author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Ванченко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=178 | Повість без назви | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16933 | Петро Ванченко | Повість без назви | І
Диригент у чорному фракові, подібний до худої обшарпаної ворони, підняв лікті на рівень із плечима, повернув голову праворуч і строго подивився на вальдгорніста[54]; потім він стріпнув головою і рішуче, ніби вів у бій численні полки, замахнувся тоненьким ціпочком, і оркестр заграв.
У залі загасили електрику. Публіка, що до того тинялась у проходах, панічно поспішила до своїх місць. Квиткові причинили вхідні двері з фойє й пішли на допомогу підсліпуватим і розгубленим глядачам, що в темряві блудили поміж лавами і сперечалися за свої місця. Поволі ж галас ущух, поверхня театрального партеру набрала одного рівня; і лише по кутках стовбичили окремі постаті — невловимі зайці, що мали намір заявити право на свої ненумеровані місця тільки тоді, коли невсипуще око квиткових зосередиться на сцені.
Голова міської ради Радивон Саран пройшов у перші лави до свого постійного місця і, підібравши поли чорного кожуха, сів у глибоке приставне крісло. Зразу від його одягу розбігся важкий давучий запах; пахло овечиною — характерним духом намоклого хутра.
Радивон Саран байдуже подивився на своїх сусідів, що морщили носи й кидали на нього косі незадоволені погляди, і сів іще зручніше — простяг ноги вперед, підняв комір кожуха і поклав голову на високу спинку крісла.
А тим часом оркестр набрав сили; його звуки заповнили собою велику театральну залу. Окремі зойки й тихий галас загубилися в ритмічному дрижанні повітря. Ніжний, тонкий голос скрипки виривався з оркестрового жолоба, підносився до стелі і звідти падав у партер. Там він кінчав себе, розіп’ятий на стільцях, чи приховувався в людській істоті з тим, щоб знову заспівати, коли прийде на те слушний час. Сентиментальна флейта вторила скрипці й намагалася разом із нею надати бадьорості й мелодії, і диригентові, що, ніби знесилений, матлав довгими патлами. Труба, вальдгорн, литаври і тромбон буяли. Вони наче змовилися лякати бідну скрипку; в місцях найніжніших і найспівливіших раптом вривалася неорганізована анархія: крики, нахабні хуліганські погрози, лукаві вуличні дотепи і слідом регіт, що його викинув із себе натовп у відповідь на карколомний цинічний рух свого улюбленця. Зникали вони так само — несподівано, ніби засоромлені й перелякані під чиїмсь строгим поглядом; інколи ж замовкали поволі, приховуючись, і сторожко зупинялись, наче погрожуючи в найближчий час зробити черговий наскок.
І лише один англійський ріжок був спокійний і тримався пристойно. Він не виявляв ні пристрасті, ні буйного темпераменту — дзумів рівно, упевнено, статечно і в спокої своєму був подібний до бернардинського монаха, що їде на сірому ослі збирати божі податки.
Але випадали хвилини, коли духова банда корилася була скрипці й підпорядковувала своє зухвальство її ніжному голосові. Тоді з оркестрового жолоба вилітала мелодія — проста, ритмічна й бадьора.Дивіться також
Петро Ванченко — Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм (уривки)
Петро Ванченко — Оповідання про гніду кобилу
Петро Ванченко — Лист до редакції
Ще 1 твір →
Біографія Петра Ванченка
Саран не розумівся на музиці, як розуміється на ній фахівець чи й культурний дилетант, але він безперечно любив її і охоче віддавався її впливові. Приймаючи мелодію, він поступово перетворював її в собі на рівновагу й тихий, добрий настрій, що буває в буденному житті лише в ідеально культурної людини. Думки, що подавали нервам неприємну дражливість, поволі й непомітно зникли. Слідом за ними відступили упередженість, злість, що завжди приховується в живім єстві, підозрілість, всіляке себелюбство, фальшива погорда й інші бридкі почуття та приборкані старі атавістичні інстинкти. Натомість увійшли в його істоту цілковита об'єктивність і безгрішна мудрість.
Помилково було б думати, що музика заморожує живі активні чинники в людській істоті і скеровує їх на безтурботне споглядання чи на східне, цілком рослинне, фізіологічне кейфування. У цьому Радивон пересвідчився. Деякі музичні епізоди й нюанси зміцнювали його волю й надавали істоті свіжої бадьорості, інші рішуче кликали до активної дії, навіть до подвигу; нарешті деякі народжували в його грудях нові почуття, почуття незнайомі, для яких не можна було підшукати назви і навіть дізнатися, з чого саме вони виникають; але вони були спокійні, рівні, багаті на радість і тихі, як дитячий сон. Це доводить, що в Радивоновім єстві зберігалися великі поклади моральних можливостей, про які він сам не знав і яких іще не відкрило в ньому суспільство й оточення, сучасне його епосі й культурі.
Над оркестровим жолобом, перед сценою, раптом пурхнув білим світлом тисячосильний ліхтар. Музика замовкла. Згодом піднялася завіса; почалася вистава одної з триактових надто вбогих своїм змістом віденських оперет.
З-за лаштунків повіяло вогкістю, потім кислим тютюновим димом. Радивон звів голову із спинки крісла, підібгав ноги, щільніше загорнувся в кожуха і спрямував очі на кін.
Дія розгорталася. Худий, із запалими грудьми й тонкими кривими ногами актор велично й гордовито походжав від зеленого дубка до трьох дощаних сходів, що підмінювали собою ґанок графського будинку. Він, актор, був одягнений у синю гусарську форму, з довгою кривою шаблею; але цей одяг не личив йому. Однаково здавалося, що то був просто хлопчина, може, швець, може, портьє, а може, наш веселий фабзаучник[55]; до того ж він був худий, рахітичний, не досить вгодований для такої ролі, і через те брав сумнів: чи витримають його плечі важку металеву шаблю й чи не впаде він, мокрий і переможений, під примрійну тінь зелених дубків. Але актор, на диво, тримався героїчно. Час від часу він наближався до рампи й рішуче вимагав від публіки, щоб та допустила його в любовній пригоді до господині дому, що десь приховувалася за сірими лаштунками. Обґрунтовував він ці вимоги великою пожежею, яка сталася в його серці; в разі ж, якщо йому не дістанеться укохана цариця, — погрожував перебити присутніх і спопелити місто з усіма залюдненими околицями. І хто б міг думати, що в таких кволих грудях зберігається стільки рушійної сили й вогню! Та проте публіка не повірила в можливість такого лиха й не злякалася його погроз.
Радивон подумав:
— Пуста річ! У нас кохання тривожить лише комольців[56]…
Але думка ця ввірвалася. Він хотів логічно розв'язати її до кінця — протиставити здоровий процес цієї фізіології у комольця сентиментальному й без ладу крикливому сердечному гонорові зніженого гусара, — та, на жаль, мусив признатися собі, що ця тема далека йому, що він аж нічого не знає про комольське кохання і взагалі не тямить, як розібратися в цьому питанні; через те він не зміг нічого путнього протиставити гусарським зітханням і викинув геть із голови недокінчену думку.
Він знову звів очі на кін.
Гусар уже змінив тактику, перестав вимагати. Він удався до іншого способу: публічно пропонував хабара графському лакеєві. Хабар складався з коня й парадного гусарського убору. Всі ці цінні речі лакей міг одержати відразу, коли б забув замкнути вікно до графської спальні й тим спростити дорогу закоханому гусарові до його цілющої сердечної затоки. Але лакей боязко розводив руками й придуркувато присідав. Він старий служака в графському домі, у нього зігнута спина й сивий волос на голові, і взагалі він нізащо не зрадить за таку дешеву ціну свого доброго пана. Тоді актор-гусар ударив актора-лакея. Той поточився і, ображений, подріботів до ганку. Але йому рішуче не давалася стареча хода: помітно було, що під лакейськими панчохами приховуються молоді м'язисті і, безперечно, акторські ноги. Так само мало в чому переконував і актор-гусар. Його рухи — розхристані помахування руками — були безладні й наївні, як дитяча сатира на вчинки дорослого батька. Час від часу він говорив дотепи, що дорівнювалися його ліриці. Зміст їх був старий, як адамівський анекдот, а передача ще гірша: вона подібна була до передачі єврейських чи циганських сцен в інтерпретації сільського парубка, Дон Жуана, що тішить і скорює дівчат своїм розумом та зухвальством. Роблено, надумано й неприродно, як дядьківський кожух, обернений за весільною примхою в ярмаркову козу!
З цих причин Саран перестав слідкувати за дією, і його мозок поволі взявся до буденної роботи.
Але раптом у партері знявся галас і залящали оплески. Вони відзначили появу на сцені нового, очевидно, улюбленого актора. І, як указали стрічні репліки, то була примадонна театру, сьогодні — віконтеса й героїня п’єси.
II
Вона підійшла до рампи й уклонилася.
Радивон пробіг по ній очима.
На примадонні було біле коротке плаття; воно здавалося простим, зшитим з одного куска матерії, але разом із цим довольнило зір естетикою й вишуканістю. Тут помітна була культура й смак кравчихи й вікове тренування віконтесиного тіла, що демонструвало на собі модний убір. Зачоси її ховалися на потилиці; вони були строгі, без будь-яких манірних ухилів, і від цього вся голова справляла враження античної пам’ятки з-під управного геніального різця.
Вона була приваблива й хороша. Радивон визнав це зразу. Великі сірі очі тепло сяяли з-під крутого надбрів’я, а рівний тонкий ніс і строго окреслений рот вражали породою й захоплювали зір тілесною довершеністю й гармонією.
Радивон схилився вперед і непомітно для себе віддав увагу примадонні. Це сталося невловимо, так само, як людина переходить до сну і не може сказати, коли саме була та хвилина, що відбивала його свідомість, і коли надійшла дрімота. Думки, прибиті музикою й знову воскреслі невідомо як, випали з голови. Замість них почали снувати інші: невиразні змістом, непослідовні, але прудкі й нестримні, як мрія синьоокої юнки. Він милувався з жіночого тіла. Стрункі ноги, пружинисті стегна, горді, неприступні груди догодливо відповідали на якісь інстинкти й тихо сп’янювали його тіло. Він дивувався з її вихильної ходи, ніби недбалих, але артистичних рухів і навіть із м’яких фалд, що падали від пояса по спідниці й граційно приховували чіткі форми тіла. Це здивування, безперечно, було бажане, наче Радивон мріяв колись про таку зустріч, і нове, ніби він не зустрічав ніколи чогось подібного, красного.
Згодом ця невиразність зникла, і він установив: йому приємно було дивитися на цю милу дівчину, дивитись і нічого від неї не вимагати.
Віконтеса заговорила, потім заспівала. У неї був ніжний музичний голос. Але чванливий тон, якого вимагала від актриси віконтесина роль, забирав від її голосу всі інтимні пахощі й тим знецінював його художню простоту. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | "Пожежник" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5551 | Василь Василашко | "Пожежник" | Він сам підпалював і сам таки й гасив,
Палив тихенько, а гасив —
щоб люди бачили.
І от — свого домігся, сучий син:
Вже палія — пожежником призначили! |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Вільному — воля... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5558 | Василь Василашко | Вільному — воля... | — Ал-ло! Спізнюся, жінко, в святі річ...
— Ал-ло! Під ранок жди — не йдуть чомсь ноги...
— Гуляй, мій любий, далі, хоч всю ніч,
Якщо тебе тримає хтось за роги... |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Дніпро | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=374 | Василь Василашко | Дніпро | Антів древніх — вена,
Ордам — глиб шалена.
"Шлях з варяг у греки",
Січі — кінь баский...
Мріяв наш Славутич,
Ніжний і гримучий,
Таврію обняти,
Оживить піски.
Став Дніпро морями,
Красить піч вогнями:
З неба глянь — наземний,
Свій Чумацький Шлях!
Не реве, не стогне,
Ріг достатку повнить;
Де канали— повінь
Золота в полях.
З думи і билини,
Із вогию-калини,
З грому Перемоги
Виплива ріка.
З-під Росії серця
Прямо в душу ллється,
А з душі, як з моря,
Вже не витіка. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | До глибини кишені | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5549 | Василь Василашко | До глибини кишені | Як мають більше, ніж народ,
А прагнуть менше дати краю, —
То слабне край — і від заброд
Нещастя й місто Щастя має.
До глибини душі свій край
Любім, до глибини кишені, —
Щоб глибше плугом час орав,
Спиняв агресії шалені...
Новітнім геббельсам, "вістям",
Що нас фашистами прозвали,
Не здаймо сліпо честі храм
За мишоловку з нашим салом...
Мабуть, зірки в Кремлі від ран
Донбасу й Криму червоніють,
Від братовбивства й росіян,
Народів, знищених в Росії?..
Ще Маркс імперський вік усік:
Москва — з монгольського болота,
А не з прадавньої Русі...
Та Кремль не дав цій правді ходу —
До глибини кишень плекав
Брехню для випасу імперії
І Марксів твір не видавав,
Щоб не зазнав той кігтів Берії... |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Не всі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5550 | Василь Василашко | Не всі | Коли ти кажеш, що усі крадуть,
Коли ти кажеш, що всі люди п’ють,
Коли ти кажеш, що нечесні всі, —
То й ти такий. Ти — ні? Тоді не всі. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Нежить | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5557 | Василь Василашко | Нежить | — Чого це вранці пчихати, — дивись,
Невже схолов від сонячного літа?
— Це я від тебе, жінко, простудивсь,
Бо зранку ти — немов північний вітер...
Не перестарайтеся...
Як є у завойовники охочі,
Хай завойовують серця жіночі...
Вчиняйте опір, та недовго, милі,
Щоб завойовники, дивись, не відступили. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Нехай буде гречка... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5556 | Василь Василашко | Нехай буде гречка... | І прорік чоловік: — Не кажу й словечка... —
І сказав чоловік: — Нехай буде гречка...—
І у гречку стрибнув, потім — у капусту,
Звідти бусол несе щось рожеве в хустці.
любов — не без умов...
Як поливають, легко так цвісти:
Ти пишна, ніжна, ще не стала злючкою.
А спробуй, люба, у пісках рости —
Цвісти й не стать верблюжою колючкою. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Поки не пізно... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5555 | Василь Василашко | Поки не пізно... | Нагинай галузку, поки низько,
Вчи, допоки ходить під столом.
Як очима до дівчат заблискав,
Не припнути до стола, де книжка,
А припнеш — то піде зі столом. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Стережись... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5553 | Василь Василашко | Стережись... | Як злий в обійми буде лізти,
Не піддавайтесь на спокусу,
Бо він наблизиться на відстань
Не лиш цілунку, а й укусу. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Такий дійде! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5552 | Василь Василашко | Такий дійде! | "Дійшов до ручки й далі йде" —
Так Єжи Лєц підмітив влучно.
Такий, додам, і в рай ввійде —
Була б лишень на дверях ручка...
ахілЛесова п’ята
Щоб мати ахіллесову п’яту,
Не конче Ахіллесом бути мусиш —
Для цього досить в п’ятку ту
Від переляку заховати душу. |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Устигнути б! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5554 | Василь Василашко | Устигнути б! | З далеких сіл в село ідуть на празник,
Але на прощу спершу в церкву йдуть.
Чи піп гріхи відпустить своєчасно?..
Таж по хатах столи святкові ждуть! |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Хоч плач, хоч смійся | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5559 | Василь Василашко | Хоч плач, хоч смійся | Вдягнув спідницю клоун і — дива:
Забув народу рідного слова.
Під регіт п’яний суржиком співа.
І нескінченне бачимо кіно:
не він і не вона, а лиш — в о н о ! |
Василашко Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=36 | Як на устах була печать | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5560 | Василь Василашко | Як на устах була печать | 1.
Як на устах була печать,
То чули навіть, як письменники мовчать.
Тепер, як є свобода критикнути,
То є свобода й критики не чути.
2.
Як на устах була печать,
В шухляду нам доводилось писать.
Тепер, коли у нас свободи більше,
За звичкою в шухляду пишем вірші. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Авіаційний гурток | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1090 | Степан Васильченко | Авіаційний гурток | І.
ДО РОБОТИ
Петро Михайлович, учитель, приїхав з Києва пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали. Але на ранок, ще тільки зійшло сонце, ввесь гурток сидів на шкільних східцях. Школа була ще замкнена. Не бігали, не бурушкались, говорили стиха. Петра Михайловича не хотіли будити, бо знали, що приїхав пізно. Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова: умов-лялися поки що мовчати про свої заміри — він не вдержався, роз-дзвонив уже всім у селі.
— І завжди цей Петро...
— Такий вже задавака — може, ще нічого не вийде, а він...
— Як не вийде? Мусить вийти! — рішуче промовив Петро.
— На словах — то ми всі робітники, побачимо, як на ділі.
— А що на ділі? — скипів Петро.
— Що? Перший почнеш вередувати... от що.
— Хто? Я? — схопився Петро.
— Та... годі, Петра Михайловича збудите! — спиняв Матвій.
— Так що ж він бреше!
— Що бреше, а пам’ятаєш, як у драмгуртку підвів з виставою?
— Так, по-твоєму, то я підвів?
— Ну, от! Заведіться. Ніколи в нас без цього не обійдеться. Годі, кажу!
— Так що ж він, хамро!..
Петра Ткаченка поривало посваритися, але він втримав себе, крутнувся, сплюнув, пішов од гурту в садок.
— Куди ти, Петре?
— Ану вас...— пішов поза школою.
— От бачте, який він.
— А ви не знаєте хіба Петра? Не зачіпайте краще його.
— Та доки ми будемо панькатись з ним? Записався в гурток, то й хай по-товариському поводить себе!
— Я пропоную виключити його з гуртка, коли він не вернеться сьогодні на збори! Годі вже!
Із-за другого рогу школи вискочив Петро, радісний, схвильова-ний, мов зовсім не той.
— Товариші!
— Що таке? — сухо спитали його.
— Знаєте, Петро Михайлович сидить уже в майстерні, а кругом нього плани, книги, всяке приладдя...
— Та ну? — Всі підвели голови.
— Слово честі. Я у вікно заглянув. Гайда в майстерню.
Схопились, як табунець горобців, і з веселим гомоном побігли.
— Петре Михайловичу! Петре Михайловичу, можна?
— Можна! — каже.
Упхались гуртом.
— Добридень!
— Добридень! А ви вже тут. Я оце хотів сам трохи роздивитись, а коли прийшли, розглянемо всі вкупі.
На великому столі були порозкидані пилочки, напильники, ру-банок, обценьки, бруски дерева і багато іншого приладдя, потрі-бного для будування моделі аероплана. З другого боку лежала чимала купка новеньких книжечок, посередині був розгорнутий великий аркуш паперу, над яким сидів із олівцем у руках Петро Михайлович, заклопотаний, задуманий. Розсипались кругом сто-лу: той за книжки, другий тягне брусок, інші через плече Петра Михайловича зазирають на папір.Дивіться також
Степан Васильченко — Чайка
Степан Васильченко — Свекор
Степан Васильченко — Дома
Ще 70 творів →
"Авіаційний гурток" (скорочено)
Біографія Степана Васильченка
— Що це за риба намальована?
— Е, ні, так не можна, друзі мої. Про все довідаєтесь у свій час, а тепер закликаю до порядку!
Ущухли.
— Покладіть ви речі на місця!
Поклали.
— Перш ніж почати працювати із цим приладдям, мусимо оцю роботу,— показав Петро Михайлович малюнок на папері,— розібра-ти по кісточках і знову скласти. Це рисунок моноплану!
— То будемо моноплан будувати?
— Моноплан! Моноплан! А що? На моє вийшло! — радів Андрій.
— Прошу посідати — поговоримо до ладу!
Посідали.
— Перш ніж почати з вами працю, мушу сказати вам от що: ви, певне, не гаразд уявляєте собі, яку складну роботу беремо ми на себе: робота має бути морочлива, довга і, може, здаватиметься навіть нудною.
— Ні! Ні! Робота цікава!..— гаряче запротестували з усіх боків.
— Ви послухайте мене! — спинив їх Петро Михайлович.— Я ще раз скажу — робота може здатися в який час нудною. Треба буде пере-читати і зрозуміти оці книжки, треба гаразд вивчити малюнки, треба багато виконати дрібної роботи. Ви в цій роботі ще нічого не розумієте, я хоч придивлявся до цього в Києві, але теж не зо-всім певний у собі — і тому заздалегідь треба приготуватись до всього. Може, по-першу не буде нам удачі. Але я вірю — коли візь-мемось за діло терпляче, уперто і уважно, ми доведемо його до краю. Літун обіщався нам допомагати: коли буде потреба — буде-мо писати йому листи або їздити у Київ.
— А за скільки днів ми зробимо наш аероплан? — спитав Андрій.
— А як ви гадаєте?
— Днів за три!
— За два!
— Добре візьмемось — за день зробимо!
Петро Михайлович усміхнувся.
— А я гадаю, що було б добре, коли б ми його зробили за місяць.
— О-о-о! — загули кругом.— Менше. Це ви навмисне нас лякаєте. Де там тії роботи на місяць.
— Ну, побачимо, а тим часом я все ж таки попереджаю: робота має бути довга і серйозна — хто не почуває в собі досить для цього сили, хто не надіється на себе,— краще завчасу одмовтесь, щоб по-тім не гальмували справи.
— Всі, всі будемо працювати! — загуло.
— Ну, усі, то й усі! Тоді зберіться сюди по обіді, сьогодні й розпо-чнемо.
— Як по обіді? Зараз!
— Зараз хочете? Гаразд! Я хотів тим часом дещо сам перегляну-ти, коли ж ваша така охота,— почнемо зараз.
Посідали так, щоб усім було зручно.
— От це буде перша спроба — побачимо, які ми будемо в серйоз-ній праці. Ну, візьмемось до цієї риби.
Петро Михайлович розправив план на столі, всі щільно обсіли його, приготувались. Почали. Петро Михайлович взяв у руки олі-вець і почав поясняти план:
— Оце має бути рама, або фюзеляж... Чуєте: фю-зе-ляж... До ньо-го прироблюють всі інші частини аероплану. А це — крила, або пі-дтримні поверхні. Аероплан так, як і паперовий змій, тримається в повітрі через те, що повітря тисне на ці його поверхні; отже, ці поверхні мають бути якнайлегші, а разом із тим і міцні... Ми зро-бимо поверхню з однієї суцільної дощечки або з оцих брусків. Вони звуться лонжеронами.
— Як, Миколо, звуться ці брусочки? — раптом звернувся до мало-го Миколи, усміхаючись, Петро Михайлович.
Микола на той час позіхав.
— Ло... лоро...
Всі засміялись.
— Лонжеронами, Миколо, не спи,— повторив йому учитель і став говорити далі.
Миколка почервонів, спідлоба озирнув усіх, напружив увагу.
Увійшов дід. Навшпиньки пішов у куток, набрав стружок на ру-кав... Вертаючись, спинився коло гуртка, заглядає в плани, слухає. Слухав-слухав, далі сумно хитнув головою, зітхнув важко-важко. Петро Михайлович почув, повернув голову:
— Чого це, Назаре, так тяжко зітхаєте?
— Трудно... не полетите!
— Чого трудно? — сміється.— Напевне полетимо, Назаре. Побачите.
— Трудно... вже бачу, кого сюди треба,— показав на план,— тут треба тих, що ходили колись у золотих гудзях, в окулярах і канти на штанах... а куди нам...
Молоді авіатори обурились:
— Що нам золоті гудзі? Що нам окуляри, канти! Ми й без штанів зробимо те, що вони в золотих гудзях робили.
— Не кажіть...
Пішов. Хитає головою, бурчить:
— Трудно... ой трудно...
Учитель поділив своїх "авіаторів" на гуртки, доручив кожному робити ту чи іншу частину моделі та розказав, з якого саме мате-ріалу що робити.
Після першого дня роботи всі, одначе, члени авіаційного гурт-ка побачили, що справа справді не така легка, як їм зразу здава-лося. А на третій, на четвертий день дехто зовсім охололи до справи — особливо з менших. Щиро взялися до роботи тільки троє: Петро, Андрій і Матвій, і на них покладав усі надії Петро Михайлович. Та ще Марійка так захопилася думкою про малень-ку машину, яка буде літати, що не пошкодувала свого намистеч-ка, оддавши з нього буслинку для упорного підшипника. Ті, що взялися до роботи, особливо піонери, виявили жваву колективну ініціативу: хто ніс матеріал, хто їздив до Києва, коли що треба, хто весь час сидів у майстерні і т. ін. Молоді авіатори, обміркува-вши справу, постановили: вибрати відповідальних членів, які бу-дуть робити моделю, всі ж останні можуть не завжди бувати при роботі, але в курсі роботи мусять бути всі. Взялись за роботу ті ж таки троє: Петро, Андрій і Матвій. Згодом пристала до них і Ок-сана. Морочились із планом довгенько. Не можна сказати, щоб засвоїли його як слід, але всіх брала нетерплячка, щоб як швид-ше взятися до роботи, і Петро Михайлович, зрештою, згодився в тій надії, що в процесі роботи деякі малозрозумілі деталі будуть вияснені краще. Майстерня зразу поживішала. До роботи! У від-повідальних майстрів аж серце забилося: чи вийде ж що з їхньої роботи, чи не осоромлять себе? Бо вже про їхній замір говорили не тільки в школі, почали говорити й на селі. Хтось пускав уже на гурток злі й глузливі жарти: "Наші завіатори плетуть із лози ае-роплан, щоб летіти на місяць..." Гадали, хто б же це? А ті, що слу-хали доповідь про авіацію, сперечалися з ними, розвіювали пльо-тки та нерозумні вигадки.
II.
ВОРОГИ
Проти школи через майдан стояла крамничка з вивіскою "Ба-калѣйная торговля М. П. Латкина". Крамар Михайло Латка, ма-ленький чоловічок зі злими зеленкуватими очима, часто стояв на порозі своєї крамниці і приглядався до школярського заняття, яке щодня гуло з ранку до вечора в школі й коло школи. Латка всією душею ненавидів цю нову школу. Ненавидів він її за "без-божництво", за нові порядки, за "мужицьку мову", а особливо за кооперативну крамничку, яку заснував при школі гурток учнів. Кооперації боявся він, як вогню, і часом цілими ночами не спав, гадаючи, що з ним буде, коли кооперативний рух охопить село. А розмови про кооперацію із школи справді переходили в село, між дорослих, і більш активні селяни вже гуртували потроху коло цієї думки інших. Латка був певний, що це все йде од школи, і при всякій нагоді ганив її перед селянами, як тільки міг.
Він завжди знав, що робиться в школі, і щодня розмовляв про неї з покупцями, що заходили до нього в крамничку купувати. Довідався він і про авіаційний гурток. Він не йняв віри, щоб із нього щось вийшло, і сподівався, що отут-то він найбільше по-сміється з школи. Одважує він що-небудь покупцеві, а сам спідло-ба озирає його, що воно за людина. Звірившися, що людина плоха і темна, він і починає стиха:
— Ваш хлопчик, здається, ходить до школи, не чули, що воно там робиться тепер?
— А що таке? — турбується селянин.
— Та, кажуть, ніби вже такі стали учені, що аероплани будують, літати збираються...
— Аероплани? Школярі? — дивується селянин.
— Якже, якже, роблять аероплан. Чемберлена [1] воювати зби-раються!..— Далі Латка сумно хитає головою: — Була колись школа — діло було. А тепер...— махнув рукою.
— І що ж, вийде щось із того, що ото вони аероплана надумали? — питав зацікавлений селянин.
— Та куди там! Разі ето мисленно, щоб якіїсь сопляки такоє дєло здєлали. Очі одводять, що от, мовляв, яка у нас наука у школах. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Басурмен | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1135 | Степан Васильченко | Басурмен | Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору, і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
— Мамо, дайте снідать!..
— А богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам — так собі й знай,— казала мати, сердито тьоригаючи рогачем.— Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..
— У дядька ж Микита більший за мене, а його ще ні разу не молили! — гуде плаксиво Семен.
— Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
— А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
Мати побожно кривилася й заплющила очі.
— Що ти вдієш із таким кателиком... Із таким лобурем, таким харцизякою! — Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: — І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозу-мієш? То ж тільки невіра, басурмени богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! — мати показала рукою на стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив уперто:
— Хай завдають.
— На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
— Дарма...
— Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.
— А я втечу-у...
— Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий...
Шелевіють, [24] тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби скрізь сон скликаючи людей до служби: "Бе-ем!.. Бе-ем!.."
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють, і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
— Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — довірчиво вже перепитує він матір.
— Буде казан великий, великий та глибокий...
Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:Дивіться також
Степан Васильченко — З дитячих вражень
Степан Васильченко — Увечері
Степан Васильченко — Божественна Галя
Ще 70 творів →
"Басурмен" (скорочено)"Басурмен" (шкільні твори)
Біографія Степана Васильченка
— Ну, моліть...
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен — одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками.
— Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! — І далі знову лагідне, побожне: — "І остави нам... долги наша... яко же і ми..."
У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася до печі:
— Триста ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! — Торохтить рогачем, хапається як швидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого.
— Мамо: "якожеїми"... Мамо!..— нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
— Мамо! — з мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені.— Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
— Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? — витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.
— Чого мордує! Забули вже? "Якожеїми"...
Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. "Чого ж то він зазирає в комору?" — думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий:
— Мамо! Собака до сала в комору лізе!
— Де? — ще голосніше крикнула перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:
— А дивіться!
Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима, як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати.
— Тра-та-та! Тра-та-та!
Сіла баба на кота!..
А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує — топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк! — ними по хаті.
На вікні — великий недокурок, що батько ще звечора забув.
У Семена — аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс — він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
— Семене!
Семен озирнувся — мати.
Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.
— Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати.— Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи...
Набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати,— де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
"Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти".
— Гу-гу!..— тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
"А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!"
А Семен їй докірливо одповідає:
"Не знаєте куди — в пекло!"
"А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!"
"Ага, тепер "голубчику",— думає собі Семен,— а тоді — "басурмен"! Ні, несіть далі — не встану".
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
"Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму,— подумав він боязко, уже тільки сам собі.— Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко..."
Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен — квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
"Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!"
У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму — він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: то це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова — низько на землі.
Перед очима летить маленький комар...
Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і третє...
І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки — ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.
Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами.
Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу божу починає:
"Мирон... господу... по-мо-о-о..."
Далі спинився він над однією чашкою, зазирає:
"Що у вас тут таке?..— Покоштував, подумав, пробурчав: — А нічого собі...— І знову: — Помо-о-о..."
І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.
Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: "І... і... і... і..."
Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:
— Господи, по-ми-и-и...
Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.
Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.
Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.
І роботу роблять, і службу божу правлять.
Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:
Бом, дзень,
Сав-ка вмер!
Положили Сав-ку!
На ду-бову лав-ку!
Лав-ка гнеть-ся,
Сав-ка смієть-ся!
Припікає сонце, парить починає — і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.
Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Божественна Галя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1118 | Степан Васильченко | Божественна Галя | П’ятнадцятої весни Галя скінчила свою науку в дівочій школі при одному монастирі й на осінь того ж року пішла вже за вчительку в школу грамоти в маленькому сельці Коритищі.
Маленька, кругловиденька, з терновими мрійними очима, в яких часом палахкотіли веселі дитячі іскорки, з чудовим ніжним личком, вона зразу прихиляла до себе серце всякої людини. В сусідньому з Коритищем великому селі, де жив завідуючий її школою, о. Лука, й куди вона заїздила по дорозі на місце, вчителі земської школи прозвали Галю і за її чудовий видок, і за те, що мала служити в церковній школі, "божественною".
Деякі з їх говорили, що трудно прийдеться Галі в тій школі, бо дівчина вона маленька та ніжна, а коритищанські школярі всі, як один, здорова махаметня.
Та, знать, не дурно казав о.Лука, що в малому тілі божественної вчительки, на його спостереження, панує великий дух, і перш за всіх довідалися про це самі коритищани.
Вже третього дня тітка Харитина бачила з свого городу, як під час навчання в школі зразу розчинилося вікно, і з його прожогом вискочив, як опарений, відомий усьому селу отряха Грицько Прокуда; чуб на Грицькові був скуйовджений, як на гребені мичка, лице червоне, одежа розхристана. З дверей, навперейми йому, з лінійкою в руках випурхнула вчителька й легеньким метеликам подалася ловити його по майдані; за нею, вже з усіх вікон і з дверей, повалили школярі, допомагаючи вчительці впіймати Грицька.
Прудкий і меткий був хлопець Грицько Прокуда, довго не давався нікому в руки, та нічого не міг удіяти він проти такої сили: загнали його гуртом у глухий куток між лісою та шкільним сараєм та там і накрили.
Там же таки вчителька й прийнялась лічити йому лінійкою в долоню, скільки було то вже йому призначено.
Давши з притиском посліднього ляпаса, Галя взяла Грицька за ухо і, незважаючи на те, що він, як тільки міг, упирався, брикався ногами та приловчався, щоб укусити її за руку, повела назад до класу. За друге ухо, одпихаючи один другого, вели по черзі школярі; решта ж, збившись навколо тісною лавою, з сміхом та вереском підштовхували його ззаду.
Навіть тітка Харитина приймала участь у цій події.
— Краще його, баришне, краще! — зіп’явшись на тин, приказувала вона вчительці.— Гарненько намніть йому, шибеникові, уші: хай не лазить по чужих городах та не псує на огірках гудини.
Довідавшись про це, батьки хлопців виказували своє задоволення і, зустрічаючись з Галею, щоб вона не мала сумніву, залюбки передавали їй свої батьківські обов’язки щодо ушей та чубів своїх хлопців.
Щось коло п’яти десятків голів з ушима й чубами перейшли до влади Галі. Роботи набралось до смутку; не вистачало навіть часу, щоб перем’яти всі чуби та уші.Дивіться також
Степан Васильченко — Басурмен
Степан Васильченко — Свекор
Степан Васильченко — Спасенник
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Тоді Галя придумала собі полегшення. В нагороду за "прилежаніє" та "благонравіє" вона доручала цю роботу кращим школярам, і тоді, коли який-небудь найтихіший карапуз, утерши рукавом носа, брався до сусідового чуба, вона тільки вичитувала винуватому наставлення.
І дивувалися на селі баби молодій вчительці.
— Тут п’ятеро або шестеро,— казали вони,— та й то не даси їм ніяк ради, а там же тієї дітвори, як хмари: рук на їх не вистачить.
Помітивши якось, що по ночах на горищі у школі завівся той "дід, що гвіздки вириває" [15] Галя, щоб не було у хаті їй сумно й скучно, стала закликати до себе ночувати школярів. З того часу в школі стало шумко й весело вечорами, а по домівках школярі аж плакали та просилися до вчительки ночувати.
Раз, другого дня після того, як побувала Галя в городі, одпускаючи після навчання по домівках школярів, вона наказала своїм ночліжанам, щоб того дня приходили ночувати зарані; при тому Галя вспіла декому з їх шепнути, що сьогодні ввечері мається бути в неї щось веселе. Тільки примеркло, в маленькій кімнаті вчительки стояв уже дитячий гам. Дітвори в хаті було повнісінько скрізь: долі, по лавках, на ліжкові, навіть на печі. Сьогодні вчителька сказала їм, що буде з ними "приставляти кумедію", яку вона бачила в городі й яка зветься "Сатана в бочці". [16] Сподіваючись чогось дуже для себе приємного, школярі були тепер у надзвичайно жвавому настрої: вони боролися, бурушкались, ганяли "Панаса", [17] і луна од школи розносилась далеко по селі. Галі не було між ними; готуючись до спектаклю, заклопотана та серйозна, вона возилася біля чогось у сторожці-кухні...
Закінчивши, що там було їй треба, вона увійшла до хлопців і звеліла усім замовкнути. Зацікавлені хлопці змовкли одразу.
Виклавши до найменших дрібниць зміст "Сатани в бочці" й зробивши деякі уваги щодо костюмів та поводіння на сцені, Галя почала роздавати ролі. Хлопці стояли, слухали та аж іржали од нетерплячки.
— Дивися ж, Грицько,— звернулась Галя до відомого вже Грицька Прокуди,— гляди, щоб ти діло мені не попсував!..
Грицько тепер почував себе дуже добре: на його долю прийшлася роль кума, й на слова вчительки він мовчки тільки кивнув головою та потряс перед собою кулаком: розламаю, мов, і розіб’ю все на світі!
Позатулявши хустками та ряднами вікна, приступили до діла: принесено було розведену в черепочку сажу, червоні папірці з цукерків, крейду. Актори почали мазатися, як кому подобалось. Публіка стала була вимагати, щоб учителька дозволила й їм намазатися хоч однією сажею, але Галя пояснила, що ті, що слухають, мазатися не повинні: вони "не приставляють", а тільки сидять та в долоні плещуть. Все було готове, актори стали розходитися на призначені їм місця: Хома з "другим п’яницею" — в сіни, кум — під піч (бочки, на жаль, не знайшлося), а Галя, що мала грати куму, вийшла на авансцену перед публікою, що розсілась напочіпки коло порога.
Тільки вспіла вона, взявшись рукою в боки й жартовливо повівши брівками, проспівати кілька слів своєї пісні, як між публікою чогось почався регіт; помітивши, що публіка дивиться не на неї, а під піч, глянула й собі туди. Діло зразу виявилось: Грицько, що тим часом успів уже злагодити собі паперу машкару й розмалювати її чорнилом, начепивши її собі на лице, тихо вилазив на чотирьох з-під печі. Галя спершу розсердилась.
— Ти, болван, сиди там, поки тебе покличуть! — сердито крикнула вона. Потім глянула ще раз на кума й засміялася: кум був такий смішний справді в машкарі...
Клацаючи зубами й тріпаючи головою, кинувся він зразу на публіку, що з вереском та сміхом розсипалася по кутках хати. Якось зразу махнувши рукою на свою першу затію, Галя стала сама реготатись і разом з іншими стала бігати за кумом, позаду сіпати його за поли. Було дуже весело. Трохи було образливо, що не вона, Галя, головний герой, а Грицько. Галя згадала, що вона вчителька, і їй мусять усі тут коритись.
... — Грицько, оддай зараз мені машкару! — крикнула Галя, зразу міняючи веселе личко на сердите.
Грицько вдавав, що нічого не чув; він саме почував себе на верху слави, гасав за хлопцями по лавках, по столах, по стільцях, і розлучитися в цю хвилину з машкарою йому дуже не хотілося.
— Оддай, тобі кажу! — кричала, вже зачервонівши рожею, Галя. — Чуєш?.. Оддай зараз, бо з хати вижену!
Впіймавши якось Грицька за штани, вона стала однімати машкару.
Грицько, певне, теж пригадав, що Галя — вчителька і чи волею, чи неволею, а машкару вона одбере в його,— зітхнув і оддав.
— Бач який! — казала сердито Галя, держачи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.— Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчительки!
Грицько стояв коло стіни, опустив носа й чухав потилицю.
Пробравши гарненько Грицька, щоб був слухняний, Галя глянула на машкару й її сердите личко зразу повеселіло й засяяло.
Почервонівши, як півонія, й соромливо осміхаючись, вона взяла машкару пальчиками за кінці, озирнулась на затулені вікна й притулила її до свого личка.
— А-гу! — протягла вона низьким голосом, звернувшись до публіки, й кинулась у гущину школярів.
У хаті піднялось щось надзвичайне; збилася така курява, що не видно було ні одного лиця: манячили тільки скрізь якісь червоні плями замість їх. Діти заходилися од реготу, танцювали, качалися по долівці. За гамом і реготом нічого не було чути. А коло порогу давненько вже стояв з своєю патерицею о. Лука, кричав на все горло, щоб замовклу, й протирав скоренько свої окуляри, намагаючись роздивитися, що саме діється в хаті. Насилу його помітили.
Один за одним усі стали стихати. Де хто стояв, там і прикипів. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч.
— Чи ви переказилися, чи дурману наїлися, чи що це з вами сталося? — кричав сердито о. Лука. — Скільки часу стою та кричу, а вони й вухом не ведуть:.. Що у вас таке тут діється? — спитав він.
Хлопці мовчали.
— Ну, а вчителька ж де? — знову спитав о. Лука, озираючи очима хату й не знаходячи Галі.
Хлопці тільки переглянулись.
— Пораділи, що вчителька самих у хаті лишила, то зараз і хату згодні перевернути! Де, кажу, вчителька? — звернувся о. Лука до одного з хлопців, що стояв поблизу.
— Вони... отам,— тихо, заикуючись, одмовив той і показав пальцем на піч.
— Де? — здивовано перепитав о. Лука.
— На печі.
— Як на печі... чого... слаба, чи як? — нічого не розуміючи, питав о. Лука.
Хлопці приходили помалу до пам’яті; деякі почали тихенько пирскати зо сміху.
— Вони засоромилися вас та й сховалися на печі, бо були в машкарі,— сміливо й насмішкувато промовив Грицько Прокуда, вийшовши з гурту наперед.
По хаті залунав зразу дитячий регіт.
О [тець] Лука мовчки пройшов од порога далі й, високо закинувши сиву бороду вгору, став заглядати на піч. Діти збилися коло його й зазирали туди ж. Грицько проворно зіскочив на припічок, показав пальцем у куток, глянув на о. Луку й весело промовив:
— Ось де вони!..
— Анно Тимофіївно, що це з вами сталося? — спитав о. Лука.
Десь на печі почулося хлипання.
— Ай-яй-яй! — докірливо промовив він.— Оце так учителька, оце так божественна вчителька!.. А ви, лобуряки, оце так лекції вчите? — почав суворо гримати на школярів о. Лука.
Хлопці підняли гомін — почали виправдуватись.
— Годі, годі! — спиняв батюшка.— Знаю вас... становись на коліна!
Хлопці одразу змовкли, і хто де стояв — весело гуцнули на коліна.
— До порогу, до порогу! — показував о. Лука рукою.
Почовгали гуртом до порогу й вирівнялись у два ряди.
— Ану злазьте сюди, панно вчителько! — гукнув на піч о. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | В бур'янах (Дитинство Шевченка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1321 | Степан Васильченко | В бур'янах | Та поклонися тим нашим бур'янам...
З Шевченкового листа
І
Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...
* * *
Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна — це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна — це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту...
Світяться злидні.
Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...
Поема жалю і смутку... краси і недолі...
Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові.
Легендарному поетові казкового краю...
Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів.
За всіх поневолених, близьких і далеких...
* * *
Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець Тарас Шевченко.
Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.Дивіться також
Степан Васильченко — На хуторі
Степан Васильченко — Калина
Степан Васильченко — Вечеря
Ще 70 творів →
"В бур'янах" (скорочено)"В бур'янах" (аналіз)"В бур'янах" (шкільні твори)Як ви розумієте слова народилася нова панові кріпацька душа? (та інші запитання)
Біографія Степана Васильченка
Катерина схопилась і сіла.
— Що воно таке?
— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати кого глядіти... — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
— Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.
"Еге! — догадалась Катря, — це ж у нас дитина знайшлася".
Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: "Кождий день стукає, а ніяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: — Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає!
Панський десятник.
— Сьогодні у мене свято — сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, — одгукується з хати Григор.
— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
— Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора перебуду.
— Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз! — Кусок хліба з столу — в кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а той стукає...
Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
— Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала:
— Не можна так казати, дочко, — гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує... — додала таємниче.
— Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо. — Закашляла.
— А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче. — Далі почала розказувати:
— У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.
Баба позирнула на дівчинку і замовкла.
Мати до малої:
— А ти не дослухайся, Катре, спи! — Далі мати й стогнать перестала: — І що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.
— А побачила я — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.
— Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.
— Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани — і вирости не дадуть — із світа зживуть.
Далі до дівчинки:
— Чи ти чула, Катре, що я казала?
Мала Катря прикинулась, що спить.
II
Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду". Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається, — хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур'янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! — ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце — починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур'янами голову Катрі — де ті й сльози взялись, — як ручаї. Зраділо! 3 плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці.
— Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.
— Їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову.
— Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля. — Пішла з дитиною за село, сіла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком — верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку:
— Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, — починає сама наспівувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама — одкриє очі: ку-ку! Знову закрив — нема...
Таке ж радісне, тепле, червоне.
От тільки біда, що на світі є ще паця... Ну, та ми їй!..
І дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
ІІІ
Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | В хуртовину | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1120 | Степан Васильченко | В хуртовину | Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття [18] й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.
Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.
У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.
Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
— Хіба ж не так я кажу? — питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини — сірник погас... другий, третій...
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
— Н-не закурите.
— Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! — веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
— Ні, не закурите... Бачте, вже чотири сірники стратили... о, п’ять, шість, сім...— лічив писар.
— Що за чудасія! — здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув — знов погас.
— Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,— аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер...
— Десять! — промовив писар.— Я ж казав, що не закурите... одинадцять... дванадцять...
— Антоне Агафоновичу! — лагідненько промовив старшина.— Це через те, що ви лічите: ось не лічіть — зразу закурю.
Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.
— Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! — промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:Дивіться також
Степан Васильченко — Сирітське сонце
Степан Васильченко — Талант
Степан Васильченко — Про жидка Марчика, бідного кравчика
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять...
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
— Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти,— діловито став, говорити він.
— Ум...— мурчить писар.
— А то як не зберем до першого,— помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,— то знову поштрафують, як було минулого року.— Тут він стиха черкнув сірник.
— Ех-хе-хе! — позіхнув писар.— Двадцять вісім!
— Антоне Агафоновичу! — Писар мовчав.
Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.
— Всі сірники витратив і не закурив через вас! — промовив він сердито і глянув на писаря.
Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб... Очі заплющені — спить, навіть носом сопе... Тихенько потяг за віжки — коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник... горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.
— Двадцять дев’ять! — крикнув над самим його ухом писар. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили — не тягнеться... Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!
Од злості в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.
— Трид... ой! — кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.
— Ото, щоб було тридцять, кругло! — чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.
— Тридцять один! — промовив він.
— Тридцять два! — ляснув його навідля старшина.
— Тридцять три! — піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писар.
— Тпру! — старшина зняв рукавиці.
— Тридцять чотири! — Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:
— Тридцять вісім!
— Тридцять дев’ять!..
...Коли діло добиралося до півсотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ... та як завихрить, та як закурить, завищить... та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов...
[18] — Бескеття — круті урвища, провалля. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Вечеря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1116 | Степан Васильченко | Вечеря | В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися голчастою сосниною, перистим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду, дедалі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім’ю в цей святий вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими дверима школи не почулося голосне "тпру". Думка, що сльотою прив’язла, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тим часом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, і в кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя.— А ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
— Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав,— голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло.— Та чого це в тебе темно? Давай світла! Не повезло, кажу, мені цими святами,— казав він далі,— зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лампу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая — Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, всміхався.
— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках,— доводив краю своїй розмові Петльований.— Цими днями все-таки, було, загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день сам собі, як неприкаяний ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю, щоб не поговорити з ким, А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.Дивіться також
Степан Васильченко — Петруня
Степан Васильченко — Жаль
Степан Васильченко — Під святий гомін
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив безперестану. Недбай тим часом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима і добродушно посміхався.
— Знаєш, їду оце я твоїм селом,— казав, граючи очима, Петльований,— а хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани... ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо... ньо, маленька! ньо, сліпенька!, а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі... Що, може, не любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай.— Ти, брат, щодо поезії, того... ну-ну, катай далі,— додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову:
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, чер-воні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лампадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім’я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім’ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: "Чи бачите мене, діти?" — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо, тату! — всі, як один, кричимо. "Пошли ж, боже, щоб і на той рік не побачили!" — "Пошли, боже!" — вигукуємо так, немовби ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається...
— Ні, що не кажи,— додав зітхнувши Петльований,— а в наших народних звичаях є багато чогось такого щирого, теплого...
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми, і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач або хоч шматок хліба.
"Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так",— думав він; та він добре пам’ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, чи не знайшлося б у тебе того... чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок... я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того...
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову...
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш,— винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більше почервонів.— Ну, нічого, я так...
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:
— Покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу...— казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря...
— Зажди трохи! — сказав Недбай.— Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! — І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. "Так тихо, так ясно,— думає собі Гордій.— Справедливо, що святий вечір... Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається".
Слава ті рожденному,
В яслі положенному,-
підспівує він собі стиха слова колядки.
"І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! — дивується Гордій.— Сказано — святеє: і мороз не бере його..."
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться... "Не спить іще,— думає він,— мабуть, сумненько одному на чужині..." Гордієві стало шкода молодого вчителя. "Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,— говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.— Бач, щупинський учитель приїхав у гості... Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають..." — Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
"Охо-хо!..— зітхнув він.— Сухарики, сіроми, гризуть... І гість, і хазяїн... Оце так панська вечеря!.." Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
— Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! — вітав Гордій хлопців.— Вечерю вам приніс — не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
— Воно все рівно... за спасення душі...— бубонів він стиха, виходячи з кімнати.
1910 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Витрішки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1101 | Степан Васильченко | Витрішки | Щоп’ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.
— Що ти будеш там робити,— кажуть мені мама,— витрішки продавати?
А мені що б не продавати — все одно, аби взяли.
— Добре,— кажу,— буду продавати витрішки.
Тато засміялись, кажуть до мами:
— Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.
Пішли.
По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.
Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.
Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:
— Прийдеш на базар, витріщиш очі,— ото й будуть витрішки.
Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу — сердитимуться.
Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.
Людей на базарі — тиск: те продає, те купує — кожний заклопотаний.
Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки — стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.
— Мамо! — гукаю на весь базар.— Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
— Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
— Оце він самий, сину... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Відьма | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1132 | Степан Васильченко | Відьма | (З народних переказів)
Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні небуденні огні.
Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночі-зими, коли, здається, і сміх, і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить у людських кублах останні огні й оповиє їх у довічну темряву,— по всіх неосяжних просторах степів поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.
Боязко заблимали огники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.
Десяток убогих хаток визирали із заметів, мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі різнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті розкоші.
Здається, повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.
А кругом балки в грізне військо вирядились тіні всякого страхіття й примар з відьмами й мерцями, з усіма витворами темної ночі; заворушились, стурбовані світом і радістю, озброїли свої сили проти радісного свята.
І зашумів люто вітер із степу, загув,— із свистом, із диг ким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно.
Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві.
А радість вже осміхається то з одного, то з другого віконця теплим червоним огником.
Пізніш за всіх заблимав огник у крайній од ярів хаті, неясний — блідий і злий.
Й сунули до неї всі страховища, вкрили стару похилену оселю, осілись на воротях, на старих полатаних вікнах.
Повіяло од хати на хутір сумом та острахом.
Блідо горить на карнизі прикручена гасничка. Вікно од дороги затулене; в напільному, од степу — кружалками одтавали замуровані шибки. І здавалось, що то незграбні кудлаті опудала з чорними обличчями й ватяними бородами й чубами товпляться знадвору у вікно. Із миски самітно визирає худе святкове порося з гострими ушима, визирає в убогому світі, як старовинний дерев’яний ідол.
Піч полупана, долівка немазана, грубо, абияк підбілені голі стіни. Сумно й бідно, неохайно.
Ні, немає радощів цьому дому...
Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього дому, Іван Крупка.
Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем — молодець хоч куди, а невеселий.
— І чого воно так, Катре; тільки у людей зайде свято — у нас здіймається гризня? — промовляє мов сам до себе.
В темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.Дивіться також
Степан Васильченко — Золота діжа
Степан Васильченко — Гості
Степан Васильченко — Про жидка Марчика, бідного кравчика
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— То кому свято, а мені тільки серцю сухота! — одповіло плаксивим голосом.
Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбранні молодиця.
Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало од темно-рожевого очіпка з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого-звіра.
Глянула на піл — і здригнула од огиди й зненависті:
— Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний... Наплодить наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?.. Нащо? За що? Що це я — наймичка їй?.. У мене свої сипнуть незабаром.
— Ох, та яка ж ти недобра, Катре,— винувато кліпаючи очима, казав Іван,— ну де ж їх діти — не подушить же, як щенят.
— Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні — та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька...
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком.
— Що я тобі казала? Забув? — тихо, понуро кинула.
— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав: — Цього ти не кажи мені, Катре... Під боком люди.
— Що люди? — злісно повернулась до його.— На лихої години нам люди!.. Що вони — дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
— Підожди трохи, Катре, потерпи,— лагідно почав він умовляти,— вони кволенькі: дасть бог, самі повмирають.
— Повмирають... дожидай... Поки повмирають, то голову загризуть...
Схлипнула.
— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана.— Такі злидні — туди ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою вонючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.
Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:
— Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...
— Які вороги? — цікаво спитав Іван.
— Он, он мої вороги! — тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей — одно більшеньке, двоє малих.
Іван важко зітхнув.
Примовкли.
"Гу-у..." — диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
"Замету, засиплю, сліду не лишу!" — нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.
— Чуєш, яке мете? — тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
— Ну? — закліпав стурбовано Іван очима.
— Слухай сюди...— лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя — дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно — живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя — горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний — в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
— Поки я запряжу — знайди кобеняк та рукавиці,— тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
— Тпру! — санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.
Глянув Іван навкруги — і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней — як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним — друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:
— Тату, не кидайте нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
— Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,— умовляв Іван.
— Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,— вичитувала, як стара, примовляла,— ми повиростаємо — підемо служити.
— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
— Тату!
Охопила рученятами, припала, прип’ялася вустоньками...
Одірвав, легеньку й чіпку, як реп’ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг..
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.
— Н-но! — ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...
— Ввв...— заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.
В хаті у Максима Чичуйка — як у вінку.
Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.
В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.
По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл,— скрізь німі танцюри-тіні.
Трісне лампадка, захвилює на всі боки полум’я — і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують — усі разом, як одно.
На покуті — горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці — свята вода з кропилом.
Стоїть густий дух од сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі на святковому килимі — горою пироги, ковбаси, риба, паляниці... Зверху кидає мрійний світ на їх лампадка.
Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..
Хоче щось пригадати — сон мов хвилею кудись односить.
Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло — і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.
Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
— Усте, Усте! — стиха покликав він.— Усте, чи ти спиш?
— А... га! — хрипко зо сну обізвалась жінка.
— Усте, ти нічого не чула?
— Ні...— одкащлялась.— Ні, а що? — повторила голосніше, з тривогою.
— Щось мені приверзлося чудне — бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: "Тату, укрийте нас!"
— От, хай бог криє, цариця небесна! — Устя підвелась на постелі.— Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?
Максим підвівся й став шукати на комині люльку.
— Бачив сьогодні під церквою кума — підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене — та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Віконце | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5073 | Степан Васильченко | Віконце | (Замість казочки)
Було воно над землею і виходило на пустиню, засмічену, колючим бур'яном зарослу. Мимо самого вікна протоптано вузеньку стежку. Тією стежкою на роботу й з роботи ходили робітники, їхні жінки з кошиками на базар, діти до школи. Всі бачили те віконце — таке воно невеличке, всього 3 чотирьох шибок. Рамця трухлі, і в одній шибці папером заліплена дірка. Густа пітьма вовною випирала з того віконця, а в тій пітьмі завжди можна було бачити дві золоті жаринки: очі, як дві блискучі сережки на смітнику, що вигравали коло самої шибки, як живі. Спершу блискучі сережки, а далі й дитяче личко, мов із паперу викраяне, прозоре й марне. Мов водою їх винесло із темного льоху до вікна, до світла. Очиці були вишневі, з золотими бризками і цікаві-цікаві, як не вискочать крізь шибку. Кожного, хто мимо йшов, вони так і ловили на отой свій золотий гачок, намагаючись спинити. Люди мимохіть зачіпались за гачок, озирались і осміхались.
В кімнаті було сумно, невесело. Стіни голі, почорнілі од кіптю, змокрілі й брудні. Під стіною проти самого віконця стояв тапчан, старий, обдертий, як старчиха, а під тапчаном стояла ніколи не проходима ніч. І вдень не любила Маріка того тапчана. Не любила й боялась, під ним ховалася вова. Коли в хаті було видно од віконця, коли там був тато або мама — вова боялась вилазити звідти, а як починало вечоріти, а дома тільки сама Маріка, вона й висуне звідти і почне колоти маленьку Маріку тоненькими голочками по спині, по грудях, залізною лапищею ворушить Маріці коси на голові. Притулиться тоді личком до шибки й не повертається, поки не рипне в хату тато чи мама.
— Маріко, ти знову коло вікна? Чому ж ти мене не слухаєш? Пообач — будеш кашляти, тато буде сердиться і віконце затулить.
Голос ішов знизу, з темряви.
Дитина одразу злазить од вікна:
— Ну, добре, я вже не буду.
А ввечері, як спати лягала, знову до віконця: "Я трішечки..."
— Мамо, ось гляньте, гляньте, хто воно стільки золотих квіточків на воду понапускав?
— Де ти таке бачиш, доню?
І мати теж прихиляє голову до віконця.
— Отам, мамо, високо-високо...
— То, дитино моя, зорі иочнії.
На хвилину обидві задивилися: справді, там, у високому небі, мов золоті лілеї порозцвітали на темній воді.
Потім мама вкладала Маріку спати й казала їй казку. Ту ж таки, що й завжди. Про братика-голуба, що приносив сестриці подарунки. Підлетить до віконця, затуркоче: "Бурку-ку-ку, сестро моя, бурку-ку-ку, вийди сюди, бурку-ку-ку, щось тобі дам". Сестриця виходила, і він давав їй усякі гостинці.
Віконце виходило на схід сонця, і ранком світило з його в хату, як із золотого ліхтаря. Ух, як боялась тоді вова того віконця! Назад, назад, рачки під тапчан — сховається, ніби й зовсім немає її в хаті.Дивіться також
Степан Васильченко — Мороз
Степан Васильченко — Крилаті слова
Степан Васильченко — Роман
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Удень тато пішов на роботу і мама кудись зійшла з дому — Маріка сама в хаті. Не одходить од вікна: щось до когось щебече сама собі, як пташка. Дивилась, дивилась — надумала: "Піду. Піду у той світ широкий, ясний та золотий". Черевиків немає — ганчір'ям ноги обмотала. На голову хустку сяк-так: "Піду". Приловчилась, двері одчинила, вичвалала надвір.
Як ударить же світ! Як блисне сніг, як ухопив її мороз щипати — і голова закрутилась, і серце забилось, і сльози з очей, що вже нічого й не видно. Спіткнулось, голими рученятами в сніг, а він — кусать, а він — колоть. Насилу втекла. А в хаті довго і гірко плакала, дуючи на червоні пучки, що туди позаходили шпари. Перещеміло, нагрілась — знову до вікна. Глянула — і сльози засяяли в очах самоцвітом. Все забула, все простила тому зрадливому світові, тому холодному й колючому, за те, що ясний такий та широкий.
А тільки рипнули двері, Маріка назустріч матері, як пір'їна, радісна, щаслива:
— Мамо! А я ходила до братика в гості, подарунків набрала!
— А що ж він подарував тобі, доню?
— Подарував синє платтячко, а поясок жовтий, а пряжечка срібна. І черевички з червоними китичками, і рукавички теплі-теплі.
Дивується мама:
— А-а! Де ж ти їх діла, ті подарунки? Може, продала і гроші пропила?
— А отам лежать! — махнула Маріка кудись у куток рукою, не дивлячись, куди.
— А покажи ж, мені, дочко, покажи!
Маріка іде в куток, дивиться заклопотано, далі підводить великі очі, стулює губи, б'є об поли руками, як доросла, дивується.
— Нема! Де б же йому дітись? Хм... Це, мабуть, зова вкрала. Так і е, що вкрала.
Свариться пучечкою під тапчан;
— А нащо ти вкрала мою суконьку? Нащо вкрала?
І мати, як її відгук, за нею;
— А нащо ти вкрала Марічкну суконьку?
— Ось я ж тобі!
Маріка вертиться по хаті, до печі, за рогач.
— Ось я ж тобі дам, як красти!
Осміліла, розчервонілась, аж уші палають; штурхає рогачем під тапчан, викликає:
— Ану, вилазь сюди! Ану, вилазь!
Вова злякалась, не вилазила. Тоді Маріка набралася духу, почала сама її тягнути рогачем з-під тапчана. А вона хитра — побачила, що лихо їй, перекинулась у брудне ганчір'я, у цвілі черевики-шкарбани й інші непотрібні злидні, вогкі, аж мокрі. Фе, як тхнуло од їх погано?
Маріка сміялась і раділа, і била вже, била вову рогачем і за суконьку, і за черевики, і за все, за все...
А вночі, як спала, бухикала так густо, як велика.
— Знову дитина коло вікна сиділа! Щоб я її не бачив більше там! Чуєш? — сердито бубонить батько.
Мати мовчала.
Ударили морози. Віконце геть замурувалось — нічого в його не видно. В хаті — пара ходить. Холод, темрява,
У темряві сидять коло столу тато з мамою, сваряться про дрова, про черевики; про хліб. Тато сидить похмурий, на руку схилився, мама гризе осушок хліба, сердито блимає на тата очима. Непривітні якісь, як чужі. І все, що в хаті, сумне, набридле. Очей ніде діти.
Аж ось на шибці ясніє цятка. Щось гаряче, щось золоте продирає, прогризає в замурованій шибці дірочки, проціловує.
Весело, уперто. Вишнево-золотий промінь пронизав темряву, і на брудну стіну — стриб! — райдужний мальований зайчик.
А на вікні сонце вже кружалочку процілувало та сміється. Мов хто силою потяг Маріку, припала, як улита, до шибки. Думала, надворі темно, як і в хаті, але там... Ой!.. Такого світу, світу, такого ясного!.. Сніг виблискує, а небо сміється, мов сині, веселі очі, а люди закутані, як позолочені ведмеді — туп-туп. Мов навмисне нарядились, щоб весело було. Діти, санчата — все — мов на пружині заведені цяцьки. І засвітились оченята,— загомоніла, защебетала, зашабарчала.
Мимо вікна біг цуцик — спинився. Такий смішний. Змерз, зігнувся, зубами цокотить, а до жарту охочий, хвостиком по снігу крутить. Очей з Маріки не зводить, цікавих, довірливих, із блистинками, як золоті дробинки.
У Маріки теж уже сині бриніли од холоду губи, під благою сорочиною хвилями ходили дрижаки, проте очі уперто не хотіли гаснути — блищали. Сміялись, іскрами пирскали.
На її блідому, посинілому личку вони здавалися двома свіжими тернинами, уткнутими в борошно.
— Цюцю! Цюцюнго!
Раз і вдруге гукали на неї — не чула. Аж ось за спиною грізно:
— Кому я кажу?
Батько сердитий, великий, страшний.
— По ночах бухикаєш, як із бочки, а ще лізеш? На піч! Чуєш?..— як грім.
Така малісінька Маріка, така легенька, мов вітром її здуло. Кусаючи губки, розгублюючи по дорозі сльози, як блискуче намисто, швидко з табуретки, шаміль-шаміль на припічок. На піч. Мовчки, без слів, злякано озираючись на батька.
— Отаке зелене, отаке погане, а лізе чогось, сліпма лізе до вікна. Казав — затули чим-небудь, чого одволікаєш? Чого ждеш? В хаті собаки не вдержиш, а їм світла, бач, мало.
— Та яким же чортом заб'єш, коли немає чим? — злісно обізвалася мати.
— Соломою! Драним мішком! Ганчіркою!
На печі раптом у крик.
— Цить!! — аж шибки дзенькнули.
Замовкло в хаті, ніби хтось придушив усе.
Тільки чмише щось на печі, кавкає, мов глитає камінці.
Надвечір мороз пересівся, й шибки у віконці поодтавали. В хаті маленькою зірочкою світив бляшаний блискунець-каганчик. До каганця мама латала старий лейбик, швидко, сердито одривала зубами нитки, поблискувала з-під нахмурених брів очима.
Осторонь сиділа Маріка, самотньо, сиротно. Нап'яла сорочку на колінця, до колінця щічкою притулилась, дивилась кудись убік од матері. В очицях світилась велика дитяча печаль, безнадійна, мовчазна.
Мати зиркнула на неї раз і вдруге — скривилась, в очах блиснув гострий біль. Схопилась, мовчки, поривом поцілувала дитину.
Кинулась, засяяла Маріка, в очах і надія, і жагуче благання; як легенький папірець до магніту, влипла до материних грудей, шию ручицями увила. Тулиться, аж серце стукає, шепоче швидко, гаряче:
— Мамо, матусю... рідненька...
— Чого, доню? — ніжно промовила мати. І так тихо, ніби боялась, щоб материного голосу не почули хатні злидні.— Чого, доню?
— Не затуляйте віконце, не затуляйте! Не затуляйте!.. Я виросту велика, куплю вам нове плаття і черевики, і все, і все... і татові... Не затуляйте, матусю...— шепоче, як із гарячки.
— Дитино моя! Там же дюдя, простудишся — умреш...
— Ні, ні! Я вже не буду близько, тільки не забивайте.
