author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Чий пес кращий | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24503 | Михайло Білецький | Чий пес кращий | — Пес у мене знаменитий,
Діє без розкачки.
Не встигну з ружжа пальнути —
Уже несе качку! —
А сусід розгладив вуса:
— То ото й усе?
Мій так обскубе спочатку,
А тоді несе! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Чим здивувати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24528 | Михайло Білецький | Чим здивувати | — Чому так довго плещуть люди,
Уже хвилин, напевне, з п'ять?!
— Казали, коли тихо буде,
Артист той знов почне співать! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Чого галасувати? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24504 | Михайло Білецький | Чого галасувати? | Панько в Дніпрі ловить рибу.
Раптом збоку чує:
— Ой! Ой! Ой! Тону! Рятуйте-е! —
Сусід репетує.
Потім знову:
— Поможіть же!
Я не вмію плавать!!! —
А Панько:
— Злякаєш рибу,
Не кричи, роззяво!
Я теж плавати умію
Не краще від тебе,
То що ж мені про це всюди
Горланити треба?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Чому не спить | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24529 | Михайло Білецький | Чому не спить | Всю ніч стовбичить під вікном, як пень.
Дівчину з хати виклика, зітхає...
Невже так палко він її кохає?
Ні...
Ледацюга виспався за день! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Чому сумна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24505 | Михайло Білецький | Чому сумна | Катря, подруга, у загсі
Пита наречену:
— Чого така засмучена
Сьогодні, Олено?
— Як же мені не журиться,
Ти лиш подивися —
У жениха мого Гриця
Вся голова лиса!
— Ти що ж раніш не бачила,
Що зараз "не в дусі"?
— А він, коли знайомились,
Був у капелюсі! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | ЧП | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24506 | Михайло Білецький | ЧП | — Знову ліфт застряв? Полундра
П'яндига гукає. —
Скажіть жінці — вечеряти
Нехай не чекає!
А в черзі хтось обізвався:
— Вилазь-но, та хутко!
Чи не бачиш — ти забрався
В телефонну будку! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Щедра дружина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24530 | Михайло Білецький | Щедра дружина | Щедра винятково
Жінка його — Леся:
Він їй одне слово,
Вона йому — десять! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Щедрий Ганс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24538 | Михайло Білецький | Щедрий Ганс | На вулиці якась жінка
Зупиняє перехожих:
— Для сирітського будинку
Пожертвуйте, хто що може! —
Ганс у відповідь на те:
— Можу дати двох дітей! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Щира подяка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24507 | Михайло Білецький | Щира подяка | — Хоч ти неук, лежибока —
Взяв тебе в свою контору.
Не минуло ще й півроку —
Ти пішов угору:
Кабінет свій власний маєш,
Солідну зарплату.
З чим тебе й поздоровляю!
— Дякую вам, тату! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Що кому... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24508 | Михайло Білецький | Що кому... | У музеї на стіні
Велика картина:
Іван Грозний — цар
На ній
Убиває сина.
Екскурсовод розказав
Про все те, а далі:
— Може, хто бажає знати
Ще які деталі? —
Жінка з натовпу до нього:
— Я знати бажаю!
Чим в музеї труть підлогу,
Що вона так сяє?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Як далі жити | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24515 | Михайло Білецький | Як далі жити | До Лиса доля занесла
Осла.
Невдаха ледь переступив поріг,
Звалився з ніг.
— Чому, соколику, розкис? —
Питає Лис.
А той йому:
— Порадь-но, що робити,
Як далі жити?
Ухвалу винесли — мене з посади зняти
За те, що критики не хочу поважати. —
Він вигукнув, б'ючи себе у груди:
— Ще той не народивсь, хто вчити мене буде!
А Лис йому:
— Овва,
Вухата голова.
В усьому бачу
Твою ослячу вдачу.
Бажаєш без турботи керувати,
Навчися помилки, колего, визнавати!
Ось я, наприклад, критику люблю,
Помилку визнаю раніше, як зроблю.
І скільки б я не помилявсь,
Хоч сто разів,
Хоч триста,
Покаюся —
І знову совість чиста!—
...Лис і Осел не однієї вдачі,
Та хто в них риси спільної не бачить?! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Як Данило згорів на роботі… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24509 | Михайло Білецький | Як Данило згорів на роботі… | Молодим він працював погано:
Мов у реп'яхах, був у доганах.
А за п'ятдесят перевалило,
Ніби взяв хто й підмінив Данила:
Працювать почав без вихідного —
Все тепер горить в руках у нього!
І вночі працює, і в обід,
З бідолахи валом валить піт.
Нещодавно добивався в главку,
Щоб дали роботу ще на ставку!
Не бажає й слухати про втому...
А яким же ледарем був досі!
В чому ж заковика тут?
А в тому,
Що в Данила пенсія на носі!..
При такій про пенсію турботі
Він згорів завчасно на роботі.
Вам його наслідувать не слід —
Честь оберігайте з юних літ! |
Білецький Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=723 | Який батько, такий син | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24510 | Михайло Білецький | Який батько, такий син | — Я не хочу їсти каші
Вівсяної, тату...
Овес їдять лише коні,
Ще буду іржати! —
А татусь хлопчині каже:
— Дурненький ти, бачу.
Я вживаю курятину,
А не кудкудачу! |
Білецький Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=26 | Перекладна українська література | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17 | Олександр Білецький | Перекладна українська література | ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА ВІЗАНТІЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ
МІСЦЕ ПЕРЕКЛАДІВ В ІСТОРІЇ СТАРОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Література Київської Русі XI — XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. З пам'яток письменства всього старого періоду перекладним творам належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література старого періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в новітні часи (з XIX ст.) перекладачі намагаються максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.
ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI — XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень.
Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних. Складаючись на основі античної літератури, візантійська література ввібрала в себе також частину спадщини староєврейської літератури, ряд пам'яток східних літератур, зазнала згодом і впливу літератур Західної Європи. Складаючись у суспільстві класовому, література ця не була цілком єдиною і щодо своєї ідейної спрямованості. В свою чергу спрямованість ця мінялась відповідно до характеру класової боротьби в той чи інший момент політичної історії Візантії.
Твори, що призначалися для візантійської аристократії, різко відрізнялись і формою, і змістом від літератури, що призначалася для широкої читацької маси. Це твердження можна ілюструвати прикладом з візантійської історичної літератури. Одним з найвизначніших істориків Візантії в VI ст. був сучасник імператора Юстініана Прокопій, який описав події його царювання. Послідовник Фукідіда, Прокопій пише ясною, образною і виразною мовою, користується писаними джерелами, усними розповідями і власними спостереженнями, піддаючи весь цей матеріал певній критиці. Правда, в поясненні причин подій він посилається то на "волю божу", то на волю античного фатуму (долі), але це через те, що, будучи сам християнином, він перебуває під дуже великим впливом античних образів. А в тому ж столітті в провінції (в Антіохії) пише свою "Історію", або, точніше сказати, хроніку, малоосвічений монах Малала, зовсім чужий самій ідеї історичної критики, який про античність знає тільки з чуток. Ціцерон і Саллюстій для нього "мудрі римські поети"; Вакх—людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвівши виноград і написавши кілька творів про виноградарство, відкрила для людей нове живильне джерело; Паріс, викрадач Єлени, син троянського царя Пріама, суддя в суперечці трьох богинь перетворюється у Малали в ученого і знаючого мужа, який написав панегірик Венері-Афродіті, розуміючи під нею ідею бажання і т. ін. З хронікою Іоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрінемося і далі. Навіть щодо мови Прокопій і Малала відрізняються один від одного: чим далі йшла вперед візантійська історія, тим різкішою ставала відмінність між мовою освічених класів і мовою народною.Дивіться також
Олександр Білецький — Античні літератури
Олександр Білецький — Неповторний Арістофан
Олександр Білецький — Творчість Максима Рильського
Біографія Олександра Білецького
Неоднорідною є візантійська література і щодо ступеня своєї оригінальності. З одного боку, в ній ніби вичерпалось творче начало: візантійські письменники або наслідують античних авторів, аж до XII ст. переказуючи Гомера, іноді з безглуздими власними коментарями, або без кінця варіюючи теми і ситуації грецького любовного роману елліністичної епохи, або складаючи незліченні антології, хрестоматії, словники, збірники виписок і т. д. З другого боку, ми знайдемо у візантійській літературі і нові форми ліричної поезії, з новим, християнським змістом; нові форми роману з посиленням казкового і героїчного елементу; народну поезію і зростаючу на її основі героїчну поему про подвиги богатиря Дігеніса і т. д.
Якби вся ця маса творів ринула в Київську Русь, то ця остання ніяк не могла б її засвоїти. Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і схоластичної казуїстики — цих творів Візантія не імпортувала в країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над "варварами", що їх вона "цивілізувала". А втім, труднощі зв'язків і різні політичні обставини перешкоджали планомірно керувати імпортом; до того ж мнимі "варвари" аж ніяк не збиралися безперечно підкорятися візантійській гегемонії.
Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед: 1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне візантійської літератури. Треба далі пам'ятати, що значна частина цих творів прийшла в Київську Русь через південнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарії в Х ст. за болгарського царя Симеона, відомого своїм старанням і піклуванням про ріст та умноження перекладної літератури.
Київська Русь дістала більшу частину того, що вже було з письменства в Болгарії.
Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, нові почуття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, але вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався і засобами мистецтва. Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії ("православ'я"), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між людьми й богом, а на закінчення розгорнув картину — "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: "Добро сим одесную, горе сим ошюю".
Так само могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної літератури.
Серед них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду (монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг тощо); далі — ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте, елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні твори, твори про явища природи і т. ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику.
ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. БІБЛІЙНІ КНИГИ
Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії (грецька назва, що означає взагалі "книги"). Так називається звод, що складається, по-перше, з пам’яток староєврейської літератури (50 окремих творів). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до І ст. нашої ери; найдавніші із збережених до наших часів рукописних копій окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберігся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів, що збиралися докупи теж протягом довгого часу — від І до V ст. нашої ери; найдавніші рукописні копії — IV — VI ст.).
Перша частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги "Царств" і т. д.), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"), ліричних (Псалтир, "Пісня пісень"), законоуставних і ін.
В епічній своїй частині Старий завіт подає староєврейські міфічні перекази про створення світу, про життя першої людської пари — Адама і Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони і їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгніване божество вирішило винищити рід людський всесвітнім потопом, залишивши з усіх людей тільки праведника Ноя з його сім'єю; про міфічну історію єврейського народу, який під проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати місце нового поселення — "землю обітовану"; про утворення староєврейського царства, його поділ і зруйнування ассірійцями та вавілонянами; про "вавілонський полон" і повернення на батьківщину і т. д. приблизно до кінця II ст. до нашої ери. Елементи народної творчості (староєврейського фольклору), поєднані в цих книгах з елементами творчості стародавньо-єврейської аристократії, світської і жрецької, були грунтовно перероблені потім грецькими організаціями, які встановили канон (норму, правило) священних книг у кількості, зазначеній вище.
В другій частині Біблії — Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" — Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), — про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.
Історією свого складання, своїм змістом Біблія до певної міри схожа на священні книги інших релігій, наприклад на староіндійські Веди, староіранську Авесту, вавілонські релігійно-епічні оповіді, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожість з оповіданнями Старого завіту, і т. |
Білецький Олександр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=26 | Творчість Максима Рильського | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=18 | Олександр Білецький | Творчість Максима Рильського | П’ятдесят років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського [1] — це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки української, а й всесоюзної — літератури.
Класиками ми звемо видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових, письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва, висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті, хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування радянської культури.
Максим Рильський — поет, учений, громадський діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією, цілком притаманні поетові М. Рильському.
Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким "був завжди"? І чи багато хто з українських радянських письменників старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися — не "пристосуватися", а саме, скинувши з своєї психіки "ветхого Адама", почати інакше, по-новому сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет:
Життєву путь своюДивіться також
Олександр Білецький — Античні літератури
Олександр Білецький — Неповторний Арістофан
Олександр Білецький — Перекладна українська література
Біографія Олександра Білецького
Нерівно і хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 році у поезії "Пам'ятник" — своєрідній антитезі прославлених пушкінських рядків ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням:
Зате в житті ні разу
Неправді не служиві
Щирість — це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителів, Іван Франко, він — "semper tiro" ("завжди учень"), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному визнанню:
"Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів — народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора, який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої, священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько, відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки, колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом.
Про своє дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно розповів у своїй ліриці, в поемі "Мандрівка в молодість", надрукованій у 1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді "Із спогадів", і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року "На білих островах" і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 — 1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато публіцистичних виступів.
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917.
На Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу — від "Літературно-наукового вістника", редагованого М. Грушевським, до "Української хати" — органу українських "модерністів". Недавній "трибун" революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишній "революціонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної інтелігенції, у романах і драмах проповідував "чесність з собою", тобто цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог "сильної" індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких суспільних норм. Критика журналу "Українська хата" одверто жадала розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і відмови від її заповітів "служіння народові" — несвідомому і нездатному творити історію "натовпові". Зрікаючися революції, впадаючи то в містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологічний націоналізм, реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:] представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко. Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи, найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії.
Рильський згодом не передруковував першої своєї книги цілком, хоч і не знищив її, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збірок творів цих великих російських письменників. І про молодечі поезії Рильського варт згадати не тільки заради "бібліографічної повноти".
Книга "На білих островах" цікава, по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика "настроїв". Ліричний герой книги — мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподіленим), як Гейне у "Книзі пісень". Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють "грізні стіни", відокремлюючи його від людства. Його мучать жахливі сновиддя, — якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це — "безсилії раби": вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх — але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну.
На "білих островах" поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі. "Білі острови" — це хмари на синьому морі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується:
"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як:
Годі! Скінчилася пісня моя,
Годі! Розстроїлись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу — несуть якісь труни, —
можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий "романтизм" — той самий, що про нього писав в "Євгенії Онєгіні" Пушкін, малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегіях
Співав, що в'яне серця цвіт,
Не мавши й вісімнадцять літ
(Переклад М. Рильського).
А крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор — здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і розчарування в нього — неорганічні, навіяні літературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П. Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність.
У деяких віршах уже починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які "хліба не мають" і "волі на мент лиш єдиний бажають". |
Білий Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=922 | Басаврюк ХХ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27467 | Дмитро Білий | Басаврюк ХХ | Передмова
Твір, який пропонується зараз до вашої уваги, виник внаслідок збігу досить несподіваних обставин, першою з яких стала знахідка рукопису невідомого автора зі середовища українських політичних емігрантів покоління УНР. Рукопис зберігався в архіві журналу "Вольное казачество — Вільне козацтво", і належав до періоду 20-30-х рр. Автор, працюючи над науковим дослідженням про національну революцію 1917–1921 рр., не звернув спочатку увагу на цей белетристичний твір, але декілька нових документів ( обставини, за яких автор зміг з ними познайомитися, поки не можуть бути розголошені) довели, що він зіткнувся з дивовижною історією, котра навряд чи може бути охарактеризована як белетристика. Єдиною заслугою автора можна вважати обробку документів у напрямі осучаснення їх мови і об’єднання в певній логічній послідовності.
ЧАСТИНА I
1 (Кав’ярня в Подебрадах)
Випадок звів мене з цією людиною теплим весняним вечором 1926 року в кав’ярні "У старого вепра", яку обрали своїм клубом козаки і старшини нашої кінної бригади. Всі Подебради були всіяні такими затишними схованками для чисельних українських емігрантів, які за декілька років вже досить добре освоїлися в неушкодженій останніми світовими завірюхами гостинній Чехословаччині.
Колишні козаки і старшини Армії УНР, незважаючи на старанне дотримання останніх досягнень європейської моди, все ж досить чітко відрізнялися від привітних і доброзичливих чехів. Тільки іноді, десь вранці, ідучи по місту на лекції, або на роботу, вони миттєво пізнавали один одного — вояк непереможеного Чехословацького корпусу і козак непереможеної Армії, яка так і не змогла зберегти свою Державу. Вони миттєво зустрічалися поглядами і розходилися, але за цю мить в їх очах проминали роки і події, незбагнені для решти мешканців цього ідеального європейського академічного містечка…
Вечорами всі вони — студенти Української Сільськогосподарської Академії, наймані батраки з приміських ферм, таксисти та інші добропорядні громадяни Чехословацької Республіки — знов перетворювалися на сотників та хорунжих, чотарів та полковників, стрільців та козаків. Як правило, гуртки класифікувалися за приналежністю до конкретних військових з’єднань.
В третій кінній бригаді я опинився випадково. Тоді, в такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв’язок з якоюсь частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Тільки зараз я розумію, як мені пощастило, що перші вершники, які ввійшли до хутора, де я ночував, мали на папахах тризуби, а не зірки. Повернутися до повстанців я так і не зміг. Тим не менше, півроку мого перебування в цій бригаді надали мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався як міг) і бути почутим (ніколи не намагався скористуватися).Дивіться також
Біографія Дмитра Білого
Який би вигляд мала історія подій, що відбувалися в Україні декілька років перед тим, якби її написали за нескінченними розповідями в чеських кав’ярнях!
Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини.
2 (Таємничий полковник)
Я давно помітив досить кремезного, але, в той же час, і вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до кав’ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався. Те, що він наш, було видно одразу. І все ж він відрізнявся від нас, і скоріше за все поглядом, який був спрямований крізь стіни з гравюрами і губився десь у хащах волинських лісів. Іноді він з’являвся в інших кав’ярнях, де збиралися наші вояки. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно минуле володіло цією явно непересічною людиною.
Як я вже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. В той вечір всі були надзвичайно пригнічені – звістка про загибель Отамана немов зразу довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення тих часів неможливе. Ми всі немов стали мудрими і сумними старцями. Ми зрозуміли, хто ми є — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не будемо йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки і гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярівських лісів вистежувати продзагони, ми не будемо! І ми дуже добре зрозуміли, ким ми будемо без Отамана!
В цей час до кав’ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Раптом ми почули, як від стійки пролунало:
— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?
Якби до кав’ярні вдерлася вся Червона Армія на чолі з Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши напівспустошену чарку з горілкою. Хто це був — нажлуктавшийся в кінець білоемігрант, якийсь колишній "титулярный советник", а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, вже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.
Першим біля панка опинився сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, студент Української Сільськогосподарської Академії:
— За здоров’я кажеш, собачий сину?
— А що, хлопці, пом’янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.
З-за чиєїсь спини я побачив, як обличчя панка поступово змінює колір з бурякового на попелястий. Зважаючи на багатомовну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина і панок розлетівся би на такі дрібні частини, які не знайшло би все ГПУ і ВЧК разом узяті.
— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж з Будьоним!
Немов холодний дощ впав зі стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Всі озирнулися — незнайомець все так же сидів за столиком перед кухлем пива і дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно і за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля і нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, —два десятки ветеранів Армії, яка кинула виклик всьому ворожому світу, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.
Тільки Кожух, який всі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розгорнув вже абсолютно тверезого панка і могутнім копняком надав тому такого прискорення, що той вже за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ в Чехословацькій Республіці.
Через годину кав’ярня вже була порожня. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю поглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Я теж почав збиратися додому з останніми відвідувачами. Як завжди, ми були вдвох — серед нашого об’єднання я досить щиро заприятелював із сотником Кожухом.
Кожух походив з кубанських козаків. Почав воювати з 1914 року, у царській армії дослужився до чину підосавула і в 1917 році, повертаючися з фронту, пристав у Києві до загону вільного козацтва, з яким і пройшов всіма шляхами Боротьби. (Нам всім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця ці шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) Тоді сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю і дивовижним вмінням знаходити вихід з будь-яких карколомних обставин. Як це водиться, в розповідях про нього, вже тяжко було відрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Він належав до числа тих небагатьох, що повернулися з Другого Зимового походу.
В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п’ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.
Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії під керівництвом свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії. Сотник надзвичайно сильно цікавився історією, і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.
З полтавчанином Донцем я познайомився під Замостям. Нашу сотню кинули навперейми кінноті Котовського, ми влетіли на заболочене після дощу поле, і червоні батареї почали гатити загрузлих козаків. Кінь врятував мене, вставши дибки і прийнявши в себе півпуда картечі. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як чиясь могутня рука висмикнула мене з-під забитого коня, і через мить я вже біг за конем якогось козака, тримаючись за стремено. Так доля звела мене з Донцем.
Ми з Кожухом розплатилися з Длугошем і вийшли на темну вулицю — далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з впорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент-агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чий чоловік загинув десь у 1919 році, рятуючи Сибір для Колчака. Подейкували, що суворому сотнику було легше відбитися від всієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії.
Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами.
— Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?
Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, невільно підхопивши вишуканий стиль незнайомця.
— Чим зобов’язані увагою з вашого боку, пане?..
— Полковник Дмитро Гай, панове. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Аксіоми недоведених традицій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27413 | Іван Білик | Аксіоми недоведених традицій | Віддавна слово "гуни" вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни зійшли з теренів історії вже п’ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, що дорівнює не менш одіозному імені вандалів?
Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об’єктивність проступає неприхована зненависть до гунів.
Римський історик кінця IV сторіччя Марцеллін Амміан доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, що міститься десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, які зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем’я гунів од шлюбу якихось "відьом", що їх буцімто конунг Філімер, син Гадаріха, прогнав у дикі степи, та ще таємничих "нечистих духів". В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар…
Але не дивуймося Йорданові й Амміанові. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі "відьми" та "нечисті духи", та казкові країни Кінокефалів не шокують нас.
Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б не доцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті "Гунны" читаємо: "Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III—II ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою "хунну".
Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки не опинилася в Європі й у середині V століття прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.
Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки, що тут подано старіші відомості про "хунну": вперше про них згадано в китайських літописах за 2356 років до н. е.
Але ж у тих славетних китайських джерелах ідеться про "сюнну", й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово "гуни". Чи не про різні народи тут ідеться?
Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, — то вийде, що "хунну" справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій повільний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього великого й могутнього народу не знайдено.Дивіться також
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Не дратуйте ґрифонів
Іван Білик — Цар, якого вигодувала собака
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.
Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року н. е. Виходить, що гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, й навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстиніана.
Звідси виникне логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, не залишити по собі жодного сліду?
Ні, це був би абсурд.
Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відкололася більшість колоній та залежних племен і народів, а самі ж гуни не могли отак безслідно запастися в небуття!
Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінально, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов’ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло, нарешті, й з незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам’яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши, компонентом генези української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки Лівобережної України та Причорномор’я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові озера! Про високі половецькі могили з оригінальними пам’ятками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, у яку скруту б він силою обставин не потрапив, — зникнути безслідно не може.
Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, що найближчими родичами стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе "маджари", й почали посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушало безліч археологічних експедицій, які брали собі за мету знайти бодай які-небудь сліди легендарних гунів, однак усе марно.
І хоча всім відомо, що угорці прийшли, на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину, як країну гунів, од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким і ніколи, щоправда, не доведеною).
Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все, що стосується матеріального, — вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, що їх не було, а просто ми не там або не те шукали. Але про це пізніше.
На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми безрезультатно блукаємо ось уже п’ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?
Далебі, ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.
За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болимира (чи Велімира), який 376 року нібито з’явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.
Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що навколо Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, навколо Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою, чи в Середній Азії.
Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримувалися й вчені пізніших часів. Вслід за Птолемеєм, який писав, що гуни (хойни) мешкають на лівому березі Дніпра, вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським, такої самої точки зору дотримується й Адам Бременський, північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського — Гельмольда. Цей історик, який жив у середні ХII сторіччя, в своїй фундаментальній праці "Хроніка слов’ян" неодноразово повторює, що всі слов’янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його час, називають їх також Гунігардом — через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунський метрополіс (столицю), який зветься Хуе.
За його словами, земля гунів починається відразу ж за Ельбою. Вчений, якого ніяк не назвеш слов’янофілом, — навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, — усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі Не було, а їхні рештки хто зна й скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадьярами.
Отже, слід гадати, що так звані гуни — народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось нове. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається, що це країна суто слов’янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найбільшого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх європейських держав, називає "метрополісом" слов’янського світу Хуе.
Що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання "Пісні про Нібелунгів" каже, що Київ, той самий, що за Гельмольдом зветься Хуе, в сагах "Кіенуборг у Канугарді" варяги називали Самбатом, тобто збірним місцем для кораблів на Дніпрі (німецькою Sammelplatz der Boote, скорочено Sambot).
Цей Самбат не викликає ніяких сумнівів. Здається, усі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись з одним, вони повз увагу пропускають інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, — то не вигадка й не химера, а Київ.
Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання "Герварської саги" пише, що в скандинавському епосі Русь часто називається Країною гунів, а його співвітчизники віддавен називають Русь Гунегардом. І для підтвердження покликається на Саксона Граматика, який у життєпису Фродо III русів та гунів так само вважає одним народом.
Академік російської АН Л. Стефані, який у Лейпцигу видавав книгу Гельмольда "Хроніка слов’ян", твердить: Русь колись називалася Гунігардом. Але в цій книзі читаємо:
"Якщо приєднати до Славонії й Угрію, чиє населення й модою, й звичаями не відрізняється од слов’ян, то територія, яку займають слов’яни, майже незмірима". |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Дарунки скіфів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4104 | Іван Білик | Дарунки скіфів | ДАРУНКИ СКІФІВ
(історичне оповідання)
Від Боспору Фракійського до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива ріка – величезне військо Царя царів Дар'явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі – що тисячу тисяч, а треті казали ще найвірогідніше – як зірок на небі в безмісячну ясну ніч.
Коли голова раті сягнула Дунаю, то хвіст був у кам'янистій півпустелі по той бік Боспору Фракійського, тобто в Азії.
Першим ступив па дунайські береги полк "безсмертних" – десять тисяч добірних комонних мужів, яких і після найзапеклішої січі лишалося рівно десять тисяч, бо на місце кожного загиблого негайно ставай живий перс.
Із берега, де починався дерев'яний міст, зачулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.
"Нарешті Скіфія!.." – подумав Цар царів Дар'явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, й він, їдучи віддалік за першою тисячею "безсмертних", яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.
Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку "безсмертних", побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев'яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася й зростала.
Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За півсотні кроків по царській колісниці рухалася друга тисяча полку "безсмертних", майже наступаючи. ті п'яти сотні драбантів – особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк "безсмертних" також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був з білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар'явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалось враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк "безсмертних" Дар'явауш навчивсь у вавілонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.
Видовище було таке захоплююче, що Дар'явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.
Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну. То була остання з відомих персам вільна земля, і колишній цар Лідії Крез при нагоді й без нагоди підбурював Дар'явауша до походу протії Скіфії, мов найвідданіший Дар'яваушів раб. Другою причиною чи приводом було те, що Скіфія десь років сто з гаком тому захопила була Межиріччя разом з усією Малою Азією й панувала там двадцять вісім років. На цій причині найдужче наголошував Дар'явауш: мовляв, Азія мусить помститися Європі за ту ганьбу.Дивіться також
Іван Білик — Меч Арея
Іван Білик — Танго
Іван Білик — Цар і раб
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
І тільки про одну причину Дар'явауш волів мовчати, хоча саме вона була головною. Це знало всього п'ятеро чи шестеро царевих родичів і найближчих до царя людей.
Коли по смерті Курушевого сина Камбіса він став царем і придушив повстання в усіх бунтівних перських володіннях, то під час відвідин храму бога Птаха в столиці підкореного Єгипту Дар'явауш захоплено розглядав дві колосальні статуї а червоного граніту, кожна по тридцять ліктів заввишки. Статуї – зображали древнього фараона Сесостріса та його дружину. Чотири такі самі двадцятиліктьові статуї були присвячені Сесострісовим синам. Перський цар зажадав поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.
Головний жрець бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.
– Хіба я менш уславлений за того вашого фараона? – обурився цар-переможець.
– Ти, безперечно, великий цар, – не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. – Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував з ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.
Дар'явауш не зважився чинити наперекір жрецям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар усіх на світі країн і народів назавжди запам'ятав образу, завдану йому в храмі Птаха. Це й було для Дар'явауша головною причиною, що змусила царя персів і всіх інших народів піти походом за Дунай.
Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар'яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.
Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Ще не пізно було повернути передову тисячу "безсмертних" з-за Дунаю. Цар з надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.
Колісничий почув за спиною в себе те важке зітхання й нишком скосував на володаря всіх, крім скіфів, племен і народів. Володар дивився за Дунай. Коли б він раптом наказав передовій тисячі "безсмертних" повернутися й рушити, скажімо, на захід, усі б вирішили, що богорівний повелитель надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки брешуть.
Але цар перехопив скосований на нього погляд колісничого й притлумив у собі раптове вагання й страх. Якби перси та інші народи, яких він привів сюди, на Дунай, довідалися, що чуття страху найяснішому й богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.
Дар'явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, й колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.
Так почався перший день тієї доти небаченої війни. Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:
– Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?
Замість відповіді Дар'явауш узяв у свого колісничого батіг і нав'язав на ремені рівно шістдесят вузлів.
– Розв'язуватимеш щодня по вузликові, – сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. – Якщо я не повернуся, поки ти порозв'язуєш усі вузли, – значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей.
Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем'я, що жило в верхів'ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.
Серце Дар'явауша раділо. Ще жодне плем'я не відступало перед персами так безоглядно й стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.
Скіфського війська ніде не було видно, й хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями лишалося на цілий день дороги.
Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар'явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід з півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен, – там і можна буде наздогнати скіфське військо.
Й далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.
До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі – Славутою, в персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар'явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців та "безсмертних", щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної ріки.
Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо, й Дар'явауш розпорядився готуватись назавтра до січі, яка врешті мусила покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між річкою та перським станом спалахнули численні багаття.
Отже, скіфи втратили надію втекти!
А потім настав ранок і з'ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.
Навчені перси з полку "безсмертних" понадимали шкіряні міхи й кинулися навздогінці за скіфами, які цього разу втекли тільки тоді, коли перебили всіх отих переслідувачів. Полк "безсмертних" недорахувався двох тисяч мечів, і лише наступного дня його пощастило поповнити й знову довести до десяти тисяч. Але тепер уже коні в бойових четвірках полку не були дібрані так суворо за мастю, й Дар'явауш роздратовано дивився на його мовби посічені ряди, бо в ряду білих коней з'явилося багато вороних і сірих, а в ряду вороних траплялися навіть огидно рябі.
Це не могло не псувати настрій цареві всього світу.
Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дар'явауш розпорядився – послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя:
– Чому, лякливий скіфе, зайцем втікаєш від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там хай боги вирішують, кому віддати перемогу: тобі чи мені!
Скіфський цар дуже розсердився й звелів переказати перському цареві:
– Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні.
Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали, де скіфи ховають своїх небіжчиків.
А переслідувати скіфів стало все важче.
В персів уже закінчилися харчі та корм, перси мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх.
До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою.
Перси почали забивати коней та вже непотрібних в'ючних ослів. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Дикі білі коні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4105 | Іван Білик | Дикі білі коні | Розділ 1
Син Віштаспи, слуга Ахурамазди, цар царів, володар усіх людей, які тільки є на світі, ясне сонце Дар'явауш, котрого греки прозивали Дарієм, сидів у березі на золоченому стільці й чекав, коли зайде світило. Хвиля розмірно підкочувалася до ніг, і тоді Дар'явауш брався за бильця й підіймав ноги. Був день великого сонцестояння, й Дар'явауш пильно стежив за найменшими змінами навколо небесного диска — Ока Ахурамаздиного сина Мітри. Кожен рух і кожна пляма буде знаком і провістом Великого Кумира, Найвищої Мудрості, й Дар'явауш намагався не пропустити нічого. Праворуч, за сто кроків од царя царів, шахиншаха, покірні маги старанно пильнували за рухом Ока Мітри. Взавтра чи навіть сьогодні вони прийдуть до володаря й сповістять йому волю Ахурамазди та його войовничого сина, але Дар'явауш і сам мав очі, просвітлені Кумиром Кумирів, і не мусив неодмінно чекати, поки йому відкриють волю неба мабеди — мідійці-маги.
Володар усіх людей і всіх на світі народів з неприхованим острахом умочив загнутий у гору носак червоного чобота в рожеву від низького сонця воду протоки. Далі землі нібито не було: по той бік Боспору темніла Європа, і се дивувало Дар'явауша. Невже це десь-інде можуть жити люди?.. Непідвладні йому, шахиншахові?.. Й хоч у се майже не вірилося, та він ішов на них війною, отже, вони існували…
Плескаті пагорби на тому боці вже потемніли й чітко вимальовувались на тлі неба. До самого берега збігали визубнями благенькі мури Бізантія, й Дар'яваушеві було добре видно й червону черепицю дахів, і високі білі комини над ними, схожі на надгробки грецького некрополя, й навіть лискучий мідний шолом воїна серед визубнів наріжної вежі. Повернений сюди пілон був зачинений, ні в городі, ні навколо не мелькало ані душі, й ся тиша здалась перському цареві надто ворожою. Він спробував придивитися ліпше, та велике червоне сонце било просто в очі. Дар'явауш роздратовано підняв угору золотокований скіпетр і поряд, мов із землі, виникла постать у довгій одежині. Се був царський євнух Мітробатеш. Блимнувши на господаря з-під припухлих повік, він упав йому в ноги. Хвиля прикотилася до царевого стільця й вимочила євнухові й поділ, і коліна, та він і не ворухнувсь, чекаючи повеління.
— Грека сюди, — сказав Дар'явауш і відштовхнув його чоботом.
Той схопився крекчучи, підібрав мокрий поділ і задріботів, смішно трясучи жіночими стегнами, — подався понад берегом праворуч, де вже височів царський намет. Назустріч євнухові теж із землі виросла постать озброєного воя, євнух нетерпляче махнув йому, й той уже сам побіг далі. За тридесять кроків од нього, вже не криючись, сиділи вої царської охорони, великим півколом оточивши місце, де цар царів спостерігав захід Ока небес.
Незабаром той, по кого він послав євнуха, прибіг.Дивіться також
Іван Білик — Меч Арея
Іван Білик — Похорон богів
Іван Білик — Цар і раб
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
Се був таксіарх над усіма грецькими полками й кораблями, які слухняно йшли за царем персів завойовувати для нього Європу.
Він майже так само, як щойно й роб-євнух, укляк перед володарем і спробував поцілувати йому чобіт. Цар люб'язно випнув ногу вперед, і коли той торкнувся вустами мокрого чобота, кивнув скіпетром через Боспор:
— Не бачу людей на тому боці. Що за новина? Чи греки, може, не раді моєму приходові?
Гістіей Мілетянин підвів очі на Дар'явауша й дзвінким як для його п'ятдесяти ліг голосом сказав:
— О пантіарше! Не гнівайся. Бізантій щойно прислав до твоїх ніг і землю, й воду. Сли города Візантія чекають, коли дозволиш їм з'явитися перед світлі очі твої!
