author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Пир Владимира Великого | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22215 | Левко Боровиковський | Пир Владимира Великого | Владимир "поставяше (трапезу) себе, и боярам своим, и всем мужам своим".
Житие св. Владимира
За столами за дубовыми,
За скатертями за браными
В красной гриднице Владимира,
Над широкою Днепром-рекой,
Пировали други, витязи,
Все князья, бояре, отроки
И двенадцать сыновей его.
С кубков тяжких и серебряных,
В меде, – князя дел сподвижники
Пили здравие Владимира.
Во дворце дружина мощная
Пила, ела яства вкусные;
Забывала жизнь суровую,
Неприятности житейские;
Веселилася младая грудь,
Забывало сердце горести;
Вспоминали старцы молодость,
Погружали в чашах бедствия
И, забыв седую бороду,
Детство и любовь-проказницу
Приводили в память зрелую.
(Не дивитеся, читатели,
Что в сем пиршестве не пенилось
Ни шампанское, ни горское;
Мед один из чаш серебряных
Да простые яства вкусные
Заменяли вина сладкие,
Все излишества восточные,
Все прикраски поздней роскоши…
Золотые струны вещие
По Баяна мановению
Под перстами под волшебными
Пели солнце-князь Владимира,
И бояр, дружину, витязей,
И сынов его, как соколов.
Зазвенели кубки легкие,
Зажужжал веселый круг гостей,
Заиграл румянец в лицах их;
Старцы в сказках и преданиях
Меж князей младых, меж витязей
Проводили время праздное…
Но умолк Баян на пиршестве:
Не внимает терем княжеский
Звучным струнам, очарованным
Дивною рукой Баяновой.
Он сидит в раздумьи дремлющем;
Он не внемлет кликам радости;
Он чуждается пирующих.
Опустились руки слабые,
Занемели струны звонкие,
Опустилася глава его,
Украшенная сединами;
На челе туманном, пасмурном
Не сверкает огнь веселости;
Не блестит в устах недвижимых
Радость вольная, игривая;
Не играют очи впалые,
Но безмолвно, тихо, медленно
Бродят в светлом княжем тереме
На Владимире, на витязях,
На дружине, сыновьях его.
Князь, увидя старца, думою
Отягченного неведомой,
Подошел к Баяну с ласкою.
"Что невесел, соловей ты мой?
(Так сказал Баяну добрый князь)
Ты воспой деянья праотцев,
Взвесели гостей пирующих,
Пробуди ты гусли звонкие
И в отцовских нам преданиях
Передай дружине, воинам
Дух, деянья наших праотцев…"
Чуть окончил князь слова сии, –
Воспрянул Баян, встревожился,
На лице жар тайной радости
Засверкал, и очи впалые
Заиграли и проснулися;
Пробудились струны спавшие,
Перст волшебный полетел по ним –
Все затихло, онемело вдруг,
И Баян свои мечтания
Изливал на гусли вещие. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Пісня русалок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27414 | Левко Боровиковський | Пісня русалок | (1832)
Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.
Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в лісі пісні співаєм;
На дні дніпровськім наші світлиці;
Там-то русалки, наші сестриці.
Ліжка в світлицях шовком покриті —
Та ні з ким ліжка нам розділити…
Прийди, козаче, ясної ночі,
Дай цілувати карії очі!..
На білім світі серце заб’ється —
Язик ворожий з серця сміється;
А ми, русалки, зради не знаєм,
Вас, молоденьких, щиро кохаєм.
1832 |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Подражаніє Горацію | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22207 | Левко Боровиковський | Подражаніє Горацію | Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море човен не спускає,
Не тягне брата в суд; чуприною сміття
З порогів панських не змітає;
А хто на хуторі розсаджує садок,
Дорідні вишеньки кохає
І ножиком кривим до яблуньок, грушок,
Спиливши, різочки щепляє;
Розлігшись на траві, в сопілочку сурмить
І за волами наглядає;
Або із спільників в лип'янку мед сочить,
З овечок вовницю зстригає;
Або, як блідную покаже осінь твар
І спіла овощ пожовтіє,
Він трусить яблука і сушить на узвар
Та на зиму озиме сіє;
Або, розлігшись, спить під дубом на траві
Під боком річечка лепече,
В леваді пісеньок співають косарі,
І соловеєчко щебече;
Або, як під різдво притрусить землю сніг,
Річки морозець постинає,
Зібравши парубків, за пояс взявши ріг,
З собаками вовків ганяє;
Або, розкинувши зрадливі тенета,
Кругом проліска обставляє,
А там з усіх країв кричать: га-ту! га-та! –
І заєць в сітку застряває…
І на ніч для зайців він сітку заставля
(І все сусідові без шкоди)…
А блисне зірочка – він з добиччю чвала
До жінки, діток, до господи.
Він тілько що на двір, а жінка на поріг –
Його із радощу вітає,
Вечеря на столі, – а дітвора, як рій
На матку, – батька обсідає.
Як смачно на печі, забравшись на черінь,
Після охоти відпочине!
Як завтра весело покине свій курінь
І знову до роботи кине!.. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Рибалка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22198 | Левко Боровиковський | Рибалка | Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
"Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?
Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не спала?.."
Пливе човен – та вже його
Вода затопляє;
Та на човні знакомого
Рибалки немає.
Буйний вітер з дальніх сторон
Хвилю наганяє;
Понад Доном чорний ворон
Кряче й промовляє:
"Ой покинув рибалонька
Човник і весельце
Та затопив у Донові
Вірненькеє серце".
Ой утопив рибалонька
Та й мовив річима:
"Пливи, човне й веселенько, –
Де вірна дівчина!
Нехай човен мені буде
Замість домовини;
Хай весло поставлять люде
Хрестом на могилі!" |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Розставання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22190 | Левко Боровиковський | Розставання | (З пісень)
Ой кряче ворон, негодоньку чує:
Щось козакові серденько віщує.
Козак сідла коня вороного,
Він хоче їхать до краю чужого,
Хоче на полі пошукати долі:
Козацька охота – гірше неволі.
Роду й худоби не жаль козакові.
Та жаль дівчини йому молодої.
Зіронька ясна за місяцем сходить:
Козак із двора коника виводить;
Козак на коні вороному грає;
Дівчина вийшла, козака питає:
"Серце-козаче, як рано рушаєш, –
Куди так рано з двору виїжджаєш?
Чи їдеш в поле сонечко стрічати,
Чи тугу з серця в степу розсипати?"
Козак
Зірко-дівчино! Треба нам розстатись.
Серденьку скушно, душно дома жити,
Їду по степу тугоньку розбити;
Буду я в морі коня напувати,
Буду край моря доленьки шукати.
Дівчина
Місяцю ясний! – не їдь ти далеко:
Щось моє б'ється серденько нелегко
Кінь під тобою вороний сумує –
Кінь вороненький недоленьку чує.
Козак
Дівчино-душко! – Серденько не знає,
Де козакова доленька гуляє;
Кінь вороненький того зажурився,
Що ще сьогодні води не напився…
Дівчина
Свіжий барвінку! Хто ж тобі без мене
Білу на полі постільку постеле?
Кому в чужбині ти промовиш слово?
З ким ти поділиш вірну розмову?
Козак
Крихто Марусю! Білую постелю
Сніг, завірюха у полі постелють;
Серцем сирітським,, щирими словами
Буду балакать з буйними вітрами.
Дівчина
Голубе сизий, козаченьку любий!
Хто ж тебе в полі к серцю приголубить?
Хто тебе вкриє звечора легенько,
Хто тебе збудить до світа раненько?
Козак
Яр між горами мене приголубить;
Густі тумани звечора прикриють;
Пуща над яром з вітрами розбудить,
Ранняя в полі роса личко змиє.
Дівчина
Серце-козаче! В далекій країні
Ти ж не забудеш об своїй дівчині?
Словом, хоч рідко, рідним відзивайся…
Та гірше всього – додому не гайся!
Козак
Буду я письма сльозами писати,
Буду вітрами письма присилати…
Де козакові – де в світі не бути, –
Як тебе, серце, як тебе забути?!
Мені згадають темненької ночі
Дві ясні зірки – твої карі очі;
Серцю згадають, милої любови,
В ворона крила – твої чорні брови;
Рум'яні щоки – кущ в лозі калини;
Сосна в діброві – станочок дівчини…
Дівчина
Серця, ж, козаче, не давай нікому, –
Та швидше, милий, вертайся додому!
Козак
Тоді я буду додому вертаться,
Як буде щука з голубом кохаться;
Як Дніпр наш буде синє море пити
Та буде хвилю назуспять котити…
Треба вірненько Дніпрові служити,
Прийдеться в полі головку зложити!..
Дівчина
Хто ж тобі в полі очиці закриє;
Хто біле тіло до гробу обмиє?
Хто проспіває над тілом, козаче,
Викопа яму, як рідне заплаче?
Козак
Крилами ворон очиці закриє;
Дощ із вітрами біле тіло змиє;
Кінь вірний яму виб'є копитами;
Дикі завиють звірі коло ями;
Намісто дзвонів – вороння закряче;
Біла на полі береза заплаче.
Кінь полетів – на вітрі грива має;
У воріт стоя, дівчина ридає.
В раннім тумані козаченько скрився;
В дівки рукавчик слізьми ізмочився.
Блудить, літає козаченько в полі:
Козацька охота – гірше неволі.
В три годи вітер ворона заносить;
Ворон дівчині кісточку приносить.
То ж тая кістка – козака милого:
Вже три годи – дівка вийшла за другого. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Смерть Пушкаря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22214 | Левко Боровиковський | Смерть Пушкаря | Из-за пасмурных туч лишь приветливый луч
Разлился на полях, отразился в водах;
Лишь рассеялась тень и с улыбкою день
Красотой воссиял, на холмах запылал –
Уж гонитель татар, щит отчизны, Пушкарь,
И с молитвой в устах, и с оружьем в руках
Стал ногой в стремена и взвился на коня,
Свистнул, хлопнул бичом и помчался на нем,
Как орел в облака, как стрела из лука.
Он летит – с-под копыт пыль в дороге клубит;
С ветром плащ зашумел, меч с броней зазвенел;
Дышит радостью конь… Видит всадник огонь –
Он коня своротил и удар повторил.
Мчится узкой тропой мимо рощи густой;
Вот к реке прибежал, конь ретивый заржал, –
Вьется пеной вода… Потянул повода,
Соскочил – и поплыл. Глубь кипит, конь храпит,
Пена вьется кругом; всадник тонет с конем –
То нырнет, то всплывет; а река глубока…
Весь седок уж обмок… Конь устал, брег далек;
Вынул всадник свой меч и взмахнул из-за плеч,
Дернул вдруг повода – закипела вода;
Конь рванул, конь прыгнул – и без сил дотащил
Седока до брегов… Встрепенулся, заржал,
Поскакал и помчал от брегов на поля.
Зрит Пушкарь рать татар. Он горит, он летит,
Он удары вторит – в пир кровавый спешит;
Свищет ветр впереди; вьется пыль позади.
Робкий лях уж в глазах – бой уж зрит, меч звенит;
Строй на строй набежал – копьев ряд затрещал;
В пыл Пушкарь поскакал… Сталь блестит, кровь мутит,
И могучей рукой бьет врагов пред собой…
Жмется конь, пышет конь, рать шумит, бой горит…
Окружен уж Пушкарь роем диких татар…
Он устал, но в руке меч кровавый сверкал;
Брызжет кровь на врагов от стального копья,
Вдруг – удар роковой! Пал герой молодой!..
Меч с дрожащей руки полетел на полки!
Трепеща, всадник пал… Конь ретивый заржал.
Он летит, он храпит – и в поля поскакал,
И с седлом он помчал Пушкаря за собой,
И полмертвой рукой роет нивы герой.
Конь испуганный мчит, кровью след свой багрит,
И растерзанный труп остается в степи,
Лишь нога Пушкаря сбереглась у седла.
Так погиб сей герой, край спасая родной!
Скрылся день; ночи тень устлалась по земли,
И до ранней зари звери труп разнесли. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Убійство | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22197 | Левко Боровиковський | Убійство | На заході раннє небо
Мов кров'ю залито;
Прийшли вісті до милої,
Що милого вбито…
Не на війні його вбито –
Затягнено в жито,
Червоною китайкою
Рученьки прикрито,
Зеленою оливою
Очиці залито.
Прилетіла зозуленька –
На головку пала,
Та випила оливоньку,
Та й заворкувала:
"Такі очі, такі брови,
Як у мого пана!.."
Десь узялась його мила,
Голубонька сива,
Та підняла китаєчку,
Та й заголосила:
"Чи ти, любий мій, упився,
Чи з коника вбився,
Чи за мною молодою
Гірко зажурився?"
– Я не впився, моя мила,
З коня не звалився.
За тобою молодою
Я не зажурився.
Сподобав я чужу жону –
Удівоньку милу:
Половили брати її
Та й звели в могилу!.. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Фарис | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22208 | Левко Боровиковський | Фарис | (З Міцкевича)
Як човен веселий, відчаливши в море,
По синім кришталі за вітром летить
І веслами воду і пінить, і оре,
Лебежою шиєю в хвилях шумить, –
Так дикий арап, поводи відпустивши
Коню вороному, в пустиню біжить.
Кінь шибкий, копита в піску потопивши,
Як криця гаряча в воді, клекотить.
Вже кінь мій по морю сухому ниря
І хвилю піщану грудьми розтина.
Дальше – глибше, дальше – глибше,
Вгору курява вихрить;
Дальше – вище, дальше – вище,
Понад пиллю кінь летить.
Мій кінь вороний так, як хмара, літає,
І лисина в лобі – як з місяця ріг,
І шовкова грива по вітрові має,
Кругом блискавки розкидає з-під ніг.
Мчи, літавче білоногий!
Ліс і гори – пріч з дороги!
Дарма мене пальма в полі
Жде з шишками й холодком –
Утікаю я поволі –
Пальма скрилася з стидом
І в повітрі утонула,
І шелестом листя з гінця усміхнулась.
Там скали – понура сторожа пустинь –
Піддержують неба кінці головою!
І дражнять, що гупа копитами кінь,
І сваряться слідом за мною:
– О невіглас! – де він гонить!
Там від сонця весь скипить;Дивіться також
Левко Боровиковський — Заманка
Левко Боровиковський — Рибалка
Левко Боровиковський — Пир Владимира Великого
Ще 26 творів →
Біографія Левка Боровиковського
Де пісками кінь летить –
Голови там не приклонить
Під шатер серед пустинь –
Небо там шатер один.
Тілько скали там ночують,
Тілько звізди там кочують.
Вітер свару розімчав;
Я присвиснув – кінь помчав.
Глядь назад – понурі скали
Всі від мене повтікали:
Довгим рядом в степ біжать…
Слизли – сліду їх не знать.
Грак, почувши, що сваряться гори, гадає,
Що в пустині коня й бедуїна піймає,
І, розправивши крила, погнався гінцем –
Тричі голову чорним обвів обручем:
– Чую, – кракнув, – запах трупій,
Сам ти глупий, кінь твій глупий:
Хоч найти в пісках дороги?
Хоче паші білоногий? –
Лишня праця; хто зайшов –
Не виходить відціль знов.
Сим шляхом вітри блукають,
Слід пісками замітають.
Трав лука ся не несе –
Ся лука гадюк пасе.
Тілько трупи тут ночують,
Тут тілько граки кочують.
І, крачачи, когті на мене справляв;
З граком ми зіглянулись око на око.
Хто ж злякавсь? – Грак злякавсь і порвався високо.
Я хотів накарать, і майдан напинавсь,
І очима грака я слідив за собою –
Грак мій чорною плямкою в вітрі повис:
Показавсь горобцем… і жуком… і бджолою,
А далі в повітрі цілком розтопивсь.
Мчи, літавче білоногий!
Скали і граки – з дороги!
Я оглянувсь – аж з заходу хмара летить
На крилах широких по синьому склепу:
В небі хмара гінцем так хотіла прослить,
Як літав вороним я по степу, –
І зависла надо мною,
З вітром свиснула враждою:
– О невіглас! Там тобі
Спека груди всі розтопить;
Дощик з хмари не окропить
Куряви на голові.
Джерело в піску степовім
Не озветься срібним словом.
Росту там – к землі не зсяде –
Вльот голодний вітер краде.
Дармо, дармо лякає; я мчусь по пісках;
Хмара, мов занудившись, по небу слоняє,
Нижче голову склоняє
І застряла на горах.
А ще раз як хмару очима я скинув –
Її за всім небом позаду покинув;
Що в серці ховала – я бачив в очах:
Обімліла, зчервоніла
І від злості поблідніла,
А далі зчорніла, як труп, і сховалась в горах.
Мчи, літавче білоногий!
Грак і хмари – пріч з дороги!
Око небо обвело;
Я оглянувсь коло себе:
Ні в пустині, ні на небі
Вже нікого не було. .
Мертвий степ – і світ настав –
Людських ніг не цілував.
Все там сном мертвецьким спить,
Як звіряк ватага дика
Не боїться, не біжить,
Вперше вздрівши чоловіка.
Мій боже! Тут я вже не перший! В пісках
Чи люди, чи відьми в степу бовваніють?
Чи бродять, чи добичі ждуть там в горах?
Їздці всі як сніг, і їх коні біліють!
Прибіг – всі ні з місця; гукнув – всі мовчать! То кістки
Стародавня каравана
Вітром з пісків вигрібана.
На шкелетах верблюжих – з людей маслаки:
В ями, де лежали очі,
В голі щоки, між кісток,
Буйний вітер піски точить…
І ворожить той пісок:
"Бедуїне ошуканий!
Де летиш – там гурагани!" –
"Не боюсь!" – Кінь мчиться вскок.
Мчи, літавче білоногий!
Відьми, гураган – з дороги!
Гураган, старший брат з африканських вихрів,
Серед степу гуля, серед жовтих пісків.
Мене зуздрів здалека – і став оглядати,
Вертячися на місці, собі зашумів:
"Що за вихор летить?.. З моїх менших братів,
Мабуть, вирвавсь, нікчемний, пісок розмітати…
Як посмів він моє дідівське розсипати?"
Заревів – і до мене горою порвавсь,
Зблід, посинів, що я не втікав, не злякавсь;
Землю рив, пісок сипучий,
Всю Арапію ізмучив
І, як грип-птах, мене з вороного зірвав:
Віддихом огнистим палить,
Крилами куряву валить,
Кида вверх, об землю б'є,
Крутить, рве, пісок шпує.
Вирвавсь я – борюся сміло,
Рву, клочком пісок несу,
Роздираю його тіло
І зубами мну, гризу.
Гураган з моїх рук хотів в небо втекти,
Та не вирвавсь: в півтіла зірвавсь і рунув,
І піщаним дощем мене зверху облив,
Але ліг біля ніг моїх валом – і лунув.
Віддихнув я! На звізди тоді поглядів.
І все небо якраз золотими очима
Зріло все на бедуїна,
Бо пріч мене ніхто на землі там не жив.
Як-то любо поволі дихнути грудьми!
Віддихнув я так широко,
Що повітря в Арбістані
Ледве на віддишку стане.
Як-то любо поглянуть очима всіми!
Розпістерлось моє око
Так далеко, так широко,
Що більш світа засяга,
Ніж – як небо заляга.
Як-то любо розкинуться серед степів! –
Я розкинувсь тілом і руки розняв,
І, здається, світ з Сходу на Захід обняв:
Моя думка в повітрі літає і рветься
Вище, вище і вище – аж в небо несеться.
Як бджола топить з жалом кінець животів,
Так я з думкою й душу у небо втопив. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Чарівниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22200 | Левко Боровиковський | Чарівниця | Посвящается брату Ивану
1
Понад гаєм, над водою
Стелються тумани;
Стоять в шатрах над річкою
Волохи-цигани;
А між тими циганами
Циганка-ворожка,
Та до тої циганочки
Втоптана дорожка.
Туди ходять в темний вечір
Молоді дівчата
З хлібом-сіллю до ворожки
Суджених питати:
Питаються циганочки –
Де зілля копати,
Питаються – як тим зіллям
Хлопців чарувати…
2
Пливе тихо над водою
Місяць молоденький;
Вподобався дівчиноньці
Козак молоденький,
Та не знала Марусенька,
Як причарувати,
Та побігла в темний вечір
Ворожки питати…
3
Понад гаєм, понад полем
Туман налягає;
В однім шатрі циганочка
Огонь розкладає
Та до огню приставила
Рівні два горщечки:
В однім горшку зілля варить,
В другому – клочечки.
Над горшками на прутику
Дві жаби печуться;
Стоїть з нею, як плат блідна,
Дівчина Маруся.
Звела з неба вороженька
Дві яснії зірки,
Ворожила, примовляла
Кругом коло дівки,
Розітерла сухі жаби,
Зілля відцідила –
Молодую дівчинонькуДивіться також
Левко Боровиковський — Байки й прибаютки
Левко Боровиковський — Материна стріча
Левко Боровиковський — Пісня русалок
Ще 26 творів →
Біографія Левка Боровиковського
Чарувати вчила;
Дала дівці піску в жменю,
В узлик жаби й зілля:
"Буде тобі, моя доню,
Бажане весілля".
4
"Не ходи, Грицю, на ту улицю,
Бо на тій улиці – дівки чарівниці:
Одна дівчина чорнобривая –
То чарівниця справедливая;
Друга дівчина чарів не знала –
То ж тая Гриця причарувала".
Тільки Гриця із парубків
Маруся любила;
Тільки Грицю по серденьку
Маруся не мила.
Тікай, Грицю, Марусеньки,
Бо в тебе влюбилась –
Бо не дурно Марусенька
Ворожити вчилась…
5
Пливе місяць молоденький,
Розігнувши роги.
Марусенька, в місяць глядя,
Стоїть край дороги.
Та вийняла з-за пазухи
Циганчині чари,
Та скликала річчю-словом
Із трьох країв хмари:
"Всі хмарочки докупочки,
А місяць угору! –
Сюди йтиме мій миленький
З улиці додому…"
Та врізала русу косу,
Та в клубочок збила,
Зняла перстень із рученьки –
Сю річ говорила:
"Місяць на небі;
Камінь на землі;
Риба в морі;
Звір у полі;
Грицько піде додому, –
А я по сліду йому:
Коли вони зійдуться пити, гуляти, –
Тоді нас будуть злі люди розлучати!"
Тричі, стоя, Марусенька
Сю річ промовляла,
Тричі звела дві зірочки
Й косу розплітала…
Далі… взяла – коло чарів
Перстень положила,
Та й побігла додомоньку –
Щоб мати не била.
6
"Ой бачиться – наплачеться, –
Самі сльози ллються:
Від милого сватів нема,
Від нелюба шлються!" –
Так темненькими ночами
Марусенька співала,
Поки в циганки-ворожки
Чар не добувала.
Тепер місяць ще не сповнивсь –
(І люди не знали),
Як від Гриця до Марусі
Старостів прислали.
Через тиждень – в молодої
Музики заграли,
І в неділю на весіллі
Свашки заспівали:
"Ой ти, душенько,
Наша Марусенько!
Відсунь віконце –
Подивись на сонце:
Чи високо сонечко на небі?
Чи багато боярів на землі?
Чи хороший молодий на колір?
У-у-у!"
Ой брат сестру виряджа:
"Оце тобі, сестро, дорога,
Їдь же ти до свекра здорова!
Та будь же ти здорова, як вода,
Та будь же ти багата, як земля!
У-у-у!"
7
Чого ж тому молодому
Весілля не мило?
Чого йому Марусенька
Так швидко остила?
Повісив він головоньку,
Як листочок в'ялий;
Нудно йому на серденьку,
Очі повпадали…
Питається чоловіка
Марусенька тихо:
"Відкіль тобі журба твоя?
Відкіль твоє лихо?
А чи пісні, вечорниці
Ізбавили груди?
А чи твою головоньку
Наврочили люди?" –
"Ох не пісні, не уроки –
Журба мене з'їла!
Чомусь мені, голубочко,
Женитьба не мила…
Оцей мене перстень із'їв:
З вечерниць ідучи,
На дорозі із сим перснем
Узличок налучив;
Я узличок, розв'язавши,
На шляху покинув;
Перстень взяв собі на палець
І з тої години
Світ немилий, ніч безсонна,
В'яну – як билина!.."
8
Тече річка в вік із віка,
Та води не спали;
А Гриценька в дві неділі
В душину сховали…
Овдовіла Марусенька –
Сама захворала
И до своєї могилоньки
Чари проклинала…
Коли б була Марусенька
Циганки не знала,
Коли б була та ворожка
З чарами пропала,
То ти б була, Марусенько,
Гриця не згубила,
То ти б була, Марусенько,
И сама була жива:
Бо чарами верховодить
Нечистая сила. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Чорноморець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22188 | Левко Боровиковський | Чорноморець | То не сірий туман
З Чорномор'я підняв –
Піднімаються гуси то сірії;
То не хмару снігів
Буйний вітер навів –
Піднімаються лебеді білії.
Кричать гуси: гел! гел!
А за ними орел
Іспускається з хмари високої:
"Не тікайте вгорі,
Гуси сірі мої!
Підождіте орла, мої любії!
Я не бити лечу,
Розпитати хочу:
Чи не бачили ясного сокола?
Чи не стрітили ви
Богатир-голови,
З Чорноморії доброго молодця?" –
"Коло моря убит
Чорноморець лежить;
Його ручки лежать на три штученьки,
Його ніжки на згляд
Край дороги лежать;
Крізь реберця – трава пробивається,
Серед степу того
Ніхто к тілу його
Із живої душі не ляскається;
Тільки ластівки три,
З-під сідої гори,
Пригортаються: першая ластівка –
Мати рідна рида;
А другая – сестра;
Третя ластівка – жінка покійного.
Де матуся рида –
Там кровава ріка
Протікає до моря глибокого;
Де рідненька сестра –
То вже річка пройшла
І просохла, не влившись до моря;
А де жінка була –
І росиці нема,
І зав'яла трава край покійного". |
Боровко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=872 | Мою любов, немов Христа... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26865 | Микола Боровко | Мою любов, немов Христа... | Мою любов, немов Христа,
Добробажальцями розп'ято.
Хто в друзі пхавсь, той
винувато,
Мов пес, підібгає хвоста.
А сіть обмов, важка й густа,
Розставлена уміло катом...
Мою любов, немов Христа,
Добробажальцями розп'ято.
Та крил натхнення —
не дістать:
Вони увись підносять свято,
Хоч їх і стріляно, і клято.
Цілують праведні вуста
Мою любов, немов Христа. |
Боровко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=872 | Які красиві очі у весни... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26864 | Микола Боровко | Які красиві очі у весни... | Які красиві очі у весни!
Яка свята мелодія бажання.
Тремтить у небі березневий жайвір
Твого звучання сяйвом голосним.
Воно зове у потаємні сни –
Аж погляд сліпить пуп'янки тужаві.
Які красиві очі у весни.
Яка свята мелодія бажання…
Здійнявсь цілунків буревій рясний:
Вуста зім'яв і жаско, і безжально.
Шаленства коні дико заіржали.
Рвонули – і в блаженство понесли.
Які красиві очі у весни! |
Бортняк Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=907 | Так чи Ні? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27258 | Анатолій Бортняк | Так чи Ні? | Зіграти хочеться мені
З тобою, друже, в "Так чи ні?".
Тобі питання задаю,
Готуй же відповідь свою.
Відповідай, коли мастак,
Єдиним словом "ні" чи "так".
Якщо кмітливий, друже, ти,
То може й рима помогти.
Але вона хитрюща в нас,
Аби не збила з толку враз!
Тягнути час навіщо нам?
Зіграй — і ти побачиш сам.
Скажи, співає сом пісні?
Не гайся з відповіддю!
Чи вміє плавати гусак?
Ну, що на це ти скажеш?
Чи може стати у вогні
Вода холодним льодом?
Скажи мені, червоний мак
В січневу пору квітне?
А крокодили на сосні
Свої будують гнізда?
Чи може вище гір літак
У вишину злетіти?
Узори пишні на вікні
Мороз малює взимку?
Чи правда, друже мій, що рак,
Коли повзе, то задки?
Якщо не їстиме три дні,
Верблюд ходити зможе?
До забіяк і розбишак
Чи є в людей повага?
Чи достигають навесні
Пшениця й жито в полі?
Коли розсердиться їжак,
Слона він може вбити?
Ріка біжить удалині.
Чи є у неї ноги?
Росте у морі пастернак?
Відповідай скоріше!
А чи буває сон у сні?
Чекаю відповіді!
Перекривив синицю шпак.
Таке буває, друже?
Скажи, морози крижані
Страшні для мавп тропічних?
Чи правда це, що вовк усмак
Наївся груш і яблук?
А під кінець скажи мені:
Цікава гра у "Так чи ні?"? |
Брасюк Гордій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=156 | В потоках | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17020 | Гордій Брасюк | В потоках | В потоках
повість
Частина перша
Вогневий шквал революції прокотився на південь.
У запіллі після бурі на перший час настала тиша екстазу.
Тоді Сергій Шарий вклонився революції.
Видавалась тим вогнем, що палить на весні гниляччя, фільтрує життя від вікового отруйного намулу.
Мусіли зрости весняні памолодки здорової культури. Він бачив уже образ прийдешнього, гармонійного, й почав виображувати на полотні.
Це був величний монумент індустрії, що спектрально заповняв простір радіохвилями. На тлі його – постать дужої, вродливої жінки, що вітає глядача ясними очима й чистим усміхом. Довкола – квіти, зелень…
Сергій замилувався з свого твору. Він захоплено розроблював акорд ріжнобарвних нюансів, як раптом – дисонанс: кіновар та білило – вийшли. Сергій знав, що фарб він не добуде, бо того ж дня вранці віддав квартирній хазяйці вільну пару білизни на харчі.
Картина домальовувалась у думках до того моменту, поки хазяйка остаточно не одмовилась харчувати.
Вечірні сутінки – улюблений час Сергія. Тоді в затишну кімнату до його спадало надхнення, зліталися мрії, – і тепер Сергій мріяв, що добре б продати картину в який-небудь клуб – вона майже закінчена. Можливо, цим він собі зробить рекомендацію на постійну посаду з харчами, а то й з одягом.
– Ні, товаришу! Ваша прийдешня соціялістична культура не що, як добре вихована панянка. Подивіться, які в неї ручки, личко…
Такої думки був про картину завклуб.
Сергій гарячивсь:
– Ви значить вузько розумієте майбутнє. Невже ви думаєте, що й у майбутньому люди будуть з порепаними руками? Помиляєтесь! Наш ідеал – матеріяльне забезпечення людини, а з ним гармонійний розвиток – фізичний, естетичний і моральний, коли хочете знати.
– Ну, того що ми не знаємо, чи буде прийдешнє подібне до вашої жінки. Зараз нам плакатів, лозунгів – от!
Розчарований Сергій ніс свого ідеала на базар.
Зголоднілі нерви загострювали думку: мусить підтоптати в багно душу, щоб самому вилізти живим… Інстинкт життя… Інстинкт.
Біля нього стояв продавець вакханки.
– Ми з вами, товаришу, подібні до проституток.
– Да! Естети – проститутки.
– А здається, так небагато треба сили, щоб лишитися чесним!..
– Попробуй – здохнеш.
До них підходив селянин з клунком борошна в руках. Голова йому була гордовито піднесена, а в очах світилась певність естетичного смаку.
– Що ви баришень продаєте?.. Як на тому тижні я виміняв – то понімаю картина. Там така оліндерська корова – прямо жива тобі.
Критик зміряв поглядом митців-нездар і відійшов.
Обидва лишились на місці маленькі, пригнічені.
Того дня вечірні сутінки важким тягарем налягли на Сергієві чуття й думки.Дивіться також
Гордій Брасюк — Донна Анна
Гордій Брасюк — Скривлений посміх
Гордій Брасюк — Сни і дійсність
Біографія Гордія Брасюка
В кутку потьмарився образ прийдешнього, а в голові уїдливим димом вихрилось: тільки б наїстися – тоді все проясниться.
Сергій випив води, кинув суху кришку в рот, довго плямкав, затягаючи процес їжі, а сам ліг, щоб утікти від себе.
Ранок кинув у вікно зжовклою гілкою: тікай, бо загинеш.
Сергій зібгав лишок речей в клунок, глянув безнадійно на свій твір і вирушив з міста.
Вже підряд кілька днів Сергій мандрував. Поснідавши в одному селі, він зупинявся в іншому аж на вечерю. Він став практичний і на кожний перехід зберігав шматок хліба. Присутність хліба підіймала йому настрій, надавала певності.
Сергій виходив за село, розхристував груди, а іноді й співав.
Він заздрив сам собі, що нема в його ні родини, ні багатства, що зв’язувало б його. Вільний, як вітер, глибокий у думках та почуваннях, як пророк.
Він любовно озирав широкі поля, зупинявсь у золотому лісі, шукав лишків кислиць… Все те було його й для нього.
Сергій жалкував, що культура пішла в хибний бік, а могли б залишитись степи й ліси в їх природній незайманій красі.
Жалкував, що витравились на Україні звичаї гостинності, а так запашно-романтично було б почувати себе бажаним гостем усієї цієї великої родини. Так усе-таки прикро, – жебрацтво.
Так. Недавно він принципово був проти всякого жебрацтва.
– Гм, принципово! – посміхнувся й зловив себе: тоді ж, як обминув жебрака, дав ті гроші швейцарові в ресторані.
Зрештою, що його принципи були? Була б монархія – він лишився б з почесним ім’ям художника і носив би в голові ліберальні ідеї, – тепер більшовизм – він блудний інтелігент. Його ідеї – плювок на вітрі.
Тоді твердо постановив, що візьметься до педагогічної діяльності, щоб реально проводити в життя загальнолюдські ідеї.
Шлях близивсь до повітового міста.
Село Манівці, що туди Сергій одержав призначення на вчительську посаду, – було звичайнісіньким селом, а зблизька видалося ще гіршим за ті села, що через них проходив.
В інших хати мальовничо визирали з золотої гущавини садків, а тут вихрясті покрівлі затуляли рідку деревину; лише в одному кінці гайком виривалась бувша панська садиба.
Сергій міг вважати себе щасливішим за інших мешканців, бо в панському будинкові містилась школа й там же йому одведено помешкання.
Сергій пошкодував, що на газоні поламано трояндові стебла, але в цілому картина була захоплююча.
"Вавилонське стовпотворіння" – охрестив її Сергій. Мури ріжних будівель здебільшого лежали повалені, а між ними, немов молитовні черниці над гробовищами, стояли тополі. Сергій вслухався в їх шелест – переповнявсь містичним екстазом.
Головний будинок, що в йому оселився Сергій, був типовим "дворянським гніздом", з колонами й диким виноградом. Окрім школи тут ще містивсь клуб і театр. Дві сумежні кімнати розламали між собою стіну й утворили чималясту залю. На стінах сажою та ультрамарином були накарлючені ріжні лозунги, стіна за сценою була заповнена хатками російського типу.
Сергій егоїстично зрадів. Це добре, що така вбогість, – він їм напише чудову декорацію, з цієї сцени лунатиме його культосвітня праця.
День за днем одиноко перешіптувались тополі, мури лежали мовчазно, немов закляті скарби. Сергій дорівнював себе до пустельного чарівника й щохвилини очікував до себе експедиції. Врешті в очах його зріс крик самотності й він пішов одного вечора до завідувача школи на село.
Хведір Степанович тільки що приїхав з поля. Одіж, руки й обличчя його були в землі. Нашвидку вмившись, він взявся до пісної вечері й запросив Сергія.
Сергій зразу ж почав з лірики:
– Я мало не здурів з нуду… Тут же є театр, є клуб, є молодь – чому не збираються? Що вони роблять?
– Що роблять? – перепитав Хведір Степанович. – Мабуть, те, що й я. Ось кілька день підряд орю на зяб, то сіяв, то молотив на продналог… Одне слово – прийде вечір: ні рук, не ніг не чуєш. Я зовсім не дивуюсь, що зараз ніхто не йде в той клуб. За ціле літо сам не прочитав ні одної книжки. Батько старий, все самому приходиться…
– Хіба ж не можна розподілити час?
– Нічого не виходить. Ось недавно було так спланував, коли – як піде дощ день, другий – замість одного дня тиждень сіяв. Ну, а вдома сядеш, почитав би, – то там десь порося зав’язло, там корова загрузла, там тин обвалюється, там стріха тече… В неділю навіть нема часу. То солі, то мила, то ременю…
Сергієві, здавалось, паморочилась голова від цього безоглядного коловороту, він на хвилину затулив рукою очи, тоді в його уяві стала чітка й проста картина: колектив, машина, розподіл праці.
Підряд дві неділі, на паркані Манівецького куркуля Малая, з’являвся плакат: "Клуб – Доповідь про колективне господарювання". Малаїв паркан від того не валився, а клуб таки нічого не побачив. Сергій зробив нараду з активом села; це був організатор і секретар місцевого осередку К. С. М. – Марчук Степан, та його підручний товариш, доморослий режисер Макуха.
На паркані з’явився ще один плакат з написом "Бувальщина".
Увечері на терасі колишнього панського будинку рипіли музики, й перед терасою на газоні тупцювали пари з парубків та дівчат. Будинок оточував натовп. За музиками в залю посипалась лава людських голів.
Сергій промовляв:
– Наш добробут залежить не тільки від того, скільки ми маємо землі, але в великій мірі й від того, як ми обробляємо цю землю й чим. З питанням, як обробляти землю, тісно зв’язане й питання про форму землеволодіння…
– Полапай за мене там Домку! – різнуло з авдиторії.
Сергія щавила образа. Його голос упав на півтона; коли говорив про форму землеволодіння – сам думав про те, оскільки ще загрубіле наше селянство, не дивлячись, що минув уже мільйон років з початку життя людини.
І злісно закінчив:
– Тільки колектив нас зможе вивести зі злиднів і того озвіріння, в якому ми тепер є.
Після нього щось говорив Марчук. Сергій його не чув. Він прийшов в авдиторію зосереджений в собі.
– Ви партєйний? – хтось сіпнув ззаду.
– Я? Ні… – і щоб одмахнутися, Сергій вийшов на терасу. Але той йому наспівував, як ґедзь у спасівку:
– Хіба ж камунія може бути? Тут у сім’ї та рідний син батька обкрадає й робить так, як йому примандюриться, а то ж всякий народ… Приміром: злодій, ледачий… Та й скажемо ще те: от у мене біля могили справлений деньок як на городі, все їдно, а тут який лежень забере… Воно в мене споконвіку, батьківське…
– Для пролетаря – ввесь світ батьківщина, – махнув механічно Сергій, і трапив так влучно, що ґедзя як батогом злизало.
Сергієві було ясно: мистецтво – великий діючий фактор; але який розвиває смак оте грубе рипання? що дають для душі актори з наліпленими носами в "Бувальщині"? І що, врешті, може зробити один в замуленому морі?
Через декілька день Сергій в сусідній Крученецькій школі доводив:
– Силами інтелігенції нашої волості слід організувати путній драмгурток, хор, видавати, принаймні, писаний журнал…
У його авдиторії розтягались іронічною усмішкою губи. Врешті один з присутніх, що держався досі руками за скули, люто блимнув і скочив:
– Що ви єрунду порете! На чорта здався мені ваш драмгурток, як я з голоду пухну. Нам дихать не дають, а ви тут з своєю філантропією… Попробуйте двадцять років провчителювати, а потім хай вам дулю покажуть – що ви тоді заспіваєте? Я – бувший есер, я моливсь на село. Я віддав йому все своє здоров’я, я організував їм і хори, й читальні, й кооперативи, а тепер цей скригна шматка хліба для тебе жаліє. Він краще пастухові заплатить, бо йому свиней потрібно випасати, а не вчити дітей…
Очі інших так само лізли рогами на Сергія, неначе виною цього всього був тільки він.
Сергій оторопів. Враз йому в вічі скорботний погляд молодої вчительки, що, здавалось, промовляв: "Шкода мені тебе, голубе… Не в ту компанію ти потрапив"…
Сергій мужньо стрепенувсь:
– Тоді лізьте живцем у яму, не загноюйте світа.
Вилаявсь і грюкнув дверима.
Тієї безсонної ночі в Сергія чорною трояндою розцвітала зненависть до мертвої інтелігенції.
Невже і йому завмерти тут?
Холод пліснявого ставу просякав нутро, осіння ніч тарабанила мжичкою в вікно.
Жах самоти підіймав на голові волосся. |
Брасюк Гордій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=156 | Донна Анна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16967 | Гордій Брасюк | Донна Анна | Роман
Частина перша
І
У конторі електротехнічного заводу "Динамо" вже давно спорожніло. Кур'єри стягали відра та ганчірки, щоб замести сліди робочого дня, як у дверях показався листоноша:
— Хто прийме телеграму для інженера Бачинського?
— Хм! — посміхнувся жовчно старий кур'єр. — Йому повилазило. Ви бачите, що нікому приймати. Несіть на помешкання.
— Я бачу, що ви тут є, — ви й приймайте.
— Буду я ще возитися з вашими телеграмами! Доволі з мене того, що я цілий вік вожу цією шваброю.
Листоноша не рухався.
— Ви за це гроші одержуєте — ви й несіть! — додав уже сердито кур'єр. — Моя справа занести на адресу.
— Ваша справа занести куди слід.
— Я й заніс куди слід…
Листоноша зчепився з кур'єром. З-за принципу, здавалось, вони вже готові були повидирати один одному очі.
— Слухайте, — перебив листоношу нейтральний кур'єр, — онде-о, навпроти домок. Занесіть та й годі. Там живе Бачинський.
Мало не на кінці кур'єрового пальця листоноша побачив рудуваті двері. Це була така непередбачено близька перспектива, що листоноша поступився принципом.
Він два рази мстиво натиснув кнопку. Вибігла пишна, красива жінка. В очах їй світилася радість безжурного життя, свіже обличчя заливав рум'янець. Але, розірвавши телеграму, вона сполотніла, руки важко впали, немов ті слова, які вони держали, були камінні.
"Люблю. Цілую. Жду", — тільки ці слова там відбив "Бодо", — як запримітив листоноша, коли заклеював телеграму.
Листоноша грюкнув дверима перед затуманілими очима жінки.
Жінка ще кілька хвилин простояла скам'яніло, притулившись гарячою щокою до холодної стіни. Бувають хвилини, коли єдиними близькими друзями стають стіни. Цього разу Ганні Бачинській вони повернули сили — вона твердими кроками увійшла до їдальні.
— Хто там дзвонив? — запитав її чоловік, обсмоктуючи курячу лапку.
— Молочниця. Я не мала дрібних уранці розплатитися з нею… Тобі, може, ще підливи, Ніку?
Нік соковито обціловував курячу лапку, а очима пожадливо вдивлявся в їстівну рідину.
Рука Ганні дрижала, але вона щедро наповнила чоловікову тарілку.
— Дякую, Ганю!
І вперше Ганна відчула фальш у його інтонації. Він був плотоядно-хитрий пес, що вміло лащиться до того, хто повинен його нагодувати.
Обід проходив як звичайно. Як звичайно Таля тіпала за столом одночасно язиком і ногами, тільки сьогодні Ганна їй не зауважувала цього.
— Подумай тільки. Всі дівчата закохані в цього Шуру Плінтуса. Сьогодні вчителька так і запитала: "Ви будете дивитися на таблицю чи на Плінтуса?" Він почервонів, почервонів. І такий, просто золотко!
— Кепсько вас виховують, Талочко, — зауважив батько, — ваші вчителі більше розповідають вам про кохання, ніж про науку.Дивіться також
Гордій Брасюк — В потоках
Гордій Брасюк — Скривлений посміх
Гордій Брасюк — Сни і дійсність
Біографія Гордія Брасюка
— Зовсім ні, зовсім ні!
— Я гадаю, краще називати речі їх іменами, ніж маскуватись різними патетичними фразами, — озвалася глухим голосом Ганна.
Нік здивовано глянув у її бік.
— З якого це часу в тебе такі погляди?
— Ах, облиш! Можна за хвилину загубити всі твої ілюзії — так краще не мати їх зовсім.
— Чи не розболілись часом тобі зуби, що раптом загубила всі ілюзії?
Ганна посміхнулась.
— А ти все ж далекозорий. У мене голова розболілась. Знову мігрень.
По обіді Нік сів у качалку перечитувати газети, а Таля його розважала грою на піаніно.
Тільки за стіною вдарили перші акорди мелодії, Ганна впала лицем у подушку і, як далека буря, глухо застогнала.
Нік зрадив!
Зараз Ганна боляче відчувала кожний штамп його поцілунку, кожну влесливу фразу. Силкувалась відшукати той початок, але тепер здавалося, що Нік завжди був однаково фальшивий. Він давно вже кохає ту, далеку, може, безліч їх кохав, а вона була так непростимо наївна й довірлива.
Хотілося стати перед ним і плюнути в лице: "Мерзотник!" Але ж там Таля, Таля, що безжурно бавиться, що любить свого тата, як любила його й вона.
Навіки втратила свого кумира, свого Ніка, з крицевою волею, металево-ясною душею. Розпука зчавила груди Ганні. Але бризнули з очей сльози, і серце поволі почало звільнятись від тиску.
Власне, чим Нік міг бути кращий від інших? Він — людина. Цього завжди слід було сподіватись. Вона сама винна. А втім… хто знає, як іще поставиться до цієї жінки Нік. Мало є повій на світі, яким захочеться телеграфувати. Можливо, це дрібниця, на яку Нік сам не зверне увагу. Краще було цього не знати, вона не повинна цього знати, повинна забути.
Нік сидів у качалці, імпозантний, з твердим лицем мусянжового[11] сплаву. Він стежив за Талиними руками очима вдоволеного батька.
Таля грала "Полювання на лева"[12]. О, вона любила цю річ, як і взагалі любила сильні моменти. "Я впіймаю колись лева", — нахвалялась вона з властивою їй одвертістю. В ній грала батьківська здорова кров.
Ганна наблизилась і поривчасто поцілувала Талю.
— Тобі голова вже не болить, Ганю?
— Так, Ніку, трохи перестала. — І знову слово "Нік" вона сприймала ясним, як нікель.
Вранці Ганна увійшла до контори.
Там було чисто й порожньо. На столі реєстратора лежало кілька пакетів. Ганна поклала під пакети заклеєну телеграму й тихо вийшла.
Дорогою стріла кур'єра.
— Ви не бачили тут Коваля? Я його шукаю. — Це був другий кур'єр.
— А він же сьогодні відпускний.
— Ах он воно що!
Нік іще тільки вмивався. Ганна старанно заходилася коло сніданку. Яєчня з шинкою — улюблений Ніків сніданок, і Ганна по дорозі купила шинки.
Нік був вдячний і на прощання поцілував Ганну в губи, дихнувши запахом нікотину.
Коли Нік вийшов, Ганна була певна, що їй не слід думати про телеграму. Всю увагу звернула на обід. Вона обставить обід так, як було в день народження Талочки: білі нарциси в квітниках, бузок і рожеві півонії в китайській вазі. "Білий нарцис — це символ нашої Талочки", — казав тоді Нік із блиском у очах, — воно хороше, як білий цвіт". Він тоді побожно цілував Ганну: ти — мати. Хіба ж можна не любити Ніка, такого чулого й шляхетного? В йому здорова кров, здорова праця, залізні м'язи. Нік метал. Крицева воля, срібний полиск душі.
Ганна докоряла зараз собі навіть за ті давні хвилини, коли нехтувала ним.
Вперше побачила його в інженерному клубі на вечірці. Він самовпевнено виступав, із виразом зневаги до навколишнього світу.
— Хто він, цей Наполеон?
— Ха-ха! — розсміявся її компаньйон. — Наполеон? Хам! Так, так, запевняю вас. Вискочка з мужиків.
Нахаба! Він ще сміє кирпу гнути? Вона його провчить.
Студент Загорський підійшов до Бачинського.
— Вас дама запрошує на вальс.
— Дякую! Я не танцюю.
— Ах, перепрошую! Я не знав, що ви з Чухонії.
— Забирайтесь к бісу! — проричав Бачинський.
Загорський став у позу, але Бачинський пройшов повз нього з таким виразом, немовби на місці супротивника була лише тінь.
Таке поводження Бачинського обурило Ганну. — Мерзота! Він смів так зневажливо поставитись до її запрошення? До неї, перед якою запобігає добрий десяток вертких джентльменів? Бачинський — віхоть.
І вдруге, коли зустрілись на іменинах, Ганна сама підійшла.
— Сподіваюсь, що ви вже навчились танцювати?
— На жаль, не мав коли, — відповів просто Бачинський і глянув на Ганну прозорим поглядом чорних очей.
Ганна раптом втратила свій саркастичний тон. Того вечора вона не танцювала. Вона вибачила Бачинському образу, вибачила йому мужиче походження. Він прекрасний оповідач. Він уміє тепло зазирати в душу.
Пізніше Ганна дізналася, чому Бачинський так погордливо ставився до товариства. Він здобув перевагу над ним невтомною працею і сильною волею. Він чабан із херсонських степів. Змалку стояв на могилі й стримів зором до моря, до заморських країв. І він їх побачив. Спочатку прислужник буфетника на торговельному судні, потім посудомийник у американському ресторані, студент і врешті — інженер.
Він бачив світи, бачив розкіш і злидні, бачив пиху й блюзнірство і майже не зустрічав людяності. Його знову потягло до степів, де прості звичаї й щирі слова. Але в степах Бачинський уже був екзотичною рослиною, а заводський "бомонд" поставився до нього упереджено. Бачинський був самітний серед цього ставу земноводних скрекотух. Кожна з них намагалась обдати його холодною слизиною, кожна з них із цікавістю мавпи намагалась заглянути за завісу його самітності. Але тільки Ганні відкрив він її.
О, яка горда була Ганна з того, горда Ніком! У його самітності був великий світ майбутнього. Його лабораторія була повна моделей машин, повна проектів. Він вірить, що гігантський кран піднесе чоловіка над його багном, дасть у руки міць і гордість. Машина переродить землю, машина очистить повітря, очистить людину, поширить обрії до найвищих здобутків, до найвищої моралі.
Біля Ніка Ганна вперше усвідомила своє існування пустоцвіта на баговинні.
Досі вона знічев’я вчилася співу в консерваторії.
Вона потяглась до Ніка, як до живодайного сонця. Він дав їй зміст. Вона увірувала в Ніка, вона слугувала йому, як кумирові.
О, Нік не такий, як усі!
На обід Ганна декорувала стіл квітами, в кришталеву вазу наклала фруктів.
Таля, як звичайно, прибігла зі школи вихором і здивувалась:
— Хіба у нас сьогодні чиїсь іменини?
Ганна посміхнулась.
— А хіба серед будня не можна зробити свята?
— Мені здається, що свято тільки тоді, коли його сподіваєшся.
— Бувають і несподівані свята. От побачиш, який буде батько втішений. Такий був стіл тоді, як святкували твоє народження. Ти ще не знаєш, як батько тебе любить!
— Я, може, вдесятеро більше його люблю. Мені здається, що ні в кого нема такого батька.
— Люби його, Талочко! Такий батько тільки в тебе.
Своїм сюрпризом Ганна захопила й Талю. Вони обидві любовно почали клопотатись біля стола, уявляли, як Нік буде зворушений несподіванкою, робили різні припущення.
Нік увійшов дуже занепокоєний. На велике розчарування обох жінок, він зовсім не помітив урочистої обстави.
— У тебе якась неприємність? — занепокоїлась у свою чергу Ганна.
— Прямо життя нема з такими директорами. Сьогодні до зубів гризся з Карповим… Ніби я тільки один у нього помічник. Знову їхати у відрядження. Чорт!..
Ганна скочила, як ужалена.
— До Харкова?
— Ну, звичайно, — обурено промовив Нік і зосередив свій погляд десь у просторі, з таким виразом, неначе він бачив перед собою напасника.
Ганна, вражена несподіваним відкриттям, дивилася закляклим поглядом у порожню білу тарілку. Кожного місяця відбувалися такі відрядження, але тепер вони випливали перед Ганною в новому світлі. |
Брасюк Гордій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=156 | Скривлений посміх | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17021 | Гордій Брасюк | Скривлений посміх | 1
Дмитро, спакувавши в’язку гілля, глибоко зідхнув:
"Коли б хоч смерть…" – але в ту ж мить, пригадавши за асоціяцією героя з байки, посміхнувся.
Власне, Дмитро ніколи не бажав смерти. Він свідомий був того, що життям користуються тільки раз, і тому не хотів легковажити ним. Це були лише штамповані слова, що їх люди вживають у скрутному стані.
Дмитро глянув навкруги філософським оком. В напівзрубаному лісі – трухляві пні, а поруч випинають зелені памолодки.
"Добре б і собі тягти соки, встромивши ноги в землю", – жартома позаздрив Дмитро. Він ще раз кинув до памолодків любовний погляд і, напружившись, що аж жили виступили йому на скронях, підняв в’язку й поволі почовгав між старих стовбурів дерев.
Тут, у рослинному царстві, Дмитро сам видавався якоюсь рухливою рослиною. З-під засмальцьованого військового кашкета вибивалася гіллякуватими пасмами чуприна, що мішалася з диким волоссям на лиці. Це волосся густо вкривало краї випнутих щелеп і видавалось таким молодим і безладним, як ті пагінці навкруги, очи Дмитра під тягарем в’язки запливали потом, але все ж у них відбивалась думка, а моментами вони засвічувались блиском гумору. Дмитро в порваній полотняній сорочці не міняв своєї вдачі веселуна, що репутацію його придбав ще в гімназії.
Мабуть ніхто з гімназійних товаришів не впізнав би тепер колишнього "Дагона". Та й хто міг би сказати, дивлячись на його зовні, що ця людина була колись у гімназії?
– Ой, ця земля мені, – часом розважливо казав Дмитро своїй дружині Марті, – набиваєш її щодня і в вуха, і в ніс, а сіяти однаково ніде. Отак колись ще наберу повний рот, розсмакую, розсмакую, щоб не кортіло, та як сплюну!.. Піду світ за очи…
Звичайно, Марта мала рацію, коли відповідала йому приповідкою: "Підеш ти… носом".
Дмитро, відпочивши на роздоріжжі, замилувався на колосисту вусату пшеницю: "Прямо тобі фонтаном б’є з землі! Бачив Патруня, як угноїв…"
Коли б Дмитрові конячка та корова – він угноїв би так, що й цятки не було б вільної. Йому підтакували набряклі колоски.
Навколо мертві шляхи, зеленкувата повідь полів, а над усім – щедра долоня розсипає дзвоном пісень щиро-гаряче золото. Не хочеться рухатись. Забути злидні й турботи, полинути в країну багатства й краси.
Раптом Дмитра розбудили гупаві кроки по сухій стежці. Від села, як червоний мак над житом, наближався кашкет міліціонера.
Дмитро підвівся, гукаючи назустріч:
– Якраз отут ще бракує охоронця порядку зі свистком! Чуєш, як перепелиці розходилися?
– Порядкуй уже сам! Це ж твій тут район, – гукнув у відповідь міліціонер, а підійшовши, він подав привітно руку: – Ти-но не дуже так з народньої міліції, а то зараз повернеш зі міною за порубку ліса.Дивіться також
Гордій Брасюк — В потоках
Гордій Брасюк — Донна Анна
Гордій Брасюк — Сни і дійсність
Біографія Гордія Брасюка
– Вибач – поломку, – виправдувався Дмитро. – Хай-но справлю воза й коняку – тоді займусь порубкою.
– А це буде, мабуть, тоді, як у мене клуня – після другого пришествія… Давай закуримо з того всього.
Обидва присіли на стежці біля в’язки сухого гілля, що дуже добре гармоніювала з виглядом їх зморшкуватих облич.
Пускаючи дим, Корній разом з тим оповивав ним свої скарги:
– Ані тобі хлівця путнього, ані хвоста худоби, а діти лізуть, як черва після дощу. Як не кажи, а нашим сільським жінкам ще багато треба вчитись, як запобігати злидням. Не заглядаєш же додому по тижню й по два. Що там, здається, тієї втіхи? Так ні ж, клята природа й крихти тобі не попустить набір.
Корній весь був під вражінням вигляду своєї жінки, що ходила вагітна. Він хотів знайти співчуття у Дмитра, але той, видимо зрадівши, що не самотній у своїх злиднях, глузував з кожної Корнієвої прикрості, радив найкумедніші запобіжники: з ременю, мотузки… І сам реготався з власних дотепів.
