author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Я... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16264 | Іван Андрусяк | Я... | i…
я
ніколи
жодної речі
не вгадував (на
віть всесвіту) міг би
так не цілком можливо
найменший немов найкращий
(майже невидимий де єси там єси) тут єси
кармінного горла дому найти
хішого який дійсно його
(як і думка що три сві
ти випереджує)
хто всеви
дяще
Око |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Як довго ці дні переходять межу за межею... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16329 | Іван Андрусяк | як довго ці дні переходять межу за межею... | як довго ці дні переходять межу за межею,
і сліду не видно, і видива окрай душі.
за літери глею хіба відкотив лемеші
обранець примари, що сіється голос за нею:
за літепло Боже, – і горнеться в ґлоди туман.
якби на часинку – навзаєм – повірити ґлоду…
витримуєш знову долучену з лона природу,
плекаєш породу розкришених з каменя ран
і дивишся в очі – природжено, як чоловік.
ув сотні очей, що самі настрахались очима.
не час, а часник поміж ними чи разом із ними.
чого ж йому з ока так голосно сочиться сік |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Якби нікого не було... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16330 | Іван Андрусяк | якби нікого не було... | якби нікого не було,
чи ти б тоді була,
приберігаючи тепло
до витоків тепла,
до перелистування лун
і відлипання крил –
який би скрушився валун
аби тебе відкрив,
якими в озероснігах
дрімали б комиші,
і з-понад чим стирався страх
у кутиках душі |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Який милий і мудрий фацет... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16300 | Іван Андрусяк | Який милий і мудрий фацет... | який милий і мудрий фацет
не з показних мудрагулів
а таки справді мудрий
одразу видно
щоз доброго тіста
уважний і ввічливий
навіть вираз його лиця
видає легке зусилля
вуст
аби делікатніше й вишуканіше говорити зо мною
очей
аби уважніше і люб'язніше
слухати мене
тааак…
направду не міг не плюнути йому
в морду |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Якщо рясніють — дай їм отрока... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16240 | Іван Андрусяк | Якщо рясніють — дай їм отрока... | якщо рясніють — дай їм отрока
якщо візьмуть — переживи
цей степ загублений у потемку
важливіший від голови
безчестя — то вершина мрії
(суха як падаль висне мла)
з єрусалиму до марії
спокуса босою прийшла
одягне гачі до схід сонця
порозпинає пирії
життя — це вигадка масонська
візьми її заріж її |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Якщо тобі прийде на присмерку зими... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16265 | Іван Андрусяк | Якщо тобі прийде на присмерку зими... | if in begining twilight…
якщо тобі прийде на присмерку зими
(так як приходить сніг серед німого світу)
хтось супокійний дух хтось привид неземний
у самоту немов у велич оповитий —
хтось золотисто весь (усюдисущий над
безмовністю) живий жахливо сильно дивно
як милосердя зір як гострота принад
хтось наче-він-вона подібний невловимо
(повірити чи ні) так безперечно ніби
німотно звідусіль росте планета мертвих
все більшає однак усе маліють глиби:
до наче-він-вона почезнути і стерти
разом з лицем землі
— і привид каже "вмреш"
"о як приємно" мій шепоче привид теж |
Андрухович Софія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=486 | Фелікс Австрія (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26631 | Софія Андрухович | Фелікс Австрія (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Ця книжка з'явилась завдяки Андрієві і Мар'яні, які поруч у всі миті,
моїм батькам, які назавжди зарядили мене підтримкою,
Ренаті Середницькій, яка прихистила і зігріла у своєму затишному домі,
Жанні Комар, яка підказала стежку до основного джерела,
Дані Винницькій, музика якої напуває силами і натхненням,
Богдані Матіяш, яка подарувала хрестик,
а також всім іншим людям та обставинам, мені подарованим.
Дякую стипендіальній програмі Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща Gaudę Polonia та літературній програмі Фонду "Розвиток України" за можливість працювати над романом.
[9.1.1900] Розділ 1 Нема спокою в цьому домі.
Особливо на зимові свята. Карнавал на карнавалі: бал техніків у театральній залі, перший "вовняний" вечір[1] в Музичному товаристві ім. Монюшка, у казино — академічна вечірка, костюмований раут, який організував місцевий "Сокіл", і так на два місяці наперед. На Сильвестра в міському казино першу кадриль танцювало всього 28 пар. Зате багато гостей було в "Зірці" і в Міщанському товаристві. Весело бавились, кажуть, наші євреї у своєму клубі. Як завжди, королевою балу обрали пані докторову Естер Функельштайн — і справедливо: коли висока пані докторова проходить вулицею, немає жодної людини, яка б не обернулась, не зупинилась, не задивилася вслід; а потім вона все крутиться в думках, як сумна мелодія.
Аделя любить товариські розваги, ще й мене за собою тягає. Я б не ходила, бо добре знаю, як панюньці в зефірних сукнях перешіптуються за Аделиною спиною: "Адель Анґер ходить на карнавали з домашньою службою, а шлюб взяла з руським трунарем", — але Петро ніколи її не супроводжує, як би я могла відпускати її саму.
Петро не трунар. Він робить статуї на могили і гробівці. І всі ці панюсі ридають гіркими потоками, аж їм синіють носи, коли бачать на кладовищі Петрових скорботних янголів чи мармурових дів із розвіяними косами, що похололи навіки.
Петро працює в майстерні у Казимира Бембновича, на Сапіжинській, навпроти стрімкої німецької кірхи[2]. Там, де тополева алея провадить на цвинтар.
Але тепер він закінчує мармурові роботи у нашій катедрі: у головній наві мармур темно-зелений, у бічних — кремовий. Каже, іконостас уже помальований та позолочений. Запроваджують газове освітлення.
Я щодня ношу йому туди обіди: криваву кишку з каші, вуджену солонину, квасолю, печінкові галушки, бульбяники, крокети з гороху. Вулиці погано розчищені від снігу, дрожки[3] раз по раз застрягають у кучугурах. Сутеніти починає вже після третьої, але ліхтарник не поспішає запалювати ліхтарі. На кожному кроці — зграї розігрітих оковитою хлопів. Міська пропінація[4]зробила їм небачений подарунок на свята: літр — 66 центів. Їсти за ці гроші не наїсися, зате нап'єшся так, що не тільки про голод забудеш, але й імені свого не пригадаєш.Дивіться також
Біографія Софії Андрухович
А потім не знають, що з собою зробити. Нині вночі ходив один попід вікнами, горлопанив, аби його впустили переночувати. Кричав: не маю де спати, ноги змерзли. І таки знайшов, де їх зігріти: забрала його поліція, мусив загрітися в арешті.
Останнім часом розвелося навколо стільки злодіїв, шахраїв, розбійників, що страшно на вулицю вийти. Хочеться замуруватися в хаті і носа не вистромлювати. А іноді думаєш: а хто сказав, що вдома безпечно? Хто сказав, що і тут на тебе не чигає розбійник — хтось, кому ти довірливо підставляєш свою незахищену шию.
Петро каже: дійшла новина, що з костелу Святої Анни в Озерянах зник старовинний остенсорій[5]. І знову — жодних слідів чи свідків, усі двері — на замках і засувах, вікна цілі, всередині — порядок. Так, ніби крізь стіни увійшли світлі ангели і забрали коштовний предмет на Небеса, щоб там із його допомогою славити Ісуса.
Це триває вже досить довго: в Микулинцях, де щойно після пожежі відновили храм, розчинились у повітрі дві золоті патени[6] — одна із зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього. Тільки напередодні священик із дияконом таємно сховали тарелі до кованої скрині. Вранці диякон — у крик: скриня розчахнута і порожня, єдиний ключ — у священика, обох їх дотепер тримають в ув'язненні.
У монастирі отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Бучачі, зведеному на горі Федір, було так. Послушник Бенедикт, ідучи о третій годині ранку зі своєї келії, розташованої в корпусі, що примикає до церкви з правого боку, прямував до стайні годувати коней — і почув крізь стіни, прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринтського ордера, як об темперний релігійний живопис XVIII сторіччя лопочуть крила ангелів. Він не сумнівався ані на мить у природі цих звуків. То було схоже на голубів у дзвіниці, розповідав Бенедикт, тільки розміри птахів мусили б дорівнювати людським.
На ранок виявили безслідне зникнення пасма волосся з відтятої голови Йоанна Предтечі, мощей святої Мундицїї, голки з тернового вінця та шматка губки, з якої Ісуса поїли оцтом. Усі ці неоціненні божественні предмети розчинились разом із золотою скринькою, інкрустованою коштовним камінням.
Рабе Давид Моше, засновник Товариства вивчення Тори у Чорткові, повідомив про зникнення з таємних сховків Старої синагоги срібної цукернички на гнутих ніжках та прикрашеної рослинним орнаментом для зберігання плоду етрог[7]. Щоправда, лежало в ній щось зовсім інше — але це, мовив рабе, таємниця, яку не можна розголошувати за жодних обставин.
Коли з синагоги у Бродах (міста відкритих дверей і благословенного мудреця Баал Шем Това[8]) зникли старовинний кіддушний келих, ханукія[9] з золотим левом, що іде, та яад, прикрашений смарагдом, хтось несподівано пригадав пантоміму мандрівних бродензинґерів[10], яка розповідала про те, як Господь Саваот переносить до Небесного Єрусалима свій народ: спершу — речі, тоді — храми, тварин, житла, дивуючи земних людей непоясненними зникненнями. Далі розчиняються в повітрі святі, мудреці, музиканти, діти, аж коли на грішній землі не залишається жодного єврея.
Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки — і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.
Щоб не думати про це, люди думають, наприклад, про свята. І не дають собі спокою.
Аделя витягнула мене на концерт молодесенького Рауля Кочальського. Йому немає ще навіть п'ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.
Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.
Але потім, коли ця дитина торкнулась своїми восковими пластичними пальцями вишкіреної пащі рояля, мені стало соромно. Спочатку він грав Моцарта, Ґлюка і Гуммеля, потім уже тільки вальси Шопена й "Impromptu fantasie", а мені було так недобре, так не по собі від цих звуків — ніби я не мала права тут бути і чути їх: я, така незначна, їх, занадто прекрасних.
Ох, тепер уже мені не було так смішно від того, що в семирічному віці Рауль Кочальський отримав нагороду Паризької музичної академії, у восьмирічному — написав першу оперу, одинадцятирічний — відіграв тисячний концерт, дванадцятирічний — виступив перед перським шахом Насер ед-Діном, який ще встиг перед загибеллю від рук заколотників насолодитись талантом хлопця і навіть нагородив його титулом Придворного Піаніста, а також орденом Лева і Сонця. Титулами обдарували дитину і султан турецький, і король іспанський. І як я могла тепер сидіти так близько від нього, від цього пухкого білявого Лева і Сонця, і слухати його музику.
Забагато, забагато свят у цю зимову пору.
Коли я рано подавала сніданок, Петро сказав: "Наша служба така інтеліґентна. Не здивуюсь, якщо піде нині ввечері вислухати лекцію про сучасну військову техніку".
Що я йому зробила, що він так мене страшно не любить.
Аделя ледве переконала його взяти мене на виставу знаменитого на цілий світ ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна. Вона знає, що я змалку цікава до природи різних чудес, до того, що звуть магією і чародійством. Особливо в наші часи, коли світ уже майже розгаданий, ці темні згустки манять мене, запрошують проникнути до самої суті, знайти відповідь.
А часи швидкі, часи світлі. Фабриканти Марґошес і Ліберман мчать Тисменицькою дорогою на автомобілях зі швидкістю 15 кілометрів на годину. Ще не встигли ми натішитись дивовижними газовими ліхтарями — а вже наш двірець[11] освітлено електрикою (ну й нехай він постійно западає в темряву на радість кишеньковим злодіям). Ще не находилися до фотопластикуму[12], де перед очима, як у байці, з'являються опуклі образи з далеких країв, як ці образи ожили і зарухались в електричному театрі, який привозить пан Оесер. Без слонячого крику паротягів, без клаптів масної сажі з їхніх хоботів, без запахів залізничного паленого вугілля ми вже не уявляємо ні себе, ні міста. І вже тільки сміємося, коли чиясь бабця пригадує, як повз коломийську ратушу пустили льокальку[13], що мусила раз по раз зупинятися, аби з колії забралися люди разом зі своїми козами. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Shevchenko is OK | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14104 | Юрій Андрухович | Shevchenko is OK | Юрій Андрухович
Shevchenko is OK
1. Харизма
Агіографія Тараса Шевченка для більшості українців починається з його дитячої подорожі до кінця світу. На цьому випадкові найчастіше наголошують учителі вже в початкових класах загальноосвітніх шкіл: шестилітній хлопець одного літнього дня, нікому нічого не сказавши, вирушає з дому назустріч обрієві — туди, де, як йому здається, небо сходиться з землею, і світ закінчується.
Рівнинно-степовий ландшафт спокушає своєю відкритістю. Все здається досяжним, навіть найвіддаленіша смуга на видноколі. Першого дня хлопець змушений був повернутися ні з чим: кінець світу лишався надто далеко, на землю западав вечір, і мандрівник вирішив, що надто пізно вийшов з дому. Така відстань вимагає довшого часу, обачно подумав він і тихо повернувся домів. Наступного ранку він вийшов ще вдосвіта, аби перед смерком встигнути дійти до кінця світу і — бажано — повернутися назад. Ранкову росу, запахи степової рослинності й поступове світання неба кожен із нас може додати в своїй уяві.
Пройшовши чотири версти, хлопець опинився в сусідньому селі, якійсь Пединівці. Це був шок — виявилося, на світі є ще якесь одне село, і в ньому живуть люди, яких він ніколи не бачив. Світ починав розростатися. А якщо таких сіл виявиться на ньому не два, а цілих три, десять, а якщо десять тисяч?..
Кінець світу утік за межі осяжного. Земля більшала просто на очах, сполохані степові птахи вилітали йому з-під ніг, ліси повнилися розумними тваринами, в річках розмовляли риби. Цілком розбитого і втомленого, його вночі повернули додому чумаки, ці степові перевізники солі, а разом із тим — і зв'язківці українного простору. Старша сестра — матері на той час уже не було серед живих — не дозволила братові покарати його, насилу погодувала (очі в малого злипались, а голова хилилася додолу) і врешті вклала на постіль зі словами "Спи, приблудо"...
З усіх відомих мені біографічних джерел цей випадок описано лише в одному, і він, вочевидь, уже ніколи не підлягатиме скептичній верифікації. Знак обраності, хоч як претензійно це звучить у нашу наскрізь зіронізовану добу, сигналізує про себе владно і нав'язливо. Перекази, анекдоти, легенди, версії, чутки — все це оточує Шевченка, оповиває його притягальним, часом драстичним флером упродовж цілого його життя. Він змушує говорити про себе — з ранньої юності й до самої смерті. При цьому він аж ніяк не опікується власним publicity, все наче виходить само собою. Соціальний статус теж нічого кардинально не змінює: про нього говорять і в час, коли він усього лише підневільний козачок на службі в брутального поміщика, і в час його легендарного петербурзького викуплення з неволі, і в час бурхливих презентацій його страшенно модної поезії у найвибагливіших салонах тодішньої України, і навіть у час далекого азійського заслання, коли, здавалося б, найвищою монаршою забороною писати і малювати раз і назавше покладено край марнославним претензіям на вічність жахливого парвеню-малороса.Дивіться також
Юрій Андрухович — Весна виникала, де тільки могла...
Юрій Андрухович — Як ми вбили Пятраса
Юрій Андрухович — Скупа природа наших середмість...
Ще 22 твори →
"Shevchenko is OK" (скорочено)
Біографія Юрія Андруховича
Про нього казали, що він підкинутий простим селянам нащадок великокнязівського роду. Що він здатен випити пів барила горілки і навіть не захмеліти. Що він живе зі своїм петербурзьким учителем Карлом Брюлловим як із коханцем. Що він готовий очолити українсько-польське повстання на Правобережній Україні. Що він водить за собою по найшанованіших прийняттях цілу юрбу волоцюг, утеклих каторжан і брудних завошивлених музик, які грають йому до танцю. Що кожен свій заробіток від малювання картин він тут-таки роздає мандрівним дідам. Що насправді він упир і тому так багато крові в його поемах.
Усі ці версії — з більшим чи меншим кутом відхилення від істинного стану речей — народжувалися повсякчас. Він був темою. Розмови про нього точилися за грою в карти, на чаюваннях, при знайомствах і візитах, у книгарнях, театрах, перед церквою, на масляних і великодніх балах, він доволі часто виникав у приватному листуванні інших. Він виникав також у службовому листуванні — і це тривало ще довгі десятиліття по його смерті.
Поява 1840 року в Петербурзі невеличкої — з восьми поезій — його збірки "Кобзар" спричинила грандіозний чуттєвий сплеск у багатьох читацьких середовищах. В Україні привселюдні декламації "Кобзаря" на всіляких мішано-шляхетсько-старокозацьких зібраннях викликають цілі вибухи ревного, просвітленого плачу. Це була епоха (згодом чомусь названа романтичною), коли плакали всі, плакали відверто і з насолодою, вголос, носовички були неймовірно важливим атрибутом кожної більш-менш витонченої особистості, очі починали самі собою блищати і сльозитися вже з першими рядками, плач над твором мистецтва вважався його найвищою оцінкою. Плач супроводжує Шевченка завжди й усюди — плачуть панянки і паничі на добросусідських провінційних вечірках, плачуть напівголодні студенти й малярські учні в Петербурзі, Києві та Вільні, плачуть жандарми, офіцери царського війська і польські патріоти-конспіратори, плаче російський актор Михайло Щепкін, плаче чорношкірий американець Айра Олдридж, плаче сам Шевченко, вголос читаючи власну, скажімо, "Катерину" на прохання чергових господарів та їхніх гостей, плачуть служниці, кухарі, лакеї та конюхи, там, за дверима, згромадившись у сінях і дослухаючись кожного Тарасового схлипу.
Цей плач відлунює і після його арешту (навесні 1847 року Шевченка взяли за підозрою в антидержавній політичній діяльності та створенні таємного масонського братства), і в часи його довголітнього заслання, і — тим більше — згодом, за межею його смерті. Навіть шевченківські опущені додолу вуса — еталонний знак національної свідомості — з часом почнуть називати "плач України".
Крім того, він любить співати — і всі плачуть, коли він співає. Крім того, він любить змішувати горілку з чаєм. Крім того, він легкий у спілкуванні, говорить багато й цікаво, знає цілу купу смішних історій, курить сигари (справжні, кубинські). Крім того, він упертий, непередбачуваний, від нього іноді струменіє моторошна енергія скандалу й непослуху. Він дещо вайлуватий, широкий у кості, не дуже добре танцює, але всіх зачаровує. За своє не надто довге 47-річне життя, з якого 10 років пробув у солдатах в пустелі, він здобув собі сотні, якщо не тисячі, знайомих і друзів. Його "Щоденник" — це сотні імен, ціла Галерея адептів, прихильників (і прихильниць), благодійників, заступників, співчутливців.
Інший бік цієї харизми — патетика болю та страждань, що нею постать Шевченка огорнена чи не від самого народження. Його реальне життя, кожен виверт нестерпно насиченої й жорстокої долі відразу стають предметом для особливого шанування. Випроби заявляють про свою невідчіпну увагу до обранця від самого початку: народження в жахливо бідній, до того ж закріпаченій, селянській родині; смерть батьків — спочатку матері, відтак і батька, отже, не просто голодне, холодне, підневільне, а ще й сирітське дитинство; повна особиста залежність від власника-поміщика (і це триває пів життя — аж до двадцяти чотирьох років, коли група петербурзьких інтелектуалів знаходить спосіб викупити його на волю за великі гроші!); згадуваний уже арешт із подальшим слідством, ув'язненням і допитами в чавильні Петропавловської фортеці; заслання—на двадцять п'ять років простим солдатом — у най-східніші дикі околиці імперії, супроводжуване — тут варто повторитися — забороною писати й малювати; нарешті фізичний біль і хвороби, що цілком заволодівають ним після, здавалося б, чудовної амністії та звільнення на десятому році заслання. У великий світ він повертається знищеним і напівживим, багато зі знайомих спершу навіть не впізнають його, а найостанніша його мрія — оженитися хоча б на чортовій сестрі — так і залишається фантомом якогось інакшого існування, на яке вже просто не відведено часу.
Остаточною харизматичною інстанцією виступає смерть. Вона застає Шевченка на сходах його петербурзького помешкання в стінах Академії мистецтв, наступного ж ранку після його уродин. Усе подальше — це розгортання поховального психозу, Смоленський цвинтар у Петербурзі, натовпи скорботних опозиціонерів, студенти, студенти і ще раз студенти, студенти й гімназисти, промови українською, російською та польською мовами, лавровий вінок на мертвому чолі, покладання труни в холодну північну землю. Але вже з перших днів по його смерті українці Петербурга починають добиватися права на перепоховання в Україні. Так має бути — так диктує передусім текст його "Заповіту", але так диктує і його харизма. Адміністрація врешті відповідає згодою (подалі від столиці цього клятого мерця з його обкладеною свинцем труною!). Минає 57 днів після першого поховання — і труну видобувають на світ, а тоді через усе місто (ще одна маніфестаційна можливість, гріх не скористатися!), через Васильєвський острів і Невський проспект, усього близько семи верст, на руках несуть її до залізничної станції. Далі труну везуть залізницею, в Москві — знову зупинка, знову прощання, знову натовпи. А потім уже тільки кіньми, чорною квадригою, поштовим трактом, з усіма подальшими зупинками (Серпухов, Тула, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, усе південніше й південніше) — весни навколо дедалі більшає, квітень переходить у травень. У Києві труну з подільської церкви Різдва на руках переносять на борт пароплава "Кременчук" і далі ще вісім годин везуть униз Дніпром, аби врешті здійняти на Чернечу гору, місце другого — й остаточного — поховання. Протягом цілого понад двотижневого перформенсу в ньому взяли участь десятки тисяч людей. Ще раз наголошую на студентах: їх безліч, вони приходять увесь час, на певних відтинках цього великого шляху вони віддпрягають коней і самі тягнуть катафалк із труною, це суміш середньовіччя з романтизмом і соціалізмом; на кожній зупинці вони щоразу співають псалми, козацькі пісні й роздають присутнім радикальні відозви, за кілька років вони почнуть кидати бомби в губернаторів і генералів.
Жодного святого жодної церкви так не ховали.
Здається, саме від цього — Шевченкового — перепоховання бере початок ритуал сакрального українського перепоховання як такого. 1989 року з уральського табору смерті до Києва перевозять останки правозахисників Стуса, Литвина і Тихого — перепоховати на Байковому цвинтарі, "головному цвинтарі України". |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Аве, "Крайслер"! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12772 | Юрій Андрухович | Аве, "Крайслер"! | Я навіть бачу, як після цілоденного виснажливого копання останньої ями старий бездомний птах довго миється в пахучій воді, одягається в останню сорочку, востаннє молиться і потім лягає в ліжко, немов у човен, що понесе його до іншого берега буття. Він лягає у смерть, щоб уже не прокидатися, він нікому не скаже вже ані слова. Ні, навпаки, — він лягає, щоб навіки прокинутись і нарешті почати розмову з нами.
ABE, "КРАЙСЛЕР"!
(Пояснення очевидного)
"Особи з яскраво вираженими ознаками
дебілізму до розваги не допускаються".
Напис на запрошенні.
1.
Минає вже дев'ятий рік від того часу, коли Ірванець раз і назавжди з'ясував для себе, що жодне з моїх очей не є скляним. Це сталося в Ірпені, взимку, навколо лежали високі сніги, це був єдиний у моєму житті (і один із незліченних — в Ірванцевому) семінар для молодих. Ми стояли в сутінках посеред якоїсь алейки, і Сашко плів усілякі небилиці про своє тяжке дитинство, в якому, мовляв, не було нічого світлого, крім піонерських таборів і мастурбації. Тіні поетів минулого і кагебістів прийдешнього нечутно пропливали повз нас, прислухаючись до кожного Сашкового схлипу...
Минає вже десятий рік від того часу, коли шахтарський поет Віктор Неборак надіслав мені до війська свого першого листа не зовсім правильною українською мовою. Лист, як і все інше в Неборака, був шанобливо-зухвалий, тобто ввічливо-нечемний, автор його звертався до мене на "ви", але наголошував на власній значущості вже з першого рядка: "Добрий день, Юрію! Пише до вас Віктор Неборак — власною персоною". Оце "власною персоною" зробило мене, на той час сержанта совєтської армії, майже щасливим...
Минає вже вічність від того часу, коли ми зійшлися втрьох і було вимовлене фатальне й сакральне, універсальне і карнавальне — Бу-Ба-Бу...
Чого нам хотілося? Що намагались ми осягнути цією неписаною угодою на трьох? Відповісти стає все тяжче. Деякі акценти й нюанси вже просто забуто, давно скинуто двадцятип'ятирічну шкіру, в якій ми красувалися по всіх перехрестях Львова ~ самовпевнені і не відомі нікому, за винятком певного кола найближчих друзів, яке, щоправда, і тоді вже нараховувало з півсотні всіляких монстрів.
І все ж — чого нам хотілося?
Здається, що спершу то була не стільки естетика, скільки спосіб виживання. Або естетика як спосіб виживання. Чи навпаки. Іншими словами — спроба бути максимально вільними у загалом невільній ситуації. Триматися поруч, відчувати лікоть, як серцебиття.
Але що за банальщина поперла з мене? Який там лікоть! Ми просто любили читати вірші один одному, і не тільки один одному — варто було нам із Ірванцем на день-другий заскочити до Львова (чи то пак "в містечко Париж"), як за нами трьома вив'язувався довжелезний хвіст щонайменше із п'ятнадцяти суб'єктів, серед яких переважали люди дотепні й великодушні (з-поміж них я завше пам'ятатиму етнічних німців Кауфмана і Коха). Проте траплялося й деяке нав'язливе бидло. Мова, однак, не про нього.Дивіться також
Юрій Андрухович — Астролог
Юрій Андрухович — Пісня мандрівного спудея
Юрій Андрухович — Промовляння Самотній
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
Мансарди і пивниці були нашими. І майстерні були нашими. І самвидав, і Антонич, і Калинець, яких я, до речі, саме тоді якось побачив разом, удвох, — це сталося 7 липня 1987 року, коли відзначалося 50-ліття Антоничевої смерті. Майбутніх біографів відсилаю до Неборакового вірша "Янівський цвинтар", вміщеного у збірці "Літаюча голова".
А ще нашими були вино і пиво, коньяк і кава та деякі інші об'єкти, від яких шумить у голові.
Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої. У вісімдесят п'ятому році Ірванець не міг би ще безкарно показати свій голий зад зі сцени Львівської опери — та його просто не впустили б туди! Але в дев'яностому він уже запросто зробив це і навіть викликав бурю оплесків.
Демократизувалася мова української поезії, мужнів її словник. Вимальовувалися перші "перса", за ними вже виднілися "дупи" і "курви". Ось-ось мав виринути перший "прутень", а далі вже й просто — "рускій мат". Зараз, коли цього добра на кожному кроці, ми іноді чуємо свою провину. Що ж, апостоли завжди перебріхують вчителів, Свобода дісталась їм майже задурно — вочевидь, це щось на зразок кисневого отруєння.
Мова, однак, не про них, а про те, що нас усе-таки об'єднало. Це не в останню чергу було місто. І конкретний Львів, і місто як таке, і Місто як абстракція. Місто взагалі Адже ми всі — даруйте на слові — поети-урбаністи. Щось там, правда, є в Ірванця про якусь хату в якомусь селі. Але це було вже так давно, що стало неправдою.
I тут маємо перший камінь спотикання. На кожну абстракцію — своя обструкція. Особливо в нашому роздертому агресіями, поспільстві, де кожен виробив собi священне право не любити ближнього.
2
"Література — це Храм!" — харамаркнув мені якось один розгніваний письменник.
Нічого не заперечую проти храму. Хоча з такою ж часткою істини можна стверджувати: "Література — це Лікарня Література — це Школа! Література — це Фабрика Література — це Вокзал! Література — це Пароплав! Це Бордель! Це Смітник! Це Нужник!". Стверджувати про літературу можна будь-що. Вона стерпить. І храм стерпить і нужник.
Але як храм, то храм. Тільки якщо вже храм — то з живими людьми, а не зі священними коровами.
Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам'янілості, забронзо— і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. З неї можна тільки вирости. Але можна й не вирости — затверднути в ній, запливти маразмом. І почати проповідувати якусь чергову графоманську версію світотвору: від духовної республіки до духовного хуторянства включно Версію, можливо, й симпатичну — якщо вона належить п'ятирічній дитині, а не п'ятдесятирічному переросткові.
Найбільшим гріхом, найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Спроба перевірити згаданих корів на предмет священності. Це породило безліч конфліктів, але й безліч порозумінь, котрі при зіставленні з конфліктами, безперечно, переважатимуть.
3.
Десь починаючи з вісімдесят сьомого року, коли Неборак опинився в Києві і побачив там уперше оригінал крайслера імперіала (1), а потім показав його мені, ми вирішили, що цей автомобіль створений спеціально для нас. Закутані в чорні куленепробивні плащі, в капелюхах, насунутих на темні окуляри, ми під'їздили улюбленим крайслером під стіни всіляких письменницьких закладів. Ми виходили з крайслера, лунко клацаючи його — ні, не дверцятами — дверима! — і, стискаючи під куленепробивними полами безвідмовні портативні шмайсери, входили досередини, підіймалися сходами, вривалися до кабінетів. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого. Навіть погруддя Леніна вперше винесли зі спілчанської зали під дулами наших скорострілів. На своїх вечорах ми змушували публіку до наркотиків і групового злягання. Публіки від цього робилося все більше. Ми перевернули догори дном віковічну піраміду моральних цінностей. Нас завербували в Москві, Нью-Йорку, Стамбулі, Варшаві й Тель-Авіві, хоча насправді ми працювали в інтересах Саудівської Аравії. За нами слід у слід ходив натовп рекетирів, мінял, сутенерів та німфоманок і співав нам осанну. На виданих нами книжках проступали якісь заборонені символи, а також спеціальний чорний надрук "Их разыскивает милиция".
І от — нині. Нині суспільство пожинає плоди цієї бурхливої восьмилітньої діяльності. Крива злочинності неухильно зростає. Рівень життя населення неухильно падає. Виплекані поезією бубабістів дванадцятилітні інфіковані СНІДом фіндюрки породжують мутантів і вампірів. Незідентифіковані сатаністи викопують на опівнічних цвинтарях тіла загиблих партсекретарів. Сини повстали проти батьків, брат пішов на брата, а матері продають доньок до анатомічних театрів. Схоже на те, що осягнуто саме дно жахіть.І все це — наслідок того, що колись Неборак дозволив собі легковажно написати "встромляєш в неї спис тюльпанний". А ще раніше Ірванець написав, як обіймає в кущах певну знайому санітарочку і як він любить "мокру під нею вітчизну свою". Андрухович же взагалі — переклав Самійла Немирича, а ще раніше сказав уголос "какаду"!..
І горе тій землі, що приводить на світ таких гевалів, горе!
4.
Гей, схаменися, голубе, що за дурниці ти верзеш, зараз осадите ви мене. І про кого, про бубабістів, про цих приємних молодих чоловіків, які навіть напитися по-людськи не вміють? Це вони з автоматами? Це вони грабували сейфи? Що за дикі фантазми!
А я, між іншим, спотворив тільки форму. Бо за змістом суть усіх інвектив щодо нас передано точно: гангстери.
Якось так уже склалося, що для оцінювання певного явища значно зручніше підшукати для нього вже знайому шухлядку, аніж конструювати нову. А тут сама назва натякає на щось непристойне, спорзне, хуліганське — Бу-Ба-Бу. Саме так: бабу би! І вже маємо шухлядку, задля визначення якої навіть не конче вчитуватись у їхні рядки чи відвідувати вечори: епатаж, футуризм, жовті метелики, "пощечина общественному вкусу", спалення Рафаеля, срака-дошка тощо.
Заявляю на це з усією відповідальністю: нічого подібного ніколи не було в наших намірах! Епатаж буржуазії? То покажіть мені спершу цю буржуазію, де вона і хто вона. Може, це пролетаріат? (Кажуть, одна двірничка і справді якось ридала над моїми віршами — щоправда, то була львівшька двірничка). Трудове селянство? Вожді письменницької спілки? Партійці, патриції та кей-джі-бі? Кого нам епатувати? Суспільство в цілому? Це яке таке суспільство — чи не те часом, в якому дев'яносто відсотків не читає зовсім, а з тих, що все-таки читають, дев'яносто відсотків не читає по-українськи, а з тих, що все-таки читають по-українськи, дев'яносто відсотків не читає поезії?
Спробувати епатувати таке суспільство наважився б хіба божевільний. Зрештою, поезія має в собі щось від божевілля, це,правда. <;> Але наше божевілля виявилося в іншому. Бо ми заповзялися ліквідовувати хоч деякі порожнини у тому роздертому на шмаття і розрідженому просторі, котрий іменується українською культурою. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Астролог | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4847 | Юрій Андрухович | Астролог | У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними "ахи",
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
"Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…" |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Весна виникала, де тільки могла... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12760 | Юрій Андрухович | Весна виникала, де тільки могла... | Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м'язи і німби святих, —
уче це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Вольф Мессінґ. Вигнання голубів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12761 | Юрій Андрухович | Вольф Мессінґ. Вигнання голубів | Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: "Летіти хочуть".
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінґ
та й одною кулею двох голубів розлущив…
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Вступ до географії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12762 | Юрій Андрухович | Вступ до географії | "Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією,
є найвищим островом світу з гірськими вершинами.
Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські.
Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю".
Історія про доктора Йоганна Фауста. XVI ст.
1
Старовинна вілла, початок століття, баварсько-карпатський стиль (не знаю, чи такий направду існує, швидше всього — ні, тож будемо вважати, що я вкотре видаю бажане за дійсне), вкрита рудою черепицею, стіни частково з білого каменю, частково з чорного дерева, декілька ґаночків, багатоярусні підвали на зразок середньовічних катакомб, а проте з найсучаснішим устаткуванням, обов'язкова вежа, в якій розташована цілком таємнича окрема кімната для писання шедеврів. Скажімо, готичних романів. Або метафізичних елегій.
Довкола — ріденький, проте вельми рідкісний парк, який навіть узимку, під снігом, залишає сильне південне враження — стільки в ньому вічнозеленого.
Пізніше з'ясовується, що віллу винесено на пагорб, З тераси, по кутах якої зимують закутані в мішки садово-паркові скульптури, можна дивитися на Штарнберзьке озеро, мимоволі згадане Еліотом у "Безплідній землі", на протилежний його берег з відразу кількома мисливськими замками, що ясніють у чорному плетиві січневого баварського лісу. Абсолютна тиша.
Я маю кімнату на третьому поверсі, під згадуваною вежею. Мої вікна виходять на паркові сосни, на приозерні схили, далі само озеро, потім Альпи (іноді їх зовсім немає — вони
розчиняються в імлистій порожнечі), потім вони робляться дедалі вищими, потім починаються інші культури, землі, перевали, інші рослини, ландшафти, мови, напої, потім уже Італія, в бік якої тужливими очима задивлений кожен порядний баварець. Мої вікна, отже, виходять на південь.
У цій кімнаті мешкає дерев'яна жінка. З мечем і Біблією в руках вона охороняє мій сон у головах ліжка. Зрештою, одного чудового ранку я можу прокинутися без голови. Тому намагаюся їй подобатись. Це, здається, свята Варвара. А я колись писав вірш до однієї Варвари, причому римував її з "почварою". Даремно.
До речі, про вірші. Не далі, як місяць тому, у брудному передноворічному Станіславові з його бридкими дощами, воронами і горілчаними чергами я вигадав сам про себе такі рядки:
Патріарх не може жити в неволі,
Патріарх повинен жити в Тиролі..
І от — прошу дуже. Напишеш зопалу щось таке самозакохане, а воно збувається. Майже збувається, бо нині я не зовсім у Тиролі, але дуже близько від нього — передгір'я Альп, Верхня Баварія, що не менш фантастично. Добрий поет мусить бути пророком, ні?
А все ж відчуття нереальності всього навколишнього кілька перших днів ніяк не полишає мене. і ця абсолютна, нерухома тиша, цей січневий спокій передальпійського містечка з його заледве чотирма тисячами мешканців, з його сповільненим, самозаглибленим ритмом, означуваним лише прибуттям і відбуттям електричок на Мюнхен.Дивіться також
Юрій Андрухович — Рекреації
Юрій Андрухович — Час і місце, або Моя остання територія
Юрій Андрухович — Дванадцять обручів
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
І ця нереальна вілла на пагорбі, в глибині парку. Як і належиться віллам, вона має жіноче ім'я — "Вальцберта". Лісова Берта. Берта з лісу. Берта лісів. (Це незримий трубадур Бертран де Борн сурмить десь наді мною).
Не можу ні на чому зосередитись. Така абсолютна тиша. А за нею — безвідмовна діяльність механізмів, двері зачиняються самі собою, з делікатним поклацуванням дверних замків і вимикачів, ритмічні поштовхи гарячої та зимної води в трубах, ці припливи та відпливи на замовлення. Вілла має безліч кімнат, старі дзеркала, обрамлені мармуром, кручені дерев'яні сходи, порцелянові тарелі в креденсах, король баварський Людвиг Перший у масштабі 1:10 скаче
кудись на коні.
Не можу зосередитись, а просто слухаю. Вслухаюся в це затаєне поклацування, безвідмовне потріскування, ритмічне подзвонювання на тлі Великої Січневої Тиші. Сутінки западають вже о шостій вечора. Боюся порушити щось у цій системі. Єдиним невправним рухом гомо совєтікуса зруйнувати всі оці тисячолітні надбання старої Європи: делікатність і перевіреність усіх механізмів її буття.
Безперечно, тут живу не тільки я. Це такий притулок для письменників. Ця тиша повинна спонукати. У ній мусять виношуватися метафори і параболи. Це місце, де нарешті знайдено сякий-такий компроміс митця і суспільства, цих не на життя ворогуючих монстрів. Суспільство до дідька багате. Воно може дозволити собі таку розкіш: надати для тебе кімнату на третьому поверсі вілли "Вальдберта". Разом з панорамою Альп, сосон, вічнозеленими кущами і вікнами
на Італію. Разом із цією тишею та розміреністю. Думай, пиши, оглядай багатосерійні сни про Європу, пий вино, зрештою. Від тебе ніхто нічого не вимагає. Ти не мусиш нікому віддячувати, писати славильні оди. Єдине прохання: сп'яну не побий порцелянові тарелі в креденсі. Бо ви,
поети зі Сходу, іноді полюбляєте щось подібне встругнути.
Цей будинок, на жаль, знаходиться у Фельдафінгу, Верхня Баварія, Німеччина. Ні, не у Ворохті і не у Косові. А міг би. За трошки інших поворотів історичного сюжету. А втім, навіщо ці безглузді зміщування акцентів? Питання явно не в тому, чи гарніші Альпи від Карпат...
Обстеження вілли до найдальших її закамарків тривало для мене десь коло двох годин. Я почував себе так, як, мабуть, повинен себе почувати молодий принц крові, що напередодні коронування оглядає власну карликову державку. З фіксуванням у пам'яті приємних топографічних подробиць: мисливські угіддя, водяний млин, монастирська винарня, заїжджий бордель... І все це тобі "на завтра". Майбутнє виглядає безмежно світлим. Я залишив собі "на
завтра", тобто на ближчих три місяці, купу всього: вежу, терасу, німецькі книги у дорогих палітурках, зимне вино, гаряче вино, миртові кущі, парковий гравій, рипучі сходи, січневу поверхню озера і розклад електричок на Мюнхен...
Пізніше я вийшов оглянути містечко, автоматично поширивши й на нього межі своєї — на три місяці — карликової держави. Відзначив подумки, що підданці мої живуть незле, оточивши себе зусібіч певною формальною довершеністю. Культура саду і культура огорожі, як і культура
балконів, дахів, ґанків, дверей, пташиних гнізд, коминів — усі ці окремо взяті культури вражали бездоганною вірністю стилеві. Міжконфесійна злагода давала про себе знати
відвертим сусідуванням католицької та лютеранської церков. Туга за Італією прочитувалась у дещо кічуватому, але від того щирому настінному живописі з, як правило, євангельськими чи агіографічними (о, ці баварські святі, відомі тільки баварцям! — скільки їх?) сюжетами. Це було т.зв. "люфтмалєрай" (малярство на повітрі), що ним кожен місцевий мешканець, свідомий власної унікальності, вважає за необхідне прикрасити свій будинок.
Я погодився правити такою країною.
Перший рядок виник сам по собі: "Зима в Баварії повільна". Можна було записувати вірш, який виростав би у цикл, який, у свою чергу, виростав би у книгу. Я не став цього робити з огляду на банальність ситуації. А проте рядок ще декілька днів залишався при мені, час від часу
натякаючи зсередини на можливе продовження сюжету:
Зима в Баварії помірна.
Зима в Баварії постійна.
Зима в Баварії подібна...
Останній варіант приваблював необхідністю перекинути мовний потік у наступний рядок. На цьому мене й заклинило остаточно. Деякі вірші не мають права бути написаними. Їх
треба замовчати — хай болять вічно. Зима, до речі, закінчилася десь так через тиждень, і я вже направду журився, що робитиму зі своїм анахронічним пальтом на тлі цієї свіжої (вічної?) паркової зелені. Але потім зима неодноразово і надовго поверталася, адже з півдня були
Альпи, зима обвалювалася надмірними, якимись аж різдвяними снігопадами у лютому й березні, і навіть у квітні, на католицький Великдень, було кілька добрих жмень снігу, принесеного вітром звідкілясь із околиць Міттенвальду, може, з Карвендельського хребта, не знаю.
Близька присутність гір узагалі вирішує досить багато. І суть не тільки в географічних назвах, хоча не забуваймо і про них. Кочівник (не скажу "завойовник") інстинктивно
уникає історизму. Називати певний край "Галичиною" для нього означає визнати, що тут хтось уже був перед ним. Був — у сенсі буття, а не перебування. Йому зручніше називати все це "Прикарпаттям". Це ні до чого не зобов'язує, бо є простою констатацією географічного факту. Причому з точки зору східної, адже з точки зору європейської ми знаходимося за Карпатами, тобто називати цей терен слід "Закарпаттям".
Що міг би вигадати уявний "кочівник" для Баварії? Який замінник винайшов би? Передальп'я? Можливо. Однак чи переконав би він усіх цих моїх тимчасових підданих?
Я звернув увагу на їхню любов до самих себе. Вона починається з капелюхів і гетрів, а закінчується Рільке і Вагнером. І поміж цими полюсами любові ще безліч інших цінностей, як, наприклад, Священна Римська імперія, виноград, пиво, духові оркестри, "Карміна Бурано", порцеляна з Німфенбургу, лебедине королівство Людвига Другого, ще раз пиво, багато пива, пиво і бароко, і тисяча кав'ярень, і нарешті повсюдне, як повітря, "ґрюсс Ґотт!" •— "вітай
Бога", щось на зразок нашого "Слава Йсу!"
Недалека присутність гір вирішує майже все.
2
Європейську людину (куди, однак, мене потягло?) сотворили гори і ліси.
Природа підказала, що буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності. Гірсько-лісовий ландшафт був наочним втіленням усього переліченого. Він привчав до чутливого співіснування з Каменем і Рослиною.
Мандрівні проповідники, рицарі, акробати та комерсанти — цей рухливо-текучий фермент поштарів Старого Світу — щоденний свій шлях вимірювали подоланими горами і перетятими лісовими стежками. Краєвид вимагав уважності. У степах їм не вдалося б стільки пройти.
Заглибившись у нетрища Чорного лісу десь поблизу, наприклад, Тисмениці, подорожній самітник міг уже ніколи з нього не виринути. Чи виринути, скажімо, аж у південнонімецькому Шварцвальді (що, зрештою, в перекладі — той самий Чорний ліс). Стара Європа була суцільним
лісом, вмістилищем святинь і кошмарів. Безперечно, це її врятувало. Кочівники Великого Степу могли й справді жахнутися цього океану. Обмеженість краєвиду змушувала любити кожну п'ядь
землі. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Дванадцять обручів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14242 | Юрій Андрухович | Дванадцять обручів | АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ
Дванадцять обручів
Самотній друже, мов у ночі пояс,
ти в таємниці світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зі мною
в корчмі на місяці горілку пити.
Богдан—Ігор Антонич.
I. Принагідні гості
1
У своїх листах з України Карл Йозеф Цумбруннен писав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його. Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло".
Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить. Дівчина, з якою він прозустрічався вісім років (її ім’я було Ева Марія й невідомо кого саме — Марії чи Еви було в ній більше), одного ранку повідомила, що має досить. Разом з нею він провів до будинкової брами більшу частину своєї молодості — ту, в якій з приголомшливо хвилюючою відкритістю ловиш усі зустрічні погляди. Але Карл Йозеф Цумбруннен не перестав їздити в Україну навіть після цього розриву. Він усього лише трохи — зауважували тільки найближчі — згорбився, до того ж окуліст вимушений був призначити йому по цілому додатковому діоптрію.
Він так само не перестав їздити й тоді, коли український уряд значно ускладнив візові процедури, а також суттєво підвищив ціни на консульські послуги. Карл Йозеф усе одно переступав поріг їхнього представництва, годинами висиджував по приймальнях разом із хрипкоголосими втікачками з борделів та всілякими іншими нелеґалами, бічним зором фіксував на собі часом цікаві, проте зазвичай зневажливі погляди вкритих щоразу товщим шаром косметики огрядних російськомовних секретарок і, допущений врешті до аудієнції, вкотре нагадував забудькуватому урядникові своє прізвище, ім’я, род занятій та мету відвідин. На певній стадії розмови урядник таки згадував про нього і, водянисто дивлячись кудись униз, обіцяв посприяти.
Першу свою подорож Карл Йозеф здійснив на самому початку дев’яностих. Цілком нове державне утворення у той час приваблювало багатьох мандрівників на Схід. "Якщо вони витримають цю зиму, — писав у листах Цумбруннен, — то їм судилося добре майбутнє. Зараз їм в усьому страшенно важко, в усьому брак найпідставовіших речей включно з горілкою й сірниками, тимчасова квазівалюта щохвилини знецінюється, але не варто забувати, що це Схід, а отже, матеріальне тут ніколи не набуде вирішального значення. Я мав розмови з молодими інтелектуалами та деякими студентами — це надзвичайно цікаві люди і вони готові радикально змінювати свою країну". Адресати його листів тільки знизували плечима: всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися їм щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого небудь Ролана чи Рільке. Повернувшись до Відня на початку літа, Карл Йозеф Цумбруннен привіз дерев’яного лакованого орла, пару косівських ліжників (один для своєї дівчини) і пачку сигарет "Ватра". Карл Йозеф не курив, але вряди годи частував "Ватрою" когось із екстремально налаштованих гостей — таким чином, за декілька років після того першого повернення пачка спорожніла заледве наполовину.Дивіться також
Юрій Андрухович — Зима і сни вартового
Юрій Андрухович — Аве, "Крайслер"!
Юрій Андрухович — Ефекти гальорки
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
Він опублікував свої фотографії з Карпат і Львова у кількох марґінальних часописах, хоч до окремої виставки під заздалегідь обдуманою назвою "Європа, Зміщений Центр" справа так і не дійшла. Не допомогла і Карлова готовність змінити назву на дещо більш компромісну: "Після Рота, після Шульца". В останню хвилину втрутились якісь вищі сили з музею археології та етнографії — все розлетілося вдрузки. Але Карл Йозеф Цумбруннен продовжував їздити.
У цьому сенсі він був цілком химерний, що не могло не випливати з його покрученої, як і, зрештою, в переважної більшості всіх його австрійських співвітчизників, генеалогії. Упродовж останніх чотирьох п’яти століть його предки стільки всього намішали — станово, етнічно, конфесійно, політично, вибухово несумісно — що Карл Йозеф міг з однаковим успіхом вважати себе нащадком баварських броварів анабаптистів, судетських погоничів мулів, тирольських сироварів, збанкрутілих зальцбурзьких лихварів, сопроньських продавців солі, кількох самовбивць банкірів і також самовбивць, але єпископів, а, крім того, інших яскравих постатей, серед яких були і певний пожирач вогню та ножів з Лайбаху, і привселюдно спалена за відьомство зизоока власниця лялькового театру з Тарнова неподалік Кракова, і відомий упорядник сільськогосподарських календарів з Маттерсбурґу, і не менш відома феміністична журналістка, так само зизоока. Одним із найвіддаленіших своїх крил родина Цумбрунненів сягала композитора Букстегуде, іншим — художника Альтдорфера. Але цілком не виключено, що свою першу українську подорож Карл Йозеф здійснив під впливом родинного міту про прадіда, фанатично діяльного надлісничого з Ворохти, згодом службово переведеного до Чортополя. Прадід, як не дивно, теж звався Карл Йозеф. Як не дивно, Карлами— Йозефами звалося взагалі дев’ять десятих усіх чоловіків роду Цумбрунненів. Прадід Карл Йозеф Цумбруннен був записаний до історії австрійського (і чи не світового?) лісівництва золотими літерами як такий, що в середині ХІХ століття засадив шпильковими породами і буком велетенські площі карпатських лисих узвиш. "Тут ніхто вже не пам’ятає про нього, — писав Карл Йозеф, його правнук, у своїх листах, — і будь які мої намагання більше про нього дізнатися закінчуються невдачами. Складається враження, ніби у двадцятому столітті тут справді відбувся жахливий катаклізм, щось наче тектонічний злам, унаслідок якого все, що сталося й існувало раніше, скажімо, перед тридцять дев’ятим роком, провалилося в небуття. Я розмовляв з деякими молодими істориками і вони запевнили мене, що добиватимуться надання прадідового імені одній із катедр тутешньої лісової академії. Однак хіба мені йдеться про це!".
У дев’яносто другому він їздив двічі, в дев’яносто третьому — тільки раз, але надовго, здається, просидівши у Львові цілих три дозволених візою місяці. У дев’яносто четвертому, дізнавшись про наслідки останніх українських виборів, він вирішив, що йому вже ніколи не вдасться туди поїхати. Його тогочасні листи позначені особливою різкістю й гіркотою: "Ця країна мала чудові шанси змінитися й від стану перманентної потворності та олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності. Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування як такого, суттєво перевищує всі допустимі межі. Два роки тому я, здається, дуже помилявся. За великим рахунком, це не моя справа, а їхня, вони щодня роблять свій власний вибір. Мені шкода лише тієї нікчемно малої жменьки інакших, з якими я тут познайомився і досить незле співпрацював. Нині усі вони завмерли в недобрих передчуттях ліквідацій і чисток, хтось якось навіть вимовив уголос "еміґрація", хтось інший "відокремлення, Збруч". Не думаю, ніби при цьому мала значення доза спожитого алкоголю — це було заявлено цілком тверезо. Звісно, такі утворення як історично культурне товариство "Дунайський клуб" будуть закриті не відразу, не завтра, таким чином, поки є змога, слід устигнути зробити більше". Тому в другій половині липня того ж дев’яносто четвертого року Карл Йозеф Цумбруннен надовго зникає в Карпатах, фотографуючи переважно старі цвинтарі для майбутньої виставки "Memento". Майже цілий місяць він провів поміж небом і землею, орієнтуючись на старі військові, передбачливо привезені з Відня мапи, просуваючись трохи долинами річок, трохи ґрунтовими дорогами, а часом і гірськими хребтами, раз у раз вимовляючи дивне, як заклинання, слово Ґорґани. Він заходив у села тільки для того, щоб докупити трохи їдла — десятка українських слів і жестикуляції загалом вистачало для порозуміння; хтось інший запевняв, ніби він уже тоді мав коло себе перекладачку, але це не надто в’яжеться зі змістом і настроєм його тогочасних листів про самотність під зоряним небом. Того літа стояла дивовижна спека, трава вижовкла вже перед серпнем, і Карл Йозеф Цумбруннен дуже засмаг. Він над усе полюбив час від часу занурюватися в незліченні гірські потоки і зосереджено лежати в них, дивлячись у насичено синю, без жодної хмарини, безодню вгорі. Дощів не було вже віддавна, отже, води в потоках відчутно поменшало, але при цьому вона очистилася до зеленавої прозорості і була тепліша, ніж звичайно. А Карл Йозеф Цумбруннен, як і всі мої герої, дуже любив воду.
Він походив з містечка Зітцґрас десь чи то на сході, чи на півдні Австрії (ось воно, доводиться описувати вже вдруге, але що поробиш: ґотика церкви, годинник на дзвіниці, вуличка з поштою та винарнею, вранішнє туркотання голубів, хідники, майже всюди поділені порівну між пішоходами та велосипедистами, старе баронське помістя на пагорбі — такий собі Schlo chen, нині музей гравюр і озерного рибальства, каштанова алея, Східні Альпи на горизонті, водяний млин і купання в зеленуватій воді). Так, саме ця вода, це купання до пізнього вечора в околицях старого і чомусь не розбомбленого в останній війні млина, це пірнання в найзеленіші теплі водяні нетрі з потаємною веселою ідеєю більше не повертатися, назавжди пропасти у глибинах, саме воно і саме в такий навальний спосіб часом навідувало Карла Йозефа Цумбруннена в його щасливих сновидіннях, тоді як у своїх нещасливих сновидіннях він лише чув якусь крикливу музику і не міг зрозуміти ані слова з усього, що йому говорилося.
Повернувшись того літа з Карпат, він здивовано зауважив, що нічого лихого на разі не сталося. Усі його львівські знайомі залишалися неторкнуті, передбачувана хвиля арештів і згортання патріотичних структур непередбачувано відкладалася. Дехто з приятелів навіть стверджував, що вийшло на краще і з новою владою можна і слід так само успішно порозумітися, вони принаймні прагматики, що не так уже й погано, до того ж виразне омолодження керівних лав — саме те, чого це суспільство давно потребувало. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Ефекти гальорки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27420 | Юрій Андрухович | Ефекти гальорки | Того вечора звичний для віденської Опери аншлаг погрожував стати переаншлагом: по-перше, п'ятниця, по-друге, Моцарт і найпопсовіший з його шедеврів "Дон Джованні", знаний у нас більше як "Дон-Жуан", весела драма з елементами тріллера, сценографією Дзефіреллі та, по-третє, красивою смертю у фіналі, річ незмінна для віденської сцени (1869 p. при відкритті Опери грали саме її, з того часу вона, кажуть, жодного сезону не сходила з репертуару). Додам від себе, по-четверте, річ, досить мені відома, впізнавана, що підносить мене у власних очах і, як кажуть прихильники мовних красивостей, "додає снаги". Переаншлагу не сталося. Виявляється, у віденській Опері він неможливий. І "стоячих" квитків за смішну ціну в двадцять шилінгів каса продає рівно стільки, скільки може поміститися "стоячих" суб'єктів (студентів, збіднілих аристократів, естетизуючих аскетів, українських письменників та інших роззяв). Ми протиснулися вже майже випадково, в останню часову щілину, менш як за годину перед початком, ухопилися за хвіст омріяної черги, яка, щоправда, рухалася доволі динамічно (сама собою виникла аналогія з відомим "нескінченним людським потоком" до відомого мерця), супроводжувана з обидвох боків атлетичними службістами в синіх уніформах, по-військовому бездоганними в кожному жесті і по-тайняцькому безжальними до порушників — чого? — черги? порядку? звичаїв? гармонії? Що це не жарти, ми переконалися тут-таки: на наших очах було покарано кількох легковажних зайд, напевно, американців — з ганьбою виставлено за межі храму. Черга рухалася вперед, а службісти час від часу подавали уривчасті безапеляційні команди: "Іти по двоє!", "Не розтягуватись!", "Гроші тримати напоготові в руках!", а потім, уже після купівлі квитків (нам залишилася тільки гальорка, там, угорі, десь аж під стелею), вони раз у раз командували "schnell!", — що ж, ми надто розслабилися в гостинній Австрії, де кожен кожному всміхається! — а тут слід було справді поквапитись, і гнати чимдуж, бо двадцятишилінговий відвідувач — це майже нелегал, це майже гастарбайтер, це бомж в опері і горе йому, коли він не почує команди "schnell"! Зав'язані на поруччі гальорки різнобарвні шарфи свідчили про те, що й тут ми проґавили, і найкращі серед найгірших місць нам уже не посісти. І все ж — навіть там, збоку, маючи в своєму глядацькому розпорядженні лише половину сцени, кинутий щойно на саме дно цієї дивовижно жорстокої оперної ієрархії, де вартість купленого тобою квитка визначає ступінь проникнення всередину цього складно структурованого світу з його ложами, директорами, інтендантами, диригентами, "вишибалами" і примами, з його внутрішньою таємною машинерією, закритою для профанів та ідеалістів, я цілковито і щиро, даруйте на слові, закайфував разом із першими тактами увертюри… І була досконала гра "тих, що в ямі", і відразу чотири фантастично вдалі (судячи з овацій) дебюти, ну, звичайно, і сам Моцарт, цього разу таки не Вольфганг, а Амадеус, утисячне зіграний на "браво", а також інші прояви несамовито густої атмосфери вечора. І тривало це понад три години — там, майже під стелею, райська насолода театром, його духом і фантомами, його звучанням, невидимий Комендаторе тяжко крокував сценою, мені залишалось перехиляння через поруччя, витягання шиї, вистукування такту, переживання смерті, переливання енергії — мені залишалась Опера після концтабору… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Зима і сни вартового | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4201 | Юрій Андрухович | Зима і сни вартового | Тебе штовхають ліктями в боки і в спину, і ти змушений прокинутися — прийшла твоя черга звільняти місце на тапчані, розкішне затишне місце, де ти лежав, ніби з коханкою, з батареєю, припавши до її вогнедишних ребер. Караулку замітає снігом, і надворі мінус п’ятнадцять. І ти, звісно, не вийдеш на пост.
Начальник караулу — сержант першого року служби, Младшой — щось каже, винувато посміхаючись, можливо, втирає, що зараз таки ліпше вийти і постояти, бо черговий ще не перевіряв, тож імовірність росте з кожною хвилиною — саме зараз він і може над’їхати. Ти зневажливо махаєш на це рукою і закутуєшся в довгий сторожівський кожух з дірками на ліктях. Заряджаєш калаша — очі так і злипаються — вихопивши його з розпанаханих дверей піраміди, щось у ній відчайдушне сигналить, і той зумер змушує тебе аж скривитися. Автомат ставиш поруч, до стіни, оголеним штик-ножем дряпаєш по заскленому портретові міністра оборони на стенді. Хочеш перед ним вибачитися, але міністр незворушний мов скеля, вдає, що нічого й не сталося, тільки ордени ледь чутно задзвеніли на ньому, безліч орденів.
Ти так і не прокидаєшся — падаєш на стілець і, насунувши вушанку на очі, знову йдеш споночілим лісом десь там, околицею Ляйпциґу, бо тобі доручено знайти замаскований "Першинґ". Навпроти тебе так само на стільці дрімає ще один дід. Він, як і ти, не хоче йти на пост — там мете снігом і мороз уже перевалив через мінус п’ятнадцять.
Перша ночі, ти сидиш, закутаний у кожух, на стільці в караулці і водночас бредеш лісом в околицях Ляйпциґу, ліс там ріденький, і заасфальтовані стежки всуціль обставлені дороговказами, а все ж досить непросто знайти той факін "Першинґ" де-небудь у ліщині. Ти мрієш про німецьке пиво. Пересохлими губами просиш води, точнісінько, як там, на тому прикордонному полігоні, коли старший сержант Бекмурадов змолотив тебе своїми чавунними кулаками, його кулаки, мов гирі, падають на тебе з піднебесся, бо ти відстав на марші, салабон задрочений, і ти разів з десять повторюєш "Спасибі, товаришу старший сержант", облизуючи неживі губи спухлим язиком, "Спасибі, товаришу сержант, товаришу старший сержант", хоч тобі здається, що голосу в тебе вже немає, "Спасибі, товаришу старший, спасибі, старший товаришу", аж поки молодий начкар, Младшой, не приносить тобі кухоль води, і ти п’єш її не прокидаючись, закутаний у кожух з дірками на ліктях, солдат останнього четвертого періоду служби, ветеран польової розвідки, геній дзю-до. "Тому що я рік служив у ге-се-ве-ге, — пояснюєш якійсь бляді, а вона танцює. — Ге-се-ве-ге — це Німеччина, східна. Там досі вбивають наших вартових. І коли на другому році мене перевели назад у Союз, я плакав. У Бресті я вискочив на перон і хотів упасти на груди кожному тільки за те, що він наш…" Але блядь не зважає на твої брехні, вона танцює все розкутіше й закличніше і манить тебе трохи порухатися з нею, в тому ж ритмі, і ти терпляче починаєш спочатку: "Тому що я рік служив у ге-се-ве-ге. Ге-се-ве-ге — це Німеччина, східна. Там досі вбивають наших вартових. І коли на другий рік мене перевели назад у Союз, я плакав. У Бресті я вискочив на перон і хотів упасти на груди кожній суці тільки за те, що вона наша…" Ти ніяк не перестрибнеш через ці слова, а вона крутить перед тобою всіма своїми принадами, а втім, то молодий начкар, Младшой, усе крутить і крутить приймач, аж урешті виловлює в ньому Челентано, а міністр оборони осудливо дивиться на тебе зі стенда, бо ти відстав на марші, і тепер відсиджуєшся в караулці замість того, щоб іти на пост, а це кримінальний злочин, тож, якщо тебе тут і зараз накриє черговий, засудять і тебе, і Младшого, і всіх-всіх-всіх.Дивіться також
Юрій Андрухович — Shevchenko is OK
Юрій Андрухович — Промовляння Самотній
Юрій Андрухович — Про дівчат. Вони тут не стільки юні...
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
"Розумієте, товаришу маршал, — пояснюєш ти, — я на цій вашій службі вже нев’їбенно стомився і маю деяке право. Тому що в ге-се-ве-ге, де й досі, з вашого дозволу, вбивають наших вартових, я пройшов розвідроту. Вам треба розказувати, що це таке? Я знаю, наприклад, тисячу й один спосіб убивства людини. Ви недаремно покладали на мене всі свої надії…"
Але він тебе не слухає — й починає гамселити гирею по голові, бо ти відстав на марші, салабон задрочений, а старший сержант Бекмурадов поливає тебе з фляги теплою водичкою в окопі на прикордонному полігоні, за сто п’ятдесят метрів від кордону з феерге, на підступах до якого саме відбуваються великі маневри НАТО. І ви два тижні сидите в тих окопах, прикипівши до біноклів, бо ви розвідники і повинні стежити за ходом ворожих маневрів, ваші очі стали завбільшки з блюдця, а голови розриваються від реву танків і бронемашин, і наприкінці другого тижня від вас уже зле пахне, але ви й далі сидите в окопах і бліндажах, бо вам так наказано.
Годинник на стіні караулки розмірено такає, скоро друга, але якщо до третьої тебе тут накриють, то засудять. А втім, може, й простять, як того казаха, що зґвалтував молоденьку німочку в лісопарку під Ляйпциґом, де шукав замаскований "Першинґ". Йому мали вліпити не менше восьми років. Ти не забудеш, як величезний старшина повалив його двома ударами в дих. Але наступного ранку казах вислизнув, і його ловили аж десять діб, поки на одинадцяту німецька залізнична поліція не затримала його на станції в Ґьорлітці, коло польського кордону, тяжко в таких краях не зауважити казаха — навіть якщо він п’яний, у джинсах і шкірянці, а при ньому шістсот марок, мисливський ніж і пляшка рому. Його мали судити якось по-особливому, показовим судом.
Старшина був родом з Сибіру, важив сто два кілограми і підйом перевертом робив двадцять чотири рази, цілком непоганий результат. Тебе він чомусь ніколи не чіпав, хоч якось застукав сплячого на тумбочці. А казаха він поклав двома ударами в дих.
Так от — чи судитимуть тебе, який зараз дрімає на стільці в заметеній снігами караулці і водночас, сторожко озираючись, походжає з автоматом на сторожі гарнізонних будівель під Ляйпциґом, бо вас уже сповістили, що той навіжений казах удруге втік і втрачати йому вже нічого, він десь тут, він кружляє навколо частини, він хоче зняти вартового і заволодіти зброєю, але ж мама так просила тебе бути обережним і не відмовлятися від макаронів по-флотськи, адже вона ще пам’ятає, як ти декламував віршика на дитсадківському новорічному ранку.
Але все це пусте — ніякий казах не налетить на тебе ззаду з мисливським ножем, і загалом та історія матиме суперщасливий кінець, ба навіть happy end, бо казаха вдруге заловлять через тринадцять діб, на цей раз десь за Дрезденом, коло чехословацького кордону, в барі, де він питиме пиво з солоними коржиками, зодягнутий у темно-синю робітничу спецівку, от тільки розріз очей у нього й цього разу не зміниться. Його навіть не засудять, визнають психічно проблемним (особлива форма параної), тож відішлють до Союзу з понтом лікуватись, а молоденька німочка, можливо, народить вилицюватого Ганса, степового вершника, що, зрештою, малоймовірно при сучасному рівні протизаплідної медицини у братній НДР.
Годинник відлічує третю годину ночі, а Младшой частує тебе смаженим хлібом, що ласо хрускотить на зубах, однак ти все одно не прокидаєшся, уві сні пережовуєш хліб, яким набиті твої кишені — це перший місяць у війську, і хліба не вистачає — ти ходиш із відстовбурченими кишенями, повними хліба і хлібних крихт, і тебе змушують пошвидше з’їсти весь той хліб під глузування і стусани, тобі дають на це дві хвилини, й оскільки ти не встигаєш, тобі приносять ще півбуханця чорного й почату пачку солі, і ти пхаєш у себе той найчорніший хліб, глевкий, кислуватий і солоний, ти, той самий, що склав перший курс романо-германської філології й кількома тижнями раніше сперечався з завкафедрою про Фауста і гомункулуса.
А зараз тебе частують тонко накраяним смаженим хлібом, він у міру масний і посолений, але ти ковтаєш його так, наче тобі знову дали тільки дві хвилини, бо ти все ж не прокидаєшся і крізь сон повторюєш: "Спасибі, товаришу сержант", — як тоді на прикордонному полігоні, коли ви два тижні скніли, поприлипавши до біноклів, і коли американські танки "Абрамс", підсилені бундесовою мотопіхотою, відверто розвернулися в бойовий порядок і рвонули просто на вас, до кордону залишалося триста метрів — отак і починалася третя світова — по всіх частинах ревла тривога, а ви, рота розвідки, повинні були загнутися, пардон, загинути першими, тут, коло чужих кордонів, поміж двома Німеччинами, а танки "Абрамс" і беемпе "Мардер" сунули й сунули, двісті метрів до кордону, і ваші радіотелеграфісти вже слухали у власних навушниках, як американи зичать один одному щасливого бою, і тоді ваш комроти, цілий капітан, бриластий боксер-важковаговик, розрядник у дзю-до й самбо, який у третій вправі валив з автомата всі мішені першою кулею, а з пістолета вистрілював дев’яносто вісім зі ста, цей суперкапітан, цей ас розвідки, білий, мов підшивковий матеріал, пролепетів, звертаючись до сержанта Бекмурадова, тихо, але так, що почули всі: "Рашидушко, я перевдягнуся в чисту білизну…" А ти на це хотів крикнути, що мама просила тебе бути обережним і їсти більше макаронів по-флотськи, і танкам лишалося до вас якихось сто метрів, тому ти згадав, як упився на проводах, й Оленка гладила тебе, а ти заснув лицем у неї в долонях, а потім наблював їй на руки, а потім знову заснув, не в змозі навіть обійняти її, тим усе і скінчилося, бо на збірний пункт вона чомусь не прийшла.
Застиглу караулку розриває телефонний зумер: зі штабу попереджують, що в караул виїхав черговий. Младшой метушиться і панікує, розштовхує тебе і другого вартового, ти на мить прокидаєшся і, хапонувши автомат, вилітаєш надвір, у темряву і сніг, ти несешся на пост, метляючи полами довжелезного кожуха, а мінус п’ятнадцять вриваються в тебе крижаним повітрям, і пара валить з розігрітих легень.
Чергова машина просувається обережно, чмихаючи й буксуючи у снігових заносах, потужними фарами вириваючи в темряви добрячі шматки дороги — чи не промайне десь там, у світлі фар, схарапуджена постать вартового, що намагається вибігти на полишений пост. Але ти вже в безпеці, на своїй території, так ніби завжди стояв тут, несеш службу бадьоро і пильно, згідно зі статутом і законом.
Машина спиняється перед караулкою, і черговий, порипуючи снігом, підходить до дверей. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Козак Ямайка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12763 | Юрій Андрухович | Козак Ямайка | о скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки не вип'ють очей а мало
по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті
і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало
і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун
а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне
кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо
а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry
невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа
та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
та вже мене і нема |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Листи в Україну (обрані вірши) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26660 | Юрій Андрухович | Листи в Україну (обрані вірши) | МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!…
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?)
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…
ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
і тісно між дерев і темно в сьому градіДивіться також
Юрій Андрухович — Футбол на монастирському подвір'ї
Юрій Андрухович — Про дівчат. Вони тут не стільки юні...
Юрій Андрухович — Ніжність
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп'яхами
і скалка
на щоці
і скалка
на щоці
ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.
Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та — поверх за поверхом — нижчає темний фасад.
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми —
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.
З циклу "Нотатки фенолога"
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів'я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів'я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
ПІДЗЕМНЕ ЗОО
Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть — міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і савани.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
Живуть під містом зебри і буйтури, —
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам'яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.
Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг, —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
Під містом. Тільки міста вже нема.
ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
А на ній — протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі — від вуха до вуха.
У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.
***
Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м'язи і німби святих, —
уче це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит –
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Московіада | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14241 | Юрій Андрухович | Московіада | АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ
Московіада
"Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності. Я досі не знаю, що в ньому більше важіть: втрачені можливості чи здобуті примари."
Нехай і на сей раз вони в нас не вплюють нічого.
Григорій Чубай
Живеш на сьомому поверсі, стіни кімнати завісив козаками й діячами ЗУНР, з вікна бачиш московські дахи, безрадісні тополині алеї, Останкінської телевежі не бачиш — її видно з кімнат, розташованих по другий бік коридору, — але близька її присутність відчувається щохвилини; випромінює щось дуже снодійне, віруси млявості та апатії, тому вранці ніяк не можеш прокинутися, переходиш з одного сновидіння в інше, ніби з країни в країну. Спиш самовіддано, найчастіше до одинадцятої, поки узбек за стіною не увімкне на повний регулятор духмяну орієнтальну музику "адин палка два струна". Проклинаючи незлостиво нещасну нашу історію, дружбу народів і союзний договір 22-го року, усвідомлюєш: далі спати не можна. Тим більше, що єврей за іншою стіною вже повернувся з виправи по крамницях, вкотре накупивши, скажімо, "колготок" для своєї незліченної ветхозавітної родини з Біробіджана, для всіх колін її. Тепер з почуттям праведно виконаного обов’язку він сяде за написання нових віршів середньовічною мовою ідиш і таки напише їх — цілих сім віршів до обіду, а пополудні ще три вірші. І всі вони будуть надруковані в часописі "Совєтіш Геймланд", як живе свідчення ненастанної державної турботи про культуру малих народів.
Єврей за стіною — це живе і дошкульне нагадування тобі, скурвий сину, що ти також мав би щось робити — купувати "колготки", писати вірші. Натомість лежиш у ліжку і вкотре вивчаєш портрет диктатора Петрушевича, а орієнтальна музика за стіною робиться дедалі пристраснішою та одноманітнішою, вона тече, як вода в ариках, зрештою, це великий похід з верблюдами і слонами, бавовникові плантації, блюз для конопляної мафії.
І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитка цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою.
Але нема на це ради — вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення.
Коридором уже давно шастають тутешні персонажі, власне кажучи, вони письменники, та ще й з "усього кінця" Радянського Союзу, але нагадують вони все ж не так творців літератури, як її персонажів. Причому літератури графоманської, спеченої за нудними рецептами великої реалістичної традиції.Дивіться також
Юрій Андрухович — Ефекти гальорки
Юрій Андрухович — Листи в Україну (обрані вірши)
Юрій Андрухович — Промовляння Самотній
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
Ти розрізняєш їхні письменницькі голоси — а кожен із них, за характеристиками з місць попередньої діяльності, "наділений власним неповторним голосом, який неможливо переплутати з будь-чиїм іншим", ці неповторні голоси коридорні кажуть щось один одному, схрещуються, перетинаються, злягаються, вони повідомляють, що закипів чайник, наспівують "несипьмне-сольнарану", цитують Висоцького (Жванецького), запрошують когось на сніданок, інформують, що профура з заочного (третій поверх, кімната 303) ночувала сьогодні в 727-й тощо.
У нерозривній діалектичній єдності з голосами перебувають і запахи — букет гуртожитського сміттєпроводу, перегарів і сперми. Шиплять пательні, брязкають відра, ключі, гупають двері, бо. зрештою, сьогодні субота, і лекцій нема, і жодне падло не змусить мене робити щось таке, чого я не схочу. І пішли вони всі. Отак поступово ти входиш у дійсність, пам’ятаючи, що гарячої води може й не бути, що профура з 303-ї ночувала не в 727-й, як було помилково заявлено в коридорі, а в 729-й, що хтось із чеченів (а найпевпіше — всі чечени, разом узяті) відмаґуляв учора в ліфті спорторга Яшу, що російський поет Єжевікін, котрий мешкає у протилежному крилі, вчора мав уп’яте виступ на телебаченні, в якому дев’ять разів ужив слово "духовність" і вісім разів витирав тильним боком долоні похмільний піт із чола, що варто би подзвонити додому, що у вівторок почнеться сесія Верховної Ради, що український переклад "Сонетів до Орфея" чи не найточніший з тобі відомих, що другий рік твоєї московської біографії добігає кінця, а ти так і не побував у пивбарі на Фонвізіна; пам’ятаючи про всі ці, ніяк не пов’язані між собою речі, як і про безліч інших речей, ніяк не пов’язаних із попередніми, ти все ж підводишся і, походивши в самих лише трусах кімнатою, оцінивши з вікна той самий лажовий пейзаж із тими самими тополями і тьмяно-дощовими тяжкими хмарами, змушуєш себе до силових вправ — раз, два — аж поки не заболять м’язи, так ніби в цьому полягає останнє виправдання тебе і Москви, і, більше того, твого існування на світі. існування, до речі, досить нікчемного, такого, що ним узагалі годилося б знехтувати Комусь Над Нами, якби не кілька вдалих рядків у кількох загалом невдалих віршах, чого, ясна річ, зовсім недостатньо для великої національної справи.
А ось деякі зі згаданих персонажів, їхні голоси так роздратували тебе вранці, що тепер можеш поквитатися з ними, фон Ф. Зобрази їх якомога в’їдливіше, старий.
Прошу дуже. Дві жінки, дві квітки з глибинних провінцій Великороса. Дві поетеси, чи то пак поетки, ні, перепрошую, два поети, бо зараз у їхньому середовищі престижно повторювати слідом за Цвєтаєвою-Ахматовою (Горенко?), що слово "поет" не має жіночого роду, у зв’язку з чим я, старий збоченець, уявляю собі всю цю бабноту з добрячими пенісами й — головне — тестикулами у відповідному місці.
Але справа не в тому. Є дві жінки з глибинних і рівновіддалених від Москви росій. Дві зегзиці-лебедиці, з яких одній ледь за сорок, іншій — сорок незадовго. Котрась із них одружена, котрась ні, але котра саме, я забув.
Це експозиція. Тепер розвиток дії. Обидві надто багато поклали на цей пажерливий вівтар. Потрапити сюди кожна прагнула півжиття. Потрапити до Москви на цілих два роки! Потрапити до Москви, де, безсумнівно, нарешті помітять і вознесуть! Потрапити до Москви, аби лишитися в ній навіки! Бути в ній похованою (кремованою!). Потрапити до Москви, де генералів, секретарів, іноземців, патріотів, екстрасенсів — як гівна! А головне — повно бананів!…
Така мрія приходить разом зі статевим дозріванням. І владно супроводить усе життя.
Заради цього варто було йти всіма пекельними колами засраних провінцій. Інтригувати. Дзвонити. Частувати. Спати з імпотентами.
Після багаторічних поразок і розпачів — збулося! Сталося! Обидві приїздять майже водночас, незалежно одна від одної перетнувши добрячий шмат російської рівнини. Знайомляться без тіні лукавства, їм справді дуже приємно, адже вони товаришки по щастю. Уже з перших натяків з’ясовуються спільні вподобання: Єсенін, а не Пастернак, Рубцов, а не Бродський, сукні молодіжні з поліестеру, по перед)’ і спинці — фігурні кокетки, у швах кокеток переду — кишені з застібкою-"блискавкою", по спинці — зустрічна складка, доповнення — пояс. Того ж дня у дражливо-солодкому передчутті тотальних змін на краще обидві йдуть до Пушкіна — покласти квіти, просто так, від себе. Тому що обидві люблять Пушкіна і навіть вважають його найбільшим російським поетом, своїм учителем. Пушкін задумливо розглядає носаки черевиків. Унизу, під ним, хлопці в сірих уніформах і чорних беретах гамселять якихось нестрижених масонів, котрі називають себе "демократичеським союзом". Обурені за Пушкіна, провінціалки їдуть поселятися в гуртожиток.
Комендант виявляється чучмеком, щоправда, дагестанцем, але ще досить молодим дагестанцем: фізично розвинутий добре, плечі широкі, груди, поза сумнівами, вкриті буйним волоссям, тридцять чотири роки, встигає підморгнути кожній непомітно для іншої, зуби рівні, очі карі, Рамазапов Муртаза чи, може, навіть зовсім навпаки — Муртазаєв Рамазан.
Рамазан (Муртаза?) пропонує вибір кімнат на сьомому поверсі. Будь-яка може стати їхньою. Є кімната з вікнами на горілчаний, є — з вікнами на овочевий. Є — з паркетною підлогою нового зразка. Є з розбитим вікном. Є поруч із туалетом. Кожна кімната по-своєму приваблива.
Ллє є варіант, на який обидві пристають без вагань. Це так званий "сапожок", дві сусідні кімнати, відокремлені від решти світу спільними сіньми. Досконало! І вони поселяються, і відразу ж запрошують одна одну на чай. І розмовляють до пізньої ночі про Пушкіна, про Єльцина, читають напам’ять власні вірші, обмінюються похвальбами, потім збірками, виданими в обласних видавництвах на зекономленому папері. І жодного навіть натяку не лесбіянство.
Так ми дійшли до кульмінації.
А розв’язка? Чим далі, тим більше доходить до кожної з них, що скоєно несосвітенну дурницю. "Сапожок" виявився пасткою. Пасткою на дурних корів, які бозна-чого приперлися до цього бедламу. Найбільша їхня біда полягає в тому, що вони не доросли до можливості групового кохання. Тому їм так і не вдається спокусити ні генерала, ні навіть дагестанця. І, таким чином стримувані одна одною, провадять цілком черниче своє життя, потихеньку лютуючи і скрегочучи, а колишня непідробна приязнь еволюціонує в ледь приховувану, з кожним днем очевиднішу, бездонну і чорну ненависть.
Снилося мені з п’ятниці на суботу, нібито я вечеряю з королем України Олельком Другим (Довгоруким-Рюриковичем). Сидимо удвох при вміло сервірованому столі у бароковій лоджії блакитного каменю, час від часу з’являються неметушливі слуги, переважно індуси або китайці, з позолоченими тризубами на вилогах фраків, непомітно змінюють тарелі й тарілки, страви, ножі, виделки, кліщі для зламлювання ракових панцерів, пінцети для добування молюсків, скальпелі для розтину жаб, і так само непомітно, без особливого брязкоту, виходять. З лоджії відкриваються розкіші Іі овиди: сідає сонце десь у водах ясного озера внизу, востаннє спалахують призахідним блиском незаймані вершини Альп або, якщо на те вже пішло, то взагалі Піренеїв. А ми з королем попиваємо всілякі кунштовні вина, коньяки, наливки та настоянки і про се, про те варнякаємо.
— Ваша Королівська Милосте, — звертаюся до нього сповнений шацунку, — Володарю й Управнику Руси-України, Великий Князю Київський і Чернігівський, Королю Галицький та Володимирський, Господарю Псковський, Перемиський та Козятинський, Герцогу Дніпродзержинський, Первомайськийта Іллічівський, Великий Хане Кримський та Ізмаїльський, Бароне Бердичівський, Обидвох Буковий та Бессарабій, а також Нової Асканії та Каховки Зверхнику, Дикого Поля та Чорного Лісу Архисеньйоре, Козаків Донських, Бердянських та Криворізьких Гетьмане й Покровителю, Гуцулів і Бойків Невсипущий Вівчарю, Пане Всього Народу Українного з татарами й печенігами включно, а також Внутрішньої та Зовнішньої Тьмуторакані Патроне і Пастирю, нащадку преславного роду тисячолітнього, словом, Монарше наш пишний і достойний, Ваша Милосте, чи не хотіли б Ви навіки лишитися в золотих скрижалях пам’яти вселенської та вселюдської?
— Хтів би-м, — каже Олелько Другий, — лем през які поступовання?
— А през такі поступовання, — відповідаю, — през які вшиткі крульове слави вічної непреходяще й зацно сподоблялися.
— То, може, през войни? — запитує Олелько, звівши свої тисячолітні брови і породисте чоло морщачи.
— През войни і дурень може, Пане мій, і президент може.
— Тогди през закони й уложення мондрі, права й хартії справедлячі, — вгадує Олелько.
— І це до дутій, Ваша Милосте, на це божевільні існують або Депутати в парламенті, — інтригую його далі.
— То хиба през малжонок і наложниць скількість шкандальну, през пиятики гучнії та биятики бучнії, през розкошовання та обжирання ґвалтовні та инчі непотребності, мало шацовані?
— І це не нове, Великий Князю мій, все одно комуняків не перевершите, — мордую його, як можу.
— То не муч же ня і повідай, през які такі поступовання?… — трохи просить, а трохи наказує Олелько Другий.
Слуга— малаєць прибирає з-перед нас останні тарілки, вазу з живими, ще пискливими, недоїденими устрицями, порожні пляшки з-під мальвазії, іміґлікоса та келлер-ґайстера. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Ніжність | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12764 | Юрій Андрухович | Ніжність | По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).
Він пописав ій черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: "Хоч заріж,
я присягла навіки свойму Янку".
(Той саме відбував за зґвалтування).
Вона була любов його остання —
і так пішла, небога, ні за гріш.
Кохання — то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Піснь про пана Базя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26023 | Юрій Андрухович | Піснь про пана Базя | Всемогутній Базю, боже інформації!
Всі ми підлягаємо таємній реєстрації:
біле непороччя квітів конфірмації,
наші струси, пристрасті, стреси і прострації.
Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею!
Віруємо в чудо ми матримонійне –
як здобути щастя, а не гонорею,
і гніздечко звити тепле й гармонійне.
'
Рефрен:
Молимось на Тебе,
мліємо від Тебе,
сльози осушаєш наші, мов атрамент!
(фізичні вади,
духовні потреби,
розмір черевиків, бюст і темперамент)...
Кожній собаці – рожеву кістку,
комусь – на вічність, комусь – на годинку,
стрибучому карлику – баскетболістку,
худому брунетові – тлусту бльондинку.
'
Все про нас відомо й чітко занотовано,
списки й картотеки мудро застосовано.
І комусь поліпшено, а комусь попсовано,
і когось погублено, а когось врятовано.
Все для самотніх! Базьо ґварантує
райські вольєри з кропу й сельдерею,
рани заслинить, хвости перебинтує –
Ось Він Понад Нами Мерехтить Зорею!
'
Рефрен:
Молимось на Тебе,
мліємо під себе,
сльози осушаєш наші, мов атрамент!
(духовні вади, фізичні потреби,
вага без черевиків, обсяг, темперамент)...
Кожне подружжя – в рожеву клітку,
цвіте родинності квітка-химера,
доцентові-педику – неповнолітку,
студентові-медику – вдову мільйонера.
'
Вінець творіння – вихід на рандку!
Зітхання в гущавині після смерку –
люби квартирантку або лаборантку,
або бригадирку, або інженерку!
Даруєш кохання небесну манку,
і ми потрапляємо в цю приманку:
кастратові-тенору – німфоманку,
глухому сатирові – меломанку,
а неврастеніку типу маньячного –
робітницю заводу коньячного...
'
Пане Базю! Ти гориш,
ніби прищ.
Пане Базю! Мерехтиш?
Мерехти ж! |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Пісня мандрівного спудея | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4848 | Юрій Андрухович | Пісня мандрівного спудея | Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ —
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші —
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій —
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими — вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу —
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, — на світ, за діло — чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята! |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Про дівчат. Вони тут не стільки юні... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12765 | Юрій Андрухович | Про дівчат. Вони тут не стільки юні... | Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті — заграють і Казанову.
Розквітають пізніше, десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).
Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.
Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.
Пересвідчишся легко — лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш —
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.
Українські дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні і чисті, навіть повії.
Я без них не те, щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап'ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Промовляння Самотній | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27421 | Юрій Андрухович | Промовляння Самотній | …і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівотцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Рекреації | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14240 | Юрій Андрухович | Рекреації | АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ
Рекреації
Сашкові й Віктору,
Віктору й Сашкові,
без яких ця штука
не могла б народитися, —
присвячую
"Чортопіль зусібіч оточений горами"
(З краєзнавчого довідника початку ХХ століття)
Ти, Хомський, чи, просто кажучи, Хома, якого ти хріна опинився у цьому поїзді, котрий аж надвечір вибрався з безконечних, здавалося, рівнин і десь так о пів на сьому нарешті заповз у передгір’я? Якого ти дідька їдеш у той Чортопіль, де, можливо, нікому не потрібним будеш і зайвим, Хомський? Ось уже другу добу ти нудишся в цьому поїзді, кинувши на поталу недоумкам свої псевдонаукові розробки і тим ризикуючи дістати копняка з інституту, але їдеш, їдеш, бо тебе покликано телеграмою за підписом самою Фелліні, чи то пак Гічкока, проте, ні, все не так, телеграма від Гічкока, певно, десь загубилася в дорозі, а ти натомість отримав запрошення у Чортопіль на дивовижне свято Воскресаючого Духу (так принаймні зазначається в телеграмі за підписом "ОРГКОМІТЕТ"), прибути не пізніше як двадцять сьомого травня, з поселенням у готелі, дорожні та добові гарантуються, просимо Вашої згоди.
У Львові ти зрозумів, що в напрямку Чортополя відбувається мало не паломництво. Всі загальні вагони були набиті публікою, що квапилася на свято, переважно студентством і петеушниками, котрі, як тільки поїзд рушив, повідкривали ВІКНІ і, вистромивши з них безліч синьо-жовтих прапорів, почали співати стрілецьки. Але ти, Хомський, їм не рівня, ти їдеш у купейному вагоні і ти не впевнений, чи тебе справді хтось чекає у Чортополі, де старому пройдисвітові Мацапурі (бо хто, як не він, дав оту телеграму за підписом "ОРГКОМІТЕТ"?) заманулося ще раз потішити громадськість непередбачуваним дійством.
Перші гори не надто високі, до того ж обсаджені буровими, безлісі, на крихітних станційках продають домашнє вино, хлопці у вишиванках і "мармурах" підсідають до загальних вагонів і відразу розгортають прапори, прихоплені з собою в дорогу, так що робиться зрозуміло: вони теж до Чортополя. Усі до Чортополя. Дівчата переважно негарні, але молоді, і цього достатньо, Хомський. Довго розглядаєш одну з них. Вона чомусь не сідає до потяга, зостається на пероні, а потяг ось-ось рушить, і що вона робитиме, адже не потрапить на свято Воскресаючого Духу, чорт забирай, і що тоді буде? Хомський, поки не пізно, гукни їй, аби сідала, і ти гукаєш, Хомський. Дівчина усміхається, вона має забагато золотих зубів, і ти зненацька розумієш, що найбільше в ній тобі сподобалися її джинси, а тому не надто жалкуєш, коли поїзд рушає, а золотовсміхнена Маруся так і залишається на пероні.
У купе разом з тобою, Хомський, екстравагантне подружжя росіян чи, може, якихось євреїв, такі собі романтики, що наважилися відпочивати на огидних карпатських турбазах, де коридори пахнуть карболкою, а мінеральна вода — нафтою, але нічого, хай їдуть шукати в горах свій едельвейс, йому десь так шістдесят три, їй, на око, не більше, ніж тридцять, тому вчора, сівши у поїзд, ти вирішив, що то батько з дочкою, і спробував пофліртувати, але старий досить брутально відшив і тебе, і тоді ти вже просто з упертості й принциповості підстеріг її у кінці вагона, заштовхнув у вбиральню і, замкнувшися зсередини, почав обціловувати, вона, як не дивно, відповідала, а ти все налягав на неї, приперши її сідниці до умивальної раковини, Хомський. Тобі навіть подумалося, а чи не виграти її зараз отут, за якісь дві-три хвилини, але поїзд зупинився, вами — нею й тобою — добряче трусонуло, ти втратив рівновагу, і, заки підводився з унітазу, вона вишмигнула з убиральні. Більше ви не промовили одне одному ані слова.Дивіться також
Юрій Андрухович — Спокушання
Юрій Андрухович — Вступ до географії
Юрій Андрухович — Різдвяні вакації
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
Четверте місце в купе після Львова вільне — там зійшов підполковник у відставці, котрий до Чортополя не збирався — і слава Богу. Після нього на столику залишилися "Правда" і "Красная звезда", учора він пропонував усім грати в дурня два на два, але ти, Хомський, пішов до вагона-ресторану, де замовив обід і розглядав з вікна понуру російську рівнину.
А тут, у нас, уже майже літо, Хомський, вишневий квіт осипається на молоді трави, гори чимраз вищають, з лісів пахне листям і джерельною водою, ревуть олені, кують зозулі, і в літній резиденції Його Превелебності закінчуються останні приготування до сезону великих ловів: підлогу виґлянцовано, килими й гобелени витрушено, дзеркала і вікна помито, наїдки й випивку привезено аж із Відня, а на вежі піднято фамільний прапор. Скоро, вже скоро з’їдуться шановані гості у відкритих автах і мисливська оркестра зустріне їх сурмами та тулумбасами, Хомський.
До Чортополя залишається ще година їзди, власне, потяг уже мав би туди прибути, але він спізнюється, адже тепер усі потяги спізнюються, варто було лише кинути гасло прискорення, як усе на світі почало спізнюватися. Але ти замислюєшся, чи приїдуть усі інші, як виглядатиме Мартофляк — з бородою чи без, і чи дописав він свій роман у віршах, і чи знову притарабанить з собою оту секс-бомбочку, свою жінку, зрештою, іноді вона мусить залишатися з дітьми, і Мартофляк у таких випадках пускається берега, тобто шалено напивається. Звичайно, ніякого Воскресіння Духу просто не відбудеться, якщо не приїде Мартофляк. А якщо буде він, то, безперечно, будуть і Немирич, і Гриць, і тільки тоді можна щось воскресити, чорт забирай.
Ти ще ніколи в житті не бував у Чортополі, Хомський, і навіть змушений був якось вислухати гнівну нотацію з уст однієї поетки-патріотки про те, що Чортопіль — наша духовна Мекка, і не побувати в ньому не можна, якщо ти справді любиш свій рідний край, а кожен митець повинен любити свій рідний край, пане Хомський, так вона казала десь протягом години, в клубі українського товариства, підсівши до тебе на сусідній стілець, одне й те саме протягом години, з деякими несуттєвими варіаціями, нахиляючись дуже близько до твого обличчя, аби ти її добре почув, але ти чув тільки поганий запах від неї, тож поклявся самому собі, що ніколи не поїдеш у той Чортопіль, але от їдеш, їдеш, Хомський, покинувши напризволяще інститут і Росію, і Женю з абортом, їдеш на два дні за тисячу кілометрів, бо тебе покликано телеграмою від Мацапури — геніального постановника всіх епох і народів.
Тільки б не опинитися там самотнім і нікому не потрібним, молишся подумки, до того ж ОРГКОМІТЕТ повинен оплатити дорогу туди й назад і перебування в готелі, а якщо ні, то доведеться зичити в Мацапури ще три сотні, Хомський, бо ніщо тебе так не дратує, як потреба пити за чужий кошт, такий ти вже є від природи, тільки за власні — й по всьому, розмова коротка, не люблю бути комусь зобов’язаним, курва мама. Подумки калькулюєш свої цьогорічні кредити — набирається десь так до тисячі, але то пусте, адже ти вже закінчуєш оту повість у новелах і у видавничому плані маєш гарантовану позицію на дев’яносто другий рік, а тому вперед, Хомський, життя прекрасне, переповнені загальні вагони хвацько виспівують "раз, два, раз, два, раз, два, три", ето же настоящій фашизм, каже чоловік твоєї вчорашньої коханки, але вона не знає що відповісти, і, здається, вони починають уже жалкувати про цю подорож, на біса було їхати в це лігво бандитизму, коли в бюро їм пропонували значно цікавіші й безпечніші путівки, скажімо, до Нагірного Карабаху чи в Фергану.
Ближче до Чортополя гори знову нижчають, робляться лагіднішими, за вікнами пропливають старенькі пансіонати з сецесійними башточками і гіпсовими піонерами, королівство мінеральної води та вологих простирадел у зимних кімнатах, на кожній зупинці поїзд облягають нові натовпи паломників до Чортополя з гітарами й наплечниками, трапляються й пониклі дідусі та бабусі, адже їм було повідомлено, що на свято прибуде єпископ — навіть цілих два єпископи: один зі Львова, другий з Канади, і вони благословлятимуть усіх бажаючих, а також освятять у Чортополі дерев’яну церкву Воскресіння, пам’ятку XVIII століття, в якій ще донедавна зберігалися паперові тюки з мінеральними добривами, Хомський.
Ну, що ж, ось і Річка — з велетенськими пласкими каменями на берегах, шумовинням вод і диким часником на урвищах, тепер оцей залізничний міст, а всьо-такі красівиє мєста, каже твій сусід до своєї вірної дружиноньки, так, старий москалю, життя прекрасне, ми в’їжджаємо у Чортопіль, нашу духовну Мекку, прошу всіх устати, треба перевірити, чи не забув чого, встигнути підморгнути на прощання туалетовій коханці і ще раз оглянути себе у дзеркалі.
Саме так, Хомський, — довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком, темні окуляри зразка шістдесят п’ятого року, капелюх, саме так, мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, веселий скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм візитом.
З тамбурового вікна дивишся на пропливаючі станційні будівлі, вокзал за всіма ознаками ще австрійський, прикрашений прапорами й корогвами, перон окупували прибульці на свято — цмулять щось просто і пляшок, не вистрибуй до повної зупинки вагона, Хомський, де Мартофляк, де Гриць, де Немирич — самі незнайомі мармизи, трапляються гарненькі дівчатка (і хлопчики), ступаєш на перон, трохи безпорадний, хоч зовні самовпевнений, як індійський гуру, — де Мацапура, шляк би його трафив, на дідька я сюди приперся, це свято не для мене, он як щебечуть панянки на колінах у паничів, а ти, старий цапе, тут не потрібен, забирайся звідси, ти, імбециле нещасний, і в цю критичну мить бачиш усміхненого рожевощокого блондина "кров з молоком" в офіційному костюмі, з паперовою візитівкою "ОРГКОМІТЕТ" на грудях, який тримає у правиці високо підняту картонну табличку з написом: "Mr Khomsky, Leningrad", і тобі відлягає від серця — тебе зустрічають, ти їм потрібен, Хомський.
Чотири години в автобусі, навіть якщо він "Ікарус", то велика мука, особливо нині, коли всі наче звар’ювали — злітаються, ніби круки, до того Чортополя, дорога забита автомобілями, автобусами — і все з прапорами, і все — на Чортопіль, якась крейзуха, та й вже, Мартофляк задрімав коло мене, як дитина, — сопе потихеньку собі в кошлату бороду, зараз він дуже подібний до Остапчика, ще й сумнівається, чи то його син, дурило, а борода в нього наче приклеєна — велика дитина, бевзь, другорічник у школі життя.
Надія української поезії, Мартофляк Ростислав, тридцятирічний безробітний, батько двох дітей, батько двох моїх дітей, мій чоловік, Мартофляк Ростислав, схильний до повноти й алкоголю, пияк, волоцюга, люблячий батько, популярний громадський діяч, кандидат у депутати, блискучий співрозмовник, ідеал жінок старшою віку, уважний син, Мартофляк Ростислав, аматор комфорту і гарячих ванн, нічний блукач, ресторанний лев, мрія студенток з музучилища, моя найбільша дитина, егоїст і боягуз, шляхетний лицар, галантний кавалер, ніжний коханець, млявий і самолюбний коханець, нарцисичний коханець, неспроможний коханець, золотий коханець, фантастичний коханець, промінь у моєму тілі, о Мартофляк!