Дар'явауш удоволено шморгнув носом. Ся звичка лишилася йому ще від дитинства, коли хворів на хляпи, й тепер багато хто з-поміж високих мужів намагався перейняти її. Раптом він одштовхнув велеміжного грека чоботом й аж нахиливсь уперед. Се було те, чого він сподівався цілий день. Над серединою протоки летіла зграя чорно-білих царських бакланів, майже черкаючи воду крильми. Й коли вони досягли яскравої золотої стежки, що пролягла через протоку від сонця під самі ноги Дар'яваушеві, з неба впав чорний перун. То був морський орел небачених розмірів. Баклани з вереском розлетілись, а крилатий велетень, переможно клекочучи, заходився поволі підійматись угору. Й то ще було не все.
Затамувавши подих, Дар'явауш дивився на орла. Птах піднявсь над рожевою широчінню Боспору й несподівано застиг проти самісінького сонця, злившись із ним, і клекіт його полинув над притихлим плесом, урочий і невідпорний. І він вис у повітрі доти, поки золоте Око всепереміжного Мітри, сина Ахурамазди, сховалось на той бік землі.
Цар схопився, підняв скіпетр над головою й собі закричав:
— Ур-руш!.. Хвала Ахурамазді, кумирові всіх кумирів!
Грек шанобливо й трохи злякано дивився на перського царя, й на криваву смужку неба, й на величезного морського орла, який нетерпляче шматував свою жертву, поволі наближаючись до азійського берега. Охоронці, що півколом оточували берег, відповіли своєму цареві бойовим окликом персів:
— Ур-р-руш!..
А з неосяжного стану, який зайняв увесь берег Боспору від Халкедону до Понту, почувся гомін, що хвилями наростав і котився далі й далі. Знак Ахурамазди помітили всі. Бог богів провіщав персам ще одну велику перемогу.
Вранці наступного дня Дар'явауш сидів біля входу свого неосяжного намету, стежив за просуванням війська через Боспор і замислено їв гранатове яблуко, виколупуючи по зернині. Пальці його зробились червоними, й він раз по раз обтирав їх об такі самі червоні поли довгого плаща.
Внизу через протоку тягся міст. Його зробив саміянин Мандрокл, і то було справжнє диво. Комонці йшли мостом по четверо вряд уже третій день, і Дар'явауш бачив, як на тому боці протоки вони гуртуються в п'ять полків.
— Одтепер не буде Європи й Азії, — сказав таксіарх усіх еллінських кораблів Гістіей Мілетянин, дрібненький зморшкуватий грек. Сказав ніби тільки царевому братові Артабану, та цар теж почув і прихильно глянув у їхній бік. Гістіей зашарівсь од такої ласки й докинув: — Одтепер уся земля буде Персією!
Незабаром восьмеро дужих робів підбігло до царя, й Мітробатеш пособив Дар'янаушеві всістись. Далі берег спадав крутіше, й передні роби тримали ноші на плечах, а задні аж уклякали, щоб не потурбувати царя царів. Усі вельможі задріботіли вслід, спутані вузькими подолами ошатних корзен.
І вже біля самої води, коли Дар'явауш виліз і попрямував до царської тріери, в ноги йому впав сивоголовий дід, намагаючись поцілувати цареві чоботи.
— Об чім молиш? — гримнув на нього цар царів.
Се було майже диво: як такий брудний старець потрапив у самі ноги володаря й сторожа навіть не спробувала відігнати його киями?
— Ти — улюблений Ахурамаздою! — белькотав дід. — Цар над людьми й річками, над травою й чередами!..
— Об чім молиш? — удруге спитав його Дар'явауш, готовий навідліг спопружити старого скіпетром.
— Об синах! Об синах молю, найбільший серед людей.
— Де сини твої? В злочинстві?
— В раті твоїй, Дар'явауше, — підійшов Багабухша, воєвода всієї комонної раті. Сього старця Багабухша вже не раз бачив побіля царського шатра й знав, із яким молінням іде він за раттю від самої Персії. — Три сини його в пішому полку, а сам він зветься Еобазом.
— Ти його підпустив до ніг мені? — спитав Дар'явауш, приспинившись.
— Ні, великий! — відповів за Багабухшу Еобаз. — Мав я ослицю білу — за неї підпустив мене котрийсь твій воїн… — Він спробував, рачкуючи перед царем, знайти очима того мужа, що підпустив його до царських стіп, але того вже не було й близько.
— Котрий се? — почервонів Дар'явауш, та старий тільки кліпав, і шахиншах крикнув до євнуха: — Мітробатеше! Двадесять київ йому! Й знайди того, що взяв білу ослицю!
На старого Еобаза кинулися й потягли вбік, здираючи з нього довгі лахи, щоб виконати царський наказ. Дідуган був такий немічний, що навряд чи витримав би й десятого кия, й наперед оплакував свою смертну часину. Всі повернули голови в той бік, і тут до царя ступив Багабухша:
— Я підпустив його до ніг тобі, Дар'явауше, Вислухай старого.
— Ти-и? — Шахиншах не знав, що відповісти найвищому серед мужів Персії. — Тоді хай підійде сюди. Тобі, друже, сам відаєш, я ніколи не відмовлю.
Еобаза притягли назад і кинули під ноги цареві царів.
— Речи. Що хочеш?
— Три сини… — забелькотів Еобаз. — Три сини в раті твоїй… три сини… Пусти одного додому!..
— Одного? Пощо се одного? — здивувався шахиншах.
— Старий я вже… Немічний… З голоду помру, коли не пустиш… І жона моя стара вельми й недужа…
Цар пригладив довгу чорну бороду золотим гаком скіпетра, обвів усіх очима й, навіть не блимнувши в бік Багабухші, відсудив:
— Добре, старче. Коли так гарненько просиш, я відпущу. Можеш забирати своїх синів узворот до Персії. Й не одного, а всіх трьох. Не була б Персія така могутня, коли б не твої сини, старче.
Й пішов устеленою килимами доріжкою в бік величезної тріери, що стояла при березі, вп'явшись у воду ста вісімдесятьма шістьма веслами. Прямокутне грецьке вітрило на ній мало колір Дар'яваушевого зеленого знамена. Поряд і далі на всім обширі Боспорської протоки стояли припнуті чи рухалися ще п'ятсот дев'яносто дев'ять таких самих або менших тріер і діер — усі кораблі грецьких полісів, що піддалися цареві Персії Дар'яваушу.
Лишивши Багабухшу наглядати за переправою полків, цар царів махнув до тріерарха, що керував судном, і шість рядів довгих і коротких весел швидко понесли його на полуніч, у бік Понту, сковзаючи між гамором кораблів. Дар'явауш озирнувся. Міст із суціль позв'язуваних плотів звідси здавався ще величнішим, та найбільше сподобалась цареві нескінченна смужка комонних ратників, яка повзла й повзла з Азії в Європу, настовбурчившись довгими перськими списами.
Течія була нешвидка, й під захід сонця тріера дісталась гирла протоки. Тут починався Понт, море, що омивало його, Дар'яваушеву, землю з полуночі, а відтепер мало стати внутрішнім морем Великої Персії, єдиної в світі держави…
Начарувавшись уранці, і величним сходом сонця, ввечері наступного дня Дар'явауш повернувся до свого стану на малоазійському березі Боспору. Комонці вже всі перейшли в Європу, й тепер мостом по десять у ряд тяглися пішаки, сотня за сотнею, одні з довгими кінчастими щитами та списами, інші мали плетені з кизилу щити, нап'яті волячою скорою, та луки. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Золотий Ра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4106 | Іван Білик | Золотий Ра | ЗОЛОТИЙ РА
Найперші в світі царі й найперші невільники.
Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами.
Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра.
Насамони та їхня війна з Богом Вітрів.
Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі.
Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина.
Кіфаред, якого врятував дельфін.
Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс.
Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха.
Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу,
мілетяин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський,
прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.
СИН ЛІКА ГАЛІКАРНАСЬКОГО
Вперше я познайомився з ним дуже давно, ще хлопчиком, а коли за другим знайомством нагадав йому про це, він тільки розвів руками й покрутив головою — мовляв, нічого дивного в тому нема.
— Людина з віком дуже змінюється, — проказав він, мовби вибачаючись, і придивився до мене пильніше.
Однак таке побіжне знайомство анітрохи його не бентежить. Коли мій великий київський будинок огортає ніч, він заходить до моєї робочої кімнати й умощується в старому кріслі. Взимку і влітку на гостеві та сама пофарбована сепією хламида, перекинута полою через ліве плече, а розтоптані черевики взуті на босу ногу. Тільки в холод чи в нестерпну спеку він прикриває голову кюне — шкіряною шапкою. Давня звичка. Якось я сказав, що тепер не носять шапок із собачої шкіри, але він пустив мої слова повз вуха. Тільки згодом наче між іншим зауважив:
— У кожного часу свої закони й свої смаки. Коли він приходив і мовчки вмощувався в кріслі, мені завжди хотілося побажати йому доброго дня, бо ж не скажеш гостеві доброї ночі, а вечір уже давним-давно минув. Та згодом я звик до такої його манери. Кожен може поводитися так, як здається йому найприроднішим. Я теж мовчки клацав на машинці або писав від руки, намагаючись не дивитися на гостя. Це вже вивірений прийом.
Гість обережно зводиться й підходить до мого столу, з цікавістю стежачи за стрибучими важельками літер і нескінченною мережкою з-під кулькової ручки. Я немовби тільки тепер помічаю його — ефект безвідмовний! — і втішаюсь мимовільним збентеженням у його темнокарих очах, облямованих дрібними й більшими зморшками. Це одна з небагатьох моїх переваг. Я повільно проводжу долонею по пластмасових клавішах і озиваюся:
— Дуже зручна штука.
— Та вже ж...
Я розвиваю тему далі:
— Якби такі машинки були й у ваш час!
Але він уже порипує розтоптаними черевиками на своє місце й озивається з крісла:Дивіться також
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Цар, якого вигодувала собака
Іван Білик — Танго
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
— Софокл не мав трьох пальців на правій руці. Мені стає соромно за своє вихваляння сучасною технікою.
— Гомер взагалі був сліпий, — кажу я, вирішивши бути зовсім безжальним до себе. Ще й стукаю себе пальцем по голові: — Ось що найважливіше!
Але він усміхається й прикладає руку між грудьми й животом:
— Це важливіше.
Мені кортить сказати, що в нього застарілі знання, бо людина мислить не діафрагмою й не серцем, як ото вважали в давнину, а мозком. Але я мовчу. Ще зовсім не доведено суто механічну роль серця, та й гість мій навряд чи мав на гадці саме це. І все-таки якась мстива думочка не дає мені заспокоїтись. Я б зараз ляпнув нею об стіл, тільки роль гостинного господаря втримує мене від цього кроку. А ще бентежить незручна звичка стародавніх еллінів звертатись один до одного на "ти". Я колись був звернувся до нього на "ви" — й одержав нагінку. Він сказав тоді:
— То чисте варварство — вдавати, ніби розмовляєш з двома людьми, коли перед тобою одна-єдина людина. Мені розповідав про це твій співвітчизник Темн. "Двоїться в очах" лиш у кельтів та скіфів. То лукавство і взагалі казна-що.
Я міг би заперечити, що його теж не обминув цей гріх, принаймні в "Історії" скільки завгодно доказів. Але він, певно, здогадавсь про мої думки, бо раптом хитро завсміхався:
— Лукавіших од нас, еллінів, світ не знав, але та лукавість була наслідком нашої слабості. Зате коли ми розмовляли з однією людиною, то називали її на "ти".
— Як же я мушу звертатися до Батька історії? Те "Батько історії" його втішило, й він уже спокійно проказав:
— Називай мене просто Геродотом.
Тепер уже я закидаю йому:
— Ти до нас несправедливий, ми теж дечого досягли, хоча ти й називаєш нас усіх варварами. Згоден чи ні?
— Та згоден, згоден! — сміється Геродот. — Мені подобається цей трон з м'якими підлокітниками й спинкою. Ми колись не робили таких.
Він і тут не сказав "не вміли", а "не робили". Я знову намагаюся заперечити йому:
— Високість людини полягає не в тому, щоб зневажати все чуже.
— Це ти спеціально для мене вигадав?
— Це слова Горького, — відповідаю я.
— Не чув про такого. Я зроду важко запам'ятовую варварські імена.
— Це видно на кожній сторінці твоєї "Історії". Його вдруге майже втішили мої слова — він зовсім не сприйняв їх за дрібну помсту з мого боку.
— Свою "Історію" я писав для читання на Олімпійських іграх. Що смішніше й безглуздіше звучали варварські імена, то дужче реготав демос у театрі. А коли демос розбирала нудьга, він вив і ляскав у долоні. Я мусив зважати на це.
— Це перекручувало історію. Твій молодший сучасник Фукідід...
— Він був моїм... не найкращим учнем. До того ж Батьком історії прозвано не його. Слідом за кимось іти легше.
Я обережно натякаю йому, що в нього теж були попередники, хай і не такі уславлені, як він. Але це ковзає по дотичній його свідомості. Тоді я хочу викликати його на відвертість і починаю одне по одному згадувати різні імена. Він сидить зовсім нерухомо, і це ознака того, що мої стріли пролітають повз нього. Вперше ворухнувся тільки на імені "Перікл". Він тут-таки збагнув свою помилку, але збагнув і те, що сам себе мимоволі виказав.
— Усе це дуже непросто, — мовить він. — Я з юних літ мусив покинути рідний Галікарнас і поневірятися вигнанцем. То нелегке життя. Чужинців ніде не люблять, зате жар загрібати їхніми руками полюбляють усі. В моєму роду не було жодного царя чи тирана... Я його розумію й мовчу. Геродот натякає на знатність афінського роду Алкмеонідів, до якого належав Перікл.
— І все-таки ти мав себе за його друга, — не згоджуюсь я. Він також не заперечує, але й не киває, в "Історії" Геродот зробив усе, щоб змити пляму, яка лежала на Алкмеонідах ще з часів греко-перських війн. Але могутній Перікл не вдарив палець об палець, щоб надати цій непересічній людині громадянські права...
— Перікл був видатним демагогом! — з якоюсь перебільшеною гордістю заявляє Геродот, а мене пориває нагадати, що в наш час слово "демагог" набуло зовсім іншого, ніж у давнину, протилежного значення. Але я мовчу, бо в таких випадках у Геродота прокидається бажання поділяти людей на еллінів і варварів. — За законом, афінським громадянином міг стати тільки той, у кого батько й мати були повноправними громадянами.
— Але ж цей закон придумав Перікл.
— Як захист проти засилля в Афінах метеків, — уже переконаніше говорить Геродот. — До того ж Афіни хотіли мати достатньо людей для заселення нової італійської колонії — Фурій. — Він знову змовчав про неприємний для себе факт; що мусив уже в похилому віці шукати притулку в тих далеких і невлаштованих Фуріях, — єдиний, фактично, вигнанець серед усіх видатних афінських митців, що досі гуртувалися довкруж Перікла та його дружини Аспасії.
Я йому кажу:
— А яким же чином здобули афінське громадянство Перікліди? Адже Періклова дружина була родом з Мілета й не мала афінських прав.
— Для дітей Перікла Народні збори зробили виняток.
Я знаю з книжок, що виняток було зроблено не тільки для дітей Перікла, а для дуже багатьох. Що ж до Геродота маю свої здогади, тому після тривалого вагання запитую навпростець:
— А чи не та причина твого виїзду до Фурій, що ти чимось не виправдав Періклових сподівань? Скажімо, не замовчав отієї ганьби Алкмеонідів, а лише трохи змаловажив її.
Мій гість пожвавішав — десь-то я зачепив болючу струнку в його душі.
— Історик не має права нічого замовчувати, — таки говорить Геродот. — Інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лиш один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний.
Він киває пальцем у такт своїм словам. Слова справді відповідають його уявленням про покликання історика, і все-таки щось муляє йому, наче камінчик у черевику. Гість неохоче спиняється й викидає його:
— Завжди бути послідовним просто неможливо... Людина — істота слабка, ворогів же та спокус у неї дуже й дуже...
— А божество може бути послідовним до кінця? — питаю я з якоюсь і самому собі незрозумілою надією.
— Божество?.. Над учинками божества теж владарює невблаганна Доля. Перед нею безсилий навіть Зевс...
Голос у Геродота непевний, і я закидаю:
— Ти наче й сам у це не дуже віриш. Він якийсь час мовчить.
— Тепер у наших богів не вірять, — нарешті озивається він. — Кожен має вірити в такого бога, на якого заслужив. — А тоді раптом починає дрібно хихикати: — Якось воно завжди виходило так, що боги в кожного народу були зручними!
— Людина сама собі придумує богів, — кажу обережно, щоб не образити його поганські почуття, проте мої побоювання виявилися марними. Геродот звичайно уникав неделікатно висловлюватися про мешканців своїх і чужих небес, натомість охоче слухав інших.
— Боги одні й ті самі для всіх народів і племен, тільки кожен народ воліє називати їх по-своєму, — говорить мій гість, і досі посміхаючись, і я це сприймаю за непряме схвалення моїх крамольних слів. Власне, така думка проходить потаємною ниткою через усю його "Історію".
Це ще дужче змиряє нас обох, і він уже цілком довірчо мені шепоче:
— Коли б не Доля та боги — на кого б ми спихали свої промахи!
Але тепер він заганяє мене на слизьке. Якщо я не вірю ні в бога, ні в чорта, ні в червону свитку, то на кого ж маю вішати дрантя своїх невдач?
— Усе це дуже непросто, — повторюю я його слова, а він, відчувши мою розгубленість, не прагне легких перемог, щоб на моїх плечах удертися до моєї фортеці. Я стомлено замовкаю й безтямно дивлюся на темно-сині шиби нічного вікна.
Мій гість розчиняється в тиші моєї робочої кімнати. Коли б я того захотів, то те моє кріселко, де він щойно мостився в своїй сепійній хламиді та шкіряному кюне, знову б стояло порожнє й не зім'яте, а я сидів би самотою й дивився крізь шиби в ніч, — однак я цього не хочу й не можу. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Меч Арея | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19 | Іван Білик | Меч Арея | В ЛІТО 376-Е
Великий князь київський Велімир повстав усією Руссю, й скинув іго конунга Германаріха готського, й помстився Германаріхові за смерть князя Буса волинського, та його синів, та боляр, що були розіпнуті на хрестах, і була січа велія, й ратилися русини літо, й осінь, і зиму, й побігли готи з землі Руської, а хто лишився, то став платити київському князеві дань.
В ЛІТО 382-Е
Упочив князь Великий київський Велімир, і сів на вітчому столі син його старійший Данко, й сів у городі Витичеві, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сіверою, й Лугами, й готами, й усіма язиками, кої платили йому дань, і ходили в рать по Великому князеві, й славили його.
В ЛІТО 395-Е
Місяця стичня в 17 день переставивсь імператор Теодосій Перший, і Римська держава знову розділилася надвоє — Західню й Всхідню. В Римі сів на стіл Гонорій, який полюбляв циркусні бої, та вино, та жін. У Константинополі ж воцарився слабовільний імператор Аркадій.
Місяця листопада в 27 день. Убито галла Руфіна, який вершив усіма справами Константинополя, й посів місце його інчий варварин — готин Гайна, котрий відав тепер цілим грецьким військом, та колишній роб — євнух Євтропій. І поділився цар-город навпіл, і тягли одні руку за готів, а другі супротиву їм, і найдужче ненавидів тих зайд Авреліан, і многі слухали його.
В ЛІТО 399-Е
Вокняживсь у городі Києвому Милодух, син Данків, і був недуж вельми, й не міг ратитися, й правила при ньому жона його Рада.
В ЛІТО 400-Е
Місяця липня в 12 день
Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольні потягли за Авреліаном і вигнали варварів з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрілою, й вельми знаменно було.
В те ж літо на Маковія вродився князеві київському Милодухові син, і дано ім'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожні.
В ЛІТО 401-F
Прийшов на Рим візіготський конунг Аларіх, який уже володів частиною Всхідньої імперії — Іллірією. Але венед Стилигон, що був справдешнім правителем держави, дав відсіч Аларіхові.
В ЛІТО 404-Е
Двір константинопольський, долаючи опір народу, заслав до Вірменії архієпископа Йоана Золотовуста, де він по трьох літах і переставився.
В ЛІТО 408-Е
Місяця квітного в перший день переставивсь імператор константинопольський Аркадій. Умираючи, він заповів своєму давньому ворогові, цареві перському Єздегердові, бути захисником, і покровителем, і вихователем малолітнього Теодосія Другого, який по вітцевій смерті був посаджений на стіл.
У те-таки літо в Римі скарано на горло Стилигона.
В ЛІТО 410-Е
По кончині Стилигоновій Аларіх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарешті з допомогою рабів зумів здобути город і вщент пограбував його. Але, готуючись іти полками на Сіцілію й Африку, нагло вмер, і Західня імперія знову повстала й возродилась із попелу.Дивіться також
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Цар і раб
Іван Білик — Дарунки скіфів
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
В ЛІТО 411-Е
Імператор Гонорій віддав розбитим візіготам Аквітанію — землю на березі океану Західнього, й поселилися готи в Галлії між Піренеями й Луарою. І сулив імператор римський оддати їм ще й Іспанію, якщо виб'ють звідти венедів.
Готи ж убоялися могутніх сусід своїх.
У те ж літо студінь міцна зціпила землю Руську. Дніпро замерз у місяці листопаді, й крига скресла тільки в травному, й паводки були велії, й усілякі зла чинила дика вода й у Руській країні, й у Деревській, і в Сіврській. І настав голод, і впали недуги по людях.
І пішов Великий князь руський Данко, син Велімирів, полками многими в землю грецьку, речену Всхідня Римська імперія, й появся по дань.
В ЛІТО 412-Е
Місяця квітного
Ніщо не вістувало наближення страшної небезпеки. День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рідко в сю пору; ледве починався п'ятий місяць року. Та весняні повені й зливища відгомоніли ще в травному, й уже добру сідмицю стояло на годині, справжнє тобі літо, хоч дерева обабіч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорі світло-зелені шати, схожі на єдвабні корзна молоденьких князівен.
У яру вовтузилося душ із двадцятеро чи й усі тридцять робів і челядників під наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидів у холодку під калиною, що нависала дрібним листячком над самий яр, і лінькувато ляскав себе гарапником по вичовганій підошві поробошень-постолів. Поробошні в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовні, й скидалися на ведмежі лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лісового бродника: здоровенні ручиська, якими легко гнути підкови, черево, що перевисало на коліна, й могутні, дарма що вимощені салом, рамена. Такому б дуже личило ім'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тільки зовсім не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то ім'я лишається їй до самої смерті, й тут нічого не вдієш.
Очі в Малка натомість відповідали його йменню, були дрібненькі й ховалися межи щоками та волохатими брівми, але тивунові слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усіх сил.
Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кінь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокійно, й тивун тихо мугикав собі в рудий вус:
"Ой травиченько, та моріжечку, ти гляди не вколи мені й ніжечку..."
Поки Малко так ото мугикав, а він мугикав майже завжди, роби й челядники були певні, що ніякого підступу сподіватись не треба. Одні тачками возили з-під кручі вогку глину, висипали її під самий берег річки на довгу купу, інші рискалями вирівнювали ту купу, треті ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмірене й звично, без поспіху й зайвої сіпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина ніхто не поцінує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав і тивун і спокійно мугикав собі в руді вуса.
Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пісня ввірвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бік. Малко досить легко, як на свою вагу, звівся й глянув туди, куди зирив кінь. Поміж листям весняної калини біліла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:
— Пощо, княжичу, йдеш?
То був син княгині Ради Богдан. Хлопець мав небагато літ, але вдався міцний, кремезний і вже майже зрівнявсь із тивуном, тільки хлоп'яча незграбність, та ясні карі очі, та ще хіба довге шовковисте волосся, що спадало на самі плечі, зраджували князюка: Богданові на Маковія пішов дванадцятий.
— Пощо, кажу, прийшов єси? — перепитав тивун.
Богдан хитнув головою в бік городу.
— Мати...
— Кликала мене? — здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: — А хто ж тут?
Але з Богданових вуст годі було витягти ще бодай слово. Княжич сів і звісив ноги з кручі.
— Що княгиня хче? — наполягав тивун, та княжич ніби й не чув його. Він стрибнув з кручі, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручниці й легко попхав її вкоченою стежкою до місця, де гатили греблю через Хрещатик. Річка була неширока й мілка, до пояса, та навесні дика вода зірвала міст і розмила греблю, а такого вже давно не бувало.
Вивернувши тачку й віддавши її русявому челядникові, білобровому готові, якого в княжому дворі звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примірявся.
— Важке вельми? — криво всміхнувся Маас. — Княжич є малий для такого.
Але Богдан і не глянув у його бік, підняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.
Всі челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав і гупав, немовби важезний дубовий обрубок був іграшкою. Коли по якомусь часі Богданові стало парко, він скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далі від себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самій сорочці, підперезаній широким сукняним опоясом і скупо, як в усіх чоловіків, гаптованій лише на подолі та вузько на грудях і рукавах.
Земля аж двигтіла від гупання, челядники сходилися все ближче, та нарешті Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:
— Гей ви! Чого сте повилуплювали очі? Нум же!
Челядники й роби розбрелись по своїх місцях, а тивун, посівши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тоді поправив меч на лівому боці й торкнув коня п'ятами. Але кінь не хотів чомусь іти, задивившись назад. Малко й собі глянув — що так зацікавило воронька.
Соляним шляхом, що вибирався з дубового лісу, виточилась коротка ниточка комонників. Їх було душ із вісім чи десять, попереду їхав на гнідому коні між у шоломі й при щиті та довгій сулиці, йому вслід ступали верхи три жони чи жінки, за ними ще кілька комонників безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як і перший, щитом і сулицею.
Комонники не звернули до розбитого містка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височів Київ город. Малкові майнуло в голові, що в городі не сподіваються гостей і належало б хоча впередити княгиню Раду. Він уже хотів уп'ястися поробошнями коневі в слабину, та так і застиг. З діброви навздогін валці вихопилася дюжина комонників і з гиком та криком оточила її. Малко відразу впізнав степовиків. Можі, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападників сулицями. Двоє степовиків упало, й коні, ошалені від гику та крові, понеслись понад яром. Ще один завис у сідлі, перехнябившись набік, але решта насідала й насідала.
В одного можа полетіла, перебита навпіл, сулиця, й він сахнувсь, аби дістати меч, але крива шабля немов тільки й чекала сієї миті, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода підхопила її й понесла вниз.
Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи німо волала о поміч, і його як приворожило до неї. Він знав, що страшне тепер відбувається там, на вузькому моріжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допіру належала можеві Скоротичу. Він здолав себе глянути на бойовисько тільки тоді, коли вода поглинула той жах.
Потявши одного можа, степовики запосіли другого, який одчайдушне відбивався сулицею. Тим часом кілька напасників помалу відтрунювали коней із жонами до лісу, що брався від Соляного шляху вгору, інші добивали комонників, озброєних киями. Захисників лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманілий, і досі тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попід свіжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподіваючись найти рятунок за його неглибокою водою. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Не дратуйте грифонів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4107 | Іван Білик | Не дратуйте ґрифонів | Розділ 1
У десятий день місяця таргеліона[1] передостаннього літа 82 олімпіади,[2] коли сонце ще й не вставало з-за Лиману й над тихим плесом квилила перша чайка, з Наріжної вежі бевкнуло в щит. Чайка злякано зойкнула й піднялась угору, а мідному дзвонові негайно відповів інший дзвін — з вежі коло пристані. Між визубнями бійниць вишилилася скуйовджена голова без шолома й неспокійно роззирнулась на всі боки. Далеко низом Лиману вимальовувалася невиразна червонувата пляма. Тиха вода біля неї брижилась, обабіч мирно здіймалися й опускались три ряди весел, і з кожним помахом їх ставало видніше й видніше. Незабаром за першою плямою виринула друга, потім — третя й четверта. До Ольбії наближалася низка суден, і вартовий хрипким спросоння голосом відповів тому, що подав сигнал з Наріжної вежі:
— Бачу-у!.. Пильнуй-й-й!..
Той помахав довгим списом і заходився вдивлятись у далечінь.
За чверть години валку кораблів було вже видно зовсім добре, а коли сплинуло ще стільки часу, до білокам'яних стін Ольбії наблизились чотири бойових трієри. Прокинувся легенький світанковий нот-низорик і напнув вітрила суден. Три задніх кораблі, маленькі, низькобортні й просмолені, не справили б на ольбіополітів особливого враження, але перший викликав підсвідоме занепокоєння. Й не своїми розмірами — таких трієр тут бачено й перебачено, вони мали по три ряди довгих весел і при потребі могли взяти на борт вісімдесят або й сто воїв, — а своїм кольором. І високі борти, й щогла, й весла, й корма, усі палубні надбудови, й навіть величезне полотнище вітрила були пофарбовані яскравим суриком.
Порівнявшись із Наріжною вежею, червона трієра висушила весла й тепер ішла проти слабкої течії Лиману на самому вітрилі.
— Що за дивина?
Це буркнув десятник сторожі, якого викликали вартові.
— Персіяни?
— Певно…
Але в сю мить над плавнями за Лиманом зійшло сонце, й усі побачили на червоному полотні вітрила змієволосу Ґорґону — знак Афіни Паллади.
— А-а!..
Й знову трієра викликала загальне здивування, й не тому, що виявилась афінською, а що була згори до низу вся червона. Казали, буцім у давнину лиш "Арго" Ясона мав у сурик пофарбовані борти, але те все діялося хтозна й коли, та й не відомо, чи взагалі діялось, а тут яскраво-червона трієра підпливала до широкої брами й вимагала пропустити її в бухту пристані.
— Ланцюг? — запитав у десятника воїн, що стояв найближче до сходинок.
Але старшина не поспішав оддавати наказу, щоб опустили важезний бронзовий ланцюг, який замикав ухід до міста з боку Лиману.
— Ніктепарха![3] — сказав він. І воїн залопотів сандаліями вниз.
Незабаром на вежу прибіг схвильований ніктепарх і наказав негайно спускати ланцюг. Десь там глибоко в нутрощах брами зарипіли котки й шестерні, й важкий зеленавий ланцюг почав спроквола опускатись у воду. В сей час червона трієра, піднявши всі свої сто сімдесят четверо весел у повітря, підпливла до стін і засковзала між високими вежами брами до міської пристані. Решта суден на нижніх веслах правувала вслід за червоним кораблем.Дивіться також
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Танго
Іван Білик — Цар, якого вигодувала собака
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
Уже на причалах, коли матроси скинули товсті линви й два пристайних роби старанно прикрутили їх до колод приколу, з корабля звісили ребристу дошку, і вниз неквапом зійшов молодий чорнобородий чоловік у такому ж суриковому гіматії, як і вітрило корабля.
— Хто волею безсмертних є нашим гостем? — спитав у нього ніктепарх, відповівши на вітання прибулого помахом руки.
Молодий чорнявець відповів різким, але добре поставленим голосом:
— Протаґор з Абдери. Афінський громадянин і новий елленотамій.[4]
Ім'я гостя ні про що не свідчило, але оте довге слово "елленотамій" справило на ніктепарха неабияке враження, він високо підніс руку вгору й гучніше, ніж завжди, вимовив:
— Хайре,[5] елленотамію! Я негайно скажу про тебе архонтові-басилею.
— Басилеєві? — перепитав Протаґор. — Ліпше, мабуть, епонімові.
— Добре, кіріє.[6]
Доки посланий ніктепархом воїн бігав повідомляти архонта-епоніма про червоний корабель і високого гостя, всі судна стали коло зручних ольбійських причалів. На берег повиходили важко озброєні великими круглими щитами та списами, кожен з коротким мечем при боці, афінські гопліти в святкових, за коліна, хламидах із голубої вовняної тиснини, схоплених на правому плечі великою бронзовою пряжкою в вигляді голови Горгони. Їх було сотні півтори, й між ними вешталися десятники в зелених хламидах. Деякі гопліти попідіймали гривасті шоломи на чоло, інші тримали їх у руках. 3-од міста надходили ольбіополіти в білих, рудих та барвистих гіматіях, по низькому подолі та вгорі оторочених яскравою мережкою. Лунали вітальні вигуки, двоє ранніх пекарів пропонували гостям гарячі пиріжки, солодкі чи з рибою, й гопліти підходили й тут таки починали жувати, віддавши за штуку по срібному оболу.
Та незабаром на білих широких сходах, що вели з верхнього міста вниз до пристані, з'явився гурт чоловіків. Попереду, спираючись на патерицю, виступав поважний сивань у дорогому білому гіматії. Патериця в нього була блискуча й оздоблена вузькою срібною спіраллю. Всі голови заоберталися в той бік, і хтось вигукнув:
— Архонт-епонім Іфікрат!
Шістдесятип'ятирічний архонт зупинився кроків за чотири від молодого чоловіка в яскраво-червоному гіматії й підніс руку:
— Хайре, елленотамію!
— Хайре! — відповів Протаґор.
— Як плавалося в нашому Понті?[7] Чи прихильні були кумири до наших друзів-афінян?
— Мій друг мандрівник і лоґоґраф[8] Геродот з Галікарнаса нарік сьогодні Понт Евксінським,[9] — сказав Протаґор і кивнув на кремезного чолов'ягу в рудому грубому гіматії. Той, кого назвали Геродотом, ступив крок уперед і підтвердив:
— Евксінським назвав це море ще Гекатей. Але я зроду не бачив такого чудового моря, архонте. Щасливі мусять бути люди, як живуть на його берегах! І ваше місто хвалить кумирів за се.[10]
— Море наше гостинне для друзів, — навернув на стару думку архонт-епонім, і всі зрозуміли, на що натякає він. Ті, що прийшли з ним, поважно закивали бородами, а Протаґор ледь помітно всміхнувся й зручніше закинув край гіматія за ліве плече.
— Привіт тобі від стратеґа нашого Перікла, — мовив він. — І вам усім привіт, шановні бористеніти.[11] Від Перікла й від Фукідіда.
— Вони й досі змагаються між собою? — спитав архонт-епонім.
Протаґор відповів:
— У тім і демократія.
І знову поправив гіматій на лівому плечі, мовби підкреслюючи, що про такі речі не слід говорити отут, на пристані, де так багато люду.
Архонт-епонім зрозумів натяк і схилив срібноковану патерицю в бік міста. Протаґор з п'ятьма своїми пішов услід. Архонт-епонім, лунко стукаючи патерицею по брукованому березі пристані, повів усіх широкими сходами до Верхнього міста. Приступкам, здавалося, не буде кінця, й старі архонти, стратеґи й судді, що прийшли вітати афінського урядовця, раз по раз відпочивали, дивлячись назад, униз. Тепер під ними, здіймаючись одна над одною, тулилися терасами хати й теремниці, й часто дах однієї оселі правив за дворик для іншої, розташованої над нею.
Тоді сходи кінчились, але вулиця йшла й ішла вгору, вимощена голяками та череп'ям. Нарешті архонт-епонім вивів усіх на ширший брук і звернув управуруч. З обох боків тепер тяглись оточені мурами оселі з брамами та хвіртками. Туди й сюди їхали вози й двоколи, запряжені кіньми та волами, й доводилося притискатись до чужих мурів, аби дати їм дорогу. Кроків за двісті попереду, за великим перехрестям здіймалась урочиста колонада, але місто вже прокинулося, й іти доводилось у тисняві. Нарешті проминули перехрестя й ступили на білі плити колонади. По той бік починалась аґора, священна площа Ольбії, де збиралося й торжище. Тут творилося щось невірогідне: галасували безарювальники, мукала й іржала худоба, та попереду всіх ішов роб-крикун і закликав селян та ольбіополітів:
— Дайте дорогу… Дорогу афінським булевтам! Дорогу!..