Кінець кінцем, Корнієві нічого не залишалося, як перейти на жартівливий тон і теж поглузувати зі свого розмовника. Обидва реготались, зло кпили одне з одного і з самих себе, затаївши смуток на дні душі. А звідти виповзали докорами марні сподівання.
Дмитро й Корній – це друзі дитинства і навіть молочні брати. Їх матері були сусідками, і бувало часто, коли Мотря йшла до міста, то лишала на Марину годувати свого Дмитра, а натомість, коли хворіла Марина, Мотря годувала її Корнія. Святкуючи, обидві матері сходились, пускали на землю своїх пестунів, плекали для них найрожевіше майбутнє. Обидва хлопці повзали поруч, зчеплювалися руками, пізніше спиналися на ноги, щоб дістати один одного за чуба, але в цьому герці міцніла їхня дружба.
У Дмитра й Корнія ціла нивка спогадів від кожної пори року, коли помирившись, вони та ще їх одноліток Іван Затула, паласували огірки, полювали на тічки собак, ловили снігурів, палили бадилля…
Це була найщасливіша доба дитинства, доба безоглядних дикунів-мисливців. Пізніше – скотарський період і період залучення до культурного життя – школа. До обох цих явищ хлопці ставились, як до неминучої кари, що її вони мусять покутувати за те, що колись дарма їли хліб та пили материнське молоко. Обов’язки, що їх з кожним роком набиралось все більше, отруювали хлопцям існування, виснажували їх грайливу дитячу вдачу й нахиляли до практичного розумування.
Так, закінчивши сільську школу, обидва товариші дійшли висновку: щоб досягти добробуту – треба бути вченими. Обидва намагались "вибитись в люди", але пощастило тільки Дмитрові. Він, завдяки тому, що батько його щороку возив картоплю директорові, вступив до гімназії, а Корній, що втратив батька, мусів залишатися вдома відповідальним господарем.
Дмитро добре почував, що серед гімназійного товариства він ґава в павиному пір’ї, дарма що йому прищепили ім’я бога-хлібороба Дагона. Але й Дмитро на всякі приклади був спритний і взагалі мав репутацію "крамольника": гімназійний каптанець горло тисне, казав він.
Зате підчас літніх вакацій Дмитро розхристувався й разом з Корнієм намагався надолужити перерване безтурботне дитинство. Коли почалась війна і більшу частину хлопців на селі мобілізували, Дмитро з Корнієм стали першими парубками на селі. Тоді Дмитро ретельно одвідував досвітки й пропагував ідеї народництва.
На початок революції в селі Тишках був уже гурток активістів, що прийняв революцію, як романтичний епізод, і просвітянська сцена стала ареною вияву цих романтичних настроїв. Але незабаром Дмитро пересвідчився, що замало бути актором, щоб зберегти здобутки революції. В цьому гетьманські карні загони переконали багатьох скептиків. Щоб уникнути їх перекональних аргументів, тишківські активісти – Дмитро, Корній та Іван Затула рушили з села.
Це був шлях, затуманений безвістю. Всі три напружували мізки: куди йти, якої тактики дотримуватись?.. Дійшовши до роздоріжжя, де оце зараз сидять, всі троє пересварились. Корній рушив під ліс, де його коханка Параска жала жито, Дмитро пішов на роботу до свого багатого дядька, що жив за тридцять верстов, а Іван, що не мав ані коханої, ані родичів поблизу, попростував шляхом у безвість. За ним вітер швидко замів сліди на піску, і простори поглинули його, як води моря.
Корній оселився в лісі. Давно вже не знав він такого гулящого життя, як тоді. Навколо лісу – жнива, спека, а Корній лежить цілими днями в кущах над струмком, слухає пісень пташок, вирішує "проблеми". Ось з води піднесла голову жаба й застигла на сонці скляним поглядом.
"Про що вона думає?" – замислюється Корній, і питання набирає для нього такої "проблемної" глибини, що в нього він заглиблюється на цілий день, аж поки не звечоріє. Тоді Корній виходить на узлісся, де його чекає Параска з серпами. Оповитий вечірньою імлою ліс навертав Коржеві почуття до життя пралісу. Корній ставав безвідповідальним дикуном зо всіма його бажаннями. Вже пізно вночі повертався він вглиб лісу з виразом задоволеного самця, ладного все ламати на своєму шляху. Та незабаром Параска почала нагадувати Корнієві, що він походить з цивілізованого суспільства і що в тому суспільстві його і її репутація змінюється в міру того, як змінюється її дівочий стан. Вона чесна дівка, і якщо Корній не думає її брати, вона не буде більше з ним зустрічатись і носити йому їсти. Корній присягався всіма зворотами свого язика, що любить Параску, як самого себе, й що він не хоче залишитись без їжі.
Легалізувавшись, Корній дійсно додержав свого слова і в подяку Парасці за послугу привів її з музиками до своєї хати, де її зустріла Корнієва мати, два менші брати і три сестрі. До цього гурту Параска скоро вкинула і своє немовля, а за рік – друге. Хата перетворилась у содом. Кінець кінцем, Корній побив матір і жінку, перебудував на виселку з комори хату й почав жити незалежним господарем.
Вийде на двір – серце тішиться! Його власна хата, його кури, його жито. Ще б хлівця та клуню, та коня, та корову… Щороку Корній продавав жито, щовесни сидів без хліба, а клуні й досі нема. Цієї весни думав розживеться – став за міліціонера в районі, – коли на! Параска знову вагітна…
Корній жовчно сміється, спльовуючи гіркий пригар махряку.
Дмитрові стає прикро, але він не може признатись товаришеві, що теж у дурнях залишився. Дмитро регочеться. Що зробив, те зробив!
Опинившись у свого дядька, Дмитро кілька днів погостював, а далі став за звичайного робітника. Його роля нічим не відрізнялася від ролі дядькової наймички Марти. Він разом з нею жав, в’язав, возив снопи, а вночі разом спали в клуні. Дмитро не нарікав ані на гетьманський переворот, ані на службу в дядька. Медовий місяць буває приємний у всяких обставинах. Та й яких – привабливіших обставин міг бажати Дмитро? Пахуче сіно, що його місяць обсипав крізь щілини сріблястими світляками, і тоді вся постеля видавалася з коштовного шовку. Коли промінь місяця спадав на обличчя Марти – воно було таке казково прекрасне, яке могло воно бути тільки в давньої німфи Ехо. Він шепотів: "Люблю, люблю", – тим часом, як Марта, пригортаючи, казала: "Ти ж будеш колись багатий… Ти не забудеш мене?" І Дмитро раював до того часу, поки дядина не запропонувала Марті вийти з двору за сороміцьку поведінку. Дмитро запротестував. Тоді дядько показав рукою вслід за Мартою.
Ситуація вимагала спритності й завзяття. Дмитро виховувався на гуманістах і тому не міг залишити Марту напризволяще. Він подався до міста й за допомогою батьків своїх гімназійних товаришів влаштувався за писаря в одному з гетьманських полків. |
Брасюк Гордій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=156 | Сни і дійсність | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17022 | Гордій Брасюк | Сни і дійсність | СНИ І ДІЙСНІСТЬ
Було звичайно. Містечко. Лікарня. Я й зі мною тиф. Кулемети набридли буденщиною. Більш цікавило, чи скоро розбере мене. Розбирало, мабуть, одночасно з фронтом. Зашуміло в голові, забухало в скивицях і ось: вперекидьки ходять стіни палати, стеля й підлога валиться, я ловлюсь за останню й сам готуюсь перекинуться, але мене підпирають з боків і в живіт шаблі, а де-кілька конфедерованих жовнірів танцюють навкруг, оскалюючи зуби, як на мертвецькому великодні.
І знову тьма.
Коли ж сонце стрілило мені в лице, я розплющив очі. Ах, яка досада той тиф, як ломить тіло, колиться голова. Чи ж буде досягнений добробут, як зітруть класові суперечности, а не буде знищено хвороб? Ні. Сто тисяч разів ні.
Прокляте життя, проклята стихія, хаос ...
Ей! Хто чує ? Хто дужий ? Ловіть мене в просторі, затримайте вихор...
Але в тій сфері мого перебування не були ані етикету, ні морали. Мною кидало, вихрило й я літав у просторах, як пір'їнка, атом.
Ментами я бачив вогняного лапатого дракона, ментами я просто горів у звичайному заводському горні, ментами всі дрежажі концентрувались у мені, й я задихавсь, затоплювавсь і не знав, по який бік життя вирину.
Але одного ранку мої очі вздріли чотирі білі стіні, а крізь ґратчасте вікно пролазив лагідний, ясний промінь.
Гаразд. Значить — на цьому світі. Ще зустріну весну. Дай відпочить.
Заплющив очі й тихо заснув.
Через кілька годин я вже міркував:
Життя прекрасне. Контрасти лише відтінюють його.' Прекрасна весна після зими, прекрасне одужування після хвороби. Прекрасне одужування й весна.
Підвівсь на ліжку й заглядав у сад. Мої запаморочені очі вздріли ще голі, але вже співучі дерева. І я нервами співав:
Туди, на простір, де сяє сонце, де гімн життю...
Раптом кляцнув замок у дверях і з їжею ввійшла санітарка.
І санітарка моя скорботна, лагідна — вона теж прекрасна.
— Як ваше здоров'я. ?
— Прекрасне! Бачте, я сміюсь... Сміюсь...
— Товаришко, що з вами ? Ви плачете ?!.
— А ви"й не знаєте! Поляки вас стережуть. Трох ваших зарубали, а на ваші бамаги глянули та й зачинили сюди. Тепер замикають, стережуть ...
Ось воно — життя! Від несподіванки у мене в очах замигали кола, як тіні від пропелера перед відльотом, але я не міг нікуди летіть.
*
Я був відповідальним робітником агітпропу дивізії. До мене завітав у гості польський військовий слідчий. Він говорив українською мовою.
— Як ся маєте? Поправляєтесь...
— Що ви маєте зі мною робити? Для чого зачинили в окрему кімнату ?..
— О, товариш для нас дорогий. Товариш нам розкаже де-що про свою роботу...
— Що?!Дивіться також
Гордій Брасюк — В потоках
Гордій Брасюк — Донна Анна
Гордій Брасюк — Скривлений посміх
Біографія Гордія Брасюка
— А ні, то ми зуміємо подякувати, як моїй родині ваша Чека...
— Морда! — скрикнув я.
— Пся крев! — зчервонів слідчий. — Большевікі! Комуністи ! Злодзєї ...
Я схопився з ліжка, щоб хворими руками розірвати його звірячу пащеку, але світ мені закрутивсь, і я знову впав на ліжко, а тим часом увійшов лікар, всовіщаючи:
— Не хвилюйте хворого,— йому шкодить! Замок у дверях кляцнув, і я знову лишився один. Я мусів видужувати, щоб з мукою вмерти.
Ні, крсще зараз, в цей мент... "Не хвилюйте, йому шкодить" — Ха-ха!.. Людожери! Задушив — би оцими хворими руками. Але що зроблю? Сам себе за пальця кусаю. Я безсилий. Лягти відпочить. Лягти, видужать, щоб безглуздо вмерти. І на біса родивсь ? Що завоював, що дав людству? Мишеня, яким пограється польська кішка. Ех! Чи думав ти, Андрію, що таким буде твій кінець, як ще недавно виступав на мітингах, світ перевертав?! А тепер... сам перевернешся й ні одна близька душа не знатиме й не побачить. Валю, Валю... так завоювали ми своє щастя
Тепер чави, чави, муко, серце, щоб витягнуться й більше не встать.
Але біль ущух. Я йшов до неї, був сонячний весняний день і вона сонячна, весняна мене зустріла:
— Ти змарнів. Бідний, Андрійку. Ти сумний? Глянь, як весело скрізь. Вже нема ні одного нашого ворога. Тепер наше свято... Свято, Андрійку.
— Свято, Валю!
— Любий!
І ми музично злилися.
Але раптом хтось жорстоко по голові. Я кинув очима: Жах! Чотирі стіні й заґратоване вікно. У-у, проклята дійсність! Ах, чому я не заснув навік? Але скоро знову я був у неї, знову забував небезпеку, був щасливим, та дійсність жорстоко розлучала.
Сто раз проклята дійсність, сто раз вона мене розлучала зі щастям . . Я бажав сну глибокого, безповоротного. Я вірив у сон. Справді, що таке дійсність, а що сон? Я міг поглибитися в сон навік і там моя дійсність...
І я поглибивсь.
Валю,— питав її,— ти не думаєш, що наше щастя й на цей раз сон?
— Ні, коханий, не бійся.. Наше шастя стале, безповоротне. Воно всесвіт, вся іагмонія сучасного життя. Не бійся, любий, ти просто заляканий минулим. Ти був у полоні, тебе мали розстріляти, але ти заснув глибоко, безповоротно, і твій сон,— наша дійсність, наше завоювання ...
І я ходив щасливий, безпечний, вільний ...
Життя таке гармонійне, прекрасне! Всі обличчя, які я стрівав, раділи й сяли.
Раптом загуркотіло. Несподіваний жах охопив: невже надходить та дійсність? Не може бути. Сон мій вічний... Геть, геть, дійсність... Я глиблюсь, але виразно чую голос дійсносте:
— Вставайте, їжте, поки гаряче.
Я плющив очі, хапайсь за останній відблиск сну, але дійсність владно мене покликала Остання риска промайнула й ось: Санітарка з паруючими мисками.
— їжте, поки гаряче. Це тільки для вас курка... Казали, вам треба скоро поправляться...
— "Скоро поправляться"... Я так невдало посміхнувсь, що санітарка потемніла на лиці.
— А може вам нічого й не буде. Вони ж так пильнують вас. Вн., мабуть, теж з панів?
— Занесіть, товаришко, це панам, а я нічого не хочу. Товаришка враз бризнула сльозами, й мов ображена, вибігла з
кімнати.
Ах, життя мало бути таким прекрасним, а я його не побачу. Мій сон буде тьма. Валю, Валю, жити! Бачити рух...
Я відчув таку жагу життя, що зірвавсь і здатний був бігти напролом. Доречи й двері були відчинені, але я знав, що біля виходу вартовий, — а ноги в мене дрижали й в очах туманіло.
Я впав безсило й безпорадно на ліжко й від часу дитячих років вперше розридавсь.
То-ж кожна хвилина, кожна мить наближала мені смерть. От я порахував: раз-два... і вже коротша нитка життя.
Ах жити, жити. За всяку ціну !
Від цього бажання я стогнав, скручувавсь, мов уж.
До мене покликали лікаря.
— Ви вже цілком здоровий, — сказав він,— вам треба тепер тільки добре їсти, щоб окрепнути, і ми вас скоро випишемо
— Але ж, докторе! Подумайте. Куди ви мене виписуєте, в рос-ход? Ради бога, перечасуйте з цим. Скажіть, що в мене температура, що якісь ускладнення ..
Я цілком сподівавсь на таку допомогу доктора. Перші дні, коли мене ще не розібрало, ми навіть сприятелювались з ним. Він сам колись був с. — д., де який час сидів у тюрьмі. Ми з ним вели щирі розмови. Тоді були більшовики, і він співчував більшовикам. Але на цей раз він лукаво оскалив зуби:
— На що вам "часувать"? Більшовики все одно не вернуться... У мене покроїлось серце, але я стис зуби й спокійно сказав:
— Не потрібні мені більшовики. У мене є за Дніпром старенька мати. Я хтів би пождать, поки поляки туди підуть, щоб побачитися з нею... Десять років не бачив...
Тоді доктор подобрішав:
— Як що можу я надіятись на компенсацію з вашого боку. Я міцніше стис зуби й відповів:
— У бекеші в мене є зашитий портсигар з золотими монограмами. Принесіть мені тільки бекешу—-я вам його віддам.
Тоді ми розстались друзями.
Цілу ніч я думав про міщанство життя.
У мене за стіною немилосердно стогнав хворий. Я думав: чи ж варто родитись, щоб отак мучитись?' На ранок стогін стих.
Прийшла санітарка й повідомила, що за стіною помер чоловік з села. Він уже був видужав від тифу та жінка потай принесла свяченої ковбаси, він наївсь і помер.
Я подумав: не все одно, чи від свяченої ковбаси чи від кулі?!— Закутався з головою й спокійно заснув.
Віддаючи лікареві портсигара, собі я залишив потай маленького бравнінга з пятьма кулями.
Після цього я з'їдав все, що мені подавали.
Потім я попрохав санітарку, щоб підмостила мені боки будь-якими штанами і вона це зробила без ніякої компенсації.
Тоді вирішив, що на початок вистачить мені й цієї одежини.
Дні були гожі, сонячні. На деревах розпукувались бруньки. Я підходив до подвійного вікна й відклеював потроху папір, що ним було затуцковано на зиму. Грати мали витляд залізних штахетів, що впиралися списами до верху, але не були приковані. Я раз-по-раз міряв їх очима зверху до поперечки.
Теоретично всі обрахунки були зроблені.
І от, після вечері, я попробував свої м'язи, зробив кілька вправ і вирішив, що настав час.
Ніч була темна, зоряна. В кімнаті я теж загасив каганця й потай підійшов.
Тріснувши, зашипіло вікно лишками паперу. Я просадив руку до над-вірнього,—воно теж гукнуло зрадливо в пітьму, але покірливо роздалось.
Свіже повітря так дихнуло, що я від несподіванки поточивсь назад і сів на ліжко, щоб віддихатись.
— Воля! Воля! — манило на двір. Десь гавкали собаки. Хтось затяг пісню.
Не гаючи часу, я став на вікно у весь зріст і вчепивсь руками за прута. Але проклятий вперто стояв на варті, як вірний салдат.
Тоді я вперсь ногами в грати, сціпив зуби й нарешті він поволі став згинатись, але в мене вже в очах зайнялись ілюмінаційно вогні, хвилясто замигали тіні, і я в мент брязнув головою об шкло.
Все заходило ходором, не почував під собою підпори, здавалось, летів у безодню, але в той же час був свідомий того, що скандально впав. Ще блимала надія — може так безкарно й пройде: мені — ж тільки ще одного прута зігнути.
Коли — ж лупнув очима ■— на мене крізь вікно світив жовнір. Чомусь думав, що то сон, втеча моя напереді. Не вірилось, що реальні люде мене вкладають на постіль, не вірилось, що реальна рушниця стала сторожко біля мене. Було байдужісінько. Тим більш, що надійшла Валя.
Якось трапилось, що ми опинилися вдвох за ґратами. Один прут був зігнутий,— це я виразно бачив, — тоді ми спільно взялись і вмент зігнувсь другий.
Я швидко був на дворі. Коли — ж підійшла Валя, пруття враз піднялось. Вона силкувалась зігнути, я допомагав, але було незручно й вона стратила надію.
— Тікай, любий, бо загинем удвох.
— Люба! Як гинуть, то разом, я без тебе не можу. Де — ж найду своє щастя?
— Колись буде в соціялізмі, а тепер у боротьбі. Поспішай. Твоє життя ще потрібне для людства.
Але в той же мент з-за рогу вискочив жовнір.
— Тікай! — кричить вона, а я вже відчув міцну руку на собі. |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | Бесіди з внучкою про хліб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=69 | Володимир Бровченко | Бесіди з внучкою про хліб | І. НЕДОЖАТА НИВА
В серпні не брали ми в руки серпи,
Бо руки тримали зброю,
Бо наші достиглі пшеничні степи
Були тоді полем бою.
Нива — по колосу ходять зайці!
Місяць над степом стоїть в караулі.
З боку одного — наші бійці,
З другого ворог —на відстані кулі.
Нібито тихо. Тривожний ландшафт [1],
Білі хати почорніли від туги.
І не змогла гречкосійна душа
Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат —
Степові сват —
В ніч із траншеї яруги.
Поповзом ниву розтерзану жав,
Праці віддавши і душу і тіло,
Місяця серп йому помагав,
Поки на сході задніло...
Бачить пришелець [2], щось тут не те,
І не збагнути йому, що за диво:
Звечора поле було золоте,
Нині ж простерлася вижата нива.
Бачить снопи, як бійці, на стерні,
Все те пече його, злостить і муля.
Він ще не знав, що в цій стороні
Кожна зернинка — фашистові куля.
Бою розкручувалась круговерть,
Мов розтревожений улій.
Полем ходила солдатова смерть,
Так недалеко, на відстані кулі.
Стало на світі більше вдовиць...
Хлібові трудно служивши і чесно,
Воїн лежав між снопів горілиць,
Стягнутий поясом, як перевеслом.
...Хвилі пшеничні біжать вдалину
На тому ж таки, на вічнім лану.
Внучка мені, як маленька царівна:
— Що це ти, діду, усе про війну,
А про казкове коли, про чарівне?
І, примруживши очко,
Намагається глянуть на сонце
крізь бублика рум'яного...
— Постривай, дочко.
Спершу могилку солдатську доглянемо.
II. НЕТИПОВИЙ ВИПАДОК НА МАЙДАНІ
Де сніг устелив рівність асфальту —
"Футбол" світового масштабу:
Хлопчики пороздягали пальта,
Підгилюють хліб.
Шайбу!
От футболістики, от молодці!
Ось-ось заженуть його в ворота.
Не сіячі поки що вони, не женці.
Очі горять — пара з рота.
Поряд чимало народу снує,
Кожен спішить, до "матчу" байдужий.
Підгилюють хліб, як серце моє,
Хлопчики спритні і дужі.
Булка — п'ятак, майже — за так!
— Пас! — вимагає червонощокий хлоп'як.
Шайбу! Шайбу!
...Аж тут принесло на майдан бабу.
Підкотився хліб старій до ніг,
Шукаючи захисту, ліг.
Нагнулась, взяла його в руки,
А до хлоп'ят навіть не забалакала.
Обтерла булку від снігу й грязюки
І — заплакала. |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | В зеніт криваво плив двадцятий вік... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26892 | Володимир Бровченко | В зеніт криваво плив двадцятий вік... | В зеніт криваво плив двадцятий вік.
Мене згубила на базарі мати.
Тоді когось ловили. Хтось утік.
Ловці доконче мали упіймати.
Заходила облава від ріки,
Стріляли й не по-нашому кричали
Нещадні іноземні вояки
І найманці – домашні яничари.
Тоді я ще допетрати не вмів,
Що серед нас, забитих і сумирних,
Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів —
Одвічно ловлять тільки непокірних.
Тікали. І вівчарок гавкіт злий,
Здавалося, котився лиш за мною,
Коли я, переляканий, малий,
В церковицю забивсь разом з юрмою.
Тікали в храм, в убогий той чертог,
Святим прикритись прагли омофором.
З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог
Пронизував усіх палючим зором.
В зеніт криваво плив двадцятий вік...
Мені й тепер, мов короговки, мають
Слова, що таємничо Хтось прорік:
– Не бійсь, дитино, правди не спіймають. |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | Два хлопчики | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=70 | Володимир Бровченко | Два хлопчики | Два хлопчики в зелену пору року
До лісу вийшли,— вікових дібров.
Один із них прискалив миттю око
Й прикинув діловито: "Скільки дров?"
А навкруги і щебетало, й квітло,
Як сто віків тому, так і тепер...
Не стримавсь другий хлопчик:
"Скільки світла!"
Промовив і, схвильований, завмер.
Два хлопчики... І ліс так пильно в вічі
Дививсь сусідам димокурних труб.
Він ще не знав, хто буде тут лісничим:
Чи садівник життя, чи дроворуб... |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | Недожата нива | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26891 | Володимир Бровченко | Недожата нива | В серпні не брали ми в руки серпи,
Бо руки тримали зброю,
Бо наші достиглі пшеничні степи
Були тоді полем бою.
Нива – по колосу ходять зайці!
Місяць над степом стоїть в караулі.
З боку одного – наші бійці,
З другого ворог – на відстані кулі.
Нібито тихо. Тривожний ландшафт.
Білі хати почорніли від туги.
І не змогла гречкосійна душа
Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат –
Степові сват –
В ніч із траншеї-яруги.
Поповзом ниву розтерзану жав,
Праці віддавши душу і тіло,
Місяця серп йому помагав,
Поки на сході задніло.
Бачить пришелець, щось тут не те,
І не збагнути йому, що за диво:
Звечора поле було золоте,
Нині ж простерлася вижата нива.
Бачить снопи, як бійці, на стерні,
Все те пече його, злостить і муля.
Він ще не знає, що в цій стороні
Кожна зернинка – фашистові куля.
Бою розкручувалась круговерть,
Мов розтривожений улій.
Полем ходила солдатова смерть,
Так недалеко, на відстані кулі.
Стало на світі більше вдовиць.
Хлібові трудно служивши і чесно,
Воїн лежав між снопів горілиць,
Стягнутий ременем, як перевеслом.
І пропливли над солдатом віки.
Діти... колгоспи його й комнезами.
Ті, що стояли покіль, колоски
Чорними впали на нього сльозами.
...Хвилі пшеничні біжать вдалину
На тому ж таки на вічнім лану.
Внучка мені, як маленька царівна:
– Що це ти, діду, усе про війну,
А про казкове коли, про чарівне?
І, примруживши очко,
Намагається глянуть на сонце
Крізь бублика рум'яного.
– Постривай, дочко.
Спершу могилку солдатську доглянемо. |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | Першоздоровкання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5561 | Володимир Бровченко | Першоздоровкання | Жив у нас на селі коло яру
Незвичайний Роман — чарівник.
Хоч насправді, які вже там чари.
Гречкосійний собі чоловік
Мав якусь таємничу планиду —
Хто б про нього і що не казав, —
Завжди першим промовить "добридень"
Ще й рукою торкне картуза.
Щось він знав, той химерний кутчанин.
Загадаєш: от першим скажу.
Та не вийде. Романові чари
Вміють думку читати чужу.
Говорили дорослі і діти,
Так здавалось, малому, й мені,
Що кутком він ходив нарочито,
Чи вело його діло, чи ні.
Хай старе возсідає на ґанку,
Хай мале дріботить в шпориші,
Поздоровкався дядько Романко —
І світлішає в них на душі.
В школі прикрість яка чи омана,
Чи домашні тобі допечуть,
Я виходив назустріч Роману,
Щоб "добридень" від нього почуть.
Вже немовби й печалі немає,
І міняється світ на очах…
В півстоліття мені пролягає
Той Романів здоровкання шлях.
…Возвелися хороми-котеджі,
А не сліпавки із саману,
Що розпались самі чи пожежі
їх стлумили в минулу війну.
В шумовинні доби і прогресу,
Там, де знав кожен двір і сім’ю,
Я тепер призабуті адреси
По криницях старих пізнаю.
Молоде покоління — на подив.
Щось Романа не бачив… Нема.
Я по вулиці нашій проходив
Та й здоровкався з усіма. |
Бровченко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=34 | Чарівник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5562 | Володимир Бровченко | Чарівник | В рожево-білії папахи
Вбира весна розлогий сад:
Здаля, немов незнані птахи,
На білих ніжках стали вряд
Пармен, антонівки, ранети…
Природо мила, чарівна!
Зберись отут усі поети —
Не оспівать їм сад сповна.
Тут головний один хазяїн —
Степан Петрович, садівник,
Спитай дітей, і кожен знає,
Що садівник той — чарівник.
Він розмовляє з деревами
(Тому ростуть, тому й цвітуть)
І завжди знає, де ровами
За найсолодшими плодами
Хлопчиська, крадучись, бредуть.
Не гримає… Та гнівним знаком
Суворість ляже на лице,
Коли якийсь-то розбишака
Мале зламає деревце.
Про урожай розмова всюди,
Як з яблунь гупають плоди…
Із степу в сад заходять люди,
Мовляв… напитися води.
Усі вітаються уклінно,
Бажають щедрих довгих літ.
Степан Петрович неодмінно —
Гостинець дітям і привіт…
Сьогодні бачили хлоп’ята,
Коли туман ранковий зник:
Вже між дерев ходив вусатий
Степан Петрович, чарівник. |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Бджілка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17635 | Юрій Будяк | Бджілка | Бджілко моя, бджілко,
Тихенька гуділко,
Сідаєш на квіти,
Що садили діти.
Принеси ж медочку
І нам по шматочку,
Принеси до хати.
І для жовтеняти. |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Гулянка з зайчиком | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17642 | Юрій Будяк | Гулянка з зайчиком | Зайчик, зай,
Вилізай
Із нори
Догори,
На лужок
У сніжок
Погулять,
Поплигать.
Холода — Не біда:
Кругом сніг
Коло ніг —
Як вода.
Не стогни,
Натягни
Аж до вух
Свій кожух,
Ух!
З усіх ніг
Плиг у сніг.
Та у нім,
У пухкім,
Аж до вух,—
Гей, ух!
Біжім, зай.
Доганяй.
Утечем —
Розпечем
Той мороз
Аж до сльоз. |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Лошачок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17639 | Юрій Будяк | Лошачок | І-гі, гі-гі! — лошачок —
біжить коник: коп-чок-чок!
Держить хвостик на бочок,
а головку догори,
зазирає у двори,
чи не видно лошаків,—
бо погратися схотів.
Біжить собі — не пита,
на всі боки погляда,
копитками-
молотками
підкида,
викида: тук-тук, тук-тук, тра-та-та,
тра-та-та!
Дрібнесенько тупотить,
скака,
брика — аж курить!
А собака: "Гав-гав-гав!"
Та коника як догнав —
за хвостика ухопив,
добре, добре накрутив.
Ото, коСю, не літай,
малих дітей не лякай!
З переляку лошачок —
скік-гоп на тинок,
а з тинка як увірвавсь
та й до мами заховавсь.
Коло мами: "Гив, гив
мене цуцик бив, бив!" |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Молох | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12962 | Юрій Будяк | Молох | МОЛОХ
*1
Здоровий, чорний, кудлатий, з довгими міцними кістлявими руками, сам кістлявий, як кістяк, прийшов він небажаний, некликаний. Ішов він повагом, часто зупиняючись, як старий підтоптаний дід, і куди не приходив — залишав за собою жах, муки й смерть.
Жах, муки й смерть!
І на лиці його, зарослім, і сухім, і плисковатім, не було ні гніву, ні жалості, ні радості, ні горя.
Ревла й падала худоба, вили й дохли собаки, стогнали, плакали і тужили люди — старі й середні, молоді й малі, жінки й чоловіки.
І мерли...
Одчиняли церкви, виносили ікони, хрести, корогви, палили безліч ладану і смирни, падали навколішки і молили палко Небо.
І мерли...
І зривались прокляття, й скреготіли зубами оскаженілі люди, а Небо мовчало; стогнала Земля, і замовкало навіки багато людей.
А він ішов: німий і кістлявий, далеко захоплював своїми руйновничими руками, і на його зарослім і сухім лиці не було ні гніву, ні жалості, ні радості, ні горя.
Скрізь маячили похилені, розкриті до кроков і лат хати. З обваленими стінами нагадували кістяки якихсь великих істот, а в них чувся стогін... довгий, і рівний, і тяжкий, якому нема ні запомоги, ні краю, ні впину.
Здавалось, якийсь здоровий і лютий хижак притьмом наскочив на них, обшматував одразу все м'ясо... і обшматував так швидко, що не встигли замерти серця, і вони ще бились у клітках ребер, і через те чувся їх нелюдський протяжний стогін.
І було схоже на кладовище, на якому ховали ще живих людей.
У тих кістяках, як в агонії, один через одного і поміж сухими ребрами, лазили, як черви, люди.
Лазили то прудко, то повагом — шукали їжі. Другі лежали нерухомо. А їжі не було.
Хтось надзвичайно хижий і міцний зненацька підкравсь і обідрав м'ясо, і вони, згинаючись і розгинаючись, повзали й повзали взад і вперед, вгору і вниз, лизали сухі ребра і шукали з'їжі.
Бо то були люди.
А він, чорний і кудлатий, з довгими здоровими кістлявими руками, сам кістлявий і неосяжний, простягав свої страшні руки все далі й далі і ненаситно жер хати, жер худобу, жер людей і все, що жило з ними. І чим більше жер, тим більше ріс: голова його заходила за хмари, і в недосяжну далечінь сягали його руки.
Все ревло, стогнало, билось в муках і благало.
Люди повзали перед ним, як черва, мішаючись з землею, підіймали до нього очі, руки, благали, ридали, рвали своє тіло і, повні невимовного жаху, падали, корчились в агоніях і вмирали.
А він, нерухомо страшний і безжальний, грізно стояв над Землею і ширивсь, і ріс, і від його розпущених, як хмари, патлів стояла темно-сіра могильна мла і захищала собою сонце.
А на лиці його, зарослім і плисковатім, не було ні гніву, ні жалю, ні радості, ні горя. І божевілля...
І, сповнений жахом, вітер вив і ревів.
З розгону, щоб перескочить — втекти далеко-далеко,— налітав він на випнуті ребра хат, заплутувавсь, вив ще дужче, ламав, виривавсь і, крутячись, як оскаженілий звір, тікав, тікав, тікав...
І тікали хмари, малі й великі, напружались втікати дерева, бучно розхитувались і поривались вперед і не могли і, повні жаху, махали, махали руками-гіллям і рвали й розкидали своє листя.
Жах, муки й смерть!
І божевілля...
А дощ, дрібний і холодний і через те колючий, як шпички, з кам'яною жорстокістю ката торохтів по голих ребрах хат і заглушав довгі і повні жаху стогни, що безупинно виривались надвір і кривавими стьожками летіли до неба. О-о! О-о! О-о!
А Небо мовчало, як і перш.
1906 року. Вересень. У Києві |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Мушка-політушка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17640 | Юрій Будяк | Мушка-політушка | Мушка, мушка-
політушка,
в ложку сіла —
юшку з'їла,
їстку крала —
в миску впала
та й пропала —
діткам
їстку
зіпсувала,
Гони, гони
мушку,
щоб не впала
в юшку
та не пила страви,
не зробила вави.
Гай-гай-гай,
переймай,
лиху муху-
політуху
виганяй,
гай-гай,
гай-гай! |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Наше ластів'ятко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17636 | Юрій Будяк | Наше ластів'ятко | Ластів'ятко: "Цвір, цвір!"
Залетіло в двір, в двір.
А з двору — до хати,
почало прохати:
— Пустіть мене сісти,
дайте попоїсти,
бо я ще маненьке,
а не маю неньки,
ледве що літаю —
мушки не піймаю!
А ми ластів'яті:
— Живи в нашій хаті,
їж собі та грійся,
нікого не бійся,— рости!
А виростуть крила,
лети, куди мило,— лети! |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Петля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17634 | Юрій Будяк | Петля | І
Він і сам не знав, як це сталося.
Почалося воно зовсім недавно; а може й давно, та він не помічав.
Правда, коли в городі трапилася перша експропріяція, перший озброєний грабунок, йому зробилося моторошно. Потім вигук: "руки вгору!" залунав так часто, що всі потроху звикли до цього, а він перестав звертати на їх увагу. У всякого своє діло і свої турботи.
Мало що трапляється на світі!
Лягав він пізно і спав, як мрець. Иноді на сон читав малинові романи і бачив казкові сни. На те він і молодий був. В'їдливі думки не знали шляху до його голови, і все було гаразд.
II
Але раз в його одноманітну життєву музику врізалася чужа і через те колюча нота.
Було це дуже просто і, як завжди, несподівано.
Він якраз дочитав останню сторінку роману "В царстві амура", одну хвилинку подумав про читане і хукнув на лямпу. Спочатку в кімнаті стояла рівна і густа, як смола, тьма, а потім із цієї гущі відразу, ніби впало, виринуло вікно і виразно забіліло всіма своїми шибками.
Нічого особливого не трапилось.
Отже, на мить його пронизав такий холодний страх, що хвилину, а може й годину він лежав, як камінь. І нічого навіть не думав, бо думки, як і він, були заморожені страхом. Згодом страх минув, лишився острах; але й той зник помалу, а він перевертався з боку на бік і не міг докопатися відкіля це взялося.
Роман? Але в йому не було й тіні страшного. Якась денна пригода? Такої не траплялося… Що-небудь почулось? Побачилось? Нічого… нічого… Що ж таке?.. Ага, вікно!.. Але… воно було звичайнісіньке.
А тоді? І тоді… Так що ж?.. Нічого.
Він уже не хотів думать, але думки настирливо лізли в голову і вже без його волі снували сюди й туди по протоптаних стежках. Як сполохані бджоли роїлися вони в стомленій голові, ніби кроти проточували вони все нові й нові нори.
І кожний раз починали з вікна…
Але об чім вікно? Об чім?..
Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.
III
З цієї ночі воно й сталося.
Удень світило сонце, були люди й служба, і пережите за ніч здавалося давнім важким сном, котрий під сонцем часто забувався зовсім. А як і траплялось иноді згадати його вдень, то згадка не викликала нічого, крім легенької усмішки.
Бувають же такі дурниці!
З вечора він теж почував себе так само, і тільки збираючись спати помічав, як у кімнату непомітно набивалося все більше й більше чогось стороннього, чужого, до болю небажаного. То був острах.
І тоді вже день з його одноманітною суєтою здавався далеким і чарівним сном.Дивіться також
Юрій Будяк — Мушка-політушка
Юрій Будяк — Чміль
Юрій Будяк — Молох
Ще 8 творів →
Біографія Юрія Будяка
І чудно було, що починалося згадкою про вікно.
Він знав, що завжди так буває, коли темної ночі загасиш лямпу: густа тьма, а потім, ніби з чорної води, з пітьми несподівано виринає вікно. І ця несподіванка часто дивує. А иноді трапляється, що воно виринає якраз там, де не було ніякого вікна. Але воно являється, звичайно, з свого постійного місця, і вся штука в тім, що просто не орієнтуєшся, лягаючи.
О, він це дуже добре знав. Навіть міг би розказати з найменшими подробицями, як це все починається і відбувається.
І все таки це ніскільки не зміняло справи.
IV
А тим часом страхи, котрі раніше влазили на якусь мить, тепер все далі простягали свої лапи, все більше гарбали ночі.
"Чорт зна, що таке! – думав він удень. – Треба взяти себе в руки!"
"Це Бог зна що! – думав він уночі і брав себе в руки. Але нічого не виходило крім того, що вже було. – Просто я хворий… і нерви… Та-ак… Та хоч би ж що серйозне".
Отже те, що вранці розвівало найменші страхи і цілий день було тільки приємним, те саме вночі всіма шибками, як води, напускало страху.
Але що ж страшного у вікні?
І іменно тим, що само по собі воно не мало і крихти страшного, – іменно тим і викликало німі й липкі і ще тяжчі своєю незрозумілістю страхи.
Тепер уже часто і вдень нічні тіні не розлучалися з ним. Вони, здавалося, набивались у найменші складки одежі і завжди і всюди були з ним. Він був певний, що це так і було. Бо коли йому траплялося навіть удень зостатися десь самому серед нерухомої тиші, зараз же, мабуть, чи не з кожного рубця виповзали отруйні запахи-звуки, лізли в ніс і вуха і віяли по тілі гостреньким сніжком.
І з напруженнєм хворого почав дослухатися він до кожного слова, до кожного звуку, котрі хоч трохи ховали в собі незрозумілого, таємничого.
І коли заходили балачки про якийсь грабунок, про якесь убивство, він слухав надзвичайно уважно. Здавалося, що цікавішого він ніколи не чув.
А потім розказував сам.
Починав він з того, що здавалося йому вщерть наповнене жахом. Але через хвилину вважав його не досить страшним і тоді з усієї сили домальовував своє напів правдиве оповіданнє страшними подробицями, котрих зовсім не знав. Розпалена фантазія щедро висипала все, що тільки могла висипати.
А згодом його не вдовольняли і такі оповідання, і він старанно видумував цілком нові, в котрих правди не було й крихти, за те страшних, неможливих сцен було так багато, що навіть байдужі слухачі переймалися жахом. І часто його оповідання – хворі діти хворої фантазії – виходили настільки реальними, що сполохані слухачі боязко допитувались:
– Де це було? Де це було? Коли це?
А він спокійно, без жадного вагання, називав город чи село. І йому вірили, хоч таких подій не траплялося не то що в тих місцях, а навіть ніде в світі.
А згодом на город, як гора з неба, упала неймовірна подія: на одній з головних улиць, майже серед дня, вирізано було всю сім'ю. Він одним з перших примчав туди, і ні одна деталь страшної картини не проскочила непоміченою. Руки й ноги у всіх жертв були пов'язані і роти позатикані ганчірками. А найстрашніше було те, що шиї у всіх були туго перетягнені мотузками і порізані…
Кров і кров… Цілий музей темно-червоних узорів! А по шиях покроплені кров'ю мотузки і глибоко різані щілини з зашкарублими чорними краями…
V
І в першу ж після цього ніч, коли шестеро мутно-болотяних очей засіріли на стіні і з усіх закутків поповзли тонесенькі і безконечні гадюки страху, він реально почув на своїй шиї шкарубкий мотузок… І навіть той же запах…
Це була мить, але почуттє було настільки реальне, що від жаху він трохи не заревів на все горло. І не вийшло це через те, що горло справді було стягнуте жахом…
Тепер уже пішли не ночі, а довжелезні чорні печери, повні пекельних мук.
А вікно щоночі почало виробляти просто таки неймовірні штуки: потихеньку воно то віддалялося, так, що зовсім зникало у пітьмі ночі, то наближалося до самісінького ліжка, що від його скляних очей віяло залізним холодом.
Він тепер знав уже, через що саме шестеро скляних чотирикутних очей уперто підглядали за ним в давучій тиші безкрайньої ночі.
Тепер це цілком ясно, і помогти тут нічим не можна.
VI
Иноді, коли від жаху голова ставала їжаком, а тіло дубіло, він вмить помічав, що йому ні краплі не страшно. То боявся той другий, що мертвим тілом лежав тут на ліжку, він же сам, малесенький шматок живого тіла, що було глибоко сховане в цей труп, він сам зовсім не боявся. Тільки тоді, як той другий оживав і зливався з ним в одно, ставало знов страшно, і він уже не відривав очей од вікна.
А воно було зовсім низько: коли зіп'ятись на карниз фундаменту, то можна бачити все, що є і робиться в хаті… І вже кілька разів здавалося, що в шибці блискало чиєсь гостре око, мов прицілюючись у нього. Тоді він завмирав зовсім і з придушеним у горлі криком вижидав, що буде далі.
Иноді це траплялося ще при лямпі. Тоді він враз гасив її, нечутно задкував до дверей і вискакував до своїх хазяїнів. Там зразу зникав увесь жах. Він питався чого-небудь у хазяйки або прислуги і вертався в свою кімнату спокійний. І вже й не вірилося, що хвилину назад він був божевільний.
Він нікому не хвалився про те, що з ним коїлося.
Сором був сильніший страху.
Тільки раз, жартуючи, він сказав хазяїнам:
– А що, як до мене влізуть зарізяки? Закрутять горло і густенько потикають колодієм?
І засміявся на весь голос так щиро-весело, що хазяїни і гості зареготалися й собі. А хазяйці це здалось остільки неймовірним, що вона так і покотилася:
– Обов'язково заріжуть! У вас же повна кімната дорогого скарбу: два зламані стільці, старі черевики і… і… — і сміялася без кінця.
І всі сміялися дуже довго. А більше всіх він.
Але сміх його був уже якийсь ненатуральний, нервовий: сказане хазяйкою різнуло, як пилкою. Йому ні разу не приходило це в голову… Що злодієві нема чого лізти до нього – це так, про це він думав… але щоб його іменно за це, за ніщо зарізали – він і в голову не клав…
А це може бути… О, Господи!.. Ось де воно!..
VII
…засну, а шибка брязь!.. І не чутиму… І не почую…
А перед очима вставали пов'язані трупи, і горла у них були туго постягані і потикані ножами…
Шістьма болотяними очима дивилось у хату вікно і стрічало двоє круглих великих очей, повних не то жаху, не то сміху…
А ліжко так далеко од вікна. Можна не спати, а не почути… У вухах так шумить, а до цього ще й гомін і стук тут, у будинкові, і там, за вікном…
І він поставив ліжко під саме вікно…
Уже давно, приходячи увечері додому, він ще в прихожій черкав сірника і входив з ним у кімнату. Тут же світив свічку, що завжди стояла коло дверей напоготові, і обдивлявся всі закутки. Обдивлявся так, ніби хто стояв за вікном і дивився на його. І тільки тоді вже світив лямпу.
Тепер же він вертався додому аби на ніч і лямпи не світив зовсім. Обдивившись з свічкою кімнату він зараз же гасив її і вже поночі роздягався і йшов на ліжко.
Але з вікна ні на мить не спускав очей.
І бився в холодних ланцюгах жаху і не тямив, коли наступав ранок.
Так минали ночі.
Багато минуло їх. А може й мало, та тільки вони були такі довгі, як вічність.
Чи він спав, чи ні – сказати цього не міг. Це було ні те, ні друге. В обіймах жаху він не думав, а тільки злегенька тремтів і ждав.
І здавалося, що так уже буде без кінця.
Вночі він чув найтихіші звуки, і було їх так багато, що він уже не боявся їх. І знав їх так добре, що завжди пізнав би між ними найменший новий. Його тільки дивувало сильно: де їх стільки береться вночі? Дивно, що раніш він не чув і одного подібного.
Так минали ночі.
VIII
І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий, – він зразу піймав його і насторожився.
Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці.
Без найменшого звуку він підвівся і сів на ліжку. |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Співаночка-присипалочка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17643 | Юрій Будяк | Співаночка-присипалочка | Дитиночка — кіть, кіть, кіть!
Подушечку постеліть,
м'якенько підбийте,
ряденцем укрийте,
а засне вона сама,
бо тихесенько дріма:
кинула розмовку,
звісила головку.
А ти,
коте,
цить, цить,
хаи дитина спить, спить:
налетіли
гулі
та й сіли
на люлі,
будуть вуркотати,
а дитина — спати;
а ти, коте,— з хати,
бо злякаєш гулі…
Ой люлечки-люлі! |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Хоробрі музики | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17641 | Юрій Будяк | Хоробрі музики | Курчаточка — маненькі,
Рябенькі, жовтенькі —
На току тулялися,
Дуже розігралися,
Посідали на снопі,
Запищали: "Пі-пі-пі.
Ми — сурмачі-музики,
А ми того шуліки
Не боїмось ніскільки…"
А шуліка з-за копи,
А музики під снопи:
— Тихо, тихо, не сопи. |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Хоробрі музики (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17644 | Юрій Будяк | Хоробрі музики (збірка) | Будяк Юрій
Хоробрі музики (Збірка)
______________________________
БДЖІЛКА
Бджілко моя, бджілко,
Тихенька гуділко,
Сідаєш на квіти,
Що садили діти.
Принеси ж медочку
І нам по шматочку,
Принеси до хати.
І для жовтеняти.
* * *
НАШЕ ЛАСТІВ'ЯТКО
Ластів'ятко: "Цвір, цвір!"
Залетіло в двір, в двір.
А з двору — до хати,
почало прохати:
— Пустіть мене сісти,
дайте попоїсти,
бо я ще маненьке,
а не маю неньки,
ледве що літаю —
мушки не піймаю!
А ми ластів'яті:
— Живи в нашій хаті,
їж собі та грійся,
нікого не бійся,— рости!
А виростуть крила,
лети, куди мило,— лети!
* * *
ШКІДЛИВИЙ ЦАП
На городі цап, цап,
Капусточку хап, хап.
Борідкою трусь, трусь,
Капусточку хрусь, хрусь.
Ратичками туп, туп,
Капусточка хруп, хруп.
А за цапом дід, дід,
З батурою хвось, хвось.
Цап як скоче: брик, брик,
На все село крик, крик,
На синяки дме, дме,
Вигукує: "Ме, ме…"
За ним Рябко та: "Гав, гав,
Оце тобі, щоб не крав…"
* * *
ЧМІЛЬ
Гуде чміль,
Сів на хміль,
На листки-
Пелюстки
Припада,
Погляда
Все вперед
Та пита
На бігу:
— Де той мед?
Де той мед?
Г-у-у-у-у…
* * *
ЛОШАЧОК
І-гі, гі-гі! — лошачок —
біжить коник: коп-чок-чок!
Держить хвостик на бочок,
а головку догори,
зазирає у двори,
чи не видно лошаків,—
бо погратися схотів.
Біжить собі — не пита,
на всі боки погляда,
копитками-
молотками
підкида,
викида: тук-тук, тук-тук, тра-та-та,
тра-та-та!
Дрібнесенько тупотить,
скака,
брика — аж курить!
А собака: "Гав-гав-гав!"
Та коника як догнав —
за хвостика ухопив,
добре, добре накрутив.
Ото, коСю, не літай,
малих дітей не лякай!
З переляку лошачок —
скік-гоп на тинок,
а з тинка як увірвавсь
та й до мами заховавсь.
Коло мами: "Гив, гив
мене цуцик бив, бив!"
* * *
МУШКА-ПОЛІТУШКА
Мушка, мушка-
політушка,
в ложку сіла —
юшку з'їла,
їстку крала —
в миску впала
та й пропала —
діткам
їстку
зіпсувала,
Гони, гони
мушку,
щоб не впала
в юшку
та не пила страви,
не зробила вави.
Гай-гай-гай,
переймай,
лиху муху-
політуху
виганяй,
гай-гай,
гай-гай!
* * *
ХОРОБРІ МУЗИКИ
Курчаточка — маненькі,
Рябенькі, жовтенькі —
На току тулялися,
Дуже розігралися,
Посідали на снопі,
Запищали: "Пі-пі-пі.
Ми — сурмачі-музики,
А ми того шуліки
Не боїмось ніскільки…"
А шуліка з-за копи,
А музики під снопи:
— Тихо, тихо, не сопи.
* * *
ГУЛЯНКА 3 ЗАЙЧИКОМ
Зайчик, зай,
Вилізай
Із нори
Догори,
На лужок
У сніжок
Погулять,
Поплигать.
Холода — Не біда:
Кругом сніг
Коло ніг —
Як вода.
Не стогни,
Натягни
Аж до вух
Свій кожух,
Ух!
З усіх ніг
Плиг у сніг.
Та у нім,
У пухкім,
Аж до вух,—
Гей, ух!
Біжім, зай.
Доганяй.
Утечем —
Розпечем
Той мороз
Аж до сльоз.
* * *
СПІВАНОЧКА-ПРИСИПАЛОЧКА
Дитиночка — кіть, кіть, кіть!
Подушечку постеліть,
м'якенько підбийте,
ряденцем укрийте,
а засне вона сама,
бо тихесенько дріма:
кинула розмовку,
звісила головку.
А ти,
коте,
цить, цить,
хаи дитина спить, спить:
налетіли
гулі
та й сіли
на люлі,
будуть вуркотати,
а дитина — спати;
а ти, коте,— з хати,
бо злякаєш гулі…
Ой люлечки-люлі! |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Чміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17638 | Юрій Будяк | Чміль | Гуде чміль,
Сів на хміль,
На листки-
Пелюстки
Припада,
Погляда
Все вперед
Та пита
На бігу:
— Де той мед?
Де той мед?
Г-у-у-у-у… |
Будяк Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=160 | Шкідливий цап | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17637 | Юрій Будяк | Шкідливий цап | На городі цап, цап,
Капусточку хап, хап.
Борідкою трусь, трусь,
Капусточку хрусь, хрусь.
Ратичками туп, туп,
Капусточка хруп, хруп.
А за цапом дід, дід,
З батурою хвось, хвось.
Цап як скоче: брик, брик,
На все село крик, крик,
На синяки дме, дме,
Вигукує: "Ме, ме…"
За ним Рябко та: "Гав, гав,
Оце тобі, щоб не крав…" |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Етап | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17647 | Дмитро Бузько | Етап | Дмитро Бузько
ЕТАП
_______________
(спогад)
дзвякнув останній засув, у кам'яній тиші коридору розтанула луна дозорчих кроків, — скінчилася вечірня перевірка, і тоді гомін, бджолиний гомін, — він ніби досі чекав-чатував десь за горою, а тепер прийшов, і тюрма — ніби вулик. звісно, не бджоли, а люди, — сотні, понад тисячу в'язнів. і в кожного з них тепер була всередині миротворча ласкава тиша, як на пасіці, коли ото м'які соняшні плями захід-сонця, бо — день минув!..
день минув, ще один день...
це в тюрмі зовсім не так, як звичайно. бо кожний день, то щабель драбини. а драбина, бува, височенна. в мене, наприклад, — тисяча двіста сорок три щаблі. але все ж на горі, на вершечку драбини сидить казковий велетень — птах... воля! і як до нього видертися, — тисяча двіста сорок три щаблі перейти, — тоді сісти на його спину, він розгорне свої могутні крила й полетить...
і ото, певне, кожний в'язень тепер, після вечірньої перевірки, думав про те саме: тисяча й стільки сотень та десятків та одиниць щаблів, — сьогодні вже на один менше. тому кожний в'язень, як говорив, то — мирно, притишено, і як зідхав, то — з полегшенням. і як дзвенів кайданами, то м'яко, не рвучко. тому ж бо й в'язниця в цей вечірній час була ніби вулик.
дехто, певне — багато, викреслював в себе на стінці в камері минулий день. у мене теж був такий стінний календар. та сьогодні я не про нього думав. минулий день і бджолиний гомін в'язниці милував — пестив і мою свідомість, але в ній ворушилося щось інше: свіже й буйне. не таке, як це терпливе чекання на тисяча й двіста й т. д. днів, що проминуть.
це — інше, — терпке, бентежне завмерло в напрузі, загострило чуття: невже й сьогодні не буде?
хвилина, десять... година.
уже сутінь од в'язниці впала через увесь двір. сонце заходило з іншої сторони. воно ще, певно, не досягло край неба, бо ж — літо й день великий. воно ще, певно, купало в своєму сяйві далекі ниви по той бік височенного муру тюрми...
усе це для мене чимало важливо, — до ночі далеко: ще може бути, ще буде...
отак напружено я чекав учора, позавчора, — вже два тижні, чекав марно... і тепер уже втрачав надію. вже не чув бджолиного гомону. і сутінь, що впала від в'язниці через двір, здавалася мені нудно-сірою. неправда, бо ж — літня, запашна сутінь. та я вже на те не зважав. порожніми очима шукав у камері, — за що б зачепитися, щоб розважитися, щоб не думати?
і от тоді, як я вже ліг на ліжко, щоб забутися й перетерпіти зневіру цього вечора, мене враз підкинуло: далеко в коридорі дзвякнув засув, другий. потім — павза, гомін криків... божевільно задзвеніли-помчали кайдани...
так, такі нема сумніву: етап! чи ж викличуть мене?Дивіться також
Дмитро Бузько — Ціною крови
Дмитро Бузько — Оповідання про Софочку й Джима
Дмитро Бузько — Льоля
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
я кинувся до дверей і завмер, прислухаючись. в коридорі знову настала тиша. безмежно довга, бо хвилини — годинами...
— вже всіх викликали!
обірвалося й покотилося щось усередині...
я рвонувся з місця. заметушився, забився в камері, як риба в неводі. і знову став... хвилини десь бігли далеко... що це? так! знову крики... ближче, ближче... гремить засув сусідньої камери. та ні! це ж — моєї!.. хвиля великої радости підхопила мене й винесла з камери, ледве дозорець одчинив двері и сказав трафаретне:
— до контори, з речами!..
дозорець м'яко посміхнувся:
— та ж заберіть свої речі...
— ах, так: я зараз, — не тямлячи себе, кинувсь я назад, похапки збираючи своє нескладне арештанське "господарство" та чайничок і торбинку з цукром, що їх уже два тижні як на етап приготував.
дозорець, так само м'яко посміхаючись, дивився на мою метушню. це був не звичайний дозорець, — байдужий до в'язня, як дерево, — а "наш" — кравчук.
він передавав записки на волю. він мав туберкульозу й велику пошану до нас політичних. ще жартував: "ріжниця між соціялістами й анархістами та, шо соціялісти — вороги приватної власности, а анархісти — чужої"... це тому, що в нашій в'язниці сиділи не справжні анархісти, а так звані "екси" — "нальотчики", які лише ім'ям анархістів називалися...
— усе забрали? — спитав мене кравчук і лише тоді, як у цьому переконався, повів мене до контори.
я йшов попереду, не йшов, а летів. тінню промайнув наш каторжний коридор і загальний відділ, де двері були ґратчасті, й крізь них на мене дивилися заздро очі в'язнів: щасливий — на етап!