— Горе мені з тобою...— озирає худенькі ручиці, сорочку драну.— Ну, хоч я попрошу тата, мороз уже пересівся, може таки забивать не буде.
Цілувала маму, так цілувала. Сама вже розцвілася, набігала по хаті, загомоніла.
— Мамо, я дивитись не буду, я тільки витру віконце.
— Ну, витри вже, витри,— смутно осміхнулася мати.
Взяла ганчірку, так дбайливо, так люблячи витирає заплакані шибки.
А як лягла Маріка спати, їй здалося, що скрипнуло віконце. Глядь — аж воно одчинене, а на лутці птах стоїть сміливий, вільний. Сам сивий. Золотим пилом притрушений, держить у роті черевички з червоними китичками. Поводить живими очицями. "Що воно?.." — хоче крикнути Маріка. А він на всю хату як заспіває: "Бурку-ку-ку, сестро моя..."
Ухопив сон маленьку Маріку на крила, виніс у темне віконце, полетів туди, де світ золотий, червоний, зелений, ясно-голубий.
Уночі наказувала комусь спросоння: "Не забивайте ж віконця".
Прокинулась Маріка — ще було темно в хаті. Лежить, ворочається — вже й спати не хочеться, а в хаті темно та й темно. Гукнула до мами — немає, і тата теж немає.
Уже пішли?
Аж он щось кольнуло в груди, схопилась похватцем із печі, серце болить, дужче, дужче... До вікна... Знадвору сунеться з його в хату, як із хліва, брудна солома. Так ніби хтось великий, дужий стусонув її чоботищем з усієї сили в груди. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Вітер | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1096 | Степан Васильченко | Вітер | Кругом гуде осінній вітер, і в моїй кімнаті, як у млині. У вікно видно: угорі шастають білі хмарки. Мов стара срібна підкова в розкопаній могилі, мутно сяє в хмарках місяць. Під вікнами кру-жить сухий лист, аж курить, і увижається в імлі, що на вітах си-дять, вимазавшись у сажу, поети-пустуни, зривають сухе з дерева листя і грають, як у пищики.
Третій вечір шумить мені вітер — щоразу інше. Спершу він на-рядився за приятеля, інтимного й балакучого оповідача — отого, що зайде з двору до вікна, одчинить його, схилиться на руку й заведе розмову без краю.
От-от, здається, перестане, вже затихає, і одразу зашу-мить-зашумить, навіть не передихнувши. Слухаєш-слухаєш, ляжеш спати, заснеш, не дослухавши, і глухої ночі прокинешся, підведеш голову, а він все так же невтомно: "Гу-гу-гу!.. бу-бу-бу!.." І вже вчуваються в його шумі лісові розбійницькі легенди.
Сьогодні — він музика, під вікнами гуде гілля струнами, і кругом будинку — гомін — не гомін, стоїть могуча симфонія — "Сон". До неї химерно вплітаються бадьорі суботні інтермедії далекого од центру кварталу: то несподівано за-пильгучить напідпитку гар-мошка, і перед очима пропливе, як веселий привид, обличчя з пі-дбитим оком, то виразно долетить тихе посвистування смутного під барканом вуркагана.
Обплутав мене знову, як хмелем. Давно вже збирався до театру і давно вже час іти, а я сиджу коло вікна, одітий, і не можу ворух-нутись. Мені видно, як на балконі лазить кленове листя, як пере-гортаються зелені ясенові пальці, мов малюнки з тінями рентге-ну, як у чавунних перилах тихим золотом сяє привіт за мільярди миль од якоїсь невідомої зірки.
Раптом гомін і сміх. Крешуть каміння зашкарублі черевики студентів, орішками цокотять покривлені каблуки студенток. Коло мого вікна одна чогось зітхнула, стиха кинула початок дав-ньої пісні, мов зронила на брук з повного кошика квітку.
Зронила й забула, щось веселе згадавши, засміялась, загомоні-ла до гурту. Гурт, як привид, зник. А до мене в кімнату тихо заві-тали зронені, як зітхання, слова:
Мала мати одну дочку
та й ку-па-ла у ме-до-о-чку...
Пісня давня, пригашена, та осінній вітер продув на їй курявий пил, і засвітилась вона золотим бляском. Впала вона мені в груди, як іскра в кужіль, запекла, задиміла, загула, і я мимохіть почав тихо наспівувати:
Ма-ла ма-ти одну дочку...
І видніє, і тепліє в моїй кімнаті. Коротенький уривок пісні бри-нить мені поемою обточеною, закінченою, повною жалю і смутку, поемою із маленької низочки чарівних слів. Пригадується дитин-ство... Ой, щось мені пригадується...
Аж ось жужмом, жмутами засяяли в очах червоні жоржини... Жоржини, жоржини, аж у хаті темніє од їх. Далі зашумів вітер, земля застугоніла, підкотили вітрові коні гриваті, примчали мені з далекої ночі вінок молодиць, червоно мальованих, заплаканих. Оце вони, ті жоржини.Дивіться також
Степан Васильченко — Чарівний млин
Степан Васильченко — Добрі очі
Степан Васильченко — Гості
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Вирядились коло порога, як щедрувальниці:
Мала ма-ти о-дну дочку...
Геть-геть десь визирнув окраєць місяця за хмарою, мов уночі колись вийшла до тільної корови моя мати з каганцем.
Вікна в хаті позатуляні, на стіні на гаку — каганець. Вінком кру-гом столу — молодиці. Не вперше вони зійшлися до нас. Мене, школяра, на той час вигонили з хати. Тепер я притаївся на печі, крадькома визираю із-за комина. Бачу — на щоках у молодиць не-зграбно, сяк-так намальовані огневі маки, червоні жоржини, по-лумневі рожі. На мить мені спадає на думку:
"Чи не отим червоним, що на столі в графині, малювали вони одна одній щоки?" Так: брали колоски з соломи, умочали в чер-воне й возили по щоках.
Спершу співали, далі полька Домця, Кошелева невістка, що син його привіз із Варшави, де служив у москалях, почала ридати, припадаючи до столу. Билась, ридаючи, об стіл головою. Далі спустила з плеча сорочку. Заголіла спина... Мені чогось стало страшно: розмальована в молодиці спина цятками синіми, як квітками, як червоними биндами. Всі, як одна, пригнулися моло-диці: "Кат!", "Нелюд!"
А Домця, ридаючи, причитувала: "Краще б ти мене, моя мати, не кохала, як рожу. Останню на мене не тратила копійку... Ніж ма-ла мене за багатого давати, краще б ти мене маленькою в крини-ці притопила..."
Я тоді не зміг удержати сліз на печі і почав чмихати й пирскати. Подумали, що це кіт. Потім викрили. Мати сердито випихала ме-не з хати в плечі, молодиці гуртом страмили мене, а я, засором-лений, не бачив дверей, на порозі спотикався, безсилий прихова-ти крадені сльози.
Не пригадаю, коли встав з місця, коли почав ходити од стіни до стіни, коли на всю кімнату почав виспівувати:
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...
Мої гості, рожеві молодиці, прихитували головами, рукавами витирали сльози.
І співали, і плакали, і пригадували — вистачило б до ранку,— ви-рядив силоміць. Витерли вони сльози рукавами, сіли в зелені ві-трові тачанки, пошуміли кудись у ночі глибінь...
Час іти. Проте чогось сиджу на місці як прикований. Тихо на-співую тієї ж. Як отрута, знову увійшла вона в серце, в голову, в кров... Не можу одірватися од слів, як од того каменю-самоцвіту, що, чим довше дивишся на його, тим дужче хвилює, п’янить...
Мала мати одну...
І знову: мов із вітру впали дві голубі фіалки у чорній хустині. Потім повно зацвіло їх: фіалки, фіалки... поки не загув вітер, аж рамою затряс...
Висадив мені новий десант — два темні силуети, дві черниці, що ночували у нас колись у дворі на сіні, мандруючи з Ніжина до Ржавця. Одна старіша, друга — років шістнадцять, дитина, кохана і пещена. Мовчазна як могила, біла як муровина, під очима випа-лено, а очі — фіалки. Сумні вони, нерадісні, а все ж віє од них теп-ле, молоде, як вітер весняний. Мене тоді, юнака першого гуляння, обпоїв той вітер, як дур-зіллям.
Мала мати одну дочку...
І знову встають згадки: наш двір уночі, стіжок сіна під старою розлогою яблунею, і над ними тремтить угорі сузір’я — от-от ви-падуть із нього зорі, як дорогі камінчики з голубої, брошки. Я в клуні — вони в дворі коло стіжка. Крізь лісу мені все видно. Пізно. Там сплять давно. Мені дріма-ється. Раптом — схопилась, як буря,— крик, молодий, жагучий: "Нащо мені наряди, нащо багатство — я жить, жить хочу! Вася! Вася!" Стара хапає за сорочку:
— Аннушко!
Аннушка з розгону впала на постіль, заридала. Стара черниця буркотала: "Поклади на себе хрест! Сотвори молитву, отгоні іс-кушеніє!"
Ридання глухо затихало, і здавалось збоку, що то темної ночі дотушують повну огню й життя молодість...
Другого дня стара черниця розповідала про Аннушку моїй ма-тері... Звичайна купецька історія: дочка-одиниця... Наймит Вася... Батько-самодур... Фінал — монастирські стіни...
Хто це співає в хаті, що аж луна ходить:
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...
Я одчуваю, що спогади знову обплутують мене, ще трохи — і я не вирвусь од них. "Мені треба! Хай ще назавтра!" — одмахуюсь руками, як од бджіл,— виноградом застеляюсь двері. Де не стану — ноги ув’язнуть, як у глину, куди гляну — очі до стіни, як до смоли...
Виплутуюсь, мов із гарбузиння, одриваю дві фіалки, як реп’яхи. Вітер одвіяв у степ їх, як два голубі цвіточки, як дві жарини. "Те-пер іду!.." Беру шапку. Аж раптом — "ану зажди...". Чую — вітер шу-мить щось нове, таке щось палке, таке, щире, таке рідне, що ки-дає в жар. Краї виводить:
...Та й купала у медочку...
І забіліли весняні сади, як у снігу, горами — білий цвіт, білий цвіт, а над ним тремтять блиски, як тихого вечора зірниці, а той тихий блиск хвилює і б’є мене в груди, як молотком: "Знаю вже, знаю про що це!.."
Скупчую волю, як віжки в руках, беру шапку, гашу огонь, рішу-че беруся за ручку од дверей: "Годі! Цьому краю не буде".
"Отже, не годі!" — уперто й загрозливо залізними листами загу-ркотів вітер на даху. Ударили вітрові гармати.
"Гвалт! Рятуйте!"
Шугнув вітер завісу вгору, і на дверях — картина аж очі сліпить: сяють на сонці, як у снігу, вишневі сади у цвіту... Травою зеленіє майдан. До вишень прив’язані сідлані коні і цвітом обсипані їхні розпатлані гриви... Убога хатина, коза коло хати... Суру із сіней витягли за косу... Вирвалась, тікає, куди втрапить. Тільки не вте-кти їй! Кругом — драгуни.
Сусіди — коло своїх дворів, як глина білі. Уста стулені, як німі. Розмова очима. Заблискали шаблі, як зірниці, і од того блиску болісно кривились обличчя в сусідів, ніби бив він їх у груди ці-пом. Посвистіли шаблями, сіли на коней. Лежить на майдані, як зрізана квітка.
"Моя Сура в школі перша, моя Сура — красуня, моя Сура — та-лант... Хай учиться... Сама хліб сухий їстиму, їй — усе..."
Хитають сусіди головою, а в очах аж курить чи то пісня, чи жаль. Причувається:
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...
Я випустив із рук од дверей клямку: "Куди я, власне, рвуся? Чи то справді так уже треба мені сьогодні з дому?"
Як погасив огонь, так і сиджу в темряві з шапкою на колінах, у вікно дивлюся: місяць палить хмарки, присвічує. Дерево хму-риться й сердиться, що світять на його, голого, смиканого та трі-паного. І промайне тоді на мить у тихій імлі: між гіллям сидять поети-пустуни, в усі вікна гудуть. Шумлять вони одну за другою свої пісні-поеми, все — варіанти на тую ж тему, один за другий кращий, один за другий палкіший, і тільки раз по раз причува-ються все тії ж, повні жалю й чару, тихі, як зітхання, їхні кінці:
Та й купала у медочку...
Та й купала у медочку... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Вова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1117 | Степан Васильченко | Вова | Молодий сільський учитель Антін Вова одягся в свій новенький костюмчик, глянув у маленьке дзеркальце, причесав свої патли-кучері й хотів йти з дому, далі сів коло столу й чогось загадався. Півроку, як учителює вже Вова, а й досі іде не познакомився з місцевою інтелігенцією, якої поблизу було немало. Давно хотів і збирався він зробити це, та все чогось не виходило так.
Таку вже мав Вова вдачу: походе по своїй самотній кімнаті, помарить, подумає, що йому неодмінно пора вже зійтися з освіченими тутешніми людьми, навіть одягнеться, щоб зараз йти до доктора, а вийде на вулицю — передумає та й поверне до урядника або до сільського адвоката Муляра.
"Піти познакомитись! — дорогою виправдував він себе в думці.— Так-то й познакомитися! Ну, як прийдеш до нього, а він: "Что скажете?" — або: "Чем могу служить?" — що йому сказати тоді? Та до того ж, може, він на цей час що робить або спочиває... Ні, нехай уже колись... якось... другим разом".
Од урядника повернеться смутний, незадоволений і знов довго ходить по своїй кімнаті, а то вийме свій зшиток-щоденник і стане вписувати в його свої смутні думи.
Тепер стояла справа так, щоб як-небудь викрутитись, щоб утекти зустрічі з інтелігенцією, Вові не можна було: сьогодні в народній чайній одбудеться перша народна читанка, і всі місцеві освічені люди мають там бути; він, Вова, повинен теж піти туди, бо він же — народний учитель. Навіть піп сьогодні стидив його, що таке діло робиться без участі сільського вчителя; він же обіцяв і познакомити Вову з учасниками просвітнього гуртка.
Хоч була вже година йти, та Вові чогось хотілося ще посидіти у своїй хаті коло маленької лампочки та помарити — як то воно все вийде, що він буде казати, що йому скажуть.
Рука його по звичці витягла з купи книжок вірного товариша — щоденника, з яким Вова привик завсіди радитися та розмовляти в самоті. Механічно перегортає листки, перебігає очима засіяні дрібним писанням сторінки.
"...Читаю у вільні часи, що попадеться під руку, а все не те,— стоїть в одному місці,— душа жива живого слова бажає, та де ж його почуєш? До того гуртка, що я познакомився, щось не лежить моє серце: горілка, карти, п’яне важке життя, брудні розмови, непристойні анекдоти, нападки на мужика-гадюку... Що я маю спільного з ними — я, молодий, жадаючий просвіти, всього прекрасного і чесного в житті?
Слухаєш іноді, як після чарки стануть вони розкривати один другому свої думки та виявляти темні свої діла — мороз ходе за спиною. Певне, й вони добре почувають, що чужий я їм, бо коли при мені розказують яку-небудь гидку історію, то скоса позирають на мене.
Сидю я між ними, слухаю п’яну розмову, лайку, а часом і бійку за картами, і помалу туга приступає до мого серця".Дивіться також
Степан Васильченко — Чарівна книжка
Степан Васильченко — Волошки
Степан Васильченко — На хуторі
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Помалу Вова вчитався і вже не міг одірватися, хоч було там йому все давно відоме, читане і перечитане.
"...Завтра — різдво...— читає він у другому місці,— свято велике, празник молодощів. До наших інтелігентів понаїжджало багато молоді: студентів, гімназистів, панянок; завтра будуть вони кататися гуртом, співати, вигадувати, а я завтра піду обідати до старого дяка...
Мовчки пообідаємо там, бо старі дяки — сумні якісь собі люди. Потім повернуся в свою школу, між німі стіни, візьму книжку, та не піде вона мені на думку.
...Неділя. Надворі примеркло. Одлига... Невесело надворі. Вітер гуде в комині, стелю зриває. У моїй великій та сумній кімнаті зимно, непривітно. Блимає каганець на столі, а я сам ходжу-нуджу з кутка в куток, тільки луна стогне від моїх ступенів по хаті. Ходжу собі, мугикаю під ніс, споминаю всякі пісні, що колись співалися товариством. Усе такі хороші пісні... а за серце щось так і тягне, так і ссе: здається — уткнувся б лицем у подушку, та так і зарюмсав".
Дочитавши останню списану сторінку, Вова помалу взяв перо в руки, вмочив у чорнило й загадався. Подумав трохи й став писати:
"Зараз йду між люди... між інтелігентні, освічені люди... і страшно, і радісно. Боязно мені, бо соромливий собі я вдався, не ловкий, не бідовий, та й не знаю, як з тими людьми поводитися, щоб вони не насміялися з мене. Бо я ж тих інтелігентних людей та зовсім і не знаю. Виріс я в глухому селі, виховували мене в семінарії, в самому найтемнішому, закинутому куточку рідного краю; семінарські вчителі нас близько не пускали до себе, поводилися як начальство, інших освічених людей бачити нігде було".
В кімнату увійшов сторож і став розказувати, що до народної чайної поїхали вже і з заводу, і доктор, і слідчий, паничі, панянки.
Як змальована, встала перед Вовою постать паняночки, якоїсь родички слідчого. Не раз він бачив її, коли вона, гуляючи, проходила мимо школи, чув її мелодійний голос, і струнка її постать та біляве личко з чарівними очима не раз увижались Вові між голими стінами його кімнати. Тепер він побачить її зблизька, може, буде говорити з нею, і ті чарівці очі будуть дивитися на його... і може... хто знає? Вова скоса зирнув у дзеркальце, що стояло тут поблизу; звідтіль виглянули русяві кучері, сірі, соромливі, повні таємного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух.
Вова труснув головою й осміхнувся.
"Мужайся, Антоне!" — черкнув він на кінці сторінки щоденника...
Потім сховав щоденник, надяг пальто, погасив лампу і з рішучим виглядом пішов із школи.
Скинувши пальто та калоші, Вова стояв у пітьмі в коридорі й держався за клямку; крізь мутне шкло дверей у кімнаті, де зібрався просвітній гурток, виднілися, як квітки в саду, жіночі вбрання, іскрами блищали при огні гудзики на формених мундирах у чоловіків. Часто і дзвінко билось у Вови серце.
"Ну і вернусь!.. Яке кому діло!" — мигтіла у нього спокуслива думка, а всередині у його щось рішуче протестувало проти такої малодушності, і, набравшись духу, потяг він за клямку двері.
Закрутилося, заблищало усе перед очима; Вова став на порозі як прикований і не міг придумати, куди йому йти і що робити. На щастя його, на виручку підвернувся батюшка. Він, узявши за руку Вову, повів між люди знакомити.
Соромлячись та червоніючи, вклонявся Вова новим своїм знакомим і в той же час наглядав собі по кутках безпечне місце. Наглядівши там вільний стілець, він поспішав до його добратися і з полегкістю зітхнув, коли сів на йому.
"Тут буде спокійніше",— подумав він собі і став кругом роздивлятися. Не встиг він іще опам’ятатися, як помітив, що якась червонощока пані, що сиділа найближче до його, дивилася йому в лице й щось казала. Вова бачив, що то до його була мова, та що саме вона казала — не почув. Спитав.
— Я кажу,— виразно вирізувала кожне слово пані,— що недавно тут був...
Далі Вова за гомоном ізнов не почув, хоч слухав не тільки ушима, а навіть очима й усім своїм тілом. Ще раз перепитати йому здалося неучтивим, і подумавши, що на слова пані, може, можна й не одповідати, спустив очі й заспокоївся. Пані, чекаючи, не зводила з його очей.
Вова глянув на неї, зчервонів і одвернувся.
"І чого вона витріщилась на мене, чого не бачила?" — подумав він і рішив зовсім на неї не дивитися.
Переждавши яку годину, Вова знов глянув на пані; тепер вона вже не дивилася на його, а, прихилившись до відомої Вові чорноокої панночки, що тепер сиділа поруч з нею, щось на ухо казала їй. Панночка слухала, дивилася на Вову й осміхалась. Вова закліпав очима й одвернувсь.
Кругом гомоніли, вешталися, лагодилися до чогось. Деякі топтались коло чарівного ліхтаря, інші пробували грамофон, перебирали книжечки; усі вешталися, сміялись, голосно про щось сперечались, тільки Вова не мав собі ніякої роботи й мовчки сидів в захисному куточку. Сидів він і почував, що його діло прогорає, а як його направити — він не міг добрати способу. Сидить, спустивши голову, думає... Глянув перед собою — і його серце похололо: та сама панночка з чарівними очима прямо йшла на його, дивилася йому в лице й привітно усміхалась. Вова закам’янів.
Панна, певне, взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.
— Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? — щиро промовила вона до Вови.
— Чого ж... ні, не скучно,— одповідає той,— мені... саме добре.
— Бо що ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як інші? — допитувалась дівчина.
"Ну що я їй маю казати?" — подумав собі Вова. Полум’я вдарило йому в лице.
— Я подивлюся перше, як інші роблять,— таке чи щось підхоже до цього одмовив він — якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу, й зачервонілась теж.
— А ви будьте веселіший, бо так же скучно сидіти,— закінчила вона і, трохи засоромлена невдачею, встала й оді-йшла од Вови.
Вові стало навіть шкода дівчини.
"Сердешненька,— думалось йому,— мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись". Проте все ж стало йому вільніш дихатися.
"Ну,— думав Вова,— тепер — шабаш! Коли б уже хоч ніхто не зачіпав мене".
Та не скінчилися на цьому муки Вовині: незабавом перед ним зринув, як із землі виріс, угудзяний джигунець, [12] якийсь акцизний чиновник; [13] він виразною, ясною мовою зарізав Вову вкрай.
— І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка,— вичитував він.— Адже ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.
Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.
Уші, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. "І як же він одчитав мене, сучий син,— думав він,— немов у парні віником випарив!"
І довго ще не переставало палахкотіти його лице.
Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб легко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений, гомін селянської юрби.
Поволікся за ними й Вова.
Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.
На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набиратися сміливості. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Волошки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1123 | Степан Васильченко | Волошки | Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається синє боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев’яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.
Пізно вже, а їй не спиться. Вовтузиться, розкривається, тоненькі рученята за голову закидає, водить розплющеними очима по хатній прозорій темряві і щось вимарює собі. То соромливо всміхається, то мрійно зведе перед собою засмучені очі й шепоче щось губами. Відразу здерла з себе ряднину, проворненько схопилася й побігла до столу. Схилилася над волошками і стала квітку до квітки чепурненько складати в букет. Далі пішла до дверей, заторохтіла горщиками, водою заплюскотіла.
Мати на полу перестала сопти, підвела з подушки голову.
— Що ти там пораєшся? — промовила вона хрипко.
— Та нічого... спіть собі! — тихо одмовила дівчинка.
— Вечеряти вдруге збираєшся, чи що? — допитувалась мати.
— Та нічого — кажу ж вам! — нетерпляче заспокоювала її дівчинка.— Волошки поставила в воду, щоб не зів’яли до ранку,— сказала спокійно далі.
Мати позіхнула.
— Возиться з ними, немов справді з чим путнім. Спала б краще.
Устина мовчала.
— Що ж, хоч десять копійок дасть тобі за них? — ліниво спитала мати, протираючи рукою очі.
— А... одчепіться! — здвигнула плечем Устина.— Вам усе б тільки гроші та гроші!..
— А що ж — хіба ото даром стільки лазила та ячмінь толочила! Хоч він твій учитель, та за те ж йому гроші платять... Хай і він платить.
— Не ваше діло! — грубо одрізала дівчина.
— Ну, ну! Ти не дуже мені... а то будуть у помийниці твої волошки! — посварилася мати.
— Аякже...— спокійно одмовила Устина.
Мати замовкла, голосно позіхнула й повернулася до стіни. В хаті знову стихло. Устина принесла й виставила на вікні проти місяця глек з волошками, потім пішла й лягла. Поклавши щоку на долоню, вона боком дивилася на вікно.
Сині волошки проти місяця ще більше синіли, затуляючи собою мало не все вікно. Волохата тінь од їх упала на стіл. Немов аж потемнішало в хаті од їх, покращало... А за ними видко через вікно місяць у далекому небі; до його боязко крадуться волохаті з білими крайками хмаринки, немов рибки на огонь плинуть...
Очі склепаються...
— А-ги!.. Держи!.. Лови!..— зчинився галас під хатою. Затюкали, заверещали, ногами затупотіли. Затріщав тин на городі, щось шугнуло в гудину, зашуміло зеленням і бігло до дверей. За ним — свист, регіт...Дивіться також
Степан Васильченко — Під святий гомін
Степан Васильченко — Мороз
Степан Васильченко — Осінній ескіз
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Устина кинулася, як метіль, до вікна.
— Мамо! Мамо! — швиденько, крізь сльози, стала вона будити матір.— Мамо! Ось просніться!
— А що там? — жахнулася зо сну мати.
— Не чуєте?.. Здається, знову парубки впіймали Мари-ню! — з болем промовила Устина й заплакала.
Заторигало щось сінешніми дверима — сильно, нетерпляче.
Мати зірвалася з постелі і в сорочці, з розпущеною косою, як молода, метнулася в сіни.
Заторохтів засов, зарипіли двері, потім знову хряснули, зачинились. Знову грюкнув засов, аж завищав. Схлипуючи й важко дихаючи, в хату вбігла дівчина, розпатлана, розхристана; спідниця зсунулася із стану й волочилась по долівці, крізь розпанаханий рукав сорочки світить голе тіло. Слідом за нею — мати. Під хатою загомоніли парубочі голоси... регіт, непотрібні слова... Щось скілько разів торигнуло дверима. І мати й дочка видерлись на піл, рядком прищулились до вікна, пильно і мовчки вдивлялися на двір. Устя стояла в кутку коло печі, ламала руки й тремтіла. В хаті — немов вимерли всі... Гомін з-під хати одходив далі, тихішав, потім зовсім не стало його чути. Тоді обидві злізли з полу.
— А, бодай ви головою понакладали, бузовіри прокляті, анахтеми, погибелі на вас немає! — почала клясти мати, звертаючись до вікна.
Мариня тим часом поправляла косу, одежу на собі.
— Побили? — звернулась до неї мати.
— Не били. Спідницю, здається, розірвали. Насилу вирвалась: хотіли, мугиряки, косу одрізати,— вже спокійно розповідала Мариня.
— Коли б таки остригли, коли б дав бог! — промовила Устина, зціплюючи рученята.— Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити...
Сльози знову забриніли в її голосі.
— А тобі яке діло? — злісно звернулась до неї сестра.— Ти краща, то й мовчи. Побачимо, що з тебе ще вийде! — додала вона, розв’язуючи зубами узол у подолі сорочки.
— Через тебе, ледацюго, може, й мене люди заплюють. Скажуть: одного батька діти, то й робитимуть однаково... Бодай тебе саму під шум понесло, як ти мою долю живцем у воді топиш!..
— І що воно шкабарчить там, вилупок! — розсердилася мати.— Ходить по хатах, слухає, де хто що плеще язиком, та й собі тієї ж...
— А то що — ви мене добру навчите? — перебила її Устина.— Годі вже: довели он одну до розуму. Навчали вас покійний тато, та мало: треба було бити, треба було катувати, духу з вас прислухаючись! — Оченята огнем загорілись,
— Цить! Довго ще ти будеш? — грізно крикнула на неї мати.— Шкуру на тобі спущу! — подивилась грізними, злими очима.— Бач, яка стара зробилася! Спать іди!
Устя схилилась на стіл і замовкла. Мати з Маринею, нахиляючись до вікна, лічили срібні гроші, що вив’язала Мариня з подолу сорочки. Мова материна стала тихенька й ласкава.
Устина зітхнула й притихла.
Мати й дочка уляглися поруч на полу й тихо зашепотіли про щось між собою.
Мати підвела голову і повернулась до Усті.
— Лягай спати — чого манячиш, як привид?
Устя мовчала. Може, й не чула. На полу зашепотіли ще тихіше. Мариня розказувала матері, видимо, щось веселе — часом обидві сміялися, уткнувшись у подушку. Устина задумалась. Суворо насуплені її оченята почали прояснятися знову. Думкою полинула вона з рідної хати. І мріється їй: в клас ввіходить він — той, хто ніколи не виходить у неї з голови, вчитель. Милий, знакомий голос, добре зучена хода... школярі лекцій не знають, і він стає смутний... Ось він виходить на перемінку. Тоді встане одна дівчинка — худенька, в ластовиннячках, в убогій спідничині,— дожене його і соромливо подасть пучок синіх волошок. То вона, Устина. Він і осміхнеться, подякує... Він же так любить їх, бо сама вона бачила, як цілий день носив він у петельці дві квіточки. Подумає: і в драному дівчина, й учиться не дуже добре, а, мабуть, любить мене більше за всіх...
"А як довідається, що сестра моя — Мариня?..— В Усті похололо на серці,— ух, як соромно буде, як боляче! — Міцно заплющила очі й закусила губу; стало гаряче в щоки, в уха. — Господи, зроби так, щоб він не довідався про це ніколи, ніколи!.." — подумала вона.
"А як дознається?.. Ну що ж,— я тоді розкажу йому по правді все, все...— Устина обгорнула рукою волошки, схилилась, і сльозинка викотилася у неї з очей. Задумалася й потім зразу кинулась.— Мариня теж згадує щось про вчителя... Яке їй діло до його?!" — прищулилась, прислухалась... Щось стукнуло в голову, огонь пішов по тілі, і вона миттю зірвалася з місця.
— Брешеш, брешеш, паплюго! — крикнула вона на всю хату.— Хіба я не знаю, де ти була?.. Ти з прикажчиками в якономії по бур’янах таскалась, а вчитель тебе на поріг не пустить!
Мати й дочка обірвали розмову.
— Чого ти репетуєш, дурна! — обізвалася мати.— Ну, зайшла до вчителя, книжечки почитати, та хіба це що?.. Тобі ж завтра рано до школи йти — лягай спати,— ласкаво додала вона,— а завтра встанеш раненько та наламаєш ще на городі бузочку вчителеві.
Устя душею почула страшну для неї правду. Почуття сорому, якого не вимовити словами, немов полум’ям опалило всю її душу, і дівчині хотілося завищати од болю. "А як же мені в школу тепер, як у вічі дивитися?" — промайнула думка. Навіть острах узяв дівчину перед цим. "Ні, ні... нізащо в світі... Ніколи очі мої більш не бачитимуть його... Буде йти улицею — за тин сховаюся, городами обійду",— зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що зв’язувало її з школою і з учителем. Тоді тільки став проходити той острах перед невимовним соромом — соромом за себе, за вчителя, за сестру, що несподіваною бурею пролетів по дитячій душі...
Затихло в хаті. Мати й дочка давно сплять, висвистуючи наперебій, немов у сопілки. Місяць зайшов десь за хату, і в хаті притемніло. Устина зв’язує в узлик свої сорочки, спідниці, всяке збіжжя. Завтра, як зійде сонце, вона піде з свого села,— туди, де немає ні матері, ні вчителя, ні Марині, піде на хутори шукати собі наймів.
"Буду робить, буду годить, то і в чужих людей не загину",— думає вона, і личко її стає поважне, суворе.
Глянула на вікно, де стояли волошки: з такою охотою перед заходом сонця по одній квіточці зривала вона ці синенькі волошки, вишукуючи найкращі, найповніші з них,— тепер стоять далекі, нікому не потрібні...
Вийняла з води й недбайливо шпурнула до порога.
1911 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Голод | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1143 | Степан Васильченко | Голод | Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан — Віз. [28]
Пізно.
...Трухлява веранда, абияк затулена рядном,— сцена. Зала — весь шкільний двір. Людей — мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.
А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом — гармошка, а над усім — азартна, безупинна, голосна сварка.
Десь у дворі застогнало з нудьги:
— Та починайте, бо вже ж пізно!
За ним з усіх кінців однодушне обурення:
— Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!
— Починайте, бо вже люди поснули!
На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом.
— Чуєте чи ні?
Із-за рядна швидко висовується рука:
"Дзелень-дзелень".
Регіт:
— Которий уже це раз: п’ятий чи шостий?
Покірно втихають...
— А за віщо вони завелись там?
Хтось через плече:
— За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає...
— І кажіть же ви: чорт ї не взяв його...
Слово-друге про Марка.
А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир.
Сміються.
— Та й не кається, знову за своє!
— Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю — додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.
Хтось голосно позіхнув:
— Оце актьор! Такого актьора...
Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.
— Стійте! Здається, таки починають.
— Сла-ава богу, дождалися!..
Двір прокидається — радість, гомін, давкотня.
— Тихше, тихше! Посідайте!
Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! — один одного.
— Посідайте, каменем би ви сіли!
Вщухли.
Жовто світить на сцені злиденний каганець...
Тихо. Ждуть — не чуть.
— Та там же, здається, нікого й немає,— розчарований голос.
Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:
— Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить.
Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають — мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі — круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг.Дивіться також
Степан Васильченко — На хуторі
Степан Васильченко — З дитячих вражень
Степан Васильченко — В хуртовину
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.
Із-за куліс здавлений голос:
— Тихше, ти, бугай!
Притих.
Двір німіє.
Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:
— Ти шкандалу хочеш? Кажи — ти хочеш шкандалу?
З публіки роздражнено:
— Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи...
Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:
— Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!
— Побачимо!
Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.
Хтось злякано:
— Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..
Пройшла тривога. Зашепотіли.
— Ну, це вже знову почнеться...— хтось безнадійно махнув рукою.
Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.
Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях — розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:
— Уступись, тобі кажу.
Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.
Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.
— Зійди геть!
Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:
— Дядько Митро! Сюди!
— Іди звідціля геть! — погрозливо казав похмурий бородатий батько.— Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!
Несподівано сварка перелітає в публіку — загули, залящали, заторохтіли — приятелі, матері, діти:
— Геть Марка, хай грає Терешко!
— Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!
— Марко — крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську — Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...
— Скинуть його, хай інший порядкує!
Діти:
— На галасування!
— Скинуть, скинуть!
Марко гримить:
— Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...
— Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!
Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі — і з розгону — головою Марка в живіт.
Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.
— Дядьку Митро! Дядьку Митро! — одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.
В гурті:
— От, хай бог боронить: ще повбиваються...
— Завісу! Завісу!
— Дядьку Митро! — кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.— Дядьку...
Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
— Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! — і — вітром назад...
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу — став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.
Все завмерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...
Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
— Го-го-го...— ревом покотилось по двору.
Другий!
— Га-га-га...— дужче.
Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.
Гвалт, лемент...
— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос.— Це вони так приставляють чи це справді?
— Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
— Завісу!..
...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! — Далі до людей: — Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна — це старий режим!
Загуло:
— Годі вже! Чули!
Свист.
...Перешуміло, перегриміло, стихло...
Хтось позіхаючи:
— Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?
— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
— Ох-хо-хо-хо! — Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
— Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,— кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]
[28] — Віз — народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.
[29] — ...у горидуба граючи... — народна гра (відповідає рос. горелки). |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Гості | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1145 | Степан Васильченко | Гості | На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий — з волами, з козами, з краму усякого горами, з вина червоного водоспадами. Проти нього, на пригорі, поміж старих сосен палає в малиновому пожарі дача, коло дачі, вихльоскуючи нетерпляче батогами, стоять візники, на веранді, притьмарена рожевою млою, мов у повітрі, прозора картина:
Гості...
Легенька одіж на них, як цвіт, горить в огні і не згорає, в молодих очах у них одлискують мальовані озера, і самі вони, учні й учениці художньої студії, видаються тут посланцями з невідомого вирію-краю. Поміж ними, всередині — мальовнича пара:
Дід...
Темне обличчя дідове проти заходу сонця позолочене, срібні його вуса мов у огні пригоріли, орлячі очі одблискують, як огненні стекла, глибоко в очах мріє із сивої давнини далекий сон. Коло діда хмелем в’ється білокучерява студійка з невгасимою печаттю юності на смуглявих щоках. Горить.
Як червоний піон у зільнику. Над ними віє весняним садом, пташиним гамом, п’яним чаром молодощів.
А до веранди зіходилась уже знакома аудиторія,— одно за одним, несучи в червону імлу солом’яні брилі, зелені очіпки, сорочки селянського полотна, засмажені святкові обличчя і тихий вечірній жар у очах, виходив зразу од роботи прощатись із гостями співучий дідовий рід: син, теж уже дід, невістка, онуки — хазяї дачі.
Ще не доходячи до веранди, вони тепло осміхались.
— Чи дід, чи й ні? Гляньте — коло якої примостились? — струною забринів голос невістки.
Син:
— Е, та ви дідові багато й не давайте, бо як уп’ються, то й співати не будуть.
З веранди грудні пестливі звуки, мов торкнув хто клавіші рояля:
— Не хоче дід чогось співати сьогодні, прохали, благали — ні співати, ні чарки пити не хоче.
В різні голоси заспівали родичі:
— О-о, діду, чого ж це ви?..
— Шкода, а ми оце саме налагодились слухати...
— І коли це було, щоб дід співати не хотіли?
— Діду!.. Ну ж бо...
Заохочуючи діда, молодиця заграла очима й стиха повела голосом:
Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості...
Дід глибоко зітхнув, рішуче хитнув головою:
— Ні.
Син пильно подивився на нього, і тінь пробігла по його обличчю.
— Ну, коли не хочуть, то й не силуйте. Вони у нас не прохані... Це щось їм...
Зітхнув.
— Дев’яносто без трьох! — похитав він головою.— З заліза нехай буде людина, і та перегорить!
Гості одразу звернули, очі на діда: ніхто цього не думав — на вигляд дідові шістдесят, може, й п’ять.
Дід одхилив голову, мов не про нього.
Одспівав своє дід...
Замість дідової пісні забриніла тиха музика вечірньої, не першої про дідові літа розмови:Дивіться також
Степан Васильченко — Чайка
Степан Васильченко — Далека розлука
Степан Васильченко — Жаль
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Не було й близько такого співака, як дід, та, мабуть, скоро й не буде. Торік приїздив сюди на дачу один професор, то казав, що є десь якийсь артист,— і співає, як наш дід, і похожий на діда — то оце, мабуть, їх двоє тільки і є таких на світі.
Наспівався за свій вік, нагулявся. Одспівав панщину, чумакував — співав, п’ятнадцять років, співаючи, по забродах бурлакував... Робив тяжко, ну вже, було, як і загуляє! Може, чули — є така пісня: "Пропив воли, пропив вози",— так ото, мабуть, про нашого діда і пісню ту складено.
Музика смутної мови на хвилину змовкає, і невістка спиняє на дідові очі, повні жалю й любові:
— Діду, це ми про вас!
Дід — як і не чує. Як пара голубів, старий з кучерявою буркотають про щось про своє. Дівчина уперто чогось липнула до діда, поблискуючи в молодому захваті очима, в чарку йому наливала, щось дідові шепотіла, мов чаклувала, і дід паленів, як залізо в горні, хвилювався... Сердито од коней гукали візники:
— Гей, ніч уже заходить!
Тільки швидше, тепліше заграла мова:
— І от дивіться ж ви: стільки жили на світі, а ще не хочуть умирати, ще розпитують, де те в світі таке зілля, що літа старому вертають, ще до молодих горнуться... Та боязкі стали та неймовірні: ви, кажуть, хочете мене...
Аж ось одразу хитнулась од діда дідова сусідка, червона, радісна й сполохана, хитнулась, як од того полум’я, що, довго дувши, таки його роздмухала.
Червоний, як перець, дід розгорнув вуса, кашлянув — і мов разом забринів пучок струн.
Розмова увірвалась одразу, розвіялась; мов силоміць усіх хтось за плечі повернув до діда. З жадібними очима ближче до веранди швидко потупотів дідовий рід.
— Будуть співати!
Ще не вхопили мотиву, ще не дочулися слів, як затремтіло щось у дідовому голосі, мов дороге скло під далекий грім, і десь уже із-за скелі невідомої, стрепенувши крилами, полинули довгою низкою дев’яносто без трьох дідових орлів...
Із-за гори кам’яної
Орли вилітали...
Не зазнала я розкошів —
Вже літа минають...
Ніби запашним вітром подуло од тих далеких літ... Димом на зелені ліси пішов смуток, вишневим жалем засяяла на заході хмара, на порубі поміж кущами журно захитались, закуріли надвечірні мальовані тіні, сині, рожеві, фіолетові, золотисті, хитались, зітхали: "Літа минають, вже літа минають..."
Важко дихає дід — трудно йому. Перелетів гору, на другу духу набирає, на вищу.
Метнув чубом, як крилами...
І вже десь у преславній Одесі по ринку, прогулявши без просипу не один день і ніч не одну, поміж возами, поміж базарного люду, гукає дід до своїх хлопців, до забродців приказ:
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та поїдем доганяти...
Літа...
Несподівано спіткнувсь дід чогось на цьому слові, мов водою те слово захлинуло дідові в горлі.
Нахмурив брови дід, блимає сердито очима, щось бубонить...
Ніздрі роздуваються, дихає важко, гаряче.
Заніміли всі, чекають.
Знову вишнево засяяли очі, знову замріли в очах базари:
...Та й поїдем доганяти...
Низько, до самого столу схилив дід сиву голову.
Стало тихо.
Зглибока, тремтяче зітхнув дідовий син:
— Ні, вже, мабуть, не співати дідові...
Хтось щиро, стиха, з болем:
— Який же жаль!
Мовчки, тихо, суворо під’їжджали до веранди візники... А з дідом одразу щось непевне: застогнав дід, зубами скрипнув, в один бік метнувся, в другий — незчулися, як ухопив обіруч руку своєї молодої сусідки.
— Діду! Тату! — в кілька голосів разом крикнув сполоханий дідовий рід.
А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.
— Оце дід! — здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.
Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.
Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.
І стоїть уже дід — молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.
Виляски, сміх, гамір...
Озирнувся дід — і обмарило його: приверзлося на мить — літа вертаються.
І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:
— Коли так, та коли так же...
Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...
— Музиків!
Сміються.
Коли надумав дід — пізно.
Слухає — шумлять уже молодим вітром:
— Час їхать.
— Їхать! Їхать!..
— Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!
І вже на возах...
Стрепенувся дід, задихався, до коней:
— Не пущу!
Син хапається за голову:
— Це вже буде мороки з дідом.
Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.
В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:
— Стійте, кажу вам!
Візники — по конях, гості — за шапки, тільки шапками помахали...
Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..
І погаснув недовгий дідовий сон.
І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...
Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:
— Ви хто такі?
В очах і в голосі зростає тривога:
— Стій! Куди це ви мене тягнете?
Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:
— Де це горить?
На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.
— Що це горить, питаю?
— Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще — то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.
— Ой, брешете.— Дід — гарячий увесь, тремтить...
Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід — не мають вони до старого жалю — сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.
Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:
— В огонь діда! Спалить діда!..
А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:
Ой догнали літа мої
На калиновім мості...
І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям — молодощами. Зелено палали сосни.
* * *
Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима — мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.
В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник — постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: "Не бачили, не чули — не їхали мої літа?" — "Які ж твої літа?" — "Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними — як громи гриміли".— "Еге, чоловіче,— і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними".
І потьмарився в тонах зелено-оксамитових тихий ліс.
Над лісом загорілась срібна сережка, засвітивши золоте паутиння межи гіллям старої сосни. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Гріх | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1128 | Степан Васильченко | Гріх | Настя Григоровна, погасивши огонь, хотіла вже лягати в постіль, коли її немов торкнуло щось: здалося — чогось іще не зробила. Стала посеред кімнати, взялася за голову, пригадує. Сама в кімнаті, а очі блукають за вікном.
А там одмінилося все, що й не впізнати: де стояв удень хутір, тепер чорніють самі скелі з мороку; під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник. Мріє темний степ через шлях, а по йому гонять одна одну нічні тіні. У вікно товпиться темне віття: ще недавнечко бриніли там голі парості,— незчулася, коли це так густо зрясились вони цвітом та листом. Летить весна, як крилами...
Не ті думки йдуть Насті в голову, не пригадає.
А ніч зайшла темна, зоряна, в травах та в квітках купається.
Настя одчинила двері, зазирнула в клас: може, там який непорядок.
З класу подуло свіжим холодком — сьогодні мили мостини. Обійшла помацки ряди парт, обдивилась усе, що можна. Стіл сукном застелено, картини вквітчано, як на зелених святах,— усе, здається, як слід: проте щось непокоїть.
Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали — все чепурненько поскладано на столі. По стінах малюнків та фотографій — рідко; подекуди вирізуються тільки з тінів суворі голови якихось отців. Каламарчики та коробочки з дівочими чарами, томики віршів та романів, дзеркальце в квітках — усе кудись спливло з маленького столика, а на їх місці темніла тепер гора шкільних книжок. У кімнаті віє чернечим спокоєм.
"Мабуть, мені так здалось",— подумала Настя. Поклалася в ліжко, похрестила подушку. Руки помостила під голову, водить очима по кімнаті.
Боязко чогось Насті. Так боязко, що аж у грудях холоне.
"І чого мені боятися! — розважає себе Настя.— Хлопці в мене вишколені, інспектор..." Настя задумалась,— він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.
Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона — дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з "званням" дадуть земську школу.
Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...
І страхи знову починають ворушитись у Насті.
Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав — нівроку, ще й за підборіддя подержав,— а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,— підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.Дивіться також
Степан Васильченко — Віконце
Степан Васильченко — Широкий шлях
Степан Васильченко — Приблуда
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Охо-хо!..— зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.
Звізда ясна возсіяла...-
прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.
"ІЦо буде, то й буде, а тепер — спать!" — і почала вкриватись.
Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. "Лю-лю-лю!" — причулась рулада й урвалась.
Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.
"Бач, чого забула,— само прийшло в голову Насті,— забула лампадку засвітити".
І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.
"Хай уже так,— думає Настя,— а тепер..."
І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.
Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.
Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, — страх як легенько!
"Побіжу!"
Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.
"Може б, я й полетіла?" — спадає Насті на думку.
Озирнулась — ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.
"Фрр..." — плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.
"Чи не диво! — радіє Настя.— А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще..."
Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.
Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик — всилу здержує.
"Ану — вниз: чи не вб’юся?"
Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її — легенько полинула над травою. Махнула скілько разів — знову над самими верхами верб.
"От, коли б знали люди, що можна так..." — радіє Настя.
Зірвалась з гілки зозуля.
"Ану я впіймаю цю зозулю",— думає.
Зозуля на вербу — й Настя на вербу, зозуля з верби на калину — Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.
Зеленіє діброва проти сонця.
Зозуля — між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.
Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...
"Шурх-шурх, шурх-шурх" — черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.
"Де ж би вона сховалася? — бідкається Настя.— Хіба чи не за отим кущем?" — сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.
"Ку-ку!" — визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.
"Моя годинонько! — зраділа Настя.— Як він тут?"
А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.
"А коли ж то ми вже бачилися з вами!" — простягає він до неї обидві руці.
Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось — тьох у грудях.
"Геть-геть! — сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.— Бо тут, мабуть, хтось є",— нишком шепнула йому.
"Кахи-кхи!" — басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.
І похмарніло відразу все, осмутніло...
І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.
Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.
"А, бодай тобі добра не було!" — промовив з жалю, полинув і розтанув, як хмарина.
"Гав-гав-гав!" — залящало десь поблизу Герасимове сто-рожеве щеня. Далі опукою вискочило із-за кущів та так і вп’ялося інспекторові в литку.
"Це ж буде рахуба, як порве! — вдарилась Настя об поли.— Жучок! — кинулася вона його одгонити.— Жучок! Жу..."
Прокинулась,— у дворі, помалу затихаючи, гарчить іще Жучок.
Не вспіла щось подумати, як силоміць потягнуло її знову кудись. Вже крізь сон чує, як влетіло щось у вікно, снує по кімнаті й гуде.
...Вона по цей бік, Петро по той. Посередині плине кудись крутими берегами блакитна вода, леліє... Вітрець гонить хвилю, очеретом гойдає. Заходить сонце, палає небо, червоніють проти його дрібненькі мережані брижі на воді.
"Іди, йди! — проганяє вона Петра.— Йди!"
А йому так не хочеться: ступить раз-два та й спиниться, жалібно так очима благає.
"Не мнися, йди! — одгонить його без жалю Настя.— Бачиш, який ото селезень по воді плаває".
"Ну то й що, як селезень?" — питає Петро.
"Еге... що!" — одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі — пуць у воду — уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.
Настя зирк — та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.
"Бач — що?" — одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.
"Що це він?" — дивується собі Настя.
Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:
Хмизом-низом,
Під дровами,-
підспівує й підморгує.
"Еге! — подумала Настя.— А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав".
А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. "Так ось який він! — думає Настя.— Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж..."
"Ж-ж-ж..." — загув він над самим її ухом.
Настя набралася духу:
"Геть!.."
Кинулась у холодному поті.
— Та й що це зо мною діється,— вже розсердилась на когось Настя,— завтра екзамен, а воно таке верзеться — тьфу! — Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.
* * *
"Я вам, я вас, та я ж вас!.." — тупотить ногами інспектор.
Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як — Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.
"Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?" — визвірився інспектор.
"Я... він... я не знаю, де він узявся",— виправдується Настя.
"Не знає... вона не знає",— уїдливо звернувся інспектор до комісії.
Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.
"Ну, а отой ваш бриль, як решето,— хто одніс до писарки переховати, поки я тут? — встромив на Настю гострі очі інспектор.— Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?"
Бачить Настя: все знає! — тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.
"А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,— що ви подумали тоді?" — зашипів їй в самі очі.
Кров прилинула Насті до лиця.
"Ану — скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,— повернувсь він до комісії,— а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?"
Комісія зітхнула й покивала головами.
"Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,— щиро, як батькові, признається вона.— Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки..." А сама плаче-плаче.
"Ну глядіть же мені,— пом’якшав інспектор,— щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!" — звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]
"Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч",— думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.
* * *
А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Далека розлука | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1106 | Степан Васильченко | Далека розлука | Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися — всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:
— Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.
Його почали розважати:
— Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.
Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:
— Нащо вони ото так кажуть?
— Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.
Я того не забув і колись упалив таке.
Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.
— Куди це ти летиш спозаранку? — кажуть мені мама.— Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.
А я на порозі:
— Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Де такі ятки?.. | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1104 | Степан Васильченко | Де такі ятки?.. | Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов’язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,— тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
— Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
— Годі, Матвійку,— вже кажуть йому з серцем,— бо як будеш жартувати, то мама вмре.
— То що? Хай умирають,— озивається Матвійко.
— А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
— Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:
— Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
— І на базарі немає?
— Немає, сину.
— І на ярмарку?
— І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
— Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Дзвін | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1100 | Степан Васильченко | Дзвін | Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. 3 нею приїздив і хто-небудь із її дітей — або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка — Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо уподобали ми Наталку, росляву гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.
Забігла ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим, "журавля" танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, нагомоніла повну хату, знялась, кудись інше побігла.
Почали говорити про неї.
— Ну й дівчина — правдива Наталка Полтавка,— казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті,— як скаже, та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.
— Це, мабуть, та дівчина,— додає наш дід,— що про неї в пісні співають:
Як заговорить, як у дзвін задзвонить.
А як засміється,— Дунай розіллється.
Один так скаже, другий інакше — всі Наталку хвалять.
Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.
Сиджу собі та й думаю: "А давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене",— та й почав язиком видзвонювати:
Бом-дзелень...
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень...
Дзвоню та й дзвоню, а нащо — ніхто й не допитується.
Коли ось мама як не гримне на мене сердито:
— Чуєш ти, дзвонарю, не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!
Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав. "Бач,— думаю,— яка правда на світі: коли Наталка дзвонила — її хвалять, а як я — то ще й губи мені натіпати хочуть". |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Добрі очі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1105 | Степан Васильченко | Добрі очі | На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі — кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкиув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
— Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
— Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! — божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
— Хоч би ж ти не божився вже даром,— каже йому бабуся,— дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
— Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? — соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
— Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
— От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
— То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Дома | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1127 | Степан Васильченко | Дома | Помалу скриплять вервечки...
Ай нуй-нуй-но, котино,
Засни, мала дитино...
В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.
Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.
Дивно в хаті — і чудно, й радісно.
Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.
А радісно, що в хаті у їх — як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки — все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки...
— Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки! — розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.— Летять зірки — жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...
— Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,— обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.
— Петько! — перекинувся догори на подушці Коля.— А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?
Петько трохи помовчав.
— Таку заженуть! — поважно одмовив він.— Наша мама була ніжна, так її й загнали.
— Яка — ніжна? — здивувався Коля.
— Така... біла.
— Така, як гуска?
— Дурний! — пояснив Петько.— Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,— добавив він, зітхнувши.
— Бо в дяді Михайла волів немає?
— Воли дядько купить,— кивнув головою Петько,— у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.
— А що, а...— хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк.
В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки:
Ай нуй-нуй-нуй, коточок...
Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.
Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.
Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком.Дивіться також
Степан Васильченко — Увечері
Степан Васильченко — Приблуда
Степан Васильченко — Осінь...
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Цить, Петько! — потайки шепоче йому.— Бо отам ходить злодій. Кричить — чуйте, кури, чуйте, гуси...
— Мовчи,— спинив його Петько,— ось скоро паску привезуть.— Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.
— Йди, Колю, будемо виглядати!
Коля подибав до його.
Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.
— Он бач, Колю,— показував Петько на купку зірок у небі,— ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.
— Де, де? — приглядається Коля.
— А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш?
— Петько, то наша мама! — зрадів Коля.
— Ні, то тільки зірки.
— Ні, то мама! — завіряв Коля.
Петько замовк.
— Кажи, Петько, то мама? — допитувався Коля й лагодився вже заплакати.
— Ну, годі, не плач, то мама,— погодився Петько.
Коля засміявся.
— То її бозя послав води брати до колодязя?..
— Еге,— кивнув головою Петько.
— Вона прийде через поле до нас?
— Не прийде, Колю.
— Ні, прийде!
— Вона нас не бачить.
— А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! — крикнув Коля, піднявши очі в небо.
— Не кричи, Колю! — спинив його Петько.— Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,— Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: — Мамо, йдіть сюди!
— Мамо, йдіть сюди! — ще тихше казав за ним Коля.
— Це ми, Петя й Коля...
— ...Петя й Коля,— оддавалося, як тихий шелест листу.
І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо — їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно...
— Ідіть-ідіть! — голосніше кликали хлопці.— Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..
— І б’є... Мамо! — заплакав одразу Коля.
А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.
Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.
А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.
Хлопці почули.
— Мамо! — з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.
В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.
— Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей.
Хлопці держалися за його поли й мовчали.
— Мама... не йде,— промовив Коля й схлипнув.
Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.
— Не йде? Ото горенько,— промовив він щиро.— Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,— і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.
А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.
Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядьо все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.
А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.
1912 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Дощ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1129 | Степан Васильченко | Дощ | (Мініатюра)
Тихо, й нудно, і спека пекельна...
Нікуди вже далі — ось-ось має щось трапитись.
І десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім.
Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась, самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита.
Щось насувало грізне.
Потемніло, завітрило, закрутила курява.
Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.
Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувавсь гук над хмарами по широких небесних просторах.
А з-під тієї тарахкотні тихо сіявся на прив’яле листя, на присмажені трави й хліба, як із-під каміння у млині борошно на кіш, дрібний, як роса холодний, дощ.
Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись, ковтала воду сухая земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.
Вип’яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце...
Хмара сіяла й сіяла,— щедро, не жалуючи.
У землянці коло вікна сиділо трійко дітей — старша дівчинка й двоє малих хлопчиків. У хатині й завжди буває темно: перед віконцями дуби стіною та буйні, високі стебла квіток; а тепер дітям здавалось, що вже вечір і що зараз прийде мати.
Дала їм мати хліба й на сніданок, і на обід. Давно вже й поснідали, і пообідали й, позбиравши ошимки, пополуднали та й знову їсти захотіли. Треба, щоб уже вечір був.
Більшим боязко, а малому байдуже — плаче, просить їсти та маму гукає.
Темно, аж сумно...
І відразу щось розтяло хмару і мовчки нахваляється на когось огняною лозиною.
Тихий задуманий блиск тремтить по темних стінах, на миснику й на іконах.
"Гур-гур..." — торохнуло й покотилось щось над хатою. Дзвенять шибки, посуд на суднику, на воднику у сінях відра.
— Хліба! — тоненько скиглить дитина.
— Цить! — тихо, потайки шепоче йому сестра й пучкою показує у вікно:— Он бозя золотою різкою свариться, каже: ну-ну! ось я тобі дам хліба!
Широко одкриває дитина очиці й затихає.
А кругом знову темно. Тільки дощ сіє й сіє на чиїсь лани.
...В напільне вікно почало видніти. Дивуються діти, думали — вже ніч, а воно знову дніє.
І знову синіє небо, а на йому золоте сонце — сипле скрізь гарячими, блискучими бризками. По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть.
Пишається проти сонця гай, увесь у блискучих краплях, як у дорогому намисті. Густішою стіною сплелося жито, що почало вже квітувати — пустило із себе дух свого цвіту.Дивіться також
Степан Васильченко — У панів
Степан Васильченко — З самого початку
Степан Васильченко — Вечеря
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Поміж його стеблами заясіли волошки, немов посвітились сині лампадки. Зажаріли голівки горицвіту, загула бджола. Високо під небом кигикнула чайка, блиснула срібним крилом.
Битим шляхом скриплять вози, лунає бадьорий гомін — люди вертаються з базару.
Веселий шлях: з одного боку дуби — як стіна, з другого — лавою буйні хліба. Здіймає чоловік шапку на возі, милується божими розкошами.
Із квітника од землянки вибігають на шлях три маленькі, обідрані, бідні примари. Вирядились на шляху, дожидають.
— Дядю, дайте гостинця! — тихо, боязко промовив хлопчик.
— Мовчи! — суворо насварилася на його дівчинка.— Стидно прохати: як похвалюсь мамі, то будеш знати!
І всі замовкли, тільки дивились на проїжджаючих пильними-пильними очима.
Проїхали, не помітили.
За возами, спираючись на костур, тюпає жвавенька бабуся.
Вирівнялись в рядок, склали на грудях руки, дожидають.
— Здрастуйте! — здоровкаються всі до бабусі й, як одно, низенько вклоняються.
Бабуся спинилась.
— Здорові, діточки, а чого ж це ви, голуб’ята, всі такі зелені?
Діти витерли рукавчатами носики й подивились на неї великими смутними очима: мовляв, хто ж його знає.
— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка убік показала очима.
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
— Гарні, любі діточки... а гостинчика немає, ластів’ята,— не купила.
Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно навчився ходити й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах... "Здра... здра..." — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй головку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням.
Пішла бабуся, а діти веселіше — пострибали під хату.
Посідали, дивляться на сонце, що чогось не хоче сьогодні заходити довго.
А десь за ланами гомонів, затихаючи, грім, немов той суворий тато, що навідався додому, нашумів, обмив своїм дітям залякані та заплакані лиця, обдарував усіх гостинцями й пішов собі, буркотаючи, геть, добрий і суворий, і все зеленіло, цвіло й осміхалося услід йому.
Тільки трійко дітей під землянкою тьмарили красу зеленого куточка, як три прив’ялі квітки, що забули виставити на дощ. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Жаль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1108 | Степан Васильченко | Жаль | Прийшла на село звістка з війська — вдовиного сина на війні вбито. І малі, й великі ходили до вдови слухати того листа. Казали, що той лист прийшов з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.
В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.
Збились ми гуртом коло стола, потихеньку читаємо.
— Читайте, хлопці, голосно,— прохали нас люди. Ми почали читати уголос.
Тільки почали читати, зразу виявилось, що лист писали товариші вдовиного сина. "Скиньмося, браття, по копійці та пошлемо лист до матері про її сина, про Івана",— такими словами починався той лист. Далі товариші писали про те, де його було вбито, як його ховали, як йому музики до гробу грали. Наостач була приписана якась пісенька, що здалася мені за весільну. До чого вона тут, я не знав.
Приходжу додому. Мама шиють сорочку, а бабуня мичку мичуть. Розказав я їм все, що в тому листі було написано, а кінця ніяк не пригадаю.
— Спершу писали,— кажу,— що його вбито, а вкінці про якесь весілля написали.
— Про яке весілля? — дивуються мама.— Ти щось не вчитав гаразд, сину.
— Ні, добре вчитав, пишуть про весілля,— завіряю.
А бабуся з припічка:
— Я ж уже знаю, яке то весілля. Може, отаке — ось послухайте...
Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився...
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку...
Я дуже був здивований: бабуся в одно слово проспівала те, що було в листі написано, ніби вона була там.
— Як то ви, бабусю, знаєте? — питаюся.
— А ти школяр та й цього не знаєш,— встидала мене бабуся.
— Нащо ж так кажуть, коли він убитий?
— На те ж і кажуть, що вбитий, чуєш же: що взяв собі паняночку, в полі земляночку, тобто в землю, в яму його поховали.
— Це, бач, так співають, щоб матері жалю більше завдавати,— пояснюють мама.
— А який же то жаль? — допитуюсь.
— От іще нездара: все який та який,— кропив’яний — отакий,— одказала мені мама.
Трохи згодом вона зітхнула й промовила:
— Так отак же... дождалася сердешна Власиха невістки.
Бачу: очі в мами запроменіли ясно-ясно, мов у них пекучі засвітились камінчики.
"О,— подумав я собі,— оце ж, мабуть, і є той жаль". |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | З дитячих вражень | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5074 | Степан Васильченко | З дитячих вражень | Іще тоді, коли не було мені й п'яти років, я добре вже знав, хто такий я. Бувало, здибає мене на вулиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руці й спитає.
— А ну — скажи, хто ти такий?
Я зразу вирівнювався, як москаль, та так і чесав:
— Козак містечка Ічні, Панас Йосипович Кірилець!
Тоді здавалось мені, що такими довгими словами сказав я про себе геть чисто все, і вже нема чого прибавляти більше. Одначе скоро виявилось, що я не все ще про себе знаю.
Був у мене о тій порі недалекий мій сусіда й немалий приятель Сашко. Його батьки мали в себе велику крамницю, одягалися по панському й їли булки, як я довідався, не тільки на Великдень або в велике свято, а кожний день.
Сашка зодягали теж не так, як мене: у нього були бархатинні штанці, або червона або блакитна сорочка, блискучі чобітки на ногах, а на голові червона з китицею шапочка; я ж ходив так, як і всі наші куткові хлопці.
Ех, цяцьки у нього ловкі були! Тільки не вмів він гратися з ними. Ну, а я вже було дам їм ради! Через те, мабуть, ми й товаришували з ним.
Проте не так то вже й зручно було мені з ним гратися: ні побігати з ним, ні поборотися, ні погратися до ладу. Ходили біля нього обережненько, мов біля скляного. Але хіба ж то можна в добрій гульні без того, щоб коли не штовхнути, або не повалити на землю? Ну, а тоді — біда! Сашко зразу одставить руки та так і зайдеться криком. Приходилось тоді тікати та переховуватися по гарбузиннях та бур'янах, бо додому, було, хоч не йди. Перепадало мені дома не раз за того Сашка. Був і до столу прив'язаний, і в комору запіраний — усього бувало.
Але після того ми хутко мирилися. Зійдемося, бувало, біля їх воріт, станемо щільно один проти одного, стукнемося по стародавньому нашому вулишньому звичаю лобами — і кінець ворогуванню: і знов граємося та пустуєм, немов нічого й не було між нами.
Раз, на другий день після того, як я йому ненарошне спустив з носа кров, а дома мене батько одпарив халявою, побачив ранком Сашка в їхньому садочку й побіг до нього. Сашко їздив по доріжках, між квітками на якомусь дивному возикові, що мав троє коліщат, котрі сами собою котилися.
— Сашко! — кричу я до нього, счепившись на паркан,— іди будемо миритися!
Але щось, побачивши мене, не кинув гратися мій Сашко, і завищавши з радости, не побіг мені на зустріч, як бувало перше, а таки зовсім непривітно промовив:
— Пошел вон и не приходи к нам больше! Видишь, что купил мне папаша?... Это за то, чтобы я не играл с тобою. А ты мазепа!
Такого слова не чув я ні разу. Одначе виду про сеє не показую, а спокійно одмовляю:
— То може ти сам мазепа.
— Нет, ты мазепа! — завіряє мене Сашко,— ты и говоришь так, как мазепа.Дивіться також
Степан Васильченко — Петруня
Степан Васильченко — На розкоші
Степан Васильченко — Відьма
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Цими словами зразу посадив мене Сашко. Бачу — не так я говорю, як він. Правди ніде дівати, то, значить, і змагатись нема чего. Та не хочеться ж мені лишитися в дурнях, і я думаю собі, як би йому оддячити.
Пригадавши, чим більше всього дражнять його хлопці, я сказав:
— А ти до чотирьох годів цицьку у матері ссав.
Дуже не любив цього Сашко, зразу скривився, та в сльози. Я миттю з паркана і — хода.