Греки, й скіфи, й калліпіди, й алазони, й тракійці, й перси, й фінікіяни, які зібралися на аґорі, неохоче поступались крикунові, займаючись своїми справами. На протилежному кінці майдану височіли стрункі колони з фронтонами храмів Зевса Вседержателя, Зевса Фратрія, Афіни, Аполлона та інших великих і менших кумирів. Перед кожним храмом стояли кам'яні вівтарі й триноги для треб і узливань, й архонт-епонім спинився біля Зевсового, який мав форму покладеного на землю важкого хреста. Йому подали дві амфори: одну, з вином, він простяг афінському гостеві, другу лишив собі. З прибудови за храмом двоє робів привели офірованого бичка, й усі налаштувалися принести жертву Зевсові та хлюпнути оливи й вина покровителям Ольбії, й Афін, і всім іншим кумирам, яким належало робити се в такий час і які заступалися за еллінів.
По обіді, коли скінчились усі демосійні учти та врочисті прийоми, архонт-епонім повів афінця до себе.
— Поки тобі влаштують достойне твого сану житло, будеш моїм гостем, Протаґоре.
Він мешкав у великому будинку неподалік аґори, до якого з Борейського дромосу[12] вела вузенька брукована вуличка. Дворище було з усіх боків оточене мурами. З вулички всередину вела брама з чотирьох колон, критих двосхилим фронтоном. З маленького віконця виглянула стрижена сива голова приворітного роба, й архонт мовчки зиркнув на нього. Роб вибіг з комірчини й подався в двір попередити про гостя. Господар із Протаґором затрималися в брамі, бо не личить сторонній людині, чужому чоловікові, отако ґвалтом уходити до чиєїсь хати: на подвір'ї можуть бути жінки, і їм треба дати час поховатись у ґінекеї.[13]
Та роб незабаром повернувся й мовчки схилив голову перед господарем. На подвір'ї не чути стало жодного голосу.
— Будь гостем, — повторив архонт-епонім, і вони ввійшли на подвір'я, мощене великими й не дуже рівними вапняковими плитами. Правильний видовжений чотирикутник двору був з усіх боків оточений колонадою й навісами — перістилем. Попід сим перістилем блимали маленькі віконця, й кілька дверей вело в світлиці, та кліті, та комірчини. Головні двері були навпроти брами, й перед ними височів кам'яний жертовник Зевсові Геркійському, покровителеві домашнього вогнища.
— Узлиймо, Протаґоре, — сказав архонт-епонім, і роб, який уже стояв напоготові, подав амфору господареві.
Обоє линули потроху оливи в круглий виямок, де горів широкий гніт, віддавши мовчазну шану доброму Зевсові-огнищанину, й архонт повів гостя стрімкими сходами просто на галерею другого поверху. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Похорон богів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4108 | Іван Білик | Похорон богів | Року 974-го
МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Це вже повторювалося вдруге: розпачливий надсадний зойк, наче когось підіймали мечем під пазуху. Настас перехрестився правою рукою і тричі ляснув себе по щоці, а коли той самий моторошний звук пролунав утретє, перехрестився лівою й нараз відчув, як волосся під шапкою настовбурчилося й змокло.
Настас не знав до пуття жодної християнської молитви, тому хрипким від переляку шепотом прошарудів перші-ліпші поганські слова, які годилися від перестріту: цур тобі пек, ні з-над гори, ні із долу, ні з лівої руки, ні з-під землі, ані з хмари, цур тобі, маро людська й звіриняча!..
Вій почав обережно пробиратися крізь кущі — замова додала йому сміливості, й коли пройшов отак сажнів з двадцять п'ять, дивний звук повторився вчетверте. Настас аж присів — крізь голе галуззя у видолку видніла бурувато-сіра пляма. Він ліг на вогке опале листя і підповз до товстелезного дубового пня, з одного боку присипаного мурашником. Тепер Настас побачив те, чого досі не міг розгледіти за низькою порістю дубків-нелинів.
Під старим берестом зійшлися в смертному поєдинку чоловік і старий сивий бик тур. Чоловік ухопив тура за роги й намагався скрутити йому в'язи, а бик, широко розставивши короткі передні ножища, випруживши зміїно хвіст, силкувався потягти дивного мисливця, щоб випростати роги, прохромити й розчавити його.
Сухе листя довкола було перемішане з землею, неначе змагання тривало цілий день, немовби людина могла боротися з диким бугаєм на рівних.
Настаc лежав коло пня, як заворожений. Він зроду не був ловцем, не відзначався силою чи спритністю, але мав у рукаві довгого міцного ножа, й рука його мимоволі потяглася до кістяної колодочки. Настас випростався за пнем, геть обліплений тирсою з мурашника, й почав обережно скрадатися до чоловіка та бика. Намагався ступати якнайтихіше, зайшов бугаєві ззаду й укляк. Тур угруз ратицями в чорну вогку землю, всі жили на його спині й могутньому карку нап'ялись так, що аж тремтіли, але чоловік тримав його за обидва роги й щосили пригинав лівого до землі. Настас мусив підскочити й двічі-тричі вдарити гостряком ножа в найчутливіше місце — в потиличний виямок за валиком рогів, оглушити звіра, він одразу втратить тяму й упаде, спершу навколішки, а потім треба лише не дати йому отямитись і перерізати горлянку біля самої голови.
Настас уже намірився підскочити, та цієї миті мисливець покосував наллятими кров'ю очима й угледів його. Він нічого не міг сказати від напруження, лише головою ледь крутнув, перепиняючи Настаса. Той отетеріло вкляк, тримаючи ніж над головою. Тур, певно, теж відчув присутність іще одного ловця, спробував перевести вагу тіла па ліву ногу, й тут сталося те, чого Настас і вві сні не бачив. Чоловік скористався з миттєвого розслаблення м'язів бугая. Досі роги дивились один у небо, а другий майже вниз. Тепер чоловік раптом загородив нижній у землю й притиснув ногою, водночас крутнувши верхній трохи вгору й наперед. Щось у могутніх в'язах тура хруснуло, він болісно заревів, став на одне коліно й поволі почав хилитися.Дивіться також
Іван Білик — Дикі білі коні
Іван Білик — Золотий Ра
Іван Білик — Дарунки скіфів
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
У чоловіка ще вистачило сили відскочити вбік, щоб не опинитись під важенною тушею. Він навіть став ногою на змоклу від поту кудлату холку, чорну й розтіпану в цю передсмертну мить, і переможно крикнув, але тут і сам розм'як, одійшов п'яним кроком і важко впав на перемішане з землею листя. Його вид, іще хвилину тому червлено-буряковий, поволі бліднув і жовк.
"Довели один одного до смерті", — подумав Настас, і його зненацька пройняв гострий жаль до цього чоловіка. Остережливо присівши над ним, Настас почав квапливо й плутано проказувати молитву, єдину з тих, якої навчився в отця пресвітера:
Отче наш, їжу їси на небеси,
та приїде царствіе твоє,
та будить воля твоя...
Настас не розумів слів молитви, але рони примарливо шаруділи й у дивний спосіб заспокоювали його. Настаса вже не так лякала й близькість наглої смерті, яка щойно забрала ще одне людське життя, вкриваючи прозорою жовтизною чоло й щоки загиблого мисливця.
Настас покинув ніж, якого й досі судомно стискав за білу колодочку, й підніс молитовне руки догори. А коли скінчив звернення до бога, мисливець широко посміхнувся й запитав:
— Ти німець?
Настас мало не зомлів — схопився й шаснув утікати задки, та перечепивсь об жорстку гілку ожини й розплатався навзнаки. А потім переляк одхлинув так само враз, поступившись місцем великій радості. Пресвітер Григорій багато розповідав, на яке диво спроможна щира молитва, а вийшло так, що новий бог удостоїв цієї честі новонаверненого християнина. Настас аж тепер відповів на посмішку воскреслого ловця:
— Як то "німець"?
— Ти ж не по-нашому щось бурмотів. Чи, може, ти дурне-енький?
Настас ображено відвернувсь. Одна нога тура випросталась і дрібно затремтіла — це вже прийшла смерть. Вона забрала була душу й цього замазури, але Настас її переміг — своєю щирою молитвою новому богові, наймогутнішому серед усіх богів — Ісусові Христові. Тим часом ловець поволі зводився, обтрушуючи землю й налипле листя з рукавів та холош. Один рукав його майже відірвався — тріснуло ниття на плечі, й Настас зі злістю подумав, підіймаючи з багнюки свого ножа: "Засміявся б ти на кутні, коли б не я". Та про це не личило говорити поганинові.
Аж тепер, коли ловець випростався, він спостеріг, який то здоровило.
— А ти хто сам? — спитав той, знову зігнувшись і знизу дивлячись на Настаса.
— Ніхто, — буркнув Настас.
— Імено ж якесь ма-аєш? Як тебе?
— Буданко, — не без вагання назвав Настас своє колишнє поганське ім'я. Цей велетень викликав у ньому підозру й острах: то міг бути київський боярин або княжий дружинник. Тепер Настас мав підстави уникати таких людей.
— А мене кличуть Му-уромцем, — добродушно протяг ловець.
— Ти з муромського краю?
— Та де! З Подолу. В Києві бував?
Настас покрутив головою. Він народивсь і виріс у Вишігороді навпроти гирла Десни, йому й про це не хотілося б говорити, одначе велетень знову запитав:
— А в Берестовому? В Передславиному селі? В Ольжиному?
То все були назви навколокиївських сіл, і Настас мимоволі крутив головою: він справді досі ще ніде не бував, окрім свого Вишагорода.
— А куди йдеш? — спитав велетень, бо Настас так нічого й не відповів.
— Нікуди.
— Як же то? Такого не бува-ає... Он я...
Настас поквапливо перевів розмову на інше:
— А ти ж як оце?.. Ходив лісом, а тур на тебе й напав?
Здоровило засміявся:
— Я сам на нього пішов!
— А де ж твоя... сула чи бодай сулиця?
— Та на-ащо вони мені? Хіба рук не маю? Сулою кожен прохромить тура, а я хочу та-ак, сила на силу, хто кого, о!
Муромець розчепірив могутні руки й потрусив кулаками, глянувши на переможеного в герці бугая.
— В тебе все лице в багнищі, — запопадливо сказав Настас.
— Підняв був мене трохи на ро-оги. Але ж і я не пускав!
— І ти часто таких ото турів?..
— Таких — ні. Отакого впе-ерше, досі здолав був чотирьо-ох, але набагато менших.
Настас підійшов до нього впритул, та тут же мусив позадкувати: він не сягав Муромцеві й до плеча.
— А ти ж ким у Києві? — спитав Настас. — Боярином чи княжим гриднем?
— Хто — я? Хіба схожий на рудого варя-ажина? Я руси-ин, а русинові до гридниці... як долині до гори-и.
— То чого ж звешся Муромцем, коли ти русин?
— Мого прадіда ще князь Ольг водив до Мурома. То через те. Нас у городі й на Подолі всі зовуть Му-уромцями. Волосся у велетня було темне й майже сягало пліч, як і в кожного полянина, густі чорні брови дивилися кінцями трохи вниз, а на бороді ще й не сіялось.
Настас аж тепер збагнув, що перед ним отрок. Після дивного герцю Муромець трохи відпочив, щоки його порожевіли.
— Що думаєш чинити з отсим?
Настас із повагою глянув на мертву тварину.
— З отси-им? — Юний велетень мав звичку перепитувати. — Збігаю додому й приведу волі-ів.
— До Києва?!
— А то батько духу дадуть, як почують, що я зламав в'язи турові й покинув отут, у Дорогожицькій пущі. Ти постережи, щоб вовки не подерли шкуру, а я туди й назад...
Вік ще раз обтрусився й побіг легким підтюпцем, неначе допіру й не лежав мертвий на витолоченій мокрій землі.
— Опудало шмаркате, — вилаявся Настас, бо той навіть не спитав його згоди. Настасові засмоктало під ребром — страшенно хотілося їсти, але в пазушному капшуку, крім пригорщі жита, нічого не було. Він дістав пучку зерен і заходився жувати. Тоді втупивсь у ще не захололого дикого бугая — міг би відрізати найліпший шмат і дати ходу, але чужий ліс і близькість великокняжого Києва не дозволяли витягти ніж з рукава. Доручення цього дітиська ні до чого його не зобов'язувало, кожен мусив сам дбати про свій живіт. Настас вирішив трохи посидіти, поки той віддалиться на якусь версту, а тоді встати і йти далі своєю дорогою.
Але де ж вона, ота клята дорога, з несподіваною журбою подумав Настас. Дорогожичі, потім Поділ і город над ним, але що він там чинитиме? Та й хто його впустить туди, бездомного ізгоя? "Було б таки схилитись перед батьком і нікуди не йти, якось перетерпіти", — подумав Настас, та в уяві виник образ суворого отця пресвітера, й він лише сердито крутнув головою в бік невидимої Десни, де лишився рідний дім та батько з матір'ю. Вороття назад не було, тепер мав сам про себе дбати.
Знову кинувши на зуби кілька зернин, він жував їх доти, доки каша зробилася солодкою й перед очима поплив теплий туман.
Прочумався Настас від одчуття невиразної тривоги. Між деревами теж зависав надвечірній туман, і це ще дужче лякало Настаса. Він глянув на забитого бика, з роззявленого рота якого текла червонувата піна, схопився й побіг майже в той самий бік, де зник за хащами Муромець, та згодом звернув ближче до Дніпра, щоб не зіткнутися з тим київським здоровилом.
Але цілоденні мандри давалися взнаки. Настас відчув голод і лихе тремтіння в колінах. Він спинився й зиркнув назад, де лишив тушу забитої тварини. Не завадило б одрізати собі бодай невеликий шматок, а вранці спекти й наїстись. Проте обережність узяла гору й погнала Настаса ще далі до Дніпра. В княжих лісах небезпечно було ходити із свіжиною за пазухою — міг натрапити на випадкового дружинника або лісника, а Настасові тепер доводилося начуватись.
Він пройшов понад якимось ручаєм сажнів із сто, й коли глянув праворуч, од несподіванки мало не зомлів: на високій лисій горі проти ще зовсім ясного неба височів чорний хрест!.. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Скільки ж було скіфів? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4984 | Іван Білик | Скільки ж було скіфів? | Це питання непокоїть мене дуже давно, та тільки-но я заводжу мову про нього, як Батько історії хмуриться й нервово поводить плечем. Щоб навернути його до спогадів, питаю зовсім байдужим голосом:
— Може, причинити вікно?
Він дивиться на мене з недовірою, намагається пригадати, розповідав чи не розповідав мені про свою рану. Я вже знаю, що то в нього рефлекс: коли йому нагадують про Скіфію, в нього починає млоїти плече, дарма що на ньому майже не видно сліду.
— То скільки ж, на твою думку, було скіфів? — укотре запитую я його.
Цього разу він уже не поводить плечем і не нахмурює підозріло брови.
— Багато,— каже він.
— Багато та й годі?
— Дуже багато, більше від будь-якого з відомих мені племен. Коли я був у Скіфії, ніхто не лічив скіфські племена, нікому це не спадало навіть на думку.
— Чому? Бо кочовики ввесь час у русі і через те їх неможливо перелічити? — закидаю я.
Геродот не вбачає в моєму запитанні якогось підступу й сам щиро обурюється:
— Чому, коли заходить мова про скіфів, усі кажуть "кочовики"?
— Бо так можна зрозуміти з твоєї "Історії".— Я цитую йому по пам'яті кілька рядків: "Скіфи не орють землі й не сіють хліба, а пасуть коней та худобу й кочують у Причорноморських степах..."
— Кочують кочовики,— стверджує Геродот і тут-таки заперечує: — Але ж, крім кочовиків, я згадую в своїй книзі й скіфів-хліборобів, і скіфів-орачів, і каллілідів, і алазонів, і бористенітів, і неврів та будинів... Усі ці племена живуть по селах, орють землю й сіють хліб. Цих скіфів дуже й дуже багато, а кочовиків зовсім трохи, тільки в степу понад морем.
— Скільки ж то "дуже й дуже багато"? Тисяч п'ятсот?
— Того ніхто не може сказати.
— А в твоїй книзі говориться про величезний казан...
— Отож-бо, що величезний,— бурчить Батько історії.— Який смертний може зважити таку вагу!..
Я знаю його розповідь про той казан, в існування якого тепер мало хто вірить, але мене цікавлять причини створення казана. Мій гість не дуже охоче відповідає, але поступово захоплюється, й слова його бринять у моїй нічній кімнаті плавними хвильками, чимось нагадуючи ритми Гомерових поем "Іліади" й "Одіссеї":
— Може, таке спадало на думку й іншим царям, але доти ніхто з них не здогадувався, як утілити свій задум у життя. А от скіфського царя Аріанта боги напоумили...
Велика держава дісталась Аріантові в спадок від попередників його. Добрих сорок днів доводилось пливти стругом від Дніпробузького лиману до Припяті та Десни, щоб оглянути обшири тієї держави. Ще довше тяглась вона від синього Дону до Карпат, і хоча цар Аріант безліч разів намагавсь уявити, скільки ж у цій благословенній богами країні городищ і сіл,— це здавалося понад людські сили. А ще ж на Дніпровому пониззі від лиману до того-таки Дону курілося безліч кочовищ. І там жили його підданці, які не сіяли ні пшениці, ні жита, ні вівса, зате пасли величезні отари та череди й викохували найкращих у світі коней.Дивіться також
Іван Білик — Меч Арея
Іван Білик — Золотий Ра
Іван Білик — Танго
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
У верхів'ї Південного Бугу було єдине в світі місце, де водилися дикі білі коні. Але це вже в землях скіфів-орачів, а не кочових скіфів.
Геродот називає річки інакшими іменами, як називали їх його сучасники-греки, але я для зручності сам собі в думці їх перекладаю: Гіпаніс — Південний Буг, Бористен — Дніпро, Істр — Дунай...
— Загадка здавалась цареві Аріанту нерозв'язною,— каже Геродот.— Але боги допомогли йому її розв'язати.
Якось приснивсь Аріантові дивний сон. Привів начебто він рать свою до Дунаю, щоб прогнати нашесників за сині води його. Стала рать супротиву раті, до самого полудня велика січа була, а пополудні ворог почав перемагати.
Ніхто досі такого в світі не знав, і стало Аріантові страшно — теж чи не вперше в житті. Й тут створилося диво дивнеє. Скіфські вої, не змовляючись, перестали втікати, дістали з сагайдаків тугі луки та оперені соколиним пір'ям жалючі стріли й пустили по стрілі. Хмара стріл затулила сонце. А потім усе поле аж по Дунаю рясно зарябіло стрілами, неначе виколосилося й ждало женця. Аріант нібито кинувся збирати те колосся з соколиного пір'я, та що довше збирав, то більше лишалося його на бранному полі.
То був віщий сон, бо, прокинувшись уранці, Аріант уже знав, як перелічити своїх досі ніким не лічених підданців.
Усіма дорогами рушили борзокомонні гінці, щоб донести волю царя до кожного села й кожного кочовища:
— Всяка жива душа хай дасть цареві по наконечнику стріли!.. За непослух — смерть під батогами!..
Це було того провесняного дня, коли день дорівнявся ночі. Почали прибувати посланці з найближчих сіл, потім з дальших і ще дальших, приносячи наконечники в торбинках і заплічних мішках, бо й села були різні,— часом налічували по дві й три сотні хат і хиж, а часом усього по два-три десятки.
Цар велів скидати наконечники на купу. Перший посланець висипав сотні півтори, й вони зникли в спориші та поросі; другий кинув зверху ще зо три сотні — й пішло, й пішло… Купа перед царським порогом зростала й зростала, підіймаючись на очах, а до початку жнив наконечниками можна було засипати десятьох вершників разом з кіньми. Спочатку царські челядники та джури прискіпливо лічили кожен наконечник, але такого ліку не знали навіть наймудріші волхви.
Серце Аріанта заходилось од гордощів. Якби в небо випустили заразом стільки стріл — сонця справді не стало б видно, як у тому навіяному богами сні. В жодного царя на світі не було стільки підданців! На згадку про цю подію та свою велику радість Аріант звелів кричникам переплавити всю кучугуру наконечників і вилити з неї величезний казан. Стінки казана були шість пальців утовшки, а вміщувалося в ньому добрих три з половиною тисячі амфор води...
— Цікава легенда,— зумисне байдужим голосом кажу я. — Але хто може тепер визначити, скільки в пій вигадки й скільки правди?..
Батько історії лише мружиться до моєї настільної лампи й не відповідає. Але я добре знаю його погляди й запитав просто так. Тепер я сам намагаюся говорити його словами:
— Писати можна про все почуте, а вірити або не вірити написаному — це хай кожен вирішує сам.
Геродот не заперечує, лише розводить руками.
Але мене все-таки дуже цікавить, чи був на світі скіфський правитель з дивним іменем Аріант?
Якщо на мить припустити, що скіфи належали до іраномовних племен, то в першій половині імені царя справді вчувається мовби щось перське, тобто іранське: "Ар'я" цією мовою нібито колись означало "повноправний муж". Але, знаючи загальну звичку стародавніх еллінів еллінізувати "варварські" імена, можна припустити, що так само вчинив і Геродот: давньогрецькою мовою "арі" справді означало "багато", "вельми", "веле", "най" тощо.
Я для певності питаю в гостя:
— Чи були в еллінів імена, що починалися б так само, як ім'я того скіфського царя?
— Скільки завгодно,— відповідає гість.— Ти ж, напевно, знаєш легенду про дочку крітського царя Міноса — Аріадну, ну, ту, що з допомогою клубка пряжі врятувала свого коханого Тесея? Знаєш і мою розповідь про великого кіфареда по імені Аріон. А ось іще еллінські імена, схожі з іменем царя Аріанта: Бант, Біант, Атлант...
Кажу Геродотові:
— Отже, ти переклав по-грецькому ім'я скіфського царя?
Він відповідав трохи здивовано:
— А по-якому ж я мусив перекладати?
Такий був звичай за його часів.
З "Історії" Геродота ми знаємо зо два десятки імен скіфів...
Але досить про походження того царя Аріанта. Спробуймо бодай приблизно визначити, коли він жив.
Питаю в Геродота:
— Коли ти плавав до Скіфії, хто тоді був там царем?
— Октамасад! — упевнено відповідає Батько історії.
Той Октамасад за зраду вітчизняних богів скарав на горло рідного брата Скіла, свого попередника. Під час відвідин Геродота Октамасад був ще молодий, а Геродот побував у Скіфії приблизно 450 року до нової ери.
Ми точно знаємо безперервну династичну лінію принаймні дев'ятьох скіфських царів: од Прототія до Октамасада. Прототій був дідом Спаргапіта й царював приблизно 670 року до нової ери. Далі в глиб історії Геродот уже не називає жодного скіфського царя, крім отого Аріанта, який розпорядився вилити з наконечників стріл колосального казана.
Питаю Батька історії:
— Де було поставлено той казан?
— У місцевості Ексампеї. Там є дуже дивний струмок гіркої води. Він упадає в Південний Буг на відстані чотирьох днів плавання від гирла. Гіркий струмок не дуже великий, але робить воду в усій нижній частині Південного Бугу непридатною для питва.
Яка ж річечка впадає в Південний Буг за чотири дні плавання від гирла?
Сядьмо на звичайного весельного човна й вирушмо від гирла вгору, а через чотири дні зійдім на берег і розгляньмося довкіл. Одразу за пристанню побачимо вулиці райцентру Вознесенська Миколаївської області. А з лівого боку в Південний Буг упадає річечка Мертвовод!
Промовиста назва?
Ось як точно все визначив Геродот! Після нього минуло дві з половиною тисячі років, а гірковода річечка так само несе свої хвильки в Південний Буг, можливо, всі ці дві з половиною тисячі років однаково й називається.
Ось як написано в "Історії" Геродота: "Назва річечки й місця, звідки вона витікає, по-скіфському Ексампей, еллінською ж мовою — Священні Дороги".
Я вагаюся й заглядаю до словника: невже Ексампей — скіфське слово?.. Ні, не скіфське, а грецьке. Його слід перекладати як Спалища. Можливо, на Ексампеї було священне урочище скіфів-праслов'ян, куди з усіх навколишніх сіл звозили небіжчиків для спалювання. Це підтверджується й грецькою назвою місцевості та річки — Священні Дороги (Гіре Годе). Адже дороги до храмів, до присвячених богам урочищ, а також до некрополів (Міст мертвих) стародавні елліни, та й усі інші народи, вважали священними. До речі, слово "мертвовод" або "мертвовід" можна тлумачити не тільки як "мертва вода", а й як "остання дорога", котрою вели-проводили небіжчиків.
Схоже на те, що врочище дуже довго зберігало роль священного, де було заборонено селитись, а може, й орати; про це свідчить і топоніміка обабіч річки: Малосолоне, Кам'януватка, Крива Пустош, Павлогірківка (звідси витікає Мертвовід!).
Але мені не все зрозуміло, і я знову запитую свого гостя:
— Як же розуміти оті твої слова? Ти пишеш: "Назва річечки й місця, звідки вона витікає, по-скіфському Ексампей, еллінською ж мовою — Священні Дороги". |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Танго | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4109 | Іван Білик | Танго | Розділ 1
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець
"Повість времянных лет"
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.
"Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія".
Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: "Санта-Лючія". Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.
Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:
— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.
— Мені потрібен вільний стіл.
— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.
— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.
— Два віскі й кухоль імбирного пива.
— Пива немає.
— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.
Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…
А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…
А той і справді не примусив на себе довго чекати.
— Так би мовити, "ділове побачення"?
— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!
Сусіда ще дужче зморщив носа.
— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?
— Яке це має значення?..
— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.
— Ні.
— Чех?
— Ні!
— Росіянин?
— Н-ні!..Дивіться також
Іван Білик — Дикі білі коні
Іван Білик — Меч Арея
Іван Білик — Цар, якого вигодувала собака
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!
— Чому саме болгарин?
— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?
— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.
— То, може, українець?
— Можливо…
— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?
— Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?
Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. "Бе-са-ме. Бесаме мучо…" Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.
— Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.
— Ви… не психолог?
— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…
Сергій нараз вихилив півкелиха.
— А саме?
Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:
— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…
Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.
— Що?!
Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!
Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.
— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?
— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…
— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?
— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.
— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
— Еге. Давай!
— Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
— Ти тут, видно, частенький гість?
— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…
— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!
— Весілля?
— Скоро вже, ось побачиш…
Про яке "скоре" верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
— Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… "Там три верби схилилися, мов журяться вони…"
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.
— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.
— За кого це "за всіх"?
— Ну, ти вп'ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…
Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.
— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.
Ніякого.
— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?
Сергій не відповів.
— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.
— А хто ж твій шеф?
— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..
Горбатюкові очиці масно заблищали.
— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.
Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:
— Кого полюбить, тому й раю не треба.
— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.
— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.
— То чого ж?
— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той…
— Комуністи?
— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той… Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для… Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.
Левонтій очима показав, куди слід подивитись.
Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.
— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той… військові…
Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, "скоро вже"…
— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той…
— Можеш за свою кар'єру не боятись…
— Та ні, я не той… Ну, а все-таки той… Як друга про-сю. Старий же довіря мені…
А джаз пиляв "Бесаме мучо"… У кав'ярні важко дихати, хоч над головами вертівся вентилятор. Туди й сюди сновигали прудконогі кельнери, балансуючи між столами з важкими тацями в руках. Смерділо сигарним димом, віскі. Кілька разів спітнілий Родріго прибігав довідуватись, чи нічого не потрібно сеньйорові Леону. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Цар і раб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4110 | Іван Білик | Цар і раб | ЦАР І РАБ
Розділ 1
— Глянь, ефебе! — несподівано писклявим голосом обізвавсь дебелий євнух і перехилився між визубні наріжної вежі.
Савмак, якого назвали ефебом, виглянув у сусідню бійницю. Далеко внизу, між городським ровом та Сухою річкою, під скісними променями вранішнього сонця зміївся битий шлях, що вів із Феодосії на самий край Европи, в Парфеній. Між двома валками купецьких двоколок тяглася вервечка дивних людей. Савмак глянув на євнуха в сусідній бійниці й знову непорозуміло втупивсь у вервечку. Люди були вбрані в жахливе лахміття брудного рудуватого кольору, в довгі гостроверхі ковпаки з червоною стрічкою при версі. Попереду кульгав дрібненький дідок, трясучи гачкуватою палицею. За кожним його кроком палиця озивалась недоладним дзенькотом, обвішана дзвіночками й кільцями. За старим ішло душ із двадцять обідранців, а задній теж ніс ціпок, трохи коротший, з одним кованим, схожим на череп'яний горщик, дзвоном. Дзвін, певно, був тріснутий, бо хрипів низьким вередливим голосом. Люди мали за плечима по добрій торбі з пасмугами, із однієї виглядала чорна дитяча голівка, ще двоє дітей, літ на п'ять та вісім, плентали між дорослих жінок і чоловіків, убраних в однакові стрічкасті ковпаки.
То були вражені проказою жебраки, яких Савмак уже не раз бачив на торжищі пантікапейської аґори, й він лише з огидою плюнув:
— Хай бережуть людину всі на світі кумири від такої бридоти!
Та євнух і далі пильно стежив за валкою прокажених, і Савмак здвигнув плечима:
— То й що?
— Отих бачиш?
— Не дивина.
— He дивина? — перепитав євнух, повернувся до Савмака обличчям, і Савмак аж закліпав. У вицвілих очах того застиг переляк.
— А хто се?
Голова в сусідній бійниці зникла, Савмак теж одійшов на підлогу вежі.
— Боїшся лепри? — спитав він, бо причіплива хвороба була й справді страшна.
Та євнух ухопив його за руку й зі швидкістю, як для його торбистого рихлого тіла гідною подиву, потяг ефеба вузьким хідником кам'яного муру до Надбрамної вежі. Двоє чатників, поставлявши щити й акантіони між визубнями, запально грали в кості й лише невдоволено відсунули ноги, даючи дорогу царському лоґоґрафові та Савмакові.
Побігши добру стадію, євнух-лоґоґраф біля брами спинився, перевів подих і ще раз виглянув у щілину між визубнями. Прокажені вже повертали до брами. Селяни й пантікапейці, що юрмилися коло перекидного містка, розступались перед їхнім дзеленькотом, мов сніг перед вогнем. Лоґоґраф знову потяг Савмака, й вони почали сходити кам'яними приступками з мурів униз. Юнак іще не знав, що так схвилювало вчителя, та настрій старого потроху передававсь і йому. Коли вони зійшли до бруківки, навколо запанувала незвична тиша. Присутність лепрофорів завжди непокоїла здорових. Люди, що поспішали на торжище, повідходили вбік, під мури та брами будинків, дехто з-поміж тих, що вже йшли з аґори, набазарювавшись, квапливо звертали в провулки, лаючи й своїх робів із кошиками на головах, і жебраків із червоно-бурими щоками та жахливими провалинами носів.Дивіться також
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Танго
Іван Білик — Дарунки скіфів
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
Якійсь бага́тій кіріїсі з Мірмекія чи Тірітаки зробилося зле, вона впала на бруківку, двоє робів, покидавши кошики з добром, ледве підважили її собі на пелчі й понесли під колонаду хорому Ахілла Посідонія. Савмак подумав, чому ж цар Перісад дозволяє лепрофорам заходити до города стольного, він уже збирався висловити своє обурення й уголос, та лоґоґраф стиснув йому зап'ясток і шепнув:
— Бачиш отого?
— Котрого?
— Другого з-одзаду!
— Ну?
Сумна вервечка прокажених, розпуджуючи людей дзенькотом і червоними пасмутами на гостроверхих шапках, проминула їх і поволі пішла далі. Дитя в торбі на материній спині кволо пхенькало й кривилося плямистим пухлим личком, а хвора мати-жебрачка лише сіпала плечем, зацитькуючи дитину.
Кроків на п'ять позаду них ішов той лепрофор, що чимось так уразив євнуха-лоґоґрафа. Се був чоловік літ під тридцять п'ять або сорок, гарний і кремезний, і кульгавість його видавалась несправжньою, хоча він і спирався на вильця костура й тяг обмотану ганчір'ям ногу. Савмак на мить зіткнувся з його поглядом, і в серці не знати з чого похололо. Вічі в хворого дивилися пильно й гостро з-під прямих брів, а ніс і борода були заповиті чорною полотниною.
— Хто се?..
За хворим жебраком ішов ще один, останній, вителенькуючи хрипким дзвоном на жердині, й було таке враження, ніби він остерігається підступити до того, що тягне заповиту ногу.
— Хто? — перепитав лоґоґраф, та минула ціла клепсидра часу, перш ніж він одповів Савмакові: — Палак!..
Лоґоґраф майже просичав йому се слово в вухо, дихнувши перестоєм часнику.
— Скіфський цар?!
Савмак удруге подивився на кульгаву постать жебрака, але вервечка лепрофорів уже проминула їх, лишаючи по собі мертву пустку вулиці. Так само тиснучись до мурованих огорож, люди не поспішали вслід за прокаженими, бо лепрофори самі ніколи не ходять, лише вкупі зі злими, причіпливими демонами страшної хвороби. Жебраки ж уже робили те, задля чого прийшли до стольного Пантікапея: простягали до людей мідні кухлі на жердинах, і пантікапейці та селяни кидали їм хто обол, хто — ольбійський дельфінчик, а хто — й цілу драхму. Важке срібне кружало лунко дзенькало, й ощасливлений лепрофор кивав щедрому подайникові. Всі, хто міг витримати жахливий вигляд людей із червоно-бурими або білясто-сірими обличчями та руками, дарував бодай найменший мідячок, відкупаючись од лихих демонів лепри.
— Чого так зириш?
Савмак спробував прийти до тями. Він і сам дивувався, чому ся випадкова зустріч із прокаженими так вразила його, й щоб одігнати наслання, потер собі чоло.
— Родича вздрів? — знов обізвався євнух-лоґоґраф і засміявсь тоненьким рипучим голосом. Той смішок ще болісніше вколов Савмака, та юнак спробував одбутися жартом:
— У мене ще, слава кумирам, не провалився ніс і не відпали вуха!
Але лоґоґраф із несподіваною люттю просичав:
— І в того теж не повідпадали вуха!..
Він мав на оці Паллака, якого нібито впізнав у передостанньому жебракові, й отрок, добре знаючи норов свого вчителя, чекав, коли він сам угамується. Та євнух сього разу й не збирався стримувати себе.
— Скіф! Смердючий хрипкоголосий варвар! Бодай би Аполлон Стріломет кинув йому лепру на голову, як кидав колись холеру на голови троянцям!..
— Для чого ти так клянеш? То нещасний лепрофор, зобиджений кумирами.
