної зали з важкими мармуровими колонами та парчевими завісами — невеличке приміщення однієї зі старих петербурзьких шкіл мистецтва. Та й не було ніякої вистави, лише — звичайні дитячі виступи. Діти різного віку виходили на невисоку сцену та декламували напам'ять вірші відомих поетів. Із глядацької зали лунали бурхливі оплески, а Оленка сиділа набундючена, навмисне поклавши свої долоні на колінця — аби не аплодувати "акторам". "Я ж нічим не гірша від них", — думала собі мовчки, нічого не кажучи неньці. А коли оголосили антракт, непомітно вислизнула з-під неуважного материного ока й сама вибралася на сцену. Ухопившись рученятами за краї коротенького платтячка, сміливо виструнчилася й почала досить голосно декламувати якогось завченого дитячого віршика. Завершивши свій виступ, так само впевнено, як виходила, вклонилася глядачам і спустилася зі сцени. Зал переповнили щирий сміх і оплески, а Уляна Степанівна навіть не знала, що мусить робити після такого несподіваного доньчиного вибрику. У ясно-карих дитячих очах вигравали вогники першого життєвого тріумфу. Ні — така, справді, ніколи не нудьгуватиме.
Іван Опанасович та Уляна Степанівна розмовляли зі своїми дітьми винятково по-російськи, але між собою — частіше українською, рідною для обох мовою. Тодішній статок професора дозволяв тримати в домі гувернантку, яка навчала його синів і донечку ще й французької та німецької мов.
Оленка була хоч і надміру непосидючою, але водночас сумлінною та допитливою ученицею.
Швидко опанувавши азбуку, відчула неабияке зацікавлення книжками. У домі була чимала бібліотека, тож дівчинка могла вибирати те, що їй до вподоби, і значну частину свого вільного часу присвячувати читанню. З головою поринала у світ казок, у пригоди капітана Геттера та Тома Сойєра, не відриваючись, читала російську та французьку поезію.
Але якось мала улюблениця батьків вирішила: насправді немає нічого складного в тому, аби розставляти знайомі слова в однакової довжини рядки та строфи. Тож почала сама писати вірші. Звісно, її перші спроби були надто наївними та простими, аби називатися бодай поетичними вправами. Але ж мала Шовгенева була не з тих, хто легко здається, тож уперто продовжувала своє дитяче віршування.
Коли Івана Опанасовича призначили професором Київської політехніки, Оленці вже минав десятий рік.
— Тату, а це правда, що ти, я, мама, Андрій і Сергій скоро назавжди поїдемо з Петербурга? —розпитувало дівча, розглядаючи приготовані батьками валізки — поки що вони були порожніми.
— Лєночко, ніхто не каже про те, що ми їдемо назавжди, тільки — на деякий час. Але я впевнений: тобі сподобається місто, у якому ми будемо жити, — заспокоював професор свою доньку.
І він не помилився. Адже Київ справді вразив дівчину. Коли вона вперше побачила величні зелені пагорби над Дніпром, золоті бані Печерської Лаври, таємничу Софію та Андріївський узвіз із бароковою церквою нагорі, — їй просто перехопило подих.
— Яка краса! — вигукнула, стоячи на одній із пе-черських гір. — Серед такої краси не шкода і вмерти!
Ті доньчині слова чомусь одразу схвилювали професора.
— Не кажи так, Лєночко. Серед краси потрібно жити, а не вмирати.
— Так, тату. Мені подобається Київ і я хочу жити тут... вічно! — вигукнула Оленка — аби її почули навіть Дніпрові хвилі, що ген унизу весело гралися з промінчиками серпневого сонця.
На початку двадцятого століття Київ був не таким великим, як тепер. Власне, Києвом називалося переважно старе місто. А вже Шулявка, з розташованою на ній Політехнікою, вважалася тоді передмістям. Там, у передмісті, у великому будинку для професорських родин оселилася по приїзді до Києва родина Івана Опанасовича.
У вересні батьки віддали Оленку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської, де у неї одразу ж з'явилося чимало добрих приятельок. А оскільки учениці гімназії спілкувалися рідною для Лєни російською мовою, вона вирішила, що Київ — це так само російське місто, як і Петербург. І, можливо, вважала б так далі... якби одного разу, повертаючись після занять додому, не побачила посеред площі натовп.
Це були переважно молоді люди. Усі вони щось вигукували, гомоніли між собою, але їхня мова не нагадувала російську. Радше це була мова Оленчиних батьків і та, яку дівчинка не раз чула під час відпочинку на Харківщині. Численні жовто-блакитні прапори здіймалися над натовпом, наче один великий священний німб. Тоді залунала якась піднесена й бадьора пісня, схожа на марш. Дівчинці кортіло підійти до тих людей ближче й розпитати про все. Але — не наважувалася. Боялася, що вони її не зрозуміють і проженуть геть.
А вже коли прийшла додому, дізналася важливу новину — про те, що розпочалася революція. Що в Києві скоро запанує українська влада, а її батько, професор Іван Опанасович Шовгенев, стане українським міністром. Не розуміючи до ладу, що це означає, Оленка все ж зраділа, адже у всіх домашніх того дня був святковий настрій.
Повільно спливав час. Оленка виросла, стала чарівною стрункою панночкою. Мала густе волосся кольору темної бронзи, ледь завихрене у веселі кучері. Обличчя її, хоч і мало дещо неправильні риси: коротенький курносий ніс та тоненькі вуста, —випромінювало якусь особливу внутрішню красу та силу. Дзвінкий Оленчин сміх сповнював радістю всіх, хто був поруч із нею, а її великі світло-карі очі світилися запалом і щирістю. У дівчинки склалося своє оточення — подружки-гімназистки та викладачі, а у вільний від навчання час вона спілкувалася з сусідськими дітьми та братом Сергієм. Тож не було їй жодного діла до батькових урядових справ. А тим паче — до того, що мати тепер принципово почала розмовляти з усіма по-українськи.
Але якось, сидячи вдома за книжками, дівчинка почула, як хтось стукає у двері їхнього помешкання.
— Уляно, відчини! — гукнув до дружини господар.
До вітальні увійшов високий та стрункий чоловік. Він був ще достатньо молодим, але худе й виснажене обличчя робило його дідом.
— Тут живуть українці? — раптом запитав по-російськи.
— Так, тут живуть українці, — гордо відповіла йому пані Шовгенева своєю рідною мовою.
Почувши такі слова, знесилений та безпорадний, незваний гість підійшов до крісла. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Ave Maria | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10875 | Іван Багряний | Ave Maria | БАГРЯНИЙ ІВАН
AVE MARIA (1927)
Всім бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері
Крик свого серця присвячую.
Автор
ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!
Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.
Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.
Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.
Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він тобі припав до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.
Я на це остаточно зважився внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин, і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати. Мокрий води не боїться.Дивіться також
Іван Багряний — До Ворскли, по рибу!
Іван Багряний — Швачка
Іван Багряний — Народження книги
Ще 34 твори →
Кому І. Багряний присвятив свою поему "Ave Maria"?
Біографія Івана Багряного
Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто.
Ти кажеш: "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним, — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора, затишну кімнату і щороку по двічі їздиш на курорт. Гаразд.
Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ". Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити.
Бачиш, — це майже те ж саме.
Що? Хтось там каже, що це "куца філософія". Не винен же я, друже мій, що в нього розум завдовжки лише від редакторського портфеля та до свого ліжка.
Пробував ходити по-твойому і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше, ніж гидко. А ще гидко, що такі та шукають сучка в оці твоєму.
О, скільки чванства,
скільки бруду,
скільки фальші… лицемір’я… шкурництва.
Гей, не іменуй же мене поетом, друже мій!
Прийми цю річ і знай, що лежало моє сумління в вашому портфелі, та не лежатиме вже там ніколи-ніколи, як і не замовкну я ніколи, доки ходжу на цій планеті.
1929 р., Київ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Какие ужасы кипят в моем
огне
Для этих псов, что лижут
пыл мой ярый, —
Какие им пожары сквозь
удары
Метаються, чтоб смерть
искать во мне.
О женщина, вся в черном!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Э. Верхарн
ПРОЛОГ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вся людськість хіба не єсть
інфузорії
(пожирай, пожирай себе в
краплі води)?
П. Тичина
("В космічному оркестрі")
ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи,
Цілував лише вітер та час…
Я такий необтесаний, грубий,
І мій біль не за вас, не про вас.
Не про вас, що спокійні і певні…
Не про вас, в кого сила — закон,
Що прийшли і, мов велетні древні,
Штурмом злота взяли рубікон,
Узяли і усілись на троні
(Щоб судить непокірних братів):
"О віки! Наші скарби мільйонні!
Наші ви!!!
До незнаних часів!" —
Не за їх, що з крицевих Нью-Йорків
Заґнуздали, мов спрут, бігуни…
Нарядили любов у опорки,
А культуру — у панцир війни.
Або тих он шляхетних, що мітять
На героїв казковий шолом,
Золотаві вінки Афродіти,
А сестрі…
Дні печаллю розбиті
І ганебне тавро на чоло.
Такі чисті, культурні і чисті:
Непокірних пускають в "расход"
І на брата, на братові діти
Шлють наклепи й десятки угод
Запродажних,
за мілку монету,
За блискучі дзвінкі копійки…
Не про Вас я. О, що Вам поети?
Такі мудрі, гуманні такі.
Я всього лиш, всього про Марію,
Я про тих, кого час заґнуздав,
Димом смирни в леґендах овіяв
І пожер Ваш голодний удав.
О Ви, люди — брати по плянеті,
О в’язниць і законів творці!
Ідеал Ваш — новенькі штиблети
І портфель в "худосочній" руці.
Ви боги. Ви Владарі. Ви…
Кретини!
Хто сказав там, що радість — закон?!
Мабуть, той, що єдину дитину
Зґвалтував
для рублів,
для корон.
А після у костьолі, у клюбі
Розпинався за брата свого,
Смертним боєм ламав свої груди:
"Я за нього в петлю і в огонь!!"
Так, я знаю, — я виріс між вами,
Так, я знаю, — бодай би не знать:
Ви за підлість ув’єте вінками,
За любов — ведете умірать.
Як пройдете за браму, в майбутнє?
Хто-бо там поручиться за вас?
Ви ж смієтесь, смієтесь на кутні,
Що проглинете радісний час.
Розікрадете радості в брата,
Обміняєте щирість на кров…
Знов безсовісний буде багатим
І в загоні, в повіях любов.
Там
піднімете серце мотором,
Зведете діафрагми очей;
Рабський мозок, невільний учора,
По шаблону дротів потече.
Ні, не встанем, не встанем з могили
Привітать Вас, "васали нові"!
Не для того літа розгубили
І любов потопили в крові.
Ось прийшли і пройшли покоління…
На кістках животієте Ви, —
Такі ж сірі і жадні створіння,
Як в вихрастій моїй голові.
Так ідіть же в прийдешнє, незнане, —
Свої скарби і досвід несіть,
І "незнане" —
обернете в "знане",
На шаги почеканете мить.
А як пройдете браму в майбутнє,
Не кажіть, що у вас були Ми.
То було, просто так…
на розпутті,
Серед вічної вічно зими…
Я всього лиш, всього про Марію, —
Я про тих, кого час загнуздав,
Димом смирни в леґендах овіяв
Й задушив
Ваш голодний удав.
ІНТРОДУКЦІЯ
СТУКАЄ ВІТЕР до мене в вікно,
Наче повія, забута давно…
Ну, і куди я із болем моїм?
Кому? Ну, кому розповім?
Стука… Ввіходить… Стає у кутку —
Чорна у чорнім колючім вінку;
Слова не мовить, руки не зведе…
І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.
Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,
Дійсність жорстока пришила мені
І за людей,
за їх правий закон
Тяжить, як камінь,
довічний прокльон.
Тінню ввіходить, стає у кутку —
Чорна, в смішнім кропив’янім вінку…
Стукає вітер і плаче в вікні —
Тягне і сотає повість мені:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По рудих полях,
На сухій землі
Павутиння, як дим,
Поснувалось
І скорбить земля…
Летять журавлі —
З нелюбої родини
Зірвались.
Гей летять туди,
Де немає сліз,
І курличуть — прощаються
З полем…
Залишився сум,
В павутиння ввивсь, —
Сірі стерні квітчаються
Болем.
Стереже верба
(Ах, оця верба!
Вартовий на шляху
Замогильнім), —
Виглядає дні,
Проважає дні,
Пропускає ключі
Журавлині:
"Ну куди мчите?
Куди втечете?
Та візьміть і мене
До зграї…"
Але де ж той крин
Золотий цвіте?..
Ой, немає його,
Немає…
. . . . . . . . . . . . .
ДЕСЬ її — Марія
Голубова — звали.
Ти прости, читачу,
прізвище просте,
В давнині зап’яте
чорним запиналом,
Для людей мізерне,
сіре і пусте.
Так. Пусте. В болоті
спалене — прожите…
Десь давно байдуже
зтерла давнина.
Так зітре — замаже
порохом накриті
Сірі та нікчемні
й наші імена.
КОЛИ минулий вік —
Носій старої слави —
Оджив своє й коли
Настав двадцятий вік,
І в нових днях старі
Корони і булaви
Та звичаї землі
Стрів Дев’тсотий рік, —
Ось тут на зломі літ
Стрічаєм "героїню",
Оточену вінком
Таких же героїнь;
Де клином збігся світ,
В Росії, здавна вільній,
На фабриці трико
Стрічаємо її.
ЧАСТИНА ПЕРША
І
СХИЛИЛАСЬ на варстат —
Печаллю сходять очі…
Щось руки — про своє,
А очі — про своє.
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє на пелені снує.
На фабриці дівча
Марією прозвали,
І табельщик рудий,
Проходячи, морга, —
Бо то ж снага в очах
І губи, як коралі,
То ж волос вороний,
То ж брови, як агат…
ЗАПИСУЮЧИ дні
У табелі марудні,
Спиняється ось тут,
Де — Голубова М.
Спиняється нудний,
Рябий, як сірі будні, —
Десь голову пусту
Почеше олівцем.
А "Манька" — скніє день,
А потім як заллється:
В печаль навмисне сміх,
Мов стрічку, запліта.
У шумі веретен
Бадьориться.
Здається,
Що хоче втрати днів
Одразу наверстать.
РОДИЛАСЯ в степах…
Там хутірець далекий
У злиднях потонув,
Під тином задрімав.
У полі на снопах
(Десь принесли лелеки)
Мужик байстря почув, —
З досадою забрав.
З прокльонами, сяк-так,
Громадою ростили…
Узнала, що відчай
І що таке — синці.
А п’яти літ,
в сіряк
Засунувши,
пустили
З слідами грубих "ласк"
На смаглому лиці.
ДЕ САД тче казку віт
На сонячні будівлі,
Там оргії до рос
Полудою горять:
У пана жінка цвіт —
"Направо і наліво";
Розпутна, як Ерос…
Красива, як зоря.
ТИНЯЛАСЬ, мов щеня,
А там — старців водила…
З сльозами їла хліб,
Що очі виїда.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Де срібним гребнем дня
Розчесано могили, —
Там золото надій
Розмикала біда.
* * *
Прости мені, читачу,
Що й я байстрят співаю, —
Ба! —
то ввійшло в закон, —
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон —
Ридатимуть по їх.
Й плюватимуть на їх.
А виросте — окрутять
І на підстилку кинуть,
Прикрившись шиком фраз
Модерних,
і на сміх,
По-новому обуті,
Затопчуть в своїм спліні
Біль муки та образ.
* * *
СХИЛИЛАСЬ на варстат, —
Печаллю сходять очі…
Щось руки про своє,
А очі про своє…
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє
На пелені снує.
"О матінко моя!
Коли б ти, мамо, знала,
Як я тебе кляла…
Як я тебе люблю.
Затоптане ім’я
Сльозами вимивала,
Чекаючи, жила,
На ласку на твою.
ЧЕРІДКОЮ ночей
Пройшли жалі-черниці
І канула в туман
Дитяча простота…
Коли б хоч раз очей
Заплакану зірницю —
Твоїх очей — уздріть,
Проклята і свята.
О ні, я не кляну! —
Я знала ласку сонця,
Я знала ласку вітра
І шепоти борів, —
Я знала не одну…
Та знать не довелося,
Чи хоч похожа котра
На ласку матерів".
* * *
…Голосять десь дружки…
То свищуть веретена.
…І брат прийшов…
О, ні! —
То табельщик рябий.
Затисла серця крик
Чиясь холодна жменя:
На копійки, на гній
Ці руки…
Ці раби.
ІІ
ТОВАРИШКА співа
Про чари, про кохання, —
Підспівує з захватом,
З огнем і жалем цех.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
…І голубі слова
в вінчальному убранні
…І втоми волохате
Оскирене лице…
А ще лице (о, юнь!)
Безстидної розпусти;
Ти ж чуй:
"Поки горить —
Дайте пожить!" —
Невидно, в хаос струн
Вторить хтось владний густо:
. . . . . . . . . "Дайте пожить!"
. . . . . . . . . "Да-айте пожить!!!"
НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском капотять…
В час пізній поволочуть
Звідтіль спустілі душі
Повз варту ліхтарів
Десь молодість стрічать.
* * *
. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Біля гори Мітрадат | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3050 | Іван Багряний | Біля гори Мітрадат | З майбутньої книги ."Л и с т и Бродяги"
— Я шукаю її... Па всіх завулках цівї планети я шукаю її, ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер чайкою,
владно,
шалено,
божевільно…
Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої
очі обертають кожну стрічну — шукають...
О, де ти? де ти?!.
Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.
Прийди ж прийди..."
(з щоденника мого героя)
На старовинній горі Мітрадат , лисій, мов голий череп, увінчаній сірим, похмурим, таємничим будинком музею, на цім, сповненім містичними тінями і натяками гробовищі древніх легенд, сонно, тихо й урочисто.
По-своєму урочисто, як буває урочисто на припалих попелом руїнах незнаного, таємничого храму.
Сідає байдуже сонце десь на попелясті гори. Внизу шумить немічне місто, а далеко на морі гойдаються позолочені сонцем вітрила на голубім обрію, — то відпливають кораблі в далекі, невідомі рейси.
А не камені сидить постать і бездумно дивиться просто перед себе: юна, кремезна і... сантиментальна...
Ах, пробачте, я не з того почав. Вернімось, любий читачу, всього лиш на кілька день назад.
Це було недавно, навіть дуже недавно.
***
До Керчі прийшли два чудаки. В сірих костюмах, якщо за такі можна вважати досить вільно імпровізовану одіж кольору арештантського халату. Босенькі. В одного мексиканська панама на голові, а в другого просто чуб. Обидва рослі, обидва молоді, обидва замурзані як цигани, так що й не скажу котрий блондин, а котрий брюнет. В одного—чорнішого—половина костюма на руці, бо йому дуже жарко, а в другого таки там, де йому і треба бути. За спиною якісь речі. І як люди, які абсолютно нікуди не спішать, вони пройшли головною вулицею звичайною ходою звичайних бродяг, і хоч як вони не подібні один на одного, але йшли зовсім по-різному, — один волік ногу, а другий... ліпше б він. той другий, забрав свої ноги на плечі.
Проте, вони йшли й сміялись.
Ніхто на хлопців не звертав уваги під безжалісно-працьовитим полуденним сонцем. Ніхто абсолютно ніякої уваги.
А між тим, до Керчі прибуло два великих чудаки, двоє невідомо чиїх громадян.
Це ми — я і Толь.
Толь — це ваш герой. я — просто свідок.
Але насамперед я хочу познайомити вас зі своїм героем. Прошу:
— Monsieur Толь! І не Антон, або якийсь Антоній, або, ще гірше, Анатолій, а просто — Толь.
Милий і тихий розбишака, буйний, веселий безбатченко, багатющий голодранець, невизнаний романтик Толь.
Ось ми йшли з ним зараз цією вулицею і сперечались на ту ж тему, що й завжди. На романтичну тему. І уявіть собі, я, мабуть, ніколи, при всій своїй ерудиції (в яку ви можете й не вірити, але він мусить) не можу його переконати в тому, чого він ніколи не схоче визнати. Але він безперечно визнав. Він упертий і непохитний, як і та, спеціально на це призначена тварина виключної породи, але він визнав... А може й не визнав хтозна.Дивіться також
Іван Багряний — Маруся Богуславка
Іван Багряний — На новий шлях
Іван Багряний — До меж заказаних
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Річ в тому, що Толь не любив жодної дівчини, жодної жінки, і не розумів, що то значить—любити. Захоплюватися ж він міг двома, трьома, коли хочете десятьма одразу, шукав з ними зустрічі, щоб потім, в надзвичайно короткий час, махнути на них рукою, посміятись і з легким серцем прогнати від себе, і коли йому говорили про любов, про якусь всемогутню і всевладну любов, Толь сміявся: — Пхе, дурниці!
Читаючи романи, дивлячись кіномелодрами, він божевільно реготав там, де рекомендувалось плакати.
І якщо йому зводили на очі, здавалось би, безперечну і непохитну істину, втиснену в крилату фразу Шекспіра, що мовляв: "Любов і голод правлять світом", — Толь щодо останнього цілком згоджувався, цілком, ну, а решту безапеляційно відкидав.
— Що?! Голод — це правильно, він і тільки він керує всім, а якась любов, якась всемогутня, мало не містична: та це вигадка, вигадка божевільних. Я ось не розумію в ній ні чорта, навіть не хочу знати, що воно таке, а отже на зло всім мудрим, живий, як бачите — живий.
І щоб довести, що він дійсно живий. Толь гупав себе кулаком у груди, мов у барабан, аж гуло, а потім брав у свої ведмежі обійми бідного опонента і зі сміхом мняв його на всякі способи аж той починав криком кричати, згоджувався мерщій і просив помилування. Такі аргументи безперечно сильно впливали.
Отже, Толь ніколи не любив жінки.
А в той час дівчата по ньому з глузду сходили, по ньому такому кремезному, ставному, з гарним співочим голосом, з вихрастою головою, по ньому веселому і безжурному; та не тільки дівчата, а й молодиці.
Ось ми з Толем обійшли майже шосту частину світу і майже ні на жодній зупинці не обходилось без будь-якої романтичної пригоди: при абсолютній Толевій пасивності (якщо не рахувати сміху та невинних сердешних співів шовковим баритоном). І признатись, немало ми від того терпіли, хоча щодо Толя, то це його надзвичайно бавило, ну а я бавився найменше і терпів найбільше.
Так, в Кекенеїзі, цій задрипаній ластів'ячій станиці, сповненій південної нудьги, в Толя в любилася особа років, мабуть так, під 25. Мабуть роман, симпатичний південний роман, так принаймні мріяла "вона". Але дія так швидко пішла в ход, що екзотичний роман в самому зачатку перейшов у трагедію, а потім моментально в комедію. Розв'язка мала бути така:
На диво ексцентричний татарин — зраджений чоловік — в мить виріс перед нами з ножем і, дико ворочаючи баньками, хотів рішуче зарізати "його", ні в чому неповинного Толя: це тоді, як ми такі симпатичні, веселі бродяги, запилені і стомлені сиділи мирно в альтанці і пили, в нього ж таки куплене, його ж таки невірною дружиною принесене молоко, — і ось така трагічно-дика розв'язка мусила бути в кінці роману, який цілком вкладався в якісь там півдюжини "її" палких поглядів і дюжини повертань голови в наш бік на стежці від альтанки до будиночку, ну та ще два-три безнадійних визирань з віконечка...
Така розв'язка мусила бути. А ось така була: Татарин просто втік трішки помнятий і добре наляканий, а ми лазили із сміху; допили молоко, лишили гроші на столику за розвагу і пішли далi Але одна характерна риса була в Толя, якої вій не помічав за собою, а коли б і помітив, то мабуть би ніякий скепсис не запобіг лихові. Риса ця така:
Всяка, більш-менш гарна дівчина, яку посилав нам татарський аллах назустріч, якоюсь незваною силою робила Толеві (і навіть на порядному віддаленні) настрій діаметрально протилежний настроєві, шо був до зустрічі. Так, коли в Толя підводило живіт з голоду і він його ще більш підтягав ремінякою, завжди додаючи приказку, мовляв: "Клин клином вибивай", боліли ноги, боліли руки і нили всі кісточки від утоми, а порепані спраглі вуста не були здібні не тільки на сміх, а навіть бодай на путнє слово, коли Толь плентався до наміченої зупинки, як змучений верблюд в пустелі до оази, — тоді випадково з'являлася дівчина. Така собі проста дівчина. Може сімнадцятка. може більше. З веселими терновими оченятами, із звичайними дівочими вустами, з гарненьким пружинястим станом, і не пливла, а просто шелепала босими ноженятами нам назустріч. Ось тоді з Толем робилось дивне: мертвяк вмить оживав. Сміявся, зачіпав дівчину, говорив їй всякі милі дурниці, прекумедно ходив півником, приспівував, навіть співав, а потім, одходячи, обіцяв написати листа, обов'язково написати листа; раз по раз обертався і весело помахував рукою своїй випадковій знайомій услід.
Це одначе ні крихти не заважало йому тут же з приводу якогось дотепу нащот любові, самим некоректним способом і самим безапеляційним тоном лаяти дурнями тих, хто вживав це і подібні йому слова, і вигадує за ними бозна-що, хто шукає в таких милих дурницях якихось невиміряних глибин і невиданих висот, і навіть писати і робити картини та дурити людей, та ще й морочити голову. Спекуляція і нечуване свинство, навіть нахабство! А воно — жарт, простий невинний жарт, щоб не було нудно. Дрібниця, юринда.
А буває й так:
Толь іде трудним гарячим шляхом, в пилюці, під безжалісним сонцем, або десь вулицею, — іде як буйний школяр по коритару , — співає, свище з усякої козявки та комахи вдається в філософію, регоче з свого товариша (цебто з мене), що лице його вкрите візерунками поту і пилу, мов у малайця чи там у папуаса татуїровкою. Словом, Толь як бурсак, допіру випущений з бурсацького каземату на сонечко.
І ось іде назустріч дівчина; йде собі і лукаво з-під лоба поглядає на веселий народ.
Толь вмить замовкає, зосереджується, до чогось прислухається в собі, пильно, пильно дивиться на дівчину, — хоче розгадати, знайти в ній щось бажане, — щось таке, чого й сам гаразд не знає.