Я ніколи б не їхала з ним до того Чортополя, якби він сам так не наполягав. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Різдвяні вакації | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12766 | Юрій Андрухович | Різдвяні вакації | Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип…
Таке тобі життя, як медівник,
ще років тому десять або вісім,
а нині в місті тихо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було — як медівник!..
Так, двадцять сім — яка премнога літа…
Ще пам'ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов aqua vita,
і ще не вільно вимовити "мак",
бо ще не вечір, таїна сповита…
Ще ходиш попідтинню в городян,
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім'я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку.
І знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров кипить з артерій…
І лиш земля!.. вона така ж — пречиста,
як і тоді — буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Серпень. Дністер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12767 | Юрій Андрухович | Серпень. Дністер | …і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш замкнулась тиша
над нами, несподівана й тісна,
з ознаками оси і цвіркуна.
Та лиш на мить, бо мова про ріку.
Про вогких берегів колюче лоно,
де так було нам солодко й солоно
спивати воду з каменя й піску.
Корони будяків, цупка жалива
і розпал дня над повнею води
світився нам, і то було як злива —
ця спека, що спадала, мов меди.
Ми увійшли за згодою ріки
і стали плином, де зелені тайни
глибин і дна, шорсткого, як віки,
як одкровення, чисте і негайне,
почутий логос, непогрішний рот
землі, що не загоїть вирви й шрами
(нора? печера? смертодишний дот?),—
усе було за нами й перед нами.
Дитячі співи, крила матерів,
гортанна дума, щедра й достеменна,
й над порохном чужинних упирів —
полотна, сорочки, плащі, знамена.
І ми пливли, тонкі й легкі, мов тінь,
до болю найсолодшого в суглобах,
у цю незмовкну сповідь поколінь,
непроминальну, наче кровообіг…
Немов рука, що вчила і вела
на круг життя, в живі безодні мови,
гінку напругу рідного русла
ріка навік воздала нам, братове… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Скупа природа наших середмість... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12768 | Юрій Андрухович | Скупа природа наших середмість... | Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.
І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?
До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?
Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б'ється у вікно,
як перший промінь в'ється по гардині. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Спокушання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12769 | Юрій Андрухович | Спокушання | Лукавий біс, породжений хвалою,
липкий та сласний, сотворив туман
і, зграбно зістрибнувши з аналою,
повів тебе в сади своїх оман…
Ти бачив силуетів довгу свиту,
непевну і розмиту, як мара,
і ти гадав, що то — картина світу
або принаймні хоч дотепна гра —
лягали на папері чемно й штивно
уламки поз, гримас, і слів, і сліз,
а біс тебе під'юджував активно
і, генієм назвавши, в душу ліз…
Аж поки не набрид і став муторним.
Так вичерпав себе твій з ним роман —
він обернувся акробатом чорним
і поволік, мов шлейф, отой туман.
І що ж тепер? Ти — сам собі предтеча,
до слів і сліз торуєш перший слід…
Та що, як за туманом — порожнеча,
а не живий і вистражданий світ?.. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Футбол на монастирському подвір'ї | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12770 | Юрій Андрухович | Футбол на монастирському подвір'ї | …такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі:
вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не впізнані.
Можливі
колона, арка й біла, мов папір,
сумирна вежа, рівня дикій сливі
(ростуть обидві з незбагненних пір).
Так зелено, що смійся або плач
між двох лісів, і невблаганний м'яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
і спів бджоли на нерухомій ноті.
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
затоплені в траві. І янголине
та голубине пір'я у траві.
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
Літає м'яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
де вгадуються фрески, наче смерті,
догнати плач!.. Він котиться. І він,
мов літери, пощерблені й затерті,
незримий слід і видих. Або дух.
Або хоч м'яч, повернутий минулим
у цю траву, між двох ожинних смуг,
де під ногами схимники поснули,
де крізь гілок цупке густе письмо
побачиш річку (просіку? алею?).
І ти, і я. Так близько стоїмо
над глибиною, пусткою, землею… |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Час і місце, або Моя остання територія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14243 | Юрій Андрухович | Час і місце, або Моя остання територія | Запрошуючи мене для участі в цьому зібранні (1), Ярослав Грицак попередив, що мій виступ мав би бути голосом "на захист постмодернізму", дозволю собі ще одну цитату, "постмодернізму з людським обличчям". Мені не залишалося нічого іншого, як прийняти цю ідею і змиритися з таким не зовсім вдячним завданням. Вочевидь, сам прецедент виникнення такої апологетичної потреби свідчить про певну знервованість, посіяну в наших інтелектуальних середовищах упродовж останнього десятка років, власне, з моменту запровадження в обіг цього слизького поняття. І справді, настав нарешті той час, коли постмодернізму в нас не критикує тільки лінивий або мертвий. Особисто я маю себе за нелінивого й живого, тому з радістю приєднався б радше до нападаючої сторони. Тим більше, що, як мені здається, практика нападників загалом ясна, послідовна і виграшна. Одного разу я спробував систематизувати й перелічити всі (або принаймні найчастіше вживані) закиди постмодернізмові і в мене вийшло, що він:
1) перейнятий майже виключно цитуванням, колажує, монтажує, паразитує на текстах попередників;
2) абсолютизує гру заради гри, виключивши поза дискурс живу автентику креації, переживань, душевного і духовного, поважність нарації і супернаратив;
3) підриває віру в Призначення Літератури (хто би і що би під цим призначенням не розумів); отже, постмодернізм — це смерть літератури;
4) іронізує з приводу всього на світі, в т.ч. й самої іронії, відкидаючи будь-які етичні системи (власне кажучи, вже тільки "уламки етичних систем") і дидактичні настанови (точніше, "відлуння цих настанов");
5) комбінує параіндивідуальне авторське "я" з решток інших авторських світів; отже, постмодернізм — це ще раз смерть, смерть автора як творця власного індивідуального авторського світу;
6) "карнавальною" (бо насправді всього тільки пост— карнавальною) маскою відмежовується від будь-якої відповідальності перед Навколишнім і за Навколишнє;
7) тупо експериментує з мовою (-ами), механічно нарощує суму прийомів та засобів, а також їхніх комбінацій, отже, втретє, — "з нудьгою і сумом сповіщаємо про смерть"...
8) рабськи плазує перед віртуалом, мультимедіальними безоднями й бестіями, прагне підпорядкувати мистецтво електронним імперіям та навіки поховати його дух в їхній інтерпавутині;
9) заграє з масовою культурою, демонструючи несмак, вульгарність, не гребуючи "сексом, садизмом і насильством";
10) руйнує ієрархію, підмінює основи, позбавляє сенсу, розмиває межі, бере слова, а відтак і саму дійсність, у лапки, хаотизує й без того хаотичне буття, іронізує, цитує, колажує, монтажує... ну так, це вже було.
Таким чином, про постмодернізм залишається сказати, що він
а) агностичний, агонізуючий, амбівалентний, аме— риканський, анемічно-немічнийДивіться також
Юрій Андрухович — Ефекти гальорки
Юрій Андрухович — Як ми вбили Пятраса
Юрій Андрухович — Скупа природа наших середмість...
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
б) "безмежно відкритий глухий кут", безплідний, бі (і більше-) сексуальний
в) варіативний, вторинний, вульгаризаторський
г) гермафродитичний, гетеросемантичний, гомоєретичний
г) ґвалтовно-претензійний
д) дискурсивне дефекаційний
е) егалітарний, ентропійний, "елліністичний", еклектичний, епігономний
є) євнухоморфний
ж) жартоцентричний, жидомасонський
з) закомплексовансько-збоченський, зомбінативний
і) імітативний, імпотентний, інтертекстуальний, інце— стуальний
к) кліповий, колажний, колаптичний, комбінаторно— компілятивний, компіляторно-комп'ютерний, конформістсь— кий, консумптивний
л) лоботомічний
м) манірний, маньєристичний, мертвотний, млявий
н) надлишковий, неонекрофілійний, новоневротичний, нудний
о) онтологічне маргінальний
п) палімпсестичний, паразитарний, патовий, патологічно пересичений, перверзійний
р) рекреаційний, ремінісцентний, роздери-рота-зівотний
с) ситий, ситуативний, структурОїдний і структуроЇдний
т) трансвестичний
у) уранічний
ф) фейлетонний, фемінізований, феллінізований, фрагментний
х) хвороботворний, химеризуючий
ц) центонічний, цинічний, цитатократичний
ч) часопідсумковий
ш) шаманічний
щ) ще раз іронічний
ю) юж сам не в'єм які єще
я) яловий.
Крім того, його характеризують як "постколоніальний" і "посттоталітарний", але це майже нічого не прояснює, особливо в нас.
Крім того, він "ніякий".
Іноді кажуть, ніби щось подібне вже бувало: александрійська епоха, осінь середньовіччя, fin-de— sіесl'івський декаданс, будь-яка виснажена/пересичена культурна формація. Це можна переконливо прив'язувати до завершення певного проміжного хронологічного відліку, наприклад, до межі тисячоліть.
Дехто схильний вважати, що постмодернізм починається там, де починається — даруйте тавтологію — авторська авторефлексія. Там, де текст перестає бути засобом і стає метою, там межі й пости постмодернізму. Там, де автор забуває про вість і впадає в самозамилування, там, де з'являється автор-нарцис, там уже й початок кінця. А оскільки так бувало завжди, то й постмодернізм був завжди, а отже, ніколи.
Я розгублений серед цього різноманіття. Мені залишається шукати виключно особистих ознак і означень. Я роззираюся довкола себе — де я?
2
Я живу в споконвіку підозрюваній і зневажуваній частині світу. Ця частина світу називається Галичиною. Можливо, тому мені не залишається нічого іншого, як визнати себе постмодерністом. Це, звичайно, жарт, але не надто веселий.
Є регіони справжні, цілісні навіть у своїй зруйнованості та потворності. Галичина ж — наскрізь штучна, зшита докупи білими нитками псевдоісторичних домислів і політиканських інтриґ. Тисячу разів мають рацію ті, котрі стверджують, ніби Галичина є всього тільки стоп'ятдесятилітньої давності вигадкою кількох австрійських міністрів. Маньєристично— солодкавою ідеєю-фікс певних законспірованих стратегів, які свого часу задалися химерною метою продовжити Європу ще трохи далі на Схід. Європи в них не вийшло, натомість утворився такий собі буфер, свого роду "санітарна зона". Бідолашний Франко піддався їхній містифікації, звідси всі його нещастя, вся здезорієнтована сизіфова діяльність.
З перспективи, наприклад, Полісся цей край має достатньо карикатурний вигляд. Адже Полісся, ця космічна поганська колиска, басейн Прип'яті та Десни з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученістю джерел, з його визначальними генетично-культурними кодами, з найархаїчнішим фольклором, епосом, діалектами, — озерами, торфовищами, готичними соснами, з пастками на тварин і людей, з підраненими вовками, Полісся — це національний субстрат, це чорнобильський вибір України, це сама справжність, це сокирна автентика і щирість, каральний похід месії Онопрієнка уздовж залізничних колій та шосейних шляхів. Полісся — це повільність і понурість, це доведений майже до повної зупинки час, це повзуча комуністична вічність, що зусібіч обклала ненависний сторозтлінний Київ, це сама глибинна чорна українськість.
З перспективи Полісся Галичини не існує, точніше, вона є, але цей факт нічого не вартий. Галичина — це не— Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація. Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав'язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені — звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина — містечкова батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки, і якщо ти не покруч, а, наприклад, Стефаник, то тобі залишається невблаганно спиватися в першому-ліпшому Русові. "Між іншим, нині в Івано-Франківську геніїв уже більше, ніж у Москві", — іронізує колючий Ігор Клех, також галичанин, також геній, у своїй найновішій московській книжці.
Іронічний тон тут як ніколи доречний. Галичина вся іронічна й імморальна, тому це вічне відступництво і пристосуванство, перманентне уніатство, продані в Америку діти. Галичина — це показна й поверхова, як накладні манжети, панськість, кумедне розшаркування навсібіч, цілування ручок і клямок з так і невизбутим селюцьким причмокуванням, це безконечні й напівсонні, з тяжкою пообідньою оскоминою, розмови про Європу, Европу, Еуропу, про європейськість, європейське значення-призначення, європейську культуру і кухню, про шлях до Європи, про те, що "і ми в Європі" — тим часом уся т. зв. "духовна продукція" Галичини здатна поміститися в одному-єдиному львівському чемодані середніх розмірів. Галичина тільки й може, що натужно наслідувати Європу, яка, до речі, сама по собі вже давно нічого не може (Шпенглер ще коли про це сказав!). Галичина — це плагіат, тим жалюгідніший, що плагіатор обрав для плагіату наймертвотніший з можливих об'єктів.
Усе інше — це кава, домашні лікери, торти й тістечка, диктат домогосподарок, вишивання серветок, це також повидла і джеми, рушники, килими, несмак і кіч, словом, цвітіння галицького міщанства у повний зріст.
З перспективи Полісся Галичина не просто жалюгідна, — вона постмодерністська.
Але я маю інакшу перспективу. Точніше, не маю її, бо перебуваю тут, усередині, це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ, фортечні мури навколо нього давно повалено, рови засипано історичним хламом і культурним сміттям, якоюсь битою порцеляною, чорною гаварецькою керамікою, гуцульськими кахлями, моя лінія оборони — це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть, ці клапті, що розлазяться навсібіч.
3
Вони розлазяться, але я прагну стягнути їх докупи, зшити — бодай і білими нитками своїх власних версій та домислів. І тут мені потрібна ще одна територіальна ефемерида, така собі географічна примара, паралельна реальність, ще вчора модна, а нині вже майже виблювана на інтелектуальних фуршетах — Центральна Європа. Ні, не Європа як така, не присмерк її, а центр, точніше схід, бо в Європі схід парадоксальним чином там, де центр. Центральна Європа, дитя Кундери, Мілоша і Конрада, дивна субстанція з самих лише ідей, почуттів, містифікацій, американська вигадка кількох розчарованих дисидентів. Стоїмо на порозі її остаточного зникнення, ось тільки хай поляків зі словако— угорцями приймуть до НАТО, а відтак до Заходу, до "власне Європи", Україну ж — до оновленої слов'янської федерації; ось тільки хай клацнуть замки по західних кордонах нашої другої за значенням союзної республіки, ось тільки хай вийдуть на знов укріплені пости старі прикордонники з молодими амбітними вівчарками без намордників.
Отже, її немає, цієї Центральної Європи, точніше, майже немає, як майже немає в ній Галичини. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12771 | Юрій Андрухович | Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу | Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".
І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу. |
Андрухович Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=138 | Як ми вбили Пятраса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4202 | Юрій Андрухович | Як ми вбили Пятраса | Пятрас Камінскіс помер за два дні до Нового року. Три з половиною доби він пролежав у районній лікарні, так і не прийшовши жодного разу до пам’яті.
Саша Мельник, останній, хто бачив Пятраса живим, розповідає, що за дві хвилини до нещастя той насвистував собі щось веселе. Вони вдвох вилізли на дах караулки, аби поправити телевізійну антену, бо з Одеси саме показували "Біле сонце пустелі" — улюблений фільм наших космонавтів.
Дивитися телевізор у караульному приміщенні забороняється. Та що там дивитися — його взагалі не повинно там бути! Але в нашій частині на це ніхто не зважав — до пори. Після смерті Пятраса бійці самі принесли телевізор у штаб разом зі злощасною антеною. Тепер наш командир у вільний від настойоблих службових обов’язків час оглядає улюблену передачу "Людина і закон".
Хоча, власне, злощасною була не антена, а труба. Труба стояла на даху караулки, вона була зле прикріплена і хиталась. Не далі як за тиждень до тієї ночі ми посилали когось із молодих визирати, чи не йде дембель, і він — молодий — теж вилазив на оту сучу трубу, але нічого не трапилося. Це ще одне свідчення того, що у всякого своя доля і від неї не втечеш, як воно й вийшло з Пятрасом.
Саша Мельник, якщо йому вірити, передчував щось недобре. "Я жопой чуствовав", — каже нині Саша. Отож коли тіло Пятраса вже виносили зі службового виходу районної лікарні, Саша розповів Манукяну, як хотів затримати бідолаху і не пустити його до тієї труби, що до неї була причеплена антена. Але Пятрас лише насвистував собі щось веселе. А ще він сказав: "Не сци, з нами, німцями, всьо буде чікі-пікі!" (Прибалтів у нас називали німцями, і вони не ображалися, ба навіть пишалися цим.)
Саша каже, що то були останні Пятрасові слова. Труба захиталась і на мить перехилилася, мов Пізанська вежа, Пятрас упав з неї навзнак на бетонний дах караулки, а труба впала на нього.
Про те, що труба перегнулась, як Пізанська вежа, саме як Пізанська вежа, Саша чомусь повторює завжди, коли розповідає ту історію. Мабуть, і на допитах він так само про це казав. Саша закінчив інститут, він багато всякого знає. Але в ту мить він заціпенів, приворожений калюжею крові, що прибувала навколо Пятрасової голови.
Для сержанта Бузенка останні Пятрасові слова були іншими. Він як начальник караулу сидів перед комутатором з кухлем гарячого чаю і малював на постовій відомості голу бабу. Виходячи назовні, Камінскіс підійшов до нього і, сягнувши рукою до кишені, сипонув на стіл кілька м’ятних цукерок: "Посмокчи, шефе!"
Бузенко зиркнув на нього знизу і прогарчав у відповідь: "А цукор? Давай, бо в морду вчіплюся!"
Це був жарт. Камінскіс ошкірився і витягнув з кишені три кубики рафінаду: "Більше не маю. Бля буду, Кеннеді!" Тому що ми називали сержанта Бузенка Кеннеді.Дивіться також
Юрій Андрухович — Пісня мандрівного спудея
Юрій Андрухович — Зима і сни вартового
Юрій Андрухович — Ніжність
Ще 22 твори →
Біографія Юрія Андруховича
І то були останні слова, які Бузенко почув від Камінскіса.
Дві хвилини по тому сердега вже вилазив на дах караулки і, якщо вірити Саші Мельникові, насвистував собі щось веселе. А ще через дві хвилини всі ми почули, як на даху щось завалилося.
"Мабуть, єлданулися", — сказав сержант Бузенко, сьорбнувши чаю.
І щойно коли Саша Мельник закричав не своїм голосом, ми кинулися надвір.
Стягувати з двометрової висоти вісімдесят кілограмів безвладного тіла, з якого булькає кров, того самого тіла, яке щойно сиділо поруч з нами, дивилося телевізор, перділо вголос і частувало всіх цукерками, а зараз тільки посіпується і все — справа невдячна. Надто коли у всіх дрижать руки й коліна, а головами бродить жах. Тривало це страх як довго і для стороннього ока виглядало б, напевно, страх як смішно. Але врешті ми з ним, з отим тілом, упоралися. Бо ж усі без винятку були зухами і стріляними горобцями на другому році служби.
Пятраса поклали в комутаторній на простелений брезентовий плащ. Годину тому Манукян у тому плащі стояв на посту. І навіть залишив у кишені пачку сигарет з фільтром. Плащ просякнув кров’ю за лічені хвилини. Пізніше його хотіли випрати, але так ніхто й не зважився і навіть молодих не хотілося до цього змушувати. Але перш ніж викинути його на звалище за третім постом, молоді знайшли в кишені пожмакану, всю в засохлій крові пачку "Стюардеси". До речі, Манукян ніколи більше не купував цієї марки. Манукян дуже вразливий і блідне як стіна від самої тільки згадки про кров.
Ми всі згадали про Пятраса, коли ще пізніше побачили рештки того плаща в автопарку: його порвали на ганчірки з метою технічного обслуговування машин.
Коли у штабі почули про те, що в нас трапилося, і викликали з райцентру швидку, Бузенко вже знав, що і як йому слід говорити, щоб не залетіти під суд і на зону. Та й Саші Мельникові Бузенко встиг утовкмачити, які слід давати свідчення. І все ж Саша й далі дрижав, ніби у пропасниці, а земляк потерпілого Бубеніс навіть плакав. Він узагалі був дивний, той Бубеніс. Ніколи не чіпав молодих і завжди сам підшивав собі комірці.
Незадовго до того проісшествія, а точніше, за два дні до нього, сержант Бузенко подивився в райцентрівському кіно польський фільм "Знахар", у якому розповідається про підневільне життя незаможного селянства в панській Польщі. Дивлячись на прибитого Камінскіса, наш Кеннеді згадав, як героїня фільму розбилася на мотоциклі і проламала собі череп.
"Мабуть, у нього те саме", — сказав він лікареві швидкої і кивнув на тіло Пятраса, що без перерви сіпалося. Без перерви, але все рідше.
"Подивимось", — відказав лікар, ніби якийсь телемайстер, котрому кажуть, що от чомусь телевізор перестав показувати. Його білий халат був накинутий поверх шуби зі штучного хутра, хоч надворі й не було аж так зимно — близько нуля.
Машина помчала, шалено розкидаючи грязюку з-під коліс. А нас усіх, ясне діло, зняли з караулу, замінивши невиспаним другим взводом. До ранку ми викурили все, що було в казармі, і позасинали десь аж о п’ятій. О сьомій в частині вже нишпорили всілякі військові і невійськові експерти, і закрутилося.
Три з половиною доби ми чергували в лікарні коло Пятраса, але він усе ж помер. Шкода, Він був такий незлий хлопець, щиросердий і простий. Розслідування дійшло висновку про нещасний випадок з вини самого потерпілого. Кажуть, ніби розтин показав, що в нього були відбиті легені й печінка, тобто справа була не тільки в проламаному черепі. Лікарі й не здогадувалися про це, так що помер він, можливо, й не від голови.
Кажуть також, ніби Бузенко стояв перед командиром на колінах, як тільки той почав тиснути на нього. Мовляв, насправді винен в усьому він як начальник караулу. Хоч урешті командир пожалів сержанта і не став ламати йому життя. Та й відбріхувався той цілком пристойно, не те що Саша Мельник, який, хоч і з верхньою освітою, та все одно дуб дубом — свідчив плутано, весь час вагався і збивався. А всі інші твердили одне: не бачив, не знаю. Так що нікого з нас не посадили. І це найголовніше, бо що б воно помогло мертвому Пятрасові? Усіх нас чекають удома, щоб ми щасливо повернулися.
З лікарні тіло знову доставили в частину, щоб оформити всі документи на перевезення в литовське місто Каунас, а звідти на село, до батьків. Бідолаха лежав у клубі цілий день, тож пізніше вартові третього посту боялися вночі ходити попри клуб. Особливо після того, як Молдаван розказав, що бачив його між дерев, у самій білизні.
Пятраса вирішили спорядити в парадний мундир, і молодий сержант Губан власноруч прасував для нього штани, кітель та сорочку. Але прапорщик Головатюк відібрав ту парадку, мовляв, вона цілком нова і шкода її просто так віддавати на той світ. Замість неї дав іншу — стару й засмальцьовану. І прасувати її вже було ніколи, бо слід було ще забити труну і вкласти її в конверт — великий дерев’яний контейнер захисного кольору, на якому наш ротний писар Варфоломейко красивими літерами білою фарбою вивів адресу Пятрасових батьків і навіть поштовий індекс.
У Литву вантаж повезли потягом, і всі земляки Камінскіса супроводили його. Таким чином їм ще й пощастило Новий рік зустріти вдома. На похороні з наших був тільки Бубеніс, а всі інші навіть не заїхали до Пятрасових старих — навіщо роз’ятрювати людям горе? Щоправда, на вокзалі у Каунасі вони допомогли батькам винести громіздкий конверт захисного кольору. Усю дорогу в поїзді дурнуватий Зеня Шюркус чіплявся до якоїсь курви і вночі пив з нею в тамбурі вино.
Бубеніс каже, що похорон був не надто пишний, але зі священиком, і той щось казав про сина. Тобто про сина, котрого не дочекалися батьки, бо він віддав життя десь далеко від рідної землі. Усі при цих словах буцімто заплакали, а надто Пятрасова дівчина Ґражина. Може, вона згадала, що в день, коли з її хлопцем усе те трапилося, вона з подругою ходила на комсомольську дискотеку.
Потім його поховали. Так, наче й не було Пятраса. Ось і вся історія про його смерть.
Вона поволі забувається, хоч труба і досі лежить на даху караулки, а Манукян не палить "Стюардеси". На вішаку в казармі ще й зараз натикаєшся на стареньку шинелю, хлоркою підписану ПЯТРАС. Тільки от ніхто не одягає її, хоч емблеми з петлиць усе ж повідкручували, та й хлястика собі хтось відфігачив. Напевно, дурнуватий Зеня Шюркус, в якого вічно щось губиться, і він мусить красти в товаришів.
Якось днями штабний сержант-секретник показав нам віддрукований на машинці папірець. То була копія висновку судово-медичної експертизи про смерть рядового Камінскіса Пятраса Домініковича, 1964 року народження, литовця, члена ВЛКСМ, освіта середня.
1984 р. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | 2*2=4? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4068 | Борис Антоненко-Давидович | 2*2=4? | Є незаперечні, загальновизнані твердження. їх, звичайно, не доводять, бо вони такі ж нормативні, як і оте 2X2=4.
Коли б хто запитав, як йому найкраще й, так би мовити, "найприродніше" вивчити, скажімо, німецьку мову, ми, певно, не вагаючись, порадили б йому їхати, якщо він має змогу, до Берліна. Коли б у вікторині стояло питання — якою мовою здебільшого говорять на варшавських вулицях? — певно, не знайти б жодної людини, яка сумнівалась би відповісти, що на варшавських вулицях говорять здебільшого, розуміється, польською мовою. Якби спитати, приміром, француза, яку літературу найбільше читають по бібліотеках центральних губерній РСФРР — російську чи грузинську, він, безсумнівно, стенув би плечима й кепорозуміло дивився б з хвилину на запитувача: "Ну, натурально ж,— російську!.." Бо, як двічі два виносить чотири, так ясно й те, що німецьку мову найкраще вивчати в самій Німеччині, на варшавських вулицях говорять польською мовою і в Росії читають та знають найбільше російських письменників.
Але.
Можна все своє життя прожити в одному з українських міст і не знати української мови, можна в київському трамваї звернутись українською мовою до кондуктора, й він не зрозуміє або удаватиме, що не зрозумів вас, може статись, що український письменник, виступивши перед провінційною аудиторією, натрапить на 90 відсотків слухачів, що зроду нічого не читали з його творів і нічого взагалі про нього не чули.
Хоч за аксіомою мало б бути так: найкраще й "найпри-родніше" можна вивчити українську мову в українському місті, на київських вулицях чуєш здебільшого українську мову, по міських бібліотеках 80 відсотків читачів споживають українську книжку. Адже 2X2=4? А втім, у наших українських умовах це треба ще довести. У нас це — ще теорема. В нашому повсякденному житті ми часто орудуємо тим часом тільки алгебрійіними літерами, що під них історичний процес поволі підставляє свої визначені числа.
Нас шестеро: В. Підмогильний, М. Терещенко, Я. Савченко, Г. Шкурупій, Г. Косяченко і я. Уманська Окрпо-літосвіта й редакція "Селянської правда" запросили нас на літературний виступ до Умані. Це, власне, перша літературна подорож київської частини сучасної української радянської літератури. Своїм добором наша група нагадує Ноєві принципи, коли він брав до свого ковчегу пари різних представників земної фауни: вусппівці — М. Терещенко і Я. Савченко, колишні марсіяни, тепер "дикі" — В. Підмогильний і Б. Антоненко-Давидович, "Нова генерація" — Гео Шкурупій, колишній вусппівець, нині здичавілий у пралісах занепадництва Г. Косяченко, плюс — в Умані нас дожидає недавній ваплітовець М. Бажан. Що й казати — склад розмаїтий, і кожної хвилини може вибухнути запекла дискусія, а то, дивись, і просто сварка. Наспіх виробляємо нашу подорожню конституцію. Вона коротка, але промовиста: жодної груповос-ті й жодних особистих рахунків, цього неодмінного аксесуару співжиття кількох українців.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Смерть
Борис Антоненко-Давидович — Три чечени
Борис Антоненко-Давидович — Київ гетьманський
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Картаті плахти ланів стеляться перед вікнами і зникають. Мов у велетенській "Кустарспілці" розкладає їх поспішно продавець, щоб мерщій збутись обов'язку. Затримати б їх перед очима. Висунутись із вікна й дивитись на розлогі лани, що запнули землю аж до обрію. Це ж уперше цього року так близько бачиш зелені жита. І тоді пригадуєш, що вже заходить на середину липня, що незабаром буде осінь, сльота, дощі. І тоді кривдно стає, що ці міські редакції і контори засотали теёе в душних кімнатах серед кучугур рукописів, що вони вкрали в тебе півліта. Мідне кружало сонця десь глухо одби-ває вечірні куранти. Ось воно зараз упаде за сині пагорки хмар і запалить по-гайдамацькому крайнеба. Ех, спинити б поїзд, вилізти з вагону й податись просто на ту пожежу! Але поїзд мчить далі. Він на хвилину сшинився на Сорочому броді й летить до Фастова. Прот§ — що це означає "летить?" Це український поїзд, що нурсує між Києвом та Уманню, і через'те поняття "летить" для нього — досить умовне, навіть гіперболічне. Насправді — він поволі, але певно одкидає назад телеграфні стовпи, роздратовано стукає колесами на стрілках і без особливого галасу під'їздить до станції. Я люблю українські залізниці з кумедними назвами станцій і традиційними вусатими Гаврилами. Де ви ще найдете отакий Сорочий брід, що на ньому — ні сороки ні броду? А ці Гайрили, що завжди професійно сердиті, буркотливі, але в цілому — страшенні симпатяги? Ці Гаврили вбралися тепер у французькі кепі з червоною стрічкою, але це мало європезує їх: атавізм чумацької мажі і безкрайого українського степу міцно сидить у них. Через те Гаврило — це конденсований тип. Його годі забути. І то недарма під імперіалістичну війну солдати-українці, закинуті до Румунії, не могли собі одмовити в насолоді крикнути на всю "пельку: "Гаврило, вертешті!" Це був кепський переклад нашого запашного: "Крути, Гаврило!" Румунські кондуктори ненавиділи за це наших солдатів.
^ Казятин. Це з тих українських станцій, станцій-стрілок, що на них воєнна фортуна не раз переводила на різні колії поїзд історії. Але сумирний тепер Казятин. Публіка, ще за старою звичкою, тиснеться й поспішає коло виходу на перон, але, власне, спішити нема чого. В поїзді багато вільних місць, і зупинка тут аж 20 Хвилин. Через дві хвилини, коли нові пасажири вбгаються у вагони, на пероні буде тихо й мертво. У великій просторій залі куняє кілька пасажирів і сидить на кошику матрос — відпускник. Це не торбарі 19-го року, що брудним лахміттям завалювали Казятин, не зморена в боях червоноармійська рота, що затопила скаюрченим тілом паркетну підлогу першої класи, і цей низенький матрос-комсомолець — це не матрос, обвішаний кулеметними бйндами і парочкою бомб на боці... Життя давно увійшло в береги, і поїзд історії їде певним маршрутом. Тільки буфетники немов стрепенулись оце від куняння й поспішно наливають нам чай. Шість душ нас, що воднораз звертаються до них по-українському,— це справляє на них якесь своє вражін-ня, і вони намагаються й собі відповідати по-українському. Це в них виходить, наче своєрідний "бон-тон", як у того портового офіціанта, що може втнути кілька слів з усіх найголовніших європейських мов. "Мы, так сказать, тоже не отстаем от украинизации и вообще политики". А ось із газетним кіоском — гірше. Я з Терещенком підійшли поспитати українських журналів. Кучерявий продавець в окулярах трохи ніяково відповідає:
— Собственно, украинские журналы были, но, понимаете, они уже разошлись.
Дивний, справді, попит на українські журнали, що їх ото так притьмом розкупили, а російські облогом лежать на прилавку.
— Ви, певно, малу кількість передплачуєте, не вистачає?
— Нельзя сказать... Собственно, берем столько, сколько расходится.
— Але ж розійшлися всі, значить, можна було б іще більше продавати?
— Конечно, можно. Вот "Глобус" — еще штук пятьдесят можно было бы...
Так, "можно было бы", але чомусь не продається...
Продавець трохи збентежений. Він намагається щось сказати, але йому, видно, бракує якихось потрібних слів.
Ми дивимось на велику шкляну шафу, де репрезентують українську літературу "Вишневі усмішки", і хочемо йти, але нас спиняє продавець:
— Я извиняюсь, вы будете из контрагентства или издательства?
Терещенко погладив долонею щоку і мляво відповів:
— Та ні, ми так просто цікавимось.
— Ах, "цикаветесь"!.. Продавець заспокоївся.
Як виявилося далі, українські журнали не тільки в Казятині, але й у Христинівці (а може, й іще багато де) "вже всі порозходились". Проте, коли ми повертались назад, вони несподівано вродились. Розуміється, це були старі числа, що їх уже давно прочитано,, але... 2X2=4? Очевидно, за ці три дні на них несподівано зріс попит...
Умань. Умань чи Гумань? Це така ж сама проблема', як і — Винниця чи Вінниця? Проте її розв'язують просто: установи на вивісках і штампах пишуть "Гумань", а місцева людність вимовляє— Умань. На станції нас зустрічає редактор "Селянської правди", тов. Іванченко з групою уманських товаришів. Два автомобілі одвозять нас до готелю. Умань — окружний центр, Умань — місто, щр після районування не обернулось у містечко типу колишніх "заштатних городів", а навпаки — набрало всіх належних міських рис. В місті два пам'ятники: Ленінові й Котовському, на вулицях спішно ремонтують брук, а пішоходами в неділю поволі шпацірують уманські громадяни. На головній улиці їдальня "Европа" (неодмінно — "Европа" чи "Версаль"!) і найкращий готель. У готелі — на європейську ногу: покоївки, розклад руху поїздів і навіть ванна. Тільки на дверях до відходку поважно й пересторожливо написано оповіщення:
"Л иц а, замеченные й злостном пакощении (тут перелічено зразки цієї своєрідної розваги), будут привлечены к принудительной уборке и штрафу".
Заходи, що й казати, рішучі, але ж і стимули до них,
певно, були не абиякі! "
На вулицях висять афіші про наш виступ у Будосі, а у вітрині книгарні ДВУ виставляють Знижки й портрети письменників, що приїхали. Для українського письменника це новина, навіть, якщо хочете —^ розкоші. А втім, що ж: у 70-х роках минулого століття український поет Щоголів писав свої вірші, розраховуючи на аудиторію, що була з самих його дітей, років п'ятнадцять тому український письменник друкував свої! твори, майже не одержуючи гонорару; наш сучасний письменник друкує свої твори, одержує гонорар, але він ще не є масовий письменник, розуміючи це "масовий" у відсотковому відношенні до людності України. Його читають і знають тільки певні читачівські кола — вчителі, студенти, літератори й поодинокі аматори літератури. Коли пишуть про нашого письменника в афіші чи в газетній хроніці, ще й досі неодмінно додають — український письменник. Певно, видалось би кумедним, якби, скажімо, десь у Тулі надрукувати в афіші: "Сегодня состоится вечер
известных русских писателей Б. Пильняка и В. Иванова". Адже кожний знає, що Пильняк та Іванов — російські письменники, і таке повідомлення скидалось би на "масляное масло", "военный солдат" і "мертвый мертвец". Але в нас іще треба додавати "український", інакше багато хто вважатиме, що то письменник— російський... Розуміється, це все відходить у минуле, вже небагато часу треба, щоб воно залишилось, як архівні характерні дрібнички. Перед нашими очима українська книга здобуває собі масового робітничого читача, випростовується до своєї книги й наше село, бо ж таки 2Х 2=4, але, признатись, нам таки приємно було читати на редакційних дверях велике повідомлення, що квитків до Будосу на вечір українських письменників уже нема.
Коротенька нарада з редакції. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Астролог | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4919 | Борис Антоненко-Давидович | Астролог | З дитячих вражень
Моє раннє дитинство минулося в Росії, в Брянську, куди батька занесла служба машиніста на залізниці. Батько з матір'ю говорили, хоч і не цілком гаразд, по-російському, і тільки коли батько сердився й треба було вилаятися, переходив на українську мову. Проте, якщо йому кортіло показати, що він дуже розгнівався на матір, він випивав шкалика, хоч від горілки його нудило, скидав піджака, розстібав жилетку й випускав з-під неї спідню сорочку, як то звичайно носили тутешні російські двірники та крамарі. Я так і не знав, що хотів довести цим нескладним маскарадом дивак батько, але на матір це справляло таке ж страшне враження, як на Одарку в "Запорожці за Дунаєм", коли перебраний у чалму й турецький халат Карась співає: "Тепер я турок, не козак". Але такі сцени траплялися рідко. Пригадую один випадок, коли несподівано для мене батьки заговорили раптом удома українською мовою. Це було тоді, коли гурток аматорів-залізничників надумав поставити в нашому робітничому висілку власними силами "Наталку Полтавку", де мати мала грати роль Наталки, а батько — Петра. До самої вистави так і не дійшло чомусь — чи поліція не дозволила, чи зайшли такі події, що всім не до вистав стало (то ж був бурхливий 1905 рік), але цілий місяць мати повторювала в хаті: "Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та горі, а може, забув свою Наталку?..".
Хоч я і розумів, що мати каже ці слова "не справді", що вони ні до кого в домі не стосуються, але мені завжди ставало від них сумно і якась незбагненна тривога охоплювала мою дитячу душу. Ніби й справді десь далеко від нашого висілку, геть за великими брянськими борами, отам між Недригайловом і Ромнами, хтось блукає "в нужді та горі" і ремствує, що його забули...
Блукає не деінде, а саме між Ромнами і Недригайловом, бо на всій земній кулі тільки ці два місця були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то часом і з батьком. Мабуть, саме тому, що ми приїздили в розповні літа, коли цвіла й зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо й свято, коли всі раді, всі тішаться. І Недригайлів, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і роменське Засулля, де була маленька хатка під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але "втраченого раю", як сказав би я згодом. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзиґарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками... У недригайлівської баби на клуні живе лелека, або чорногуз, як каже баба, а за клунею — хащі бузини, де добре ховатись і з якої можна легко зробити цікаву пукавку... Ну, хіба ж не рай!Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Справжній чоловік
Борис Антоненко-Давидович — Просвітяни
Борис Антоненко-Давидович — Блакитна Галілея
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Чудні материні слова, звернені до якогось відсутнього Петра, завжди дивували мене: і чого тому Петрові тинятись у "нужді та горі" серед такого раю? Чудний той Петро! Чудна й мова, якою промовляла до нього мати не інакше лиш для того, щоб Петро краще розумів її, бо ж, мабуть, і він сам говорив так, як мої роменська та недригайлівська баби, до яких, приїжджаючи, принатурювалась у мові й моя мати, стаючи вже справжнісінькою Наталкою Полтавкою. Я був малий і дещо затятий, щоб ламатися перед бабами, і говорив так, як і в Брянську, по-російському, та це не однаково подобалась бабам. Роменська бабуся Олена аж руками сплескувала від задоволення, ба навіть розчулення, коли я декламував їй:
Петушок, петушок, золотой гребешок...
І, сповнена радощів і гордощів за успіхи онука, завжди захоплено зверталася до когось із присутніх:
— І глядіть, як воно чеше, як вимовля цей Бориско! Ну, просто як по книжці батує!
Недригайлівська баба Олександра інакше дивилася на це. До неї з "петушком" або віршиком "Вечер был, сверкали звезды" і не підходь! З-поміж своїх численних онучат вона явно недолюблювала мене і не раз казала:
— Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало! І в кого тільки воно вдалось, отаке перекотиполе?..
Я тьмяно догадувався, що то значило в баби "не по-нашому", але що таке перекотиполе — збагнути не міг, а питатися в старої буркотливої баби було страшно. Я бачив, що й батька мого, дарма що він був її наймолодший син, баба Олександра не дуже шанувала за те, що він, Дмитро, "подався з дурного розуму хтозна-чого світ за очі в тую Московщину між майстеровщину, замість того, щоб роду й землі держатися".
Баба не тільки що нікуди не виїздила з Недригайлова. вона рідко куди виходила з свого двору, а якщо й виходила, то далі церкви не сунулась.
Я побоювався баби Олександри і сам до неї ніколи не підходив. Та баба Олександра могла бути й іншою. Начистить, бувало, з дядиною Марією та з старшими моїми двоюрідними сестрами картоплі на вечерю, вимиє руки й вийде на вулицю. Сяде на призьбі і до нас, цілої купи своїх онуків та онучок:
— Ану, діти, гратись у гусей та вовка!
Ми вже знаємо, що треба робити: одбігаємо на другий бік вулиці, до хати якогось дядька Степана, того самого Степана, що його позаторік бугай панський у живіт буцнув, і чекаємо. Баба підіймає високо до очей долоню ребром, мов дивиться кудись далеко, й поважно каже:
— Гуси, додому!
— Чого? — хором питаємо ми, хоч усе дальше нам наперед уже давно відомо.
— Вовк за горою.
— Що він робить?
— Гуску скубе!
— Гиля-гиля! — весело кричимо ми й стрімголов летимо до теплих бабиних колін, а вона, як добра господиня гусей, пригортає кожного з нас до себе. Хто прибіг останній, тому й бути вовком. Коли ми засапувались і пашіли від біганини, баба збирала нас у коло й починала разом з нами співати. Вона пильнувала, щоб співали всі, раз у раз поглядаючи на мене, бо, за її словами, я "таке дурне, що й пісні путньої не знає!". Хоч я і не перечив бабі, але тут я вже почував свою перевагу, бо вмів ще в Брянську співати "Марсельєзу", "Смело, товарищи, в ногу" і "Вы жертвою пали", та з цими піснями до баби Олександри й близько не підступай! Вона визнавала тільки три свої найулюбленіші пісні, які кожного разу загадувала співати й нам. Першою був "Заповіт" — його перша й остання строфи. Хто зна, чи вона не хотіла, чи просто не знала середини "Заповіту", як, можливо, через малописьменність свою, не знала й автора його, а тільки ні про Тараса Шевченка, ні про його заклик: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!" вона й словом ніколи не обмовилася. Доспівавши "Не забудьте пом'янути незлим, тихим словом", ми переходили до жвавенької пісеньки "Тече річка невеличка", а далі бралися за бабиним проводом до "Козаченьку, куди йдеш". Ця пісня, як і багато інших українських пісень, завжди дивувала мене контрастною суперечливістю свого мотиву: починалася журно й враз, без особливої на те внутрішньої причини, переходила на веселий, майже грайливий приспів:
Я вернуся, серденько, восени,
як упаде листячко з калини.
Немов і сама пісня хотіла вирватись із безпросвітньої вічної журби народу й вдарити об землю тим лихом-журбою. Але кінець цієї пісні баба, попри все, виводила сумним, мінорним речитативом:
А як жито зацвіло.
Прийшла звістка у село:
Не вертатись вже додому козаку —
Заснув в степу він, сердега, довіку...
Баба сама підпадала під враження проспіваної пісні й, доспівавши останні слова, журно зітхала й проказувала до нас, немов пояснюючи:
— Заснув отож козак довіку, в бою поліг...
Рідко бувало, щоб після цього баба не переводила мову на давнину — про козаків, татар, польську шляхту... І оповідала те все не з книжок, яких ніколи не читала, а з народних уст, як дійшло воно до неї з діда-прадіда.
Одного вечора, невдовзі після того, як ми з дорослими їздили за Сулу на городище в неділю погуляти, баба розповіла таке:
— А то ще було швед проз наш Недригайлів проходив. Так тоді всі люди в Недригайлові заповзялися вмерти, а не пустити сюди ворога. Отож тоді на тій горі, де городище, і облягли наших козаченьків вороги звідусіль та й ну ж їх воювати. Бились козаки день, бились другий, а на третій невдержка в них вийшла: пороху не стало. Не стало, значить, у них пороху, поламалися списи, шаблі козацькі пощербились, а вони все б'ються. Билися навкулачки, гроші ворогові межи очі кидали, а не піддалися! Так усі там і погинули до одного...— закінчила баба свою сумну розповідь, а потім по-діловому додала: — Воно й досі на дні Сули під тою горою козацькі барила з золотом лежать, тільки ж нема кому їх дістати відтіля...— і, зітхнувши, невдоволено буркотіла: — Тепер і люди пішли все миршаві та ледачі, куди їм там лізти кладу козацького шукати!
Мене мало цікавило золото на дні Сули, а от завзятість козаків захопила, і мені хотілось уточнити не зовсім ясну бабину розповідь:
— А з ким же, бабусю, билися тоді козаки?
— Як — з ким? Звісно, з ворогом, дурний!
Баба починала сердитися на мою допитливість. їй самій було байдуже, з ким саме ото билися козаки, головне; що бились і загинули. Однак бабина відповідь не вичерпувала цілої низки питань, що враз постали передо мною, і я замислився.
Перед моїми очима знову стояла та гора з обсипаними валами, з зарослими травою й терном ровами, де в неділю ми, дітлахи, бігали, ганяючись одне за одним. Ось і урвище, над Сулою, відкіля, мабуть, кидали козаки барила з золотом, ось і галявина, оточена старими дубами, де билися з ворогами козаки, а посеред галявини стоїть високий гіллястий клен. Під ним сидить на траві дядько Євлантій, журно звісивши голову, співає напідпитку густим басом:
Рости, рости ти, клен-древо.
Рости вгору високо,
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко...
Дядькові Євлантію підтягає, хтозна-де взявшись, швидкий до горілки Степан. Той самий, якого панський бугай у живіт буцнув. Він співає без особливого піднесення, як у церкві, сподіваючись, видимо, що і його почастують горілкою, а через те — на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зате дядько Євлантій так розчулився, що на останніх словах голос йому затремтів, ладний ось-ось зірватися на плач, немовби сам дядько Євлантій брав участь у тому похороні й досі не може забути безіменного козацького отамана.
Від усього цього бабина легенда набирає реальних рис, сплітається з дійсністю. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Бабині казки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4040 | Борис Антоненко-Давидович | Бабині казки | БАБИНІ КАЗКИ
З дитячих вражень
Моє раннє дитинство минулося в Росії, в Брянську, куди батька занесла служба машиніста на залізниці. Батько з матір'ю говорили, хоч і не цілком гаразд, по-російському і, тільки коли батько сердився й треба було вилаятися, переходив на українську мову. Проте, якщо йому кортіло показати, що він дуже розгнівався на матір, він випивав шкалика, хоч від горілки його нудило, скидав піджака, розстібав жилетку й випускав з-під неї спідню сорочку, як то звичайно носили тутешні російські двірники та крамарі. Я так і не знав, що хотів довести цим нескладним маскарадом дивак батько, але на матір це справляло таке ж страшне враження, як на Одарку в "Запорожці за Дунаєм", коли перебраний у чалму й турецький халат Карась співає: "Тепер я турок, не козак". Але такі сцени траплялися рідко. Пригадую один випадок, коли несподівано для мене батьки заговорили раптом удома українською мовою. Це було тоді, коли гурток аматорів-залізничників надумав поставити в нашому робітничому висілку власними силами "Наталку Полтавку", де мати мала грати роль Наталки, а батько — Петра. До самої вистави так і не дійшло чомусь — чи поліція не дозволила, чи зайшли такі події, що всім не до вистав стало (то ж був бурхливий 1905 рік), але цілий місяць мати повторювала в хаті: "Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь в нужді та горі, а може, забув свою Haтaлкy?..
Хоч я і розумів, що мати каже ці слова "не справді", що вони ні до кого в домі не стосуються, але мені завжди ставало від них сумно, і якась незбагненна тривога охоплювала мою дитячу душу. Ніби й справді десь далеко від нашого висілку, геть за великими брянськими борами, отам, між Недригайловом і Ромнами, хтось блукає "в нужді та горі" і ремствує, що його забули...
Блукає не деінде, а саме між Ромнами і Недригайловом, бо на всій земній кулі тільки ці два місця були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то, часом, і з батьком. Мабуть, саме тому, що ми приїздили в розповні літа, коли цвіла й зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо й свято, коли всі раді, всі тішаться. І Недригайлів, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і роменське Засулля, де була маленька хатка під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але "втраченого раю", як сказав би я згодом. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзиґарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками... У недригайлівської баби на клуні живе лелека, або чорногуз, як каже баба, а за клунею — хащі бузини, де добре ховатись, і з якої можна легко зробити цікаву пукавку... Ну, хіба ж не рай!Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Як воно починалось
Борис Антоненко-Давидович — До Канева
Борис Антоненко-Давидович — Пороги
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Чудні материні слова, звернені до якогось відсутнього Петра, завжди дивували мене: і чого тому Петрові тинятись у "нужді та горі" серед такого раю? Чудний той Петро! Чудна "й мова, якою промовляла до нього мати не інакше лиш для того, щоб Петро краще розумів її, бо ж, мабуть, і він сам говорив так, як мої роменська та недригайлівська баби, до яких, приїжджаючи, принатурю-валась у мові й моя малі, стаючи вже справжнісінькою Наталкою Полтавкою. Я був малий і дещо затятий, щоб ламатися перед бабами, і говорив так, як і в Брянську, по-російському, та це не однаково подобалось бабам. Роменська бабуся Олена аж руками сплескувала від задоволення, ба навіть розчулення, коли я декламував їй:
Петушок, петушок, золотой гребешок...
І, сповнена радощів і гордощів за успіхи онука, завжди захоплено зверталася до когось із присутніх:
— І глядіть, як воно чеше, як вимовля цей Бориско! Ну, просто як по книжці батус!
Недригайлівська баба Олександра інакше дивилася на це. До неї з "петушком" або віршиком "Вечер был, сверкали звезды" і не підходь! З-поміж своїх численних онучат вона явно недолюблювала мене і не раз казала:
— Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало! І в кого тільки воно вдалось, отаке перекотиполе?..
Я тьмяно догадувався, що то значило в баби "не по-нашому", але що таке перекотиполе — збагнути не міг, а питатися в старої буркотливої баби було страшно. Я бачив, що й батька мого, дарма що він був її наймолодший син, баба Олександра не дуже шанувала за те, що він, Дмитро, "подався з дурного розуму хтозна-чого світ за очі в тую Московщину між майстеровщину, замість того, щоб роду й землі держатися".
Баба не тільки щс^ нікуди не виїздила з Недригайло-ва, вона рідко куди виходила з свого двору, а якщо й виходила, то далі церкви не сунулась.
Я побоювався баби Олександри і сам до неї нікоош не підходив. Та баба Олександра могла бути й іншою. Начистить, бувало, з дядиною Марією та з старшими моїми двоюрідними сестрами картоплі на вечерю, вимиє руки й вийде на вулицю. Сяде на призьбі і до нас, цілої купи своїх онуків та онучок:
— Ану, діти, гратись у гусей та вовка!
Ми вже знаємо, що треба робити: одбігаємо на другий бік вулиці, до хати якогось дядька Степана, того самого Степана, що його позаторік бугай панський у живіт буцнув, і чекаємо. Баба підіймає високо до очей долоню ребром, мов дивиться кудись далеко, й поважно каже:
— Гуси, додому!
— Чого? — хором питаємо ми, хоч усе дальше нам наперед уже давно відомо.
— Вовк за горою.
— Що він робить?
— Гуску скубе!
— Гиля-гиля! — весело кричимо ми й стрімголов летимо до теплих бабиних колін, а вона, як добра господиня гусей, пригортає кожного з нас до себе. Хто прибіг останній, тому й бути вовком. Коли ми засапувались і пашіли від біганини, баба збирала нас у коло й починала разом з нами співати. Вона пильнувала, щоб співали всі, раз у раз поглядаючи на мене, бо, за її словами, я "таке дурне, що й пісні путньої не знає!" Хоч я і не перечив бабі, але тут я вже почував свою перевагу, бо вмів ще в Брянську співати "Марсельезу", "Смело, товарищи, в ногу" і "Вы жертвою пали", та з цими піснями до баби Олександри й близько не підступай! Вона визнавала тільки три свої найулюбленіші пісні, які кожного разу загадувала співати й нам. Першою був "Заповіт" — його перша й остання строфи. Хтозна, чи вона не хотіла, чи просто не знала середини "Заповіту", як, можливо, через малописьменність свою, не знала й автора його, а тільки ні про Тараса Шевченка, ні про його заклик: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!" вона й словом ніколи не обмовилася. Доспівавши "Не забудьте пом'янути незлим, тихим словом", ми переходили до жвавенької пісеньки "Тече річка невеличка", а далі бралися за бабиним проводом до "Козаченьку, куди йдеш". Ця пісня, як і багато інших українських пісень, завжди дивувала мене контрастною суперечливістю свого мотиву: починалася журно і враз, без особливої на те внутрішньої причини, переходила на веселий, майже грайливий приспів:
Я вернуся, серденько, восени,
Як упаде листячко з калини.
Немов і сама пісня хотіла вирватись із безпросвітньої вічної журби народу й вдарити об землю тим лихомжурбою. Але кінець цієї пісні баба, попри все, виводила сумним, мінорним речитативом:
А як жито зацвіло,
Прийшла звістка у село:
Не вертатись вже додому козаку —
Заснув в степу він, сердега, довіку...
Баба сама підпадала під враження проспіваної пісні й, доспівавши останні слова, журно зітхала й проказувала до нас, немов пояснюючи:
— Заснув отож козак довіку, в бою поліг...
Рідко бувало, щоб після цього баба не переводила мову на давнину — про козаків, татар, польську шляхту... І оповідала те все не з книжок, яких ніколи не читала, а з народних уст, як дійшло воно до неї з діда-прадіда.
Одного вечора, невдовзі після того, як ми з дорослими їздили за Сулу на городище в неділю погуляти, баба розповіла таке:
— А то ще було швед проз наш Недригайлів проходив. Так тоді всі люди в Недригайлові заповзялися вмерти, а не пустити сюди ворога. Отож тоді на тій горі, де городище, і облягли наших козаченьків вороги звідусіль та й ну ж їх воювати. Бились козаки день, бились другий, а на третій невдержка в них вийшла: пороху не стало. Не стало, значить, у них пороху, поламалися списи, шаблі козацькі пощербились, а вони все б'ються. Билися навкулачки, гроші ворогові межи очі кидали, а не піддалися! Так усі там і погинули до одного... — закінчила баба свою сумну розповідь, а потім по-діловому додала: — Воно й досі на дні Сули під тою горою козацькі барила з золотом лежать, тільки ж нема кому їх дістати відтіля... — і, зітхнувши, невдоволено буркотіла: — Тепер і люди пішли все миршаві та ледачі, куди там їм лізти кладу козацького шукати!
Мене мало цікавило золото на дні Сули, а от завзятість козаків захопила, і мені хотілось уточнити не зовсім ясну бабину розповідь:
— А з ким же, бабусю, билися тоді козаки?
— Як — з ким? Звісно, з ворогом, дурний!
Баба починала сердитися на мою допитливість. їй самій було байдуже, з ким саме ото билися козаки, головне, що бились і загинули. Однак бабина відповідь не вичерпувала цілої низки питань, що враз постали передо мною, і я замислився.
Перед моїми очима знову стояла та гора з обсипаними валами, з зарослими травою й терном ровами, де в неділю ми, дітлахи, бігали, ганяючись одне за одним. Ось і урвище, над Сулою, відкіля, мабуть, кидали козаки барила з золотом, ось і галявина, оточена старими дубами, де билися з ворогами козаки, а посеред галявини стоїть високий гіллястий клен. Під ним сидить на траві дядько Євлангій, журно звісивши голову, співає напідпитку густим басом:
Рости, рости ти, клен-древо,
Рости вгору високо,
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко...
Дядькові Євлантію підтягає, хтозна-де взявшись, швидкий до горілки Степан. Той самий, якого панський бугай у живіт буцнув. Він співає без особливого піднесення, як у церкві, сподіваючись, видимо, що і його почастують горілкою, а через те — на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зате дядько Євлангій так розчулився, що на останніх словах голос йому затремтів, ладний ось-ось зірватися на плач, немовби сам дядько Євлангій брав участь у тому похороні й досі не може забути безіменного козацького отамана.
Від усього цього бабина легенда набирає реальних рис, сплітається з дійсністю. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Блакитна Галілея | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4070 | Борис Антоненко-Давидович | Блакитна Галілея | БЛАКИТНА ГАЛІЛЕЯ
(Фрагменти минулого)
Багряний морозний ранок потужно випростався на сході, коли попереду раптом спинився паровіз і вагони, як спантеличена людська черга, безладно застукотіли буферами, хитнулись і стали. Пан Завадський, наш курінний, застібнув на комірі шинелі гаплика й урочисто проказав нам:
— Ну, хлопці, маєте — Волочиськ! Ще тільки — Збруч і...— він не скінчив. На його одутлому, зовсім не галицькому, а скорше нашого полтавського якого-небудь бондаря обличчі лягла радісна усмішка. Його фразу закінчив сотник Богдан Волошин:
— Збруч і — Галілея, Галілея землі української...
Завадський схилив набік голову, поміркував і пого-
дився: у
— Атож. Галілея, Галичина. То то єсть так, вона — Галілея! Тож відти — Франко, Федькович, відтак...
Завадському хотілося ще пригадати якийсь аргумент, що "вона — Галілея", але він забув імена (вони загубились у кучугурах днів і подій), він збився, але одразу ж виправився:
— Відтак — січові стрільці...
Як і багато галичан, в]н вимовляв "шічуві штрільчі", і це давно вже знизило його авторитет, як курінного, серед наддніпрянської частини куреня. До того ж ми бачили, як систематично на глухих станціях псувались букси навантажених цукром вагонів, і тоді пан Завадсь-кий шушукався з начальником станції і двома місцевими гендлярами. Вагон одчіпляли, і він залишався самотній на бічній колії, як сумна згадка нашого химерного ешелону.
Аргументи пана Завадського щодо Галілеї нас мало переконували, і ми байдуже поставились до його урочистості. Перед нами стояла тільки одна проблема: чи довезе пан Завадський до Тернополя хоч один вагон цукру, а як і довезе, то невже ж справді так-таки й здасть його інтендантству?
Але наша роль була пасивна і нам не було чого вибирати. Ми — залізничний курінь, що останнім виїхав із Києва й вивіз багато добра. Але то омана, що ми — курінь. Така ж сама, як і те, що ось-ось Україну визнає Антанта, що ОСКІЛКОВІ частини вже під самісіньким Києвом, що з Одеси на фронт приставлено апарати сліпучого проміння. Насправді — ми не складаємо навіть бойової сотні. Я, мій земляк студент Василь, гімназист Сашка, худезний рахівник залізничної управи, що нагадує нам циркового акробата "человека-змею", "вічний студент", невдага Іг-натович, університетські колеги якого давно вже побували міністрами Центральної ради, кілька селюків, два поштові урядовці — це й усе. Це козаки нашого залізничного куреня. Чому ми —"залізничний" курінь, а не просто звичайний собі якийсь курінь імені Ґонти, скажімо, чи Наливайка,— це не відомо нікому. В кожнім разі ніхто з нас не зможе не тільки що полагодити залізничної колії, а й розгвинтити рейки. Ми вміємо тільки стріляти з рушниць і робити нескладні муштрові вправи. А втім — це не зовсім так. У курені є два козаки Скибочки — дядько й небіж. Дядько Скибочка — машиніст, небіж Скибочка — кочегар. Вони — залізничний пролетаріат. Вони й досі зашмальцьовані й замурзані, дарма що цілий день пораються тільки біля казанка з локшиною або сплять. Але їхні чорні масні постаті своєю присутністю нагадують нам, що ми — справжня народна армія, і від цього нам трохи легшає в нашому безкінечному маршруті на захід. Власне кажучи, фактично — ми дезертири, Легалізовані дезертири. Від самого Києва ми не вилазили з. нашого ешелону, і немає ніяких ознак, що ми колись виліземо. Ми так уже вмостились і влежались на дерев'яних полицях вагонів третього класу, які складають переважно наш ешелон, що я просто не уявляю — невже ми колись покинемо ці лагідні присмерки, що денно й нічйо заколисують нашу тривогу й тугу? Наше бойове сумління заспокоюють тільки пан Завадський і півсотенний пан Штепа. Пан Завадський зрідка каже нам:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Земля горить
Борис Антоненко-Давидович — Рейки на драговині
Борис Антоненко-Давидович — Просвітяни
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Ну, хлопчі, пуїдемо до Тернополя, сформуємошя гаразд, а відтак до Львова. Наб'ємо ляхів, а туді — гайда назад Київ добувати!
Нам не віриться, що ми колись іще повернемось до золотоверхого Києва, але ми мусимо вірити. Нам не лишається, крім віри, більше нічого. І це виправдує нас перед нами самими.
Золотоверхий Київ щохвилини віддаляється від нас назад, у минуле, в повстання проти гетьмана і німців, і тільки півсотенний пан Штепа так само, як і на другий день, коли ми покинули Київ, завзято упевняє нас:
— Дайте мені триста хлопців, та навіщо триста,— двісті, сотню, тільки таких, щоб за мною в огонь і в воду, і я вам за тиждень вижену більшовиків із Києва!..
Але пан Штепа не може таких знайти, він хвилюється, лається і нишком натякає нам, що треба скинути з курінного Завадського. Я дивлюсь на його попелясті вуса, велике зморшкувате чоло, міцні в зашпорах руки і мене завжди тоді лоскоче ця блудна, наївна думка: "Як це Штепа опинився в українській армії? По суті — він при-рожденний більшовик. Ми знаємо, що він був колись ковалем, а потім унтером на "дійствительній службі". Його хоробрість і епічний спокій під небезпеку зовсім не до пари Завадському й багатьом із тих, що їх ми бачили й знали. І все ж Штепа — в нас..."
Десь під Проскуровим до нас приблудились два стріль-ці-сотники: Волошин і Рибка. їх радо прийняв Завадський, і вони збільшили старшинський склад нашого фантастичного куреня. Вечорами Рибка оповідає Ігнатовичу про статеві спотворення й напівголоса співає стрілецьких пісень. Богдан Волошин мовчить. Він боляче переживає кожну катастрофу на фронті й хоче дати якийсь лад, бодай хоч нашому куреневі. Вдень він виводить нас на муштру і нас зрушують із мертвої сплячки короткі блискавки на його нервовому татарському обличчі з великими вилицями й чорними булавочками очей.
— До стопи кріс!
— Верни!
— Позір!
Рвучко вилітає команда з його маленької, але кремезної постаті, й ми енергійно під його пильним гострим поглядом ставимо до стопи рушниці й виструнчуємось.
Два дні, як мула, мовчки приглядався до мене сотник Волошин, а на третій він підсів і заговорив. З того часу він ніби взяв наді мною шефство й хоче зробити з мене чотового.
Коли ешелон одвели на запасну колію, Волошин підійшов до мене.
— Пане Борис, їдьмо кіньми до Підволочиська,— покажу вам Галичину.
Я радісно погодився. Волошин сторгував забрьоханого балагулу, й драбчасті, благенькі конячки затьопали в талому снігу обшарпаними волочиськими вулицями.
Ми виїхали за містечко. Сірий, бруднуватий краєвид українського Поділля. Білі пагорки й синя смужка далекого лісу.
Богдан Волошин розповідає мені свою довгу, героїчну біографію.
— Мої батьки довго не мали дітей, то то від того я і — Богдан, ніби бог дав...
Мені не новина його життя, але я задоволений з його розповіді: те, що він одмикає переді мною свою душу, нейтралізує мені гіпнотизуючу владу його східних вузьких очей, які вже мають наді мною вплив і силу.
— Пане Борис! Дивіться!..— він схопив мене за руку й метким помахом показав перед себе: — Бачите — Збруч!
Сизою смугою криги перед нами закрутився Збруч. Конячки застукотіли копитами по мостових дошках. Край мосту галицький жовнір у австрійському однострої вартує біля шлагбаума.
Вузюсінька, замерзла тепер річка Збруч — чорна ріка українського народу... Я дивлюсь на її пустельні, вкриті талим снігом обриси берегів і мені не віриться, що вона протягом століть могла межувати по живому нашу землю. Так швидко, за мить, санки промчали маленьким мостом, і ми вже їдемо уторованою галицькою дорогою.
І дивно, що тут таке ж саме сіре, похмуре небо, як і по тому боці, такі ж хати з темними стріхами і так само сумно дивляться на нас голі, чорні дерева. Але це вже — Галичина, Галілея. Обітована земля. Я забув про безперспективне монотонне торохкотіння коліс під вагоном і скавуління зіпсованої букси. То все лишилось там, по той бік Збруча так само, як і поразки на фронті і вагони "загнаного" цукру. Галичина! Це сюди, коли мої гімназіальні товариші тікали "до Америки",— я снив колись тікати до української гімназії, це тут:
Видиш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій...
Тут — Галичина!.. І я зовсім по-іншому сприймаю тепер Волошина; в його очах світиться вже не татарська хитрість, а іскри перших вибухів снарядів на минулій війні і мрійність гуцульської ватри в Карпатах.
Мені здається, що кожна цеглина на будинках, кожний куток землі акумульовані тут духом войовничого стрілецтва. Але...
Ми покинули нашого балагулу й пішли пішоходом вулиці. Раптом з-за паркану висунулась зморшкувата жіноча голова в білій хустці й, глянувши на наші російські шинелі та сірі шапки, запащекувала на всю губу сусідці:
— Виділи "вояків"? То всьо "козаки" та "козаки"! Україну добувають... А шляк би вас трафив з тотою Україною!..
Я здивовано глянув на Волошина:
— Що це таке? У Галичині?.. Волошин не обернувся на ті кпини.
— То є, певне, котрась москвофілка або полька. Як будемо вертати, я ще зайду сюди глянути.
В його очах знову, як і раніш за Збручем, спалахнули короткі татарські блискавиці і згасли під сірою шапкою.
Я йшов поруч нього, але до мене ще довго долітало ззаду отруйне пащекування тої чудернацької жінки.
Галичина? Галілея...
У Підволочиську на станції ми .пили каву. Смачну галицьку каву. Нараз одчинились двері до "уряду руху" й відтіля долетіли крики й зойки. Двері стукнули й зачинились. Проте лемент чути було й тепер. Він глухо пробивався крізь міцні двері і стіну, ніби з-під землі, з льоху. Я мерщій крикнув офіціантові по-галицькому: "платити"! й, підійшовши до дверей, почав наслухати. Чийсь благальний, сповнений болю й ляку, голос, жалібно гугнявив:
— Але, паночку, прошу — ви виділи мої легітимації, то# вам кождий засвідчить, що...
— То що мені твої легітимації! Ти мене іздурити хочещ, ти єсть — дезертир! Лягай — я мушу тобі палки дати.
Мовчазна гнітюча пауза. Короткі ляпаси й глухі безладні стусани. І знову той жебрацький, уже кволіший голос:
— Але ж спитайте хоч кого, я вас прошу...
— А мусиш мені сказати, що ти за один! А мусиш! Капральський баритон вичитує всі смертні гріхи:
— То ти єсть большовик! Я мушу тобі палки дати, жеби казав, жеби не дурив! Ти єсть польський шпиг! Лягай!
Знову холодна мовчанка і глухі удари. Б'ють... У Галичині — б'ють?
Я підійшов до Волошина і здивовано спитав:
— Пане сотнику, там, либонь, когось катують, що це таке?
Волошин глянув на двері й спокійно відповів:
— А, то жандарми допитують якогось непевного... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Бушуїха | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4012 | Борис Антоненко-Давидович | Бушуїха | Поміж усіма мешканцями села Таловка, що на Красноярщині, Катерина Бушуєва, або, як звичайно звуть її, Бушуїха, чи тьотя Катя, як величають її діти й ми, засланці, — безперечно, якщо не унікальна, то в усякому разі вельми прикметна жінка. Приписана вона до Таловської сільради й лічиться членом місцевого колгоспу "Заветы Ильича", але ні там, ні там її не побачиш. До сільради їй нема чого ходити, хіба що викличуть туди, та й то в якійсь прикрій справі: або новий податок якийсь призначать, або її старший син Вітька десь нахуліганив — тоді хоч-не-хоч, а йди. У колгоспі всякі збори й наради — не про неї, лиш коли наступає гарячка й усе живе, навіть школярів з учителями, женуть косити сіно або рятувати в полі не зібраний вчасно хліб, який гине під вагою раннього сибірського снігу, тоді й тьотя Катя, проклинаючи все на світі, кидає печене й варене і мусить іти. Та це трапляється зрідка, а в звичайні дні тьотя Катя порається в своєму невеликому господарстві: доїть корову, годує чотири вівці й підсвинка. Є ще в неї невеликий город за двором з повіткою, лазнею й стосом дров — там ростуть картопля й капуста. Тут є ще й маленькир парничок на огірки, що завдає вліті тьоті Каті неабиякого клопоту, бо в соняшні дні треба підіймати засклену раму, а на ніч знову опускати її й обгортати соломою, щоб раптовий приморозок не звів нанівець усю роботу; до того ж треба пильнувати, щоб удень не заскочили в парничок кури й не розбив хтось скла в рамі — спробуй те скло десь дістати тепер! Одне слово, мороки з тим парничком дуже багато, але що вдієш, коли без парника не можна вирощувати огірків у Сибіру. Але зате ж як приємно з’їсти власного огірка, якого не кожна хазяйка має в Таловці, а ще смачніше закусити ним після чарки горілки, котру тьотя Катя не від того, щоб хильнути при нагоді. Солити огірки на зиму — нема чого й думати:
їх виростає в парничку не так уже й багато, а для зимової закуски можна насолити лисичок, які тьотя Катя збирає в тайзі поруч з іншими грибами.
Є в тьоті Каті ще й менший син, чотирнадцятилітній Васютка, що вчиться з перемінним успіхом у Таловській восьмирічці, і хоч тьотя Катя любить Васютку більше, як розбишаку Вітьку, проте пустила його на самопас. Про Вітьку тьотя Катя принаймні знає, що він з бідою відбувається за всю сім’ю десь на колгоспній роботі, а от де пропадає цілими днями Васютка — невідомо: він, як той кіт, що ходив, де сам знав. Сини не допомагають тьоті Каті в господарстві, навіть дрова на зиму заготовляє тьотя Катя сама, вони приходять тільки їсти й ночувати, лиш зрідка Васютка візьметься погодувати підсвинка, та й то для розваги: смішно дивитись, як той ненажера тикає свою тупу мордочку то в руки Васютки, то в ночви з товченою картоплею, перемішаною з половою, і так хапає все, що, здається, дай йому дохлу мишу, він і її проковтне з апетитом. Проте тьотя Катя не ремствує на синів — вона сама дає собі раду з господарством, та й голова колгоспу Урванцев не напосідає на Бущуїху, щоб робила в колгоспі: як-не-як, а вона вдова, що приїхала сюди з якоїсь шахти на півночі, де загинув під час аварії її чоловік і саму тьотю Катю, що працювала на поверхні відкатницею, трохи причавила вагонетка, отже, виходить, Бушуїха — інвалід праці. Щоправда, цієї інвалідності зовсім непомітно, і вона аж ніяк не заважає тьоті Каті бабратись на городі та рубати дрова в тайзі. Треба бачити тьотю Катю, коли вона повертається після своїх заготівель у тайзі на своїй біді, цебто двоколісному візку, запряженому коровою. Вона сидить на купі хмизу, як на троні, смикає віжками й б’є хлудиною корову, хоч та досить борзо біжить; ластате лице з кобилячим профілем у тьоті Каті пашить жаром, з-під хустки вибиваються пасма рудого, аж червоного, волосся й палахкотять на вітру як полум’я. Ну чисто тобі відьма з Лисої гори!Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Пегас
Борис Антоненко-Давидович — Слово матері
Борис Антоненко-Давидович — Камінь Довбуша
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
А втім, тьотя Катя зовсім не так критично ставиться до своєї зовнішності. Звісно, мовляв, не красуня, але де ти знайдеш у Сибіру тих красунь, таж тут усі жінки ніби на один копил зроблені, тож і перебирати між ними нема кого. Та й, як кажуть, з краси не пити роси. Літами тьотя Катя не така вже й стара, хоч важко визначити її вік із зовнішності: може, десь під п’ятдесят, а може, й за п’ятдесят трохи перевалило. Не слід забувати, що в тьоті Каті є корова, котра дає молоко, вівці, з вовни яких можна зробити теплі рукавиці й валянці, чи катанки, як тут кажуть, та й підсвинок, як підросте, щось важитиме своїм салом і м’ясом. Коротше кажучи, тьотя Катя могла б удруге вийти заміж, якби на війні не побили таловських мужиків, а ті, що повернулись живі, — то все така каліч, що для подружнього життя зовсім не придатні. Можна було б одружитися з кимось із засланців — по-собачому, не розписуючись у загсі, як то дехто й зробив із таловських удів, бо засланці народ голодний, неприкаяний і через те не вередливий. Та якби ж то засланці не видавались тьоті Каті людьми зовсім іншої породи — як полонені німці за першої війни або жиди, яких тьотя Катя бачила тільки в Красноярську. До них не знаєш, як, з якого боку підійти, хоч, либонь, теж — люди як люди. От хоч би й узяти трьох її квартирантів, чи, як тут кажуть, постояльців, — мене, літнього лисого агронома з України Михайла Митрофановича Осипчука й колишнього комсомольського секретаря на засекреченому заводі Петю Журавльова. Літами до тьоті Каті найбільш підходив би агроном Михайло Митрофанович, чи, як тьотя Катя зве його, Митрофанич, але його вченість трохи бентежить тьотю Катю. Після того, як агроном, з усім знанням діла, пояснив таємниці вегетації й порадив не просто садити зерна огірків у парникову землю, а наперед вирощувати розсаду в шкаралупі яйця з мохом, тьотя Катя мовчки вислухала ці премудрі сентенції, а ввечері наодинці сказала мені: "Жаль Митрофанича: заговорюватися став — дійшов до того, що каже: огірки треба садити в шкаралупі курячого яйця! Просто пришелепуватий став, а був же такий хороший чоловік…"
Стриманий, худий, з нездоровим кольором обличчя через довге перебування в Орловському та Олександрівському централах, Петя Журавльов — найзрозуміліший тьоті Каті з усіх нас; щодо розумових здібностей, то тьотя Катя вважає його за рівню собі, що дозволяє їй звати його не інакше як Петька, але Петя закохався в якусь Ліну, що приїхала з далекої Дудинки, де служить десь офіціанткою, на свою батьківщину в Таловку тимчасово — провідати старих батьків. Ну який же з Петьки для тьоті Каті жених — смішняк, та й тільки!
Я видаюсь тьоті Каті мало що не марсіянином, і вона ніяк не може розгадати, що я за один. Розмовляю з нею лагідно, але напівжартома, і бідолаха не може збагнути, де я кажу серйозно, а де пустую. Мій спосіб життя їй теж незбагненний. Ну для чого я купую щодня газети на пошті й довго їх читаю?
— Ну для чого ти, Митричу, псуєш собі очі? Газети потрібні тільки на куриво!
Застукавши мене одного ранку в кімнаті, коли я робив, як завжди, рухавку, тьотя Катя аж очі вилупила:
— А це ж для чого? — спитала вона майже із забобонним острахом.
Я пояснив їй користь для здоров’я від гімнастичних вправ і для прикладу навів їй Японію, де внаслідок загальної гімнастики вся низькоросла нація стала вища тепер на три сантиметри. Це справило на тьотю Катю величезне враження, і вона не забарилась поділитися з сусідками сенсаційною новиною: того ж дня, повертаючись з роботи, я крізь відчинені надвір двері побачив, як тьотя Катя лежить на підлозі й по черзі задирає вгору ноги, копіюючи мої вправи.
— Каже, що отак, дригаючи ногами, японці виросли аж на три вершки! — пояснює вона сусідкам, які з цікавістю слухають, які дивні штуки виробляє постоялець тьоті Каті.
— Може, й бреше — хто його знає, — каже тьотя Катя, підводячись з підлоги, і додає: — Проте Митрич — самостійна людина й не повинен би теревенити. — Слово "самостійна" означає в тьоті Каті — пристойну, серйозну людину, якій можна вірити.
Мабуть, саме через це, коли в тьоті Каті виникають якісь поважні проблеми, вона звертається не до Митрофанича чи Петьки, а до мене. Одного разу вона повернулась із сільради, куди її викликано, зовсім не в собі.
— Ну скажи, Митричу, як далі жити?! Як жити?
Голос у тьоті Каті, коли вона схвильована або вражена, верескливий, аж у вухах лящить, то знижується до октави, коли вона заспокоюється або говорить про щось малозначне. До того ж вона шепелявить, і замість "овечки" в неї виходить "овецки".
— Такий новий податок на овечок наклали, що хоч візьми та й поріж їх усіх, а як же бути тоді без катанок і варюшек (цебто рукавиць)?
Розмовляти з тьотею Катею треба обачно: скажеш якесь необережне слово — і полетить перекручена чутка по всій Таловці, що, мовляв, засланець отак чи отак сказав; чи довго ж дійти їй до коменданта, котрий стежить за нашою поведінкою, а тоді не обійдеться без лиха! Через те й тепер я заспокоюю тьотю Катю трафаретними словами, вичитаними з газет:
— Нічого, тьотю Катю, — треба потерпіти, поки закінчимо будівлі комунізму, а тоді всім буде добре.
— Ти що, Митричу, — справді думаєш, що буде комунізм?
— А як же — обов’язково буде, тьотю Катю! — запевняю її я, але тьотя Катя заперечливо хитає головою:
— Його ніколи не буде! — сумно промовляє вона.
— Як то так? — удаю я здивованого й категорично кажу: — Неодмінно, тьотю Катю, буде комунізм!
— Партєйні не допустять, — переконано заперечує тьотя Катя.
Вкрай вражений, я доводжу тьоті Каті, що саме партійні докладають усіх сил, щоб швидше здійснити комунізм, але дивиться на мене, як на дитину, що лепече бозна-яку нісенітницю, і каже октавою вже:
— Я сама хотіла б, щоб був комунізм, та й увесь народ хоче того, ну тільки партєйні не допустять до комунізму. Ти сам подумай, Митричу: за комунізму, як я розумію, повинно бути одноправ’я (так тьотя Катя називає рівноправність)…*
* За свідченням самого автора, оповідання не закінчене. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Вартовий Чапенко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4051 | Борис Антоненко-Давидович | Вартовий Чапенко | Ескіз
— Товаришу, місце небезпечне. Ваша чата — найвідповідальніша. Вночі вони можуть почати наступ. Пильнуйте праве крило. Взагалі... "
Вітер виринув відкись із нетрів чорних Брянських лісів, шарпонув слова, зібгав їх і розкидав по білій далині. До Чапенка долетіло тільки:
— ...ви — червоноармієць!.. Командир повертав до села.
Чапенко розім'яв коло ніг сухий, розсипчатий сніг, поправив старий ремінь рушниці, насунув на брови шапку й притулився до голого стовбура сосни.
Очі жваво пробігли по виднокругу й зупинились на бентежному небі. Зі сходу чорною ордою сунула ніч. Обрій насупився густими хмарами, наче затаїв зловіщу думу, полохливий вітер розганяв угорі, просто над головою, розірвані хмаринки й синьо-зелений край неба був у розпуці, порожній, осиротілий, мов евакуйована територія...
Сум ніжними обіймами обгортав Чапенкову голову. Може, під тремтячими пальцями вітру прокинулась у зеленому частиннику забута колискова пісня, може, темні тіні від обрію заповнили груди й на тлі їхньої мовчазної жалоби родилась низка ясних, як жарини серед попелу, спогадів, може...
Чапенко притиснув ліктем люфу рушниці до спини й по-дитячому ловив фантастичні, вибагливі мелодії бурхливого вітру.
Хто зна, що промовляє до перетягнутих сірою шинеллю Чапенкових грудей холодний, чужий вітер. Під сивою, обсмиканою шапкою летять журавлиною зграєю такі недавні й такі далекі-далекі малюнки...
...Стерня багнетів коливається, наче залізна трясовина; запорошені очі, ніс, кінчається Чернігівщина... Мерехтить попереду безконечна північ, а позаду... читав десь — повертає молодість пан. Пригадав — се про того Фауста, так... Суха стрілянина по краях, а далі — ідуть, ідуть...
Немає кінця-краю півночі, гудуть чужі вітри й замітає сліди сніг. Поспішала зима, мов спізнилась... А вдома— як то там сама мати з сестрою упорались? — пішов якраз у жнива. А врожай добрий — робити б та робити!
З обох боків забігала ніч. Наче незліченні дивізії, хмари затягали від краю до краю порожні простори неба. Раптом вітер сказився, дико заверещав між віттям, схопив жменю снігу, шпурнув у лице і вдарив у танок.
— Гоп-фю-ю-у! Гоп! Гоп-фю-ю-у! Закрутилось хуртовиною біле шмаття.
— ...А що тепер з Анастасією Павловною? Може, досі розігнали й школу,— Чапенко пригадав, як любив дивитись на попелясто-срібні скроні хухрянської вчительки, і тоді здавалось йому, наче там по боках розумної, старої голови на мент застигла жива, невблаганна завірюха.
...А серце таке тепле, тепле... казала, як кінчав школу: "Любити, Петре, треба тих, що бідні, які не мають; багатий і сам себе любить".
Дивно — чому саме пригадалось це? А потім по неділях читала ввечері книжки людям, а молодь училась співати "Інтернаціонала" по-українському. Немає школи, немає села. Скінчилось... Чапенко піймав високу ноту вітру і в унісон заспівав.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Київ гетьманський
Борис Антоненко-Давидович — Два
Борис Антоненко-Давидович — Камінь Довбуша
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Чуєш: сурми загра-али...
А вітер засміявся, хлопнув по-парубоцьки об коліна, одскочив убік, і відти, із сірої ворухливої мли, вискочила несамовита хуртовина, зареготала під саме вухо й сипнула за комір холодні голочки.
Чапенко зігнувся, убгався грудкою в саму середину шинелі.
— Гарно б у таку годину — вдома!.. Солома в'яне на вогні, сестра коло печі порається... А в школі світло. Анастасія Павловна з книжками. Освічена, розумна, а так, наче з мужиками виросла... Ех, як там мати упорались?..
Чапенко почув, як на ногах мороз одгризає пальці,
і чому так скаюрчились руки? Гуде хуртовина, наче
баси на весіллі, сміється, жартує навкруги, мов дикун править перемогу. Чапенко схилився ще більше, засунув долоні в рукави — терпнуть пальці... Чому б не погрітися в хаті? Крайній хаті... Хіба прийде кому в голову наступати в таку завірюху?..
Хтось холодний тремтячими, кістлявими руками погладив аж до ліктів. Завмер на хвилину й сунув за комір до самої спини: "Тікай, тікай! Замете — не лишиться й сліду... Гу-у... Г-у-у-у..." А десь під сивою шапкою з червоною, пощербаною зіркою: "Ви червоноармієць!" І на споді грудей таке тепле, хороше: "...Любити, Петре, треба тих, що бідні, які не мають...". Ні, ні. Так, стояти до кінця! До зміни. Хуртовина сповиває шинелю в білі шати, тупає коло ніг і замітає черевики, обмотки...
...А тоді святкували Революцію. І де той пан був! Тільки хором по школі: "Не ждіть рятунку ні від кого!" Що це? Чи немає на ногах пальців? Чому не чути стопи? Може, все ж таки побігти до крайньої хати? На півгодини! А там швидше назад. Знову під сивою шапкою із далеких нетрів лісу: вночі вони можуть почати наступ.
А в селі хлопці — все полтавці, чернігівці: і куди тільки занесло! Дарма. Розтануть колись сніги, прийде весна, розпанахтає рілля свої груди,— ще тільки годину стояти; ну, найбільше — дві. Але як стає тепло рукам. І по спині течуть такі ніжні, гарячі струмки...
Тільки хуртовина сміється, глузує перед самими очима — радіє здуру...
Очі заплющуються й спати чогось хочеться. Так, так лягти й гарно, гарно спати...
Але ж ні! Там за сірим напиналом хлопці й дивізії, дивізії наших.
...Говорив у резерві той чорнявий:
— Ви салдати Революції...
Так: він — салдат Революції! Чапенко гордовито випростався, наче на варті Всесвітньої Комуни, й сильним, не своїм голосом на мент перекричав лемент самої хуртовини:
— Лиш ми, робітники, ми діти святої Армії Труда...
Десь попереду стогнали Брянські ліси, а навкруги зо всіх боків миттю опам'ятались вітри. Зашипів на вістрях зненависті, шарпонув шинелю туди, сюди, дмухнув під поли, і останні слова загубились у схиленій голові за піднятим коміром.
Чапенко мотнувся ще раз, і вітер змішав зі снігом його хрипле, глухе: "Чуєш, сурми заграли".
Задубіла Чапенкова шинеля тихо схилилась боком до стовбура. Вітер на мент принишк, наче вражений, і тільки десь на зелених вітах тріпотіли нервово останні акорди жалібного маршу. Ворухнулась ще раз Чапенкова шинеля, і вітер підстрибнув, свиснув на радощах, схопив за руки білі тіні й колом у танку метнулись до сірої плями.
Тихо в тепло-прозорому сні засипав назавжди салдат Революції, і срібні пелюстки розкидав на шинелю холодний, чужий сніг...
1923 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Водяний мак | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4004 | Борис Антоненко-Давидович | Водяний мак | ВОДЯНИЙ МАК
Із циклу "Тюремні вірші"
Застигло висохле латаття,
Іскриться в золоті сага,
І плесо — мовби скло розляте,
Дрімає в мареві ріка.
Лиш очерет, старий козак,
Безсило звісив свої руки,
І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку.
Його душа — прозоро чиста,
Пелюстки — лебедя крило,
А він згорнув їх у лахміття,
Щоб не бруднити знов об дно.
Піднісся він до світла днини,
Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно.
У затінку, під осокою,
Лиш промінь сонця там впаде,
Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде.
Чого? Щоби людська рука,
Що звісилась з човна недбало,
Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу?
О водяний наївний мак!
Ми побратими вдвох з тобою:
Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою.
Ти ще вагаєшся, а я — в огні,
Я рвусь вперед, все вище й далі,
Де линуть в небі літаки,
Здолавши страхи і печалі.
Ти сам пірви своє стебло,
Щоб попливти вперед рікою,
Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою.
Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, —
Ти бачив день, ти бачив сонце,
Дарма!
Хай стануть стратою тобі вікно й земля,
Ні сліз не буде, ні пісень,
Лише у боротьбі горіння…
Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,
Аби не дно і жабуриння!
Табір Букачача |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Воскреслий Ікар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4920 | Борис Антоненко-Давидович | Воскреслий Ікар | З багатьох античних міфів на мене чи не найбільше враження справляв міф про людинолюбця Прометея, який ніби вкрав у богів вогонь, щоб передати його людям, і міф про Ікара, першу людину, що знялась на крилах у небо. Він ніби змайстрував собі крила з пір'я, склеєного докупи воском. Прагнучи пізнати таємниці високості, Ікар піднісся занадто близько до сонця, за що розгніваний цар богів Юпітер наказав сонцю розтопити віск крил, від чого Ікар упав у море й потонув. Образ, хоч і поверженого, але прекрасного в своїй сміливості Ікара заполонив мої мрії, витиснувши казкових Івасика-Телесика, що літав на "гусях-лебедях", та Івана-царевича, якого носив під хмарами орел. Не раз мені марилось: от зробити б і собі з чогось крила, злізти на височенну Успенську дзвіницю, що правила в місті за пожежну каланчу, та й плигнути з неї на тих крилах. А ще ліпше, коли б вигадали таку машину, що підіймала б тебе на крилах з землі, тоді можна було б спробувати політати. Але таких машин не було. Якщо люди й підіймалися досі в повітря, то тільки на повітряних кулях. І мрії лишалися мріями... А втім, десь 1909 року стали писати в газетах, що вигадано гвинт, який всвердлюється в повітря, а трохи згодом повідомили, що такий гвинт, чи пропелер, доданий до видовженої повітряної кулі, створив за кордоном дирижабль. Минуло кілька місяців, і в газетах та журналах можна було прочитати про перші літальні машини — аероплани й відважних людей — авіаторів, що знімаються в повітря на тих машинах. Нове, досі невідоме слово "авіація" так зацікавило великих і малих, що, коли до міста приїхав лектор, який мав розповісти про таємниці літальних машин, в залу, де відбувалась лекція, важко було протовпитись. Лектор оповідав про польоти американців братів Райт, про успіхи французького авіатора Блеріо і продемонстрував літання маленького пропелера. Пущений з спіральної залізної палички, пропелер плавко пролетів половину зали, викликаючи захоплення глядачїв-школярів. Незабаром такі пропелери стали продавати як модну іграшку по крамницях. Нас, дітлахів, уже не вабили тепер паперові змії, яких ми запускали раніш у повітря на вигоні за містом; тепер кожний із нас мріяв придбати собі цей маленький залізний пропелер, що десь у світах підіймав над землею справжню літальну машину. Через рік мені пощастило побачити випадково і саму літальну машину.
Влітку 1910 року мати поїхала зі мною до Харкова в гості до родичів. Дітей у тих родичів не було, і, щоб я не нудився весь час між дорослими, мене познайомили з сусідським хлопчиком Вітею, моїм однолітком. Вітя охоче водив мене по харківських вулицях, де що не крок, то й побачиш якесь чудо великого міста. Для Віті це вже було не новина, а я витріщав очі і на конку, і на трамвай, і на поодинокі автомобілі, яких ще зроду не бачив. А в неділю, нишком від дорослих, він повів мене далеко за місто глянути на таке, що навіть і йому було первиною. Ще в суботу він таємничо прочитав мені наклеєну на паркані афішу, в якій повідомлялося, що з дозволу начальства відомий спортсмен і улюбленець публіки Уточкін буде демонструвати польоти на літальній машині на іподромі, де звичайно бували кінські перегони.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Печатка
Борис Антоненко-Давидович — Фальшивий білет
Борис Антоненко-Давидович — Синя волошка
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Скільки коштують квитки — Вітя не прочитав, бо однаково в нас на це не було грошей, а просити в батьків на таке непевне діло було ризиковано: нас могли й зовсім не пустити на той далекий іподром, де напевно буде сила народу. Вітя тільки прочитав для чогось, що, в разі політ не відбудеться, гроші повертаються назад. Це нас насторожило: значить, це ще хтозна, чи зможе той Уточкін полетіти, чи нічого в нього не вийде з його наміру. Та це й зрозуміло: летіти вгору — не з ганку стрибати, тут, як у приказці: казала Настя, як удасться!
На вулицях, що вели на іподром, було людно. На конках, які їхали вгору по Сумській, було напхом набито людей. Усе те линуло подивитись, як людина здійметься в повітря. Коло високого паркану, що огороджував іподром, було людське стовпище, над яким височіли кінні городові. Раз у раз вони вигукували: "Осади назад!" і разом з пішими поліцаями відтискали людей від паркану. Я з Вітею довго бігав навколо високої дерев'яної огорожі, поки, нарешті, знайшов вільну шпаринку й прикипів до неї.
На широкому полі іподрому, то плигаючи, то несучись над самісінькою землею, деркотіло щось незграбне й біле, схоже на величезного жука. Гомін став переходити на тисячоголосий рев, і юрба безбілетних цікавих не витримала загальної напруги. Людська хвиля перемахнула й мене з Вітею за огорожу. Ми побігли разом з іншими до літальної машини, що саме спинилась на середині поля. Надбіглі за нами люди притиснули мене майже впритул до самої машини, яку я спрагло розглядав. Невелика споруда з полотна, металевих дудочок і чотирьох коліс, з яких два під крилами були завбільшки з велосипедні колеса, а задні, під хвостом літака, далеко менші,— мало була подібна на машину. Хіба що невеликий бачок, маленький моторчик та блискучий пропелер нагадували глядачам, що це все ж таки машина. Коли ж глянути на маленьке бамбукове сидіння для пілота, схоже на дитяче кріселко, й бамбукову поперечку — під ноги, то можна було подумати, що перед тобою якийсь складний пристрій для акробатичних циркових номерів. Так виглядав перший літак на світанку нашої авіації!.. Та мене не менш цікавив і сам новітній Ікар, який не побоявся тепер, що червневе сонце розтопить його полотняні крила. Подейкували, що ці сміливці, які зважуються долати в собі природжений страх людини перед височінню й літають у повітрі, чимось схожі в обличчі на птахів. Але перед моїми очима був звичайний чоловік, що, хоч і мав пташине прізвище, але зовсім не літальне — Уточкін. Він сидів у своєму бамбуковому кріселку, щось пояснював надбіглим простим людям, з одягу видати — майстеровщині, й на щось скаржився. Сам Уточкін вважав свій сьогоднішній політ за невдалий, бо, за його словами, інколи йому щастило підійматися аж на п'ять сажнів, а сьогодні він злітав тільки на півтора-два аршини...
З своєї шпарини у паркані я не бачив, чи таки літав Уточкін над поверхнею землі, чи його літальна машина лише підстрибувала. В цей час надбігла публіка чистіша — в білих накрохмалених манішках і капелюхах-"котелках". Вона припізнилася, бо сиділа на верхніх ярусах іподромного амфітеатра, відкіля здавалося, що Уточкін тільки кружляє по іподрому, а не літає.
— Ніякого польоту не відбулося! Шантаж! Гроші за квитки назад! — вигукували ці панки ще здалека, обурено розмахуючи руками. Але в Уточкіна знайшлися несподівані захисники. Це були вуличні хлопчиська, що добрали способу нишком пролізти на іподром зайцями й, щоб бути непомітними, тихенько лежали під час польоту на траві подалі від амфітеатра. Вони то й бачили на власні очі, що літальна машина не тільки бігала та підстрибувала на землі, але й підлітала. Хай не високо й не далеко, та все ж одривалася від землі...
Однак з іподрому більшість людей розходилася розчарована. Чулися навіть слова маловірів:
— Сказано — людина не птах, тож і літати не може.
Я повертався з якимось роздвоєним почуттям: був на польоті й самого польоту не бачив; вперше в житті побачив авіатора, але ніяк не міг позбутися враження, що на бамбуковому сидінні був акробат, у якого сьогодні не вдався його головний трюк.
Мені й на думку тоді не спадало, що прийде такий час, коли літак стане доступний кожному, як вагон поїзда. Лиш через двадцять років після того я вперше полетів у тому ж Харкові на пасажирському літаку. І коли літак, пробігши по стартовій доріжці, непомітно одірвався від землі й знявся в повітря, я нараз відчув велику радість. Радість за здійснення давньої людської мрії і гордість за проникливий людський розум.
Я замовк, а син сидів тихо, чи то чекаючи на дальшу розповідь, чи замислившись над міфом, що став дійсністю, й загиблим Ікаром, який воскрес в образі сучасного пілота.
— Отак, сину, воно починалося, а до чого дійшло — ти сам бачиш сьогодні. Але зверни увагу, мій хлопчику,— все починалося з мрії. Мрія оберталася згодом у легенду про вогонь Прометеїв, у міф про Ікара та його крила, в казку про килим-літак і скатертину-самоданку. І всі ці мрії обернулися в дійсність в епоху електрики, авіації й автоматики...
Колись ти так само, як я тобі зараз, будеш розповідати своїм дітям і онукам, як літав зі мною над хмарами на комфортабельному літаку ТУ-114, згадаєш атомний криголам "Ленін" і наші сьогоднішні кібернетичні обчислювальні машини. Твоїм дітям видаватиметься все це занадто простим. Подумай тільки, які чудесні відкриття та винаходи несе людству ера розщепленого атома й кібернетики!
Мене тоді вже не буде — так, так, синку,— ніхто не вічний на землі, вічна лиш людська думка, що безнастанно лине вперед і вгору. А думці завжди передує мрія. Вона, як крила, підносить нашу думку над дріб'язком щоденного і несе її у незнану далечінь прийдешнього. Тож не бійтесь і не соромтеся ні ти, сину, ні ви, мої далекі нащадки, мріяти. Хай вічно живе мрія! |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Гарбуз і Цмоктій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4013 | Борис Антоненко-Давидович | Гарбуз і Цмоктій | Присвячую
Михайлині Коцюбинській на день її народження, замість подарунка.
Було це дуже давно. Років шістдесят п’ять тому, якщо й не більше. Але що вдієш, коли людині на схилі віку давноминуле пригадується ліпше, ніж те, що було вчора або позавчора.
Отож у Охтирській гімназії, котру я закінчив 1917 року, було два наглядачі, Олександр Іванович Покровський і Павел Афанасьєвич Сисоєв. Не тільки в гімназії, але й у всьому місті вони були відомі більше під своїми прозвиськами — Гарбуз і Цмоктій. Перший доскочив свого прозвиська тим, що надумав звити собі родинне кубелечко й одружитись, не врахувавши своїх зовнішніх і внутрішніх даних. Мало сказати, що він був далеко не показний собою чоловік, а, як на дівочий погляд, то майже потвора. Уявіть собі літню людину з брезклим обличчям, вивернутими назовні слинявими губами, які весь час ворушаться, ніби Гарбуз безперестанку щось жує, обрідне волосся на голові, й під носом щось схоже на дві зубні щітки, вимазані у ваксу; підборіддя голене, а очі сіро-брунатно-зеленавого кольору, та найголовніше — випнутий вперед здоровезний живіт, який свідчив не про жирове нагромадження, а про якусь хворобу: водянку чи ще якусь біду. До того ж і платня гімназіяльного наглядача була не така вже й велика: поки Покровський парубкував, йому її цілком ставало, можна було б і з жінкою скромно прожити, а от якщо б народились діти, було б уже сутужно. І не зважаючи на це, Покровський посватався до одної охтирської міщаночки й, за українською традицією, як того й слід було сподіватись, дістав делікатну відмову у вигляді гарбуза. Більше він не зважувався спокушати свою фортуну, але відтоді він лишився вічним парубком з прозвиськом Гарбуз.