етап, це — мандри. етап, це — зміна. етап, це — промінь буйного соняшного світла в сутемряві в'язничного життя. етап, це — подих свіжого повітря в задусі, коли вже ось-ось задихнешся й зомлієш. етап, це... та що й казати! одне слово: воля, що її бачиш за пару гонів, — аж там, поза мурами, крізь грати, — далека, як мрія, — а в етапі — ось вона, коло тебе, зовсім близько, жива, аж чути її тепло, її подих...
заскиглили тяжкі куті двері, що за ними вже інакше життя: в'язничної контори. тут уже пахтіло волею. той дух, певне, лишили вільні люди, наші кревні, що їх раз на місяць пускали сюди на побачення з нами, — крізь подвійну залізну густу сітку в отій кімнаті, праворуч...
тут іще повно було проміння захід-сонця, яскравого, як опівдні, після вогкої сутемряви в'язничних коридорів.
тут кравчук залишив мене, побажавши щасливої дороги. мене повели переодягти й закути в кайдани, бо я вже — "кайданне" скінчив і ходив у в'язниці вільними ногами.
з мене зняли все чисто. так належало. бо в'язень може, наприклад, десь зашити з одежі гроші на етап, а то й пилочку — залізку на ґрати, на кайдани... одіж, тобто білизну й сіряк, дали знову таки нову, просто зі склепу, з-під замку — ті самі міркування про можливі заходи до втечі.
білизна — з ряднини, що на лантухи. груба й шорстка, вона дряпала тіло, гидотно прилипала до тіла своїм клеєм, бо задуха й піт...
помішник начальника в'язниці, грубий, як йоркшир-кабан, єпіфанов, стояв і дивився, як я переодягався, мучаючись з недотепности мого вбрання, як мене пхнули й посадовили на брудну кам'яну долівку, як приставили до ноги ковадло й кат — дозорець, — ми знали, що він вішав засуджених на горло, — з насолодою бив молотом попри саму ногу, клепаючи заклепку, бив так, що ось-ось зачепить ногу й оберне її на котлету.
єпіфанов дивився, й очі йому світилися задоволенням з мого приниження. він усіх нас, політичних, ненавидів, саме за те, що сам — раб і хам, не міг збагнутися свідомости нашої вищости від нього.
я глибоко зідхнув від полегшення, коли молот востаннє вдарив заклепку, і я, прив'язавши абияк ланцюг до поясу, вийшов на двір. звісно, єпіфанов — тільки дрібна комаха, але ж... ох, якби можна було у в'язниці мати крицеві нерви й камінь замість мізку!
на дворі в мене першу мить закрутилося в голові від свіжого повітря. бо вже два місяці, як я не виходив на проходку. увесь каторжний корпус "страйкував": саме завели порядок, щоб каторжні на проходці ходили "парами" по стежці, а ми боролися за право хоч пів години на день рухатися на дворі вільно.
проте, далі кров почала шугати в жилах. очі широко розплющилися, хапаючи вечірнє світло. тіло випросталося, груди роздало і знову радість затремтіла всередині, ніби й справді я зараз мав іти зовсім на волю...
— йди сюди! — сіпнув мене за плече конвоїр, перебиваючи моє сп'яніння.
я не враз зрозумів, чого йому від мене треба. я ласкаво дивився на ньогою. це ж був не "тюремщик", не дозорець, не кат, а просто — салдат. на його обличчі ще лежало тавро села. якби не уніформа й зброя, — звичайний парубок, один із тих, що так жадібно прислухалися до моїх бунтарських слів та брали в мене чарівні книжечки "про волю", "про землю" ще так недавно, — ну, два роки тому, але ж — ніби вчора, бо час у в'язниці, то — не час...
конвоїр мацав мою одіж, моє тіло...
— ну що ж робити — служба: треба, — намагався я переконати себе, а всередині вже тремтів гнів: як сміє він зі мною поводитися, ніби з твариною?!.
— розкрий рота! — буркнув конвоїр.
я й цьому скорився, все ж одно примусить... але вже мій гнів палахкотів. ось ось вибухне нерозсудливим, божевільним протестом...
— а "в роботі" нічого нема? — запитав салдат похмуро.
я сполотнів: невже ж мені доведеться пережити й цю ганебну подробицю трусу перед етапом? я відчував, що ніяка сила не примусить мене скоритися...
— нічого! — не своїм, притишеним, але. певне, страшним голосом відповів я, впившися своєму катові своїм застиглим поглядом просто в вічі.
щось промайнуло на його обличчі, змивши на мить кам'яне тавро села. хто його зна? чи нерозсудливий страх його взяв, чи може ворухнулося й людське почуття до мене, тільки він, не дивлячись в очі, сказав:
— іди!
і голосніше, ніж треба було, гукнув:
— слєдующий!..
в очах мені ще темно було з хвилювання, коли я одійшов до натовпу в'язнів уже "прийнятих" і готових у путь.
— шикуйсь! — залунала команда, і знову я забув про те, що тільки що зазнав: зараз одчинять браму в'язниці. востаннє вона зачинилася за мною два роки тому!
каторжан в етапі було декілька чоловіка. нас поставили наперед... одностайно й бадьоро дзвякнули наші ланцюги, гомінкою луною розгляглися під склепінням брами і ось...
за брамою етап на хвилинку спинився: конвой із шаблями "наголо" розташовувався навкруги нас...
воля і ось вона!..
я жадібно пив очима розлоге дерево, шмат поля й стежку через нього до далекої цегельні. цілий рік, коли я сидів у камері, що віконце її виходило на цей бік в'язниці, я бачив крізь ґрати це дерево, це поле й стежку до цегельні. щоранку й потім опівдні цією стежкою ходила струнка дівчина, я бачив її здалека і міг собі думати, що вона дуже гарна, дуже розумна, що вона — все те прекрасне, що єдналося з моїми мріями про волю... щодня: це дерево, край поля, стежка й моя фантазія — дівчина.
а тепер — ось вони які. дерево, поле й стежка... такі прості, зовсім не казкові, живі... сонце купало поле в своєму прощавальному промінні, й воно тремтіло радістю у всій моїй істоті.
з поля зірвався вечірній вітрець і заплутався в листі кленів в алеї праворуч. цієї алеї я не міг бачити з в'язниці. вона для мене ніби тількищо народилася й раділа зі свого народження на світ.
мати! бідна мати: вона, певне, два тижні щовечора, коли звичайно ішов етап, приходила сюди. її гнали, вона благала дозволу залишитися, підкупала дозорців... мати! вона сумно посміхнулася мені й похитала головою: справді, сумне видовисько, певне, я з себе уявляв. |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Кришталевий край | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17645 | Дмитро Бузько | Кришталевий край | Дмитро БУЗЬКО
КРИШТАЛЕВИЙ КРАЙ
Науково-фантастичний роман
ПЕРЕМОГА
Фріц Грубер розігнув стомлену спину й випростався. Кров відхлинула од перевтомленої голови. В очах зарясніли цифри та формули, від яких тільки що одірвався молодий учений.
Він одчинив вікно й сперся на лутку, жадібно вдихаючи повітря осіннього світанку. Його легені жваво запрацювали, похапливо поновлюючи перегорілу кров. По всьому тілу розливалася втома, вимагаючи сну-відпочинку.
Тільки голова ще горіла. Як у лихоманці, ще тремтіла роздратована надмірним напруженням тонка мозкова тканина. Думки то летіли вихром, то раптом падали від утоми й кружляли, збляклі, знеможені...
Тоді Фріц звично напружував свою волю, і електричний струм проймав мозок... Ні, він не дасть утомі перемогти себе. Ще трохи, ще, може, година роботи, й тоді...
Фріц стримав себе. Хвилину, дві, три, п'ять хвилин пі про що не думати. Повний відпочинок. Тільки дихати повітрям, тільки дивитися на гори, — вони такі велично спокійні, так добре від них стомленій голові...
Нічна тиша відходила до узгір'я, де віками дрімали сиві велетні-гори, чіткі й неможливо легкі в кришталі повітря, ніби не справжні, ніби намальовані на синьому фарфорі неба тонким пензлем вигадливого художника.
В глибокій долині ще лежала сутінь. У місті де-не-де блимали ліхтарі. А сонце вже забарвлювало в рожеву емаль снігові верховини.
Бліда від перевтоми посмішка засвітилася на худорлявому обличчі молодого вченого. В його ясних сірих очах зайнялася радість. Та ось очі потемніли й стали глибші. Дотик одвічної краси життя надав думкам нової сили. Вони завирували, як хвилі в морі. І, як хвилі, одна за одною, щораз вищі, щораз дужчі, щораз настирливіші, — помчали на скелі нерозв'язних завдань...
Фріц боявся ворухнутися, відчуваючи, що ось-ось він досягне своєї заповітної мети. Йому не треба було писати своїх формул. Він їх уже настільки добре знав, що тепер вони самі викреслювалися в уяві так чітко й виразно, що Фріц їх майже бачив фізично. Прозора плівка простяглася перед його очима. Крізь неї маячили далекі рожеві гори. А на них незрима рука писала формули. Такі сміливі... Фріц ніколи не думав, що він отак, цілком несподівано, розв'яже проблему.
І коли рожеву емаль на снігових вершинах заступило золоте проміння сонця, що нарешті визирнуло з-за обрію, Фріц в екстазі простяг до величних гір свої руки.
— Є! Знайшов! — шепотів він.
Але йому здавалося, що його голос могутньою сурмою гримить на весь світ, що луною озиваються гори й долини, що навкруги звучить чудова пісня — пісня його перемоги.
Це була хвилина. А може, й година. Велика радість спалила час. Велика радість спалила і рештки сил. Фріц непевним кроком відійшов од вікна. Що ж, тепер він може відпочити. Хитаючись, як п'яний, він підійшов до ліжка і, мов підрізаний колос, упав, не роздягаючись, на постіль.Дивіться також
Дмитро Бузько — Оповідання про Софочку й Джима
Дмитро Бузько — Етап
Дмитро Бузько — Старим Дніпром в останній раз
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
За хвилину він уже міцно спав. Рівно дихали груди назустріч ранковому вітерцю, що горобцем впурхнув до кімнати крізь вікно, пустотливо граючи клаптиками паперу на столі. На обличчі вченого, блідому від утоми, і уві сні світилася щаслива посмішка перемоги.
ІСТОТА ЗІ СТОРІНОК "ФАУСТА"
Фрау Надель звичним рухом нахилилася, щоб узяти Фріцові черевики коло дверей його кімнати. Акуратно щовечора він їх виставляв, за звичаєм, і господиня їх чистила. Мацнувши порожнечу, фрау Надель здивовано випросталася. Її біляві брови полізли на лоба, на якому розтягнута вічною турботою шкіра зібралася гармонійкою. У безбарвних, колись синіх очах фрау Надель застигло німе запитання. Що ж воно сталося? Пан Грубер не міг так рано вийти з дому та ще й у нечищених черевиках. Невже ж він ще й досі не приходив?
І раптом тепла посмішка лягла на сухі вуста фрау Надель. Від тої посмішки помолодшало її змучене роками обличчя. У сутінках коридора вона могла здатися зараз такою, як була колись, — ніжною, білявою фрейлейн, наївною і принадною, як кондитерський пиріжок...
"О молодість!" — солодко й журно зітхнула фрау Надель.
Так, безперечно, так. Учора ввечері вона бачила, як пан Грубер з своєю нареченою Маргаритою Клейнмюнцлі заходили до кав'ярні, де вони, безперечно, їли тістечка, пили смачну каву з вершками на ванілі й цукрі, слухали музику, потім шепотіли й цілувалися до світанку в міському парку... О молодість! Таємниче шелестіли віти дерев; на доріжці, ніби величезний павук, біг кудись всохлий листок; десь далеко на головній алеї шарудів гравій під ногами перехожих... О молодість! Після того, на світанку, вони, певне, поїхали на Ютліберг зустрічати сонце й цілуватися в його першому промінні... О молодість!
Але ж — леле! — фрау Надель глибоко помилялася. Це могла б цілком щиро засвідчити Маргарита Клейнмюнцлі. Так, безперечно, вони вдвох з нареченим у кав'ярні "Альпійська троянда" слухали музику, та рівно о дев'ятій годині Фріц Грубер спочатку заклопотано покрутився на місці, а потім ніяковіючи сказав:
— Моя люба Гретхен! Ти пробач, але ж мені треба йти додому працювати...
Нічого не відказала на це Маргарита. Мовчав і Фріц, уболіваючи за свою нечемність з нареченою... О, як журно тоді грав оркестр на естраді кав'ярні "Альпійська троянда"! Плакала віолончель, ридали скрипки, й такі сумні, як на цвинтарі, були айстри на столику перед ними.
— Ну, що ж. Як треба, то треба, — стиха вимовила нарешті Маргарита, підводячись.
— Ти ж розумієш, моя люба, — похапливо, сухим від хвилювання голосом казав Фріц, — ти ж розумієш: від моєї роботи залежить наше майбутнє. Ми будемо багаті, як Ротшільд, коли я зроблю цей винахід...
Він іще щось казав. Маргарита слухала наполовину, бо вже все давно знала. Вже більше року її наречений розповідав їй про свої мрії. Дівчина їм мало вірила, бо те щастя, якого сподівався Фріц, було неймовірне, — казка, а не дійсність. Однак — молодість. Серце дівчини вабили мрії її нареченого.
Була тепла-тепла осіння ніч. Пахло вологою й пожовклим листям. Вони йшли тихо вулицею...
— В парку тепер гарно, — зітхнула Маргарита.
Фріц відчув, що його обличчя палає. Він чудово зрозумів, що хотіла сказати Маргарита. На хвилинку хитнулася завіса формул та цифр, що нею відгородив себе Фріц од життя. Відмовити дівчині в такій справі, як любе воркування в затишному куточку міського парку? Та це ж зрада молодості... І щоб урятувати себе від спокуси, Фріц набрався духу й рішуче вимовив:
— Якщо хочеш, Гретхен, то я можу завтра піти з тобою до кірхи...
О, з якою гарячою вдячністю пригорнулася Маргарита до свого нареченого! Вона розуміла всю велич тієї жертви, що її приносив коханий. Він же був запеклий безбожник. Скільки перламутрових сліз печалі пролила з цього приводу Гретхен, скільки ніжних, як пелюстки троянд, благань адресувала вона своєму любому, прохаючи хоч про людське око піти з нею до кірхи, як це роблять усі закохані хлопці й дівчата її, крамарівни, кола (батько Маргарити мав невеличку крамницю капелюшків). І все марно. Її коханий був непохитний, мов скеля. А тепер раптом сам запропонував піти з нею до кірхи. Що це з ним? Певне, кохання перемогло його впертість...
Гордощі переповнили серце Маргарити. Вона нічого не казала, тільки тулилася до свого нареченого, що дбайливо вів її під руку. Лише на східцях свого дому, — вони жили в одному будинку, але на різних поверхах, — коли вони стояли, прощаючись, Маргарита глянула на чорне вікно, в якому тремтіла ясна зоря, і, не втерпівши, знову сказала:
— А гарно тепер у парку...
Фріц, боронячись від спокуси, похапливо поцілував її і побіг східцями вгору до своєї квартири...
Отак воно було вчора, а не так, як це уявляла собі фрау Надель...
Маргарита, згадуючи це зараз, уранці, сумно похнюпилася. Білява голівка дівчини потрапила в сніп золотого вранішнього проміння, й на розкішному хвилястому волоссі спалахнула справжня золота пожежа. Дівочий сум розвіявся. Фріц кохає її, вона кохає Фріца. Фріц зробить свій винахід, і вони одружаться. Ну, через півроку, ну, через рік... Нічого, можна почекати. Батько й мати привчили Маргариту до терпіння. Таке життя, що треба терпіти... Все тяжче воно стає. Якщо Фріц не закінчить свого винаходу або не знайде собі на якомусь заводі посади, а це тепер ще тяжче, ніж зробити винахід, то з чого вони житимуть? Бо ж зараз хоч Фріц і дуже здібний учений, і скрізь, навіть у закордонній пресі, відгукнулися на його хімічні дослідження скла, — але він так мало заробляє, що йому самому ледве вистачає на життя. Як же буде, коли вони одружаться? Маргарита майже нічого не може заробити. Батько й мати готували її лише до того, щоб вона була зразковою дружиною свого чоловіка. Правда, вона вміє добре шити. Навіть навчилася робити жіночі капелюшки. Та кому це потрібно тепер, коли найкращі майстри без роботи?
Турбота зібрала зморшки на ніжному дівочому лобі. Леле! Не так багато років мине, і стане він такий самісінький, як у фрау Надель. Але ж поки що — молодість, золотий ранок сонячного, теплого осіннього дня...
Маргарита весело підвела голівку, збираючись далі розчісувати пишне волосся, і вп'яла свої волошкові очі в люстро. Звідти на неї глянуло обличчя лялечки. Маргарита йому щасливо посміхнулася. Дівчина знала, що вона гарна. А те, що обличчя в неї таке, як у ляльки, її аж ніяк не турбувало, бо іншої краси, крім лялькової, вона собі не уявляла й була певна, що її Фріц має такий самий смак, як вона.
За півгодини Маргарита вже вбралася, щоб іти до кірхи. На ній була дорога святкова сукня. Щоправда вона була старомодна — надто коротка. Та що поробиш! Уже другий рік крамниця старого Клейнмюнцлі давала такі малі прибутки, що годі було думати про нову сукню. Маргарита востаннє оглянула себе в люстрі. Мелодійний дзвін ратуші сповістив про пів на дев'яту ранку. Вже мав бути Фріц. Він завжди такий пунктуальний. Маргарита сіла до вікна. Зараз обережно дзвякне дзвоник, і вона почує батьків голос:
— А, пан Грубер! Доброго ранку!.. Прошу, прошу, заходьте. Я зараз покличу Маргариту.
Минуло п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять. Тихо. Нікого, нічого... Чути лише, як у другій кімнаті шелестить батькова газета та часом зашкварчить його святкова люлька. Потім стало чути, як стукає в тривозі власне серце. Фріц завжди такий пунктуальний. Не може бути, щоб він спізнився. |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Льоля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17648 | Дмитро Бузько | Льоля | Випало так, що всі четверо в "купе" (в лапках, бо не в м'якому, а в жорсткому вагоні) були свої.
Льоля — відповідальна службовка (з її слів). Вона, певне, тільки перенесла тяжку хворобу, про що виразно говорили її великі стомлені очі; жовта, як пергамент, шкіра щільно обтягнула її вилиці й старечо запала на щоках. Якби не це, бігме, вона була б привабливою жінкою: виборно збудована, струнка, з гарними рисами обличчя... На голові в неї був капор, який носять жінки після тифу.
— Бідна дівчина, — думав я, слухаючи її дотепну розмову, — тобі на півроку забути б про свою службу та пожити б безжурним життям, багато ївши, спавши й дихавши здоровим повітрям десь на полі... Ото розцвіла б!
Комсомолка Марійка з якогось окркому*, невеличка полтавка з традиційною червоною хусткою-очіпком, і, звичайно, шкіряна тужурка. Трохи кирпата, очі то чорними черешнями, то блискучими ґудзиками, коли вона заходилась заливчастим сміхом, таким щирим та дзвінким, що мимоволі згадувався весняний ранок і лоша на зеленому лузі. Міцна, як збита, зі щоками, як яблука в Спасівку, вся перейнята духом села й ріллі, вона й тут, насупроти нашому прагненню за подорож відпочити від різних справ, невпинно торочила про свої жінвідділи, комгуртки на селі, сельбуди і т. і.*
Четвертий товариш подорожі наймовчазніший із нас. Він сів пізніше за нас і зараз же схилив своє бліде виснажене обличчя (певне, цікаве, бо Льоля, мені на прикрість, щоразу крадькома на нього пильно поглядала) над грубою англійською книгою й лише інколи спиняв на нас спостережливий погляд своїх великих темних очей.
Ще я помітив, коли поїзд, бігши одноманітним степом, чомусь довго спинився на самітній маленькій станції й там загули стогоном дерева, з буйним осіннім вітром говоривши, а повз вікно пронеслась у сіру далеч зграя пожовклого листя, на його обличчі відбилася мрійна меланхолія осені. Він завмер, ніби уважно щось слухав, — чи те, що вітер виробляв надворі, чи те, що в ньому робилось, — не розбереш. Потім витяг із кишені блокнота, щось записав у ньому й знов мовчазно поринув у свою англійську книгу.
Ми й не зглянулись, як надійшов вечір, привітно спалахнула електрика, вікна стали чорні, як галич, — ніби замкнулось навкруги нас коло, і це надало ще більше інтимности нашій бесіді.
Проходив контроль.
— Ваші квитки?
Сталось непорозуміння.
— Ваша плацкарта не відповідає квитку, — сказав контролер Марійці, передаючи її квиток і плацкарту кондуктору. Але не встигла здивована Марійка розкрити рота для протесту, як контролер обміняв її плацкарту з Льолиною, що її проглядав у цю мить, і, посміхнувшись, сказав:
— Ви, певне, доручили комусь узяти вам квитки.
Марійка й Льоля признались, що квитки їм брав артільний.* Очевидно, він переплутав плацкарти. На цьому інцидент вичерпався.Дивіться також
Дмитро Бузько — Оповідання про Софочку й Джима
Дмитро Бузько — Кришталевий край
Дмитро Бузько — Етап
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
Контроль рушив далі, й у нашому купе на хвилину запанувало мовчання.
— Дивно, — раптом порушив його наш мовчазний товариш. — Те саме ім'я й випадок із плацкартами.
Ми насторожились: людина, що довго мовчить і раптом заговорить, забезпечена найпильнішою увагою.
— Так. Це мені нагадало одну історію, — казав далі мовчазний товариш, не звертаючись ні до кого зокрема. Потім до Марійки:
— Ви тільки що так палко говорили про мораль класову й так звану вселюдську. — Підкресливши "так звану", він, очевидно, передражнив Марійку. — Ця історія підтверджує справедливість ваших думок...
Знов іронія виразно забриніла в його голосі. Звичайно, Марійка палко прийняла заклик на ґерць і задирливо кинула:
— Ану, розкажіть!
— Добре, — відповів товариш. Його в сутінному кутку не було видно, але в тоні відчулась усмішка.
— Сідайте, товаришу, ближче, — запросила його Льоля, роблячи йому місце між собою й Марійкою.
Він охоче пересів і почав:
— Насамперед я мушу сказати, хто я. Бо я трохи не головний герой цієї події. Тепер я вже на третьому фронті. (Він назвав своє відоме нам ім'я.) Як бачите, так званий (знов іронія) пролетарський поет.
Я помітив, як Льоля присунулась до нього ближче.
— А от, уявіть собі, зовсім недавно я був чекіст.
Льоля якось одсахнулась од нього. Він на мить замовк, ніби занотовуючи собі цю виразну дрібничку, й казав далі:
— У той час, що до нього стосується моя історія, на обрії нашої губчека,* або ДПУ, як вона тоді вже звалася, з'явився великий звір із петлюрівського поля. Тенета агентури вже цупко обплутали його, але ми з арештом не поспішали: він поводився так, ніби ревізував уже пошматовану мережу петлюрівщини, й цим давав змогу й нам її перевірити.
Усе йшло гаразд: "звір" заводив за собою агентуру в доти нам не відомі нетрі, дав уже в наші руки пару грубих ниток шпіонажу, коли раптом зник. Невідомо, чи він сам помітив, що за ним стежать, чи сталася зрада в наших рядах, але всі зусилля знову знайти його слід були марні.
З ранку до пізньої ночі провадив я в ДПУ агентурні розробки, намагаючись де-небудь учути дух збіглого "звіра", і був згубив уже всяку надію, коли раптом одного вечора найнездатніший з агентів, як це часто буває, дістав випадково цілком певні відомості про схованку "звіра" й про те, що справи з його доручення робить якась гарна панночка, синьоока, з золотавим волоссям, що недавно приїхала з-за кордону.
Пильно вивчивши писану кривульками агентову доповідь і допитавши його самого, я дав низку розпоряджень щодо перевірки цих нових даних і з полегшенням — на цей раз лише смерклося — вийшов із ДПУ
На вулиці падав перший сніг.
Певне, я дуже втомився за попередні дні, бо мої нерви розм'якли і мене опанувала мрійна меланхолія. Зачаровано стежив я за льотом сніжинок, що, як срібні, блищали в світлі ліхтарів і вітрин, туманно згадував щось давнє, журне, але хороше, певне, кохання, бо я пильно придивлявся до жіночих облич, — і раптом скам'янів:
— Льоля!
Так, це була вона. Вся в срібному світлі мережаної морозом вітрини, вона хутко озирнулася, але не на мій голос: я її не кликав. Мене вона не помітила: її очі тільки одну мить, але так пильно зорили когось за мною, що я мимоволі теж озирнувсь, а коли знов обернувся до Льолі, вона вже завертала за ріг у темний завулок. Я кинувсь їй навздогін:
— Льолю!
Вона враз нервово спинилась.
—Хто це? — зірвався з переляку її голос. Я назвав себе.
— Ви?! — зойкнула вона. Білою плямою в темряві наблизилося до мене її обличчя й на ньому темним жахом — великі очі...
Здавалося, вічність шелестів сніг, доки ми дивилися один на одного.
Я встиг перебігти сотні думок і нарешті ударивсь об твердий, як кремінь, висновок:
Льоля — синьоока панночка з золотавим волоссям, зв'язок "звіра"!
Раптом вона засміялася так безжурно й дзвінко, що до мене враз вернулося відчуття реального часу (його минула коротесенька мить), і всі мої сотні думок разом із висновком поринули в туман фантастики.
— Ой, та й налякали ж ви мене, — казала крізь сміх Льоля, — хіба ж можна так кидатись на людей?.. Але чого ж ми стали? Ходімо, я поспішаю...
Кілька хвилин минуло, поки я остаточно позбавився дивного враження першої миті зустрічі. Льоля засипала мене низкою запитань, таких натуральних і зрозумілих після довгої розлуки добрих знайомих. Я охоче відповідав їй, однак про те, де саме служив, не сказав. її я теж розпитував: нічогісінько не підтверджувало моїх підозр...
— Ви з дружиною тут? — ніби ненароком закинула Льоля.
— Ні, розійшлись...
Нічого більше не спитала Льоля. Я розумів чому.
Барвистими плямами спалахнули спогади:
Осінь 18-го року... Київ... Український клуб... Красуня Льоля, що перед нею всі чоловіки, аж до визначних "діячів", оберталися на цуциків на задніх лапках...
Я тоді був закоханий у свою майбутню дружину, що з нею ось розійшовся, й тому до Льолі підійшов цілком байдужно. Вона не знала, звідки ця байдужність, і через неї саме, як це часто буває, зацікавилася мною, цілком невизначною в тих колах людиною. Раптом їй забажалось вивчити зі мною англійську мову. Я згодився. Але одного вечора я сказав їй, що одержав від своєї нареченої телеграму, — вона їде до Києва, щоб одружитись зі мною...
— Хіба у вас є наречена? — зі щирим розчаруванням спитала мене Льоля, й вивчення англійської мови увірвалося.
А коли ми розлучались, вона сказала: "Мені здається, що як ми стрінемось із вами ще раз, то вже не розминемся..."
Оце саме я нагадав їй тепер. Вона нічого не відповіла, тільки ближче пригорнулася до мене (я вів її під руку).
— Ось я і вдома, — сказала Льоля, спинившись коло невеликого будинку старосвітського стилю.
— До вас можна буде приходити? — спитав я її.
— Хоч і зараз, — відповіла Льоля.
Її кімната дуже нагадувала київську. Так само камін, канапа біля нього, та сама суміш богемного безладу з аристократизмом. Як і тоді, у Києві, я допоміг їй розпалити камін. Як і тоді, вона, лежачи на канапі, сказала: "Мені зимно", — і я накрив її пледом. Але тоді, накривавши, я тільки на мить, мов у тумані, відчув тепло її тіла й байдужно одхилився, а тепер сталося цілком інакше...
Другого дня я дуже спізнився на службу. Ледве встиг я розгорнути свої "діла", як мене покликали до начальника секретно-оперативної частини.
Виявилось, що тому самому нікчемному агенту дуже пощастило (дурням — доля, — сказав начсочи*).
О 10 годині ранку сьогодні, як зазначено у його рапорті, він випадково стрів збіглого "звіра" коло міської станції залізниці; він, очевидно, шукав когось, щоб замовити собі квиток; агент запропонував свої послуги; "звір" погодивсь і сказав, куди квиток принести; ледве агент став у чергу, як побачив синьооку панночку; він їй теж пропонував свої послуги й теж дістав замовлення...
Квитки ще в агента (була 11 година). Обидва вони до одної станції, найближчого губернського міста, але на різні поїзди: "звіру" — на кур'єрський, панночці — на поштовий. Обидва поїзди відходять сьогодні ввечері. Поштовий на дві години раніше за кур'єрський.
— Очевидно, операція переноситься в И-ськ, — сказав начсочи, називаючи місто. — Звичайно, ми їм заважати не будемо. Ви тільки проведете "звіра" до N-ська, передасте там догляд за ним і вернетесь. Але панночку ви мусите "зняти" в дорозі: треба показати "звіру", що значно краще для його справи, коли він сам усе робить, нікому справ не доручаючи. Ви ж розумієте, що нам цікавіше стежити за його алюрами, ніж за якоюсь, бодай і дуже гарною, панночкою. |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Оповідання про Софочку й Джима | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17253 | Дмитро Бузько | Оповідання про Софочку й Джима | О, Харків – курна столиця-полустанок. Особливо так у серпні о 4-й дня на вулиці Лібкнехта. Це ж і видовисько… Якщо настав би апокаліптичний кінець світу й засурмила б сурма легендарного архангела, то мерці, вставши з трун, пішли б, певно, отаким самісіньким походом, як отой на вулиці Лібкнехта о 4-й дня в серпні чи в липні – все одно коли, аби спека й засуха, і цей химерний потік людей, що допіру видерлись із столичних канцелярій.
Це ж і видовисько! Особливо коли приїдеш ізвідта, де простір і море, пляжно-бронзові тіла й здорова смага на обличчях. Ну, просто б плюнув і на цей потік гемороїдальних облич, і на курну столицю і головне на те, що полустанок усе тоте… Коли ж далі рушимо?
– Джим! А!
Ця зустріч ураз увірвала хід моїх журних думок. Не подумайте тільки, що Джим то – негр, або щось інше з екзотики. Нічого подібного. Джим – український собі "хлопець" (хлопець у лапках, бо йому вже за тридцять). Екзотичний він тільки з одного боку. З якого саме, про це – далі. А поки що наш діалог:
– Ти тут?
Це були мої слова. Але щоб зрозуміти їх, треба було почути той наголос, ту експресію у вимові, що стисло мали сказати: "Ти, Джим, – жива людина, шалапут, пройдисвіт, і ти тут, у курній столиці в той час, коли мухи, певно, пляжаться, не те що Джим – король пляжу і улюбленець пляжних паній!"
Джим відповів тьмяно й банально:
– Як бачиш…
Я пильно придивився до нього.
– Що тобі сталося?
– Нічого особливого…
Тон відповіді був такий, що враз підтвердив мою догадку. Лише щоб перевірити її, я коротко запитав:
– Знов оженився?
Джим хитнув головою. Так, мовляв.
Я зовсім не збираюся узагальнювати відомого народного афоризму, що той, хто оженився, обов’язково скорчився, зморщився ще й зажурився. Але ж Джим – це, бачте, окрема історія. Тут ходило про руїну цілої "філософії", і я пропонував йому:
– Пиво питимеш?
Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після цього не зовсім твердо відповів:
– Так. Трошки… Якщо не довго.
Ми попростували до "Нової Баварії" і за пару хвилин уже смоктали свіже золотаве питво, а Джим, спочатку мляво, а що далі, то жвавіше, оповідав:
– Пам’ятаєш, як я торік утік із дому?..
Я мимоволі посміхнувся. Ще б пак не пам’ятати!
Уявіть собі:
Хлопець тягав за собою з міста до міста своє нещасне сімейство. Нещасне саме через те, що воно зв’язалося з такою джек-лондонською натурою, як Джим. Йому б шхуну чи інше приладдя, щоб по світу шалатися. А сімейство ж, відомо, не шхуна. На ньому не поїдеш!
Переконавшись у цьому, Джим вирішив… Що б ви думали? Та нічого особливого: вирішив кінець кінцем сісти чи принаймні своє сімейство посадовити.Дивіться також
Дмитро Бузько — Кришталевий край
Дмитро Бузько — Льоля
Дмитро Бузько — Етап
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
Джим – людина радикальна. Як сісти, то вже сісти. І замислив він не більш не менш, як купити в Києві край міста власну хатинку й сімейство в ній отаборити.
Джим палко взявся до цієї ідеї. Бігав, клопотався, возився з маклерами. Ми, його товариші, вже готувалися до бучного новосілля.
Коли раптом приїжджаю до нього на дачу, – зустрічає мене його дружина: схвильована, сумна… Джим зник!
Виявилось, що йому до смерти осточортіли всі ці клопоти, всі маклери. І одного чудового літнього ранку поїхав він до міста, забрав з ощадної каси ті гроші, що на хату й помешкання якимось чудом зібрав, купив собі гарний чемодан, одіж, білизну. Ну, словом, усе, щоб додому не завертати, та й поїхав до моря, на пляж…
Щоб виправдати свій вчинок, написав дружині: беру розлуку з тобою. Ще й додав: не шукай мене, бо все одно не знайдеш: навмисно буду від тебе ховатись…
От до чого довели Джима сімейні клопоти, а головне – ідея власної хати!
Ми не дуже гудили Джима за його безпутній вчинок. Про людське око лаяли його за легковажність. А по суті кожний з нас заздрив йому. Бо ж кожному хотілося отак плюнути на все та й до моря, під сонечко, на пляж! Але ж сміливості не вистачало отак узяти та й розірвати життєве павутиння…
– Так от, – оповідав Джим. – Приїхав я до моря… Як же то мені гарно було! Перший день приїзду дощ ішов. Я навіть трохи занудився. Згадав дружину. Але вже другого ранку засяяло ясне серпневе сонечко. Я зараз же побіг у крамницю, купив собі чудові трусики і – на пляж. Вода в морі була, як нарзан: надзвичайно прозора й цілюща. Вимитий пісок весело хрумтів під ногами; теплий, золотавий, він вабив до себе, як лоно гарної жінки.
Я заплив у море так далеко, що люди на пляжі обернулися в дрібні ріжнобарвні комахи. Я ниряв, полоскався, гойдався на хвилях, що співали гімн сонцю й літу, світлий гімн життю.
Повернувшись до берега, пластичними рухами тягнувся до сонця, бігав, як молодий звір. Піймав на собі кілька зацікавлених поглядів пляжних паній. Цими поглядами я тішився другий, третій, четвертий день. Але нічого конкретного з того не виходило.
Спочатку я ставився до цього байдуже. Мені досить було сонця, моря й такого – далекого, на відстані – флірту. Далі це мене почало дратувати. Ці кляті жінки! Не розуміють того, що кохання треба давати так само щедро й просто, як сонце дає своє світло. Обов’язково – складний обрахунок, плутані життєві міркування.
Ну, я розумію, – ми, чоловіки, протягом тисячоліть привчили жінку дивитись на свої жіночі чари, як на певну економічну категорію – джерело свого добробуту.
Але ж я чудово знав, що ці пляжні панни вже, так мовити, "одобробучені", бо щоб мати змогу їхати на курорт, жінці треба свою "економічну категорію" реалізувати, і то пак із добрим прибутком у вигляді багаторічної ренти, яка зветься в нас одруженням.
Так ні ж бо! І тут, на пляжі, ніяк не можуть з ґрунту суворої економіки зійти. Обов’язково тебе розглядають із точки зору вигіднішої або, принаймні, додаткової ренти.
А в мене, розумієш, є один банк. От вважаю себе не таким старим та поганим, щоб за кохання, акт обопільний, ще й приплачувати!
Джим аж розхвилювавсь, ізгадавши цей основний пункт своєї "філософської системи". Я глибоко співчував його обуренню, але своїх поглядів не висловлював, бо зацікавлений був його дальшими пригодами. Хоч був певний, що особливих пригод не буде, як не було їх і досі. Джим усе ж був чесний хлопець і це в значній мірі заважало йому пити повним келихом радости легкого кохання.
– Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, – казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, – в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані по-перше зробила мені око, по-друге написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє категорично запропонувала мені за всяку ціну лишитися хоч на один вечір.
Мені сподобалась така енергійна атака. Я дуже шаную таких жінок, які зовсім не бажають у справі кохання й формально й фактично віддавати ініціативу чоловікові.
Але ж лишитись я не міг ніяк. З причини дуже простої й поважної: я вже витратив майже всі свої гроші й мусив був поспішати до столиці на зарібки.
Отже, довелось мені поїхати ні з чим!..
І от у вагоні… Ти вже посміхаєшся, – звернувсь де мене Джим, сам засяявши, як липневе сонце.
– Справді, яка то радість, ці подорожі, а особливо – ці подорожні романтичні зустрічі! – вигукнув він, захоплений світлими спогадами. – Я певний, що саме ці зустрічі, хоча б сподівання на них, роблять такою чарівною річчю "командировки". Видертись із лабет сімейних буднів, випурхнути на волю! Ну, хіба ж можуть із цим змагатися найсуворіші інструкції РСІ та вимоги режиму ощадності?! Не з того кінця починають вони боротьбу з накладними видатками. Зглянулися б краще на родинне життя наше…
– Чекай-но, – спинив я філіппіку Джима, знаючи вже, що він скоро дійде до декрету про обов’язкову розлуку для всіх подружжів, де нема бази економічного співробітництва. – Що було у вагоні?
– Звичайно – зустріч! Як завжди, з легким хвилюванням я увійшов до вагона, пильно позираючи на всі боки, чи є цікаві жінки? Виявилось, що є, хоч і не дуже цікаві. Знайшовши своє місце, я сів, і знов-таки, як завжди, почав обмірковувати стратегічний план, що мав визначити, по-перше, об’єкт атаки, по-друге спосіб її.
Об’єкт скоро визначився: сумірна пані в куточку коло вікна. Обличчя її, правда, було трохи підтоптане, але ж – очи! Великі сині очи, що два тихі озера в гущавині лісу…
– Ти знаєш, – захопився Джим, – я божеволію від таких очей. Це моя мрія з юнацтва, такі очи, сумірні й лагідні, безмежно спокійні, ну як…
– Баюри, – підказав я.
Він трохи образився на таке порівняння. Я попросив його не гніватися. Я ж бо розумію, що йому, бурхливому, сонячному Джиму, можуть припасти до вподоби, – закон бо ж контрасту, – отакі лісові очи.
– Ну, і що ж? – цікавився я його дальшими стратегічними заходами.
– Та нічогісінько, – посміхнувся втихомирений Джим. – Тільки я намірився якось викурити її сусіда, щоб заволодіти його позицією, як зрозумів, що цей мовчазний пентюх є її чоловік. Ну, а розпочинати з жінкою флірт у присутності її законного власника не є моїм принципом. Я людина м’якосерда й не люблю будь-кому чинити прикрості…
Я посміхнувся на таке пояснення, однак не заважав Джимові розповідати далі.
– Спересердя на таку невдачу, я встряв у модну дискусію про українізацію, коли ця дискусія саме загорілася у вагоні. Невідомо звідки виринула пані чи панночка, – я її раніше не помітив, – і потрапила мені просто в зуби. Ну, й дісталося їй за її спробу сперечатися зі мною! Я на ній не лишив живого місця. Весь вагон реготав на мої кепкування з неї.
Але, на диво, вона зовсім не ображалася. Вона весело приєднувалася до реготу з неї, а потім підійшла до мене, стала поруч коло вікна і, лукаво блиснувши очима, грайливо сказала:
– У, злющий…
А потім, мені на диво, почала розмовляти зі мною досить доброю українською мовою. Ти ж розумієш, що вона враз підкупила моє серце відсотків на сорок. І я почав пильно роздивлятися її.
Насамперед зауважив дуже стрункі ноги з гарно сформованим коліном. О, друже, – завжди дивись жінці на ноги! Гарні жіночі ноги, так само, як у коней, є першою ознакою доброї породи, тобто – здоров’я, шовкової шкіри, запашного тіла, темпераменту й таке інше.
Моя чорноока знайома в повній мірі виправдувала цю теорію, Виявилося, що її батьки євреї, хлібороби, колишні багаті орендарі з-під Мелітополя. І то не сучасні колоністи, а на землі вже три чи чотири покоління. |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Старим Дніпром в останній раз | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17649 | Дмитро Бузько | Старим Дніпром в останній раз | Дмитро Бузько
Ґео Шкурупій
СТАРИМ ДНІПРОМ В ОСТАННІЙ РАЗ
______________________________
В ОСЕРЕДКУ ВАНДЕЇ (контрреволюція)
Вдалені, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори...
Пароплав біг поковзь блискучим темним лаком річки.
Трипільські гори! Що вони бачили?..
Даремне намагався режисер Анощенко в "Трипільській трагедії"* одрубаними пальцями змалювати чорний жах героїчної загибели палкої молоди, що пішла рятувати честь прапору рад супроти куркулівського героя — отамана Зеленого.
Тільки тут, у цих байраках, таких зручних для притулку бандитів, у цій темній, критій згори тільки лаком, прирві чорної води, виразно й жваво відчувалась жахлива подія...
— Отам якраз загинув пароплав "Гоголь". А ондечки скеля, що з неї жбурляли комсомольців у вир,* — почули ми розмову в гуртку подорожніх — екскурсантів Сумської партшколи.
— А от, диви, щоб через пару років не довелося й вам, товариші, підпілля покуштувати. Що, як війна та, може, часткова або тимчасова поразка, та посяде ворог частину нашої території...
Розбалакалися про міжнародні події. Де там! Хіба ж оце залізна молодь ("цвяхи б з цих людей робити!") та може сприймати можливість поразки, хоча-б тимчасової?
— Хлопці... Організуймо вечерю, бо ж їсти охота!.. — експансивним вигуком прериває кремезний хлопець із дужими щелепами й жвавими очима нитку песимістичних міркувань... І враз розвіяв їх вітром молодости, що їй аби свіже повітря, рух і простір, то вона все зорганізує з однаковою енергією: і вечерю на копійки, і опір ворогові.
Організуючи вечерю, заговорили про Дніпрельстан, куди екскурсія їхала.
— Гей, старий Дніпре! Та ж ніхто не пануватиме над тобою, крім електроенергії, теж зорганізованої, як і вечеря з копійок, оцими людьми-цвяхами, що зуміють, як треба буде, ще краще за запорожців боронити твої береги, — думали ми, слухаючи жваві розмови молоди...
— Отже, буржуазія панічно евакуюється тільки-но ревнули гудки заводів! — згадали Косинчину вигадку,* що теж був пасажиром на пароплаві...
А він, тимчасом, уже готуючись "на десант" у Трипіллі, розповідав, як там бандити ще недавно жахали людність.
— Ото вже проти ночи чимчикую я одного разу до свого села. Коли раптом серце притиснуло, щось недобре вчулося. Озирнувся, аж бачу — щось мене ніби здоганяє. Я — ходу! А воно за мною! Я — бігцем! А воно й собі взялося вноги!.. Ледве у свою хату вскочив, похапцем зачинився на защіпку. Аж воно як загуркотить у двері, та й кричить:
—Грицьку! Сховай мене скоріше в хату: бандит мене здоганяє. "От тобі й маєш, — думаю! Та це ж Щуряків Петро. А я від нього тікав"... А потім виявилося, що Петро тікав од Степана.Дивіться також
Дмитро Бузько — Етап
Дмитро Бузько — Ціною крови
Дмитро Бузько — Льоля
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
—А від кого ж тікав Степан? — запитав хтось.
Усі реготали...
— Той такий, що не скаже, — відповів Косинка.
Коли всі висміялися вдосталь, Ґео Шкурупій філософськи зауважив:
— Бачиш, Косинка, критика тебе за Трипільського бандита вважає. А який же ти бандит, коли від свого переляканого товариша тікаєш?
ТЕАТРАЛЬНІ ДЕКОРАЦІЇ
Тарас Григорович Шевченко був великий гіперболіст. Ця думка виникає несамохіть, коли подорожуєш Дніпром і бачиш його цілу добу. Тоді поволі переконуєшся, що всі його якості трохи перебільшені великим співцем його просторів та берегів.
Спереду на обрії повстають чорні хребти гір. Це, звичайно, не гори, це — кручі, але не маючи инших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них рівнина й степ.
Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжуються ранок.
Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.
Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіря... Ліворуч лише обрій — але він рум'яний, він починає потроху посміхатися й підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає, і місяць уже почуває себе зовсім зайвим.
Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.
Гори поволі уходять кудись у правий бік і раптом здається, що місяць стримголов падає у Дніпро, — це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.
Під цей ритм в уяві виникають співи й нарешті починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченківського "Заповіта".
Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева. Тепер стає зрозумілим, чому наспівується...
.... Дніпро і кручі......
було б видко, було б чути......
............ реве ревучий........
Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?
Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючися, як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.
А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.
Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі екскурсанти поснули. Дівчата понакривалися білими намітками й прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять в жартівливих, але холодних пазурах ранкового вітру.
Хлопці й дівчата їдуть на могилу. Це радянські прочане.
Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пащу.
Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі — це грива цієї потворної тварюки.
А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.
Серед дерев мальовничо розташувалися хатки.
Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.
Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.
Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі, одна дивовижніша за одну.
Все так само вдивляєшся, шукаючи могили, і, нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.
Це і є пам'ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.
Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуету, і колонка зникає з очей.
Кручі сунуть, одна дивовижніша за одну. Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся екстравагантним бажанням Михайли Семенка... Згадуєш його вірша, і справді стає бажаним збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі, з усіма напівсимволічними причандалами.
Цей замок мав би з Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбився б у воді...
Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, й тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.
Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом'яному брилі в українській сорочці з краваткою.
Вітер ворушить рудими довгими козацькими вусами, — очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.
Раптом він кінчає співати й розплющує очі. Ви здивовані й збентежені. На вас дивляться до неймовірності блакитні хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде, свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.
Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.
Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.
Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.
МІРКУВАННЯ ПРО КАКТУСИ ТА ВЕРБУ
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець
Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий.
Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.
Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це.
— Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються!
Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.
Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба.
Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у "пірогах", а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од "пірог".
І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським.
Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.
Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!?
Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія!
І раптом згадуєш, то цей старуган "вижимає" 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!..
Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.
Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм...
Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.
Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком.
По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста.
— Це Кремінчук.
Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
ФОРПОСТ
Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. |
Бузько Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=577 | Ціною крови | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17646 | Дмитро Бузько | Ціною крови | Сьогодні Хмара був хмурий. Мало сказати — хмурий. Йому аж нудило від цього паскудного життя.
Он Химко вже голову на руки поклав. Зараз як хропне! Бо вже носом тихесенько й ніжно свистить. Ще б пак, — з ранку до півдня на вокзалі вагони вантажив.
— Д'ех, життя наше пролетстудентське!
Хмарі аж слина покотилася, так схотілося з прикрости плюнути.
Він не обідав сьогодні. Вчора теж. Ну, і позавчора. Та й взагалі, пальців не вистачить порахувати дні, що минули від його останнього обіду.
Але було б помилкою поставити його песимізм на рахунок порожнього шлунку. Де там! Він уже п'ятий рік замість звичайної людської їжі гризе граніт науки. А це гартує дух, визволяє його від ганебного шлункового рабства.
Чи ж не був він ще позавчора веселий і жвавий? Правда, вже тоді тривога підкрадалась до нього. І раптом спиняла сміх, стискала люттю шелепи...
Але ж він ще змагався. І знов реготав з вивертів Хпмка, що передражнював обурення професора, коли в авдиторії раптом залунало його, Химкове, всепереможне храпіння.
А сьогодні — годі! Хмара не хоче з себе істерика удавати. Йому що? Покотилася, — туди їй і дорога. Хіба перша? Наталка — теж. Давно вже. Та ще й не підкопаєшся під неї...
Так одверто:
— Що ж, — каже: — економічна спілка, не більше. Поки обидві сторони вигоду з неї мають — триває. А ні — розірветься, та й годі...
Навіть сам Хмара її боронив. Міщанська романтика. Попівство, лицемірство ... Хіба в 999 на 1000 шлюбів не те саме? Кохання, скажете? Хе...
"Кохання є фізіологічний потяг плюс свідомий чи несвідомий обрахунок матеріальної чи духовної вигоди, що може дати в життю об'єкт кохання".
От і все. Фізіологічний потяг — це випадкове й нетривке. Місяць, два та й годі. Нехай не брешуть, що він лишається на все життя. Коли б так, не зраджували б при першій нагоді одне одному.
Отже, не великий огріх його зовсім з формули викреслити.
Досить, коли нема фізіологічної огиди, тоб-то є гарантія з часом тої самої взаємної звички, яка ставить основу шлюбного життя з боку фізіології.
З "несвідомого чи свідомого" обрахунку можна обрати "свідомий". Бо ж усвідомлення своїх вчинків є перший крок до того, щоб бути організованою людиною.
Де кінчається матеріальна й де починається духовна вигода —біс його розбере. Наприклад — мати змогу купити собі всі підручники для навчання, щоб не витрачати 50% порції своєї щоденної енергії на шукання їх, — це як, матеріальна чи духовна вигода?
От і все.
Наталка каже, що її "приятель" — свій хлопець.
Що-правда — підстаркуватий. Ну, і геморой безсумнівний. Так що? Фах його гемороїдальний — бухгальтерія.
Проте — як він Наталку шанує! Живуть вони затишно. Наталка має рішуче все для своєї мрії — добитися в майбутньому професури.Дивіться також
Дмитро Бузько — Оповідання про Софочку й Джима
Дмитро Бузько — Кришталевий край
Дмитро Бузько — Старим Дніпром в останній раз
Ще 2 твори →
Біографія Дмитра Бузька
Марійці теж охота вчитися. От і все...
Хмара глянув в її бік і аж рипнув пюпітр перед ним — так він стиснув його з люти руками: бліде Марійчине обличчя й синці під очима виразно говорили про надто велике захоплення першими шлюбними днями.
Вчора зовсім не приходила до Медіна. Позавчора як пішла з тим непманом до його господи, то тільки сьогодні о півдні вийшла.
В Медіно зараз же побігла до канцелярії й сплатила плату за навчання. А їй чимало довелося платити. Якраз підчас реєстрації приїхав до неї з села батько — мати вмирала. Ну, а як реєстрацію проґавиш, тоді, відома річ — хоч до наркома звертайся, не допоможе: деруть. без усяких комнезамовських привілей...
Хмарі це, звичайно, байдужісінько. Що йому Марійка! Ну, хороша була дівчина. Головне — зуби у неї, зуби! Найкращий зуботехник у світі не виготує такого рівненького рада... перлин, хотів би сказати Хмара. Але ж це дрібнобуржуазне порівнянна.
Ну, і очі — теж. Такі вже ясні та жваві, ніби в них гормони веснянку справляють.
Взагалі, у дівчини внутрішні секреції, видно, на ять. Та й зовні видно — прекрасний прибуток мало б з неї населення пролетарської держави. Мало б, коли б не...
Д' ех, і за віщо ж боролися!
Може, Хмара не боровся? Де ж там. Хоч і був він тоді хлопчаком — підпаском громадської череди. Але ж справно тримав звязок із червоними партизанами. Інформатор був хоч куди.
І от на тобі, — псу під хвіст!
Коли скінчилася лекція, Хмара бачив, що Марійка на нього немов чекає. Хмара обурився: невже вона гадає, що він її до її "хахеля" проводитиме так само, як раніше він її додому проводив.
І він замішався в юрмі студентів. Йому, властиво, байдуже. Він може навіть з нею балакати. Він нічогісінько проти неї не має. Але йому просто не охота з нею зустрічатися. Краще він із Химком поговорить.
Вони йшли вулицею, діловито розмовляючи про те, де взавтра зраня стати на роботу: на залізниці, чи на пристані. Раптом Хмара почув, що Марійка кличе їх. Вони обернулися. Вона їх навздоганяла. Від хуткої ходи вона зблідла ще більше. Удавалося, ось-ось упаде.
"І чого їй треба?" — подумав люто Хмара, буркнувши щось невиразне у відповідь на її привітання.
— Ну, що з твоєю матір'ю — справді померла? — питав тим часом Химко.
— Та ні, — сердито відповіла Марійка. — Приїхала, — бачу, справді вмирає. Стогне, кричить. Аж посиніла. А виявилося — п'ять день до вітру не ходила. Поставила їй клізму та в усе. А тимчасом через цю дурницю...
Хмарі рішуче нецікаво було слухати далі й він спинився коло вітрини лікарських приладів подивитися, що є нового. Однак Марійка не пішла далі й теж спинилася: її, очевидно, теж цікавили медичні новини...
Раптом вона тихенько застогнала і, майже непритомнюючи, схопилася за Химка, щоб не впасти. Обидва хлопці на мить розгубилися: що за історія ?
Марійка тимчасом перемогла себе.
—Химко, підвези мене додому, — навмисне звернулась вона до нього, а не до Хмари.
Химко поліз уже до кишені перевіряти свої капітали, коли Марійка додала:
— Гроші в мене є, не турбуйся...
І вони поїхали на візнику.
— Дивися, ще за причина? — почув Хмара за своєю спиною здивовані вигуки кількох студентів, що реагували на таку надзвичайну картину: візник везе пролетстудів...
Хмару це не здивувало, бо він причину знав.
Він уважно розглядав собі медичні приладдя. Навіть зацікавився одним апаратом.
"Щось нове. Певне з-за кордону привезли... Треба було б спитати, для чого, — подумав він, однак до магазину не пішов, не питав...
Йому, біс його візьми, все байдуже. Однак це ж паскудство...
Так "догоджати", так нищити своє здоров'я, — кому, для кого?
Черево в нього труситься, як напівпорожній лантух на возі. Морда огидно червона, аж синява. Ноги криві... Тьху!..
Ні. Фармакологію зараз читати він не може. Певне, надто втомився сьогодні на вокзалі. Треба трохи пройтися...
І якого чорта принесли його ноги перед цей гарний зеленкуватий будинок? Еге ж, це сюди завів позавчора Марійку той мопс. Страшенно хочеться його бачити. Навіщо?
Хмара задумався. Що за бажання таке? Цілком незрозуміле!..
Тимчасом долоня його правої руки чухалась, наливалась ніби оливом і сама собою згорталася в кулак.
Коли палець лівої Хмариної руки натиснув кнопку дзвоника, він уже напевне знав, що за скільки секунд права так джвякне в мопсячу морду, що з неї неодмінно струменем юшка потече. Черево-лантух підскоче й криві ніжки будуть дриґати в повітрі, в той час як їхній власник вершитиме подорож у світи потойбічні...
— Хазяїна вдома нема, — казала служниця, здивовано позираючи на чудну, грізно-похмуру Хмарину постать.
— Хто там? Зайдіть, — почув Хмара рипучий жіночий голос із кімнати.
— Це хазяйка, заходьте, — додала служниця.
Хмара на мить остовпів. Потім нерішуче глянув на свої брудні чоботи (надворі вранці злива була), на блискучий паркет. Однак зайшов.
— Марія Ганенко тут? — запитав він якесь опудало, якийсь пухир, наллятий жовтавою рідиною та вбраний в елегантне кімоно.
— Ні, — відповіло опудало, — з наказу професора, вона після операції пролежала в нас до сьоднішнього ранку, а тепер, певне, вдома...
І тому, що Хмара на цю відповідь вирячив очі, опудало говорило далі:
— Хіба ви не знаєте? В мене катастрофічна анемія. Професор К. порадив нам Ганенкову, як екземпляр з надзвичайно здоровою кров'ю... Ми їй добре заплатили.
— Тьху! — не пам'ятав Хмара, чи він справді плюнув опудалові в вічі, чи тільки хотів плюнути.
Його ноги працювали, як автомобільні колеса. Скорше побачити Марійку! Звичайно, тільки для того, щоб з її уст почути підтвердження всієї цієї історії.
А у Марійки зібралось ціле товариство. І Химко, і Наталка тут були. Всім було дуже весело, бо на столі, просто на папері, лежали ковбаси, шинки, сиру, хліба в кількості калорій, рівній обідам на протязі тижня.