— Зобиджений, речеш? Зобиджений! Дивись, як би він не зобидив нас із тобою!.. Тобі то, правда, що…
Лоґоґраф несподівано замовк і стомлено поплентав прямою бруківкою до аґори. Щойно спорожнілу вулицю потроху освоїли, передзвін прокажених уже ледь чувся далеко попереду, голяками бруківки тепер торохтіли вози й возики, й сотні взутих у сандалії та постоли ніг огорнули все кругом вапняною пилюкою. Так вони й ішли мовчки, змішавшись із натовпом базарювальників, і незабаром Савмак забувся й про лепрофорів, і про той незрозумілий вибух, що був перекосив пухке жіноче обличчя євнуха. Коли проминули аґору, розташовану під самою горою, довелося йти проти людської течії. На пізній торг ішли багаті мешканці Акрополя та техніти з полудневих вулиць Пантікапея: мідники, золотарі та шевці сандалій. Кожен вів по собі роба чи й двох або трьох із кошиками й скринями на стрижених маківках, і йти супротиву їм було важко. Й коли з-від аґори пролунав бадьорий дзвін котрогось рибалки, який закликав до щойно вловленої риби, попереду вчувся голос роба-вісника:
— Дорогу!.. Дорогу царському махерофорові, декархові махерофорів!.. Дорогу!..
Се було відразу за аґорою, на Першій терасі городу стольного, й люди почали знехотя відходити під мури та брами дворів. Коли на бруківці лишились тільки Савмак із лоґоґрафом, з-від акрополя, що вивищувався бійницями на найвищому місці Пантікапея, з'явилася четвірка струнких буланих коней, запряжена в бойовий двоколісний біґ. Погонич у чорній хламиді ледве стримував гарячих коней, упершись коліньми в передок, а ззаду тримався за високий кований бронзою полудрабок молодий декарх у врочистім озброєнні: золочений шолом із цупкою гривою, такий самий круглий щит, короткий меч-махерос у багатих піхвах при боці й яскраво-біла хламида з червоним мереживом по подолі та золотою фібулою на правім плечі. Ніг Савмакові не було видно, та він знав, що декарх махерофорів Архелай, відомий в усьому стольному граді жевжик, теж узув свої найкращі сандалії: зелені або ж оті червоні, що лишають у пилюці образливі слова: "Кульгай за мною!"
Хвиля несвідомого обурення заполонила Савмака, та він і далі стояв серед вулиці, не певний, що зробить наступної миті: схопить застояних коней за хряпи чи зверне дишель біга в чийсь мур. Євнух-лоґоґраф, глянувши на Савмака, з несподіваною для себе спритністю потяг його вбік. І дуже вчасно. Розторохканий по бруківці біґ прогуркотів униз, і хоч бойові ножі на вісях були складені й припасовані по-мирному, Архелай мало не зачепив Савмака ступицею, навіть не глянувши на нього.
Савмак спересердя лише вилаявсь услід Архелаєві. Сей жевжик останнім часом поводився зухвало й надто багато собі дозволяв, хоча був простим десятником царських меченосців. Савмак хотів був сказати се євнухові, та той і досі з замилуванням дивився вслід гуркітливому біґові зі стрункою постаттю юнака на нім.
— Аполлон! — сказав він сам собі, й Савмак лише сердито загорнув полу гіматія.
— Схожий, як порося на карася! В Аполлона русі кучері, а в сього чорні, наче в мавра!
Євнух повчально заперечив:
— Архелай — Археанактід! Останній пуп'янок славетної династії.
Савмак довгим поглядом зміряв євнуха, проте нічого не сказав. Коли заходило про нову й стару династії боспорських царів, лоґоґраф ставав мовби зовсім іншою людиною, й Савмак знав причину, по материній лінії лоґоґраф теж належав до династії Археанактідів, яку Спартокіди триста з гаком літ тому вибили з сідла.
— Лоґоґрафе, — сказав Савмак притишеним голосом, — а пощо се Перісад тримає й тебе, й Архелая в своєму дворі?
Євнух примружив очі й сховав їх у жовтих зморшках щік. Тоді пожував пухкими жіночими губами й неприязно посміхнувся:
— А тебе?
— Мене?.. — Се неабияк розсмішило Савмака, та він уважав за ліпше вколоти лоґоґрафа — Савмак часом дозволяв собі таке з царевим літописцем.
— Ви, євнухи, дивитеся на чоловіка очима жінки. — Євнух зітхнув. |
Білик Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=27 | Цар, якого вигодувала собака | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20 | Іван Білик | Цар, якого вигодувала собака | Брязкаючи ключами від задньої хвіртки, приворітний раб випустив Мітрадата й знову взяв хвіртку на замок, а Мітрадат подався до Північної брами ще дужче наляканий. У руках він тримав добре вистелений полотниною кошик із немовлям, яке, певно, було нагодоване й переповите, бо міцно спало. Царський волопас із жалощами скосував на кошик і пошепки побажав:
— Хай би воно більше не прокинулося!
Якби в цю мить хтось побачив Мітрадата й почув його страшні слова, не повірив би власним вухам, бо Мітрадат був лагідний на вдачу й остерігався зобидити навіть безмовне теля. Але нічна вулиця німувала, Мітрадата ніхто не бачив і не чув, окрім прибрамної сторожі, якій було наказано випустити з міста царського пастуха. Потонувши в нічній прохолоді, відійшовши од міста кроків на сто п'ятдесят, звідки сторожа вже не могла його почути, більше не стримуючи голосу, Мітрадат проказав:
— А якби ото таке зробити твоєму рідному синові?
Так, наче перед ним стояв Гарпаг, вельможа й найближчий родич мідійського царя Астіага, бо ж саме Гарпаг щойно дав йому це дитя. Хоча все почалося не з цього...
Вранці цар Мідії Астіаг викликав Гарпага й сказав йому:
— Ти мій найперший вельміж і найближчий родич. Візьми цю дитину й знищ її!..
Гарпаг уже знав усе про дитину, він лише не сподівався почути про неї саме тепер. А пригода почалася ще перед кількома роками...
Коли доньці Астіага Мандані минало тринадцятий рік, Астіагові з'явилось у сні дивне видіння: буцімто з Мандани витікає величезна безберега ріка, води якої швидко затопили всю Мідію й цілу Азію. Цар спросоння викликав своїх магів і звелів розтлумачити цей сон. Найголовніший з-поміж магів — маг-магішті — мовив: "Сон віщує Мідії лихі дні". Далі тлумачити сновидіння не було потреби.
Відкинувши всіх можливих женихів, ладних одружитися з Манданою, Астіаг вирішив оддати її за перса Камбіса, який видавався йому менш родовитим за найменш родовитих мідійців. Адже перси були рабами мідійців.
Через рік після весілля Астіагові привидівсь інший сон: буцімто з Мандани виросла величезна лоза виноградна, яка швидко обснувала всю Азію й цілий світ. Астіаг знову викликав магів, і маг-магішті після довгих роздумів сказав: "Цей сон теж віщує лихі дні для Мідії. Син твоєї доньки стане замість тебе царем..."
Астіаг був старий і не мав сина, якому міг би передати свій царський стіл, через те злякався й привіз доньку з Персії. Мандана ось-ось мала породити дитя, Астіаг приставив до неї пильну сторожу, невдовзі сторожа вхопила новонароджену дитину й понесла до царя, а цар покликав свого царедвірця Гарпага й звелів занапастити дитину. Але Гарпаг теж мав смалець у голові: йому не хотілось брати чужий гріх на душу, не хотілося втягати й когось із свого дому, через те доручив це брудне діло людині з дому царя. Тепер та людина, царський волопас Мітрадат, гірко нарікав на царевого родича Гарпага:Дивіться також
Іван Білик — Дикі білі коні
Іван Білик — Скільки ж було скіфів?
Іван Білик — Меч Арея
Ще 7 творів →
Біографія Івана Білика
— А якби твоєму рідному синові ото таке?.. В тебе також народився син-первісток. — Неподалік столичної брами чекав його старий пес, і тепер Мітрадат бодай мав до кого звертатися, бо дорога до дому була вельми неблизька. — Царям та вельможам усе дозволено, — звернувся до собаки волопас Мітрадат, — бо хто їх владен спитати? Цар собі візьме на душу найстрашніший гріх, а тоді принесе в жертву двадцять одну корову — й праведнішого за нього не буде на цілий світ... Онде твоя хазяйка, — сказав псові Мітрадат,— хоче породити мені дитинчатко. А що я їй за це подарую, коли в мене немає навіть свого кутка? Хіба ж буде дитина здоровою без подарунка? — Мітрадат відчув себе тут у великій безпеці й поставив кошик з дитиною на траву. Зійшов місяць, і стало все добре видно. Волопас побачив те, що й сподівавсь побачити, й кивнув до пса, закликаючи його в свідки: — А свого вони вбрали в золото навіть на смерть. Богам їхнє золото дуже треба?.. Оце коли б із мене не такий страхополох, то взяв би та й зірвав зо три золоті бляшечки, а тоді подарував би твоїй хазяйці за донечку чи за синка, кого там вона вже мені народить, — але ж я звичайний лякливий царський раб...
Мітрадат знову почепив кошика на лікоть і повів далі:
— Не крути хвостом, бо трохи згодом доведеться вити: адже Гарпаг звелів покинути дитинку біля отих яруг, до яких і ти боїшся заходити, бо там царство шакалів та вовків. Гарпаг думав мене ошукати, — мовляв, це дитинка котрогось його раба, — та приворітний раб розповів мені всю правду... Ти добре зробив, що не схотів заходити до міста, в містах дуже бридко тхне, сам я теж ніколи не зайшов би туди з доброї волі, але ж я невільний раб, що мені звелять, те й мушу виконувати, як ось і це...
Мітрадат удруге поставив кошик із немовлям на стежку. Серед темної нічної пустелі його раптом охопив жах. Відгорнувши покривало з кошика, він із надією принишк, може, злі чи добрі дайви самі забрали душу дитини, може, тепер не доведеться занапащати себе цим смертним гріхом?.. Мітрадат притулився вухом до маленького личка. Дитинка ледь чутно сопла, й від передчуття неминучого лиха в нього стислося серце. Навіть місяць затуливсь хмаркою й зник.
Це неприємне відчуття не полишало Мітрадата всю решту дороги додому. Він мешкав з дружиною біля самих озер, за якими починалися найвищі в Мідії гори. Тут були випаси царських робочих буйволів та волів. Пес несподівано спинився й став стривожено нюшити повітря.
— Ану вперед! — Неспокій пса передався господареві. — Ти чого?..
Пес почав позіхати, а ці позіхи незабаром перейшли в судомне підвивання й тоскне виття. Підбігши до своєї пастушої хатинки за хлівами, Мітрадат подивився й кахикнув у кулак, бо в хаті були жінки двох його підпасичів. Жінки почули кахикання й утекли, а Мітрадат з осторогою ввійшов до хатинки. Дружина лежала на ліжку в півтемному кутку, а на лаві під блимавим світильником скоцюрбилось нерухоме тільце дитинки.
— З'явилося на світ неживе, — кволим голосом проказала дружина, яку по-еллінському звали Кіно, а по-мідійському — Спако; Спако означало "собака", собаки були священними тваринами, й це ім'я належало до найкращих. Кіно-Спако народилася десь на Егейських островах.
Дитя в кошику аж тепер прокинулося й закричало. Кіно спочатку злякано підвелась, але Мітрадат розповів їй усе про ту нещасну дитину.
Так у сумних розмовах минула ніч. А коли нарешті зійшло сонце, Мітрадат узяв кошик з дитиною й поплентав до яруг, де водилося безліч хижих звірів.
За кілька днів по тому прибув Гарпаг зі своїми людьми.
— Ну, вволив мою волю? — запитав він у царевого пастуха.
Мітрадат лише низько схилив голову, а потім повів царевого родича до тих диких яруг. Десь аж під обід вони знайшли подерте й закривавлене дитяче манаттячко. Воно лежало під кущем, змережане барвистими вавілонськими нитками й рясно обшите золотом. Люди Гарпага викопали глибоку яму й поховали знахідку з відповідними піснями й по-царському щедрим узливанням фінікійською оливою та єгипетським вином, бо так належало ховати дитя царського роду.
А коли вони, виконавши свій обов'язок перед царем Астіагом, подалися геть, на могилку прийшла дружина Мітрадата Кіно й почала голосити. Тепер Мітрадат уже їй не забороняв...
— Про нас іще ніхто нічого не може сказати, — дивився на дружину й стиха говорив Мітрадат,— а воно вже досі в раю й літає кругом голови бога Ахурамазди. Гріхів у нього ніякісіньких не було, бо гріх людина чинить, уже бувши сповна розуму, та й тільце його не зогнило в землі, ми не знайшли жодної кісточки. І які там кісточки — самі хрящики, й усе те пішло на потраву священним псам... Хтось може мені закинути, що то були не пси, але я краще знаю, я ціле життя своє живу по луках та по лісах, тож можу поклястись і присягнути під страхом кари від руки злого бога Анкра-Майнью, що лис, вовк і шакал нічим не різняться від звичайного пса, пси також бувають малі й великі, сірі та руді, й гавкають вони по-різному, а недоїдену здобич однаково загортають носом у пісок, тільки що ці живуть у полі та в лісі, а ті — побіля людей, ну, й що з того, коли я сам живу серед оцих-о пущ, а мене ж ніхто не називає козлом чи ведмедем, отак і свійські та дикі пси. Якщо пси не дали зогнити людському тілу, то слава тим псам, бо чисте завжди піде до чистого, а те дитя вже давно в раю, хоча й жіноча сльоза не буває людській душі на шкоду, тож ти поплач, поплач, тоді вже будемо зовсім певні, що воно полетіло в парадиз, а не тиняється десь ночами по руїнах та яругах, я й сам би хотів, щоб за мною, як помру, поплакала жінка чи дівчина, бо жіноча сльоза обмиває з душі людської земний бруд...
Кіно то прислухалася до заспокійливих слів чоловіка, то знову лягала персами на горбик сирої землі, й голос її звивався високо-високо, аж до сьомих небес, де був рай-парадиз і жили Ахурамазда та його сонцесяйний син Мітра, а тепер оселився й маленький їхній синок, хоча про це не повинен був знати ніхто в світі
Царський волопас Мітрадат уволив волю царевого родича Гарпага, відніс і кинув на поталу хижим звірам дитину в царському вбранні, але то не був даний йому Гарпагом хлопчик, то був його, Мітрадата, власний син, який народився мертвий. Тієї ночі Мітрадат сидів поряд з убитою горем дружиною й намагався розважити її й себе.
— Тут хоч побивайся, хоч не побивайся, — казав він, — а нічого не вдієш. Ахурамазда вирішив забрати нашого синочка до себе в парадиз, і його теж можна зрозуміти, бо коли помирає доросла жінка чи дорослий чоловік, хоч хай би були сім разів по сім праведними, вони заплямували себе бодай одним-однісіньким гріхом, а цареві ж богів та людей кортить мати коло себе щонайчистішу душу. Де ти їх набереш? Таку душу можна знайти хіба що в немовляти, вона в нього чистіша від джерельної води, надто ж коли дитя не встигло й побачити грішного світу, отож я й кажу, що нам за нашого синочка треба тільки радіти...
В цю мить заплакало оте панське дитя. Кіно знову перелякано підхопилась, але Мітрадат узяв кошик і загойдав його в руці, бо дитячий крик болюче різав серце, адже на лаві лежало мертве їхнє рідне дитя. Було боляче й навіть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспокоєна священним обрядом похорону людська душа...
Чуже дитя потроху втихло, й Мітрадат проказав:
— Це теж безгрішне, але його батькам серце не болить. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Байки в прозі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20502 | Микола Білокопитов | Байки в прозі | КОМПРОМІС
Наліво дорога. Направо дорога. А прямо прірва.
Стоїть гурт на роздоріжжі, не може дати собі ради: якою дорогою до кращого життя скоріше дійти? Одні закликають піти неодмінно ліворуч, другі — праворуч. Треті запропонували компромісний варіант.
Послухали третіх і з піснями рушили прямо.
ЗАПРОШЕННЯ ДО РОЗМОВИ
— А тепер, вельмишановний пане Язик, давайте нарешті поговоримо про свободу слова, — запропонував величезний Кляп, зручно вмостившись у Роті.
ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ
— Ми найнадійніша об'єднуюча сила! Голосуйте за нас і тільки за нас! — агітували за себе Наручники.
ПРО АМБІЦІЙНІСТЬ
— Шановна добродійко Ніч! Передайте, будь-ласка, отому хвалькуватому вискочці Ранку, щоб на очі мені не траплявся! Бо я йому покажу, хто мудріший! — грозився Вечір.
ДОСТОЙНА ВІДПОВІДЬ
Ішли дорогою троє. Аж бачать: попереду хтось до дерева ланцюгами прикутий. Підійшли ближче, впізнали бідолаху.
— За що ж це тебе? — поцікавилося Невігластво.
— Дарма не прикували б! — єхидно зауважила Підступність.
— Покайся! Може відпустять? — порадила Глупота.
Нічого не відповіла їм обплутана ланцюгами Свобода. Нащо дарма слова витрачати...
ПРИТЧА ПРО ВОЛЮ
Була собі Воля. Велика, як небо, світла, як пам'ять, шанована, як козацька шабля, бажана, як кохана жінка. Усяк, хто був при ній, цінував її й гордився нею.
Та прийшли недобрі часи. Остудили серце, затуманили розум. І кожному захотілося мати свою Волю — хоч невеличкий шматочок, хоч пів шматочка. Кожен приходив і брав потроху. Брали, брали та й вибрали всю.
Тепер у кожного зокрема вона є, а у всіх разом її немає.
Так і живемо...
ПРО МАРНОТРАТСТВО
Якось зустрілися дві думки — Розумна і Дурна. Погомоніли про те, про се та й розійшлись.
— Ну й дурна ж я, що вгепала стільки часу на пустопорожні балачки! — з досадою зауважила сама собі Розумна Думка.
— Ну й розумна ж я, раз та дурепа так довго теревенила зі мною! — вихвалялася Дурна Думка перед знайомими.
ПРО ПЕРСПЕКТИВУ
Ще повний сил і здоров'я Гребінець частенько нудьгував, лежачи в кишені Господаря. Роботи йому було з кожним днем все менше й менше. І ось, на хазяйській голові лишилася всього одна-однісінька волосина. Як уже не леліяв її Господар, але одного ранку Гребінець ненавмисне зачепив ту волосину й висмикнув. І залишився безробітним.
Мораль: не тій Голові служив.
ПРО ПРАВА Й ОБОВ'ЯЗКИ
— Згідно з нашим Законом кожна вівця має цілковите й незаперечне право бути з'їденою у встановленому порядку. І наш святий обов'язок забезпечити кожній Вівці таке право! — впевнено закінчив свій виступ на вселісовому правовому форумі Вовк.
ПІДСТУПНА ЧЕМНІСТЬ
— Безкінечно радий буду бачити всіх вас у себе! — гостинно усміхався перехожим відкритий каналізаційний Люк.
ПРО НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ
— І для чого мужчині така вишукана фігура з такою підкресленою талією? — дивлячись на Віника, заздрісно зітхнула Швабра.
НА ВСЕ РОЗУМ ТРЕБА
Стоїть Дурень при дорозі, потилицю чухає.
— Чого журишся? — спитали в нього.
— Та ось, — каже, — у нашому магазині зранку мізки недорого продавали, а мені не дісталося. Бо в черзі останній стояв.
— Чого ж раніше чергу не зайняв?
— А на це ума не вистачило. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Бізнес баби Федори | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21611 | Микола Білокопитов | Бізнес баби Федори | Ця історія трапилася давно, але й досі старші люди переповідають її молодим. А мені повідав про неї приватний підприємець Володимир Олександрович Грона, родичі якого з тих місць, де все й відбувалося.
Селище Линовиця Прилуцького району Чернігівської області зокрема відоме своїм цукровим комбінатом. А де є виробництво, там, зрозуміло, є й відходи. А як у нас зазвичай чинять з відходами? Викидають на смітники або накопичують на промислових звалищах. Не по-господарськи це!
У линовицьких цукроварів — безвідходне виробництво. Точніше, всі відходи не викидаються, а пускаються в діло. Жом – на ферми, для худоби, а частина меляси, через дірку в заводському паркані відноситься додому й використовується для виготовлення першокласного самогону. Майже в кожному дворі в сезон і міжсезоння народні умільці достойно складають конкуренцію як вітчизняним так і закордонним виробникам алкоголю. Ясна річ, таке вторинне використання сировини особливо не афішується, але й у дуже великому секреті не тримається. Так було в давні часи, так є й тепер.
Жила колись у Линовицях Федора Савелівна Лишафай. Була вона жінкою бойовою, рішучою, в міру балакучою. Так вона сама про себе говорила, так воно десь і було. А з-поміж односельців особливо вирізнялася тим, що, не ховаючись, самогон гнала й відкрито продавала. Кажуть, що баба Федора мала якийсь особливий рецепт: оковита в неї була чиста, як сльоза, без специфічних запахів і при цьому, за словами постійних клієнтів – скаженюча! Злі язики стверджують, що навіть сам дільничний (який не раз нахвалявся бабу оштрафувати за самогоноваріння), коли приймав гостей, то тайкома підсилав когось за горілкою тільки до Федори Лишафай. Чи так було, чи ні – не знаємо, але вже самі чутки про це багато про що свідчать.
І ось у середині п'ятдесятих років 20 століття почалася чергова антиалкогольна кампанія і, зокрема, особливу увагу борці з зеленим змієм приділяли викоріненню самогоноваріння. Більшість линовицьких майстрів оковитої або припинили гнати самогон, або ж пішли в глибоке підпілля. І тільки Федора Савелівна без розуміння поставилася до благих намірів партії й уряду та їхніх повпредів на місцях, продовжуючи відкрито гнати горілку й продавати наліво й направо. Тим більше, що клієнтів у неї різко додалося. Народ під час тієї кампанії гнати самогон побоювався, а вживати таки продовжував.
Ані кілька останніх попереджень дільничного, ані ціла делегація членів місцевої сільради, що намагалися вплинути на злісну самогонницю, ніяких результатів не дали. Баба Лишахвайка, як її звали по вуличному, не піддавалася на умовляння й не боялася погроз. Дільничному, який лякав її тюрмою, взагалі сказала:
— Грицько, не мороч голову! Мене в тюрму не приймуть, бо мені вже восьмий десяток іде. А будеш мене лякать, так он граблі візьму й на твоїй спині поламаю!Дивіться також
Микола Білокопитов — Підготовка
Микола Білокопитов — Проза життя
Микола Білокопитов — Слава славою...
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Такого зухвальства дільничний терпіти не став. Звітуючи в район про виконану роботу по боротьбі з самогоноварінням, він окремим абзацом написав про невиправну бабу й про необхідність вжиття щодо неї "суворих превентивних заходів".
У районі навіть зраділи такій обставині. Було прийнято рішення вчинити над бабою показовий суд. Тим самим, як мовиться, вбити двох зайців: норовисту зловмисницю покарати й на інших страху нагнати.
Виїзне засідання Прилуцького районного суду відбувалося в одному з приміщень Линовицького цукрового комбінату й зібрало величезну кількість людей. Та воно й не дивно. По-перше, бабу Лишахвайку тут усі добре знали, а, по-друге, всім було цікаво: яку ж кару присудять старій за такий, здавалося б, звичайний для Линовиці грішок?
Слід сказати, що під час цього відкритого процесу Федора Савелівна не виявляла особливої поваги до радянського правосуддя, не покаялася, бо не вважала себе винною. Більше того, не раз перебивала на півслові то суддю, то прокурора, заявляючи, що вони геть нічого не тямлять у справі вживання алкоголю. Бідолашного державного обвинувача, який, говорячи, активно жестикулював руками, Федора Савелівна взагалі довела до конфузу:
— Якби ви, — говорила баба, — не труїлися казенкою, а пили мій самогон, то у вас, товаришу прокурор, руки отак не тряслися б!
У залі зчинився веселий гомін, навіть суддя, прикрившись долонею, здригався від сміху. А секретар після кожної бабиної репліки, що викликала бурхливу, несерйозну реакцію, довгенько калатав дзвінком, закликаючи присутніх до порядку.
Та попри такі не вельми серйозні моменти, вирок суду був досить суворим. Сімдесятишестирічну Лишафай Федору Савелівну іменем Закону було засуджено до двох років виправних робіт з конфіскацією знаряддя злочину (самогонного апарату). І в кінці липня відправили бабу в жіночу колонію в місто Одесу.
Начальник виправно-трудової колонії, ознайомившись зі справою новоприбулої, і, зважаючи на її похилий вік, ніяк не міг визначитися з тим, яку ж роботу їй призначити? Вирішив особисто поговорити з засудженою.
— Що ви добре вмієте робити? — спитав у неї.
— Ой, громадянине начальник, — заявила підступна баба, — у всьому Прилуцькому районі краще за мене ніхто самогонку не гнав. Тому, якщо у вас є апарат, я вам таку оковиту гнатиму, що куди тій казенці! Всю тюрму забезпечу...
Достеменно не відомо, як відреагував на таку пропозицію начальник, тому не будемо нічого вигадувати. Але те, що Федорі Савелівні дали дуже престижну роботу, наводить на деякі припущення... Та цур їм!
Доручили бабі доглядати за клумбами в самому центрі Одеси, недалеко від знаменитої Дерибасівської вулиці. Після сніданку її та ще двох жінок разом з необхідними інструментами доставляли туди спеціальною машиною, а ввечері нею ж везли назад у колонію. В обідню пору завжди вчасно прибувала виїзна кухня... Звиклій до селянської праці Федорі Савелівні, догляд за квітами (після домашніх п'ятдесяти соток городу) здавався дитячою забавкою. І вже за тиждень вона виступила з ініціативою, що сама впорається з дев'ятьма квітниками (було по три клумби на кожну працівницю). Начальство ініціативу підтримало й двох напарниць, за визначенням Лишахвайки – "добряче ледачкуватих", перевели в інше місце. І баба Лишахвайка сама давала повний лад на ввіреній їй ділянці роботи.
Ой, як Федорі Савелівні сподобалася така тюрма! Так склалося життя, що далі райцентру Прилуки баба ніколи не була. А тут – Одеса, з її вишуканою архітектурою, особливим шармом городян і, нарешті, знаменитостями. Пізніше баба розповідала, що кілька разів не просто бачила, а й розмовляла з самим Леонідом Утьосовим, який з дамочкою непоспіхом прогулювався повз її квітники в бік Дерибасівської. Сама Лишахвайка, навівши порядок на клумбах, не раз робила піші вояжі то на Приморський бульвар до Дюка й відомих потьомкінських сходів, то до оперного театру, то на ту ж Дерибасівську. Та й робота для неї була не каторжною, від якої більше задоволення, ніж утоми.
Баба на повному серйозі вирішила доживати свого віку тут. А чим погано? Жити є де, годують тричі на день – вдома не завжди так виходило. Та й сама Одеса линовицьку самогонницю просто зачарувала.
Але не так сталося, як гадалося. Через три місяці бабиної тюрми трапилося непередбачене. На початку листопада почало різко холодати. Всі клумби терміново підготували до зими. І Федора Савелівна фактично лишилася без роботи. Та це ще півбіди. Біда почалася з того, що начальник виправно-трудової колонії на загальному зібранні почав свій виступ з того, що похвалив кращих засуджених, які, усвідомивши свою провину, стали на шлях виправлення й заслуговують особливого відзначення. Першою в цьому списку була названа Лишафай Федора Савелівна. На її адресу начальник тюрми висловив цілий букет компліментів, а закінчив свій виступ фатальною для баби фразою: "Ми вже зробили клопотання про дострокове звільнення на волю громадянки Лишафай...".
Для кожного, хто чує подібне в місцях позбавлення свободи, ці слова найбажаніші, найсолодші, найочікуваніші. Проте для баби Лишахвайки вони пролунали громом серед ясного неба, суворим вироком, що посягав на її нове, за її ж словами "райське життя". І баба, замість радісно просльозитися, раптом істерично заголосила: "Не хочу! Не хочу на волю! Мені тут наравиться! Громадянине начальник, залиште мене в тюрмі! Ну, будь-ласка..."
Своїм криком Федора Савелівна кого розсмішила, а кого й спантеличила. Бо такого тут ще не було. Ба, більше! Вже після зібрання баба заявила керівництву колонії, що навідріз відмовляється від амністії й наполягає, щоб їй додали термін ув'язнення до вже існуючого строку. Вона, мовляв, згодна перебувати тут до кінця своїх днів і якщо для цього треба щось вкрасти чи когось виматюкати або й побити, то вона згодна зробити це хоч зараз.
Тюремне начальство, за голову схопившись, ледве заспокоїло стару, пообіцявши щось придумати. А насправді зайнялося тим, щоб якнайшвидше спекатися баби. І таки домоглося свого: Федору Савелівну Лишафай з першою ж чергою амністованих було (не без скандалу) відправлено додому.
Прибувши в рідну Линовицю, підступна баба утворила ось що. За гроші, зароблені чесною працею в ув'язненні, купила два самогонних апарати й замовила своїм постійним постачальникам мелясу з цукрового комбінату. Зігнавши кілька десятків літрів оковитої, Лишахвайка яскраво жовтою фарбою на своїх воротах написала: "Продайоця самогон. Обращаця в любе время!" Такий же текст, але зі своєю адресою, Федора Савелівна написала на білих аркушах паперу й причепила на стовпах навпроти будинку дільничного міліціонера, а також у райцентрі біля райвідділу міліції та суду.
Зробивши все це, стара чекала, коли ж її знову заарештують, засудять і відправлять у тюрму, яка асоціювалася в неї виключно з "одеським раєм". Але так і не дочекалася. Паперові оголошення правоохоронці, зрозуміло, відразу ж позривали, а на бабу махнули рукою. Єдине, чого тоді домігся дільничний, так це заставив самогонницю зафарбувати компрометуючий напис на її воротах.
Прожила Федора Савелівна 93 роки, безкарно (після короткої тюрми) займаючись самогонним бізнесом. А ще, як згадують линовицькі старожили, баба Лишахвайка зробила у себе в дворі велику клумбу, на якій вирощувала дивовижно красиві квіти... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Будні обіцяльника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20563 | Микола Білокопитов | Будні обіцяльника | Гори відписок шле зі словами:
"Не за горами... Не за горами..." |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Весна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21602 | Микола Білокопитов | Весна | як її зустрічає
Ловелас
Погода тепла і не вогка,
Серденько соловейком тьохка,
Кричать коти, мурчать піїти,
Цвітуть дівчата, наче квіти.
Я знов шалено покохаю
Ларису, Ніну, Валю, Раю,
Людмилу, Віру, двох Марусь...
А на Світлані одружусь.
І вірним буду кожній з них
Аж до наступної весни.
Жінка без комплексів
З ким, де, коли і, навіть, як —
Не має особливих значень.
Не в тому ж суть...
Зима, однак,
Пора не краща для побачень.
Та згинуть нежить і прищі,
Бо розцвіта весна-сестричка,
І кучерявляться кущі,
І підроста м'яка травичка...
Песиміст
Тьху, знову сонце припікає,
Знов кропива попідростає
Біля воріт і край дороги
І знову жалитиме ноги.
Прокинуться кусючі мухи,
Із нірок виповзуть ропухи
Та інші капосні потвори,
Поганки зійдуть, мухомори,
І тінь на всіх нас кине віття...
Весна, весна — яке жахіття!
Депутат
Весна, весна...
Колись, до виборів,
Вона мене торкалась теж:
Душа моя гасала вибриком
Без шор,
без комплексів,
без меж!
Чуттів тих звабна неприборканість
Тепер пощезла, як напасть...
І депутатська недоторканість
Весні мене торкнуть не дасть.
Студент-медик
Прийшла весна — пора хондрозу,
Неврозу, авітамінозу,
Коліту, виразки, гастриту,
Подагри і радикуліту,
Холециститу, псоріазу,
Психопатії, астми, сказу.
І, як весни найвищий прояв, —
Скрізь буйно квітне параноя...
Я й сам то чхаю, то нервуюсь,
То сплю — до сесії готуюсь. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Виховний момент | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21612 | Микола Білокопитов | Виховний момент | Олена Олександрівна Ковальова розповіла про випадок,
що стався в родині її добрих знайомих.
П'ятирічного Сергійка ніяк не могли привчити чистити зуби. Не любив малий цієї гігієнічної процедури й будь-якими шляхами намагався уникнути. Вдавався навіть до маленьких дитячих хитрощів: видавлював пасту з тюбика в раковину вмивальника, а порожньою щіткою сяк-так ялозив у роті. Але його швидко розкусили й примушували робити все як слід у присутності дорослих. Нерідко через цю ненависну процедуру доходило до плачу. Татко постійно був на роботі, тому, можна сказати, стояв осторонь цих проблем. А мама з бабусею впритул займалися вихованням хлопчика, намагаючись зробити його слухняним, охайним і, зрозуміло, здоровим. Усе в них виходило, крім одного – того, про що ми говорили вище. Мама з бабусею доступно й популярно пояснювали малюку, що є зовсім маленькі бактерії. Такі малюсінькі, що їх і побачити неможливо, але вони дуже шкодять зубкам. Якщо не користуватися пастою, то зуби випадуть. Але Сергійко не переймався страхом з цього приводу. Бо дійшов цілком логічного висновку: що лихого можуть зробити йому якісь там нікчемні бактерії, яких навіть не видно?
І ось одного разу проблема дуже легко й несподівано вирішилася. А сталося це так. На кухні бабуся захоплено розповідала мамі про події в черговому телесеріалі. Сергійко крутився поруч, дослухаючись до розмови. Він взагалі любив слухати барвисті бабусині розповіді. Аж раптом помітив, як з бабусиного рота щось випало. Вона підхопила те щось і малий з жахом побачив, що то... зуби.
Ясна річ, Сергійко поняття не мав, що можуть бути вставні щелепи, що їх випадання з рота безболісне й зазвичай викликає сміх не тільки в оточуючих, а й у того, хто їх загубив. Тому побачене глибоко вразило хлопчика. Він зіщулився, очікуючи, що бабуся ось-ось почне плакати від болю...
Зауваживши шокову реакцію сина, мама миттєво зорієнтувалася й вирішила використати цю ситуацію. З напускною суворістю подивилася на свою матір, яка продовжувала тримати зуби в руках і повчально сказала їй:
— Ну ось, бачиш до чого призводить те, що ти забуваєш чистити зуби?
— Ой, дійсно, забуваю, — включилася в гру бабуся. — Мабуть тому, що старенька вже.
— А тепер доведеться твої зуби прибивати цвяшками на місце. Сергійку, ти не бачив, куди татко цвяшки поклав?
— Здається, в ящику... на балконі, — злякано прошепотів малий, уявляючи страшну картину ремонту бабусиного рота.
Через хвилину Сергійко вже був у ванній кімнаті. Мама з бабусею тихцем зазирнули туди: малий ретельно чистив зуби.
З того часу цю процедуру Сергійко робив по кілька разів на день. Без нагадування. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Гість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21604 | Микола Білокопитов | Гість | Припхався Вовк
до Зайця в хату:
— Привіт, дурко вухатий!
Що вирячивсь? Гостей приймай!
Запрошуй, теє… пригощай!
Невже не знаєш етикету:
Гість на поріг – готуйся до бенкету!
Та похутчіше!
Я ж бо зголоднів—
Чотири дні не похме… гм, не їв.
(Тут, мабуть, зауважить слід –
Відомо ще з прадавніх літ,
Що гість – це завжди радість в хаті).
На цьому Заєць звик стояти,
Отак і вчив своїх діток:
Для гостя – все,
хай, навіть, гість той – вовк.
Отож господар наш вухатий
Зібрав на стіл усе,
чим був багатий:
На закусь – огірки та вінегрет
(Ще й терта морква з хроном на десерт),
На випивку – із ягідок наливка,
Ну і само собою – буряківка.
