author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Басок Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=589 | Перший сніг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17415 | Василь Басок | Перший сніг | Чудовий вечір темно-синій.
Попід ногами білий пух,
летять сніжинки роєм мух,
і на деревах срібний иней.
Зимову казку ліпить грудень.
– Здоров, дідусеньку, здоров…
Пружніє крок.
І радість у грудях.
І б’є рум’янцем в щоки кров.
Ідем по клюбу і співаєм —
отак співать би без кінця.
Сніжинки граючись сідають,
сльозою котяться з лиця.
І я, і всі, неначе п’яні:
– А ну, – в сніг Таню обкачать.
І ми із реготом жбурляєм
крижані кулі на дівчат. |
Басько Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=639 | Невыдуманная война (хроники) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19255 | Олександра Басько | Невыдуманная война (хроники) | Від авторки:
Доброго дня! Сподіваюся, він хоч трохи добрий. Мене звати Олександра Басько, я маловідома українська письменниця, доула, багатодітна мама. В наш непростий час, мені здається, кожен повинен робити найкраще із того, що він може. Для мене одне із цього "найкраще" — це письменництво. Кілька днів назад я почала записувати свої нотатки про почуття, осяяння, страхи та радості нашого непростого воєнного часу. Писати не вигадану історію, на жаль, не вигаданої війни, очами простої української жінки. Це книга, що пишеться просто тут і просто зараз. Найперша книга про цю війну. Щира й емоційна. В ній багато підтримки для українців і багато цінного для освітлення в інших країнах. Особливо хочу, щоб це прочитали росіяни. Щоб знали, що у нас відбувається насправді. Тому пишу російською. Я хочу опублікувати частину книги, що вже написана, просто зараз в електронному вигляді, у широкий доступ, абсолютно безкоштовно. Хоч, щоб якнайбільше людей з різних куточків світу могли читати це в режимі реального часу... З тим, щоб додавати до книги нові розділи в міру написання. Проблема в тому, що ми з родиною переховуємось за містом. Лише вчора з'явився інтернет, і вже завтра, як я щойно дізналася, його знову не буде. На невизначений термін
"Чтобы выбраться из этого морока, каждый из нас должен думать, говорить, действовать, совершать лучшее из того, на что он способен"…
На что лучшее способна сейчас я? Простая украинская женщина, многодетная мама, дочь своих родителей и своей Земли, жена своего мужа и просто живая Душа? Писательница и доула?
Я могу быть.
Оставаться Человеком во всём происходящем мороке. Заботиться о своей семье. Любить детей и мужа. Продолжать любить Вселенную и поддерживать других женщин в меру своих возможностей.
И я могу говорить о происходящем.
Идет 8-й день войны.
В её тревожном преддверии и в первые дни после её начала я рассказывала о происходящем и о своих чувствах в связи с этим у себя в блоге, но потом мы, защищая своих маленьких детей, решили уехать за город. Нам казалось, так будет безопаснее. И пока так и есть, но в деревне у нас совсем нет интернета.
Поэтому я решила писать сюда, в заметки на своем планшете, и как только появится связь – начну публиковать.
Мне важно сейчас писать именно на русском, чтобы как можно больше русских людей это прочитали, поняли, ощутили, осознали… перестали закрывать глаза на происходящее… Приняли и свою ответственность в этом. И, возможно, попытались бы это изменить.
Это не о вине, а именно об ответственности. Важно разграничить эти понятия, и этим мы с вами тоже будем заниматься на последующих страницах.Дивіться також
Олександра Басько: біографія
Я также надеюсь, что найду помощников, которые сумеют перевести мои заметки на английский и другие языки, чтобы как можно больше людей по всему миру знали правду.
Но, в первую очередь, дорогие, любимые, родные мои украинцы, это для вас. Надеюсь, это поможет всем нам проживать происходящее более осознанно. Надеюсь, здесь вы найдете поддержку. Очень надеюсь, что в эти непростые дни, недели, (месяцы? Очень надеюсь, что не годы…) у каждого из нас будут тихие, безопасные дни… ну хотя бы часы, когда мы сможем сесть наедине со своими чувствами, мыслями, оплакать свои потери, осознать себя здесь, сейчас, в новой реальности. Давайте пока не будем давать ей имя и определение, хоть как бы не напрашивалось слово "ужасной", но какой она будет – во многом зависит от наших выборов прямо сейчас… А вдруг она будет светлой и прекрасной настолько же, насколько чисты наши сердца?
Я постараюсь быть очень осторожной в оценках происходящего.
Больше, чем уверена, что ни украинцам, ни русским, ни европейцам, ни американцам, ни китайцам, ни кому-бы-то-ни-было еще из мирных граждан не ведомы настоящие причины происходящего, все возможные ходы, мотивы, планы. Мы не знаем всех розданных карт и тех, что остались в колоде, мы даже не знаем, кто их раздает и не видим всех игроков. Мы далеко не всегда можем различить правду и ложь, реальность и мистификацию, провокацию и реальную угрозу.
Здесь будут ощущения, инсайты, чувства обычной украинской женщины, которая сама того нехотя, будучи от природы пацифисткой, ничего не имея против России и русских, но влюбленная в свою страну и свой народ, родившаяся здесь и родившая здесь своих детей… оказалась в гуще (хоть и не в самой её сердцевине) войны.
Самой настоящей, жестокой, несправедливой, иррациональной, пакостной, сумасбродной, дикой, варварской, полной боли, ненависти и страданий войны… в самом центре Европы, в 21 веке, в эпоху цифрового мира…
Кто вообще мог подумать, что это произойдет? Как мы с вами могли это допустить?!
День 0. 23.02.2022
По хорошему, этот день следовало бы назвать уже вторым днём войны. Ведь русские войска официально зашли на территорию ЛНР и ДНР ещё 22.02.
Но в этот день, 23.02, мне, как и большинству украинцев, всё ещё не хочется верить, что прогнозы многих экспертов и предупреждения американской разведки верны, и что война – настоящая, полномасштабная война, с целью захвата всей Украины или хотя бы какой-то её части, помимо самих ЛНР и ДНР – действительно состоится.
"Да, это возможно, конечно, – думаю я. – Но кто в здравом уме на это пойдет? Даже такому диктатору, как Путину, всё же должно хватить ума не развязывать полномасштабную войну…"
Ведь это ни в какие ворота не лезет! Ну не может этого быть в 21 веке, когда у человечества уже есть печальный опыт двух мировых войн, когда за плечами опыт холодной войны и карибского кризиса, когда мы своими глазами видим последствия атомных катастроф, в эпоху цифрового мира, в конце-концов, когда правду о злодеяних скрыть уже не так просто…
В общем, очень хочется верить, что этого не произойдет.
Но, конечно, возможность того, что война всё же начнется, мы также рассматриваем. Нам (украинцам) уже несколько недель (или месяцев?) рассказывают о том, что должно быть в тревожном чемоданчике. Прогнозируемую дату начала войны западные спецслужбы все переносят и переносят вперед…
Мы живем в постоянном страхе и абсурде, и уже посмеиваемся над просиходящим от безисходности и собственного бессилия.
Власть заверяет, что причин для паники пока нет (но про тревожный чемоданчик рассказывает – мы помним), и правильно делает, потому что жить, работать, растить детей ведь как-то нужно… Невозможно это делать, если ты знаешь, что война точно начнется завтра, и ты каждый день просыпаешься с этой мыслью.
Так или иначе, к 23февраля я, как и многие украинцы, уже много раз прокрутила внутри себя возможные сценарии развития событий. Тревожного чемоданчика мы, правда, так и не собрали, но знали точно, что в него класть, и эти вещи были под рукой. Также мы знали, что в случае разворачивания полномасштабной войны, мы с мужем увозим детей в деревню, и будем пережидать происходящее там. И несколько раз планировали съездить в село за последние 3-4 недели, чтобы навести там порядок, посмотреть, что нужно докупить – но так и не выбрались, потому что то сами болели, то дети болели, то родственники, то меня переводили в новый отдел по работе, то муж проходил собеседования и сдавал тестовые работы…
В общем, и других проблем хватало, и подготовку к возможной войне было некуда втиснуть в расписание…
В среду 23 февраля мы были записаны к врачу с непроходящими неделями соплями и кашлем у сына и младшей дочки и с предположенной пневмонией у меня и у мужа ещё две недели назад. И, в случае, если дети, по мнению врачей, окажутся незаразными, все же собирались следующим днем завезти их к бабушке, а самим съездить наконец-то в село и подготовить дом к возможным вынужденным там "каникулам".
Краски начали сгущаться с самого утра.
Уже с неделю моё утро начиналось с просмотра ленты новостей, в которой я искала утешение, мол: "Нет, пока не началось"… Но новостная лента этого дня, к сожалению, не была утешительной.
Обстрелы пограничной зоны шли полным ходом. Российская армия со стороны признанной ими ОРДЛО обстреливала наши границы и города. По данным украинской стороны, наши военные максимально, насколько позволяло здравомыслие, не реагировали на провокации, но русская сторона вовсю показывала смонтированные кадры, что это именно украинские войска нападают на мирные города, садики, школы и обстреливают своих же людей…
Помня о своём обещании не давать оценок, несмотря на то, что я все-таки склонна верить гражданам и правительству страны, в которой родилась и живу, но всё же скажу, что не могу быть уверена на 100%, кто стрелял и куда стрелял, и какие кадры были смонтированы, а какие – реальны. Но в том, что бои активизирвались, как никогда ранее после 2014 года – сомнений не было.
Тревога подступала.
РНБО Украины приняла решение об оглашении Чрезвычайного Положения на всей территории страны. Это решение должен был подтвердить Верховный Совет в течении 48 часов.
Включаю брифинг кого-то из военного командования страны, желая получить информацию о том, чем грозит нам введение чрезвычайного положения. Муж рядышком слушает, и начинает подшучивать раз за разом.
Он не в большом восторге от нынешней украинской власти. Он критикует почти все решения правительства, и меня это сильно раздражает, особенно сейчас.
На волне подступающей паники мне захотелось ещё раз обсудить с мужем наши действия в случае начала войны.
Большую часть недостающих нам медикаментов, продуктов, бытовых мелочей мы закупили ещё несколько дней назад. Набрали около 50 литров воды (она к нам поступает с помощью насоса и в случае отключения электроэнергии – мы остаемся без воды). Муж заправил машину ещё недели две назад, также сняли почти все деньги с карточек.
План уезжать в село "в случае чего" тоже был согласован, но вот что именно это "в случае чего" и как понять, что оно уже наступило, раньше мы не обсуждали.
У нас с мужем имелись разные взгляды на политическую ситуацию в стране уже давно.
Мужу не нравилась нынешняя власть, я же видела в ней большой потенциал, хотя и не отрицала некоторых её ошибок.
Муж был убежден, что для того, чтобы не было войны, достаточно изменить руководство страны. Я же не видела сейчас реальной возможности это сделать – ни юридически, ни политически, ни экономически и никак иначе, ведь под границами с моей страной стоят войска другой страны. |
Бачинський Андрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=553 | 140 децибелів тиші | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19901 | Андрій Бачинський | 140 децибелів тиші (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.В автомобільній аварії юний музикант Сергій втрачає не тільки батьків, сестричку, але й слух. Він мусить навчитися по-новому спілкуватися з ровесниками в інтернаті, подолати зневіру і відчай, аби важка втрата не вбила в ньому повністю бажання жити. А також – вирватися зі злочинного кола і врятувати названу сестру від лиха...
Зморений полудневою спекою, Сергій куняв на задньому сидінні татового "Ланоса". Тато барабанив пальцями по керму, мама по телефону сперечалася з подругою, а шестирічна Іринка, молодша Сергієва сестра, вовтузилася й корчила усім смішні гримаси.
– Ну скільки можна чекати? – нервував тато. – Вже десять хвилин стоїмо на переїзді! Де той поїзд?!
Раптом авто струсонуло. Сергій розплющив очі – й побачив поїзд. Але той чомусь не їхав повз шлагбаум, а мчав просто на їхню машину! З-під його коліс на всі боки розліталися іскри. Натужний рев гудка і пронизливий скрегіт гальм паралізували хлопця.
Він сіпнувся, намагаючись затулитися від залізного страховидла, і... впав на землю.
Уже рік Сергія мучив цей сон, не даючи забути той літній день, який назавжди змінив його життя...
Розділ 1
Усе минає, а музика – вічна?
Батьки Сергія Петрини були музикантами. Мама викладала в музичній школі по класу скрипки, а тато грав на кларнеті у симфонічному оркестрі філармонії. Коли Сергієві виповнилося шість років, батьки мало не посварилися через те, який музичний інструмент має опанувати їхній малий.
– Невже ти не розумієш?! – обурювався тато. – Кларнет – це суто чоловічий інструмент. З ним Сергійко точно не пропаде. У будь-який оркестр сяде. А як ще саксофон освоїть, то ціни йому не буде! Будь-яку халтуру відіграє!
– Оце ти дуже влучно сказав – халтуру! – відбивалася мама. – Скрипка – королева музики, найблагородніший інструмент! Наш син зможе стати справжнім музикантом, а ти хочеш опустити його до рівня вуличного лабуха!
– Ма-а-ам! Тату-у-у! Я не хочу на музику! Я хочу на карате! – намагався втрутитися в дорослу розмову Сергійко, проте його думки та бажання ніхто до уваги не брав.
Врешті-решт, аби припинити даремні суперечки, батьки зупинили свій вибір на фортепіано. Малого в цьому тішило одне – не доведеться тягати з собою до школи футляр з інструментом, лише ноти.
Спершу Сергійко дуже соромився і приховував від однолітків те, що вчиться в музичній школі. Час до часу ще впрошував батьків віддати його на карате, відмовлявся ходити в музичну, плакав, але тато з мамою рішуче постановили собі виростити з сина нового Ріхтера.
Тож Сергійко терпів. Потім звик. А через чотири роки переміг в обласному конкурсі юних піаністів. І здобув право взяти участь у престижному міжнародному конкурсі, який повинен відбутися у червні в Польщі. Про талановитого учня навіть показали сюжет у вечірніх теленовинах. І наступні два дні Сергій почувався в школі зіркою. Учні з інших класів на перервах заздрісно перешіптувалися за спиною:Дивіться також
Андрій Бачинський — Ватага Веселих Волоцюг (уривок)
Андрій Бачинський — Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів
Андрій Бачинський — Канікули Остапа і Даринки
Біографія Андрія Бачинського
– Це той Петрина з п'ятого, якого вчора по тєліку показували. Він якийсь там крутий конкурс виграв, тепер по всьому світу їздити буде, тіпа з гастролями!
– Та ну! А з виду вроді ніякий – вухатий і кирпатий... Блін, от везе ж таким!
– А з ким він тусується? Треба на ютубі глянути, може, він уже звезда...
Хтозна, може, Сергійко й переміг би в тому польському конкурсі, може, й дійсно став би зіркою на музичному небосхилі, якби не його любов до футболу. Хлопець вдався статурою в батька – невисокий і худенький. Навіть куйовдив догори русявого чуба, щоб здаватися хоч на кілька сантиметрів вищим. Але все одно на уроках фізкультури завжди стояв у кінці шеренги, серед найменших. Зате був дуже спритним і, граючи у футбол, міг легко "обмотати" будь-кого зі суперників.
Під час одного з матчів на шкільному стадіоні Сергія грубо штовхнули. Він невдало впав і вивихнув руку. Поїхали в поліклініку. Травматолог вправив вивих, наклав фіксуючу пов'язку, але попередив, що наступні кілька тижнів руці потрібен абсолютний спокій. А до конкурсу залишилося тільки десять днів...
Мама плакала, Сергійко також: не так від болю, як з відчаю. Сестра Іринка ридала за компанію. Тато, повернувшись з роботи, побачив зарюмсаних домашніх і почав їх заспокоювати.
– Чого мокроту розвели? Теж мені горе – вивихнув руку. Подумаєш! Та в нього ще стільки конкурсів попереду! От я на свій перший конкурс взагалі в шістнадцять років потрапив, і нічого!
– Але я цілий рік щовечора, як проклята, по дві години додатково займалася з ним! – не втрималася мама.
– І все даремно!
Тато пригорнув знервовану маму і промовив заспокійливо:
– Ну, нема лихого, щоб на добре не вийшло. Не поїде Сергійко до Польщі зараз, то поїде наступного року. Краще підготується, і тоді неодмінно переможе.
Втре носа всім. А цього літа чкурнемо на море! Що ж я, даремно купував машину? Все, вирішено! Першого липня – в Одесу!
– Уррра! На море!!! – вмить ожила Іринка і від радості застрибала на дивані.
Сергійко теж втішився, бо давно вже мріяв побувати на справжньому морі.
Коли діти позасинали, батьки ще довго радилися на кухні.
– І що ти оце вигадав? Яке море? За які гроші? – бідкалася мама, встигаючи водночас мити посуд і готувати щось на сніданок. – Усі наші заощадження з'їв "Ланос".
Тато сидів на табуретці, заклавши ногу за ногу, й намагався її переконати.
– Ну то й що? Замість винаймати будинок чи кімнату біля моря, зупинимося в наметовому містечку на узбережжі. Ніч у наметі, їжа на вогні в казані. Жодних благ цивілізації! Ні телевізора, ні комп'ютера. Тільки море, сонце, пісок, зірки і чайки. Краса! Романтика!
– Угу, романтика! Це ж не ти готуватимеш їжу... І баняки теж не ти, а я митиму, ось цими самими руками, яким ще, до речі, на скрипці грати потім!
– Не хвилюйся, сонце моє! Баняки ми з Сергійком візьмемо на себе, – сказав тато і обійняв маму.
Першого липня о п'ятій ранку тато завантажив у багажник валізи, чотиримісний намет, спальні мішки, посуд і двотижневий запас продуктів. Відтак заніс на руках у салон авто сонних дітей. Мама взяла на коліна пакет з харчами на дорогу, і новенький сріблястий "Ланос" вирушив у путь...
Три години мчали без зупинок. Сонце вже височіло понад деревами, у відчинений люк дмухав свіжий вітерець. Але перед залізничним переїздом мандрівників зупинив опущений шлагбаум, і їм довелося чекати, поки проїде поїзд. Через п'ять хвилин Іринка вже вовтузилася і пхинькала:
– Мені сонце заважав! Гаряче! Мені нудно! Ну коли ми вже приїдемо на море?!
– Потерпи, от поїзд проїде – і рушимо далі. Тоді стане легше, – умовляв її тато, водночас картаючи себе: – Треба було купувати машину з кондиціонером! Пошкодував грошей – тепер паримось, як у душогубці.
Він нервово барабанив пальцями по керму, а мама, щоб відволіктися, теревенила з подругою по телефону. Сергійко ж, зморений полудневою спекою, куняв на задньому сидінні.
Позаду "Ланоса" вже утворилася чимала черга машин, у хвості якої стояла велика зелена фура. Її водій, мабуть, спізнювався кудись. Він сердився і щосили сигналив у клаксон, ніби це могло пришвидшити прибуття поїзда. Врешті не витримав – розігнав вантажівку і повз чергу, порушуючи усі правила, помчав до шлагбаума. Коли до переїзду залишалося кільканадцять метрів, з-за повороту з'явився поїзд. Водій вантажівки різко загальмував. Авто зі скреготом зупинилося, але габаритний причіп перехилило й понесло праворуч. Двадцятитонна машина з розгону врізалася в задній бампер сріблястого "Ланоса" і, наче іграшку, викинула його на колію. А назустріч йому на повній швидкості мчав поїзд...
Розділ 2
Лікарня
Сергійко прокинувся від дивного шуму у вухах. "Напевне, то морські хвилі", – подумав і розплющив очі. Спробував підвестися, але побачив, що руки й ноги в нього забинтовані й прикуті до якихось підвісних механізмів. Поряд стояла шафа з екраном, на якому світився зелений пульсуючий промінь. У прилад було увімкнуто кабель, від якого, наче щупальця, до Сергійкового тіла тягнулися тонкі дротики. Хлопець зрозумів, що він у лікарні. Поки згадував, як опинився тут, двері прочинилися, і на порозі з'явилася жінка в білому халаті. Безшумно підійшла до ліжка і почала говорити. Точніше, Сергійкові тільки здалося, що та говорить, бо губи її рухалися, але голосу не було чути. Жінка нахилилася до Сергійка і знову почала рухати губами. Дарма – ані звуку. Сергійко хотів попросити її говорити голосніше, але відчув, що не може вимовити ані слова. Наче стиснуло чимось рот чи горло.
Жінка помітила, що хлопець напружується, ніби його щось душить. Натиснула якусь кнопку на стіні, і вже за хвилину в палаті навколо Сергійка метушилися лікарі. Один перевіряв температуру і серцебиття, інший світив по-черзі то в одне, то в інше око... Кожен щось запитував Сергійка, проте він їх не чув. І сказати хоч щось у відповідь теж не міг. Лише хитав головою з боку в бік, нічого не розуміючи.
За якийсь час лікарі вийшли. Залишилася тільки медсестра, щоб поставити Сергійкові крапельницю. Незабаром він заснув.
У кімнаті з табличкою "Ординаторська" відбувалася нарада. На стіні висів екран з рентгенівськими знімками. Найстарший з присутніх, сивочолий лікар, довго розглядав знімки, потім зняв окуляри, заклав руки за спину і невесело промовив:
– Ну що ж, колеги. Ситуація складна. Очевидно, крім численних переломів кінцівок і струсу мозку, у хлопця є ще й пошкодження слухового та мовного центрів.
– То, ви вважаєте, професоре, – озвався інший лікар, – що ця глухонімота не тимчасова, не наслідок психологічного шоку?
– Навряд чи. Малий ще не знає, що з ним сталося і що з усієї сім'ї вцілів тільки він. Під час зіткнення машини з поїздом рівень шуму міг досягати 140 децибелів. Від такого органи слуху в дітей взагалі руйнуються.
– То це назавжди?
– Можливо. Але мозок здатен відновлювати втрачені функції. Не будемо забігати вперед. Зосередимося на загальному одужанні пацієнта. До речі, Оксано Василівно, що там з родичами, опікунами?
З-за столу підвелася лікар-психотерапевт, висока статна жінка з короткою сивою зачіскою. В її голосі звучала розгубленість:
– Нічого доброго. Загинули всі, крім Сергія. Близьких родичів немає. А двоюрідний дядько по маминій лінії відмовився від опікунства. Після одужання хлопця доведеться відправити в спецінтернат...
Про Сергійкову трагедію в лікарні знали всі. |
Бачинський Андрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=553 | Ватага Веселих Волоцюг (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26620 | Андрій Бачинський | Ватага Веселих Волоцюг (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору (уривок). Купуйте повну книжку на сайті ВСЛ!
РОЗДІЛ 1. МИША В ПЕНАЛІ
— То кінець, — важко зітхнув Віт, — поженуть зі школи, реально.
— Точно, дєрік крутий, панькатися не буде, — погодився Влад.
Васька з-під лоба зиркала на хлопців і нервово кусала губу. Хотіла щось додати, але помітила Романа Денисовича, вчителя фізики й трудового навчання, а за сумісництвом — класного керівника. Той поспіхом прямував до директорського кабінету.
— Ого, і Таргана викликали. Все, хана нам, сто процентів.
Тарганом класного керівника учні прозвали за його вуса, що кумедно стирчали у різні боки. Він знав про образливе прізвисько і не раз збирався зголити його причину, але щоразу стримувався. Довге й хвилясте сиве волосся вкупі з вусами робили Романа Денисовича Проценка зовні подібним на його кумира — Альберта Ейнштейна. Учитель дуже пишався цим і таємно мріяв, щоб учні, якщо вже й прозивали його, то саме Ейнштейном. Але ті чомусь уперто асоціювали його вуса з тарганячими.
Роман Денисович підійшов і зміряв осудливим поглядом трійцю.
— Так, усі тут: Василина, Владислав, Віталій. Зізнавайтеся, що знову накоїли?
Почути відповідь він не встиг, бо з кабінету визирнув директор і, насупившись, кивнув, мовляв, заходьте. Друзі тупцювали, але увійти не наважувалися. Класний керівник зітхнув і увійшов сам, причинивши за собою двері.
Директор стояв обличчям до вікна. Почувши, що двері зачинилися, важко промовив:
— То хто з вас трьох додумався познущатися над Ганною Іванівною?
— Гм-гм, — прокашлявся Роман Денисович. — Василю Михайловичу, тут тільки я, діти залишилися у коридорі. Директор озирнувся.
Василь Михайлович був років на десять молодший від Романа Денисовича, якому нещодавно виповнилося шістдесят, але виглядали чоловіки однолітками. Директор носив великі старомодні окуляри, був надто огрядним і повільним проти підтягнутого жвавого фізика. Ходив мало, аусі проблеми й конфлікти, що траплялися в школі, вирішував у себе в кабінеті. А якби розміри кабінету дозволяли вмістити усіх учнів та педагогів, то й шкільна лінійка проходила б тут. Зрештою, учнів директорова малорухливість тільки тішила— можна було не боятися потрапити йому під гарячу руку в шкільному коридорі.
— У чому справа? — подивовано розвів руками директор. — Я ж усіх запросив до кабінету.
— Може, спершу удвох прояснимо ситуацію, а тоді вже й учнів покличемо? Бо я, скажу вам щиро, ще не в курсі подій.
— Погано, що не в курсі. Класний керівник повинен першим знати, що діється у його класі.
Роман Денисович промовчав, лише повів плечем. Було неприємно, що його повчають, мов практиканта.Дивіться також
Андрій Бачинський — 140 децибелів тиші
Андрій Бачинський — Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів
Андрій Бачинський — Канікули Остапа і Даринки
Біографія Андрія Бачинського
— Ваші учні, — продовжував директор, — мало того, що зірвали урок біології, ще й перед цілим класом виставили вчительку на посміховисько. Я вже не кажу про шкоду її здоров'ю. Бачили 6 ви, в якому стані Ганна Іванівна прийшла до мене. А в неї хворе серце, і якби вона потрапила в лікарню, хто б тоді викладав біологію і хімію? Заміни у мене немає. Я її ледь заспокоїв і вмовив не звертатися у поліцію.
— Куди?
— Так-так, у поліцію! З приводу нанесення шкоди її здоров'ю і відшкодування моральних збитків.
— Ну, скажу вам щиро, якщо через кожну дитячу витівку звертатися до поліції, то уся правоохоронна система лише й працюватиме на школу. Абсурд якийсь, Василю Михайловичу. Це ж діти!
— Звірі, а не діти! Чи то вперше вони доводять учительку?
Нещодавно намастили клеєм сидіння вчительського стільця і зіпсували їй спідницю. Тепер та миша у пеналі. Це ж додуматися — спіймати живу мишу і на перерві підкласти вчительці в пенал. От чому на лихе їм завжди вистачає кмітливості та енергії, а на щось корисне — ніколи? Коли ж вони вже повиростають і подорослішають?
— Ще встигнуть. Не підганяйте їх, Василю Михайловичу. І на їхній вік вистачить серйозності та смутку. А що там з тією мишею?
— Ганна Іванівна відкрила пенал, щоб взяти ручку, а миша з переляку вискочила їй просто на руку. Поки вона намагалася струсити мишу на підлогу, та вже по рукаву на плече видерлася. Бідна жінка мало інфаркт не схопила. Вона тих гризунів більше смерті боїться.
— Дивно. Як учителька хімії та біології може мишей боятися?
— І що? Ви он — учитель фізики й праці, але електричного струму теж боїтеся і пальці в розетку не пхаєте.
— Оце порівняли, — всміхнувся Роман Денисович.
Директор рубонув у повітрі рукою.
— Так, все, досить дискусій. Завтра хай приходять з батьками і будемо відраховувати зі школи.
— З якими батьками? Усі троє з неповних сімей. Одного бабуся виховує, іншого батько, який на заробітках постійно. А Василина взагалі у дядька живе, маминого брата.
Директор спохмурнів. Відтак підсунув стілець і запросив Романа Денисовича сідати.
— Розкажіть про них. Хочу зрозуміти, чому саме ці троє постійно каламутять воду.
Класний керівник відмахнув рукою:
— Та про що тут розповідати? Скільки дітей зараз у неповних сім'ях росте. Батьки як не на заробітках за кордоном, то розлучені, а як не розлучені, то алкоголіки. Зрештою, самі знаєте, що я вам тут Америку відкриваю?
Учитель потер перенісся і змучено сів. Потім озирнувся на двері, наче перевіряв, чи хто не підслуховує, і промовив:
— Добре, спробую розповісти коротко про кожного. Хоча, скажу вам щиро, нема дуже про що розповідати.
У Віталія Ільківа ситуація трагічна. Мати померла, ще коли він у першому класі навчався. Рак. Батько не витримав, почав пити.
З роботи вигнали. Через знайомих влаштувався у будівельну бригаду — їздить десь у Росію, дачі московським чиновникам будує. По три-чотири місяці нема його. Добре, хоч тітка, старша сестра мамина, Віталієм опікується, приходить зварити їсти чи попрати, коли батько на заробітках. Той, поки працює, — тримається. А вертається додому — зривається, і знову за старе. Але малий, попри все, дуже його любить. Вчитися не хоче, каже, що після школи буде з батьком на заробітки їздити. І то не задля грошей, а щоб хоч отак бачитися з ним. Тверезим. А може, й добре, що теж займеться будівництвом. Має чуття в руках — тямить у столярній справі. Любить малий дерево. Справжній майстер виросте, щиро кажу вам. Таких завжди цінують і поважають. Колись же як було? У кожному під'їзді мешкало по два-три токарі, слюсарі, столяри. Як треба щось змайструвати — пройдись по сусідах, і все зроблять. А тепер? Он, треба було якесь кріплення виточити до лабораторних приладів у кабінет фізики, і нема до кого звернутися. У цілому будинку жодного токаря не залишилося, одні економісти з юристами. І більша частина з них безробітні, бо кому ж та навала потрібна. Вгробили профтехосвіту, тепер страждаємо від нестачі фахівців.
А з Ільківа фахівець буде. І не просто столяр, а краснодеревник — від слова красне, себто красиве дерево. Це я вам, Василю Михайловичу, гарантую. А що біситься на уроках, що ганяє десь там по дахах з друзями, ну то це минеться. Дитина ж воно ще, хоч і вимахав вище від нас з вами.
Щодо Владислава Брецького — батьки у нього є, але розлучені. Вже давно. Батько другу сім'ю має, живе десь далеко, в іншій області. Малий тут з бабусею, а мама вже років десять в Італії гарує, сюди навіть не показується. Мабуть, тому Владислав дуже замкнутий і геть не комунікабельний. Крім комп'ютера, нічого й знати не хоче. Певно, програмістом стане, до точних наук хист у нього є.
Василина Варинюк теж дівчинка здібна, і з сім'єю наче все гаразд.
Батьки археологи, мешкали разом у Дніпрі. Але минулого літа їх запросили в міжнародну наукову експедицію на два роки, от і довелося доньку тимчасово відправити до маминого брата у Львів.
Видно, що дівчина дуже сумує за батьками. І, здається, трохи навіть ображена на них...
— Але що цих трьох об'єднує? — здивовано перебив класного керівника директор. — Вони ж, судячи з ваших слів, абсолютно різні і за характерами, і за вихованням.
Роман Денисович безпомічно розвів руками.
— Сам дивуюся. Певно, якраз отой брак сімейного тепла й затишку.
РОЗДІЛ 2. ЗНАЙОМСТВО
Василині страшенно не подобалося її ім'я, воно здавалося їй надто жіночним і манірним і ніяк не відповідало її характеру й стилю. Улюблений одяг — футболка, джинси і кеди, щоб вільно рухатися і долати перешкоди на кшталт парканів чи кущів. І ще — коротка зачіска. Вона терпіти не могла довгого волосся, яке завжди плутається і заважає.
З дівчатами Василина не дружила змалку, тільки з хлопцями. Ляльки їй були нецікаві, зате поганяти м'яча чи "порубатися" з друзяками мечами джедаїв із "Зоряних війн" — це залюбки. А ще, у дитячому садочку, Василинка любила бавитися в пісочниці, але не ліпити пасочки і квіточки, як дівчата-однолітки, а "розкопувати" скіфські кургани і єгипетські піраміди. Це у неї, мабуть, від батьків-археологів. Батько їй в дитинстві замість казок на ніч розповідав цікаві історії про древніх фараонів і античних царів. Взагалі він мріяв про сина, сподівався, що той їздитиме з ним в експедиції і колись продовжить його справу. Навіть ім'я йому підібрав на честь свого діда Василя, краєзнавця і дослідника історії. Натомість народилася дівчинка. Василинка. Та батько не сумував, бо донька вдалася геть у свого прадіда — така ж допитлива й спритна. "Безбашенна", як казала бабуся Василинки. До речі, крім бабусі і мами, ніхто її Василинкою не кликав, тільки Ваською.
Коли минулого року вона вперше з'явилася на порозі класу, не всі учні й второпали, чи це нова однокласниця, чи однокласник. З її хлопчакуватості відверто насміхалися, але переважно дівчата. І насмішки ці були злі й заздрісні, бо на новеньку почали задивлятися хлопці, особливо красень Віталій Ільків, якого у класі всі кликали Віт. Задивлявся навіть Влад — Владислав Брецький, який через свою замкнутість взагалі ніколи нікого не помічав!
Дівчат це неабияк дратувало. Але з часом вони змирилися, особливо, коли стало очевидно, що між Ваською і Владом чи Бітом нічого романтичного немає. То була лише весела трійця друзяк-розбишак.
Насправді дівчата помилялися. Дружба Васьки, Влада і Віта почалася саме з романтичної історії.
Віталій — кремезний блондин з величезними сірими очима — завжди був улюбленцем дівчат. |
Бачинський Андрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=553 | Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19900 | Андрій Бачинський | Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Частина 1
Діаманти королеви Франції
Розділ 1
Нічні гості, або Перше знайомство
Оленка не могла заснути на новому місці. Вона лежала, заплющивши очі, й згадувала конкурс юних скрипалів, за перемогу в якому її нагородили путівкою до "Артеку". Мама тішилася тоді чи не більше за доньку. Тільки бабуся була невдоволена – бідкалася, що дівчинку зарано відпускати саму так далеко й залишати без нагляду батьків, що в дитячому таборі погано годують, що там домашня дитина потрапить під поганий вплив і, врешті, що там нікому буде контролювати її щоденні вправи зі скрипкою. Знала б вона, що онука в таборі взагалі не займатиметься музикою!
Роман Іванович, учитель музичної школи, стверджував, що скрипка – найважчий музичний інструмент, і дитина має удосконалювати свою майстерність по кілька годин на день, щодня, без вихідних, рік у рік. Можливо, така методика й була занадто жорсткою, але завдяки їй Оленка перемогла.
Відтоді минув місяць, і ось юна скрипалька вже у Сімферополі, відпочиває в готелі міжнародного табору "Артек", а завтра вранці вирушить до дитячої мрії на березі Чорного моря. І дарма, що надворі вересень, що в морі навряд чи вже скупаєшся, зате ще цілих три тижні можна не ходити до школи! "Оце супер! Однокласники за партами нудяться, а я ще відпочиватиму й відпочиватиму! І головне – жодної скрипки. Аж не віриться…", – думала Оленка, уявляючи шезлонг під пляжною парасолькою, себе у ньому, і не помітила, як двері до кімнати тихесенько прочинилися, й усередину прослизнули три чорні тіні.
Отямилася лише тоді, коли по щоці проповзло щось холодне й липке.
– О-о-ой! Хробаки! – верескнула вона, катапультуючись з ліжка, а заодно струшуючи з обличчя ту гидоту.
Раптом хтось схопив її за руки й почав заспокоювати:
– Тихо-тихо, та не крути так головою, немає тут хробаків.
Увімкнулося світло. Оленка побачила, що, крім неї, в кімнаті опинилися ще троє незнайомих хлопців. Вона набрала в легені повітря, аби заверещати ще голосніше, та один із прибульців прикрив їй рот рукою.
– Та заспокойся ти, навіжена! Ми свої. Просто пожартували.
– А-а-а! Грабують! – Оленка вирвалася з рук незнайомця й метнулася до дверей.
Та не встигла зробити й кількох кроків, як до кімнати увірвався огрядний дядько і, розмахуючи над головою шваброю, заволав:
– Усім стояти й не рухатися! Руки вгору! Стріляю без попередження!
Його руді вуса грізно стирчали. Озирнувшись навколо, власник войовничих вусів побачив у кімнаті лише трьох переляканих хлопчаків і дівчинку, що заніміла із роззявленим ротом.
Чоловік опустив швабру, обперся на неї, заправив у шорти смугастий тільник, з-під якого весь час намагалося вигулькнути чимале черевце, примружив око й вимовив з протягом:Дивіться також
Андрій Бачинський — 140 децибелів тиші
Андрій Бачинський — Ватага Веселих Волоцюг (уривок)
Андрій Бачинський — Канікули Остапа і Даринки
Біографія Андрія Бачинського
– Та-а-ак, і що це в нас тут відбувається?
Один із хлопчаків прошепотів:
– Усе, нам криндик, закінчився наш табір.
– Це точно – сьогодні ж додому відправлять, – додав товариш, ховаючи руки за спину.
– Ну! – коротко, наче підганяючи коня, вигукнув чоловік, і його вуса ще грізніше настовбурчилися. – Що ти там ховаєш? Давай-давай, показуй!
Хлопець неохоче показав руки. У правій він тримав тюбик із зубною пастою.
– І що це таке?
– Ми... ми йшли зуби чистити перед сном і переплутали двері, – пробурмотів непроханий гість.
– О другій годині ночі? А чому зубна паста опинилася у неї на щоці? Переплутав дівчинку з умивальником?
Оленка повернулася до дзеркала й поглянула на своє відображення.
– От... от... от... – аж затнулася від обурення. – От негідники! По-вашому, моя голова схожа на мийку?
Вона вихопила тюбик з руки хлопця і щосили жбурнула об стіну. Тюбик чвакнув, і паста полетіла навсібіч.
Усі притихли й заворожено дивилися на химерні триколірні візерунки. Дядько, почухавши черевце, яке врешті все-таки вислизнуло з-під тільника, здивовано загудів:
– У-у-у... ну ти, мала, даєш. За що ж ти її так?
– А чому вони мене налякали? Звідки я знала, що то лише паста? Мені здалося, хробак по щоці повзе! Ненавиджу хробаків! Мало не померла зі страху!
– М-ми просто пожартувати хотіли, – пробелькотів найменший з хлопчаків.
Дядько усміхнувся й пригладив вуса, ніби заспокоюючи їхній войовничий запал. І ті справді відразу стали м'якими й пухнастими.
– Усе зрозуміло, – промовив. – Троє героїв вирішили першої ж ночі поглузувати з дівчинки, яка й так була перелякана, бо спить сама у великій кімнаті.
Оленка вперлася руками в боки й випалила обурено:
– І зовсім я не перелякана була, поки ці... не увірвалися без дозволу.
– Ми не увірвалися, – знову спробував виправдатися найменший. – Ми пожартувати хотіли – вуса намалювати, окуляри там і всяке таке. Та й не знали, що вона сама у кімнаті. Думали, що їх теж троє. Зранку вони б прокинулися і так би й поїхали до "Артеку" розмальовані.
– Теж мені джентльмени! – похитав головою чоловік. – Де ви бачили, щоб жінка вийшла з кімнати, не причепурившись перед дзеркалом?
– Яка ж вона жінка? – здивувався хлопець і розсміявся, відчувши з інтонації вусатого череваня, що суворого покарання не буде.
Лише Оленка скоцюрбилася під простирадлом і зловісно позирала на всіх з-під лоба. "Ну нічого, я вам ще помщуся, ще познущаюся. Побачимо тоді, чи будуть у вас усмішки від вуха до вуха", – смакувала вона наперед різні способи покарання кривдників.
Чоловік сів біля неї:
– Тебе як звуть?
– Оленкою, – буркнула мала й додала підозріло: – А вам навіщо? Ви взагалі хто?
– Я? Ой, перепрошую, я ж не відрекомендувався. Отже, я – Лев Дмитрович, шеф-кухар їдальні табору "Янтарний", що належить до артеківського комплексу "Гірський". А ви, хлопці, до речі, у який табір їдете?
– У "Янтарний".
– Он як! А ти, Оленко?
– Я теж туди, – невдоволено пробурмотіла вона.
– От бачите, як усе гарно складається? Отже, нам завтра їхати разом. Я щойно з відпустки повернувся, а на ніч зупинився тут, у готелі. Уже й спав міцно, коли раптом почув крик. Схопив, що було під руками, й прибіг сюди, думав, злодії до чиєїсь кімнати залізли, а це ви тут дуркуєте. Ну, Оленко, годі сердитися, за три тижні ще так потоваришуєте, що й водою не розіллєш!
– Ще чого, – озвався довготелесий рудий хлопець, який досі мовчав, утупившись у підлогу. – Бракувало тільки з дівчиськом дружбу водити!
– А чом би й ні? Будете, немов троє мушкетерів і красуня Констанція!
– Мушкетерів четверо було.
– Ну то й що? Вас троє буде. Або так – четвертим мушкетером стану я. Як бачите, з мене вийде нічогенький Портос, еге ж? Головне, щоб ви не ображали, а захищали вашу даму серця.
– Ага, її образиш – такий лемент учинить, що всіх гвардійців на чолі з кардиналом принесе.
– Гляди, бо й сам залементуєш, коли я тобі щось подібне вночі влаштую! – гукнула Оленка.
– Ну от, – знову озвався довготелесий. – Яка з неї Констанція? Натуральна Міледі. Сам погляд чого вартий. Може, в тебе й лілія наколота є?
– Я зараз своїми пазурами тобі обличчя прикрашу! – Дівчинка метнулася до хлопця, та Лев Дмитрович вчасно перехопив її руки.
– Годі-годі, спокійно. Що за порода жіноча? Тільки щось не по-їхньому, одразу лізуть кігтями очі видирати.
– Та немає в мене жодних кігтів. Я ж на скрипці граю. Це я так сказала, щоб полякати того самовпевненого індика.
– Усе, баста! – посуворішав шеф-кухар. – Ранок на носі, а ви досі чубитеся. Немає тут індиків. Познайомтеся, помиріться і потисніть одне одному руки. Вам ще цілих три тижні разом жити. Нумо, хлопці, підходьте першими до дами.
Довготелесий мляво подав Оленці руку й пробурмотів:
– Антон. Я з Києва. Дістав путівку за перемогу в республіканських змаганнях з легкої атлетики. Я добре у висоту стрибаю.
– Теж мені Бубка, – прошепотіла Оленка, проте Антон почув і відповів з гідністю:
– Бубка не Бубка, а чемпіоном України серед юніорів став. Зрозуміло, Олено Паганінівно?
– Бе-бе-бе, коник-стрибунець, – покривлялася Оленка й показала хлопцеві язик.
Якби таку неймовірно зухвалу поведінку побачила Оленчина бабуся, то читала б онучці мораль цілісінький день, а то й тиждень. Натомість Лев Дмитрович тільки цитьнув на неї й надав слово найменшому з хлопчаків.
– Я Сергій. З міста Ровеньки, що на Луганщині. Директор шахти, де працює мій тато, закупив кілька путівок сюди для дітей передовиків виробництва. Мій батько – заслужений гірник, то одна путівка й перепала йому, тобто мені.
– А я... а я... – знітився третій учасник нічної пригоди, – я з багатодітної сім'ї. Мене звуть Олександром, але краще називати Сашком. Так і коротше, і прикольніше. Ми в селі на Вінниччині живемо. Нас у батьків восьмеро. – Ми найбільша багатодітна родина у районі, тому нам і виділили путівку. Мама, щоправда, нарікала, що не в літню зміну, що потім доведеться у школі надолужувати… Але добре й так, бо могли взагалі не дати – це ж "Артек", а не якийсь там районний оздоровчий табір.
– А для чого надолужувати? – здивувався Лев Дмитрович. – Тут теж працює школа, і ви навчатиметеся згідно з навчальним планом.
– Як?! – Оленка знову мало не закричала. – Школа? У таборі? Хіба це можливо?! Ми ж їдемо відпочивати, а не мучитися!
У цьому хлопці були одностайні з Оленкою і теж обурилися такою очевидною несправедливістю.
– Тихо, діти, спокійно. Учитися ви будете лише до обіду, а після обіду й у вихідні – відпочивати, працювати у гуртках, і художньої самодіяльності теж, їздити на екскурсії.
– А коли домашні завдання виконувати?
– У нашій школі не задають домашніх завдань. Усе встигатимете на уроках. Вам сподобається, ось побачите. І, до речі, можете називати мене дядьком Левом – так теж коротше і прикольніше. Взагалі, я рідко кому дозволяю так звертатися до мене, але, враховуючи незвичність нашого знайомства...
– А ви й справді чимось на лева схожі, – зауважила Оленка, – такий же великий і рудий.
– Ет, який там з мене лев, – заперечив чоловік, махнувши рукою. – І "грива" вже посивіла, і стометрівку не те що за одинадцять, – за двадцять секунд не пробіжу. От колись... Бачила б ти мене років із тридцять тому! Отоді я був справжнім левом. Сила й швидкість – ого! Кучері – ого-го! Що два тижні мусив підстригатися, бо безкозирка на голову не налазила. Я ж на Чорноморському флоті служив. Як ішов у парадній формі Севастопольською набережною, – усі дівчата на мене задивлялися! Ех… Коли відслужив, не хотілося у село повертатися, – море так і не відпустило від себе. |
Бачинський Андрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=553 | Канікули Остапа і Даринки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19902 | Андрій Бачинський | Канікули Остапа і Даринки (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Привіт!
Ми — Остап і Даринка — близнюки.
— Але я старший, — вибігає наперед Остап.
— Ще чого?! — відштовхує брата Даринка. — Подумаєш, старший! Зате я мудріша!
Отак з нами завжди — ми сперечаємося, іноді навіть сваримося. Та як тільки стається щось надзвичайне — а надзвичайне трапляється з нами постійно! — ми не можемо одне без одного і всі проблеми неодмінно вирішуємо разом. Тому що близнюки дуже тонко відчувають одне одного, а ще багато в чому одне одного доповнюють — і завдяки цьому знаходять вихід навіть із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Так нам пояснив старий мольфар у зачарованій печері в скелях Довбуша. Зайшовши в ту печеру опівночі, ми раптом потрапили в минуле — і для того, щоб повернутися додому, мали знайти зачарований камінь, в якому була закута душа молодого опришка.
Уявляєте, скільки нам довелося пережити! Але завдяки моїй спритності, — каже Остап, — і моїй кмітливості, — додає Даринка, — ми звільнили закуту в камені душу опришка, і вона стала зіркою на небі, поєднавшись у такий спосіб зі своєю коханою! За це мольфар подарував нам чарівну бартку, з якою, — каже Остап, — я неодмінно колись знайду Довбушеві скарби!
А ще в нас є маленька сестричка Оленка — і її одного разу викрала страшна відьма Бона. Тож ми, ясна річ, мусили сестричку звільняти...
Про все це ти міг — чи могла — прочитати у книжці "Пригоди Остапа і Даринки". Але на цьому наші пригоди не закінчилися — у цій книжці вони ще карколомніші. Але ми знову здолаємо всі перешкоди — тому що ми разом! А те, що ми іноді сперечаємося і навіть сваримося, — це дрібниці, не зважай...
Отож — гайда з нами!
P.S.: А Остап від Даринки справді старший. Знаєте, на скільки? На цілих чотири хвилини!!! Ото сміхота...
Частина 1
Мушля, син Володаря морського
На море
— Тату, ну тату, ну чому ми не їдемо в Косів? — ображено скиглила Дарина. — Ти ж нам обіцяв ще минулого літа.
— Ще раз повторюю: ми їдемо на море. Ти не хочеш на море?
Остап спостерігав за суперечкою сестри з татом і нервово гриз нігті. Авжеж, йому дуже хотілося на море, але діти цілий рік чекали, що влітку поїдуть на Гуцульщину й продовжать пошуки скарбів Олекси Довбуша, розпочаті минулого року в скелях біля Болехова.
Щоб припинити суперечку, батько виклав на стіл квитки на потяг Львів-Сімферополь. Дарина понуро зітхнула, зрозумівши, що нічого вже не змінить, і пішла збиратися в дорогу...
На жаль, найменша Оленка не могла поїхати разом з усіма, бо трохи застудилася й кашляла. В поїзді ж хвороба могла загостритися. Мама з татом хвилювалися, що мала розплачеться й вередуватиме, але дівчинка досить спокійно прийняла звістку про те, що залишиться з бабусею в селі. Навіть сказала: "А я й не хочу їхати з вами. Мені з бабусею буде спокійніше, тут мене ніяка королева не вкраде і кров мою не вип'є! Ось так!" Після поїздки у Кременець Оленка часто розповідала про вершника, який викрав її з-під носа у тата з мамою, про відьму, яка вбивала маленьких дітей, і про те, як Остап із Дариною пробралися через коридор часу й урятували її. А деколи прокидалася посеред ночі й просто плакала. Батьки не розуміли, що це таке вигадує мала фантазерка, але особливо не переймалися, списуючи все на занадто емоційний характер дитини. І сьогодні вони лише здивовано переглянулися й промовчали. Остап із Даринкою, які сиділи поруч і все чули, промовчали теж, лише схилили голови, щоб не видати своїх почуттів. Вони, на відміну від Оленки, вже навчилися берегти свої таємниці...Дивіться також
Андрій Бачинський — 140 децибелів тиші
Андрій Бачинський — Ватага Веселих Волоцюг (уривок)
Андрій Бачинський — Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів
Біографія Андрія Бачинського
Остап, Дарина і Оленка дуже любили їздити потягом. Тільки-но вони сідали у вагон, одразу замикалися в купе й уявляли себе машиністами електровоза або моряками підводного човна, а найчастіше — астронавтами із "Зоряних воєн". Остап завжди був Дартом Вейдером, Дарина — принцесою Леєю, а Оленка — Люком Скайвокером. Щодо розподілу ролей не сперечалися ніколи, зате постійно сварилися з приводу того, хто займе верхні полиці, адже дітей було троє, а полиці тільки дві. Оленка сама, без сторонньої допомоги, ще не могла вибратися нагору, тому, як правило, вередувала й заходилася плачем. Урешті тато не витримував і примусово "підселяв" малу до когось із старших.
Цього разу Оленка не їхала на море, тому про верхні полиці ніхто не сперечався. Без шуму й Олениною плачу було навіть якось сумно їхати. Остап із Дариною лежали собі, заколисані стуком вагонних коліс, і уявляли, як вони купаються в теплому морі й ніжаться на піску під сонцем. Діти були впевнені, що де-де, а в Криму вже точно жодні відьми, чаклуни й привиди не зможуть перетворити їх спокійний відпочинок на безкінечний коловорот неймовірних пригод...
У Сімферополь потяг приїхав о 9-й ранку, а ще за дві з половиною години тролейбус Сімферополь— Ялта висадив Даринку, Остапа та їхніх батьків на станції курортного міста Алушта.
Тато домовився про оренду житла заздалегідь, тож хазяї будинку вже з самого ранку чекали гостей. Батьки пропонували дітям відпочити з дороги, але малим не терпілося скоріше скупатися й повалятися на піску. Вони наперебій доводили, що не потомлені, й узагалі, якщо приїхали на море, то нема чого розсиджуватися — треба негайно йти на пляж. До пляжу було недалеко, і вже за двадцять хвилин діти, мов спраглі звірята після тижневого блукання в пустелі, з розгону "влетіли" у море й з несамовитим вереском почали хлюпалися у воді. Але вже за годину мама погнала дітей додому — щоб не "згоріли" на сонці. Остап із Дариною опиралися й вимагали продовження сонячно-водних процедур, та мама була невблаганною. Вдома близнята набундючилися й ображено мовчали до вечора. "Розтопити" невдоволених дітей вдалося лише татові, який приволік із базару величезний кавун — кілограмів, мабуть, із десять. Той виявився таким солодким і соковитим, що брата й сестру довелося мало не за вуха відтягати, коли вони за кілька хвилин "змололи" половину кавуна. Ситі й замучені розвагами у воді, заколисані шумом моря, що доносився крізь прочинене вікно, діти позасинали.
Наступного дня батьки дозволили Остапові й Даринці провести на сонці трохи більше часу. День за днем засмага ставала все темнішою, і мама вже не боялася нещадних сонячних опіків. Тож біля моря діти товклися з ранку до вечора, з перервами на обід та вечерю.
У кінці серпня відпочивальників щодня стає все менше й менше. Усі поспішають готувати дітей до школи. Тож хоча місця на пляжі тепер було вдосталь, Остапа з Дариною це не тішило, адже не залишилося ровесників, з якими можна було затоваришувати й погратися. Та й купатися в морі вже не дуже хотілося, тож Дарина з Остапом розважалися тим, що будували на пляжі піщаний замок і гралися з морем у війну: гнані морським вітром хвилі час від часу брали замок в облогу й "злизували" його неприступні стіни. Проте діти щоразу відбудовували свою твердиню.
Раптом — після чергової водяної атаки — у рівчаку біля замкової вежі Дарина помітила щось блискуче:
— Остапе, дивися, що це? — покликала вона брата.
Він присів на коліна, уважно роздивився й вигукнув:
— Та це ж мушля, тільки дуже велика! Я собі її заберу.
— Ага, так не чесно, — засперечалася сестра. — Це я її знайшла, вона моя.
— Чому тоді одразу не брала, побоялася?
— І нічого не побоялася. Віддай!
— Ні, тепер вона моя!
— Ні, моя!
— Моя!
— Моя!
— Моя!
Від слів діти перейшли до діла й заходилися видирати мушлю одне в одного з рук. Невідомо, хто переміг би в цій боротьбі, але в якусь мить мушля просто розкололася надвоє. Діти попадали на пісок, кожне зі своєю половинкою в руках. У повітрі між Остапом і Даринкою одразу ж з'явилася невеличка прозора хмаринка. Спочатку вона розхитувалась у такт хвилям, відтак зависла на місці й... здалося, що хмарка заговорила, хоча нічого схожого на рот у неї не було та й не могло бути.
— Нарешті мене звільнили. Ура! Я бачу сонце! — пролунало над пляжем.
Не відводячи очей від чуда, Остап тихо запитав Дарину:
— Ти теж чуєш це?
— Так, а що то таке?
Остап не встиг відповісти, бо хмарка знову заговорила, звертаючись до дітей:
— Дякую, що ви мене звільнили! Знали б ви, як мені там було тісно, темно й самотньо!
— А т-ти... хто? — несміливо запитав Остап.
— Хто я? Я син морського Духа, покровителя рибалок! — урочисто промовила хмарка й почала змінювати свою форму, приймаючи подобу маленького хлопчика.
— А що ти робив усередині мушлі? — запитав Остап.
— Це батько покарав мене.
— Що ж ти накоїв?
— Та нічого такого: лише дав рибам голоси й примусив їх співати хором. А вони як почали бульбашки ротами пускати — аж море піною вкрилося! То всі рибалки від страху на берег повтікали. Ото тато й замкнув мене в мушлю, щоб я не бешкетував. Та хіба я винен? Самому мені нудно, а бавитися нема з ким.
— А ти замки з піску будувати вмієш?
— А що тут уміти? — хлопчик знову перетворився на хмарку, яка завертілася і вмить здійняла вихор піску. Коли вихор припинився, перед очима дітей постав красивий замок з палацом і вежами, оточеними муром із бастіонами.
— Кла-а-а-с! — захоплено вигукнув Остап. — Відтепер ти будеш моїм другом!
— Ні, моїм! — відрізала Дарина й тупнула ногою об пісок.
— А чому це твоїм? Він же хлопчик і не буде з тобою в ляльки гратися!
— Та не сваріться ви, я буду дружити з вами обома, — дух намагався примирити дітей. — Але спершу мені треба ненадовго повернутися в море, до тата. Якщо він пробачить мене і дозволить погратися з вами, я одразу ж повернуся.
Хмарка попливла в бік моря й розчинилася у воді. Діти сіли поряд в очікуванні свого нового друга...
Минуло кілька хвилин. Над водою з'явилася прозора хмарка, наблизилася до дітей і знову набула обрисів хлопчика. Лише цього разу він був невеселий.
— Що сталося? — з тривогою запитала Дарина.
— Зник мій батько, — сумно відповів дух.
— Як це — зник?
— У морі ніхто не знає, куди він подівся. Це сталося дуже-дуже давно, сотні років тому.
— Не може такого бути, — засумнівався Остап. — За сотні років знаєш, як усе міняється? Ти би вже постарівся й помер.
— Я — дух, і для мене час — ніщо. Сидячи в мушлі, я не відчував його й думав, що минуло лише кілька днів. Та не залишилося вже нікого з тих, хто пам'ятає давні часи. І тепер немає кому розповісти мені, що ж сталося з моїм батьком.
— У тебе ще був хтось із родини?
— Ні, лише тато і я.
— Хто ж тепер є покровителем рибалок?
— Немає більше покровителя, як і немає тих рибалок. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Беру оберемок проміння... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17627 | Степан Бен | Беру оберемок проміння... | Беру оберемок проміння
Жовто-пухкої кульбаби,
Стелю і лягаю.
Коло мене коса,
Молоток і мантачка.
Бриль золотий захищає від спеки…
А в небі лелеки.
Далеко-далеко
Якісь невідомі лани
І високі намети…
Хороше бути ліриком степу,
Молодим косарем
І поетом!
1926 |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Весна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17910 | Степан Бен | Весна | Бринять бруньки на днях,
Бринять такою теплою весною,
І пісня жайворонка знову
Мережить шумкою в полях.
Бринять бруньки по днях.
Все небо в синіх прапорах:
(проміння, вітер і берези).
О скільки на землі тверезих
Бояться вийти із-за ґрат!
А там за обрієм туман
Пряде нові й нові дороги,
За обрієм хвилює море
Повітря, пахощів і трав.
За обрієм весна. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Вітер волі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17902 | Степан Бен | Вітер волі | О земле, велетнів роди!
Павло Тичина
Ще буде радість цілувати
Блакитні очи поколінь,
І обсипатиме старезна мати
Пшеницею своїх синів.
І засміються, бризнуть зорі,
Заграють славу кобзарі.
Крилате сонце перемоги
Цвіте на прапорі вгорі.
Дзвенить, дзвенить і кличе кобза,
По нетрях бору луни б'ють.
Нехай цвітуть і половіють грози,
Нехай майбутні велетні ростуть!
Міцнійте ж духом і красою!..
Рілля та плуг покажуть час,
Щитами прадідів до бою
Благословили села вас. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | День, як глибока криниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17901 | Степан Бен | День, як глибока криниця | День, як глибока криниця:
прозорий, блакитний, холодний.
Тільки береза на сонці
сріблиться у синій безодні.
Тихо під листям одежі
вінки золоті заплітає…
Осінь сьогодні розкинула
вежі в зеленому гаю. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Дзвенять хрущі, цвітуть черешні... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17900 | Степан Бен | Дзвенять хрущі, цвітуть черешні... | Дзвенять хрущі, цвітуть черешні,
дівчата водять "журавля".
А вечір ловить на гнуздечку
золотогривого коня.
Стою у присмерку діброви
і думи вечора таю.
Весна кує нові дороги, —
чи скоро викує мою?
Які слова я там зустріну…
Кому зародять ці поля?
Останні птиці долетіли…
Цвіте туманами земля. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Житом, калиною літо цвіло... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17897 | Степан Бен | Житом, калиною літо цвіло... | Житом, калиною літо цвіло.
Парусом ранки лягли на озера.
День підіймає чоло,
День золотіє у дверях.
Радісно п'є на світанку земля:
Келихи вітру, роси і проміння.
Дзвонять колоссям поля,
Кличуть мене на весілля.
Слухай! Як ніжно кругліє зерно,
Стигнуть жита і квітує пшениця.
Поле – пахуче вино,
Я невсипущий п'яниця.
Очі п'яніють, темніють від трав,
Трави туманять степи і дороги,
Зоряно вечір упав
Сонцем холодним під ноги. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Листопад | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17898 | Степан Бен | Листопад | Щодня смутніш весела карусель,
Ясне готується в дорогу літо.
І тихі заводі далеких сел
Осінній каламутить вітер.
Через дахи, через будинки ржаві
Промерзлий дощ одвіяних листів.
І табуни сполоханих граків
Тривожно линуть над полями.
О море днів, розбурхане вітрами!
Де хмурий листопад
Під дзенькіт чоток і лопат
Бреде в село розгаслими шляхами.
Не відчиняйте, люди, хат,
Замкніть на засуви всі брами!
Тонкі тумани виросли до хмар,
Димлять на сивими річками.
І заходу кривавий жар
Не тліє більше вечорами.
По цілих днях худі ворони
Ганчір'ям висять на гілках.
І темний ліс, обідраний і чорний
Наводить дикий жах.
А вітер рве, шумить і крутить,
Вихрить на деревах.
Одні тумани мов прикуті
Стоять уперто на полях.
Стоять і мовчки п'ють холодні хмари
І враз здригаються плачем…
Уся земля, мов рана,
Ятриться гноєм і дощем. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Млини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17911 | Степан Бен | Млини | У царинах на роздоріжжях
Млини, що мелють наше збіжжя.
Крилаті, темні та похмурі
Вони радіють кожній бурі.
Під час осінніх буйних злив,
Коли вітри шумлять між крил.
Вони мов велетні циклопи
Чатують ніч ворожим оком.
І враз налякані вітрами
Махають чорними руками.
І понад сірі плями хат
Кудись біжать, біжать, біжать…
Немов би дика, темна сила
Важкі розвіяні вітрила
Вгорі хитаються над дахом,
Шумлять і стогнуть з переляку.
На всіх узгір'ях, на горбах
Млини риплять і сіють жах.
Старі ж мірошники сичами
Крізь діри дивляться в тумани.
І цигарок огняні очи
Таємно світять серед ночі.
Глухе село мов сам відчай
В осінніх топиться дощах.
І вітряки живцем розп'яті
Неначе символи закляті
Стоять роки, стоять віками
Над скорбними його шляхами. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Надвечір'я | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17906 | Степан Бен | Надвечір'я | 1
Дзвінкіш мороз. І вечір на шибках
Малює тьмяно бронзові любистки.
Ще мить – і догорять останні блиски,
Рожева тінь сховається в кутках.
І в безбережнім, фіалковім морі
Потонуть села, хутори, дороги…
І тільки вогники убогих хат
Яснітимуть у мовчазних степах.
2
Глибокий присмерк перейде туманом,
В полях зажевріє веселий жар.
І знову місяць, круглий і рум'яний,
Блискучим колом випливе з-за хмар.
І заясніють вулиці снігами,
Прозорий дим полине за хатами.
І білий иній розцвіте бузком
Під кожним тином, ґанком і вікном.
3
О ці казкові тихі надвечір'я
Дзвінких, золоторогих вечорів,
І синь небес у пелюстках сузір'я,
І гул річок під скелями борів…
Неначе дивна білосніжна мрія,
Зимова ніч виходить з берегів.
Горить, сріблиться ніжно над землею
Далекою північною зорею. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Надворі день… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17909 | Степан Бен | Надворі день… | Надворі день і відблиски морозу,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас.
Тікає вітер в далечінь…
А вулицями сніг
Як золотий ячмінь
Колоссям стелеться до ніг.
Закучерявилась глибінь
І серце і село.
О, скільки струн і слів
Навколо царин зацвіло!
І дзвонять, дзвонять і риплять морози,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17904 | Степан Бен | Ніч | Ніч блукає по леваді
Темна-темна та стара
І жене зірок отари
В сині стайні до двора.
Положила чорний палець —
Кучеряве помело.
Золотих овець без цапа
Не пускає на село. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | О хутори... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17628 | Степан Бен | О хутори... | О хутори!
Пронизані полинною печаллю
У згусток золотих і синіх вечорів.
Хто вип'є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів?
О хутори!
Пливуть, шумлять і віють весни,
І ранки сплескують крилом.
І сонце кільчиться у плесах,
А сонце птицею в село…
О хутори!
Пронизані полинною печаллю
У згустках золотих і синіх вечорів.
Хто вип'є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів?
О хутори!
1926 |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Обіймає ранок села... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17905 | Степан Бен | Обіймає ранок села... | Обіймає ранок села,
Золотими гребінцями
Чеше кучері туман.
Під рожевий дим і порох
Череда виходить з царин,
На собак свистить чабан.
І пливе, сміючись, гомін,
Кучерявить пил шляхами,
Золотіє слід отар.
І на всьому – клаптик неба,
Голубі веселі плями
Та рясні цілунки хмар. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Ода | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17896 | Степан Бен | Ода | Я мов мембрана:
в шелесті, в шумах, в згучанні…
Я чую, як згуки проходять крізь мене,
від мене і далі…
– Згуки людей,
що родились раніше,
і тих, що народяться після,
і тих, що живуть і працюють зо мною…
Людино, я завжди з тобою!
Ось ти повертаєш додому;
галуззя пройдених літ
шумить за тобою —
галуззя літ, що колись розцвітали
й давали плоди.
– Людино, це ж ти! – шумить надо мною,
крізь мене і далі, – руки свої простягаєш
в прийдешнє,
за обрії наших орбіт.
– У новий золотіючий світ. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Поворот | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17903 | Степан Бен | Поворот | Окселентують, клекотять вози.
Дзвінка луна переорала вечір.
А погляди вже п'ють ясні димки,
По-дружньому підморгують малечі,
Що роєм десь повисла на задку.
Яка глибока, невимовна радість —
По довгих роках боротьби та мандрів
Зустрінуть дім і милих у цвіту!
Як і раніш – на вигоні криниця,
По-давньому киває журавель.
А серце, ніби перелітна птиця,
Назад минуле і нове несе.
Якісь думки чи спогади ще тануть.
Та не вернуть минулого назад!
Усе село, мов яблуневий сад,
Стоїть в рожевому тумані.
Напівзабутий милий краєвид.
Юнацьких літ ява неповторима.
Як і колись, під тином парубки
Коханок пригортають чорнобривих,
Що безсоромно, радісно кричать
Високими, дзвінкими голосами.
О скільки весен одцвіте з піснями
І заплідниться молодих дівчат!
Усе як слід, як і повинно бути.
Саме життя розоре цілину.
І – може статися – мої онуки
По-іншому співатимуть весну.
І, може буть, в такий же синій вечір
У такт хрущам задзвонять літаки.
І по-новому розцвітуть сади,
І люди, і серця, і речі. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Польова зустріч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17629 | Степан Бен | Польова зустріч | ПОЛЬОВА ЗУСТРІЧ
Глянула…
Таким гарячим золотим рум'янцем
Зацвіли щоки,
Заблищав серп коло пояса.
Пригадую:
На його блискучій поверхні
Коливались дві веселі сині волошки.
1924 |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Ранок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17908 | Степан Бен | Ранок | Бринять хмарки, повітря, води.
Під пальцями морозів
Вібрують струнами гілки.
І тихий сад, немов орган,
Згучить понад снігами…
На сході золота октава.
О друже мій, ти брат по крові…
О друже мій, ти брат по крові
Рослинам всім і назвам і речам!
Коли табун реве на водопої
І луни котяться по горах,
Хіба тебе, пісень твоїх немає там?
Он птиця за рікою
Безсило сплескує крилом.
І наші ноги почувають втому,
Немов би з нею ми злились в одно.
Навколо стигнуть грона,
Рум'янить день дітей малих,
І музика небес у голубому
Однаково милує нас усіх.
І кожен крок землі сирої
Нагадує, і кличе, і зове;
І навіть дуб, розколотий грозою,
Так само, як і ми з тобою,
І радість і печаль в зеленім серці в'є. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Романтичний сонет | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17912 | Степан Бен | Романтичний сонет | Благословенна путь і парус перший
на першому піднятий кораблі,
і розум предка мужній та упертий,
що виборов нам обрії ясні.
Бурхливе море піниться і плеще,
шумує море в дальній далині.
А ми з відкритим і спокійним серцем
останні вибираєм якорі.
Ще мить і засвистять вітри у реях,
солоні хвилі поцілують борт…
І ми з піснями в гомінких бореях
набридлий радо залишаєм порт.
Щоб десь у крижаних морях з вельботів
стрілять моржів і бити кашалотів. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Серп коло пояса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17899 | Степан Бен | Серп коло пояса | Розвіває волосся вітер,
Туманом припав до ніг.
А на заході день намітку
На трави послав і ліг.
І жалілися ночі верби,
Води не дає земля,
Голубими зірками небо
Кропитиме вас до дня.
Цілуватиме сон озера,
Обійме квітки малі.
Наливають до верху зерна
Казками жита рясні.
І піклується ніч, як мати,
Кропить хмарки вином…
На волоссі моєму ранок
Розцвів золотим руном. |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Уже дзвенять і ніжно врунять... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17630 | Степан Бен | Уже дзвенять і ніжно врунять... | Уже дзвенять і ніжно врунять,
Шумлять березові гаї.
А журавлі летять і струнять,
Пливуть у вишині.
Глибоке небо синє-синє.
В тонкім мереживі гілля.
Хмарки, неначе ластовиння
Чи перламутрова луска.
І кожне серце, ніби брунька,
Рожевим кільчиться листком…
А журавлі летять і струнять,
Пливуть понад селом.
1929 |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Чи не сніг... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17631 | Степан Бен | Чи не сніг... | ЧИ НЕ СНІГ
Підв'язала осінь китиці червоні,
сіла на коня.
Прощавайте, села!
Блиснули в тумані зіркою підкови,
малиновим дзвоном
розляглась луна.
І, немов той вітер, за гаями-бором
вершник золотий,
чи не сніг у хмарах?
Брязнули морозом ковані остроги —
будуть на Покрову
од зими листи.
1926 |
Бен Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=570 | Я сказав тобі: Ти маленьке сонце!... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17907 | Степан Бен | Я сказав тобі: Ти маленьке сонце!... | Я сказав тобі: "Ти маленьке сонце!"
Ти оглянулася і засміялася.
Сміх дзвенів промінням.
В ньому я вчув задоволення,
Перемішане з бризками соромливості.
Серце тихо-тихо затремтіло
І проспівало мені: "Щасливий,
Ти знайшов незайману Радість!" |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Апостол безсмертя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6559 | Олесь Бердник | Апостол безсмертя | АПОСТОЛ БЕЗСМЕРТЯ
Повість про небувале
…близько час, коли кордони зітруться і вітчизною стане вся земля, а потім і не одна земля, а безмежний всесвіт; тільки мало крил з полотна і сталі, колись крила Духа понесуть нас в обійми Вічності.
О. Блок
Я зустрів його на Клухорському перевалі, на висоті дві тисячі вісімсот метрів. Це було негадано і неймовірно.
Того літа мені дали відпустку в липні, погода стояла чарівна, і я вирішив самостійно пройти через Кавказ прадавнім Сухумським шляхом. Спочатку хотілося взяти супутника, я навіть почав аґітувати товаришів, описуючи принади диких гір, проте мої старання пропали марно, всі віддавали перевагу організованому відпочинку на березі Чорного Моря, Дніпра або десь на Карпатах. І тоді я махнув рукою і навіть зрадів: навіщо мені хтось, з ким треба розмовляти, спілкуватися, та ще й не дай, Боже, терпіти всілякі примхи. Цього я маю доста на роботі, краще я цілий місяць побуду в спілкуванні з небом, горами і тишею.
Так вирішив. Так зробив.
Добрався до Теберди, пожив там два дні, звик до гірського повітря, трохи засмаг, а потім, накупивши всяких харчів, завдав здоровенний рюкзак на плечі і рушив до Клухора.
Під вечір я вже був недалеко від перевала. В небі мерехтіли прозоро-діамантові верхів’я, повітря було прохолодне й сухе. В кам’яних пригорщах древнього вулкана дрімало синьо-зелене озеро, з нього витікав потужний потік, гнівно-пінисто котився до квітучих долин. Я зупинився над ним, шатра не напинав; хотілося спочивати під зорями. Я лежав у спальному мішку, а наді мною нечутними акордами грав на зоряному органі кришталево-урочисту мелодію космічний Бах. Гори відлунювали натхненно, всотуючи прохолодною душею льодовиків таємничі хорали вічності.
Я спав чи не спав — не знаю. Вдосвіта встав бадьорий, вспокоєний, піднесений. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі — до перевалу.
Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, зустрічаючи сонце, крижані піки гір. Світило раптово розірвало сиву фату туманів і кинуло щедрі барви на кам’яне громаддя Кавказу. Я зняв з плечей рюкзак і стояв приголомшений. Сюди не долинали звуки низин, тут панувала Вічність. Тиша і спокій. Цього не можна передати словами, цього не можна змалювати. Треба щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільний. Я на кілька хвилин відчув такий стан.
А потім я побачив його. Одразу навіть не збагнув, хто це і чому він тут. Праворуч від мене на камені сиділа людина. Чоловік років тридцяти. Великі сірі очі дивилися на мене лагідно, з усміхом. На ньому були тільки сині шорти, худорляве тіло мерехтіло під променями сонця райдужними іскрами. Мені здалося, що він вкритий ранковою росою. Невже божевільний? — майнуло в думці. — Але чому тут, на такій висоті?Дивіться також
Олесь Бердник — Мати
Олесь Бердник — Розбиваю громи
Олесь Бердник — Легенда про пальму
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Вуста незнайомого здригнулися, на обличчі з’явився вираз іронії. Проте, слова його були дружелюбні й спокійні.
— Доброго ранку, товаришу. Чи не правда — чарівний краєвид? Такого внизу не побачиш…
— Доброго ранку, — відповів я. — Я вже милувався краєвидом… Проте, пробачте…
— Вас хвилює мій вигляд?
— Ні, — збентежився я. — Але мені здалося, що ви потребуєте допомоги…
— Поки-що не потребую, — весело відгукнувся незнайомий, стріпнувши довгими чорними кучерями. — Я не божевільний, і не потерпілий. Такий же мандрівник, як і ви. "Дикун". Люблю самотину, гарні місця, де можна подумати…
— Ви тут ночували?
— Атож.
— А де ж ваш намет? Спальний мішок?..