— От нерви розходилися, — казала вона привітливо Хмарі: — побачила апарат для переливання крови, згадала цю "операцію" й трохи не зомліла... Тепер, Хмаронько, за навчання заплатила й шамовку мені забезпечено аж на три місяці! — додала вона ентузіястично.
Хмара щасливо посміхався. Це він радів з надзвичайно пишного й барвистого заходу сонця, що вдарило прощальним промінним у відкрите вікно.
— Наталко! Чого ж ти до їжі взялася? Бухгальтер забув нагодувати? — чиплявся Хмара до дівчини. Йому так хотілося пожартувати.
— Який бухгальтер? — щиро здивувалася Наталка.
— Тю! — пригадала вона. — Та то ми з Марійкою вигадали, — хотіли подражнити тебе з твоєю формулою кохання...
Хмара аж рота роззявив. І дівчата вибухнули сміхом... Раптом сміх урвався: Марійка поточилася й трохи не впала зі стільця. Всі кинулися до неї.
— Лягай в ліжко. Тобі ще лежати треба. Скільки ж то крові віддала!
Настрій підупав. Хмара дивився в вікно: сонце вже згасло.
— Д'ех, життя наше пролетстудентське! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | "Так" чи "ні" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16037 | Олександра Бурбело | "Так" чи "ні" | Я не знаю в серці напівправди:
Або "так", або, хоч шкода, – "ні"!
Сподіваюся, що так і буде завжди,
Хоч це часом болісно мені.
"Ні" – на всякі хитрощі даремні.
"Так" – все буде кращати у нас.
На своїй землі стою недремно.
Як Дніпро, пливе в майбутнє час!
Всесвіту велична діадема –
Зоряний Чумацький віщий Шлях!
"Бути чи не бути" – ось дилема.
"Бути" урожаям на полях!
"Бути" нашій славній Україні
У квітучій весняній імлі.
Скажем "ні" прадавності руїні
І постанем на своїй землі
Так, як господиня у господі,
Так, як її мудрий господар.
Бо ведеться в нашому народі:
Незалежність – то величний дар,
То правічне на землі великій,
Що одна у серці, як любов,
"Так!" же – Україні сонцеликій,
Вільній від загарбницьких оков! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Аліна і чотири властивості медальйона | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16464 | Олександра Бурбело | Аліна і чотири властивості медальйона | Пролог
Продріботіла каштановим пікінесом осінь, і ось уже позирає сонними очима коали зима.
Час для школярів летить миттєво. Контрольні роботи, тести так і миготять, як вокзали на шляху швидкого потяга. Та коли не дивитись у вікно, здається, що нікуди не їдеш. Тільки якось не по собі, особливо, якщо ти в класі новенька. Уся надія на весну – прилетить на своєму килимі-літаку, і, нарешті, серце малою пташиною стріпнеться від щастя!
Та де там! Усе було якось буденно – дощі, калюжі, зовсім не схожі на моря чи затоки. "Як це все буденно, як це звично. Скільки раз це бачила земля..." – згадувалися слова улюбленого поета. Але чому не "світ прекрасний, земля мов казка"?
Аліна міркувала так, а тим часом весна, як маленька лялечка, відпливала ген, за небосхил, у паперовому човнику з учнівського зошита.
Розділ І. Нове знайомство
Аліночко! Весна, дощі...
Ти не сподобалася в класі.
Стоїш у білому плащі,
Собі жалієшся, невдасі!
Почалося все з того, що сім’я Аліни ще восени переїхала до міста. Дівчинці довелося ходити до нової школи. А там, звичайно, все по-іншому. Аліна вчилася в сьомому класі. Але з нею ніхто не хотів дружити, мовляв, коси руді, одне око зеленувате, а інше блакитне, ще й веснянки! Так жила тепер Аліна. Дівчинка потроху звикала, що до неї погано ставляться. Та ось відбулася ще одна важлива подія в житті семикласниці, на яку та й не сподівалася.
Саме під кінець весни в школі з’явився новий учень на ім’я Роман. Якось на перерві новачок підійшов до Аліни і нерішуче запитав:
– Як тебе звати?
Аліна не очікувала на приязнь. Вона різко повернулась і здивувалася уважному погляду чорних, як смола, очей з-під густих теж чорних брів.
– Привіт, – промовив Роман.
– Привіт, – зніяковіла дівчинка. – Мене звати Аліна, але однокласники звуть Алькою.
– Пусте! – посміхнувся хлопець. – Тобі більше личить Аліна – он яка ти гарна! А я Роман, можна й Ромка.
– Гарна? – Аліна мало не впала в одну з весняних калюж.
Вони не закінчили розмови, бо пролунав дзвінок.
Після уроку історії (він був останнім) новенький – приємно, коли хтось "новіший" за тебе! – знову підійшов до Аліни:
– Ти… ти сьогодні маєш вільний час?
– Що?
– Я було подумав, може… Хочеш, підемо прогуляємось?
– Ну-у … Добре!
Вони вийшли за шкільну браму і пішли до парку. Алея повертала до гойдалок.
– Хочеш солодкої вати? – запитав Рома.
– Ні, дякую! – хитнула головою дівчинка і повідомила, як щось сокровенне: – Скоро літо. Я дуже люблю цю пору року!
– Справді? А тобі не спекотно влітку? – усміхнувся Рома.
Та Аліна правила своєї – вона ж давно вже отак по-дружньому не розмовляла ні з ким:Дивіться також
Олександра Бурбело — Брат
Олександра Бурбело — Золота росинка (збірка)
Олександра Бурбело — Квіти Катерини Білокур
Ще 11 творів →
Біографія Олександри Бурбело
– Хочеш, я розповім тобі, що відбулося, за легендою про сузір’я Волосожар, одного далекого-далекого літа?
– Я люблю історії про прадавні часи, Аліно, – зацікавився співрозмовник. – Влаштуймося на цих пенечках-ослінчиках, і ти розкажеш мені легенду.
– Слухай же, Ромо. Давно, коли ще звірі уміли говорити і розмовляли з людьми, як ото в казках, по річці, що й нині тече через наше місто, плавав сам божественний Велес – ти, може, чув легенди про нього? Він був покровителем тварин, в тому числі магічних – драконів, білих тигрів, змій та птаха Фенікса. Тільки займалась ранкова зоря, випливав його сяючий човен, уквітчаний трояндами, на блакитне плесо. Поряд з Велесом тихо сиділи його звірі, а він, у срібних шатах, із золотими кучерями до плечей, промінився радістю, граючи на сопілці ранкових мелодій. Ромо, уявляєш, як легко було просинатися під звуки чарівної сопілки?
– Так ніколи б і в школу ніхто не запізнювався, – озвався Роман.
– Прокидалася ще сонна ріка, і небо, і люди, і тварини, – продовжувала Аліна. – Усім було добре, усі були щасливі. А річкою плив, розсуваючи завіси туману, човен осяйного Велеса. На небі згасали зорі, йшли на спочинок, і тільки одна, найяскравіша, не хотіла ховатися – закохалася в прекрасного Велеса. Як їй бути? От і вирішила обернутися дівчиною і спуститися на землю. А було тоді літо, природа палахкотіла гарячими барвами квітів. Це так сподобалося небесній гості, що вона обрала червоний, як жар, колір волосся. Отож і дали їй люди ймення Волосожар. Гарна була, вабила до себе і разом відлякувала. Хлопці боялися підійти до неї. Та вона й не дивилась на них, бо кохала Велеса. Але сказати йому про це не могла, тому що не вміла говорити – звісно ж, зоря! Усі довкола розмовляли – і люди, і звірі, – та вона мовчала, тільки очі променились неземним сяйвом.
– Аліно, вибач, що перериваю твою чудову оповідь, – озвався Роман, – але хочу запитати, чи ти, бува, не пишеш віршів?
– Та... трапляється, – призналася оповідачка. – Але слухай далі. Тоді жила над рікою, в невеличкій хатині, дівчина на ім’я Зоряна. Ні пишної вроди, ні багатства не мала – тільки голос чудовий. Почув її спів Велес і покликав до себе в ковчег співати ранкових пісень. Подружилася Зоряна з його тваринами. Щоранку приходила вона до них співати своїх чудових пісень, а потім поверталася до своєї оселі. Велес називав її великою співачкою, і вона аж світилася від щастя.
Та позаздрила цьому щастю Волосожар. Вихопила Зоряну з ковчега і понесла в небо. Звірі ж схопилися за улюбленицю, щоб урятувати її, та де їм було змагатися із зорею! Тож усі разом здійнялися в небесну вись, і з’явилося у високості ще одне сузір’я, яке українці й понині називають Волосожаром.Знаєш, як його іменують на карті зоряного неба? Волосся Вероніки!
– Аліно, – посміхнувся Рома, – а твоє волосся такого ж кольору, – ти красуня!
– Я... а... але... та ну тебе, Ромко! Знаєш, у цій легенді є й правда: адже справді сяє це сузір’я!
Діти мовчали, задумавшись, і, врешті, Роман порушив мовчанку дивним, як здавалося Аліні, запитанням:
– Як ти вважаєш, це вигадка?
Аліна вражено глянула на Рому:
– А ти?
– А я думаю, що в ній багато правди, і ти скоро, можливо, сама в цьому переконаєшся.
У Аліни задзвонив телефон.
– Алло! Ні. А-а-а, я в парку. Що? Так, гуляю. Добре.
– Хто дзвонив?
– Мама.
– Що казала?
– Щоб я через півгодини була вдома. Ходімо?
– Звичайно!
Перед самим порогом хлопець сказав:
– Мене два дні в школі не буде.
– Чому?
– Є важливіші справи, ніж школа.
– Які ж?
– Це-е-е … Я не можу тобі сказати.
– Чому не можеш? – здивувалася.
– Я не можу тобі і цього сказати, – Роман залишався серйозним. – Це теж заборонено! Прощавай до літа!
– До літа … – журливо і здивовано відізвалась Аліна.
Він підстрибнув і … зник. Тільки сріблястий дим закурів. Єдине, що зосталося від Романа, – це невеликий, згорнутий вчетверо папірець, який переливався і відблискував різнокольоровими барвами. Аліна розгорнула його – чотири кути папірця миготіли смарагдовим, червоним, золотистим та сріблястим сяйвом. Поволі на папірці з’являлися літери. Аліна хутко прочитала: "Якщо хтось візьме в руки цей папірець, його власника буде покарано через чотири дні!" Літери зникли.
– Що я накоїла?! Що тепер буде з Романом?
Аліна кинула на підлогу папірець, але знову підібрала. "Не можна, щоб хтось інший брав його в руки – може, цей ворожий клаптик має якусь чарівну силу?" – роздумувала дівчинка.
І подзвонила у двері.
Розділ ІІ. Невідомість
"Кого не вабить невідомість,
Неначе загадка німа!
Не розпитаю, а натомість
Полину я туди сама!" – занотувала в записничок Аліна, передчуваючи щось незвичайне.
У школі без Роми було дуже нудно. Дівчинка, щоправда, отримала дві десятки і одну одинадцятку. Та ось навчальний день добіг кінця.
– Додому! Швидше!
Аліна кулею влетіла в кімнату, замкнула двері і гепнулась на диван, прихопивши іграшкового плюшевого ведмедика з чорними пронизливими очима-намистинками – Фімку.
"Якщо розпитати Рому про папірець? Ні, він, невідомо де, та й чи признається? А якщо самій спробувати врятувати хлопця? Але ж я навіть не знаю, де він живе. У записці вказано час – чотири дні. Це означає, що його власника буде покарано другого червня. Ой! Ще ж лишилося тільки три дні!" – думала Аліна з жахом.
Наступного дня в школі з дівчинки знову, як це бувало частенько, кепкували, але Аліна не зважала – вона думала про загадкового нового знайомця. Повернувшись додому, взяла записник і почала занотовувати:
1. Дізнатися, де живе Рома.
2. Хто створив папірець?
3. Врятувати Рому.
Аліна знала, що все це просто неможливо виконати, але треба!
На вечерю був вишневий компот із сирними канапками – улюблена їжа Аліни. Вона глянула на стіл, де все це стояло, і відвернулася. Мама запропонувала оладки із суничним варенням, але дівчинка відвернулася й від цього, їй зовсім не хотілося їсти. Мама зітхнула і вийшла з кімнати. Аліна тихцем вимкнула світло, лягла спати.
Завтра ж перший день літа!
Коли Аліна прокинулася вранці, то побачила загадкового хлопця. Може, це їй сниться? Роман сидів на столі і хвацько грався трьома тенісними м’ячиками – жонглював.
– Привіт! Як спала? – запитав жонглер. – До речі, мене звати не Рома, а Хлоє!
Аліна чомусь не звернула на ці слова жодної уваги:
– А-а-а… А що ти робиш у мене в кімнаті? – запитала.
– А… я? Чекаю, поки ти прокинешся! – посміхнувся Хлоє.
– До речі, гарно виходить! – похвалила жонглювання.
– А-а-а, це? – глянув на білі м’ячики.
– Слухай, мені треба з тобою серйозно поговорити, – поважно мовила Аліна.
– Про що? – з лиця Хлоє не сходила жартівлива усмішка.
– Про чарівний клаптик, – сказала вона.
– Про чарівний клаптик? То він у тебе? – з лиця Хлоє веселість мов вітром здмухнуло. – А я його шукаю.
– Так он він, – Аліна кивнула в бік канапи. – Коли ти зник, клаптик випав із твоєї кишені. Я його розгорнула, і на ньому з’явився напис про те, що, коли хтось його візьме в руки, на тебе чекає покарання. Потім букви зникли! Розкажи, що це означає! Тільки чесно!
– Я не можу, – спробував відмовитися хлопець.
– Хлоє, прошу! – благально подивилася в очі співрозмовника дівчина.
– Ні, ні!.. – правив своєї Хлоє.
– Будь ласка, – повторила Аліна і посміхнулась.
– Ну, гаразд, – погодився хлопець, – ти сама все побачиш. Вбирайся, а я зачекаю на балконі.
За кілька хвилин Аліна гукнула:
– Рушаймо!
Хлоє взяв руку дівчинки в свою і спокійним розміреним кроком підійшов до канапи, підняв різнобарвний клаптик і поклав його до кишені. Потім сказав: "Олдо ол інріко од Рондо!" Перед очима дітей замерехтіло, заблискотіло – вони линули через час і простір. |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Білоцвіт поезії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16030 | Олександра Бурбело | Білоцвіт поезії | У серці віршів, як рясного цвіту
На вишеньці весняної пори.
Букети їх весні, зимі і літу
Та й осені, коли усі двори
Засипані багряним листопадом,
Дарую на добро в щасливу мить.
Край України видається садом,
В якому вірш, як ластівка летить.
Поезіє, країно понадхмарна,
Ти – українські рідні небеса!
Щоранку сонцем золотим немарно
Осяяна твоя ясна краса!
Бо наш народ, що на добро багатий,
Поезію, як душу береже.
Його пісні – то справжнє диво, свято
І джерело всіх наших віршів же.
Поезіє! Ти в серці цвіт і небо!
Ти в кожного – як щастя, як любов.
Є в українців з давніх пір потреба
До віршів долучатись знов і знов!
Свої пісні дарую всім на радість,
На добру долю, на кохання цвіт,
Щоб не торкнулась вас, як сажа, заздрість,
Щоб ви жили щасливих сотню літ! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Брат | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16028 | Олександра Бурбело | Брат | Дитинство – це веселки цвіт,
Яку тримають мама й тато.
Мені вже чотирнадцять літ –
Водночас мало і багато.
По семибарвному мосту
Іду, чарівний світ довкола.
Його вивчаю і росту.
Поля, сади, трава шовкова.
Дрімають край вікна ляльки,
Ніхто не шиє їм обнови.
Читаю ж бо тепер книжки.
Живу в прекраснім світі слова!
Тож якось іграшки свої
Подарувала в дитбудинок,
Мов у незвідані краї,
В дім заморожених сльозинок.
Мале зустріло хлопченя –
Почервонілі оченята.
До мене кинувся: – Рідня!
А я ходив тебе шукати!
Здалося, що у драмгуртку
Я граю в п’єсі "Катерина".
Напевно, маю роль таку,
Що ось зустріла Катрі сина!
А сльози градом. Оце так!
Дитя взяло мене за руку:
– Сестричко, я не знаю, як
Пережили ми цю розлуку?
Втираю личко малюка,
На мамине, напевно, схоже.
Дісталась доля нелегка,
Віднині ж… Поможи нам, Боже! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | З вдячністю Всеволодові Нестайку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16034 | Олександра Бурбело | З вдячністю Всеволодові Нестайку | Читаю Ваші книги, метре слова,
Гортаю незабутні сторінки.
Павлушу, Яву зустрічаю знову
В широких плавнях – справжні моряки!
Безлюдний острів, як на те – юннати.
Оце тобі така самотина!
Найбільший скарб вдалося відшукати –
То справжня дружба, що в житті одна.
Пісні, веселощі, верба як вишка
І гумор – мов з козацького коша!
А то було ще меншенька Яришка
Дала такого брату відкоша,
Що тільки Яві стало не до сміху,
А читачам – веселощів мішок.
"Тореадори"… Жартів, як із міху:
То усмішка, то регіт, то смішок!
Позаздрив би і Сойєр невгамовний –
Це ж вам не пофарбований паркан!
А слава про кориду, безумовно,
Вже перетнула синій океан.
Улюблений наш Всеволод Нестайко
До серця всюди милий дітворі.
І Знайки і маленькі ще Незнайки
Читають книги вдома і в дворі.
Малюють ілюстрації казкові,
Поглянь на них під шелест сторінок
Письменник взяв до книги цю обнову,
Для читачів екзамен і урок.
Яким ти уявляєш Зайченятко?
А Соню Сонечко, а Дівчинку Хвилинку?
Тобі підкаже читача-дівчатко
Ще й намалює милу Веселинку.
Спасибі ж Вам, письменнику чудовий,
За книги, що у мене на столі,
За Ваше мудре українське слово,
Що так припало до душі мені! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Золота росинка (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16463 | Олександра Бурбело | Золота росинка (збірка) | ВЕСНА – ЦЕ ДИВОВИЖНИЙ ГІМН СВОБОДІ, ЖИТТЯ, НЕОПАЛИМА КУПИНА
Березневе капотіння
Стою під березневим капотінням,
А тільки-но отут була зима.
Десь полетіла в сивобрових тінях,
І більше царства срібного нема.
Берізонька, здивована весною,
Стріпнула краплі з війок-гілочок,
Зігнула брівку білою дугою:
Довкола повінь в гомоні річок!
Співає сніг у водах на осонні –
Діждалась волі крига і скреса!
А "кошенятка" верболозів сонні
Срібляться м’яко, і така краса
Довкола у блискучому промінні,
У бульканні щасливому води,
В березовій тоненькій світлотіні,
Що кращого у світі не знайти!
Весна – це дивовижний гімн свободі,
Життя неопалима купина,
Любов одвічна в нашому народі
До України, що в серцях одна!
Немов цимбали, грає капотіння,
Скресає срібна крига на Дніпрі,
І сонця яре, весняне цвітіння –
На кобзаревій канівській горі!
Торкнуся до берізоньки сльозою,
До білосніжки в березневім сні.
Обсипана краплистою росою,
Вона мов усміхається весні!
Підсніжник
Весна летить на конях вогняних
В попонах білих срібного туману,Дивіться також
Олександра Бурбело — Стежина на Поділлі
Олександра Бурбело — Політ Пегаса
Олександра Бурбело — Україна – європейська держава
Ще 11 творів →
Біографія Олександри Бурбело
Гривасті попаски з’їдають сніг –
Замерзлої води сипку оману.
Тож тане він, хоча й струмків нема,
Зникає у кудлатому тумані.
Сховалася за пагорбом зима,
А там з-під снігу перші квіти ранні
Біленькі розкривають пелюстки,
Неначе сніг у цвіт перетворили!
Підсніжники, весни чарівники,
Де ви взяли снаги, любові сили,
Що зацвіли так ніжно у снігах,
Що не спинили вас зими погрози?
Голівоньки у снігових вінках!
Поезія цвіте в життєвій прозі.
І ось тепер діждалися весни.
Не зачіпають вас туману коні.
Ви ще повиті у зимові сни,
Як принци в діамантових коронах.
Розтуляться довгасті пелюстки,
Де сонечко весни на самім денці.
Довірливо торкаєтесь руки.
Вас не зірву. Цвітіть в моєму серці!
Нехай думки вирують, як вода
У повені весняного розвою.
Щоб обійшла наш рідний край біда,
Його підсніжник затулив собою!
Весна в Україні
Підсніжники несуть на землю сяйво
Минулої сріблястої зими,
Мов кажуть, що й вона була не зайва,
Що й зиму вмієм полюбити ми.
Їх пелюстки – немов сніжинок гроно,
Мов спогад про завії снігові.
Помчав хурделиць потяг від перону,
А ми стрічаєм радощі нові.
Тож перестук коліс все далі, далі.
Куди поїхала від нас зима,
Нам не лишивши й крапельки печалі?
Лиш білий цвіт на згадку не дарма
Наш вабить зір, де снігу кучугури,
Мов звірі-альбіноси тут жили.
Їх підхопили вже останні бурі
Холодної туманної імли
І понесли на північ за собою –
Ведмедям білим загадку – звідкіль?
На небосхилі срібною габою
Замаяла остання заметіль.
А в Україні роз’яснилось небо,
Несуть весну пташині голоси.
Ми відчуваєм в ній таку потребу,
Як білоцвіти, сповнені краси.
У кожнім серці мрії, наче квіти
Підсніжників, розквітли навесні.
Тож Україна вся відкрита світу!
У ній, мов квітці, радісно мені!
Весняна Скіфія
Весна в степу тюльпанами горить,
Палахкотить рожевими вітрами.
Спливли віки, немов єдина мить,
Та постає минуле вітражами
Прадавньої веселої весни
Причорномор’я, де на килим цвіту
Злітаються, немов щасливі сни,
Яскраві барви в Скіфії леліти!
Весна ряхтить вогнями, як тоді,
Немов магічна жриця храму степу!
Не бути на цих теренах біді,
Бо їх охороняє скіфське небо,
Всю нашу Україну, як колись,
Свободою означену віками!
Минуле і майбутнє тут сплелись
Яскравих весен світлими вінками.
О, Скіфіє, далека і близька,
Спалахуєш вогнями у росинці!
Непереможні скіфи, їх війська,
Бо воювали тут не поодинці.
Згруповані у праведну сім’ю,
Постали скіфи дружно за свободу,
Щоб жити вільно в любому краю,
Служити Скіфії, її народу.
Пройшли віки, і з тих далеких днів
Розквітла незалежна Україна.
Дніпро-Славутич плине, не змілів,
А Україна нині не руїна.
Вдивляємось у Скіфії весну,
Шукаємо в Дніпрі таємні броди,
Щоб таїну свободи осягнуть,
Де поєднались вічні два народи.
То скіфи в потаємній далині
І українство вільне віковічне,
Єдині в нашій нинішній весні,
Як право на свободу, здавна вічне!
Молилися свободі, як і ми,
Відстояли її в степу і в лузі.
Як кажуть, все було їм до снаги,
А ворогу – то, звісно, по заслузі.
Тут Україна – Скіфія колись,
Її весна прадавня, споконвічна.
Ти їй, славетній, нині поклонись,
Щоб квітувала в Україні вічно,
У пролісках синіли небеса,
І вирували рястом срібні води.
О, України любої краса,
Вінець і слава рідної природи!
Привілля, у якому наші дні,
Тремкі, сяйливі роси на світанні
І квіти, що присвячені весні,
Найперші ніжні первоцвіти ранні.
Де пролітали скіфські коні вскач,
Там крокуси, як зорі, розцвітали.
О, Скіфіє прекрасна, нам пробач,
Що досі ще не вивели з опали
Тебе в ім’я свободи на землі,
Яка щораз вітає знову весни.
Тільки кургани скіфські у імлі,
Бо просто так ніщо ніде не щезне!
І скіфська кров струмує, як ріка,
У наших венах з вічності донині,
Мов паводків розмова гомінка,
Зі Скіфії дарована людині,
Весни оновлення, як світла рать
Холодних вод у сяйві весняному!
Тож треба всю красу його зібрать
У Скіфію, свободою відому!
Щоб та краса, яка цвіла у ній,
Влилася в наші перші квіти, трави
І в Україні, цій країні мрій,
Цвіла весною сяйвом золотавим!
Гіацинт Вінниці
Скресають березневі небеса,
Пливуть хмарки, немов крижини білі.
Туманиться нам на очах сльоза,
А в серці – гіацинтів заметілі!
Приспів:
Гіацинти цвітуть, гіацинти цвітуть!
У краю нашім квіточка рання!
У моєму саду, у твоєму саду
Різнобарвні салюти коханню!
Рожеві, сині, жовті кольори –
Немов веселка перша над землею!
Цвітуть вони весняної пори
І ваблять рясноквітністю своєю.
Приспів
Неначе кипариси молоді,
В яких гілок немає — тільки квіти.
А час пливе у річковій воді,
Уже тепер спішить назустріч літу.
Приспів
А Вінниця у ніжному цвіту,
У гіацинтовім духмянім раї!
Її чудову вроду молоду
У серці кожен мешканець плекає!
Приспів
ЛИСТОПАД НА ДОЛОНЬЦІ ЛИСТКА
Рожевий день осінньої пори
Буває, в нас осінньої пори,
Коли дерева по коліна в листі,
Що сиплеться і сиплеться в двори,
А небеса такі прозоро-чисті,
Стрічаються промінням дві зорі.
День рожевіє яблуком достиглим.
Здається, прилетіли снігурі
На листяний шерхкий барвистий килим.
Короткий день, як човен по воді,
Відплив у гавань пізнього світанку.
Трояндові фламінго отоді
Докльовують ще зорі наостанку.
А скоро й вечір, і його зоря
Малиново розквітне над полями,
Немов крило – вітрила корабля,
Що вирушає в казку ночі з нами.
Пері
За вікном калина у намисті
І дві вишні ніжно-жовтопері.
Там тепер живе красуня пері
У палаці з гілочок і листу.
Все повите казкою довкола –
І карета, і крилаті коні,
Що стоять край вишні на припоні,
А дорога в’ється веселкова.
Прилітає часом і жар-птиця,
Із руки у пері їсть калину,
Знову в небо волошкове лине,
І сміється пері яснолиця!
Тут приходить конюх, дід-грибочок,
Запрягає коні до польоту.
Має завжди він оцю турботу.
З ним приходять п’ять грибочків-дочок.
Ось і все, вже відлетіла пері,
Підніма грибок листки останні.
А палац стоїть собі в чеканні,
Розчинивши поміж вишень двері.
Красуня Олена
(легенда про осінь)
Осінь зводить кольорові замки,
Де на стінах диво-гобелени,
Що висять в небесно-синіх рамках, –
Вишиття прекрасної Олени.
Доня осені – красуня і майстриня –
Радує матусю вишиванням.
Приданого досі повна скриня.
Тільки як же бути із коханням?
Хоч гарячі барви на одежі
І стрічки віночка кольорові,
Але трохи матінку бентежить,
Що дочка, як манекен, в обнові,
Що у ній не кров – вода осіння,
Очі – синьо-крижані озерця!
І здається вона просто тінню,
Бо холодне у красуні серце!
Хризантеми
На павутинці бабиного літа
Летять у тишу осені пісні,
Де хризантеми запишались цвітом,
Немов осінні зорі в напівсні.
Приспів:
А панна Осінь закружляла в танці
З тим Вітром, що із півночі несе
Вогнів холодних золото й багрянці.
Та хризантеми цвіт понад усе!
Зліта пелюстка в кухлик кришталевий
Із світлих тіней поблизу беріз.
Як золотисті африканські леви,
Понад рікою сяє верболіз.
Приспів
Даруєш ти в букеті хризантеми –
Які в них лебедині пелюстки!
Доведені кохання теореми
Вивчаємо ми знову залюбки!
Приспів
Осінь
Відзначено Дипломом за третє місце в поетичному конкурсі "Віршована мелодія" Молодіжного мистецького фестивалю імені Івана Коваленка в місті Боярці.
В серці повно золотого дива,
Коли осінь в очі загляда.
Багрецю і позолоти злива,
Волошкова у Дніпрі вода.
Приспів:
У вишиваних строях столиця.
Листопад на долоньці листка.
– Осінь, осінь – чарівна жар-птиця! –
Шерехтить край води осока.
А далеке небо з високості
Вже останнє віддає тепло.
До нас осінь завітала в гості.
Глянеш – літа як і не було.
Приспів
Притулю я до верби серденько
В затишку розкрилених гілок.
Люба Україно, ніжна ненько!
Виплету з пісень тобі вінок.
Приспів
Твоя врода, мамо Україно,
Мов рожева мальва восени!
Вічна, і велична, і нетлінна
Від осінніх ранків до весни.
Приспів
ЯКІ КАЗКОВІ ВЗИМКУ ВЕЧОРИ!
Улюблена газета
Які казкові взимку вечори!
Білявий день лягає рано спати,
А світлі зорі сиплються згори,
Щоб листоноші стежку осявати.
Улюблену газету принесе –
"Казковий вечір" зустрічайте, діти!
Читайте і довідуйтесь про все,
Про вічний сніг і про тропічні квіти.
А скільки тут казок на сторінках!
Цікаво їх під лампою читати.
Потримати газету цю в руках
Щасливі також ваші мама й тато.
Яскрава, як ялинка на свят-вечір,
Газета для дорослих і малечі.
Казковий вечір
Зимою вечір довго-довго з нами –
Хоч темно, засипати ще не час.
Тож помандруємо сторіночками –
"Казковий вечір" вже прибув до нас!
Краплинка мудрості – внизу прислів’я!
Казки – як в’язка бубликів щораз.
"Казковий вечір" мовить:
– Прилетів я!
Цікавинок ось маю про запас!
Для мами, і для тата, і для сина,
Щоб виростала доброю дитина!
Для донечки веселі оповідки,
Сяйливі, як пелюсточки у квітки!
Читайте і любіть "Казковий вечір" –
Він злагоду несе в сім’ю, до речі!
З днем народження!
Ви любите блакитні вечори,
Коли зимою у снігах двори?
Коли весна у пахощах бузку,
І в літню теплу пору гомінку?
У барвах осені приходять вечори,
Які несуть казки для дітвори.
Їх всі для нас збере "Казковий вечір"
В зірчастій мантії, накинутій на плечі.
Дванадцять літ працює чаклуном!
Йому радіють повітруля й гном,
І білочка, і лисенята милі,
І зайчики, і птахи легкокрилі,
І ми усі, хто старший і малеча.
Тож з днем народження,
"Казковий вечір"!
Зимова казка
Зимою сподіваємось на казку.
Вона вдягла пухнасту білу маску!
Сніжком опушені усі дерева.
Ось вишенька – як справжня королева!
Із срібла шапочка, сріблястий кожушок.
Довкола ж сиплеться і сиплеться сніжок!
О, ВІННИЦЕ У МАЄВІ ЗІРОК
Світанок
О, Віннице у маєві зірок,
Коли на землю сходить світлий ранок!
Твої будівлі древні, що не крок,
З прадавності розбуджує світанок.
Звучить бадьоро вже мажор душі,
І люди усміхаються щасливо!
Ясніють сонцем світлі вітражі,
Спадає радості барвиста злива!
Тиша вікова
Така у місті тиша вікова!
Гудуть авто і дзеленчать трамваї,
Та чути: крізь асфальт росте трава.
І я із нею поряд підростаю.
Збивають піну зграї голубів.
Дерева вишивають літні тіні.
Колишуться русалки на вербі
У сонячному ніжному світінні.
Місто-пері
Міський асфальт. |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Казка про зиму | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16027 | Олександра Бурбело | Казка про зиму | Зима, неначе Герда в кожушку
Закоханої дівчинки-принцеси,
У золотій кареті по сніжку
Спішить, як вірші юнки-поетеси.
Шукає Кая з серцем крижаним
І вірить, що зігріть його зуміє,
І стане він закоханим, незлим,
Таким чудовим хлопчиком із мрії.
Довкола тиша. Заметілі сплять
На білосніжних льодяних постелях.
Така зимова світла благодать
В морозних білих снігових оселях!
Немов бузок персидський навесні,
Стоять дерева в інеї рясному.
Казкова Гердо, ти близька мені
Тим, що шукаєш мрію невідому.
У цім морознім царстві чистоти
Вона тобі не раз іще насниться.
А як доїхати до неї, як дійти
Між айсбергів міцних, неначе криця?
Північний олень, і лапландки дім,
І Кай сумний в палаці королеви…
Взяла за руку, як дитя: – Ходім!
Й заплакала, мов небо березневе. |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Квіти Катерини Білокур | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16033 | Олександра Бурбело | Квіти Катерини Білокур | У квітах Катерини Білокур
Земля моєї неньки України.
Зринає хвилею квітчастий мур,
Ховає лихоліття і руїни.
Блакитне тло, рожеві пелюстки,
Відтінки, плями сонця, світлі тіні,
Тендітні дрібно цвіти-малюки,
Троянди у величному цвітінні,
І сині дзвоники, і дикий мак,
Лілеї помаранчево-біласті…
Цвіте картин чудових зодіак:
То півтони, то кольори контрастні!
Жоржини рожевіють біля руж,
І червоніють кетяги калини.
У квітах, кажуть, сила живих душ,
Що ми її плекаємо щоднини.
На виставці славетний Пікассо
Стояв перед картинами безмовно.
Сказав: – Тебе, небачена красо,
Пізнати світ весь має, безумовно!
Так українка в маєві квіток,
Які цвітуть у серці Батьківщини,
Сягнула рівня світових зірок
В ім’я краси і слави України! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Молитва за Україну | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16036 | Олександра Бурбело | Молитва за Україну | Люблю свій край, у ньому все для мене.
Садів букети. Лісу океан
Шепоче про щось давнє і таємне,
Аж дослухається обабіч нього лан
У золоті достиглої пшениці.
Що не зернинка – таїна життя!
Рясніють колосочки яснолиці,
Як охоронці щастя й майбуття
На теренах святої України,
Величної держави між держав,
Твоєї і моєї Батьківщини,
Тож працею її ім’я прослав!
Щоб ми були у ній не просто діти,
А цвіт її і плем’я молоде.
Довкола неї стільки того світу –
Такої ж, як вона, нема ніде!
Гіркий полин, але душа світліє,
Коли його зустрінеш край доріг.
Гінкі тополі – наче наші мрії,
Верба розкішна – вічний оберіг.
Росте така висока і розлога!
Заходжу в тінь, як у священний храм.
Здається, вона молиться до Бога,
Щоб в Україні було добре нам!
І я свою молитву долучаю
За Україну, що в світах одна,
Така квітуча й пишна, наче з раю,
Для нас усіх дарована вона! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Ненька Україна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16031 | Олександра Бурбело | Ненька Україна | Як любо відчувать себе дитям,
Коли у тебе ненька Україна!
Їй кожен зобов’язаний життям,
Їй кожен чи за доньку, чи за сина.
Квітчасті луки, кучерявий гай,
Земель її родючих чорноземи,
Блакитно-волошковий небокрай,
Франкові і Шевченкові поеми.
Усе твоє з народження, зі школи,
І цього не забути вже ніколи!
Це все, як ДНК, в тобі навіки,
А в ньому щастя й радості – без ліку! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Первоцвіт (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16462 | Олександра Бурбело | Первоцвіт (збірка) | Первоцвіт (збірка)
КАЗКИ
Барвиста країна
Чи бували ви в далекій казковій країні, яка зветься Барвистою? Там кожен день має свій колір, то ж і звуться дні тижня так: рожевий, білий, зелений, синій, помаранчевий, бузковий і жовтий.
І ось одного зеленого ранку казкар-чарівник Добре Серце, володар тієї країни, убравшись у довгу синю мантію з високим помаранчевим коміром, синій капелюх та взявши в правицю посох чарівника – таку собі ніби зовсім звичайнісіньку зигзагоподібну палицю із зіркою на вершечку, лівою рукою розгорнув товстезну помаранчеву книгу казок і чарів. Чарівник був високого зросту, тримався, як належить, поважно, і був зовсім сивим.
Він чимось нагадував нашого доброго знайомого – Дідуся Мороза (а може, маг і був його молодшим братом?).
Добре Серце таємниче промовив:
– Сьогодні на нас чекає чудова казка! Внученько, принцесо, починається нова казка зеленого дня! На тебе чекають особливі сюрпризи, пригоди та дива.
А далі чарівник заговорив зовсім іншою мовою – мовою магічних слів. Тим часом сонце сходило все вище, зелене повітря світлішало, починався день зеленої казки.
Юна принцеса, внучка володаря казкового краю, сиділа в кріслі під пальмою на ганку палацу і, заглядаючи в чарівне люстерко, намагалася вгадати, яку нову казку принесе їй зелений день.
Красуня чимось дуже нагадувала нашу улюбленицю Снігуроньку – така ж світлолиця, з блакитними озерцями очей. Ось тільки волос-ся мала вогнистої барви. Щоправда, дівчина й сама здивовано придивлялась до нього.
Це був щоденний сюрприз її дивовижного дідуся – учора вона була білявкою, а ось сьогодні її кучері як полум’я.
– Дідусю, моє волосся стало вогняним! – захоплено вигукнула дівчина.
– Так, люба, – всміхнувся казкар. – Цього зеленого ранку ти зі своїми полум’яними кучерями маєш просто неперевершений вигляд і сяєш, як сонце.
Королівна захоплено милувалася яскравими локонами, та ось її увагу привернуло ніжне муркотіння. Опустила погляд і побачила біля сходів симпатичне руденьке кошеня.
– Ой! Кошеня! І таке ж руденьке, як я. Це, звісно ж, подарунок мого дідуся.
І дівчинка вибігла назустріч вогнистому пухнастику.
Кошенятко перебирало лапками, але не могло вийти із зачарованого кола. Це було коло для подарунків
– Іди до мене, Іскринко, – лагідно мовила принцеса і взяла маленьке на руки. – Яке ж ти пухнасте, яке веселе! Тобі, напевно, щось уже відомо про казку зеленого дня.
Котик, який ще мить тому насолоджувався увагою хазяйки, раптом округлив свої зелені очиська й боязко озирнувся. Несподівано пролунав звук, який нагадував гудок поїзда. Пухнастик прищулив вушка і злякано замружився.Дивіться також
Олександра Бурбело — Я лиш струна на арфі України
Олександра Бурбело — Казка про зиму
Олександра Бурбело — Брат
Ще 11 творів →
Біографія Олександри Бурбело
– Кого це ти нагляділо?
Принцеса й собі оглянулася. Ось іще один сюрприз – синє слоненя! Воно стояло під її вікном, мов на сторожі її спокою. Малий радісно сурмив, піднявши хобота. Він вітав хазяйку, немов справжній охоронець.
Слоненя було таке ж синє, як довга сукня принцеси, а ось кошенятко мало колір її волосся. Що ж, дідусь-чарівник полюбляв гармонію барв.
Принцеса задумалась: які дива обіцяє ця кольорова гама сьогодні? І чому саме слоненятко і кошенятко подарував їй дідусь-чарівник? Красуня в задумі присіла на сходинку побіля палацу.
– Третій день тижня в Барвистій країні, – пояснив Добре Серце, – присвячений одному з найбільших див світу, яке люди часто не помічають у круговерті буденних турбот. Ім’я йому – поезія. Усі мешканці країни висловлюватимуться тільки віршами. Цієї миті слоненя перетворилося на лицаря-охоронця, а руде кошенятко…
Принцеса не повірила своїм очам – воно обернулося на крилатого коня з вогняною гривою.
– Пегас! Крилатий скакун, що підносить поетів у піднебесся! – захоплено заплескала в долоні дівчина.
– Саме так, моя розумнице, – всміхнувся дідусь. – Мандруй світами, внучечко, тільки повертайся вчасно.
– Домовилися, Добре Серце! Обіцяю, що не підведу!
Швидко минав казковий час зеленого дня. Та ось його барва почала змінюватись. Королівна в товаристві лицаря-охоронця на диво-коні поверталася до палацу.
– Яка захоплююча подорож! – раділа юна мандрівниця. – Цікаво, а які дива чекатимуть на мене завтра?
А день тим часом потроху змінював свою барву. У Барвистій країні не було чорної барви ночі, тому колір одного дня плавно зливався з барвою наступного дня. То ж коли Пегас відлітав на поклик Доброго Серця, небо переливалося вже різними відтінками блакиті, зовсім, як у нас, в Україні. Так, небо над Україною сповнене поезії!
Лесина казка
В Україні, де гори високі, моря широкі, річки глибокі, а ліси дрімучі, жила дівчинка Леся, що понад усе, любила казки та малювання. От і сьогодні вранці тато, допомагаючи доні взутися в зимові чобітки, квапить:
Лесю, час у дитсадок. Донечка ж у відповідь:
– А казку розповіси?
– Добре вже, лисичко Лесю, – погоджується татусь.
Дома дівчинку ще називають Червоною Шапочкою. Це улюблена Лесина героїня, яку дівчинка малює і фарбами, й олівцями, і фломастерами. Картини в дитсадку на виставці красуються.
А які чудові історії вміє вигадувати Леся! І щовечора розповідає їх плюшевому ведмедику. Уже й задрімає дівчинка, а клишоногому симпатязі ніяк не спиться – все згадує неймовірні пригоди героїв.
– Звідки стільки казочок знає Леся? – дивується ведмедик. – Може, вони сняться маленькій красунечці?
Вирішив волохатик підглянути хазяйчині видіння. А йому було відомо, як це зробити:
достатньо взяти за ручку дівчинку й поринути у дрімоту разом із нею...
– Ой, де я? – роззиралася навкруги Леся.
Довкола височів сосновий ліс, повний сонячного світла, пташиного співу та аромату суниць. Ще й червоні шапочки з білими цяточками весело майорять то тут, то там, наче ліхтарики. "Мухомори", – здогадалася мандрівниця. А онде, над самісіньким берегом лісового озерця, примостився найсміливіший із них. Леся й собі підійшла до водойми та, поглянувши на дзеркальну поверхню, зойкнула. На дівчинку хитро позирала справжнісінька лисичка, вбрана в її улюблену вишиванку, сарафанчик і фартушок. А на голівці в руденької яскравів Лесин бантик.
– Хто ти? – здивовано поцікавилася мандрівниця.
– Та це ж ти, Лесю, – зашелестіло хвильками озеро.
– Оце так дивина, – вражено прошепотіла дівчинка. – Отже, відтепер я – справжня руденька лисичка!
Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.
– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!
– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.
– Та що це з тобою? – дивується вовк.
Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:
– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?
Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.
А вовк дивиться та сміється:
– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!
– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.
І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.
Уже й ліс скінчився, а доріжка все вище й вище піднімається. Аж ось нагорі видніється рожева хатинка, стіни якої прикрашені мальвами, а золотистий дах обвитий вінком, "Знайомий будиночок, – наблизившись, лисичка намагалася пригадати, де його бачи-ла. – Та це ж із мого малюнка! Оце так!"
Леся постукала лапкою у двері й чує, як хтось запрошує увійти. Та, зробивши крок, аж замружилася – так яскраво в хатинці. Коли придивилася, то побачила, що на лавці спочиває веселе Сонечко. Руденька, сідай на ослінчик1, – запрошує небесне світило. – Тільки відсунься якнайдалі, дівчинко, бо поруч зі мною дуже спекотно.
Звідки Ви дізналися, що я не лисичка? – дивується гостя. – Невже так помітно?
– Я все знаю, красуне, а цю хатинку особливо люблю – така гарна та затишна! Хочу тобі віддячити за неї. Якщо послухаєшся моєї поради – знову на дівчинку обернешся!
Сонечко таємничо продовжило розповідь:
– Поглянь, від нашої хатинки стежка збігає вниз, аж до того симпатичного будиночка. Там господарює моя приятелька, бабуся Червоної Шапочки, а внучка їй допомагає. От тільки вовк до них унадився. Пригадуєш, хитрун запропонував погратися в лісові перегони? Сіроманець тебе відволікав, щоб часом не завадила дістатися до бідолашних. Поспішай же, Лесю, допоможи бабусі й онучці в біді.
Мчить лисичка, б’ється серденько... Добігла руденька, дивиться: двері відчинені. Приглядається – сіроманець заплутався у прозорій сітці, що спеціально була натягнута навколо помешкання.
– Оце так! – усміхнулася Леся . – Це ж я такий кінець казці про Червону Шапочку вигадала! Ще й плюшевому ведмедику розповідала.
Аж ось на ґанок вийшли бабуся й онучка та радісно до лисички-помічниці гукають:
– Дякуємо за диво-сітку. Спіймався сіроманець!
– Як же впізнали мене? – поцікавилася руденька, нерозуміюче кліпаючи очима.
– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!
– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!
– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.
Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.
Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.
Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколисувати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.
– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.
– Час до дитсадка!
Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:
Татко звично жартує, називаючи мене лисичкою.
А насправді – дівчинка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.
Коли мрiї здiйснюються
Кажуть, що колись давно газети були птахами. Розносили новини по всіх усюдах. А як гарно співали!
Та згодом новин стало так багато, що пернаті вже не могли впоратися з ними. І на зміну їм прийшли паперові птахи – газети. Пташині ж новини й понині розносить, як помітили спостережливі жартівники, сорока на хвості.
А коли наша Україна, в якій це все й діялося, здобула незалежність, тобто стала незалежною державою, новин з’явилося стільки, що газет ставало все більше й більше!
Тож, вечорами, після роботи, дорослі бралися до газет, а діти заздрісно поглядали на батьків, прислухаючись до оповідок, які нашіптував під вікном казковий вечір, закутавшись у чарівний зоряний плащ.
– От нам би дитячу газету, – замріяно мовив Петрусь-школярик до своєї сестрички Настусі–дошколярочки, – та щоб у ній були цікаві казки!
Я читав би їх тобі.
– Хочу казкову газету! – заплескала в долоньки дівчинка.
Минав час. |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Політ Пегаса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16029 | Олександра Бурбело | Політ Пегаса | Летить Пегас крізь снігопади,
Крізь буревії, бо ж зима!
І я лечу! І в цім відраду
Знаходжу серцем недарма.
Ось бачу світ весь з високості,
Шукаю необхідних слів,
Щоб вірші написать не прості,
А з поетичних вічних снів!
Ми летимо! Пегаса крила
Такі надійні неспроста –
В поезії велика сила,
Їй необхідна висота!
Щоб світ ураз окинуть оком,
До всього серцем прикипіть,
Не оминути ненароком
Шляхів розвихрених століть.
Там, де Пегас літав щоднини,
Здіймався в неба височінь,
Віки минали, як хвилини!
На них крилата світла тінь.
А ми читаємо Петрарку,
Шевченка вічний "Заповіт".
Поезія безперестанку
Чарує словом цілий світ!
У ній велична таємниця,
Яку всі прагнуть розгадать.
Вона неначе віща птиця!
Над нею неба благодать! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Стежина на Поділлі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16035 | Олександра Бурбело | Стежина на Поділлі | Спішить кудись стежинка у поля,
Ось і мене покликала з собою:
– Дивися, дівчинко, оце твоя земля.
Вона має пишатися тобою.
Цей синій цвіт – веселі сокирки.
Волошки, ген, блакитні, наче небо.
Приходь до них, милуйся залюбки,
Бо є така в душі твоїй потреба.
Там, далі, бачиш, золоті лани
Красуються колоссям на привіллі.
Зернят пшеничних сповнені вони.
Пшеницею ж бо славиться Поділля!
Тож нарік засівай святе зерно
В ці Богом тобі дані чорноземи,
І урожаєм стане знов воно.
Розквітнуть потім ранні хризантеми.
А зараз літом пахне все довкруж,
Як ці рум’янки на крилі у поля,
Як оцей кущик із червоних руж
І попід небо аж гінка тополя.
Ще й конюшина біла, наче сніг,
Далі – рожева, ніби полуниця,
А поза ними і петрів батіг,
Ромашок сонячні веселі лиця.
Мов ниточка, стежина, а окрай
Цвіт рідної землі, як вишивання.
Такий же він, подільський любий край,
Де наша доля, злагода, зростання! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Україна – європейська держава | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16032 | Олександра Бурбело | Україна – європейська держава | Ми відкритий для світу народ – українці,
Що у Східній Європі живем споконвік!
В домі бути господарем мужеві й жінці –
Наше право, дароване Богом повік!
В нас багата земля, урожаями славна,
Працьовитий, красивий і мудрий народ!
В наших ріках – меди, як відомо віддавна,
Берегами ж чисельними – стільки щедрот!
Квітне сад український, що вродить у літі,
У плодах зарясніє похиле гілля.
Нас шанують у всьому великому світі,
В давнину це було, у боях Синьоводських,
Українці, брати-білоруси, Литва
Зупинили Орду у степу немонгольськім
І на рідні краї відновили права!
Всю Європу тоді заслонили собою!
І хоча з того часу минули віки,
Але слава безсмертна вогненного бою
В благодаті Європи роки і роки.
Запорізьке козацтво в боях небувалих
Берегло Україну, Європи краї
Від ворожих набігів, страшних і зухвалих.
Лютий ворог летів, як осині рої!
І Богун, і Нечай, і Сірко з Кривоносом –
Українські звитяжці в далекій війні –
У жнивах вікопомних складали покоси
І нападникам злим твердо мовили: "Ні!"
Зберегли за собою Європи родину!
Час рікою спливав. Та фашизму зерно
Не дало європейцям розправити спину,
І зійшло будяками в Європі воно.
Тож фашизму коричневий дим знавіснілий
Ми гасили у сивім величнім Дніпрі.
Амбразуру війни затулив своїм тілом
Наш солдат, щоб жили всі у мирі й добрі!
Щоб Європа постала і дружна, й могутня,
Щоб народи у ній були вірні брати.
В Європейський Союз нас веде незабутня
Давня дружба, яку нам у серці нести! |
Бурбело Олександра | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=507 | Я лиш струна на арфі України | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16026 | Олександра Бурбело | Я лиш струна на арфі України | Я лиш струна на арфі України,
Зі співом ніжним, лагідна, дзвінка.
Верба-арфістка поетеси Ліни
Мене гіллям легесенько торка.
Буває, дощик крапотить по струнах,
І я співаю з ними в унісон.
Вся Україна у піснях і лунах –
Такий уже акустики закон.
Озвалися луною Закарпаття
І Чорний ліс у Вінницькім краю…
Гуртом візьмімось, українці-браття,
І возвеличим землю ми свою!
Ось сонечко всміхається іскристо,
Де передзвін на польових вітрах.
А в небесах, як зоряне намисто,
Галактики сім’я – Чумацький Шлях.
Вітає всесвіт Україну-неню
І нас, її дітей, теж разом з нею! |
Буревій Кость | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=162 | Зозендропія (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15238 | Кость Буревій | Зозендропія (уривок) | Червоні чвари!
Час червоний!
Чурило
черево
чи чоло,
чи чо,
чи чох,
чи чор зна що?
Чи очі плачуть,
чи регочуть?
Чи чорне щось червневе?
Чи кінь червоний скаче
назустріч чорному коневі?
Нехай він чорний,
нехай білий, —
усім чортам одна ціна:
біль,
біль,
біль,
біль,
біль балок білих
й червоно-білая стіна!
Мерсі!
Мерсі!
червоний читачу!
Мерсі, що почекав,
поки я в честь чека
алітерації
на ч,
на р,
на б
черкав.
Альманах АВАНГАРД (редактор В. Поліщук). Харків, 1929, ч. 3. Передруковано із книжки: Едвард Стріха. ПАРОДЕЗИ. ЗОЗЕНДРОПІЯ. АВТОЕКЗЕКУЦІЯ. Нью-Йорк, "Слово", 1955, с. 118-119. |
Буревій Кость | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=162 | Пародези | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15239 | Кость Буревій | Пародези | Партивістка
Зробіть мені квиток партійний:
Навдовжки — кілометр,
Навширшки — кілометр!
І напишіть червоним на вогні:
Це — Стріха Едвард —
рядовий
загонів геніальних
геній!
Напишіть:
Він сліз не має,
Цей Едвард,
А кров — барилами,
У
собі
носить.
Напишіть:
Письменство він врятує
Від Хвильових,
Тичин
і
Рильських,
Політику — від Чемберленів,
Поезію — від солов'їв.
Напишіть:
Він там співа — де бій,
Смієтсья там — де жах,
Сумує там — де європенки,
Радіє там — де Шкурупій,
Регоче — разом із Семенком.
І
напишіть:
Умре він радо
За владу рад Всесвітню.
І смерть
І сміх...
Так напишіть
Червоним на вогні
Партивіски — квитка
Й поставте
На майдані —
Усім
на радість.
НОВА ГЕНЕРАЦІЯ (Київ), 1928, ч. 1. |
Буревій Кость | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=162 | Партвивіска | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15240 | Кость Буревій | Партвивіска | Зробіть мені квиток партійний:
Навдовжки — кілометр!
Навширшки — кілометр!
І напишіть червоним на вогні:
Це — Стріха Едвард —
рядовий
загонів геніальних
геній!
Напишіть:
Він сліз не має,
цей Едвард,
а кров — барилами,
пожежами — вогонь
У
собі
носить.
Напишіть:
Письменство він врятує
від Хвильових,
Тичин
і
Рильських,
політику — від Чемберленів,
поезію — від солов'їв.
Напишіть:
Він там співа — де бій,
Сміється там — де жах,
сумує там — де європейки,
радіє там — де Шкурупій,
регоче разом із Семенком.
І
напишіть:
Умре він радо
за владу рад Всесвітню,
І смерть
І сміх…
Так напишіть
червоним на вогні
партвивіски — квитка
й поставте
на майдані —
усім
на
радість. |
Буревій Кость | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=162 | Ррреволюція | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15241 | Кость Буревій | Ррреволюція | РРРеволюцію
писати
З трррьома ррри-ррри!
Щоб гурррикан
ррревів
з еррреба
й ррревли вітррри!
Візьміть ви слово вітер,
одкиньте ер, —
і стане царсьский Вітте,
що вже давно помер.
Тепер зробіть те саме
зі словом революція
й одразу ж бридко стане:
солодака еволюція...
РРРеволюцію
писати
тррреба
З трррьома ррри-ррри!
Щоб гурррикан
ррревів
з еррреба
й ррревли вітррри!
З архіву Костя Буревія. Вперше видруковано в журналі АРКА, Мюнхен, 1947, ч. 6. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Бабусині хитрощі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27824 | Олег Буцень | Бабусині хитрощі | Ох же і свищика подарував дядько Гнат Вадикові! Як справжній соловейко виспівує. Ні в кого у дворі такого нема. Хлопці так і ходять за ним табунцем, все канючать: дай посвистіти! Навіть пташки на деревах, як зачують свист, і собі починають підспівувати.
Посвистів Вадик день, посвистів другий, бабуся йому я каже:
— Годі тобі вже свистіти! У мене голова обертом іде від того свисту.
А Вадик знай своєї — не випускає свищика з рота.
Тож і розгнівалась на нього бабуся.
Забрала, заховала.
Ну що тепер робити? Авжеж, порюмсати. Та бабусю нічим не проймеш: не дає свищика і край!
Наплакався досхочу Вадик і тихцем міркує собі: "Все одно знайду. Хай тільки з дому кудись піде".
Перед обідом пішла-таки бабуся в магазин по хліб. Як почув Вадик, що клацнув замок на дверях, мерщій у другу кімнату і до комоду, де бабуся свої речі тримає. Відсунув верхню шухляду, хутенько поперекидав якісь коробочки з ґудзиками, вузлики з клаптиками — нема свищика. Висунув другу шухляду, а там — клубочки з шерстю, недокінчене шитво, кольорові нитки. І раптом у дальньому кутку він побачив гарну синю коробку, перев'язану вузенькою червоною стрічкою. Ну, звичайно, цукерки! Вадик і оком не встиг моргнути, як та коробка сама прилипла йому до рук. Покрутив її туди-сюди, потягнув за кінчик стрічки — розв'язав. Обережно підняв кришку... В чудових зелених обгортках щільними рядками лежали великі пузаті цукерки.
"Ага, від мене сховала,— ображено подумав Вадик. — Сама їсть, а мені не дає".
Він нетерпляче розгорнув цукерку. Надкусив. Від шоколаду й рому в роті стало так смачно, що він і незчувся, як друга половинка опинилася теж у роті. Доївши цукерку, з сумом подивився на порожній папірець, акуратно згорнув його, ніби в ньому щось є, і поклав у коробку.