Озирається, дивиться услід і рушає далі тихо, наче божевільний, що йому наділи сорочку (даруй мені, Толь, за таке кумедне порівняння: це ж у твоєму дусі і так пасує до тебе). А потім затягає пісеньку, таку собі звичайну пісеньку і крім цієї пісеньки нічого більше не хоче знати.
Але то все пусте, все пусте.
Отакий собі бунтар Толь і отак ми з ним добрались до Керчі; отак перейшли Крим; допомагали кримським виноградарям за поденну плату, вантажили на залізницях, вантажили в портах, працювали в редакціях, оглядали байдуже і скептично, з чуттям своєї переваги, санаторії та їхніх симпатичних і несимпатичних мешканців.
Підбирались контрабандою на пляж і дивились там спеціальну виставку експонатів: Толь моментально набив собі руку вгадувати (талан-хлопець!) по експонатах їхню професію, а коли без професії, то якої категорії і якого рангу в минулому й тепер.
Словом, було весело, було радісно, було безтурботно (порожня кишеня — то така дурниця проти повного серця). Було багато пережито, але ніщо ані на йоту не змінило Толевих поглядів; ба, ні, вони навіть ще зміцніли; Толь залишився також букою в романтиці, як і в політиці і був так твердо переконаний в абсурдності всяких "любовей" і мелодрам на цьому ґрунті, і сміявся з шукачів всяких глибин і висот в цьому круглому, заялозеному слові, як з милих, втішних чудаків і лаяв їх, як найбільших злочинців.
Словом, Толь, цей "анархіст" Толь, був і залишився в цілком нормальному стані.
І ось ми прийшли в Керч, і оселились ми біля неї гори Мітрадат: і привітав нас, навіть зовсім байдуже привітав, старенький гунявий дзвін старого похмурого костьолу.
З цього й почалося.
***
Уже з мого помилкового початку, ти, любий читачу, очевидно зрозумів, що сантиментальний юнак на камені гори Мітрадат десь безглуздо і безнадійно закохався: далі ти взнаєш, що то був Толь.
Я поганий автор, а ще гірший товариш, — я зразу так необережно викрив Толеву таємницю, а Толь же її ховав, ніби злочин.
Ховаючи її, він шукав самотності і сантиментально дивився, як ген на морі від'їжджають кораблі в далекі, невідомі рейси.
Так. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | В поті чола | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3051 | Іван Багряний | В поті чола | Із збірки "В ПОТІ ЧОЛА"
(1928-1929)
Ветеранові цегли і вапна — людині,
що не прочитала навіть свого пашпорта зроду,—
цю книгу з любов'ю присвячує с и н.
ВСТУП
Мале дівча, моя босенька музо!
Прийди, як тінь, і васильковий цвіт
Твоїх очей на руку заскарузлу
Зрони замислено...
Привіт Тобі, привіт!
Щодня й щовечора, у праці й на дозвіллі,
Мов корабель хисткий за радісний маяк
Над океанами, отак тримаюсь я
За усміх милий у своїм запіллі.
От і тепер, перо у піт вмочивши —
В живицю людську,— в морі суєти
Дивлюсь на Тебе... Хай прибій колише.—
Благослови!Даруй усмішку лише,
Як промінь золотий.
Химерні рими і слова прості,
Але з Тобою ми хоч ветхе й не оновим,
Зате й нового на старім хресті
Не розпнемо. Нам лиш перебрести
Ось море це й згадать забутих словом.
Ні "Ах", ні "Ох" — ці терміни поетів,
Здобутки всі останніх двох епох —
Не нам визбирувать — "емоції" підперти...
Ба, їм ще не три чисниці до смерти!
Пан скепсис?!
Прошу!
Місця тут на двох.
Мале дівча, моя свавільна музо!
Коли на п і т ми рим не доберем,Дивіться також
Іван Багряний — Рідна мова
Іван Багряний — Чорні силуети: п'ять новел
Іван Багряний — Гуляй-Поле
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
То не надінемо і машкари лакузи
І козирем, як тим бубновим тузом,
Не вдарим "димарем".
Димар для нас — то лиш ікс метрів цегли
Та ігрек диму — сизий-сизий дим!
Ніхто ще молодости, шлункові підлеглий,
З охоти власної не заряджав туди.
У простім одязі, без вигадки й мінору
І без мажору, боса, по землі
Неси ж свою задумливу покору,
І прапор радости, піднятий просто д'горі,
І спокій на чолі...
Що? Не "сучасно"?! Може.
Припахає
Десь пасеїзмом*? Хтось візьме на "го"?
Нехай і так. Але для Тебе, знаю,
Навіть екструкції* премудрі загинає
Пророк Семенко со апостоли його.
Мале дівча, моя босенька музо!
Мов Суламіт біблійна на жнива,—
Замурзана,
у сонці,
як жива,
Йдучи до черги десь, склади в усмішку профіль.
МУЛЯРІ
І
Ридає бас, немов орган в костелі...
Над капітелями комахи — мулярі,
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі.
Пісок і вапно... Клей... Ультрамарин...
І співи, мов псалми на мові Зороастра...
А на підлозі краплі алябастру,
По стінах — золото цитрин.
Могутня арфа струнами гуде.
В барвисті шиби вдерлося до храму
Сліпуче сонце
й в хмарах тиміаму
По вівтарях навшпиньки йде.
Ридає бас — старий псалми розводить:
"...Циганка десь заплакана ішла..."
Солоний піт
з корявого чола
Біжить,
спиняється
і висиха, як сода,
У зморшках-коліях. Важкий солоний піт!
Що перед ним людська мізерна мова?!
Що перед ним і "материне" слово,
Хоч би й у вівтарі обронене до плит
Холодних і німих?!.
Від вапна плями долі...
Над капітелями комахи — мулярі
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі,
Дієзи ставлять в соняшні ключі,
Торкають сміхом соняшні мечі,—
Цибулі з'ївши, курять і піють.
У храм чужий прийшли із власним богом
Й щітками довгими розводять по чертогах
Над вівтарем чужим
релігію свою.
II
Премудрий Ра — Єгипту божество,—
Як в африканській спаленій пустелі,
В ультрамариновій, аж зсиза-синій стелі
З зеніту звис розпеченим єством.
Що бачить він — обкрадений чабан?
Чого націлився, немов орел на птаху?
Може, побачив древнього феллаха?
Може,— засипаний пісками караван?..
О, ні! В півдні старий премудрий Ра,
Щодня забрівши в синь ту неозорну
І із землі зробивши лазню, горно,
На цятку на маленьку позира:
На риштуванні в вапні і піску,
З цеглинок кладучи дванадцяту пілястру,
Двадцяту тисячу беручи по вершку,
Там, вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.
Превражі скептики! І скільки не печи,—
Лише співають, цеглу кладучи.
* * *
Рука, мов ріпа, чорна і шорстка.
Лице солоним поливом залите,
Перемережане, поїдене, порите
Лице в найстаршого робітника.
Цигарка на губі і жил вузли на скронях.
Аж скаче щебень... Над залізняком,
Мов келепом, правує молотком
І витирає піт вершком долоні.
Цеглина к цеглі. Тисяча к другій...
Дзвенить... Гуде... Скрегоче... Дзвонить знову.
Аж наче кубики лаштуються самі!
І виростає велетень німий,
Мов сфінкс задуманий, чіткий і загадковий
Простяг пілястри. Рій стрімких колон
Наставив в небо. В шумі стан спружинив
І вищірився міліоном тонн
Рудої цегли...
Чим не Вавилон?!? —
Колючий, мов їжак, і ладний, як машина.
У кожній лінії проглядує душа,
Чуття і мисль. Деталь — то ж епопея!
Коли б отак поети у віршах...
Коли б хоч трішки у моїх віршах
Того вогню й майстерності тієї!
Рука, як ріпа, чорна і шорстка.
І піт шорсткий склепить, мурує очі.
Сердечний стукіт — стукіт молотка,
А лиця — ніби тесані з кілка:
Нічого не пече, не мучить і не смокче.
Стікає час... Що день — то далі в ход.
Що мить — то ближче до якоїсь цілі.
Якої?..
Гей, верстай там! Примодлуй!!
Розводь!!
Тягни!!! —
Й зовсім байдуже, що до тіла
Прилипло рам'я*. Думи не для них,
Як не для них цей дім. Для кого?..
Для "народу",
А може,— для негідника, для ката нагорода,
А може,— храм для "геніїв",
А може,— дім "святих"...
...Феллах в пустелі?
Чи вітрило на морях?!
Та то ж вони, що десь ще з Атлаг
Споконвіків складають піраміди
Й хороми
Фараонам і царям!
* * *
На риштуванні
в вапні і піску,
З цеглинок кладучи стонадцяту пілястру,
Трисоту тисячу беручи по вершку,
Там вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.
Рожевий вечір зорю протрубив.
На риштування злізли сиві тіні,
І в ніжнім, в золотому павутинні
Забився втоми птах...
І молоток одбив,
Одстукав шабаш малиновим дзвоном.
Затихли скреготи. Струснулись фартухи.
Опорки від рудавої трухи
Геть розвантажились.
І вщух весь шум з розгону.
Пекло їх сонце, і періщив град,
Тріпав норд-ост, сліпили хмари пилу...
І, не зломивши комашину силу,
Премудрий Ра за мур містичних гряд
Склонив чоло.
Прочах і жар спроквола.
Тоді,
Обтерши фартухом незграбні клешні-руки,
В маруднім одягу, з лицем, як у марюки,
По шабаші
Незламні злазять долі.
І, знизу глянувши на діло рук своїх,
Десь ту чи ту навівши корективу
І не дивуючись на витворене диво,
В спокійній гордості рушають...
Слід по них
Розквітнув піснею. Гайнули звуки низом
Ген-ген до обрію...
А вже аж на мосту,
Урвавши пісню посередині просту,
Зняли розмову про фактуру, про карнизи...
Рожева сутінь... Сміх... І дотепи, й резони..,
А з-за лісів, з-за золотої зони
Ступає ніч.
III
Мале дівча,
вже й Ти з черги додому!
Несеш фунт солі? Музо ж Ти моя!
Де ж Ти була? А тут без Тебе я
Воюю з римами, нудними, як солома.
До кого вдатися і в кого попросить?
Слова оті — то не слова, полова,
Мовляв мудрець,— й вогонь в одежі слова
Не вартий шеляга. І це в такі часи!!
Що гнеш отак, а гнеться не туди.
Чи так й тобі у черзі таланило?
Немає блиску, і немає сили,
Одна нудьга... Ти більше не ходи!
Може, удвох не так тяжка робота.
Ми їх і цеглою, й піском, оті слова!..
І, бреше,— заблищить фактура, мов жива!
Уже ж підгоним ми той блиск до блиску поту.
Іди ж — спочинь. Глянь — місяць сріблить чоло.
Поплив сосновий дим і пахне, як смола...
То мати вже з поденщини прийшла.
Неси ж
фунт
солі.
IV
Всю ніч листав я душі мудреців,
Натомлений за день, шукаючи розради
В анналах вічності.
У стосах папірців,
В томах важких шукав я манівців
До тої істини, до зачарованого саду.
Постала в чергу сумнівів орда,
Мов знаків запитання безконечна рота...
Шукаю... Нишпорю... Та ні маленького ж сліда!
Хоч би манюнька істина! Хоч тінь її бліда.
Воістину —
Тяжка робота!
А думка б'ється...
Вчора в суєті,
"Плебей", з "плебеями" ступивши за арену
По шабаші, я ж обіцяв знайти
І взавтра істину велику проректи
Бодай з наближенням до правди хоч на частку енну.
Вібрує думка. Кліпа каганець.
Його поставив я, щоб не показно людям,—
Щоб не спитали, що я тут сную?
Чого "чинам" десь спати не даю?
Порядок нехтую?.. І "голову на блюді"
До ніг закону, щоб не понесли
Жерці його...
Гей, істино крилата!
У безконечних і чітких трактатах
Лише кінці, лише вузли...
А ніч, як вічність,— темна і невірна.
Настане день — і знову... Й знаю я:
Лиш смерть загатить цю бездонну прірву!..
Чого ж ти нудишся, м'ятежна, непокірна
Душе моя!?
Гниють пергамени, і тліють в них слова.
Застиглий розум опада, як порох,
Від дотику...
Смішний, смішний дивак!
Таж ось де істина:
Премудрість найнова,
То — сто раз
Стоптаний опорок.
Дійшовши висновку, свій каганець задуй,
Порозганяй питання і томи розкидай...
В ранковім присмерку хтось ходить вже сновидий,
Хтось брязкає і тупає... Когось ведуть...
Та ні ж,
то на роботу йдуть!
Пора
й мені.
БОНДАР
Усеньку ніч дражнив фуганок пилку.
Усеньку ніч вовтузивсь і шумів,
Серед глухої тишини гримів
І стукав бондар.
А в кущах сопілку
Цвіркун приладжував — пілікав і німів.
Старезний бондар над старим варстатом.
Коли він спить? —
і вдень, і уночі
На діжку набиває обручі,
І стугонить луна розгонисто з розкатом.
Немов тарган, ворожить гасничок...
Пуката крапля просто в окуляри
З брови націлилась... Та тільки рух пучок —
І вже на лобі пара шкляночок,
І знов удар пристукує удари.
В бондарні тирса, клепка й обручі,
Струмент на стінах — долота й фуганки,
Тут і пилки, і свердла, і киянки,
Сокира й струг... Ще й олівець стирчить,
Мов спис, за вухом...
Серед цього всього —
Він сам, а з ним — крім старости, нікого.
Настане день — фуганок дражнить пилку...
В зубах рогіз, на лисині стружки,
І "х-хе!" за кожним розмахом руки,
І стрекіт ластівки... І тільки.
В десятку восьмому достукує кінці.
Чоло круте блищить, як мармурове,
Роздума лагідна ворушить сиві брови
І квітне спокій на лиці.
До клепки клепку, день до дня пригонить.
Рука мозоляста щілини затика,
Ще й обручем збива під висвист молотка,
Ще й вичистить, потіючи, неначе ту ікону.
Кінчить і знову...
Теше мовчки дід.
Рогіз вправляє. Струже. Крутить. Стука...
Тужити ніколи, як ніколи й радіть.
І тільки інколи у сивій бороді
Заграє усмішка,
як прибіжить онука.
РАТАЙ
Блискітки, блискітки перламутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.
Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає він на чепіги на ковані —
Перевертає навзнак нашаровання літ.
І блищать вони потом, масні, миготять
І дихають в небо хвилюючим маривом;
Оази легенд повстають з небуття,
І думи ідуть голубими отарами.
Потом живим і солоним покроплені,
Здивовані очі тисячоліть
Відкрились і дивляться у мерехтливий зеніт –
Дивляться: звідки ті краплі розтоплені?
Кроком тяжким, мозолясті і бронзові —
(Ось вони, ті, що прийшли розбудить!) —
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.
І парує земля під зливою соняшною,
Парують воли, і парує хребет,
А хтось піснею, ще й розгонистою,
Заливається "соб" і "сабе".
А хтось піснею променистою
Вже мерщій засіває поля...
У зеніті сонце, як сокіл, кружля,
У зеніті гуготить золота юла,
Гуготить над земною колискою.
Блискітки, блискітки — мерехтіння радості,
Перламутровий сміх замурзаних дитинчат,—
Ген дріботять вони маривом і кричать,
Щоб воду й потіху швиденько і влад нести.
Ходять тополі-дівчата оазами,
Щастя прийдешнього замріяні матері...
Їм це! Для них це і сонце вгорі,
І потом заходяться зморшки старі,
І риплять круторогі ярмом і в'язами.
Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Змінювані вічно й ті самі завжди,—
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.
М'язами, в'язами, руками, як клешнями,
Хребтом і грудима викрапуючи піт,
Перевертають рештки тисячоліть,
Щоб в минуле засіяти зерна прийдешнього.
Тисячі тонн на мільйони обернуть,
Вкриють простори скибами ріль
І поспіль засіють у чорну купіль
Блискітки поту і зерна.
В творчому патосі вічних запліднень,
Народження, розквіту і умирань
Засіють вони і потужну рань,
І старість спокійну, і дужий південь.
Щоб цвіли поля, щоб пишались сади.
Щоб радість дзвеніла містами і селами.
Щоб котилися щедро навантажені поїзди.
Щоб пишалась, як мати, Земля завжди
Квітами й дітьми веселими.
Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Кільця злютованого* ланцюга!..
А над ними сонце, як сокіл, шуга,
З'єднуючи дні золотою занозою.
Блискітки, блискітки — мерехтіння радості
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.
Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає В і н
на чепіги
на ковані,
Налягає грудима,
Налягає воловими —
Перевертає навзнак нашаровання літ.
1929
ГОДИННИКАР
І
На циферблаті чорний вус
Пасе і лічить древні цифри,
Повзе розмірено по шифру,
Чита шифр вічности комусь.
На циферблаті чорний вус...
Хвилини-дні, години-роки,
Узявши спокій за девіз,
Стальний і строгий механізм
Невтомно мірить рівним кроком.
Хвилини-дні! Хвилини-дні!..
Стальний і строгий механізм.
То ж неминучість над стіною
Ворушить чорною бровою,
І рух її — то клич з тобою,
І спокій — то її девіз.
Хвилини-дні... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | В сутінках | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3052 | Іван Багряний | В сутінках | Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать лекції. Одна мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діапозитивами .
Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку пара вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запилені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обійшли читальню кругом, постояли нерішуче.
— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сільради, та хутенько.
Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.
— Січас...
Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діапозитивами і розставляв все на ґанку.
— Що, Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням...
— Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате...
Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні білки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флегматичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґанком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і заспокоївсь.
— Я чекаю.
Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.
— А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути багато.
— Подивимось... А от як їх зібрать?
— Пхе, їрунда, зберемо, ось прийде завхач.
— М-м-м...— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт... гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі...— ловив, а задушить було ліньки, і він пускав назад.
Андрій взявся далі за тези. Над дерев'яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.
Минуло кілька хвилин.
З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп'ят.
— Нема, нема...
— Тю, кого нема?
— Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора... А сільрада заперта...
— Гм... Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо робить?
— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?
Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.
— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..
— А хтозна...
— От їй-бо, та бувають же у вас збори...
Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не знали, як у їх збирають людей.
— От їй-бо, та ніде нікого з дорослих... Де хоч ваші люди?
Тут хлопці знали і кинулись наперебій.Дивіться також
Іван Багряний — Швачка
Іван Багряний — Крокви над табором
Іван Багряний — Пацан
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
— Всі на полі... жнива... ну, так сьогодні ж неділя, треба...
— Треба... А культуру не треба? Андрію, хіба ми дурно приїхали? Скликать!
— Звісно, скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільрада замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів безпорадний.
На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бувають же такі розбитні діти.
— Дядю, у нас як на збори, так дзвонять... Дзвоном скликають...
— А-а-а... Андрію, чуєш? Розкопать.
— Пр-равильно, веди до дзвонаря.
— До дзвонаря... до дзвонаря...
І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.
Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.
Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, запобігливі хлоп'ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах горобців.
Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, продираючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.
— Як? Та то ж ґвалт... Що ви?..
Андрій вибачливо розводив руками.
Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.
— Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб'ю.
І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.
Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.
Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, значить. Двоє з'явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.
Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і... Раптом, як на Великдень, в розгон в найбільший дзвін:
— Бов.
Надвечірню тишу тіпонуло за петельки...
— Бов-в-в! — як з гармати.
Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках , охляп на конях, а, крім вершника з люшнею , ще був або хомут перекручений догори розмотаною супонею , або сідьолка збоку,— як мчали на возах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою замиленим конем, на коні були наритники і не було обротьки , вчепившись в холку.
Коли побачив...
Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув коней і за мить мов у воду ринув.
На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар і коробки з діапозитивами.
— Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..
— Бий його — морду бий...
Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спостерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.
Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, замахнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.
— Стій! — Це Андрій.
— Ага, кричиш...
— Сюди його... самосуд йому!
Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що непереливки, розтерявсь:
— Товариші... Громадяне!
— Що він там шабаршить, в харю!
— Би-и-и-й ї-і-іх!..
Сміян налітав, мов кібець .
— Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, порядок треба, а потім і в пику...
Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про "бандитський наскок". Обуренню не було меж.
— Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а... Так бий же його, бий!
— Стій, не напирай, слова просить.
— Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.
— Нікоторого слова.
— Дать слово?
— Не треба...
— Говори!..
Сміян придививсь до Андрія і... впізнав.
— А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі... пригадаю!
Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись.
А надворі сутеніє.
Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався.
Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок...
Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак.
— Не напирай... товариші, стой!
— Пусти-и!
І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.
При каганці в сільраді засідає дивний "трибунал" — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З "начальства", як на гріх, нікого...
Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..
Напружена тиша.
Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.
На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей.
Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці.
— Тут телефон є?
— Що? Я тобі нателефоную, я тобі...— Сміян схопився, потім сів...
Суд почався. Верховодить Сміян.
Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В'яже незграбно мову в узли. Се й те... це гарний юнак, комсомолець...
— Га, комсомолець... тим гірше для нього: бандит він, довольно.
Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа...
— Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.
Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері.
Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.
Десь він цього "креза" запам'ятав... Ага, 20-й рік... розверстка... Он як... Угу-у...
Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...
Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.
...О, ніколи вони не забудуть цього...
Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.
— Ну?
— Не руш!
— Н-на...
Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей.
— Пустіть... пустіть мене до людей...
Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.
— Геть...
— А... ти револьвер... викинь!
Андрій не виймав рук з порожніх кишень.
— Пусти...— Він був готовий на все.
Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами...
— Викинь... викинь!
— Геть! Розмахнувся Сміян...
Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.
Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.
Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка:
— Піймать гада.
На дворі Сміян лютував:
— Хто в нас пале... хто в нас краде... хто коней воде... Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів.
— Він не втече, він не втече, ми йому...— нахвалялись п'яні Євлампієнки, діти "порядного" батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Вандея | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12773 | Іван Багряний | Вандея | Лю Мартиновській
То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
І
На зорі прокричали когути…
На зорі проскакали ми.
На підмо…
на підмо…
на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!.
На зорі десь кричали, никали
І сміяли…
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.
Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
І не крик то — чаїне "киги"…
Коню мій, — капотить крівавицею,
Капотить на холодні сніги…
То вона — під'яремна, розп'ята —
То любов,
Моя перша любов…
Гей, мовчіть там, кого не прип'ято!
Друзі, агов!!
Попереду відтяті артерії,
А позаду:
липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого чола…
Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт, —
Нам рвучко страшною атакою
Перекинути б навзнак світ.
Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть віків…
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.
Ми безумні на грізній виставі;Дивіться також
Іван Багряний — Нова рябина
Іван Багряний — Колискова
Іван Багряний — Україна біля Тихого океану
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Без запросин прийшли на ню…
Проти в с і х — тільки серце розхристане,
Проти криці — всього лиш юнь.
Є прохмурі і є заплакані…
Але то не за свій живіт. —
І в атаку!.
В атаку!.
Атакою
Перекинути навзнак світ.
Поламати мечі п'ятирицею
(Не для слави, не ради звитяг)
І поставить над цею в 'я з н и ц е ю
Малиновий, кривавий стяг.
В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо вінки…
У атаку!!
В атаку!!
Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.
Присягали на тінь Ревашельову, —
Так. Несіть, донесуть до кінця
Під старою брудною шинелею
На любов і на смерть серця.
Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись — так рушайте в путь.
Щоб юність на колір креповий
Без вагання за нюх обернуть.
Щоб планета — єдина матінка
І єдиний закон — любов!.
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.
Через душі, крізь темінь Крезову
Нумо, раз! Непокірний мій…
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На підмо…
На підмо…
На підмогу йти!
Коню, стреми!.
ІІ
У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі — не твоя голова…
Десь далеко-далеко армія
І так близько —
розбита брова.
І здавались чужими тепер ми, —
Ні привіту,
ні сліз,
ні думок
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.
Вчора ще,
до лафету прикована,
Доливаючи кров'ю шолом,
За останній, за бій ризикований
Тріпотіла безбровим чолом.
Тріпотіла… Просила і кликала…
Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
"Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д — і повік!."
Пелюстками опали зів'ялені
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бриґантини запалені…
Нам повік не дістатись назад.
Не дістатись…
Хороша! Омріяна! —
П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.
Караваном грімливим, осяяним
Вирушати нам в край новий…
А над ким та й над ким же то зграями
Воронння припада й шумить?
То була не любов — прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!.
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.
І чужі, і далекі тепера ми…
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.
Поєдналось з старим сьогодняшнє:
(Ну, а що я собі зроблю?)
Я люблю тебе юну, соняшу
І шість ран на тобі люблю.
Пам'ятаю: просила, кликала, —
Обіцяла любов і привіт…
Ось того я жадання не викинув
Перекинути навзнак світ.
ІІІ
Дикий вихор… Корогви і шоломи…
Чорний стяг… А за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.
Коливається світ у аґонії…
Поспішає умерти живий…
Хтось у рани свої ж незагоєні
Ятаган наставляє свій…
Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом
Роздушило оте… крив'яне.
Хто тут свій і хто ворог і де іти, —
Чи по зорях, а чи по шликах?.
Ех, Вандея,
Вандея,
Вандея ти
У рудих, у брудних сіряках!
Закрутилась баґнетом годована
(Бачу, й досі вони стремлять)…
Твої діти без ліку мордовані
І зґвалтована тричі земля.
Закрутилась в пожежі без пам'яти,
Розгубилась і що… і куди…
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.
Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.
То не гунни, не скити, не половці, —
То новий "золотий Тамерлан"…
На твоїх на полях, на околицях
Напосіли ворони орла…
Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися очей…
Ех, Вандея,
Вандея ти рубана
Під чужим і гербом, і мечем.
Дикий вихор. Корогви і шоломи…
Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.
IV
І пройшли, пронесли не подолані
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до землі!
"Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!"
Е-ех… "Вандея" ти —
Сама сміла і буйна земля.
V
Скільки нас у цьому семикутньому
Полоскалось в крові і в сльозах…
Одиниці дійшли до майбутнього —
Тисячі не вернулись назад.
Бо була в них мета одна тілько
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім — рідна матінка,
Щоб любов — на твоїх полях…
Ось за це, за любов порепану
Свою юнь — злотопіняву юнь —
Без вагання на колір креповий,
На кістки
обернули за ню.
Не було, не було незабутнього…
Хто насподі —
не буде над…
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись назад…
Хай і д е!. Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з очей…
Ех, Вандея…
Вандея…
Вандея ти
Під чужим
і гербом,
і мечем. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Вулиця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12774 | Іван Багряний | Вулиця | Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні...
Огні...
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.