— До столу прошу,—
мовив Заєць стиха.
— Будь-ласка,—
обізвалася Зайчиха
(Вона ось тільки з Зайченям зайшла до хати)
І сіли всі за стіл – бенкетувати.
Свій перший тост
"За себе!" Вовк промовив,
Затим "За родичів!"
і "За синочка Вову!"
(Той покарання відбував у спецв'язниці
За те, що шубу здер вночі з Лисиці).
"За вінегрет!", "За вечорок чудовий!",
А потім знов "За себе!" й знову…
Вовк пив і їв, співать зривався
І до Зайчихи залицявся.
Дав кілька щиглів Зайченяті,
Сходив до вітру просто в хаті…
І, врешті, посуд весь побив,
Господареві вуха накрутив
Та з тим на чотирьох
із двору ледь поплівся.
Зайчисько до-овго вслід йому дивився,
Крізь сльози болю,
і йому все чулось:
"Ш-шум-мєл ка-га-м-миш,
дєрєвья-га гну-гулісь!!!
_
Ми хлібом-сіллю, згідно з етикетом
І нашим же таки менталітетом
Гостей стрічаєм із усіх усюд…
А поміж них бува усякий люд
І, зокрема, пихато-дурнуватий,
Що так гостює –
хоч тікай із хати. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Дірка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20512 | Микола Білокопитов | Дірка | "Я всім потрібна
скрізь і всюди,
Без мене й Бублика не буде!" |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Для чого цвях тому, хто замість бугая? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21632 | Микола Білокопитов | Для чого цвях тому, хто замість бугая? | Випадок, про який розповіла мені Валентина Миколаївна Манжура, дуже скидався на вигадку, анекдот. Але після одного з концертів у Оріхівському районі Запорізької області, де я розповів його зі сцени, до мене підійшли дві жіночки й сказали, що подібна історія насправді трапилася в їхньому селі...
Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Проте, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке.
Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник – на 120 голів. Питання продовження роду поголів'я добросовісно виконував племінний бугай Яшко. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бойню.
Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм украй треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай – слабенький, господар звернувся в районний центр штучного запліднення. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. I як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині:
— Зараз сюди приїде запліднювач.
— Це той, що замість бугая?
— Еге ж, саме той. Ходімо, покажу тобі, яких корів треба обслужити.
Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів:
— Ось цю, цю й оцю. Запам'ятала?
Дружина не дуже впевнено кивнула головою. I фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба запліднити, на стовпчику забив по цвяшку. I поїхав з дому.
Приїжджає спеціаліст зі штучного запліднення – огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна.
— Його немає, — каже дружина, — але я в курсі справ. Йдіть за мною.
Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік:
— Ось цю, цю й оцю!
— Зрозуміло, – відповідає спец. — О, а для чого тут цвяхи в стовпчики забиті?
— Ну, — ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, — мабуть, щоб ви на них свої штани вішали.
Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі цю процедуру, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Експеримент | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20564 | Микола Білокопитов | Експеримент | Бігла річка — невеличка.
Каламутна в ній водичка
Пахла сіркою, етилом,
Лаком, фарбою, мастилом...
Не росло обабіч річки
Ні дерев, ані травички.
Не водились в ній ніякі
Ані риби, ані раки.
Словом, річці зле було.
І щоб викорінить зло,
Щоб його розбити вщент,
Провели експеримент:
Керівництву із заводу
(Що мутив у річці воду),
Хоч доходило й до плачу,
Роздали місця під дачі
Там, де тхнула вся бруднота,
Вздовж ріки, читай — болота.
Збігло часу небагато.
Нині річку не впізнати:
Як сльоза, у ній водичка,
Короп є тут і плотвичка,
Раків — тищами бува!
Бережки встеля трава,
Скрізь — дерев розкішні шати,
Всюди — ніжні аромати,
Спів пташок, барвисті квіти...
Може, й нам таке зробити? |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Залізяка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21613 | Микола Білокопитов | Залізяка | Розповів чоловік, який має безпосереднє відношення до цієї пригоди, присягається,
що все так і було, як він розказує, але геть категорично протестує проти того,
щоб на нього посилалися при написанні бувальщини. Що ж, хай так і буде.
Почнемо з короткого екскурсу в недалеку історію. У 90-х роках 20 століття на пострадянському просторі стався металобрухтовий бум. І у нас, в Україні, майже в кожному місті й селі створювалися пункти прийому металу, більшість із яких не мали ліцензій і були спочатку головним болем для правоохоронців, а потім, подейкують, ще й добрим приробітком для тих же стражів Закону. Але мова не про це.
В одному селі неподалік від Запоріжжя цією справою – прийманням металобрухту — займалася жінка. Звали її Галиною, була вона з чоловіком розведеною, дітей не мала, зате мала великий двір біля свого будинку на околиці села. Отож круті хлопці від металобрухтового бізнесу й запропонували жінці приймати метал від населення. Привезли їй великі ваги, дали магніт і пояснили що й до чого: якщо магніт прилипає до залізяки, то це чорний метал або просто чормет, якщо ні, то — кольоровий або ж кольормет. А вже кольоровий метал: алюміній, бронзу, мідь та інший треба сортувати за кольором.
Галина швидко засвоїла ту науку й справа у неї пішла дуже жваво. Кожного дня люди приносили металевий непотріб, якого за багато років чимало накопичилося по дворах, потім взялися за розробку звалищ. Коротше кажучи, щомісяця Галина приймала по два-три самоскиди металобрухту, заробляючи на тому ділі непогані гроші.
І ось одного дня знані в селі пияки, постійні клієнти пункту металобрухту Василь і Сашко прикотили на візку якусь масивну, круглу, продовгувату річ. Крізь порваний мішок, у якому знаходилася та металева штука, видно було, що вона добряче поржавіла.
— Галько, приймай залізяку! — звично вигукнув Василь.
— Галька на базарі насіння продає! — сердито буркнула жінка.
— Ой, вибачте його, Галино Микитівна, — грайливо вискалився Сашко, киваючи на товариша. — Воно ж неграмотне, безкультурне ще й п'яне з самого ранку, — тому й меле бозна що. Прийміть у нас, будь-ласка, залізячку.
— Ну, ви й артисти, — благодушно зауважила Галина. — Ладно, кладіть свою залізяку на ваги. Тільки обережно, не збийте мені їх, тільки настроїла.
Крекчучи, хлопці підняли мішок з візка і, не втримавши, впустили на ваги, аж гирька звалилася з полички.
— Ну, я ж просила вас, обережно! – розсердилася Галина. — Що ви за люди?
— Так важка ж, зараза! — огризнувся Василь. — Ледве доперли сюди. Мабуть, сто кіло, не менше.
— Підождіть, подивимося, скільки, — розважливо сказала жінка, рухаючи пальцем гирьку по шкалі. — Так, рівно дев'яносто кілограмів. Все, знімайте свою залізяку й кидайте на оту купу. Зараз гроші винесу.Дивіться також
Микола Білокопитов — Новаторські пошуки
Микола Білокопитов — Шість вішалок
Микола Білокопитов — Цо пан хце
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Худорляві, наче хорти, хлопці взяли нелегку ношу, розгойдали трохи й кинули на купу різного залізяччя. Хотіли жбурнути повище та не вийшло, бо таки важкенька річ.
Одержавши гроші й залишивши до вечора візок у дворі хазяйки, Василь із Сашком подалися до пивнички.
Тимчасом до двору нагодився сусід Микола. Йому знадобився невеличкий металевий стрижень.
— Он там, на отій купі візьми, — кивнула йому господиня й уже збиралася заходити до хати, як почула стривожений крик сусіда:
— Галю, звідки це в тебе?
Повернувшись, вона побачила, що сусід сидить навпочіпки біля привезеної щойно хлопцями залізяки, яка наполовину вистромилася з порваного мішка.
— А що таке? — спитала.
— Ти знаєш, що це?
— Чормет, що ж іще? — спокійно зауважила Галина. — Ханурики привезли.
— Може, й чормет — занепокоєно мовив Микола, — але якщо він бабахне, то твою і мою хату знесе!
— Тю! Що ти балакаєш? З чого б це іржава залізяка бабахала?
— Це не просто залізяка, Галю. — Микола обережно звільняв несподівану знахідку від мішковини. – Я ж в армії сапером був. Але такого дива ще не бачив. Це, здається, снаряд з якоїсь великої гаубиці – є така гармата. Ого, й запал на місці. Ой, сусідко, давай тікати звідси!
— Ти що, жартуєш?
— Які жарти? Кажу ж тобі, це величезний бойовий снаряд часів війни. Телефонуй в міліцію чи еменесівцям, хай розбираються з цією штукою. Бо буде біда!
По цих словах Микола сторожко відійшов від небезпечної знахідки й перед тим, як піти з двору, ще раз попередив сусідку:
— Галю, це не жарти! Викликай спеціалістів!
Жінка сполошилася й розгублено стояла на подвір'ї, намагаючись усвідомити, що ж робити? Викликати міліцію вона не хотіла. Бо ті хлопці не так снарядом займатимуться, як знову почнуть вимагати ліцензію на право приймання металобрухту, якої в неї ніколи не було. І поки на лапу не даси – не відчепляться. А до того загадкового МНС не знала як телефонувати. Тому поміркувавши, Галина прийняла, як їй здалося, єдино правильне в цій ситуації рішення: хто привіз небезпечну залізяку, той нехай із нею голову й морочить .
Василя й Сашка без особливого труда Галина знайшла там, де й сподівалася: в пивному барі. Хлопці вже встигли добряче випити й сиділи за столиком, безтурботно лялякаючи про те, про се. Жінка вирішила не здіймати галасу на людях і вигукала обох на вулицю.
— Що сталося, Галю? — спитав Сашко.
— Ще не сталося, але може статися. Ходімо зі мною! Обидва!
— О, це цікаво! — єхидно посміхнувся Василь. — Галько, а ти нас двох витримаєш?
— По-перше, не галькай! А по-друге, таких сопливих, як ти, — жінка оцінила його презирливим поглядом, — мені десяток треба, щоб ухекатися трохи.
Отримавши одкоша, Василь заткнувся. А Галина стисло пояснила випивакам, що й до чого. А закінчила тим, що, мовляв, якщо вони зараз же не заберуть свою залізяку, вона викличе міліцію і в них будуть проблеми.
— Так ми ж уже всі гроші пропили, — не кліпнувши оком, збрехав Сашко.
— Нічого, відробите. Завтра буде машина, допоможете завантажити металобрухт.
На тому й погодились.
Кинувши снаряд на візок, хлопці пообіцяли Галині відвезти його туди, де знайшли – в балку. Оскільки мішок, у якому вони приперли цю "залізяку" на пункт, повністю розірвався, то вирішили обходитися без камуфляжу. Ґрунтова дорога була вся в ямах та горбах. По ній і торохкотіли візком Василь та Сашко. А важкий снаряд, підстрибуючи, гримкотів і почергово завалювався то на один борт візка, то на другий...
Тим часом пообіднє липневе сонце пекло немилосердно. Хлопців розморило. А до балки було ще далеченько. Зупинилися на перепочинок з перекуром.
Першим озвався Василь:
— Чуєш, а для чого нам цю штуку мантулити хтозна куди? Давай кинемо її десь тут і хай собі лежить.
— Еге, а якщо дійсно, не дай Бог, зірветься? — засумнівався напарник. — Ми ще ж у селі, як-не-як!
— Ой, не сміши! Якби він хотів рвонути, то давно вже бабахнув би! — нервово вигукнув Василь і, схопивши каменюку, що лежала край дороги, кілька разів гепнув нею по корпусу снаряда. — Бачиш? Там усередині все поржавіло. Це вже купа металобрухту!
— Ну, коли так, — погодився Сашко, — то давай його тут і притулимо.
Хлопці підкотили візок до узбіччя дороги й перехилили набік. Снаряд випав, покотився по короткому схилу, перед самим парканом натрапив у траві на горбик, підскочив і став на "попа".
— Ти диви! — наче солдат по команді "Струнко!" стоїть, — зауважив Василь.
— Ага! — погодився Сашко. — Хай тут побуде на варті спокою і миру.
Спекавшись "залізяки", хлопці кинули візок біля двору Галини, де вони його постійно залишали, а самі, як завжди, подалися до пивнички.
Хто знайомий зі специфікою селянського буття знає, що влітку господарі встають дуже рано й пораються на городі. Спекотний полудень перебувають у хаті чи в садочку в холодочку. А під вечір – знову на город.
Дід Кузьма після ранкової городньої роботи подрімав у хаті, затим пообідав, подивився новини по телевізору. Між іншим, у новинах розказували про терористів, які в сусідній державі підірвали будинок, підклавши під нього бомбу. Старий уголос поспівчував постраждалим, зауваживши сам собі щось на зразок того: добре, хоч у нас такого немає. Та з тим узяв косу й пішов за парканом травички вкосити.
Побачивши величезний снаряд, дід закляк на місці. Жахіття, що показував телевізор, відбувалися десь далеко й не викликали конкретного страху. А тут ось вона, реальна загроза біля його рідного обійстя! Спина дідова вкрилася холодним потом, руки затремтіли й випустили косу. Кузьма злякано скрикнув: "Господи, вже й сюди терористи добралися!" і побіг по сусідах, щоб розповісти про страшну знахідку. Як на те, з найближчих сусідів удома була тільки старенька баба Дуська, яка вже й недобачала, й недочувала. Ледве докумекавши, що їй стривожено говорив Кузьма, вона байдужим голосом перепитала:
— Війна почалася, чи що?
— Може й почалася! — знервовано гаркнув дід і, зрозумівши, що з Дуською нема сенсу говорити, побіг підтюпцем до приймальниці металобрухту Галини. Принаймні, у неї є телефон і можна повідомити, куди слід.
Почувши про дідову біду, Галина, звичайно ж, здогадалася в чому річ. Але не подала вигляду. Мовляв, он телефон, дзвоніть Кузьмо Григоровичу, хоч в міліцію, хоч у сільраду, хоч куди хочете. А про хлопців подумала "От негідники! Ну, нехай тепер самі викручуються, як можуть!".
Дід Кузьма набрав номер 02. І почав розказувати черговому міліціонеру про тероризм взагалі й про загрозу терористичного акту проти нього персонально...
— Вам що, робити нічого? – сердито перебив його черговий. — Ви займаєте телефонну лінію, по якій людина, котра потрапила в біду, можливо саме зараз не може додзвонитися до нас. А ви якусь ахінею несете! Не соромно?
— Що? Яку таку ахінею? Та в мене біля двору бонба лежить! Це ж вам не жарт! І взагалі, як ви смієте зі мною так розмовляти? Я ветеран війни і праці... — і далі Кузьма Григорович насварив телефонного співрозмовника, пообіцявши, що скаржитиметься на нього самому міністру внутрішніх справ, а то й президенту. А закінчив категоричною вимогою. — Швидше приїздіть, бо якщо бонба зірветься – півсела рознесе.
— Так ви б з цього й починали, що у вас бомба біля хати! — зрозумівши, що абонент швидше за все не жартує, сказав черговий. – А то розповідаєте про якийсь тероризм. Кажіть, де ви живете... — Записавши адресу, міліціонер порадив не наближатися до вибухового предмета й чекати приїзду спеціалістів.
Поки дід розмовляв з черговим про тероризм, поки міліція повідомляла в управління МНС, поки сапери готувалися до виїзду на місце, Василь із Сашком повністю пропили гроші, виручені за забраковану Галиною "залізяку" і зажурено розмірковували на тему: де б його ще знайти металобрухт, щоб заробити на пляшку. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Затулив | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20500 | Микола Білокопитов | Затулив | На Цвях, що зі стіни стирчав,
Взяли й повісили Картину.
Це неподобство!
Цвях почав. —
Це за яку ж таку провину?!
— Гей, Цвяше, годі, далебі, —
Озвався хтось. —
Чого кричати?
Гордився б краще, що тобі
Шедевр довірили тримати.
— Який шедевр? —
Та щоб він скис!
Уліз по блату, очевидно?
Кому він здавсь, портрет якийсь,
Коли за ним... мене не видно! |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Заява на відпустку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21614 | Микола Білокопитов | Заява на відпустку | Автор цих рядків 1987 року написав голові профспілкового комітету газети "Запорізька правда" Миколі Гапонову своєрідну заяву на відпустку. У кінці дев'яностих років цю заяву з коментарем надрукувала газета "Запорозька Січ". А вже 2007 року журналіст Микола Шумилов знайшов копію цієї заяви в своєму архіві й збирався видрукувати в газеті "Запорізька правда". Зазначу, що текст цього опусу не призначався для широкого загалу та оскільки це вже сталося, вважаю за доцільне розповісти, як мовиться, з перших вуст про історію виникнення цього документа й процитувати його без купюр.
Обласна газета "Запорізька правда" має сільськогосподарський профіль. І для всіх журналістів, а надто ж для працівників відділу сільського господарства, літо — це не менш гаряча пора, ніж для хліборобів. Мало не щодня ми виїжджали у відрядження по області, збираючи й готуючи матеріали про хід соцзмагання на жнивах між окремими бригадами, господарствами, а потім і між районами, висвітлювали проблеми з постачанням запчастин, разом зі спеціалістами робили рейди з перевірки протипожежної безпеки, дотримання технології поливу на зрошувальних землях і т. ін.
Літо 1987-го для працівників сільгоспвідділу газети видалося, як завжди, напруженим. Ця напруга посилювалася тим, що в розпал висвітлення жнивної кампанії захворів завідувач відділу (він же й голова профкому редакції) Микола Миколайович Гапонов. Хвороба викликала ускладнення й щоб він як слід долікувався, редактор газети Микола Іванович Пересунько надав нашому заву тарифну відпустку.
І залишилися у відділі двоє: я та практикант з факультету журналістики Київського університету. Зрозуміло, що основне навантаження лягло на мене. Не вдаватимуся в зайві подробиці, лише зазначу, що ті понад два місяці, що я працював за себе, завідувача відділу, керував практикантом (фактично переписував його матеріали) здалися мені карою небесною. І коли, нарешті, Гапонов з'явився на роботі, я відразу ж почав проситися у відпустку. Він не заперечував, мовляв, пиши заяву.
Редактор газети Микола Іванович Пересунько мою стандартну заяву на відпустку не підписав і попросив попрацювати ще трохи. Вручив мені листа, в якому читачі підіймали проблему, що тягла на написання фейлетону. А такі матеріали писали в газеті або Микола Шумилов, або я. Оскільки в мого колеги вже були фейлетонні теми, то редактор повісив це завдання на мене.
Написавши фейлетон, я знову почав канючити відпустку. І знову редактор мою стандартну заяву підписувати не хоче. І, хитрувато всміхаючись, каже:
— Миколо, ну ти ж людина творча, та ще й гуморист. Недавно читав твої байки в журналі "Перець". Так ось, там ти – молодець! А тут чого не виявляєш творчого підходу? Ну що ти оце пишеш: "Прошу надати мені тарифну відпустку...". Що за бюрократичний стиль? Де тут поезія, де, зрештою, гумор? Напиши заяву якось інакше. Якось так, щоб я тебе просто не зміг не відпустити.Дивіться також
Микола Білокопитов — Проза життя
Микола Білокопитов — Педагогічна поема
Микола Білокопитов — Байки в прозі
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Я розумів, що Микола Іванович натякає на мої численні гумористичні заяви, які я писав з багатьох нагод і які, смію сподіватися, йому подобалися.
— Добре, — кажу йому, — писати на ваше ім'я?
— На моє ти вже написав, хай ця заява тут полежить. А тепер на голову нашої профспілки напиши. Коли почнеш?
— Просто зараз! — відповідаю.
Десь через годину після цієї розмови, я віддав голові профспілкової організації газети свій витвір:
Голові профспілкового комітету
редакції газети "Запорізька правда" Гапонову М.М.
рядового члена профспілки
Білокопитова М.Г.
Заява
Кажуть люди (може й брешуть,
Хто їх в біса зна),
Ніби кожен член профспілки
Має право на:
Дорогу і довгождану,
Бажану – навік!
Словом, право на відпустку
Один раз на рік.
Мабуть, правду кажуть люди,
Бо мій рідний зав
Більше місяця недавно
Десь таки гуляв.
А як я поткнувсь до нього,
Відпустив аби,
Він мені під носа дулю
І сказав:
"Роби!
Ось напишеш про теличку
Й про бичка статтю,
Та ще нарис про доярку,
Може, й відпустю".
А мені ж чекать несила,
Бо іще чуть-чуть
І мене вперед ногами
Звідси понесуть.
Бо зі мною, їй же право,
Скоро буде шок,
Чи гарячка, а чи й, може,
Заворот кишок.
Ой, дожити до відпустки,
Мабуть, не дадуть.
Вже симптоми ненормальні
З мене просто пруть.
От судіть самі.
Я, часом,
Ну таке встругну:
То, бува, зненацька пердну
І матюк загну.
То, якусь згадавши хохму,
Сміху не здержу –
І при всіх нормальних людях
Раптом заіржу.
А якщо кому повідать,
Що я бачу в снах –
Засміє або затюка.
Словом, діло – швах!
Бо мені щоночі сняться
Племінні бички,
Трактори і агрономи,
Яйця й кізяки.
Кукурудза і солома,
Вівці і стерня...
А під ранок часто сниться
О-от-така свиня!
І до того ж, стерво, хитра.
Я їй: "Киш!" "Гиля!",
А вона об ногу треться
Й вухо підставля,
Щоб я чухав їй за вухом.
Ну, та що ж робить –
Починаю чухать.
Льоха
Рохка, муркотить.
Потім лізе цілуватись,
Обніма мене...
Я – назад! А льоха рилом
В бік як стусоне!
Я спросоння й переляку
З ліжка утікать...
А дружина – хап за чуба,
Та за пуцьку – хвать!
"Ти куди, — пита, — зірвався?
Ах ти ж негодяй!
Цілий ранок чухав, чухав...
Так тепер – давай!"
А у мене, хоч і сором,
Та скажу, як є:
Через ту свиню на жінку,
Не завжди встає.
Хоч сметану і згущенку
Регулярно п'ю...
Пожалій мене, Гапонов,
Не губи сім'ю.
Бо якщо так далі піде,
Жінка прожене.
А кому ж я буду треба
Коли в мене – не...
Відпусти мене скоріше,
Доки я не здох.
Я вже й чорту помолюся,
Як не чує Бог,
Бо на клятій цій роботі
Скоро я згорю,
Чи з дурної головоньки
Щось та натворю.
Напишу таку замітку
Про бичка Муму,
Що усіх вас арештують
І запхнуть в тюрму.
А редакцію закриють
І повісять щит:
"Це усе, що залишилось
Від білих копит!"
Поставивши дату й підпис, я віддав цю несерйозну заяву моєму безпосередньому начальнику Миколі Гапонову, не підозрюючи, що її прочитають усі, кому не лінь. Бо Микола Миколайович (з мого відома й дозволу) показав мій витвір редакторові, а той, вже під кінець літучки, залишивши в кабінеті лише чоловічу половину редакції, зачитав заяву вголос...
Потім, очевидно, хтось із моїх колег зробив копії й заява пішла гуляти по всіх редакціях Будинку преси. Ну й нехай!
Між іншим, кажуть, але я цього на власні очі не бачив, резюме Миколи Івановича Пересунька на оригіналі заяви було таким: "Товаришу Гапонов! Терміново відправте Білокопитова у відпустку, поки не закрили редакцію!" |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Зозуля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20504 | Микола Білокопитов | Зозуля | У розквіті
вже мемуарних літ
Вона в науці залишає слід,
Педагогічний видавши трактат —
"Про досвід виховання немовлят". |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Каяття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21603 | Микола Білокопитов | Каяття | Пияцтво – зло!
А це трикляте зілля
Не варто й нюхать,
а не те, що пить!
Тоді не буде мучити похмілля,
З якого серце й голова болить,
І під ребро стріля,
і ходиш боком,
Й життя не радість,
а жахливий сон...
Такі думки приходять ненароком,
Коли жену на кухні самогон. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Корито номенклатурне | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20506 | Микола Білокопитов | Корито номенклатурне | Ні "ліві", ні "праві"
Мені не страшні:
При владі державній
Я завжди в ціні. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Кря-ко-ко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20499 | Микола Білокопитов | Кря-ко-ко | Були в однім дворі качки і кури.
Гарненько по-сусідськи їм жилось —
Дві різні мови, різні дві культури,
А разом, бач, гармонія!
І ось
Предивні почались метаморфози:
Курчата, вже як трохи підросли,
То, курям всім на сміх,
а мо' й на сльози,
По-каченячи крякать почали...
Ще й вивчились перевальцем ходити,
Копіювали звички і вбрання,
І згодом стало важко розрізнити
Покачене курча і каченя.
Качки це заохочували радо —
Мовляв, у нас до полку прибуло!
Хто крякає, —
той вищого розряду,
Хто квокає, —
те ясно хто — село.
А кури що ж?
Як щиро говорити,
Вони й не помічали новизни —
Мовляв, було б що діткам
їсти-пити,
А там нехай хоч рохкають вони.
І деякі зарохкали.
Одначе
Були в пошані ті, хто добре кряче.
Воно ж якби оті курчата вміли
Пристойно розмовляти так і сяк,
А то ж
іще й чужого не навчились,
А вже, бач,
і по-своєму — ніяк!
Он півники — накрячуться до гику,
Із селезнями дудлячи пивко,
А потім зранку, замість "ку-ку-рі-ку!",
Як заведуть зненацька:
"Кря-ко-ко!",
Лякаючи тим криком розбишацьким
Чужих, своїх
та і себе самих...
А потім цим іще й бравують хвацько
Та ще й кепкують із курчат малих:
"Смотрі, як те ципля чудно балака,
Кокоче токо,
а совсєм не кряка!".
Отак і йшло.
Минали дні без ліку.
Вже ті курчата — бабці й дідусі,
Вже в них онуки виросли великі,
Бува, хтось квокне,
хтось закукуріка,
А в основному крякотять усі.
—
Для тих, хто серце незрадливе має —
Чуже шанує і своє плекає,
Повторювати ладен повсякчас:
Ця байка не про вас,
ця байка не про вас... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Купіть дитині покемона | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21617 | Микола Білокопитов | Купіть дитині покемона | Розповіла Олена Вікторівна Піддубна,
яка й була свідком цієї пригоди.
Для тих, хто не знає, повідомляю:
"покемон" – японська електронна іграшка,
яка свого часу була предметом моди у малюків.
Ранок. Люди в маршрутному таксі їдуть на роботу. В салоні неголосно звучить легка музика з радіоприймача. Це настроює пасажирів на безтурботну хвилю й вони спокійно напівдрімають. І раптом цю майже ідилічну картинку різким дисонансом порушує вередливий голос хлопчика дитсадівського віку:
— Мамо, ти мені купиш покемона?
— Відчепись!— сердито відповідає молода жінка.
Але малюк вперто починає скиглити, кілька разів повторюючи одне й те саме:
— Мамо, купи мені покемона! Мамо, купи мені покемона...
П асажирів це починає дратувати. Вони красномовно зиркають на маму, даючи цим зрозуміти, щоб вона заспокоїла свою дитину. Але та, очевидно, звикла до таких вередувань сина і вдає, що не чує його.
Малюк, зауваживши це, раптом змінює платівку й сердито говорить:
— Мамо, якщо ти не купиш мені покемона, скажу таткові, що ти сьогодні спала з дядьком Вітьком!
Ця заява викликала вибуховий ефект. Мама під прискіпливо зацікавленими поглядами пасажирів, з яких дрімоту наче вітром здуло, почервоніла й не знала, куди себе подіти. На першій же зупинці вона схопила сина, що продовжував канючити "Мамо, купи покемона", і вискочила з маршрутки.
На її місце зайшла інша жіночка з хлопчиком приблизно такого ж віку. Він чув про що просив малюк на виході з таксі свою маму. Тому й собі вирішив поцікавитися:
— Мамо, а ти мені купиш покемона?
Жінка ще не встигла відреагувати на прохання дитини, як водій, повернувшись, голосно попередив її:
— Мамочко, обов'язково пообіцяйте сину, що купите йому того покемона. Бо вам же гірше буде!
Салон вибухнув реготом. І тільки двоє новоприбулих пасажирів – мама з сином – не зрозуміли, чому дивна порада водія викликала таку бурхливу реакцію... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Лаври | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21605 | Микола Білокопитов | Лаври | В учених колах працю наукову,
Як кажуть, "на ура" всі піднесли.
Бо й справді твір толковий
І вартий похвали.
Та ще не стихли тих похвал литаври,
Співавтори взялись ділити лаври
За внеском кожного із них у твір.
Розмову здалеку почав Папір:
— Що не кажіть, мені таки попало.
Як пес бездомний в реп'яхах,
Так я — у ігреках, іксах,
Котангенсах та інтегралах...
Живого місця на мені нема!
Та, сподіваюсь, недарма
Терпів таке...
Бо що й казати,
Нелегко першу скрипку грати...
— Хвилиночку! Не зрозуміло!—
Аж бризнуло Чорнило, —
Це що ж за натяки такі,
Із дозволу сказать... тонкі!
Пріоритет, хоч, може, це й нескромно,
Та справедливо, безумовно,
За мною тут.
Дозвольте доповісти:
Якби не я, Папір наш був би чистим,
Як завжди... від думок...
— О, тільки без образ!
Колеги, я благаю вас,
До чого тут словесна ця товкучка? —
Із репліки ввійшла в розмову Ручка. —
А як на те уже пішло,
Найважче все ж мені було:
Бо день і ніч моє перо скрипіло,
Папір єднаючи з Чорнилом,
А це, скажу вам, праця нелегка!
— Ну, годі, годі!— підвелась Рука.—
Аж слухать смішно, вибачте на слові,
Про ці заслуги ваші дріб'язкові.
Розводите безглузді балачки,
А ви ж — ніщо!
Без мене, без Руки!
— А ти без нас?—
І почалося знову:
Про кожного заслугу виняткову...
_
Ще довго лаври ці мужі ділили.
А Голову сюди й не запросили... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Маруся — раз, два, три... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21615 | Микола Білокопитов | Маруся — раз, два, три... | Те, що в 70-ті роки двадцятого століття трапилося
в одному з сіл на Хмельниччині, розповіла вчителька
Матвіївської загальноосвітньої школи Вільнянського району,
що на Запоріжжі, Шпарук Людмила Дмитрівна.
У молодого подружжя Василя й Марії – велика подія: перше дитя народилося! Новоспечений батько хоч і хотів мати сина, зрадів, коли в пологовому будинку йому сказали "У вас дочка!"
Через тиждень після того, як Василь забрав Марусю з дочкою додому, подружжя вирішило влаштувати невеличку гулянку. Запросили родичів, друзів та сусідів. І вже під обідню пору господарі та гості почали, як мовиться, "доцю приливати".
Зазначимо, щасливий тато разом із майбутнім кумом Петром розпочав те діло (приливання) з самого ранку й коли почалося гуртове застілля, він був уже добряче напідпитку. І після чергового тосту в затуманеній Василевій голові виник сумнів: чи правильно це, коли його донечку сьогодні вже кілька разів привітали з днем народження, а в неї досі нема ніяких документів? Відповідь напрошувалася однозначна: не правильно! Те, що він мислить у вірному напрямку, кивком підтвердив і Петро, з яким Василь поділився своїм сумнівом.
— Що будемо робити? — спитав у майбутнього кума Василь?
Петро кивнув головою, бо говорити вже практично не міг.
— Може, перекуримо?
Петро кивнув.
Беручи цигарки в серванті, Василь звернув увагу на якийсь папірець, що лежав поруч. Придивився: то була довідка з пологового будинку про народження дитини.
— О, — підняв угору вказівного пальця Василь, — я знаю, що робити!
...Після того, як Петро на знак згоди вкотре йому кивнув, двоє кумів, одне одного підтримуючи, пішли в сільраду, що була на сусідній вулиці. Ні кохана дружина Маруся, ні гості не знали про цей похід.
У ті часи, як воно й сьогодні по селах, реєстрацію шлюбу, народження дитини й таке інше оформлював секретар сільської ради. До нього й направилися хлопці.
Галина Миколаївна – так звали сільського секретаря – була жінкою вже в літах. У своєму та й кількох сусідніх селах, які обслуговувала сільрада, знала всіх мешканців. І взагалі була в курсі всіх подій. Тому, забачивши двох молодих людей, один з яких недавно став татом, відразу здогадалася, чому хлопці такі веселенькі.
— Доброго здоров'ячка Вам, тьоть Галь! — привітався Василь.
Петро кивнув.
— Здрастуйте, хлопці, — усміхнулася Галина Миколаївна. – Що, доцю приливаєте?
— Еге ж! – задоволено мовив Василь.
Петро кивнув.
— Тут таке діло, — Василь дістав з кишені довідку з пологового будинку, — приливати приливаємо, а в доцюні документів ще нема. Треба ж оформити!
— Ну, за цим діло не стане, — сказала секретар, дістаючи зі столу бланк свідоцтва про народження. — Зараз буде вам документ. Як вирішили доцю назвати?Дивіться також
Микола Білокопитов — Залізяка
Микола Білокопитов — Про собаку, зуби й хуліганів
Микола Білокопитов — Каяття
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Василь розгублено розвів руками. Видно було, що запитання застало його зненацька. Вони, звичайно, обговорювали з дружиною цю проблему. Але зараз, хоч убий, не годен був згадати, до чого тоді домовилися. Тому, безпорадно розвівши руками, щиро відповів:
— Не знаю.
— Як це? — здивувалася Галина Миколаївна. І зробила підказку. — Яке тобі жіноче ім'я подобається?
— Маруся, — впевнено заявив Василь.
— Гарне ім'я, як і в твоєї дружини. До речі, твоя Марія погодиться з твоїм вибором?
Василь запитально глянув на майбутнього кума.
Петро кивнув.
— Ну, звісно, погодиться! Он і кум підтверджує.
Петро ще раз кивнув.
— Що ж, хай так і буде, – сказала секретар і почала виписувати для Марії (Василівни) свідоцтво про народження. До хати, де гулянка була в самому розпалі, Василь з Петром увійшли з виглядом переможців. Молодий тато інтригуюче тримав у піднятій руці документ.
— Ось! — урочисто заявив він. — Тепер у моєї доці є свідоцтво про народження! Тільки що в сільраді одержали. За це треба випити!
Петро кивнув, а присутні заплескали в долоні. Чоловіки відразу ж почали наповнювати чарки, але радісну мить проголошення урочистого тосту зірвала Василева теща:
— Васю, чого ж ти не кажеш, як же ж назвав доцю в документі?
— Маруся, як же ще?
Виникла німа сцена Всі подивилися на Марію, яка, у відсутності хлопців, називала їм зовсім інше ім'я дитини.
— Яка Маруся? — скрикнула молода мама. — Та він нас розігрує! Дай сюди свідоцтво!
Переконавшись, що чоловік говорить правду, Марія пустилася в сльози, приказуючи "Що ж ти наробив?". Її почали втішати, але марно. Вона, схлипуючи, пояснювала, що хотіла назвати донечку Євгенією, на честь своєї бабусі. І вони ж з Василем це погодили, а він отаке витворив.
Виплакавшись, Марія піднялася за столом, взяла чарку й, ображено дивлячись на свого розгубленого чоловіка, твердо заявила:
— Хай там хоч що написано у свідоцтві, а ми все одно називатимемо доцю Женею! От за це й вип'ємо!