Відтоді й почалось неспокійне Вадикове життя. Тільки бабуся за двері — а він шурх до комода, в коробку зазирає. Вже старався й не заходити в ту кімнату, не думати про цукерки. А вони, ніби чарівні, так і надять до себе. І тільки тоді, коли від цукерок лишилися самі обгортки, Вадик остаточно зав'язав на коробці стрічку і більше не торкався її.
Спочатку йому було соромно дивитися бабусі у вічі. Але минали дні, бабуся про цукерки й не згадувала, і він постарався швидко забути про них.
Якось уранці бабуся витягла для онука новий матроський костюмчик і сказала:
— Дивись, ніде не забрудни, поки прийдуть з роботи тато і мама. Ти ж бо сьогодні іменинник. Рости здоровенький і щасливий.— І міцно поцілувала його, навіть свищика віддала.
Ледве дочекався Вадик вечора. Ось, нарешті, і мама з роботи прийшла, і тато повернувся. Мама подарувала Вади-кові блискучі коричневі черевики, а тато — заводний самоскид.
— Ой лишенько! — схаменулась бабуся і поспішила в другу кімнату. За хвилину вона винесла синю коробку, перев'язану вузенькою червоною стрічкою.
— Оце тобі, внучку. Ти вже прости мене, стару. Забула про них. Все одно натщесерце їх не треба їсти. Саме тепер. От і маму, і тата пригости.
Вадикові зробилося так жарко, наче він довго-довго стояв коло гарячої груби.
"Зараз вони дізнаються, що там нічого нема!" — з жахом подумав він. Дві великі прозорі сльозини заплутались у віях і ось-ось збирались прокласти на щоках мокрі стежки. Не відаючи, куди себе подіти, Вадик крутнувся і шастонув у ванну кімнату. І вже там, уткнувши лице у волохаті рушники, дав волю сльозам.
— І чого це від? — долинув до нього мамин голос.
— Такі смачні цукерки, а він ще комизиться,— дивувався тато.— Ану, виходь, імениннику.
Вадик пристояв ще трохи у ванній, дослухаючись, чи не жартує батько. Нехотя ступаючи, зайшов до кімнати. І від несподіванки швидко-швидко закліпав віями: тато і мама їли справжні шоколадні цукерки. А перед ними стояла та сама синя коробка, яку він недавно власноручно спорожнив.
— Бери,— сказала бабуся і весело підморгнула йому.
Вадик розгублено подивився на бабусю, на коробку і невпевнено взяв цукерку. Вона була тверда і важка — справжня... |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Блакитна косинка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27826 | Олег Буцень | Блакитна косинка | — Гей, дівчата! — лунко розлігся по лісу дзвінкий Зінчин голос— А що я знайшла-а-а!
Дівчата, які збирали неподалік гриби, недовірливо повернули голови в її бік, зупинились.
— Який же ти сердитий! Справжній злючка-колючка, — голосно розмовляла Зінка з кимось за кущами.— Що, злякався?
Спокуса подивитись на Зінчину знахідку була надто велика, і дівчата хутко побігли до неї.
А Костик, як лежав горілиць на траві, заклавши під голову руки, так і не ворухнувся. Він дивився у синю просторінь неба, де повільно пливли, ніби човни з вітрилами у безмежному морі, білі хмарини. На одному човні була Зінка. Така, як зараз: галаслива, у білому платті з великими химерними квітами, яким жоден ботанік у світі не зміг би дати назву. На другому човні під вітрилом — він. І це Зінка не дівчат гукає, а його. А він лежить, не озивається, тільки дивиться у блакитне, як Зінчииа косинка, небо.
Вожата, що неподалік читала дітям книжку, заклала сторінку билинкою.
— Ну чого вони там верещать? — невдоволено сказала вона.
Діти теж повернули голови на дівчачий вереск.
— Напевне, ведмедя побачили,— пожартував Славко. — Ви далі читайте, Віро Степанівно, нічого з ними не станеться.
Але з-за кущів, з-за стовбурів рудих сосон вже з'явилися гомінливі дівчата. Попереду — Зінка, вона щось несла в блакитній косинці.
Коли дівчата підійшли до гурту, Зінка викотила з косинки на траву сірий голчастий клубок.
Діти посхоплювалися з місць, оточили невеликого їжачка. Ні лапок, ні мордочки — самі колючки. Він лежав на землі, міцно згорнувшись, наляканий незвичним галасом.
Його почали перекидати лозинами, торкали носками тапочок — їжак був невблаганний. І не дивно, він ще не мав підстав довіряти чужим людям і лежав нерухомо, погрозливо наставивши гострі шпильки.
— А можна його взяти з собою? — Зінка запитально глянула на вожату.
— У вас аж три їжаки є. Навіщо вам ще один?
— А їм разом веселіше буде,— підтримав Зінку Славко,
— Ач, які ви! — усміхнулась вожата, хитаючи головою.— Через два дні скінчиться зміна, ви роз'їдетесь по домівках,— що мені з ними робити?
— Хай доглядає їх наступна зміна, — сказала кучерява дівчинка, перебираючи пальцями кінчик довгої коси.
— За нову зміну ви не турбуйтесь: хлопці наловлять собі і вужів, і їжаків, і метеликів.
Вожата підвелась і почала розминати затерплу ногу.
— Хай краще бігає собі на волі.
Зінка розкрила було рота — може, все-таки вдасться ублагати Віру Степанівну, але до їжака нахилився Михась. Він зняв з голови тюбетейку і став вкочувати у неї шпичастий клубочок.
— А ти чого лізеш? — миттю опинилась коло нього Зінка.— Я знайшла, я сама її випущу.Дивіться також
Олег Буцень — Сорочині вигадки
Олег Буцень — Хлоп'ята
Олег Буцень — Солодкий дощ
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Я повезу його додому,— відказав серйозно Михась. — В нас у школі є живий куток. Він там і житиме.
В цей час до Зінки непомітно підкрався Данько. Смикнув з рук косинку, в якій вона щойно принесла їжака, і чимдуж припустив по галяві.
Зінка ойкнула від несподіванки і кинулась навздогінці за Даньком. Дівчата галасливим табунцем гайнули за нею.
Данько, як хитрий заєць, метляв між кущами та деревами, розмахував косинкою, дражнився і кепкував із Зінки. Ображена Зінка з дівчатами ганяла за ним по галяві, але Данько був невловимий. Ось він підбіг до одинокої берези, підстрибнув і високо підкинув косинку.
Блакитна косинка повисла на гілці. Зінка примчала захекана, червона.
— Зніми, а то гірше буде!
— Дуже я тебе злякався,— сховавшись за березу, дражнився Данько.— Сама дістанеш.
— Зараз же зніми! Чуєш?
— А от і не зніму.
Зінка погрозливо ступила крок до нього. Дівчата теж наближались, беручи його в кільце. Вони вже були простяглії руки, щоб ухопити Данька і надавати йому стусанів. Але Данько і на цей раз зловчився, вужем прослизнув між розчепіреними руками дівчат і накивав п'ятами.
Костик здаля стежив за ними. Він знав, що Зінка, хоч і вдає із себе ображену, насправді й не думає ображатись.
Це вона тільки перед дівчатами закопилила губу. І Данько теж не дуже її боїться. Вона вже не раз лупцювала його, а він лише вигинав колесом спину і нікуди не тікав.
Костик подумав: він би теж, напевно, не став тікати, коли б ось так раптом наскочила на нього Зінка і почала дрібно-дрібно молотити своїми дівчачими кулачками.
До табору Зінка поверталась набурмосена, принишкла, ображена. З Даньком не розмовляла. Бо він так і не зняв з дерева косинки. А Зінка теж уперта: сама не зняла і нікому не дозволила знімати.
Після вечері Зінка нагадала Данькові про косинку.
— Нічого з нею не станеться,—зневажливо буркнув Данько.— Підемо завтра в ліс, і матимеш свою косинку.
— Ех ти, гарбуз недоспілий! — Зінка примружила очі і з докором глянула на нього.
Щоб не виказати свого дівочого безсилля, вона хутко повернулась і залопотіла по доріжці маленькими сірими тапочками.
Коли її худенька постать зникла за рогом корпусу, Костик сказав Данькові:
— А вночі пішов би в ліс за косинкою? Данько пхикнув і удавано байдуже відповів:
— Подумаєш. Страхота яка.
— Та ти ж першого-ліпшого куща злякаєшся! — насипались на нього хлопці.
— Кажуть, у лісі вовки є, напасти можуть,— сказав Ва-димко-невидимко, якого так прозвали за маленький ріст.
— Брехня,— рішуче заперечив Данько. — Влітку вовки не нападають.
— А от одна наша знайома казала, що минулого літа вона збирала в лісі гриби, а з-за кущів як вискочить здоровецький вовк — і до неї...
Очі Вадимка-невидимка зробилися круглі, як п'ятаки.
— То йому здалось, що це Червона Шапочка,— засміявся Павлусь.
— Все одно, лячно вночі у лісі, — переконливо сказав Костик.
Данько повернувся до нього:
— Думаєш, злякаюсь? Здрейфлю? — і схопив його за барки.
— Пусти! — Костик неквапливо відвів його руку.
— А що, може, підеш? — під'юджували Данька хлопці.
— Це моє діло,— ухильно відповів Даиько. — І ваших вовків не злякаюсь, коли треба буде.
Цього вечора після відбою тільки й мови було, що про ліс. Базікали про вовків, про сичів і пугачів, навіть про ведмедів, яких, на жаль, ще нікому не доводилось бачити в лісі.
Костик лежав, повернувшись до вікна, і слухав, як поволі замовкали голоси товаришів. Перший засопів Вадимко-не-видимко, потім Юрчик, що лежав праворуч від нього. Нарешті замовк і Данько, не доказавши, як він уловив ве-личе-е-зного сома. Тільки чи витяг його — так ніхто й не дізнався.
У розчинене вікно зазирнув місяць. Перед ним стиха гойдалася верхівка сосни, і здавалось, силкувалася стерти його з неба. Напевне, їй це вдалося. Ось місяць зблід, потьмянів, ледь-ледь почав проглядати крізь каламутний серпанок хмар і врешті зовсім розтанув. Ще більше спохмурнів ліс, невдо-волено, сухо зашарудів листям і поринув у нічний морок.
Раптом під Даньком рипнуло ліжко. Костик насторожився. Мабуть, Данько, не спить, вичікує, коли всі позасинають. А тоді... Невже не злякається?
Костик уявив, яка веремія зчиниться завтра, коли всі дізнаються, що Данько ходив уночі до лісу. Як розкриє свої очі-щілинки Зінка і десять, двадцять разів підряд буде розпитувати про нічний ліс, про вовків, зі страху ойкатиме і всім з гордістю буде показувати свою таку незвичайну косинку.
"Цікаво, котра зараз година? Напевно, одинадцята, бо за вікном хтось пройшов, ще не спить".
Костик перевернувся на спину. Полежав трохи із заплющеними очима. І знову виринула в пам'яті зелена кущиста галява, білокора береза, Зінчина косинка на гілці. Невже Данько такий хоробрий? А хіба сам Костик не зміг би?..
Костик розплющив очі. Місяць уже визирнув з-за хмар і порозкидав своє невагоме срібло по траві, кущах, по деревах. Ніч була тиха і, здавалося, манила до себе, в темно-синю каламуть.
Він прислухався — Данько стиха посапував. У Костика відлягло од серця. В кімнаті всі поснули. Лише невидимий комар настирливо дзижчав над вухом і ніяк не хотів вгамуватися.
Десь далеко-далеко загуркотів поїзд. Він пихкотів, насилу долаючи важкий підйом перед станцією. Минуло ще кілька хвилин, і над лісом розлігся його басовитий гудок. Було вже, напевно, за дванадцяту.
Костик повільно зсунув простирадло, обережно спустив ноги на холодну долівку. Ліжко під ним стиха рипнуло. Ні, в палаті ніхто не прокинувся. І він, напружено вслухаючись у нічну тишу, почав одягатись. Чомусь здавалось, що хтось обов'язково зайде до палати і зіпсує все діло.
Нарешті одягся, взяв у руки тапочки і навшпиньках зробив кілька непевних кроків. Тихо прочинив двері на ґанок і, як миша, пірнув у щілину, боязко озираючись. Постояв трохи на ґанку, взув тапочки і пригинцем помчав по освітленій місяцем доріжці.
За огорожею починався пустир. Ось і старий крислатий дуб з лавочкою, на якій у неділю розташовуються батьки, коли приїжджають з міста. Ось і чагарник. Тривожно обминаючи кожний кущ, Костик нарешті дістався до лісу. І відразу з усіх боків його охопила зловісна темрява.
Десь високо-високо у верхівках сосон заплутався місяць і не міг пробитися навіть тоненькими гострими промінцями до лісової стежинки. А дерева... Ще кілька годин тому в косих променях згасаючого сонця вони були такі привітні і ласкаві. А зараз, наче грізні велетні, звелися вгору, роздалися вшир. Здавалось, вони збіглися з усього лісу, щоб заступити й без того вузеньку стежку.
Костик відчув, як закалатало в грудях серце, як стало важко дихати. Зупинився, огледівся. Ні, це тільки здалося, що хтось іде за ним слідом. А може, може, справді хтось причаївся он за тим деревом, щоб зненацька напасти ззаду?
Він постояв на місці, пильно вслухаючись у нічну тривожну темряву. Трохи заспокоївся. Вузенька стежка ледь угадувалась за кілька кроків, і він рушив далі.
Часом по лісу хвилею прокочувався вітер. Десь далеко-далеко по-змовницьки починали перешіптуватись дерева. Минала хвилина, друга, і ось уже над головою хиталось верховіття, упираючись пружному вітрові, шерехтіла поряд обвисла кора на стовбурах старих сосон.
Коли вітер вщухав, Костик помічав, що в нього широко розкриті очі. А коли несподівано хукав пугач, він зупинявся і довго потім не міг зрушити з місця,— несамовитий жах зціплював усе тіло.
Іноді йому нестерпно хотілося повернути назад. Все одно ніхто не дізнається, що він не дійшов до галявини. Він-бо ж нікому не хвалився, нікому не давав слова. Але тут же, схаменувшись, Костик гнав геть спокусливу думку і вголос казав собі: "Ти — боягуз! Жалюгідний боягуз! Якщо не принесеш Зінчину косинку, на все життя таким боягузом і лишишся!" І він ішов уперед, ковтаючи сльози, перемагаючи страх, і крок за кроком переставляв тремтячі зрадливі ноги.
Вже недалеко, ще кілька хвилин, а там — галява, береза і блакитна косинка на гілці. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Будильник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27745 | Олег Буцень | Будильник | Якось прийшов до мене Єгорка,— ми з ним вчимося в одному класі. Зайшов просто так: може, куди підемо. Але почався дощ, і ми зосталися дома. Пограли в шашки, подивилися по телевізору кіно. Коли Єгорка каже:
— Додому треба, засидівся я в тебе.
— Та де там засидівся, ще рано: тільки дві години.
— Це в тебе будильник стоїть, тому й рано,— сміється він.
Кинувся я до будильника, а він, як риба, мовчить. Ви уявляєте: по цьому будильнику батько й мати на роботу йдуть. А тепер спізнитись можуть. Скажуть, що знов я копирсався в ньому. Було вже таке.
Потрусив я будильник — він пішов. Та ненадовго, знов зупинився. Що робити?
Я дивлюся на Єгорку, а він — на мене.
— Там щось чіпляє,— каже він і так впевнено, що я не міг з ним не погодитись.
Відкрутив я гвинтики, зняв кришку. Штовхнув голкою маятник, а він якось завиляв, немов закульгавив на один бік. Покрутили ми ще один гвинтик, а маятник — раз — і повщнув на волосинці, теліпається. Ось тобі й маєш!
— Дай я вставлю,— каже Єгорка.
— Зажди,— кажу,— сам спробую.
Узяв маленькими ножицями маятник і почав уставляти. А він, клятий, ніяк не хоче.
Спробував і Єгорка — теж нічого не вийшло.
— Може,— кажу,— піднімемо верхню пластинку, тоді легше буде?
Почали ми відкручувати гайки. Як відгвинтили останню, пружина — трах! — і вискочила. Я від несподіванки ледь не випустив будильника з рук. Мовчить Єгорка, і я мовчу. Ясно, поламали будильник...
Думали ми, думали, що робити, і нарешті придумали: піти до годинникаря. Не дивуйтесь, так просто до цього не додумаєшся: коли у вас зіпсується годинник — самі побачите.
Загорнули ми будильник з усіма його гайками й шайбочками в газету й мерщій на вулицю. Прибігли до майстерні, а там сидить товстий такий дядько і копирсається викруткою в золотому годиннику.
— Що у вас, хлопці? — питає.
— Годинник,— кажу,— чогось зупинився.
— Сам зупинився? — і дивиться на нас одним оком, бо на другому трималося збільшувальне скло.
Я відчув, як у мене вуха почервоніли. Мовчу. А Єгорка — тільки потупив очі. Йому що? З мене батько спитає...
Покрутив годинникар наш будильник, зазирнув усередину, каже:
— Гаразд, зайдіть завтра. Полагоджу.
— А... а сьогодні не можна? — спитав Єгорка.— Розумієте, нам дуже треба сьогодні. Обов'язково!
Я підтакнув і закивав головою. Все ж таки Єгорці не байдуже — друг!
— Сьогодні не можу,— буркнув майстер і відклав наш будильник убік.— Роботи багато.
— Дядечку! — несподівано вихопилось у мене і так пискляво, що й згадати тепер гидко. В горлі пересохло, язик обважнів.
— Дядечку, а може, зробите? Ми заплатимо, скільки це буде коштувати, тільки полагодьте, будь ласка. Нам до вечора треба.Дивіться також
Олег Буцень — Не варто ображатись
Олег Буцень — Грицькова допомога
Олег Буцень — Проліски
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Мабуть, розчулив я майстра: згодився.
— Ну добре,— каже,— карбованець коштуватиме.
Зраділи ми з Єгоркою, але раптом згадали, що грошей у нас мало. Я кажу Єгорці, а сам підморгую:
— Ти біжи швидше по гроші, а я тут постою.
Єгорка, звичайно, мене відразу зрозумів, і за хвилину його вже не було в майстерні. Сів я на стілець і почав дивитись, як годинникар розбирає наш будильник. Повиймав він усі коліщатка, почистив їх щіточкою, потім змастив. Я все хвилювався, чи не загубили ми з поспіху чогось. Але годинникар мовчав, і я трохи заспокоївся.
Не знаю, скільки минуло часу, та коли прибіг захеканий Єгорка, будильник був уже готовий. Ми розрахувалися і вийшли на вулицю такі щасливі, немов виграли в лотерею принаймні "Москвича". На радощах навіть морозива купили.
— Де ти взяв гроші? — спитав я в Єгорки.
А він, певно, тільки того й чекав, бо видно було, як йому кортіло все розказати.
— Позичив! Не здогадаєшся в кого,— сказав він, хоч я відгадувати і не збирався.— Ото побіг я, значить, додому,— нікого нема. Я до сусідки — теж нема.
— Та ти коротше,— кажу.
— Зараз,— а сам тягне.— Став я тоді посеред двору і не знаю, до кого ж іти. Коли це навстріч бабця Текля, що у дворі живе. Я до неї. Так, мовляв, і так, позичте, кажу, карбованця. Зайшла вона до себе і винесла. Тільки спитала: "Чи не на цигарки?" Я кажу, що ні, хіба на цигарки стільки грошей треба? Для хорошого діла. Навіть "чесне піонерське" довелося дати. Ну тоді й дала.
Принесли ми з Єгоркою будильник додому і урочисто поставили на комод. Я все прислухався: а що, коли зупиниться? Ні, добре цокав!
— Як ти гадаєш,— спитав Єгорка, трохи помовчавши. У нього була погана звичка завжди псувати мені хороший настрій.— Де ми грошей дістанемо, щоб віддати бабці Теклі?
Сказати правду, це мене засмутило. Адже вдома не візьмеш. Почнуть розпитувати: навіщо? Для чого? А брехати не хотілось. Один вихід — зібрати гроші. Але ж і це довго.
І раптом Єгорку шибонула ну просто геніальна думка.
— Знаєш,— вигукнув він,— давай бабці Теклі поки щось зробимо. Щоб не хвилювалась.
— Оце здорово! —не втримався я.— їй саме цими днями привезли дрова. А хіба ми не зможемо їх попиляти й порубати?
На цьому й погодились.
Жила бабця Текля одиначкою, нікого в неї не було. Був, правда, колись син, але він загинув на війні. Як вже вона там влаштовувалась з різними господарчими справами — ніхто не знав.
Наступного дня прийшли ми до неї. Трохи посиділи для годиться, поговорили про се, про те, а потім Єгорка й каже:
— Вчора ми позичили у вас карбованця. Ми, звичайно, його віддамо вам. Але щоб ви... розумієте... щоб ви...
— Не хвилювались! — випалив я на допомогу Єгорці.
— ...не хвилювались, ми хочемо попиляти вам дрова.
— Та що ви, хлопчики! — замахала руками бабуся.— Про гроші я анітрохи не турбуюсь. Віддасте потім. Але навіщо вам морочитись з дровами? Я можу когось з дорослих попросити.
— А хіба ми не впораємось? Не вміємо пиляти?
— Чи, може, сили в нас нема?
— Чи, може, ми не піонери? Не маємо права допомагати людям? — заторлали ми навперебій, хоч бабця Текля ніколи не скаржилась на глухоту.
Сперечались ми, сперечались, нарешті умовили-таки її.
Дістали в сусідів козли, пилку і взялися до діла.
Попрацювали ми з Єгоркою години дві — піт з лоба градом котиться, руки болять, потомилися. І, звичайно, засперечались: я кажу, що Єгорка пилку косить, а він на мене горлає, що я не тягну її як треба. Врешті вирішили перепочити до завтра. А вранці знову прийшли. Важко було спочатку — все тіло болить, та потім відійшло. І на серці якось відразу повеселішало.
Зайшла до нас у сарай бабця Текля. Глянула на попиляні кругляки, як заохає:
— Та досить вам, любі! Досить!
А ми з Єгоркою ще дужче наддали — навчилися вже пиляти. Жих-жих, жих-жих, тільки тирса летить.
Шкода нам стало бабцю Теклю,— старенька, нема кому їй допомогти.
Днів за п'ять попиляли ми дрова й порубали. Ох і раділа ж бабуся Текля, напевно, не менше, як ми. Навіть чаєм з кизиловим варенням нас почастувала.
Ну от, здається, і все, якщо не згадати про те, що тепер ми щодня до неї заходимо: то стілець підклеїмо, то вимикач новий поставимо, то в магазин збігаємо.
А карбованця вона у нас так і не взяла. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | В комірчині | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27829 | Олег Буцень | В комірчині | Тошка не вивчив уроку. Не зробив домашнього завдання з арифметики. По телевізору передавали "Подвиг розвідника" і... яка ж може бути арифметика, коли наш розвідник ризикує життям і щохвилини йому загрожує небезпека. Ну, не міг Тошка вивчити уроку... Просто не міг і все. Він і так за цей місяць замучився. Щодня всі домашні завдання виконуй, всі уроки вчи — аж голова розколюється. Просто жах! І треба ж було, щоб їхній клас включився у це змагання. Звичайно, приємно одержати листа від чемпіона країни славнозвісного Воронкова. Але коли для цього потрібні такі зусилля, коли одна паршивенька двійка може вирішити все — це вже занадто. Це треба мати залізні нерви і крицеву волю. І витримувати перевантаження більші, ніж космонавти. І Тошка не витримав...
А Микола Гнатович його сьогодні викличе. Обов'язково! Минулого разу крапку в журналі поставив. Це вже точно викличе.
"Адзуськи! Не викличе, бо не буде кого викликать! — легковажно подумав Тошка.— Що я, дурний пертись на арифметику! Пасону і все. Арифметика на другому уроці. А я весь перший урок триматимусь за щоку (ніби зуб болить), українка Ганна Тодосівна — добра душа, вона сама мене до лікаря пожене. І все гаразд!"
Але... коли продзвенів дзвоник, прибігла староста класу Люда Черненко і сповістила, що Ганна Тодосівна захворіла і на першому уроці замість української мови буде арифметика.
Тошка і Максимко якраз стояли в коридорі біля вікна, коли прибігла Люда. І перші почули цю звістку. Тошка зблід. Це було як грім серед ясного неба. Весь план ламався. Микола Гнатович ніякому зубові не повірить. То такий дядько, що...
— Слухай, я горю! — прошепотів Тошка Максимкові. — Микола Гнатович зараз викличе, а я — ні в зуб.
— Ну-у! — жахнувся Максимко.
— Так вийшло, розумієш... Я думав пасувать... щоб клас не підводить... На першому уроці до лікаря відпроситись, та бачиш...
— Ну-у! — тільки й зміг повторити Максимко. Він був одним з ініціаторів того змагання, страшенно захоплювався спортом і про листа від чемпіона просто марив.
— Ну, нічого,— заспокоїв його Тошка.— Я зараз дремену зі школи, а потім щось придумаю.
— А Василь Якович? — сказав Максимко. В кінці коридора з вестибюля чувся знайомий басовитий голос. Той голос належав завучеві Василю Яковичу. Василя Яковича вся школа, від сонливих первачків до вусатих десятикласників, боялася, як вогню. Високий, дебелий, з кошлатими набурмо-сеними бровами, він за хвилину до дзвінка завжди виходив у вестибюль, і горе тому, хто запізнювався і потрапляв йому на очі...
Шлях назад було відрізано. Коридори вже спорожніли, і тільки якийсь капловухий другокласник незграбно підтюпцем біг до свого класу, і ранець за його спиною смішно підстрибував і торохтів. Тошка закліпав очима і розгублено озирнувся. І тут його погляд спинився на прочинених дверях комірчини в темному кутку під сходами. Прибиральниці ховали там свій немудрящий скарб: щітки, відра, ганчірки...Дивіться також
Олег Буцень — Кутька
Олег Буцень — Перші канікули
Олег Буцень — Ґуля
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Слухай, я отут сховаюсь. Тільки ти мене защішш, бо, бач, двері не зачиняються. А на перерві випустиш, тільки ж не забудь.
— А не боятимешся? — Максимко зазирнув у комірчину.— Брр! Як тут темно і сиро.
— Боятимусь? Ха! Ти що! Давай! — Тошка шмигнув у комірчину.
Максимко причинив двері, накинув клямку на скобу і встромив у скобу дужку висячого замка і чимдуж побіг у клас. Ніхто нічого не бачив.
Першу хвилину Тошка відчував якесь майже радісне збудження — він сам собі здавався мало не героєм. А що ж! Це ж він пасує не заради себе (подумаєш, двійка!), він би пережив, а заради, так би мовити, колективу.
"Теж іще видумали змагання! Відмінні успіхи, зразкова поведінка! Хіба для чемпіона це головне? Головне — мужність, хоробрість, витримка. От що головне! Щоб стати таким розвідником, як у тому фільмі, хіба п'ятірки потрібні? Чи зразкова поведінка? Нічого подібного. Сила духу потрібна. А для цього краще вже отак пасувати і ховатися, ніж вчити уроки..."
У комірчині було темно, як під ковдрою. Темно і задушно. Пахло сирістю, мокрими ганчірками, крейдою і брудними цинковими відрами...
"Сидять собі у світлому чистенькому класі і вважають себе героями,— майже з презирством думав Тошка.— Відмінники! Передовики! Подумаєш, вивчили уроки. Урок кожен дурень вивчити може. А от посидьте у такій комірчині! Хоч одну хвилину посидьте! Я на вас подивлюся. Максимко перший би нюні розпустив. Сам же зразу спитав: "А не боятимешся?" Я-то не боюсь, а ти..."
Тошка прислухався.
Було тихо. Наче все навколо вимерло.
Коли темно і тихо, якось мимохіть нашорошуються вуха і ^починають розрізняти найменші звуки. Десь далеко і ледь чутно щось булькало і переливалося — певно, у трубах парового опалення. Десь щось скреготнуло. Потім прошелестіло — наче легенький вітерець перегорнув кілька сторінок розкритої книжки...
І раптом зовсім близько, поруч себе, Тошка почув виразний шерхіт, шарудіння.
Тошка завмер.
Шарудіння повторилося.
Тошка затамував подих.
Крізь шарудіння вчувалося рівномірне шкрябання — наче хтось щось точив або гриз.
У Тошки затерпло в грудях.
"Пацюки!"
Кілька днів тому Тошка якраз прочитав книжку "Морське вовченя" Майн Ріда, і йому добре вкарбувався в пам'ять епізод, коли на юного героя в корабельному трюмі напали пацюки. То був жахливий епізод. Згадавши його зараз, Тошка похолов. Він зробив крок убік від того шарудіння і враз відчув, як щось бридке й волохате черкнуло його по голій литці (то була звичайнісінька ганчірка, об яку він зачепився ногою, та хіба в темряві з переляку розбереш!).
Тошка зойкнув і кинувся вбік. І тут щось я-ак влупить його по лобі — аж іскри посипалися і в очах спалахнуло — наче розпечене залізо притулили до лоба (то він наступив ногою на щітку).
— О-ай! — не своїм голосом скрикнув Тошка, падаючи. І враз — гур-гур! — загримотіли повалені відра. І щось гостро вп'ялося Тошці між ребра.
— А-ой! — заволав Тошка на все горло. Заволав і завмер. Крик його потонув у чорній тиші. І у тій тиші знову почулося шарудіння... Тошка підхопився і кинувся до дверей. Але... руки його наштовхнулися на холодну слизьку стіну. Дверей не було. Тошка гарячково мацнув ліворуч, мацнув праворуч — всюди була холодна кам'яна стіна. Дверей не було...
Тошку охопив жах.
— А-а-а! — закричав він.— Рятуйте. А-а-а!
Раптом щось клацнуло, в очі сліпучо вдарило світло і почувся суворий голос завуча Василя Яковича:
— Що тут робиться?.. Га?
Листа від чемпіона одержав інший клас. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Грицькова допомога | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27813 | Олег Буцень | Грицькова допомога | Ніколи раніше Андрійко не придивлявся так пильно до голубів, як сьогодні. А вони невеличким табунчиком спокійно розгулювали собі по тротуару біля старого крислатого клена, де перехожі завжди їх підгодовували. Навіть перевальцем виходили,на бруківку, і швидкі машини змушені були гальмувати, сигналити і чекати, поки вони не звільнять шлях.
"Може, тут постояти, подивитись?" — подумав Андрійко. Але на нього чекав Грицько. їм задали додому придумати оповідання про птахів, і хлопці вирішили писати його вдвох.
Кинувши на голубів кілька замислених поглядів, Андрійко попрямував до товариша.
— Добре, що ти прийшов,— сказав Грицько, зустрічаючи приятеля.— Зараз і почнемо. Ти глянь, яка гарна поличка! — В Грицька за вікном була кормушка для птахів.— Тільки сиди і пиши,— і він задоволено підморгнув.
— А де ж твої голуби? — поцікавився Андрійко.
— Прилетять, не турбуйся.
— То, може, поки що з арифметики почнемо? — запропонував Андрійко.— Там задачка важка і приклади ще.
— Подумаєш, задачка — важниця яка. Встигнемо. Спочатку про голубів треба.
Грицько повагом пройшовся по кімнаті, насвистуючи якусь незрозумілу мелодію.
— Зробимо так: я дивитимусь за голубами, а ти писатимеш.
— Давай краще навпаки чи, може, по черзі?
Грицько зупинився серед кімнати і здивовано глянув на товариша.
— По-перше, ти пишеш вірші до стінгазети.
— Яке ж це має відношення до голубів? — не розуміючи, спитав Андрійко.
— Ну як яке? Завжди тобі треба все розжовувати. Може, ти і про голубів у віршах напишеш! От буде здорово! Я вже навіть початок придумав:
Ось летять голуби...
— А далі? — спитав Андрійко, сідаючи до столу.
— Далі сам придумай. Не все ж мені робити. І тобі щось треба.
Грицько відсунув завіску на вікні і сів на стілець, чатуючи на пернатих гостей.
Тим часом Андрійко старанно вивів на аркуші перший рядок:
Ось летять голуби...
І замислився. "Ну яку ти їм знайдеш риму? Голуби, голуби, би-би-би, би-би-би..." Він згадав вірш про голубів, але, на жаль, там не було потрібної рими. "А що, коли написати так?" — майнула несподівана думка:
Ось летять голуби,
Посідали на горби.
— Грицьку, а коло вікна є горби?
— Горби? Які це горби? Навіщо вони тобі здалися?
— Для рими треба. Хорошу риму придумав. Шкода...
Андрійко обхопив голову руками, щоб зручніше було думати, і знову забубонів: "Ось летять голуби, тра-та-та, би-би-би..."
— Ні,— нарешті підвівся Андрійко.— Давай краще без віршів писати.
— Тихше. Летить! — зашепотів на радощах Грицько.
— Пишу,— схопився Андрійко:—Прилетів голуб.
— Не треба,— зітхнув Грицько.— Пролетів мимо.Дивіться також
Олег Буцень — Ґуля
Олег Буцень — Сорочині вигадки
Олег Буцень — Будильник
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— А ти не кричи так. Він же чує і боїться тебе. Дай-но я сяду коло вікна, а ти пиши.
— Ну що ти тямиш у голубах? — зневажливо сказав Грицько.
— А ти більше знаєш?
— Авжеж більше. Я ж тобі підказую, а ти... Якщо не хочеш, щоб я тобі допомагав, то й не треба. Тільки потім не кажи, що через мене двійку одержав. Ой! — Грицько навіть присів.— Летить, любесенький, летить. Білий, з коричневими крильцями. Кружляє...
— Як він кружляє? — пошепки спитав Андрійко.
— Ось так.— І Грицько замахав руками.— Дивись, до Федька полетів. Ну, це вже нахабство! Нам про нього писати треба, а він до Федька подався.
Грицько так розізлився, що виліз на підвіконня, відчинив кватирку і загукав: "
— Федько-о-о!
У вікні навпроти з'явився хлопчина. Він трохи постояв, роздивляючись, хто його гукає, і відчинив кватирку.
— Чого? — полинуло через двір.
— Прожени голуба. Нам уроки треба робити.
— А хіба він тобі заважає, що у мене сидить?
— Він нам тут потрібний. Ми з Андрійком про нього пишемо.
— Ну то й запроси його до себе, якщо він тобі потрібний,— крикнув Федько і грюкнув кватиркою.
Грицько понуро сів на свій спостережний стілець. Минуло ще з півгодини, а голубів не було.
— Може, ми задачку зробимо, а тоді вже про голубів? — знову запропонував Андрійко.
— Хто ж так робить? — накинувся на нього Грицько.— Спочатку треба одне скінчити, а тоді вже за друге братись.
— Так голубів же нема!
— Нічого, прилетять. Ось я тільки хліба їм покришу.
Він дістав з буфета добрий окраєць хліба і почав його кришити. За кілька хвилин на поличці вже була ціла хлібна гірка.
Минуло ще трохи часу. Грицькові вже набридло сидіти коло вікна, і він походжав по кімнаті, міркуючи вголос:
— І чого їм тільки треба? Може, вони хочуть, щоб я їм хліба з маслом дав та ще зверху варенням намазав? Дзуськи! І так потріскають!
Але "тріскати" чомусь ніхто не летів. Зате в Грицька розпалився апетит, і він уминав шматок хліба з маслом, густо намазаний вишневим варенням. Та раптом щось промайнуло повз вікно.
— Прилетів! — радісно гукнув Грицько.
Андрійко схопився за ручку. Але тут же прикро розчарувався: то був звичайнісінький маленький горобець.
— Навіщо нам горобець?
— Пиши. Радій, що хоч горобець прилетів.
Андрійко умочив перо.
— Що писати?
— Сів на поличку.
— Пишу: сів на поличку. А який він?
— Невже ти не знаєш, що всі горобці сірі!
— Так, сірий. Ще що?
— Їсть хліб.
— Написав. А далі?
— Ще їсть.
— І більше нічого? — допитувався Андрійко.
— На мене подивився,— задоволено прошепотів Грицько.
— Як?
— Ну, взяв і подивився.
— Яким оком?
— Правим. І підморгнув ще.
— Так і писати? — нерішуче спитав Андрійко.
— Пиши, більше буде. Ще хвостиком покрутив.
— А для чого?
— Звідки я знаю — для чого, — накинувся на приятеля Грицько.— Напевно, схотілося. І підстрибнув.
— Скільки разів?
— Поки що тричі.
— А як він стрибає?
Грицько відмахнувся: мовляв, не заважай. І завмер.
— А тепер у двір дивиться.
— На кого?
— На Вітьку з дванадцятої квартири.
— Написав. А той що?
— Заглядає в портфель. Ой, полетів!
— Вітька?
— Та який там Вітька! — замахав руками Грицько.— Звісно, горобець.
— А може, то він по товаришів полетів? — підбігаючи до вікна, зміркував Андрійко.
— От недотепа! До школи треба. Бачиш, і Вітька полетів, чи то пак — побіг.
Грицько підійшов до стола, подивився на списаний до половини Андрійків аркуш.
— Мало ти написав,— зітхаючи, похитав головою.
— Так горобець же маленький. Хіба про нього багато напишеш? — забідкався Андрійко.— Ми ж домовились про голубів писати.
— З ким домовились? З голубами? Через твоїх голубів і я уроків не зробив! — розсердився Грицько і почав складати в портфель книжки. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Ґуля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27743 | Олег Буцень | Ґуля | От і зима прийшла. Випав сніг. Міцно скували землю морози.
Розчистили хлопчаки у дворі майданчик від снігу, залили водою — замерзла вона. Добра ковзанка вийшла!
Саме Юркові ковзани батько приніс — гарні такі, блискучі. Пригвинтив Юрко швиденько їх до черевиків, спустився по сходах, тримаючись за поруччя, і по снігу — до ковзанки.
А у дворі вже дітей повно-повнісінько. Хто на ковзанах катається, хто просто так стоїть, хто в сніжки грається.
Радий Юрко, що в нього нові ковзани. Та тільки ступив на лід — одразу і впав.
Сміються з нього дівчатка:
— Дивіться, Юрко на руках катається!
Прикро стало Юркові, що не вміє він кататись. Підвівся неквапливо, обтрусив сніг і знову поїхав — і знову впав. Та так невдало, що добру ґулю на лобі набив. І таку ж болючу!
А дівчатка бачать, що він от-от заплаче, і ще дужче регочуть.
Під'їхав до Юрка третьокласник Микола.
— Ого, яку набив! — сміється.— Це перша?
Насупився Юрко, мовчить. Кому ж приємно, коли з тебе глузують? Навіть додому вирішив іти. А Миколка каже:
— То нічого, у мене теж є. Дивись.
І він зсунув шапку на потилицю. На його лобі красувалася здорова ґуля. Куди Юрковій гулі до неї!
— А тобі не болить? — тихо спитав Юрко.
— От іще! — весело пхикнув Миколка.
Юрко поторкав свою ґулю, і йому здалося, що вона не така вже й велика, навіть боліти стала менше.
Він нахилився, зав'язав міцніше шнурок на черевику і знову ступив на лід...
Чомусь і дівчатка принишкли, перестали сміятися з нього. І хоч у цей день Юрко ще не один раз падав, вони навіть похвалили його.
Так чи не так? |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Друг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27823 | Олег Буцень | Друг | На день народження Андрійкові подарували велосипед "Орлёнок". Синій, з блискучими щитками на колесах, з дзвінком і навіть із запасною камерою. Ну точнісінько такий самий, на який вони з батьком напередодні роздивлялися в універмазі. Тільки тоді Андрійко й гадки не мав,, що то вони насправді вибирали. Після оглядин він неохоче притулив велосипед до купи інших, зітхнув і всю дорогу мовчав — так шкода було розлучатися із срібнорогим кра-сенем.
І ось "Орлёнок" став перед своїм новим господарем. Ох і гармидер зчинився того ранку в домі! Лише старий кіт Пуська ніяк не міг збагнути Андрійкової радості. Він обережно, з усіх боків, обнюхав обнову. Особливо не сподобались йому колеса: від них різко тхнуло свіжою гумою. Коли в квартирі задзеленчав пронизливий дзвоник, Пуська одним стрибком опинився на стільці, войовничо вигнув спину, фукнув на металевого гостя і надовго зник під ліжком.
Як мухи на мед, злетілись у дворі дітлахи подивитись на новий Андрійків велосипед: діловито обмацували покришки, шкіряне сидіння, крутили руль. Андрійко, наче довідкове бюро, відповідав на запитання. Нарешті він неквапливо вмостився на сидінні, натиснув на педалі і закружляв по подвір'ю. Тихо і рівно зашурхотіли нові колеса, а руки одразу відчули приємну напругу і легке тремтіння. Одне коло, друге, третє...
Він під'їхав до хлопців, що сиділи на лавці біля вкопаного в землю стола, і пружно зіскочив.
Першим до нього підійшов Бориско і по-хазяйськи поклав руки на руль.
— Дай пробіжусь.
Андрійко знав Бориска давно, відтоді, як чотири роки тому переїхав у цей будинок. Він був грубуватий, задирливий, хоч і юшкою сорочку зросить — ні перед ким не спасує. А ще він краще за всіх ходив на лижах. І тому кожен з хлопчаків мав за честь попасти в коло його друзів. І Андрійко теж.
— На, катайся,— з якоюсь прихованою радістю випустив Андрійко з рук "Орлёнка".
Бориско хвацько поплював на руки, глибше насунув на лоба вицвілу кепку, перекинув довгу ногу через сидіння і заметляв педалями...
Відтоді вони подружили.
Коли в школі лунав останній дзвінок, Андрійко на крилах мчав додому, похапцем з'їдав холодний обід, виносив велосипед і, кружляючи навколо будинку, чекав друга. Виходив Бориско, і починалося справжнє катання. Бориско їздив напрочуд ловко. Він умів і ноги закидати на руль, і робити козла, і руками крутити педалі, як у цирку. Хлопці були в захваті від його витівок, і Андрійко щиро пишався своїм новим другом.
Якось надвечір, коли вони каталися у дворі, Бориско несподівано сказав:
— Не подобається мені у дворі... Тут і розвернутися нема де, і двірничка лається. Гайда на дорогу, до пустиря.
— Далеко,— ухильно відповів Андрійко і крадькома поглянув на свої вікна.Дивіться також
Олег Буцень — Грицькова допомога
Олег Буцень — Ґуля
Олег Буцень — Будильник
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Хіба то далеко? Та ми ж велосипедом за дві хвилини там будемо.— І Бориско так поблажливо глянув на друга, що той не міг більше опиратись.
Вони вийшли на вулицю, завернули за ріг. Сіра стрічка асфальту з чорними масними плямами ще пашіла денною спекою. Над нею тремтіло гаряче повітря. Але сонце вже торкнулося даху незакінченого п'ятиповерхового будинку: заходило на вечір.
— Їдь ти, а потім я,— великодушно запропонував Бориско.— Доїдеш до пустиря і назад.
Андрійкові стало смішно, як це вони у такий спосіб швидко доберуться до пустиря: один на велосипеді, другий — пішки, а потім навпаки. Все одно швидше не буде. Та хіба в цьому річ, коли охота покататись?
А воно й справді не так нудно йти, коли знаєш, що зараз твоя черга їхати. Андрійко вже відкатався і йшов вулицею, занурившись у свої райдужні мрії. Ох, як же хотілося йому навчитися їздити без рук!
Низько в небі прогуркотів літак. Андрійко затулився від сонця долонею, примружив очі. Коли пролітають літаки, йому завжди, наче магнітом, повертає голову у той бік. Ось і зараз він провів очима літак, аж поки той не зник за будинками.
І раптом пронизливий вереск машини... Від жаху Андрійко увібрав голову в плечі. Ще мить, і чорна "Волга" вдарила у заднє колесо "Орлёнка", який саме робив стрімкий поворот, а Бориско від поштовху полетів на асфальт...
Що було потім — Андрійко згадував, наче сон. Вони стояли посеред вулиці, звідкілясь позбігалися люди, вимахували руками, галасували. Бориско прикладав чиюсь хустинку до забитого коліна. Андрійкові було душно від хвилювання, хотілося швидше вибратись із гомінкого кільця людей, але між ними ніде не було ні щілинки. Потім Бориско сунув йому в руки велосипед, потяг за рукав, і вони задріботіли в якусь вулицю.
Сіли на бровці. Лише тепер, коли минувся перший переляк, Андрійко почав розглядати свого понівеченого велосипеда. Заднє колесо було без трьох спиць і виписувало таку акуратну вісімку, як у першому класі вчителька виводить малюкам на дошці. Андрійко стримував сльози, але вони самі по-зрадницькому наверталися на очі.
— Думаєш, мені не страшно? — тихо вимовив Бориско.— Знаєш, як коліно болить...
Він прибрав з ноги хустинку у червоних плямах, поторгав пальцем липку від крові подряпину. Андрійко співчутливо закивав головою. Ще трохи посиділи.
— Може, підемо? — Бориско випростався, похитав у повітрі забитою ногою, опустив холошу.— Заживе.
Рушили повільно, ховаючись за перехожих, аби не потрапити на очі знайомим. "Орлёнок" котився поруч, стиха порипував і дзенькав, немов на свій лад розказував недавню пригоду.
Найважче Андрійкові було натиснути кнопку дзвінка. Він постояв перед дверима, послухав, як біжить у ванній вода,— значить, мати дома. Десь у глибині кімнати, байдужий до його лиха, співав гучномовець. Нарешті Андрійко зважився, подзвонив. Відчинив батько. Прослизнути нишком до вішалки не вдалося, і ще, як навмисне, зачепився велосипедом за двері. Батько пильно оглянув сина.
— А, бойове хрещення. Вітаю! Ну, проходь, проходь, чого став на порозі? — і пропустив Андрійка у передпокій.
"Орлёнок" сиротливо притулився до стінки.
— Сам хоч цілий?
— Цілий,— з шумом видихнув Андрійко, немов усе повітря беріг для цього короткого слова.
Широка батькова долоня лягла на руль, він нахилився, щоб краще роздивитись пошкодження. Довго мацав спиці, крутив педалі, смикав ланцюжок передачі.
— Що ж, пішли до кімнати, поговоримо, — не сказав, а звелів.
Андрійко пройшов уперед і зупинився коло одвірка: сісти він не наважувався.
— Я слухаю, розповідай.
Андрійко переступав з ноги на ногу, розглядав давно знайомі візерунки на килимі, що встеляв майже всю підлогу. Стояв і зосереджено кліпав очима. Сказати правду, як усе сталося? Але тоді він назавжди втратить Бориска: йому не дозволять більше з ним дружити. А хіба він винен? Якби пе той пришелепкуватий шофер з "Волги", що мчав на повній швидкості, усе було б гаразд... Ні, Бориска він не викаже. І, не дивлячись батькові в очі, Андрійко сказав:
— З гірки їхав. Упав...
Чи повірив батько, чи ні, тільки після цього Андрійко ні на тиждень заборонили гуляти у дворі, а про велосипед годі й думати.
І потяглися довгі, сумні дні. А за вікном світило сонце, як завжди, галасливо сновигала дітлашня, і її веселий гомін, змішаний з далеким гуркотом автомашин, манив до себе, Андрійко брав відро із сміттям і виходив у двір. Йому хотілося побачити Бориса, сказати, що він не прохопився й словом про їхню пригоду. Але Бориско не з'являвся.
Та ось, нарешті, він побачив Бориска у гурті хлопців, що грали в ножика на купі піску. Андрійко швидко перетнув подвір'я і, щиро всміхаючись, попрямував до нього. Але Бориско якось коротко кивнув йому і одвернувся — потягся за ножиком, наче був зайнятий важливою справою. Не підвівся, не сказав і слова, навіть очі сховав...
Андрійко постояв трохи і ні в сих ні в тих мовчки пошіен-тав додому.
А наступного дня, коли він біля вікна поливав квіти, знову побачив Бориска. Той сидів на столі, де ввечері грають у доміно дорослі, і з усіх сил надував нового футбольного м'яча. За кожним видихом він згинався до самих колін, а малий капловухий Кузьма запобігливо підтримував опуклу коричневу покришку. З усіх Кузьчиних рухів, з його всміхненого обличчя, з того, як він упевнено тримався серед хлопців, Андрійко зрозумів, що м'яч належить йому. Коли м'яча надули і зашнурували, Бориско по-хазяйськи притис його до свого боку і зіскочив зі стола.
— Ставай! — наказав він Кузьці, і той підстрибом побіг до цегляної стінки гаража, яка завжди правила хлопчикам за футбольні ворота. Кузька був щасливий, що придбав собі друга...
Андрійко одійшов од вікна і ввімкнув гучномовець на повну силу. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Жукова таємниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27821 | Олег Буцень | Жукова таємниця | Всі хлопці і дівчата нашої ланки безнадійно похнюпили носи. Хіба ж тут не зажуришся, коли до змагань лишилося три дні, а модель нашого човна — і якого човна! — ще не готова! І що найприкріше, її головного і єдиного конструктора Славка Перегуду поклали в ізолятор.
— Свинка, — невдоволено похитала головою лікарка.— Ніяких відвідин, ніяких побачень,— забороняю!
А без Славка у нас нічого не клеїлось. Ніхто до ладу не знав, як кінчити той човен з пружиною від заводного іграшкового автомобіля. Бо Славко його придумав сам, із своєї власної голови, і ніяких креслень у нас не було. Він уже робив такий удома.
Всі спроби встановити із Славком хоч який-небудь зв'язок провалились. Білий будиночок ізолятора надійно охороняла злюща-презлюща медсестра Таїса Павлівна. І досить було нам лише наблизитись до огорожі, як наче з-під землі виринала її довга постать у білосніжному халаті.
— Не галасуйте,— кричала Таїса Павлівна нам з ганку.— Тут хворі.
Вона, напевно, бачила все крізь стіни. Бо нащо вже мастак наш Жучок лазити по-пластунському, а й він засипався з першої ж спроби. І потім довелось усій ланці червоніти на лінійці...
Довго ми мудрили-гадали, але так ні до чого й не додумались.
Якось після сніданку всі пішли на річку купатись і випробовувати свої моделі, а ми поплентались до майстерні, що стояла в найдальшому кутку табору, за пральнею. І тільки почали метикувати, як прикріпити до човна пружинний механізм, коли у майстерню влетів упрілий Жук, захеканий, наче за ним сто собак гналося, і радісно виголосив:
— Привіт од Славка! Він сказав ставити два гвинти на одному стрижні. Ну чого ви так вирячились на мене? — Про всяк випадок Жук позадкував до дверей.— Це Славко придумав, не я... Він так сказав.
— Слухай, Жук! — Ми оточили його щільним кільцем.— А ти часом не бре-бре? Кажи, як ти його бачив?
— Чесне піонерське! — заквапився Жук.— Все по правилах, ніяких порушень. І зв'язок надійний.
— Який зв'язок? — грізно підступив до нього Михась, наш ланковий.— Кажи, як ти розмовляв із Славком?
Від колючого погляду Мишкових очей Жук ураз зіщулився, наче поменшав ростом, насупився, але тут же войовниче задер кирпу:
— Не скажу, раз ви такі. Це — секрет. Моя таємниця!
Звичайно, така відповідь нас аніскілечки не задовольнила. Навпаки, ще дужче розпалила цікавість. Адже всі ми добре пам'ятали, чим скінчилися наші недавні спроби перехитрувати медсестру Таїсу Павлівну — надійного стража ізолятора. До того ж і на лінійці нас примусили дати чесне піонерське, що за огорожу ізолятора ми й носа свого не поткнемо. А тут Жук із такою новиною... Ми йому, звичайно, трошки надавали для порядку, хай не ображається. Та він упертий: затявся — таємниця, і край.Дивіться також
Олег Буцень — Грицькова допомога
Олег Буцень — Не варто ображатись
Олег Буцень — Яблучна історія
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Так ми з нього більше нічого й не витягли. А може, воно й краще: ще хтось розпатякається, бовкне, а тоді і ця ниточка обірветься.
Хай уже це буде його таємницею.
Отож ми гарячково взялися до човна. Лише Жук вдоволено походжав собі по майстерні, заклавши руки в кишені коротких штанів, і з нетерпінням чекав, аби у нас щось не вийшло. А тоді, мов на крилах, шугав із сарая просто в кущі і за кілька хвилин приносив від Славка відповідь.
Ми вже починали звикати до цих таємничих Жукових рейдів, хоч потайки всі заздрили його кмітливості: як йому вдалося приспати пильність всюдисущої Таїси Павлівни? Робота тепер посувалася швидко, наче Славко був поряд з нами, а головне — ми вже не боялися щось наплутати: Жук бездоганно виконував свої обов'язки.
За два дні ми урочисто понесли нашого човна до річки. Майже весь загін прибіг подивитися на нього. Михась обережно накрутив ключиком пружину й опустив човен на воду. Той, наче птах з тенет, виприснув з Михасевих рук і рвонувся вперед. Його довгий ніс розтинав річкові хвилі, наче справжній крейсер. Нам здавалося, що це був найшвидкохідніший у світі корабель! Та коли потім поглянули на човни інших ланок, що неподалік од нас краяли річковий простір, ми по-справжньому захвилювалися. Ті човни, хоч і були з гумовими моторчиками, чомусь пливли так само швидко, як і наш.
Жук терміново помчав до Славка. Він, бідолаха, навіть і скупатися не встиг. А повернувшись, відвів хлопців убік і гаряче зашепотів:
— Славко сказав, щоб ми... щоб ми більше загнули гребний гвинт, щоб крутився з цим самим... повним навантаженням.
Ми радісно накинулися на Жука і з вдячністю надавали йому щиглів.
Ні, Жук справді був чудовий зв'язківець!
А Вовка Плющ від заздрощів таки накапав старшій вожатій, що наш Жук бігає до Славка в ізолятор. Тільки з цього все одно нічого не вийшло. Всім на диво, за Жука несподівано заступилася сама Таїса Павлівна. Чим він її приворожив — ніхто не міг здогадатися.
Тільки наступного дня Жукова таємниця несподівано розкрилася. Наш човен швидше за інші перетнув річку і посів перше місце. Ми тричі дружно гримнули "ура!". І Жук, не тямлячи себе від радощів, не витримав. Прудко вискочив на кручу, дістав з кишені маленьке люстерко і пустив зайчика в напрямку ізолятора — це був його сигнал. А тоді розв'язав галстука, в другу руку взяв панамку і... по-морському засигналив Славкові про нашу перемогу. Як справжній моряк, засигналив.
Ми стояли і дивилися, мов зачаровані, на його вправні, чіткі рухи. І лише тепер згадали, що вони із Славком добре знали семафорну азбуку, бо давно вже вирішили стати моряками.
Молодець, Жучок! І ми на його честь ще раз гримнули "ура!".
Навіть вожата нас підтримала. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Кмітливий горобець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27810 | Олег Буцень | Кмітливий горобець | Взимку і птахи, і звірі — всі ближче до житла людини туляться. Бо важко в цю пору прогодуватись у голому лісі, у білому від снігу полі.
Покинув ліс і горобець-сірячок, теж до людей подався.
Зразу за лісом вулиця починалась. Ошатні будиночки вряд стоять за невисокою дерев'яною огорожею. Бачить горобець: з одного вікна палиця стримить, з кінця її нитка звисає, на ній — вузлик, якась їжа в марлю загорнута. І, звичайно, синиці вже тут клопочуться.
Сів горобець поряд на дереві, міркує: як би й собі підживитись? Добре синицям, їм, бач, яка шана: кормушки розвішують, підгодовують, — їжте, любі синички, на здоров'я! А для горобців ніхто й пальцем не ворухне. Мовляв, хай самі себе обслуговують.
Ось одна синиця до вузлика підлетіла, почепилась. Нитка то закручується, то розкручується. А синиця й не зважає, довбає собі той вузлик та й годі. Смачно!
Під'їла трохи, відлетіла, на гілку сіла. Одразу друга синиця почепилася за білий вузлик. Теж гойдається, як акробат, униз головою висить, дзьобає. А потім синиці знову помінялися місцями: перша снідає, друга на гілці дзьоб чистить, чепуриться, своєї черги до вузлика чекає.
Дивився, дивився на синиць горобець, а в самого кишки аж співають,— так їсти хочеться. Ну хоч би тобі яку ріску зранку перехопив! Анічого.