Огні...
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна, —
Чоло молоньї колять і січуть...
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.
Біжать повз кам'яниць німих
Туди...
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль...
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться...
І крутяться на місці. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Генерал | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3053 | Іван Багряний | Генерал | ТИТР І
приснився мені неймовірний сон:
... 2041 рік ... Київ ... Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни...
Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...
... І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття; вже немає жандармів, ані посіпак,
ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих,
що б'ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою... Все те ніби щезло назавжди, — провалилось туди, звідки було й прийшло, — у пекло...
... Свобода... Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти...
...І зайшов я у великий театр сонячної столиці, переповнений безтурботними, квітучими
і відважними лицями новітніх, свобідних киян. Вони зібралися дивитися чергову виставу з циклу
"НАШЕ ФАНТАСТИЧНЕ МИНУЛЕ".
... І разом з ними я бачив таку виставу... (Лиш було дивно — ніхто того видовища не розігнав, не писав нот і ультиматумів, не виарештував акторів і навіть режисера... Ба, навіть не пошукували автора, щоб заслати його на холодну Колиму на довічну каторгу з усіма родичами й знайомими...Дивіться також
Іван Багряний — Тигролови
Іван Багряний — До меж заказаних
Іван Багряний — Нова рябина
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Як я йому заздрив. І не міг вийти з подиву... Але мені сказали, що це вже нарешті Епоха справжньої справедливості, коли вже вільно думати і говорити, і називати все своїми іменами... Але я сидів і, не вірячи в те, бо то неможливе! — дивився нишком, впізнаючи свою жаску, макабричну епоху...)
І бачив я таку виставу:
ПРОЛОГ
Гонг. Відкривається завіса. Темно.
Музичний рефрен, як при радіосигналі,— з кількох нот:
"їхав
козак на віиноньку .."
Капають звуки, як сльози, і благає дівчина матір.
ГОЛОС глибокий дівочий, протестуючий, розпучливий, люблячий.
— Мамо, мамо!... З нього ж будуть люди сміятися, мамо!.. І втішає дівчину мати, горем заломлена.
ГОЛОС глибокий, фатальний:
— Нічого, доню, нічого... Нехай... Не так з милого твого, не так з сина мого, як з ворога лютого ще й з ворога злого... Як же ж увесь народ християнський від глуму і мук подурів та й побожеволів... Нехай же ... нехай бачать, та й нехай знають, та й нехай пам'ятають... (пауза). Як синів покалічили... А дочок у солдати забрали... (тихо). А матір, як чайку при битій дорозі... (і завмерла в тузі).
Спалахнули заграви десь у далеких громах. І стоїть у червоному мареві дівчина перед матір'ю на колінах. Та не та дівчина, що "козаченька в похід виряджала", хустину давала й сльозами спливала.
А та дівчина, що сама грізні вояцькі шати від злої долі в придане дістала,-та не ретязь кампанійський, не шлик запорізький, а тяжкий, боєвий комбінезон танкістський.
ВЕДУЧИЙ (сардонічно):
Засвистали козаченьки
Й триста літ свистали...
А тим часом — Марусеньку
В танкісти забрали...
А милого скалічили
Та й на глум віддали...
Ой, з-за гори вогонь летить,
З-за гори, з-за кручі,
Іде танкіст та й не свистить,
За Німан ідучи...
Капають звуки. Та не капають сльози, а чей позакипали. Рук не ламала, лише в лівій руці шолом, а правою серце тримала,— по-козацьки матір
прощала:
— Мамо, мамо!.. Як не судилося мені вашою невісткою стати, а вам мене на шлюб благословляти (смутно), то хоч благословіть, мамо, в похід вирушати, за мачуху за немилую танком страшним землю орати, вогнем і жалем своїм засівати...
МАТИ:
— Доню моя!.. Як же ж мені тебе та й на смерть благословити... (заломила руки) — Ой, доки ви, діти мої , самі виростали,— не свистали "воріженьки", а ворогами ще й прелютими стали... Діти, мої... Та було ж вас по Сибірах та й по Соловках, та й по всіх світах... Весь люд робучий розтерзаний і божевільний... Вже ж я вас грудьми затуляла... І Бога благала... Гей, коли б же я силу мала! Тільки ж сила тая слідом за вами сльозами сплила...
ДІВЧИНА (важко):
— Не страшать мене, мамо, ані танки, ані тії гармати... (та й стріпнула головою затято):
— Благословіть, мамо!.. Гей, благословіть, мамо, та й ані на турка стати, а благословіть серце своє розтинати — половину біля вас залишати, а другу — на залізному огирі по світах розімчати... Та ой і не розімчати, а в страшному вогні гартувати, щоб потім за вас вогнем і залізом у всіх одвіт спитати!
І стрепенулася мати, заметалася серцем між жалем і втіхою і підняла руки, мов крила, клекотом орлім шугнувши:
— Доню ж моя... Доню, моя... (Темно).
ВЕДУЧИЙ:
Засвистали воріженьки,
Та й на кутніх стали...
Бо не знали, як ті діти
Й де повиростали,—
На дні моря не зіпріли,
В огні не згоріли,
На тортурах не сконали
Й в смолі не скипіли.
Із-за гори вогонь летить,
За горою й пада...
Пильнуй, враже, не де б покпить,
А де твоя зрада.
Гонг. Пауза.
Це був пролог до комедії, яку не можна було поставити цілих сто років.
Розділ ПЕРШИЙ
II
Десь за обрієм ревуть гармати і перекочується далекий грім тяжких вибухів безперервного бомбардування. Безугавно. Лише то притихає, то спалахує ближче. Як лихоманка. І прошиває його рокіт бойових ескадриль, особливо виразно завивається рев літаків на крутих віражах. Там іде війна.
Без кінця гудуть машини і танки десь пливуть шляхами. Там іде війна.
А коло млина тихо й затишно — коло колгоспного млина "імені Мікояна". В стороні від битих доріг стоїть він над блакитною Ворсклою і дрімає, як старець на сонечку. Ні, не дрімає,— обшарпаний, з перекошеною вивіскою, стомлений на колгоспній роботі, присів він навпочіпки і тривожно прислухається роздзяпленими дверима туди, на гул далеких подій, що насуваються.
Тиша коло млина на тлі експльозій в цілому світі. Пустка. Далебі все повтікало. Поховалось. Не рухається колесо, не плющить вода. Млин — як ціле загальмоване життя, і спинене колесо — його символ.
А на тому символі сидить Сашко, підбгавши ноги, як китайський Будда. Епохальний Сашко, цебто типовий син своєї епохи, дитя карколомної ери, іменованої "ерою соціалізму", ні, вже майже "комунізму". Зовсім юний і зовсім,байдужий до всього бувалець, за віком — хлопчисько, за досвідом — дід, що звик уже на все дивитися з презирством. Безстрашний авантурник, "закальонний" пройдоха, недавній турист Колими, Печори, Казахстану і всіх закутків "країни соціалізму", включаючи тюрми й концентраційні табори. Син розкуркулених і знищених батьків —
САШКО ПРОХОДА.
Молодший за млин на сто років, але такий же старий, обшарпаний, замурзаний, усуспільнений, ще й босоногий.
Сидить він, як китайський Будда чи як професор, на колесі і, тримаючи якусь грубу книгу на колінах, пильно дивиться вгору — стежить очима десь за літаком. Потім скептично спльовує (чвіркає) через губу і, заплющивши очі та пестячи залюблено книгу, мрійно погойдується. Мовчки. І так само мовчки сидить осторонь на колоді перед млином
Данило. Психічно порушений внаслідок перенесених в тюрмі катувань, він саме в хвилині затьмарення. Сидить, втопивши бездумні, божевільні очі кудись, блукає ними в царстві візій, не чуючи нічого і не реагуючи на зовнішній світ.
Зарослий бородою, скуйовджений. За своєю функцією на млині — він щось середнє між сторожем і вантажником, взятий до роботи тоді, коли ще був відносно нормальний. Сидить, погойдується. То безглуздо посміхається, то тьмариться люто, ворушить губами і щось відкарбовує в повітрі пальцем.
1
Сашко починає тихенько співати, погойдуючись і заплющивши очі. Сам собі диригує, причім в першій строфі один рядок співає по-українському, другий по-російськи, шаржуючи:
— Колима, ти Колима —
Новая планєта-а —
Дванадцять місяців — зима,
Астальноє — лєта...
— Не так…(крутить носом,починає імпровізувати)
Колима, ти Колима —
Золота планета.
— От чорт. Щось не виходить. Забув.. Стривай... О!.. (підморгує):
Колима, ти Колима,
Якщо ти планета, —
То Сашко — "фю-і-іть" — нема!
Бо Сашко — комета!..
— Х-ха. Хоч погано, зате правильно. Як ця книга.
(Захоплено прицмокує). Ех!.. (Розгортає і починає читати, десь посередині. Гуркіт нагло посилюється, цілий ланцюг вибухів і рев літака. Сашко схоплюється і спинаючись на пальці, з-під долоні дивиться кудись на шлях. Дивиться та):
— О.. О... Ой-йо-йо-йо-о-о!.. Цирк!..
(Крутить головою і — не то розпучливо, не то з ентузіазмом):
— Га!.. Біда біду жене!!. От цирк!.. Ха-ха! Диви, як підривають. (Знову вибухи). Во! Гад, фашист товче. А лягава контрареволюція як кігті рве! Ой-йо-йо... І-іх біжать, от біжать...
Дивиться якийсь час. Потім безнадійно махає рукою і, сідаючи на старе місце в тій же позі):
— П'ять днів біжать... Генерали біжать ... Кози біжать...Гусей пішки пруть. Штани тримають, зброю викидать...П'ять днів біжать і кінця не видать. Мов з прірви і як у прірву... (Крутить головою і потягши носом, невідомо до кого заскалює око) — Здають норму на значок "Готов к труду і оборонє". Ха. (Вибухи) — Гад, фашистська личина, не бійсь, по хатах товче! Знайшли іграшки. (Махає рукою,
збираючись знову читати). — Свинота. Не дадуть порядному чоловікові книгу почитати.
(Зручно вмощується, заглиблюється в читання. Читає. Ворушить губами. Водить пальцем по сторінці. Нагло ляскає себе захоплено по стегнах і заходиться сміхом):
— Інтересна книга!!. Дядьку Даниле, а дядьку Даниле! А чи він ще живий цей чудак, цей Йосип Швейк?!. Га?.. (Данило не реагує, але Сашко й не домагається відповіді. Тре боки ліктями зехоплено). — Ха... І про воші тут є!.. Цирк... О... Ось тут пишеться...
(Читає пильно мовчки, а потім тлумачить):
— Одним словом, — професор по... як, як пак (перечитує вголос), "політекономії"... Ну, словом, цей професор німецький сидів собі над річкою та й ловив воші, бо заїли (чухмариться), та й кидав у воду їх... По-панськи, значить. Аж тут прийшов учитель, чи що, хотів одну собі дістати. Та й просить — дайте, каже, мені одну... На щось то була вона йома потрібна, а сам не мав, бо, може, на дезинфекції раптом усіх побили... Повезло,.. Аж тут нагло треба. Дайте, каже.
— Будь ласка, ка професор. Купіть.
— Як це "купіть", ка учитель.
— А так, ка професор, за гроші.
Як не сказиться тут учитель. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Гуляй-Поле | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25 | Іван Багряний | Гуляй-Поле | Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м'язах,
В трісках...
І навіть не крячуть ворони —
Жахаються круки, минають здаля, —
Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м'ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? —
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...
Гей, ти ж, Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могилДивіться також
Іван Багряний — Дівчині
Іван Багряний — До меж заказаних
Іван Багряний — В поті чола
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Й перемішали
З костями онуків?!
Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара, —
Одплакали доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...
Гей, ти. Земле моя!
За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! —
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде...
Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.'
Хай стрілка до риски йде, —
Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
Жаске й невблаганне — "СТІЙ!!!"
Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув, і встає,
І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин гуде...
...Хтось там понурний, мов тінь, іде, —
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира...
То не тінь — то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Поле — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, —
Грізний,
страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він —
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був,
Прадід...
І син...
Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! —
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі...
Секунди біжать у їдучій імлі —
Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже...
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні, —
Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики... — лише вони —
Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —
Благословенний на меч і бої!?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, —
Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи...
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! —
Де ж Ти —
Меснику всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!
Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...
Іде по кістках він.
Іде...
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). —
Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, —
Дивиться вглиб — і не бачить його, —
В муках, в вогні обернулось в такий
Камінь
Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима...
— Нема!.. Ще орлят нема...
Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка До риски своєї іде...
Він пестить ефес і жде:
...Вам мало на світі сиріт і калік?!?
Гряде ж
М І Й !
Р І К !!
І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
І — лявіна потече, —
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.
І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... І встануть сліпі...
І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...
І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...
Прокотиться смерч.
Й не поможе ні "Боже мій!",
І не врятує "Пробі" повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать Суд.
І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб'є —
Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми — Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —
Офіруваних
В ім'я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, —
Такого
Нема судії!
А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім'я —
Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В с е р ц я х п о к о л і н ь !
Січень, 1944 р. Тернопіль. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Дівчині | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27417 | Іван Багряний | Дівчині | В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…
Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,
Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?
Над Собором, як на релі,
Звуть вони Тебе юрбою, —
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають…
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить…
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.
Сонця ризи…
— Сонце, сальви!
Сонце, танок!! — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва, —
Квіти, золото і шлак…
На плече коса, — ой, леле! —
Смуток сходить над бровою…
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.
Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому, —
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.
Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум'яна й все похмура…
Вірний кінь слідом, як джура.
Мить прийшла, і мить відплила
Провела лиш тінь знайому:
…У стрічках од скоростріла…
…І в диму пороховому…
Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
..
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.
Гомін… Буря… Коні… Тіні…
Передзвони. Перегули…
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.
Розімчали коні серце,
Рознесли його степами,
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.
Коні… Тіні… Передзвони.
Перегуки. Канонада…
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає…
Тоне…
Пада…
Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.
Обернулась, не сказала
І не сказана пропала.
І немає…
Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися навіки.
За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?
Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки…
Беатріче…Беатріче!..
В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…
1925 |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | До Ворскли, по рибу! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20036 | Іван Багряний | До Ворскли, по рибу! | Перлами й перламутром закосичилась, зацвіла земля. Відбиваючи сонце, ті блискітки перламутрові й ті мерехтливі перлини робили навколо себе веселки, і ті манюнькі веселки — безліч їх — наповнювали собою світ. Недавно пройшов дощ, громовий весняний дощ, і на всьому: на листках дерев, на квітах, на дахах, на дротах, на павутинках, поснованих у химерні кола, — на всьому ще мерехтіли краплі, веселкові діаманти, випромінюючи спектри. Краплі зривалися й, переливаючись на сонячнім промінні, летіли, падали на землю. А земля... Земля золотіла. Це був, власне, жовтий пісок, прибитий дощем, а тепер нагрітий і осяяний сонцем. Те сонце травневе зробило його золотим. Але це — по один бік, а по другий бік він був ліловий, а по тому піску ліловому бігали золоті сонячні зайчики, підхоплюючи діамантові перлини, що летіли ген з високих дерев униз.
Тая вуличка вузенька — то був Силенків перевалок *. А тією вуличкою йшли Максим і маленький Борис.
Вони йшли в луг, десь до Ворскли, по рибу. Максим ніс сак на плечі, а в руці — кошик із харчами й старою одежею... (Харчі вони поїдять, одяг намочать, а в кошик накидають риби, якщо наловлять). А Борис тяг бовт, або хрокало, — довжелезний тонкий дрючок з розтрубом — волячим рогом — на кінці. Коли тим рогом садонути в воду, вискакують рясні бульби й характерний звук, як
свиняче "хро!". Через те й цілий цей інструмент зветься "хрокало". Риба полохається того "хро" й розбігається в усі боки, іноді потрапляючи у сак.
Отже, Борис тяг хрокало, а Максим ніс сак — таку снасть із ятерини, яка ставиться в воду, й заганяється в неї хрокалом риба. Обоє були босоногі, гологолові, в старій-найстарішій одежі, яка тільки в них є (крім тієї, що вони поклали до кошика!), — такі собі ветхі штанці і сорочечки (бо ж по рибу!), ще й з дірками... щоб не було гаряче.
Вони собі шльопають босими ногами по піску й роздивляються на білий світ широко витріщеними очима — йдуть не кваплячись. А той білий світ вбирає в себе очі. Малий Борис часом зупиняється і, задерши голову, довго дивиться на вершечок береста, звідки падають перли, і намагається таку перлину впіймати жменею або ротом. Тоді Максим чекає на свого помічника й приятеля і нічого не каже — стоїть, дивиться й посміхається. Піймавши перлину, Борис доганяє батька, і вони йдуть далі, переступаючи через сонячних зайчиків, ідуть по золотому піску, так гарно прибитому дощем і помережаному сонцем, повз Силенків дім з повириваними дверима й вікнами, повз сліпучо-зелену колонаду дерев, осяяних сонцем і оправлених у веселкові діаманти.
Вони йдуть вуличкою. А як вона кінчиться, вони вийдуть на величезну ярмаркову площу, залиту сліпучим сонцем, і підуть по ній навскоси, потім підуть через голі розпечені піски, через сині бори, через червону шелюжину, через духмяні килими чебрецеві.Дивіться також
Іван Багряний — Нова рябина
Іван Багряний — Сад Гетсиманський
Іван Багряний — Дівчині
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
- Батьку! — раптом каже Борис. — Ось дивись. — І зупиняється, щоб ліпше висловити те, що прийшло йому в голову і так поширило його й без того великі очі. — Ось дивись.
І, дивлячись на росяну траву, на весь мерехтливий світ, декламує те, що йому прийшло в голову:
Росте травичка...
Капле водичка...
А по дорозі Стрибає птичка...
- Га?..
І весь зашарюється. І дивиться променястими очима на батька, питається ними, чи не дуже вже дерне вийшло оце в нього. Максим посміхається про себе, а до сина звертається зовсім серйозно:
- Ну, та й що ж то за птичка? (По дорозі, справді, стрибає якась сіренька пташка, либонь, чечітка). — І що ж то за птичка? Чи не перепеличка?
- Ага!.. — зрадів Борис. — Мабуть, перепеличка! — І, подумавши, поставивши це слово в рядок, додекламував свій експромт *:
А по дорозі стрибає птичка — Маленька птичка-перепеличка!..
І аж зітхнув після такої доконаної праці.
- Ну, і що ж вона робить, та птичка? — знічев'я питає Максим.
Борис подумав і раптом відповів цілком серйозно:
- Сміється!
Від несподіванки Максим аж став. А потім ухопив русявого чубка в жменю й, торсаючи та голублячи його, зайшовся сміхом.
Сіренька "птичка" стрибала попереду них, а вони йшли за нею слідом, вірячи, що вона таки сміється. Максим спостерігав, як вона вистрибує радісно на сонячних зайчиках у перламутровій мерехкотняві, й думав:
"То, правда, не перепеличка, але яке то має значення. Вона може бути й перепеличкою. Головне не в тім. Головне в тім, що вона — сміється! От, брате!.. А сміється!.. Сміється."
І сам промінився.
Це найгеніальніший вірш, будь-коли ним чутний і читаний. І це найбільша будь-коли чута правда. Сонячна, достеменна, реальна своїм ось таким мерехтливим, життєвим тембром, тріумфуюча правда.
Сміється. Від переповненого серця. Від надміру щастя.
Побравшись за руки, вони йшли з перламутрової вулички на сліпучу, сонцем залиту ярмаркову площу. І пішли нею. Вони дивилися на буйний мерехтливий світ, вбираючи його в себе. І так, витріщавшись на той буйний світ очима, вони йшли, як по велетенській картині Врубеля, по золотій ярмарковій площі, занурюючи босі ноги в гарячий пісок до болю рідної, прекрасної, благословенної землі.
Словник:
* Перевалок — провулок; це слово побутує в містечку Охтирка Сумської області, де жив письменник Іван Багряний.
* Експромт — тобто придуманий без підготовки, на ходу. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | До меж заказаних | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3054 | Іван Багряний | До меж заказаних | Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.
Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.
По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.
Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — д у м а.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
1926 р. Батурин
В ДАЛЕЧІНЬ
Кузня вибігла на гони.
В кузні молот зрання дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
Станем, коню, путь далекий.
Чуєш, коню, орлій клекіт?!.
Над розлогими полями,Дивіться також
Іван Багряний — Людина біжить над прірвою
Іван Багряний — Вулиця
Іван Багряний — Казка про лелек та Павлика-мандрівника
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
За терпкою далиною,
Переможний орлій клекіт
Чи догонимо з тобою?
День хмарніє, хмурить брови...
Посіклись копита д'крові.
Посіклись копита д'крові,—
Позбивалися підкови.
Обносилась дивна збруя.
Нас минають подорожні.
Скарги тут ніхто не вчує
І молитва — згук порожній.
Станем, коню, станем. Д'крові
Позбивалися підкови.
Коваль вийде — коваль чорний,
Помічник його моторний,
Вийде, гляне, скаже слово,
Зробить все з важким спокоєм.
Вдарить молотом — готово! —
Стисне мужньою рукою.
На прощання скаже слово...
Нумо, коню! Чуєш клекіт?
Разом станемо до бою.
Перескачем путь далекий —
Час догонимо з тобою.
Нас не спинить біль утоми,
І вантаж не зломить спини.
Ми маленькі, сірі "гноми" —
На розпутті долю спиним...
Половіють сині гони...
В кузні молот дружньо дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
1926 р., Київ
ЧОРНОЗЕМЛЯ
Набрав у пригірщ повно... яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить,—
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепле,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
— Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо!
Я ось прийшов... А знаєш:
ти — ніби не така...
Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну
І виглядати гуси з блакитного ставка.
А пам'ятаєш:
осінь... і плач в баюрі колій...
Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах.
Го-го, яка дурниця... Глянь:
ластівки і повінь
І плуг на скиби скибу так смачно наверта.
От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги
Й, поки то буду дома, пройтися б разів п'ять...
Стрибками сонце босе за жайворонком біга,
І хутори далекі за маревом мигтять.
І крикнув так, аж млосно... аж відгукнулись балки...
Простіть, що ніби п'яний, що ніби троглодит,—
Це я утік від бруку туди, де бігав змалку,—
А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.
Моя руда свитина якраз до масти нивам,
А кострубате слово — як скиби грубих ріль...
Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива
І просте сіре слово не здасться на кукіль...
Прийду —
старий розкаже, як скрутно було взимку,
Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь...
А проліски надійно кивнуть, такі манінькі,
І голубі, як чиста весіння голубінь.
Загати... купи гною... і верби у намисті...
На причілку дітвора:
"А діться — журавлі...
І гу-у-у-си..." —
й засміються, такі брудні і чисті,—
Мої маленькі друзі, колеги на землі.
Вже скоро сіять... Будемо,— так весело і просто...
А слідом вітер лащиться і грак на борозні.
Ге-ей...
Яка дитина,— не схожа трохи зростом,
Ну, а хіба мудрить?..
Хіба мені?
Набрав у пригірщ повно —
така пухка і тепла...
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить?..
На зорі десь коваль в весіннім дзвоні клепле...
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
ВЕЧІР ЗИМОВИЙ
Конає день на золотих ножах...
Холодне сонце кулею підбите,
Немовби око вилізло з орбіти,
Печальне око в золотих сльозах.
Іду снігами і не чую ніг...
Ввижається:
ромашки білі-білі...
Весінній шум...
Качата пролетіли
Десь на озера...
Крики перепілок
В житах...
Зирнеш: навколо — сніг і сніг.
А то лиш шум, а то вітри в дротах
Та пси голодні в дальніх хуторах.
Стара верба про славне літо снить.
В снігах печаль, в снігах така утома...
Не заздрю тим, хто в час такий
не вдома,
Тим, хто родився
тільки для весни.
1927
КАНІВ
Ліловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім — на кряжі голубім
Печаль очей великого пророка.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?
На "зломі двох епох" — в хвості, в болоті,
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.
Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде — розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.
Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.
Гуде мотор десь, протинає обрій —
То в новий день новий пророк гряде.
Ліловий степ, понурий і холодний
У млу, як ти, повив чоло бліде.
Йде вік новий, у панцери закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.
Лише в кутку — на простій чорній рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов'ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий
портрет.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
1927
ТУМАН
Щоб оцей туман та сніги поїв,
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.
Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх,
І степи в шовках — у ногавицях...
Гей, нема, нема. Тут страшна зима,—
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом — крук, понад степом — свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиці одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.
МАЯК
Охтирському дитячому містечкові
На обрій пада дзвін, сковзається снігами
І будить день, гогоче в далині.
Сріблястий вітер ловить мідні гами
І для пісень тче ноти на вікні.
Співає хтось, розсотує хвилини...
А дзвін до праці кличе і вторить,
Встає "республіка" бадьора і єдина...
До ритму серць заслухається мить.
Якраз на розі літ — там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк.
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до нього розпачу ніяк?
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
Підходить знову день в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Дітвори дружній рій (світ новий на руїні),
Сім'я малих нескручених людей.
Нові ідеї новим поколінням
Готують... понесуть...
для всесвіту ідеї.
Ходжу я ранками, ходжу я вечорами,—
Де не ступну — ввижається зоря,
Відтворює жадібно вухо мідні гами.
Дитячий сміх... ритм праці...
личка... довгий ряд.
Зібралось сонце зникнуть в обрій білопінний
І покотило в безвість радості дукат.
Прийти б до сонця знов і впасти на коліна,
Прийти б... вернутися... вернутися б назад.
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
А день підходить знов в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Якраз на розі літ, там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк...
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до тебе розпачу ніяк?
ЖЕБРАКИ
В драну пелену загорнутий "син Божий".
Куренем платок на голові...
В день хороший,
В день такий погожий
Шкутильгає п'яна по траві.
На майдані супроти базару,
Рукавом зітерши сьомий піт,
Гармоніст співає про "пожари",
Про "фронти",—
Як справдішній піїт.
Заливається гармонія з надривом,
Засопить і кидається в такт...
І гримить в боях,
І свище гнівом...
І смердить від газових атак.
Голос сірий, витріпаний лихом,
Тягне повість
Вашу і свою.
Кривиться обличчя вічним сміхом,
Випиті глазниці сонце п'ють.
Горошини поту через шрами
Котяться
З калічного чола,—
"Ой, прощай ти, атец, і ти, мамінька!
З лазарета повєстка прийшла..."
Ну кому викрикує?