Павел Афанасьевич Сисоєв був протилежністю Гарбузові всіма сторонами: старенький, милолиций, з сивою борідкою і вусами, він був обтяжений великою родиною з кількох дочок-красунь, блакитнооких, русявих, типової російської вроди, й крутився як муха в окропі, зводячи кінці з кінцями свого вбогого родинного бюджету. Після служби в гімназії він біг до "потребилки", цебто крамниці споживчого товариства, де пайовиками були здебільшого вчителі гімназії та вищої початкової школи, й допізна працював там продавцем і бухгалтером. Прозвисько Цмоктій він дістав через свою звичку, бачачи якийсь нелад чи в гімназії, чи в крамниці, сплескувати руками, докірливо хитати головою й усе своє невдоволення висловлювати прицмоктуванням, тим самим ніби криючи образливі слова під лагідними вусами.
У гімназії під час перерв Гарбуз і Цмоктій по черзі ходили коридорами першого й другого поверхів і пильнували, щоб шибеники з Молодших класів не пустували, не бешкетували, не борюкались і не бились.
Гарбуз, побачивши здалека якийсь шарварок, поважно наближався, виставляв, як турецький здоровенний барабан, своє пузо й сердито гримав: "Шилишь!" — і називав прізвище провинного. Не "шалишь", як то слід було казати по-російському, цебто пустуєш, а саме — "шилишь!", яке він вимовляв, шиплячи, як гусак. Не раз випадало й мені чути Гарбузове: "Шилишь, Давыдов!" (адже моє офіційне прізвище тоді було — Давидов). Інколи траплялось, що й Цмоктій був незадоволений моєю поведінкою під час перерви і, сплескуючи долонями та прицмоктуючи, картав мене крізь вуса: "Ах, как нехорошо! Ах, как плохо, Давьідов!.. Тц-тц-тц…"
Гай-гай, скільки літ відтоді минуло, скільки води пішло з Дніпра в Чорне море, чи не третє покоління народилося за цей довгий час, але кожного разу, коли мене викликають до КДБ на доброчинні розмови, як свідка чи щоб вплинути на мене й мою недобру поведінку, дарма що я аніскільки не змінювався протягом півсторіччя, лиш мінявся політичний клімат навколо мене, мені в голосі генерала, полковника або майора КДБ вчувається, наче з того світу, шипіння Гарбуза: "Шилишь, Антоненку-Давидовичу! Шилишь!" А новітній Цмоктій із Спілки письменників прицмоктує в унісон: "Ах, як то недобре, Борисе Дмитровичу, ц-ц-ц, як погано те все у вас, тц-тц-тц!…"
17.12.1978 р. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Гришка-розвідник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4063 | Борис Антоненко-Давидович | Гришка-розвідник | Цілий день Гришка никав голодний містом й не знаходив поживи. За давньою звичкою він майнув на базар, щоб піднести якійсь гладкій пані кошика та заробити собі на шматок булки й ковбаси. Але на базарі було порожньо.
Канонада цілих два дні незгавала й на хвилину, і вночі було чути лункі постріли на околицях міста, а потім горожани шепотіли по завулках і закутках:
— Червоноармійці прийшли...
Пани сиділи по льохах, і хіба яка перекупка виходила на базар та зразу ж і повертала назад; боязко оглядалась і хрестилася серед порожніх глухих вулиць.
Гришка пробіг майданом, де раніш щодня клекотів базар, і тільки-но хотів повернути на якусь бічну вулицю, як за рундуком почув розмову двох крамарів:
— А які ж вони з себе?
— Страшні, Прокопе Герасимовичу, в бога, кажуть, не вірять...
— Ви чули — людей усіх перестріляють. Казали, і крамниці спалять?
— О, то такі, що можуть! Двох офіцерів коло церкви вбили.
— І, кажете, вже ввійшли?
— На Петропавловській сам бачив п'ятьох кінних... Гришка більше не слухав їх. Він стрімголов полетів на
Петропавлівську, де мали бути ті червоні, страшні, з рушницями люди. Але Гришка не боявся їх. Гришці що? Вони проти буржуїв. Це Гришка добре анає. А який з Гришки буржуй? Навіть батьків у нього немає. Був тато колись — мовчазний, натруджений. Забрали на війну німця воювати: не повернувся. Три місяці тому й мати померла. Прала довгими днями чужу білизну, зігнувся .стан, намозолилися руки, а налетів тиф — скосив на дванадцятий день. Залишився відтоді Гришка сам.
З того часу ніхто вже не називав його Грицем, Грици-ком, а став він для одних — Гришка, для інших — пацан.
Цілий день він шукав, де б його попоїсти, а ввечері спав на кухні у старої квартирної хазяйки, де жив він з матір'ю. За це він щоранку виносив хазяйці помиї, носив воду і двічі на тиждень мив підлогу. Отак і пробивався.
Гришка пробіг останній провулок, вискочив на Петро-павлівську й зупинився. Дорогою йшла піхота, везли на возах кулемети, а збоку від бруку стояла похідна кухня і кілька червоноармійців коло неї. Вони були одягнені в старі, задрипані, уболочені шинелі, а за єдину окрасу їм була червона стрічка на грудях, і зірка на сивій шапці. Проте вони були веселі й бадьорі. Дехто крутив з махорки цигарку, інші жартували й сміялися. Гришці вони одразу сподобалися. Це тобі не офіцери, що не підступити до них! Гришка сміливо, як до своїх, підійшов до гурту й звернувся до кашовара:
— Товаришу, дай пошамати.
— А ти ж відкіля взявся?
Гришка не знав, що відповісти. Одначе пахощі гарячого борщу з м'ясом приємно залоскотали йому в носі. Гришка тихо сказав:
— Я тутешній. Базару цілий день нема. А їсти хочеться.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Крила Артема Летючого
Борис Антоненко-Давидович — Пиріжки, пиріжки
Борис Антоненко-Давидович — Так вийшло
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Кашовар насипав йому в миску борщу й кинув великий шматок м'яса.
— Ну, бери, коли не їв. Тільки в нас так: хто не робить, той не їсть! Зрозумів?
Гришка мугикнув набитим ротом, коли це підійшов якийсь червоноармієць і, простягнувши Гришці хліба, ляснув його по плечі:
— А ти, малий, до буржуїв — як?
Гришка проковтнув ложку борщу й, косо подивившись, весело відповів:
— Буржуїв треба гнати!
Чераоноармійці дружно зареготали, а Гришці, чи то від борщу, чи від гурту молодих, бадьорих людей, стало тепло й хороше. Доївши борщ, Гришка витер рукавом рота й звернувся до старшого.
— Я буду з вами. Можна? Старший посміхнувся:
— А буржуїв будеш бити?
Гришка хитро усміхнувся й собі і рішуче відповів:
— Авжеж, товаришу, буду! Ось тільки візьміть!
Гришка прив'язався до людей піхотного полку. Йому здається, що він давно вже й сам червоноармієць, і ті дні, коли його мати прала чужу білизну, такі далекі-далекі, наче уві сні.
Гришку залишили в полку. Спочатку ротний хотів прогнати, але Гришка розплакався:
— Візьміть мене! Візьміть. В мене нікого нема.
Тоді Гришку послали до похідної кухні чистити картоплю й мити казанки. Щодня він тепер скріб ножем між брудними пальцями картоплю і доброхіть приносив кашоварові води в казан.
Коли картопля парувала вже у великому казані, Гришка витирав об свою нужденну куцину руки й ховав за пояс ножа. Ніж, що дали йому чистити картоплю, Гришка залишив собі. Це буде йому зброя: ану ж зустрінеться він десь із офіцером — чим тоді Гришка боронитиметься?
Полк вирушив на південь. Гришка безжурно сидів на передку похідної кухні, а назустріч йому йшла переможна, щаслива весна. Зеленіють ниви, ніжно квітнуть у садах яблуні, і Гришці радісно на душі.
Він справжній червоноармієць. На грудях у нього теліпається якась замусолена червона поворозка, а на кашкеті (подарував ротний)— зірка! От коли б тільки ще рушницю дали! А більше Гришці нічого не треба.
Коло просторої хати, що посеред села, командир полку радився з батальйонними й ротними.
— На станції вони мають панцирний поїзд—це нам відомо; потім у них, мабуть, близько сотні чеченців... А що крім того? Скільки піхоти, гармат?..
— Ото ж то й лихо, що ми не знаємо,— зітхнувши, сказав командир першого батальйону, кремезний чоловік з голеним обличчям.
— Денікінці, здається, гадають затриматися на станції,— знову сказав командир полку,— але ми за всяку ціну мусимо до ранку зайняти її.
— А які відомості принесла розвідка? — спитав другий командир.
— Дуже малі. Те, що ми знали й досі. Денікінці отаборилися на станції й не підпускають туди нікого. А нам, як собі хочете, раніш, ніж виступати, треба дізнатись, що там за сили.
Командири мовчки міркували. Кожен бачив, що це конче треба, але як то зробити — ніхто не міг добрати способу.
Нараз із двору, де вже парувала кухня, вискочив з газетою Гришка. Побачивши знайомого ротного, він, чухаючи потилицю, підбіг до гурту.
— І що це воно за слово таке? Зроду не чув: "конкретно"? І газета червоноармійська, а Так, наче по-буржуйсь-кому написано...
Командир полку пильно глянув на Гришку, і раптом його лице проясніло й радісно усміхнулось.
— Ось хто міг би дізнатись! Далебі, кращого розвідника не знайти! А йди-но, хлопче, сюди!
Гришка підійшов і став струнко.
— Так ось що: скидай шинелю, одягни якесь барахло і — гайда на станцію. Проминеш наші дозори, а там уже сам викручуйся. Тільки щоб усе роздивився як на долоні,— чи є гармати, скільки піхоти,— розумієш?
— Розумію, товаришу командир полку! — весело гукнув Гришка, а в оченятах його блиснув щасливий вогник: ще б пак не зрозуміти!
Через п'ять хвилин Гришка, вбравшись у якесь лахміття, із скринькою ірисок простував по залізничній колії.
Вже проминув він ліщину, де були останні червоні пости, і вийшов на поле. Здалеку бовваніла кількома тополями й високою водокачкою станція.
Гришка рішуче звернув з колії і пішов полем. Він знав, що треба робити. На станції Гришка продаватиме іриски й непомітно огляне ворожі сили. Гришка глянув на свою скриньку. Смачні іриски виблискували проти — сонця й непереможно вабили, Гришка не витримав і поклав одну в рот. Коли вона розтанула, Гришці закортіло з'їсти ще. Він простягнув уже руку, але спам'ятався: сором! Треба ж продавати їх.
Він прискорив кроки, коли раптом з-за кущів грубий голос:
— Стій! Ти хто?
Гришка побачив смагляве обличчя з синіми погонами, а потім з-за куща вилізло ще двоє.
— Ти хто? — сердито перепитав, підходячи до Гришки, перший.
Гострий холодок пронизав Грищині груди й шпигнув поза спиною. Та Гришка не виказав себе:
— Я — стрілочників. Торгувати — на станцію... Смаглявий нахилився до скриньки, взяв дві іриски й
проковтнув. Гришка умисно сльозливо заверещав:
— Дядю, а гроші? Дядю, заплатіть!..
— Ану, котись! — Смаглявий торснув його ногою, і Гришка, хлипаючи, поволі подався геть. Коли пост лишився далеко позаду, Гришка щодуху побіг до станції.
Перша небезпека минула, і тепер надходить саме лихо. Ще здалека він побачив на колії зеленуватий панцирник, що злегка пихкав і чатував на ворога. Далі потягнулися довгі, безконечні валки вагонів, станційні будівлі.
Гришка поминув водокачку і вийшов на перон. Тут було людно. Скрізь стояли, сиділи й лежали солдати, прогулювались офіцери, сновигали санітари, сестри-жалібниці, але між ними, окрім двох-трьох залізничників, не було жодного цивільного.
— Сочный, молочный ирис! — загукав несподівано Грищин голосок, і це мимоволі привертало до нього загальну увагу. До нього підходили, купували, глузували з нього, а Гришка гасав по перону, і його голосок лунав з різних кінців.
— Сочный, молочный...
Він уже продав зо два десятки і встиг помітити, що за станцією стоїть другий панцирник; з товарних вагонів виглядали солдати.
— Сочный, молочный ирис! Ирис! — Він перелічив вагони, та треба було дізнатися ще про гармати. Гришка звернув з перону. А чому це той білявий з тоненькими вусиками офіцер так пильнує за Гришкою? Може, іриску купити доче? — Ирис! Сочный...— Гришка обернувся назад. Офіцер дивиться на нього. Гришка прислухався до свого голосу, йому стало боязко: він сам серед сотень денікінців. Гришці здалося, що за ним усі стежать і ось-ось... Та ні! Це так тільки здається. Гришка сердито вилаяв себе: "От іще, заєць полохливий! Чого ж лякатися? А може, таки справді стежать?.."
Гришка обернувся й знову побачив пильні очі білявого офіцера. На цей раз офіцер ще здалека крикнув: "Стій!" — і прудкими кроками підійшов до Гришки.
— За мною! — він смикнув Гришку за рукав і повів до станції.
Гришка намагався удавати безневинного "пацана":
— Дядю, пустіть! Мені продавати треба... їй-бо! Пустіть!
Офіцер мовчки вів його до коменданта.
Перед комендантськими дверима Гришка відчув, що справа його кепська. Він насупився й мовчки ввійшов до кімнати. Холодом війнуло на нього від чужої обстанови й грізного, гладкого офіцера, що сидів коло столу за паперами.
Білявий офіцер щось прошепотів йому на вухо; той суворо глянув з-під буйних брів на Гришку й басом гримнув:
— Ти відкіля? Чого ти тут швендяєш, га?
— Я цукерки продаю... тутешній...— тихо відповів Гришка.
Комендант стукнув кулаком по столі:
— Брешеш! Відкіля ти?
— Стрілочників... батько там, у будці... Я...— шепотів Гришка.
Комендант гукнув на чеченця:
— Розв'яжи йому язика!
Тільки-но Гришка обернувся, щоб глянути на чеченця, як в очах йому мигнув нагай і боляче оперезав спину. Ноги підкосились, здригнули руки й випустили додолу скриньку. Іриски, мов камінці, розсипались по підлозі. — — Так хто тебе послав сюди? Ну?! — нахилився до нього з-за столу комендант.
Чеченець ще раз замахнувся, і Гришка поточився додолу. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Гроза | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4082 | Борис Антоненко-Давидович | Гроза | Літо 1919 року видалось гаряче. Після травневих дощів з жартівливим гуркотом грому й грайливими гадючками блискавок у червні зайшла тривала година, що наприкінці місяця перетворилася на спеку, а далі в нерухомому розпеченому повітрі зависла посуха. Никли в невеликому міському саду гіллясті клени, на берестах і тополях не перешіптувалося застигле листя, на центральній вулиці вкривалися цупким шаром пороху зачучверілі кущі жовтої акації, і старі верби на берегах мілкої річки, що пробігала через місто, сумно спускали до води довге віття. На порожніх, знелюднених вулицях торохкотіли по бруківці бочки водовозів, ледве встигаючи за довгий літній день напоїти з криниць людей і худобу, та зрідка цокотіли, поспішаючи кудись, поодинокі спітнілі вершники.
Всё навколо благало дощу, але з білястого, злинялого від спеки неба нещадно пекло сонце, і тільки вечорами в останні дні над обрієм стали громадитися хмари.
Довго збиралася десь гроза й ніяк не могла вбитися в силу, щоб дотягтися до розпареного, принишклого міста й упасти на нього зливою. Змучені спекою городяни з тривогою поглядали вечорами на південний захід, де короткі спалахи осявали на мить край неба й часом долинав відтіля приглушений грім. Але чи то ж таки грім? Уже минуло два тижні, як білі захопили Харків: відтіля сюди, до маленького повітового міста з хлоп'ячою і дівочою гімназіями, кількома крамницями, собором, казначейством і тюрмою в центрі, тільки яких сто верст. Білі попервах покотилися й далі, за Харків, спричинивши тут, у повітовому місті, передчасний переполох і втечу, та щось спинило їх напів-дорозі, і ось уже тиждень, як вони, тупцяють на одному місці, не просуваючись уперед і не відступаючи назад, ї хтозна, чи не спалахують ото над далеким обрієм постріли гармат і чи не гримотить там десь приглушена відстанню артилерійська канонада?
У просторому восьмикімнатному домі Краснокутських така ж порожнеча й тиша, як і на вулиці. З усієї великої родини й численної челяді сьогодні в домі залишилося тільки двоє: господар — купець першої гільдії, він же й колишній гласний міської думи й незмінний соборний титар, Микола Іванович Краснокутський та його тридцятилітня дочка Ліза. Лизаветі Миколаївні слід би пересидіти чергову зміну влади в Харкові. Там лишився її чоловік, приват-доцент університету, що знає тільки свою геологію й не визнає ніякої політики, там вигідна квартира в п'ятиповерховому людному будинку на головній Сумській вулиці,— це в якійсь мірі забезпечувало від можливих прикрощів, коли одна влада тікала, а друга входила до міста. Але хіба ж могла Лизавета Миколаївна, ця улюблена батькова Ліза, лишатися з чоловіком у безпечному великому Харкові, одержавши від мачухи телеграму, що батько тяжко захворів і хтозна, чи видужає! До того ж батько не тільки купець: торік, за гетьмана, він був головою місцевої філії хліборобів-землевласників. Коли фронт наблизиться до міста, батькове становище буде дуже критичне... І ось Лизавета Миколаївна, кинувши дворічну Вероніку на чоловіка й няньку, подалася з обстрілюваного вже дені-кінською артилерією харківського вокзалу в якомусь військовому ешелоні, щоб з усякими пригодами, міняючи товарний вагон на селянську підводу, а де й пішки йдучи, подолати за три дні ту відстань, на яку за нормальних часів досить було кількагодинної їзди пасажирським поїздом.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Певні ознаки українського буржуазного націоналізму
Борис Антоненко-Давидович — Не святі горшки ліплять
Борис Антоненко-Давидович — Як ми говоримо
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
. Вона приїхала вчасно, бо консиліум місцевих лікарів схилявся до невідкладної операції, але старий батько уперся. Хоч він нарешті й погодився! довіритися хірургічному ножу, але категорично зажадав, щоб цей ніж тримав у руках не тутешній жартівник і п'яничка лікар Солодовников, а професор з харківської клініки. Хіба він, Микола Іванович Краснокутський, він, що почав діло з продажу на базарі шапок і картузів, а дійшов до купця першої гільдії з великою залізо-бляшаною крамницею, хутором і двомастами десятин землі й лісу, не заслужив, щоб його оперував, коли вже так треба, не якийсь шалапут-коновал, а справжній професор, який добре знається-на своєму ділі? І що собі думають його діти, яких він дойів до пуття, не жаліючи грошей на освіту, а вони порозлітались на всі сторони й до батька їм байдуже тепер? Що думає його друга жінка Варвара Пимонівна, яку він, багатодітний удівець, узяв з бідного попівського роду, щор давала лад сім'ї і дому? Чому, кінець кінцем, Ліза, його найулюбленіша найстарша, дочка, не добере способу привезти сюди харківського професора? Він не поскупиться щедро заплатити тому професорові за працю й клопіт,! але де ж той професор?..
І старий коверзує, як" мала дитина-вереда. Затявся на своєму й не хоче слухати Лізини* пояснень і умовлянь. Годі переконати його, що ніякий професор ні-за які гроші не зважиться зараз вирушати з білого вже Харкова, трюхикати на возі по бездоріжжю, переходити десь через фронт, ризикуючи дістати випадкову або й зловмисну кулю з тої чи другої ворожої сторони. До потьмареного хворобою батькового розуму нічого цього не доходить, і батько знай торочить своє:
— Професора! Привезіть із Харкова професора... Може, й ніякої операції не треба буде тоді...
До лікарні батька треба було покласти не тільки через хворобу. Він, один із міських багатіїв, буржуїв, як зве їх презирливо більшовицька влада, категорично відмовився внести п'ятдесят тисяч накладеної на нього контрибуції. Розуміється, заплатити ні Сіло ні впало такі великі гроші хтозна-кому, невідь за що — це абсурд або, як каже батько, "здирство й грабіж серед білого дня", але хіба власне життя не дорожче за ці| гроші? Тиждень тому, відповідаючи на білий терор у Харкові, де вже повисли на ліхтарних стовпах зловлені більшовики, тут, у цьому місті, розстріляно п'ятнадцять заручників, які не внесли контрибуції. Не інакше як тільки хвороба, що вклала в ліжко Миколу Івановича й про яку більшовики, мабуть, дізналися від своїх підглядачів серед домашньої прислуги, врятувала батька від жахливої долі п'ятнадцяти багатіїв, що лежать тепер закопані разом з ігуменом і поміщицею на узліссі монастирського бору... Але нетривкий більшовицький терпець може легко урватися, і тоді не врятують і гроші.
Мачуха, потай від батька, однесла вже десять тисяч у совдеп, слізно запевняючи, що більше грошей у домі нема й через хворобу чоловіка не можна дістати. Та це мало зарадило.
— Пятьдесят хрустов на бочку, и никаких гвоздей! — одрубав їй на це голова совдепу матрос Хорошун, проте принесеш десять тисяч усе ж узяв. Варвара Пимонівна так налякалася в совдепі озброєних людей і портретів на стінах якихось більшовицьких достойників, що зовсім розгубилася й не второпала навіть, про яку то бочку й гвіздки сказав грізний призвідця реквізицій, конфіскацій та контрибуцій матрос Хорошун. Чи не натякав він ото на їхню залізо-бляшану крамницю, де між усякою залізною всячиною продавалися й гвіздки та стояли різні бочки з сипким товаром? Ясно було тільки, що десять тисяч Хорошуна аж ніяк не вдовольняють, і то ще треба дякувати богові, що цей страховисько матрос, перед очима якого тремтіли всі порядні люди в місті, пустив з душею Варвару Пимо-нівну додому.
Три дні тому пізно вночі заскочив на коротку часину брат Лизавети Миколаївни Захар. Він приходить отак через ніч — обмінятися новинами, взяти провізії і знову метнутися городами й левадами на міську околицю, де ось уже місяць переховується в похилій хатині старої сестри своєї няньки. Два роки тому Захара проти його бажання взято з третього курсу юридичного факультету до військової школи; всупереч своїм нахилам, він пішов офіцером на фронт і, зовсім того не бажаючи, попав у полон до Австрії Тільки нещодавно, переходячи різні фронти, Захар з бідою повернувся додому, і тепер він зовсім не хоче, щоб його знову мобілізували. Годі бути цурпалком, якого хвилі кидають куди їм заманеться, а люди, що стоять при владі, різьблять з нього те, що їм треба. Повинен же колись Захар стати самодостатньою особою, що визначає собі сама свій дальший шлях! Один раз дано людині жити, і Захар хоче доцільно використати свій проїзний життєвий квиток. Коли Захар закінчить університетський курс і стане адвокатом (тільки адвокатом!), він боронитиме на судових процесах більшовиків і меншовиків з есерами, робітників і селян-заколотників, поміщиків і фабрикантів, якщо вони з тих чи тих причин стануть у конфлікт з законом. Бо люди — об'єкт закону, тоді як закон — непохитний суб'єкт, ба навіть вища субстанція, що спрямовує людські відносини в певному напрямі. Вміти поводитися з цією завалистою махиною, що тяжить над людьми, обертати її на свою уподобу — то своєрідне мистецтво, яке дається не кожному. Саме воно, а не майбутні адвокатські гонорари вабить Захара до юстиції. Але поки в країні панують беззаконня, хаос і анархія, треба тихцем пересидіти цей скаламучений час, щоб зберегти себе до кращих днів. І ось через те Захар, як злодій, продирається між яблунями й грушами великого батьківського саду і перед верандою спиняється, щоб пильно придивитися до крайнього вікна: якщо воно завішене, значить, дома все гаразд, якщо ні — є хтось сторонній або чекають небезпеки. Потай від прислуги він залазить через незамкнене вікно в дім, щоб, прийшовши з ночі, за півгодини знову зникати1 в ніч.
Останнього разу Лизавета Миколаївна й Варвара Пи-монівна затримали Захара на коротку родинну нараду. Що робити з батьком, який став уже непритомніти, але ніяк не хоче довіритися місцевим лікарям? Чекати, коли з Харкова прийдуть сюди білі, і тоді привезти хірургічну знаменитість для операції, але скільки ж доведеться чекати, та й чи не помре за цей час батько без радикальної медичної допомоги? Одвезти батька проти його волі до земської лікарні на операцію і самим договориться з хірургом Солодовниковим, але чи годиться ж так робити й що буде, як батько помре під час операції? Лишити батька вдома й просити лікарів тимчасово забезпечити тільки консервативне лікування, але як же буде & сорока тисячами не-сплаченої контрибуції?.. Тут Варвара Пимонівна, забувши, що пасег>бкові треба поспішати з дому, докладно стала оповідати, якого страху вона набралася, принісши в совдеп десять тисяч Хорошунові.
— На нього навіть глянути страшно, а не то що говорити! — Звела очі в куток, де висіла ікона божої матері, й ревно перехрестилася, притискаючи пучки до чола, живота й плечей: — Захисти нас грішних, заступнице наша, пресвята діво Маріє!..
— Та заплатила б уже всі п'ятдесят — знаєте ж бо, з ким маєте діло! — досадливо перебив мачуху Захар, що став уже тривожно прислухатися до сторожкої тиші на вулиці.
— Я й так ледве нашкрябала в усьому домі ці десять тисяч! Микола Іванович, як почув про контрибуцію, зараз же сховав усі гроші, і, де вони, повірте, я й досі не знаю.
— Ех, батько, батько! — скрушно зітхнув Захар, пізнаючи в цьому маневрі давно відому батькову вдачу.— Сам загине через свою скнарість і нас за собою потягне...— Захар підвівся й, почуваючи, що вже давно перейшло за першу годину, рішуче сказав сестрі й мачусі: — Коли людина стала несповна розуму, її годі слухатися — вона неосудна. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Два | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4041 | Борис Антоненко-Давидович | Два | ДВА
— Охтирка?.. Дайте военкома!.. Товаришу, швидше-бо, швидше!!
— Останні кулі вистрелюємо... тільки дві ленти коло кулемета... половину роти порубано... Ви слухаєте?.. Телефоністка! Охтирку!!
Др... др... др... дзелень...
— Проводи перерізано! Гади!..
І телефонна трубка, випущена з вогкого залізного кулака, байдуже вдарилась об конторську стіну, легенько відскочила назад, похиталась якусь мить і заспокоїлась.
Три години вже б'ються хлопці Заклепенкової роти. Засіли в останньому захистку від махновських куль та шабель — конторі пархомівської цукроварні, а стурбований зір крізь віконце на горищі хапає довгі валки селянських возів.
— Сахар Махно роздає! — лунає від заходу до півдня й поринає за хвилями жита.
Біля байраку зупинилась оточена кіннотою тачанка, а по селу вже розлітаються бризками нечисленні верхівці колись великої чортової сотні махновського командира Щуся. На заводському дворі беруть на мушку піші махновці конторські вікна; з-за ріжка машинної строчить кулемет.
І раптом:
Та-та-та-та... бум-ву-ух!..— розірветься біля конторських дверей махновська бомба, а по вулиці на дикому коні креше чорними стрічками куряву матроський кашкет
Упертість ворога дратує махновців.
— Підсмалити чортів! Хай комуна понюхає диму! Гусарський мундир і вишивана сорочка тягли до за
водської брами хмиз.
— Братва-а-а! Председатель "невозможных" де?
— Стій, мать твою!..
В подраній свитині та лаптях на босу ногу зупинився на вигук дядько й байдуже подивився в бік верхівця
Ти хто? Продработник? Реквізиції, конхіскації, соцілізації, сволочі!
— Якого там чорта "придработник"?
— А лапті — з Москви?
— Хіба ж це лапті?
?
— Це ж совєтське шавро, ги-ги-ги!.. Обидва весело сміялись.
На вигоні, недалеко від заводських бараків, гуло, немов на ярмарку.
— Розбирай сахар! Ні хунта комісарам!
— Переказували, що як прийде знову через два тижні й застане цілим,— спалить разом з бараками.
— Конешно! Хай люди попользуються!
Біля дверей розбивали замок. На вороному жеребці підлетіли довгі чорні кучері під волохатою шапкою.
— Ребята! Батько Махно приказал разобрать все: "Народное,— говорит,— добро — пусть достанется народу".
— Правильно!
— Верно! Конешно — народу!
— Не открывается? За мастеровыми послать!
— На чорта? Самі знесемо к нечистій матері! Дз-з-з-з!.. Засвистіла куля і, вдарившись об кам'яний мур, відскочила навкопить. На неї ніхто не вважав: не первина.
Рудий парубок вистромився в пробиту на покрівлі діру:
Не плач ты, Маруся,
Еду я в Китай,Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Синя волошка
Борис Антоненко-Давидович — Вартовий Чапенко
Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Ты пришлешь мне сахар,
А я тебе чай...
Вишкірив безжурним реготом зуби, перехилив додолу великого лантуха й сипав білий, як сніг, цукор.
Халамидником підскочив легкий вітерець, і дмухнула на спітнілі селянські голови цукрова курява.
— Хто там сипле!? Чортяка б його сипав!..
Та крізь здивування й лють шмигнула жадоба. Півколом кинулись од дверей до землі; лише два махновці та присадкуватий дядько відривали ломом здоровенні петлі.
— Моє!
Впав на цукор і вчепився пальцями в зелений шпориш, мов пазурами, худорлявий дядько з ріденькою цапиною борідкою.
— Іди ти к нечистій матері! "Моє"!..
Дядька штовхнули в бік кілька дебелих чобіт, а чиїсь руки тягли вже жменями з-під його чобіт, штанів та сорочки липкий пісок і сипали собі за пазухи, в шапки та поли свит.
Га-а-х! Одлетіли петлі, і сіра, закурена порохом селянська маса кинулася в одчинені двері.
— Пилипе, мені ж лантуха! Мені! Чуєш?!. Пилипе!
— Ріж ножем — швидше буде!
— Дайте ножа!
— Єсть!
— Одступіться-бо! Чого претеся!
Ж-ж-ж!.. Блиснув у сутінках барака ніж і вительбучив, наче черево кабанові, бік здоровенного лантуха.
— Ой-йо-йо-йо-йой! Пальці ж мої! Пальці!! Гадючкою потекла чорна гаряча кров із перерізаних
пальців і черешнями заляпала цукор.
— Одійди геть! Тільки сахар портиш!
Одпихнув чийсь залатаний лікоть скривавлені пальці й жах на лиці, а над цукром уже давили-штовхалися, важко сопучи, бородаті поважні люди та парубки.
На заводському дворі джмелями свистіли кулі й співав гуляйпольську славу криваву махновський кулемет.
Високо вгорі жмурилося легкими хмарками небо, і сонце, розглядаючи погром цукроварні, бавилося склом ставка, роздирало каламутні плями по закуреній стіні машинної, засміялось дрібним смішком на листі тополі й помандрувало на захід...
— Хлопці, держись! До вечора прибуде Лазаренко,— підбадьорює Заклепенко останню жменьку своєї роти, що трупом порубаних червоноармійців устелила шлях від Красного Кута до пархомівської цукроварні. Та серед пострілів рушниць і вибухів бомб давно вже загубилася надія. Перед очима мертвими точками встали обов'язок і смерть.
Порожніє в грудях Заклепенка. По п'ять набоїв лишилося на чоловіка, кулемет, подзьобавши останньою стрічкою мур машинної, звідки махновці намагалися підлізти під конторські двері, замовк...
Падають поранені та вбиті на брудну паркетну підлогу.
Недокурками погасли в калюжі крові вистріляні набої... Зеленою купою трупів тане й зникає на очах Заклепенка його рота. Рота, яка кривавою стернею пройшла з ним усю Україну від краю до краю.
...Буде останній і рішучий бій...— ніби співає тріскотнява рушниць, і луною односять кудись вибухи бомб.
З наганом у руці, розхристаний, без картуза, притулився він до перекинутого бухгалтерського стола.
Дзелень-лень! Розбила шибку й уп'ялась у стінку куля. З першого поверху прибіг, засапавшись,— останній червоноармієць.
— Ротний! Махновці хмиз під двері... Будуть підпалювати... ехй...— І впав з простреленим горлом останній червоноармієць Заклепенкової роти.
Удвох з півротним — усе, що лишилося живе від заклепенківців,— кинулися вони до вікна обстріляти паліїв, та біля дверей не було вже нікого, лиш густа хмара волохатого диму вдарила їм у ніс та у вічі. Метнули перед себе роздерті погляди — і перший раз перед ними встала виразно їхня смерть.
Защеміло коло серця, а в грудях стала пустка, немов у єврейській хаті після погрому. В порожній конторі, оточеній вогнем та махновцями, їх чатував кінець.
Але спалахнув тоді Заклепенко, відкинув з чола липкого чуба, скочив на вікно й до кам'яних будівель — несамовито:
— Так передайте ж нашим, як ми умирали! Далі підійшов до півротного, глянув у саму душу і:
— Ех, Ваню! Однаково!..
Не доказав; тільки зітханням своїм вирвав з грудей невимовлену тугу.
— ...Краще вже від твоєї руки...
Обнялись обидва останніми обіймами і притулили один одному до скронь нагани.
Та на межі життя й смерті перемогло життя.
Одірвались один від одного й шугнули голодними поглядами крізь вікно на степові простори. Так і припали очима до золотої пшениці...
І раптом...
?!
В'ю-ю-ю-ю — вв-а-ах-х-х!
Дрогнули всіма кутками своїх душ і... наче не повірили. Вв-а-ах-х-х! — привітом з далекого, рідного краю повторило вдруге.
— Ваню! Наша б'є!!
Життя нове, принадне, чарівне, хороше блиснуло їм У всій своїй красі й потягло до перемоги. Але крізь розбиті шибки вікон, через двері з першого поверху, ще звідкись підступно влізав у контору дим. Поцілувались, як рідні, й кинулись до вихідних дверей.
Одчинили засув, штовхнули двері, та натовпом повалились на останніх заклепенківців хмари чорно-синього диму, але не стримали їх.
— Вперед і — до ставка!
Кинулись у полум'я вогнища. Та насупроти вже строчив махновський кулемет і кілька рушниць дивилось у двері...
Вискочив з вогню на простір Заклепенко", шарпонув спрагло ніздрями повітря і впав з перекошеними грудьми. А збоку півротний стиснув заляпане кров'ю чоло, захитався, простяг на палаючий хмиз ногу й булькнув з рота червоною піною.
Вогненне сонце, п'яне від крові, розсікаючи хмари, запалило обрій червоним жаром. Кинуло ще один промінь, погралось на зацілілій шибці цукроварні й пірнуло за степом...
Сходив вечір і розсипав фіолетові пелюстки смутку...
Більше й більше, прокляттям, помстою розривалися на вигоні більшовицькі снаряди.
Чорний прапор сховався за байраком, і вже десь далеко в степу гуркотіли тачанки та гупали копитами на шляху сполохані коні.
1922 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Два пуди жита | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4043 | Борис Антоненко-Давидович | Два пуди жита | (З голодних фрагментів)
Сиротою закинута станція Рахин серед подільських ланів. Вирине раптом, громихаючи з гущавини голих, злегка обліплених мокрим снігом сливок та груш, одеський поїзд, зупиниться, засапавшись, проти невеличкого будинку станції й викине десятків зо три пасажирів, навантажених всілякими речами хатнього побуту та мануфактурою, і летить далі, а через півгодини навколо запанує знову тиша і пустка.
Тільки насупроти під гіллям кількох старих ялин та береста жваво туркоче маленький паровий млин "Трудової артілі" колишніх його власників і будить тишу.
Навколо млина зупиняються й застигають сірі постаті селянських кожухів та шкап; мовчки звалюються на спини дядьків важкі лантухи й зникають у темряві відчинених дверей.
Зате в середині млинка кипить німа робота. Товчуться біля прийомщика, важко сопучи, сірі свити та кожухи, бігає, наче півень на подвір'ю, з кутка в куток засипаний борошном, білий, немов примара, мірошник, і чітко вистукує машина. В її бадьорих згуках немов чується:
Ме-лем, ме-лем боро-шенце,
J Ме-елем, ме-лем боро-шенце.
Тільки пода-ва-ай, тільки пода-ва-айі..
Зухвалі, самовпевнені згуки переможно пахкають у насуплені лиця і запалюють якусь нову, таємничу іскру, а на голодних ланах аж до розпеченого на жар і все ж холодного обрію летить луною й тріпотить під стріхами —
Тільки пода-ва-ай, тільки пода-ва-ай!..
У млина з будинком станції своя згода: тільки наб'ється до верху невелика вогка кімната, що зветься за якоюсь старою, що загубила давно вже свій зміст, традицією — залою 2-ої класи, як до млина вже плентаються на плечах солдатської шинелі, чи подраного залатаного пальта набиті житом торби та лантухи. Це спекулянти, торбарі, просто люди з міста, що хочуть їсти. Тоді наче жвавіш затуркоче машина, сито засміється й перетне голод та злидні зігнутих людей молодий свисток і до зажурених садків понад колією кине нахабно свій клич:
Тільки пода-ва-ай, пода-ва-ай!.-. І знову тиша...
Дві кімнати, одведені для пасажирів, повні люду. Зараза та екзема, здається висить у душному повітрі; парою підноситься вона до чорної закуреної стелі й шелестить мільйонами вошей на асфальтовій підлозі.
Шарудить гнила станція байдужими, флегматичними тінями і ковтає щодня десятки людей із далекого півдня.
Вимінюють в околишніх селян на останні речі хліб...
На станції продають серпи, коси, свити, подушки, самі продаються, їдуть додому й знову повертаються.
Страшна посуха висмоктала херсонські лани й поклала на виснажені обличчя селян своє чорне тавро — хліба!..
І, наче на глум, коли сходять вечірні тіні на полупаний перон або ранішнє сонце кине своє проміння крізь брудні, заляпані плюваками шибки, задерикувато долітає до голодних людей безжурний спів парового млинка:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Яблуні в цвіту
Борис Антоненко-Давидович — Гарбуз і Цмоктій
Борис Антоненко-Давидович — Фальшивий білет
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Тук-тук-ту к-тук-ту к-тук...
Ме-лем, ме-лем борошенце
Тільки пода-ва-ай...
І залишає на змучених обличчях якийсь чудний вираз: гніву, чи то образи, чи заздрощів, чи надії...
В залі чується звідусіль лайка, а на запльованій підлозі хтось хрипить — чи то вже конає, чи тільки виснажився?.. Якийсь проворний чолов'яга в куцому піджакові, притулившись до стінки, разом з одеською спекулянткою, яку тут просто звуть "одеська", знічев'я дратують беззубу шепеляву бабцю:
— "У мене провижіонка"... "Голубчик, кондуктір, пуш-ти"... "Вся шпина вже болить"... "У мене провижіонка"...
Чолов'яга, немов до стелі, кидає крізь зуби уривчасті фрази, робить паузи, щоб дати час виявитись враженню, "одеська" тільки повторює пошепки, аби не пирснути: "провижіонка". Та ось вона не втрималась, і гнилий регіт її раптом розсипався дробом, і "одеська", "задираючи до голови ноги, качається на своїх і сусідніх клунках.
Бабця довго терпіла, ніби не про неї мова, шамкала собі щось губами, мацала вузли торб, але нарешті урвався їй терпець і, осатаніла, визвірилась:
— Що ти кривляєша, китайська обежана? Я тобі всю морду твою волосату видряпаю, шлюха одеськая...
— Так у неї, бабусю... "провижіонка",— невинно шпигонув знову чолов'яга.
"Одеська" залилась СМІХ9М ще більше, а бабця, до розпачу повна люті, перевела на нього свої каламутні, вилинялі очі, і їй забракувало достойного виразу.
Шепелявий, але ловкий, "по-одеському" матюк, що вилетів із жовтих бабчиних уст, вивів її з йолопського стану. Насторожлива кімната зареготала на різні голоси, повна задоволення.
— Ех, даешь, берешь, не пропадешь!..
Ліньки витягувалась засмальцьована матроська шинеля:
— Закуримо, братішка, што лі?..
На товстих торбах пшениці, спершись на кошик, повний яєць, гуляла в дурня якась кравчиха з поштовим урядовцем. Кілька червоноармійців, китаєць-"ходя" в солдатській шинелі й "вольний" балакали, аби збути якось час, про арабських жеребців та американську кукурудзу. "Одеська" вирячила здуру на молодика, що зазирав одним рогом у вікно, свої сіро-зелені баньки, раптом, немов читаючи на небі ноти, заверещала тоненьким голоском, наче сука на місяць:
Спи же, спи, моя родная,
Бог твой сон хранит,
Твоя мама шансонетка,
По ночам не спит...
Позіхнула і до підлітка збоку:
— Ванька, давай у голові пошукаю. Ванька крізь сон щось мигикнув.
— Маруська,— гребешок!
І, забувши про все, віддалася вся звичній роботі.
Гаснув на кафельній печі поставлений чиєюсь щедрою рукою каганець — "каптілка", тріпотіли в сутінках і завмирали голоси.
Дві обдерті селянські постаті чоловіка й жінки притулились на мокрій соломі в брудному кутку. Пригорнулись одне до одного, як діти. А коло ніг старий, заржавілий, випрацьований тяжкими літами плуг, немов пес, сторожив їхній глибокий сон.
їм не було вже, крім плуга, чого губити.
Три десятини кволого, наче сухоти, жита згоріло, як і не сіяли.
Ге-е... Добре пекло гаряче сонце!..
...Просили, думали, благали: пошли, господи, таку годиноньку та у жнива...
А сонце пекло, пекло, сміялося... Ні — воно глузувало з людського поту і надій, пристрасними, жагучими обіймами стиснуло степ, і в серпанку його золотого сміху родилась тоді примара голоду...
Ге-е... Добре пекло гаряче сонце!..
...І чорною тінню зійшла кощава, безхлібна осінь...
І далі все долу й долу до голої, висмоктаної землі, хилились стебла пшениці, хилились люди, худоба, аж поки сніг не вкрив усе, і тоді стало тихо, як на цвинтарі.
Купа голодних, виснажених, як трісочки, дітей, похилена хата десь на краю села, кістки, що випинались крізь тіло та свиту й, нарешті, останній, заіржавілий плуг — це чи не все, що зв'язувало цих двох — чоловіка й жінку — з нудним, беззмістовним, голодним життям?..
А зв'язувало. Уява малювала ще й досі лантухи, повні хліба. Хліба й хліба...
Більше нічого не вставало ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому.
Ввесь світ убгався для них в одному страшному слові:
Хліба!
Останніми корчами кволого життя була неясна, безбілетна подорож по чужій, незвичній залізниці на покрівлі товарного вагону...
Зал опановував сон. Тихо, крадькома він виліз із темних, брудних кутків і засопів, захропів на різні голоси. Часом зривався він бентежним вигуком якогось спекулянта, вовтузився в рухах подряпаної вошами людини, мимрив сухими й висмоктаними, як цитрина, губами бабці й знову мирно, безжурно хропів...
...Ранішнє березневе сонце зустріло їх недалеко вже від станції.
За десять верст лишилось сонне село, де вони виміняли старого заіржавілого плуга і покинули його в коморі, повній жита. Двопудова торба на згорбленій дядьковій спині заступила залізного, старого товариша.
Вона лягла всім тягарем на кощаві, як риштування, плечі й настирливо відбивала кожний крок—раз... два... пуди... два... жита...
Ось, ось, уже близько мерехтить понура станція.
— Ганно... не можу...
Захитались неслухняні ноги, пригнулась ще більше спина, раптом наче випросталась, і жилаві чорні кулаки, розціпившись, випустили важку торбу.
Гахнула вона в мокрий сніг з розв'язаним верхом і кивнула доброю жменею збіжжя. Жовта, як віск, худа, обшарпана жінка кинулась додолу й похапцем збирала пригорщами розсипане жито, перемішане з грудками мокрого снігу.
— Не сила далі... О-ох...
Грузько, всією вагою тіла сів на торбу.
— Та потерпи ж трохи, Дмитро,— вже станція... Два пуди хліба привеземо... Діти — ждуть.
Якось чудно, немов серед пустельних пісків дощ, виступили на зморщеному, синьо-жовтому жіночому обличчю дрібненькі сльози, а розірваний рукав заношеного з обсмиканою вовною дядькового кожуха безнадійно махнув:
— Херсонщинаї.. А хліб де?..
І звисла байдужа на розхристані брудно-чорні груди пощербана глибокими зморшками дядькова голова, а розкарячені ноги безвільно витягнулись на свіжій калюжі й позіхнули розірваними носками старих чобіт.
— Ждуть, кажеш?.. Чи діждуться?.. Ой, Ганно, болить мені. Не можу...
Гострий голод, немов хробак, заліз у черево й ссе — витягає груди.
— їсти, Ганно...
— Пожди-бо. На станції виміняю на жито хліба.
— На жито? Ні, ні... там ждуть... Ні. Не руш.
І, наче обороняючи від хижого злодія, скарлючені, мов пазурі, пальці, простяглись до торби.
— Не смій!
— Ходім же бо... Дмитро...
Безвільно, немов зіпсута з поодгвинчуваними гайками машина, підвівся дядько, а жінка зібрала до останньої свої сили, вчепилась у торбу й пригнулась до самого снігу. Пішли. Наче п'яний, ледве перебирає ногами дядько, але йде...
— Ну-да, два пуди жита... Де ви бачили? На свята хліб будемо їсти... Еге — хліб. Чи близько?..
Рвались, як мотузки змарновані сили, але жінка, страшна, мов мара, все ж тягла на хребті два пуди жита. Випередила навіть свого чоловіка й таки донесла. Вперлась крізь одчинену половину дверей у залу і впала разом з торбою на асфальт непритомна...
Навколо скуйовдженого волосся плакав маленькою калюжею березневий сніг, а сонце, червоне й веселе, як молода, знову сходило над дальнім лісом, вітало день і на оплакані лани розкидало золоте проміння.
Розкидало, розкидало...
1922 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Де когут піє на три держави | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4067 | Борис Антоненко-Давидович | Де когут піє на три держави | Кольорові вікна Жмеринського двірця ллють на перон м'яке, тендітне світло. З них випромінюється припорошений залізничий затишок і тхне заколисаним подорожнім супокоєм. Глянеш на них — і хилить на сон. Над двірцем, у темному хаосі ночі, спалахують короткі блискавки. До вагона долітає іноді проціджений крізь паровозні гудки й перонний гамір кволий грім і сквапно тане в накуреному, заспаному повітрі. Цей грім тут такий знекровлений, такий миршавий, що аж дивно його чути. Немов заторохкотіла над ухом дитяча цяцька-калатало.
Пероном ходить, позіхаючи, агент ОДТОДПУ. Йому теж хочеться спати, і він ледве проганяє дрімоту цигарками: погасив недокурок об підметку чобота й знову чиркнув сірником, запалює нову цигарку. Тоскно світить циферблат здоровенного годинника біля дверей, ніяк не дотягне стрілок до другої години. Куняє двірець. Йому тільки спровадить наш поїзд — і тоді до світанку на коліях усе затихне, засне.
Велика стрілка на циферблаті нарешті здригнула, затрималась на мить, а тоді одразу перескочила через одну хвилину. Рівно друга година. Немов спросоння в глибині перону сполохано б'є на гвалт другий дзвінок. Рвучкий посвист кондуктора і — тихо, як за водою, пливе назад перон, освітлені вікна, блиснув семафор і згас. Жваво перебігають колеса на нову колію, торохкотять, підганяючи одне одного.
В сусідньому купе знову розпочинається перервана суперечка. Поважний, певний себе баритон студента-кінгів-ця, смакуючи кожне слово, говорить до старого, метушливого єврея, мов вичитує неписьменному передовицю з учорашньої газети.
— ...Да это подлые, мерзкие соглашатели! Они, эти сионисты, только и способны лизать империалистические сапоги Бальфуру, больше ни на что они не годятся...
Єврею не подобався цей образ. Він заметушився на лаві, пританцьовуючи кульшами, і виставив перед себе розчепірені пальці.'
— Что значить — империалистические сапоги? И почему вы думаете, что Бальфур безнепременно ходит в сапогах, а может быть, он как раз ходит в ботинках. И когда это, я хотел бы знать, сионисты лизали сапоги?
Старий єврей непорозуміло підвів угору вузькі плечі, і зужитий, зашмаргований піджак зателіпався на його худезному тілі, як на вішалці.
Студента спантеличили на хвилину "Бальфурові ботинки", він зовсім не сподівався, що вони нахабно й не до речі влізуть до суперечки, через те студент збився й сердито насупився.
— Я говорю не о каких-то ботинках, а об английском империализме, который является самым хищническим, самым коварным...
— Что значить —"коварным"? Мы его использоваем,— невронено відбиває новий удар старий єврей і переможно оглядає цікавих, що згрудились у проході.— Мы его ис-пользоваем и больше ничего. Что такое "коварный"?..Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Паровоз № 273
Борис Антоненко-Давидович — Слово-анкети
Борис Антоненко-Давидович — Просвітяни
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Студентові блиснули очі, він нервово потягнув куточком губів цигарки й підпер долонею підборіддя.
— А хто це "ми"? Значить, ви теж сіоніст?
Це ясно було з самого початку, але питання, що його руба поставив студент, саркастично посміхаючись у самісінькі очі, засмутило старого єврея. Він засмикався на лаві, одвернувся до вікна, наче хотів сховати про всякий випадок своє обличчя, відповів вихлясто й роздратовано:
— До чого тут "сіоніст"? Що таке —"сіоніст"? Кожний єнрей може бути сіоністом, в чому річ?
— Далеко не кожний єврей — сіоніст! Це ви того...— авторитетно зауважує студент.
Сіоністові не подобалась ця тема: вона занадто щільно підходила до його кредо, і через те він зманеврував:
— Ні, ви мені скажіть, будь ласка,— і чому це Радянська влада дозволяє українцям любити Україну, грузинам — Грузію, а євреям — Палестину не можна? І чому оце, як єврей, так йому не можна, а всім іншим можна?!
З горішньої полиці озвався посмішкувато другий студент:
— Що ж там у тій Палестині — молочні ріки, чи що?
— Палестина — це краще від золота, а не молоко"! Єврей вийшов із Палестини, і він повинен у Палестину повернутись. Поки він не матиме своєї держави, його ніхто не поважатиме. Да, да — своєї держави!..
Студент на горішній полиці подався наперед і спустив долі лікті, мов готувався навкулачки:
— Ну, а Жаботинського ви знаєте?
— Жаботинський?! — сіоніст зневажливо скривив губи: — Хто ж Жаботинського не знає! Він два роки сидів за євреїв на каторзі...
— А Петлюру? — настирливо підступає студент. Сіоніст наставив долоню до вуха й нахилився:
— Петлюра-а?.. Так що—Петлюра?
— Ну, а як ви ставитесь до того, що цей ваш Жаботинський склав був договора з Петлюрою? З тим Петлюрою, що вчинив найжахливіший проскурівський погром? Як оця спілка вам подобається?..
Старий єврей, що допіру, не запинаючись, цитував Спінозу, крутив Кантом і не лякався Маркса, що прекрасно розумів своїх опонентів з першого ж слова, раптом прикинувся дурником:
— Що таке-е? Жаботинський вчинив проскурівський погро-ом?!
— Та не Жаботинський, а Петлюра, але Жаботинський з Петлюрою...
— Так це, по-вашому, виходить, що Жаботинський з Петлюрою зробили проскурівський погром? Ви освічені люди, але перепрошую — це просто брехня... Жаботинський робив погром! Ха-ха... Мені навіть смішно слухати...
Старий єврей махнув рукою і одвернувся: що там, мовляв, сперечатись, як отаке верзуть!
Дебати закінчила якась літня, опасиста "гражданка", що раптом із чорного кутка на нижній лаві подала свій голос у просторінь:
— Это, конечно, все пустяки, а вот беда, что мануфактуры нет, нигде нельзя достать...
З передранкового присмерку виринають підсліпуваті вогники станцій і зникають позаду.
Сербинівці, Комарівці, Деражня...
Глухі станційки на від стороні 'від великих залізничних артерій. Колись місця запеклих боїв, колись криваві етапи на історичному від громадянської війни шляху Сходу на Захід. Глушиною й пусткою одгонить зрошена, порожня стерня. Хтось угноїв її колись своїм трупом, хтось розгубив на ній юнацькі роки... Колись... Уже зібрано хліб і звезено до клунь пишні копиці. Тужить порожня стерня в світанковій імлі. Он у далекому селі займаються перші ранкові вогники у вікнах, а за стіною все ще скавулить "гражданка", скаржиться, що нема мануфактури...
Кам'янець. Спека, мов вийшов з поїзда в Севастополі. Візник лупить два карбованці, але це з недосвідченого. Треба покласти спокійно валізку й закурити цигарку. За п'ять хвилин роз'їжджаються нечисленні пасажири, порожніє вокзал, і тепер кон'юнктура міняється. Кілька порожніх візників завзято сперечаються між собою, випереджають передо мною один одного, врешті найближчий везе мене за вісімдесят копійок.
— До кращого готелю. Який тут у вас кращий?
— Кращий? Можна в "Лондон" або "Київські номери"...
Але в "Лондоні" годі й думати спинитись. Бруднющі кам'яні східці крутяться кудись угору, де смердить якимись бридкими випарами, карболкою й на стінах чатують блощиці. Справжня азійська буцераня, а не "Лондон"!
Я беру валізку й виходжу на вулицю шукати іншого гоіелю. Вони всі отут, на три кроки один від одного, на вузенькій уличці старого міста: "Лондон", "Венеція", "Одеса", "Київські номери"... Ще які? Певно, який-небудь "Версаль", "Париж", "Ренесанс".
Але, вибачте,— в чому річ? Дві брудні постаті заступили мені дорогу.
— Слушайте, слушайте. Вы имеете в "Венеции" что надо!
— Пожальста, пожальста! Вот "Одесса"! В "Одессе" — вы что хотите. Я уже несу ваши вещи...
Він справді живцем вириває мені з рук валізку. Я міцніше стискаю в руці держальце, але він смикає її щосили, немов це я схопив у нього річ, а він спішить на поїзд, що вже рушив. Він таки, каналія, міцно вчепився в мою валізку, і його очі пристрасно гасають зіньками по моєму обличчі, намагаючись удертись у саме моє нутро.
— В "Одессе" — все! Чего же ви стоите?! — вже не запрошує, а кричить він.
— Зачем вам "Одесса"? Вы же видели уже "Лондон", так зачем вам "Одесса"? Я извиняюсь — разрешите, я помогу...— і я чую, як мій сувій з подушкою лячно тремтить і подається назад. Моє становище серед цих галасливих "венеціянців" і "лондонців" посеред вулиці стає йо-лопським. На тротуарі спиняються перехожі, з балконів, де сушаться бруднющі, здоровенні перини, на нас дивляться зацікавлені єврейські дівчата. Я рішуче струснув своїми речами й ступив крок просто на "венеціянця".
— Ні "Венеція", ні "Одеса", ні ще що там! Я йду до "Київських номерів".
— Зачем же вам "Киевские", если в "Одессе" вы имеете?..
Мені таки довелося штовхнути ліктем одного, щоб усе ж таки вийти якось на тротуар. Власники готелів здивовано розступились передо мною й застигли. За хвилину вони печально повертались розчаровані до своїх "Венецій".
Я підходжу до "Київських номерів". Маленький одноповерховий будинок випнувся одним боком на вулицю, а другим вгрузає в якусь стайню... Завіски на вікнах поспішно розсуваються й з сутінок вікна визирають чиїсь зацікавлені очі, вбираючи моє лице. Коли я зникаю з їх овиду, вони одчиняють потихеньку вікно й дивляться мені вслід. Це зрозуміло: я нова людина, що допіру приїхала до міста. В Кам'янці — це новина, просто подія, а для власників готелів — навіть сенсація. Давно вже зірвано мости на Збручі, що ними їхали з кордону до Кам'янця балагули з крамом, одтято Бассарабію, куди бігла з Кам'янця залізниця, скасовано губернію, згорів навіть губернаторський дім, комерційні ріки пішли іншими річищами, увійшли в нові береги. Всохли економічні коріння, що живили були місто, і місто блякне в зануді, місто вмирає, поринаючи в глущину провінції.
— Ну, це ви маєте, будьте ласка, найкращий номер, я вже — най так і буде — уступлю вам його за півтора карбованці.
Мій покій — найкращий? Цікаво, що ж тоді являє собою найгірший?..
Біля мальованої під якісь фантастичні шпалери стіни спокійно стоїть круглий стіл, вкритий темною, засмальцьованою скатертиною. Нема сумніву, що мої попередники в цьому "найкращому" використовували її, як носову хустинку, як серветку і як рушник. На столі порожня, суха, мов спеціально висушена, одкрита карафка. Туди всередину потрапила якась знудьгована муха й тоскно дзижчить. Коло карафки — шклянка. На дні її — жовта, смерДюча, невідома хімікам рідина. Невже хто-небудь нив будь-коли з цієї шклянки? Невже в карафці могла все ж таки колись бути вода?..
Господар "Київських" піймав мій скептичний, печальний погляд і намагається подати деякі корективи:
— Ну, скатертину можна, положим, перемінити, а в графин я Зараз наллю води.
— Ні-ні, заберіть його собі зовсім! І шклянку, чуєте — неодмінно шклянку відціля!..
Господар здивований: я перший якийсь чудило, що не хочу користуватися комфортом... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Де подівся Леваневський | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4028 | Борис Антоненко-Давидович | Де подівся Леваневський | Коли глухої ночі Євграфа Фірсовича Горєлова зненацька арештовано, він був певний, що це явне непорозуміння. Його не збентежило й те, що протягом чотирьох годин усю невелику квартиру перетрусили й забрали конспекти лекцій з історії, які він приготував для своїх студентів з педінституту, та кілька випадкових книжок. Він навіть не попрощався з вкрай переляканими дружиною й дочкою і вийшов з дому, мов на якусь часинку в дрібній діловій справі
Те, що в місті з якогось часу почалися арешти, — Євграф Фірсович знав, але що ж тут дивного? В умовах переможного наступу соціалізму класово ворожі елементи, видимо, чинять одчайдушний опір, і цілком слушно сказав Горький: "Якщо ворог не здається, його треба знищити". Дуже можливо, що під час масових арештів трапляються помилки — кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, але ці помилки, безперечно, виправлять, тож виправлять і грубу помилку з його арештом.
Не похитнуло певності Євграфа Фірсовича й те, що, коли його привезли в НКВС, у кімнаті із заґратованими вікнами йому наказали роздягтись до тіла й ретельно обшукали весь одяг та білизну, промацуючи кожний шов. Здивувало тільки, навіщо відрізали на штанях металеві ґудзики — а як же триматимуться без них штани? На його прохання покликати когось із відповідальних працівників оперативник грубо гримнув на нього: "Мовчати!" І це зрозуміло — оперативники й вахтери не можуть знати, хто з привезених винен у чомусь, а хто ні, вони тільки виконують свій обов'язок, а до того ж дуже можливо, що й відповідальних працівників у таку пізню пору немає тут: треба ж і їм відпочити колись.
Не стурбувала Євграфа Фірсовича й опрічна камера з прикріпленим до цементової підлоги залізним ліжком і твердим матрацом: не могли ж пустити його розгулювати по коридору й заглядати через прозурки в камери, де сидять справжні злочинці!
Він так і не заснув до ранку, сповнений незвичайних вражень і чекаючи, коли настане день і розв'яжеться прикре непорозуміння з його арештом. Але й ранком його нікуди не покликали й до нього ніхто не прийшов. Лиш дали пайку хліба, насипали на папір з чайну ложечку цукру та принесли горнятко прохололого окропу. Це вже не подобалось Євграфові Фірсовичу — чого ж зволікають з ним? І цукру дали зовсім мало — він звик пити солодкий чай. Та й хіба не можна було дати справжнього окропу замість цієї тепленької водички!
Трохи згодом стало чути, як двері камер у корвдорі розчиняються й зачиняються. Розчинили двері й до його камери, і коридорний наглядач скомандував: "Устати! Струнко!", ніби Євграф Фірсович не помилково затриманий, а звичайний арештант. Зайшов якийсь чоловік у військовій уніформі з червоними петлицями й, спитавши коридорного: "Новенький?", щось записав у зошиті, і не встиг Євграф Фірсович звернутись до нього, як чоловік з червоними петлицями зник, а коридорний перед самим носом Євграфа Фірсовича грюкнув дверима й клацнув замком.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Синя волошка
Борис Антоненко-Давидович — За ширмою
Борис Антоненко-Давидович — Мертві не воскресають
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Це обурило Євграфа Фірсовича, він став стукати кулаками в двері й кричати, що о першій годині в нього лекція в педінституті, на нього чекатимуть студенти, а його затримують тут хтозна-чого...
Коридорний не одразу підійшов до дверей. Одчинив віконечко, через яке Євграфові Фірсовичу дали раніш сніданок, і стомленим голосом спитав:
— Ну, що там ще?
— Мені на лекцію треба збиратись уже, а я тут сиджу хтозна-чого. В чому річ?
— І сидітимете й далі тут. А якщо будете стукати в двері, в нас карцер є, де вам прочитають лекцію, як треба поводитись. Ясно?!
Коридорний пристукнув віконечко, і Євграф Фірсо-вич стояв кілька хвилин спантеличений, не знаючи, на яку ступити. Звісно, коридорний — дрібний гвинтик у складній системі органів безпеки — що він може знати, але повинні ж уже прийти й відповідальні працівники. Де ж вони?
Якщо попервах Євграф Фірсович почував себе в опрічній камері, як і вдома, коли несподівано псувалась електрика й доводилось вимушено байдикувати, нетерпляче дожидаючи монтера, що прийде й полагодить освітлення, то далі йому стало здаватись, ніби він сидить, як за часів воєнного комунізму, на глухій залізничній станції і тягуче чекає поїзда, що невідомо коли прийде, та й не знати, чи пощастить пробитись до нього крізь натовп таких же знудьгованих, як і він, людей.
Але не можна ж так сидіти без кінця! Не інакше як сталося щось незвичайне, що прикувало до себе увагу відповідальних працівників НКВС і тому вони забули Євграфа Фірсовича. Але — що саме?
І тільки тепер Євграф Фірсович пригадав, що вдень перед арештом він прочитав у газеті приголомшливе повідомлення: десь зник пілот Леваневський, що мав перелетіти через Північний полюс. Цей переліт був би сенсаційним досягненням радянської авіації і за перебігом його уважно стежив увесь Радянський Союз. І раптом радіозв'язок з літаком Леваневського урвався! В офіційному повідомленні ще не було тривоги, але з того факту, що про це повідомлялося, відчувалось, що справа серйозна й не виключена можливість аварії. А може, й трагедії?.. Може, лежить тепер Леваневський тяжко покалічений (а то й мертвий) на крижині між уламками потрощеного літака, а навколо скута морозом пустеля і скажений буран вкриває його білим саваном снігу?..
Увечері перед арештом Євграф Фірсович не втерпів і зателефонував до знайомого секретаря обласної газети дізнатись, чи є нові відомості про Леваневського, але нового нічого не було, лиш загадкова мовчанка з літака Леваневського.
Згадавши все це, Євграф Фірсович трохи заспокоївся. Ну, певна річ, відповідальні працівники НКВС, як і всі громадяни, стежать за наслідками розшуків Леванев-ського, і їм тепер не до Євграфа Фірсовича та дивного непорозуміння з ним.
Аж наприкінці третьої доби, пізно ввечері, його повели довгим коридором з усякими поворотами до якогось кабінету. І перше, з чим звернувся Євграф Фірсович до людини середніх літ з брезклим, посірілим від нічної роботи обличчям, що сцціла в кабінеті за письмовим столом, було запитання:
— Насамперед скажіть, будь ласка, що сталося з Ле-ваневським?
— Вас приведено сюди не для розмов про Леваневсь-кого, а у вашій справі... Я ваш слідчий, моє прізвище — Чусовітін.
— У якій справі? — щиро здивувався Євграф Фірсович.
— Ось про це й будемо говорити, — відповів слідчий і поклав перед собою аркуш чистого паперу, на якому чітко написав угорі "Протокол допиту".
"Що за протокол? Який може бути допит? Чи він має мене за злочинця?" — подумав Євграф Фірсович і обурено спитав:
— Що це значить? Чому мене тримають ось уже три дні? На якій підставі?
— Спокійно, спокійно! — застережливо підніс правицю слідчий. — Ви обвинувачуєтесь у контрреволюційній агітації і контрреволюційній організації.
— Що, що? — не пойняв віри своїм вухам Євграф Фірсович.
— Стаття п'ятдесят восьма, пункт десятий і одинадцятий, — уточнив слідчий, іронічно посміхнувшись.
— Та ви що — збожеволіли? — вигукнув Євграф Фірсович, до краю вражений. — Я — і контрреволюційна агітація!
— Так, так, саме ви, а не хто інший. А взагалі киньте прикидатись дурником. Такі понти* ми вже не раз бачили тут, і запевняю вас — вони не допоможуть! Отже — ваше прізвище, ім'я, по батькові?
'Понт (кримін. жаргон) — викрут, виверт.
82
Євграф Фірсович був так ошелешений від несподіваного перетворення його арешту на серйозну політичну справу, що слідчий мусив сам називати його анкетні дані й спинився тільки на запитанні про партійну приналежність.
— Член РКП(б)? З якого року?
— З сімнадцятого, — знайшов у собі сили твердо відповісти Євграф Фірсович, але слідчий вивів його з рівноваги новим запитанням:
— У білих арміях служили?
"Та він що — знущається з мене? Хіба йому невідомо, хто я?" — подумав Євграф Фірсович і гордо відповів:
— Я — колишній московський червоногвардієць, брав участь у штурмі Кремля, воював на Дону й Україні...
Він глянув скоса, що там записує слідчий, і побачив тільки кінець фрази: "...арміях не служив".
— Та-ак... — протягнув замислено слідчий і пильно подивився на Євграфа Фірсовича.
— Ви викладали історію в педінституті?
— Так.
— А що ви казали на своїх лекціях про Троцького?
— Нічого особливого не казав...
— Ні, ви вихваляли Троцького, в нас є матеріал про це.
— Я вихваляв Троцького? — щиро здивувався Євграф Фірсович.
— Так, так, — ви.
Євграф Фірсович напружив пам'ять, намагаючись пригадати, що й коли він міг сказати десь про Троцького. Нарешті таки згадав:
— Якось студенти спитали мене, ким був Троцький за перших років революції...
— І ви стали висвітлювати роль Троцького в Жовтневій революції?
— Я коротко відповів студентам, що Троцький був спочатку головою мирної делегації в Бресті, а потім наркомом військових справ.
— Цебто розповідали про дипломатичну й військову ДІЯЛЬНІСТЬ його?
— Так... — нерішуче промовив Євграф Фірсович, не вловлюючи підступної різниш між словами "відповісти" й "розповідати".
— Ну от і гаразд. На перший раз досить. Прочитайте й підпишіть протокол.
Євграф Фірсович узяв папір і став читати чітко написані рядки. У протоколі було написано ніби те, що казав Євграф Фірсович і разом із тим відчувалась якась тональна різниця між сказаним і записаним, але виявити її й заперечити він уже не міг. Занадто стомився від нервового напруження й збентеження, щоб заглиблюватись в зміст і критично аналізувати щось. Непевною рукою він підписав три сторінки протоколу і якийсь час вагався, куди покласти перо на столі слідчого.
— Ми ще з вами будемо говорити на цю тему, а поки що раджу вам добре подумати й пригадати все, що ви будь-де й будь-коли говорили про Троцького, — сказав наостанку слідчий, і Євграфа Фірсовича повели до його камери.
Слідчий міг би й не радити цього, бо однаково Євграф Фірсович до ранку не міг заснути, намагаючись пригадати, де й коли він сказав щось необмірковане, що призвело до створення проти нього цілої справи. Та хоч як напружував він свою пам'ять, а нічого, крім відповіді студентам, не міг пригадати. Але що ж у цій відповіді злочинного? Він сказав правду. Не міг же він брехати студентам і вигадувати для чогось небилиці! Так, Троць-кий був першим головою мирної делегації на Брестських переговорах, був наркомом військових справ, але хіба в цьому суть? Важливо те, що він помилився зі своєю теорією перманентної революції, взагалі він фразер, а не політик. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | До Канева | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4075 | Борис Антоненко-Давидович | До Канева | ( Шарж )
Вечоріє. Погода ввесь час гуляє в дурня з Укрметом. Хлюпоне дощ, і раптом знову блакить. Якийсь чортяка в природі хитро глузує з бюлетенів:
— Ага! Ти пророкував дощ, а воно, диви,— сонце...
Потім знову хлюпа, січе монотонна мжичка й знову на мурі, відкілясь із ремонтної комісії — блідий, недокрівний промінь.
Укрмет ще змагається, але дарма — я бачу крізь вікно рожевий захід і десь далеко в небі займається перша зірка. Укрмет і на цей раз програв. Мене Укрмет не обдурить, я вже знаю його поведенцію і вмію орієнтуватись у погоді: коли на бюлетені дощ, значить, буде година, коли ж там — година, буде дощ. Отже, ухвалено! Іду до Канева. Я одягаю за давніми прадідівськими традиціями вишивану сорочку — радянізую її краваткою виробу Кустарспілки, насуваю кашкета, мацаю в кишені цигарки і — є! Пароплав "Комсомол" Це з таких, що швидко дійде,— не допливе, а долетить до Канева.
Тільки я не поїду 1-ю класою. Та й що там цікавого? Ну—канапи м'які, люстра, скатертини. Але — що таке канапа? Вона м'яка, й більше нічого. А потім теж дурного знайшли: їздити 1-ю класою, щоб подумали, що ти непман! Я вже переміг спокусу й кажу до касира:
— Прошу квитка 3-ї класи до Канева.
— Что такое, гражданін?
— Ви не розумієте?..
Мене штовхають під боки нетерплячі кулаки з черги:
— Не задерживайте! Два звонка!! Здесь білети продают, а не українізуются!
Я розумію: тут українізація буде після дощиків... Я кажу до касира по-російському, беру квитка й уже стою на чардаку, і моя голова крутиться на всі боки, розглядаючи, де б його сісти.
Джу-у-у-у!!! Пароплавні колеса роблять сердито з води конфітурну піну, й ми рушаємо.
Я наостаннє ще повертаюсь до Києва, шлю привіт моргунам-ліхтарям, що безнадійно простягли до пароплава срібні стежки, але мене полохає раптом десь під боком розсипчата вихляста гармошка й хрипкуватий тенор якогось земляка:
На австро-германськой гряниці, На Вислі широкій рекє, Там билися ми у окопах На тєтой германськой войне.
Земляк напинає баси й окселентує мигами:
Кручина була безпощадна, І трупи лежали підряд, Когда ж ми вступили в окопи, Тоді розірвався снаряд...
Линуть назад стрімкі береги, одсуваються київські гори, вигнувся дугою Петровський міст і сховався за визубнем, а гармошка розливається, хлюпає по дрібненьких хвилях і тане десь у гаях над кручами.
...Пролежав салдат двоє суток, На треті почав умирать. Про дом, про родниє сімейства Тоді він почав вспоминать...
Київ загортається темно-синім напиналом, десь за горами випливає холоднувата заграва, темніє. Я сходжу східцями до 3-ї класи й до мене востаннє долітає:
...Із Кракова пишуть газети, Що син ваш убит на войне...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Слово матері
Борис Антоненко-Давидович — Як ми говоримо
Борис Антоненко-Давидович — Семен Іванович Пальоха
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Лантухи, кошики, клунки, чиясь нога, спідниці.
Коло мене поважний чолов'яга з довгими вусами серйозно витягнув ноги, а насупроти цвірінчать на клунках дві тьоті:
— І вигадали! На грами продавати! Зачем ето?
— А інтересно — скольки в кілє фунтів? Чолов'яга одсунув на потилицю кашкета й протяжно
запитав:
— От ви все балакаєте, а чи подумали ви, по якому ви говорите?
Тьоті здивовано підвели голови:
— Це ви нащот войни? Та говорять про це тепер вездє і скрозь.
Чолов'яга насупився:
— Я не про те. По-якому ви говорите: по-російському чи по-українському? У нас усе так: приїде до города і вже навертає по-російському, а нема того, щоб, як оце казав Шевченко...
Ряба тьотя з ластовинням уся повернулась до чолов'яги:
— Да, да ето правда! Приїдеш у город — і вже тобі якось і неприлічно по-хахлацькому патякать.
— Та не по-хахлацькому, а по-українському.
— Ну-да. Та й у деревні тепер, знаєте, отак: одно слово по-деревенському, а друге — по-руськи.
— А от Шевченко говорить: "І світає, і смеркає, день божий минає... тільки я, мов окаянний, і день, і ніч плачу на розпуттях велелюдних і ніхто не бачить"... А що воно означає? А це виходить так, що, значить, і день проходить і ніч, і люди сплять і працюють знову. І ніхто не бачить ото, по-якому вони говорять. Не звертають, значить, уваги. А Шевченко й говорить: "плачу на розпуттях
—
велелюдних, мов окаянний"... Ніхто не бачить, а він бачив!
Тьотя удає сумн^ обличчя й глибоко зітхає:
— Да... безпокойний був чоловєк... Конешно... Гух! Ш-ш-ш... Що таке?.. Мілина!..
Я вистрибую на палубу. Непутящий попався "Комсомол". Не тільки що граніту науки, а навіть і якогось поганенького піщаного дна не вгризе. Колеса безнадійно лопотять, сваряться на хвилю, розкидають бризки, береги одбігли за темряву й мовчать.
Ш-ш-ш... Поїхали, слава тобі... (вибачте) — товаришу капітане!
Я звертаюсь до стерника.
— А коли воно, товаришу, приїдемо до Канева?
— До Канева? — Стерник пихкає цигаркою й ліньки повертається до мене.
— Еге ж, до Канева — о котрій годині?
— Та отак, як побачимо між деревами баню, а потім хатки, ну, звєсно, ще завернути тричі, ото вже, значиться, й приїхали в акурат.
Я заспокоююсь, кладу подалі годинника й умощуюся на лантухові. А відкілясь із-за керми:
...І по вінтіку, по кірпічіку Разобра-а-лі ми красний завод...
Пароплав зробив своє "джу-у-у", подався наперед, назад, передом, задом,— і ми прибились до пристані.
Я побожно переходжу місточок пароплава, і я вже на Канівській землі. Але що таке? Я не бачу перед собою ні Тарасової могили, ні Канева?..
Ага, до могили — ліворуч, до Канева — праворуч. Розуміється, я спочатку піду до могили, а потім уже до мого приятеля Омелька Остаповича Покрутивуса. Іду. Власне, стрибаю через калюжі, болото, рівчаки. Канів! Самий що ні є— Канів!.. Що далі я йду, що більше мені відповідають стрічні молодиці та дітвора: "Та отам-о, за крайньою хатою на гору — і могила", моє серце розкладається на класові й національні атоми, і мені кортить заспівати на все горло, щоб через Дніпро, кручі, лани, аж до самої Чернечої гори долетіло:
Спи, Тарасе, тихо, тихо, Поки бог розбудить...
Але мій скепсис перетяв усе. По-перше,— що з пісні слова не викинеш, отже, треба, виходить, співати "з богом", а по-друге, чи можна ж співати "з богом", коли, може, я сам читаю лекції з антирелігійної пропаганди? Мене виводять із цього непорозуміння молоді голоси екскурсантів із Черкас:
Ми дєті тех, кто виступал На бой с Центральной радой,— Свой паровоз он оставлял I шёл на барикади...
Щоб одігнати навісне оте "Спи, Тарасе", я теж і собі здитинююсь, почуваю, ніби мій батько і справді /їздив на паровозі, а не на возі, і про себе підтягаю:
Наш паротяг, лети вперед!..
Мої ноги хоробро тепер товчуть болото, я приношу на офіру (не знаю — кому чи чому) свої задрипані штани, що забруднились по коліна, але йти все ж таки далеко. Я дивуюся з місцевої влади,— яке безладдя! Треба було або могилу ближче до пристані присунути, або пристань до могили, а то не можна ж, хоч як собі не хочете, примушувати прочан іти аж яку версту чи пак кілометр із гаком.
А позаду знову зривається:
Більше надії, брати! Місця сумніву нема, Сміло й твердо іти, Просто ступать до мети...
Це якраз до речі. Дуже розумна пісня. її тільки й треба співати, коли вирушати в далеку, непевну дорогу. Але ось і мета. Я вистрибом перебігаю на східці, та тут далеко не вбіжиш. У-ух! Зате я задоволений. Справді,— гора, як гора, а на горі — могила. Тільки, що таке? Бачу п'єдестал, бачу кожуха й шапку, а Тараса нема... Дивно... А може, отой кирпатий дядько під шапкою і є Тарас? Я підходжу ближче й читаю на таблиці:
"Тарас Шевченко".
А-а-а!.. Ну, як написано, що — Шевченко, значить він. Брехати ж не будуть. Він, він... Я сідаю на ослончику передихнути, а на мене вже кокетуючи дивляться із стовпчика вирізані літери: "17 июня 1925 г. были Нина и Коля".
До них вдерся лобурякою і наці: "Був Степан Мірошниченко".
Я не можу втерпіти, щоб не позначити цей славетний день, коли сюди принесло й мене, добуваю ножика й видряпую: "Тут сидів я, вітайте наших із Пирятина".
Я позначив тут Свій слід і йду до хати, бо в хаті — дід. Дід. над усіма дідами, що є на Україні. То є в нас "кооперативний дід", то "комнезамський", то "дід побутового театру",— в "Плузі" ще, правда, немає діда — там "папаша", бо — молоді ще, не доросли до трактора, а тут вам — Шевченківський дід. Так би мовити — Всеукраїнський дід.
— Доброго здоров'ячка, товаришу діду!
— Здоровенькі були, здоровенькі...
Дід у білому піджакові для чогось раптом устав, зам'явся:
— А ви скудова?
— З Києва.
— А-а-а, з Києва... Це добре, що з Києва... Воно, правда...
Дід запитливо перебігає сіренькими очима крізь окуляри від моєї вишиваної сорочки з краваткою до комсомольської кепки і, видимо, ніяк не може орієнтуватись,— чи власть, чи з "громадян"? Але я вже добре знаю: раз я оце стою лицем до села й спиною до Канева, значить я повинен переводити "змичку" й через це я перехожу до національних справ:
— Східці, діду, на могилу того... попсувались дуже... Сам чортяка, не вам кажучи, ноги поламає...
— Та воно, конешно... Протрухло вже... Нема того, щоб їх якось... А що там у городі по газетах пишуть?
Мою "змичку" перебивають нові екскурсанти і я переходжу до другої кімнати, де висять рушники, плахти, бандура, "книга туристів"...
Я сідаю на самому краєчку дзиґлика, обережно розгортаю "книгу туристів" і читаю. Я розумію, що кожне поцікавилось би тими записами, що тут їх є така сила, але я не маю змоги їх умістити й через те синтезую їх окремими представниками.
Кожний тут підписується відповідно до свого походження, сімейного стану, фаху, літ, індивідуального нахилу тощо.
Наприклад, кооператор звичайно пише так. "Збалансували ми, батьку, в своєму ЄСТ'ві видатки й прибутки і оце приїхав і я до тебе. Батьку Тарасе!
Допоможи сельбанкові та інтегральній, а мені — благослови стати до шлюбу.
Кооператор Юхим Гаврилович Закупайленко".
Ось написав "щирий".
"Батьку всієї Наддніпрянської, Наддністрянської, Кубанської, Зеленоклинівської України й усіх земель українських, розкиданих по всіх усюдах усього світу. Подивись лишень, батьку, та послухай, як п'ють із нас кляті вороги нашу кров і не нап'ються. Та дарма! Прийде час, що й ми будемо їхню пити! їй-бо, будемо! Правда, батьку?
Поховайте та вставайте!..
Сільвестр Петрович Геть-Нечипайленко з дружиною Катериною й дітьми Богданом і Петром (одному 11 років, а другому 13. Доньки нема, але за твоєю допомогою, батьку, сподіваюсь, що незабаром буде)".
Далі: інспектор політосвіти колишньої повітової Глу-щини:
"Товарищи! Я думаю, что вы все согласитесь с моим мнением насчет того, что каждый сознательный рабочий и крестьянин должен побывать на могиле великого украинского писателя-марксиста, так сказать, нашего первого украинского коммуниста-активиста, массовика тов. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Дружба навиворіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4008 | Борис Антоненко-Давидович | Дружба навиворіт | Я — українець, a ти — росіяночка —
Дружба в нас.
П. Тичина
1. Наприкінці 50-х років мій син ходив ще до дитячого садка. Якось улітку, коли надвечір він повернувся з мамою додому, син попросив мене повести його до парку, що насупроти нашого дому. Я теж щойно повернувся з редакції і не встиг переодягтися в домашнє. Прихопивши з собою свіжі газети, я взяв малого за руку, перейшов вулицю, і ось ми вже на першій бічній алеї парку, де назустріч нам іде поважна людина пенсійного віку. Мій малий тягне мене за руку вперед, поспішаючи до майданчика з гойдалками, гігантськими кроками та іншими дитячими розвагами, не забуваючи засипати мене безнастанними запитаннями: "що?", "для чого?", "чому?", на які я ледве встигаю відповідати стомленим, тихим голосом.
Почувши здалека, що моя дитина лепече по-українському, пенсіонер став уважно дивитися на нас. Сиве волосся на моїй голові видало йому мене за діда, а не батька, і пенсіонер подумав, мабуть, що дід не звертає уваги, а невістка чи зять псують дитину.
Порівнявшись з нами, він спинився й співчутливо каже до мене:
— Зачем вы разрешаете калечить ребёнка? Кому этот язык нужен?
Я подивився на нього з жалем і, зраджуючи свою звичку говорити на вулиці по-українському, відповів теж запитанням:
— Скажите, почему вы не лечитесь?
Почуваючи себе при доброму здоров'ї, пенсіонер здивовано вивалив на мене очі.
— Ведь вы же — сумасшедший, — м'яко пояснив я йому, взяв малого знову за руку й пішов. Не оглядаючись назад, я відчував, що старий усе ще стоїть і, дивлячись мені вслід, думає: "Нет, уж если из нас двух кто и сумасшедший, то не я, а этот дед, который, по-видимому, даже потворствует такой глупости. Виданное ли дело — учить мальчика говорить по-украински? И где — в Киеве!"
2. В автобусі, що курсує між заводом "Більшовик" і автовокзалом, я пройшов наперед, до водія, і прошу його спинити машину на зупинці, де автобус спиняється тільки на вимогу:
— Товаришу водію, спиніть, будь ласка, автобус на Народній — мені треба там вийти.
Водій кивнув головою, але молодик, на вигляд технік, а може, й інженер, стоячи поруч водія, каже мені:
— А почему бы это не сказать по-русски: "Товарищ водитель, остановите, пожалуйста, на Народной автобус — мне нужно там выйти"?
— А чого це я маю казати в столиці України не по-своєму: я вдома, а не в гостях.
— А если водитель не поймет по-украински — ведь он может быть и русским, а не украинцем? — не вгамовується молодик.
— Тоді йому треба навчитися хоч розуміти по-українському, якщо вже не говорити, як то годилось би, — сказав я.
Молодик іронічно посміхнувся й по паузі каже, зухвало дивлячись на мене:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Київ гетьманський
Борис Антоненко-Давидович — Хто такий Ісус Христос?
Борис Антоненко-Давидович — Семен Іванович Пальоха
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— А не пахнет ли это украинским буржуазным национализмом?
— Ні, — відповідаю я, — говорити своєю мовою і поважати мови інших народів — це інтернаціоналізм, а не націоналізм, через що комуністи в Москві говорять російською мовою, в Парижі — французькою, у Варшаві — польською…
— Но ведь здесь же — Киев! — перебиває мене молодик.
— А в Києві — повинні українською.
— Да-а? — чи то здивувався, чи обурився молодик.
— Так! — ствердив я і додав: — А от від ваших запитань не то що пахне, а тхне фашизмом.
— То есть, как это? — тепер уже виразно обурився мій випадковий співбесідник і обернувся до публіки, шукаючи підтримки. Публіка мовчки стежила за нашим словесним двобоєм, одні, можливо, нишком співчуваючи мені, інші, спантеличені моїм категоричним тоном, вагаючись устрявати в суперечку, надто коли я пояснив: — Фашизм починається не з Бухенвальда, Освенцима й Бабиного яру, а з непошани до іншого народу, накидання йому своєї мови, звичаїв, порядків…
Тут автобус підійшов до моєї зупинки, розчинилися двері, і я вийшов, побажавши своєму опонентові завжди й скрізь бути людиною. А він замовк, спантеличено дивлячись на мене: а ну ж згори спустили директиву, щоб у Києві говорити по-українському, а він її проґавив, — що тоді буде? Адже на світі всяко буває!..
3. Якось в останні дні перед Новим роком мені забракувало листівок для новорічних привітань, і я, вийшовши з дому, підійшов на вулиці Леніна в Києві до газетного кіоска купити їх. Кіоскер охоче розклав передо мною кілька зразків, пропонуючи вибрати, але всі листівки були з російським текстом привітання.
— Мені треба — з українським текстом, — сказав я, але таких не було жодної. — Як же це так — у столиці України ви не продаєте новорічних листівок українською мовою?
— Було їх трохи, але враз розхапали люди, — байдуже відповів єврей-кіоскер.
— Значить, треба зробити так, щоб таких листівок було не трохи, а багато.
— А що я зроблю, хіба це від мене залежить? — знизує плечима кіоскер. — У мене хоч і мало, та були все ж, а от зайдіть на пошту — там їх зовсім ніколи не буває…
Це я і без нього знаю і тому не повертаюся до поштового філіалу, що майже насупроти кіоску, а думаю, відходячи, куди б мені ще піти — спробувати дістати листівок з українським текстом. Кіоскер навздогін радить мені:
— А ви спитайте ще в метро: там інколи бувають вони…
Але кіоскера перебиває роздратований голос огрядної жінки з чорнобуркою на плечах. Їй треба свіжий журнал мод, а я затримав її своєю балаканиною про листівки, і вона не може приховати свого обурення:
— Ему нужно непременно на украинском языке, как будто не одинаково, на русском ли, на украинском! Просто куражится от нечего делать! Ну и тип!..
4. Я пробирався в переповненому київському трамваї до виходу й питаю чоловіка, що стоїть мені на заваді:
— Ви зараз виходите?
Літній чолов'яга, на вигляд завмаг або експедитор, обернувся й, побачивши мене в капелюсі й зимовому пальті, людину явно міського типу, питає, утрируючи українську мову, якою я до нього звернувся:
— А куди це ви, дядьку, спішите в городі?
Стримуючи своє обурення, я відповідаю:
— Куди я поспішаю — це моє діло, а вас, щоб не полетіли сторчака від мене, коли виходитиму, поки що тільки питаю.
— Виходжу, — коротко сказав він, діставши відсіч і побачивши, що тут не покепкуєш з мови, яка йому чомусь не до смаку. Коли ми вийшли на вулицю, я спинив його і сказав:
— Таких, як ви, я нещадно карав би в інтересах вашого ж народу! Ви не можете образити мій народ безглуздим знущанням з його мови, але через поведінку таких суб'єктів, як ви, мій народ складає хибну думку про всіх людей вашої національності!
Він зблід і, поки я не одійшов, стояв і кліпав зніяковілими очима. Може, зараз він уперше в житті замислився, де він живе й з кого намагається кепкувати…
5. Я зайшов до одної з київських бібліотек і попросив дати мені "Анти-Дюринґ" Енгельса. Бібліотекарка пошукала на полицях і чемно каже мені:
— К сожалению, нет сейчас "Анти-Дюринга".
— Та невже "Анти-Дюринг" у вас — тільки в одному примірнику? — здивувався я.
— Нет, почему же — имеется несколько экземпляров, но все они на руках; осталось только два, но они на украинском языке…
— Так мені саме й треба — в українському перекладі.
— Вот как? Пожаалуйста!
І бібліотекарка подала мені новісінький примірник "Анти-Дюринга", все ще не ймучи віри, що я серйозно взяв його для читання. Такого дива вона, очевидно, ще не бачила в Києві…
6. В універмазі на Хрещатику я попросив продавця, гарненьку, чепурно одягнену дівчину, показати потрібну мені річ. Звернувся до неї, як звичайно, по-українському. Хоч людей коло прилавка було небагато і я нікого не випередив чергою, продавець не поспішала обслужити мене. За хвилину я повторив своє прохання, але продавець, як і перше, обминала мене своєю увагою і обслуговувала тих, хто прийшов після мене, але говорив до неї російською мовою. Догадуючись, що спричиняє неуважність продавця до мене, я обурився й зажадав книгу скарг.
— Я не понимаю, что вам, наконец, от меня нужно?! — відповіла, обурюючись і собі, продавець, але не дала ні потрібної мені речі, ні книги скарг.
— Покличте, хто у вас тут старший! — категорично сказав я, але нашу розмову на високих тонах уже почула друга, старша віком продавець, яка, перепросивши й намагаючись зі мною сяк-так говорити по-українському, швидко задовольнила мої нескладні вимоги. Я подякував їй і, не вимагаючи більше книги скарг, поволі одійшов убік оглянути виставлений напоказ крам. Старша продавець пошепки картала свою нерозважну подругу:
— Ты думаешь, если он говорит по-украински, так это обязательно с колхоза приехал. А если он из ЦК или Совета Министров — ведь там тоже такие бывают, — или, еще хуже, из Канады, а то из США? Ты подумала, что может получиться? То-то же!..
Не знаю, чи подумала далі про це гарненька продавець, але я задумався: а що, коли б справді побачив ці сцени хтось із ЦК КПУ чи Ради Міністрів УРСР — що тоді було б?.. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Живі картини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4921 | Борис Антоненко-Давидович | Живі картини | На Сінному майдані, де звичайно неділями торгували сіном, завжди на великодні свята було людно й весело. Тут крутилася під звуки катеринки карусель, високо вгору здіймалися гойдалки, продавали морозиво й насіння. Та нас, хлопчаків, найбільше вабила до себе таємнича, нашвидку збудована з дощок, довгаста буда з загадковою назвою "Паноптикум". Спритний ділок, що привозив на Великдень цю сумішку музею, панорами й звіринця, брав з кожного десять копійок і впускав до паноптикуму, де можна було побачити воскові постаті якоїсь знаменитої розбійниці, сіамських близнят, забитого під Цусимою японського матроса, невеликого живого крокодила і панораму з краєвидами Каїра й розбоєм на Балканах турецьких башибузуків.
На Великдень 1909 року паноптикум приїхав до міста з новим чудом: крім відомих уже воскових постатей, там за додаткового п'ятака показували в окремому темному відсіку "живі картини". Живі картини? Досі я бачив у школі тільки картини "Чарівного ліхтаря" — примітивного попередника сучасного фільмоскопа, а це живі картини. Всю мою істоту нестримно тягло за дощану стінку, відкіля долітали вигуки подиву й захоплення та сміх глядачів. Тепер до паноптикуму плавом пливли не тільки дітлахи, а й дорослі: ще б пак, кому не кортить, хоч краєм ока, глянути на чудодійні "живі картини", де на великому шматі полотна люди бігають, падають, б'ються, як живі! Я ледве прошмигнув між ногами дорослих і, затаївши дух, принишк у кромішній тьмі. І раптом на полотні щось замигтіло, блиснуло, і я побачив там якогось хлопця, який, перекидаючи стільці, раз у раз падаючи й розбиваючи тарілки, склянки, статуетки, тікав від поліцая в трикутному наполеонівському капелюсі... Ця біганина тривала не більше як п'ять хвилин, знову стало темно, і хазяїн паноптикуму сквапно почав випихати надвір глядачів, щоб впустити нову партію цікавих.
Я вийшов на освітлений весняним сонцем святковий майдан, як із казки, і пішов на велику жертву: віддав свої останні п'ятнадцять копійок, щоб, не оглядаючись ні на що в паноптикумі, знову побачити, як біжить, перекидаючи посуд, чорнявий хлопчисько від поліцая. Я подивився чи, власне, проковтнув очима вдруге щойно бачене й міг би ще дивитись не знати скільки разів цей коротенький смішний епізод, щоб збагнути таємницю нового чуда прогресу.
Техніка, зробивши якесь відкриття, швидко освоює його і простує далі. Через рік у місті з'явились одночасно два ілюзіони, як тоді звались кінотеатри,— "Чари" й "Ліра", де щовечора демонструвались три сеанси, що складалися кожний з трьох частин — видова, драма й комічна. Трохи згодом ілюзіони стали називатися синематографами, а ще далі кінематографами, поки нарешті набули своєї теперішньої назви — кінотеатр, або скорочено — кіно. Між школярами тоді вважалося за велике щастя дістати десь хоч один кадр плівки цього "великого німого", який заволодів нашими думками й мріями.
Довгий час, щоб оживити сеанси німого кіно, демонстрування фільмів супроводжувала гра на роялі, але десь 1913 року вперше в нашому місті пустили озвучену "Оборону Севастополя". Та це була примітивна спроба, позбавлена сучасної звукової апаратури. За екраном сидів військовий духовий оркестр, який грав бравурні марші, а коли в картині стріляли гармати, за екраном гучно бухав барабан. Директор кінотеатру й сторож раз у раз кричали за лаштунками: "Давай!", "Єсть!", "Урра-а-а!" Це мало оживляти німі постаті солдатів у фільмі, які заряджали на батареях гармати й стріляли. Але й цей безперервний галас за екраном під супровід духової музики й удари барабана справляв на глядачів велике враження й здавався якимось новим кроком у кіномистецтві. Та це був крок на місці. Лиш за Радянської влади, наприкінці 20-х років, "великий німий" заговорив по-справжньому, так як ми чуємо його тепер у кіно. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | За ширмою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4017 | Борис Антоненко-Давидович | За ширмою | ЗА ШИРМОЮ
Роман
І
До початку роботи лишалась ще ціла година, а щоб пройти з квартири через двір до амбулаторії, треба не більше як три хвилини. Отже, поки ще не готовий сніданок, можна було б і почитати трохи. Лікар Постоловський завагався, — чи взятись на новий номер "Советской медицины", чи далі читати чеховську "Драму на полюванні", від якої відірвав його ввечері раптовий виклик до хворого. Звісно, треба бути в курсі всіх медичних новин, і через те відкладати надалі "Советскую медицину" не варто було б, але треба ж, кінець кінцем, як слід обізнатися й з Чеховим. (За давньою студентською звичкою він сказав на мислі — проробити Чехова). Чехова — лікаря й письменника, якого так часто згадують і про якого багато пишуть.
Давно колись, ще в середній школі в Переяславі, він любив літературу, надто поезію, і знав багато віршів напам'ять із сучасних українських поетів, а ставши студентом Московського медичного інституту, захопився Маяковським. Та це сталось не одразу. Довго не давалась йому краса громоподібної поезії Маяковського. Важкі брили слів валились на нього, обтяжуючи думку й не доходячи до почуття, і він ніяк не міг збагнути причини такої великої популярності поета. Та з тим більшою наполегливістю, на подив товаришам, він далі й далі видирався східцями рядків цієї незвичайної поезії, аж поки не дійшов до місця:
Сочтемся славою,
ведь мы
свои же люди.
И пусть нам общим
памятником будет —
построенный
в боях
социализм.
Ось із цих рядків йому відкрився Маяковський. Відкрився як лірик, як трибун, як громадянин.
Проте з прозою, надто класичною, він був обізнаний не набагато більше за невеликі обсяги шкільної програми. Скінчивши ж сім років тому інститут, він обклався медичною літературою і майже не брався за белетристику. Тільки нещодавно він рішуче поклав собі простудіювати класиків і в першу чергу — Чехова. Лікареві, як і юристові, не можна-бо залишатись у вузькому колі свого фаху! Бути гаразд обізнаним з художньою літературою вимагає, власне, й сам фах. Читаючи тепер "Драму на полюванні", він несподівано для самого себе захопився фабулою, і йому важко було зараз відмовитись від насолоди хоч на півгодини поринути знову в читання "Драми". І ось, зачісуючи перед жінчиним трюмо своє довге біляве волосся, лікар Постоловський, чи, як усі його звали, Олександр Іванович, остаточно спинився на Чехові.