Не витримав бідолаха, стриб з дерева — і до нитки. Крутиться перед ним та нитка, не поступається йому синиця місцем на вузлику. І друга прилетіла, теж заважає, метушиться. Потріпотів крильцями горобець, потріпотів і знов на гілку ялиці. Сів, зажурився.
Коли раптом під деревом собака як гавкне! Полохливі синички пурх — і нема, злякалися. А горобець оглядівся,— що йому той собака, коли їсти хочеться, аж в очах темніє,— і до вузлика першим підлетів.
Ох і смачно ж у таку холоднечу проковтнути шматочок сиру! Та де там! Не встиг як слід і поласувати, аж тут знову синиці. І такі нахабні,— лети, мовляв, собі геть, це наше!
Прогнали горобця-сіромаху. Сів на гілці, щось собі міркує, голівкою нетерпляче крутить. Тоді як цвірінькне зненацька, як пурхне! А синиць наче вітром здмухнуло, розлетілися в різні боки. Та сам горобець недалеко відлетів. Бачить, нема синичок — він мерщій до кормушки-гойдалки. їсть, поспішає, поки наполохані синиці не вернулись.
Ось так і піддурив подружок-синичок голодний горобець.
Тепер і мороз не страшний.
Підживився трохи. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Кутька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27828 | Олег Буцень | Кутька | Тошка, насвистуючи, не чекаючи сьогодні вже ніяких пригод, повертався додому. Глядь — а на сходах сидить... Павка. З-під поли його куртки визирає цуценя — морда чорна, очі сумні. Та й у Павки — вигляд не веселіший.
Тонша підійшов, присів навпочіпки, роздивляючись на песика.
— Малий ще. Скільки йому?
— Не знаю,— здвигнув плечима Павка.— Я його на вулиці побачив. Біля стовпа. Самотнього. Ну и забрав...
Потім відвернувся і ледь чутно:
— А мама не хоче його. Вигнала разом з ним. Куди його діти — не знаю. Вже всіх сусідів обійшов. Нікому не потрібен...
Павка задумливо погладив песика по голівці.
— Хіба такого малого кинеш напризволяще?
Він благально подивився на товариша. Тонша і без слів зрозумів, що він хотів сказати.
— Він якої породи? — спитав, одводячи очі вбік.
Павка подумав трохи, нащось посмикав песика за вушко і мовив:
— Фокстер'єр.
— Фокстер'єр? — недовірливо перепитав Тошка.
Але Павка мав такий засмучений вигляд, що Тошка вирішив з ним не сперечатись.
— Гаразд,— наважився Тошка.— Нехай твій фокстер'єр переночує в мене, а завтра щось придумаємо.
Він вихопив цуценя з-під поли в Павки, навіть не спитавшись, як його звуть, і швидко пішов до дверей.
Павка постояв трохи на площадці із завмерлим серцем, чекаючи шуму за Тощиними дверима, але там було тихо. Він полегшено зітхнув і почвалав додому.
Наступного дня Тошка прийшов у клас і, як завжди, не скоро дістався до свого місця. Йому до всього було діло. А коли сів і до нього підсунувся Павка, він по-дружньому дав йому щигля і сказав:
— Придумав! Чесслово, придумав!
Павка запобігливо усміхнувся.
— Ми твого фокстер'єра в лотерею розіграємо! Ага. Всією ланкою. Хто білетик витягне, того й буде.
Павка хотів ще раз усміхнутись, тільки замість усмішки чомусь закліпав очима.
— А якщо хтось не схоче?
— Як це так — не схоче? — навіть обурився Тошка і відкинувся на спинку парти.— Це ж лотерея. Виграв — забирай фокстер'єра.
Проте переконати, наприклад, Юрчика виграти другого собаку було зовсім не легко. А дівчата — ті зняли такий гвалт, що черговий по поверху зазирнув у двері. І хоч як красномовно Тошка розмальовував пса, дівчата стояли на своєму... Нарешті погодились, коли Павка запропонував, що той, хто виграє, не обов'язково повинен забирати собаку собі. Він може її десь влаштувати. Але чесно: на вулицю не викидати.
Поки готували білети з єдиним виграшем, Павка поклав на кулак свою круглу, як диня, біляву голову і намагався вгадати, хто стане хазяїном його фокстер'єра. Найбільше він боявся, щоб "щасливий" білет не витягла Ірка. Бо вона любила класичну музику, а фокстер'єр Кутька гавкав зовсім не музикально...Дивіться також
Олег Буцень — Будильник
Олег Буцень — Настуська-вередуська
Олег Буцень — В комірчині
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Нарешті білетики скручено і вкинуто в Тощину сумку, з якої перед тим усе зайве вигорнули на парту.
Лотерея запрацювала.
Першою засунула в портфель руку Зінка і довго длубалася, наче там справді був який цінний виграш. Але розгорнула папірець швидко і вдоволено усміхнулась: він був порожній. А Юрчик розкручував свій білет так довго, що цікава Зінка аж упала з парти.
Чим менше ставало білетів, тим більше червонів Павка, відчуваючи наближення чогось страшного і неминучого. І от воно прийшло: "щасливий" білет дістався... йому самому. Не вірячи своїм очам, він покрутив його, оглянув з усіх боків, потім розгублено закліпав очима:
— Як же це так? Розігрували, а собака знову в мене?
Тошка широко розвів руками, підкреслюючи цим своє безсилля перед таємними силами природи.
— Значить, така твоя доля.
— Значить, собака знову мій? — ніяк не міг зрозуміти Павка такого повороту подій.— Навіщо ж тоді було розігрувати?
— Як навіщо? Заради справедливості. Міг же його хтось інший виграти? — втішали учні свого нещасливого побратима.
— Стривайте,— перебив усіх Максимко.— Ти кажеш, що твій песик — фокстер'єр? От і добре. Фокстер'єр — це мисливський собака. Завтра ж і продамо його на базарі якомусь мисливцеві.
— Бачиш, Павлику, з будь-якого становища є вихід, — сказала співчутливо Ірка і рушила до дверей.
Максимко, подавши таку геніальну ідею, сам навідріз одмовився їхати з хлопцями на базар.
— Не можу. У мене сьогодні...
Він довго мружив ліве око, ніяк не зважуючись доказати. Нарешті тихо признався:
— Сьогодні у нас... прибирання.— І щоб хлопці не запідозрили, що він займається дівчачими справами, тут же повагом додав: — Мама просила меблі пересунути...
Їхали автобусом.
Фокстер'єр сидів у просторій коричневій сумці на м'якому ганчір'ї і гадки не мав, яка доля чекала його попереду. Час від часу він висовував чорну з білою плямою голову, ловив носом незвичні автобусні запахи. Тошка відразу клав на його голову руку і гладив, немов підбадьорював і просив не хвилюватись. Його мимоволі поривало розповісти Кутьці, як-то* цікаво блукати по лісу, винюшкувати всяку дичину і завмирати в трепетній стойці, простягши вперед лапу... Хіба можна порівняти життя мисливського собаки з життям якоїсь болонки, що, мов буржуйка, вилежується весь день на м'яких подушках?
Павка теж не залишав Кутьку без уваги, повертав його голову до вікна. Але пес був байдужий до широких асфальтованих вулиць, до жовтіючих дерев, до перехожих.
Тільки один раз, забачивши величезного дога, він нашорошив вухо і неголосо гавкнув.
— Родича угледів! — засміявся хтось із пасажирів.
До базару їхали довго. Та все на світі має свій кінець, скінчилася і ця подорож. Пройшовши кілька вулиць, хлопці відразу угледіли невисоку темно-зелену огорожу з написом над воротами: "Пташиний базар". Це тільки назва була така обмежена. А насправді, Тошка ще дома розпитався, тут продавали все: і птахів, і риб, і собак.
Пташиний спів хлопці почули ще здалеку. Дзвінкий, ніжний, він незвично виривався з людського буденного гомону.
Великі і малі клітки з різноколірним птаством висіли над головами, стояли на рундуках, погойдувались у руках...
В очах аж рябіло від жовтих і зелених кольорів, які переважали на базарі. Хлопці так полонились незвичним видовищем, що забули, навіщо прийшли сюди.
І лише тоді, коли Кутька висунув з сумки носа і гавкнув, хлопці згадали про нього.
— От продамо Кутьку і купимо щигля.
— Краще кенаря,— із знанням справи сказав Павка.
Найдовший був рибний ряд. На лавках майже впритул стояли акваріуми, в яких між зеленими водоростями плавали найдивовижнішої форми рибинки. З довгими вусами, віялоподібними хвостами, з кумедно виряченими очима — годі й перелічити їх! А найбільше вразило хлопців: біля кожного акваріума лежала надута камера від футбольного м'яча. І повітря з неї бульбашками виходило в воду і живило рибинок свіжим повітрям.
Хлопці були в захопленні від акваріумів. Вони вже більше не згадували про кенарів, яких збиралися придбати на виручені за Кутьку гроші. Вони мріяли про великий-великий акваріум, і щоб там плавали всі ці рибинки-красені.
Але хіба за Кутьку такі гроші дадуть?
Та врешті довелось розпрощатись і з рибами, так само, як і з птахами. Тільки риби, на щастя, співати не вміли і не ятрили хлопчачі серця своїми дзвінкими прощальними трелями.
На собачому базарі і людей, і собак було небагато. Тут продавалася майже виключно собача молодь. Собаки сиділи на рундуках разом із своїми хазяями і байдуже розглядали перехожих. Лише один, схожий на ведмежа, обхопив лапами пляшку і, цмокаючи, пив молоко. Тошка і Павка вибрали й собі рундука і випустили з кошика Кутьку. Песик охоче виліз, потягнувся, солодко позіхнув. Але побачив таке велике собаче товариство і голосно гавкнув, чим і привернув до себе увагу. Голови продавців, як по команді, повернулись до нього.
Кілька чоловіків підійшли до Кутьки.
— Яка морда! — загадково похитав головою дядько у синьому піджаку.
— А вуха! Ви тільки гляньте на ці вуха! Як лопухи! — цмокаючи губами, мовив другий.
— Ну й собака! Пінчер?
— Ні,— замотав головою Павка.
— Сетер?
— Ні,— мотав він головою, потроху шаріючись від такої уваги до Кутьки.
— Дядьки чомусь переморгнулись, знизали плечима.
— Б'юсь об заклад, що тоді... тоді це спанієль.
— Фокстер'єр,— не витримав Павка і гордо задер голову.
— Фокстер'єр? — дядьки так голосно зареготали, що збіглося, напевно, півбазару.
— Ви дивіться,— хтось тикав пальцем на Кутьку,— фокстер'єр! Держіть мене, бо впаду. Фокстер'єр... Ха-ха-ха!
Хлопці, це ж звичайний дворняга.
Фокстер'єр,— стояв на своєму Тошка.— Ви подивіться, яка в нього морда, які вуха...
Але далі Тошка не знав, що казати, і багатозначно замовк. Принаймні у цю хвилину він щиро вірив, що Кутька—справжній мисливський собака.
— Ну, добре, хлопці, скільки ж ви хочете за свого фокстер'єра?
— П'ять карбованців, — не зморгнувши оком, випалив Тошка.
— Овва! — свиснув дядько у синьому піджаку.— А може, дешевше?
Тошка з Павкою порадились і врешті оголосили:
— За чотири віддамо.
Дядьки чухали потилиці і знову торгувалися. Хлопці радились і неохоче збавляли ціну, аж поки не докотилися до десяти копійок. І тільки тут вони втямили, що з них кепкують і що Кутьку їм ніколи не продати, бо ніякий він не фокстер'єр...
Коли, натішившись досхочу, глузливі покупці залишили їх у спокої, хлопці тяжко замислились, як же бути з Кутькою.
Павка похнюпив носа, як під час лотереї. Після таких невдач він усе більше звикав до думки, що Кутьки йому нізащо в світі не позбутись, сама доля зв'язала їх одним невидимим мотузком. А Тошка зовсім не занепав духом.
Навпаки. На його обличчі розквітла весела усмішка. Тошка вихопив у Павки Кутьку і бадьоро пропростував до вусатого дядька, що сидів на крайньому рундуку, звісивши ноги.
— Купіть собаку,— запропонував вусатому.— Багато не візьму.
Вусатий дядько й розмовляти не став, хутко одвернувся. Тошка зайшов до дядька з другого боку.
— Ви ж подивіться, який гарний собака. Кращого сторожа ніколи не знайдете...
В цей час Кутька, зацікавлений півнем, що випорснув у когось із рук, дзвінко гавкнув. І це більше зацікавило вусатого дядька, ніж Тощине красномовство. Він подражнив Кутьку і майже зрадів, коли той трохи не хапнув його за палець.
Потім дядько довго, немов зубний лікар, заглядав Кутьці в рота.
Кутька пручався, гарчав.
Дядько трапився напрочуд скупий і відчайдушно торгувався за кожний п'ятак.
Хлопці й так віддали б Кутьку, але боялися налякати дядька і для годиться теж торгувалися, хоч і без усякого азарту.
Нарешті торги скінчилися на карбованцеві. Кутьку урочисто було передано дядькові.
Павка, який стільки вистраждав за ці два дні, раптом відчув такий сум за Кутькою, що відвернувся. Тошка теж почав пильно розглядати хмарину на небі. Потім вони ще раз зиркнули на Кутьку, якого чекала попереду зовсім не мисливська доля, і зникли в натовпі.
Дорогою мовчали. Було тяжко, наче вони зрадили Кутьку. Павка сопів, дедалі уповільнював ходу, потім зовсім спинився.
— Знаєш що? — сказав він.— Може, мама вже пересердилась і дозволить взяти Кутьку? Вона в мене добра...
Тошка здивовано подивився на нього, плюнув спересердя і мовчки став пробиратися крізь натовп назад до крайнього рундука.
Але вусатого дядька на рундукові вже не було. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | На вулиці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27162 | Олег Буцень | На вулиці | Іде дівчинка в школу. Бантики чистенькі, платтячко випрасуване, черевики блищать. Поряд з нею — мама, несе її портфель. А позаду двоє хлопців ідуть, розмовляють.
Один каже:
— Дивись, яка охайна дівчинка. Аж глянути любо. Чистьоха.
А другий йому відповідає:
— І зовсім вона не чистьоха.
— Це чому? — здивувався перший. — Вона ж он яка чистенька.
— А тому, що все за неї мама робить. Навіть портфель її до школи носить, я щодня бачу. Ліниві охайними не бувають.
Так чи не так? |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Настуська-вередуська | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27163 | Олег Буцень | Настуська-вередуська | — Мамо, ти надовго? — спитала Настуся, підвівшись з подушки.
— Надовго, доню, лежи. У мене сьогодні багато справ. А ти, Павлику, — звернулась вона до сина, — сідай за уроки. Бо знову з читання трійку принесеш.
— Не принесу, — насупившись, пробурмотів Павлик. І щось гірке, невимовно образливе стиснуло йому груди. Навіть не було бажання виправдуватись. Звичайно, можна було розказати, що трійку він одержав через Сашка, який весь час смикав його за полу курточки, коли він читав. Та хіба ж мама стане слухати? Якби то була перша трійка…
Павлик пересунув чорнильницю на письмовому столику, поправив стосик книжок і сів, підперши голову рукою.
Тим часом мама взяла сумку і вже з порога сказала:
— І Настусю не кривдь. Лікар сказав, що їй треба кілька днів спокійно полежати. Якщо попросить чого — не полінуйся, зроби.
Сказала так і пішла.
Спершу Павлик узявся за математику. Та не встиг він розв'язати й кількох прикладів, як почувся голос Настусі:
— Павлику, дай мені ляльку.
— Ну й уредна ж ти, Настусько. Хіба не чула, як мама казала, щоб я за уроки сідав?
— Та я ж не заважаю. Я тільки ляльку прошу.
— Яку тобі? — сердито перепитав Павлик.
— Зою. І торбинку з клаптиками.
Павлик дістав із шафи торбинку, знайшов ляльку, віддав усе це сестрі й знов сів за уроки. Зробив усі письмові, а потім розгорнув книжку і почав читати вголос оповідання Ушинського "Діти в гаю". Коли він скінчив, Настуся спитала:
— Це вам задали читати?
— Авжеж, — відповів Павлик, складаючи книжки.
Настуся на мить замислилась, а потім тихенько сказала:
— Цікаве яке! Почитай мені ще раз його.
— Та я ж тільки-но читав.
— А я ще хочу. Ти все зрозумів, а я ні.
— Не буду читати, чула вже!
— Ну, Павлику, — залащилась Настуся, — будь ласка… А ці діти були погані?
— Ні, хороші…
— То чому ж вони не схотіли вчитися і пішли до гаю? — допитувалась цікава Настуся.
— Все в тебе "чому" та "чому", — розізлився Павлик. — Були погані, а стали хороші. Ну гаразд, почитаю, тільки не будь такою вередою. Слухай.
Павлик зітхнув і почав знову читати. Він читав повільно, але вже не так зупинявся, як першого .разу. Адже слова були знайомі. І варто було тільки почати якесь речення, як у пам'яті воно оживало, і він читав, немов ішов знайомою стежинкою.
— Тож які були діти? — спитав Павлик, скінчивши читати.
— Хороші, хороші, — відповіла задоволена Настуся.
— Нарешті зрозуміла. А я вже думав, що в мене така нетямуща сестра.
— Ні, я тямуща. Тільки покажи мені малюнки.
Павлик дав сестрі книжку.
— Це струмок намальовано?
— Ні, море.
Настуся здивовано підняла брову і запитально глянула на брата.
— Хіба таке море буває? Прочитай, що тут написано, — показала вона худеньким пальчиком під малюнок.
— От причепилась. Я ж тобі вже двічі читав.
— Павлику, ну прочитай.
— Ти справжня Настуська-вередуська! — скипів Павлик. — Коли б ти не була хворою, я б тобі показав, як вередувати!
— А хіба я вередую? — Вона скинула на нього блакитні очиці. — Ти чув, що сказала мама? Щоб ти мене не кривдив.
— Ну добре, — стомлено відказав Павлик. — Тільки це востаннє. Слухай!
Він зручніше вмостився на стільці й почав ще раз читати.
Чи оповідання дуже сподобалось Настусі, чи вона просто вередувала, але примусила Павлика читати знову й знову, аж поки не повернулася мама. І мама, завжди така добра і лагідна, цього разу навіть полаяла вередливу доньку, коли поскаржився Павлик.
А наступного дня Павлик вихором вбіг до кімнати:
— Мамо! П'ять! З читання п'ять! Ось щоденник, подивись.
— Та заспокойся. Вірю. Це добре, дуже добре! — казала мама, радіючи разом з сином.
І коли Павлик, не знаючи куди себе подіти від радощів, побіг на вулицю до хлопців, мама підійшла до Настусі. Присіла на ліжку, погладила її по голівці й ласкаво спитала:
— Ну, вередо, як же це сталося?
А Настуся пригорнулась до неї і тихо відказала:
— Я ненавмисне… Я більше не буду… |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Наше відкриття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27820 | Олег Буцень | Наше відкриття | Невідкритих земель більше нема. Всі найвищі вершини підкорено. Кругом світу пішки не помандруєш: або міліція заверне, або в море влізеш. Але ми з Максимом не журились. Он писала ж "Пионерка" про школярів, які зробили наукове відкриття: вивели новий сорт скоростиглих помідорів. А хіба ми гірші за них? І ми поклали собі залізно: луснемо, але все одно щось відкриємо! Може, якийсь там старенький академік заґавиться, чогось не додивиться, а ми тим часом бац-бац, ось вам, будь ласка, наше відкриття.
Здорово!
Це ми з Максимом так мріяли. Дуже вже нам кортіло щось відкрити. Тільки так, щоб недовго морочитись. Бо в нас усяких справ по саму зав'язку. Лише на футбол скільки часу
гаєш.
Якось після полудника весь наш загін пішов у ліс. Ну, що роблять у лісі — самі добре знаєте. Дівчата збирають квіти, ягоди чи сидять коло вожатої, слухають, як вона книжку їм читає.
А хлопці, звичайно, тікають кудись далі, в них у лісі свої справи, важливіші.
Ми з Максимом теж одразу накивали п'ятами, по горіхи подалися. Багацько не нарвали, та дурно теж не тюпали. Вибралися з ліщини, назад ідемо, стежки шукаємо. Коли це Максимко хап мене за руку і закляк, наче статуя зробився, тільки без п'єдесталу. Я глянув на нього і собі спинився. А він:
— Диви, мурашник який великий.
— Тьху! Налякав,— кажу,— своїм мурашником. Я думав — гадюка.
А мурашник і справді величезний, наче висотний. І впоперек метра півтора.
Ніколи такого в житті не бачив! Підійшли ближче.
— Чуєш? — шепоче Максимко і опускається навколішки.— Мурашня балакає.
— Хто, хто балакає? — перепитую недовірливо.
— Та мурашня,— каже.
Присів і я, вуха нашорошив, очі витріщив. Бачу, сновигають по купі мурашки, якусь гусінь тягнуть, гличку, листочки. І над усім приглушений гомін стоїть, як на центральній вулиці нашого міста. Здорово у них виходить.
— Може... може, це ми вже наукове відкриття зробили? Мурашник, що розмовляє, знайшли. Як ти гадаєш, Максимку?
А він, замість відповісти, як поведе очима, як підстрибне та драла! Я — за ним. Це ми так захопилися своїм відкриттям, що й незчулися, як нас обліпили великі руді мурахи. Насилу обтрусились. І знову до мурашника. Поставали навколішки, слухаємо. Цікаво так!
— А якою мовою вони балакають? — питаю в Максимка.
— Звісно якою. Своєю, мурашиною. Без мови як би ж вони тут порозумілися? Бачиш, багатоповерховий мурашник зводять. Треба ж про все домовитись: кому що робити, в яку зміну працювати, де будівельний матеріал добути.
— Може, воно й так, тільки без перекладача хіба їх зрозумієш?
— Капуста ти головата! Де ж ти знайдеш мурашиного перекладача? — сміється Максимко.— Це ж добре, що ніхто ще їхньої мови не знає. А ми будемо знати, вивчимо!Дивіться також
Олег Буцень — На вулиці
Олег Буцень — Грицькова допомога
Олег Буцень — В комірчині
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Еге, вивчиш,— пхенькнув я.— Тут свою рідну ледве на трійку витяг. А в них, певно ж, і граматика є, якісь там спрощення в групах приголосних, чергування голосних у коренях. Ні, це не для мене,— зітхнув я скрушно, відчуваючи, що зразу втратив усяку охоту до вивчення нової мови.
Поки ми з Максимком так теревенили про науку, чую — одна мураха заповзла мені в тапку, друга по нозі полізла, третя... Я хотів був їх змахнути, а Максимко мене ліктем у бік — штовх! Не ворушись, мовляв. І справді, ми ж наукове відкриття робимо. Але спробуй не ворухнутись, коли у них щелепи, як у справжніх африканських крокодилів. Не витерпів я, одскочив назад, обтрушуюсь, а Максимко заради науки терпить. Його вже десятків зо два мурахів "досліджують", а він хоч би тобі оком кліпнув! Ага, теж не витерпів, прибіг до мене, покусаний, зате радий-радісінький, як вареник у сметані. Ще б пак, відкриття: мурашник, який вміє розмовляти.
— Ну гаразд,— кажу йому, коли нараділися по саму маківку.— Пішли додому, бо на вечерю спізнимось і дощ он починається.
Задер Максимко голову, дивиться на небо, а на ньому ні хмарини.
— Та ти ось послухай,— кажу,— кап-кап-кап. Чуєш?
Максимко завмер, прислухається, де ці краплини падають. Потім простяг руку, чи не впаде на долоню яка. А круг нас то тут, то там обережно так: кап, кап, кап. Ой, що тут скоїлося з Максимком! Як заверещить:
— Роздягайся! — А сам мерщій скидає сорочку, штани...— Та мерщій! — квапить мене.
— Навіщо? — не розумію я.
— Треба. Для науки треба.
— А для чого науці мої штани знадобилися? — ніяк не второпаю.
— Зараз утямиш,— метушиться Максимко.
Схопив він нашу одежину і каже:
— Розкладемо її ось там, коло мурашника. Давай! — скомандував, і ми кинулись розкладати на траві речі одну до одної.
— А тепер — лічи.
— Кого? — питаю. І думаю: чи не напекло йому сьогодні сонце голову? Якийсь дивний Максимко став. Дощові краплини лічити здумав.
— Та мурахів лічи! — кричить.— Які з сосни стрибають.
І показує рукою на наш строкатий килим. Я так і очі вирячив.
А мурашка впала, огледілась — і до мурашника.
— Дві! Три! Чотири! — заверещали ми на весь ліс.
Двадцять три штуки нарахували за кілька хвилин! Справжній мурашиний дощ!
— А знаєш, чого вони стрибають? — питає в мене Максимко.
— Напевно, змагання якісь у них проходять, хто точніше стрибне,— відповідаю.— Як у нас парашутисти стрибають на точність приземлення.
— Гарбуз ти порепаний,— сміється Максимко.— То вони щоб довго не йти пішки, додому не спізнитись. Адже в мурашнику зараз всі входи закриють — вечір заходить.
Ось таке ми з Максимком відкриття зробили. Тільки наша вожата ніяк не хотіла зрозуміти його наукове значення, бо ми таки спізнилися на вечерю.
І пообіцяла завтра вирядити нас на кухню картоплю чистити.
Після відбою я довго крутився в ліжку: все ніяк не міг заснути. Шкіра свербіла, наче хто кропивою пожалив. Заплющу очі — і все ввижається, немов я лежу на мурашнику, а руді мурахи на мені змагання влаштували: хто дужче вкусить.
— Максимку! — тихо зашепотів я в темряві.— Тобі не свербить?
— Свербить. Терпи. Це ж заради науки.
Я скрушно зітхнув і подумав: хіба я не віддав би науці своє життя? Науці — так. А от рудим мурахам — нізащо на світі! |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Не варто ображатись | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27815 | Олег Буцень | Не варто ображатись | Ох, як це важко висидіти в класі сорок п'ять хвилин, коли так треба, неодмінно треба поговорити з другом!
Як тільки пролунав дзвінок на перерву, Вадик миттю опинився коло Сашка, схопив його за руку і потягнув у куток.
— Приходь сьогодні до мене,— гаряче зашепотів він.
Сашко навіть і спитати не встиг — чого саме прийти, як він випалив:
— У нас телефон поставили, дзвонити будемо! — І його широке обличчя стало ще ширшим від щасливої усмішки, а очі зробилися маленькі-маленькі, наче щілинки. Це не жарти — свій телефон! Сиди собі вдома і дзвони кому хочеш і скільки хочеш. Зажадав дізнатись, що в кіно,— будь ласка, лише номер набери. Забув, які приклади задали по арифметиці,— телефон до твоїх послуг. Не розв'язав задачі—до друзів бігти не треба: лише підійди до телефону — і в тебе готове рішення. Що й казати — здорово!
Не одну перерву розтлумачував Вадик другові всі вигоди телефону. З його слів можна було зрозуміти, що телефон лише для того й винайшли, щоб полегшити життя школярам.
— Добре,— напевно, вже вдесяте погоджувався Сашко,— прийду, тільки після третьої. Бо мені ще треба до знайомих зайти, мама наказала.
Сашко прийшов до Вадика трохи раніше, ніж обіцяв, але той давно вже чекав на нього.
— Так з кого почнемо? — спитав Сашка, сідаючи коло телефону.
— Давай до Сьомки Уткіна,— запропонував Сашко.
Вадик узяв зі столу аркушик паперу, на якому були записані номери телефонів усіх знайомих, зручніше вмостився в кріслі і набрав номер.
— Привіт, Сьомо! Це я, Вадик. Знаєш, у нас поставили телефон. Я теж кажу, що добре. А я уроки буду робити пізніше.
Сашко приклав вухо до трубки з другого боку і теж почав слухати.
— Це все, що ти хотів сказати? — почулося в телефоні.
— Ні. Ти знаєш...— Тут Вадик запнувся, намагаючись хоч що-небудь пригадати — йому ж бо так кортіло поговорити! Потім раптом шибонула в голові блискавкою якась думка, і він заквапився, аби тільки Уткін не повісив трубки:
— Сьогодні в нашому кіно нова картина. Яка? Про піратів. Кажуть, дуже хороша. А... а потім... Я вчора був на виставці квітів—ух, як здорово! Красота! Які там квіти! Ні, не вішай ще трубки. Мало не забув про найголовніше.— Вадик підморгнув Сашкові.— Володька дістав нові марки, з Куби, казав. А до Мишка приїхав дядя. Він полярник, з Півночі, здається. Не віриш? Та я й сам не вірю.
Сашко здивовано глянув на Вадика, але той застережливо приклав палець до рота. Він плів усяку нісенітницю, аби тільки подовше поговорити. Нарешті, задоволений, повісив трубку.
— А тепер ти дзвони.
— До кого? — спитав Сашко, сідаючи на його місце в крісло.
— До Томки подзвони. Побажай їй смачного.Дивіться також
Олег Буцень — На вулиці
Олег Буцень — Ожеледь
Олег Буцень — Кмітливий горобець
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Томка була найповніша дівчинка в класі. Кожну перерву щось жувала.
Вона приносила такі великі сніданки, що, напевно, утрьох їх важко було здолати.
І хлопчиська завжди кепкували з неї.
— Пончик? — закричав у трубку Сашко.
— Хто це говорить? — почувся ображений голос на другому кінці проводу.
— Всі кажуть! — засміявся Сашко і натиснув на важіль.
Нарешті обдзвонили всіх знайомих, кілька разів довідались, яка завтра буде погода, котра тепер година.
— Ну досить,— не витерпів Сашко.— Піду додому. Уроки ще треба робити.
І Вадик лишився один. Він ще раз проглянув аркуш з номерами телефонів, походив з кутка в куток і сів за уроки. Але не встиг дістати з портфеля підручники й зошити, як раптом прийшла Катя, сусідська дівчинка.
— Вадику, де мій Жюль Берн? — стурбовано спитала вона.
Вадик подивився на неї здивованими очима і лише тут пригадав...
— А тобі зараз книжка потрібна?
— Так, так, зараз. Розумієш, тьотя Женя завтра їде. А це ж її книжка. Давай.
Вадик підійшов до етажерки, витяг одну, другу книжку і поставив їх на місце.
— Я тобі через півгодини її принесу. Вона не в мене, в Уткіна.
— В якого це Уткіна? — не розуміючи, спитала Катя.
— Ну, в мого товариша. Я її давно прочитав, а він попросив на два дні.
— Як собі хочеш, але щоб за півгодини книжка була. Інакше... інакше я не знаю, що тобі зроблю.— І Катині кіски заметляли в повітрі.
— Та ти не хвилюйся, я миттю,— заспокоїв її Вадик.
Він, не гаючи часу, побіг до Уткіна. І лише на вулиці згадав, що до нього можна тепер подзвонити. "Проте все одно,— міркував дорогою.— Так навіть швидше буде. Зразу і книжку візьму".
Але Уткіна дома не було. Мати сказала, що він кудись пішов.
— Він мені повинен був віддати книжку,— поквапно сказав Вадик.— Вона, напевно, десь у кімнаті, подивіться, будь ласка.
Сьомина мама підійшла до полички і почала передивлятись книжки.
— Жюль Берн, в такій синій обкладинці,— нервово тупцюючи, казав Вадик.— Мені її зараз конче треба.
— Щось не бачу,— відповіла Сьомина мама, востаннє провівши рукою по книжках.
— Може, він її з собою взяв? — з надією спитав Вадик.
— Справді, він щось брав, але що саме — не помітила.
— От невдача,— зітхнув Вадик.— А ви не знаєте, куди він пішов?
— Нічого не сказав. Я тільки чула, як він з кимось говорив по телефону про кіно, про виставку квітів, про якісь марки...
Вадик вийшов на вулицю. "Оце так ускочив,— подумав він.— Що ж тепер робити? Наговорив йому дурниць, а тепер шукай вітра в полі. І все через той клятий телефон!"
Насамперед він побіг до кіно, довідатись, коли кінчається сеанс. Виявилось — через годину. Тим часом вирішив збігати до Володьки — може, Уткін пішов до нього подивитися нові марки. На щастя, Володька був дома.
— Уткін у тебе був? — спитав Вадик, просовуючись у двері.
— Ні, не був. А що?
— Та так. Просто він мені дуже потрібен. Взяв книжку, а у мене зараз вимагають. Ну гаразд, бувай! — крикнув він уже на сходах.
"Треба зайти ще до Мишка. І понесло ж мене сказати, що до нього приїхав дядя полярник. Напевно, Уткін там".
І він подався до Мишка. Двері відчинила старенька бабуся і сказала, що Мишка нема дома.
Роздосадуваний, Вадик щодуху побіг до кіно. Сеанс ще не скінчився. Довелося чекати хвилин двадцять. Тим часом він передивився усі картинки в вітрині, перечитав усі афіші про наступні фільми. А стрілки годинника, що висів на розі, пересувалися, як на зло, так повільно, наче знущалися з нього...
Нарешті кіно скінчилося, почали виходити люди. Вадик уважно вдивлявся в перехожих, та Уткіна серед них не було. Подзвонив до нього з автомата — не приходив ще.
"Може, він пішов на виставку квітів? — подумав Вадик.— І що там цікавого? А втім..." — і він, не гаючи часу, сів у тролейбус.
На виставці людей було небагато. Він прихапцем оббіг усі алеї, зазирнув у найвіддаленіші куточки парку, але Уткіна ніде не було. Стомлений і злий, Вадик повернувся додому.
Роздягтись, трохи відсапавшись, зле покосився на телефон, який, замість радості і незліченних вигод, вже попервах завдав йому стільки клопоту.
А той, наче зрозумівши несправедливість Вадикових думок, раптом весело і привітно задзеленчав.
Вадик нетерпляче схопив трубку.
— Це ти, Уткін? — загукав він на всю кімнату.— Жми до мене! Чимдуж!
Ні, що не кажіть, а все-таки добра штука телефон! І не варто на нього ображатись, якщо колись ненароком підведе. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Не подужав | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27827 | Олег Буцень | Не подужав | Максимко, Тошка й Павка разом ішли додому. Був погідний початок вересня. По-літньому пригрівало ласкаве сонце. Хлопці не поспішали — ішли ж бо з уроків, а не на уроки. Чвалали поволеньки, хвацько підбиваючи ногами брунатні каштани, які від легкого подиху вітру раз у раз падали додолу, з тріском та луском вискакували з їжакуватої зеленої шкаралущі.
Максимко ненароком засунув руку до кишені й несподівано для самого себе намацав кілька монет. Як він їх досі не потратив?
— Жарко... Може, морозива поїмо? — непевно глянув на друзів, шукаючи підтримки.
Хлопці й собі давай вивертати кишені, яких у кожного було хоч одбавляй. Павка знайшов лише п'ятнадцять копійок, зате Тошка нарахував майже карбованець.
— Я — за! — підняв він угору руку.
Павку теж не треба було довго вмовляти. Він з готовністю ваявив:
— Приєднуюсь!
Рушили до тролейбусної зупинки, де завжди торгувала морозивом грубезна жінка в білому халаті. На місці була вона й сьогодні. Сині ящики в неї були розмальовані полярними ведмедями. І сама вона скидалася на ведмедицю. На ящиках, загорнуті в целофан, лежали принадні, апетитні брусочки.
— "Ленінградське", "Крем-брюле", "Фруктове", — читав написи Максимко, облизуючи спраглі губи.— Колись я з'їв три порції зразу! — з приємністю згадав він.— Тільки тоді було ще жаркіше, ніж зараз.
— Ото диво! — скривив Павка зневажливу гримасу. — Я тобі можу хоч п'ять з'їсти...
— Ов-ва!.. А шість не можеш? — глумливо запитав Тошка. Павка трохи подумав, прикинув свої можливості ж сказав:
Шість штук — це шістсот грамів. З'їм!
— Б'ємось об заклад — не з'їси! — одразу загорівся Максимко, бо любив закладатися при найпершій нагоді.— На що закладаєш?
— На що хочеш,— самовпевнено відповів Павка.— Думаєш, злякаюсь? Не подужаю?
— Не подужаєш! Програєш!
— Сам програєш.
— Гаразд. Тоді давай на твоїх мечохвостів. Згода?
— Згода,— не моргнувши й оком, погодився Павка. — А ти ж що закладаєш?
— Я...— хвильку подумав Максимко, — я віддам пару турманів! Найкращих голубів!..
Хлопці зчепили руки, як годиться при закладі:
— Тошко, перебивай!
Тошка перебив, йому не жалко. А потім він та Максимко купили морозиво й віддали Павці. Сіли на лавочці, що стояла неподалік тролейбусної зупинки. Павка поквапно, повагом — хай не думають, що такий жаднюга! — узявся "до діла". їв прицмокуючи, плямкаючи, ніби навмисне дратуючи спраглих друзів. А ті лише посміхалися: зажди, мовляв, якої ти потім заспіваєш!..
— Подавайте! — владно кивнув Павка, викидаючи обгортку першої порції в ящик для сміття.— Розтануло, не розкуштував навіть яке.
Тошка приніс другу порцію. Вона,— було видко,— ішла вже не так апетитно, як перша, але й її Павка доконав швидко. Максимко пішов за третьою. Купував з деякою непевністю. Але Павка нахабно бадьорився, нахваляючись спорожнити отій ведмедиці пів-ящика, і відступати було пізно.Дивіться також
Олег Буцень — Як приходить весна
Олег Буцень — Перші канікули
Олег Буцень — Солодкий дощ
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— На, уминай! — з погано прихованим жалем сказав Максимко.
Павка, здавалось, був певен своєї перемоги над невдахами-друзями, бо їв не мовчки, а зловтішно позиркував і молов казна-що:
— Полічіть гроші! Чи вистачить на шість порцій?.. А то потім скажете, що не зміг...
Він розгорнув ще одну порцію, але їсти не квапився.
— Хочете, дам по разу вкусити? А то облизуєтесь, аж дивитися жаль.
— Їж,— майже сердито відмовилися друзі, хоч в обох аж слина котилася — кортіло морозива.
Найважче Павці було з вафлями. Вони, як на те, попалися якісь твердющі, ніби позаторішні. З кожною новою порцією ставали все твердіші, ніби їх замішано на цементі. Павка насилу кутуляв задублими од холоду щелепами.
Помітивши це, Максимко підморгнув Тошці, а тоді до Павки:
— Може, тобі пожувати?
— Бабусі своїй пожуй,— огризнувся Павка, відчуваючи, що йому справді стає непереливки. Аби якось затягнути час, він хитро попросив:
— Поки я ковтатиму ваші грошики, ви б мені щось цікаве розказували. А то тільки заглядаєте в рот, наче три дні не їли.
— Добре, розповім,— погодився Максимко.— Тільки чи до смаку тобі це буде?.. Оце я сиджу та й думаю: що я робитиму з твоїми мечохвостами. Акваріума в мене нема. Підсмажити їх —— теж один пшик вийде. Дурний, що закладався на них. Треба було б злупити з тебе щось краще.
— А ти їх котові віддаси, — порадив Тошка навмисне, щоб допекти Павці, який любив своїх мечохвостів, гордився та хвастався ними.
— Оце ідея!..
— Оближетеся разом зі своїм шолудивим котом! — спалахнув Павка.— Подуріли, чи що?.. Таких рибок — котові!.. Ну, та вашими вони не будуть! Хоч би мені й луснути на місці!..
Хлопці зареготали.
Павці зраджував його спокій. Павка боїться! Павка здається!..
— Ви купили мені дуже жирного морозива. Я забув сказати, що можу з'їсти шість порцій фруктового...
— Не хитруй, яке хочемо, таке й купуємо! — втішажся Тошка.— Доїдай скоріше, я ще куплю. Яке, Максимку?
— Вершкове, з шоколадом!
Тошка одлічував копійки, а Павку вже нудило. І в животі було в нього так, як у добрячому холодильнику,— що хочеш клади, не зіпсується.
— Ой! —ляснув себе Павка по лобі.— Я й забув! Мені ж мама наказала до знайомих з'їздити після уроків.
— Устигнеш! їж, їж!
— Так далеко ж! Аж на Поділ! — просився Павка.
— Знаємо твій Поділ! Тобі б оце в Африку, погрітися! — не поступалися хлопці.
— Чесно: здаєшся? Признайся, що програв,— на четвертій лапки вгору...
Павка похмуро сопів та ікав.
— Як не здаєшся, то я ще побіжу та принесу,— Тошка брязнув монетами в кишені й подався до білої ведмедиці. Його зупинив Павка.
— Не треба,— сказав, клацаючи з холоду зубами.—А мечохвостів, чуєш, Максимку, не давай котові...
Хлопцям стало жаль Павку. І тому, що змерз, аж посинів, І тому, що програв своїх мечохвостів і так боїться за них.
— Та кинь,— заспокоїв його Максимко.— 3 тобою й пожартувати не можна... Догляну твоїх рибок, не подохнуть.
Другого дня Павка не прийшов до школи. В Максимкові й Тошці ворухнулося щось схоже на докір сумління. Самі не знали чому, але почувалися ніби винними. А тут Вітка:
— А де Павка? Чого нема?
— Не знаємо.
Вітка відповідала за проведення спортивних змагань, що мали відбутися через два дні. Клас давно до них готувався, Павці в них відводилася найголовніша роль, бо він — найкращий бігун. А сьогодні чомусь його нема!.. Вітка занепокоїлась:
— Чи не сталось чого?
— Хай Юрчик сходить узнає,— запропонувала Клава.
— Ні, разом підем. Може, йому чимось треба допомогти,— сказала Вітка.— І я, і Юрчик, і ти,— втрьох сходимо.
І от троє їх біля Павчиних дверей. Похихикують стиха, перш ніж зайти до квартири.
— Дзвони, Юрчику!.. Дзвінок дістанеш?
Юрчик мовчки проковтнув образливі Вітчині слова. Він уже звик, що всі в класі збиткуються над його малим зростом. Так і тепер. Не огризався, подзвонив.
Двері відчинила висока жінка в квітчастому халаті, Павчина сусідка.
— Павка дома? —спитав Юрась.— Ми із школи.
— Проходьте,— пропустила жінка відвідувачів до темнуватого передпокою.— Щось ніби занедужав.— Вона постукала в двері праворуч: — Павле, до тебе дівчатка прийшли!
— Не самі дівчатка! — поправила її Вітка.
— Ах, перепрошую! — удавано спохопилася жінка.— Як це я не помітила між вас такого славного хлопця? Та ще з такими кучерями!..
Від цього сумнівного компліменту Юрась ладен був провалитися аж десь у підвал, але підлога була міцна. Добре, що в передпокої було темно і ніхто не бачив його червоних вух.
Аж ось відчинилися двері, і на порозі став Павка з забинтованою шиєю. Побачивши однокласників, прохрипів:
— Привіт! Прошу!..
— Заслаб? — розчаровано спитала Вітка, коли ввійшли до кімнати.
— Горло трохи,— Павка торкнувся рукою компреса на шиї.— Мама боїться, що в мене фунікулерна ангіна.
— Яка? — перепитав Юрчик, бо ще не чув про таку хворобу.
— Фунікулерна.
— Ти що, на фунікулері катався і застудився?
— Ні, це так ангіна називається.
— Тю, дурні! — сказала Вітка.— Такої ангіни нема. Є ангіна фо-лі-ку-ляр-на! Зрозуміли?
— О, добре, що в тебе дід лікар! — образився Юрчик.
А Павка сказав:
— Мені однаково, фолікулярна вона чи фунікулерна! Аби швидше минула!..
І Вітка, і Юрчик, і Клава відчули, що Павка думає зараз про змагання. Через те й хоче швидше видужати. Інакше б, навпаки, прикидався б, охкав та ахкав, аби менше уроків робити, аби пропустити більше днів. Знають вони Павку!..
— Я тобі свого діда пришлю! — пообіцяла Вітка.
— Не треба, вже була лікарка.
— Мій дідусь знаєш який! Чистий тобі чародій!..
— Не треба!
— Як-то не треба? Ускладнення будуть, залежишся...
— То й що?
— Як це — то й що? — обурилася Вітка.— Ти таке кажеш!..
А Юрась, гарячкуючи, пояснював:
— Чи ти не розумієш, що від твого одужання залежить успіх нашого класу? Якщо тебе не буде на змаганнях — програємо!
Павка задумався. Було приємно, що він така цяця, і водночас неспокійно. Лікарка сказала вранці, що треба сидіти дома щонайменше три дні. Змагання ж — через два. Що робити?
— Веди свого чародія! — дозволив Вітці.
Вітка привела дідуся того ж дня, надвечір. Павка сподівався, що "чародій" вилікує його одним махом, а він, оглянувши та вислухавши хворого, навиписував рецептів, до тих, що вже були, й замахав руками:
— Лежати, лежати, лежати! Тут і п'ять днів чи поможе! — Дідусь глянув на онуку і додав: — Жодних змагань! Ясно?..
Вітка з Павкою безнадійно ззирнулися. Вона дивилася з німим докором, він — з жалем і каяттям. Дідусь тим часом пройшов по кімнаті, спинився перед акваріумом:
— Гарні рибки... Колись і в мене були...
Вітка з дідусем пішли, а Павка лежав і дивився в стелю. При згадці про мечохвостів йому зробилося ще важче. Доведеться віддати цих красенів Максимкові... Бач, плавають собі і галди не мають, що господар підло програв їх тому варварові Максиму! Програв, як кріпосник у карти кріпаків!..
А Максимко, тільки Павка подумки згадав про нього, — вже тут як тут. "За мечохвостами прийшов",— з відвертою ворожістю зиркнув Павка на гостя. Що ж, хай бере, хай!.. У горлі Павці здушило ще дужче, і щось задряпало, наче кіт пазураками.
Гість якусь хвилю сидів мовчки, набурмосений, а потім:
— Програє клас...
— Програє,— потвердив Павка.
— Так нам і треба! — злостився Максимко.— Це я, я, дурень, підмовив тебе битись об заклад! Я винен! Я!.. Пробач...
— Хі, пробач,— хрипко перекривив Павка.— А я не винен? Та не будь я ще більшим дурнем, то хіба став би, як навіжений, жерти оте морозиво? Тьфу!
Та напад самокритичності нараз минув, і Павка понуро кивнув на мечохвостів:
— Забирай!.. Греби!.. Грабуй!..
— Не візьму. Вважай, що я їх уже взяв раніше, а це знову тобі подарував.
Павка на мить отетерів від несподіванки, а потім радісно просипів:
— Правда? — від горла йому щось відкотилося, дихати стало зовсім легко і по всьому тілу розлилося приємне тепло.— Максимку!.. Чуєш! Та ти ж... Ти ж зовсім не варвар! Ти знаєш хто?.. Друг! Справжній!..
Потім з годину сиділи по-товариськи мовчки і по-товариськи мирно. Думали про одне: винні обидва, підвели клас...
Але ж хіба це останні змагання?.. Не останні! |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Неприємна пригода | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27164 | Олег Буцень | Неприємна пригода | Прудка коричнева ящірка вже поверталась додому, коли знов відчула небезпеку. Зупинилась, завмерла. Попереду стояв той самий хлопчисько в червоних тапочках, який мало не вловив її недавно. Ледве утекла.
Хлопчисько теж завмер. Ще мить — і прожогом кинувся до неї. Але вхопити ящірку руками не так легко.
І хлопчисько побіг за нею, намагаючись наступити на хвіст.
Бідна ящірка відчайдушно звивалась між кущиками трави, пірнала під опале листя. Вже майже добігла була до якоїсь нірки коло пенька, та хлопчисько наступив-таки їй на хвоста. Ящірка востаннє напружила сили, смикнулась і пірнула в нірку. Втекла, тільки без хвоста.
Довго вона просиділа в нірці, все журилась: як тепер без хвоста з'явиться в лісі? І раптом згадала: недалеко відси живе кравець їжак. "Піду до нього, я ж його колись від лисиці врятувала. Хай тепер мені за це хвоста пришиє".
Так і зробила, побігла. Ось і їжачкова хата.
— Доброго ранку, любий сусіде.
— Добридень, ящірко,— мовив їжак.— Кажи, з чим прийшла.
— Лихо в мене. Якийсь поганий хлопчисько хвіст одірвав.
їжак насунув на ніс окуляри, оглянув ящірку.
— Що ж,— заспокоїв Ті лісовий кравець.— Хвіст пришити можна.
— Невже? — зраділа ящірка.
— Аби тільки був цілий.
— Так я зараз його принесу,— і побігла по свій загублений хвіст.
Шукала, шукала на галявині, а хвіст наче крізь землю провалився. Ніде нема!
Прибігла знову до їжака, плаче:
— Не знайшла. Що ж мені тепер робити, їжаче?
Подумав їжак, каже:
— Недавно мені ведмідь розповідав, що нібито хтось бачив у лісі такий хвіст.
— Ой, любий їжаченьку, сходи до ведмедя! Вік тобі вдячна буду. Хай тобі миші самі в рот стрибають,— побажала ящірка.
— Добре, добре,— засопів їжак.— Зроблю вже тобі таку ласку.
Задріботів їжак до ведмедя, притупцяв. Питає про ящірчин хвіст. Згодився ведмідь сказати, хто йому про це розповідав. Тільки з умовою: хай їжак спершу залатає йому шкуру. Геть увесь бік обдер, коли по мед лазив.
Почав їжак зашивати ведмедеві шкуру. Шив, шив — ниток не вистачило. Побіг додому, приніс. Шив, шив — знову не стало. Довелося в сусіда, такого ж кравця, позичати. Нарешті залатав клишоногого.
— Від борсука чув,— каже ведмідь.— Це він нібито десь у лісі бачив ящірчин хвіст.
Никав, никав по лісі їжак, нарешті здибав борсука. Розказав усе.
— Сам я не бачив хвоста,— старий борсук задумливо покрутив довгого сивого вуса,— то мені заєць розповідав про нього.
Пішов їжак до зайця. А де того косого знайдеш? Гасає собі цілий день по лісу, радий, що прудкі ноги має. Довго шукав його їжак. Ще тиждень минув, поки знайшов аж за селом, на городі.
— Ящірчин хвіст? — перепитав заєць.— Бачив колись, тільки забув, де саме.
— От тобі лихо! — скрушно мовив їжак.— Ну згадай, друже, я тобі за це добру шубу на зиму пошию. В боргу я перед ящіркою: від лисиці колись помогла врятуватись, попередила, і я ледь устиг згорнутись у клубок. Мушу тепер віддячити. Ну, то як?
— Гаразд,— врешті погодився заєць.— Іди додому і починай шити, а я тим часом пошукаю в лісі той хвіст.
Почалапав їжак додому стомлений, але веселий. І відразу взявся до роботи. Гарна шубка вийшла,— біла, пухнаста, тепла!
А тут заєць з ящірчиним хвостом надоспів.
— Шкода тільки, що не коричневий, а зелений,— каже.— Проте, якщо не сподобається, пофарбувати можна.
Побіг радий їжак до ящірки.
— Дивись,— гукає їй ще здаля,— який гарний хвіст я тобі дістав!
Підповзла ящірка, поглянула на хвіст.
— А навіщо мені другий? — каже.
— Як другий? — здивувався їжак.— Тобі ж хлопчисько відірвав хвоста?
— Ну то й що? Не було хвоста, а тепер є. Правда, невеличкий, але свій. Сам виріс.
— Невже? — здивувався їжак.
Уважно обдивився ящірчин хвіст. Ніде ні шва, ні ниточки — справді виріс.
— Так чого ж ти мені голову морочила? — затупав на неї їжак.— Я всі ноги пооббивав, стільки часу змарнував!
— Та я ж не знала, що він знову відросте,— виправдовувалась ящірка.
Але їжак і слухати її не схотів: форкнув сердито і подався геть. Ой, як образився!
Не потрапляй йому тепер на очі, ящірко: лихо буде! |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Ножик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27818 | Олег Буцень | Ножик | Вітька потягнувся через стіл за чайною ложечкою і мимохіть глянув у вікно: на подвір'ї гурт хлопців щільно оточив Юрчика. Щось роздивлялися — неквапливо, зосереджено. Слова не долинали.
Охочий до всяких хлопчачих забавок, Вітька підійшов ближче, сів на підвіконня і майже до половини вихилився у двір. Але, крім зігнутих спин і кружка похилених голів, нічого не міг ухопити зацікавленим оком. Тоді зневажливо закопилив губу, пересмикнув плечем: "Подумаєш, дивоглядія яка!"
І повернувся до столу.
Поклав у склянку три повнісінькі ложечки цукру, не кваплячись поколотив.
І раптом, обпікаючи рота ще не прохололим чаєм, похапки, одним духом вихилив склянку, грюкнув на ходу дверима і стрімголов помчав у двір. Але вчасно спохватився, засунув руки в кишені і вже спокійно підійшов до гурту. Хлопці навіть не обернулися. І він, невдоволено пхикнувши, теж перехилив голову в середину кружка. По руках ходила спінінгова котушка.
— Легка.
— А жилка яка тонка! Капронова.
— Судака видержить?
— А якого повітряного змія можна запустити! — гомоніли хлопчаки.
В середині гурту, мов іменинник, стояв Юрчик, вдоволений, сяючий, спаленілий від такої уваги хлопців. Ще б пак! Он як заздрять йому хлопці! Вже скільки часу роздивляються на котушку і все ніяк не втамують своїх заздрощів.
— Пхи! Знайшли з чого дивувати.
Всі озирнулися.
Вітька випростався і ще глибше засунув руки в кишені штанів.
— Ніколи котушки з капроновою жилкою не бачили? Ах! Ах! Яка дивина! — Він навіть хотів був сплюнути куточком рота, як це ловко робив Костя Шмань, але в нього нічого не вийшло. Крадькома втерся рукавом сорочки, взяв котушку, покрутив її на пальці.
— Ти диви, крутиться! — зареготав голосно. Потім підкинув її кілька разів на долоні.— Давай мінятись,— несподівано запропонував Юрчикові.
— На що? — запитав той і глянув у хитруваті Вітьчинї очі.
— Ну...— Вітька поворушив пальцями в кишені штанів, перебираючи свої скарби,— принаймні так зрозуміли хлоп^ ці.— На що? А ось на це,— і метким рухом вийняв з кишені складаного ножика, якого колись подарував йому дядько Мирон.
Юрчик тільки й устиг помітити брунатну колодку з бронзовими кінцями. Простягнув руку, щоб краще роздивитись, але Вітька в тую ж мить міцно стулив пальці.
— Махнем?
Юрчикові руки самі собою сховались за спину: од Вітьки можна було всього чекати.
— Може, ще соску запропонуєш? — глузливо спитав Юр-чик.— Нема на що махати.
— Нема? — Вітька зробив здивоване обличчя. Високо підняв рідкі, наче вискубані брови, округлив зелені очі.— Та ти знаєш, що це за ножик? Мені... мені його дядько Мирон подарував. Цей ножик з ним півсвіту об'їздив. У Турції був, в Африці, в Австралії, в Антарктиді.Дивіться також
Олег Буцень — Кмітливий горобець
Олег Буцень — Бабусині хитрощі
Олег Буцень — Настуська-вередуська
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Дядька Мирона всі хлопці у дворі знали. Він з китобійною флотилією "Слава" щороку ходив до Антарктики.
— Бреши,— сказав хтось у Вітьки за спиною.
— Та щоб мені ніколи Антарктиди не бачити! — не змигнувши оком, випалив Вітька давно завчену клятву.
Антарктида! Хто з хлопців добровільно відмовиться від неї — цього загадкового сніжного континенту?
— Ану покажи,— вагаючись, проказав Юрчик.
Вітька неохоче розтулив кулака.
Ножик був звичайний, на чотири предмети: два леза, шило і штопор. Навіть не новий — з подряпиною на колодочці і одним щербатим лезом. Він одразу пішов по руках, ні в кого довго не затримуючись. Та й на що там було роздивлятись? Вітька це збагнув згодом і навіть пожалкував, що так задурно дав його розглядати.
— Та ви на колодку гляньте. Бачите дату: 27. І. 61. Знаєш, що це? Думаєш, дядько Мирон так собі, знічев'я й надряпав? Еге!