— Нема, — байдуже знизав плечима незнайомий. — Такі речі мені непотрібні…
— Гм. Ви стоїк. Проте, такий гарт може привести до хвороби, до каліцтва…
— Мені це вже не загрожує. Бачу — ви здивовані. Не вірите. Що ж доведеться дещо вам розповісти. Якби десь внизу, в долині, я б не зважився. А тут — розповім. Ви вражені чарами гір, душа ваша розкрита назустріч небувалому, може ви збагнете…
— Але хто ви?
— Людина. Ваш сучасник. Прізвище? Для мене воно вже не має значення. Звали мене колись Григорієм. Грицем. Так і звіть мене — Гриць. То що — ходімо? Вже пора. Сонечко почало гріти, можна в путь. Дайте я допоможу вам завдати рюкзак на спину. Ого, скільки непотрібу ви напхали в мішок! Гляньте на мене — лише сорочина і штани. І то одягаю лише серед людей, щоб не тюкали!
— А що ж ви їсте? — вражено запитав я.
— Те, що й ви, — весело сказав Гриць. — Сонячні промені. Тільки ви їх добуваєте з грубих харчів — м’яса або плодів — а я безпосередньо…
— Ну це, знаєте…
— Що?
— Блеф. Архіфантастика. Ціолковський, правда, колись мріяв про таку істоту, але ж вона неможлива. Засвоювати промені? Ні, ні, це протиприродно!..
— Чому ж? здивувався Гриць.
Тому, що ми — люди — спеціалізувалися. Флора вибрала шлях фотосинтезу, а ми — тварини, люди — стали своєрідними паразитами флори…
— Це правда! — підхопив Гриць — 3 цим я згоден. Ми, дійсно, паразити рослинного світу. А щодо неможливості променевої енергетики — заперечую. Тим більше, що перед вами — факт. Я сам…
— Гм. Або я сплю… Або ви… жартуєте…
Гриць засміявся, в його глибоких, трохи божевільних очах заграли полум’яні блискітки.
— Знаю, знаю. Ви інакше думаєте. Гадаєте, що перед вами юродивий, псих, шизик, як кажуть молоді дотепники. Проте, гляньте на мене. Адже навіть поверховий погляд стверджує якусь аномалію…
Справді, тіло в нього було незвичайне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково мінилася в променях сонця. Широкі груди і запалий живіт. Дуже дивна постать! А до того ж він босий? Невже ходить босоніж по камінні?
— Ага. Ви дивитесь на мої ноги. Нема черевиків. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте, мої підошви ніжні, як і у вас. Ось гляньте, будь ласка. І жодної подряпини, хоч я давно в горах. Що — ви переконані!?
— То не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю…
— Ніякої таємниці нема. Рушаймо ж. Я розповім все, нічого не втаю. Може, вам це згодиться. А не вам — друзям вашим…
Ми почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних каменів, вкритих сіро-зеленим мохом. Поміж ними жовтіли людські кості, де-не-де виглядали з землі іржаві деталі німецьких гвинтівок, вистріляні обойми. Тут колись точився шалений бій, німці хотіли прорватися Сухимським шляхом до моря, кожен камінь стріляв, кожен камінь підпливав кров’ю. Все минулося. Знову мудра тиша над горами, жовті кості, химерний незнайомець і я поруч з ним…
Я ступав обережно, з-під моїх черевиків сипався щебінь, а Гриць легко йшов по небезпечній стежині, інколи мені здавалося, ніби він пливе над землею, мов імлиста літня хмаринка. Ми вийшли на широченьку прадавню дорогу, втоптану мільйонами мандрівників, праворуч від нас гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, і в супроводі того чарівливого акомпанементу пливла небувала, неймовірна розповідь мого супутника. Я не змінив жодного слова з неї…
— Кілька років тому я працював у Київському Інституті Кібернетики. Мій фах — математик. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. Я змалку кохався в чарівному світі числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив сидіти на уроках фізики, хімії, геометрії, зачудовано слухав, як мій батько веде учнів казковою стежиною міри, числа й ваги до запаморочливих верхів’їв наукових абстракцій. А потім знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесилі пізнання, у непереможності точних наук.
Те дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я поступив до університету, обравши факультет кібернетики. Ця наука владно вторгалася в свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудо у пізнанні світу та його найглибших закономірностей, моделювала процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів та шахістів. Я теж захопився чаклунським дарунком науки, можливістю збагнути все, відкрити для людей еру всеможливості, використавши для цього мислячих помічників кіберів або навіть кіборгів — штучних істот на біологічній основі.
Та ви це знаєте, і я не буду деталізувати.
Коли я був на останньому курсі університету, доля послала мені перший удар. Помер мій батько.
Я застав його при свідомості. Він агонізував. Ракова пухлина роз’їдала легені, лікування не допомагало, дві операції лише прискорили невблаганність.
Ліжко батька стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйнолистя саду, світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю, в запалих очах жевріла таємна туга. А я дивився на рідну, найближчу людину, і відчував, що вона йде від мене назавжди, що вона тане на моїх очах, як літня хмаринка, і нема в світі сили, яка б утримала ту страшну неминучість. Сльози, жалі, знання учених, старання лікарів — все дарма, дарма, дарма!
Вже тоді в мою душу закрався сумнів у всесилля науки. Думи мої були суворі й безкомпромісні. Що з того, думав я, що коли-небудь всемогутня наука грядущого знайде еліксир безсмертя? Що з того моєму батькові? Що мільйонам невідомих, які щоднини агонізують, простягаючи руки до безмовного бога, або в пустелю потойбічного небуття?
Батька не стало. Лишилася пам’ять і маленький зелений горбик над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабою. Та ще бадьорий некролог, виголошений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі. "Пам’ять про чудового вчителя навіки збережеться в наших серцях". О, наївне дівчисько! Ти вже завтра будеш заливатися від сміху, слухаючи дотепи твоїх однокласників. Ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось чорноокого хлопчини, і навіть на ум тобі не спаде скорбне обличчя покійного математика, який так любив вести вас по лабіринтах знання!..
Що ж! Так має бути. Так буде. Проте, ілюзія розвіялася. Я замкнувся в собі, дух розпочав скорботну працю аналізу, розтину загадки життя.
Я поступив до Інституту Кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували чудове майбутнє. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, самопрограмуючі механтропи, невразливі космонавти, що прямують до далеких світів, штучні вундеркінди, які відкриють для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори і автомати-поети, які розвінчають містичність творчого натхнення і покажуть його раціоналістичну основу. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Блакитна Україна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6570 | Олесь Бердник | Блакитна Україна | Пестили мене Предивні Руки,
Формувала Мова-дивина,
З мелодійних янголиних звуків
Ткалась пісня Духу чарівна.
Наливались силою рамена,
Обрій зору ширився і ріс…
І толі крилатий Геній в мене
Увійшов і до зірок поніс…
І душа жахалася дитинна
Мерехтіння зірок і планет,
Та солодкий був політ орлиний,
Безупинний в невідоме лет.
Геній мовив: — Ось твоя країна,
Поле духу царського твого.
Ти — владар безмежності незмінний,
Повелитель світу оцього!
Хочеш — засяють нові зорі,
Забажаєш — згаснуть всі світи!
Скажеш Слово — і в пустім просторі
Може казка нова розцвісти…
Але є у глибині забутій
Міріяди всесвітів д у ш і;
То Титани, в Тартарі закуті.
Всі вони — твої товариші.
Злий Чаклун зіткав для них тенета
З їхніх снів, пісень і доброти,
Із творінь художників, поетів,
Із шукань, і мрій, і марноти…
Оточив Чаклун той світ химери
Прірвою пітьми і небуття,
В світі тім ніхто не знайде двері
У світи Свободи і Життя…
Чи волієш ринутись у морок,
Щоб далеким друзям помогти,
Щоб розвіять сутінки і горе?!
Дух мій мовив: — Я готов іти!
Засміявся Геній срібнокрилий:
— Лиш такого слова я чекав!
Народися в пітьмі, сину милий,
Серед гроз, прокльонів і заграв!
Дам тобі я Матір-Україну,
Дивну Діву темної Землі,
То — твоє кохання лебедине.
То — твої надії і жалі!
Сповни душу мовою Вкраїни,
Пий до дна страждання гіркоту,
Полюби і творення, й руїну
Всю її — і грішну, і святу!
Слізну думу, буряні походи,
Шибениці, палі і хрести,
Мужність воїв, і дівочу вроду,
І безсилля осягнуть мети…
Покохай окрадену й закуту
Обніми невинну і німу,
Поцілуй тисячолітнє путо, —
І тоді — тебе я о б н і м у…
Ти відчуєш силу і поління.
Ти розвієш морок Чаклуна!
Над безодню — в зірок мерехтінні
Встане доля світу осяйна!
Ти зумій з’єднати воєдино
Зло й Добро, і полум’я, і тлінь,
Тишу Божу й ревище звірине,
І молитву, й грім палахкотінь!
Лиш тоді замучена й закута
Переступить прірву небуття,
Коли міст ти викуєш із пута,
Як Життя сотвориш з Нежиття…
……………………………………
Сталось так! І я пірнув у морок…
І минали ери і роки…
І шукав я в клекоті і горі
Знаки Благовісної Руки.
Тьма ревіла.
І шипіли змії.
І росли могили у степах.
Рокотали кобзи. Гасли мрії.
І струпився кров’ю битий шлях.
І до прірви знов беззастережно
Ніс мене жахливий ураган…
І ось там — на боці протилежнім
Я побачив світозарний стан…
То була вона — Вкраїна-Діва
Серед сяйна, в зорях, у вінці.
А довкола — краю вільне диве
Море трав і квітів пагінці…
І її у коло замикали
Душі ясні вірних козаків,
Звуки дум, і мрії, і хорали,
І кохання тисяч Матерів…
Тут, де я, — кривавилися грози,
І стогнала змучена земля…
І, тамуючи столітні сльози,
Я почув глаголи іздаля:
— Любий сину! Бачиш — та безодня
Сповнена терзань і німоти!
Прірва та ковтає всі народи,
Всі повстання, мрії і мости!
Вже пора! А шляху все немає!
І його відкриють лише т і,
Хто полюбить пекло серед Раю
І Буття у Вічнім Забутті!
Суджено це Синові Вкраїни!
Я тобі допоможу, іди!
Понад світом сонним і тривожним
Через прірву небуття гряди!
І сяйнула в небі блискавиця,
І забута пам’ять вирина…
УКРАЇНО — ЗОРЯНА СЕСТРИЦЕ!
УКРАЇНО — МАТІНКО ЗЕМНА!
Воскресайте, злийтеся докупи
Понад перепонами століть!
Кості матерів, козацькі трупи,
Оживайте, у життя ідіть!
Ляжу я над прірвою страшною,
Творячи дороги і мости,
Від того падіння наді мною
Небувалі спалахнуть світи!
Йдіть по серцю,
по чолу,
по грудях!
На тім боці — Заповітний Край!
Час останній!
Поспішайте, Люди!
Нене Україно!
Поспішай!
9 січня 1977 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Блакитний коваль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6564 | Олесь Бердник | Блакитний коваль | 1952–1974
Юліану Чарпінському
Багато, багато
На світі доріг,
А нашу, мій брате,
Затрушує сніг.
І навіть до неї
Не можем прийти,
Бо мури довкруг
І жорстокі кати.
Далеко Вкраїна,
Степи і пітьма,
Та іншої стежки
До неї нема…
Вона нас з’єднала,
Мій друже, в тюрмі,
Вітчизна у серці —
І ми не самі…
Яка б не була
Перед нами стіна,
У нас, побратиме,
Дорога одна…
таб. Джардас
1952 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вiдслонити завiсу часу! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6547 | Олесь Бердник | Вiдслонити завiсу часу! | Розширити обрiй буття. Вiдслонити завiсу часу. Зазирнути в прийдешнiсть. Такi палкi бажання .переповнювали серця всiх минулих поколiнь, такi прагнення нуртують i в душах сучасникiв. Сподiваємося, що й грядущi онуки та правнуки не згасять в грудях вогонь Прометея, бо ж "Прометей" саме й означає — "Той, хто передбачає".
Проте якщо ранiше прогностична думка формувалася у казцi, мiфi, билицi, притчi, то останнє столiття — точнiше вiд середини XIX до кiнця XX вiку озброїло мрiйникiв багатомiрним спорядженням наукового передбачення. Динамiчна спiраль цивiлiзацiї стислася, звузилася, закрутилася зi скаженою швидкiстю, i виникла небезпека так званого "футурологiчного шоку", тобто катастрофiчного, руйнiвного зiткнення з майбутнiм.
Це не марнi побоювання. Навiть раптова поява рiдної людини викликає iнодi шок i хворобливе хвилювання. Що ж тодi говорити про несподiвану появу на планетi цiлком небувалих, невiдомих явищ або iстот?! Недарма К. Е. Цiолковський, розглядаючи питання про можливi контакти мислячих iстот з далеких свiтiв та мешканцiв Землi, слушно зауважував про небажанi психологiчнi зрушення у непiдготовлених душах незрiлих розумово аборигенiв планети. Вiн вважав, що при цьому можливi спалахи нових вiрувань, мiстицизму, забобонiв тощо.
Проте ранiше чи пiзнiше настає мить, коли мисляча iстота Землi має проломити планетарну шкаралупу, щоб вийти у зоряну сферу i народитися "громадянином Всесвiту" (за висловом Цiолковського). Повитухою у таких вiдповiдальних пологах i покликана бути лiтература мрiї та передбачення фантастика. Пiдготувати свiдомiсть юних поколiнь до зiткнення з таємничим океаном буття, промоделювати можливi варiанти подiй, навчити читачiв мислити неупереджено й парадоксально, вiльно й розкуто. Ще донедавна точилися суперечки про значення й призначення фантастики, i її, немов нерiдну доньку в казках, намагалися запхати десь у запiчок сучасної суспiльної динамiки, дозволяючи "оспiвувати" досягнення науки, технологiї або розважати дiтвору закрученими сюжетами з космiчним антуражем. Останнi ж десятилiття показали, що "географiя фантастики" визначає навiть потужнiсть наукового потенцiалу країн, i нехтування цим жанром (або, скорiше, цiєю пансофiчною лiтературою) призводить до деградацiї творчого мислення, до цiлком конкретних втрат у пiдготовцi спецiалiстiв з прогностичними здiбностями, а вiдтак — у освоєннi терра iнкогнiта (невiдомих континентiв прийдешнього). Саме тому ми зобов'язанi не лише звернути найпильнiшу увагу на видання фантастичної лiтератури, а й створювати прогностичнi об'єднання, клуби, групи, що спроможнi будуть консолiдувати мрiйникiв, готувати новий рiвень суспiльного мислення. Це те, що вкрай нам необхiдно в епоху багатомiрної перебудови всiх сфер життя.
Що ж можна сказати про українську фантастику в цей тривожний час, коли у високостi вiдлунюють всi дзвони неба й землi, коли до дiї пробуджуються психогенетичнi потенцiї найширших верств народу? Адже казковi джерела рiдного краю так потужно нуртували впродовж тисячолiть, втiшаючи та наснажуючи водограями радостi i мрiй численнi поколiння дiтей та дорослих. Чи не замулилися тi криницi таємничої прийдешностi на манiвцях iсторичних перегонiв?Дивіться також
Олесь Бердник — Тарасове Закляття
Олесь Бердник — Всемогутні дурні
Олесь Бердник — Мати
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ось передi мною, книги, виданi "Веселкою" останнiм часом. "Непроханi гостi" В.Головачова, "Зворотний зв'язок" I.Росоховатського, "Дьондюранг" О.Тесленка. Чи вiдслонюють цi книги бодай частково завiсу часу, чи готують юних читачiв до парадоксальних зустрiчей з "шоковим" майбуттям?
"Непроханi гостi" В.Головачова — своєрiдний прогностичний прокол у двадцять третiй вiк. В цiй повiстi якраз i розглядається проблема футурологiчного потрясiння при зустрiчi з несподiванкою, з непроханим гостем, що з'явився з надрiв часу перед оком наших нащадкiв. Потужний супертехнологiчний монстр, створений якоюсь невiдомою цивiлiзацiєю, мiльярди лiт дрiмав на Марсi. В процесi очищення Землi, її околиць та довколишнього Космосу вiд мiлiтарних залишкiв минулого планети це чудисько люди пробудили i воно почало дiяти: катастрофiчнi наслiдки такого "пробудження" змушують земних учених мобiлiзувати весь технiчний та психологiчний потенцiал для усунення грiзної небезпеки. За оволодiння потугою зоряного монстра змагаються рiзнi сили, походження й значення котрих землянам теж неясне. Сам технiчний дракон, названий "Демоном" або "Джином", свiдомо не дiє, вiн лише страхiтлива зброя в руках повелителiв, котрi дають йому алгоритм i програму дiї. Не можна запевнити, що люди прийдешнього впоралися з "шоком" космiчної несподiванки. Вся наука й технологiя безсилi супроти "гостя", i треба застосувати вiдчайдушний "таран" типу Гастеллового тарана в бою з фашистськими лiтаками в сорок першому роцi...
Тут у мене, читача, виникає невдоволення ситуацiєю. "Любити й ненавидiти" — це з арсеналу минулого або ще недосконалого сучасного, коли ми дiємо в умовах планетарного яйця, коли справа торкається, так би мовити, внутрiсiмейних, внутрiземних проблем.
Та й то — досвiд останнiх рокiв пiдвiв нас до розумiння необхiдностi тверезого й зваженого пiдходу до розв'язання iсторичних вузлiв. А що ж говорити про космоiсторичнi вузли, якi можуть виникнути в прийдешньому? Проникати "крiзь око Демона" в надра таємничого явища, маючи на озброєннi лише "любов" (очевидно, до людей) i "ненависть" (очевидно, до руйнiвного гостя), це для високоосвiчених онукiв наших вельми наївно i недостойно. Чи не так ми дiємо тепер, штурмуючи таємницi атомного ядра генетичних глибин та далеких свiтiв, маючи в руках лише громiздкi важелi примiтивних технозасобiв, а в душi — несформованi чуття "любовi" й "ненавистi", навiть не усвiдомлюючи, що вони означають — тi чуття, яка енергетика, якi iнстинкти їх породжують?
До чого я веду? Заперечую прогностичний погляд В.Головачова на можливi ситуацiї в прийдешньому? Аж нiякi Бiльше того, я вважаю, що ситуацiя, змодельовава автором для майбуття, iлюструє сучасну ситуацiю. Хiба ми не пробудили такого ж самiсiнького "Демона", розпочавши використання ядерних сил, ще не вiдаючи як слiд нi їхньої динамiки, нi їхнього мiсця у свiтобудовi, нi їхнього значення в тому, що фiлософiя називає Цiлiстю Буття. Ми ввiмкнули механiзм, який не конструювали, ми ввiйшли, як дiти, в динамiтний льох з заваленим смолоскипом, гадаючи, що той вогонь "науково" висвiтлює таємницю наукових глибин, а насправдi — ризикуючи щохвилини висадити в повiтря себе й сам планетарний корабель, на якому пливемо в океанi Всесвiту.
Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.
Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?
(C) Видавництво "Веселка", 1988
Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш — у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й — насамперед — людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!
На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус — Людини зоряної, мудрої?
В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже — породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.
В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Верба та водяний цар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4947 | Олесь Бердник | Верба та водяний цар | Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:
— Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра, й стану я згорбленою бабою?
А коли приходили женихи, вона вимагала:
— Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем.
Роз'їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.
Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:
— Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно:
— Бачила я вас перебачила, царю водяний! Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?
— Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу маю велику!..
Стрепенулася дівчина.
— Все можеш зробити?
— Так! Наказуй!
— Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного володаря.— Буду твоєю, але... зроби так, щоб вічно мій прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший...
Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися від обіцяного.
— Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними... Так з'явилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вишня — вічна наречена | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4948 | Олесь Бердник | Вишня — вічна наречена | Над річкою Бугом у вбогій хатині жила колись стара-престара бабуся. Лікувала вона людей травами, замовляннями, добрим оком, лагідним словом. Була в неї онука — весела, жартівлива дівчинка. Дружила вона з хлопчиком сусідським — сином пастуха. Діти гуляли в лісі, бавилися на квітучих галявинах, шукали, завмираючи від страху, заповітний жар-цвіт у ніч на Купала. Нерозлучними були хлопчик та дівчинка, і дуже любили одне одного.
Та минали роки. Дійшли вони літ. Стала дівчинка вродливою дівчиною. їхали до неї женихи з близьких і далеких країв просити її руки. Та дівчина була невблаганна. Вона частенько усамітнювалася в лісі, на луках, над рікою, проганяючи від себе навіть колишнього товариша — пастуха. А він не знав, де себе подіти, блукаючи в хащах лісових, ночами складав на честь коханої сумні пісні.
Пішла чутка межи людьми, що стара знахарка передала онуці хист до чаклунства. Відтоді сільські парубки вже не засилали до неї сватів, проте вельможні пани з чужицьких міст ще більше почали оббивати бабусині пороги.
Та ось померла знахарка. Поховала її онука, поплакала над могилкою. Тут, на цвинтарі, зустріла вона давнього товариша — пастуха. Він несміливо глянув у її засмучені очі, прошепотів:
— Тепер ти самотня. Хто ж буде любити тебе? Ходімо до мене, згадай нашу любов...
— Чи зможеш ти вмістити всю мою любов! — загадково запитала дівчина.
— Зможу! — не вагаючись, вигукнув юнак.— Птахом станеш — я повітрям буду, щоб підтримати тебе у польоті. На рибу обернешся — прозорою річкою стану, аби тобі любо було в моїй глибині, на ніч перетворишся — я зорями в небі засяю, щоб люди милувалися твоїм таємничим обличчям...
— Побачимо,— тривожно відповіла дівчина.— Багато обіцяєш, тож не забудь, коли час настане...
Незабаром прибув до дівчини поважний жених — воєвода з далекого царства. Запропонував їй руку й багатство своє. Спогорда дивилася на нього дівчина, потім відкрила віконце, показавши на сад, на ліси вдалині, на луки та блакитну течію ріки.
— Глянь на моє багатство — воно нетлінне й незнищенне. Що мені твоє золото, палаци, слуги та розкішні бенкети? То все — жалюгідне марево. Скажи ліпше, чи зможеш любити так, як умію любити я? Якщо стану птахом — чи станеш небом? Якщо обернуся на рибу — чи будеш рікою? Щоб усюди, де буду я, ти наздогнав мене коханням своїм?!
— Глумишся? — скипів воєвода.
— Ні, не сміюся,— відповіла дівчина. І зненацька перетворившись в голубку, вилетіла у вікно та й сіла на гілці старого дуба. Здивувався воєвода, розгублено дивлячись на сизого птаха, та ще дужче закипіла в ньому кров. І поклав він таки добитися свого.
Два роки вивчав чаклунську премудрість у далекій країні. А повернувшись до дівчини, пихато сказав:Дивіться також
Олесь Бердник — Вогнесміх
Олесь Бердник — Говерла
Олесь Бердник — Всемогутні дурні
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Тепер зможу любити тебе. Не палацами, не майном нині спокушаю серце твоє, а чарівницьким умінням бути там, де будеш ти...
Засміялася дівчина та й перекинулася на горличку. Воєвода вмить став шулікою хижим. Вона злякано скрикнула, метнулася до річки, поринула у хвилю прозору, перетворившись на білу рибку. Воєвода кинувся до неї в подобі зубатої щуки. Вона вискочила з води кізкою дикою, нажахана, помчала додому, а він — за нею вовком страшним, неситим. Нарешті обернулася вона знову на дівчину, стала біля вікна. Набравши природного вигляду, воєвода покірно схилився їй до ніг.
— Бачиш — тепер я невідступно буду з тобою! Будь моєю...— Волею чи неволею — мусила згодитися дівчина. Кілька днів готувалося весілля. В біле-пребіле весільне вбрання нарядили її слуги воєводині, а потому повезли до церкви вінчатися. Недалеко від храму побачила дівчина пастуха. Він благально й сумно дивився на неї. І раптом закричала вона своєму колишньому товаришеві:
— Чи зможеш вічно кохати мене, юначе?
— Зможу! — стрепенувся хлопець.
— Тож люби мене, якщо зможеш! — вигукнула вона, стрибаючи з весільної колісниці. Воєвода кинувся за нею, та було вже запізно.
Вражені люди бачили, як розстануло весільне вбрання молодої і як попливло білими пелюстками понад землею. І ось від краю до краю, скільки око сягало, спалахнули сади небаченим цвітом.
Заревів воєвода-чаклун, звився чорним вихором у небо, накинувся на один сад, на другий, третій, силкуючись зірвати білі пелюстки, щоб забрати їх собі, щоб знову повернути втрачену наречену. Та все марно! Обійняла дівчина ніжним квітом усю рідну землю, подарувала себе всім добрим людям.
І ще бачили весільні гості предивне диво: не стало пастуха, а натомість з'явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно пойняла вишневі сади, збираючи з них запашний мед. Так воно триває й досі: вишня — вічна наречена — щороку зодягає пребілий серпанок весільного вбрання, а бджоли — посланці пастуха — цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вірші для Доні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6572 | Олесь Бердник | Вірші для Доні | Вірші для Доні
1974–1984
Колискова
Зорі ховаються, ніченька тане,
Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.
Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
"Горя немає, — шепоче зірниця, —
То лише сниться… То лише сниться…"
1974 р.
Снігова баба*
Витала в небі мала сніжинка,
Білокрилесенька янголина.
Серед хурделиці-заметілі
З неба злетіла, в наметі сіла.
Ішло дівчатко яснооке,
Зліпило сніжку крутобоку.
Упала сніжка з рук дитини,
Та й покотилася в долину.
А по дорозі снігу-снігу
Навертюхалося в тому бігу.
Була сніжинка — тепер бабище,
Пухка потвора, снігомарище.
З вугілля очі, рот і вуха,
Відро помийне для капелюха,
Із моркви ніс, мітла для сміху,
На глум дорослим, малим — на втіху.
Зима лютує, тріщать морози,
У серці баби холодні сльози.
Ночами бабу кличуть зорі
У небо ясне, у даль прозору.
Як з її тілом здолать тяжіння,
Гидкого збутися чортовиння —
Нехай бере собі, хто хоче,
Відро помийне, з вугілля очі, —Дивіться також
Олесь Бердник — Казка про тернову стіну
Олесь Бердник — Україно моя
Олесь Бердник — Психологічний двійник
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
А їй би тільки простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний!
А я дивлюся, а я сміюся:
— Не плач, бабище, не плач, бабусю!
Засяє сонце, весна прилине,
Тебе підніме у небо синє,
І ввійдеш ти в легку хмарину.
У білокрилу янголину,
Минуть морози, дитячі глуми.
Холодні ночі, похмурі думи.
Тебе чекають простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний.
1974 р.
Пісня*
Розцвілася квіточка, розцвілася,
Та багряним полум’ям зайнялася.
Полюбили квіточку буревії,
Розпалили в серці їй пісні-мрії.
Тріпотіла квіточка, пломеніла,
В сонячному промені вся згоріла…
Впало з серця квіточки сім’я-зерня
Поміж темні зарості, поміж терня.
Ой, не спіте, людоньки, ой, не спіте!
Зернятко дрібненькеє віднайдіте!
Бо Весна полум’яна як надійде —
Квіточка багряная вже не зійде…
1975 р.
* * *
Поміж горами хатинка,
Далі — кручі і долинка…
Тихо, тихо
Вечір лиха
В голубе вікно…
Щось мигнуло,
Спалахнуло,
Світиться вікно…
Ніби квітом
Самоцвітом
Світиться воно…
Усміхнулася хатинка.
А в хатиночці — дитинка…
Та розумно
Тиходумно
Дивиться у ніч —
Хтось там ходить,
Вічно бродить,
Не змикає віч,
Розсіває
Зерна в гаю
І відходить пріч…
Йдуть тумани у долинку,
Ніжно пахне материнка…
Поринає в сон дитинка…
Тихо, тихо
Вечір диха
В голубе вікно,
Виглядає
Із безкраю
Ще когось воно —
Хто блукає
В Диво-краї
Вже давно… давно…
25 жовтня 1979 р.
Доня у вікні
У віконце доня
Дивиться мала,
Квіточка-долоня
Тулиться до шкла.
Доки жити буду.
Навіть хай віки —
Знаю — не забуду
Ніжної руки…
Ніби пташенятко,
У віконці ти.
До тієї хатки
Буду вічно йти…
Там моє кохання,
Там мій Диво-Храм…
Зоряне світання
Розквітає там…
З будь-якої долі
Я вернусь туди.
Днями і ночами
Ти мене зажди.
А в таємну днину
Під твоїм вікном
Зацвіте калина
Небувалим сном,
У вікно постука,
там, де ти стоїш, —
і простягне руку:
— Доню, ти не спиш?
То вставай, дитино,
Та виходь надвір,
Я тебе зустріну
Під промінням зір…
Білий цвіт калини —
То моя любов,
Що у цю хатину
Прагнула ізнов,
Що з’єднала в миті
Душі і серця…
Вічно буде жити
Мить свята оця —
У віконці Доня…
Дивний зоре-Храм…
Квіточка-долоня
Шле привіт вікам…
14 березня 1980 р.
* * *
Візьму Доню у долоні,
Обніму — і полечу,
Вдалині, в небеснім лоні
Нову зірку засвічу.
І скажу: — Ти господиня
Цього світу і твори,
Ця планета — повна скриня
Птахів, бджілок і рослин.
Порядкуй же в цій оселі
Так, щоб жоден не страждав,
Щоб усі були веселі
І ніхто не сумував!
Доня пальчиком торкає
Нову голубу Зорю,
І тихенько наслухає
Те, що я їй говорю…
В оченятах — чиста віра,
На вустах — любові знак…
В цього світу — добрий вирій,
Славна доля!
Буде так!
3 квітня 1980 р.
Мама і доня
— Звідки прийшла я, матусю, до тебе?
Де я до того була?
— Сяяла, доню, зіркою в небі,
Квіткою в лузі цвіла.
Мам із татусем тебе нашептали
Трави шовкові в полях,
Нам соловейки тебе наспівали
У придніпровських садах…
Неба глибинність, ніжність ранкова,
Літня гроза, супокій —
Все це впліталось, як в пісеньці слово,
В доні коханій моїй!
В очках у тебе — обшир чудесний,
В дотику — сила вітрів,
В голосі — ніби дзвіночки небесні,
Пташок закоханих спів.
Ми із татусем лише сплітали
Той дивовижний вінок,
Котрий для тебе давно готували
Промені дальніх зірок.
Тож збережи, моя доню ласкава,
Всі ті дарунки в житті.
Світу на радість, людям на славу —
Квітоньки серця святі!..
1 серпня 1980 р
* * *
У думах броджу довкола
Вашої любої хати,
І маю одну лиш волю —
У вікна її заглядати…
Дивлюся на милі лиця,
Торкаюся їх незримо,
І знаю, що це мені сниться,
І сон той проходить мимо…
Та ні! Не проходить — груди
Наповнює зустрічі диво…
Я знаю — розквітне, буде
Омріяна мить щаслива…
10 листопада 1980 р.
* * *
Диво сиве
Йде по ниві…
Я до Дива,
А воно —
Лише видиво
Щасливе —
Місяць світить у вікно…
Прокидаюсь
І караюсь…
Хочу знову
На той лан,
Там, де Диво
Ходить сиве,
Там, де Діва
Уродлива,
Там, де зоряний туман…
Все можливо
Там, де Диво, —
І політ,
І зореліт…
Уродлива
Кличе Діва,
Сиве-сиве
Кличе Диво
У новий казковий світ…
Нитку сну
Мережану
Я підтримую, пряду,
На чарівному лану,
Моя Діво,
Любе Диво,
Поспішаю, вже іду…
Я знайду тебе, знайду!
1 січня 1981р.
Сон
Біля чудо-хатки, біля тих вікон
Розцвіте фіалково легендарний сон…
Хай тобі він шепче у весняні дні:
Я спішу до тебе наяву і в сні.
Промайне розлука, як єдина мить,
Хай лише у серці Сон-трава горить…
2 березня 1981р.
Метелик
— Метелик! Летиш ти куди?
— Не знаю я слова такого,
Я вдома усюди, завжди,
Для мене всі миті — обнова!
То вічність і мить — то одне,
Бо є, і було, і грядуще
В обіймах тримає мене,
У пестощах промінносущих…
— Метелику! Віснику миті!
Чи можна до тебе в політ?
— Як станеш із радістю злитий,
Тоді мій відкриється світ…
Бо Радість — то любощі гри,
Без простору, часу і цілі,
Дарунки Святої Гори,
Що світові незрозумілі…
5 травня 1981 р.
Щедрівка
І дорослих, і малечу
Привітати хочу знов я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров’я!
Засіваю щире зерня
На усі рясні усюди,
Щастя й радість хай повернуть
В хату всім на світі людям.
Хай радіють разом з нами
Кожна квітка, кожна зірка,
Хай не прийде навіть снами
Те, що в серці зріє гірко!
Хай душа прошепче речі,
Тихі, без багатослов’я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров’я!
13 січня 1982 р.
Хмаринка
— Слухай, Хмарино
Моя білокрила,
Дай мені легкості,
Моці і сили.
Хочу полинути
Вслід за тобою,
Весело гратися
З хмарок юрбою.
— Дівчинко люба,
Дівчинко мила,
Треба для цього
Не моці і сили, —
Треба безжурності
І забування,
Треба безжальності
До розлучання,
Бо якщо спогад
В серденько вколе,
Знову впадеш ти
З неба додолу…
20 липня 1981р.
* * *
Небо, як нива,*
Зорі, мов зерна,
Радує дивом
Простір химерний…
Що там, в безодні,
Всіяній чудом?
Все, що завгодно,
Стукає в грудях.
Стукає серце
В ребра темниці,
Ніби відерце
В диво-криниці.
Вирватись хоче
В ирій далекий,
В буряні ночі,
В зоряний клекіт.
Так воно й буде.
Так воно й сниться!
Землю розбудить
Казка-зірниця…
1 березня 1984 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вічна тайна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6571 | Олесь Бердник | Вічна тайна | ВІЧНА ТАЙНА
Цикл
Пісня Небесних Лебедів*
Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе!
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!
Вилітай у Рідний Край
Всі, хто має крила.
Жде нас ясний небокрай,
Жде Вітчизна мила.
Таємниці поклик чуть
Понад сонним містом,
Крила Лебедів несуть
У висоти чисті…
Розривай завісу сну,
Ніби павутину,
Линь у неба глибину,
В долю Лебедину…
Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе…
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!
Пісня про небесного коваля*
Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги,
(В цілім світі широкім відомо його ремесло).
Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги
І урочий Світанок призначили — вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!
Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.
Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.
Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.
І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,
Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.
І згасає талант. І лягають на плечі століття.
Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.Дивіться також
Олесь Бердник — Сузір'я зелених риб
Олесь Бердник — Космічна казка
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Небо все ще чекає і надіється знову і знову,
Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —
Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова
І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.
Народи мене, Матінко Божа*
Народи мене, Матінко Божа,
В Новий Світ народи,
Поклади мене в Зорянім Ложі,
Щоб не знав я біди.
Хай сповиє мене те Мовчання,
Що у серці Твоїм,
Хай моєю оселею стане
Твій надзоряний Дім.
У обіймах Твоїх задрімаю,
Мов дитя, залюбки,
І не треба вже іншого раю —
На віки… на віки…
А як знову настане тривога,
І Земля спалахне —
У далеку криваву дорогу
Ти розбудиш мене.
Я пройду крізь ворота тілесні,
За похмуру межу.
Та Твій образ, Матусю, чудесний,
У душі збережу…
Лиш одне я молю: у долині,
Де страждання завжди, —
Не покинь Твого вірного сина
Серед лиха й біди.
Ти вдихни мені мудрості й сили,
Певність в ділі святім,
І здолаю я темну могилу,
І вернуся в Твій Дім…
Політ без повернення*
Давня казка говорить, що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння.
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння.
Не сідають на землю казкові птахи,
Бо життя їх у вічнім польоті,
І ночами і днями долають шляхи
Понад грози, і бурі, і сльоти.
Гей, далекий політ
Понад війни, і горе, і терни!
Новий світ, дивний світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
Найбуйнішому саду є свій листопад,
Є пора зневажать і любити.
І найкращий пілот повертає назад,
Щоб ізнов у затишку спочити.
А тому, хто вирощує крила, нема
Із польоту назад повороту,
Його кличе удаль Таємниця сама,
Яку треба одвічно бороти!
Душі крило*
Скидай ману, вставай зі сну!
Горить Зоря і кличе йти…
Дивись на схід, стрічай весну,
Готові зоряні мости!
Дивись за обрій, в далину…
Відкрийте слух, відкрийте зір,
Зника імла, щеза пітьма…
Летять лелеки із-за гір,
Зими нема! Зими нема!
Весні усміхненій повір…
Росте крило — душі крило!
І кличе даль, блакить зове…
І райдуги перевесло
Над світом іскриться нове…
Росте крило… Душі крило!..
* * *
Дай мені, Нене, Мову,*
Ніби в Небесного Грому,
Хай моє чисте Слово
Сповнить Твої Хороми.
Дай мені, Мамо, зброю —
Божую Блискавицю,
Хай вона кличе до Бою,
Хай піднімає лиця!
Щоб у очах не зникла
Світоносна жарина,
Як у космічних циклах
Вістка про Твого Сина!
Пісня Будди*
Пробігають роки. Пролітають віки.
— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається вдаль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила Духу жива?
Хто вона, і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..
Ти не плач сиротою*
Ти не плач сиротою і серце не край,
Те, що статися має, — те станеться…
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться…
Не ридай, коли Птах відлітає удаль.
Те, що з Єдності вийшло — з’єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається…
Пам’ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у Вічність зросте
Що тяжкою скорботою вражене…
Переступи межу…*
— Переступи межу. І вийди в таємничість.
Дмухни за вітром попіл та іржу.
Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?
Переступи межу. Переступи межу.
Суворо глянь довкіл і запитай сумління:
— Кого чекаю тут? І що я бережу? —
Хто в небо не росте — приречений на тління.
Переступи межу. Переступи межу!
Багато голосів. Та лиш один — пророчий:
— Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу!
Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.
Переступи межу. Переступи межу!..
Відлітають в ирій журавлі*
Відлітають в ирій журавлі,
Жовто листя облітає з віт,
Будуть нові весни на Землі,
Запалає в лузі новий цвіт…
Лиш на віки щезли у імлі
Давні мрії тих, дитячих літ…
Не журися, друже, уночі,
Вийди, глянь на зоряну ріку,
І розтануть в серці ті плачі,
Ніби знак сльозини на піску,
І в гаю прадавньому сичі
Проспівають доленьку дзвінку.
У безжурнім радіснім сміху
Чарівну стежину віднайди,
Протопчи в Чумацькому Шляху
Небувалі вогняні сліди,
Хай вони приреченість лиху
Спопелять навіки, назавжди!..
* * *
Розлітаються миті, мов листя осіннє,
Кожна мить — цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі.
Б’ють у серце думок гармаші…
* * *
Диво-сни, не сковані законом,
Відкривають браму до Свободи,
Із тілесним попрощавшись лоном,
Небувала виросла Природа.
Воскресають мертві Побратими,
Розквітають зела чародійні,
Розгортає диво світ незримий —
Радісний, прекрасний і надійний…
Корінь Волі, джерело натхнення,
Не щезай, не висохни ніколи,
І посій в пилюку повсякдення
Квіти у сновидному роздоллі…
І тоді, як зморені світила
Захолонуть в темному просторі,
Хочу я, щоб Серце запалило
В світі Сну нові, чаклунські зорі!..
* * *
Моїм супутницям
Правічна радість, священний трепет
На тій межі, що зветься смертю…
Щезають маревні вертепи,
Замком таємним з правік заперті…
Підняти парус — і в чисте море,
У таємничість Праокеану!
Пусті страхи душа поборе
І попливе в краї незнані…
Хай виринають дивосвіти
В стихійнім танці світил та духів,
Сади промінні розвинуть віти
І Слово Боже торкнеться слуху.
Лиш не жахайся межі тієї,
Яка з правіку зветься смертю,
А прагни мужньо понад нею,
До Бога крила розпростерши…
11 лютого 1981 — 1 січня 1982 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вогнесміх | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6548 | Олесь Бердник | Вогнесміх | Око приховує те, чого не бачить.
Ірландське народне прислів’я
В кожній миті відшукайте вічний Абсолют,
Квітка щастя розквітає не в раю, а тут.
Ви її полить зумійте радості дощем,
І тоді у власнім серці з’явиться Едем.
…Рука зірвала квітку. І голос мовив
— Ти прекрасна. Будь моєю. –
Квітка вмерла…
А Сонце промінь простягло до подруги її,
прошепотівши:
— Красо, прийми й мене. –
І квітка пишно розцвіла.
З криптограм Сходу
Пролог
…Сідаю до робочого столу, як і щовечора. Проте куди поділися мій спокій, рутинна узвичаєність праці, раціональний розподіл часу? Все вибухнуло, полетіло шкереберть. Здається, що в розумі, в серці зненацька відкрилися якісь шлюзи і стихійний потік довго стримуваних почуттів та парадоксальної інформації вирвався й заклекотів на полі душі. Що ж сталося?
Сьогодні повернувся з Києва. Був на конференції в Кіберцентрі. Друзі кілька днів тому переслали мені запрошення, і я вирішив поїхати, приваблений дивним текстом, де повідомлялося:
"1) Дехто з вчених вважає, що досконально вироблений апарат сучасної математики вже недостатній для аналізу й синтезу суперскладного потоку інформації про буття. Цей апарат може виявитися навіть своєрідним реліктом "птоломеїзму" в науці, а відтак — вимагає "коперниканської" революції.
2) Які наслідки подібної революції? Чи не поведуть вони до майже повного перегляду відомих нам законів, її співрозмірностей і констант? Чи не длушпаємося ми у лахмітті "очевидності", пливучи по хвилях не зримого нам океану полум’яної реальності?
3) Можливості побудови "Живої ЕОМ" на засадах альтернативної "Математики Повноти".
4) Розгляд проекту "Резонанс Еволюції" ("Резев"), розробленого ентузіастами альтернативи.
5) Обговорення перспектив діяльності нового науково-фантастичного, прогностичного часопису "Вирій", редколегія якого вкупі в нашими ентузіастами очолює проект "Резев".
6) Дебати.
Вступну доповідь прочитає гість із Папуа, відомий в наукових колах еволюціоніст, доктор математики Боголо".
Ясна річ, знаючи про таку "вибухову" конференцію, я змушений був піти на інтригуюче наукове збіговисько. Окрім того, згадалося, що років двадцять тому в Києві проходив міжнародний симпозіум, на якому виступав той же таки Боголо. Тоді він був зовсім юним, ще новоспеченим магістром: мені при тій оказії не довелося бути, проте друзі розповідали, що химерні ідеї "альтернативної математики", попри свої еволюційні висновки, не зачепили за живе учених ортодоксів. Віддрукували препринт, поклали на поличку, і все. Ні пари з вуст.Дивіться також
Олесь Бердник — Подорож в Антисвіт
Олесь Бердник — Зачаровані коні
Олесь Бердник — Говерла
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Тепер ситуація змінилася. Боголо зажив світової слави, його ідеї змусили задуматися наукову еліту. Папуаського вченого гаряче підтримав Борис Гук, учень Глушкова (до речі, він мій давній знайомий — ще з університетських років). Я його одразу впізнав за столом президії. Потім увагу присутніх прикувала жвава динамічна постать Боголо, його іскристі очі, що дружелюбно поблискували з-під кучми волосся, подібного до гігантської чорної кульбаби.
Стисла, дивна, парадоксальна доповідь папуаса була вислухана в цілковитій тиші, але потім зал вибухнув ураганом овацій. Боголо промовляв просто, і хоч спеціальних термінів я не втямив, проте збагнув основну суть його "математики Повноти" (або, як він часто наголошував, видозмінюючи назву, — "математики Цілості, Одності, Любові, Реальності").
Які пристрасті клекотіли в конференц-залі, які вулканічні виверження скепсису та іронії! А разом з тим — громовиці захоплення й схвалення.
Вирішено затвердити творчу групу "Резонансу Еволюції" ("Резев") для сформулювання Основних принципів альтернативної ЕОМ (так званої "живої ЕОМ"). Доручено редколегії часопису "Вирій" об’єднати на своїх сторінках ентузіастів проекту "Резев", публікуючи необхідні матеріали та результати експериментальних досліджень.
Шість годин клекотів Кіберцентр. Сотні запитань, сяючі очі, хрипкі голоси, усміхнене обличчя Боголо з пронизливими чорними очима — все було, як фейєрверк.
Наступного дня я зустрівся з Борисом Гуком, тріскаючись від нетерпіння, бо жадав дізнатися якнайбільше про особу папуаського вченого, про його біографію та витоки парадоксальних ідей. Мій друг, іронічно всміхаючись, повідомив, що проблеми, обговорені конференцією, парадоксальні та незвичайні лише для тих людей, котрі неуважно стежать за еволюцією наукових уявлень про світ, що ідеї "математики Повноти, Одності" розробляли ще Піфагор, Гіпатія, донька Теона Александрійського, древні гностики та й багато середньовічних учених. Гук нагадав мені призабутий симпозіум шістдесятих років, на якому вони з тим же таки Боголо доводили необхідність розробки нового математичного апарата. На жаль, практичних результатів тоді добитися не пощастило, і лише тепер, коли наша країна запустила двигун багатомірного прискорення, стало ясно, що "найбожевільніші ідеї, якщо вони в суті своїй обіцяють стратегічну реалізацію і розширення наших знань про буття, повинні отримати шанс на втілення в життя.
Захопившись, Борис оповів мені таке, що стократ перевершило мою першу зацікавленість. Життя його сім’ї, друзів, знайомих так вразило мене, що я вивудив з нього все можливе, бо вже не міг лишитися осторонь, збагнувши причетність цих подій до революційного перелому в космогонії, гносеології, технології, в безлічі відгілків великої науки. Тепер мені годі заспокоїтись, доки не викладу всього в книзі. Форма викладу фантастична, феєрична, проте це книга про найголовніші проблеми науки, пізнання, життя: звичайно, все це найголовніше для мене, а може, — і я був би щасливий тим, — і для читача.
Доктор Боголо ще буде в Києві досить довго, доки не сформується творча група "Резонансу Еволюції". Може, мені пощастить особисто з ним поговорити і прояснити таємницю — звідки, чому у аборигена "дикого" острова виникли такі прогресивні еволюційні концепції? Було б чудово ввести до книги розповідь папуаса про його легендарне життя. Борис Гук натякнув, що Боголо в юнацькі роки був посвячений у таємницю вогнеходіння, що його предки зберігають глибокі знання прадавніх космогоній та магічних можливостей. Певен, що в особі папуаського вченого щасливо поєднуються можливості синтезу сучасних наукових досягнень і вартостей древньої мудрості. Звичайно, у книзі я збережу лише образну систему нової математичної концепції, а ті читачі, котрі цікавляться специфічними математичними формулами "Резонансу Еволюції" та передумовами створення "живої ЕОМ", можуть знайти їх у першому номері часопису "Вирій", що незабаром вийде у світ.
Життя дивне. Парадоксальне.
Ось за моїм вікном сяє Юпітер. Як завжди. Як тисячі літ тому. Але хіба це так? Хіба можна твердити, що вогник планети, котрий привітно мерехтить у глибинах дивокола, той самий, що й добу тому або навіть годину тому?
Зміни, багатомірні зміни наростають у кожній клітині, бадилині, в наших тілах, в душах, серцях, в сонцях. Нам лише здається, що все відбувається так, як було у віках: розчарованому життям Еклезіастові, одному з володарів прадавності, ввижалося, що "нема нічого нового під сонцем", бо його ум і чуття були заковані у звуженій темниці убогої космогонії, у теологічному карцері інфернальної ойкумени. Та що там говорити про мислителів, припорошених пилом віків, коли більшість сучасників нинішньої космічної епохи забуває або й взагалі не думає про те, що ми пливемо на хисткому кораблику материнської планети вируючим потоком буття до океану таємниці, і в цій путі, в цих мандрах кожен поворот річища — диво, за кожною кручею — несподіванки, де нас чекають і грози, і ніжні співи птахів, і блискавиці та катастрофи, і зустрічі з коханими та ворогами, з метеликами й драконами, і розв’язання всіх вузлів та всіх запитань, які ми достатньо глибоко сформулюємо й поставимо перед власним духом, розумом і серцем.
Перед тим, як розпочати розповідь про моїх героїв, наших сучасників, читачу, я хочу переказати слова Ані — Сина Зірниці, однієї з легендарних постатей шумерського епосу. Ці слова співзвучні тому, що я хочу висловити у книзі. У приблизному перекладі афористичні твердження прадавнього мудреця й героя звучать так:
"Мудрість — то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати, мудрим того, хто лише повторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка — умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою всебуттєвість, тобто — наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху, правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни, де всі і все зустрічається.
Що шукає, що воліє древо, виростаючи з маленького зерна?
Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка вертається до Джерела, з якого вийшла.
Чого прагне людина? Повернути свій плід розуму й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері.
Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під нашими ногами, у надрах прадавньої Геї, хоч розуміння цього покликання затемнене й спотворене віками рабства та марновірства.
Проста істина, але шлях до неї важкий, бо все просте часто пов’язане з найбільшими труднощами…".
КНИГА ПЕРША
ДЗЕРКАЛО АСУРІВ
…Нас вічно приваблює Тайна — чарівне
покривало вічної Матері, що його
називають Пітьмою. Те, що стає видиме
й відоме, — лише іскри скарбів, лише
блискітки самоцвітів, які приховані в
безмірних глибинах лона великої Пітьми.
Захопившись очевидним, ми потрапляємо
в його полон, дрімаємо в ілюзії звичності
та затишку, і тоді глибінь Тайни лякає
нас своєю незбагненністю, і ми населяємо
її хворобливими образами свого страху
й марновірства.
В цьому найбільший полон розуму.
Щоб звільнитися з павутини ложної
Очевидності, треба відкрити своє серце
назустріч Тайні й сміливо ринутися в
океан Пітьми. Таким синам Велика Матір
дарує крила волі й шлях до вічного
вирію.
Іскри видимих світів — зорі, планети
й цикли людського буття — лише віхи
нездоланного блискавичного польоту
духу и розуму до вічно сущої Тайни…
АНІ — СИН ЗІРНИЦІ
(З усної традиції Сходу)
ЧАСТИНА
ПЕРША
Радісна істота
Що сильніш — мале а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.
З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу Океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…
…Хто б міг передбачити, що звичайний "дикий" похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вогняна фантазія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6567 | Олесь Бердник | Вогняна фантазія | Діалог
Я іду на полонину,
Поміж трави і ялиці.
Запалю в нічну годину
Буйну ватру-вогневицю.
Сам очищусь над багаттям,
Задихнусь пломінним шалом…
Хмари, грозами багаті,
Наді мною пройдуть шквалом.
Грізно їстиме вогнище
Сосни, буки і смереки.
Я почую голос віщий —
Тихий, рідний і далекий…
Я збагну, що чую мову
Несказанну, полум’яну…
Ніжне слово, дивне слово
До душі мені дістане…
Вогонь
Чом прийшов у дикі гори?
Що почути хочеш нині —
Чи пораду в лютім горі
Чи вспокоєння на днину?
Я
Ні вспокоєння не хочу,
Ані горя не розраю,
Бо в земній тіснині очі
Шлях шукати не бажають!
Вогонь (весело)
Та якої ж стежки-шляху
Хоче смертний розшукати
Серед бруду, серед праху,
Де не можна запалати?
Я (з надією)
Дай же раду і надію
На чарівне воскресіння!
Вже давно про диво мрію
У невпинному борінні!
Вогонь (суворо)
Я один даю свободу
Від безсилля формування,
Нищу зорі і народи
Для казкового світання.
У моїм багрянім лоні
Все згоряє, все зникає,
Лише стогони агоній
Я лишаю в цьому краї!
Запали ж кільцевий пломінь,
Зупинися серед нього,
Скинь примари, йди додому
Крізь палаючу дорогу!
Я (розгублено)
Що залишиться від мене
З того, що ось нині маю?
У багатті у шаленім
Чи себе я відшукаю?
Вогонь (переможно)
Те, що маєш, безупину
З рук, із пам’яті втікає…
Тож затям собі віднині —
Вічне те, чого немає!
Я (зважуюсь)
Розгортайся, любий вогню,
Щоб аж небо пломеніло!
Заглуши останній стогін —
Жалюгідний голос тіла…
Чорногора
Серпень 1972 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Вогняний вершник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6549 | Олесь Бердник | Вогняний вершник | ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК
Повість-феєрія
У Гніздо Материнське вертається Птах
З чужинецького вирію, з дальніх доріг…
Він лишив тільки втому в південних краях,
А надію приніс на знайомий поріг…
Перельоти, спочинки, і хмари, й моря —
То все лише стежина за обрій, у даль,
А у серці палає, горить — не згоря
Понадземна самотність, пташина печаль…
Десь у темнім просторі мовчазні ключі
Попідзоряних птахів долають глибінь,
Чути поклик лелечий із неба вночі,
Проплива від крила небувалого тінь.
Побратими, наш путь до святого Гнізда
З чужинецького вирію, з диких пустель,
Хай пливе наша втома, як в море вода,
Скоро вчуємо поклик від Рідних Осель.
Заклекочуть лелеки з Празоряних Хат
І зберуться кільцем на блакитний моріг,
Бо ж вернувсь довгожданий і зморений брат
Із таких безконечних, смертельних доріг…
Я побудую фортецю в серці Людини
А. СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ
Замість прологу
Все минає. Все забувається. Найтяжче горе притуплюється. Життя покриває своїм оптимізмом сум смерті.
Нові покоління. Нові думи. Нові прагнення.
Чи нові вони?
Той самий потік, лише інші береги. І завдання те саме — донести свої води до Моря Істини.
Саме тому я пишу ці рядки. Бо давнє, здавалося б, забуте, припорошене пилом років, не забулося, повернулося назад. Ба ні, не назад, а вперед. І це ще страшніше.
Страшно чи радісно? Хто скаже? Я ще не вирішив. Мозок жахається чомусь, а серце стискується солодко й радісно. Важко розібратися. Вічний антагонізм між інтелектом і серцем. Як його уникнути?
Розум говорить, що це неможливо, ірраціонально, абсурдно. А серце співає пісню радості і лагідно кепкує над тугодумним інтелектом. Коли над обрієм сходить сонце — квітка не роздумує, вона в екстазі п’є променистий материнський дарунок, щоб зростити плід. Навіщо ж роздумування, сумніви? Інерція віків? В’язниця догматів?
"Будь хоч раз у житті квіткою, котра беззастережно прагне сонячного нектару, — шепоче душа. — Будь…"
Напишу все, як було. Хтось скептично мовить: казка, легенда, містерія. То й що? Хай буде містерія. Зрештою, все життя — велична містерія духу. Комусь вигадка, а мені — повсякденна реальність. І не лише мені, а й вірній супутниці, любій дружиш Наді. Вона теж повірила в небувале і відважилася на мужній вчинок. Хто нас осудить? Хто має право?
Іноді з підсвідомості пливе єхидний шепіт: божевілля, марення, гіпертрофація втомленого мозку. Але чому, звідки? Ми ж довгі роки майже не згадували минулого. Воно затьмарилося, вкрилося імлою часу. І зненацька вибухнуло, як міна сповільненої дії. Психологи чи психіатри охоче пояснять і це. Скажуть: накопичення непомітних, підсвідомих думок, що тамувалися могутнішими враженнями, відтискувалися в глиб душі. А потім — нова якість, пробуджена сильним фактором…Дивіться також
Олесь Бердник — Зачаровані коні
Олесь Бердник — Дві безодні
Олесь Бердник — Лабіринт Мінотавра
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ну що ж! Хай пояснюють. Все можна пояснити якоюсь гіпотезою, припущенням, теорією. Кожен творить світ на свій смак і уподобання. А я напишу так, як воно сталося. Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися.
Друже, ти, що читатимеш оці нотатки! Якщо ти літня людина, то ще, мабуть, пам’ятаєш космічну трагедію Віоли. Віоли й Віктора, який ринувся рятувати її. Свого часу про них багато говорили, писали і навіть співали пісні. Потім з’явилися нові герої, нові тривоги. Лише в Пантеоні Безсмертя залишився величний пам’ятник — дві прекрасні постаті, що прагнуть до неба. Віола, ніби чайка морська, поривається в безмірність дивокола, а Віктор прагне догнати її і ніяк не може торкнутися пасма серпанку, що в’ється в просторі. До скульптури творці додали чудовий світловий ефект: рубіновий вогонь опромінює постаті, і здається, що вони вічно горять у полум’ї подвигу. Горять і не згоряють…
З того часу минуло понад двадцять літ. Нові космічні польоти, запаморочливі відкриття, сміливі дослідження, успіхи й невдачі.
Надійка, подруга Віоли, стала моєю дружиною. І завжди між нами, поруч з нами стояла вона. Неіснуюча, проте реальніша за живих людей. Ми майже ніколи не говорили про неї. Та коли при нічному чергуванні в обсерваторії розсувалося склепіння над телескопом, і в наші очі хлюпали іскристі хвилі далеких світів, ми мовчазно перезиралися і відчували: Віола поруч…
Згодом народилася донька. Ми нарекли її Віолою. Як же інакше ми могли б її назвати! А потім почалося чаклунство, іншого слова я не підберу. Донька підростала, оволодівала нашою увагою, серцями, ми вже навіть не могли помислити, що коли-небудь її не було біля нас. І ось тоді, коли їй виповнилося шість чи сім років, я вже не згадаю точно, нам зненацька здалося, що очима нашої дитини на нас дивиться Віола. Погляд, інтонації голосу, навіть подих… І ще щось невловиме…
Ми дивувалися. Тривожно перезиралися, читали думки одне одного, проте мовчали. І я, і дружина чогось боялися.
Минув ще один рік. Праця, турботи… А поміж ними — радощі виховання нової істоти, котра завітала до нас у гості з таємничого дивокола. Саме так я відчував цю чаклунську появу: не тривіальний факт народження ще одного вузлика життя з материнського лона, а казковий приліт якогось жар-птаха під нашу земну стріху, і ми повинні дати йому притулок, зігріти, допомогти оволодіти майстерністю подолання життєвих водокрутів.
Віола дивилася нам у душі глибоким поглядом, мовби жадала зруйнувати наше тривожне мовчання. Чи мені лише так здавалося?
Зрештою я відважився. Відбулася тривала, відверта розмова, в якій вияснилося, що ми з Надійкою упродовж кількох років мислимо і відчуваємо тотожно. Ми вирішили перевірити свої інтуїтивні передчуття: одного дня повезли восьмирічну Віолу в Пантеон Безсмертя. Вона весело щебетала, розглядаючи постаті геніальних людей та славетних героїв, вимагала пояснень. Я коротко розповідав про тяжкі й дивовижні шляхи шукачів та подвижників, які в густючих джунглях історії прокладали для людства надійні стежки до осмисленого прийдешнього, до оволодіння зоряною безмірністю. Очі доньки то спалахували іскрами захоплення й щастя, то вкривалися імлою смутку.
Нарешті ми опинилися перед скульптурою Віоли й Віктора. І я відчував, що тривога недарма гризла наші серця. Личко доньки якось дивно загострилося, очі сповнилися блакитним сяйвом. Вона незмигно дивилася на постать космонавта, щось тихенько шепочучи. Потім пригорнулася до мене, взяла за руку. її пальчики тремтіли.
— Віктор, — сказала вона. — Це Віктор…
— Звідки ти знаєш? — пошепки запитав я. — Звідки?
Надійка зблідла. Віола, наморщивши лоба, переводила погляд із скульптури на мене.
— Не знаю, татку… Не знаю… Він — мій друг. Такий близький-близький. І рідний. А звати його Віктором. А ось — вгорі, над ним — я. Татку, це я…
Я взяв її за руку, мовчки повів до виходу. Надійка, пригортаючись до мого плеча, не промовляла й слова. Я несміливо глянув на неї збоку, в очах дружини блищали сльози. А Віола невдоволено запитувала:
— Татку, чому ти вивів мене звідти? Мені так гарно було дивитися на Віктора… і на себе… Ти не знаєш, чому я там?
— Ти маленька, а там — велика, доросла дівчина, — невміло намагався я в чомусь переконати доньку. — Вона жила більше двадцяти років тому. Вона загинула. Як це можеш бути ти?
— Не знаю, — вперто мовила Віола. — То я… Ти розкажи мені про неї. І про Віктора. Добре?
— Добре, добре, — заспокоїв я її. — Ми тобі розповімо про все.
Ми завітали до магазину іграшок, щоб відвернути увагу доньки від Пантеону Безсмертя. Пізніше дивилися цікавий телевізійний фільм про подорож на Марс. А ввечері, коли Віола заснула, ми з дружиною зачинилися в кабінеті.
— Іване, — пошепки мовила вона. — Як це може бути? Якась фантасмагорія…
— Ти жадаєш від мене наукових пояснень? — зітхнув я. — Що вони нам дадуть? Не поможе ні метафізика, ні діалектика, ні містика. Ясно одне: Віола повернулася…
— А може, ми…
— Що — божевільні? А чому? Бо віримо в неймовірне? А Віктор хіба не здійснював неймовірне? А Віола хіба діяла раціонально? Надійко, голубонько! Хіба саме життя ймовірне? Скажи відверто: що таке наше життя? Хто має вичерпну або навіть достатньо аргументовану відповідь на це питання! Що таке життя людства, Всесвіту? Для мене особисто все це — таємниця, велична і вражаюча.
— Все-таки є ж багато теорій походження життя…
— Походження! Теорії! Яке походження? Від чого може "походити" Всесвіт? Від іншого Всесвіту? Тепер дуже багато карколомних гіпотез, припущень. Про періодичне згасання мегасвіту, про його сколапсування, а потім — нове розгортання, новий вибух космічного яйця. Теоретики твердять, що інформація попереднього Всесвіту залишається у суперквантах радіації і впливає на формування новонародженого космосу; що таким чином можуть зберігатися понад часами й просторами, понад правічними циклами розгортання й згасання надбання минулих розумів та еволюцій. Але що нам дають всі ці мудрагельські припущення? Найгеніальніші спекуляції філософів не втишують спрагу серця, бо нам знову треба якось пояснити появу того, іншого космосу, життя наших попередників. І так — без кінця. Може, саме поняття походження неправомірне. Матерія вічна, і вічне Життя, як її невіддільна якість. Надійко, давай не аналізувати. Мені хочеться ще перевірити…
Наступного дня ми виїхали в невеличке село над Дніпром. У рідне село тієї Віоли. Там ще жила її старенька мати, їй перевалило за восьмий десяток. Вона самітно добувала свій вік у хатинці під лісом.
Ми залишили машину біля старовинної порожньої церкви з лелечим гніздом на бані й пішли вузькою піщаною вуличкою до лісу. Віола затихла, з подивом озиралася.
— Мамцю, я нібито колись тут була…
— Не була, донечко, — тихо заперечила Надійка, тривожно поглядаючи на мене. — Ми тут вперше з тобою…
— Чому ж я пам’ятаю? — Не вгавала Віола.
— Тобі здається…
— Не здається, — наполягала донька. — Я тут бігала… гралася на вулиці… І ліс оцей пам’ятаю… І дуба оцього, і ось цю хатку…
Ми якраз спинилися перед хатою Віолиної матері. Вона вросла в землю, вкрилася зеленим мохом, але привітно дивилася чималенькими вікнами, обведеними синьою фарбою, на світ. Довкола призьби рожевіли й біліли ружі, біля димаря стояв на одній нозі лелека.
— І лелеку цього я пам’ятаю, — щебетала донька. — І квітник біля хатки…
На поріг вийшла похила бабуся, затулившись рукою від сонця, дивилася на нас. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Всемогутні дурні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6551 | Олесь Бердник | Всемогутні дурні | Феєричний кіногротеск
Якби свині крила,
То вона все небо б зрила...
Народне прислів’я,
Навіть наснитися не могло трьом героям цієї розповіді того, що з ними сталося в цей звичайнісінький день. І з ким сталося? Хоч би з ким путнім!
Хто ж винуватці трагікосмічних, хоч трохи й комічних, подій, які спонукали нас взятися за перо?
Іван Хропло, як його дражнили хлопці за надмірну любов до спання; Петро Абсолютно (сільський законодавець "стилю" та всіляких модних мелодій і танців; найулюбленішим словом його було "абсолютно", за що він і отримав таке химерне прізвисько); Варка Гаврилюк — по-вуличному Нікселунікгороду.
Того ранку Іван солодко спав у ліжку, не підозрюючи, який сюрприз йому підготувала примхлива доля.
Спав, мов окаянний, хоч уже —
за вікном, у розквітлому буйними білими суцвіттями саду,
тьохкав не вгаваючи закоханий соловейко,
а полем, поміж пшеницями та житами, йшли з сапами дівчата — видублені палаючими вітрами, вицілувані
жагучим літнім сонцем, з зоряними краплями ув очах, позиченими ще від пісенних ночей; спав, мов пень,
хоч нивами, довжелезними гонами повзли трактори-роботяги,
а юні школярі обкопували та поливали дерева в садах, обчищаючи гусінь та обрізуючи сухі гіллячки...
Всього того не бачив Іван Хропло, не чув, пресолодко висвистуючи носом. Перевертався з боку на бік, позіхав. Розплющивши на мить очі, знову заплющив їх.
Іванова мати — сухорлява, як рогачилно, метка та роботяща — поралася біля печі, поглядаючи на сина, скрушно похитувала головою. В челюстях печі палахкотів слабенький вогонь, за ним на черені визрівали пухкі рожеві паляниці. Мати не витримала, кинулася до сина, стусонула його.
— Доки ти, гаспиде, хроптимеш? Вже сонечко бозна-де! Вставай, дривотне дубова!
Іван показав з-під ковдри розпухлу пику, закудлану РУДУ голову. Сині заспані очі наївно-розгублено заморгали.
— Що — снідання готове?
Мати розвела руками, сплеснула долонями.
— І в кого ти таке вилупилося?
— Яблуко од яблуні, — промимрив Іван.
— Ах ти, кнур недорізаний, — спалахнула мати, хапаючись за чаплію. — Та в нашому роду лежня не було! Не встиг баньки пролупати — вже давай йому жерти! А заробив ти на снідання? Заробив — га?
— Вже й їсти жалько, — похмуро бевкнув син, неохоче сповзаючи з постелі.
Здоровий, гладкий — він у трусах та майці зупинився біля вікна, потягнувся. Спідлоба глянув надвір, на сонце.
— Ти глянь? Сонце вже височенько... Можна купатися...
Мати кинула чаплію в куток, посварилася:
— Їсти, лежати, купатися! Більше нічого? Що ти собі думаєш?
Хлопець почухмарився, жалібно глянув на неї.Дивіться також
Олесь Бердник — Зоряний ключ
Олесь Бердник — Зоряний корсар
Олесь Бердник — Говерла
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— І охота тобі, мамо, лаятися? Енергію витрачати?
Вона стала біля печі, підперши рукою щоку, почала примовляти:
— Іване, Іване! До чого ти докотишся? Закінчив десятилітку, а тепер, як бовдур, пролежуєш боки? Що з тебе вийде? Що робитимеш, дурню?
— Хіба обов’язково працювати? — знизав плечима Іван. — Або вчитися? Он собака ж не працює, а ти його годуєш?
— Собака гавкає, — гнівно одмовила мати, — він заробляє собі на харч, а ти...
— Можу й я гавкати, коли тобі так хочеться, — зітхнув син, — А працювати або вчитися далі — це неоригінально!
— Ах ти, неробо! — не стримала мати гніву. — Вивчив у школі всякі закручені слова, а сам навіть умитися до пуття не вмієш! Так не буде ж тобі снідання, не буде! Так і знай!
— Мамо!
— Я не мама тобі! Іди, щоб мої очі тебе не бачили!
Вона виштовхала його з хати. Іван стрибав на одній нозі, натягуючи штани, полетів з ганку, впав на подвір’ї. Вслід йому майнула сорочка, черевики, почувся рішучий голос матері:
— Не вертайся, доки не перемінишся! Вижену все ’дно!
Іван розгублено сидів на спориші, шкрябав потилицю. До нього підійшла свиня, рохнула, торкнулася рилом. Він одштовхнув її ліктем.
— Ще тебе не вистачало! Йди геть!
Встав. Натягнув сорочку. Взувся. П’ятірнею розчесав рудий вихор, похмуро глянув на хату.
— І не вернуся, — загрозливо сказав він. — Сама ж будеш плакати й шукати!
Вийшов за ворота,
пішов вулицею села,
мимо дітлахів, які з піску ліпили фортеці, паски, загорожі,
мимо вуркотливих голубів,
мимо заклопотаних курей та гордовитих півнів...
Не дивлячись, наступав на дитячі споруди, роздавлював їх.
Над вулицею полинув лемент, плач. Хлопчик років дев’яти підскочив до Івана, задерикувато крикнув:
— Гей ти, Хропло, не бачиш, куди ступаєш? Радий, що здоровий?
— А тобі чого? — ліниво озвався Іван, згори вниз дивлячись на хлопчака.
— А того, що в вухо заїду — знатимеш, як малих зобиджати! — посварився малий, надимаючись півником і повернувшись боком.
— Ну-ну! — миролюбиво сказав Іван, одступаючи і прямуючи до ріки.
— Отож-бо, — вдоволено промовив хлопчик, повертаючись до малечі. — Бугай рудий!
А Іван вийшов на берег Дніпра, замислився. Зітхнувши, поглянув на село.
— Буду купатися, доки не надоїсть. Все ’дно мати пожаліє, сама винесе снідання!
Ось так банально розпочався той знаменний день для одного з героїв нашої розповіді. Отож я й запитую, хіба могло такому телепневі бодай наклюнутися в умі, що він стане учасником найнеймовірнішої в історії планети пригоди?
А де ж були інші герої?
Варка дрімала в копиці сіна на лузі, відкинувши далеко на траву свої модні "копита", як вона любила говорити. У її білих патлах понабивалося сіна. Вона спала, а їй ввижалася вчорашня вечірня трагедія, яка й спричинилася до того, що тепер вона була самотнім вигнанцем, далеко від рідної хати...
— Танцюй сама! — сміялися хлопці, під’юджуючи Варку. — Покажи, як по-культурному танцюють!
Вона відкинула сигарету, почала викидати колінця серед кільця суцільного реготу,
під поглядом зоряної ночі...
А опівночі, коли добивалася додому, з-за сінешніх дверей лунало:
— Іди, безсоромнице, і не показуйся додому! Над тобою все село сміється! На старості літ отаке ганьбище принесла нам!
— Безкультурність! — фиркнула Варка. — Сліпі кроти! Двадцятий вік, а ви тримаєтесь за дідові штани!
— Іди од нас, шукай собі що миліше... — зітхнула мати з-за дверей. — А збагнеш — тоді вертайся. Мо’, ще людиною станеш!
— Ніколи! — крикнула Варка. — Ви ще пожалкуєте!
Вона крутнулася перед ворітьми, рушила до луків...
Мріють луги у сонячному мареві.
Заливаються жайворони.
Косарі косять траву, співаючи веселу пісню.
А з копиці стирчать модні "копита", подригуючись у такт мелодії, що долинає з транзистора.
Ворушиться сіно,
і Варка з’являється на просторі, випльовує бадилину, що потрапила їй в рот, позіхає.
— Порубать би чого-небудь! — прорекла вона.
Потім дістала з сумочки люстерко, помаду, почала наводити "марафет"...
Ну, а третій? Де ж третій герой?
Петро Абсолютно саме зійшов з ранкового теплохода на луг і поволеньки прямував до села. Він повертався з Києва додому. Тільки чому ж такий невеселий вираз на обличчі у Петра? Що сталося з ним?
Не варто розповідати про це заздалегідь, бо Іван і Петро невблаганно зближаються, незабаром вони зустрінуться, і все стане на свої місця, все виясниться. А, окрім ясності, оця несподівана зустріч героїв розповіді внесе ще в хід долі ту причину, яка зненацька змінить звичний хід земного життя...
Так от, погожого дня над дніпровським плином зустрілися Петро і Йван. Іван ще й досі стояв над водою, розмірковуючи — купатися чи лежати під сосною на галявині?
Петро надійшов з лугу, побачив Хропла, зупинився, приглядаючись. Обтрусив пір’їнки з модних — кльошем — штанів, перекинув плащ "болонья" через плече, провів долонею по стриженій голові.
— Чи не Йван? — озвався він. — Ти чи не ти?
— А хіба що? — похмуро відгукнувся Хропло.
— Привєт, старик!
— Здоров!
— Ти куди шкутильгаєш?
— До пристані.
— Чого?
— Та... до Києва хочу. А ти куди?
— Сам бачиш, — зітхнув Петро, пригладжуючи вусики над губою. — До рідного гнізда. В село.
— А звідки?
— З Києва...
— Чого? — здивувався Іван. — Ти ж поступав...
— Та, — знехотя буркнув Петро.
— Що — витурили?
— Що ти? Я абсолютно добровільно виїхав. Принципово!
— Брешеш! Мабуть, дали сорок вісім годин! Бо й пострижений!
— То зараз мода така, — сказав Петро. — Абсолютно!
— Кажи комусь іншому. — Рот Іванів роз’їхався до вух. — Мене самого двічі стригли. Ну, не бреши — попався?
— Попався, — признався Петро.
— Нужники чистив? — поцікавився Іван.
— Та...
— Я теж чистив. Так що ж ти одколов?
Петро дістав сигарету, закурив, недбало пихнув димом.
— Та! Абсолютна бурда вийшла. Екзаменів я не склав...
— Це вже вдруге?
— Угу. А батьку написав, що склав. Він мені грошенят вислав. Живи, пише, синочок, учися. Видно, ти взявся за розум, люди з тебе вийдуть. Думаю, що робити, як вийти з положенія? Повернуся додому — вб’є мене патріарх! Я з такого горя напився, пішов на Хрещатик прошвирнутися, на чувих покнокать...
— На... кого? — не розшолопав Іван.