Лежачи під грушею в себе дома, я довго думав про те, що казав мені Сашко. Намагався уявити собі як-небудь мазепу, але нічого не виходило. Потім я замарився про Сашків возик. Дуже він мені вподобався.
"Добре б було,— думаю собі,— коли б Сашко виїхав на ньому на вулицю, а потім пішов у хату, а возик забув. Я я б зразу на возика й подався по вулиці!... Ото б дива було на кутку!"
Далі я схопився й побіг розшукувати по вулицях своїх хлопців, щоб розказати їм новину.
Гуляючи з хлопцями, я разів спільна викрикував на кого-небудь з них:
— Ех ти, мазепа!
З хлопцями я так загулявся, що забув і про обід.
Коли вже звечоріло, пригадав я, що треба мені йти додому. Тільки згадав я про цеє — стало мені скучно. Бо треба ж було мені ставати ще на суд перед батьком — чому очей увесь день не показував додому.
Тягнуся помалу по-за тинами до своєї хати, хоч нема й малої охоти у мене йти туди. Бачу — сидять мій тато з мамою на призьбі, щось розмовляють собі. Визираю я з-за хати, а виходити боюсь.
— А ось і наш волоцюга притягся! — каже мати, побачивши мене.
— І де ти, шибенику, лазиш цілесенький день! — каже до мене батько.— А ну виходь сюди, а ну виходь!
Я по голосу догадуюсь, що батько не сердитий, і все мені дурницею минеться. Мені зразу стало весело. Я зразу вибіг із-за хати, колесом пішов по траві, потім поскакав на чотирьох. Попав хворостину й став ганяти хрущів біля хати. Потім я помітив, що коли я біжу — у небі зірка теж біжить зо мною. Я спиняюсь — і зірка стоїть. Мені цікаво і смішно. Я хочу одурити зірку: тихенько, як тінь, крадуся з одного місця на друге й дивлюся разом на зірку — зірка і собі посувається. Я полечу так, що аж повітря горить, потім зразу стаю, мов укопаний,— зірка біжить передо мною і стане як-раз тоді, коли й я.
Далі зразу почув я, що у мене так болять ноги, що не тільки бігати, а мабуть до призьби вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матері, сів біля неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось нарошне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень, і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.
— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька,— що то таке— мазепа?
— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.
— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.
— Яка мазепа? — осміхається батько,— отака ж і є мазепа, як оце ти.
— Яка ж я мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згоджуюсь я.
— Ти хлопець Панас, та ще мазепа,— одмовляє батько.
"Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко".
— Чого ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.
— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.
— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.
— Того ж самого,— згоджується він.
— А ви тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?
Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:
— А хіба ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.
"Хто ж його знав,— собі на думці,— що мазепа буває тільки маленька", і вже став одхиляти найдалі голову, дожидаючи, що батькова рука зараз упіймає мене за вухо. Але батько мій зітхнув і тихо промовив:
— І я, сину, мазепа.
"Еге,— думаю собі,— то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа".
Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.
Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з них буде мазепа, а хто ні.
— Тату! — знову звернувсь я до батька,— а Сруль Савчин?
— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.
— Сруль — мазепа чи ні?
— Сруль — жидиня,— одмовляє батько і знов починає говорити щось до матері.
— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.
Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зітхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.
Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, і зразу став думати, що мені треба щось пригадати.
"Ага! — здумав я, мазепа"! — й усміхнувся.
Після того не раз приходилося мені чути теє слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.
Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю, і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.
Стояв на той час у нас на кватирі щетинник, дід Калиньоник, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руських.
Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щетину й, одставляюючи губи, передражнював мене:
— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!... Эх ты, мазепа!
— А ви — кацап! — огризнувся я.
Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. Бувало це більше в яке-небудь свято, а іноді — хоч, правда, дуже рідко — і в будні. До душі були мені ті дні через те, що мій батько, такий невеселий та смутний у робочі дні, випивши з родиною скілька чарок горілки, робився говіркий, веселий та співучий.
Під такий час і мені частіш приходилось побачити батькову ласку до себе. Погладить, бувало, мене по голові свою мозолястою рукою та й похвалить перед людьми.
— Це,— каже,— буде в мене міністр.
"Міністр, то й міністр,— думав я в такі хвилини,— сами, тату, знаєте, та на що ж ото ви йому печете іноді таких гарячих лящів!"...
Потім ставало мені радісно, і про лящі я хутко забував. "Знать так уже на світі ведеться,— думав я,— що й міністрам, коли вони ще малі, приходиться під гарячу руч покоштувати і лящів, і буханців, і товчеників, і всяких інших ласощів".
І все ж мій батько здавався мені найкращим між чужими батьками. Найбільше ж цікавила мене та година, коли гості, розгулявшись, споминали всякі старосвітські події та співали свої пісні.
Ніколи нічого не слухав я з такою охотою, як ті старовинні пісні-оповідання, що все в них таке цікаве, жалібне, або веселе, що так ловко виведено в них і початок і край. Сидиш, бувало, де-небудь у запічку,— про тебе всі й забули,— а ти зориш за всіма, кожне слово ловиш, і серце в тебе б'ється, і лице палахкотить.
Пісні співали у нас, як завжди вони в поважній бесіді співаються: спершу гості трохи проспівають, а потім хто-небудь почне розповідати про те, що співалося; потім знов співають далі. Доволі, бувало, прослухати пісню один раз, і вже вона вся од краю й до краю стояла в голові, як видрукувана на папері.
Хоч не дуже великий я був тоді, а знав уже багато пісень і на голос, і на слова.
Знав і "Лимерівну", і "Недоростка", і "Чумака", і "Чайки" і багато інших.
Часом і сам помагав гостям співати разом з бабами та молодицями.
На довго остався у мене в пам'ятку один з таких днів, у котрий я дізнався багато такого, про що я іще ніколи не чув. Був тоді я вже школярем.
Раз прихожу я з школи додому, а у нас — гості. По голосному гомону й по веселих очах гостей бачу, що вони у нас давненько і, мабуть, чимало вже випили.
Кинувши хустку з книжками кудись у куток, я тихенько став прохати у матері обідати.
Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.
"Яка в мене ловка мати, коли весела",— подумав я.
Обідаю собі десь у куточку, прислухаюсь, назираю за гостями.
Дуже смішить мене наш дядько Микита. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | З самого початку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1122 | Степан Васильченко | З самого початку | Вишнівська школа — найкраща на цілий район, бо попечителькою в їй була багата й щедра пані Олександра Андріївна. Всі на селі сподівалися, що в таку школу не пришлють абиякого вчителя, і коли по селу промайнула чутка, що новий учитель вже приїхав, того ж таки вечора в школу нашилося десятків із півтора цікавих. Новий учитель, Яків Малинка, гнучкий широкоплечистий хлопець з добродушним трохи подзюбаним обличчям, вподобався людям. Прислали його прямо з шкільної парти, й через те од його вихрястого чуба й навіть од кожної складочки одежі так і несло ще веселою, вахлакуватою бурсою. Тільки прибув він у село, повиймав та порозкладав у своїй кватирі книжки, камертони та всякі партитури — зразу закипіла робота. В класі вечорами загули співи, загомоніли святами під школою чоловіки, по хатах пішли ходити новенькі книжечки.
За тиждень усе село знало вже нового вчителя. Сільська молодь марила ним, а поважні чоловіки казали:
— Молодий іще трохи, та нічого: оговтається — буде робити, як пани не з’їдять.
Навіть старенькому о. Якову прийшовся до душі веселий, бадьорий учитель.
— Зразу ж ідіть з візитом до Олександри Андріївни,— щиро радив він Малинці,— вона це дуже любить. Коли вподобаєтесь їй — ой добре ж вам буде.
Малинка подумав трохи, покрутив маленьким носом, якого товариші прозвали в школі "кнопкою", й спитав:
— А на якого дідька вона мені потрібна, ваша Олександра Андріївна?
Усі, хто був при цьому, аж руками на його замахали — і говорити, мовляв, нема чого: чи хочеш, чи не хочеш, а йти треба. Таке вже "заведеніє" тут.
Малинка мусив згодитись. Коли одного дня, одягшись у позичений в колеги, церковного вчителя, старенький сюртук, з празниковим виглядом виходив Малинка од батюшки по дорозі до панської економії, його аж геть за браму виряджала вся сім’я о. Якова. Всі підохочували молодого вчителя, давали йому поради, жартували, нагадуючи, що пані не зовсім ще стара і що душа в неї не з лопуцька.
Малинка червонів, осміхався, одмахувався рукою.
Перед ворітьми економичеського саду Малинка попрощався з провожатими й бадьоро подався до панського будинку, стіни якого біліли між густими зеленими вітами.
На його дзвінок коло парадних дверей вийшла чепурненька дівчина-покоївка.
— Вам кого треба? — спитала вона, оглядаючи Малинку.
— Пані вдома?
— Вдома. Вам до пані?
— Так. Мені треба бачити пані.
Дівчина впустила Малинку в двері, потім ввела в якусь кімнату.
— Отут заждіть трохи, поки вийде пані,— промовила вона,— про вас як сказати?
— Скажіть, що я — учитель,— одказав Малинка, витираючи хусточкою лице.
Коли дівчина вийшла, він пройшовся по кімнаті, обдивився обстановку й почув себе сміливішим. Підійшов до низенької канапи, сів і ноги простягнув.Дивіться також
Степан Васильченко — На чужину
Степан Васильченко — На світанні
Степан Васильченко — Авіаційний гурток
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Тільки ж глянув на їх, швидко й полохливо підібрав: і без того куценькі штани тепер піднялися мало не до самих колін. Малинка пригнувся й став натягувати їх нижче; розправився, глянув — рукава сюртука збіглися до самих ліктів; поспішаючись, обсмикав рукава — ноги знову світять панчохами. Нагнувся — щось тріснуло на шиї. Схопився з місця, взявся рукою за манишку — галстук легенько опинився в його руці: защіпка на йому розірвалась, і не було надії начепити його знову. Холодний піт виступив у Малинки на чолі. Похапцем скрутив галстука, сунув у бокову кишеню, зірвав з грудей паперову манишку, хотів запхати в кишеню — не влазить; глянув сюди-туди й, пригнувшися, шпурнув нею під канапу. Трохи одлягло од серця. Пройшовся знову по кімнаті, підійшов до люстра, глянув — і сам назад одкинувся: в узенькому полинялому сюртуці, у вишиваній сорочці, з нестриженою кучмою на голові, червоний і спітнілий — він сам себе не впізнав у дорогому панському люстрі.
— Треба тікать! — промайнуло у його в голові.— Там як-небудь вибрешусь після...
Та тікать не було вже коли: Малинка й не постеріг, коли на дверях з’явилась постать середнього віку огрядної пані з випещеним гордовитим обличчям. Пані оглядала Малинку суворим поглядом, і піднята вгору брова її над одним оком виявляла здивування. Тільки Малинка зібрався, мимоволі закриваючи вишивану манишку рукою, щось промовити до неї, як вона зразу подалась назад, хряснула дверими й сховалась.
Малинка лупнув кілька раз очима перед зачиненими дверима.
"Чи розсердилась, чи що вкусило її?" — подумав.
"А може, вона що забула?" — рішив він трохи згодом і наважився підождати. Через який час двері знову одчинилися, і звідтіль вийшла тепер не поважна пані, а та ж чепурненька чорноока дівчина, що одчиняла йому двері. В руках вона тримала піднос.
— Пані питають — може, ви їсти хочете? — ласкаво посміхаючись, спитала вона Малинку.
— Ні, їсти я не хочу — я недавно обідав,— дивуючись, одмовив Малинка.— Я хотів був бачити пані.
— Пані не вийдуть, бо їм ніколи... А ось закусіть...
Дівчина простягнула перед Малинкою піднос, де стояла велика чарка горілки й шматок шинки. Лежав ще там нащось срібний семигривеник, але на його Малинка не звернув уваги.
Одну хвилину здалося йому, що тут щось не гаразд, коли ж дівчина стояла перед ним така веселенька, привітна...
— Не стісняйтеся — випийте,— прохала вона його, поблискуючи лукавими очицями й мило усміхаючись.
"Е, та що тут...— подумав Малинка,— дають, так пий, б’ють..." — і він узяв у руки чарку.
— За ваше...— усміхнувшись, кивнув він головою до дівчини й випив чарку.
— На здоров’ячко...— охоче одповіла та, привітно вклонившись.
— Перекажіть пожалуста пані,— закусюючи, казав він дівчині,— що в школі в неділю буде правитись молебінь перед початком учення, і ми з батюшкою просимо, щоб пані прибула на молебінь.
Дівчина здивовано глянула на його й повела плечима.
Коли, розстібнувши узький сюртук і виставивши лице й груди під свіже повітря, повертався Малинка додому, настрій прилинув до нього чудовий.
"Воно й краще, що вийшло так,— думав він собі,— як кажуть — і сіно ціле й кози ситі: і нудний візит одбув, і ніякої з пані мороки не мав..."
Минуло скілько днів, і Малинка, стурбований, поводячи кругом незрозуміло очима, сидів у кабінеті в інспектора. Підстаркуватий, сухий інспектор, з гостреньким носом і з обличчям старого лиса, пильно дивився на його допитливими жучками-очима.
— Так ви таки по правді не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально викликав до себе? — питав він, не зводячи з Малинки очей.
Малинка здвигнув плечем і глянув на інспектора ясним, як рання роса, поглядом.
— Як ходили ви з візитом до попечительки — нічого такого не траплялось тоді?.. Не нагрубіянили ви їй?.. Може, під чаркою були?.. Кажіть по чистій совісті — ну помилилися раз... це буває: он кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається.
— Та боже мене борони! — здивувався Малинка.— Я хоч і ходив до неї, та ні одного слова не промовив їй.
— Ну, розкажіть мені найдокладніше все, як там було — нічого не покривайте,— допитувався інспектор.
Малинка трохи помовчав, потім спокійно став переказувати. Інспектор, спершися рукою на стіл, мовчки слухав. Щодалі розповідав Малинка, ставало помітно, як інспектор починав нервуватися, терти собі руки.
— Ну, ну!..— нетерпляче підганяв він його.
Малинка розказував, як шанувала його дівчина горілкою.
— І ви випили?! — зірвавшись з місця, не своїм голосом закричав інспектор.
— Випив,— винувато одмовив той.
Інспектор дрібно забігав по кімнаті.
— Що ви наробили!.. Ви розумієте, що ви наробили? — розчервонівшись і хапаючись за голову, кричав інспектор.
Ви острамили себе, мене й усіх учителів. І де ви тільки жили на світі, де вас виховали такого! Ви ще й досі не розумієте? — спинився він перед здивованим і сконфуженим Малинкою.— Ви знаєте, за кого вона вас прийняла?
Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.
— Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас! — пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: — "По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился".
Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.
— Ну, тепер зрозуміли? — звернувся інспектор до Малинки.
По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.
— Тепер я мушу вас звідсіль перевести — розумієте: мушу! — казав інспектор.— Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,— і я не можу не вволити її прохання.
Ну, та ви дуже не горюйте,— казав він трохи згодом.— Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...
Інспектор глянув на простувате лице Малинки.
— Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,— добавив він стиха,— сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...
Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | За мурами | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1131 | Степан Васильченко | За мурами | Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранітних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.
З ясними зорями, з тихими смутками, в мереживах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за грати весняний вечір.
Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на в’арті — тихо.
Тільки десь на подвір’ї кують ковалі тоненько — чиюсь волю боркають.
Тихо-тихо вітали вечір із-за грат суміжної камери:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою:
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою...
І немов розправляючи крила, вирвався чийсь нетерплячий голос із гурту; за ним затріщали інші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.
Ще хвилина — і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.
Без слів озивалося залізо — брязнув багнет об грати. І як руками хто здушив за горло співців.
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає,-
вбирали вже тихі задавлені ридання.
Воду позичає,-
одчувається, як зітхання, надворі.
З самого рання ув’яз до мене мотив якоїсь пісні. Ходжу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду безперестану.
А надвечір — усе снується якась казка чи легенда:
"І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами..."
— Мабуть, чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.
Зашуміли хлопці й нашвидку, вхопивши в руки арештантську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галенята коло матері.
Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання — це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.
Так, то й так. Посідали.
— Служив я, хлопці, одну зиму у наймах, у городі, в заводі. Зима впала снігом рано, була довга без краю, віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку. Коли гульк-попливли сніги водою. Вийшов я на поля, глянув навкруги — іде весна на ліси та на гори, а із степу — волею пахне.
Як гукну ж я до гаю — до гаю:
"Присягаю зеленому гаю! Як гай розів’ється — робота минеться!"
Не барився гай — швидко розвився, а я — з хазяйського двору, костур під плече, та й лиги — як Макар лозами...Дивіться також
Степан Васильченко — Авіаційний гурток
Степан Васильченко — Чарівний млин
Степан Васильченко — З дитячих вражень
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— На волю? — радісно перебили мене товариші.
— На волю, хлопці!
На лицях випливала мрійна усмішка, груди роздулись потайними глибокими зітханнями, а в очах залеліло щось ясне, як степ, як дим, як далека блакить прозорого неба.
Попідсувались до мене ближче, дивляться так ніжно і заздро в саме лице.
— Іду я та й іду, коли на горі велике село, чи містечко, таке веселе, зелене, ще й річка під ним в’ється, вихиляється.
Дай, думаю, заверну сюди, поживу та побачу, що тут за люди... Може, роботу яку думав знайти собі абощо — хто його знає.
Ходжу по містечку, шукаю собі притулку, питаю людей.
"Може б, ви стали на квартирі у єврея Волинського,— радять люди,— він живе он там і там".
Послухався, йду, роздивляюсь: будиночок чепурненький, довгий, низенький, з мальованими оболонками; під вікнами — кущі та квітки, а внизу між камінням плине річка.
Чую — пристає моє серце,— зайду.
Низенька й широка кімната — зала, здається,— а в кімнаті зільників скрізь, аж темрява стоїть од їх у хаті. Занавісочки, креселка, килими — гарно так, затишно. На стінах між єврейськими картинами висять портрети й Толстого, і Горького, й нашого Шевченка.
Коло столу сидить, схилившись над книжкою, молода пані, зачиталась, аж буйна коса ізсунулась на лице.
"Чого вам?" — кинулась вона, сполохана, на моє привітання, а очі дивляться так суворо, непривітно.
Кажу їй.
"Нема у нас вільної кімнати!" — одрубала вона.
— А гарна з себе? — не втерпівши, спитав наймолодший з товаришів, повновидий єврейчик Миша. Спитав і боязко сховався в гурті. На його суворо кинули очима.
Думаю.
— Була вона, Миша, така: смуглява, висока, струнка і мала якісь дивні очі. Здавалося, що малював хтось, гуляючи, в жарт: довго мережав тоненькі, як ниточки шовку, брови, терпляче виточив, мов з карих камінчиків, очі, пустив над ними, як стріли, шовкові вії, а далі взяв та недбайливо позатирав, замалював усе, немов йому та робота набридла вже. І стало од того все лице пестливе, заплакане, як у вередливої дитини.
Стою я,— не хочеться мені виходити з хати.
"Хіба ж не тут живе Волинський?" — допитуюсь.
Вона сердито шарпонула книжкою:
"Кажу ж вам, що в нас немає вільної кімнати — дайте спокій!" — Та й глянула тими очима, мов випирала ними мене за поріг.
А я дивлюсь та й думаю: а як воно тому, до кого ці заплакані очі та осміхнуться привітом, та щось скажуть без слів?
І не потаюся перед вами, хлопці: хотілося ляснути шапкою об мостину та й налаяти свою бурлацьку долю собачою — такий чогось жаль ухопив.
Повертаюсь, щоб іти, коли навперейми із бокових дверей вискочив єврей — молодий, руденький, з невеличкою борідкою і з довгими личаними віями на синіх очах. Він на часинку спинив мене, а сам зразу звернувся до молодої господині. Почав за щось не в серце докоряти чи умовляти. Господиня не змагалась, мовчала, тільки зневажливо кривила губи; далі зовсім одвернулась, немов з огидою.
Єврей глянув на неї з докором, хотів щось сказати, далі махнув рукою й повернувся до мене.
"Кімната вільна єсть,— промовив він твердо,— хазяйка не знала, що сьогодні вибрався од нас кватирант".
І повів мене дивитись.
А увечері я сидів уже в чужій господі, як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався. Кімната маленька, затишна, вікном у садочок; у садку — акації, бузок, мережаний штахет, а далі — пішли униз тераси, аж туди, де поміж темними гіллястими вербами блищала вода й манячило каміння.
В кімнаті, порядкуючи коло самовара, гомонить зо мною наймичка Христя, щира та рада мені, немов рідні якій.
А як спізніло і я, погасивши огонь, вклався в ліжко, було чути з сусідньої кімнати єврейську мову. Говорив молодий господар Дувид, допитувався про щось, умовляв, то благав покірно, то гірко, гаряче докоряв.
І здавалось, що він розмовляє сам до себе або до стіни. Довго говорив, далі грюкнув дверима, вийшов. Тоді, трохи переждавши, я чув, як за дверима тихо, крадькома заспівало жіноче сопрано, немов вкладало в пісню давню потайну свою тугу:
Хилилися густі лози,
Куди вітер віє...
І повіяло одразу в господі задумою, красою тужної молодості, чарами молодого смутку. А я, чужинець, лежу отут за дверима, слухаю, як чужа жінка стиха ходить, з своєю тугою розмовляє.
І чудно мені, й гарно. Байдуже, що в чужій хаті, що немає в цьому місці душі мені знакомої.
Через вікно на добраніч моргають мені здалеку зорі...
І крізь сон посилаю я творцеві хвалу, що на цей широкий світ, де стільки краси, і туги, і всяких людей, і всякого дива, пустив мене вільним бурлакою...
Не було ладу в сім’ї у Дувида: жінка якось тікала од його, родичі мало не силоміць повернули її Дувидові.
Дивуються сусіди, чого воно сталось так: років зо три жили, як одна душа, а потім чогось спротививсь їй; як зненавиділа, то й дивитись не хоче на його — якийсь одворотний став він їй: не обідає з ним, чаю не сідає пити. І бог його знає, що воно трапилось: і достатки є, і Дувид жид як жид — молодий, не б’є, а вона ходить, як німа,— ні до кого не говорить, тільки з книжок усе вичитує та листи комусь пише. Може, що лихе та недобре поробило їй так, а може, зачиталась та й узяла собі щось у голову.
Так казали люди, а сам Дувид не говорив зо мною про це. Заходив до мене часто, про все багато розказував, тільки про жінку довго не казав ні слова.
Сприятелювали ми з ним; разів кілька на день іноді забігав він до мене, ходив і я в його кімнати,— а далі й двері не зачинялись з моєї кімнати у залу. Горнувся він чогось до мене, і я його вподобав: такий говіркий, про все розпитує, про все хоче знати, охоче все розказує, і все так правдиво, щиро — дарма що горе на серці.
Сидячи іноді за книжкою або газетою в хазяйській залі, я охоче прислухався до довгих розмов Дувида з матір’ю, теплих і смутних, прислухався цілими годинами, хоч ні одного слова по-єврейськи не розумів. Старої Сури довго якось я не помічав у кімнатах: ходить тихо, говорить іще тихіше, вирине з якогось кутка, промайне, мов привид, мов якась архаїчна тінь, і сховається кудись. Тільки коли з дому сходила Соня — молода господиня,— Сура виходила в залу й починала говорити з сином.
Дивиться стара Сура живими розумними очима на сина, говорить щось, мов докоряє, картає якимись смутками.
Якось чудно одміняється лице у Дувида од тих слів — лице стає мрійне, кращає, помітно на чолі нові поважні думки. Далі чогось запалюється в очах вже знайомий мені огник — і швидко, гаряче, голосно, вимахуючи руками, починає щось одмовляти матері. Довго гомонить, поблискуючи очима. Мати мовчить, слухає, пережидає.
Потім — ще тихіше, ще спокійніш буркотає її смутна мова, і я почуваю, що смуток, чужий, далекий мені, незрозумілий, починає щипати й мене за серце, а ця висушена та вижурена тінь минулого одміняється перед моїми очима. Здається, що все її сухе тіло збудовано із огню й волі, а горді старечі очі — із криці й смутку.
Довго розмовляють так — змовкнуть, пожуряться.
Кидає Дувид оком по кімнаті, гляне на мене, мов уперше бачить, зітхне.
— Біда, кажуть, у кого жінка бліда, а в мене — як калина, та й то мені лиха година...— промовить не то до мене, не то сам до себе стиха.
— Сам винуватий...— теж по-нашому озивається Сура.— Ну от ви, молодий господин, ви теж науки проходили,— привітно звертається вона до мене, і ласкавим смутком віє од її слів.— Скажіть, чи єсть така наука, щоб навчала сім’ю розорять, зневажати родичів, чоловіка за те, що вони темні, не вчені? Я неграмотна, проте скажу, що така наука несправедлива. Вчити треба, щоб од того добро було, а не лихо. Чи так я кажу, господин?
— Не наука тут винна,— перебиває її Дувид,— молода кров грає, думки всякі...
— Молода! — зітхає Сура.— Молода, та багато вже знає. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Золота діжа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=375 | Степан Васильченко | Золота діжа | Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
— А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далі:
— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш.
— Яку?
— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
Одгадую і так і сяк — не виходить.
— Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
— Ну, що ти побачив там?
— Хмари, а більш нічого.
— Подивись краще, може, то й не хмари.
Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться!-тільки й чути раз по раз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
— Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.Дивіться також
Степан Васильченко — Талант
Степан Васильченко — На хуторі
Степан Васильченко — Добрі очі
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Андрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите! (Ми з дідом товаришували).
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
— Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
— Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:
— А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
"Серед моря-моря — червона комора".
Другий — другу:
"Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні".
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Калина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1109 | Степан Васильченко | Калина | Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.
Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.
Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.
Дядя співає:
Ой у лузі, в лузі
Червона калина...
То ж не калина —
Молода дівчина.
— Дядю,— питає його Таня,— а то вона тільки намастилася калиною?
Дядя засміявся.
— Буває й так,— каже він,— тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.— Далі повернувся до неї, починає розповідати: — Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться — щось червоніє в лузі.
Один каже:
"Це калина спіє".
А другий каже:
"Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше".
Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна — ну, зовсім як калина.
З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: "Та дівчина, як калина".
— А то ще кажуть: "Дівчина, як повная рожа",— пригадала Таня.
— Кажуть і так — різно, що кому личить.
— А мені що личить? — жартуючи, спитала Таня.
— Тобі? — подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.— А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...
Сказав дядя і сам засміявся. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Кам'яне царство | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5075 | Степан Васильченко | Кам’яне царство | Мати зранку взялася виряджати рудого Прокопця на люди. Випрала, викачала сорочку, майже до піздна латала подерті штанці. Латка на латці, одні чепурненькі рубчики — а все ж ціле, не світить тілом. Там чужі діти, і хоч не тулятись із ними посилала вона хлопця, а все ж материному серцю шкода було посилати обідране. Хоч була хора — злізла з полу, сіла на лавці, латала. Латаючи, повчала:
— Підійдеш, поздоровкаєшся, а далі й попросиш.
— Як же його, мамо, прохати: "Дайте милостині, чи як? — казав худенький — одні кісточки в шкурі — хлопчик в ластовиннях.
Мати сама не знала, помовчала. Рішуче:
— Скажеш: дайте копієчку на хліб, бо мати нездужає, а діти малі...— і мати довго почала поясняти, чому вона мусить посилати хлопця старцювать...
— Ні, мамо, так я забуду.
Мати й сама бачила, що занадто багато казала слів, проте не вміла навчити коротко.
— Як попросиш уже, то попросиш.
— А як будуть сміятись з мене, скажуть: "Старець"
— З чого ж тут сміятись? Хіба це з добра посилаю тебе...— І мати знову почала роз'ясняти йому, що ту нема встиду, не даючи прямої відповіді.— А як котре насміється — бог з ним,— добавила вона.
— Його бог покарає— правда, мамо? — вирішив останній свій сумнів хлопець. Йому і боязко було, хотілось піти туди, де інші люди, де багато цікавого й нового.
Од села до дач було верстов зо три полем, житами. Прокопець ішов, повний думок. Парило сонце, шепотіло жито, красуючись. Вітерок полоскав хвилями пітний чуб Прокопцеві. Прокопець часом спинявся перед придорожньою вербою або кущем, знімав картуз і шепотів щось губами. Учився.
Ось близько тінисті сосни. Між ними — хати, вікна, веранди.
Б'ється серце у Прокопця, одкашлюється... Червоніють кінчики ушей, рішучістю загораються очі...
Недалеко од дач, між житами, озерце — кучеряве, заросле по боках і всередині кущами, різними квітками, білими ліліями. Налетіло сюди пити різноцвітних, мов з дорогих камінчиків, бабочок... Сів... так хороше... Мрії аж шумлять, а йти важко, як на огонь...
Думає: пан дав карбованця... Мріялось легко, радісно, але йти не хотілось, як у вогонь.
Життя на дачах... Голі пані... собаки гризуть кістки... варять варення... десь хтось кумедно співає. Скрипка. Гамаки... Книжки... Діти грають в теніс... волейбол. Руки за спиною.
Підійшов, одкашлявся,— голосно, тим голосом, як пастухи просять сірника в проїжджого:
— Дайте копійку! — Вийшло грубо, зовсім не так, як хотів.
Одразу, ніби його хтось хльоснув по щоці і по другій, одхилив голову, вхопив зубами губу, заплющив очі... Угнув голову, ніби дожидав, що ось його зараз почнуть бити по щоках, по голові, по всьому.
— Чого тобі?Дивіться також
Степан Васильченко — Осінній ескіз
Степан Васильченко — Чайка
Степан Васильченко — Крилаті слова
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Мати казали, щоб дали копійку!..
Зуби зціпивши, підходив до інших і інших...
Кожний раз набирався духу, мов підставляв лице під удари. Вертався — була ніби пика побита. Копійок із сім добув.
Другий, третій день — звик, сміливіший став. Не так уже червонів. Прибавляв слово — "пожалуста".
Але було надзвичайно тяжко, і навіть острах брав, коли Прокопець до кого звертався, а воно мовчить, як глухе. Тільки почує прохання, побачить хлопчика — і ніби який мертвий вітрець збіжить на обличчя, і воно скам'яніє. Не обізветься, не повернеться, скільки не стій, скільки не прохай. Бувало тоді так важко, що аж під серце підступало і піт виходив на чоло. Одходив, як потовчений, опльований, ногами поштовханий. І таких було більше.
— Їй-бо, мамо,— розповідав він дома матері,— краще, якби він мене набив... А то отак... Може, він думає, що не до його... Може, він мертвий... абощо! Може, це я до сосни.
Далі привчився дивитись, як на ляльок...
В суботу наїздило — зразу починали трощити на верандах, не згірше собак...
Звик дивитись, як на живих ляльок, що звідкілясь набрались у лісі й завели тут цікаве й химерне життя.
Діти в трусиках, в мальованих шапочках, гладкі, засмажені, гралися гуртками у великого м'яча. Великі теж дерев'яними молоточками качали дерев'яні м'ячі поміж дужками. Між деревами повішені були сітки і в сітках лежали з книжкою в руках, мов величезні риби у волоці. Часом Прокіп сідав у піску коло дітей і довго дивився на гульню, часом забуваючи, чого він прийшов сюди. Встрявав у розмову з дітьми, далі кидався, зітхав важко й одходив.
В картузі, що носив він його вдвоє стуленим під пахвою, уже було сім копійок грошима, кусків зо чотири сахару й ошимок булки. Він стиха радів, що буде з чим вернутись додому. Навіть гордий був. Уже поділяв він цукор між маленькими сестрами, думав, на що підуть гроші. Треба до десяти копійок догнать,— подумав хлопець.
— Дайте копійку! — стрижений, худий.
— Катісь колбасою! — одказав той.
"Добре, хоч не мовчить",— подумав Прокіп і осміхнувся йому.
— Дайте копійку!
— Та ти ж уже був сьогодні!
Роздивився — правда. "А бодай тобі..." Хіба отуди. Але там собаки. Всі запевняють, що собаки не кусаються, тільки гавкають. А все ж чогось страшно... Он отой здоровенний, овчарка — вже й уші підняв, ні, не піду.
В грудях, мов крила, що забилися.
А собака дивиться на його, як людина лиха: "Ага, боїшся... ось я ж тобі..." й підвівся... Гарчить, люто позираючи.
Хлопець убік, сміються: він не злий.
— Нічого, він не вкусить... Не бійся... Джімі! Назад!.. Але Джімі, не слухаючись, кинувся на малого, збив із ніг.
Розпачливий, переляканий дитячий крик пронизав ліс. Вже не було солідного й хазяйновитого дядька: кричала дитина. Страшну силу має той дитячий крик. Всі, хто був ближче, кинулися обороняти, мов оживши.
— Джімі! Джімі!
— Пішов геть!..— Одтягнули.
— І що це йому сталося, він же не кидався на людей?
— Що, злякався?
Хлопчик лежав у траві, блідий, наляканий, плакав. Козирок лежав далі, порозкочувались копійки, сахар.
— Еге! — хтось придивився.— Гляньте, та в його груди прокушені!
Вся сорочка спереду була закривавлена. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Кармелюк | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1092 | Степан Васильченко | Кармелюк | П’єса в одну дію
ДІЙОВІ ОСОБИ
Пані Люба.
Пан Стась.
Панна Рома.
Пан Маркел.
Ксьондз.
Економ.
Невідомий (Кармелюк).
Чабан.
Люди в селянському вбранні.
І
З туману вирізуються контури старого й глухого лісу, що густо поріс колюччям та папороттю. Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів. Стіни полупані, розсипані, увійшли в землю, поросли травою та мохом, кропивами та полинням. Дірки, де були вікна, теж диким бадиллям позаростали. Блимають серед руїни в бур’яні блудящі огні. Гуде вітер над руїнами, гойдає лісом, шумить. Шум помалу переходить у музику: чути давню мазурку, що була відома під назвою "Кармелюк". Руїна оживає, контури туманяться. Де були мандрівні огники — горять свічки. Де були пеньки й уламки муру, з’являється обстанова легенди. Музика стихає. Глухе земелля в панських будинках, муроване; стеля кругла, вигнута. Стіни з темна-синього кольору. Штукатурка місцями вилущена, стіни подекуди поросли мохом. По кутках — павутиння. В стіні — високе гратоване вікно. Крізь його видно якесь бадилля. В мусяжевих підсвічниках горить декілька свічок. Коло огню літають вечірники-метелики. Скрізь без ладу розставлені старовинні меблі: стільці, кріселка, столи, канапи тощо. Осторонь на столі стоїть на декілька персон непочата вечеря. На другому — жужмом лежить різна зброя: пістолі, шабля, приламана рапіра, порохівниці, патронташі. Двоє дверей: одні — маленькі, низькі, потайні; другі — великі; ці підперті кіллям, забарикадовані. Пані Люба недужа лежить з пов’язкою на голові в ліжку. Коло неї на ослончику — ліки: каламарчики, шклянки, вода в графині. Обік пані Люби, на ослончику — пан Маркел — зігнутий, зажурений. Коло його долі — кучею скиданий архів. У кутку, з книжкою в руках — ксьондз; перед ним — налой, на налої — розп’яття. Горить лампадка.
Пан Стась (становиться на стілець, дивиться у вікно.) А ніч яка! Негодяна, як ворон, темна! Ні, не йму я тому віри, щоб принесла його нетеча такої ночі! (Сходить із стільця.)
Пані Люба. Оце саме й ніч для розбійника. Він її такої тільки й дожидає. Швидше на те треба сподіватися, що військо не прийде, а він того не злякається.
Пан Маркел (затурбувався). Як — військо не прийде? Що це ви лякаєте, пані Любо? (Твердо.) Військо прийде! Воно мусить прийти! Ха! Це хороша була б річ, коли б воно в цей час зрадило нас!
Ксьондз (теж стурбований). Так, так... Це була б справді щира послуга, коли б воно чогось зовсім не прийшло сьогодні! Я вже не знаю, що б уже ми далі й робили.
Пан Маркел (певно). Ні! Ні! Цього бути не може! Про це й думати не слід. Військо прийде, й прийде сьогодні — у мене є таке передчуття. Ось поназдивитесь!Дивіться також
Степан Васильченко — Оксана
Степан Васильченко — Вітер
Степан Васильченко — Циганка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Пані Люба. Та коли ж воно прийде? Вже серце зниділо, його дожидаючи...
Пан Стась (роздратовано). Мамо, ти хвора, тобі не слід хвилюватися: випий своїх крапель, і будемо спокійно дожидати далі.
Пані Люба (втримуючи себе). На інше надіятися немає на що,— будемо дожидати...
II
Одчиняються маленькі двері; низько згинаючись, увіходить панна Рома.
Пані Люба (придивляється). Панна Рома? Ми так турбувалися за вами, де ви блукали?
Панна Рома (струшує з себе порох і сміття). Ой, що там тільки діється — вам і на думку не спаде. Такої негоди, такої бурі не бачила — скільки живу! Дерево з кореня ламає, гілля обносить, розкидає! Зриває покрівлі у станях і коморах, солому безвісти заносить. А там за садом півнеба двигтить од блискавиць... Суне така хмара, така грізна, що обгортає жах! Худоба по двору розбіглася, реве: сум стоїть над нами.
Пані Люба (пригноблена). Це якась кара на нас господня!..
Пан Стась. А де ж челядь? Люди?
Панна Рома. Людям усе теє байдуже. Ще й сміються, радіють. Це, кажуть, Кармелюк панів іде судити. Понаряджалися, як на свято, волі дожидають...
Всі слухають уважно й похмуро.
Пані Люба (гірко). Радіють, кажете...
Пан Стась (люто). Хай же радіють, хай дожидають! Ось прийде військо, я їм наряджу свято! Будуть вони довго його згадувати!
Загадались. Дехто ходить, дехто сидить — всі задумані.
Пані Люба (кинулася, здригнувши). Мені здається, панове, що у нас занадто світла, певне, з саду видно буде його з вікна.
Пан Маркел (злякано). А це правда! Це правда! Як це раніше не прийшло нам у голову? Я гадаю, тут досить буде одної свічки.
Ксьондз. Навіть лампадки.
Пані Люба гасить свічки. Стає потемно. Пауза.
Пані Люба. Як сумно стало... Пане Маркелу, оповідайте що-небудь.
Пан Маркел. Не в гуморі я сьогодні, кохана пані. (Зітхає.)
Пані Люба. Хоч би що-небудь говорили, аби не мовчали, сумно стає, так сидівши... Панно Ромо, про віщо ви загадалися?
Панна Рома (кидаючись од задуми). Коли я була малою, жила у нас челядинка, моя няня, стара жінка родом десь аж з-під Карпат. Звали її, здається, Марисею. Часто вечорами розповідала вона мені про якогось розбійника з гір; про його казали, ніби під ним двигтіла земля, а на йому дзвеніло зброння, коли він наближався... Няня казала, що то був мусяжевий велетень із залізною палицею і що його не брала ні куля, ні меч. Він теж роздавав бідним усе те, що брав у панів. Одно оповідання про його, пам’ятаю, так було вразило мене, що я всю ніч проплакала.
Пан Маркел (підводить, занепокоєний, голову). Що ж то був за розбійник?
Панна Рома. Тепер гаразд я того не пригадаю. Мріється воно мені, як у сні. Пригадую тільки, що розповідала Марися про якийсь льох чи мури; що там теж було темно й сумно... Сиділи якісь люди і дожидали його.
Пан Маркел (підходить ближче до панни). Це так, як зараз... цікаво!
Ксьондз. Це дуже цікаво!
Панна Рома. Сидять ото вони, дожидають його, на себе смерті сподіваються...
Пан Стась (пильно дивиться на неї). Ти оце не вигадуєш, Ромо?
Панна Рома. Анітрошки... Надворі негода: чи дощ, чи сніг — не пригадаю. Коли опівночі приїжджає до будинку якийсь лицар на коні, розповідає, що зблудився, прохає впустити його перегрітися та перебути негоду.
Всі збиваються тісно коло панни Роми; увага збільшується.
Запрохують його, впускають... Дивляться — справді: одіж на йому мокра, сам томлений, марний, здається, насилу стоїть на ногах. Сів він коло столу, сидить. До його говорять — він мовчить, не відповідає. Придивляються, а він спить...
Пан Маркел (хрипко). А він спить?
Панна Рома. Спить.
Пані Люба (швидко). Годі, годі про це!
Панна Рома. Хіба що?
Пані Люба. Признаюся — не люблю я таких казок... Боюся... Будемо говорити краще про щось інше. Другим часом дослухаєм. (Пауза. Лагідно.) О, чого ж це ніхто і досі не сідає вечеряти? Пане Маркелу, ви, панотче, прошу до столу — вечеря вичахає!
Пан Маркел (махає рукою). Щось не того...
Всі трохи заворушились і знову завмерли. Часом злякано прислухаються. Дехто, нудьгуючи, повертає голову, ніби намагаючись скинути якусь із себе вагу, і знову німіє. Чути важке зітхання. Хтось промовив коротке "та-ак" і знову змовк. Пауза тяжка, глибока.
Пан Стась (стукає кулаком об стіл, обурений). Ні, так не можна! Це вже справді чорт знає, що за справа! Тут усякий терпець увірветься: третій день сидимо в льоху, як каторжники, третій день дожидаємо, що кожної хвилини нагло налетить із своїми гультяями той заброди-голова і шкури з живих поздирає, а їх мов який чорт ухопив. Коли б вже не було у місті війська, а то ж там його повнісінько. І ото не спромоглися, щоб надіслати сюди сотню-другу жовнірів? І оце така наша оборона? Оце така наша влада?
Ксьондз (схоплюється і теж починає ходити, обурений). Це таки справді може обурити! Я не знаю, що вони там роблять, куди вони дивляться: кругом бунтарять, грабують, скрізь безладдя, безраддя, а їм байдужісінько, мов їм і діла до цього немає!
Пані Люба і панна Рома починають плакати.
Пані Люба. Я ж казала, я ж казала, що так воно вийде! Не йняв віри, а тепер сам...
Панна Рома. Це сором! Це ганьба! Матері, жінки, сестри мусять ховатися по льохах, і немає кому за них заступитись. Я ж прохала, я ж благала, їдьмо з цього проклятого краю бунтарів і гайдамаків за кордон. Ні, не послухали...
Пан Стась. Я ж оповістив їх, в якому ми можемо опинитися становищі, я ж доносив, що ми тримаємо в себе великої ваги в’язня, що за його нам розбійник горло поперегризає, як тільки довідається, що ми його тримаємо у себе... Я ж...
Ксьондз. Це злочинство! Цього не можна терпіти далі! Про це треба скаргу посилати намісникові краю, а то і його величності...
Здіймається лемент, жінки плачуть.
Пан Маркел (слабо, плаксиво). Та, може ж таки, не все ще пропало. Може, те військо вже десь близько...
Пан Стась (гаряче). Воно повинно було вирушити того ж дня, тієї ж години. І нехай би воно плуталося волами,— воно ще вчора мусило тут бути. Мусило! Бо це ж не жарт. Тут про життя ідеться. Тут може таке чортовиння зчинитися...
Пан Стась раптово дає всім ознаку рукою, щоб мовчали; сам прислухається до забарикадованих дверей.
(Сердито до дверей.) Хто такий?..
Пауза.
То що це ти — не знаєш, кудою треба йти?
Всі. Що таке? Хто такий? В чім річ?
Пан Стась. Чорт Остапа несе чогось. (Одпирає й одчиняє двері.)
III
Увіходить економ — задиханий, стримано радісний.
Пан Стась (сердито). Я питаю тебе, чого прешся в ці двері?
Пані Люба. Що там таке?
Пан Маркел. Що там діється?
Ксьондз. Що там зчинилося?..
Економ (витираючи піт). Заспокойтеся, кохане панство, хвалити бога — все гаразд: військо прийшло!
Пауза. Неймовірно і радісно перезираються.
Пані Люба. Що, що ти сказав? Військо прийшло?
Панна Рома. Прийшло військо?
Ксьондз. Військо?!
Пан Маркел (радісно). Військо? Та не може бути!
Економ (спокійний, радісний). Прийшло, прийшло, ясний пане...
Обличчя в усіх одміняються. Вириваються вибухом радощі: "Нарешті!.."
Пан Маркел. Немов гора з душі!.. (Сідає знеможений, далі з дикою енергією схоплюється і плеще в долоні.) Прийшло військо! Прийшло військо!.. (До всіх, як переможець.) Ну що, панове мої? Не я вам казав, що військо прийде? Не вірили? Що тепер скажете, пане Стасю?
Пан Стась (до економа). Куди ж прийшло воно, де розташувалося?
Економ. Військо розташувалося зараз за брамою, в гаю, а командир тут, коло дверей. Прохає впустити його пересидіти негоду. У вітальні тепер порожньо, все сьогодні звідти повиносили,— і я не знаю, куди його зараз прохати.
Панна Рома (здригнула). Ой!
Пан Стась. Що тобі, Ромо?
Панна Рома. Я не знаю, чогось мені зразу стало так боязко і радісно.
Економ. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Королівна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1124 | Степан Васильченко | Королівна | У вікно моєї хатини снується синім бархатином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокори, а поміж ними темними метеликами без шуму спадають останні листочки.
І над верхами дерев під срібним промінням плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за горами в смутних кольорах осінньої ночі...
Давненько було це. Нас скілько душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бруку, креше з його іскри; лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і, як старець обідраний, диліжанс вибиває у всі свої брязкала, їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду — казенні муровані стіни школи.
Надолужити те, що пробайдикував улітку,— нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь інше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться,— з душі вона в мене верне. Краще вже ні об чім би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжать трохи, залупотять стиха про щось та й знову посідають.
Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються щохвилі.
Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай — смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.
Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває... Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись не журись — того не минути: еге! — як зашумлять вітри на тебе холодні — обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб’є її до сирої земельки... Знаю...
Я зітхаю й наважуюсь, що б там не було, серйозно подумати про свою нудоту... Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком — скільки вони од мене; на думку спадають дитячі загадки: "поле незміряне, вівці нелічені, пастух рогатий...", чи скоро то вийде той пастух... Дрімається.
— Тпру! — Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі — темно. Коло диліжанса якісь люди з ліхтарем. Світло од ліхтаря червонить спітнілу спину в коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбури сосон по боках брукованого шляху. Люди розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряджають.
Я пильно прислухаюсь до їхньої розмови.
— Хто тепер подивує з тебе? — чути з темряви грубий голос.— Ніч, дорога: у віщо б не вдягтися — аби тепло.Дивіться також
Степан Васильченко — Мороз
Степан Васильченко — Гості
Степан Васильченко — Свекор
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.
Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом. "Нема що й казати, буде холодно,— думаю я,— слухалось би старших, дурне козеня..."
Отак буде краще! — заспокоївся грубий голос, і скілько голосів разом засміялось.
— Хоч на вечорниці,— гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сільська дівчина в простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.
Хоч було темно, та для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко,— не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де б вони не були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить, та ще й піде за ними гав ловити туди, куди в інший час добром не заманиш.
Сон з очей — як вітром здуло.
Навіть мовчки їхати цієї тихої ночі, очі проти очей з гарненьким личком, їхати темними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима — це ж ціла поема.
І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.
Розмовляти так було і легко, й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново, а коли дуже заплутаєшся — можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.
Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палітурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.
"Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна",— став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.
"Королівна", не дослухавши моїх слів, зразу присадила мене.
— Е-а-ах! — позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось, запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.
Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, поки вона заспокоїться.
В мене складався чудовий план подорожнього роману: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї... А там... там вже видно буде, що далі...
Коли ж тільки починав я таємну розмову, вона, як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече,— і ніяк не давала мені довести розмову до краю.
Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого це помічає. Коли ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась,— мені стало сердито.
"Колода!" — подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.
"Буває ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима", — спадає мені на думку.
І мої думки звертають на інший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту "королівні" з дивними очима й холодним кам’яним серцем.
"Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в’янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.
І казали люди про королівну: мабуть, не буде вже таких очей, як у цієї королівни.
А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужого до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї.— не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
— Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його та й каже:
— Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе,— я гарна людина, й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався...
Та й надумався..."
Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусідки, мовчать; дрімає моя "королівна" в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум’я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.
Ще хвилина — і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки попід хмари.
Голчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями — не трісне, через води бреде — не плюсне, очеретами — не шелесне.
Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї "королівни".
" — Ходім, королівно, в поле походити,— став прохати юнак королівну.
Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною — криниця, а в їй вода чиста, як роса.
Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:
— Що ти там бачиш, юначе?
— Бачу я на дні пісок, а на тому піску — дві квіточки.
Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутна.
Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в’янути стала. Так і зів’яла королівна сама од своїх очей..."
Я вийняв коробочку "Мечти" і став закурювать.
"Чи розумієш ти мене, нещасне творіння?" — блиснув я на "королівну" очима, запалюючи сірник.
Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка "королівни" раптом схопилася з плеча матері, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю,— я охолов...
Глянув зіскоса на свого сусіда, подумавши, що, може, то до його звертаються ті очі.
Рудий бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.
Я сховав голову в темний куток.
"Щоб не вийшло справді ще якоїсь чортівні",— думав я, мліючи од несподіванки.
"Ні, цього бути не може! — запротестувала вся моя душа.— Може, тінь од гіллячки промайнула на її лиці чи промінь заграв в очах, а мені приверзлося не знати що". Я висунув голову з тіні й крадькома глянув.
Личко радісно осміхалось мені, і кивало, й моргало, в очах світилась надія й прохання.
"Зрозуміла!" — подумав я, і дух мені захоплює. Набрався сміливості й пригнувся до неї ближче. "Королівна" приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка, й виразно прошепотіла:
— Бичка... [20]
Дивлюсь отетерівши.
Вона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з будки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.
— Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа,— почув я над своїм вухом, коли пригнувся. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Крилаті слова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5076 | Степан Васильченко | Крилаті слова | ВИТРІШКИ
Щоп'ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.
— Що ти будеш там робити,— кажуть мені мама,— витрішки продавати?
А мені що б не продавати — все одно, аби взяли.
— Добре,— кажу,— буду продавати витрішки.
Тато засміялись, кажуть до мами;
— Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.
Пішли.
По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.
Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.
Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:
— Прийдеш на базар, витріщиш очі,— ото й будуть витрішки.
Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу — сердитимуться.
Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.
Людей на базарі — тиск: те продає, те купує— кожний заклопотаний.
Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки — стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.
— Мамо! — гукаю на весь базар.— Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
— Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
— Оце він самий, сину...
НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК
Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.
Раз мама топила в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися:
— Грай, глечику, грай, підеш без вушка!
Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, "аби не на мене",— думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик — хрясь! — з полу додолу — розлетівся в черепки.
"Угадали мама — розбився-таки вражий глечик",— думаю собі.
Побачивши теє мати, та мовчки за віника.
А я бачу це та й думаю:
"Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?"
А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках!
— А не я ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб'єш! Бо розіб'єш!
— Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую.
— Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!
Та й знову, та й знову.
"От тобі й маєш,— думаю,— на кого сварилися, —а кому досталося".
ЧИ ВСЕ ОДНО?
Сиділи за обідом.Дивіться також
Степан Васильченко — Дома
Степан Васильченко — Голод
Степан Васильченко — На перші гулі
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
— А цитьте,— пожартував дід,— Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
— Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом — в регіт.
— Їй-богу ж, так казали,— божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
— Мамо, чого вони сміються з мене?
— О, а ти вже й плакати,— ти не так кажеш, то вони й сміються.
— Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, н не як пшоно.
— А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...— крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки, й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
— Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?
ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..
Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов'язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тітчина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,— тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
— Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
— Годі, Матвійку,— вже кажуть йому з серцем,— бо як будеш жартувати, то мама вмре.
— То що? Хай умирають,— озивається Матвійко.
— А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
— Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:
— Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
— І на базарі немає?
— Немає, сину.
— І на ярмарку?
— І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
— Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.
ДОБРІ ОЧІ
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі — кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкнув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
— Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
— Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! — божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
— Хоч би ж ти не божився вже даром,— каже йому бабуся,— дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
— Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? — соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
— Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
— От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
— То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.
СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ
Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,— кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату — сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.
В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей — Катруся й Гриць сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:
— А тепер що ти бачиш?
— Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.
— Тепер — я! Тепер — я! — перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.
— А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...
— Тепер тобі тепло? — питається більшеньке.
— Те-епленько...— одказує друге, а само аж цокотить зубами.
А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:
— Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється...
ЗОЛОТА ДІЖА
Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
— А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже.)
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далі:
— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш.
— Яку?
— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
Одгадую і так і сяк — не виходить.
— Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
— Ну, що ти побачив там?
— Хмари, а більш нічого.
— Подивись краще, може, то й не хмари.
Тільки він скаже, так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було це якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м'якою, галасують, геть-геть луна ходите". У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! — тільки й чути раз по раз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
— Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
— Андрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите! (Ми з дідом товаришували.)
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Лист до моїх читачів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1094 | Степан Васильченко | Лист до моїх читачів | И с каждой осенью я расцветаю вновь...
Легко и радостно играет в сердце кровь,
Желания кипят — я снова счастлив, молод,
Я снова жизни полн...
А. Пушкин
Згадуючи осінь, я завжди пригадую такий малюночок. Ясне осіннє небо. Перший морозець і... "отдаленные седой зимы угро-зы"... Під дверима дзвенить земля од тупотіння, а повітря — од гомону. В кімнату впихається цілий гурт шкільної молоді: граб-лями — руки, калиною — щоки і іскрами — очі. Прибігли з лісу. В кі-мнаті потемно. В грубці — гора золотого жару, дихає запашним те-плом. Одпихаючи одно одного, з сміхом і гомоном товпляться до грубки... Ось одна, пробуючи рукою комин, гукає в захопленні: "А гарячий!" — і потім на ухо подрузі щось прошепотіла лукаво, од чого подруга зашарілася... Я все ж почув, швидше одгадав те лу-каве шепотіння-жарт: "Отакі в Панасика щоки". — "А ти звідки знаєш?" — сміючись, і дивуючись, і шаріючи рум’янцем, підозріло питає подруга.
Чи є тут хоч тінь осіннього суму?
Ні, я ніскільки не соромлюсь і не вагаюся назвати осінь найлю-бішою мені в рокові добою, ні крихти не вагаюся, бо в цій моїй любові до неї і тіні немає тієї зневіри чи того чорного смутку, що їх завжди чогось сполучають із цією, в дійсності життєдайною, частиною року.
Люблю я осінь за те, що навіває вона, як ніяка пора інша, стру-мені творчої енергії, що все те найкраще, що робилося і що зроб-лено мною, робив я цією порою.
Люблю я її і за те, що, коли опадає в саду пожовкле листя — ця довчасна примарна краса його,— ночами крізь голе, обшарпане гілля стають видніші довічні зорі, ще глибші, ще ясніші, а в лю-дей спадає з очей полуда і прокидаються ті здорові думки, які дрімали в голові чадної весни та млосного літа.
Хмарне небо?.. Негода?.. Дощ?..
Ще малого вабила мене осінь тими жаркими терновими огня-ми, височенними, кучерявими, тріскучими, що ми, сільські пас-тушата, розкладали в полі холодного, похмурого ранку з сухого картоплиння. А скільки радощів, молодих надій бринить в тому галасливому ярмарку, що осінніми днями гуде в тумані коло різ-них шкіл, бризкаючи на проходящих живою, цілющою водою! А вечори!
А вечори.
Погляньте на ці осінні на заході сонця вечорові хмари — це ж те-атр живий: скільки фарб, скільки руху! Скільки огню! Гляньте — як легко на очах перебудувалися ці хмари на довгу валку споло-ханих символів-тіней, символів бурхливих днів. Ось були кам’яні стіни, а ось уже, дивишся, вихитуються балагули, скарбом доро-гим навантажені, а коло їх люди: попригиналися, панічно женуть коней, мчать, скільки є духу, не видно звідки і куди — невідомо...
Мальовані човни, а в їх...— гляньте — закутані панни, за ними блискучі пливуть лицарі-верховні... Усе лине, усе мчить, ніби тая несе його повідь... Одне одного попереджає, і, вчепивши, одне од-ного перекидає в безодню... А над ними... Гляньте, що діється, що діється: бані на церквах хитаються, валяться мури, в порох роз-сипаються башти, дворці й палаци... світ валиться! Старий світ іде на руїну!..
...І за коротку мить — скільки грандіозних картин промайне пе-ред зачарованими очима, розбуджуючи сонну думку хвилюючи кров!
Кому вони повинні нагнати сумні настрої? Тільки не вам, ша-новні мої читачі. Правда, осінь чарує мене й тими смут-ками, ко-ли разками намиста одлітають журавлі в ірій, одно-сять за моря наші роки, коли в холодному, ясному осінньому небі і вдень, і вночі повно їхнього плачу, німого, стриманого, ніби вони кри-шать там гаряче каміння: крру! крру!.. "Нащо літа пускаєш мар-но?.."
Я не боюся з цього скувати собі іноді коротке свято смутку. Бо що таке цей мій смуток? Це той животворчий дощик, що в спеку освіжає сухую землю, це той свіжий вітрець, що продимає очі, як жарини, що прохолоджує гаряче обличчя, що глибше роздимає в серці огонь творчий, любов до вільного, радісного життя. Огонь щирості і правди — завзяття...
Ні, випускаючи збірку своїх осінніх новел, я зовсім не турбуюся за те, що вони навіють, комусь із вас, дорогії мої читачі, занепадні настрої чи пригасять у когось жагу до боротьби: в кого буйно за-гориться любов до ясного життя, той знайде зброю, щоб люто боронити його од чорних хижаків, од того чорного, смертельного суму, що віють на нас вони своїми хижими крилами.
Знайде зброю, знайде й шлях. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Мороз | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1144 | Степан Васильченко | Мороз | Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.
Стояли морози, сніги лежали білі...
В селі заходило свято.
Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця — дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.
Це вгорі, а внизу...
Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям — на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть — бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: "Ну, морозець!" — або: "Це мороз — з очима!"
Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: "Ось-ось... ось нехай тільки сонце зайде — я прийду до вас куті їсти..."
Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.
Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.
На покуті — кубло сіна. В кублі — кутя й узвар. Коло куті на лаві — діти: хлопчик та дівчинка. В хаті — самі. А вже вечоріло.
Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:
— Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти та не поморозь нашої пшениці.
— Морозе-морозе...
Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається.
— Іду-іду,— каже,— я давно до вас збираюсь!
Довга на йому кирея, під киреєю — жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом — блиснув срібний самопал.
Леле! Оце догукались!
Тільки сорочки захурчали на піч.
— А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! — Голос людський, привітний.
Повисували голови із-за комина, визирають.
А він знову:
— А де ж ваші, діти, тато та мама?
Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.
Далі осміліли:
— Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?
— Того ж, того.
— Ви мороз?
— Мороз.
Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.
— А ви ж не поморозите нашої пшениці? — хлопчик.
Сміється Мороз:
— Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.Дивіться також
Степан Васильченко — На чужину
Степан Васильченко — Сон
Степан Васильченко — Оксана
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Дівчинка й собі:
— А ви нас не подавите? — Та й сховалась за комин, прищулилась і язичок прикусила: слухає.
— Ні, діти, я таких не давлю.
Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.
Осмеркло.
Аж і батько в хату:
— А хто це тут гомонить із вами?
Діти стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:
— Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?
— А ось побачимо! — бере, світить каганець.
А той з лави:
— Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?
— Коли добрий чоловік — приймемо, а лихого — може, й проженемо з хати,— весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.
— То вже самі гадайте, що я за людина — чи добра, чи лиха,— одказує той,— я, може чули, Мороз.
Зирк діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. "Справді, мороз!" — майнуло в дітей у голові.
Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:
— Чого ж ви хочете од мене — я людина бідна?
— Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний,— одказує Мороз. Далі розповідає: — Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й почув; згадав, що сьогодні за день, думаю: "Дай зайду до людей у хату".
Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.
— То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя,— сказав, повернувсь до дітей, суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий — ні, думають, мабуть, не мороз,— дурять їх, малих...
Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела.
— Ну й мороз, аж до ніг в’язне!
А гість на лавці:
— То ще паніматко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті! — та й чудно якось засміявся.
Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: "Ой, мабуть-таки, мороз!"
Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.
А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина — молодий, чорноусий, а на голові волосся — ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх — здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима,— так і пориває шугнути на піч.
Дала мати вечерю, посадовили Мороза за стіл, самі посідали. Випив Мороз горілки, схилив голову на руку. Почав плакати Мороз. Далі співати, та так жалібно, аж до серця достає:
Ой Морозе-Морозенку, преславний козаче,
За тобою, Морозенку, Україна плаче...
Витер сльози, жаліється.
— Нема,— каже,— мені в світі пристановища, як звірюка в лісі блукаю...
І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза,— у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою — жаліли, проте коли батько давав йому чару, а мати страву подавала,— в одного і в другого тремтіли руки.
Повечеряв Мороз, подякував.
Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті.
— Оце,— каже,-вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:
— А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до його:
— Ну що — пішов?
— Прямо до двору подався! — батько легко зітхнув, очі в його теж чогось сяяли.— Будуть пани мати гостя на святвечір! — додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей.— А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти — до батька:
— Оце такий, тату, мороз?
— Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?
— А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима.
— Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах,— чули? Отож глядіть мені, нікому про це — нічичирк!
Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу у маленькі вікна. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Мужицька арихметика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=376 | Степан Васильченко | Мужицька арихметика | — Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки! — питав хурщик Антін монопольщика, зав'язуючи в хустину гроші за хуру.
Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.
— А навіщо тобі книжка? — спитав він, насупивши ріденькі брови.
— Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, — одмовляє Антін, — мабуть, і азбуки запам'ятав уже.
— То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло — книжки читати! — став казати Василь Іванович, — та зовсім воно й не личить тобі.
— Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, — згоджується Антін, — часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..
— То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, — знов казав Антін, трохи переждавши, — почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.
— Хіба от що, — подумавши, сказав монопольщик, — я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.
— Псалтир є в мене, Василію Йвановичу — мовив Антін. — Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?
Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу:
— Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки — знаєш, куди тепер ховають? — Василь Іванович суворо глянув на Антона. — Стережись, Антоне, книжок, як огню, — по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди — я тобі дам іншу книжку.
Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.
— Оце тобі, Антоне, книжка, — казав Василь Іванович, — оддаючи йому задачника. — Не пуста яка-небудь — пользовита книжка! Тут усяка тобі задача — немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.
— Спасибі, Василію Йвановичу, — сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав.
Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.
Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше "панів", крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.Дивіться також
Степан Васильченко — Чи все одно?
Степан Васильченко — Осінній ескіз
Степан Васильченко — На чужину
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Ось іде селянин Литовка, — який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.
Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...
"Нічого, підождемо, — думає він, — аби проценти в свій час виплачував".
Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється — чи немає де непорядку.
Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.
Дійшов до Антонового двору. Бачить — у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними — Антін з книжкою.
"Ага, книжечку мою читають! — подумав Василь Іванович. — Ну, нехай собі читають". Спинившись проти вишнику, він спитав:
— Ну, що? Як книжечка — понаравилась? — А нічого собі! — одмовляє Антін, — веселенька книжка.
— Ну, читайте, читайте собі! — промовляє Василь Іванович і йде далі.
"Веселенька книжечка!.. — сміється він сам собі, — їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?"
Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.
Слухає — Антін читає по складах:
— "Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?"
Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.
— Питає: скільки то він заробив? — сміючись, своїми словами переказує Антін.
— Мабуть, багато заробив! — сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.
— Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, — додав руденький і жвавий Охрім. — Хай йому біс з такими заробітками!
— Це чи не буде так саме, — став розказувати дід у білих штанях, — як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. "Ну, — каже батько, — давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто — там дещо купити треба". А він став та й каже: "Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!" А батько: "Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?" — "Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!.." Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: "Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш..." То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, — закінчив дід. Усі засміялись.
— Лампа — річ тендітна, — казали другі, — торохнеш возом — наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!
— Підеш і під таку хуру, — сказав похмурий чоловік, — коли в хаті, може, й шматка хліба немає.
Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді.
"Он яке діло!" — подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.
— "У помещика было, — читав далі Антін, — в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?"
Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму:
— В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, — тут Антін звів палець догори й прищурив око, — скільки ж то тієї землі було в пана?
— А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! — каже, осміхаючись, один з гурту. — Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.
— Ото кусочки! — моргнувши оком, сказав Охрім. — Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку — опруг та в другу — півопруга, а в третю — й зовсім нічого, — отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!
— А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? — проказав похмурий чоловік.
Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:
— І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!
— Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, — виправдувались люди, — аби чим час загаяти.
— То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, — наставляв Василь Іванович, — тож на те вона і є — арихметика.
Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:
— Це, виходить, така арихметика — панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову — скільки то всеї землі в пана!
Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.
— Бачте, — казав далі Василь Іванович, почувши сміх, — смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!
— Де вже нам! — казали передні. — Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!
А Охрім казав далі своїм сусідам:
— Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене — цап за чуба, а я тебе по уху — і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б'ються — чи не за батьківщину часом?
Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись:
— Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, — намагався він пояснити, — що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.
— То оте ж саме й ми кажемо, — перебив його Охрім. — Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай...
— Тьфу! — плюнув з серця Василь Іванович. — Давай сюди книжку! — крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.
— Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! — Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися.
— Знаєте, Василь Іванович! — крикнув Охрім услід монопольщикові, — коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.
— Може, чи й поділили б! — підхопив сумний чоловік.
Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії.
— Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! — казали, сміючись, люди.
— І звідкіль принесла його нечиста сила! — казали другі. — Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!
(1910) |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Мужицький ангел | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1136 | Степан Васильченко | Мужицький ангел | Десь єсть собі на світі церковця — стара, трухлява, ніби із тінів із місячних збудована. У церковці — притвор сумовитий, темний, а у притворі, між поламаним хрестом і старою корогвою, висить ікона святого ангела, запилена, полиняла.
Святий ангел стоїть на їй на колінцях, як за шкоду покараний неслухняний хлопчик, очі опустив додолу: і білі шати його замазані, і ясне личко потьмарене, опущені очі заплакані, сумні.
Тамошні люди називають його мужицьким ангелом і розповідають, що колись він стояв на рівних ногах, і шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивилися.
Дивились, не переставали, не зморгаючи, не склепаючи.
Та підмовили якось мужицькі діти його з собою — пішов він із ними попідтинню блукати і замастив свої білосніжні шати.
Позорив на його раз з неба творець його праведний, перстом посварився — і стемніло од смутку його яснее личко, стиха він маленький став на колінця, на грудях ручки склав, очиці до землі пустив, стоїть у божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати отець його небесний.
А звелить йому встати він, казали, тільки тоді, як усі ангели в небі заспівають, віншуючи Христа народженного: — "Слава в вишніх богу і на землі мир..."
І дожидався ангелик того свята, як душа настраждана золотого раю...
І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у божих боязнях пам’ятлива, і мала вона сина на імення Івашко.
Івашко був слухняний і почтимий, та дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того різдва.
— Мабуть, мамо, бог і не чув того, як я йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.
— Не кажи цього, сину, бо то — грішка; бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись йому гарненько, то він і зглянеться на наші злидні.
Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою зав’язала, бо стояв надворі лютий мороз, вирядила в церков.
Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо, зимно, тільки старі баби з костурами панихидки правлять.
Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим ангелом, що стоїть сумний не колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! І булки, і бублики, і цукор, і пряники, і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! У Івашка аж очі засміялися, тільки усе те чуже, ще до того і святий ангел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у його гарненько, може, дасть? "Попрошу!" — подумав Івашко, і серце у його забилося.
Підійшов він до ангела ближче, привітно осміхнувся до його, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:
— Дай мені, святий ангелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодні суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй-богу, не брешу. Дай...— дивиться, дожидає.Дивіться також
Степан Васильченко — Чорні маки
Степан Васильченко — Віконце
Степан Васильченко — Авіаційний гурток
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Святий ангелик мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до його.
"Ні, не так",— подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, "Отченаш". Далі знову підійшов ближче, питається:
— Ну, то не даєш? Дай, пожалуста.
Мовчить ангел, як і вперше.
"Не дає!" — подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.
Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а йти звідсіль чогось жаль.
"І нащо йому такого багато?" — думає він, роздивляючись на всі ласощі.— Ні, буду іще прохати!"
Івашко висякав носа, утерся, озирнувся кругом, чи хто не дивиться на його, і підійшов до ангела близько-близько.
— Дай, ну дай же! А коли не даси, то дозволь мені самому взяти!— Будь такий добрий! Чи вже ж тобі шкода одного маленького, щербатого горнятка? Дозволь, я візьму! Чуєш?
Івашко торкав його рукою і так пильно, так щиро прохав його, що й у груди йому тепло стало, і ноги, і уші ніби нагрілися. А серденько так билося-билося.
Радісний і веселий прийшов Івашко додому. Тільки на поріг — зразу перед себе з медом горнятко виставляє, мамі голосно хвалиться:
— А я, мамо, на кутю меду несу!
— Де ж ти взяв його, сину? — здивувалася мама.
Івашко нахмурив брівки, ще й ручечкою собі свариться:
— Ні, ні, мамо! Це я не сам узяв, це мені святий ангелик звелів узяти!
— Який ангелик? Де? Це ти щось дуриш мене, сину. Ану розказуй мені усе по правді.
Івашко став казати:
— Там у церкві коло ангелика стояло багато-багато і меду, і всячини, то я й випросив у його. Він спершу довго не давав, та я його став так прохати, що і в животі в мене заболіло. Тоді він і сказав мені тихенько-тихенько, так, що я насилу й почув його, каже: "Бери, тільки щоб ніхто не бачив". То я і взяв.
— Ох мені лишенько! — забідкалася мама.— Та це ж ти украв його!
Івашка узяв жаль на маму, і він заплакав. Пригадав, що казала зрання йому мама, та й собі теж промовляє:
— Не можна так казати, мамо, бо грішка!..
Року од року, як надійде те велике свято, всі ангели у небі співають святим своїм гуртом славу Христу нарожденному: "Слава у вишніх богу..."
А той ангелик маленький як стояв, так і тепер стоїть на колінцях, не насміючи до неба очі підвести, щоб ясно на праведного поглянути бога.
І біла льоля його ще більше стемніла, ще дужче помарніло од сліз його ясне личко. Все, все на йому осмутніло і похмарилось, тільки те святе проміння над його головкою одно не чорніє, сяє, як і раніш сяло. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На золотому лоні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1138 | Степан Васильченко | На золотому лоні | ( Мініатюра )
Сяє сонце понад безлюдне поле — безлюдне, марне; будить, пригріває гарячим промінням. Дрібним дощем окропляє із запашних, як василькові кропила, волохатих хмарин. Геть-геть по ланах поростають, як зелені сади, як виногради, густі та чорні кропиви; темно зеленіють і ростуть-ростуть — як не гудуть.
Колючі будяки, в руку завтовшки, злючка дереза, кучеряві коров’яки — все тягнеться, випирається до золотого сонця, шумить буйною дібровою, отьмарює ясний світ.
А коло їх ніг трупом лежить жито, побите й потолочене; разом із синіми волошками щільно до землі свої золоті головки склало.
Скільки оком зглянуть — скрізь чорніють між рідкими стеблами голі лисини, і вітер в розпачу мордується по них, збиває куряву.
Не чути гомону, ніхто не співає ніде.
Край дороги стоїть старий буркун, високо висунув роз-кудрену голову, далеко оглядає лани та з ранку до ночі мовчки розхитує головою.
Гай-гай... гай-гай...
Захурчало в коров’яках, і звідти вибігла з божевільними очима задичавіла, бездомна свиня, спинилась перед чорним оксамитовим рядном, що прикривало з ніг до голови когось у житі. Рохнула з диким переполохом і, звернувши набік, подалась, плутаючись у стеблах, у бур’яні.
Немов хто кинув зразу велетенською лопатою землі й болота, і зашуміла вгору зграя чорного степового вороння, і галасливою чорною хмарою закрила сонце.
З-під єдвабного рядна одкрився сонний юнак.
Кинувся до нього сполоханий вітер, тіпає сірими полами, пошматованими рукавами, будить, не добудиться.
Ніби звірившись, що він не проснеться, з грудей його викотився, як жива пташина, зім’ятий листочок паперу, білого й ніжного, із золотими краєчками, дрібним писанням густо змереженого.
Без шелесту, соромливо кокетуючи, котиться біла пташина по трупу, тихо кружиться під нечутну музику в безжурному граціозному танку, одухотворена мереживом людської мислі, жива, химерна істота.
Осміхається, без згуку шамотить безліччю живих слів.
Дрібно, швидко: "Милий мій, моє щастя, мої й сльози! Як би тоді цілувала я тебе, твої уста, смагою запечені, яка б це була радість і щастя! Але я знаю, що ти, зморений і змучений, до останньої краплі вип’єш свою страдницьку чашу і, коли буде на те вища воля, складеш свою голову, як лицар і герой. Знай, мій коханий: коли навіки склепляться твої очі — навіки уста мої замкнуться до поцілунків; руки мої ніколи не здіймуться до обіймів і серце моє умре до кохання. Мій вірний, герою мій, єдиний мій, один на все життя! Я загашу тоді всі мої поривання, і коли буду мати сили без тебе жити у світі, то тільки..."
І котиться між бур’янами од стебла до стебла, припадає до кожного й, не питаючи, хто він і звідки, відразу починає розповідати довірчиво й інтимно:Дивіться також
Степан Васильченко — Осінь...
Степан Васильченко — Крилаті слова
Степан Васильченко — Чайка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
"Милий мій, моє щастя, мої сльози!.."
Все одно і те ж, одно і те ж...
Будяк товстий, колючий похмуро, потайки вхопив її в свою колючу дубову лапу.
Вона тремтить, вихиляється, то, кокетуючи, виривається з його волохатих лабетів, то щільно й соромливо тулиться до його кострубатого стовбура і заклопотано й таємниче шепоче-шепоче:
"Навіки уста мої замкнуться до поцілунків і руки мої ніколи не здіймуться до обіймів, серце мов умре до кохання..."
Кошлатий будяк грається з нею поволі і, награвшись, пускає за вітром.
І знову стиха крадеться вона по землі під корінь колючого терну, вже загиджена й поколона, лягає коло ніг:
"Спочину я тут коло тебе".
Полежить, зітхне й починає:
"Мій вірний, єдиний мій! Я загашу тоді всі поривання, і коли буду мати силу без тебе жити..."
Торкається об сухе стебло тернове, щільно тулиться, але дрімає в задумі сумний терен, не схиляє до неї свої віти:
"Іди собі геть, приблудо..."
Подує вітер: здійметься і, зітхнувши, котиться далі.
І ось уже вибирається на коліна зеленому густому холодку, щільно тулиться до запашної шовкової чуприни степового красуня і все шепоче й шепоче.
А кучерявий красунь посміхається убік веселою, п’яною осмішкою, мовчки обгортає й цілує з усіх боків черницю-вдову.
Вона тремтить, і тулиться, і осміхається, і сяє в зелених запашних обіймах, цілує й шепоче: "А коли навіть склепляться твої очі, навіки уста мої замкнуться до поцілунків і серце моє умре до кохання... Мій вірний, герою мій, єдиний мій, один на все життя..."
Прийде ніч, місячна й сумна, все загорнеться в суворий сон.
Розістелиться біла пташина під кропивою на ніч коло трупу, зчорнілого, німого.
І не спиться їй — тяжко думає, схлипує, мов після подружньої сварки.
Дмухне вітер, розбудить її од задуми, вона кинеться і стиха злісно шпурляє уривками слова остраху й кощунства.
Кляне, черкає:
"Ч-чорт!.. Пухлий, глухий!..
Одчепись — од моєї — душі!..
Дай мені спокій!.."
Дрімають коров’яки, кинувши далеко безладні, страхітні у полі тіні.
Туманіють під місяцем кострубаті будяки, раз по раз кидаються, як із трясця, од свого кошмарного сну. Темними гаями, як злодії в полі, стирчать сумні бур’яни.
Незчисленними полками побитого війська лежать в сумних тінях поламані, покорчені, побиті золоті стебла, а між ними їх ватаг, лежить нерухомий, світить під зорями неживими очима.
А високий буркун все вихитується на вітрі край дороги, дивиться — ночниці прийшли до нього.
І хитається, все хитається степовий бурлака, здається, наспівує ту ж тягучу, сумно-спокійну мелодію, тільки що не чутно її за вітром:
"Ой у по-лі жито копитами зби-и-то..." |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На калиновім мості | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1099 | Степан Васильченко | На калиновім мості | Зала двигтіла золотими огнями. В широко одчинені двері гри-міли чобітьми делегати з’їзду.
3 розстебнутими комірами, розхристаними сорочками, звідки визирали волохаті груди, потоком пливли вони прямо з бурхли-вого засідання, ще червоні од суперечок, з туманом і нервовим бляском в очах. Стиха жагуче докінчуючи суперечки, сідали вони по рядах, не гаразд розуміючи, куди й чого, власне, вони товп-ляться. Тільки після того, як на естраді почала шикуватися спі-воча капела, всі згадали, що тут має бути концерт.
Грізно одгримів "Інтернаціонал" [3] і в блискучу залу, здава-лось, соромливо увійшли і тихо стали попід стінами сільські тіні у вінках із барвінку... Ось ота жінка з радісним енергійним лицем та молодими очима, що в них не гасне золотий веселий огник,— раніш кілька разів мій погляд минав її без уваги,— тепер мої очі мов улипли до неї: десь я бачив її! Ворушаться якісь спогади. Стрінулись поглядами, і вона кинулась, навіть уші почервоніли. Вітається очима, як словами не скаже: "Не впізнаєте?" Далі не втрималася — трохи підвелася з місця, руку до губів — рупором, щось напружено шепотить через голови...
"Цс! Чш!" — сердито зашуміло круг неї, і вона, зашарів-шись, як піон, сіла, мов присоромлена школярка.
"Хто ж це?" — вертиться на думці. Аж ось із естради зашумів ви-хор звуків, усе потопляючи,— вихор плачу, жалю.
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та поїдем доганяти
Літа молодії...
Вхопили на крила вихорі-коні, помчали кудись у туман за піс-нею.
Про ту жінку, що не міг впізнати, зразу забув — тільки її очі із золотим веселим огником летять за мною в невідомі простори... Линуть, ясніють, молодіють... Ген-ген мріють дві гори в тумані. Як веселе марево, із-за гори, перехитуючись з одного боку на другий, увесь у червоних стрічках, з квітками, мчить заквітчани-ми кіньми химерний якийсь весільний поїзд — з червоними мака-ми-прапорами! Музики, бубни, сміх.
Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби під-ходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: "Що ви за лю-ди?" А вони сміються, загадкові й таємничі: "Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!" Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого — молодий — Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недав-но... ось тут...
Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.
Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, весели-ми і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: "Те-пер пригадали?"Дивіться також
Степан Васильченко — Осіння казка
Степан Васильченко — Де такі ятки?..
Степан Васильченко — Увечері
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бу-вають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...
Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею — незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, за-шуміли протести. Наостанку — страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла яс-на, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирі-зав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.
Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільсь-кого учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.
Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і да-лі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.
Привітався, розпитую.
— Гай-гай! Уже третій місяць, як сидить ваш Марко! — Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.— Якже, забра-ли! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти — з-під вінця взяли.
— То він женився? —дивуюсь.
— Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.
— Учителька?
— Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, шко-лярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо за-брали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка — не школа.
Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще по-мітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.
— Крім мене — ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...
Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.
— Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!
"Побачу, що то за пташку Марко впіймав",— думаю.
Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.
— Я чула — в нас гість?
Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу — темно. Не вспіла привітатись, загомоніла го-лосно, радісно:
— Не знаю, чи вірити, чи й ні — у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..
— Хто казав?
— Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда — завтра й усі наші будуть дома.— Розповідає, як рідному.
Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голо-сі щось справді чудне, а що саме — не доберу.
Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:
— А ви ж звідки? Учитель?
Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослу-хається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.
Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що по-чала скидати.
— Так ви, кажете, недавно з Глухова?
— З Глухова.
— З інституту?
— Так...
— А не знали ви там...
І щось тепле забриніло в її голосі — тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого — й сам не знаю. Дужче. Дужче...
— Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.
Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,
— Тася! Невже?!
Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:
— Хто такий? — І одразу на всю школу: — О! Гляньте!.. А нам, писа-ли, що вас арештовано! Як ви тут опинились?
Враз пригадав я останню зустріч.
— Ні, спершу скажіть мені, де ви ділись, як приїздили отоді в ху-ртовину до мене в школу?!
— Де я ділась? — дзвінкий сміх на всю школу.
— А ви, певно, подумали, що то була якась мара, привид? Еге ж?
То була справді химерна зустріч. Почну здавна.
* * *
Ми останній рік у сільській п’ятилітці... Осінь... Шкільний сад. Нас, учнів, пускають туди разом із осінніми вітрами, коли вже от-рушена бувала там уся садовина.
Заходило сонце.
Глухою доріжкою попід високим барканом туди й назад, як ва-ртовий, ходила в саду доросла дочка учителя, красуня Маруся. Ходила в старенькому пальтечку, хусткою закутана, смутна й за-думана, як сама рання осінь. Нам здавалось, що вся її постать бу-ла окутана жагучою таємницею, з якої ми дещо вже чули.
Ми сиділи троє. Тася, я, мій суперник у класі й перед Тасею — Марко. Тася конспіративно розповідала нам про те, що Маруся має їхати за женихом кудись аж у Сибір. Під великим секретом читала нам "Марсельєзу", [4] що переписала в Марусі. Марко ду-же критично поставився до Марусиного заміру: "Він заслужив, то нехай і одбуває, яка ж її лиха година жене в неволю?" А коли по-чув: "Нам не надо златого кумира..." — очі поширились, уші поче-рвоніли, не дав дочитати, крикнув: "Порви! Я й слухати цього не хочу!" Затулив уші й побіг геть.
Одійшов од гурту, розгорнув книжку і почав зубрячку.
В альтанці Тася одна залишилась зо мною. Говорили досхочу.
...Незабаром Тася мала виїздити зовсім із нашого містечка, і ми довго мріяли про майбутні наші зустрічі... Хоч не на засланні, так у тій сумній школі, що колись я буду в їй за учителя. Навколо альтанки кружляє з книжкою Марко. Кашкет у його перекинутий козирком на ухо, як у людини, яка запила з горя. Одначе гризе він текст із книжки уперто й енергійно. Разом із тим з такою ж енер-гією він успіває слідкувати за нами, раз по раз одриває очі од книжки і кидає на нас гострі, тривожні погляди. Він помітив щось гостро цікаве й небезпечне.
Фантазія у Тасі — завжди буйна — тепер палає огнем. Розчервоні-вшись, вона малює, як десь у глухому закутку в убогій школі си-дить молодий учитель, самотній, зажурений, далеко од рідних. Надворі — ніч. Надворі хуртовина, нещастя, вікна снігом позаміта-ло, виє звіром...
...Голос у Тасі тихішає, очі потьмарились: "..:Коли слухає він — крізь бурю, крізь хуртовину щось стукає у вікно: "Одчиніть!"
Я знаю, хто це мусить бути, проте дожидаю в хату цього гостя з таким захопленням, з нетерплячкою, що аж у грудях у мене сту-кає...
Аж ось Марко...
Він, здавалось, зник був зовсім з наших очей, тепер не витри-мав — виринув в гостро цікавий момент, як із води. Стоїть, зухва-ло, прищуривши занепокоєне око.
— А я наперед знаю, що буде далі. Хочете — скажу!
Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче:
— І ото не сором ходити по підслухах! Паламар! — Паламарем дражнили Марка за те, що він часом прислужував у алтарі, наді-ваючи мальований стихар. [5]
Ми перейшли в другий куток саду. Посідали під гущавиною на старій, трухлій лавочці. Трохи переждавши, вертаємось до того ж.
"...Стукає у вікно: "Одчиніть". — А хто такий? — "Гість з далекого краю!.." — А вигляньте, діду, хто то стукає до нас так пізно? — Пішов дід одчинити. От увіходить у кімнату щось закутане, снігом запо-рошене...
І наші мрії набирають дедалі такого захвату, що ми на мить пе-рериваєм їх вигуками: "А що, коли б це справді так!" Нам до жаги хочеться, щоб іменно так і було колись, і ми обіщаемось, що б там не було, а так колись і зробити, до дрібниць!
— Руку! — і ми гаряче тиснемо одно одному руку. Тихо, з сердеч-ним завмиранням переходимо далі: "Закутана, снігом запороше-на..."
Мов із землі вирісши, із кущів визирнуло знову Маркове об-личчя. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На перші гулі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1091 | Степан Васильченко | На перші гулі | Малюнок на одну дію
ДІЙОВІ ЛЮДИ
Савка — чоловік літ під 40.
Василина — його жінка.
Олена — їх дочка, дівчина на первій порі дівування.
Тиміш — парубок.
Дід з клепачкою.
За коном — хлопці та дівчата.
Іноді чути співи, музики, вигуки, сміх.
І
Сільська чепурненька хата. Вікно, призьба, двері. Збоку садок. На призьбі сидять Василина й Олена.
Олена (лукаво). Мамо, мамо!
Василина. Чого, дочко?
Олена. Скільки буде оце мені років?
Василина. Скільки років? (Думає.) В Петрівку оце, мабуть, вісімнадцять піде — ось скільки тобі років! О цій порі я вже дівувала, а ти досі, мабуть, думаєш, що ти маленька?
Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?
Василина. Що ж тобі казать?
Олена. То я велика вже, мамо?
Василина. Сама про це мусиш знати.
Пауза.
Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.
Василина. То й кажи.
Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?
Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться!
Олена. Чого, мамо?
Василина. Батько не пустить — того.
Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче.) Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..
Василина (нерішуче). Ну, та нехай же побачимо.
Олена. Сьогодні пустіть!
Василина. Тай чого це тобі так приспіло?
Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно.) Пустили, пустили!
Василина. Ще побачимо, що батько скаже.
Олена. Ні, ні, годі вже — татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю.) Ох!.. Пустили... (Після паузи, жартівливо.) Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!
Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка чи відьма?.. Дивись, що вигадала, вражого виводу дитина!
Олена. Та ви ж таки, може, од старих людей що-небудь чули.
Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю — коли в тебе ні вроди ні вдачі, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає, не липни до його зразу. Не роби так, як, буває, інші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине, сучий син. Походить трохи та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Пауза.) Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи, може, тобі більше до вподоби білявий?Дивіться також
Степан Васильченко — Петруня
Степан Васильченко — Мужицька арихметика
Степан Васильченко — Неслухняний глечик
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Олена (соромливо). Мм... бач, які ви...
Василина. Аж правда — білявий більше до мислі? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!
Олена (стурбовано). Як, мамо?
Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.
II
Із-за хати виходить Савка в кожусі наопашки.
Савка. Олено, загнала корову?
Олена (швидко). Загнала, тату.
Савка. Гляди! (Позіхає й потягається.) Ех!.. Ти, Василино, завтра не буди мене рано. В церков, хай бог простить, не піду. Хоч раз на тиждень висплюся до ладу.
Василина. Савко!
Савка (позіхаючи). Чого?
Василина. Та не дери рота, іди сядь сюди!
Савка. Аякже! Тут ось очей не роздеру ніяк, які вже там у ката посиденьки. (Люто позіхає.)
Василина. Та хіба ж уже і якої часинки не здолаєш посидіти? Та виспишся ще. (Сміється.) А, леле!
Савка. От ти віри не ймеш, а я тобі правду кажу: оце упав би на колючки та зразу й заснув би!
Голос за коном: "Олено, Олено! Вийди мерщій, щось скажу-скажу-у!" Олена швидко зіскакує з місця, щось швидко шепче матері на вухо.
Василина (голосно). Спитайся в батька!
Савка. А що там таке?
Василина (сміється). Та я вже не знаю, як і казати. Нашій дівці, бач, притьмом забажалося на колодку, так оце ждемо, щоб ти, старий, поблагословив дочку на дівування.
Савка (здивований). На колодку? Ось як піду я в хату та візьму батіг довгий, то так поблагословлю, що зразу де та й охота дінеться. Дурний якийсь вигадав ті гулі проти ночі! Спати! (Зразу щось пригадавши.) О, бач, я був і забувся уже: тут ось така трапилась морока, що не знаю вже, яку й раду дамо їй!
Василина. Яка морока?
Савка (сідає). Одколи живемо ми на цьому подвір'ї, не було ще помітно, щоб тут водилося що-небудь, а тепер чи не доведеться посвячувати і двір, і хату.
Василина (прикидається здивованою). От нехай бог милує, хіба що?
Савка. Невідома його знає, що воно таке завелося в нас. Оце іду спати, то вже й боюся: вчора давило щось уночі.
Василина. Чи ти бачив таке! Як саме?
Савка. А ось як: цеї ночі душно мені стало в хаті, я встав, пішов у двір. Ляжу, думаю, на возі, там не так парко.
Василина. Ну, ну! Я чула, як ти виходив.
Савка. До воза — а на возі, бачу, лежить уже наша Оленка. Чого це ти тут умостилась? Кажу їй: іди краще в хату. Одіслав її в хату, а сам ліг на її місце. Задрімав. Аж чую, шамотить щось до воза; підійшло, давай кожуха розкривати. Розкрило кожуха, далі починає лапою шарудіти по виду, поводило по лобі, по губах, по бороді, налапало вуса та як не чкурне од воза, тільки бур'ян зашумів.
Василина (здивовано). Людина чи тварина яка?
Савка. Скидається ніби на людину.
Василина. Та що ж воно за потороча? Це чисте диво!
Савка. Та то ще не диво, а ось що диво: чорнобрива, вража потороча, ще й на козирку квітка! Тимоша, Бондаренкового парубка, знаєш? Капля в каплю до його схожий.
Василина сміється. Олена схоплюється, як вітер, тікає. Савка ловить її за руку.
Зажди трохи, дочко! Слухай, Олено, щоб мені отого казна-чого і в заводі не було! Чуєш? А то будеш ночувати в мене в коморі під замком. І сорому тобі немає! Тільки почала з печі злазити, вже парубків принаджуєш?
Олена (пручається в руках у батька, затуляється рукою). Одчепіться од мене з своїми парубками: вони мені потрібні дуже... Пустіть!
Савка. Отож зараз мені іди в хату та лягай спати. Так воно буде краще.
Олена (ідучи в хату). Завтра з хати увесь день нікуди не піду, ні їсти, ні пити не буду. (Пішла.)
Савка. Хай нам од того погіршає.
III
Василина. А я так гадаю: стала на порі — хай дівує, хай своє одгулює. Тільки ж того й свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні.
Савка. Коли ж вона у нас іще зовсім дитина; ти поглянь на неї: рученята як цівки; сама, як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє. Почнеться оте вечірнє стояннячко та північне обніманнячко, а світовеє прощаннячко, то й зовсім задурить воно собі голову.
Василина. Дівчина, як теє пиво, почало шумувати — не борони: швидше вишумує.
Савка. Успіє ще! І нашумується, й награється... А ти краще тепер наглядай за нею, щоб із того запалу воно біди собі не набігало.
Василина. Пусте.
Савка. Воно ж ходить тепер як шалене, себе не почуває.
Василина. Вона у нас сумирна.
Савка. Кажуть — тиха вода греблі рве.
Василина. Ти казна-що говориш!
Савка. Отож дивися: що трапиться, обох із дому вижену — і дочку, і матір.
Чути з вулиці вигуки і співи.
ІV
Виходить дід Северин, тихо настукуючи в клепачку. Побачивши Савку й Василину, починає голосно гомоніти через вулицю.
Дід Северин. Наробиться, на сонці напечеться, насилу ноги додому приволоче; тільки ж вулиця загомонить, то де тая в його й сила візьметься: так немов і не ходило й не робило! (Слухає.) Бач, бач, якої затинають? Всі разом — і хлопці, й дівчата! А припізніє, то й піде ще паруваннячко. Постановляться проти місяця, посплітаються руками та й манячать, як примари, як стовбури на пожарині. І хоч би що-небудь там говорили, мовчать та на небо торопіють. Мов по зорях читають. Отак до самісінького ранку.
Василина (голосно). Своє минулося, то й забулося. Може, теж колись по зорях читали. Чи так, діду Северине?
Дід Северин (підбадьорюється). Хе! Чому ні? Парубкував і я колись; і гуляли, і витівали.
Савка. Наше минулося.
Дід Северин. Було... Тепер минулося, уже немає. Одшуміло, одгриміло та й затихло. Тепер уже тільки-тільки мріється, як отой сон минущий. (Пішов, клепаючи і гомонячи.) Пішли наші літа, як вітри круг світа… А гуляти — чому не гуляв! Еге! Чи гуляв іще хто другий-так, як цей дід Северин... (Зникає.)
V
Василина. І як же ті літа швидко минають. Іще мені самій теє дівування перед очима: не згляділась, як і дочка виросла.
Савка. Шкода вже нам молодіти, старенька моя!.. (Жартом обгортає жінку.)
Василина (сміється). Ось геть! Дивись, що вигадав, старе луб'я. (Пригортається до його.)
Савка. Тепер луб'я, а колись було й голуб'я. Пам'ятаєш оту калину, що на леваді?
Василина (трохи соромлячись). Та вже ж...
Савка. Не забула, що тоді казала мені?
Василина. Дурна була.
Савка (встає). Отож-бо то й є!..
Василина. Та сиди, тобі кажу! Що тобі станеться, як трохи не доспиш?
Савка. Сиди не сиди, одначе того, що минуло, не вернути. Ні-і, не так воно поминуло. (Зітхає.) Дядько Матвій співає, як тільки вип'є чарку. (Наспівує стиха.)
Ой ви, слуги молодії,
Беріть коні воронії,
Доганяйте, повертайте
Літа молодії...
(Далі додає словами. Каже.)
Ой догнали літа мої
На кленовому мості:
"Ой верніться, літа мої,
Та хоч до мене в гості..."
Не вернемось, кажуть, не вернемось... забули й до кого... Отак-то, моя мила!
Василина (встає, зітхаючи). Ой ти, старий та бородатий!
Недалеко од двору чути парубоцький кашель: "А-хи!"
Савка. Чуєш? Ось хто цієї ночі спати не буде. Де ж то він тут принаду почув?
Василина (швидко). Стій, часом чи не до нашої? Ану, сховаймося.
Ховаються в сіни, прислухаються.
VI
До воріт виходить Тиміш з квіткою на козирку, кашляє. Савка виходить із сіней, непомітно підходить до воріт.
Савка. Чи не застудився оце ти, Тимоше, що кашляєш раз по раз?
Тиміш (придивляється). Либонь, дядько Савка. Добривечір, дядюшко! З святим вечором!
Савка. Дякую, дякую. Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш?
Тиміш. Та, мабуть, таки трохи застудився. Копав я сьогодні рівчак на городі та, угрівшись, випив кухоль води холодної, то оце, мабуть, од того і кашель напав. (Стиха покашлює.)
Савка. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На розкоші | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1134 | Степан Васильченко | На розкоші | І
Край села — чепурненька, нова, бідна хатка в маленькому подвір’ї; за двором — грядка городу, а далі — рівний степ. За хатою — маленький, молодий вишняк.
По двору порається господар — запалений та закурений. Випряг коня, затяг плуга, походив по двору, прибираючи все до місця, далі потягнувся і став коло тину. Постояв трохи, послухав чогось, підвівши голову, далі підступив ближче й схилився на тин.
— Панасе! Йди вже, а то діти поснуть... та й куліш прохолоне! — гукнула з порога молодиця. Потім помалу підійшла до чоловіка.— Чого ти слухаєш тут, Панасе? — привітно й цікаво спитала вона, кутаючи плечі в хустку.
— Чуєш? — кивнув Панас головою в той бік, де за яром манячив панський густий сад, обнесений мережаним та мальованим штахетом.
— А що? — стала прислухатись молодиця.
— Соловей...
— О... я ще сьогодні вдосвіта чула,— промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.
Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи, засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.
— А знаєш, що я скажу тобі,— промовив з опаскою Панас,— це — наш.
— Е, ні! — не згоджувалась молодиця.— Наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така,— додала вона, прислухаючись до солов’я,— наш, пестунчик, тихенький, співає — як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач, який горлатий!
— Отже, завіряю, що це наш! — уперто стояв чоловік.— Ти прислухайся краще.
Замовкли обоє, слухають.
Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.
Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке, як паутина, мереживо, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб’ється — так ні! — викрутить-таки, виведе кінці, ще й радо-весело тьохне наостанку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.
— Гм... А може, й наш,— не вірить уже собі жінка.
— Та наш! — з легеньким жалем завіряє Панас.— Я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.
— Ах ти ж, вражий соловейку,— шкодувала тихо молодиця.— Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів... погордував...
— Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов’ї.
— Ходім лиш до вечері,— промовила вона зітхнувши.
— Я довго й боявся — таки переманили, вражі пани! — зітхнув і Панас, підводячись із тину.Дивіться також
Степан Васильченко — За мурами
Степан Васильченко — Жаль
Степан Васильченко — Приблуда
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур’яни; у панів — як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські розкоші.
Панас похитав головою:
— Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство...
ІІ
В темній гущавині саду розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгороджено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.
— То й довго прогостює він у вас? — питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.
— Не можна йому довго,— діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка,— оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки та й на станцію поїде.
— Приїхав до матері в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його? — допитувався той же голос.— Чи днів же хоч зо три був він дома, чи, може, тільки вночі, як спить — тоді тільки й бачила його?
— Чого ж не бачила?.. Бачила, дякувати богові,— якось ображено одповіла жінка. Далі, перегодя, додала з погордою: — Не цураються люди, то й слава богу.
— Звісно — у його своє діло, а в нас своє,— устряв у розмову інший голос.— Чого він не бачив тут у селі, щоб день у день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть,— вже не приросте.
Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.
— А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки? — спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам цар слухав, що він, як виходить співати,— надіває золоту одежу, що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?
Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався, й лице сяяло гордощами.
Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений оперний тенор, і високо над хатами полинула якась арія.
Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.
...Тебе одной я посвятил
Рассвет печальный жизни бурной...
Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами.
Стоїть мати в гурті, не ворухнеться,— очі широко одкрилися, лице напружене: здається, хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.
А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.
"Ольга, я тебе любив",— механічно шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.
— Молодчина Семен!.. От так Семен!.. Січе й руба — не вважає на панів,— хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду...
— От коли б до його та чабана Микиту. Тоді хай би послухати!
— Таке ти й скажеш! — промовив другий голос.— Що ж він співав би з Микитою? Хіба — "Ой по горі вівчар вівці зганяє"?
Всі засміялись.
— Ну що ж? — огризався перший голос.— А то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.
— Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї,— жартували з ним.
— Чого ж, коли б заплатив сто карбованців, заспівав би й по-моєму! — уперто доводив своє перший.
— То чого ж — продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.
Гаврило сердито плюнув у темряві.
Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль, і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.
Всі замовкли, прислухаються.
* * *
... Та й із розуму збився,
Вороному коню,
Гей, та й на гриву схилився.
Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.
Шелест пішов між людьми.
— Нашої! По-нашому!..— зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.
Мати заздро подивилась їм услід, проте сама не пішла — було чогось ніяково.
А голос, рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався, могутній і вільний, і соколом полинув над рідними полями.
Стоїть мати одна на майдані, радіє — впізнала.
— Ти ж мій голубчику!.. Ти ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий...— стиха приказує вона сама собі, і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.
Як поїхав козаченько
Та й у чистеє поле...
Гей!.. Аж там бідна дівчинонька
Пшениченьку поле...
І, здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки — підсунулись ближче...
Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки, й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:
— Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..
Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.
Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв — не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...
1914 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На світанні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1133 | Степан Васильченко | На світанні | — Вставай, сину, вже швидко буде розвиднятись.
Підводжу голову з постелі: в хаті блимає, вікна затулені чорним сукном темряви, не можна вгадати, скільки минуло вже ночі й скільки ще буде,— ніщо про світ не нагадує.
— Вставай, сину, підемо.
Протираю од сну очі.
— Куди, мамо?
— О, а хіба ж ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! — підводить мене.
Так, я прохав, щоб мене збудили, я давно вже марив про це, коли ж тепер...
— Спати хочеться, мамо, дуже,— пхикаю я і, мов винуватий, схиляю сонну голову матері на груди.
— Вставай, вставай, не лінуйся,— чую ніжний, лагідний, проте невблаганний голос.
Мнуся, починаю, позіхаючи, одягатись, сопу. Мати нашвидку допомагає, вмиває холодною водою.
І ще на моїх очах теліпалося якесь клоччя од сну, а ноги плутались, мов у гарбузинні, а ми вже з хати вийшли у свіжу темряву.
В темряві видно було одне тільки небо — далеке, темне, як оксамит; а по йому безліч золотих жучків — лежали горілиць і перебирали золотими ніжками, не маючи сили рушити з місця.
Обвіяв усього, мов злив холодною купіллю з ніг до голови, весняний вітерець,— струснув плечима, ніби скидаючи останні дрімоти.
Я засипаю вже матір, як горохом, усякими питаннями, і мій цікавий дзвінкий голос будить сонну темряву.
Мати думає щось своє: одповідає лагідно, проте коротко, уривками, іноді зовсім мовчить.
Мушу мовчати й собі. Озираюсь кругом: чого ж це, одначе, не світає — темно-темно, як у льоху? Аж сумно. І мати мовчить. Із темряви вирізувалися розпливчасті контури страховищ, чорних, волохатих. Перед очима виростали якісь високі стіни, страхітні скелі — мертві, страшні. Здавалось — ось-ось зразу обуряться на нас, задавлять.
Ставало тоскно. Дитяче зневір’я почало лякати мене. Забувалося, де ми йдемо і куди. Може, звідсіль ніколи ми не виберемося, може, ми вже там, де сонця не буває, де завжди ніч...
Незвичайно висока постать моєї матері в темряві здається чужою, незнакомою.
"А що, як це не моя мати? — миготить полохлива думка, і в грудях стає холодно.— Може, це омана водить мене, малого, темної ночі серед невідомих гір та бескеття?"
— Мамо! — сіпаю матір за рукав.— Мамо, що це за гори?
— Де, сину?
— А оце коло нас?
— Це не гори — це сади.
Подув вітерець — і мертві, страхітні скелі дихнули з темряви весняним цвітом та зеленим рястом.
Дихала могутня сила — жива, запашна.
"І який же я боязкий",— соромлю себе, осміхаючись. Голос матері зразу заспокоїв мене.
І знову я пригадую, знову марю, що буде.
З темряви насувались примари все нові й нові, химерні, страхітніші, простягали з боків руки, намагаючись ухопити мене, гнались за мною, хотіли одірвати мене од матері й кинути самого блудити в цих нетрях.Дивіться також
Степан Васильченко — На розкоші
Степан Васильченко — Про жидка Марчика, бідного кравчика
Степан Васильченко — Волошки
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Я міцно держався за руку матері, сміливо озирався на їх, нахвалявся рукою й навіть дражнився...
— А ось уже, хвалити бога, й на світ благословиться! — чую голос матері.
Справді світало. Як же я не помітив!.. За великими тінями прогавив, коли на сході почало видніти. Вставала звідтіль якась ясна сила й стіною пхала темряву і всі її страхіття на захід.
Швидко гасилися зірки, як лампадки після всеношної, а край неба на сході пашів рожевим світом, як лице дитини, що недавно підвелася од жаркої подушки. Рожева темрява впала на поле, на скелі-сади, на якесь село, що помалу виринало із рожевих сутінів. Лежать іще сутінки на хмарах-садах, немов попелом закурило їх, та вже хтось продимає куряву над їми і з-під неї вирізуються сизі плями — буйний на дереві цвіт. Як сніг, забіліли десь на рожевому тлі білі стовбури березок, а над ними зеленими хмарками темніли кучеряві, в дрібному молодому листу, віти.
Щось діялось дивне, чудне, і в моїх грудях прокидалось легеньке хвилювання.
А в селі прокидався гомін — якийсь скучний, сердитий. Хрипко озивається худоба, чути короткі сердиті вигуки, ляскання батога. В рожевому, потьмареному світі, як на дні якоїсь ями, вештаються поміж зеленими садами люди — лихі, заспані, нечесані, абияк одягнуті. Сон турляє ними у всі боки — через груддя, через колоддя. Спотикаються, сердито одвертають лице од рожевого світу, і в заспаних очах їх іще не горить огонь життя — радощів і сміху немає ще й сліду.
А сади, як живі, повернулись до сходу, не зворухнуться, радісно дожидають чогось із видного краю. Дожидають непорушно, терпляче, і тільки дедалі видніє їх чоло, ясніє радісний усміх.
Ми спинились.
Ось-ось випливає щось на рожевий серпанок дивне, ясне, радісне.
Б’ється серце.
"Ідуть! Ідуть! Ідуть!.." — радісно захлинаючись, на всі сади й діброви затьохкав соловей, кинувся поринати десь у зелені.
Пішов радісний шелест.
Справді, щось виходить, якась радісна, золота процесія, і вже на рожевому тлі золотими голками блиснуло скілько променів.
Здавалось, якісь зореносці, обійшовши землю, вибирались до нас на гору з корогвами, з бунчуками, з радісними сурмами, високо підіймаючи вперед золоту зорю.
— Ах!..— виривається мимоволі з моїх грудей радісний крик.
Це було перше диво, перше чудо, що діялось на моїх очах
А із затінку виринула вже очеремха в білому цвіту, мов зморена, квола панна в зеленому вінку,— рожевому досвітку вклоняється.
Спалахнув рожевим усміхом молодий вишняк.
А далі, мов широке море, розгортає зелені груди мертва скеля-діброва, осміхається тихою усмішкою велетня.
В селі залящав десь радісний сміх — прокинувся і він, ледачий.
В грудях здавлювало дух...
Що то буде далі?
Аж ось на обрію, під рожевою тканкою, швидко почало вигинати спину щось чорне, волохате, мов те страхіття, що лякало мене перед світом.
Вигнуло спину, випростало лапи, і на рожевому тлі випливала, як чорна мара, пелехата хмара, розкидала кругом од себе безліч рук і ніг.
Здавалося, сама вона не рушала, тільки одна з її лап почала виростати вдовж, ширитись, розкривати все ширше й ширше волохату жменю.
Досунулась до золотого проміння й лягла на його чорною плямою.
* * *
Погасав рожевий світ. Смутком повійнуло над садами: стемніли, охмурніли.
В селі замовк, сховався сміх. Хмара розпливалася на все небо. Ущух соловей. Сльози душили мене: не буде ясного дня, не буде радісного свята...
— Мамо, нащо це так?
Мати зітхнула, почала мене розважати.
Вона казала, що хмари розійдуться, а сонце-таки засяє, що з цієї хмари на наші сади, на наші лани підуть дрібні дощі, і будуть рости вони густіше, зеленітимуть буйніше.
Та серце одверталося, нудилося в той час од тії розваги, а очі ворогом позирали на хмару: це ж вона потьмарила мені моє сподіване, обмарене свято, мій перший, золотий ранок.
25.11. 1914 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На хуторі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1115 | Степан Васильченко | На хуторі | Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, все на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хутірець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — все трупом лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Вздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища — тіні. Запирскало щось... Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові у неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках — батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура верби й закинула голову проти місяця. Очі у неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла виковані, слова пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять — не стенуться. Проз їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою.
Знову зворухнулось повітря, і срібні звуки розбудили степ.Дивіться також
Степан Васильченко — Циганка
Степан Васильченко — Витрішки
Степан Васильченко — Під святий гомін
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Дівчина заплющила очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка-одиниця багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак — такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...
Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака.
"Ой вистели, дівчино,— дає глузливую козак дівчині пораду,— ой вистели килимами двір, щоб не скаляв мій кінь вороний золотих підків,— тоді буду до тебе ходити".
"Ой посади, дівчино, край воріт вербу, тоді буду до тебе заходити".
Та не одурити козакові дівчини! Почула вона серцем гіркую правду, і тихим безнадійним смутком забриніли останні слова пісні:
Я й садила, я вже й поливала,-
Не приймається.
Брешеш, брешеш, молодий козаче,-
Ти цураєшся.
* * *
Стоїть дівчина, схилившись до верби головою, сльози витирає рукавом драної свитини. Стоїть з жалощами в серці, засмучена й обмарена чарівними малюнками давно минулого, давно забутого, вільного й шумливого життя її рідного краю.
А в тихому хуторі зчинилося диво: од сну просипалися люди, виходили з хат здивовані й слухали пісню, що живою силою вривалася з яру на хутір.
Прочинились двері чиєїсь хати, і, зчепивши руки на грудях, стояла на порозі біла постать чи дівчини, чи молодиці. Місяць світить на білу постать і на хату.
А на краю хутора, од степу, спочивав у сінях своєї хати старий дід. І мариться крізь сон дідові, що в сінях над ним бринить струна. Дідові сон сниться, а струна все бринить та й бринить і його будить. І дід прокинувся.
В прочинені двері б’є синім промінням місяць, а по сінях лунає пісня, аж лящить. Вийшов дід із сіней, схилився на тин та й слухає.
На хуторі тихо та лунко. Все кругом спить, тільки в яру хтось не хоче коритися снові й крає сонне повітря своїм молодим могутнім голосом.
Тужить та в’ється в яру дівочий спів, і не помічає дід, як в’ється він сам услід тому співу: то схилиться, то розігнеться, то візьметься за груди рукою.
Чудне щось діється з дідом: йому стало здаватися, немов хтось у жменю взяв його старе серце й став його помаленьку чавити, а дідові стає чогось так жаль-жаль.
На моріжку коло тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі.
Всі вони здаються при місяці фігурами, вимурованими з білого каменю.
Всередині між ними сидить парубок з чорними великими очима й тихо і поважно щось розказує. Білі фігури посхилялися до його, слухають.
Його мова одбивається в тихому хуторі буркотанням маленького струмочка. Парубок розказує про чудну дівчину, що недавно привезено сюди з далеких хуторів до хазяїна за наймичку. Вона дика, боязка й чудна. Вінки собі з квіток сплітає, квітчається й так ходить у роботі цілий день. Збирає коло себе дітей та все розказує дивні якісь казки або свої сни. А як стане співати, то зразу своїм голосом душу проймає.
До гурту підпливають мовчазні тіні, сідають на моріжок і мовчки слухають.
Потім тихо й поважно, не перебиваючи один одного, стали довго вони розмовляти. Стали згадувати давніх своїх співців і всіх незвичайних людей, що колись жили між ними. Часом гарячими хвилями з новою силою долітала з яру пісня, вривалася в груди людей, і вони стихали. Потім, переждавши, говорили далі.
Споминали вони якогось чабана Ілька, що своїми піснями приворожив до себе молоду пані. Ох, і що то ж за сила була в тому голосі! Вийде, було, на могилу, гукне пісню — і ввесь степ скрасить нею. Люди, бувало, кидали роботу та виходили слухати Ілька із хутора аж у степ. Щирий і правдивий був чоловік Ілько. Підмовляла молода пані їхати його з собою кудись, та не поволів Ілько життя панові розоряти, а поволів іти кудись у Чорноморію. Та як пішов, як пішов, та й досі чутки нема...
В яру залунав новий ниючий і пекучий спів. Дівча співало про себе, що їй горе на світі. Вона сирота, а люди недобрі, і нема до кого їй прихилитися; скаржилася комусь, що не зазнала вона на світі розкошів, що марно проходять літа її по наймах у важкій роботі...
А люди на хуторі все слухають і згадують усе інших своїх співців.
І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюблені діти свого смутного краю, як і цеє вбоге й забите дівча,— люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами у чужих людей і пасинками в долі. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | На чужину | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1113 | Степан Васильченко | На чужину | Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами,— не то дрімають, не то щось думають.
Може, думають вони про те, що завтра рано має одбутися на селі смутнеє свято, і після того свята багато їх останеться пустками; загуде в негоду вітер у димарі, завітає в гості лупатий сич, і буде в їх моторошно й сумно.
Не дві й не три сім’ї, а мало не половина всеї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину — туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля.
Сьогодні вкладалися люди з своїм добром, і цілий день стояв у селі шум і гомін; тепер усе затихло. По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу, й мандрівці останній раз лягли спочити в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?..
Заскрипів засов коло чиїхсь дверей, і далеко по селі пішла луна.
З своєї хати вийшов старий Жук. Він босий, без шапки, в усьому білому. Цілий день голова була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.
Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає... Далеко в промінні місяця біліє його сумна постать.
Що то думається старому? Може, споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі, може, пригадує свої давні пригоди, які траплялися йому на віку, а може, хоче тільки добре надивитися і запам’ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині... Перед хатою стоїть старий гіллястий ясен, усю хату й половину дворища вкриває він своїми вітами, вищого дерева од його немає на всьому селі. Ще здаля, не доїжджаючи скілько верстов до села, можна бачити його кучеряву зелену верховину.
Жук спинився серед двору, зчепив руки на грудях, підняв голову й дивиться на ясен. Знає він себе маленьким-маленьким хлопчиком, а й тоді вже цей ясен був такий старий, могучий. Тоді здавалося Жукові, що своїм гіллям він достає до хмар.
"І хто тебе посадив та викохав такого! — думає Жук.— Дід, чи прадід, чи якийсь давній пращур?.."
Колись хотіли купити у його цього ясена на зруб.
— Коли дасте двісті рублів та після того я двісті разів заплачу, тоді продам! — сказав тоді Жук.
Тепер пішов загалом навіть ні за віщо.
Прохав Жук нового хазяїна, щоб не рубав цього ясена, і той обіщався, та хто його знає, як воно буде... Жук поїде, а ясен зрубають,— він і знати не буде. І на цьому місці буде виднітися голе небо, буде пусто і сумно тут...
Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до стовбура сивою головою й заплакав.
— Прощай, мій товаришу, мій вірний старий друже! — тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясеном, схилився на руку й замислився. Знає Жук, що останній раз сидить він під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч би в гості: старий, він дуже.Дивіться також
Степан Васильченко — Олив'яний перстень
Степан Васильченко — Сирітське сонце
Степан Васильченко — Про жидка Марчика, бідного кравчика
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
З сіней вийшла ще одна біла постать, підійшла до Жука і мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.
Сидять вони задумавшись, мовчать...
Про віщо їм розмовляти? Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!
Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев’яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести... і сумні білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.
А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.
Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.
— Хіба ж ти не знав, що так воно буде? — крізь сльози вимовляє дівчина.— Нащо ж водив, нащо з ума зводив?.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш,— будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув. Оцілував, омилував та й покинув... Мовчиш і слова не промовиш? Хіба ж не сама я,— казала далі дівчина, вже обливаючись слізьми,— не сама одвадила од себе всіх хлопців?.. Бо я ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я ж не думала, що через тебе, може, прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітські!
— Нащо так казати? — тихо, одмовляє парубок.— Не сам я їду — жене недоля, ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми,— куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?
— Казаха ж — наймайся до панського двору, я на кухні служила б... Жили б якось...
— І цілий вік по наймах хилялись?
— Ми б працювали, заробляли, зібрались би на свою хату.
— Коли ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.
— Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.
— Щось мені й рідна сторона вже не мила.
Замовкла дівчина, схлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.
— Чи не казав я тобі, чи не благав тебе,— став казати парубок дівчині,— кидай найми та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там би мали свою землю, свою хату, і стала б нам чужа сторона за рідну.
— Не буде мені чужа сторона за рідну довіку!
— Люди ж їдуть, привикають,— привикли б і ми!
— Не привикла б я на чужині, поки не вмерла. Туди б не доїхала, на дорозі зав’яла б, як скошена травина.
— Чого ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?
— Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.
З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! "Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються",— співається в пісні.
Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипує дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.
Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полум’ям. У сяйві рожевого ранку пишаються сади в білому буйному цвіті, немов у снігу; зеленіє молода трава по майданах і берегах. Немов для свята, вирядилось і заквітчалося село.
Ще було рано, а вже всі в селі повставали; старі, молоді, діти — всі вийшли на вигін до монополії виряджати в дорогу поселенців.
Не звичайний гук і гомін ярмарку,— інший якийсь гомін, що ще здаля будить у людини смутний і хвилюючий настрій; щось поважне й журливе почувається в його підвищених тонах.
На вигоні, коло возів і на возах, стоять і сидять люди. Червоні, білі, блакитні хустки й спідниці, чорні й сірі свитки, кудлаті голови — все хвилювалось і вигравало проти сонця різнобарвними кольорами. Між людьми видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й усякими іншими домашніми речами.
Люди скупчуються гуртками коло возів. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі. Коло возів, між купками людей, блищать на сонці чарки й пляшки з горілкою. У кожного на лиці святковий і разом смутний настрій, очі сяють тихим блиском, лиця червоні, заплакані.
Ревуть воли; то там, то там чути сумні пісні або жіноче голосіння, і над усім лунає співуча, голосна, глибоко пройнята щирістю мова.
— А я не піду! — вирізувалися з моря голосів пекучі слова.— Будуть тягти — за одвірок учеплюся, а не поїду з своєї батьківщини! І синів не пущу. Нехай згорить хата — упаду на попіл, умру на йому, а не покину свого гнізда!
— Ех, брате, брате,— одмовляв йому спокійний і смутний голос,— десь мало ще ти горя бачив на світі, що так кажеш.
Між возами, в гурті своєї родини, якась п’яненька й заплакана баба пританцьовувала і приспівувала:
Бом, бом!
Та поїдем у Тамбов,
А в Тамбові добре жить,
Горілочку будем пить...
Потім кидала танцювати, припадала головою до полудрабка й починала тужити:
— А куди ж це ми їдемо, куди од’їжджаємо! Завезуть мої кісточки на край світа, де зима люта, де людей немає, а тільки звірі та комлики. Там і сонечко не сходе, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки!
— Мамо, мамо!.. Та заспокойтесь; вже ж не поможеть-ся! — взявши за плече, умовляє її русявий чоловік із синіми заплаканими очима.
А в другому кінці п’яний чоловік з червоним у сльозах і пилу видом силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на віз.
— Люди добрі! — кричав він, стоячи на возі.— Слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік! — Жінка сіпнула його за полу, і він з розгону сів на якісь мішки.
Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:
Нащо ж мені те багатство —
Буде з мене й трошки:
Дадуть мені сажень землі,
Ще й чотири дошки.
Сивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.
Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.
Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.
— Пора, запрягайте,— чути було голоси,— щоб не спізнитись нам на станцію!
Сколихнулось море і схвилювалося.
Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.
Геть-геть уже на горі видніються вози.
— Прощайте! Прощайте! Прощайте! — кричали ті, що на горі, тим, що внизу.
Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні: в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.
В селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.
Село здавалось напівпокинутою пусткою.
1910 |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Над Россю | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1121 | Степан Васильченко | Над Россю | Ми навіть незчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Росі вислалося на згір’ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом’яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій, і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.
— Ну, тепер можна сказати, що ми вже й прийшли,— промовив він, спиняючись коло одломленої бурею старої груші.
— Бачите отой садок, що спускається наниз од церкви? — показав він рукою за Рось.— От у тому садкові й живе Райко, либонь, у його ото і димок куриться, кашу на вечерю, певне, варить собі старий...
Я глянув, куди показував мені Воблий: на високому березі між деревом здаля проблискувало червоне полум’я огника і синій димок довгою хмаркою тягнувся понад зеленими верхами саду вниз до Росі.
— Оце кожного року так,— каже далі Воблий,— тілько пустить дітей на літо, зараз кидає свою школу, наймає в чоловіка оцей садок, збудує курінь і живе там до самої осені. Сам собі їсти варить, сорочки пере... бурлакує старий причуда.
Перескакуючи з каменя на камінь і хапаючись за кущі, ми зійшли вниз і зайшли в хату до рибалки, щоб попрохати човна. Молодиця дала нам ключа та весла, й швидко ми посувалися вже в маленькому човникові. Звечоріло. Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі. Берегами понасували хмари темного зелення, а між ними місцями випирались незграбні скелі та купи сірого каміння, немов руйновища старих будівель. Часом пропливали мимо, стиха буркочучи і пінячись, маленькі шуми.
— Ну й місце ж обрав собі сучий дід! — промовив Воблий і, спустивши весла, став озиратися кругом.— Рай, та й годі! Має душу, чулу до краси, дарма що старий...
Закурили і попливли далі; високий берег почав насуватися на нас усе швидше й швидше, і от зразу човен, брязнувши ланцюжком, врізався в пісок і спинився. Пробираючись між гіллям, ми швидко вибралися на прогалину, де червоніло полум’я і пахло димом. Перед нами в світлі маленького огнища виринув з темряви маленький солом’яний курінь; коло його висіли й стояли на ослончику казанок, мисочки, горщики, пилка й інші хатні речі. Кругом куреня манячило в темряві кілька уликів. Сам Райко сидів на пеньку коло багаття й щось думав.
Райко був гнучкий, видимо, високий дідусь, лисий, з густою сивою бородою; ясні сірі очі, з яких просвічував життєвий досвід, смуток та добрість до всього, з задумою дивились з-під густих сивих брів на полум’я.
В довгому піджаці, в мужичих чоботях, з загрубілими мозолястими руками він дуже нагадував якого-небудь діда-пасічника з селян, і тільки пильно придивившись у його очі та лице, можна було вгадати в йому інтелігентного робітника. Багато вже я чув од свого вчителя про цього старого його товариша, діда Райка.Дивіться також
Степан Васильченко — З самого початку
Степан Васильченко — На чужину
Степан Васильченко — Чайка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Закурений життєвими пригодами, хитрий і практичний, Василь Тимофійович Воблий завжди казав про Райка в жартівливому тоні; проте було помітно, що якась сила тягла його до старого товариша.
— Скрипиш іще? — так привітав здаля Василь Тимофійович Райка.
Райко підняв голову.
— А-а!.. Це ти, старий гріховоднику! — радо промовив він, впізнаючи Василя Тимофійовича.— Насилу, бач, пригадав одвідати!.. А то кого ведеш із собою? — спитався він, придивляючись до мене.
Ми підійшли і стали вітатись. Здоровкаючись зо мною, він затримав мою руку й зблизька придивився в лице.
— Що ж, не наглядів іще собі якої попівни, як піч? — промовив Василь Тимофійович і підморгнув оком.
— Е, козаче, куди там мені за попівен думати — здоровля ось зовсім катма! — сміється Райко.— Інша стать тобі: бач, викохався який! Не бійсь, пожирував би ще в охоту! Слухай, Василю,— почав він знову,— женився б ти справді! Хоч на старість пожив би по-людському; та й комусь же треба покинути оту грошву, що наскладав. У тебе ж їх і свині не їдять, а вмреш — кому дістанеться? І сам згинеш, і гроші твої згинуть...
— І які там у мене гроші ти набачив? — осміхається Василь Тимофійович і стиха виймає з кишені пляшку з горілкою.
— Оце по-хазяйському! — весело промовив Райко.— За це дякую, бо в мене, голубе, на неї не розживешся... З кого ж нам і потягнуть, як не з таких дураків,— промовив він до мене. Потім він дістав з куреня рядно, чарку, хліб, скілько зелених цибулин. Посідали на рядні коло огню, як кому було зручніше. Райко, як і перше, примостився на пеньку так, що огонь бив йому в лице.
Воблий вигрівав проти огню спину, а мені огонь бив у щоку. Перекинувшись кількома словами про те, про се, діди за чаркою знову перейшли на жарти.
— А чи чував ти, Федосію Андрійовичу, що ось незабаром буде заведена для сільських учителів форма? — витираючи після чарки вуси, промовляє до Райка Василь Тимофійович.— Ото підійдуть до твоєї бороди золоті гудзі — будеш як міністр який!
Райко видержав мовчанку.
— Ні, Василю Тимофійовичу,— промовив він з притиском,— краще підійдуть вони до твоїх шрамів на лобі!.. Будеш, як генерал бойовий!..— Райко весело й добродушно засміявся.
У Василя Тимофійовича на лобі були шрами, про них розказують, що осталися вони од качалки, якою колись гнали його од молодиці. Він зразу прикусив язика, скоса зиркнув на мене й змовк.
Далі діловим тоном спитав Райка:
— А коли це ти будеш орати свою ниву?.. В людей уже пшениця колос викидає, а в тебе ще й не орано!
Райко дивиться на його здивовано, кліпає очима.
— Яку таку ниву, Василю?
— Та яку ж? У тебе он на лисині стільки вже налипло грязюки, що сміливо можна пшеницю сіяти.
Райко засоромлюється.
— А, бодай тебе! — осміхається він.— Наливай краще по чарці.
Пожартувавши так, діди помалу переходять до поважної розмови.
— О, що ж це я тебе не питаю,— через який час звернувся до Райка Василь Тимофійович,— що там у тебе вийшло з інспектором? Тут така вже чутка пройшла, що мало не до Сибіру збирається він тебе заслати,
Як тінь, пробіг по лицю Райка смуток, і він зітхнув.
— А, бодай не казати! — промовив він. Помовчавши трохи, він підправив огонь у багатті й почав розказувати.
Про Райкову пригоду я вже чув, тепер було цікаво почути од його самого. Я присунувся до його ближче.
Діло було, як розказав Райко, так. Назбиралося в його шкільних грошей, що платили школярі з інших сіл за навчання в школі, щось до двадцяти рублів, і лежали вони в його без діла; за останній місяць не видали Райкові впору жалування, а гроші — хоч кров з носа — треба послати синові в гімназію. Райко візьми та й пошли ті гроші, маючи надію швидко одержати жалування й покласти позичену суму. І лучилося на його біду, що якраз на той час нарвався інспектор: риючись у шкільних паперах, він побачив записані гроші й став питати Райка, де вони. Райко розказав йому по чистій правді. Інспектор не зважив на те й зчинив бучу, нахвалюючись оддати Райка під суд.
— Так отаке-то горе у мене,— казав Райко.— І не думав, і не гадав, щоб на старість злодієм зробитися, та отже ще й прийдеться... Напався на мене,— казав він далі,— що чистоти в себе не соблюдаю: хлівом, каже, оддає у вас, а не господою людською. Дивуюсь, каже, що за таку довгу свою службу не привчилися чепурно коло себе ходити... Що ж, хіба станеш розказувати йому все про свої злидні? Навіщо йому теє знати, що трапляється по цілому місяцю сорочки на собі білої не мати... Де вже тут буде чистота тая... І от як почув я од його таке слово, так серце моє й упало. Бачу, яким духом дише він на мене; не вподобався я йому зразу, та горенько моє, що ж я маю робити, бідна головко? Підлеститись як-небудь, розказати йому який веселенький анекдотику як умієш зробити це, не в гнів тобі, ти, Василю Тимофійовичу, щоб воно, молоде, посміялося та й подобрішало — я хоч і радий би, так не можу. Де вже там будеш сміятися, коли серце в тебе замирає... які вже там жарти підуть на душу!.. А він, кажу, кривиться: йому б і дивитися не хотілося на таке життя...— Райко зітхнув і замовк.
Огонь починав гаснути, кругом робилося темніше. Райко взяв паличку й став розгрібати багаття.
— Підкладіть, серце, свіжого хмизу! — звернувся він до мене.— У вас ноги молоді, кріпкі, бо мені як засидітись та потім уставати, то чиста морока... ревматизм клятий мучить мене. Он там за куренем візьміть... Ні, дитино моя, не там,— гукнув він до мене, помітивши, що я не там шукаю,— отам збоку, за відерцем...
Підклали свіжого хмизу, й сухі палички затріщали в синенькому полум’ї. Знову показалася сива борода Райкова й залиснілася голова, вирізалось з темряви смугляве, мов порохом закурене, лице Василя Тимофійовича; освітилися віти молодої грушки.
— Прожене і під суд, думаю собі,— розказував далі Райко,— і сором, і старцювання на старість... заслужив нагороди собі мало не за сорок років чесної служби... І не повірите — такий мене одчай узяв, що аж серце закам’яніло... Ех, думаю, що буде, те й буде: скажу я йому сміливе слово!..
І не знаю вже, звідкіля тая сміливість узялася в мене... "Ваше високородіє! — кажу і сам чую, що голос мій тремтить: от-от заплачу.— Тридцять вісім років,— кажу,— служив Райко народній школі, оддав їй здоровля, молодість, і хоч бідний він чоловік, проте не заплямує на старість своє ім’я за якихось там двадцять карбованців! Не вкрав я ті гроші — позичив, бо скрута прийшла мені. Гріх,— кажу,— вам буде, як на старості літ зоставите мене без шматка хліба й осоромите мою сиву голову!.." Та й не витримав-таки... заплакав...
Райко змовк і схилив голову.
— Ну і що ж? — помовчавши трохи, спитав Василь Тимофійович.
— Нічого не сказав. Постояв, насупившись, помовчав, а потім — "біда,— каже,— мені з цими людьми", і нічого не сказавши, не попрощавшись, вийшов, і поїхав. І не знаю вже, що він має робити зо мною. Чутка була, що хвалився перемістити в іншу школу. То б ще було півлиха, а як справді під суд оддасть?
— Та кинь ти, Федосію, цю думку! — став розважати його Василь Тимофійович.— Нічого тобі не буде до самої смерті; інспектор у нас людина молода, погарячився, а насправді він не зробить лиха. Не звір же він справді!
— Всього, серце, можна сподіватись од людей,— зітхнувши, промовив Райко.
Стали наливати по чарці.
— Скрутіть мені, голубе, цигарочку,— вдався він до мене, забачивши, що я збираюся закурити.— Самі вже, будь ласка, скрутіть, а то в мене чогось руки поклякли.