До кого
Простягає руки навмання?
Йде, лузгаючи насіння, поуз нього
У багні закаляна
Свиня.
Підійшла жона —
Жебрачка п'яна,
Положила сина на гармонь...
Ех ти "жисть" жестяного "баяна"!
Байдуже минають городяни,
Кида сонце промені в долонь.
ЛЮБЛЮ
І
Люблю,
як бір, стривожений набоєм,
луною стоголосою гуде...
Люблю ходить на самоті з собою
і не стрівать нікого аніде.
Ах, бір оцей понурий і безкраїй
з погордливо насупленим чолом...
Ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мов сфінкс — володар мудрого спокою,
ховає невідому казку днів...
Мабуть, того і хочеться щось скоїть,
мабуть, того так заздрісно мені.
Рухливому, бентежному без міри,
мені б цю дивну мудрість розгадать,
щоб промінять крикливу свою ліру,—
щоби за спокій труднощі віддать.
Ех, синій бір... Але ж я непокірний,
бунтар на цій приборканій землі,—
(це мій прокльон),
я й сам собі не вірний,
коли десь є старці і королі.
А ти — король могутній і великий,
перегатила обрій твоя гать...
Ось я й прийшов — своїм бентежним криком
на зло твій мудрий спокій розігнать.
Не вір мені, що проміняю ліру
на твій казковий мертвий супокій,—
ти вік стоїш і не міняєш шкіру,
а з нас здирали й тричі по такій.
Ех, бір оцей понурий і безкраїй
з погрозливо насупленим чолом,
ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мабуть, того й сварюся сам з собою,
що не вчуваю голосу ніде...
Мабуть, того й люблю, як від набою
він стоголосим велетнем гуде.
II
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
Безмежна шир. Які барвисті груди
Спокійної праматінки Землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Стовпи — гінці далекої культури —
Тікають шляхом просто в білий світ.
На їхню арфу вітер трубадурить,
На їхню арфу —
вітер-троглодит.
Такий він славний розбишака вітер!
Такий у мене милий трубадур! —
Порозганяв геть-чисто всенькі звіти,
Перемішав
відгомони культур.
А потім тихо лащиться на груди...
А сонце —
просто босе по землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
1926
ДІВЧИНІ
В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій,—
У кімнаті сонця сальви*
І махорки тиміам...*
Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові,—
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,
Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Над Собором, як на релі***,
Звуть вони Тебе юрбою,—
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають...
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить...
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.
Сонця ризи...
"Сонце, сальви!
Сонце, танок!!." — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва,—
Квіти, золото і шлак...****
На плече коса,— ой леле! —
Смуток сходить над бровою...
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.
Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому,—
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.
Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум'яна й все похмура...
Вірний кінь слідом, як джура.
Мить прийшла і мить відплила —
Провела лиш тінь знайому: ...
У стрічках од скоростріла... |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Етюд | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12775 | Іван Багряний | Етюд | …Скриня з промоклого
слізьми каміння…
Повна людей, стара прокопчена
муками скриня…
А в грудях дим.
В. Винниченко
Чорні ґрати розпанахали небо.
Червоно-рожеве воно тянуло, манило.
Спішили білі лебеді-хмарки.
За сонцем пливли радість, надії — за обрій.
В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.
Поулиці: Анонс… Гастролі… Алегрі… — плакати… плакати…
А в камері — кліщі, "гицеля" защемили душу як затравлену собаку.
Рука в'їлась в холодні ґрати…
Тихше! Тихше!
Сонце сідало.
Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.
У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.
Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.
Он міст… Он театр…
Он степи.
Он-он, радість…
А он вартовий.
Кричить плакатами культура.
Загорілись огні Нарбудинку.
Затанцювали звуки оркестру.
Лавиною посунули люди, веселі, уквітчані, раді. Сито попискували дами, похихикували кавалери. Панни, як гуси, крутили задом, кавалери галіфе.
Сьогодні, вчора, позавчора вели, гнали — начиняли тюрму. Вони ж читали анонси, дивились, тикали пальцями й сміялись.
Дивились з огидою.
Цокотів шосем візник, а з карети віється од шляпи перо. Вітер крутив ним.
Обганяв авто, у ньому надуті пики.
Все рухалось, бігло, спішило, не спішило, сміялось…
А захід, мов залитий кров'ю, жеврів і помалу блід.
По ґраті бігла блощиця, вона теж спішила. Хотіла й бігла.
Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном зривалась далека канонада.
Кралась жуть. За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом.
Безпардонно вривався людський гармидер в надвечірній, тужливо-красивий, надійний настрій.
З театру неслись хвилі безшабашної, гучної мідно модної музики. Танцювали, скакали веселі звуки.
З сусідньої камери просмоктувались крізь стіну розпачливі мелодії замученої пісні.
Вона росте, шириться; нотки болю, відчаю, надій; нотки затаєної пекучої ненависті захльоскують душу.
Нахабно лізли звуки падеспань, продирались знадвору. А ще вривався регіт, писк стоголової, ситої, бульварної юрби. Аюди лазили взад та вперед.
— Па-а-пірос кому нада?!. Па-а-пірос!.
— Іріс… кому ір-ріс!?.
— Ах!., збєйтє окови…
…дайте мне волю… — просмоктувалось крізь стіну. Завтра мо поведуть, зіб'ють. Що їм, отим, що блощицями лазять унизу там?. Гуляють вони тупі, пусті, ситі, повно-порожні, хвастливі.
— Ах!., розчавить, роздавить!!! Догоряло небо… гасло… Розгорявсь, корчивсь в оргіях театр. Розпліскував каламутні хвилі навколо.
Тоскою тянуться тумани… ростуть… густішають.
— Збєйтє… Ах збєйтє…
…Я научу вас свободу любіть!!!
Пісня пекучого бажання, широка, буйна. Шириться, росте, захльоскує, без жалю рве, тягне задавлену душу.
Пісня безсила.
Зривається летіть вона туди, де закотилось сонце, де жевріє захід.
Рветься вона, шелестить крильми, б'ється в запліснявілі глупі стіни німої тюрми.
Дарма… поломані крила. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | З оповідань старого рибалки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3055 | Іван Багряний | З оповідань старого рибалки | — Паскудна, брат, скверна, я тобі скажу, історія. Сам побачиш...— Дідусь запалив стару щербату дідівську люльку, подививсь вицвілими очима кудись поверх моєї голови, плюнув на руки і взявся за весла: — Нум...
Мій обов'язок стернувати. Виїхали з куширів на чистий брідок. Ззаду лишилась черідка тичок та сизий гнучкий оситняг, та ще — крилата розбіжна смуга упирається двома кінцями в стіни осоки.
Дивлюсь на кострубату бороду, на волохаті брови, на сірий лоб, вкритий борознами, і думаю, власне, не думаю, а хочу розгадати,— що він, цей останній із могікан, з тої решти покоління, яке завтра мусить вимерти,— що він думає. Дідусь міцно затягнувсь і, не виймаючи люльки, випустив дим у ніс.
— Такі-то, сину, люде... Семен гарний був його приятель. Ще з його, з Семеновим батьком, змалку без штанців по сагах лазили, лопуцьки їли, гороб'ят драли. В'юни ловили... зав'яжем холоші в штанях, розчепірим — і ну волочить,тобто — волок у нас.Дуже любили рибачить. І він, Семен цей, у батька вдався — рибалка природний.
Було: "Візьміть мене, дядю, з собою по рибу"... це він до Данила, ще як малим. Слухняний був і тихий, ріс хоч і в злиднях, та під доглядом людським (батька його рано не стало, убило в чагарнику,— гарний був чолов'яга, хай царствує).
І обрав Данило, і вивчив, і допомагав.
Виріс — хазяїном став...
Лівий берег тихо плив мимо, і замаячила на ньому сіра купка торішньої недогнилої осоки. Хтось, мабуть, накосив та забув давно, чи забере колись. Тінь перебігла по лиці, кивнув головою:
— Оце й копиця та...
Копиця, що й натякнула саме на цю "історію", як ще пливли сюди, плеската від дощів, зализана вітрами і так нагло використана людьми для їх диких цілей, на мить зупинилась, повернулась на місці і враз канула за поворотом.
Повагом, так, ніби обдумуючи, як досвідчений шахма-тист кожен хід, розставляє дідусь слова, розгортає з відтінком жалю і болю пережите і останній сильний відбиток своєї пам'яті: монотонно, з частими інтервалами, під тупий ритмічний стук уключин, що ніби пульс часу в оцих очеретяних хащах і спокійних просторах, що за ними, флегматичний і розмірено постійний, під тихе скляне булькотіння води.
— Оцей самий Семен і Данило рибачили разом. Друзі — водою не розлить, дарма що то старий, а то молодий. Буває ж... І любив Данила Семен, як свого батька. Данилові п'ятдесят літ, Семенові двадцять, а кріпкий Данило— вола наче підняв би; і жінка в нього молода та ладна, третя, мабуть; ну да: перша вмерла, друга... так, третя. Чепурна та гожа.
Може, що й було — Семен молодий і вона молода... Всякого говорять люде, може, що й було, не знаю. Тільки й Данило любив Семена, як сина, здавна, змалку ще, бо ж він-таки й племінником трохи доводився по матері.Дивіться також
Іван Багряний — Розгром
Іван Багряний — Вандея
Іван Багряний — Людина біжить над прірвою
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Жив Данило погано, дуже погано; що піймає, ото тільки й його ( а що в цих сагах путнього піймаєш? Перевелась риба, перевелась — жаби самі). Була й земля, та неудобна, пісок, неродюча. Халупа, шкапа, клуня поганенька — ото й всього. Плуг, правда, добрий був, хазяйський,— тільки й багатства. І всієї радості — що жівка молода, щира,— що гарна, то гарна. А то ж зли-идні-і...
А цю весну як прикрутило, так мусив Данило коня продать. Вивіз він коня на ярмарок якраз на Прокіп'я і забув. Як не дурно віддав.
Ось приходе Семен:
— Дядю, позичте мені тридцять рублів, за тиждень віддам, хрест і бог; ще й вам колись уважу...
— Що це тобі так приспічило, синку, хіба за шию капа?
— Капає... позичте...
Треба було Данилові грошей, аж кричить, треба, а позичив, другому б ні, а Семенові позичив. Така думка — свій же, та й віддасть скоро, хіба ж як... Позичив.
Не знаю, нащо вже йому так треба було грошей тому Семенові,— ні жінки ж, ні дитини. Потім ех-х... узнали нащо... А в Данила ж пак і донечка була маленька, два роки, втішна така. Було, прийдеш до них (а воно вже говорить тоді почало), схопиться, біжить назустріч:
— Діду, діду, дідця, дідця...— і показує якусь нову череп'яну іграшку. На матір каже: "Марфо, дай води",— велить ніби (отож чує, як батько), а потім лащиться, цілує, називає її "мамуся", "мамуня, ти моя донечка",— лащиться і видумує всяко. Розумне було.
Втішався Данило дочкою.
А час іде. Ось уже й середина літа.
Як позичив Семен гроші, з того дня став обходить чомусь двір. Не зайде, а зайде — не посиде, все кудись спішить, — то се йому, то те, то ніколи. Скверно, мабуть, дуже скверно Семенові діла; який нелюдяний став, криється все. А й причини були, та не знали люде.
Данило дивувавсь, та поки що за гроші не напосідав, а гнівався, що цурається. Хоч грошей треба було, збиравсь печі робить та підлатать господарство,— то дах, то тин, ну куди не кинь — треба. Збирав гроші. Натякнув, правда, якось і Семенові, але й тільки,
А Семен, видать, занепокоївсь.
Одного вечора — хмарний був такий вечір і вітряний, з багряною смугою над обрієм,— зібрались Данило з Семеном по рибу. Забрали волокушу, ятері теж дома були (давно ловив Данило, а в лузі кидать боявся), забрали й їх. І не хотілося Данилові йти, та Семенові так уже за-байдужилось, так напосідає, закортіло свіжини, бач.
— Ходімте... Ну, ходімте, дядьку... А Марфа збіга і. поки ми прийдемо, дістане десь пляшку...
Не хотілося Данилові — холоднувато, та й дощ, мабуть, піде...
— От хіба що пляшку потім, ото так...— любив випить Данило.
Таки настирив Семен, пішли.
Дощ розходився, як на гріх, і не великий, та густий такий, наче восени. Вода посіріла, похмурилась. Нікого ніде, самі крячки шугають під дощем та падають на воду, а воно звісно — крячки люблять, як дощ: крутяться і падають просто перед тебе, аж рукою дістав би.
Одіпхнули хлопці човна, об'їхали саги, розставили ятері, перелічили, перемітили.
Ось виїздять на широке.
Данило мугиче собі під ніс пісню, шукає та залатує проріхи в волокуші,— така думка, щоб не втекла, як що попадеться. Бо яка тепер риба,— поганенька щучка, і та втече,— так щоб не втекла, коли почнуть зараз ловити. Семен править і не по собі щось Семенові. Крутиться, озирається круги. Затурбувався, то почервонів, то стане як полотняний.
Зненацька човен сів на мілке (пропливли якраз оцей кочкуватий мілкий плес), хитнувся і мало не перекинувсь. Хтозна, чи проґавив Семен, чи навмисне справив, тільки довелось спихати. Данило хотів допомогти:
— Ні, ні,— Семен до нього,— не турбуйтесь, я сам, я й проведу його вбрід,— і вліз у воду.
Данило тільки знизав плечима.
"Вбрід?.. човна?.. Здурів... чудак цей Семен",— та й знов латає, знай собі, латає.
Коли це: тррах!
...Данила веслом по голові ззаду. Розмахнувшись, Семен та в друге, втретє... і, хитаючись та спотикаючись, як п'яний, поцупив човна до берега.
Марфа сиділа латала чоловікові штани і ждала своїх. І вечеря приготовлена, і пляшка стоїть. Дістала-таки пляшку, у кривої Горпини взяла вперед за ту рибу, що чоловік упіймає. Шиє та поправляє каганця (бач, яке, і лампи своєї не було). Коли це чує, щось у дворі вештається, рипнуло на перелазі. Здивувалась, чого це так рано вернулись хлопці,— а вони ж бо-то, хто більше в такий час.
Прибрала шитво, взяла на руки дитину, що була прокинулась, і вийшла.
А на дворі вже давно поночі і дощ...
— Хто?
— Та це я, Семен...
— А Данило ж де?.
— Та ось... там... защіпає хвіртку...
— Ну що, піймали?
Семен підійшов і тягне в хату:
— Ходім. Він зараз увійде... Х-ху ти, яка шлягоза (хоч шлягози ніякої).
— І таке... воліли вже поналиватись, мелеш катзна-що. Даниле!..
Та Семен потяг у хату.
— Не стій на дощі з дитиною, увійде...
Положила Марфа дитину на піл і, по правді, може, й рада, що чоловік забарився на дворі,— мабуть, сіть розвішує під повіткою. Притис її Семен...
Притис... а ззаду схопив зі стола ніж та в спину, і крикнути не встигла.
Коли вже хрипіла на долівці, допитував, де гроші, а потім сокирою в груди раз і вдруге,— розрубав, щоб не ожила та не виказала, і поліз шарить на полу під подушками.
Дитину, щоб не кричала, вдарив обухом по голівці... розколов...
Дідусь схвильовано запалив люльку, сірник на мить освітив вицвілі невеселі очі і грубі мозолі рук, обпалив пальці, і погас. Дідусь затягся і глибоко та важко зітхнув:
— Дурень...
Знайшов двадцять карбованців. І тільки, а більше, скільки не шарив, ні шага... Взяв Данилового кожуха. На дворі вже з-під повітки витяг плуга, перетаскав через тин і зник.
Цілу ніч вив на сусідньому подвір'ї собака...
І цілу ніч стюжив дощ.
Жили Данило з Семеном удвох поряд, на вигоні. Отак двір одного, отак другого,— насупроти пустеля — розвалена і занедбана Степанова садиба,— того Степана, що, може, чули, зник десь безвісти. Кажуть, на шахтах ніби, чи що, а хто каже, спився та й помер у Ростові. Садибу продав був Дяченкові за безцінок. Удівцем він був і бездітним.
Там ранком знайшли плуг і добру Данилову сокиру, вкриту ніби червоною іржею. Ото на тім місці цілу ніч вив собака.
Людей зібралось на ранок мало не весь закуток.
Сполошились люде. Баби зчинили вереск. Мужики тільки брови хмурять, закипіло на серці.
Прийшов і Семен.
Шукали Данила, всюди вилазили і в колодязь дивились, кішкою мацали — нема. Семен теж з усіма ходе, та хита головою, та приказує:
— Отак суки-н син наробив... Та хоч би ж за що... Хм... ну й люде...
В хаті Семен розплакався:
— Дядечку мій, дядечку... Марфууша-а... Попав би я його в руки, отого, хто це наробив,— і трах кулаком об стіл.
Голова наш, Микола Федорович, давно вже замітив кров у Семена на штанях, закипіла і не видно на чорному, а замітив. Шепотів оддалік з дядьками. А коли Семен хватив через край, якось так воно вийшло з нього:
— Три душі,— мовляв,— три душі, і все за 20 карбованців... Ех-х...
Переморгнулись люде, взяли і зв'язали Семена. Послали за міліцією.
Били, правда... було, добре били. Та й як таки, ти думаєш — сусід, годиш йому, а воно... золото.
Гарний був хлопець Семен і гарного батька, чесного. Чи воно так і всюди ведеться, що батько в шані, а діти до Сибіру доходять.
Тягався за Бойчихою, там така баба, пройда... і все туди... Всі жили вимотала.
Закрутивсь.
— Данила третього дня знайшли пастухи під тією копицею. Воно й не пастухи, а собаки, знайшли, обгризли...— Дідусь помовчав.— Дитину жалко, патєшне ж таке було, розумне... Ех-хо-хо-о... З в'язниці, кажуть, утік, а тепер з бандою водиться... Обіцяв спалить всіх за те, що били. Народ... Не дадуть віку дожити... На подвір'ї тепер сичі кавчать , наче малі діти. Тьху.
Люлька погасла. Склав весла і почав біля неї ворожити; розпалював, смоктав щосили, спльовував і мовчав. За темінню мені не видко його лиця, не видко вицвілих очей, лише над люлькою кінчик носа та штамок ветхого обвислого вуса, як рудої, зализаної днями осоки. Вода шелестить скляним шелестом, плюскає об борти і теж тягне про своє.
(Журнал Всесвіт", 1927, № 34) |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | За п'ять хвилин дванадцята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3056 | Іван Багряний | За п'ять хвилин дванадцята | "Українські селяни заселяють Землю Франца Йосифа... Парадокс! Нове в географії!" — химерна думка снується в голові невідомо чому і звідки прийшовши, а очі пильно дивляться в ніч, на тьмяно освітлену вулицю принишклого міста, а вуха пильно дослухаються до ночі, як вона нашорошено ходить навшпиньках. Очі і вуха самі по собі, а думка сама по собі. Він [...] ніколи не був фахівцем з географії, саме тому, може, й прийшла ця думка в голову про факт, не записаний в жодному географічному підручникові. Ба, він був аматором-практиком тої географії, пройшовши землю від сонячної Таврії до холодної Чукотки і назад, і знову — на захід і південь, загнався аж сюди, граючи зі смертю в піжмурки...
За далекою Дравою десь, над землею, вкритою темрявою, тривогою й жахом, миготять молоньї і не чути грому. То не молоньї, то скеровані в зеніт сполохи нечутних експльозій. Так ніби розпістерта ніч моргає вогненними віями в небо там, за гірськими кряжами, за бистрою Дравою...
"Гм... Українські селяни заселяють Землю Франца Йосифа, а всі викладачі географії в цілому світі нічого про те не знають. Парадокс, але факт! Географію треба переробити, конче… От... Цікаво — знайдуть чи не знайдуть?.."
Думка роздвоюється — на географію і на останні епізоди його біографії... Розбитий Вараждін і Чукотка... Блискітки понурого гумору і відчуття подиху і смерті, що йде назирці в блакитній уніформі гестапо. Від Вараждіна вони грали в піжмурки з особливим азартом. Але він тримає свою власну долю в кишені, оправлену в метал.
Хто є володарем людської душі і честі? Залізні дивізії Третього Рейху? Залізні дивізії всіх інших рейхів? Ну-ну... Що в світі сильніше — залізні закони людської подлості, зматеріалізовані в залізо і динаміт, чи непокірне і горде людське серце? Світ сповнений парадоксів.
Від Землі Франца Йосифа думка перемаршировує через великанські простори і спиняється біля вікна, зухвала:
"Український інсургент — син тих селян з Землі Франца Йосифа — боєць народно-революційних когорт, невідомих цілому світові і невизнаних ним, стоїть в центрі одної з європейських столиць і насмішкувато дивиться в вікно,— полює за власною смертю. Теж парадокс, але теж факт".
З далеких Карпат прийшов непроханий, як додому; пройшов крізь вогонь і залізний дощ, зігнорувавши смерть і всі закони всіх рейхів, одчайдушний, як і весь його народ в безвиглядній, але затятій боротьбі, він тут стоїть як на чатах,— як свідок і учасник велетенської людської трагедії, маючи оскарження до всіх перед грядущим судом історії від імені свого народу.
Нап'яті нерви втратили гостроту відчуття,— перейшли межу напруження, за якою починається апатія. Невтомна думка уперто намагається абстрагуватись від грізної ситуації, вправляючись на парадоксах.Дивіться також
Іван Багряний — В сутінках
Іван Багряний — Народження книги
Іван Багряний — Ave Maria
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
"Один вояк загинув, сторпедувавши корабель, і про нього говорить цілий світ. А многомілійоновий народ кривавиться в незрівнянно героїчній боротьбі за свою свободу, і цілий світ про нього мовчить... Теж парадокс!"
Над містом нависла темрява. Відчутя тривоги і неспокою паралізувало його, склепило йому очі, але воно не спить,— слухає нашорошено, з трепетом. Ця столиця, як і всі інші столиці Європи, лежить приголомшена й придавлена ниць. Слухає ляск підків, що віддаляються, і ляск підків, що наближаються,— що стугонять по ній,— і чекає чуда.
Війна діходить одної фази. Перший з черги — великий Третій Рейх — уже перехнябився над прірвою... Дні і ночі марширують його запилені легіони, відкочуючись по всіх шляхах, але ще сіють жах рештками своєї могутности і страшної слави.
Вдень газети принесли повідомлення про перебрання влади в імперії новим, а вже кружляла сенсація, вичитана помежи рядками а чи вимріяна кожним за ці довгі трагічні дні і роки про те, що залізні армії завойовників світу позбулися свого фюрера... Місто злорадно нишкне.
А може, понуро і насторожено ось так визирає в вікна й щілини і теж пильнує смерті, щоб не застала сплячого нагло…
Ляскіт підків наближається. Чути, як наближається вояцька пісня, перекочуючись хвилями. Примітивна і гучна пісня: "Ааа-х!-а!-а!..." — вибухає під вікнами.
[Він] схиляється обличчям до вікна. З п'ятого поверху видно, як на освітленому брукові з'являються і повзуть комашки. По чотири в ряд. Меланхолійно б'ють чобітками в брук і під той акомпанемент співають:
Ааа-і-а-а!..Ах!..
Відділ за відділом, колона за колоною... Одноманітні і сірі, апатичні. І одноманітна та сіра пісня.
Б'ється вона в порожній вулиці, самотньо і безпорадно. Одні несуть її далі, другі приносять її знов, ту саму. Кому вони співають?!
Похитуються від втоми, виснажені, либонь, розчавлені психічно, вони з усієї сили намагаються зберігати велич своєї імперії, карбуючи крок. Але... Гай-гай. Нема вже тії грізної і страшної величі. Рештки залізних і могутніх армій котяться на піхоту десь від далекої Драви, запилені пилом всіх земель, залляті кров'ю всіх рас, супроводжені злобою і зненавистю всіх народів, окутані ореолом жаскої слави, що перед нею блідне слава Аттіли. Повзуть вони по темній ворожій землі, а за ними десь палахкотять зловісні молоньї.
Слідком за пішими відділами, що сяк-так ще тримаються купи, тупцяють тяжко нав'ючені ішачки. Знову відділи, знову ішачки. Сонні командири погойдуються верхи, зберігаючи великі інтервали межи колонами. І всі співають. Здається, що співають і люди й тварини від тяжкої муки безкінечних походів:
А-і, а-х, а!..
І звучить та пісня як скарга. Скарга співчуття і відгуку. Нашорошене і вороже місто не приймає пісні, і вона вилітає вгору, до чорного, забитого хмарами, чужого неба. Колони повзуть і повзуть, зіходячи скаргою...
Що вони нагадують? Ага...
Вони нагадують курчат, що втратили квочку і заблукали в бур'янищах.
[Йому] згадалось дитинство і соняшники… Там, на сонячній Полтавщині, теж на слов'янській, але іншій, далекій звідси землі. Тихий ранок. Роса на пелюстках маків. Гудіння бджіл в гарбузових квітах… Курчата загубили квочку і дзявчать-дзявчать розпучливо. Він ловив і зносив и по одному іпригорщами до купи…
А-т… А-і…а-а-а!..
Курчата і дивне почуття оволоділо ним,— йому було шкода тих дурних розгублених комашок. Там, де клекотіла непримиренна і невгасима зненависть, хтось стояв і посміхався лагідно і насмішкувато.. Далебі мати. Ніжна і добра його мати, замордована такими, але іншими… Атавізм? Це в нім атавізм той материної доброти і великодушності, виплеканої від тисячоліть на тій сонячній, розіп'ятій його землі... Загартований вогнем і залізом, зачерствілий в боях інсургент, до якого ніхто не мав пощади і який сам не знав пощади, пройшовши від Заполяр'я через Сибір, крізь холод, крізь дим і полум'я і загнавшись аж сюди навзаводи зі смертю,— дивився вниз на полчища непримиренних своїх ворогів, і в ньому ворушився жаль,— такі вони смішні і безпорадні. Люди, либонь… Бо тужити можуть тільки люди.
А колони йдуть і йдуть. І несуть не побідні прапори,— несуть свою пісню. Несуть її як єдиний трофей, здобутий в п'ятирічних боях невідомо за що на цілім континенті і в пісках далекого Марокко... І на урвищах Кавказу... І в межигір'ях Балкану... І на пекучих шляхах Італії…
А-х… А-і…А-і-а-а!..
Місто не приймає скарги, і вона апелює до грудей інсургента...