— Ну, на дівчат. Їх тепер так модно називати. А там компанія — браві хлоп’ята. Те, се, картишки, випивон. Потім — мордобой! Сюрчок — міліція! Те, се, десять суток залізно, і будь здоров! Тепер — додому. Дві години тут кручуся на лузі, не знаю, як підступитися до хати. Буде ураган, самум!..
— Складне твоє діло, — почухмарившись, пробубонів Іван.
— А ти чого прешся до Києва? — запитав Петро,
— Мати вигнала...
— За що?
— Розумієш — на сон мене хилить. Що я можу вдіяти?
— А тебе на роботу? — співчутливо поцікавився Петро.
— Угу. А я — не можу. Вийду в поле, сонечко припікає, парить, очі самі собою злипаються. Я — в скирту. А мене хлопці знайдуть, соромлять, соромлять, дорікають. В стінгазеті протягли. А я їм кажу — що я вам, робот, чи що?
— Молодець, — підхопив Петро. — У ведмедя чотири лапи, хай шурує, а людина — цар природи! Ну, а що ж вони тобі за це?
— Лаються! Кажуть — середню школу скінчив, а телепнем залишився!
— Некультурні типи! — зробив висновок Петро. — Вони ображають нашу честь!
— Страшне безкультур’я, — згодився Іван. — А потім мати напалася на мене, ременем потягла. А сьогодні вигнала з дому. Каже, доки не перемінишся, не приходь. А як мені перемінитися? Що я — погода, щоб мінятися щодня?
— Молоток, — схвально кивнув Петро. — Так що ж тепер?
— Прямую до міста...
— Що ж ти там думаєш робити?
— Є один план...
— Який?
— Попрошуся в якусь спортивну команду. Коментатором. У мене голос — знаєш який?
Він прокашлявся і почав тарабанити:
— М’яч перейняв Сабо, починає атаку, пас Медведю, його обходить Маслов, хоче одняти м’яча, даремна справа, Медвідь навішує м’яч над штрафним майданчиком, тут як тут Мунтян, удар — гол!
Іван захоплено заплескав у долоні, гордовито глянув на Петра.
— Що — здорово?
Петро з сумнівом похитав головою.
— Горлянка в тебе, як жлукто, це правда. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Говерла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6574 | Олесь Бердник | Говерла | ГОВЕРЛА
Сюїта
1. Гроза над Говерлою
Говорила громами Говерла,
І луна — віл гори до гори!
Прокотилась… у небі завмерла…
Говори! Говори!!!
Не мовчи, український Монблане,
Калатай у небесну блакить,
Бо як дзвону твойого не стане —
Серце стане в ту мить!
Бо як грому твойого не буде —
Крига смерті осяде в душі.
Буйну ватру в засмучених грудях
Воруши! Воруши…
2. Стежка до вершини
В’ється, в’ється стежина
Вгору…
А що таке вгору?
Може, то хитра долина
В неба кротову нору?
Може, і небо — то пастка
Для недозрілого духу,
Бога-плантатора ласка —
Збудника нашого руху?
Бідні Адамові діти
Вийшли на ниву Єгови,
Стали закваскою світу,
Стали підґрунтям основи…
Сіємо душі, планети,
Губимо думи й надії, —
Йоги, аскети, поети,
Вчені, святі, гречкосії…
Чому так хочеться вгору?
Чом наше серце голодне?
Хочеться випити зорі,
В груди вдихнути безодню!..
Може, то наша прасутність
Хоче себе об’єднати?
Може, то власна відсутність
Кличе сама себе з хати?
Вгору, все вгору і вгору,
На легендарну Говерлу,Дивіться також
Олесь Бердник — Блакитна Україна
Олесь Бердник — Ілюзіоніст
Олесь Бердник — Подорож в Антисвіт
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
В неба безодню стозору,
В мрію — іще непомерлу…
3. Туман
Ой, який страшний туман!
Всюди сірий океан…
Мряка — змій мільйонголовий —
Виповза в небесний лан…
Щезли квіти і струмки,
Вмерли звуки і зірки,
І безликість проковтнула
Навіть скелі і стежки.
І уже не знаєш ти —
Чи спинитися, чи йти?
Лиш рятує в безнадії
Дух незримий висоти…
Так недовго до біди,
Але ти не спи, не жди,
Понад сумнівом і страхом
Уперед іди, іди!
Змій сміється: — Ну й дивак,
Хто ж подасть тобі той знак —
Путь вперед поміж туманом
Буде так ачи отак?
Думи сумніву одгонь!
Кров як стукає до скронь,
Як трішить хребет від ноші,
Як горить в душі вогонь,
Отже, ти іще живеш,
Отже, кухоль неба п’єш!
Як гудуть від втоми ноги —
Значить ти угору йдеш!..
4. Найвища вода
Та проходять тумани,
Мов химерні обмани,
Росяними перлинами
осідають на скелі замшілі,
на квітки, на траву.
Пурпурове кружало
Понад горами встало,
Попливло кораблем небувалим
у незміряну синяву…
Недалека вершина,
Мов цнотлива дівчина,
Сніговими серпанками
прихорошує щоки свої і чоло…
А з-під сірої скелі
В кам’янистій пустелі
Біля ніг моїх заструмилося,
заіскрилося, засміялося джерело…
Гей, яке воно чисте!
Ой, яке променисте!
Ух, солодка, холодна, цілюща,
бо найвища на всій Україні вода!
Ой спасибі, водице,
І Говерло-дівице,
Що в твоє джерело позахмарне
лише небо ясне загляда!
В дивній тиші пророчій
Хлюпну свіжості в очі,
Обережно нап’юся чаклунського трунку,
щоб не збурити джерело…
Я водиці позичу
Для душі, для обличчя,
Для одвічного шляху туди,
куди сонце велично пішло…
5. Вершина
Кроки останні. Вершина!
Геть остогидлий рюкзак…
Сонце у неба глибинах
Щастя запалює знак.
Дишеться легко і сильно,
Вже непотрібні слона.
Стукає серце стокрильно,
Дух урочисто співа.
Раптом… екстаз завмирає,
Ще не злетівши увись.
Сам я собі дорікаю:
— Що ти шукав — подивись?
На легендарну вершину
Мертвих традицій раби
Перли на зігнутих спинах
Знаки людської ганьби, —
І обеліски, й погруддя
І ювілейні значки,
Написи всякі облудні,
Банки консервні й пляшки.
Боже, волаю до Тебе —
Істина це чи мара?
Отже, я прагнув до неба,
Щоб повернутись до дна?
Люде вкраїнський, то що ти
В серці несеш крізь віки
На легендарні висоти,
На позахмарні стежки?!
6. Вівці на вершині
Визріває ясний день.
Дзень-дзелень! Дзень-дзелень!
Ну й химери! В серці — тінь.
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Із долини, з полонини
Вівці йдуть аж до вершини,
На Говерлу топчуть шлях…
Сміх і гріх, горе й жах!
Вівці хрумають квітки,
Бібки сиплють на стежки,
Вівці мекають щасливо,
Насміхаючись над дивом.
То уже аж понад хмари
Розрослась земна кошара?
Вівці тут, вівці там…
Що ж робити шукачам?
7. Туристи на вершині
Щезла отара,
Ніби примара.
Стежку гористу
Топчуть туристи.
Лайку і сварку,
Пляшку і чарку
У понадхмарність
Тягне бездарність.
Всі до Говерли
Дурні поперли,
Щоб наслідити
В ясній блакиті,
Щоб України
Чиста вершина
Стала смішною
Брудною горою…
8. Вогонь на вершині
Як розійдуться і вівці і туристи,
Залишивши душу в самотині,
Як довкола буде небо чисте,
Запали багаття на вершині.
Нашукай галузок давньолітніх,
Назбирай усього, то згорає, —
Хай в пустельних горах непривітних
На Говерлі полум’я заграє!
Хай побачать янголи і люди,
Вороги і друзі у долині,
Що не сутінь котиться усюди,
Що горить багаття на вершині!
Тріпочи, мій вогнику, і смійся
Над недолею, дощами і вітрами,
Впийся небом щедрим і не бійся,
Що немає ватри попід нами!..
Там, внизу, є сосни і смереки,
Там живуть Опришкові онуки,
Є священні вісники-лелеки,
Що несуть наказ у дні розпуки.
Пломінець твій матиме поживу
В грізний час із стовбурів прадавніх, —
Лиш не згасни! Будь одвічним дивом,
Щоб не вмерли згуки пісень славних!
Тиша понад світом лиховісна,
Ніч повзе, ляга на полонині…
Якщо серцю у долині тісно —
Запали багаття на вершині!..
9. Далина
Пригасає багаття,
Утікає завзяття,
Душу холод морозить,
Сутінь згубою грозить…
Та щезає мана!
Хай вмирає вона!
Загорівся на обрії сонячний шлях —
Дивина… далина…
І багаття вогні
Запалали в мені,
І в гуцульськім вікні,
І в дитячому сні…
Почалася війна —
Не одна… не одна!
Піднімає блакитні хоругви
казкового краю
Дивина… далина…
10. Нечутний Голос
Хтось підходить Незримий —
Рідний такий, тривожний…
Серце моє нестримно
Стає на коліна побожно…
Нечутний Голос крає
Всі межі смислу й цілі,
І цвяхи вогненні вбиває
У душу заціпенілу.
— Що ти шукаєш у горах? —
Питає те Духослово.
— Чи тайну науку про зорі,
Чи, може, на щастя підкову?
— Не хочу, не хочу цілі,
Яка виливається в форму,
Яка обростає цвіллю
І людям стає за норму!
Не хочу, не хочу чуда,
Яке на Голгофі зріє!
То — стовікова облуда
Страшного і хитрого Змія!
Нехай моя Україна,
А з нею сестри-народи,
По новій підуть стежині
У вимріяну свободу.
Туди, де космічні зміни
Не нищать душі горіння,
Туди, де любов нетлінна
Вінчає святі покоління,
Туди, до земні герої
Не в бронзі вкарбовані злотом,
А прагнуть до іншої Трої
Небаченим ще польотом,
І визволяють Олену —
Душу Матері Світу —
Від ганебної сцени
В край легенди і квітів!..
…Мовить Голос Нечутний:
— Буде по слову тому,
Лише прагни могутньо
До Незримого Дому!
Від нього видноколу
Підіймайся все вище —
Туди, де у Сонячнім Колі
Мати Сина колише…
11. Незрима Гора
В серці відкрилися очі,
Ніби полум’яні жерла,
У екстазі пророчім
Узрів я Одвічну Говерлу…
До неї ішли герої,
Яких ми ховали в могили,
Вставало над тою Горою
Сонце блакитне, стосиле.
Воно осяяло лави
Непереможних загонів,
Душ непохитних славу,
Блиск легендарних дзвонів.
Дзвони гули заклично,
Проводжали на Гору,
На стежину незвичну
Людство тисячозоре…
Йшла голуба Україна,
Йшла нетутешня Росія,
Йшли всі земні покоління
Із лабіринту Змія!..
І раділи Карпати,
Сміялись альпійські луки…
З Сонця Небесна Мати
Простягала всім руки…
12. Зоря над вершиною
Дивне видіння —
Душі володіння —
Гасне, згасає… Зникає… немає…
Ночі покрови
Палають знову
На полонини… І на вершини…
Я не боюся,
Став — і сміюся!
Дише-колише душу Говерла…
Пальцями зірок,
Хусткою віри
Небо пилюку на серці обтерло…
Хай, може, буде
Стежка облуди,
Лестощі, постріли, хитрощі Змія,
Божа Вершина
Є на Вкраїні —
А понад Нею Зоря пломеніє!
Чорногора
1974 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Дві безодні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6552 | Олесь Бердник | Дві безодні | Серце творить світи.
З афоризмів Сходу
Молодий вчений Роберт Сміт гаряче вмовляв свою дружину Маргарет:
— Це єдиний вихід. Єдиний, збагни, люба Ма. Світ оскаженів. Світ пожере сам себе. Схід проти Заходу. Захід проти Сходу. Арсенали тріщать від ядерних потвор. Ще день. Ще два. Хай рік. І смерч промчиться над планетою. І не лишиться нічого живого. А я бажаю жити. Просто жити і любити тебе...
— А наші діти, Роб? — зітхнула тихенько Маргарет, жалібно глянувши на чоловіка блакитними прозорими очицями.
— Їм буде ще краще. Вони не знатимуть цього проклятого світу. Вони звикнуть до нового царства. Там буде своя романтика, інші радощі буття...
— Мій Роб... Але ж небо, зорі... Боже мій! Як забути їх? Люди прагнуть у небо. Може, космос змінить їх... Давай зачекаємо, Робі
— Ні! — палко скрикнув учений і стиснув свій маленький сухий кулак. Блідо обличчя його грізно нахмурилось. — Ні, Ма! Вони ніколи не переміняться. Вони й на інші планети перенесуть свою ворожнечу, кинуть у хаос далекі світи. Та не дійде до того! Люди задихнуться в радіоактивній хмарі вже в найближчі роки. А зорі? Що зорі? Я тобі захоплю кольоровий фільм з небесними сузір'ями. Будеш дивитися. А діти не бачитимуть неба. Адже ми не бачимо сфер інших вимірів? Навіть заперечуємо їх. Таї; і наші діти. Для них неба не існуватиме. Ма! Годі сперечатися. Завтра ми будемо в новому світі. Яка радість! Тиша. Спокій. Нірвана. Справжня Нірвана. Повне забуття земного світу...
— Я підкоряюсь тобі, — прошепотіла безвладно Маргарет, опустивши голову. — Я люблю тебе, Роб...
Він обняв її, поцілував у голову, глибоко вдихнув запах її пухнастих золотих кіс.
— О радість! Нема вищої в світі. Кохана жінка... Тиша... Ми створимо золотий вік для себе і для нащадків. Обмежимо кількість нових народжень. Роботи створять все необхідне. Нам залишиться лише насолода кохання і розваги. Мільярди років попереду. Мільярди...
Маргарет мовчала, заплющивши очі. Лише вії у неї тремтіли, коли гарячі губи чоловіка торкалися її щік та шиї.
На світанку вони виїхали з міста. Кам'яний, залізобетонний, пластмасовий і скляний колос прокидався, ричав, здригався. Ще миготіли збляклі пеонові реклами, ніби втративши силу від нічних вогняних оргій. Хлопчаки бігали на перехрестях вулиць, вигукуючи хрипкими голосами:
— Проект військової бази па Місяці. Вся Земля під контролем! Інтерв'ю з професором фон Гроуном!
Роберт презирливо мугикнув, глянув на дружину, яка куталася в нейлонову шубку.
— Ось тобі їхній Космос. Ось тобі зорі, Ма! Земля дає тобі на прощання добрячий доказ моєї правоти!
Маргарет не обізвалася. Дивилася на галасливих хлопчаків-газетярів, на самотні постаті полісменів, на запізнілих закоханих, що втомлено поверталися з позаміських парків та лісів. Сум і ніжність відбивалися в прозорому погляді жінки, ніби вона хотіла з собою понести згадку про такий химерний, такий хаотичний, непослідовний, страшний, чудовий світ. З собою... в царство тиші й забуття...Дивіться також
Олесь Бердник — Вірші для Доні
Олесь Бердник — Казка про тернову стіну
Олесь Бердник — Вогнесміх
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Авто вискочило на заміську автостраду, помчало сірою бетонною стрічкою на захід. Незабаром на обрії з'явилася синя смуга океану. Над нею багровіли пір'ясті хмари, осяяні ранковим сонцем.
Роберт вивів машину просто до берега. Колеса забуксували в піску. Він вимкнув мотор, сказав:
— Вилазь. Приїхали.
Біля берега стояло ще кілька авто. На хвилях гойдався катер. Гладкий веселий чоловік махав рукою, кричав:
— Вже всі зібралися. Ждемо лише вас, Роб! Роберт і Маргарет привіталися, перебралися на катер.
Рушили в океан. Вологі бризки кропили личко Маргарет, холодне повітря приємно кололо в грудях.
Вона дивилася на сонце. Гаряча вібруюча куля повільно підіймалася над обрієм, яснішала, переливалася іскрами.
Маргарет відчула біль у серці, несказанну тугу. Роберт стиснув її руку, мовив:
— Ось глянь. Підводний човен...
З хвиль з'явилася рубка з перископом. З люка виглядали люди, весело щось гукаючи. Маргарет не чула нічого, не розуміла, де вона, що з нею. Мов уві сні, перебралася з катера на підводний човен, віталася з людьми. Здавалося, що мине кошмар, вона прокинеться в своїй постелі, вранці бачитиме синє небо, вночі тріпотливі зірки, вдихатиме свіже повітря серед густого лісу, збиратиме товстоногі, пахучі гриби в гаях...
Кошмар не минав. З тріском закрився люк над головою. В коридорі, яким вона йшла за Робертом, спалахнуло мертвотне світло. Чоловік підвів її до широкого ілюмінатора. За прозорою шибкою хвилювалася зелена глибінь. В ній горіла самоцвітами якась велика куля.
— Що то? — прошепотіла Маргарет.
— Сонце, — байдуже озвався Роберт, сідаючи в зручне крісло.
— Сонце, — ніби луна, — повторила жінка. Помчали вгору повітряні бульбашки. Самоцвітна феєрич-,' ва куля потьмяніла, розпливлася, зникла. Тихо гули машини. Мовчали люди в салоні. Темніла вода за ілюмінатором, наливалася чорнотою.
— Роб... І це назавжди?
— Назавжди, Ма...
— Боже мій... Я вмру від суму.
— Звикнеш, Ма... Я буду з тобою.
— Сонце... Воно зникло, воно вмерло для мене...
— У тебе буде сто сонць, Ма. Ми створили все, що треба людині...
— О Роб, навіщо я згодилась. Навіщо! Краще б я вмерла під зорями...
21 серпня 19... року група вчених та кілька багатих людей Америки зі своїми сім'ями покинули континент. Вони занурилися на підводному човні в глибини Тихого океану. В потаємному місці морського царства давно було створено підводне місто. В ньому приготували все, що потрібно для життя людей: фабрики біосинтезу, житлові приміщення, енергетичні споруди, майстерні для конструювання нових роботів і ремонту старих. Жителі могли не втручатися в механічне обслуговування міста — все робилося автоматично. Творці міста мали одну мету — забезпечити собі й нащадкам безтурботне, щасливе життя. І насамперед — втекти від загрози смерті, яка витала над планетою.
У новому місті за якийсь час народилися діти. У Маргарет і Роберта з'явилася красуня донька. Мати назвала її Зорею. Діти не знали земних умов, не чули нічого про існування безмежжя. Вони росли під товщею води, гуляли в легких костюмах поміж водоростями, гралися з рибами, змагалися з драконами морських глибин.
Котився час. Ніхто не знав, що діялося на поверхні планети. Старші жителі вмирали. Роботи справно готували новим людям їжу, вбрання, костюми для підводного плавання. Та ось виросла Зоря. І стала прекрасною стрункою дівчиною з таємничим поглядом прозорих зеленкуватих очей. Одного разу запитала вона у своєї сивої матері:
— Моє ім'я Зоря, мамо. Що воно означає?
— Я не можу пояснити цього, доню, — прошепотіла Маргарет, що лежала на ліжку, чекаючи смерті. — Ти не збагнеш. Треба побачити зорю, щоб знати, що вона означає...
— А де її побачити, мамо?
— В небі, донго...
— Небо... Що це таке, матусю? Я не чула такого слова в нашій школі...
Мати зітхала, сумно дивилася на доньку, і сльози з'являлися на її очах.
— Тобі погано, матусю, — лякалася Зоря. — Гаразд, я не буду питати...
У підводному гроті поховали стару Маргарет. Роберт — посивілий і пожовклий — годинами просиджував біля прозорої віконниці салону, дивився на химерні скелі, що здіймалися над місцем її останнього притулку.
Зоря тихо наближалась до нього, схилялася до плеча, тихенько запитувала:
— Ми вже не побачимо маму?
— Ні, доню...
— А чому, татусю? Чому? Мені сумно без неї...
— Такий закон природи...
— Не розумію тебе, татку. А скажи мені, що таке небо? І що таке зоря?
Роберт підозріло дивився на доньку, запитував:
— Хто тобі казав такі дивні слова? Зоря — це просто звукосполучення... нічого не означає... Воно подобалося мамі... А небо — це абстракція. Уявна сфера. Розумієш? Уявити можна все, хоч його насправді нема...
— Дивно, — шепотіла Зоря. — А ще скажи, як ми потрапили у це дивне місто? Звідки воно взялося? Хто створив мовчазних металевих роботів?
— Природа створила, — скупо сказав батько. — Не думай про те, доню. Насолоджуйся життям. Знайди собі друга, забавляйся з ним.
— Я не люблю хлопців, — сказала дівчина, огидливо скривившись. — Вони якось дивно дивляться на мене. А чому — не знаю. Я втікаю од них у хащі водоростів. Там мені приємніше на самоті. Татку, а що над нами вгорі?
— Де вгорі? — тривожився батько.
— А там, куди летять повітряні бульбашки з мого акваланга. Я піднімалася високо вгору і одного разу помітила щось барвисте, веселе і ясне. Воно було кругле й сяюче. Мені хотілося піднятися ще вище, та тут з'явилася акула, і я пірнула назад. Татку, що воно таке було?
— Галюцинація, — понуро мовив батько. — Від перевтоми. Ти піднялася в заборонену сферу, доню. Не дозволяю цього робити. Бо загинеш. Чуєш?
— Чую, татку, — зітхнула Зоря. — Але яка ж вона радісна, татку, та чарівна галюцинація...
Поховали в гроті й Роберта Сміта. Поховали всіх перших жителів, засновників підводного міста. Нащадки їхні сонно животіли в розкішних салонах, грубо парувалися після ситої їжі, плодили дітей. Згодом закрилися школи. Нові діти не хотіли вивчати ні мови, ні примітивні знання, які були визначені для навчання ще творцями міста.
Лише Зоря не могла задовольнитись бездумним існуванням. Вона знову й знову згадувала своє чарівне видіння, їй хотілося ще пережити його. Та батькова заборона стримувала це бажання.
Молоді хлопці вперто переслідували її. Зоря втікала від них через шлюз в океан, ховалася в водоростях. Та напасники не відступали. В їхніх очах з'являлася лють і звіряче бажання. Одного разу її підстерегли в хащах, схопили.
Сильні цупкі руки м'яли її тіло, тягли до шлюзу. Зоря відчайдушне вдарила ногами в груди ґвалтівнику, вирвалася, стрімко помчала вгору.
Зникало в зеленій глибині місто. Миготіли навколо тіні риб.
"Хай умру, — думала Зоря, — зате побачу чудову мрію. Не хочу повертатися назад. Хай умру краще".
Батько казав, що там, вище, нема нічого. Порожнеча, небуття. Там сфера смерті. Вона хоче побачити ту сферу. Вертатися назад? На глум, на муку? На нікчемне животіння?.. Нізащо!
Навколо світлішало. З'явилися якісь яскраві цятки. Заграло оранжево-срібними барвами велике кружало.
"Видіння", — подумала Зоря.
Тільки воно не таке яскраве, як тоді. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Де ви, кобзарі? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6553 | Олесь Бердник | Де ви, кобзарі? | Роздуми фантаста
"До чого тут "роздуми фантаста"? — запитає прискіпливий читач. — Кобзарі — історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотика! Вона втішає — і ми ж колись!.. Ого-го! Було, було! Було — та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, не ті проблеми! "Де ви, кобзарі"? Чи не смішно гукати ось так патетично? Це крик у порожнечу..."
Заждіть, не поспішайте проголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю. Скажу одразу: кобзарі існували з незапам'ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?
Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.
Якщо так, то звідки ж отой тривожний поклик: де ви, кобзарі?..
Тривога обґрунтована. Проілюструю такими спогадами.
Ще до останньої війни (та й десяток літ після неї) над просторами України щовечора звучали народні пісні. Кожне село було пісенним полем душі. Кожна хата співала, раділа, сумувала, плакала. Ті акорди чарівливого мелосу зливалися у річечки, потоки, річища дивотворення, у хорали, ораторії, симфонії духовного настрою, роздуму, пошуку, надії, смутку чи радощів.
Пам'ятаю, коли я був ще підлітком: виходжу на вигін біля річища дніпровського. Зорі у небі, зорі — у водах затоки поміж білих-пребілих лілій. Дівчата у весняних вінках, парубки у святкових вишиванках збираються в коло, і над дніпровською долиною лине журлива пісня-сповідь:
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий,
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати
І ласки для серця у тебе спитать...
І мені здавалося, що то не просто поетично-пісенний образ, а правдива розмова засмученої душі з правічним Дніпром-Славутою, і що все довкола — латаття на водах, лози на піщаних кручах, зірки в дивоколі, заквітчані дівчата та їхня мелодійна туга — то нерозривне, спільне дійство народного серця, котрому нема кінця. Бо й справді: прислухаємося, а з Правобережжя, від круч, де розташоване старовинне село Витачів, долинає інша пісня-діалог:
Ой у полі дві тополі,
Одна одну перехитує,Дивіться також
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Олесь Бердник — Вогняний вершник
Олесь Бердник — Вогняна фантазія
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
А в козака дві дівчиноньки,
Одна одну перепитує...
Потоки співу зустрічаються над долиною Дніпра, і не заважають вони один одному, а сплітаються в калейдоскопічну спіраль такої краси, що перед нею меркнуть академічні опери та ораторії в театрах і філармоніях.
Уже пізніше, коли я почав розмірковувати над космічним покликанням і прийдешнім людства, виник такий образ: десь у Всесвіті мають бути мислячі істоти, котрим не треба радіоприймачів чи потужних пристроїв, щоб чути наше слово, пісню, думу, вони мають такі тонкі прилади, що отой мелодійний потік, про який ми згадали, долинає до них у цілості, неушкодженості, в чаклунському консонансі, в найвищому духосинтезі.
Уявіть таке диво: Земля випромінює не лише в інфраспектрі чи у видимому промінні, у тепловому, в радіо, нейтрино чи ще там якомусь фізичному діапазоні,— наша Планетарна Матінка радує далекі світи тисячоголосим хоралом любові й ніжності, сумніву й пошуку, роздумів і знахідок. А якщо вони — космічні Брати — уміють розшифрувати наші поняття, слова, образи, то непідробне захоплення мають викликати навіть у найвищих мудреців космосу глибини ось такої пісні (простенької на перший погляд):
Од поля до поля
Виросла тополя,
Питав козак дівку:
— Чи будеш ти моя?
— Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі,
Як перещитаєш —
Вийду я за тебе...
Щитав козак зорі,
Та й недощитався,
Питав козак дівку —
Та й недопитався...
Ви тільки подумайте, якої любові хоче дівчина? Щоб кохання козака виросло до масштабів космічних, щоб він, її обранець, обняв розумом і серцем безмірність, бо лише тоді їхня спілка матиме сенс під оком оцієї зоряної ріки, котра вінчає їх нічним видноколом, лише тоді вона стане невмирущою. Але безсмертя заслуговує тільки нетлінне, тільки те, що оволоділо силами стихій, злилося з першосуттю Природи. Ось чому хлопець відповідає дівчині:
— Пусти, дівко, камінь,
Камінь за водою,
Як попливе камінь —
Звінчаюсь з тобою...
Які титанічні натури! Які богоподібні мрії виникали в надрах нашого народу! Про який же анахронізм може йти мова? Ми — не хуторяни з діда-прадіда, а суджені космічні мандрівники, які ще в колисці бачили сни про своє покликання. Хіба дарма з нашого лона народилися такі генії, як Кибальчич, котрий і в смертну ніч свою малював контури зоряних кораблів, або Корольов, який здійснив ці сподівання пращурів, чи Вернадський — творець ноосферного щабля вселюдського буття?
То що ж? Радіймо? Всесвіт слухає пісню Рідного Краю, милується творенням тисячолітніх поколінь, жадає ввійти в контакт з унікальним дивом життя й розуму?
Гай-гай! Все це було! А тепер?..
Років п'ятнадцять тому, побувавши на Тарасовій горі в Каневі, ми з товаришем вирішили пройти селами й полями України аж до Говерли, щоб безпосередньо відчути пісенний і мовний дух.
Ми зупинялися вечорами в десятках сіл. Прислухалися, чи не почуємо дівочу або парубоцьку пісню під зорями? Дарма! Простір німував. Лише інколи в гаю чи в садку витьохкував свою весільну трель соловейко. І той пташиний спів ще разючіше підкреслював хворобливість ситуації, що відкривалася враженій душі. Ми підходили до хат, під вікна світлиць. Може, там співають? Марно! Миготіння синіх екранів кидало полиски на шибки, і здавалося, що то демонічний телевізійний автоген безжально й зловтішно випалює з серця народного казкове коріння, від якого тисячоліття тому відбрунькувалися пагони національного життя.
Ми наближалися до клубів, до будинків культури. Може, там?.. Гай-гай! Ревище чужинецької псевдомузики, лжепісні жахало, відштовхувало, оглушувало. А в тому кабанячому, бугаячому, звіриному верещанні, кувіканні, гарчанні вихилялися, корчилися, знемагали, паралізовано смикалися тіні наших дітей, наших спадкоємців, будівників грядущого світу...
Уявіть собі, що ті самі Брати з Далеких Світів, котрі тисячоліттями милувалися дивозвучним потоком вітчизняної пісні, раптом відчули, зареєстрували, відзначили: той потік зник, випарувався, пропав. А замість нього покотилася у безвість лавина безглуздя, дисгармонії. Що вони повинні подумати?
Лише одне: сталася катастрофа. Пісенний етнос знищено якимись напасниками, викорчувано до тла. Замість нього на планеті розмножилася, стала панівною цілком інша цивілізація (якщо її можна так назвати!).
Не гратимемося у визначники, не будемо базікати, що, мовляв, це закономірний процес: настали нові часи, отже, потрібні нові пісні, їх нове покоління співає, тим більше, що й народні пісні чуємо по радіо, в телепередачах. Браття, риба у воді — то одне, а риба в консервах — то щось цілком інше. Народ перестав творити пісню, народ перестав співати — природно, стихійно співати! Той народ, який навіть у найтяжчі часи співав, сповнював нектаром душі бездонний вулик зоряного неба. Пам'ятаєте?
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата...
А далі...
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих...
Що ж з нами сталося за сто років? Чи справді з космічної прірви до нас непомітно вкралися пришельці з Альфа Центавра та втілилися в наших дітей (та й у нас), а тепер змушують нас співати свої пісні, грати свою музику, формувати свої руїнницькі пристрої й машини?!
Жарти?
Та ні, далеко не жарти!
Бо чому йде така шалена атака на душі юного покоління, аби змусити його повністю перейняти демонічну псевдокультуру сьогодення?
Триває дивовижний за масштабністю експеримент по денаціоналізації, дегероїзації, деромантизації народів, а отже — по формуванню космополітичної раси безбатченків, ласих до буржуазних цяцьок, готових за меркантильні псевдовартості на будь-який злочин, байдужих до власного походження, історичних традицій, до всього, що становить сутність людського єства і покликання.
Згадаймо недавнє минуле. Ще вчора всілякі маланчуки розбишакували на ниві української, білоруської, російської культур, забороняючи кобзарські студії, припиняючи роботи по створенню хортицького комплексу, винищуючи книги, де неортодоксально згадувалась історія козацтва, не дозволяючи ставити фільми про Січ Запорозьку і так далі, і таке інше... Хай у нас В. Добровольському, народному артистові, котрий палко хотів зіграти Тараса Бульбу, протягом тридцяти років забороняли підступатися до цієї теми! А чому те самісіньке відбувалося в Росії, де С. Бондарчуку теж тридцять літ не дозволяли фільм за цим геніальним твором Гоголя?
Забороняльщики добре знають, що творчий прорив у генетичне минуле народу змете, як павутину, все їхнє псевдо-культурне сміття, яким вони засипали душі юних сучасників. Тому й "триває бій на полі мрій, клекоче злом одвічний змій!".
Почався цей бій давно! Спробуємо зазирнути в сутінки історії...
Що ми знаємо про довізантійську пору життя пращурів? Те, що розповів Нестор? Чи можна беззастережно довіряти йому? Адже навіть тепер події, учасниками й свідками яких є ми з тобою, шановний читачу, безсоромно перебріхувалися й містифікувалися на догоду "вождям" і "фюрерам". Хіба не той самий закон для минулого? Апологети візантійства, одним з яких був Нестор, не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу. Дивного тут нічого нема: ще й нині, коли на землі, здається, панує культ Розуму, Гуманізму, Справедливості, багато вчених мужів люто сваряться за пріоритети тих чи інших напрямів у пізнанні, світогляді, філософському осмисленні Буття. А що ж говорити про ту далеку пору, коли мова йшла не лише про амбітність котрогось із монархів, патріархів чи жерців,— кожен крок у історичних метаморфозах вирішував долю тисячолітніх циклів розвою Планетарного Саду. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Дивні Грицеві пригоди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4949 | Олесь Бердник | Дивні Грицеві пригоди | Перший іспит
Гриць ще не встиг заснути, як з коридора почувся голос тата, а по тому радісно зойкнула мама. Минуло ще кілька хвилин, тато продовжував про щось гомоніти, але раптом мама почала бідкатись. Що ж сталося? Невже тато знову покине їх з мамою і полетить у космос? Та ще й надовго. Перший раз він літав до Марса, а повернувся лише через рік. Бідна мама не відходила від телеекрана у Космоцентрі, дуже хвилювалася. Навіть Грицеві доводилося заспокоювати її. Що ж трапилося тепер, куди має летіти тато?
Не в змозі перебороти цікавості, Гриць скочив з ліжка, навшпиньки підкрався до дверей і почав дослухатися.
— Ти розумієш, моя люба,— казав тато,— це ж перший політ в систему Юпітера. Дехто з учених вважає, що там дослідникам випаде нагода спостерігати небачені форми життя.
— А може, зустрінуться й мислячі істоти,— додала мама.
— Можливо. Космоцентр планує створення земної колонії на Європі — великому супутнику Юпітера. Ми залишимося там на три роки. Дозволено з собою взяти дружин. Тобі доведеться оволодіти деякими космічними професіями.
— Гаразд,— сказала мама.— Проте мене турбує, що буде з Грицем?
— Віддамо до інтернату.
— Нізащо! — вигукнув Гриць, уриваючись до коридора.— Без мене нікуди не полетите! Ич, що надумали! Я з вами полечу!
— По-перше, негарно підслуховувати! — докірливо озвався тато.— А по-друге, в далекому світі потрібні люди мужні й загартовані. Ти певен, що витримаєш будь-яке випробування?
— Витримаю! Я нічого не боюся!
— Хвалько,— лагідно розкуйовдив тато синове волосся.— Не кажи гоп, доки не перескочиш.
Політ було призначено на серпень. Лишалося три тижні. Татові дали відпустку на десять днів, і він разом з мамою та Грицем вилетів до гірського Алтаю, щоб там відпочити. Шатро нап'яли на березі озера. Наступного дня біля берега на воді гойдалася срібна сигара — швидкісний човен. Вирішили покататися. Зробили по озеру кілька блискавичних кіл. Гриць верещав від захоплення. Тато повів човна до виходу з озера, там зеленкуваті води, люто клекочучи, грізним водоспадом вливалися до річки Катуні.
Зненацька замовк двигун. Тато похапливо длушпався в приладах. Стрімка течія несла човен у смертельний вир. Гриць відчув, як розпач витискує йому з грудей крик жаху. Але хлопчик глянув на суворі мамині очі, на татове зосереджене обличчя і, вкусивши себе за пальця, промовчав. Човен падав у безодню, насувалися гострі скелі. Гриць заплющив очі. З його вуст не вирвалося ані звуку. Якщо й гинути, то не боягузом!
Раптом клекіт води затих, повітря тонко заспівало в вухах. Хлопчик розплющив очі. Човен летів у небі, гори й ліси пропливали внизу.
— Що це? — прошепотів Гриць.— Ми живі?Дивіться також
Олесь Бердник — Ілюзіоніст
Олесь Бердник — Пітьма вогнища не розпалює...
Олесь Бердник — За чарівною квіткою
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Перший іспит,— сміявся тато.— Човен годиться і для води й для польоту. Синку, ти витримав перший іспит. Я подумаю, може, й візьмемо тебе до далекого світу...
— Проте пам'ятай, Грицику,— мама загадково глянула на сина,— все життя — то великий іспит.
Другий іспит
Минули дні відпустки. Тато взяв Гриця до Космоцентру, показував йому дивовижні пристрої, машини та космічні апарати. Дещо хлопчик бачив на екрані телевізора або в кіно, але тут усе було справжнє, величне і таємниче. Якось не вірилося, що ось ця або ота ракета незабаром летітиме у порожнечі зоряного простору, а від Землі її відділятимуть мільйони кілометрів.
Тато заводив Гриця у житлові каюти космольотів, дозволяв навіть посидіти в кріслах пілотів. А потім почав привчати його ходити в костюмі космонавта та скафандрі. Космічне вбрання було незручне й важке, проте Гриць терпів, не промовивши й слова невдоволення. Він перемовлявся з татом по радіотелефону, приймав їжу крізь прозоре забрало, сам замінював використані балони для кисню.
— А тепер, синку,— якось сказав тато,— побачимо, чи є в тебе справжня мужність.
— А хіба я злякався тоді, біля водоспаду? — образився Гриць.
— Того мало. Тепер треба стрибнути з літака.
— Як? — скрикнув хлопчик.— Просто так?
— Та ні,— засміявся тато.— 3 парашутом. Космонавтам це необхідно. Всякого буває. Раптом аварія при підльоті до планети, треба, щоб усі члени екіпажу не боялися залишити космоліт. Збагнув?
— Збагнув,— відповів Гриць, хоч усе його тіло похололо від страху.— Я стрибну з літака, татку!
Наступного дня вони вилетіли на реактивному лайнері. Незабаром під крилом літака видно було лише густу тайгу. Гриць то поглядав на спокійне татове обличчя, то на білі-пребілі хмарини за ілюмінатором, то поправляв лямки парашута на плечах. Коли ж нарешті стрибок? Чи не злякається він?
З каюти виглянув пілот, привітався з татом, підморгнув Грицеві. Тато повів сина до виходу. Відчинився люк, дихнуло холодом. Гриць поточився назад, але відразу ж схаменувся, бо побачив у татових очах насмішкуваті іскринки. Він кинувся до люка й стрімголов упав у безодню.
Тьохнуло серце, замерехтіло все довкола — хмари, небо, земля. Над хлопчиком спалахнула вогняна квітка парашута. Падіння сповільнилося. Тепер Гриць колихався під велетенським куполом, наче в дитячій колисці. Страх де й подівся: було легко, радісно.
Поруч з ним з'явився блакитний купол — то спускався тато, він розмахував руками, вітаючи сина. Гриць щось кричав, співав, але через вітер нічого не було чути.
Хлопчик опустився на широку галяву поміж високими глицевими деревами, торкнувшись ногами землі, впав на бік, як його вчили, а потім підскочив і, плутаючись у стропах парашута, побіг до тата, котрий спустився раніше і вже чекав його.
— Молодець, синку,— спокійно мовив тато.— Ти можеш бути космонавтом. Беру тебе в політ до Юпітера.
Небезпечна зустріч
В серпні пасажирська ракета стартувала на Місяць. Гриць сидів у каюті поруч з батьками. Він легко витримав перевантаження, коли потужні двигуни розганяли апарат. Все було дивно, навіть казково: грім вибухів, пасма хмар в ілюмінаторах, а потім — чорна безодня неба, всіяна зірками, і яскраве кружало Сонця.
Не минуло й доби, як ракета сіла на місячному космодромі. Всі зодягли скафандри й вийшли назовні. Йти було легко, набагато легше, ніж на Землі. Гриць крокував услід за мамою й татом, захоплено оглядаючись навсібіч. Обрій був недалеко, на ньому зубцями вирізнялися невисокі гори й кратери. На чорно-фіолетовому небі пливла блакитна куля рідної Землі.
Космонавти кілька днів мешкали в приміщенні, де росли пальми, троянди та ялини, дзюркотіли струмочки і сіяв штучний дощик, веселила око зелена трава, а в густому гіллі дерев співали птахи.
Листя пальм було велике й лапате, набагато більше, ніж на Землі. А трояндові квіти витикалися з кожного вічка на гілках, мабуть, яскраве проміння Сонця пришвидшувало їхній ріст. Тут, в оранжереї, Гриць познайомився з Марічкою, донькою штурмана юпітерського корабля. Вона теж разом з батьками летіла до далекого світу. Дівчинка була весела на вдачу, мала золоті кіски й блакитні, іскристі очі. Грицеві, звичайно, було приємно, що в нього з'явилася така подруга.
З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: "Промінь". Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.
Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.
Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.
Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й ґрунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.
— А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? — невдоволено запитала дівчинка.
— Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію,— сказав Гриць,— тоді можна буде виходити і гратися.
Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.
— Це живі істоти,— приголомшено прошепотів хлопчик.— Птахи.
— Щось не дуже подібні до птахів,— заперечила Марічка.— У них немає крил. Ніби повітряні міхури.
Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.
У полоні
— Я боюся! — скрикнула дівчинка.— У неї страшні очі. Це хижак!
— Звідки ти знаєш?! — засумнівався Гриць.— Глянь, вона усміхається.
Справді, з істотою сталися химерні зміни. На поверхні сірого міхура з'явилася подоба людського обличчя, губи розпливлися в усмішці, забіліли зуби. Істота, певно, щось говорила, бо вуста ворушилися, але в каюту не долинало жодного слова.
— Невже розумна істота? — здивувалася Марічка.
— Аякже,— підхопив Гриць.— Вона вміє змінювати свою подобу. Істота раптово зникла. А потім усі летючі міхури зібралися в кільце на березі озера й закружляли в танку. З кожним рухом їхні тіла мінялися, набували нової форми. І ось вражені Гриць та Марічка побачили не химерних летючих істот, а дітей Землі, своїх ровесників семирічного чи восьмирічного віку. Взявшись за руки, ті істоти танцювали: гарно, граційно, легко. Білі та блакитні сорочечки, зодягнені на них, майоріли на вітрі.
— Я хочу до них,— сказала Марічка.
— Дурненька! Тут повітря отруйне, ми задихнемося.
— А вони ж дихають?
— Вони тутешні. А ми — ні. І не забудь, що нам заборонено виходити з каюти.
— А мені хочеться,— вперто наполягала Марічка.— Зодягнемо скафандри й вийдемо. Зустріч з дітьми іншого світу — це ж страшенно цікаво!
Дівчинка метнулася до ніші в каюті, зодягла свій скафандр.
— Ти як знаєш, а я піду.
Гриць, згадавши застереження тата, повагався, але, не бажаючи бути в очах дівчинки боягузом, мовчки зодягнувся теж. Вони спустилися автоматичним ліфтом униз, минули шлюз і ступили на чужу планету. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Дике поле | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6554 | Олесь Бердник | Дике поле | Історична повість-феєрія
--------------------------------------
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
— Подай вам. Господи, та з неба дрібен дощик,
А знизу — буйний вітер!
А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля,
А чи не повириває якорів з турецької каторги.
Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке
до жовтої кості пошмугляло!..
Українська народна дума
ПРОЛОГ. ТІНЬ ЯТАГАНА
ПОБРАТИМИ
День-два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину.
А потім — на Січ, до порогів...
Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітна хвилю.
Гарно, невимовне гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни?
Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра... Може, й завжди? Довіку?..
Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий.
Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані.
Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки.
Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи.
А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу...Дивіться також
Олесь Бердник — Космічна казка
Олесь Бердник — Стріла часу
Олесь Бердник — Україно моя
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
То не солов'ї серед гаю вдосвіта співали,
То не орли серед степу на камені клекотали,
Гей, гей!
То батько й ненька
Старенькі
Діток своїх у дорогу далеку виряджали,
Благословляли...
Гей, гей!..
Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,
Діти-соколята...
Гей, гей!
Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,
На велику згубу,
На долю вроклятуї
Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,
По далеких краях-українах,
Гей, гей!
Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах
По чорних руїнах,
Гей, гей, гей!..
Похнюпилися козаки: не чули вони ще такої думи, бере вона за серце, ворушить сумління, розгойдує буряну хвилю в душі. А кобзар, прислухаючись до нечутного голосу блакитного неба, примовляє, і плачуть-рокочуть струни, ніби жаліючи безталанних дітей,
Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим
синочкам, і наймолодшим,..
Гей, гей!
А ще тяжче буде наймолодшій сестриці
Соколиці...
Розбредуться вони по краях чужинецьких,
По маєтках шляхетських,
По горах диких,
По царствах великих,
Гей, гей!
І забудуть вони про сестру свою одиноку
в сумній самотині,
При лихій годині...
Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,
Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,
Гей, гей!
На роздоллі
Та у тяжкій неволі...
Гей, гей!
Доню наша, доню, сердешна Україно,
Бідна сиротино...
— Замовкни, діду, — не стерпів козак, тяжко зітхаючи. — Не край серця. А то заплачу — бігме, заплачу! Ніколи не плакав, а тепер сльози підступили до очей. От бісів дід, отак бере за душуі Боже помагай, святий старче!
— Оттако! — насмішкувато одвітив кобзар, одставляючи кобзу вбік. — То бісів, то святий! Ти вже охрести мене якось по-одному, козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить... і в мені воно заворушилося, заспівало... Коли вам до вподоби — піду співати далі...
— А куди Бог несе, діду?
— На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо' в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки?
— З Січі, — сказав Гордій. — А тепер доведеться знову повертатися. Поспішав, гадка була одружитися, пожити з дружиною. Де там — чорна руїна лишилася...
— Ногаї, — похмуро мовив козак, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. — Зі мною — те ж саме сталося. Правда ваша, діду. Нема долі бідолашній Вкраїні. З одорго боку татари, з іншого — ляхи, а ще — турки та волохи...
— Вистачить воріженьків на наш вік, — пробубонів кобзар, розв'язуючи сакви. — На лезі шаблюки доля наша, козаченьки. А там — ой, як ненадійно сидіти!
— А нема деінде, — суворо одказав козак, — доведеться сидіти на шаблі чи на списові, аж доки нутрощі нам прохромить!
— Краще ворогові! — зітхнув кобзар. — Щось мені закортіло поїсти. Прошу до гурту, панове запорожці... Ви що ж — знайомі?
— Та наче не бачилися, — сказав Гордій. — Я Кожух Гордій.
— А я Грицько Підкова. Доля в нас одна, пане-брате! Може, побратаємося?
— Згода, Грицьку!
— Добре, браття, — вдоволено крекнув кобзар, порпаючись у глибокій торбині. — Добра справа. І я з веселим серцем піду в дорогу. Доки братаються лицарі — не самотня наша мати Вкраїна. Є кому боронити родину...
А Грицько Підкова вже дістав з саков, приторочених до сідла, срібний старовинний келих, бурдюк з вином, жестом покликав Гордія. Вони розсілися довкола каменя, на якому кобзар розіклав своє добро — житній корж, сало, пучок молодої цибулі, дрібку солі.
— Іванку, Іванку, — радісно озвався дід до свого провожатого. — Ти, голубчику, дивися, як козаки братаються...
щоб знав, щоб навіки запам'ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого...
Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з'явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими.
Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з'єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися.
Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса.
— Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!..
— Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося...
— Вип'ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство тапобратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської!
— Спаси біг, батьку, — сказали побратими.
ДІВЧИНА
Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці.
Понад дорогою з'явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з'явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля.
Кам'янистим шляхом під'їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі.
Сам став на кормі, суворо проказав:
— Гребіть, хлопці...
Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п'яних, галас перекупок.
Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:
— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!
— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..
— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!.
— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!
— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві. Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального...
— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..
— Заплав заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко...
— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна...
— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі...
— Та нехай не журиться серце твоє... Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав'яже світ, полонить душу твою...
— Ой навряд...
— Не зарікайся, козаче. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Діти Безмежжя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6555 | Олесь Бердник | Діти Безмежжя | Роман-феєрія
Слово до читача
Людино, ти воістину прекрасна!
Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці во-гняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.
Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: "Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, під-няти погляд вгору…
Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.
Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову прос-тір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніко-ли! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!"
Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?
Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.
Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.
Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті те-чуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і "боги"! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!
Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єди-ний Пломінь розірвану тканину Всебуття!
Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!
Книга перша. Драма безодні
Частина перша
На крилах часу
Всередині казки, як всі ми розуміємо, таїться правда, та якщо казку зламаєш, як іграшку діти ламають, то правди не знайдеш
М.ПРИШВІН
ПОРУШНИКИ ІНСТРУКЦІЇ
— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.
За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них ру-кою, повчально сказав:
— Люди точно дотримуються інструкції А ви?
— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — По-рушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?Дивіться також
Олесь Бердник — Кохана з майбутнього
Олесь Бердник — Вiдслонити завiсу часу!
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Еге ж! І потім — на веранді чужі Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в за-пиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?
— До мене, — підтвердив сивий чоловік. — Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся — йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув — він Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.
Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись — слава на весь світ.
— Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?
— Поряд — село батьків, — скупо сказав Заграва. — Прийшов на берег погуляти, покупатись.
— Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!
Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.
— М-да, — зітхнувши, мовив Гримайло. — Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.
Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:
— Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.
Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скепти-чній посмішці.
— Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!
— Не розумію вас, — знизав плечима Заграва.
— Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…
— Слава богу, хоч на Землі довели, — пробурчав Гримайло.
— І навряд, чи вони є, — вів далі скептичний юнак. — Досить того, що за всю історію людства ми не ба-чили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…
— Прибульці були, — серйозно сказав Заграва. — І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очи-ма.
Юнак пирхнув.
— Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, ка-зочки для дітей!..
— Є казочки реальніші від дійсності, — твердо одрізав Гримайло. — У всякому разі, наш друг Іван За-грава і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.
— Що ви порівнюєте? — ображено вигукнув скептик. — То великий вчений, а то марення…
— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.
— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.
— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.
— Я теж прийду, — продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?
Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачи-ли худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.
— Ти чого тут?
— Слухаю…
— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!
— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!
— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.
— А я сплю! Вона не знає.
— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!
— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!
— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.
Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.
— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.
— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.
Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети "Нью-Йорк таймс" Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тон-кощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.
Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лиси-ця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Амери-канець безцеремонно сів на пісок.
— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?
— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.
— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?
— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — ака-демік чи слюсар, — це не має значення.
— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?
— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.
— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?
— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до ве-чора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.
Очі американця заблищали цікавістю.
— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?
Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:
— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?
— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.
— Абсолютно вільно.
— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?
Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.
— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?
— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософ-ський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?
— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знай-деш такого розкішного місця!
— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.
— До вечора.
Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.
ХИМЕРНА ДИСКУСІЯ
Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київ-ських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь —ведмедкуватий, мовчазний чоловік.
Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.
— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?
Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.
— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?
— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.
Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на май-данчик, посадив на коліна.
— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?
— Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!
— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | За чарівною квіткою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6556 | Олесь Бердник | За чарівною квіткою | ВАСЯ ЗДОБУВАЄ ПЕРЕМОГУ
Вася вибіг зі школи і, підстрибуючи, помчав через молоду посадку ялинок, на ходу збиваючи палицею блакитні головки еону. Лівою рукою він недбало затиснув табель успішності, який йому тільки що видав учитель. Радість розпирала груди Васі. Не тому, що оцінки в табелі були високими. Навпаки, там були майже одні трійки!.. Хлопець був щасливий тому, що нарешті вирвався "на волю", тому що завтра він їде в Синявку до діда Левка…
Вася підстрибнув, перевернувся через голову, аж закурів пісок, і з’їхав з горба в долину. Схопився внизу на ноги, задоволено засміявся. Надокучливі уроки залишилися позаду! Попереду — весела подорож, пригоди, а може, й нові товариші…
В долині розкинувся широкий колгоспний двір. Майже біля посадок стояла кузня. З високого, закоптілого димаря струмився прозорий димок. Вася зупинився, потім якось несміливо, бочком, підступив до кузні, звідки чувся приглушений гомін людей, м’яке фуркотіння вентилятора. Зайти чи не зайти? Треба обов’язково зайти! Все одно розмова відбудеться, якщо не тут, то дома!
Чого ж так вагався Вася, котрий, як говорили малюки з першого і другого класів, нічого не боявся? Батька, свого батька Трохима Левковича — сільського коваля, добродушного, тихого чоловіка! Погляду його м’яких сірих очей не витримував син. Він починав в’юнитись на місці, бігав очима по кутках і, нарешті, ревів на повний голос. "Мов пароплав на Дніпрі", говорили сусіди.
Згадавши це, Вася вже хотів повертати геть від кузні, щоб відкласти до вечора неприємну розмову, але раптом два помічники батька — Микола і Семен — хутко винесли з кузні надвір колесо до воза з паруючою новою шиною. Семен оглянувся, помітив Васю, крикнув:
— Трохиме Левковичу! Ваш прийшов!
Діватись було нікуди. Вася ступив до кузні, непевно посміхаючись. Темна постать зробила крок від ковадла в смугу світла. Це був батько. Він поправив засмальцьований фартух на грудях, провів шорсткою п’ятірнею по неголеній щоці, вп’явся добрими сірими очима в обличчя сина і з висоти двометрового росту прогримів:
— Ну, герой, показуй…
Вася, хлюпнувши носом, подав табель батьку, а сам утупився в маленький язичок полум’я, який тремтів над червоно-чорною купкою вугілля на горні. Він млів від чекання. Ось зараз почнеться найнеприємніше!..
Дійсно, батько мовчки склав вчетверо табель, подав сину, взяв до рук молоток. Микола і Семен з докором подивилися на хлопця. Вася не знав, куди подіти очі.
— Ну?.. — нарешті почувся розкотистий голос Трохима Левковича.
— Тату…
— Що, тату? До яких пір ти будеш носити мені трійки в табелі? Мені соромно учителям в очі дивитися! Що з тебе вийде, шалапута шмат?
— Тату… — намагався син перебити батька.Дивіться також
Олесь Бердник — Легенда про ялину
Олесь Бердник — Казка про тернову стіну
Олесь Бердник — Вірші для Доні
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Але коваль безжалісно гримів:
— Мовчи! Якби мати твоя була жива — вона б вигнала тебе з дому… Отак ти надії виправдовуєш?..
Ніс у Васі скривився набік, очі заморгали. Ось-ось він заплаче! Але хлопець побачив іронічні погляди Миколи і Семена, вчасно схаменувся і, витерши носа рукавом, твердо поглянув на батька.
— А нащо мені п’ятірки? Я буду мандрівником…
Батько зневажливо махнув велетенською мозолистою рукою, включив вентилятор, поклав до горна здоровий шмат заліза.
— Мандрівник! — їдко сказав він. — Що ти знаєш для того, щоб стати мандрівником?..
— А для цього треба бути тільки сміливим і загартованим, — авторитетно відповів Вася, радіючи від того, що гроза пройшла.
Батько розвів руками, безпорадно поглянув на помічників.
— Ну, що ти йому скажеш? Меле таке, що на голову не натягнеш!.. Зрозумій же, куряча твоя голова, що всюди потрібні знання!.. Гній тільки зможеш ти на поле возити, якщо на трійки будеш учитися!
— Та й для цього треба знати, як запрягти коня, як поводитися з ним, — єхидно вкинув слово Семен.
— І агротехніку не завадить знати, — додав Микола, — щоб класти гною стільки, скільки треба…
Хоч і образливо було Васі слухати такі розмови, але від душі у нього відлягло. Хай собі балакають! Він знає, що мандрівником буде обов’язково!
— Ну от що, — почувся голос батька, і Вася здригнувся від несподіванки, — на перший раз кара тобі буде така: не поїдеш до діда! Будеш ціле літо повторювати…
— Як це? — не зрозумів Вася, кліпаючи повіками.
— А ось так! Не поїдеш — і все… Годі з тобою панькатися! А наступного року побачимо…
Вася на хвилину вражено замовк, все ще не розуміючи, до чого воно йдеться. Потім збагнув, що всі мрії про мандрівку літом розвіюються в дим, і клубок образи підступив йому до горла. На віях заблищали сльози.
Батько помітив ті блискучі краплі, сердито засопів і, вихопивши кліщами синьо-білий шмат розпеченого заліза з горна, кинув його на ковадло. Бризнули іскри, зашипіли і згасли, мов зірочки, в повітрі. Микола і Семен схопили молоти. Шмат металу, жалібно стогнучи, під їх могутніми ударами перетворювався в певну річ. А між тими молотами, весело видзвонюючи чудесну мелодію народження нової речі, літав у батьковій руці молоток, показуючи, куди, як і скільки бити…
Вася чмихнув раз, вдруге, переступив з ноги на ногу, потім, набравшись сили, заревів на високій ноті. Батько розгублено поклав молоток. Помічники переморгнулись між собою.
— Замовчиш ти, нарешті? — сердито сказав Трохим Левкович. Але Вася перейшов з високої ноти на середню і заголосив під кінець басом з музикальними переливами.
Важка батькова рука ласкаво лягла на голову сина, погладила попелястий вихор. Сірі очі коваля випромінювали ніжність. Вася замовк: перемога була здобута! Він підняв очі вгору, несміливо заглянув у батькове обличчя.
— Поїду, тату, до діда?..
— Гаразд… Поїдеш, — засміявся коваль. — Але пам’ятай: це востаннє я з тобою…
— Ура! Поїду! — не дослухавши, закричав Вася і, вимахуючи табелем, мов прапором, рвонув геть з кузні надвір.
Коваль задумливо подивився вслід сину, його кострубаті брови занепокоєно зійшлися на переніссі.
"РЕЦЕПТ" КОЛІ
Сеня — товстий, опецькуватий хлопець, білявий, з красивими сірими очима, — лежав на канапі і сумно розглядав стелю. Він був закутаний у товсту ковдру, обтиканий з усіх боків подушками. Вчора по дорозі зі школи Сеня попав під дощ. Було дуже весело і смішно, коли прохолодні струмені полилися за шию, хотілося роззутися і босими ногами пробігти по вулицях, розбризкуючи калюжі.
Ввечері Сеня два рази чхнув. Після цього мама поклала його в ліжко, викликала лікаря. Лікар — молода, синьоока, світлокоса дівчина — оглянула Сеню, знизала плечима, посміхнулася і порадила Сені більше рухатись і частіше бути на свіжому повітрі. Мати образилася, напоїла сина гарячим молоком з медом, дала аспірину на ніч і закутала у кілька ковдр.
Вранці Сеня проснувся від стуку в двері. Листоноша приніс термінову телеграму. Прочитавши її, мама схвильовано заметушилася, потім, одягнувши своє найкраще плаття, дуже довго чепурилася перед дзеркалом. Знову напоївши Сеню гарячим молоком, мама пішла і наказала йому не вставати. Він з півгодини читав книжку Купера "Останній з могікан", потім замріявся. Велика муха сіла на ніс хлопця, залоскотала лапками. Він чхнув. Муха обурено задзижчала і полетіла до вікна. Там вона безрезультатно, але вперто забилася у шибку. Сеня поглянув туди. За вікном хиталися верховіття каштанів. Білі суцвіття докірливо махали голівками. Сеня тоскно зітхнув. Надворі так чудесно, тепло, хочеться поїхати кудись далеко-далеко! Сеня перечитав десятки пригодницьких книжок, йому самому хотілося б подорожувати, переживати незвичайні пригоди, але мама каже, що в нього слабке здоров’я!..
Думки Сені перервав шум в коридорі. Почувся радісний голос матері і ще один, чоловічий, такий рідний і знайомий.
Двері рвучко розчинилися. На порозі виросла постать людини, одягненої в теплу товсту куртку і шкіряні штани. Довга чорна борода спадала на груди. Між вусами і бородою блиснули білі зуби, зморшки поповзли від прозоро-синіх очей.
— Тату! — закричав Сеня, борсаючись в купі подушок і ковдр. Все це полетіло в різні боки. Хлопець стрибнув прямо з канапи до дверей і попав у обійми батька — Леоніда Левковича, який вже два роки не був дома. Він керував десь у Якутії геофізичною партією, що розшукувала алмази.
Батько опустив сина додолу, здивовано оглянув його.
— Ото! Молодець, виріс як! А чого це ти такий товстий? Зажирів, брат! Нікуди не годиться!..
До кімнати зайшла занепокоєна мати й молодший брат Леоніда Левковича, Микола — веселий рудий хлопець, якого всі називали просто Колею. Мати сплеснула руками.
— Ну як так можна! Льоню! Він зовсім хворий! Сеню! Лягай негайно!
Хлопець, незадоволено скривившись, ліг. Батько роздягнувся, вніс до кімнати лижі.
— Це тобі подарунок! — сказав він сину. — Будеш зимою кататися!..
— Йому не можна! Що ти, що ти, Льоню! — вигукнула мати, накриваючи стіл. — Дитина зовсім хвора! У нього серце слабке…
— Сором! — розсердився батько. — Я два роки блукаю по тайзі, а ти зробила з сина якогось Обломова, мішок з м’ясом… Що ж з нього вийде?..
— Він багато читає! — похвалилась мати. — Сеня дуже розумний!..
— А до чого йому те читання, коли він не може навіть рухатися? В його роки я батракував, хліб заробляв!
Мати кинула сердитий погляд на Леоніда Левковича,
— Йому нема потреби заробляти хліб. Тепер не ті часи!
— Леонід каже не про те, — перебив її Коли. Ти готуєш з Сені парникову рослину! Та й він хороший!.. Тюхтій!
— Я ж не винен! — захникав Сеня.
— Подивись на себе, — іронічно вів далі Коля. — На кого ти схожий? Весь час валяєшся на канапі, ожирів… Тобі дванадцятий рік, в такому віці хлопець мусить бути веселим, жвавим, сильним, мріяти про подорожі, пригоди…
— Я теж мрію, — виправдовувався Сеня. Бачиш, скільки книжок прочитав!
Він показав на поличку над столиком, де лежали книжки Жуля Берна, Купера, Бєляєва, Конан-Дойля.
Герої тих книжок були сильними, вольовими людьми, — сказав батько, сідаючи за стіл. — Вони не боялися небезпек, а ти…
— В нього серце! — знову вступилася мати.
— Якби мені вилікуватися, — додав Сеня, жалібно дивлячись на батька.
— Хочете, я його вилікую, — хитро посміхнувся Коля. — Пошліть його до діда Левка. Хай він потреться там між такими ж хлопцями… Вірте мені — кращого рецепта вам ніхто не випише!..
— Що ви! — обняла мати Сеню, кидаючи гнівні погляди на чоловіків. — Йому треба на Кавказ, лікуватись… Ви хочете загубити дитину!
Але Сені план дядька сподобався. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Законсервована планета | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6557 | Олесь Бердник | Законсервована планета | Законсервована планета
ЗАГРОЗА З КОСМОСУ
— Ну от... Я показав усе, що могло вас цiкавити. Буду дуже радий, якщо нашi роботи допоможуть вам!..
Сказавши це, iнженер Валерiй Тригуб гаряче потиснув малесеньку нiжну руку Вiкторiї Денiс. Вона захоплено — знизу догори — дивилася милими сiрими очима на велетня-iнженера який своєю сердечнiстю i незвичайною внутрiшньою силою полонив її експансивну душу ще тодi, коли вони зустрiчалися в минулому на конгресах космонавтiв. З першої зустрiчi мiж ними простягнулася незрима нитка хвилюючого почуття, яка тепер була вже дуже мiцною.
— Спасибi, — калiченою росiйською мовою сказала дiвчина i засмiялася.
Засмiявся i Валерiй. Йому було приємно дивитися на бiляву, тонесеньку дiвчину. Здавалося — дмухни на неї, i вона полетить!
Ця дiвчина була керiвником американської делегацiї iнженерiв i вчених, якi приїхали сюди, щоб перейняти досвiд росiйських конструкторiв по будуванню космiчних ракет. Кiлька днiй тому стратоплан примчав їх на Урал, де вони знайомилися з новою конструкцiєю гiгантського зорельота, що був збудований за проектом Тригуба. Потiм росiйська делегацiя повинна була їхати в Америку, щоб подивитися, що зроблено за океаном. Там теж закiнчували будувати космiчний крейсер. Вести його в простiр мала якраз оця тендiтна дiвчинка. Валерiю навiть не вiрилось, що така "пiр'їнка" керуватиме велетенською машиною та ще в такiй небезпечнiй подорожi...
Вiн сказав їй про це. Вiкторiя усмiхнулась i якось по-хлоп'ячому, задерикувато сказала:
— Ви не дивiться, що я маленька! Я сильнiша вiд багатьох мужчин! Спробуйте — о!..
I вона жартiвливо зiгнула руку, а Валерiй теж жартома спробував, якi там в неї бiцепси. Вони справдi були натренованi, як в доброго спортсмена.
— Вiрю! Тепер вiрю! — засмiявся Тригуб.
— Ну хоч в моїх здiбностях iнженера ви не сумнiваєтесь? — знову пожартувала Вiкторiя.
— О нi, нi! Здаюсь i бiльше таких запитань задавати не буду!
— Дивiться ж,— смiшно погрозила пальцем дiвчина i потiм вже цiлком по-дiловому сказала англiйською мовою:
— Ми негайно використаємо все, що у вас є цiнного в областi електронiки. Менi дуже сподобалась абсолютна автоматизацiя у вашому зорельотi, мiстер Валерiй...
— Називайте мене просто — Валя. Адже ми друзi?!— вiдповiв жартiвливо Валерiй.
— "Валья", — м'яко повторила Вiкторiя. — Ще раз спасибi!.. За дружбу!.. Але я хотiла сказати ось що... Я зовсiм не бачу у вас протиметеоритного захисту! Чому?..
— Ще немає досконалого проекту. Над цим працюємо. Вважаю, що до вильоту ця проблема буде вирiшена. А можливо навiть перший полiт доведеться робити без захисту. Будемо обминати метеорити по сигналах радiолокаторiв...Дивіться також
Олесь Бердник — Космічна казка
Олесь Бердник — Вiдслонити завiсу часу!
Олесь Бердник — Небесна Січ
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Нi! Це не годиться,— мовила, заперечливо похитавши головою, Вiкторiя.— У нас уже розроблена конструкцiя дуже простого i вдалого захисту!..
— Яка ж саме?
— По сигналу радiолокатора метеорит, що летить назустрiч ракетi, могутнiми розрядами електромагнiтної енергiї роздрiбнюється на пил, потiм заряджається негативним зарядом. А заряджений пил обходить електромагнiтне поле, яке створене навколо ракети. Правда, просто?..
— Генiально! — вигукнув Валерiй.
— Я негайно передам вам всi матерiали, як тiльки ми прилетимо додому...
— Гаразд! А тепер — пiдемо... Дивiться — яка краса.
Вiкторiя подивилася навколо. Справдi, тут було дуже красиво. Вдалинi танули в осiннiй позолотi схили Уральських гiр. З барвистими килимами пожовтiлих листяних дерев приємно контрастували темнозеленi пасма ялин... А над всiм цим летiли десь у далеч блiдi хмаринки.
— Чудесно! — сказала Вiкторiя. Потiм глянула на Валерiя, що замрiяно дивився в далечiнь, i подумала з незвичайною нiжнiстю:
"А ти ще чудеснiший вiд цього пейзажу любий велетню!"
Вiн справдi був хлопець хоч куди. Високий на зрiст, широкоплечий, з веселим вiдкритим обличчям i шапкою каштанового волосся — вiн зовсiм не був подiбним до вченого.
Вiкторiя думала: "Як дивно — вiн такий земний зовнi, а який мрiйник в душi! Надзвичайно дивне поєднання!"
Вони зiйшли зi сходiв будинку, де розмiстилося управлiння будiвництвом, i пiшли по територiї космодрому до центра великої площi. Там стояв зорельот. В ньому наяву втiлювалися багаторiчнi мрiї Тригуба, багатьох iнших конструкторiв та численної когорти вчених, якi провадили рiзнi пiдготовчi роботи.
Метрiв за двiстi закiнчувався другий такий же апарат. Там ще тривали внутрiшнi роботи по монтуванню приладiв.
Людей майже не було видно. Тут тепер не до гуляння. Члени делегацiї одержували потрiбну консультацiю в iнженерiв будiвництва — тому весь космодром був безлюдним...
Валерiй i Вiкторiя зупинилися i замилувалися зорельотом, який неосяжною громадою здiймався над їхнiми головами, поблискуючи матовими металiчними боками.
Корабель повинен був стартувати прямо з землi, без нiяких спецiальних естакад, як це робилося в минулi роки. Вiн був звичайної яйцевидної форми, загострений спереду, з трьома стабiлiзаторами по боках, якi також виконували роль своєрiдних пiднiжок.
Лише восьма частина п'ятдесятиметрового корабля була вiдведена для житлових примiщень i складiв продуктiв. Все iнше заповнювали апарати руху, запаси пального. На зорельотi була невелика атомна станцiя, яка давала електроенергiю кiльком фазотронам. У магнiтному полi фазотронiв розганявся до величезних швидкостей заряджений пил вуглецю, який, виходячи з фазотрона, зустрiчався з паралельним потоком кисню, спалахував i надпотужним струменем — з швидкiстю вiд трьохсот до п'ятисот кiлометрiв на секунду виривався з дюзи, даючи рух кораблю. Такий двигун давав можливiсть долетiти до зовнiшнiх планет, повернутися назад i навiть зробити кiлька посадок на зустрiчнi планети без додаткової заправки пальним.
До цього часу для перельотiв на Марс i Венеру або навiть на Мiсяць використовували промiжнi станцiї — штучнi супутники Землi або Сонця, запущенi по певних орбiтах в сонячнiй системi. Але тепер, коли були сконструйованi кораблi з такими необмеженими можливостями, необхiднiсть в штучних супутниках майже вiдпадала, i їх можна було використовувати для суто наукових робiт...
Валерiй i Вiкторiя обiйшли навколо зорельота i зупинилися.
— Мiсяцiв через два, — промовив Валерiй, — цей корабель приземлиться на Плутонi... Ви розумiєте — на Плутонi! Десять рокiв тому ми мрiяли про Марс i Мiсяць, а тепер — Плутон! Край Системи! А там — дорога до iнших Систем! Ви теж, здається, летите на одну з зовнiшнiх планет?..
— Для дослiдження супутникiв Сатурна i Урана!.. Таке офiцiальне завдання експедицiї! Але, може, я в польотi передумаю та й махну вслiд за вами! — сказала Вiкторiя i дзвiнко засмiялася.
Валерiй жартiвливо взяв й за плечi, заглянув променистим поглядом до сiрих очей.
— I раптом, дорога Вiкторiє, ми з вами зустрiнемось на якiйсь дикiй i суворiй планетi!.. Скажу одверто-менi дуже хотiлося б цього!..
Дiвчина опустила вiї, тепла хвиля пiдкотила до її грудей. Почервонiвши, вона тихо вiдповiла:
— Менi чомусь здається... чи, може, хочеться, щоб зустрiч з вами, Валья, була... на Землi!..
Усмiшка збiгла з лиця Валерiя Вiн вiдчув якiсь незвичайнi нотки в голосi дiвчини i тепер намагався збагнути, що вiдбулося, дивлячись в сяючi сiрi очi Вiкторiї. Ось ворухнулися його губи, певно вiн хотiв щось сказати, але не встиг.
Над космодромом загримiв голос з радiорепродуктора:
— Iнженера Тригуба та iнженера Денiс просять негайно зайти до директора будiвництва в термiновiй справi!
— Що трапилося? — захвилювалася Вiкторiя.
— Я гадаю, що нiчого особливою, — заспокоював Валерiй. — Може, вас викликають додому, або ще що-небудь...
Вони швидко пройшли широким коридором будинку управлiння i вiдкрили дверi до кабiнету директора.
Там уже зiбралися всi члени делегацiї i iнженери та службовцi космодрому.
Директор — сухорлявий, сивий iнженер — був блiдий i схвильований
— Друзi! — сказав вiн. — Справа, ради якої я турбую вас, надзвичайно важлива, хоч i не стосується нашої безпосередньої роботи. Я тiльки що одержав телеграми вiд уряду i вiд Всесвiтньої Академiї Наук. Те, що в них говориться, страшна несподiванка для всiєї Землi. Слухайте текст телеграми...
Присутнi були схвильованi таким вступом, але нiхто не чекав того, що прочитав директор. А вiн прочитав таке:
"Всiм урядам Держав, Нацiональним Академiям! Всiм народам Землi!
Три днi тому обсерваторiя Маунт-Вiльсон сповiстила Всесвiтню Академiю про страшну звiстку. Академiя не обнародувала її, доки не була пiдтверджена її вiрогiднiсть. Дослiдженнями Пулковської, Грiнвiчської i ряду iнших обсерваторiй свiту ця звiстка пiдтверджена.
Люди Землi! З глибини Космосу, вiд сузiр'я Плеяд, до нас наближається темне плането-подiбне тiло. Це було встановлено з допомогою вдосконалених радiотелескопiв. Маса космiчного тiла дорiвнює приблизно масi Землi чи Венери.
Швидкiсть тiла надзвичайно велика — а саме — бiля п'ятисот кiлометрiв на секунду. Можливо, ця планета з iншої системи, вiдкинута вiд свого сонця якоюсь катастрофою. Дуже швидко тiло ввiйде в нашу систему. Орiєнтовно визначено, що шлях його проходитиме через орбiту Землi. Це значить, що нам загрожує свiтова катастрофа.
Ми закликаємо учених Землi шукати шляхи для врятування людства! Ми закликаємо всiх людей зберiгати спокiй в цей тривожний час!
Наступають днi екзамену — або наша наука, наш Розум знайде вихiд з цього становища, або ми загинемо!..
Всесвiтня Академiя наук".
Звiстка була такою страшною, що в кабiнетi настала тривала мовчанка. Люди переглядалися, не знаючи — вiрити цiй химернiй звiстцi чи нi! Але тут було не до сумнiвiв! Папiрець телеграми тремтiв у руках сивої людини, гiпнотизуючи присутнiх...
— Американських колег прошу готуватись до вильоту,— додав директор.Вас викликає ваша академiя.
Вiдразу стало шумно. Тривожно коментуючи телеграму, iнженери виходили надвiр. Перед управлiнням вже стояли два реактивнi лiтаки для гостей...
Валерiй нiяк не мiг опам'ятатися. Все переплуталося в його головi недавня радiсть, готування до польоту, а тепер якась страшна сила — слiпа i невблаганна — хоче зруйнувати не тiльки його мрiї, а й усе життя на Землi...
