author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Приятельська розмова | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24598 | Владислав Бойко | Приятельська розмова | Ішов Байкар дрімучим темним лісом
у пошуках животрепетних тем.
Аж гульк — сидять рядочком Вовк із Лисом:
— Привіт сатирі! Як, старий, живем?
Що там новенького в літературних колах,
чи скоро вийде збірочка нова?..
(У лисячих зубах — качаток двійко кволих,
Вовк лапою ягнятко добива).
— Та не тремти! Ходи до нас у гості!
Сідай, розкажеш нам про се, про те...
На байкарів не маємо ми злості,
хоч ви нас, кажуть, добре скубете.
Та що поробиш: в кожного свій хліб
і в кожного діла свої буденні...
Вже йдеш? Бувай! Побільше перцю сип,
скуби, не бійся: ми, брат, неписьменні! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Розбита дружба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24599 | Владислав Бойко | Розбита дружба | Були собі два приятелі щирі,
єдналися рідніше, ніж брати:
ото як треба вам, скажім, Петра знайти —
то так і знай: у Грицевій квартирі,
чи навпаки: Грицько в Петра сидить,
чаює
чи що кріпше там куштує,
чи просто собі з другом гомонить...
Ну, словом, дружба — що там говорить!
В однім цеху Петро з Грицьком робили,
в однім кафе борщі й котлети їли,
на риболовлю вирушали вдвох...
І все б велось і далі так... Та —ох! —
Якось Грицька на зборах "критикнули"
за бракоробство. Гриць підскочив:—Чули?
Я — бракороб?! Петро, ану скажи,
брудну брехню розбить допоможи!
І встав Петро, сховавши в серці тугу:
— Ну, що ж, скажу... Скажу тобі, як другу,
те саме, що казав тобі й колись,
ще наодинці: Грицику, дивись,
візьмись за розум, геть облиш халтуру!
— Так-так... — поблід Грицько. — А я, бач, здуру
Тебе вважав за друга за свого.
А ти... мене... при всіх — отак? Ого!
Ноги моєї в тебе більш не буде,
прощай! —
І дружбі — край,
О люди, люди!..
* * *
Де, скажете, мораль? А ось де: байку цю
поніс недавно я одному видавцю.
— Не байка — люкс! — кричу. — Друкуй мерщій, негайно!
А він мені: — Е, голубе, стривай-но,
якби ж то — люкс... В ній фабула стара,
благенькі образи і взагалі — мура.
Кажу тобі як другу це старому...
Отут то я і зрозумів сірому!
А я, дивак, і справді стільки літ
його за друга мав!..
Дурних нема! Привіт! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Розмова книговидавця з поетом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24579 | Владислав Бойко | Розмова книговидавця з поетом | А сталось так:
я ніч не спав,
за ніч
поему написав.
Від А до Я
вона моя.
Коли ж замовкли солов'ї,
я видавцю відніс її.
З тремтінням присуду я ждав,
і видавець мій так сказав:
— Від А до Б —
усе слабе,
від Б до В —
вже не нове.
від Г до Д —
в модерн веде.
Від Е до Є —
мов не твоє,
а з Є до Ж
язик твій лже.
Від Ж до 3 —
нудьга гризе,
від 3 до И —
кінці зведи,
від И до І —
помилки дві.
Від І до Ї —
згірчи її.
а з Ї до Й —
медку долий.
Від Й до К —
конфлікт зника,
від Л до М —
з чужих поем.
Від М до Н —
в богему крен,
а з Н до О —
в міщанське дно.
Від О до П —
перо тупе,
від П до Р —
герой умер,
хоч з Р до С
ізнов воскрес.
Від С до Т —
ні се ні те,
від Т до У —
нема складу.
Від Ф до X
читач зітха,
а з X до Ц —
кривить лице.
І тільки Ч
ледь вируча,
в далі Ш
ще потіша...
І хоч на Щ
ти дав ляща
м'яким особам,
що на Ю, —
поему в друк я не даю!
манера ж явно не твоя...
А я спитав:
— А як же Я?
(На Я стоїть
моє ім'я...)
Р.S.
Мені все-таки й досі здається, що розділ Ь я розв'язав
у надзвичайно самобутньому стилі... |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Складна задача | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24580 | Владислав Бойко | Складна задача | Тижнів два чи три, отак,
мужньо грав я за "Спартак",
на початку цього літа
був центрфорвардом "Зеніта",
там полаявсь не на жарт —
перекинувсь в "Авангард".
Ну, а звідти вже я прямо
перескочив у "Динамо"!
Як почнем, буває, гру —
все ніяк не розберу,
що тепер мені робити —
у чиї ворота бити?.. |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Скрипка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24600 | Владислав Бойко | Скрипка | Один Нездара мав співучу Скрипку.
І хоч у гамах тямив він не кріпко,
та все ж так-сяк цигикав краков'як.
І цим набрид нещасній Скрипці так,
що не могла його терпіти й виду.
Ледь-ледь смертельну зносила огиду,
розстроювалась, далі — то все гірш.
Нездара не цінив її й на гріш,
настроювать не вмів і так тирликав,
що слухачам усім ставало дико
і брав за інструментом щирий жаль.
Та от почув її один старий Скрипаль
й сказав Нездарі: — Знаєш що, земляче?
Продай мені. Вона за майстром плаче,
тобі ж ведмідь на вухо наступив.
Нездара довго носом щось крутив,
то лисину, то спину ревно чухав —
таки продав. Скрипаль узяв смичка,
ослаблі струни підкрутив, послухав,
і враз — мелодія озвалася тремка
і полилася легко, вільно, сміло!
Аж соловейки співи припинили
злетівшись під віконце у садок!..
Сказав Скрипаль:— Нічого голосок
колись, мо', з неї й кращі будуть люди
але й тепер вже грать на ній не гріх. —
Промовив так — і вийшов за поріг.
Співає скрипка у концертних залах,
тепер для неї що не виступ — спалах!
А що ж Нездара? Дроворубом став?
Якби ж...
Нову, бач, Скрипку він дістав
і знов її безжалісно терзає,
і чухаючи лисину, зітхає:
— Мені в мистецтві завжди не везло:
не інструменти в нас, а барахло! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Скромна мета | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24581 | Владислав Бойко | Скромна мета | — Ліричну маю я натуру,
списав паперу цілу хуру —
дай, боже, сили донести!
Хай не ввійду в літературу —
аби лиш в Спілку увійти! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Сюрприз | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24582 | Владислав Бойко | Сюрприз | Повертаюсь я вчора з роботи,
а дружина й на стіл накрива.
— Повечеряй, мій любий... А мо' ти
чарку вип'єш?
Дивлюсь — налива.
Пригадав: завтра ж свято жіноче!
Тож дружинонька — добра душа —
гарний настрій створить мені хоче,
от і чаркою, бач, потіша.
А сама вже на кухню майнула:
— Ти вечеряй, мені вже прости...
Ех, до чого ж вона в мене чула!
Я на стіл аж сльозину пустив.
Повечеряв, кажу їй: — Чого ти
поспішаєш? Спочинь, далебі!
Ти ж втомилась... А я всю роботу
пороблю завтра зранку тобі!
Вгомонилась... А вдосвіта рано
обережно я з ліжка устав
й, поки ще не збудилась кохана,
господарську діяльність почав.
Борщ поставив. Картоплі начистив,
все прибрав, як належало, скрізь.
Навіть встиг іще збігати в місто,
щоб зробити дружині сюрприз.
Взяв квитки на вечірню виставу,
на прем'єру столичних митців!
Потрудився, здається, на славу
і, повірте, й на мить не присів.
А як все вже попорав гарненько,
біля ліжка коханої став.
— Прокидайся, — кажу їй, — рідненька, —
і тихенько цілую в уста.
А кохана чи спить, чи дрімає,
посміхається ніжно у сні...
Знов до милих я губ припадаю,
і так солодко, гарно мені.
Я аж очі заплющив на хвильку…
А відкрив, бачу: що за мара! —
Я — у ліжку! І чую: — Васильку,
прокидатись, мій любий, пора!
Відіспався ти нині на славу:
я усе вже попорала скрізь.
Є й квитки на вечірню виставу:
це — тобі мій святковий сюрприз! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Твердий принцип | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24583 | Владислав Бойко | Твердий принцип | Пер щаблями кар'єри все вище,
не міняючи гасла свого:
"Підсідай
до начальства поближче,
щоб підсидіти
врешті кого!" |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Трагічна сповідь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24584 | Владислав Бойко | Трагічна сповідь | — Коли мені сімнадцятий минало,
до мене в гості муза завітала,
і з нею ми б ще й дотепер дружили,
якби не взяв... ревнивої дружини! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Тяжка втрата | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24585 | Владислав Бойко | Тяжка втрата | — Смикнуло ж мене вивчити дружину
водити легкову автомашину!
— А що, розбилась?
— Не за тим печаль:
женюся вдруге. А машини жаль... |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Урбаністка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24601 | Владислав Бойко | Урбаністка | Погожим вечором вгодована Свиня
на фермі здибала робочого Коня —
той саме корм розвозив для худоби —
й прохрюкала:
— А дай лишень для проби!
Фе! Знову дерть...
Та вже якби і смерть
тепер мене примусила це їсти —
то не змогла б... Переселяюсь в місто,
бо виросла уже, як для села:
кондиції, сказали, досягла!
Там їстиму лиш вишукані страви,
та вже ж доб'юсь і визнання, і слави...
Не те, що в тебе тут:
заправив шию у хомут —
та й кормову проблему, знай, вирішуй...
Якби ж ти був хоч трошечки справніший —
то, мо', всміхнулась доля б і тобі.
А так... Бувай! Ще мушу, далебі,
перед далекою дорогою поспати,
бо завтра — вже й до м'ясокомбінату!
Отам — нових кондицій я сягну,
задовольню усі свої потреби!
— Блажен, хто вірує! — всміхнувсь Гнідко до себе
і хуру далі потягнув. |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Час і Парнас | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24586 | Владислав Бойко | Час і Парнас | Казав здратовано Роман:
— Ну, що Шекспір? Ну, що Роллан?
Якби я мав бажання й час —
давно вже здерся б на Парнас!
Велике щастя для Парнасу,
що у Романа
мало часу... |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Ще раз про підтексти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24587 | Владислав Бойко | Ще раз про підтексти | Набір неологізмів, флексій,
алітерацій, порівнянь...