Травневий узбецький ранок хоч і не приніс ані роси, ані прохолоди, проте ще не перейшов на задушливу опівденну спеку, і Олександр Іванович, після короткої фіззарядки та студеної води з арика, почував пружність м'язів і ту звичну бадьорість у всьому тілі, з якою так приємно бувало завжди братись до праці. День починався добре, за давно укладеним розпорядком, і все пішло б і далі гаразд, якби не сніданок. Але сніданку ще не було, а головне, невідомо навіть, коли він буде. Річ у тім, що мати Олександра Івановича, яка звичайно куховарила в домі, відколи переїхала до них з України, з учорашнього вечора лежала в ліжку з приступом малярії, і тому сніданок мусила готувати дружина. Можна було б, розуміється, піти на кухню й спитати, коли ж усе-таки буде нарешті сніданок, але Олександр Іванович знав, як неохоче підвелась рано з постелі його дружина Ніна Олександрівна, як роздратовано порається вона тепер у їхній малюсінькій, тісній кухні, готуючи смаження й підігріваючи чай. її дратує все — і свекрушина хвороба, яку вона вважає за черговий прояв симуляції, і несвіжі яйця, які чортзна-коли й чортзна в кого купила свекруха, і сіль, яку хтозна-де засунула стара...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Земля горить
Борис Антоненко-Давидович — Шкапа
Борис Антоненко-Давидович — Гарбуз і Цмоктій
Ще 87 творів →
"За ширмою" (скорочено)
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
І ось сніданку нема ще й досі, а час іде.
Можна було б, кінець кінцем, не дожидаючи цього непевного сніданку, почитати трохи й піти до амбулаторії, а шлунок задовольнити десь пізніш, в обід, як то й бувало часом, коли ранком Олександра Івановича викликали до хворого; та й матері, можливо, полегшає вдень, вона встане з ліжка, й тоді з обідом усе вийде простіш і, сказати правду, смачніше. Та це вже зламало б без поважних підстав нормальний розпорядок роботи дня й загрожувало зіпсувати настрій. А настрій лікареві — перш за все. Це — наснага, що дає змогу працювати й не втомлюватись, це — ясність думки, коли одразу, інтуїтивно бачиш те, чого не видно без рентгену й аналізів, коли заглядаєш вперед і бачиш можливий розвиток хвороби, коли... Та що й казати! Лікарська робота, як висловився колись у медінституті один професор, — не ремісництво, а мистецтво, творчість, поклик... А якщо так, то треба натхнення, тонусу, цебто відповідного піднесення, настрою.
Олександр Іванович одійшов від трюмо й подався до другої кімнати. Ця кімната в їхній невеликій квартирі правила йому за кабінет і водночас за спальню матері. Власне, не спальню, а місце спання, бо мати заходила туди, тільки коли лягала спати та ще хіба коли хвороба підтинала їй кволі ноги. Звичайно ж вона воліла тихенько сидіти в кухні чи у дворі, аби лиш не зрушити чогось у кімнатах, де жили її Сашко та невістка.
Праворуч коло стіни стояло за ширмою її ліжко. Це благеньке дерев'яне ліжко-розкладачка з довгим полотняним лантухом-матрацом, у якому давно вже перетерлась на порохню солома, було застелене залатаним у кількох місцях простирадлом і старим домотканим укривалом. Усе це мати прихопила з далекого Переяслава, коли остаточно зважилась переїхати на життя до свого єдиного тепер сина. Ніна Олександрівна й досі не може без сміху дивитись на ту нужденну неоковирну ширму із старої плахти, напнутої на почорнілі від часу патички, що тільки чудом тримались одне одного на заіржавілих петлях, намагаючись затулити в кімнаті убогу материну постіль. Цей незграбний витвір містечкового партача разом з усім материним добром не вартий був і десятої частки тих грошей за перевіз через тисячі кілометрів, яку вона по-стародавньому називала — нараван. Ніна Олександрівна, чи то не зрозумівши, чи то навмисне, щоб поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз було казала, сміючись: "Який там "караван"! Це — ширма. Розумієте, Одарко Пилипівно, — ширма. Маєте сина лікаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Ніни Олександрівни (і з цим погоджувався й Олександр Іванович), цю ширму давно б уже слід викинути, бо вона своїм занадто старосвітським виглядом тільки компрометує їх, але місцева кустарна промисловість ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й Олександрові Івановичу в глибині душі все ж було жаль старої матері з її дивацтвом, і ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошені гості, ширму з ліжком заздалегідь виносили надвір, і, поки гості не розходились, матері не було де спати, бо заснути надворі не давали москіти, та й не годилось старій де-будь розлягатися.
Коли Олександр Іванович увійшов до кімнати, за ширмою було тихо. Мабуть, виснажена вночі пропасницею, мати спала. Олександр Іванович причинив за собою двері і навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до письмового столу й сів у крісло. За ширмою зарипіло ліжко.
* Г у з а п а я (узб.) — хмиз бавовнику, що його в Узбекистані використовують на паливо.
— Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижній полиці в шафі, є сир і вчорашнього молока трохи, якщо не скисло...
— Певно, гузапая * одсиріла або примус коверзує, — сказав Олександр Іванович, не слухаючи останніх материних слів. Він знав, що в травні, коли тут остаточно припиняються весняні дощі, тонке стебло торішньої гу-запаї не може одсиріти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж щось сказати матері на виправдання справді дивного зволікання дружини. Годинник на столі показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Іванович присунув до столу крісло й розгорнув "Драму на полюванні".
— Сир — у кутку, накритий блюдцем... — знову почувся за ширмою тихий материн голос.
Олександр Іванович насупився. Материні слова немовби натякали на недбайливість і невміння господарювати його Ніни.
— Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворіла — треба лежати; без тебе все зробиться, — буркнув він, не криючи свого невдоволення.
— Так ти ж знову підеш голодний...— ніби виправдовуючись, промовила мати й важко зітхнула.
Це зітхання зовсім уже роздратувало Олександра Івановича. Він хотів сказати матері, що просить її не втручатися, куди не слід, що він і дружина обійдуться без неї, але в цю мить здалека, десь із кухні, почувся дитячий вереск і швидко покотився до кімнати. Коло дверей він стих, потім двері враз розчахнулися обома половинками, і до кімнати вбіг трирічний син Олександра Івановича Вася. Простягаючи перед себе руку з розчепіреними дрібненькими пальцями, малий захлинався від плачу й задріботів ніжками просто до баби за ширму.
— Бабо, бабо, буба!..
— Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко...
— Мама Васі — бубу... — скаржився далі малий.
— Де буба? На руці? Ану, давай її сюди... Олександр Іванович не бачив через ширму, але до
дрібниць уявляв усю дальшу сцену. Колись давно-давно так потішала мати і його, і це так само враз заспокоювало Олександра Івановича, як тепер його Васю. Мати помалу загинає до крихітної рожевої долоньки малюсінькі пальчики, починаючи з мізинця, і над кожним пестливо примовляє:
— Горосю, бобосю, пшеничка, тичка... — Дійшовши до великого пальця, мати раптом надає своєму голосові штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи онуків пальчик, каже: — А старий бобище... — Тут заходить коротенька пауза, коли баба ніби міркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив рота й заціпенів у захваті, дарма що чує це який там уже раз.
— А старий бобище — фу-у-УРР за плотище!
І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.
Від цього "фу-у-УРР" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе спочатку й настирливо суне до неї другу ручку.
Перед Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були — за ширмою. І якесь дивне мішане почуття — чи то заздрощів до щирої, безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати де й коли, — поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно примовляла мати:
— Горосю, бобосю, пшеничка...
Олександр Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками ввійшла Ніна Олександрівна. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Завищені оцінки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4080 | Борис Антоненко-Давидович | Завищені оцінки | Так затягати засідання педради — це значить просто не вміти його проводити. А сьогоднішнє затягання, коли так і не прийшли до остаточних висновків і, очевидно, доведеться засідати ще раз, перевершило все попереднє. Бувало й раніше, коли на педраді підбивали підсумки успішності за чверті, а надто за навчальні роки, в Галини Василівни Шелудько виникали прикрі сутички з директором школи, але щоб вона отак "поцапалась", як висловлюється директор, зі своїм начальником— такого досі не траплялось. Ні, вона ніяк не могла погодитись завищувати оцінки успішності явно відсталим учням і виводити "трійки" замість заслужених "двійок". З якої речі й для чого? Галина Василівна розуміє, що директорові не хочеться мати через ці "двійки" неприємні розмови в райвно. Але що з цього виходить? Неправда! І перші починають її вчителі та класні керівники, а далі вона росте, як покатана під час одлиги сніжка, й обертається нарешті в ошуканство, якщо називати речі так, як вони звуться, а не застосовувати делікатних, пом'якшувальних висловів...
Але кого ми обдурюємо?
Передусім самих себе!
Та це ще півбіди... Ми обдурюємо своїх учнів, котрі ліпше за нас знають ціну своїм знанням, ми обдурюємо батьків відсталих учнів, обдурюємо державу. Ні, Галина (будемо звати її на саме ім'я, бо хоч вона й не молоденька, але не така вже й літня) не хоче нікого вводити в оману й ставити учням Олексійчукові та Скоробагатькові "трійку" за рік з російської мови, коли вони варті тільки "двійок".
Цілий рік хлопчиська ходили в двійкарях, а тепер став їм, будь ласка, "трійки", щоб вони перейшли в п'ятий клас і щоб з ними, котрі не знають елементарних правил граматики, мала далі клопіт не Галина, а викладачка російської мови Ольга Степанівна Кравець. Та це ж нечесно буде й перед Ольгою Степанівною, яка муситиме навчати їх у п'ятому класі того, чого вони не засвоїли в четвертому! На це Галина ніяк не може пристати.
Все це, в тій чи тій формі, вона висловлювала вже не раз директорові й окремим учителям. її колеги цілком погоджувалися з нею в приватних розмовах, але на сьогоднішній педраді вони мовчали, і Галині довелося говорити й від себе, й за них. Щоправда, кому охота ставати в конфлікт з директором, від якого залежить надати більшу чи меншу кількість годин викладання кожному вчителеві, а головне — хіба тільки в їхній школі завищують оцінки! Та й усі ж знають, що Григорій Іванович вимагає "трійок" для Олексій-чука й Скоробагатька не тому, що приятелює з їхніми батьками або хтось впливовий у селі тисне на нього, директора; ні, він чинить так, щоб зберегти честь школи. Саме через це він наполегливо обстоював свою вимогу й підкріпив її, чи то іронічно процитувавши заяложену фразу, чи напівжартома повторюючи думку когось із вищої інстанції:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Пороги
Борис Антоненко-Давидович — Справжній чоловік
Борис Антоненко-Давидович — Кінний міліціонер
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Відомо ж бо давно, що нема поганих учнів, є лише погані вчителі...— й вибачливо посміхнувся.
Галину, яку сьогодні на педраді дратувало все — і те, що засідання зволікається, тоді як їй треба було залагодити цілу низку домашніх справ, і те, що вона мусить переконувати директора в тому, що він сам, у глибині душі, прекрасно розуміє, при останніх директорових словах прорвало. З властивою їй гарячковістю вона промовила далі, не вибираючи м'якіших висловів:
— Невже заради ілюзорного благополуччя ми повинні вдаватися до злочину? До чого ви закликаєте мене, Григорію Івановичу? Ви усвідомлюєте собі, до чого? — вигукнула вона, відчуваючи, що втрачає самовладання й запал заносить її хтозна-куди. Але тут наскочила коса на камінь.
— Ну, це вже занадто, Галино Василівно! — сказав директор, підводячись з місця, і хоч йому теж уривався терпець, проте далі мовив стримано: — Про який злочин ви кажете? М'якість в оцінках, навіть, коли хочете, поблажливість,— це далеко не злочин. Я прошу вас тільки натягнути трохи оцінки з російської мови Олексійчукові й Скоробагатькові, щоб не лишати їх у четвертому класі на другий рік, бо в них і без вас є "двійки". Не лишати двох учнів на другий рік — тільки й того. Чому, коли ми натягуємо комусь вищі бали й ставимо "п'ять" замість "чотири", на це ніхто не звертає уваги, а тут же йдеться про...
Галина не дала йому закінчити фрази. Вся спалахнувши, аж почервоніли щоки, вона рвучко встала. Що це — натяк на неї саму? Так, вона вивела своєму четвертокласникові Женчикові кругле "п'ять", але, якщо Григорій Іванович ставить її оцінки синові під сумнів, вона вимагає, щоб Женчика проіспитували без її участі сторонні вчителі на чолі з директором.
— Та що ви, Галино Василівно? Заспокойтесь! Я зовсім не мав на увазі ні вас, ні будь-кого з наших учителів. Це тільки приклад...
— А я вимагаю проіспитувати Женчика! — затялася Галина, і її не могли вже переконати ні пояснення директора, ні голоси інших учителів, які категорично відкидали можливість якоїсь підозри щодо необ'єктивності вчительки Ше-лудько, що веде четвертий клас, де вчиться і її син.
— Або екзамен — або я повинна піти з школи! — заявила Галина й швидко, мало не бігцем, покинула засідання педради.
Трохи прохолонувши, вона зрозуміла, що перебрала міру, гарячкуючи: ніякого екзамену спеціально для Женчика, розуміється, ніхто робити не буде, ця вимога її — задерикувата й безглузда, але сказаного не вернеш, і їй лишається тепер серйозно подумати про підшукання нового місця роботи. А втім, Галина й без того мала переїздити цього літа до Києва. На цьому наполягає Андрій Степанович (і чого це вона досі не може привчитися називати його й позаочі просто Андрій? Час би вжеі), та й треба ж кінець кінцем оформити офіційно їхні стосунки, щоб не було ніяких пересудів і образливої цікавості сторонніх людей до її особистого життя. Правду кажучи, вона так звикла до свого становища покинутої жінки, а глибоке материнське почуття до Женчика, цієї єдиної найближчої й найдорожчої в світі істоти, так заповнювало її всю, що вона не уявляла себе в умовах нової, другої родини, де треба було ділити саме себе надвоє між Женчиком і Андрієм — Степановичем, який матиме в тій родині теж якесь право на її увагу, турботу, почуття... "Почуття?". — перепитала себе подумки Галина, і зараз їй видалося це слово не зовсім доречним. Про яке почуття до другого чоловіка може казати жінка в тридцять вісім років? Кохання! Ні, цей чудодійний дар, що дала людині природа, відрізняючи ним людину від тварини, це найдужче почуття, що робить' людину самовідданою і само-зреченою, почуття, перед яким поступаються всі інші порухи людської душі,— бувають тільки один раз у житті. Тільки до одного з мільйона кращих і гірших людей займається серце цим усеспалюючим вогнем, коли обранець заступає тобі світ...
Палив колись і її серце той вогонь, завдавав їй нестерпного й воднораз солодкого болю, але про це ліпше не згадувати...
Що ж у такому разі є в неї до Андрія Степановича, якщо це не можна назвати коханням? Для чого вона має розписуватися з ним у загсі, переїздити до Києва на його майже парубоцьку квартиру? Що змушує її сьогодні думати, де купити й зарізати для Андрія Степановича півня, роздобути для нього кілька десятків яєць, спекти медівника з волоськими горіхами, який йому так смакує? Якесь же є в неї почуття до цього скромного працівника інституту педагогіки, серйозної, але, видно, невдатної в житті людини? Справді, що це таке?
Галина познайомилася з ним торік на республіканській методичній нараді, де Андрій Степанович виступав з доповіддю. Насамперед її приємно вразило, що цей доповідач не читав по писаному, як то робили інші, а промовляв не заглядаючи в шпаргалку, не шукаючи пишних фраз і не вдаючись до притертих, часто вживаних з багатьох уст висловів. Говорив просто, дохідливо, ілюструючи свою думку цікавими прикладами з практики, і це створювало між ним і слухачами-вчителями той внутрішній контакт, якого так бракувало іншим' доповідачам. Відчувалося, що це вдумливий працівник освіти, котрий добре знається на своєму ділі й охоче ділиться неабияким знанням і великим досвідом. "Трудяга" — назвала його спочатку сама собі Галина, але швидко відмовилася від такого визначення: трудяга сумлінно виконує все, що йому підсунуть, а цей усе переосмислює, намагається творчо освоїти поставлену проблему.
Усе в житті складається з випадковостей, і, певно, Галина і Андрій Степанович ніколи б не зблизились, якби під час перерви наради вона не підійшла до нього з кількома практичними запитаннями, на які він вичерпно відповів, запропонувавши тільки вийти на свіже повітря, щоб вільно покурити. Хоч розмова була суто ділова, але саме з неї почалося те взаєморозуміння, коли він запримітив цю немолоду вже жінку й вирізнив її з багатьох таких же, як і вона, що сиділи в перших рядах великої зали, а вона відчула в ньому не тільки доброго порадника, а й щиру, приязну людину, на яку завжди можна спертися в житті, якби вона не була так далеко від неї. Друге, власне, не мало значення, бо Галина була досить горда, щоб шукати будь у кого підтримки або протекції, але людини-друга, з якою можна при потребі поділитися горем і радістю, їй бракувало серед шкільких колег. Певно, й сьогодні, якби біля неї був Андрій Степанович, вона не повелась би так безрозсудно-визивно з директором школи й не наговорила б У запалі.стільки непотрібного. Андрій Степанович, напевно, схвалив би її принциповість, бо він і сам якось казав їй про шкідливість завищування оцінок, але він рішуче заперечив би її абсурдну вимогу призначити екзамен для Женчика, тоді як усі інші учні переходять з четвертого класу в п'ятий без усяких екзаменів. Сказав би про це спокійно, переконливо, і Галині враз би полегшало. З ним їй завжди ставало легше на душі, але чи досить цього, щоб зв'язати свою долю з його і як же буде з Женчиком? Чи ж не для сина жила вона досі? А може, саме для Женчика потрібна нова родина, де є і мати, і батько, є в домі чоловік, з яким хлопець знайде спільну чоловічу мову? Адже що більше підростає Женчик, то більше уривається в нього зв'язок із матір'ю; в хлопця виникають свої запити, з якими він уже не звертається до матері. Те; що Женчик, десятирічний хлопчина, за звичкою з раннього дитинства, ще й досі лягає спати до мами в ліжко, не може вдержати його коло неї вдень. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Земля горить | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4076 | Борис Антоненко-Давидович | Земля горить | ЗЕМЛЯ ГОРИТЬ
У шахті темній та глибокій працює брат наш робітник.
Д. Загул
Стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію.
М. Хвильовий
Він такий чудний, наш Донбас. Хіба поймеш віри оку, глянувши у вікно вагона, що він — наш, український, Україна? Україна це ж ідилія хат, садки, "хрущі над вишнями гудуть". Україна — це океан золотої пшениці й блакитна ковбаня неба (автор тут дуже просить нервових читачів не хвилюватись: він зовсім ні на що не натякає "золотою пшеницею" і "блакитним небом", бо аж ніяк не винний, що трапилось випадкове збіговисько тих кольорів, які мирно собі живуть у природі, але часом дратують аматорів, нагадуючи їм раптом уенерівський прапор...) Дядько в сіряку-сперся на пужално біля забрьоханих конячок плюс дівчата в "городських" кохтах лузають насіння — це закінчений український пейзаж для далекого мандрівника з поїзда прямого сполучення Ленінград — Одеса, Москва — Севастополь ("Странно: вид обыкновенный,— при чем же тут украинизация и это ихнее "Ї" с двумя точками?..") Проте, ні дядька в сіряку, ні сміхотливих українських дівчат не побачиш з— нашого поїзда. Є ще Україна. "Березіль", "Франківці", "Життя й революція", "Гарт", українські письменники, українські художники, українські композитори, капела "Думка", ВУФКУ, ВУАН, Київська академічна опера ("Тарас Бульба" й "Майська Ніч"), Микола Гладкий—"Новий український правопис" ("Вы подумайте: опять правописание переменили! Была когда-то "кляса", потом стала "класа", теперь опять "кляса"... Это же издевательство!..") .
Але де ж тут, серед цього барвного пустельного ландшафту, Україна? Степ? Це правда, він тут —"степ і степ один без краю", але він — голий, закурений димами, запорошений пилом. Ні колишньої тирси, ні теперішньої пшениці та жита! Занедбаний, змарнований степ. Тільки там, і он там, і ондечки ліворуч — чорне коліщатко "копьору" і хеопсові піраміди териконів (Терикон? Велика гора коло шахти з видобутої з-під землі "породи"). Ні, це не той степ, що звик його уявляти собі змалечку; це навіть не звироднілий нащадок давнього Дикого поля і незайманих вольностей низових; це зовсім, зовсім щось інше. Я довго дивився на його далекі, відкриті звідусіль обрії, але він не навіяв мені жодних сантиментів, жодної історичної романтики. Донбаський це степ! Тут починається нова історія і якась нова своєрідна романтика. І хто зна: може, тут, відціля, в наступні десятиліття, в майбутні віки, починається і нова Україна.
У переповненому вагоні татари, китайці, росіяни, кілька наших селюків із торбинами. На роботу. На заробітки під землю, в "забой", до чорного з холодним відлиском кам'яного вугілля. Різні мови, різні думки, різні наміри, але одне спільне — заробити б у шахті! Десь глибоко, глибоко, під землею, за десятки сажнів — поклади вугілля й мовчазні нори штреків. Глухо цюкає кайлом забійник. А у вагоні — на всю пельку виспівує безпритульний знайоме і рязанцям, і гомельцям, і кримчакам, і нам:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Вартовий Чапенко
Борис Антоненко-Давидович — На яку ступити?
Борис Антоненко-Давидович — Кустар-одиночка
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
...Прежде в родину святую Я направлю свой полет, И спрошу я мать родную,
Как она теперь живет. Нету счастья, нету доли...
Хлоп'я поспіщає вигукувати слова, воно нетерпляче чекає на виспівану копійку. Думка його не стежить за змістом пісні, вона влізла в два питливих, в'юнких ока й пантрує пасажирських рук, що зрідка Неохоче потягнуться до кишені витягнути хлопчині копійку. Думка в очах, а слова — в пронизливому, надірваному голосі, і голос — лемент розкиданої на роздоріжжях республік всесоюзної безпритульності:
И уж наверное могилка Травой зеленой заросла...
У вагоні гомін. У вагоні весело. Шахтар на поверхні — що матрос на суходолі. І життя шахтарське — химерне, шалене, зрадливе. То, коли літа одберуть молодість і під вугільним порохом десь посріблять волосся, коли далеко позаду залишиться сила, пружність, швидкість, а попереду недорахована решта людського віку,, коли чорний робітник звикне до чорної шахти, як колишній, схимник до своєї домовини, тоді втихомирився шахтар. І хоч би яка там інша робота на стороні, він ніколи не покине вже свого забою, і його життя урветься десь у шахті чи коло шахти. А поки вирує весняною повінню молодість, а життя щоразу, щозміни стає чолом до смерті.
Живи, шахтарЬ, на всю губу, пий життя, тарам-трам-там-там! Бери дівку і йди за казарму. Нема? В шинок до перекупки — горілки! Шахтар сьогодні на 'землі, шахтар гуляє, шахтар веселий. Чуєте — шахтар сміється!
Але це вже в минулому. Інші порядки на шахтах, в нові річища пішли ріки життя, новий пішов і шахтар. З року в рік меншає пияцтва, проституції, бійок — цього невеселого антуражу колишніх шахтарських присмерків. Театральні майстерні, робітничі клуби, бібліотеки, фізкультура — чи могла їх бачити стара шахта?
Тільки сезонники такі, як і колись, такі, як і завжди. Селюки! Розпуття: земля і шахта. Міцно ще держить їх земля в сільських царинах і зваблює заробітком шахта.
Тільки вони невеселі у вагоні. Це "люзюки", "літуни". Справжній шахтар гордує перед "літуном". Хіба "літун" тямить, що таке шахта! "Літунові" тільки б сезон якось перетягнути. Йому тільки б на конячку чи там корівку хоч трохи розжитись, а там хоч завались проклята шахта. Тільки б трохи тих грошенят — а там мерщій назад, на село, до жінки, до батьків, на широкі веселі простори, йа поле, до лісу.
Через те гордує перед "літунами" справжній шахтар. "Літуни" — селяни. Вони й у шахті залишаються селянами. В чорній пітьмі забоїв їм увижаються далекі стріхи й рівне поле. Ось група їх слухає старого забійника, що розповідає, як на "Марії" обірвалась із людьми кліть. Вони сплечились живою брилою і серйозно, уважно, боячись недочути якогось слова, слухають. Жаско роззявлені роти й очі — тужні очі бика, що нараз біля боєнь почув свою смерть. Завтра чи позавтра, чи за тиждень вони мовчазним, стурбованим натовпом уперше наблизяться до піраміди терикону й чорного колеса "копьору". Вони несміливо й боязко зайдуть у кліть і вперше за життя з жахом почують, як поринає під ногами підлога в чорну прірву, і тоді знову їхні очі — очі рокованого на смерть бика.
Сезонники підгортають собі під ноги свої благенькі клунки й торби, щільніше горнуться один до одного, як молоді рекрути перед першим боєм...
Вразлива, зашмаргована сторінка з величної книги людського життя й людської праці... І тоді стає ніяково й дивно: на якого дідька везеш у валізі свою друковану книжку! Читатимеш на літературних вечірках по робклу-бах Сталінщини? Хіба може зрівнятись будь-який літературний твір, найкращий шедевр класика, всі книги, що існують на світі, з цією непофарбованою, реальною правдою, з тою вічною книгою про людей, що її тільки нужденна сторінка отут у вагоні, з нами... І тоді видаються такими мізерними й нікудишніми всі твої оповідання й повісті перед нескладною розповіддю робітника про катастрофу на шахті "Марія" і про розчавлені, спотворені трупи щойно живих людей... І тоді хочеться бути просто слухачем, завжди слухачем, щоб слухати велику правду про безугавне, безупинне, безбережне, страшне й прекрасне людське життя.
Але ми все ж читатимемо, навіть сьогодні читатимемо свої книжки, свої оповідання й вірші. Ми —"міжгрупова" група київських письменників, що їдемо на запрошення культвідділу Сталінської окпрофради: М. Шеремет, Б. Тенета, Д. Фальківський, Я. Качура, Ф. Якубовський і я. Власне, ще не всі: нашій подорожі додає врочистості присутність спеціального кореспондента "Вечернего Києва" тов. Ішина. Спеціальний кореспондент "Пролетарської правди" тов. Шабашкевич чекає нас кілька вже день у Сталіному. Отже, маємо репрезентувати українську радянську літературу, ба навіть культурний український Київ. Шабашкевич уже, певно, здійняв передзвін за наш приїзд у сталінському деннику "Диктатура труда". Ішин уже добрав способу назбирати "матеріал" і в сусідньому купе строчить чергового нариса до "Вечернего Киева", а мені все ще дивною видається наша місія: яка там література, та ще й українська, тут, на Сталінщи-ні, де в чорній лавині шахтарів поплутались різні нації і де життя людське в своїй величній простоті грандіозніше й барвистіше за всі літературні образи, за всі епітети, метафори й метонімії...
"Спешите, покупайте! Полная ликвидация неграмотной Украины! Украинская грамматика со словарем и переводом на русский язык вместо шестидесяти — двадцать копеек! Полная распродажа! Украинские грамматики и словари! Граждане, спешите, покупайте!.1"
Це на головній сталінській вулиці вигукує косоокий підліток. Це стандартизований тип, з тих, що звичайно, оглядаючись, чи нема поблизу міліціонера, продають посеред пішоходу жіночі панчохи, носові хусточки й не від того, щоб збути при нагоді "фармазон". Але всякі панчохи й шкарпетки — то тепер завалящий крам проти українських граматик та словників. І парубійко шпарко торгує новим гатунком "речей найпершої потреби" — посібниками для українців. Адже Сталінщина так-таки серйозно українізується, і спритний продавець поспішає задовольнити вимоги масового покупця. А втім, не треба думати, що це ДВУ чи "Книгоспілка", чи якесь контрагентство заходилось отак спритно пропагувати в масах українську книжку й потребу українізуватись; ні — для цього ми занадто часом мляві, навіть в умовах індустріального темпу нашого життя. Цей продавець — звичайнісінький спекулянт. Користуючись із зміни українського правопиру, він скупив продані на макулатуру старі граматики й зваблює нерозважного громадянина нашої УСРР.
Проте, коли хочете, це теж симптом перемоги українізації над сонною рутиною "южнорусской" ідилії. Один мій знайомий казав мені якось: "Коли вас глупої ночі стріне десь на околиці, де нема ліхтарів і вартового міліціонера, непевного вигляду чолов'яга і чистою українською мовою скомандує "Руки вгору! Прошу зняти пальто й черевики!", коли на вул. Короленка або на вул. Воровського в Києві вас спинить уночі нафарбована з легковажною усмішкою жінка і, як до давнього приятеля, скаже: "Почекай, курчатко! Далебі, ти мені до вподоби. Чи нема в тебе часом цигарки?.." — знайте, друже мій, що українізація перемогла вже остаточно. Бандити й повії, цей неминучий елемент для кожної європейської нації, елемент, що без нього, власне, нема нації, найменше піддається добродійним заходам Укрлікнепу; їх не обходять жодні накази, жодні перевірки й іспити: їх може перемогти тільки стихія. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Золотий кораблик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4057 | Борис Антоненко-Давидович | Золотий кораблик | Це було дуже давно. Ще за мого дитинства. Багато чого я вже забув з тих часів, бо й пам'ять людська стирається з літами, але цю маленьку подію пам'ять моя зберегла. Бачу до дрібниць усю ту невеличку драму, ніби скоїлась вона лиш учора. Стоїть вона мені перед очима, як правдива, повчальна казка для малих і великих, і ні час, ні перейдені в житті шляхи не припорошили її, не затьмарили. Вона лишилася незайманою, як згадка про те краще, що будь-коли прокидалося в мені, як неписаний заповіт мого дитинства.
Лишилась не тільки в пам'яті, а й у серці.
Ви драли коли-небудь змалку пташині гнізда? Чи відоме вам оте лоскотне почуття азарту — хто з вас, малих шибеників, найбільше назбирає біленьких, голубуватих, сіреньких, з цяточками й без них, тепленьких ще яєчок; хто видереться, ризикуючи зірватися з гілляки або порвати штани, до найвищого воронячого гнізда на вербі чи осиці? Чи зазнавали ви гордого почуття малого володаря, який стискає в руці пійману тріпотливу пташину, тішачись своєю необмеженою владою над бідолашним створінням, коли від вас залежить, чи пустити її на чотири вітри, чи занести до хати, чи дати котові на розправу?
В нас не було тоді ні гуртків юннатів, ні Палаців піонерів, ні літніх піонерських таборів. Чи не найбільшою з небагатьох доступних нам розваг було драти гнізда. І ми драли їх наввипередки один перед одним, не замислюючись ні над шкодою, яку ми чинили птахам і людям, ні над тим, чи маємо право позбавляти волі й життя ці маленькі невинні істоти. Ц*е був своєрідний спорт з своїми майстрами, невдахами й уболівальниками.
Я, мабуть, належав до тих третіх. Не скажу, щоб мені було заказано вдома чіпати гнізда, чи я сам був жалісливий до малих співучих і неспівучих пташок. Батько мій був робітник, і йому по роботі лишалося мало дозвілля, щоб приглядатися до мене й моїх розваг. Щоправда, часом, коли я збирався кудись із хати, він казав мені: "Краще б ото змайстрував що або книжку розумну яку прочитав, ніж собак ганяти та горобців драти!" Але казав він це на всякий випадок, більше для годиться, ніж з Якоїсь видимої потреби. Самому ж йому бракувало часу навчати мене щось майструвати, не було в хаті й зайвої копійчини на "розумні" книжки. Мати ж, власне, пильнувала тільки, щоб я не рвав одягу, а якщо їй траплялося запримітити свіжу дірочку в моїх штанях, вона за звичкою сплескувала в долоні й бідкалась: "І де ж на тебе напасешся тої одежі, безсовісний!" Я знав, що й вона казала ці сльозливі слова більше для застереження, щоб хлоп'я, мовляв, не пустилося берега. Я ж бо вже навчився орудувати голкою і нишком залагоджував дрібні ушкодження — наслідки моїх необачних розваг.
Я довго не зважувався драти гнізда тільки тому, що був затаєний і самолюбний. Коли вже діяти, то — напевно й неабияк, а не пасти задніх або, ще гірше, ганьбитися. Ні, то не для мене сказано: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. Я подерся б і на саме небо, якби тільки хтось міг запевнити мене, що неодмінно спіймаю там за хвіст жар-птицю, а не гепнуся з порожніми руками на сміх і глузи свого замурзаного товариства.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Де подівся Леваневський
Борис Антоненко-Давидович — Мама більше не любитиме Катю
Борис Антоненко-Давидович — Три чечени
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Я спрагло прислухався до успіху інших малих паливод з нашого робітничого висілка, мене завидки брали, і від того я довго не міг заснути ночами, коли щастило комусь піймати в полі перепелицю, знадити чужих голубів чи вистежити в саду солов'їне гніздо. Ви уявляєте, який то вибуховий матеріал накопичувався в мені, що сам обмежував себе пасивним спогляданням, тоді як мене гнала якась сила і на дерева, і на дахи, і на горища? Рано чи пізно мав статися вибух.
І ось час прийшов.
Ще навесні я помітив, що коло бовдура нашої висілко-вої двокласної школи клопоталися галки. На початку літа, коли в школі кінчилося навчання і в порожніх класах стало тихо й навіть трохи журно, пташина метушня на даху не вщухла. Раз у раз надлітали сюди галки й зникали всередині комина. Там, без сумніву, було гніздо, і галки годували своїх пуцьверінків. Галки й перше, минулих років, мостилися там, але вчителька, яка жила при школі, загодя загадувала шкільному сторожеві, дідові Кіндрату, чистити димарі. Цього літа вчителька одразу ж, скоро кінчилося навчання, поїхала кудись, а дід Кіндрат, якого у висілку дехто прозивав Кощеєм Безсмертним, а ми, діти — просто Бурмилом, не квапився лізти на шкільний дах прочищати від усякого галчачого непотребу захаращений бовдур. Проте це зовсім не означало, що нам, дітлахам, було тепер вільно похазяйнувати коло тих гнізд замість Бурмила. Безрідний, самотній Бурмило був відлюдний і сварливий. Надто неполюбляв він дітвору і її пустощів, і коли школа закривалася на літні канікули, він не те що на дах, а й на подвір'я не пускав нас.
— Чи довго ж якому ледащу шибку розбити або дошку де на ґанку одірвати! — бурмотів він, скоса зиркаючи, якщо хтось із школярів чи просто з висілкової дітвори проходив улітку побіля школи. Ми шанувалися перед Бурмилом, бо він, не панькаючись з нами, як учителька, міг і потиличника дати, а до того ж завжди намірявся зірвати з голови провинного шапку. Потиличники — то півбіди. Нам не первина була діставати їх і по заслузі, й так собі, знічев'я, а от шапку втратити — то вже зовсім інша річ! За неї могли бути великі прикрощі вдома, а, головне, сорому не оберешся.
І от саме школу, що стояла у висілку на видноті, школу, до якої тепер із хлоп'ят ніхто не наважувався заходити, я обрав собі для свого першого й рішучого виступу. Це було не тільки сміливо, ба й зухвало, і, щоб не схибити, я наперед розвідав здаля все як слід. На даху було два комини. Той, куди —залітали галки, був старіший — на ньому де-не-де покришилась і поодвалювалася цегла. Нижче під ним було дахове вікно без шибок, в яке легко можна було пролізти на горище, щоб дістатися до лежня в комині, де звичайно мостилися галки. До того ж саме тут була приставлена драбина. Галченят, звісно, не видно було, не чути звідси й щоб вони пищали, та я знав, що вони там. Я навіть план уклав собі, як мені повестися з своїми майбутніми бранцями. Спочатку я триматиму їх під старим решетом у дровітні, а тим часом зроблю з жердин і пруття для них клітку. Я їх годуватиму, і вони помалу стануть свійськими. Я навчу галченят сидіти в мене на плечі, літати за мною, а потім... Ну, та це ще буде видно, на що вони здібні. Попервах досить і того, що вони літатимуть скрізь за мною і сідатимуть, коли я покличу, на мою руку. Уявляю, як пороззявляють від подиву роти всі, хто мав мене досі за ніщо!
Тепер лишалося тільки призначити день моїх ловів. Та я був не дурний, щоб пертися на це ризиковане діло в перший-ліпший день і, не дійшовши навіть до драбини, попасти в кощаві руки Бурмила. Треба було все передбачити, все вирахувати, щоб діяти напевно. Я навіть обміркував, що в цей небезпечний похід не слід надівати шапки, щоб, у разі чого, повернутися назад з найменшими втратами. Краще було б виждати дощового дня, коли Бурмило кунятиме в своїй комірчині всередині школи, відкіля його не вижене ніяка сила мокнути надворі. Але кінець весни й початок літа були того року сухі. Вже й городина на грядках вибуяла, вже рясно зав'язалися по садах маленькі яблука та груші, а дощу нема й нема. Багато хто вже прирікав посуху й неврожай, і люди з тривогою дивилися на білясте, злиняле небо, через яке звільна котилося день при дні розпечене, сліпуче сонце.
Тільки старі діди наперекір усьому, за якимись лише їм відомими ознаками, віщували незабаром дощ. І дощ справді прийшов. Та який!..
Довго збиралася ця громовиця, довго ниділи в спеці розморені рослини, тварини й люди. Собаки важко й часто дихали і, висолопивши язики, збайдужілі до всього, залазили вдень далеко під ґанки та комори, і їх не було чути у висілку. Лиш півні того дня так розкукурікалися зрання, немовби очманіли від спеки і геть зовсім переплутали призначені їм для співу години.
Опівдні над обрієм стали громадитися біло-сірі хмаринки, а за якийсь час насунула й величезна темна хмара, запнула півнеба й заступила сонце. Вона була гнівна і ще здалека ричала громами. Якийсь час хмара була затрималася на одному місці, ніби роздумуючи, в якому напрямі їй рушити, потім надумала і подалася на виселок.
Я був не з боязких, гроза не лякала мене. Я навіть любив відчувати легкий холодок у грудях, коли, припавши до шибки, дивишся на сліпучі змії і стріли блискавок або на полум'яні стрічки та зловісну заграву пожежі. Коли, випереджаючи хмару, у виселок заскочили з розгону ошаленілі передгрозові вітри, збиваючи на вулиці куряву та нахиляючи верхівки дерев, я зрозумів, що мій час настав. Слушнішої нагоди, як ця гроза, що вже підступала до висілка, і не діждатись. І поки мати ще не загнала мене до хати, я щодуж помчав до школи. Все живе поховалося перед бурею, і вулиця була порожня. Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами, що застилали від вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні...
Це був виклик усім ворожим силам, починаючи від Бурмила й кінчаючи громом... Я, здається, навіть реготав і кричав щось.
Легко перескочивши по щаблях драбини вгору, я проліз уже через дахове вікно на горище, коли по блясі >лунко задріботіло кілька важких крапель. Потім на мить усе стихло, немов хмарі забандюрилось обминути нас. Не гаючись, схильці, як злодій, я підійшов до бовдура, де він упирався в лежень, і видобув з кишені припасеного здоровезного цвяха. Та він був непотрібний, бо ледачий Бурмило ще з минулого року, коли востаннє чистив димарі, лишив, щоб не морочитись, цеглину незамазаною. Я вийняв її і засунув по лікоть руку. Мої пальці розсунули якісь галузки й торкнулися чогось шорсткого й ворушкого, і я мимоволі одсмикнув руку назад. І в ту ж мить у бовдурі щось заметушилося, залопотіло й пурхнуло. То повилітали з гнізда старі галки, а за ними заверещали галчата. Знову по даху задріботіли краплини, далі більше, густіше... Притьмом я повитягав з гнізда одного за одним трьох галчат, здригаючись від огиди, коли наосліп доторкався до їх тепленьких голих тілець. Це були тремтячі, на смерть перелякані голопуцьки. Леле, здійснена мрія гірко розчарувала мене! Майже зовсім голісінькі, лиш на кінці крилець у них стирчало щось подібне до пір'ячка, з широкими дзьобами й жовтими заїдами, вони були потворні. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Зустрілися... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4030 | Борис Антоненко-Давидович | Зустрілися... | Стрілець ВОХРи, старий уже Петухов, прийшов цього разу не ввечері, як завжди приходив до медпункту на прийом, а невдовзі після ранкового розводу. Сів на збитого сяк-так руками таборового столяра-партача дзиґлика, зітхнув і здивовано розвів руки:
— Сам не розумію, Дмитровичу, що воно в мене сьогодні з животом.
— Пронос чи, навпаки, запретилось? — підказав я, щоб швидше збутись непередбаченого пацієнта й піти до стаціонару оглянути шістьох хворих в'язнів, але Петухов, чи, як звик я його звати, Порфирій Іванович, і не думав поспішати. Перш ніж відповісти на моє запитання, він подумав трохи й знов розвів руками:
— Сказати б, нічого такого й нема: і їм як належиться, й до вбиральні ходжу по потребі, ну тільки став примічати якусь пульсацію в животі...
— Бурчить, чи що? — спитав я, вкладаючи Порфирія Івановича на тапчан.
— Умгу, — відповів він кректячи й, не можучи відмовитись від нового слова, що так йому сподобалось, додав: — Пульсацію виробляє.
Я помацав оголений, трохи здутий живіт і переконався, що, крім легкого метеоризму, в мого постійного відвідувача з ВОХРи сьогодні нічого серйозного нема, а прийшов він просто "перевіритись", як це вже траплялося з ним. Мені хотілось виставити невчасного пацієнта з медпункту, але як ти це зробиш, коли я, ув'язнений лікпом, маю лікувати не тільки хворих зеків, а й стрільців ВОХРи, ба навіть звільняти їх від вартування в разі серйозної хвороби. До того ж Петухов таки справді часто нездужав. Йому нещодавно перейшло вже за п'ятдесят, він був добре підтоптаний, і, якби не війна, сидів би собі спокійно Порфирій Іванович у своєму глухому Ками-шлові десь на Уралі, але два роки тому його мобілізовано й послано служити в таборову внутрішню охорону — ВОХРу, де він з бідою тягне своє службове тягло, нетерпляче дожидаючи недалекої вже перемоги, щоб повернутись до сім'ї у власний дерев'яний будиночок на околиці міста. І що ближче було до кінця служби, то більше й більше облягали його всякі старечі немощі: то ноги вночі судомить, то діймають ревматичні болі, то кашель не дає спокою. Але поза тим йому часто хотілося вирватись хоч на часинку із осоружної казарми, що видовжилась дерев'яним бараком одразу ж за високим парканом зони, й побалакати зі мною про те про се. Для нього я був не тільки "свій" лікпом, а ще й, як виявилось, знайомий. Рік тому мене, тоді старшого лікпома Тумнинської таборної лікарні, призначено супроводити етап безнадійно хворих до центральної лікарні в Совгавані. Це були сухотники й дистрофіки, що не піддавались лікуванню, а між ними й один психічно хворий, недавній чер-воноармієць, відомий усім Вася Бєдін. Ще зовсім недавно його частину везли на схід воювати з Японією. Вася понуро дивився через одчинені двері товарного вагона на густу тутешню тайгу, де хирляві модрини й ялиці росли одна при одній і, намагаючись вихопитись із тої тісноти, виганялись тонкими стовбурами високо вгору. "І оце треба буде воювати за цей нікудишній ліс, що з його дерева ні хати не збудувати, ні навіть ложки зробити? Та віддали б його японцям — на чорта нам такий!" За ці необережні слова Васю знято з ешелону, й незабаром військовий трибунал одважив Васі Бєдіну десять років за контрреволюційну агітацію.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Борис Антоненко-Давидович — Хай спиниться чудова мить!
Борис Антоненко-Давидович — Золотий кораблик
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Певно, у Васі Бєдіна були природжені нахили до психічного захворювання, принаймні про це свідчили низький лоб, брови, що зрослись на переніссі, й близько, як у мавпи, посаджені очі, і несподіваний для Васі суворий вирок став останньою краплею, що перелилась через вінця, — Вася одбіг розуму.
З табору він попав до Тумнинської таборової лікарні, де, за браком психіатричного відділу, перебував у терапевтичному корпусі.
Тихий і майже непомітний, Вася об'являвся тільки, коли давали їсти, й завжди вимагав добавки баланди. Якщо йому відмовляли, він вигукував на всю палату: "Александр Невский, явись ко мне со штыко-ом!", але вже в кінці фрази видихався й заспокоювався. Він байдуже пив бромистий калій і ковтав заспокійливі пігулки, що йому давали лікпоми, а коли робили йому ін'єкції, Вася голосно реготав, ніби його лоскотали.
Певна річ, Васю відправили на етап разом з невиліковними хворими, щоб помістити в Совгавані в психіатричну лікарню.
Чи то зміна обстановки й рух поїзда вплинули на Васю, чи хвороба почала загострюватись, але він так активізувався, що я мусив залишитись біля нього, боячись, щоб Вася чогось не накоїв без мене.
Тоді як інші хворі, що ледве доплентались із лікарні до вагонів, тихо лежали покотом на нарах, Вася ніяк не хотів лягати на вказане йому місце й, розташувавшись біля залізної грубки посередині вагона, взяв на себе обов'язки опалювача. Хоч була вже середина березня, але надворі добре підмерзало, й нас удосталь забезпечили нарізаними дровами, які Вася — полінце за полінцем — весело кидав у грубку. Та якби ж то тільки цим і обмежилась Васина активізація, а то ні сіло ні впало він почав без усякої передмови виспівувати такі частівки, що слухати їх була чиста мука першій-ліпшій радянській людині. Кине полінце в грубку й, удаючи руками, ніби акомпанує собі на балалайці, задріботить голосно на весь вагон:
При царе, при Николашке,
Ели белые калашки,
А теперь — новый режим:
Все голодные лежим...
Тирім-ті-ті, тирім-ті-ті...
Ніякі мої умовляння — лягти й відпочити — не діяли на Васю. Він ніби й не чув їх, а після короткої паузи з тирімгітіканням під балалайку, ні на кого не дивлячись, виспівував далі свій черговий номер...
Чутка про Васин дивертисмент швидко передалась по всьому ешелону, й у нашому вагоні стали збиратись вільні від варти конвоїри. На одній зупинці вліз до вагона й сам начальник конвою. Послухавши похмуро одну Васину частівку, він суворо звернувся до мене:
— Чому не вкладете його й не припините це неподобство?!
— Психічно хворий перебуває у збудженому стані. Застосувати силу до нього — це значить викликати ще гіршу реакцію, — спокійно відповів я, й начальник конвою, ще раз сердито глянувши на Васю, що не звертав на нього ніякої уваги, трохи подумав і вирішив, мабуть, що мати діло з психами — не належить до його компетенції. Невдоволено мотнув головою й вискочив з вагона на ближчій зупинці.
Зате конвоїри мовчки сиділи на покладеній біля дверей дошці й уважно слухали. Вася й на них не звертав ніякої уваги, а преспокійно співав собі далі. Частівок у Васі виявилось безліч, і він витягав їх одну за одною з потаємних закамарків пам'яті. Коли ж увесь запас вичерпувався, Вася прокручував усю програму наново.
Конвоїри, прослухавши раз різкуватий Васин тенорок, поволі втрачали цікавість до його частівок: спів людини несповна розуму — однаково, що маячня хворого під час високої температури, й один за одним виходили на зупинках із вагона. Тільки один старий конвоїр лишався й, прослухавши кілька разів одне й те ж, слухав уважно далі, наче сподівався, що Вася утне ще щось нове.
Це й був Порфирій Іванович Пєтухов, котрий тільки тоді, коли сам Вася видохся й ліг нарешті на нари, підвівся й тихо промовив:
— Ну й артист!..
І важко було дібрати — чи то прозвучала в його голосі іронія, чи прихований захват людини, що вперше в житті почула нечуване.
Коли на літній період мене послано на сільгоспко-лону пильнувати сезонних пошестей, де служив на той час у ВОХРі й Пєтухов, Порфирій Іванович одразу впізнав мене й пригадав частівки Васі Бєдіна:
— Таке кіно хіба що тільки тут почуєш. Спробував би хто на волі таке заспівати — одразу б його за шкіру й у конверт!
— Він же божевільний — що з нього візьмеш, — сказав я.
— Божевільний-то божевільний, а співає... — Порфи-рій Іванович не доказав своєї думки. — Ну, звісно, голого не обдереш. — І знову прозвучало в його словах тодішнє потайне захоплення: — Що не кажіть, а цікавий співак!..
З того часу Порфирій Іванович унадився до медпункту. Він приходив на кінець прийому й, якщо не треба було нести до командира взводу мою довідку про звільнення від вартування, лишався ще посидіти й у розмові зі мною розраяти душу. Ми були з ним майже однолітки, а те, що він стрілець ВОХРи, тоді як я — в'язень, не бентежило Пор-фирія Івановича. До того ж мені лишався рік до кінця строку, я був розконвойований, мав перепустку ходити за зоною, не кажучи про те, що від того, чи я дам звільнення від вартування через хворобу, залежало — спатиме мирно Порфирій Іванович у тепло натопленій казармі чи буде мерзнути на вишці зі своїми недугами й болями.
В'язні вважали за щастя попасти на сільгоспколону хоч на короткий літній сезон. Це не лісоповал, де, пиляючи, обрубуючи, а потім, замість коней, тягнучи на собі важкі стовбури дерев, треба було напружуватись з останніх сил, — прополювання картоплі й турнепсу, поливання в парниках редиски й огірків, посаджених для начальства, — діло не важке, норми тут нема, а головне, коли вистигне городина, можна збільшити свій раціон харчування й нишком поласувати свіжим огірком чи редискою. На такій роботі, хоч увесь строк відбувай, не стомишся!
Але якою ж бридкою видавалась ця навколишня дійсність Порфирієві Івановичу! Чи ж йому, поважній людині в літах, плентатись з гвинтівкою за плечем, конвоюючи ув'язнених дівчат і молодиць, за два кілометри на картопляні ділянки, а там стояти "попкою", як дурний, ніби пильнуючи, щоб ув'язнені не розбіглись! Та й хто тут побіжить? Куди? По що? завезли людей аж на край світу: десь кілометрів за сорок — море, а далі — Японія. Отой божевільний співак, Вася Бєдін, та й то, мабуть, відціля нікуди б не побіг!..
І думки Порфирія Івановича линули назад, у Ками-шлов, до сім'ї, де так потрібні були б тепер його присутність і нагляд. Там лишились запрацьована жінка й троє дітей. За старшого сина Івана йому немає клопоту: працює на залізниці, одружився й живе в жінки біля вокзалу. Нема особливої журби й з найменшою, дочкою Катериною: їй тільки одинадцять років і ходить вона до школи. А от за середульшу, Маруську, болить душа Порфирія Івановича. їй минуло сімнадцять років, саме закінчила школу, коли його взято до війська.
— Самі розумієте, Дмитровичу, яка це небезпечна пора в дівчат, — казав він мені, важко зітхаючи. — Саме об цій порі дівчата казяться. Не допильнуй, не доглянь — зірветься з вуздечки, й тоді, вважай, пропала... Я й тут, хоч мені й жаль їх, часом нагримаю на дівчат, коли почнуть дуріти на картоплі. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Іван Євграфович більше не належить собі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4037 | Борис Антоненко-Давидович | Іван Євграфович більше не належить собі | ІВАН ЄВГРАФОВИЧ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ СОБІ
Іван Євграфович ще раз узяв зі столу тремтячими руками оповістку й, затамувавши дух, прочитав: "...з'явитись о 10 годині 20 листопада 1937 року до слідчого Парфугіна, кімната 13...
Сьогодні було 18 листопада, субота, отже, 20 число випадає на понеділок, що в народі вважають за важкий день, та й число кімнати — 13 — не віщувало нічого доброго...
Дванадцятирічний син Павло передав цю оповістку пізно ввечері, коли Іван Євграфович тільки-но повернувся з педради, що, як і завжди, затягнулась після лекцій допізна, і недбало сказав:
— Тут, тату, приходив якийсь військовий і просив передати тобі цього папірця.
Якби ж то просто військовий, а то ж — фельд'єгер, оперативних, чи як там ще вони називаються в НКВС! Звісно, хлопчина ще не тямить, які це загадкові й страшні слова "з'явитись о Ю годині", але Іванові Євграфовичу доведеться мучитись дві ночі й один день, поки він дізнається, чому, для чого й по що викликає його якийсь слідчий Парфутін. Мабуть, він єврей, як і багато інших слідчих у НКВС, тільки замаскувався для чогось під російське прізвище, — подумав Іван Євграфович і став перегортати в пам'яті все, що було протягом року, щоб догадатись причини теперішнього виклику. Торік, саме після Жовтневих свят, нагло померла дружина, захворівши на крупозне запалення легень. Це знають усі сусіди й учителі та учні в школі, бо висловлювали щире співчуття Іванові Євграфовичу, котрий у свої сорок вісім років став удівцем, а бідолашний Павло, чи Павлик, як звала його покійна мати, сиротою. Якби хтось запізно зацікавився наглою смертю дружини, то прийшли б з міліції, а не з НКВС. Ні, тут щось інше і, напевно, політичне, бо НКВС цікавиться політичними справами, а не побутовими драмами. Але політика навряд чи могла стосуватись Івана Євграфовича. Досі він був зовсім непомітний учитель математики звичайної трудової школи в
Києві. Що має спільного математика з політикою? Анічогісінько! Біном Ньютона або, скажімо, логарифми потрібні всім — червоним, білим, монархістам і комуністам; без таблиці множення не обходилась жодна державна система, відколи стоїть світ. У всіх інших науках можна зробити політичну помилку, навіть у природознавстві можуть недостатньо висвітлити теорію еволюції, діалектику природи та іншу мудрацію, про яку писав ще Енгельс; а що вже казати про історію або літературу, де стільки небезпек збочити від генеральної лінії партії і впасти в буржуазну єресь: приміром, не викрив буржуазного характеру Великої французької революції, забув про класову суть усіх війн, поверхово огудив Троцького з його перманентною революцією замість засудити його й відмежуватись. І як це перукарі не побоялись назвати жіночу складну зачіску "перманент" — адже їм легко можна закинути троцькізм?.. А в літературі? Чи ж менше там отих підводних рифів, на які може наскочити необачна людина і зазнати аварії! От не прочитав ти виступу одного з секретарів ЦК КПУ Попова, де сказано: "Ми ніколи не простимо Шевченкові його націоналістичних настроїв у таких творах, як "Розрита могила'', "Якби ж то ти, Богдане п'яний" та інших", а ти й далі торочиш про "великого сина українського народу та його соціальне й національне значення" — і капець тобі: неодмінно попадеш в українські націоналісти, як це сталося з викладачем української літератури Порфиром Григоровичем Пономаренком, котрого забрали місяць тому. На жаль, мало хто з учителів розуміє, що газети тепер слід читати не стільки для того, щоб дізнаватись про новини в світі, скільки знати, що саме тепер заборонено й чому. Це стосується не тільки української літератури, а — літератури взагалі; переказують, що в одній російській школі в Києві посадили кількох дівчат-старшокласниць за "Серьожку Єсеніна", котрого "Москву кабацкую" вони продекламували на шкільному вечорі. Напевно, не обминуло лихо й їхнього викладача, котрий своєчасно не догледів, що Єсенінові твори тихцем вилучають не тільки з шкільних, а й з публічних бібліотек, і не подбав розтлумачити своїм вихованцям дрібнобуржуазну стихію цього штрафного тепер лірика...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — На яку ступити?
Борис Антоненко-Давидович — Де когут піє на три держави
Борис Антоненко-Давидович — Водяний мак
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Інша річ — математика: за всіх змін влад і за зміни політики тої самої влади — двічі два буде чотири, а не п'ять або три. І все ж Івана Євграфовича викликають чогось до НКВС... А втім, — подумав Іван Євграфо-вич, — добре, що викликають, а не приїхали вночі й забрали, як два тижні тому викладача історії в їхній школі Василя Петровича Семенюка, трохи молодшого за Івана Євграфовича, в якого лишились напризволяще дружина й двоє дітей. Це Семенюкова й приходила нещодавно до Івана Євграфовича сповістити сумну новину. Може, в зв'язку з цим і викликають його до НКВС? Дуже можливо... Іван Євграфович пошкодував зараз заднім числом, що допустився такої необачності: висловив з розчулення своє глибоке співчуття засмученій Семе-нюковій і навіть дав їй на перший час десять карбованців. І як він тоді забув, що всякі, хай навіть звичайні людяні стосунки з родинами "ворогу народу", а тим більше матеріальна допомога їм — розцінюються тепер як політичний злочин!.. Але навряд чи Семенюкова розповідала комусь про це, — заспокоїв себе Іван Євграфович, — і ніхто про його вчинок не знає. Хіба що син, котрий у суміжній кімнаті готував тоді домашні завдання, міг прислухатись до їхньої розмови й розповісти потім у школі. Та ні, син не такий же дурний, щоб патякати про такі речі в школі чи поза школою. Тут, мабуть, ідеться про молодого вчителя літератури Порфира Григоровича Пономаренка. Ну, що ж — якщо запитають про нього, то Іван Євграфович скаже: "Знаєте: молоде — зелене, наплутало щось через недоумство, бо мало було підковане в педінституті, який нещодавно скінчило"... Така відповідь повинна задовольнити слідчого і не ляже тягарем на сумління Івана Євграфовича щодо свого молодого колеги.
А може, просто звернули увагу на самого Івана Євграфовича Капустяна? Але такого прізвища сам Іван Євграфович не надибував серед політичних діячів різних, ворожих до Радянської влади систем. Хіба що комусь у НКВС впало в очі його по батькові "Євграфович": чи не криється під ним соціальне походження від колишніх привілейованих класів — графів, князів тощо? Дуже ймовірно, що теперішні молоді слідчі не знають і ніхто їм лосі не пояснив, що Євграфами звались раніш лакеї, прикажчики, сторожі й усяка соціальна дрібнота, а не люди з можновладних класів, ба навіть з інтелігенції. Ну Шо ж, Іван Євграфович пояснить, що його батько Євграф Пилипович Капустян був колись сторож київської хлоп'ячої гімназії; це можна ствердити навіть документально. Пусте! — заспокоївся був Іван Євграфович, але тут же згадав, що до нього інколи заходив історик Семе-нюк і розмовляв з ним далеко не на безневинні теми. Про що саме вони розмовляли, чи пак Семенюк говорив, а Іван Євграфович слухав, підтакував і коли-неколи посміхався?.. Важко пригадати все в деталях, але можна непомильно сказати, що у своїх висловах Семенюк дуже скептично, якщо навіть не вороже, ставився до всього, що відбувалось не тільки в школі, а й у всій країні. Слухати й не заперечувати — це вже політичний злочин, бо видає Івана Євграфовича за однодумця; чути все сказане й не донести куди слід — це другий злочин!
Іванові Євграфовичу стало страшно, ніби він уже сидить на слідстві й силкується якось виправдатись за свою політично-легковажну поведінку, і він намагався пригадати бодай окремі фрази, що їх випалив перед ним Семенюк. "Ми всі скидаємось тепер на тих циркачів, що балансують на слизькому канаті під банею цирку без рятівної сітки внизу..." "Далебі, навіть інквізиція за середньовіччя не спалила стільки єретиків..."
І тут Іван Євграфович пригадав чи не найстрашніше, що будь-коли казав йому Семенюк: "А до чого звели нас, педагогів, що мають тепер виховувати донощиків! Ви ж, певно, чули про "подвиг" Павлика Морозова, отого хлопчика десь на Уралі, що виказав свого батька-куркуля та його приятелів? Хтось убив цього Павлика, помстившись за донос, але його канонізовано, записано в червоні святці; спробуй хтось із викладачів гуманітарних предметів не сказати учням про цього новітнього героя! Навіть учитель географії, розповідаючи про Урал, не має права замовчати про героїчний вчинок Павлика Морозова... Далебі, ота середньовічна юстиція, котра Додержувалась правила "Доносчику — первый кнут", була морально вища за нашу теперішню "педагогіку", яка повинна вихваляти донощиків..."
Тоді Іван Євграфович цілком погоджувався з Семе-нюком, що історія з доносом уральського хлопчика підриває в дітей авторитет батьків і взагалі антипедагогічна, але тепер йому стало страшно, що він не тільки чув, а й схвалював неможливо різкі вислови Семенюка. Може, Семенюк, не витримавши натиску на нього слідчого, й в усьому признався, бо інакше як би НКВС дізнався про думки Івана Євграфовича? Тоді в кімнаті вони були сам на сам. Але тут Іван Євграфович пригадав, що в сусідній кімнаті готував тоді домашні завдання Павло, чи Пав* лик, як звала його покійна дружина. Івана Євграфовича прикро вразила подібність імен: Павлик, його син, і Па* влик Морозов, і йому стало холодно під серцем...
Невже син міг розповісти в школі своїм товаришам про розмови вчителя історії з своїм батьком? Тоді зрозуміло, що Івана Євграфовича викликають за свідка. Взагалі, з ким син у класі товаришує й з ким водиться поза школою, коли ганяє десь надворі? Адже після смерті дружини Іван Євграфович зовсім занедбав виховання сина: йому ледве вистачало часу купити потрібне в крамницях і приготувати для себе й сина страву, бо день забирали лекції в школі, а вечорами треба було сидіти й перевіряти письмові вправи учнів дома. Полишений на самого себе, Павко міг зблизитись хтозна з ким і докотитись хтозна до чого. Навіть до доносу на свого вчителя!
Наступного дня, в неділю, за ранковим чаєм Іван Євграфович, приховуючи своє занепокоєння, спитав, ніби між іншим, сина:
— А які в тебе оцінки з історії?
— З історії? — здивувався син. — У Василя Петровича менше за "четвірку" ніколи не бувало, а Козерог ще не викликав мене.
— Який це Козерог?
— Та новий же викладач історії Козелець. Це ми так прожали його в класі.
В інший час Іван Євграфович, мабуть, спитав би сина, як його, Івана Євграфовича, прозивають у класі й взагалі в школі, але зараз було не до того.
— Тату, а за що арештували Василя Петровича? Він завжди розповідав, бувало, щось цікаве, чого й у підручниках не вичитаєш? Ми всі його дуже любили...
Навмисне одводить підозру, напускає ману непричетності до підлого вчинку? — промайнуло в думці Іванові Євграфовичу, і він, знизавши плечима, про всякий випадок тихо відповів:
— Можливо, накоїв щось недобре поза школою. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Камінь Довбуша | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4061 | Борис Антоненко-Давидович | Камінь Довбуша | — А чом би нам тут не спинитись? — звернувся Петрик Гончаренко до семикласника Костя Кравчука, що був у них за начальника походу.— Ось і річечка чи гірський струмок тече, отже, вода близько, і по хмиз недалеко йти, а он якийсь камінь здоровенний,— додав він, скоса поглядаючи на Федора Карповича, що йшов край дороги, на ходу перегортаючи сторінки путівника.
Щоправда, вчитель історії Федір Карпович не втручався під час екскурсії в такі дрібні справи — цим розпоряджався Кость Кравчук, та Петрик знав, що до порад Федора Карповича всі учасники походу прислухаються, і, якби Федорові Карповичу захотілося тут перепочити, всі, розуміється, пристали б на це. Петрик, як і кожний учень-екскурсант, мав свої обов'язки під час походу — він кашовар, але йому ще не довелось готувати страву в поході, адже досі вони їхали поїздом, де харчувались готовими консервами та салом, і тільки годину тому, вийшовши на залізничній станції з вагона, вони вперше рушили пішки в гори. Правду кажучи, воно таки ще ранувато обідати, таж нещодавно всі добре поснідали в поїзді, але що ж ообити, коли Петрикові кортить швидше взятись за свої обов'язки й нагодувати товаришів супом з макаронами й перловою кашею!
Петрика підтримав Льоня Павловський. Він був у поході за кореспондента й фотографа, тому в його рюкзаку, крім звичайного спорядження, було ще п'ять широких блокнотів, "Щоденник походу" й чимало конвертів з марками; до бічної кишені блузи причеплено ручку-самопис-ку, а на грудях теліпався фотоапарат. Льоні теж не було досі нагоди по-справжньому розгорнути свою діяльність. Ну, що з того, що він уже сфотографував початок походу, коли учні-екскурсанти виходили з шкільного двору в Кам'янці-Подільському, та вдруге, коли вони на вокзалі сідали у вагон. Це можна було б сфотографувати й не вирушаючи нікуди з Кам'янця! В "Щоденнику походу" Льоня поки що зміг тільки записати ясну погоду за два дні та назви станцій, через які вони проїздили, але й то далеко не всі, бо і його, як усіх інших, здолав увечері міцний сон. І це б ще нічого, от кепсько тільки, що досі не було жодної пригоди, тож не було чого й дописувати до редакції рукописного шкільного журналу "Промінь", тим-то й усі блокноти лежали в рюкзаку ще не розпочаті. Тепер, коли обабіч дороги здіймалися вкриті зеленим лісом гори, Льбня відчув нарешті, що настав час, коли він по-справжньому може проявити свою діяльність і як фотограф, і як кореспондент. Це ж вони вже в Карпатах! Про Карпати вони стільки мріяли ще взимку, коли укладали з Федором Карповичем у шкільному історико-крає-знавчому гуртку план літньої мандрівки! Тут що не крок, то й чудові краєвиди, а історичних місць, куди не глянь, мабуть, повнісінько. До того ж і самого Льоню зацікавила велика кам'яна брила, завбільшки з маленьку повітку, яка лежала недалеко дороги і на яку вже звернув увагу Федора Карповича Петрик Гончаренко.
— Ай справді, що то за камінь, Федоре Карповичу? — звернувся Льоня до вчителя.— Може, це якийсь історичний?Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Тук-тук...
Борис Антоненко-Давидович — Як воно починалось
Борис Антоненко-Давидович — Невигадані бувальщини
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Федір Карпович ще раз порівняв очима ілюстрацію в путівнику з виглядом загадкової брили й сказав:
— Це таки і є той Камінь Довбуша, що його ми мали сьогодні оглянути.
Льоня одразу ж націлився на камінь фотоапаратом, немов боявся, що камінь ось-ось заберуть кудись відціля, а Петрик аж підскочив з радості:
— Так, значить, можна вже обід варити?
— З обідом ще почекаємо, а от спинитись тут треба,— відповів Федір Карпович, розглядаючись, де б йому зручніше сісти.
— Сигналь на відпочинок! — наказав Кость горністові Василькові Бойчуку, і одразу ж гучна трель сурми злетіла між гори й луною віддалась далеко в бескидах. Коли всі п'ятнадцять учасників походу наблизились, Кость скомандував:
— Рюкзаки з пліч! Спочити!
Неподалеку грайливо дзюрчав гірський потік, з гір, де смереки і ялини зводили свої шпилясті верхівки до синяви чистого, безхмарного неба, повіяв свіжий лагідний вітерець, але червневе опівденне сонце досить-таки припікало, і учні охоче розташувались у затінку коло каменя. Очі всіх на якусь хвилину замилувались чарівною красою зеленої верховини, та тут культмасовик Сашко Компанієць завів відому коломийку, яку розучували колись до шкільного вечора на Перше травня:
Верховино, світку ти наш,
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, пливе тут час —
Свобідно, шумно, весело...
І всі враз підхопили:
Ой, немає краю-краю
На ту Верховину,
Коби мені погуляти
Хоч одну годину...
Коли обірвалась остання жвава нота веселої коломийки і далеко між горами покотилась дзвінкою луною, Федір
Карпович трохи урочисто, як то бувало на початку навчання в школі, промовив:
— Ми перебуваємо зараз у Карпатах, у тій гірській частині України, що зветься Гуцульщиною. Гуцули, як вам відомо,— це плем'я українського народу, що до возз'єднання Західної України з Радянською 1939 року було довгі століття під шляхетською Польщею та Австро-Угорською манархією. Тяжко жилося тоді гуцулам, дуже визискували й гнітили їх пани-шляхтичі, та гуцули завжди прагнули до волі, і завзятіші з-поміж них у XVII та XVIII віках гуртувались у ватаги народних месників, або, як їх тут звали,— у ватаги опришків. Опришки — це...
— Як у нас козаки або гайдамаки, Федоре Карпови-чу? — не втерпів, щоб не запитати, а воднораз і показати свою обізнаність, відомий у шкільному гуртку знавець історії, чорнявий Левко Шаботинський, що виконував у поході обов'язки санітара й етнографа.
— Так, це дуже подібно до гайдамаків. Тільки цих дала степова Україна, а опришків — західна, Карпати. А породив і тих, і тих — панський гніт, злидні і любов до свого народу й волі.
У опришків було багато розумних і хоробрих ватажків, та найбільше між ними вславився Олекса Довбуш. Народ склав про свого улюбленого^ героя багато пісень, легенд і казок, тим-то й на Гуцульщині стільки місць пов'язано з народними переказами про сміливого й справедливого Довбуша. Певно, й цей камінь таїть у собі якусь легенду про нього — недарма ж і зветься він Каменем Довбуша. Але стривайте...
До учнівського гурту збоку тихо підійшов у м'яких шкіряних постолах старий, але кремезний ще дід. На ньому була біла вишита сорочка, поверх якої, незважаючи на тепло, дід одягнув ще й хутряну безрукавку-киптар, а на голові в нього був чорний повстяний капелюх-криса-ня, пов'язаний широкою барвистою стрічкою, за яку застромлено пір'ячко. В одній руці дід тримав різьблений ціпок-топірець, а Льоня Павловський аж рота роззявив і мерщій схопився за фотоапарат, щоб сфотографувати незвичайного діда.
— Скажіть нам, дідусю,— підійшов до старого ближче Федір Карпович, привітавшись,— чому це звуть — Камінь Довбуша?
— Чому звуть? — перепитав дід, приставляючи до вуха руку з люлькою.— А так, так — Довбуша то є камінь...
А чому то люди прозвали так — повім вам, аби-сте слухали...
— Просимо! Будь ласка, дідусю! Розкажіть! — загомоніли всі, а Левко Шаботинський з Льонею Павловським сквапко кинулись до своїх рюкзаків, щоб дістати блокноти й записувати дідове оповідання.
Петрик Гончаренко, забувши про обід, зацікавлено дивився, як дід, крехтячи, присів ,на приступку в камені, добув з кисета тютюну й поволі почав набивати люльку.
— Чудне яке вбрання і говорить якось дивно! — промовив стиха до Федора Карповича Петрик.
— Дід говорить гуцульською говіркою. Мова кожного народу поділяється на окремі говірки, чи діалекти, і тільки літературна мова єдина. Отож і українська мова поділяється...— почав був пошепки поясняти вчитель, та в цей' час дід пихнув люлькою і почав:
— Давно було те все. Десь років двіста, а то й більше буде, коли Довбуш ходив тут... Як орел, буяв він по горах наших, а вже як злетить з гір у долину, то всі пани геть аж до Станіславова, а то й до Львова тремтять, мов ті листки на буках восени. Бо мав на них гнів великий у серці Олекса Довбуш і не дарував їм жодної народної кривди. Де тільки поскаржаться люди на свого пана, там, глядіть, уже й Довбуш є! Наб'є того пана лихого Довбуш, а як лютий пан трапиться, то й на горло скарає, скаже легіням узяти панське добро та й вертає з опришками в гори...
1 Пушкарі — давня гірська поліція в Карпатах
— Леґінь — це парубок, молодець,— стиха пояснив, користуючись паузою, вчитель.
— Багато там мав у печерах схоронок та комор своїх Довбуш, а найбільше уподобав він Чорногору, бо звідтам не могли його добути ні панські лайдаки пушкарі 1, ні королівські жовніри. На Чорногорі та в печерах, казали люди, багато панського добра після Довбуша лишилося, та ще більше того добра пороздавав Довбуш сам бідним людям. Бо справедливий був на те чоловік і сам з бідної хлопської хати вийшов.
Повертався одного разу Довбуш з опришками після наскоку на панський маєток у гори та й сів тут, як ви оце, перепочити. Тяжко було його легіникам горами йти, бо велику здобич несли вони з панського двору того разу з собою. Наказав Довбуш поскладати все панське добро, що в кого було, докупи, бо не любив він, щоби хто сам користав з добутого: частину він бідним людям пороздає, а решта най на весь гурт, на все товариство буде. Наскладали опришки добра того велику купу, таку, як цей камінь, та й полягали збоку відпочивати. Аж ось іде дорогою старець-жебрак з торбою. Старий, обдертий, змарнілий ще й, видно, голоден...
Побачив старця Довбуш та й питає, бо він до кожного бідного жаль мав:
"А куди, чоловіче, простуєш?" J "Іду,— каже старець,— між люди, хліба кусень просити, бо не маю ні грунту, ні хати, ані ніц!"
"Не мордуй, чоловіче милий, ніг своїх старечих. Ось маєш хлібину, а щоби ти далі клопоту не мав що їсти,— бери собі срібла-злата, скільки потребуєш на прожиток".
Обернувся Довбуш до легенів, і стали вони раду радити, як їм далі діяти. А старець був дуже скнарий і пожадливий чоловік. Бачить він, що Довбуш з опришками не вважають на нього, та й ну тягти собі з купи — срібла, злата й самоцвітів усяких! Понапихав усі свої кишені, за пазуху набрав собі, скільки тільки влізло туди, ще й торбу свою жебрацьку повнісіньку насипав... Зрадів він, що забагатів нараз з чужого добра, і хоче вже йти собі геть, але чує, що надміру ваги взяв, не дає йому тота коштовна вага не тільки кроку ступити, а від землі підвестися. Та шкода захланному щось назад кинути — він би й усю купу собі загарбав, якби-то лиш моці йому стало! Борсався він, борсався отак на землі коло того добра, аж заки Довбуш не вгледів його біду.
"Помочи треба старому чоловікові на ноги звестися",— сказав він одному легіникові, та годі зарадити чимось, як чоловік такий ненажерливий, що й у могилу забрав би з собою все добро, коби міг! Хоч і підвів його опришок молоденький, та старець, зіп'явшись, враз по коліна в землю вгруз. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Київ гетьманський | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4038 | Борис Антоненко-Давидович | Київ гетьманський | (З рукопису книги "Що коштує чорний хліб")
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.
Тарас Шевченко
Поштово-пасажирський поїзд Харків — Київ повільно суне другий день до столиці гетьманської України. За вікном розлягаються спорожнілі лани Чернігівщини і тихо сунуть на захід. І такі вони смутні, мовчазні, безлюдні, мов вимерлі; лиш де-не-де, як квола згадка про закінчене літо, тішать очі нескошені гречки та проса.
Кінець серпня. Але сонце пече, як у липні. В соняшному мареві млосно дрімають дальні стріхи сільських хат, запорошені пилом, пристанційні тополі і миршава селянська шкапина за шлагбаумом переїзду. 1, здається, вся вона отак дрімає, втихомирена німецькими корпусами, гетьманська Україна. Але то тільки так здається. Цього літа люди рано обжались про всяк випадок — ану ж почнеться щось, то хліб уже зібрано.
Приспішали з жнивами й збентежені поміщики, що повернулись до своїх маєтків під охороною карних загонів гетьманської "Державної варти" і сталевих шоломів кайзера Вільгельма. Пройшли ж бо вліті з Таращансь-кого повіту через північну Україну повсталі розлючені селяни — кажуть, ціла дивізія їх набралась — і ніхто не міг їх спинити: ні державна варта, ні комендантські сотні, ні навіть німці! Великого шелесту наробили вони і зникли в чернігівських лісах за демаркаційною лінією з Росією. Та вони ж можуть і назад повернутись!.. Десь на Таврії об'явився якийсь Махно і звідусіль надходять чутки про повстання, заколоти, екзекуції...
Ні, дуже непевний цей спокій!.. Навколо тиша, але в незвичайній серпневій спеці вчувається тривога, гроза. Немовби десь неподалеку, он за тим ліском, уже громадяться густі хмари. Сліпо сяє сонце і лагідно голубіє небо, але не тішить людей ясна, гаряча днина. Далебі, заходить на громовицю, на бурю. Щось буде! Ой, буде щось!..
А за вікном вагона — та ж сама мовчазна, зажурена стерня, далекі чернігівські бори, древні, аж взялися подекуди мохом, стріхи, t як супровід до повільного руху поїзда, до сірого пейзажу, зринають у пам'яті слова грінченківського вірша:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд...
Невеселий вигляд має і наш строкатий поштово-пасажирський поїзд. Його складено за принципом: "бери, звідки що трапляється": частина вагонів — старі, які бачили на своєму віку всього, вагони III класу, решта — звичайні товарні вагони, так звані "теплушки", де покладено впоперек широкі дошки, щоб сидіти. Все це — старе, обшарпане, воно нещадно бряжчить заржавілими буферами й немилосердно трусить під час руху, ладне, здається, кожної хвилини розсипатись на свої складові частини, як розсипалась уже та Російська імперія, що колись породила їх і лишила по собі в спадщину. Проте на всіх вагонах впадають в очі свіжі написи білою фарбою: на товарних — Україна (Ukraine), на пасажирських — Лівобережна залізниця. Ці написи мають надати вагонам новітнього вигляду, а пасажирам дати відчути, що вони їдуть у "рідному" поїзді, чи так — у рідній валці, як перейменувала дотеперішній поїзд-потяг термінологічна комісія гетьманського міністерства шляхів. Ці написи українською мовою на залізниці, де панувала досі тільки російська мова, справляють на декого з нерозважних певне враження. Червонощокий пасажир у густо вишитій сорочці під піджаком, смачно поснідавши домашньою ковбасою і статечно витираючи долонею довгі вуса, каже до сусіди, який, хоч і не має зовні таких виразних ознак "щирого українця", проте, з обличчя видати, належить до людей провінціально-просвітянського типу:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — 2*2=4?
Борис Антоненко-Давидович — Ялинка з "хлопушками"
Борис Антоненко-Давидович — Шкапа
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Як ото приємно, коли читаєш: "Слобідська залізниця", або, наприклад, "Чага Волинська"!..
Просвітянин схвально киває головою, в усьому погоджуючись з вишиваним:
— Та воно конешно!
Літній чоловік у припорошеному пальті й старому кашкеті акцизного урядовця, що сидить насупроти вишиваного:
— А что, собственно, значит эта "чата"?
— Як це — що?! — насторожився від запитання вишиваний, готуючись уже сперечатись:
— Чага — це пост, пост Волинський.
Акцизний зітхнув і мовчить, але незадоволений вираз його обличчя каже:
— Еще что придумали!
— Та воно конешно!.. — механічно повторює просвітянин. А втім, за українськими написами часто криється далеко не український зміст. На харківському вокзалі, де скрізь тільки українські написи, я бачив таку сценку. До квиткової каси, карбуючи крок, підійшов сотник — галичанин з усусів.
— Прошу дати квиток другої кляси до станції Київ.
Манірна пані з пишною зачіскою і тонкими мармуровими пальцями, яка, не знати чому, взялась працювати касиркою, скривившись, відповідає:
— Я не понимаю по-украински.
Та в сотника душа не з лопуцька, щоб він так ото потурав "кацапці", яка, без сумніву, стоїть за "єдиную, неделимую" і проти всяких там "украинских глупостей". Сотник щільніше тулиться до віконця й роздільно проказує:
— Прошу... дати... квиток... другої кляси... до станції Київ.
— Я же сказала: не понимаю по-украински, — не піддається й пані касирка. Недбалим рухом вона поправляє зачіску, і на пещеній руці поблискує діамант. Сотник, як не перерветься з люті, але ще стримує себе і, скрегочучи зубами, проказує знову, пояснюючи на мигах:
— Прошу... один квиток... один... другої кляси... до Києва.
— Странно! Сказала же: не понимаю! — і собі вже обурюється касирка, аж одвернулась сердито набік.
— Ну так поцілуйте мене в... — сотник закінчує крутим, недрукованим слівцем, запозиченим з відомого листа запорожців до турецького султана, і, всунувши голову у віконце, питає густо зашарілу, зніяковілу касирку:
— Тепер зрозуміли, прошу вас? — Після цього сотник одразу ж, немов перевтілюючись, чітко прикладає долоню до дашка мазепинки й елегантно віддає шану:
— Кланяюсь! — хвацько клацає закаблуками й зникає метеликом, так і не взявши квитка.
Хтось у черзі голосно зареготав, хтось несхвально хитає головою, не знати кого засуджуючи — сотника чи касирку, а більшість нейтрально споглядає цю сцену, байдуже до всього, крім одного — аби швидше взяти квитка та сісти в поїзд. Тільки якийсь селянин в убогій, латаній свитині тяжко зітхнув і сказав сам до себе:
— Ох, не доведе нас до добра та Україна'..
Ця репліка дуже характерна для тих часів. У ній відбилось велике непорозуміння, що надало словам "Україна, українці" певного соціального змісту. Для селянської бідноти, багатьох робітників, ба навіть інтелігенції під назвою "Україна" криється не стільки національно-географічне поняття, скільки ті класові сили, що обстоюють приватну власність на землю, на фабрики й заводи. Українець — значить проти більшовиків, проти соціалістичної революції — за поміщиків, за фабрикантів. Ще недавно, під час запеклих класових боїв під Кругами, під мурами київського "Арсеналу", на вулицях Катеринослава й Одеси російські газети на Україні, починаючи від меншовицьких і кінчаючи монархічними, інакше не писали, як "Война украинцев с большевиками", немов серед українців не могло бути більшовиків, а серед більшовиків — українців. Та й самих більшовиків в інтелігентських колах поділяли на "ідейних більшовиків", цебто таких же інтелігентів, тільки охоплених "химерною ідеєю", "місцевих більшовиків" і "большевиків з Росії". Якщо "ідейним більшовикам" і робили ще якусь знижку на їхню інтелігентність, то на "місцевих" і тих, що "з Росії", з легкою душею дивились, як на людей поза законом.
Я і мій товариш Гриць [Сергієнко. — Л.], що оце їдемо до Києва вчитись... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Кінний міліціонер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3 | Борис Антоненко-Давидович | Кінний міліціонер | Це тільки з першого погляду Беймбет Кунанбаєв видасться дикуном і відлюдьком, але досить придивитись до нього пильніше, спробувати поговорити з ним, як побачиш, що цей літній казах, якому перейшло вже за п'ятдесят, є добродушна, але вельми скривджена в житті людина. Так скривджена, що й досі не може очуматись, дарма що відтоді, як заподіяно йому страшну кривду, минуло вже чотири роки. Легко сказати — чотири роки, а скільки за цей час випало лиха на бідолашного Беймбета! Скільки довелось йому зазнати поневірянь, голоду, холоду, муки, куди тільки не носило його скаламучене житейське море, мов безвільну тріску, в які сніги й морози не закидало Беймбета! Якби хтось сказав йому раніш, що все це станеться з ним насправді, а не насниться в гарячковому страшному сні, — Беймбет не повірив би. А ще ж треба шість років дожидати, коли він знову зможе повернутись у свій степовий аул, спати не на верхніх нарах, а в юрті, на кошмі, пасти коні, пити кумис, відкочовувати влітку на свіжі пасовиська в гірський район Алатау... Та й чи діждеться того Беймбет, чи витримає ще шість років, коли й протягом чотирьох у нього так надломилось здоров'я, що Беймбета вивели з шахти як непридатного до важкої підземної роботи й поставили працювати на поверхні — у вентиляції.
Робота ця не важка, та, власне, й ніякої роботи нема: виведуть Беймбета разом з іншими за таборову зону, поставлять біля шурфу, через який скидають у шахту кріпильне дерево, й лишать його під нагляд конвоїра з дудоргою [1] Біля шурфу розкарячив чотири залізні ноги вентилятор, що його має пильнувати Беймбет: увімкнути рубильник, щоб вентилятор нагнітав у шахту свіже повітря, й коли-не-коли помацати залізні боки вентилятора — чи не перегрівся мотор. Якщо це взимку чи ранньої весни, Беймбет повинен назбирати трісок та всякого ломаччя, що лишилось од кріпильного дерева, й розвести багаття, бо треба грітись конвоїрові й самому собі. Оце й уся робота, а далі сиди й думай невеселу думу. Беймбет і побалакав би з конвоїром про те про се, але конвоїрові з ВОХРи не годиться розмовляти з в'язнями, та, коли б той і переступив з нудьги через заборону,. Беймбет однаково не зміг би з ним розговоритись. На заваді стала б російська мова, котру Беймбет, людина з глухого віддаленого аулу, зовсім не знав до ув'язнення, а опинившись у таборі, відчув себе застарим, щоб вивчити її до пуття.
Певна річ, за чотири роки Беймбет навчився сяк-так висловлювати по-російському свої бажання, й у нього утворився невеликий запас російських слів, але які ж ці слова, підхоплені з таборового, оточення, — непевні, ба навіть небезпечні!
Занедужав якось Беймбет — кололо в боці й судомило ногу. Ледве дошкандибав до медпункту, де, дочекавшись з бідою своєї черги, каже лікарці:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Київ гетьманський
Борис Антоненко-Давидович — На яку ступити?
Борис Антоненко-Давидович — Де подівся Леваневський
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— У боці мені дуже х...
Лікарку аж пересмикнуло всю від такого непристойного слова, та ще з уст літнього казаха.
— Це що таке, Кунанбаєв? Як ти смієш так висловлюватись? Я тебе й слухати не хочу!
Не вірить, мабуть, лікарка Беймбетові, думає, що він з якоюсь мастиркою [2] прийшов, щоб закосити [3] звільнення. Але, якщо лікарка не звільнить Беймбета від роботи, як йому працювати в шахті, коли він ледве на ногах стоїть? І Беймбет став благати:
— Поліно Сергіївно! Я не косарик [4], ні, косити не треба, недобре це. Я правду кажу: мені джуда джаман! [5] — вихопилося в нього з одчаю по-казахському, але похопився, що лікарка не зрозуміє його, й знову повторив непристойне російське слово.
Сама засуджена за щось на десять років, лікарка Старовєрова не терпіла цинічної таборової лайки й була б прогнала Беймбета, якби позад нього в черзі не стояв колишній адвокат Гостицький, що, посміхаючись, пояснив лікарці:
— Та він же інакше й не може сказати, Поліно Сергіївно. Це невинне дитя природи трохи вже перевиховалось у виправних таборах, і ось маєте наслідки...
Лікарка, все ще сердито поглядаючії на Беймбета, натерла йому бік якоюсь мастю, записала на звільнення від роботи, але наостанку насварила ще раз:
— Дивись мені, Кунанбаєв, щоб я від тебе більше такого не чула!
От і говори після цього по-російському, де раз у раз можеш ускочити в халепу через якесь ніби звичайне, а насправді дуже підступне слово! Надто, коли говориш з начальниками. Єдине тільки й є в росіян певне слово — "давай". Його й начальство раз у раз каже: "давай на допит", "давай на етап", "давай на роботу"; і навіть коли в'язневі випадає зрідка щось приємне, однаково — давай: "давай у лазню", "давай одержуй посилку". Цим словом і користується Беймбет у всяких життєвих випадках — чи то просить у їдальні свою порцію баланди, добродушно кажучи:
"Давай-давай-давай", чи коли конвоїр біля шурфу накаже розвести, багаття короткими "давай вогонь", Беймбет і тоді відповідає погідливо: "Давай-давай-давай", хоч конвоїр після цього підозріло скошує на нього очі: чи не кепкує з нього ця азіатська контра?..
Ось тому й мовчить здебільшого Беймбет. Залізе в бараці на свою верхотуру — верхні нари, куди загнали його спритніші молодші в'язні, сяде на розстеленому старому бушлаті по-турецькому й думає.
І досі в пам'яті йому та ніч, коли в аул приїхали по Беймбета на машині росіянин у цивільному й казах у кожушку й з наганом при боці. Перевернули шкереберть усе в юрті, чогось шукаючи, й, нічого не знайшовши, повезли Беймбета спочатку в Джамбул, а далі в Алма-Ату.
Ще раніш, так само вночі, забрали в аулі вчителя й колгоспного зоотехніка, і люди не знали, що й думати. Що ж воно тепер кажуть в аулі про Беймбета, котрого всі знали як доброго, лагідного чоловіка, що нікому не завдав ніякої шкоди, ніколи нікого не образив? Сказати б, помилково забрали його, припускаючи, що Беймбет щось украв або переховує чуже, так ні ж — нічого чужого в Беймбета не знайшли, лиш узяли давню-предавню газету, в яку жінка загортала колись хустину, куплену на базарі в Джамбулі для маленької єдиної доньки: коли підросте й стане дівкою на виданні, тоді й носитиме, а поки що хай лежить у скрині.
Незрозуміле було, чому взяли не хустину, що коштувала таки добрячих грошей, а — газету, нікому не потрібний папір, що його досить у всякого начальника? Та чи не в тому газетному папері й таїлася та лиха сила, що призвела Беймбета до його дальших поневірянь? Не раз на допитах в Алма-Аті слідчий-росіянин потрясав тою газетою й гримав з огидою на Беймбета: "Ах ты ж, левосерый конный милиционер!"
Що таке "левосерьій" — Беймбет і досі не розгадав — занадто-бо мудре російське слово, але чому слідчий закидав йому службу в міліції, та ще до того ж у кінній, — Беймбет не міг зійти з дива. Та й хіба за службу у міліції карають?
Ні в тюрмі, ні на етапах, ні в таборі Беймбет ще ні разу не бачив колишнього міліціонера. Всяких людей доводилось йому зустрічати по цей бік життя — колгоспників, робітників, учених, навіть з начальства попадались часом в'язні, але міліціонера — жодного. В аулі, де жив Беймбет, взагалі не було міліції, у Джамбулі, куди зрідка приїздив на базар Беймбет, йому траплялося бачити міліціонерів, але він завжди бокував від озброєних людей. Діла до них у Беймбета не було, а випадково з ними зіткатися не слід: за тими, що мають шаблю й наган, стоять право й сила, і ліпше бути від них подалі.
І все ж слідчий вважав його за кінного міліціонера...
Беймбет таки побачив учителя з їхнього аулу. В Алма-Аті на звідні, де їх звели вдвох, щоб вони призналися в своїх злочинах, викриваючи один одного.
Учитель, змарнілий, блідий, видно, чимсь дуже наляканий, говорячи по-російському, стверджував, що він сам і Кунанбаєв таки були "левосерыми". Хоч як напружував думку Беймбет, але так і не міг збагнути значення того загадкового російського слова й тільки знай торочив, що він ні в кінній, ні в пішій міліції ніколи не служив... Розпитати вчителя про "левосерого" Беймбетові не вдалося, бо їх швидко розвели по різних камерах. Звели їх ще раз усіх трьох — Беймбета, вчителя й зоотехніка — на суді, але там розмовляти підсудним між собою не дозволялося, й Беймбет нічого не міг розпитати в учителя. На суді вчитель, хоч і говорив по-російському, та Беймбет зрозумів, що він визнав себе за "левосерого", зоотехнік щось заперечував, а Беймбет був ні в тих ні в сих, проте це не допомогло нікому з них, і суд одважив кожному по десять років далеких таборів.
Хто зна, може, вчитель і справді був якимось "левосерым", — він чоловік учений, знав не тільки арабське письмо, але й російське, і Беймбетові до нього не рівнятись. Але чого Беймбета приплели до цієї дивної історії? Не інакше як хтось щось набрехав на Беймбета. Але — для чого? Хто? Адже Беймбет ні з ким не сварився, нікому не заподіяв шкоди...
І знову — думки, гадки, припущення, від яких тільки болить голова, але так ні до чого й не додумаєшся.
Особливо напосідають на Беймбета думки й спогади навесні, коли й у Букачачі починає пригрівати ясне сонечко й навіть у дворі таборового пункту крізь затоптану багатьма ногами землю пробивається зелена травичка. В такі дні Беймбет не витримує своєї вимушеної самотності й злізає з своєї верхотури, підходить до колишнього колгоспного рахівника відкілясь з України, Бондаренка, й сідає поряд нього на нарах.
Трохи помовчавши, Беймбет глибоко зітхає й каже:
— Ех, Бондаренку, якби ти бачив, як у нас у цю пору росте трава в степу, а степом іде один верблюд, а за ним другий, третій, четвертий, а збоку біжить маленьке верблюденя й скубе зелену травичку, — ти б плакав великою сльозою!..
Бондаренко не глузує з Беймбета, не проганяє його, як інші, він тільки мовчки хитає головою на знак згоди й пише далі, підклавши під папір диктову дощечку собі на коліна. Пише він у вільний від роботи час скарги в'язням і на тому трохи заробляє грошима або продуктами з посилок. У бараці є ще один чоловік, що пише людям скарги, — це колишній адвокат Гостицький, що знається на законах і має навіть маленьку книжечку Кримінального кодексу. Але хоч як переконливо пише Гостицький, доводячи, що слідство й суд підійшли до справи обвинуваченого однобоко, не врахували, мовляв, того й того, а до того ж ще й порушили якусь статтю Кримінально-процесуального кодексу, відповідь на його скарги одна й та ж: підстав для перегляду справи нема. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Колишні поляки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4922 | Борис Антоненко-Давидович | Колишні поляки | Мені колись випало прочитати в одній анкеті відповідь про національну приналежність: "бывший еврей", і ця відповідь звучала анекдотично, але в житті до революції мені повелось зіткнутися з двома колишніми поляками, які себе вважали за росіян, і ніхто в місті не сумнівався в їхній російській приналежності.
Коли після третього поділу Польщі більша частина її опинилась у складі Російської імперії, за влучним висловом Леніна, цієї великої тюрми народів, її стали підганяти під загальний всеросійський ранжир, як і всі поневолені нації. Почалася русифікація освіти, витіснення польської мови і офіційного життя й рекрутчина; тільки релігій не торкалась енергійна нівелізаторська рука, і Польща лишалась католицькою. Поки поляк лишався католиком, він лишався й поляком за національністю, дарма що й назва "Царство польское" помалу замінялась на "Привислянский край". Звісно, все це викликало ворожнечу й ненависть, але після поразки останнього повстання 1863 року Польща втратила надію на своє відродження і, хоч не так багато, як Україна чи Білорусь, усе ж стала давати свою данину на вівтар "отечества чужого". Усі ці славнозвісні російські діячі — Ціолковський, Пржевальський, Кржижановський, нарешті Дзержинський і Менжинський — були з походження поляки, а подекуди й нащадки польських повстанців 1863 року.
Були такі два й серед педагогів Охтирської гімназії, про польське походження яких свідчили тільки їхні прізвища — Сєдлєцький і Квіцінський, більше відомі серед гімназистів та охтирських обивателів своїми прізвиськами — Козел і Клишко: перший через свою незвичайну упертість, другий через криві ноги. Обидва вони були православні, а не католики, і в своїх політичних поглядах крайні реакціонери.
Козел був до того ж "гласним" міської думи, але і в гімназії, і в думі він виявляв таку упертість, з якої Козла ніхто не міг спихнути. Якщо в якогось учня з усіх предметів були самі "п'ятірки" в атестаті, а з математики, яку викладав Козел, стояла "двійка", вся педагогічна рада не могла умовити Козла поставити бодай "трійку": Козел лишався непохитний. Через Козла вішались і стрілились гімназисти, але ніщо не могло змінити Козлової вдачі — він був як кремінь і лишався далі грозою гімназії. Досить було після перерви вийти Козлові з учительської, як у класі наставала могильна тиша. Лисуватий, брезклий на виду, з випнутим черевом і понурим поглядом Козел досить прудко, як на його літа, входив у клас, поважно сідав за кафедру і, нашвидку записавши в журналі зі слів чергового, кого нема на лекції, витягав із бічної кишені свого маленького записника. Наставала жахлива хвилина, коли Козел із записника вибирав чергову жертву. Річ у тім, що Козел не просто перевіряв знання учнів, а намагався впіймати на слизькому тих недбайливих щодо опанування математичної премудрості простаків, котрі, бувши викликані вчора, сьогодні спочивали на лаврах і не приготували як слід завдання. Головне, що проти Козла не діяло навіть безглузде заклинання — тихо сидіти й шепотіти: "Сухое дерево назад не пятится" — досить поширений серед гімназистів забобон, що ніби рятував од виклику. Рідко яка лекція з математики обходилась без "двійок" і "одиниць".Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Криса і М'яло
Борис Антоненко-Давидович — Слово-анкети
Борис Антоненко-Давидович — Вартовий Чапенко
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
У кожної людини буває своє шкульке місце, а в Козла їх було аж два: він захоплювався фотографією і над усе на світі любив гігієну. Кожної неділі Козел сідав у свого тарантаса, на передку якого сидів разюче подібний на Козла парубійко, і їхав до крамниць, де торгували всяким фотографічним начинням або термометрами й барометрами. Поповнивши запаси всяких віраж-фіксажів та подивившись, чи не продається якоїсь нової конструкції барометр. Козел урочисто повертався додому.
Не можна сказати, що Козел визначався віртуозністю у фотографії, але це був своєрідний аматор, якого, здавалось, захоплював сам процес перенесення живої натури на глянцьовитий папір фотознімка, через що Козел фотографував будь-що: знайомих і незнайомих людей, коней, собаку-дворнягу, що спинився чогось серед двору, або горобця, котрий злетів на підвіконня. Якщо фотознімок був удалий, Козел дуже тішився, і казали, що вдома в Козла назбиралось багато альбомів з такими беззмістовними фотовправами.
З великою ретельністю Козел міряв щодня температуру повітря і записував у спеціальний щоденник. Про користь гігієни й потребу пильно додержуватись Козел міг просторікувати хтозна-скільки часу.