Помовчали.
— Перевод, кажеш, не штука,— звернувся Райко до Василя Тимофійовича, хоч той нічого не згадував про перевод.— Коли раз переводять або двічі, то кат його бери, а як мене вже з одного місця на друге перегонили вісімнадцять разів, то це щось коштує: кожний раз отож приходилося будувати своє життя наново. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Неслухняний глечик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1102 | Степан Васильченко | Неслухняний глечик | Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.
Раз мама топили в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися:
— Грай, глечику, грай, підеш без вушка!
Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, "аби не на мене",— думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик — хрясь! — з полу додолу — розлетівся в черепки.
"Угадали мама — розбився-таки вражий глечик",— думаю собі.
Побачивши теє мати, та мовчки за віника.
А я бачу це та й думаю:
"Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?"
А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках!
— А не я ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб’єш! Бо розіб’єш!
— Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую.
— Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!
Та й знову, та й знову.
"От тобі й маєш,— думаю,— на кого сварилися, а кому досталося". |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Оксана | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1130 | Степан Васильченко | Оксана | (Сторінка шкільного життя)
Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем — береги по далинах погубило. Мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов’язані, білими снігами глибоко завіяні. По селах заблимали каганці, до перших огнів закували під віконню колядники. І заворушились по темних метрах між берегами, між очеретами та болотами сиві волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.
Край села сумно й самотно визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка, сяють проти темряви й мари,— золотяться на місяці ковані квітчасті слова: "Сейте разумное, доброе, вечное..." [22]
І горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба...
Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там — одні з семінарів поїхали на свята до батьків, деякі пішли на село. В довгому коридорі, між семінарськими опочивальнями бубонить над книжкою "благочестивий" Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок і по давньому звичаю вдався в зубрячку.
Коло грубок стоїть червоне сяйво; по кутках вихлюють тіні: розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті.
З однієї опочивальні блимає через двері бліденький світ. До маленької свічки виряджає там товариш малого Щура вперше до панянки. Щур — молоденький семінар, у його — білі кучерики й карі під чорними бровами очі, і має він до того кінчати цього року семінарію, то й треба йому наламуватись уже до паннів.
Порається коло його чубатий товариш, краватку чіпляє, обсмикує, застібує та все умовляє та навчає.
Щур і сміється, й червоніє, і хочеться йому, і боязко: готується, як дитина до купелі.
А прудкі мрії вже розгорнули перед ним такий малюнок: веде він із семінарської церкви додому панну. Далеко майорить пір’я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається за дуже цікаве; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семінарів — дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічі.
"Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима.— Зроду не бачили панночки?.."
Замарився Щур, осміхається.
Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Щура веселими очима.
— До панночки? — браво підморгує він Щурові.— Так-так...— Весело осміхається.
Далі повернувся, позіхнув, одразу кинувся на книжку як цепова собака, заторохкотів, як дячок.
Чепурненька кімната, вікна — з ажурними занавісочками.
Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним.Дивіться також
Степан Васильченко — Гості
Степан Васильченко — В хуртовину
Степан Васильченко — Басурмен
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Проти його німа як стіна й велика як світ сидить у новій сукні панна Марія Васильовна, а в суміжній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає — гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов!
Та ні духу ж, ні пари з уст!
А, бідна головко!..
І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке... ніщо: додаткове речення без головного, предикат без суб’єкта... аж самому сором: здається — плюнув би на половині слова та й замовк.
І бачить — ось-ось і той лад погасне.
А їй нічого: сидить, як гора кам’яная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся, таємною тишею, чарами-дрімотами,— і злипаються очі, дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів.
Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула...
Заб’ється надія в Щура — чи не одживає мертва скеля, чи не заговорить?
Марно: то вітер колихнув сонним бором, зашелестів гіллям та й одлинув... І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни.
"І хай бог милує — отака трудна панна випала мені на перший раз!" — бідкається собі Щур.
А крізь ажурні занавісочки синіє на вікнах срібне пір’я, блищить, міниться на місяці. Що то діється там, надворі?
Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли б у цю панну, в оцю скелю нерухому та тарахнув грім!
Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає: "Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. Нічого казати— "кавалер"! Гризе Щур свою голову, нудить у самоті, сумує.
Під семінарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє. Не хочеться туди. А кругом видно-видно. Біле все як папір — біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як градові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель — мов погоріли, тільки чорні од їх тіні лежать на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інею, попустили гілля аж до коріння. Лежать од їх тіні на шляху,— темні та густі, ніби влітку.
Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по йому.
День — не день і на ніч не скидається...
На горбі із чийогось двору висипала тичба [23] тіней... часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються.
Приглядається Щур — дівчата в білих свитках стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається, ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини, червоніють на білому обличчя під тінями од хусток та, як чорні камінчики, одсвічують очі. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються.
— Глянь — панич!.. Чого воно сидить сам по собі? — Обступили.
— Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка,— жаліють дівчата.
— Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити,— радить одна.
— "Ходім, хлопче, з нами,— у нас тобі добре буде.
Понахилялись близько до Щура, в лице зазирають.
— А воно парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке — вже й осміхається,— весело щебечуть дівчата.
Дивиться на їх Щур, дивиться навкруги і бачить — немов одміняється все... і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись було йому вже так саме: була така ніч, така розмова з дівчатами.
Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.
У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це — вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.
Питає:
— А чи ви, дівчино, не Оксана?
Дівчину аж назад одхитнуло:
— А ви ж як знаєте?
— Та хіба ж Оксана? — зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.— Ви, мабуть, дурите? — не йме він віри.
— Оксана, Оксана! — запевняють дівчата.— Матінко, і як він угадав? — Торопіють одна на одну.
"Чи не оказія!" — думає Щур, дивується.
Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.
— Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?
Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.
— Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене? — ніби аж крізь плач почала вона благати Щура.— Скажіть!
— А придивіться до мене краще — може, й самі впізнаєте? — Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.
Дівчина стала впізнавати.
Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно напрочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.
— Ай справді — немов я вас десь бачила! — повірила-таки вона.— Де я вас бачила?..
Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.
— Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились — торік навесні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що звуть її Ядвига. Знаєте?
— Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде! — сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.
Щур — зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним — хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.
Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.
Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.
Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.
Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в "народ".
Щур крутить головою, сам собі осміхається: "Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б..." Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.
Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
— А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.— Озирається навкруги.— А де ж це вона?
— Хто такий? — питають, дивуючись, дівчата.
— Та Оксана ж!
— Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
— Що це йому, приснилось? — Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур — не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
"А що, як уже не знайду її?" — промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна — не пускає.
— Е-ех! — позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.— Поборотися б з ким оце абощо...
— Гляньте — вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!
— Де блукав, Щуре? — звертається до Щура один із семінарів.
Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.
— Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,— гомонить хтось; до Щура: — П’яний, чи що?.. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Олив'яний перстень | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=378 | Степан Васильченко | Олив'яний перстень | Повість
1
Вимандрувало на село їх троє.
Перший — Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому — з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, "до останньої каплі крові". Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в іншому вигляді — коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.
Другий — Вітя Барановський — син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває — із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі — нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: "Вітька — босяк", — не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться — він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.
Третій — Кость Ясінський — біженець із Холмщини; документів у нього — ніяких, і скільки йому років — ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять — хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. "Дівчур" — дражнили його в школі.
Дівчур, волочур,
дівки штани подеруть,
із вулиці проженуть...
ІІ
Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.Дивіться також
Степан Васильченко — Про жидка Марчика, бідного кравчика
Степан Васильченко — Широкий шлях
Степан Васильченко — Гріх
Ще 70 творів →
"Олив'яний перстень" (скорочено)
Біографія Степана Васильченка
Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.
Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
--Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
— А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, — сказав Вітя. — Ти ж збирав екскурсію на село?
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
— Збирав, — сумовито промовив він, — та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось — так один — "мені зараз не можна", другий — "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
У Валі блиснули очі:
— Вітька! — ляснув він несподівано товариша по плечу. — Скільки ще зосталось канікул?
Вітька подумав:
— Та ще більше місяця, — а що хіба?
— Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
— Куди? — засміявся Вітя.
— В мандрівку, на села, слово честі — давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле...
Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.
— Хіба от що, — перебив він Валю, — чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину... У них, казали, пасіка є, — хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
— А справді! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі — Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу — дражниться:
Одчепись, препоганий,
ти ж мені не рівня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарівна.
Так усі й звуть її у школі — Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур — і немає дня".
— Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?
Ліщина простягнув руку.
— Лясь! Лясь! —
Погодились.
— Підем.
— Ну от, — зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:
— Де живуть Бондарі — ти знаєш?
— Десь у Лубенському повіті... В Лубенському чи в Лохвицькому.
— От тобі й маєш! Треба знати докладно — в якому селі, в якій окрузі.
— Стій, — зразу пригадав Вітя, — Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.
У Валі блиснула ще одна нова думка:
— Може, і його умовимо з нами. Правда?
— А цей піде! — певно чогось промовив Вітя. — Неодмінно піде!
— І як воно гарно все виходить! — говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
— Ходімо!
І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.
III
В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.
— Костю! Костю!
Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
— Вставай, он до тебе прийшли.
— Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? — спросоння змагався Кость.
— Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:
— Де вони?
Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:
— Хто тут такий? — А далі впізнавши: — А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
— Ходімо далі, щось скажемо, — промовили ті таємничо, як змовці.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
— Заждіть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? — Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
— Та кажу ж — до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
— Та це ви справді чи так тільки? — одкашлявшись, радісно промовив він.
— Як "так тільки"? Справді! — рішуче обоє разом промовили товариші.
— До Бондарів?
— До Бондарів!
— На Полтавщину?
— На Полтавщину!
— За двісті верстов? Пішки?
— Та хай буде хоч і триста — що нам! Не дійдемо?..
— Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
Сон із Костя як рукою змило.
— Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
Трохи втихомирений, він виліз на гору.
Згода!
Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:
— Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!
Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, — так зараз і дай!" — одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби". Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:
Що твоє листячко вода знесла...
IV
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
— Прощай, Київ!
— Та невже оце ми таки йдемо?! — сам собі не йняв віри Кость.
— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.
Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Осінній вечір | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5077 | Степан Васильченко | Осінній вечір | Порощить дощ за вікном. Як червона зірочка в тумані, блимає в хаті слілець-каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Шумлять усі вікна в хаті, плачуть. Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, причитують, що ніколи вже не буде сонця, ані ясних днів.
Дурненькі ви, маленькі вікна: сонце буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти будуть. Будуть радощі, сміхи... Будуть! |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Осінній ескіз | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1095 | Степан Васильченко | Осінній ескіз | Постіль біла, стіна німа —
І сон не береться:
Чорні очі, біле личко
На думці снується.
Народна пісня
Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.
Надворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько у небі стримить, як золотий серп, пізній місяць — блискучий-блискучий, мов не-давно викуваний. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.
Щось мені примарилось.
Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, забуті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сиджу тихо, сам осміхаюся, а очі бродять по темряві. І чую — просипається в їх гарячий смуток.
Годі, мабуть, спати.
Завітала до хати пізно гостина, серед ночі свято нарядила, то вже сну не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.
Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.
Під кленами — маленька рублена комора на городі.
Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.
В коморі — столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.
Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав уже роз-казати од палітурки до палітурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марилося якось охотніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж іншого, як тільки з їх будував я мости, якими лагодився піти од батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози ходять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий, свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чого-небудь. Тоді — книжку на груди, очі заплющив і шугнув, як крилами, в такі хмари, що й голова піде обертом. У коморі темненько, в саду тихо — іскрою літаєш над грішною землею, і немає стін, і немає впину по всіх шляхах на широкому світі. І несподівано спа-де на думку: "А який найбільший город в Аргентіні?" Спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий... ой, здається, ні! — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листка-ми, аж серце б'ється.
Знайшов — так. Зітхається легенько — слава богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.Дивіться також
Степан Васильченко — Жаль
Степан Васильченко — Червоний вечір
Степан Васильченко — Отруйна квітка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
В таку годину шелестів іноді бур'ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.
Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.
Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій дав-ній товариш — Мотря.
Зорить очима, мовчить.
Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзиґа. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.
Знаю, що так не минеться — буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.
— Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане?
Як до стіни.
Стоїть, розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в ко-мору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно.
— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова.
Торкає легенько в плече.
— Чуєш, кучерявий, давай! — кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
— Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице — і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,— мельне — і як водою вмило.
Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона — я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Про-те забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, не-мов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі — глибокі, пильні, допитливі.
— Ну, хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.
— Та й нащо воно тобі? — одмагався я.— Все одно зразу не врозумієш.
— Ну, а одначе ж? — допитувалась вона уперто.
Щоб одв'язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою.
— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, ні-чого не розумію, ходжу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка.
Беру з недовір'ям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, по-червоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого од'їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з ко-мори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було з лиця — снувалися, не переставали якісь свої думки.
День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо — чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида — і та примовкла, сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
* * *
Глянула вдруге, почервоніла — і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток...
Гасаємо по грядках, по малині, між бур'янами, жалимо одно одного кропивою, кидаємось реп'яхами.
Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур'яни.
Впіймав за руку — подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу.
І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила го-лову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й "здоров" не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
"Здоров", може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться",— спливла думка.
— І таке витієш! Чого б то я тобі "здоров" не казав! — щиро суперечу їй.
Повеселіла.
— Ну, то вийди увечері до перелазу — скажу щось,— соромлячись і хитро спідлоба визираючи, промовила вона.— Вийдеш?
— Що ж ти скажеш? — притихши, допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищулила око:
— Щось гарне, гарне!
Повела головою й очі приплющила — таке гарне.
— То краще тепер скажи,— починаю умовляти її,— увечері надій-дуть товариші, то, може, й часинки такої не влучу. Скажи!
Бачу — мнеться.
— Ну? — заохочую її.
— Ну, добре,— згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.
Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось.
І зразу, мов сполохавшись:
— Ух!..
Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.
"Чи не чортеня?" — відразу, мов вітром, понесло мене за нею.
Впіймав за плечі, повертаю:
— Ану ж скажи мені те "гарне"!
Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови:
— Ой-ой-ой...
Хилиться додолу, як п'яна.
Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задвірку стали на розмову матері.
— Оце, сусідо, маю на вас серце,— скаржиться жартом Петриха моїй матері,— унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.
— Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,— зітхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
"Так вийдеш? Гляди ж!.."
Такою й одбилась вона в моєму пам'ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того "гарного".
Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам'ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..
Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх:
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди — вблагала матір пустить в город до дядька. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Осіння казка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5078 | Степан Васильченко | Осіння казка | Має крилом смутная черниця, і схне на дереві листячко... схне й умірає...
Щось журно мені,— і журлива казка сплітається в голові.
Така простенька, та щира.
Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна, золота зірка...
Ось слухайте ж...
В давній пісні співається, що то козак та дівчина.
Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люде розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.
Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.
Я дівчина, може, пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти нього золотою зорею.
Там вони і спарувалися.
Так, мабуть, було воно.
Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли у садках журливі пісні про кохання.
Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.
Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.
Раз стали вони опівночі над будинком.
Мурованим та сумним.
На дверях замки важкі— залізні грати на вікнах.
Кинув місяць промінням за грати,— і бачать вони:
Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папер, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.
Такий тихий та блідий... І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.
— Мертвий? — спитала тихенько зірка.
— Живий, тільки кров з нього випили,— сказав на ухо місяць.
— Хто, любий?
— Люде, моє зоре.
В той час щебетав на калині соловейко: вийшла послухала його дівчина, та вперше й закохалася.
А юнак лежав, мов неживий.
Довго дивився місяць на лице мармурове, блідне, а зірка у очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з нього випили кров.
Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:
— Що вже йому не жити.
— Мабуть — не жити,— сказав і місяць.
Сказали, зітхнули, та й зайшли за хижу.
Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.
А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.
І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося відразу.
І нагнав вітер чорні хмари на небо, і зробилося темно.
Загув, зашумів вітер, заголосив.
Шумів він про теє, що швидко завиє зима і снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілії діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.
І сумно було кругом: стогнав і зітхав темний гай, як море в негоду.
З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.
Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася стрункая береза.
І дзвеніли-бриніли, заливаючись слізьми, сосни та ялини.
І ламалося гілля на дереві, і зривалося листя, і далеко гонив його вітер в сумнеє поле.
Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули за ґрати — дивувалися:
Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Осіння ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26253 | Степан Васильченко | Осіння ніч | Надворі осіння вітряна ніч. Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць.
Блискучий-блискучий, мов недавно викуваний. Через нього спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать
вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по-землі хвостатими тінями.
А внизу видно заплакане дерево. Загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. А вітер ганяє, а вітер гасає. Шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево. Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає. А поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.
Хмарки в небі, як хвилі, — вирують, вергають валами. Горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Осінь... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5079 | Степан Васильченко | Осінь... | Тонко ковані золоті листочки шумлять, дзвонять, шелестять: осінь, осінь, осінь...
Хмари гасають вороними кіньми, дикими табунами... з порваними уздами.
Бліднуть мрії, в'януть квіти, димом ідуть примарні, жагучі весняні ночі, туманом сиплеться лист...
І видніше встають крізь голе обшарпане гілля огні, що не гаснуть, не осипаються... зорі.
І спадає з очей полуда, із серця намул, прокидаються думи... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Отруйна квітка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1141 | Степан Васильченко | Отруйна квітка | (Сторінка із життя одного полку)
Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бриніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвітку сірі, невиспані обличчя солдатів визирали неживим камінням; здавалось, з города рушила велика процесія німих кам’яних фігур...
Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста. Ще не встигли загоїтись виразки на ногах у солдат, не висхли як слід їх онучі, як увечері перед самим святом було оповіщено полку — збиратись у поход далі.
— Через що? Як? Куди? — скрізь по ротах і командах пішов обурений гомін.— Цього бути не може! Адже обіщали три дні спочивку! Це щось не так — треба розпитатись.
Та розпитуватись було ніколи. З півночі заграли сурми і, погасивши огонь протесту, що полум’ям виривався з грудей, поставили в колони, рушили.
Сіяв дрібний вогкий сніжок, білою наміткою оплітав геть-геть кругом зелене поле; тільки шлях, широкий та грязький, без краю мрів перед очима чорною рікою, в глибині якого без сліду танув весняний кволий сніг.
Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось — чи на тих людей, що залишились за спиною в розкішних чистих будинках зустрічати свято, чи жаль змарнованих в походах і боях років, свят, весняних днів, взагалі чогось жаль.
А як тільки лишився город геть-геть за спиною, як тільки зовсім затихли далекі дзвони,— святкові згадки розвіялись у полі, прийшов звичайний будень. Забулося все — і люди, й городи, і свята, навіть вийшло з голови, який сьогодні день. День як день, хмурий, непогожий, яких багато проминуло вже в поході і невідомо скільки стояло ще напереді. Сонливі походні думи та мрії, невиразні і мінливі, як у небі хмари, потягнулися в голові довгою нудотною чередою.
Ідуть та ідуть по боках широкого шляху, плинуть потоками сірої води, рівно й одноманітно: у голові кружиться, і в очах рябіє... Далі і далі.
Було загомоніли, потім замовкли знову. Погнули спини, важко дихають, мов пливуть довгу плинь. Стане на шляху, глибоко в болоті, перекладе рушницю з плеча на плече, підтягне мішок вище на спині, не розгинаючись підведе вгору голову, кілька разів дихне глибоко-глибоко і знову — голову в плечі, напружить шию, мов витягаючи з болота кладь, пливе далі. Скрізь по шляху — немає місця сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як вівці, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть — та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позв’язувані передки; а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люди; дедалі все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев’язують виразки, інші сидять нерухомо — бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очі, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офіцери, забрьохані по пояс, бліді, очі сонні, лице густо покроплене болотом.Дивіться також
Степан Васильченко — Осінь...
Степан Васильченко — Вечеря
Степан Васильченко — Олив'яний перстень
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знову пухкий лапатий сніг.
Пливуть помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.
Надвечір скупо осміхнулось сонце.
Стелеться чорний шлях на гору — довгу та високу, що шпиля її не видно.
"Гей, хлопці, підтягнися — тридцять верстів осталось позаду — швидко спочивок!"
На хвилину колони спинились під горою; солдати тісніше підв’язали пояси, передихнули, ордою розсипались по схилу гори. Всіх відразу зігнуло, мов бурею лози, і якась сила, як сухий лист вітер, погнала всю орду вгору...
Ген-ген видніється шпиль, а на шпилі, мов маківка, червоніє якась квітка.
Чим ближче до неї — все вона росте, стає більша й більша, сяє вже, як калина.
В передніх рядах один спинився, підняв голову:
— Христос воскрес, баришня!
— Воістину воскрес! — задзвенів згори привітний жар-товливий голос.
— А чи далеко ще до міста?
— Близько — не більше верстів чотири! — охоче й швидко одповіла дівчина.
Стоїть, як справдішня квітка,— рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах — нові черевички; сяє в святковому вбранні.
— Похристосуйся, баришня, з солдатиком!
— Не маю з чим — писанки дома забула! — кокетує дівчина.
— Нічого, ми й без писанки! — Солдатик, порівнявшись з дівчиною, спинився, торгується.
— Ану швидше там, та й другому давай місце! — підбадьорює його хтось за спиною.
Спинившись на півслові, обхопив за шию вільною рукою дівчину й тричі поцілував дзвінко й щиро. Крутнув головою, осміхнувся.
— Ех! — пішов.
— Христос воскрес, чорнобрива! — вирівнявся перед нею другий.
— Еге! Вас багато буде таких,— грає очима красуня і одступає.
— Тільки зо мною!
— І зо мною! І зо мною! — підходили солдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.
— З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!
Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очі широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось, всі солдати понадівали білі брудні машкари на обличчя. Один, два, три... всі — на якого не глянь. Де старіший, де молодший — не можна було розпізнати: у всіх по виду — патьоками грязь, всі задрипані, обірвані, брудні.
Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі — вона швидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.
— От тобі й раз! Чого це вона? — не зразу догадалися солдати.
— Чого це ти, чорноброва, плачеш?
— Глянь-глянь! — спинився коло неї хлопчик останнього набору.— Такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? — Одхиляє її руку од очей.
Крізь біль і сльози у неї виринув в очах на мить знову кришталевий сміх, та глянувши на близько схилене до неї безвусе змарніле лице з глибокими, сумовитими очима, брудне й нещадно вітрами запалене, вона рішуче мотнула головою, вирвала руку й зайшлася невтриманим плачем.
Мимо неї проходили все нові й нові валки не людей — якихось потвор з людськими очима.
Ішли, кульгаючи на ноги, задихані, забрьохані.
Підходили із заплющеними очима, із одкритими, згагою опеченими губами.
— Ой води... водиці, красуня, а то умру!
Простягає руку.
— Дай, баришня, білу ручку, а то не дійду.
— Сестриця...
Босі, з підкоченими штанами, з чорними ногами, волокли рушниці за багнет по землі, хитали немов прив’язаними головами.
Дівчина, стояла на шпилі як укопана, пропускала перед себе сумний парад.
Без осмішки, без тіні кокетування, розкривши некрасиво губи, раз по раз сякаючись у хусточку, з набряклими, червоними од сліз очима, вона тремтіла й хиталась од жалю і сліз.
Притихли ряди, мовчки, як перед командиром, проходили мимо дівчини, ніби почуваючи перед нею якусь провину.
А далі за нею вставав гострий, пекучий гомін. Сльози дівчини падали на серце, як на вапну, випирали з нього пал і дим і скажено рвали груди. Червоніли вуха, блищали очі, немов у потруєних блекотою.
— Кому це було треба, нащо погнали нас з города? — виривалися голоси.— Через два дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.
— Нас не жаліють, хоч би чобіт пожаліли, поки тих триста верстів увійдем — ні одного в полку чобота не буде цілого!
— Як же: солдат нужі напустить, солдат в хаті чобітьми наслідить — випровадить його з города на свята!
— То так воно й є: у нас офіцери говорили, що нас город випровадив, щоб на свята мороки з нами не мати. Нас мали вирядити через три дні, та й не пішими, а машиною!
— Святами з візитою їм треба їздити, а не з солдатом клопотаться!
— То в театри, то на бали! — підшпигували один одного, як голками.
— От тобі й герої! Оце так пригостили, що два роки людей не бачили!
А тут — знову новина.
Із невеликого міста, де мали ночувати, вернулись квартир’єри стурбовані, з винуватими, заклопотаними очима: город не дає на ніч у себе квартир. Десь верстів п’ять за городом стоять якісь бараки — туди справляють!
Стихло на мить між солдатами.
Звістка полетіла по колонах, як запалений віхоть на сухий, добре вигрітий хворост...
* * *
Увечері, скоро увійшли туди солдати, город заторохтів од стрільби.
З города тікали перелякані люди й розказували усім по дорозі, що там збунтувався полк: розбивають, грабують, п’янствують. Далеко, на десятки верстів навкруги, видно було зарево пожежі. Город палав на півнеба, ішов димом, димом густим і чорним, як чорна людська кривда та глум.
— Що то буде? Суд, розформування полку, кайдани й розстріли?..
Город далеко лишився позаду, обурений, збентежений, посилаючи услід полку гарячу ненависть, прокльони й погрози.
Стояло на годині, світило сонце, помалу продував запашний степовий вітрець, і офіцери, й солдати йшли пригнічені й смутні.
Не каяття й не свідомість провини давили душу, ні! Город як був, так і лишився в пам’ятку лютим їх ворогом, серце їх, як і перше, клекотіло од гніву й ненависті до тих випещених, ситих і здорових хижаків, що, прикрившись мирною шкурою скаржливої й плаксивої обивательщини, по якомусь праву гонили од життя зморених і знівечених, як од столу зголоднілу приблуду собаку.
Було невимовно жаль тії смутної й гіркої слави полка, добутої кров’ю й стражданнями, того страдницького вінка, який тільки й був в найтяжчі часи єдиною нагородою і втіхою знедоленим вигнанцям, слави і честі, на яку тепер падала чорна пляма.
Швидко поспішав полк все далі й далі, але ще швидше летіли з города нерадісні чутки й вісті: переказували, що на командира полку вже наділи кайдани, що заочно одбувається суд, що на провинний полк чекає десь спереду дивізія, яка має арештувати його і виконати присуд.
Проте днів через п’ять на одному із привалів полк наздогнав залишений в городі командир; був він змарнілий, як земля, не голений і не стрижений, і в глибоко запалих очах у нього стояв тихий смутний спокій. Його зразу оточили тісним колом змучені думками й догадками офіцери й солдати, обступили з жагуче-цікавими очима.
— Перш за все, панове,— звернувся він до них,— раджу вам викинути з голови все зайве й покликати на серця свої мир і спокій; тепер нам треба мати свіжу голову і чисте серце, бо поки збереться на нас людський суд, нас буде судити суд божий. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Пацанок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1114 | Степан Васильченко | Пацанок | У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.
Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.
Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.
А за гратами та замками стиха шуміло — гула там підборкана молода сила.
В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.
В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.
Сам Петро, кремезний хлопчина з русявою борідкою, прихватком наїдався чогось аж на троє суток.
Через невеликий час, одягаючись на ходу після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.
Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо, і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вогку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.
В маленьке віконце, густо переплетене гратами, заглядало зоряне небо.
Петро потягнувся й голосно позіхнув.
— Здрастуй, товаришу!.. За віщо це тебе? — несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.
Петро здригнув.
— Ти хто такий? — зараз спитав він.
— Я — пацанок [2] з п’ятої камери... Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.
Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став добачати й фігуру пацанка.
— А тебе ж за віщо сюди... товаришу? — спитав Петро, осміхнувшись.
— Масалку [3] погнав в Христа та паску, то старший і посадив на троє суток,— хвастовито одмовив пацанок.
— Як же сидиться тобі тут, товаришок? — розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.
— Ой гидко-гидко, товаришу,— таємним голосом одмовляє той.— Холодно, вогко, та ще... пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш — зараз так і зашарудять по ногах, по грудях... один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу — може, підкрадеться котрий, то пришию [4] суку.
Петро став витрушувати поза підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав безперестану щебетати.
Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло грат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.Дивіться також
Степан Васильченко — На перші гулі
Степан Васильченко — Відьма
Степан Васильченко — Сирітське сонце
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Тепер перед новим чоловіком, перед "політичним", йому хотілося показатися не яким-небудь "грачем", [5] а парнем "фартовим". За першу ознаку цього вважалося знаття фар-тової мови, тюремних та злодійських звичок, і Володька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фартовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:
— Нема в нашій камері тепер путніх реб’ят. Колись були боги, так боги: [6] Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик... А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі "стріляли" та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество... Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав председателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на півроку... Шармач я, і раз був на грубому [7] ділі. З Ваською з кандальщиком "купили" в одного єрика [8] п’ять тисяч. Ех, і погуляли ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день згоріли... [9]
Володька закурив цигарку і, човгаючи здоровенними черевиками, став ходити по карцеру.
В одеськім саді я гуляв,
3 красоткой наслаждався;
В чіжолі кандали попав,-
заспівав він дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в’язнів.
— Ех, товаришу! — заговорив він, зразу кинувши пісню,— шкода мені на волі одного тільки: маруху [10] милу покинув я в Таганрозі. От красючка — як лялька!
— Велика ж вона, твоя маруха? — осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.
— Їй було...— Володька трохи подумав,— було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала — їй-богу! Падлець буду — не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере — цих бабів — може, вже з другим любов закрутила!
Ти думаєш, подлянка,
Що я тут пропаду?
Як вийду я на волю —
За все тобі томщу:
Ручки-ножки поламаю
І кості покручу...
Між гратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.
— Ей ти, чорток! — почувся за стіною голос вартового.— Лежи мовчки, а то я тебе покладу.
Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:
— Ну й "наливаєш" же ти добре, товаришок! Не знаю — який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!
Пацанок почав клястися:
— Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли "наливаю"! — поклявся він великою тюремною клятьбою.
— Годі, Володька! — гостро сказав Петро.— Воля тобі ще потрібна буде.
Пацанок насупився й замовк.
Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв з неохотою, голосом ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.
— Як мені живеться — питаєш? — промовив він, присовуючись ближче до Петра й обгортаючись од холоду в свій полотняний бушлатик.— Погано живеться, товаришу: боги чіпляються до мене, завжди дражнять, бачать, що я малий, нікого не подужаю з їх. Спати посилають "на грачівку" й їсти садовлять з "грачами". А хіба я дешевший за їх? Мій батько був шармачем, і я шармач! Я не менше покрав на волі од їх. Дай бог усякому стільки покрасти, як я перекрав! — казав пацанок смутним голосом.
Петро слухав тиху скаргу пацанкову, його чистий мелодичний голосок, і йому почало здаватися, що немов він десь уже чув цей голос.
— Як ти гадаєш, товаришу,— через якийсь час звернувся до Петра пацанок,— дадуть нам завтра паски та крашанки чи ні? Розказують, що торік давали на паску всім по маленькій пасочці й по дві крашанки.
— Хоч і даватимуть, то нам з тобою, мабуть, не достанеться: ми ж з тобою в карцері! — одмовив Петро.
— То, може, як вийдемо, то дадуть? Може, хоч крашанки нам зоставлять?
— Навряд, товаришок.
— А як не дадуть, то ми будемо вимагати. Правда, товаришу? Прийде прокурор, то ми йому й заявимо.
Було помітно, що Володька дуже турбувався, щоб крашанки його не пропали.
Петро вже не слухав пацанка й, обнявши коліна руками, про віщось загадався. Отямився тільки тоді, коли пацанок, після довгої мовчанки, знов обізвався до його.
— Зботай [11] що-небудь, товаришу,— прохав він,— може, казку яку знаєш, а то скучно так сидіти.
— Щось позабув я вже казки,— глибоко зітхнувши після довгої задуми, одмовив Петро.
— Ну, розкажи що-небудь про свої партійні пригоди. Ти хто будеш? Есдек, чи есер, чи, може, анархіст? Я страх як люблю слухати про "політичеських".
— Ну, слухай, товаришок,— сказав, хитнувши головою, Петро,— я розкажу тобі, тільки пильно слухай. От ти казав, що вилаяв масалку в Христа — чи знаєш ти, хто то такий Христос?
— Знаю,— одмовляє пацанок,— розп’ятіє, хрест, що ним попи чортів гонять.
— Ну, ще що знаєш?
— Більш не знаю,— одмовив той.
— Христос — не хрест. Ти послухай, що я тобі розкажу про його.
І Петро простою мовою Євангелії став розказувати пацанкові про Христа.
Пацанок близько тулився до його, чмихав, закидав питаннями, і коли Петро став розказувати про суд над Христом, про його страждання й смерть, пацанок примовк, і тільки по тому, як сопів він носом, можна було вгадати, як пильно дослухається він до кожного слова.
Потім удвох вони почали тихо розмовляти про людей, про Христове вчення; марили про те, що б сталося на землі, коли б знову прийшов Христос.
— Я думаю,— казав мрійно пацанок,— коли б тепер він прийшов, то перш усього звелів би покарати всіх тих, що тепер нас мучать.
— Він навчав людей, щоб вони прощали своїм ворогам,— тихо одмовив Петро,— і він, коли б вони покаялися, простив би все їм.
— Простив би? — розчаровано протяг пацанок.
— Усіх би простив.
— І нашого начальника простив би? — питає пацанок.
У Петра защеміло чогось серце, проте він переміг себе й сказав:
— І його простив би, коли б він покаявся.
Пацанок замовк і задумався.
— Слухай, товаришу! — трохи перемовчавши, промовив він смутним голосом,— може б, він хоч з посади його скинув?
— Про те нема чого й казати: начальником він не був би над нами.
Пацанок зразу повеселів.
— Ага!.. Так йому! — радіючи, казав він.— Зразу позривав би з його погони та до параші поставив би. Парашником зробив би його! Чи так, товаришу?
Петро на свій страх дозволив пацанкові поставити начальника за парашника. Пацанок дзвінко й радісно засміявся.
Потім пацанок про щось задумався.
— Ну, а нам з тобою, товаришу, не попало б часом од його? — спитав пацанок.
Петро трохи подумав.
— Хто його зна, Володько,— за себе не скажу: може б, мені й досталося од його за що-небудь; ну, а тобі нічого не було б — це я добре знаю.
— А чого ж так? — тихо спитав Володька.
— Любив він пацанків таких, як ти.
— Любив? — радіючи й соромлячись, перепитав той.
— Любив, товаришок, і людям дуже наказував, щоб жаліли їх.
— А...— пацанок щось хотів сказати та й замовк. Потім тихенько одсунувся од Петра... Та забув він, мабуть, що Петрова рука лежала у його на коліні. Нагнувся над нею, а з очей упала на неї тепла крапелька-сльозинка.
Петро став закурювати.
— Ти вмієш писати прошенія,— казав пацанок через який час Петрові,— у вашій камері, кажуть, усі вміють добре писати прошенія.
— Можна буде написати,— одмовив Петро.
— Мене радять,— казав пацанок з дитячим довір’ям,— щоб я послав прохання до цариці про помилування. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Петруня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1142 | Степан Васильченко | Петруня | Іржаві темні грати неохоче впустили в камеру барвисті вилиски вечірнього погасання, нетерпляче дожидаючи, щоб якнайшвидше пішли звідціля ці непрохані тендітні гості.
Останній на стіні променистий жмутик довго лазив, як райдужний метіль, далі почав швидко тьмаритись, припав, як перегоріла углина, попелом і непомітно згас.
Хтось зі зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями,— і між стінами заворушилась нудьга. Аж ось несподівано у небі над гратами ясною свічею стала зірка, і в камеру труснуло трохи дрібного темно-синявого пилу. Через незастеклене вікно в гратах ринув холодком весняний подих, дмухнув цвітом... Маленьке змагання — і нудні примари як здиміли.
Все заворушилось, що було в камері живеє. Підводилися з своїх ліжок в’язні і мовчки затинялися од стіни до другої.
Здавалося, в темну камеру наплинуло багато весняної неспокійної води, водою попідіймало із заглибин якесь кордуб’є [26] і почало кружити ним по камері.
Давненько вже прослухали вони це Петрунине оповідання, проте і досі ніхто не промовив і слова. Були тихі, задумані.
Сам Петруня сидів коло стіни, схилившись на руку. Од зворушених спогадів ще палахкотіли в його уші і сяяли очі... Він знову передумував те оповідання вже для самого себе.
Петруня — юнак із віїстими очима, великими, карими. Справжнє його імення — інше. Петрунею прозвали його вже в тюрмі, прозвали за ті його довгі кучері, що їх він не хотів стригти наперекір тюремному наказові, за його мрійливу вдачу, а найбільше за його долю, що скидалася на долю того панського наймита-красеня Петруні, що його оспівано в народних піснях.
Петруню водили сьогодні на суд, і сьогодні він уперше після довгих місяців сумної тюрми знову побачив вирування вільного в городі життя, побачив весняне сонце, безмежне небо, і, хоч суд вирік йому дванадцять років каторги, він все ж не міг заглушити в собі пробуджені весною радісні струни. На щоці у себе він і досі одчував, як чийсь поцілунок, доторкання листочків з того клена, що мимо його проводили Петруню із суду назад до тюрми.
У йому бродили увесь час весняні настрої, химерні мрії, і сьогоднішній суд здавався за дрібницю поруч із цією могучою радістю, що разом з весною прилинула на землю.
Товариші прохали його, щоб він розповів їм про всі ті в його житті події, що завели його вкінці до тюрми. Йому хотілося говорити, проте він довго одмагався.
Коли ж в отемнілій камері пішов свіжий дух од весняного цвіту і на брудній тюремній стіні замість вилущених в штукатурці прогалин і всяких інших плям почали маритися дивовижні гаї та сади, Петруня покинув мляве рахування, скільки буде йому років тоді, коли одбуде він кару, і з сумних тюремних стін стиха вимандрував у чарівне море крилящих спогадів, забравши з собою всіх товаришів-в’язнів...Дивіться також
Степан Васильченко — У панів
Степан Васильченко — Де такі ятки?..
Степан Васильченко — Пацанок
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Снують тіні по камері, як рибини в акваріумі. Все ясніше виблискують думні їхні очі, як жарини, що їх продимало вітром.
Тихий кайдановий брязкот змовк коло Петруні і до його схиляється висхле з тонкими та довгими козацькими усами лице отамана неволі, каторжника Кошового.
Кошовий легенько обгорнув Петрушо за стан і по-старечому, з жалощами декламував:
Узяли Петруню за білії боки
Та й кинули Петруню
У Дунай глибокий...
— Ех, Петруню, Петруню! — похитав він головою, далі додав, смутно жартуючи: — Де ж це, Петруню, твої коні крилатії, де твої зілля чарівнії та твої літуни-килими?..
Петруня тільки схилив низько голову... То було в ясний гарячий день...
* * *
По один бік глибокого темного шляху білокорі берези в розпущених зелених косах, по другий між стовбурами рябіють червоні, сині, білозорові квітки...
Біла корова потонула глибоко в траві, пасеться...
По другий бік під зелениною — високий гостроверхий штахет і похмура, зеленим мальована брама. Там за брамою ховаються під тополями старовинні князівські будинки... Вгорі над усім — синьо-мурове небо з гарячою золотою у йому ватрою — вліточним сонцем.
В холодку під брамою, як дві квітки,— двоє дітей: у білому з торбинкою за плечима — пастушок з батіжком і в блакитному з золотою куценькою косою на голові — дівчинка-панна. Він, засмажений, як жук, скидається на мусяжеву статую, панна — з білим прозорим лицем видається на зеленому тлі за куклу з живими очима. Очі в неї горять од цікавості, як не займуться, і сама вона не встоїть на місці...
Дивний, невиданий цей запилений хлопчик, син Федота-рибалки, що його хата на курячій ніжці стоїть над водою в балці. Босі ноги у хлопчика поколоні, штанці полатані, і в торбинці житній хліб, проте, так тільки здається, що він такий собі пастушок, а справді — він великий чарівник-ворожбит. Йому відомі всякі чари, він знає всі зілля. Він має в себе живу й мертву воду, знає, де позакопувані лежать скарби в землі, знає, коли і де цвіте папоротневий чароцвіт, знає, як його зірвати.
Ось він собі вихльостує недбайливо батіжком і так, ніби без усякої охоти, як річ давно всім відому, починає розповідати їй про літун-зілля, що сушиться у його вдома на горищі. Коли потреш того зілля в руці і понюхаєш один раз,— полетиш понад землею, понюхаєш двічі,— полетиш у половині дерева, коли тричі,— летітимеш з деревами врівні. Несподівано за спиною гомонить погрозливий голос:
— Так я й знав... Ти знову сюди приволікся?
Стояв економ, високий, сердитий. Хлопець одійшов кілька ступнів убік і мовчки спідлоб’я дивився на його, не теряючи самоповаги, як то й годиться чарівникові.
Маленьку хвилинку економ дивився на хлопця мовчки, ніби милуючись його спокоєм, далі червоніє і люто витріщається:
— А корови, корови де твої, чортове іродча?
Хлопця ніби вхопив хто на голки, голова метнулася в один і другий бік... Геть-геть загледів спини в корів, що десь плутались за березняком в панській пшениці.
Гадюкою звився в економовій руці нагай:
— А не лови гав, а не тиняйся попід брамами, а пильнуй, собачий сину, того, до чого тебе поставлено!
Хлопець вертівся дзигою на місці, одмахуючись руками од нагая, як од оси, далі одірвався од його і як вихор помчався до корів.
Панянка не вірила своїм очам: великий чарівник умить перекинувся в абиякого шкодливого пастушка.
Минає небагато часу...
Чарівник сидить у березняку на траві, сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю, щось думає.
Озираючись раз по раз назад, до. його боязко наближається Наталя.
— Дуже болить, Якове? — питається тихо-тихо, лагідно.
Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.
— Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною! — промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно — і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.
— Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене? — щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним
поруч на траву.
Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.
— Геть, кажу, одійди! — Одсунувся.
Дівчинка полохливо одступила.
— У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?
Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть — сісти знову не зважиться і одійти не хоче.
Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:
— У, яка кучма!..
Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.
— Н-на! — стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.
Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.
* * *
Поночіє...
З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця — місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: "Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася".
Стало шкода — не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.
— Кхи-кхи! — стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.
Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол — у тіні не видно: мусить бути людина.
— Хто се? — стиха промовляє Яків до його. Мовчить.
"А може, це од спиляної верби пеньок,— думає Яків і пробує рукою,— ні, м’яке щось, тепле". Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище — щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.
— Це ти, Наталю? — радісно дивується Яків.
Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.
— Ти сердишся на мене, Наталю? — якнайласкавіше питається Яків.
Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки — дві сльозини.
— Сердиться,— стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.
Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.
— Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...
Мовчить.
— Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...— постояв, подумав, кланяється низько: — Прости.
Наталя витерла хустиною очі:
— Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.
Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.
Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.
— Уже не сердишся? — легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.
— Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...
Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.
Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.
Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Під святий гомін | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1139 | Степан Васильченко | Під святий гомін | На краю спустошеного села, сплюндрованого і безлюдного, стоїть мініатюрна церковця без хреста і без дзвонів.
Стоїть, як безпорадна хазяйка на руйновищі свого господарства. На цвинтарі цвітуть старі тінясті липи. Тихо, без вітру палає липнева спека, горить ясною пожежею. Душно й ясно, як у золотій кузні. Зелений лист на дереві, як викований з металу, яскриться золотим пилом. Здається — розпалений, гарячий. Зелений низ рясно встелений чорними тінями, ніби перегорілим на попіл листям і вітами, що непомітно опадають з верхів. Густо й багато їх нападало — мабуть, давно горить золота пожежа.
Під липами й кленами, коло потрухлого й мальованого штахету, на свіжому сіні злагоджені із шинелів та бурок постелі. Стомлені офіцери з блаженними осмішками мучеників нашвидку розшнурувались од амуніції, радісно гомоніли і, падаючи на постіль, відразу замовкали, ніби поринувши в глибінь.
Один чорний, як засмажений пеньок, з найчорнішими великими очима, з яких визирав іще не вивіяний волохатий острах, лагодився довше всіх, затурбовано озирався навкруги, ніби не маючи віри, що прийшов давно омріяний, жаданий спочинок. В маленькій сторожевій хатині лагодили співку, в церкві вимітали й прибирали, готуючись, скористувавшись нагодою, правити всеношну. Все навкруги було спокійне і ясне, ні гуркотняви гармат, ні тріскотіння рушниць не було чути, і смуглявий офіцер, ще раз крадькома озирнувшись на сонних товаришів, уклався в постіль і скинув з обличчя полохливу маску: загралася боязко осмішка, в великих очах заясіла тиха мрія. Все кидав, все губив дорогою, все забував — міцно тримав десь глибоко, в самому серці, малесенький узлик, в якому було сховано найдорожчі скарби, і так тепер хотілося перед сном хоч одним оком зазирнути в той узлик, побачити, що там лишилося після останніх днів. Почав злегенька розгортати: трішки мрій, кольорових надій і планів, і той невідомий чарівний камінчик, що гріє і світить невидимкою на весь світ... Все залишилось, хоч і зімняте, загиджене. Знає він, що для інших все воно не цікаве і не дороге — сміття й ганчір’я, але йому воно безмірно дороге, і радість забриніла в душі, коли побачив, що все було на своєму місці...
Порозгортать би, порозправлять, але сповиває його лубок, і тремтять по всьому тілові залізні гарячі дроти...
Хай іншим часом.
І готується кинути весла й плинути за хвилями в темряву снів.
Але коло церкви, під мурованою стіною, сидить на морі-жечку група із трьох солдатів, два з рушницями, один так.
І одразу починає пекти й торигати в грудях.
У третього лице біле, кам’яне, повертається швидко, як у машкарі. Очі, як випечені, чорні ями, а біле лице — не світить, а серед ясної днини сіє од себе морок. Сидить якось кумедно, як заводна лялька, грається стеблинками трави, паличками...Дивіться також
Степан Васильченко — Спасенник
Степан Васильченко — Королівна
Степан Васильченко — На хуторі
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
"Десь я його бачив, щось я про нього чув, про це юнацьке лице, кучеряве, з попелястим ніжним на щоках пухом?.."
Намагається зламати сон, пригадати, але все плутається в голові.
І вже, як за туманами, бачить, що прийшли під церкву якісь люди, щось сказали до блідого юнака, мов сіпнули за мотузочок: і лялька-юнак підскочив од землі і поплентавсь кудись із людьми, безглуздо вихитуючись і вимахуючи, мов прив’язаними, руками.
"Заждіть! Стійте, ради бога! Стійте!! — Офіцерові здається, що кричить він голосно, але його не чують.— Стійте! Я щось знаю, я щось скажу! — Мороз і туга обгортає його. Здається, що він схопився і біжить за ними.— Люди! Люди! Спиніть їх! Стійте! А-а... рятуйте".
Лице у сонного міниться, кривиться то страхом, то мукою: він часто дихає і стогне хрипко і дико.
Його будили. Він лупав великими замутненими очима, сердито повертався на другий бік і на який час затихав. Але незабаром починав ізнову важко дихать, зливався потом і знову починав дико стогнати...
Не сон і не дійсність. Розбуджені, забуті спогади чогось давнього, страхітнього, що, немов отрута, немов старовинне прокляття, завжди дрімає в душі... Одні з тих страшних, лютих примарів, що повторяються з найменшими дрібницями через роки і роки.
Іде кудись з понурими, мовчазними людьми. Не він сам іде — ідуть його ноги, ступаючи непомітно, як тінь... Люди ідуть байдужі, хмурі, спустивши додолу очі, не дивляться на нього, мов сердяться...
Але хтось із них кидає крадькома на нього погляд — гострий, зацікавлений і боязкий...
І все тіло наливається жагучим острахом підозріння.
Але що за диво: весело, привітно, як людина, спокійно осміхається до нього і дуб, і друга береза...
Все як було, так і є... нічого не одмінилось — і чого лякатись...
Але почув він, що, лишаючись позаду, вони переморгуються, боязко-заклопотані й сумні.
І він щось пригадує, од чого піднімається волосся вгору і в холодних колючках німіє тіло.
"Куди ведуть мене? Куди ведуть?" — хоче він крикнути, але дубіє язик...
Напружується, кричить:
"Я не хочу! Не піду туди!.. Я..."
"Бла-жен муж, іже не іде на совіт нече-стивих..."
Глухо, як під землею, залунав суворий, архаїчний спів...
Зникає люта омана від того співу, як од могучого заклинання, вітром розлітається...
Радісно б’ється серце.
Ух... Це тільки сон...
* * *
Ой, ні, не сон!.. Знову туча страшного передчуття...
Той спів, то був сон — а тепер правда... А дерева, також радісні і свіжі, осміхаються, моргають: не бійся, нічого не бійся...
"Ідіть зо мною, не кидайте,— з таємною турботою прохає він дерева,— бо я боюсь... мені чогось страшно..."
Розважають його, як дитину:
"Чуєш сюрчання і тихий брязкіт — то по гущавинах співають пташки, веселі, безтурботні пташечки".
"О, я й не впізнав",— дивується він, як дитина.
"А той золотий їжак у небі — то сонце..."
"Сонце! Живеє сонечко-о, сміється!" — захоплюється він, як маленький, і сам хоче сміятись, але в грудях ниє велика, не дитяча туга, і він кидає навкруги тоскний погляд.
"А туди — не дивись! — сполохано оступають його дерева...— Не дивись у той бік! Одвернись!!" — кричать, уже сполохані і стурбовані, стають в гурт, затуляють вітами.
Але очі його прикувалися, і ніяка сила не одхилить їх звідти: там хмурі люди копали яму, нашвидку викидаючи заступами свіжу чорну землю...
Все застигло в ньому куском ожеледі — кинувся кудись бігти.
Мовчазні люди, здавалося, байдужі до нього, зразу кинулись, впіймали його...
Кам’яні, страшні, холодні люди... Тепер вони скрізь такі, скрізь, у всьому світі.
Чіпко хапається за стовбури дерев.
"Обороніть мене! Не пускайте!!" — кричить, благає до дерева.
Спокійно й сердито якась сила вириває дерево з його рук.
Хапається за друге, чіпляється, лізе уверх, як од зграї вовків, але рвуться на ньому поли одежі, тріщать рукава...
І відразу все пустилось і розвіялось...
"...Світе тихий святия слави безсмертного..."
Десь уже ближче загримів святий спів, несподіваний, радісний, переможний...
* * *
"Господнє єсть спасеніє і на людях благословеніє твоє..."
Тричі пролунав тихий речитативний спів і зник, як сон...
Знову дійсність: ті ж ясні привітні дерева, ті ж хмурі кам’яні люди.
Виймають, згортають хустку.
"Що ж будуть робити? Що вони роблять?" — бурею налітає острах...
Сонце, дерево, трави — все стовпилось коло нього, розважають, умовляють.
То в жмурки, тільки в жмурки будуть гуляти з тобою.
Хай і в жмурки — тільки ж чого ж так нудить на серці, чого піт струмками заливає лице...
Немов сама хустка зав’язує очі, швидко, уміло. Торкаються чиїсь руки, хтось над лицем сопе, важко дише.
І зразу почув: сонце, трави, дерева в німому переполохові, не озираючись, шугнули тікать од нього, тікать далеко, навіки...
Став кричать, благать і почув не свій голос, голос якогось невідомого звіра:
"А-а-а... у-у..."
І од власних згуків обдає його гарячим жахом.
Здається, чиниться над ним якась тяжка операція, після якої він стане звіриною.
Од нетерпимого болю, немов про щось догадавшись, він вирвав з грудей свій дорогоцінний узлик — і зразу здався собі ясним, палаючим жарко металом.
Трохи шкода стало, що не довідався, який камінчик лежить там, на дні того узлика...
Але... певне, все таке ж ганчір’я, як і зверху...
Досить...
І викинув геть...
Тоді спокійно розв’язав собі очі і такий блідий, зів’ялий, набридлий стояв перед ним світ.
А люди — в шерсті, з переляканими очима малпи...
"Нині отпущаєши раба твоєго, владико..."
Заплакали тихо, лагідно за спиною люди, смутні, намучені, безпорадні...
Дивився, розбуджений, великими чорними очима, все бачив і нічого не впізнавав.
Десь далеко-далеко за кам’яною горою погасла в темряві жарка кузня, а над нею горіла нерухома золота крапка. Навкруги темніли кам’яні будови, залізне дерево: на скелі різкими контурами визначався темний, бронзовий млин. З усіх боків розкриваються темні безодні, стрімкі прірви, яким немає ні початку, ні краю, тужлива, безпорадна самотина обгортає холодом: кружиться голова.
— Де я? Звідки і хто я? — в розпачу питає і почуває себе маленькою зблудлою дитиною над безлюдними безоднями. Слухає-дослухається, що це? Немов заграла поблизу чарівна музика, така рідна й мила, од якої радісно забилося в грудях: під боком заговорили люди, такі ж самотні на світі, такі безпорадні, як і він.
І разом помітив свій дорогий узлик, що лежить, викинутий, десь поруч, схопився за нього з радістю, з острахом і загорнув у груди. У далекій погаслій кузні ясно впізнав останній спалах рожевого заходу, і цілим вітром тихих радощів житейських подуло на нього звідтіль.
Радісно дослухається до слова розмови.
Тихий, лагідний голос розпитував когось у темряві, де подіти якісь чоботи та шинель...
Потім розповідав, що хтось стривожився, коли його ставили до стовпа, далі взявся за голову й заспокоївся. Прохав, щоб очей йому не в’язали...
Далі знов питався, що робити з гаманцем, де лишилось після нього вісімнадцять копійок.
Голос бринів боязкою мрійною радістю тихого липневого вечора, й вплітався в нього тихий, безнадійний смуток неволі.
Мимоволі звернув очі у той бік, де під стіною церкви грався за дня стеблинами блідий юнак з попелястими кучерями — німо сиділи там одні тіні.
Зітхнув крадькома, легко й смутно.
Хтось одчинив церковні двері, й звідтіль зграєю птах вирвались згуки церковних співів...
Посеред церкви перед іконою рясно горіли убогі свічі, немов рій розпалених скорботою очей: вони часто хлипали обпаленими віями і туманились димом чорних сліз. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Приблуда | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=382 | Степан Васильченко | Приблуда | Із життя дитячого будинку
...Гу-гу! — трубить над ним вітер, бляхою гримить... Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його — смітник, кругом бур'яни сухі свистять, кругом дереза.
І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...
Гу-у! — вітер над ним...
Та — шелесь! бур'янами, та — брязь! вікнами, та — гур-гур! трухлими дверима. "Одчиняй!" — "А чого тобі, губатий?" — "Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй"!
Курява, темрява, дим...
В їдальні коло дверей — натовп: діти, завідуюча, якась чужа людина в окулярах — чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять — голісінькі! Чоловік і завідуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вічі папірець. Діти слідкують — уважні, зацікавлені.
— Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.
— Це позичене. Ви мусите одягнути їх.
— Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
— А я де їх діну? Де? — озвірився чоловік. — Третій день вожуся з будинку в будинок... У мене сили вже немає.
— В наросвіту ведіть! — завідуюча.
— Ведіть уже самі — я водив!
— Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ — у мене їх дев'яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт... У мене хліба — ні кришки!
— Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!
— І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
Дівчатка винувато і злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна — в плач, друга — в плач. Завідуюча зирк на їх — позгиналися, аж посиніли, — не втрималась — у сльози!
Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець — на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували, — в регіт!
... Завідуюча, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: — Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.
Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців — співають:
На городі качата —
Роди, боже, дівчата.
А хлопців не роди,
Бо то самі іроди...
За гомоном та стукотнявою — нічого не чути; за курявою — нічого не видно. В кутку коло груби — низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав — холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні — очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув од сміху, другий — і цілий вибух реготу... Трохи згодом — другий, ще дужчий.Дивіться також
Степан Васильченко — Чи все одно?
Степан Васильченко — На розкоші
Степан Васильченко — Неслухняний глечик
Ще 70 творів →
"Приблуда" (скорочено)"Приблуда" (аналіз)Де відбуваються події, описані в оповіданні? Події яких років описує автор? (та інші запитання)
Біографія Степана Васильченка
Підходять до гурту інші.
— Що таке?
— Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
— Та що ж це за хлопець?
— Ай справді: у нас такого немає. Слово, друге — на допит хлопця:
— Ти наш чи не наш?
— Ні, я чужий.
— А чого ж ти прийшов сюди?
— А я до вас гулять прийшов.
— Може, тут є в тебе товариш або брат?
— Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
— А ти ж не "голодающий" часом? Хлопець швидко й злякано:
— Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо — на Глибокій.
Не ймуть віри.
— А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
— Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна — все мама поховала.
— А як тебе звуть?
— Мишка.
Привітніше:
— Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.
Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь заблищала:
Ой, Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче...
З усіх кутків так і гунули всі до гурту.
— І, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!
— Ану ще!
Мишко знову гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; прихитують та тільки зирк-зирк один на одного — шукають, хто б почав.
— Ну й Мишко!
Мишко тягне книжку із стола.
— Ти й читать умієш?
Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:
— Братіє...
Та як почав, як почав...
Регочуть, аж хитаються.
— І де він там вичитав таке?
Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову — регіт.
— В його й книжка догори дригом.
— То ти не вмієш іще читати, Мишко?
— Цієї зими папа найме мені губернатку, буде вчить мене. І фортеп'яно купить... Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись:
— Он як... — Далі й собі:
— А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей — інженер, а оця і оцей — це будуть артисти.
Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.
Потім хвастались:
— Еге! У нас неабиякий будинок — ми й французьку-німецьку мову учимо!
Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
— Ось дивися, Мишко, оце — дер штуль, а це...
... Почали вибивати кописткою у битий чугун — дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову:
— Обідать!
Мишко стояв на порозі.
— Мишко, іди й ти до нас обідать!
Мишко затурбувався:
— Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
— Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп — без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той "der Suppe" вперли цілий коров'ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.
Кличуть:
— Іди, Мишко!
Мишко тихо:
— Я вже обідав.
Хтось цікавий:
— А що ж було у вас на обід?
— Борщ із м'ясом, і каша молошна, і чай з булкою в накладку і...
Мишко ковтнув слину й замовк.
...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо — короткий виск, і знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...
— Гріться! — Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски...
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною...
За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:
— Гляньте, Мишко і досі в нас!
— Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
— Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
— Я без-при-тульний...
Всі од каміна, обступили, дивляться:
— От тобі й папаша з мамашею!
— От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.
Старші суворо до його:
— Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:
— Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...
— Що ж його робити?.. — Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
— Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:
— Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?
Галя спохватилась:
— Та я ж не на його, я так тільки...
— "Так тільки"... "босяк"... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
— Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
— "Босяк"... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча — на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
— Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
— Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
— Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
— Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, — дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
— Ось тобі, Мишко, барахло — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь.
— Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...
Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить — кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
— Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
Влетіла в спальню, світить каганцем:
— О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Про жидка Марчика, бідного кравчика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1137 | Степан Васильченко | Про жидка Марчика, бідного кравчика | Нещодавно було цеє... Вечірнє небо заквітчалось весняними хмарками, мов гірляндами з зеленого барвінку. Сплинув поміж хмари блискучий місяць, і ніби з води виринули у невеличкому місті білі будови того жидівського кварталу, що в темряві здавався таким сумотним та злиденним.
Аж ось упали на трухляві дахи яток та крамниць оксамитові .тіні, сипнув хтось жмені рожевого бляску в сумовиті шибки ветхих віконець, золотом нашвидку побризкав смітники — і увесь бруд жебрацького кварталу згорів, здавалось, на потайному огні.
Занедбаний квартал засяяв, оновлений... На будинках і коло будинків скрізь по улицях міста цвіли в місячному бляску повні глибокої думки суворо-таємничі велетні квітки — переможні, огнево-червоні прапори. Мов після бурі, після грози, що свіжим дощем зросила ці темно-червоні троянди, віяло од їх у місті легким і радісним духом. Подихом волі й братерства. Гомоном м’яким і вільним, як шуми весняної поводі, невважаючи на вечірній час, грало й гуло все місто. Зблизьку і здалеку, з широких улиць і з глухих переулків рясно лунали незлобиві, радісні вигуки, лагідно-бадьорі розмови та вільний, незмушений сміх. Без дружньої, радісної осмішки навіть незнакомі між собою люди не могли зустріватися.
По узенькому переулку кварталу, вимахуючи, як вітряк, руками і спотикаючись на позабивані стовпці, тінню пересувався кошлатий силует.
Коло похилених воріт, що стояли поруч із стареньким будинком, мохом і цвіллю порослим, почорнілим од давнини, із темряви обізвався привітний молодий голос:
— Де ти так довго барився, Авруме?
Волохата постать спинилася і взялася рукою в боки:
— Це ти, Ліє?
В тіні єдиного на увесь переулок наполовину засохлого куща акації сиділа на ослончику в білому святковому вбранні молода жінка.
— Еге! — здивовано промовила вона сміючись.— Да ти п’яний, Авруме?
Аврум Марчик, тихий трудяка-кравець, що в його завжди бадьорий вираз на марному, кволому обличчі, тепер справді скидався на п’яного: його червоні, хоруваті од щоденної праці очі горіли, як підмальовані, уші червоніли свіжими бутонами півоній і горіли, осмішка непереможно розпливалася по обличчю.
— Так, так, Ліє,— промовив він, весело сміючись,— я п’яний, я зовсім п’яний. Дивись — я на ногах не встою! — І він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п’яної пісні, якої наслухався колись на ярмарку од селюків:
Та було б тобі горілки не пити...
Та було б тобі нас трьох не любити...
— Ой ти, шарлатан! За які ж гроші ти напився? — сміялася Лія.
Далі перестала сміятися й промовила серйозно:
— Ну, годі, Авруме, скажи краще, де був,— на мітингу?
— Був на мітингу, говорив промови, і всі кричали і в долоні ляскали: браво, біс, Аврум Марчик! — похвастався Аврум.Дивіться також
Степан Васильченко — Витрішки
Степан Васильченко — Кармелюк
Степан Васильченко — Осіння казка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Ти говорив промову? — неймовірно й іронічно перепитала Лія.— Про віщо ж ти міг говорити?
— Я розказав тільки одну маленьку казочку.
— Яку казочку? Про віщо?
— Ось я тобі зараз розкажу.— І Аврум сів поруч.
Весело насвистуючи щось собі під ніс, мимо проходив велетень Косенко, гуляка-коваль. Аврум завжди чогось боявся його — тепер сміливо і розв’язно обізвався до його:
— Добривечір, товаришу!
Велетень, пригнувшись, став приглядатись до Аврума.
— А-а! Аврум Марчик, бідний кравчик! — засміявся він і весело додав: — Здоров, здоров, товаришу!
— Ну, що — чуєш? — просвітлівши, промовив до Лії Аврум, коли висока постать, посвистуючи, як і перше, зникла в тінях.— "Товариш!"
Лія нічого не сказала, зітхнула повними грудьми, і радість теж тихо засяяла на її молодому обличчі.
— Авруме, розкажи, про що там говорили на тому мітингу,— лагідно, з цікавістю почала вона прохати Аврума.
Аврум почав вигадувати жінці якусь казку, що ніби її він казав на мітингу.
Справді ж було воно не так. В дійсності він не міг сказати людям тієї казки. Під час гарячих промов на мітингу, які одна за другою огняним дощем сипалися з трибуни, вона спалахнула у його полум’ям, забила дух, і його вихрем винесло на трибуну. Аврума всі знали в місті, завжди нужденного і завжди бадьорого, всі знали і всі любили за його щирі, хоч і невдалі вигадки. Тепер усі сподівались од його якогось жарту, і одна його постать на трибуні вирвала тоді з натовпу бурю радісного галасу і тріскучих аплодисментів.
— Гляньте, Аврум, Аврум Марчик!
Коли він єдиний раз у своєму життю побачив перед собою море людських голів, безліч уважних очей, які привітно дивилися на його, осміхаючись і покірно, із жадобою дожидаючи од його слова, він почув, що ноги під ним затремтіли, а з очей чогось бризнули сльози, і він замість жарту зміг усього тільки промовити:
— Товариші, я хочу сказати вам одну маленьку казочку: "Жив собі на світі жидок Марчик, бідний кравчик".— Далі, скільки він не напружувався, скільки не махав руками — виходили тільки смішні, покалічені слова, а та казка, що огняним клубком поверталася в його грудях, не виходила.
І через кілька хвилин він заплакав, махнув безнадійно рукою і став, спотикаючись, зіходити з трибуни.
Люди підхопили його на руки, щось, сміючись, кричали йому бадьоре і лагідне, підіймали вгору, тиснули йому дуку, цілувалися з ним.
Тепер по всіх його жилах ніби грали музики. Усе навкруги здавалося новим і химерним, ніби з усього було здійнято велике рядно; увесь світ став йому такий, який тільки бачив він колись давно-давно у сні чи в дитинстві. Дивиться він на місяць — і йому здається, що з того часу, як він хлопчиком лазив з товаришами по верхах яток, він і досі більш ні разу не бачив, щоб місяць світив коли-небудь. Раз у раз вечорами він тільки бачив світ брудного каганчика, що до його шив і латав дівочі кохти, парубочі піджаки та жилетки.