Ти кажеш:
— Суть вірша — в підтексті,
у підсвідомості сприймань!
Та другу істину я знаю —
і взагалі, і зокрема:
Як в голові
думок немає,
шукати нижче їх дарма! |
Бойко Владислав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=724 | Яка різниця! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=24588 | Владислав Бойко | Яка різниця! | — Петро?
— Грицько! Здоров, чортяко!
Що поробляєш, друже, тут?
— Та от — закінчив інститут,
диплом одержав, ще й відзнаку!
— Ну, а призначення?..
— В село.
— Ой, леле! Так не повезло?!
А я ж на трієчки учився,
а бач — в столиці зачепився
(підмазав, правда, там де слід...)
А взагалі —
село, столиця —
яка нам, зрештою, різниця?
Робити треба скрізь!
Привіт!.. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | "Ненароком" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27568 | Грицько Бойко | "Ненароком" | — Чого в тебе пов'язана
Голова бинтами?
А синочок розказує:
— Не хвилюйся, мамо!
На перерві скоком-боком
Я помчав щодуху
І хтось мені ненароком
Наступив на вухо… |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | А ми шпаківні будували | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5011 | Грицько Бойко | А ми шпаківні будували | А ми шпаківні будували...
Як розпускалися садки,
До нас весною завітали
Веселі наші співаки.
І ціле літо, ціле літо
Вони співали нам пісні
Повиростали їхні діти,
Такі ж співучо-голосні. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Балакуменко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27321 | Грицько Бойко | Балакуменко | У Балакуменка язик
Відпочивати не привик.
Хлопчина любить виступать,
Він друг палкого слова.
Але попробуйте добрать,
Про що іде тут мова?
Хай будуть ті для нас взірцем.
Що стануть молодцями…
Коли вже ми кінець кінцем
Зведем кінці з кінцями?
Джерело: Грицько Бойко. Про великі вуха : Вірші.— К.: Веселка, 1969. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Білочка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5012 | Грицько Бойко | Білочка | Хвіст трубою, спритні ніжки —
Плиг із гілки на сучок! —
Носить білочка горішки
В золотий свій сундучок.
В неї й очі, мов горішки,
Кожушинка хутряна,
Гострі вушка, наче ріжки,
У дуплі живе вона. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Бруднуля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5013 | Грицько Бойко | Бруднуля | Шапочка у глині,
Сажа на коліні,
Пальчики зелені,
Плаття у смажені.
У смажені навіть ніс,
На щоках сліди від сліз.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Вранці вона встала —
Постіль не прибрала.
І надула губки:
— Нащо чистить зубки? —
Умивалась нашвидку:
Бруд увесь — на рушнику.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Мама доню одягла,
В коси бантик заплела.
Відійшла лиш мама —
Бантик під ногами.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
За обідом прямо
Влізла в суп руками.
Надкусила пиріжок
І поклала в фартушок.
Стала руки витирать —
На скатерці пальці знать.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
У машину та візок
Сиплють хлопчики пісок.
А вона піском мерщій
Наповни беретик свій.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Є у неї іграшки:
Слон, ведмедик і ляльки,
Тільки всі вони сумні, —
Бо занедбані, брудні.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Ось трима вона в руці
Кольорові олівці —
І уже біля вікна
Розмальована стіна.
А до столу сіла —
Розлила чорнило.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
В пальтечку своїм новім
Вийшла вона з дому,
А вернулася у дім
Ніби у старому.
— З гірки я спускалась,
На пальті каталась! —
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Спать вона лягала —
Не помила ніжки.
Плаття і панчішки
Кинула під ліжко.
Отака Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Після дощику в дворі
Любо гратись дітворі.
Всі такі гарненькі,
Всі такі чистенькі.
Тільки — де Ганнуля,
Дівчинка-бруднуля.
Вся замурзана, брудна,
Неохайна дуже, —
Подивіться: ось вона
Влізла у калюжу.
Як у вашім дитсадку
Ви зустрінете таку, —
То скажіть їй хором:
— С О Р О М !
С О Р О М !
С О Р О М ! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Ведмедики | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5015 | Грицько Бойко | Ведмедики | Ведмежаток я взяла,
Посадила до стола,
Стала медом частувати:
— Пригощайтесь, ведмежата!
А ведмедики сидять
І нічого не їдять:
Скуштувать медку охота —
Та відкрить не можуть рота |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Викрутився | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25047 | Грицько Бойко | Викрутився | Учитель у класі
Питає Миколу:
— Чому ти два дні
Не приходив у школу?
— Та я позавчора
Ішов через річку.
Крізь лід провалився
В холодну водичку.
Весь день після того
Лежав і хворів,
А мама аж двох
Привела лікарів…
— Так то ж позавчора…
А де був учора?
А вчора якраз
Біля вашого двору.
До школи йдучи,
Я із лікарем стрівся.
Ну, думаю, вчитель наш
Теж провалився! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Виступайченко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5016 | Грицько Бойко | Виступайченко | Виступайченко Панас
завжди виступає.
А для чого? В котрий раз?
Сам того не знає.
А рука його, рука,—
мов крило у вітряка.
А язик — ой леле! —
лопотить та меле!
Захлинається, кричить
і веде до того,
як в порожнє перелить
воду із пустого.
Може, є і серед вас
Виступайченко Панас?
Ви йому, братове,
не давайте слова! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Вишенька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5017 | Грицько Бойко | Вишенька | Ранньою весною
В нашому садку
Я сама садила
Вишеньку струнку.
І шумить листвою —
Вже така, як я! —
Від усіх найкраща
Вишенька моя! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Відпочити ніколи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5014 | Грицько Бойко | Відпочити ніколи | Розпочались канікули,
а відпочити ніколи.
Лиш наступає ранок —
за книжку і на ґанок.
А з ґанку стежка-стрічка
веде мене до річки.
Там на піску читаю,
читаю й загоряю,
і так я зачитався —
за три дні й не скупався.
А тут іще морока:
попік і спину, й боки.
Тепер лежу у ліжку
і знов читаю книжку.
Розпочались канікули,
а відпочити ніколи! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Гуси-гусенята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5018 | Грицько Бойко | Гуси-гусенята | Гуси-гусенята
На ніжки
Одягли червоні
Панчішки.
І пішли рядком
До корита
Свіжої водиці
Попити.
Напились води
Гусенята,
Почали купатись,
Пірнати.
Гуси-гусенята
Сердиті:
Дуже близько дно
У кориті. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Додумався | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25051 | Грицько Бойко | Додумався | Покарав малого тато, —
Той стоїть в кутку кімнати.
Плаче хлопчик і рида.
Дума хлопчик: "Не біда!
От як виросту, — кімнати
Буду круглі будувати.
Буде хата в нас така:
В ній ні одного кутка!" |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Дощик, дощик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5019 | Грицько Бойко | Дощик, дощик | Дощик,
Дощик! —
Аж залопотіло.
Ліс і поле,
Все навколо
Дощику зраділо.
Дощик,
Дощик! —
По дорозі стука.
Ми краплини,
Мов перлини,
Ловимо у руки.
Дощик,
Дощик! —
Не дає гуляти.
Ми з ляльками,
З іграшками
Біжимо до хати. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Загубила голку Ніна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27366 | Грицько Бойко | Загубила голку Ніна | Загубила голку Піка,
Стала Ніна
На коліна:
Знайшла голку.
Та не шила, —
Ніна нитки загубила.
Загубила нитки Ніна.
Стала Ніна
На коліна:
Знайшла нитки.
Та не шила, —
Ніна голку загубила…
Цього вірша про дівчатко
Починай читать спочатку.
Джерело: Грицько Бойко. Про великі вуха : Вірші.— К.: Веселка, 1969. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Захотіла Милочка спати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5020 | Грицько Бойко | Захотіла Милочка спати | Захотіла Милочка
Спати,
Кулачками тре
Оченята.
Зачекай-но, Милочко,
Трішки:
Постелю для тебе я
Ліжко.
Покладу тебе
Й заспіваю:
— Люлю-люлі-люленьки,
Баю! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Здоровим будь! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5021 | Грицько Бойко | Здоровим будь! | Вийшла курочка на грядку,
Кличе діток на зарядку:
— Куд-куди? На доріжку!
Починаємо пробіжку!
З фізкультурою ми дружим,
Різні вправи любим дуже.
— Раз, два, три, чотири! —
Чути з нашої квартири.
Глянь: без мила і водиці
Умиваються дві киці,
Язичком вмиваються,
Лапками втираються.
Я до крана сам дістану,
Умиваюсь біля крана.
Милю милом щоки, шию
І водою добре мию.
Кроленята — глянуть любо:
Об морквинки чистять зуби.
І тому в них зубки цілі —
Гострі-гострі, білі-білі.
В мене щіточка зубна,
Подивіться: ось вона!
Зверху вниз і навпаки
Чищу зуби залюбки.
Носить півник-співунець
На голівці гребінець.
Гребінцем тим, знає кожний,
Причесатися не можна.
А у мене, а у мене
Є гребіночка зелена.
Я нікого не прошу,—
Сам голівку причешу.
Поросяткам у корито
Їжі свіжої налито.
Нечепури лізуть прямо
У корито із ногами.
Я коли кінчаю їсти,
На столі у мене чисто.
Скатертину не заллю,
Бо порядок я люблю.
Ось горобчик сів на стовпчик.
Чистить пір'ячко горобчик.
Потім пурхнув на плетінь:
— Я чистенький! Цвір-цвірінь!
Крем узяв я із полички,
Сам почистив черевички,
Ще й помив калошки
Для сестри Явдошки.
Наш Рябко у двір забіг,
А на лапках — мокрий сніг
Походив він, походив,
На підлозі наслідив.
Як не сором буть таким —
Неохайним і брудним! —
Я завжди біля порога
Витираю добре ноги.
Ведмежатко косолапе
У барлозі смокче лапу.
Ой, яка принадна,
Наче шоколадна!
Не ведмідь же я, малята,
Щоб до рота пальці брати.
Це мені не звично:
Не гі-гі-є-ніч-но!
Йдуть купатись каченята,
А назустріч гусенята,
Гелготять, вклоняються —
Ніби всі вітаються.
Я знайомих як зустріну
Привітаюсь неодмінно.