Цими Козловими дивацтвами й користувались нездібні до математики або ледачі учні: Козла можна було "заговорити", цебто витягти на розмову про фотографію на цілу годину його лекції. Ця місія доручалась бездоганному щодо знання математики учневі, котрий, піднісши вгору руку, чим питав дозволу спитати, підходив до кафедри і показував Козлові позичений у вправного аматора фотознімок, прохаючи оцінити його й дати пораду. На цього гачка Козел часто ловився, забував про свого записника і пускався у розмови про всякі системи фотоапаратів, радив, як ліпше проявляти й закріпляти платівки, поки не чувся рятівний дзвінок у коридорі, що сповіщав про кінець лекції. Але горе було тому учневі, котрий наважувався самотужки "заговорити" Козла! Піднесе руку який-небудь Пилипець, шо з якихось причин вдома і не доторкнувся до домашніх завдань, і спитає:
— Я чув, Костянтине Фердинандовичу, що вже вигадали кольорову фотографію. Чи правда цьому?
— Кольорова фотографія — це справді цікавий винахід, але про це поговоримо іншим разом, а тим часом ідіть до дошки,— відповідає незворушно Козел, а Пилипець перелякано, як кріль у пащу полоза, йде до дошки, щоб повернутись через кілька хвилин з "одиницею".
Зрідка траплялось, що Козел, почувши серед лекції чийсь кашель, несподівано сідав на свого улюбленого гігієнічного коника і заводив мову про всякі хвороби та як від них устерегтись. Насамперед треба добре мити руки, чистити зуби, уникати застуди й ні в якому разі не курити.
— А то зайдеш у кімнату гімназиста, а там так тютюнищем тхне, хоч сокиру вішай! — казав наостанку Козел, вважаючи, що висловився дуже дотепно. Козлові подобалось, коли ми удавано реготали з цих його неоковирних дотепів і заохочували далі говорити про гігієну.
— А чом би, замість витрачати гроші на тютюнище, не купити собі надвірного термометра і записувати щодня температуру, а потім через рік подивитись: цікаво, яка була температура повітря торік або позаторік.
Ми удавали, ніби це справді нас дуже зацікавило, хоч я не знаю жодного випадку, щоб хтось справді придбав собі термометра й морочив собі голову торішньою температурою.
Козел ніколи не сміявся, мені важко уявити його завжди похмуре обличчя навіть хоч трохи усміхненим, але Козлові подобалось, коли клас, звісно удавано, реготав з його важкуватих дотепів, і ми реготали, щоб заохотити Козла не вертатись до осоружної математики. Та це спричинилось до трагікомічного випадку, що надовго відбив у Козла охоту просвіщати нас у галузі медицини взагалі й гігієни зокрема.
У старших класах гімназії вчився дуже здібний учень Веселовський, котрий відзначався до того ж і артистичною здібністю реготати, для чого йому не потрібні були ні репетиції, ні найменша підготовка. Домашні завдання він робив на перервах між лекціями, одразу схоплюючи суть предмета. На лекціях він преспокійно читав під партою черговий випуск пригод сищиків Ната Пінкертона, Ніка Картера та Шерлока Холмса. Він не робив винятку й для Козлових лекцій, коли Козел пояснював нову теорему або викликав когось до дошки. Поруч Веселовського сидів син поліцейського пристава Слатін, на обов'язку якого було штовхнути сусіду вбік, коли треба було реготати з приводу якоїсь нової потуги Козла на дотеп. Одного разу Слатін розсердився за щось на Веселовського і надумав помститись.
Веселовський забув уже про сварку з Слатіним і весь поринув у дальші незвичайні пригоди спритного сищика, коли Козел, записуючи в журналі, кого нема на лекції, звернув увагу, що вже третю лекцію пропускає учень Андрушов.
— А що з ним сталось? — запитав Козел чергового.
— Андрушов захворів на інфлюенцу[1],— журно відповів черговий, і Козел несподівано впіймався на свого улюбленого гачка.
— Дехто помилково думає, що інфлюенца зовсім незначна хвороба, на яку не варто звертати серйозної уваги,— сказав Козел, кладучи на каламар перо й не витягаючи свого страшного записника,— а тим часом це захворювання, якщо не вберегтись, може дати вельми сумні наслідки. Та ось нема чого за прикладом далеко йти. Позаторік моя теща захворіла на інфлюенцу, пролежала три дні в ліжку, на четвертий встала і через день поїхала кіньми в Тростянець на весілля своєї небоги. Дорогою вона перемерзла, її добре провіяло, і, приїхавши до Тростянця, одразу ж захворіла на запалення легень... — Усі в класі вдали скорботні обличчя, виявляючи цим співчуття Козлові й його тещі.
— І що ви думаєте — через чотири дні ця мила, добра, люб'язна жінка померла...
Слатін тихенько штовхнув Веселовського в бік, і той, кинувши Ната Пінкертона в парту, зайшовся таким голосним заразливим реготом, що не тільки Козел, а й усі ми заціпеніли від несподіванки. Веселовський, почувши, що його щирий регіт ніхто не підтримує і він регоче соло, зблід і круто урвав на півноті регіт, а Козел оговтався тільки за хвилину й ледве зміг промовити обережно:
— Ви збожеволіли, Веселовський! Вийдіть з класу.
Звісно, після цього посипались "двійки" й "одиниці", а Веселовський, незважаючи на свої математичні здібності, вище "трійки" ніяк не міг піднестись у Козла.
Химерний кінець спіткав Козла: будучи таким ентузіастом гігієни, він загинув від недодержання елементарної гігієнічної вимоги: загнав скалку у пучку вказівного пальця правиці і, не продезинфікувавши голки, став виколупувати скалку, що призвело до зараження крові, від чого Козел через тиждень "у бозі почив", чи, як ми всі радісно казали, дуба дав...
Не тільки учні гімназії, але й учителі та гласні міської думи полегшено зітхнули, дізнавшись про смерть Козла. Мало кому кидали пригорщі землі в могилу з такою охотою, як ми, гімназисти, коли ховали Козла.
Минуло чотири роки, як помер Козел, і два роки, як я скінчив Охтирську гімназію. У серпні 1919 року я був в українській армії на денікінському фронті. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Крижані мережки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4055 | Борис Антоненко-Давидович | Крижані мережки | І
Коли випаде перший сніг і сиротливо похилиться додолу останнє сухе стебло минулого літа, мов журиться, мов тужить за тим, що одцвіло й одшуміло,— мені згадується давнина. Мої згадки линуть у минуле, в ті далекі, неповторні дні мого дитинства, до тих людей, яких давно вже нема, які не встануть більше ніколи... Виють і в'ються мотками безконечних, поплутаних білих дротів завірюхи, мигтять запорошені снігом людські постаті, перед очима постають з далекої минувшини призабуті події, і перейдені биті шляхи мріються в імлистій далині, як розгорнуті сторінки нескінченої повісті мого життя.
І коли сивий, знайомий мені з дитинства, лагідний дідуган, пустуючи, вигаптує на шибках свої чудернацькі крижані мережки — лисиці,— тоді десь у кутку моїх грудей засвітиться теплий вогник колишньої дитячої радості, і я стаю на хвилину тим завзятим хлопчиськом Колькою, і, хоч на моє дитинство лягли товстим шаром літа, мені кортить вибігти, як колись, надвір і по-дитячому — весело й безтурботно — ковтати на льоту холодні пластівці пухкого снігу.
І пригадується мені, наче крізь далекі одвіяні сни, моя улюблена тодішня пісня на засніженій півночі:
Зимушка-зима
Холодна была,
Морозливая...
Занесла колись з України мого батька робота в ті густі, несходимі Брянські бори, і зійшлися шляхи на північ із стежками до моєї колиски в Брянську. І я люблю ту далеку, рідну мені, холодну й теплу затишком мого дитинства північ.
Хай же гаптує і далі на шибках старий веселий дідуган свої крижані мережки, хай мете завірюха й перегортає в книзі минулого сторінку за сторінкою і, хоч ненадовго, хай поверне мені знову те, що одійшло вже набезвік.
II
Зимовий вечір.
Надворі гуде холодний вітер із сніговими голками, тужно рипить за вікнами непроглядний Брянський бір, і звільна суне на наш дім підступна чорна ніч. Татко мій одягне засмальцьованого, латаного кожушка, візьме свій благенький кошик з їжею, попрощається з мамою і буркне мені крізь попелясті шорсткі вуса своє неодмінне:
— Учись же, Колько!
Мені шкода татка. Надворі темно, холодно, заходить на метелицю, і до того ж цілу ніч татко не буде спати на паровозі, а вдома так затишно, тихо, теплом пашить грубка і злегка потріскують у ній дрова, по яких грайливо з поліна на поліно перебігають сині вогники. Але таткові треба йти на роботу. Там, у депо, на нього вже чекає паровоз. Мине скількись часу, і той паровоз, як живий, зачмихає і запихкає на станції, мов сердитиметься, що його затримують, нараз свисне по-молодецькому, хвацько відкине далеко назад свого темного, довгого чуба і, впевнений, дужий, рушить уперед у дальню путь. І розступляться перед ним сполохані, дрімотні простори і сама ніч, а він лунко загуркотить на рейках і помчитьг пильно вдивляючись у тьму своїми вогнистими очима. І, може, мчатиме через усю ніч до ранішньої, скутої морозом Москви, а може, поверне на Україну, де лишились у 'Недригайлові дід з бабою, де річка Сула, верби коло хати, а там дядько Євлантій і маленька синьоока Надійка... Туди, може б, і я оце поїхав з татком. Але татко вже йде до дверей. Коло порога він спиниться, важко зітхне, бо таки не хочеться йому в таку ніч виходити з дому, і обернеться до мене:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Невигадані бувальщини
Борис Антоненко-Давидович — Шкапа
Борис Антоненко-Давидович — Колишні поляки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Учись, Колько, може, інженером будеш!
Він завжди вкладає половину своєї душі в це "інженером будеш",— я ж бо в нього одинак,— і воно виходить у нього якимось занадто урочистим, навіть трохи таємничим. Двері за татом зачиняються, я починаю думати, що то, мабуть, страшенно важко стати тим інженером. Та й для чого?..
Я ховаюсь у дальній темний куток і в сутінках солодко мрію:
"Ні, я нізащо не буду інженером! Ну, що — інженер? От хоч би й наш інженер у депо, Рудольф Карлович: він завжди, коли їде поїздом, сидить у вагоні, а не в паровозі. Навіть у вікно не дивиться, а тільки газету читає. Ну, що тут хорошого?.. Коли я виросту, неодмінно буду машиністом, як тато, або навіть хоч би й кочегаром,— аби лиш пахло від мене шмаровилом і можна було б досхочу свистіти на паровозі. Воно добре й морозивником бути: він сам робить морозиво, сам його продає і може скільки завгодно його їсти... А все ж таки машиністом, що керує паровозом і паровозним гудком, мабуть, краще бути. Ні, таки направду — краще!"
Передо мною стелеться в невідому далечінь безконечна колія, якою полетить колись мій паровоз і понесе % безвість мою буйну дитячу радість.
О, я ще не так тоді свисну!..
А надворі за вікнами причаїлася ніч, гуде під дахом рвучкий, сердитий вітер, жбурляє снігом у шибки, і ніби за вікном хтось журно співає:
Эх, холодна была
Да морозливая...
III
Ми з Толькою завдали-таки доброго гарту Генці Кли-мовському. Грали в російсько-японську війну: Генка був за японця, а ми — руські.
Генка довго не погоджувався бути Японією, але кінець кінцем ми його умовили: ну кому ж справді, як не йому, бути Японією? Генка — поляк. Навесні, першого квітня, він подарував мені цукерку з вусатим польським паном на обгортці. Я пожадливо розгорнув тоді папірця і, подумайте: всередині була грудка вогкої землі!.. З того часу я добре запам'ятав, що першого квітня треба неодмінно когось обдурити, але разом із тим не довіряв уже ніколи й Генці, завжди сподіваючись від нього якихось нових підступів. До того ж мій тато — машиніст, Тольчин — слюсар з депо, а Генчин — конторник. І Генка, і його сестричка Ядзя одягаються краще від нас, їхню сім'ю в нашому дворі, де живе майже сама тільки майстеровщи-на, всі вважають за багатих. Ну кому ж, як не Генці, бути Японією? Тільки йому та ще хіба Павлушці Купрови-чу, що живе в сусідньому дворі. Павлушка Купрович, хоч і не поляк, але батько його — касир, теж багатіший за майстеровщину. їм ніяк не пристало бути Росією! Отже, я з Толькою — Росія, Генка з Павлушкою — Японія.
Десь далеко-далеко за тими борами, що оточили звідусіль наш виселок і станцію, за дальніми горами, що їх і не видно відціля, аж коло самого моря, була тоді російсько-японська війна. На ту війну їхали через нашу станцію солдати, в поїздах везли коней і гармати. На ту війну брали й людей з міст та сіл. Узяли кількох і з нашого робітничого висілка. Тяжко плакали, проводжаючи їх на станцію, жінки й старенькі бабусі, здивовано лупали очима їхні діти. Всі у висілку дивилися на цих похнюплених дітей, як —на сиріт. На це сумно було дивитись, і самому хотілося плакати, проте там, на війні, було багато й цікавого. Батько часом читав газету й оповідав про війну матері. На березі далекого чужого моря стояла російська фортеця Порт-Артур, що геройськи одбивалась від японців; на полях Маньчжурії наші солдати стріляли в японців з рушниць і гармат; кінні козаки з довгими списами виловлювали по хащах високого гаоляну розбійників-хун-хузів які шпигували, руйнували залізницю та всяко шкодили російському війську. Мене особливо цікавили козаки з списами. Це ж бо, мабуть, про них розповідав мені в Недригайлові мій дід, що хвалив їхнє завзяття й сміливість, коли вони воювали з турками, татарами та польськими панами. Тільки дід звав їх запорожцями і казав, що всі вони давно вже загинули, лиш високі могили по них у степу зосталися. А тепер, виходить, козаки знову об'явилися десь аж у Маньчжурії під Тю-ренченем та Ляояном... Не інакше як це ті ж самі запорожці! Треба буде в тата розпитати.
Отож Генка засів за кучугурами снігу й гатив по нас горошинами з своєї дерев'яної гарматки, касирів син Павлушка Купрович допомагав йому, кидаючи в нас зліпленими нашвидкуруч сніжками.
Ми з Толькою жваво одбивались із свого Порт-Арту-ра — засипаного снігом смітника, але, коли Купрович влучив мене в лоба, я добрав способу віддячити Японії. Не гаючись, я побіг у наші сінці, прочинив тихо двері до коморки й схопив там з добрий десяток яєчок, що мати припасла на різдвяні моргуни.
Тепер доля була в наших руках: я сміливо вилазив з Порт-Артура й, підбігши до японської кучугури, гатив яйцем у крижану шапку, що Генка вивернув із цеберка, де замерзла полишена вода, і назвав її Токіо.
Яйця одне по одному, як камінці, підлітали до криги, востаннє коротко цокали, і раптом жовта пляма заліплювала Генчине Токіо і повільно стікала на сніг. Це була незвичайна вигадка, і навіть сам Толька був вражений. Японія була зовсім приголомшена:. Генка з Купровичем, покинувши свої позиції, вилізли обдивитись наслідки обстрілу моєї неззичайної артилерії. Тольці не хотілося відставати від мене, й тому він вискочив з-за моєї спини і, підбігши з криком до Купровича, раптом зацідив його сніжкою в лице. Генка скочив за кучугуру й заходився жваво одбиватися, та Японія вже зазнала поразки: маленький ніс Купровича страшенно почервонів, і на очах у нього несамохіть виступили сльози.
1 Хунхузи — банди розбійників у Північному Китаї, що їх використовували японці для боротьби в тилах російської армії під час російсько-японської війни 1904—І905 рр.
Павлушка Купрович, хоч і був сьогодні японцем, усе ж таки не заплакав. Кілька хвилин він стояв спантеличений, не знаючи, що робити, та нараз спам'ятався і почав пригорщами жбурляти в Тольку сніг. Та перемога наша була очевидна, і це додало нам завзяття. Я так захопився, що піймав Генчину сестричку Ядзю, яка ліпила братові сніжки, й розправився з нею, як із хунхузом: розстебнув їй пальто й запхнув за комір добру жменю снігу.
Ядзя спочатку пручалась. Я бачив її червоненькі пальчики, що намагались одіпхнути мою руку, але враз вона жалісно скулилась і гірко розплакалась. Мені стало ніяково, навіть перехотілося вже далі грати у війну, і я, похнюпившись, відступив од Ядзі. Та тут вона зірвалася з місця і з плачем побігла скаржитись до моєї матері.
Я почув у дверях нашої квартири її плаксивий голосок:
— Ваш Колька б'ється і крашанки вам усі перебив. Через хвилину надвір, запнувшись хусткою, вибігла моя
мати й ахнула: на крижаній шапці розплескалась мало не половина всього її запасу.
— Ах ти ж, убоїще! Ступай мені зараз же до хати! — Вона чіпко вхопила мене за вухо, і я покірно поплентався за нею. Найбільше було шкода, що ми не довершили перемоги: війна тепер скінчилася внічию. Я, похмурий, стояв лицем до стіни в кутку й слухав, як бідкалася над рештою яєчок моя мати.
"Ябеда проклята! — думав я про Ядзю.— Я тобі — тільки снігу за комір, а ти вже й до матері. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Крила Артема Летючого | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4032 | Борис Антоненко-Давидович | Крила Артема Летючого | КРИЛА АРТЕМА ЛЕТЮЧОГО
Птиця воду п'є, а з себе не випускає. Сам придивлявся, людей питав, і ніхто того не бачив. А чому воно так? Два ока і дзьоб — сказати б, як той рот і ніс, тільки стулені разом. Дві ноги, як у людини, а замість рук — крила. Або ще, приміром, яйця. З яйця вилуплюється птиця, ну й гадюка — вона теж кладе яйця. І з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Птиця літає, а гадина плазує... Чому? Знову ж таки, як і птицю взяти — птиця птиці не рівня. Котора птиця є швидка, котора повільна, а котора й так собі. З вигляду начеб і птиця, а тільки й слави тієї, що крила — курка в дворі, приміром. За морями-океанами у вирії — вичитав якось у книзі, — де ніколи снігу не випадає і люди срамотою світять, голісінькі ходять (а самі ж чорні та банькаті!), так там птиця струсь водиться. Літати та птиця не може, бо, хоч у неї і є крила, та тії крила їй ні до чого. У неї все в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біта через ті ноги струсь швидко. Отак, як кінь. Ну тільки й кінь не всякий за ним уженеться. Хіба що графський огир з економії, може, й наздогнав би. Бо птиця прудка. І на ній можна верхи їздити. А для чого тому струсеві крила й чого його за птицю мати, коли він не літа, — того в книзі не написано.
Сам міркував довго, хотілося своїм розумом дійти, та так і не дійшов. Тільки спантеличився. Питався вчительки, питався, спросивши благословення, батюшки в неділю після служби Божої, а врядника побоявся спитати. І ніхто до пуття не пояснив.
— Видишь, Артем, — всякие бывают животные виды... В зоологии, например...
Не втямив з перших слів і стояв вирячкувато, кліпаючи очима, щоб не образити вчительки. (Воно ж наука там у тій голові, тільки не добереш її, та й не мужикові ж її допоминатися!)
А батюшка засміялися спочатку. І дивились непоро-зуміло, як на пришелепуватого. Чи ти, мовляв, Артеме, сповна розуму? Потім одкашлялись і сказали поважно:
— Бог сотворил, Артем, много чудес, и не постичь тайны сия создания Всевышнего слабому человеческому уму...
Слухав побожні слова батющині й тоскно думав: "Дві ноги і гузно позаду, а води з себе птиця все ж таки не випускає..."
Але про це вже не питався батюшки.
Артем спинив коня, повернув чепіги й зчистив з чересла істиком землю. Вона спадала додолу глевка, як каша. Він узяв грудку і розтер у долоні. Земля була масна, як олією заправлена. Він схилив голову, густа темна борода ввігнулась йому в розхристані груди й зламалася навпіл, а він дивився на розтерту, сиру грудку й думав: "І земля, знову ж таки, не однакова: на Полтавщині більше родюча земля, чорноземля, а по інших губерніях — супіски, солонці, піски. І на тих солонцях мужик бідкається, а де кращої землі — то панська або багатирська. Та воно й на солонцях уродить, тільки не в нас, а в німця. Німець угноювати землю вміє. Або і японець — він теж. Збирає після птиці послід у горах і тим послідом землю угноює. І зветься той послід по-їхньому — гуано. А котрий японець багатіший, той оселедцями угноює" Тільки не добрав того в книзі Артем, чи то японець — на січку ті оселедці чи так просто. І не віриться воно Арте-мові, щоб таке добро та на угноєння кидали. Звісно, коли тебе припече нужда, подерешся й на скелю по гуано, ну а щоб з добрих статків оселедці в ріллю гатити — то хоч би який багатий чоловік був, а все ж жалко стане. Та книга так пише. А в книзі правда. Якби зібрати всі книжки, шо є на світі, та прочитати їх усі — геть би всю правду вичитав! Та чи ж є такий чоловік, щоб усі книжки підважив? А може, де й сидить він поміж книжками і в трубку на зорі дивиться, бо він лік усім зорям на небі знає. Тільки мужикові того не звісно: від мужика правду ховають. А вона десь та є.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Іван Євграфович більше не належить собі
Борис Антоненко-Давидович — Печатка
Борис Антоненко-Давидович — Хто такий Ісус Христос?
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Артем важко зітхнув і знову взявся за чепіги. Удалині парувала розпанахана рілля. І була вона не рахманна, як стерня восени, а збентежена. Бо навесні все прокидається і шукає собі пари. Кіт дереться на стріху, й собачня тічками юрмиться. Птах на дереві виспівує, бо й він по-своєму, по-пташиному, женихається, і риба у воді нереститься. У всьому на світі є свій порядок, тільки в людини воно не так, мовби шкереберть. Такий чудний цей світ і незбагненний...
Неподалеку коло озерця спустився чорногуз. Розпростер крила і, як по нитці навкоси, плавко знизився додолу. Ходить на тонких ногах край берега і наче хизується чогось. А чого б ото птиці німотній та пишатися? Проте вона, хоч і птиця, а все ж по-своєму щось знає, тільки не скаже. Не дано чорногузові язика такого, щоб слово людське промовити. І все воно в світі роз'єднане: птиця крила має, та говорити не втне, а людині крил бракує. Руки без пір'я, замість крил. А втім, бачив раз на ярмарку — носив якийсь пройдисвіт із города — зеленого птаха на катеринці. Скаже він щось птахові, а птах йому по-людському відповідає. Не вірив довго, думка, ману катеринник напускає, фокуси, сказать би. До самої катеринки протовпився між люди, заглядав птахові в дзьоба, наслухав пильно й пір'я полапав. Пір'я — пташине, тільки що шорстке, а голос — то таки справді, птах, а не катеринник. Птах папуга.
Це спантеличило Артема ще більше. Тиждень ходив похмурий і сумний. Думав усе. Потім прояснішав трохи й помалу почав розуміти. Замкнене коло розривалося, випадали окремі ланки, і розрізнені з давніх-давен людина, звір і птиця плуталися між себе, й де-не-де котрий із них ставав уже не на свою стать. Артем побачив, що в одвічному світовому ладі є діри і через ті діри може пролізти бистрий людський розум. А як пролізе через останню і стане аж по той бік, тоді скаже слово. І буде тоді... — хтозна, що воно тоді буде.
Артемові стає лячно і воднораз страшенно цікаво. Бо, може, то і є вже кінець світу й настане страшний суд. А може, й ні.
Він дивився, як цибав бережком чорногуз, жаби довгим дзьобом хапаючи, і червоні чорногузові ноги видались йому зараз чимось прикметними. Пустив чепіги й одійшов від плуга.
Скільки ж разів бачив чорногуза, а тільки тепер воно спало на думку! Як був ще на діствітельній службі у 29-му драгунському полку: корнет Штокке в третьому ескадроні — чисто тобі чорногуз. Ноги довгі та тонкі — стукни ломачкою — і поламались би враз, а коли було проз ескадрон схильці йде, задом трусить... І чорногуз ішов схильці й трусив задом. Зненацька став на одній нозі, а другу під себе манірно підігнув.
— Охвицер! — буркнув Артем у дивному захопленні й подався до озера глянути ближче. Чорногуз нашорошився, крутнув головою туди-сюди, тріпонув крилами, змахнув, розігнався на тоненьких офіцерських ногах і важко злетів угору.
Артем спинився зачудований. Очі йому широко розплющились і горіли. Дихав уривчасто й неспокійно. Правицею тер розхристані волосаті груди, а ліва рука легенько змахувала. Розчепірені шкарубкі пальці — як простерті крила. І раптом йому здалося, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його Пойняла божевільна думка і, як вітровій, поривала з ніг. Летіти! Він, як сновцда, широко розпростер кремезні руки й непевно змахнув перший раз. Потім дужче, відштовхнувся від місця і — побіг навмання за лелекою, несамовито вимахуючи руками й підстрибуючи. Хапав спрагло роззявленим ротом повітря і мчав. Ноги ледь-ледь торкалися землі, і йому здавалося, що він знімається. Треба тільки дужче й швидше! Швидше!..
Він упав, зачепившись об висохлу купину, й перевернувся горілиць. Груди йому бентежно движіли, а розкуйовджене чорне волосся — десь загубив шапку — уболотилося; він лежав знеможений і важко відсапував біг. Запалені червоні очі тоскно й питливо дивились угору. По щоці — чи то від вітру, чи так від чого — текла сльоза.
Високо в небі буяв чорногуз. Змахне крилами й лине в повітрі, мов пливе, змахне ще раз — і лине далі вдалину. Крила широкі, а тулуб малий. Як цурпалок. Птах!..
У селі оповідали по-всякому. Казали, що над книжками глузду одбіг, казали, що й з чортом злигався, хтось бачив, як Артем у чортячому танку полем крутився. Були й такі, що запевняли, ніби Артем — відьмак і то здавна вже в нього, тільки не примічали якось перше. А більше казали: "Здурів". Був дядько роботящий, землю шанував, і хоч змагали його злидні, та працював чоловік. Знесилювався, надвереджувався, сяк-так вибився з голоду. Сина Васька посилав до школи, і жінка, Христина, по сусідах позичатися не ходила. Бо гордий був чоловік і не допускав того. Був чоловік, та збувся. ! прозвали його — Летючий. Артем Летючий.
Спричинилось йому таке — чи то око лихе глянуло, наврочило, пристріт його обпав, чи то переполох дійняв його, чи, може, з'їв чого: змарнів, на виду спав, тільки очі горять, як вугілля. Замовк і все думає. Думки, як хмари, обсіли його, а не знати, що то він там собі укладає. Тільки й сказав жінці:
— Якщо птиця може забалакати, то й чоловік полетить. І в книзі так написано, що вже літали...
А до чого воно — не добрала Христина. Допитувалася — не сказав.
— Підожди — сама побачиш.
Тільки й того. Вже й обсіялись давно люди, ось незабаром і жнива зайдуть, а він занедбав усе. Якби сама з хлопцем на посміх людський не вийшла в поле, була б нива й досі, мабуть, несіяна. Мовчить і, знай, щось майструє в клуні. І нікого не під пуска туди. Ночує в клуні й возом двері на ніч заставляє, щоб не підгледів, бува, хто. З людей дехто догадувалися. Казали сміючись:
— То Артем літати надумав.
Через те й прозвали "Летючий" Дітвора на вулиці Дражнитися почала вже:
— Артем Летючий! Летючий пішов! І на неї перекинулось:
— Летюча! Христина Летюча по воду йде... Малому Васькові — хоч не виходить із хати: вийде
хлоп'я у двір, а з-за тину вже кричать навісні:
— А в тебе батько — летючий! А в тебе батько відьмак!
Не стерпіла Христина. Відколи очіпок наділа, шанувалася перед чоловіком, і ніхто не казав, що вона та за-річана була. А тепер виказала всю правду в живі очі.
— ..Люди сміються! По світу з торбами підемо!.. Схаменись, Артеме!..
Мовчав і не дивився на жінку. І все своє думав. Як вичитала йому все, глянула на нього, і серце заболіло.
— А може б, Артеме, теє... до попа — хай би молеб-ня... і хату посвятити б...
Нічого не відповів. Тільки зіп'явся на ноги й так страшно глянув, що аж поточилася назад Христина. Грюкнув дверима й пішов до своєї клуні.
У Петрівку ночі короткі та темні. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Криса і М'яло | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4077 | Борис Антоненко-Давидович | Криса і М'яло | Певно, якась маленька домішка польської крові текла в жилах викладача латинської мови в Охтирській гімназії Олександра Едуардовича Александровича. Про це свідчило тільки те, що ніхто в Охтирці не вмів так віртуозно танцювати мазурку, як він. Куди там офіцерам, юнкерам, студентам, не кажучи вже про гімназистів старших класів, до Олександра Едуардовича — всі вони були незграбні партачі, тоді як Александрович видавався незрівнянним танцюристом.
Один раз на рік, на різдвяні вакації, він приходив до міського клубу на танцювальний вечір, щоб протанцювати мазурку й одразу піти додому, заговівши на цілий рік. Треба було бачити, як він легко, майже не торкаючись ногами підлоги, наче зовсім невагомий, пурхав по залі метеликом, виробляв усякі вигадливі па, ставав на одне коліно й крутив навколо себе свою даму, легко зіскакував на ноги і знову мчав у танець.
У гімназії його прозвали "Криса", цебто пацюк чи щур по-українському.
Не знаю, які були підстави дати цій миршавій, низенькій людині з білясими очима й сіруватими через сивину борідкою та обрідним волоссям на голові таке негарне проз-висько. Ні прудкості в руках, ні хижого норову не виявляла ця людина, і хіба лиш колір волосся віддалено нагадував ту гидку тварину, але це прозвисько так прилипло до нього, що учні між собою інакше не казали, як "Криса пішов", "Криса казав" тощо.
Як педагог Криса був нікудишній: якщо ми й знали щось із латині, то це від попереднього вимогливого латиніста Петра Миколайовича Чигринця, котрий викладав у нас латину до сьомого класу. Виконувати свої педагогічні обов'язки Крисі заважали його фізичні вади: він недобачав і недочував. Даючи порядком класної роботи перекладати з Овідія чи Горація, Криса нікого не міг піймати на списуванні перекладу з підрядника і, ставлячи оцінки, Крисі нічого не лишалось іншого, як підкреслювати орфографічні помилки в російському тексті перекладу, що їх робили неуважні учні, списуючи з підрядника.
Особливо допікав Крисі його чудний слух: мало того, що він недочував, а ще й його слух мав якийсь акустичний дефект, коли звуки долітали до Криси не відтіля, де вони виникли. У погану погоду, коли надворі дощило й Криса запихав у вуха вату, він відповідав не до ладу, викликаючи загальний регіт. Повідомить, бувало, Криса, як наш "класний наставник", що до нашого класу прибуває з Польщі два нових учні. На запитання, хто вони — поляки чи євреї, Криса каже: "Це на педагогічній раді буде розглядатись". Одного разу зухвалець Білецький спитав у класі голосно: "Олександре Едуардовичу, чому ви не одружитесь — ви ж удівець?", на що Криса невдоволено відповів: "Я ж казав, що вам у чверті стоїть "четвірка", а ви все набридаєте мені". Якщо Криса когось викликав і загадував читати заданого додому латинського вірша, можна було читати будь-що, аби тільки чулися цезури. Лиш зрідка траплялись несподіваніДивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Шкапа
Борис Антоненко-Давидович — Бушуїха
Борис Антоненко-Давидович — Кустар-одиночка
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
"осічки", коли на слух Криси находило тимчасове прояснення. Одного разу Криса викликав відомого вже нам зухвальця Білецького і зажадав:
— Прочитайте "Ехе§і топитепгит".
Це були перші слова відомого латинського вірша "Пам'ятник", що його наслідував Пушкін у своєму вірші "Я памятник воздвиг себе нерукотворный" і що його переклав на українську мову М. Старицький: "Я спорудив собі надгробок вікопомний". Вивчити цього вірша напам'ять нам задано було ще раніш, і всі ми визудили його добре, окрім, звісно, Білецького, котрий, здавалось, принципово не виконував домашніх завдань з латини.
Білецький глянув на вікно, за яким сіялась надворі нудна осіння мжичка, вуха в Криси були заткнуті ватою, і можна було не сумніватись, що номер, який не раз практикувався в таку погоду, пройде і цього разу блискуче. Білецький, не довго думаючи, почав читати молитву "Отче наш", розбиваючи її на цезури, як то в латинських віршах, і наголошуючи на ці цезури:
— "Отче наш, да святится имя твое, да будет воля твоя...— і т. д., поки не закінчив:— I не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого".
Криса, схилившись над класним журналом, мовчки прослухав до кінця, а потім сталось неймовірне: Криса повернувся до Білецького і незворушно сказав:
— А тепер прочитайте "Богородицю"...
Скандал кінчився "двійкою", хоч Криса не любив ставити їх, а в чвертях найнижчим балом успішності з латини була "трійка".
Взагалі Криса нікому не робив зла, і треба дивуватися, як, з якої причини, чому Криса нажив собі лютого ворога в особі мого однокласника Олександра М'яла.
Це син сільських учителів, відомих у повіті піонерів кооперації, з досить ліберальними поглядами, через що вони перебували під негласним наглядом поліції; у нього була старша сестра, що вчилась у дівочій гімназії,— хоч і не красуня, але дівчина як дівчина. Сашко ж усіма сторонами був невдалий син, що не був схожий ні на сестру, ані на своїх симпатичних батьків. Не можна сказати, що він був нездібний до науки, нерозвинений розумово хлопець, хоч у п'ятому класі він залишився на другий рік, де я його наздогнав; але своєю зовнішністю він був майже потвора. Середній на зріст, він був якийсь розляпистий, незграбний і вайлуватий. Його тіло являло собою недбало замішене тісто, абияк приліплене до кістяка, де вгорі приладнано було велику голову з плескатим тім'ям, здоровенними лопухуватими вухами, широким ротом і сіро-зеленими каламутними очима. Він був дикуватий, відлюдний похмурий учень, і через це його бокували однокласники, і сам М'яло не виявляв найменшої охоти з кимось товаришувати. До того ж у класі знали, що М'яло слабує на онанів гріх, з яким він попервах таївся, але згодом це стало відомо всім. Учні навіть легко вгадували, чи минулої ночі М'яло вдавався до свого пороку, чи стримувався: у звичайні дні всякий, кому не ліньки було, міг образити словами Сашка, вщипнути, штовхнути й навіть повалити додолу, і Сашко покірно сприймав це як належне. Але горе було тому необачному, котрий, не помітивши вкрай похмурого сердитого настрою М'яла, дозволяв собі чимось зачепити його! Сашко скаженів, сили його так збільшувались, що з ним не могло впоратись і троє учнів, у нестямі він міг встромити в напасника ручку з пером, схопити з парти каламар і облити чорнилом супротивника, а якби в Сашка був у кишені ніж, він, недовго думаючи, шпигонув би ним свого кривдника. Це знали в класі всі учні і в такі дні обминали Сашка подалі, щоб не зазнати страшного одкоша.
А тим часом М'яло дедалі більше віддавався своєму приємному, але вельми шкідливому пороку. Дійшло до того, що в шостому класі він прилюдно на лекціях французької мови, не соромлячись товаришів, ба навіть на розвагу їм, онанував. Пам'ятаю один епізод, схожий на трагікомічну пантоміму. Коли викликаний до кафедри якийсь учень не міг перекласти французького слова, зграбна вчителька, на прозвисько "Канарейка", повела короткозорими очима по класу і спинилась поглядом на М'ялі.
— М'яло, перекладіть.
Саме в цей час М'яло перебував у трансі своєї ненормальної пристрасті, уп'явшись божевільними очима в гарненьку вчительку французької мови. Він підвівся, ледве встигнувши запхати в ширінку грішне тіло, густо почервонів по самі вуха й мовчав.
Учителька, відчувши щось непристойне, тихо сказала:
— Вийдіть, М'яло, з класу...
М'яло непевною ходою пройшов між партами й кафедрою, не спускаючи з учительки несамовитих очей, а та, зіщулившись, дивилась переляканим поглядом слідом за ним, мов кріль на пащу полоза, поки за М'ялом не зачинились двері. Тільки тоді вчителька оговталась і, важко зітхнувши, повела далі свою лекцію.
Не дивно, що ніхто в класі не мав охоти товаришувати з М'ялом, та й сам М'яло не виявляв наміру будь з ким зближатись. Єдиний я становив виняток; мені було жаль
цього нещасного хлопця, і я поводився з ним так само, як і
з усіма в класі, а якщо хто починав глузувати або висміювати
М'яла, я ставав на оборону й рішуче припиняв знущання.
М'яло оцінив це і всім серцем прилинув до мене, ставши зі
мною абсолютно щирим. Він попав у зачароване коло. Зна-
ючи свою потворну зовнішність, він і гадки не припускав,
що його зможе нормально покохати колись якась дівчина,
через що він не задивлявся на вродливих гімназисток, а по-
кладався лише на продажну коротку любов повій у майбут-
ньому, а тим часом вдавався до онанізму. Спрагло про-
читавши "Половой вопрос" Фореля, М'яло дізнався, що
його порок призводить до імпотенції, і після кожного чер-
гового гріха в нього поставало питання, чи не занадто да-
леко він зайшов у своєму падінні й чи лишаються в нього
хоч якісь здібності до нормального злягання з будь-якою
жінкою, чи він вичерпався вкрай. Це змушувало його ще
раз перевіряти свої здібності й ще раз думати потім, на-
скільки він зменшив свої шанси для майбутнього статевого
життя... /
Про все це М'яло щиро признавався мені, і я намагався всіма силами розраяти його й віднаджувати бідолаху від його згубної звички. Частково це вдавалося мені, але тільки частково, бо Сашкова думка раз у раз поверталась до цього клятого питання.
Якщо у восьмому класі більшість учнів цікавилися політичним життям, то М'яла це зовсім не обходило. Зо всіх життєвих проблем його захоплювала тільки одна: зможе він у майбутньому, як усі, жити нормальним статевим життям, чи він сам уже звів себе нанівець? До всього іншого він був цілком байдужий.
І ось, не знати чому, М'яло став запеклим ворогом незлостивому Крисі. Може, якщо вірити теорії Фрейда, М'яло намагався екстравагантними вчинками компенсувати свій ганебний гандж, а може, це було щбсь інше, але кожного разу, як Криса входив до класу на лекцію, М'яло на весь голос зустрічав його своєрідним привітальним маршем: "Гоп, Криса...", а далі йшли такі непристойні слова, що їх не витримав би жодний папір. Криса, безперечно, чув усю цю гидоту на свою адресу, але через дивний акустичний дефект свого слуху був певний, що це виспівує не М'яло, котрий стояв за третьою партою праворуч, а тихенький гладкий син крамаря Бойко, що сидів на першій парті проти кафедри й нічим особливим не відзначався.
Криса сідав на кафедру й гнівно казав Бойкові:
— Бойко, перестаньте бешкетувати!
Ніякі запевнення Бойка, що він нічого поганого не робить, тільки ще більше дратували Крису:
— Вижену геть із класу й поставлю "одиницю"! Бойкові нічого не лишалось, як благати М'яла припинити
виспівувати свої зустрічні марші Крисі, але М'яло не міг відмовити собі в приємності непристойно вітати Крису, і Криса й далі входив у клас під вигуки "Гоп, гоп", сідав на кафедру й сердито казав доведеному до розпачу Бойку:
— Ви знову, Бойко, бешкетуєте? Це дуже погано для вас закінчиться!..
Звісно, Бойко не міг сказати Крисі правди, бо цього не дозволяла сувора товариська етика. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Курйозні зустрічі на довгій дорозі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4039 | Борис Антоненко-Давидович | Курйозні зустрічі на довгій дорозі | Вступ
Життя моє йде послідовно до свого природного КІНЦЯ. І це не дивно: мені вже 82-й рік, а позаду довгий, нелегкий, а часом і трагічний життєвий шлях, коли було стільки сприятливих для загибелі моментів, а я, мов той гумільовський божевільний трамвай, що, прогримівши по трьох мостах різних епох, "заблудишся в бездне времен"...
Людям похилого віку часто не спиться, і пригадуються нічницями ті, котрих давно вже нема серед живих, мелькають у пам'яті окремі епізоди, а то й цілі сцени постають так виразно, немовби те сталось десь зовсім недавно...
Чимало з того, що бачив, я використав у своїй творчості, але далеко більше лишилось не перенесеним на папір, та й куди було мені перенести його, коли раніш тяжкі обставини, а тепер стан здоров'я унеможливлювали це. Лишається тільки писати фрагменти тих подій та бліді контури тих людей, що траплялись мені на життєвому шляху, не додержуючись ні історичної послідовності, ні якогось прагматичного зв'язку між ними. Лишається писати без будь-якої надії побачити написане в друку, але мушу писати, бо інакше життя втрачає всякий сенс.
ПРЕДТЕЧА СУЧАСНИХ МОРЖІВ
Навряд чи хто, крім сусідів, знав у дореволюційній Охтирці його прізвище, ім'я та по батькові, але відомий він був усьому місту завдяки своїм двом посадам, де він працював за сумісництвом. Це був повітовий гицель і золотар — гроза міської собачні і вкрай потрібна власникам будинків особа.
Коли-не-коли його можна було бачити посеред міських вулиць, де він, зарослий ніколи не чесаною довгою бородою, в якомусь фантастичному капелюсі, що його роздобути він міг хіба тільки десь на смітнику, поважною сократівською ходою поволі сунув поряд своєї халабуди, яку спроквола, не поспішаючи, тягла хуцезна шкапа. У халабуді жалібно скавчали піймані собаки, мабуть, передчуваючи, що їх везуть на шкуродерку. Гицель не звертав ніякої уваги на те вищання і простував далі, тримаючи напоготові довжелезне пужално, що кінчалось якоюсь хитромудрою петлею, якою гицель спритно заарканював необачних сірків та бровків, котрі бігали міськими вулицями, а надто на базарі, шукаючи випадкової поживи. Собаки пручались у гицелевих руках, схожих на лапи, але не було випадку, щоб жодна з пійманих жертв укусила б гицеля, коли він запихав її в халабуду. Собаки чи то нюхом, чи з якоїсь собачої інтуїції відчували в гицелі свого смертельного ворога і, ще здалека побачивши його, розбігалися врозтіч, щоб сховатися десь під ґанком або у вузеньких суточках, де їх не могла дістати зловісна гицелева петля.
Якщо в гицелеву халабуду попадались випущені на вулицю породисті трезори або діани, це давало гицелеві певний зиск, бо власник породистої собаки, дізнавшись про лихо, що спіткало його улюбленця, біг на шкуродерку викупляти свого улюбленця. Лаяти чи дорікати гицелеві за те, що він схопив породистого собаку, не можна було: гицель не мав права ловити собачню по дворах, а на вулиці в нього були розв'язані руки й повна воля.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Гроза
Борис Антоненко-Давидович — Мертві не воскресають
Борис Антоненко-Давидович — Там, де тіні забутих днів
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Обов'язки золотаря він виконував звичайно вночі, тільки для цієї операції гицель запрягав шкапу в довгий високий ящик, а за знаряддя виробництва золотареві правило таке ж довге пужално з прив'язаним на кінці відром, яким він вигрібаю лайно із відходків, куди його наперед запрошували хазяї в разі потреби.
Від цієї другої роботи одяг гицеля-золотаря просмердівся наскрізь, а після чергової операції від нього так гидко тхнуло, що близько коло нього не можна було стояти, не затуливши носа. Мабуть, розуміючи це, гицель-золотар уникав з'являтися між людьми і жив десь на околиці міста відлюднем. Але раз на рік був день, коли гицель-золотар вважав за своє право стояти, як рівня, між людом, що скупчувався на березі невеликої й неглибокої річки Охтирки, що перетинала місто на дві частини й за містом впадала у славнозвісну Ворсклу. Це бувадо на Водохреща, чи Йордань, як звали це свято в народі. Трохи далі від широкого мосту вирубували широку ополонку, біля якої ставили вилитий з криги високий хрест. До цього місця з собору урочисто йшла велика процесія, що складалася з духівництва й півчої, а на чолі її урочисто ступав протоієрей отець Гаврило, притуливши до похиленої голови металевий хрест, якого тримав голими руками. Надворі стояв добрячий мороз, від якого люди, щоб зігрітись, тупцяли на місці й потирали вуха, а отця Гаврила не брав ніякий мороз. Не інакше як святість рятує його від обморожування, — думав я, і лиш через багато років дізнався, що наш протоієрей рятується від морозу не небесними, а цілком земними засобами, натираючи руки й чоло спиртом...
Над ополонкою відбувалась коротка церковна відправа, після якої отець Гаврило тричі опускав у воду хреста, після чого рота уланів робила залп із рушниць, а в повітря злітали спеціально принесені для цього голуби. Воду освячено, і, розштовхуючи людей, до ополонки підходив відомий усім наш повітовий гицель-золотар. Не поспішаючи, поважно, мов чинив якесь таїнство, гицель скидав кожуха, вилазив із валянців і роздягався до тіла. Тоді не водилось трусів, і гицель у чому мати народила опускався в ополонку й тричі занурювався в крижану воду, розтираючи долонями зарослі волоссям груди, немовби змивав із себе всі свої собачі гріхи. Перехрестившись широким хрестом, гицель неквапом вилазив із ополонки, вскакував у свої валянці й, накинувши на плечі кожуха, закидав назад голову й одним духом випивав шкалик горілки. Не закусюючи нічим, він швиденько одягався, запинався в кожуха і йшов геть, не оглядаючись назад, де люди глечиками й мисками черпали з ополонки свячену йорданську воду.
Я не пам'ятаю випадку, щоб хтось після гицеля ліз і собі в ту крижану купіль, але без гицеля, як кажуть, і вода б не освятилася. В Охтирці він був єдиний предтеча сучасних наших моржів.
СВОЇ ДУРНІ
Часто-густо за дореволюційних часів повітові міста славилися своїми дурнями. Це не були божевільні в повному розумінні цього слова, але певне відхилення від психічних норм у них, безперечно, було. Це були диваки, пройняті якоюсь химерою, що визначала їхню безпечну для інших людей поведінку і правила за розвагу міським обивателям та вуличним хлопчиськам.
Не пасла задніх щодо цього й Охтирка: туг було дві знаменитості, котрих знало все місто, — Давид Феоктис-тович і Сильвестр Іванович. Найяскравішою постаттю був Давид Феоктистович Форов, у якого були старші за нього брат і сестра, що мали вищу освіту, а до Охтирки наїжджали тільки влітку. Усі троє були дуже подібні одне на одного й у кожного з них зрослись на переніссі брови — одна з ознак психічної дегенерації.
Старші брат і сестра рідко коли показувались на людях і восени зовсім зникали з міста, зате Давида Феок-тистовича можна було побачити скрізь: він прислужував духівництву у соборному вівтарі, роздмухуючи кадило, й був на побігеньках, виконуючи ті чи ті замовлення окремих священиків; метушився на похоронних процесіях і допомагав поліцаям під час парадів уланського полку "осаживать" публіку на тротуар. Манією Давида Фео-ктистовича була ніби служба в "сыскной" поліції, якою він дуже пишався й намагався старанно виконувати: досить було комусь сказати Давидові Феоктистовичу, що десь на вулиці загубилось п'яте колесо до воза, як він одразу ж кидався в пошуки.
Інколи соборні попи запрошували Давида Феоктис-товича на свої вечері. Тоді він у поті чола крутив на кухні м'ясорубку, бігав з дрібними дорученнями до крамниці й носив на кухню дрова. Звісно, за стіл з гостями його не садовили (за послуги його вдосталь годували на кухні), але ходити по кімнатах і стежити, як грають у преферанс, Давидові Феоктистовичу дозволялось. Горе було тому гравцеві, котрого Давид Феоктистович обирав за об'єкта своїх спостережень і ставав позад його стільця. Нічого не тямлячи в грі, Давид Феоктистович раз у раз давав поради своєму підопічному і обурювався з кожного його ходу.
— Ну навіщо ви пішли козиркою, коли у вас є жировий король? Ви просто не вмієте грати!
Ці зауваження дратували гравця, а головне, розкривали для інших його карти, що призводило до програвання. Підопічний сердився, нервувався, це смішило інших гравців, але єдине, що могло звільнити невдаху від непроханого порадника, — це попросити його щось принести або загадати Давидові Феоктистовичу якесь безглузде запитання, на зразок: "Чи ви, Давиде Феоктистовичу, не пам'ятаєте, якої губернії Сибір?", на що Давид феоктистович, подумавши трохи, відповів: "Здається, чи не Саратовської".
Давид Феоктистович був невід'ємною частиною міського життя, і, якщо його довго не видно було на різних публічних церемоніях, усіх дивувало, — а де ж це подівся Давид Феоктистович?
Хтозна, скільки б ще літ допомагав він священикам у вівтарі та поліції під час парадів і хресних ходів, але прийшла революція, і Давид Феоктистович загинув через свою манію, яка нікому не завдавала шкоди. Коли 1919 року червоні частини захопили Охтирку і стали перевіряти на вулицях документи в перехожих, спинили й Давида Феоктистовича. Документів при ньому не було ніяких і через те його спитали, де він працює. Давид Феоктистович з гордістю відповів червоноармійцям, що він агент "сыскной" поліції. Цього було цілком досить, щоб його тут же розстріляли...
На противагу Давидові Феоктистовичу був Сильвестр Іванович, вельми спокійна, тиха людина, котру лише зрідка можна було побачити на Охтирських вулицях, через що його знали далеко не всі в місті. Його дивацтво полягало в тому, що раз на місяць у точно визначений день він приходив до грошовитих мешканців по "жалування". Йому давали гривеника, і Сильвестр Іванович, чемно подякувавши, зникав, щоб через місяць у цей самий день знову прийти по "жалування". Сильвестр Іванович був дуже люб'язна, готова до всяких послуг людина. Йому можна було доручити здати на пошті листа або передати комусь якусь річ, і можна було бути цілком певним, що Сильвестр Іванович виконає доручення бездоганно. Леле, ця послужливість і погубила його...
Раптом Сильвестр Іванович зник із міста. Не приходив більше ні до кого по "жалування", не видно було його й на міських вулицях. Лиш через якийсь час пішла по місту чутка, що якісь невідомі в Охтирці люди повезли Сильвестра Івановича до Харкова і там, знаючи його послужливість та викональність, посадили в центрі міста на мосту через Лопань, дали йому велику пачку революційних прокламацій і наказали роздавати кожному перехожому.
Сильвестр Іванович, за своєю звичкою, старанно виконував доручення, не пропустивши жодної людини, що проходила повз нього, поки не сунув крамольного папірця і поліцейському приставу. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Кустар-одиночка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4078 | Борис Антоненко-Давидович | Кустар-одиночка | Колись я був запеклий мисливець і не пропускав жодного відкриття мисливського сезону чи на водоплавну дичину, чи хутряного звіра. Цю пристрасть я успадкував від батька, а коли його забрали на першу світову війну, мені дісталася у спадок і його стара дубельтівка льєзької мануфактури. Я часто заходив до мисливської крамниці купити запаси пороху, шроту та, пістонів і воднораз подивитись на комісований продаж різних калібрів і фабричних марок рушниць. Як письменник, я заробляв тоді добрячі гроші, і одного разу мені приглянулась двоцівка 12-го калібру, а до того ж і безкурківка. Я вирішив її придбати, але вона мала дві хиби: так званий "шат", цебто хитання цівки рушниці від кольби (прикладу), крім того, її слід би поворонувати. У крамниці був свій зброяр, який, спокусившись на великі заробітки, переїхав у Росію з родиною на якийсь час із Льєжа в Бельгії на запрошення "Русского общества императорской охоты" й оселився в Києві. Перша світова війна, що тривала тоді, не дала йому змоги повернутись на батьківщину, і він застряг у Києві, а в післявоєнні роки, коли в нашій країні лютувала громадянська війна, він і зовсім втратив надію будь-коли повернутись на рідну землю.
У крамниці мені дали його адресу й розповіли, що це вельми чесна й акуратна людина, великий знавець свого діла, а до того ж володіє своїм власним секретом воронувати крицю, який нікому не відкриває. Мене попередили, що він не запросить з мене зайвого за роботу, але боронь боже мені торгуватися з ним, бо в такому разі він категорично відмовиться й ніяка сила не змусить його знову будь-коли прийняти від мене замовлення, хоч би які великі гроші я пропонував йому за роботу.
Діставши такі інструкції в крамниці, я купив уподобану рушницю "Зауер три кільця" й одразу подався за даною мені адресою, бо до відкриття мисливського сезону лишалось тільки три тижні.
Знаменитий зброяр жив на Малій Житомирській в маленькому одноповерховому будиночку у дворі. На мій дзвінок мені відчинила двері симпатична літня жінка явно не слов'янського походження. Вона чемно запросила мене увійти й показала на причинені двері праворуч — робочу майстерню зброяра.
Попервах мені здалось, що я помилився — так у цій кімнаті все було чисто, охайно й доладу, але посивілий чоловік у чорному робочому халаті одразу ж озвався до мене: "Прошу, заходьте й покажіть, що привело вас до мене".
Перш ніж відповісти, я здивовано оглянув цю незвичайну кімнату-майстерню. Праворуч від дверей стояла канапа, а перед нею ломберний стіл з різними свіжими газетами й журналами, які відвідувач, чекаючи своєї черги, міг переглянути. Підлога в майстерні була ідеально чиста — ніякого сміттячка, ані порошинки. Метрів за чотири від ломберного стола з газетами стояв робочий стіл майстра з прикріпленим до нього затискувачем, а на столі лежав всякий інструмент, на стіні над ним між двома вікнами висіли дві полички з різноманітним, акуратно розкладеним технічним начинням, яке, в разі потреби, зброяр міг брати із заплющеними очима,Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Так воно показує
Борис Антоненко-Давидович — Камінь Довбуша
Борис Антоненко-Давидович — Фальшивий білет
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Я подав майстрові свою рупшицю й сказав:
— У цій рушниці треба усунути "шат", я купив її у нашій мисливській крамниці, відкіля мене й направили до вас.
Майстер уважно оглянув мою рушницю й промовив:
— Добра рушничка, добра, два чоки має, от тільки над "шатрм" доведеться добряче попрацювати...
Я мимоволі подумав, яку ж то ціну за свою роботу над "шатом" загилить мені зброяр після такого зауваження, а він ще й додав:
— От якби її ще добре поворонувати, вийшла б зовсім нова рушниця.
— Так, будь ласка, поворонуйте її мені й скажіть, скільки я маю заплатити вам за всю вашу роботу.
Невелика ціна, яку зброяр назвав мені, дуже здивувала мене, бо я подумки припускав її далеко вищою.
Я, звісно, одразу погодився й навіть запропонував зброяреві аванс.
— Моє правило — ніколи не брати гроші наперед. Виконаю роботу, тоді й розрахуємось. Рівно о дванадцятій тридцятого липня ви можете одержати свою рушницю, щоб тридцять першого виїхати на початок відкриття сезону. Якщо рушниця буде в чомусь хандрити, ви одразу ж несіть її до мене, і я виправлю свою хибу без будь-якої плати. Такого в моїй практиці досі не траплялось, але в житті все може статись...
Зброяр непогано говорив по-російському, хоч і з акцентом, а крім того, вживав інколи інших слів замість потрібних йому. Це не заважало нам цілком порозумітися, з ним, до того ж він виявився балакучим і цікавим до всіх проявів життя. У кімнаті нас було лиш двоє, і тому він запросив мене присісти й трохи поговорити.
— Де ви працюєте? — спитав він мене, і коли я відповів, що я — літератор, письменник, зброяр дуже зацікавився мною.— Значить, пишете про рівність, братерство, справедливість між людьми?
— Намагаюсь...— відповів я ухильно.
— О, це прекрасно! — вигукнув він майже патетично.— Що може бути вищим за ці ідеали! Я теж за ЦІ високі ідеали, але от питання, як їх здійснити? На мою думку, треба було починати не з Росії, а взяти яке-небудь маленьке королівство або князівство.. Якщо експеримент удався б, можна було б поширити його на інші землі. А то взяли для експерименту таку велику, напівдику країну, як Росія, і що вийшло з того? Розруха, розбрат, хвороби, голод, а головне, в крамницях нічого не можна купити, бо всі вони зачинені. В Бельгії, коли мені треба було купити якусь технічну деталь, я йшов до першої-ліпшої крамниці, й купував, а тут тепер треба її дістати. Ох, це підступне слово "дістати"! Воно є в мовах усіх народів світу, наприклад, "простягни руку й дістань мені тарілку з хлібом", але в Росії має воно зовсім інше значення. Дістати — це значить мати багато знайомих і через них напитувати собі якусь деталь. Хтось вам таки дістає ї ї, і ви, знаючи, що вона вкрадена з комори якогось заводу, купуєте її, заплативши втричі дорожче за її номінальну ціну. Стає соромно перед самим собою, але що ж робити?
— А чом би вам не поступити на якийсь завод, де вам зобоз'язані дати потрібну деталь? — спитав я.
— На завод? — посміхнувся майстер.— Пробував я працювати й на заводі, але більш, ніж місяць, не витримав. Ви думаєте, на заводі порядок? Таке ж безладдя, як і скрізь!.. Ось, приміром, мені потрібна стамеска або терпуг; у мене, як і в більшості робітників, її немає напохваті; мушу я йти до майстра й просити потрібний мені інструмент. Майстер почне пригадувати, кому він його дав; нарешті, пригадавши, дає його мені. Час минув, а робота стояла... Ні, такий порядок не про мене, і я пішов із заводу.
Хто ж я такий, як міряти на теперішній поділ людей в Росії,— буржуазія чи пролетаріат? Я подумав і вирішив, що я — пролетаріат. Я нікого не експлуатував, не маю власності.. Власне, маю тільки власний секрет воронування криці, але мають же свої секрети лудильники, наприклад, і спокійно перебувають членами профспілки... За порадою російських товаришів я вступив до Спілки кустарів як кустар-одиночка.
Не маючи охоти далі розводитися з ним на політичні теми, я перепросив, сказавши, що поспішаю, й пішов.
Тридцяте липня видалося дуже спекотним, і я в білому костюмі о дванадцятій годині без 'двох хвилин прийшов забрати рушницю після ремонту. Мені відчинила двері та сама жінка, але цього разу вона була чогось зажурена і явно наполохана. Жестом, як і перше, вона показала мені кім-нату-майстерню зброяра, але я, переступивши поріг, знову подумав, що помилився, тільки тепер навпаки. Де подівся ломберний стіл з газетами та журналами; на меблях і підлозі такий бруд, що я не ризикнув сісти на запрошення майстра в своєму білому костюмі. Майстер крикнув у внутрішні кімнати:
— Амаліє! Принеси швидше з кімнати чистого стільця, щоб замовник міг сісти.— І далі заметушився над цівкою моєї рушниці.— Це перший раз у своєму житті я не додержав слова, вам доведеться з півгодини перечекати, гіоки я закінчу роботу. Але я думаю, ви пробачите мені цю неточність, коли дізнаєтесь, через що вона сталась.
Через два дні, як ви були в мене, до мене заявилась комісія із спілки кустарів. Глянула на газети й журнали, на чистоту й порядок у кімнаті й каже: "Який же це кустар-одиночка? Це добре устаткована майстерня!" і наклала на мене такий податок, що коли б я спродався зо всім, що маю, то всё ж лишився в боргу. Я був у розпачі. Ну, просто хоч у петлю лізь... Я пішов до своїх товаришів із спілки просити поради, а вони, почувши про мою біду, регочуть: "Дивак ти, Франце,— вони побачили в тебе чистоту й порядок і зробили так, як завжди це роблять".— "Вам добре сміятися, а що робити мені з моєю сім'єю?" — кажу я їм і мало не плачу. "Пусте, Франце! Напиши скаргу до спілки кустарів, але перед цим — журнальчики й газети — геть! На підлозі хай буде сміття, на робочому столі порозкиданий інструмент, розлий шмаровило, взагалі, щоб був безлад і бруд..." — "Ви кепкуєте з мене: хіба може бруд урятувати мене?" — не повірив я. "А от зроби й побачиш, що вийде". Хоч я й не вірив такому безглуздю, але мені нічого не лишалось, як спробувати виконати їхню дику пораду... І що ви думаєте? Через тиждень прийшла друга комісія, подивилась на цей бруд і сказала: "Яка ж це добре устаткована майстерня? Це типовий кустар-одиночка",— і повернула мені попередню подать... Тільки після цього я зміг спокійно працювати й узятись за вашу рушничку. Я вже кінчаю і зараз дам вам її!
За п'ять хвилин він подав мені мою рушницю, що мала тепер вигляд зовсім новісінької.
1981 р. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Мама більше не любитиме Катю | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4084 | Борис Антоненко-Давидович | Мама більше не любитиме Катю | Ольга схопилася за спинку стільця і затаїла дух. Це вже вдруге за вечір щось гостре розпанахало їй всередині живіт і блискавкою запалило там притихлі болі.
"Починається! — подумала Ольга.— Тепер уже таки справді починається..."
Так починалося воно й чотири роки тому, коли вона вперше родила. Тільки чого ж тепер так боляче? Далебі, здається, болючіше, як тоді, коли вона породила Катю. Може, це тому, що тоді коло неї був Микола? Ой, як він розгубився тоді, коли в неї почалися перейми! Замість кепки насунув собі на голову її берет, а в дитячі пелюшки загорнув кухонний фартух...
— Ох, як тебе треба б тепер, Миколо! Ох, як треба...— зітхнула Ольга і оглянулася бентежним поглядом по кімнаті. Навколо сутеніло, і крізь одчинені на балконі двері видно було, як десь на заході, за далеким нагромадженням кам'яниць і дерев, звільна догорав довгий літній день. Стрілка на будильнику, що стояв на круглому, накритому білою скатертиною столику, перейшла вже за десяту. В кімнаті прибрано, чисто, не сором, коли хтось і сторонній зайде. Тільки чогось занадто вже тихо...
— А де ж це Катя? — похопилась Ольга і з тривогою пройшла через кімнату, щоб вийти на балкон.
На балконі, засунувши ніжки між залізними прутами й спираючись грудьми на поручні, Катя низько перехилилась і дивилась у двір.
У Ольги захололо серце:
— Скільки ж разів казала тобі, Катю,— не лазь туди! Чи довго ж упасти!
Ольга метнулася знімати доньку з огорожі й з острахом глянула за. поручні. Там, чотирма поверхами нижче, на асфальтованому дні двору, стиснутого високими стінами, було майже темно. На автомашині, з якої два робітники вигрібали лопатами вугілля, вже світилися фари. Дрібні газетні клаптики, кинуті щойно з балкона, летіли, коливаючись, униз і, попавши під проміння фар, яскраво спалахували. Це за ними й стежила, схиливши набік головку, чотирьохлітня Катя.
— Іще що вигадала! Хіба ж можна так? — обурювалась Ольга, беручи доньку під пахви.
Каті важко було одірвати очі від двох останніх папірців, що саме падали в освітлену смугу, і вона тицяла вниз пальцем:
— • Метелики, метелики!.. Правда, мамо,— як метелики? Та Ользі не було коли відповідати. Поки відпустило,
треба скоріше збиратися. Вона причинила на балкон двері й підійшла до гардероба. Висунула шухляду й заходилася сквапно перекладати прасовану сорочку, та в цю мить її знову схопило. Вона прикусила з болю губу, щоб не застогнати, кинула назад до шухляди сорочку й звелася на ноги. Ні, таки треба мерщій іти: щось часто вже бере її... Але що ж з Катею робити? Не лишиш же її саму в квартирі. До Мар-ківни хіба? У неї дочка й зять удень на заводі, а сама вона завсіди дома, цілий день коло хазяйства порається. Та й сама ж Марківна якось натякала про це... і, перемагаючи біль, що корчив усе тіло, Ольга подалася до квартирної сусідки, старої Марії Марківни.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Водяний мак
Борис Антоненко-Давидович — Певні ознаки українського буржуазного націоналізму
Борис Антоненко-Давидович — Чи буде весна?
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Почалося, кажеш? Диви!..— одразу, без слів, зрозуміла з Ольжиного лиця Марківна й зашепотіла: — Ну, збирайся, збирайся, голубко...
Ольга передихнула й хотіла просити за Катю, та Марківна вже випередила її:
— І не турбуйся! Катю візьму до нас, кімнату твою приберу й догляну... Ти й не думай про це... Аби тільки там у тебе...— вона не доказала і скоса глянула на Ольжин живіт, що надимався крізь квітчастий халат. Марківна зітхнула й поклала Ользі на руку свою коротку долоню з гладкими, як сосиски, пальцями.
— Ти, Оленько, не барися. Краще загодя до лікарні, а ми вже тут з Катею самі все — і печене, і варене...— І, злегка підштовхнувши Ольгу, Марківна боком вкотилася в двері Ольжиної кімнати. Ольга почула зненацька поза спиною дріж.
— Чогось мені наче холодно, хоч пальто одягай,— мерзлякувато скулилася вона.
— А чого ж, одягни й пальто,— враз погодилася Марківна й прудко, як на її літа й огрядну постать, підійшла до вішалки, зняла зелене пальто, по-хазяйському здмухнула з рукава якесь випадкове пір'ячко й помогла Ользі одягтись.
— Одягай, одягай, голубко! Це буває: то в жар кине, то в холод, а як же!..
— Мамочко, а я? — озвалася позаду Катя, про яку на хвилину забули.
— А ти будеш з...— повернулася до неї Ольга, та раптом нова потужна перейма урвала їй мову, і, щоб' не виявити перед дитиною свого страшного болю, Ольга скривилась і мимоволі заскреготіла зубами. Марківна й собі обернулася до Каті й затулила своєю широкою спідницею Ольгу.
— А ти, Катенько, підеш до нас, подивишся, як маленький котик мишку ловить. Добре?
Іншим разом це спокусило б Катю. Сусідський котик такий гарненький! Сам чорний, а мордочка й лапки в нього біленькі, і оченята — що ті чортики, як каже Марківна,— тільки зирк-зирк, так і дивляться, за що б ото лапками вчепитись, що б його ще втнути?.. Не щодня випадає нагода побавитися з тим котиком, та ще в цю пору, коли мама звичайно кладе Катю спати. Але зараз Катя насторожилася: куди це мама хоче йти проти ночі й нічого їй не каже? Такого ще не бувало. Це занепокоїло Катю, а Марківна все умовляє:
— Ходім, Катенько, ходім, серденько!
— У вас уже нема мишок — їх стара Мурка всіх виловила! — вередливо відповіла Катя й витягнула вбік худеньку шийку, щоб глянути з-за спідниці Марківни, чого це раптом замовкла мама.
— Ну, то казочку котик тобі розкаже. Знаєш, як ото він уміє: мур-мур-мур...
Марківна почала швидко гладити обома руками Катину голову, намагаючись Гдалі затуляти собою Ольгу з її мукою, та в цей час Ольга глибоко зітхнула.
— Одпустило! Піду вже...
— Стривай, я ж Настю зараз гукну, хай проведе тебе,— заклопоталася Марківна, та Ольга захитала головою:
— Ні, ні, я сама. Це ж близько.
— Ой, гляди! А то б, може, все ж таки...
Ольга рішуче заперечила. Одну тільки людину хотіла б Бона зараз мати коло себе, один тільки Микола провів би її оце до самої лікарні, та... Ольга ще раз важко зітхнула й підійшла до Каті попрощатися. Вона нахилилась до принишклої, розгубленої доньки, і на мить їй привиділося, наче то не Катя дивиться на неї, а то Миколині широко розплющені очі спинилися на ній тривожно... Ольга притягнула до своєї щоки Катину скроню, глянула ще раз на її спантеличене личко, міцно поцілувала в чоло й рвучко випросталася.
— Ну, хай же тобі там!..— витираючи губи, підійшла прощатися Марківна.— Головне — не думай!
Вона погладила Ольгу по плечу й пригорнула до себе Катю. Катя закліпала повіками й, коли побачила, що мама виходить, стрепенулась і, пориваючись уперед, так благально промовила, що в Ольги аж стиснулося серце.
— Ти ж тільки недовго, мамочко! Скоріш!
— Добре, добре! — сказала Ольга, обережно ступаючи, але за звичкою, як і завжди, додала:
— Ти ж там не балуйся.
"Вся, вся в батька!" — думала Ольга, спускаючись у густу сутінь сходів, і щемка туга огортала її, а в ушах усе ще звучали останні Катині слова: "Ти ж тільки недовго..."
Хоч-не-хоч, а треба було залишати на чужі руки дитину. Хоч і добрі, сердечні люди Марківна і її Настя з чоловіком, а все ж не своя сім'я. А попереду насувалося те невідоме, про що Ольга ввесь час уникала думати, та воно вже підступило й хтозна на скільки то днів одірвало її від Каті.
Ольга вийшла на вулицю, й, після сутінок довгих сходів, їй здалося тут ще зовсім світло, аж стало легше на душі. Вона не зважилась їхати трамваєм, бо з хвилини на хвилину чекала нових перейм, а таксі близько не видно було, і вона, не вагаючись, пішла пішки. Не так до лікарні вже й далеко, тільки от — три вулиці перейти треба. Дві — нічого, тихенькі, а на третій машини густо ходять, та ще й тролейбусна лінія. Коли б тільки її раптом не схопило серед тої вулиці!.. І Ольга знову відчула, як їй бракує Миколи. Був би оце він коло неї, їй би й журби мало. Сперлась би вона тепер на його міцну, мов линвою переплетену, мускулясту руку, і тільки й думки було б їй, щоб якось необережним рухом дитяті шкоди не завдати. Та нема Миколи... Півроку тому, коли вона була вже на третьому місяці, помер нагло її Микола. Повернувся в неділю з полювання, ще й зайця тоді приніс, сів вечеряти, і раптом стало йому недобре. Схопився рукою за груди, ліг на ліжко і зажко дихає. Перелякалась Ольга, кинулась до чоловіка, а він заспокоює: "Нічого, пусте! Пішки багато виходив за день, от і підтоптався..." Катя в кутку з забитим зайчиком бавиться, хоче посадити його на задні лапи, а Ольгу неспокій бере: ой, чи ж так воно, чи ж минеться?.. Таки не минулося. Цілу ніч не могла заснути, прислухаючись до тяжкого, уривчастого дихання свого чоловіка, а перед ранком, коли зовсім став плохий Микола, кинулася з дому до ближчої аптеки. Незчулася, як і прибігла туди, як там телефонували по "швидку допомогу". І приїхали лікарі звідти швидко — тільки-но Ольга до своїх дверей вернулась, аж чує — і машина під'їжджає. Та що з того! Помер однаково Микола...
Серце, казали потім лікарі, було в нього дуже кволе, ну, й натрудив до того ж, видимо... Але не могла повірити тому Ольга. Як же — серце, коли він ніколи не хворів, не жалівся? Всю війну пройшов, бився під Сталінградом, виганяв фашистів із Києва, геть аж в Австрію занесло його — і нічого, не поранило навіть ні разу, а тут — серце!..
Нова перейма змусила її спинитись і на кілька хвилин обірвала її думки. А коли їй одлягло й вона пішла далі, до неї знову повернулись її невеселі спогади.
Ні, не вірилось Ользі, щоб кволе серце Миколи могло призвести до такої біди. І саме тоді, коли б жити йому й жити. Коли життя, загоївши воєнні рани, вийшло на рівну путь... От хоч би й їхня невеличка сім'я: і він, і вона працювали на одному заводі, та "Транссигналі", він токарем, а вона контролером у збиральному цеху вимірювальних приладів; обоє добре заробляли, вдяглися так, що не сором і на люди показатись,— обставили квартиру меблями, стояв уже й гардероб з дзеркалом, про який так довго мріяла Ольга; от тільки моторного човна так і не спромігся придбати собі Микола — вмер... І знову Ольга не могла погодитися з безглуздям смерті. Вмерти, коли нарешті легше стало жити, коли підросла трохи їхня Катя, коли Ольга вдруге завагітніла!.. А Микола ж так хотів ще хлопчика, сина!..
У цьому крилась якась неперейдена велика несправедливість, якась страшна кривда, що її, як удар відкілясь несподівано, з-за кутка, заподіяно Ользі. Але хто заподіяв — вередлива доля, людські заздрощі, людська злоба? Хто?..
Чи ж і Ользі вірити, як і досі вірила стара Марківна, в пристріт, у таємниче, заворожене зілля, що ним десь звели її Миколу лихі люди, чи, може, якась підступна жінка-роз-лучниця?.. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Мертвий, усміхнися! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4081 | Борис Антоненко-Давидович | Мертвий, усміхнися! | Група лікарів; що приїхала з периферії на курси вдосконалення, перейшла в палаті до ліжка чергового хворого й приготувалася слухати пояснення професора Перетятька, коли раптом того екстрено викликали до операційної. За ним одразу ж поспішив його асистент Віктор Платонович, що досі, як тінь, ходив у клініці за своїм патроном. За кілька хвилин Віктор Платонович повернувся до палати й закликав лікарів подивитися на спробу відживлювання.
— Тільки прошу — тихо,— притулив він вказівного пальця до губ.— Ніяких розмов, ніяких запитань, ані звуку! — строго, як студентів, попередив він і одразу поблажливо додав: — Вашій групі пощастило! Рідкісний випадок реанімації.
Для лікарів з периферії республіки, що тільки читали про окремі випадки відживлювання, це була винятково цікава нагода побачити на власні очі чудо новітньої медицини.
Машина невідкладної медичної допомоги привезла до клініки десятирічного хлопчика з околиці столиці. Друзяка-одноліток, пустуючи з батьківською мисливською рушницею, вгатив хлопчині в праву легеню заряд картечі. Бідолаху приставили в шоковому стані, з великою крововтратою й ледь помітними ознаками життя. Йому негайно зроблено операцію, під час якої хлопець помер. Через те й викликано до операційної видатного хірурга-клініЦиста професора Перетятька.
Коли лікарі-слухачі ввійшли до операційної, їхню увагу привернуло* ритмічне цокання апарата штучного дихання, від якого тяглася трубка до мертво роззявленого дитячого рота. І по цій трубці очі лікарів перейшли до крейдяно-блідого нерухомого обличчя з заплющеними очима на операційному столі.
Професор Перетятько стояв з засуканими по лікоть рукавами, суворо насупившись, і давав короткі,розпорядження.
— Адреналін нуль п'ять у іґятимиліграмовому розчині глюкози,— повернувся він до хірургічної медсестри, і його наказ, як приглушена луна, пошепки повторив Віктор Платонович:'
— ...у п'ятиміліграмовому розчині глюкози.— У цьому повторенні не було потреби, бо все було приготоване й медсестра одразу подала професорові шприца. Професор затамував на мить дух, розтягаючи двома пучками шкіру, і жало голки легко ввійшло в худі дитячі груди.
— Внутріперикардний масаж!
Цей наказ не відлунив на вустах Віктора Платоновича, бо стосувався хірурга, що стояв поруч професора. Хірург запитально глянув на Перетятька, і коли той кивнув головою: робіть,— він глибоко засунув руку під простирадло на операційному столі.
Зайшла напружена тиша, яку ще більше підкреслювало одноманітне цокання апарата штучного дихання, що, ніби годинник, одміряв короткі хвилини чи то повернення до життя, чи приходу остаточної смерті...
І раптом хірург, прислухаючись до чогось, що було чути тільки йому, невиразно прошепотів* до застиглого, як монумент, професора:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Фальшивий білет
Борис Антоненко-Давидович — Гарбуз і Цмоктій
Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Наче затріпотіло...— І за якусь мить голосно сказав: — Б'ється!
Це коротке, .сказане впевнено слово покотилося по операційній і розрядило загальне напруження: б'ється! серце б'ється!
Професор'нахилився над знекровленим дитячим обличчям, що поволі ставало ледь помітно рожевим, і пильно глянув на звужені тепер зіниці. Перехопив у лікаря-анесте-зіолога маленьку безвільну п'ясть і, намацавши кволий ще пульс, усміхнувся. І наче зірвав з свого обличчя маску: воно враз— проясніло, ожило, професор навіть підморгнув до хлоп'ячих очей, на яких уперше кліпнули повіки з короткими білястими віями:
— Будеш тепер знати, шибенику, де раки зимують! — і пішов до передопераційної мити руки. За ним одразу ж поспішив туди допомогти своєму патронові Віктор Платонович.
Лікарі-слухачі стояли з мішаним почуттям подиву й захоплення. Не владний голос зцілителя, не могутня сила надприродної волі воскресили померлого, а фармацевтичні речовини, відомі лікарям і раніше, та новітня апаратура, що діяла за давніми законами на організм. Тільки й того. І разом із тим — який це був величний акт! Людина, яку кожний з присутніх тут периферійних лікарів вважав би в себе, "а сільському медпункті, за померлу, ожила, і життя поволі вливалося в нерухоме досі тіло. Вже заворушилися на руці пальці з довгими нігтями, злегка дриґнула нога під простирадлом...
Із стану задуми вивів лікарів голос професора з передопераційної, де Перетятько, витираючи рушником руки, запросив їх до свого кабінету й зараз же зник. Віктор Платоно-вич перехопив у професора рушника й, недбало почепивши його на вішалці, голосно повторив з порога операційної професорове запрошення:
— Михайло Корнійович просить до свого кабінету.
У цьому теж не було ніякої потреби, бо лікарі-слухачі вже рушили на голос професора до дверей, але Віктор Плато-нович, як найближчий помічник видатного клініциста, вважав за свій обов'язок пояснювати некмітливим периферій-никам кожне професорове розпорядження.
Вже років зо два він пише кандидатську дисертацію, але коли її закінчить — того не знає ні професор Перетятько, ні сам Віктор Платонович. За цей час він зумів так увійти в професорове життя не тільки в клініці, а навіть і в домі Перетятьків, що став своєю людиною, без якої не обійтися. Він передає друкаркам професорові статті й односить їх потім до редакцій, клопочеться за путівки в санаторії й залізничні зшитки для професора та його дружини Інни Сергіївни, чистить для неї аґрус і допомагає варити її улюблену конфі-туру та приносить професоровій дочці-консерваторці квитки на концерти й вистави. Професор забув навіть, над якою темою працює його асистент, і ніколи про неї не нагадує, але він так звик до Віктора Платоновича і його самовідданих послуг, що не уявляє собі тепер, як міг би працювати далі без цієї своєї правої руки.
З слухачами курсів удосконалення лікарів Віктор Платонович поводиться підкреслено чемно, але помітно зверхньо, даючи їм відчути дистанцію між периферійним лікарем і асистентом видатного клініциста. Іноді він дозволяє собі ненадовго зійти з офіційного тону в розмовах і ненароком розповісти два-три напіванекдоти, напівбувальщини про свого патрона, натякаючи про свою близькість до нього й тим підвищуючи собі ціну.
Зараз, відчуваючи урочисто-піднесений настрій лікарів-слухачів, Віктор Платонович ішов мовчки коридором поперед усіх, випростовуючи з-під свіжовипрасуваного халата добре пов'язану, з смаком підібрану краватку.
Лікарі тихо ввійшли за ним до просторого професорського кабінету, і, поки вони розміщувалися, Перетятько, з закасаними ще по лікоть рукавами, заклопотано шукав на столі, в глибині висунутої шухляди й по кишенях під халатом сірників.
— Знову десь поділися! — пробурмотів він, насупившись. Хтось із лікарів підніс сірники, але Віктор Платонович
схопив їх, не давши донести до рук професорові.
— Це ж буде вже друга сигарета сьогодні! — докірливо похитав він головою.
— Ну і що з того? — буркнув Перетятько, тягнучись усім своїм довгим тілом з глибокого крісла до сірників.
— А Інна Сергіївна?
— Дайте хоч тут мені спокій з Інною Сергіївною! — вже зовсім сердито забурчав Перетятько й простягнув руку схопити сірники, але Віктор Платонович уже запалив і чемно підніс вогонь до сигарети.
— Вам-то нічого, а мені перепаде! — удавано ображено промовив він стиха й додав як своя людина: — Ви ж знаєте, який тонкий нюх у Інни Сергіївни! Вона тільки вдихне — і вже знає, чим вас у ресторані годували...
Професор, не звертаючи більше уваги на свого асистента, жадібно затягнувся кілька разів і швидким поглядом пробіг по обличчях слухачів.
— Так ось. Перед вам був, можна сказати, класичний випадок клінічної смерті, цебто такого інтервалу часу, який можуть пережити вищі відділи мозку після того, як припинився кровообіг. За яких гі'ять-шість хвилин, в окремих випадках — за п'ятнадцять, заходить біологічна смерть, коли клітини центральної нервової системи, вичерпавши весь запас кисню, гинуть. У цей короткий, на жаль, дуже короткий проміжок часу ще* можна повернути людину до життя, і тут справді, як ніде,— "загаяння до смерті подібне"...
Наслідки сучасних клінічних дослідів дають уже підставу казати, що виникла нова галузь медичного та біологічного знання — реаніматологія, або наука про відживлювання.
Професор глибоко затягнувся сигаретою і по хвилині мовчання сказав:
— Як і всяка наука, реаніматологія пройшла через важкий шлях невдач і успіхів, сумнівів і доказів, має своїх мучеників і своїх тріумфаторів.
— Хто в Радянському Союзі перший почав реаніма— в цію? — спитав молодий, як студент, лікар з розгорнутим на колінах зошитом.
— З літератури й преси відомо, що під час останньої Вітчизняної війни такі спроби успішно робив лікар
Неговський. В "Известиях" була надрукована розмова кореспондента з пораненим, далі клінічно померлим солдатом Черепановим, якого відживив лікар Неговський.
Професор витягнув з пачки нову сигарету. Хоч Віктор Платонович докірливо окликнув: "Михаиле Корнійови-чу!" — та професорові тепер було не до нього. Він і не глянув на Віктора Платоновича, який сів збоку, але все ж трохи позаду від професорового крісла й був явно невдоволений. Його бентежила не стільки нова сигарета в руках патрона, яку той уже встиг закурити, як те, що після вдалого процесу реанімації настрій у професор піднісся й тепер Перетятько міг перейти до всяких життєвих історій, далеких від чистої науки. Таке вже з ним бувало, і завжди Вікторові Платоно-вичу здавалося, що професор надарма приземлює перед Молодиками-лікарями свій авторитет, який Віктор Платонович намагався піднести в їхніх очдх ще вище.
Так воно й сталося.
Професор уважно подивився на молодого лікаря, що квапливо записував у зошиті прізвище Неговського, і сказав:
— Але за першовідкривача різниці між клінічною та біологічною смертю я вважаю...— Перетятько хитрувато глянув на слухачів і по короткій паузі закінчив: — ротного фельдшера Петра Степановича Безручка, людину з вельми туманним уявленням про медицину й абсолютного невігласа в біології.
Лікарї-.слухачі здивовано перезирнулися, а Віктор Платонович ледь помітно поблажливо посміхнувся, мовляв, я ж казав, що професор — великий оригінал і не від того, щоб часом розважитися гіперболами...
Тим часом Перетятько підпер рукою голову, зітхнув і казав далі.
— Так ось. Узятий з п'ятого курсу медичного факультету до війська, я служив у першу світову війну заурядліка-рем у польовому шпиталі за чотири чй п'ять верст, як тоді мірялося, від передових позицій. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Мертві не воскресають | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4006 | Борис Антоненко-Давидович | Мертві не воскресають | Із серії "Сибірські новели"
— Танцюйте, докторе, танцюйте! — ще з порога маленької комірчини, що правила за амбулаторію, вигукував лікпом Колотун, тримаючи в руках якогось папірця.
Лікар Будика саме доїдав ріденьку пшоняну кашку і тільки після того, як спровадив у рота останню ложку, неквапливо спитав:
— Лист, чи що?
— Що там лист! Дозвіл на ваше ім’я відвідати хворого вольняшку У висілку! Коло вахти вже й коні дожидають.
Це була справді неабияка приємна новина, бо значила, що лікаря не тільки нагодують і, певно, почастують самогоном, а ще й, може, Дадуть у вигляді гонорару торбинку самосаду й якийсь шматок сала. Серед вільних мешканців висілка Букачача, що працювали в шахті й на маленькій залізничній станції, ходила уперта чутка, що в Букачачинському таборі сидять кремлівські лікарі, засуджені за отруєння Горького, і через те вони воліли звертатись не до своїх вільних лікарів з місцевої лікарні, а саме до ув’язнених кремлівських світил, котрі, бувши покарані, тепер напевно шануються й радо віддають свої величезні знання хворим.
Добути дозвіл на ув’язненого лікаря було не так легко: треба було звертатись до вищого таборового начальства, і тут важила не тільки службова репутація прохача, а й його ділове значення на виробництві. Будь-кому не дозволять такої примхи, отже, наперед можна було передбачити, що власник дозволу людина значуща, а тому й матеріально забезпечена навіть у теперішній воєнний час.
Зросійщений маріупольський грек Путікос, предки якого під впливом українського оточення стали Будиками, нічим особливим не визначався до своєї життєвої катастрофи, до якої призвів необачно розказаний комусь політичний анекдот. Він був звичайним лікарем-терапевтом у системі Грозненського відділу охорони здоров’я. Серед своїх колег лікар Будика визначався хіба що незмінним апетитом, котрий не покидав його навіть у найтяжчі години життя. Сам Будика признався якось санітарові Францу Пауфашимі, в минулому чеському інженерові, що навіть у найтяжчий день свого життя, коли він дізнався про зраду своєї колишньої дружини, апетит не покинув його: нормально пообідав і залюбки повечеряв. Опецькуватий, з одутлуватими щоками, Будика скидався більше на дореволюційного старшого залізничного кондуктора або на сучасного завгоспа, ніж на лікаря. Але помітне черевце, що росло, незважаючи на обмежену таборову харч, а головне, вміння поважно триматися перед пацієнтами й не поспішати виголошувати діагноз змушували хворих вірити в знання й досвід чорного смаглявого лікаря. А те, що його заарештовано у війську, через що Будика й досі ходив у кашкеті з зеленою околичкою, підпирало чутку про його кремлівську практику. Він непогано влаштувався в таборі, ставши лікарем ОП, цебто таборового оздоровчого пункту, де раціон був трохи більший, знімання проби на кухні збільшувало цей раціон, і, якби він міг щодня їсти те, що хоче, Будика не дуже нарікав би на визначені йому десять років ув’язнення. Теперішня перспектива добре попоїсти у хворого вільнонайманого службовця, як ніщо інше, була йому ковінькою на руку, і Будика швидко почав збиратись.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Семен Іванович Пальоха
Борис Антоненко-Давидович — Спокуса
Борис Антоненко-Давидович — Просвітяни
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Лікпомові Колотуну від’їзд лікаря теж усміхався можливістю швидше податися з ОП і, користуючись, як побутовець, перепусткою, десь "постріляти" щодо курива й взагалі збути час доцільніше, ніж морочитися з хворими в стаціонарі ОП. До своїх медичних обов’язків він не тільки в ув’язненні, а й на волі ставився абияк, через що й доскочив своїх п’яти років. На розпитування Будики, за що його засуджено, Колотун, посміхаючись, сказав:
— Чи то напис на ампулах стерся, чи я поспішав дуже кудись, — короче кажучи, вгатив одному бухгалтерові, замість магнезіум сульфурикум, десять кубиків хлористого кальцію в сідницю. Звісне діло, — некроз, сідниця в бухгалтера одвалюється, короче кажучи, бухгалтер став на кілька місяців інвалідом. Звісне діло, якби це був простий чоловік, то так воно й обійшлося б, а то — головбух тресту, що називається, велике цабе, от мені й пришпандорили за нього п’ять років.
Якби його воля, Будика давно б уже прогнав ненадійного лікпома, але Колотун був побутовець і користувався певними пільгами, тоді як Будика був політичний злочинець, "ворог народу", і, в разі чого, Колотунові була б більша віра. Через це Будика побоювався Колотуна, заздрив на його привільне становище в таборі й дивився крізь пальці на його недбайливу роботу.
Тільки на санітара Франца Пауфашиму від’їзд лікаря на кілька годин, здавалось, не справив особливого враження. Чи буде лікар в ОП, чи по'ще кудись, однаково у Франца роботи по саме нікуди аж До пізньої ночі. Легко сказати, — принеси тридцяти двом стаціонарно хворим їжу з кухні, потім окріп, помий посуд, помий підлогу, комусь подай "вутку", другому судно, а там хтось грілки ніяк не Допроситься… А треба ж добрати якусь вільну хвилину, щоб побігти на вахту й попросити у вахтера недокурка потягнути кілька разів. З куривом особливо мучився Франц, відколи доля так несподівано й жорстоко пожартувала з ним.
Комуніст з переконання, інженер з освіти, Франц двічі сидів у чеській тюрмі за президента Масарика. Кінець кінцем він покинув свою неприхильну до нього батьківщину з Ті тюрмами й нелегально Дістався до вітчизни світового пролетаріату — в Москву. Попервах Усе йшло надзвичайно добре: йому дали квартиру з усіма вигодами, Улаштували на інженерській посаді, навіть преміювали одного разу, Франц, щоб остаточно відчути всі переваги свого нового становища, одружився з гарненькою московською інтелігентною дівчиною. Одного разу в березні 1937 року він прочитав у "Правді" в’їдливу статтю про чергову брехню буржуазної преси, що просторікувала, ніби в Москві відбуваються арешти іноземних комуністів. Справді, як можна так зухвало брехати! Адже його, чеха-комуніста, що тепер став членом Комуністичної партії Радянського Союзу, ніхто не заарештовує, та й кому б могло спасти на думку таке безглуздя! Ні, таки зовсім втратили розум буржуазні писаки в своїй ненависті до першої в історії людства держави трудящих! Але тої ж ночі його арештовано…
1 почався страшний кошмар, де Франц не міг добрати ні логіки, ні сенсу, ні причини того, що сталось. Його обвинувачено як шпигуна, котрий, натягнувши на себе личину комуніста, з доручення іноземної контррозвідки продерся до Радянського Союзу, щоб чинити своє чорне діло. Від нього вимагали лиш уточнити, якої держави контррозвідка послала його сюди й що він устиг уже зробити. Ніяких доказів у слідства не було, навіть ніхто не наклепав на Фран-Ча, вся підозра слідчого спиралась лише на його іноземному походженні, але ніякі заперечення Франца, ніякі його запевнення не діяли на слідчого, котрий ніби й сам вірив, що в руки йому попався спритний, добре законспірований агент, і вимагав "щиросердного" зізнання, обіцяючи цим полегшити дальшу Францову долю. А спроби Франца боронитись, звертатись до прокурора, загрожувати голодівкою — так обурили слідчого, що він на допитах уже не обмежувався словами, а вдавався до таких фізичних методів, які Францові навіть не снились у чеській тюрмі…
Франц і сам не знає, як він те все витримав і не пішов на компроміс зі своєю совістю. Мабуть, ще жевріла в ньому надія, що безсторонній суд об’єктивно підійде до його справи й за браком будь-яких доказів виправдає. Але суд військового трибуналу підійшов до нього як до затаєного злочинця й після недовгого розгляду засудив Франца на десять років далеких таборів.
Тепер Франц не боронився вже, навіть не подав касаційної скарги, бо одразу втратив усе: віру в справедливість, законність і людський розум. Ще під час слідства він дізнався, що втратив і дружину, яку встиг гаряче покохати: вона не тільки не приносила йому передач, а поспішила ще до суду відмовитись од свого небезпечного чоловіка, й слідчий послужливо показав Францові газету з її листом про зречення.
Єдине, що лишилось живе у Францові після цієї жахливої катастрофи, коли він відчув себе безпорадним кролем, що попався до рук напівдиким вівісекторам, — було бажання якось вижити й дожити до того часу, коли довколишнє життя, кінець кінцем, унормується й усе стане на своє місце — закон, справедливість і елементарний глузд.
Попервах, коли він опинився в далекому сибірському таборі, йому ніби й усміхнулась фортуна: його призначено виконробом. Але тут завадили Францові його мова й, головне, прізвище. Франц, володіючи кількома європейськими мовами, не міг, як і багато чехів, опанувати правильні наголоси російської й вимовляв замість "неграмотный" — "неграмотный", не "следователь", а — "следователь". Це викликало підозру в начальника таборового пункту, людини з чотирикласовою освітою й обмеженим світоглядом, а коли начальник дізнався й про прізвище — "Пауфашима", яке міг вимовити тільки як "Полуфашиста", а до того ж і про шостий, цебто шпигунський, пункт п’ятдесят восьмої статті, він одразу ж скинув Франца з виконробства. Не вдержався Франц і в ролі бригадира, бо досить було йому сказати "сапоги", як підлеглі йому робітники-в’язні реготали й за ніщо мали свого недотепу-бригадира.
Після цього Франца спустили у вугільну шахту, де колишній інженер, що просиджував колись над ватманом довгі ночі й не відчував утоми, не міг виробити звичайною залізною лопатою норми, через що ходив завжди голодний і вкрай знесилений. Він так деградував зовнішньо, що в його худезній постаті з безпокійними, наче зацькованими, очима й мокрим від постійного нежитю носом не можна було впізнати колишню людину інтелектуальної праці, й лиш зблизившись з ним, відчувалась ерудиція, котрій не чужа була навіть певна філософія. Але до чого та філософія тепер, у цьому неможливому становищі, коли всі прагнення Франца звузились до безнастанного бажання хоч трохи наїстися й кілька разів удихнути в себе Дим махорчаного недокурка, заслиненого багатьма ротами! Хай філософією тішаться сибарити всіх мастей, а не людина, що пізнала Ціну чорного хліба й миски рідкої баланди.
Ув’язнені лікарі жаліли цього іноземного інтелігента, що з примхи незбагненної долі дійшов до ручки в житті, й всіляко намагались Допомогти йому, то кладучи Франца в стаціонар, то призначаючи йому дієтичне харчування, але чергове комісування з вільними лікарями й вищим таборовим начальством, яке намагалось поповнити поріділі ряди шахтарів, знову спускало Франца в шахту, де він Дійшов, кінець кінцем, до дистрофічного стану, що й привело його в ОП. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | На шляхах і роздоріжжях | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4003 | Борис Антоненко-Давидович | На шляхах і роздоріжжях | Спогади
Коли я вчився[4], ще за царату, в 7–8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був "воєнний строй" (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.
У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-матема-тичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.
Березневу революцію народ зустрів, як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева — не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть більшовицька фракція.
З вересня 1917 р. почалося моє навчання на першому курсі Харківського університету. А на початку квітня 1918 р. до Харкова зайшла частина альянсу — німці і війська Центральної Ради в особі 2-го Запорізького полку на чолі з полковником Болбачаном (в "Днях Турбиных" його виведено під прізвищем Болботун). Я кинув студії і вступив до полку. Батько мій був у війську, десь в Естонії. Мати залишилась вдома одна, вона не знала навіть про мій вчинок. Я хотів боронити Україну, хоч і не мав потягу до воєнної справи. Наш курінь розташувався в приміщенні жіночої гімназії. Знову почалася муштра, тільки українською мовою. Рій мав у своєму складі 10 чоловік, чота — 20, сотня —100 чоловік. Крім того, ройовий вважав за потрібне нас трохи просвітити, бо люд був різний — студенти, робітники. Казав, що Центральна Рада обіцяє тим, хто у війську, дати землі більше, ніж іншим. За службу ми одержували платню, за участь в бою платили окремо. Не подобалась мені ота платня — не за гроші я йшов служити. Постачання було добре, бо багато чого лишилося від царської армії. Морока була одна — де дістати сіру смушкову шапку з червоним шликом?
Через тиждень полк Болбачана пройшов через Харків церемоніяльним маршем. Приймав парад генерал Натіев, осетин. Рушили на південь. Сотник Борис Гоженко, який скінчив Кам’янець-По-дільську гімназію і прагнув вступити до університету, дізнавшись, що я там учився, поклав мене в поїзді коло себе і розпитував про університет. Доїхали до станції Лозової, де вже були німці. Звідти повернули в Крим (з Кримом питання було спірне: німці віддавали його Україні, а більшовики казали, що там татари). Тут німців не було. На великих станціях зупинялися — церемонійні марші, огляди козацьких сил. Болбачан показував українське військо місцевій людності. Жінки і діти виходили назустріч. Перекупки не хотіли брати гроші за продукти. Проїжджали через одну німецьку колонію. Місцеві жителі привели якогось "більшовика", щоб "військо його судило", — несимпатичного грека з перснями. Сотник скомандував розстріляти.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Чиря
Борис Антоненко-Давидович — Крижані мережки
Борис Антоненко-Давидович — Гришка-розвідник
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Доїхали до станції Мелітополь. І раптом — що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій — прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова, який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З’явилася делегація від Щербачова до Болбачана: "Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог — більшовики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе".
Викликає мене сотник:
— Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!
Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:
— Козак першого куреня першої сотні Давидів!
— Ви студент?
— Так!
— Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.
— Але ж я не старшина, а рядовик, і не знаю обов’язків коменданта.
— А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов’язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.
Іду. Мені неповних дев’ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе).
Кажу:
— Давайте опис.
— Я принимал от большевиков без описи…
Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один — представник війська Центральної Ради, всієї України. Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.
Спати ліг на дерев’яній канапі, під голову — шапку, накривсь шинелею.
На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-більшовика, та ін. З’явився кореспондент "Мелітопольського листка" брати інтерв’ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо землю від більшовиків.
Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий — опецькуватий.