Хтось смикнув його за рукав. Це була Вiкторiя.
— Я вилiтаю... Валья... — тихо мовила вона. — Бачте — ми замрiялися i не подумали про те, що щось може перешкодити нашим мрiям. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Зачаровані коні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6562 | Олесь Бердник | Зачаровані коні | ЗАЧАРОВАНІ КОНІ
Феєрія
1. Чорний кінь
Уночі, уночі
Затихають всі плачі,
Затихає сміх і регіт,
Затиха зубовний скрегіт,
Сум і жалоба стиха,
Лиш Земля вві сні зітха…
Лише моторошні стуки
Рвуть сутінкову глибінь,
Грізні звуки-перегуки
Котяться у далечінь,
По нічних чаклунських луках
Скаче, скаче Чорний Кінь.
Все лягає під копита
Вороному скакуну,
Падає усе на світі
У бездонну прірву сну,
Котить просторінь відкрита
В сяйві зорянім луну.
Чарівному владареві
Все покірне на Землі —
Звірі, птахи і дерева,
Люди — лагідні і злі,
Діти, воїни сталеві
І пихаті королі…
Уночі, уночі
Спочивають всі мечі,
Замовкають тамбурини,
Спочивають гільйотини,
Гітлери, Наполеони,
І солдатські легіони,
І святкові передзвони,
Автострадні перегони —
Все змовкає в мить одну
Перед владним знаком сну…
Перед стратою страшною
Спить Джордано у темниці,
Серед темряви нічної
Орлеанська спить Дівиця,
Трибунали засинають,
В’язні і наглядачі,
Проститутки спочивають
У клієнтів на плечі.
Папа Римський в світі марень,Дивіться також
Олесь Бердник — Зоряний ключ
Олесь Бердник — Апостол безсмертя
Олесь Бердник — Стріла часу
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
І у сні тяжкім не зна,
Що святенницька тіара —
Чорного Коня луна…
Патріархи і сектанти,
Комуністи і царі,
І бездари, і таланти,
І п’яниці, й корчмарі —
Всі схиляються в покорі
В ту одну-єдину мить,
Коли Кінь проскаче Чорний,
Як іржання загримить.
У окопах, у темницях,
У льодах чи на лану
Тінь Коня впаде на лиця
І веде у прірву сну…
Від владичного іржання
Загораються зірки.
І пливуть серед смеркання
І галактики, й віки.
Мчать у нове існування
Мрії, почуття й думки…
І химери запліта
Гра свободи золота,
Дух щасливо засміється,
В небо вільно відліта,
І досяжною здається
Найвеличніша мета,
Стежка волі в’ється, в’ється —
Ясна, чиста і свята…
У Коня на хвості
Сяють зірки золоті,
У Коня на буйній гриві
Таємниці вічне диво,
Біль по втраченій меті,
І мелодії журливі,
І сподіванки щасливі
І утопії пусті…
Так з правіку скаче, скаче
У будучність Чорний Кінь,
А за ним регоче й плаче
Марноти зловісна тінь.
Чорний Кінь, напевно, зна,
Що його шалений біг —
Лише болісна мана
У пустелі без доріг,
Що сподіванки і мрії,
Наші марення і сни —
Лише духу сніговії,
Гук зловісної луни…
То куди ж він рветься вічно,
Потрясаючи світи,
Із іржанням тим закличним
Без надії і мети?!
2. Білий кінь
Знає Чорний Кінь з правіку,
Що за обрієм нічним
Вже багато літ — без ліку —
Скаче Білий Побратим.
Як зачує світ іржання
Злотогривого Коня,
Загорається світання,
Сяє знову сонце Дня.
Променистий б’є канчук
Понад мареннями й снами,
І стрілу вогнистий лук
Посилає у нестяму.
Білий Кінь по грудях скаче,
Як безжалісний тиран,
Хочеш, плачеш чи не плачеш, —
А виходь на Сонця лан.
Свої мрії заплітай
У іскристе мерехтіння,
У рослинний травограй,
У твариняче томління.
Нагромаджуй тіла масу,
У життя її неси:
Хижаки жадають м’яса,
Людям треба ковбаси,
Вошам — крові для смоктання,
Перепелів для царів,
Вченим — фактів для пізнання,
Хліба — для пролетарів,
І темниць для непокірних,
Для фанатиків — богів,
Гільйотин, ікон для вірних,
Нових кліток — для рабів.
Все викрешують копита
Сонцегривого Коня —
Хочеш чи не хочеш жити —
Мусиш жити навмання,
Несучи життя ладунки,
Не питаючи — куди?
А приймаючи дарунки
І страждання, і біди…
Сонце в небі променисте —
Знак на лобі скакуна,
Ніж незримого садиста,
Келех дикого вина,
Бо як вип’єш той напій, То зав’ється в серці змій,
І уже ти раб потреби,
І уже ти сам не свій!
То летиш в далеке небо,
Поспішаєш на двобій,
То втікаєш сам від себе
В заметілі світовій.
Та ні сльози, ні огида
Не врятують — плач не плач
Від вселенської кориди,
Де ти й торо і глядач!
Марні мрії та старання,
Все тебе наздоганя
Сонцепромінне іржання,
Стукіт Білого Коня…
Серед куряви страшної,
Що здіймає Білий Кінь,
Блискотить жахлива зброя
Для терзання поколінь,
Гримотять невпинні війни,
Попелом стають міста,
Вічно в хаосі розбійнім
Тоне будь-яка мета.
З-під копит вихряться рясно
Іскри й гаснуть на льоту,
Тчуть ганебну і прекрасну
Глибину і висоту,
Долю радісну й нещасну,
І криваву, і святу,
І, сягнувши в душу власну,
Бачиш ти реальність ту,
Що всі прагнення й дороги,
І поклони і молитви,
Що всі ідоли і боги,
І славетнозвісні битви,
Що процесії й походи,
Хатки, палаци і храми,
Всі захоплення і моди,
І великосвітські дами,
Що усі величні плани
Будування й руйнування —
Зерна сонячного лану,
Гук шаленого іржання,
Стук копит багатомовний
Сонцегривого Коня,
Його прагнення невтомне
В даль зникаючого дня…
Так і скачуть понад світом
Чорний — Білий Скакуни,
Творять осінь, зиму, літо
І весну-красну вони.
Та даремні всі старання
Таємничих скакунів
Поєднати і світання,
І безодню дивних снів.
Подає Брат Брату голос
Лише в мрії, іздаля, —
Не пускає інший полюс,
Сфери, простори й поля,
А від тої муки й болю
Обертається Земля…
Обертається невтомно,
Аж у серці мерехтить,
Обертається безмовно,
Може, вічність, може, мить…
Довгі дні, довгі дні
Плач, страждання і пісні…
Уночі, уночі
Затихають всі плачі…
Ой ті коні, чудо-коні!
Звідкіля біжать вони?
Чи втікають від погоні,
Чи шукають край весни,
Де не буде горя й муки,
Слів пустих і марних снів,
Де відкриють дивні луки
Тиші чарівницький спів…
То коли ж єднання диво
Прийде в змучені світи?
Де у миті нещасливій
Роз’єдналися Брати?
3. Правічний кінь
В каруселі історичній
Знемагає дух завжди,
Все питаючи трагічно —
Хто ми, звідки і куди?
Що таке і наше горе,
І томління, і водіння,
І галактики, і зорі —
Суть чи сонне мерехтіння?
Хто нас кинув у спіралі
Будування чи падіння,
Що таке космічні далі —
Суть чи сонне мерехтіння?
Як наш дух прийшов до тями
Серед грізної пустелі,
Серед зоряної ями,
На скривавленій постелі?
Це було чи не було?
Пояснити неможливо…
Вітром часу замело
Материнську давню Ниву,
Те Надвічне джерело,
Що зродило Духу Диво…
Де ж та мислі чудо-птиця,
Що розв’яже вузол снів,
Розгадає таємницю,
Грізну тайну Скакунів?
В каруселі днів-ночей
Нам розгадка, може, й сниться,
Але сонячна правиця
Геть змітає спогад цей…
І лише дитячі сни,
Міфи та казки незвичні
Нам приносять з далини
Ті осяяння правічні,
Коли в зоряні світи
Із Праматерніх Глибин
Для творящої мети
Титанічний рушив Син…
Райдужне волосся в нього,
У очах і світло, й тінь,
У небачену дорогу
Вершника несе Пракінь —
Кінь, існуючий завжди,
Неуявний, мов кохання,
Кінь казкової ходи
І пісенного іржання…
Там, де ступить він ногою,
Загораються зірки,
І планети мчать юрбою
У періоди й віки.
Радість і любов завзято
Син-Титан у простір сіє,
В Лоно падають зернята,
А у Лоні — Тайна зріє…
Глибина і ширина
Вся пронизана волінням,
І не хаос вже вона —
А грядуще сотворіння.
Раптом виринув над Ланом
Із Прахаосу глибин
Весь насичений обманом
Мороку зловісний Син.
Голос ворога брехливий
Прокотився в тихім небі:
— Сіять Материнську Ниву —
То обов’язок для тебе…
Але є в моєму краї
Моторошна глибина,
Де ні світло не засяє,
Не прокотиться луна,
Де ні росту, ані тління,
Де ні радість, ані сум,
Де лише тяжкі томління
Ненароджених ще дум…
Щоб вони із лона сну
Вийшли в світло сього дня,
Дай мені на мить одну
Материнського Коня…
Щоб у прірві безнадії
Загорівсь творіння знак,
Подаруй мені надію…
Син сказав: — Хай буде так!
Мені Мати заповіла
Дарувати щастя всім,
Праконя чарівна сила
Хай у твій увійде Дім!
І як тільки Син Пітьми
Сів на Чудо-Скакуна,
В небі вдарили громи,
Прокотилася луна.
Сколихнулася глибінь,
Прокотились громовиці,
Тяжко заіржав Пракінь
Від страшної блискавиці,
Промайнула чорна тінь,
Від якої всі ми ниці…
Засміявся Син Хаосу,
А Титан лишився сам,
Припадав він до землиці,
І молився небесам,
Так лишається і досі —
На загадку всім вікам…
І у даль затупотіли
Чорний-Білий Скакуни,
На Землі замайоріли
Наші прагнення і сни.
Народилися у світ
Ясна тяма і безтяма…
Так і рушили в політ
Вічний пошук, вічна драма…
А Титан розсипав зерна
Материнського Дарунку
На походи, на модерни,
На ілюзії лаштунки,
На військові обладунки,
На теорії, концерни,
На імперії убогі…
І питає Син у Бога,
Чи ота страшна дорога
В Рідний Край його поверне?
У терзаннях, у борні
Не поверне, ні!
Від сподіванок про рай
Ти рятунку не чекай.
До далеких зірок
Ілюзорний твій крок.
В тиші атомних химер
Дух навіки твій завмер…
Ось тобі Чарівна Птиця —
Твого духу блискавиця.
Розпанахай серця сон,
Розірви віків полон!
І збагни, і збагни —
Твоя суть пірнула в сни.
І у тому сновидінні,
Там, де скаче Темний Кінь,
Втаємничено воління
Всіх минулих поколінь.
Тому світові химери,
Що в безвидності зоріє,
Треба відчинити двері
В світ свідомості і дії.
І духовний ураган
Об’єднає світ розпуки,
Материнський Чудо-Лан
Нам відкриє давні луки…
Всі поклони Ночі й Дню —
То розділена свідомість!
Лише іскорки Вогню
Нині маємо натомість.
Ми питаємо завзято
Все у Білого Коня,
Від одного хочем Брата
Те, що сам він догани…
І тоді, як в ночі яму
Падаєм від марноти,
В нас немає крихти тями,
Щоб збагнути СУТЬ МЕТИ.
Суть прихована у Краї
Вороного Скакуна,
Де вагітна знемагає
Сновидіння глибина…
Треба сповнить новим змістом
Ту страшну космічну яму,
Влить вогнисту кров іскристу
В наше серце, в нашу тяму…
Щоб воскрес Титан правічний,
Щоб відкрилися Скарби,
Треба сіять дух незвичний
Небувалої Доби!
Як полюбить Діва Ночі
Духа Сонячного Дня,
Знов побачать наші очі
Суть Правічного Коня!
У палаючім коханні
Об’єднаються вони —
І знемога, і повстання, —
Чорний-Білий Скакуни.
Блискавиця їх розбила,
Блискавиця їх з’єдна…
Все обійме Тайни Сила
Дух Один і Суть Одна!..
11 лютого 1978 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Золоті ворота | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6558 | Олесь Бердник | Золоті ворота | ЗОЛОТІ ВОРОТА
ЗАПОВІТ
Листопад — 1973 — Київ
ЗОРЯНИМ БРАТАМ, ГРЯДУЩІЙ ГРОМАДІ СВОБОДИ, ВІЛЬНИМ ДУХАМ ВСЕСВІТУ З ЛЮБОВ’Ю
Автор
УЖЕ БІЛЯ ПОРОГУ СТОЮ. УЖЕ ЧУТИ ХОДУ МОЮ. УЖЕ ЧУТИ ПОКЛИК МІЙ. І СТЯГ МІЙ ОБІЙШОВ ПОЛЕ БОЮ.
І КРАЩІ ВОЇНИ ПОРАНЕНІ ВОРОЖОЮ РУКОЮ. АЛЕ ЧОМУ Ж ВИ МОВЧИТЕ, "ЗНАЮЧІ"? ЧОМУ ЗАКРИЛИСЬ ПИЛОМ КНИГ ВІД ПОЛЯ БИТВИ? НЕ ГОДИТЬСЯ МАТИ ЗБРОЮ, СИДЯЧИ В М’ЯКОМУ КРІСЛІ. ТОЙ ВОЇН, ХТО ПІДНЯВ МЕЧ ДЛЯ ПОЄДИНКУ З ВОРОГОМ.
Маємо видимість міцності й обширності темних побудов. Але які підвалини темряви? Ветха свідомість з її всіма наслідками. Багато нагромаджень соціальних, політичних і морально-етичних спорудила пітьма. Але не злякаємось уявної непоборності. Як сніг під променем Сонця, так розтануть всі накопичення Темряви під бурхливим потоком нових Вогнів.
Тому не побоїмося уже сьогодні здійснювати нові основи життя. І в першу чергу здійснювати в свідомості.
ХАЙ НІЩО НЕ ЗБЕНТЕЖИТЬ ВПЕВНЕНОЇ ХОДИ ПОДВИГУ. ТАК, ВИ ПОЧУЄТЕ — ВСЕ ПРОТИ ВАС І ВСІ ПРОТИ ВАС. ХТО Ж ВИ? ЗЕМЛЯ НІКОЛИ ДОБРОВІЛЬНО НЕ ПРИЙМАЛА ВОГОНЬ, ЯК ПЕРВОЗДАННУ СУТЬ, ЗЕМЛЯ РОЗКЛАЛАСЬ БИ, НЕ МАЮЧИ ЙОГО ЖЕРТВЕННОЇ БЛАГОДАТІ.
ТАК, ВСЕ ЗЕМНЕ СУПРОТИ НАС. АЛЕ З НАМИ ЗОРЯНЕ БРАТЕРСТВО. З НАМИ КОСМІЧНИЙ МАГНІТ. ТОМУ СМІЛИВО СТУПАЄМО. І НЕ ВІДДАМО ТЕМРЯВІ ЖОДНОЇ П’ЯДІ ЕВОЛЮЦІЙНОЇ СПІРАЛІ.
ЗАПОВІТ
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Україні понеслось,
І на Украйні понеслось,
Те Слово, Божее Кадило,
Кадило істини. Амінь.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Повстання
Мій Друже!
Чи Твоє серце жахалося недосконалості Буття? Чи Ти горів на полум’ї ненависті до катів і насильників будь-яких історичних епох? Чи Тобі хотілося стати поруч з героєм давнини чи сучасності і розділити його муки, його хрест і подвиг?
Чи Ти вбачав у невеликій квіточці, у білосніжній хмарині, у далекій зірці або в задумливій дитині свого брата, друга, себе самого?
Чи хотілося Тобі зупинити потік смерті, нещастя, злигоднів і відкрити світові Край Любові, Гармонії і натхненної Казки? Чи снилися Тобі незбагненні сни про Країну Блакитної Мрії, де все можливо, де ніщо прекрасне не зникає, де зустрічаються Друзі всіх віків, де не треба когось убити і з’їсти, щоб жити самому, де можна летіти у просторі й часі до коханих своїх, не насилуючи стихії, де і зірка, й людина і найменший метелик об’єднані в дивозвучну Симфонію Всебуття?
Якщо все це було з Тобою, тоді Ти воістину Зоряний Брат! Тоді Ти, справді, Великий Повстанець супроти непорушності, усталеності, сплячки, мертвотності! Тоді Ти — Син Вогню, а Вогонь ніколи не горить вбік чи вниз, а лише вгору!Дивіться також
Олесь Бердник — Хто зважиться — вогняним наречеться
Олесь Бердник — Пітьма вогнища не розпалює...
Олесь Бердник — Сузір'я зелених риб
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ти бачиш, Брате, — світ здригається в агонії безглуздя. Індивіди, сім’ї, держави, об’єднані нації загубили провід Духу і без мети метляються, як осіннє листя, за вітром історії.
Все випробувано, все вичерпано, все зганьблено: боги, ідеї, практика, любов.
І Людство вдивляється в космічну порожнечу, очікуючи Месію або Пришельців з далеких зірок, щоб вони розгадали для нас загадку Древнього Сфінкса.
Ніхто не прийде з космічної порожнечі, мій Друже! Ніхто не прилетить на хмарах судити живих і мертвих! Розгадка в нашому серці, Зоряний Брате! Чуєш?
Повстань, прокинься! Ходімо на високу гору, запалимо Вогнище Матері Світу на неприступній скелі. Буряний час покаже всім спраглим — де рятунок. До Вогню прийдуть і друзі й вороги. Але нічні кажани обпалять крила, а серце світоносне посилить Вогнище Великої Праматері.
Поспішай же, Повстанцю! Поспішай!
Золоті Ворота Всесвіту
Коли душа прагне зоряних висот, хіба всидить шукач у гадючій ямі? Коли воїн замахнувся мечем на ворога, чи засуне він меча в піхви, не опустивши його на голову супротивника? Коли кличе небувала дорога, хіба душа зможе бути щасливою біля обридлого затишку?
Так і ми з Тобою, Друже, — не станемо зволікати. Зберемося в Дорогу. Візьмемо лише необхідне.
Який же критерій обрати, щоб визначити необхідне?
Критерій єдиний: душа, неповторна душа Людини!
Це вона мурує храми й в’язниці. Це вона творить богів і скидає їх, щоб породити нових, ще вишуканіших ідолів, це вона злітає в екстазі до Абсолютного Світу Свободи і знемагає в болоті безсилля і гріховності.
Душу ми зробимо критерієм цінності. Бо вона є ЗОЛОТІ ВОРОТА ВСЕСВІТУ, і на тих Воротах стоїть сторожем Серце.
Скільки нападів на цього полум’яного Сторожа! Скільки хитрощів, щоб приспати його, обдурити! А обдурений або сплячий сторож — вже не сторож! Тоді ворота відкриті для ворогів і місто падає під п’ятою напасників.
Візьмемо символічно Золоті Ворота Києва. Що вони тепер? Лише архітектурний анахронізм, екзотичний казус, історичне непорозуміння. Колись крізь них шумів, клекотів потік воїнів, трударів, мандрівників, матерів, дітей, звитяжців. Біля Золотих Воріт народ вшановував вільних лицарів і гетьманів у Дні Свободи і співав величальні пісні.
А тепер вони стоять на горбі самотньо і печально над новітнім сквером, як тінь героїчного минулого. Ніхто не ввійде крізь ті ворота, ніхто не вийде. Життя пішло мимо них.
Так і душа Людини.
На неї завжди посягали всі релігії, містичні групи, соціальні організації, деспоти, держави, ідеології. І обплутували серце тисячами програм і павутиною примарних "досягнень" та "цілей". І розгублений сторож — серце — вірив підступній намові і впускав орди поневолювачів у Золоті Ворота Душі.
У нас нема часу на довгі розмови, Друже! Залишимо "філософії" до кращих часів. А тепер — чути Дзвін Бою. Отже, будемо говорити коротко — лише найголовніше!
Безстрашно гляньмо на те, що сталося протягом останніх тисячоліть, які ворожі сили прорвалися в нашу душу і що вони натворили.
Легіони богів
Буття єдине. Це аксіома. Але що таке бути? Усвідомити себе. Отже — самопізнання Всебуття. Що лежить в основі самопізнання, саморозкриття? Лише Світло.
Наш критерій — душа. Вона і є Квітка Світла, що розквітла на Древі Буття, серед мороку Хаосу.
Як це сталося?
Наш Всесвіт, Космос — поле бою між Свободою (Світом Істини) і Хаосом або Небуттям. Динаміка конфлікту між Світлом (Свободою) і Пітьмою (Небуттям) творить калейдоскопічну мозаїку фізичних світів (галактики, сонця, планети, атомні структури).
Небезпека в тому, що Світло, одриваючись від Першоджерела, поринаючи в безодню Хаосу, затьмарюється і творить деградовані форми, відповідно до щільності Пітьми.
Полонене Світло тче ілюзорний світ речовинних структур, а на певному рівні розпочинає формування біосфери, як спробу самоусвідомлення.
Це досягається на рівні Людини Мислячої.
Але саме тут розпочинається найбільший конфлікт між Свободою і Пітьмою. Чому?
Бо Світло, самоусвідомившись в Людині, прагне приєднати Космос до Сфери Любові, тобто ПОВНІСТЮ ЗГАРМОНІЗУВАТИ БУТТЯ.
Тому сини Пітьми (інакше — закон розпаду, ворожнечі, роз’єднання) розробляють стратегію боротьби проти Стратегії Світла.
Головна ідея Закону Світу Форм, яку Пітьма намагається прищепити в Душу Людини — це ідея нікчемності, смертності, приреченості.
Виникає містика, релігія, окультизм, як психоінструмент поневолення. Формується у всепланетному масштабі ідея гріховності Людини і створюється культ Караючого Господаря — Бога. Цілі покоління виростають під знаком психічного рабства. Творчість, мислення, соціальне життя, сімейне, національне, духовне — все проходить під знаком приниження і самознищення. Навіть безбожжя (атеїзм) є лише зворотною стороною фідеізму, теїзму, і тому теж змушує людський розум вічно крутитися в психічному полі древнього культу, не даючи змоги вийти на вільний простір діяння і мислі.
Ідея Небесного Господаря, відображена в психічному полі мільйонів людей, стає РЕАЛЬНІСТЮ в Ноосфері, тобто в Сфері Розуму. Практично, людство утворює кібернитичну Психоістоту, яка ОСВІДОМЛЮС СЕБЕ (як Супермозок) і по закону зворотного зв’язку починає керувати народами. Ясна річ, що така істота повністю відзеркалює духовний, етичний і моральний рівень своїх "творців" (церков, священнослужителів, жерців).
Самоусвідомлене Світло (Людина) спіймане в полон психоколапсу, бо САМОСТІЙНЕ прагнення до Визволення зупинене численними табу і марновір’ями.
Кільки спроб Світу Свободи (Будда, Христос, Бруно) визволити дух людства від психорабства викликають з боку Пітьми миттєву реакцію. Приклади відомі всім.
Ідея Будди про рішучу відмову від Світу Мари (ілюзії) і повернення до Стану Свободи (Нірвани), була після його смерті викривлена і введена у традиційні ідеології східного песимізму.
Ідея Христа про Духосинівство Людини привела до безлічі церков і сект, котрі прагнення до Свободи Духу, проголошене Великим Учителем, замінили древнеіудейською програмою самоприниження і гріховності.
Ідея Джордано Бруно про необхідність виходу людського Духу і Розуму в безмірність Пізнання і Саморозкриття породила ПРАГМАТИЧНУ ПСЕВДОНАУКУ, котра замість прагнення до Свободи створила "Лабіринт Мінотавра" — Техноген, котрий підвів людство до краю фізичної, психічної і духовної прірви.
Висновок: Еволюція, як ПРАГНЕННЯ СВІТЛА ДО СВОБОДИ, ДО САМОРОЗКРИТТЯ, зупинилася. Енергія і воля народів, як виразників Суті Світла, запряжена в споживацькі програми, котрі нікуди не ведуть.
Отже, релігія і наука стали лише маріонетками Древнього Дракона — Закону Пітьми, Антиеволюції, Гравітаційного колапсу.
Старі "боги" — Єгови, Брами, Зевси — переселилися в сучасні модерні програми "оновлення" світу, "підкорення" Природи, "побудови суспільства щастя, добробуту" тощо. Результат — той самий: Світло в Людині спрямоване до створення обмежених функціональних систем і неспроможне виконати Волю Свободи — розкрити всю свою ПОТЕНЦІАЛЬНІСТЬ.
Що таке Людина?
Де ж вихід?
Усвідомлення Першосуті Людини і її покликання.
Коли птах збагне, що він мас крила, йому вже не треба казати, що робити з крилами.
Коли Людина збагне, що вона не смертна земна істота, або нещасний грішник, над яким стоїть з караючим мечем "бог" — а Син Світла, — то усвідомлення себе Зерном Вічного Духу дасть вихід і вияв усім судженим силам.
Формулюємо принципи Сур’я-Йоги або Сонячної Йоги, яка випливає із суті Світла, із суті Свободи.
Чому ми вживаємо слово "йога"? Тому що воно відбиває найповніший смисл того, що необхідне тепер, а саме — всеохоплення, всеоб’єднання.
Що ж об’єднає людей? Де основа єдності?
Хліб для людей? Енергія для техногену?
Ні! І хліб і енергетика завжди роз’єднували і ставали основою антагонізму та воєн.
Ідея співіснування, як страх перед глобальним самознищенням?
Це — цинізм. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Зоряний ключ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6573 | Олесь Бердник | Зоряний ключ | ЗОРЯНИЙ КЛЮЧ
1984-1989
Пісня золотого човняра*
Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар Життя знов у путь відплив,
До Землі закохано всміхається…
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину.
Даруй надію, даруй світання,
Даруй нам вічную весну!
Пломінний потік радісно струмить.
Поспішай з відкритими долонями,
Неповторна мить сповнює блакить
Вогняної пісні передзвонами.
Розриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами,
А Земля спліта сонячний вінець
З травами, деревами і квітами…
Пісня місячної ночі*
Срібна нитка печалі, срібна нитка надії
Простяглася у даль, простяглася у світ…
Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє
Таємниче мереживо літ…
Збережи, схорони
Серця світ серед ночі химер,
Під крилом сивини
Голос казки святої не вмер…
Ти посій на лани
Тиху радість, що зріє тепер…
Сновидіння, примари — то лиш знаки полону,
Та згадай, що не вічна й найбільша мара,
І життя самоцвіт у празорянім лоні
Пломеніє, горить — не згора!
Я тебе заколишу, як мати дитину,
Ти мужній і зростай у колисці моїй,
А як поклики сурми над світом полинуть —
Будь готовий ступити у бій!
* * *
Для сліпців є пітьма,*
А для зрячого нема.
Ширше серце розкривай —Дивіться також
Олесь Бердник — Вірші для Доні
Олесь Бердник — Хто ти?
Олесь Бердник — Хто такий соняшник?
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Загорівся небокрай!
Нищаться пожарами
Тільки порохи,
Тішаться примарами
Лише дітлахи.
Ген поза туманами
Дивна глибина,
А понад обманами —
Зоряна весна!
Боягузам — страх і жах,
Шукачам — вогнений шлях!
Хто по ньому піде — знай:
У казковий прийде Край!
В лоні темряви дріма
Мати Всесвіту сама.
Хто летить без вороття —
Нове матиме життя!
Розмова з тишею*
Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкне музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива…
Ти тоді прислухайся до тиші,
Там нечутно калатає дзвін…
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум’яних змін,
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він…
Не забудь, не одвернись од неї,
У глибинах духу схорони,
Пролети над сонною землею
І посій на батьківські лани…
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни,
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур’яни…
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни…
Як затихнуть громи стоголосі…
Пісня вічного вогню*
Палає небокрай,
Світанкова пора…
Вставай, вставай, вставай —
Горить Нова Зоря!
І хто б де не умер —
Від зради чи в борні —
Воскресніте тепер
У Вічному Вогні!
Встаньте, убиті
Сестри й брати!
Брама відкрита
В нові світи!
Смерті немає —
То лиш мара,
Дух не згасає,
Дух не вмира!
Клубиться чорний дим,
Планета у вогні,
Над обрієм земним
Потвори навісні.
Та повстають сини,
Щоб подолати лють,
На вічний мир вони
Всім руки подають!
Вирує лан життя,
І голуби над ним…
Немає вороття
Руйнаторам сліпим,
Бо діти вояків,
Що впали у борні,
Ідуть з усіх країв
У лави вогняні!
Батьківське напуття*
Сину праведний мій,
Ти вступаєш у бій,
Я дарую тобі
Вогняний буревій!
Я дарую тобі…
Ти обман спопели,
Ти пітьму повали,
Засвіти Новий День
Поміж мороки й мли!
Засвіти Новий День…
Ти виходиш на шлях,
Ти ідеш по світах,
Засівай Диво-Цвіт
На пустельних полях…
Засівай Диво-Цвіт…
Хай дозріють плоди,
Хай не буде біди!
Всюди Мир і Любов
Назавжди, назавжди!
Всюди Мир і Любов —
Назавжди…
Пісня нежданого друга*
Чи у тиші, чи під ураганом,
Під дощами, під промінням зір
В серці радість з’явиться неждано,
То мій добрий вісник — ти йому повір!
У пустелі чи під громи бою
Я нечутно поруч тебе йду…
Щит блакитний вічно над тобою,
Будь спокійний, брате, я не підведу.
А захочеш глянути у очі
Побратиму з Краю Таїни —
Подивись на зорі опівночі,
І послухай тихий голос далини…
Вогонь розсудить все*
Вогонь розсудить все. Нехай лютує ворог.
Зірниця наступа. І новин день несе.
Загримотить гроза. Не втримається морок.
Вогонь розсудить все.
Палахкотять міста. І гримають гармати.
Тримайся, брате мій, в біді не охолонь.
Якщо ти вогняний — не бійся умирати!
Розсудить все вогонь.
Вогонь розсудить все… І успіхи, й невдачі,
І сивизну густу біля солдатських скронь.
Всього ще буде — сліз і радості, одначе
Розсудить все вогонь.
Народження і смерть — то спалахи й згасання,
Але вогонь життя і в сонці, і в золі,
В польоті журавлів, у тиші, і в коханні
У Матері-Землі…
Її потік життя пітьма не подолає,
Ще буревію гнів планету потрясе…
Хто витрима грозу — той піде до безкраю.
Вогонь розсудить все!
Вогонь розсудить все!
Маки*
Барви світанкові, маки рожеві,
Діви-ІІрироди вуста…
Квітами тими Землі-Королеви
Ніжна любов пророста…
Маки червоні
Маки багряні,
Білії маки, мов сніг…
Крила пелюсток —
дрімаючі птахи —
Тихо спадають до ніг…
Спокою чари, тайна кохання —
Все в кольорів глибині…
Туга смеркання, втіха кохання
Там спочивають у сні…
Та не піддайся дрімоті знемоги,
Друже захоплений мій.
Зернята маків, як стяг перемоги,
В серце гаряче посій!
Лиш тоді…*
Лиш тоді, лиш тоді, як затихають всі слова —
Тайни гук, правди звук в надрах серця ожива…
Відчиняйте, відкривайте брами темряви і мли,
І у небо вилітайте, де живуть орли…
Шепіт зір, тайну зір — хто її відчує, як?
В кожнім дні, в кожнім сні побратимів Диво-знак…
Я нечутно, обережно, я незримо підійду,
І біду, неначе хмару, тихо одведу…
Духу вір, серцю вір! Поєднаймось Ти і Я!
Там, де лад і Любов, пролягла Тропа Моя…
У вогненнім дивоколі — понад прірвою віків,
Підхопіте, збережіте Материнський Спів…
Пісня зоряного Дивокола*
В Полум’янім полі, в тайнім Дивоколі,
Де пасуться коні чарівного сну,
Птахи виростають в огненнім приволлі
І летять у казку, в Зоряну Весну.
Лебеді дитинства, станьте на хвилину,
Та візьміть на крила доленьку мою.
Землю я покину, з вами я полину,
Де квітує тайна в Батьківськім Гаю.
Ключ не зупинити, крил не доточити,
Птах давно тріпоче в серденьку твоїм!
Лише власні крила повертають силу
Відшукати стежку в Материнський Дім!
Вічний діалог*
— Розкажи мені, дубе, по щирості,
Де захована міцність твоя?
— У глибинах землі материнської
Її дивна пливе течія,
У глибинах землі материнської
Зберігається сила моя…
— Де ти, орле, напоєний силою,
Хто викохував крила тобі?
— Міць польоту у горах зродилася,
А надія — в тяжкій боротьбі,
Міць польоту у горах зродилася,
Зору ясність — в тяжкій боротьбі!
— Розкажіть мені, зорі тривожнії,
Де прихована міцність буття?
— Крила Всесвіту — в подиху кожному,
У найменшій іскрині життя,
Крила Всесвіту — в подиху кожному,
У щоденній хвилині життя…
Вічна мить
Охопить
Вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій!
Не летить
Диво-мить,
То летить дум розгублений рій!
Смій налить
В ніжну мить
Всеохопності вічний напій,
Не біжить
Вічна мить,
То біжить дух стривожений твій!
Давня казка усіх в павутину сповила,
Ніби зла ворожба,
Тане мить, тане мить, опускаються крила…
Ох, навіщо життя боротьба?
Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
Кобза серця мовчить…
Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
— Де ти, де ти, загублена мить?..
* * *
І день, і ніч*
Зникають пріч,
І не змика
Планета віч,
Гуде орган,
Лунає річ,
В огні війни
Вирує січ…
В імлу, в туман ведуть сліди,
На землю падають плоди…
Хоч тисячу віків іди,
Не знайдеш чистої води…
Де ти, Земле, опинилась, де ти,
Квітами засіяна плането?
Триває бій
На полі мрій,
Кипить у злі
Жорстокий змій,
Кує війну
В імлі густій,
Щоб кинуть світ
У огневій!
Нащо ж були тяжкі віки,
Нащо ми сіяли квітки,
Чому не сядуть ластівки
В долоню нашої руки?
Стрепенися в радісному леті,
Квітами засіяна плането!
Лети, лети
В ясні світи,
Будуй у мир
Міцні мости.
Тобі довіку
В даль іти
До сонця світлої мети!..
* * *
Із полонин земної матері*
Ідемо в зоряні ліси,
Вже в галактичному фарватері
Лунають наші голоси.
Але дороги поміж зорями
Замків не знімуть — не проси!
Зростають між земними горами
Сади любові і краси…
Встає за обрієм примарами
Ілюзій віковічна мла,
Та правда дивними стожарами
У власнім серці розцвіла…
І прагнучи у хащу зоряну,
Не щезне дума хай свята
Про ниву батьківську незорану,
Де треба сіяти жита.
Так просто все — і сили множаться,
І крила в просторі несуть,
Та серце все-таки тривожиться —
Чи в істину проляже путь?
Не забувай колиски давньої.
Не забувай старих могил,
Де таїна дороги славної.
Де джерело одвічних сил!..
Зоряний ключ*
Ген угорі,
десь поміж хмар,
там серед туч
Чути кличі, чути жалі,
чути плачі, —
Зоряний клин,
зоряний стрій,
зоряний ключ
Лине у даль,
лине у світ, лине в ночі…
Дзвонять замки,
дзвонять церкви,
дзвонять мечі,
В темряві світ,
в пошуку суть, в мареві путь.
Мудрі ключі,
вічні ключі,
щастя ключі
В небі кують,
в сонці кують,
в серці кують.
Ніжне дитя,
тихе дитя,
дивне дитя
Йде до води,
йде до струмка, йде до ключа.
Миле дитя,
рідне дитя,
вічне дитя
Матір стріча,
ранок стріча,
сонце стріча!
Пісня Бояна*
У долині призабутій на калині
Накувала три дороги зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне Диво-свято, на Купала.
А що першая дорога — у пустелю,
Там самотність свої килими постеле.
А що друга — та під грози-блискавиці,
Ну а третя — до заснулої дівиці…
Та дівиця жде з правіку — не діждеться,
Хто до неї із любов’ю доторкнеться,
Хто вуста її холодні поцілує,
Хто їй казку голубину наворкує.
Три дороги, три дороги, три стежини
Накувала опівночі зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне Диво-свято, на Купала…
Квітень 1984 р. — серпень 1989 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Зоряний корсар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6550 | Олесь Бердник | Зоряний корсар | ЗОРЯНИЙ КОРСАР
Роман-феєрія
Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю
присвячую.
Автор
УЧИТЕЛЬ. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?
УЧЕНЬ. Сонце, о Гурудева!
УЧИТЕЛЬ. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повелитель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?
УЧЕНЬ. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну билинку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і навіть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усамітнене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи правильно я мислю, о Гурудева?
УЧИТЕЛЬ. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Переможець Мари Смерті!
КНИГА ПЕРША
ЧОРНИЙ ПАПІРУС
Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.
Ти ступи у колиску моєї душі.
Я готую для тебе початок нового світання,
Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.
Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,
В скелю серця вдаря галактичний прибій…
Мою душу охоплює туга безкрая,
Розгортає у вічність тривоги сувій.
Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?
Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?
Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,
А без слова твого — небуття.
Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,
Блискавиці небесні обпалюють серце моє.
Я чекаю тебе над безоднею світу,
Де безжалісний птах Прометея клює.
Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,
Люта втома байдужістю душу вбива.
Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,
Щоб були непотрібні слова!
Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,
Сколихнеться від жаху Кривава Гора!
Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…
Нам пора… Нам пора…
ЧАСТИНА ПЕРША
Хронос
З щоденника Сергія Горениці
…Що зі мною діється?
Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.
Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?Дивіться також
Олесь Бердник — Дике поле
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Олесь Бердник — Блакитний коваль
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.
О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну життя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борсаєшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює потугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовижну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпалу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?
…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.
Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.
Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. Попереду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Останній подих!
Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?
Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?
У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динаміці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолетовим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.
І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіолетовим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя кохана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.
З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості плачу і кричу у безконечність:
— Спасибі, мамо!
Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…
Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?
Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідомості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?
Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торкнулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.
…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розладнаної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сторінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.
Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.
Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.
Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування дванадцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на столах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів розмову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближалися до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збудувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.
Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.
Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.
Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?
Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.
Хай буде просто.
Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.
— Я жду вас давно…
— Я шукала вас, — просто відповіла вона.
Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранковий промінь сонця — на росину. Так просто.
Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.
Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.
— Що ж тепер буде? — зітхнув я.
— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!
— Що?
— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…
— Ні, ні, не треба. Я збагнув.
Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й простору. Замкнувся світ радості.
Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі безконечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибухнув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..
Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?
Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обійми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…
Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише прелюд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.
…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на симпозіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за нашою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Ілюзіоніст | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6560 | Олесь Бердник | Ілюзіоніст | ІЛЮЗІОНІСТ
Фантастична повість
1970
Частина перша
АФІША
— Тарасику, Тарасику! Агов!
Тарасик висунув голову з печери, яку він довбав під звивистим корінням вікової верби, чхнув, виплюнув пісок, що скрипів на зубах, і озирнувся.
— Хто там?
— Це я, Павлик…
— Де ти?
— Яв дерезі. Біжи сюди…
Тарасик розкошлав свою чорну кучму, витрушуючи з неї землю і солому.
— Краще ти йди сюди. Глянеш на мою печеру. Знаєш, що я знайшов під корінням верби?
— А що? — зацікавився Павлик, висовуючи золоточубу голову на довгій шиї з дерези.
— Якусь давню грошину. Ве-е-елику! Більшу за п’ятака! Ходи, поглянеш…
— Я боюся твого вітчима. Він як побачить, знову мені палицею по ребрах перепаде!
— Нема його вдома, — махнув рукою Тарасик. — Катай сюди!
Павлик виповз з кущів дерези, котра густим живоплотом оточувала все подвір’я, підтягнув штанці і метнувся до товариша. Тарасик розкрив долоні, чорні оченята переможно блищали.
— Ага! Ти бачив такий скарб?
Павлик торкнувся пальцем темно-мідної з прозеленню кружалки. На ній було грубе зображення обличчя людини, довкола голови — промені.
— А хто це намальований?
— Якийсь король… або імператор давній…
— А вона золота… грошина?
Мабуть, ні… бо я потер пісочком, ось тут… схоже на мідь… і зелені цяточки…
— Пхе, — сказав Павлик, і в його блакитних очах відбилася зневага.
— Коли це мідь, то нащо воно?
— Дурний ти, — образився Тарасик, ховаючи монету за пазуху. — Для науки, знаєш, отакі знахідки що варті?
— А що?
— Ого-го! По них вивчають давні часи. Що було, які люди жили, що вони робили…
— Бреши здоров! Як то можна по грошині взнати щось про тих людей, що їх вже нема?
— А як слідопити взнають про те, хто пройшов, по слідах? А як Шерлок Холмс бандитів ловив? Якийсь папірець, або попіл від цигари, або відбиток руки на стіні — і все! Тут злодіяці й амба. Головне — знати, як прочитати сліди! А для грошей давніх теж є свої слідопити. Учені…
— Може, й так, — зітхнув Павлик. — А все ж таки, краще було б, аби грошину золоту знайти?
— Що ти з нею зробиш?
— Продали б Мошку, перекупнику. Гроші потрібні, оглянувшись, прошепотів Павлик.
— Нащо тобі грошей? — здивувався Тарасик.
— Цирк приїхав. Біля базару на майдані таке робиться…
— А не брешеш?
— Їй-пра! Високі палиці ставлять… такі стовпи великенні… а на них — шатро напинають. Сьогодні ввечері — перша вистава…
— Звідкіля взнав?
— Шатро сам бачив… А про виставу — прочитав на афіші. Недалеко від нас на вулиці приліплена. Гайда — прочитаємо?Дивіться також
Олесь Бердник — Діти Безмежжя
Олесь Бердник — Дві безодні
Олесь Бердник — Вишня — вічна наречена
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Гайда! — радісно скрикнув Тарасик.
Товариші перестрибнули через паркан. Босі ноги залопотіли по битому шляху, здіймаючи хмаринку золотавої куряви. Покручена вулиця, що звивалася поміж білостінними хатками та пишними садами, привела хлоп’ят до забрукованої дороги, котра тягнулася аж до центру повітового міста. На перехресті стояла афішна тумба, біля неї товпилися люди.
Павлик з Тарасиком протиснулися наперед, якась огрядна баба з двома кошолками сердито штовхнула їх.
— Вас тут не вистачає, шибеники!
Тарасик не звернув на штовхана уваги, почав пошепки читати текст афіші.
— "Всесвітньо відомий цирк Агійо… Вчені коні… Ек… еквілібристи… пантоміма… ілюзіон… сенсація віку…" Павлику, а що таке сенсація?
— Сам не знаю. Якийсь фокус. Ілюзіон — то фокуси, я питав людей на базарі…
— Ой, здорово! Диви, що далі…! "Таємничий факір Ойра-Хан… ілюзія по замовленню… Вперше в світі… Квитки продаються… Ціна… п’ятдесят копійок… двадцять п’ять… десять… п’ять…" П’ять найменше… Гайда звідси, Павлику…
Хлоп’ята перебігли дорогу, поволеньки пішли своєю вулицею додому.
— Де ж дістати по п’ятаку? — Тарасик запитливо глянув на товариша.
— Ото ж бо й є, — зітхнув Павлик, підкидаючи ногою якусь паперову коробочку. — Для того ж я й приходив до тебе…
— Та перестань ти куріти! — крикнув Тарасик. — Прямо на мене! У мене є тільки шаг…
— А в мене — півшага, — жалібно озвався Павлик. — У матері не випросиш. Почне одразу плакатися — я всі руки у пральні постирала за ті копійки криваві, щоб вас, махаметів, прогодувати, а ти на всякі дурниці канючиш!
— Це точно, — похнюпився Тарасик, зупиняючись біля свого двору. — що ж робити?
— А в твого… вітчима, — несміливо сказав Павлик.
— Грошей попросити?
— Еге ж…
— Не дасть. Він торішнього снігу не дасть. Якби мама була жива…
Хлопці помовчали. Потім Тарасик радісно підскочив, ляснув долонею по спині товариша.
— Біжімо до Мошка. Я йому покажу грошину. Може, він її купить за десять копійок. Га?
— Біжімо!
Незабаром Павлик з Тарасом вже стукали до високих воріт перекупника Мошка, котрий жив на сусідній вулиці у кам’яному будинку з вічно зачиненими зеленими віконницями. За парканом захлинувся від злобного гарчання пес. У воротях відчинилося віконечко, здивоване око Мошка глипнуло на хлоп’ят.
— Ой, таке мале і стукає! Чого тривожите старих людей, голодранці?
— Ми… по ділу, — несміливо сказав Тарасик.
— Ой! Яке там у вас діло? — усміхнувся Мошко і його хрящуватий ніс смішно заворушився, ніби принюхувався до якогось нечутного запаху. — Може, маєте спадщину велику від покійної бабусі? Хочете продати графський палац? Хе-хе!
Тарасик витягнув з-за пазухи стародавню монету, дмухнув на неї навіщось і, поклавши на долоню, показав перекупникові.
— Ось… купіть…
— Ой! — здивувався Мошко. — Що то є?
— Знайшов, — гордо сказав Тарасик. — Давня грошина. Дайте десять копійок…
— Десять копійок? — скрикнув Мошко. — Таким малим — десять копійок? Це ж ціле багатство! За що вам десять копійок?
— За грошину…
— Ану, дай сюди…
Перекупник взяв монету, куснув її, потер об рукав лапсердака. Звідкілясь витягнув окуляри, осідлав ними носа, почав розглядати знахідку.
— Гм… Бронза… звичайнісінька бронза… Нащо воно мені…
— Для науки, кажуть, такі гроші треба… щоб вивчати старовину…
— А що мені до того, — позіхнув Мошко. — Знайди такого вченого дурня, який тобі дасть десять копійок… Або нумізмата…
— Як?
— Нумізмат… Чоловік, що цікавиться різними монетами, збирає їх… Затямив? На, тримай!
— Перекупник кинув монету крізь віконечко назад, Тарасик підхопив її на льоту.
— А де такий чоловік є?
— Може, в Києві. У нас нема. Ну — геть з моїх очей, голодранці. І не смійте більше стукати!
Віконечко зачинилося. Тарасик погрозив кулачком.
— У жаднюга! Пожалів десять копійок…
Хлоп’ята поверталися додому сумно, Павлик збивав палицею голівки реп’яхів.
— Нічого не вийде, — жалібно нив він. — У матері не вициганиш. Так і не побачимо фокусів. А так хотілося…
— А як ти думаєш… що таке — ілюзія по замовленню?
— Хто зна. Може, що захочеш — те й покаже фокусник…
— Ой, здорово! Треба розбитися на десятеро, а таки дістати!
— Де?
— Я спробую у вітчима…
— Ти ж казав, що він снігу не дасть…
— Може, й дасть, — похмуро мовив Тарасик. — Я ж в нього ніколи нічого не просив. Що ото кине, як собаці, на сніданки в гімназії, те й моє… Не журися, Павлику! Як випрошу то й для тебе буде. Ми таки побачимо ілюзіон…
— Ой, якби то! А тепер — я додому. Гукнеш мене, коли що…
— А печеру копати не поможеш? Може, ще щось знайдемо?
— Хай завтра, Тарасику. Бо мені ще треба нарвати берізки свині. Мати загадала. Як не нарву — дасть ввечері припарки. Тоді про ілюзіон нічого й думати…
— Гаразд. Хай — завтра, — поважно кивнув Тарасик. — А як випрошу грошей — побіжимо за квитками разом. Я гукну тебе!..
ВІТЧИМ
Вітчим, як завжди, прийшов з роботи після полудня, коли вже сонце хилилося до імлистого заходу. Тарасик зі своєї печери бачив, як він поволеньки зайшов до хвіртки, глянув пильним оком довкола, підняв якусь мотузочку, що лежала на стежині, і, згорнувши її, поклав до кишені. Зайшовши до хати, виніс на ґанок відро води й прадавній дерев’яний ківш. Сердито загилив ногою кота, що трапився на дорозі. Кіт несамовито закричав і шаснув у дерезу. Вітчим почав умиватися, розхлюпуючи воду, і, порскаючи, проклинав кота.
— А щоб ти здох йому! Погибелі на тебе нема, дармоїда! В печінках мені сидиш, паскудна тварюко! Де тебе не посій, там і вродиш…
— За що він його? — жалісливо прошепотів Тарасик. — Нічого ж котик не вчинив, сидів смирненько…
Вітчим умився, щось буркочучи, почав утиратися. Втирався він довго й нудно, ніби хотів одполірувати до блиску своє кругловиде, в ластовинні, обличчя та великі червоні вуха, з яких стреміли руді пучки волосся.
Потім він виніс надвір чавун вчорашнього борщу, котрий сусідська баба Химка варила їм щодва дні. Поставив на одноногому столику, вкопаному під напіввисохлою грушею. Розгорнув газету, почав різати на кавалки ліверну ковбасу й чорний хліб.
— Тарасе! Тарасе! — гукнув він.
Тарасик неохоче виповз із притулку, обтрусився.
— Тут я…
— Йди їсти… Бери ложку…
— Тарасик сів на ослін напроти вітчима, з-під лоба зиркнув на його непривітне обличчя. "Дасть чи ні? Просити чи ні?" Він почав знехотя хлебтати несмачний борщ, поглядаючи на шматочки ковбаси.
— Чого в пилюці? — буркнув вітчим. — Знов довбався в землі?
— Еге ж…
— Не шануєш одежини. Мені кожна копійка потом дістається, а ти…
Тарасик промовчав. Вітчим одгорнув для нього три шматочка ковбаси. Хлопець не зчувся й коли, як вони опинилися в його животі. Вітчим косо глипнув на нього.
— Меткий. Аби так до роботи був моторний та до навчання… Де був сьогодні?
— Дома гулявся… А в мене до вас, дядьку Семене, є прохання, — зважився, нарешті, Тарасик і подих у нього перехопило.
— Дядьку, дядьку! — перекривив вітчим. — Що там у тебе?
— Дайте мені десять копійок, ледве чутно мовив хлопець. — Я більше не прохатиму нічого…
— Десять копійок? — скрикнув вітчим і на його щоках проступило коричневе ластовиння. — Навіщо тобі такі гроші?
— Хочу побачити цирк… Приїхав до нас… Я читав афішу…
Вітчим набурмосився, колючим поглядом провів по скуленій постаті пасинка.
— Знаю, що буде цирк. Сам піду нині ввечері. Та чи заслужив ти на ласку? Непривітний, злий, як зінське щеня. Дивишся вовком на мене. Дядьком звеш.
От назви батьком — може, й візьму тебе на цирк… Назви…
Хлопець мовчав, утупившись поглядом в спориш під ногами.
— Ну, чого ж мовчиш? Хліб мій їси, а батьком кликати не хочеш? Язика ковтнув? Дядько я тобі чи батько? Кажи!
— Мій батько вмер, — тихо, але вперто прошепотів Тарасик.
— Умер, умер! — люто сикнув вітчим, вдаривши дерев’яною ложкою по столу. — Знаю, що здох! Як собака! На каторзі!
— Ні! Ні! — не стримавшись закричав Тарасик. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Казка про ромашку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4950 | Олесь Бердник | Казка про ромашку | Кажуть: коли падає з неба зірка — хтось умирає. То неправда. Наші прабатьки стверджували: якщо падає зірка — народжується нова людина.
Сумно зірці самотою мандрувати в небесній пустелі. Дивиться вона згори на бурхливе життя землі, на заквітчані луки, густі ліси, на зграї птахів, що злітають до хмар, на дітей, котрі бавляться в пісочку біля рік та озер, і мріє стати людиною.
Прагнення народитися буває таким потужним, що перемагає тяжіння неба. Тоді зірка падає. І відразу десь закричить, заплаче дитя, сповіщаючи про появу ще одного зореносного серця. Отже, людське немовля отримує небесну душу, і та душа вічно прагнутиме до зірок, бо зіркою є невгамовне людське серце.
Одного разу позаздрив людям син Цариці Ночі. Закортіло і йому отримати зоряну душу. Але як те зробити? Адже зірка сама має вибирати для себе нове життя!
І звернувся він до прекрасної Білої Зорі. Каже:
— Хочу мати зоряну душу, як люди. Що для цього треба зробити?
— Небезпечне бажання,— всміхнулася Зірка.— Тільки коханого зірка опромінює й дарує життя радісне, а нелюбому — судились смуток, безодня жадань, пристрастей і навіть вбивство!
— А як дізнатися — любить чи не любить?—вигукнув син Цариці Ночі.
— Поміркуй! — загадково відповіла Зірка.
Причаївся в пітьмі син Цариці Ночі, невідступно дивлячись на Білу Зірку. Міркує: любить — не любить? Боявся на щось зважитись. Та ось помітив він, що Зірка почала міняти барви, захвилювалася. Цариця Ночі прошепотіла синові, що Біла Зірка незабаром упаде з неба: незабаром народиться досі небачене немовля, котре вона полюбила.
І тоді зважився темний принц на злочин. Він створив із мороку та нічних туманів подобу дитини, а справжню вбив. Замислив хитрощами оволодіти Білою Зіркою, коли вона впаде для земного життя.
І ось упала Зірка, прокресливши полум'яну стежину в небесному дивоколі. Але торкнувшись несправжньої дитини, не ввійшла в неї: не було там вогнища любові.
Кинувся принц Ночі до засмученої Зірки, хотів схопити її, та вона розсипалася сріблястими іскрами по луках та полях, перетворившись на дивні квіти-ромашки, бо не могла вже вернутися до рідного неба.
Заревів від шаленства син Ночі, обернувся на скажений вихор, почав обривати пелюстки квітів, запитуючи:
— Любить — не любить! Любить — не любить!
Падають пелюстки на землю, а квітка все мовчить. Хтось із людей підслухав ті. слова сина Ночі і теж почав запитувати у ромашки — чи любить вона?
Та хіба про це питають?
Кажуть люди, що настане пора, коли ромашка знову перетвориться в Білу Зірочку.
Коли? Це станеться тоді, коли ще раз народиться той самий незвичайний хлопчик, убитий сином Цариці Ночі. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Казка про тернову стіну | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6498 | Олесь Бердник | Казка про тернову стіну | Жив у степовій країні хан — володар кочових племен. І була в нього юна донька. Палко любила вона коней, безкраї степові простори й шалену їзду верхи. Навіть батько, мужній воїн і досвідчений вершник, побоювався інколи, дивлячись на її нестримні перегони з юнаками, котрі виборювали нагороду в святкові дні. Майже завжди кінь ханської доньки переганяв найбільших умільців.
З ранку до вечора мчала вона на улюбленому вороному по дикому полю, лише інколи зупиняючись на високій прадавній могилі. Стояла там годинами, довго вдивлялася за обрій, про щось мріяла.
Якось зустріла біля могили юнака — пастуха ягнят. Був то хлопець стрункий, сильний, ясноокий. Погляд його пронизав наскрізь серце дівчини.
З того дня вони завжди були разом. Він грав їй на сопілці сумні мелодії і їх звуки кликали її в таємничу країну нездійснених мрій, там, де нема ні володарів, ні рабів. Дівчина, не відриваючись, дивилася в .сині, як небесна далечінь, очі, ніби жадала поплисти в країну його надій. І було юнакові хороше й тривожно від погляду її сонцеподібних, золотистих очей.
Та слуги ханові підстерегли закоханих. Розповіли про все володареві, й він звелів схопити пастуха, прив'язати до стовпа і шмагати нещадно перед усім людом. Бачила й принцеса, як її коханого катували на майдані, проте, закусивши губи до крові, мовчала. Тільки в глибині її зіниць загорілися шалені вогні.
Одв'язали пастуха, кинули в степу, побитого, безпомічного. Вона прокралася до нього, лікувала рани, зросила обличчя сльозами, напоїла цілющим кумисом. її знову вистежили ханові слуги, схопили й поставили варту, щоб не змогла самохіть покинути палац. А пастуха прогнали в дике поле, де бродили тільки шакали, буй-тури та вовки.
Він тинявся в пустельному степу, мов навішений, співав химерних пісень, грав на сопілці та все намагався наблизитися до ханського стійбища. Його цькували псами, з нього глузували, називали божевільним. А для доньки хан звелів спорудити кам'яну вежу на гірському схилі. Та ще й оточити споруду залізною колючою стіною. Три місяці кували ту страшну огорожу ковалі. Радів хан — не зуміє божевільний пастух дістатися до його доньки!
Та якось на світанку всі побачили: пастух почав лізти на колючу загорожу. Слуги намагалися відігнати юнака, проте хан звелів — не чіпати! Хай загине у всіх на очах цей божевільний!
Важко було юнакові видиратися на загорожу, об металеві колючки він роздирав руки й ноги. Завмираючи від жаху й співчуття, дивилася на нього з вікна темниці принцеса. Ослабнувши, похитнувся пастух і впав грудьми на залізне вістря. Заяскріла кров у променях ранкового сонця. Закричала степовою чайкою дівчина і відчайдушно, кинулася вниз — назустріч коханому. Та й завмерла біля нього.
Зойкнув від жаху володар, та годі було щось зарадити. Раптом побачили вражені люди, як залізна огорожа перетворюється на стіну зелених чагарів, покритих білими пахучими квітами. Так велике кохання юнака й дівчини навіть мертве залізо перетворило в досі небачене диво, подарувавши красу невибагливої степової рослини прийдешнім поколінням.
Ось що оповідають старі люди про появу на землі терну... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Кактус та пурпуровий птах | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4951 | Олесь Бердник | Кактус та пурпуровий птах | Колись кактус не мав квітів. То була рослина отруйна, колюча, з неприємним запахом. Коли мешканці Анд хотіли кому-небудь висловити докір, вони з дружньою засторогою говорили:
— Бійся, щоб дух життя у майбутньому не зробив тебе кактусом!
І найстрашніше прокляття було таке:
— А щоб ти кактусом став!
Так ось, у ту далеку пору жила в горах бідна дівчина небаченої краси. Упадали за нею молодий мисливець, який полював у горах всіляку дичину, і старий жрець — багатий і злостивий чаклун, котрий мав у Андах палац та безліч слуг. Обидва добивалися її руки. Один міг покласти до ніг дівчини юність і кохання, другий — неймовірне багатство та владу над людьми. Вона давно кохала мисливця, але нікому не сміла, про те сказати, та й чаклуна остерігалася. І ось, нарешті, дівчина оголосила:
— Буду тому дружиною, хто спіймає Пурпурового Птаха.
Вирушили женихи шукати те казкове диво. Мало кому з людей щастило побачити рідкісну істоту, а спіймати ще не довелося нікому. Вважалося, що тому, хто добуде Пурпурового Птаха, доля принесе численні дарунки. Чи довго, чи ні тривали пошуки, та добув' юний мисливець казкову істоту в Андах на найвищій горі. Посадив її в міцну клітку і рушив гірською стежиною, співаючи пісню радості. Зненацька з-за скелі з'явився жрець. Очі палають ревнощами й шаленством, кістляві руки трясуться.
— Віддай Птаха! — вимагає він.
— Он як! — усміхнувся мисливець.— Хочеш чужими руками здобути собі славу й дружину? Не бувати такому! Я кохаю красуню безмірно, і вона стане моєю!
— Ні, не стане! — люто заверещав жрець, проказуючи жахливі заклинання.— Будь проклятий і стань кактусом!
Мов уражений блискавицею, скам'янів юнак. Тіло його позеленіло, покрилося колючками. Клітка з диво-птахом упала на землю. Підхопив жрець здобич і зареготав.
— Стій тут вічно, отруйна колючко! — сказав він.— Ніколи ти не станеш більше людиною. Хіба що хто-небудь упізнає тебе в цій страшній подобі. Але цьому не бувати, я такого не допущу, адже тоді прокляття впаде на мене...
По тих словах рушив чаклун у долину. З'явившись до дівчини, похвалився здобиччю. Поникла прегарна голівка красуні, сльози блиснули в очах. Та що діяти, адже дала вона згоду стати дружиною тому, хто принесе Пурпурового Птаха. Зібралася дівчина, пішла разом з чаклуном у гори до свого нового житла. На крутій стежині зупинився вдоволений жрець, показав на жалюгідний засушений кактус, що знемагав на палючому осонні.
— Чи подобається тобі ось ця отруйна рослина? — зловісно запитав він.— Чи не нагадує тобі вона кого-небудь?
Дивиться тривожно дівчина, і стало їй жаль самотнього кактуса. Зненацька рослина ворухнулася, поміж колючками з'явилася туга брунька, тріснула, і на сонці зарожевіла велетенська квітка.
— Це він, він! — закричала вражена дівчина, кинувшись до кактуса.— Це мій коханий! Він навіть в цій подобі приготував для мене найкращий дарунок!
Як тільки пролунали ці слова, зник, розтанув колючий кактус. Протираючи очі, стояв перед красунею молодий мисливець. В ту ж мить чорний вихор налетів з Анд, підхопив чаклуна і кинув у прірву. Так прокляття впало на того, хто промовив його. А юнак з дівчиною, випустивши на волю Пурпурового Птаха, вернулися до свого бідного притулку, де на них чекали радість та кохання... З тої пори кактуси звеселяють світ найпрекраснішими квітами: білими, червоними, рожевими, золотистими. Щезла відтоді й отруйність цієї рослини, і спраглий мандрівник може добути з їхнього м'якуша приємну, прохолодну вологу… |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Камертон Дажбога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6576 | Олесь Бердник | Камертон Дажбога | Роман-феєрія
…Ось іде Князь цього світу, і в мені немає нічого…
Встаньте, ходімо звідси…
ІСУС ХРИСТОС Єв. від Івана
Хай будуть щасливі всі істоти, хай живуть усі вони в радості й задоволенні!
Усі живі істоти, котрі тільки є в світі, і слабі, й сильні, і довгі, й короткі, і великі, й середні, і високі, й малі, видимі й невидимі, ті, що живуть близько й далеко, наро-джені або ті, які ще в утробі, — всі вони хай будуть щасливі!
ГАУТАМА БУДДА "Сутта Нітапа"
— Людино, чого тобі треба?
Усе в тебе є… усе в тебе є…
І море широке, і сонце у небі,
І зорі — багатство твоє.
— За морем широким є обрії нові —
Незримі духовні моря,
За сонцем пекучим є сонце казкове,
За зорями — диво-зоря.
— Людино, ти маєш кохання,
Ти твориш міста і пісні…
То звідки ж ридання, і вічні страждання,
І мрії в тривожному сні?
— Обійми ведуть до могили,
Холонуть і в’януть гарячі вуста,
За муром тілесним — вітчизна всесильна,
Там жде мене зустріч свята.
Книга перша. Космодром для божевільних
Частина перша
Лабіринт Мари
Першим отямився Григір. Глибоко зітхнув і оглянувся довкола. Каплиця щезла, ніби її й не було. Вони стояли поміж густими бур’янами, і складалося враження, що хтось опустив їх з простору в гущавину кропиви та чорнобилю, не потолочивши жодного кущика. Юліана-Марія та Галя-Громовиця розгублено перезирнулися і одночасно запитали Григора:
— Що ж далі?
— Заждіть, зорієнтуємося, — сказав хлопець, розглядаючи обідрані стіни невеликої церкви та зоряні склепіння Видубицького монастиря, що виблискували поміж височенних осокорів. — Щось тут не так…
— Що не так? — схвилювалася Галя. — Ми опинилися в іншому місці?
— Та ні. Місце те саме. Видубицький монастир. Тільки чому тут бур’яни? Має бути подвір’я Інституту археології, асфальт.
— Хтось повинен зустріти нас? — схвильовано запитала Юліана. — Ти згадував про вчених, про експе-римент…
— Так. Ми зараз підемо нагору… туди, де нас мають чекати, де розташовано пристрої хроностанції. Ідіть за мною.
Хлопець рушив до стін церкви, де виднілася протоптана стежина, громадилися купи цегли і сміття. За-тріщали бур’яни під ногами. З темного отвору храму зненацька басовито загавкав собака, почувся хрипкий го-лос:
— Стій! Стрілять буду!
— Ще цього не вистачало, — збентежився Григір. — Звідки тут взявся вартовий? Хутчіше, дівчата. По-спішайте туди, до монастиря, а там — стежиною вгору…
— Стій, мать твою перемать! — Загоготіла луна, і над купою сміття з’явився закуйовджений, заспаний вартовий, а поряд з ним — здоровенний вовкодав, весь у реп’яхах од вух до хвоста. Пес погрозливо скалив ікла, а охоронець, націлюючи дуло рушниці на порушників, вимальовував у світанковій тиші кренделі багатоповер-хових матюгів. Здавалося, що багрово-сизий ніс п’яниці принюхується до несподіваних гостей, безсилий збаг-нути, звідки вони тут взялися. Червоні злобні очиці перебігали з постаті Григора до дівчат, зупинилися на кни-гах Євангелія в руках черниць, зацікавлено розширилися, уздрівши мерехтливу чашу в долонях Галі-Громовиці.Дивіться також
Олесь Бердник — Кохана з майбутнього
Олесь Бердник — Подорож в Антисвіт
Олесь Бердник — Чаша Амріти
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Злодюги! — загорлав охоронець. — Украли державне майно! Вислідили, що я на хвилинку одвернув-ся, туди вашу розтуди! А ще в монашеському одіянії, гади! Ти диви, контра недобита!
— Заспокойтеся, — різко обірвав його Григір. — Тут важлива державна справа. Ходімо з нами нагору, до дирекції Ботанічного саду і там…
— Державна справа? — Огидно зареготав охоронець. —-Це я вам обіцяю: буде вона державна, коли я од-веду вас, злодюг, до міліції.
— Я сам співробітник МВС, — намагався втишити п’яницю хлопець. — Ось гляньте… — Він витягнув посвідчення в червоній палітурці, розкрив перед очима вартового.
Той з недовір’ям глянув на книжечку. Мотнув рушницею на дівчат.
— А оці… манашки, чи хто вони тобі… ги-ги!.. чому тут шляються? За книжками прийшли? Еге ж? Тут їх навалом у церкві, та тільки зась брати! Не замакітрюй мені голови своєю книжечкою, може, ти цього доку-мента вкрав… або одняв! Ану підніми руки вгору, хлопче! А ви, хвойди, книжечки кладіть сюди, а то собачку нацькую… тільки шмаття полетить з ваших ряс! Ги-ги!
— Припиніть! — Гнівно гримнув Григір. — Ми добром вас просимо: ходімо нагору, до адміністрації Бо-танічного саду. Невже ви нічого не чули? Вчора проводився науковий експеримент, я і оці дівчата — учасни-ки…
— Руки вгору! Стріляю! — Не слухаючи хлопця, заревів охоронець. Постріл понад головами оглушив дівчат, вони злякано скрикнули й присіли. Григір машинально метнувся під ноги п’яниці, прийомом карате по-валив його на землю. Пес вчепився в холошу хлопця, несамовито рвав її. Григір висмикнув зброю з рук охоро-нця, хутко розрядив, вийняв затвора.
— Не вмієш користуватися — не берися! — Задихано сказав він, кидаючи гвинтівку на землю. — А за-твора отримаєш в міліції…
— Ах, он ти як! — Плаксиво-злобно крикнув вартовий. Зірвавшись на рівні ноги, він зайорчав у свисток. — Міліція! Бандити! Мілі-і-ці-і-я!
— Дівчата, за мною! — скомандував Григір, уже не звертаючи уваги на оскаженілого сторожа. Через бур’яни вони побігли до стежечки, що вилася попід стіною монастиря. Десь позаду кричав, матюгався варто-вий, чулися вигуки та свистки з набережної вулиці.
Хлопець, захекавшись, дряпався урвищем на кручу, підбадьорював дівчат, а разом з тим, дивуючись, озирався довкола. Хащі, бур’яни, козячі стежини… А де ж алеї Ботанічного саду, де культурні рослини, будів-лі? Куди вони щезли?
Дівчата розгублено поглядали на Григора, розуміючи, що гой збентежений, але мовчки поспішали за ним. Доки вони вибралися нагору, над Лівобережжям зійшло сонце, замерехтіло плесо Дніпра, заблищали зірки на склепінні монастиря.
Григір зупинився, занепокоєно оглянув околиці. Довкола прокидалися із світанкової дрімоти осінні сади та діброви, розцяцьковані золотом і багрянцем, де-не-де поміж ними в’юнилися на тлі неба пасма диму з коми-нів старовинних особняків. Що за фантасмагорія? Куди подівся Ботанічний сад? Ось видно верхів’я дзвінички, біля неї має бути оранжерея, теплиці. Ліворуч — адміністративні корпуси, від них повинна пролягати широка дорога до центрального входу. Навіть натяку нема на щось подібне. І ось тут, де вони зупинилися… саме тут, він не може помилитися… їх повинні чекати вчені, учасники й автори експерименту.
Він тривожно зітхнув, ніби риба, викинута на пісок. Галя схопила його за рукав.
— Що сталося? — Занепокоєно скрикнула вона. — Я теж бачу, що місцевість змінилася. Ми з тобою ча-сто тут гуляли в Ботанічному саду, а тепер…
— А тепер… тю-тю! — Похмуро підхопив Григір, чухаючи потилицю. — Щось наплутали вчені з хро-ностанції. Вже ясно їжаку, що ми в іншому часі.
— Дай Боже, щоб не в іншій країні, — озвалася Юліана. — Аріман хіба дарма погрожував? Як він ска-зав? "У мене для вас достатньо стін та загадок…"
— Але ж Горіор… Корсар обіцяв… — Галя благально глянула на Григора.
— Корсар? — Перехопив її мову хлопець. — А що він обіцяв? Допомогти перейти у "фронтове буття"? А що це означає? До того ж… вам не здається вся наша пригода сном, маревом?
— А я? — Тривожно глянула на Григора Юліана. — Сподіваюся, що я не фата-моргана, друзі? Давайте скоріше знайдемо людей, фахівців, які пояснять нам, що відбулося.
— Правда твоя! — Рішуче кивнув хлопець. — Вийдемо на вулицю. Треба знайти телефон, зв’язатися з моїм шефом, з Гореницею.
— Горениця — Горикорінь? — підхопила Юліана.
— Так. А якщо він справді тяжко поранений… то його співробітники повинні знати, що і як. За мною, ді-вчата, бо чує моє серце, що той п’яниця може нам ускладнити життя.
Вони проминули кілька прадавніх хат. З-за парканів гавкали пси. Понад стежкою босоноге дівча пасло корову, тримаючи в руках налигача. Дівчинка здивовано розглядала подорожніх, особливо її зацікавили жінки в чорних рясах, їхні бліді гарні обличчя з тривожними очима.
— Ви артисти, еге? — Не стримало цікавості дівча. — Кіно знімаєте?
— Ти вгадала, кіно, — згодився Григір. — Може, підкажеш нам, де тут найближчий таксофон?
— А що це? — здивувалася дівчинка.
— Ну… телефон… Де тут будка телефонна, щоб подзвонити до міста?
— Е, далеко, — махнула рученям дівчинка. — Треба йти до Чорної гори… або до Московського вокза-лу… або до школи на Звіринецькій вулиці. Осьдечки стежка, вона виведе вас на Звіринецьку, а там спитаєте.
— А дирекція Ботанічного саду? — 3 надією запитав Григір. — Де вона тут?
— Дирекція? Саду? — Спантеличено перепитала пастушка. — Не чула. Не знаю. Ботанічний сад є десь там, аж біля вокзалу. А тут — не…
— Ну, дякую тобі. Ходімо, дівчата, хутчій.
— А як називається кіно? — гукнула вслід їм дівчинка.
— Кіно? — Оглянувшись, перепитав Григір. — "Кільця змія" називається. Запам’ятаєш?
— Про змія? — зраділо дівча. — Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про "Васили-су Прекрасну". Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь грають? А ви їх визволяєте? Еге?..
— Вгадала, дівчинко. Правду сказала! — Помахав їй рукою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.
— Смішно, але ж правду сказала, — озвалася вона. — Ми ніби містерію якусь проходимо.
— Тихо, — застеріг Григір. — Ми виходимо на вулицю…
Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недобудована церква без хрестів. З’явилися нечис-ленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:
— Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотирнадцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.
— А що таке тролейбус? — поцікавилася Юліана.
— Машина, що рухається силою електрики, — пояснив Бова.
— Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншому вимірі. Нещодавно я читала книги Успенсько-го про інші виміри…
— Знаю, — обірвав її Григір. — Проте це нам не допоможе. Треба вияснити подробиці — куди ми по-трапили.
Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчо-го телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.
— Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…
Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назу-стріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Катастрофа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6577 | Олесь Бердник | Катастрофа | ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ТИСЯЧІ ВІКІВ
НОВЕ ЗАВДАННЯ
Я ще й досі не можу отямитися. Те, що трапилося, потрясло мене, зруйнувало звичні уявлення, сколих-нуло свідомість до найтаємніших глибин. Закони часу полетіли шкереберть. В кілька останніх днів спресувало-ся стільки подій і вражень, що їх вистачило б на мільйони років. Саме так — я не перебільшую!
Почав діяти глибинний закон розвитку — накопичення непомітних змін переростало в революційний ви-бух.
За останній вік ніхто в принципі не заперечував наявності життя на інших планетах. Але це сприймалося, думалося абстрактно, поза дійсністю. Одним словом, більшість світу не ставилася до цієї думки серйозно. Лише фантасти змагалися в спробах змалювати пришельців — і кидалися від однієї крайності до другої. То скочува-лися до олюднення хижих істот, проголошуючи майже ідентичність всієї безконечної живої природи в її вищих проявах, то створювали страшних потвор.
Але я ухиляюся трохи вбік і стаю балакучим. Треба зосередитись і знову пережити ці фантастичні події. Товаришу, що читатимеш мою розповідь, не поспішай висловити свій осуд чи присуд. Не відкидай і не захоп-люйся. Зваж щиро і чесно, спробуй знайти резонанс на прочитане. Тобі заважають звичні уявлення? Згадай, що ці "звичні" уявлення колись теж пробивали шлях до визнання через хащі інших "звичних" уявлень, відкладених тепер в архів знання.