А прийду в дитячий сад,
То вітаюсь до малят.
Золотий бджолиний рій
Носить мед у вулик свій.
Працювать бджілки охочі
Зранку трудяться до ночі.
Я старанно теж труджуся,
Помагаю вже бабусі.
А як виросту, тоді
Буду першим у труді! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Качечка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5023 | Грицько Бойко | Качечка | Качечка кряче —
Каченят не баче.
Кличе качечка курчат:
Чи не бачили качат? |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Кізоньки-брикалочки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5022 | Грицько Бойко | Кізоньки-брикалочки | У Милочки й Наталочки
Є кізоньки-брикалочки.
В них гостренькі ріжки,
І тоненькі ніжки.
Кізоньки брикали,
Грядки потоптали.
— Батіжок, батіжок,
Жени кізок на лужок! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Ковзани-пустуни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5024 | Грицько Бойко | Ковзани-пустуни | Є у мене ковзани,
Ковзани-пустуни.
Тільки ранок наступає —
Вже на вулиці вони,
Їм сподобавсь дуже лід —
Я ж спізнився на обід.
І мені сказала мама:
— Просто горе з ковзанами!
Отакі-то ковзани,
Ковзани-пустуни! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Козуля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5025 | Грицько Бойко | Козуля | Кізонька-козуля
Маленька,
Кізонька-козуля
Гарненька.
Підійшла козуля
До річки
Чистої попити
Водички. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Консультант | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5026 | Грицько Бойко | Консультант | Весною біля школи
Усім знайшлося діло:
Гуртом ямки копали
І деревця садили.
Один Мишко тинявся
І потирав долоні,—
Він був за консультанта
У нашому загоні.
До кожного підходив,
Повчав нас без упину:
— На дно насипте гною,
А зверху — вогку глину!
Та корінь засипайте
Мерщій, Катюшо й Людо,—
Бо яблунька засохне
І яблук тут не буде.
— Авжеж, не буде яблук,—
Промовила Катюша,—
Бо це, як хочеш знати,
Не яблунька, а груша! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Маринка та Галинка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25049 | Грицько Бойко | Маринка та Галинка | Сьогодні Маринка
Уроків не знала.
Домашнє завдання
В Галинки списала.
Зі школи додому
Вернулись дівчатка.
І тут повторилось
Усе в них спочатку.
Удома Маринка
Отак міркувала:
"Сьогодні в Галинки
Уроки списала.
Чого ж я завдання
Робити спішу?
І завтра в Галинки
Уроки спишу!"
Галинка ж удома
Отак міркувала:
"Сьогодні Маринка
У мене списала.
Чого ж я завдання
Робити спішу?
Його у Маринки
Я завтра спишу!"
А ранком у школі
Зустрілися двоє..
Спочатку дівчатка
Зраділи обоє.
Та стала Маринка
Галинку питати:
— Чи можна іще раз
У тебе списати?
Галинка у сльози:
— От бачиш, яка ти,—
Я думала в тебе
Сьогодні списа ти!..
*
До столу учителька
Їх запросила
І порівну двійку
На двох розділила. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Морозець, морозець! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5027 | Грицько Бойко | Морозець, морозець! | Морозець, морозець!
Не щипай за щічки.
Теплі валянки у нас.
Шубки й рукавички.
Морозець, морозець!
Плещемо в долоні.
У дівчаток і хлоп'ят
Носики червоні. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Мурлика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5028 | Грицько Бойко | Мурлика | Мурлика
Муркоче —
Морозива
Хоче.
Мурлико
Руденький,—
Замерзнеш,
Дурненький! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | На мамине свято | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5029 | Грицько Бойко | На мамине свято | Чому це надворі
Блищать, мов перлини,
І чисті, й прозорі
Грайливі краплини?
Тому, що весела,
Ясна, чарівна
На мамине свято
Приходить весна!
Чому це так жваво
Струмочок співає?
Чому так ласкаво
Нам сонечко сяє?
Тому, що весела,
Ясна, чарівна
На мамине свято
Приходить весна! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | На човні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5030 | Грицько Бойко | На човні | На човні уся сім'я:
Тато, я і мама.
За борти держуся я
Обома руками.
Тато вже мотор завів,
За кермо вхопився.
Човен рвучко затремтів —
І мотор спинився.
Тато ремінь в руки брав
Щось разів із двісті —
Тільки човен все плигав
На одному місці.
І, напевно, наш татусь
Ще б за ремінь брався,
Коли б я не озирнувсь
І не розсміявся:
Отака-то дивина! —
Я гукнув до тата.—
Це ж забулися човна
З якоря ми зняти! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Обіцяльник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5031 | Грицько Бойко | Обіцяльник | Митрофанка в школі й дома
Обіцяльником звемо ми.
Та і як його не звать?
Любить хлопець обіцять.
Тільки те, що обіцяє,
він одразу ж забуває...
Всі сміються з Митрофанка:
— На наступних зборах ланки,
коли будеш виступать,
обіцяй... не о б і ц я т ь! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Перу, перу платтячко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5032 | Грицько Бойко | Перу, перу платтячко | Перу, перу платтячко
І хустинки
Для моєї лялечки,
Для Маринки.
Перу, перу платтячко
І співаю,
У вікно на сонечко
Поглядаю.
Вийди, вийди, сонечко,
З-за хмаринки,—
Хай висохне платтячко
Для Маринки.
Буду, буду платтячко
Прасувати,
Буду мою лялечку
Одягати. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Побіг і прибіг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5033 | Грицько Бойко | Побіг і прибіг | — Розкажи, як в змаганнях шкільних
Ти по бігу усіх переміг!
— Ну, спочатку я, значить,— побіг,
Ну, а потім я, значить,— прибіг!.. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Про Гаврила і чорнило | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5034 | Грицько Бойко | Про Гаврила і чорнило | — Що робить? — пита Гаврило.—
Я ковтнув чорнила...
— Проковтни ще й промокатку,—
Буде все в порядку! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Провалився по коліна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5035 | Грицько Бойко | Провалився по коліна | — От на лижах я спустився!
Мчав, як тільки міг!
Та упав і провалився
По коліна в сніг...
— А чого ж в снігу шапчина
Й очі повні сліз?
— Проваливсь я по коліна...
Головою вниз! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Секрет по секрету | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25048 | Грицько Бойко | Секрет по секрету | Я вмію держать
За зубами язик.
А от мій товариш
До цього не звик.
Секрет він почує
Від мене —
І зразу ж секрет
У Семена.
Семен по секрету
Розкаже рідні,
І мій же секрет
По секрету — мені! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Снігобуд | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5036 | Грицько Бойко | Снігобуд | Снігобуд! Снігобуд!
Наробили ми споруд!
Носить сніг дітвора —
У дворі росте гора.
З снігу робимо цеглини —
Кладемо високі стіни.
Ти замерз? Ану ходім
Будувати сніжний дім! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Сонечка умита | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5037 | Грицько Бойко | Сонечка умита | Задивилось сонечко
На маленьку Сонечку:
Сонечка умита,
Сонечка удіта,
Чисті черевички,
У косичках стрічки.
Усміхнулось сонечко
До малої Сонечки. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Сонечко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5038 | Грицько Бойко | Сонечко | Біля сонечка, вгорі
Плавала хмаринка.
Проти сонечка, в дворі,
Бавилась Яринка.
Не журись, Яринко,
Не на вік хмаринка:
Хмарка розпливається
Сонечко ж — лишається! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Струмочок співає | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5039 | Грицько Бойко | Струмочок співає | Мов білі морквинки ясні,
Бурульки висять весняні.
З-під снігу земля вигляда.
І капає тала вода:
Кап-кап!
Кап-кап!
Вітерець-летунець прилетів,
Він вісті приніс із полів,—
Що буде травичка рости,
Що проліски стали цвісти
В ліску,
В ліску. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Татові на зло | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27569 | Грицько Бойко | Татові на зло | — Чому погано вчишся, Гнате?
— Це я на зло своєму тату…
— Ну, а "на зло" чого буває?
— Того, що тато мене лає…
— За віщо ж лає твій татусь?
— За те, що я погано вчусь. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Те ж саме | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5040 | Грицько Бойко | Те ж саме | — Ну, куди таке годиться!
В тебе вдруге одиниця!
— А мене сьогодні, мамо,
Запитали знов те ж саме. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Ти не бійся, милочко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5041 | Грицько Бойко | Ти не бійся, милочко | У малої Милочки
Є нові санчата,
Та боїться Милочка
З гірочки з'їжджати.
І стоїть несміливо
З ними на льоду
Каже: — Не зумію...—
Каже: — Уп-паду...
Ти не бійся, Милочко:
Не страшні вони...
Ти зумієш, Милочко,—
Тільки розпочни! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Хвастунець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25046 | Грицько Бойко | Хвастунець | Хлопчик Толя молодець,
Тільки трішки хвастунець.
Якось ми ішли на став,
Він мені таке сказав:
— Слово честі, не хвалюся —
Я ні-чо-го не боюся!..—
Враз на слові цім — з дороги
Толі ящірка під ноги.
З переляку у тривозі
Наш хвалько мерщій навтік.
Та спіткнувся на дорозі
Й прикусив собі язик!
* * *
Хто хвалитись полюбляє,
В кого звичка є така,
Хай ці вірші прочитає
І прикусить язика! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Хлопчик Ох | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25050 | Грицько Бойко | Хлопчик Ох | Познайомтесь: хлопчик Ох,
Охає за десятьох!
Ранок стеле світлу путь,
Школярі до інколи йдуть.
Тільки Ох прилип до ліжка:
— Ох! Полежу і це хоч трішки!
Для Максима, Юри, Клави —
Для усіх урок цікавий.
Ох зіває в кулачок:
— Ох! Як довго йде урок!
Ось указку Ох тримає —
Хлопець Африку шукав:
— Ох! Куди це з карти зник
Всім відомий материк?..
Ох рішати став задачу
І над нею ледь не плаче:
— Ох! Задача не легка,
Краще я спишу в дружка!
Ох заглянув у шпаргалку,
Та шпаргалку-впручалку
В нього вчитель відібрав…
— Ох! Навіщо підглядав?!
Мати кашу варить сину —
До обіду півгодини.
Ох за нею ходить вслід:
— Ох! Коли вже той обід?
Триста кроків до кіно,
Пішки був би там давно,
Та сидить Ох і чекає:
— Ох! Трамвая щось немає.