Раптом — дзвінок на партері. Потім в коридорі, добуваючись знизу… [Він] напинається, як струна, витягає пістоля і, звіривши, стромляє за пас. "Зараз, здається, буде розігруватись фінальна сцена в його трагедії… І один з дрібних епізодів у цілій цій велетенській світовій мелодрамі"А-і… А-і... А-а!.." — повзе по вулиці. [Він] думає про Любу… Думає про блакитний Амур і про Ворсклу… "Де то вона зараз, Люба тобто?.."*
Рипнули двері в коридорі і прошелестіли кроки вниз по сходах. То господиня — старенька і печальна матуся — пішла відчиняти. [Він] уявляє, як вона потерплими ногами йде вниз, тримаючи руку на грудях... Хорватські матері такі ж, як і скрізь,— печальні і зосереджені в своєму горі, стоїчні в своєму терпінні.
Тиша летить зі дзвоном. То кров гуготить у скронях, кваплячись прожить недожите в шаленому ритмі…
Ніякої трагедії не було.
Пошелестіли кроки нагору — одні м'які і тихі, другі тяжкі, скрадливі, в кова: них чоботях... Рипнули і затріснулись двері в коридорі... Поцілунки… Шепіт... І буйний материнський плач за стіною.
Він перекладає пістоля назад до кишені і повертається до вікна. То забіг далебі син-усташ... Один син — усташ. А другий син — інсургент у Дражі Михайловича... Теж забігав на смерканні, нишком... А третій син — у в'язниці... І він [...] також тут до комплекту,— інсургент з далекої і невідомої України…А над всіма мати — б'ється, як чайка, і сходить сльозами...
[Він] слухає, як шумлять верховіття дерев під вікном, збурені тихеньким вітром, і вже не бачить вулиці. Вчувається йому, що це сосни шумлять на узгір'ях Карпат... Чи десь на слобожанських розпуттях.. "Гей ви, сосни мої,— азіатський край!.." Хто це сказав? Ага, Хвильовий. Чи знають вони, чи знає та мати за стіною, що був такий Хвильовий, що був такий інсургент, і що то він і про неї, і про її мятежних синів сказав трагічну і велику правду.** І про матерів усіх тих, що внизу там — що співають з нудьги і несуть крізь сполохи і смерть невідомо куди й пощо своє одуріле серце, крізь хаос страхітливих зрушень матерії.
[Він] хапає повітря. Він, як і ті комашки внизу, радий з темряви і хоче надихатись цеї ночі, бо невідомо, що буде завтра. Скоро вдарить дванадцята година, по якій, можливо, прийде мить непередбачених катастроф.
Пісня на вулиці то завмирає, то наростає знову. І так само то затихає, то вибухає з новою силою плач за стіною. Так ридає, либонь, ціле місто. Так ридає, либонь, цілий світ...
Скільки в цій хаті нагромаджено динаміту!
Скільки в цім притихлім і понурім місті нагромаджено динаміту!.. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Золотий бумеранг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3057 | Іван Багряний | Золотий бумеранг | Із збірки "ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ"
(1926-1946)
З КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ
З циклу: "Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим, живим і ще не народженим, в Україні і поза Україною сущим".
"Свої серця нам виривали,
Чужі тесали нам хрести".
О. Олесь
І
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
Та й ловить дзьобом ґрати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій,—
Нам так приречено з тобою умирати.
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров'ю покропили
І, вже не вірячи у Божий Страшний Суд,—
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу — ти і я —
Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам'я.
II
О Гомо Сапієнс! — дитя похмурих паріїв!
О Гомо Сапієнс! — "покидьків" гордий плід! —
Прийшов єси з журби, прийшов у злидні, в чвари,
В хлипке баюрище вселюдського базару,
Як голяком на лід...
З чийого ж домислу? З якої необхідності?
По що і звідки? Та і хто прирік,
Поклавши на хребет людські жалі і крик,
Цей стовп, набряклий тугою, крізь всесвіт на обхід нести?Дивіться також
Іван Багряний — Маруся Богуславка
Іван Багряний — В сутінках
Іван Багряний — Ave Maria
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
За що покута, та і хто прирік?..
Пощо ти взявсь нести і чого ради?
Пощо прийшов в цей світ брехні і зради?
ІІІ
О Гомо Сапієнс! — докір мій глодом ввитий,
Кавалок м'яз, пісок мільйоноліть! —
Хто ж научив тебе любити і боліть?
Хто научив за інших пломеніти?
Навіщо тобі серце буряне дали?
Навіщо к свому серцю прип'яли?
Та й прип'яли навік! Гей, прип'яли к собі!..
Навіщо ж ті раби?..
Навіщо ж ті раби?..
IV
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
і зазира в вікно...
Заснув весь світ. І люди сплять давно...
А Він стоїть,
стоїть за ґратами понурими
І дивиться в вікно,—
У дірку та у чорну, у безвість непроглядну! —
Ні віддиху, ні руху, лиш живчик на чолі,—
Там десь, туди десь — за чорне простирадло,
Думи і серце —
бігом по землі...
Очима хоробливими утік над кам'яницями,
Бровами нерухомими крізь ніч залетів,—
Там десь —
туди десь —
з свобідними птицями...
Там десь —
де юнь і цвітінь...
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах...
І мотиль прилетів —
Із тьми на світло крізь іржу прутів
Загнався мотиль здуру.
І закрутився в безнадійнім герці!
Об дивне світло поломивши зір,
Б'ється в розпуці, трапивши у вир,
Б'ється шалено,
Б'ється об пухир,
Як об набрякле болем серце.
VI
Немає відгуку. Чигає ніч байдужа.
Набрякле серце марно жде поради...
Дай руку! Дай же руку мені, друже!..
А ти любив цей світ брехні і зради.
VII
Людської ницості не виміряти мірою,
Людської пихи — не переступить...
За ню ж, за ню стинатися офірою!
За ню, щоб не сміятись і не міряти...
І тільки серце, станувши над прірвою,
Замечеться в вогні пекельнім:
"П и т ь!.."
І вийде Він тоді — Твій біль глухої ночі! —
Твоя Журба, Твоя Любов, Краса,—
І вийде Він тоді і, взявши жало в очі,
Ганчірку щедро в оцті намочить
Й до губ притисне ратищем списа!..
О Серце, Серце!..
Пий!
...Цвістиме сад. І вірою
У мудрість і любов цвістиме далі світ...
Людської ницості не виміряти мірою.
Людської підлості
та й не переступить.
VIII
Чого ж той птах
бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами об ґрати?!.
Товаришу, товаришу похмурий мій,
Ну, а як ми не хочем умирати??!
І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем
хамів
Мечем Республіки
На місці лобнім
там,
біля Софі ї!
1939, Харків, тюрма на Холодній Горі.
З циклу "АРГОНАВТИ"
(Владивосток, 1936)
І
Вийшли з Рогу Золотого
Сніжно-білі кораблі
З вантажем від серця твого
Для далекої землі,
Для далекої країни,
Рейдом тим, що й всі рази;
До країни — України
Повз Корею і Янцзи.
Поуз Яву одним краєм,
Другим краєм — навмання:
Понад соняшним Китаєм,
Над замріяним Алтаєм,—
Стануть там, де золотая
Мерехтить земля...
То оспівана країна,
Дивна і проста,
То країна — Україна —
Смужка золота.
З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
Під Цейлоном сльози лили,
В Сінгапурі воду пили,
На Амурі з стрільби били...
І своїх пісень гриміли
На новій землі,
На оцій землі.
І тепер вона вже наша —
Чужина ота!
Це ж тепер Вітчизна наша
Дивна і проста.
Ми за неї все ‘ддали,
Всі моря перепливли.
Ми для неї все лишили.
Ми за неї крівцю лили.
Ми за неї з стрільби били
І насипали могили,
Більші і малі...
І свої хрести встромили
Край ції землі.
II
Хто, минаючи Корею,
Зводить райдугу оту?
Хто поставив над землею
Дивну арфу золоту?
А на дивну арфу тую
Грає вітер з Уссурі...
Хай ту пісню добре чують –
Наслухають кобзарі...
...Гей, як Тихим океаном
Кругом світу на обмин
Пропливали раннім-рано
Кораблі з чужих країн.
Не з країн, лише з країни –
З чорноморських берегів —
Десь з країни — України
До японських упругів,
Десь до дикої землі
Чорноморці напливли.
Налетіли, щоб забрати
Та й далеко не нести,—
Щоб нову Вітчизну мати...
Щоб на ній навіки стати...
Щоб за неї умирати —
Умирати і цвісти...
Залишилась десь країна,—
Хто зворожить і вгада?! —
То країна — Україна?..
То замріяна дівчина?..
Наречена ж то єдина —
Вічно юна й молода?..
Сниться рано, сниться пізно –
"Де повернетесь і як?.."
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не поступиться нікому,
Не забудеться ніяк...
Поспішають Аргонавти
Поуз Бірму на Босфор,
їх обходить місяць напрост
Десь через Улан-Батор,
Повз Корею... Через Хіну...
На далеку Україну
Поспішають...
Кожен рад —
Подивитись на дівчину
Та й вертатися назад.
І торкає арфу вітер —
Срібно струнами гуде,
Як звитяжців древніх діти
Клали голови і де,—
Грає думу про пригоди,
Про страждання в цій землі,
Про бойовища й походи,
Про співочий грім і вроду
Чорноморців-соколів.
Сниться рано, сниться пізно,
Незрадлива, нічия.
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не відступиться нікому,
Не забудеться ніяк.
З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
В серці всі її носили.
Скрізь її пісень гриміли.
Чужині усе 'ддали,—
Лиш її віддать не хтіли,
От і не 'ддали...
І забуть не мали сили,—
От і не змогли.
1936
БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ
За чорними ґратами в рабській землі,
В тісному льоху каземату
Із серцем великим, осліплий в імлі
Юнак
і заплакана мати...
В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь розставання останнє...
Не день, і не два, і не сотню ночей
Сидів він і ждав цеї хвилі.
І сотні ночей серце груди пече
Та гнівом стікає в безсиллі:
За сльози батьків, за удів і сиріт,
За тюрми страшні і табори —
Він ладен усе, геть усе відтерпіть,
Лиш катові череп розбить! І розбить!
І вирвати серце в потвори...
Ніч виїла очі, та все те дарма.—
На гордеє серце управи нема.
Даремно, глузуючи, деспот завзявсь
Скорити його і зарані сміявсь:
Поставить навколішки гордість німу!
Примусить, мов пса, слугувати йому!
Гай-гай!.. Ані ласка, ні підступ, ні гнів
Ніщо!..
Як і перше, вогонь пломенів.
Ніч виїла очі і волос в пітьмі
Посікся в страшному змаганні,
А гордеє серце кипить і кипить! —
Так гордий орел все чигає на мить,
Чига... Й загибає в мовчанні.
І вирішив деспот (йому ж не переч!),
Що гордеє серце умовить лиш меч.
Та перш ніж на страту його приректи,
До сина він матір звелів привести.
В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь — розставання останнє.
І стала стара юнаку докорять:
"Пощо проміняв свою матір?
Чого ти повстав на закон владаря?
І що ти забув в казематі?
Та, ой, не на те я родила тебе,
Щоб з горя сивіть в самотині!
Щоб тьмарилось небо, від сліз голубе,
За сина,
За "злодія" сина...
Піди ж і вклонися йому до землі,
Склади свою гордість під ноги,
Проси і клянись, мов ті діти малі,
Прощення проси, як у Бога.
О сину, клянися на землю і хрест! —
Простить...
Він уміє прощати.
І будеш ти, сину, покірний, мов пес...
Я ж мати, мій сину!
Я м а т и!.."
Застукало серце у грудях сухих —
Юнак покрутив головою.
Зронив лиш сльозину з повіків сліпих
Й не в силі зронити другої.
А серце кипить! — стугонить! — стугонить:
"Н і плаче м!..
Ні м е ч е м!!.
Ні мольбо ю!!!
Лиш катові череп розбить і розбить!!!" —
Юнак
покрутив головою...
"Так будь же ти проклятий! Нині й повік!
Будь проклятий!!.
В и р о д к у!.."
"М а м о!!." —
Та в дикій розпуці, крізь сльози і крик
Ударила в груди руками.
Ударила мати у груди й пішла.
І канула мати, немов не була.
Не бачила мати, як піт із чола
Упав
на забруднений камінь.
* * *
А вночі під мечем, як кричали півні,
Щоб більше не жити ніколи,—
Голова
одлетіла.
Катюга сп'янів.
А серце забилось в шаленім вогні,
Забахкало серце на сполох!
Нікого
ніде...
Під мечем "палача",
Немов пошматоване круком,
Покраялось тіло на втіху меча,—
Змішались докупи, щоб вічно мовчать,
І мозок,
І серце,
І руки.
Зложили. Й повезли. А слідом — ніхто,—
Ні батько, ні мати, ні друг, ані хто!..
Похмуре, німе розставання.
Повезли, щоб скинути в чорний байрак
Для круків, для хижих, для диких собак...
Німе розставання останнє.
І билося серце між м'яз та кісток.
І випало серце в холодний пісок.
* * *
Полями заплакана мати ішла
І серце —
Загублене серце знайшла:
"Ой леле, чиє ж це?!.
Ой леле, одно..."
І, взяте у руки, озвалось воно:
"Зарий мене, мамо, на чорній ріллі!
Зарий мене там на печальній землі,—
Ось там, де брати, де батьки полягли...
Ось там, де ви потом кривавим зійшли,
Щоб ваша вогнями взялась маята...
Зарий мене, мамо,
Зарий мене там...
Зарий мене там..."
* * *
І виросли маки на чорній ріллі.
І плачуть над ними вночі журавлі.
А вдень, коли маки заквітнуть вогнем,
Вітає їх вітер і сонце ясне.
Там клекочуть орли, летячи в небокрай.
Там пісню м'ятежну
Співає ратай.
1927
СОБАЧИЙ БЕНКЕТ
Григорієві Косинці та
всім героям-воякам
Української Народної Республіки —
присвячено.
І
Мов з висвистом набій, в зеніті рвалось сонце
І бризкало вогнем в сколупаний граніт...
Серед гарячих плит
У командира піт
Замерз, як лід, на вилізлому оці.
"Вперед!.. Вперед!..— здавалось, невпопад
Кричав без голосу: — В п е р е д!"
І він кричав не всує:
Там кінь метавсь, як змій, без вершника, без збруї,
Там кінь
На тлі забутих барикад.
"Вперед! Вперед!.."
Метався кінь і ржав.
І бився ляск копит об занімілі мури.
І супилися палаци понурі.
І тіпався в льохах, у підворотнях жах.
Ніде ні пса. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Казка про лелек та Павлика-мандрівника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12776 | Іван Багряний | Казка про лелек та Павлика-мандрівника | І
Летіли лелеки
У краї далекі.
Мають крилечками
Помежи хмарками,
Ой, та й попід небесами.
Жили — не тужили, —
З Павликом дружили.
Самі полетіли,
Павлика лишили,
Тяжко ж його зажурили.
Не летіть, лелеки,
У краї далекі!
Будемо гуляти,
Разом зимувати, —
Є в мене санки і лещата.
Є в мене рушниця
І шабля-сестриця,
Є і лук і стрілки,
Зостаньтеся тільки.
Буду, буду я вас захищати.
Озвались лелеки
До нього здалека:
Ні на тих лещатах,
Ані на санчатах
Ми не вмієм, милий, гуляти.
Всі ми довгоносі,
Та ще й ноги босі, —
Як нам зимувати,
В снігах потопати?
Де ж ми візьмем чоботята?
Павлику, наш друже,
Не журися дуже:
Як сніжок розтане,
Як зима пролине,
Ми поприлітаєм
Знов на Україну.
З білими хмарками,
Разом з ластівками
Ми поприлітаєм
О весняній днині,
Бо немає краще,
Як на Україні!
А як будем знову
В вирій вирушати,
Тоді, може, візьмем
Павлика гуляти.
Як буде слухняний
Та буде хороший,
Та в своєї мами
Дозволу попросить.
IIДивіться також
Іван Багряний — Україна біля Тихого океану
Іван Багряний — Дівчині
Іван Багряний — Колискова
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Одійшли морози,
Одійшли пороші.
Павлик був розумний,
Чемний і хороший.
Слухав татка й маму
І любив звірята,
І малу сестричку,
Голуби й крільчата!
Виглядав з віконця,
Поглядав далеко:
Чи не прибувають
З вирію лелеки?
Уже прибувають,
Крилечками мають,
Радісно з весною
Всіх поздоровляють!
І звили гніздечко
Ось-де на тополі.
Близько біля хати,
В Павлика надворі.
Цілі дні клекочуть —
Дзьобами стукочуть.
І лелека-батько,
І лелека-мати...
Ось уже в гніздечку
Малі лелечата,
Малі лелечата —
Прехороші діти.
Підіймають вгору
Дзьобики розкриті.
Кличуть батька й маму,
Чом вони не бавлять?..
А внизу радіє —
Береже їх Павлик.
В нього лук і стрілки,
Шабелька при боці...
Отакі бувають
Козаки-молодці!
Записавсь одразу
В козаки завзяті,
Щоб ніхто не скривдив
Малі лелечата.
Ой, прийшли уранці
Вовки-сіроманці:
— "Де тут є пташата —
Малі лелечата?.."
Батько, мати в полі —
Нічого не бачать.
Плачуть малі діти —
Лелечата плачуть.
Стали розбишаки
Гніздо руйнувати,
Гніздо руйнувати,
Діток забирати.
Не чують лелеки,
По полю гуляють,
Діточкам маленьким
Гостинці збирають.
Як узяв тут Павлик
Та як стрельнув з лука!
Та й улучив вовка
Поміж самі вуха!
А тую вовчицю —
В саму потилицю!
А тії вовчата —
Поміж оченята.
"НЕ ХОДІТЬ!
ЗАБИРАТЬ!
ЛЕЛЕЧАТА!"
Зраділи лелеки —
І батько, і мати:
Павлика ж ми будем
Повік шанувати!
Заберем з собою
За море гуляти.
III
Летіли лелеки
За море удруге,
Забрали з собою
І малого друга.
Летіли далеко
Попід небесами,
Попід небесами,
Помежи хмарками.
Дзьобом стукотіли,
Крильми тріпотіли, —
У далекий вирій —
В Африку летіли.
А поперед ними
Та й понад морями
Ластівки моторні
Несли телеграми:
Телеграма в вирій:
"Збирайтеся, звірі,
Куці й довгохвості!
ЗУСТРІЧАЙТЕ
З УКРАЇНИ ГОСТІ!.."
Слони прочитали
І сурмити стали:
"ЗБИРАЙТЕСЯ, ЗВІРІ
ЧОРНІ, БІЛІ Й СІРІ.
БУДЕМО ВІТАТИ,
БУДЕМ ЗУСТРІЧАТИ,
ГОСТЕЙ З УКРАЇНИ
ШАНУВАТИ".
Чорні крокодили
К морю виходили
І гіпопотами
Прибули з квітками.
Мавпи і жирафи,
І ногаті струсі —
Прибули і дітки,
І старі матусі.
І смугасті зебри,
Грубі носороги
Посідали рядом
Підібгавши ноги.
Тут іще й акула
Хвостиком майнула,
З моря виходила,
Речі говорила.
З нею всі малята —
Дрібні акулята, —
Назбирали в морі
Подарунків гору.
Засурмили сурми,
Захитались скелі —
Павлика стрічати
Слон іде веселий,
А за ним малятко —
Мале слоненятко, —
Носиком киває,
Павлика стрічає,
Так усі стояли,
Квітками махали —
Гостей з України зустрічали.
IV
Так оце та Африка?!
Так оце той вирій?!
Ходить, ходить сонечко
По пустелі сірій.
Попереду — море,
А позаду — гори,
Межи ними один пісок,
Горе ж мені, горе!
Кам'яні доріжки
Покололи ніжки.
Від жари в пустині
Пухирі на спині.
— НІ, НЕМАЄ КРАЩЕ
В СВІТІ, ЯК НА УКРАЇНІ!
Шкіра посмалилась,
Ніжки натрудились,
Оченята без матусі
Тяжко занудились.
Тут піски гарячі,
Тут страшні пустині.
Ні, немає в світі краще,
Як на Україні.
Тужить Павлик з горя
Край синього моря,
В море поглядає.
А море безкрає.
Павлика втішають
Мавпи й носороги,
І смугасті зебри,
Й струсі довгоногі,
Чорні крокодили
І гіпопотами...
Ластівки приносять
З дому телеграми:
"Повертайсь, бурлаче,
Годі мандрувати,
Бо скучає батько
І сумує мати.
Час уже додому
З мандрів повертати".
І радіє Павлик,
І кричить здалека:
"Скоро вже додому
Полетять лелеки!
А поки — цілую
Сестричку і маму!.."
Ластівка моторна
Несе телеграму.
V
Погостили досить —
Час уже вертати.
Вийшли, вийшли проводжати
Їх усі звірята.
Чорні крокодили
К морю виходили
І гіпопотами
Прибули з квітками.
Мавпи і жирафи,
І ногаті струсі —
Пустотливі дітки
І старі матусі.
І смугасті зебри,
Й грубі носороги
Посідали рядом,
Підібгавши ноги.
Тут іще й акула
Хвостиком майнула,
З моря виходила,
Речі говорила.
З нею всі малята, —
Дрібні акулята, —
Назбирали в морі
Подарунків гору.
Засурмили сурми,
Захитались пальми, —
Павлика прощати
Слон іде печальний,
А за ним малятко —
Мале слоненятко
Слізоньки втирає —
Павлика прощає.
Так усі стояли,
Квітами махали
І на Україну
Друга проводжали.
Проводжали друга
В ранішню годину.
"ОЙ, ВІЗЬМИ З СОБОЮ
Й НАС НА УКРАЇНУ!"
VI
Летіли лелеки
Із країв далеких,
Помежи хмарками,
Попід небесами,
Через сині гори,
Через Чорне море...
Не боявся Павлик,
Бо не знав тут горя.
У лелеки крила
Дужі та широкі,
В небесах літають
Швидко і високо...
А на Україні
Зажурилась мати:
"Щось нашого сина
З мандрів не видати!"
Коли тут — лелеки!
Прибули здалека!
Приземлитись хочуть,
Дзьобами стукочуть,
Дзьобами стукочуть,
Крилечками мають —
Всіх поздоровляють.
Всіх поздоровляють!
Матінку стареньку
І сестру маленьку,
І біленькі хати,
І сади строкаті,
І степи широкі
Золоті та сині...
Ой, немає краще,
Як на Україні!
Спустились лелеки
Посеред левади.
Павлика стрічають
Всі живі і раді:
Батько і матуся,
Лесик і Настуся,
Крілик і крільчата,
Півник і качата...
І сміються збоку
Радісно лелеки,
Як усі питають
Про краї далекі.
Весело сміється
Сонечко надворі —
Павлик подарунки
Всім привіз з-за моря:
Лесикові — мила
Й лист від крокодила.
А малій Настусі —
Пір'їнку від струся.
Квіти має мама
Від гіпопотама.
Тато ж що здобули?
Мушлю від акули,
Ще й від носорога
Кремінь для кресала...
Стільки подарунків
Африка прислала.
Решта ж мають квіти
І від всіх привіти,
Від усіх привіти.
А лелеки дружньо
Лагодять хатину,
Ще й нову будують —
Дбають цілу днину.
По зелених луках
З Павликом гуляють,
Радісно з весною
Всіх поздоровляють:
І червоні маки,
І волошки сині...
Ой, немає краще,
Як на Україні.
Голубі озера
І пісні пташині...
ОЙ, НЕМАЄ КРАЩЕ,
ЯК НА УКРАЇНІ! |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Колискова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20037 | Іван Багряний | Колискова | А... А... А-а-а!
А-а... А. А.
Ходить місяць і зоря
Через гори і моря, —
Це ж до нашої дитини
Ходять гості з України:
Ясен місяць і зоря
Через гори і моря.
Через гори і моря —
Ясен місяць і зоря.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
А-а! Лю-лі-лю!
Я дитя своє люблю.
Ой ви, гості з України,
Придивіться ж до дитини —
Чим не сокіл крилатий?
Чим не місяць золотий?
Ясен місяць золотий,
Мій синочок отакий.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Спи, маленький, лю-лі-лю!
Біля тебе я не сплю.
Ой ви, гості з України,
Придивіться ж до дитини:
Це ж дитина не проста,
Моя зірка золота,
Моє щастя, моя кров,
І надія, і любов.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Спи, маленький, лю-лі-лю!
Я вартую, я не сплю.
Я для тебе долю прошу,
Щоби ріс такий хороший!..
Щоби сміливий такий!..
І розумний, і меткий!..
Щоб найкращий на весь рід! —
Щоб прославив свій нарід.
А-а! А-а-а!
А... А... А...
Спи, синочку, лю-лі-лю!
Недаремно ж я не сплю:
Будеш ти, як дуб, високий,
Чорнобривий, ясноокий,
І сміливий, як Богдан,
І своєму слову пан,
І, як лицар, хоробрий,
І до матінки добрий.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Спи, маленький, лю-лі-лю!
А я долю тут молю,
Щоб ти серце мав просторе:
Перетерпіть горя море,
Зраду юд і торгашів,
Клевету товаришів,
І всіх тих, що злом горять,
Бо не знають, що творять.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Спи, мій зайчик, лю-лі-лю!
А ще долю я молю,
Щоб ти йшов, як день по світу.
Щоб умів життя любити,
Щоб як фенікс оживав,
Щоб і падав, а вставав!
Щоб і падав, а вставав.
Щоб, як пісня оживав.
Спи, маленький, лю-лі-лю!
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Я за тебе тут не сплю.
Я вартую сон твій, сину,
Серце млину ж в Україну.
З неї ми в світи пішли,
Всі моря перепливли,
Тільки ж серце там лишили
І забути не змогли.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Виростай же, сину мій!
Виростай же, орле мій!
Будеш ти щасливий, сину,
І на вільну Батьківщину —
В край, де ми на світ взялись,
Ти повернешся колись
З сонцем волі в ясний день,
В громі битов і пісень.
А-а! А-а-а!
А... А... А...
Прийде волі ясний день,
Переможних грім пісень.
Виростай, синочку чулий,
Щоб про тебе всі почули —
Всі країни. Вся земля,
Ріки, гори і моря!..