Він на хвилину замовк, обвівши всіх зневажливим поглядом. Зацікавлені хлопці мовчали. Це ще більше підохотило Вітьку, і він, набравши серйозного вигляду, примружив ліве око, начебто намагаючись згадати щось важливе, повагом сказав:
— У той день дядько Мирон ледве не загинув. Загарпунили вони здоровецького кита. Он як до того стовпа. Ні, ще більшого. Ну, метрів... метрів тридцять буде. А той як почав їх тягати по морю! То у воду пірне, то вбік кинеться! А тут ще океан як дасть хвилю! Довелося навіть троса рубати, щоб врятуватись. Такий сильнючий кит попався.
Хлопці аж роти пороззявляли — так заслухались.
— А цьому нозик щелбатий? — смикнув Вітьку за рукав Алька, малий хлопчисько у строкатій тюбетейці.
— Чому? Ну того, що... що не новий. Зламався, значить, об... об крокодила. В Африці.
— Об клокодила? — перепитав украй вражений Алька.
— А що ж тут такого? — Вітька знизав плечима.— Вони тоді стояли на рейді в порту... як його... Баран... Беран... Бераментундра. Капітан і дядько Мирон були на палубі, коло поручнів. І раптом у капітана впав у море бінокль. Дядько Мирон не довго думаючи — пір-р-ррр у море...
Вітька зупинився, набрав повні груди повітря, немов то він сам під воду пішов.
— Дивиться дядько Мирон, а крокодил уже хапнув капітанову підзорну трубу.
— Бінокль,— поправив хтось із слухачів.
— Ага, бінокль.
— А нащо він клокодилові? — знову встромив носа Алька.
— Як нащо? — здивувався Вітька.— Ну, може, подивитись, де там бичок під камінь сховався, чи що. А взагалі, не перебивай. На чому я зупинився?
— Як крокодил бінокль хапнув,— відразу підказало кілька голосів.
— Так от. А від бінокля самий тільки ремінець лишився. Вхопився дядько Мирон за нього і до себе — смик! Не віддає бінокля крокодил. Тоді дядько Мирон йому каже... кулаком: "Віддай, бо заріжу" — і цього ножа виймає з кишені. А крокодил йому... нічого не сказав, бо в роті бінокля держав. Тоді дядько Мирон як садоне йому цим ножем у черево...
— І панцир пробив?
— У нього знаєш яка рука? От і пощербив трохи лезо.
— А бінокль?
— Що бінокль? Капітанові віддав, ще й подяку одержав.
Вітька ловко перекинув ножика з руки в руку і заховав у кишеню.
...Що снилося тієї ночі хлопцям — невідомо. Тільки наступного ранку перестрів Юрчик у дворі Вітьку і, простягаючи спінінгову котушку, сказав:
— Давай мінятись. На ножика.
— А жилка? — Вітька заперечливо хитнув головою. Ціна ножика з учорашнього дня різко підскочила вгору.— 3 жилкою давай.
Це вже було забагато, і Юрчик відхилив нерівну пропозицію.
Вітька ходив по подвір'ю пихатий, як індик. Про його незвичайний ніж миттю дізналися всі хлопчаки будинку, і їх охопила справжня лихоманка. Діловим пропозиціям не було краю.
— Марки хочеш?
— Які?
— Даю Нову Зеландію, Перу, Австралію... — спокусливо пропонував веснянкуватий Мишко.
— Але Вітька знав, що ні на які марки ножика він не проміняє, самовдоволено сказав:
— Мало.
— Ну, ще Гондурас,— торгувався Мишко.
— А ще? Давай усю Латинську Америку, — знахабнів Вітька. Він добре знав, що в Мишка тих марок було штук тридцять.
Але Мишко сердито шморгнув і пішов геть.
А малий Алька, як і всі хлопчаки, захоплений незвичайними пригодами ножика, приніс на обмінки свою найулюбленішу іграшку — пістолет.
— Справний? — запитав Вітька, навіть не беручи його до рук.
— А ти стрельни. Ось пістони,— і Алька простягнув йому круглу коробочку.
За кілька хвилин від пістонів лишилися самі тільки папірці і неприємне свербіння в носі.
— Тихо стріляє. Не підійде.
Розчарований і ображений Алька завів голосної на весь двір, а Вітька терміново дав драла на вулицю.
Трохи постояв на розі і почвалав до моря. Сів на камені, замріяно втупився в безмежну синю далечінь. Великий білий корабель щойно відійшов од причалу і, незграбне розвертаючись, виходив у море. Ось так і він, Вітька, колись залишить свій дім і вирушить у мандри. Це вже точно вирішено. І його розбурхана хлоп'яча уява почала малювати наидивовижніші пригоди, яких і в кіно не побачиш...
Ось на палубу матроси витягли загарпуненого кашалота. Розпанахали йому черево, а там — пляшка... Він за свого ножика, штопором у корок раз-раз і вийняв його. А в пляшці — записка. Від кого? Ну... хоч би від челюскінців, досі плавала... Здорово!
Вітька дістав з кишені ножика і підкинув кілька разів. "За марки схотіли, за іграшковий пістолет... Такого ножика!.."
А надвечір справжній торг учинився у дворі. Вітька гордовито сидів на лавці під низенькою акацією і мовчки дивився на хлоп'ячі скарби. Юрчик стояв тут же і тільки зітхав, все ще не наважуючись віддати за ножика спінінгову котушку з жилкою. Нарешті, боячись, що Вітька спокуситься на Толь-чин старий футбольний м'яч, востаннє зітхнув і простяг котушку:
— На. Із жилкою...
Але Вітька зневажливо примружив очі, косо всміхнувся:
— Не треба, скнаро. Магазин зачинено. Ясно? |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Ожеледь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27165 | Олег Буцень | Ожеледь | Спочатку було тепло, а потім підмерзло. Дороги стали блискучими і слизькими. Бабуся сказала:
— Почалася ожеледь.
Я все-таки вийшов на вулицю. Дивлюсь, по дорозі біжить хлопчик. Він біг, біг і — бух! — простягнувся на льоду.
Вітер зірвав з нього шапку, і вона покотилася по дорозі. Я стояв біля воріт і голосно сміявся.
Хлопчик встав, сердито подивився на мене і кинувся наздоганяти свою шапку.
Я побіг за ним. Мені цікаво було дізнатися—дожене він її чи ні. Раптом я посковзнувся і з усього розмаху упав на лід.
Я дуже забив спину. І, знаєте, мені чомусь зовсім не було смішно. Нітрішечки. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Перші канікули | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27825 | Олег Буцень | Перші канікули | Вовка не ввійшов, а влетів у кімнату. Ще від дверей він кинув портфель на диван, а сам закружляв навколо стола у неймовірному танці, який танцювали, напевно, лише предки людства.
— Ленко! Ура! — заверещав він на всю кімнату.
— Тихше, божевільний,— скривилася сестра, затикаючії пальцями вуха.
— Нас відпустили!
Він з розгону стрибнув на диван, перевернувся на спину і на радощах замахав у повітрі ногами.
— Вставай зараз же! Подушки пом'яв. Ось прийде мама, вона тобі дасть,— накинулась на нього Лена.
— А я тепер відпочиваю!
— Подумаєш, стомився. Лише рік провчився — заморився, бідолаха. Вставай зараз же!
— А якщо не встану? — почав дражнитися Вовка.
— Тоді заробиш.
— Злякався дуже,— за звичкою огризнувся Вовка, але з дивана все-таки підвівся. Не варто було псувати хороший настрій з-за якихось дрібниць, а посперечатись з Ленкою він ще завжди встигне.
— Ленко, ти не сердься на мене: це ж мої перші канікули. А у тебе їх було вже п'ять.
— Канікули не для того, щоб ходити на голові і все в кімнаті перевертати.
Вона принесла з кухні довгу щітку, зсунула в куток стільці і заходилась прибирати.
— Уявляю собі, що це буде в домі за три місяці!
— Нічого особливого, — вже спокійніше сказав Вовка, у якого перший приступ радості минув.— Я зроблю собі розклад, і буде порядок.
Помовчавши трохи, спитав:
— А ти мені допоможеш його скласти?
— Тобі? Не заслужив.
— Ленко, не будь такою вредною. Я ж хочу, щоб усе було добре.
Але вона навіть не глянула на нього.
— Ще сестра зветься,— закопилив губу Вовка,
— Ну, добре, добре. Тільки відчепись,— буркнула Лена.— Мені треба в кімнаті прибрати і уроки ще зробити. Тікай ввідси!
Вовка не примусив себе двічі упрошувати. Бо знав: загайся на хвилину — відразу роботу знайде: відра із сміттям винести чи ще щось. Він, не роздумуючи, грюкнув дверима і подався у двір.
Увечері Вовка сів за письмовий стіл, вирвав з зошита чистий аркуш паперу і почав писати розклад. Але поморочившись з півгодини, переконався, що це справа нелегка. І він покликав сестру.
— Що, не виходить? — спитала Лена, зазираючи через його плече.
— Ні,— щиро признався Вовка.
Вона присунула стілець і взяла ручку.
— Підйом,— почала вона,— у вісім нуль-нуль.
— Ленко, так це ж рано.
— Ну, а як же ти думав? На годину пізніше будеш уставати.
— Що ж я буду так рано робити? — почав благати Вовка.
— На цілу годину спатимеш більше,— стояла на своєму сестра.— Хіба цього мало?
— Мало. Я ж тоді в школу ходив, а тепер відпочиваю,— гаряче сперечався Вовка.— Для чого ж тоді канікули?Дивіться також
Олег Буцень — Друг
Олег Буцень — Проліски
Олег Буцень — Пісня весни
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Принаймні не для того, щоб вилежуватись,— суворо відповіла Лена.
— Це тобі завидно, от ти і злишся.
— Вовка! Я з тобою серйозно говорю, а ти дурня корчиш.
— Ну добре, пиши.
Він зітхнув і вирішив мовчати, сестри ж бо все одно не переспориш.
— З восьмої до восьмої тридцяти — фіззарядка і туалет. У вісім тридцять — сніданок,— продовжувала писати Лена.
Так поступово було написано увесь розклад. Відвели час навіть для футбола. Та як уже старалася Лена, все-таки дві години нічим не могла заповнити. Довелося лишити їх на Вовчин розсуд.
Наступного дня Вовка прокинувся рано. Спати як на зло не хотілося, хоч склеюй очі!
Полежавши трохи, поки годинник не пробив вісім раз, Вовка встав.
— Молодець, так і треба,— похвалила його сестра.
З умиванням і сніданком теж уклався. А от потім, коли мати і батько пішли на роботу, а Лена до школи, порозумітися з розкладом стало дуже важко. Чомусь страшенно не хотілося робити саме того, що в ньому було написано. Та й якось сумно зробилось, наче хтось примушував ходити по лінійці. Виявилось, що багато чого не можна.
Вовка сів за стіл і ще раз уважно перечитав свій розклад. Але від цього не стало легше. Він розчаровано махнув рукою і пішов у двір до товаришів.
Коли Лена повернулася зі школи, Вовки не було вдома. Мати сказала, що він прибігав, похапцем поїв і більше не приходив.
— Я навіть починаю хвилюватися, може, з ним що скоїлось!
— Нічого з ним не станеться, прийде. Він же тепер відпочиває,— ущипливо відказала Лена.
Вовка приплентався тільки ввечері. Стомлений, розхристаний, але веселий і щасливий.
— Ох і надавали ж ми їм, Ленко!
— Кому? — не зрозуміла сестра.
— Та тим, з тринадцятого будинку. У футбол. Одинадцять — чотири! Здорово?
Але, побачивши прискіпливий погляд сестри, зразу замовк і потупив очі.
— Леночко, ти не ображайся, — сказав він лагідно, як завжди, коли відчував себе винуватим.— Ми, напевно, поганий розклад з тобою зробили. Важко укластися.
Потім зітхнув і замислено додав:
— Ось прийде татко, я його попрошу... |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Пісня весни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27812 | Олег Буцень | Пісня весни | Сидів на сосні дятел. Цюкав, цюкав гіллячку — стомився.
Вирішив перепочити. Коли чує: внизу говорять про нього.
Схилив голову, аж то хлопець і дівчинка. Стоять під деревом,
його розглядають.
— Трудяга цей дятел, — каже хлопець. — Ні влітку, ні взимку нема від нього порятунку комахам і личинкам. Скрізь знайде.
— Корисний птах,— погодилася з ним дівчинка.— Та тільки шкода: співати не вміє. А птах без пісні — що зима без снігу.
Ох і прикро ж стало дятлові від цих слів! Бач, його навіть за птаха не хочуть вважати. Зажурився бідолаха. Хіба він крил не має? Не літає? Не винищує комах? Думав, думав дятел і врешті надумав: "Дай-но і я спробую заспівати".
Вмостився зручніше на гілці, набрав повні груди повітря, розкрив дзьоб... Але замість пісні якийсь противний звук вилетів: квек, квек...
Озирнувся дятел, чи ніхто його не почув. Начебто ні. Знову спробував заспівати. Еге, з такою піснею на люди не поткнешся!
Засумував дятел. А тут ще місяць лютий догулює останні дні. Ось-ось заіскриться снігами березень, заголубіє весняна розлпйвода. Все навколо заспіває, бо на то й весна. Як же дятлові без пісні?
Полетів дятел до синичок-сестричок.
— Навчіть, любі, своєї пісні. Хочу, як усі порядні птахи, співати.
— Що таке? Що таке? — загомоніли вертляві синички.— Невчасно ти, дятле, прилетів. Кому ж бо охота надголодь співів навчати? Прилітай, коли потеплішає. Тоді й навчимо. Покрутився дятел, до повзика подався. Може, він навчить.
— Ні,— відказав йому повзик,— часу нема. Сам знаєш, скільки його треба, щоб яку путящу личинку під корою взимку знайти.
І хоч кого вже дятел просив: і каркату ворону, і нічне страховисько пугача,— всі йому відмовили. Навіть миршаві горобці пожаліли свого розбишацького чивикання.
Ох і розлютився дятел. Змахнув головою, цюкнув спересердя старий сучок на сосні, а той як забринить! На весь ліс луна розляглася.
— Що таке? Сучок співає?! Ану, давай співай!
І заспівав сучок. Цюк — бринить, цюк — бринить. Дивина!
Зрадів дятел. Почав пробувати сухі гілки на сусідніх деревах — теж співають.
На цей незвичайний спів позліталися з усіх усюд птахи. Посідали на гілках — слухають, дивуються. А дятел знай своє: виграє на сучку, наче дріб вибиває на барабані.
— Чуєте, тепер і в мене пісня є! — з гордістю каже дятел.
— Так хто ж таку пісню слухати стане,— засміялися птахи.— Ні голосу, ні мелодії.
— Зате... зате вона — перша пісня весни,— відповів догадливий дятел.— А весну всі з нетерпінням чекають. І такій пісні радітимуть. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Подарунок школі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27814 | Олег Буцень | Подарунок школі | Вовка піднімався сходами не кваплячись, важко переставляв ноги по східцях, наче ніс відра з водою. "Ну й дивна ж річ — настрій,— міркував собі Вовка.— Як швидко він може змінюватись! Ще зранку все було так добре, і раптом— на тобі!" Він навіть струснув плечима, мов хотів скинути цей поганий настрій, який, наче тягар, заважав рухатись, сміятись, думати. Та хіба його так легко позбудешся?
На площадці другого поверху сидів великий сірий кіт. З досади Вовка замахнувся на нього, і кіт, войовниче зашипівши, проскочив йому між ногами. Але настрій від цього однаково не став кращим. Так і прийшов додому Вовка насуплений. Навіть обідати не став: побовтав ложкою суп і відсунув тарілку.
— Що сталося, Вовочко? — стурбовано запитала мама.— Голівка не болить?
— Ні,— зітхнув Вовка.— Так просто.
— А я вже давно запримітила,— втрутилась у розмову бабуся, відкладаючи плетиво:—Тільки в нашого Вовки поганий настрій — так і чекай дощу.
— Дощ і без мене піти може,— буркнув Вовка.— Це Ігор мені допіру настрій зіпсував.
— Чим же він тебе скривдив? Може, вдарив?
— Еге, хай би спробував тільки. Я б йому дав...
— Так що ж все-таки сталося?
Вовка колупнув нігтем вишивку на скатертині, шморгнув носом і сказав:
— Він у подарунок школі зробив модель підводного човна.
Бабуся здивовано глянула з-над окулярів.
— І він під водою плаває?
— А де ж йому ще плавати? Не в повітрі ж,— роздратовано відповів Вовка.
— А ти зроби такий човен, щоб по воді плавав.
— Нічого ти, бабусю, не тямиш у цих справах. Я б, може, й не такий човен зробив, та пізно вже: завтра перше вересня, до школи йти треба.
— Було б раніше думати,— корила сина мама.— А тепер як підеш у школу без подарунка? Всі діти як діти, а ти... Сором та й годі!
— Може, візьмеш гроші і купиш що-небудь? — шукала бабуся виходу з тієї скрути.
— Та як же ти не розумієш! — спалахнув Вовка.— Хіба я можу принести до школи якусь там річ, коли на ній буде написано: "Подільський райпромкомбінат". Мене ж усі затюкають! Своїми руками треба щось зробити. Власними.
— Заспокойся, Вовочко,— примирливо сказала бабуся.— Ще є час, і я тобі гарну серветку зроблю.
— Потрібна мені твоя серветка! Хай дівчиська цим займаються.
— Вовочко, тихіше. Не забувай, що тобі лікар сказав — не хвилюватись. Зараз ми щось придумаємо. Дай-но лишень поміркувати. Ось так. Спокійно.
Поки бабуся думала, Вовка ходив по кімнаті і пригадував, що приносили в школу його однокласники минулого року.
— Гербарій... колекцію метеликів... чучело білки... — бурмотів він собі під ніс.— Вже придумали?
— Який ти скорий! — кинула мама.— У тебе було ціле літо,— і ти нічого не придумав...Дивіться також
Олег Буцень — Хитра квітка
Олег Буцень — Перші канікули
Олег Буцень — Пісня весни
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Зачекай трошки.— Бабуся замислилась.— От коли б можна було пиріг спекти! — сказала вона мрійно.— Я б такий спекла, з яблуками чи сливами,— за вуха не відтягнеш!
— Ну навіщо мені твій пиріг? — кокошився Вовка.— Я ж тобі сказав: я не дівчисько. Не дів-чись-ко! Розумієш!
— Забула, внучку, забула,— квапливо мовила стара.— А шкода, що ти не дівчинка. Менше б мороки було.
В кімнаті усі мовчать.
Лише чути, як на кухні сердито сопе чайник, але зараз не до нього.
— А може,— невпевнено починає бабуся,— може, нам Івана Матвійовича покликати? У нього руки на всі штуки.
Іван Матвійович, давній знайомий померлого Вовчиного дідуся, працював на меблевій фабриці. Він і дома у вільний час любив столярувати. Робив сусідським малюкам кріселка, з яких і наивигадливіші вертуни не могли вилізти, різні іграшки, незвичайні різьблені шкатулки. В його кімнаті часто пахло столярним клеєм, свіжими смоляними стружками.
Вовка зразу збагнув, що кращого за Івана Матвійовича порадника в такому ділі не знайдеш. Він уже зуміє щось порадити.
— Покликати? — благально дивлячись на маму, спитав Вовка.
— Поклич,— зітхаючи проказала мама.
Через кілька хвилин разом з Вовкою до кімнати зайшов Іван Матвійович.
Високий, сивоусий, в окулярах, за якими ховалися трохи примружені хитруваті очі,— таким його Вовка пам'ятає все життя.
— Сідайте,— люб'язно запрошує його бабуся. Іван Матвійович сідає біля столу і кладе на коліна жилаві заскоруб-лі руки.
— У нас тут така справа,— неквапливо починає розмову Вовчина мати.— Завтра — перше вересня, і синові треба йти до школи. І от... як би це вам пояснити... Подарунок школі треба... Розумієте?
— Які ж тут розмови! — Кінчики вусів Івана Матвійовича підстрибують угору.— Коли треба щось піднести — будь ласка. Все в наших руках.
— Та ні,— втручається в розмову бабуся.— В тім-то й річ, що нести ще нема чого. Ми з вами порадитись хотіли.
Іван Матвійович здивовано дивиться на бабусю, на Вовку, на його матір.
— Не розумію. Про що порадитись?
— Та про подарунок же!
— Це для тебе? — його лукаві очі з кошлатими бровами зупиняються на Вовці. Вовка улесливо всміхається.
— Для мене. Тобто не для мене, а для школи. У нас першого вересня всі приходять з подарунками. Хто що зробив — несуть.
— Ага, нарешті второпав.
— От і добре,— радіє бабуся.— Іване Матвійовичу, придумайте що-небудь для нашого Вовочки.
— А що він сам робив улітку?
— Відпочивав... Купався... Ще в футбола грав.
— Так-так,— задумливо говорить Іван Матвійович,— забиті голи в школу, звісно, не понесеш. А втім... знаєте що? Недавно один халамидник мало не розбив мені шибку своїм планером. Так я той планер забрав і в кладовку кинув.
— А він не поламаний? — рятівний вогник надії спалахнув у Вовчиних очах.
— Начебто ні. Може, десь трошки. Так його підклеїти можна. Взагалі — добре зроблений. Молодець хлопець!
З радощів Вовка навіть застрибав.
— Іване Матвійовичу! Принесіть. Зараз. От буде здорово!
— Будь ласка, можу й зараз.
Він неквапно підвівся і вийшов.
— Ну, от все й влаштувалося,— зраділа мама, коли старий зачинив за собою двері.
— Я ж казала, що Іван Матвійович нас виручить, — посміхнулася бабуся і знову почала плести.— Шкода тільки, що ми так високо живемо: нічого до нас у вікна не залітає.
Але Вовці вже нецікаво було слухати, що там бурмотіла собі під ніс бабуся.
Він бігав по кімнаті і, задоволений, стукав себе ліктями під боки.
— Оце діло — планер! А то вигадали там якісь пироги, серветку!
Почувши на сходах розмірені кроки, він прожогом кинувся відчиняти двері.
— Хіба поганий? — гордовито сказав Іван Матвійович, простягаючи планер з довгими паперовими крилами.
Усі з цікавістю почали розглядати планер.
— Просто чудесний! Кращого подарунка й не придумаєш!
Вовка схопив планер і, змахнувши рукою, пустив його.
Планер пролетів під люстрою і м'яко сів на диван.
— От тепер я втру ніс Юркові! Хай не думає, що тільки він один уміє такі робити.
— Обережно, Вовочко, не поламай,— занепокоїлась бабуся.— А ви, Іване Матвійовичу, вибачте вже мені. Не забувайте про нашого Вовочку. Йому ж бо ще не один рік ходити до школи. І коли вам ще хтось розіб'є шибку якоюсь там штукою, то ви її... прибережіть.
І раптом, коли все вже, здавалося, було так добре, пролунав відчайдушний Вовчин зойк.
— Зламав? — злякалася мама.
— Ні,— захникав Вовка.— У нього під крилом на планці вирізано "ЮС-10". Це десята модель Юрка Супруна.
І Вовка заревів, як бичок. Мама так і завмерла, бабуся випустила з рук плетиво.
А Іван Матвійович, ледь усміхаючись у вуса, розвів руками і сказав:
— Більше придумати нічого не можу. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Полохливий гриб | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27808 | Олег Буцень | Полохливий гриб | Виткнувся із землі грибок маслючок. Ніжка товстенька, брунатний капелюшок на самі вуха насунутий, щоб ніхто його не знайшов.
— З днем народження! — ласкаво привітав його кущик травички і розсунув стеблинки, місцем поступився.
А невеличка гілка осики, яка простяглася понад самою землею, зронила на грибок кілька пожовклих листочків.
— Щоб ніхто не помітив,— сказала.— Рости великий!
На світанку ліс умився теплим дощем. Потім визирнуло з-за дерев рожеве сонце. І кожна гличка, кожний листочок, кожна стеблинка почали сушити своє змокле вбрання. У лісі стало задушно, парко.
Грибок звівся навшпиньки і легко скинув з себе гілчині листочки. За ніч він помітно підріс, осмілів, капелюшок уже зсунув набакир: ось який я молодець!
— Гарний, гарний! — прошепотіла гілочка, про всяк випадок ховаючи його від чужих очей.
Але маслюк невдоволено зиркнув на неї з-під капелюшка: мовляв, не маленький!
Та раптом десь поряд заспівав дзвінкий голосок. А ось і сама дівчинка показалася в червоному платтячку, з маленьким козубком у руці.
Перелякався гриб, затремтів.
— Люба гілочко! Виручай!
Скинула хутенько гілочка кілька листочків на маслюка, прикрила його, а він все просить:
— Ще потруси! Не скупись!
Так і не помітила гриба дівчинка, пройшла мимо.
Минулась небезпека. Почав гриб вилазити зі своєї схованки. Довго надимався, пихкав, розсував листочки, все невдоволено бурмотів, лаяв гілку:
— Ото накидала! Скільки часу через неї гайную! У мене й так життя коротке.
Нарешті вибрався. Ще більше капелюх набакир зсунув. Глянув хвацько... А просто на нього козуля біжить. Як заволає тут гриб:
— Ой гілочко! Визволяй з біди: мене козуля зараз з'їсть!
Зглянулась на маслюка гілка: шкода їй дурненького буркуна. Знов листочками його притрусила.
— Мало, мало! — благає гриб.— Боюся! Ще потруси!
— Та досить уже,— каже гілка.— Тебе й так не видно. А листочків у мене зовсім небагато лишилось.
— Ну ще хоч трошечки,— упрошує гілочку лякливий гриб.
Зглянулася гілочка. Посипалось з неї листячко, наче жовті метелики закружляли в повітрі.
Відсидівся гриб під листям. Темно, затишно. Знову почав сердитись:
— От засипала. За три дні тепер не виберешся.
Цілу ніч розкидав маслюк листя. Нарешті визволився. Увесь спітнів, а під капелюшком навіть дві великі краплинки-росинки повисли.
Огледівся на всі боки, себе обдивився.
— Ач як я виріс, погладшав! Ну ж бо посунься ще трохи, травице. Бачиш, тісно мені.
— Гаразд, хай буде по-твоєму,— охоче згодились пожовклі билинки навколо.
Покрасувався гриб ще з півдня. Коли нагледіла його руда білка. Стриб-стриб до нього. Ох і перелякався бідолаха! Капелюх до самої землі насунув.
— Гілочко! Люба! — гукає з-під нього.— Виручай! Вік не забуду тебе хорошу. Ніколи й слова поганого про тебе більше не скажу!
Мовчить гілка.
Визирнув з-під капелюха гриб — та так і зомлів: жодного листочка на гілці вже нема. Ще раніше всі витратила на нього, полохливого... |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Проліски | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27819 | Олег Буцень | Проліски | Вони йшли лісом, вузькою мокрою стежкою. Сніг іще лежав довкола, але вже посірілий, в рудих плямах, у шматочках кори, засмічений усяким лісовим дріб'язком. Тепер Вадимко і не шкодував, що вони з батьком не взяли лиж: ото була б морока тягати їх на собі!
Батько йшов попереду, важко ступаючи великими черевиками. На його плечі злегка погойдувалась темно-синя спортивна сумка з маленьким слюдяним вічком, в яке Вадим ще заздалегідь вставив цупку картку з власноручним написом: "Смирнов В. А.".
Коли батько уповільнював кроки або зупинявся, Вадимко й собі робив те саме і пильно вслухався у лісову тишу. І тоді звідкілясь із-за дерев долинав то діловий стукіт дятла, то скрекотіння сойки, а то тоненький спів зяблика. Такий тоненький, чистий, наче справжній лісовий дзвіночок: пі-пі-пі, пі-пі-пі. Вони повертали голови і обережно шукали очима маленьку пташку, немов боялися її налякати. А вона, вмостившись на вершині стрункої осички, щедро розсипала навкруги співуче срібло свого весняного дзвіночка. Та ось дмухнув вітер, осичка змахнула голими гілками, і пташка замовкла...
Нарешті вони вийшли на широку галявину, осяяну сліпучим сонцем. Його було так багато, що Вадимко аж очі замружив.
Він підставив праву щоку сонцю, вдихнув на повні груди вогке, з різким весняним запахом повітря.
— Добре як! — мовив і враз схаменувся: це мамі можна так сказати, а батькові... Він зігнав з обличчя набіглу усмішку, примружив око і вже повагом додав: — Весна!
Трохи ліворуч димчастим парканом на тлі блакитного неба сірів гай, і вони попрямували до нього. То там, то тут обабіч стежини чорніли таловини, наче острови серед білого сніжного моря. Інколи під черевиками чвякало, і Вадимко відчував, як липка масна земля хапала його за ноги, немов хотіла сказати: не поспішай, подивись навкруг — яка краса! Але він важко витягав ноги з багна і квапливо наздоганяв батька. Вони йшли за пролісками.
Ще ніколи в житті Вадимко їх не збирав, не торкався рукою жодного проліска в лісі. Минулої весни він купив на вулиці букетик цих тендітних квіток, загорнутих у широкий листочок, і подарував його мамі. Як мама зраділа тому маленькому букетику! А ось зараз вони з батьком назбирають хіба ж такі букети пролісків! Щоб мама цілий рік пам'ятала про них, до наступної весни. А ще було б добре принести проліски до школи і завтра, Восьмого березня, подарувати всім дівчатам, думав собі Вадимко. Хлопці ще ніколи їм такого подарунка не робили, все листівки та якісь там витребеньки дарували. А справжніх квітів — ніколи.
Вадимко наздогнав батька і затюпав поруч. Мовчав, все роздивлявся навколо — так кортіло першим знайти весняну квітку! А проліски ніяк не траплялися на очі. Він забігав і наперед, заглядав і в дальні бічні таловини — сама гола 8емля та зблякла торішня трава.Дивіться також
Олег Буцень — Кмітливий горобець
Олег Буцень — Пісня весни
Олег Буцень — Будильник
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Тату,— нарешті не витримав Вадимко,— коли ж ті проліски будуть? Може, їх тут зовсім нема?
Батько зупинився, повернувся: мабуть, Вадимко стомився, коли так спитав. Таж хитрий, прямо не скаже.
— Ось уже в тому гайку повинні бути,— і кивнув на рідку купку дерев попереду.— Там їх знаєш скільки? Не донесеш.
— А ти звідки знаєш?
— Ет, звідки та звідки. Чув, як у лісі дятли розмовляли? Цюк та цюк по дереву дзьобом. То вони азбукою Морзе про всі лісові новини перемовлялись. А я ж радист. От і підслухав, де ті проліски ростуть. Ну, не журись,— додав уже зовсім просто, без жартів і поклав руку на синове плече.— Давай перепочинемо.
Сіли на повалене дерево. Вадимко скинув шапку. Свіжий вітер пробіг по волоссю, повіваючи приємною прохолодою спітнілу голову. Батько простяг довгі ноги, немов виставив сонцю змокрілі підошви, щоб підсушило.
— А зайці тут є? — спитав Вадимко, оглядаючись.
— Є. Тільки зараз хіба побачиш їх? Міняють зимові кожушки на літні. А знаєш, мені здається...— батько підібрав ноги, нахилився,— здається, коло цього дерева недавно крутився заєць. Ось і слід його. Дивись.
Вадимко випростався, витягнув шию і втупився в чорну землю, що вже встигла відтанути коло поваленого дерева.
— Та дивись пильніше. Ось тутечки він стояв, потім пішов до тебе, проминув. Краще дивись!
Хоч як придивлявся Вадимко, ніяких заячих слідів не бачив. Він і очі витріщав, і головою крутив — хоч би тобі що! Навіть носом шморгнув, немов хотів вловити запах того загадкового заячого сліду. І раптом — ну й ну! — просто на нього глянув з-під мокрого торішнього листка маленький пролісок. Списик зелененький, а сам блакитний, ніжиться на осонні під деревом.
— Тату! — зрадів Вадимко і відчув, як йому перехопило віддих.
— Що там, зайця побачив? — весело підморгнув батько. Видно, він давно вже Запримітив того проліска, от і вигадав про зайця.
Вадимко схилився до квітки і торкнув її пальцем. Така маленька, ніжна — рукою не погладиш. Зелений паросток хитнувсь і знову випростався.
— Та тут він не один! Ось дивись!
За кілька хвилин Вадимко назбирав маленький букетик, правда, ще не такий, щоб можна було його подарувати мамі. Але ж букетик!
До гайка вони дісталися швидко: Вадимкові наче хто чо-боти-скороходи взув. А гай і справді був щедрий на проліски. Напевно, ще ніхто з любителів перших весняних квітів не встиг заблукати сюди. Снігу тут було мало, сонце обігріло південний схил, і білі проліски не ховалися від теплих Ва-димкових рук.
Потім вони їхали додому електричкою. У вагоні було душно, у вікна світило сонце, гаряче, як улітку надворі, колеса вицокували свою безконечну пісню. Хилило на сон. Вадимко то мружив очі, то силоміць розплющував. Йому примарилось, що проліски задихаються в сумці від духоти і то вже не колеса співають, а вони кволо шепочуть: пити, пити, пити... Він дістав із сумки газету з квітами і розгорнув на столику. Проліски ще були свіжі, але вже втратили недавню стрункість, схиляли голівки. Вадимко побризкав на них водою з пляшки. Кілька пасажирів з цікавістю глянули в його бік. А один навіть окуляри наставив і зумисне блиснув сонячним зайчиком. Вадимко зашарівся, знітився, присунувся ближче до вікна. Може, дядько в окулярах здогадався, кому він даруватиме квіти? Сміється. А спробуй до класу принести — по всій школі видзвонять:
— Останні вісті! Чули? Вадимко квіточки дарує дівчатам. Сам у лісі збирав! Чули?
І колеса вагона, наче у відповідь, весело почали вицокувати: чу-ли, чу-ли, чу-ли...
Та наступного ранку проліски все ж довелося взяти у школу. Він хотів їх непомітно забути і вже почав хутко одягатися, як раптом мати згадала:
— А проліски! — і кинулась до столу, де вони стояли акуратним букетиком у маленькому полив'яному глечику. — Стільки старався і мало не забув. От куряча твоя голова!
— Та ж я до школи спізнюся! — почав був огинатися Вадимко.— Нам сьогодні рано треба. І хіба це обов'язково — квіти? Ми ж їм і так...
— Треба, треба,— перебила його мати, виймаючи з шухляди прозорий целофановий кульок.— Ви, хлопці, такі дурні, нічого не тямите в подарунках.
На якусь мить вона замислилась, потім відокремила чималий жмут од свого букета, що стояв тут же, на столі, і все це загорнула в целофан. Вадимко нехотя пхнув його в портфель, поверх книжок,— хай мнуться! — і набурмосений рушив до дверей.
"Все одно дівчатам не дам,— злостував він дорогою.— Краще подарую їх Людмилі Степанівні. Фізкультура на другому уроці — ось і подарую".
Задоволений, що знайшов вихід із своєї скрути, Вадимко зафутболив носком шмат цеглини і поспішив до школи.
А коли прийшов у клас, Михась і Генка вже розкладали дівчатам куплені перед тим дарунки. Вадимко запхпув далі в парту портфель, наче боявся, щоб з нього не випали ненароком квіти, і заходився допомагати хлопцям. Він розкладав поздоровчі листівки в останньому ряду коло вікон, а Генка слідом за ним ставив на них по матрьошці. "І так непогано, обійдуться і без квітів,— перегортав у голові надокучливі думки Вадимко.— Он Вітька Нечай тільки раз пройшовся із Шуркою Скибою. Ще й, дурний, морозива купив. І ось уже рік ніяк не відліплять од себе "тісто печене, жених і наречена".
Вадимко порозкладав усі листівки і тепер дивився, як хлопці кінчали розносити дерев'яних рожевощоких матрьо-шок. А за дверима вже галасували нетерплячі сьогоднішні іменинниці і настійливо пробивалися крізь заслону хлопців до класу.
— Мишку, а Ірці є матрьошка? — спитав тихенько Генка, наче боявся, що його почують у коридорі.
— В коробці, — кинув Мишко з протилежного кінця класу.
— Нічого тут нема.— Генка перегорнув зібганий папір.— Нема.
— Як нема?
— А так. Сама коробка порожня.
Підійшов Мишко, теж зазирнув у коробку, розгублено кліпнув очима і уголос почав лічити матрьошки, що лежали на партах.
— Шістнадцять...
Він потер лоба, потім метнувся до портфеля і витрусив все, що в ньому було. Сімнадцята матрьошка десь поділась.
— Дома ж учора лічив — усі були.
Хлопці, як по команді, повернули голови до Ірчиної парти, на якій самотньо лежала кольорова листівка.
— Знаю! — схопився за голову Мишко.— Це Лінка поцупила. Вчора цілий вечір коло них крутилась. Ну зажди тепер! — посварився він на свою маленьку сестричку, яка зараз, напевне, ще солодко спала, сховавши під подушку чужий подарунок.— Незручно тільки — усім є, а їй нема.— Він посмикав себе за вухо, як робив завжди, коли не знав уроку.— Поспитаюсь у хлопців, може, у них щось є,— і вийшов з класу.
Генка теж покліпав очима над Ірчиною партою з одинокою листівкою і подався за ним на "військову раду".
Вадимко лишився в класі сам один. Якась невловима думка борсалась у голові — він ніяк не міг її схопити. Він уже підійшов був до дверей, щоб і собі прилучитися до хлопців. Але спинився. І раптом метнувся до свого портфеля. Квапливо, наче боячись, що от-от спіймають його на гарячому, дістав з целофану букетик пролісків і рвучко поклав їх Ірці на парту.
— Ну й нехай! — кинув у порожній клас і побіг слідом за хлопцями. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Пустощі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27742 | Олег Буцень | Пустощі | Михась причинив за собою двері і, намотавши на руку сітку, вийшов на сходи. Але, ступивши кілька кроків, зупинився біля сусідських дверей. Відшукав дзвінок з табличкою "Кравченко", озирнувся, натиснув на кнопку і щодуху припустився по східцях. Він знав: за хвилину двері відчинить бабуся в окулярах, в старенькому халаті. Потім переступить поріг, подивиться вниз, угору,—і лагідна усмішка згасне на її обличчі.
"І чого вона завжди всміхається, як відчиняє двері?" — вже вкотре подумав Михась.
Дзвонити до Кравчихи — так прозивали в будинку стару — вже стало у нього звичкою. Спускаючись сходами, він не минав нагоди зайвий раз потурбувати її. Навіть свого дружка Костя, що жив поверхом вище, теж навчив.
Купивши в крамниці хліба, ковбаси і макаронів, Михась неквапом повернувся додому.
— Ось,— сказав він матері, викладаючи покупки на стіл.
— Знаєш, Михасю, доведеться тобі ще раз спуститись,— сказала мати.— Зовсім забула: купи ще цукру і сірників. Наталя Федорівна просила, а я заклопоталась і забула.
— Це та Кравчиха з чотирнадцятої квартири? Хай сама собі купує,— набурмосився Михась.— Вона колись нашого Пушка хотіла палицею стукнути.
— І добре б зробила, бо через нього і пройти в під'їзді не можна. А як забачить у кого палицю в руках, так і кидається, мов скажений. Отож не сперечайся, купи і занеси їй.
Повертатись з крамниці Михась не поспішав. "Нічого з нею не станеться, зачекає..." І довго пробайдикував з хлопцями на подвір'ї.
Піднявшись нарешті до дверей Кравчихи, він трохи пристояв, розглядаючи її дзвінок, наче вперше бачив, натиснув кнопку. Тиша. Ані звуку.
Він ще раз подзвонив і збирався вже йти додому, як десь далеко, з глибини квартири, зачовгали старечі кроки, і двері повільно одчинилися. Це була вона, стара Кравчиха, в тому ж таки незмінному халаті, з незмінною усмішкою на обличчі.
— Ось мама вам передала,— сказав Михась, чомусь соромлячись признатись, що сам ходив до крамниці.
— Проходь,— лагідно мовила стара, пропускаючи його в квартиру.— У тебе добра мама, спасибі їй, не забуває мене.
"Сам знаю, що добра",— хотів був відказати Михась. Та устрявати зі старою в розмову не став. Бо ще причепиться— не відстане. Вони, старі,— балакучі.
Він швиденько поклав на стіл пачку цукру, дістав з кишені сірники і, щось пробурмотівши до Кравчихи у відповідь на подяку, вийшов з квартири.
А ввечері знову мав клопіт: прийшла Кравчиха і просить матері знайти їй фотокартку онука.
— За диван упала. Палицею не дістану, а диван відсунути не здужаю,— сумно казала стара.
— Не журіться. Зараз знайдемо вашого онука. Ану, Михасю, допоможи Наталі Федорівні.
— Я уроків ще не зробив,— почав огинатися Михась.Дивіться також
Олег Буцень — Солодкий дощ
Олег Буцень — Не варто ображатись
Олег Буцень — Друг
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Нічого, встигнеш.
Біля своїх дверей Кравчиха довго тицяла ключем у шпарку,— все ніяк не могла попасти.
— Дайте-но я,— не витримав Михась.
— Окуляри забула в хаті, та й руки вже не ті,— наче виправдовуючись, мовила Кравчиха.
В кімнаті вона зупинилась біля накритого жовтим килимком дивана.
— Ось там, за спинку впала.
Михась відсунув столика, що стояв поруч з диваном, потім диван і дістав невеличку фотокартку в коричневій рамці. Це був юнак у морській формі, з веселим обличчям і зовсім не схожий на свою бабусю.
— То він ще як в училищі був. А коли скінчив, одразу поплив навколо світу. Давно я не бачила його. Все жду, ось-ось має повернутись.
— А в яких країнах він був? — для годиться спитав Михась.
— У багатьох. У Туреччині, Індії, Китаї, на якихось островах — забула вже, як звуться. В Америці. Ось зараз я покажу його листи.
Стара принесла чорну лаковану шкатулку, дістала з неї стосик перев'язаних вузенькою стрічкою листів.
"Марки! Яких тільки марок тут нема!" — майнуло в Михасевій голові. Він аж зашарівся од такого нежданого скарбу.
— Наталю Федорівно, — схвильовано попросив він, — а можна мені взяти марку? Я збираю їх...
— Бери, любий, бери. Тільки конвертів не псуй: бережу я онукові листи. Загинув у мене син, Петрусів батько. — Зітхнула важко і додала: — Бери, які до вподоби.
Довго просидів Михась того вечора у Кравчихи, старанно відліплюючи марки для своєї колекції.
А через кілька днів на сходах перестріла його Наталя Федорівна і каже:
— Добре, що тебе побачила. Одержала зараз від Петруся листа, дрібно так написано, наче маком посіяв. В тебе очі зіркіші. Може, прочитаєш?
Зайшли до кімнати.
— Ось він, лист,— сказала Наталя Федорівна, якось уся причаївшись.
Михась вийняв з конверта складений удвоє аркушик, розгорнув і почав читати. Петро писав, як вони, повертаючись на Батьківщину, попали в шторм, як дві доби не спали... Але все скінчилося добре, і от припливли до порту.
Слухаючи, старенька охкала, витирала хусточкою сльози, і на обличчі, наче хвилі того неспокійного океану, ходили зморшки: то зберуться біля рота, то біля очей, то на лобі...
І раптом хтось подзвонив. Наталя Федорівна стрепенулась. Добра, лагідна усмішка знову заграла на старечому обличчі.
— Може, то він...— зраділа, силкуючись піднятися з дивана.
Михась підхопився, випереджаючи стару, і побіг відчиняти двері. Але за дверима нікого не було. Лише легкий шелест ніг долинав з нижнього поверху.
— Стій! — гукнув він і шугонув униз по сходах.
Повернувся Михась захеканий, з червоною правою щокою, без ґудзика на сорочці.
— Хто це? — нетерпляче спитала Наталя Федорівна.
— Це... це якийсь чоловік помилився квартирою,— сказав Михась і сів дочитувати листа. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Солдатський подарунок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27817 | Олег Буцень | Солдатський подарунок | Тільки надвечір Василько прийшов до пам'яті. Повільно розплющив очі, кліпнув довгими обважнілими віями раз, удруге і втупився в білий лікарів халат.
— Нарешті,— полегшено зітхнув лікар.
Його стомлене, неголене обличчя затепліло усмішкою. І тут же вона перебігла до гарненької медсестри Тані, а від неї — до вусатого чоловіка з забинтованою рукою, що стояв поруч.
— Ну, веселіше, веселіше дивись! — підбадьорив хлопчика лікар.— Ніяк не збагнеш, куди попав? У госпіталь, Друже. Сталося тобі лихо. Та нічого, одужаєш.
А вранці у вікно зазирнуло сонце. Воно пробило в небі сіру кошлату хмару і кинуло промінець Василькові просто на руку. Але хлопчик, здавалося, і не помітив його, як і раніше, лежав нерухомо, лише зрідка блукаючи порожнім поглядом по палаті.
А ще згодом до нього на ліжко сів той самий дядько з забинтованою рукою. Рука була в марлевій косинці і висіла перед грудьми.
— Семерня Матвій Порфирович,— відрекомендувався поранений.— До генерала ще трохи не дослужився, поки що в сержантах ходжу. А в тебе як із званням?
Василько заперечливо хитнув головою.
— Значить, нема. Так, так. Ну то нічого, не журись.
Він нахилився майже впритул до Василькового вуха і, озираючись, щоб, бува, ніхто не підслухав, таємниче зашепотів:
— Мені вже сорок другий, і то я не втратив надії в генерали вийти. А в тебе ще все попереду!
Випростався, розгладив густі, підсмалені махоркою вуса, під якими ховалася лукава усмішка.
В палаті, в дальньому кутку, хтось тихо застогнав. Василько насторожився: він ще не звик до цих госпітальних звуків, від яких ставало моторошно і тужний біль шарпав за серце.
А Семерня навіть оком не моргнув, тільки заговорив голосніше:
— У нас в роті був ось такий же, як ти, хлопчик, розвідник.
— А ви розвідник?
У Василькових очах крізь утому і біль прохопилась неприхована цікавість.
— Як тобі сказати? Що накажуть — те й роблю. Така наша солдатська служба.
Семерня вже знав, що Василько жив десь тут недалеко, в селі, кілька днів тому його село наші частини відбили в німців. Довго не хотіли відступати фашисти, а коли таки довелось — геть усі хати попалили, ще й людей розстріляли. Василькові батьки теж загинули, а його самого, непритомного, ледь живого, бійці підібрали і привезли до госпіталю.
Довго дивився Семерня на нерухоме дитяче тільце під грубою ковдрою, на заплющені очі, на нерухомі синяві губи. А зараз радів, що хлопець прийшов до пам'яті, почав розмовляти.
Він неквапно зняв з тумбочки чашку з водою.
— Попий трохи. Он зовсім пересохли губи.
Потім дбайливо підбив подушку однією рукою, поправив ковдру.
— І спи, більше спи — швидше видужаєш.Дивіться також
Олег Буцень — Жукова таємниця
Олег Буцень — Настуська-вередуська
Олег Буцень — Полохливий гриб
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Минуло ще кілька днів, і Василькові покращало. Але, як і раніше, він здебільшого мовчав, утупивши в стелю блакитні, наче два озеречка, очі. Евакуювати його в тил лікар не наважувався.
— Кволий іще, небезпечно,— казав він Семерні, який щодня заводив з ним розмову про хлопця.
Та й в госпіталі тим часом стало вільніше: декотрих відправили в тил, а дехто з легкопоранених подався у свою частину. Чекав виписки і Семерня. Але до його радості несподівано додалася добра пайка смутку. Звик старий солдат до Василька, як до рідного. Цілими днями розважав його веселими балачками, навіть годував сам. А вночі, коли груба холола і дошкульний грудневий вітер перевіряв кожну шпарку в стінах, не один раз вставав, підходив до Василькового ліжка, по-материнськи дбайливо поправляв постіль і обережно пробирався на своє місце. Сідав, і ще довго чорніла в нічному мороці його невиразна самотня постать.
Якось уранці до палати вихором влетіла медсестра Таня: пошту принесла. І в кожного млосно защеміло серце від надії — може, йому лист? Але Таня задарма листів не віддавала. Навіть тяжкопоранених примушувала "танцювати".
— Калашников! — задзвенів у палаті її веселий дівочий голос.
Старший лейтенант, льотчик, висунув з-під ковдри кінчик ноги і під веселий Танин наспів поворушив негнучкими пальцями. Це вважалося, що він потанцював і чесно заслужив листа. А старий піхотинець, якому міною поранило обидві ноги, взяв за халяву свого чобота і кілька раз гупнув ним об підлогу: якщо не він, то хоч чобіт трохи потанцював!
Та найбільше танцювали руками, світячи на всі боки долонями і спритно ворушачи пальцями.
Василько зроду не бачив таких "танців" і тому дивився на все це здивовано і водночас журно. Як би то він затанцював, коли б це йому принесла Таня бодай маленького, зовсім куцого листа! Тільки від кого?
А пустуха Таня, роздавши листи і газети, мимохідь сунула йому під подушку щось невеличке, плескате. І враз шугнула в двері.
Василько помацав рукою під подушкою і витяг... плитку шоколаду. Ніяково усміхаючись, покрутив її в руках, поки не прочитав з усіх боків червону обгортку. Потім обережно зсунув її,— так, щоб не розірвати. Хотів тихо розгорнути сріблястий папір, а він, як навмисне, захрустів на всю палату. Узяв у рот відломлену крихту — губи мрійно заворушилися у насолоді, густі вії лягли на щасливі очі.
Семерня підвівся з ліжка і вийшов у коридор. Він не хотів полохати Василькової радості і вдав, що нічого не бачив. А сам подумав: "Он як повеселішав од якоїсь шоколадки!"
Вийняв з кишені блискучий портсигар. Клацнув кришкою. Але на біса він Василькові? І запальничка, хоч і трофейна. Більше в Семерні нічого цікавого не було. А тут ще Новий рік скоро. Що б то його подарувати малому?.. Як його розважити? Радість зараз — найкращі ліки для нього.
Уночі Семерня лежав, накривши голову подушкою, і думав. Думки, як бджоли, роїлися в голові, заступаючи всі інші турботи. Сідав на ліжку, роздивляючись по палаті. І раптом прикипів поглядом до вікна. На вкритій товстою памороззю шибці, між усяких дивовижних рослин він побачив казкову ялинку. "Ну звичайно,— зрадів Семерня,—влаштувати ялинку! Хай невеличку, але справжню, лісову, новорічну. Де? Та тут же, в палаті. Оце буде Василькові радість!" — і він задоволено розгладив пухнаті вуса.
Тільки та радість, як сонце зимового дня: подражнилася світлим промінцем надії і сховалася за хмари непривітних важких думок.
Вранці кинувся Семерня до сестри розпитати, де тут поблизу ялинку можна дістати, а та йому:
— Ач чого захотів! Нема зараз тут близько лісу.
— Як це "зараз"? — не зрозумів Семерня.
— А так. У німців зараз ліс. По той бік фронту, за річкою. А по цей бік, де яка деревина була — геть-чисто все порубали...
"Ну, Матвію Порфировичу,— сказав собі Семерня,— який же ти в біса розвідник, коли звичайної ялинки добути не можеш? Як собі хочеш, а ялинка Василькові мусить бути".
Цілий день він ходив коридором, вимірюючи його своїм важким солдатським кроком.
Нарешті придумав: "А може... може, товаришів попросити? Вони ж не відмовлять, майже щоночі на той бік, за річку ходять".
Сів Семерня на ліжко, присунув табуретку і тут же нашкрябав друзям листа. Все, як є: про Василька і про ялинку.
Одержали того листа в частині. Прочитав його старшина спочатку сам, потім уголос товаришам.
— Ну то як? — запитав бійців.
Задимили солдати цигарками, наче хмарка сиза повисла в окопі, мовчать. Звісно, у кожного десь сім'я лишилася, діти.
— Що ж тут гадати? — озвався один.— Ялинку хлопцеві дістати треба.
Перед світанком поверталися з завдання троє бійців. Зупинились у гайку перепочити і заразом пошукати гарну ялинку. А навкруги така темнота, хоч в око стрель. Місяць сховався за хмари, ні зірки на небі.
Покружляли бійці лісом, потупцяли на галяві — не видно ялинок. Хіба навпомацки її знайдеш?
Лежать бійці на снігу, радяться, що робити. Не повертатися ж без ялинки, коли товаришам обіцяли. Чекати, поки той місяць визирне? Так скоро світанок зайде. І тут раптом— блись! — ракета. На парашуті спускається. Іншим разом хлопці згадали б німців крутим солдатським слівцем, а зараз поприпадали до землі в своїх маскувальних халатах і з-під касок зирк-зирк: де ж та ялинка хороша? Нагледіли: перед самим носом стоїть, сніжком притрушена, наче пухову хустку на голову напнула.
Не зовсім воно було звично — повертатись у частину з ялинкою. Коли б хто побачив, хіба ж не здивувався б: троє здоровецьких солдатів-розвідників, замість "язика", тягнуть через фронт ялинку! Звичайну зелену ялинку.
У госпіталь ялинку привіз сам старшина. У білому халаті наопашки, широчезний, ще б трохи підріс — певне, до стелі головою дістав би. Не ввійшов, а, як танк, всунув до палати і між ліжками попрямував до Василька, несучи в руках, як букет квітів, ошатну ялинку. Зупинився перед хлопцем, наче гора.
— Це ти і є Василько?
— Я...— розгублено відповів хлопець.
— Тоді ось тобі подарунок,— загримів на всю палату басовитий голос старшини. — Від моїх гвардійців. А от іграшки до неї.— Визволив з-під халата руку з великим пакунком.
Все це сталося так несподівано, що Василько навіть подякувати старшині забув. Отетеріло кліпав очима від радості і дивився на поранених, що з'юрмилися коло його ліжка і вже радились, де краще прилаштувати зелену красуню.
А ялинка пахла смолою, лісом, морозом. На гілках від кімнатного тепла вже розтанули сніжинки, і між глицею зависли прозорі краплини. Здавалося, ялинка теж раділа, що потрапила на вільну землю, що принесла людям радість під Новий фронтовий рік. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Солодкий дощ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27806 | Олег Буцень | Солодкий дощ | Закінчилася зима. Прокинувся муравлик від довгого сну. Поворушив мляво рудими вусиками, випростав лапки — час за роботу братися. Побіг на розвідку.
Як гарно навколо! Сніг недавно зійшов, приємно парує вогка земля. Заспівали пісень дзвінкоголосі пташки. То там, то тут зеленіє перша травиця. А ось вилізла з моху волохата квітка сон.
— Ой, як ти мене налякала! — зупинився на хвильку перед нею муравлик.— Думав, потвора яка. Зараз і кінець мені буде.— Поворушив невдоволено вусиками і поповз собі далі. Коли це згори щось йому ляп! Краплина. Та яка ж велика! Мало не прибила бідолаху.
Обтрусився муравлик і щодуху додому. Прибіг у мурашник, репетує:
— Закривайте мерщій входи: дощ починається!
І такий галас учинив — уся мурашва позбігалась. Заметушилась. Нумо входи-виходи закривати, щоб вода у мурашник не просякла.
Коли хтось каже:
— Братця! А наш муравлик від дощу солодкий. Ось покуштуйте його.
Кинулась мурашва до нього, обнюхують, смакують — справді солодкий!
— Де ж ти солодкий дощ бачив? — питають.— На небі ні хмаринки не було.
— Не знаю,— ніяковіє муравлик. — Я під березою біг. А мене щось мокре зверху лясь!
— Так то ж не дощ, а берізчині сльози. Сік капає. Ану, веди нас туди.
І побігли за муравликом по березовий сік.
Стоїть береза в лісі. Кап-кап-кап,— на сухе листя скидав великі краплини соку. Кажуть: то береза плаче. Чого? Від тепла, від сонця, від радості, що знову весна прийшла. Тому і сльози солодкі. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Сорочині вигадки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27811 | Олег Буцень | Сорочині вигадки | Був холодний осінній ранок. Визирнуло сонце з-за хмарини, скоса кинуло промінці на землю. Заглянув один із них у нірку до старої черепахи, розбудив її. Виповзла черепаха на луг і неквапливо почалапала шукати собі снідання.
А сніданок у черепахи простий: зелені листочки, стеблинки, смачні корінці. Довго й шукати не треба. Ось і надибала. Раптом чує — хтось гукає її:
— Доброго ранку, черепахо!
Глянула черепаха вгору, бачить, а то на пеньку сорока сидить.
— Добридень, сороко-білобоко, — відказала черепаха. — Чого це тебе сюди занесло?