Мчить на санях із гори
Цілий поїзд дітвори.
Тільки Оха там нема:
— Ох! Мороз мене пройма!
Одягли ми ковзани,
І у всіх біжать вони.
Ох, мов козлик на льоду:
— Ох! Тримайте! Уп-паду!
Ми комедію дивились,
Ми сміялись — аж втомились.
Тільки Ох там бубонів:
— Ох! Я спати захотів!..
Дощ весняний сіє з неба,
Обійти калюжу треба.
Ох стоїть і дожида:
— Ох! Хай висохне вода!
Треба Оху м'яч підняти
Там, де гуси й гусенята.
Ох спинився і гука:
Ох! Боюся гусака!
І Андрійко, і Микола
Кличуть Оха грать в футбола.
Ох із місця анітрішки:
— Ох! Болять у мене ніжки…
Ми колгоспу помагаєм,
Колоски в мішки збираєм.
Тільки Ох не йде у поле:
— Ох! У мене в боці коле!..
У вікно влетіла муха,
Сіла Охові на вухо.
Ох руки не підійма.
— Ох! Нехай злетить сама!..
Міг рибалимо удвох.
Вудку взяв і хлопчик Ох.
Та заснув там: люлі-люлі!
Ловись, рибко, із каструлі!..
Сонце гріє гаряче,
Сонце гріє, аж пече…
Тільки Оху це байдуже!
— Ох! Вода холодна дуже!..
Коло річки Ох бродив,
Черевики забруднив.
— Ох! Це ж треба мити їх?
Краще я піду в брудних…
Коло вогнища хлоп'ята.
Дрова Ох пішов шукати.
Як пішов, та й не прийшов —
Ані Оха, ані дров!
Може, він прийшов у клас?
Може, Ох той серед вас? |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Хто чим хвалиться | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5042 | Грицько Бойко | Хто чим хвалиться | В третім класі до дзвінка
Суперечка йшла така:
— Починаю я завжди
Першим перекличку!
— А я першим на труді
Вистругав поличку!
— А я першим весь урок
Руку піднімаю!
— А я першим... на дзвінок
З класу вибігаю! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Чом чистенькі поросята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27902 | Грицько Бойко | Чом чистенькі поросята | — Не впізнать вас,
Поросята:
Ви чистенькі,
Мов качата.
— Ми сьогодні
Покупались:
На хро-хро-ніку
Знімались! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Чому в морі води багато | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27903 | Грицько Бойко | Чому в морі води багато | Була думка в Тимка
Із моря напиться.
Та попробував — гірка,
Солона водиця.
— Тому,— каже,— води є
У морі багато.
Що ніхто її не п'є,—
Вона гіркувата! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Чому зупинився годинник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27904 | Грицько Бойко | Чому зупинився годинник | — Щось годинник,— каже тато,—
Раптом зупинився.
Треба в чистку віддавати,
Мабуть, запилився…
— Звідки взятись тому пилу? —
Мовила Галинка.—
Я ж годинник з милом мила:
Там нема й пилинки! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Чому Тимко подряпаний | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5043 | Грицько Бойко | Чому Тимко подряпаний | — Чому це ти подряпаний? —-
Юрко Тимка пита.
Тимко йому відказує:
— Та я ж купав кота!
— А я от не подряпаний,
Хоч теж купав свого...
— Еге, ти ж не викручував
І не сушив його! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Шкода | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27905 | Грицько Бойко | Шкода | — Ну що ти наробила?
На платті все чорнило!
В чорнилі скатертина,
Панчішки і хустина…
— А що? — мала питає.
Чорнила більш немає? |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Щоб не запізнитись | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5044 | Грицько Бойко | Щоб не запізнитись | Мама черепаха
В серпні перший раз
Проводжала сина
В школу, в перший клас.
А чому це в серпні?
Ясно нам чому:
Щоб не запізнитись
На урок йому! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Як невдаха виступав | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5045 | Грицько Бойко | Як невдаха виступав | От я вчора виступав!
Ви б почули, як співав!
Хоч немає слуху,
Я горлав щодуху!
До-ре-мі-фа-соль-ля-сі!
Голос мій почули всі.
А скінчив — що сталось! —
З місць усі зірвались,
Сцену ледь не рознесли,
А мене схопили —
Аж на вулицю несли
І вже там... набили. |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Як Хома збирався у похід | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5046 | Грицько Бойко | Як Хома збирався у похід | Заклопотаний Хома:
— Може, ще чого нема? —
Він зібрався у похід
Не абияк, а як слід.
О, Хома наш — голова:
Рюкзаків у нього два!..
Літнє сонечко пече,
А з Хоми аж піт тече.
У одній руці — стілець,
А у другій — казанець.
Рюкзаки висять на ньому,
Мов на осликові тому.
І сміються хлопчаки:
— Добрі в тебе рюкзаки!
Тільки треба для походу
Пару коней чи підводу! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Якби | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5047 | Грицько Бойко | Якби | От якби ми під вербою
Не зустрілися з тобою,
І якби не роздягались,
І якби ми не купались,
І якби на глибині
Не було пенька на дні,
І якби про те ми знали,
І якби ми не пірнали,
І якби не всі якби,
Не набили б ми лоби! |
Бойко Грицько | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=322 | Ясне сонце не гріє | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5048 | Грицько Бойко | Ясне сонце не гріє | Ясне сонце не гріє,
Холодок повіва,
Засихає, жовтіє
На узліссі трава.
Небо хмуриться часто,
Потемніла ріка...
Щоб дощами упасти,
Плине хмара важка.
Осипаються клени,
Листя з дуба летить...
Лиш ялинка зелена
Серед лісу стоїть. |
Бондаренко Станіслав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=906 | Струмок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27257 | Станіслав Бондаренко | Струмок | Біг з гори прудкий струмок,
А назустріч йде зима!
Так і хоче на замок
Зачинити, та дарма…
Причини його дверима
Крижаними, льодяними,
А струмок собі під ними
Пробігає — далі плине!
По камінчиках він скаче,
Він ніколи не заплаче,
Лиш приспівує струмок,
Повен сонячних думок.
Поспішає він до хат —
До дівчаток і хлоп'ят.
Спершу він стає рікою,
Широчезною такою!
Допливає з танцями
До електростанції,
Далі лине по дротах,
По стовпах і по дахах.
Той струмок великим струмом
До кімнат іде без шуму,
Щоб могли ми у кімнатах
І читати, й малювати.
Отже, світло і ріка
Починаються з струмка!
Джерело: Веселка, 1989. |
Бонковський Денис | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=926 | Ґандзя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27490 | Денис Бонковський | Ґандзя | Чи є в свiтi молодиця,
Як та Гандзя бiлолиця?
Ой скажiте, добpi люди,
Що зi мною тепеp буде?
Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка,
Гандзя pибка, Гандзя птичка,
Гандзя — цяця молодичка!
Гандзю моя, Гандзю мила,
Чим ти мене напоїла:
Чи любистком, чи чаpами,
Чи солодкими словами?
Важка моя, гipка доля,
Знать, такая божа воля,
Щоб нiченьки я не спав,
За тобою пpопадав!
Чи я мало сходив свiту,
Чи я мало бачив цвiту,
Чом калина найкpаснiша,
Чому Гандзя наймилiша?
Як на мене щиpо гляне,
Сеpце моє, як цвiт, в'яне,
А як стане щебетати,
Сам не знаю, що дiяти!
Де ж ти, Гандзю, вpодилася,
Де ж ти чаpiв навчилася,
Що як глянеш ти очима,
То заплачу, як дитина!
Гандзю, сеpце-молодичко,
Яке ж твоє гаpне личко,
I губоньки, i оченьки,
I нiженьки, i pученьки!
Гандзю, котку, не цуpайся
Та на божу волю здайся,
Пpигоpнись до сеpця мого
Та не зважай нi на кого.
Коли ж така твоя воля,
Щоб ти мене не любила,
Лучче ж менi така доля,
Щоб злюбила мя могила! |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Бузьки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12873 | Тимофій Бордуляк | Бузьки | Бузьки вертали з вирію, з далекого полудня... І чим більше зближались вони до любої, рідної країни, тим веселішими ставали, тим більше спішились, тим бадьорніше краяли воздух своїми крилами. Ось, ось ще трохи, а вже розстелиться перед нами наша рідна північна країна! — здавалось, немов говорили до себе в тім великім поспіху...
І та рідна країна вкінці розстелилась перед ними, наче красний, у веселі цвіти тканий килим... Сонце любо усміхалося з синього неба, посилаючи на землю теплі, благодатні промені. Під тими променями льоди стаяли, а річки весело грали, мов малі діти жебоніли, тулились до більших рік і плили все дальше до моря. Біла скатерть снігу уступила з піль і лугів, а очам бузьків показалися широкополі лани, зеленіючі густою руиню озимини, жита-пшениці, ополокані теплим весняним дощиком. А по полях, мов ті мурашки, заходяться коло весняної роботи хлібороби. Одні орють, вигейкуючи на сиві волики, другі сіють, з розмахом кидають зерно в сиру землю, а всі раді, а всі веселі, одушевлені надією на добрий урожай... Вздовж річок і рік тягнуться просторі луги-долини і ніби усміхаються до бузьків, ніби запрошують до себе, щоб на них відпочили, погуляли. І лісів видно багато: одні зелені соснові бори, другі чорні, стоять,
0 чімсь шепчуть стиха межи собою, вигріваються до сонця. А серед тої різнородності видніються порозкидані села, хати на весну свіжо повибілювані, окружені садочками... Ось ще недовго, а темний ліс розів'ється, зазеленіє, загуде могутню пісню, і луги зазеленіють, зацвітуть лотачею, зацвітуть садочки по селах, широкі поля заколишуться зеленим збіжжям, наче теє море, і тогді буде раз хороше! Тогді буде ще любіше, ще веселіше, мов у раю!
0 ти, рідна країно! Як у тебе красно, як у тебе солодко, скільки в тебе простору! Є де, дякувати богу, жити, є де подітись!
1 бузьки раді вітають рідний край з-під небесної синяви, крутяться колесом, немов танцюють з великої радості, весело клекочуть...
— Та летім, летім чимскоріш до батьківського гнізда, до рідної стріхи!