Присутні відреагували на цю заяву по-різному, але загалом погодилися з таким рішенням. Василь винувато зітхнув і по-дитячому вибачився "Я більше не буду!". А Петро кивнув і потягся за чаркою...
Минуло три роки. Старі непорозуміння давно забулися, а нові — в щасливому сімейному бутті Василя й Марії — не прижилися. І слава Богу! Домовленість між чоловіком і дружиною виявилася вищою від формальностей і донечку, незважаючи на запис у свідоцтві про народження, всі називали Євгенією або просто Женею.
І ось у Жені з'явилася сестричка. Марія знову народила доцю. І на честь цієї радісної події сімейна пара знову організувала гулянку.
Після ...надцятої чарки Василь запитально подивився на кума Петра. Той кивнув. І вони вирішили вийти на перекур.
У серванті, біля пачки цигарок, лежала довідка з пологового будинку. Щось перемкнуло у Василевій голові й він швидше автоматично, ніж усвідомлено, взяв довідку й поклав собі в кишеню.
Через десять хвилин два куми постали перед ясні очі секретаря сільської ради. Оскільки Галина Миколаївна минулого року пішла на пенсію, секретарем призначили молоду жіночку з сусіднього села.
— У мене доця народилася! — радісно повідомив їй Василь. — Так ми оце святкуємо!
— Вітаю вас! — доброзичливо усміхнулася новий секретар.
— Треба свідоцтво про народження виписати.
— Та нема проблем, давайте ваші документи... Як вирішили назвати доцю?
Василь розгублено розвів руками:
— Не знаю.
— Як це так? А у вас перша дитина?
— Ні, це вже друга і знову — донечка! — Василь глянув на Петра, той, підтвердивши, кивнув.
— А як першу назвали?
— Женя!
Петро кивнув.
— А яке вам жіноче ім'я подобається?
— Маруся.
— То, може, так і назвемо?
Василь запитально глянув на кума. Той ствердно кивнув. І Василеві нічого не залишалося, як погодитися:
— Хай буде Маруся... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Метаморфози | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21606 | Микола Білокопитов | Метаморфози | "Ура! Ура!" — весь гай вітав Тхора.
"Нехай живе!"—
усі гукали хором...
Була весна.
Та інша вже пора
І чути інше в лементі бадьорім:
"Ганьба Тхору!"
"Ганьба!"
"На кіл Тхора!"
"А щоб він здох!"—
той самий хор волає..
_
Так і живем.
Така у нас мораль.
І час нічому нас не научає. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | На собачій виставці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20565 | Микола Білокопитов | На собачій виставці | Чи це правда, а чи все те
Вигадка ледача:
Кажуть, в місті відбулася
Виставка собача.
На ту виставку зійшлося
Тьмуща-тьма народу,
Щоб по честі оцінити
Собачі породи.
Бо ж були тут не бездомні
Моськи дефективні,
А мисливські та службові,
Ну й декоративні.
В багатьох медалей низки
Звисли до підлоги,
Та не в тім, читачу, справа,
А про те балачка,
Що й великий собацюра,
Й найменший собачка
На тій виставці в пошані,
Честь їм превелика —
Кожне слідом на мотузці
Водить чоловіка,
А одного поставлено
В центрі круговоду
Для об'яв і для реклами
Собачого роду.
І вусань (отой, що в центрі),
Кажуть, мав кебету —
Балабонив без шпаргалки,
Мов читав анкету:
"Ось вівчарка чистокровна
Із міста Бішкека,
Її батько з-під Полтави,
Мати з-під Казбека,
Дід і баба з боку батька
Родом з Аргентини,
А по мамі всі з Одеси
По восьме коліно.
За вівчаркою — Мумука,
Дог із Йокогами,
Звір такий, що як до діла,
То і тигра згама.
Серед предків цього дога:
Циркові артисти,
Детективи і мисливці,
Навіть каратисти.
От, приміром, дід Мумуки
Силу мав левину
І кінцем хвоста знічев'я
Розбивав цеглину.
За Мумукою — Везувій,
Син Агамемнона,
Із тутешніх.
Хоч і кличка
В нього закордонна.
Його діда звали Рексом,
Прадіда — Мухтарик.
Далі йдуть —
Рябко, Моторний,
Тузик, Бобик, Шарик..."
І отак-от без угаву,
Про кожну собаку,
Всі подробиці згадавши,
Той вусань балакав.
Може, й далі б теревенив
Про життя собаче,
Та спинила його тітка
Дуже нетерпляча:
"Годі, голубе, хвалити
Собачу породу!
Розкажи про себе краще —
Ти якого роду?
Ким були баби з дідами,
Хто з них чим займався:
Тут оратор балакучий,
Як кажуть, зламався.
Довго-довго е-е-екав,
м-м-мекав,
М'яв свою панамку,
Роззявляв, як риба, рота
І губами плямкав.
Врешті-решт отямивсь трохи
Й спромігся сказати:
"Я вам, тітко, не собака,
Щоби рід свій знати!"
Добре вдумайся, читачу,
В ці слова зухвалі
Й сам, будь ласка, без підказки
Дійди до моралі. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Не скажу! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21616 | Микола Білокопитов | Не скажу! | Розповів Ігор Анатолійович Мірошниченко, завбачливо
не розголосивши справжніх імен та звань учасників реальної пригоди
Обмивати або ж приливати нову зірочку – це для людей у формі означає виконати певний ритуал. При цьому танкісти, військові моряки, прикордонники, міліціонери та інші, чин яких визначає кількість та розмір зірочок на погонах, особливих відмінностей у ритуалі не мають. Зазвичай усе відбувається так. Особа, що дослужилася до чергового офіцерського звання, виставляє своїм колегам могорич. Зірочку, тимчасово зняту з нового погону, кидають у чарку, по вінця наповнену горілкою. Винуватець події мусить випити чарку до дна і, вхопивши зірочку зубами, виголосити таке: "Представляюся з приводу отримання нового військового звання прапорщик" (мічман, капітан, майор... – потрібне вставити). Після цього зірочку чіпляють на погон і ритуал вважається завершеним.
В одному з райвідділів міліції в кінці робочого дня новоспечений майор Валерій Жмиха зібрав колег за святковим столом, щоб відзначити знаменну для нього подію. Слід зазначити, що у вживанні спиртних напоїв Жмиха був не дуже загартованим бійцем. Дві-три чарки йому цілком вистачало, аби бути добряче напідпитку.
Знаючи цю свою слабинку, він намагався не зловживати. Але сьогодні випадок особливий і порушувати традиції вчорашній капітан не хотів. Щоправда, на 250-грамовий гранчак з горілкою, який належало випити, поглядав з деяким напруженням. Спробу замінити гранчак стограмовою чаркою співробітники забракували.
— Не можна, дорогий Валерію Михайловичу, — зауважив йому капітан Губенко. — Велика зірочка – велика чарка! Мусиш випити! Присутні дружно підтвердили правильність цієї думки. Крити було нічим і майор Жмиха під веселе скандування колег "Пий до дна!" вихилив гранчак і представився за відповідною формою.
Якби на цьому все й закінчилося, то, швидше за все, подальші події розвивалися б інакше. Але сталося ось що. Хтось із присутніх виголосив ідею, що не годиться приливати зірочку з правого погону, залишивши поза увагою ту, що на лівому. Недовга дискусія з цього приводу завершилася ухвалою товариства:
— Валерію Михайловичу, мусиш прилити й ліву зірочку!
І майор таки зробив це.
Те, що Жмиха сам додому не годен добиратися, стало зрозумілим через кілька хвилин. Його розвезло. Він кілька разів безуспішно починав розказувати старий анекдот про партизана, який на допитах говорив тільки одну фразу "Не скажу!", але так до кінця й не зумів його розповісти.
Гулянка затяглася до пізнього вечора. Новоспеченого майора вирішили відправити додому патрульною машиною. Він жив у одному з нових мікрорайонів десь аж на околиці міста. Супроводжувати його доручили лейтенанту Сопронову.Дивіться також
Микола Білокопитов — Про собаку, зуби й хуліганів
Микола Білокопитов — Затулив
Микола Білокопитов — Будні обіцяльника
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Ні водій, ні лейтенант достеменно адреси не знали. Щоправда Сопронов одного разу був там, коли десь рік тому вони перевозили капітана Жмиху на нову квартиру. Але ж то було вдень, а зараз – ніч. До того ж, архітектори наплодили стільки будинків-близнюків, що й серед білого дня між них можна заблукати. Тож, прибувши в мікрорайон, почали з'ясовувати у самого Жмихи:
— Товаришу майор, на якій вулиці ваш будинок?
— Не скажу!
— Ну, хоч на початку району, чи далі їхати?
— Не скажу!
У майора був грайливий настрій. Він почувався партизаном з анекдоту і так увійшов у роль, що вийти з неї не міг. Та й не хотів. Йому подобалася ця гра. Він очікував будь-якого запитання, щоб, театрально махнувши рукою, виголосити своє "Не скажу!". Спочатку це тішило супроводжуючих, потім почало роздратовувати. Але що вдієш: наказ доставити начальника додому треба виконувати.
Коли стало зрозуміло, що Жмиха нічого путнього не скаже, Сопронов здогадався заїхати в аптеку, що працювала цілодобово й зателефонував звідти до райвідділу, аби дізнатися в чергового про адресу майора. Записавши назву вулиці, номер будинку й квартири, лейтенант повернувся до авто й весело сказав:
— Ну, Валерію Михайловичу, тепер ми знаємо вашу адресу: вулиця Садова, будинок сімнадцять, квартира двадцять сім. Правильно?
— Не скажу! — гнув своє Жмиха.
Потрібну вулицю й будинок знайшли досить швидко. Але вже біля самого будинку виникла нова проблема. Вхідні двері в під'їзд були з кодовим замком. Намагання хакерським методом підібрати код, успіху не мали. Помучившись, супроводжуючі знову звернулися до п'янючого колеги з проханням згадати код. І знову почули "партизанську" фразу...
У водія здали нерви. Він упритул підійшов до майора й сердито гукнув:
— Або ти зараз говориш код, розтуди твою, або кидаємо тебе тут і що хочеш, те й роби! Мені теж додому треба! Грізний вигук ніякого впливу на Жмиху не мав. По-дурному всміхнувшись, майор знову повторив своє.
Шум біля під'їзду когось розбудив. З балкону на третьому чи четвертому поверсі озвався жіночий голос:
— Гей ви, внизу! Совість маєте? Ану припиніть буянити, бо зараз міліцію викличу!
— Та ми ж і є міліція! — радісно відгукнувся на голос лейтенант Сопронов, виходячи на освітлене місце. — Ми тут... цінний вантаж привезли в двадцять сьому квартиру, а коду не знаємо. Підкажіть, будь-ласка.
Побачивши людину в формі, жінка заспокоїлася й, повагавшись трохи, назвала код.
Квартира Жмихи була на сьомому поверсі. Не без проблем дотягнувши туди майора, який на ногах самостійно практично не тримався, двоє захеканих бідолах притулили його до стіни навпроти дверей з номером 27.
— Ваші двері, Валерію Михайловичу? — спитав лейтенант.
— Не скажу!
— Ну, як знаєте! — стомлено мовив Сопронов і натиснув на кнопку дзвінка.
За хвилину двері відчинила якась літня жінка. Здивовано оглянувши пізніх гостей, зупинила погляд на притуленому до стіни майорові.
— Здрастуйте, — промимрив лейтенант, — ми тут привезли, е-е...
— Бачу! — перебила його жінка й гукнула вглиб квартири. — Валю, йди поглянь на своє чудо в пір'ях! — Усвердливши спопеляючий погляд у Жмиху, тоном, що не віщував нічого доброго, додала. — Ну, зятьочку, заходь, заходь.
— О, так це ваша теща? — злорадно усміхнувся водій, дивлячись на майора.
— Не скажу! — сердито видихнув Жмиха.
— Я тобі не скажу! — взялася в боки теща. — Ану заходь, небалакучий ти наш! Зараз ти мені все скажеш...
Коли супроводжуючі вийшли з будинку, досвідчений водій, який багато вже побачив на своєму віку, зауважив:
— Ну, лейтенанте, наш "партизан" потрапив у надійні руки. Бачив, як вона на нього дивилася? Як удав на кролика! Цю тещу до нас у кримінальний відділ, злочинців допитувати — ціни б їй не було... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Нетерпляче курча | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20507 | Микола Білокопитов | Нетерпляче курча | Ще не проклюнулось, як слід,
А вже часу не гає:
У стінку стукає і квит —
Сво-бо-ди вимагає. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Но! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20566 | Микола Білокопитов | Но! | Федько, як був іще хлоп'ятком,
На шию забиравсь до татка
Й гукав (як вершники в кіно):
— Но!..
І, догоджаючи маляті,
Татусь конем скакав по хаті
(Аби не плакало воно):
— Но!..
Тепер на шиї в того татка —
Федько, невістка й онучатка.
І кожен ногу в стремено:
— Н-но-о!!! |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Новаторські пошуки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20509 | Микола Білокопитов | Новаторські пошуки | Мчить щодуху Чутка-цокотуха —
Все нові й нові шукає вуха. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Нумо, підтримаємо! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20567 | Микола Білокопитов | Нумо, підтримаємо! | Зранку до вечора біля стіни
Чути:
— Давай!..
— Підсоби!..
— Підтягни!..
Тягнуть угору в чотири руки
Річ важелезну робітники:
— Ех, це б лебідкою!
— Добре було б!..
— Нумо, на пупа!
— Ще трішечки!..
— Стоп!!!
Зроблено справу.
На місці воно —
На півстіни велетенське панно:
"Дружно підтримаєм добрий почин:
Працю ручну — на плечі машин!" |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Папуга | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20505 | Микола Білокопитов | Папуга | Щодня із клітки гонорово
Кричав:
"Мені свободу слова —
Я б народив такі думки!.."
Його дослухались таки,
Тепер свободу слова має:
Що хоче, те і... повторяє. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Педагогічна поема | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20511 | Микола Білокопитов | Педагогічна поема | У мемуарах записав Батіг:
"Виховував по-своєму,
Як міг..." |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Підготовка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20568 | Микола Білокопитов | Підготовка | — Завтра їдемо! Ура! —
Чулось в управлінні.
Де й поділася хандра,
Де й взялось горіння.
Хто рушницю начищав:
"Там зайці, лисички..."
Хто вудки приготував:
"Там ставок і річка..."
Хто шукав мішки, торби,
Кошики, авоськи:
"Там же — овочі, гриби
І горіх волоський..."
Кожен дбав про все, як слід,
Щоби не забути
До обіду й сам обід,
Пляжні атрибути.
В добрім настрої були
І жінки, й мужчини,
Всі радесенько гули:
"Ох і відпочинем!
Завтра!.. Завтра!.." — балачки
Довго не влягались.
У колгосп — на буряки
Шефи готувались. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Підступний трюк | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20501 | Микола Білокопитов | Підступний трюк | Одного разу Лебідь, Рак і Щука
Сукупний бізнес вирішили втнуть,
Домовившись утрьох, — нехитра штука —
Тягати воза скрізь, куди пошлють.
Послали їх на поле гній возити.
Потрібне діло, що там говорити.
Отож, впряглися.
Рак бадьоро свиснув:
Враз кожен піднатужився, натиснув,
А позаяк при силі всі були,
То легко з місця воза потягли.
Вже дві версти чи й більше відмахали,
Аж раптом...
— Стій!!! —
сердито пролунало.
— Вам хто дозволив цей підступний трюк?! —
На бізнесменів кинувся Віслюк. —
Ви тут наробите такого, дай вам волю...
Ні, я цих витребеньок не дозволю!..
Мовчать!!!
А як спокійно та без лайки:
Є циркуляр відомий, в формі байки,
Підписаний ще Глібовим Л.І.,
Щоб ви цей віз урізнобіч тягли!
Тож і тягніть:
хто вгору, хто в ставок,
Бо не було ще інших вказівок.
Те, що Віслюк — затятий бюрократ,
Стоїть всьому новому на заваді
Відомо, та й описано стократ,
А я — про інше в цій своїй баладі:
Вже час новий, новий суспільний лад,
А віслюки, куди не глянь — при владі. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Принциповий флюгер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20503 | Микола Білокопитов | Принциповий флюгер | ПРИНЦИПОВИЙ ФЛЮГЕР
(Пафосне)
Ані вправо, ні вліво —
непохитно, як совість,
Він стоїть на своєму
у вітряну пору.
Я вклонився йому
за його принциповість,
Бо не знав:
його просто заклинило вчора. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про дешеву свічку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21623 | Микола Білокопитов | Про дешеву свічку | Сьогодні по телевізору показують усе. Ті, кому це треба й не треба знати мають реальну уяву про те, що прокладки бувають з крильцями й без них, що є презервативи чоловічі й жіночі, а користуватися ними потрібно ось так: відеоінструкція додається…
У радянські часи на подібну інформацію в ЗМІ було накладено суворе табу. Зокрема, про деякі болячки інтимного характеру люди між собою говорили на вушко, а хто сміливіший, той, коли вже добряче припече, йшов до лікаря. У 80-ті роки 20-го століття в одному з районів Запорізької області сталося таке.
На прийом до хірурга в районну лікарню приїхав дядько з далекого села. З'ясувалося, що у відвідувача – геморой. Оскільки така хвороба причепилася до нього вперше, пацієнт вів себе сором'язливо й знервовано. Лікар заспокоїв його, мовляв, нічого страшного тут немає. Треба піти в аптеку, купити мазь і свічки. Хірург виписав рецепт, детально пояснив відвідувачу, що і як треба робити й порадив через декілька днів приїхати на прийом, щоб оцінити результати лікування.
Проте вже наступного дня родичі завели зігнутого в три погибелі й узагалі ледь живого дядька до кабінету лікаря.
— Що ж ви оце мені прописали? — почав із претензій до ескулапа пацієнт. — Усього півдня лікуюся за вашою вказівкою, а вже ні сісти, ні встати не можу. Я за тиждень такого лікування просто помру!
— Що трапилося? — злякався лікар. — Заспокойтеся, зараз розберемося. Ану показуйте, що там у вас?
Коли хірург побачив, що з собою зробив хворий, він ледь не впав у кому. Пацієнта негайно доправили до операційної. Коли криза минула й справи пішли на поправку, дядько розповів – як же так вийшло.
Прийшов він до аптеки з рецептом. Коли йому сказали скільки коштують ліки, селянин, який звик торгуватися на базарі, заповзявся збивати ціну. Та йому пояснили, що тут не прийнято торгуватися. І дядько, сказавши, що він знає, де можна й дешевше купити, пішов звідти. У сусідньому з аптекою магазині купив собі, справді значно дешевше, — десяток дебелих стеаринових свічок. А вже вдома наступного ранку зробив так, як лікар говорив: одну з них (не без проблем) поглибше запхнув, куди треба. Щоправда, повністю свічка не зайшла, тому, щоб вона не випадала, дядько туго обв'язався рядниною. Було незручно й боляче, але чого не стерпиш заради відновлення здоров'я. Ледве пересуваючись, вийшов із хати і, не подумавши, різко сів на дерев'яний стілець.
Дядьків крик почуло все село.
Прибігли родичі й одвезли невдаху до лікарні.
Доліковували хворого в стаціонарі, зокрема, й за допомогою спеціальних (супозиторних) свічок, на яких йому так хотілося зекономити... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про достовірність | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20508 | Микола Білокопитов | Про достовірність | Вчорашній День
сьогоднішньому правив,
Що завтрашній
давно вже все проґавив. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про жабу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20513 | Микола Білокопитов | Про жабу | Як таланить сусіду
трохи навіть,
То Василя відразу жаба давить. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про Кузькіна, якого викликали в диспетчерську | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21627 | Микола Білокопитов | Про Кузькіна, якого викликали в диспетчерську | Цю історію розповів Андрій Олексійович Ковтун, родичка якого працює в спеціалізованому медичному закладі, який у народі називають "дуркою" або "психушкою".
У Сергія Петровича Кузькіна з восьмої палати діло йшло на поправку. До психоневрологічного диспансеру він потрапив пару місяців тому з власної ініціативи. Тобто, сам прийшов до психіатра й поскаржився на те, що веде себе неадекватно, розуміє це, але самотужки впоратися з проблемою не може.
Інтенсивна терапія дала свої результати: пацієнт уже поводив себе цілком нормально й передбачувано. Тому безпосередній лікар Кузькіна дійшов висновку, що хворого пора готувати на виписку. І ось, коли всі необхідні документи були вже готові, медсестра доповіла лікарю, що пацієнт знову веде себе неадекватно: зранку намагався вийти з відділення, стверджуючи, що його терміново викликають у диспетчерську. Хто викликає і в яку диспетчерську – пояснити не міг. Нічого до пуття не зміг пояснити Кузькін і самому лікарю. Сказав лише, що віднедавна якийсь сердитий жіночий голос кілька разів на день викликає його до диспетчерської, але не пояснює як туди йти.
Зрозуміло, виписку відмінили, знову призначили курс лікування. Проте ні ліки, ні робота психолога результатів не давали. Кузькін уперто кілька разів на день поривався вийти з відділення, кожного разу стверджуючи, що його викликають до диспетчерської. Між іншим, увечері й уночі пацієнт вів себе спокійно. Психіатри не могли пояснити такої поведінки пацієнта, а отже не могли й призначити ефективного лікування.
Та одного дня все з'ясувалося. Зранку лікар зайшов до палати №8 і побачив Кузькіна, який, стоячи біля вікна, до чогось уважно дослуховувався. І раптом через відчинену кватирку долинув роздратований жіночий голос з гучномовця: "Кузькін, терміново зайдіть у диспетчерську! Скільки можна чекати?"
— Зараз іду! — з готовністю відповів Кузькін і, побачивши лікаря, сказав: "Ви чули? Мене знову викликають".
Поруч із психіатричним диспансером розташована автоколона. Один із гучномовців, через які диспетчери викликають водіїв, слюсарів та інших працівників підприємства, скерований просто на вікно восьмої палати диспансеру. Очевидно, в автоколоні з'явився дуже затребуваний працівник на прізвище Кузькін, якого частенько хотіли бачити в диспетчерській...
Що ж до нашого Кузькіна, то лікарям удалося переконати його, щоб він не звертав уваги на сердитий жіночий голос із гучномовця. І незабаром пацієнта в цілком задовільному стані здоров'я виписали з лікарні. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про лікарську таємницю | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21625 | Микола Білокопитов | Про лікарську таємницю | Їду поїздом із Вінниці до Запоріжжя. У купе лише чоловіки. Тому розмови, що називається, без гальм. Тобто те, про що при жінках говорити було б незручно, між нами, чоловіками, обговорювалося без проблем. Либонь, жінки без нас теж вдаються до подібних відвертих розмов. Я, головним чином, слухаю та на вус намотую. Багато історій на тему "про баб-с" почув, але для бувальщини вибрав одну, розказану лікарем із Черкащини. Ось як діло було.
Юхиму Панасовичу Бабію вже за вісімдесят. На язика дід гострий, надто ж до сороміцьких висловлювань. Буває, йдуть повз його двір дорослі дівчата чи молодички, а старий з-за паркану ласо на них позирає, а потім раптом бовкне язиком щось таке, від чого навіть досвідчені жінки сором'язливо зашаріються. Молодь же "ха-ха" та "ги-ги", а котрась із найбідовіших, бува, повернеться та й спитає з підковиркою: "Ой, діду, а у вас хоч є чим нас лякати, а то все нахваляєтеся та нахваляєтеся…" І безсоромний Юхим, кажуть, іноді демонстрував свою "лякалку", шокуючи допитливих дівчат, а через розголос й усе місцеве жіноцтво. За все це його в селі поза очі, а часом і в очі називали пришелепком або маніяком.
А проте на гулянки, проводи чи весілля Юхима Бабія завжди запрошували односельці, бо дід, попри свою аморальну поведінку, завжди створював у компанії веселу атмосферу, сипав дотепами, анекдотами, примовками. Одне слово, з ним було не сумно.
На сусідній вулиці справляли весілля. Перший день минув без особливих пригод. А на другий, як відомо, сільська свайба – це гумористичний спектакль, де господарі й гості перевтілюються в найнеймовірніші образи. Юхим, перевдягнувшись циганкою, був у центрі уваги, гадаючи всім на картах. Гадав, гадав, а потім раптом зник. Сусідка баба Ганна, яка в селі все про всіх знає, буцімто сама бачила, як Бабій гадав на картах якійсь добре п'яненькій городській дівасі – родичці з боку жениха, а потім повів її до себе додому. Десь через годину пом'ята дівка повернулася на гулянку, а Юхим прийшов аж під вечір і, як завжди, молов язиком свої сороміцькі штучки.
Через три дні старий гуляка звернувся до ФАПу (фельдшерсько-акушерського пункту) зі скаргою "щось у мене між ногами чухмариться". Спочатку фельдшер подумав, що це чергові витівки відомого пустомелі, але, оглянувши пацієнта, поставив діагноз: гонорея. І направив Бабія Юхима Панасовича до шкірвендиспансера.
Для когось це було б ганебною неприємністю, а для діда навпаки: він ще й хвалився своїм одноліткам по сусідству, що від молодої дівки трипера підхопив. Знайомі недовірливо посміхалися, бо добре знали язикатого брехуна.
Тиждень лікували Юхима в спецлікарні, а потім виписали якісь мазі, щоб він сам удома доліковувався. Лікар, коли робив виписку, то в довідці замість справжнього діагнозу написав, що у Бабія Юхима Панасовича грибок на ногах. Ну, щоб у селі (а лікар сам був родом із села) не було зайвого розголосу. Деякі пацієнти в аналогічних випадках самі його частенько просили не вказувати справжнього діагнозу. Отож він і пожалів старого. Та, як з'ясувалося пізніше, даремно він це зробив.
Прибувши в рідні пенати, дід чесно розказував односельцям, як він спокусив дівку, що від неї підхопив, куди після цього потрапив і від чого лікувався. При цьому, як незаперечним доказом правдивості (бо ж багато хто сумнівався в його теревенях) розмахував довідкою від лікаря.
Хтось вірив Юхимові, а хтось – ні, аж поки ветеринар Митя Забужко не завдав собі труду почитати, що ж написано в довідці. Читав уголос, при величенькому гурті людей. Озвучений текст довідки викликав у Бабія шок, а селяни підняли Юхима на сміх, сказавши, що вони й так знали його брехуном, а тепер у цьому ще раз переконалися.
Несправедливо осоромлений Бабій уже наступного ранку подався до шкірвендиспансера й улаштував там голосні розбірки з лікарем. "Ти мене брехуном на все село зробив! – кричав дід переляканому дерматологові. – І якщо зараз же не напишеш правдиву довідку — я до прокурора піду!.."
Довідку зі справжнім діагнозом Юхим Панасович того ж дня, не без скандалу, таки одержав. І, приїхавши додому, повністю реабілітувався в очах односельців як чоловік, котрий говорить правду, якою б вона не була. Як не дивно, ця правда викликала приблизно однакову заздрісну оцінку в чоловічої й жіночої половини села: язикатий Юхим, як чоловік, таки ще щось може...
А дерматолог зі шкірвендиспансера після того випадку пише в довідках лише справжній діагноз. Щоб ніхто його не звинувачував у... нерозголошенні лікарської таємниці. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про матюкливого качура | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21628 | Микола Білокопитов | Про матюкливого качура | Того серпневого ранку під кабінетом хірурга Володимира Олександровича Островського зібралося чимало людей. Попри неодноразові попередження дотримуватися тиші, черга монотонно гула, перемелюючи останні новини. І раптом у цей гомін увірвалися стогін, лайка, несміливий зойк "Куди без черги?"... Двері відчинилися, й лікар побачив, як двоє озброєних рушницями навпереваги чоловіків заводять закривавленого третього, який, власне, й видавав стогін із лайкою. Зрозуміло, що це був екстрений випадок, і хірург відразу ж почав опікуватися позачерговим пацієнтом.
Оглянувши хворого, Володимир Олександрович виявив присутність у ньому численних інородних тіл у вигляді свинцевих дробинок і негайно почав підготовку до їхнього видалення. Близько двох годин тривала операція. І черга під кабінетом здивовано дослуховувалася через нещільно причинені двері спочатку до стогону, а потім до розмов і періодичного реготу всіх, хто був у кабінеті включно з лікарем.
Отримавши місцеву анестезію, хворий на ім'я Геннадій припинив стогнати й почав розказувати, як діло було. А ті двоє з рушницями, що його сюди привели – Іван і Сергій — розповідали свою версію того ж самого випадку. І якщо все розказане скласти докупи, то виходить така історія.
Було це в день відкриття сезону полювання на качок. Ще вдосвіта мисливці вийшли човнами в дніпровські плавні й зайняли позиції в очеретах, якими обросли численні острівці, що виникли після каховського потопу. Добре замаскувавшись, затихли в очікуванні здобичі. На зорі качки починають активізуватися, проявляти себе. Цього й чекають любителі качатини.
Геннадій не дуже досвідчений мисливець, хоч уже пару сезонів є на його рахунку. А яскравим прикладом недостатнього досвіду було те, що він у кінці літа вирішив скористатися манком. Манок – це така свистюлька-крякалка, що імітує шлюбний поклик готового до любовних утіх качура. Весною манком можна обдурити довірливих качок, які прилітають на цей поклик і нерідко стають здобиччю мисливця. Але ж надворі серпень...
Проте Гена, забувши чи й не знаючи таких тонкощів, сидить у своїй засідці й періодично дмухає в манок. А качки не відгукуються. Бо в природі все чесніше, ніж у людей. Це чоловік будь-якої пори року може запустити свій манок – наговорити купу компліментів жінці й спокусити її. А качку на такий трюк не візьмеш. Скільки б качур, кажучи людською мовою, "не вішав локшини на вуха" своїм шлюбним кряканням, якщо це не сезон – партнершу не підманиш.
Отож маємо картину: один малодосвідчений мисливець настирливо імітує качиного ловеласа, а в сусідньому очереті ще двоє, не вельми переобтяжених знаннями про інтимне життя пернатих, сидять у засідці. Між цими двома відбувається такий діалог:
— Іване, ти хоч одну качку бачиш?
— Ні, не бачу. О, щось випливає... а, ні, то жаба.
— Ну й полюваннячко сьогодні! Хоч по жабах стріляй.
— А ти качура бачиш?
— Ні, але чую добре. Він десь тут, поруч, он в тому очереті.
— А давай, коли він ще раз почне крякати, разом бабахнемо в той бік. Може, влучимо?
Саме в цей час Геннадій дмухнув у манок. Двоє мисливців, із надією хоч щось уполювати, дуплетом жахнули з рушниць.
Тієї ж миті "качур" заволав людським голосом й укрив відбірним матюччям стріляючих. Сергій з Іваном не на жарт перелякалися містичним фактом перетворення птаха на людину, проте швидко прийшли до тями й кинулися рятувати ненавмисно підстреленого ними колегу...
Хірург Островський розповідав, що коли він уже закінчував виймати з постраждалого останню, п'ятдесят шосту, дробину, пацієнт запитав у нього:
— Лікарю, а мені завтра вже можна йти на полювання?
— Можна, — дозволив Володимир Олександрович і додав, — тільки манок, про всяк випадок, залиште вдома. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про медичну літературу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21624 | Микола Білокопитов | Про медичну літературу | Доктор медичних наук Ігор Васильович Кочін повідав про таке. Після закінчення вузу його товариша й колегу (який пізніше став професором, доктором наук) послали на післядипломну практику до Казахстану. Він працював там дільничним лікарем у якомусь віддаленому аулі. Оскільки ж у казахських сім'ях традиційно багато дітей, то найчастіше молодому лікарю доводилося виконувати роль педіатра. Щоби поповнити свої знання в цій галузі, він поїхав до райцентру. У книгарні підійшов до відділу "Медична література" й запитує у дівчини-продавця:
— У вас є що-небудь по лікуванню дитячих хвороб?
— Звичайно, — з готовністю відповідає продавець і впевнено дістає з полички одну з тоненьких книжок. — Ось, будь-ласка, ця вам підійде?
Взявши книгу до рук, покупець здивовано перепитує:
— А більше нічого немає?
— На жаль, — розводить руками дівчина.
Уже вийшовши з магазину, медик розреготався. Для лікування дітей йому запропонували книжку В.І.Леніна "Детская болезнь левизны в коммунизме". |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про роздратований внутрішній орган | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21630 | Микола Білокопитов | Про роздратований внутрішній орган | Становлення науково-технічної термінології – тривалий процес. А в наших умовах, коли науковці звикли послуговуватися мовою, а отже й термінами сусідньої держави (наслідок перебування в імперських обіймах) – це ще й додатковий клопіт, бо, як відомо, легше вивчитися, ніж перевчитися. Проте помалу рідна українська науково-технічна термінологія утверджується в різних сферах, зокрема, й у медицині.
Мені як літературному редакторові наукових медичних видань впритул доводилося стикатися з правилами вживання термінів, а по суті, самому вчитися, а потім інших навчати. І через півтора-два роки інтенсивної роботи в цьому напрямку науковці – постійні автори наших видань — припинили писати "інфаркта міокарду" (правильно – інфаркту міокарда), "вивчаєме запитання" (досліджувана проблема) і т.п. Оскільки ж грамотності у вживанні термінів із боку авторів додалося, то, зрозуміло, в літредактора клопоту зменшилося, що не могло не радувати останнього. Але, звичайно ж, траплялися випадки. Ось один із них.
Редакція готувала вже повністю зверстаний і вичитаний рукопис журналу до відправки в друкарню. У цей час зі столиці електронною поштою надходить наукова робота з розряду термінових. Тобто, у київського автора "на носі" був захист дисертації й не вистачало однієї публікації. Узагалі, ситуація знайома й редакція зазвичай іде назустріч авторам. Отже, роботу без попереднього читання відразу заверстали й мені порадили по діагоналі (себто, поверхово) проглянути текст. Мовляв, рецензенти в супровідних документах зазначені солідні – обидва доктори наук, тому серйозних помилок бути не повинно.
Проте вже з першого прочитаного речення стало зрозумілим, що шановні рецензенти акцентували свою увагу на суто науковій цінності роботи. Що ж стосується граматики, стилістики, пунктуації й, що особливо важливо – правильного застосування медичної термінології, тут, як мовиться, кінь не валявся. Чимало "перлів" із цієї роботи потрапило до записника літредактора. А про найоригінальніший із них – окремо. Оскільки в дослідженні йшлося про проблеми кишково-шлункового тракту, то практично в кожному абзаці автор замість терміну "подразнення" застосовував у різних комбінаціях слово "роздратування". Наприклад: "синдром роздратованої кишки", "внаслідок роздратування кишечника", "роздратування шлунка", "неправильне харчування призводить до ще більшого роздратування кишечника" тощо.
У тих, хто хоч трохи знайомий із правилами вживання медичних термінів, подібний текст викликає цілком очікуваний гумористичний ефект. Літредактор уголос читав, а вся редакція відповідно реагувала на почуте. У цей час із Києва зателефонував один із рецензентів цієї роботи, щоб поцікавитись, як там справи в його протеже. Коли йому процитували одне з речень, звернувши увагу на терміни "подразнення" й "роздратування", дозвонювач почав вибачатися й реготати. Очевидно, з почуттям гумору в столичного доктора наук було все в порядку. Він ще попросив:
— Ви, будь-ласка, поправте все, як треба, а я швиденько піду на кафедру, поясню колегам від чого кишечник буває роздратованим...