Рекомендуються:
— Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.
Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.
— Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.
Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:
— Вот они! Господин товарищ комендант…
Ведуть до залу. Я думаю: "Тут, звичайно, чужі мені люди — міщани, буржуазія. Головне — триматися гідно, адже я представник української армії". Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об’явили:
— Украинская власть в лице коменданта не возражает выпить… Пускай живет вольная Украина!
Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:
— Я на службі. Один випив, більше не можу.
Поцікавились, чи можна бал, бо більшовики не дозволяли. Я не проти. Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею. Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку. Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекае — мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві.
Пройшло днів два. Почався рух поїздів на південь. На станцію якось прибув поїзд, що йшов до Сімферополя. Я вийшов на перон. Раптом бачу — вискакує з чайником з вагона… Я впізнав його відразу. Справа в тому, що в Харкові я годувався в одної господині. Туди, крім інших, приходив харчуватися один покомісарений студент, який голосно крив Центральну Раду. З ним сперечатися було небезпечно. Потім він зник. А тепер він мені попався. Це був той студент. (А до мене тим часом прибули вже під начальство десятеро козаків з полку імені Костя Гордіенка). Я аж затрусився. "Ах ти ж, стерво!" — і зразу вирішив помститися за образу влади. Він повертається назад. Я при своєму параді входжу за ним у вагон. Бачу — порпається у благенькому кошику.
— Товаришу Комісар, доброго здоров’я!
Рвучко обернувся, зблід.
— Де ж тепер ваш портфель, наган? Куди їдете? Які завдання маєте?
Він раптом мене роззброїв. Тихо каже:
— До старої матері…
А в мене теж удома мати. Як вона там, бідна? Я нічого не сказав, повернувся і вийшов з вагона. Дозволив третій дзвінок. Дивився вслід поїзду, що віддалявся, і думав: "Цікаво, як би він вчинив, якби ми помінялися місцями? Чи пожалів би він?"
Днів через два після цього з’явився в місті комендант. Вісім разів поранений, наспіх українізований. Він швидко екіпірувався, бо все реквізував. Мене він призначив своїм значковим (тобто ад’ютантом) і використовував мою грамотність для написання наказів, які починались майже завжди однаково: "Забороняється…" Мені він теж радив не соромитися з реквізицією:
— Посадовим особам дозволяється.
Почала виринати українська інтелігенція. Прийшла делегація, душ 5–6. Серед них Залізняк — батько того, що був членом "Союзу Визволення України" (за кордоном). Пропонували свої послуги. Комендант швидко розпився, почав влаштовувати оргії і за все змушував платити земство. Мені все це дуже не подобалось, але змінити я нічого не міг.
Наше військо в цей час підійшло під Сімферополь, а кінний полк ім. Костя Гордієнка — під Бахчисарай. Там організовували "джамбули", щоб татари воювали за свою самостійну Кримську державу.
А в Києві тим часом стався гетьманський переворот. Німці надумали українську армію роззброїти. А в Керчі були ще більшовики. Болбачан вирішив дати німцям опір. В полку почалась бойова підготовка; втім, уклали з німцями договір: армію нашу вони залишають, але ми негайно виходимо з Криму, бо за Брестським миром то їхня територія.
Через Мелітополь проїздив полковник Генерального штабу колишньої царської армії. Він закликав мене до свого вагона, розпитав про коменданта міста. Після того наказав заарештувати його і віддати під суд (той потім через два дні втік). А я повернувся до свого куреня.
Від упорядника
Державний переворот генерала Скоропадського, який став гетьманом України, відбувся 29 квітня 1918 року завдяки активній німецькій допомозі. Політика нового уряду була суперечлива. З одного боку, почалося масове заповнення українських державних установ царськими урядовцями, що хмарою посунули з Московщини, українське військо переповнювалося російським офіцерством, переслідувалися українські діячі, зазнавали утиску українські газети й часописи демократичного спрямування тощо. Водночас перший період гетьманщини був позначений відродженням української науки, освіти, культури. Відновилося навчання в Київському університеті. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | На шляху до легкої слави | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4073 | Борис Антоненко-Давидович | На шляху до легкої слави | НА ШЛЯХУ ДО ЛЕГКОЇ СЛАВИ
КІЛЬКА СЛІВ ВЗАГАЛІ
Ви, певно, читачу, за юнацтва теж писали вірші й оповідання? Признайтеся ж: було це? Коли незрозуміла туга по чомусь невідомому, недосяжному, далекому опановувала ваше серце, коли ні сіло ні впало в груди вам залізала тривога й била на сполох, коли після першого поцілунку коханої юнки вам хотілось отак узяти б і загилити всю земну кулю під зоряне склепіння небес, коли вам взагалі кортіло викидати' всякі штуки й умисно бути дурнішим, ніж ви є насправді,— тоді ви писали вірші!
Ви брали спеціально для цього приготованого зошита (неодмінно — зошита! Люди вашого віку тих часів і душевного стану, який був у вас тоді, не визнавали профанації поезії писати на абияких клаптиках паперу, зони пишуть чи писали тільки в зошитах і альбомах); ви, хвилюючись, брали перо і непевною рукою каліграфічно виводили рими. За ваших часів залізобетон і радіо не були ще в моді та й ваші поплічники й перевесники зовсім не знались на тракторах і нічогісінько не тямили в таких справах, як, скажімо, значення електрифікації і чергові завдання державної промисловості. Часи були тоді таки досить патріархальні, і ви не морочили собі голову над ідеологією вашого твору. Ви писали про соловейка, що співає травневої ночі, про місяченька, квітоньки, тужили по минувшині, присвячували свої твори коханій, почували себе самотнім і трошечки неземним...
Потім ви малювали на обкладинці свого поетичного зошита якісь візерунки, урочисто надписували великими літерами Твори Миколи чи там Петра Коханенка і потихеньку солодко мріяли, що колись-таки, а ці твори уквітчають вашу натхненну голову гучною славою.
Ми, здебільшого, всі в тій чи тій мірі зазнали цього тоді, коли благословлялось на день нашого свідомого життя.
Може, ви, читачу, й не писали віршів,— тоді ви, мабуть, малювали, будували з піску й кубиків палаци, фортеці й залізницю, лікували макогоном свою маленьку сестричку або стинали ціпкдм маківки будякам — вашим удаваним ворожим полкам.
Ви виявляли ті чи ті здібності, поки одна, кінець кінцем, не брала гору над іншими і тоді вже ви орієнтувались на певний фах і роботу, що стелитимуть вам дорогу у вашій життєвій кар'єрі.
Ці рудименти всяких здібностей, мабуть-таки, справді блукають по дитячій істоті, як біблійний хаос перед сотворениям світу, поки згодом одна з них не сформується у виразний нахил, хист чи талант. Коли ж цього з якихось причин не станеться, тоді про людину казали колись, що вона "не удалась".
Я умисно розводив тут цю теорію, щоб тепер заспокоїти вас, читачу: не соромтесь отих охайненьких мальованих своїх зошитів, не ставтесь до своїх перших дитячих акварелей, як до дитячої хвороби. Коли ви їх випадково досі ще не знищили, залишіть їх собі на старість, та й годі. Для ваших дитячих чи юнацьких років — то все було біологічно-законне й природне, нічого анормального, патологічного з тому всьому не було. То зовсім інша річ, коли ви тепер, лікарюючи, або навчаючись на правничому або математичному факультеті університету, пишете вірші, але про це саме й буде зараз мова.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Завищені оцінки
Борис Антоненко-Давидович — Крижані мережки
Борис Антоненко-Давидович — Образа
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
ЛІТЕРАТУРНА СІЧ І НОВІТНЄ КОЗАКУВАННЯ
Пезно, на всіх паралелях і меридіанах земної кулі, у всіх народів, де є певна і стала наявність людей, що читають і продукують газети, журнали й книжки, є цей масовий потяг до літератури, точніше — до літераторстза, літературної слави, літературної кар'єри.
Справді-бо, адже немає, здається, ні одної більше царини людської діяльності, де б так легко й швидко можна було видряпатись на верховини популярності, стати відомим, що про нього говорять, на якого пошепки з пошаною і цікавістю показують очима, а то й просто пальцем,— як література. До революції в нас, на Україні, письменник був за репрезентанта національного активу, ба навіть за національні душу й сумління; з Росії сентиментальні панГ й екзальтовані курсистки дивились на письменника як на людину "не от мира сего"; російський письменник дореволюційних часів міг носити, не соромлячись і не шокуючи своїх ближніх, юхтові чоботи й косоворотку, пити в кабаках і їздити до повій, а російський міщанин, а ля чехов-ський сторож у лазні, побожно дивився на письменника, як на того, що з нього "з голове есть идеи", і потерпав.
У царській Росії не було жодного пам'ятника якомусь ученому, винахідникові, чи інженерові, пам'ятники ставили там тільки царям, генералам і поетам.
Із деякими відмінами на більше чи
на менше, але пересічно скрізь, по всіх країнах, були однакові умови літературної кар'єри; була певна письменницька корпорація, що іноді скидалася на досить замкнутий і малопри-стугший цех; молодикові, що в'язав свою долю з химерним літературним успіхом, треба було "вдертись" до цього цех/, напочатку бодай на краєчку хоч примоститись на літеоатурному Парнасі, відтак видерти будь-яке визнання від літературних майстрів або підмайстрів — і тоді вже його життєвий віз ставав на певній колії. Обраний і визчаний міг тепер клеїти дурня, верзти всякі теревені, витівати різні непристойності — завжди знаходились люди, що приймали це за оригінальність письменницьку й навіть захоплювались. Це ж бо — письменник, пестун життя й маси читачів!
Найголовніше те, що для літературної кар'єри, либонь, не так уже й потрібний був ніби такий багаж, як освіта, досвід, довга й уперта праця над собою, моральці якості й навіть розум. Так, так: адже не читав нічогісінько славетний Ібсен, адже, мовляв, був тільки офіцером бретером Лєрмонтов (може, тепер у своєму особистому житті милуватись із тілілікання щеглика в своєму кабінеті сучасний Вересаєз), адже багато російських і українських письменників не мали вищої освіти, адже ж, адже ж, і адже ж...
Одне слово, насамперед, треба мати талант. А чорт же його знає— чи не сидить, бува, часом у тобі той талант! Ніхто, вислухавши твої груди, помацавши твого живота, подивившись тобі в очі, не скаже, чи є в тебе таланти і які саме. Адже літературний талант — це ніби лотерея, де бачиш свою долю вже після того, як витягнеш із урин квитка. Отже, жага легкої літературної слави, потреба спробувати, чи немає в мене часом отого самого таланту, штовхає багатьох людей до редакцій журналів і видавництв.
95 відсотків із них витягали свого порожнього квитка й на тому заспокоювались, а 5 відсотків "зайцем" пролізали до загону літературного поїзда, і, як це бувало тоді в поїздах,— спочатку несміливо просили, щоб дали їм хоч одною ногою стати з коридорі, далі лагідно зауважували, що в купе, якби потіснитись трошки, можна було б сісти ще одному, далі, нахабно штовхаючи своїх сусідів, сідали на лаві і, з кінцем, задоволені лягали спати на горішню полицю.
Отже, Парнас вічно перебуває в стані облоги, і, ПЄЕ"ю; зважаючи саме на це, по деяких країнах, приміром, у Мексиці, є симпатичний звичай не платити авторам гонорару: для них, мовляв, досить буде і гонору, ще їх безглузді вірші, зовсім непотрібні серйозній діловій люпині, все ж таки видрукувано.
Та це пробивання літературної стежки, відоме по всіх редакціях, на Україні набрало своєрідного, національного характеру, і на ньому ми зупинимось.
Років п'ятдесят тому, коли число "малоросів", "хахліЕ" і "дядьків" на мільйони разів переважало число "українців", тоді майже кожний українець вважав за свій національний обов'язок писати вірші. Якого-небудь
1908—1912 року майже все українське національне життя товклося коло літератури й на базі літератури. Тим-то й який-небудь віршик, де сяє щирий місяченько й квітнуть рідні квітоньки, правив за кволого живчика, який свідчив, що безнадійно слабкий організм нації ще не вмер, ще тягне своє останнє тягло, тягло літератури, до неминучої недалекої вже могили...
Витиснуте із усього багатогранного життя патентованими царськими лещатами українство мусило рятуватись на вузьких обніжках літературного хутора й там зимувати, покладаючи всі надії на перспективну весну, дарма що ця весна обіцяла його гріти не тепліше за квітень на Мур-мані...
За тих часів становище українського інтелігента й на-півінтелігента було таке нужденне і таке безпорадне, що йому справді лишалось тільки писати вірші й оповідання. І він прсав. І це стало йому за національний фатум, за той карб, що ним "бог шельму метит".
Який-небудь географ Іванов, що постачав був підручника з географії всім середнім школам Російської імперії, мусив би характеризувати українців не тільки як "медлительных з движениях малороссов", а і як людську породу, що визначається надмірним потягом до літератури.
Література стала нам за той штадт-пункт, виходячи з якого в нас майстрували свою політику до 1917-го і після 1917-го, робили певні економічні консеквенції й пишалася нашою культурою ("...А п'єси нашого Винни-ченка виставляє й російський театр, ага! А Шевченка перекладено на інші мови, ага! А Горький приятелював на Капрі з Коцюбинським,— ось бачите!-.").
Отже, з наших українських умовах'література стала важити аж занадто багато. Вона увійшла з нашу плоть і кров, і стоси віршів, що повінню заливають наші редакції, це — не цілком аналогічне явище, що його можна з меншій, звісно, мірі спостерігати й по інших країнах, ні — це перетворилось у нас ніби на певну ознаку національної вдачі, це стало нам за ту Франкову "печать духа", що з нею йде українська нація "у мандрівку століть". Стимули гатити вірші й поеми, драми й оповідання походять у нас не тільки від бажання просто "стати письменником", виламати цеховий мур олімпійського вояцтва, а й від неусвідомленого почуття якогось обов'язку перед кимось (Україною, класом чи колективом?), вони скидаються на крик вічно бентежної української душі, дарма що за Івановим "малороссы — медлительны в своих движениях".
Якось одного разу це порівняння мені самому спало на думку, а згодом, розмовляючи з одним моїм добрим приятелем про нашу літературу, ми вдвох прийшли до цього висновку: цей наш масовий потяг у літературу — це є продовження колишнього потягу на Січ, у степ, на волю. Це ніби'новітнє козакування, і література стала ніби за нову Січ, куди линуть і "слави добувати", і "ворогові помститись", і від нещасного кохання та всякої журби рятуватись.
Кожний здібний тримати перо молодик неодмінно мусить написати хоч одного вірша, хоч трохи побути на літературній Січі.
Одна моя знайома, розповідаючи про свого дружину кооператора й бажаючи показати його мені з кращої сторони, так і казала*.
— Та він же теж у поетах був, його навіть два вірші надруковано було колись! Він і з Хвильовим знайомий...
Словом, кооператор віддав свою лепту "рідному краєві", він не з простих, не сірома.
Ось нудьгує десь на селі молодий парубійко, що скінчив середню школу, але з якихось причин не пішов нікуди далі, і з нудьги пише вірша:
Ось візьму я свій сум І втоплю у Дніпрі...
Років двісті тому, він, безперечно, подався б у Дике поле, за пороги, на Січ, топити свій сум у басурманській та людській крові, а тепер він топить його в чорнилі й мерщій надсилає до найближчої редакції:
Ой чи пан, чи пропав—двічі не вмирати!..
За списа йому — перо, за "вільний степ" — стоси паперу й за турецький ятаган — перша рецензія на нього.
Замкнута в собі, після скасування Січі 1775 року, козацька потенція немовби акумулювалась протягом довгого часу, щоб, із кінцем, найти вихід розряджузатись у... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | На яку ступити? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4010 | Борис Антоненко-Давидович | На яку ступити? | — А ви якої національності?
— А вам якої треба?
"Патетична соната", М. Куліш.
1. У відділі фізичних методів лікування одної з центральних київських поліклінік я став для медперсоналу звичним пацієнтом, дарма що попервах медсестер помітно дивувала моя українська мова звертання. Виняток становила молоденька санітарка Оля, що довго приглядалася до мене й з подивом та цікавістю прислухалася до моєї мови, коли я розмовляв з хворими або просив щось у медсестер.
Одного разу, коли я чекав своєї черги на процедуру, Оля підійшла до мене й нерішуче промовила:
— А мені наравиться, як ви говорите…
— А хіба ж ви, Олю, говорите не так само? — відповів я.
Оля захитала головою і зітхнула:
— Колись і я так говорила, як у селі жила та вчилася в школі, а коли приїхала в город, усе перемінилося… Одне тебе не поніма, друге, хоч і пойме, та сміється з тебе, як з дурної, а третє й слухати тебе не хоче… Стала і я навертатися на їхнє, на городський язик переходити. Бачу, вроді як лучче все в мене тепер получається, даже пона-равилося мені по-руськи говорити, бо наче воно якось культурніше виходить. Особливо припало мені слово "тіб’я"…
— Яке слово? — не зрозумів я.
— Сказать по-українському — "тебе". І тулю це "тіб’я" де треба й не треба, аж самій смішно стало себе слухати!.. А оце чую, як ви говорите (а ви ж, бачу, чоловік городський, учений), і мені наравиться, як воно у вас виходить. Оце й думаю собі: а може, й мені не слід ламатися? Хіба ж ми не такі люди, як інші!..
— Безперечно, не слід, Олю! — хотів я сказати, але не сказав, бо саме підійшла моя черга лягати на процедурне ліжко. Може, ця Оля й ще багато таких Оль без мене дійдуть до такого висновку?..
2. У невідкладній приватній справі я зайшов у одній з київських поліклінік до кабінету лікаря, мого приятеля з студентських часів. Заладнавши справу, я хотів був уже йти, але лікар попросив мене почекати, поки він прийме останню хвору, щоб далі вийти з поліклініки вдвох. Накинувши на мене білого лікарського халата, він попросив хвору ввійти. Остання пацієнтка була приїжджа літня селянка-колгоспниця. Мій приятель уважно вислухав скарги хворої, пильно оглянув її, поставив діагноз, виписав рецепта й дав поради щодо дієти й режиму лікування. Все було добре, якби не російська мова мого лікаря, якою відповідав він українській селянці на її численні запитання.
— Що з тобою сталося, Грицю, що ти в своїй лікарській практиці перейшов на російську мову? І з ким — з селянкою-українкою, яка до тебе говорила по-українському!
Лікар зовсім не зніяковів, а по-діловому відповів мені:
— Тут справа серйозніша, ніж ти думаєш. Вона ж могла б звернутися й до свого, сільського лікаря, а бач, подалася до міста, щоб оглянув її тямущий лікар. Якщо я говоритиму з нею по-українському, вона буде думати: "Я ж хотіла, щоб мене полікував городський лікар, а мене й тут, у городі, направили до сільського, що по-нашому чеше"… Тут, бач, психотерапії треба додержуватися!Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Як ми говоримо
Борис Антоненко-Давидович — Смерть
Борис Антоненко-Давидович — Кінний міліціонер
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Я нагадав приятелеві про світил української медицини — професорів Крупського, Черняхівського, Пучківського, що, не боячись знизити свою лікарську репутацію, говорили з усіма хворими українською мовою і мали велику популярність навіть серед міських пацієнтів.
— То був інший час: Скрипник, Чубар, українізація… Хіба ти сам не розумієш, до чого воно йде тепер?.. Я — реаліст, а не мрійник!
3. Колись, за українізації, я викладав у Печерському районі українську мову міліції. Серед моїх слухачів вирізнявся молодший міліціонер з широкими, випнутими вилицями на плескатому обличчі, що свідчили більше про його монгольське, ніж слов’янське, походження. Це був один із найстаранніших моїх слухачів, добре знав правила української граматики й мав уже певний запас слів. Але застосувати практично українську мову — в нього ніяк не виходило. Одного разу після чергової лекції цей міліціонер сказав мені:
— Очень трудно, товарищ лектор, говорить по-украински.
— Чому? — спитав я.
— Нет в этом языке твердости.
— Цебто як? — не зрозумів я.
— Да вот, взять, к примеру, слово "обождите": по-украински, вы сами нам говорили, можно сказать и "почекайте", и "зачекайте", и "підождіть", и "постривайте". Или взять другое слово, "стой": по-украински— "стій", "стривай", "не руш"… То ли дело по-русски: сказал: "Стой!" — и никаких тебе испанцев!.. Нет, не подходит этот язык к милицейской службе!..
Я не раз згадую тепер цього оригінального міліціонера й думаю: а може, й справді, нам бракує часто тої "твердости", щоб створити умови, за яких українська мова зайняла б своє природне місце в нашому поточному житті на Україні?.. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Нащадки прадідів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4016 | Борис Антоненко-Давидович | Нащадки прадідів | НАЩАДКИ ПРАДІДІВ
Роман
Частина перша
І
Щоб не зустрітись бува з господарями та гостями, які ще гуторили неподалеку на веранді і, видимо, й на думці не мали розходитись, Євген повів Люсю високою росяною травою по паркану й через маленьку хвірточку вони вийшли на леваду. Далекі звуки роялю, поодинокі голоси і чийсь розкотистий сміх залишились позаду в саду, обірвались за парканом. Довкола раптом стало тихо й видно. І в цій тиші Люся відчула, що їхнє, її і Євгенове, свято, бал на закінчення гімназії, скінчився й настає новий день. Надворі спішно розвиднялось. Птахи на деревах прокидались один по одному й озивались десятками, сотнями,тисячами всіляких голосів, наче величезний симфонічний оркестр, що пробує свої скрипки перед початком урочистої опери. Роса бризнула на зело дерев, на траву, на кущі свої срібні лелітки і дерева ніби виструнчились, потягнулись угору до сизуватої безконечності.
Йшли вузенькою стежкою, що вибігала на вулицю. Білі Люсині черевики забруднились і мокруватий бур'ян хльостав її по панчохах.
— Мокро здесь, — сказала тихо Люся, випростала руки й пішла вперед. Хміль від вина, що солодким туманом пойняв її голову й на годину обернув усе життя в одну квітчасту пляму, повну чудових барв, ніжної, прекрасної музики і незнаних досі пристрасних пахощів — той хміль уже одійшов. Він схопив її, як молода весняна плова, зібгав її білу, вперше вдягнену суконку, розкуйовдив волосся, прив'ялив на грудях червону оксамитову троянду й зник. День, що його породила зблякла ніч, дратував Люсю. Він повертав речам їхній звичайний вигляд, він робив усе довкола таким же, яким воно було вчора, позавчора, день тому і багато, багато днів до цієї ночі. Але ця ніч була відмінна од усіх ночей. Вона забрала в неї півмолодості, вихопила зухвало її дівоцтво, а тепер повертала тільки день і світло, те світло, що не дозволяє обійняти Євгенову шию і забутись на його плечі, не дозволяє обійняти Євгенові у вічі. Те світло скрушно дивиться на кожну бганку суконки, примружує очі на трав'янистій зеленій плямі серед білого маркізету і, як гімназіальна доглядачка, все занотовує собі й занотовує. Загасити б ненависний день! Повернути б скнару ніч і правити в неї своє!
Мов оспала, йшла Люся тремкою ходою, ледве торкаючись ногами вогкої землі. Але, коли вони вийшли на дощаний пішохід і Євген узяв її руку в свою долоню, Люся стрепенулась. Живе тепло, що на його вогні ось-ось допіру в саду зайнялась пожежею Люсина молодість, знову полилось її тілом і м'яким соромом пестило їй груди. Вона мимоволі притиснула до грудей Євгенову руку і під нею частіш затріпотіло серце. Нараз Люсі тривожно захотілось глянути на Євгенове обличчя. Знайомі до найменшого залому обводи Євгенового профілю — велике, трохи плескате чоло, ніс з маленьким горбиком, м'яко стулені пухкі губи, над ними пробивається золотавий моріжок усів — як усе це страшенно знайоме, близьке й... рідне. Але глянути одразу, щоб раптом знову побачити на дні його сірих глибоких очей саму себе, що лежить горілиць, — не могла.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Пегас
Борис Антоненко-Давидович — Мама більше не любитиме Катю
Борис Антоненко-Давидович — Вартовий Чапенко
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Вона спроквола, обережно подивилась на його руку з довгими, випещеними пальцями, перейшла на чорний сукняний рукав, і той новий рукав, де зісподу бігли до неї діагоналі, знову спинив на собі Люсині очі. Студентський рукав! Він зовсім неподібний до звичайного сірого з Євгенової гімназіальної блузи, що до нього звикла, що в ньому завжди бачила Євгена. І тоді Люся пригадала, що й на вечорі сьогодні (власне, не сьогодні, а вчора, бо то була ніч, а тепер уже ранок) Євген був у студентській уніформі. Але дивно — тоді це не впало в око, тоді все злилося у вихорі вальсу, п'янких ковтках вина й пісні. А зараз... Цей чорний студентський рукав боляче защемив Люсі в грудях.
— Женя вже студент... Боже, як швидко все минає!...
І сумне розставання з минулим, цим свіжим минулим, що оце попливло за вином на балу абітурієнтів, що пірнуло в небуття цієї ночі, що більше вже ніколи, ніколи не повернеться — тихою журою заятрилося в Люсі. І їй раптом здалося, що поруч неї мовчки йде не Женя, такий близький, такий любий, а хтось інший з невідомим обличчям і далекими, нерозгаданими думками. Ця людина владно ввійшла вночі в неї, перевернула все шкереберть і щезне ось, як щез знайомий, сірий гімназіальний рукав. В очах Люсі зненацька потьмарніло чогось і вона оступилась, захитавшись. Євген турботно охопив рукою її стан.
— Тобі зле, Люсенько? Я побіжу по візника.
Люся одхилила назад голову і в густих чорних віях затуманіли її очі.
— Что ты говоришь, Женя? — спитала, мов у забутті, але стрепенулась і пішла твердою ходою.
— Я кажу — ізвозчіка, Люсенько... Люся злякано замахала долонею:
— Нет, нет, что ты! Я и так... Ведь здесь же недалеко.
— Ну дивись, а то б я гукнув...
Люся не відповіла Євгенові. "Дивись" і "гукнув" прикрим дисонансом вдерлись їй в уші і дошкульно замуляли там. Ах, для чого цей маскарад, ця груба фальш зараз, після того, що сталося у саду! Навіщо ці шкарубкі незрозумілі слова в ці два останні місяці, тоді, як відколи його знала, він завжди говорив нормально, як і всі! Відкіля він узяв їх, він той Женя, що в перший день їхнього знайомства два роки тому так прекрасно мелодекламував на гімназіальній вечірці?.. Женя, чи ти ще пам'ятаєш:
Тянутся по небу тучи тяжелые,
Мрачно и сыро вокруг,
С плачем деревья качаются голые, —
Не просыпайся, мой друг!...
Яка прірва між цим і "кажу", "гукнув"! — Яка прірва... Люсі хотілось обернутись до Євгена, схопити його за барки тужурки й термосити: — Женичка, дорогой, оставь эти смешные фантазии! Я знаю — ты увлекающийся, тебе это нравится, ну пусть, но ведь не сейчас! Не нужно этих корявых, отвратительных слов, этой "мовы", этой профанации нашего, когда мы так близки, когда мы стали... Люсі хотілось сказати в думці "мужем и женой", але не доказала, тільки зашарілась. їй хотілось сказати Євгенові одверто все, все, але поруч неї він ішов мовчки й великими вологими очима дивися в далечінь вулиці.
Він боявся порушити словом ту урочисту, велику тишу, що ввійшла в нього разом із днем на зміну ночі, бо кожне сказане слово буде не те, що треба, бо всі слова будуть мізерним блюзнірством проти тих буремних акордів, що забриніли в ньому вночі. Він бережно, як тяжко хвору, вів Люсю під руку, мов балансував вузенькою дошкою над краєм провалля. В цьому тендітному тілі спалахують хвилинами дрижаки і хтозна, які думки кружляють під лиснючим пасмом виткого волосся отам, де звелись непорозуміло тоненькі, як слід пензля вправного майстра, і схвильовані, як сполохані ластівки, чорні Люсині брови?
Тяжкий моток незбагненних почувань сотався в Єв-геновій голові і не давав змоги просто, безпосередньо почувати свого щастя. Було дивно, що саме тепер, коли радість залляла повінню все його тіло, відкілясь із темних закамарків грудей виповзала печаль і через неї меркла ця радість, тліла труском на попелищі. Чому? Чи тому, що для Люсі він перший, а для нього Люся — третя? Невже та вулична повія, до якої повели колись жартома товариші, та білява повія, що перша навчила його по-мужньому кохати жінку, змогла кинути цикути в його шлюбне вино? Чи, може, куховарка Маланка, що до неї сп'яна?...Ні, ні... Євген гидливо, як жабу з ноги, одкинув ці згадки і, щоб забути їх зовсім, обернувся до Люсі. Лице серйозне, нахилене, спущені вії, в голові заплутались думки і не добрати ладу в тому гармидері, не знайти кінців, щоб розмотати і щоб все стало ясно.
Вони пройшли повз самотню лаву на глухій, бічній улиці. З-за старого паркану з двору над лавою звисало гілля бересту. Вечорами на цій лаві, коли він ходив по Люсю, завжди спочивала якась старосвітська бабуся, а вночі, коли він проводив Люсю назад додому, вони не могли не посидіти тут півгодини. І ця лава, повз яку вперше пройшла Люся, не помітивши навіть П, самотньо й докірливо пропливла перед Євгеновими очима. Вже не сидітимуть вони на ній, наївні і юні, як раніш. Вже не притулить Люся своєї щоки до його і не дивитиметься допитливо в небо. Чому? Адже все залишилось таким самим, і тільки в їхніх стосунках зродилась близькість, кревність...
Але щось торочило Євгенові невблаганно, настирливо й зловтішно: не буде, не буде. Ніколи! Щось інше — то так, але того, що було — вже не буде. Не вернеться. Не може бути!..
1 було страшенно його жаль, і була якась глуха порожнеча на душі й незадоволення.
Він погладив пучками їй руку і раптом на відповідь йому рука її здригнулась і часто затремтіла, як устрелена. Євген турботливо спинився і глянув на Люсю. її голова низько схилилась, нижня губа міцно стиснута під зубами і щокою сквапно збігає долу важка сльоза. Він узяв за скроні її голову і підніс до своїх очей. Крізь темний серпанок її вій точились одна по одній сльози і глибоко в грудях билось ридання.
— Люсіку! Мила! Що з тобою? Тобі недобре?...
Вії блимнули вгору і Люся побачила просто перед себе сірі глибокі очі. Вони такі теплі, такі ніжні, такі безпорадно заклопотані, що враз усе пішло обертом і тільки очі ті випромінюють тепло й сяйво і заливають ущерть її душу.
— Тобі недобре, Люсіку? — знову запитав Євген і його губи, як до вави:, бережно торкнулись її чола.
Хвиля тривожної радості схопила Люсю й понесла леготом.
— Что ты, родной! Мне так сейчас... — Люсині руки безвладно, розірваними перевеслами повисли десь за Євгеновими плечима, голова одкинулась назад і капелюшок поволі зсунувся на сукню, впав на землю.
Захлинаючись, шепотіла Люся: — Мне так сейчас хорошо! Так хорошо, Женя!..
На вулиці вже з'являлися де-не-де люди. Бруком заторохкотів селянський віз до базару, на ґанках прокидались нічні сторожі. Порский ранковий вітрець зачепив крилом їхні обличчя й шуснув далі вздовж улиці. З-за обрію сквапно поспішав до зеніту новий день. Коли вони спинились біля високої дощаної брами, Люся усміхнулась Євгенові: — Ну вот уже и дома. Я буду стучать, а ты иди... Нет, нет. Ты сейчас же иди! Я так хочу. — Вона сильно поцілувала його в губи і клямка лунко клацнула серед сонної вулиці.
Євген мляво подався пішоходом назад. Коли заскрипіли засуви й одчинилась хвіртка, Люся крикнула йому навздогін:
— Женя! Пусть будет так всеїда. Всегда — слышишь?..
Він обернувся на її поклик, але Люсі вже не було.
Вийшовши на площу, Євген спинився. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Не святі горшки ліплять | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4060 | Борис Антоненко-Давидович | Не святі горшки ліплять | Нарешті мама дозволила Павликові піти в двір до хлопців, і Павлик вистрибом вискочив з дому. Та у дворі він мимоволі затримався. Ціла купа дітвори згрудилась навколо Костя Піддубного, Павликового приятеля й однокласника, що жив у цьому ж дворі. Павлика зацікавило, чого-го вони пнуться і зазирають один одному через плече.
Кость щось показував на простягнутій долоні й гордовито відповідав комусь:
— Питаєш! Звісно, справжній! Тільки не "конпас", а — компас.— Для більшої певності &Ін додав: — Морський компас.
Повернувши нікельоване кружальце в різні сторони, щоб усі могли переконатись, що стрілка однаково показує
на двірникову квартиру, цебто на північ, Костя похвалявся далі:
— І ще атлас подарував, там усі карти, які тільки є на світі. А Сашкові — накрутного глісера. Ну, чисто як справжній, тільки що маленький...
Павлик підійшов до гурту й собі спрагло, з затаєною заздрістю розглядав справжній морський компас. Ще вчора ввечері Кость сказав Павликові, що до них приїхав погостювати дядя Михайло з Миколаєва. Той самий, що кораблі будує. Це, мабуть, його подарунками і хвалився Кость. Павлик протиснувся наперед і вже хотів просити Костя дати і йому подержати компаса, але Кость, побачивши Павлика, з яким мав незабаром їхати до піонерського табору, схопив його за руку й мерщій одвів убік.
— Це нам пригодиться в таборі, коли в похід кудись підемо, правда?.. Знаєш що—ходім зараз до нас: покажу атлас і попросимо дядю Михайла щось розказати. Він і на Чорному морі плавав, і навіть у підводний човен лазив.
У Павлика було сьогодні багато інших справ, але побачити та послухати чоловіка, що сам будує кораблі й потім же на них плаває в морі,— це не кожному випадає. До того ж — компас, атлас, маленький глісер!., і Павлик, не вагаючись, побіг слідом за Костем.
Смаглявий, кремезний дядя Михайло в незастебнутому білому кітелі сидів на дивані, посадивши собі на коліно п'ятилітнього Сашка. Сашко мацав на дядиному кітелі золоті ґудзики з якірцями й допитувався, ким краще бути на кораблі — матросом чи капітаном. Павлик, затамувавши дух, зачудовано подивився на незнайомого, дивуючись із сміливості Сашка: отак запанібрата розмовляти з таким великим чоловіком, ще й. ґудзики йому крутити!.. Тим часом Костикові не терпілось похвалитися перед Павликом своїм дядею, і він, перебивши на правах старшого Сашка, одразу перейшов до діла:
— А скажіть, дядю, чи важко ото будувати кораблі?
— Чи важко будувати? — перепитав дядя Михайло, хитрувато примруживши очі.— Розуміється, важко, коли не вмієш, а от коли навчишся, тоді сама робота тобі в руки проситься.
Дядя Михайло сказав щось мудрувате, і ні Кость, ні Павлик не збагнули гаразд, чого це і як то робота в руки проситься. А Сашко, який усе ще думав про своє, спитав:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Ті, кому вільно все
Борис Антоненко-Давидович — На шляху до легкої слави
Борис Антоненко-Давидович — До Канева
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— А хто старший — боцман чи капітан?
Щоб витягти дядю на розмову й воднораз не дати малому Сашкові відвернути дядину увагу, Кость знову спитав:
— А як же ви самі навчились?
— Вчаться на це діло в спеціальних інститутах. Тільки спочатку треба добре вивчити математику — алгебру, геометрію.
— А навіщо ж алгебра? Це ж кораблі будувати, а не гроші там якісь лічити!..— здивувався Кость.
— Як це навіщо? Саме для того, щоб збудувати корабель, і потрібна математика. Хто ж за тебе обчислить, скільки чого треба, який буде той корабель заввишки, завдовжки...
Кость спохмурнів. Він нишком уже мріяв, скінчивши школу, поступити туди, де вчився дядя Михайло, щоб і самому стати кораблебудівельником, а тут, виявляється, треба математику добре знати.
— Чого насупився? — посміхнувся дядя Михайло.— Чи не сваришся, бува, з алгеброю?
— Я до неї нездібний. Ледве на трійку витягнув...— сумно проказав Кость.
— Нездібний? — здивувався тепер уже дядя Михайло, аж пересадив Сашка з коліна на диван.— Це дурне верзеш. "Нездібний", хе! Я теж колись "нездібний" був, та один добрий чоловік вибив мені ту дурницю з голови.
— А хіба можна з нездібного стати здібним? — невпевнено спитав Кость і спідлоба глянув на дядю.
— Можна з ледаря стати працьовитим, із затурканого — сміливим. От у чому річ! Послухайте, як зі мною було, може, й вам пригодиться. Сідайте.
Дядя Михайло зручніше сів на дивані і відкинув рукою з чола довгого гарного чуба, Кость примостився поруч Сашка, який притих, задоволений, що його не виганяють з товариства старших, а Павлик тільки приступив до бильця дивана, не зважуючись сісти в присутності такого визначного дяді.
Дядя помовчав хвилину, втокмивши очі в стелю, а тоді почав:
— ...До школи імені Франка я попав серед навчального року. Саме наприкінці зими нам дали квартиру на Лук'янівці, от ми й переїхали сім'єю туди з Куренівки. Батько твій був тоді не набагато більший за Сашка, а я вже був школяр, до третьої групи, чи класу, як тепер кажуть, ходив. Неподалеку від нашої нової квартири була простора двоповерхова франківська школа з великими, як двері, вікнами. Та, признатись, мені спочатку було мало втіхи, що мене перевели до такої гучної школи, яку тоді вважали за зразкову. Ще в куренівській школі записали мене до нездібних. Бувало, на уроці вчитель каже іншим школярам: "Ви, діти, допомагайте Михайлові, бо він малоздібний, сам не впорається з домашнім завданням". Або завідувач, чи по-теперішньому директор, школи наприкінці року каже батькові: "Ваш син нездібний; звісно, важко йому дається наука, але все ж за літо треба його підігнати якось". Отак і пішла про мене слава "нездібний", "відсталий", одне слово, Михайло Піддубний — ні до чого, тільки школу ганьбить. Навіть у класі виділили мене в окрему ганебну групу відсталих, з якої інші учні кепкували: "Група одірви та викинь".
Привів мене батько до франківської школи, а я собі думаю: "Якщо я в куренівській задніх пас, то до цієї зразкової мені, нездібному, краще б і не рипатись".
І так ото я вклав собі в голову свою нездібність, що сиджу на уроці, кліпаю очима, а з думки мені не сходить: "Не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно..."
Правда, в цій школі мене поки що ніхто не прозивав нездібним, учителі приглядались до мене як до новака, учні були такі ж прості, як і я,— здебільшого діти лук'я-нівських робітників. Між ними я швидко оббувся, а от учитель один і цікавив мене дуже, і в той же час я боявся його. Був це викладач рідної мови Степан Васильович Панасенко. Чого я боявся його? Зовні він був наче й зовсім не страшний — чорнявий, смаглявий, видати, лагідний літній чоловік. Ніколи він не нагримає, не підвищить голосу на будь-кого. Телепні, подібні до мене, були, виявляється, і в цій школі, але й вони пнулися з усіх сил, щоб з рідної мови мати, якщо не "відмінно", то принаймні "добре". (Тоді не було теперішніх двійок, трійок, п'ятірок,— нам записували в щоденник: "незадовільно", "задовільно", "добре", "відмінно"). Але так уже повелось, що дістати з рідної мови, якої вчив нас Степан Васильович, навіть "задовільно", тобто теперішню трійку, вважалось між франківськими учнями за ганьбу. Це ж був найулюбленіший учитель! Та він мене цікавив не тільки тому. В школі всі знали й пишались тим, що цей учитель Панасенко був воднораз і відомий український письменник — Степан Васильченко. Хоч Степан Васильович і не любив, коли хто з учнів згадував його твори, мовляв:
"Прочитав оце, Степане Васильовичу, ваше оповідання "Мужицька арихметика"; ой цікаво!" Він одразу переводив мову на інше, та всі учні знали його оповідання. Прочитав і я ту "Мужицьку арихметику", "Романа" й "Свекра" і ще більше став його боятись.
Думаю собі: "Мені важко книжку прочитати, а Степан Васильович сам пише книжки. Яка-то здібна голова має бути, щоб книжки складати!" Сиджу на парті й потерпаю: ану ж спитає щось цей найрозумніший від усіх людей учитель мене, нездібного та відсталого!
Але він мене чогось не питав, тільки приглядався; зате з арифметики і географії я вже схопив "незадовільно". Ніяк не міг збагнути тих дробів і меридіани з паралелями плутав. З рідної мови ми дійшли вже до наростків, або суфіксів, як тепер кажуть, а я і з приростками, тобто префіксами, ніяк собі ради не дам. Одне слово — нездібний.
Був, пам'ятаю, кінець березня. Надворі сонце, десь з-за Дніпра повіває свіжий, вогкий вітерець. У шкільному дворі весело біжать струмочки від останніх латок талого брудного снігу. Учбовий день скінчився. Гучно лунає в порожньому коридорі дзвінок, сповіщаючи, що навчання сьогодні кінчилось, а з ним кінчились і мої муки. Оце мій час! Вискочу зараз із школи і — пропаде моя нездібність. На вулиці я такий же, як і всі діти. А вже як почнемо гратись у цурки, а ще більше в м'яча — хай ще позмагаються зі мною інші!
Галасливою юрбою вискочили ми з класу, і враз порожній і німий досі коридор ожив, заповнився школярами, вигуками й сміхом. Після парти, книжок і зошитів так хочеться пострибати, поборюкатись!
Степан Васильович жив тоді при школі: отак, просто з коридора, двері до його кімнати. Він завжди виходив наприкінці навчання глянути, як учні йдуть із школи. Вийшов він і цього разу. І тільки-но діти побачили його низеньку постать коло стіни, як галас став ущухати, учні спинились і оточили улюбленого вчителя.
— Степане Васильовичу! Вже й у лісі снігу нема, ось-ось зацвітуть проліски та сон.
Усі знають, що Степан Васильович любить ці перші скромні весняні квіти.
— Може, в неділю, Степане Васильовичу, поїдемо в Пущу-Водицю збирати квіти?
— Ні, цієї неділі ще рано, але трохи згодом неодмінно поїдемо,— відповів Степан Васильович, і учні аж заплескали з радості в долоні. Вони так люблять ці подорожі з Степаном Васильовичем у ліс, у поле, збирати квіти, ягоди, гриби. А наступного літа вони гадають вирушити з ним пароплавом аж до Канева — на могилу Тараса Шевченка.
Я спинився також. Мене завидки беруть слухати, як ото інші школярі так по-простецькому балакають з Степаном Васильовичем. Захотілось і мені звернутись до нього, сказати йому щось привітне, але не насмілююсь і від того серджуся сам на себе. В дальньому кінці коридора якийсь запізнілий хлопчисько завів, пританцьовуючи, веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле...
І всім учням уже кортить підхопити дружнім співом:
Молодому козакові
Мандрівочка пахне...
Я визирав за спинами інших. Раптом лагідні, темні очі Степана Васильовича спинились на моєму обличчі.
— А ти, Михайле, чого посмутнів? — підступив він до мене ближче.
— Та він, Степане Васильовичу, і досі не второпа, що таке приросток, а сьогодні ми вчили наростки, так він і зовсім спантеличився,— відповів за мене якийсь сміхотливий учень з гурту, а я від того зашарився весь і очі в підлогу втупив.
— Так-таки й справді не знаєш, що таке приросток? — нахилився до мене Степан Васильович. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Невигадані бувальщини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4019 | Борис Антоненко-Давидович | Невигадані бувальщини | (Літературний репортаж)
Мово рідна, слово рідне!..
С. Воробкевич
Певні ознаки українського буржуазного націоналізму
А вы знаете, в Париже даже дворники говорят по-французски!
Анекдот XIX сторіччя
1. Повернувшись після довгої вимушеної розлуки з рідною дочкою до Києва й дізнавшись, що вона, яку я бачив востаннє чотирилітньою дитиною, тепер учиться в аспірантурі російського відділу Київського педінституту, я поспішив до гуртожитку, де вона тоді жила. В маленькій кімнаті сиділо четверо аспіранток, серед яких я, скоріше батьківським чуттям, ніж очима, одразу впізнав свою доню.
— Яринко! Перед тобою твій батько… — сказав я, здригнувшись у голосі, і в дочки, тепер уже заміжньої жінки, зволожилися від сліз очі.
Вражені такою зворушливою зустріччю, доньчині товаришки дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вийшов з донькою надвір, щоб поговорити без сторонніх людей. Коли за якийсь час донька повернулася до гуртожитку сама, її подруги, що досі нічого не чули про існування її батька, одразу спитали:
— А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
— Чому ви так думаєте? — здивувалася дочка.
— Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
Цікаво відзначити, що всі вони були не тільки з України, а й з національності — українки; тільки вчилися на російському відділі Київського педінституту, де набралися премудрості непомильно визначати одразу український буржуазний націоналізм.
2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
— Он — как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві…
3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
— …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як завжди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. Почувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
— Эти — из тех самых. Слышишь: "в травне", "в червне"…
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під "теми самыми" її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржуазних націоналістів…
5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
— Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інтелігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Воскреслий Ікар
Борис Антоненко-Давидович — Як ми говоримо
Борис Антоненко-Давидович — Золотий кораблик
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— "Водий", "автомат не працює"! Ха-ха-ха-ха…
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
— А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: "Товарищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает", не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
— Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете, кто в Киеве так говорит…
Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з українськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово-різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: "Товариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не дайоть", — тоді було б одразу видно, що я — звичайна радянська людина, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.
6.1 пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближався кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді студентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив "урядовцем 3-ї ранги" фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, — підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Української держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця установа складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими кадетськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
— Здесь на мове не понимают, говорите на общепонятном! И вообще, хватит этого мазепинства и сепаратизма!
Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби полковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: "Говорите по-человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинским буржуазным национализмом?.."
7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід "Кропивницький". Коли пасажири повиходили з теплохода, я, зацікавившись, наскільки популярне ім’я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім’ям, питаю одного матроса:
— А хто такий був цей Кропивницький?
— Який Кропивницький? — не зрозумів мене матрос.
— Та цей же, що його ім’ям названо ваш теплохід, — пояснив я.
— А-а, ви он про кого… — байдуже кивнув головою в бік теплохода матрос і відповів: — Хто він такий був — нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався "Кропивницький". —І по хвилині додав: — Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і — "Кропивницький".
Питаю другого матроса, що взяв мітлу підмітати пристань.
— А шут его знает, кто он такой, этот Кропивницкий! Спросите капитана, вон как раз выходит он.
Питаю капітана. Молодий капітан уважно вислухав мене й охоче, по-діловому відповів:
— Это украинский писатель восемнадцатых веков. "Соловейко щебетал" — слышали, по радио поют? Так вот это как раз и есть Кропивницкий!
— А він часом не націоналіст був? — спитав я жартома, але капітан і до цього запитання поставився серйозно. Знизав плечима й невпевнено сказав:
— Вроде бы нет, хотя написал "Соловейка" по-украински: по радио его пока что передают иногда…
8. У залі для транзитних пасажирів Київського вокзалу якийсь перелітний птах середніх літ, що в пошуках легкої роботи й доброго заробітку об’їхав мало не весь Радянський Союз, повертається оце із Західної України. Жваво жестикулюючи, він розповідає довколишнім пасажирам:
— По специальности я, конечно, слесарь, а если нужно, могу сойти и за токаря, но, кроме того, я — специалист по снятию церковных колоколов. Хорошая работенка, здорово на ней можно подработать! Вот поехал я в Западную, потому как народ там отсталый, не понимает, что ему надо, а чего не надо, предлагаю, значит, свои услуги: так, мол, и так, где у вас тут церкви, что с них кресты снимать? И, братцы мои, как в темный лес попал: калякают по-своему и идут от меня прочь. И где только не был там — и в Дрогобыче, и в Коломее, и в Ивано-Франковском побывал, даже в Закарпатскую махнул — везде сплошная бендеровщина: понимают, канальи, все, а отвечают только по-бендеровски. Вместо того, чтобы сказать человеку как полагается, только и слышишь от них: "Що, прошу?", "Не чув, не знаю такых церков"…
Даже милиция и то ненадежная там: двух слов милиционер правильно по-русски сказать не может!..
Хтось із пасажирів спитав його, чи не бував він на Кавказі.
— Бывал и там. По Грузии проехал, в Ереван заглянул, а в Баку чуть было не устроился даже. Везде один черт! Там свои бендеровцы всем заправляют, и нет от них никакого уважения к русскому человеку. А по-моему вот как должно быть: Советский Союз — один? Один! Значит, и язык везде должен быть один! А то в Грузии — по-грузински бают, в Армении — уже по-армянски, а ты, как дурак, между ними — ничего не понимаешь. Куда это дело годится!..
Дружба навиворіт
Я — українець, a ти — росіяночка —
Дружба в нас.
П. Тичина
1. Наприкінці 50-х років мій син ходив ще до дитячого садка. Якось улітку, коли надвечір він повернувся з мамою додому, син попросив мене повести його до парку, що насупроти нашого дому. Я теж щойно повернувся з редакції і не встиг переодягтися в домашнє. Прихопивши з собою свіжі газети, я взяв малого за руку, перейшов вулицю, і ось ми вже на першій бічній алеї парку, де назустріч нам іде поважна людина пенсійного віку. Мій малий тягне мене за руку вперед, поспішаючи до майданчика з гойдалками, гігантськими кроками та іншими дитячими розвагами, не забуваючи засипати мене безнастанними запитаннями: "що?", "для чого?", "чому?", на які я ледве встигаю відповідати стомленим, тихим голосом.
Почувши здалека, що моя дитина лепече по-українському, пенсіонер став уважно дивитися на нас. Сиве волосся на моїй голові видало йому мене за діда, а не батька, і пенсіонер подумав, мабуть, що дід не звертає уваги, а невістка чи зять псують дитину.
Порівнявшись з нами, він спинився й співчутливо каже до мене:
— Зачем вы разрешаете калечить ребенка? Кому этот язык нужен?
Я подивився на нього з жалем і, зраджуючи свою звичку говорити на вулиці по-українському, відповів теж запитанням:
— Скажите, почему вы не лечитесь?
Почуваючи себе при доброму здоров’ї, пенсіонер здивовано вивалив на мене очі.
— Ведь вы же — сумасшедший, — м’яко пояснив я йому, взяв малого знову за руку й пішов. Не оглядаючись назад, я відчував, що старий усе ще стоїть і, дивлячись мені вслід, думає: "Нет, уж если из нас двух кто и сумасшедший, то не я, а этот дед, который, по-видимому, даже потворствует такой глупости. Виданное ли дело — учить мальчика говорить по-украински? И где — в Киеве!"
2. В автобусі, що курсує між заводом "Більшовик" і автовокзалом, я пройшов наперед, до водія, і прошу його спинити машину на зупинці, де автобус спиняється тільки на вимогу:
— Товаришу водію, спиніть, будь ласка, автобус на Народній — мені треба там вийти.
Водій кивнув головою, але молодик, на вигляд технік, а може, й інженер, стоячи поруч водія, каже мені:
— А почему бы это не сказать по-русски: "Товарищ водитель, остановите, пожалуйста, на Народной автобус — мне нужно там выйти"?
— А чого це я маю казати в столищ України не по-своєму: я вдома, а не в гостях.
— А если водитель не поймет по-украински — ведь он может быть и русским, а не украинцем? — не вгамовується молодик.
— Тоді йому треба навчитися хоч розуміти по-українському, якщо вже не говорити, як то годилось би, — сказав я.
Молодик іронічно посміхнувся й по паузі каже, зухвало дивлячись на мене:
— А не пахнет ли это украинским буржуазным национализмом?
— Ні, — відповідаю я, — говорити своєю мовою і поважати мови інших народів — це інтернаціоналізм, а не націоналізм, через що комуністи в Москві говорять російською мовою, в Парижі — французькою, у Варшаві — польською…
— Но ведь здесь же — Киев! — перебиває мене молодик.
— А в Києві — повинні українською.
— Да-а? — чи то здивувався, чи обурився молодик.
— Так! — ствердив я і додав: — А от від ваших запитань не то що пахне, а тхне фашизмом.
— То есть, как это? — тепер уже виразно обурився мій випадковий співбесідник і обернувся до публіки, шукаючи підтримки. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Нерозгадана таємниця тов. Бурдуна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4046 | Борис Антоненко-Давидович | Нерозгадана таємниця тов. Бурдуна | Було:
Село і серце одпочине,
Село на нашій Україні...
А потім раптом—
Шуміли вітри, ранками сизими плекані, сміялись пожежі роздертими вустами, клекотіли села. І —
Втихомирились.
Тільки попіл розвіявся по стерні й затоптано межі панських ланів...
Тепер по-звичайному: посередині мурована волость колишня розсілась купчихою під старими осиками; біля волості— старі колоди не знати від якого часу, хто привіз і коли підуть у діло; майдан, застелений споришем, прибирається коло тинів бур'янами; а далі, скільки око бачить—хати, садки, городи, хати, хати й левада.
Мовчить левада: хто зна, чи згадує вона старе, чи прислухається, як шарудить коло греблі річка Карлівка (за шведа король проїздив отут). Дрімає село. Тільки на червоній вивісці, що над ґанком, білими літерами вже не "волость", а Виконком, та всередині, саме під портретом Луначарського, папірець чітко написаний:
"Товариші незаможні селяни! Всеукраїнський з'їзд комнезамів прийняв шиф над воздушним плаванням..."
Риплять спроквола виконкомівські пера, як чумацька мажа про сіль, шелестить степовою тирсою папір, і байдуже, ліньки літають від стелі на столи, з столів на стінку уїдливі мухи — буденний день.
Та це дарма. Голова сільради Сердюк і писар виконкому Калита вже лежать черевом долі під рясною грушею на шкільному дворі. Полуденне сонце залило майдан, ніжно цілує голівки соняшників, а потім стомлене тихо журиться воно на землі під старими яблунями.
Сердюкові зараз мало діла до того, які там візерунки витіває сонце — він тупо дивиться на велику, порожню школу, тільки настирлива думка вперто сверлить голову: "Н^ в кого ж воно вже вигнали?.." Сердюк перебирає в пам'яті всі кутки села, й раптом його очі засвітяться тихим щасливим вогнем, і лагідні зморшки вкриють старе лице.
— Єсть! У Крамарчука вчора запарювали.
Тоді наче ще більше почервоніє вишневий ніс у Калити, а Сердюк скочить на жваві, підбадьорені ноги, крутне сивого вуса й прудкими кроками, як чоловік і його тінь, Сердюк із Калитою простують на край села.
Ополудні чи вже надвечір Сердюк із розстебнутою чемеркою, веселим, жартівливим лицем і трохи гучнішим голосом піде підписувати "бамажки" й трохи згодом:
— А куди б його на вечерю?..
Далі цього Сердюкова думка й не сягає. Та й навіщо? Обрала його, Сердюка, шість місяців тому громада, настановила за предсідателя у волості, а йому — аби в город "бамажки" йшли та хліб до станції гнали. А прийде кінець — ну, так що ж: хіба мало в Сердюка землі й чи ж задарма стоїть худоба? А до обіду чи до вечері, як що таке там, то й сам уміє "гнати".
Якось воно буде.
Надвечір до села приїхав раптом уповноважений перевиборів до рад товариш Бурдун.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Крила Артема Летючого
Борис Антоненко-Давидович — Паровоз № 273
Борис Антоненко-Давидович — Печатка
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Це нагнало Сердюкові суму. Він не любить приїзду в село "начальства": скільки клопоту, а в перспективі — нудні, довгі засідання й порожня вечеря. Сердюк ще й досі добре пам'ятає той день (тоді ще він і предсідате-лем не був), коли якось приїхали з міста й загадали сход.
Тоді плакали від поту великі стіни просторої школи й по всіх кутках стримували сопіння дядьки. Красно говорив товариш і все було б гаразд, якби не оте кляте:
— ...а тому й пропоную таку резолюцію: "Ми, селяни села... обіцяємо вчасно й акуратно внести накладену на нас продразвьорстку, а також клянемося напружити всі наші сили на знищення в корені бандитизму"...
У задніх рядах тоді зчинилась страшенна метушня. Сердюк перший запримітив спереду, як один по одному дядьки шмигали в двері, і раптом там зробився тиск. Товариш спалахнув і вражений замовк: розминаючи сусідам ліктями боки, селяни перлися на двір. Товариш похопився:
— Товариші селяни! Товариші! Ви не зрозуміли мене... Я пропоную резолюцію. Ця резолюція...
Селян було пізно зупиняти.
— Як уже пішла резолюція та развьорстка, так краще, Хомо, тягни додому!
— Та воно конешно. На чорта!
— Ми думали — воно так собі, побалакати, аби... Зала хутко порожніла. Сердюк жалісно тоді помітив,
що йому тікати було вже ніяк: на передніх ослонах сиділи незаможні та коло дверей шкільні сторожі, яким усе'дно губити було нічого. Резолюцію тоді ухвалено одноголосно, й Сердюк підіймав за неї руку також... Було...
Але раз тепер Сердюк — за предсідателя у волості й на село наїхало начальство — хочеш не хочеш, а йди. Бо ж —"центр"!
Сердюк почухав під картузом вогке й липке від духоти волосся, важко зітхнув, застебнув на всі гаплики чемерку, схопив під пахву якісь папери навмання й пішов до виконкому. На об'єднаному засіданні виконкому з комнезамом, де товариш Бурдун мав прочитати доповідь, присутність незаможників боляче вразила Сердюка.
"Ну, що оці "комики"? Босота!., і сама б хотіла випити, та й хіба ж не п'є! А поскаржаться, мабуть, сучі сини. Усе докажуть йому",— тужно подумав він, увійшовши до "предсідательської".
Перед початком засідання балакали про податок і врожай на пшеницю. Бурдун зрідка кидав окреслені певністю слова, часто курив із розмальованої коробочки довгі цигарки й більше слухав. Кандидат сільради старий Сусідка причелепав на засідання також. Сусідка — філософ, цікавиться релігією й любить на цю тему побалакати з "центром". Він підсунув до Бурдуна свого дзиґлика, розгладив надвоє бороду і з-під перехнябленої набік голови блиснув цікавими, старечими очима:
— Ну, а нащот віри як?
Бурдун мимоволі скривився, але ту ж мить подивився уважно на діда й жваво почав:
— Бачите, товаришу, ми дивимось на цю справу так: релігія взагалі не потрібна людині; але, крім того, вона й багато шкодить. По-перше...
— А Біблія, скажемо, теж непотрібна?
— Розуміється!..
— Ну, а ось, приміром, таке місце в ній... (Сусідка міцний на Біблії, цим коником він завжди виїжджає, говорячи з "центром"). "І приїде же на землю анцихрист, ім'я же йому звериноє"... А знаєте, як звуть Троцького?
— ?
— Лев!
Бурдун підтягає чобота, закурює нову цигарку і з запалом переконує; тим часом розпочинається засідання, і стурбований Сердюк то розстібає, то знову застібає свою чемерку.
Порядок денний протоколу глибоко вражає Сердюка: перевибори ради...
Воно, правда, давно б уже слід сподіватись тих перевиборів, але ж хіба за бамажками вгледиш! Як би біди якої не вийшло...
Ясно стає тільки одне—"комики" приготувались і будуть патякати. Бурдун призвичаєним голосом читає інструкцію. Переходять до складання списку' неправомочних громадян, і до Сердюкового вуха крізь туман махорочного диму долітають рішучі, наче спеціально на нього спрямовані Бурдунові слова:
— ...спекулянти, самогонщики, куркульня, а також попівська шатія повинні бути ізольовані від Рад!..
Сердюкові не подобаються всякі нові слова, "куркулі", "шатія":
— Скільки на світі живемо і ніхто не знав. Повигадували ж, ледащі!..
Він погладив голене підборіддя, сіпнув уса і, як голова Ради, вирішив за потрібне сказати першим.
— Ну, як говорити — контрреволюціонери, то в нас такі знайдуться: Кушніренко, за царизни в пітьпебелях був, Голка урядником... жандармів ми так що й не бачили. Піп із дяком і тепер служать... Та й хіба ж вони захочуть сюди лізти!
— Треба ж записувати, щоб бува не забули,— діловито перебив голова комнезаму.
— Та хоч і записуйте — про мене!..— досадливо кикув Сердюк, а в голові пробігло: "Все вже, мабуть, розказали, все..." — Ну тільки, що більше, так, пожалуй, і не знайдеться.
— А спекулянтів кого знаєте?
— Та хгба що ото Полупанок або ще Грек Семен..— знову гладить підборіддя Сердюк.
— Забійченко, Погоріло, Мисочка?..— загомоніли незаможні.
— Та, пожалуй, що й Забійченко та Мисочка...— погодився Сердюк.— Ну, а щодо інших, так я так що й не звєстен...— наче виправдовується Сердюк, а думки, наче мухи в бабине літо: насідають, зледацюги, все вже доказали!
— Гаразд! Ну, а із самогонщиків хто тут є? — поклав на руку голову Бурдун.
Засідання завмерло, мов захлинулось. Сердюк знову застебнув чемерку, крутнувся на дзиґлику, убгав у груди холод і, безпорадно розвівши руки, м'яв кожне слово:
— Самогонщиків?.. Та як говорити по щирості, то в нас таких і немає. Хіба там ото до хрестин, чи до весілля, або на святки вижене хто... а щоб так ото хто робив, так я сказав би, що в нас і немає таких... та й хіба ж угледиш?
Список склали. Засідання скінчилося. Сердюк знає порядок: моргнув Калиті й підійшов до Бурдуна:
— Воно, товаришу, повечерять би вам треба. Проголодались, мабуть, добре...
— Та коли можна, я...— запинився на хвилинку Бурдун, але Сердюк допоміг йому:
— Воно, конешно... так тоді ходімо зараз!—моргнув знову Калиті, й пішли втрьох.
Коли вийшли на двір, Сердюк задивився на молоді зорі:
— Куди ж би вас повести?..— Перед ним стало руба питання: п'є чи не п'є?
— Тільки ведіть до заможних, бо що ж ми будемо об'їдати бідноту,— поставив Сердюка у сумнів Бурдун.
"Е-е, тут треба обережно,— подумав Калита;— треба щоб і до самогону близько, і не в самогонщика"
— Хіба до Коваля?
— Та хоч і до Коваля...— погодився Сердюк, тільки все не міг заспокоїтись — п'є, мабуть, невірний, п'є, тільки не показує. То ми знаємо, що ти там на засіданнях балакаєш, ні, ти тут скажи, коли на столі борщ парує та баба млинців із сметаною подасть! Що ти тут, голубе, заспіваєш?..
Коли прийшли до хати, Сердюк зняв шапку, махнув рукою й підійшов до баби:
— Ставте, хазяйко, борщу та ще чого там.— І для більшої ваги додав: — Із центру приїхали, проголодались за дорогу...
Коли посідали до столу, Сердюк помацав зовсім нецікавий йому ніж і не знав, з чого почати.
— Воно так повсіда,—як приїдеш вщкіяжь, так, хоч і умри, а їсти дай...так уже воно ведеться, що після дороги
так дуже їсти хочеться,., та ще, як у мороз або після дощу, та баба борщ на стіл поставить, так... воно й по чарці тоді добре...— кинув гачка. Бурдун мовчав.
"Чи ж п'є, чи не п'є? — знову спантеличило Сердюка.—-Та ні, конешно, п'є! Це тільки так, для хвасону значить. Або соромиться, може..."
На стіл подали борщ. Порозбирали ложки й узялись до хліба. Чарами вдарила пара Сердюкові в ніздрі, й засвербіло в горлі. Не видержав.
— Так, може, товаришу, того...за пляшкою послати б? До борщу воно, знаєте...
— Я не п'ю,— одрубав Бурдун, насупив брови й мовчки, похмурившись, став їсти.
Довбнею впало на Сердюка— пропав! І він, ковтаючи похапцем борщ, не виймав із миски очей. Не вгадав! Невже ж справді не п'є?
У неділю незаможники, підбадьорені присутністю на селі Бурдуна і помначміліції, постарались.
До виконкому урочисто сунула тичба людей. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Образа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4036 | Борис Антоненко-Давидович | Образа | ОБРАЗА
Останнім виголосив новорічний тост молодий прокурор. На його енергійному, задоволеному обличчі, що видавало його більше за фізкультурника, ніж юриста, зайнялась задирлива лукава усмішка, і він високим, зовсім не прокурорським тенором сказав:
— За те, щоб наступного року мені було найменше роботи!
Тост сподобався всім, і його жваво підхопили, хоч за столом сиділи різні люди і багато з них познайомились між собою тільки щойно.
Цю різнокалібровість гостей, серед яких молодий прокурор і його красуня дружина та ще якийсь поет-нетяга були запрошені вперше, а інші ще не перезнайомились як слід, важко було згуртувати в одне щільне коло, дарма що господарі докладали до цього всіх сил. І тільки дотепному прокуророві пощастило об'єднати своїм виступом усіх, і за столом зав'язалася жвава загальна розмова. Заговорили про злочинність і її причини, висловлювали пропозиції щодо заходів боротьби з нею, господар, лікар-невропатолог, наголошував на психопатології і спадкових факторах, змусивши цим красуню прокуророві що, як виявилося далі, сама була нарсуддею, згадати про теорію Ломброзо і цим вразити багатьох. Одне слово, знялася гаряча дискусія, серед якої непомітно перескочили з причин злочинності до питання про самий злочин. Хтось висловився, що за найбільший злочин у наші часи треба вважати образу — нема, мовляв, нічого гіршого, як образити те найдорожче, що є в Радянському Союзі — живу радянську людину. Веселий блакитноокий прокурор, що протягом вечері більше випитував інших, ніж висловлювався сам, частково погодився з цією думкою, але одразу ж хитрувато усміхнувся й спитав:
— Але що, власне, є образа? Дайте мені точне визначення, щоб я міг діяти правильно, як прокурор, бо інакше я можу порушити справу проти кожного з вас.
Прокурор засміявся, але тут забрав слово давній приятель господаря, підтоптаний уже професор хірургії, який досі більше приділяв уваги коньяку та шматочкам цитрини, переконуючи і свого сусіду поета перейти з горілки на коньяк. Поет, якого, крім господарів, ніхто тут не знав і поготів не читав його віршів, був заклопотаний і через те побоювався коньяку. Він ще вчора склав заримований спіч і тільки чекав слушної нагоди, щоб виступити, та зараз його охопив сумнів, чи дійде до присутніх його спіч, складений в дусі українського народного гумору, а, крім того, фантазію поета бентежила врода прокурорової, з якої він безцеремонно не спускав очей. А тим часом професор з пам'яті цитував усміхненому прокуророві адвокатську тираду за Толстим:
— "Я завжди з глибокою вдячністю дивлюся на су-дейських, бо тільки завдяки їхній безмірній ласці та великій поблажливості ми з вами не сидимо під замком. Адже кожного з нас на підставі закону можна завжди легко запроторити в тюрму!.." Га? Ні, далебі, старий Лев не помилявся!Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Мертвий, усміхнися!
Борис Антоненко-Давидович — Так вийшло
Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Прокурор голосно зареготав, але господар і його дружина мовчки тривожно перезирнулися. Професор, який сьогодні несподівано, після десятьох років розлуки, зустрівся тут з товаришем студентських літ інженером-енер-гетиком, був розчулений і явно перебрав уже коньяку. Господарі побоювалися, щоб дивак професор не перейшов далі на двозначні анекдоти, а через те господар, який завбачливо сидів поруч старого приятеля, сквапно підвівся.
— Хвилинку, хвилинку, Іване Петровичу! — і повернувся до прокурора: — Ви питаєте, що таке образа? Образити — це закинути людині те, що їй зовсім не властиво.
— Цебто? — не зрозумів прокурор, і господар одразу ж пояснив:
— Ну, наприклад, я не люблю алкоголю, а мені закидають, ніби я потаєнний п'яниця; я ненавиджу хабарництво, а мене самого назвали лапошником...
— Нічого подібного! — рішуче заперечив професор, який був сьогодні в ударі і якого через те не так легко було вгамувати... — Зовсім не те! Я беру, наприклад, хабарі. Це знаю я, знають і інші. Але мені здається, що цього ніхто не помічає, та мені й самому не хочеться собі признатися в цьому. І от з'являється якийсь індивідуум і починає мене з якоїсь нагоди лаяти. Він називає мене інтриганом, компілятором, неуком, а я сиджу собі й посміхаюся. Чому? Бо і я сам, і всі інші знають, що це брехня, яку до мене не приклеїш. А от скажи він мені спокійно, навіть ніжно скажи, перепрошуючи, що я, мовляв, — лапошник, "лапку", вибачте, потихеньку беру, і я враз скиплю! Чому, психопатолог?
Професор переможно глянув на господаря і, не дожидаючи відповіді, урочисто проказав:
— Бо мені наступили на мій єдиний і найболючіший мозоль!
— Хвилинку, хвилинку! Це неправильне узагальнення, — запротестував господар і взяв професора за лікоть, але професор не хотів і слухати його заперечень.
— Ні, друзі. Це все не те! Коли ви хочете по-справжньому зрозуміти, що таке образа, як можна смертельно образити людину, ви спитайте от його, — і він простягнув руку через стіл, указуючи на дальній куток столу, де сидів проти прокурорової дружини його студентський товариш, майже нікому тут не знайомий інже-нер-енергетик. — Сашо! Сашуню! Розкажи їм, будь ласка, як тебе образила жінка директора тресту! Ота "богиня"!
І професор простягнув обидві руки до худорлявого скромного чоловіка з розумними, але стомленими очима, який сидів мовчки й, одсунувшись від недопитої чарки, замислено курив сигарету. Він, видимо, належав до замкнутих натур і від загальної уваги трохи зніяковів. З легким докором подивився на професора, але, коли серед багатьох вигуків "просимо" інженер почув голос прокурорової, він опанував себе і ще раз мигцем глянув на її темно-карі оксамитові очі.
— Розкажіть! — м'яко попросила прокуророва, одразу, як жінка, відчувши скерований на неї, чимось особливий погляд. — Я теж юрист, і мені цікаво послухати про справжню образу.
— Цебто як — юрист? — здивувався інженер, який думками витав десь дуже далеко.
— Я — народний суддя, — пояснила прокуророва, з цікавістю розглядаючи незнайоме їй інженерове обличчя.
Інженер пильно глянув на прокуророву, нервово погасив на попільничці недокурену сигарету й сказав:
— Добре! Я розкажу, як мене двічі в житті тяжко обі-крадено й ще тяжче ображено, але перше ніж про "богиню", я мушу сказати про Бога.
— Чому ж двічі? — здивувався професор, але враз похопився і, дарма що за столом зайшла тиша, різко застукотів виделкою об тарілку: — Увага! Слухайте!
Інженер присунувся до столу й почав:
— Перший раз мене ображено в дитинстві. Батько мій був звичайний слюсар у такій собі поганенькій майстерні невеликого повітового міста, яка звалася чомусь чавуноливарним заводом. Найбільшим, як ми тепер кажемо, досягненням цього "заводу" була чавунна огорожа навколо собору, де батькові випало багато клопоту з хрестами на шпичаках, які часто одламувались. Я не скажу, що батько мій був атеїст (йому просто ніколи було за роботою гаразд подумати над цим), але я не назвав би його і релігійним. Я ніколи не бачив, щоб він молився вдома; до собору (бо це була найближча церква) він ходив тільки двічі на рік — на Різдво й Великдень, а попів явно недолюблював. Через те, коли перед святами попи ходили з молитвами по домах, вони звичайно обминали нашу квартиру. Мати, як і більшість жінок тоді, молилась і говіла, але я не пам'ятаю, щоб вона колись вчила мене молитов. І от, незважаючи на це все, я дитиною був дуже релігійний. Що спричинилося до цього, хто на мене так вплинув — я й досі не можу собі пояснити гаразд, бо в сім'ї була купа дітей, батько цілісінький день на роботі, а мати за піччю та безнастанним пранням і шиттям на дітей не мала просвітку. Я знав молитви, але взагалі молитись я любив більше не в церкві, де мені часом теж бувало нудно, а в полі, в гаю, на березі річки, одне слово, там, де була тільки природа і я. Отут мене охоплював якийсь екстаз і я вдавався до свого Бога. Я забував тоді про молитви і говорив з Богом простими, але щирими, з самої глибини душі словами. Я просив у Нього неможливого: то, щоб мій тато й мама ніколи не вмерли, то щоб у моєї меншої сестрички Катрусі зникло на оці більмо, то щоб Бог допоміг мені вступити в гімназію. Якщо мені було тяжко на душі, я просив, щоб Він забрав мене мерщій до себе. Я обіцяв Йому за це бути добрим і любити всіх людей. Мій Бог був ласкавим Богом. Ефемерного святого духа у вигляді звичайного голуба я не сприймав, а Божого батька — Саваофа — я не любив за те, що Він для чогось послав на землю мучитись свого лагідного сина Христа, хоч, безперечно, знав наперед, чим це все кінчиться. Мій світлий Бог, який так любив дітей, усім прощав усе і сам стільки вистраждав, рано чи пізно повинен був зглянутись і вволити всі мої неможливі прохання. Я тільки не міг собі уявити, як то Ісус Христос встигав так швидко виростати. На Різдво народився, а через три-чотири місяці на Великдень Його вже й розіп'ято. Адже в моїй уяві Він кожного року народжувався, вмирав і воскресав. Але Він був Бог, і для Нього все було можливо.
Реальним зв'язком між цим невидимим, але відчутим Богом і людьми був соборний протоєрей отець Парфеній, чи Парфентій, як звали його в нашому місті. Тепер я схарактеризував би його як православного єзуїта — кращого нічого не придумаєш, але тоді він був для мене полубогом. Світловолосий, голубоокий, охайно вбраний (він єдиний на все місто носив не капелюх, як інші священики, а блискучий циліндр), він самою вже зовнішністю своєю справляв чарівне враження. Служив у церкві він артистично. Як на те, в нього був гарний баритональний тенор і неабиякі ораторські здібності. Одного разу я почув, як купчиха і казначеєва розмовляли під час обідні:
— Гарно служить, але занадто вже театрально!
Я ніколи не бачив тоді театру і сприйняв це за велику похвалу своєму кумирові. Але сила його була не тільки в театральності, але й у великій уважності до кожної дрібниці. Коли на вулиці, зустрічаючись з отцем Пар-фентієм, я ще здалека скидав шапку й низько вклонявся, він незмінно підіймав злегка свій циліндр і, привітно всміхаючись, вклонявся й сам. І так робив він до всіх: великих і малих, значних і простих. Коли якось на клечані свята він вийшов наприкінці обідні з хрестом і великим букетом на амвон, а я саме ревно молився коло амвона, отець Парфентій, помітивши це, ласкаво усміхнувся своєю божественною усмішкою, погладив мене по голові й подарував мені букета. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Паровоз №273 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4062 | Борис Антоненко-Давидович | Паровоз № 273 | До великого міста підступали червоні. Білогвардійці сквапно тікали на південь. На вокзалі розпачливі гудки тоскно рвали вечірнє повітря. Паніка... На рейках стояли безконечні поїзди, чекаючи паровозів і машиністів. Полохливо метушилися між вагонами постаті з клунками, чемоданами, кошиками, де-не-де виринали офіцерські шинелі, поспішали гладкі чоловіки в хутрах — на станції було напружено й лячно.
З міста приїздили нові й нові візники, військові вози, автомобілі: з них вилазили огрядні заклопотані жінки, офіцери, урядовці, крамарі і бігли мерщій на перон шукати своїх вагонів.
Але місць у вагонах не вистачало, ніхто не знав, коли рушить поїзд, біля вагонів лаялись, кляли когось, нарешті якось умощувалися і знов метушилися.
А тим часом на вокзалі, на пероні, по вагонах ширилися полохливі чутки. Казали, що червоні нестримно наступають, що їхні передні частини вже за десять верст від міста, що в самому місті сподіваються повстання, що залога зовсім непевна, що штаб, комендатура й генерал Невєров давно вже виїхали, що лишатись на вокзалі далі небезпечно. Все це ще більше наганяло паніку, жах і безладдя.
Офіцери бігали до начальника вокзалу, в депо, вимагали паровозів, погрожували револьверами, але це мало помагало. В депо було тільки шість непопсованих паровозів, на яких машиністи неохоче й мляво розводили пару, але й ті були призначені везти харч, гармати й снаряди. Офіцери, бажаючи, насамперед, вирядити свої родини в безпечні місця, бігли знову до коменданта, вимагали паровозів з найближчих станцій, але кожний новий паровоз чіпляли до військових ешелонів, і обурені пасажири, здіймаючи гармидер, бігли до першого ж поїзда, що рушав на південь, а дехто з одчаю кидав своє майно, стрибав на східці і отак виїздив.
Кочегар Каплуненко проминув останню хату робітничої колонії залізничників і вийшов на рейки. Далеко перед ним мигтіли вечірні вогні міста; над містом снувався синій туман, а праворуч у зарослому бур'яном тупику видовжилися сумною чорною процесією старі зіпсовані паровози, їх було безліч. Наче чавунні мерці, вони стояли мовчазні і нерухомі. Каплуненкові здавалось, що вже ніколи ці паровози не зрушать з місця, і їхній бадьорий посвист не розбудить зморений сон робітничої колонії. Від того йому стало сумно, і його сірі очі скорботно дивилися в млу.
— А втім, хай розвалюється все! Не наше воно...— відкинув уїдливі думки Каплуненко й, махнувши рукою, пішов до депо. Сьогодні він виходив на свою чергу їхати з поїздом. Але, коли він пройшов уздовж станції до депо, його раптом вразила нагла метушня евакуації й навантажені поїзди.
— Вивозять!..
Денікінці вивозять награбоване добро, і він, робітник, мусить їм допомагати... Каплуненко винувато глянув на ешелони, знайомі вантажні пакгаузи і нерішуче зупинився. Його збудив насмішкуватий голос слюсаря Понома-ренка:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Яблуні в цвіту
Борис Антоненко-Давидович — Хай спиниться чудова мить!
Борис Антоненко-Давидович — Бабині казки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— А що, Петре, далеко везтимеш буржуїв? Каплуненко сердито буркнув:
— Віз би ти сам їх! — і пішов до депо. Услід йому ще раз долетіли Пономаренкові слова:
— Вези, вези, та тільки щоб аж у саме Чорне море!.. Коли Каплуненко ввійшов у велику, закурену будівлю
депо, на нього війнуло знайомим запахом мастила, пороху й пари. Три паровози були вже напоготові й сердито сопіли. За півгодини вони вирушать.
"Чи будуть вони тут коли-небудь ще?" — подумав Каплуненко.
— Припікає, брате, панам! — сказав, підійшовши, машиніст Мотузка.— Диви, як тікають. Кажуть, завтра наче й "товариші" вже прийдуть... Ех, неохота мені їхати оце!
Хтось прибіг з телеграфу:
— Товариші! Всі апарати знімають. Один тільки й лишили для зв'язку.
Робітники обурилися.
— Це що ж таке?.. Грабувати! А нам же з чим працювати?
Каплуненко спохмурнів. Приском опекло йому мозок.
"Невже я буду вивозити буржуям наше добро? Воно — наше, ми працювали коло нього десятки років!.."
Але враз засвітилася ясна чітка думка:
"Не дати!.. Нізащо! І ці шість паровозів повинні лишитися тут".
Каплуненко зібрав до гурту робітників і розповів їм про свій задум.
—. Мій паровоз пустити під три чорти — в поворотне коло. Захарастити паровозом вихід, а тоді стоятимуть й інші. Ану берись, хлопці!
Миттю кинулися робітники повертати перед депо коло і поставили його так, що паровоз, вийшовши з дверей депо, мусив зірватися з рейок просто в яму.
Каплуненко наполіг на довге металеве рушило і пустив чорну могутню машину в рух. Паровоз гордовито засопів і повагом поїхав.
Каплуненко на ходу зіскочив з паровоза й на мить зупинився. Йому кортіло глянути ще раз на цю слухняну, рідну машину, яка ось зараз покалічиться в колі, щоб своїми ранами врятувати решту п'ять паровозів від дені-кінських рук.
Робітники вже розбіглися врозтіч, коли паровоз, нічого не передчуваючи, викотив із дверей депо свої передні колеса і... Каплуненкові востаннє мигнуло в очах біле число 273, потім паровоз з грюкотом зірвався в яму, а позаду, наче відломившись, випнувся вгору його тендер. Далі все застелила густа пара.
Вітер свистів Каплуненкові в ушах, бив у лице, кудись тікали будинки, станційні вогні, а він біг без пам'яті геть від депо.
Через півгодини комендант станції, сповіщаючи телефоном про аварію в депо, благав допомогти. П'ять паровозів, готових везти перелякану буржуазію, стояли, важко дихаючи, в депо, але їм годі було вийти. Перекинутий шостий паровоз загородив їм на кілька днів дорогу, і вони спантеличено дивилися вогнями засвічених ліхтарів на перекинутого товариша.
Вночі на станції виразно було чути далеку канонаду червоних гармат...
З того часу минуло кілька років. Багатьох колишніх товаришів не долічив голова завкому спілки залізничників Каплуненко на загальних зборах робітників, присвячених Жовтневій річниці. Немає вже машиніста Мотузки: він загинув на панцирнику під Перекопом; немає Пономарен-ка, що його замучили бандити, коли він збирав хліб на селі для міста... І пекуча туга огортає Каплуненкове серце, коли він дивиться на знайомі стіни робітничого клубу, де немає і ніколи не буде сміливих борців, таких близьких, дорогих товаришів. Відкриваючи збори, Каплуненко перемагає хвилювання й каже зворушеним тремтячим голосом:
— Насамперед, товариші, я пропоную вшанувати пам'ять тих, що загинули за наше діло... яких немає між нами...
Робітники тихо встають, і по залі розливаються урочисті акорди жалібного маршу...
— їх безліч, що вмерли по різних кутках нашої республіки за кращу будучину, але наше діло тепер міцне. Ми перемогли на незліченних фронтах нашого озброєного ворога й-почали 'будувати наше мирне, творче, трудове життя,— каже Каплуненко, і його слова, тверді, як криця, розлітаються по залі й відлунюють у серцях слухачів.
— Ударна бригада нашого депо взялася позачергово відремонтувати старий паровоз і подарувати його на
Жовтневу річницю нашій республіці. Паровоз відремонтовано. Хай же мчить він тепер по радянській землі до капіталістичних кордонів і покаже нашим потойбічним братам, як ми працюємо по-соціалістичному, по-більшовицькому!..
Гучні оплески зриваються з місць, і виповнюють усю залу, наче сюди влетіли тисячі голубів; робітники підводяться з місць. Від могутніх звуків "Інтернаціонала" дрижать у вікнах шибки і стає тісно в залі. Ось кілька душ підняло Каплуненка і з криками радості виносять його надвір; за ним виходить і ввесь робітничий натовп.
У морозному вечірньому повітрі стиха лопотять червоні прапори й розсипаються слова якогось промовця. Звідусіль сунуть до трибуни, що коло рейок, нові групи робітників, їхні жінки, діти, збоку стоїть підшефна червоноармійська частина.
Раптом знову зринають у повітрі хвилі "Інтернаціонала"— це до трибуни під'їздить щойно відремонтований паровоз. Попереду бовваніє на ньому велика п'ятикутна зірка. Вичищений, пофарбований, могутній, він стиха підходить до станції; на тендері в нього сидять діти з дитячого будинку залізничників, а під ними кричать золотою смугою великі літери на червоному полотнищі:
Ми путь землі покажем нову, Царем всесвіту буде труд!
Робітники вп'ялися очима в це дитя своєї наполегливої праці. Воно належить однаково всім. Кожний уклав туди свій піт, своє старання.
— Дивись, лишень, який видався!
— Гладкий, нічого не скажеш!..
— А глянь-но: за буржуїв не краще як ми робили. Наш паровоз не поступиться перед буржуйськими.
— Та куди там буржуйським! Дай нам добре стати на ноги — не такого ще зробимо!..
Весело й радісно гуторять поміж себе робітники, а паровоз, порівнявшись із натовпом, зупиняється. З вікна його висувається секретар райпарткому й каже промову, а паровоз уже обступили робітники, жінки, малеча дряпається на східці. Старі й молоді любовно оглядають кожну гайку, кожний гвинтик, і,в їхніх очах світиться любов і перемога, і наче самі хочуть вихопитися з уст слова: — Наш! Наш паровоз!..
Каплуненко гордовито дивиться на струнку статуру могутнього локомотива. Ось проминули перед ним передні маленькі колеса, циліндр, далі велике колесо, тендер... І нараз очі Каплуненка— спинилися на трьох цифрах: № 273. Щось промайнуло йому в пам'яті на мить і зникло. Він напружив думку, пильно подивився на цифри і пригадав. Паровоз 273! Це він! Він, той самий... Йому хотілося схопити в обійми великий корпус машини й притулити до своїх грудей старого металевого товариша. В нестямній радості він скочив^на приступки й замахав до натовпу кепкою:
-1 — Товариші! Та це ж той самий 273, що врятував нам дев'ятнадцятого року п'ять паровозів! Від генералів. Він самий і є!..
Нова хвиля оплесків зірвалась над паровозом і в ній потонули Каплуненкові слова. Та він уже нічого не чув і не бачив. Він тільки знав, що стоїть на приступках його, паровоза 273, і цей паровоз йому рідний, як дитина, як давня, неповоротна молодість... Каплуненко ніжно пестив долонею його металеві поручні, а з очей покотилася одна важка стареча сльоза.
Ось скінчився мітинг і стрункими рядами проходить комсомол. Молоді голоси лунко співають:
Наш паровоз, вперед лети,
В комуні нам зупинка...
І пісня лине через станційні будинки, семафор, водокачку до перших зірок вечірнього синього неба. Проходять жінки, робітники, червоноармійці. Десь поблискують зелені вогні стрілок, і над вокзалом горить червона зірка. Повагом, немов пишаючись своєю силою, відремонтований паровоз їде в депо, і довго ще в очах миготять його блискучі боки й долітає прощальний протяжний гудок.
Уже розійшовся натовп і здалека долинали лише приглушені звуки маршу, горів, сяяв вогнями новий, збудований торік великий будинок вокзалу, а Каплуненко все ще стояв на одному місці й мовчки дивився на депо, де зник у темному здоровенному отворі паровоз.
І здавалося йому, немов допіру він зустрів старого вірного друга і згадали вони вдвох минувшину. Згадали, як працювали колись і як боролись ті, що їх уже немає між ними... Все згадали. І від того було і сумно і радісно...
Відкілясь востаннє долетіли до Каплуненка тонкі голоси піонерського загону:
Ми діти тих, хто виступав
До бою з ворогами,
Свій паровоз він покидав
І йшов на барикади...
І тоді ще раз Каплуненко стиха проказав до себе: "Паровоз 273!.." Проказав і усміхнувся. Насунув на брови кепку й рушив до залізничного клубу.
1933 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Певні ознаки українського буржуазного націоналізму | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4007 | Борис Антоненко-Давидович | Певні ознаки українського буржуазного націоналізму | А вы знаете, в Париже даже дворники говорят по-французски!
Анекдот XIX сторіччя
1. Повернувшись після довгої вимушеної розлуки з рідною дочкою до Києва й дізнавшись, що вона, яку я бачив востаннє чотирилітньою дитиною, тепер учиться в аспірантурі російського відділу Київського педінституту, я поспішив до гуртожитку, де вона тоді жила. В маленькій кімнаті сиділо четверо аспіранток, серед яких я, скоріше батьківським чуттям, ніж очима, одразу впізнав свою доню.
— Яринко! Перед тобою твій батько… — сказав я, здригнувшись у голосі, і в дочки, тепер уже заміжньої жінки, зволожилися від сліз очі.
Вражені такою зворушливою зустріччю, доньчині товаришки дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вийшов з донькою надвір, щоб поговорити без сторонніх людей. Коли за якийсь час донька повернулася до гуртожитку сама, її подруги, що досі нічого не чули про існування її батька, одразу спитали:
— А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
— Чому ви так думаєте? — здивувалася дочка.
— Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
Цікаво відзначити, що всі вони були не тільки з України, а й з національності — українки; тільки вчилися на російському відділі Київського педінституту, де набралися премудрості непомильно визначати одразу український буржуазний націоналізм.
2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
— Он — как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві…
3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
— …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як завжди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. Почувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
— Эти — из тех самых. Слышишь: "в травне", "в червне"…
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під "теми самыми" її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржуазних націоналістів…
5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
— Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інтелігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Воскреслий Ікар
Борис Антоненко-Давидович — Курйозні зустрічі на довгій дорозі
Борис Антоненко-Давидович — Водяний мак
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— "Водий", "автомат не працює"! Ха-ха-ха-ха…
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
— А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: "Товарищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает", не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
— Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете, кто в Киеве так говорит…
Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з українськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово-різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: "Товариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не дайоть", — тоді було б одразу видно, що я — звичайна радянська людина, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.
6.1 пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближався кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді студентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив "урядовцем 3-ї ранги" фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, — підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Української держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця установа складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими кадетськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
— Здесь на мове не понимают, говорите на общепонятном! И вообще, хватит этого мазепинства и сепаратизма!
Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби полковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: "Говорите по-человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинским буржуазным национализмом?.."
7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід "Кропивницький". Коли пасажири повиходили з теплохода, я, зацікавившись, наскільки популярне ім’я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім’ям, питаю одного матроса:
— А хто такий був цей Кропивницький?
— Який Кропивницький? — не зрозумів мене матрос.
— Та цей же, що його ім’ям названо ваш теплохід, — пояснив я.
— А-а, ви он про кого… — байдуже кивнув головою в бік теплохода матрос і відповів: — Хто він такий був — нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався "Кропивницький". —І по хвилині додав: — Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і — "Кропивницький".
Питаю другого матроса, що взяв мітлу підмітати пристань.
— А шут его знает, кто он такой, этот Кропивницкий! Спросите капитана, вон как раз выходит он.
Питаю капітана. Молодий капітан уважно вислухав мене й охоче, по-діловому відповів:
— Это украинский писатель восемнадцатых веков. "Соловейко щебетал" — слышали, по радио поют? Так вот это как раз и есть Кропивницкий!
— А він часом не націоналіст був? — спитав я жартома, але капітан і до цього запитання поставився серйозно. Знизав плечима й невпевнено сказав:
— Вроде бы нет, хотя написал "Соловейка" по-украински: по радио его пока что передают иногда…
8. У залі для транзитних пасажирів Київського вокзалу якийсь перелітний птах середніх літ, що в пошуках легкої роботи й доброго заробітку об’їхав мало не весь Радянський Союз, повертається оце із Західної України. Жваво жестикулюючи, він розповідає довколишнім пасажирам:
— По специальности я, конечно, слесарь, а если нужно, могу сойти и за токаря, но, кроме того, я — специалист по снятию церковных колоколов. Хорошая работенка, здорово на ней можно подработать! Вот поехал я в Западную, потому как народ там отсталый, не понимает, что ему надо, а чего не надо, предлагаю, значит, свои услуги: так, мол, и так, где у вас тут церкви, что с них кресты снимать? И, братцы мои, как в темный лес попал: калякают по-своему и идут от меня прочь. И где только не был там — и в Дрогобыче, и в Коломее, и в Ивано-Франковском побывал, даже в Закарпатскую махнул — везде сплошная бендеровщина: понимают, канальи, все, а отвечают только по-бендеровски. Вместо того, чтобы сказать человеку как полагается, только и слышишь от них: "Що, прошу?", "Не чув, не знаю такых церков"…
Даже милиция и то ненадежная там: двух слов милиционер правильно по-русски сказать не может!..
Хтось із пасажирів спитав його, чи не бував він на Кавказі.
— Бывал и там. По Грузии проехал, в Ереван заглянул, а в Баку чуть было не устроился даже. Везде один черт! Там свои бендеровцы всем заправляют, и нет от них никакого уважения к русскому человеку. А по-моему вот как должно быть: Советский Союз — один? Один! Значит, и язык везде должен быть один! А то в Грузии — по-грузински бают, в Армении — уже по-армянски, а ты, как дурак, между ними — ничего не понимаешь. Куда это дело годится!.. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Пегас | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4048 | Борис Антоненко-Давидович | Пегас | Це був звичайний полковий пес. Сіра, наче посилана попелом, кудлата голова його трималась гордовито завжди вперед, а хвіст — найпевніший манометр собачих настроїв—то крутився бубличком, то випростовувався рівним кілком, відбиваючи найтонші нюанси його щасливого, безтурботного життя.
Він з'явився серед похмурих казармених стін невідомо відкіля, його порода й походження не були записані в полкових анналах, але Пегас — його ім'я з легкої руки капітана 2-ї роти — став невідлучною частиною полку, його притаманною прикметою і навіть окрасою. Довгими буднями полкової нудоти Пегас вилежувався в канцелярії, вряди-годи вирушав із другою ротою на муштр — він несвідомо, швидше за інтуїцією, взяв над нею моральне шефство, й регулярно, двічі на день, його кудлата постать забігала до кухні, щоб забезпечити собі урівноважений настрій офіційного військового вигляду й енергію для романтичних пригод. О, ці романтичні пригоди! Коли б знайти охочого списати їх — вони могли б скласти порядний зміст до авантурного роману, але обмежимось на цей раз, сказавши, що в цій поважній царині свого земного буття Пегас мав певні привілеї не лише над дворовими, захлялими цуциками, але й над мисливськими понтерами, лягавими й хортами.
Пегас був полковим псом, і не дарма ж він мав таке сильне протеже в особі капітана другої роти й навіть самого полковника.
Але бували дні, які звичайно позначались у табелі полковим святом, або тезоіменитством, і тоді Пегасове життя набирало враз висновків існування сірих, буденних днів, підносилось на верховини собачого щастя, згорда оглядало ввесь нужденний, земний, невійськовий світ аж доти, доки не сходила за музикою ніч і на ранок безкінечною чередою не пхались у двері канцелярії знову порожні, казенні дні.
Це відбувалося так.
Уранці полк батальйонами йшов до церкви/і Пегас, бадьорий, стрункий, як унтер-офіцерська виправка, підтюпцем біг позаду. Він добре знав своє місце, пильно тримався його й ніколи не дозволяв собі зневажати дисципліну.
Коли ж довгими рядами солдати машиново здіймали кашкети і йшли в середині церкви, Пегас без усякого сумніву й ніяковості блукав, оглядаючи, чи все гаразд, по цвинтарю. Не входили ж туди рядові — Шах-Тахтинський і добре знайомий Пегасові Фелікс Гробицький — ну чого ж було б йому зупиняти думку над таким, врешті, невеликим і маловажним питанням? Пегас знав, що суть свята ховається не тут, серед сизих хмар такого неприємного диму, від якого він, напевне, чхав би. Ні, свято розгорне свої груди й виставить на подив невійськовим своє позолочене крицеве серце там, на майдані, коли морозні гілочки перетне сурмовий баритон:
— На кра-а-ул!..
І залізним парканом стануть багнети перед шеренгою сірих, тупих людей. Тоді здалека, з-під брами, на якій намальовано таких чудернацьких людей, що Пегас без соромливості задере злегка задню ногу й "оправиться", вийде старий полковник із дрібненькими хрестами на грудях колесом, а Пегас буде струнко стояти ш правому крилі. Він байдуже, але з виглядом офіційної уважності вислухає кілька рипучих привітальних полковничих слів, і, коли рушать батальйони й штаб-офіцери зійдуться навколо полковника, Пегас вільно й навіть трохи фамільярно підбіжить до гурту й, весело махаючи хвостом, буде чекати, поки не моргне сивий полковничий ус і сірі, круглі, лупаті баньки не зупиняться на Пегасовій морді.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Про самого себе
Борис Антоненко-Давидович — Водяний мак
Борис Антоненко-Давидович — Бабині казки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— А-а, и ты, сукин кот!..— це по-святковому, а в будні:— У-ух, сукин сын!..
І кілька легких ляпасів по шиї.
Далі знову батальйони потонуть у перспективі широкої вулиці, а Пегас галопом полетить до кухні. Він заздалегідь смакує пах святкового маслака, що кине йому кашовар, і свято набирає для нього, врешті, справді глибокого змісту.
Ввечері Пегас піде обдивитися навколо казарму, і хтозна-які думки сідають вечірнім пилом у його кудлатій голові, коли він уставиться своїми серйозними, розумними очима в похмуру, казармену браму. Якось не до речі серед сіро-жовтих мурів стоять по обидва боки дві білі товсті колони, над ними випинається вгору чорна, наче з надгробка взята, дуга, і мертвою печаттю до неї прилип великий кам'яний чорний орел. Здається, отут витають тіні Суворова, Скобелева, Драгомирова, і чи не вони зв'язали мільйони свіжих, здорових людей у сірі, незграбні шинелі й замкнули печаттю кам'яного орла?.. Пегас не знає цього. Та це й не потрібно знати звичайному полковому собаці; тільки чи сумніви, чи жаль лягають лепехами в його грудях, коли фельдфебель б'є по пиці на "словесності" Фелікса Гробицького, а той упалим, чужим голосом ніяк не впорається:
— Солдат — слугар от'ечества... Фельдфебель злісно повторює:
— Уп'ять —"слугар"? Я тобі покажу "слугаря"! Тоді Пегас ніяково пустить долу свого засмученого
хвоста, його рот вишкірить поблажливу гірку посмішку, й він сумний піде геть.