І він казав тепер поважним, авторитетним голосом, як голова сім’ї:
— Подивись, Ліє, це нарочито для такої великої радощі бог послав нам сьогодня місяць!
Лія засміялась:
— Місяць, Авруме, і вчора світив, ще більший, ще повніший.
Аврум хотів було сперечатися, та Лія рішуче завірила його, що місяць сьогодня повинен світити незалежно од людської радощі, і Аврум, зітхнувши, змовк.
Десь за жидівським кварталом, де хмарою здіймався до неба зелений панський парк, срібними крем’яхами розсипався соловей.
І казав Аврум, прислухаючись до його співу:
— Ти чуєш, Ліє, пташка — і та радіє волі!
Лія обгорнула його рукою за шию і почала пестити, як мати, і жаліти:
— Бідний ти мій кравчик, Аврум Марчик! За тією працею тяжкою, каторжною це ж ти не бачив, як сонечко світить, як сади розцвітають, як у небі зорі сяють; це ж ти не чув, як пташки співають!
Аврумові од цього не робилося журно: він пильно слухав солов’я.
Прислухався він до його щебетання з цікавістю, приплющивши одно око, і йому здавалося, що він чує чиюсь жартовливу, веселу мову десь за дверима, звідки тільки чути голос, а слів не можна розібрати. Далі йому здалося, що то іменно до його крізь двері шабарчить жартовлива пташина, чимось дражниться, сміється.
— Що він говорить? Ось послухай, Ліє! — сміючись, казав він жінці. І вони обоє заслухались, і змовкли.
Аврум помалу почав розуміти щебетання солов’їне: "Не сказати тобі, Авруме, людям тієї казки,— щебетала лукава пташка,— та цій біді можна запобігти..."
"Як?"
"А ось як... Коли б замість твоєї доні Розочки та був синок — Мойша. Він би виріс великий, навчився б по книгах і сказав би твою казку усім людям. Коли ж у тебе дочка Роза, а не синок Мойша!"
Замовкла пташка, а потім знову починає стиха, улесливо та хитро:
"Та й це не біда, Авруме! Хочеш, я тобі щось пораджу!"
"Що?"
"А ось що!"
А далі, ніби жартовлива дівчина-угара, соромливо закрившись хусткою:
"Ох! Тьох! Ха-ха-ха!" — і зайшлася придушеним сміхом.
Тепло стало на душі в Аврума; він прихилив до себе голову Лії, хитро перекосив око, що завжди він робив тоді, коли мав на думці жарти, і нишком почав їй шепотіти на ухо.
Лія спершу уважно слухала його, далі швидко одхилила од його лице, і воно одразу спалахнуло, як досвітня зоряниця:
— Безстиднику, а годувати чим будеш? — взявши його за ухо, тихо одказала вона.
— Тепер у світі буде жити вільно, усім буде легко, радісно.
— Ні, ні,— соромливо і серйозно казала Лія,— одно маємо, то й буде з нас того клопоту.
— Коли ж то дівчинка, а нам треба хлопчика,— гаряче доводив Аврум.— Він буде щасливий, розумний, він буде учений, його виберуть люди і пошлють за депутата, і він буде говорити людям гаряче слово про те, що таке воля.
Лія слухала його мовчки, затулившись рукою, потім загорілася, як квітка, і в її очах, перемагаючи одне одного, загоралися то жартовлива рішучість, то боязка осторога, а обличчя її все горіло і розгоралося, як перед зіходом сонця на поранні тло ясного неба.
І довго чути було тієї ночі серед тиші сну їх тиху розмову і боязкий сміх. Здавалося, двоє таємних змовців радилися святкової ночі на завтра впорядити ще більше свято, з якого здивуються і звеселяться усі люди.
Місяць дослухався й дослухався їхньої мови, здіймався все вище над ними, дедалі все мінився і блід, ніби чув щось недобре, чому зарадити не міг...
Минуло літо і осінь. Минула й зима. Знову розвивалися сади, ховаючи кам’яні будови міста під свої тіні.
Кучеряві яблуні і груші в білому цвіту. Як заквітчані на шлюб дівчата, пишаючись, визирали вони скрізь із садів, ніби дожидаючи того, кому судились.
Вже високо піднялося на небі сонце, а по улицях в місті не було помітно ні звичайного мирного гомону, ні працьовитої метушні.
Тиша важка, як камінь, і грізна, як божа кара, висіла над улицями. Десь тільки дальше, в центрі міста, чути було якесь ритмічне грюкання та глухий гук, що скидався на шум недалекого урагану.
По найглухіших переулках, по загородніх бескеттях і кручах мовчки, як тіні, бігли кудись обшарпані люди, навантажені усяким злиденним збіжжям і дрантям. Багато з їх волочили за собою переляканих дітей, що, не встигаючи бігти за великими, спотикались, губили свої шапки й черевики, до крові об брук розбивали, жалили і кололи об будяки брудні та худенькі босі ніжки. Дорослі люто шарпали їх за руки, затуляли їм рота і без жалю били по лицю, коли вони плакали од утоми або, не стерпівши гострого болю, мимоволі здіймали вереск.
По улицях — мертва порожнеча; ятки і крамниці позамикані, вікна і двері позабивані дошками; на деяких висіли мовчазні, скорботні ікони божої матері та в терновім вінку — Христа.
Тільки в одному старому і похиленому будиночку на жидівському кварталі були двері на улицю одчинені і коло їх метушилася самотньо жива душа, не маючи сили залишити свого гнізда й тікати з міста за потоком людей. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1112 | Степан Васильченко | Роман | Романові вже минуло сім років, хоч і дрібний він на зріст. На голові у його кучерявиться коротке русяве волосся; руки — малі, цупкі, очі сірі, жваві.
Поважної ходи Роман не знає: поклич його — він підбіжить з підскоком, пошли куди — подасться так, що тільки пісок закурить. Коли сідає відпочити, то вже певне, як не на паркані, то на гілляці, на одному місці стояти довго може тільки догори ногами.
Роман — хлопець сміливий, бідовий. Хоч не обходиться без того, щоб коли не попало йому од батька або матері та все ж у світі жити йому весело. Та як же й не весело, коли є поблизу панський сад — темний, великий, як гай! А там скільки тих доріжок усяких, стежок, латочок! Скільки дерева, квіток, кущів! А пташок, гнізд! Хіба ж це не рай! Коли ж виспіє садовина, то Роман і не вилазить звідтіля од ранку до ночі. Хоч кожного дня тоді виходить ловити Романа з довгою лозиною стара панна-злючка, проте йому нема чого її боятися, він знає, що між густим гіллям на верху дерева не достане його ні сама панна, ані її лозина.
Хай собі вона під деревом лютує та штурхає лозиною між віти, Роман собі поволі гризе грушу й качаном влучає панну. Коли ж надокучить йому така робота, він несподівано з вереском скакає з найвищої гілляки на перелякану панну, прямо їй на плечі, разів скільки перекрутиться, далі схопиться і так полетить, що тільки трава зашумить під ногами.
Приїлася садовина, заманулося сахару чи, булки — то є на світі ще крамарка Мелашка. Добре зорить за ним стара Мелашка, і перш ніж піти куди з дому, вона загляне і на піч, і під ліжко, і в шафу, і як тільки добре звіриться, що там не притаївся Роман, тоді замикає хату. А Роман все ж таки улучить час, як вона заворониться коли, і зараз вскочить у хату; а там можна потягти за маятник від годинника, одкрутити кранта в самоварі, булки шматок одпаювати. Застукає Мелашка, то хіба трудно Романові втекти од неї?
Ну, а як уже трапиться таке, коли вона впіймає його, то тільки й того, що уші намне,— шапки не здійме: коли йде на таке діло, Роман ховає шапку.
Часом буває не можна полізти в хату, тоді Роман придумує що-небудь, щоб таки добути, чого йому треба; можна, приміром, саму Мелашку заперти в хаті, забивши надвірні двері черепком або камінцем (мотузком зав’язати теж добре). Потім у вікно вимагати викупу: бубликів або сахару — чого там забажається.
Скрутно тільки доводиться зимою Романові. Більше всього йому шкодить, що чобіт немає у його. Правда, часом можна буває потягти з комина дідові рукавиці, взути їх на ноги й піти поковзатися на льоду, коли ж після того доводилося Романові мати діло з дідовою попругою, а що таке дідова попруга — всякий, мабуть, знає.
Зате, як прийде весна — Роман візьме своє.Дивіться також
Степан Васильченко — Сон
Степан Васильченко — Де такі ятки?..
Степан Васильченко — В бур'янах
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Роман зіп’явся на одчинене вікно й заглядає в клас, де вчителька вчить дітей. Він хоче знати, що там діється в класі. Бережеться тільки того, щоб не підійшла близько вчителька. Хоч вона й закликає Романа в клас, хоч і каже, що там лихого не буде йому,— та Роман не має себе за дурня: він добре знає, що надворі він вільний бурлака, а піде в клас, то вчителька може там ще нам’яти йому й вуха та набити спину. Хто її знає, що вона думає. І коли вчителька підходила до Романа ближче й манила рукою до себе — він зразу зіскакував з вікна, одбігав геть-геть і, усміхаючись, казав:
— Ха! Які ловкі!..
Перші рази, як тільки Роман вилізе, було, на вікно, школярі в класі підіймуть регіт, а потім звикли і вже мало й дивились на його. Звик і Роман до свого місця на вікні. Часом, бувало, воно зачинене, тоді Роман тихенько спіднизу нігтями відчиняв його й непомітно вибирався на своє місце.
Роман пильно дослухається, про що йде мова у класі, і вже сам знає скілько літер...
Буває, що школяр у класі помилиться й не так називає літеру; тоді Роман голосно взиває його дурнем і навчає, як треба казати.
Проте Роман ніколи не забуває, що він не школяр, а вільний козак, і тільки стерігся, щоб не підкралася часом учителька та не впіймала його. Коли б Роман був у школярах, тоді інша справа.
Роман уже школяр. Діждавшись осені, він сказав батькові, що піде до школи вчитись, сам пішов до вчительки й записався в школярі.
В школу увійшов уже він, як своя людина: з учителькою поводився по-домашньому, а в класі на лекціях сидів, як у своїй хаті.
Ось він пише тепер палички та кружечки; сидіти йому на ослоні незручно, і він пише, стоячи на одній нозі. Цупкі пальці міцно держать перо, сам він щиро пильнує роботи. Носом сопе так, що чути на другому кінці класу. Сорочка йому висунулась і штаненята тільки що держаться. Пише Роман з великою охотою; іноді на хвилину одірветься од роботи, скоренько огляне очима клас, штовхне свого сусіда, що розіклався з ліктями, підтягне штани, шморгне носом — і знову до роботи.
Одхилив голову набік, глянув на своє писання й запишався. Через плече зазирнув до свого сусіда й зареготався на весь клас.
— Тітко, чи як вас!..— гукає він до вчительки.— Ось гляньте сюди. Гарасим якого кілля понаписував: чи не думає він лісу городити?
Школярі підняли регіт. Вчителька морщиться.
Підійшла до нього й наказала сидіти тихо, не роздивлятись на всі боки та глядіти свого діла.
"Що я там такого сказав,— подумав Роман,— що немов сердиться оця... баришня?"
Надокучило йому писати палички та кружечки: він перекинув сторінку й став малювати коня. Кінь вийшов поганий: кривий, зате хвіст і грива такі, як і хотілося Романові. Він надув щоки й став пихкати, пригадуючи собі, як кінь басує. Потім мерщій кинув перо. Схопився з свого місця й побіг із класу.
— Ты куда это? — припинила його вчителька. Роман сказав. Усі школярі зареготались.
Роман стоїть навколішки коло порога й сміється.
— Ну, а як же я буду тут писати? — питає він учительку.
— Ты теперь писать не будешь,— каже йому вчителька. Роман трохи постояв, вийняв з кишені ножика й став стругати якусь паличку.
Вчителька вгляділа й одібрала в його ножика і паличку. "Кумедія, та й годі",— думає Роман.
Здвигнув плечима й задумався. Нудьга взяла його. Він став заглядати через голови школярів у вікно.
— Петре! — крикнув він зразу.— Он уже поїхали ваші батько з торгу і телицю повели!
В класі стали знов сміятись. Учителька розсердилась, аж почервоніла.
— Если не будешь ты хорошо вести себя в классе,— промовила вона суворо,— то я тебя совсем выгоню из школы. Болван.
Романові робиться ніяково; він моргає очима й дивиться на школярів. Усі сидять тихо, навіть боязно...
"Е, тут щось не так",— думає Роман.
Роман, ідучи до школи, ковзався на льоду й увалився. В класі він скинув мокрі штанці й повісив на гарячій грубі сушитися. Сам остався в одній довгій сорочці.
У клас увійшла вчителька. Вона, може б, і не помітила, що Роман сидів у самій сорочці, та старші школярі зняли регіт.
— Чего это вы? — питає вона одного.
Регочуться й показують пальцем на Романа.
— Где ты девал свою одежду? — крикнула вона.
Роман показував рукою на грубку, де висіли мокрі штани, й почав казати:
— Я йшов через лід та ненароком увалився...
— Оденься сейчас же! — перебила вчителька.— Обожди, я расскажу твоєму батьке — он тебя выпорет хорошенько, тогда не будешь уваливаться. Разве можно сидеть в классе раздетым? Это тебе не дома, это тебе школа. На печи у себя будешь сушиться, а не в классе. Ступай к сторожу обсушись.
Роман вийшов насеред класу, стяг з грубки вогкі штани і, плутаючись у довгій сорочці, аж закурів з класу.
Вчителька не збрехала: якось побачила вона Романового батька коло церкви і сказала йому, що Роман у класі дуже пустує. Розказала й про те, як Роман увалився. Романові дома в перший раз довелося покуштувати березової каші, і він помалу став розуміти, що школа — не своя хата, а вчителька — не тітка.
Невесело стало Романові в школі...
Роман складає слова за вчителькою. Вчителька сердита, червона, стукає паличкою по ослоні перед самим носом Романа й пискливо кричить:
— Ну, говори за мной — пе-ре-пе-ля-та.
— Пе-ре-пе-ля-та,— тягне за нею Роман по складах.
— Ну, скажи сразу, что вышло?
Роман чмихнув носом і тихим голосом промовив:
— Перепелинята.
— Не перепелынята! — викрикує над самим ухом учителька.— Ну, говори еще раз.
Роман сам чує, що він не так, як учителька, вимовляє те слово, та, на велике його диво, помічає, що язик йому немов отетерів і не слухається його.
— Пе-ре-пе...— націляється помалу Роман казати, потім заплющує очі й разом випалює — линята.
Вчителька важко дихає, хлопці регочуться.
Довго билася вона на цьому слові з Романом, поки вкрай вимучила себе й хлопця. Роман по складах проказував вірно — зразу ж усе слово казав так, як звик він давно його казати дома. Вчителька махнула рукою на Романа й відійшла. Роман сів змучений і засоромлений.
Між школярами скоро пішла новина: Роман не вчитає. Роман сам дивується, що він, бувши таким бідовим хлопцем, не вчитає букваря. Школярі на перемінах не давали Романові спокою.
— Романе,— в’язли вони до його,— ану скажи: м’ясо... Романе, що означа: кафтан? Романе, що робить учитель у класі з дітьми?..
Роман засоромлюється й мовчить: слово "м’ясо" він вимовляє — "миясо", "кафтан прожог" — по його вийшло: собака десь дірку прогризла, а слова "учитель в классе беседует с детьми" він пояснив так: учитель в класі збісився з дітьми.
І почалося щось чудне діятися з Романом: дома й на вулиці — Роман, як Роман, а в класі Романа всі за дурня мають. Догадується він, що є тут якась кривда, а яка саме — не зрозуміє, тільки на вчительку серце має.
Потім усе це обридло йому до краю. Він став лінуватися, пропускати лекції, і одного разу прямо сказав дома, що він більше не хоче ходити до школи. Його набили й вигнали. Роман все ж таки в школу не пішов. До обіду він протинявся десь по бур’янах, а як стали школярі йти з учнями по домівках, пішов і він додому. Скільки разів йому так удавалося одурити домашніх, потім діло розкрилося. Батько ізсинив Романові попругою все тіло. Не помоглося — Роман уперто сказав: нехай його хоч уб’ють, а в школу він не піде.
— Знаєш що, старий! — звернулася якось до Романового батька мати.— Чи йому їсти хліба з тої грамоти?.. Хай краще йде до хазяїна та привчається до діла.
Роман повеселішав.
Одного ранку, після довгої одлучки, Роман прийшов до класу. Коли увійшла учителька, Роман не сидів на лавці, а нероздягнений стояв коло порогу, з книжкою під пахвою. Він мав уже себе зовсім одрізаним од школи й дивився на ослони, на казенні стіни як на щось далеке йому, чуже. Прочитали молитву; тоді Роман підійшов до вчительки й оддав їй шкільну книжку.
— Я не буду ходити до школи! — сказав він.
Вчителька почала розпитувати, що він буде робити вдома
— До хазяїна піду,— промовив Роман і пішов до дверей.
Вчителька ще хотіла щось сказати. Роман її не слухав і був уже за дверима.
В коридорі він спинився й подумав. Потім вернувся, прочинив у клас двері, просунув туди голову, не здіймаючи шапки, і тоненьким голосом, передразнюючи вчительку, пропищав:
— Какой ті балван!.. Ні скажіш — пі-рі-пі-лі-ня-та... Га, щоб вони були видохли тобі! — додав він баском, як чабан. Потім, під регіт усіх школярів, стукнув дверима і, скільки духу, подався од школи. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Свекор | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=386 | Степан Васильченко | Свекор | Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, — Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, — він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потім скаже:
— Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
— Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
— Ну, так і женіть, коли пора! — озвався з-під печі Василько.
— От такої!.. — сміється, дивуючись, мати, — а до школи ходити вже й не хочеш?
— Що мені та школа — хліба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
— Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
— Тільки котрого б нам з трьох женити? — міркує батько далі. — Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...Дивіться також
Степан Васильченко — На чужину
Степан Васильченко — В хуртовину
Степан Васильченко — Петруня
Ще 70 творів →
"Свекор" (скорочено)"Свекор" (шкільні твори)
Біографія Степана Васильченка
— То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько. — Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
— Ги!.. — засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
— Ну, то чого ж там сміятися! — промовляє поважно батько. — Кажи: коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо.
— Кажи, Васильку, — то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, — обізвалася й мати. Василько оглянув усіх — ніхто не сміється. "Чому б і справді мені не женитись?" — подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
— Ну, то як же? — казала мати. — Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
— Хо-чу!..
— Ну, от і гаразд! — каже батько. — Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
— Ганну хочу, — промовив Василько сміливіше.
— Ганну то й Ганну, — згоджується батько, — тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
— Ну, то не будемо ж і гаятися, — каже далі батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
— Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, — каже до його батько. — Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити — то вже й не до душі йому...
— А де ж я грошей візьму? — спитав він.
— Як де грошей візьмеш? — дивується батько. —
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
— Е-е!.. — протяг Василько з непевністю.
— Будеш уже сам усе робити — себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір'ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
— Я не хо... — промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
— Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько. — Хто ж нас з матір'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
— Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
— А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
— Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
[1911] |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Сирітське сонце | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1107 | Степан Васильченко | Сирітське сонце | Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,— кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату — сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.
В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей — Катруся й Гриць — сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:
— А тепер що ти бачиш?
— Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.
— Тепер — я! Тепер — я! — перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.
— А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...
— Тепер тобі тепло? — питається більшеньке.
— Те-епленько...— одказує друге, а само аж цокотить зубами.
А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:
— Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Сон | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1110 | Степан Васильченко | Сон | Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...
Мені і досі здається, що його бачив очима.
Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то — тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті — хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала, і зараз же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, дедалі плакала все дужче й дужче.
Тоді мама якось чудно кашлянула, ніби орган серед ночі забринів, і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночі голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову, вслухаюся. Мама розповідають стиха:
Ой ходить сон по вулиці
У біленькій кошуленці,
Тиняється, хитається,
До хатоньки питається...
Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
— Ти чому не спиш? — голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
— Я піду побачу.
— Кого побачиш?
— Того хлопчика.
— Якого, сину?
— А що в біленькій кощуленці...
Мама трохи помовчала, а далі я почув уже не той ночний, потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:
— Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
— Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи! — велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лише од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: "Що це?" В хаті тихо — мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись — аж хтось держить, борюсь — не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.
Хтось знишка шепнув мені:
— Це сон...
Пробудився тільки тоді, як припекло сонце. У нас уже всі давно повставали. Протираю очі, а тато питають, мене:
— Ну, то якого ти хлопчика бачив уночі?
"Як це вони знають?" — попершу я здивувався.
Коли бачу — коло печі осміхаються мама. Десь уже всім розказали, що було вночі. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Спасенник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5081 | Степан Васильченко | Спасенник | Весняне сонце снопами гарячого проміння проривалося крізь грати й золотило брудні, обдерті стіни похмурої камери. Перше арештанти ходили до цієї камери за "випискою" й звикли бачити в їй завожені столи з купами оселедців, хліба, з цілими горами махорки та інших тюремних ласощів; за столом завжди зустрічав їх там, збивши на потилицю кашкета, веселий надзиратель Савченко, що порядкував випискою. Посеред камери висів тоді якийсь брезент, і що було за ним — ніхто не цікавився. Тепер камера мала інший вигляд: столи були винесені, дірява підлога вимита, вишкрябана, брезента посеред камери не було, а на його місці стояв маленький іконостасик з рядом старих, потемнілих образів в обдертій позолоті. Стиха перемовляючись між собою, вирівнювалися в довгі сірі лави арештанти-спасенники.
І старенький батюшка, що одягався в жалобу, випростуючи з-за коміра сивенькі коси, і поважне лице дідка-дячка в старенькому пальтечку, який перед образами світив лампадки та свічки,— все це надзвичайно цікавило занужених тюрмою арештантів. Як живі вставали в голові давні малюнки вільного життя, і тихою тугою стискалося серце за далекою напівзабутою "волею".
Свіже весняне повітря, крадучись крізь грати, пестило вибілені та висушені лиця у спасенників, злегенька ворушило русявими та чорнявими їх чубами.
Після перших згуків церковної служби сірі суворі лиця стали прояснятися, в очах засвітилися тихі вогники. Із казенних мундирів тюремних надзирателів, що лавою оточили ряди арештантів, виглянули прості наївні лиця звичайних селян. Можна було забачити, як надзирательська шинеля миролюбиво тиснулася до сірого арештанського бушлата.
Тільки випещене лице начальника було, як і завжди, сухе, дерев’яне, а в’їдливі очі неспокійно бігали, оглядаючи ряди арештантів.
У передній лаві між сірою масою відріжняється зігнута постать старого арештанта Калоші. Забувши наказ — стояти рівно,— він б’є часто поклони, і раз за разом махає рукою, хреститься. Хоч на ньому арештанська одіж і на ногах кайдани, проте його постать дуже нагадує тих селян, які в церкві тушать недогарки й скубуть за чуби пустунів-хлопців.
Як тільки ввели спасенників у камеру, Калоша, не зважаючи на свою старість, прожогом пропхався наперед і зразу став близько перед иконами. Забачивши старенькі, потемнілі образи, Калоша зразу так зрадів, немов зустрівся з давніми милими приятелями; зразу почав їм на всі боки оддавати поклони.
Лице начальника зморщилося, і він, пригнувшись до одного надзирателя, щось шепнув йому.
Надзиратель протискався між рядами й штовхнув Калошу в бік. Калоша, проказуючи свої молитви, здивовано повернувся до нього; запліснявілі очі його без вій іскрилися, як воскова свічка, вуха палахкотіли.Дивіться також
Степан Васильченко — Далека розлука
Степан Васильченко — Віконце
Степан Васильченко — Мороз
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Чого вертишся?.. Стій смирно! — прошепотів надзиратель, але так, що по всій камері було чути...
Калоша схаменувся, вирівнявся, руки "по швам" спустив, як перед начальством. Трохи згодом голова його знову почала витягатися вперед і очі благаюче здіймалися до образів.
Тихо йшла служба...
Батюшка своїм звичайним голосом проказував молитви, дячок поважно й швидко вичитував з книжок, гурток арештантів-співаків стройно співав сумні церковні напіви. Можна було подумати, що ця служба правиться не за тюремними ґратами, а десь у старенькій церковці якого-небудь закинутого, глухого села. Арештанти раз за разом позирали на співаків і чогось чекали.
В камері затихло. Ряди заворушились, стиха зашуміли. Пробираючись поміж натовпом і стиха побрязкуючи кайданами, наперед мовчки вийшло троє каторжан; одкашлялись, обсмикали на собі арештанські бушлати. Кругом зашепотіли й змовкли.
"Покаянія отверзи мі, отверзи ми двері, Жизнодавче" — залунали по камері сміливі, привичні до співання голоси. Сірі арештанські обличчя почали прояснятися, очі блищали гордощами за своїх улюбленців-співаків.
— Все в насмішку беруть нашого брата, практику здіймають,— трохи перегодя промовив він.
— Коли ж ловко, сучого сина,— злегка осміхнувшись, промовила мати, — усе так воно в лад та до діла...
— В лад та до діла!..— перекривив її Кпим,— не знаєш, навіщо вони ото дають таке?.. Мабуть серце їх печеться, коли мужицька дитина хоче вчитися, як і їх діти, ну, й вигадують... На, мовляв, та не забувай, хто ти!.. Знаємо ми їх...
Лице у Клима гірко скривилося.
— Кинь, Петруню, сюю книжку, та лягай спати,— смутно промовив він.— А книжку оддай учителеві назад; віддай і скажи, що батько не велять цієї книжки читати, що так робити, скажи, не годиться... Стій, я побачу його, я сам скажу йому! я скажу...
Клим між людьми був плохий та боязкий чоловік, дома ж, як ніхто не баче, частенько виливав він свої жалі в довгій скрипучій мові.
Тепер серце у його защеміло, і він став говорити й не переставав.
Петрик уклався спати. Жінка зложила прядиво й теж полізла на піч.
Клим знов узявся до роботи. Робота не пішла до рук. Він частенько переставав стругати й, схиливши голову, думав.
А жалі так і хватали за серце, так і хватали.
Прибрав роботу, помолився, погасив каганець і ліг спати. Сон не йшов до очей. Як галич, осідали його думки й краяли серце.
І от увижається Климові серед темряви панська кімната, великі царські портрети, стіл, зеленим сукном укритий... Кругом столу сидять чужі хлопчики, такі чепурненькі, причісані, мов паненята; сидять і щось пишуть.
Писарь їх навчає, люди вклоняються їм, навіть сам старшина чоломкається з ними за руку.
Малі вони, а знають уже багато де-чого такого, чого він та інші прості люди не розуміють. Сам Клим, як був колись десяцьким, чув, що вимовляли вони часом якісь мудрі канцелярські слова.
Клим по довго дивився тоді на їх і думав, що з них вийдуть люди.
Тоді ж надумав він віддати сюди свого Петрика.
Іще раньше, коли дали Петрику в школі першого похвального листа, Клим надумав вивести його на легкий хліб.
Не видна була йому спершу дорога до того легкого хліба; після того ж, як побував у волості десяцьким, він уже знав, що йому робити. Упрохає писаря та старшину, поставить могорич, або одмолотить днів зо три — і Петрика приймуть до волости. Я там дорога видна: вийде письмоводителем, урядником, або тим же писарем. Усім їм добре живеться. Жалування беруть добре, а главне діло — хабарі.
От хоч і цей волосний писарь — мало то він злупить за рік з усієї волості!
З батька рідного візьме — такий дерій. Скільки обидив бідних людей — страх!
Казать нема чого — добре живуть, і кращої долі своєму Петрикові Клим і не бажав би. Та і йому, Климові, на старість добре б було.
Люди казали б: хоч і бідний Клим, а вивів сина в люди. І був би тоді Клим на людях розумний та шанований.
Так марив Клим у скрутні часи, коли змучена його думка не мала чого кращого, щоб зачепитися.
І робилося тоді йому легше.
Тепер було Климові важко, немов люди підстерегли його таємні надії й мають замір шкодити.
І саме ті люди, які повинні б допомогти вийти хлопцеві в люде!
Думки за думками, невеселі, образливі товпилися в його голові й давили одна другу. Клим навіть забув, що була пізняя ніч: не думав спати, блимав у темряві цигаркою, ворочався на постелі й розплющеними очима дивився в пітьму.
— Може вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди,— думав Клим.— Чого доброго! Бач — каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому! — Клим зразу підняв голову; серце забилося й похололо: у нього блиснула нова думка: чи це не навертається діло на те, щоб іменно його Петрика не випустити в люди?... Бачать — хлопець не дурний, пам’ять дав йому Бог гарну, може чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому ж потрібне мужицьке дитя?
Цяя думка несподівано зринула в голові у Клима, і потім не міг уже він од неї одв’язатися.
Пригадалось йому, що як приходив до нього з молитвою піп, то розпитував, куди він думає пустити хлопця по школі.
На віщо б йому отеє знати?
То ж, знать, не спроста він довідувався!
А ще він, Клим,— звісно, простак та дурень: не то, щоб примовкати та схитрувати, як то вміють інші люди,— взяв, та так зразу й ляпнув: думаю, як Бог поможе, в писарі оддати!.. От тобі й писарі...
Або сказати й те: чого його Петрикові вчитель дав цюю книжку, а не кому іншому? Не бійсь, сідєльцевому мабуть, не дав!.. Авже ж мабуть не дав!..
Поворочавшись трохи, Клим піднявся з ліжка, й тихенько облапуючи в пітьмі перед собою, підійшов до полу, де спав Петрик.
Нагнувся над ним, здержує дихання, прислухається...
Петрик спить і тихенько виграє носом, немов у дудку.
— Петрик, а Петрик! — легенько торсаючи хлопчика за плече, у півголос сказав Клим.
Тоненький свист зразу змовк.
— Це ви, тату? Чого вам? — почувся його здивований голос.
— Чи тобі не низько, сину, в голови?... Дай, я підмощу тобі свитку,— став тихенько казати Клим.
Петрик пробурчав щось сердите, зразу поклав голову і вже став засипати.
— Петрик! Петрик! — тихо, але настирливо казав Клим,— ось підожди, я щось тебе запитаю.
Хлопець ізнов чмихнув носом і прокинувся.
— Ну? — промовив він, піднявши голову.
— Ти скажи мені, Петруню,— тихо й таємничо казав Клим,— чи тільки тобі дав учитель оту мужицьку книжку, чи ще кому давав?
Хлопець трохи помовчав.
— Тільки мені — ну, то що?... І другим, казав, буде давати — хто попросить.
— Ну, більш нічого... спи тепер собі, спи...
Клим важко зітхнув і пішов від нього.
Петрик обвів очима темряву, подумав трохи, потім знов поклав голову на постіль.
— І як я зразу цього не зрозумів! — дивувався собі Клим.
І довго ще в малій хаті Климовій блимав у пітьмі огник цигарки, довго чулося часте зітхання й скрипіння лавки.
Ранком другого дня в кватирі у вчителя в новенькій свитині з причісаним і примазаним оливою чубом стояв Клим. В одній руці держав він книжку, а другою — за руку Петрика.
Перед ним стояв молодий учитель і гаряче щось йому доводив.
Клим не дивився йому в вічі, а дивився кудись у куток; лице у нього було похмуре, задумливе й уперте. Петрик переводив серйозні очі то на вчителя, то на батька.
Коли ви справді добра хочете моєму хлопцеві,— звернувся Клим до вчителя, і в очах у його блиснув огник довіри,— коли не хочете його обидити — то, я вас прошу, допоможіть йому вийти в люди. Ви ж сами знаєте — чоловік я бідний; нехай хоч йому буде краща доля. Вчіть його по-настоящому правилу, а таких книжок не давайте йому... пожалуста, господин учитель... я вас прошу...
Клим приступив до вчителя ближче, схилився й додав тихо:
— Я даром не схочу — благодарить буду...
Вирядивши Клима, вчитель довго ходив по кімнаті, потім сів біля столу й задумався.
1910. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Талант | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=393 | Степан Васильченко | Талант | В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки)
І
Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,— суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок... Вірші... зелені, зелені, як рута...
Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно — на шмаття — й за вікно, без жалю... Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків... Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні...
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
"Ви оце не спали іще, книжник і чернець?.."
І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
"Ви ще не спали?"
Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні... розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво... І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс... І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора... Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось... У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих...Дивіться також
Степан Васильченко — Голод
Степан Васильченко — Осінь...
Степан Васильченко — Де такі ятки?..
Ще 70 творів →
"Талант" (скорочено)"Талант" (шкільні твори)
Біографія Степана Васильченка
Ой... на марах, на марах...
Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі... Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні...
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт...
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
Усю — од осіннього жовтого листя до листя...
І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях — великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга...
В темряві обізвався незнакомий голос:
— Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
— Хто це? — питаю.
— Свій, сторож... Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
— Отут має бути й ваша квартира,— мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
— Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збирається йти:
— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно,— злодійщини у нас не чути.
Оддав добраніч, пішов. .
Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках — манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий, як був у дорозі.
Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?.. Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?.. Ні, ні, не буду тут я довго, сюди — на час. Тільки на який час..."
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,— університет... Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними... Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу...
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: "Все одно — ніхто того не буде бачити..." І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
"Я тільки хоч погляну очима",— умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй...
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину... Кидаюсь, як зо сну:
"Де я?"
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша...
А з усіх боків шумлять вікна — плачуть... Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому...
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос:
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк...
Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний...
Знайомиться:
— Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки... Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге... Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий...
Питаю:
— Не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява...
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б "з'їв" дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали...
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в монастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся...
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, — додав він скромно. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | У панів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1119 | Степан Васильченко | У панів | Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається... Плетена шапка нап’ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду... позаду юрма дітей...
— Ларьку, ану заграй чечіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..
— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..
Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.
— Га! Хвороба на вас! Кш! — кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.
— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? Хіба ж тобі туди йти?.. Тобі он куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.
— Брешеш! — бубонить Ларько.— Я все бачу і все знаю... Мене не одуриш...
Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.
Значить — прийшла вже ніч.
А знає Ларько, що завтра різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще, може, пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру,— Ларько вже забувала й навіщо йому теє знати: де був — нема тепер.
Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.
З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.
— Що таке Ларько? — бубонить він сам собі.— Ларько — не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік... Хто Ларька не знає!
Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він — справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове — всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.
Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку — і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжджали мимо його степом.Дивіться також
Степан Васильченко — Авіаційний гурток
Степан Васильченко — Осіння ніч
Степан Васильченко — На хуторі
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Отакий Ларько...
А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.
— Ну й нащо ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу.— Не шуткуйте! Годі! — А вони не слухають: тільки встане Ларько — знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу, й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на його.
Ларько став і думає.
— Еге! — засміявся він.— Це ж, либонь, я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.
"Та які ж химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору.— Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх... Коли б ще не обірватися та в’язів собі не скрутити".
Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз...
Боже, боже... які розкоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстра, золото, срібло... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь — усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.
Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.
— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він.— Навіть небо забрали в свої покої.
По покоях проходжають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці очима... Ступає легесенько, як пух...
"Ех, коли б я був малярем! — думає Ларько.— Змалював би я це личко та й на божник поставив".
Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо...
Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він би розпитав її за квітки, за все...
Зайде він з одного краю до панянки — вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на його дивитися.
"Чого ж це вони такі непривітні, чого?" — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.
Коли підходить до його пан сивий, суворий.
— Хто ти такий? — питає пан.
Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:
— Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.
— А ще хто ти такий?
Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.
— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчесана? — допитується пан.
Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі,— і потупив він перед паном очі.
— А чого ти тут? — спитав пан.
Мовчить Ларько.
— Не знаєш? А я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.
Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.
А пан каже:
— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.
Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:
— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне.— І шовковими рукавами носики затуляють.
І промовляють маленькі паненята:
— Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..
Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..
І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:
— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.
Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.
— Пани! — благає він, приклавши руку до серця,— не проганяйте мене — я не красти... я... я Христа славити прийшов,— пригадав він,— благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.
Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.
"Змилувались, благословили!" — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.
Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.
Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..
Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.
"Ой щось буде..." — думає.
І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.
Глянув Ларько на панів.
Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: "Так ти он який, Ларько!" І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.
"Заждіть — ви ще не знаєте Ларька,— заждіть!"
І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.
А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.
І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.
Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.
"Ага, пани! — думає Ларько.— Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?"
І от затужили всі, підбігають до його.
— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають.— Ой годі, бо серце з жалю розірветься.
І дітки плачуть і благають:
— Годі вже! Годі, годі...
За руки хапають його, за смичок...
"Ні, не перестану, не перестану!" — думає собі Ларько.
— Ларьку, Ларьку! — ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.
— Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.
...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.
Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...
— Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.
— Перехрестися, Ларьку,— гомонять кругом.
Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.
— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця.— І до чого тільки людина не доведе себе!..— Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.
Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Увечері | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1126 | Степан Васильченко | Увечері | Ще за сонця, як по улицях гнали череди, над містечком густою хмарою стала курна темрява, а як курява припала, в темному наметі над землею на варті стояв уже білий місяць. Серед широкого майдану виринула з бур’янів недоладна довга будівля, нашвидку зляпаний дощаний театр. У балагані світились огні, гуркотів бубон, вигравали музики. Коло дверей і кругом балагану гомонять люди. Дзеленчить довго й тоненько дзвоник, і люди товпляться в балаган. Картина відразу міняється. Гомін, а за ним і музики стихають, на майдані пустіє, і стоїть проти місяця посеред бур’янів якась будівля, химерна, велика, а вздовж неї самотно походжає висока цибата людина в жовтих черевиках і пом’ятому яломку на голові. Ходить у задумі, посвистує, стиха хльоскає батогом.
Далі з-за колодок у бур’яні висовуються цікаві хлоп’ячі головки й пильними очима стежать за високою тінню.
— Жура-вель! Жура-вель! — усі разом починають вони підспівувати. Висока постать свариться на їх головою й нахваляються батогом. Потім потягається проти місяця, позіхає й помалу ховається за двері.
Хлопці один по одному вискакують з-за колодок, стиха шумлять бур’янами й крадькома підлазять до балагану. Незабаром уся стіна рябіє ними, немов гніздами; темні силуетики хлопців попричіплювались до дощок, де тільки була яка щілинка.
Не знайшла тільки для себе місця одна маленька постать — чепурненький хлопчик в оксамитових штанцях і в новенькій матросочці. Він перебігає од одного місця на друге, припадає личком до дощок, та щілинки собі не знаходить.
Тоді хлопчик проворненько скинув з себе блискучі чобітки й подерся по планках під саму стріху.
Тихо виросла коло стіни висока тінь в яломку: помалу спинилася й дивиться. Ні одна головка не поворухнулась,— усі немов приросли до планок.
Ляснув батіг раз, удруге, аж луна пішла по майдані. Хтось із хлопців зашипів і вхопився ззаду за штани. Далі всі, як груші, посипались додолу і вмить шугнули в бур’ян.
Знову з-за колодок вистромились хлоп’ячі голови:
— Журавель! Журавель!
Самотна тінь мовчки манячить, осміхається проти місяця.
До балагану, поспішаючи, наближаються дві жінки. "Журавель" глянув, крутнувся на нозі й швиденько сховався за дверима. Коло балагану знову почали виринати з бур’янів боязкі хлоп’ячі головки.
Дві жіночі тіні стали придивлятись до їх,— якась пані й наймичка.
— Не бачили, хлопці, Колі?
Хлопці сміливіше виходять з бур’янів і товпляться коло пані.
— Коля тут! — разом крикнуло скілько голосів.— Коля, де ти?.. Ось він тут! — Оглянулись туди-сюди — Колю як вода змила.
До гурту підходило щось у "котелку", в білому комірчи-ку, блимаючи цигаркою.
— Що, знову втік? — звертається до пані.Дивіться також
Степан Васильченко — Чайка
Степан Васильченко — Під святий гомін
Степан Васильченко — Чи все одно?
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Що ти врадиш з такою дитиною? — здвигаючи плечима, бідкається пані.— Не випускати з двору — шкода: нудиться, плаче, а випустиш, то хіба тільки вночі повернеться, голодне, обідране.— Пані наблизилась до нової людини.— Оце якось забрело до Андрія, до шевця, а там взяли та й обгодували картопляним хлібом, так що всю ніч дитина як в огні горіла. Сказать би, не було з ким бавитись хлопцеві, так водила до батюшки, до акушерки: сидить між ними, як підбите, мовчить, гратись не хоче та нишком додому проситься, а як забачить на улиці оту босячню, то аж затремтить дитина...
Сьогодні ще зранку ходить за мною слідком,— розказує далі пані,— скиглить: "Дайте, мамо, копійку, в театр на кумедію піду".— "Не будеш ходити,— кажу,— до тих шибеників, то поведу".— "Не буду, мамо". Одягла я його оце, причепурила — посидь же, кажу, Колю, поки я одінусь, тоді підемо разом. Я ж пішла одягатись, а там цід вікном свиснув якийсь старчовод, то він і повіявся з двору. Тепер не жди вже до півночі додому. Де його тепер шукати!..
— А дивіться, ото ж чи не він буде? — показав палицею панок у комірці кудись у далечінь. На краю майдану од бур’янів тихо одділялась маленька тінь.
— А глядіть, чи не він,— пильно придивляючись до неї, промовила пані.— Колю!
Тінь спершу помалу, потім усе дужче й дужче залупотіла ногами й сховалась в уличку за чиїмсь садом.
— Колю! Колю! — гукала пані.
— Біжи, Мавро, поза церквою, а я, може, звідтіль перейму його.
Мавра захурчала спідницею.
— Це не хлопець, це кара мені божа за гріх,— стиха промовила пані й підтюпцем подалася через майдан.
Стиха гомонить глухий куток. Під хатами й під дворами блимають цигарки, лускає насіння, гудуть ліниві празникові розмови.
Серед шляху піском курить дітвора. Через чиїсь ворота, як лисий віл, дивиться місяць. Тоненькі голоси то дзвенять, то затихають. Вирівнялись по шляху низкою, як москалі.
Перед ними бадьоро проходить простоволосий хлопчик, нашвидку витирає спітніле лице й одбирає до себе товариство.
— Старці-сіромахи, одходьте туди! — суворо командував, хлопець.— А ці будуть пани!
Ніхто йому не суперечить.
— Старець! Старець! Старець! — тикає рукою хлопець; вибрані з радісним гуком вистрибом вилітають з ряду.
Рядом з другими, покірно чекаючи своєї долі, стоїть прибите до уличної дітвори паненя. Коліно новеньких штаненят розпанахано аж донизу, з розхристаної матроски світять голі груденята, а ніжне личко зашмароване піском. Рученята склало на грудях, готовлячись скоритися тому, що скажуть, проте великі, темні й блискучі, як зоряної ночі вода, очиці дивляться на суворого ватажка з благанням і таємною надією.
Тілько коліно здригнуло та схилилась голова, як привідця, минувши його, показав пальцем на сусіда: хлопчик мав лишитись за пана.
— Пани!.. Заходьте з того краю,— порядкував хлопець,— а наше браття до мене.
Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур’яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і гудзиків реп’яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.
"Старці-сіромахи" посідали в ряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.
Батеньки, матінки ріднії,
Подаріте хоч копієчку,-
заголосили "сіромахи", посхилявши набік голови й виставивши вперед жміньки.
Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі "пани".
— А ти ж, Колю, чого стоїш там? — гукнув чийсь голос.
Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.
— Іди, Колю! — почали його кликати.
— Е! Коля чогось плаче,— придивившись, промовив другий хлопчик.
Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.
— Чого це ти, Колю? — ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.
Коля закрив лице рукою.
— Хлопці! — суворо звернувся він до дітвори.— Може, хто вдарив?
— Ні, ніхто,— одмовляли хлопці, підходячи до тину.
— Ну, то чого ж ти, Колю? — одводячи од очей руку, питав він.
— Я — теж наше бра-ття, сірома-аха,— схлипуючи, промовив Коля.
Ватажок трохи подумав.
— Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,— пожалів він Колю.
— Приймаємо! — гукнули хлопці.
— Іди, Колю, сюди,— поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із "старців".
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між "наше браття". Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
Дайте сиротиночці,
Темній, невидній...
А немає ж у мене
Ні батенька, ні матінки,-
лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового "сіромахи".
Мимо проходили "пани", кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском "сіромах" і пішла далі.
— І що ото вони витівають там! — загомонів хтось з-під стріхи на "старців".— А чи не пора б уже вам на піч!
І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.
— Чиє воно? — придивлялись вони до його.
— Чий ти, Колю? — питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.
Коля сказав.
— Це аж із базару, — дивується якась жінка. — Та чого ж ти аж сюди забрів?
Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.
Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.
Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.
Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:
— А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику? |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Фіалки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1098 | Степан Васильченко | Фіалки | (З юнацьких спогадів)
Осінь... Мені — дев’ятнадцятий.
Сорочка в мене крамна, "фантазі", шнурочок із рожевими ки-тицями, а живу я у матері, в старій-престарій селянській хаті.
Цієї весни я скінчив учительську семінарію, і тепер день у день дожидаю призначення в народну школу на вчителювання. Ще не затихла в голові моїй музика моїх школярських років, а проте в мене — думок-думок. Про темряву народну, про бідняцьку недо-лю... Ходжу, як у тумані. Дійсність — як сон, і сни — як дійсність...
Один із моїх товаришів у своєму до мене листі прирівнював нас у цей час до дівчини, що незабаром дожидає в хату сватів.
І на те дуже скидалося: було і боязко, і радісно, і чогось смутно.
А од товаришів все летіли листи: той поїхав на Поділля, другий їде на Волинь. Моє серце завмирає: куди ж мене, в який мені ви-паде закуток?
І яка буде школа, які люди, діти?..
Щодня ходжу на пошту, певну маючи надію, що ось сьогодні неодмінно буде мені пакет, і щодня вертаюся звідти лютий і на пошту, і на поштаря, і на все – нема.
Так іщов час.
День — у нудьзі, ніч — у думках. Працювати для народу в мене, кажу, було велике бажання, та що саме робити і як, правду кажу-чи,— того я не уявляв собі. Розпитати — нікого, книжок таких добу-ти — ніде.
Одного вечора думав: хто б поміг мені у цій справі з місцевої інтелігенції? Ні, нема такого. Десь тут хтось колись був такий... Ще за школярування в сільській школі було чутко... Забулось... Почав перебирати давнє шпаргалля. Може, пригадаю. Знайшов засушену фіалку у книжці, чимось пахне, не розберу. Все молоде, юнацьке так і затремтіло в мені... З тим я й заснув.
Тоді приснився мені сон... Приснився мені ліс. Дихав фіалками. І приснився мені син нашого вчителя, Славко — білоголовий куче-рявий панич. Учився він разом із нами, селюками, колись у місте-чковій п’ятилітці, з нами ж і товаришував.
Приверзлося, що цей Славко — в білому кашкеті, блідий і пере-ляканий, тікав од мене десь у лісі, закриваючи щось під пахвою, щось наше, школярське, дороге, миле...
Ганяючи за ним, я гукав:
"Ану, покажи, покажи, що там у тебе таке?!"
Він поза ставом, я за ним, він — у ліщину і зник...
Я прокинувся безмірно обурений. І довго ще билося в мене се-рце й стискалися кулаки.
Ранком довго думав про той сон, щось намагаючись пригадати. Ввесь час воно в мене вертілось на думці, проте не пригадав... Тільки все пахли фіалки, все стояв у голові туман, все весною ві-яло. Непереможно потягнуло провідать той ліс.
День видався хмарний, і ліс був повитий осіннім сумом. Угорі гули вітри й стояли шуми.
Вгорі гуло й шуміло, а внизу налягав сон, аж очі злипались. Кругом — ні живої душі. Тільки в гущавині хтось рубав дубовий пеньок, і він глухо дзвенів на осінньому вітрі, як казковий під зе-млею дзвін. Не дивлячись стежок, пішов я блукати по лісі, як сновида. Іду... Понад ставом, гребелькою в ліщину... Крізь дерева голубіє дах якогось будинку. Де він тут узявся? І тільки не швид-ко пригадав: та це ж "Голуба Дача"! Цей будинок я пам’ятав ще тоді, як малим ходив у ліс по суниці. Стояв він тоді пусткою, із за-битими вікнами та замкненими на великий замок дверима. Те-пер — двері одчинені, вікна — одтулені, на вікнах привітно визира-ють квіти. Колись щось я чув про нього... Що саме?Дивіться також
Степан Васильченко — Неслухняний глечик
Степан Васильченко — Добрі очі
Степан Васильченко — На золотому лоні
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
І чого, і як мене принесло сюди? Стало якось чудно. Глянув убік — одразу аж у грудях тьохнуло: високо підіймаючи голову вгору, червоними од осінього холоду пучками ловила китицю горіхів на пригнутій ліщині дівчина.
Руда коса в неї і вся на ній одіж була обплутана лісовим паву-тинням. З одного боку на рові коло неї лежала її червона хустка з голови, з другого — книжка. У фартусі — повнісінько нелущених горіхів.
Почувши за спиною шелест, вона швидко озирнулась. Загляді-вши чужу людину, вона засоромилась і випустила з рук ліщину. Потім, придивившись, щось нагадала, і в очах блиснула гостра ці-кавість, навіть радість.
Привітно, як старому знайомому, вона кивнула мені головою:
— Оце добре, що я вас побачила. Я давно збираюся вам щось пе-редати.
Чуманію.
— Мені?!
— Вам! Вам!
Стало якось чудно.... Дивлюсь, а в неї очі — не очі, а справжні дві блудящі зірки: загадкові, спокусливі, чудні! Мені прийшла навіть у голову дика думка: чи не зустрівся це я в лісі з мандрівними ог-нями, що заводять людину в блуд? Перед цим я чув, таке розпо-відали про одного музику. Дожидаю, що далі.
Сідає на рові, висипає з пелени нелущені горіхи.
— Ідіть допоможіть лущити! Та чого ви боїтеся? Я не кусаюсь,— засміялась, і чудною покотився в лісі той сміх луною.— Сідайте! Ближче! Отак!
Я мимохіть корюся.
— Все блукаєте, все думаєте, як буде на вчителюванні? Угадала? До речі: чого це вам і досі не дають місця? Ха-ха-ха! Та не бійтеся — я людина, а не якась обмара!
Сміюся довірливо, тру рукою чоло: зовсім заморочила голову.
Заводимо звичайну розмову про вчителювання: як учителюва-ти буду, що робити.
Далі — перебиває:
— Забула вас спитати — ви й досі пишете вірші?
Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись:
— Ніколи не писав і не буду!
Лукаво прищурила очі, хотіла щось сказати — примовкла. Хтось гукав:
— Марусю! Марусю!
— Зараз! — гукнула.
За штахетом в палісаднику я побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. З сокирою в одній, з трісками в другій [руці]. "Чи не він це й дзвонив у пеньок?"
Маруся почала вкладати свої горіхи.
— Татусь кличе! — І знову ті ж лукаві, примружені, загадкові очі-огні...
Осмішка дедалі прояснюється, в очах сплива щось тепле, інти-мне, щире.
— Так не пишете? Не писали? А ви не знаєте часом, чий це буде вірш... Про "посланця" од народу?..
І почала декламувати:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
— Чого ж в тебе не гасилась
Допізна, сину мій, свічка?..
— Не гасилась в мене свічка,
Нічку осінню, нене,-
Завітали серед ночі
Думки в гості до мене...
— Колись знала всього — забула. Ви не знаєте?
Я стояв, як на жару. Уші палали. Вірш був мій. Не згадаю тільки, коли саме писаний.
— Ну що? — не зводить з мене чудних очей.
І раптом мені здалося, що вони мені по знаку: чи десь я їх ба-чив, чи вони мені колись марились... Нетерпляче питаю:
— Як, звідки взяли ви цей вірш? І що ви за людина?
Дивиться пильно, непевно осміхається:
— Невже і досі не догадались? — І далі: — А чому ж це ви не питає-те, що я вам хотіла передати? Приходьте завтра, передам. Тільки ж неодмінно приходьте! Чуєте? А то ви такий, що вас треба на поводі тягнуть... Завтра про все довідаєтесь. На добраніч.— Засмі-ялась. Пішла. На ходу підвела голову до неба, декламує: — "Чогось вчора дуже рано..."
Стою, дивлюсь услід, зачудований, помалу напливає радість: "Ну, здається, буде з ким коротать осінні дні..." Хай тепер пакет підожде. Вертався, нічого не бачив, тільки над головою зорі. Аж черевики побив, спотикаючись на пеньки.
Додому прийшов пізно. Тихенько, щоб не збудити матір, засві-тив світло, сів за стіл, підпер голову рукою. Невелика, здається, радість, а дивіться: в убогій моїй хатині мов зорі з неба впали: ся-яли золотом, віяли такими гарячими радощами, що не вміщалися в маленькій хаті з низенькою стелею... В голові питання — натов-пом:
"Коли я написав той вірш? І як він міг утрапити до неї? І що во-на має передати мені? Що вона, власне, за дівчина? Звідки вона знає про мене?.. І звідки загалом ця мені радість?"
Аж ось знову перед очима промайнув Славко в білому кашкеті.
І знову щось замулило в пам’ятку, аж у грудях тьохнуло. Здава-лось — от-от усе пригадаю. Ніби аж заворушилось воно в мені, присипане сухим торішнім чи позаторішнім листом...
Аж несподівано мої очі хапають казенний пакет на столі, що вже давненько штовхав мене в груди, і я кидаюсь, ніби хто бурх-нув на мене відро холодної води: "Нагулявся!"
І сказати правду: спершу неприємне було те пробудження, як лікарська операція. Проте — на одну тільки мить. Одразу вибурх-нула нова радість, як повідь, затопила першу. Гарячі хвилі піщли по тілу, загорілись щоки, запалали уші: "Свати! Ось вони нареш-ті!"
Розривав пакет, і руки тремтіли мені, ніби виймав звідти свій жеребок-долю.
"У Київщину, у Канівський повіт..."
У хаті стає мені душно і тісно, все вкручую лампу, виходжу у двір, під зорі. Лісова обмара розвіялась, як хмарка. І погасли ман-дрівні огні одразу... Так, мабуть, і не згадав би...
Аж довелось згадати. Та не тільки їх.
Все, здавалось, було готове в мене в дорогу, проте днів на три ще вистачило біганини: білизна не готова, черевики стоптались, родичів треба було перед од’їздом усіх обійти. Мотаюсь, уже й за-був, чого це мені часом запахне фіалками.
У неділю мав од’їздити, а в суботу, вільний од усякого клопоту, думав: "Кудись мені іще треба було?.."
Коли це мати:
— Забула сказати тобі: он у косинчику лежить книжка, що вчора передала хутірська жінка.
— Яка книжка? — підходжу до косинчика.— Оце, може?
Беру з косинчика якийсь товстий зшиток в палітурках із кле-йонки.
— Ото ж він і є.
Обірваний, обсмиканий, у жовтих водяних плямах, розбухлий, як в’язка сіна, видно, бував у бувальцях, і Дивлюсь, знизую пле-чима:
— З якого хутора? Яка жінка? Чи не вийшло якоїсь помилки? Може, кому іншому?
Аж ось мій зшиток набирає якогось ображеного вигляду, мов той давній товариш, що не впізнаєш його в старому лахмітті.
"Гай-гай! Та це ж той наш давній школярський журнал! Де він узявся?" І запахло дужче глухої осені фіалками.
Щось тепле й ніжне розлилося в грудях, по всьому тілі:
— Мамо!.. А хто ж... й звідкіля ж?..
Перегортаю сторінки і разом хочу про щось спитати в матері, а про що саме — вже й не згадаю, бо очі вп’ялися в знакомі школяр-ські сторінки зшитка і губи самі собою роздираються в широчен-ну осмішку.
Перед очима вставали зоряних теплих вечорів школярські ма-ндри до лісового ставу, і нічні купання цілою ордою, і крик-гук, і фонтани срібних бризок, що летіли до золотого місяця, обкладе-ного мандрівними хмарками, і колючі веселі дрижаки на одіван-ні, коли руки ніяк не попадали в рукава сорочки... І темний ліс, і русалка, і наш кучерявий "дід". Хотілося гукнути: "Діду, аго-о-в!.." — у хаті, як у лісі.
Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.
* * *
Місце наших таємних зборів — дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. "Дід" — ми прозвали його. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Циганка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1093 | Степан Васильченко | Циганка | * * *
— А поверніться, синки! Цур вам, які ж ви погані стали! — Так ві-тав школяр п'ятої групи народної школи Грицько Музиченко своїх наречених синів — Якова Кириченка та Андрія Грицюка, що після літніх канікул прийшли до школи.
Грицькові слова зразу звернули на себе увагу всіх школярів, що, не дивлячись на ранній ранок, немало снувало вже їх по шкі-льному подвір'ї.
— Бульба з синами зустрічається! — пішло по двору, і з усіх кутків зразу позбігалися хлопці й тісно оточили цікаву групу.
"Бульба", чорнявий хлопець років чотирнадцяти, стояв серед двору, заломивши гордовито на голові шапку і взявшись у боки руками. Насунувши картузи на очі і для більшої картинності за-провадивши по пальцю в рот, проти його стояли з понуреними головами його сини — кремезний, суворкуватий Яків та тонкий Андрій.
— Не смійся, батьку, не смійся! — спідлоба позираючи на Грицька і не виймаючи з рота пальця, хриплим баском промовив Яків.
— А чого б і не посміятися!
— Пику натовчу, хоч ти мені й батько.
Далі і батько, й сини позасукували рукава, і починалася стара, всім добре відома історія. Публіка кругом сміялася, гомоніла й дожидала тільки моменту, щоб кинутися й собі в гурт і навалити "малу кучу, невеличку".
Тим часом школярі до двору все прибували та прибували. Но-ваки в довгих батьківських піджаках, що досягали їм мало не до п'ят, у здоровенних чоботях, з примазаними оливою коструба-тими чубами, з цілими оклунками паляниць, груш, яблук у руках боязко вступали до двору і тихенько ставали по кутках.
Поважні второгрупники з оберемками книжок у торбах гордо-вито походжали перед ними. В тих торбах, опріч шкільних кни-жок, були напхані календарі, часословці, житія і які тільки знай-шлися дома інші книжки: бо треба ж їм усім показати, що вони не які-небудь перваки, а надто вже народ вчений.
Старші школярі увіходили до школи вільно, як до своєї хати, зразу знаходили своїх товаришів, починали гульню.
На хвіртці з'явилася нова постать, і цілий гурт хлопців з вигу-ками полетів їй назустріч. То був низенький, опецькуватий хло-пець з круглим, як паляниця, засмаженим і полупленим на сонці лицем; на йому довге бобрикове пальто й новенький козирок; з-під козирка, як солома, стобурчився нестрижений чуб.
— Василько! Піхтір! — радісно загомоніли хлопці, збиваючись круг його. Всі розпитували, сміялися, ляскали долонею його по спині, здіймали й розглядали новий картуз, смикали за пальто. Той стояв, безпомічно спустивши руки, не знав, кому з їх одпові-дати, й осміхався.
— Хлопці! — почувся дзвінкий голос школяра, що сидів на парка-ні й дивився на дорогу. — Наталка шумить! їй-богу!.. — Хлопці ки-дають Піхтіра й як галич летять до паркану.Дивіться також
Степан Васильченко — На чужину
Степан Васильченко — Вітер
Степан Васильченко — Під святий гомін
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
По дорозі В школу підходила в червоному платтячку підліток-дівчинка. Вона, ще здаля зачервонівшись, усміхалася.
— Наталочко, здоровенькі були! — лагідно вітався до неї щуплу-ватий бідовий хлопчик, зчепившись на паркан. — Я ж думав, що то сонечко сходить, коли ж то наша Наталочка йде у новій сукні.
У двір увійшла п'ятигрупниця Наталка, тихенька дівчинка з великим гострим носом. Коло неї теж збігаються хлопці, обгля-дають, розпитують. До школи підходили хлопці — засмалені, сму-гляві, з полупленим видом, з чорними, потрісканими од літньої праці руками, і кожного з їх вітали школярі гучними викриками.
Прийшов Макар, митець на всякі вигадки, цікавий оповідач і великий насмішник; прийшли з сусіднього села славні "стрільці" й курії, брати Гаркавенки. Влетів у двір відомий усім забіяка Си-венко; він ще коло хвіртки зняв і кинув під паркан свитку, по-плював у руки й полетів у той бік, де борюкалися між собою скілько душ школярів.
Кожний з хлопців приносив з собою до школи що-нєбудь нове, і загальний крик та гам усе зростав, робився повнішим, густішим.
Школа з своїм маленьким садком та подвір'ям, що була така сонна та смутна влітку, знов прокинулася, одмолоділа. Гомін до-сягнув уже того стану, з якого вчитель зразу побачив, що вся школа в зборі.
Задзеленчав дзвоник довго, дзвінко, весело. Так само радісно, як висипають з класу гратися, побігли школярі з усіх кутків дво-ру до дверей і, товплячись в узенькому коридорі, сховалися в школі; сховався за ними й веселий гомін. На подвір'ї знов стало порожньо і сонно.
В другому класі дожидали вчителя з нетерплячкою, особливо ті, що цього року перейшли в цей клас.
Другий клас у двохкласовій народній школі різко одзначається од дрібнішого школярства. Тут хлопці проходять нові шкільні науки, читають більш серйозні книжки, знайомляться з російсь-кими класиками, привчаються до літературної мови. Цілий лек-сикон нових виразів, термінів з тих наук, які вони проходять, ставить їх в очах дрібноти поважними і вченими. Поводяться між собою вони чемніше, з своїми непорозуміннями рідко зверта-ються до вчителя.
Нерідко у цьому класі виділявся гурток чим-небудь видатні-ших хлопців і засновував щось подібне до таємної організації з своїми маленькими шкільними таємницями. Тут затівалася най-краща гульня, писалися сатиричні вірші на шкільні пригоди, тут же робилися й найтрудніші задачі. Ватажки такого гуртка іноді прибирали собі назви найулюбленіших школярами героїв з про-читаних романів і повістей. На чолі такого гуртка стояв тепер Грицько; оповістивши себе перед школярами Тарасом Бульбою, а улюблених своїх товаришів — Якова та Андрія — за своїх синів, він намагався й у всьому товаристві завести козацькі порядки та звичаї, відповідно до Гоголевої повісті, що в свій час зробила на його надзвичайно сильне враження. В другому класі вчилося те-пер скілько душ підлітків-дівчат, вони внесли з собою в школу нову течію, зацвітивши школярське життя свіжими барвами. Взагалі життя цього класу було цікавіше, ніж в інших школярів, і недаром хлопці з нижчих класів часто дожидають, мов свята, то-го часу, коли переведуть їх у другий клас.
Радо і привітно зустріли школярі свого вчителя. Вчитель теж привітний, веселий; жартує з ними, сміється.
— Романе, чи не в ченці це ти збираєшся, що викохав такого чу-ба? — звертається він до одного.
Роман підводиться, пригладжує рукою чуба.
— Діжду неділі — при самій голові острижусь, — весело одповідає.
— Не вадило б і Василеві зняти свою скирту, — переводить учи-тель очі на Піхтіра. — Ну як, Василю, будемо жити в цьому році? Чи битись, чи миритись будемо? Ох, Василю, Василю... — легенько зі-тхає вчитель.
Василь покірно схиляє голову, смутно осміхається: він — второ-годник.
— А ось і Любов Михайлівна прийшли, — розглядає далі школярів учитель. Люба, найгірша в класі школярка, засміяна та забита в часи навчання, тепер, після літніх канікул, виглядає свіжіше, смі-ливіше; вона злегенька червоніє й вільно сміється.
— І я є! — обзивається, підвівшись з місця, веселий та жвавий Си-венко: йому бажається, щоб і до його промовив учитель слово.
— Бачу, бачу, — осміхається вчитель, — що ж, нікому ще не розтя-пав голови?
Вдоволений Сивенко зажмурює очі, сміється і з розмаху сідає на місце.
Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна; відносини щирі, і трудно згодитися, що колись, у середині року, не раз буде вчитель, почервонівши до ушей, тупати ногами, кричати, аж охрипне, викрикувати грубі слова. Начулися школярі, коли вда-рив дзвоник, — хотілося ще сидіти.
На другу лекцію разом з учителем увійшла в клас, зразу звер-нувши на себе загальну увагу, дівчинка панночка, в блакитному платтячку, з темною, густою, підрізаною косою, перепитою чер-воною як жар стрічкою. Всі школярі скинули на неї зацікавлені очі. Дівчинка темними жвавими очима оглянула клас і стала ближче до вчителя. "Не боюся!" — немов казав її сміливий вигляд.