Отже, я починаю…
20 серпня 197… року я готувався до першого польоту на Марс. До польоту, який ще досі не здійснений. Корабель з атомно-реактивним двигуном стояв на космодромі. Ціла когорта спеціалістів востаннє перевіряла всі його вузли, механізми. Баки наповнювали водою. Це "паливо" вважали найкращим, тим більше, що на Мар-сі воно було знайдено давно.
В передстартові дні я прощався з рідними місцями, гостював у матері, що жила в селі серед густих лісів Бряищини. Кожного ранку, до сходу сонця, я йшов у нетрі, в болота, в найдикіші місця. Мені хотілося понести в пустелю простору спогад саме про таку незайману красу — урочисту, сумовиту, спокійну. Зі мною рядом завжди йшла наречена. Дівчина Марійка Маленька, хутка, худа, як кізка, схожа на мініатюрну статуетку. Ті смаг-ляве личко з кирпатим носиком і великими сірими очима безупинно мінилося. То вона іскристо сміялася, то задумувалася, втопивши погляд в щось невидиме. Але не зітхала, не сумувала, не переживала нашої розлуки.
Ми з нею вже давно вирішили… ні, не вирішили, а зрозуміли в серцях — любов не знає відстані, вона не боїться розлуки. Вона палко шепотіла, дивлячись в синяву неба, що ясніла поміж деревами:
— Зрозумій мене… ось ми ходимо з тобою, розмовляємо, тримаємося за руки… цілуємось… Ти поїдеш. І всього цього вже нема. Воно тільки в спогаді, в уяві… І якщо я люблю, той спогад живе вічно. Мені не обов’я-зково торкатися твоєї руки, дивитись в твої очі… Ти будеш поруч зі мною, коли я захочу… тобто завжди.Дивіться також
Олесь Бердник — Серце Всесвіту
Олесь Бердник — Подорож в Антисвіт
Олесь Бердник — Кохана з майбутнього
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Саме цього слова я чекав перед польотом — слова сумбурного, непослідовного по логіці, але послідов-ного по серцю. І я поїхав. Окрилений любов’ю найближчих людей і передчуттям чогось незвичайного.
Столиця зустріла мене тривожним настроєм. Люди збиралися біля репродукторів на вулицях, ждали яки-хось повідомлень. Я запитав одного з перехожих на привокзальній площі, в чому річ.
— Ви не знаєте? — здивувався він.
— Ні. Я тільки що з села.
— Недавно повідомили, що великий астероїд зіткнеться за місяць з Землею. Навіть вирахували, що впаде він у Литві. Небезпечна зона в радіусі кілька сот кілометрів виселяється. Ну, розумієте… паніка, тривога. А що, як вчені не точно вирахували? І впаде ця штука не на Литву, а на нас? Або на Париж, на Лондон? На будь-яке непідготовлене місце?..
Я не дослухав балакучого незнайомця, стрімголов помчав, схопивши таксі, до Комітету Космонавтики. Мене вже шукали. Секретар послав мене в кабінет академіка Любавіна — Голови Комітету. Там зібралися ви-значні вчені країни — цвіт Академії і представники уряду. Люба-він, плечистий, міцний чолов’яга, саме щось говорив, енергійно жестикулюючи. Він поглядом привітався зі мною, кивнув на крісло. Я сів.
— Отже, помилки бути не може, — говорив академік. — Розрахунки повторені двадцять п’ять разів. Не лише нашими вичислювальними центрами, а й центрами Америки та Англії. Результат збігається. Астероїд з масою біля мільярда тонн впаде на Литву. Евакуація навіть всієї республіки — не найкращий вихід. Адже є можливість помилки. Ми не можемо нехтувати навіть тисячною долею процента ймовірності, що астероїд впа-де в іншому місці, де люди не будуть підготовлені.
— Що ж ви пропонуєте? — почулося запитання. Присутні повернулися до того, хто питав. Це був пред-ставник уряду.
— Є два проекти, — відповів Голова Комітету. — Один з них — спроба знищити астероїд ракетами з во-дневими зарядами на безпечній відстані від Землі. Другий проект — відправка марсіанської ракети з пілотом, який зміг би закласти на астероїді водневі заряди і знищити його. Перший проект — не дає гарантій. Є можливість помилки. А найменша помилка потягне за собою розходження в тисячах кілометрів…
— А другий проект?
— Другий… залежить від пілота ракети…
Академік поглянув на мене. Я зрозумів його. Мені навіть дивно було, що хтось може сумніватися. Раз потрібно — значить, я лечу…
Вирішено було готувати обидва проекти. На всякий випадок. В мою ракету завантажили п’ять водневих зарядів і вібратори для буріння астероїда. Головний електронний центр зробив обчислення нової орбіти. На підготовку пішло вісім днів. До зустрічі з астероїдом залишався двадцять один день.
Я вилетів 18 серпня, за два дні до проектного старту на Марс. Не було свята, урочистих промов. Земля тривожилася, сподівалася, ждала.
Ракета впевнено стартувала, вийшла в розріджені шари атмосфери, лягла на орбіту. Десь далеко внизу, мов сердиті джмелі, гули двигуни, розганяли корабель до його нормальної крейсерської швидкості в п’ятсот кілометрів на секунду. Куля Землі зменшувалася, мене охопила темно-фіолетова безодня. Вона здивовано ди-вилася на ракетку мільярдами розмаїтих очей-зірок. Я лежав у кріслі пілота, притиснутий силою перевантаження. Дивився в перископ. І дивувався. Навколишній Космос здавався звичним, близьким і рідним. Чому? Звідки таке почуття?
Я згадав дискусії, які велися вченими і не вченими в передкосмічну еру. Дехто запевняв, що людина не витримає міжпланетного польоту. Що вона збожеволіє в незнайомих умовах. Що вона ніколи не пристосується до умов, не схожих на земні. Що нам ніколи не судилося зустрітися з розумними істотами інших планет…
Які дурниці. Ось я лечу вперше серед порожняви Космосу і всім єством відчуваю, що я дитя Всесвіту, а не лише однієї планети. Я торжествую, радію цій думці, як радіє дитина, що вперше відкриває для себе світ по-за колискою, поза хатою батьків. Я невелика іскра Розуму, але вона таїть в собі безконечні можливості… І та іскра стане господарем Безконечності. Тільки так! Тільки так…
Я відкриваю засліплені забобонами віків очі, бачу обриси нової домівки. Вона безмежно простора і пре-красна. Вона — моя спадщина, і я її господар. Звільнений Розум переборює інерцію звички, косності і егоїзму. Він лине вперед і вперед, руйнуючи один за одним кордони таємниць, і з подивом та гордістю бачить, що всі вони легко вміщуються в його неосяжному лоні. Воістину прекрасна доля твоя, людино! Ти бездонна чаша пі-знання, що вічно буде черпати іскристе вино мудрості з океану Безконечності…
АСТЕРОЇД
Кілька годин я летів з вимкнутими двигунами. Невагомість — нечуване блаженство свободи. Я впивався ним, вбирав його в душу, в свідомість, в нерви. Хтось говорив, що невагомість — протиприродне відчуття, стан, ворожий людині! Дурниці! Цей стан — мета. Це — велика свобода від тяжіння, від кайданів інертної ма-си. Недарма нам в дитинстві сниться політ в просторі. Політ без крил, за одним лише бажанням Розуму. Закла-дена в наше єство глибинна, нерозкрита суть природи тривожить нас, кличе до сонця, в світ, де нема ваги, де розум відчуває свою спорідненість з Всесвітом…
Стрілка хронометра, сигнали приладів на пульті сповістили мені: пора гальмувати! Знову загули двигу-ни, тепер вже сповільнюючи політ ракети…
Локатори знайшли в просторі мініатюрну планетку. На екранах з’явилася світла цятка. Пройшовши крізь електронний інвертор, зображення збільшилось, набуло чіткіших обрисів. Запрацювала портативна лічильна машина, узгоджуючи теоретичні розрахунки кривої польоту з даними приладів Відхилення не було. Незабаром ракета наблизилася до небесного каменя, тихенько приліпилася до скелястої поверхні.
Я кілька хвилин лежав у кріслі, заплющивши очі. Слухав плин крові в своєму тілі, схвильований ритм свідомості. Чи був я задоволений, щасливий тим, що перший з людей Землі так далеко вирвався в Космос, від-чув недосяжне для безлічі минулих поколінь?
Ні! Це була гордість за велику дорогу людства, тривога Розуму, що заглянув у прірву таємниці. І ще од-не… турбота… Звичайна людська турбота про долю тих, хто на Землі з острахом чекає падіння астероїда.
Я отямився. Перевірив сигнали всіх вузлів корабля Апарати працювали нормально. Ввімкнув передавач. Через півхвилини почулися позивні — відповідь радіостанції Комітету Космонавтики. Я з насолодою слухав голос Любавіна:
— Ми чуємо твої сигнали, Михайле. Ждемо повідомлень.
— Корабель біля астероїда, — відповів я. — Все гаразд.
— Як здоров’я? Ти добре себе почуваєш?
— Дивовижний стан. Але про це потім… Зараз хочу вийти і почати буріння…
— Бажаємо успіху. Чекаємо. Будь обережним…
Я закінчив передачу, вимкнув станцію. Перевіривши скафандр, вийшов з каюти в тісний кільцевий кори-дор, що тягнувся навколо реактора. Захопивши вібратор, рушив до шлюзів.
Космос охопив мене такими величними обіймами іскристого безмежжя, що я довго стояв біля ракети не-порушно — приголомшений, заворожений. Словами не можна описати того враження. Сказати про красу зоря-них вогнів, про безмежність Космосу — це повторювати банальні описи, відомі вже сотні років. Товаришу, що читаєш ці рядки, якщо ти молодий, незабаром сам відчуєш те, про що я кажу, бо космічна ера відкривається для всіх. А якщо ти літня людина, спробуй знайти схожі емоції в глибині власної душі.
Я вийшов на скелястий майданчик, перед тим прив’язавшись до ракети. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Квітка папороті | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4952 | Олесь Бердник | Квітка папороті | В давнину жили на світі щасливі, веселі й невмирущі люди. Вони легко могли міняти подобу своїх тіл — переходили з людської подоби у звірину чи рослинну. Якщо кому хотілося стати орлом — вирощуй крила й лети, бажалося розквітнути трояндою — звернися до матері-Землі, попроси в неї такого дарунку і розквітай на радість собі й іншим.
Та Чорнобог, котрий посіяв так багато темних зерен у світі, люто заздрив світлим істотам, тож поділив їх на чоловіків та жінок. І в самій природі було посіяно розбрат та ненависть, у лісах та степах зарикали хижаки, в повітрі піднялися хмари мошкари й комарів, що жадали крові.
Проте люди навіть і тоді навчилися знаходити свої половини та зливатися в єдину істоту. А було так.
Коли Чорнобог роз'єднав мешканців нашого світу на чоловіків та жінок, на грудях у кожного залишалося відкрите місце, крізь яке видно було серце, що не спало навіть уночі. Зустрічаючи рідну частку, серце спалахувало райдужним вогнем і прагнуло знову злитися в єдину істоту. Тоді володар мороку звелів закривати отвір до серця ще змалку, щоб люди навіть не дослухалися до того, що діється в їхніх грудях. Так поступово згасала у світі любов, аж доки всі забули про ту пору, копи жили в світі невмирущі люди.
Та якось народився в далеких горах хлопчик на ймення Вір. Батьки його не спускалися в долини, ось чому слуги Чорнобога не змогли своєчасно закрити отвір, що крізь нього сяяло полум'яне серце. Коли Вір став дорослим юнаком, залишив гори і з'явився між люди.
Сполошилися слуги мороку, почали стежити за хлопцем. А він ішов від села до села, шукаючи бодай одну істоту з відкритим серцем.
Минали дні. Минали роки. Всі пошуки марні. Жодного вогника на безмежних просторах.
І тоді хлопець почав заходити в житла, де народжувалися діти, чиї груди ще не встигли закрити слуги Чорнобога. Так він зустрів маленьку дівчинку на ймення Надійна: її серце спалахнуло йому назустріч. Як тільки Вір узяв Надійну на руки, стали вони єдиною могутньою істотою, і не могли прислужники мороку приступитися до Полум'яного Серця.
Злякався Чорнобог, що можуть його заміри не збутися. Вирішив він зробити ще жахливіше зло. Увесь світ поділив на два: один — цей, в якому ми живемо, а інший — той, що його називали наші діди й пращури "світом рахманів", тобто сонячних людей. Там інші квіти, дерева, звірі, птахи, комахи: люди можуть їх побачити й збагнути хіба що в снах.
Туди, в той світ рахманів, Чорнобог вигнав і Палаюче Серце, істоту, яка виникла з Віра та Надійки. І не завважив володар мороку, що Палаюче Серце захопило з собою корінець папороті. Відтоді зростає ця прадавня рослина в обох світах. Ось чому закохані — шукачі небувалого кохання, йдучи в ніч на Купала до заповітного лісу, можуть уздріти полум'яну квітку папороті: то з царства "рахманів" сяє Палаюче Серце. І якщо пощастить шукачеві торкнутися квіткою власних грудей (а цьому на заваді всі темні сили), то така людина стає всезрячою.
То лише невігласи кажуть, що квітка папороті дає вміння шукати під землею золото, самоцвіти та інші скарби. О ні!
У такого щасливця відкриваються очі на правдиві скарби мудрості й любові... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Корінь явора | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4953 | Олесь Бердник | Корінь явора | Ріс над тихим прозорим потоком явір. З невеличкого паростка став він могутнім віковим деревом. Під час спеки або в негоду давав притулок у своєму затінкові пастухам і мандрівникам, щедро дарував своє гілля для гнізд пташиних, оберігав кручу від обвалу.
Пишна зелена крона явора бавилась з вітрами, раділа блакитній безодні неба, насолоджувалася прохолодою весняних дощів.
Та якось прокотився над тим краєм шалений ураган, пройшла небачена злива. Бурхливі потоки води оголили коріння дерева. Глянули гілля й листя додолу — жахнулися.
— Які потворні, покорчені, гидкі нарости приліпилися до нас,— загукали вони.
— Дурні! — сказав їм Ворон, що відпочивав на верхів'ї явора.— То ж ваше коріння. Без нього і вас не буде...
— Ні, ні! — бурмотіло гілля.— Нам виродків не треба. Пора позбутися цих потвор.
І покликали воші короїдів, жучків та ще цілу хмару всілякої нечисті: благали воші позбавити їх від потворного коріння.
— Гаразд! — сказали ті і взялися до праці.
Незабаром кореневище було з'їдене.
Впало могутнє дерево. Зів'яла пишна крона. Розмили дощі високу пручу, земля посунулася вниз і загатила долину, перетворивши прозорий потік у покрите ряскою та водоростями замулене болото... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Космічна казка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6578 | Олесь Бердник | Космічна казка | Я завжди був з нею, а Вона зі мною. Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжали її очі, її ніжні руки, її теплий, животворний подих.
Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.
Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:
— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?
— Зачекай, — тихо говорила Вона, — виростеш, прийде час...
— Але я хочу знати!
— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.
— Я хочу сам.
Відчувши в себе могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:
— Ти бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?
— Іди! — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!
І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великою любов’ю.
Я залишився сам.
— Вільний! — закричав я, гасаючи по своєму притулку.
— Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!
А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.
Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись у свій чарівний притулок, але він зник.
Мене оточувала Безмежність.
— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися! Я буду слухатись тебе, я не порушу твого бажання...
Відповіді не було.
Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її.
Я стрімголов кинувся туди. Наступила ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.
Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.
Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття. Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.
Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол... Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.
Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.Дивіться також
Олесь Бердник — Вірші для Доні
Олесь Бердник — Сказання про калину
Олесь Бердник — Золоті ворота
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.
Та ось одного разу я згадав про свої пошуки... і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя...
"Потім знайду, — подумав я. — Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!"
З вогняного дракона пересів я на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.
Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме сонце стане служити мені! Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невмолимим бажанням.
Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.
І все ж таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?
Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце... і все зникало.
Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, я заплакав:
— Де ти, Істино?
Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі...
— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!
Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт. Я знайду Тебе! Чуєш? Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення!
Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя! І те щастя — Ти! |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Кохана з майбутнього | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6579 | Олесь Бердник | Кохана з майбутнього | Жив-був студент Володя. Диваком вважали його друзі з факультету журналістики: на "капусники" не ходив, до дівчат не залицявся, не ганявся за модними костюмами. Ні в ресторан його не можна було затягти, ні на пікнік, ні залучити до розмови про принади тієї чи іншої стриженої кралі, яких так багато у вічно юному древньому Києві.
— Для чого ти живеш? — запитували товариші. — Суть життя — в пізнанні насолоди. І А насолода — всюди. В чарах природи, в спокусливих дівчатах, в хвилині забуття, у відчутті сили...
В його карих теплих очах жеврів сум. — Насолода — хвилинна. Пізнання в ній немає. Кінчається насолода — що залишається? Порожнеча. Не хочу також забуття. Бажаю вічної свідомості. Хай вона несе найбільші труднощі, але в них буде радість. Не в насолоді шукатиму я суть буття, а в розумінні іншого серця. Хочу найти таке серце, яке стало б моїм...
Хлопці хитро підморгували, кивали на дівчат, які цокотіли тонкими каблучками по тротуарах, стріляючи на всі боки підмальованими очима:
— Океан сердець навколо тебе. Пробуй, шукай...
— Не бачу в сучасному рідного серця. Занепала етика, мораль...
Та все ж одного разу його затягли на танці. У широкому залі заклично підвивала радіола, кружляли пари. Володя стояв під стіною, зітхав. Заграли жіночий вальс. З натовпу випурхнула дівчина, запросила до танцю. Вона була маленька і якась непомітна. Володя наступав їй на ноги, вибачався, червонів. Вона сміялася беззвучно і зиркала знизу вгору на його збентежене обличчя. І тоді Володя бачив її очі — великі, сірі, схожі на гірський білопінний потік...
Не закінчивши танцю, вибачився і вийшов з кола:
— Не люблю товкучки. Краще ходити вулицями...
— Можна з вами? Я теж люблю ходити...
Познайомились. Її звали Ладою. Родом з Полтавщини, вчиться на факультеті теоретичної фізики. Наймає квартиру аж на Нивках. Трамвай довіз їх до Комсомольського парку, потім вони йшли пішки. Володя розповідав Ладі про свої мрії, про пошуки рідного серця, про відсутність великих і святих почуттів у сучасних дівчат. І з острахом поглядав на нову знайому: чи не сміється з нього, як однокурсники?
Лада не сміялася. Дивилась зосереджено поперед себе, ніби осуджувала тих дівчат, що так жорстоко обійшлися з Володею. Хлопця підбадьорила її мовчазна солідарність:
— Я самотній, Ладо. Мої очі звернені до майбуття. Там бачу дивних людей — чистих і цнотливих, мудрих і самовідданих. Якби хоч одним оком зазирнути в майбутнє...
Лада мовчала.
Опісля вони зустрічалися багато разів. їм подобалося бути разом. Володя фантазував про майбутнє, а Лада потай печально поглядала на хлопця і ховала свої почуття в глибині сірих очей.
Якось вона сказала:Дивіться також
Олесь Бердник — Зачаровані коні
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Олесь Бердник — Корінь явора
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Я можу допомогти вам...
— Як, Ладо? В чому допомогти?
— Ви бажали заглянути в майбутнє. Є така можливість...
— Фантастика. Читав. Буває цікаве, буває банальне. Адже фантастика — віддзеркалення душі автора...
— Я не про книги. Тільки поки що це цілковита таємниця. Обіцяєте?
— Обіцяю. Але що? Ви мене заінтригували...
— Я працюю з професором Вороном. Він експериментує з пристроями по вивченню суті часу — простору. Останні досліди втішні. Ми відправили в майбутнє кілька невеличких речей...
— Невже це правда?
Вона мовчки хитнула головою, прикривши очі довгими віями. Тихо додала:
— Цілковита таємниця. Я попередила вас...
— Ладо, а мені можна в майбутнє? Я готовий...
— Пристрій розраховано лише на невеликі предмети. Я б могла передати в майбутнє, наприклад, лист. Може, ви захочете, Володю?
— Ви ще запитуєте! Ладо, я готовий розцілувати вас!
Вона ледь зблідла.
— То я жду. Приготуйте лист. Пам’ятайте, що ви пишете його в майбутнє...
— А відповідь буде?
— Все залежить від вас. І від того, до кого в майбутньому потрапить лист. Ми ще не знаємо, де опиняються речі, які ми посилаємо.
Володя не спав майже до ранку. Писав, перекреслював написане, хвилювався. Йому ввижалися прекрасні прозорі будівлі над ріками і озерами, срібнолисті дерева, дівчата в білих шатах — плавні і граціозні, як лебеді.
Нарешті, лист був готовий:
"Вітаю вас, друзі з Майбутнього!
Не знаю, кому потрапить цей лист. Хотілося б, щоб прочитала його дівчина. Чому? Дівчина, жінка для мене — уособлення сердечності і жертовності, любові і чистоти. В сучасному я шукаю такий ідеал. Але не знаходжу. І тому болить моє серце і прагне в будучину, де — я знаю — ходить моя мрія. Обізвися ж, далека подруго!
Хто ви, нащадки? Які ви? Які у вас міста і села, які таємниці ви відкриваєте, як кохаєте, чого бажаєте?
Володя, людина двадцятого століття".
Лада мовчки взяла лист і, не читаючи, поклала в кишеню. Кивнула Володі:
— Не проводжайте мене. Я одразу в лабораторію.
— А коли відповідь, Ладо?
— Це вже не від мене залежить.
Володя стояв біля пам’ятника Тарасу, дивився вслід дівчині. Вона йшла, не оглядаючись. І чомусь жаль стало її непомітної постаті...
Через два диі Володя зустрів Ладу в університеті. Вона на ходу тицьнула йому в руки невеликий прямокутник:
— Пощастило. Є відповідь.
У грудях шалено загупало серце. Володя притулився до стіни, щоб не впасти. Отямився. Глянув на жовтий матовий конверт. Голубими літерами на ньому було виведено: "Володі, людині двадцятого століття".
Вибіг з університету, подався до скверика. Сів під кущами троянд. Тремтячими руками розірвав конверт.
"Друже наш Володю!
Твій лист потрапив у лабораторію біо-психологів, які вивчають проблему зв’язку людини з навколишнім середовищем. Оскільки ти бажав мати кореспондентом дівчину, було вирішено застосувати принцип доброї волі. Не можу пояснити тобі, в чому він полягає, але лист потрапив до мене. Мені двадцять років. Ім’я — Дала. Зовнішність описувати не буду, бо люди нашої епохи оцінюють людину за вогнем серця, за красою душі. А для тебе це тим більше не має ніякого значення, — адже ти не зустрінеш мене.
Ми такі, як і ви у двадцятому столітті. Люди, представники славетного роду Розумних істот космосу. Відрізняє нас, може, лиш те, що ми цілком усвідомили своє покликання, — бути авангардом Великої Еволюції Сущого.
Наша мета — безмежжя. Безмежжя можливостей вивчення природи, безмежжя віри в досягнення високих бажань і прагнень, безмежжя любові до життя у всіх його проявах, безмежжя творчості і самовідданості...
"В космосі все можливо" — такий девіз нашої ери.
Ми підійшли до епохи безсмертя. Ми об’єднуємо в своїй свідомості чашу надбань минулого і передаємо вогонь свого шукання прийдешнім поколінням.
Володю, друже, я закінчую. Ваші вчені пробили досить вузький енергетичний канал до нас, тому обсяг листа обмежений. Шлю тобі серце своє.
Дала".
Мов несамовитий, бігав того вечора Володя понад кручами дніпровськими. О, якби йому зустріти таку дівчину! Він пішов би за нею на край світу. Аби лише слухати дивовижні слова про найсвятіше — про таємниче покликання людини у Всесвіті. Найтяжча праця стала б радістю для нього. Де ти, кохана, чому так далеко залетіла в Майбуття? Чому обігнала мене?
"Далека подруго Дало!
Серце моє розкраяне твоїм листом. Не розумію чому? А може, й розумію, та боюся признатися. Як мені жити, що робити, подруго? Прірви часу і простору розкололи буття, рідні душі на протилежних боках тих жахливих ущелин. Де та сила, що може звести нас докупи?
Що у вас найголовніше в Майбутньому, що найвище, Дало? Яка найбільша цінність у бутті?
Володя".
Лада прийняла й цього листа, не розпитуючи ні про що, тільки жалібно глянула на його бліде чоло, осяяне нетутешньою мрією.
Через два дні вручила відповідь.
"Любий друже Володю!
Найвище в нашому житті — любов. Без неї неможливо ні творити, ні відкривати таємниці. Колись вважалося, що для вченого досить мати високий розум, здібність до аналізу, що можна відкривати нові обрії навіть з холодним серцем. Ми збагнули, що це не так! Природа не відкриває своїх глибинних таємниць безсердечним людям. А якщо й відкриває, то її руйнівні сторони. Згадай історію минулих віків з її війнами і руйнацією, з її сваволею...
Та й в індивідуальних випадках лише любов дає ключ до серця інших людей. Треба дивитися в глибину єства своїх друзів, Володю. Тоді з’являться мости, які з’єднують рідні серця.
Дала".
У відповідь полетів ще розпачливіший лист:
"Дало! Радість моя!
Нема, нема в сучасному рідного серця! Сумно мені, тяжко мені! Мариться мені ваш світ, як квітка осяйна, казкова, як чудовий запашний плід. Як жити, не маючи змоги побачити вас, — таємничих і бажаних?
Володя".
"Коханий друже Володю!
Я не згодна з тобою. Наше життя прекрасне — це так. Але ти забуваєш, що воно виросло з вашого життя і вашої боротьби, як чарівна квітка виростає з непомітного і часто негарного стебла. Якби не було вас — не було б і нас.
Для нас це — аксіома.
Моя мудрість, якою ти захоплюєшся, — то мудрість дівчат, які тебе оточують. Знайди, прочитай, відкрий. Наше осяйне життя вже пускає парості серед твоїх ровесників, однодумців, товаришів, подруг. Шукай такі парості, будь садівником. Якщо зможеш. Бо прагнення в Майбуття без напруженої праці — то велика химера, будування повітряних замків.
Дала".
"О моя Дало!
Не хочу бути мудрецем. Кохаю тебе, невідому, таємничу! Хотів би розламати закони природи, щоб обійняти тебе..."
На цей лист відповіді не було.
* * *
Минули дні. Незабаром Лада мала від’їхати на Полтавщину. Володя почав хвилюватися. І вирішив відвідати дівчину на її квартирі. Сонце вже сідало за обрій, коли він дістався на Нивки і наблизився до будинку. Безборонно ввійшов у хвіртку. Постукав тихенько в двері. Тихо. Рушив далі. В коридорі — теж нікого. У прочинені двері заглянув до кімнати.
За столиком, спиною до дверей, сиділа Лада і щось писала. Трохи збоку лежала купка листів. В очі впав знайомий почерк. То був його почерк!
Ніби блискавиця пронизала свідомість хлопця! Він усе збагнув!
Лада оглянулась. Погляди їхні зустрілися. Білопінний потік і тепле вогнище карих очей.
— Це ти, Дало? — прошепотів Володя. — Ти, подруго далека?
Вона мовчала. А очі її сповнювалися сльозами великої радості. Він ступив до неї, торкнувся пальцями її попелястого волосся, підстриженого, як і в тисячі інших дівчат.
Вона простягла руки йому назустріч.
Кохана з далекого Майбутнього... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Лабіринт Мінотавра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6580 | Олесь Бердник | Лабіринт Мінотавра | ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА
Повість-легенда
Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона,
завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний;
так з предвіка було
і так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
…………………
Крик Прометея лунає
безліч віків скрізь по світі,
він заглушає собою
потужні громи олімпійські.
Тисячі тронів упало
і людських, і божих,
але титанова круча стоїть,
наче вічна твердиня
духа того, що, немов ураган, без упину
іскорку, вхоплену з неба,
в могутній вогонь роздимає.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Частина перша
ПЕРША ГРОЗА
РИТМИ КРОНОСА
Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків.
— Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить!
Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху.
— Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?..
Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку:
— Агов! Знайди мене!
Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися?
Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками.
— Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе!
Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи.
— Ага! Програв! Програв!
— Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу?
— Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами.
Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію.
— То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому!
— Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами!
— Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію.Дивіться також
Олесь Бердник — Полин — боже дерево
Олесь Бердник — Сказання про калину
Олесь Бердник — Ілюзіоніст
Ще 67 творів →
"Лабіринт Мінотавра" (скорочено)
Біографія Олеся Бердника
Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає:
— Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите!
— Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу.
Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко?
Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки.
Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі!
— Па! Зупинись!
— Дожени! Дожени!
— Па! Я не можу! Ти невловима!
Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги.
— Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія.
— Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди!
— Стань Гераклом і дожени!
— Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії.
І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея.[1] Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль.
— Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися вічно з нереїдами, щоб слухати нескінченний шепіт моря…
— І я, — луною відгукується Ісідор. — Щоб пливти за тобою.
— А потім я хочу стати чайкою, — жвавішає Гіпатія, — щоб покинути море і полинути до сонця, як мужній Ікар…
— Те під силу тільки богам, — намагається заперечити хлопчик.
— Тоді я хочу бути богинею, — сміливо одказує дівчинка.
Ісідор з острахом дивиться на неї: чи не сміється?
Ні! Очі вже не прозорі, а синьо-темні, вуста міцно стулені, погляд у нескінченності. Хто вона, що не боїться казати такі слова? Хіба не знає, що боги чують все?..
Дівчинка отямилась від задуми, пливе до берега. Вони сідають на гарячому піску, і хлопчик починає насипати довкола себе високі мури. Він прокопує глибокі рови довкруг веж і палаців, прихорошує покрівлі та майданчики барвистими черепашками. Гіпатія з цікавістю стежить за ним, захоплено підбадьорює схвальними вигуками.
— А хто житиме у твоєму палаці? — запитує вона.
— Ти, — каже Ісідор, гостинно прогортаючи доріжку перед ворітьми. — О велика і неповторна донько Геліоса, о царице морів і володарко казкових земель, прошу ласкаво до мого небувалого царства. Воно — твоє!
— Я прийду, — серйозно киває Гіпатія. — Я одвідаю твій палац, Сі…
— Може, хоч так ми будемо разом, — радіє хлопчик, — бо тебе ж не наздогнати. А в моєму палаці ти житимеш довіку…
— Не довіку, — заперечливо хитає голівкою Гіпатія. — Мені стане сумно і в найгарнішому палаці. Я захочу на волю і знову побіжу понад берегом моря…
— А я доганятиму тебе, — сумує Ісідор, — і не зможу догнати.
Дівчинка мовчить, нічого не каже. І вони поринають в недитячу задуму, слухають одвічні ритми невтомного моря — нескінченну гру всемогутнього Кроноса.
Минають літа.
Вихор подій котиться над світом, над Африкою. Потрясає імперії, царства. Змітає людей, народжує інших. Згасає, втишується, щоб знову вибухнути походами, повстаннями, зрадами.
Лише море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність. Лише вітри прагнуть у далечінь, переслідуючи незриму мету, сонце невтомно сіє живлючі зерна на груди Геї-матері та зорі мерехтять на нічному небі, наче віхи не пройденого ніким шляху.
Та ще незмінно вибігають на берег моря діти — Гіпатія й Ісідор. До них звикли вартові біля воріт, жебраки на вузьких покручених вуличках Александрії, чайки на березі. Здається, що двоє нерозлучних дітей — така ж постійна ознака світу, як ранок, як ключі лелек, що пролітають у небі з далекої півночі, як розквітання буйносадів навесні.
Та ні! Щось міняється в них.
Наливаються снагою м’язи Ісідора, над губою з’являється чорний пушок, а в голосі низькі, вольові обертони.
Очі Гіпатії, мов криниці, віддзеркалюють небо, хмари, сонце — цілий світ. Наливаються бунтівливими соками ноги, руки, і золотавий водоспад кіс огортає гордовиту голову сонячним ореолом.
І ніяк не дожене хлопець дівчини — жодного разу. Не торкнеться в польоті руки, не відчує бунтівливого пульсу крові. А бажання догнати її все гучніше стукає в серце, а хвилі солодкої знемоги все ніжніше сповивають душу. Біжать вони, а між ними — незримий бар’єр. Не зруйнувати його, не переступити!
Вже соромиться Гіпатія роздягатися перед Ісідором. Ховається за скелею, нагинці біжить у воду, а вже тоді кличе товариша. Він пливе до неї, та вже остерігається дивитися на рожеву шию, на дівочі перса, на пелюстки полум’яних губ.
Спливає день. Накидає вечір таємничий серпанок на берег, на море, на імлисті мури й вежі Александрії. Пора додому, бо напевно хвилюються давно батьки, та не поспішають хлопець і дівчина, йдучи берегом до міста.
На тлі темного неба спалахує маяк — чудо світу. Яскраво-жовті полиски падають на морську широчінь, ніби прокладають дорогу кораблям у далекі краї.
Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню.
— Зірка, — шепоче вона.
— Яка зірка? — не розуміє Ісідор.
— Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі!
— Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання.
— Може, й зірки в небі — то маяки богів?
— Маяки? — вражено перепитує Ісідор.
— Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити!
— У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері…
— Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери?
— Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!..
— Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі…
Ісідор мовчить, думає над словами Па.
— Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія.
— Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей?
— Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі…
— Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я…
— А ти, — з надією відгукується дівчина.
— А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку…
Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється.
— Пора додому…
— Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.
Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся…
Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Легенда про пальму | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4954 | Олесь Бердник | Легенда про пальму | У прадавні часи жив у пустелі шейх, котрий знався на чаклунстві. Він здобув магічну силу чарівника у страшного Володаря Пісків, що мешкав десь у самому серці безводного царства. Що він там робив — ніхто з простих кочовиків та пастухів не знав, та й не прагнув знати,— такий був жах перед моторошним повелителем палючих вихорів, у подобі яких Володар Пісків інколи з'являвся біля палацу шейха.
Був у шейха гарем, проте не любив він своїх жінок. Мав єдину доньку від першої коханої дружини, котра померла, щойно народивши дитя. Суворо виховував шейх дівчинку, передаючи їй своє магічне знання. І ось виповнилось чарівній принцесі п'ятнадцять літ. Того дня прибув у гості до шейха Володар Пісків і зажадав від свого учня руки його єдиної доньки.
Пишне гуляння й свято розпочав на честь гостя шейх. Показував учителеві та іншим запрошеним різні дива: викликав із простору страхітливих потвор, що мірялися силою поміж собою, накликав з неба смерчі й громи, лякаючи слуг та воїнів, змушував борців убивати один одного, а потім повертав їх до життя своїм чаклунським мистецтвом. Володар Пісків поблажливо дивився на все те, схвально посміхався.
Потім дива показувала донька. Проте вона не чинила руйнацій, а творила квіти, прегарних птахів та метеликів, змушувала невидимих музик грати чарівні пісні, що милували слух. Батько супився, позираючи на вчителя, ніби вибачаючись за дівочі вибрики, але Володар Пісків схвально кивав головою, заспокоюючи тим шейха.
— Житиме у мене,— посміхнувся він,— навчу її майстерності руйнації...
А був серед гостей прекрасний юнак — воїн. Він з першого погляду покохав чорнооку принцесу і цілковито втратив самовладання, коли побачив, які дива творить її добре серце. Дівчина теж помітила славного хлопця.
Коли гості розійшлися, під нічними зорями зустрілися юнак та дівчина, палаючи від кохання. Та недовго вони раділи: їх вистежили й схопили. Шейх звелів закувати юнака в ланцюги й ув'язнити до вежі смерті. На честь Володаря Пісків оголосили вирок: стратити зухвалого воїна, бо він насмілився доторкнутися до принцеси.
Проте дівчина, скориставшись магічним знанням, уночі прокралася до коханого. Вони зуміли вийти з вежі, захопили коней і помчали в пустелю, аби дістатися до моря, щоб попливти в такі краї, де їх ніхто не знає.
Варта зчинила тривогу, розлючений шейх із своїми вояками рушив у погоню. З ним був похмурий Володар Пісків.
Змучених утікачів наздогнали серед палючих барханів. Закохані стояли в кільці нещадних переслідувачів, міцно обійнявшись.
— На що ви сподівалися? — здивовано запитав Володар Пісків.— А ти, принцесо, чому зневажила мою любов? В ім'я чого?
— Я покохала цього сміливого юнака,— сміливо відповіла дівчина.— Ти мені пропонував лише зло і пустелю. А мій обранець подарував радість любові.
— Яка радість? — вражено вигукнув Володар Пісків.— Що він може — цей голодранець? Марево над пісками — ось що таке його любов! Є лише пустеля — і більше нічого! Все інше — сон. Ти збагнеш це — ось поглянь!
Він владно простягнув руку до юнака. Той кам'янів на очах у коханої, перетворюючись на скелю. Та очі його пестили й ніжили принцесу навіть тоді, коли останні іскри життя гасли в зіницях.
— Ось вона — твоя любов! — із зловтіхою зареготав Володар Пісків, і навіть шейх здригнувся від жаху.— Моя пустеля вічно пануватиме над світом!
Зненацька з-під скелі вдарило прозоре джерело, і в променях палючого сонця заграла, заіскрилася райдуга-веселка.
— Ти переможений,— щасливо закричала дівчина.— Ти подоланий, нікчемний Володарю Смерті! Серце мого коханого дарує світові життя навіть у кам'яній подобі. Тобі ніколи не розлучити нас!
І вона проказала світле заклинання любові. Переслідувачі побачили, як її струнке тіло перетворилося на високу розкішну пальму: її коріння купалося в прохолодному джерелі. Володар Пісків загарчав від шаленства та й перекинувся на чорний смерч від неба до землі, намагаючись засипати пісками прозорий потік разом з пальмою, проте, чим більше він злостився, тим дужче вирувало джерело, тим вищою й тінистішою ставала пальма.
Так серця закоханих створили в надрах найпалючішої пустелі перший оаз і світлу надію, що коли-небудь мертві піски вищезнуть у всьому світі, відступивши перед життям і любов'ю. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Легенда про ялину | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4955 | Олесь Бердник | Легенда про ялину | Колись наша земля була пустельна, непривітна. Не шуміли на ній ліси, не співали птахи, не плавали в річках риби, не цвіли барвисті квіти. Володарював у світі страшний Маракара — дух мороку й смерті. Під його рукою в непроглядній безодні жили тіні, жалюгідні й безмовні. Вони прислуговували Маракарі.
А в небесному дивоколі, у краю сонця Ярила, було весело й вільно, легко й безжурно. Там лунали пісні, там жили безтурботні істоти — птахи й діти, летючі квіти, й наділені мовою риби. За старшого в тім краю був сонячний син Яровит.
Якось він оглядав безмежні простори долішніх володінь і побачив жахливе царство Маракари. Засумував дуже і звернувся до батька Ярила так:
— Ясноликий батьку, чи не годилося поділитися б навіть з темною прірвою Маракари нашою радістю? Негарно радіти самому, якщо хтось на світі страждає та потерпає. Подаруємо мешканцям темного царства життя й веселощі...
— Сину мій,— зітхнув Ярило,— вже віки минули відтоді, як я посилаю в ущелину Маракари промені життя, але там мертво, жодного руху. Не приймає володар мороку зернят любові...
— Тоді я сам піду туди,— поклав собі Яровит.— Запропоную Маракарі, хай засіється його світ квітами та деревами, живими серцями й піснями. Хай тіні, що никають там, стануть людьми.
— Що ж,— згодився Ярило,— твоя воля — священна, бо вона жадає добра. Іди, мій сину, куди кличе твоє серце.
Кинувся Яровит до моторошної безодні, а супроводжували сонячного принца друзі — квіти, метелики, птахи, риби й діти. Та на краю темної ущелини перед ними постав сам Маракара, насупився, дивлячись на пришельця із світлого краю.
— З чим завітав до мене? — грізно запитав він.
— Хочу подарувати твоєму краєві скарби серця,— лагідно всміхнувся Яровит.— Волію засіяти землю квітами, деревами, травами. Нехай у водах попливуть риби, у повітрі полетять птахи й метелики.
— А ти станеш повелителем? — насмішкувато запитав Маракара.
— О ні, це мій тобі дарунок!
— Гаразд! — раптом згодився володар мороку.— Ввійди до мого царства. Живи тут. І твої супутники хай живуть. Тільки залишайся з ними доти, доки розквітне тут бодай одна квітка.
— Залишаюся! — згодився Яровит.
— Та перед тим, як зайти,— не вгавав Маракара,— залиш на брамі мого світу свої відзнаки й скарби. Стань звичайною людиною. Тільки за цієї умови зможеш жити в моєму царстві.
— Хай буде так! — весело погодився принц.
— Тоді входьте!
Кинулися до безодні птахи й діти, риби та квіти, метелики й бджоли, трави та дерева. Увійшов у темний край і Яровит, залишивши в заклад Маракарі сонячне намисто, грізні вогняні блискавиці, самоцвітні небесні камені, що вселяли здатність передбачати, бути могутнім, пересуватись у просторі й часі. Став принц звичайною людиною.Дивіться також
Олесь Бердник — Подорож в Антисвіт
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Олесь Бердник — Хто зважиться — вогняним наречеться
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ожила земна безодня. Розквітли пустелі, покрилися травами й гаями, полетіли в небі птахи, засміялися діти в перших селищах, наповнилися озера, моря, ріки та океани барвистими рибами.
Зловтішно засміявся Маракара. І звелів слухняним тіням схопити Яровита і замкнути до високої вежі, оточеної звідусюд непрохідними болотами та ущелинами. Зсередини в'язницю вартували люті дракони, а ззовні — пустельна безодня, через яку шляху не було.
І став Маракара володарем над Яровитовими друзями — птахами, рибами, метеликами, квітами та людьми. І почав їх нечувано мучити, катувати, п'ючи їхні соки та кров. Побачив батько Ярило усе те, засмутився вельми. І звернулися до нього квіти й дерева, благаючи:
— Вогняний наш батьку, допоможи своєму синові Яровиту, звільни його! І тоді ми зможемо втекти від зрадливого Маракари!
— Не можу,— відповів на те Ярило.— Ви своєю волею ввійшли туди. Самі ж і повинні звільнити Яровита. Якщо я ввійду у безодню — морок настане у світлих світах, погасне життя в небесному дивоколі...
Зібралися квіти й дерева на велику раду — як звільнити Яровита?
— Я спробую,— сказала Ялина.— Вкорінюся на скелі під темницею і дотягнуся до його вікна.
Попросили квіти й дерева Вітру, щоб дихнув він над прірвою і переніс бодай кілька ялинових зернят до підніжжя похмурої вежі. Послухався Вітер.
Одне зернятко склювали чорні круки. Друге висохло від спеки. Третє впало до безодні. Четверте загубилося між камінням. П'яте не проросло. Шосте змили бурхливі дощі. І лише сьоме вкоренилося в щілині й пустило паросточок.
Тривожно чекали квіти й дерева, хвилювалися: чи не помітять люті вартові-дракони зеленої ялинки?
За одну-однісіньку ніч виросла молода, міцненька Ялина, простягнула лапаті руки-віти до принца, прошепотіла на світанні:
— Втікай, сонячний сину! Тебе чекають твої друзі, за тобою сумує батько Ярило!
Протиснувся Яровит крізь віконце, ледве тримаючись виснаженими руками за каміння. Та гілки Ялини тримали принца над прірвою, і він неушкоджений приземлився до підніжжя вежі. А вже ліани сплели для нього міст над ущелиною. А вже птахи чекають його, щоб нести до батька, у вільне дивоколо, а вже простягає ласкаві руки-промені Ярило — Володар Життя й Радості, щоб обійняти коханого сина.
І сказав Ярило:
— Славна ти будеш між рослин, добра й мудра Ялино!
Дарую ж тобі нескінченну юність. Хай твоя невмируща зелена крона нагадує всім про твій подвиг. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Марсіанські "зайці" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6584 | Олесь Бердник | Марсіанські "зайці" | МАРСІАНСЬКІ "ЗАЙЦІ"
Підготовка
Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова.
Їх владно захопила романтика зоряного світу, неосяжні для свідомості відстані, приголомшуючі пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими під променями похмурих сонць. Дру-зі, ніби свята, чекали кожної нової книги про міжзоряні польоти, жадібно читали повідомлення про нові й нові успіхи вчених, які запускали в небо велетенські супутники і ракети.
Дитячі серця тріумфували. Вже не письменники вигадують неймовірні польоти, а справжні інженери і конструктори запускають до зірок гігантські апарати. Друзі збиралися після уроків і мріяли, як самі стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах поміж скель і цирків Місяця.
Кожної перерви чорний чуб Андрійка, попеляста стрижена голова Борі та руді кіски Надійки схилялися докупи, і тоді сусіди-учні чули палкий шепіт, щасливий сміх або гарячу суперечку.
Та ось у них з’явилися трійки. Вчителі докоряли друзям. А піонервожатий Стьопа — високий, сильний десятикласник, який одною рукою міг підняти двопудову гирю, — прямо заявив:
— Літаєте попід небесами, а вчитися як слід не хочете. Для польотів на інші планети потрібні глибокі знання. А з трійками ви на ночвах з хати будете літати! О!
Учні довго сміялися після цього і прозвали їх "ночвонавтами". І образа подіяла. А може, не так образа, як славнозвісний політ Юрія Гагаріна.
В той день гриміла вся школа. На уроках читали газети з повідомленнями про героїчний політ. Всі кричали "ура", складали привітальні телеграми першому космонавту, а нерозлучні друзі мовчазно сиділи за пар-тою. Вони були вражені, приголомшені, зачаровані. Вони не могли кричати — занадто чудесним було це здійс-нення. Дитячі серця підказували, що найкраще осмислити таку подію в тиші.
Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора під зорями, зітхаючи, дивилися на Місяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срібний візерунок небес. І дали один одному слово — вчитися лише на п’ять, щоб стати такими, як Юрій — перший міжзоряний мандрівник.
Вони дотримали слова. Жодної трійки не з’являлося в їх щоденниках. Учителі хвалили друзів. Але прізвисько "ночвонавти" за ними так і лишилося.
Та ось настало літо. Почалися канікули.
Андрійко зібрав друзів у заповітній долині, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кілометри від села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокі горби, минути березовий ліс і перебрести не-глибокий струмок. У долині завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мізерна, тому худобу сюди не виганяли, і це робило безлюдну місцину дуже затишною для гри.Дивіться також
Олесь Бердник — Небесна Січ
Олесь Бердник — Кохана з майбутнього
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Надійка і Боря зацікавлено дивилися на свого вожака. Що там він вигадав?
Сині очі Андрійка аж бризкали іскрами від таємниці. Зібравшись у ямі, під крислатими кущами бузини, друзі сіли на кам’яні стільці і приготувалися до наради.
Андрійко сказав:
— Товариші! Пора нам починати практичні роботи.
— Що значить, практичні? — заморгав віями Боря. — І в чому?
— Як-то в чому? В космонавтиці, певна річ…
— Кажи точніше, — не терпілося Надійці. — Що ти хочеш?..
— Ми зробимо ракету! — одрізав Андрійко. Боря і Надійка остовпіли. Вони не могли вимовити й слова. А їхній вожак впевнено вів далі:
— Зробимо ракету і запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потім, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету… І полетимо самі. Ясно? І хай тоді Стьопа скаже, що ми "ночвона-вти"!
Андрійко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту і розповів друзям свій план. Вони захоплено підтримали його. Кожному було виділено окреме завдання. На прощання Андрійко попередив — усе тримати в цілковитій таємниці.
— Якщо дома взнають — з хати не пустять! — заявив він.
Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирішено було зробити із букс від воза. Андрійко знайшов на купі брухту біля колгоспної кузні три букси, Боря поцупив у матері в коморі ста-рий негодящий самовар. Із пальним теж швидко впоралися. Надійка добула на полі в матері, яка працювала ланковою на буряках, селітри. А з селітри хлопці дуже швидко виготовили саморобний порох.
Букси заклепали з широкого кінця дерев’яними чопками, прикріпили їх трикутником до дерев’яного ди-ска. Вийшло щось похоже на триніжки. До триніжок друзі прилаштували самовар, потім витягнули з нього центральну трубу і проробили ілюмінатори. Крім того, внутрішні стінки самовара обклали повстю, щоб коту в польоті було м’яко.
На борту ракети чорною фарбою Надійка написала: "ВПЕРЕД". Так було вирішено назвати перший апа-рат.
Всі роботи велися в ямі. Звідти ж мав бути запуск.
У кінці червня ракета була готова. Ввечері друзі перевірили всі вузли конструкції, принесли до ями па-льне і заховали все це в печері, заваливши отвір каменем.
Вони йшли додому через березовий ліс, жваво перемовляючись, задоволені тим, що їм пощастило довести роботу до кінця.
— Якщо все пройде вдало, — озвався Андрійко, — будемо готувати велику ракету!
Надійна аж спалахнула від радості, її зелені очі заіскрилися.
— І самі полетимо?
— Еге ж! Я вже придумав, із чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-під бензину? Вона лежить без догляду вже років п’ять. Ми її заберемо…
— Як? Ми її з місця не зрушимо! — скептично озвався Боря.
— Попросимо хлопців. Щось придумаємо.
— А пальне? Де ти візьмеш стільки пального?
— Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав — навіть справжні ракети гасом рухаються… Це ще треба добре обдумать! Зате після польоту — знаєте, як нам заздрити будуть у школі…
Сумнівів було багато, але ні Боря, ні Надійка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра — перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба…
Запуск
На другий день Андрійко і Боря примчали до ями ще на світанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, підготували різні припаси.
Над горбами зійшло сонце, в березовому лісі заспівали птахи, сине небо було безжурним, лагідним. Анд-рійко виглянув із ями, прислухався.
— Ніде нікого. Скоро прийде Надійка, і тоді почнемо…
Справді, незабаром на стежині, що вела від лісу, з’явилася захекана дівчинка. Вона тримала в руках ве-лику торбу, в якій щось несамовито кидалося і завивало. Це був їхній "космонавт", кіт Рябуша, улюбленець Надійчиної баби.
— Що — не хотів? — поцікавився Боря, торкаючись пальцем до торби.
— Всю дорогу мучив мене, —пожалілася Надійка. — Ледве донесла.
— Несвідомий, — махнув рукою Андрійко. — Відкрий торбу, хай подихає…
Дівчинка розв’язала зашморг, з отвору з’явилася голова великого рябого кота. Він вдихнув повітря і жа-лібно нявкнув.
— Мовчи, дурню, — докірливо озвався Андрійко. — На ракеті полетиш. Не кожному така честь випа-дає…
Але кіт явно не згоджувався із доказами Андрійка. Він не змовкав ні на хвилину, то жалібно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.
Андрійко махнув рукою — нічого, мовляв, не вдієш! — І наказав:
— Неси в яму. Пора запускать!
Вони спустилися в яму. Андрійко поставив ракету на ніжки-дюзи, відкрив дверцята каюти.
— Надійко, клади кота в ракету…
Дівчинка всунула голову "космонавта" в отвір, але кіт, ошаленівши від страху, вперся лапами у стінки, не бажаючи брати участі в сумнівному експерименті.
— Що ж робити? — жалібно крикнула Надійка. — Він дряпається навіть крізь торбу!
— Притисни лапи!
— Кусається!
— Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер передні лапи! Бач! А тепер задні самі підуть! Готово!..
Андрійко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кіт біснувався в самоварі, репетуючи, ніби сто котів у березні. Ракета повалилася набік. Андрійко ніяк не міг поставити її рівно. Надійна прихилила облич-чя до ілюмінатора, ніжно примовляла:
— Рябчик… Рябушенька… ну, заспокойся… ну, будь розумненьким… я тобі ковбаски дам… Ми ж тобі хочемо як краще!..
Рябушка трохи вгамувався. Він сидів уже смирно, тихо нявкаючи і насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.
— Переверніть ракету дюзами вгору, — прошепотів Андрійко.
Боря і Надійка виконали наказ. Андрійко всипав у букси по дві жмені пального, потім укинув туди по жарині з вогнища, розведеного заздалегідь. Пальне затлілося, Андрійко схопив чопки і заплішив ними "дюзи".
— Тепер поставте сторч! — приглушено крикнув він.
Помічники дрижачими руками опустили ракету на землю.
— Тікай!
Усі кинулися геть із ями і сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрійко, вхопивши зубами бадилину папороті, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?
Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоці.
— Не вибухне, — розчаровано озвався він.
— А от і вибухне! — огризнулася Надійка. — Ти завжди панікуєш…
Кіт, почувши голоси, знову жалібно занявчав.
— Тихо, — урвав суперечку Андрійко. — Бачите, димить…
Справді, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучі секунди. І ось…
…почулися лункі вибухи. Над ямою з’явилася біла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевільний голос кота.
— Вийшло! — залементував Андрійко, радісно зриваючись із трави. — Полетіла!
Друзі стрімголов кинулися до місця старту. Там валялися лише два чопки, третій десь зник. Андрійко пе-резирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.
— Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!
Приємне знайомство
Із кущів терну, недалеко від ями, почувся зляканий крик. Потім хтось засміявся. Друзі завмерли від не-сподіванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?
На галявині з’явився літній чоловік — високий, худий, з борідкою і вусами. Він чухав одною рукою голову, а в другій тримав "ракету". Защіпка дверцят відпала, і рябий кіт, на смерть переляканий польотом, блис-кавкою чмихнув у кущі. Чоловік аж задихався від сміху. Побачивши дітей, він гукнув:
— То це ваша робота?
— Наша! — потупившись, несміливо відповів Андрійко.
— Що ж це ви, шановні товариші, запускаєте мені на голову самовари? Якби не намет — то й покалічило б!..
— Це не самовар! — заперечив Андрійко. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Мати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6585 | Олесь Бердник | Мати | МАТИ. Повість-монолог
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіе моє
На тебе, мати, возлагаю...
Т.ШЕВЧЕНКО
Скоро я полечу в далекі світи.
Ми з товаришами ступимо на твердь інших планет, побачимо нові світанки, почуємо шум інших лісів, звуки й мову небачених істот. Над нами будуть незнайомі сузір'я, в наші легені увійде неземне повітря...
Важко уявити той хвилюючий, небувалий контакт з іншим творенням світобудови, мить жаданого єднання різних розумів — крапель єдиної Природи. То буде благословенна мить. У земний потік знання, культури, творчості увіллються братерські джерела. Нові Люди. Нове Пізнання. Нова Краса.
Я не можу розлучитися з тими думками. Вони зі мною вдень і вночі. Прокидаюся — думаю. Ходжу на прогулянку — мрію. Сиджу за партою в Академії — бачу за сторінками книги зоряний безмір, що кличе, тягне, хвилює, манить неозорим розсипом полум'яних світів.
Тісно стало на Землі. Вона розкривається у неосяжність, і ми — діти планети — народжуємося в нове буття. Там будуть зародки інших Земель, джерела нових еволюційних рік, початки небувалих культур.
Що ж візьмемо з рідної планети? Що згадаємо на таємничих шляхах? Що буде радістю на новій путі?
Може, спогад про далекі криваві битви? Може, записи про тиранів і деспотів сивої давнини? Може, пісні про рабство і тугу за рідним краєм?
Ні, ні, ні!
Я візьму з собою найніжніше, найпростіше, найнепомітніше. Легіт нечутний степовий, що несе на своєму крилі подих весни, пахощі й барви скромних лугових квітів. Я понесу в серці звуки народних пісень, що віками не змовкали над землею, зберігаючи в безіменних творіннях пульс безсмертя, що протидіяли всім спробам темряви задушити прагнення до світла й поступу розуму. Казку я не забуду в зорянім безмежжі, казку-чарівницю, улюблену всіма поколіннями, яка пронесла понад довгими й тяжкими тисячоліттями віру в правду, мужність, любов. Я згадаю в таємничих світах дивовижних геніїв духу вселюдського — поетів, митців, воїнів, повстанців, хліборобів — словом, усіх подвижників, які горіли живими смолоскипами серед темряви віків, осяваючи полум'ям власного життя й розуму шляхи до справедливої будучини вселюдської.
Та найголовніше, найсвятіше, що я візьму в серце, в думи, в нове життя, — тебе, Мати...
Бачу тебе й нині перед собою. Ось я йду по алеї нашого Космічного Містечка. Поряд зі мною моя подруга. Та, що буде супроводжувати мене в небезпечній дорозі. Та, що підтримає в невідомості. Та, що дасть свою любов і ніжність, терпіння і людськість, уміння та жіночість новим поколінням нового світу. Та за нею я бачу тебе, Мати...
Ти виходиш у сад увечері. Ми разом садили його, поливали. Ти любиш дивитися на зорі. Може, від того й мій погляд навіки злився з небом?Дивіться також
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Олесь Бердник — Верба та водяний цар
Олесь Бердник — Апостол безсмертя
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ти згадуєш мене, я знаю. І пишаєшся мною. І ревниво слухаєш, що кажуть люди про твого сина. І з хвилюванням чекаєш миті, коли радіо та газети рознесуть по світу вість про далекий політ. Тобі страшно, але ти не скажеш нікому про це. І сусіди не побачать сліз твоїх, не почують слова скорботи. Та лише в бесіді з постарілими подругами своїми мовиш журливо: "Полетіли наші соколи далеко й високо, не те що ми! Все життя — в кочергах. Темні, сліпі. Та хай. Хай хоч вони побачать дива всякі. А ми порадіємо..."
І, виходячи під зоряну безмір, вбираючи в душу вогники далеких світів, ти зітхнеш сумовито: "Який же той світ великий та гарний, багатий та казковий. А я, немов мачинка невидима, перед такою славою".
Я чую твої слова, Мамо. Вони — від скромності великої, вони — від самозречення героїчного. Ти навіть сама не знаєш, хто ти є. Ти пишаєшся мною, ти гадаєш у простоті своїй, що я розумніший і вищий від тебе! Нене моя! Твоя думка — велика химера! Невже ти й досі не збагнула, що слава Сина —— то слава Матері? Відмовляючись від себе, Мати піднімає Сина до слави, до радощів, до життя. А сама залишається в тиші, в мовчанні, в невідомості. Ти піднімаєш руку, ти протестуєш, ти відмовляєшся від власної величі! Але я скажу тобі все... все, що відчув, що передумав, що понесу з собою в неосяжність.
Я вперше пам'ятаю себе у тебе на руках.
Ти виходила вечорами, після цілоденної праці в полі, надвір. Сідала на колодки біля хати. Поряд мовчазно бовваніла постать батька, чулося пихкання його люльки, жеврів вогник. На колінах його лежали великі, вузлуваті руки — втомлені, важкі. Вони спочивали, ті руки.
Сходилися сусіди. Гомоніли. Про що — не згадаю. Але гомін той був приємний, він заколисував, як казка. А над селом пливла пісня. То на вигоні співали хлопці й дівчата... Як це добре — гуляти на вигоні, на шляху, в садах. Під поглядом зірок, під подихом неба, в обіймах чарівниці-природи. В тому дивному плетиві мимохіть народжувалася пісня, казка, легенда, входила чудовими нитями в тканину життя.
А потім ти й сама затягувала пісню. В тебе був прегарний голос. Низький м'який альт. Я лежав, притулившись до твоїх грудей, слухав, як у них народжувалася мелодія, випливала в уборі слів у простір, котилася до далеких зірок, бо й виростала з їхнього зерна...
Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі,
Як перещитаєш —
Вийду я за тебе...
А я дивуюся, жахаюся. Як то можна перелічити всі зорі? Адже багато їх, незліченно! Мабуть, не любить дівчина козака, коли поставила йому таку жорстоку умову!
Щитав козак зорі,
Та й не дощитався.
Питав козак дівку,
Та й не допитався...
Куди ж він пішов після того? Що діяв? Може, загинув у поході? І перед смертю бачив мерехтливі зорі, і ще раз з жалем та тугою згадав кохану дівчину...
Так, жаліючи козака, я й засинав. А коли гармонійний шум ранку — приглушені голоси півнів, щебетання горобців, скрип дверей — будив мене, я вже бачив тебе біля печі. То ти кришила буряки на борщ або чистила картоплю. То товкла просо в ступі. То вимішувала тісто в діжі, готуючи для сім'ї пахучий, сонячний хліб.
Я любив дивитися на тебе, коли ти зазирала в піч. Полиски полум'я падали на твоє обличчя, іскрами блищали в синіх очах, робили всю твою постать натхненною, незвичайною. Може, тобі дивно чути такі слова? Може, для тебе вся твоя праця здається непомітною, сірою, втомливою й неважливою? Так, напевне, й природа в невпинному русі, у вічному неспокої творить міріади розмаїтих форм, даючи їм життя та любов. І навіть не знає вона, не відає, яка велична та праця.
Ти дотепер, Мати, стала для мене взірцем вселенської Матері всього сущого.
Я відкидав рядно, вилазив з теплого кубла постелі, сідав біля тебе на стільці. Дивився в палаючу піч. Вогонь пестив мене незримими потоками тепла, тріщав, кидався жаринами. І все працював, працював. Для мене це було звичайним — адже я бачив, як кожного дня з печі ти виймала борщ, пухкі паляниці, пахучу пшоняну кашу, парене молоко з рожевою плівкою. І все те робив огонь. Лише неясно мені було — як він все те вміє робити без рук? І ще я відзначив, що вогонь сміється. І все допитувався в тебе, чи правда, що він радий мені. І ти лагідно відповідала: "Правда, синочку, вогонь радіє діткам. Як будеш слухняний та добрий — то він завжди буде радіти!"
Так ти мені заронила ще в дитинстві думку про полум'яність радості й добра...
Я любив, коли ти витягала хліб з печі. Як ти любовно робила це! Ти розстилала рушники на полу і садила рум'яні буханці на чисте полотно, як найдорожчого гостя. І ми, малеча, бачили таку святу повагу і відчували, що з хлібом зв'язане щось важливе й серйозне. Ми бачили, як батько піднімає з долівки випадково впущений шматок хліба і кладе на стіл.
"Святий хліб", — запам'яталися з тих далеких днів таємничі слова. Від того стало святим, світлим, осяйним і все, що зв'язане з працею над хлібом. І сита весняна рілля, по якій поважно ходять ворони, і ніжно-зелені парості озимини, і радісне колосіння нив, і красування жита в літньому мареві, і шелест достиглої вусатої пшениці, щасливої повним восковим зерном.
А веселий гомін току!
А скирти золотої соломи, з яких так гарно спускатися!
А крислаті брилі, виплетені вмілими руками дідів з соломи нового врожаю!
А бучні бенкети осінні, коли господарі дякували землиці рідній за щедроти великі, за ласку материнську!
А щедрівки зимові — із засіванням, з піснями величальними, з подарунками багатими, з веселощами незабутніми!
Гарно, неповторно, чарівно!
Саме тому так поважно різав батько хлібину на товсті скибки, притуливши її до широких грудей. І їв скибку нового врожаю не з борщем, а окремо, посоливши її зернистою нетовченою сіллю. І я наслідував його. Теж брав паруючу скибку, розставивши пальці, солив і солідно відкушував шматок теплого тіла хліба. Відтоді в мені навіки поселилася глибока шана до праці хлібороба, який тримає на собі світ. І тим почуттям я завдячую тобі, Мати...
Поснідавши, нагодувавши всіх нас, ти брала сапу і йшла в поле. Я біг за тобою. Гасав по кущах, видирав маленьких голопузих пташенят, мати яких жалібно пищала десь на вершині сосни. Я урочисто вибігав на шлях, показував тобі свою здобич — нікчемних, жовторотих, сліпих голопуцьків, що немічно розкривали широкі роти, жадаючи їжі.
А ти — я й досі пам'ятаю — дуже розгнівалась. І сльози виступили на твоїх очах. І ти сказала мені: "Як же тепер їхня матінка житиме? Вона ж помре від туги за дітками! Навіщо ж ти так тяжко покарав її?" — "Невже вона плакатиме?" — дивувався я, смутніючи, що завдав тобі болю. "Аякже. Адже мені буде боляче, коли хтось тебе забере?"
Я мовчки кидався в кущі, відшукував осиротіле гніздо і клав у нього голопуцьків. А потім ще й маскував їх віттям, щоб ніхто інший не помітив. Відтоді, Мати, я почав жаліти все живе — і тварин, і дерева, і трави, і птахів, — все, що рухається, все, що створює для мене, для нас незбагненну, мінливу розмаїтість життя.
Ми приходили на поле. Ти сапала просо. Я дивувався — навіщо одні парості залишати, а інші викидати? Ти пояснила мені, що серед них є потрібні, корисні, а є шкідливі. Одні — лапатенькі, трішечки волохаті — дають просо, а інші смокчуть сили в землі, глушать просо, а добра з них ніякого. Та перша наука агрономічна, Мати, стала і наукою життя. Я не раз зустрічав серед людей і першу й другу породу, про які ти розповідала мені на весняних нивах.
Я ставав на колінця, повзав по рядках, виривав бур'янець. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Міжзоряна нянька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6583 | Олесь Бердник | Міжзоряна нянька | МІЖЗОРЯНА НЯНЬКА
I
Зореліт "Серце" летів до зірки Епсілон Ерідана. Екіпаж одержав надзвичайно важливе завдання. Два ро-ки тому міжпланетна обсерваторія виявила у радіоспектрі цієї системи пульсуючі сигнали. Видатні вчені вва-жали, що ці сигнали штучного походження. Вони, безумовно, йшли з якоїсь планети — супутника Епсілона. Після багатомісячних дискусій Космічна Рада Землі відрядила зореліт вищого класу "Серце" для перевірки цього припущення. Експедицію очолив досвідчений космопілот Сергій Полум’яний. З ним полетіло ще одинадцять вчених та інженерів, у тому числі й дружина командира — Марія.
Два місяці могутні двигуни розганяли корабель до субпроменевої швидкості . Спеціальні каюти захищали космонавтів від шкідливого впливу перевантаження. На третій місяць двигуни вимкнулись і зореліт по-мчав по інерції. Тоді автоматично вступила до ладу система штучного тяжіння, і на кораблі почалося нормальне життя.
Одного дня (хоча дні на кораблі рахували умовно) члени екіпажу зібралися в кают-компанії, щоб відсвяткувати радісну подію. Дружина командира Марія народила двох близнят, двох красенів синів. Розчуле-ний, щасливий батько приймав поздоровлення. Космонавти забажали побачити нових членів екіпажу, але По-лум’яний запротестував — новонароджені ще знаходилися у спеціальному ізоляторі. Вони мусили пройти ме-дично-біологічну підготовку перед тим, як жити у спільних приміщеннях.
І ось трапилося лихо — Всесвіт послав підступний удар Він був нечутним, невидимим. Космонавти разом відчули одне: могутня, невблаганна ворожа хвиля владно пронизує їх тіло, паралізує мозок, нищить кліти-ни. Біолог Софія, вже на грані непритомності, поглянула на контрольні автомати і схопила командира за руку. Полум’яний, заплющивши очі, блідий, мов мрець, лежав, знесилено відкинувшись у кріслі. Софія з останніх сил струснула його, закричала:
— Капітане! Ми потрапили в потік радіації… Він перевищує норму… в мільйони разів…
— Значить… кінець, — прошепотів Сергій.
Згасаючим поглядом він подивився навколо. Товариші лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони помирали, і не було такої сили у світі, яка могла б урятувати їх. Софія знеможено заплющила очі:
— Прощайте, капітане… Не забудьте дітей…
Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона сказала? Про дітей? Про його синів? Вони теж загинуть? Ні, ні. Ізолятор оточений потужним магнітним полем, радіація туди не проникла. Яке щастя! Марія з ними. Во-на теж уміє вести зореліт… Вона доведе його до Землі… і збереже синів…
Сергій напружив останні сили, звівся і, переступаючи через тіла товаришів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою рукою ввімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув болісний вигук за спиною:Дивіться також
Олесь Бердник — Законсервована планета
Олесь Бердник — Блакитна Україна
Олесь Бердник — На вогні святому спалимо розлуку
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Сергійку! Що трапилося?
Полум’яний різко повернувся, тримаючись руками за пульт.
У дверях кают-компанії стояла Марія. її обличчя було блідим і нажаханим. Вона дивилася на тіла товаришів і нічого не могла зрозуміти.
— Тікай… — прохрипів Полум’яний. — Тікай в ізолятор…
Марія, не розуміючи попередження, кинулася до чоловіка, схопила його за плечі. її сині очі були сповнені відчаю і болю.
— Сергійку… Що з вами? Сергійку! Чому ти мовчиш?
Полум’яний поволі сповзав на підлогу. Тіло його важніло, синява повзла по обличчю. Марія відчула, як хвиля млості і безсилля передається їй від чоловіка. А командир шепотів, ледве ворушачи пересохлими вуста-ми:
— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Там безпечно… Сини… Сини… Земля…
Сергій замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше не чути нічого. Марія за-кам’яніла над тілом чоловіка, не в силі думати, розуміти, діяти.
Та ось до її свідомості дійшли слова Сергія. Сини… Їх треба врятувати. Вони — єдина надія. Марія повільно встала. Голова паморочилася, навколишні предмети ніби розпливалися в імлі. Зірки в ілюмінаторах ка-ют-компанії злилися в огняні нитки, які звивалися спіраллю і утворювали химерний блискучий клубок.
Марія добралася до дверей, тримаючись за виступи стін. Вийшла в коридор. Слабіючий мозок вперто на-гадував: сини… сини… треба рятувати синів… тільки б устигнути…
Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізуючий препарат. Свідомість трохи прояснилася. Марія зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управління. Зореліт із субпроменевою швидкістю мчить до далекої зірочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землі?
Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… провести розрахунки, щоб зореліт не загубився в космосі… а вернувся на Землю…
Марія попрямувала до виходу, який вів до ізолятора. Біля самих дверей її зупинив дзвінкий, спокійний голос:
— Маріє. Вам не можна входити в ізолятор.
Жінка повільно обернулася. Довго не могла збагнути — хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа — Універ-сального Робота. Ось він стоїть біля пульта пілота — голубий ящик із двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Він зберігав у своїй електронній пам’яті всю інформацію, зв’язану з польотом корабля, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій га-лузі фізико-математичних наук. І ось тепер Урчик звертався до Марії з попередженням. Його очі-приймачі зов-нішньої радіації — блискали червоними вогниками, з динаміка — маленького чорного отвору на грудях — зно-ву почулися слова:
— Ви заражені радіацією, Маріє. Ваше тіло швидко руйнується.
— І я вмру? — вражено прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?
— Ні, — відповів автомат. — Ви помрете через кілька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромінив?
— Загинули всі члени експедиції, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потік радіації…
— Треба повідомити Космічну Раду Землі, — діловито заявив УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.
Марія знесилено опустилася в крісло, безнадійно сказала:
— Хто повідомить? Хто поверне зореліт на Землю?
— Я, — лаконічно сказав автомат.
Марія здивовано поглянула на нього. І зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так! Це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. І більше того… Можна спробувати… хоч це й боже-вілля… спробувати, щоб він доглядав синів, коли вона помре… Він розумний, Урчик. Він зможе. Треба лише годувати їх УП… і доглядати їх… їм буде тяжко, на самоті, без людей… але вони виживуть і повернуться на любу Землю… на рідну планету…
— Урчик, — несміливо сказала вона, з надією заглядаючи в його червоні очі. — Це чудово, що ти зумієш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…
— Говоріть, Маріє…
— Я народила двох синів, Урчик…
— Що таке "сини"?
— Двох маленьких людей. Таких, як і всі інші космонавти, тільки ще несвідомих…
— Я зрозумів, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності.
— Так, Урчик. Так, друже… І вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…
— Ви хочете, Маріє, щоб я доглядав їх?
— Так, Урчик… Прошу тебе…
— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людь-ми.
Марія закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зібрати розбурхані думки. Що він каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тоді робити?.. В бібліотеці є книги… по до-гляду за дітьми… Урчик вміє читати…
— Урчик…
— Я слухаю, Маріє…
— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…
— Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.
— Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чисто-ті…
— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.
— Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…
— Я стою на місці. Я не можу пересуватись.
— Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..
— Я зрозумів, Маріє. Дякую.
— Зараз… Я допоможу тобі…
Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.
Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.
— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Маріє. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?
— Постарайся… скоріше, Урчик, — майже нечутно озвалася жінка. — Там біля них… в пляшках… УП.
— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капітан.
— Вірно, Урчик… Дякую тобі… Все інше… прочитай… Поспішай, друже…
Марія звелася на ноги, намацала керівний пульт, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:
— Ізолятор. Палату дев’ять…
У каюту ввірвався пронизливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два маленькі тільця новонароджених, сповитих у білі пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Марія судорожно піднялася, впираючись ру-ками в пульт, сльози відчаю зросили її обличчя.
— Зараз… я зараз, маленькі мої… я прийду… Вона ступила до дверей, забувши про все на світі. Крик ді-тей, їхній жалібний поклик владно ввірвався в материнське серце, потягнув її до синів.
— Маріє! Не можна, — попередив УР.
Вона не чула слів автомата. Добралася до дверей, простягла руки і впала ниць на порозі. На неї покотилася звідусіль зоряна безодня, заколисала і поглинула у своє безмежне лоно…
II
УР кілька хвилин дивився червоними очима на тіло жінки. Потім пролунав його дзвінкий голос:
— Маріє! Чому ви не рухаєтесь?
Жінка не відповідала. Вогники автомата тривожно замиготіли. Він сказав сам собі:
— Марія перестала існувати.
Подумавши, додав:
— Треба поспішати.
Він притягнув до себе руками-маніпуляторами прибиральну машину і уважно оглянув її, аналізуючи конструкцію. Потім впевнено розібрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши під-ставку з ногами-коліщатами. УР довго розглядав рухову частину механізму, вивчав систему моторчиків, реле і живлення. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | На вогні святому спалимо розлуку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6581 | Олесь Бердник | На вогні святому спалимо розлуку | НА ВОГНІ СВЯТОМУ СПАЛИМО РОЗЛУКУ
Повість-феєрія
Дума перша
БОЯН
Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.
Ця дума про такого співця.
У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.
Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.
Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.
— Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.
Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.
Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…
Ціле літо й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.
Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:Дивіться також
Олесь Бердник — Подвиг Вайвасвати
Олесь Бердник — Зоряний ключ
Олесь Бердник — Вишня — вічна наречена
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?
Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:
— Перелітні птахи!
— Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.
— З вирію у вирій!
— Де маєте спочити?
— На Дивській Полонині.
— Хто такі Диви?
— Останні вартові Святого Багаття.
— Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…
Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.
Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.
Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.
— Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!
— Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.
— На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…
— Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…
Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.
Кілька днів спочивали посланці від тяжкої путі, розмовляли з Дивами у затишній печері біля Вічного Вогню. Диводар ще не міг розуміти, про що йшлося у товариських бесідах, він зачаровано розглядав на стінах печери зображення кумирів — покровителів Слов’янщини, милувався грайливими язиками жертовного вогню, на якому згорав пахучий гірський ялівець, і виспівував щось лише йому відоме.
Минуло багато літ.
Лицарі-братчики ще кілька разів мандрували до Хортиці й назад, з боями і втратами долаючи тяжкий шлях. А Горипал всі ці роки лишався разом з Диводаром на Дивській Полонині. Він став юному найді батьком, товаришем, вчителем. Згодом бесіди біля вогнища стали зрозумілі хлопцеві: в них розкривалася для молодечої свідомості доля рідної землі, слов’янських племен, які виборювали своє буття поміж кипіння різноголосих народів. Часом Диви оповідали казки й легенди про далеке минуле білого світу, і тоді Диво-дар, затамувавши подих, мандрував у таємницю інших часів і просторів — тривожну, але хвилюючу й жадану. І почав розуміти юнак, чого бажають мудрі Диви, чого прагне пестун Горипал і характерники зі священного острова Хортиці.
Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.
Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.
— Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.
Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.
Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.
Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що він бачив за кремезною постаттю старшого лицаря, що йому ввижалося за ясним променем Диводарових очей?
Промовчав про щось втаємничене правічний Див, а звернувся з прощальним словом до всіх лицарів. І мовив так:
— Діти мої! Між нами й вами — пречистий вогонь. То наше життя, дух і розум. Хай же очистить він моє слово від мізерності, хай розтопить у ваших серцях все, що заважає мудрості ввійти до душі. Перед далекою мандрівкою марні довгі повчання, проте варто сказати заповітне слово. Хай воно буде живою водою для тих воїв, котрі стануть колись на суд своєї останньої миті.
Перше моє слово таке: і мертвий орел краще, ніж живий шакал.
Друге слово: ліпше малесенька іскра, ніж гора попелу.
Третє слово: і живих — ще нема, і мертві — живуть.
Четвертий заповіт: всі громовиці завершуються тишею.
Шосте слово: лише мудрість не іржавіє.
Останній заповіт: запали полум’я в серці і повернися до Яр-Дива.
Я все сказав, діти мої! Хай Правічні Матері обережуть вас в путі!
Покинули вої священні Чорні Гори. Минули хорватські землі. Заглибилися в Карпатські гори, в глибокі ущелини, в предковічні хащі. Пробиралися над громовими водоспадами, перетинали віковічні завали.
Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали. І все-таки сталася лиховісна пригода: в горах над Дністром перестріло їх чималеньке військо. Горипал глянув довкола і збагнув — сутички не уникнути.
— Гей, браття, — сказав стримано старший лицар. — Дарма старалися ми дістатися рідної землі тихцем. Що станемо діяти?
— Нас двадцятеро, — мовив лицар Славобор. — Їх же я виджу близько сотні. Та ще — гляньте! — позаду шлях відрізано. Там теж з тридцятеро воїв. Нам не пройти!
— Яка рада?
— Спробуємо обійти ворожу лаву праворуч. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Небесна Січ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6569 | Олесь Бердник | Небесна Січ | Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч,
Споряджайте душу, посилайте
У останню, небувалу Січ!
Хортиця небесна підіймає
У похід нечуваний полки,
До порогів духу поспішають,
Чуючи литаври, козаки.
Гей, литаври неба голубого,
Гримніть дужче, в душу стугоніть.
Розбудіть розіп’ятого Бога,
Розрубайте віковічну кліть —
Ту в’язницю серця молодого,
Що бійців незримо сповива!
Хай від Материнського Порога
Ляже стежка — огненно-жива.
Нам нікчемних привидів боятись?
Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!
Час грозову силу підіймати
Для святої правої війни!
Вийдіть в Неба невимірну волю,
І гукніть прадавнього коня,
Що пасеться в Зоряному Полі,
Що між скель невидимих ганя.
Заірже товариш стокопитий,
Стрибне у небесну височінь,
І розвіє в просторі відкритім
Нашу тугу, нашу голосінь!
Ми забудем віковічне горе,
Меч звитяги блисне на чолі,
І не Чорне — Полум’яне море
Заклекоче на Новій Землі…
Бачу хвилі… Небувалі хвилі!
Чую Божу Думу кобзарів…
І пливе Козацтво Огнекриле
До нових, казкових берегів…
Ураган історії лютує,
І вітрила неба напина…
Брате мій нескорений, ти чуєш?
Нас тривожно кличе далина!
Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до Походу, —
Пізно буде каятись тоді!..
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте
У останню, Полум’яну Січ!..
1974 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Остання ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6587 | Олесь Бердник | Остання ніч | Драматична поема
В’язниця. Самотній Джордано в кайданах біля вікна. Зорі проглядають між ґратами, тремтливо миготять і тому здається, що вони живі.
ДЖОРДАНО.
Остання ніч… Але чому остання?
Для кого? Чи хіба вмирає світ?
Хіба зів’яне саду буйноцвіт?
Погасне сонце чи ясне кохання?
Яке мовчання… Тиша, наче дзвін!
Безмовність оповила все довкола…
Щось має статися у зоряному полі,
Бо тиша — то зачаття перемін.
Уже позаду пошуки, тривоги…
А далі що? Свобода чи пітьма?
Німує Бог. Мовчить тюрма.
В імлу безвидну вперлася дорога…
Іще живе земне моє коріння,
Вмирать не хоче — квилить і болить!
Вспокійся, серце! То — лиш мить,
Твоєї плоті болісне тремтіння!
Про те не думай. Небу в очі глянь!
В зіницях зірок утопи терзання…
Туди, туди ти прагни без вагання —
У найпрекрасніше з твоїх світань!
Чути брязкіт замка. Сходами опускається до темниці Інквізитор, тримаючи в руці смолоскип. Піднявши світильник, уважно й гостро дивиться на Джордано.
ІНКВІЗИТОР.
Джордано-брате! Я тебе вітаю!
ДЖОРДАНО.
Не брат я вам. Нащо пусті слова?
Проголосили вирок ви учора.
Чого ще хочеш?
ІНКВІЗИТОР.
Врятувать тебе.Дивіться також
Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Олесь Бердник — Вогнесміх
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
ДЖОРДАНО (іронічно).
Вогонь любові не дає заснути
Святим братам, і ти оце прийшов,
Щоб визволить мене із кам’яниці,
Вернути честь, здоров’я і життя…
ІНКВІЗИТОР.
Не треба кпину! А проте даю
Міцне і нерушиме слово брата,
Ім’ям святого Господа Ісуса,
Що можу визволить тебе…
ДЖОРДАНО.
Химерна справа! А як же присуд?
ІНКВІЗИТОР.
Все — в руці Господній!
ДЖОРДАНО.
Точніш — у вашій?
ІНКВІЗИТОР.
Так воно і є.
ДЖОРДАНО.
Гаразд! Мені ти повертаєш волю,
Але за все потрібно заплатити…
Ти, безумовно, плати зажадаєш?
ІНКВІЗИТОР.
Нікчемна плата…
ДЖОРДАНО.
Говори — яка?
ІНКВІЗИТОР.
Зречися єресі. Скажи перед народом,
Що всесвіт безконечний — то химера,
Що зорі — то світильники Господні,
А не джерела іншого життя,
І що людина — прах і Божий раб…
ДЖОРДАНО.
А далі що?
ІНКВІЗИТОР.
А далі — привселюдно
Ми вирок свій одмінимо, і ти
На волю підеш…
ДЖОРДАНО.
Але ж це — брехня!
ІНКВІЗИТОР.
Яка брехня?
ДЖОРДАНО.
А те, чого жадаєш
Від мене ти!
ІНКВІЗИТОР (дратівливо).
Отямся, не про те
Ми річ ведем, а про твоє життя
ДЖОРДАНО.
А я — про те! Бо на терезах правди
Іскрина істини важніш ціни життя
Самого по собі. А хто вмира за правду,
Вливається до істини навік.
ІНКВІЗИТОР.
То лиш слова…
ДЖОРДАНО.
"Спочатку було Слово!"
Воно безсмертне…
ІНКВІЗИТОР.
Не для суперечки
І не для диспуту спустився я сюди.
Учора гордо мовив ти, що ми
Із страхом більшим вирок прочитали,
Ніж ти його прослухав…
ДЖОРДАНО.
Так і є!
Бо знаєш ти, що істина — за мною!
ІНКВІЗИТОР.
Джордано-брате! Тут нема нікого,
І буду я відверто говорити…
ДЖОРДАНО.
Давно пора…
ІНКВІЗИТОР.
Коротка річ моя.
Давно збагнула церква, що немає
Царя на небі. Людство — сирота.
Земля безвидна, як і до творіння.
Німує простір — холодно й байдуже,
В ніщо іде молитва і прокляття!
І результат життя — сира могила.
ДЖОРДАНО.
Відверто вельми. Ну, а далі що?
Нащо тоді священики і храми.
Молитви ваші і страшні багаття,
Де єресь ви жадаєте спалить?
ІНКВІЗИТОР.
Оскільки в небі порожньо, то ми
Повинні людям ідола створити.
Куди подітись їм? Куди іти?
Хто поведе мізерні, бідні душі,
Хто гру стихійних і руїнних сил
У річище спокійне одведе,
Утишить і утішить?
ДЖОРДАНО.
О, слова!
Куди ти їх, до чого поведеш
Ім’ям химери, молоха страшного,
Що вимагає нескінченних жертв?
Нащо вам це? Адже тобі відомо,
Що із брехні не виростає правда?!
ІНКВІЗИТОР.
Наш Бог — це ми. Сучасне відчуття,
Боріння мить, і спазма насолоди,
І солодощі влади, і покора
Мільйонів душ — принада деміурга!
А образ Божий — то свята запона
Для душ сліпих, убогих і німих,
Бо правда їхня — то не наша правда!
Оголеної правди не утрима
Нікчемний дух, а згине, упаде
І здичавіє…
ДЖОРДАНО.
Де ж кінець походу?
Куди ви хочете юрбу оту вести?
ІНКВІЗИТОР.
То — наша глина. То — робоча сила.
Стихія люта жадібна, сліпа.
Хай прагнуть раю забуття і Бога!
То — лиш батіг і ласощі і молот,
Якими скульптор статую живу
Для світу творить — Нового Адама!
ДЖОРДАНО.
Де ж той Адам?
ІНКВІЗИТОР.
То я то ти, мій брате!
То ті хто скинули облудливе ярмо
Небесних тіней, а самі взяли
Той Божий скіпетр, щоб творити волю
Свою, а не невидимого духа…
ДЖОРДАНО.
За що ж тоді скажи, жахливий вирок
Мені проголосили ви?
ІНКВІЗИТОР.
За те
Що волю нашу нехтував свавільно,
Тисячолітню волю деміургів,
Які будують царство теократів.
Ти зажадав ті мури зруйнувати,
Які ми старанно віками мурували,
Ти захотів у безконечне поле
Ягнят святої церкви розігнати.
А де там паша? Де зелені трави?
Де Божий затишок від злочину і страху?
ДЖОРДАНО.
Тепер збагнув Ти все сказав відверто.
За це тобі я дякую…
ІНКВІЗИТОР.
Пробач!
Минає ніч, і треба поспішати…
Що скажеш ти?
ДЖОРДАНО.
Я вже сказав.
ІНКВІЗИТОР.
Зажди!
Хвалю тебе за мужність і незламність,
Але не розумію, не збагну!
Що вибрав ти? Ганьбу і порожнечу!
Бо знехтував і мудрість, і життя.
ДЖОРДАНО.
Ми — два світи!
Ми — різні дві стихії!
Вода й вогонь!
Гадюка і орел!
Ще на землі обоє, а проте —
Вода тече униз, вогонь угору прагне,
Не може він горіти вбік чи вниз…
ІНКВІЗИТОР.
Й вода угору може підійнятись,
Нагрівшись від вогню…
ДЖОРДАНО.
А охоловши,
Дощем спадає. Ні, дарма, дарма
Шукати єдності між нами. Так орел
З гадюкою ще може розмовляти
Про те, про се… Але настане час,
І суть своє бере —
Орел у небо рветься.
І по землі повзе гадюка!
ІНКВІЗИТОР.
Так! Немудрий ти!
ДЖОРДАНО.
Хай вічність нас розсудить!
ІНКВІЗИТОР (йде до дверей).
Що вічність? Тут — Сатурна володіння.
Тут царство часу — темне і страшне!
Цінуй роки, хапай блаженну мить!
ДЖОРДАНО.
Хапай за піну на верхів’ї хвилі,
Чи втримає вона? О, вічний страх
Перед безоднею — величною, німою,
Яку всі люди смертю нарекли!
Нема її! Чи чуєш ти? Не бачу!
Сюди поглянь… (Показує у вікно)
Вогнистий океан
Хвилюється під подихом безмір’я
І котить хвилі вічного життя!
Сонця, сонця! А біля них — планети!
Прегарні люди — ріднії брати.
Я чую пісню і палкі вітання
І невмирущий поклик з далини!
Ото — моя вітчизна і дорога!
Не буде їй ні впину, ні кінця…
За мною підуть інші… Ваші мури
Впадуть у прах, розвіються, мов дим!
Ви хочете ягнят своїх тримати
У вічних мурах?! То — даремна справа!
Людини розум — птах, а не ягня!
Настане час, він випростає крила,
Вогнисті крила! В небо полетить!
Прийди, прийди, благословенна сило —
Ясної волі полум’яна мить!
ІНКВІЗИТОР.
Ти божевільний!
ДЖОРДАНО.
Може, й божевільний!
Але для вас! А для моїх братів —
Новонароджений у зоряне безмір’я,
У світ свободи, вірності й кохання!..
ІНКВІЗИТОР (йде по сходах).
Прощай, Джордано! Я зробив, що міг…
ДЖОРДАНО.
Прощай! Між нами проляга навіки
Багаття те, що вранці спалахне!..
Гримлять двері, тиша. Зірки щезають в імлі. Насуваються грозові хмари. Спалахують фіолетові блискавиці, страшні перуни потрясають в’язницю. Джордано простягає заковані руки до вікна, кричить захоплено, в екстазі.
ДЖОРДАНО.
О, брате-громе, землю сколихни!
Зі сну покори розбуди людей!
Свобода — поруч! Чом закриті двері
До зореносної безмежної світлиці?!
О, блискавице-сестро! Пронижи
Кору на серці — мертву, кам’яну.
Діткнися буйного, безсмертного вогню!
Нехай він рветься у забутий край —
У край натхнення, творчості і казки!
Затихає гроза. Знову зірки. Спокійно, тихо. Сум пливе у в’язниці.
ДЖОРДАНО.
Кричу я в безмір. Хто мене почує?
Брати далеко. А ось тут — тюрма.
Безмежна ніч. Як Прометея вік —
Вселенські цикли каяття і муки…
Із сутінок в’язниці насувається тінь Скорботи. В’язень помічає її, насторожується.
ДЖОРДАНО.
Хто ти, примаро?
СКОРБОТА.
Я твоя скорбота!
ДЖОРДАНО.
Де ти була?
СКОРБОТА.
З тобою — все життя…
Та тільки ти вогнистим оптимізмом
Мене тримав, як кажуть, в чорнім тілі.
А ось тепер я чуюся вільніше…
ДЖОРДАНО.
Чого тобі?
СКОРБОТА.
Приємної розмови…
Адже ти тільки що бесідував із катом?
Чому б тобі не вислухать від мене
Гіркі слова у цю останню ніч?
ДЖОРДАНО (зітхає).
Кажи, я слухаю…
СКОРБОТА.
У очі правді глянь…
Не треба фраз. То для безсилля — щит.
Вмирати легше у чаду ілюзій.
А нащо тобі, Джордано, забуття
Перед кінцем? Суворо і відверто
Поглянь на світ, на небо, на людей…
ДЖОРДАНО (похмуро).
Дивлюся я. Кажи, Скорбото, далі…
СКОРБОТА.
Ти для людей горів і пломенів.
Ти відкривав їм космос неосяжний.
Та на світанку завтра ти побачиш
Лиш фанатичну і страшну юрму!
Людей немає! То — лиш тінь людей!
Є ідеал, та він — лише химера!..
Порожній всесвіт, у якому гра
Іскринок світла в темряві безмірній.
Життя — то примха простору, стихій…
Не треба казки, бо вона болюча.
Поклич сторожу… Інквізитор прийде…
Він волю дасть. Він випустить тебе…
Іди в пустелю. У ліси іди…
Нащо тобі нікчемні, хижі люди?
Милуйся сонцем, запахом трави,
Забудь про світ, бо й він тебе забуде…
ДЖОРДАНО.
Ти — не скорбота! Ти нікчемний страх!
Де взявся ти? В якім куточку серця?
Невже гадаєш, що злякаюсь я
І ради плоті смертної зречуся
Величного і ясного безмір’я?
СКОРБОТА.
Безмір’я! Небо! Все пусті слова…
Віки пливуть… Моря і океани
Гарячих сліз і крові пролилося,
І піраміди, цілі гори мук
До неба пнуться і жадають помсти!
Її нема!..
ДЖОРДАНО.
Бо вічність — не суддя!
То — простір для польоту!
СКОРБОТА.
Як летіти?
У порожнечу? У пустелю мрій?
Ти мариш про планети і сонця,
Ти ждеш братів із зоряного світу?!
Та де вони? Тебе чека багаття,
А зорі непорушні й мовчазні…
ДЖОРДАНО.
Вони сюди не йдуть — я йду до них!
Моя стежина — крізь вогонь палючий!
Скорбото, геть! Нема в моїй душі
Вагання й сумніву! Прощай, прощай навіки!..
Тінь Скорботи розтає. Від стіни наближається постать Матері.
МАТИ.
У скорботнім чеканні,
У найважчу хвилину,
Я ізнову з тобою,
Мій замучений сину.
Я милуюсь тобою,
Я радію за тебе…
Тільки ж нащо вмирати
Для порожнього неба?
ДЖОРДАНО.
Порожнє небо? Що ти кажеш, нене?
Вогнем безмірність вічно клекотить.
Життя усюди — дивне, незбагненне,
Моє життя супроти того — мить…
МАТИ.
Але тіло живеє,
Що болить і жадає,
Те, що я народила
Не для муки й відчаю?!
Вже його не побачу,
Не торкнусь, не відчую…
А лиш попіл байдужий,
Плачучи, поцілую…
ДЖОРДАНО.
Не край душі, матусю! Не карай
Себе й мене. Так вирішила доля!
Світанок скоро. Темний небокрай
Зірницею вже жевріє поволі…
Прощайся з тілом — болісним, живим,
Його не буде! Та моє горіння
Вогнем запалить — чистим і святим —
Грядущі, небувалі покоління!
Постать Матері розтає. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Пісня шукачів тайни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6565 | Олесь Бердник | Пісня шукачів тайни | Ідем, ідем в далеку Путь,
І все запитуємо ми:
"Де нам знайти ясну Любов
Серед вселенської пітьми?"
Нам гримить далина:
"У юрбі не шукай,
Як настане весна —
Вирушай в дальній Край…
Поміж бур і погроз,
Поміж рушень основ,
Поміж гуркоту гроз
Знайдеш ясну Любов…"
І знов ідем поміж примар.
Де вороги і де брати?
Яка Любов, який пожар
Дозволить мужність віднайти?
Нам гуркочуть громи:
"Слухай наші слова!"
Поміж мороку й мли
Блискавиця співа:
"Скинь непевність із плеч.
Не залежуйся, встань!
Знайдеш мужності меч
В громі дивних повстань!"
Шумлять бої. Гримить гроза.
Та не вспокоїться душа…
І нас в бою, поміж вогню
Сердечний біль не залиша…
А нечутна струна
Заклика до путі.
Далина, далина
Стеле стежки круті.
Треба гори пройти,
Подолать Висоту…
У безмовності ти
Знайдеш Правду Святу!
Алтай
1962 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Пітьма вогнища не розпалює... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6588 | Олесь Бердник | Пітьма вогнища не розпалює... | Науково-фантастична феєрія
Учень. Всі радощі й дива життя меркнуть перед оком Смерті, о Гурудева! Звірі й люди, сла-ветні герої та жебраки, могутні армії і держави, гордовиті споруди земних володарів та величні храми, присвячені Богові, — все розпорошується подихом Часу-Хроноса. Люди не вірять у вічне життя, бо воно себе ніде і ніколи не стверджувало. Де, в чому шукати шляху до Безсмертя?
Учитель. Осідлати будь-які зміни, осідлати навіть саму Смерть — Блідого Коня Апокаліпсису — ось Безсмертя, любий Чела! Творчо вилити себе у всі метаморфози. Тоді ти стаєш Всесвітом. Тоді Всесвіт дорівнюватиме Людині.
Учень. О Гурудева! Кому це під силу? Душа моя знемагає від такого страшного і дивного завдан-ня…
Учитель. Дух, усвідомлюючи себе у Земній Сфері, оволодіває процесом зростання, асиміляції, будування, формування. Коли настає пора "розкидання каменів", Дух з жахом покидає "тіло" процесу і розгублено констатує: "Смерть!" А якщо він оволодіє процесом, потоком розпаду, радіючи мож-ливістю повного оновлення, тоді Смерть взагалі не зможе наступити. Один раз Син Людський уже зміг здолати Смерть Смертю, давши нам Запоруку Вічного Життя.
Тому дарую тобі, коханий Чела, мій останній Скарб, Заповіданий Сином Людським, — МРІТА-ЙОГУ — ЙОГУ СМЕРТІ. Ця Йога відкриє Останню Браму, біля якої очікує Той, перед Любов’ю Яко-го покірно схиляється навіть Смерть.
Пролог
Реквієм у день поминання рідних душ
Блискавице, блискавице!
Ти — небесная дівице,
Зупинися, стань!
Дай на тебе подивиться,
Дай на тебе помолиться,
Матінко повстань!
Зупинитись я не можу,
Б’ю у силу стоворожу,
Це — моє життя!
Хочеш мчатися зі мною?
Стань вогнистою стрілою,
Стань без вороття!
Хай течуть у море води,
Хай ворушаться народи,
Ти — лети в блакить!
І тебе народить знову
У ясне життя громове
Блискавична мить!
Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сі-дати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі… Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вді-яти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і пе-ремог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом…
Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє се-рце пекельним самумом буття.Дивіться також
Олесь Бердник — Кохана з майбутнього
Олесь Бердник — Шляхи титанів
Олесь Бердник — Розбиваю громи
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело смі-ються діти й співають птахи… Та проте хіба це той Всесвіт, котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве, що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров’ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших ди-тячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?
Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил — знаків бунтівливого духу?
Чую легковажно-п’яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури… А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!
Мій діду Василю! Більше піввіку минуло, коли ти помер з голоду у тридцять третім році, проте я й досі не можу збагнути — як можна змиритися з твоєю безглуздою смертю? Ніби ще вчора бриніли струни твоєї коб-зи, ніби тільки що лунав твій тихий, ласкавий голос, сяяли прозорі юнацькі очі. Для чого ти мандрував на кора-блі довкола світу, навіщо заглиблювався у таємниці походження світів та людей? Ніхто не перехопив твоєї ес-тафети, ніхто не поцікавився тим, що ти побачив у туманах буття!.. Замовкли струни, відкотився у вирій голос, склепилися повіки, а руки… ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мов-чазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.
Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи мар-ні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось теле-грама, поїздка додому, в село… і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подуш-кою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!
А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих бе-регів?
А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері… і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рід-ний голос, щира душа — все тане на свічі незримого вогню…
Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми — не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті — пояснень релігійних, наукових, містичних… і звичайних — життєвих, триві-альних… Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових "паралельних" сферах стане яки-мось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір’ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як пе-ребути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів ста-ранно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра диви-лася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: "Яка туга! Яка страшна туга!"
На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторю-валися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інфор-маційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба нама-льований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в "пушкінознавцях" або Кобзар у "шевченкознавцях"?
Друзі мої, рідні мої!
Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитого знання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та "крилатих" думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорів-нювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона — та відповідь — уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною ка-тастрофою?!
Скажіть мені, не мовчіть!
Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?
Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджує-мо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!
Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе — навіщо будувати й убивати? Може, варто зупи-нитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з’ясується? І тоді ми з ясним розумінням за-вдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних "законів", ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі "лежачого в злі світу", про який бідкалися і прадавні гностики та єванге-лісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках…
Друзі мої, рідні мої!
Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не проща-юся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати "Гордіїв вузол" нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в тря-совині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!
Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ!..
Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги.
(В цілім світі відоме його ремесло).
Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги
І урочий Світанок призначили —
вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | По Ра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6563 | Олесь Бердник | По Ра | Божевільна поема-балада
Україно — мій сон
І одвічна Голгофо,
Мій жорстокий полон
І душі катастрофа!
Нагромадження дум —
Все до Тебе, до Тебе!
Горехвилями сум
Хлюпа в зоряне небо.
Пуповина щомить
Душить шию, мов путо,
А по ній струменить
Вже не кров, а отрута.
Знемагає душа
Від чужого потоку
І летить-вируша
у неміряні роки,
Щоб у казці знайти
Материнське воління,
І шляхи до мети
І своє воскресіння…
……………………………..
Україна!
Країна.
Раїна…
Руїна?
Кра! Кра!
Дивна мара.
Щось вона хоче, вічно клекоче!
Не воскресає,
І не вмира!
Що там у серці?
Пива відерце?
Куб самогонний та сирівець?
Може, дрімає там серед гаю
Ще небувалий у світі співець?
Кра, кра!
Чорна мара!
Груба кора усе покрива.
Дика, химерна, страшна машкара!
Що там за нею — дим чи дива?
……………………………………………..
Україно украдена,
Дочко зоряна Ладина!
Чи ти чиясь окраїна,
Чи ти щось окраяне,
Чи ти Божа Вита,
З Правіку Ним укрита,
Зміями повита,
Віковим градом побита?!Дивіться також
Олесь Бердник — Сини Світовида
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Олесь Бердник — Полин — боже дерево
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
О, скажи мені, правди Знавець,
Чи звелися ми вже нанівець,
І Вкраїни терновий вінець —
То початок ачи кінець?
І докірливий Голос я чую:
— Де ти хочеш Правду знайти?
Як у зернятку квітка ночує —
Так і Вкраїна — це ти!
Як метелик у гусені дише,
Як у хмарі — грядуща гроза,
Так у громі твоєму і в тиші
України сльоза!
Не питай, не питай ні у кого —
Звідки ми, і куди і коли…
Всі дороги й пороги до Бога
Через серце твоє пролягли!..
………………………………………….
Хозаризація!
Візантізація!
Татаризація!
Полонізація!
Германізація!
Русифікація!
Що це таке? Що це таке?
Слово гидке, слово липке…
Ніби народ — нерозумна дитина,
В руках хитромудрого скульптора глина.
Тут ось натиснув — і ми вже хозари!
Крикнув суворо — і ми вже татари!
Тут — гайдамаки. І раптом — поляки!
Все, що завгодно — бійці і гуляки,
Буйні п’яниці
І холопи ниці,
І кобзарі,
І гевали-мазниці…
………………………….
Все це так, все це так!
Продавались за п’ятак,
За пірнач, за булаву
Клали буйну голову!
В Трапезунти, у Скутари
Перли козаків отари
На грабунок, на убій,
На розправу, на розбій!
Не верталися заброди
На вкраїнські тихі води,
Все безжально проковтнули
Ті оспівані походи!..
І тоді, як Чорне Море
Поглинало козаків,
Чужоземні людомори
Ґвалтували матерів.
Поповзла по Україні
Недорікувата тля,
Корчмарями, шахраями
Переповнилась земля…
Де давно було чи ні?
Це було — чи сниться?
Кров розбавлена в вині…
Кров же — не водиця?
Ех, якби була вода —
Чиста та кринична, —
Обминула б нас біда…
Ця… що — електрична…
……………………………………..
Ну а все таки… ну а все таки…
Хто ми — кріпаки ачи козаки?
Може, козаки — то лише казки,
Що їх всі готові слухать залюбки?
Ну, звичайно, так! Все уже було.
У фольклорні труни складено кістки.
Науковим биллям густо поросло
Там, де будували зоряні містки.
Вже на отаманів складено досьє,
І могила кожна в зоранім кільці,
І на кожне явище й випадок десь є.
Вичерпне пояснення в певнім папірці.
Ось чому в сучасних кріпо-козаків
Та русифікація висне на губах…
Ось чому пустою пилюгою слів
Обрій затуманило, перекрило шлях…
……………………………………………………….
Я дивуюсь і сміюсь:
— Русифікувати Русь?
Диваки, диваки.
Ті, що слухають байки!
Нема русифікації,
А є лиш хохлозація!..
……………………………….
Ходить, ходить дід Бабай,
Манить діток пальцем,
Каже їм про божий рай,
Де млинці зі смальцем,
Де кисельні береги,
Де молочні ріки,
Де всі люди, як боги —
Навіть недоріки.
Гарна казка в Бабая —
Дірочка від бублика!
Зате в кожного своя
Тра-та-та республіка!
Цок-цок у лобок —
Та в писану торбу!
І несе Бабай у рай
Всіх до свого торгу!
Там для всіх містечко є
В шашлику чи в супі:
На зубах у Бабая —
Зате в дружній купі!
— Я себе не дам руси…
І ногами дриґнув!
Довгі вуса відпустив —
Українцем ґиґнув!
Цок-цок у лобок,
Браття-українці!
Сповнені ви тих байок
Аж по самі вінця!
…………………………
Так нерозумно гудить навіщо
Слово прадавнє, величне і віще?
Русь, що окраяна, Русь, що розсіяна,
Праісторичним дурманом засіяна,
Встань, крізь тужаве каміння зрости!
Небо, це ти! Воля — це ти!
Сон прожени і минуле згадай,
В серці у тебе твій суджений рай!
………………………………………………….
Була, була така пора,
Коли русини — Ра — сини —
Несли дарунки Батька Ра
З душі своєї глибини.
Ішли за гори, за моря,
І піснею встеляли шлях.
Туди, де сходила Зоря,
Їх вів кумир одвічний — Птах!
І рушились твердині зла,
Єднались діти ворогів,
І Доня Ладина несла
Злагоду — мрію всіх віків.
О титанічності пора,
Епоха міфів золота!
Про давню щедрість Батька Ра
Шепочуть квіти і жита…
Лиш ми не можемо згадать,
Лиш ми не в силі віднайти,
Щоб понад зла і ночі гать
Ще раз прорватись до мети…
…………………………………………..
Ар’ї, райці чи ірійці, де ви?
Лиш у мові пломенять сліди…
Листя обтрусило буйне древо,
А само пропало назавжди…
Лада нині — лиш автомашина,
Рама — лише перехрестя шиб.
Так прийшла Правічна Україна
В пекло потойбіччя шляхом хиб.
Лади слово — лиш смішні коляди,
Веди Рами — забобонів жмут…
Де й коли розвіяв нашу радість
Той страшний космічний зорекрут?
……………………………………………………..
Вкрили миром сонячні знамена
Ніл далекий, здружену Ел-ладу…
І була тоді вся Ойкумена —
Око Мена, Око Діда й Лади.
І раділа спільна Мати-Гея
Творчості своїх дітей — Титанів,
Ще Геракл не задушив Антея,
Ще Зевес не зрадив Прометея,
Не було Аїда під землею —
Все було лиш піснею кохання…
Все було до радості, до ладу,
Ніби тиха ласка і Святовита,
Доки не вповзла облудна зрада,
Злом, обманом, хитрістю, повита…
……………………………………………………
Жили собі Дідо і Лада,
І була в них курочка Рада,
У весняні дні урочисті
Курочка знесла яйце злотисте.
Лада рада. Дідо щасливий!
Ой, яке яєчко — на диво!
Сяє воно в небі над світом,
Покриває землю зелом-квітом,
Діток тішить райдуго-дощами,
Гонить хмари пишні над полями…
…………………………………………………..
Поміж гроз, походів, поміж злив
Дід беріг яєчко… не розбив!
Поміж вічних клопотів Лада
Берегла яєчко на радість…
Як же так, що сталося лихо?
Мишка сіра вкралася тихо,
Райдужне яйце зачепила,
На дрібні уламки розбила.
Дідо плаче, Лада плаче,
А курочка кудкудаче:
— Не плач, діду, не плач, бабо…
…Ой ти, горе! Що за диво?
Була Рада — стала курочка ряба!
Була Лада — стала баба сива!
………………………………………………….
Лише писанки лишились
Від казкової епохи,
Та в дитячих іграх клапті,
Та у снах ще, може, трохи…
Плачуть карі, плачуть очі!
Мишка у норі регоче:
— Ждіте, прийде Месія!
— Месія — то буду я!
Одягну я плащаницю,
Буду тиха, як агнець!
Ну, а поки що хай сниться
Всім жахаючий кінець!
Ну, а поки ви дрижати
Будете перед кінцем —
Поведу я вас за ґрати
Шляхом вічності — кільцем!..
…………………………………………….
Усе було на диво просто —
Ані боїв, ані змагання…
Приходили усякі гості,
І їх приймали на світанні…
Вони лишали своїх коней —
І Троя падала розбита,
І всі прасонячні заслони
Лягали під чужі копита.
Ходили карлики мізерні,
Оповідали всякі байки,
Лишали в слові підлі зерна —
Від ворожбитства і до лайки…
І заповзали в душі чисті
Чужі боги, чужі кумири,
З’їдали зернята іскристі,
Лишаючи в серцях зневіру.
Так було куто тихе путо,
І народився день такий,
Коли на кручі Прасловути
Усівся бог на ймення Кий!
Кий? Який?
А такий —
Підіпрись
Або бий!
У праліс
Веде біс —
Ладі й Родові
Навскіс!
Хитрий біс,
Ловкий біс
Поміж лип
І беріз…
Тут він жив,
Тут він ріс,
Торбу писану приніс…
Кий? Який?
А такий —
І не видно,
А тяжкий!
Як уріже по плечах —
Іскри сонячні в очах!
Ось тобі, Прабатьку Ра,
Княжа Київська Гора!…
………………………………….
Бідне віче, всенародне віче!
Запили медами всім баньки!..
Вам воряги плюнули у вічі,
А синків забрали у полки…
Все походи, і бої, і мита
(Кличе Див до герцю на зорі!),
Пада жито знову під копита,
Плаче Мати-Лада на Дніпрі…
…………………………………………..
Казку забуваєте, братове,
А у казці — плин старих подій.
Ще із пра відлунює те слово,
Як між нами поселився змій…
Не один — було їх ціле кишло:
Кий, і Щек середній і Хорив…
Так воно у літописах вийшло,
Що той Кий наш город сотворив!
Гей, учені! У слов’янськім світі
Де ж воно та видано було,
Щоб давали люди своїм дітям
Те наймення, що віщує зло?!
Кий же біс наткав нам ті тенета,
Кий Кащей тих Щеків нам наплів,
Накрутив і антів, і венетів
У спіралях хитромудрих слів?
……………………………………………
А Хорова Хортиця
До Херсона горнеться,
З Святослава череп зняла —
Бісова затворниця!
Де тобі за тих хозарів,
Що в Ітілі ти згубив!
Це тобі за ті базари,
Що ти, князю, попалив!
Будуть пити з череп-чаші
Хорові соратники —
Чи то кагани, чи паші,
Ачи кримські ратники.
Хоро-хоро-хороше
Кашу заварили,
Святославових синків
Теж передушили!
Хором дружно привітали
Кагана Владимира,
І наложниць посилали
З Витича та Димера!
Обнімай, забродо дикий,
Дочок Рода й Лади!
Ти — могутній, ти — великий.
Маєш княжу владу!
Від боярина, від Блуда
Ти отримав княжий стіл!..
Не біда! Народ забуде!
То ж лише робочий віл…
Не умре боярин Блуд,
Переплюне Лету!
Візьме в нього руський люд
Блудну естафету.
Станеш, князю, ти святим
В ері християнській,
Перетворяться на дим
Звичаї поганські…
Все до тла, все до тла
На пекельну згубу
З’їла візантійська тля
На слов’янськім дубі…
…………………………………
А той Київ — хитрий Київ —
Живу серцевину виїв,
Розпустивши на весь світ
Повість вре… вре… літ…
Ах, пробачте нам ласкаво,
Вченії історики!
Нам набридла тая слава,
Всякі ті історійки!
Все вона — церковна миша,
Що сидить під вівтарем,
Що над вухом тихо дише,
Сипле золотим дощем…
Так було. Куди від цього дітись?
Чужинецькі школи та попи
Люто гнули наші пісне-квіти
Під жало ворожої сапи,
Стало Ра якимсь шиплячим сонцем,
Стала вита — животом, життям,
Ра — сини — хоробрі оборонці —
Стали для володарів сміттям.
Закипіли братовбійчі чвари
Під церковний малиновий дзвін.
Ра-сини, немов ягнят отари.
Йшли до хитрих зайдів на поклін.
Помирали Ладині онуки,
Збудувавши чужинецький храм,
І столітні розжирілі круки
Випивали очі Ра-синам…
…………………………………….
Йдуть зі Сходу чорні хмари…
Ой, монголи! Ой, татари!
То не люди — то примари!
Люта кара! Божа кара!
Може, й кара! Бог кара
За правічну зраду,
За святого Батька Ра
Та за Матір Ладу!
"Хай з’єднає Новий Пан
Прарусинські сили,
Знайде хай ворожий стан
Тут собі могили!"
Що ж молитва, як нема
Братньої любові?!
Лише жадібність німа
Виросла із крові…
Прокотилися монголи
Ген за гори, за степи,
Залишилось Дике Поле
Та вояцькі черепи…
…………………………….
Кра!
Кра!
Кра!
Крррра!
Воронам чорним славна пора!
Дикі буй-тури гасають у полі,
Виють шакали із-за Дніпра…
Виродки княжі на півночі дикій
Лижуть татарам немиті зади…
Божою милістю хани великі
Кинути кістку готові завжди.
Дружить із ворогом і не бідує
Хитрий пройдоха Іван Калита,
Рим небувалий тихенько будує,
Русь піднімає…
Русь — та не та!
В лоні чужому, в чужому погної
Вмре, перемелеться добре зерно,
Із чемерицею, із блекотою
Злучиться, може, навіки воно.
Виростуть з нього розбійники люті
Вже ненависники давнього Ра!
І понесуть вони плаху і путо
Всім, хто не зрікся любові й добра…
………………………………………………………
Ну, а поки теє буде
В світі многоликому, —
Заспівали знову люди
У Полі у Дикому…
Знову давня Хортиця
До Вкраїни горнеться,
Стане вже вона віднині
Всім рабам поборниця!
Україна розп’ялася
На чотири на шляхи —
Лізуть турки, і татари,
Москалі та ще й ляхи!
Стогнуть діти у Скутарі?
Не журіться, матері,
Підшукайте добру пару,
Зачинайте на зорі!
Гей, виховуйте ночами
Те дитя козаче,
Бо ж за новими харчами
Чорний ворон кряче!
Гук, гук!
Базавлук!
А у мене добрий лук!
Серед Січі, поміж луків,
Чути стукіт закаблук!
Героїчна наша Січ
Корчмами оточена!
Миша лізе в темну ніч —
Миша позолочена…
І писати вміє миша,
І військову справу зна,
Тихо-тихо в душу дише,
Радить радоньку вона…
Байда в Стамбулі висить?
Весело регоче?
Треба так. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Подвиг Вайвасвати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6589 | Олесь Бердник | Подвиг Вайвасвати | Високо в небі, за хмарами, живуть
чудесні птахи хомі, що ніколи не
сідають на землю. Навіть їхні яйця
не досягають землі. Пташенята ви-
луплюються під час падіння яєць
і, відчувши простір, летять угору,
в ту небесну сферу, куди веде їх
інстинкт.
Індійська казка
ПРОЛОГ
ДИТЯ БУРІ
Довге життя прожила Анура. Та не пам'ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку.
— Не гнівайся, богине,— шепоче зів'ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір'ям.— Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці... Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся?
Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість.
Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця.
Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині.
Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу?
— Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім'ю? Сім'ю... А де вона — сім'я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі... Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх?
Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім'я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако,— з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю,— то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків...
Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається.Дивіться також
Олесь Бердник — Остання ніч
Олесь Бердник — Ілюзіоніст
Олесь Бердник — Поза часом і простором
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді?
Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно.
— Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти?
У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос:
— Зустрічай долю свою, Ануро!
Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги.
— Що сталося?
— Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура.
— Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей.— Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся!
— Не наснилося,— тривожиться Анура.— Я чула дитячий крик. Я молилася богині. А потім — голос...
Мову Анури знову перебив сильний удар в стіну. І гучно пролунав голос:
— Не спокушайте долі, Ануро й Діаваро! Богиня лише один раз відкриває обличчя щастя!
— Чуєш? — затремтіла від радості Анура.— Муже мій, ходімо!
Діавара, ще не отямившись від подиву, ступив до виходу, відхилив скрипучі двері. Анура вийшла за ним.
Височенна хвиля вдарила в скелю, метнула хмару бризок на Діавару. Він захлинувся, закашлявся. Збентежено прислухався, вдивляючись у моторошну пітьму.
— Куди йти? Що шукати, Ануро?
— Звідти кричить,— благально сказала жінка, вказуючи в пітьму.— Біля затоки. Чуєш? Чуєш!..
У грізному ревищі бурі справді пролунав дитячий крик.
Тоді Діавара не задумуючись кинувся до берега. Біг легко, як двадцять літ тому, коли ловив прудку Ануру на прибережному піску. Як у ті дні, коли милував її шкарубкими руками, відчуваючи пружне, палаюче тіло своїм тілом. Як у ті роки, коли сповнював серце своє чеканням дитини. Так багато сумних днів і ночей минуло відтоді. Сподівань і зневіри! Невже змилосердилась доля?
Діавара біг, затуляючись руками од бурі. Намагався розгледіти тіні, прислухався до стогону хвиль.
Ось і затока. Невелика смуга, захищена від океану високими скелями. Тут спочивають човни Діавари. Тут тихше, сюди не досягають руки демонів бурі.
— Діаваро! Діаваро! — кричить Анура.— Я бачу чужий човен. Наших два, а тут чийсь третій!
Та Діавара вже й сам побачив. Він метнувся до третього човна, схилився над ним. У глибині щось біліло. Діавара переступив через борт. Човен гойднувся. Під ногами рибалки щось заворушилося, зарепетувало дитячим голосом.
— Птахом метнулася до човна Анура, схопила білий згорток, підняла.
— Дитина,— плачучи озвалася жінка.— Небо послало нам дитину!
— До халупи мерщій! — отямившись, хрипко сказав Діавара.— Її треба зігріти!
Вони побігли назад. Анура задихалася від щастя й тривоги. Вона нічого не розуміла і не хотіла думати над тим, що сталося. Дитина! В неї буде дитина! Дякую тобі, Тіанако! Раба твоя довіку! Довіку! Тільки збережи, не обмани, не відбери назад! Хай це не буде сном!
Вони внесли згорток до халупи. Анура поклала немовля на сіті. Діавара заходився роздмухувати вогонь у пічурці. Загорілося галуззя, спалахнуло полум'я, осяяло сіру хатину.
— Неси сюди.
Анура підбіжцем наблизилась до мужа. Вони розгорнули сповиток, в який була замотана дитина. Рожево-біле личко її зморщилося, розплющилися очиці, заплямкав беззубий ротик.
Анура провела тремтячими пальцями по животику дитяти, ніби хотіла переконатися, що воно живе.
— Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята.— Син, Діаваро!
— Він білий,— теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.
— А що мені? — розгнівалася жінка.— Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!
— Але ж, Ануро,— несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди.— Ми чорні... і належимо Чорному Володарю... Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами...
— Не всіх,— рішуче заявила жінка.— У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!
Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум'я, задриґало ніжками.
— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя.— Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш...
Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.
— Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей.— Діаваро! Подякуймо Тіанаці!
Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності...
ЖРЕЦЬ
Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки.
Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері.
— Ануро, пливу...
— Тіанака хай береже тебе, Діаваро,— розчулено озвалася жінка.
Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді...
— Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка.
— Бо ти...— Діавара одразу не міг знайти слова,— бо ти нині дуже гарна, Ануро... Ти ніби вдруге стала дівчиною...
Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки.
— Так, так, Діаваро,— ледь чутно прошелестіла відповідь.— Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити...
Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати.
Зіронька впала з неба.
На землі народився синок,
На сумній, непривітній землі.
Рушить буря хатини,
Вириває дерева з корінням,
Палить блискавка ліс,
Поглинає рибалок вода,
Забирає невидима смерть вояків
На сумній, непривітній землі...
Терпнуть руки в тяжкому труді,
Ломить спину від болю,
Серце плаче від страху
Перед грізним вогнем з небес.
Та немає страху для матері,
Бо упала з неба радість,
Небесна, яскрава зоря.
На землі народився синок,
На сумній непривітній землі..
Ти радій, виростай.
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній землі...
Щоб засяяти знову зорею
У молочній дорозі небес...
Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох...
— Ні, ні,— захвилювалася Анура.— Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене... Треба освятити ім'ям сонця дитину...
— Будемо ждати жерця,— зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає,— забідкалася жінка.— Негоже дитині щити без імені...
— Назвемо поки що самі,— вирішив Діавара.— А потім, як освятимо, матиме син інше ім'я. Назвемо його Уратана...
— Дарунок бурі,— всміхнулася Анура.— Хай буде...
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Подорож в Антисвіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6591 | Олесь Бердник | Подорож в Антисвіт | Пролог
Людина з неба
Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.
— Дивись, дивись!
— Що таке?
— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?
— Бачу. Ніби людина.
— Звідки людина? Що ти мелеш?
— Може, з літака? Не розкрився парашут…
— Не чути. Не гуде!
Темна постать стрімко наближалась до поверхні моря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі перелякано кинулися врозтіч.
Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.
— Заводь мотор! — крикнув Хуан.
Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.
— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…
На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.
— Педро! Втопиться! — приглушено крикнув Хуан.
Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучі секун-ди. Нарешті в глибині забіліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.
— Є. Тримайте, дядю Хуане.
Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутінках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко запали.
— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.
— Живий.
Він перехилив утопленика вниз обличчям — з рота полилася вода. Потім, розтираючи ноги, старий нака-зав:
— Роби штучне дихання, чи як там його…
Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно по-глянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарешті очі його роз-плющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.
— Де я? — ледь чутно промовив він.
— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…
— Врятували, — повторив незнайомий.
— Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звідки ви з’явилися?
— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.
— Як? — заїкнувся Хуан.
— З антисвіту, — байдуже повторив незнайомий.
Хуан і Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.
— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.Дивіться також
Олесь Бердник — Хор елементів
Олесь Бердник — Подвиг Вайвасвати
Олесь Бердник — Корінь явора
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-таки ви?
Врятований не відповів. Він знову заплющив очі, почав марити. Пальці його судорожно ворушилися, ні-би шукали чогось на дні човна.
— Зовсім негодящий, — Хуан похитав головою. — Треба везти на берег. Як ти гадаєш — звідки він?
— Може, з в’язниці? Або з божевільні.
— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…
— В тюрмі теж можуть дати так, що збожеволієш.
— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому острові, недавно побу-дували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Може, звідти?
— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…
— Схожий на вченого. Обличчя біле… Мабуть, янкі…
Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.
— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.
— А його?
— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…
Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову скелю, зайшов у ма-лесеньку бухту.
Залишивши човен, Хуан і Педро підхопили врятованого попід руки і понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.
— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.
Він вийшов надвір. У відчинені двері війнув теплий вітер, дихнувши духмянистим запахом тропічних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривалися з його грудей, неясні благання.
— Лю, — марив невідомий. — Лю, кохана моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хмари… Чорні тира-ни… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…
— Що з вами, друже? — стурбовано сказав Педро. — Чи чуєте ви мене?
Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:
— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройдемо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…
Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зелене обличчя незна-йомого.
— Ну що? — запитав Хуан.
— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…
— Що ж ми з ним будемо робити?
— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.
— Хай буде так. Тоді я пішов спати…
Хуан розстелив старі сіті в кутку хатини, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:
— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…
— Добраніч, дядю Хуан…
Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щілини вривалася негода, ліхтар хитався, і мерехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Печать таємниці лежала на ньому. Вона відчувалася у всьому—і в ди-вному маренні, і в загострених, тривожних рисах лиця, і в незвичайній появі цієї людини.
Педро сидів, думав, намагався зрозуміти, звідки міг впасти незнайомий. З літака, гелікоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й літака не видно було…
Студент приліг на вузький тапчан, заплющив очі.
Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, підійшов до нього.
— Ви чуєте мене?
Незнайомий заворушився, розплющив очі, над силу звівся на ліжку, сів.
— Ви врятували… мене? — прошепотів він.
— Так, друже, — лагідно відповів Педро. — Але про це не слід говорити… Краще скажіть, хто ви, звід-ки? І чим вам допомогти?
— Я з антисвіту, — відповів незнайомий.
Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очі врятованого дивилися зосереджено і серйозно, вони ні-як не були схожі на очі божевільного. Тільки в глибині їх тремтів невідомий вогник, іскра якоїсь таємниці.
— Ви не вірите мені? — запитав невідомий.
— Я б хотів, щоб ви розмовляли зі мною серйозніше, — обережно сказав Педро. — Бачте, я студент фі-зик. Про інші світи ви могли б розповісти моєму дяді Хуану. Та й він не повірить…
— І даремно. Я кажу про антисвіт… матеріальний, а не містичний… Якщо ви фізик, то зможете зрозумі-ти. Я теж фізик — тільки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу… Я розкажу вам все…
Очі Педро заблищали.
— Але, може, ви втомилися? Може, слід відпочити?
— Ні, — рішуче заявив незнайомий. — Добре, що я зустрів саме вас. Може, ви ще допоможете мені. Але спочатку познайомимось… Моє ім’я Генріх. Генріх Уоллес…
— Педро. Педро Саіра…
— А тепер дайте мені води… Мучить спрага. Спасибі… Так слухайте ж…
Розділ перший
ЛЮ ЗНИКАЄ
Ми закінчили університет у Сан-Франціско минулого року. Нас викликали в якесь військове відомство і запропонували роботу за межами країни.
Ми — це я і Люсі, моя наречена. Чудова дівчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вічі. Та про душу її ніхто не зможе розповісти. Це можна лише відчути. Ви посміхаєтесь… Гадаєте, що всі закохані вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.
Отож… нам давали роботу на острові в Карібському морі. Ви знаєте його. Це — сусіда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: досліди будуть секретні і дуже важливі. Плату обіцяли велику, місце було чудове, і ми, після недовгого вагання, дали згоду.
Ми відпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потім, серед ночі, нас пересадили на гелікоптер. На світан-ку ми вже були на острові.
Нас зустрів керівник секретної лабораторії професор Шрат. Ми чули про нього раніше, в університеті. Він вважався найкрупнішим спеціалістом у галузі тяжіння і квантової механіки . Він здавався нам суворим і стриманим. Привітавшись, оглянувши нас, професор сказав:
— Три роки ви звідси нікуди не вийдете. Вам говорили про це?
— Ні.
— То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Ніяких запитань. Ясно?
— Ясно, професоре… Але…
— Ніяких але… Ще одне. Ви повинні брати участь в експериментах. Вам сказали про це?
— Ні, — занепокоєно відповів я.
— Тоді знайте, — твердо заявив професор. — Маєте час. Можете відмовитись, повернутись назад.
Ми з Лю переглянулись, потім подивилися на шефа, його м’ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Він ждав.
— А експерименти… небезпечні? — несміливо запитав я.
— Все життя небезпечне, — знизав плечима Шрат. — Люди гинуть під колесами машин щодня, але впе-рто йдуть на вулицю, топляться у воді, але сміливо купаються, вмирають на ліжку, та не бояться лягати в ньо-го…
Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка електронних агрега-тів, монтаж схем окремих вузлів невідомих конструкцій. Окрім нас, працювало в лабораторії ще десятки інже-нерів і вчених, але всі були мовчазні, недружні. Безумовно, їх усіх було попереджено. За порушення заборони можна було ждати чого завгодно, тим більше, що лабораторія була під наглядом військових.
Після роботи ми виходили на берег океану, купалися, ловили рибу. Ми любили штормові дні. Буря несла з собою свіжість, далекі запахи, обіцяла зміну в майбутньому. І ми зустрічали її радісно, мріяли про ті дні, коли ми вийдемо з добровільного полону, заробивши досить грошей, щоб жити і працювати самостійно.
Ми мали намір купити собі будинок, зв’язатися ще з кількома вченими й організувати лабораторію пси-хічних досліджень.
Минуло кілька місяців. В головному залі лабораторії було змонтовано невідомий пристрій. Туди входило лиш три інженери, крім самого професора. Всім другорядним працівникам доводилося тільки монтувати розрі-знені схеми. По них не можна було дізнатися нічого.
В той день професор сяяв. Він вітав кожного з нас, всміхався — це було навдивовижу — і навіть обіцяв згодом розповісти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успішно, додав він.
Увечері Шрат підійшов до нас, привітався. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Поєдинок на астероїді | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6592 | Олесь Бердник | Поєдинок на астероїді | ОЛЕСЬ БЕРДНИК
Поєдинок на астероїдi
...Гаррi Бор, закривши очi, раював. Нарештi, сьогоднi здiйснюється його мрiя...
Перукар кращої фешенебельної перукарнi в Сан-Францiско хутко намилював йому щоки, а Гаррi тим часом думав про те, як вiн — сяючий i щасливий прийде до коханої Елiзабет i розповiсть про свою надзвичайну вдачу... i, звичайно, про свою любов... Про любов до неї — лукавої кокетки Елiзабет!..
Який вiн щасливий!.. Справдi, ще недавно Гаррi захоплено слухав розповiдi пiонерiв-дослiдникiв Космосу про страшнi i цiкавi подорожi в безоднях простору, в марсiанських пустелях, мiж скелями на супутниках Урана i Сатурна, про експедицiї на Плутон та iншi планети... А тепер вiн сам вiзьме участь в космофiзичнiй експедицiї, яка летить в пояс астероїдiв для розшукiв дорогих мiнералiв i радiоактивних руд.
Гаррi пам'ятає, що багато мандрiвникiв загинули в безоднi неба, багато вернулися калiками, але тi, хто ставив перед собою мету, достойну енергiйної людини — вернулися з Космосу мiльйонерами, з алмазами i золотом! Вiн теж пiде по їх шляху — вiн знайде на астероїдах дорогоцiннi мiнерали i привезе дорогiй Елiзабет такi алмази i сапфiри, яких немає навiть у англiйської королеви... Досить їй поневiрятися!.. Вона напевне до цього часу так холодно ставиться до мене тому, що я був нiхто!.. А й справдi — що їй якийсь обiрваний студент!.. Але сьогоднi вiн — Гаррi — розповiсть їй про все!! Вона трохи зачекає — i вони заживуть щасливо... I тодi хай iншi заздрять їм, як нинi Гаррi i Елiзабет заздрять багатiям...
Гаррi розкрив очi i глянув у дзеркало. Звiдти виглядало самозадоволене обличчя i веселi карi очi. Вiн пiдморгнув сам собi i засмiявся...
— Мiстер щасливий? — схилився над Гаррi перукар.
— О так, мiстер щасливий! — весело вiдповiв Бор.
— Дiвчина?..
— Так!..
— Тодi пропоную мiстеру найновiший одеколон "Космiчна катастрофа". Дуже модно!..
— Валяйте "Космiчну катастрофу"! — сказав Гаррi.
Перукар, безперервно мелючи язиком, виголював до блиску його щоки.
— Масаж? —закiнчивши брити, запитав вiн.
— Так!
— Яким методом? — Як хочете!..
— Пропоную "Поцiлунок на Марсi"...
— Чудесно!..
— Компрес "Вальс Венери"...
— Боже мiй! — вигукнув Бор. —Та ви на мене весь Космос звалили!..
Перукар засмiявся.
— Крик моди! Нiчого не поробиш!.. Ну, а на закiнчення — "Космiчна катастрофа"!..
Нiжний струмiнь освiжив лице Гаррi. Запах — незвичайно тонкий дурманив свiдомiсть. Закрутилося в головi.
— Якщо i справжня космiчна катастрофа така ж приємна, то боятися її не слiд! — засмiявся Гаррi, розплачуючись з веселим перукарем.
— Бажаю вам грошей i поцiлункiв! — крикнув услiд той.Дивіться також
Олесь Бердник — Вогняний вершник
Олесь Бердник — Зоряний ключ
Олесь Бердник — Подвиг Вайвасвати
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Швидкiсний лiфт помчав Гаррi вниз. Потiм вiн перейшов на автоматичний тротуар i, знову пiднявшись лiфтом на 30 поверх, подзвонив.
Дверi рвучко вiдкрилися, i прямо в коридор вискочила з кiмнати Елiзабет, ледве не зiткнувшись з Гаррi, — висока, струнка, з трохи примруженими очима, з гарячим лукавим поглядом.
— Гаррi! — закричала вона, смiшно сплеснувши руками, — який ти сьогоднi шикарний! Грошi одержав чи, може, добру роботу знайшов?..
— Я щасливий, Елiзабет! — вiдповiв Гаррi, йдучи за дiвчиною до кiмнати. — Поздоров мене — я вилiтаю в складi космiчної експедицiї!..
— Куди?
— В пояс астероїдiв!
— Це ж дуже небезпечно! Що ти будеш там робити?..
— Що я буду робити? — задумано перепитав Гаррi. — Шукати мiнералiв... Це ясно!.. Але, Елiзабет! Я хотiв би сьогоднi поговорити з тобою одверто i до кiнця!..
— Гаррi! Я завжди з задоволенням слухаю тебе! I гадаю, що завжди ми з тобою говоримо вiдверто!..
— Бачиш, доки я вчився, до цього часу ти якось холодно ставилася до мене... i я думав, що ти, звичайно, маєш рацiю, бо що я вартий — бiдний i...
— I дурний, — закiнчила Елiзабет.
— Не перебивай... Я знаю — тобi потрiбне веселе життя, а не таке, як тут, в цiй конурi! I тому ти не могла вiдповiсти на мої почуття! Я не осуджую тебе!.. Але тепер! Тепер я прилечу з неба мiльйонером, я привезу тобi чудеснi алмази звiдти! I ми з тобою будемо жити так, щоб кожен крок був усипаний тiльки квiтами, щоб щастя супроводжувало нас завжди!
— Ти став поетом! — засмiялася Елiзабет. — Але, по-моєму, в тебе думки повернулися не в той бiк! Послухай, Гаррi! Хто тобi сказав, що я холодно ставилася до тебе?.. Просто ти був боязким, милий дурню! А твоїх алмазiв менi не потрiбно, чуєш?.. Я навiть боюсь чогось!..
— Чого, Елi? — нiжно запитав Гаррi.
— Не знаю!.. Менi не хочеться, щоб ти летiв... Я знаю, що ми з тобою i без цього побудували б хорошу сiм'ю! Я давно вирiшила...
— Елi! — крикнув в захопленнi Гаррi. — Бiсова дiвчинка! Чому ж ти менi не говорила?
— Вирiшила трохи помучити тебе! — лукаво блиснула очима Елiзабет. — I все ж таки я прошу тебе — не треба твоїх мiльйонiв!.. Може, ти не поїдеш! Ми краще поїдемо в нашу весiльну подорож!..
— Нi, Елi! — пристрасно зашепотiв Гаррi, виключаючи свiтло i пригортаючи Елiзабет. — Нi. моя радiсть, я хочу одягнути тебе, як королеву, я хочу, щоб красивiшої вiд тебе не було в Сан-Францiско... нi! в цiлому цвiтi... Менi обридло нужденне життя! Нарештi, ти знаєш, що, хто хоче жити, той мусить боротися!.. Будь-якими засобами!..
Елiзабет щось хотiла заперечити, та хмiль кохання — молодого i непереможного — ударив до голови i змiшав всi думки в радiсному вихорi великого таїнства першої любовi...
...Другого дня Гаррi i Елiзабет в прозорому авто о першiй годинi дня в'їхали на територiю порту космiчних ракет. Гаррi вийшов з машини, Елiзабет за ним.
Дiвчина тут ще не дула i бачила все лише на картинках. Вона зацiкавлено оглядалася навкруги.
На неосяжнiй площi, яка простягалася на десятки кiлометрiв за мiсто, стояли рядами десятки гiгантських ракет, подiбних до снарядiв, поставлених сторч. Видовище справдi було грандiозне.
Навколо снувала юрба космонавтiв та проводжаючих. Назустрiч Гаррi з диспетчерського пункту вийшов огрядний сивий чоловiк — начальник експедицiї.
— Мiстер Бор, — окликнув вiн, — негайно займайте своє мiсце, бо через пiвгодини вилiтаємо!..
— Гаразд! — вiдповiв Гаррi.
Начальник попрямував до одного з ракетних апаратiв.
Бор повернувся до Елiзабет, мовчки притиснув її до грудей. Вона, сховавши в його пiджак заплаканi очi, мовчала, схлипуючи. Потiм, нарештi, перемогла себе, пiдняла погляд догори.
— Жди! — сказав Гаррi, поцiлувавши її в чорнi заплаканi очi. — До щасливої зустрiчi!..
Вiн побiг до ракети, а Елiзабет здавалося, що то вiдiрвався у неї шматок серця.
Зачинилися дверцi в ракетi. Проводжаючi вiдiйшли. Велетенський снаряд, гримлячи дюзами, пiдскочив у повiтря i, обдавши гарячим подихом людей, з кожною секундою зменшуючись, зник мiж хмарами...
Волосся, пишно розсипане по плечах Елiзабет, звихрилося i знову впало... I все!.. I бiльше нiчого нема!..
...Пiлот, вивiвши ракету в мiжпланетний простiр, виключив двигун. Тепер все зроблять автомати. Незабаром апарат буде бiля пояса астероїдiв, де експедицiя розпочинатиме роботу.
Гаррi, вiдстебнувшись вiд крiсла, пiдiйшов до iлюмiнатора, милувався зоряним краєвидом. Поряд з ним зупинився Генрi Скеч, теж космофiзик, який мусив разом з Гаррi висадитися на астероїдi. Гаррi косо поглянув на нього. Сухе обличчя Генрi з стальними холодними очима не подобалося йому, чомусь не хотiлося бути разом з ним в експедицiї, але призначав членiв експедицiї не вiн, а начальник, i треба було мовчати...
— Ви вперше в Космосi? — запитав Гаррi супутника.
— Вдруге, — вiдповiв Генрi.
— Перший раз не страшно було? Сподобався вам простiр?..
— Менi вiн подобається остiльки, оскiльки пригодиться для бiзнесу, сухо вiдповiв Скеч.
Гаррi було неприємно слухати такi слова, i навiть його власнi мрiї про небесне багатство чомусь тепер поблiдли i стали не такими значними. Обличчя Елiзабет випливло на фонi зiрок, усмiхалося заплаканими очима, кликало назад...
Гаррi стрiпнув головою, вiдмахнувся вiд неприємних думок. Потiм, випивши гарячий чай, лiг в м'яке крiсло вiдпочити...
...Через кiлька годин з ракети мала вийти перша група експедицiї — Бор i Скеч.
Пiлот — молодий бiлявий хлопець — тепер сам сiв до пульта i вводив ракету в потiк астероїдiв, зменшуючи швидкiсть апарата до швидкостi астероїдного рою. Всi напруженно ждали.
В темнiй глибинi простору далеко збоку блиснули брили небесних уламкiв. Ще. Ще. А в передньому iлюмiнаторi сяяв у променнi Сонця великий астероїд, не менше нiж 500-600 метрiв в дiаметрi. До нього i взяв напрям пiлот.
До каюти зайшов начальник експедицiї.
— Бор i Скеч! Прошу вас приготуватися! — сказав вiн. — Скеч буде старшим групи! Постарайтеся за 24 години повнiстю обслiдувати астероїд. За цей час ми повернемось!..
Гаррi i Генрi одягнули скафандри i через п'ять хвилин стали схожими на велетенських пуголовкiв. До скафандрiв були приєднанi балони з їжею, твердим киснем, атомнi батареї для освiтлення i обiгрiвання та портативнi радiоприймачi... Людина, одягнена в такий скафандр, могла бути в Космосi бiльше десяти дiб...
Ракета легко здригнулася. Поверхня астероїда була бiля самого iлюмiнатора — апарат летiв поряд з небесним каменем. Бор i Скеч попрощалися i вийшли в перехiдну камеру. Дверi зачинилися за ними. Вiдкрився люк. Перед ними була нерiвна скеляста поверхня маленької планетки. Гаррi ступив на камiнь, обережно, тримаючись за виступи, зробив кiлька крокiв i прив'язав себе довгим синтетичним мотузком до скелi, щоб не вiдлетiти в простiр. Таким же чином вийшов на астероїд i Скеч.
Люк закрився. Ракета, що, здавалося, висiла, торкаючись до виступу гострої скелi, вiддiлилася вiд планетки i, розвиваючи швидкiсть, помчала до другого астероїда.
Гаррi оглянувся. Вони залишилися з Генрi вдвох серед неосяжного океану простору на шматочку каменю...
...Скеч повернувся до Бора.
— Тепер ми розiйдемось, — сказав вiн. — Зiйдемось на цьому ж мiсцi... вiн поглянув на хронометр в спецiальнiй прозорiй камерi на руцi... — через п'ять годин! Будьте уважним! Шукайте особливо алмазiв... Попереднi експедицiї передавали, що якраз в цьому поясi астероїдiв зустрiчаються великi гнiзда самоцвiтiв...
— Гаразд! — вiдповiв Гаррi. Вiн був радий скорiше вiдокремитися вiд Скеча, бо взагалi не любив компанiї, та ще й таких неприємних людей, як цей... бiзнесмен!..
Скеч, перевiривши, чи мiцно прив'язана вiрьовка до скелi, кивнув Гаррi i, повернувшись, поволi пiшов, а вiрнiше, поповз мiж химерними нагромадженнями камiння i скоро зник з очей Бора...
Гаррi полегшено зiтхнув i оглянувся навкруги. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Поза часом і простором | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6593 | Олесь Бердник | Поза часом і простором | ПОЗА ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ
"БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ"
…Засідання світової Асамблеї учених наближалися до кінця Мета Асамблеї була незвичайною — знайти шляхи для більш доцільного існування людства, відшукати нові форми соціального, політичного та філософсь-кого співіснування.
Було багато сказано старих і нових істин. З трибуни Асамблеї лунали і мудрі слова, і тріскуні фрази, і ви-сока вченість, і явне неуцтво.
Коли проходили останні засідання Асамблеї, її стали зовсім мало відвідувати, а преса взагалі втратила до неї всякий інтерес.
Та на передостанньому засіданні сталося щось дивне. Репортери, які раніше дуже сумно розглядали роз-мальовану стелю приміщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радіоапаратів в га-зети. Газети зробили за годину своє діло — і сталося небачене…
…Конференц-зал університету знову заповнили вчені. Були представники зовсім протилежних течій в науці — і матеріалісти, і найреакційніші ідеалісти, і навіть священнослужителі різних релігій.
Засідання, що відбувалося сьогодні, стало справді цікавим завдяки людині, яка стояла тепер на трибуні. Над здивованою і схвильованою аудиторією неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумілі, дивні істини, зачаровуючи присутніх:
— …В безкінечній пустелі Всесвіту пливуть неосяжні зоряні світи. Свідомість неспроможна охопити надграндіозності світобудови, а всі спроби хоча б частково з’ясувати суть Буття — даремні, нікчемні і смішні…
— Десь у безодні — пилинка. Це — Земля. На ній — нікчемні своїми розмірами істоти, сміховинно малі! Але дух і розум цих істот, що вічно пориваються до шукання, — неймовірно великі і сильні…
— Хто вони такі? Куди ідуть? Багато людей шукають розгадки великої таємниці. Дві дороги в Науці людства. Дві крайності. Між ними — безліч дрібних стежечок… Плутанина, ворожнеча — а відгадки нема! Та-ємниця! Де ж істина?
Оратор замовк. Поглянув на зал.
— Чи не ви будете нам відкривати істину, містер Барвицький? — прозвучав серед мовчанки різкий іроні-чний голос. Аудиторія зашуміла. Почувся сміх. Та оратор, навіть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далі:
— З одного боку — містичні теорії ідеалістів, що незмінно приводять до першопричини і, нарешті, вима-гають віри в Творця Всесвіту, а з другого боку — примітивні доктрини матеріалістів, які виводять великий мо-гутній Розум людини з косної мертвої матерії і, таким чином, наділяють матерію розумною основою хоча б в потенціалі… Закони Природи, які діють нібито незмінно скрізь, де для цього є умови, створюючи в процесі еволюційного розвитку живі істоти від первісного протиста до обдарованої Розумом людини — знову нічим не відрізняються від Творця, але тепер уже несвідомого, що ще гірше!..Дивіться також
Олесь Бердник — Хто ти?
Олесь Бердник — Вогнесміх
Олесь Бердник — Розбиваю громи
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Це що — знищення всієї науки? — знову вигукнув насмішкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокійно говорив:
— Але є, безперечно, є вірний шлях до абсолютного знання, який захований від нас Природою. Гаранті-єю цього є той факт, що одна за одною падають таємниці Світу перед зброєю Розуму. Цей шлях — в шуканні взаємозв’язку Матерії, Розуму, Часу і Простору…
Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокійно відпив ковток води.
Це був високий худий чоловік з розтріпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очи-ма на довгому кістлявому обличчі, в якому була своєрідна похмура краса. Ось він відкинув волосся з лоба, по-шукав щось в записці, яка лежала перед ним, і знову підняв темний незрозумілий погляд на аудиторію.
Всі з подивом і тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на маніяка, вчений. А він говорив, дивлячись кудись за голови, за стіни будівлі, немов проникаючи силою думки в безодні Космосу:
— Чи можна стверджувати, що є тільки Буття, яке пізнається нашими почуттями? Ні в якому разі! Бо це буде вульгарне обмеження безкінечного Всесвіту, який мусить бути в своїх проявах безкінечним так само, як в Часі і Просторі. Людина ж з своїми почуттями і аналізом Розуму пізнає тільки найнікчемнішу частину безмеж-ного Буття не тільки в Часі і Просторі, а і в якості.
Той самий молодий учений, що кидав іронічні репліки, знову не витримав і, схопившись з місця, крик-нув:
— Для чого ви спеціально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стільки містики і незрозумі-лості? Чи є що-небудь поза можливостями почуттів, ми не знаємо! А те, що ми поволі і безкінечно пізнаємо світ — це ясно кожному школяреві!..
— Цілком вірно — кожному школяреві! — спокійно підтвердив оратор. — Але питання йде про те, як ми його пізнаємо, наскільки глибоко…
— В безкінечному Космосі є безкінечні кількості різних невідомих нам існувань. Природа їхньої органі-зації та координати, в яких вони знаходяться, чужі і недоступні для нас І ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайні простори невивчених чудесних країн, ми повинні зупинитися на березі океану, який відділяє нас від тих чудес. Цей океан — Час і Простір! Так, кайдани Часу і Простору зв’язують руки і ноги людства, яке, незва-жаючи на "прогрес"— безсильне і жалюгідне!
— Ну, це вже занадто! — закричало з десяток голосів з різних місць залу.
— За кого він нас вважає?
— Що за неонігілізм?!
— Тихо! Джентльмени, це ж дуже цікаво!
— Геть!
Всі ці вигуки заглушив спокійний голос Барвицького:
— Ні! Не занадто… Я доведу це!
— Справді, давайте проаналізуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, які їхні перспективи в майбутньому?..
— Незаперечні заслуги науки в полегшенні праці людини, у виробленні засобів для більш швидкого пе-ресування у створенні засобів зв’язку на відстані та інше… Все це робиться для того, щоб максимально задово-льнити різноманітні потреби людей. Але самі вони — "Царі природи" — для чого живуть і куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба іронічних поглядів! Адже ніякі потуги соціологічних наук, які звуть людей до спра-ведливого суспільства, і ніхто з вас не приховає і не спростує того, що в даний час людина відрізняється від тварини тільки своїм інтелектом та тим, що може більш повніше задовольняти свої забаганки чи бажання — як хочете! В усьому ж іншому — народження, короткочасне життя, зникнення разом з індивідом навіть найпрек-расніших його ідей чи бажань, смерть — ми подібні до нещасних тварин, життя яких з філософської точки зору безглузде. Можуть заперечити — адже наші діла приносять користь майбутнім поколінням! Пуста фікція! В майбутньому настане час, коли загине і наша планета і людство. То в ім’я чого ж всі незліченні страждання і страшна праця тисяч поколінь? Ради того, щоб колись на мертвому космічному тілі залишити тільки сліди дія-льності нікчемних істот, які багато мільйонів років боролися ради ефемерних ідей, а потім забрали їх з собою в могилу, чи кинули в безодні Космосу?!
— Що ж ви пропонуєте? — вигукнуло тепер уже декілька роздратованих голосів. А той самий вчений, що кидав репліки, іронічно додав:
— Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!..
— Не поспішайте з висновками, погано вихований молодий чоловіче! — відрізав Барвицький і говорив далі:
— Де ж вихід? Як глибше пізнати Світ? Як осмислити наше життя і зробити його більш перспектив-ним?..
Весь зал притих.
Барвицький, очевидно, підходив до основного, ради чого він — професор університету — авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з’їхалися учені майже з усього світу.
І ось присутні почули слова, які примусили їх здивовано перезирнутись:
— Перш за все треба зробити людство безсмертним! Так, панове насмішники, — іменно безсмертним! І не окремих людей, а все людство!