Але в душі Пегасовій сидить мілітарист. Він — лише маленький гвинтик великої машинерії озброєного колективу, і свої індивідуалістичні чуття він гордовито кладе на вівтар військової моці. Бо що ж там, за цими похмурими, але такими кремезними, як віки, мурами полкової казарми? Хорти, лягаві, пригноблені дворові Жучки та Шарики, яким ніколи не збагнути слави табельних днів і гонору полкового собаки.
Пегас легким рухом хвоста здмухне решту сумнівних піщинок і чи з туги, чи так просто буде чигати нагоди наскочити на випадкового полохливого цуцика, або піде собі до першої звичайної суки.
...Час хутко пробіг, коли ввесь полк убгався в довгі валки вантажних вагонів, і десь під низом цокотіли на рейках колеса, і якось дивовижно під Пегасовими ногами хилиталась із боку на бік дерев'яна підлога. Пегас був ошелешений. Правда, спочатку полк пройшов стрункими рядами по вулицях. Це було цілком звичайно, але чомусь з'явились нові, невідомо відкіля, бородаті люди. Потім — наче пустила віжки дисципліна: солдати вільно ходили, коло вагонів, балакали з чужими... Десь невідомо для чого вдарив дзвінок, і жалібно, наче прощалась на смерть, застогнала сурма. І раптом потекли сльози. Плакали бородаті, молоді, свої і чужі. Пегас знав людські сльози; він не раз бачив, як у закутку плакав такий симпатичний Фелікс Гробицький, і йому було його шкода, але полковий пес стримував свої почування за сірою вовною й тільки хвіст йому скрушно спускався долу.
Тепер же Пегаса захлинула хвиля сліз, і важкі зітхання шарпали його спокій; щоб якось пояснитись, він підбіг до полковника, що саме обіймав гладку пані, і лизнув полковникові руку. Полковник суворо крикнув: "Пшол вон, падлец!" — і товстий каблук грузько в'їхав Пегасові під ребра. Коли денщик загнав його у вагон, Пегасові стало ясно в глибині зневажених почувань, що діється щось незвичайне й величне.
Врешті, Пегас погодився з підлогою й розгвинченими днями в ешелоні: навколо були ті ж самі озброєні люди, і кашовари частіше викидали смачні маслаки.
Одстукали колеса невідомий маршрут, і під ногами знову тверда земля, тільки — що за край? Хмурі села жебраками запобігливо виглядають під сонцем, якісь чужі люди риють для чогось без краю довгі ями, і тільки навантажені солдати спочивали, як і колись удома після муштри.
Пегас разом із офіцерами побіг обдивитись свіжі шанці, він обережно понюхав краєчок розпанаханої землі, але це була робота чужих і він поставився до неї скептично й навіть погордливо.
На шляху сновигали автомобілі, як і в місті, тільки чомусь надто часто грохотів і наближався ближче грім і не було дощу. Пегас поклав це на чудернацьку особливість нової країни й сновигав по всьому селу, щоб, кінець-кінцем, зорієнтуватись, але полк рушив далі. Чого так поспішають люди? Пегас задоволено помітив, як із кожною верствою зникали чужі й по всіх шляхах і полем сунули тільки військові.
Під лісом полк зупинився. Що то за блискавки ляскають на обрії? Тоді говорив щось до солдатів старий, зашнурований ремінцями полковник, і друга рота, розсипавшись лавою, пішла вбік. Пегас за старою звичкою кинувся до капітана, але той тепер навіть і не глянув на нього.
Перебрели по коліна якусь річку, спустились у яр і вилізли. Ліворуч шмигнуло в долину й зникло якесь село — хіба збігати обдивитись?.. Що за джміль свиснув над головою?.. Другий, третій... Пегас настовбурчив уха. Застогнало знову. Він рвучко підскочив і клацнув щелепами, намагаючись піймати. Нема...Свиснуло знову. Солдати кинулись на землю й почали стріляти. Раптом— цілий рій. І десь сполоханою луною над лісом: та-та-та...
Пегас глянув набік і, вражений, оступився: Фелікс Гро-бицький пригнув до забрудненого чимось червоним живота ноги і з болем, одкинувши назад голову, застогнав.
Пегас підбіг до нього й ніжно понюхав краєчок чобота. Пахло кров'ю... Фелікс напружив останні сили, підвівся на руки, й просто на захід пірнув його туманний зір. Очі йому помутніли, голова хилилась на груди, він із огидою одсунув безсилими руками свою рушницю, глянув угору ще раз і впав.
Пегас із жалем лизав його бліде, посиніле лице...
А над головою і з боків стогнали кулі, попереду падали нові солдати й раптом із грохотом-свистом розірвало повітря й упало позаду щось важке, шалено завовтузилось під кущем і на хвилину Пегасові почорнів світ: летіли вгору галузки, земля і чиїсь ноги.
Пегас із жахом одскочив, дико завив, і, коли шарпнуло над головою повітря знову, він кинувся наосліп назад, де залишався за ліском штаб.
Десь у глибині крижаних грудей Пегасові стало ясно, Що починається невидима, жахлива й незрозуміла війна.
У ті дні гулом важких гарматних коліс рипіла на захід перемога.
Вона лисніла на новеньких погонах прапорщика, на заллятих сонцем Львівських вулицях, на золоті розгорнутих стягів. І знову, як колись удома,— шнуровані батальйони й просто — на захід:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно, полно горевать!
То ли дело —— под шатрами
В поле лагерем стоять...
І рівний удар сотень чобіт темперує рідне, дороге, як пах солдатської онучі: "Ать-два!.. Ать-два!"
Пегас розумів, що доля перемоги належить і йому. Так! Він старий солдат великої армії й, потрапляючи ногами під музику, він також відбиває загальний ритм військової перемоги:
Ать! Ать! Ать-два! Ать-два!..
Це ж було так недавно.
Уночі злились у чорній плямі криві лінії шанців і тільки часом ліньки блимали ворожі постріли. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Печатка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4064 | Борис Антоненко-Давидович | Печатка | (Нотатки просвітянського агітатора)
З Андрієм Осадчим я познайомився за досить несподіваних обставин. Одного липневого ранку до маленького дому, де я прожив своє дитинство і юнацтво і саме оце тепер видряпувався на вищі щаблі свідомості, під'їхав автомобіль. Це була справжня сенсація. Адже в нашому повітовому місті не то що ніхто, навіть із найбагатіших купців, не мав свого власного автомобіля, а взагалі автомобіль на вулиці — це було таке дивне видовисько, що про нього потім кілька днів охоче говорили місцеві кумасі й вуличні хлопчиська.
Моє життя досі текло по-повітовому зразково. Цієї весни я закінчив гімназію й готувався до університету. Розуміється, я зроду не їздив іще автомобілем; він був для мене такою далекою абстракцією, що я й не намагався ближче з ним обізнатись. Ішов шостий місяць лютневої революції, але мало що змінилося у спокійному, врівноваженому темпі життя нашого повітового міста: купці, як і колись, їздили фаетонами, запряженими парою вороних рисаків, офіцери й директор гімназії їздили на візниках, а я ходив пішки.
І от уявіть собі, що цей чистенький, чорний, з тьмяним відлиском автомобіль зупинився саме коло мого дому! З автомобіля вийшов худорлявий чоловік у кепці й робітничому піджаці і запитав у моєї матері, що саме поверталась із базару, нікого іншого, як мене. Розуміється, це страшенно вразило мою матір, а про наших сусідів годі й говорити! Мене знали досі за доброго репетитора й тихого парубка, що вибивається в світ і колись таки дійде свого, але автомобіль перевернув мою репутацію шкереберть. Очі моїм сусідам, що виглядали майже з кожного вікна й хвіртки, були страшенно зацікавлені й навіть трохи стурбовані. За кілька хвилин коло автомобіля зібрався цілий натовп, немов допіру тут стався якийсь кримінальний злочин. Усе це я чув і бачив із свого одчиненого вікна і спочатку зовсім був розгубився. Мій внутрішній стан не змінився й тоді, коли мати, оговтавшись і заспокоївшись (вона встигла обдивитись автомобіль і на власні очі переконатись, що там ніяких бомб і рушниць нема), привела цього чоловіка в кепці до моєї кімнати. Він був низенький на зріст, з худими, запалими щоками, зашпарований і, видимо, підточений уже сухотами, але напрочуд жвавий, веселий і симпатичний. З його лагідних блакитних очей, напівсхованих під скісними повіками, й поголеного навколо рота не сходила усмішка... Він, перехняблюючись по-качиному з боку на бік, підійшов до мене й навідліг ляснув мене по долоні так, ніби ми з ним давно вже знайомі.
— Ну, товаришу Федоренко, збирайтесь! їдьмо!
Те, що він був у робітничому піджаці й разом із тим звернувся до мене по-українському, відповідно вплинуло на мене, але я все ще стояв спантеличений і не знав, на яку ступити. Коло дверей кімнати стояла моя мати, схрестивши руки, й знову перелякано дивилась на мене. (Ви пробачте їй це — я ж був у неї одинак, а про мою діяльність у Просвіті й зв'язок із Українською повітовою радою вона зовсім нічогісінько не знала). Певно, в мене був тоді страшенно здивований вигляд, бо чоловік у робочому піджаці ласкаво постукав мене по плечі й пояснив:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Чиря
Борис Антоненко-Давидович — Щастя
Борис Антоненко-Давидович — Гарбуз і Цмоктій
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Такий агітатор, а вдома маринується, трясця його матері!.. Та в нас, на цукроварні, аж кипить — подай українського промовця! Сьогодні ж у нас мітинг. Ну, гайда, матері його ковінька! Ми сьогодні покажемо їм, сто чортів за пуп!..
Я зовсім не міг добрати, що то буде за мітинг і кому це їм ми маємо показати, але мене почали серйозно турбувати оці "трясці" й "пупи", що ними цей робітник щедро пересипав свою мову. Я знав, як це все могло вплинути на мою матір, і, певно, вона вже гірко думає, що я потрапив до кепського товариства. Мені треба було насамперед якось утихомирити цього бентежного чоловіка й гаразд дізнатись, чого йому, власне, від мене треба, але я не знав, як це зробити. Від цього я ще більше зніяковів і єдине, на що я міг спромогтися в тому кумедному стані, це — яз хвилину безпорадно бігав очима по кімнаті, вибираючи, якого саме стільця дати гостеві, і, з кінцем, присунув йому більш-менш певного щодо пружин і ніжок — старомодного фотеля. Ви не дивуйтесь цьому: після того, як умер мій батько, що служив за діловода в повітовому суді, в нашому домі, крім моїх небагатьох книжок та одягу, не з'явилось ні одної нової речі. Поволі все зуживалось, втрачало всяку придатність і його давно б уже слід було кудись викинути, але моя мати цупко держалась старих, нікудишніх речей, як колись батько — свого звання "колежського регістратора".
На наших речах лежала якась печать "колежського регістратора", і вони без потреби й мети терпляче тягнули своє життєве тягло. Отже, всі ці стільці й фотелі стояли по кімнатах таки справді "для мебелі". На них було небезпечно сідати й кожної хвилини вони могли скомпрометувати мене. Я побоювався навіть і за цього фотеля, але, на щастя, гість махнув рукою й закашлявся. Він таки добре розбухикався. Я подав йому води, а моя мати насупилась: без сумніву, вона гадала, що такий кашель може бути не інакше, як від перепою.
— ...Ат, сучого сина! Та що там ви зо мною маніжитесь?.. Під три чорти!.. Ну—ніколи!
Він сказав це так рішуче, що я не міг уже його допитуватись чи заперечувати. Я одяг свою новеньку студентську тужурку з синіми петличками, такий же новий студентський кашкет і слухняно подався за ним на вулицю.
Я вкрай спантеличився і не знав, як його треба матися, коли ми спорохнявілими патріархальними східцями нашого дому зійшли до автомобіля. На мене звідусіль дивилися очі сусідів і навіть начальник пошти, цей єдиний представник вищого повітового світу на нашій вулиці, що саме на той час, не поспішаючи, йшов до своєї пошти, зважив за потрібне зупинитись. Я поважно застебнув на своїй тужурці блискучі ґудзики з золотими орлами й удавав, що зовсім не помічаю того нічого. Я дивився на м'яке порожнє місце в автомобілі, де я оце зараз маю сидіти, але в той же час я відчував на собі багато здивованих, вражених, цікавих і заздрісних очей, що дивились були так тільки на приїжджого архієрея, коли він сідав у свій ридван. Я сміливо і якомога твердіше ступив на автомобільну ступійку, ніби це мені не первина і взагалі ні по чому, але... Тут трапився невеличкий скандал: мій гість чогось затримався коло шофера, а я смиконув автомобільну клямку, але, леле, дверцята не одчинялись. Я зашарівся і нервово сіпонув кляту клямку вдруге, втрете... Дверцята так само не подавались... Мій стан був одчайдушний: адже за кожним моїм рухом пильно стежили довкола. З моєї невдачі зрадів уже дехто в натовпі, і я навіть почув чийсь глузливий голосок:
— Іч, студент, а в автомобілі не вміє їздити!..
Мені було так соромно, що я вже волів би краще шугнути мерщій назад до своєї кімнати, аніж безпорадно стояти перед зачиненими дверцятами, але тут від шофера до мене ступив цей робітничий піджак із сухотною добродушною усмішкою і привітно кивнув мені головою:
— Чого ж ви не сідаєте? Ну, рушаймо!
Він метко одчинив дверцята, легенько штовхнув мене під лікоть і ми посідали. Автомобіль заричав, засмердів бензином всю нашу невеличку вулицю і від нього врозтіч розсипалися навісні вуличні зіваки. Під галаси та крики дітвори мй рушили. Серед того гамору я почув на останнє десь із пішоходу чийсь поважний літній голос:
— Смотрите, как Федоренку повезло: на автомобиле, а?..
Ми мчали через наше повітове місто, збиваючи позад себе хмари куряви й диму. Чоловік у робітничому піджаці вільно розвалився на своєму сидінні і стомлено поклав на дверцята руку. Вітер, що летів нам назустріч, забивав у роті слова й говорити було важко. Через те мій сусіда мовчав, а я тільки тепер почав остаточно оговтуватись.
Цей мій сусіда в робітничому піджаці й заялозаній кепці і був Андрій Осадчий. Виявилось, що він чув мою промову на просвітянському концерті в Тростянці, куди я спеціально їздив із доручення повітової Просвіти, і вона справила на нього досить приємне враження.
— Ви говорите — ну чисто як Порш (я був у квітні на Національному конгресі у Києві), тільки що у вас тенор,— слабше виходить, як у нього.
Тоді ще мене не спокушали всякі партії, і ім'я Порша важило для мене не більше за прізвище самого Осадчого, але — Київ і Національний конгрес приємно залоскотали моє шанолюбство. Я, розуміється, сказав Осадчому, що "нічого подібного, я дуже погано промовляю", але з того часу я почав про себе краще думати. Ба навіть мушу признатись, що зустріч із Осадчим нагнала на мене такого оптимізму, що, далебі, якби не ті бувальці й перипетії, що їх я мусив згодом зазнати, я й досі дивився б на світ лагідними, життєрадісними очима без найменшої дози скепсису, який тепер отрутою розлився по всій моїй істоті.
Під'їхали ми до закуреної фабричної брами саме тоді, коли пролунав і заплутався в сусідньому бору фабричний гудок "на зміну". Ми пройшли через контрольну будку на широке подвір'я цукроварні. Струмки чорного натовпу точились із одчинених дверей похмурої кам'яниці й заливали подвір'я. Усе це мало тішило, я навіть почув якесь тривожне хвилювання. Я не любив машин і фабрик. Чорними перстами якогось безвихідного прокляття вони лягли на наших незайманих колись степах, щоб, мов гвинтами, пришпилити Україну до єдиного центру. Ці всякі трансмісії, величезні казани й вагонетки, від яких вічно смердить горілим і шмаровидлом, були такі далекі до вільних степів відродженої України, що я обминав про них думати. Для цього є Центральна рада, Генеральний секретаріат і партії. Я просто за Україну, взагалі. Але тепер я мусив про це думати. Адже перед цією замурза-ною масою я мусив виступати й навертати її на українство. Я напевно знав, що успіху не буде, і мене турбувало тільки одне — як його пристойніше й непомітно вийти після мітингу з цукроварні. Нема сумніву, що для них я — буржуй, і мене терзало — на якого чорта я одягнув цю новеньку студентську тужурку з золотими ґудзиками!
Моєю останньою надією і розрадою був Осадчий. Він їм —свій, йому все вільно говорити; він по-товариському балакав із стрічними й мені здалося, що він може навіть впливати на робітників. Я слідом за ним робив по подвір'ю між натовпом кривульки, поки ми, з кінцем, не знайшли голови заводського комітету.
— Студента привіз,— урочисто проказав до голови Осадчий і тикнув на мене пальцем. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Пиріжки, пиріжки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4050 | Борис Антоненко-Давидович | Пиріжки, пиріжки | Сьогодні вийшов з пиріжками. Рум'яні, свіжі, принадні, вони уляглись рядками на чорній погнутій таці. Наївні, вони не розуміли ціни свого народження...
Стару скрипку, подругу давнього юнацтва, єдиний скарб і останню втіху сірих, одноманітних днів учителя географії, три дні тому продано на базарі.
Стрімголов летіли нові дні, перегорталися сторінки років, на вулиці клекотіло нове життя, бурхливе, самовпев-нене, дике, незрозуміле... А в учителя географії був Коля, стара тополя під вікном і скрипка.
Останній раз того сірого, напровесні, ранку він узяв смичка й заграв. Розмотався в грудях давно знайомий, рідний мотив, заспівав про вечірні тіні й сум у гаях, збудив тугу порожніх буднів, рвонув хвилею в молодість — і застогнав з болем, жалібно, журливо, мов осінній вечір на цвинтарі...
Грав довго. Десь у трудовій школі № 16 уже почалося навчання, в долині шуршав базар, і перекупки на розі терпеливо чатували своєї жертви, а вчитель географії забув про все. Забув, що сьогодні, здається, даватимуть у школі за два місяці сіль та сірники, що четвертий день лежить у тифу чотирнадцятилітній Коля, що сьогодні вже немає ані хунта хліба й кінчається пшоно... Забув... Згадка за згадкою, думка за думкою тінями-птахами летять од скрипки; ворушать приспані чуття, тужать над старими, роз'ятреними ранами, крик душі молодої, і летять у неможливе, нездійсненне, недосяжне, загублене...
— Ваня! Вже дванадцята...
Аж тоді опам'ятався: безвільно пустив додолу смичка й останній раз подивився на скрипку. Важко зітхнув. Поклав її, стару, поруч із смичком, у чорний футляр, мов у домовину, одяг урядову, залатану, з олійними плямами, шинелю, і пішов на базар.
Притулився згорбленою спиною до крамничого муру й виставив скрипку на продаж, мов послав старшу доньку заробляти вночі на Хрещатику...
Довго лежала на жовтих, сухих руках стара скрипка, а коли полудень розплескав по базару болото й спочив біля гарячого самовару на лотку, скрипку взяв п'яний фармазонщик.
— Воно, канешно, пустяшная вєшш...— повертів у руках, шарпонув брудними пальцями з золотим перснем струни й: — Разі тольки што так, от нечего делать, попилять када от скукі,— подивився на футляр. Ну, та "лімон" і триста "кусков" даю. Бірош?
Вчитель географії не вмів торгуватись. Фармазонщик перелічив липкі від меду маковників червоні та сині "куски".
І скрипка пірнула в юрбу...
Не заспіває вже ніколи стара скрипка в руках— старого вчителя. Довго не міг зрозуміти, що ж саме сталося: чи було то від крапель дощу, чи, може, свіже повітря різало очі, чи, може, були то сльози — тільки лице йому було мокре й тупо-невиразне...
Увечері куплено півтора фунти хліба й облатку сахарину до чаю хворому Колі,— решта пішла на "оборот".Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Паровоз № 273
Борис Антоненко-Давидович — Завищені оцінки
Борис Антоненко-Давидович — Гарбуз і Цмоктій
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Малюнки, зайва одежина, карти й глобуси давно вже було продано. Скрипка — остання. Вчителеві географії лишалося тільки продавати пиріжки.
Свіжі, рум'яні, гарячі, з роззявленими пухленькими ротами, набитими маком, вони коштували останньої скрипки й мали врятувати Колю.
На розі Підвальної стояла чорна шинеля з олійними плямами. Коли проходили люди, чорна таця тяглася до кожного...
— Пиріжки, пиріжки... Свіжі, гарячі, з маком... Пиріжки...
Чорна, наче притулена до жовтого лиця, борода-лопатою пнулася до перехожих також:
— Пиріжки, пиріжки...
Сіявся сіренький, млявий, наче осінній, дощ. Під розірваними, затягнутими дротом, патинками танув мокрий березневий сніг; задрипані, колись діагоналеві, штани потонули в мокрій калюжі, але це нічого.
У Колі сьогодні криза — треба камфори й сиділку.
— Пиріжки, пиріжки... Свіжі, гарячі... Кілька вже купили. Швидше б...
— Пиріжки, пиріжки... З маком...
Учитель не вмів торгувати. Для хворого Колі легше, мабуть, було б украсти. Він не вміє привабити покупця, він не може перемогти соромливості. Ніяковість стала поперек горла й тримає язика. Але платять погано, пайки не дають — треба жити якось.
Якось...
Видужає Коля — можна буде тоді йому продавати цигарки, або... мож^, тим часом виплатять у школі борги за три місяці, ухвалять новий тариф, видадуть мануфактуру,— якось можна буде вибитись. А тим часом...
— Пиріжки, прошу... свіжі, гарячі, з маком... Пиріжки...
Якась баба з слоїками, маківниками й десятком цукерок штовхнула його.
— Чого заняли мєсто?.. Я тут повсіда продаю. Пошлі б сібє куда-небудь. Только торговлю своїми пирогами перебиваєте.
Учитель не сперечався: мовчки одійшов на протилежний бік, і через хвилину біля афішної тумби вже чулося його тихе, соромливе:
— Пиріжки, пиріжки...
Торгувалось кепсько. Якесь хлоп'я взяло два пиріжки й сунуло розірвану сотню. Вчитель помітив її, закладену в цілу, аж коли лічив виторг.
— Пиріжки, пиріжки... Прошу, гарячі, з маком... Кавалерист у розстібнутій шинелі взяв зразу аж п'ять.
— Хіба з "обороту" — для сиділки?..
Коля ранком лежав без пам'яті. Рожевий, гарячий, він кликав тата. Ніс та брови в нього — батьківські. Сміявся тиждень тому так весело, безжурно. Все збирався поїхати на село, виміняти татові на чоботи... Гарний хлопчик!..
"А що, як?.." — пугачем дзьобнула мозок чорна думка й крилами залопотіла тривожно в грудях. Кригою скувало серце, й нахмурилося чоло...
— Ні-ні. Треба з "обороту". Неодмінно. Завтра якось... І вчитель повернув додому.
Скривавленим клубком нервів зморене сонце спускалось за обрій. Шугнуло безнадійним поглядом по верхах кам'яниць, замружилось на мить у розпуці на даховій блясі — й безсило, в корчах хапалось за бані Покровсько-го монастиря.
Сумна, похилена, чорна таця поспішала з десятком непроданих, давно вже холодних пиріжків; тінню квапилась не відстати стара урядова шинеля з олійними плямами, й тихо шепотіла чорна борода-лопатою:
— Коля... Пиріжки, пиріжки...
Біля дверей квартири утерла хвартухом брудне лице й спустила додолу руки гладка хазяйка — молочниця.
— Божа воля, Іване Петровичу. Він дає— вія і бере... Таця дриґнула, мотнулась убік і випорснула з онімілих
рук. Горобцями розсипались білі пиріжки по брудному цементі.
— Як?.. Що взяв?.. Коля?..
Рвонувся наосліп до першої кімнати, що була заразом кухнею, кабінетом і дитячою спальнею.
Північним вітром розірвав спокійну млу, мов буря на цвинтарі, і не повірив.
На широкому ліжкові з брудними подушками та заяло-зеним простирадлом лежав, розкинувшись, наче було йому тісно, холодний Коля.
Випер угору груди, закинув до сірої від павутиння та диму стелі каштанову голову, мов рвався на простір, і застиг. Гострий батьківський ніс з великими ніздрями, здавалось, допіру вдихнув повітря, а тоненькі, чорні брови підвелися вгору й зморщили кількома рисами чоло, мов не зрозуміли чогось.
Щось спустило перед учителем чорну завісу. Жах одірвався в грудях і забився під горлом. Дзиґами закрутились у розпеченому мозку догадки.
— Як? Коля?.. Адже вранці він б у в,— мимрив щось, незрозуміле, недоладне, таке миле-миле...
Коло синових ніг глухо ридала дружина. Вчителеві стало ясно, ясно до останньої дрібниці, до болю, до безкінечного, одвічного жаху перед Незрозумілим —
Колі більше немає...
Кинувся він нестримно, наче міг іще врятувати, до нерухомого, як статуя, лиця з живим виразом, і почав розгладжувати батьківські брови.
— Коля! Колічка!.. Хлопчику мій!
Насупились під пальцями Колині брови, а безвільна важка голова схилилась набік за подушку, мов розсердилась.
— Коля... Ти...
Рясні, мов із розбитого глечика, полились на гострий Колин ніс важкі сльози вчителя географії, а чорна борода затремтіла осіннім листом. Здавалось — вона повторювала й досі:
— Пиріжки, пиріжки... Свіжі, гарячі, з маком...
За вікном сіявся знову одноманітний, бездушний, холодний, мов осінній, дощ.
Привидами стукало-просилось у вікно голе, мокре, кощаве гілля. Сірі, розірвані хмари безконечною чередою мчались у небі. Плутався в безпросвітню мряку присмерк із тишею.
Вчителеві географії нема вже чого губити. Йому не треба ні продавати, ні вимінювати. Колі немає...
І плакала надворі темна, холодна, мов осіння ніч; плакала, як самотня мати над могилою єдиного сина-первісника; плакала — глухо, безнадійно, безпорадно, невтішно...
1922 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Пороги | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4066 | Борис Антоненко-Давидович | Пороги | Позаду — на горі бовваніють дніпропетровські будинки, маячать високі димарі Нижньодніпровського, а попереду розбігся на просторі Дніпро і несе за хмільною ранковою водою великого човна. Він радий, що вирвався з бетонних лещат залізничних мостів, на його хребті вже не пливуть тут пароплави, і його путь не побачить тепер тисячоокий велетень — фабрика.
Та фабрика розіслала вже по степу своїх вартових — димарів, і вони стали на чатах нового віку. Сам степ давно вже скорився під залізну руку. Поораний, помежований він ніколи вже не шелесне тирсою і тирса не прокаже подорожньому нічого. Тільки Дніпро ще борюкається. Він по-молодецькому підлетів до Кодака і став на герць із скелями. Скелі повипинали з води сиві голови, побрались у вирі кам'яними руками і силкуються заступити йому путь. Дарма! Дніпро рвонув раз,— метнувся човен убік, затанцювали навколо хвилі, він сіпонув ще раз, удруге, втретє— і, регочучи, поніс човна козацьким ходом. Козацький хід!.. Ще ось допіру клекотіло довкола, немов у казані, і стрімголов летіли назад береги, ще тільки-но хлюпнула з розгону в човен стрічна хвиля, і вже знову тихо. Дніпро розметав загати, розвіяв сиві пасма біля підводних скель і вже спокійний заломив на бакир смушкову шапку й подався собі далі до нових перемог.
На човні легше зітхають екскурсанти-роботівці і якийсь тоненький дівочий голос уже затягає:
Реве та стогне Дніпр широкий... Пісню підхоплюють інші, й дивно — ця пісня, без якої не обійдеться на Україні жодне п'яне товариство, тут знову набирає давно загубленого свого змісту і навіть, здається,— імпонує Дніпрові. Човен прибивається до берега, й екскурсанти деруться вгору оглянути Кодацькі руїни.
Круча, вали, рівчак, і ось невеликий кам'яний обеліск.
На этом м'вст'В гетманъ Богданъ Хмельницкій съ войскомъ запорожскимъ взяли приступомъ польскуюкрЪпостьКодакъ. 24апръля 1 6 4 8 года.
Пролетіла через століття кіньми вороними наша історія і заросла на могилах полином... Тепер і не помітиш, де кінчалась фортеця... За обеліском одразу починаються городи, хати, точиться на подвір'ях земне життя натруджене, і тільки Дніпро майнув собі далі до далекого лиману, до Чорного моря, у безвість...
Він легко перестрибнув із нашим човном через Сур-ський та Лоханський пороги, завовтузився й сердито захлюпав хвилями на Дзвонецькому і урочисто, передчуваючи неабияку боротьбу, підійшов до Ненаситця.
Я пересідаю з трьома екскурсантами на меншого човна, де новий наш стерник, худорлявий дядько побожно хреститься, його шістнадцятилітній син змахнув веслами, і ми наближаємось до страшенного гуркоту.
— Ви, може, й не вірите, ну а я вже так, як із діда-пра-діда...— Стерник підморгує нам, ще раз хреститься, і гукає до сина:— Візьми, синок! Ану, сильніше.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Курйозні зустрічі на довгій дорозі
Борис Антоненко-Давидович — Справжній чоловік
Борис Антоненко-Давидович — Чиря
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Він жваво завертає стерном, і човен прямує до "канави".
— Козацьким ходом Ненаситець не пустить зараз, води мало...
Обшита сірим, міцним камінням "канава" вбирає течію й човна, і ось знову клекотять хвильки, верне з чорного дна зеленувату піну, і стерник крутить щосили веслом.
— Не бійсь, синок! Візьми! Разом!
Хлопець гребонув веслами, але "назустріч — холодно й погрозливо летить водяний горб.
— Ще раз!
Горб ближче й ближче. Ось перехилився до нас його білий чуб, човна мотнуло — хлясь! Обдало бризками і заюшилось на облавку. Стерник сплюнув у воду:
— "Москаля" проминули. Держись, синок, зараз — "Цикуха"!
Це два уступи в "канаві". Одна хвилина і — знову летять назустріч два горби.
Ці — більші. Вони ревуть і просто мчать на нас. Хлопець із страхом оглядається.
— Візьми, синок! Не бійсь. Рэзом! Щосили! Ну!!..
Р-р-р-аз! Хлюпнуло за облавок— і в човні мокро. Човен підстрибнув, і бокова хвиля обдає мою руку. Човен шугнув навпростець і розрізав надвоє останнього великого горба.
Стерник уже кладе весло й знімає мокру сорочку:
— Цикуха проклята! Повсіда замочить тебе...
І знову спокійний лине Дніпро, і дивуєшся з його раптового гніву й тихої лагідності.
Ліворуч згрудилось, як табунець маленьких слонів, синювате каміння на "заборі", коло берега куняє сумний очерет, а в степу маячать руїни панських економій, бовваніють села, густішає присмерк...
Ідуть у безконечне віки за віками, покоління зміняє покоління, а Дніпро мчить безнастанно назустріч їм, та все до півдня далекого, до літа безкрайого.
Змінились давно вже його береги, людські оселі обложили його таборами з усіх кінців, розкраяли каналами його душу надвоє, несита людська рука вириває з його грудей одвічне каміння розбивати на груз, давно вже пішли у незнані могили його поплічники, бойові товаришісічовики, а він, старий, підтоптаний, через негоди й бурі, через весни й осені все тягне Україну до далеких морів.
І йому дарма, що невдовзі вже бетонні мури візьмуть його старечі груди у шори і крицеві турбіни заграють на його бандурі іншої пісні. Він пережив Потьомкіна, Катерину, він голубив змучене тіло кріпака і поховав на чорному дні останнього пана. Старий, кремезний — він пережив тут Польщу й Росію, але не пережив України.
Дніпро й Україна! Вони невідлучні, вони одне ціле, бо—.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Прийде час, і могутні шлюзи затоплять пороги, і помолоділий Дніпро двигне машинами й засвітить тисячі лампочок по селянських хатах. Розсипляться ще більше по степу чорними загонами нової України фабрики, залізні змії залізниць помережать уздовж і впоперек степ, і дніпрові береги вкриються новими просторими, не панськими вілами, а національними парками-заповідниками. А тим часом на межі двох епох тече по-стародавньому Дніпро, пролетіли кудись над головою ч-ирята, і наш стерник п'яненьким уже після зеленуватої пляшки самогону голосом заводить:
Катерино, вража мати,
Що ж ти наробила!
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила...
Десь попереду тихо гуде Будилівський поріг.
1927 |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Про самого себе | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3999 | Борис Антоненко-Давидович | Про самого себе | Автобіографія
--------------------------------------
Якби 5 серпня 1899 року я не являв собою лише клубок м'яса й нервів, наділений від природи самим тільки інстинктом, я відчув би, що народився на межі двох великих століть. Позад мене здалека відлунювало Шевченкове слово й будило з летаргії мій край, десь у Петербурзі гримнув був міністр Валуєв: "Не было, нет й быть не может!", та на сцену історії вже виходив пролетаріат, і вже на обрії громадилися хмари першої революційної бурі 1905 року. Але навколо, в Ромні, а тим більше в його передмісті Засуллі — була тиша. Для мене, немовляти, це була первозданна тиша світу, для вдумливих дорослих — антракт після увертюри XIX століття.
Далі будуть великі катаклізми, що потрясуть не тільки стару хату під стріхою в Засуллі, де я оце народився, — потрясуть увесь дотеперішній світ, а тим часом у невеликій засульчанській хаті було тихо, і радість баби Олени та її доньки Юлії, що народився хлопець, а не дівчина, затьмарювали велика рахітична голова первістка і його частий плач.
Рід матері, Юлії Максимівни Яновської походив із Сорочинець, і на цій підставі її старші брати, мої дядьки, запевняли згодом мене, ніби вони з роду Гоголя, теж Яновського й теж з Сорочинець. Якщо це й мало щось спільного з правдою, то не інакше як у тій формі споріднення, про яку в народі кажуть — десята вода на киселі. Я не надавав ніякого значення цій генезі, бо мене більше цікавив батьків рід, де, з оповідань діда Олександра, якийсь наш предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати всякі свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало йому спочатку за вуличне прозвисько, а далі приросло до офіційного прізвища. Шкода тільки, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Давидовича здрібнів після скасування козацтва й перевівся на попівський, а десь у середині XIX століття один із нащадків, зачучверілий пописько під Тернами, з волі харківського архієрея змінив навіть своє українське прізвище на "культурніше" — Давидов. Через це в біографічних довідках про мене писалося, ніби Давидов — це моє справжнє прізвище, тоді як Антоненко-Давидович лише літературний псевдонім. Насправді ж я просто повернув собі в громадянському житті й у літературі прізвище моїх далеких, але близьких мені духом предків.
З гіркою посмішкою, але воднораз і з щемлячим болем та ніжною любов'ю згадую свого батька Дмитра Олександровича Давидова — невдаху й фантазера. Дід Олександр дуже бідкався з ним, бажаючи вивести свого сина, якщо не на попа, яким сам був у Недригайлові, то бодай хоч на диякона, але мого батька тягла нечиста сила до машин і мисливської рушниці. Бачачи, що з ним годі дати раду в Охтирській бурсі, де вчився перед тим і Павло Грабовський, дід з одчаю піддався благанням сина й пустив його до Круківської залізничної школи, яку той навдивовижу успішно закінчив.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Камінь Довбуша
Борис Антоненко-Давидович — Два
Борис Антоненко-Давидович — Як воно починалось
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Мій батько дуже швидко засвоював практично всяку механіку. І, може, з нього й вийшло б щось путнє, якби він був хоч трохи серйозніший і щасливіший. Але йому не таланило в житті. Працював у Брянську машиністом пасажирських поїздів і, не з своєї провини чи помилки, вскочив у таку залізничну катастрофу, з якої ледве вийшов живий. Дістав від залізниці через судовий позов три тисячі карбованців відшкодування, до яких дід додав свої дві тисячі в спадщину, щоб батько "став на ноги", і що з того вийшло? Батько повернувся на Україну й на ті гроші придбав у Охтирці садибу з двома невеликими будинками й флігелем і в компанії ще з одним непевним чоловіком став навіть власником чавуноливарної майстерні та маленького парового млина. Дванадцять робітників, що складали кадри цього "підприємства", ненавиділи грубіяна й шахрая батькового компаньйона й щиро любили по-дитячому довірливого, доброго, але нерозважного мого нетягу-батька. Проте це не завадило їм скласти про нього досить влучну приповідку, яка надовго причепилася до батька: "Перепілок стріляв і в трубу попав". Справді, захопившись можливістю полювати, коли йому заманеться, батько пропадав цілими днями на полюванні, влучно поціляючи то перепелиць, качок і бекасів, то зайців і лисиць. Інколи його несло в мандри, і він, натискаючи на педалі, мчав на велосипеді через гаї та бори, милуючись краєвидами Охтирщини.
В душі він був мрійник і поет. Недарма ж бо я, нишпорячи колись між старими журналами, знайшов зошит з його наївними віршами російською мовою, якими батька пронесло в Тихому та Індійському океанах, коли його, хворого на ревматизм солдата, повезли з Владивостока до Одеси не суходолом, а водою на пароплаві майже навколо світу. Батько таївся з своїм "гріхом", про який не знала навіть мати, і я, хлопчак тоді, не викрив таємниці навіть самому батькові. Ну хіба ж можна було з такою лірично-непрактичною вдачею бути власником будь-якого підприємства!
До майстерні й млинка батько лиш коли-не-коли навідувався, щоб глянути, чи вони стоять ще, а за одним заходом і допомогти котромусь із робітників, якщо треба було фізичного напруження. Керування справами перебрав на себе зух-компаньйон, якому батько цілком довірився, дарма що підприємство, працюючи на повний хід, давало чомусь самі збитки. Кінчилося це тим, що через три роки батько збанкрутував, тоді як компаньйон та мірошник у млині тихенько розжилися...
Ледве здихавшись тих клятих майстерні та млина, що обернулись йому на пастку, батько став, як казали про нього, — в боргу, як у шовку, й мусив поповнити собою нечисленні лави охтирського робітництва. Працював у Охтирці монтером на електростанції, а далі, коли в місті повідкривалися перші, як звалися тоді, синематографи, оті всякі "Чари" та "Ліри", — кіномеханіком. Він зненацька здивував охтирян на повітовій виставці художнім випалюванням на дереві, за що дістав навіть премію, хоч ніколи досі не брався за таку роботу; перший у Охтирці навчився їздити на мотоциклі й мріяв стати шофером, але тут мати рішуче супротивилася: бувши практичною, вона добре знала, що батько безплатно возив би своїх численних приятелів і знайомих і замість заробітку йому лишався б тільки пшик.
Кінчив батько тим, що, попавши 1915 року на війну, добрав способу, перебуваючи в тиловій частині досить далеченько від передових позицій, пропасти безвісти. Для мене й матері так і лишилася загадкою його загибель невідомо де й чому. По собі він лишив тільки борги, на сплату яких мати продала садибу з домами, перейшовши зо мною в одну кімнату на квартиру.
Я рано став розуміти батька, та чи не за ті ж хиби й невдачі гаряче любив його бентежною, співчутливою любов'ю, успадкувавши від нього і мандрованість, і пристрасть до полювання, і мрійність, і частково його життєві невдачі. В душі я прощав йому легковажність, через яку наша маленька сім'я, де я був одинак, часто перебивалася в нестатках, з болем я намагався не помічати ні глузливих кпинів, ні іронічних посмішок статечних обивателів на адресу мого батька, ні сліз матері, яка часто дорікала йому, марно бажаючи, щоб і в нас було по-людському.
Нещаслива доля випала й їй, моїй матусі, — мати клопіт з двома дітьми, з яких одною дитиною був я, а другою неборака-батько. Її практичний розум, вихований ще у великій сім'ї засульчанської баби Олени на ощадності й поміркованості, ніяк не міг збагнути й мого мрійництва та нерозважності, а також ранніх нахилів перебирати міру. Певно, я не раз видавався їй каченям, якого, на подив собі висиділа простодушна квочка замість сподіваних курчат. Та я був її єдиною дитиною, і материне серце краялося від жалю, а то й розпачу, коли вона бачила, як мене тягло на широку воду. Уявляю, що зазнала вона, самотня бідолаха, коли дужі хвилі, поза моєю волею, підхопили мене й понесли в безвість... Що було їй робити, коли вона, полохлива, боялася навіть тихої води!
Отак, бігаючи, як квочка, край берега, вона марно виглядала мене до самої смерті під час фашистської окупації Києва. Ні я не знаю, де її могила й які були її останні хвилини на землі, ні вона, вмираючи, не знала, чи я ще десь живий...
Тільки перший рік свого життя мені випало прожити на Україні, в Ромні, бо наша маленька сім'я мусила переїхати на місце роботи мого батька — до Брянська. Через те перші дитячі враження й мова були російські. На все життя зберіг я теплі спогади про батькових брянських товаришів і їхні російські пісні та глибоку задуму Брянського бору, і та зрозуміла мені й дорога Росія, так би мовити — Росія в Росії, назавжди залишилася часткою мого раннього дитинства й ніби часткою самого мене.
Та мені випало в житті спізнатися й з другою дореволюційною Росією — Росією на Україні, коли мене, шестилітнього хлопчика, батьки перевезли в Охтирку. Я швидко опанував українську мову від вуличних хлопчаків, але мусив старатися забути її в Охтирській гімназії, куди, напружившись, віддав мене батько. Тут не тільки не було ходу українській мові, але навіть український акцент вибивали з нас, гімназистів, дбайливі вчителі. Мене це мало гнітило, бо я добре знав російську мову ще з Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу.
Навесні 1917 року я досить посередньо закінчив Охтирську гімназію й восени подався до Харкова добувати вищу освіту. Не інакше як тільки копіюючи тургенєвського Базарова, я вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету, але швидко побачив, що помилився. Якщо я охоче вивчав анатомію, зоологію та фізику, то до ботаніки ставився байдуже, а за хімію навіть не взявся. Натрапив на своє лиш через рік, перевівшись на історико-філологічний факультет Київського українського університету, відкіля, після радянської реформи вищої освіти на Україні, опинився в Київському інституті народної освіти. Вчитися у вищій школі за тих ворохобних часів було важко, я не мав анізвідки матеріальної допомоги, отже, треба було заробляти на прожиття й учитися, а до того ж часті зміни влад на Україні раз у раз одривали мене від навчання. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Просвітяни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4045 | Борис Антоненко-Давидович | Просвітяни | Карпо Хведорович Наумець, з фаху — полтавський булочник, нотар Базилевський, земський діловод Панько Коськин, Юрко Брень (цей так собі, без фаху) і, нарешті, Стасик Мірошниченко — це рада охтирської "Просвіти". Це місцеві стовпи українського руху. Це піонери українства ще за часів царату.
Знавець Охтирського повіту і його старовини, придуркуватий від старості дідок Твердохлібов, що й досі плутає—"Малоросія, Україна", чим компрометує всю "Просвіту", мировий суддя Вареник, два писарчуки з пошти, Ксана Коротенко, один студент, чотири пузаті дядьки, до сотні—худих, парубки та дівчата — це другорядний елемент.
Це нічого, що в Карпа Хведоровича є на бульварі Шевченка найкраща після "турка" цукерня та кілька добрячих будиночків по різних кутках міста, нічого так само й те, що писарчуки з пошти світять зеленими латками на задах чорних штанів, не важно й те, що Базилевський шукає прибутковішого місця, або Стасик Мірошниченко шиє на батьківські гроші червоні чоботи, жупан та шапку а ла Мазепа.
Це все — нічого.
Важно й головне, щоб була Україна. Бо—1917 рік. Її люблять першим коханням, за неї борються й приймають страждання всі члени ради.
Карпо Хведорович поїде в неділю на Ворсклу з родичами та компанією, попливе на човні (йому тоді стає сумно, пригадаються запорожці, байдаки, турецькі галери, й неодмінно хочеться співати або "Стоїть гора високая", або "Ворскла річка невеличка"), покупається гарненько собі в Шиманівці, а далі вже гуртом почнуть варити кашу. А як закипить та каша, як запарує навісна, тоді блисне булавою в руках Карпа Хведоровича жовта пляшка самогону власної продукції.
Затремтить тоді щось у грудях, заманеться Карпові Хведоровичу козацької волі та слави.
Ех! Всі брати Наумці були здавна свідомими українцями!
А як усі розберуть ложки, присунуть ближче ковбасу з оселедцями та візьмуть по першій, Карпо Хведорович зворушеним голосом розкаже про гетьмана Полуботка.
— ...Отак знущались над ним за наш рідний край, за нашу неньку Україну кляті вороги!..
Після третьої запропонує всім проспівати "Заповіта" і щирий захлипає рясними сльозами...
— За неньку Україну!..
Базилевського, як зустріне хтось із околиці Гусинки, де він виступав на мітинзі з промовою, ще й досі дратують:
— Так як? "Допірочку", кажете, "прапор"? Ги-ги-ги... Зрусифікована Слобожанщина! Не втне вона часом тієї
"мови".
— На якому язиці батьки говорили—на тому й ми будемо балакати. Що вони там вигадують! Аби язика ламати!..
Це, розуміється, так, але для того ж і "Просвіта", щоб боротися з народною темрявою та прищеплювати національну свідомість.
Але Базилевському після промов на зборах та сходах дістається чимало.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Сибірські новели
Борис Антоненко-Давидович — Чистка
Борис Антоненко-Давидович — Щастя
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— І що то ви крутите? Повигадували ж! "Клюб", "фльота" чи як? Ги-ги-ги...
Але це також — нічого. Це—за Українську республіку!
Стасеві Мірошниченку навіть уві сні ввижається, наче його, "борця молодої України", як він себе називає, на зборах, коли Стасик долонею вниз протягне до голови зборів руку, насупиться й кине з-під брів стрілу, а далі удаваним, артистичним голосом:
— Прошу... (тут пауза)... слово,— йому здається, ніби студентський кашкет Семенченка вже смієтьея, повний отрути.
Панько Коськин — жонатий (двоє дітей і проектується третє), але закоханий у Марусю; ну так що ж? Стасик теж не може спокійно дивитись на здорові, тугі, що мов не луснуть від жаги, Ксани Коротенкової груди. Але це теж —нічого. Зате ж на обличчях усіх просвітян, навіть у "другорядного елемента", немов витавровано:
— За Україну!
І тільки старе,зморщене в дулю лице пана Твердохлібо-ва ще вимовляє:
— І за мать Малоросію!
Але ж у сім'ї не без виродка.
Загальні збори "Просвіти". Душно й накурено. Посередині стіл, за столом — рада. На столі розплескує світло гасова лампочка, що її Карпо Хведорович приніс із пекарні. На ослонах уздовж і впоперек куняють дядьки, біля стін та на вікнах вилискує молодь. Важливі справи:
І. Національний фонд. 2. Національне свято. 3. Націо: нальний концертний вечір.
Все національне; сорочка в Карпа Хведоровича — вишивана, національна, вуса в Базилевського, хоч і руді трохи, але довгі—національні; і навіть прізвище в недавнього перевертня, мирового судді — національне: Вареник!
Відроджується Україна!
Довго радились-міркували. Стасик робив "прошу", серйозно кахикав і брав слово, Ксана Коротенкова розправила стьожку на керсетці й подивилась на Семенчен-ка,— Семенченко не втерпів, пирснув і тихенько захіхікав; з кінцем, усе обійшлось гаразд, бо не прийшов чомусь пан Твердохлібов, з яким завжди розпочинались дискусії, де згадували Сковороду та Квітку:
— Так Україна чи Малоросія?
(А Твердохлібов, старий і упертий: "сестра Україна, як казав Сковорода, і мать Малоросія").
Карпо Хведорович щира душа! У запалі розстебнув коміра, погладив козацького вуса, мотнув енергійно чубом і запропонував, що він сам, своїм власним коштом спече на продаж у театрі пиріжки та пряники. Пиріжки й пряники можна легко продати, а надто, якщо панночки будуть розторопні, і це теж дасть неабияку копійчину на "Національний фонд". Збори радо ухвалили пропозицію і дякували Карпові Хведоровичу. Базилевському та Ста-сикові доручили виступити на вічі. Брень мав керувати художньою частиною. Наостанку ухвалено одправити мо-лебня з панахидою й запросити соборного настоятеля. Вареник мусив переконати попа говорити казань по-українському.
У біжучих справах Вареникові спало ще на думку освятити "Просвіту", після чого можна буде на Ворсклі — "по легкой рюмочке и огурцу" (він іще говорив, на жаль, по-російському), але цього тим часом у протокол не записали.
Під кінець, коли Стасик перевів стомлений погляд на Ксану й на хвилину оком спочив на червоному ґудзику, що в Ксани на грудях, прийшли електротехнік Павленко й корнет —а-ріБІоп Мурзинський. Павленко зробить у театрі ілюмінацію, Мурзинський у місцевому духовому оркестрі —"привідця",— і через те буде конче потрібний для концерту.
Перетомлені просвітяни, мокрі й червоні від поту, розходилися. Дівчата з парубками лишились готувати на продаж прапорці й плести вінки.
Стасик провів Ксану додому й тричі поцілувався, збрехавши, ніби розбита верхня губа в нього була ранена шпагою під час "герцю". Насправді — він просто упав колись малим із груші. Але — це нічого. Зате кравець Хацкелевич, що його серйозно налякав Стасик позавчора давньою гуманською різаниною, вже дошивав жупана, а Хацкелевичка встромила в мазепинку гусяче перо й випрасувала сині шаровари.
Писарчук із пошти, розглядаючи під срібними липами плями на місяці, декламував повний млості:
— Тиха украинская ночь...
Свято затьмарилось від самого ранку базарною провокацією. Ну, треба ж було Хацкелевичеві кінчити роботу ще в п'ятницю й самому принести її Стасеві додому! Червоні чоботи від шевця Стасик приволік на своїх ногах сам.
— А що це ти, сину, вигадав? Батьківські гроші на жупани та шаровари переводити? — став посеред хати й уперся в боки Стасів батько. (Стасик, як письменний, вів у нього листування та рахунки з покупцями конопель).— А камилавка з пером — на чорта?..
Покрутив у руках "мазепинку" й перевів суворі очі на Стася. Батькові видалось це все дуже непевним і просто підозрілим.
Становище було, власне кажучи, йолопське. Хацкелевич сів на ослона, витер з лисої голови піт червоною, сопливою хусткою й блимав маленькими в жиру очима, вельми здивований і навіть трохи спантеличений і стурбований. Стасик почервонів, далі встав і зробив лицем кислицю:
— Е-е-е... Та це, тату, розуміється... це... це мені "Просвіта" пошила... я, бачите, добре граю в п'єсах, так це вони... до театру зробили. Це—"Просвіта", тату, розумієте?..
— А-а!.. Ну, як "Просвіта" — це друге діло... Що ж ти в них там дослужився, чи як?
— Ну-да, ну-да! Це, розумієте, до театру...
— А чобітки добрі пошили! Любо й подивитись, аж очі вбирають...
Батько був задоволений. Ще з суботи йому кортіло похвалитись на базарі успіхами Стася; а в неділю, коли ще тільки з'їздились хуторяни та котелевці, він був уже на базарі.
Гарна штука ото базар! І хто його тільки вигадав. Тут тобі й спродатись, тут побалакати про новини, про врожай, про Бондаренкову леваду — чи не надумали її продавати, порадитись... Без базару — що б і робили! Біля воз|в шикувались миски, полумиски, глечики, волоцюгою на віхті соломи розляглась торба, десь виглянули свіжі, зелені, мов жабенята, огірки. По ятках розкладали хліб, до м'ясниць звільна їхали скривавлені вози. Коло ніг на землі поралась баба біля сметани. Стасів батько підійшов до копи яєць.
— А почім, тітко? — ліньки спитав, аби спитати, потім подивився на купу ще раз і подумав: "Ото, коли б червінців стільки, га?" — Він ще трохи помилувався з яєць і тоді вже підійшов до своїх односотенців.
— Ну, як воно, Григорію Кондратовичу, живеться? Привітали його легкою посмішкою (завидки, завидки
шарпаків беруть!).
— Та як вам сказати...— відповів, не поспішаючись, поважно.— Щось коноплі не того... Добре, що "Просвіта" оце справила Тихонові чоботи та жупана, а то не знати б за що і вдягти парубка. Сутужно було б зовсім...
— Які це чоботи?
— Еге-е! Та не тільки чоботи, ще й сині штани та камилавку з пером! Тільки вже не знаю — на чорта йому та камилавка?..
— Та не може бути, що "Просвіта"! Це якась, Григорію Кондратовичу, брехня!
— Як брехня? — схопило його за самісіньке серце: — Кажу ж, що "Просвіта"! Дослужився, значить, хлопець, от і пошили на празники в киятри ходити.
— Ах, вони ж падлюки! Так це за наші копійки, що на книжки давали, вони чоботи та камилавки шиють! — спалахнула враз половина гурту.
— Моєму Іванові так не пошили!
— Та де там!—уплутався хтось свіжий.— Там уся рада на маніхестаціях буде в червоних чоботях. А камилавку — так то для голови пошили.
Стасів батько переконував, що й камилавка — синові, та його вже ніхто не слухав.
— От же сучі сини!
— Стерви, й більш нічого!
— Камилавки та жупани носити їм! Га?
— Так ото аж уся рада буде в червоних чоботях?
— Та, як тільки побачимо, з ногами зірвемо! Свіжа чутка дзигою облетіла базар і докотилась аж до
"Просвіти". Становище зовсім несподівано стало досить напруженим і навіть загрозливим. На базарі стихійно розпочався мітинг.
Рада збилась у "Просвіті" в куток і обмірковувала. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Протеже дяді Васі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4027 | Борис Антоненко-Давидович | Протеже дяді Васі | Василь Іванович Шкатов — страшна людина. Страшна, власне, тільки за своєю посадою. Він начальник 3-ї частини Каримського району БАМЛАГу*, цебто таборового філіалу НКВС, чи, інакше кажучи, — філіалу органів безпеки. Якщо в'язні, чи по-офіційному — зеки, жартома звуть працівника техніки безпеки "небезпечний технік", то Василя Івановича Шкатова вони й поготів могли б звати "небезпечний начальник", бо влада його в
Б а м л а г — скорочена назва табору Байкало-Амурської магістралі.
таборі — могутня й можливості величезні. Він може будь-якого в'язня посадити в карцер без усяких прокурорських формальностей, розпочати проти нього нову табірну справу, що, звичайно, кінчається новим строком, а то й далеко гіршим судовим вироком... Під його наглядом перебуває й вільнонайманий персонал у таборі, якого Василь Іванович легкою рукою може обвинуватити в спілкуванні з в'язнями, контрреволюційній агітації, шкідництві й саботажі. Та годі перелічити все, що міг би він вчинити людям, але Василь Іванович того не робить. Чи то 1936 рік, коли й я опинився в полі його зору, був проміжним періодом між хвилями політичних репресій і Василь Іванович просто не одержував згори вказівок активізуватися в цьому напрямі, чи його вдача була така, що він, наскільки міг, намагався сам жити спокійно й не робити шкоди іншим. Мабуть, тут збігалося й те, й друге.
Із зовнішнього вигляду Василя Івановича можна було подумати, що природа намірялася пустити його в життєву круговерть атлетом — цьому сприяло й робітниче походження Шкатова, що наділило його високим зростом, широкими грудьми й дебелими кулаками. Але чи то легка робота, що не вимагала особливих зусиль, чи добрі харчі внесли до цього наміру помітний коректив: стало випинатися вперед черево, віддималися щоки, рано почала лисіти на маківці голова, і Василь Іванович сам не помітив, як обернувся на пікнікаІ з усіма висліда-ми не тільки у фізичній будові тіла, а й у певних душевних властивостях. Одне слово, типовий пікнік став зовсім нетиповим начальником 3-ї частини, якого не тільки не побоювались вільнонаймані працівники, але не боялися й в'язні. Та що там казати! В'язні шанували Василя Івановича, ба навіть любили, називаючи його не інакше як дядя Вася. Та й було за що їм любити цього простецького, незлостивого начальника.
У БАМЛАЗі великий обсяг різноманітних робіт: тут споруджують насип і укладають на ньому шпали з рейками другої колії Транссибірської залізниці, будують вот кзали, депо, житла й школи, через те робочого ув'язненого люду тут багато й наглядати за ним нелегко. Зеки почувають себе під конвоєм тільки в таборовій зоні, а вивів їх стрілець на об'єкт будівництва — спробуй допильнувати кожного з них, що здалека мелькають перед очима конвоїра, — не знати, чи йдучи по інструмент, чи шукаючи бригадира, чи так собі прохолоджуючись. Тим-то заскочити у виселок і купити в крамниці пляшку сорокаградусної — в'язневі що плюнути. Але у висілку шмигають переодягнені в цивільне оперативники 3-ї частини, і якщо у в'язня не дуже досвідчене око, щоб розпізнавати "лягавих" з самих їхніх фізіономій, його чекають прикрощі. Мало того, що пропала горілка, оперативник веде порушника режиму до дяді Васі на суд. І тут-то й виявляється добра вдача нетипового начальника. Замість того, щоб покарати в'язня карцером, дядя Вася, відіславши з кабінету оперативника, каже до провинного:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Київ гетьманський
Борис Антоненко-Давидович — Тук-тук...
Борис Антоненко-Давидович — Пиріжки, пиріжки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Як не зумів сам випити, то вип'ю за тебе я.
Він наливає півсклянки й одним духом випиває, не закусуючи, лиш дістає з шухляди пачку чаю й бере відтіля щіпку пожувати, щоб не пахло з рота. Після цього дядя Вася задоволено крякне й, сказавши: — А тепер іди ти до такої-то матері й щоб я тебе більше не бачив! — пускає з Богом порушника режиму.
Гірше буває, коли необачний попадається вдруге, а то й втретє. Це завдає дяді Васі клопоту. Якщо злочин взагалі має бути покараний, то рецидив і поготів. Але ж і в дяді Васі є душа, щоб зрозуміти бідолаху, в якого тричі по вусах текло, а в рот не попало.
— Ну, що мені з тобою робити, коли ти пити хочеш, а донести до рота не вмієш? — каже він з явним уболіванням і по хвилині роздуму наливає півсклянки горілки й підсуває до краю столу: — Мать-перемать твою, покуштуй, яка вона на смак, і йди на три доби в кандей.
Оце й увесь присуд. Далебі, й сам Соломон не розсудив би так мудро!
У кабінеті дяді Васі не переводиться набутий таким способом запас горілки, але було б наклепом назвати дядю Васю алкоголіком. Чи то довгий тренаж давав свої наслідки, чи душа дяді Васі знала міру й не перебирала більше від того, що могла вмістити його натура для пристойного поводження на людях, але п'яним начальника 3-ї частини ніхто не бачив. Удома в нього ніколи не водалось горілки, і про те, що дядя Вася десь трохи хильнув, дружина догадувалась лише з доброго настрою та підозрілого блиску в збляклих очах свого чоловіка. Ну, як після цього не поважати дядю Васю!
І все ж кожного разу, коли він заходив до канцелярії штабу району, де я виконував обов'язки секретаря, щось змушувало мене насторожуватись. До горілки я не був швидкий, по висілку без службової потреби не ходив, хоч і мав постійну перепустку, та й взагалі чинити якісь порушення режиму мені за роботою було ніколи, але в мене клята п'ятдесят восьма стаття обвинувачення, за якою 3-тя частина має пильно наглядати. Через те, хоч який дядя Вася незлостивий і добродушний, але служба є служба. Намагаючись зберегти на обличчі спокійний, байдужий вираз, я завжди в таких випадках нишком думав, чи не прийшов цього разу цей гладкий загальний улюбленець до мене з якоюсь капостю, а їх стільки вже було в моєму попередньому таборовому житті...
Але звичайно все бувало гаразд: дядя Вася клав на стіл запечатаного чотирма сургучевими печатями пакета з написом "Таємно" й хриплувато казав:
— Відправиш з першою ж поштою до штабу відділу.
Іноді дядя Вася при цьому злегка підморгує мені лівим оком, з чого видно, що він десь уже трохи хильнув. Напис на пакеті "Таємно" нічого особливого не означає — йдеться, очевидно, про боєпостачання або ще якісь матеріальні справи (у виняткових випадках дядя Вася пише "Цілком таємно" і посилає такий пакет спецкур'єром). Взагалі, в його конторі все — таємне, тільки сам він перестав бути таємним. Я вже заспокоївся: те, що дядя Вася звернувся до мене через "ти", — добра ознака. А якщо він до цього додає матюки, це свідчить про його розчуленість і навіть ніжність. Не дай Боже, дядя Вася почне "викати" й ні разу не пом'яне матері! Це означає: він має діяти за своїм службовим призначенням, і тоді начувайся й не забувай, що дядя Вася теж — із "лягавих" і під м'якою шерсткою в нього криються гострі пазурі.
Цього разу дядя Вася зайшов до канцелярії наприкінці робочого дня, коли тут, окрім мене, нікого не було.
— Тобі часом не треба прибиральниці? — спитав він по-діловому, хоч розподіл робочої сили зовсім не входив у його обов'язки.
— За штатом у канцелярії повинна бути одна одиниця — кур'єр-прибиральник чи прибиральниця, але на цьому місці вже є людина, — ухильно відповів я, не розуміючи, чого, власне, Шкатову треба від мене.
— Знаю. Але в мене є для тебе хороша дівка. Твоя землячка — українка. Візьми її! — наполягав чомусь дядя Вася, і я став уже нишком думати, чи не хоче цей начальник 3-ї частини впихнути в канцелярію свою людину — "стукачку", як кажуть таборовці: органи безпеки повинні скрізь усе бачити й усе чути.
— Одна тільки біда — вона глухоніма, а так дуже хороша роботяща дівка! — вихваляв далі свою протеже дядя Вася, і це ще більше насторожило мене. Не інакше як сексотку рекомендує і то спеціально стежити за мною: бо, крім мене, тут працює тільки кур'єр Лапшин, засуджений на три роки за побутовий злочин, і він навряд чи може цікавити 3-тю частину. Усім відомо, що в Лапшина, поза бажанням щось попоїсти й десь стрельнути покурити, інших бажань нема.
— Треба, щоб начальник району дав наказ увільнити з кур'єрства Лапшина, хоч той добре справляється з своїми обов'язками... — промовив я, але дядя Вася спинив мене:
— Не треба увільняти Лапшина^ хай і Лапшин буде, й Настю візьмеш.
— Але ж то буде дві одиниці, — нерішуче зауважив я, та дядя Вася заспокоїв мене:
— З Абрамовим я поговорю, тільки ти дівку не кривдь. Хахлушка — во! — високо підняв він великого пальця й підморгнув мені.
Якби дяді Васі не було вже п'ятдесят, я міг би припустити, що в старого чекіста волос сивіє, а голова шаліє й він під покровом канцелярії надумав приховати свою таємну коханку, але ніхто не помічав у старого пікніка нахилу до зальотів та й подейкували, що безстрашний чекіст побоювався своєї опасистої жінки, котра не спустила б йому такого гріха.
Другого дня до канцелярії зайшов начальник райвідділу Абрамов і коротко сказав мені:
— Тут прийде від Шкатова одна зека, дівчина, — візьміть її до штату прибиральницею й проведіть у наказі.
Те, що Абрамов не пояснив мені, чому ми маємо, без особливих на те причин, збільшувати штат канцелярії, тільки підтвердило мої вчорашні припущення. Очевидно, й Абрамов розумів, для чого Шкатову потрібна в канцелярії якась глухоніма дівчина, й не перечив таємним міркуванням начальника 3-ї частини, під яким, кінець кінцем, усі ми ходимо — зеки й вільнонаймані.
Перед обідньою перервою хтось несміливо прочинив двері й якусь хвилину вагався увійти.
— Увійдіть! — голосно сказав я, але ніхто не входив, хоч відчувалося, що за дверима стоять. Я встав з-за столу, швидко підійшов до дверей і широко відчинив їх.
Потупивши долу очі й тримаючись правицею за щоку, за дверима стояла дебела дівчина.
— Чого ж не входите? — спитав я невдоволено, але похопився: вона ж глухоніма. Те, що ця дівчина — протеже дяді Васі, я відчув одразу, та й з вигляду вона була типова українка: чорнява, з тонкими довгими бровами й лагідним виразом обличчя. Я показав їй на миґах — зайти, і вона обережно, навшпиньки вступила в канцелярію, озираючись навкруги, немовби сподівалась туг на кожному кроці поставлених на неї пасток. Повернувшись на своє місце за столом, я показав їй жестом сісти. Дівчина нерішуче присіла на краю стільця, склала руки на колінах і, крадькома глянувши на мене, опустила очі, покірна своїй долі, що відтепер ніби опинилась у моїх руках.
На клаптику паперу я стисло написав їй про обов'язки прибиральниці й подав прочитати. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Рейки на драговині | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4069 | Борис Антоненко-Давидович | Рейки на драговині | Воно як придивитись добре і потім сказати самому собі те, що спало тобі знічев'я на думку, то в нашій літературній подорожі до Коростеня є якийсь момент просвітянства. Невловимий, хитренький, що ховається за нові думки й слова, меткий, а все ж таки є. Прийдуть (і, може, невдовзі) інші часи, і новітні дослідники літератури (так би мовити — друге виправлене й поширене видання наших сучасних поважних літературознавців) посміхатимуться лагідно з цих "кустарних" форм спілкування українського письменника з нерозгаданим сфінксом нашого теперішнього споживача української книги. їм, може, видаватиметься за наївне наше шукання контакту з периферійним читачем, і наші літературні прощі до Умані та Коростеня вони з легкої руки охрестять чи озвіздять своєрідним червоним культуртрегерством чи відгомоном колишнього просвітянства. А втім, хіба в аспекті певного часу просвітянство не важило своє на терезах визвольної боротьби українства з російським царатом? І хіба нині не важать своє ті ж таки "Просвіти" в Західній Україні, де їх одну за одною всіма способами намагається ліквідувати польська влада?
Та це вже одбігає теми, й тому покиньмо ці дискусійні питання. Так ось: 24 листопада на запрошення редакції "Нове село" та Окрнаросвіти ми вирушили вранці до Коростеня. Ця подорож — ніби нова гастроль, а ми, цебто сім душ київських письменників, то наче пересічна українська трупа, так званого "пересувного" типу (чому це вона конче мусить "пересуватись", а не переїздити?). Уже на вокзалі нас кілька душ, але нема нашого провідці, Якова Савченка, а його ж роль — це імпресаріо, він репрезентує нас у всяких наших зовнішніх зносинах, він читає про нас лекції, він конферує нам на вечорах. Аж ось вискакує, з візника (натурально — спізнившись добре) і Я. Савченко. У руці новенька валізка, старанно голені щоки й уса, свіжий комірець — справжній* імпресаріо. Решта "трупи" вже маталається в пасажирській залі. Ось вона (хай мені дарують на плагіаті окремі автори розподілу поміж нами цих ролей, але я тільки зібрав тут докупи їхні дотепи): "суфлер" (він же виконує разом обов'язки коміка-буф і перукаря) — Микола Бажан, "герой-про-стак" — Микола Терещенко, "ліричний любовник" — Дмитро Фальківський, "резонер" — Григорій Косинка, "трагік" — Борис Антоненко-Давидович, "народ на сцені" Яків Качура. Трупа in corpore і можна сідати до вагону.
Коростень. Древній Іскорость. Стара Деревлянська земля, що загубилась серед драговини Полісся та трясовин нашої історії. Тільки й лишилось, що легенда про Ігоря та Ольгу. Боком виліз колись київському князеві надмірний княжий "продподаток": вчинили заколот обідрані деревляни, нагнули долу два дерева, прив'язали князя за ноги до верхівок і пустили — фю-у-у!.. Потім
Ольжина помста — закопані живцем деревлянські посли, спалені в лазні свати від деревлянського князя Мала й горобці з голубами, що спалили Іскорость...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Сонячні плями
Борис Антоненко-Давидович — На шляху до легкої слави
Борис Антоненко-Давидович — Спокуса
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Ще й досі в Коростені показують місце, де ніби скарали деревляни Ігоря, і ті два дубки, що розірвали його. З дубів можна одразу ж ізняти це тяжке навантаження — надто-бо вони молоді для того, щоб колись, яку тисячу літ тому, розірвати ненажерливого князя, а ось щодо самого місця, де стоять ці дуби, тут інша річ. Місце справді, як-то кажуть, "підходяще". Високий .пагорок над вулицею. Позад нього скелясті береги Ужа, а на пагоркові, під наметом дубового гілля, старий-престарий костьол. Своїм зовнішнім виглядом це, власне, не костьол, а певніш — велика каплиця, уніатська каплиця. Темно-сірі, майже чорні, дерев'яні стіни під старезною гонтою.
Може, тут і справді скарали колись деревляни Ігоря, може, пізніше панцерні гусари тут мордували нащадків деревлянських! Скільки їх, тих замордованих, забитих, на широких просторах України вздовж і впоперек... Справжній безіменний пантеон! Доста напоєна кров'ю наша земля, і колись зійдуть на ній пишні врожаї...
Вітер рве лахміття хмар, жбурляє їх мжичкою на землю. Вітер, осінній, жовтневий вітер — а одірве клапоть сизої вовни, і там, за нею, таке чисте блакитне небо, таке, мов умите, таке глибоке, глибоке, як напровесні!
Два виконкомівські авто мчать нас Коростенем. Бруд-нющі вулиці, й болото бризкає на всі сторони з-під коліс. Але з болота, з бруду повстають нові будівлі. Ось велика жовта кам'яниця на плацу. На ній вимуровані великі кам'яні літери: "Єдина трудова школа". Літери дебелі — злилися з цеглою на причілку. Нелегко їх було б збити. Мені пригадуються чогось такі ж великі, такі ж кам'яні літери, тільки що в іншій транскрипції, що пишались колись на Богданівсьдому пам'ятнику в Києві: "Единая неділимая Россія". Скільки треба було часу і яких політичних катаклізмів, щоб знищити ті літери!..
Автомобіль хропе, гнівається на болото. І знову — великі кам'яні літери на новій монументальній кам'яниці: "Театр ім. Франка". І все нові й нові будівлі. Нове місто. Куди не глянь — скрізь новий будинок. Ні! Але ж справді — нове місто виросло!.
Сходимо? Ага — це парком і парком — щойно збудований двоповерховий будинок. Здається, що не всохла ще фарба на дверях і підлозі... Знайомимось із завагітпропом тов. Сніжком, далі — коротка, загальна розмова з секретарем парткому. Редактор коростенського "Нового села" тов. Радлевич інформує нас про план наших виступів і тут же показує нам свіже число "Нового села" з окремою сторінкою, присвяченою нашому приїзду, де вгорі впадає в. око: "Привіт українським письменникам", далі — наші фізіономії й уривки творів. По вулицях майорять свіжі, зелені й сині афіші:
"Вечори українських письменників".
Ідемо до Окрвиконкому. Це теж новий будинок під готику, а вгорі, на шпилі, і вдень і вночі маячить червоний прапор. Я кажу "і вночі", бо його таки видно й уночі: під прапором горить лампочка і серед чорного масиву осінньої ночі прапор червоно відблискує на далекі околиці.
Голова Окрвиконкому тов. Зінченко. Буває ж таке збіговисько в людському обличчі! Гляньте на його "анфас" — це справжній, відомий, здаёться, всій Україні і з карикатур і просто з натурального вигляду Сергій Пили-пенко, а подивишся в профіль — Іван Гонта з Умані воскрес! Іван Гонта й Сергій Пилипенко — га! Так званий "всеукраїнський літературний папаша" і гайдамацький отаман!.. А втім, хто зна: може, воно й справді є щось у нашій національній вдачі від гайдамацької простоти й запалу та від літературного пафосу (вірші, вірші й легіони початківців-поетів!).
Але серйозно: тов. Зінченко, далебі, як характерник, чарує нас. Ось він просто, без жодної патетики й штучної діловитості розповідає нам про Коростенщину. І здається, що ми з ним давним-давно знайомі, навіть приятелювали, тільки що довго не бачились, аж ось тепер зненацька зустрілись, щоб у дружній розмові кинути оком на перейдений шлях.
— ...Це в нас тільки так звикли дивитись, що Полісся — то дичина, а насправді, так тут, де не копни, скрізь багатство. Тут треба ще робити. Мені самому не хотілось було сюди їхати (я на Полтавщині працював), а приїхав, подивився, почав робити, і робота така тут, розумієте, що й далі робити хочеться. Полісся має величезні можливості...
Він розповідає нам про порцелянові вироби, про торфя-ні поклади, про нову електростанцію, що її мають невдовзі будувати, про славнозвісні поліські гриби, показує нам шліфований уламок граніту, що його є доста в урвищах Ужу. Я дивлюсь, як ходором ходять у такт словам його пишні полтавські вуса і якесь незрозуміле, але тепле й радісне почуття охоплює мене. Своєю вдачею, я, либонь, не "панегірикмахер", але мене сповнює, кажучи старою нематеріалізованою мовою, таке натхнення, що, далебі, бувши поетом, я б оце зараз бахнув вірша про цього голову Окрвиконкому з Пилипенковим анфасом і Гонтів-ським профілем. Власне — баладу. Баладу про те, як із аморфного, етнографічного "лемішки", дореволюційного хахла, встав поволі на обидві нозі й заходився працювати не "по-хахлацькому" новий тип українця. Того, що реально й конкретно будує нову Україну. Бувши поетом, я проспівав би цьому виразному контурові завтрашньої, так би мовити, "масової" України — урочисті дифирам-би...
Я не люблю Петровської доби Росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи я випадково (як і багато нас) потрапив до тої психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл. В моїй уяві поставав не великий конструктор, не суворий прототип сучасного Кемаля-паші, а — кат. З Петром зв'язано в нам'яті не корабельні верфі, не заводи, не навіть сірий, туманний, але грандіозний Санкт-Петербург, а — ранок стрілецької страти й Полтава. Українському сентиментальному серцеві більше імпонує закутий у кайдани, кинутий до вогкої в'язниці хворий Павло Полуботок, що ледве вимовляє: "На тому світі господь бог наш милосердний розсудить Павла з Петром", аніж динамічна, могутня постать Петра І. Українському вуху не промовлятиме Пушкін своїм "Красуйся, град Петра, и стой непобедимо, как Россия!" те, що він промовляв, а подекуди й нині промовляє котрому росіянинові.
Не для нас, не для України, Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і полуднє. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розрізаним черевом і тельбухами, що волочились за нею шляхом аж до 1917-го.
Але глянути на сьогоднішній осінній під дрібною, в'їдливою мжичкою Коростень — щось є в нього спільне з тим виглядом, коли будували Петербург. І ці болота довкола, і веретище сірого, хмарного неба, і будівлі — будівлі закінчені, недобудовані ще, свіжі ями, де ось-ось мають виводити фундамент. А темп, а розмах, а впевненість! Людність недавнього містечка з шести тисяч перед кількома роками зросла нині до вісімнадцяти і росте й росте далі. Справжній С.-Петербург вилізає з драговини, тільки не Петрів, а український, якщо.це може сприйняти упереджена щодо таких алегорій українська фантазія.
А ще 1925-го року на Коростенщині в дичавині ліса й багнищ знайшли хутір, де люди нічого не чули про політичні зміни в країні, не мали жодного уявлення про Радвладу й були певні, що й досі Росією править цар...
Росте Україна, і хочеться побачити її тоді, коли вся вона вилізе з драговини, а зараз ще Коростень, і Біла Церква, і Охтирка, і Суми, і вся вона "пересічна" Україна — як містечко. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Світло в імлі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4923 | Борис Антоненко-Давидович | Світло в імлі | Глибока осінь зависла над невеликим повітовим містом Охтиркою. Січе дрібна мжичка, мрячно й холодно. Пройди трохи вбік від забрукованого центру міста — і ти побачиш посеред вулиці загрузлого в багнюці воза, з якого хазяїн випряг з одчаю коня й поїхав наохляп додому. Поза центральною вулицею, де світять чотири газові ліхтарі на все місто, скоро зайде ранній осінній вечір, лягає непроглядна тьма, яку не можуть здолати кволі вогники гасівок, що тьмяно поблискують крізь вікна старосвітських одноповерхових будиночків. У всьому місті є тільки три світляні точки. Це парові млини Курила та Виноградова й ще велика мануфактурна крамниця Пономарьова, де світить електрика від малопотужного динаміка на цих млинах. Коло великої вітрини Пономарьовської крамниці завжди людно. Людей, як метеликів вогонь, приваблює до себе єдина електрична лампочка, яка освітлює вітрину. Вони ще гаразд не знають, як зветься ця новина, що її завіз сюди хтозна-звідки багатій,— одні непевно вимовляють чудне нове слово "лектричиство", дехто виправляє на "лепестричиство", а більшість каже по-своєму: "штучний вогонь". І часом чути, як хтось, поблискуючи очима, в захваті шепоче сам до себе:
— Диви, до чого додумалась людина!
Через рік Пономарьов утнув на подив усьому місту ще більше чудо: поставив серед вітрини іграшкового зайця з морквою в передніх лапах, і той заєць, тільки-но ввечері засвічувалась електрична лампочка, ввесь час підносив собі до рота моркву. Невже та чудодійна сила, що беззвучно засвічує через дріт електричну лампочку, рухає заячі лапи з морквою!
Так, це була та електрика, яка, виявляється, дає людям не тільки світло, а може рухати й механізми. Незабаром стало відомо, що в нашому губернському місті Харкові пішов по одній колії електричний трамвай, загрожуючи витіснити з вулиць стару "конку" — металеві вагони, яких підтюпцем тягли по рейках впряжені коні.
Аж ось 1910 року і в нашому місті збудували першу електростанцію. Мій батько, який на той час мусив через залізничну катастрофу кинути свою працю машиніста, пішов працювати туди електромонтером. Щодня він зрання до пізнього вечора проводив електрику в різні контори, крамниці та квартири крамарів і урядовців, але йому кортіло освітити чарівним світлом і нашу квартиру. Проти цього рішуче заперечила квартирна хазяйка:
— Що ви! Зробити електричне освітлення, щоб хату спалило? І не думайте!.. Електричний дзвінок — то ще так-сяк, хоч і така штука дуже небезпечна, а про ті електричні лампочки, що сліплять очі,— і слухати не хочу!..
Довго батькові довелося умовляти стару, всяко переконувати, що ніяка небезпека від електрики не загрожує, поки хазяйка нарешті піддалася: важко зітхнула й, махнувши рукою, пробурмотіла:
— Та робіть уже, як знаєте. Мабуть, від цієї диявольської напасті нікуди вже не втечеш!..
Одного осіннього вечора засвітилася електрика і в нашій квартирі. Це було справжнє свято, яке затьмарила, на жаль, другого дня двійка за домашнє завдання. Адже я цілий вечір не міг одвести очей від сяйва лампочки, що владно вабила до себе й переносила думку в казковий світ новітньої техніки... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Семен Іванович Пальоха | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4018 | Борис Антоненко-Давидович | Семен Іванович Пальоха | СЕМЕН ІВАНОВИЧ ПАЛЬОХА
Мисливська поема
Частина І
ОКРИЛЕНІ ОБРІЇ
В. Охрименкові
Я ВИРУШАЮ НА ПОЛЮВАННЯ
З того часу, як я став мисливцем, найкращі літні місяці втратили для мене свою ціну: вони заборонені для полювання. Червень і липень для мене тягнуться в напруженому чеканні, бо лиш першого серпня я зможу по-справжньому взятися за рушницю. Але моя ловецька пристрасть прокидається геть далеко раніш.
Скоро почнеться на Дніпрі скрес і визволений Славута понесе на своїх потужних вільних грудях розтрощені крижані кайдани до Чорного моря, мене охоплює незрозуміле хвилювання. Чи то березень зненацька нагадав мені, що за літами, за весняними водами мчать у неповоротну далечінь десь і мої роки, чи то мені стало шкода моїх весен, чи ще щось. А втім, високо в небі чути бентежний клекіт. То летять журавлі. Але не журні жалібні стогони:
Чути "кру, кру, кру",
В чужині умру;
Заки море перелечу,
Крилонька зітру...
долинають із високості, а — радісні, заклопотані поклики зморених, далеких мандрівників, що повертаються на свою землю. Вони сповнені турбот за нові оселі, за нові гнізда, за свою кохану, за майбутніх безпорадних нащадків, що, клацаючи непевними дзьобами, без угаву просять їсти. Немов вертаються вони до нового оновленого життя. Щасливі птиці! І шкода, що високий мур кам'яниць сховав від моїх очей тріпотливий журавлиний шнур...
Навесні мені часто сняться болота. Сумні, забуті, покинуті, вони оживають тепер знову. Там день у день прилітають веселі вигнанці, й на неприглядних трясовинах буяє молоде відродження. Кулики, чирята, крижні, валюшні, бекаси, дупелі поспішають щодуж на старі займанища. Я завжди з насолодою і якоюсь незрозумілою тривогою читаю коротеньку газетну хроніку "Рух весни", де подають щоденні звіти за приліт птахів. У тих сухих словах мені вчувається тріпотливий струмінь вічного, нездоланного життя.
Прилетіли птахи! Весна!..
Полювання для мене починається не з першого серпня. Ще тридцятого липня я дістаю, після піврічної перерви, свої мисливські причандали, сідаю на дві години набивати порожні гільзи, і це фактично є вже початок полювання. Вистріляні торішні набої, порох, шріт і навіть маленька бляшана мірочка й барклай одгонять мені тими ловецькими просторами. І я не знаю, чи я вкладаю в яку іншу роботу стільки любові, дбайливості й старання, як у нескладне, механічне набивання гільз. У кожному готовому набої — не тільки витрачена моя енергія, а й якась невловима частка самого мене; з цими набоями я вийду на болота й озера, і кожний постріл їхній буде як молодий крик моєї нестримної, дикої радості.
Я переживаю полювання вже коло свого письмового столу, де рукописи, словники й недочитані книжки боязко поступилися перед зухвалими шерегами готових набоїв і ворохом мисливського начиння. Я навіть почуваю якусь гіркоту невдоволення, що все вже готово і робити, власне, немає чого. Але, щоб уздовжити, бодай хоч трохи, той зв'язок із післязавтрашніми болотами, я ще раз переглядаю мій патронташ, переміщаю в ньому набої з різними номерами шроту і перекидаю за плече ягдташ, вдесяте зазирнувши в цівки рушниці. Вони ідеально чисті. Ані порошинки на благородному блиску металу. Тепер уже абсолютно нема чого робити й мені лишається тільки спати. Та мені довго не спиться. За вікном до міста вдираються перші таємничі вістуни літнього ранку, а мої безсонні очі втокмились у темні померки стелі. І здається мені, що в темряві виступають обриси оситнягу і пружні зелені стеблини загадково ворушаться...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Ті, що позбулися "націоналістичних" упереджень
Борис Антоненко-Давидович — Шурабуря
Борис Антоненко-Давидович — Пиріжки, пиріжки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Пароплав іде о четвертій пополудні, і я ще маю досить часу працювати. Та то омана: я надарма нарізав із десяток паперових аркушиків і взявся за перо — перо тремтить у моїй руці, і перший рядок так награмузляно, що я не можу впізнати свого письма, а моя думка сполохано кружляє широкими просторами, не годна зосередитися на тексті перекладу. Я працювати не можу, бо я відчуваю вже далеку замріяну далечінь, і небо викотило на всю велич розпечене сонце, обіцяючи на завтра добру годину. Я непомітно загаюю час на дурниці, поки в двері не стукають похапливі кулаки. Це Вадим і Гордій, мої щирі мисливські приятелі. Вадим — експансивність, Гордій — флегма. Вадим цибатий, Гордій присадкуватий. Мені випадає середина — бути й тим і тим, щоб завершити злагоду й гармонію нашого невеликого товариства. А втім, вони обидва зараз — піднесення, і я долучаю до неї своє, чисто як у дитини, захоплення, що нараз вибухає в мені з потрійною силою, коли я сквапно застібаю ремінь патронташа й перекидаю за плече ягдташ. Наші чоботи стукають пішоходами лунко, наші кроки сягнисті, й хода весела. І я, далебі, не уявляю, чи є така сила, щоб могла б спинити нас зараз і завернути додому. Ми втрьох — спрагла жага й рвучкий рух уперед, мерщій до пароплава, далі — Дністром, до Семенової хати й — на болота.
І глянути на цих збадьорілих, радісних хлопців, що йдуть поруч мене (та й які вони хлопці! На селі вони давно були б уже "чоловіками"), — хіба поймеш віри, що це, власне, своєрідні, так би мовити, а все ж — убивці. Завтра вони вбиватимуть маленькі пернаті створіння, що сьогодні й гадки не мають про небезпеку й мирно хлюпостаються поміж різаком і лататтям. Ах, ця вічна проблема вбивства! Хай замовкнуть нерозважні гуманісти, що волають проти дикунства полювання, але залюбки споживають зовсім безборонні й довірливі свійські кури та качки. Яка, зрештою, різниця — чи я вбив, чи вбив хто інший, коли сам я їм м'ясо й тим самим сприяю вбивству... Коли я вперше побував на бойнях, мені здалося, що різники мають бути конче дефективними. Людина, що раз у раз устромляє ножа в горло підв'язаної догори ногами, очманілої корови, гадав я, повинна мати якусь психічну травму. Закони охорони праці повинні були б, Здається, вважати різниковий фах за психічно шкідливий, і діти, до яких повертається ввечері після скривавленого дня різник, мусили б жахатися свого страшного батька. Та все це теревені. На різникове сумління не па-да& жодної краплини коров'ячої крові, і він почуває себе не гірше від того робітника боєнь, що виймає з теплого ще коров'ячого тулуба тельбухи або вантажить заморожене м'ясо у вагони коло пакгаузу.
Та облишмо цю хистку філософію. Не на часі вона, й не нам, обважнілим від нашого мисливського риштунку й сповненим ущерть, що аж через вінця ллється, життєвої радості, не нам розв'язувати ці питання. Скажемо правду: ми йдемо полювати, цебто стріляти тварин. І мене не вражають хижацькі блиски, що займаються ще тут, на міських вулицях, не тільки у Вадимових очах, а й у мирного, трохи навіть, як на мисливця, млявого Гордія. Полювання — це одчинена брама для приспаних, прадавніх атавізмів, це — поворот до примітиву. Воно позначається і в нашій мові: скоро я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, як моя лексика швидко бідніє, поступаючись перед нечленоподільними звуками, а в інтонації чуються знайомі хрипкі ноти неперевершеного дядька Семена. І цей дядько Семен, що, здається, міг би прекрасно правити в антропологічних сховищах за живого експоната з сивої давнини, троїться зараз і воскресає в кожному з над. Але ДЯДЬКОВІ Семенові ми присвятимо окремий розділ. Він вартий того.
ПАРОПЛАВ ЩЕ РІВНО О ЧЕТВЕРТІЙ
Ми, захекавшись, прибігли до пристані, бо пароплав іде о четвертій, а наші годинники загрозливо показують великою стрілкою за чверть. Вадим, як найвищий, з лютим виглядом протискується наперед, а за ним і ми вдираємося до черги. Черга нетерпляче тупцяє на місці, лається, хвилювання її росте, але ми ні на крок не наближаємося до далекого віконця, де флегматичний касир звільна видає квитки. Міфічний Харон, що перевозив душі небіжчиків на той світ, певно, порався швидше! Ні годинник, на якому вже за п'ять четверта, ні галас роздратованих пасажирів — ніщо не може зламати того класичного супокою касира. Байдужий, далекий від суєти, глибоко переконаний, що все на світі тимчасове й минуще і через те нема ніякої рації поспішати, касир так спроквола видає ті квитки, що ми, напевно б, залишились, якби пароплав як звичайно не спізнився.
Пароплава немає ще навіть коло пристані й невідомо, коли він прибуде. Дарма що він починає свій рейс із Києва, ніхто на пристані із службовців держпароплавст-0а не скаже вам бодай приблизно, коли піде пароплав. Ви навіть образите контролера коло сходів до причалу, якщо спитаєте про це, і він матиме цілковиту рацію гримнуть на вас так само, як він кричить зараз на нас:
— А я відкіля знаю! Прийде — і сядете; одійдіть назад! Голос йому такий грізний і безапеляційний, що годі
сперечатись. Він навіть не хоче пустити нас до буфету, що розташувався коло самого причалу, на воді.
— Почнеться посадка — підете. А зараз — одійдіть назад!
Годі йому доводити, що під час посадки користуватись буфетом не можна, що треба було б буфет перенести на суходіл, — все це марно: на лиці йому твердість і погорда.
— Таке розпорядження!
Ми не сперечаємось. Ми знаємо, як недоцільно щось доводити співробітникові нашого Дніпровського пароплавства, де є свої закони й традиції, і до того ж ми такі великодушні зараз, що ладні простити пароплавству все, аби тільки мерщій прийшов жаданий пароплав.
Ми відходимо подалі вбік, складаємо свої речі й сідаємо на колоди терпляче чекати. Ми не від того, щоб і спочити після біганини містом до пристані, але тут відбувається сценка, що незмінно повторюється з року в рік кожного разу, коли ми їдемо на полювання. Вона немовби спеціально запланована для Вадима.
Скоро ми поскладали рушниці, ягдташі та рюкзаки, як коло нас збирається знудьгована бездіяльним чеканням юрба сільських парубків. Вони оточують нас щільним півколом і так зацікавлено розглядають, немовби ми не звичайні собі мисливці, яких вони безліч разів бачили, а перші солдати невідомого чужоземного десанту, їхня безпосередня цікавість дратує Вадима. Його очі звужуються і, як зацьковані, бігають по дебелих чоботях І домотканих сільських галіфе, а губи сердито шепотять чи то до мене, чи до Гордія, чи до самого себе:
— Уже зібрались!.. Цирк!.. Терпіти не можу!.. Наперед протискується якийсь бородатий дядечко й
добродушно питає Вадима:
— І куди ж ото на охоту?
Вадим мовчить. Очі йому звужуються ще більше, й на стулених губах накипає лють. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Сибірські новели | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4086 | Борис Антоненко-Давидович | Сибірські новели | Сибірські новели
ЧИСТКА
Якби не деякі несподівані обставини, що склались останнім часом, ніхто в київській філії видавництва "Книгоспілка" не побоювався б чистки, що мала незабаром статись. Чистка — звичайне явище кінця двадцятих років, коли-не-коли воно потрясало не тільки радянські установи, а й партійні організації, вишукуючи недобитків розтрощених класів та всякі рештки минулого, що якимось способом прослизнули між пальцями каральної десниці революції й причаїлись до слушного часу по установах, а то й пролізли в лави партії. Нема нічого дивного, що влада хотіла позбутися всякого непевного елемента. Але це не могло бентежити співробітників київської філії: тут не було колишніх поміщиків і капіталістів чи жандармів, поліцаїв або білогвардійців, усі знали одне одного, бо попали до "Книгоспілки" якщо не з дореволюційних дрібних українських видавництв, то з кооперації, проти якої радянська влада нічого не мала проти. Щоправда, не було в київській філії й комуністів: редактор місячника "Нова громада" та комірник не могли скласти партосередку, але всім відомо, що кооператори не дуже пнуться в партію, тим-то не було чогось особливого в тому, що директор філії Качеровський був безпартійний. Але два тижні тому Качеровського, так само, як і головного редактора філії Татаренка, раптом арештовано для всіх було ясно, що ніякої іншої причини, крім політичної, не було і не могло бути, але до чого тут політика? Обидва вони аполітичні, цілком лояльні радянські службовці, ні в минулому, ні поготів, тепер, ні в чому не замішані, навіть на недавньому процесі СВУ в Харкові ні їх, ні взагалі будь-кого з "Книгоспілки" не згадувалось, і раптом — ну просто як грім серед ясного неба — ці арешти!!!
Попервах здавалось, що це якесь непорозуміння, котре ось-ось з'ясується, й Качеровський з Титаренком повернуться на свої старі місця, тим більше що й досі нікого не призначено замість них і їхні обов'язки тимчасово виконують випадкові люди. Проте тиждень тому до книжкової комори видавництва прийшли якісь офіційні особи й (виду тіли кілька видань київської філії). І вилучили саме те, до ні в кого не викликало ніякого сумніву як-от читанку для молодших класів трудшколи Іваниці котру не раз видавали й перевидавали, або дуже потрібну в сільському господарстві книжку Коменданта "Розводьте кролів". Це вразило всіх чи не більше за арешт Качеровського й Титаренка, бо не можна було добрати причини, підстави, сенсу для цього вилучення. Хтось висловив здогад, чи не спричинилось до цього те, що Іваниця пройшов по процесу СВУ й був засуджений на скількись там років, а Комендант перебуває під слідством? Усе це було дуже загадкове, туманне, що таїло в собі прикрі несподіванки й у цих умовах недалека чистка стала видаватись багатьом не просто черговою кампанією, а спеціально за планованим до київської філії заходом, від якого годі сподіватись чогось доброго.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Про самого себе
Борис Антоненко-Давидович — Мама більше не любитиме Катю
Борис Антоненко-Давидович — Де когут піє на три держави
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
"Дивне яке прізвище — Комендант! — подумав бухгалтер Микола Степанович Семенець, переглядаючи список вилучених книжок, щоб списати їх з балансу. — Не інакше як з вуличного прізвиська утворилось. Але що могли знайти в комендантських кролях і взагалі в кролівництві контрреволюційного?"
Про арешт Коменданта Микола Степанович не чув — він жив вузькими інтересами "Книгоспілки" та своєї сім'ї й що було поза ними, його мало обходило, але Коменданта, цього енергійного, кремезного чолов'ягу, він знав як автора і трохи як людину. Заповзятливий, ворушливий, незважаючи на свою поважну статуру, він пішов би далеко, якби йому дати волю й простір. Ким тільки він не був і за що тільки не брався! Був представником у Києві органу ВУЦВИКу "Вісті", утворив був своє приватне видавництво "Сяйво" й видав непогано кілька цікавих книжок, нарешті захопився кролівництвом. Сам розводив на своїй київській квартирі кролів, підбивав на це інших і навіть написав книжку "Розводьте кролів", яку видала київська філія "Книгоспілки". І що в ній міг наплутати цей запопадливий, серйозний чоловік, що брався за всяке діло сумлінно й поважно? — не сходив з дива Микола Степанович, знявши в задумі окуляри й жалкуючи марно витрачених на видання книжки книгоспілчанських грошей і праці автора, котрого не рівняти до тих теперішніх молодих шмендриків, що лізуть до видавництва своїми незугарними віршами й оповіданнями.
Хоч у видавництві всі вважали, що вилучення книжок є небезпечна прелюдія до чистки, але Микола Степанович не боявся чистки. Що вона йому? Його минуле — ні блискуче, ні ганебне: син колишнього конторника поміщицького маєтку. Ні пан, ні мужик, щось посередині. Соціальний прошарок, як висловлюються на мітингах. Але таких "прошарків" по установах — хоч греблю гати. Освіта? Та майже ніякої! І тут до нього не причепляться, не спитають, яким коштом здобув її, бо дітей робітників і селян не дуже густо було в гімназіях та університетах. Церковнопарафіяльна школа, що її закінчив колись з похвалою, в рахунок не йде, а всього іншого, геть аж до тонкощів подвійної італійської бухгалтерії, дійшов самотужки, самоуком. І все ж ніхто не може сказати, що він, підтоптаний уже бухгалтер Семенець, — гірший від тих дипломованих бухгалтерів, котрі покінчали комерційні інститути. А якщо додати його обізнаність з літературою, то хай ще позмагаються з ним оті дипломовані. Ще змалку Микола Степанович полюбив книжку й був начитаний. Щоправда, читав він без певної системи — все, що попадало до рук, та все ж непогано знався на російській класиці, черпонув трохи й з перекладної літератури — і то не тільки там, скажімо, Вальтера Скотта або Мопассана, а й Гюго, Золя, Гамсуна. Навіть Шпільгагена прочитав. А що вже до української літератури, то хтозна, чи міг би з ним потягатись перший-ліпший студент-філолог, а то й теперішній молодий критик. Недарма ж бо ще за довоєнних часів Микола Степанович працював маленькому українському видавництві "Криниця". Крутився він там зрання допізна, складаючи рахунки, пакуючи книжки, часом, коли не було кому, одвозячи їх на пошту, а заробляв за це копійки. Але в нього й думки не було про якийсь більший заробіток на такому, як казали тоді, святому ділі. Головне, щоб українська книжка була дешева й широко йшла в народну гущу.
Отаким ентузіастом-безсрібником і попав Микола Степанович просто з "Криниці", ліквідованої за перших років радянської влади, до потужної "Книгоспілки", де став за бухгалтера київської філії. Так хіба ж за це можна йому закинути щось на будь-якій чистці? Хай би хоч наполовину так самовіддано працювали тепер у видавництвах, як вони колись у тій маленькій, бідній "Криці".