І бузьки прилетіли до рідної стріхи, заклекотали весело, закрутились колесом і з розмахом сіли на рідне гніздо
1 стали цікаво розглядатись по ріднім обійстю, стали його вітати після довгої розлуки!..
— І ось нас маєте! — здавалось, немов говорили вони,— і ось ми знову до вас прилетіли, місця родимі, бо злети світ вздовж і впоперек, то нігде таки не єсть так добре, як у себе, дома, на ріднім гнізді... А ти, господарю, вийди-но з хати, най ми тебе повітаємо та подивимось, чи ти здоров, чи твоя жінка й діти здорові, чи щасливі, чи веселі?..
Та з хати якось ніхто не виходить, на подвір'ї не видко ні людини, ні худібки, ні навіть домашньої птиці; глухо і пусто довкола, начеб хто віником замів ціле обійстя... Плоти пооблітали, а господар чомусь-то їх не городить, не ладнає; у хати стіни також пообпадали, а господиня їх не ліпить, не білить; на подвір'ї малі діти не граються на сонці, не вітають веселим криком бузьків, довго ожиданих віщунів весни. Пусто, тихо, мов ангел смерті перелетів недавно через те обійстя.
Бузьки розглядаються здивовані, і чимраз більший острах і якийсь смуток їх огортає...
— Гей, господарю! Та де ти подівся враз зі своєю родимою? Чи ви, часом, боже борони, не вимерли через зиму?!
Прилетів маленький горобчик і роз'яснив бузькам цілу
річ.
— Не вмер ваш господар, та й не видіти вам єго більше. Гей, було єму, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити: хліба не було ні шматочка, а в коморі ні пучки муки, ні одної крупочки, ні одного пшонця, та й не було чим жити, не було ему чим діточок годувати, а ще до того не було в що одягнутися, нічим хати огріти. Бідував ваш господар зі своєю родиною, голодував, а вкінці побачив, сердешний, що єму тісно в ріднім краю, що єму прийдесь тут з голоду вмерти, та й покинув рідне гніздище, всього відрікся... Забрав жінку, забрав діти та й потягнув з другими сіромахами, такими, як він, у далеку, непевну чужину, за високі гори, за широкі моря, і вже він більше не вернесь додому, а в тій пустці мешкають тепер сови з нічвидами. Ось яка новина, братчики рідненькі!
Коли бузьки ту новину почули, тогді ще більше посмутніли, похилили голови, опустили крила і тужно, й жалібно стали клекотати... |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Дай, Боже, здоров'я корові | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=67 | Тимофій Бордуляк | Дай, Боже, здоров'я корові | — Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким я заробив 50 ринських... 50 ринських! То не п'ятдесят разів кивнути пальцем, не п'ятдесят колачів з'їсти, а товчися цілу зиму з сокирою по лісах, по дебрах, коло сажнів, коло брусів... мерзнути, як собаці, та ще й о жидівську ласку стояти, щоби жидовин песій не пхав чоловікові замість грошей горілки! А прецінь я заробив і купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дітям на потіху!..
Так говорив халупник Матвій Бас до корови, ведучи її на мотузі з ярмарку додому. Корова хороша: попелястої шерсті, з закривленими догори рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована.
Довкола зеленіли поля, у воздусі заливались жайворонки, а туй по дорозі росла зелена м'яка травиця, що так і манила до себе корову. Сонце спустилось уже д' заходові, чоловік спішився додому, але корова на се не вважала. Вона що кілька кроків ставала й жадібно скубла зелену траву.
— Ну, ну! Йди-бо! Яка ж ти уперта! — провадив Матвій дальше свою бесіду, силуючись з коровою. — Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й діти пастимуть по межах, по берегах, кілько сама схочеш... І тамту, що-м торік продав, доглядали, тілько прийшла біда... треба було восени довг віддати, податок заплатити, одежу на зиму посправляти, та й мусив продати. А добра була корова і молока сипала багато!..
Корова мов розуміла бесіду свого провідника, бо від часу до часу обертала до нього рогату голову і міряла його своїми великими чорними очима.
На подвір'ї перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавилося п'ятеро малих дітей в полатаних сорочках і все бігали до воріт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов величезний бальон, .спускалося за рубець лісу і червоним променем обливало хатину з малими віконцями, обливало подвір'я, обливало білі голови дітей, що качались по мураві.
Рипнули двері, і на порозі стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, але вже з поморщеним і почорнілим лицем. Послідні лучі сонця ще захопили її, поцілували в лице, і Матвіїха виглядала через хвилю наче мідяна статуя.
— Ще не йдуть тато! Ще нема тата! — лепетали діти до матері. — Ми хочемо гаму, дайте нам їсти!
— Ах ви сарань якась! Нічого, тілько би-сьте їли, а до роботи нема вас! — закликала мати з ласкавою усмішкою на лиці.
Вона знала, що від таких дітей ще не можна сподіватись великої помочі.
— То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! — сказав з жаром найстарший хлопчик-семиліток.
Мати винесла з хати кусень чорного хліба і стала обділяти діти по черзі... А тут і Матвій непостережено з'явився під ворітьми з коровою.
— Гей! ану відчиняйте! — далось чути з-за воріт.Дивіться також
Тимофій Бордуляк — Нічний привид
Тимофій Бордуляк — Дід Макар
Тимофій Бордуляк — Бузьки
Ще 3 твори →
Біографія Тимофія Бордуляка
Діти, як заздріли батька, так і кинулись прожогом до воріт, лиш одно маленьке зістало у матері на руках.
— Тато! Тато! Корова! — кричало одно, то друге.
Четверо малих люда вчепилось за ворота і в одну мить отворили навстіж. Отворили: і корова з тріумфом вступила на подвір'я, а діти обступили її і стали оглядати з цікавістю.
Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами.
— Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш їсточки, ти, певно, хочеш питоньки! — лебеділа вона, примилюючись до корови і гладячи її по боках.
Матвій стояв збоку і гордо дивився на ту сцену. Його очі так і промовляли: "Дивись, стара, який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!.."
— Ну, годі панькатись з коровою! Лучче зробиш, як даси їй хопти або трави. Корова дійна, добра, всі люде говорили. Та й мені дай що хлепнути, хоть борщу абощо, — сказав Матвій до жінки і пішов до хати.
Матвіїха не спішила за чоловіком, бо знала, що він собі дасть раду без неї. Вона назбирала вже наперед ціле рядно хопти та трави по берегах річки і стала частувати корову.
Матвій не чекав на жінку. Він знайшов в печі борщ, взяв кусень хліба і ту плинну страву справді "хлептав", що аж на двір було чути. Однак, коли після дороги ложка видалась йому замала, то він собі іначе порадив: він узяв вінці горшка межи зуби і пив борщ лакомо, перестаючи лише, щоби відітхнути та закусити хлібом. Матвій наївся (оскільки можна наїстись голим борщем) і положився на постіль, що стояла в кутику хати, поклавши собі під голову одиноку брудну подушину, яка в цілій хаті була. А жінка годувала корову.
— Гей, стара! А їсть корова? — гукнув Матвій з постелі.
— Їсть моя маленька! Та ще й напоїти треба бідненьку! — далась чути відповідь Матвіїхи.
Вдоволений Матвій лежав на постелі і ні о чім не думав. Се були найщасливіші хвилі в його житті, коли він собі ліг чи то в хаті, чи в лісі під сосною і пустив самопас свої мислі, що без зв'язі кружили по його голові, а відтак десь геть розходилися собі з шумом лісу, й його огортав твердий сон... Однак такі хвилі були для нього рідкими. Невсипуща праця й журба о жінку і діти займали його днем і ніччю.
Матвіїха взяла скипець і стала доїти корову. Діти не відступали ні на крок і цікаво та жадібно слухали, як цвіркало молоко. За хвилю був повен скипець, а Матвіїха не чулася з радості. Вона завела корову до хлівця, що був прибудований до хати. А діти вслід за нею... їм так і пахла молочна каша.
— А що, стара? Дала корова молока? — спитав Матвій.
— Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе...
— Вари кашу! — закомандував Матвій, лежачи на постелі, мов турецький баша.
Не було то в звичаю Матвіїхи варити молочну кашу в будній день. Така страва на неділю, на свято, а будні дні вона збувала чим-небудь: борщем, бараболею, кашею на воді або на сироватці... Але нині вона сама чула в своїй душі якесь свято... Так довгий час не було в них корови, так довгий час діти не виділи ложки молока, а нині той пожаданий гість обдарував їх на першім вступі цілим скип-цем поживного нектару. Чи ж не можна нині зробити виїмки? Так! Вона не дала собі два рази говорити, розіклала в печі огонь і стала варити кашу. Діти стояли коло припічка і пильно гляділи в огонь, що жовтими язиками підлизував челюсть, дивились на горщик, що спокійно стояв собі при огні, а найстарший хлопець притулив крадьком палець до горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати спостерегла його цікавість і пацнула його ложкою по руці. та закричала на діти:
— Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другим попечись? Не можеш вичекати хвилі?
Діти послухали: відступили від припічка, посідали рядочком на лавці під печею і чекали.
Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, а Матвій лежав на постелі й ні о чім не думав. Ні о чім не думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон об'являвся знов голосним хропінням, мовби хто різав пилою соснову колоду. Нині ж Матвій не спав. Він лежав собі тихо зі зложеними навхрест руками і водив по хаті очима... Він ждав...
Нарешті прийшов кінець і жданню. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столі миску й налила до неї каші, а молочна пара розійшлась хмарою по хаті. Діти кинулись до ложечника, і кожде взяло свою ложку, позасідали за стіл і чекали батька. Але батько не йшов до вечері, він навіть не ворухнувся на своїм леговищі, бо йому конче хотілось, щоби жінка кликнула на нього, що вечеря вже на столі.
Матвіїха вистудила в маленькій мисочці кашу для наймолодшої дитини і посадила її з ложкою в руці на долівці. Дитина їла...
Аж тепер прийшла черга на всіх. Матвіїха взяла ложку для себе і для чоловіка і сіла коло стола.
— Ану, старий! Вставай до вечері! — кликнула вона на чоловіка.
— Га? Що? Вже? — говорив Матвій мовби спросоння, і піднімаючись повагом з постелі.