— Оце вам нова учениця — глядіть, не обіжайте! — звернувся учи-тель до школярів. Потім показав дівчині місце в п'ятій групі на першій лавці. Дівчина сіла рядом з другими ученицями; цілу ле-кцію просиділа, не зворухнувшись з місця.
Макар легенько ліктем штовхнув свого сусіда Якова і, кинувши бровами на нову школярку, тихо промовив:
— Яка синиця... що воно таке?
Яків мовчки здвигнув плечем: не знаю, мовляв.
Усю лекцію раз у раз кидали хлопці зацікавлені погляди на но-ву товаришку і нетерпляче дожидали переміни. Тільки вспів учитель по дзвінку вийти за двері, її одразу обступили. Дівчина немов готувалася до цього; сама вийшла на середину класу, вирі-внялася і збиралася одповідати на всякі запитання. Хлопці не за-барились довідатися, хто така вона, хто її батько, де живе, де була перше. Виявилося, що звуть її Галею, що батько її жив перше в городі, а тепер перейшов сюди за начальника станції. Одні з хло-пців розпитували, другі критично оглядали її сукенку, маленькі з шнурочками черевики, а деякі під лавою робили вже ревізію її книжкам та паперам. Дівчина виявилась сміливою, поволі одпо-відала, сама дещо розпитувала й спокійно жувала яблуко. Зага-льна прихильність була вже на її стороні. Тільки один Макар ске-птично ставився до нової школярки. Він у розмову не втручався, сидів мовчки, їв сало з хлібом, раз за разом поглядав на неї при-щуреними, насмішкуватими очима.
— Оце так бедеда! — кинув він у хвилину мовчання. Всі засмія-лись.
"Бедеда" мовчки повернулася до Макара, очі її блиснули жарт-ливим огником, і несподівано для всіх з її руки полетів качан з яблука прямісінько в лоб Макарові.
Кругом голосно зареготалися.
— А що, Макаре, впіймав? — почулися голоси.
— Це бідова! Це тобі не Люба!
Макар опустив руки, кліпав очима й почував себе перед хлоп-цями погано.
Після останньої лекції, коли школярі з звичайним гомоном ви-сипали з школи й розпустилися по шляху, од гурту одділився Грицько з своїми "синами", та ще декілька старших хлопців, і, перелізши через тинок, пішли ставищем; посередині ставища простяглися довгою стрічкою густі лози. Хлопці прямували в кущі й про щось тихо радилися.
— Замітили, хлопці, — промовив один з гурту, — Андрій уже наки-нув оком на нову школярку?
— А вона, справді, ловкенька: говорить, як у дзвоник кує! — смію-чись, одмовляє Андрій.
Грицько спинився й суворо посваривсь на його пальцем:
— Ой гляди, Андрію: не доведуть тебе до добра баби! Андрій мо-вчки посміхається: роля зрадливого сина Бульби йому дуже по-добається...
Підійшовши до найгустішого куща лози, хлопці стали й озир-нулися кругом.
— Гай-гай! Та як же за літо поросла наша хата — і впізнати труд-но! — промовив Грицько, оглядаючи в будяках та в кропиві місце між лозою.
— Підожди, — дасть бог, утопчемо! — спокійно вставляє Яків, смі-ливо пробираючись поміж буйними бур'янами та густим гіллям лози. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Чайка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1097 | Степан Васильченко | Чайка | ...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеле-ная руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вік-на гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...
(З листа)
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Мале-ньку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережка-ми чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чо-рнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди по-клала, а на ліву — голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком за-смученим у старій хаті невеселого доживати віку...
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімаєть-ся та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Петро — се-редульший, третій — той Андрійко безталанний. Четверта дочка — Маруся.
Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зрос-тати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт не-має, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі вчитись, так за що? "Летіть, діти, в світ долі своєї шукати".
Порозлітались.
Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеть-ся мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: "Оцей пише: "гірко", а цей пише: "важ-ко". А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах..."
Сумує: "Чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?"
Аж ось мов буря:
Воля!..
З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону — сперечаються, співають, та все з тієї кни-жки вичитують, що привезли з собою.Дивіться також
Степан Васильченко — Фіалки
Степан Васильченко — Мужицька арихметика
Степан Васильченко — Кармелюк
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
— Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий — ро-згорнув він тую книжку, кличе матір:
— Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж поманд-руєте?
— Поїдемо, мамо, учитись.
— І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
— Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі бідні будуть учи-тися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
— Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
— Буде! — аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана — ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злид-ні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне — тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
— Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.
— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печін-ках.
— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! — І почав: — Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
— Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на сте-жку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
— Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова — зайшов.
Не розважати чи допомогти — суму та жалю нагнати.
— Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
— А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя во-лочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
— Хай висить. Не руш!
— Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подив-ляться, що стара?
— Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
— Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:
— Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж щось чують — всі в один голос: "Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім".
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
— Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Во-ни думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева лис-тя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: "Рятуй дітей, ста-ра чайко, бо гинуть!.."
Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пі-шов цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: "Краще втопитись, чим піти бідній за багатого". Просить-благає — провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
— Матінко, рідная, пропав мій вік!
— А що, може, б’є?
— Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Мак-сима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив — бив. "Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!"
Грюкнуло в сінях — затремтіла.
— Чого це ти, дочко?
— Він! — Благає: — Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з ха-ти піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! Матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: ле-тить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку ра-дить мати:
— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж заги-нуть за таким батьком.
— На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передава-ти: обійдуться мої сини і без його грошей.
— О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...— Не доказала. Заридала гірко-гірко: — Я ж і так, мамо, неща-сна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде — печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті ка-рбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посере-дині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Анд-рійка безталанного. Плутає імення — голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його наді-слано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина по-слали аж у той Нарим...
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Чарівна книжка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1111 | Степан Васильченко | Чарівна книжка | Дечого багато забулося з того часу, а про те, як уперше завітав у нашу хату отой селюк, що його намальовано в кожусі та в шапці, про те пам’ятаю й тепер.
Вечір. Зайшло якесь свято. Батько за столом читають з книжки "житіє". Обік їх, склавши руки на грудях, сидять на лавці за день наморені мати. Не слухають — своє щось думають. Тихо-тихо хлюпоще водою коло печі сестра — косу миє. А нас троє малих хлопців — на печі — поринули в казки, аж вуха горять.
...Гудуть по хаті нудьгою дрімотні з святого письма слова, а на печі казки, аж шумлять:
Бур-ку-ку, сестро моя,
Бур-ку-ку-ку — вийди сюда,
Бур-ку-ку-ку — щось тобі дам,
Бур-ку-ку-ку — на, заховай.
Коли це — рип двері — озивається в хату щось чуже. Ми — голови на комина, придивляємось.
Сива шапка набакир, керея наопашку, в одній руці суко-ватий ціпок, у другій — в синіх палітурках книжка. Струшує з себе мряку. Неясно горіло в нашій хаті світло — ніхто зразу не впізнав. Тільки ж розслухали мову, так усі в один голос і загомоніли:
— Хома! Хома приїхав.
Кидаємо недоказану казку,— з печі.
Хома — наш брат у перших, високий, стрункий парубок, що служив в економії десь під Миргородом.
Веселий Хома, співучий та балакучий, що завжди, як прибуде в гості, то відразу і в хаті повиднішає.
Так і тепер: тільки Хома на поріг — всі ті святі дрімоти, як вітром, із усіх звіяло.
Батько — "житіє" набік, сам із-за столу, радий-радий:
— А-а, Хома Аксентович!..
Мати, сестра заметушились:
— Проходь, Хомо! Сідай, Хомо! Розказуй, Хомо!
Незабаром хата ніби голосніша стала.
Нас, малих, знову на піч загнали — долівка холодна, а ми босі, то щоб не достали кашлю. Сідаємо ми, як і сиділи, спинами до комина, поганяємо далі:
Бур-ку-ку-ку, вийди сюда...
Бур-ку-ку, сестро моя.
Коли чуємо...
Одразу стало в хаті тихо. Так тихо, ніби всі кудись повиходили. Визираємо: ні — всі коло столу. Посхилялися над тією книжкою, що приніс Хома, роздивляються. Далі знову тато почали читати. Думали, "житіє",— аж слухаю: мов грім по хаті загримів — залунали нечувані, дивні, нові у нашій хаті слова з книжки, що од них чогось мурашки полізли поза спиною.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Чого стали на папері
Сумними рядами?..
Добре пам’ятаю: мов який вітер позносив нас, малих, із печі.
Гунули, як груші, на припічок, додолу, бігли, самі не знаючи чого... Прибігли, за стіл посідали, повитріщали очі, нічого спершу не розуміючи.
Про що саме читали, тепер забув уже, пам’ятаю тільки, що ввесь час було чудно, і дивно, і радісно, ніби в хату до нас завітав разом з Хомою ще якийсь чарівний гість. Та ще пам’ятаю, як сестра наша за плечима в матері витирала сльози рукавами.
Спершу читав Хома, потім батько, потім знову Хома.
Далі всі розглядали якогось селюка, що був намальований в початку книжки. Показували й нам: вусатий такий, зажурений. Як був у кожусі та в шапці, так його й змалювали. Була розмова про того селюка, але мало що ми тямили в тому. Тільки й зрозуміли, що цей чоловік за бідних людей з царями змагався; тепер сидить десь у темниці.
Ми почали були розпитувати, яка то темниця.
— Цур їй — отака,— одказали нам мама коротенько.
Довго ще говорили вони про нього — ми вже малі й спати вклалися, а вони ще говорили.
А як став я засинати, стало мені здаватися, що в грудях у мене гуде тихо-тихо, лагідно. Було радісно й дивно: ніби я не Андрій, а якийсь орган, що чогось сам собі стиха грає. І тільки-тільки одчувало вухо, що то батько знову почали вичитувати з тієї чарівнної книжки:
Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає.... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Чарівний млин | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1125 | Степан Васильченко | Чарівний млин | За селом, коло Гринтаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились на його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в йому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха...
Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши уса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.
Та недурно кажуть люди: не шукай трясці — воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись — учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про його. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле,— розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його по весні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити...
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бігають дівчата.Дивіться також
Степан Васильченко — На розкоші
Степан Васильченко — Свекор
Степан Васильченко — Чорні маки
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться — плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися... і дві тіні зійшлися докупи на розі церковного штахету.
Зійшлися та й спинилися.
— Ой!..— промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті гудзик, друге нащось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кімнатах. Як тільки ж Женю вирядив о. Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зу-стріватися — чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
— Добривечір, Євгенія Яківна! — з осторогою промовив Ярошенко.
— Здрастуйте, Микола Івановичу.
— З приїздом вас! — трохи подумавши, додав учитель.
— Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
— А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
— Коли ж, бачите...
— Увесь день пронудилася сама,— як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас...
— Коли ж... може, ви не знаєте... о. Яків... ми з о. Яковом...
— Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви... такий... у... у!..
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
— Ви куди оце розігналися? — спитала Женя.
— До дяка думав заглянути,— сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
— Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
— Який там з мене кавалер! — почав огинатись Ярошенко.
— А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село,— нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото...
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина,— дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно — не темно, видно — не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув — дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
— Подивіться, подивіться — які зірки покотилися!.. Я аж кинулась,— схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
— Та тут чудно якось,— промовив він,— немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
— Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
— Ходім спочинем.
— А не боїтеся? — задирливо спитала Женя.
— Байдуже. Моя голова не боїться чару.
— Ви звірились у тому?
— Звірився.
— Ну, держіться ж!..— Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
— Ось не бубоніть краще! — жартом посварилася Женя.
— А хіба що? — дражнився Ярошенко.
— Цитьте! — таємниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осміхнувся, замовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки — дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
— А що, вам нічого не діється? — пошепки питає Женя.
Ярошенко лупнув очима:
— Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.
Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дідько повернувся й плюнув із серця. Далі глянув сюди-туди, вхопив із стріхи жменю снігу й пустив злегенька дівчині в пелену.
Панночка догадалась: зібрала той сніг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комір.
Ярошенкові немов світ свінув.
Дідько тільки посміхався з свого віконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снігу: обоє гасали кругом млина в снігу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по коліно в снігу, губили калоші, сипали одно на одного жменями снігу. Сміху й галасу було — немов зібрався там цілий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дівчиною з страшенною грудиною снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.
Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись — не розчепляться.
Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!
Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало о. Якова, та якогось іншого. В того о. Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері; замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі інші закарлючки; у неї ж тепер усе лице, мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту...
Щось шепнуло йому:
"Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами — і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні — як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство".
А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
"Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав’яжеш"...
А дівчина в руках пручається, в’юном в’ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в’язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
— Додому, додому... ой додому! — швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався...
Ой співали три янголи, з неба летючи,
В ясні зорі оповивши, Христа несучи.
Дзвінкі, тоненькі хлоп’ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Червоний вечір | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5080 | Степан Васильченко | Червоний вечір | А то ще було так.
Надходив весняний, запашний вечір напередодні храмового свята. В селі дзвонили до вечерні, богомольні баби світили по хатах лампадки, а на цвинтарі готували величезні казани для храмового меду. Навпроти церкви коло школи гурт школярів, докінчуючи суботник, працював у саду й на городі і разом змагався із церковним настроєм, що, здавалось, висів над селом туманом. Тільки долетить до вуха вечоровий дзвін, одразу їм здається, що все навкруги одміняється: засмердить ладаном, зачадить свічками, понесе попами та кадилами. Навіть легенькі рожеві хмаринки в небі здадуться тими горщиками з медом, що варять у них баби на храмах для старців та попів. Кинуться діти щиро за сапи, заспівають усі в один гурт: "Долой, долой монахов..." Налетить весняний вітерець, трусне на голови школярам весняним з дерева цвітом, запахне яблунями, й церковна обмара помало зникне.
Аж ось загуло по селу щось грізне: "Коло церкви... до церкви..." І стала насувати хмара, чорна й брудна. Школярі покинули сапи й пошуміли, схвильовані до церкви. Весняний вітрець, що товаришував з ними, затесавшись у гурт, піддавав духу, свистів в уші: "Глядіть, товариші, не піддавайтесь!.. Ми їм..."
В селі гомін, біготня. Баби й молодиці, на ходу застібаючись, нашвидку витираючи руки, так хурчали спідницями, що можна було подумати, ніби там під крамом замість ніг у них були, пробачте, коров'ячі ратиці: аж земля стугоніла. Бігли всі до цвинтаря. їх перепиняли:
— Що там? Що то?
— Чудо! Чудо! Чудо проявилося. Приїхав до нас звідкілясь на храм безногий каліка, грає на струнах із простого валу. Грішні нічого не чують, а праведні, що шанують свято, ходять до церкви і роздають милостиню, держать пости, чують райські звуки.
— Коло церкви, кажете?
— Коло церкви.
Кидають відра, кидають огонь у печах, летять.
Коло цвинтаря стояв натовп. У середині натовпу в своїй халабуді, на возі, сидів каліка, попідруки закутаний подушками та ряднами. На виду він — молодий, з весняною смагою на червоних щоках, з голеними по-новому вусами. Він справді невміло держав у руках скрипку й водив абияк смичком по валових струнах. Ніяких звуків не було чути, звичайно, а замість звуків мімікою і очима "святий" доводив тільки, що грав він якусь церковну мелодію. Тиша була мертва. Люди стояли, як скеля. Більшість' здивовано, крадькома перезирались, ніби перепитуючи одно одного. Чоловіки — ті одверто "баранами" дивились на каліку, ніяково лупаючи очима.
По один бік воза стояв, як на, варті, брат каліки — височенний дядько-бородань, обличчям дуже схожий на каліку, він раз по раз хльоскав батогом на дітей, одганяючи їх, як горобців од проса. Школярі ордою налягали з такими жадібно-допитливими очима, що зразу було видно: допусти цих вандалів ближче — і все чудо вони зразу зведуть нанівець.Дивіться також
Степан Васильченко — Сирітське сонце
Степан Васильченко — Під святий гомін
Степан Васильченко — За мурами
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
А по другий бік халабуди вартувала цікава молодичка з червоним чогось носом. Ця інформувала православних докладніше. Кидаючи одночасно зажерливі, хижі погляди в халабуду, коли туди хто-небудь клав шматок полотна, крашанки чи кидав мідяка у квітчасту глиняну мисочку миргородського виробу, вона разом з тим стиха розповідала декому з бабів про те, як позбувся каліка ніг.
На молодиці була старовинна плахта, голова її була вив'язана по-старосвітському, проте "опрацьовувала" селянські голови вона не гірше якої язикатої черниці, навіть цитуючи з святого письма: "А хто має віри хоч із зерно горчишне і скаже горі сій: перейди туди! — і вона перейде..." Деякі з селян приходили, сміючись з веселим блиском в очах — дослухались, знизували плечима, і в очі їм вступав туман.
Ось старий дід з люлькою в руках і під чаркою. Він ще не знає, в чім річ, весело підморгує музиці, підбадьорює його, голосно на весь майдан:
— Що ж ти граєш, що й не чути тебе? Ти такої утни, щоб аж...
— Це! Чи!.. Гу-гу-гу!.. — зашуміло, засвистіло, загуло кругом нього. Звідусіль уп'ялися в нього очі, злісні, як оси. Безліч рук сіпає за поли, за рукава. Дід одступає назад, боязко озирається, стиха когось розпитує, і очі його стають великі й лякані... Ставало чогось моторошно.
Прибігли засапані школярі, почали було:
— Що ви їх слухаєте? То ж дурисвіти. Треба роздивитись, який це каліка... Може, це такий каліка, що на нього треба гукнуть міліціонера.
Так де там!
Люди поверталися до дітей спинами, і цілий дощ мідяків демонстративно брязкотів у мисочку, виявляючи одночасно і віру в святого, і обурення до молодих безбожників.
Постояли, послухали.
— Дядю, а чого ж це не чути, що він там грає? — ввічливо й лукаво питали вони величезного дядька.
Той хмурив брови.
— Котрі праведні, ті чують! — казав той і зразу ж доводив це на ділі, підтягуючи за мовчазною скрипкою якогось великоднього тропаря.
А святий музика все витинав щось смичком і пучками на мовчазних струнах і, як дикунський шаман, крутив білками очей.
Зрештою дехто із "праведних жен" взялися хусточками витирати очі. Кругом зашепотіли: "Почули! Почули!..", залупотіли потьмареними очима, як дерево листом. Аж стемніло навкруги. Навіть з'явився острах.
Діти стояли задумані, пригнічені своїм безсиллям перед дикою і темною силою. Далі один жвавіший школярик рішуче труснув головою і промовив до вартового дядька:
— Дядю! Ви таке чуєте, а я — ось яке! — Він затриндикав на губах і пішов по курному шляху навприсядки:
Ой, гоп, та помалу,
Та пошила штани з валу...
На дерев'яних обличчях у чоловіків блиснули осмішки — зашипіли жінки, погасили. Деякі з їх хрестились і накликали на голови дітей небесну кару: "А, побив би вас грім божий!"
І раптом щось глухо загуло, справді десь гримів весняний грім, радісний і грізний... Далі, щось тягнучи за собою, прошумів задиханий, медовий вітерець, такий пройдисвіт, за-
пашний і ласкавий, що так і хотілося впіймати його за бархотиновий хвостик. Слідом за ним, важко перехитуючись з одного боку на другий, закурений, у соломі, з порваним залізним на шиї ланцюгом важко мчав із страхітливим ревом, мов кований з міді, бугай. Загрозливо пригинаючи до землі голову, він сунув просто до цвинтаря у натовп. На ходу часом він незграбно кокетував своєю могучою силою: легесенько приторкнеться рогом до острішка — і вгору з тріском летіло паліччя, гній, курява.
Кивне привітно головою коло якогось хліва, і од того привітання на душі хололо: цілий ріг од хліва хурчав додолу глиною, цеглою і піском. Знали цього бугая в селі — не одного покалічив.
Все живе летіло перед ним, як пух. Гострий, радісний і зляканий пролунав над майданом дитячий лемент.
— Тікайте! Бугай одірвався!
Ніби бомба розірвалась. Увесь натовп, всі святі і грішні — все розлетілось, як тріски. У цвинтар, на ограду, на дерева. Всю вербу, що одиноко росла над колодязем, аж до самих верхів ніби велетенська обліпила гусінь. Хто не вспів утекти — скам'янів на місці. Все завмерло. Проте переполох на цей раз був даремний. Зрівнялось страховище, бликнуло тудисюди червоними, п'яними вирлами, пройшло, в доброму гуморі, своєю дорогою, нікому не заподіявши лиха. Все скам'яніле почало одживати: сміх, гомін, радість.
Баби вже почали було:
— Бачте, це ради святої людини він не вдарив нікого... Бог так дав...
— Заждіть, а де ж той святий? — хтось запитав, стурбований. Справді, в будці каліки не було. Аж зирк на вербу хтось із школярів:
— А ото ж не він?
На мить усе замовкає. Далі раптом загримів усього натовпу регіт:
— От тобі й каліка! Казали — безногий, а в нього, дивіться, які циби.— Знов вибух реготу.
Зверху на вербі, злодійкувато поводячи очима, справді сидів, попустивши довгі цибаті ноги з гілки, святий музика. Здавалось, справді — перелетів крилами.
Під час переполоху ніхто не звернув уваги, який жах викликав у нього на обличчі бугай, як він засовався був на возі, підіймаючи руки, мов дитина, і, побачивши, що тепер кожне дбає тільки за себе, як він ухопився за полудрабок і "в два счета", по-солдатському, так вилетів із будки, що тільки затріщав маленький візок, як ізопалу, розштовхуючи і перекидаючи людей, вмить вилетів на вербу, вище, ніж сам думав. Тепер він бачив, що погарячився, і не знав, що робити. Злазити з верби йому не було ніякої охоти.
Школярі кинулись дружно в атаку на чоловіків:
— Ага! Ага! Оце у вас всі такі святі?
— Не чортові тобі баби... тьху!
Баби, од сорому червоні, як раки, сердито блискали очима то на того, то на другого, шукаючи, на кого б напастися, і зрештою вкрили мокрим рядном того ж таки каліку, підвівши голови на вербу:
— З отакою пикою ото б я їздив людям очі дерти? А робить!.. Ану, злазь!..
Справа поверталася для святих погано. Родичі святого, побачивши, що непереливки, раптом повернули конячку і почали гнати.
— Ньо! Ньо! Щоб тобі здохла! — Самі тим часом поверталися назад, накивували на вербу до святого головою і махали німо руками, щоб доганяв їх.
Святий довго водив очима, як сірко в човні, то пускаючи їх униз, то знову їх боязко здіймаючи. Зрештою наважився і раптом стрибнув із трьохсажневої високості на курний шлях у пісок, перекинувся, схопився, підтяг штани і тільки закурів услід за халабудою.
Школярі качалися од сміху. Реготу було до сліз. Навіть старі баби, немочні й зморщені, з сердитими під очима мішками, навіть і їм непрохані осмішки болісно кривили губи:
— От проява, прости господи...
Прибіг спітнілий міліціонер, оглядається:
— Нема вже? Шкода! А що хіба? Недавно цей каліка грав на цюю ж скрипку в Яреськах на ярмарку. Теревені розводили; горіла десь церков, а він рятував святої Параскеви чудотворну ікону та й позбувся ніг... Тоді уві сні явилася йому свята Параскева й напутила взяти скрипку, начепити струни з валу і йти з нею на люди... Там їх були заарештували — випрохались, божилися, більше не будуть, аж бач...
Оповідача оступив густий натовп:
— А що то за люди?
— А люди вони такі: був дім під бляхою, держали пивну, мали пнів триста бджіл, воли, корови, леваду з святою криницею... Куркулі з-під Хорола.
Дехто аж об поли ударився руками:
— Наздогнати їх!
Наздоганяти було пізно. Халабуда геть-геть уже летіла, як птиця, перехиляючись з одного боку на другий. Розхристаний вітер підпихав її ззаду ногами, головою, коліньми...
Школярі вертались щасливі, шапки їм збиті набакир, обличчя веселі: чадна церковна обмара зникла з села разом із брудною будкою. |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Чи все одно? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1103 | Степан Васильченко | Чи все одно? | Сиділи за обідом.
Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
— А цитьте,— пожартував дід,— Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
— Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом — в регіт.
— Їй-богу ж, так казали,— божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
— Мамо, чого вони сміються з мене?
— О, а ти вже й плакати,— ти не так кажеш, то вони й сміються.
— Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, а не як пшоно.
— А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...— крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
— Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно? |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Чорні маки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1140 | Степан Васильченко | Чорні маки | (З польової книжки)
Сплять мої товариші, як мерці, стогнуть у сні — мучать їх мертвячі сни.
Встану в темряві і вигляну з своєї могили, помалу-малу, крадькома...
Тихо в палаці Чорної Мари, дрімають по темних вітах жахи, притаїлись...
Стиха, як злодій, запалю мій смуток синій, гарячий, оживлю на ньому серце, засвічу мисль.
І буду думать, і буду писать, писать моє дрібне писання, і буде горіть в могилі живий огонь, поки заспівають півні.
Такого отруйного нуду ніколи не зазнав я, як тої пам’яткової травневої ночі. Тільки упали на землю ночні тіні, у мені пробудилась якась незвичайна тривога — якесь передчуття...
Казали, що тепер весна, що в саду коло зруйнованої мизи [25] чули солов’я, і я виліз із своєї нори. Було тихо, і було видно, хоч листи читай.
Примостившись під землянкою, почав я викликати свої найяскравіші спогади, рідні обличчя, тихі знакомі села, зелені, смутні, овіяні теплом і негодою. Але чого так нудно стало одразу, так тоскно? Очі з несвідомою тривогою все тягнуться туди, де між лісовими квітками сумом чорніє якась нова квітка. Здавалось, що там розцвіла вона, незвичайна, жива, гаряча, куриться чорним сумом, здаля коле жахливими голками і труїть світ. Моторошно стає і неспокійно на душі, мимоволі схоплююсь і поспішаю до неї.
Ах, це ж чорні маки; ті сумні й жахливі квітки, що розцвітають коло палаців Чорної Мари, що після огняного дощу виростають тут, як гриби.
На стеблах бур’яну чорніє під місяцем, потьмарена срібним промінням, кривава марля, як червона квітка, спалена на попіл блискавкою, і одсвічує містичним огнем. І полиняли мої яскраві спогади, як давній, залежаний, цвілий крам. Нудьга і сум чорним рядном огортає душу. Дивлюсь навкруги: тоскна сутінь Чорної Мари стоїть в повітрі, та жахлива тінь, що курявою завжди висить над нами.
Чи робиш що, чи думаєш, навіть коли спиш — все лежить вона, все давить тягарем душу: ось тут десь недалеко невидимкою стежить за тобою страшна сусіда. Кожну мить можуть спинитись на тобі її кам’яні очі, перед якими людина брязне на землю бездиханною грудкою глини; кожну хвилину може над головою несподівано тріснути повітря, і в чорному димі заблищать її огняні, смертельні зуби...
І всі дні наші потьмарені, ночі посумлені, кволі, надії, в’ялі радощі... і очі посліплені, і думки погашені...
Без думок, без бажань пішов никати поміж деревами, як по мертвому царстві. І скрізь нудьга, нудьга, як печія. Тіні од листя й од квітів манячать під ногами, як холодні гади, що виповзли грітись на місячне проміння; мимоволі, гидливо переступаєш їх, щоб не роздавить.
По фронту тихо. Раз по раз хрипко хававкають ракетниці; лупотять і шиплять хижі світляки-птиці, перелітають, крадучись, од таємного сусіда і шпигунським оком зажерливо розглядають задвірки. Далі сідають між кущами, тріпотять світячими холодними крилами і поринають у землю, як у нору.Дивіться також
Степан Васильченко — В бур'янах
Степан Васильченко — Королівна
Степан Васильченко — Циганка
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Немає простору думкам; куди не кинуться, натикаються на мури...
Зазирнув в окопи: сухі, чистенькі, навіть прибрані зів’ялими квітками довгі ями; у бойниці, як у могильні віконця, просвічує небо, зверху понад окопами стримлять іноді дитячі млинки з очерету. Здається, що оселились тут мерці; повірили, що більш ніколи не бачить їм ясного сонця, й почали придивлятись до своїх могильних стін — таких сумних, таких немилих...
Почали придивлятись, почали їх боязко квітчати, почали розважати свою могильну нудьгу тихими, кволими дитячими забавками...
І хвиля гарячого нуду, як парою, гонить звідтіль... Не знаю, куди пішов би, де подів би ся. Хотілось щось скинути з себе, розірвати якусь намітку, за якою почувались і радість, і краса, але вона міцна, як мури.
І я шепочу в смертельній тузі: мені нічого не треба в цьому широкому світі, хай тільки світять мені, поки не склепились навіки мої очі, хай світять, говорять до мене небесні огні, хай цвітками дише на мене земля, хай голубить мене, хай смутить мене своєю тихою журбою блакитне небо, і більш мені не треба нічого — ні ласки, ні привіту.
Білим сліпнем, мертвим, тухлим оком без змісту, без таємного смутку мулить очі місяць. І вся ніч з квітками, з кущами, і з соснами, і ялинами здається зів’ялою, мертвою декорацією.
Голим кістяком одсвічує між бур’янами недавно обтесаний сосновий хрест на свіжій могилі, та димлять сумом чорні маки, надихають тоскним трунком німу ніч.
Стало здаватись, що все на світі холоне й кам’яніє, і кам’яний жах проймає мозок і кістки. Почуваю: щось обмерло, щось усохло в мені, окам’яніла якась частина моєї душі.
Що це? Божевілля?!
Холодний піт струмками покотився по лиці. Шелеснув з розмаху кущами — засвистіли, як сухий деркач, і обірвались в грізній тиші.
Упав на траву і став механічно повторяти своє заклинання, свою молитву, витворену в хвилину чорної нудьги і смертної туги: все минеться, минеться, минеться...
Засяє сонце, оживуть радощі, зацвітуть квітки... сині, рожеві, білі, білі, білі...
* * *
Мигнула, як блискавка, думка: "Чого така тиша? Чого нікого не бачив в окопах, чому не видно вже ракет?" Стукнуло в грудях: "Тут щось не так, щось там зчинилося, щось має трапиться!.." — і чогось вільніше зітхнулось.
Схопився і побіг в окопи.
Не видно дозорців на пунктах.
"Так, щось трапилось",— подумав; одлягло од серця. Тільки тремтять ноги.
Насилу наглядів одного — стоїть не в окопах, стовпом стоїть на бруствері, уп’явшись кудись очима.
— Що там зчинилося? — з тривогою питаю його. Вартовий не зразу, з жалем одірвав прикований до чогось погляд і повернув до мене таємниче, радісне лице.
— Ідуть... мириться ідуть!..— тихо й довірчиво повідав він мені, заблищавши в тіні гарячими очима, і знову швидко повернувся.
— Та де ж, де? — нетерпляче сіпаю його за полу.
— Ось уже, ось, на галявині,— показав він рукою. Спершу я нічого не помітив на знакомитій галявині, тільки здавалось, ніби там занадто багато вже кущів росте. Але тіні од них чогось дуже чіткі й одноманітні.
Приглядаюсь пильніше — і в грудях похололо; вся рота стояла непорушно, як заворожена, за колючою загородою.
Навпроти їх, коло ворожих загород, товпився великий гурт таких же тіней.
Не пригадаю тепер, як вискочив із окопів, як опинився між людьми своєї роти. Пам’ятаю тільки, що я там нікого не сполохав, не здивував — на мене всі дивились тими ж ясними, дружніми очима, як і один на одного.
— Ідуть! — пішов по людях шелест і відразу обірвався. З чужого гурту випливли дві тіні й, стрибаючи по траві вперед і назад, посувались до нас. Раптом в руках одного замаяло щось біле-біле, як сніг, як цвіт черемшини, й засяяло таємним, хвилюючим світом під нічними тінями.
Всіх немов вітром огняним опалило.
— Ай!..— вирвалось в усіх коротке, як мить, і тихе, як зітхання, і всі заніміли. Ясніли лиця, як перед сходом сонця. І стало видно: стоять люди обірвані, змарнілі, брудні.
На зчорнілих лицях, заснованих синім промінням, мов білою китайкою, темніли, як у мерців, глибоко запалі очі.
І в тих чорних ямах засвітились несподівано бриліянти. Стояли вони, склавши руки на грудях, мов перед дверима давно оплаканого, забутого, загубленого раю, і на білих брудних обличчях легкими тінями малювалась глибока, невимовна скорбота...
Тіні наближались і махали рукою, викликаючи посланців із зачарованого гурту...
Обсмикавши на собі шинель, мов збираючись до церкви, вперед вийшов бородатий фельдфебель з хрестами й з медалями на грудях і рішуче пішов назустріч.
Під наметом кучерявої ялини, що росла посередині галявини, тіні зійшлись і змішались, всі ясно почули тихий, як шепіт, звичайний голос людини:
— Здрастуй, рус!
Радісно затремтіло в грудях: так оце він такий, ворог!..
Так хвилювало в грудях колись в дитячі часи, коли, бувало, в переодягненій марі, що лякає незнайомою страхіт-ньою машкарою, по голосу впізнаєш свого ж рідного брата.
Засяяли на промінні простоволосі русі голови, й вороги сплелися в обіймах.
Мить тремтіли всі, як в пропасниці: це ж давній закон ламається, це ж чиниться чорна зрада, прокляттям запечатана, огнем і залізом заказана!
Але тут же маяла біла правда, а за нею з темряви віків прилинув невиразний Привид...
— Я з вами, маловіри! — забриніло у кожного в душі.
І рвонули якісь кайдани, кинули до ніг.
— Ура-а-а! — вирвався пекучий радісний крик.
— Віват! — гострим огнем оддалося по той бік.
Гордо й побідно маяла біла корогов: яснозоряний янгол злетів сюди, в мертву пустиню, і пізньої ночі сурмив у срібні сурми — вставайте, мертві, воскресла правда, воскресла радість...
І мерці оживали: засяяли їх очі, розкувалася мова і залунав в скам’янілому царстві радісний, вільний гомін людського життя. І кругом діялось диво: чорна сутінь, де висів жах, як од світу блискавки, шугнула кудись за обрії і щезла без сліду, і ніч оджила, мов окропили її живою водою. Ожив місяць, оздоровів, ожили дерева, кущі, тіні. Видно кожний листочок, кожну тінь тоненької билини. Під тканкою із ночної тіні й срібного проміння, як на дні прозорої води, бринять потьмарені кольорові головки польових квіток; під ними баговинням поплутались їх тіні, і, здається, на старому, сумному кладовищі, на потрухлих, поламаних хрестах виріс живий, свіжий квітник. Запахло деревієм, буркунами... З-під мертвого покривала вийшла красуня ніч, ніч-травнівка, в шовках, в дорогих каміннях, в срібних мереживах, ніч-лікарка, шептуха з пахощами, з любощами, з купільними травами, з цілющими зіллями.
Здається, було для очей помітно, як рухається вона в своїй невідомій подорожі, невідомо звідки й куди. Поволі-поволі гонить невидимкою хвилею місяць по блакиті, і вся блакить, як безмежна вода, сунеться. Внизу на тінях, як на човнах, плинуть скрізь дерева й кущі; хтось міцно й напружено керує човнами й випливає з кущами на світ. І така привабна ця таємна подорож, і повна радощів, химерних снів і обмар, що бажається без кінця плисти цю чарівну плинь, плисти, й самому горіти іскрою, і не гаснути.
А прапор під ялиною сяє, як полум’я, білим, тихим і радісним світом, віє білими чарами, як животворчими пахощами. І світ став широкий-широкий і вільний-вільний, і стільки радощів, надій, пісень, стільки дум і мрій зразу заворушилось у ньому, що захлинались груди. Зростав гомін радісний, сміливий, повільний, як у ярмарку.
Обидва табори перемовлялись, перегукувались і тягнулись все ближче й ближче туди, де під ялиною посланці вели тиху, таємничу нараду.
Радість п’янила душу, і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко... |
Васильченко Степан | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=37 | Широкий шлях | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=398 | Степан Васильченко | Широкий шлях | Повість
Частина перша
В БУР'ЯНАХ
Та поклонися тим нашим бур'янам...
З Шевченкового листа
І
Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...
* * *
Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна — це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна — це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту...
Світяться злидні.
Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...
Поема жалю і смутку... краси і недолі...
Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові.
Легендарному поетові казкового краю...
Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів.
За всіх поневолених, близьких і далеких...
* * *
Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець Тарас Шевченко.
Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.Дивіться також
Степан Васильченко — Чорні маки
Степан Васильченко — Над Россю
Степан Васильченко — Талант
Ще 70 творів →
Біографія Степана Васильченка
Катерина схопилась і сіла.
— Що воно таке?
— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати кого глядіти... — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
— Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.
"Еге! — догадалась Катря, — це ж у нас дитина знайшлася".
Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: "Кождий день стукає, а ніяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: — Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає!
Панський десятник.
— Сьогодні у мене свято — сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, — одгукується з хати Григор.
— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
— Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора перебуду.
— Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз! — Кусок хліба з столу — в кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а той стукає...
Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
— Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала:
— Не можна так казати, дочко, — гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує... — додала таємниче.
— Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо. — Закашляла.
— А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче. — Далі почала розказувати:
— У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.
Баба позирнула на дівчинку і замовкла.
Мати до малої:
— А ти не дослухайся, Катре, спи! — Далі мати й стогнать перестала: — І що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.
— А побачила я — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.
— Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.
— Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани — і вирости не дадуть — із світа зживуть.
Далі до дівчинки:
— Чи ти чула, Катре, що я казала?
Мала Катря прикинулась, що спить.
II
Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду". Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається, — хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур'янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! — ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце — починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур'янами голову Катрі — де ті й сльози взялись, — як ручаї. Зраділо! 3 плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці.
— Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.
— Їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову.
— Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля. — Пішла з дитиною за село, сіла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком — верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку:
— Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, — починає сама наспівувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама — одкриє очі: ку-ку! Знову закрив — нема...
Таке ж радісне, тепле, червоне.
От тільки біда, що на світі є ще паця... Ну, та ми їй!..
І дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
ІІІ
Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. |
Вдовиченко Галина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=672 | 36 і 6 котів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20324 | Галина Вдовиченко | 36 і 6 котів | Ознайомчий фрагмент
ВСТУП
Ця історія — про одне котяче товариство. Доволі велике.
Щиро кажучи, дуже велике.
Можливо, вам дотепер ніколи й не доводилося бачити стількох муркотунів одночасно. Тридцять шість і шість! От їх скільки.
Лише уявіть собі.
Це ж повнісінький котячий автобус.
Або велика котяча група у дитячому садочку.
Або переповнений котячий клас.
Багатенько, еге ж... Натомість — не юрба. Ні, не юрба, не натовп. А саме товариство, котяча спільнота.
Перш за все варто познайомитися з ними усіма, аби не плутатися згодом. Бо насправді цілковито однакових поміж них не знайти. Кожен неповторний. Кожен особистість. Хоч не завжди це можна зауважити з першого погляду.
ПІДВАЛЬНІ КОТИ
Чому підвальні? Бо народилися у підвалі багатоповерхового будинку, там донедавна й жили.
Кіт-чубастик зветься Голота.
Ліве вухо прокушене у запеклій бійці. Голота встромив у цю дірочку кульчик, знайдений у траві, і відтоді його не знімає.
Хук і Джеб, брати-забіяки. Найчастіше б'ються між собою.
Бубуляк, немолодий розважливий кіт, спочатку думає, потім діє.
Смугастик Кутузов. Втратив око у вуличних сутичках.
Баронеса, єдина у групі породиста кішка, чистокровна кішка-сфінкс, мовчазна й загадкова.
ХАВЧИКИ
Справжні ненажери. Понад усе люблять попоїсти. Хай там що — головне, аби було що пожувати.
Хавчик. Світить ребрами, їсть багато, проте завжди голодний.
Ковбасюк, Ля Сбсис, Сбрдель, Шкуряк і Шпондермен. Ков— басюк полюбляє ковбаску, Ля Сосис — сосиски, грубенький безхвостий Сордель — палкий прихильник сардельок, для Шку— ряка найбільші ласощі — ковбасні шкірки. А Шпондермен найбільше поважає шпон дер (хто не знає — це така грудинка з прошарками сала, або ж бекон). Про гастрономічні уподобання цієї шістки можна здогадатися лише за їхніми іменами, еге ж?
ЖОРЖИНКИ
Це Бубуляк так назвав вісімку дівчат-кішечок, а воно й причепилося. Жоржинки та й жоржинки. Насправді ж кожна з них має своє ім'я, яке їй дала колишня господиня. Вона у них була одна на всіх, наспівувала пісню про Іветту-Лізетту та інших, тому й своїх кішечок назвала іменами з пісні: Іветта, Лізетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта, Кларетта... І Колетта з Марієттою. Кішечки дуже подібні, відрізняються лише плямками — у кожної вони свої.
ТАНЦЮРИСТИ
Пушинка, Хвостуля, Вертун, Брейкер, Степко, Робокоп. Ніхто, окрім них, так хвацько не вправляється зі своїми лапами, хвостами та вухами. Хвостуля крутить довгим хвостом, наче гімнастка стрічкою. Вертун як закрутиться — перетворюється на пухнасту кулю, з якої лише лапи стирчать. Брейкер вміє стояти на одній передній лапі, задерши усі решта вгору. Степко танцює степ, навіть ірландський. Робокоп носить справжні, підмотані ізоляційною стрічкою окуляри і рухається наче робот, немов заведена іграшка. Так ніхто не вміє, лише він.Дивіться також
Галина Вдовиченко — Мишкові миші
Галина Вдовиченко — Найдовші вуса (Фрагмент книги 36 і 6 котів)
Галина Вдовиченко — Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів)
Біографія Галини Вдовиченко
КОТИ З СУСІДНЬОЇ БРАМИ
Сплюх, Чистюх, Мурчик, Нявчик, Бровчик та Беркиць. Сплюх любить спати. Чистюх раз за разом чиститься, вилизується і струшує зі себе невидимі порошинки. Неймовірний акуратист. Мурчик мурчить класичним котячим "мурр", Нявчик нявчить не менш класичним "няя-ав!". Коли вони разом, виходить "мур-няя-ав!". Бровчик мас кумедні рухливі брови, він бровами таке виписує — від сміху годі втриматися. Л Беркиць дуже вразливий котик. Щось його налякає, він очі заводить під лоба — і беркиць!
МАЛЮКИ
А це — Малюки. їх шестеро — Клаповух та інші. Ніхто з них не знає, коли й де народилися, і всі, окрім Клаповуха, до пори до часу навіть імен не мають. Полюбляють стрибати, катуля— тися, ганятися одне за одним і реготати без причини. Вони прибилися до гурту дорослих того дня. коли й почалася ця історія про 36 і 6 котів.
Не вірите, що усіх загалом саме стільки? — Полічіть самі. Рівно тридцять шість дорослих та шестеро малюків!
НУ ОТ. ТЕПЕР МОЖНА Й ПОЧИНАТИ.
РОЗДІЛ 1
Л було так. Одного дня у підвалі багатоповерхового будинку замінили старі двері на нові. Старі мали зручну дірку при самій землі, тож усі коти могли безперешкодно потрапити до підвалу і вільно вийти звідти у будь-який час. Нові металеві двері позбавили їх такої можливості. Ні зайти, ні вийти. Ще й усі віконечка у підвалі затулили, аби щурі не бігали. Від тих нововведень вуличні коти залишилися без притулку.
Не було куди подітися підвальним котам, що народилися у цьому підвалі, і голодним хавчикам, і жоржинкам, що вдень відпочивали під балконом. І кольоровим котам не було де спати. і танцюристам, і навіть котам із сусідньої брами. Це був їхній спільний підвал. А тепер усі без даху над головою. Навіть Малюки.
Що було робити?
На вулиці — вітер з дощем, і стрімко западає темрява. Куди сховатися? Де перебути негоду? Зібралися коти на сходовому майданчику першого поверху — й нумо радитися. Голота з Кутузовим мало не побилися, завзято вирішуючи, куди повести товариство — у комірчину під сходами чи на горище. Рушили було під сходи. А там — оце так сюрприз! — склад велосипедів та дитячих візочків. Не сховаєшся, бо проженуть. Потяглися довгою вервечкою на горище, а там — оце так несподіванка! — хтось горище замкнув. Не пройти, не пролізти. Ніде безпритульним котам свої голови прихилити.
— Бу-бу-бу-бу-бу...
Це розумнику Бубулякові сяйнула якась слушна думка. Він завжди спочатку думає, а потім говорить.
-А пані Крепова з першого поверху? — глянув на друзів питально.
— Та, що в окулярах? — озвався хтось.
— За отим вікном, що в'юнка троянда на драбинці?
— Що з прочиненої кватирки пахне свіжими булочками?
— Що племінник Стас?.. зі старим фольксвагеном?..
— Вона, мабуть, добра жінка, — провадив далі Бубуляк.
— Така добра, що жодного разу нам і сосиски не винесла!
— ...ані сардельки!
— ...ані ковбаски!
— ...ані ковбасної шкірки!
— Цитьте! — втрутився Голота, посмикуючи себе за кульчик. Мринь-бринь! Якщо вас, хавчики, не пригощали, це ще не значить, що та людина с недобра. Може, вона м'яса не їсть.
— Карочі, — Кутузов поправив пов'язку на оці. — Добра чи недобра, а вибору немає. Вперед!
— Можливо, пані Крепова не відмовить котам... у тимчасовому прихистку... — припустив Бубуляк. — Принаймні варто спробувати... То хто наважиться на перемовини? Хто піде проситися?.. Кутузов, Голота чи я?
РОЗДІЛ 2
Пані Крепова здивовано роздивлялася кота та його картату пов'язку на оці. їй була підозріло знайома ця синьо-зелена тканина. Чи не племінникова це хустинка? Чи не в її дорогого небожа зухвалий котяра поцупив таку необхідну річ?..
Смугастий кіт завмер на килимку перед дверима, зирячи одним оком ізнизу вгору. Воно лагідно зблискувало. Глянувши на цього халамидника, можна було подумати, наче він щойно ледь урятувався від зграї розлючених псів. Кошлата скуйовджена шерсть стирчить навсібіч жорсткими кущиками. |
Вдовиченко Галина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=672 | Мишкові миші | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26331 | Галина Вдовиченко | Мишкові миші | (уривки)
* * *
Кажан, він же Лилик, приєднується до компанії
(...) — Почекайте, — зупинив їх Гібсон. – Він такий самий, як ми, лише з крильми.— Агов, янголе, просимо до нас! – зареготав Джойстик. Кажан шугонув донизу. Спробував сісти на крихітні задні лапки, але вони виявилися кволими і непристосованими до пласкої поверхні. Кажан не втримався й перекинувся на спину. Відлетів вбік. Хотів було сісти на торшер. Але сидіти, як звичайні миші, він не вмів, похитнувся, розправив перетинчасті крила і затріпотів ними, аби втримати рівновагу. Крила видали чітку дріб на поверхні торшера. Мордочка у Кажана була і справді жахлива – на бульдожачу схожа. Тіло – вкрите рідким пушком, а передні лапки закінчувалися одним пальцем з великим кігтем. Страхіття — та й годі!
— Кажани нічого не бачать! – в голосі Глаші пролунала нотка жалю.
— Я усе бачу, — відповів крилатий гість. – Хай там що про нас кажуть – майже усе вигадки. Ні про яку іншу мишу стільки не пліткують, як про кажанів.
— А ти не звертай уваги, — порадив Джойстик, — Будь вище пліток. Нехай собі говорять.
— Я не можу не реагувати, я дуже чутливий. Усе чую. Відчуваю найменші вібрації звуку, найніжніші порухи повітря.
Кажан знову втратив рівновагу, зробив "півсонце" на верхньому колі торшера і, повиснувши вниз головою, тріпонув розправленими крильми. Як ніби пройшовся щіточками та паличками по барабанах: тр-р-р-р, кх-кх-кх...
— А ну — ще раз! – вигукнув Гібсон.
— … найменші вібрації звуку, найніжніші порухи повітря, — слухняно повторив гість.
— Повтори, що ти зробив крильми. Як це тобі вдалося?
Кажан відштовхнувся, зробив навколо верхнього кола торшера повне "сонце", міцно тримаючись лапками, не пристосованими для сидіння, але створеними для чіпляння. Опинився усередині торшера і вже звідти почулося енергійне: тр-р-р-р, кх-кх! тр-р-р-р, кх-кх!
Гібсон узяв до рук гітару.
— Слухай, пацюче, як тебе звати?
— Лилик, — почулося зсередини торшера.
— Тримай ритм, Лилику! (...)
* * *
МИШКОВА, ДОМАШНЯ МИША
Михайлик бавився іграшковою залізницею у своїй кімнаті. Потяг біг колією, зупинявся перед шлагбаумами, вагони переходили з рейок на рейки... Аж раптом під столом у кутку кімнати хтось перелякано запищав!
Хлопчик теж неабияк настрашився з несподіванки — але потім побачив маленьку сіру Мишку. Потяг щойно зробив крутий поворот перед самісіньким її носом, мало не зачепивши, і вже мчав у зворотному напрямку — чух-чух-чух-чух!
— Ф-фу! Як ти мене налякав! — невідомо кому дорікнула Миша, прийшовши до тями. — Вибираєшся, бач, на поверхню — а на тебе мчить локомотив! Збожеволіти можна! А це, бач, іграшкова залізниця... Яке щастя!.. Мені завжди щастить! Твоя кімната?Дивіться також
Галина Вдовиченко — 36 і 6 котів
Галина Вдовиченко — Найдовші вуса (Фрагмент книги 36 і 6 котів)
Галина Вдовиченко — Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів)
Біографія Галини Вдовиченко
Чорненькі оченята на Михайлика блим-блим! Гостя трималася так, ніби вони з хлопчиком —давні приятелі.
— Моя. А ти звідки тут узялася?
— З нірки. Онде, бач — прогризла, — Мишка показала хвостиком на отвір під стіною. — Обрала твою кімнату, бо звідси чути музику. Майже щовечора. А я музику люблю... Особливо рок. Я — Миша-композитор.
Михайликові досі не випадало зустрічати мишей-композиторів. І мишей, які б розмовляли — теж. Та й загалом жодних мишей він дотепер не знав.
Сіренька гостя хутко обнюхала вокзал, побудований із пластмасових кубиків, раз у раз позираючи на потяг. Михайли" потягнувся до пульта — і вагончики, уповільнюючи, рух зупинилися...
Пухкенька гостя була напрочуд рухлива. Обстеживши всі куточки кімнати, вона стрімко видряпалась на стіну з кубиків.
— Хіба серед мишей є композитори?! — наважився запитати Михайлик, спостерігаючи за Мишею.
— Звісно, є. — відповіла вона.
— То наспівай щось зі своєї музики.
Миша озвалася миттєво, ніби була готова до такої пропозиції. Лише набрала повні груди повітря:
— Тум! Ту-дум! Ту-дум! Тум-тум! Тр-р-р-ча-ча! Тр-р-р-ча— ча! Тс-с-с. Там-там!..
Перевела дух.
— Узагалі, я голосу не маю. Але слух у мене є. І талант є. Я складаю музику, запам'ятовую її й тримаю у голові. Ось де вона вся, — миша постукала хвостиком собі по лобі. — Всі три пісні.
— Я теж люблю музику, — сказав хлопчик. — Он вона, у комп'ютері...
Миша дивилася на хлопчика уважними оченятами-гудзиками.
— Як тебе звуть?
— Михайлик.
— Тобі ім'я Мишко більше пасує. Сам тут живеш, Мишку?
— З татом і мамою.
— А як вони до мишок ставляться?
— Ну-у... Якщо мама ввійде, тобі краще не показуватися їй на очі.
Відповідь Миші не сподобалася.
— Як можна не любити того, кого ще не знаєш? — здивувалася вона й зникла в Михайликовому капці. Лише хвостик залишився на поверхні.
— 3атишно у вас. Мені подобається, — гостя визирнула з капця, зручно влаштувавшись у ньому, немов у гніздечку. — А що це в тебе на столі? Яблуко?
— Недогризок.
— Зернятка залишилися? Обожнюю недогризки яблук із зернятками. Давай-но сюди!
І, не припиняючи базікати, Миша захрумтіла качанчиком. Напрочуд балакуча миша.
— Буду до тебе заходити, гаразд? Не бійся, мамі на очі не показуватимуся. Миша приходитиме в гості до Мишка! Миша та Мишко! Звучить? Коли в мене буде своя рок-група, я придумаю їй красиву назву. А собі — гарне сценічне ім'я. У відомих артистів має бути гучне ім'я. Ти вже обідав?
— Борщ їв після школи, — Михайлик зніяковів від того, що не здогадався запропонувати Миші якогось гостинця. — Їстимеш борщ?.. Я принесу.
— Краще все окремо й сире: капусту, моркву, картоплю... У мене вдома, в моїй хатці. — Миша знову показала хвостиком у бік нірки, — зосталося тільки трохи вівса. Їсти, правду кажучи, хочу.
— Я миттю! — і хлопчик побіг на кухню.
Коли повернувся з морквиною та картоплиною. Миша вже чекала, сидячи на кубику. Її шия була оповита серветкою — носовою хустинкою, що вона знайшла на підлозі. На мордочці застиг вираз нетерплячого очікування, а лапка відбивала швидкий ритм.
— Чух-чух-чух-чух-чух, — заспівала вона і двічі щосили вдарила по кубику: — Там-там! Це буде "Пісенька веселого паровозика, який не хотів налякати Мишу". Отут усе поклади. Дякую. Яке щастя!
Сіренькій гості подобався Михайлик, його кімната, нова пісенька та обід, до якого вона й узялася з апетитом.
...А згодом вони бавилися залізницею. Миша була начальником вокзалу. Мишко — машиністом. Відтак Миша була начальником потягу. Мишко — провідником. Потім Миша оголосила себе начальником переїзду, а Мишка — стрілочником. Та в розпал гри у передпокої почулися мамині кроки, і не встиг Михайлик оком змигнути, як Мишу наче вітром здуло.
— Годі вже бавитися, — сказала мама, прочинивши двері. — Час робити уроки. Складай, Михайлику, іграшки.
І він одразу взявся до роботи. Мама з подивом спостерігала, як син слухняно прибирає розкидані забавки. Але не завважила, як під столом він затулив капцем дірку в підлозі — щоб ніхто не побачив входу в мишачу нірку. |
Вдовиченко Галина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=672 | Найдовші вуса (Фрагмент книги 36 і 6 котів) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20323 | Галина Вдовиченко | Найдовші вуса (Фрагмент книги 36 і 6 котів) | 36 і 6 котів.
Фрагмент книги
"Найдовші вуса"
Конкурс! Конкурс на найдовші вуса — предмет особливої гордості кожного муркотуна. Без вусів вони втрачають половину своїх можливостей, а з ними і бачать краще, і чують, і відчувають. Котячі вуса — котяче багатство.
— Привіт! — вистрибнув на середину кімнати Коментатор-Чорний кіт. — Я Коментатор-Чорний кіт і зараз ми вам покажемо, як визначають власника найдовших вусів. Ви дивитеся конкурс "Вуса сезону"! Ви бачите, як Хук і Джеб витягають з кросівки Стаса довгу шнурівку. Невеличка сутичка — і ось брати наближаються до гурту, тягнучи кожен на себе свій кінець вимірювальної мотузки. А судді хто? Хто вимірюватиме вуса? Цю відповідальність бере на себе самовисуванець Бубуляк. Громада згодна, громада підказує, що йому потрібні помічники. Помічників треба обрати. І Бубулякові допомагатимуть... Хто ж йому допомагатиме?.. Ага, я бачу, як кожна група висуває свого представника, а тоді ці представники обирають поміж себе двох до складу журі.
І це буде Кларетта... ні, я помилився, це Маріетта.
Так, Маріетта. І Альбіно́с*1, цілковито білий кіт з незаплямованою репутацією. Що ж.
Поки тривають приготування, ми поцікавимося прогнозами від — ну, от скажімо, від Пушинки. Як ти думаєш, Пушинко, хто може претендувати на перемогу? Хто з хлопців переможе?
— Що за питання? — обурилась Пушинка. — Яке неподобство! Чому одразу хлопці? Серед дівчат теж є власниці розкішних довгих вусів! Бажаю перемоги саме дівчатам!
Фир-р!
Пушинка підстрибнула, зависнувши в повітрі на секунду-дві, м'яко опустилася на всі чотири лапки і пішла собі геть.
— А ми далі ведемо наш репортаж, — мовив Коментатор-Чорний кіт. — Першими вибувають зі змагання малюки.
Їм поки що не до снаги мірятися з дорослими. Що з цього приводу скаже Клаповух? Для нього змагання, як бачимо, вже закінчились.
Вухастий малюк не виглядав пригніченим. Аніскільки.
— Вусячі змагання — не моя стихія, — зухвало виголосив він. — Коли будуть вушачі?.. Тобто... Коли будуть мірятися вухами?.. Не забудьте попередити, коли почнеться конкурс "Вуха сезону".
— Ти ба який! — вигукнув Коментатор-Чорний кіт. — В цього малого бійцівська вдача, — і поплескав Клаповуха по спині.
— А щодо хвостів? Коли буде
конкурс на найдовший хвіст? — визирнула з-за спини Коментатора Хвостуля й закрутила у повітрі смерч своїм чорним хвостом.
— Змагання вусами — це лише початок, — Коментатор наближався до Бубуляка, Маріетти та Білого-Альбіноса, які завзято виконували покладені на них обов'язки.
Несподівано Коментатор опинився у лещатах. Його вхопили й затисли йому лапами голову мордою догори. Усе відбулося блискавично. Маріетта підхопила його найдовший вус, натягнула струною, Альбінос приклав до нього шнурівку, Бубуляк перевірив, чи все відбувається за правилами, і виніс вердикт: вуса Коментатора-Чорного кота є середніми за розміром. На вихід у фінал цей учасник претендувати не може. Наступний!Дивіться також
Галина Вдовиченко — 36 і 6 котів
Галина Вдовиченко — Мишкові миші
Галина Вдовиченко — Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів)
Біографія Галини Вдовиченко
— Що відчуває кіт, почувши таке про свої вуса? — відходячи вбік, розмірковував вголос Коментатор-Чорний кіт. — Відверто кажучи, деяке розчарування... Але ця стороння оцінка не вплине на моє ставлення до власних вусів. У мене їх чотирнадцять! І кожен вус мені дорогий.
Я залишаюся при своїй думці, і вона краща за оцінку журі. А змагання тим часом тривають. Ми бачимо, як лічильна комісія міряє вуса тепер уже одне в одного, і жоден з них — кхе-кхе — не потрапляє у фінал... Хто ж виходить на фінішну пряму? Хто ці вусатики? Авжеж, це Голота. Хто другий?..
Кутузов. Хто ж третій?.. Це Рудий! Ви теж здивовані? Ніхто ніколи не помічав його вусів.
Може, тому, що вони руді? Варто придивлятися одне до одного уважніше, аби не пропустити чогось важливого... Отже — у Рудого теж довгі вуса, і у фіналі троє.
Починається повторне вимірювання! Зараз ми дізнаємось ім'я переможця. Зараз серед трійки фіналістів визначиться лідер. Отже... терпіння... Хто буде володарем титулу "Вуса сезону"? Хто? Що? Що сталося?
Ви теж це бачите? Штовханина і шарпанина, крик і ґвалт. Кутузов з Голотою не поділили першості. Здається, тут зараз буде бійка. Альбінос щойно виголосив, що в усіх трьох котів вуса однакової довжини! У жодного ані на міліметр не довші! І це викликало вибух невдоволення. Варіант "перемогла дружба" Кутузова з Голотою не влаштовує. Ви чуєте ці крики? "Прикуси язика! Я тобі твої вуса розтягну й зав'яжу на потилиці!!!" — "Все! Тобі гаплик! Карочі, твої вуса підкорочу, аби не пхав їх куди не слід!!!" Сварка у фіналі змагань! Між потенційними переможцями! Який скандал! Зараз ці два учасники будуть дискваліфіко́вані*2, зараз їх знімуть зі змагань.
І перемога... дістається... Рудому! Цілком слушно, як на мене. Але що це? Кутузов з Голотою об'єднуються, стають пліч-о-пліч і йдуть у наступ. Вони знову разом. Ви чуєте їхні вигуки? "Чому перемога Рудому? — Зараз ми перевіримо його вуса на міцність!"
Який галас здійнявся в помешканні! Вже й не чути Коментатора-Чорного кота.
— Перемогу — Рудому! — волають коти. — Перемогу — Рудому!
А Кутузов з Голотою — проти.
— Ми — проти! — шкіряться обидва і лаються на всі заставки.
— Ви що, проти всіх? — кричать їм коти.
— Гей ви, противсіхи! — гукає з-під самої стелі оскаженілий Ковбасюк. Він розгойдується на люстрі. У цьому шарварку він знайшов під шафою ліки пані Крепової — пляшечку із залишками валер'янки*3, спорожнив її — і втратив контроль над собою. Щось із ним сталося: крізь Ковбасюка наче пропустили електричний струм. У нього навіть шерсть стала дибки. Він видерся шторою вгору мало не до стелі, перестрибнув на люстру і, розхитуючись на скляному ріжку, несамовито заволав:
— Поковбасимось!!! Бо ніц з того конкурсу не буде!
Відштовхнувся, перелетів через усю кімнату, зачепився за фіранки й гепнувся просто на братів Хука і Джеба. Спалахнула загальна бійка.
У розпал несамовитого гармидеру повернулася додому пані Крепова й з несподіванки випустила на порозі парасольку з рук. Спантеличений Шпондермен виглядав з-за її плечей. Що тут скоїлося, поки його не було?
— Геть звідси, бандо котяча! Забирайтеся геть! — голос господині вмить привів котів до тями. Вона підхопила з підлоги парасольку, і котам здалося, що зараз вони всі дістануть тою довгою, мокрою, холодною парасолею.
Коти завмерли хто де, лиш чути було важке сапання.
А тоді заходились обтрушуватись, пригладжувати шерсть та зализувати подряпини.
Словник:
*1 Альбіно́с — істота, в якої відсутнє природнє забарвлення.
*2 Дискваліфіка́ція — визнання когось нездатним або негідним чимось займатися.
*3 Валер'я́нка — заспокійливий лікарський засіб. |
Вдовиченко Галина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=672 | Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21698 | Галина Вдовиченко | Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів) | ТАЄМНИЦЯ ВОСЬМИ ЛИПОВИХ ДОЩЕЧОК
Уривок з повісті "36 і 6 котів-детективів"
Усеміський котячий розшук розпочався з непорозуміння. Хук і Джеб зібралися на завдання, почепивши на носи чорні окуляри, нап'явши на голови капелюхи, ще й зі згорнутими в трубочку газетами у лапах. Маскарад та й годі!
— Саме такі й мають бути справжні детективи! — брати були собою дуже задоволені. — Ми ж нишпорки тепер чи хто? Ото й замаскувалися, щоб на нас уваги не звертали. Сядемо на лавці під будинком, розгорнемо газети...
— А газети навіщо?
— Віщо! Ми у газетах зробили дірки...
Коти продемонстрували, як вони стежитимуть за всіма через дірочки. В отворах блимали їхні радісні очі.
— Щоб нічого й нікого не проґавити! А збоку здаватиметься, що ми занурені у читання.
— Де ви таке бачили?
— У фільмі про детективів!
— Ясно, — сказав тоді Бубуляк. — Знімайте капелюхи та окуляри, газети теж тут залиште. Якщо не хочете, щоб увесь район дізнався про наші таємні пошуки.
Брати неохоче попрощалися зі своїми речами для конспірації, незадоволено оглянули один одного: ну і які вони тепер детективи? Звичайні вуличні коти.
Кілька загальних настанов — і всі розійшлися, не забувши попередити Стаса, що мають справи на кілька днів. Ночуватимуть — де випаде. Їм не звикати. Нехай Стас не переживає.
— А пані Крепова най нас не чекає на вечерю, — з жалем додав Шпондермен.
Хавчики зітхнули, ковтнувши слину.
— Не знаю, коли й відсипатимемося, — буркотнув Сплюх. — Нормальний кіт спить дві третини свого життя, а не гасає, мов збіганий пес, усеньким містом! Ми якісь неправильні коти.
І почалися пошуки зниклого дряпопису. Десь хтось мав переховувати викрадені твори котячого наївного мистецтва, усі вісім художньо розписаних липових дощечок.
Коти видряпувалися на дерева й зазирали у вікна та за бильця балконів, вибиралися по гілках аж до рівня четвертих-п'ятих поверхів.
Нишпорили дахами та горищами багатоповерхівок, спостерігали, що відбувається в будинках навпроти. Піднімалися сходами, зазираючи у замкові шпарини...
Працювали і вдень, і вночі: адже коти й у темряві добре бачать.