— Ахінеї! — почулося кілька голосів. Вчені і всі присутні стримано і якось ніяково почали перемовля-тись. Але оратор уже підняв руку, закликаючи до порядку схвильовану аудиторію.
— Не дивуйтесь! Я все з’ясую, панове! Судити будете потім Справа йде про те, щоб розірвати ланцюги Часу і Простору, які скували Людство і примусили його скніти в безглуздій метушні — політичній і соціальній — на нікчемній планеті, без надії відвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу і Простору — народження, смерть, народження, смерть!..
— Я гадаю, що висновки теорії відносності відомі всім присутнім, і зупинятися на конкретизації їх я не буду Скажу основне…
— Ви всі знаєте, що для об’єкта чи суб’єкта, який летить в просторі з швидкістю променя, і об’єкта або суб’єкта, що знаходиться, допустимо, в звичайних умовах, на Землі, час буде проходити по-різному. Чим біль-ша швидкість, тим менше "старіє" об’єкт або суб’єкт. Такий висновок теорії відносності. Людина, промандрувавши в Космосі кілька місяців, може повернутися на Землю через століття за земним часом. Страшний пара-докс! Але в ньому, на щастя, вихід для всього людства. Це — та стежечка, те віконце, яке Природа залишила для нас в царство безкінечності і осмисленого безсмертного Буття!
Зал насторожився.
— Найбільша швидкість розповсюдження причинності — це швидкість розповсюдження променя. Так говорить теорія відносності. Я вважаю, що це неправильний висновок! Обмежені швидкості можуть бути тільки в обмеженому Всесвіті. Всесвіт же безкінечний, тому й швидкості в ньому можуть бути загалом безмежно ве-ликі! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тіло, що летить з надпроменевою швидкістю, сповільнить свій розвиток до мінімуму, потім зупиниться в своєму розвитку в часі, а далі почне молодіти! Я стверджую—хто досягне надпроменевої швидкості, той буде вічно молодим і безсмертним, він вийде за межі Часу і Просто-ру і зможе навіть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнім господарем Буття, Кос-мосу, а не жалюгідною лялькою в руках сліпих сил Природи!..
— Безумний! — зірвався з місця високий блідий священик. — Разом з сучасною наукою ви хочете зруй-нувати ідею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плоті — богохульство! Ви ставите під сумнів існування душі, боготворите Людину!
Барвицький криво усміхнувся:
— Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стіну Часу і Простору, згро-маджену Космосом навколо нас, ніж чекати милості невідомого Бога? Перед людством — прекрасний шлях!
— Тепер необхідно побудувати апарат, який міг би досягти надпроменевої швидкості, і провести експе-римент. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Покривало Ізіди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6595 | Олесь Бердник | Покривало Ізіди | ПОКРИВАЛО ІЗІДИ
Повість-легенда
Не полетить сокіл, доки крила зв’язані.
Східний афоризм
© ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. — 1968. — №№ 1–4.
© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1969. — 166 с.
© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1988. — 160 с.
— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова:
— Синку, де ти? Де ти, синочку мій?
— Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько.
Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася.
— А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху?
— Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями.
— Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики…
— Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося.
— Ні, ні, коханий. Послухай далі… Синок кинувся визволяти людей, котрі благали рятунку. Я хотіла втримати його, та не змогла. Він поглянув на мене… прегарний, ясноокий… подібний до бога Аполлона… і сказав: "Матусю, люди не знайдуть виходу з лабіринту… Їм треба допомогти"…
— А ти, Парфенісо? Ти відпустила його?
— Я благала: "Не йди! Ти сам заблукаєш у лабіринті, не знайдеш виходу". А він сказав: "Згадай Тезея. Нитка Аріадни вивела його з найстрашнішого лабіринту. Дай мені таку нитку, матусю". "Де ж мені її взяти, синочку?" — плакала я. "Тоді я йду так. Істина виведе мене". І він пішов… Я стояла на скелі і плакала. Він зник у лабіринті, звідти чулися крики, брязкіт мечів, ревише Мінотавра…
— Він повернувся? — пошепки запитав Мнезарх.
— Я не дочекалася, друже, — втомлено сказала Парфеніса, знову заплющуючи очі. — Ти розбудив мене… Тяжко на серці. Невже таке страшне життя буде у нашого синочка?
— Забудь про сон, кохана, — ласкаво мовив Мнезарх. — Згадай пророцтво оракула дельфійського…
— Так, так, — з надією озвалася дружина. — Ти правду кажеш. Піфія… Вона пророчила щасливу долю.
Парфеніса звелася на ліжку. Мнезарх підтримав її. Погляд жінки зупинився за вікном, на скелястому березі моря. Багряний захід прокладав лискучу стежину на темно-синіх водах, над обрієм громадилися чорно-фіолетові хмари. І здавалося Парфенісі, що то клубочиться дим над жертовником дельфійського оракула і в глухому шумі прибою чується уривчасте бурмотіння піфії.[2]Дивіться також
Олесь Бердник — Подвиг Вайвасвати
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Олесь Бердник — Шляхи титанів
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Пророчиця пильно глянула на Мнезарха, довго дивилася в темно-сині, як вечірнє небо, очі Парфеніси. Потім, глибоко вдихнувши запаморочливого диму жертовника, сіла на золоту триногу. Завмерла в цілковитій непорушності. Очі її розширилися, втупилися у незримий світ видінь і марень. Судорожні зітхання й незбагненні слова піфії оракул тлумачив у коротких реченнях:
— Море… подорож… Їдьте до Сірії… Їдьте до Сірії… Ти, жінко, народиш сина… Славний син… для всіх віків і народів… славний син… Щасливе, прекрасне життя…
— Щасливе, прекрасне життя, — повторила Парфеніса, знеможено відкидаючись на подушку. — Піфія пророчила сина… Син прийшов до нас, слава Аполлону. Вона обіцяла йому щасливе життя, Мнезарху. Так мусить статися. Я забуду про недобрий сон. Чуєш? Я забуду…
— Як назвемо сина, Парфенісо? Боги чекають ім’я.
— Ім’я? Хай буде Піфагором…
— Піфагор? — здивувався Мнезарх. — Пророчений піфією? А втім, хай буде так. Помолимося богам, дружинонько. Хай наш син Піфагор не звідає жодного лиха — ні рабства, ні хвороби, ні підступу, ні зради. Хай ніколи не розлучиться з нами, батьками. Хай не порушить волю великого Зевса. Хай боги небесного Олімпу простелять для нього щасливе, прекрасне життя…
За дверима почувся пронизливий, вимогливий крик.
Частина перша
ПОГОНЯ ЗА ОБРІЄМ
ПОШУКИ
Гострий різець поволі повзе по срібній платівці. Чутливі пальці несхибно карбують тонкий малюнок. Під рукою майстра виникають гармонійні постаті богів, героїв, кентаврів. Оживають прадавні міфи, набирають зримої форми, хвилюють, тривожать, будять у душі незбагненні почуття.
Піфагор зітхнув, одвів погляд від батькових рук, замріяно глянув у вікно на буряний морський виднокіл. Ще день-два — і чудова казкова скринька, розмальована найкращим майстром острова Самосу, піде в світ, попливе в невідомі краї, потрапить до чужих рук. Хто це буде? Чим стане для нього натхненний утвір Мнезарха — золотоковача й художника?
Мнезарх поклав різець на стіл, витер шматком білого полотна спітніле чоло, поправив срібний обруч на голові, що ним притискував сивіюче волосся. Поглянув на принишклого сина, котрий стояв у нього за спиною. Втомлено усміхнувся.
— Подобається?
— Дуже.
— Може, спробуєш?
— Ні, татку. Ти ж знаєш — у мене нічого не вийде. Ти майстер, а я буду ремісником.
— Тобі пора до діла привчатися, синку, — сказав батько. — я старію, треба передавати справу в надійні руки.
— Те, що ти робиш, батьку, — прекрасно. Ти великий художник. І все-таки…
— Що?
— Мені здається, що це — іграшки.
— Як ти сказав?
— Іграшки…
— Тебе і нас годують отакі іграшки, — суворо сказав Мнезарх. — Заради них воюють і вмирають люди. Нема такого злочину, на який би не йшли люди, щоб оволодіти золотими або срібними речами.
— Тим гірше, тату, — вперто відповів Піфагор, стріпуючи буйними патлами. — Нема за що воювати. Мені особисто задарма не. потрібно отаких цінностей. То навіщо ж я робитиму для інших те, що мені самому ні для чого? Це нелогічно!
— Навчився, — пробурмотів Мнезарх. — На мою голову. Думав, що з тебе буде добрий художник. Прославив би острів Самос, всю Елладу. Тобі вже вісімнадцять літ, а що ти вмієш? Грати на лірі, на флейті, ганяти з тією божевільною Наріссою понад морем…
— Тату…
— А що, я правду кажу. Базікати добре вмієш, риторику вивчав. Але ж з балаканини нема наїдку. Над тобою вже й люди сміються, патлатим лобурем називають.
— Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому.
— Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень!
— Тату…
— Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня.
— Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути!
— Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо?
— Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш?
— Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині!
— Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто?
— Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба?
— Розгадки.
— Розгадки чого?
— Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди?
— Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш?
— Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями?
— Може, ти теж вирішив стати "мудрецем"? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство.
— Тату…
— Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти…
— Не можу я, татку…
— Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку…
— Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю.
— В різні місця. Афіни… Кріт…
— Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей!
— Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих "знаючих" людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак!
— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…
— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.
— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…
— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами
густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.
Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:
— Патлатий! Патлатий! Патлатий!
Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Полин — боже дерево | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4956 | Олесь Бердник | Полин — боже дерево | Прадіди оповідають, що світ створено могутнім небесним мандрівником Дайбогом. Будував його він разом з прекрасною жінкою на ймення Лада. Для любові та щастя готували вони землю, сіючи квіти, трави, дерева, населяючи ліс співучими птахами, ласкавими тваринами, райдужними метеликами та працьовитими бджолами.
Проте Дайбог і Лада, натхненно й старанно працюючи, не бачили, що слід у слід за ними непомітно йде Чорнобог — заздрісний і злий Володар Мороку, підсипаючи в світлі творіння чорні зерна. Тому в зелених дібровах зазвучали не лише щебетливі, дзвінкі пташині пісні, а й хиже гарчання, злісне каркання, люте шипіння: в зарослях з'явилися шакали, гадюки, на гілках загойдалися стерв'ятники, в бур'янах заплазували скорпіони, побігли отруйні павуки,— в світі почалася боротьба, смерть загуляла по землі.
Зупинився натомлений Дайбог на краю світу, щоб оглянутися на своє творіння, пригорнув подругу Ладу і подивився довкола. Вжахнулися творці, уздрівши те, що вчинив Чорнобог. Потемніло високе чоло Дайбога від праведного гніву, вже він хотів кинутися на ворога, але вчасно стримався. Зітхнувши, сказав Ладі:
— Світ не переробиш. Хай він дасть прорости засіяним чорним зернам. А плоди зла доведеться до решти спожити Чорнобогові. Хай стає він господарем світу, раз учинив таку підлу зраду. А я йду разом з тобою, Ладо, творити новий світ, чистий і світлий, як усмішка дитини...
— Ти все віддаєш Чорнобогу? — здивувалась Лада.— І люди залишаються в його ярмі?
— Ні,— відповів Дайбог,— залишу для себе непомітне степове зело — полин. Гірка доля моя в цьому споганеному світі, але хто полюбить полин — боже дерево, кого дійме гіркота життя, той знайде шлях до мого нового чистого світу...
Згодилася Лада зі своїм спільником, і благословили вони полин, і вже після того рушили в путь — творити іншу землю, інші світи.
А куди — невідомо! Лише полин — боже дерево шепоче про все те дивну легенду.
Він знає. Але спробуй розгадай. збагни мову гіркого степового зела!.. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Привид іде по Землі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6596 | Олесь Бердник | Привид іде по Землі | Фантастично-пригодницька повість
Пролог
…Тільки мені довелося почути останні слова Алессандро Лосса. Я один знаю його секрет. Виконуючи передсмертну волю покійного, я розповідаю вам неймовірну історію. Це повість про надзвичайний науковий винахід і авантюру, зв’язану з ним, про великий зліт думки видатного вченого і жахливу трагедію того, хто вит-вір людського генія хотів обернути проти суспільства…
Ви, напевно, знаєте, про що йдеться. Людина-привид!
Ще зовсім недавно ефір клекотів від надривних криків про неї, а шпальти газет рясніли велетенськими крикливими заголовками. Світова думка була збуджена до краю. Видатні вчені відмовлялися давати будь-які пояснення дивовижному явищу, вважаючи його вигадкою журналістів. Але до газет і радіостанцій надходили все нові й нові повідомлення, які стверджували, що людина-привид живе, існує, йде по Землі.
І раптом вона зникла. Ніхто більше не бачив її. Пристрасті вгамувалися. Дехто почав вірити скептикам, а потім майже всі стали вважати, що світ кимсь з невідомою метою було введено в оману.
Минуло кілька тижнів, про незвичайну подію забули, як забувають про все.
Але я осмілююсь нагадати про неї…
Я літня людина. Вже років двадцять працюю журналістом. Напевне, багато з вас читали мої статті в центральних паризьких газетах. Мої улюблені теми — побут, шлюб, сім’я. І тому не дивуйтеся, що в цій книжці йдеться про події, абсолютно далекі мені й моєму перу. Просто я виконую останнє прохання людини, якої не-має вже серед нас.
Багаторічна безперервна робота в кабінеті виснажила мене. Все частіше відчувалися головні болі, при-ступи сердечної хвороби, і лікарі категорично порадили мені залишити роботу на два–три місяці. Повний спо-кій, сказали вони, і свіже гірське повітря…
Я вибрав Піренеї. Проїхавши по живописних селах південної Франції, побувавши в Тулузі, Тарбі, По, я залишив широкі стрічки шосе, громохкі залізниці, шумні зборища людей і рушив гірськими стежками, глухими селами в глиб гір. Шлях пролягав долиною невеликої шумливої річки Гав-де-По, мимо пасовиськ і букових лі-сів…
Минуло кілька днів. З’явилися смерекові ліси. Вони ставали все густішими й густішими. Все вище піді-ймалися відроги Піренеїв. У легені солодким нектаром вливалося свіже гірське повітря, і я відчував, що тіло моє з кожним днем міцніє, наповнюється новою силою.
Я обрав місце па кам’янистому виступі, під тінню буйних смерек, і нап’яв намет. Наді мною звисало мо-гутнє коріння вікових дерев. Поряд, у скелястому ложі, скакав бурхливий потічок, що за десяток кілометрів нижче впадав у Гав-де-По.
Це було ідеальне місце для відпочинку. Я намагався повністю викопувати вимоги лікарів: робив далекі прогулянки в гори, багато спав, нічого не читав… Картоплю і хліб я купував у сусідньому селі. В потічку, під камінням, ловив форель.Дивіться також
Олесь Бердник — Сини Світовида
Олесь Бердник — Космічна казка
Олесь Бердник — Психологічний двійник
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Так спливали дні, сповнені радісного єднання з природою.
Раптом все змінилося.
На десятий чи одинадцятий день я вирішив послухати радіо. Це трапилось увечері. Я дістав туристський приймач і, поставивши його на плоский камінь, почав шукати музичні передачі в середньохвильовому діапазо-ні. Мою увагу привернула ораторія якогось молодого композитора — в ній відчувалася оригінальність і порив почуттів.
Ораторія скінчилася. І вслід за нею почувся схвильовано-піднесений голос диктора. Він говорив іспансь-кою мовою:
— Людина-привид іде по Землі! Стережіться! Нікому не відомо, що вона собою являє, ніхто не знає ЇЇ мети. Подавайте допомогу органам влади. Необхідно будь-якою ціною розкрити секрет дивовижного явища. Привид наробив лиха в Мадриді, він призвів до смерті кількох селянок у провінції Памплона. Тепер він, за останніми відомостями, наближається до кордонів Франції. Люди! Будьте уважними…
Голос замовк. Я не вірив своїм вухам. Що це таке? Літературна передача на якусь фантастичну тему? Чи реальна подія? Як розуміти дивне повідомлення?
Я гарячково почав шукати передачі на інших хвилях. Про людину-привида вже розповідали Женева, Ло-ндон, Рим. Потім наукову лекцію відомого фізика передала радіостанція Мадрида.
З усього того я зрозумів лише одне — десь в Іспанії з’явилася людина, яка була невразливою. Вона, ніби тінь, проходила крізь тверді речі — ні стіна, ні гора не могли втримати її. Вона йшла вже біля тижня — інколи зникала, потім знову з’являлася в іншому місці, викликаючи паніку й жах своєю появою.
Я забув про сон, про їжу. Довгі години дня і ночі просиджував біля приймача й слухав повідомлення про містичне явище. Я хотів знати про результат незвичайного полювання за привидом.
І раптом він зник. Протягом доби ніхто ніде не зустрічав його. Висловлювалось припущення, що він пе-рейшов на територію Франції непомітним, хоч попереджені прикордонники виставили посилені заслони. Радіо-диктори жваво коментували можливість повернення людини-привида назад за допомогою французьких влас-тей…
На третю ніч я не витримав і заснув. Проснувся я від рожевого сонячного променя, який проникав у щі-линку. Дихалося легко, в повітрі відчувався озон.
Я відгорнув полу намету й завмер, вражений незвичайною розкішшю природи. По схилах, по траві про-лягли алмазні стежки — то в ранковому освітленні блищала роса. Гори були якісь урочисто-строгі, вони мовби приготувалися до великого свята. Над ними купчилися біло-рожеві хмарки, ніби короною вінчаючи величні білосніжні хребти Піренеїв.
І раптом я побачив… людину. Нічого дивного в цьому не було — інколи по гірських стежках проходили мисливці. Вони гостювали біля мого вогнища, розповідали різні бувальщини, легенди, розпитували про Париж.
Але ця людина здавалася незвичайною. Вона була одягнена в сірий зім’ятий костюм, який мішком обви-сав на її худому тілі. Я помітив, що чоловік не тримається стежки — рухи його були непевні, ніби в сонного.
"П’яний чи що?" — подумав я.
Людина наблизилась. Розплющила очі. З них дивилася така безпросвітна мука, таке страждання, що я здригнувся від жалю. Почувся слабкий голос.
Я насторожився. Людина говорила іспанською мовою.
— Допомоги… — прошепотіла вона.
Я кинувся назустріч. Людина впала на землю, з великим зусиллям підвелась і зупинилася, непевно похи-туючись. Я підбіг ближче і, вражений, завмер.
У людини не було ступнів. Вона стояла на якихось обрубках. Та ні! Є одна нога! О! Є й друга! Чому ж я їх не помітив спочатку?
"Людина-привид!" — майнула блискавична думка. Безумовно, це вона! Що робити?..
Очі привида знову заплющились, руки з благанням простяглися до мене. Тіло його повільно, але невбла-ганно поринало в землю.
Серце моє стиснулося від жаху. Те, що відбувалось, могло статися лише в казці. Але ж навколо день. Я не сплю. Та й боятися не слід, адже я не дикун, а освічена людина.
Перемагаючи страх, я крикнув:
— Хто ви, й чим я можу допомогти?!
Людина здригнулася, розплющила очі. Судорожним зусиллям вона висмикнула з землі одну ногу, потім другу.
— Спати… Спати… — Почув я хрипкий голос. — Хоч півгодини. Я не спав цілий… тиждень.
— Але що треба зробити? — у відчаї крикнув я.
— Тримайте мене… Мене поглинає земля… Спати…
Людина захиталася. Я охопив її за плечі, намагаючись втримати, але з жахом відчув, як руки мої вільно проходять крізь тіло незнайомця. Це було незрівнянне ні з чим почуття. Здавалося, ніби тіло його складається з пружної рідини. Переді мною стояла жива людина і разом з тим примара…
Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів.
Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв.
— Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!..
Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад.
— Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кі-нець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет…
Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, приро-дне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара.
— Який секрет? — врешті насмілився запитати я.
Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт.
— Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка.
— Тенка? — здивувався я. — Це відомий іспанський фізик. Але ж він давно відійшов від наукового жит-тя.
— Це не так, — заперечив привид. — Я був його… помічником… Я один знаю чудодійну формулу… Слухайте ж… слухайте…
— Ви все глибше поринаєте в землю! — закричав я. — Треба щось робити! Я покличу людей.
— Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя…
Він почав говорити. І скоро я забув, де я, що зі мною, не помічав того, що оповідач поглинається ґрун-том. Мене захопило страшне оповідання про трагедію цієї людини. Незвичайні, фантастичні події яскраво, зри-мо повстали переді мною.
Крізь ворота смерті
Хмара з моря
— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш.
У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив:
— А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке?
— Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк.
Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на ста-рого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. На-вколо багато продажних душ — "лопатників", як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепо-чеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик…
— Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав.
— Ти двадцять років?.. Тут?.. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Психологічний двійник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6594 | Олесь Бердник | Психологічний двійник | ПСИХОЛОГІЧНИЙ ДВІЙНИК
І
— Шеф! Одержано нове повідомлення…
— Давайте сюди!
Шеф таємної поліції Габер підсунув до себе кілька журналів, якісь листки і хутко почав розглядати їх.
Агент 23 — японець Осіма — з подивом бачив, як завжди спокійне і врівноважене обличчя шефа почи-нає покриватися червоними плямами. Вилиці заходили під жовтою шкірою — це було ознакою великої злості або незвичайного хвилювання.
Нарешті, Габер підняв лице. Кілька секунд— і ніхто б уже не зміг подумати, що цей чоловік так сильно хвилювався. Шеф опанував себе і зовсім спокійно сказав:
— Все ясно! Сумнівів нема! Державна зрада…
— Я згоден з вами, — відповів агент.
— Закриту машину!
— Слухаю.
Агент вийшов.
Шеф знову заглибився в журнали і папери, які приніс Осіма.
— Такий інженер, — пробурмотів він. — Ніколи б не подумав. В біографії — нічого підозрілого! А в дійсності — бачиш!.. Значить — хитрий і підступний ворог! Все! Сумніву не може бути! Військовий трибу-нал!..
В телевізорі засяяв екран, показалося обличчя агента 23.
— Машина готова, — сказав він.
— Іду, — відповів шеф і, захопивши папери, вийшов з кабінету…
Через хвилину чорний лімузин мчався вулицями в район передмістя. Суцільні квартали закінчились, і по боках бетонованої автостради виглядали з пишних субтропічних садів білосніжні котеджі.
Лімузин повернув до одного з них і зупинився перед входом. З нього вийшли шеф і Осіма.
— Він дома? — запитав Габер.
— Так! — відповів агент.
— Нічого не підозрює?
— Як не дивно, але ні! Хитрий агент…
— Так. Напевне! Ходімо!
Вони піднялися по сходах, зайшли до невеликого залу. Назустріч їм піднявся з крісла сивий, високий ла-кей.
— Інженер дома? — запитав шеф.
— Так! Але він працює і в такі часи не приймає! — відповів старий.
— Справа термінова! — різко сказав шеф і відкрив двері до кабінету. За ним зайшов Осіма.
Почувши стук дверей і голоси, з крісла біля широкого письмового стола встав інженер — середнього ро-сту чоловік з худорлявим лицем, на якому виділялися очі, що горіли сірими вогниками. Ці очі, над якими нави-сали густі брови, що зрослися на переніссі, справляли дивне враження, ніби у інженера не все гаразд з психікою…
— Чим можу бути корисним, сеньйор Габер? — запитав інженер, здивовано піднявши брови.
— Інженер Коріні, — серйозно сказав шеф. — Ми вас заарештуємо. Ви обвинувачуєтесь в державній зра-ді.
— Не може бути! — засміявся інженер. — Ви жартуєте! А втім, якщо це не жарти, то дурний наклеп!
— Я так не вважаю! — сухо сказав Габер.
Коріні хвилину допитливо дивився на шефа і його агента, потім промовив:Дивіться також
Олесь Бердник — Зоряний ключ
Олесь Бердник — Розбиваю громи
Олесь Бердник — Вогнесміх
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Гаразд! Я спокійний! Їдемо!..
Клацнули наручники..
Через кілька хвилин чорний лімузин мчав назад…
II
Слідство тривало п’ять днів. Прокуратура передала справу до Військового трибуналу.
Інженер Коріні став перед судом…
За довгим столом, покритим зеленим сукном, зайняли свої місця судді — три літні офіцери в парадній формі. Праворуч — за маленьким столиком сів прокурор, ліворуч — адвокат. Судді перегортали листки обви-нувачення, стиха про щось розмовляли.
Коріні — схудлий за останні дні, але спокійний — сидів у кріслі перед столом Трибуналу.
Встав прокурор
Спочатку інженер іронічно слухав його обвинувачення, але далі з кожним словом лице його бліднішало, очі загорялися хвилюванням, а під кінець виступу прокурора він ледве сидів на місці, витираючи з лоба піт, що котився градом…
Прокурор говорив таке:
— Інженер Коріні працював на засекреченому будівництві, яке підлягає міністерству оборони. Згідно іс-нуючого закону, він знаходився під наглядом таємної поліції. Агенти з’ясували ряд фактів, які свідчили про зв’язок Коріні з іноземного розвідкою Ось факти:
— В котеджі, де живе Коріні, встановлено магнітофони. З допомогою магнітного запису вдалося виявити цікаві речі.
— Перше. Агенти виявили, що під час сну Коріні говорить англійською мовою. Вони записали ряд його висловів. Наприклад:
"Сер, схему електронного випромінювача я передам вам через три дні. Можете бути спокійні, я вірний слуга уряду його величності і не підведу його…"
— Агенти слідкували за Коріні, — говорив прокурор, — але, очевидно, він був дуже обережний, бо вони не змогли нічого взнати, хоч з нього в ці дні не спускали очей…
— Далі. Агенти доповіли, що Коріні знову в стані сну розмовляє англійською мовою з якимсь своїм ше-фом і обіцяє передати йому секретні проекти, над якими він працює. Контроль, як і раніше, нічого не дав. Ви-никла думка, що все це тільки сни! Для підтвердження цієї тези таємна поліція провела ряд розвідок. Нарешті, розвідки увінчалися успіхом — Коріні виявився державним зрадником. Він передавав свої матеріали, — ми ще не знаємо як, — англійській розвідці. Там ці матеріали використовуються в військовій промисловості від імені інженера Гопкінса. Матеріали з’являлися в руках військових властей Великобританії якраз тоді, коли Коріні говорив про них у сні. Це значить, що натура у Коріні дуже нервова, що він у сні сам себе викрив!
— Сеньйори! Я вважаю, що справа ясна! Коріні заслуговує найтяжчої кари, як зрадник держави! Я скін-чив!
Прокурор сів Голова Трибуналу підняв голову і різко сказав:
— Коріні! Я гадаю — ви зрозуміли все?! Що можете відповісти на це страшне обвинувачення?
Коріні встав. Обличчя його, спочатку бліде, стало зеленим. Він, заїкаючись, сказав:
— Що це? Сон? Я не розумію… Дозвольте подивитись матеріали… Я, здається, божеволію!..
Суддя підсунув йому матеріали. Коріні гарячково переглядав листок за листком, і очі його поступово розширялися від жаху.
Те, що говорив прокурор — все було правдою! Але ж він не передавав матеріалів! Так хто ж? Хто?
Цей удар був таким сильним, що інженер істерично засміявся, впавши на підлогу, бився в судорогах. Ви-кликали лікаря. Той констатував тяжкий припадок, додавши, що є загроза психічного захворювання, і зажадав направити інженера в психіатричну лікарню.
Судді порадились.
— Гаразд, — сказав, нарешті, голова Трибуналу, — везіть його в лікарню, але ви відповідаєте за нього головою…
…Через півгодини машина швидкої допомоги в’їжджала в двір психіатричної лікарні…
III
…Через три дні Коріні опам’ятався… Розплющивши очі, він побачив над собою білу стелю, а навколо — кілька прикріплених до підлоги ліжок, на яких лежали або сиділи люди. Вікна були заґратовані, і Коріні зрозу-мів, що він попав до психіатричної лікарні. Спочатку страх Прокрався в його серце, коли він подумав, де знахо-диться, але опісля зрозумів, що це поки що краще, ніж бути розстріляним, як зрадник держави…
В кімнаті було чотири чоловіка. Два спали, один — старий, з лицем аскета, сидів і дивився в вікно на да-леке море. Четвертий — загорнутий в коротенький халат, з чорними бігаючими очима, як у загнаного зайця — малював картину на полотні. Очі його блищали, він явно був захоплений своєю працею…
До кімнати зайшли.
— А, — почувся голос, — нарешті ми проснулися!..
Коріні, моментально вирішивши, як поводити себе, не відповів нічого. Біля його ліжка зупинився лікар і агент таємної поліції, але інженер дивився байдужим поглядом десь на стелю. Лікар вислухав серце, вистукав на спині і грудях і сказав до агента:
— Поки що нічого не ясно! Він залишиться на кілька тижнів… Побачимо далі!..
Лікар і агент вийшли. Коріні зітхнув спокійніше. Він вирішив пройтися по кімнаті і, піднявшись на лікті, встав з ліжка. Старий зацікавлено повернув до нього голову і пильно почав дивитися йому в лице.
— Клянуся Юпітером і кільцем Сатурна, — сказав він, повільно підходячи до інженера, — що ви зовсім не божевільний…
Інженер промовчав, потім відвернувся геть і підійшов до вікна, де художник малював свою картину. Той навіть не звернув уваги на Коріні.
Побачивши те, що намалював цей хворий, інженер здивувався.
Малюнок зображував дзвіницю церкви вночі. Видно було на фоні далекої заграви пожежі дзвіницю, ве-ликий дзвін і людину, яка з величезною напругою тягнула за вірьовку. Картина робилася так майстерно, що, здавалося, було чути звуки тривожного дзвону…
— Сподобалося? — почувся голос старого. — Знайте ж — цей чоловік до божевілля не намалював навіть поганенького малюнка, крім хіба дитячих… Ось одна з безкінечних загадок Буття, клянуся Космосом!..
— Що він так липне до мене? — неприязно подумав Коріні. — Мабуть, шпигун якийсь. Тим більше, що він не схожий на хворого…
Він знову не відповів старому і, підійшовши до свого ліжка, ліг. Він намагався розібратися в тому, що відбулося. Все це було незрозумілим, містичним, але якісь здогадки уже з’являлися в його розпаленій голові…
Згодом Коріні поринув у тяжкий сон…
Він спав неспокійно, щось говорив чужою мовою і, нарешті, закричавши — дико і протяжно — зірвався з ліжка з божевільно розширеними очима…
Старий був рядом і дивився на нього ласкаво і спокійно. Надворі за вікнами була ніч.
— Сядьте, — тихо сказав старий, м’яко поклавши руку на плече Коріні. — Сядьте і розкажіть мені — хто ви і що трапилося з вами?..
Я вам допоможу.
Інженер все з таким же недовір’ям мовчав, але щось у голосі і обличчі старого сподобалося йому, і він завагався… Нарешті, крига в його душі розтала, і Коріні подивився на сусіда доброзичливо…
— Ви боїтеся мене, — говорив старий, — Я розумію… Ви, напевне, думаєте, що я шпигун?.. Даремно. Я справді божевільний. Я говорю це тепер, коли приступ проходить, а коли він знову приходить — я не усвідом-люю своєї хвороби! Я тоді господар Космосу!.. Отже, розкажіть про себе — може, я допоможу вам. Якщо бої-теся — розповідайте лише те, що вважаєте потрібним!..
І тоді Коріні без вагання почав розповідати старому про все те, що з ним трапилося за останні дні аж до суду.
— Це якийсь кошмар, — розгублено говорив інженер, — обвинувачення безглузде і разом з тим правди-ве! Крім того, я уві сні говорю англійською мовою в той час, як насправді я цієї мови зовсім не знаю… вона якраз і стверджує їх думку про те, що я хитрий ворог!..
— Що ж ви думаєте про це? — задумано спитав старий.
— Деякі думки у мене з’явилися,— відповів інженер.—Зв’язане це з снами, що без кінця переслідують мене. Ось тільки що мені приснився страшний кошмар… До речі, мені часто сниться одне й те ж місто і ті самі люди…
Коли інженер описував краєвиди міста, яке йому снилося, старий навіть піднявся з місця, так щось схви-лювало його, потім заспокоївся і сів.
— Снилося мені, — продовжував Коріні, — ніби я йду до своєї коханої дівчини, — до якої часто ходив у снах. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Розбиваю громи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6597 | Олесь Бердник | Розбиваю громи | Розбиваю громи
Повість
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ "ВЕСЕЛКА"
Київ — 1967
Малюнки В. КАЛУГИ
РОЗБИВАЮ ГРОМИ
Якщо ти не дірявий човен, то допливеш—
Східна мудрість
ПРОЛОГ
ДЗВІН СЕРЕД ПІТЬМИ
Яріла гроза.
Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося!
Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо.
Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево.
Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав:
— А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде?
Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення.
— Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся!
— Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось.
— Не загубимось, — запевнив Вася.
— Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти?
— Знайдемо.
— То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка.
Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся.
— Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо.
— Мудрець, — хмикнув Гриць. — "Кудись вийдемо…"
— Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна.
— Це я бурчу? — розгнівався Гриць.
— А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком!
— Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю!
— Ходімо!
Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись.
— Гей, заждіть!
Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя.
— Чого тобі?
— Я з вами!
— А ти ж хотів мокнути під ялиною!Дивіться також
Олесь Бердник — Лабіринт Мінотавра
Олесь Бердник — Зоряний корсар
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Найшли дурня!
— Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт!
Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися.
Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув:
— Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо!
— Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць.
Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби.
— Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби!
— Вони не кусаються, — обізвався Вася.
Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами.
— Якби вогонь… Холодно!
— Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! "Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!" А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша!
Вася мовчав. Не озивалася й Ніна.
А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук.
Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала:
— Ніби дзвін…
— Дзвін, — повторив ствердно Вася.
Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
— Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно!
— Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди!
— Може, це нас кличуть? — з надією озвався Гриць.
— Як би там не було — біжімо! — мовив Вася.
Діти вибралися зі схованки. Стіна зливи впала на них. Вони прислухалися до веселого, закличного дзвону, бігли йому назустріч по кам’янистому грунті. По високих, густих травах, попід кронами товстелезних буків, між густючими молодими ялинками, через гривасті, брудні потоки.
Над ними з лускотом кришилося небо, по ньому скакали у вогняному вихорі казкові вершники, метали довжелезні покручені стріли на землю. Та над всім тим жахом урочисто і заклично співав чарівну пісню дзвін— бам-дзінь-бомі бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Діти видерлися по схилу на гору, зупинилися на труні. Внизу видно було серед суцільної темряви кілька вогників. Один з них горів зовсім недалеко. Звідти чувся гук дзвонів. В спалаху блискавиці вирізьбилася невелика дзвіниця поряд з віковими ялицями. В ній унизу світилося маленьке віконце.
Діти наввипередки кинулись туди, розбризкуючи воду, що наситила густі трави. Біля дзвіниці зупинилися. Вася піднявся по кам’яних східцях до темних дверей, загупав кулаком. Дзвони ще вдарили кілька разів і поступово затихли.
За дверима важкі кроки, шамотіння. Щось заскрипіло, в чорному прямокутнику засіріла висока постать. Сяйнула блискавиця. Діти побачили коренастого літнього чоловіка з густою кудлатою бородою, в кептарі.
— Діти, — чи то вдоволено, чи то здивовано сказав він густим басом. — Стрибайте сюди!
Вася метнувся в затишок, за ним Ніна і Гриць. Вони опинилися в невеликій кімнаті. На старезному темнокоричневому столі стояла гасова лампа. В грубі гоготіло яре полум’я.
— Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.
— Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.
Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.
— Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?
— З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…
— Знаю.
— Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…
— Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…
— А ви хто? — запитала Ніна.
— Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.
— Що — для церкви дзвоните?
— Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.
— Як на грозу? — здивувався Вася.
— А от так, як сьогодні!
— А нащо?
— Розбиваю громи.
Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.
— Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.
— Еге ж…
— І помагає?
Чоловік усміхнувся.
— Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…
Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.
— Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.
— Може, божевільний? — озвався Гриць.
— Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!
— Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.
— Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!
— А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?
— А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?
— Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!
Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.
Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.
— Куди ти? — стривожилась Ніна.
— А на дзвіницю.
— Чого?
— Послухаю…
— Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…
Вася не відповів на образу.
Вгору вели вузькі сходи. Вся дзвіниця гула, дрижала від дзвону, в широкі щілини між дошками миготіли блискавиці, зловісно шуміли десь недалеко потоки.
Хлопець вийшов на вузький майданчик, обгороджений високим бар’єром. Під навісом стояв дзвонар і, ледве рухаючи руками, смикав за вірьовки, прив’язані до бил. Дзвони грайливо хиталися, весело співали — наперекір лютій стихії, на зло грому й блискавицям! Вася нишком стояв на сходах, дивився на дзвонаря, щулився від пронизливого вітру. "Забобон", — чулися йому Грицеві іронічні слова. "Божевільний". Та чому ж так радісно стояти отут, на холоді, і дивитися на цього мовчазного, впевненого, суворого чоловіка. Там, внизу, безтурботно сплять люди, над ними котяться громи, шумить злива… Лише дзвонар не спить. Море пітьми облягає його, нікого нема поряд, небеса загрожують знищити його, спопелити, а він не боїться, стоїть, дзвонить — один проти цілого неба.
Розбиває громи!
Чоловік оглянувся, побачив хлопця. Одною рукою продовжував дзвонити, другою притягнув Васю до себе, Щржрив кептарем. Хлопцеві стало затишно, тепло, у вусі відлунював стук серця дзвонаря.
Стук-стук-стук! — невтомно б’є серце.
Бам-дзінь-бом! — закликає дзвін.
Гуррр-гар-гурраа! — лютує над горами гроза.
Нарешті почувся лагідний голос:
— Ходімо, хлопчику. Гроза затихає.
Вони спустилися вниз. Ніна та Гриць сиділи біля грубки, обнявши руками коліна. Побачивши дзвонаря, Гриць жалібно сказав:
— А їсти хочеться! Здається, весь світ з’їв би!..
Дзвонар добродушно всміхнувся. Між волоссям, що густо вкривало його обличчя, блиснули ласкою ясні очі.
— Навіщо ж весь світ? Є хліб. Є картопля. Зараз спечемо. В попелі. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Серце Всесвіту | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6598 | Олесь Бердник | Серце Всесвіту | ЗАГАДКОВИЙ МЕТЕОРИТ
Дівчина повернула обличчя до хлопця, лукаво поглянула з-під примружених вій.
— …А ще… що б ви ще зробили заради мене?
Він кумедно приклав руки до вузьких грудей, захоплено вигукнув:
— Все, що завгодно! Піду на край світу! Полечу на Марс… Аби тільки з вами, Шурочко…
Дівчина дзвінко засміялася, підхопилася з піску, скочила в воду Радісно підставила обличчя, груди, всю себе набігаючій морській хвилі. Хлопець опасливо відсунувся назад, оберігаючи модні штани і вузьконосі чере-вики від бризок.
Шура іронічно гукнула:
— Еге! Далеко вам до Марса! Занадто шануєте свої штани!..
Хлопець розгубився. Простягнувши руки, подався вперед.
— Шурочко! Та я готовий позбутися не тільки штанів, а й…
Нова хвиля пустотливо і сильно хлюпнула на нещасливого кавалера, змочивши його з голови до ніг, за-бивши подих Він закашлявся, одскочив назад. Дівчата, що лежали неподалік, засміялися, Шура вибігла з води, ледве стримуючись, щоб не пирхнути від реготу.
— Ну от бачите! Непідходяща я супутниця!..
Хлопець, ставши під грибком, роздягся, ніяково викручував мокру одежу. Шурочка ж вилізла на великий камінь, випросталася, закинувши руки за голову. Всім єством своїм вбираючи сонячні промені, теплий морсь-кий вітер, неосяжну манливу далину, — завмерла, ніби богиня древніх міфів.
Хлопець щось знову хотів сказати, та чомусь завмер прислухаючись. Замовкло і веселе щебетання сусід-ніх дівчат. Шурочка теж здивовано підвела обличчя вгору.
З-за хмар долинало потужне ревіння. Воно блискавично наростало, перетворювалося в оглушливий грім. Весь пляж схвилювався, зарухався. Потім в небі спалахнула яскрава цятка, стрімко понеслася до землі. За нею волочився довгий димовий шлейф.
— Метеорит! — закричали сотні голосів.
Небесний гість промчав над пляжем, війнувши гарячим подихом. Жінки злякано закричали. Оглушливо гримлячи, болід врізався в морську гладь за півкілометра од берега. Височенний стовп води і пари піднявся вгору.
Шурочка радісно заплескала в долоні. Сяючи захопленим поглядом, підбігла до хлопця.
— Чого ж ви стоїте, мов статуя? Така подія!
— А що… треба робити? — розгубився хлопець.
— Як то що? — сердито гукнула Шура. — Пливти туди… шукати метеорит. Доки вчені приїдуть, може, ми його самі знайдемо!
— Я не думав… що це можна!
— Ех ви, тютя! А ще на Марс збираєтесь! Ану бігом за шлюпкою. Бачите, там пункт видачі. Підженіть сюди. А я — принесу акваланг.
Хлопець хотів щось заперечити, але Шура вистрибом помчала до будинку відпочинку. Нічого не поро-биш, доведеться йти.
Пляж вирував, на всі лади обговорюючи подію. З-за обрію летіли до місця падіння вертольоти. Коли Шура повернулася на берег з аквалангом в руках, хлопець уже сидів у шлюпці, яка вперто крутилася на одному місці метрів за двадцять од пункту видачі.Дивіться також
Олесь Бердник — Сузір'я зелених риб
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Олесь Бердник — Вогнесміх
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Пливіть сюди! — крикнула Шура.
— Так вона не слухається, — розгублено відповів хлопець. — Крутиться і все…
Дівчина засміялася, махнула рукою і кинулася в воду. За хвилину вона вже сиділа в шлюпці. Поклавши акваланг, схопилася за кермо.
— Гребіть. Скоріше.
Над місцем падіння здіймався туман. Вода злегка вирувала. Хлопець злякано озирнувся, заглянув у мор-ську глибінь.
— І ви… хочете стрибати, Шурочко?
— Аякже! З човна метеорита не знайдеш!
— Хіба не бачите — вода кипить! Він гарячий. А он — вертольоти летять… Знайдуть і без нас.
Шура хутко прищібнула балони з киснем, взяла маску. З жалем поглянула на супутника.
— Дивлюся на вас… чесне слово, жаль! Невже все життя ви будете з берега дивитися, як хтось відкрива-тиме таємниці? Невже в вашій душі нічого нема, крім пустих слів для легковажних дівчат? Ех ви, космонавт!
Хлопець знову приклав руки до грудей, бажаючи відповісти, але Шура вже одягла маску, окуляри і, мах-нувши на прощання, кинулася в воду.
Мул, піднятий падінням, поволі осідав. Шура заглибилася метрів на п’ять, озирнулася. З одного боку ви-дно було тремтливий примарний стовп з міріад дрібненьких бульок води.
"Певне, там", — задоволено подумала дівчина.
Ще кілька плавних рухів ногами і руками. Глибше. Глибше. Ось уже видко в жовтаво-бурому світлі дно, покриті водоростями підводні скелі. А поміж ними…
Дівчина вражено завмерла. Ні, це не метеорит. Ось чітко видно поліровану поверхню кулястого чи цилі-ндричного тіла, виступи якихось приладів. Вони оплавлені високою температурою, покалічені, але ще зберегли свої форми.
Шура наблизилася до дивовижного предмета, доторкнулася рукою, пропливла вздовж нього. В сутінках прочитала напівстерті літери, намальовані червоною фарбою. Що таке? "Сатурн-1"! Не може бути! "Сатурн-1" — це ж автоматична ракета, яка багато років тому послана в район Юпітера і Сатурна. Вона мала облетіти ці планети, сфотографувати їх і повернутися назад. Шура пам’ятає, що та ракета замовкла десь біля Юпітера. Ста-лася аварія. Так повідомляли вчені, що керували запуском. А тепер… вона повернулася! Яка радість для науки!
Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети "Сатурн-1". Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля — темно-фіолетова, майже чорна.
"Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту", — подумала Шура.
Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..
Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А мо-же… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…
Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які на-висали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:
— Хто вам дозволив пірнати?
Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:
— А в кого ж треба питати дозволу?
На катері засміялися. Вчений — товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці— розвів руками, похи-тав головою:
— Ви хоч бачили, що там упало?
Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.
— Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета "Сатурн-1"!
Вчений аж присів од несподіванки.
— Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..
— Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…
— Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!
Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.
— Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.
— Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ро-том. Тільки через хвилину він спромігся на слово.
— Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?
Дівчина досадливо знизала плечима.
— Ви вгадали. Але яке це має значення?
Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.
Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.
— Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.
Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:
— А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?
— Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.
Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:
— Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..
— Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.
— Який я нікчема, — прошепотів хлопець.
— Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…
Хлопець присоромлено мовчав.
ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?
До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших фі-лософів Заходу Семюель Мен.
Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтан-ки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.
Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.
— Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спира-ється на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…
— Що ж вас дивує? — запитав Соколов.
— Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство не-досконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..
Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втом-лено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.
Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?
— Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..
— Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…
— То й що?..
— Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульпту-ри… Такої віри, яка звучить у ваших словах…
— Чому?
— Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Най-кращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжит-тя, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди — брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?
— Так, — твердо відповів Соколов.
— Абсурд. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Серце Матіоли | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4957 | Олесь Бердник | Серце Матіоли | Спочатку Матіола розквітала вдень, розкриваючи ніжні пелюстки назустріч Сонцю, славлячи його появу дивними пахощами.
Якось прокинулася Матіола напровесні, глянула довкола і вгледіла неподалік терновий кущ, що його гілки легенько похитувалися під подихом вітру.
Здивувалася Матіола: поміж листям терну палахкотіло яскравим вогнем щось золотисте, живе, гаряче. Іскри від нього падали на її пелюстки, і їй було радісно від тих доторків.
— Це тернове серце,— зітхнула Матіола.— Люблю тебе, колюче деревце, за твоє полум'яне серце...
Мовчав терен, загадково всміхався. Минав час. І раптом завважила Матіола, що вогняне серце вже пульсує серед гілля вікового дуба. Захоплено потягнулася квітка до могутнього дерева.
— Так це в тебе таке добре, іскристе серце? — прошепотіла вона, відкриваючи пелюсточки назустріч дубові.— Люблю тебе, мій славний велетню!
Збентежений дуб шепотів щось, але Матіола не чула його слів. Вона була охоплена полум'ям кохання.
Пізніше — о диво! — глянула Матіола на гілля дуба, але серця вогняного там уже не побачила. Воно сяяло в синьому небі — кругле, сліпуче, високе, даючи світло й життя всьому світові.
— Так це небо має таке дивовижне серце? — захоплено вигукнула Матіола, відкриваючи обійми бездонному блакитному просторові, де палахкотіло сонце.— Люблю тебе, прекрасне небо!
Та не вмістило серце Матіоли такої любові. Затріпотіла вона під палючими променями світила і, в'янучи, схилилася на землю. Намагалися терен і дуб прикрити її від немилосердної спеки, але Матіола вже не чула голосів докору й ласки.
Врятувала закохану квітку вечірня прохолода. Прив'ялі пелюстки вона скропила вологою, вдихнула нове життя. Розплющила квітка оченята й простогнала:
— А де ж полум'яне серце?
— Ти більше не зможеш жити вдень,— зітхнув вечір.— Не побачиш безжального серця неба. Та заспокойся, поглянь угору: довкола сяють зорі — полум'яні квіти в нічному саду неба. Вони відчувають твою любов, твій чарівний запах...
Відтоді розквітає Матіола вночі, даруючи далеким зорям свою красу. Інколи на її пелюстках іскриться крапля прозорої вологи. "Нічна роса",— кажуть люди. Та це не так. То Матіола плаче, згадуючи недосяжне для неї полум'яне серце неба... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Сини Світовида | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6599 | Олесь Бердник | Сини Світовида | Повість-легенда
ГЛАВА ПЕРША
СТРАШНА ЖЕРТВА
1
Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені…
Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни.
Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду?
Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу.
"Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною!
Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами!
А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…"
Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?
Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями.
Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом.Дивіться також
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Олесь Бердник — Україно моя
Олесь Бердник — Привид іде по Землі
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті!
— Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню…
— Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх.
Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою.
Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами…
Тільки діти, що їх несуть на руках жінки, співчутливо і ясно поглядають на Глицю. Вони не розуміють, чому веселого і доброго вояка, який робив їм іграшки і розповідав дивні та страшні історії, ведуть зв’язаного до капища Ведмедя!
Еге ж! Глицю ведуть до капища родового бога Ведмедя, якому здавна поклоняється весь рід-плем’я. Що ж надумали жерці і старшини? Який жахливий намір зародився в їхніх серцях?
Стежка звивається поміж валунами і болотяними купинами. Ліс порідшав, охопив собою широку галявину з високим горбом посередині. На горбі височіє кам’яний поміст з стовпом, на вершині якого висічена фігура Ведмедя — покровителя роду.
Тут приносяться жертви Ведмедю, тут жерці і старшини моляться богам, прохаючи в них вдалого полювання або щасливого походу. Посеред жертовника біліє купа кісток. Там черепи биків, диких кіз, різних птахів, вепрів. Тільки черепи. А м’ясо забирають собі жерці, як плату за розмови з богами…
Чого ж старшини і жерці привели до капища жителів городища сьогодні? Яку жертву готують вони ідолу Ведмедя? Що будуть прохати в суворого бога?
Старший жрець, одягнений в шкуру ведмедя, вискочив на кам’яний поміст жертовника, високо підняв жилаві, сухі руки. Юрма оточила капище півколом, виштовхнула з себе зв’язаного Глицю і насторожено завмерла, впившись десятками очей в родового духовида…
2
— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого?
— Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита.
— За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!..
Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними почуттями, підбурені предковічними пристрастями, вже втрачали здоровий глузд. Вони бачили не Глицю — хороброго і доброго вояка, штукаря і ремісника, улюбленця дітей і першого мисливця, вони бачили перед собою, на тлі капища Ведмедя, постать ворога, душа якого сповнена злих замірів, а серце зганьблене темними думками…
Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули.
— Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!..
— Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі.
— Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі.
Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув.
— Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, — не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!..
— Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів!
— Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі.
Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам.
— Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида.
Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору:
— Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?!
Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена.
Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці.
— Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово…
Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини.
"Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…
Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…
Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…
Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…"
Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…
Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…
3
Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…
Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Сказання про калину | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4958 | Олесь Бердник | Сказання про калину | Якось юні богатирі Русі рушали на прю з ворогами, які немилосердно спустошували рідний край. Покидаючи свої села й городища, юнаки прощалися зі своїми нареченими. Після стрибків над священним вогнищем, вожак богатирів звернувся до дівчат і сказав так:
— Нещадний бій чекає на нас, любі подруги. Та ми повернемося, якщо ви берегтимете нам вірність. Ви маєте поклястися в тому перед вогнем. А ми дамо священну клятву завжди прагнути до вас!
Згодилися дівчата з тими словами. Тож, запаливши кільце вогнів, воїни та їхні наречені переступили стіну багаття і промовили слова клятви.
Поскакали комонні богатирі на битву. А дівчата зберігали їм вірність.
Доля берегла юних воїнів. Неушкодженими вийшли вони з кривавої січі, здолали ворогів Русі (так колись називалася українська земля). Весело верталися додому, радіючи майбутнім зустрічам.
Та в батьківських городищах на них чекала біда. Поки вони змагалися на західних кордонах батьківщини, зі сходу прийшли кочові орди, убили матерів, старих та дітей, а юні діви, зберігаючи вірність, зібралися в храмі й підпалили його. Жодна наречена не вийшла до ворогів з вогню...
Скам'яніли богатирі, уздрівши попелище й пустелю там, де недавно вирувало радісне життя. Опустилися могутні руки, смутком переповнилися серця. Навіщо їм сила й молодість, коли не стало наречених?
Одначе сказав вожак богатирський:
— Ми дали судженим своїм клятву вірності. Маємо дотримати її. У всіх, краях, у всіх світах будемо шукати коханих, доки не знайдемо!
Спитали дружинники:
— Як знайти нам коханих у краю Світовида? Хто нам вкаже шлях?
— Запитаємо у Охоронців Священного Дуба,— вирішив вожак.
Знайшли воїни притулок Охоронця Священного Дуба в густому лісі на березі Славути. Вислухав столітній самітник богатирів, гострим поглядом пронизав душу вожакову, ніби зважуючи глибину його почуття. Суворо мовив:
— Нема ще мосту між нашим світом і краєм Світовида. Тільки через смерть ідуть люди туди, забуваючи про рідних, котрих залишають тут. І там теж блукають, забуваючи, хто вони й звідки прийшли. Чи певні ви того, що не забудете любові своєї, перейшовши у країну Світовида?
— Певні! — твердо відповіли богатирі.
— Тоді доганяйте своїх суджених на небувалій стежині,— ласкаво сказав Охоронець Священного Дуба.— Я навчу вас, як пройти туди. І якщо ваша любов перевершує страх смерті, в рідному краю залишиться знак вашого подвигу. Але широка, ой, глибока, гей, бездонна країна Світовида, діти мої! Високі там гори, страшні прірви, неосяжні простори! Хто скаже, скільки вам шукати наречених?
— Хай і всю вічність? — всі як один мовили юнаки.— Навчи нас!
Запалив Охоронець велетенське багаття на священній галявині, звелів богатирям на конях у повному бойовому обладунку ввійти у вогняне коло. Ті послухалися. Промовив самітник заповітне слово і богатирі зникли. Не вернулися вони й донині, хоч минуло вже тисячу літ...
Та раптом з'явилася в селах і городищах Русі небувала рослина: поміж темно-зеленого листя розцвітали ніжні білі суцвіття, восени на гілках червоніли криваві ягоди — гіркі, проте напрочуд цілющі.
Дівчата полюбили сумну рослину, яку назвали калиною і почали вплітати червоні ягоди в коси та вінки. І сказав людям Охоронець Священного Дуба:
— Любіте, люди, дивну рослину. Вона є знаком із краю Світовида від богатирів, котрі рушили на пошук вірних наречених. Білі квіти — то їх мрія, червоні ягоди, сповнені гіркоти, то краплі кривавого поту героїв, які невтомно шукають вас... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Стріла часу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6600 | Олесь Бердник | Стріла часу | Фантастичний роман
Замість пролога
— Агов, опришку поганий, де ти? Хіба не бачиш — кози в город позалазили?!.
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського багача — боляче хапають хлопця за вухо.
— Будеш дивитися за гуртом, холерний виродку? Будеш? Кров жбухає до вуха, в голові туманиться, але Василько хоробро терпить кару, стиснувши зуби і зціпивши посинілі пальці.
— Ще раз проспиш — відшмагаю так, що сидіти місяць не зможеш! — грозиться Данило, відходячи до обійстя.
І тільки тоді, коли його висока худа постать ховається за деревами, хлопець дає волю почуттям. Він жене кіз до Дністра, а сльози градом котяться по змарнілих щоках. Василько судорожно ковтає ті краплі горя і дитячої образи. Потім падає на кам’янистий берег і довго схлипує. Здивовані кози кільцем скупчуються біля хлопця, тривожно мекають.
— А все через ва-а-с! — жаліється Василько, розмазуючи сльози по обличчю. — Не могли знайти собі поїсти на березі… понесло вас лихо в город!..
Кози добрими сумними очима дивляться на свого пастуха, ніжно торкаються чутливими ніздрями до його рук, заспокоюють, вибачаються.
І Василько вже не сердиться. Знову виймає з торби дві засмальцьовані книжечки, відкриває палітурки, любовно проводить пальцями по буквах.
Хлюпоче дністровська вода внизу, котить сиву хвилю в холодну осінню далечінь. Ті звуки мов заколисують хлопця, тчуть в уяві минулі події. А скільки тих спогадів у хлопця, якому всього десятий рік? Але спогади Василька такі гіркі, що навіки вкарбувалися в душу…
Хіба можна забути страшний вечір… той вечір, коли до хатини поштар приніс телеграму — невеликий шматок жовтого паперу. Мама засвітила каганець, тремтячими руками розписалася в якійсь книзі, благально поглянула на суворого поштаря.
— Що тут? — прошепотіла.
Поштар мовчав.
Тоді мама присунулася до світла і стала читати сама. Василько бачив її тінь на стелі. Тінь повільно колихалася, і в цьому було щось зловісне. І раптом хлопець ясно побачив, як тінь папірця відокремилась від рук матері. Почувся зойк.
Ніби вітром здуло Василька з лежанки. Мати впала навзнак на долівку, очі її були якісь чужі і блискучі. Поштар схилився над нею, потім підійшов до хлопця, поклав шорстку долоню на русяву голову і понуро мовив:
— Тепер ти круглий сирота, хлопче!.. Вона вмерла. Татко теж… від пропасниці… тут, у телеграмі, сказано…
А в жовтому папірці, справді, було написано, що Грицько Горовий — матрос польського корабля "Гдиня" — помер від пропасниці в далекому чужому місті Сінгапурі.
…Того вечора до їхньої хатини прийшли чужі жінки. Вони обмивали покійницю, а Василько сидів на лежанці і невидющими очима дивився на присутніх. Що вони роблять? Навіщо одягають маму в таку чудну і довгу сукню?..Дивіться також
Олесь Бердник — Діти Безмежжя
Олесь Бердник — Остання ніч
Олесь Бердник — Блакитний коваль
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Мерехтіла свічка в руках покійної. її тремтливе світло вихоплювало з пітьми строге, пожовкле обличчя, і хлопець все боявся, щоб свічка не погасла. Бо тоді навколо буде неосяжна пітьма, і він залишиться сам, забутий всім світом сирота…
…На другий день поховали маму. Хатину за якісь борги продав вуйко Данило. Лише дві книжечки пощастило зберегти Василькові. Він знайшов їх за іконами, Ті книжки належали батькові.
Вуйко Данило довго сопів, дивлячись на хлопця, потім махнув рукою.
— Холера з тобою, візьму до себе. Куди ж подінеш злидня такого?..
І Василько став жити в далекого родича вуйка Данила. Треба було пасти все літо гурт кіз, щоб заробити нужденне дрантя і шмат хліба.
Холодно… Голодно… Смокче в животі. Але ж до вечора ще далеко… Треба терпіти…
Хлопець знову відкриває заповітну книжечку, читає дивну назву: "Популярна астрономія" Фламаріона. Друга книжка називається "З гармати на Місяць". А написав її французький письменник Жюль Верн. "З гармати на Місяць"! Яка дивна назва… Василько знає, що гармата — це така велика рушниця, з неї стріляють на війні. А Місяць сяє вночі на небі, ген як високо! Хіба можна дострілити в таку височінь?
Треба прочитати. Мама навчила Василька розуміти букви. Склад до складу, речення до речення… Нові дивні поняття пливуть до свідомості хлопця, відкривають перед враженою уявою неосяжні світи.
Фламаріон розповідає Василькові неймовірні речі. Виявляється, не Сонце ходить навколо Землі, а Земля бігає в небі навколо Сонця. І Сонце набагато більше за Землю. І Земля кругла… Йой, який чудесний світ! І зорі — не очі ангелів, а такі ж великі сонця, тільки дуже далекі від нас. Коли-небудь можна буде полетіти до інших світів, навіть жити там… І люди там, напевне, є! Тільки не такі, як на Землі, а добріші, багатші, кращі. І не вмирають там, а живуть вічно. І ще там мусить бути дуже тепло…
А може, то тільки красна байка? І нічого того нема?
Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.
Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…
За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…
Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…
Василько не боїться тих совітів. У нього нема ні батька, ні неньки, гірше не буде! Пасти кіз можна і совітам…
Хлопець тихо вибирається з хати, біжить на берег Дністра. Небо темнішає, на ньому золотим маком висіваються зірки. Вони падають донизу, колишуться в пружній течії ріки. Василько примружує очі, і йому здається, що це його гойдає велетенська колиска. Вервечки прив’язані десь аж біля Місяця, а колиска — вся Земля. Раз-два! Раз-два! Крутиться світ, захоплює дух. Страшно — і гарно!..
Ні, хлопець не сердиться на письменника! То нічого, що не було польоту на Місяць… Зате він буде колись. Неодмінно буде… І може — ух! подумати і то моторошно! — може, Василькові пощастить полетіти туди!
Хлопець скочив на ноги, набрав повні легені повітря, гордо склав рученята на грудях. Потім поставив ногу на камінь і крикнув у прозору темряву ночі урочистим тремтячим голосом:
— Я перший ступив на нову планету! Хто сміє сперечатися зі мною?
Ніч мовчала. Спокійно мерехтіли зірки. Василько засоромився і знову приліг під кущем, озираючись навколо. Вуйко почує, ще книжки відбере. І з жалем відчув Василько, що він ніякий не герой, а одинокий, кволий сирота, що залежить від милості жадібного багача. Серце хлопчини боляче стиснулося, вуста гаряче зашепотіли:
— Боже, дай мені силу! Ангели святі, хай здійсниться та дивна казка! Скажіть мені, скажіть мені, чи я доживу до того, щоб полетіти в небо?..
Зірки загадково посміхалися, урочисто і невпинно котилися до обрію. А на сході загорався новий день…
"…Хмари вдарялись об хмари з величезною силою, спалахували сліпучі блискавиці. Гуркотіли громи. Внизу дрижали скелі, розколювалися, і град каміння падав у бурхливі води океану. Шум бурі, грози, рев грізних високих водяних гір зливалися в жахливу музику. Ніяке створіння не могло б вижити тут. Вся планета була покрита голими скелями, широкими океанами…
Але що це? Якісь дивні звуки чуються вгорі. Сильніші, ніж грім, вони наближаються до поверхні планети, переходять у страшне виття.
Хмари пробиває якесь чорне тіло. Воно повисає над скелястим берегом, поволі опускається. Стовп сліпучого вогню торкається гір, обпалює камінь гарячим подихом.
Дивний корабель зупиняється. Замовкають громові звуки. Тільки гроза й далі бушує.
Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.
Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.
Нарешті пролунав суворий голос:
— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!
Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.
Знову пролунало грізне виття, вогняний спалах обпалив берег океану, величезний корабель, мов снаряд, помчав у захмарене небо.
Чоловік залишився один на пустельній, чужій планеті…"
— Досить!!!
Василько здригнувся, перестав читати, здивовано поглянув на вчителя.
— Перепрошую, що товариш вчитель сказав?
— "Що товариш вчитель сказав?" — передражнив Казимир Петрович Василька. — Ти що написав? Звідки взяв це? Якесь марення божевільного? Ти часом не був у лікарні?
— Але ж я… старався, — тихенько прошепотів хлопець, і на його віях повисли сльози.
— Старався! — безжалісно скрипів учитель. Маленькі очиці за скельцями пенсне примружилися, тонкі губи єхидно зібгалися і стали схожими на черв’яка. — Ха-ха! Про що ти думаєш? Куди літає твоя дурна голова? Я що загадував? Написати що-небудь з свого життя! А ти бачив, переживав те, про що написав? Га, тумане вісімнадцятий?
Василько мовчки кивнув головою.
— Ти ще й смієшся наді мною! Та я тебе з школи вижену! Та з тебе всі учні сміються!..
Василько озирнувся навколо. Ніхто не сміявся. Навпаки, всі погляди були сповнені співчуття й цікавості
— Казимире Петровичу! — почувся схвильований голос сусідки Василька Ксені. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Сузір'я зелених риб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6561 | Олесь Бердник | Сузір'я зелених риб | СУЗІР’Я ЗЕЛЕНИХ РИБ
Небувальщина
Піду до неї і скажу: "Кохана, може, не треба?"
Вона гляне на мене вологими оленячими очима і злякано запитає: "Чого не треба? Про що ти?"
І тоді я оповім їй про те, ідо зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале….
Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінок, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.
А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під’їзду, піднімаюсь по сходах. Діти з щасливим вереском з’їжджають по перилах. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами один до одного, розглядають філателічний альбом, міняють марки.
А надворі полум’яна зоряна ніч.
Я дзвоню. Як все зручно? Натиснув кнопку — і вона почує там, в далекій кімнаті. Електрифікована печера.
Відчиняються двері, на мене пашить французькими духами і тушеною під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.
— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?
— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…
— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас з тобою "Чайка" — одна. Для батьків та головніших гостей три "ЗІМ" и. Для всіх інших шість "Волг". Шикарно, чого ж ще треба? Запросили всіх потрібних людей, навіть з десяток неважливих персон на всяк випадок. Випивки досить, про все інше потурбувалася мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!
— Зажди, — затуляю я долонею її повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов розмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова…
— Тоді зайдемо до моєї кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум’янець нездоровий. Може, ти хильнув?
— Хильнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.
— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню там ще парити, варити на півночі. Завтра, знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів з триста треба буде нагодувати…
— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?
— Ай, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…
— Ах, так! Пробач, я забув, що це фігурально.
Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?Дивіться також
Олесь Бердник — Поза часом і простором
Олесь Бердник — Міжзоряна нянька
Олесь Бердник — Кактус та пурпуровий птах
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
— Ну, я слухаю…
— Кохана, може, не треба?
— Чого не треба? Про що ти?
Вона запитала точно так, як я гадав. І такий же вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — буду рубати навідліт, без дипломатії.
— Може, не треба завтра палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам всієї цієї скукоти? Га?
У неї очі кругліють, як у окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.
— Ану, дихни. Точно, випив…
— Та ні ж, ні! — намагаюся відсторонитися я. — Сприймай мене найсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодкою отрутою і я вже не можу бути таким, як раніше…
— Послухай, мій любий, — рішуче обзивається наречена, — все це прекрасно, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип’ю твоєї зоряної отрути, але ж тепер не на часі. Май же краплину глузду?
— Це не настрій, — відчайдушно запевняю я. — Я відчуваю, що настала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось тепер, негайно, — завтра буде пізно…
— Яка мить? Що за рожевий туман?
— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними і непотрібними здалися мені наші приготування до весілля…
— Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, одступивши крок назад, вгвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?
— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я мріяв, що ти збагнеш все з півслова…
— Не муч мене, кажи по-людськи…
— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось один одному в очі. Ти не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Ось так, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким й безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шлях у майбуття. Але до чого тут палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання і риба в томаті? Наше щастя і московська ковбаса? Наші почуття і горілка з перцем?
— Боже мій! — з жахом скрикнула наречена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само по собі, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?
— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…
— Яке неймовірне?
— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх, кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богу. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так і кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, урочистості. Почуття зірване, втоптане в бруд звичайності. "Гірко, гірко!" — і ми повинні цілуватися перед п’яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку оплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та московську твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай втечемо!
— Куди? — сплеснула долонями наречена.
— У безвість. У казку.
— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безумовно. Так нормальні люди не діють. Треба викликати психіатра, невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?..
— Зажди, — затято-весело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна риба могла вийти з океану на сушу. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного Космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється? Щезли межі Всесвіту, зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі, галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ, планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт прагне Свободи, і епоха Пізнання — то Епоха звільнення Розуму від програми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе у тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.
— Ти що ж — повстаєш супроти всіх здобутків
історії? — вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?
— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб в цю мить ти не відала, який сюрприз тобі готує наступна мить…
— Це жахливо!
— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає? О, народ наш мудрий, він знав, що радість лише в незвичайному. І коли кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: "І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив". Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казки…
— Чого ж ти хочеш?
— Піти в небувале.
— Як?
— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про світ. Всі обриси умовні. Людина відділена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О, невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування. І це тоді, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися з світу програм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує нам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю пізнання Таємниці, а ми почали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, і формують свідомість нових поколінь по образу й подобію своєму. Ти розумієш?
— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?
— Лавина знаків. Від давнини донині. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням, літаючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо. То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз’їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!
— Ти що ж — пропонуєш самогубство?
— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму у неосяжність, своїх чуттів у невимірність. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Тарасове Закляття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6575 | Олесь Бердник | Тарасове Закляття | Тарасове Закляття
Шевченкова містерія в його смертну ніч
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?..
Пророцтво
Людей нема — є лиш Прелюд.
Є тільки мрія про Людину.
Є лише хаотична лють —
Всеспопеляюча лавина.
О де ти, зоряний творень?
О хто ти — дух чи хвиля Лети,
Тиран чи вільний промінець,
Який заплутався в тенета?!
Пора, пора, пора збагнуть
Своє падіння і могилу,
Своє покликання і суть,
Своє походження і силу…
І на вселенськім полотні,
Яке нам витче Суть Єдина,
Посіє квіти вогняні
Новонароджена Людина.
Поклик до України
Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить…
Україно, моя Лебедине,
Діво древнього Ра,
Все мені мріється, сниться
Твоя урочиста пора.
Твоя вогниста,
Твоя троїста,
Твоя прачиста пора.
Все сповнено передчуттями,
Душа, мов небесний дзвін,
Клекоче бурями тяма,
Кличе до дивозмін…
І будуть вони — ті зміни,
Засяють нові стежки!Дивіться також
Олесь Бердник — Стріла часу
Олесь Бердник — Зачаровані коні
Олесь Бердник — Розбиваю громи
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Гряди, моя Україно,
Понад криваві роки,
Облиш ті гнізда зміїні,
Де кубляться мертвяки!
Дай мені бути причинним,
Дай божевільним буть
В світі, де з Твого Сина
Праведну крівцю ссуть!
Хочу бути скаженим,
Бо воля в’язневі — сказ!
Хочу стать навіженим,
Бо буйність — то твій наказ!
Бути вогнем хрещеним
Хочу єдиний раз!
Зроби мене юродивим,
Зроби мене вічним дивом,
Зроби мене духом сивим,
Поведи мене ночами
Поза людськими шляхами,
Понад світом нещасливим
На поклін вогнистим зливам!..
Поведи мене в безтяму,
Поведи мене над снами,
Поведи до тої ями,
Що відкрита вечорами,
Де з правіку наша воля
Спить закована в неволі!..
Я застукаю в ту браму,
Я зійду в пекельну яму,
Клич прокотиться громами
Понад душами й полями:
— Чуєте, люди —
Божі заблуди?
Доки ще буде
В душах полуда?
Скиньте облуду!
Ось я виходжу — це вже востаннє! —
В поле осіннє, в поле туманне,
Сію не зерна, сію вам сльози,
Сію не сльози — бурі і грози,
Сію не грози — речення віщі,
Сію пророчі закляття зловіщі!..
О мій народе! Ти не послухав,
Коли я прийшов із плачем!
В цю ніч я схиляюсь до твого духу
Із полум’яним мечем!..
Гайдамакам XX віку
О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі,
Ви ж таки люди, не собаки?!
Я кобзар, я кобзар!
Я — прадавній корсар!..
В мене серце, як жар…
Ні, не жар — а пожар!
Той пожар мені випалив очі —
Очі жорстокого дня…
Я пливу в океані ночі —
В океані без дна…
Я не бачу ваших мізерій —
Всяких імперій і драм.
На пошук нових містерій
Нині рушаю сам.
Споряджена бригантина,
Вітрила у неї — пітьма,
Їх не побачить людина,
Для світу мене нема…
Хай божеволіє буря,
Лютує в небі Перун,
Мій корабель — бандура,
Сотні скажених струн.
Геть історичний убогий,
Солодкий музичний лад!
Інші нас кличуть дороги
Серед хурделиці зрад!
Я пливу на базарище Геї,
Де ваші невільничі ринки,
Де у атомнім апогеї
Душі носяться, мов хмаринки,
І не знають вони — навіщо,
І не знають вони — куди,
Не почують слів зловіщих
Попередження і біди!
Не до них, не до них
Звуки струн моїх вогняних,
А до тих, а до тих,
Хто знеміг на багатті лих!..
Де ви, душі статорі,
Де ви, серця козачі?
Ті, що сміються в горі,
Ті, що від щастя плачуть?!
Чи є у вас, лицарі-волонтери,
Такий духовний стаж,
Що не боїться Божу Галеру
Брати на абордаж?
Тра-ра-рах! Тра-ра-рах!
Лише луни у небесах…
Тільки клекоче всесвітній базар
Міріадами чорних примар…
Співці не чують моєї думи,
Бо я — причинний кобзар!
А моряки жахаються глуму,
Бо я — божевільний корсар!
Піна вирує, і стогне днище,
Ніби від тиску драконячих лап,
І буря в реях скажено свище,
Хитає пустельний трап…
Ніхто не ступа на незримий борт
Від метушні землі…
І я покидаю проклятий порт,
Пропадаю в імлі…
Поруч мене на вічних чатах
Вірні товариші:
Пломінні думи — мої солдати,
Юнга — птиця душі.
Роздзвенілась моя бандура
У руках урагану,
Нас обіймає темінь похмура
В череві океану.
Думи мої, старшини мої!
В серці — вірний компас!
Ми пливемо в рідні краї
Виконать давній наказ!
Там у тяжкій неволі,
І Бог не відає — де,
Серед Дикого Поля
Діва-Вкраїна жде…
То — королівна світу,
Найбільший скарб віків,
За неї уже побито
Тисячі козаків!
Але вона й дотепера
У чаклунськім кільці.
Ми — її волонтери,
Невмирущі бійці!
Запломеніли мої солдати:
— У море зайвий вантаж!
Де ворожі фрегати?
На абордаж! На абордаж!
Дике Поле
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать?..
В Дикому Полі, в зоряній пущі,
Пугачі стогнуть всю ніч невсипущі…
Берег ошкірився іклами-скелями,
Душі замкнулись від світу пустелями,
Мислі, як ласо, очі — гармати,
Руки, мов круки, серце, як ґрати…
В пащу неситу пливе бригантина,
До перемоги… чи до загину?..
На абордаж! На абордаж!
Висвітлив барви небесний вітраж…
Громи гуркочуть. Січуть блискавиці.
Трапи — на берег. Меч у правиці!
Привиди — тіні. Привиди — тіні.
Чорних і білих мечів мерехтіння…
Ноги в болоті. В грудях — сопух.
Душить, пригнічує, сковує рух…
Тяжке зусилля для кожного кроку,
Всяка хвилина — неміряні роки!
Де вороги, де надійні брати?
Як же мені досягнути мети?
Чорне привиддя хижо регоче:
— Ось твоя мрія, скажений пророче —
Упирі злі, вовкулаки та гади,
Співи, молитви, прокльони і зради!..