Микола Степанович лагідно жив і працював з людьми, йому можна було не боятись, що хтось наклепає на нього якусь вигадку під час чистки. Не полюбляли його тільки молоді письменники, яких наплодилось тепер так багато, що їх і не запам’ятаєш усіх. Річ у тім, що Микола Степанович, за криничанською звичкою, всіляко намагався зменшити авторський гонорар задля здешевлення української книжки. Він і досі не міг позбутись давнього погляду, що українському письменникові досить і тої слави, що його надрукували, а не те щоб розкошувати на авторському гонорарі.
Єдиний виняток серед молодих письменників він робив Валеріанові Підмогильному. Творів його Микола Степанович не читав, бо Підмогильний працював у київській філії молодшим редактором; сюди його взяв криничанин Титаренко, щоб передати комусь свій досвід і знання у видавничій справі. Чемний, розумний, хоч з обличчя видавався ще зовсім дитиною, цей молодик, кажуть, знав навіть французьку мову й перекладав з неї на українська, але до бухгалтерії він заходив тільки одержувати платню, а не гонорар, і це якоюсь мірою сприяло його симпатії до Підмогильного: не якийсь там плужанин або гартованець, а таки справді письменник.
Якщо б хтось із тих шмаркачів, що їх Микола Степанович і за письменників не вважав, спробував би розтулити проти нього свого писка, за нього неодмінно заступилась би дирекція філії, котра високо цінила його працьовитість і точну, завжди "в ажурі" роботу. Шкода тільки, що за всяким клопотом дирекція забувала матеріально заохотити копітку роботу свого бухгалтера, тому зарплата Миколи Степановича лишалась та сама, що й за тих часів, коли нові радянські гроші, червінці, були в ціні, тоді як авторський гонорар набагато підвищився. Проте Микола Степанович не ображався: платні ставало сяк-так на скромне прожиття, а чого ж іще треба? Щоправда, теперішнє видавниче діло в "Книгоспілці" не назвеш святим (тут, на думку Миколи Степановича, видавали часом такий непотріб, що в "Криниці" нікому й на думку б не спало переводити дорогий тепер папір на таке катзна-що), однак діло було корисне, ширило освіту й культуру. До того ж Микола Степанович відповідав тільки за фінансові справи й на зміст видаваного не мав ніякого впливу — то клопіт головного редактора, директора філії та столичного харківського правління "Книгоспілки".
Що ж іще могло бути сумнівного в його біографії, яку під час чистки треба показати всім навиворіт? Військова служба. Ні в білих, ні в червоних він і близько не був, не служив навіть у царській армії через плоскостопість та велику короткозорість. Не належав ні до якої політичної партії, хіба що у сімнадцятому та вісімнадцятому ходив часом на маніфестаціях під жовто-блакитними прапорами... Але ж хіба він один там ходив, та й коли це було!
Ні, і тут нема чого турбуватись, а все інше було таке звичайне, що на ньому навряд чи могли спинитись пильні очі одружений, дітей нема, на утриманні — хвора на туберкульоз дружина й старі немічні тесть і теща. З такими анкетними даними можна спокійно йти на будь-яку сувору чистку.
Але як списувати вилучені книжки? На підставі чого вони вилучені? Чому? Для бухгалтерії потрібні точні пояснення, папірець, документ. З цим і пішов Микола Степанович до молодявого секретаря філії Кондратюка, а воднораз і поінформуватися, що ж діється на світі, коли почали вилучати такі потрібні книжки.
— Шукають шкідництва... — махнув рукою Кондратюк.
— Як то, — шкідництва? — не зрозумів Микола Степанович, аж зняв з подиву свої лупаті окуляри.
— А так: вважають, наприклад, що ми, видаючи, приміром, читанку Іваниці, робили не користь, а шкоду.
— Та ми ж виконували замовлення Наркомосвіти!
— Так само, як виконали замовлення Наркомзему, видавши книжку Коменданта "Розводьте кролів", — саркастично зауважив Кондратюк і додав: —А тим часом виходить, як зафіксовано в акті про вилучення, "виконували соціальне замовлення куркуля"...
— До чого тут куркуль?! — обурився Микола Степанович. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Синя волошка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4042 | Борис Антоненко-Давидович | Синя волошка | ...Стисну міцно долонями скроні, зіпрусь ліктями на вогку лутку, прилипну чолом до холодного скла і зв'яжу зморений погляд з ліхтаревими плямами на калюжі серед пішоходу... Тоді зашелестить і прочинеться на грудях моя травнева радість, заспіває гімни сонцю розгойдана вулиця, і встане на ввесь свій зріст така близька, така далека Синя Волошка...
Тоді потечуть по байдужих, сухих нервах струмки веселі, барвисті, наївні, поєднаються й зіллються в гармонію любові моя туга з радістю і будуть шепотіти, співати до самого ранку. А ранок висмокче туманами сірими золоті обручі на калюжах, погасить зморені ліхтарі, розплеще вулицями до базару болото буднів, і враз захолоне в кутку знесилена думка, повисне павутинням у самотній кімнаті моя мережена туга, і вмре, не діждавши сонця, перетята радість, як умерла Синя Волошка...
Сірий ранок нахабно розглядатиме по кімнаті розкидані речі, сизими плямами підлізе до фотографічної картки, на вулиці виставить новий покрашений дах, і вийдуть замітати брук двірники.
Я піду тоді до ліжка, одвернусь од чорного на стіні килимчика, і щемить мені жаль за старим, іржавим, пробитим шрапнеллю дахом і кулеметами подзьобаним муром, і десь на півночі грудей блиснуть холодні заграви і я засну.
А надворі буде розташовуватися по-хазяйському сірий, беззмістовний, холодний осінній ранок...
Одлетіли зелені сни, і перед очима встала порожня кімната й заповнила груди. Я тихо встав із ліжка, підійшов до столу, а з кутків линуть до мене тінями мої згадки. Вони плазують днями по моїх книжках, по зав'ялій, забутій квітці; як діти, торкнуться блідого лиця на фотографії і, нарешті, ляжуть навколо ліжка, мов вірні старі пси, на ввесь час довгої осінньої ночі... Надворі стогнуть обшарпані дерева і стукають благаюче кощавим гіллям у вікно, плачуть дощі, і тільки дико сміється — радіє чомусь вітер.
Коли надворі дощі — в моїх грудях холонуть айстри далеких спогадів і ворушиться думка в золотому мотлосі старого листя; я механічно ходжу на роботу, виконую свої невеликі тепер обов'язки, а решту — вечір, ніч і передра-нок я віддам осені.
Осінь!..
Коли з острахом поверх лутки тріпотить увечері останнє листя і змерзне на обрію небо, я заграю на бузкових струнах мого смутку, і його осінні акорди будуть стиха звучати цілу ніч уві сні, аж поки не кинуть останнього погляду смерті айстри і віддадуться на поталу ранкової негоди — в моїх грудях усе ж буде жити й квітнути Синя Волошка...
Таке наївне, хороше дівча...
На скронях з-під білої, зав'язаної позаду хустини, безтурботно сюди й туди теліпаються дві коси-халамидниці (вічна перешкода в партійній роботі) і просто, крізь серйозно-насуплені, зовсім дитячі брови дивляться дві сині волошки. Сині, сині. Запах селянської ріллі зіллявся 3 шумами міста, а мені здається, наче полтавські лани розпанахали груди й на перелозі на подив місту породили тільки дві сині волошки.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Водяний мак
Борис Антоненко-Давидович — Воскреслий Ікар
Борис Антоненко-Давидович — Ті, кому вільно все
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
І вийшло —"товаришка Саня".
— Я дивлюсь на це питання принципово. З точки зору фізіології, мені здається... і т. д.
Це в звичайній розмові. Але там, де сходиться в фокусі золоте проміння мого світовідчування, вона — Синя Волошка. Таке наївне, хороше дівча...
Якось зненацька, на тлі забруднених столів, розкиданих паперів, під полохливий спів "Ремінгтону", вона з'явилась серед нас. Ми — це вірні, як яничари, молоді джури перламутрових ранків наших мрій, і сухорляві, поважні фахівці партійних справ.
Тоді не замітали бруку двірники: вітер свобідно й неохайно розносив по вулицях лушпиння, папірці; очима кістяка виглядали вітрини крамниць, і бавилося на руїнах будинку сонячне проміння. А коли насував вечір — торохкотіли постріли, торохкотіло серце, і тільки мобілізована думка — вперед: — Мусимо! Мусимо! Мусимо!
На парканах кричали наші плакати й луною відгукувались вони на забрудненій підлозі вокзалу, а свіжі телеграми шарпали туго натягнуті нерви, чорними прапорцями позначали нові місця на карті, і підступали все ближче, ближче...
Зелена хвиля сіл уже била одлив, а вона стала перед нами з свіжим запахом далекої вже ріллі, двома волошками між каштановими косами і складеним заліком з остеології.
Поза її дрібненько написаною анкетою, я знав, що десь далеко лишилось Полтавське село з маленькою Малайкою, про яку вона могла із запалом і сестриною любов'ю розповідати кожний раз нову, мабуть, соту, подробицю, потім, на столі в її маленькій кімнаті з плахтою лежить іще не загорнутий "Кобзар" і неохайно розрізана гребінцем "Держава і революція" Леніна; що ж до медінституту, то він надовго тепер застиг на гістології.
Я сиджу на поламаному стільці в її кімнаті і розглядаю тоненьке скло кількох гістологічних препаратів. Революція перебила її практичні праці, і довгий ряд зеленуватого скла стоїть нерозпочатий, але дзвінкий, майже дитячий голос уривається в мої думки:
— Що ви роздивляєтесь? Покиньте. Краще допоможіть мені перевірити тези; я цілий день сьогодні друкувала,— і вона пильно подивилась на свої пухлі, забруднені чимось синім, маленькі пучки.
— Гістологію, мабуть, важко поєднати з революцією?..— кинув я, посміхаючись, але вона добувала вже з-під купи книжок папери й зневажливо махнула рукою:
— Хіба тепер до медінституту? Успіємо ще!..— А потім серйозно й переконано додала: — Міщанство!
Я дивлюсь на її заклопотане лице над писаними аркушами й думаю: "Ще б не вспіла! Та вона ще кілька інститутів зможе закінчити, поки зовсім виросте... Одначе — як це з села могли вийти такі тоненькі, тендітні пальці й —ціжний колір лиця?.."
П обличчя раптом засяяло далеким затишком гаю, і вона, нахилившись до мене через стіл, сказала:
— А знаєте, я вчора одержала від Маланки листа... Ви тільки подивіться, як вона вже пише.
Вона хутко витягла з шухлядки клаптик заялозаного паперу з великими карлючками і, сунувши його мені, майже прошепотіла таємничо:
— Але аби ви чули, як вона з "Кобзаря" декламує! Я посміхнувся:
— Це продукт уже вашого виховання?
Синя Волошка ображено й здивовано глянула:
— Ну-да, а як же? Хіба "Кобзар" — що таке?
Я розумію її. Для неї "Кобзар" — рідніший і зрозумілі-ший за "Капітал". Вона вже переконуюче, піднесено доводить мені:
— Та коли б тільки "Кобзаря" прочитав од слова до слова кожний наш селянин,— у нас не було б своєї національної контрреволюції!
Чим я можу їй заперечити, коли я напевне знаю, що то "Кобзар" привів її до нас? Хто зна, чи прочитає вона колись "Капітал", але напевно — вона ще довго розв'язуватиме "Кобзарем" світові проблеми класової боротьби. І хай! Я пригадую улюблені Павлові слова: "Важні не шляхи до істини, а сама істина". І в моїх очах променяться її прудкі, уривчасті рухи й щирість захоплення. Вона— таке наївне ще дівча!..
Ліда нервово мотнулась у кріслі, і її подзьобане трохи ластовинням лице вкрилось саркастичними зморшками:
— Звичайнісінька арцибашівська "Санінщина"! Але, перепрошую, до чого тут марксизм і марксисти?
— Ні, не "Санінщина". Коли в арцибашівського Саніна — це не більше як аристократична забаганка, шукання помацки шляху з нудоти та гнилі суспільних традицій, то в мене...— Павло відкинув назад волосся і встав: — То в мене, товаришко Лідо, це — один із найперших засобів нашого цілковитого визволення. Я кажу цілком свідомо, що, доки нерозв'язане питання відносин мужчини й жінки, комунізм у побуті — далекий ще до здійснення. Ліда, зрадівши, підскочила:
— Відносини, товаришу, це зовсім інша річ, але — сказана вами попереду думка! Думка ваша!
— Я від неї й не відмовляюся,— ніби здивувався Павло.— Кажу конкретно: знищіть ви статевий акт, винайдіть натомість якийсь штучний засіб продовження роду, і людство згниє. Згниє, повірте, швидше, ніж якась працьовита громада. Рухнуть ураз усі ідеї, всякі естетики, моралі... Розумієте — все!
Ліда штучно й нервово засміялась, і по тому, як блимали хутко її повіки, видно було, що Ліда таки добре злиться.
— Ха-ха-ха! Ліжко є стимул суспільних рухів! Ідеально! Ні, це просто надзвичайно! Цілком "по-марксів-ському"!
Павло нетерпляче сказав:
— Да, в такому стані світ засмердиться й висохне швидше, ніж ставок без джерела.
— Чудесно! Це ж просто — красота! Ви тільки вслухайтесь, товариші...
Павло, незважаючи на останні Лідині слова, казав далі:
— Світ, хоч би як це вам було дивно,— загубив би тоді все. Але не будемо утрирувати слів, товаришко Лідо. На тлі соціальних рухів, перед класами, в середині їх, стоїть нерозв'язаним це питання. І коли буржуазія не може його вирішити через певні економічні умови свого соціального стану...
— Які ж це умови, цікаво? — іронічно спитала Ліда, але Павло спокійним уже і навіть лекторським тоном відповів:
— Маєте: роль власності, спадкоємства, комерційних розрахунків, на чому й грунтується, до речі, її мораль у цьому питанні... так, прошу — це ж не значить, що ми в добу руйнації всього дотеперішнього укладу життя повинні від нього відмахуватися. Ні. Я вимагаю — якнайшвидшого розв'язання. Рішучого. Кардинального. І я ще раз повторюю, що відносини жінки й мужчини, визволені від усяких наших забобонних ланцюгів, будуть прекрасні. Так-так. Я підкреслюю — прекрасні!
Мені, власне, не хотілось висловлюватись, але я отруїв Павлове піднесення краплею скептицизму:
— З таким же успіхом ці відносини можуть завжди доходити до потворства.
Павло сердито кинув:
— На всякого мудрагеля — досить простоти. Для цього, товаришу, потрібні лікарі.
Але на нього вже наскочила Ліда:
— А проституція, венерія! "Прекрасні"!..
— Через те, що вони існують, та й не тільки вони — прошу: онанізм, усякі статеві анормальності й психічні каліцтва у зв'язку з тим, сімейні трагедії, або краще — трагедії оміщанювання сім'єю... Да. Через те я й кажу: це питання нас тисне — розв'язуйте його швидше. Але сантименти відносно так званого "кохання" — облиште. Запам'ятайте раз і назавжди...
Павло глянув на Синю Волошку і, зупинившись на слові, посміхнувся й повагом додав:
— Це особливо буде корисно для товаришки Сані — вона, здається, ще надто молода...
Синя Волошка враз зашарілась і, удавши ображене лице, серйозно, але пошепки сказала:
— Мені вже вісімнадцять...
— Да. Так існують два елементи: статеве чуття (і це найперше!) і потім, звичайне психологічне явище — симпатія. Коли вони хвильово гармонують, буває так радісно, хороше... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Сізо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4026 | Борис Антоненко-Давидович | Сізо | З "Сибірських новел".
СІЗО
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Сізо — це не якесь французьке чи італійське слово, як то може видатись людині, не обізнаній з таборовою термінологією; це — скорочена назва спеціального ізолятора, цебто таборової тюрми, чи, як її називають кримінальні злочинці, — перетюртюрми. Букачачинський сізо має свою хоч і коротку, але досить характерну історію, вельми відмінну від його попередника — шізо, цебто штрафного ізолятора, де сиділи всякі порушники таборового режиму. Шізо був дерев'яний, стояв серед інших службових споруд Букачачинського вугледобувного табору, мало чим від них відрізняючись.
Практика 1937—1938 років, коли треба було не стільки карати порушників режиму, скільки ізольовувати запідозрюваних у таборовій контрреволюції, виявила цілковиту непридатність невеликого шізо до нових вимог, а патріархальність умов утримання в ньому в'язнів одго-нила таким гнилим лібералізмом, що новий начальник табору, котрий заступив невідомо де зниклого героя тих кривавих років Кожана, перебравши владу, відразу заходився будувати сізо. Йому належала не тільки ідея, а й планування та вибір нового місця для цієї перетюртюрми.
Сізо вигнався за кілометр од табору на середині кам'янистої гори, де в'язні кайлами видовбали невелику площину, де, завдяки швидкісним темпам будівництва, незабаром виріс довгастий одноповерховий будинок, вписавшись у загальний краєвид гори.
Зовні сізо мав цілком пристойний вигляд: широкий ряд великих вікон без залізних щитів, не видно було навіть схованих усередині ґрат, вікна виходили на південну сторону, через що на їхніх шибках мало не цілий день ряхтіло сонячне проміння й можна було подумати, що ув'язненим тут живеться далеко краще, ніж у похмурих, кепсько освітлених бараках. Такий був фасад, чоло цього "хитрого будинка", як називали його в'язні. Інша картина була з протилежного, північного боку сізо. Широкі південні вікна освітлювали тільки коридор, де інколи походжав наглядач, зазираючи у вічка окутих залізом дверей камер, що прилягали до північної сторони. У самих же камерах була вічна пітьма, бо за вікна тут правили невеликі заґратовані відтулини без рам і шибок, перед якими височіла подзьобана кайлами стіна гори. Сюди не пробивався жодний сонячний промінчик, і новакові здавалось, що він опинився на дні щойно викопаної могили. Саме в цьому й полягала головна ідея будівництва сізо. Відтулини ніколи нічим не закривались, влітку через них проходило свіже повітря в камери, а взимку тут не страшні були люті забайкальські морози: напхом напхані людьми камери достатньо нагрівались тілами ув'язнених.
Новий начальник табору так захопився втіленням своєї ідеї в сізо, що занедбав видобуток шахтами вугілля, а тим часом у Західній Європі вже точилася війна, потроху хмарило й на західних кордонах СРСР. Потреба у вугіллі дедалі зростала, а видобуток його на Букачачинських шахтах падав. Певно, через це начальника незабаром зняли з посади, і в'язні не встигли навіть запам'ятати його прізвище. Зате вони добре пам'ятали його насмішкуваті слова, з якими він раз у раз звертався до них, навідуючись на будівництво свого улюбленця: "Будуйте! Добре будуйте! Старайтесь. Для себе робите. Не мені ж у ньому доведеться сидіти, а вам!"Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Живі картини
Борис Антоненко-Давидович — Усе може бути
Борис Антоненко-Давидович — Гроза
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
І яка ж примхлива людська доля! Саме цьому начальникові й випало бути першим в'язнем сізо. В'язням невідомо було, за який злочин — троцькізм, правий опортунізм, націоналізм чи ще якийсь "гріх" — колишнього начальника табору засуджено до розстрілу, вони знали тільки, що не за будівництво "хитрого будинку" він доскочив такої кари. І ось, поки відбувався касаційний період, натхненник і проектувальник сізо став його першим і єдиним поки що в'язнем. Здавалось, ідея побудови цієї "перетюртюрми" була мертвонароджена: чи варто ж було витрачати стільки будівельного матеріалу й людської праці заради одного непередбаченого в'язня! Проте, коли війна докотилася й до радянського кордону, а разом із тим прийшли з центру вказівки, згідно яких, мовляв, тепер активізуються ув'язнені в таборах вороги народу, знадобився, а далі цілком себе виправдав сізо, раз у раз розчиняючи двері своїх камер новому контингентові обвинувачених.
Ось у цю пору ми й познайомимося з цим цікавим закладом та його мешканцями.
ЦІНА МАХОРЧАНОІ ЦИГАРКИ
Для цілковитого завершення опису сізо можна сказати, що тільки бракувало на фронтоні напису: "Прихожий, облиш усякі надії", або ще точніше: "Забудь про життя кожний, хто опиниться тут". Але живий не може не думати про життя й усе, що зв'язане з ним, тому й у сізо на цьому, здавалось би, порозі смерті точиться своєрідне життя.
У камері № 3, де замість передбачених шістьох душ розмістилось тепер тридцять, тісно й душно. На дерев'яних нарах, що простяглись мостом від стінки до стінки, лежать тільки шестеро, решта — під нарами й уздовж стін на цементовій підлозі. Розташовуватись на нарах — привілей блатних; з фраєрів, чи, "по новій фені"*, чортів, тут може опинитись лише той, хто доскочив ласки блатарського отамана Івана Різаного. Перед ним шануються всі в'язні й побоюється начальство з вартою — такий то одчайдух. Його справжнього прізвища ніхто не знає, а — Різаний він через те, що не раз різався. Увесь його живіт посмугований довгастими й короткими шрамами. Проте тільки наївний новак може сприйняти ці сліди невдалого харакірі за спроби самогубства. Іван Різаний спрагло хоче жити, його девіз: "Ти помри сьогодні, а я завтра", і накладати на себе руки — йому й на думку не може спасти. Просто він добрав ефективного способу наганяти жах на всяке начальство й створювати собі репутацію такого зарізяки, що йому порішити когось чи самого себе — нічого не варто. Для цього він відтягає на животі шкіру, захоплюючи трохи й сальника, і протинає ножем згори вниз. Інколи, для більшого враження, він одрізає закривавлені шматочки шкіри й кидає їх в обличчя конвоїрам або вахтерам, що прийшли брати його, примовляючи: "їжте, хапайте, лідери! Подавіться, собаки!" Рідко коли напасникам щастило, витираючи обличчя від крапель крові, накинути мотузи й зв'язати Різаного, бо, озброєний гострим як бритва ножем, він спритно перетинав петлі й лишався неприступним. Звісно, простіше було б у таких випадках пристрілити Різаного, але варта не має права заходити в зону зі зброєю, а по-друге, Іван Різаний, за офіційним поділом в'язнів, є все ж соціально близький елемент — спотворена спадщина проклятого капіталістичного минулого.
' По новій фені (кримін. жаргон) — за новою блатною термінологією.
Не раз сидів раніше Різаний у шізо за таборовий грабіж, ґвалтування й бійки, і тоді начувались наглядачі й варта: сидить Різаний! Пильнуй, щоб не накоїв чогось, — зухвало втік би з-за ґрат, зарізав когось, а то, гляди, й спалив би весь ізолятор.
Але тепер, у сізо, Різаний припосів і збляк. І це не тому, що він боявся начальника сізо Коржа чи наглядачів Пальчикова й Сенотрусова — не з таких був Іван Різаний, щоб потерпати перед кожним, хто носить пушку чи дудоргу, цебто наган чи гвинтівку, — тут йшлося про принцип замкнення в сізо. Досі Різаний ніколи не працював у таборі. Як і кожний блатар, він вважав за нижче від своєї гідності ішачити на примусовій роботі. Якщо коли він і виходив з якоюсь робочою бригадою, то тільки не в шахту, а на якийсь поверхневий об'єкт, щоб розважитись або вчинити нову якусь капость. Начальство, знаючи, що Різаний "у законі", цебто додержується всіх приписів неробства блатного світу, не напосідало раніш на нього, бо роботи від Різаного не жди, а мороки й клопоту буде багато, тож ліпше хай сидить у зоні.
Та ось почалась на Заході війна з фашистською Німеччиною, а тут, на Сході, кожного дня можна було сподіватись нападу Японії з території недалекої від Бу-качачі Маньчжурії. Букачачинські шахти повинні були тепер не тільки забезпечувати вугіллям певний відтинок Транссибірської залізниці, але й творити запас на випадок руйнування шахт ворожою авіацією. Часи й порядки круто змінились, і на роботу в шахтах стали виганяти, не перебираючи, всіх в'язнів. Тепер не обминули й Івана Різаного.
— Я в шахту вугілля не клав і брати його відтіля не збираюсь, — спокійно відповів Різаний нарядникові й повернувся на другий бік досипати перерваний сон. Нарядчик зник, але за кілька хвилин повернувся з вихователем і вахтерами.
— Поки не прийде сюди Гітлер і не нагодує білим хлібом, я на вас поклав... з прибором! — сказав Різаний, розплющивши одне око й знову його заплющуючи, щоб мирно спати далі. Але цього разу спати йому не довелось. На Різаного накинулись вахтери, зв'язали й, мов дикого коня на аркані, потягли в сізо. Та й це було пусте — не первина Різаному! Неймовірне почалось тоді, коли його почали тягати в 3-тю частину на допити, де, на свій крайній подив, Різаний побачив, що йому шиють не що інше, як 57-му статтю, обвинувачуючи в контрреволюційному саботажі й контрреволюційній агітації, цебто роблять з поважного блатаря якогось паршивого контрика... Такого ще світ не бачив! Що ж сталось з Радянською владою й чи є вона тепер взагалі? Це зовсім дезорієнтувало Різаного, й на якийсь час він став трохи причмелений.
Проте авторитет його між п'ятьма блатними, що були в камері, не зменшився, він і далі верховодив ними, й йому належала лев'яча частка з того їстівного, котре всяким способом добували інші блатні. От тільки нема курива, а так же хочеться затягнутися хоч раз міцним махряком! Але де ти його візьмеш, коли навіть у вольняшек* стало туго тепер з тютюном. Відколи почалась війна, не стало тютюну не тільки в таборовій зоні, а й у висілковій крамниці, де можна було перше купити через вільні руки. Навіть слідчим 3-ї частини — Різаний сам бачив на власні очі — начальник одсипав кожному по третині пачки.
І все ж хоч би там що, а курити треба дістати.
'Вольняшка (таборовий жаргон) — вільнонайманий службовець або робітник у таборі.
Довго думав над цим Різаний, поки не спинився поглядом на Чмирі. Чмир, на прозвисько Шакал, чи, як він називає себе, Шикал, нервово метляється по камері з кутка в куток. Йому чи найбільше від усіх хочеться курити, і він аж стогне:
— Хоч би одну цигарку на всіх! Хоч маленького чинарика* потягти!
Різаний моргнув Чмиреві, й той заліз до нього на нари.
— Ти справді хочеш курити? — спитав Різаний без найменшої інтонації, іронії чи жарту.
— Питаєш! Аж вуха опухли — так хочеться!
— Ну, коли так, то слухай... |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Слово матері | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4 | Борис Антоненко-Давидович | Слово матері | Якби ви знали, паничі...
Тарас Шевченко
Це оповідання я почув від одного пенсіонера. Як і я, він зайшов ненадовго до нашого спільного знайомого, начальника цеху великого київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти років. Зацікавившись темою нащої розмови, він затримався. Ми говорили про стиляг, про бешкетників, про тих молодиків, у яких через надмірне захоплення футболом голова часом відстає в своєму розвитку від ніг. Господиня, подаючи нам склянки з чаєм, вставила і своє слово, скаржачись, що нашим дітям часто бракує належної пошани до батьків, що вони не слухаються і слово матері вже мають за ніщо. Тут господиня скоса глянула на своїх принишклих синів, старшого Юрка і першокласника Михайлика, які готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно читають підручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови дорослих.
Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших, але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя. Якийсь час він сидів замислений, ніби вдивляючись у невидиму іншим далечінь, що простягалась десь за деревами й будівлями, потім тихо застукотів пучками по скатерці і підпер рукою насуплене, мов обважніле від думок чоло.
— Так-так... слово матері...— тихо промовив він сам до себе. Потім одхилився на спинку стільця і повагом почав оповідати.
Мій батько був простий сільський коваль. Він був малописьменний, його шкарубка від молота й усякого заліза рука могла написати, та й то з великим напруженням, тільки своє ім'я і прізвище, але друковане він читав непогано. І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар" Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи, може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар" був для батька все. Він заступав йому і ті божественні книжки — всякі біблії та "житія", які ніколи не водилися в нашій хаті, і історію, і енциклопедію. Чи йому тяжко стане на душі, чи невдача яка, чи просто в неділю на дозвіллі — розгорне він, бувало, свого "Кобзаря" і завжди знайде там і розвагу, і раду, і підтримку. Батько запевняв, що, коли б усі люди прочитали та вдумались у "Кобзаря", тоді на світі настав би той благословенний час, про який сказав Шевченко:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Гришка-розвідник
Борис Антоненко-Давидович — На яку ступити?
Борис Антоненко-Давидович — Як воно починалось
Ще 87 творів →
"Слово матері" (скорочено)"Слово матері" (шкільні твори)
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Люди! А не пани, підпанки та всякі посіпаки, яких батько і за людей не вважав. Він так і казав, бувало: "Ну й багато ж людей на ярмарок з'їхалось, а панів так, що й не видати ні одного".
Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на своєму ковальському ділі, а як треба, то міг і за слюсаря впоратись. Любив він усякі нескладні механізми і сам своїм розумом доходив, що в них і до чого. Нашому сільському вчителеві він розібрав і склав зіпсованого стінного годинника, і той знову почав махати маятником і видзвонювати час; паничеві з поміщицького маєтку, чи, пак, економії, як тоді звали, склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на всю округу, і якби не сумління та гордість, що ними визначався батько, він міг би збити грошенят і жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився. З людей у кузні брав поцінно, "по-божому", як казали тоді, а якщо кого нужда допече й злидні обсядуть, то й так, за спасибі, зробить. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собі ціну.
Такою ж була і моя мати, яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не пишалася, коли в хаті заводилась яка зайва копійчина. Була розсудлива, не по літах поважна і статечна. От тільки щодо церкви вони не зійшлись трохи: батькові було байдуже — чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної неділі, щоб не піти на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, і я часто бачив, як зворушували її в церкві малозрозумілі божественні слова з "святого письма". Слухаючи їх, вона тяжко зітхала і не раз витирала мережаним рукавом свої очі. Точнісінько так само її розчулювала й доля Шевчснкової Катерини, яку батько не раз читав їй з "Кобзаря".
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме закінчив нашу церковно-парафіяльну школу, і треба було думати, куди мене далі поставити — чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки овець або телят пасти. І заманулось батькові повезти мене до міста, віддати в гімназію. Щоправда, гімназія була не про нас, "репаних", там учились діти чистішої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав я вже прудко, а ще краще вмів лічити і літери гарно виводив.
Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків "Кобзар", бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:
Не дуріте самі себе,
Учіться, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього "городського". Город, де повнісінько панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем, де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі паничі вчаться!
Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але батько затявся і стояв на своєму — світ синові розкрити, вивчити на механіка, а то й на інженера.
Набідкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько — голова сім'ї, споконвіку так заведено.
Батько й сам би хотів переїхати до міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим поміщиком. Панок це був задрипаний — в боргах, як у реп'яхах, але пихатий, шкідливий і мстивий.
Навесні в батьковій кузні й так завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської брички й не підійшов.
З'їв пан від батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.
Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства підбурює, і нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками йалетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не знайшли в нас, тільки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не жди — можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати — нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед волею матері.
Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п'ят — "на виріст". Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив мозолястою, загрубілою долонею по моїй стриженій голові і сказав на прощання:
— Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся...
З тим і поїхав назад.
Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє прізвище — Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителі з моєї української вимови. Але вчився я добре і, якби не те моє гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класі.
По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні канікули.
Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих я привітав її "по-городському":
— Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?
Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина.
— Зто я, маменька... Не смущайтесь...— промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
— Та як же мені, сину, не смутитися,— не второпала мати моєї вченої мови,— коли тебе в городі он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на матір, а їй з очей — кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матгнка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів:
— Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду... Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Слово-анкети | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4052 | Борис Антоненко-Давидович | Слово-анкети | (Мініатюри буремних літ)
ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ
Березень 1917 року. Сніг раптом осів, і перші веселі струмки вже підтинають його закляклу зимову непорушність. Порський вітрець увірвався відкілясь з-за Дніпра до міста і вільно мчить, безжурний, гомінкими київськими вулицями. І навзаводи з березневим вітром летять бадьорі, призовні звуки крилатої "Марсельєзи":
Отречемся от старого мира!..
На панелях де-не-де валяються збиті з вивісок установ позолочені царські орли, а на будинках уже майорять на вітрі червоні прапори. І скрізь — на солдатських шапках, на студентських шинелях, на робітничих тужурках — червоні стрічки. І скрізь юрмляться схвильовані, радісні люди. І тут, і там читають телеграми з революційного Петрограда. Крики "Хай живе революція!", "Ура!" покривають чиїсь слова, і не знайомі досі люди тиснуть одне одному руки, обіймаються...
Через вулицю, обережно обминаючи дебелими чобітьми перші калюжі, поспішає до гурту якийсь огрядний чолов'яга в доброму кожусі. Зо всього видно, це хуторянин, який щойно приїхав до Києва і ніяк не може зійти з дива. Він високо підібрав поли, щоб не уболотити кожуха, а під пахвою притиснув пужално (чи ж довго якому ледащу поцупити батіг з санок, які залишив у заїзді!). На обличчі йому заклопотаність, тривога й цікавість.
В середині гурту хтось кричить: "Хай живе новий режим!", і натовп щиро відповідає йому гучним: "Ура-а-а!"
Хуторянин кліпає очима, непорозуміло дивиться навкруги і несміливо смикає за рукав якогось студента скраю:
— А до чого ж це воно?
Студент обертається і, радий з нагоди агітувати когось, охоче пояснює:
— Новий режим — це новий лад, без царя. Тепер буде республіка, демократія! Вільний народ обере собі на демократичних засадах... Ми, демократи, вимагаємо...
Хуторянин увесь напружився, аж зморщив чоло, щоб усе зрозуміти й не пропустити, бува, чого, і нарешті, кашлянувши з чемності, питає студента:
— Ну, а дьоготь же по чім тепер буде?
Не діставши відповіді, він здивовано знизує плечима і каже сам до себе:
— Домокради? Таке!..
ТОВАРИШІ
До панської економії від станції було далеченько. Я і мій шкільний товариш умовились їхати сюди до управителя Кенігівської економії репетиторами. Управителеві треба, щоб ми підготували за літо й перетягли через осінні переекзаменовки в гімназії двох його синів-телепнів і дочку бухгалтера, а нам треба заробити грошей на зиму, на університет. Але товариш мій спізнився на поїзд, і я приїхав сам. Іти пішки далеко й нудно самому, і я зрадів, коли мене наздогнав, підскакуючи на драбчастому возі, якийсь дядечко. Я попросився підвезти мене до економії, і дядько, глянувши на блискучі ґудзики моєї студентської тужурки, не сказати б, що неохоче, але й без особливого піднесення погодився. Проте дядько був говіркий і одразу ж почав розмовляти. Власне, від мене він, видимо, мало сподівався почути щось цікаве й тому говорив більше сам з собою. Був кінець червня. В Києві Центральна рада випустила свій перший універсал, у далекому Петрограді громадилися хмари липневої бурі, розвалювався фронт, а дядько все ще не міг перетравити березневої сенсації:Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Сова і орел
Борис Антоненко-Давидович — Про самого себе
Борис Антоненко-Давидович — Завищені оцінки
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
— Царя нема! Ге! Ну просто, як оце тобі з воза встав: був, сидів, а це, гляди, вже й нема...
Подумавши хвилину, він сказав зачудовано:
— І ловко ж товариші його підважили!.. Перед самою економією він спитав мене:
— Так, кажете, вчитесь у городі? Ну, а на кого ж саме?
— На вчителя,— відповів я.
Дядько підозріло глянув на мою студентську тужурку й, одвернувшись, досить переконано сказав:
— А я так думаю, що, мабуть, чи не на попа. Тпру!..— і спинив коні.
— Чому ж ви так думаєте? — здивувався я, злазячи з воза.
— А ґудзики золоті нащо?
Він хитро всміхнувся, немов піймав мене на брехні, й стьобнув віжками по шкапі.
За кілька хвилин засмаглий кремезний управитель у парусиновому костюмі запрошував мене до покоїв, люб'язно дорікаючи, чому я не сповістив його заздалегідь, щоб за мною вислали коні. Він, видимо, зрадів з мого приїзду, бо забув навіть спитати, чому я приїхав сам, без товариша. І я, не дожидаючись його запитання, сам сказав:
.— А мій товариш приїде завтра: спізнився на поїзд. Управителя немовби хто шилом штрикнув у бік, і він пересмикнувся:
— Товариш!.. Так-так... Товариш з гімназії, з університету, однокашник, нарешті, товариш міністра і — наш сьогоднішній товариш братішка! І треба ж так загидити таке прекрасне слово!..— І, повернувшись до мене, він посміхнувся з гіркою іронією: — Ми, на жаль, не можемо тут похвалитися своїми товаришами. Ні, ні, не можемо!.. Кожної ночі так і дивись підпалять економію товариші.
КОМУ ЩО
Багряно догорає на заході короткий, осінній день 1917 року. Голими вітами їжачаться дерева київських парків і скуляться під поривами холодного жовтневого вітру. Низько летять над землею розірвані темні хмари, і, здається, їх краплі ось-ось упадуть додолу, як тихо падає останнє пожовкле листя...
А на вулицях людно й гаряче. І тут, і там збиваються купами люди, точаться суперечки, зривається часом лайка, лунають погрози...
У пожмаканій, заляпаній шинелі, підперезаній брезентовим паском, солдат одсунув на потилицю брудну шапку, закинув на плече прихоплену з фронту гвинтівку й повагом переходить від гурту до гурту. Він тримає цигарку-са-мокрутку, ховаючи за окопною звичкою у руці її вогник, і час від часу спрагло затягується. Ось він спинився коло одного натовпу й насторожено слухає. Промовець у сивій шапці й чемерці з солдатського сукна, з якої виглядає вишитий комір з синьою стьожкою, охрипло сперечається з кимось:
— Українська Центральна рада — це влада українських робітників, селян і трудового люду... Вона дасть Україні... Вона хоче Україну...
Промовець і так, і сяк відміняє Україну; він, захлинаючись, патетично робить притиск на цьому слові, і воно вбирає в нього зміст усіх його інших слів. Хтось у натовпі перебиває промовця:
— Ну, а чому ж тоді Центральна рада, якщо вона, як ви кажете,— з робітників і селян, не може договоритися з більшовиками?
Промовець на мить запнувся, але, трохи оговтавшись, почав викручуватись:
— Бачите, е-е, тут ось у чому причина...
І раптом мовчазний солдат з рушницею не витримав:
— А така причина, що, виходить: панам — земля, а нам — Україна!
Він люто плюнув на панель і швиргонув геть недокурка,
— Да-а, Україна...— замислено промовив хтось збоку.
НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ
Травневий день 1919 року. Дерева київських парків убрались у молоде листя, і на їхньому зеленому тлі юно й знадно червоніють прапори й транспаранти, яких ще не встигли зняти після Першотравня. Це зелене листя й червона матерія —єдина скромна окраса столичних вулиць молодої радянської республіки, але ж як гарно поєднуються їх яскраві кольори — справжній символ весни!
Свята скінчились, і в парку порожньо. На алеях після святкових тичб людей лежить лушпиння від насіння, недокурки та газетні клапті. Алеї не підметено, та й підмітати їх нікому. Не до того!.. Я стою коло ятки з поламаним дашком і видертими віконницями, де колись продавали морозиво, і все ще милуюся з гармонії червоного й зеленого кольорів, а десь на дальній околиці міста зрідка чуються, не знати чиї, поодинокі постріли. Стиснута ворогами республіка б'ється на численних фронтах. А до того ж — банди, повстання, заколоти... Ще зовсім недавно бандити вдерлися навіть до київського передмістя Приорки та Куренівки!..
Знову пролунав десь постріл, і після нього ще більше віє пусткою від дірявої ятки.
Алеєю, підозріливо озираючись по сторонах і гидливо переступаючи через лушпиння та папірці, суне постать у короткому літньому пальті. Зненацька налітає на парк хмаринка, і за хвилину по листю лопотять краплі теплого весняного дощу. Постать сквапно наставляє коміра й спішить під дашок ятки сховатися від дощу. Постать скоса глянула-на мене, але, побачивши мій студентський кашкет, видимо, заспокоїлася. Глянула сумно на відозву, приліплену на стінці ятки, на сміття серед алеї, прислухалася до дальніх пострілів і глибоко зітхнула. Потім погладила пучками пещені вусики стрілками і протяжно промовила:
— М-да, федерати-ивная!..
Постать більше нічого не сказала, але я вже добре уявляв, хто коло мене стояв.
ЕСЕР-МАКСИМАЛІСТ
Я йшов край дороги, коли мене наздогнала підвода. Дві конячки жваво дріботіли бруківкою, дарма що їх господар, літній селянин, сидів на возі, погорбившись, занурений у свої думки, й видимо, нікуди не поспішав. Зате другий сідок частенько гейкав на коні, виявляючи нетерплячість, і, може, від того гейкання, а скоріше від самого вигляду сідока конячки полохливо пряли вухами й бігли. Вигляд його справді хоч у будь-кого не викликав довіри. Довготелесий, у французькому металевому шоломі на голові й у розстебнутій шинелі, одягнутій просто на розхристану білу сорочку, він височів на возі, сидячи до того ж на зеленій, кованій залізом скрині. Якби не його простецьке, селянське обличчя, його можна було б узяти за розбійника, і карабін, якого він тримав на колінах, серйозно попереджав, що краще обминати його власника, якщо не хочеш ускочити в біду. Побачивши мене чи, скоріше, мій досить-таки вже затасканий і злинялий студентський кашкет, він затримав коні й, чи то запрошуючи, чи наказуючи, сказав мені:
— Сідайте!
Той же самий карабін на його колінах радив мені краще не сперечатись, і я сів на воза.
Коні рушили, і за кілька хвилин я дізнався, що цей дивовижний парубчина є полковий писар якоїсь петлюрівської частини, від якої він відбився й оце наздоганяє на мобілізованій підводі. Після цього писар приступив, як здалося мені спочатку, до допиту.
— А до якої ви партії належите? — спитав він руба, без усяких преамбул.
— Ні до якої,— відповів я, повертаючись до нього й готуючись зустріти пильний, свердлячий погляд. Але замість того писар аж роззявив з подиву рота.
— Як же це так? Усі студенти до якоїсь партії та належать! Я он не студент, тільки церковноприходську скінчив, а й то належу.
— А до якої ж партії? — здивувався тепер уже я.
— До есерів-максималістів! — з шанобою і якоюсь навіть патокою в голосі відповів писар. Я здивувався ще більше:
— Чому ж саме — до максималістів?
— Так я ж сам — Максим!
Писар поважно дістав з кишені кисета й почав крутити цигарку.
— Максим, Максим! — повторив він, смакуючи своє ім'я.— І по батькові — Максимович. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Смерть | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5 | Борис Антоненко-Давидович | Смерть | За життя розплата тільки кров'ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.
Кость Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів:
Російська Комуністична Партія (більшовиків).
Кость в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою "російська"... А втім, не це, власне, впадало в око і настирливо вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися в першу сторінку.
Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала Костеву увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве, і не звичайне — (більшовиків)...
"Більшовик!" — це зовсім не те, що "комуніст". "Комуніст" — це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із "більшовиком", цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією, — на вістрях багнетів "ніс із півночі, з Росії, на Україну..." — ні.
Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонме щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, наган на столі — все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевмх думок, щоб потім нишком, у закутках, за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі:
— Я — більшовик...
Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів.
На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з "одиницею" за диктант. Яка різниця? Тоді — "одиниця", а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління, або, кажучи просто, — душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.
Кость сперся ліктем на стіл і подумав:
"Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрібним буржуа — це так. Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому панотцеві Гаврилові, руку і його сестра, що колись була мені рідною тіткою, — вдруге замужем за вихрестом-купцем — це також правда. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції, і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так само правильно. Я не відповідаю за батьків. А втім, що ж: одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а іншим — ренегатами. Хай за їхньою теорією я — "дрібнобуржуазна інтелігенція". Я кажу трохи інакше — ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за "неньку", закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніше, а тепер я..."Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Світло в імлі
Борис Антоненко-Давидович — Колишні поляки
Борис Антоненко-Давидович — Живі картини
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: більшовик!
Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка і стало смішно й сумно.
Якийсь алхімік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим, яких тільки знав, благав богородицю, нарешті самого Христа допомогти йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з його дому. Тоді алхімік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого ведмедя". Нещасний алхімік, що, здається, ніколи за все своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого ведмедя.
Горобенко, посміхнувшись, подумав: "Більшовик" — це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?.."
Він поклав у кишеню партбілет, узяв наган, щільно зачинив вікно і вийшов із дому.
Це кляте повітове місто з його безглуздими брудними завулками, шопою на базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про кожного всяку дрібницю й одне одному осточортіли, це місто — свідок. Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя...
Кость швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.
Десь у кутку під кам'яницею, як неприкаяні, сиділи кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур, і на ньому розсічений ринвою напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса".
Ринва нещадно розлучила дві частини слова і зробила так, що коли "уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від "б", знущалось з правовірних міщан.
Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове...). Горобенко зненацька подумав:
"А ось коли б написали по-українському — цього б не було, хай би й ринва розірвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко внутрішньо посміхнувся самому собі: "Власне, логічно, за загальним ходом тих подій, мене теж повинні були б розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не був у війську, я, так би мовити, мирно політиканствував, але все ж таки..."
Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гімназіяльного друга, тепер — це робітничий клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали в повітпарткомі, бувають загальні збори організації.
Пожовклі соснові гірлянди, паперові прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись пальцями плакати, розстроєне піаніно, на якому вічно хтонебудь несамовито вистукує "Інтернаціонала", — все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі. Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залу, приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на згарищі.
Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залу й купами розходились по кутках.
До Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижене волосся не личило до худого обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на пальці.
— Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими пальцями в його гудзика на сорочці і почала нещадно крутити:
— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити.
Її російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній куток.
— Ви знаєте... Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний... Аби ви знали тільки, як він...
Горобенко хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів:
— Це дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них... Але Славіна крутила вже гудзика обома руками й поспішно шаруділа словами далі:
— Як дрібниці?! Це компрометує нас усіх... Це ганьбить усю партію... Та ви знаєте, що цей самий Фірсов... Горобенко нетерпляче глянув у вічі Славіній. Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед інтелігентів...
Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього:
"Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав:
"А мабуть, таки правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якогось тамбовського архієрея..."
— Таварищ Гарабенко! (Славіна зробила наголос). Нам обязательно надо обсудить это вместе...
Горобенко сухим голосом зупинив її:
— Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити...
Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати...
Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кілька разів.
— Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.
— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим "Вісті" і перегортав удома Шевченка.
Горобенко відповів йому по-російськи.
— Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? — сказав Попельначенко.
Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміле гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Сова і орел | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4059 | Борис Антоненко-Давидович | Сова і орел | За мотивами народної казки
Жила на світі сова. Горда була й злюща-презлюща. Птаства вона цуралась, з людьми не зналась, ночами потай скрізь шасталась, усіх полохала, біду накликала. Через те й не злюбили сову ні птахи, ні звірі, ні люди. Вилупились навесні в сови пуцьверінки. В усіх птахів діти як діти: пухнасті, лапкасті, голосисті, з веселими оченята-ми-цяточками. Тільки в сови вони такі, що й глянути смішно. І банькаті, і дзьобаті, ще й з великими заїдами. Хто не летить повз совине гніздо в дуплі, всяке гидливо одвернеться, аби тільки злу сову та її поганих совенят не бачити. А сова тільки глипає з дупла банькатими очима та ще більше сердиться й гордує.
У лісі поміж птаством тільки й мови, що про сову та її совенят.
— І породила ж сова дітей — собі на сором, птахам на сміх! — зацвірінькала, сміючись, синичка.
— Недарма вона й світла денного боїться, нікому на очі вдень не показується,— підкинула слівце горлиця.
— Бачила я її оце вчора вночі,— сказала сорока-цоко-туха, відома всім плетуха,— всі птахи й люди сплять, а сова між віттям ширяє, в кожне гніздо заглядає, побачить чужих дітей — і регоче навісна. Начебто, виходить, з чужих вона насміхається, а своїми банькатими пишається, вихваляється...
— А позавчора сова до мене на стару дзвіницю в селі залетіла вночі,— зацвірінькав горобчик.— Моїх горобенят з горобчихою вона не побачила, бо ми поховалися, а сама ж така похмура, така сердита була. Сіла на бантині та все плаче, все плаче чогось...
— Заплачеш з такими дітьми, коли ними всі гидують! Як на мене, то я б таких дітей по чужих гніздах давно порозкидала, щоб не соромитись! — сказала зозуля.
— Поганому виду нема стиду! — буркнув з сосни працьовитий дятел і взявся довбати кору. Тут знову зацокотіла сорока:
— Де вже я не літала, де не бувала, а таких виродків, як у сови, ніде не бачила. На що вже в тебе, кумо, непоказні діти,— звернулась сорока до ворони,— та вже й до них не рівнятись совиним!
Отакої думки про малих еовєняі була всі птахи, та інакше думала про них сама сова. їй вони були й наймилі-ші, й найвтішніші й найдорожчі. Ну, звісно,— мати! Дуже любила їх сова. Та тільки недобре, що своїх вона так вихваляла, а всіх інших пташенят гудила, ганила. Пильнувала вона своїх совенят, щоб їм добре було в гнізді, щоб, бува, хто чужий не покривдив їх, не завдав їм якоїсь шкоди чи капості. Тим-то й гніздо своє зробила сова в дуплі високого дуба серед густого лісу, тим-то й удень, коли все навколо рухалося, співало й клопоталося, сова сиділа вдома, куняла коло своєї малечі, до всякого шелесту прислухалася. Тільки коли заходив вечір, а далі ніч і всі пташки замовкали, сова вилітала з свого гнізда. Воно й боязко було їй своїх дітей самих кидати, та нічого не вдієш. Знала сова, що всі її не люблять, тож нема їй ні від кого помочі дожидати, треба самій промишляти, дітей своїх та й саму себе якось прогодувати.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Пиріжки, пиріжки
Борис Антоненко-Давидович — Завищені оцінки
Борис Антоненко-Давидович — Сонячні плями
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Одного разу вилетіла сова ввечері мишей та ховрашків добувати, пуцьверінків своїх живністю потішити, коли бачить — летить їй назустріч орел.
— Здоров був, пане орле! — чемненько та масненько привіталась до нього сова.— Чи далеко прямуєш?
— По здобич лечу, сово,— каже їй орел.
— Чом так пізно вирушив? Воно ж бо й ніч ось-ось буде...
— Та бачиш, небого, нещасливий день мені сьогодні випав. Хотів був ягня на пасовиську схопити, та пастухи з собаками набігли, мало самого не порішили. А то нагледів я під кущем зайчиська на узліссі; аж бачу — мисливець з рушниці в нього націляється. То отак, не снідавши й не обідавши, лечу оце бодай хоч яким пташ-ком на вечерю підживитись.
— Ой, гляди ж, орле, не займи часом моїх діточок! Вони ж у мене такі гарні!.. Яких хочеш бери — чи ж мало їх там у лісі всяких! — тільки моїх, пане орле, не чіпай!
— Добре, сово,— хай буде на твоє. Не візьму я твоїх дітей, тільки скажи, які вони в тебе, щоб я знав, кого обминати.
— О, моїх дітей легко розпізнати, паночку,— вони найкращі від усіх! — зраділа сова, що орел її прохання згодився вволити, та все ніяк не нахвалиться своїми дітьми, які-то вони в неї хороші та вродливі, слухняні та покірні.
— Гаразд, небого! Твоїх найкращих я не займу,— сказав на останку орел і полетів.
Довго чи недовго літала поночі сова, поживи на полях та в лісах шукаючи, а тільки коли повернулась додому й глянула в своє дупло, нема й сліду її совенят.
— Де ж вони? — сполохалася сова й кинулася шукати. Аж тут летить сорока-цокотуха й розповіла сові, як підлетів орел до дупла, глянув у совине гніздо та й похапав її пуцьверінків.
Полетіла сова до орла, вилупила на нього свої банькаті очі та й стала йому дорікати:
— Орле, орле! Чом же ти слова свого не додержав, нащо діток моїх похапав? Чи ж я тебе не прохала, чи ж я тебе не балагала!
— Не такий я, сово, щоб орлине своє слово ламати! — гордо відповів орел.— Ти ж сама казала, що твої діти — найкращі. Я й обминав кращих, а взяв щонайгірших. Тож не годиться тобі, небого, жаль на мене мати, на моє орлине слово нарікати!
Подалась сова від орла, цілу ніч у розпачі літала, плакала-ридала, добрим людям спати не давала, пташок та звірів у лісі полохала. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Сонячні плями | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4044 | Борис Антоненко-Давидович | Сонячні плями | Райпродкомісар, товариш Шийка, ввійшов до кабінету райпродкому. Зі столу зірвалась величезна зграя мух і розсипалася по кімнаті: смачний окраєць паляниці, намащений липовим медом, що лежав на столі, не давав їм спокою. Вони поволі гуртувались ватагами й лізли до столу знову, поки дебела долоня з розмаху не захопила кількох, і, розчавлюючи пальцями, Шийка соковито захрипів:
— К вищей мєрє— раз! два! три!..
З вулиці, крізь одчинене вікно летіла до кабінету лайка, скрип коліс та хлюпання кінських ніг. Два вози не могли розминутись у великій калюжі, що лишилась од учорашньої зливи посеред вузького завулку.
Сидячи на возах, дядьки били батогами по. спинах та жижках свої шкапи, лаялись, сіпали віжками, але від цього вози ще більше загрузали в болоті, ламали один одному передні колеса, а шкапи остаточно збились з пантелику і, нарешті, повні апатії, не звертали на батоги вже ніякої уваги.
Двоє хлоп'ят мили під коморою маленькій дівчинці піском голову, й вона втішено стежила, як падали золоті піщинки на щоки, ніс, одкриті губи, але, нарешті, гра їй остогидла, і дівчина хотіла встати. Хлопці метнулись ретельніше сипати пригорщами, але це вже їй не подобалось:
— Байстря! Байстря!.. Я мамі пожаліюсь...
І далі вже, хникаючи без усякої охоти й почуття, перебирала брудними ніжками до своєї призьби.
За тином соняшники закидали жовтими очима до сонця і ніжились, повні млості; червоний мак нахилився до гарбуза і щось прошепотів йому, а той, наче куркуль у неділю,— розвалився пузатий, ще й огірки притиснув.
На вигоні хрюкала, борсаючись од спеки в болоті, здоровенна свиня... Душно.
Шийка сів до столу, надкусив окраєць паляниці (мухи ще дужче осатаніли) й замислився. Не дає розвьорстки чортова куркульня — скостилити просить. А в продкомі секретар ячейки підкопується вже, зараза:
— Непартєйний,— каже,— і нащот баб того... Потім Влас Іванович, продагент із Курщини:
— Жить, конечно, можно было бы, да вот ячейка не дает!
"Треба нажать,— подумав Шийка,— а то й справді, гляди, ще засиплять".
Він узяв штампований папір і написав:
"У Борімлянську Комуністичну Ком'ячейку.
Прошу принять меня в діствітельні члени, потому как
я робочий і крестьянин проливав у германську войну
кров і визнаю власть і хотів би до кінця днів своїх захищати Революцію на своїм отвітственному посту в Райпродкомі, сознаю, що повинен бути комуністом і пролетарієм
Степан Шейка." Він задоволено одкинувся на спинку крісла й перечитав заяву.
— Да... Здається, встругнув. А голові комнезаму я тепер покажу дві дулі. Тоже субчик! "Шийка,— каже,— так потрібний у продкомі, як задній ґудзик на френчу!.." Я тобі ще втну ґудзика. Ех, немає тобі тут ні спокою, ні удовольствія!..Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Воскреслий Ікар
Борис Антоненко-Давидович — Мама більше не любитиме Катю
Борис Антоненко-Давидович — Пегас
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Шийці заманулось іншого. Обережно потягнув за боки синє "галіфе" з жовтими кантами, брязнув острогами, що новенькими ремінцями тримались на уболочених чоботях "бутилкою", і усміхнувся до себе:
— Люблю малиновий дзвон!..
Поторкав волосатим пальцем із великим перснем коліщатко остроги. На обличчі перекосився скептицизм.
— От тальки сапог глянцу не дає... А все через дрянь Сашку. Сволоч!
І Шийка встромив пальця в кнопку дзвоника.
Злодійкуватий кур'єр райпродкому Сашка, з вічно скуйовдженим, як у Рудька, волоссям, улетів, мов на пожежу, до кабінету.
— Уп'ять, стерво, ваксою накачав?! Хіба не видіш, що получається?! Казав уже—гупталіном!
— Так немає вже, Степане Кондратовичу, гупталіну:..
— Як немає? А чому ж не з'їздив у город купити? .— Так я ж односив подворні списки...
— Я тобі дам подворні списки! Пушол вон!
Сашка кинувся до дверей, виробляючи по дорозі дві дулі й висолопивши скільки сили язика.
— Подожди мені! — щось подумавши, ^зупинив його Шийка.
Сашка повернувся на каблуці босої ноги й, нахилившись убік, як граблями, махнув другою ногою в повітрі.
— Петьку позови,— кинув невдоволено.
Через п'ять хвилин, з поштою в руках і олівцем за вухом, у білій чистенькій сорочці ввійшов недавній крамарчук мануфактурної крамниці — діловод Петька. Поклав на стіл папери й ввічливо став.
— Подворні списки готові?
— Кончаю вже, Степане Кондратовичу.
Шийка, здувши по дорозі до рота мух, проковтнув окраєць паляниці й інтимно підсунувся до Петьки.
— Дяка Романіку знаєш?
— Знаю, Степане Кондратовичу.
— А дочку Ганну Іонівну бачив?
— Оту біляву?
— Нє... другу, цицькату.
— Ага!.. Да-да-да-да...
— Ну-от. Так напиши їй любовне письмо, да получче, а тоді принесеш на подпись.
— Хорошо, Степане Кондратовичу, зараз.
Через півгодини, під супровід Сашчиного сміху та банальних анекдотів завідувача з сиппункту, листа складено. Петька для більшого враження намалював на першій сторінці червоним чорнилом пробите стрілою серце, з якого, мов із меду, сочились рясні червоні краплі. Листа подано разом із завідомленням до повідпродкому. Петька діловитим, псаломщицьким голосом прочитав обидва па— пери й поклав на зелене сукно столу.
Усмішка насолоди й задоволення сметаною потекла по Шийчиному виду. Звиклою рукою Шийка поставив під написаним штамп:
Райпродкомиссар 4-го района. І розмахнувся червоним пером:
С. Шейка.
Петька провів листа через "исходящий", подумав хвилину й написав: "Секретно".
Сашка з листом миттю побіг із продкому, а Шийка став читати пошту.
Давно вже панує серед борімлянських законів традиція, за якою вся радянська пошта, а часом і приватні листи, неодмінно попадають на перегляд і цензуру райпродкому,
Райпродком, на Шийчин погляд,— це штаб особливого призначення. Він — ударний. Правда, з цього виходила сила непорозумінь, скандалів, але традицію давно вже встановлено й про неї дбало пильне Шийчине око.
В руках у Шийки опинилась телефонограма:
"Борімлянській ком'ячейці.
У середу, 5-го липня починається тиждень допомоги хворому та раненому червоноармійцеві. Улаштуйте мітинг, сходи та збір пожертв. Тези надіслано. Агітпроп Повітпарткому".
Насправді тез не було. Живий зв'язок Борімлянського волвиконкому — Микита Кривуля заїхав із города в Ки-риківку по оселедці, а з ним разом поїхали і тези Агітпро-му. Коли випадково дорогою трапилось продати зо два десятки оселедців,' Кривуля без усякого сумніву й вагань утилізував їх. Сама телефонограма прийшла аж восьмого липня.
— Мітинг!.. Треба виступить.
У Шийки вже працювала буйним клекотом фантазія: "Так, так... Значить, про розвьорстку, далі —"конверт і точка"... в тесную Антанту... Да здравствують продорга-нй! Треба,— подумав,— красниє продоргани... Про Германію що-небудь би ще... Так, так: про Германію — хоч лусни, а треба. Хіба ж можна на мітингу — без Германії чи там Європ яких!.." І Шийка пішов обідати.
Дяк Романіка тремтячою рукою підписав своє прізвище в розписній книзі, й Сашко метнувся з хати. Переляканий Романічин погляд стрибав по синьому конверті, і очі його болісно зупинилися знову на чіткому "секретно".
"Або розвьорстка нова, або хату заберуть!..— з одчаєм подумав.— Тільки чому ж —"секретно"? Може, гуску Шийка хоче?.. Може, воно краще — просто послати Шийці гуску, а самому не йти, щоб і очей йому не муляти? А що, як, боронь боже, в город викликають? — Захолонуло серце, але заспокоївся: — Ні-ні, тоді б хтось інший приніс, а не Сашко... Але все ж таки—"секретно"..."
Стурбований дяк Романіка поніс нерозпечатаного листа до попа Сперанського.
— Ох, боже мій, отче Григорію, не знаю, що й робити мені! Або ж нова розвьорстка, прости господи, або ж..
Він безнадійно сунув попові конверт, і отець Григорій, надівши окуляри, спокійно розпечатав листа, наче це йому не Шийка, а консисторія пише, й потопив важкі свої очі в чітко писаних рядках.
За хвилину йому баньки поширились, він, солодко кахикнув, зручніше розкидав свої гладкі стегна в старосвітському фотелі, скрушно подивився на червоне пробите серце і, глянувши поверх окулярів на задубілого Романі-ку, повернув листа:
— Полюбуйтесь!
Те, що заплигало тепер перед зеленими підсліпуватими очима Романіки, вразило його більше, ніж коли б устав перед ним зараз із могили сам колишній цар.
"Любящая товарищ Ганна Ионовна! Настоящим имею честь довести до Вашего сведения о тех несоизмеримых чувствах, которые я впитал к Вам с того дня, когда лишь на дистанции познал Вас. Но, говоря в общем и целом, меня мучает, точно муха, пламенная красная любовь, и я даже не могу Вас видеть. Мы, конечно, очень далеки друг от дружки, но в частности я хочу выразить, что я Вас люблю любовью брата и, может быть, даже еще нежней! Позвольте аганжировать Вас с апломбом на спектакль! Райпродкомиссар 4-го района С. Шейка". Отець Григорій, переглянувши конверт, тикнув товстим пальцем на дрібненькі літери: "Для передаче Ганне Ионовне".
— Шо ви на це скажете?
Романіка обтер із лоба піт і полегшено, на всі,груди, радісно зітхнув:
— Слава тобі, господи! А я ж був перелякався...
Ніяковий Сашка одчинив кабінетні двері й на порозі завагався:
— Я вам щось хотів сказати, Степане Кондратовичу...
— Уп'ять, може, про Романіку?! Я тобі базікну, пацан! Сашка підбадьорився й фамільярно вийшов на середину кімнати.
— Сидір ком'ячейський на базарі розказував...
— Ну? — Шийка настовбурчив вуха: — Кажи мені, Сашка, по правді, бо, як збрешеш!..
Сашка потупив очі й упалим голосом, виправдуючись, сказав:
— Чого мені брехати! Я ж для вас, Степане Кондратовичу, стараюсь...
Шийка пом'якшав, і навіть десь на дні його хрипкого горла почулася ніжність:
— Ну, кажи, Сашок, кажи. Я понімаю...
— Сидір казав, що на вашій бамажці, що ви до ком'ячейки подавали, написали — одказать, буцімто, каже, непутящий елемент...
Шийка визвірився:
— Уп'ять заливаєш, Сашко!.. Ой, ти мені колись добалакаєшся!
— Ось побий мене гріх, якщо брешу! їй-бо, так і сказав: "непутящий"...
— Пушол вон!
Сашка, почуваючи, що тут йому зараз непереливки, прожогом зник, а Шийка тяжко замислився: "Хто ж це воно підстроїв усе?"
У Шийчиній голові заворушились одна за одною думки, липкі й брудні, як болото.
"Ні, єслі я за Совет стою, так ти мені подавай усе, а не—"непутящий"! Тоже — власть!.. Та плювать би я хотів!.."
Шийка спересердя гидко вилаявся, і од цього стало ніби трохи легше: "Ні, треба, щоб — конкретно: хто й що, а тоді вже!.."
Шийка подзвонив по Сашку.
— Слухай, Сашка! Получиш ботінки й меду тобі дам, тільки, шоб усе мені було, як у рапорті: хто саме говорив у ком'ячейці і що. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Спокуса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4035 | Борис Антоненко-Давидович | Спокуса | СПОКУСА
Почалося це, либонь, з того вечора, коли соборний настоятель, отець Йосип Федоровський, сидів у своєму кабінеті й, віддавшись на волю випадкових думок, курив грубу махорчану цигарку. Ще з далеких часів духовної семінарії він так звик курити тільки махорку, що, навіть ставши священиком, на всяких іменинах, хрестинах та поминках, коли за столом дозволялося чоловікам закурити, виходив на кухню, щоб там коло печі кілька разів затягнутися міцним махряком. У вечірніх сутінках тих танув синюватий димок цигарки, і, може, отак у бездум'ї відпочив би отець Йосип від цілоденного клопоту й турбот, якби його увагу не привернув син. Чи то вивчаючи домашнє завдання, чи готуючись до гімназичного вечора, восьмикласник Яків з третьої кімнати голосно декламував:
Печальний демон, дух витання,
Витав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним;
Тих днів, коли в чертогах світу
Сіяв він, чистий херувим,
І на бігу, в огні блакитнім,
Комета усміхом привітним
Любила помінятись з ним.
Отець Йосип зразу пізнав лермонтовського "Демона", якого сам колись учив у бурсі, але — дивна річ — ніколи досі він не замислювався над образом повсталого янгола, якого створив великий російський поет, а зараз синова декламація змусила насторожишся. Слова були ніби ті самі, але син вимовляв їх з смутком, ба навіть з тугою, наче йому ставало жаль одвічного сіяча зла, і через те поема набирала нового, незвичайного звучання, що раніш не могло й причутися Федоровському. Слухаючи тепер поему, він бачив не звичний для богослова потворний образ виплоду тьми й зла, а зажуреного, скорботного, прекрасного в своїй приреченій самотині юнака неземної вроди.
Невже таким написав його Лєрмонтов? Той самий Лєрмонтов, що його побожно-зворушливий вірш "Гілка Палестини" отець Йосип і досі знає напам'ять? Чи то ж одна й та ж християнська рука писала "Демона" й ці молитовно-натхненні рядки:
Прозора сутінь, блиск лампади,
Кіот і хрест, символ святий...
У цій обителі німій? *
* Вірш "Гілка Палестини" переклав М. Зісман.
Може, в гімназії, де теж усе тепер ламається, бо наступної осені вона має перетворитися в якусь більшовицьку трудову школу, щось змінили у відомому творі другого після Пушкіна поета? Більшовики, звісно, могли це вчинити — вони здатні й не на таке ще, але гімназичні вчителі лишилися ті самі, що були й до приходу більшовиків; навіть директора й інспектора не змінила нова влада, хоч мала всі підстави вважати їх за сгарорежимників. Не інакше як щось десь переробили в "Демоні* на догоду новій владі. Чого тільки не зробить людина через страх!
Отець Йосип вслухався в слова, що, мов у самозабутті, на весь дім виголошував син, і ніяк не міг піймати фальсифікації. І дедалі більше й більше стало мордувати його — так чи той же це Лєрмонтов, чи не той? Змінений тепер у чомусь чи незбагненний колись?Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Два
Борис Антоненко-Давидович — Печатка
Борис Антоненко-Давидович — Так вийшло
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Це несподіване питання, яке й на думку не могло раніш спасти настоятелеві повітового собору, нараз заволоділо отцем Йосипом, бентежило його душу й каламутило розум. Йому хотілося переконатися, що більшовики вже встигли переробити на свою уподобу й великого класика, бо тоді все стане на своє місце, а головне — отець Йосип звільниться від підступної, справді диявольської думки, яка спонукає дошукуватися причини і штовхає розум у гріховний блуд.
Він, стримуючи самого себе, ледве дочекався, коли Варвара, що ось уже рік, після смерті дружини, порядкує в домі як економка й куховарка, покликала нарешті його й сина вечеряти.
Беручи страву маленькими шматками тільки про око, щоб не помітно було його збентеження, отець Йосип мовчки зиркав на сина, що з молодечим апетитом безжурно порав несвіжу Варварину котлету, поки нарешті удавано байдужим голосом, ніби між іншим, спитав:
— Це що — до Першого травня готуєтеся в гімназії, чи що?
Далекий уже в думках від щойно декламованого "Демона", Яків не зрозумів батькового запитання й, сквапно дожовуючи страву, здивовано підвів від тарілки голову.
— Та ось Лєрмонтова твори читаєш, начебто репетируєш, — пояснив отець Йосип, уникаючи називати заголовок поеми.
— А-а, ти, тату, — про "Демона"? — недбало відповів Яків, простягаючи руки до глечика з молоком. — Це Никанор Петрович загадав для чогось вивчити напам'ять початок.
* Скорочена назва члена російської буржуазної партії "Конституційна демократія".
"Дивно, — подумав отець Йосип, — Никанор Петрович Самохвалов — людина статечна і з переконань кадет якщо не монархіст. Торік, за гетьмана Скоропадського, він записався до партії хліборобів-землевлас-ників. Хоча сам він ніколи не сіяв хліба й не мав ніякої власності, але більшовики знають, що в ту партію йшли пани, які не хотіли Української Центральної Ради й воднораз ненавиділи більшовиків. Не може бути, щоб Ни-канор Петрович став запобігати через це перед новою, безперечно, тимчасовою владою і робити якісь махінації над Лєрмонтовим. Ні, він не з таких! Але для чого взагалі загадувати учням вивчати напам'ять те, що може викликати в отрочій душі сумнів?
Коли після вечері син незабаром заснув міцним непорочним сном, отець Йосип невшпиньки ввійшов до кімнати, що й досі звалася дитячою, дарма що в ній з чотирьох синів лишався тепер тільки один Яків, та й той уже підліток, тихо взяв на столі розгорнутий томик Лєрмонтова й, оглядаючись на синове ліжко, поспішив з кімнати.
У кабінеті він, сам не усвідомлюючи, для чого, щільно причинив за собою двері й занурився в читання.
Лєрмонтов був той самий, що й колись, за мирних, спокійних часів. Нічого в ньому не змінено, навіть видання — переконався отець Йосип, спеціально подивившись на обкладинку, — старе, ще Ситінське. Але чому раніш він сприймав цю поему зовсім інакше, не помічаючи, яким величним і принадним змалював божого антипода поет?
...Коли крізь вічності тумани,
Жадібний знань і повний сил,
Він стежив зграйні каравани
В простори кинутих світил...
— "Жадібний знань", — повторив пошепки отець Йосип, подумав: який же це цар тьми, коли він прагне знань, цебто науки?.. Яка там тьма, коли далі написано:
То був не пекла дух жахливий,
Він ніби вечір був мінливий:
Ні світло дня, ні ночі тьма.
Розуміється, отець Йосип був далекий від того, щоб уявляти собі диявола в личині чорта з рогами й хвостом, як то малюють богомази на іконах та зображують релігійні літографії для простого люду, але хіба можна так поблажливо характеризувати передвічного носія зла, що спричинився до первородного гріха людей і позбавив їх раю?.. А далі строфа поеми так вразила отця Йосипа, ніби він уперше в житті прочитав ці полум'яні слова:
Я цар пізнання і свободи,
Я бич рабів моїх земних,
Я ворог неба, зло природи —
І от я біля ніг твоїх!
— "Цар пізнання і свободи"! — саркастично проказав отець Йосип і подумки вигукнув: "Та це ж більшовицький ідеал! Наче з сьогоднішніх газет та відозв узятий!.. Боже, до чого ж були дурні цензори, коли пропускали таку одверту крамолу! І чи засліпило очі обер-прокуророві й усьому найсвятішому синодові пхати цей панегірик дияволові в духовні семінарії та єпархіальні училища? Чи дивно ж після цього, що семінарист замість висвятитись і прийняти священицький сан ліз в університет, плутався там у нелегальних гуртках, вступав до заборонених партій? Таж його збив з пантелику передусім не хто інший, як Лєрмонтов, написавши:
Покинь свої старі бажання,
Лиши нікчемній їх юрбі,
Безодню гордого пізнання
За це відкрию я тобі.
Причитає сентиментальна єпархіалка освідчення демона Тамарі:
До тебе буду прилітать,
І колисати ніжні мрії,
І на твої шовкові вії
Сни чарівливі навівать, —
і вже хай не сунеться сватати її скромний попович, бо вона мріє тепер нічницями про хвацького корнета з "демонічним поглядом"... Розпуста, блуд!
Не Лєрмонтова треба було давати читати єпархіал-кам, — подумав отець Йосип, мимохідь згадавши покійну дружину, — а житія святих та "Поради молодим хазяйкам" Малаховець! Ото їхня лектура. Та що про це казати, коли згубні наслідки того легковажного виховання вже перед очима..."
Але суть нового відкриття, що мовби розкривало очі отцеві Йосипові на багато незрозумілих досі явищ, полягала не в хибах дореволюційної педагогіки, а в далеко гіршому й страшнішому: які ж дужі сили одвічного зла, коли спромоглися штовхнути одного з найкращих поетів святої Русі так піднесено оспівати богопротивний образ демона!..
І щоб хоч трохи заспокоїти зіритовану душу, отець Йосип пошепки, як молитву, прочитав уголос з пам'яті ті зворушливі лермонтовські рядки, які завжди навівали на нього розчулення й замилування:
Повідай, гілко Палестини,
Де ти росла, де ти цвіла,
Яких горбів або долини
Колись окрасою була?
Але це ненадовго зарадило. Коли отець Йосип розібрався й ліг у ліжко, він майже до світанку не міг заснути, все думаючи про могутність пекельного поріддя й людське безсилля перед ним.
І з того вечора диявол не покидав його думок.
Ранком другого дня, коли син пішов до гімназії, а Варвара подалась на базар, отець Йосип, випадково зачепившись за обірвану ланку незакінчених нічних думок, заглибився у первородний гріх перших людей і роль у ньому диявола. Це ж бо диявол, або демон, чи мефістофель (різні імена посланця князя тьми сатани), спокусив людську праматір Єву покуштувати плоду з древа пізнання, добра й зла, і Єва, скуштувавши, знадила до першого гріха й Адама. Диявол, жінка й, нарешті, чоловік, прабатько людського роду, що став жертвою підступів першого й легковажності другої, — така послідовність у первородному гріху, який спричинився до прокляття, що й досі тяжить над людьми. Але хіба пізнавати — гріх? Так, не пізнавши зла, не оціниш добра! Зіставляючи протилежні явища, людина доходить до істини. Як же Бог, творячи першу людину за своєю подобою, не передбачав людського природного прагнення пізнавати й допустив диявола спокусити їх? Таж знав наперед усезнаючий Бог, що саме так воно й станеться, і все ж покарав тяжко перших людей, витавши їх з раю і прирікши Адамові добувати хліб собі в поті чола, а Єві родити в муках дітей своїх. Покарав не тільки прабатьків наших, а й увесь рід людський, наче можна карати дітей за гріхи батьків!..
Отець Йосип, похопившись, жахнувся: в які гріховні роздуми затягнув його лермонтовський "Демон" і який же зухвалий диявол, коли підступив з облудною спокусою навіть до соборного настоятеля, найпершого пастиря серед повітового духівництва!
Настоятелем він став нещодавно, та й то завдяки революції, що знизила навіть у церковному житті колишні суворі вимоги. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Справжній чоловік | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4014 | Борис Антоненко-Давидович | Справжній чоловік | Сатира
Паля Степанівна нагло одружилась. Подія, власне кажучи, не така вже й важлива і варта уваги, хіба що тільки для родинних мемуарів та пліток сусідам, але тут сталося деяке ускладнення. Тим-то й цей малопомітний факт набрав ваги для ширшого кола людей.
Паля Степанівна — панна як панна, вона була вже кілька років на виданні, але ніхто з ветеринарного інституту — ні ректор, ні завканц, ні два молоді викладачі, ні навіть сторож і ректорова куховарка, що була сусідкою з Палею Степанівною в інститутському флігелі, не сумнівались, що вона вийде заміж за Діагностику. Сам Діагностика був зовсім не від того і, якщо боявся спочатку гарбуза, то тільки через завканца. Завканц — дрібненька, брутальна, безпринципова людина, дрянцо — як висловився собі на мислі Діагностика, і це тільки він міг би якось підвести Діагностиці москаля. Але ці побоювання були марними, їх породило те, що Діагностика вже трохи підтоптався на сорок другому році свого віку, а завканц щойно тільки вийшов із того недорікуватого стану, коли на нього можна було б зовсім не вважати. Звісно, було не без того, щоб завканц залицявся до Палі Степанівни, але якби Діагностиці оце тепер молодощів, а не чотири десятки життєвого досвіду, він міг би посміятись із жалюгідних завканцівських змагань. Завканц рішуче не подобався Палі Степанівні, і на це було кілька поважних причин. Він швидко говорив, ковтаючи кінцівки й зневажаючи злучники та прийменники, і тоді завжди стрибали на співбесідника крапельки слини, потім, він часто зловтішно сміявся й брав на глузи всіх, кого знав, а найголовніше — в завканца маленькі, холодні сірі очі, широкий рот з тонкими губами і на голові проект недалекої лисини. Хтось пустив чутку, що завканц подав заяву до комосередку і Паля Степанівна певна, що його вже десь записали до компартії. Але поза тим — що може бути прозаїчнішого, ніж завканц, і це тоді, коли яких шість років тому Паля Степанівна мало не вийшла заміж за сотника з Чорноморського кошу й трохи-трохи не вискочила з ним укупі за кордон. Ні, завканц і ті перспективи родинного щастя, що їх він міг запропонувати Палі Степанівні, аж ніяк не збігались із її поглядами на життя. Тим-то й ніхто у ветеринарному інституті не здивувався, дізнавшись, що завканц піймав облизня й до кімнати Палі Степанівни, що отут же, у дворі інституту, тепер стеле стежку Діагностика. Ця зовсім уже маловажна подія із завканцом спинила нашу розповідь тільки через те, що після цього фіаско завканц недотепно прозвав викладача діагностики, поважного Костя Євлангійовича Стрибуна — "Діагностикою" і ця безглузда назва чомусь швидко прищепилась в інституті, а крім того (і це найголовніше), завканц дозволив собі називати Палю Степанівну цілком офіційно "Параскою Степанівною". Це було занадто болюче місце і болюче тим, що тут Паля Степанівна не могла нічим зарадити. Одного разу вона спробувала виправити завканца і нагадала, що її, як усім відомо, звуть Палею, а не Параскою, але завканц одразу ж сперся на свої знання укрмови й до того заявив, що він взагалі проти перекручування імен: перекручувати своє власне ім'я — це міщанська спадщина минулого, так би мовити, забобони.Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Завищені оцінки
Борис Антоненко-Давидович — Чому ж, друзі, вас так мало?
Борис Антоненко-Давидович — Курйозні зустрічі на довгій дорозі
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Нам часто доводиться розплачуватись за помилки й необачності своїх батьків, і так було в даному разі й з Палею Степанівною. Чому і як — чи батько здуру вигадав, чи піп, уводячи в хрест, навмисне накапостив — її назвали Параскою. Коли Паля Степанівна ще не могла подати свого голосу, бо їй було тільки два місяці, батько торгував на базарі та ярмарках шапками і його тоді зовсім не обходило, як зватиметься його перша донька; інша річ, коли Паля Степанівна почала вчитись у гімназії, а батько купив за містом хутір і сімдесят десятин. Перемінити імені, на жаль, не можна було і залишалося тільки якось його пом'якшити. Отоді Параска стала Палею, а другу доньку, що народилася через десять років після Параски, досвідченіший тато назвав уже Лідою.
Ну що ти робитимеш з хворобою — завканцем, що, безперечно, прекрасно, каналія, догадується про все і навмисне, коли в канцелярії щонайлюдніше, голосно каже: "Параско Степанівно! Дайте, будь ласка, мені "Діло поточного листування". Ну що ти робитимеш із ненависним завканцем? Єдиний Діагностика міг би покрити
Палю Степанівну своїм авторитетом і захистити її від такого знущання.
І Діагностика радо зробив би це. Він носив до Палі Степанівни цукерки, торти, помаранчі (і про це не могли не дізнатись його колеги з інституту), і ці дарунки всі майже напочатку трактували як вияв старечої легковажності й несерйозності, потім мовчки примирились і не звертали уваги. Ніхто вже не питав його — куди це він і до кого — коли випадково зустрічали Діагностику пізно ввечері з пакунками: хто ж міг сумніватися, що ці золотаві помаранчі й жовті з сухотними рум'янцями "крим-ки" призначені зникнути між двома правильними низками перлових зубів Палі Степанівни!
Проте одного вечора, цілком несподівано для себе, він натрапив на картину, що примусила його зробити, як-то кажуть, переоцінку цінностей.
Того вечора Діагностика дістав випадково квитки до опери на добрі місця й надто рано помчав до інститутського флігеля, щоб Паля Степанівна встигла вдягнутися та причепуритись. Діагностика мав найкращі наміри: сьогодні в опері йде "Кармен", вічно свіжа, вічно прекрасна, пристрасна "Кармен"; кожна інтелігентна жінка повинна конче послухати "Кармен"; а Паля Степанівна взагалі, здається, з усіх опер бачила тільки "Запорожця за Дунаєм", та й то на повітовій сцені. Тут Діагностика пригадав трагедію своєї химерної нації, що не спромоглася досі створити справжньої української жінки, бо таки справді — міркував він: пересічна українська жінка — або ж культурний примітив, що її інтелектуальні обрії не виходять за межі Уманського чи Лохвицького масштабу, або ж вона зрусифікована. Україна не мала своєї жінки, як Росія — росіянку, або Польща — польку, і в цьому Діагностика давно вже вбачав одну з причин того, що сталося. Ні, Діагностика робитиме з Палі Степанівни новий тип української жінки. її молодість і краса не змарнуються з ним; він дасть їй культуру й кохання, вона — кохання й спочинок. 1 це буде чудовий альянс. У доборі й спаруванні в людей повинні бути такий же сенс і поміркованість, як і в спаруванні племінної худоби. Ця теорія, може, й не стосується безпосередньо його фаху, але Діагностика не вузький спеціаліст. У кожнім разі так диктує природа, а те, що спілкується з природою, є завжди добре.
Діагностика молодцювато зійшов на другий поверх, роздягнувся в сінцях і ввійшов до кімнати Палі Степанівни. Проте йому не судилося цього разу перенести через поріг радість та певність своїх сил і віру в прекрасне майбутнє, що сповнювало його завжди через вінця, коли він ішов до Палі Степанівни. Несподівано виявилося, що Паля Степанівна не одна і гірше те, що — не втрьох чи вп'ятьох, а вдвох. У кімнаті Палі Степанівни сидів коло столу якийсь шелихвіст, студент у кепці й апетитно уминав за обидві щоки той самий торт, що його так любовно й педантично вибирав учора Діагностика в найкращій цукерні. Глянути тільки, як по-індичому студент ковтав великі шматки, не виявляючи жодного захоплення перед мистецьким витвором кондитера-штукаря, і можна подумати, що то не торт стоїть перед ним на столі, а якийсь поганенький кавун, і що студентові зараз — хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна. Студент не подобався Діагностиці. Не подобався він іще більше тоді, коли Діагностика за п'ять хвилин пізніше дізнався, що студент учиться не у ветеринарному, а в ІНО. Коли б •це був свій студент, він, безперечно, шанувався б перед своїм професором і йому можна було б показати його місце самим тільки науковим авторитетом Діагностики, а той факт, що студент учиться в іншому ВИШІ, десь в ІНО, нейтралізувало будь-які впливи Діагностики на студента. 1 це одразу ж виявилося. Студент недбало привітався, не скинувши і на цей раз кепки ("Ну й тип!" — злісно подумав Діагностика), і навіть коли Паля Степанівна, розливаючи струмки чарівної усмішки, одреко-мендувала студентові Діагностику: "А це, товаришу Карасик, познайомтесь — наш професор, Кость Євлантійо-вич", — навіть і тоді студент оком не повів, а мугикнувши щось нечленоподільне, знову заходився старанно знищувати торт, ніби це до кімнати прителіпала якась рівня йому. Діагностику це обурило вкрай. Йому хотілося крикнути студентові: "Це вам не кубучівська їдальня, ви мій торт їсте!" Але Діагностика вважав себе за європейця і мав досить такту, щоб нічим не виявити свого гніву й мерщій удати, ніби він нічого не помічає. Проте спокуса була надто велика і Діагностика все ж не втримався і печально глянув ще раз на нужденні покраяні недоїдки торту, що і їх ось-ось, мабуть, пожере той варвар. "Якщо вона таких підсвинків буде одгодовувати моїми торгами, то хай мені вибачає: я не стою членом "Общества покровительства животных", — подумав він і вже був твердо поклав собі бути надалі поміркованішим, коли це до нього заговорила Паля Степанівна. І цей голос, як ловкий шулер, перемішав Діагностиці всі його карти, повиймавши з них усе вино та жир, а полишивши саму чирву та дзвінку. Хоч би там якась розгубленість, ніяковість абощо промайнули їй на обличчі чи в голосі — нічогісінько! Голос, як і завжди, трохи хрипкий, але ніжний, інтимний і веселий, а обличчя — рожеві, повні щоки, жовто-золотаві крила волосся і перли зубів крізь пелюстки усмішки. Ну, хіба їй можна щось закинути, та навіть щось недобре подумати! Отой студент — то просто мале тигреня, що розважає її своєю дикістю і апетитом. До опери? Будь ласка, прошу! З великою охотою. Я дуже вдячна вам, Костю Євлантійовичу... Товариш Карасик? Він земляк — з одного повіту і зовсім на неї не гніватиметься.
Проте з цього вечора студент Карасик занадто часто почав відвідувати землячку. Та з чим тільки людина не зживеться. Зжився з цим не таким уже й приємним, але не таким, як виявилось, і загрозливим фактом Діагностика. Паля Степанівна, як і раніш, радо їздила з Діагностикою до опери й драми, ходила з ним гуляти замріяними вечірніми вулицями і навіть те, що студент і далі не одмовлявся пожирати цукерки, яблука та помаранчі, більше вже не дратувало Діагностику. |
Антоненко-Давидович Борис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=24 | Так вийшло | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4085 | Борис Антоненко-Давидович | Так вийшло | Відтоді, як глухої морозної ночі Лебединські, не у фаетоні, навіть не в санях, а на драбчастому возі, яким возять влітку снопи з поля і який тоді потемки трапився в клуні першим напохваті, трюхикали чимдуж з хутора, аби швидше від'їхати подалі від своєї околиці, де їх усі знали,— минуло понад десять років. Спочатку тяжких, злиденних років, у тісноті й бруді, з тифами, з порожніми шлунками, з постійним страхом за своє життя...
Але, перебідувавши втрьох з донькою в її маленькій київській кімнаті злигодні й потруси перших років революції, вони більш-менш щасливо дочекалися, коли життя потроху втряслося й унормувалося. Якщо порівняти з тим, що вони чули про своїх давніх знайомих, яких сувора доля порозкидала на поневіряння по Болгарії, Сербії, Польщі й Франції, то Лебединські влаштувалися в нових умовах досить непогано. Дочка, Марія Миколаївна, з Лебединської стала Красовською, вийшовши заміж за немолодого київського інженера, й вела музичне виховання в кількох дитячих садках; Микола Петрович за допомогою зятя влаштувався плановиком на великому заводі, де той працював; Софія Аркадіївна, давно забувши про свої популярні книжечки та аптечки, захопилася художнім вишиванням і, на подив самій собі й Миколі Петровичу, навіть дещо заробляла на тому. З минулого, крім спогадів, якими можна було ділитися тільки у вузькому колі своєї родини, ке лишилося нічого. В анкетах на роботі Микола Петрович і донька значилися як службовці, а в графі про походження незмінно писали "з селян". Якось під час чистки радянських установ хтось із комісії присікався був до біографії Марії Миколаївни й почав допитуватися, з яких саме селян вона походить — з куркулів чи бідноти, але, натренована своїм чоловіком, що бував у бувальцях, Марія Миколаївна легко розвіяла небезпеку, відповівши спокійно: "Батько був середняк". Відповідь цілком задовольнила комісію, і на тому непорозуміння вичерпалося. Самого Миколу Петровича не спитали й того.
Проте брехати в анкетах, біографіях та розмовах — було прикро Лебединському. Так ніби він не тільки на папері, а й у повсякденному житті підміняв самого себе, раз у раз граючи чужу, невластиву йому роль. А втім, не тільки він, а й інші теж здебільшого грали ролі. Навіть неживі речі — і ті грали. Лебединський внутрішньо посміхався, коли натрапляв у газетах або чув у промовах: "Комнезам грає велику роль у справі організації бідняцьких мас", "Профспілки грають велику роль у комуністичному вихованні трудящих", і навіть трамвай теж грав "велику роль у житті великого міста". Ну що ж, мусить і він, Микола Петрович Лебединський, аристократ у душі, грати роль службовця, щось на зразох колишнього "разночинца", парвеню. Гидко, але треба. Бо що вдієш, коли "все сметено могучим ураганом", як декламує часом Марія Миколаївна! Родовід, становище в суспільстві, меблі з карельської берези, саксонську порцеляну, ескіз самого Верещагіна — все знищено...Дивіться також
Борис Антоненко-Давидович — Хто такий Ісус Христос?
Борис Антоненко-Давидович — Чому ж, друзі, вас так мало?
Борис Антоненко-Давидович — Рейки на драговині
Ще 87 творів →
Біографія Бориса Антоненка-Давидовича
Ні, пак, не все. Єдине, що збереглося в Лебединського непорушним з тих часів, про які не можна було тепер нікому казати, це його давня пристрасть до полювання. Звісно, тепер були інші обставини, інші можливості. Про хортів, полювати з якими так любив колись Лебединський, годі було й думати; він не міг собі дозволити тримати навіть одного якого-небудь лаверака чи пойнтера-бекас-ника. Дві кімнати зятевої квартири, з яких меншу займав Микола Петрович з Софією Аркадіївною, були не якою там великою житлоплощею, щоб на ній розкошувати з мисливським собакою. До того ж зять, а за ним і дочка не поділяли ловецького захвату Миколи Петровича, і на це не можна було не зважати.
Та хоч би як там, а щороку, надвечір тридцять першого липня, він виїжджав на відкриття мисливського сезону. І в цей день його не могло спинити ніщо. Геть цифри, зведення, звіти, плани! Хай хоч півтора дня, а будуть його днями цілком!
Вибиратися далеко від Києва йому не дозволяла робота, а тому Лебединський звичайно їздив пароплавом до одного з придніпрянських сіл на північ від Міжигір'я. Щоправда, там було не так густо з дичиною, як.десь па Прип?яті чи під Яготином, але їхати недовго — за які три години вже й там. Якщо навіть не дуже пофортунить, то все ж, повернувшись додому, можна на вічне запитання зятя: "Що вбили, крім здоров'я і часу?" завжди показати з пару чирят та бекасів. А якщо до цього долучиться ще й дебелий крижень, то, як на теперішні обставини, це можна було вважати за успіх. Та суть не в кількості забитої дичини. Лебединського вабило інше. Там, на тих болотах і озерах, де він бував сам на сам з природою, де щоразу повторювалися з невеликими варіаціями давні мисливські пригоди, де перед очима раптом поставав краєвид, що нагадував щось давнє, призабуте,— йому ніби поверталося минуле, і він знімав з себе
постійну незручну машкару, лишаючись просто мисливцем. І тоді здавалося, що нічого не змінилось у житті, що не було ні тої останньої грудневої ночі в маєтку, ні цих пропащих неспокійних років, а просто він поїхав цього разу полювати в інше місце.
От і сьогодні, коли Лебединський затримався ранком на льоті біля Попового озера, недалеко за Дніпром пройшла ранкова, лагідна, як у травні, гроза. Він опустив рушницю і, зачарований, дивився, як шугали з хмари білі змійки блискавок і весело погромихував негучний, наче" штучний, грім... Та отака ж ранкова гроза вже настигала його колись з-за Сули на Моховатому болоті! Тільки тоді він ішов у добрячих болотяних чоботях, на голові був білий кашкет, а за болотом на нього чекав з "дрожками" конюх Степан. Тоді — пригадується Лебединському — він щасливо втік від дощу й рано повернувся на хутір з кількома чирятами, яких повиносила з густої лепехи прекрасно надресирована ірландка Діана. Сьогодні дощ теж не зачепив його, але майже до пояса він був мокрий, бо довелося довго бродити у воді, марно шукаючи в оситнягу двох підранків. У другій половині дня Лебединському несподівано пощастило компенсувати себе чотирма бекасами, і він був задоволений.
Мокрий і стомлений, аж ліньки було спинитись і повили-вати з мокрих шкарбанів воду, щоб вона не чвяхкотіла там, він чвалав до села, солодко мріючи про відпочинок. Ось уже видно й крайні хати, а там пройти трохи вуличкою понад берегом і буде невелике подвір'я кульгавого Москалика, в якого Лебединський завжди спиняється. Як приємно буде зняти мокре взуття, сісти на лаві, простягти натруджені ноги, й закурити! На цьому, власне, й кінчалася для Лебединського справжня насолода від полювання,* бо далі, навіть перед Москаликом, цим напіврибалкою, напівхліборобом, що нишком пострілює і дичину з шомполки, треба було матися на обачності, стерегтися сказати зайве необережне слово.
Досі Москаликові не могло навіть наснитися, що підтоптаний чоловік, у потертому вицвілому піджаці, який не раз уминав у його хаті варену рибу, сьорбав пісний селянський борщ,— колишній поміщик, пан. Так собі чоловік — або продавець у крамниці, або базарний спекулянт, бо рушницю добру має: два чоки й кучно б'є. Коли Москалик якось став допитуватися, де Лебединський живе в Києві й що робить, той відповів йому досить туманно, мовляв, працює конторником на заводі, а живе аж під Святошином. Така відповідь не дуже відбігала істини, а головне, гарантувала, що Москалик, приїжджаючи до Києва на Житній базар продати свіжу рибу та птицю, не зважиться притарабанити в гості до Лебединського на зятеву квартиру. Бичуватися з Подолу пішки — далеко, а їхати трамваєм — при своїх нестатках пожаліє гроші.
Так на тому й стало: конторник так конторник, мисливці всякі бувають. Он торік восени в Москалика ночував навіть єврей-мисливець, суддя з Києва. Про це диво й став сьогодні оповідати Москалик, коли Лебединський, зайшовши до хати, вішав на кілок біля дверей ягдташ з бекасами. Саме бекаси й навели його на спогад про суддю-мисливця, якого Москалик з пошани до його посади назвав навіть по-город-ському "яврей", а не жид, як то звичайно казав про інших, не вкладаючи в це слово ні ворожнечі, ні зневаги.
— Бекаси йому — що горобці. І не гляне, якщо. бекас випурхне з-під ніг. А от утви багато б'є. Хоч він л настоящий яврей, а стріляти вміє. І горілку п'є. Торік, як ночував тут, пляшку зі мною випив, ще й мало йому здалося — попросив самогону де напитати. Ні, хороший собі жидок, от тільки що — суддя!..
— Цікаво, а з ваших сільських євреїв є такі, що полюють? — спитав Лебединський, сівши до столу й з насолодою чухаючи голу п'ятку об стопу.
— З наших? — здивувався Москалик.— Так їх уже ж давно нема. В нашому селі тільки один жид був — Берко, так і того ж в дев'ятнадцятому році втопили.
— Що ж він — злодій був, чи як, що втопили? — спитав Лебединський, аби підтримати розмову, вагаючись у думці — чи послати й собі по самогон, як той мисливець-суддя, чи досить того, що почастував учора ввечері Москалика і його жінку сорокаградусною? Мабуть, досить, вирішив він і закурив цигарку, простягаючи через стіл пачку й Москаликові.
— Хто — Берко злодій? Таке! — здивувався ще більше Москалик, навіть затримав коло пачки темну від засмаги й бруду руку.— Який там злодій! Берко був дуже хороший жид.
— То хто ж — грабіжники втопили? — все ще не розумів Лебединський.
— Та ні! Люди втопили. Ми самі.
— Ви самі? За що ж? — насторожився Лебединський, відчуваючи, як від останніх Москаликових слів на нього здалека повіяло чимось знайомим і страшним.
Москалик незграбно витягнув з пачки цигарку, припалив її об цигарку Лебединського, щоб не переводити марносірника, і, сплюнувши на долівку, замислився хвилину й сказав:
— Так вийшло...
Давній кошмар, як уві сні, насунувся на Лебединського від цих слів, але якась незрозуміла владна сила штовхала його ще раз зазирнути в прірву.
— Як це — "вийшло"? — вражено спитав він Москалика, як десять років тому питав у своєму домі Плахотку, коли той разом із іншими селянами прийшов палити маєток.
Москалик схилився, спираючись ліктями на розчепірені коліна, затягнувся цигаркою, знову чвиркнув на долівку й спроквола почав:
— Іншим би часом ніхто Берка й не зачепив би, ну а то ж був отой дев'ятнадцятий рік, коли навесні з нашого села, а найбільше з Петрівців, Гостомеля та Вишгорода ходили до Києва Куренівку брати. |