І та слава, як зоря,
Хай горить і не згоря.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Спи, синочку, прийде час
І любов розлучить нас;
Пароплави мчать морями,
Літаки під небесами,
В океанах кораблі
І великі, і малі, —
Ними ти помчиш в імлі
До великої землі.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Хай любов же та в світах
Просвіщає тобі шлях.
Прийдеш, сину, в Україну
І згадаєш цю хвилину,
Цю хвилину і цю мить —
Коли світ навколо спить,
Тільки матінка не спить —
Береже спокою мить.
А-а! А-а-а!
А… А… А…
Ходить місяць і зоря
Через гори і моря.
Ходять гості з України —
Виглядають тебе, сину, —
Ясен місяць і зоря —
Через гори і моря.
Через гори і моря —
Ясен місяць і зоря.
А-а! А-а-а!
А… А… А… |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Крокви над табором | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3058 | Іван Багряний | Крокви над табором | Крокви над табором
"Ой, видно село,
Широке село
Під горою"
1
Колись воно звалося Старою Іванівкою… Іменно "колись звалося" і "Старою Іванівкою". Тепер же від тої Старої Іванівки (до речі, великої) залишилося тільки шість дворів, шість двориків.
Спритний читач відразу подумає, що тут не інакше, як сталася катастрофа, ще й велика катастрофа, коли отаке, віками нерушиме село і отак ніби крізь землю провалилося. А хіба не катастрофа?
Сто літ була Іванівка – і немає Іванівки. І це тої самої Іванівки, що я її колись знав і що в нім було біля трьохсот дворів.
— Збереглася тільки назва, як анахронізм, і то тільки через те, що людям не до тонкощів. Що ніколи намочити ганчірку і стерти ту назву з вивіски сільради. Та й сільрада теж доживає свого віку, бо смішно буде їй урядувати над шістьма двориками. Її сокротять.
— Ось подивитесь, — посміхається Гриша.
Гриша, це мій випадковий подорожній – тракторист з МТС . Ішов він своєю дорогою, а я своєю і за містом на полотні новозбудованої залізниці наші шляхи збіглися. А тому, очевидно, що ми були обидва в спортсменках, то вже ніби родичі дуже легко й скоро познайомилися. Зразу здався він мені за городського – індустріального: синя спортсменка, муринська шкіра і сорочка з краваткою, повішена через руку, в руці валізка. Крім цього — добірна українська мова з явно газетною осугою. Городський.
Але, коли закурили та погомоніли — виявилося, що це селюк, справжнісінький селюк з діда-прадіда, ще й тепер селюк. Перепрошаю, тепер не селюк, а колгоспівець, ще й кваліфікований тракторист.
Ось так ми з Гришею стали попутниками. І чешемо ми новою залізницею — "дерев’яним кондуктором", або — як ще кажуть — "по шпалах".
Чи треба говорити, як мене здивував цей Гриша своєю серйозною інформацією про Іванівку, ось про ту саму стару Іванівку, що ще чотири роки тому стояла як мур всіма трьома сотнями дворів, переснована тинами та глицями, і що чотири роки не бачивши, я націлився до неї зараз, на батьківщину мого товариша, небіжчика.
— Як же це? То це, виходить, я до Іванівки марно йду?
— А марно, — згоджується Гриша.
— То може вернутися?
— Ні, вже пізно вертатися.
— А як же ж з тими трьома сотнями недиференційованих дворів з усім дрібновласницьким гамузом?
— Ось побачите, — відповідає Гриша таємничо-коротко і навіть байдужо. Ба, він десь заклопотаний чимось іншим, більшим і серйознішим, аніж якась там Іванівка. Авторитетно попихкуючи цигаркою, іде він збоку і, примружуючи око, думає щось і дивиться туди, де аж ген попереду на самому кінці двох блискучих сталевих вужів голубіє кряж, заступивши дорогу; себто туди, де "залишилося лише шість двориків". Там гойдається марево від спеки.Дивіться також
Іван Багряний — Огненне коло
Іван Багряний — Дівчині
Іван Багряний — Етюд
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Сурйозний хлопець.
Він знає вже, що я кілька років тут не був і йому охота тепер мене подрочити.
А подрочити, виходить, є чим. Скільки подій, скільки змін сталося.
Ось, наприклад, залізниця.
Перше, що я зробив, вийшовши за місто, так це протер очі здивовано. Чотири роки тому тут був древній, дощем і вітрами розсунутий горбок, за декорований бур’яном і геть зрівняний, а тепер тут високий насип простягся аж ген білим вужем, а по ньому побігли в далечінь дві новенькі блискучі рейки. Бачив я, звичайно, і не такі залізниці, але тут це чомусь особливо вражає. По насипу чахкає паротяг, — забирає будівельний матеріал, що обабіч насипу лежить величезними стосами. Це столітня сосна з Литовського бору (з отого самого, що під славнозвісним ідилічним Климентовим і та сама сосна, що так ідилічно шуміла всім дачникам і тубільним мисливцям) і їде це вона десь на Дніпрельстан, на Тракторобуд , в Донбас, щоб там стати одночасно і підпорою і невід’ємною часткою велетенського соціалістичного будівництва.
Я не втримався, щоб за давньою звичкою не покататися з півкілометра зайцем (Гриша підтримує компанію залюбки) і не погомоніти з знайомим машиністом на злобу дня і чи скоро ходитиме поїзд наскрізь — до Гадячого й до самісінького моря.
"Хтозна. Мав уже давно б ходити; та якісь там ускладнення і справа затяглася. Роботу відкладено".
Яка шкода. Це б ми з Гришею не лічили шпали, а за якихось там 20—30 копійок сиділи б уже в Іванівці…то пак, на тім місці, де була колись Стара Іванівка.
Гришу це ніби мало й турбує. Він упевнено скинув ботинки, почепив їх на паличку через плече і, цибаючи, ніби поштовий, розповідає мені захоплено про свою МТС. Про те, скільки вони землі засіяли, крім своєї, усім навколишнім колгоспам, про нові форми організації праці і про перспективи. Про ті чудесні (але не химерні, а реальні) перспективи, коли запрацює Тракторобуд і земля наша густо зарясніє колонами сталевих коней…Єй-бо, коли б Гриша не орудував так вправно цифрами, цілими колонами цифр, я б його обов’язково залічив до категорії романтиків, українських романтиків, але…Хоч поки що я й бачив (і Гриша цього не заперечував) в даній місцевості тільки коней і коней, але Гриша орудує цифрами, до того ж ще працює на районній МТС і це звучить солідно. Це вже не романтика, це прикладна математика, це значить, що село міцніє, надто ж молоде колгоспне село, і що часи безпредметної романтики давно відійшли. Воно знає, куди йде, куди завертає.
***
Виявилося, що хоч Гриша й з МТС і хоч "Старої Іванівки (як ніякої Іванівки) немає", але до того місця треба не тільки мені — треба й йому.
Мені треба всього тільки взнати за родину колишнього мого товариша – тепер небіжчика, — подивимось, як живуть його діти, якщо вони там. Це мета моєї подорожі. Ну, і глянути на ті місця.
Колись там жив (ще в тій трущобі — в тій старій Іванівці) мій товариш — учитель. Це отой самий, що сказав, у хвилинному розпачі:
"Село, село! І хто тебе придумав?!?"
Сам простий селянин, завідував він там школою, керував лікнепом і працював на іншій громадській роботі. А вільним часом грали ми з ним у шахи, поодрізавши ґудзики, де тільки можна було поодрізати (бо справжні шахи діти розіграли десь безвісти) і дискутували на тему "Кампанелла чи Маркс, Шевченко чи Бехер?" . І завжди виходило так:
Поки я доводив йому питому вагу всесвітніх утопістів в історії соціалізму, обов’язково давав мені мата, при чому завжди говорив повчально: "Маркс!".
Зате з Шевченком і Бехером виходило навпаки.
Практично він був марксист-більшовик. Та й ще не про це я, а головно хотів про те, що в тій трущобі, в тій старій Іванівці жив і працював мій товариш-учитель; вів боротьбу з тою Іванівкою, уперто розкопуючи ту мишачу нору. Іноді він навіть писав вірші, і навіть десь друкувався (це вже данина Шевченкові).
І от…Тут я хочу навести уривок з передової, центрального органу партії.
"Комуніст" № 262 (2948) 14.ХІ.1929 р."
"…3 листопада, в селі Стара Іванівка Охтирського району забито пострілом через вікно вчителя тов. Задорожнього Івана Наумовича.
Останній — син незаможника, ставши вчителем, усю свою снагу віддавав громадській роботі, поєднуючи кожен свій крок учителя з виконанням громадських обов’язків. Він був активний борець за визволення сільської бідноти з куркульських лабетів, од вікової темряви, неуцтва.
Він свою освітню роботу, як ліквідатор неписьменності, поєднував із глибокою пропагандою ідеї колективізації.
І в цей останній вечір громадського діяча — вчителя, він вів групу лікнепу.
Постріл куркульський заскочив його тоді, коли він із своєю групою з 35 незаможників вичитував: "Зоремо лани трактор"…
(Передова: "Сільська інтелігенція на полі класового бою")
Звістка ця застала мене за кількасот кілометрів від Старої Іванівки.
Одночасно з цим я, бувши в далекому місті, відібрав особистого листа, де говорилося, що:
"…Мокрого осіннього дня надвечір його поховали. Щось якраз напередодні Жовтневих свят…" і т. ін. Лист коротенький, але виразний. Над усе ж запав мені в пам’ять один маленький, зовсім ніби незначний деталь з цього провінційного жалібного ритуалу:
"…Бракувало молотка і Ш. забив труну руків’ям від нагана". Здається, нічого особливого, маленька приписка вкінці. Але приписка для мене ця була промовиста. Себто — точнісінько так, як поховав багатьох своїх друзів, як на фронті десь…
Атож — на фронті класового бою.
Земля тобі пером, друже Йване.
Не, і йду я оце тепер подивитися, як живе його родина, як живуть діти. Щось у нього їх було четверо, чи що. Отак.
Гриша, що слухав мовчки моє оповідання, коли я скінчив, спокійно — а справді з зле прихованим хвилюванням промовив:
— Ну, так от. Родина його жива і родина та велика, щоб не сказати величезна. Розумієш: Себто, я хочу сказати, що невдовзі після його смерті від старої Іванівкий сліду не лишилося, — ґиґнула. Натомість народився суцільний колгосп ім. І. Н. Задорожнього.
Розумієш?
Оце і я туди. Там у мене нагальна справа…
***
Переїхати через річку й дістатися до колишнього села можна було б і мовчки, не гаявши часу й уваги, коли же всілякі дрібниці не привертали уваги.
Як для кого дрібниці ті може й не значні, в іншому місці може зовсім звичайні, але для мене і тут — увага сама за них зачіпається.
Рівненьке новенька полотно залізниці, перетявши луки, підкочується до переправи — до здивованої Ворскли. Таки справді здивованої і на себе не схожої в цьому місці. Там, де на плескатому березі колись лише рябіли лірично мушлі, та не менш лірично кумкали жаби, тепер на високому насипу блискотять рейки. Обабіч — стоси шпал. Берег високо оправлений в камінь і загнутий підковою круг насипу, що, як велетенський вуж з бетоновою головою — биком, ліг аж у воду. Далі, міцно упершись у дно, стоїть ще чотири таких бики. Важких і дебелих.
На крайньому сидить зозуля й кує…ще ж і як завзято кує.
"Змичка з урбанізацією" — сказав би десь глибокодумний столичний поет.
Гриша, сміючись, загадує зозулі, скільки віку стояти тому бикові. А я з радісним хвилюванням (це в мені заговорив місцевий патріотизм) озираюся і дивлюсь вподовж полотна на несподіваний тут, строгий, віднині організований ландшафт. Ще вчора тут клекотіла робота. По обидва боки високого насипу стоси заліза, шпал і іншого будівельного матеріалу. Низка будівель: казарми для робітників, контора тощо. Ліворуч — під’їзна колія. Все на місці, в строгім порядку.
Лише вчора тут покинули працю з тим, щоб завтра продовжувати далі, перетворюючи остаточно й безповортно цей, колись сонний краєвид, розбуджуючи його до життя і з’єднаючи з цілим світом.
Маленький шматочок — а це ж образ цілої країни. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Людина біжить над прірвою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26 | Іван Багряний | Людина біжить над прірвою | РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимої купини", непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали її п'янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим, блюзнірським, одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну — туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, — усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці...
... Син сонячного Палермо чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже, незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету — напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров'ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.
— Аванті!.. Аванті!!. [1] — повторяв він уперто, з тихим одчаєм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось-ось упаде.
— Аванті!..
Він благав, наказував, кипів злістю й сльозами, вабив, просив:
— Аванті!..
Але друг його лише мотав головою, облизуючи криваві уста. Він навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Він отак пройшов через міста й села України, незнаної й теж легендарної для нього землі, але вже до Італії, до .свого прекрасного Палермо, мабуть, не дійде.Дивіться також
Іван Багряний — Пацан
Іван Багряний — Генерал
Іван Багряний — Золотий бумеранг
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
А над усім — сонце.
А по розквашеній багнюці, проходячи наскрізь місто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених — друзів і товаришів. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сіра отара. То відступає змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом і жахом італійська армія.
— Аванті!.. — вибивається з сил вірний камрад над конаючим другом. — Аванті!..
Ось цей образ стоїть в очах Максима й ніяк не може погаснути. Перед очима сіре обличчя й мотається кривава смужка, а в вухах жалібний клич: "Аванті!.." Двоє людей, забутих усіма й нікому непотрібних, серед чужого міста намагаються перемогти агонію, з останніх сил балянсуючи над прірвою загибелі...
Власне, намагається перемогти один, а другий уже готовий — лише непритомно мотає головою, переступивши вже однією ногою демаркаційну лінію між буттям і небуттям, між світлом і тьмою. В голосі його друга відчувається здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадійно зливою сліз — чоловічих сліз, риданням людини, що зривається в чорне провалля...
Тоді до них підійшов третій. Він увесь час стояв осторонь і спостерігав цю сцену. В ватяній куфайці, в розхристаній сорочці, взутий у ганчір'яні бурки зі старими калошами поверх, цей третій підійшов поволі й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в сніговій грязюці, — син цього міста й цієї землі. Стояв і похмуро дивився на того, що мотав головою. А тоді вийняв пляшку з шкіряної торби, яку тримав під пахвою, відкоркував її й простяг тому непритомному — простяг до самих уст.
— П и й!.. — промовив чужою для італійця мовою. Але той тільки відвернувся від перешкоди, що торкнулася уст, і далі мляво мотав головою. Тоді третій наблизився щільно, взяв дебелою рукою італійця за голову, притиснув її до себе, розчепив йому силоміць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз... удруге... втретє... А тоді пустив.
Кривава смужка обірвалася, лишившись на пляшці. Непритомний син легендарної Італії заморгав очима, в яких зажевріла іскра свідомости, іскра життя... Глибоко-глибоко зітхнув, поволі витер уста рукою і подивився на свого камрада й на невідомого чужинця...
— Аванті!!. Аванті!!. — загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. — Аванті!!!
— Та-ак... — задумано повторив третій, — аванті, брат!
Він знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його таємничий, могутній зміст, якийсь особливий у його власних устах:
— Аванті!!
Нещасний помалу слухняно звівся на ноги й, хитаючись, обіперся на плече друга.
А друг хапав невідомого чужинця за поли, дивився в його очі своїми очима, повними сліз... чоловічих сліз!.. І, не знайшовши, що сказати, пролебедів ламаною мовою:
— Ми з Палермо... З Палермо!.. — І раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс її з усієї сили, вигукуючи:
— Евіва!.. Евіва Україна!!
А далі, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився, вкладаючи його руку на своїй шиї.
Похитуючись і тримаючись один за одного, вони пішли. Власне, один поволік другого.
А третій лишився. Нахмурений, він стояв і замислено дивився услід тим двом смішним "мушкетерам", поки вони не згубилися в сірій лавині. Під пахвою тримав шкіряну торбу з пляшками горілки, що він їх роздобув і ніс на хрестини. Туди він поклав знову й ту, з якої пив італієць. "Бач! — похопився був, — треба ж було віддати їм її зовсім!" Та вже пізно. Добрі думки приходять пізно.
Цей третій — це був він, Максим. І це було сьогодні вранці.
Тепер та пляшка стоїть ось посеред столу в числі інших, і трішки крови прикипіло на її шийці. Максим зразу так і не обтер її, забув. Пізніше тієї крови теж ніхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерігав усе віддалік, розказав, як то Максим напував з неї бідолашного італійця, що "йде, але навряд чи вже дійде до своєю Італії". І тепер пляшка так і стоїть незаймана. Звичайно, дійде й до неї черга, вип'ють і її, незалежно від того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють і за здоров'я чужинця. Може, вона якраз і чекає на це, стовбичачи посеред столу.
"А в а н т і!" — посміхнувся Максим, замикаючи коло думок і відповідаючи сам собі на якісь свої тяжкі вагання. І зітхнув, зринаючи з глибокого виру душі на гамірну поверхню. Закурив.
— Що? — спитав Соломон.
— Все в порядку, професоре! Пийте...
Соломон не повторив запитання. Сам пригнічений, заглиблений у себе і воднораз напружений, як натягнута струна, він, доктор філософії й професор діямату глушив горілку чи горілкою глушив власну душу й власну голову, і був червоний, і був на вигляд байдужий до всього світу, крім якоїсь веремії в собі. Як завжди, хміль його з вигляду не брав, але знати було, що, не як завжди, він тепер тратив рівновагу. Десь, певно, відчував, що зірвався й кудись непоправно летить, і хоч намагався ту рівновагу відновити, та вона явно відновитись не давалася.
Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльобає не горілку сьогодні, а щось інше, далебі — терпку отруту жаху й безнадії, але нічого не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стіл, побоєвище людського серця з усіма темними силами — з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотністю, а головне — з жахом безвихіддя й смерти, — побоєвище й арена пориву до життя й радісного цвітіння, що мерехтіло, як недосяжна вже для присутніх тут мрія. Озброєні батареями пляшок горілки, дзбанами квасу і варенухи та горами невибагливої, але єдино доступної для їхнього бенкету нині, потрави в вигляді картоплі, огірків, капусти й цибулі, присутні зводили завзятий бій. Було гамірно, людно. Тут судів увесь Максимів рід, а чи точніше — рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним спокоєм і зрівноваженістю, з якої його ніщо не могло вивести, не в силі зіпсувати йому співану ним пісню — буйну й широку, як степ, і гучну, як грім. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного війною, але ще таки роду, монолітного і в цих рештках. Ось він заповнив тут усю хату, аж через дві світлиці заставлену повздовж столами, і під гуркіт далеких вибухів, під завивання, тупіт і скрегіт смерти навколо справляв тут свій, либонь, останній спільний бенкет, — підіймав чарки й келихи й виголошував незграбні, але гарячі, з самого серця, слова, ще й співав свою пісню, п'ючи "за щастя, за долю" для новонародженої й за... Але цього останнього "за" ніхто не хотів вимовляти вголос, бо вислів найкращих побажань тут був би пригадуванням найгіршого. Ах, як поєднати радість народження з трагедією неминучої загибелі когось посеред тих, що зійшлися тут разом?!.
Усі були тут близькі й рідні, лише Соломон — чужий. Він не належав до роду. Але він був Максимів приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий "мудрець" і недавній "стовп суспільства", він у великому сум'ятті знайшов сьогодні Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його спокоєм захистити свою душу, чим немало здивував Максима. Либонь, тому Максим і притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотів за ним захиститися? Рід його, Максимів, дебелий і живучий, та все то прості люди, ще не мали в більшості навіть початкової освіти, а душа ж потребує собі рівних, щоб у часи критичні черпати собі силу з їхньої сили, щоб кріпити себе снагою душі іншої. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Маруся Богуславка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3060 | Іван Багряний | Маруся Богуславка | * * *
І хто спланував це місто!.. Маловідоме, а може, й взагалі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й і с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною спланованістю, сказати б, символікою тієї спланованості, якимсь своїм таємничим смислом, як загадковий ієрогліф. Дивлячись на нього, тяжко відпекатись від думки, що це місто спеціально спланував якийсь дотепний будівничий, хоча й постало воно тоді, коли на цій землі не було жодного "проектбюро" й коли міст взагалі ще ніхто не планував наперед. Воно постало давно й формувалося протягом століть стихійно, невідомо для чого й невідомо з чиєї волі... Ні, все ж таки це лише так здається. Коли судити з того, що є нині, то треба визнати, що це місто таки хтось спланував, хтось Невідомий, але, без сумніву, геніальний, і знав для чого. Лише нам ще не дано знати сьогодні, для чого він це зробив.
От він узяв циркуль, поставив його на степовім чорноземі й, не кваплячись, з віковими паузами, накреслив велике коло — це майдан. В центрі майдану, в тім місці, де стояла ніжка циркуля, він збудував величний храм. І назвав його Успенським собором. В тім соборі він поклав подарунок славного гетьмана Івана Мазепи — велике Євангеліє в коштовній оправі й з відповідним написом про гетьманську офіру. Від центру, від майдану, він провів довгі радіюси у всі боки, у всі кінці світу — це мали бути вулиці. І стали там вулиці, розходячись від центру віялом. І назвав він їх відповідно до того, куди вони націлені. Таким чином на південь йшли вулиці-радіуси: Нижнє-полтавська й Горішнє-полтавська. На південний захід — Миргородська. На захід — Старокиївська й Новокиївська. На північ — Сумська. На північний схід — Харківська. На схід, так як в тім напрямку не було значних історичних міст, а був просто широкий степ, йшла вулиця, що називалася Широка, при ній — Зелена. Помежи всіма цими магістралями йшли менші радіуси, такі як Повстяна, Підлозіївка, Калантаївська, Негребецька, Заозірна, Йондівка, Пархомівська...
Всі ці радіуси то там, то там з'єднані межи собою упоперек теж вулицями, завулками та перевалками .
Коли злізти на Успенську дзвіницю (а при Успенському соборі є височенна, славна на всю округу, дзвіниця, що від давен-давен править за пожежну вежу) і висунути голову в малесеньке віконечко на самісінькій маківці тієї дзвіниці, то можна не тільки відчути, як та дзвіниця гойдається, а й побачити все місто як на долоні. Влітку — це море зелені, з якого зринають острівці дахів, заводів, церков, шкіл та великий майдан під ногами, та ще видно велике зелене озеро осторонь головного майдану, таки посеред міста; взимку та восени — це чітке й гарне мереживо з вулиць, вуличок і перевалків, що нагадує собою величезну, строго зіткану павутину. Всі клітини того мережива на периферії забудовано хатами й хатками під соломою й під бляхою, під очеретом і під черепицею навіть, а ближче до центру забудовано міськими будиночками з верандами та залізними півнями на дахах, і великими будинками, школами (яких у місті зо два десятки, в тім числі з п'ять технікумів, один педагогічний інститут, один ІНО), магазинами, клубами, заводами (ливарня, три ґуральні, три броварні, цукроварня, трубзавод, шкірзавод, ходовий завод), паровими млинами (вітряки не йдуть в рахубу, вони стовбичать загонами на самих околицях, так само не йдуть в рахубу й достославні водяні млини на ріках славних навколишніх). Цегельні — аж десяток — теж стоять на околицях, немов на варті, попідіймавши високо списи димарів і насваряючись в степ. Над усім тим морем хат і хаток, будинків і будиночків, димарів, різнокольорових дахів, дерев'яних та залізних парканів і тинів та загат височіє ще аж десять церков, крім Успенського собору.Дивіться також
Іван Багряний — Крокви над табором
Іван Багряний — Колискова
Іван Багряний — Перепілка в житі — радість...
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Море хат і хаток та всіх інших будівель тягнеться вздовж на десять кілометрів і на стільки ж упоперек. А живе в ньому, бідує й радіє яких шістдесят — замалим не сто! — тисяч мешканців, що дуже люблять своє місто. Своє древнє, в павутинні вуличок і перевалків і в такім же мереживі легенд місто, розкреслене генеральними магістралями головних вулиць, вистрілених у всі кінці світу!
Крім поділу на вулиці, вулички та майдани з їхніми назвами, все це мереживо має ще інший поділ, древній адміністративний поділ, якого немає більше ніде — це поділ на "сотні". Все місто споконвіків поділене на "сотні". Всіх сотень десять. Поділ на сотні існує відтоді, коли це місто було козачим, військовим селищем. Відтоді поділ міста на сотні закріпився навіки й вже, мабуть, ніщо цього порядку не змінить. Всі спроби з боку уряду цей порядок зламати кінчаються нічим. Ніякі квартали чи дільниці не прищеплюються. Існують "Перша сотня", "Друга сотня" і т.д.. Всіх сотень десять, і це число стабільне, — кількість сотень за номером не збільшується, хоч збільшується кількість вулиць. Але справа розв'язується просто — кожна новозбудована вулиця додається до тієї сотні, до якої примикає, лише з додатком в назві "новозбудована". Таким чином є Перша сотня звичайна і Перша-новозбудована, 10-та сотня звичайна (стара) і 10-та-новозбудована. Але немає 11-ї сотні, хоч відтоді, як постав адміністративний поділ міста на сотні, воно збільшилося, може, вдесятеро.
Це консерватизм. До такого ж консерватизму належить і стабільність назв вулиць та перевалків. Минають часи, міняються уряди, ті уряди прибивають на ріжках вулиць і перевалків свої назви, намальовані на залізі (щоб вічно трималось!), але залізо ржавіє, назви затираються або вилинюють від сонця, вітрів та дощів і ніхто тих назв не тримає в голові — вони забуваються, а в житті курсують старі, дідівські назви. Бляшки, нарешті, відпадають, і часто новий листоноша упріє, шукаючи якусь там вулицю Кагановича, як стоїть на конверті казенного листа з податковим повідомленням, і ніяк не може її знайти, бо мешканцям якого-небудь Ропаєвого перевалка і в голову не стукне, що їхній перевалок по-новому таки зветься вулиця Лазаря Кагановича. Дурниця! Їхній перевалок лічиться в історії й географії міста як Ропаїв перевалок на 9-й сотні. Так було, так є і так завжди мусить бути.
Крім великого центрального майдану, місто має ще кілька більших і менших площ, розкиданих по всій його території, як от: Базарна площа, Сінна, Ярмаркова, Стрілецька, Юрівська, Козацька, але ті площі не змінюють основного рисунку міста — динамічної й чіткої спрямованості його головних магістралей.
Ось так воно сплановане, і в усьому тому є якийсь прихований смисл, якась призначеність і надзвичайна живучість.