В]н мав вид зовсім рівнодушний. Його неголене лице так і говорило: "Ет, що мені молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"... Тільки се дивно: чому він на перший поклик жінки зараз встав з постелі? Таж звичайно жінка його сіпала, щоб добудитись до вечері, а діти тягнули за ноги... Чому він перед тим, заким сів коло стола, зробив на собі три рази великий хрест і в пояс поклонився перед кашею, — коли, впрочім, вія любив з привички лише махнути кілька разів рукою по грудях або здорово позіхнути й перехрестити рот?.. Діти сього не завважили, але жінка замітила, осміхнулась під носом і подумала: "Дивуйся ж тут дітям, коли старий, як дитина, аж трясеся за молочною кашею..."
Стали їсти кашу. Матвій з'їв ложку, другу, третю, — смакує...
— Добра каша! — каже. — Вже-м давно таку їв.
— Добра каша! — жебонять весело діти, їдять. Шість рук, воружених в ложки, бігає то до миски, то з миски, і шість тіней гойдається на стіні.
З'їли все, що було в мисці.
Матвій подивився з-під густих брів на жінку.
— Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
— Досипте, мамо, досипте! — домагаються діти. Але Матвіїха не досипала. Вона хотіла трохи подразнити свого чоловіка.
— Де вже тобі не вся? — каже вона. — І горщик вишкрабала, коли хочеш, то заглянь...
Матвій не вірив жінці. Він недаром водив по хаті очима, лежачи на постелі, він видів кождий рух жінки.
— Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли їсти, то їсти!
А діти й собі:
— Коли їсти, то їсти!
Матвіїха насипала ще повну миску каші, а сама сіла на долівці коло найменшої дитини, вишкрябувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дітьми чистив з миски.
Коли вже зісталось лише трохи на дні в мисці, Матвій положив ложку, обтер піт з чола і сказав:
— Ну, нагодувала ж ти нас нині, стара, коби так все! Дай же, боже, здоровля корові за те, що дала молока!
— Дай, боже, здоровля корові! — повторили діти в один голос за батьком і кінчили вишкрябувати миску.
Матвіїха була дуже рада з того, що нагодувала всіх досита, але більшу часть тої заслуги вона приписувала не собі, а корові. Тож зараз по вечері вийшла до неї подивитися, що вона там робить, "бідненька"...
Ніч була тиха, погідна, на небі світили зорі, а корова лежала собі в хліві та ремиґала спокійно... |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Дід Макар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=66 | Тимофій Бордуляк | Дід Макар | (Скорочено)
II
Катерина Грущиха від шістьох неділь повдовіла. Єї чоловік Семен Грушка, халупник [1] був тверезою і роботящою людиною: працював, заробляв, тиснув гріш до гроша, зодягав і живив себе, жінку і п'ятеро дітей. Та лучилася ему нещаслива пригода. Семен був з другими робітниками в лісі коло бальків. Стинали сосну, а він, — чи з неосторожності, чи "вже так мало бути", як говорили опісля єго товариші, — підліз під дерево, і оно, падаючи, придавило Семена і забило на місці.
Семена принесли з лісу на ношах неживого, а за два дні й поховали, і то з великою процесією... Рушив сумний похід до церкви, а з церкви на кладовище, де в сирій землі закопали Семена. Ще раз всі помолились за єго душу, а відтак вернули — кожде до свого дому.
Послідня вертала Катерина з дітьми, а за нею в певнім віддаленню шкандибав одинокий чоловік — дід Макар. В одній руці мав він грубу суковату палицю, а в другій тримав подерту шапку і, дивлячись вперед себе в землю, щось перебирав губами. Міг би хто думати, що він, як звичайно, шептав молитви. Але він не молився. Він, ідучи дорогою, думав і шептав сам до себе тихі слова.
"Ну, аж нині виджу, що я багач, і то ще який! — мурмотів він під носом. — А та ось жінка, що йде вперед мене, і молода ще, і здорова, і має свою хату, а она бідна, ще біднійша від мене. Я йду з палицею і з торбами від хати до хати і всюди дістану кусник хліба, а она того не зробить, їй того не можна... Ба! Але що ж вона буде робити? Як їй вигодувати, як зодягнути ті діти, поки хоч двоє старших стане робити на себе? Мусить ходити на зарібки! Ну й що ж заробить? На день дві шістки [2], часом лише кільканайцять крейцарів [3], часом і нічого?.. І чим же тут вижити матері з діточками, не згадуючи вже про одежу?.."
Ще раз оглянувся дід Макар за нещасною челядію [4], зітхнув тяжко і поплівся в бічну уличку до себе, на свою квартиру.
Ill
Дід Макар був громадським дідом [5]... Він тут осів віддавна, і для того [6] всі єго добре знали: і старе, й мале. Старі люди тямлять, як ще по угорській війні прийшов звідкись в білім кабаті [7] і в синій жовнірській шапці та став найматись по господарях до роботи. Був письменний... Він робив добре всяку роботу, а вже найліпше умів робити сніпки і пошивати [8] будинки, — і на старі літа, коли вже став знемагати до ціпа та до коси, занімався виключно лише пошиванем будинків, за що господарі єго вельми поважали і величали навіть "майстром".
Пошив Макар майже кожну хату в селі, полатав старі стріхи на всіх будинках та й сам ще більше постарівся: посивів, поморщився, згорбатів...
— Люде добрі! — сказав він вкінці. — Робив я, як довго міг, а дальше годі, нема вже колишньої сили. Тепер не остаєсь мені нічого, як тілько вшити дві торби, вирізати палицю та й гайда за ласкавим хлібом! — і засміявся дід Макар.Дивіться також
Тимофій Бордуляк — Нічний привид
Тимофій Бордуляк — Жебрачка
Тимофій Бордуляк — Дай, Боже, здоров'я корові
Ще 3 твори →
"Дід Макар" (шкільні твори)
Біографія Тимофія Бордуляка
Та й справді! Невдовзі роздобув собі всі дідівські причандали, та ще купив за лишні гроші ліру, і став ходити по хатах за милостинею. Щодо жебрущих дідів, то вже нашим людям не можна відмовити в жертволюбивості. Се річ знана. Тож і Макара ніхто не відпускав з порожніми руками, де лиш показався. Люди уважали єго за свого і любили за те, що він умів кождого розвеселити, потішити, а що вже найбільше, то за єго пісні, котрих умів дуже багато. І як сяде коли дід Макар на базарі, як стане трумкати на лірі та виспівувати чи про святого Миколая, чи про святу Варвару, або про Правду та Кривду, то звичайно обступить єго ціла громада, а баби то аж плачуть, слухаючи...
На початку свого нового становища в громаді дід Макар тулився, де міг. Де-небудь зайде до хати, посидить, погріється, побалакає, а як ніч западе, то й переночує чи то в хаті, чи в стодолі. Однак така беззахисність була для него невигідна, і для того він став шукати для себе сталої квартири і знайшов єї у халупнички Таньки Безпільної. Она мешкала в низенькій хатині, котра із старості так вже осіла, що маленькі віконця спочивали на самій майже землі.
Та були се дві цілком противні [9] натури. Дід Макар був чоловік тихий, богобоязливий, а Танька з червоним, як буряк, носом і з червоними, хоч уже поморщеними лицями [10] була жінка непосидюща. До пиятики, до гульні — єї як запалив, хоч уже й четвертий хрестик [11] їй минув. Жила она з того, що в корчмі доїла корови, носила воду, мила посуду, по шабасах шинкувала [12], а до якої-будь тяжчої роботи ніколи не бралась, вимовляючись [13] слабим здоровлєм. Розумівсь, такий заробок не виставав їй на житє, тож і частенько сягала она рукою до Макарових торбів. Дід Макар дивився на се крізь пальці. Все ж він сидить в єї хаті та й належиться їй якесь чиншове [14]. Танька дуже часто приходила додому підпила та приносила не раз ще й в флящині горівки і решту доправляла в своїй хаті.
Колись було в неї несогірше господарство, своє поле. Та вже єї небіжчик [15] чоловік... вдався негосподарний. Бив єї, кілько ся влізло, а хоч і не пив, то зате любив добре з'їсти, особливо дреглі [16] і ковбаси становили для него непобориму покусу [17]. І звідки не роздобув який гріш, зараз єго пускав на ті ласощі. Відтак став продавати по куснику поля, поки всього не випродав, не проїв, не прокурив, а сам вмер. Тогді допервах [18] Танька почулася свобідною і привітала ту свободу келишком. Відтак поволі розпилася і зійшла, як то кажуть, на нінащо. Хотя й люде сміялись з неї і навіть нею помітували [19], то она на се не зважала. Де лиш весіля, хрестини, вечорниці, словом, де тілько чула горівку, там она всюди впихалась. Всюди була весела, жартовлива, мов пуста дівчина, і доперва, коли добре напилась і ще більше почервоніла, аж тогді она ставала поважною, статочною...
Так, так, Танька Безпільна була частенько п'яна. Ось і тепер, коли дід Макар прийшов з похорону Семена Грушки, застав єї в нетверезім стані. Она сиділа за столом червона, як грань, перед нею стояла порожня фляшка, лежало кілька окрушків [20] хліба, кілька зубців часнику. Хоч на припічку світився каганець, то она мов не завважала діда Макара. Притуливши долоню одної руки до висок і хитаючи головою то в один, то в другий бік, она співала сумовитим протяжним голосом:
Гей ви, воли мої сиві, чому не орете?
Гей ви, літа молодії, чому марно з світа йдете?
Гей, орали б ми, та не стояли б ми, нема кому поганяти,
Гей, не йшли б ми марно з світа, нема кому шанувати...
— Вже знов п'яна! — пробормотав дід Макар. — Гей ти, паскуднице! — став він кричати їй над головою. — Чи ти вже Бога не боїшся і встиду не маєш? ге?
— З біди, дідуню, з біди! — промовила Танька жалібним голосом, мов звиняючись, і стала знов співати, та вже на іншу нуту:
Було в мене колись поле,
Багатство, достатки, —
Тепер мене біда гнобить,
Бо поля ні латки...
— Ах, ані на п'ядь нема святої землиці, щоб хоч десять бараболь посадити... Всьо посіли чужі люде... А тепер ще й ви будете наді мною знущатися в моїй власній хаті?! — закричала она піднесеним, захриплим голосом до діда. — Коли вам зле в моїй хаті, коли ви такий святий, то забирайтесь собі від мене де хочете! Вон!