Після цього випадку ми й самі в редакції почали застосовувати цей термін. Як тільки в животі забуркотить, діагноз безпомильний: шлунок роздратувався... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про собаку, зуби й хуліганів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21626 | Микола Білокопитов | Про собаку, зуби й хуліганів | Зубний біль – найнеприємніший. Це знає кожен, хто змушений через велике "не хочу!" йти до стоматолога. Таке спіткало й мою знайому художницю й дизайнера Оксану Чумакову. Але мова тут не про її муки, а про те, яку картинку вона побачила біля зубопротезного кабінету.
У фойє перед великим люстром, розкривши рота, стоїть молода жіночка. Заклопотано оглядає щойно вставлені їй зуби. Чується голос із кабінету:
— І що, дуже тиснуть?
— Нічого, — оптимістично відказує пацієнтка, — зате ввечері можна сміливо гуляти в парку без собаки. Мені тепер ніякі хулігани не страшні... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Про сором'язливість і грушу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21629 | Микола Білокопитов | Про сором'язливість і грушу | Проблеми зі здоров'ям молодих людей нині вже мало кого дивують. Та воно й зрозуміло: яка екологія – така й патологія. Та мова не зовсім про це. А про те, що допризовники за повісткою з військкомату зобов'язані проходити в лікарні комісію на придатність до служби в Збройних силах. І ось під час одного з медоглядів трапилося таке.
У допризовника Едика були якісь проблеми з кишечником і для подальшого діагностування йому необхідно було зробити клізму. А хлопець виявився надзвичайно сором'язливим: навіть роздягнутися згори до пояса перед жінкою-лікарем соромився. І коли медична сестра запропонувала йому роздягнутися для процедури промивання, пацієнт категорично відмовився, сказавши, що він в курсі справи і сам усе зробить.
Баба з воза – кобилі легше, подумала медсестра. Вручила пацієнту необхідне обладнання, про всяк випадок пояснила, як наповнювати грушу: гаряча вода – кран зліва, холодна – справа, й залишила Едуарда самого в процедурній кімнаті.
За хвилину з процедурної долинув несамовитий крик.
Пізніше у пояснювальній записці на ім'я головного лікаря медична сестра однієї зі столичних поліклінік Людмила Сергіївна Пасько, зокрема, написала: "Пацієнт категорично наполягав на тому, що зробить клізму самостійно. Я йому все пояснила, але вину свою визнаю, бо не сказала, куди саме треба вставляти грушу. Навіть подумати не могла, що, наповнивши грушу гарячою водою, він вставить її собі в ніздрю..."
Слава Богу, сором'язливий Едик не дуже обварився, тобто великої біди собі не заподіяв. Хоч ця "клізма в носа" коштувала медсестрі частини знятої з неї преміальної доплати.
Про інший випадок самостійної клізми згадала головний лікар Кушугумської міської лікарні Ольга Іванівна Приходченко. Зауважу, що цю історію мені вже доводилося чути раніше в різних інтерпретаціях. Суть справи ось у чому. Сором'язливий і вже не молодий чоловік – назвемо його Григорієм – домовився з лікарем, що сам собі поставить клізму вдома. Мовляв, у мене й груша є, і знаю що й до чого. Приїхав додому, обшукав усі закутки, а груші не знайшов. І не придумав нічого кращого, як під'єднати до водогону шланг, вставити його собі в потрібне місце й відкрити кран. Тиск у системі був досить потужним. Результати промивання вразили... лікарів хірургічного відділення обласної лікарні, де Григорія, що називається, з того світу діставали.
Мораль із цих випадків така. Шановні пацієнти, при виборі між сором'язливістю й здоров'ям віддавайте перевагу останньому. Щоб не нажити пригод на свою ж таки... гм-гм, самі знаєте. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Проза життя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20510 | Микола Білокопитов | Проза життя | Небито й довго жив би Ніс,
Якби куди не слід не ліз. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Рука | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20569 | Микола Білокопитов | Рука | "Нема руки — вважай, каліка!" —
Перед знайомим Савка хника.
Страшна біда спіткала Савку:
Турнули "руку свою" з главку. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Самовпевнений пішак | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21607 | Микола Білокопитов | Самовпевнений пішак | Не тільки для шахістів ця сатира,
Рядки ці адресовано усім:
Пішак е-2 пішов на е-4,
А згодом — на е-5,
е-6, е-7.
Шлях був тернистим,
вражі Коні й Тури
Не раз палили на путі мости.
Та все ж свої, для Пішака, фігури
Вели його крізь пастки до мети.
Ціною жертв, і ризику, і нервів
Давався нелегкий цей марш-кидок...
І ось він на е-7,
в його резерві
Лишивсь один, найважливіший крок!*
"Ставай Конем!"*
"В Коня перетворися!",
"І чорним — мат!
Тобі зіграть цю роль!" —
Соратники гукали.
І, між іншим,
Вітання вже приймав його Король.
А він, Пішак,
стояв собі пихато —
Царя і Бога мав запанібрата,
Та що там —
нині сам він цар і бог!
За крок до мрії.
Мрія ж — Ферзем стати,
І що йому до просьб і засторог.
"Ну що той Кінь
з незграбним ге-алюром?
Він рангом нижчий навіть за Слона...
Я стану Ферзем!
Ферзь — оце фігура!
А там ще хід
і чорним — все,
хана!"
Е-7 — е-8 Ферзь! —
Пішак зраділий
Вже примірявся до ферзівських шат...
Хід чорних!
...І складають зброю білі:
За крок до перемоги —
білим мат!
Мораль в цій байці —
зайва вже деталь.
Бо що для пішаків таких мораль?
* Згідно з правилами шахової гри, пішак, досягнувши останньої протилежної клітинки, має право перетворитися на будь-яку фігуру. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Сатана | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21619 | Микола Білокопитов | Сатана | Реальна історія, що трапилася з дідом Михайлом із села Кірове
(що колись мало колоритну назву Жеребець) Оріхівського району
Збираючи бувальщини по селах Запорізького краю, натрапив на дуже цікавого діда. На вигоні за селом паслося невеличке стадо кіз, наглядав за яким дід у солом'яному брилі, з саморобною шкіряною торбою через плече й величенькою ґирлигою в руці. Пастух походжав уздовж дороги, час од часу озиваючись до своїх підопічних.
— Ти куди ото, стерво мале, подалося? — сердито гукнув дід, завертаючи козенятко, яке вибігло до дороги, з цікавістю спостерігаючи за мотоциклом, що подеренчав у степ. — Ану, вертай назад!
І козеня слухняно повернулося до пасовиська. Видно, добре навчене дідовою муштрою.
Підходжу до старого, вітаюся й заводжу розмову про те, про се, з надією, що він, можливо, розкаже якусь цікаву історію. І з першої ж фрази мого нового знайомого, а представився він просто – дідом Мишком, розумію: з вибором співрозмовника вгадав на всі сто!
— А знаєш, хто найвпертіший у світі? — граючи бісиками в очах, цікавиться дід.
— Ну, мабуть, осел? — висловлюю здогад.
— Та! — скептично змахує рукою старий, — куди тому ослові! Запам'ятай: найхитріше, найвередливіше, найвпертіше й найпідступніше створіння на всьому білому світі це, після моєї баби – коза! Особливо он та – рогата, чорна, з білою плямою на лобі. Бачиш, усі кози вільно пасуться, а ця – мотузкою до кілка прив'язана. Щоб не забігла світ за очі. Моя стара її Майкою називає, бо в маю народилася, а я Сатаною. Бо вона на чорта схожа. І характер що в цієї кози, що в моєї жінки Тетяни – однаково нестерпний!
— Чим же вони так допекли вам? — цікавлюся.
— О-о, це довга історія, — мовив дід, неквапом дістаючи цигарку. Запалив, присів на простелену в траві куфайку й продовжив. — Якщо все розказувати, то й дня не вистачить. У тебе як із часом?
— Та є трохи.
— Ну, тоді на трохи й розповім. — Старий зручніше вмостився, гаркнув для порядку на кіз, щоб далеко не заходили, "бо повбиваю, падлюк!" і, рясно приправляючи розповідь ненормативною лексикою, почав сповідуватися.
Оскільки цитувати діда не наважуюся, бо без специфічних слів увесь колорит його розповіді дещо втрачає смак, переповім одну з розказаних ним історій літературною мовою від третьої особи.
Сталося це у жовтні, якраз перед самою Покровою. Городні роботи вже завершилися й хоч клопотів по господарству завжди вистачає, селяни в цю пору мають більше вільного часу. Отож дідова дружина Тетяна звечора приготувала торбу з добряками: в місто до сина з невісткою та онуків гостювати зібралася. Зранку старий невдоволено побурчав з цього приводу, але не вельми сердито, а так, для годиться. Він навіть зрадів цій обставині, бо хотілося хоч день побути вільним козаком. Проводжаючи на автобусну зупинку дружину, Михайло порадив їй:Дивіться також
Микола Білокопитов — Про роздратований внутрішній орган
Микола Білокопитов — Каяття
Микола Білокопитов — Но!
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
— Дивися, стара, як діти з онуками добре прийматимуть, то можеш і два дні в них гостювати!
— А як дуже добре, — лукаво мовила Тетяна, — то можна й три?
— Та хоч цілий тиждень!
— А з господарством сам управишся?
— Та що ж я, не в курсі діла?
— Ну, там буде видно. А ти ж тут не сумуй без мене.
— Хе! — саркастично видихнув Михайло й уже збирався відпустити один зі своїх фірмових жартів на кшталт "У селі молодичок багато, не засумую", та щось його зупинило. Незвичною була така поведінка для гострого на язик чоловіка. Тоді подружжя не звернуло на це увагу. Але пізніше, згадуючи проводи баби, дід зрозумів: то був недобрий знак...
День минув без особливих пригод. А під вечір Михайло, як він сам собі й запланував, заходився опускати капусту до льоху на зимове зберігання.
Вхід, чи, власне, отвір з лядою, через який по дерев'яній драбині потрапляють до льоху, знаходився за хатою. Колись цей лаз був просто неба, а потім над ним звели сарайчик для кіз. Двері сараю зачинялися надійним замком, що висів на варті як господарства, так і лазу до льоху. Бо час такий, що треба хоч отак страхуватися від небажаних гостей.
Капуста лежала в купках край городу. Старий навантажив кілька лантухів, перевіз їх возиком до сараю й поставив поруч із лядою. З тим, щоб потім по одному спускати до льоху. Відкрив ляду, визвірився на кіз, гукнувши своє "повбиваю!" і вони відскочили в куток. І тільки Майка-Сатана смиконулася було, та не змогла відбігти: відкриваючи ляду, дід затиснув мотузку, яку вона весь час тягала за собою. Зауваживши це, Михайло поблажливо мовив:
— Ладно, Сатана, стій там, але до капусти не лізь, бо сама знаєш!...
Стоячи на верхніх щаблях драбини, дід завдав собі мішок на плече й тільки почав опускатися донизу, а драбина – трісь! Ступив ще на один щабель, а вона знову – трісь! Михайло відпустив лантуха і той гупнувся внизу на купі картоплі. Сам же господар обережно вибрався нагору. Витяг драбину й побачив, що в кількох місцях щаблі ледь трималися: деревина підгнила та й цвяхи поржавіли. "От хазяїн задрипаний!" – сам себе вилаяв Михайло й виніс драбину надвір, щоб підремонтувати.
Виходячи, клацнув вимикачем, погасивши світло в погребі. При цьому згадав уголос безтолкове гасло часів застою: "Економіка повинна бути економною".
Тільки встиг дістати пилку, молоток та цвяхи, як почув козячий лемент. Кинувши інструменти, дід підтюпцем побіг на той ґвалт. Заскочив до сараю й побачив таку картину: кози скупчилися навколо відкритої ляди і, тривожно мекаючи, дивляться в льох.. Одігнав стадо й зазирнув до напівтемного погреба. Майка-Сатана стояла внизу на двох ногах, підвішена на мотузці й дико репетувала.
— А щоб тобі! — лайнувся Михайло й замість попустити мотузку, схопився за неї обіруч і почав витягати Сатану нагору.
Пару хвилин пішло в нього на цю мороку. Але козу таки витяг. Перелякана тварина дрижала від страху й важко дихала. Ухекався й Михайло. Вирішив перепочити. Знаючи, що позаду нього стоять кілька мішків з капустою він, не озираючись, важко опустився на один із них.
Враз під старим щось ворухнулося й тієї ж миті почулося моторошне нявчання. Від несподіванки, старий різко скочив і, втративши рівновагу, почав падати вперед. З жахом усвідомив, що падає в погріб. Дід виставив руки, схопився за край відхиленої ляди й завис просто над лазом до льоху.
Звисаючи над отвором, Михайло розумів, що так він себе довго не втримає. Треба було трохи віджатися на руках і спробувати завалитися набік, обіч лазу. Дід напружився з останніх сил і вже почав було віджиматися, як боковим зором побачив сірого кота Кузьму, через якого й виникла ця критична ситуація. Замість опікуватися власною безпекою, Михайло повернув голову до кота, який хвилину тому на свою біду опинився не в той час і не в тому місці, сердито загарчав на нього: "Уб'ю, падлюка!" Кіт, наче спринтер після пострілу стартового пістолета, рвонув із сараю.
А тим часом Сатана, що була за спиною діда, сприйняла погрозу на свою адресу. Оскільки ж, як ми знаємо, характер що в неї, що в дідової жінки Тетяни – нестерпний, коза не стала терпіти чергової наруги над собою. Войовничо мекнувши, вона не сильно, але влучно хвицнула діда рогом по тому місцю, яким він сів на кота.
Перед тим, як лантухом звалитися в льох, Михайло встиг вигукнути "Уб'ю!" на адресу кози й уже в польоті інстинктивно схопився за щось рукою. То була мотузка. Приземлився на мішок з капустою досить благополучно. Тієї ж миті зверху на нього впала Сатана, яку він потяг за собою. У свою чергу коза, падаючи, зачепила мотузкою ляду. Ляда, наче тюремні двері, сердито грюкнула, щільно зачинивши льох.
"Стало темно, як у негра в с...і, — згадує Михайло. – Перше, що подумав: який я придурок, що світло вимкнув. Економіст бісів! Коли ж прямо у вухо різонуло по-чортячому жахливе "Ме-е-е!!!" зрозумів, що я в самому пеклі..."
Тим часом баба Тетяна розкошувала в гостях. У перший же день (це була субота) її разом з онукою Лесею відправили на денний спектакль для дітей, що йшов в обласному театрі. Після вистави вже разом із сином, невісткою та старшим онуком Олегом, сімейство подалося в "Дубовий гай" – улюблене місце відпочинку багатьох запоріжців. За веселими іграми та атракціонами, в які онуки втягли й бабусю, незчулися як почало темніти. В цей час Михайло, сидячи з Сатаною в темному льоху, молив Бога, щоб його жінці в гостях не сподобалася й вона ввечері того ж дня повернулася додому. Та не почув Господь його молитов.
Наступного теплого, сонячного святкового дня онуки з самого ранку підбили бабуню поїхати на Хортицю. Тетяна зразу ж погодилася, бо, як потім зізналася "Сором сказать, сьомий десяток живу на світі, жодного разу на Хортиці не була!"
Того дня на Козацькому колі, неподалік музею Запорозького козацтва, були урочистості з нагоди Покрови. Стара з задоволенням дивилася парад козаків, змагання з бойового мистецтва "Спас", а потім разом з онуками прибилася до екскурсії, яку проводив місцевий краєзнавець Володимир Шовкун. Між іншим, "послухати Шовкуна" приїжджають навіть із-за кордону, бо крім того, що він "ходяча енциклопедія", Шовкун дійсно чудовий оповідач. Вже під кінець екскурсії баба шепнула онукам: "Цей екскурсовод так мені баки забив, що хочеться ще на кілька днів лишитися, щоб його послухати. От же ловко язиком чеше, наче ваш дід у молодості!" У цей час Михайло, допиваючи бутель яблучного соку, бо знемагав віл спраги, говорив до Сатани, яка десь поруч, у темряві, хрумкала чергову капустину: "Совісті що в тебе, що в моєї жінки – ні на гріш. Хай ось тільки приїде, я їй погостюю!"
У понеділок з раннього ранку баба Тетяна зазбиралася додому. Ще всі додивлялися останній сон, а вона вже потихеньку вовтузилася на кухні, готуючись в дорогу. Раптом почула хникання онучки Лесі. Підійшла до її ліжка, нахилилася, притулила долоню до внуччиного лоба й заохала – у дитини була висока температура.
Баба підняла усіх на ноги. Викликали "швидку", що приїхала аж тоді, коли син з невісткою пішли на роботу, бо ж бабуся сама зголосилася залишитися з хворою онукою. Все обійшлося, але того дня Тетяна додому таки не потрапила. Михайло понеділкового вечора, засинаючи у вимощеній у картопляній купі ложі, приречено сказав: "Прощаю і тобі, Сатана, і жінці моїй Тетяні всі гріхи ваші. Амінь!" І міцно заснув. Не чув навіть, як підступна коза витягла з-під його голови останню капустину, що слугувала господарю за подушку.
Не знаю, так було чи ні, але Михайло розказував, що на ранок четвертого дня "свого погрібного ув'язнення" зустрів рідну жінку-визволительку зі сльозами на очах і радісним скавулінням. А виматюкав її пізніше. Коли приливали саме визволення. "Щоб знала, як по гостях шлятися, коли чоловік у самому пеклі знемагає!" |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Свій голос | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20570 | Микола Білокопитов | Свій голос | Тьох-тьох! Тьох-тьох! — видзвонює в гаях.
Впізнаємо: це — пісня солов'я.
Фіть-фіть! Фіть-фіть! — О, це вже шпак співа.
Уг-гу! Уг-гу! — басить сова.
Цвірінь! — Хай і не бачимо співця,
Та вгадуємо в ньому горобця.
Тому що кожен цей співець —
Чи щиглик то, чи горобець —
Свій голос має, свій, сказати б, спів!
Хай не у всіх такий, як в солов'їв
(Не всім же солов'ями бути).
Але прислухайтесь — зозулю саме чути.
Ку-ку! — І в тім "ку-ку" щось є —
Хоч примітивне, та своє.
Питаєте, до чого байка ця?
Читав я вірші одного "співця",
А в них же, що гріха таїть:
Тьох-тьох!.. Ку-ку!..
Цвірінь!.. Фіть-фіть!.. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Слава славою... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20571 | Микола Білокопитов | Слава славою... | Глобальну тему
розробив поет
І в двох рядках
зумів її розкрити.
Прийшли визнання
і авторитет,
І — гонорар...
— А треба ж якось жити, —
Зітхнув поет.
Узяв мізерну тему
І о-от-такенну
сотворив поему. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Спринтер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21620 | Микола Білокопитов | Спринтер | Очевидцем нижчеописаної пригоди був Анатолій Петрович Покатаєв.
Жили-були двоє друзів — Петро й Павло. Їх жартома називали "Петропавлівський дует" бо, по-перше, на роботу і з роботи вони завжди ходили разом, а, по-друге, в обох були гарні голоси й друзі дійсно непогано співали дуетом. Але зараз мова не про це.
Петро й Павло працювали на Запорізькому моторобудівному заводі (так він називався в 60-х роках минулого століття, нині це ВАТ "Мотор-Січ"). Мешкали друзі в сусідніх будинках недалечко від підприємства, тому на роботу завжди добиралися пішки.
Узимку трапилася з Петром біда: ожеледицю посковзнувся і впав. Та так невдало підвернулася нога, що він кілька місяців кульгав і з ціпком ходив. Тому для друзів традиційне добирання на роботу пішки тимчасово було ними ж скасоване. Петро змушений був одну зупинку їхати трамваєм, а з солідарності разом з ним їздив і Павло. Благо, тоді проїзд цим видом транспорту коштував усього три копійки.
І ось одного разу до трамвайної зупинки, де нерозлучний дует чекав на прихід трамваю, підійшов гурт їхніх заводчан. І один із них, звали його Василем, певно, не вельми обтяжений вишуканим вихованням, підчепив словом друзів:
— Хлопці, вам не соромно всього одну зупинку трамваєм їхати? Тут по-пластунськи за пару хвилин можна до прохідної доповзти.
Павло наїжачився і вже хотів було поставити нахабу на місце, але Петро зупинив його жестом і звернувся до того "розумника":
— А давай укладемо парі. Зараз прийде трамвай. Ви всі ним поїдете, а я піду пішки. І прийду до прохідної першим за вас. Якщо програю, з мене – карбованець.
— Та! — недовірливо махнув рукою Василь, тобі тільки з черепахою змагатися. Спринтер знайшовся!
— Зізнайся, що боїшся програти, — настоював Петро.
— Це я боюсь? – завівся той. — Ставлю сто карбованців проти твого одного!
— А в тебе є такі гроші? — поцікавився хтось із заводчан.
Василь демонстративно витяг з гаманця найбільшу в колишньому Радянському Союзі купюру й гордо продемонстрував присутнім. Це справило враження.
Павло занервував і порадив другові не ув'язуватися в цю гру. Але Петро спокійно зауважив.
— Я згоден. По руках?
Парі було укладено. Підійшов трамвай. Як і було домовлено, всі, крім Петра, зайшли до вагону. І як тільки зачинилися двері, Петро з ціпочком вийшов на колію й пішов собі, накульгуючи, поперед трамваю в бік прохідної.
Жіночка-водій почала сигналити дзвінком, але дивний пішохід не звертав на це ніякої уваги. Довелося трамваю повзти за цим диваком аж до зупинки "Центральна прохідна".
Опустимо деякі деталі, лише зауважимо, що не дуже вихований Василь в цій ситуації повів себе достойно. Визнавши, що він таки програв парі, підійшов до Петра й, віддаючи йому гроші, сказав: "А голова в тебе працює краще за ноги..." |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Така малесенька помилочка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21618 | Микола Білокопитов | Така малесенька помилочка | До Дня української писемності й мови, що відзначається 6 жовтня,
в одній зі шкіл Запорізької області учням дали завдання
написати переказ. Ось що із цього вийшло.
Кожному з чотирнадцяти учнів п'ятого класу вчителька роздала невеличкі книжки про звірів. Усі книжечки однакові, й що прикметно, без малюнків. А завдання було таким: спочатку ознайомитися зі змістом, вибрати один нарис про будь-яку тварину, прочитати його уважно, закрити книжку і написати по пам'яті стислий переказ прочитаного. А ще треба було до цього переказу самостійно придумати назву й написати висновок.
— Наприклад, хто писатиме про вовків, — пояснила вчителька, — висновок може бути таким: "Вовки – хижаки, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу".
Учні, зрозумівши завдання, взялися за його виконання. До речі, половина класу відразу вибрала в книжечці нарис про вовків. А для чого мучитися з придумуванням висновку, якщо вже є підказка? Інша половина гортала сторінки, вибираючи, про кого ж написати. І ось, нарешті, всі визначилися й почали читати. Всі, крім Василька, який шарудів сторінками книжечки, гортаючи її то з початку, то з кінця. Схоже було, що він ніяк не може вибрати нарис.
Відмовившись від пропозиції вчительки, яка хотіла допомогти йому визначитися, Василько ще трохи погортав книжечку й почав читати. Пізніше з'ясувалося, що він шукав найменший за розмірами нарис. Бо про слона, вовка, лисичку, тигра написано було аж три сторінки, про ведмедя, зайця, борсука – дві з половиною. А Василько в результаті довгих пошуків таки знайшов нарис усього на півтори сторінки. Все-одно про кого, аби менше було читати. А була це розповідь про коалу — австралійського ведмедика, який живе на евкаліптовому дереві, безпечно харчуючись його отруйним листям, від чого багато спить...
Оскільки на пошуки нарису пішло багато часу, його читання та написання переказу для Василька відбувалося в умовах цейтноту. Не вельми уважно вчитуючись, учень все ж зловив суть оповідання і позаяк до закінчення уроку лишалося всього п'ять хвилин, швиденько написав переказ. Загалом, Василько досить точно передав суть прочитаного, додавши при цьому дещо від себе. Правда, слово "коала", яке часто повторювалося в переказі, він неуважно прочитав у книжці, а потім і написав з помилкою. Ось що у нього вийшло:
ВОНИ БАГАТО ЇДЯТЬ І СПЛЯТЬ
В Австралії козли живуть на деревах. Вони їдять отруєне листя, але не здихають, а багато сплять. На пузі у козлів прикріплені мішки, у яких вони тягають своїх козленят. Наївшись і наспавшись, козли злазять з дерева і мекають, як дурні. За те, що вони такі противні, їх назвали козлами, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу.
Учителька, прочитавши цей "шедевр", пожаліла Василька й повернула йому зошит зі своїми зауваженнями, запропонувавши переписати переказ. Учень добросовісно виконав завдання. Але більш грамотний варіант, на думку автора цієї бувальщини, значно програвав вище процитованому... |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Тікай поки не пізно | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21621 | Микола Білокопитов | Тікай поки не пізно | Наталя Олександрівна Сирота з міста Вільнянська
Запорізької області говорить, що це трапилося
1981 року, коли вона виходила заміж.
Після офіційної реєстрації шлюбу в загсі молодята разом зі своїми дружками, а також з гостями вирішили поїхати найнятим на один день лімузином у фотоательє. На одному з перехресть зупинилися, бо світлофор висвічував червоним. Раптом поруч різко загальмувало таксі, водій якого, опустивши скло, почав подавати руками якісь знаки. Очевидно, він намагався привернути увагу пасажирів весільного автомобіля. Зрештою, це йому вдалося.
— Хто з вас жених? — гукнув таксист, намагаючись розгледіти через вікно пасажирів лімузина.
— Та ось він, щасливчик! — весело сказав дружок, показуючи на одного з молодих людей, що скупчилися на задньому сидінні.
— Як тебе звуть, жених? — поцікавився таксист.
— Сергієм його батьки назвали! — знову озвався дружок.
— Слухай, Сергійку, браточку, — таксист приклав руку до серця, — що ти робиш? Вилазь відтіль і пересідай до мене! Куди хочеш, безплатно відвезу. Послухай мене, того, хто побував уже в сімейному пеклі – тікай, поки не пізно!
— Та вже пізно! — сміючись, вигукнула наречена, демонструючи обручку на безіменному пальці. — Ану, Сергію, покажи й ти свою!
Жених демонстративно вистромив руку з обручкою й пасажири лімузина гучно й радісно привітали цей жест.
— Ех, пропав іще один мужик! — сумно констатував таксист і, не дочекавшись зеленого, різко рвонув з місця на жовте світло. Аж заіскрилося під колесами...
— Так, видно натерпівся мужик у невдалому шлюбі! – поспівчував водій лімузина...
***
— Двадцять п'ять років минуло з того часу, а ми з чоловіком – тьху-тьху-тьху – наше сімейне життя пеклом не вважаємо, — згадує Наталія Олександрівна. — Але того таксиста при нагоді згадуємо. Надто ж, коли виникають якісь дрібні непорозуміння, чоловік мій Андрій, щоб підчепити мене, напівжартома зауважує: "Казав же мені таксист, щоб я тікав, поки не пізно! А я, дурний, не послухав. А тепер уже зовсім пізно..." |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Труба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21608 | Микола Білокопитов | Труба | Терпець урвався.
Та й куди ж терпіть?
Ну, скільки можна жить собі на шкоду?
Стара Труба і день, і ніч димить:
Псує ландшафт, легені і природу.
"Ганьба Трубі!",
"На пенсію Трубу!" —
Звучать і майорять сердиті гасла.
І ось таки з Труби зняли табу
І вже вона повалена і згасла.
Радіє задоволена юрба,
Втішаючись із власної звитяги...
І ось над містом вже нова Труба —
Чадить ще дужче
нам усім на благо. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Хто ж то їхав з Дону додому? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21631 | Микола Білокопитов | Хто ж то їхав з Дону додому? | Хто ж то їхав з Дону додому?
Часом буває так, що люди слухають або й співають пісню,
не задумуючись над її змістом. А даремно. Бо історія виникнення
деяких пісень, як з'ясовується, містить у собі великі таємниці…
Жив-був у селищі Кушугум, що біля Запоріжжя, дід Канидій. Так його звали по-вуличному. Насправді ж, за документами, він був Іваном Канидійовичем Низьким. Всі його вважали диваком і, слід сказати, дід сам давав для цього чимало підстав.
Розмовляв дід Канидій, густо приправляючи свої промови ненормативною лексикою й віршованими примовками, які вилітали з нього експромтом. Наприклад, на ранкове привітання "Здрастуйте, діду!", він сходу міг видати таке:
"Дідом буду за обідом, а після сніданку полюблю Оксанку, а наллєте чарку – обслужу й Одарку…" і т.д.
У кінці 60-х я вчився в школі у старших класах і був членом історичного гуртка. Олексій Петрович Півненко, наш керівник, давав гуртківцям завдання, зокрема, опитувати старших людей, які б розповіли про історію селища довоєнних, повоєнних років та часів німецької окупації. Мені доручили взяти інформацію в Низького Івана Канидійовича. Вчитель сказав:
— Дід специфічний, може й матюком укрити. Але цінний експонат. Спробуй розговорити його.
Вже не пригадую, що конкретно я повинен був у діда розпитати про селище. Та це й не так важливо. Бо запам'яталася мені та зустріч із інших причин.
Іван Канидійович жив недалечко від залізничної платформи "Осетрівка". Знаючи розклад руху електричок, він зазвичай виходив до платформи, де збиралися люди й розважав їх своїми розповідями. Зізнаюся, що й сам я через кілька років, коли їздив електричкою на роботу в місто, зумисне приходив сюди раніше, щоб послухати дідові теревені. А того осіннього дня (було це в суботу чи неділю – не пам'ятаю, але то був точно вихідний день) застав я діда Канидія на залізничній платформі в оточенні кількох людей, які весело реагували на його оповідки. Дочекавшись, поки слухачі сіли в електричку, підходжу до Івана Канидійовича з наміром розговорити його. А дід наче не бачить і не чує мене, а прислухається до співу, що звучить десь на верхній вулиці – там, певно, весілля гуляло. Так ось, дід, дослухаючись, нервово зауважував на адресу співців:
"От, придурки – не козаки, а турки. Думають, що співають, а самі на себе г…но виливають… Чортові співаки, лижуть жидівські с…ки!" і т.д.
Я геть зовсім не розумів, чому Канидій так оцінював почуте (а співали пісню "Їхали козаки із Дону додому"), але мені було смішно й разом із тим цікаво. І я, стримуючи сміх, щоб не розсердити діда, дослухався до його коментарів. І з тих коментарів виходило, що з Дону додому їхали не козаки, а хозари, які й прив'язали Галю до сосни косами, підпаливши сосну ізгори донизу. А "Козаки почули, до лісу майнули, жидів порубали – Галю врятували".Дивіться також
Микола Білокопитов — Про дешеву свічку
Микола Білокопитов — Слава славою...
Микола Білокопитов — Сатана
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Щиро зізнатися, тоді я не знав як сприймати таке відкриття, та й не дуже цим переймався. Хоч сумнів у мені дід посіяв. І по тій розмові кожного разу, коли десь на гулянках чи з телерадіоефіру чув цю пісню, згадував Канидія й дивувався: як могли козаки таке вчинити з дівчиною та й чи міг народ про це пісню створити?
На початку 90-х років у Києві мені випало познайомитися з краєзнавцем Михайлом Молявком, який виявився дуже цікавим співрозмовником, знавцем маловідомих сторінок з історії столиці. Він передав мені для публікації в газеті "Світло Оріяни" (я був тоді редактором цього видання) якийсь матеріал у пакеті. Вже вдома, ознайомившись із дописом, згадав діда Канидія, бо те, про що писав київський краєзнавець і що я колись чув од діда співпадало, як мовиться, на всі сто. Мова про пісню "Їхали козаки…"
Отже автентичний, тобто первісний текст цієї пісні, за свідченням Івана Канидійовича Низького й Михайла Молявка звучав так:
"Їхали хозари
Із Дону додому,
Умовляли Галю
Їхати з собою:
"Їдем, Галю, з нами –
Мудрими жидами,
Буде тобі краще
Як в рідної мами".
Не слухає батька
Галя молодая,
До жидів на воза
Весело сідає.
Ті ж повезли Галю
Курними шляхами,
Крутими ярами,
Темними лісами.
Розпинали Галю
Масними руками,
Прив'язали бідну
До сосни косами.
Попід ноги Галі
Накидали хмизу,
Підпалили сосну
Ізгори донизу.
Сосна догоряє,
Галя промовляє:
"Ой, хто мене чує –
Нехай порятує!".
Козаки почули,
До лісу майнули,
Жидів порубали,
Галю врятували.
Ой, хто дочок має,
Нехай научає,
З хтивими жидами
Шляхом не пускає".
Ось така була пісня. Так її співали в українських селах до 30-х років ХХ століття. Михайло Молявко у своїх роздумах пише так: "У цьому тексті були ще куплети, які, за нашим українським звичаєм, не співали, коли за столом були діти. У них йшлося про всі тортури над Галею та її опір злодіям. Я лише раз чув їх і, на жаль, не запам'ятав. Батько останній раз проспівав цю пісню, почувши спотворений текст, і заборонив нам співати її, пом'янувши дядька Гордія, якого не врятувало посилання на те, що так співає народ. Чекіст Ося Лівшиць сказав, що за такі пісні "ЧК пєрєстрєляєт вєсь етот народ". Пісні про козаків, як і саме козацтво, нищилися комуністичним режимом особливо ретельно. Щоб і духу козацького на цій землі не лишилося. Лише в 1936 році, коли деякі активісти-чекісти, серед них і О. Лівшиць, були самі загнані в енкаведистські підвали на заслужену собачу смерть, а слово "козак" перестало вживатися владою як синонім слова "контра", разом з піснями, переробленими "народними поетами" на новий лад, відредаговану пісню під назвою "Їхали козаки" було "повернено" українцям краснознамьонним хором Москви. Дуже прикро, що деякі сучасні виконавці народних пісень включають цю, перероблену нашими ворогами пісню, до свого репертуару, не замислюючись над огидним змістом. Чим, безперечно, тішать тих, чиї далекі предки їздили із Дону додому, підманюючи й обезчещуючи по дорозі недосвідчених дівчат".
2002-го року під час проведення міжнародного Шевченківського свята "В сім'ї вольній, новій" на Донеччині народна артистка України Неоніла Крюкова, почувши від мене про історію "створення" цієї пісні, вражено вигукнула: "Перепишіть мені справжній текст, я роздам його всім хорам в Україні, щоб вони не ганьбили себе виконанням підробки!" Я, звичайно ж, переписав.
А ще через кілька років поет із Сумщини Василь Пазинич, з яким нам випало їздити по Тернопіллю, відгукнувся на цю підробку глибоким філософським віршем, якого надрукував у своїй новій книзі.
Так, може, усім нам треба не мовчати, коли нас принижують дешевими підробками та ще й брешуть, що наш народ сам про своїх героїв такі пісеньки "сочиняє". Бо й досі цю ганебну пісеньку коли-не-коли по деяких телерадіоканалах транслюють. І допоки ми це терпітимемо та ще й підспівуватимемо, правий буде дід Канидій, що ми "придурки, не козаки, а турки…" |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Цо пан хце | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21610 | Микола Білокопитов | Цо пан хце | Народний артист України Богдан Бенюк сказав,
що про нього самого нехай розповідає хтось інший.