Де твій небесний Божий Фрегат?
Кожен твій брат — найжорстокіший кат!
Ти захотів визволяти Вкраїну
І перейти за невидиму стіну?!
Діва-Вкраїна — наша раба,
Грізна на неї чекає доба!..
Ну а для тебе — кара страшна,
Вічна ганьба, історична мана…
Станеш, кобзарю, на п’єдесталі —
Постать блискуча в бездушнім металі,
Вславлять тебе у широкому світі,
В дар принесуть і молитви, і квіти,
І проклянуть… і до зір вознесуть,
Тихо змінивши всю твою суть…
……………………………………
Сталося так. Пролетіли роки.
В Дикому Полі бродили вовки…
В Дикому Полі, в терновому полі
Став я у бронзі на видноколі…
О, це нечувана втрата і страта —
Духу в металі вік умирати!
Що мені квіти з цілого світу?
Бути — це жити! Бути — горіти!
Заклики чув я з Дикого Поля —
Діви-Вкраїни стогони й болі,
А понад тим відчайдушним квилінням
Сіялось чортополоху насіння,
Множились люди, множились юди,
Множились горді, блискучі споруди…
Ім’ям моїм прикрашалась темниця,
Де мала жити Вкраїна-Дівиця…
Та у прадику ніч горобину
Так полюбив я мою Україну,
Що подолав і знемогу, і сон,
Геть розтопив металевий полон…
Спали тюремщики і вовкулаки,
Спали в дворах ланцюгові собаки,
Спали ув’язнені і упирі,
Спали продажні співці-кобзарі…
Сповнилось серце шаленим завзяттям,
Я запалив серед степу багаття,
У божевільному тому вогні
Все, що примарне, згоріло в мені, —
Бронзова постать, жалібні думи,
Пісні сльозливі, сповнені суму…
Знову я рушив на пошуки дива,
Де голосила ув’язнена Діва…
Причинна
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє…
Усе лишилося позаду —
І кобзи спів, і бригантина,
Примарна слава, підла зрада,
І вкрита трупами Вкраїна…
Я йшов у ніч, у порожнечу,
Ступав у пустку, навмання,
Тягар віків лягав на плечі,
Пливла самотності мана.
Ані промінчика довкола,
Імлище тиснуло мене…
Та раптом спереду, на полі,
Узрів я полум’я ясне.
Високу, давню прамогилу
Всю поросла забудь-трава.
І в тиші чулися насилу
Квиління жалібні й слова:
— Боляче, боляче, боляче мені
Серед дикої пустелі, у самотині!..
Сотні літ, сотні літ, сотні довгих літ
Десь проходить стороною чужинецький світ!..
І не бачать, і не чують тіні навісні,
Як незміряно тужливо й боляче мені!..
О хто се? Хто се? Серце рветься,
Я поспішаю поміж трав…
І знаю я… мені здається,
Що голос той я здавна знав…
Палає вогнище кільцем,
Дівоча постать майоріє,
Чоло прикрашене вінцем
І коси в’ються, наче змії.
Голісінька, немов дитя,
Вона танцює у багатті…
Вогонь для неї покриття,
Сувої диму — шлюбне плаття…
І плеще Діва у долоні,
Танцюючи у тій золі.
У жаху боліснім полоні
Почув я стогони й жалі:
— Будь мені, ясне багаття,
Вірним другом, любим братом…
Понеси мене у вирій
На багряному крилі,
Щоб і сліду люди-звірі
Не знайшли у цій золі!
Спали мене, Вогню;
Візьми мене в далину,
Ти не бійся — Дике Поле
Не почує стогону!
Я весело засміюся,
Чорним птахом вознесуся…
Пропали мені діру
В скам’янілім лоні,
Де у Чорному Яру
Лицарі в полоні!
Сплять вони — чи задубіли?
Ой, який кривавий плід!
Дике Поле? Дике Тіло!
Сотні літ! Сотні літ!
І я, тамуючи ридання,
Несміло вийшов з темноти…
— Скажи мені, дівча кохане,
Що сталося тобі, хто ти?
ДІВА (кружляючи в огні)
— Хіба не бачиш — я причинна!..
Я
А хто вчинив з тобою те?
ДІВА
Я жду появи Диво-Сина,
Те сім’я Боже і Святе…
Вже сотні літ, як зріє в лоні
Вогниста янгольська могуть,
Та тільки душі дикі й сонні
Їй народитись не дають…
І завмирає дух любові.
І кам’яніє в глибині,
По жилах пломінь замість крові
Тече й пече… Пече мені!
Колись і ти зі мною в парі
Ішов дорогою неслав…
Чи ти пізнав мене, Кобзарю?
Корсаре мій, чи ти пізнав?
Я
Ти Україна?
ДІВА
Я — причинна!
Я божевільна ластівчина…
У чорне небо полечу,
А хочеш — і тебе помчу?!.
Я (падаючи на коліна)
Святая Діво! Дай надію,
Що Землю не покинеш ти!
Ти нас вела крізь буревії
До глибини і висоти,
Я жив з тобою і тобою
В темницях, рабстві, в самоті,
В боях, у тиші, в неспокої
Плекала ти думки святі…
І ось тепер, коли довкола
Лиш трупи, холод та пітьма,
Ти хочеш кинуть Дике Поле
І відлетіти крадькома?!
Що з нашим Краєм толі стане,
Куди подінуться гаї,
Кому співатимуть осанну
У літні ночі солов’ї?
І наша пісня, наше слово
Невже згорять в цьому вогні?
Ти все це знищити готова?
Скажи мені! Скажи мені…
ДІВА (знеможено)
Проміняю променисте намисто,
Проміняю і цимбали й дуду…
У пратемних туманах імлистих
Нове поле собі віднайду…
Я
Завжди ще мить… Лише одненьку мить!
ДІВА
О Матінко! Болить мені! Болить!
(співає)
Полечу Чумацьким Шляхом,
Лоно геть розвію прахом,
Стану вільним чудо-птахом…
Щастя й жах! Щастя й жах!
Іскри зоряні в очах!
Я вже лечу!
Чи не лечу?
Кобзарю мій, я вся тремчу!
Прости мені… я навіжена,
Сама собою полонена…
О поможи! О поможи…
Святеє путо розв’яжи…
Я
О, як тобі родити Сина?
ДІВА
Я народжу в ту саму мить,
Як дух осяяних русинів
Закляття зможе сотворить!..
Я
Яке закляття?
ДІВА
Дуже давнє.
То заповіт дідів преславних…
Оцю сопілочку візьми,
Заграй на ній серед пітьми…
Якщо в душі твоїй воління
Перемагає марноту,
Всі українські покоління
Мелодію почують ту…
ЖИВІ перейдуть це багаття,
А МЕРТВІ лишаться в золі…
І ви сотворите закляття
Останню клятву на Землі!
Мені поможе народити
Самоосудження Русі.
Тоді дозріє Нове Жито,
І мрії всі, і правди всі.
Бери сопілочку, бери…
Закляття древнє сотвори!
Страшна Рада
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І я заграв. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Тартар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6601 | Олесь Бердник | Тартар | Драматична поема
Пустеля. За нею — гори. Ліворуч — Бовван Світла, лик його ласкавий, усміхнений, привітний, чоло увінчане квітами, в протягнутій руці — знак життя (Тау), в другій руці, притиснутій до грудей — череп. Бовван шестикрилий, довкола голови — пломінний ореол.
Праворуч — висічений з базальту чорний Бовван Темряви в образі Пантери. Вона зібрана в тугий вузол, довгий хвіст обкрутився довкола тулуба, а кінчик піднятий вгору, ніби голова гадюки. Очі Пантери примруже-ні, проте інколи проблискують дві золотисті щілинки: тоді погляд Боввана зловісний і тривожний.
Довкола обох Бовванів безліч високих паль з людськими черепами. Посередині між ними темніє отвір, звідти докочуються відлуння тужливих плачів, стогонів, жахливих зойків та благань. Біля входу до моторошної безодні коло непорушних скам’янілих людських постатей, котрі ніби заглядають у прірву.
Біля обох Бовванів — дерев’яні помости, на них закривавлені піц з ввіткнутими катівськими сокирами.
Між двома помостами — на рівній відстані від них, проте достатньо далеко від безодні — сидить Жеб-рак. Він куняє, інколи пересипає з руки в руку дрібні гроші, прислухаючись до їх дзвону. Жебрак неви-дющий.
Входить Шукач — запилений, втомлений. Зупинився, задивившись на Боввана Світла.
ШУКАЧ.
Втомився я… Пройшов широкий світ…
Багато літ. Тяжких кривавих літ
Шукання, і хитання і повстання…
Зневіра, ніч… а там — ізнов світання.
І знов похід — у нову далечінь,
Де бовваніє тайни вічна тінь,Дивіться також
Олесь Бердник — Вогнесміх
Олесь Бердник — Хто зважиться — вогняним наречеться
Олесь Бердник — Серце Всесвіту
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Неначе привид, манить, обіцяє,
І, мов роса ранкова, геть щезає…
І серце висихає, мов криниця,
З якої вже школи не напиться.
Іду сновидою, простую…
А куди?
Ще думка мерехтить вряди-годи,
Тримається за ниточку надії,
Що в глибині душі наледве тліє…
Привіт тобі, усміхнений бовване!
Шаную твоє сяйво полум’яне.
Хто ти? Чому стоїш в оцій пустелі,
Де лиш піски палючі, невеселі?
ЖЕБРАК (прислухаючись до голосу).
Щоб ваша доля ясно розквітла,
Дайте убогому во ім’я Світла…
Дайте грошину, дайте хлібину,
Дайте на пиво і на свитину…
Шукач, не відповідаючи на прохання Жебрака, підходить до Боввана Темряви. Зупиняється, при-дивляючись до провалля.
ШУКАЧ.
Безвидна і глибока ця діра,
Мороз і жах від неї пробира.
Там моторошні звуки в глибині,
Від них тривожно й жалісно мені, —
Немов у тій безодні рідні душі
Своїм плачем у грудях щось ворушать.
Куди веде провалля лиховісне?
А серце б’ється, що здається й трісне…
Боввана очі дивляться на мене.
Чи золоті вони… а чи зелені?
Тепер червоні… Цей бовван моргає,
Мене він ніби в яму закликає…
ЖЕБРАК (повертає голову до шукача).
Щоб ваші вічно сміялись очі,
Дайте убогому во ім’я Ночі!
Во ім’я Темряви дайте грошину,
Дайте на пиво і на свитину!
ШУКАЧ (роздратовано).
Ти вже проси в ім’я якесь одне,
Чи захотів на сміх піднять мене?
ЖЕБРАК (байдуже).
Та світло, тьма — для мене то слова.
Усьому в світі — гроші голова.
Я, бач, сліпий. І день чи темна ніч,
Лиш про одне веду я вічно річ —
Про хліба шмат, про темну одежину
Та про дзвінку принадливу грошину…
Тож не скупись, мандрівнику, а дай
Від щедрості — і попадеш у рай!
ШУКАЧ.
А де той рай? Ти відаєш про нього?
ЖЕБРАК.
Давай лиш гроші — я знайду дорогу.
Отут правобіч — гарна є корчма,
Чого там тільки в корчмаря нема, —
Питва усякого, і ковбаси, й м’ясив.
Наситишся — і душу в рай вмістив…
ШУКАЧ (киває головою).
Якби в тім рай — давно б уже Земля
На божії скидалася поля.
Всього на ній доволі — та дарма:
До щастя все дороги щось нема.
Тож не проси для себе милостині —
Нема у мене ні грошини нині…
Сідає біля Жебрака.
ЖЕБРАК (позіхаючи).
Даремно розкривати рота
Мені, їй-бо, нема охоти…
Базікай сам собі про пекло ачи рай,
Мені ж спочити дай… (Дрімає).
ШУКАЧ.
А все-таки, скажи, лишень, мені:
Чому отут, у цій самотині,
Поставлено боввани? І які
Думки у них закладено людські?
Хто будував, в ім’я яких богів?
Чому довкруг багато черепів?
ЖЕБРАК (сплюнувши набік).
Ну причепився, не даєш поспать!
Коли про ці боввани хочеш знать,
То зачекай, ось прийдуть їх жерці,
Дадуть одвіт на всі питання ці…
Послухай ради — менше ти мудруй!
Мене ж без діла більше не турбуй…
Знову заснув, висвистуючи носом. Шукач теж вкладається спочивати. Деякий час тихо, лише з глиби-ни прірви інколи долинають жалі й стогони.
Входять Жерці з різних боків — один у золотих шатах, другий — у чорних, з темною машкарою на обличчі. Зупиняються кожен біля свого Боввана. Запалюють жертовні вогнища. Моляться.
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Преславний будь, великий боже Дня!
Твоє проміння морок проганя,
Ти — перший і останній, на віки,
Тобі весь світ спліта хвали вінки,
Тебе благословляє все живе,
Вітає, дякує і радується, зве!
Нема нічого в світі, лише ти,
Як Символ милосердя й доброти,
Господар і любові, і життя.
Уся безмірність — то твоє дитя!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
О дух великий Темряви, прости
Тому жерцеві Дію! З-за глупоти
Він меле дифірамби лише Дню!
Та я його спокійно зупиню
І запитаю псевдомудреця:
— Початок де у Всесвіту вінця?
Пихате Світло звідки узялось? І Fiat Lux адже промовив хтось?
З правіку сказано: над безміром Пітьма,
Іще ні Світла, ні світил нема,
І лише Дух — невидимий рушій
Дає команду Світлу йти у бій,
І він його рішуче відділя
Від Темряви, дає свої поля,
Де може промінь бути й панувать.
Але про Тьму — що може він узнать?
Нічого, нічогісінько, бо Тьма —
То є Богиня Всесвіту сама,
То Мати Сили і самого Світла,
Бо Світло на її стеблі розквітло!..
ЖРЕЦЬ СВІТЛА (люто).
Дурниці мелеш! Темрява — то зло!
То ненависті й лиха джерело!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
А чи не будеш ти пітьму прохать,
Щоби прийшла, як треба спочивать?
А чи не думав ти — як тьма відсутня,
То не існує й світло баламутне,
Бо хто ж його мигтіння відтіня?
Тож лише з тьми виходить світло дня!
Тому мій Дух Пітьми — всьому глава!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Блюзнірські і безбожницькі слова!
Дивися, Бога Світла не гніви,
Щоби тобі не втратить голови.
Згадай, що сяє світло у пітьмі,
І промінь не замкнути у тюрмі,
Його пітьма ніколи не здола,
Супроти світла сила в ній мала!..
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Все те — лише бахвальство, річ пуста!
У Духа Темряви є істина проста:
Заплющи око — всюди море тьми,
Не розігнать її промінними крильми,
Бо щоб узріти світло — око дай,
А тьми без ока цілий небокрай
Собою обіймає і сповня.
Признай, що Ніч таки старіша Дня!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Щоб я признав? Ніколи і нізащо!
Твій бог є Nihil , дармоїд, ледащо!
ШУКАЧ (підводячись із землі).
Послухайте мене, святі отці,
Навіщо дивні суперечки ці?
Таж є для ночі і для дня пора…
Як нічка благодатна умира —
То там, на сході, воскресає день
Для праці, і шукання, і пісень…
Як день згасає — має нічка силу,
Дає видіння потойбічні крила,
І у таємнім лоні відкрива
Світи грядущі, тайни і дива!
Мирітеся, жерці проміння й тьми,
Адже пізнання — птах з двома крильми?!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Первісна тьма! І світло — лиш іскрина!
Нехай він визнає, що Світло — Тьми дитина!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
І ще чого? То дух лукавий ночі
Мене своїм рабом зробити хоче,
Щоб жертви всі, які пливуть мені,
Ділити з демоном зловіщим нарівні!
Немає тьми! Бо то — лише мара!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Згасає світло! Тьма лиш не вмира!
Гнівно розходяться.
Входять Судді в довгих мантіях. За ними несуть стіл, вкритий зеленим сукном. На столі книги законів, одна стопа — в золотих палітурках, друга — в чорних.
СУДДІ.
І знов на місці праведнім старці?
Чом тут лежать задрипанці оці?
Вартові проганяють Жебрака й Шукача, ті перебираються на край пустелі, до нагромадження скель. Судді сідають за стіл, над ними майорить полотнище з образом Богині Справедливості: очі зав’язані, в руках терези.
Збирається гурт цікавих — бродяги, жінки, п’яниці, поет. Кат у червоному балахоні з сокирою в руках стоїть осторонь. Обабіч столу займають місця Обвинувач і Захисник. Суддя калатає дзвіночком.
СУДДЯ.
Введіть підсудного, присутні, повна тиша!
Мовляти можна, як дозволю лише…
Вводять Підсудного. Це обірваний, замурзаний бродяга. Він з-під лоба зиркає на суддів, на юрбу. Зупиняється.
СУДДЯ.
Підсудний, ваше ім’я?
ПІДСУДНИЙ.
Я не знаю.
СУДДЯ.
Як це можливо?
ПІДСУДНИЙ.
Світом я блукаю,
І бачу — міріади в нім речей,
Звірів, дерев, і птахів, і людей…
Хіба всьому на світі є наймення?
А якщо є — то лиш для сьогоденну,
Бо хто мені відкриє тайну "Я"?
Що є оцих хмаринок течія?
Чи риби в морі, або цей жебрак?
Отож, добродію, не звіть мене ніяк…
СУДДЯ (зловісно).
Агей, ніяче! За тобою плаче
Сокира ката, а тобі неначе
Все те байдуже…
ПІДСУДНИЙ.
Та воно не дуже,
Але про те хай доля моя тужить!
Як скаже: смерть! — і смертоньку прийму,
Один удар — і буде по всьому!
СУДДЯ.
Доволі слів. Схопила вас сторожа,
Як ви вели поміж людьми ворожу,
Підступну річ, в якій на Світлобога
Були наклепи й лайка…
ПІДСУДНИЙ.
Що ж із того?
СУДДЯ (спалахує).
Ти ще питаєш? Ось отут в Законі
Є вказівки суворі, безсторонні,
Де сказано: "Наклеп на Світлобога —
Карать на смерть!" Тобі — одна дорога!
Тож виправдовуйся — чому ти так сказав?
Чому на Світлобога наклепав?
ПІДСУДНИЙ.
Я лиш сказав, що Світло — не бовван,
Що лиш Природа є єдиний Пан,
Що в ній усе — і день, і темна ніч
У певний час складають певну річ:
В одну годину світлу радий ти,
Але коли захочеш прилягти —
Тоді тобі миліша темнота…
БРОДЯГА (з юрби).
А таки правда… правдонька свята…
ОБВИНУВАЧ.
Заткніте їм пащеки, ваша честь!
СУДДЯ.
У вас до цього (показує на Підсудного) ще питання єсть?
ОБВИНУВАЧ.
Які питання? Ясно все усім:
Вівця паршива увійшла в наш дім
І воду каламутить, добрий люд
Збиває з пантелику. Всякий бруд
Вселяє в душу, сіє злі думки…
Я б всіх таких понищив залюбки!
Хто Світлобога сміє відкидать?
Хто цей бродяга, що, неначе тать,
У наше середовище забрів
І сіє зерна антибожих слів?
Зневажив світло — повернись до праху!
Я вимагаю голову на плаху!
СУДДЯ.
Захиснику, від вас ждемо ми слова…
ЗАХИСНИК (встав).
Я, ваша честь, до захисту готовий!
Мій підзахисний, ясна річ, бродяга,
Проте у ньому сміливість, відвага,
І, може, він сокири й заслужив —
Але ж це вперше?! Хай би краще жив,
Служив би Світлобогу та закону
І повернувся у правдиве лоно!
Я пропоную — хай він присягне,
Що з цеї миті Світло лиш одне
Він любить і любитиме…
ПІДСУДНИЙ.
О ні!
Не присягну такого і вві сні!
Як уявлю, що вічно сонце в тім’я
Мене пектиме — краще навіть сім’я
Моє нехай пощезне на землі…
ЮРБА (благає).
Покайся, дурню! Суддоньки не злі!
Проси пощади! Падай на коліна!
Невже так тяжко і зігнути спину?..
СУДДЯ (повернувся до одного підсудка, другого, ті кивають головами).
Устати, слухать вирок! Цей підсудний,
Який не має ймення, дух заблудний!
Поринувши у ненависть і лють,
Повстав на Світло, загубивши путь!
А тому ім’ям Світла й сонця Дня
Йому тепер одна пеня:
На плаху голову — і по всьому!
Нехай іде із світла у пітьму.
Гей, кате, до роботи!
КАТ (хапає засудженого, тягне до плахи на помості під Бовваном Світла).
Все зроблю!
І злодія без жалю погублю!
У юрбі хвилювання, шум, проте всі зацікавлено тиснуться вперед, щоб краще бачити страту. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Україно моя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6568 | Олесь Бердник | Україно моя | Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани,
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів —
І наслухую мову луни…
Мені каже Дніпро:
— Україна — то Я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль Світова.
Її серце — живе,
Її дума — печаль Світова.
І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.
То все — ти, то все — ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все — ти, то все — ти,
Ніби райдужні в небі мости.
1972 р. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Хор елементів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6590 | Олесь Бердник | Хор елементів | Фантастична новела
Космос відбивається в зіниці кожного ока…
З афоризмів Сходу.
І досі не знаю — було це чи ні…
Довго не хотілося мені розповідати про той химерний випадок. Боявся, щоб не сміялися. Та істина вимагає свого. Я мушу сказати…
Це сталося минулого літа. Я поїхав на канікули до бабусі, що жила на березі Сули, на Сумщині. Село ховалося в розкішних садах, з високої кручі видно було голубе марево лісів і полів. Глибоко порізані яруги зеленіли буйною заростю. Привітавшися з бабусею, розцілувавшись, наговорившись, напившись узвару і вишневої наливки, я одразу ж побіг до Сули.
Тиха річечка зачарувала мене. Ледве-ледве струмилася вода, в прозорій глибині весело метушилися рибки п пуголовки, ніжно шепотів древні казки стрункий очерет.
Я роздягнувся, пірнув у прохолодний потік, поплив до мальовничої купки людей, понюхав жовті медові квіти, полежав горілиць на воді, дивлячись у небо.
Повернувшись на берег, одягнувся і, освіжений, радісний, рушив до гаю. Хотілося погуляти серед зеленого царства на самоті.
Вузька стежка в’юнилася серед молодого дубняка. Потім почала підійматися на кручу — до села. Я звернув з неї в гущавину. Пробирався між кущами терну і глоду, між густим сосняком. Змішаний запах живиці й грибів паморочив голову, тривожив серце.
Я сів на пеньку, заплющив очі. І одразу ж почув звуки скрипки.
Хтось недалеко грав. То була знайома мелодія української пісні "Дивлюсь я на небо". Мелодія пливла урочисто, але дуже динамічно. Я не підберу іншого слова. Саме динамічно. Пружно, активно, сильно. Пізніше мені здалося, що в тій мелодії було не прохання крил для польоту в небо, а здійснення тієї віковічної мрії. А може, то лише мої пізніші домисли. Хто знає?..
Я дуже здивувався. Цікаво, який це дивак забрів у гущавину, щоб тут вправлятися в музиці? Може, нещасливий сільський аматор, якого жінка виганяє з хати? Так ні ж, грає він чудово і навіть незвичайно. Залюбки такого б слухали і вдома, і в клубі. Чи не приїжджий студент консерваторії знайшов собі самотній притулок та й любо розмовляє з природою? Мабуть, що так…
Я вирішив познайомитись з таким оригіналом. Підвівшись з пенька, рушив на звуки скрипки. Мелодія замовкла. Почулися негучні металеві звуки. Ніби хтось ударяв молоточком по великій порожній цистерні. Я ще більше здивувався. Виявляється, окрім музиканта, тут недалеко ще й слюсарна майстерня. То вже зовсім дивно!
Я наблизився до великої галявини. Сонце заливало її радісним промінням і освітлювало химерну, несподівану в цьому місці споруду. Над чотирма високими палицями-опорами було напнуто шатро з білого брезенту. Під шатром лежала велика — на три метри в діаметрі — куля, складена з великих фіолетових шестигранників. Дивна споруда навіть у затінку мінилася феєричним, неяскравим світлом, від якого боліли очі. Біля кулі сидів старий дід у вишитій сорочці, з довгою білою бородою. Він мугикав під ніс пісню, поклепуючи молоточком по шестиграннику.Дивіться також
Олесь Бердник — Зоряний корсар
Олесь Бердник — Якщо хочеш — прийди!
Олесь Бердник — Хто такий соняшник?
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Я спантеличено завмер. Що б це могло означати? Фокусник приїжджий, чи що? А може, якась експедиція? На що схожа химерна куля? Зонд? Та ні. Астрономічний прилад? Не схоже.
Дід залишив молоточок, взяв до рук скрипку. Потер смичок каніфоллю. Кашлянув, ніби прочищаючи голос. Потім тихенько замугикав:
— Давно на нас чекають далекії планети,
Далекії планети, чудеснії краї…
Після цього він торкнувся рукою якогось невідомого пристрою. То була сферична колба з цілою мережею трубок і кабелів. Всередині тієї посудини заграли фонтанчики різнобарвних рідин. А може, й не рідин. У всякому разі, так мені здалося…
Дід одразу ж заграв на скрипці пісню, яку перед тим мугикав. І знову я здивувався. Звичайна, вже тривіальна для вуха мелодія здавалася новою, значущою і глибокою за внутрішнім змістом. А струмені в колбі спліталися в центрі пристрою в бузкову хмаринку, закручувалися спіраллю, осідали вниз.
Оце так дивина! Ніби в казці. Ніколи б не подумав, що в невеличкому гаю над Сулою, в самотині, якийсь дивак займається таємничими дослідами. Треба спитати бабусю. Вона, безумовно, знає, яка сюди експедиція приїхала…
Я тихенько, щоб не турбувати дослідника, рушив назад. І коли вибрався на стежину, почув тиху мелодію: "Орлику сизий, соколе бистрий, що вік на волі, в завидній долі…"
Бабусю я знайшов у саду. Вона, скрушно хитаючи сухенькою головою в чорному очіпку, обрізувала гіллячки на яблуні, оповиті павутиною з червою всередині.
— І нащо то господь сотворив усяку нечисть? — бубоніла вона під ніс. — Краса така дивовижна розквітає собі, веселить людей і природу, а тут — на тобі! — нечистий дух несе черв’яка, їсть поїдом листячко, щоб тобі добра не було!..
— Бабусю, — перебив я її філософські роздуми, — що там за вчені приїхали до нас? Експедиція, чи що?
— Які вчені? — здивувалася стара.
— Та тут, в гаю, намет стоїть великий. На скрипці грає якийсь дід.
— Не чула, голубе! Не чула. То, може, тобі приснилося?
Я хотів заперечити бабусі, що, мовляв, ще своїм очам довіряю, але прикусив язика. А що як і справді мені приверзлося? Запахи лісу, сонячне проміння, феєрія весняного гаю…
У мене визріло раптове рішення. А чого я, власне, боюся? Треба звернутися до діда, запитати.
Я гайнув назад по крутій стежині. Схвильовано почав пробиватись серед гущавини в той бік, де чулася пісня. Від галявини долинали звуки молотка. Ну от, яка ж галюцинація? Не може приверзтися двічі одне й те ж саме!
Я дістався до галявини. Дід сидів, як і раніше, на стільці, клепаючи молоточком по кулі. Я тихенько кашлянув. Дід, не обертаючись, сказав:
— Підходь, не бійся. Треба було одразу підходити, першого разу…
Отже, він бачив мене ще тоді? Нова загадка…
— Драстуйте, — сказав я ніяково. — Пробачте, що потурбував. Чую, щось дзвенить, співає. Думаю — дай подивлюся…
— Не виправдовуйсь, — ласкаво сказав дід. — Нічого злого не зробив. Звичайнісінький інстинкт дослідника. Ти, здається, на математичному факультеті навчаєшся?
— Точно, — сказав я, дивуючись. — А ви звідки знаєте?
— Я все, брат, знаю, — сказав дід, нарешті глянувши на мене.
Очі в нього були ясні, блакитні. В них відбивалося небо, пухнасті хмаринки, ніжно-зелені верхів’я молодих дубів. Волосся і борода білі-білі, як лебединий пух, а обличчя сухе й жовте, як пергамент. Здавалося, дмухне вітер — і дід полетить у просторі, як павутинка бабиного літа. Ані статура діда, ані його одяг — проста вишита сорочка — не вказували, що він вчений або ж якийсь дослідник. Найвиразніше його можна було б прийняти за пасічника чи садівника. Але ж знає він, з якого я факультету,— отже, певно, викладач університету…
— А де ж інші? — несміливо запитав я.
— Хто інші? — всміхнувся дід.
— Члени експедиції.
— Я сам. Ніякої експедиції нема.
— А що ж ви досліджуєте? Я ще не бачив такого дивного апарата…
— Я, брате, не досліджую. Я готуюсь до польоту в інші світи…
Холодок прокотився в мене поза спиною. Не інакше, як божевільний.
Дід строго посварився тонким коричневим пальцем.
— Не вмієш володіти думкою, брате. Несолідно це: не знаючи в чому справа, думати про людину негоже…
— Та я ж нічого,— збентежився я.
— Ще гірше, — нахмурився дід, — обманюєш. Адже думав, що я божевільний?
Я загорівся і, певно, був червоний, як печений рак. Дід засміявся.
— Хе-хе. Молоде-зелене. Гаразд, пробачаю на перший раз. Отже, повторюю, — готуюсь до польоту в інші світи…
— На цьому…
— Еге ж, у цьому апараті…
Я торкнувся пальцем фіолетової кулі. Вона похитнулася.
— Пробачте,— вибачливо сказав я,— але ж… якось не віриться. Літають у космос на ракетах, молоді хлопці-космонавти…
— Отож-бо й є, — сумно сказав дід. — Я писав-писав у Космоцентр: візьміть та візьміть мене, страх як хочеться перед смертю побувати серед зірок. Ні! Не захотіли. Дуже ввічливо мені відмовили, сказали, що мої жарти недоречні. Лише одна добра душа написала, що моя мрія здійсниться не в тому плані… Встановлять на інших планетах телепередачі, і я побуваю в далеких світах з допомогою телеекрана… Спасибі й за це. Та справа в тому, що мене не цікавить картинка на екрані. Я хочу сам особисто побувати в Космосі. Щоб мене оточив зоряний безмір, щоб я побачив інші світанки, інших істот, а може, й людей не наших… Хіба ж порівняєш таку мрію з якимось телевізором?
— Але я не розумію…
— Скоро зрозумієш, — сказав дід. — Все дуже просто. Я переконався, що мені не пощастить полетіти, так би мовити, з офіційним екіпажем, і тоді вирішив зробити це самостійно… Що з тобою? Ти все ще не довіряєш?
— Пробачте… не знаю вашого ім’я…
— Дід Гриць моє ім’я. Так і зви мене…
— Хм… Пробачте, діду Грицю… але все-таки дивно чути такі слова в атомний вік: мене не взяли в космічний політ і тоді я вирішив самостійно…
— Чому ж дивно? Саме тому, що космічний вік, нічого дивного й нема. Є технічні можливості, є знання…
— Тепер одинаки винаходів не роблять, — авторитетно заявив я.
— Брехня, — всміхнувся дід Гриць, поворушивши пухнастими бровами. — Завжди одинаки винаходили. А колектив лише здійснював. До речі, і я користуюся послугами колективу. Все, що використовую, придбав у державних магазинах, в лабораторіях. Друзі помогли. Еге, та мені нема коли сперечатися з тобою. Хочеш слухати — слухай, а ні — то не заважай. Сідай сюди, на оцей стілець. Я трохи втомився, хочу спочити, то можна й побесідувать. Тільки не перебивай. Так от. Я вирішив полетіти в космос самостійно! Яким чином? Ракети я не зроблю, в школу космонавтів мене не приймуть, астрального тіла я виділяти з себе не вмію, так як індійці, щоб літати в інші сфери… Думав я, гадав… Довго думав… І зрештою додумався. Я розробив цілком інший принцип польоту — простий і зручний. Він буде доступний кожному. Дешево, просто, швидко, портативно. Невидані перспективи. Я вирішив зробити невагомий метал…
— Кейворит Уелса, — перебив я. — Нереально…
— Хм, які ви швидкі, — іронічно буркнув дід. — Прочитали якогось дивака і гуртом повторюєте, як папуги! Всі ви гакі — верхогляди! Кейворит неможливий, вічний двигун теж неможливий…
— Навіть є постанова така, щоб не розглядати проектів вічного двигуна, — ображено підхопив я.
— Ідіотська постанова, — лагідно промовив дід. — Долонею закривають сонце такі законодавці. Вічний двигун не лише можливий — він існує. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Хто зважиться — вогняним наречеться | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6582 | Олесь Бердник | Хто зважиться — вогняним наречеться | ХТО ЗВАЖИТЬСЯ — ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ
Фантастична повість
Частина перша
ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ
ГОРОБИНА НІЧ
Шаленіла гроза.
Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…
Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.
Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.
І тоді почалося.
Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.
Та де там!
Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток.
Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьохали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому.
Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання.Дивіться також
Олесь Бердник — Всемогутні дурні
Олесь Бердник — Сузір'я зелених риб
Олесь Бердник — Вірші для Доні
Ще 67 творів →
"Хто зважиться — вогняним наречеться" (скорочено)
Біографія Олеся Бердника
Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі "Юний технік" дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи.
Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаю чи:
— Боліди! Боліди впали!
— Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі?
— Я ж кажу, — ображено озвався син. — За нашим лісом впали два великі боліди!
— Які боліди?
— Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Йвановичу! Це ж знаєте яка подія!
— Ото подія, — невдоволено пробурчав батько. — Каменюки якісь впали, а ти кудкудачеш, ніби курка над яйцем!
— Та не прості ж, а з космосу!
— Вони скрізь однакові, — позіхнув батько. — Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як вже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максиму Йвановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати…
Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю.
— Горобина ніч, — шепотіла вона, зітхаючи, — одведи й заступи, господи!
— А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікно.
— А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука. — Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було…
— Що було?
— Як була я ще дівчам… Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися… Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось вночі упала теж зоря у Вовчу Долину…
— А де це Вовча Долина?
— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється!
— Далі, що далі, бабо?
— Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться…
— Що світиться?
— А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця…
— Не вигадуйте, мамо, — невдоволено озвався батько. — Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами.
— А от і не вигадка, — сердито мовила баба. — Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю.
— Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.
— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!
— Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…
— Я б не побоявся, — сказав Славко.
— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…
— От-от, — засміявся батько. — Договорилися…
— Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…
— На курячій лапці, — піддакнув батько.
— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…
— Яка ж вона яга, коли добра?
— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…
— Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло?
— Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…
— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.
— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…
— Бо вигадки, — повчально сказав батько.
— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?
— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.
— І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!
— Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько.
— Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!
— А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!
— Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…
— Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає…
— Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…
— Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..
ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ
Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Хто такий соняшник? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4959 | Олесь Бердник | Хто такий соняшник? | Спочатку земні рослини не мали квіток. Високі дерева, велетенські трави покривали гори, степи, долини. Та куди не глянь — жодної квітки!
Звернулися дерева, чагарі, трави до Сонця:
— Полум'яний батьку! Ти запалюєш у грозовій хмарі багатобарвну райдугу, прикрашаючи небо. Подаруй і нам дещицю тих барв.
Замислився господар денного Неба. Довго мовчав. Не міг придумати, чим зарадити рослинам на далекій землі.
Озвався син Сонця, золотоволосий принц:
— Я піду на землю та й оздоблю зелень барвами райдуги.
— Це небезпечно,— тривожно відповів батько.— Покидати сонячну оселю не можна безкарно. Розпорошившись на далекій планеті, ти можеш не повернутися до рідного дому...
— Я все'дно піду,— затявся на своєму золотоголовий принц.— Ти даруєш радість усесвітові, а я хочу подарувати її деревам і травам.
Зітхнув батько, проте, що мав робити,— згодився.
Прилетів син Сонця до землі, веселковим колесом почав обходити світ. І затріпотіла природа від блаженства.
Велетенськими запашними квітами вкрилися магнолії, ніжно усміхнулася рожевими пелюстками на узліссі шипшина, срібнодзвінно заспівали серед трав блакитноокі дзвоники, небесними вічками глянули на світ незабудки-братики, сором'язливо захиталися на вітрах білі гвоздики...
Безліч квітів покрили безмежні простори, ніби різнобарвна ріка розлилася по землі, одухотворюючи природу, відкриваючи людям світ краси й творчості.
Зупинився сонячний принц та й поглянув довкруж. А побачивши плоди своєї праці, щасливо засміявся. Махнувши полум'яними крильми, хотів було вернутися додому. Та де там! Витративши силу на творення квітів, він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до осяйної оселі батька.
Заридав самотній Ярило у небі, ховаючись за темний обрій. А знесилений принц упав на землю, заливаючись гіркими слізьми. На світанку він встав, напружив усі сили, щоб полетіти, коли з'явиться Сонце, але зміг лише підняти назустріч батькові своє пломеніюче обличчя. З тої пори цар-квітка, золотоголовий соняшник, невідступно дивиться на схід: батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної осяйної оселі... |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Хто ти? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6586 | Олесь Бердник | Хто ти? | Олесь Бердник
Хто ти?
Роман-симфонія
Нежданому другу присвячую
Автор
…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі
Не згине правда, думка і добро,
Лиш краще, ширше розів’ється далі,
Не бійтеся — не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, —
Ядро ж живеє розростесь без впину…
ІВАН ФРАНКО
Запитають — як перейти життя? Скажіть — як по струні безо-дню: Красиво, бережно, блискавично.
АФОРИЗМИ СХОДУ
Увертюра
БУМЕРАНҐ ЧАСУ
Прохолодне весняне повітря, напоєне запахами альпійських луків, попливло через від-чинені двері в зал обсерваторії. Папірці з цифрами та графіками затріпотіли. Фон Круфт при-тримав їх долонею, оглянувся. На порозі стояла секретарка, гнучка, з буйною гривою білого волосся, вродлива фрейлейн у вишмульганих джинсах. Вона вибачливо усміхнулася зелени-ми очима, люб’язно перепитала:
— Я вас потурбувала, гер професор?
Він притримав записи важким прес-пап’є.
— Дрібниці. Я вже скінчив. Що у вас?
Вона наблизилася легко, безшумно. Поклала на стіл конверта.
— Квитки на завтра. До Києва.
— Ах так! Я й забув. Дякую, фрейлейн Марта…
— Машина до Цюріха буде о десятій ранку біля обсерваторії. З Цюріха до Женеви — о дванадцятій. В аеропорту ви приєднаєтесь до інших делегатів. Виліт о двадцятій. О двадцять другій ви вже будете в аеропорту Бориспіль. Там вас зустрічатимуть.
— Прекрасно. У вас все?
— Ви забули про кореспондентів, — зауважила секретарка. — Вони чекають уже бли-зько двох годин.
Фон Круфт поморщився з досадою. Зітхнув.
— Запросіть. Тільки попередьте: не більше двадцяти хвилин. Мені ще треба дещо під-готувати для київського конґресу…
— Гаразд. Буде зроблено, гер професор.
Дівчина зникла. А за хвилину гомін і гам сповнили телескопний зал альпійської обсер-ваторії Цюріхського університету. Спалахнули переносні юпітери, блискавки бліців засліпи-ли очі вченого. Він втомлено прикрив їх долонею, важким поглядом окинув журналістів.
— Прошу, панове, якнайстисліше…
Наперед виступила юна кореспондентка студентського журналу "Ілюзіон". Ввімкнув-ши магнітофон, запитала:
— Пане професоре, наші читачі вельми цікавляться проблемою міжзоряного контакту різних цивілізацій. Київський конґрес скликано для обговорення саме цієї проблеми?
— Так.
— Ви один із швейцарських делегатів?
— Ви вгадали, — усміхнувся фон Круфт. — Завтра ми вилітаємо.
— Ви спеціаліст міжзоряного контакту чи це ваше хобі? Як давно ви займаєтеся цією проблемою?
— Спеціалістів у цій справі ще нема, — поблажливо роз’яснив фон Круфт. — Триває лише нагромадження думок, гіпотез, проектів. Усі ми ще дилетанти в цій галузі. Проте осо-бисто я захоплююся ідеєю зв’язку з мислячими істотами всесвіту ще з юності, зі студентсь-ких років.Дивіться також
Олесь Бердник — Казка про ромашку
Олесь Бердник — Привид іде по Землі
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Кореспондентку заступив літній журналіст з ФРН. Піднісши мікрофон до вченого, по-цікавився:
— Ви кажете, що узгодженої думки щодо контакту цивілізацій ще нема. Але особисто ви маєте певні міркування щодо необхідності, доцільності чи реальності такого контакту? Чи склалася у вас певна гіпотеза?
— Безумовно, — знизав плечима вчений. — Хто знайомий зі спеціальною періодикою, той читав мої проекти міжнародної проґрами "Космоконтакту".
— Я читав експрес-інформацію з вашим проектом, — кивнув журналіст. — Але там лише технічний бік справи. Абстрактний розгляд проблеми. А ви що думаєте про реалізацію свого проекту? Чи вірите в наявність інших розумних істот поза Землею? І якщо так, то коли сподіваєтесь на таку зустріч? Маєте факти, які б свідчили про існування життя десь у Всесві-ті?
— Сам факт нашої розмови, — всміхнувся фон Круфт, — свідчить про існування тако-го життя. Адже ми з вами — його представники, чи не так?
Присутні засміялися. Та кореспондент не вгамовувався:
— Віддаю належне вашому гумору, гер професор! Проте я запитую про життя на інших планетах…
— Розумію, розумію. Я пожартував, прошу пробачення. Але що можна сказати конкре-тно у відповідь на ваше запитання? Сама підготовка до контакту вже багатозначна. Людство в суті своїй — консервативний, інерційний космофеномен. Історія показує, як тяжко його виводити на інші площини усвідомлення і космобачення. Доказів у минулому достатньо — люди віками змагалися супроти вже очевидних істин: згадайте хоча б Галілея, Коперніка… І тому сам факт бурхливого проґресу в реалізації ідей космоконтакту, їхньої всепланетної по-пулярності вельми багатозначний! Я особисто певен, що ми з вами, панове, будемо учасни-ками першого зоряного контакту.
Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв наці-лилися на вченого, посипалися нові запитання:
— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?
— Які вони?
— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?
— Що може дати поєднання різних розумів?
Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, си-пав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний ба-сок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, зда-ється, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри ро-зуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, пере-старався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бенте-жить, вбуравлюється у свідомість)
"Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змал-ку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…"
Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підгото-вки варіанту "космолінґви" для контакту з іншими цивілізаціями?
А дзвінкий голос з минулого застерігає:
"Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достат-ньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?"
Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранко-ва роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?
"Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокої-тись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?.."
Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:
— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми теза-ми. Дякую вам, до побачення…
Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стов-бичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.
— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.
— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.
Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.
— Ви пізнаєте мене?
— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?
— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?
— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам тре-ба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.
— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька за-питань.
— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подро-биці — після повернення з Києва.
— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?
— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особи-ста справа, про що й як я буду говорити!
— Це небажано, — сухо сказав невідомий.
— Що саме?
— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…
— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.
— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивля-чись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?
— Ви помилилися, — змертвілим голосом озвався професор, відчуваючи, як розслаб-лююча млость підступає до грудей, обважнює руки й ноги, його пергаментні щоки, сухі й жовтаві, посіріли. — Ви обізналися… Моє ім’я… Йоганн фон Круфт!
— Киньте жарти, Циклопе! Чи вам нагадати вашу клятву?
Професор враз ніби оглух. Таємничий гість щось казав йому, а він думкою перебував десь там, на півстоліття назад, у кабінеті ректора Франкфуртського університету.
…У широкі вікна б’ють скісні промені весняного сонця. На душі Генріха легко, весело. В кишені диплом маґістра, запрошення від директора Мюнхенської обсерваторії.
Чудові перспективи, здійснення юнацьких мрій. Дослідження планет, зірок, Ґалактики. Вивчення можливостей життя в інших світах.
Ректор, сивий, підтягнутий вчений, стоїть біля столу, підбадьорливо киває Генріхові, робить знак підійти ближче. В його кріслі сидить чоловік у чорній уніформі з відзнаками СС. Нарукавник зі свастикою впадає в очі юнакові. Він спочатку кидає усміхнений погляд на есесівця, потім здивовано переводить його на ректора. Той нахиляє голову й завчено, ніби повторює чиїсь слова, каже!
— Генріх фон Шварц, доля посилає вам можливість прекрасного вибору. Я знаю ваші задуми, знаю про запрошення з обсерваторії. Все це чудово. Але вам пропонується інша кар’єра. Вислухайте пропозицію нашого гостя і вирішуйте. Я не буду вам заважати, — й по-вагом вийшов з кабінету.
— Ми пропонуємо вам, Генріх фон Шварц, стати нашим співробітником, — почав гість. — Часу для роздумів мало. Бажано, щоб ви відповіли зараз же.
— Хто такі "ми"? — запитав трохи розгублено.
— Облиште раз і назавжди запитання — хто, що, куди, — нахмурився есесівець. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Чаша Амріти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6602 | Олесь Бердник | Чаша Амріти | Роман-феєрія
Великий Океан — але й дитя зачерпне води, якщо по-бажає
З АФОРИЗМІВ СХОДУ
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе
РАБІНДРАНАТ ТАГОР
Замість пролога
Майя
Машина заскакала по нерівній дорозі. Виючи, вибиралася на крутизну. Потім спускалася вниз. Михайло відчув, що задихається, — не вистачало повітря. Задушлива коробка кузова, набита полоненими, наскрізь про-сякла випарами десятків тіл. Ні поворухнутися, ні хапнути краплю повітря. Куди їх везуть? Ніхто не знає. Треба витерпіти, не знепритомніти…
Машина сильно гойднулася кілька разів і нарешті зупинилася. Почулася різка команда, лютий гавкіт со-бак. Двері широко розчинилися. Хвиля холодного запашного повітря хлюпнула в кузов, ринула в зів’ялі легені полонених, сп’янила.
Михайло хотів звестися на ноги. Похитнувся, впав головою вниз, сильно забившись об кам’янистий ґрунт. Поруч засміялися. Потім хтось закричав:
— Виходь! Хутчіше! Шнель! Шнель!
Полонені жваво заворушилися, вискакували з машин, оглядалися. Михайлові допомогли підвестися із землі, хтось обтер кров з його скроні. Він облизав язиком пошерхлі губи, глянув довкола себе. Виднокіл засту-пили високі гори, в небо впиналися крижані верхів’я.
"Певно, Альпи", — подумав Михайло.
Полонених оточили охоронці в чорному, з автоматами напоготові. Біля їхніх ніг шкірили зуби здоровенні пси, нервово постукуючи кудлатими хвостами по землі.
До гурту підійшло двоє німців, одягнених у сіру військову форму без погонів. Вони брали наручники з ящика, кували полонених по три чоловіки. Два наручники на трьох солдат. Михайло Сагайдак був у першій трійці, крайній зліва. До правої руки йому прикували британського солдата в блідо-зеленій пошматованій фор-мі. Михайло скоса глипнув на нього, здивувався. На голові полоненого була зелена чалма, строге бронзове об-личчя облямовувала чорна борідка. Не інакше, як з колоніального корпусу. Напевне, індус. А третій праворуч — американець. По відзнаках видно — льотчик.
До колони наблизився офіцер-есесівець. Заклавши руки за спину, уважно, діловито розглядав постаті со-лдат. Все — від обличчя до ніг. Михайло не опустив погляду. Відчув біля серця гнівну, скажену хвилю. Чому, чому він тут, поруч з цими хлопцями? По якому праву цей нелюд з гадючими очима оглядає їх, ніби овець на базарі?
Офіцер пройшов далі. Індус глянув на Михайла, м’яко усміхнувся, ніби зрозумівши стан товариша. Аме-риканець задивився на гірські верхів’я, нахмуривши густі чорні брови.
Почулася протяжна команда. Загавкали пси. Колона рушила по гірській дорозі понад глибокою прірвою, де скаженів зеленкуватий пінистий потік. З-за високих парканів виглядали зацікавлені лиця, десь співали півні. Сонце піднялося в небі високо, з гір линули пахощі хвої.Дивіться також
Олесь Бердник — Психологічний двійник
Олесь Бердник — Казка про тернову стіну
Олесь Бердник — Марсіанські "зайці"
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Індус глибоко зітхнув, обернувшись до Михайла, тихо запитав англійською мовою:
— Ви не знаєте, де ми? Чудові місця. Ніби в Гімалаях…
Михайло в умі склав фразу для відповіді (англійську мову він розумів непогано, але розмовляти як слід не навчився), прошепотів:
— Точно не відаю. Або на півдні Німеччини, або в Австрії…
— Австрія, — хрипко сказав за спиною сусід-полонений. — То є Австрія. Я знаю…
— Дякую, — сказав, не обертаючись, Михайло. — Я теж так думав. Тільки навіщо нас привезли сюди — не збагну…
— Ви неспостережливі, — усміхнувся індус.
— Чому?
— Нас привезли для тяжкої праці. Гляньте — всі полонені здорові, сильні. Жодного хворого чи слабкого. Ясно, що не для страти…
— Ваша правда, — з полегкістю сказав Михайло. — Тим краще. Є якась надія…
— Заждіть місяць–два, — тихо обізвався полонений за спиною. — Німці мастаки вбивати надію…
Полонені з охороною минули вузький місток, перекинутий над ущелиною, наблизились до воріт невели-кого табору. За колючими дротами видно було ряди низьких сірих бараків, по боках височіли чотири вежі з ва-ртовими, на довгих припонах навколо загороди бігали, гризучи ланцюги, люті пси. Побачивши полонених, вони почали рватися з припон, давлячись і захлинаючись.
Ворота розтулились, ніби зловісна паща, ковтаючи полонених ряд за рядом.
Офіцери жваво перемовлялися. Сагайдак розібрав кілька німецьких фраз:
— Добра худоба…
— Дякувати шефу… Робота термінова, а старі шкапи виздихали…
— Зрозумів? — ледве ворухнувши губами, запитав індус.
Михайло кивнув. Американець промовчав. Тільки очі в нього стали холодні, крижані. Тим часом кон-войні підійшли до полонених, почали знімати наручники. Михайло полегшено зітхнув, розтер багрові смуги на руці.
Полонених виладнували в дві лави. Один з офіцерів — високий, худий, з байдужим холодним поглядом — виступив наперед, сказав коротку промову. Два солдати повторили його звернення англійською, російською, польською та французькою мовами.
— Полонені солдати, — сказав офіцер. — Я майор фон Гірен, комендант цього табору. Кожне моє слово — закон для вас. Непослух — смерть. Життя і волю при кінці війни можете заслужити лише відданою працею на благо великого рейху і нашого фюрера. В кожному бараці є старости. Все інше пояснять вони. Я скінчив!
Сагайдак з чотирма першими трійками полонених потрапив до сьомого барака. Старостою там був при-садкуватий, коренастий українець з хитрими веселими очицями. Він назвався Грицьком Бояком, дуже зрадів, почувши рідну мову з вуст Михайла, дав йому, індусові та американцеві місце біля вікна, на горішніх нарах.
Американець одразу ж поліз туди, розтягнувся на весь свій богатирський зріст, захрустів суглобами. Староста поглянув на нього, похитав головою.
— Звик, мабуть, союзничок одлежуватися. Тут не влежиш. Ранесенько — кар’єр, весь день, як у пеклі. Люди мруть, мов мухи. Привозять здорованів, а вивозять в рогожі. Ось так, земляче. Ну, та не журись, лягай спочивай. Скоро баланду на вечерю принесуть.
Він підступив до Михайла, прошепотів благально:
— Ну що там чути?
— Де?
— У нас. Ти коли попався? Давно?
— Навесні. Місяців півтора тому. На Кавказі…
— Господи, — застогнав Бояк, — аж куди німчура добрався. Та що ж йому — впину не буде? Кінець нам?
— Початок, — спокійно сказав Рішідева, всовуючи в голку нитку. Скинувши сорочку, він почав латати дірку на спині. Не підводячи очей, ще раз суворо проказав: — Початок…
— А ти хто? — здивувався Бояк. — Щось не наше. І не з союзників. Таких ще не бачив.
— Індія, — сказав Свамі.
— Здалека, — зітхнув Бояк. — А звідки ж знаєш, як і що? Просто — заспокоюєш?
— Ні. Я добре знаю історію…
— Якби-то, — прошепотів озираючись Бояк. — Якби ти правду сказав, дивний чоловіче! Твоїми устами Бог промовляє!..
— Може, й так, — лагідно відповів Свамі, перекушуючи нитку. — Всі ми діти його…
— То ти віруючий?
— Всі віруючі, — усміхнувся індус. — Нема невіруючих. Одні вірують в Бога, другі в сатану, треті в жо-рстоку силу, ще якісь — в людину, в її любов…
— Правду кажеш, — почухав потилицю Бояк. — Мудрий ти, хоч і молодий ще. А звідки по-нашому на-вчився?
— Вивчав. Я біля двадцяти мов знаю…
— О-о-о! — з пошаною мовив староста. — Головатий. Ну, влаштовуйтесь. Зараз принесемо матраци, по-тім — вечеря. І спати! Бо завтра на каторгу…
Староста почимчикував кудись вздовж барака. Біля нар метушилися полонені, слали матраци. Плив різ-ноязичний гомін. Дехто, зморений важкою дорогою, одразу падав на постіль і засинав. Індус торкнувся пальця-ми Михайлового плеча, дружньо мовив:
— Познайомимось, брате?
— З охотою… Мене звати Михайло Сагайдак. А ви?
— Гаррі Фітцджеральд Соун, — несподівано озвався з нар американець.
— Свамі Рішідева, — сказав індус. — Індія…
— Що ти з Індії — це одразу видно, — прихильно мовив Соун. — А ти хто — росіянин?
— Українець.
— Україна, — зітхнув індус, ласкаво глянувши на Сагайдака великими чорними очима. — Бодхисатва Тарас… Колись читав…
— Де це Україна? — зацікавився американець. — Десь у Сибіру?
— Європа, — засміявся Михайло. — Ну ти, колего, в географії не мастак! А ще льотчик!
— А що — льотчик? — знизав плечима Гаррі. — Треба летіти — дадуть карту…
— Цього мало, — осудливо сказав Михайло. — Треба знати Землю, на якій ти живеш…
— А ти знаєш Америку?
— Все-таки щось знаю. Уїтмена вашого знаю. А ти нашого Тараса не знаєш. А він же писав про вашого героя…
О роде, суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш, коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись…
Рішідева переклав вірш англійською мовою. Гаррі енергійно кивнув, у синіх очах з’явився схвальний ви-раз.
— Ол райт! Прекрасно. Народ, який має такого пророка, — великий народ. Жаль, що я раніше не знав. Для нас ви всі — Росія.
— Колись було так. А тепер — братство народів, — з гордістю відповів Сагайдак. — У нас сотні народів і націй. І всі живуть дружно…
— Пропаганда, — скептично скрививши губи, мовив Гаррі. — Не люблю балакунів. Скрізь у світі одна-ково…
— Не однаково, — спалахнув Михайло. — У нас краще!
— Колись я читав одне слов’янське прислів’я, — засміявся американець. — Як же воно… Ага, згадав! Всякий чорт… є… чорт…
— Знаю, — засміявся Сагайдак. — Всякий чорт своє болото хвалить. Хай так. Може. А все-таки нема в світі краю, де люди жили б так дружно…
— Це правда, — серйозно озвався індус, потиснувши пальці Михайла своєю рукою. — Я давно слідкую за вами. Вивчав багато ваших мов, традицій, історію. Ваші народи, мені здається, мають якусь особливу істори-чну місію. Ще не все ясно… багато темного… але почин грандіозний. Ось і тепер — хто б міг стояти так муж-ньо проти темної орди?
— Правда твоя, Рішідева, — хитнув головою Гаррі. — Тут нічого не заперечиш…
Товариші задумалися, замовкли.
Гаррі, заклавши руки під голову, ліг горілиць, пробурмотів:
— Доки там ще принесуть — я подрімаю. Дуже стомився…
Михайло заплющив очі. Де він? Що з ним? Чи не сниться, чи не привиділось?
Зовсім недавно — школа, пісні на вигоні, прекрасні казки бабусі, ігри між бур’янами, вуркотливі тракто-ри на широких полях, захоплюючі досліди на уроках фізики… І зорі, чарівні небесні вогники в окулярі телеско-па. Мрії, чарівливі мрії про майбуття. Зламані вони, спаплюжені. Назавжди…
Тепла долоня лягла на руку Михайла. Отямився від задуми.
Темні, глибокі очі індуса гляділи на нього щиро й сумовито. Свамі окинув поглядом високе бліде чоло, зашерхлі губи, скорбні зморшки біля темно-сірих очей.
— Закон життя, — сказав Рішідева. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Шляхи титанів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6603 | Олесь Бердник | Шляхи титанів | Науково-фантастичний роман
Земля — колиска людства. Але не можна завжди жити в колисці… Неможливе сьогодні стане можливим завтра…
К.Е.ЦІОЛКОВСЬКИЙ
Частина перша
Гість з минулого
Розмова про щастя
…Палахкотіло багаття. Золотисті язики полум’я танцювали посеред галявини, розкидаючи навколо мірі-ади веселих іскор.
Світозар розплющив очі. В зоряному небі пливли ніжні пасма хмаринок, освітлені далеким місяцем. Над головою нависали густі віти дебелих дубів, десь вгорі співали тонкими голосами вершини сосен.
Полум’я і тіні. Зорі і дикі, предковічні дерева. Ніжний подих вітру і золоті іскри вогню!.. Як все дивно, тривожно, хвилююче…
Де він? У якій епосі?..
Ніби й не було довгих тисячоліть суворого і радісного шляху! Ніби знову повернулися далекі і неймовір-ні роки, коли предки Світозара здобували на цій землі право вільно жити і любити!..
Юнак знову заплющив очі. Оживи, мріє, заколисай мене! Хай буде чудо, хай оживуть тіні далеких і рід-них людей! Адже вони тут, серед нас, вони дивляться на нас суворо і вимогливо, вимагаючи правдивого звіту — що виросло на тій землі, яка скроплена праведною кров’ю?
Ні! Не оживають тіні минулого! Яке далеке воно! А може, його й не було? Може, воно вигадка, казка, сон історії?
То чому ж тоді так сумно дзвенять дерева? Чому? Може, вони передають старовинну пісню-переказ, в якій вміщені всі жалі, всі трагедії вмерлих поколінь? Може, в тій пісні недолюблена любов, недомріяна мрія, загублена мета і особисті трагедії мільярдів "я"?..
Хтось смикає хлопця за руку, чується мелодійний знайомий голос:
— Світозаре! Що з тобою?..
Світозар провів рукою по очах, отямився від примарного враження.
Навколо — хлопці і дівчата, його ровесники. Всім по вісімнадцять років. Всі сьогодні вступають в життя — величне, тривожне, повне пошуків, пригод і звершень, життя! Вони зібралися на традиційне свято — вечір Мрії. Так робиться упродовж тисячоліть. Юнаки та дівчата здобувають універсальну освіту на заводах, плантаціях, в найрізноманітніших установах, — а в день повноліття сходяться на Збір свого округу.
На вечір Мрії — по неписаній традиції — всі прибувають пішки. Наземні і літальні апарати руху забуті. Збір відбувається серед лісу — величезного заповідника на березі Дніпра. Один за одним виходять до вогнища юнаки та дівчата. Вони схвильовано говорять про свої мрії, бажання, про далеку мету особистого життя. Вони, як це було завжди, повстають проти "консерватизму" дорослих і висувають далекосяжні фантастичні ідеї — технічні і соціальні…
А потім учасники "вечора Мрії" йдуть в життя, щоб безупинною творчою працею втілювати свої мрії в реальність…Дивіться також
Олесь Бердник — Зоряний корсар
Олесь Бердник — Камертон Дажбога
Олесь Бердник — Де ви, кобзарі?
Ще 67 творів →
Біографія Олеся Бердника
Світозар винувато озирнувся. Він забув, для чого прийшов сюди. Ось на нього докірливо дивиться Ліо — його незмінна подруга з дитинства. її зеленкуваті очі блищать захопленням — очевидно, щось цікаве говорить високий худий юнак. Треба послухати його, а то якось негарно виходить, — прийшов на збір і замкнувся сам в собі…
— …Отже, на мою думку, — палко виголосив юнак, — щастя в безупинному русі! Рух до мети, подо-лання перешкод, пошуки істини, ствердження нововідкритих законів — ось що таке Щастя!..
— А любов? — пролунав дзвінкий дівочий голос.
— Що… що таке любов? — Оратор розгубився. В світлі багаття він виглядав дуже кумедно — розстав-лені безпорадно руки, розкудлане волосся.
Почувся дружний сміх.
— Я кажу про любов! — знову настирливо озвалася дівчина. — Ти жодним словом не озвався про неї. Мета, істина, пошуки доріг, закони, рух! А почуття, яке завжди хвилює всі покоління людей, ти залишаєш в тіні!..
— Мене воно не хвилює! — якось непевно відповів оратор.
— Тим гірше для тебе! — сердито гукнула дівчина.
— Це справа інтимна! — почувся ще один дівочий голос. — Може, не варто говорити про це!..
— Неправда! — гаряче заперечили десятки голосів. — Говорити!.. Говорити про любов…
Ліо тихенько засміялася, присунулася ближче до Світозара.
— Правда, цікаво?..
Світозар неуважно хитнув головою. Він знову заглибився в свої роздуми. Дівчина образилася.
— Що з тобою? Ти весь вечір сумний, не слухаєш нікого…
— Пробач, — схаменувся Світозар. — Я ніяк не можу позбутися своїх думок…
— Яких?
— Коли-небудь скажу…
Дівчина сердито відвернулась, але весь час косо дивилася на Світозара.
Надходила північ. У небі пропливли червоні вогні ракетних кораблів. Вітер затих. Багаття згасало.
Гаряча дискусія про Щастя і Мрію закінчувалася. Як завжди, в ній "супротивники" не могли примирити своїх поглядів. І їм залишалось тільки одне — йти по важких дорогах життя, досвідом перевіряти свої плани, особисто досягати мети…
…Глухими стежками Світозар і Ліо йшли додому. Він не озивався ні словом. Дівчина теж мовчала. Так вони вийшли на край заповідника. В сяйві місяця, який котився на захід, заблищали велетенські щогли енерге-тичних споруд, сферичні ковпаки якихось будівель.
Рядом пролягали пункти літальних машин — гравільотів. Світозару і Ліо треба було розлучатися. Вони жили на відстані ста кілометрів одне від одного.
Світозар зупинився, винувато глянув на подругу.
— До побачення, Ліо, — сказав він.
Дівчина не відповіла. Вона якусь мить постояла, опустивши погляд донизу, потім важко зітхнула. Світо-зар ніяково переступив з ноги на ногу.
— Послухай, — тихо озвалася Ліо. — Я завтра лечу на Марс, на завод космічних автоматів… Запрошую тебе… Назавжди! — тихо додала вона.
Світозар зрозумів. Ліо хотіла стати його дружиною. Він давно відчував це, розумів, що це — цілком ло-гічно, але чомусь все єство повставало проти такого "звичайного" почуття.
Як сказати їй, як пояснити, щоб вона не образилась?..
— Люба Ліо! — м’яко сказав Світозар. — Я не можу їхати з тобою!..
— Не можеш? Чому?.. — Голос Ліо впав, якось зів’яв і задрижав. Очі — тривожні зелені вогники — впе-рто шукали погляду хлопця. — Ти підеш з іншою?..
— Ні! Ні, Ліо! Ти ж знаєш, що тільки ти одна ділила зі мною мрії юнацтва. Але інші думки захопили ме-не… І я часто думаю, що не маю права віддаватися особистому! Я ніби чую голоси…
— Які голоси? — крізь сльози озвалася Ліо.
— Ти не зрозумієш! — непевно відповів хлопець.
— Он як? — загорілася Ліо. — Я не зрозумію! Ти просто хочеш, щоб я пішла… Хай буде так!.. Бажаю тобі щастя!..
— Зачекай, Ліо! Ти не зрозуміла! Зачекай!..
— Прощай, Світозаре! Прощай, друже! — прозвучало з темряви. Маленька постать майнула проти міся-ця білим платтячком і зникла.
Світозар важко зітхнув. Необхідно було пояснити їй. Вона все зрозуміла б… Але треба поспішати. Скоро наступить світанок. Приїде сім’я, щоб відсвяткувати день повноліття, а він навіть не відпочине перед зустріч-чю.
Хлопець мить повагався. Може, догнати Ліо? Потім вирішив — ні! Не треба!.. Він вийшов на трасу і по-прямував до пункту гравільотів…
Подорож по системі
…З неосяжної темряви насувалися химерні, ніколи не бачені зловісні образи. Вогняні смерчі котилися по землі, руйнуючи будівлі, спалюючи вщент ліси, посіви, переслідуючи охоплені жахом юрби. По димних, бруд-них дорогах лежали спотворені вибухами машини, почорнілі труни людей. Чад і сморід стояв над світом.
Серце стискувала фатальна думка: вже з цього хаосу не відродиться людяність, добро, справедливість, любов, сміливість. Над планетою, над душами людськими навіки нависли звіряча жорстокість і жах смерті!..
Та ні!
Спокійно, рішуче йшли серед того шквалу люди, звичайні люди, одягнені в скромну одежу солдатів.
Вони йшли в пащу вогню і смерті. Йшли умирати. І на лицях їх нерідко фала весела посмішка…
Вибухи шматували багатьох, а ті, що лишалися живими, — все йшли і йшли, затиснувши в гарячих руках невеликі металічні предмети, що несли смерть ворогам!
Страшними були обличчя людей у бою — вони спотворювалися жахливим виразом помсти і жорстокос-ті.
І тільки вночі, коли затихали бої, в очах змарнілих, втомлених солдатів загоралися вогники світлої Мрії. Саме Мрія вела цих людей на муки, злигодні, смерть!..
…Світозар прокинувся. І відразу все зникло. Не стало ні смерті, ні вогню, ні мужніх, виснажених страж-даннями людей. Промінь світанку м’яко впав на обличчя хлопця, запрошуючи вставати.
Хвилинку! Ще мить! Він хоче утримати біля себе зниклі образи. Хто вони? Звідки? Чому так хочеться Світозару бути з ними?
Ага, згадав!.. Це ж недавно він бачив старовинний фільм-хроніку періоду соціальних революцій. Вра-ження було неповторним! Кілька місяців хлопець не міг отямитися. Навіть тепер ті образи переслідують його в снах! Навіть на вечорі Мрії він не міг позбутись їх…
Значить, шлях мусить бути єдиним! Він твердо вирішив.
Юнак хутко схопився з широкого ліжка, поправив подушку, розіслав простирадло. Потім легкими кро-ками вийшов у невеликий сад, оточений суцільною стіною в’юнких рослин. Посередині саду в рожевому від-блиску ранку іскрилася в басейні вода. Світозар пірнув кілька разів, вийшовши з басейну, зробив цикл гімнастичних вправ.
Одягаючись в прохолодну світло-сіру одежу, він тривожно поглянув па обрій.
Ось-ось зійде сонце. Треба поспішати! Рідні, мабуть, уже чекають його…
Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попря-мував до дверей, що вели в центр будівлі.
Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.
За круглим столом сиділо кілька людей.
Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винува-то посміхнувся.
"Мої родичі точніші від мене", — подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він ска-зав:
— Пробачте, я, здається, запізнився…
Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.
— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Ба-жаю тобі ясності думки і великого знання!..
З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а на-справді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.
— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки. |
Бердник Олесь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=159 | Якщо хочеш — прийди! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6566 | Олесь Бердник | Якщо хочеш — прийди! | Якщо можеш — прийди…
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!
Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі,
Як додому — іди!
Якщо хочеш — прийди…
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних…
Якщо можеш — прийди!..
Якщо можеш — прийди
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!
1965р. |
Бердт Валентин | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=468 | Все починається в 13 (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26979 | Валентин Бердт | Все починається в 13 (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити. Капосний Гуманоїд Несподівано наприкінці навчального року, окрім тематичної атестації з української літератури, на наші й без того вкрай виснажені голови звалився злощасний твір на тему: "Мені тринадцятий минало". Хто б міг тоді подумати, що твір спричинить такі пригоди, від згадки про яких холоне кров у жилах.
Ідея доконати перевтомлених дітей могла прийти в голову тільки Ользі Петрівні, — "сподвижнику і новатору педагогічної ниви", — так про неї пишуть у місцевих газетах і розповідають у випусках телевізійних новин. Щоб перерахувати всі її звання та заслуги — не вистачить сторінки учнівського зошита.
— Більшості з вас — тринадцять років, — почала вона урочисто, наче з трибуни. — Я вам скажу, що це не просто вік, а точка відліку напрочуд дивного й цікавого в житті кожної людини періоду — підліткового. Він оспіваний поетами, про нього написані романи й повісті. О цій порі ви непомітно залишаєте країну дитинства, робите перші кроки у світ юності. Бентежна, загадкова мить!.. Вона назавжди лишається світлим спогадом у житті кожної людини. То ж опишіть його, поділіться враженнями, спостереженнями, мріями... — пояснювала вчителька, безугавно поправляючи вказівним пальцем окуляри зі здоровезними, як супутникові антени, лінзами.
Голівка в неї маленька. Сама худорлява, як тростиночка. На голові не зачіска, а некошений газон наприкінці літа. Цю химерну ікебану, яка за об'ємом більша за голову, доповнюють окуляри — на півобличчя, їй-богу! Тож коли вам раптово доведеться зустрітися з Ольгою Петрівною в шкільних коридорах, то перше, що спаде на думку: перед вами бідолашний гуманоїд, який заблукав в українській школі. Ну, скажіть, як тут не притулити "сподвижнику і новатору педагогічної ниви" таке прізвисько, як Гуманоїд?! Отож.
Творче завдання нас з Андрієм роздратувало вкрай. І ми вирішили трішки вгамувати педагогічну фантазію вчительки. Але як? Зненацька кинути їй до ніг петарду?! Вилити три літри клею "Момент" в сумку з учнівськими зошитами? Відсилати з інтернетівського сайту есемески з інтимно-еротичними віршами? За допомогою фотошопу притулити її сірникову голівоньку на плечі топ-моделі в бікіні й почепити це фото біля розкладу занять? Ще можна зателефонувати в канцелярію і, відрекомендувавшись сусідом Ольги Петрівни, схвильовано сповістити, що з вікон її квартири валить сизий дим...
Словом, у нашому арсеналі було безліч способів.
— А знаєш що? Ми вчинимо, як справжні інтелектуали, — вже ввечері пролунав в мобілці бадьорий голос Андрія. — Напишемо всього лише три-п'ять коротеньких речень у творі. Серж, прикинь, як вона обламається?
— Куценький твір? Вигадав, чим здивувати!
— Ну ти й морозко! — зітхнув Андрій. — Гаразд. Обговоримо завтра в школі.Дивіться також
Валентин Бердт — Мій друг Юрко Циркуль (уривок)
Біографія Валентина Бердта
* * * Це була не ідея, а бомба! Ми реготали до сліз, уявляючи, як здоровезні скельця окулярів Ольги Петрівни поповзуть на лоба, коли вона відкриє Андріїв зошит і прочитає:
Дев'ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Твір на тему: "Мені тринадцятий минало"
"Тринадцять років — це вік, коли батьки починають тебе дратувати не менше за родичів, друзів та вчителів".(Продовження твору див. у зошиті учня 8-Б класу Сергія Приходька).
А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі інших, ми їх здамо один за одним.
Дев'ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Продовження твору на тему "Мені тринадцятий минало". (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу Андрія Наріжного).
"Тринадцять років — це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує "на відмінно" бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню — хвалять, за правду — б'ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті".
* * * Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новаторством доконала. Ось іще приклад оригінального педагогічного пошуку: "Діти, уважно послухайте домашнє завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспокойтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрийте очі й уявіть себе класиком української літератури: Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте. Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві сторінки", — захоплено рекла Ольга Петрівна.
Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо— ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: "Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого "Басурмена"?
* * * Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося.
Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити.
— А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом.
Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала:
— А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважилась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики викладання української літератури в школі подібне трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оцінюються подібні твори, мені невідомі. Залишаю пусті клітинки. Отже, далі…
— Дозвольте! — Андрій підняв руку.
— Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу.
— Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій.
— Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас.
— Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він. — Це по-перше…
— А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла.
— Та у вас просто не вистачило сміливості…
— Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!
Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт.
— Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію.
Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився.
— Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст.
Він грав. Я в цьому не сумнівався.
— Кому? Куди? — насторожилася вчителька.
Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід.
Шепіт припинився. Запала напружена тиша.
— До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері.
Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати.
Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:
— Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова!
Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.
* * * До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з'явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними.
Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки.
— Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися.
— Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої літературної дискусії.
— Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили. Ось побачиш, ця історія стане подією номер один навчального року, — підбадьорював Андрій. — А предки? Вони зрозуміють.
— Твої, може, й зрозуміють.
— А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів?
— Передчуття.
— Облиш! За правду треба боротись. Повір мені, жахливішої кари, ніж заборонити користуватися компом, предки не вигадають. Тож до завтра!
— Побачимось, — я потиснув руку. — З'являться новини — пиши ВКонтакті.
* * * Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха, про яких кажуть, що за ним в'язниця плаче. Можливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося так, що потенційний в'язень випадково зацікавився комп'ютерами. Вони його і врятували від біди.
Доля звела нас за однією партою. На той час мої батьки придбали квартиру неподалік залізничного вокзалу, через те довелось переходити до іншої школи, звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник.
"Базар-вокзал-міліція", — так коротко Андрій говорить про власне минуле. Він мешкав в будинку з безліччю арок, який займає цілий квартал неподалік вокзалу. Його батьки багато років працювали залізничними будівельниками, тому з відряджень не вилазили. Тож виховувала хлопця бабуся. На той час їй було під вісімдесят років. Найдовша відстань, яку вона могла подолати — від ліжка до кухні, щоб приготувати щось поїсти цьому бузувіру.
"Ти тільки уяви, яку я мав свободу! Нікому й не снилося. |