Це місто пережило багато бур і потрясінь, і воно ж пережило багато епох. Зараз воно живе в епосі соціалізму. Але це тільки назва, як і ті таблички на ріжках вулиць і різних Ропаєвих перевалків, прибиті до дерев'яних парканів чи стін з іменами Кагановича, Сталіна, Ворошилова, яких ніхто не бере в рахубу, бо вони одгнивають і падають в кропиву та калачики.
Звичайно, це місто має електрику, і, звичайно, воно не має водогону, — воду дістає з безлічі криниць різних систем — з журавлями й з колесами, і з коловоротами, й так з мотузяною тягою або з допотопними "ключами" (дрючок з цвяхом).
Місто перетинає річка Чорна, вкрита ряскою й чуханцями й заболочена. Вона тече зі степу й часто дуже міліє.
Але тече вічно і невпинно, — йде, як вічний годинник. Стремить вона на захід. Все на захід. Напровесні вона показує дива — раптом набрякає, розливається страшенно й наводить на всіх мешканців містичний жах: несе кригу, зриває мости, зносить греблі, трощить тини й паркани. Потім увіходить в береги, стає вузенька, звичайна, плоха, береться ряскою й чуханцями, міліє до непристойності, й діти бродять по ній по коліна та й ловлять корзинками в'юнів. Так з року в рік, з покоління в покоління, споконвіків. І ніщо, здається, не змінить того порядку.
З усіх кінців світу широкими магістралями вулиць вриваються вітри, вриваються події, вриваються армії, стрясають містом до самих основ, але потім ті всі вітри, події, армії зникають, перекочуються геть, щезають. Все входить в береги, як та річка Чорна, і береться ряскою забуття. Якийсь великий закон диктує свою волю. Знову тріумфально вистрілюють в небо тополі, мечуться з криком над церквами стрижі й ластівки, воркочуть голуби, цілуються в левадах, в садах, в парках і скверах дівчата, закохані в хлопців і в своє рідне місто, і мало які зміни, щеплені подіями, приходяться до ґрунту, вростають і вистрелюють в небо, як ті тополі. А от міський парк, що стоїть поруч центрального майдану, все розростається і все пишніє, як праліс, а в нім неділями та суботами грає духова оркестра, і молодь на великому дерев'яному помості танцює фокстроти, а вдома та молодь, упиваючись до самозабуття, танцює "Метелицю" та "Горлицю".
До новин ще належать телефони — оті, що їх треба дуже крутити й голосно в них кричати, — такі таратайки цивілізації. Телефон тепер є навіть на Успенській дзвіниці, на самім вершечку як необхідне удосконалення пожежної вежі. Одначе система роблення сполоху лишилася стара, прекрасна, незамінима система: вартовий на вежі, помітивши десь вогонь і дим, б'є несамовито в дзвона, а потім робить паузу і чітко вибиває число сотні, приміром, б'є сім разів — і все місто чує, й все місто зразу знає, де горить: на сьомій сотні! А так як в цьому місті споконвіків ведеться, що пожежа — це велика громадська подія, а справа її ліквідації — це не тільки справа пожежної команди, а справа всього громадянства міста, то кожен, хто не хорий смертельно, миттю зривається, кидає все й мчить щодуху на ту сотню, яку вказав дзвоном вартовий на вежі. Як звичайно, в таких випадках біжать з усіх магістралів величезні юрбища, ніби змагуни олімпійських ігор з бігу марафонського. Переможцями в цім бігу марафонськім звичайно бувають бистрокрилі дітлахи, потім уже парубки й дівчата, потім літні чоловіки, а програють старенькі бабусі, бо прибігають на пожежу аж тоді, коли юрбища бистроногіших ентузіастів і крокви порозтягають та все позаливають водою. Причому біля пожежних помп розігруються цілі баталії, бо кожному кортить показати свою силу і сприт, як то кожному кортить на Великдень бовкнути у найбільшого дзвона на Успенській дзвіниці.
Ось так, в основі все лишилось по-старому, хоч тепер на місто й насунулася епоха соціалізму. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | На новий шлях | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3061 | Іван Багряний | На новий шлях | На новий шлях
І
29-річний (1917—1946) історичний етап, пройдений українським народом основної частини українських земель (УССР), пройшов не тільки під знаком тяжких жертв і втрат, а й під знаком велетенських змагань того цілого українського народу на всіх ділянках, в тім числі І на ділянці політичної боротьби — боротьби за свою державну суверенність і незалежність, вислідом якої (боротьби) є і всі ті понесені колосальні жертви.
Цей цілий історичний етап пройшов під знаком політичного виросту українського народу та під знаком наростання потужних, високовишколених політично-революційних сил з його надр, що тяжіли до організаційного оформлення, весь час розбивані і тероризовані ворогом.
Ті сили наростали не тільки як антагоністичні супроти здемаскованого "союзника" — імперіалістичної Москви, а, насамперед, як антагоністичні супроти соціально-політичного, антиреволюційного укладу, який не розв’язав всієї проблематики, поставленої на порядок денний історії людства соціально-політичною та національною революцією 1917—1920-х років. І не тільки не розв’язав, а й зрадив їх, потоптавши кличі й гасла тої революції. Сили ці прагли таки ідеального розв’язання цілої тієї проблематики як по лінії національній, так і по лінії соціально-політичній насамперед. Саме тому, що наростали ті сили з верств українського селянства, робітництва та трудової робітничо-селянської інтелігенції, конденсуючи в собі волю і прагнення тих верств, тобто волю і прагнення цілого народу, бо поза ними ніяких інших соціальних груп український народ на цім відтинку своєї історії не мав і не має.
До речі, мало обізнані з тією дійсністю представники наших "кресів" часто роблять великий блуд. Звикши все, крім себе, скидати з рахунку, звикши Україну розглядати з масштабів свого запічка, а українську історичну боротьбу і революцію з масштабів і позему своєї політичної групи, поза якою вони нічого не бачать і не розуміють, на таке твердження, як наведене вище, відповідають іронічно: "Та де ж вони, ті сили!? Та ж не було жодної політичної організації, а значить, і ніякої сили! Не тільки такої, як от ми, а ніякої"!
Чи треба підкреслювати наївність і печальну глупість таких тверджень? Якби справді було так, то над українською справою треба б поставити хрест. Цебто над цілим сорокап’ятимільйонним народом, бо, скажімо, десь з самої Личаківської вулиці і кадрами тої вулиці української революції не зробиш і української історичної справи не розв’яжеш. Але так не є.
Говорячи про революційні політичні сили України, ми говоримо про речі реальні. Про реальність їх можна судити з масштабів і динаміки більшовицького терору супроти них протягом десятиліть. І все ж неспроможний він їх остаточно розгромити і винищити, а тим більше, неспроможний припинити чи унеможливити їхньої виникнення з причин ідейно-політичної їх революційності та незнищенності.Дивіться також
Іван Багряний — Пісні (збірка)
Іван Багряний — Крокви над табором
Іван Багряний — Поезії (збірка)
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Це ті самі сили, які більшовизм устами Сталіна охрестив одним компрометуючим їхньої у тій дійсності загальником: "мєстний украінскій націоналізм", вбачаючи в ньому "наібольшую опасность".
До речі, охрещуючи усі ті сили "націоналізмом" і вбачаючи в них "наібольшую опасность", ворог називав їх так не тому, що хотів точно їх охарактеризувати як "націоналістичні" сили в розумінні декого (це, щоб не робили наші "націоналісти" шкідливих ілюзій для себе); ні, називав він їх так для того, щоб якнайдужче скомпрометувати, зумисне звужуючи їхню ідейно-політичну суть, замазуючи більш страшне для себе їхнє політичне обличчя; це сили, які далеко небезпечніші ідейно-політично, аніж націоналізм, скажімо, донцовського типу, бо такий націоналізм в силу низки причин не міг мати впливу на українські робітничо-селянські маси, а тим більше на маси інших народів, в тім числі і на російський народ, і не міг змикатися з іншими революційними протибільшовицькими силами в СССР, як змикалися сили, про які ми говоримо, — змикалися ідейно, подекуди й організаційно.
Націоналізм такого типу мобілізуючої сили в тих умовах не мав і не міг мати, бо відстав від дійсності приблизно на півстоліття і був безпорадний в політичному відношенні та наївний, не являючи тому реальної загрози.
А от ті сили, що виросли з конкретної дійсності, проходячи школу в тій дійсності, як прогресивне явище, як антагоніст і могильник існуючої системи, тою ж системою зумовлений, породжений і вишколений, — ці сили були страшні. Небезпека їх, сила їх була прямо пропорційна силі терору і провокацій, застосованих в боротьбі з ними.
Наростання революційних українських національних (не плутати з "націоналістичними" в тому розумінні слова, як його звикли тут трактувати) сил ішло не по лінії реставрації й гальванізації бувших політичних партій, що не витримали іспиту, не по лінії руху назад, а по лінії руху вперед. По новій лінії, бо історія і життя не йде назад, а йде вперед.
Скажемо грубо, для прикладу: в національному питанні ішлося вже не про боротьбу за державу, а про перетворення існуючої держави в більш досконалу форму, про відчахнення її від РСФСР і цілковите унезалежнення її (скажімо, гасло шумськізму-хвильовізму: "Геть від задрипанки — Москви!" мало на увазі відрив від Москви України-УССР як цілого окремого державного організму).
В соціальному плані йшлося не про поворот назад до капіталізму, а про курс вперед, до справжньої і повної реалізації отих, в революції заявлених і виборених народом, прав на землю, на засоби виробництва, заводи тощо, тобто до найпрогресивнішої форми розв’язання соціальної проблематики.
В політичному плані йшлося про нову реалізацію принципів народовладдя, демократії і політичної свободи, за яку народ — робітництво і селянство України — боровся в революцію і сплатив за це велику ціну своєю кров’ю.
Ось схематично ті загальні риси, властиві для українського політичного руху і мислення в цілому, для всіх сил. Тут вони сходились всі, попри різність в деталях.
Процес назрівання цих сил, хоч і в меншій мірі, йшов одночасно і на інших українських землях, помимо локального націоналістичного руху, становлячи тут окреме, відмінне ідейно-політичне розгалуження, так само не оформлене як слід організаційно, але міцніше і більш дозріле політично, виходячи корінням часто з того ж націоналістичного руху і переростаючи його та змикаючись по ідейній лінії з революційними силами підрадянської України (Мітрінга. Українська народно-Демократична партія, Українська народно-революційна армія). Ці елементи, ідучи шляхом шукань правильної лінії, поступово дозріли до розуміння епохи і завжди революційного українського руху в цілому в цій епосі.
Отже, процес назрівання ішов по лінії руху вперед. Першою передумовою того визнавалося всіма відчахнення України-УССР від Москви, на чому сходилися всі — і українські безпартійні "шкідники" та "вороги народу", і українські комуністи — Хвильові, Шумські, Скрипники, Волобуеви і т. д., ім’я же їм — легіон.
Не важно, чи були ті сили організовані в політичні партії та ордени, чи ні, не про те ходить. Ходить про те, що вони були і діяли, навіть не бувши організовані в партії з причин виключних, об’єктивних. Ці причини об’єктивні становили ту особливу прикмету, яка тяжіла над українським життям у формі безперервного і страшного терору. Одначе навіть при таких умовах потенціальні революційні сили шукали виходу в дії. Це свідчить про рівень наснаги тих сил.
Кількісно — ті всі політичні кадри становили і становлять і тепер велетенський політичний актив, вишколений в першокласній політичній школі, актив, який навіть не мавши змоги прибрати організаційних форм зовнішніх, все ж є організований внутрішньо своєю революційною та протибільшовицькою (протимосковською, протиімперіалістичною) суттю, що проходила навіть через основні кадри КП(б)У (а особливо тепер), актив, здібний в любий момент і в дуже короткий час набрати залізних організаційних форм. Це найліпше розуміли весь час більшовики, вживаючи всіх профілактичних заходів убезпечення від цього.
Цей політичний актив, ці політичні революційні кадри, багато— і багатотисячні, як політична (хоч і розпорошена ніби, але вона мусить бути і буде з’єднана) еліта багатомільйонної України, і є та вирішальна сила, якій належатиме перше і вирішальне слово в ближчому часі іменем мільйонів, які вони репрезентують.
Спроби організації тих сил відбувалися перманентно при всіх тих умовах в процесі боротьби і в процесі їх наростання. Такі спроби були досить конкретні, починаючи від організованої і широко розгалуженої опозиції в КП(б)У, що охоплювала собою ЦК, низку провідних наркоматів і цілий державний апарат, аж до УВО (Українська Військова Округа) включно, через СВУ, СУМ, Партизанський союз тощо і аж до низки невідомих, задушених в льохах НКВД більших і менших груп, зародків політичних партій. Не кажучи вже про ряд "неполітичних", офіційно допущених організацій під різними марками, як-то: Вапліте, "Ланка", Пролітфронт, що хоч і не були політичними організаціями назовні, але були ними зсередини.
Але останні і їм подібні форми — то були паліативи. Та й вони терпіли розгром. Ще більше були громлені всякі спроби політичної організації.
В умовах виключного терору не могла зміцніти і розростись жодна політична організація. Тим більше не могла зміцніти і вирости політична партія. При всій потребі в ній і при всіх намаганнях її створити.
Більшовизм знає, що значить революційна партія для України, створена з тих політичних, революційних кадрів, що зросли й вигартувалися в тій дійсності, що пройшли ідеальний вишкіл в його школі і що репрезентували б собою революційний український народ, як його авангард. (Не здають з цього справи тільки деякі наші "політики", але то не має ніякої ваги, як не матиме жодного впливу на хід подій). Через це, здаючи собі з цього справу, більшовизм не жалів засобів і не спинявся ні перед чим в веденні "профілактики".
Одначе, незважаючи ні на що, він не зняв і не зніме цього питання з порядку денного, з історичного порядку денного.
Як не зняв і не зніме з історичного порядку денного прихід до слова цілого українського народу і його революційних політичних резервів, що прийдуть, нарешті, до належного організаційного оформлення, до політичного вивершення — до своєї керуючої політичної партії. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Народження книги | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3062 | Іван Багряний | Народження книги | Щоб мене читачі не обвинуватили в нескромності, що я здумав писати про свою власну книгу, зразу тут кажу, що це я виконую їхнє ж замовлення — замовлення читачів. В безлічі листів, що я їх отримав з моменту виходу твору, про який маю розповідати, ще в скороченому вигляді під назвою "Звіролови", і до сьогодні, від людей усіх фахів і різного соціального стану та віку, й різних політичних переконань, починаючи від Президента УНР сл. пам. А. М. Лівицького і кінчаючи простими жінками-селянками, мене часто запитувано про те, як і коли я над цією книгою працював та який щасливий випадок спонукав мене її написати? І от мені прийшло тепер у голову, що справді варто про це розповісти і що я був нечемний по відношенню до читачів, коли і досі цього не зробив. Бо справді історія народження кожної книги дуже цікава і може бути навіть повчальною. А історія народження книги українського письменника-емігранта особливо. Надто ж може бути цікавою історією народження саме цієї книги.
Зразу ж оговорююсь, що я прекрасно знаю, що ця книга не шедевр. Але так само я прекрасно знаю, що вона досить популярна, читана людьми різних уподобань і рівня освіти та соціяльного стану, і здебільше всім припала до серця, а значить — вона виконувала і виконує свою функцію. А значить — вона є більш-менш письменницькою удачею. Але не в цім суть. А суть у тім, що в таких умовах, як писана ця книга, взагалі книги не пишуться.
Еспанський письменник Бласко Ібаньєс якось висловився, що справжній мистецький твір або родиться зразу, або ніколи не родиться. Але сумніваюся, щоб навіть такий письменник, такої колосальної працездатности і колосального оптимізму в таких умовах, як народилися "Тигролови", міг "зразу" щось взагалі написати, а не тільки "справжній мистецький твір". Але на цім місці мені хочеться пожартувати, беручи в основу слова Бласко Ібаньєса: якщо дійсно правда, що справжній мистецький твір родиться зразу, то значить "Тигролови" — таки справжній мистецький твір. Але це, звичайно, жарт. Я звик до своїх речей підходити скромніше і доказом цього є, що я не зберіг і не зберігаю жодного рукопису, порозкидавши геть їх по всьому світі, погубив, повикидав, а то й просто попалив, як, прикладом, роман Люба (і то тільки тому, що розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв "таборових держав", моїх запеклих ворогів. Буває і таке!). Отже, я підходжу до своїх речей простіше.
Але один професор написав був цілу статтю про "Тигролови", назвавши їх "Поемою всепереможного оптимізму". Це виглядає на правду (тобто його щирість виглядає на правду), бо цей професор належить до табору моїх політичних супротивників, і якщо здобувся на такий комплімент, то, мабуть, це щиро. То тим більше, якщо це "поема всепереможного оптимізму", варто розповісти про її оригінальне народження.Дивіться також
Іван Багряний — З оповідань старого рибалки
Іван Багряний — Золотий бумеранг
Іван Багряний — Вулиця
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
І, нарешті, щоб закінчити цей вступ, таке: є істина, що кожен мистецький твір, вийшовши з рук майстра в люди, вже йому, авторові, не належить. А належить загалові. На цій підставі я із спокійною совістю смію твердити, що забираю слово про власну книгу вже як стороння, не зацікавлена людина. Власне, тішу себе цим, бо було б мені дуже прикро, коли б хтось сказав, що я тут переслідую якісь вузькі авторські інтереси.
І вже зовсім останнє в цьому уступі: колись славний український письменник, не менша величина за Бласко Ібаньєса, світлої пам'яти Юрій Яновський, дружбою з яким і товариськими впливами якого я буду завжди гордитися, сказав про свою письменницьку мрію приблизно таке: "Я мрію про таку письменницьку удачу — написати таку книгу, щоб її читали всі і щоб навіть пастухи носили її в торбі з хлібом".
Я теж про це мрію. І буду завжди мріяти. І ця мрія дуже тяжка для осягнення. Але сьогодні, по дуже великому життєвому досвіді, я міг би зробити маленький додаток, а саме: буває так, що книга для самого автора стає більше, аніж хліб, сам процес її приходу стає для автора рятівничим колом серед розбурханого океану смерти. І якраз тому вона, книга, має печать... поеми всепереможного оптимізму.
Парадокс?
Подібне.
1
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і "загоряли". І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р. Любченко жив тоді у моршинській оселі у великому почоті, як князь. Я з ласки тодішнього УЦК, як утікач із Сходу, опинився теж у Моршині, а конкретніше, у Моршинській відпочинковій оселі УЦК, для ремонту. Тут ми з Любченком і зустрілися, не бачившись яких 10 років. Якби я писав взагалі мемуари, я б конче згадав про тих, що прибули до Моршина разом зі мною, теж утікачів із Сходу, цікавих і незабутніх для мене людей, таких, як інж. Кирило Осьмак (пізніше загинув в УПА), мистець-маляр Живаго і багато інших. Але я про це напишу колись окремі спогади. Так само, як і про все моршинське тодішнє "курортне" суспільство (що жило в оселі і в селі) та приїжджих гостей зі Львова, представників літературного і малярського і взагалі мистецького світу, що постійно в Моршині оберталися. Мої зустрічі і спостереження могли б бути цікавими. Але про це іншим, може, разом.
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літературу, про поезію. Хоч і кажуть, що "коли гармати стріляють, тоді музи мовчать", але ми були далеченько від фронту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: "Коли гармати стріляють, тоді музи кричать". Або — "Коли люди воюють, то музи теж!". Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав "Гуляй-Поле", що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, бо, мовляв, проза — це окремий жанр, тяжкий, треба покликання окремого, а ваше, мовляв, покликання — це поезія. Тоді я, щоб переконати його таки в серйозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбутньої книги. Це був пізніший сюжет "Тигроловів" у точності. Але все одно я його не переконав. Та й справді: від задуму до виконання — дистанція колосальна. Він сміявся від усієї душі з такого зухвалого і блюзнірського, на його думку, заміру — писати повість чи роман. На тому ця весела розмова і скінчилася.
2
Минув якийсь час. Золота осінь того року одійшла. Від неї лишилися, мабуть, тільки моршинські малярські етюди Святослава Гординського, які (етюди) я мав приємність бачити ще невисохлі, в етюднику, і заздрити маляреві, що він має і фарби, і всі інші причандали, і можливість присвячуватися етюдам, а я не маю "ніц". Але це була суто мистецька заздрість, скоріше — жаль. Дні ставали все тривожнішими, хоч, здавалося, тривожнішими їм уже й нікуди було далі бути. Із сходу підсувався фронт, а попереду котилися хвилями валки нещасних людей, утікачів у невідоме,— жорства розтрощеного у військових буревіях нещасного народу за те, що мав відвагу не хотіти ні одного, ні другого напасника. Життя їм дало до вибору лише — де краще вмерти, лишивши дуже мало шансів на те, щоб жити. Смерть гналася за нами назирці і чигала нас і там, куди ми бігли. Озброєний "геренфольк", що ще так недавно так парадно марширував на схід, тепер заломлювався на тому сході і через те був подразнений і лютував у запіллі. В генерал-губернаторстві відбувалися повішення та розстріли різного ненадійного елементу, або замішаного в українську національну партизанку, або просто, на кого впало неласкаве перелякане око нефортунного і ніким нешанованого "визволителя". В огонь тієї люті доливали оливи ще й совєтські партизанські рейди та операції диверсійних парашутних груп, що то тут, то там пускали військові ешелони під насип. Розплачувалося за це мирне населення. На цьому тлі особливо хистким і ненадійним було становище утікачів із сходу. Життя їхнє було дуже відносне — це ж було не життя, а постійне чекання якоїсь неминучої катастрофи, що ось-ось могла статися: кожну хвилину, кожну мить, удень і вночі. Життя приречених. І дітися нікуди. Для мене таке життя, таке пасивне чекання обуха було нестерпним; крім того, земля наша скінчилася і далі ходу не було, не хотіло серце; через те мені дуже імпонували чутки про українську національну партизанку, про "ліс", і вся моя увага все більше заабсорбовувалася тим, як би до того "лісу" добратися, а вже там — із зброєю в руках — якось буде охотніше. Це, здавалося, був єдиний вихід на краю нашої землі. Проте це ж було не так просто. Мої друзі з націоналістичного підпілля, з якими (з деким) я встиг познайомитися тут, а декого знав ще "з дому", нічим не могли мені допомогти, бо коли доходило до діла, то виявлялося, що вони фактично самі не уявляли, як слід, в який же бік до того "лісу" йдеться. Через те замір мій у тім періоді не був зреалізований, здійснив я його трохи пізніше, разом з Кирилом Осьмаком та з Йосипом Позичанюком, який (останній) мене, так би мовити, змобілізував до "лісу". Але це було згодом. А тим часом події розвивалися без "лісу".
Та в самому Моршині нічого особливого не сталося, німці нікого не чіпали. Мабуть, таки, моршинська оселя була в упривілейованому стані. Теоретично воно так би й мусило бути,— в оселі жили вершки суспільства, нею опікувалися великі "гості" і була вона під охороною маєстату УЦК, тому мусила б бути найспокійнішим і найнадійнішим місцем у цілім генерал-губернаторстві.
Минали дні. Випали сніги. Все йшло гаразд. Лише ще до снігів випадково сталася пожежа — горів найкращий будинок моршинського курорту, саме той, в якому жив Аркадій Любченко. При тій нагоді я добре нагрівся, разом з іншими рятуючи різне майно. І мушу признатися, було досить весело — рятувати різну непотріб на пожежі, що сталася під час війни, але зовсім не від війни, не від авіабомби чи тяжкого гарматня, а так собі, ніби знічев'я, ніби розваги для. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Нова рябина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3059 | Іван Багряний | Нова рябина | 1. ТІНЬ МИНУЛОГО. ПОВІСТЬ ПРО РЯБОГО КАБАНЧИКА, АБО — ЯК ТІТКА УЛЯНА ТА НЕ ВСТУПИЛА ДО КОЛГОСПУ
Поїзд ішов на Кириківку о 2-ій годині ночі. Та на Кириківці пересадка. Себто, поїзд піде далі на Харків, а комусь пішки на Рябину. Не охота самому. Щоб заздалегідь зарадити цьому, треба ходити по вагонах і вишукувати попутчика. Ну, а як у вагонах повнісінько людей, і всі вони хропли, то розшуки й кінчилися нічим. Транспорт сонних.
Тоді поклав заснути і я, раз таке діло.
Ну, о такій порі та після робочого дня сон, як рябець: чок! І поніс. І поніс…
І снилося мені, як я в цю рябину та вже раз мандрував, і було це минулої зими лютої ще й у місяці лютому. (А що я до неї таки їздив-ходив, — то це було справді — районової газети співробітником бувши).
І снилося мені, як ішли ми заметами втрьох крізь метелицю опівночі глупої, я, комсомолець-учитель і комсомолець просто. Темрява. Вітер струже. Світу білого не видно. Ми, звичайно, у відповідному для цього одязі. Так що якби нам не по 20-23 роки, то ми до тої Рябини навряд чи й дійшли б.
Але суть не в цьому (ми звичайно дійшли ще й повернулися), а суть у тому, що сама назва "Нова Рябина" вабила тоді мене, я і читача вабить і інтригує. Але ж…назва надзвичайно промовиста. Та тільки ж насправді — гай-гай!.. Уже на той час виявилось, що назва ця вельми стара, доісторична. А в самій тій Новій Рябині мало що було нового; лише початки. І становили ті початки всього лиш 2 с.-г. артілі, невеликі, недавно організовані, та заголовок з стінної газети:
"Рушаймо — колгоспи",
Це "перші хоробрі", 100 з чимось дворів, це справжня Нова Рябина — острівець серед стихії, серед решти.
Решта ж — село: з досвітками, з куркулями, з двома церквами, з горілкою і з жорстокими протиріччями у всьому, аж до того, що існувала неприхована ворожнеча між двома половинами села. Ба, навіть у взаємини між двома артілями просмоктувався цей антагонізм, хоробливий, давній, перенесений ще з дореволюційних часів. Антагонізм найгіршого ґатунку з довжелезним корінням.
Починався корінь від кріпаччини, вірніше, від двох панів, що володіли один одною, другий другою половинами села. І звалися ці половини ім’ям своїх панів. Один був Нахімов, другий – Єремєєв, отже – Нахимівка й Єремеївка. А все в купі – Нова Рябина (щоб не плутали з тою другою, що поруч і що зветься Стара Рябина). Від чого зайшла люта ворожнеча між цими під’яремними половинами? З-за церкви зайшла.