Она піднесла вгору кулак і хотіла сама піднятись з лавки, та, мабуть, була она дуже п'яна, бо повалилась під лавку і в одну мить захропла, заснула.
— Тьфу! Нічого нема на світі плюгавійшого від п'яної жінки, — промовив до себе дід Макар і пішов шукати свого леговища [21]. Оно находилось в сусідній кімнатці, що подобала на валькир [22], а ще більше на комірку. В ній було пусто: ні стільця, ні лавки, навіть сонячне світло не добувалось до неї, бо одиноке, маленьке, давно вже вибите віконце дід Макар заткнув латуном [23]. Цілою обстановою в тій комірці була стухла солома, що грубою верствою [24] лежала на долівці. Тут-то дібрався дід Макар і став після свого звичаю [25] моститися. Мостився, мостився, шелестів соломою, муркотав щось до себе, вкінці тяжко зітхнув і заснув сном блаженних [26].
Затихли людські голоси в маленькій хатині, лише цвіркуни десь під печею та в старих стінах заливались своїм цвіркотом, мовби для них щойно зійшло сонце, настав білий день...
IV
Від смерті чоловіка Катерина Грущиха остала в хаті сама з малими дітьми. Гірке єї було житя! Бідна жінка плакала, била о стіну головою, не брався єї ні сон, ні робота; безперестанку чорні думки, мов ті хмари, товпились по єї бідній голові, а непевна будучність, мов те страховище, виринала щохвилі перед очима. Вже минав шостий тиждень єї самітного життя, а ніхто до неї не навідовався, ніхто не прийшов потішити, дати їй яку пораду...
Осталось було трохи припасів хліба, муки, пшона, картофель, — всьо се поволі минулось, бо діти живі, хочуть їсти. Всьо вийшло, остався лише голий борщ [27], а до борщу хліба — ні шматочка. Ось чому-то Катерина пійшла в куток, щоби діти не виділи, і залилась гіркими...
А діти, звичайно, як діти: позасідали собі коло стола та й жебонять собі весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняної миски і відбивав в своїм зеркалі кучеряві голови дітей, відбивав хатнє вікно, а крізь вікно цілу околицю.
— Дивіть, — каже старший хлопчик до других, — я бачу в борщі вас всіх і себе!
— А я виджу вікно, — обізвалось друге, — а там дальше синє небо з білими хмарочками...
— А я виджу ворота і вербу коло воріт...
— А диви! — підхопив знов старший хлопчина, — ось ворота відчиняються, хтось до нас іде... тільки не можу добре розпізнати, хто се такий... Мамо, хтось до нас іде! — обернувся він до матері.
І справді! В сінях далося чути муркотанє, подібне до гомону, який видає, літаючи, велика муха або джміль. "Се дід Макар!" — промовив хлопчина ніби сам до себе. В сій же хвилі отворились двері і на порозі показався дід Макар — старий, згорблений чоловік, з сивим від вітру збуреним волосєм, з сивою бородою, з перевішеними через плечі торбами, з поморщеними, свіжо подряпаними лицями і з попідбиваними очима.
— Слава Ісусу Христу! [28] — сказав він з низьким поклоном перед образами. Він оперся о закривлену палицю і став вголос відмовляти молитви: "Отче наш", "Богородице Діво", а відтак став поминати умерших: "Пом'яни, Господи, усопших отців і маток, пом'яни браття, сестриці, свекрухи, швагри й зовиці [29], що в чистових [30] муках— зістають, нізвідки рятунку не мають... Пом'яни, Господи, усопшого раба Божого Симеона і дай єму світлість вічную, отвори ему врата небеснії..." Скінчивши свої молитви і поминаня, випростувався і став розглядатись по хаті, мовби дожидаючи милостині.
Катерина обтерла запаскою [31] сльози і приступила до діда Макара.
— Діду, — стала вона з жалем говорити, — най вас Бог споможе... |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Жебрачка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12874 | Тимофій Бордуляк | Жебрачка | В галереї образів між найсвіжішими ділами штуки звертав на себе найбільшу і майже виключну увагу публіки образ одного молодого артиста, котрий вималював на полотні звичайну міську старуху жебрачку в природній величині і з такою реальною правдою, що видці чудувались і не могли начудуватись, хвалили і не могли нахвалитись молодого артиста...
Одного літнього дня стояло перед згаданим образом троє людей: досить ще молодий мужчина, молода, дуже хороша і після найновішої моди вбрана пані, мабуть, його жінка, і молоденька, також вельми гарна і зі смаком убрана панночка, мабуть, сестра старшої дами. Всі троє стояли рядом перед образом, а з їх очей так і пробивався німий зачуд і те остовпіння, в яке чоловіка деколи вправляє правдиве діло штуки.
В залі було сим разом виїмково дуже мало людей, бо день був надто гарячий, а крім того, вже зближався полудень, для того товариство, вийшовши з першого вражіння і ні на кого не оглядаючись, почало з собою впівголоса розмовляти.
— Ах, боже! — закликала хороша пані.— До того справді треба вже великої здібності, щоби намалювати такий образ і впровадити чоловіка в таку ілюзію!
— Здаесь, она так і дивиться на нас своїми старечими очима і леда хвиля промовить жалісним голосом: "Дайте шажок, Христа ради!" — додала молода панночка і тяжко зітхнула.
— В тім, власне, лежить суть штуки,— сказав мужчина з повагою.— Представити річ так, як она в дійсності єсть, влити в неї житя, а крім того, осінити єї певною мірою ідеальності — належить до справдішніх артистів; тож і автор тої картини, як зачувати, молодий ще чоловік, справді має перед собою велику будучність.
Товариство подалося кілька кроків взад і знов потонуло в огляданні картини.
— Візьміть, прошу вас, під увагу тоє лице! — став говорити мужчина до своїх товаришок.— Артист навмисне вилив на голову своєї старухи цілий сноп сонячного про-міня, щоби всі черти єї лиця були тим видатнійшими, і справді осягнув тим свою ціль, бо перед нашим оком не може укритись ні найменша подробиця, потрібна до схарак-теризованя того лиця. Дивіть! З якою вірністю віддані всі єго черти, ті старечі, давнього блиску позбавлені очі, тая сіть безчисленних морщин... або ті уста, напівотворені, беззубі, здаєсь, они ніби порушаються...
— Справді чудесно! — закликали обі пані.
— Се ще нічого,— говорив мужчина дальше,— се річ вправи і техніки. Найголовніша річ в тім, що артист умів вітхнути в свій малюнок справдішнє житє. Погляньте на нього з більшою увагою: чи не говорить з того лиця біда, нужда, голод, а може, ще> й слабість, одним словом: житє? Здаєсь, та старуха своїми очима4, своїми морщинами, своїми посинілими губами просить нас, благає о поміч, здаєсь — від нашого милосердя зависить єї спасене, єї істнованє... Що ж? Чи не так?Дивіться також
Тимофій Бордуляк — Дід Макар
Тимофій Бордуляк — Нетямущий
Тимофій Бордуляк — Бузьки
Ще 3 твори →
Біографія Тимофія Бордуляка
— Ах, правда! — закликали обі пані, а старша дама додала: — В сій хвилі здаєсь мені, що я почуваю милосерде. Се дійсно штука: за помочію образу викликати в людині подібне почуванє...
— А до того яка пропорція, яка симетрія лежить в цілості картини! — говорив дальше мужчина.— Всі барви відповідно розложені, нічо не замазане, всьо якнайстаран-ніше викінчене, одним словом: правдиве діло штуки! Але погляньте тепер уважно на середину полотна і скажіть мені: що вам найбільше впадає в очі?
Пані стали уважно дивитись на картину, однак не го-иорили нічого. Мужчина добув з кишені картку паперу, і минув її в трубку і подав своїй жінці.
— Подивись через ту трубку!
Жінка замкнула одно око, а до другого приложила звиток паперу і уважно приглядалась картині.
Рівночасно панночка звинула в трубку обі долоні і собі стала в той спосіб дивитись на образ.
— Ну і що ж ви видите!
— Я виджу руку,— відповіла жінка,— і та рука мов-то відстає від полотна.
— Аз другої руки видно лиш голий локоть,— додала панночка, червоніючись.
— На то власне я хотів звернути вашу увагу,— сказав мужчина з вдоволенням.— Одною рукою, з котрої видно лиш голий локоть,"притримує, жебрачка свої лахи (однак ся рука не відіграє тут важної ролі), а другу витягнула по милостиню. І власне щодо тої витягненої руки показав молодий артист величезний талант, майже геній артистичний. Бо не тілько, що та рука віддана як не мож лучче зі всіми зморщинами і жилами, та що тут в найвищім ступені є захована перспектива, через що видаєся, мовби та рука відставала від полотна, мовби сонячне світло на ній рухалося, переливалось,— але найважніше то се, що она з виразом лиця творить гармонію, сказати б, одну цілість... Обійміть лише одним поглядом і лице, і витягнену руку жебрачки... Чи не замічаєте тепер, що той бідолашний вираз убожества, і нужди, і голоду, на котрий я вище звертав вашу увагу, виступає тепер живійше і живійше порушує людське серце?
— Ах, так! — промовила старша пані.— Я навіть почуваю в тій хвилі якесь неописане зворушене в грудях, а до очей тиснуться мені сльози... направду!
Вона повела хусточкою по лиці.
— Ах, що за злуда! — закликала панночка.— Чоловік хвилями забуває, що се полотно, і ось-ось готов сягну и до калитки, щоби втиснути в ту руку милостиню... А цікава річ,— додала она,— кілько сей образ міг би коштувати?
— На сім я так дуже не розуміюся,— відповів мужчина,— але завсігди здаесь мені, що він повинен щонайменше коштувати десять тисяч корон.
— Не знати, чи єго хто купить?
— Чому ні! Така картина може окрашати найсвітлійші салони.
Всі троє, надивившись доволі на цінну картину, вийшли з зали, перейшли через обширний коридор і явились на площі, що розстелялась перед галереєю образів.
— А тепер, голубчику,— промовила милим голосочком молода пані до свого чоловіка,— пійдемо додому на обід... Я казала кухарці зготувати для тебе твої найбільше улюблені потрави... але по дорозі вступимо до базару... Я хочу сторгувати ту шовкову матерію на сукню, про котру я недавно тобі говорила, а ти обіцяв заплатити.