А сам розповів дві пригоди, що сталися з дуетом "Світязь"
Оскільки життя артиста головним чином проходить у відрядженнях то й не дивно, що більшість пригод із ним трапляється під час гастрольних поїздок, зокрема, в готелях. Ось ще одна готельна історія.
Зазвичай артисти дуету "Світязь" проживають разом у двомісному номері. Проте трапляється, що кожен з них має можливість розкошувати й в одномісному "люксі". Того разу хлопцям випав саме такий люксовий варіант.
Опустимо деякі деталі виснажливого концертного дня, що завершився пристойним фуршетом. Увечері артисти приїхали до готелю в місті Луцьк, де й поселилися кожен у свій номер. Для Дмитра Гершензона ніч минула без пригод, тому залишимо його в спокої. Далі розповідь про Анатолія Говорадла.
Літній день видався спекотним, увечері в номері було душно (в 90-ті роки у нас тільки починали подекуди встановлювати кондиціонери). Тому Анатолій прийняв душ і ліг спати, як мовиться, в чому мама народила.
Десь о п'ятій годині ранку відчув шалену спрагу. Ще не розтуливши очі, почав усвідомлювати, що води в номері немає. Річ у тім, що в Луцьку в ті часи на ніч (з нуля годин до шостої ранку) відключали воду. Єдине місце, де могла бути питна вода – зливний бачок над унітазом. Для такого випадку годився й цей варіант. Вирішив негайно втілити його в життя. Напівсонний підвівся, намацав склянку на столі й, не вмикаючи світла, непевно пошвендяв до туалетної кімнати.
Зайшов і не знати для чого з гуркотом зачинив за собою двері. Тримаючи в одній руці склянку, іншою почав водити перед собою, намагаючись натрапити на бачок. Але перед ним був порожній простір. З витягнутою вперед рукою Анатолій ступив крок, другий, третій… Зауважив, що для туалетної – це завелика кімната. Розблимав очі й спробував зорієнтуватися. Роззирнувшись, зрозумів, що він переплутав двері. Замість зайти до туалету, він вийшов з кімнати й опинився в напівосвітленому коридорі готелю. Слава Богу, о такій ранній порі тут, окрім нього, нікого не було. Інакше міг трапитися конфуз бо, як ми пам'ятаємо, артист був "у костюмі Адама".
Вирішив повернутися до свого номера. Підійшов до дверей, взявся за ручку, крутнув її донизу й натиснув на двері плечем. Двері не піддалися.
"Оце влип!" — подумав бідолаха, здогадуючись, що, коли знічев'я грюкнув за собою дверима, спрацювала защіпка. Ситуація виникла ідіотська. В якій кімнаті поселився його товариш, категорично згадати не міг. Можна було постукати в один із сусідніх номерів, вибачитися, пояснити, що й до чого й попросити, аби сходили за запасним ключем до чергової. Але, по-перше, так рано турбувати незнайомих людей – незручно. А, по-друге, …раптом двері відчинить дама?
Рішення прийшло несподіване й радикальне: треба виламати двері. Але зробити це необхідно швидко, за лічені секунди. Щоб ні персонал готелю, ні поселенці, розбуджені шумом, не встигли побачити його в такому, сказати б, делікатному вигляді. Головне – будь-що потрапити до своєї кімнати й одягнутися. А там видно буде.
Прийнявши рішення, Анатолій відійшов до протилежної стіни, став у стійку каратиста, сконцентрувався й, стрибнувши вперед, ударив ногою в двері. Потім – вдруге, втретє. Після четвертого удару двері впали й артист ускочив до кімнати.
Те, що він потрапив не в свій номер, зрозумів одразу. І справа навіть не в тому, що тут були штори іншого кольору й ліжко не на тому місці. Просто перед ним стояв незнайомець у трусах й перелякано дивився на нього. За мить чоловік тремтячим голосом запитав:
— Цо пан хце? (Що пан хоче? – польск.)
Що відповів Анатолій Говорадло бідолашному поляку Богдан Бенюк не пам'ятає. Але запевнив, що для артиста й для польського туриста все закінчилося благополучно. Зламані двері, звичайно ж, довелося ремонтувати за рахунок винуватця. А двері номера, в якому жив Анатолій, знаходилися поруч. І, між іншим, були незачинені… |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Чужа слава | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21622 | Микола Білокопитов | Чужа слава | Ніколи не хотів пожинати чужої слави.
Але так уже вийшло...
У січні кожного року, починаючи з 1980-го, на Вінниччині відбувається веселе свято з нагоди дня народження великого українського сміхотворця Степана Руданського. Концерти, забави, турніри, виступи відомих гумористів – усе це починається в селі Хомутинці, де народився поет, продовжується в райцентрі Калинівка, а закінчується у Вінниці виступами письменників по школах, училищах, вузах, театрах... Мені вперше вдалося побувати на батьківщині видатного гумориста і взяти участь у святкових заходах у кінці дев'яностих років, коли став лауреатом літературної премії імені Степана Руданського. А 2006-го відомий гуморист, лірик і драматург Петро Ребро став лауреатом цієї премії. І позаяк сам він, занедужавши, не міг поїхати на Вінниччину, то доручив мені цей приємний клопіт.
Вручення лауреатського диплома відбувається на другий день свята під час великої культурно-мистецької програми на центральній площі в Калинівці. Причому, саме свято починається з урочистого вручення нагороди, виступу лауреата, а потім продовжується концертом. І ось мені першому дають слово, зазначивши, що я представляю інтереси цьогорічного лауреата Петра Ребра. Виходжу я, розшаркуюся перед публікою, якої зібралося на площі близько семи тисяч, хвалюся тим, що після мене і Пилипа Юрика – Петро Павлович Ребро вже третій запоріжець, що став лауреатом однієї з найпрестижніших літературних премій...
З площі лунають вигуки "Розкажіть гуморески лауреата!". Я до цього готовий, бо не вперше тут, і розказую один із віршів Петра Ребра. До речі, цей вірш мені дуже подобається, його я запам'ятав ще років тридцять тому. Ось він:
ОБ'ЯВА
"Продаються хата і свиня.
Під залізом. Мужеського роду.
Зовні обличкована вона,
Тиха, смирна і не лізе в шкоду.
Призьба є, підлога дощана,
Вже не менш, як на три пальці, сала.
Видно город з одного вікна,
Тільки рило Жучка покусала.
Весь причілок прикраша різьба.
Любить кукурудзу і помиї.
Дах червоний, а з боків – ряба,
З димарем і дзвоником на шиї.
Добрий погріб і колодязь є,
Є де льоху пасти коло двору.
І сусід сознательний – не п'є,
Хвіст стирчить, як пужално, угору.
Обіч хати кухня і садок.
Є плита, і квітнуть вишні в маї,
Трохи далі – чайна і ставок...
Є коньяк, а жаб давно немає.
Подивитись можна в кінці дня.
Не лякайтесь, що висока плата,
Бо зате ж з верандою свиня
І з кільцем залізним в писку хата".
Публіка реагує весело, аплодує, я покидаю сцену під вигуки "Браво!". Кажу голові Вінницької обласної організації спілки письменників Володимиру Рабенчуку та внучатому племіннику Степана Руданського Олексію Боржковському щось на зразок того, що зараз, мовляв, пожинаю чужу славу. Вони жартують: "Так тобі й треба!", "Дивись, не загордись!" і таке інше. Але, як з'ясувалося, справжнє "пожинання чужої слави" для мене почалося через кілька хвилин.Дивіться також
Микола Білокопитов — Купіть дитині покемона
Микола Білокопитов — Кря-ко-ко
Микола Білокопитов — Залізяка
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Якийсь чоловік, вже добре напідпитку (на площі рясно стоять торгові намети, господарі яких запрошують усіх перехожих причаститися й закусити) підходить до мене і, розмахуючи книгою Петра Ребра "Козацькі жарти", лізе цілуватися. При цьому з нього безперервним потоком линуть дифірамби:
— Петре Павловичу, — обнімаючи, говорить він мені. — Я такий радий, що ви сюди приїхали, що стали лауреатом. Я так люблю ваші жарти, а моя жінка, та вобще у вас закохана. Вона соромиться підійти ближче, ну так ми її підгукаємо. Галю!, Галю, йди сюди! – кричить він кудись у натовп.
Безуспішно намагаюся пояснити чоловікові, що я не той, за кого він мене приймає. Але він мене просто не слухає, а продовжує говорити:
— Оце ж моя сестра живе в Запоріжжі й прислала вашу книжку. Ой, Петре Павловичу, як нам подобаються ваші вірші. Ви, будь-ласка, напишіть отут, біля вашої фотографії свій автограф. Тільки не мені з Галькою, а онукові. У мене їх п'ятеро. Один, від старшої дочки, ходить у четвертий клас, другий у шостий, третій...
Далі чоловік розповідає, як хто з його внуків навчається, а один з них – Василь, той, що в шостий клас ходить, віршики пише. Правда, з матюками, тому нікому їх не показує, тільки сусідським хлопцям. А оце Галина знайшла зошит, вони й почитали.
— Дуже талановитий у нас Василько, а щоб він писав, як треба, ви йому отуто, біля своєї фотографії, будь-ласка, напишіть автограф...
Дивлюсь на те місце в "Козацьких жартах" (книга восьма), де, на прохання чоловіка я, буцімто сам Петро Ребро, повинен написати автограф, а там не фото автора, а копія гравюри козака з кобзою. Ага, зауважую сам собі, чоловік просто недобачає, тому й прийняв мене за іншого. Зрозумівши, що відчепитися від цього доброго, настирливого чоловіка просто так не вдасться, та й щоб не розчаровувати його, беру гріх на душу. Почерком, якомога схожішим на Ребровий, пишу експромт для його внука:
Васильку!
Дай Боже, щоби дух козацький
В тобі вулканив, а не тлів.
Твори сміливо, як Руданський,
Але без сороміцьких слів...
Петро Ребро
Коли я озвучив написане, чоловік радісно мене обійняв, подякував і (нарешті!) побіг до своєї Галини, показуючи всім зустрічним книгу з автографом від автора.
По приїзді в Запоріжжя каюсь перед Петром Павловичем Ребром, розказуючи про цю пригоду. А він сміється:
— Правильно зробив. Якщо колись буду на Вінниччині й випадково зустріну того чоловіка, скажу, що то я йому дарував свою книгу з автографом для онука. |
Білокопитов Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=676 | Шість вішалок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21609 | Микола Білокопитов | Шість вішалок | Народний артист України Богдан Бенюк сказав,
що про нього самого нехай розповідає хтось інший.
А сам розповів дві пригоди, що сталися з дуетом "Світязь"
Дует "Світязь" – це Анатолій Говорадло і Дмитро Гершензон. Свого часу вони працювали з Василем Зінкевичем, виконували українські народні та естрадні пісні. Пізніше перекваліфікувалися й майстерно пародіюють українських та зарубіжних естрадних зірок, не полишаючи виконання українських пісень Але мова тут не про їхню виконавську майстерність, а про цілком побутові речі, пов'язані, проте, з їхньою артистичною діяльністю.
Між іншим, у радянські часи добові для тих, хто їздив у відрядження, складали 3 карбованці 60 копійок. Запам'ятайте цю суму.
Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон відбули в артистичний тур від Луцької філармонії. Багато їздили по районах Волинської та сусідніх областей і ось приїхали в якийсь райцентр (Бенюк не пам'ятає в який, але це не так важливо – Авт.). Добралися до готелю пізно ввечері. Добре, хоч речі довелося всього лише на другий поверх виносити, де їх поселили. Позаяк той день був украй насиченим (відпрацювали три концерти), стомлені хлопці поставили валізи серед кімнати й відразу полягали спати. Забігаючи наперед, скажу, даремно вони це зробили, не перевіривши комплектність речей у номері. Тобто, в кожному двомісному готельному номері повинно бути: один графин для води, дві склянки, два стільці, один "брехунець" (радіоточка), два ліжка, дві ковдри, дві подушки і таке інше.
Вранці, як тільки хлопці прокинулися й почали подавати звукові ознаки життя – торохтіти стільцями, вмиватися тощо, в двері постукали. Виявляється, прийшла чергова по поверху, яких зазвичай називають коридорними, перевіряти вищезгадану комплектність. Артисти здивувалися: мовляв, приїхали пізно, самі ще не роздивилися, що тут є, чого нема. Але, зрештою, сприйняли процедуру перевірки комплектності як данину вимушеній необхідності. Все в номері було на місці, поки коридорна не відчинила дверці шафи для одягу. З'ясувалося, там не було дерев'яних вішалок. Отут і почалося.
— Ви не знаєте, куди поділися вішалки? — з явним натяком на те, що приїжджі артисти якимось чином причетні до некомплекту в шафі, спитала коридорна.
— Та ви що? — обурилися хлопці. — Ми люди порядні й чужих речей ніколи не беремо. Це, по-перше. А по-друге, ми шафи й не відчиняли. Гляньте, навіть верхній одяг зверху на свої валізи склали.
Жінка, вислухавши в міру гнівну промову поселенців, довго вибачалася. А потім жалісливим голосом почала бідкатися на свою маленьку зарплату, з якої у неї вирахують гроші за вішалки, на сердитого директора готелю, який оголосить їй догану, а отже вона лишиться й без преміальної доплати. І все це за півроку до виходу на пенсію.Дивіться також
Микола Білокопитов — Така малесенька помилочка
Микола Білокопитов — Про лікарську таємницю
Микола Білокопитов — Но!
Ще 51 твір →
Біографія Миколи Білокопитова
Коридорна пустила сльозу й розчулені артисти почали її втішати. З'ясували, що в шафі мало бути шість вішалок, вартість кожної 50 копійок. Тобто, не зрозуміло з чиєї вини, збиток склав 3 карбованці. У той час це були не такі вже й малі гроші – добові на одного відрядженого, нагадаю, складали 3 крб. 60 коп. Зрештою хтось із хлопців дістав із гаманця троячку й віддав жінці. Вона радісно подякувала свідомим поселенцям й поспішила вийти з номера.
Артисти трохи розстроїлися, та воно й зрозуміло. Отак за чиїсь гріхи платити, ясна річ, малоприємна штука. Тимчасом за ними невдовзі мала приїхати машина й Анатолій з Дмитром вийшли на балкон, виглядати транспорт. Хвилин за двадцять побачили, як до готелю під'їжджає очікуване авто. Швиденько повернулися в кімнату з тим, щоб забрати речі й покинути готель.
Роззираючись, чи нічого вони тут не забули (бо повертатися до цього готелю вже не планували), хтось із хлопців відчинив дверці шафи. І в дальньому затемненому куточку побачив… шість вішалок. Висловивши якийсь не вельми вишуканий "комплімент" на адресу підсліпуватої коридорної, артисти прийняли цілком справедливе, як їм здавалося, рішення: оскільки гроші за вішалки ними заплачено, треба забрати їх собі. Бо де гарантія, що в наступному готелі не повториться подібна історія з некомплектом?
Позапихавши вішалки у валізи, Говорадло з Гершензоном рушили до виходу з готелю. Вже коли опускалися сходами на перший поверх, услід почули ґвалт коридорної: "Ах ви ж, злодії! Казали, що чесні й порядні, а вішалки поцупили!"
Артисти розгубилися, почали виправдовуватися. Мовляв, ми ж заплатили за ці злощасні вішалки. До того ж, коридорна сама винна, бо неуважно оглянула шафу, а гроші за начебто некомплект із них узяла.
Те, що Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон почули від розлюченої чергової по поверху, пізніше стало предметом веселих спогадів і жартів. Але в ту хвилину, згадують обидва, вони ладні були крізь землю провалитися.
Коридорна, своїм криком зібравши майже весь персонал готелю й багатьох приїжджих, гнівно заявила:
— Ці злодії думають, що я їхні гроші в кишеню поклала! Та я відразу ж побігла до магазину й купила вішалки. Це всі бачили! А коли ви стовбичили на балконі, почепила ті вішалки на місце. А ви вкрали!
Під зацікавлено-злорадними поглядами присутніх артистам довелося відкривати валізи й віддавати "поцуплене"… |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | А відгадайте-но: що я таке? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15300 | Дмитро Білоус | А відгадайте-но: що я таке? | Загадка
А відгадайте-но: що я таке?
Всі хочуть, як народиться дитина,
щоб я було красиве і дзвінке,
бо носить все життя мене людина.
(Ім'я) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | А хто я? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15301 | Дмитро Білоус | А хто я? | Загадка
Я такий же, як знак розділовий,
і відомий шкільній дітворі.
Та в словах української мови
я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лиш написати ім'я —
зразу стану потрібним і я.
(Апостроф) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Веселе слово | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15303 | Дмитро Білоус | Веселе слово | Добре слово настрій, дух підносить;
забувати, друже мій, не варто,
що для настрою і жарту досить
просто теплого людського жарту.
Як народ веселе слово творить?
Ось по кризі йде дідок бровастий,
зустрічає дядька і говорить:
— Де б оце його отут упасти?
Дядько теж боїться посковзнутись,
але йти йому уже певніше.
Не минув нагоди усміхнутись:
— Та вже падайте, де вам зручніше...
І обидва розсміялись гучно:
ковзанку пройшли благополучно.
Ось улітку (квіти на газонах),
сміючись, біжать дівчата юні,
будівельниці в комбінезонах,
крейдою оббризкані красуні.
І за мить уже шпаркі дівчата
вносять козли крізь скляні дверини.
Й тут же Мотря, дівчина завзята,
блиснула очима в бік Марини:
— Як би це розбити шибок зо три?
Ти заходь, Марино, звідсіля ось... —
А Марина їй: — Та бачиш, Мотре,
я ж оце й сама вже націляюсь.
І обидві розсміялись гучно:
козли пронесли благополучно...
Ти звертав увагу, друже милий,
що таке в житті веселе слово?
Гумор надає людині сили,
коли в серці сяє веселкове. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Веселковий розмай | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15304 | Дмитро Білоус | Веселковий розмай | Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Він після речення, цитати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15302 | Дмитро Білоус | Він після речення, цитати | Загадка
Він після речення, цитати
вмостився, схожий на гачок.
Всіх нас примушує питати,
а сам ні пари з уст — мовчок.
Що це таке?
(Знак запитання) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Вічно жива | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21 | Дмитро Білоус | Вічно жива | А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим1[1] стаючи на прю2[2],
що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує3[3],-
воскресли, піднеслися духом люди.
Бо в на світі совість, правда є,
і рідна мова є і вічно буде!
1[1] Двоголовий орел — символ царської Росії.
2[2] На прю — на боротьбу.
3[3] Тут мається на увазі облудне твердження прислужників царизму про те, що українська є не самостійною мовою, а діалектом російської. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Вогнище родинне | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15305 | Дмитро Білоус | Вогнище родинне | На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть і досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали, —
і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Вони для речення багато важать | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15306 | Дмитро Білоус | Вони для речення багато важать | Загадка
Вони для речення багато важать:
турботливо обнімуть, як дружки,
і вставлені слова й цитату вкажуть,
Давайте ж назовем їх. Це —
(Дужки) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Говори, яшко, іще розказуй! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15307 | Дмитро Білоус | Говори, яшко, іще розказуй! | Як була після війни розруха,
дядько Білик взяв торбину: що ж,
поки що прощай, ріка Ревуха! —
та й подався із синком за Сож.
Взяв він хліба й солі на дорогу
(бо дорога довга і важка).
Добре, що з собою на підмогу
підхопив кмітливого Яшка.
Тесля там робив хліви, сараї,
поправляв на зиму реманент.
А Яшко, як це в майстрів буває,
щось тесав та подавав струмент.
Од хлоп'ят почув він про героїв,
про відвагу їхню на війні.
І незчувся, як слова засвоїв,
білоруську мову і пісні.
І за кілька місяців по тому
(непомітно літній час зрина)
повернулися вони додому,
заробили бульби і зерна.
І Яшко став дітям говорити
все, що чув за Сожем від хлоп'ят.
Обступають хлопця наші діти,
розглядають з голови до п'ят.
Полонить Яшко, чарує навіть
дзвінко-ніжним білоруським "дзє".
Оголошує, чита напам'ять —
Янка Купала:
"А хто там ідзє?"
Білоруська мова — наче казка, —
вперше чують Таня, Коля, Гриць:
— Говори, Яшко!
— Ды калі ласка,
буду і чытаць і гаварыць...
І вони ізнов то біля хати,
то біля Ревухи бережка
сходяться гуртом, щоб розпитати,
щоб послухать Білика Яшка.
Де Яшко з'являється — одразу
неодмінний хвостик дітвори:
— Говори, Яшко, іще розказуй!
— Говори, будь ласка, говори! |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Дві країни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15310 | Дмитро Білоус | Дві країни | Шарада
До умови шаради простої
тут ми Африку мусимо вставити;
в ній до назви країни жаркої
Бо попереду мусим добавити —
й принесуть нам у кліматі зміну
дивовижні словесні химери ці,
і потрапим ми в іншу країну,
що вже буде в Південній Америці.
Які це країни?
(Лівія й Болівія) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Диво калинове | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15311 | Дмитро Білоус | Диво калинове | Як прислів'я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова – зодчий народу. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Диво калинове (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22 | Дмитро Білоус | Диво калинове (збірка) | Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова – зодчий народу.
ВОГНИЩЕ РОДИННЕ
На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть і досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали, —
і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях.
З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Де вам, друзі, траплялось,
щоб од міста, села
три ріки розливалось
з одного джерела?
Що не річка, то моваДивіться також
Дмитро Білоус — Я — за
Дмитро Білоус — Дієслово, не в'яжеться з рухом
Дмитро Білоус — Клумачний словник
Ще 63 твори →
Біографія Дмитра Білоуса
прагне, рине у світ
од безсмертного Слова,
що про княжий похід.
Що не річка, то мова
з-понад волзьких степів:
це російська чудова —
гусел радісний спів.
Що не річка, то мова
з-над Славути-Дніпра:
українська чудова —
кобзи сонячна гра.
Що не річка, то мова,
де шипшини корал:
білоруська чудова —
ніжний видзвін цимбал.
Від Русі розливалось
три могутніх ріки.
І тепер побратались
на віки, на віки.
НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?
Загадка
А відгадайте-но: що я таке?
Всі хочуть, як народиться дитина,
щоб я було красиве і дзвінке,
бо носить все життя мене людина.
(Ім’я)
ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,"
ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,--
воскрели, піднеслися духом люди.
Бо є в народу Жовтень, Ленін є,
і рідна мова є і вічно буде!
ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
З ОДНІЄЇ МИ РОДИНИ
Загадка
З однієї ми родини
від Андрія до Ярини.
Як по одному, самі,
ми буваємо німі,
хоч і маєм різні назви
й добре знаєте всіх нас ви.
Певним станемо рядком –
заговоримо ладком.
Ми – писемності основа.
А без нас ніхто ні слова!
Що це таке?
(Літери абетки)
ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ
У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.
З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ
Каламбур
З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев'яний брус.
РІДНЕ СЛОВО
Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.
КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Тарасик набігавсь,
примчав із двора.
Уже й за уроки
сідати пора.
Ось віршика вивчив,
задачі зробив.
В щоденник заглянув
тривогу забив.
Гласить неодмінний
шкільний записник:
"Принести до школи
клумачний словник".
Завдання у класі
він сам записав.
А що за словник то —
і досі не взнав.
Прибіг до бабусі,
що прала рушник:
— А що таке, — каже,
клумачний словник?
— Клумачний? — бабуся
на те хлопчаку. —
Та, мабуть, що носять
його в клумаку!
Сестричка сміється,
швидка на язик:
— Сам, — каже, — доклумай,
який це словник!
Та це вам не шахи,
це вам не лото:
кого не спитає —
не знає ніхто.
Спитав у сусіда —
вже дещо нове:
— В нас, — каже, — в будинку
письменник живе.
По радіо мову
веде про слова.
Слова — це перлини,
це дивні дива!
Піди ти до нього —
у нього книжки.
Він знає й розкаже
про всі словники.
Ну що ж, як розради
немає ніде,
в квартиру поета
Тарасик іде.
Ось дзвонить, заходить:
— Будь ласка, — гука, —
клумачного дайте
мені словника!
Поет усміхнувся:
— Ти просиш дарма:
клумачного, — каже,
в природі нема.
Клумачний... То, мабуть,
почулось... Пробач,
бо той, хто тлумачить,
той зветься — тлумач.
Буває, що слово
відоме давно,
а знає не кожен,
що значить воно.
І тут у пригоді
стає визначник
скарбів наших мовних —
тлумачний словник.
Тарасику, світла
твоя голова,
Ану, зустрічав ти,
наприклад, слова:
красуля, красоля?
Словник розгорни —
і зразу побачиш,
що значать вони:
красуля —красуня,
красоля — цвіток.
І тут же: краснуха —
хвороба діток.
Оце ж і тлумачний
словник! Зрозумів?
А є словники ще —
походження слів.
Любити життя —
звідси йде життєлюб.
А шлюб — від слюбитися
слюб — отже й шлюб!
Вивчатимеш мову:
слова — в голові,
любов до них — в серці,
в самому єстві.
— Слова в голові? —
розсміявся хлопчак. —
То, значить, для слів
не потрібний клумак!
Радіє письменник
з тямкого дружка:
— Як любиш, наука
тобі не важка.
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить.
— Спасибі! — Тарасик
додому побіг.
І ледве, зраділий,
ступив за поріг:
— Доклумав! — гукає
сестричці своїй.
А потім біжить
до бабусі мерщій.
Примчавши на кухню,
червоний, як мак:
— Бабусю, — кричить, —
не підходить клумак!
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І знань за плечима, —
гука, — не носить!
І ТАК І НАВПАКИ
Загадка
У нім — три літери, та ба —
іде на ньому молотьба.
А прочитай з кінця — і вмить
почне тобі мишей ловить.
(Тік і кіт)
ІЗ ПРАДАВНЬОГО КОРІННЯ
Що не мова — чудо, диво.
Чув, наприклад, ти оці
назви — як звучать красиво
білоруські місяці?
Перший — cтyдзень, другий — люты,
третій місяць — сакавік,
а четвертий — красавік...
Скільки ніжності в них чути!
Місяці в болгар і нині
всі зовуться по-латині:
януарі, февруарі,
март, апріл, але другарі
назви знають ще й народні,
що живуть і по сьогодні.
Січень в них — великий Січко,
лютий — менший Січка брат,
і тому малий він Січко,
хоч зима й не йде на спад.
Березіль же — баба Марта...
І живий тут кожен місяць:
той ріку скував не жартом,
той чобітьми глину місить.
Все підмітили народи, —
календар життя, природи!
Дивовижно йдуть у парі
і январь і януарі!
Все красиве, все погідне
у сплетінні запозичень,
і близьке всім нам, і рідне —
січень — студжень, Січко — січень.
Чуєш? Наче нив подзвіння,
щойно вистигне колосся...
Із прадавнього коріння
проросло, переплелося...
ДОРОФЕЙ
Де я вперше чув російську мову?
На Роменщині, в глухім селі.
В пам'яті моїй зринає знову
спогад про дитинство на Сулі.
З тих років двадцятих бачу й досі:
коли голод гнав до нас людей,
жив у тітки нашої Ходосі
хлопець з Волги, звався Дорофей.
В латаній до нас приходив свиті,
грався з нами, за м'ячем гасав.
В нього очі — як волошки в житі,-
мов про нього Головко писав.
В хаті нас не двійко і не трійко,
не як з рукавички — як з мішка.
В тітки ж за Сулою Дорофійко
ріс коло ще меншого Мишка.
Якось він зайшов до нас у хату
(а було тоді йому літ шість),
до макітерки метнулась мати,
пиріжка дає, а він не їсть, —
взяв за пазуху, картуз на брови:
— Это я Мишутке понесу... —
Так спізнав я і чарівність мови,
і російської душі красу.
ЧИ ТО ЗЛІВА, ЧИ ТО СПРАВА
Загадка
Є слова — ну й цікаво!
Є слова — просто диво!
Прочитаймо їх з вами:
чи то зліва направо,
чи то справа наліво —
означають те саме.
Ось дивіться: корок, біб,
око, Кирик, зараз, піп...
Є ще й інші на умі,
та назвіть ви їх самі.
ГОВОРИ, ЯШКО, ІЩЕ РОЗКАЗУЙ!
Як була після війни розруха,
дядько Білик взяв торбину: що ж,
поки що прощай, ріка Ревуха! —
та й подався із синком за Сож.
Взяв він хліба й солі на дорогу
(бо дорога довга і важка).
Добре, що з собою на підмогу
підхопив кмітливого Яшка.
Тесля там робив хліви, сараї,
поправляв на зиму реманент.
А Яшко, як це в майстрів буває,
щось тесав та подавав струмент.
Од хлоп'ят почув він про героїв,
про відвагу їхню на війні.
І незчувся, як слова засвоїв,
білоруську мову і пісні.
І за кілька місяців по тому
(непомітно літній час зрина)
повернулися вони додому,
заробили бульби і зерна.
І Яшко став дітям говорити
все, що чув за Сожем від хлоп'ят.
Обступають хлопця наші діти,
розглядають з голови до п'ят.
Полонить Яшко, чарує навіть
дзвінко-ніжним білоруським "дзє".
Оголошує, чита напам'ять —
Янка Купала:
"А хто там ідзє?"
Білоруська мова — наче казка, —
вперше чують Таня, Коля, Гриць:
— Говори, Яшко!
— Ды калі ласка,
буду і чытаць і гаварыць...
І вони ізнов то біля хати,
то біля Ревухи бережка
сходяться гуртом, щоб розпитати,
щоб послухать Білика Яшка.
Де Яшко з'являється — одразу
неодмінний хвостик дітвори:
— Говори, Яшко, іще розказуй!
— Говори, будь ласка, говори!
НА КОЖНІМ КРОЦІ
В житті робив ти свій перший крок,
сьогодні в школу йдеш на урок.
А що ідеш ти, то робиш кроки, —
отак і вийдеш у світ широкий.
І раптом думка поміж думок:
а що за слово цей самий крок?
Тут щось цікаве таїтись може,
бо й слово кроква на нього схоже!
Та слово, друже, знань вимага,
в болгарській мові є крак [1] — нога.
А в білоруській є слово крочыць, [2] —
уже й не треба мізки морочить.
А як відкрились нам крок і крок, —
тоді звідкіль же російське шаг?
Згадай тут відстань, ту, на яку ти
ногою можеш вперед сягнути —
один раз ступиш — один і сяг,
а сяг прадавнє дало нам — шаг.
Отож і справді кінець мороці.
А що потрібно на кожнім кроці?
На кожнім кроці — знання, знання,
інакше йтимеш ти навмання.
СОБІНОВ СПІВАЄ
Собінов приїхав на гастролі.
Золотий сезон. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Діє слово! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15308 | Дмитро Білоус | Діє слово! | Бистрі очі, вмілі руки,
рухи точні, як слова.
Вияв радості і муки —
слова, мови плоть жива.
Де леміш і чересло —
розрослось колосся,
сиве жито поросло —
слово розцвілося!
Де сокири звуки чисті,
пилки виспіви прості,
тирси розсипи злотисті,
мови злитки золоті.
Де позначило тесло
біг коліс, полоззя,
де цвілося ремесло —
слово розцвілося!
Стружок кучері русяві,
сиві вуса конопель,
на Дніпрі, Сулі, Росаві —
не за тридев'ять земель.
Де загонило весло
в сіть йорша, лосося,
змислі слово проросло –
слово розцвілося!
Далі – лопать замість весел
і машина замість рук,
від старих простих ремесел –
в царство мудрості наук.
Щоб ракету понесло
в зоряне міжгроззя.
Де безмежне зір число –
слово розцвілося! |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Дієслово, не в'яжеться з рухом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15309 | Дмитро Білоус | Дієслово, не в'яжеться з рухом | Загадка
Дієслово, не в'яжеться з рухом.
Його змісту не знать просто сором:
як без префікса — сприйметься слухом,
а як з префіксом — сприйметься зором.
Яке це дієслово?
(Казати, показати) |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | До поезії любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15312 | Дмитро Білоус | До поезії любов | Є на київській околиці
восьмирічка в Крюківщйні.
Знаєш, чим відома школа ця
всій великій Батьківщині?
Слідопитами завзятими
(йдуть на пошук знов і знов).
Їхні будні робить святами
до поезії любов.
А музей! Хлоп'я з указкою
вірш читає... Ряд портретів...
Гомонить живою казкою
біля школи Сад поетів.
Почуття ж бо стільки теплого
в них до воїна-співця!
В пам'ять кожного полеглого
посадили деревця.
У поезію закохана
дітвора розкаже радо
про Герасименка й Когана,
Чумаченка і Отраду.
Ось рядочки безіменнії —
ким написані? Коли?
Щоб узнать — в Москві, в Вірменії
слідопити побули.
Що читаємо, що бачимо,
затамовуючи подих, —
все зусиллями дитячими
в літніх зібрано походах.
Кожне з них душею чулою
як перлин, тих слів шука
до обірваного кулею
поетичного рядка.
Рюкзачок — їх амуніція,
більш нічого в них немає.
Але кажуть, що й міліція
на шляхах їм козиряє. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | До рідних джерел | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15313 | Дмитро Білоус | До рідних джерел | Юнацькі марення захмарні.
Польоти… Зоряні путі…
Й наївні вчинки незугарні —
все тут уперше у житті.
І перших пристрастей буяння,
і перший біль, і перший плач,
і перше ревне покаяння,
як мовив другові: пробач…
Життя невпинна колісниця
й мандрівка в ті юнацькі дні,
що можуть тільки вам присниться,
як снилися не раз мені.
Все та ж картина непримеркла:
іду в село — хліба… хліба…
І все переді мною церква
під сонцем жовто-голуба.
І мама: — Тут молитись треба, —
і щиро молиться сама
на руйновищі просто неба,
бо церкви вже давно нема…
Але сьогодні, слава Богу,
душею вже воскреслі, ми
виходим на святу дорогу,
щоб бути вільними людьми.
На те з нас кожен і людина,
щоб у житті правдиво йшов,
щоб зігрівала триєдина
Надія, Віра і Любов. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Дорофей | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15314 | Дмитро Білоус | Дорофей | Де я вперше чув російську мову?
На Роменщині, в глухім селі.
В пам'яті моїй зринає знову
спогад про дитинство на Сулі.
З тих років двадцятих бачу й досі:
коли голод гнав до нас людей,
жив у тітки нашої Ходосі
хлопець з Волги, звався Дорофей.
В латаній до нас приходив свиті,
грався з нами, за м'ячем гасав.
В нього очі — як волошки в житі,-
мов про нього Головко писав.
В хаті нас не двійко і не трійко,
не як з рукавички — як з мішка.
В тітки ж за Сулою Дорофійко
ріс коло ще меншого Мишка.
Якось він зайшов до нас у хату
(а було тоді йому літ шість),
до макітерки метнулась мати,
пиріжка дає, а він не їсть, —
взяв за пазуху, картуз на брови:
— Это я Мишутке понесу... —
Так спізнав я і чарівність мови,
і російської душі красу. |
Білоус Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=28 | Духмяний дивосвіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15315 | Дмитро Білоус | Духмяний дивосвіт | У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем. |