Була на Нахимівці панська церква, а на Єремеївці не було. Як прийде свято — ніде богу помолитись єремеївцям, — нахимівці не пускають.
Через те й ворогували.
Панам до цього було байдуже, ба, для них це навіть вигідно. "Хай собі ворогують ся і чим дужче, тим краще, аби панських маєтків не палили". І підтримували цю ворожнечу всілякими способами.Дивіться також
Іван Багряний — Вандея
Іван Багряний — Колискова
Іван Багряний — В поті чола
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
До того ж, — не було жодної школи ні на першій, ні на другій половині.
Нарешті Єремеївці поставили таки собі (не школу, звичайно) церкву, але…ворожнеча так і залишилась, по інерції, очевидно, та через темряву, — зганяли один на одному злість.
І живуча вона аж он яка, що дожила навіть до наших днів, і минулої зими я спостерігав її навіть (!) серед колгоспівців; колгоспи-бо — один на одній половині, а другий на другій. Нахимівка й Єремеївка…
Дрімав я, і снилися вони мені, ці Нахимівка й Єремеївка, з усім своїм потворним минулим, і та Нова Рябина, що я її бачив взимку і що ще так багато в ній від тої Нахимівки з Єремеївкою, хоч артілі й звалися іменем Сталіна та Будьонного.
В дружній розмові з активом я тоді радив товаришам десь переключити всю ту енергію і з хоробливої порожнечі зробити здорове соцзмагання. Цікаво, як там тепер, що з того вийшло і взагалі, що там…
Тут саме сон — як і всякий сон, власне — думки під закритими віями були нагло сполохані: кондуктор смикнув за ногу й гукнув: "Кириківка!".
***
Біля Правдинської цукроварі (ім. газети "Правда"), що повз неї йти на Рябину, ми зустрілися. Себто, я й тітка Уляна.
Років під 50, боса, з вузликом — ішла вона сквапно шляхом, збиваючи ногами пилюку на колії. Голова її була задумано похилена, злегка киваючи нею в такт ході, тітка щось напружено думала й ворушила губами. І така вона заклопотана, що коли я обізвався — аж спіткнулаь від несподіванки.
— Доброго ранку. Тітко.
— Аа…Драстуйте…
— От і є попутчик. Значить, на Рябину?
— Еге ж… — і силкуючись зібрати знову нагло сполохані думки, тітка щиро дивується, звідки я знаю, що їй на Рябину. А це ж так просто: запитав навмання, а виходить — по дорозі.
Удвох іти куди веселіше. Тітка трапилась говірка ще й заклопотана серйозною справою, і цеї справи обіцяло вистачити на всю дорогу.
Затим роззнайомились, говорили про се, про те: про жита й пшениці, що обабіч шляху стояли густою стіною, про врожай, що має бути хороший "якщо бог не зіпсує". Але навіщо йому зайвий клопіт, навіщо йому псувати, коли хліба ці все колгоспівські та радгоспівські, тавровані "комунією", а, значить, і не підлягають божому контролю?
Тітка згоджується, сміючись, що дійсно — до тих, від кого бог відступився, він більше не втручається. Це правда.
Весела, як бачите, й розважна тітка. І я вже її приналежність до "стада святої церкви" беру під сумнів. А її не в жарт цікавить і турбує, і вносить розкол в її християнську душу той факт, що: комуністи ж безвірники безбожні, церкви розтірюють і всім їм уже вимощений шлях простісінько до пекла — уже вимощений, — і…одначе в комуністів чудесний хліб родить! Що ж це таке, га? Як же це так? І стоїть же такий хліб, аж очі одбирає…
І стоїть це питання в тітки поперек розуму.
Я думав, що оце він і є той "камінь", що з приводу нього та тітка й ворушила губами, йдучи межи безмежних бурякових плантацій ще по той бік заводу, але помилився. Її зовсім не те турбує. І той легенький смуток, з яким тітка говорила про колгоспівські лани, ніби байдуже озираючи їхню безмежну шир, — то не так собі просто. Погомонівши й обізвавшись, тітка, нарешті, вирішила вдатись до мене за порадою і розповіла про те, чим так заклопотана останнім часом з самої весни.
Бачите…Люди до колгоспу вступають, люди, як люди, а неї війна. І з ким же ви думали? З владою війна, ще й яка завзята. То було сподівалися на мир, а то вже й кінця-краю не видно. Хто переможе — невідомо, але вона нічим не поступиться, останнє дрантя продасть на квиток до столиці, поїде до ВУЦВК’у голодуватиме — але не поступиться.
Он яка завзята тітка.
— Що ж там у вас таке? — питаю.
— Та все ж за того кабанчика. Та ви ж, пак, не знаєте. Ну, я вам розповім… — І по-діловому, ніби на суді десь, тітка охоче взялася розповідати "все як воно було", від А дама починаючи. Цікава, зворушлива історія. Її б можна назвати ще приміром так: "Війна незаможниці тітки Уляни з радянською владою в особі її представника — голови Н.-Рябинівської сільради".
За браком місця подаю її стисло, скорочено. Прошу:
— "Був ото в нас голова сільради, Сосновський, може чули. (Чув, чув!). І була колективізація; і було розкуркулення. Все як слід, як і в людей.
У мене розкуркулювати було нічого — я та старий — двоє нас. Землі наділ, шкапина й халупа. Навіть хлівця путнього катма. Тут же в дворі живе син з невісткою, — окрема халупа в них. Але, крім халупи, в них ні шкапини, ні землі. Клапоть землі тої-то на нас із старим числиться, син же землі тої й не мав та й не потрібна вона йому, в нього інше ремество і своя робота — тесля він і пасічник.
Отож дві халупи на маленькій садибі, шкапина, землі наділ та ще, пак, коза — оце й усі статки-маєтки на 5 ротів. Як бачите, навіть і не по-середняцькому.
Ну, як почали сколективізуватись, то голова всім тут понаганяв холоду. До ста процентів зразу хотів доскочити, до чого ж і страшний та клятий голова був. І молодий наче, а всі його боялись, як огню: як гля-а-не, як гримне чуть що, зразу: "Ти що, хочеш, щоб я тебе розкуркулив в 24 часа? Га? Я тут власть…" або: "О, знову чорт цю бабу приніс! Гирр…я тут власть…" .
Баба та вже й не чекає, що він скаже, мерщій — шасть і нема. Було, як до сільради комусь іти, то ніби на тортури, — до чого ж і боязко.
Ну, так оцей голова довів і мені плана до двору.
"Іди, — каже, — в соз".
"Та…Подумаю…Як, люди…Хтозна…"
"А-а. Подумаєш? Так ти не хочеш? Підкуркульниця!? Маєш план…"
Та ще ж як! Землю тую записали аж двічі, — раз на батька, а раз на сина…
Я б дуже рада й до созу йти, так ні, — тепер зась, — підкуркульниця….Та чи я його возом де заїхала, чи й сама не знаю.
— А мо’, й справді де заїхали? Ану лиш… — закортіло мені докопатись таки причини, не може ж так бути. Що за їрунда! Хоч я і знав цього голову навіть з його минулим, з потаєною жагою до висування і з усіма іншими властивостями, але щоб робити такі дурниці. Треба було його до цього чимось змусити, принаймні, особисто "заїхати", мовляла тітка.
— Так не заїхали?
— Та ні…Де ж би…хоч…Правда, — вилаяла раз прилюдно, назвала п’яницею і…(тим, що за бабами тягається). Так хіба ж не правда? (Їй-бо, правда! Як він бо й вуха біля чужої жінки одморозив. Ну й тільки оце й всього, о.
(Ого!...З цього треба було й починати. Досить і цього, тітко! А тітка всерйоз не надавала цьому ніякого значення.)
— Вірно, прилюдно це я, але ж і правду рубонула. Та й потім, — до чого ж тут політика і до чого план? Каже: "Скридитація". А чорти батька його знає (пауза).
Виходить, тітка за дискредитацію потерпає, сама того не знаючи. Чітко й одразу уявилося, як це воно вийшло і як стала тітка "підкуркульницею…тим часом тітка з чистим сумлінням доказує свою історію.
Одне слово — зробили, як схотіли, обкрутили і цить.
"Та що ж ви робите? Та де ж такий закон є?"
І не говори. А кричатимеш — будеш агітувати — гірше буде. Так як же не кричатимеш?..
А потім якось під’їхали підводою і, не знайшовши, що б узяти, — забрали кабана. Та й не кабан же то був, а кабанчик — єдине багатство з усього — і годувала, від рота собі одриваючи.
Як узяло ж мене тоді за живе. Та чия ж це власть, га? Та чи я куркулиха, що багатші за мене в колгоспі, а мене розбирають, і головно — кабана забрали, план довели, погрожують.
Так не буде ж по-вашому! Будь-що буде, але не по-вашому. І щодня до сільради чешу. Кричить на мене голова, гримає — і не доступитись. Хай ти, думаю, сказишся. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Огненне коло | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27 | Іван Багряний | Огненне коло | Ніхто більшої любови не мав над ту, як
хто власне життя покладе за друзів своїх.
НОВИЙ ЗАПОВІТ, Євангелія від св. Іоанна,
г. 15, 13
"Хлопці ж бо то хлопці,
як соколи!.."
З стрілецької пісні
I
Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста... Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки... Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними і білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша. А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою... На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті,— осики й дуби. А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемішку з осиковим... Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишею грозовою. Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя... Замість хат і парканів — руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново... Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане...
Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший. Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крізь опалову мряку жовтогарячим покотьолом... Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами... Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й "потом"... Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита... Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її ніби спить... теж забризкане кров'ю. Обоє як живі, ніби сплять,— смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі... Придивився й раптом упізнав — це ж Ата! І — з малим дитям! Чому з малим дитям?!.
Ридаючи, йшов десь пустирищами, ніс свій божевільний розпач руїнами, щоб ніхто не бачив... Раптом удар через піврозбитий паркан чимось по голові — це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом — очі засліпила кров, багато калиново-червоної, пінистої крові на одежі, на руках, якими затуляв місце удару... Голос кляв, віддаляючись, чийсь рідний голос... В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю і розгубленості, і гіркого жалю, і образи,— хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця... І проснувся.Дивіться також
Іван Багряний — В поті чола
Іван Багряний — Пацан
Іван Багряний — Маруся Богуславка
Ще 34 твори →
"Огненне коло" (скорочено)"Огненне коло" (шкільні твори)Які проблеми порушує автор у повісті "Огненне коло"?
Біографія Івана Багряного
З опритомненням погас рух, умер відчай, і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,— така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами... Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все — уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить... Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволіле тіло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсім не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь світ горить. Так йому й треба. На мізок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, і душа, утікаючи від того тягаря, знову поринає в сон, утікає в якийсь інший світ — в маячіння.
Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний сон — як визволення. Чад і сморід, утома й біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття — хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибини, нікому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією...
От вони машерують. А навколо — квіти... квіти... квіти...
Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і в вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої — Друзі, товариші, матері, батьки, сестри... Безліч їх! А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами" мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями. Квіти... квіти... квіти... Веремія квітів. Квіти летять з усіх боків і падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними — теж немов квіти — дівочі усміхнені обличчя, пломеніючі очі, очі, очі — безліч їх, вони товпляться обабіч... І, збільшуючи мерехкотняву водоспаду квітів, мають, немов би пелюстки, руки, безліч піднесених рук мають привітно... А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського міста, що до болю, до крику прагне знову волі й блеску... Воно про те снило у всі тяжкі години плачу й горя всенародного, протягом десятиліть, століть, з давен-давен, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю... І ось неначе вдарив десь сонячний промінь і позолотив надією темні мури й жалоби... І це тому стільки урочистостей, стільки мерехтіння очей, стільки наївного шалу. Це тому мешканці цього древнього, змученого міста закидають їх квітами. Квітами надій, квітами воскреслих сподівань, квітами віри у чудо...
Це не сон. Це — спогад.
Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій... А поки що дивізія буйної молодости. Вишикувана по-військовому, молодість пружно відбиває крок.
Це все молодь, зелен-зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української... Між тією молоддю є зовсім майже діти, і в них тремтять уста від хвилювання... А на них сиплеться дощ пелюстків, немов благословення матері, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг...
І тредеще серце від зворушення.
Це його Батьківщина! Її тепло він відчував всім своїм єством, назустріч тому теплові він випивав свої молодечі груди пружно і юно...
Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра... Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвеніли...
Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, "губернатор" Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низький панок в окулярах, в поштивій позі — не перед нарадою, ні, а перед "губернатором" Вехтером, і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила, князя Галицького...
Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..
То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль-тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті... Земля гойдається, як чардак корабля... Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг, швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?
Порожнеча. Дим. Задуха.
Його покинули.
Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що він доходить вже, і залишили конати на соломі. Це думка відзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? І до кого жаль? І що значить жаль? Вони не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи відділом, і навіть не були близькими товаришами,— вони були випадково зігнатою гураганом купкою листу, обірваного з ріжних дерев. Листу поторощевого, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болоті, в бруді, в крові. Гураган дмухнув — і лист покотився далі, погнав несамовито, хто куди потрапив, наосліп. А він зачепився, але й його от подув гурагану зриває знову, віддирає від землі, щоб котити далі, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.
З темряви, з буро-сивої димової імли почувся стогін а чи хрип.
О, хтось є!
— Галло!..
Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стіни, в купу брухту. А біля того брухту лежить ще один такий, як і він. Власне, рештки такого... При відсвітах не так тієї вогненної квітки-папороті, як невідомо чого, побачив людину, перебиту навпіл,— половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі. Голова пускав ротом криваві, чорні бульби й дивиться вгору викоченими білками очей... Це видно так чітко-чітко.
По обличчю тріпотить, немов павутиння, тріпотить, завмираючи, корч, то життя утікає швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це ж звідси було чути стогін і хрип. Це ж він зітхнув востаннє.
В рештках людини Петро впізнав юнака, що його товариші принесли були разом на руках в цю хату, бо він був тяжко поранений в живіт, і поклали отут на долівці. Смерть удруге знайшла його тут...
Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як і він, в блакитну одежу, і поволі до нього прокрадався страх,— він дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всі деталі цих решток. Так ніби хтось зумисне освітив їх йому якимось таємничим, потойбічним світлом, щоб він бачив, щоб він роздивився й запам'ятав усе до дрібниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! І це грізне попередження! Тільки ж навіщо йому зайві попередження! Скільки можна? Було їх багато і тепер вже вони ні до чого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла-Постояв хвилинку над застиглим обличчям. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Пацан | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3063 | Іван Багряний | Пацан | (Оповідання)
Моєму маленькому другові.
Над містом високо в блакиті з'явився аероплан. Перший тут, відколи світ стоїть. Якось раптом, не більше за ластівку, невдоволено нечувано урчав і крутився в скелястих хмарах — точнісінько — звив собі гніздо там, на білих островах.
Ще з ранку місто напружено чекало. Чекало кого хочете, самого чорта, тільки не такого гостя, тому по всьому місту стільки роззявлених ротів, скільки мешканців.
І тільки аероплан... і більш нічого. Знову напруженість, знову чекання болюче, нервове.
Весняний пустотливий вітер каламутив тривогу, спотикався на м'ягкому снігу, носив і шарпав уривки розмов, здогадок і настроїв:
— ...ідуть...
— ...Гайдамаки...
— ...Мериканці...
— ...анці...
— ...івці...
— Чорт, погибелі на їх немає.
— Прийдуть мериканці і цар і—і... дадуть вони большакам парла, тут їм жаба й цицьки дасть.
Високий чорний піп (що не об'їздив парафії уже ось півроку з ляку) уперше насмілився вийти на вулицю і то в штанях, рясу залишив дома, а з рясою і чин. Біля дубових воріт навколо нього скупчились обіжені інтелігенти, попадя, ще хтось і дві носаті сухопарі попівни, поздоровляли, тисли руки... Піп навіть сльози пустив:
— Ггаспада.. гаспада... вот!.. Не говоріл?... Ну теперь уже, охх, слава тебе...— Задравши голови, стежили за крицевим гостем.
В глупу минулу північ ревком і "самоохорона" залишали місто.
На станції в темряві совався паротяг без гудків, без свистків; метушились люди, сперечались, зле лаялись впівголоса, причеплювали... відчеплювали... і знов причеплювали платформи (вагонів лише два й ті товарні). Всі наказували і ніхто не слухав. Багато з "самооборони" ще в місті покидали рушниці і розбіглись хто куди потрапив.
Колька плутався між вагонів, тягав за собою важку карабінку, совав всюди свого носа і задьористо покрикував. Лячно і весело. Руда підрізана шинеля, дірчаві чоботи, подертий чужий кашкет налазить на очі... Ці очі на смаглому, немитому, кирпатенькому лиці неспокійні й цікаві.
Кольці дев'ять літ. Забрьоханий Колька по самі вуха. Ось він спинився, облизав зшерхлі губи, подумав, підсмикнув карабінку і рішуче подався до останньої платформи.
Там ставили єдиний кулемет.
— Жівей! жівей, братішки! Ну!
— От!? Ах ти пацан...— "братішки" покотились зо сміху.— Ти диви, я думав він забіг, як цуцик, а він... такий малий і...
Тому, в кого за хвилю бігали комашки поза шкірою, стало страшенно соромно від дитячого дзвінкого голосу, веселого і безпечного.
— Иш, козявка... з-під шапки не видно, а командує, хо! А про те всі пацана любили, особливо Голубів, він його й охрестив так — "пацан". Тоді ще це слово було нове, не затерте і бриніло для Кольки як особливий чин або титул і він цим неабияк пишався, бо ж у цілому місті тільки один пацан і це він — Колька.Дивіться також
Іван Багряний — Огненне коло
Іван Багряний — Перепілка в житі — радість...
Іван Багряний — За п'ять хвилин дванадцята
Ще 34 твори →
Біографія Івана Багряного
Товариш Голубів, кремезний дядя, главковерх, схопив за рваний козирьок і нацупив пацанові кашкета аж на самий ніс.
— Ну?
— Товариш Голуб, ще довго?
— А що?
— Та мені... в одно місце треба...
— А-а... п-понятно: Валяй, встигнеш ще. Колька подався.
* * *
...Біг порожніми вулицями. Ніде й собаки. Ворота й віконниці всюди, мов заклепані, хоч би де світилось,— як смерть пройшла по них. Пірнеш туди, ніби в ополонку. Чорні й зловісні вони глитали малого хлопця й потім раптом викидали з другого боку, ніби мишеня з вовчої нори.
Колька біг і не насмілювався озирнутися назад. Під ногами хрускав тоненький льодок і часом попадав у пришерхлу глибоку колію, набирав у дірчавий чобіт і тоді у ньому пищало. Крутивсь як у темній печері.
Тільки непереможні бажання і передчуття, що не вглядиш більше, як тепер — в останнє когось незрівнянно дорогого, може загнати, до болю стиснувши серце, в оці глупі, однині ворожі, сповнені затаєною смертю вулиці-нори.
Звернув за ріг на площу. Тут близенько, ось — раз... два...
За два дні він стрів її ось тут, під церквою, ночувала на плитах.
Немає...
Забіг на "постоялий", але там узагалі нікого, хоч запали... А тепер?!
Колька всього лише хотів побачити матір, свою бідну жебрачку матір.
Він її не бачив учора й позавчора і може не побачить зовсім... зовсім... Самотню, хвору, голодну. Але він знайде ж її нині, як же це?
...І пацан метнувся знову завулками. Важка карабінка стукала об литки,— придержував її зашпарілою рукою і біг, поспішав. Широко хлипав, ніби рибина зябрами. Чисте весняне повітря будило спогади і хотілося плакати.
* * *
Уже причепили й паротяг, а Колька не повертався.
— Туди к бісу, похвалявся, хоробрився і втік. — Дитина, що ж... злякався...
Одчалюй, ребята-а!!. — Голубіву було шкода,— пропаде пацан. Не помилують, де там... і за те, що карабінка, і за те, що "пацан"... Але що ж...
Потяг загримів, мов скелет, і поліз у темряву, ніби в воду. Хутчій... хутчій... Вже аж за першою будкою дав гудок протяжний і глухий такий — чи прощальний, чи застережливий...
...а по перону бігало безпорадне мале хлоп'я, далі кинулось доганяти потяг, добігло до семафора... Куди?
Потяг канув у чорну невідомість.
Стояв довго. Потім повернувся і сів біля дверей порожньої станції. Сидів нерухомо. Стомлено притискав німу карабінку. Плутані думи, тривога, жаль за незнайдену матір і біль самотности навалились каменем. Як же це?
Ще вчора сидів він з Голубом вдома, при штабі біля конов'яза і грав з ним же, Голубом Грицем, в ладошки. Дзвінкий розкотистий сміх його, золотий сміх, покривав розчавлену грязюку з золотими іскрами сонця. Було весняне сонце, весняний сміх.
Колька клав свої маленькі руки на Грицеві ручища, чорні й широкі, мов латаття, і коли той "мазав", меткий Колька реготав, як навіжений, з тої незграбности. Гриць добродушно і сердечно вторив.
— Ах, ти ж, дзиґа!.. Ну на, на,— і клав свої лапи на манісінькі пацанові долоні. Власник їх (маленьких) пильно дивився, смакуючи наперед втіху розплати за несхоплені шльопки, тепер його черга. Колька вмить висмикав то одну, то другу руку і щиро та весело з блискавичною швидкістю періщив Голубові руки, аж поки вони не червоніли, як буряк:
— А що, братішка, во, во..
І Голуб не сердився (для всіх він Голубів, а для нього "Голуб"), страшний і добрий, грізний і веселий Голуб... Було весняне сонце, весняний сміх.
…………………………………………………………………………………………………………………
Тоскно виють дроти в темряві, тоскно і розпачливо зудять все про одне, все про одне. Тривога... тривога... Чорна станція і чорна самотність.
Як же це?
* * *
Опівдні в місто вступили німці з барабанним боєм.
Чисті солідні гармати, вихолені коні, чисті чіткі голубі колони серйозних людей... Парад! До того ж парад ніколи не виданий. Ніякої війни. Ніякого жаху. Брехня, що в газетах писали, ти диви:
Офіцери на баских конях, як гімназисти, скирять зуби до панянок, оркестр, як новий срібний п'ятак. Правда, попереду їде генерал, грізний і надутий, ніби кайзер, але ж то культура, культура...
— Вот, что значіт цівілізація! (це пальто в шляхетному екстазі).
— Еге ж (а це сіряк), я і в голову не клав, щоб вони так... з цього боку ввійшли... Яким то "боком" вийдуть?
— Дурак!..
На широких багнетах, колись страшних і проклятих, мерехтіло сонце, мерехтіла радісна усмішка міських обивателів. Зустрічали "хлібом-сіллю".
За гостями товпилось старе й мале. Видовисько ж, чи бачив... Чули люди, що там десь Вільгельм, гази, позиції і всяке таке, а щоб хоч одним оком... і ось, диви: — живі, справжні, заливають місто синьою рікою, наче десь греблю прорвало. Дітвори, як горобців: для них найцікавіше — це музиканти,— о! як вони грають, як вони по-німецькому грають...
Колька теж ішов слідом і з захопленням стежив за оказією, але йшов сторожко оддалік, як вовченя. Шинелю десь закинув чи заховав разом з карабінкою. Сонце щиро сипало проміння на непокриту голівку, золотило немите, непострижене, русяве волосся, голубило теплом. Колька морщився, в очі ніби піску насипало, болять від безсоння. Повіки почервоніли, а сонце як не виколе.
Минулої ночі багато думок пролетіло в малій голові, аж щоки позатягало, а нічого й не видумав. Матері теж не знайшов.
З-під важких його чобіт грязюка чвиркає на чиїсь святкові сукні, в шлунку, ніби хтось коловорот крутить. Так ішов у натовпі довгенько, поки не приперли до паркана, як раз на розі, та так приперли, аж дух захопило; кашель, що довго проривався, стис горло обценьками і Колька зайшовся ним нестримно, безпорадно вилупивши оченята.
Скупчилась юрба. Бідолашне хлоп'я аж присіло,— оце та ніч, що на пероні... виходить.
Оказія пройшла мимо, прогрюкали важкі гармати, десь кричали руське безладне "ура".
Біля Кольки юрба меншала,— навіщо він кому такий... вошивий...
Аж тут набігли і... пізнали "ворога".
— Ага, комуніст, красний, держи-и... Пацан...
Колька мусів плигати через калюжі і бігти захекавшись чужими дворами та городами. Ледве не піймали. Та хіба такого доженеш?
Десь під тином впав Колька і лежав до вечора.
Грім німецької музики приніс з собою "мир", "порядок", "спокій" — всі здобутки цивілізації. Пустили в ход купони, розставили по дворах кухні, обділили хазяїв кавою, сочевицею, улаштували гулянку в саду з своєю музикою.
І лише на балконі комендатури поставили кулемет "Кольта", та десь, вечорами, коли в саду в сяйві вогнів скаженів оркестр, а з безвісти долітав темний далекий стогін канонад, росли свіжі могили за містом в бору, туди водили хлопців на страту. Та ще росли стоси німецьких розписок і купонів у селянських запічках... Якою ціною оплатяться вони?
* * *
Вечером Колька тинявся навколо саду, зазирав у квадратові дірки огради і не насмілювався зайти. Інстинктивне побоювання, якась непевність переслідує його цілий день... у своєму рідному місті. Цілий день він нічого не їв і то ще добре — хоч цілий зостався. Підійшов був до однієї товстої, такої доброї, наче з лялькою на руках:
— Тьотю, дайте... їсти...
— Ох! ти тут... Ах ти більшовиченя паскудне! Воришка! Григоріє Петровичу. Григорій!..
Колька далі не чекав і дав дьору. — Піаніно колись у неї забрали.
В животі нудить і ссе, а в саду шаленіє мідь, бубнить спів і регіт. Один ось серед усіх такий сіренький, непотрібний і... ворог. Наче маленький звір, відірвав лице від дірки в мурові, понуро побрів головною вулицею.
В однім дворі стояла кухня, смачно пахло супом та смалятиною. Дебелий німець з оголеними до ліктів руками, в білій шапчині роздає великим ополоником суп, другий розливає каву — так побагато, так щедро. |
Багряний Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=29 | Перепілка в житі — радість... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27418 | Іван Багряний | Перепілка в житі — радість... | Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.
Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.
По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.
Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — д у м а.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов. |