— А я летіла й тебе побачила. Думаю: ти чи не ти? Вже стільки пташок полетіло в теплі краї, від зими втекло. Як же ти од неї втечеш, коли за день навіть он до того дерева не доберешся?
— Дурниці ти верзеш. Яка там ще зима! Звідки вона?
— Як яка? Холодна, з морозами. Вся земля вкривається снігом, і нема чого їсти.
— Снігом, кажеш, земля вкривається? — перепитала черепаха і замислилась.— Щось не пригадую такого. Ось уже скоро тридцять років живу, а ніякого снігу й не бачила.
— Невже ніколи не бачила?
— Чи я коли брехала? — образилась черепаха. — Зроду-віку не чула. Недаремно всі тебе звуть плетухою: хтось пустив поголоску, а ти й підхопила.
— Як ти смієш таке казати? — скипіла сорока і забігала по пеньку.— Минулого року я на власні очі бачила сніг! Він такий білий-білий і пухкий, м'якіший за мох. А холоднеча... Нікуди від неї не сховаєшся, скрізь допече. Лапки мерзнуть, і їсти нічого. Жах!
— Не вигадуй,— мовила черепаха. — Глянь, скільки всякої їжі навколо. Куди вона подінеться?
— А, так! Ну гаразд, ти скоро дізнаєшся, що таке зима. І наплачешся! — вигукнула ображена сорока й полетіла до лісу.
Наступного дня уздріла на дубі ворону і почала їй скаржитись:
— Кумасю, ти тільки послухай. Бачила вчора я на лузі стару черепаху. Кажу їй, що цього року зима буде люта. А вона, уявляєш, сміється, плетухою мене обізвала, каже, що ніякої зими не буває, ніякого снігу.
Подивилась ворона одним оком на сороку, поважно сказала:
— Чого ж тут дивувати? Черепаха просто ніколи не бачила зими. Вона з осені засинає і спить аж до весни, коли вже сніг розтане.
— І як я зразу не догадалась? — змахнула крилами сорока.— Полечу до черепахи, даремно ми з нею посварились.
Подалась сорока. Довго кружляла над лугом. Але черепахи так і не знайшла. Напевне, залізла кудись у нору і заснула. А прокинеться навесні — знов казатиме, що ніякої зими не буває. Що все це — сорочині вигадки. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Хитра квітка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27807 | Олег Буцень | Хитра квітка | Ходить дівчинка по лісі кожній гарній квіточці вклоняється. Вже чималий букет назбирала.
Квіти хоч і непоказні, зате духмяні — всі лісові пахощі в них.
А сонце все нижче й нижче до обрію хилиться, скоро й день кінчиться, час додому вертати.
Коли глядь, а край лісу, в посадці, ще одна квітка красується. Два широких листочки, мов зелені долоньки, обхопили високе стебельце з білою китичкою дрібненьких квіточок.
Нахилилась до неї дівчинка.
— Пхи. Ти зовсім не пахнеш. І не розпуклась як слід. Навіщо мені така! Ось коли по-справжньому розквітнеш, наберешся лісових пахощів, тоді я тебе і візьму.
— Добре, приходь пізніше до мене,— відповіла квітка.— Чуєш? Пізніше. Тоді і дізнаєшся, як я гарно пахну. А даремно не ображай.
Прийшла дівчинка наступного дня до квітки. А та не хоче розпукуватись. І красу свою пелюстками пригорнула, наче сховала від людського ока.
— Хіба рано я прийшла? — зітхнула дівчинка.
— Рано, рано. Пізніше треба. Тоді я й розкрию свої пелюстки і запахну на весь ліс.
"Гаразд, почекаю ще трохи", — зітхнула дівчинка.
От і почала ходити дівчинка до квітки, а та й не думає розтуляти свої пелюстки.
— І довго ти дражнитимешся? — якось запитала її дівчинка.
Квітка злегка хитнула широкими листочками, сонно звела білу китичку.
— Я ж тобі кажу: пізніше приходь.
— Он яка ти! — невдоволено мовила дівчинка.— Що ж, зачекаю ще трохи.
Прийшла до неї наступного дня, а квітка вже поблякла, засихати почала.
— Як же тобі не соромно обманювати, люба квіточко?
— Я тебе не обманювала, дівчинко.
— Хіба ж не ти мені казала: "Приходь пізніше! Приходь пізніше!" Я й чекала, приходила. А ти...
— Ти приходила до мене вдень, коли я сплю. А я розтуляю пелюстки і пахну поночі,— перебила її квітка.— Тому я й казала, щоб ти приходила пізніше.
— Так он хто ти! Тепер я тебе впізнала,— сказала дівчинка.— Ти —любка, нічна фіалка. Хитра квітка.
— Даремно ти мене ображаєш,— прошепотіла квітка.— Хіба я винна, що така вродилась? Іди, не заважай мені спати, дівчинко. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Хлоп'ята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27816 | Олег Буцень | Хлоп'ята | До станції ще було їхати хвилин десять. Як і раніше, дружно вистукували колеса, а за вікном вагона уже повільніше пропливали телеграфні стовпи, одинокі будівлі. Нарешті поїзд прогуркотів по мосту, звернув за ліс, і попереду замелькали пристанційні споруди.
Іван Петрович Литвин стояв у тамбурі біля відчинених дверей і з-за спини провідника намагався впізнати ці малознайомі йому місця. Здавалося, він уже бачив колись маленьку будку із смугастим шлагбаумом на переїзді, довгі базарні столи в затінку високих дерев, високу водонапірну башту.
Поїзд уповільнив хід, але все ще тягся по станції, наче ніяк не міг зупинитися після тривалого бігу. Нарешті став.
Іван Петрович легко зіскочив з приступок на забризкану мазутом гальку, яка весело зашурчала під його чобітьми.
Він ступив на шіатформу і зупинився коло дерев'яного паркану.
Так, наче десь тут він стояв багато років тому. Тільки не було самого будинку станції: замість нього, трохи далі, праворуч, тулився до дерев дощаний будиночок, що, як паровоз, викидав клуби сірого диму. А люди сиділи невеличкими купками на клунках, на чемоданах. Не було тоді високих осокорів, асфальтованої доріжки... Не було тоді ще сивини на його скронях, двох довгих зморщок, які пролягли від кутів рота на підборіддя.
Паровоз засвистів, викинувши в небо клуби білої пари. Брязнули буфери, і поїзд рушив. Ще кілька хвилин, і він уже гуркотів далеко-далеко, лишаючи за собою жовту хмару куряви, що ніяк не могла його наздогнати.
І станція поринула в тишу.
Але це тільки спочатку йому так здалося. Ось звідкілясь долинули дзвінкі голоси дітлашні.
Він озирнувся і побачив, як під високими деревами діти дружно ганяли м'яча.
Іван Петрович поставив на землю коричневий чемоданчик, звичним рухом розправив гімнастерку і попростував до босоногих футболістів.
Між двох цеглин, на воротах, ближче до нього, стояв, а вірніше — сидів кучерявий хлопчик. Він закинув ногу на ногу і старанно вивчав свою босу підошву. Хлопець так захопився цим заняттям, що й оком не моргнув, коли повз нього в, ворота проскочив м'яч.
— Гол! Гол! — закричали дітлахи на майданчику.
— Ти чого гав ловиш? — накинулись на нього товариші.— Знов через тебе гол!
У них був такий погрозливий вигляд, наче вони програвали принаймні першість світу.
Малий, відчуваючи небезпеку, запобігливо закліпав віями і зашморгав носом.
— Так я ж казав... нога у мене...— І про всяк випадок ступив крок назад, готовий при першій-ліпшій небезпеці накивати п'ятами.
Іван Петрович ближче підійшов до гурту.
— Де ж ваш захист? — спитав він футболістів.— Хто захисники?
Хлопці з цікавістю глянули на військового, який так несподівано втрутився в їхню розмову.Дивіться також
Олег Буцень — Хоробрий муравлик
Олег Буцень — Бабусині хитрощі
Олег Буцень — Будильник
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
— Федько захисник,— відповів хлопчик у довгих штанях.
— А от і не я, а Микола,— запально виправдувався Федько.— Ти ж сам мені сказав, щоб я не стояв біля воріт.
— Стривайте, стривайте. Не всі разом,— замахав рукою Іван Петрович.— Виходить негаразд. Хто у вас капітан?
— Павка, ось.
Наперед вийшов русявий хлопець, з вицвілими бровами, облупленим носом. На вигляд йому було років тринадцять — чотирнадцять. Він уважно глянув на кашкет Івана Петровича, потім на погони і діловито запитав:
— А ви — льотчик?
— Як бачиш.
Іван Петрович відчув, як одразу попав у полон допитливих очей. Про футбол було остаточно забуто, і старий потертий м'яч, напевно, з задоволенням відпочивав на краю майданчика від безперервних ударів дитячих ніг.
— У мене до вас, хлопці, діло,— сказав Іван Петрович, обводячи поглядом босоногу ватагу.— Десь тут, за селом, колись була могила льотчика лейтенанта Безбородька, який загинув ще у війну.— Він трохи підняв кашкет і провів рукою по спітнілому лобі.— Чи є вона зараз?
Хлопці зашепотілися, щось пригадуючи.
— Отамечки за лісом вона,— нарешті показав рукою на схід Павка.
— Гаразд.— Іван Петрович замислився.— Хто з вас проведе мене до неї?
Всі подивилися на Павку, якому в таких випадках, напевне, належало вирішальне слово.
— Ми можемо вас провести. Тільки скоро вечір. А назад іти — темно буде.
— Це далеко?
— Кілометрів за п'ять.
— Та що ти! Більше,— загомоніли хлопці.
Іван Петрович глянув на годинник.
— Пішли. Встигнемо.
І вся ватага дружно залопотіла по добре нагрітій за день ґрунтовій дорозі.
Незабаром Іван Петрович уже знав, як звати багатьох хлопчаків. Вони йшли поруч, з обох боків. А малий Ромка, недавній воротар, то забігав наперед, то плентався ззаду, все відшукуючи собі зручне місце. Більше говорив Іван Петрович і, звичайно, про війну.
Так у розмовах минули кукурудзяне поле, спустились у вибалок, де за зеленими кучерями дерев виглянули ошатні хатки. Попереду, десь у кінці вулиці, забіліло світле плесо ріки — і здавалося, що вулиця ось-ось пірне в воду. Сонце поволі сідало — велике, золоте, розморене за довгий робочий день."
— А це наша хата,— сказав Ромка, показуючи рукою на білу хатину під шифером.
— А криниця у тебе є? — спитав Іван Петрович.
— Є, глибока!
— У нас краща вода, смачніша,— перебив його Федько.
— А от і в нас краща! Ходімте до нас! — засперечалися хлопці.
— Нема часу,— відказав Іван Петрович, заперечливо хитаючи головою.— Може, якось іншим разом.
Ромка переможно глянув на товаришів і побіг уперед. Він просунув між штахетами руку, відкинув гачок і пузом відіпхнув рипучу хвіртку.
— Заходьте...— Хотів ще щось додати, але засоромився і почервонів по самі вуха.
Побачивши у вікно таку юрбу хлопців з військовим, з хати вибігла схвильована Ромчина мати. Але по усміхнених обличчях дітлашні враз збагнула, що нічого страшного не скоїлось.
— Здрастуйте, — привітався до неї Іван Петрович. — Кажуть, у вас вода смачна. Можна напитися?
— Авжеж,— привітно відповіла жінка.— Проходьте в хату. Яким це побитом до нас?— Та, власне, проїздом я. Хочу відвідати могилу товариша, що за селом у вас. Під час війни загинув.
— Може, ви переночували б у нас, а ранком і пішли б на могилу. Бо до неї далеченько. Та й на вечір завертає.
— Дякую. Я краще в сільраді переночую. Не буду вас турбувати.
— Ну які ж це турботи! — сплеснула руками Ромчина мати.— Лишайтесь та й годі! У нас є де переспати.
Іван Петрович сів на лавку.
— То як, хлопці, завтра зранку проведете мене?
— А ви нам розкажете про того льотчика?—спитав Павка.
— Обов'язково!
— Ну от і гаразд,— сказала жінка.— А вони нехай вам розкажуть, який сад коло школи виростили. Який город чудовий!
Поки Іван Петрович хлюпотівся під цівкою холодної води з умивальника, що висів на стовпчику, хлопці посідали на колоди під сараєм.
— Погано у нас вийшло,— задумливо сказав Павка. — Могила льотчика у нас під носом, а ми й забули про неї.
— Так вона ж далеко від нас,— заперечив йому Петрусь.
— Де ж то далеко? Як до тітки бігаєш у Хирівку, то нічого. А це ж могила льотчика. Він за наше село загинув!
Виправдуватись більше ніхто не став.
— Може, її пофарбувати треба? — запропонував Федько.
Усі замислились.
— Треба. Пофарбувати і навести порядок,— твердо сказав Павка.— Слухайте уважно. Ти, Павлусь, знайди червоної і зеленої фарби. У діда Спиридона попроси. І щітку не забудь узяти. Ти, Грицю, принесеш з Миколою свіжого піску з річки. А ти, Юрку, попередиш дівчат, щоб нарвали квітів. І зранку бути всім там. Ясно?
— Оце так здорово! — мало не закричав Федько. І раптом схаменувся: — А що, коли той льотчик раніше за нас прийде?
Коротку радість наче вітром здуло. Хлопці замислились.
— Я беру це на себе,— сказав нарешті Павка, підводячись.— Раніше дев'ятої він не прийде. Але дивіться, щоб до нашого приходу все зробили.
Посутеніло. На небі одна по одній почали засвічуватися зірки, як малесенькі ліхтарики. Чим далі, вони ставали яскравішими, і здавалося, все розгоряються і розгоряються.
Іван Петрович сидів на колоді у гурті хлопців і оповідав їм про той далекий час, коли армія переможно гнала фашистів з нашої землі, оповідав про свого загиблого друга.
— Його звали Степаном Безбородьком,— почав він неквапливо.— Ми познайомилися в авіаучилищі і зразу потоваришували. Він був мовчазний, небалакучий. Своє горе завжди тримав при собі і нікому не розказував про нього. А горе тоді у кожного було — війна. Ми навіть не знали, що його батьків убили фашисти. Тільки після смерті Степана про це довідались — з листів, які він зберігав. Вчився він добре і літав добре. Після училища нам пощастило: ми потрапили в один полк. Літали на винищувачах, завжди в парі. Я попереду — ведучим, він — за мною, прикривав мене. Чимало у нас було боїв, і не один раз Степан рятував мене, здавалося б, від неминучої смерті. На війні це дуже важливо, коли знаєш, що поряд — друг, який за тобою піде і в огонь і в воду. У бою інколи не бачиш свого напарника. Але я відчував його завжди і саме тоді, коли мені загрожувала найбільша небезпека. А одного разу він повернувся на аеродром просто чудом: ми нарахували в його літаку аж чотирнадцять пробоїн! Мужня це була людина, безстрашна.
Іван Петрович замислився, щось пригадуючи. Хлопці щільніше присунулись до нього.
— Якось нас підняли по тривозі. Треба було відбити напад гітлерівських бомбардувальників, які хотіли розбомбити ваш міст і станцію. Ми стояли тут недалеко. Ворожих літаків було більше, ніж наших. Довелось прийняти нерівний бій. Через станцію і міст уже йшли наші поїзди на захід, і нам треба було їх зберегти будь-що,— такий ми одержали наказ. Ворожі літаки трималися купою, а так їх важко здолати. У повітрі закрутилася справжня карусель. Пам'ятаю, як два бомбардувальники майже одночасно задимилися і каменем ринули вниз. Та лишилося ще три. Я гукнув Степанові по радіо: "Атакую першого. Прикривай справа". І кинувся на ворога. Літак загорівся. На радощах я закричав: "Стьопко! Здорово!" Але відповіді не почув. Я озирнувся. Степанів літак теж загорівся: полум'я пасмами виривалося з мотора. "Стрибай! — загукав я йому.— Парашут!" Та, напевне, було вже пізно. Коли бачу: Степан скеровує свій палаючий літак на фашиста і з ходу врізається в нього... Це був останній бій Степана. Того ж дня ми розшукали його тіло і поховали за вашим селом.
Іван Петрович замовк. Дістав сірники з кишені і припалив погаслу цигарку.
Хлопці сиділи нерухомо, пригорнувшись одне до одного,— ставало прохолодно.
— А потім де ви були? — роздумливо спитав Павка.
— Та де ж міг бути? Воював, до кінця війни воював. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Хоробрий муравлик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27809 | Олег Буцень | Хоробрий муравлик | Зірвав вітер листок з дерева.
Листок востаннє покружляв у повітрі і впав у калюжу. Придивився я до нього, бачу — на ньому муравлик сидить. Завмер бідолаха з переляку після такого польоту.
Та ось трохи очуняв, став бігати по листочку. Підбіжить до краю, нахилить голівку, поведе вусиками,— вода! — і назад.
До іншого краю примчить — знову вода. Заметушився муравлик: не може вибратись на тверду землю. І де вона поділась?
А вітер носить листок по калюжі, брижі, як хвилі, здіймає.
Наче на плоту по бурхливому морю, плаває по ній муравлик.
Раптом листок зіткнувся з іншим листочком. Зрадів муравлик, хутенько переповз на нього. А це такий же плавучий острів, як і його,— не видно берега. І теж погойдується на хвилях.
Я подумав собі:
"Ну ж бо, муравлику, не здавайся! Бачиш поруч трісочку? На ній — червоний жучок-козачок з дрібненькими цяточками на спині. Сидить, жде, коли його вітер до берега приб'є. Може, й ти такий хоробрий?"
Та, певно, не такий характер був у муравлика. Відпочив трохи і знов заметушився. Підпливе який листочок чи галузка яка — він до них, помацає, перевірить, чи не можна, бува, на берег перебратись.
Коли бачу: прибило-таки листок з муравликом до гілки, що одним кінцем лежала на краю калюжі. Помацав її муравлик лапками, наче хотів перевірити, чи витримає, і обережно поповз по ній.
А коли вискочив на берег, навіть не озирнувся, так хутко побіг до своїх.
Тепер йому буде про що розповісти друзям. Либонь, не кожній мурасі доводиться плавати по морю на плоту, чи то пак по калюжі на листку.
А той жучок-козачок, що сидів на трісочці? Його незабаром теж прибило на хвилинку до рятівної гілки-місточка. Тільки він не зважився й ворухнутись. Дмухнув вітер, відігнав його тріску від містка.
І знову жучок-козачок плаває по калюжі, все тремтить від страху. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Хто дужче любить? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27166 | Олег Буцень | Хто дужче любить? | Були якось Петько з Миколою в лісі. Суниць вони назбирали мало, зате двох їжаків зловили. Трапились вони на дорозі — ну як їх не взяти?
Понесли хлопці їжаків додому, кожний до себе.
Минуло ще кілька днів. Знову зустрілися хлопчики і засперечались, хто з них більше любить свого їжака. Петько хвалиться, що годує їжака молоком, всякого ганчір’я намостив у кутку комори, шоб добре було спати йому, мало не голки йому чистить…
— А ти що зробив для свого їжака? — питає Миколу.
— Нічого, — похмуро відповів хлопчик.
— От бачиш, — сказав Петько, — не любиш ти свого їжака.
— Ні, люблю, — заперечив Микола, — я його оце до лісу відніс, випустив на волю. |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Яблучна історія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27822 | Олег Буцень | Яблучна історія | Зубрик сидів за партою сам, принишклий і насуплений.
Кругла голова з рудим коротким волоссям вгрузла в плечі. Маленькі зіщулені очі не бачили нічого, крім блискучого ріжка портфеля, що лежав перед ним.
Нікого попереду, нікого позаду. Сам один. Тільки в другому ряду за партами сиділи товариші, раз у раз косуючи в його бік. Ланкова Катька стояла за вчительським столом. Шлейка фартушка сповзла їй на лікоть, але вона не помічала цього.
— Ганьба! Для всієї нашої ланки ганьба! Навіть для всього загону. Якийсь первоклашка взяв у нього в саду яблуко, а він його за це побив.
Катька зупинилась, не знаючи, що казати далі. Нарешті її неспокійні пальці вхопили за кінчик косу і почали заплітати.
— І ще кашкета загилив на дерево.— Вона рішуче перекинула косичку через плече.— Знайшов, з кого знущатися.
— Жаднюга він — ось хто! Яблучка пошкодував,— прохопилося в Тальки.— Скнара!..— прошипів він так, що було чути, напевно, за дверима класу.
Зубрик тихо шморгнув носом. Щось підкотилося до горла, зрадливо залоскотало, і він швидко закліпав віями. Ні, не заплакав. Стримався, міцно прикусивши нижню губу.
— Так що з ним робити?
Катька обвела поглядом усю ланку.
Мовчання. Довге, гнітюче, не тільки для Зубрика.
Ніхто нічого не пропонував. Хіба зразу так придумаєш?
— Ну гаразд. Хай забирається додому,— сказала нарешті Катька.— А всім лишитися.
Зубрик мовчки підвівся, узяв портфель і хутко вибіг з класу.
А наступного дня тільки-но Зубрик з'явився на подвір'ї школи, як до нього стрімко підбіг Семенко Палій з "А" класу:
— Молодець, Зубрик! Оце вигадав!
— Що? — здивовано перепитав Зубрик.
— Та я про поличку кажу, з яблуками.
— З якими яблуками?
— Не прикидайся, сам знаєш. Ту, що до огорожі почепив.
— І вигадав же написати! "Без-кош-тов-но",— підскочив до них Вовка Шпара, Семенків товаришок.— Підходь і бери. Ніяких тобі грошей. Га! Ціолковський!
Вовка Шпара від великих почуттів ляснув портфелем Зубрика по спині і переможно підняв угору великий палець:
— Люксово!
Хлопці і дівчата оточили Зубрика, термосили, смикали за рукава. А він, спантеличений, розгублений, стояв у гурті, несміло одбивався від цих незрозумілих поздоровлень і ніяк не міг второпати, що до чого.
— Та відчепіться вже! Ну чого ви прискіпались!
І лише заливчастий дзвінок допоміг йому щасливо вибратися з цієї галасливої юрби.
На перерві первоклашки прибігали подивитись на нього. Малюки зупинялися в коридорі попід стінкою і захоплено дивилися йому просто в вічі, розглядали на ньому кожен ґудзик. І голосно шепотіли своїм друзям: "Зубрик! Зубрик! Це він!"Дивіться також
Олег Буцень — Друг
Олег Буцень — Блакитна косинка
Олег Буцень — Як приходить весна
Ще 29 творів →
Біографія Олега Буценя
Як тільки скінчилися уроки, Зубрик щодуху дременув додому. "Це якась помилка. Я ж нічого не робив, нічого не писав",— думав він дорогою. В грудях шалено калатало серце, а ноги самі несли швидше, швидше. Ось і знайомі низенькі штахетини огорожі... Зупинився, як уріс у землю... Ось і вона, поличка, між обламаних зубців. Припнута дротом. І напис синім олівцем: "Безкоштовно".
Він до болю стиснув ручку портфеля — від образи, від досади, від якоїсь тупої люті на себе. Що робити? Поламати? Закинути її геть, щоб не муляла очей?
Він уже був простяг руку до неї, як раптом почув за спиною старечий голос:
— Диви, що вигадали!
Маленький зіщулений дідусь, спираючись на кийок, стояв перед ним і трусив гостренькою сивою борідкою.
— Це ти сам?
Дідусеві очі були привітні, ласкаві, помережані дрібними прожилками, наче в них заплутались павутинки бабиного літа.
Зубрик одвів погляд, важко зітхнув.
— Це... це моя ланка придумала.
Дідусь ще раз кивнув головою, переклав кийок у другу руку і сухими, зморшкуватими пальцями взяв невеличке яблуко.
— Не для себе. Куди вже мені, беззубому,— перехопив він запитливий погляд хлопця.— Для онуки. Це яблуко не просте.
Він поклав його в кишеню і пошкандибав вулицею, важко переставляючи старечі ноги.
Вночі пройшов дощ. А на ранок густий білястий туман огорнув і будинки, і паркани, і дерева. Сріблясті прозорі краплини, наче намистом, прикрасили потемнілі гілки, пожовкле листя, прив'ялі стеблини трав.
Щулячись від ранкової прохолоди, Катька і Талька швидко йшли вулицею з повними авоськами свіжих яблук. Ось і Зубриків будинок під червоною черепицею, що проглядала крізь поріділе шатро саду. Але що це? На тій поличці, яку вони позавчора припнули до Зубрикової огорожі, лежала велика купа жовтих і червонястих яблук. Вони теж були в ранковій осінній росі.
— Бачиш? — тихо сказала Катька і тут же приснула весело, дзвінко, як уміють вибухати сміхом тільки дівчата, коли до них приходить несподівана радість.
Талька кліпнув очима раз, удруге, але яблука не зникли. Вони лежали, привабливі і спокусливі, навіть кращі, ніж ті, які принесли вони.
— А що ж ми тепер із своїми робитимем? — розгублено сказав він, підбивши колінцем важку авоську... |
Буцень Олег | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=789 | Як приходить весна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27744 | Олег Буцень | Як приходить весна | Зустрілись якось на кущі глоду дві сойки.
Одна каже:
— Ну й холоднеча! Забарилася весна, не йде до нас.
А друга їй:
— Напевно, десь у снігу загрузла, не добереться ніяк.
І справді, розгулялась наостанку зима. То лютим вітром подме, то віхолу напустить — жбурляє пригорщами снігу. То затягне небо густими хмарами — ясному сонечку годі й пробитися. Сутужно птахам, важко в такий час відшукувати їжу.
Перша сойка каже:
— Щоранку сиджу на верхівці дуба, все весну виглядаю.
— І я,— мовить друга,— вже всі очі видивила. Моя сосна вища за твій дуб. Вона і на пагорку стоїть — однак не видно весни.
— І дарма ви там сидите,— почувся нараз тоненький голосок.
Озирнулися пташки, бачать: коло пенька вистромився з-під снігу пролісок. Зелененький, тендітний такий і киває до них білою голівкою:
— Ви краще на землю подивіться!
Глянули сойки на землю, а воно й справді: проліски на снігу то тут, то там видніють.
Ось як непомітно весна підкралася!
Змахнули весело крилами пташки і полетіли в ліс розповісти подружкам цю радісну новину. |
Вакарчук Святослав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=805 | Квіти мінних зон | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26435 | Святослав Вакарчук | Квіти мінних зон | Поверталися додому,
Як надовго невідомо,
Ще залишилась не взята висота.
Поверталися додому,
Розійшлися по одному,
А тебе не відпускає пустота.
Вона рве твої думки,
Бо на відстані руки
Тремтять сльози і бетон,
Цвітуть квіти мінних зон,
Дихає війна.
Мамо, це не сон!
Не кажи мені "я знаю",
Мамо, ти не уявляєш,
Як удав не відпускає пустота.
Поки спокою не має
Кожен метр твого краю
І не взята кожна твоя висота.
Вона рве твої думки,
Бо на відстані руки
Тремтять сльози і бетон,
Цвітуть квіти мінних зон,
Дихає війна.
Мамо, це не сон!
По дорозі до вокзалу
Тебе дівчина чекала
І в обіймах рятувала сірий день.
Як надовго невідомо
Чи повернешся додому,
Чи залишишся у пам'яті лишень.
Вона рве твої думки,
Вона — пам'ять навпаки,
Вона — сльози і бетон,
Вона — квіти мінних зон.
Дихає війна,
Ні, мамо, це не сон! |
Вакарчук Святослав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=805 | Місто Марії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26436 | Святослав Вакарчук | Місто Марії | Сонце зійшло над Азовом,
Вітер над дюнами дме.
Холодно, але пісок пахне весною.
Очі вже звикли до втоми –
Надто багато причин.
Мрію, як нам буде знов добре з тобою.
Ні, корабельні гармати
Не розібʼють мою мрію.
Віру ніколи не зрадить серце моє!
Буде до віку стояти
Праведне місто Марії,
Доки над гордим Азовом
Сонце встає.
Небо гримить над Азовом –
Ворог гарматами б‘є.
Звечора навіть бетон пахне війною.
Думати, як буде завтра
Часу немає і причин.
Серце і руки давно звиклі до бою.
Ні, корабельні гармати
Не розібʼють мою мрію!
Віру ніколи не зрадить серце моє!
Буде до віку стояти
Праведне місто Марії,
Доки над гордим Азовом
Сонце встає.
Ми залишились собою,
Ми загорнулись у ніч,
І вільні уста стисли від болю.
Але в найглибші підвали,
Світло повернеться знов,
Крик нового дня рветься на волю!
І корабельні гармати
Не розібʼють мою мрію!
Віру ніколи не зрадить серце моє.
Буде до віку стояти
Праведне місто Марії,
Доки над гордим Азовом.
Сонце встає...
Доки над вільним Азовом сонце встає,
Доки над нашим Азовом сонце встає... |
Вакарчук Святослав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=805 | Не твоя війна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26532 | Святослав Вакарчук | Не твоя війна | Бій на світанні — сонце і дим...
Мало хто знає, що ж буде з ним?..
Що буде завтра? — В юних думках –
В когось надія, а в когось страх...
Приспів:
Гілля калин похилилося...
Мама, кому ж Ви молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?..
Стали батьками доньки й сини,
Все кольорові бачили сни
І цілували руки брехні,
За тихі ночі віддали дні...
Приспів.
Так було добре там і колись,
Там, де без поту і там, де без сліз,
Тільки не було в тому мети –
Я так не можу, а як зможеш ти?..
Гілля калин похилилося...
Мама, не тим ми молилися!..
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?..
Приспів.
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?.. |
Ванченко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=178 | Історія Бруньки, двірського пса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16936 | Петро Ванченко | Історія Бруньки, двірського пса | І
Глупої грудневої ночі літня сіра сука привела п’ятеро цуценят. Породілля дуже стомилася й не звернула ніякої уваги на останнього новонародженого, рябого щенюка. Той лежав поодаль своїх побратимів і, мокрий ще від материного черева, дрижав усім маленьким тулубом – очи йому кріпко злиплися, і він не знав, що в цю хвилину почалося його життя.
Надворі йшов сніг з вітром. Дерев’яна будка, притулок сірої, ледве витримувала люті подуви й сливе переверталася набік, погрожуючи лишити породіллю без покрівлі на милість лапатого снігу. Будку цю побудував хазяйновитий і гуманний тесля Мокій, що в дворі його слугувала сіра, однак, і він не знав, що стрінуться вітри сильніші за його добрі наміри. Цієї зими зачастила хуга з північним подихом, і сьогодні був її звичайний напад, хіба що показніший трохи за попередні.
Нарешті, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате ніжне тіло не витримало холодних вітрових дотиків, і витиснуло з себе це жалісне скавчання, як перший прояв інстинктивного життя. Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь.
Густий вітер продовжував своє буянство. Він розганявся десь із-за паркана, налітав на садок і нищив там верхів’я обмерзлої яблуні. Потім діставався й суччиної будки; лютий на цю перепону, він кресав по вістрю гострого дашка, розсікав, щоправда, трухляві таки дошки, стрімкий і невдержний летів далі, співаючи страшної переможної пісні.
Але рябому годі тепер змерзнути! Він умостився під материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свідомість і зігрівало його тіло.
Ранком тесля Мокій вийшов з хати й покликав сіру до порога. Та згадала за сніданок і швидко вихопилася з будки; але на півдорозі їй спало на думку, що хтось там покривдив її дітей, і вона швидко повернула назад.
Тоді Мокій підійшов до її кубла й заглянув усередину. Там він стрівся очима з гордим суччиним поглядом і побачив купу маленьких тіл. Сіра привітно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокієве лице, і задоволено пискнула. Він обернувся до хати й гукнув:
– Жінко, йди-но лиш, сіра привела щенюків.
За дверима почувся дитячий голос:
– Ой, леле, несіть сюди їх, тату!
Аж ось на поріг вийшла теслина дружина.
– Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята…
Тесля почув докір у дружининих словах, бо й справді йому бракувало в господарстві корови, чи то хоч би вівці, щоб годувати велику ораву дітей. Він сказав винувато:
– Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двір що не завітає, то все й не до пуття.
Вона казала далі:
– Подушити! Харчів он і для сірої не стає.
– Твоя правда, – погодився тесля і нахилився до кубла. Він простяг руку у вікно з наміром вигребти на сніг увесь собачий приплід, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре. Він сахнувся назад і від несподіванки сів у сніг, а сіра вистромила голову з будки й, вишкіривши зуби, погрозливо загарчала.Дивіться також
Петро Ванченко — Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм (уривки)
Петро Ванченко — Повість без назви
Петро Ванченко — Лист до редакції
Ще 1 твір →
Біографія Петра Ванченка
Тесля поспішив підвестися і сказав до жінки:
– Ну от, як підростуть, то ти їх і подушиш!
Потім подивився на поранену руку й доповнив розгублено:
– Поки що ж хай живуть. Однак, яких харчів там треба – їм досить буде й материного молока!
Таким способом щоправда ненадовго, сіра вберегла своїх дітей.
А вдень до будки підійшла теслина дочка, маленька дівчинка. То вона кричала з хати, щоб принесли їй щенюків. Сіра зустріла її довірливо й дозволила їй пестити малих цуценят. Дівчинка витягала їх по одному з будки, тулила до свого лиця й приказувала їм ніжних дитячих слів. Сука, бачучи прихильність до своїх дітей, і сама лащилась до дівчинки. Вона відразу пізнала в ній друга й воліла, щоб та прилучилась до її материних гордощів і поділила її радість. Та скоро теслина дружина прогнала дівчинку від будки й тим засмутила суччине серце.
На дев’ятий день у щенюків прорізались очи. Ще напередодні рябому мерехтіло щось сіре крізь тонку плівку, що з’єднувала його повіки. На той час він дійшов уже первісної свідомості й намагався розплющити очи, щоб обізнатись цілком з тим дражливим світлом. Нарешті ранком він побачив багато незвичайного. Це трапилось саме тоді, коли він держав у роті материну грудь. Раптом його повіки посунулись на лоба, і перед ним несподівано виросла висока гора. То було суччине черево. Він знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандіозним. Волохаті кучми наїжачились лякливою необізнаністю й справляли вражіння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Він не міг признати в цій високій горі черева, що дало йому зір, дихання й що надалі було йому джерелом розвитку притулку і захистом у широкому світі поневірянь, лиха й жалісного скигління. Потім він побачив своїх побратимів. Всі вони були сірі, у матір, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всі вони, як і він, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зідхали. Він якимсь інстинктом признав, що всі вони йому подібні, й зрадів тому, бо покарлючені хвости скоріше навертали погратися, ніж лякали, як то материні волохаті груди.
Проте, ця купа зорових вражінь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хід його думок. Він навіть випустив грудь із рота й притаїв дихання. Справді, скільки навкруги необізнаного й дивовижного! Он у віко будки біліє щось неосяжне, сліпуче й манливе. Щоб то могло бути?
Він зіп’явся на передні ноги й, плазуючи, дістався віка. Білий простір панував від самої будки й аж до воріт. Рябий злякався; йому вперше свідомо промайнуло щось подібне думці: і як його жити у великому світі? Чи не загубиться він, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Він утовкмачив очи в білий, пухнастий сніг і закам’янів. Але раптом від воріт посунули холодні, невидимі пасма і мов би тисяча гострих голок, пронизали тіло рябого. Він злякався ще більше й заскиглив.
Сіра сука, що ввесь час спостерігала свого сина, похапцем підвела голову. Їй здалося, що він напоровся на щось гостре, поранив себе, і від цього серце її болісно тьохнуло. Вона сіпнулась уперед і взяла рябого в зуби; потім сховала його під черево й ніжно облизала йому спину.
Щенюк відразу зігрівся й перестав боятися високої, волохатої гори. Тоді ж він поклав собі назавжди оселитися під затишною пахвою й не підходити ніколи до круглого віка.
Та скоро він забув про цю свою ухвалу. Поволі йому став прокидатися смак до життя, і він відшукав багато нового, далеко принаднішого за теплий материн притулок. Одно за одним робив він чудесні і, очевидно, нікому невідомі відкриття. Приємно підігнути під себе лапи й дивитися вперед, на сірі трухляві дошки. Там прекрасні темні плями, і одна з них дуже нагадує материне око. Воно то збільшується то зменшується, однак, у всіх випадках привітно йому підморгує. Чи то ще краще погратися з братами. Обернутися до найближчого, взяти в рота його вухо й на хвилинку затиснути в яснах. Брат тоді замурчить від задоволення й переверне рябого на спину. Той простягнеться на ввесь зріст і, почувши на череві приємний лескіт, б’є свого партнера лапами по пискові. Інколи ці вдари бувають дошкульні, партнер скавчить, і тоді справу вершить сіра. Вона розбороняє їх, і винуватця, безчинника, що не вміє по доброму гратися, скубе за поперек. Та звичайно материне втручання, до того ж і не часте, аж ніяк не зменшує привабливості цього спорту.
На цей час він перестав сахатися й білого простору. Боятися нема чого, – он його мати, сіра сука щодня швендяє по ньому і з нею й досі не трапилося ніякого лиха. Він сам скоро підмовить братів своїх і піде туди, он як прийде тільки слушний час.
Але невдовзі рябий загубив усіх своїх партнерів, побратимів і разом з ними втратив, звичайно і багато забавок.
Одного разу, перед вечером, у віко будки просунулась суха жилава рука. У кублі було вже темно, і вона помацки стала шарити під черевом сірої. Та кинулася на захист свого дріб’язку. Їй напружинились усі м’язи, заклекотіло в горлі й очи налилися кров’ю. Метким рухом вона вп’ялася в жилаву руку, і як тоді, коли ще Мокій робив замах на щенюків, погрозливо загарчала. Але цього разу її героїчність зійшла нанівець. Рука та належала теслисі, а теслиха була жорстокої вдачі й мало зважала на материне лихо. Вона витягла сіру з будки й побила її за спробу відстояти своїх дітей, а щенюків забрала в пелену і понесла в садок. Там вона вигребла яму й затоптала їх у сніг.
Сіра дуже побивалася, кілька разів вона бігала в садок і розгрібала сніг, але її знову били, а щенюків, уже мертвих, затоптували ще глибше. З покраяним серцем вона повернулася нарешті до будки і зустріла рябого. Той виглядав з-під соломи трохи злякано й здивовано і давно вже чекав на матір. Жилава рука, що шарила по кублі, не дістала в куток під солому, і він випадково лишився жити.
Сіра кинулася до нього й радісно пискнула. Їй спала була думка, що й решта десь сховалася по кутках, щоб наполохати її материне серце, і вона поспішно взялася розгрібати солому. Але в кублі більше нікого не було, і коли зійшов місяць, вона вистромила з віка гострий писок і, закривши очи, трагічно завила.
Що ж до рябого, то він поставивсь до цієї розлуки спокійніше. Йому ще ятрились перед очима образи його братів, але куди вони поділися, він не міг пригадати. Його слабка пам’ять не вдержала цього епізоду, і коли він мав оце взяти в рота пружинисте братове вухо, то несподівано ставав мов перед темним проваллям: ні вуха, ні братів; не було й згадки, за яких обставин вони щезли з будки. Так він і забув про них, не зв’язаний з ними любов’ю, бо серце його ще не розквітло.
Тепер сіра віддала йому всю любов свою й пильніше взялася за його виховання. Її підбите серце затиснуло в собі біль по скривджених дітях, і він, той біль, поступово перетворювався на велику любов, що припала на долю щасливого одиначка, рябого. Вона до блиску вичісувала його вовну, берегла його від холоду й потроху стала привчати до звичайної страви. По обіді, коли Мокій кликав її до порога, вона навмисне вдавала, що нічого не чує, й тим примушувала його приносити черепок з об’їдками до самого кубла. Там вона штовхала рябого до пахучої рідини й, ставши проти нього, показувала йому, як треба вправлятися язиком, щоб страва попадала до рота. |
Ванченко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=178 | Лист до редакції | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16934 | Петро Ванченко | Лист до редакції | Лист до редакції
Шановні товариші!
Цього року у березні я видрукував у № 3 Червоного Шляху своє "Оповідання про гніду кобилу". Багато товаришів і кілька редакцій нашої періодики закинули мені через цей твір обвинувачення у правому ухилі і далі – в контрреволюції. Вважаю за свій обов’язок об’яснитися з радянською суспільністю й зокрема з тими товаришами, що інкримінують мені тяжке обвинувачення. Перше: мій твір – звичайне оповідання епічного характеру, і ніяка байка. Нікого я ні алегоризував, ні символізував під гнідою кобилою; справжнім героєм цього твору є звичайна собі шкапа, що в рабстві своєму промовляє до людини надірваним трагічним голосом. Ці слова мої про істотний зміст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналізою оповідання. Пишучи його, я мав на увазі виключно гуманну настанову – захистити тварину, яка, на мою думку, посідає в природі цілком законне місце, від надмірної експлуатації та знущання бодай до того часу, коли наші соціяльні здобутки дозволять нам користатися лише з праці коня сталевого. Очевидно й редакція, уміщуючи мій твір, так його розуміла й саме в такому сенсі поділяла мої думки.
Оформлюючи це оповідання, я вжив старого прийому "поновлення", того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи приміром свого "Холстомера". Передаючи тваринну психіку, я мусів скористатися з людської мови, бо, на жаль, ні я, ні хтось інший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно існуючої тваринної думки. Та проте це аж ніяк не говорить за те, що кожне таке оповідання обов’язково мусить бути байкою.
В одному я признаю свою помилку, навіть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матеріалу. Хоч і був це тільки літературний прийом – зробити кріпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякі протиріччя у взаємовідносинах усього живого в природі, – та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи іншим і звичайнішим матеріалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме – вживання від імени гнідої слова "соціялізм", що стало для неї марінням і що так і не набрало реальної форми.
Визнаючи цю свою помилку й уникаючи надалі прикрого для мене трактування цього твору, я зрікаюся його і забороняю, де б не було, його передрук.
Привіт!
Петро Ванченко. |
Ванченко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=178 | Оповідання про гніду кобилу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16935 | Петро Ванченко | Оповідання про гніду кобилу | І
Над містом пролітають шматки сірих хмар з постряпаними молочними краями. Їх гонить чередою холодний вітер. Інколи, коли небо набирає рівного брудно-сірого кольору, йде сірий, неврастенічний дощ-осінь.
На перехресті Пушкинської і Комсомольської, якраз на холодному, вогкому протягові, стоїть одинока візницька хурка. Візник Самсон сховався у затишок шкіряної халабуди й дрімає, а рухач хурки, гніда кобила, дивиться вперед – туди, де за гранітним монументом, потім ще десь далі, стоїть її дім. Власне не її дім, лише так вона думала, не відокремлюючи себе від візника Самсона. Гніда кобила змерзла; їй дрижать груди і передні ноги, і тому вона не дрімає, як її господар, а тоскно вдивляється у далекий кінець вулиці.
Підійшли два громадянина в сірих макентошах і зупинилися біля передніх коліс, візник Самсон прокинувся й витягнув на дощ заспану голову.
Гніда повела боками й насторожила вуха; але громадяни не зійшлися в ціні. Тоді вона переставила ноги на друге місце й мотнула головою. За вухами їй муляла мотузяна поворозка від шаньки й боляче в’їдалася у недавній виразок. Вона вже не їла; їжа була несмачна – пшенична різка з межисіткою, крім того, у неї боліли щелепи. Шаньку слід було б зняти давно, але Самсон зледащів через негоду й боявся вилазити на дощ.
Рвонув вітер. Хурка задрижала, як порожній ящик на труській гарбі, а гніда поточилася на праву оглоблю й інстинктовно притиснула хвоста. Їй стало ще холодніше. Гострий вітер пронизував немічну шкіру й заганяв вогке повітря в найдальші куточки конячих грудей. І будь гніда чутлива й легкодуха, як то є сентиментальні люди, вона давно б пожаліла себе, і гістерично заплакала б. Справді вона гідна жалю. Ребра її виразно напружились під шкірою, поміж ними темніють глибокі рівчаки. Хребет зігнувся, згорбився. З-під сіделки лисніє сукровиця з виразки, що не гоїться вже на протязі двох зим. Тонкі, як цівки, ноги пообростали на суглобах великими наростами – знак давньої хвороби. Шия повисла з хомута, як намочена линва. Над очима і по боках перенісся чорніють ями. А хвіст, колись пружинистий і багатий на чорне волосіння, упав імпотентний уподовж закаляних ніг і звис над оглоблями, як зметений віник.
Вірна річ – вона найхудіша коняка у світі!
Імпонує їй убір її, як і вся хурка. Вуздечка, наритники, ліхтарі по боках передка, шкіряна халабуда – усе обідране, полатане, як строкате лахміття безпритульного, що знає не одні плечі, не одного господаря.
Проте гніда байдужа до цієї вбогості, як байдужа і до своїх нечепурних широких копит, що, ніби непомірно великі постоли, закінчують тонкі ноги. Вона лиш думає про затишне стійло; думає вперто, без слів, як думає й в’язень про бажану волю.
Але ось хурка похитнулась на лівий бік, і Самсон зійшов на брук. Над дахами будівель повисли пасма пухнатого туману; ішов дрібний, як із сита, дощ, і на вулиці стояли строгі сірі калюжі. Самсон подивився на небо й вилаявся. Потім для чогось цвйохнув батогом і збирався знову ховатися в хурку, коли з-за рогу вулиці вихопилась жінка з дитям і, обходячи калюжі, пішла у напрямку низової частини міста. Тоді він випустив з рук залізні бильця передка, кинувся навздогін і почав умовляти її поїхати додому на його хурці.Дивіться також
Петро Ванченко — Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм (уривки)
Петро Ванченко — Історія Бруньки, двірського пса
Петро Ванченко — Лист до редакції
Ще 1 твір →
Біографія Петра Ванченка
Хіба вона того не знає, що у місті гуляє пошесть грипу, і що застудитись у таку годину, тим паче ще дитині, дуже легко, легше, чим вона думає. Хурка ж у нього знаменита! У свій час на ній їздили неабиякі пани, а ще зовсім недавно, днів два-три тому, він возив на ній голову страхової каси. Хай дама дасть йому шість гривень, та ба, він згоден уже на п’ятдесят, бо у неї дуже мила дитина, і він одним духом приставить її, куди вона скаже.
Він довго ще циганив, поки нарешті жінка пристала на його пропозицію.
Через хвилину ремінні віжки торкнулися худих боків гнідої. Вона напружила груди і шию, щоб рушити з місця, але здеревілі ноги відмовилися коритись її намірам. Тоді в повітрі просвистів батіг, і по ребрах гнідої пробіг гострий вогник. Вона рвонулась уперед, і, слухняна віжкам, повернула ліворуч, за ріг.
Тепер вітер дме у лису обідрану потилицю шкіряної халабуди. Гніда поволі зогрівається. Хоть ноги і болять у суглобах, але приємно пробігтися, ще краще було б пройтися поволі, після довгого стояння на холоді й трохи збунтувати собі кров. Шкода тільки, що на вулиці багато холодних калюж. Їх треба обходити, бо інакше біль у суглобах збільшиться і тоді – не задрімати всю ніч!
Вона біжить лінивим підтюпцем, збиваючись час від часу з продавленої у брукові колії.
Самсон лається:
– П’яна баба! Сором їхати на такій клячі!
Але за містом, коли дорога пішла вгору, гніда починає шкодувати за стійкою на перехресті двох вулиць.
Де це видано бігати на гору? Адже їй нічим вже дихати, і ноги не хотять підніматися з землі. Не побіжу! Годилося б самому тягати свій драний візок.
Але "сам" не поділяє її думок і ганьбить її ім’ям ледащиці. Замашний батіг знову свистить у повітрі.
По дорозі до стійки щасливий Самсон зустрів ще одного пасажира. Треба було їхати на вокзал. Гніда хотіла запротестувати: вона дуже зморилась, і їй треба спочити, хоть би п’ять хвилин. Але згадала за батога й покірно напружила стомлені м’язи. Ніщо її не врятує від далекої путі!
А по вокзалі вона спочила. Хурка виїхала з метушливої площі й зупинилась біля великої крамниці. Самсон зник за широкими скляними дверима й довго там барився.
Вона стояла і важко дихала. З її слини здіймались випари й мішались з туманом; голова похилилась набік, майже звисла на повідок; великі чорні очи вкрилися сірою поволокою, а по сухому переніссю збігали сльози.
Згодом вона втишила дихання й знову стала думати про свій дім.
Нарешті вийшов Самсон. Лице йому було червоне, і очи блищали.
Гніда гірко подумала: "Випив і зігрівся, хоть би загубив батога".
Але Самсон дістав добру платню від пасажира, і був лагідний, навіть ніжний. З незвичайною рухливістю він скочив на передок і сказав:
– Торкай, манушко! Ідемо додому!
І тоді гніда зідхнула з полегкістю й рішуче налягла на віко хомута.
II
Два горобці пролізли в щілину над дверима й, цвірінькнувши, зникли в теміні, на бантині.
Гніда підвела голову й кліпнула повіками, ніби сказала: добрий вечір! Справді, вона мала рацію так сказати: горобці – її добрі знайомі. Уже кілька років, зимою й восени, вони залітають до неї у житло, щоб переночувати в теплих сідалах. А може то не ті, що прилітали минулого року, може інші? Невідомо! Але вона гадає, що ті сами, бо всі роки, саме в цей час вона незмінно чує одне: рівне привітне цвірінькання. Звичайно так поводяться тільки старі друзі.
Надворі вже вечір, темінь – і дощ не вщух ще й досі. Над солом’яною покрівлею лютує вітер. Гніда прислухається до губатого свисту й думає про горобців. Вони пурхнуть зараз у глибокі солом’яні нори й заснуть. І хай собі дме вітер, йому не розвихрити стріхи! Їм буде затишно й тепло.
Проте вона й сама в доброму теплі. Під ногами суха солома; вікно в стіні затулене старою сірячиною, а повітря невеликої стайні давним-давно зігріте її диханням. У гнідої незлобива душа, і вона забула вже всі кривди, що зазнала на протязі дня. Та й для чого їх пам’ятати? У яслах ще багато мішаниці, та – цур! – решта лишається на ранок. Вона не голодна й тішиться з затишку. Чого ще треба? Задрімати, як і горобці, тихо й спокійно.
Вона заплющила очи.
Але біль у суглобах заважив їй дрімати стоячи. Тоді вона зігнула ноги в колінах і лягла на м’яку солому. Проте й лежати довго не довелося. Заболіли десь ребра, особливо одно ребро, колись перебите залізними вилами. Давно тому, коли гніда працювала ще на селі, один з її господарів, у великому гніві, покалічив їй бік. Виразки швидко загоїлись, ребро зрослося, але в осінню, лиху негоду, під товстими рубцями прокидався біль і нагадував про людську жорстокість.
Вона знову стала на ноги й знову лягла. На цей раз їй штрикнуло в груди. Це була нова їй хвороба; раніш чогось подібного з нею не траплялося. Вона потягла повітря у ніздрі і раптом почула, що не може дихнути. Щось тверде посунулось з грудей й стиснуло їй горло. Так продовжувалось хвилину, півтори. Нарешті вона зідхнула; біль минув і повіки поволі зімкнулись. Одначе, лиш устигла вона задрімати, як увиділось перехрестя Пушкинської й Комсомольської, затим – хурка, Самсон; вона напнулась, щоб поцупити на гору жінку з дитиною, і прокинулась. І знову десь штрикнуло в грудях.
З весни гнідій пішов лише сімнадцятий рік, та проте вона вже зовсім стара. Важка праця й злиденні харчі виснажили її передчасно. Колись чітка біла пляма на лобі тепер злилася з сивиною і загубила свої береги.
Найшлася вона в сільській загороді, від чорної робочої кобили і невідомого жеребця. Її мати погуляла в череді, і на другий день уже забула, хто був її коханець. У тій же загороді вона виросла й зазнала втіхи, що дає молодість. Її господар був хмура людина і не звертав на неї уваги, аж поки не пішов їй третій рік. Аж тоді вона впала йому в око і він взяв її, разом з матір’ю на осінню оранку.
Незабаром мати зійшла з двору, і відтоді гніда сама почала обробляти господарство. Так продовжувалось чотири роки. За цей час вона вматеріла, з лошати стала чепурною кобилою, і помирилась на тому, що праця – це її обов’язок і що в усьому треба коритися господареві. Але на п’ятий рік її господар, за старим хижим звичаєм: торгувати на гроші абсолютно незалежною в природі твариною продав її своєму сусідові.
Як на думку гнідої, великих змін від цього не трапилось. Хіба що стайня стала трохи більша та новий господар був трохи веселіший.
У цьому дворі вона працювала два роки, поки, одного разу, не підірвалась на возовиці. Тоді її знову продали; і хоч по справедливості вона належала тільки самій собі й природі, нею став володіти й тиранити якийсь міський візник.
Що й говорити, праця стала значно легша; гнідій уже не доводилось тягати важкої борони, чи їздити під далеку хуру. Але за те її примушували ввесь час бігати. До цього вона не звикла. Бувши селянкою, вона добре розуміла помірну ходу й вважала, що ходити повагом корисно для здоров’я. Іншої думки був візник; йому треба було, щоб його раб, гніда кобила, ходила підтюпцем і погоджувала свій конячий світогляд з його людськими потребами. |
Ванченко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=178 | Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм (уривки) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16930 | Петро Ванченко | Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм (уривки) | Пасажири розмовляли між собою, і один з них сказав:
— Ми поспішаємо до соціялізму.
Саме годі Самсон цьвохнув батогом і шарпнув віжками. Гніда зрозуміла, що соціялізм десь близько за 3-4 поворотами і напнула шию, щоб поспішати до цього благословенного місця, бо їй таки кортіло зідхнути на повні груди і спочити. Справді незабаром Самсон зупинив її, і пасажири стали. Зупинка була до речі, бо в гнідої вже заніміли ноги в суглобах, і хай той соціялізм трохи далі, вона упала б на брук.
Радість річ умовна; її завжди треба розглядати на тлі лиха. Гніда стояла, вільно дихала і думала, що в цю хвилину вона найщасливіша коняка в світі. Перед тим вона була дуже зморена, у спочинкові їй вбачався порятунок і коли вона його дістала — зазнала радости чи не найбільшої за все своє життя. Тоді вона полюбила слово "соціялізм" і в його звуках відразу об'єднала всі приємні речі, стійку, смачну пашу, стійло, привітливі Самсонові слова.
...Тоді лютий Самсон зліз з передка і почав бити гніду суковатим пужалном. Але вона вже не думала, як то було раніш, коли він скінчить катування, коли батіг йому випаде з рук — а лише зідхала. Незабаром я дістануся соціялізму!
...Щодо хвороби, то він думав, що гніда хворіє лише на ледарство і саме з тої ночі, коли їй уперше штрикнуло в грудях, він став злим до неї і мало не щодня зневажав її брудною лайкою, та не побільшало сил і хода її не стала швидше. Він сам признав це і одного разу сказав своїй дружині — "Годі! Продам хурку і піду в партію, бо ця шкапа незабаром нас зрадить".
...Та, однак, я ніколи не пристану на його думку, що начебто від тої революції поширився світ, помножилось радощів і стало красніше життя. Я нічого про те не знаю. Навпаки, саме з того часу, коли стали твердити те слово, моє життя позлиднішало. Я почала старіти, хурка стала важкою, а Самсон загубив свою звичайну привітність до мене і обернувся на тирана.
…Щоправда, я дістала від революції кінську облікову картку. Але вона мені без діла і від того світ мені не покращав. Проте, сподіваюся, що і в цьому вбачалася людська користь; мені ж бо добре відомо, що моя життя так до картки, як і після неї було однаково рівне, тяжке. Ні, я не знаю революції...
…Я багато чула про революцію, але мені так і не пощастило дізнатися, що саме взивали тим мінливим словом. Я ще часто чула, як Самсон говорив своїм товаришам: о, дивіться, революція іде. Я піднімала тоді голову, щоб роздивитись на неї добре, але, крім людського натовпу, що без діла сновигав містом, я ніколи нічого не бачила. Проте, звірюся на Самсона — революція існує, і я її недобачила. Я маю тільки двоє очей і хай буде так, як він говорить.
Петро Ванченко
"Червоний Шлях", 1929, №. 3. (номер вилучений, цитати за критичним відгуком на оповідання з журналу "Гарт" того ж року) |