Кутузов вів спостереження з найвищого дерева у місті — з секвої гігантської. Сидів на гілці, немов комаха на бивні мамонта, вдивлявся в окуляр бінокля з дальноміром. Уже й не бінокля, по суті, а монокля, бо ж у ньому зберігся лише один окуляр — другий розбився. Але Кутузову й одного було достатньо. Він прикладав його до свого ока й тішився, що знайшов на смітнику такий чудовий пристрій.
По той бік вікон вирувало життя. Люди смажили рибку і котлети, читали та спали, сміялися й сварилися, мили посуд і розвішували білизну на балконах.Дивіться також
Галина Вдовиченко — 36 і 6 котів
Галина Вдовиченко — Мишкові миші
Галина Вдовиченко — Найдовші вуса (Фрагмент книги 36 і 6 котів)
Біографія Галини Вдовиченко
Вони годували дітей, домашніх котів та собак. Обіймали їх, бавилися з ними. В одній квартирі кіт із синім бантиком на шиї ходив туди-сюди по клавіатурі фортепіано — з-під його лап лунала мелодія. Ля Сосис прислухався й мало не пустив сльозу: він упізнав цю пісню. Її колись співала, акомпануючи собі на роялі, його господиня, викладачка французької мови.
— Но-о... р'я дор'я! — затягнув кіт. — Ні-і, не шкода, хоч там я-ак!
Сордель поспішив затулити йому лапою рота.
— Потім, — прошепотів, — потім співатимеш. Удома...
— Удома? — схлипнув Ля Сосис. — А де мій дім? Де мій дім, питаю я тебе? Но-о... р'я дор'я...
Поважний Бубуляк по вікнах не лазив, у шибки не зазирав. "Літа не ті", — пояснив він друзям. Він діяв інакше. Дзвонив у двері, впевнено бубонів: "Перевірка лічильників!" — і з діловим виразом морди обходив кімнати, зазирав до кухні, до ванної та туалету, зосереджено щось записував. Ще й збивав господарів з пантелику запитаннями штибу: "Коли ви востаннє?.." та "Хто веде домашню бухгалтерію?" Ніхто не наважувався прогнати кота з олівцем за вухом та нотатником у лапах.
— Поглянь... — почув він, ідучи від котроїсь бабусі. — Спеціально навчених котів на роботу беруть! Куди там Іванові Івановичу до цього розумника!
Кутузову нарешті набридло сидіти на секвої гігантській. Для нього нестерпно було не рухатися — так само, як для Коментатора мовчати. Й оскільки на Коментатора весь час шикали: "У нас таємна місія! Припни язика! Годі теревенити! Тебе почують!" — то коти охоче помінялися місцями. Кутузов звільнив Коментаторові свій пост на секвої й пішов, як він пояснив, "у розвідку". А Коментатор видерся якнайвище — й нумо видивлятися в одноокий бінокль довкола, немов капітан корабля у підзорну трубу, нумо язиком лопотіти без угаву. Хтось знизу почує — подумає, що сороки стрекочуть у верховітті.
Кутузов із Голотою нишпорили вдвох. Один дзвонив у двері й відразу ховався. Поки людина до дверей дочовгає, поки здивовано постоїть на порозі, метикуючи, хто дзвонив і кому тут що треба — другий кіт, встрибнувши у вікно, вже й пронісся вихором усією квартирою.
Або робили ще так: один під вікнами концерт улаштовує, відволікає увагу... Коти ж уміють видавати сотню різних звуків і ладні підробляти голоси: або як дитина заплакати, або як автосигналізація завити. Отож один вправляється надворі, а інший тим часом шукає в помешканні вкрадені картини. А господарі перехиляються з вікна, роззираються навсібіч і навіть не здогадуються, що в них за спинами діється у власній квартирі.
Хвостуля з Пушинкою довідалися, що Кутузов із Голотою по квартирах никають — і нагримали на хлопців:
— А що, як вас упіймають! Доведіть тоді, що ви не злодії! Ви ж на приватну територію заходите!
— Та ми ж там нічого не займаємо! — Голоті невтямки, чому це дівчата обурюються. — Я от сьогодні занюхав на чужому столі канапку зі шпротами, і що ви думаєте? Пробіг, відвернувшись. Навіть очі заплющив. Ми чесні нишпорки! Нам чужого не треба.
— Во-во! — мовить Шпондермен, посмикуючи себе за вуса. — Тому я до тих хат і не потикаюся, боюсь спокуситися.
Малюкам довірили перші поверхи. Вони вистрибували на підвіконня, намагаючись роздивитися за шибами те, що шукали. Бачили на стінах годинники та дзеркала, фотографії, пейзажі й натюрморти, полички з книжками та посудом, навіть кухонні стільнички — такі, як у пані Крепової. Але їхніх робіт у жодній квартирі не було. Одного разу, коли Жабка-Сиволапка, розплющивши носа об скло, вдивлялася у те, що діється в квартирі, вікно відчинилося, і маленька рука вхопила кошенятко. Жабка-Сиволапка й пискнути не встигла. Навіть пручатися не могла з переляку, лише замружилася, щоб нічого не бачити.
Але це була рука доброї дівчинки.
— Ба... — прошепотіла мала, стискаючи кошеня в обіймах. — Воно нічиє! Бабусю, заберемо кошеня до себе! Будь ласка! Ти бачила, як воно стрибає? Ти бачила, які в нього лапки?
Жабка-Сиволапка, почувши ці слова, розплющила очі, глянула в добре личко дівчинки й пригорнулася до неї. І навіть не озирнулася на друзів, коли бабуся зачинила вікно й засмикнула мереживну фіранку.
Увечері Баронеса отримала через інтернет вітання від Жаб-ки-Сиволапки — повідомлення написала ота добра дівчинка, вона дякувала котячому товариству за безцінний подарунок.
— А ми теж... ми радіємо за неї! — шморгнув носом Яків. — Як вона там, цікаво? Що їсть? Де спить? Вона завжди мріяла про людську сім'ю. А ми що... Ми раді.
Та насправді малюкам було невесело. Може, тому, що насувалася ніч і треба було шукати собі місце для сну. Вони змостили собі кубельце зі скошеної трави під кущем бузини. Щойно вклалися, як хтось покликав із вікна: "Якове! Додому!" Яків жваво підвів голову й роззирнувся. Серце його калатало. Побачив, як білявий хлопчик біля під'їзду дивився вгору й махав рукою: йду!
— В усіх є дім, — Яків знову поклав голову на лапки. — Невже у нас його ніколи не буде?
— Та чого ти! — поплескав його по спині Безжурний Кіт Гарольд Перший. — У нас є Стас і пані Крепова. А в них є квартира.
— Ет ти який! Ласий на чужі ковбаси! Ми не можемо в них залишатися надовго. Їм із нами незручно.
— Чого б це? Нам зручно, а їм незручно? — здивувався Безжурний Кіт Гарольд Другий.
Гарольди обмінялися іронічними поглядами: скаже ж таке! Незручно! Життя нарешті налагодилося. Нема чого жалітися. Нема від чого впадати у відчай. Проте й у Безжурних котів ентузіазму поменшало. Піднесений настрій раптом вигас. Вони навіть не потеревенили перед сном.
Вісті не лежать на місці. Не встигли малі повернутися, як уже всі коти знали, що Жабки-Сиволапки з ними немає. І тоді вони вирішили малих на пошуки вже не брати. Занадто ті малюки вразливі. Нехай сидять на терасі під вербою, приймають звіти й роблять на мапі позначки червоним олівцем.
Так і вчинили. Коти підходили до малюків, до розгорнутої схеми вулиць, показували, який будинок обвести червоним: обстежено, мовляв, нічого не знайдено. Обстежено, нічого... Нічого...
Справи просувалися — як мокре горить.
Хавчики весь час відволікалися на кухонні запахи. То їм курячим бульйоном запахло, то чиїсь голубці з м'ясом збили з курсу. Неможливо, казали, працювати! За таких умов! Серед таких пахощів!
Ще й Сордель мало не вскочив у халепу: дивом вдалося йому відірватися від погоні. Нарвався у під'їзді на бійцівського пса, той уже погнався за ним, уже й наздогнав було, хотів ухопити, а хвоста нема! Пес на секунду пригальмував, а кіт — під паркан, ледве протиснувся, бо грубенький, потім у кущі — і слід охолов.
Кутузов попався на гарячому. Зазирав за письмовий стіл у чужому помешканні, і саме цієї миті на порозі кабінету виріс господар — сивий немічний дід, який ледве ноги совав. А як побачив кота, дістав заряд енергії. Кіт у двері, старий з підскоком — за ним. Так розлютився, що встиг, гримнувши дверима, прищемити бідоласі жмутик шерсті. Кутузов утік, а згодом, за рогом, оглянув свій потріпаний хвіст-ощипок та й замислився. Чи воно того варте, щоб таких втрат зазнавати? Стільки зусиль — і все намарно.
Пошуки картин вирішили призупинити. Дійшли цього висновку, аж коли Голота зірвався з даху п'ятиповерхівки. Просто на клумбу з флоксами.
— Ти міг розбитися! — схлипували перелякані жоржинки. — Ти міг скрутити собі в'язи!
— Та що ви рознявкалися! — втішав він дівчат, як міг. — Я не з полохливих. А чого ж! Перегрупувався, вирівняв тіло відносно землі, зменшив швидкість падіння... На моєму місці так вчинив би кожен кіт. А тоді — алле-оп!
Очі в жоржинок — круглі, як ґудзики; роти роззявили з подиву.
— Приземлився на всі чотири лапи! Поламав, щоправда, кілька квітів. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Акростихіс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4770 | Іван Величковський | Акростихіс | Єст вірш, котрий краєгранесієм, то єст початковими літерами, ім'я сіє МАРІЯ ізображает, а до того і літери, яко то М, А, Р і прочії, що значать, прозвиськом виражаєт
Мисліте, мисль імійте, но не мощно знати,
Аз, діва, како могох господа зачати.
Рци токмо со вірою, всяк христіянине,
Іже вся свідий, боже, ти віси єдине,
Аз, чиста єдина, діва ношу сина.
Таковий вірш не может зложитися римським язиком, бо у них літери не виражають слов. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Вірші до Івана Самойловича | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4762 | Іван Величковський | Вірші до Івана Самойловича | Змишляють поетове, іж Дедал 1, одданий,
бувши в заточенії, за море засланий,
В лябаринт, з которого вийти було трудно
для помішаних дорог, а сидіти нудно,
Учинив собі крила з различних матерій,
і так, не шукаючи в лябаринті дверій,
Вилетів з лябаринту і през море снадне
прелетів, приправивши крила собі складне.
Світ сей — то широким морем і пространним,
земля — заточенієм всім, з рая вигнанним,
А небо єст отчизна, але ко небесним
двором трудно летіти з тяжарем тілесним.
Од земного вигнання хто хочет до неба
залетіти, первей крил добрих діл йому потреба.
Рекл би хтось: "Сама віра до неба досягнет", —
одвіщаю: "І кождий того з віри прагнет",
Леч питаю: "Мертвий труп літати чи может?
а віра, без діл мертва, як же то возможет?"
Віра єдно єст крило, о єдном несміло
крилі летіти, звлаща морем — страшно діло.
Прето добродітелі не єдной потреба,
аби-сьмо залетіли безпечно до неба.
З тих мір і преподобний, тут на землі сущи,
як в вигнанню, Іоанн, названий од Кущи,
Аби могл великоє світа сього море
пребути і попрати світовоє горе,
Для безпечності шесть крил приправив превзятих,
би достигл серафимов так шестокрилатих.
Віру, надію, любов взяв на бок єдиний,
чистость, послушаніє, убозство — на іний;
А так окрилатівши, сам — і юж безпечне —
долетів неба, живши до конця статечне.
А од небес свойого тезоіменита,
нашого російського вожда знаменита,
Десницею своєю, яко патрон власний,
благословляєт, таков глагол доброгласний
Дая: "Іоанне, мні тезоіменитий,
малоросійських воїнств вожду знаменитий,
Буди благословенний на літа премнога,
вшелякую щасливость одбирай од бога!
Трьома сими крилами, даними ті свишше,
буди благословенний трикратне і лишше!
Єдиним альбовім крестом значне розширяєш
честь божеськую, а другим — врагов устрашаєш,
Третім зась з бозськой тобі даной благодати
покой в милой отчизні знаєш устрояти.
З християнського нраву апостольським словом
над все хвалився єси о кресті Христовом.
А жеби совершенна була пам'ять крестна,
дарував бог три знаки тобі креста чесна;
Три тії крести знаки тоє призначали,
іж ся троє начальства во єдно злучали.
Бог во тройці єдиний дав тобі єдину
булаву, которая аби трвала вину.
Покорив їй єще дві на большой подпорі,
тебе найбарзій в своїм міючи дозорі,
Которому одесную побожность предстоїть
а звиклості своєї все доброє строїть,
Бо гди разженоє серце носить,
чого оним у бога тобі не упросить.
Тая серцем керуєт твоїм во все благо,
тая тя сохраняєт од всякого злаго,
Тая тя побудила церкви мурувати
і чесними ікони благоукрашати.
Тая тя устрояєт учених любити,
а наукам патроном особливим бити,
З которих ростет слава, оздоба, подпора
милой отчизні нашой і утіха скора.
Тая доведет тебе і самого неба,
кгди ж з тих всіх учинков неба тобі треба.
Іоанн Кущник неба тобі, Іоанну,
сприяю і до неба і до бога о сем непрестанну
Молитву возсилаю, аби-сь був зо мною,
которий трьома крести хвалишся і мною.
Пребував на землі барзо в тісной кущі,
не требував-єм другов, але нині, сущи
На пространню в небі, всіх тут хощу зріти,
всіх, сопрославляющих бога, прагну міти,
А особливе тебе, тезоіменита,
пред богом і людьми в ділєх знаменита.
Тілько впред на землі пожий літа многа,
а я тобі лацно з'єднаю у бога".
То і тим подобная со небес віщаєт
преподобний Іоанн, кгди благословляєт
Тебе, яко патрон твой, вождь, ясновельможний
малоросійський гетьмане, чулий, осторожний. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Вірші до Лазаря Барановича | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4763 | Іван Величковський | Вірші до Лазаря Барановича | Якщо зерно пшеничне, упавши
в землю, не вмре, то зостається самотою.
А якщо вмре, то багато плоду приносить.
Іоан, XII, [24].
Хліборобством смерть забавлялась
Навесні, зерно пшеничне вона в землю посіяла.
Але іншу, ніж орач, маючи мету,
йшла із тим своїм знаряддям.
Орач засіває, аби мати пожиток;
Смерть же, кладучи свій умисл на те,
Аби сила зерна, вмерши, не ожила,
камінь на нього вложила.
І, певне, досягла б вона того,
Що зерно зійшло б хіба що в судний день;
Коли б звитяжець смерті ревно
тому злу не запобіг.
Щоправда, природа зерну в тім сприяла,
Аби швидко воно зійшло, гноєм його обсипала.
Господи, він уже смердить; бо вже четвертий
день, як Лазаря поховано.
Та воскресінню ніщо не допомагало,
Навіть те угноєння, воно ще більш [зерно] псувало;
Коли б не додали вологи
ті сльози Христові.
Кажуть, що коли народилася Мінерва, то Юпітер
Дозволив випасти на Родосі золотому дощу.
Коли народилася богиня мудрості,
Дощ золотий на Родосі випав з високості:
Коли ж воскресав Лазар, то випав дощ,
дорожчий від золота.Дивіться також
Іван Величковський — Акростихіс
Іван Величковський — Зегар з полузегарком (оригінал)
Іван Величковський — Ехо
Ще 6 творів →
Біографія Івана Величковського
Випав дощ цілющий, і живою водою
Випала роса, одволоджуючи колос.
"Дай, о небо, вологи" — були колись молитви,
нині вони сповнились.
Не один міг бути мертвий за часів Лазаря;
Чому ж тоді іншим життя не даровано?
Чому їх одволожити не були готові
сльози Христові?
Марія сестра у Лазаря була.
Вона, матері божої ім’я носячи,
Відразу померлому випросила здоров’я,
сміливо я це мовлю.
Во ім’я матері не міг він відмовити,
Життя за життя одразу зволив він дарувати.
Побачивши Марію, що ревно плакала,
сам він сльози пролив.
Звелів він розв’язати з повойника зв’язаного.
Звелів він розв’язати — о провидіння! — того,
Кого зв’яже мати із вдячним поглядом
своїм омофором.
Зв’язаним себе мати ані в путах бути
Не гоже тому, хто
І розв’язувати і в’язати з часом
владу одержить.
То чому ж Лазар був зв’язаний? Мабуть, тому,
Аби показав світові всьому,
Що із зерна він зріс у снопик, який у жнива
в’язаний бува.
Зерно пшеничне смерть погребла,
А життя в снопик його розмножило.
Щасливе є ти, зерно, ти не зазнаєш шкоди,
маєш ти всі вигоди.
Он над тобою сонце правди світить,
А водночас і дощ з очей його пада.
Сонце зігріва, а дощ одволожує
тебе водночас.
Ти вийдеш із землі, але станеться так,
Що як тільки твій колос на світ з’явиться,
Вороги зараз же схочуть тебе поглинути,
бо, щоб ти жило, не хочуть.
Ти, зерно, на світі є, ніби при дорозі,
Потоптати тебе все звертають ноги.
І такі, що схочуть тебе подзьобати,
знайдуться птахи.
Ти наткнешся, до того ж, наче на скелю,
На кам’янисті серця затверділі,
В яких не знайдеш, мов тої вологи,
щирої любові.
Переслідувань наостанок терни
Душитимуть тебе, і ти знесеш їх стійко.
А що на все це наразиш себе ти,
то господь оплакує тебе.
Він бо не оплакував мертвого;
Але, що мав воскресити тебе на зло світу сього
І переслідування, то плакав він при тобі,
як лежав ти в гробі.
Смерть — найсуворіший переслідувач людей;
Вона не зціляє нас, а калічить.
Бачивши Ісуса, що плакав статечно,
але не надмірно,
Мала вона таку надію, але марну,
Що скупість отої сльози господньої многосильної
Померлого зерна не здолає
зволожити зовсім.
Особливо ж тому, що s досвіду вона знає,
Ніщо не сохне швидше од сліз,
Що швидше сльоза висихає, ніж від сонця роса
в погожу годину.
Сподівалась при тому вона й на те, що скелею,
Щоб задушити зернятко, не малою
Вона привалила могилу, аби не дало воно плоду,
та не так сталось.
Як ото кажуть, крапля точить камінь,
Нині пізнаєте це в дійсності.
Відкласти камінь Христос наказує,
і сльоза йому навертається.
Отож той камінь ніби видовбано
Сльозою Христовою, коли його відкладено.
А колос відразу сходить крізь видовбану діру
і плід родить.
Мала та крапля, та пропікає вона гроби
І висихає не раніш, як мертві оживуть
І, мов зерно, колос до оборога,
підуть до бога.
Чає доводить до зрілості ніжні пагінці
І перетворює в щедрий урожай те, що було травою.
Зерно спершу зелом пробивається, а в колосся
Потім виростає, маючи вологу із роси,
І наше зерно при сльозах господнім словом
стало колосом.
Часто зраджує надії господаря безплідна нива.
Овідій.
Не завжди нива в орача квітне,
Часто вона з урожаєм сподіваним бариться,
Часто зраджує надії орача,
плід ганьбить.
Але тут нива із зерном Лазаревим
Щедро родиться новим урожаєм.
Засіяне зерно плід божої слави
дасть не малий.
Чи не казав я тобі, що коли ти увіруєш,
то побачиш славу божу.
Іоан, ХІ, [40].
Завжди на чужій ниві щедріші сходи.
Овідій.
Врожайніший плід бути ніде не може,
Як там, де слава твоя, боже,
Росте, і своє умноження бере,
урожайне в тій же мірі.
Урожайне Лазаря зерно, бо воно переважає
І те насіння, яке родить що тридцять,
І що шістдесят, і що сто приносить,
коли славу голосить,
А славу божу, котрої бог не дає
Нікому. Богові самому стає в пригоді
Плід Лазарів; бог сам ним милується,
коли він подав голос.
Хвороба ця є не на смерть, а на славу божу,
аби тільки прославився син божий через неї.
Іоан, XI, [4].
О, коли б ти, заздрісна смерте, знала,
Що постати мала із зерна така слава,
Глибше рила б ти землю, щоб воно в ній пропало,
а не [з неї] встало.
Та вже твій гострий леміш притуплюється,
Зерна посіяного він аж ніяк не зачепить.
Уже він спрацювався, уже притупився,
бо зносився.
Гине гачкуватий леміш від постійного орання.
Овідій,
Де ж жало твоє, смерте?
I Kop., XV, [55].
Розбите жало об камінь Христовий,
Тому не боїться Лазар твого удару.
Ти посіяла зерно, але твоя коса
не зачепила колоса.
Тут бо наткнулась ти на камінь такий твердий,
Що ламаються об нього й пекельні списи.
Перед тим каменем каміння крушиться,
податися мусить.
"Здійміте з гробу камінь, — камінь співає, —
Із вашої праці ніхто не насміється,
Як із Сізіфа, котрий надто шаленно
рушав каміння.
"Здійміте камінь", — наказує нині
Камінь, з якого вода жива плине,
Та, що одволоджує зерно, життєдайніша,
аніж Мойсеева.
Десять тисяч червоних подорожній
Дав один за ковток води; та марними
Зостались його надії, не врятувався він од загину,
помер від спраги.
Щасливіший ти, Лазарю, стократ,
Коли тебе господь без плати поїть охоче,
Ти із мертвих встаєш, (не прагнеш, як вони),
сльозою напоєний.
Ми прагнемо твоєї, Лазарю, підмоги,
Сльозою Христовою покропи наші немочі.
Зведись із лона Авраамового,
як із трону свойого.
А, омочивши палець у сльозах господніх,
Згаси в нас гріховний пал; тобі ж бо дано
Ту воду, щоб покропив ти, з надією,
нашу спраглу душу.
Зерно-Лазарю, годуй голодних,
А джерелом тим напувай спраглих;
Ми не будемо терпіти голод і спрагу,
як той вигаданий Тантал.
Намагаючись вхопити яблука, що тікають геть,
Стоїть посеред води спраглий Тантал.
"Сльози Христові" — так дехто вино
Сміє називати, та з правдою розминається.
Святе із земним змішують такі,
але помиляються цілком.
Сльозою Христовою вино навіть старе
Не смію я називати, як нині узвичаєно.
Скорше вже сльози господні вином називати
пристойно і богобоязливо.
Сльози Христові дужче серце наше,
Аніж вина старого чаші,
Веселять. Бо коли ми ними підкріпляємось,
то не зомліваємо.
Ними, Лазарю, напій нашу душу,
А молитвами нагодуй, як зерном. Так надіюсь я,
Що (хоч і мертва), підкріплена тим харчем,
вона воскресне.
Зерно пшеничне — тебе, Лазарю, — земля колись мала,
Та тепер вона вже голодною стала.
У небесну стодолу взято тебе, пшенице,
божою правицею.
Проте молитвами годуєш ти й землю.
Годуєш ти люд, що волає до тебе.
А хто ж тебе більше, ніж той, завше просить,
що ім’я [твоє] носить?
Лазар Лазаря завше прославляє,
Хвалу до тебе особливо промовляє.
Лазар, котрому ти власне свою владу довірив,
вірному звірив.
Хто ж той Лазар? Не хто інший, як той,
Що втілює ягняти мило
В собі невинність. Той, що носить митру
і усмиряє підступність хитру.
Той, чий "Меч духовний" над ту
Бритву гостріший Акцієву,
Котрою той краяв (розмахуючи наосліп)
камінь, як ріпу.
Серця кам’яні воістину проймає
Той меч; тікає від нього геть
Ворог душі. Бо його разить він безжально
на тій світа дорозі.
Обачний подорожній оперізується мечем.
Це той, хто, мов другий Ахілл,
Не жадає од своїх "Труб" тієї послуги,
Щоб вони славу йому голосили, а лише ними
співає на землі.
Не нам, господи, не нам, а йменню своєму дай славу.
Псал., CXIII, [9].
Це той, чий "Аполлон", коли він співає,
Неминуче груди [серця] поганські вражає,
Чия "Лютня" грає солодше,
аніж лютня Аріона.
Це той, хто, боронячи православну віру,
Створив "Істину" і "Міру".
Хто видав книги "Смерті" і "Життя"
земному світу.
Це той, хто вічній панні звив "Вінець",
Панні, котру пошлюбив вічний наречений.
Тому його теж чекає, можу я сміло віщувати,
вічна радість.
Хто ж той Лазар? Не хто інший, як
Ти, Барановичу, ти ж бо саме такий.
Лазарем єси, але на розум не убогий,
маєш золоті роги.
Пише секретар господній і улюбленець, [Апок., 5]
Що вже достойний став небесний агнець
Розкрити книги, а на них печаті,
гідні пам’яті.
Агнець той, який розкриває книги на небі,
Той же поставив тебе,
Барановича, щоб ти займався тими
дарами на землі.
Ти розкриваєш книги, коли видаєш їх;
А коли тлумачиш важкі слова,
Ти ніби знімаєш печаті, їй-право,
така у тебе слава.
Люд голодний своєю живиш ти наукою,
І це не буває для тебе обтяжливо;
Ти завжди засіваєш ніби зерна пшеничні
слова спасенні.
А що день у день займаєшся цим, то до стогу
Твого, який ти наготував богу,
Доречно ото і зерно Лазаря
тобі надається.
Зерно щедротне стало плодом божої слави,
Виросло воно нині в чималий колос,
Сльозою Христовою, ніби дощем, скроплене
і оживлене.
Зерно ми приносимо Твоїй Святобливості,
Ще й таке, що у своїй щедротності
Усі переважає живності світу,
добірне зерно.
Зволь же прийняти його од нас ласкаво,
Просимо покірно. Бо ти ж звик справді
Не тільки словом божим, але й земною
кормити милостинею.
Засій в нас щедрою рукою звичні свої
Милості, засій ласки свої,
А з нашої покірності завжди збирай
плід вдячності.
Святобливості Вашої нашого вельми
милостивого пана, пастиря, отця,
патрона і добродія
підніжки.
Товариство друкарського
мистецтва.
Нічна праця Іоана Величковського. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Епіграми | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4768 | Іван Величковський | Епіграми | НЕ ЖИТИ, ЄЖЕ ЯСТИ,
НО ЯСТИ, ЄЖЕ ЖИТИ
Не того ради жити, єже пресищати
утробу і многії брашна поглощати,
Но толико точію ясти, даби тіло
возмогло житіє си соблюдати ціло.
НЕ ЖИТИ, ЄЖЕ ПИТИ,
НО ПИТИ, ЄЖЕ ЖИТИ
Не того ради жити, єже випивати,
міри повні во чрево, як в дельву, вливати,
Но єдиножди токмо іспий іли дважди,
даби, в тілі живущи, не умер од жажди.
ПИШУЩОМУ СТИХИ
Труда, сущаго в писанії, знати
не может, іже сам не вість писати.
Мнить: бути легко писанія діло —
три персти пишуть, а все болить тіло.
НА ХМІЛЬ ВЕЛИЧКОВСЬКОГО СТИХИ
Щось бозького до себе пан Хміль закриваєт,
бо смиренних возносить, винеслих смиряєт.
Вищії суть голови над всі члонки тіла,
а ноги теж в низькості смиренні до зіла,
Леч пан Хміль, гди до кого в голову вступаєт,
голову понижаєт, ноги задираєт.
Лятвий, трудний, приємний, острий єст-єсь з себе
з тобою жить не могу, трудно і без тебе.
НА ОБРАЗ ЮНОШІ КРАСЯЩАГОСЯ, ЄМУ ЖЕ СМЕРТЬ ТАЙНО ВОСЛІДУЄТ
Не зіло, о, юноше красний, веселися,
кто татськи вослід тебе ходить, обозрися.Дивіться також
Іван Величковський — Вірші до Лазаря Барановича
Іван Величковський — Фігурні (курйозні) вірші
Іван Величковський — Млеко, од овці пастиру належноє...
Ще 6 творів →
Біографія Івана Величковського
Се тя смерть прежде часа в гробі хощет міти,
вість коса і краснії пожинати цвіти.
НА ОБРАЗ СТАРЦЯ, ДЕРЖАЩЕГО КЛЕПСИДРУ
Всує, старче, клепсидрним піском ізміряєш
дні твоя і толико єще жити чаєш —
Не віси, минуту ли проживеши цілу;
много єст піска в гробі, а ність жизні тілу.
* * *
Тяжкая рана тому єст без міри,
хто правду мовить, а не дають віри.
НЕ КОЖДИЙ СВЯТ І СВЯТОША
Не всі суть святі, не всі в святость многі,
що церковнії збит допчуть пороги,
Не всі за святих у бога уходять,
хоч которії і до церкви ходять.
ШЕВЦЮ УБОГОМУ СТИХИ
Єдному шевцю, же ся не згодило
шило, для того сам звівся на шило.
О СИВИЗНІ
Зима, наставши, прейдет у дом своїм бігом,
нам же, єгда влас главний покриється снігом,
Уже і весна прейдет, уже і зной літній,
а тот з глави нашея мраз не згинет цвітний.
СОНЦЕ, ВРЕМ'Я
Прудко єст сонце, але прудший час немало,
час ніколи, а сонце колись юж стояло.
ТРОХИ, НІЧОГО, НАЗБИТЬ, ДОСИТЬ
Убогий трохи маєт, а жебрак нічого,
багатий назбить, досить не маш ні у кого.
* * *
Земля, аки темниця чоловіку, се бо,
аки каменні стіни, окрест землі небо,
Гріси — стражії кріпці, узи же суть тіло,
в нем же місто узника душа страждет зіло.
* * *
Гди пливуть, неровні суть в смаку ріками ріки —
за живота так люде, пани і каліки;
Єднакий зась смак стаєт рікам, впадшим в море,
так всіх нас смерть ровняєт, всім од неї горе.
ЛІСТВИЦЯ ІАКОВЛЯ *(1)
Світ сей сну єст подобен, а щастє драбині:
восходять і нисходять по ней мнозі нині.
ПИВОРІЗОВІ *(2)
Їм кто барзій з куфля тягнет,
тим тот барзій по тім прагнет.
ЕПІГРАМИ ІЗ ДЖОНА ОВЕНА *(3)
НА КНИЖКУ, ВІРШАМИ ПИСАННУЮ, ДО ЧИТЕЛЬНИКА
Книжка сія єст то світ, вірші зась в ней — люде,
мало тут, чаю, добрих, як на світі, буде.
* * *
Смерть, яко тать, ба, єще і горшая татя;
в том, яко тать, же нагла, чоловіче, на тя;
Горшая зась, бо злодій крадіж часом вернет,
а смерть не ворочаєт, що к собі завернет.
* * *
Ошукати* плакати, лгати, носить вісті,
нічого не мовчати способні невісти.
НА СКУПОГО
Хвальцю тя, а не давцю, хвалю: похваляти
не вмієт больш над тебе ніхто, а мній дати.
НА СЛУГУ, ДВОМ УСЛУГУЮЧОМУ
Нещаслив "стесь, слуго двох панов: тот, много
мівши, не даєт, а ов не маєт нічого.
* * *
Поп за люди молить, Люд за попа мелет.
ДО ДРУГА
Содержить дружбу число найбарзій двойственно,
ледво ся ділить любов в число множественно.
СТАН ЦАРСЬКИЙ
Інший не хочет, інший боїться сказати
правду царєм. О нендзний стан царський! —
з тонд знати.
СМЕРТЬ
Що єст смерть, питаєш мя? Єсли би-м знав, уже
був би мертвим. Гди умру, прийди в тот час, друже.
НА ЛИСОГО
Я моїх власов нігди не злічу до кола,
і ти, лисаку, также, бо їх не наш згола.
УЖ, ЄВА
Прельщаючи уж Єву, шептав їй до уха —
аби люб тот був німим, люб та була глуха!
О БОГУ І СВІТІ
Не бог єст в світі, але світ в нем, як сноп в стозі,
ми, як класи, в сем світі, оби-сьми і в бозі.
"МАГНАС" — "ВЕЛИКИЙ ПАН" ПО-ЛАЦИНІ,
"МАГНЕС" — ЖЕЛІЗО ТЯГНУЧИЙ КАМЕНЬ
Магнас, як магнес. Довод такий на то,
же тот желізо, а ов тягнет злато.
ДО ЧИТЕЛЬНИКА
Мних ли єси? Чти сія. Мирський ли? Чти ова:
Суть зді і духовнії, і мирськії слова.
НА СКУПОГО ОТЦЯ
Ім єси скупшим, тим, скупче, щодрійшим ся ставиш
синові, бо по смерті все йому оставиш.
ДО ЖОНАТИХ
Часто прожнюєт нива, і невіст названо
нивами, леч требують, би завше орано.
ДО ДОБРОДІЯ
Би книги мої міли патрона, вручаю
книги читцьом, а себе тобі полецаю.
ДО ЧИТЕЛЬНИКА
Чтивий сія, єсли хвалить все, то-сь глупий; але,
єсли нічого згола, то-сь заздрослив цале.
* * *
Од коль жона іменем тим ся називаєт? —
Од толь, же "на" мужові завше повідаєт.
НЕВІСТА
Чому ся невістою жона іменуєт?
Бо не вість та, яко ся о всем муж фрасуєт.
ТІЛО, ДУША
Впред бог тіло сотворив, по тім водхнув душу,
гди юж цале сформував тілесную тушу.
Чи не од толь ся тоді не хочет корити
плоть духові, же здаєт старшою ся бити?
О ЖОНОЦЬКОМ РОЗУМІ
Чому суть мудрійшії мужеве, ніж жони?
Бо з ребра безмозкого, не з голови они.
АДАМОВА ВИМОВКА
Чому мя гріха первим мнять бути авторем?
Не я-м впрод згрішив, Єва; я-м шедл її торем.
СМЕРТЬ. НАТУРА
Не впрод би, смерте, сина, нежли отця, брала,
гди би-сь вожа натури в том наслідовала.
За натурою ідім в животі і в смерті,
хочет она нас жити, хочет і умерти.
ДО ЧОЛОВІКА, НЕХОТЯЧОГО УМИРАТИ
Плакав-єсь, гди-сь ся родив? Знать, же ся родити
не в смак ті було? Чому ж не хочеш умріти?
ДО КОГОСЬ
З чрева матки пришедл-єсь наг на світ, небоже;
з світа в землю одходиш юж не наг, в рогожі.
Больш, ніжели-сь з собою принесл, смієш брати,
больш оддаєш матері, ніж она дала ти.
МУДРИЙ, ДОБРИЙ
Муж мудрий над доброго нехай єст мудрійшим,
биле би над мудрого був добрий добрійшим.
ДЕНЬ СТРАШНОГО СУДА
На суд оний, на котром на все і всі люде
одвіт дадуть, чи досить єдного дня буде?
*(1) Ліствиця Іаковля — тобто драбина Іакова. Іаков — біблійний, старозавітний персонаж, син патріарха Ісаака і ревекки; брат-близнюк Ісава, з яким суперничав щодо первородства і, отже, права на спадщину. Утікши від очікуваної помсти Ісава, Іаков побачив сон: по драбині, що сягала неба, ходили ангели, а на найвищий щабель спирався бог Ягве, котрий ласкаво мовив: "Я є Ягве, бог Авраамів і бог Ісааків. Землю, що на ній ти лежиш, оддаю тобі і твоїм нащадкам; а нащадків у тебе буде, як пороху земного, ти ж розпросторишся на захід і схід, на північ і на південь... Я із тобою". Прокинувшись, Іаков пообіцяв Ягве, що буде визнавати його за свого бога і віддаватиме йому десятину із своїх набутків, якщо той убереже його від небезпек, не поскупиться йому на хліб і дозволить повернутися до отчого дому. На пам'ять про сон Іаков поставив освячений камінь, намастивши його єлеєм, а місце те назвав "домом божим" (Перша Книга Мойсеева, Битія, гл. 28).
*(2) Пиворіз — мандрований дяк; так називали учнів українських шкіл XVI — XVIII ст., які у вільний час, а то й облишивши навчання, мандрували по містах і селах, заробляючи собі на прожиток учителюванням, дякуванням по церквах, складанням та виконанням пісень і віршів, розігруванням вистав тощо; пиворізами їх іменували за схильність до хмільного.
*(3) Овен (Оуен) Джон (бл. 1563 — 1622) — англійський ренесансний латиномовний поет, автор епіграм ("Epigramata", 1606 — 1612), які набули популярності і породили чимало наслідувань у європейських бароккових літературах.
За матеріалами: Іван Величковський. Твори. Пам’ятки давньої української літератури. Київ, "Наукова думка" , 1972. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Ехо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4771 | Іван Величковський | Ехо | Єст вірш, в котором, якоби нікоє ехо, то єст одзов, до кождого стихав конця дві силяби, з конечних же літер уформованії, одзиваються
— Что плачеши, Адаме? Земнаго ли края?
— Рая.
— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?
— Рани.
— Не можеши ли внійти внутр його побідно?
— Бідно.
— Іли возбранен тобі вход єст херувими?
— Іми.
— Одкуду дієт ті ся сицевая досада?
— 3 сада.
— Кто ті в саді снідь смертну подаде од древа?
— Єва.
— Кто же Єву в том прельсти? Змій ли вертоградський?
— Адський.
— То сієши сльозами не без вини поле?
— Оле!
— Одселі вся будеши со трудом стяжати?
— Жати.
— Одселі тебе, чаю, смерть возьмет ко гробу?
— Обу.
— То смерті уже єсте во віки предані?
— Ані.
— Одкуду же жизнь паки начнете взимати?
— Мати.
— Мати, чаю, одродить вас, [чи смерть] Христова?
— [О]ва.
— Плодом ли пречистия матері ожисте?
— Істе.
— О би і нас спасл тот плод дівия утроби!
— О би. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Зегар з полузегарком | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4764 | Іван Величковський | Зегар з полузегарком | АВТОР КО ЧИТАТЕЛЮ
І О смерті пАм'ятай, і На суд будь чуткий,
ВЕЛ ьмИ Час біжить сКоро, В бігу Своєм прудКИЙ.
МИНУТИ
До Зегарка належать єще і минути,
прето подобно і тих не треба минути.
Минути всіх общії
Минет младенчество.
Минет отрочество.
Минет юношество.
Минет мужество.
Минет старчество.
Минет престарілость.
Минет весна.
Минет літо.
Минет осінь.
Минет зима.
Минуть всі літа.
Минуть всі времена.
А над все минет час покаянія.
Минути злих
Минет слава.
Минет багатство.
Минет честь.
Минет п'янство.
Минет помпа.
Минет гордость.
Минет пиха.
Минет тщеславіє.
Минуть високії думи.
Минуть похлібства.
Минуть пещоти.
Минуть банкети, піятики/
Минуть служби.
Минуть дружби.
Минуть жарти.
Минуть сміхи.
Минуть утіхи.
Минуть роскоші.
Минуть скарби.
Минуть ради.
Минуть зради.
Минет хитрость.
Минет ошуканство.
Минет клямство.
Минет зайзрость.
Минет ненависть.
Минет урода.
Минет тілесная красота.
Минет мужность.
Минет сила.
Минет красномовство.
Минет удатность.
Минет справность.
Минуть драпіжства.
Минуть кривоприсяжства.
Минуть і прочая безчисленная суєтная,
Альбовім все суєтіє чоловічеськоє,
Єлико не будет по смерті,
Не пребудет багатство, не снійдет слава,
Нашедши бо смерть, вся сія погубить.
Минути добрих
Минуть хороби.
Минуть преслідування.
Минуть мученія.
Минуть біди.
Минуть скорбі.
Минуть сльози.
Минуть обиди.
Минуть рани.
Минуть наруганія.
Минет голод.
Минет прагненнє.
Минет нагота.
Минет убозство.
Минет каліцтво.
Минет сліпота.
Минет німота.
Минет хромота.
Минуть труди, невчаси, невпокої.
Минет всякоє злоє.
Дві страшнії минути
Мовить бовім господь: "Небо і земля мимо ідуть". |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Зегар з полузегарком (оригінал) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4766 | Іван Величковський | Зегар з полузегарком (оригінал) | ЗÉҐАР ЦЂЛЫЙ И ПОЛУЗЕҐАРИК
нЂбьì двà пекторáлики, составлéнныє
во честь и слáву преблагословенноЂ дЂвы Маріи,
мáтерє безлЂ́тнаго под лЂ́ты, из нея̀ рождшагося
всЂ́х времен творца, a офЂровáнныє ясне в богу
преосвященному єго милости
господину отцу В[а]рлаáму Ясинскому,
правосл[авно]му архієпископу,
митрополи́тЂ Кієвскому, Гáлицкому и всея̀ Россіи,
року 1690
АВТОР КО ЧИТÁТЕЛЮ
І О смерти пАмятай, и На суд будь чуткій,
ВЕЛмИ Час бЂжит сКÓро, В бЂ́гу Своєм прудКІЙ.
[Вірші на герб Ясинських]
Лунà, ґды нам ýщербна зрится, в той чáс свышше
Єст свЂтлЂйша, єст крýгла, єст впóлнЂ и лишше.
Прéто лунà єст кóлом бóлшым, а звЂзд пáрка,
Пéвне, сут то мéншыє колка до зеґáрка,
СтрЂлà зась єст то и́ндекс годи́ны явля́ти —
І тáк мóжем Ясинских гéрб зеґаром звáти.
[Вірші під зображенням богородиці]Дивіться також
Іван Величковський — Вірші до Івана Самойловича
Іван Величковський — Зегар з полузегарком
Іван Величковський — Вірші до Лазаря Барановича
Ще 6 творів →
Біографія Івана Величковського
Ущéрбна лунà д†нóзЂ лобизáєт.
Чтò єст сè? Бьíти пóлна от дЂвы желáєт
Луна во область нóщи.
Псалтир [CXXXV, 9].
Аз, я́ко нóщ несвЂ́тла, потемнéн злобóю.
Ты добрà, я́ко лунà. Обладáй же мнóю.
* * *
Я́сне в богу преосвященному єго милости господину отцу Варлааму Яси́нскому, правослáвному архієпископу, митрополитЂ Кієвскому, Гáлицкому и всея̀ Рóссіи, мнЂ велице милостивому пану, пáстыре†и вели́кому добродЂ́євЂ здравія, долгодéнствія, щасли́вых годи́н и душЂ пожитечного спасенія от господа все усердно зычу.
Да не явлю́ся пред преосвященством вашым, паном и пáстырем моим, тóщ, два пекторáлики — єден цЂлый, а другій полузеґарóвый — приношу прео[священс]тву вашему, ясне в богу п[реосвя]щенный архієрéю, впрáвдЂ не зе злóта анЂ з срéбра, але з пóдлого ума моє́го, нЂбы з твердого желЂ́за, составлéнныє, я́ко собьíтися здЂ словесє́м апостолским: "Срéбра и злáта нЂ́сть у менè". А тò ли тым самьíм над злáто и срéбро дражáйшыє, иж змЂря́ют во честь и слáву преоблагословеннои дЂвы Маріи, самóго бога мáтки. Котóрыє по богородици и преосвященству вашему, яко новоконсекрованному пастыре†нáшему, всеусердно консекрýючи, щирослужéбничо желáю, абьì преосвященство ваше на том высóком преслáвнои и правослáвнои митропóліи Кієвскои престолЂ, яко на божієй стражи богоглаголи́вый Аввакум, о спасеніи вручéнных себЂ̀ от бога о[ве]ц, чýйне бодрствуючи, личи́л щасли́[віє] годьíни во мнóгіє лЂ́та, а, дай боже, [як] в найдлужшыє.
Прійми тéды, преосвященный пáстыру, з врожóнои своє́и ласкáвости тьíє двà пекторáлики a sincero pectore 1 слугѝ и подножка твоє́го составлéнныє. Который з тьíм пóдлым своим трудолю́бієм не гдè и́нде почи́ти желáєт, тьíлко in pectore 2 премилостивои преосвященства вашого лáски, яко тезоимени́тый возлéгшему негдыс на пéрси превысочáйшаго архієрéя, єго же преосвященство ваше óбраз на себЂ̀ нóсиш. Пріймѝ, преосвящéнне, тебЂ̀ дáр о[фЂрова]нный, пріймѝ двà пекторáлики, [нЂ]бы д†лéптЂ, а мнЂ̀ милостивую свою̀ прострѝ десницу во подая́ніє архієрейского своє́го благословенія, котóрого всЂ́м сердцем мои[м] всежелáтелнЂ прáгну.
Преосвящéнства вашего, моє́го милостивого пáна, пастыра и добродЂ́я вели́кого, унЂжóный слугà и поднóжок Іоанн Величковскій, недостойный презви́тер святоуспéнскій полтавскій.
1 "a sincero pectore" (лат.) — від чистого серця.
2 "in pectore" (лат.) — на персах.
ЗÉҐАР ЦЂ́ЛЫЙ,
содержащ в себЂ̀ часóв 24.
Чáс 1.
Чáс первьìй возглашáєт: "Рáдуйся, єди́на,
ПервЂйшаго от времéн роди́вшая сына".
Чáс 2.
Чáс втóрьíй возглашáєт: "Рáдуйся, о дЂво,
Єя же сын єст сугуб єстеством, о ди́во".
Чáс 3.
Чáс трéтій возглашáєт: "Рáдуйся, невЂ́сто,
От тройца єди́наго роди́вшая чисто".
Чáс 4.
Чáс ч[етвер]тый возглашáєт: "Радуйся, четьíри
Ю[же] о твоєм сынЂ гласят столпьì вЂри".
Чáс 5.
Чáс пя́тый възглашáєт: "Рáдуйся всецЂ́ло,
Я́ко сына твоє́го пят рáн имЂ́ тЂ́ло".
Чáс 6.
Чáс шестый возглашáєт: "Радуйся, на дрéвЂ
Распя́тися извóлшу в тóй чáс господевЂ".
Чáс 7.
Чáс седмый возглашáєт: "Рáдуйся, о мати,
Исполненна седм дáров духа благодати".
Чáс 8.
Чáс осмый возглашáєт: "Радуйся до зЂ́ла,
Сын бо твой óсмодневен терпЂл болЂзн тЂ́ла".
Чáс. 9.
Чáс девя́тый глашáєт: "Рáдýйся, бо чáса
Девя́того со креста сня́то Христа Спаса".
Чáс 10.
Чáс деся́тый глашáєт: "Радуйся, дЂвице
Небес десятѝ, дЂвам подó[бн]ых, цари́це".
Чáс 11.
Чáс єдинáдесятый: "Радуйся во [вы]шных,
Бо и в той час пришедшых сын приємлет грЂшных".
Чáс 12.
Чáс єст дванáдесятый: "Рáдуйся, єгó же
Дванáдесят апостол ты мати, госпоже". |арк.6.|
Чáс 13.
Чáс єст тринáдесятый: "Рáдуйся, бо жертва [Числ., XXIX, стих 13.]
Тринадесяти телцов твоим агнцем мeртва".
Чáс 14.
Чáс чтиринáдесятый: "Радуйся, млоденец
Чтиринáдесят тьíсящ твой избрà первéнец".
Чáс 15.
Чáс єст пятнáдесятый: "Рáдуйся в честь мнóга
В пятнáдесяти лЂ́тех роди́вшая бога".
Чáс 16.
Чáс єст шестнáдесятый: "Рáдуйся, превзя́тых
Дéсять небес вышшая и шестокрылáтых".
Чáс 17.
Чáс єст седмнáдесятый: "Рáдуйся, вся слáва,
Седмнáдесят лЂт, сля́ка сыном, ти бысть здрáва".
Чáс 18.
Чáс єст [осмн]áдесятый: "Радуйся, корона 1 [4 Цар., XXV, стих 17 2 ]
Над столпом, осмнáдесят лáктій, Соломóна".
Чáс 19.
Чáс девятнáдесятый: "Рáдуйся, єди́на,
Над десять мнáс вземшая дéвять блаженств сына". |арк.6зв.|
Чáс 20.
Чáс двáдесятый гласи́т: "Радуйся, тя лю́бит, [Быт., XVIII, стих 31]
А для двадесят дóбрых бог и злых не гýбит".
Чáс 21.
Чáс єст двáдесят пéрвый: "Рáдуй и лишше [Числа, XIV, стих 29]
Дажд зрЂ́ти нам рáй от лЂт двадесят и вышше".
Чáс 22.
Чáс єст двáдесят втóрый: "Радуйся, о мати, [Мар., XII, стих 42 3]
[Н]ад двáдесят и вя́щше сын блажит д†цяти".
1 На березі проти цього рядка написано слово capltellus (лат.) — колона.
2 У рукопису — 13.
3 У рукопису — 24.
Чáс 23.
Чáс єст двáдесят третый: "Радуйся, да, я́ко [I Кор., X, стих 8]
Двáдесят и трѝ тьíсящ, не погибнем тáко".
Чáс 24.
Чáс двáдесят четвéртый: ["Радуй]ся, бо сыну [Апок, IV, 10]
Двáдесят чтьíри стáрц[и честь воз]дают вьíну".
ПОЛУ́ЗЕҐАРИК,
содержáщ в себЂ
осóб часьì днéвныя,
а осóбно часьì нóщныя
Чáс 1.
Днéвный.
Чáс гласи́т пéрвый: "Рáдуйся, начало
Чудéс Христовых всЂ́х, жи́зны зачáло".
Чáс 2.
Чáс гласи́т втóрый: "Рáдуйся, благ мóре,
Рождéнна отцéм. Рóждшая повтóре".
Чáс 3.
Чáс гласи́т трéтый: "Рáдуйся, о мати,
В чáс трéтій взéмшая дух благодати".
Чáс 4.
Чáс єст четвéртый: "Рáдуйся, четьíры
З[емны]я кóнца исполншая вЂ́ры".
Чáс 5.
Чáс гласи́т пя́тый: "Рáдуйся отсю́ду:
Сын пятма хлЂ́бы корми́л мнóго лю́ду".
Чáс 6.
Чáс гласи́т шéстый: "Рáдуйся без лестій,
K тебЂ̀ архáггел послáн в мЂсяц шестый".
Чáс 7.
Чáс гласи́т седмый: "Рáдуйся, глави́зно
Седмѝ собóров, єрети́ков бли́зно".
Чáс 8.
Чáс гласи́т óсмый: "Рáдуйся в честь гóрну,
Сын по днєх óсмых пройде двéр затвóрну".
Чáс 9.
Чáс єст девя́тый: "Рáдуйся, дóм в чрéвЂ
Девят мЂсяцей дáвша господевЂ".
Чáс 10.
Чáс єст деся́тый: "Рáдуйся, вреждéнных
Сын твóй очисти́л дéсять прокажéнных".
Чáс 11.
Над дéсять єдéн чáс: "Ра[дуйся, о] дЂво,
Єднà над дéсять дЂв чистша[я, о д]иво".
Чáс 12.
Двàнáдесятый чáс: "Рáдуйся, сýща,
З дванáдесяти звЂ́зд вЂнéц имуща".
Час 1.
Нóщный.
Чáс гласи́т пéрвый: "Рáдуйся, єди́на
В тмЂ̀ міра сегò свЂ́т рождшая сына".
Чáс 2.
Чáс гласи́т втóрый: "Рáдуйся повтóре
ДЂвства з рождеством тых двох пéрел море".
Чáс 3.
Чáс гласи́т третый: "Радуйся презЂ́ло,
Трех богослóвских дЂ́л изря́дно дЂ́ло".
Чáс 4.
Чáс єст четвéртый: "Рáдуйся, четьíры
Освятившая сти́хія без мЂ́ры".
Чáс 5.
Чáс [гласит] пя́тый: "Рáдуйся в честь мнóгу,
Пят чувствій своих соблюдшая богу".
Чáс 6.
Чáс гласи́т шéстый: "Рáдуйся, от лестій
Спáсшая Є́вву, прелщéнну в чáс шéстый".
Чáс 7.
Чáс гласи́т седмый: "Рáдуйся, свящéнных
Сын твóй сéдм тáйн дадè нам спасенных".
Чáс 8.
Чáс гласи́т óсмый: "Рáдуйся, превЂ́чна, [Быт., гл. |
Величковський Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=317 | Млеко, од овці пастиру належноє... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4767 | Іван Величковський | Млеко, од овці пастиру належноє... | "МЛЕКО, ОД ОВЦІ ПАСТИРУ НАЛЕЖНОЄ, АБО ТРУДИ ПОЕТИЦЬКІЇ, ВО ЧЕСТЬ ПРЕБЛАГОСЛОВЕННОЇ ДІВИ МАРІЇ СОСТАВЛЕННІЇ..."
Р
о
к
у
Аз млеком питала
Христа в літєх мала,
Чистаго младенця
А тварєм первенця*.
(Перші літери означають цифри (1691). — Ред.)
ПРЕДМОВА ДО ЧИТЕЛЬНИКА
Уважаючи я, іж многії народове, звлаща в науках обфітуючії, много мають не тілько ораторських, але і поетицьких, чудне а містерне, природним їх язиком, од високих разумов составленних трудолюбій, которими і самі ся тішать, і потомков своїх довціпи острять, я, яко істинний син Малоросійської отчизни нашої, боліючи на то серцем, іж в Малой нашой Росії до сих час такових ні од кого типом виданих не оглядаю трудов, з горливості моєї ку милой отчизні, призвавши бога і божію матку і [святих], умислив-єм, іле зможность подлого [довці] пу мойого позволяла, нікоторії значнійшії штуки поетицькії руським язиком виразити, не з якого язика на руський онії переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородних составляючи, а нікоторії і ціле руськії способи винайдуючи, которії і іншим язиком ані ся могуть виразити.
Найдовав-єм теж в штучках іноземних многії оздобнії і містернії штучки, але не на славу божію, тілько на марнії сьогосвітнії жарти виданії, з которих я, тілько способ взявши, ложив-єм труд не ку якому, не дай боже, тщеславію, але щегульне ку славі бога слави і славної владичиці нашої богородиці і прісно діви Марії а на оздобу отчизни нашої і утіху малоросійським сином її, звлаща до читання охочим і любомудрим.Дивіться також
Іван Величковський — Зегар з полузегарком (оригінал)
Іван Величковський — Зегар з полузегарком
Іван Величковський — Епіграми
Ще 6 творів →
Біографія Івана Величковського
Упевняю теж ласкавого [читат] еля, іж єсли сії вірші мої скоро [про] йдет, не уважаючи, що ся в кождом за штучка замикаєт, мало, або жодного не однесет пожитку. Леч єсли над кождим віршиком так ся много забавить, аж поки зрозумієт, що ся в нім за штучка замикаєт, вельце ся в них закохаєт. Гди ж тут жадних простих (которих і простаки складати могуть) не маш віршов, тілько штучки поетицькії, которії любо суть короткії, маленькії, але великую компонуючим їх задають трудность і довгого, поки ся зложать, потребують часу. Суть з них нікоторії, яко то рак літеральний і вірш чворогранистий, которії і за місяць ледво ся зложать. Хто [спробу]єт, певне мі то признаєт. А прето, ласка [вий ч]ительнику, єсли з них хочеш однести утіху, довго поймуй їх, і єсли би ся которая штучка здала бути до поймовання претрудною, слушная річ, єдного і другого призвавши, спольне ся домишляти. Гди ж всі все можем, а єдин всього знати не может, кроме всемогущаго бога, которий як дав мні охочо попрацьовати, так і любві твоїй да подасть охочо читати і поймовати. В недостойних молитвах моїх горячо о тоє всемогущую його помощ благаю.
Любві твоїй всіх благ желатель і бого[молець]
Іоанн В[еличков]ський, недостойний з пресвітеров
ЕХО
єст вірш, в котором, якоби нікоє ехо, то єст одзов, до кождого стихав конця дві силяби, з конечних же літер уформованії, одзиваються
— Что плачеши, Адаме? Земнаго ли края?
— Рая.
— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?
— Рани.
— Не можеши ли внійти внутр його побідно?
— Бідно.
— Іли возбранен тобі вход єст херувими?
— Іми.
— Одкуду дієт ті ся сицевая досада?
— 3 сада.
— Кто ті в саді снідь смертну подаде од древа?
— Єва.
— Кто же Єву в том прельсти? Змій ли вертоградський?
— Адський.
— То сієши сльозами не без вини поле?
— Оле!
— Одселі вся будеши со трудом стяжати?
— Жати.
— Одселі тебе, чаю, смерть возьмет ко гробу?
— Обу.
— То смерті уже єсте во віки предані?
— Ані.
— Одкуду же жизнь паки начнете взимати?
— Мати.
— Мати, чаю, одродить вас, [чи смерть] Христова?
— [О]ва.
— Плодом ли пречистия матері ожисте?
— Істе.
— О би і нас спасл тот плод дівия утроби!
— О би.
РАК ЛІТЕРАЛЬНИЙ
єст вірш, котрого літери, і вспак читаючися, той же
текст виражають
Мене ради на радость богом міру данна
Анна во дар бо ім'я мі обрадованна,
Анна дар і мні сін мира данна,
Анна пита мя я мати панна.
Знай всяк, аз в небі єсм чиста нива,
А відай там я мати а діва.
Знай о [нас в] небі, чистая ниво,
[О відай] тамо мати а діво.
Тебі силной все небо отверзеся само,
О мати великая аки лев і тамо.
Аки лев і тамо о мати велика
Аки Лот о мати і тамо толика
Лот — з святих чина, ти — з святійших лика.
Марія в небі і по смерті жива,
А відай тамо то мати а діва...
Аще би і під морем могл люд пребивати
І тамо відом Ісус ім, о діво мати.
Од гроба Климентія мощно то познати...
РАК СЛОВНИЙ
єст вірш, которого не літери, але слова вспак читаються
Високо діва єст вознесенна,
Глубоко яко бяше смиренна.
РАК ПРЕКОСЛОВНИЙ
єст вірш, которого слова, вспак читаючися, противний текст виражають
Бця
Со мною жизнь не страх смерті,
Мною жити не умерти.
Єва
Авель
Abel
Богу пожру жертву тучну не худую,
Многу не малую, благую не злую.
Sacrum pingue dabo non macrum sacrificabo
Каїн
Cain
ЧВОРОГРАНИСТИЙ
єст вірш, в котором так вздлуж, яко і вшир
єден же текст виражається
Маріє
Ти
Єдина
Мати
Богу
Сину
Ти
паче
всіх
вишшему
возлюбленна
вину
Єдина
всіх
надеждо
творцу
ти
предстани
Мати
вишньому
творцю
стани
прісно
за ни
Богу
возлюбленна
ти
прісно
діво
зіло
Сину
вину
предстани
за ни
зіло
сміло
ЗГОЖАЮЧІЙСЯ
єст вірш, в котором обі строки средніх слов згодне заживають
Єст
Марія
Арія
без
полн
гріха
та
той
душі
в рай
в ад
водить
зводить
ПОРЯДНИЙ НЕПОРЯДОК
єст вірш складне помішаного порядку, которий як ся маєт винайдовати, нижей указано єст
Отець,
ізбра,
син,
возлюби,
утішитель,
сниска,
дшер,
красну,
матер,
благу,
невісту,
чисту.
Тут такий порядок маєт бути :
Отець дщер ізбра красну,
Сын матер возлюби благу,
Утішитель невісту сниска чисту.
ЄДИНОГЛАСНИЙ
єст вірш, в котором каждая силяба єдиною гласною
літерою замикається, іменна сею: О
СлОвО плОтОнОснО
МнОгО плОдОнОснО
Много плода бог слово в рай приносить,
Вся тім биша, вся даєт, чесомо кто просить.
ЄДИНОПАДЕЖНИЙ
єст вірш, на єдину каденцію кончаючийся,
в котором всі стишки в єдно сеє ім'я АННА впадають
Роди, ізбранна
Пречистую, Анна.
В цнотах пространна,
Порока странна,
Сладкая манна,
Чистая панна,
Яко нам данна,
Богу осанна.
За корень сей купині предложенно Анну,
Яко сія ізрасти пречистую панну.
АЗБУЧНИЙ
єст вірш, которий кождое слово од азбучних літер порядком
азбучним зачинает. Не положені теж в нем ъ, ы, ь, Ђ, бо то
літери конечнії, а не початковії. Над то не положені суть і тії:
ζ, ψ, Θ, бо то літери грецькії, а не руськії
Тут мова пресвятої богородиці:
А з Благ Всіх Глубина
Д івая Єдина
Ж ивот Зачах Званним
І суса Избранним,
К оторий Людей Мною
Н а Обід Покою
Р айська Собираєт,
Т унє ОУщедряєт.
А тут мова наша ко Христу:
Умне Фенікс Христе,
Отче Царю Чисте,
Шествуй Щедротами,
Матерє Мольбами.
АКРОСТИХІС
єст вірш, котрий краєгранесієм, то єст початковими літерами,
ім'я сіє МАРІЯ ізображает, а до того і літери, яко то М, А, Р
і прочії, що значать, прозвиськом виражаєт
Мисліте, мисль імійте, но не мощно знати,
Аз, діва, како могох господа зачати.
Рци токмо со вірою, всяк христіянине,
Іже вся свідий, боже, ти віси єдине,
Аз, чиста єдина, діва ношу сина.
Таковий вірш не может зложитися римським язиком, бо у них літери не виражають слов.
АКРОСТИХІС ВТОРИЙ,
так же краєгранесієм тоє ж пречесное ім'я МАРІЯ виражаючий,
тілько першії мови в літерах числом замикаючий, яко то: М
значить "четиридесять", А — "єден", Р — "сто", і проч.
М. деньми землю одождивий
А. тойжде, Маріє, бог син твой правдивий.
Р. імат овець, причти к ним і мя, єдину,
І. дів со мудрими представ 'свому сину.
Я. любо і не в числі, бо без числа грішний,
Обаче числа святих да не буду внішний.
АКРОСТИХІС ТРЕТІЙ,
в котором не предніми літерами виражається тоє ім'я МАРІЯ,
як у вищих, але встяж в обох строках. Розділяється те ж ім'я
на силяби, а по кождой силябі починається мова подобною
силябою прешедшей силябі, якоби кождая силяба, що значить,
толкується
МА — мати блага, РІ — риза драга, Я — яже нас криєт,
МА — малодушних, РІ — ризонужних, Я — як руно, грієт.
МНОГОПРЕМІНИТЕЛЬНИЙ
єст вірш, которий кілька десять разій перемінятися может,
яко нижей обачиш. У римлян називається тот вірш протеус
Яко ниву рясно плоди украшають,
Тако діву красно роди ублажають.
Ниву рясно плоди украшають яко,
Діву красно роди ублажають тако.
Рясно плоди украшають яко ниву,
Красно роди ублажають тако діву.
Плоди украшають яко ниву рясно,
Роди ублажають тако діву красно.
Украшають яко ниву рясно плоди,
Ублажають тако діву красно роди.
Яко плоди рясно ниву украшають,
Тако роди красно діву ублажають.
Ниву украшають рясно плоди яко,
Діву ублажають красно роди тако.
Рясно яко плоди украшають ниву,
Красно тако роди ублажають діву.
Плоди яко ниву украшають рясно,
Роди тако діву ублажають красно.
СТОВП
В сем стовпі виражаються вірші од двох силяб
аж до тринадцяти
2. Діво, диво
3. всей землі! Приємлі
4. сію хвалу, любо малу,
5. праці моєя во честь твоєя
6. слави составленну, тебі освященну,
7. юже раб твой принесе не од мудра словесе,
8. но од серця чиста, права, занє твоя права слава.
9. Достойно тя ніктоже может восхвалити, всяк не возможет.
10. Твоя бо слава вишше всіх земних і наднебесних благоприємних
11. жителей уми, первая по бозі прісно блажима в роді вірних мнозі.
12. Ти єси стовп слави, пречистая діво, дивнійшеє миру над седьм дивов диво!
13. Седьм дивов погибоша — твоєя, о мати, стовп кріпості вовіки будет пребувати
ПРЕСІКАЄМИЙ
єст вірш, которий, єдні імена прєсікши,
другії імена посреді їх воміщаєт
М ногАя Із не СУщих Созда сеї твоРенІА
Д аДІм ХеРувИмСькую ТОму піСнь хВАленія.
МА ю Миру дАТИ Радость І соДІлоВАти слАдость.
ОСТАТНЯЯ ШТУЧКА
І суса Христа ВЕЛИЧаймО, яКО Ввесь єст СлАдКИЙ, зНаймо.
І з несОздАННа отця возсіявий чисте,
ВЕЛИЧ аю з матКОю тя, ВсеСладКИЙ Христе.
АВТОР ДО ЧИТЕЛЬНИКА
НА стрОЙ навспак цинобру. Єсли угадаєш,
горшИИ Кто з Сих, ВОвК, ЧИ ЛЕВ,
То мене познаєш.
Копець штучкам поетицьким,
составленним во честь божія матері
без конця. |