— То вступім до базару! — відповів недбало мужчина. Всі троє перейшли через площу і мали вже завернути
в бічну улицю, на котрій знаходився славний базар, коли втім якась жебрачка, що стояла на розі улиці оперта о мур, витягнула до них суху руку та стала лебедіти слабим голосом:
— Ах, ласкаві панство! Я ще нині нічого не їла... я така голодна, така хора... змилосердіться над нещасливою, подайте милостиню, Христа ради!..
Але панство не звертали на неї ні найменшої уваги і йшли все наперед поважною ходою. І нащо їм звертати на неї увагу? Кілько-то таких самих жебрачок не стрічають вони щодня на улицях міста?
Тоді жебрачка, не знати вже для чого: чи її так докучав голод, що вона за всяку ціну хотіла дістати милостиню, чи вона мала яку іншу задушевну гадку (вона дивилась перед тим на браму, ведучу до галереї образів), відділилась від муру, заступила дорогу молодій хорошій пані і діткнулася своїми зимними пальцями її ручки, щоби тую красну рученьку поцілувати...
— Ах, боже мій! — крикнула молода пані.— Як же мене налякала якась огидна баба! Недобре мені робиться, серце б'ється! — і міцно вчепилася рамені свого чоловіка.
Всі троє приспішили ходу.
— Ах! І як уже зухвалими стаються ті нероби! Вже справді небезпечно показатись на улиці! — закликала з обуренням молода панночка.
— Я вже кілька разів у газетах звертав увагу магістрату на сей нагніток суспільності, що непокоїть спокійних людей,— сказав мужчина,— але магістратові ані поліції навіть не сниться взятись за які-будь міри в тім взгляді.
Всі троє пішли прискореним кроком до базару.
Шкода, що ті люди не приглянулись лучче тій напасливій жебрачці... Була то власне та сама старуха жебрачка, що послужила за модель молодому, многонадійному артистові до його славного образу, та сама, що її портрет на виставі всі троє панство так подивляли, так ним запалювались, та сама у власній особі, тільки, щоправда: на образі була вона "осінена певною мірою ідеальності"... |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Нетямущий | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17632 | Тимофій Бордуляк | Нетямущий | Є на Русі-Україні
Перевертнів сила,
Котрих очі тьма кромішна
Грубо засліпила, —
Котрих серце отруєю
Злою наповнилось
І до всього, що лиш рідне,
В камінь замінилось...
Тож кричать вони і виють,
Мов вовки голодні,
І болотом обкидають
Святощі народні...
Рідну мову, рідне слово
Люто зневажають,
На робітників трудящих
Камінням метають.
Й де лиш можуть, всюди шкодять
Нашій святій справі,
Недолюдки юродиві,
Зрадники лукаві...
Всюди шкодять, щоб вгодити
Згубними ділами
Волі тих, що їх зробили
Собі наймитами...
Наймити ви, нетямущі!
Раз вже схаменітесь,
Юдин гріш від себе киньте
Й Богу помолітесь,
Щоб відкрив вам сліпі очі,
Щоб вам в серце бідне
Вщепив любов і надію
До того, що рідне...
Схаменітесь і погляньте:
Народ оживає,
Будиться зі сну твердого,
Пута розриває...
Схаменіться й полюбіте
Домашнюю волю
Та не пхайте самохіттю
Під кнути в недолю...
Схаменіться, поки час ще,
Бо буде вам горе,
Коли нарід прокинеться
І лихо поборе...
1892 |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Нічний привид | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17633 | Тимофій Бордуляк | Нічний привид | Раз в однім товаристві зайшла бесіда про духи і привиди… Вийшли наверх різні гадки про се питанє, рівно як і дались чути різні оповіданя й пригоди, дотикаючі тої матерії… Для мене була цікава пригода, яку при тій нагоді оповів отець декан Н., поважний патріот і народолюбець.
– Річ діялась, – почав він, – в оден з тих завсігди для русинів пам'ятних років, в котрих відбуваються вибори чи то до сойму, чи до ради державної… Вибори мали відбутись перед жнивами, і вже заздалегідь об'явився в цілім краю незвичайний рух: різні сторонництва підготовляли для себе терен, зав'язувалися передвиборчі комітети, друкувалися в часописах відозви, накликуваня до мас народних, остереженя і т. д.
І наш, звичайно, спокійний та в блаженній дрімоті погружений глухий кут не лишився позаду. Наш глухий кут оживився і, може, навіть більше, як де-небудь інде, виступили у нас ворожо і завзято проти себе противні партії.
Ми, русини, хотіли доконче переперти свого посла, і треба признати, що в тих наших змаганях ми поступали досить солідарно. Ми зав'язали свій комітет, з'їздилися, радились, переписувалися з центральним комітетом, і, кінець кінцем, мене, раба Божого, поставив руський загал кандидатом на посла… Господи Боже! Я цілком не бажав собі тої честі, однак коли голос загалу вложив на мене той обов'язок, так годі було єго не приймити…
Я був перший раз в житю кандидатом на посла і пізнав, що се річ не конче вигідна, особливо для чоловіка в старшім віці, для чоловіка, що любить спокій і хатню тишину, що своє житє уложив у певні правила, від котрих єму нараз приходиться відступити. Однак тут ходило о bonum publikum[100] і, отже, треба було зірвати і з найлюбійшими привичками, треба бути все в руху і, щоб так сказати, "стояти на колесницях". І я стояв на колесницях: мене взивали в різні сторони, і я їздив, ставав перед правиборцями, твердив своє "вірую"… З другої сторони, часто навідувались до мене люде як з інтелігенції, так і з селян з різними питанями, з різними просьбами, мовби я був уже справдішнім послом. Переписка моя збільшилася: щодня приходили до мене цілі купи листів, і я мусив не раз до пізньої ночі сидіти, щоби їх перечитати, щоби на них відповісти… Одним словом, я діяв і, як мені здавалось, совістно виповняв обов'язок кандидата на посла…
Але наші противники також не спали. Правда, їх кандидат сидів собі спокійно в своїй палаті, та зате ціла громада різних покликаних і непокликаних агітаторів працювала замість него: підносили в газетах єго горожанські чесноти і здібності, різні людці вештались по селах, шептали і цілувались з правиборцями, запивали могорич і т. д.
Знайшовся хтось, що почав ширити про мене різні ложні вісті, приписувати мені різні блуди і прикмети, не лицюючі з гідностію посла… Ба що більше! Почали до мене приходити безіменні листи, в котрих якийсь добросердечний чоловік з повітового міста старався мене наклонити до того, щоб я зрезигнував з кандидатури…Дивіться також
Тимофій Бордуляк — Дай, Боже, здоров'я корові
Тимофій Бордуляк — Бузьки
Тимофій Бордуляк — Дід Макар
Ще 3 твори →
Біографія Тимофія Бордуляка
"Ваше Преподобіє! – писав до мене безіменний кореспондент. – Плюньте на ту кандидатуру, бо она не годиться з Вашою повагою і честію. Сидіть собі спокійно та відправляйте служби Божі, а політику лишіть тим, що до неї покликані так уродженєм, як і суспільним положенєм. Тут про Вас багато говорять і, на жаль, виходять наверх такі речі, що можуть Вам багато пошкодити, коли Ви далі будете упиратись про своїй кандидатурі… Та о тім напишу другим разом. Уважайте на себе, щоб Ви не перестудилися… Ваш щирий друг"…
Трохи пізнійше знов прийшов до мене лист, писаний тою самою рукою.
Мій щирий друг писав:
"Ксєнже (sic)! Коли маєте які компрометуючі письма, то спаліть всьо сей час, а попіл розвійте на вітрі. В сих днях має до Вас упасти несподівано ревізія. Якийсь підлий донощик доніс о всіх Ваших махінаціях, так що від якогось часу Ви фігуруєте в очах миродайних властей, як Наумович № 2.[101] Ваш дім має щоночі кишіти від різних (може, й заграничних) агітаторів, а хлопи з найдальших сторін нашого повіту йдуть до Вас, як по свячену воду, кожда пошта приносить Вам цілу торбу різних письм і листів… Ваш дім має бути осередком, з котрого розходяться по цілім повіті, ба навіть поза границі повіту різні, небажані вгорі агітації. Так доніс на Вас підлий донощик, а я ще раз остерігаю Вас, що кождої хвилі грозить Вам ревізія. Сожалію над Вами"…
Ті безіменні листи цілком не збили мене з пантелику. Я пізнав з них лише, що я комусь заважаю, що хтось в підступний спосіб хоче мене, старого, настрашити або, може, спроваджуючи на мене ревізію, збезчестити мене в очах загалу… Признаюсь, що ті інтриги мене гнівали і додавали мені ще більше охоти й запалу до праці в моїх кандидатських справах. Щодо загроженої ревізії, то я уважав єї за байку, а з другої сторони, судячи після завзятости моїх противників, можна було припускати, що они і на той спосіб готові здобутися, що хтось легко приставить мені стільця, і коли дотична власть схоче повірити подібним сплетням, то і о ревізію недорого… Та я був чистий і нітрошки не боявся ревізії, хоч і як неприємною річчю мусить бути она для чоловіка. Противно, я бавився тою мислію, що ось-то я в данім разі буду тріумфувати! З яким сожалінєм буду я дивитись на тих панків, що, мов яструбки, спадуть на мій дім і будуть мене невинно турбувати… Як они опісля будуть мене перепрошувати!.. Не гнівайтесь, мовляв, Ваше Преподобіє! Ми тому не винні… нам казали, а наш обов'язок слухати і т. д.
Однак моя фантазія сказалась даремною. Ревізії у мене не було, але прецінь зайшло щось, що набавило мене чимало страху. Вправді той страх був лише хвилевий, але він дав мені пізнійше багато до думаня, особливо коли я при виборах перепав[102] великою більшостію голосів…
А річ була ось яка.
Одного вечора я положився о десятій годині спати. Загасив лампу столову, а засвітив, як се у мене завсігди в звичаю, маленьку лампадку, нічну, оливну, котрої тускле світло розливалось по підлозі, по стіні, по вікнах… Положився я спати – і заснув. Спав я точнісінько дві години, бо коли збудився по першім сні і глянув на маленький кишеневий годинник, що чикав на столику мені в головах, була якраз дванайцята година. Я наставив уші і став прислуховуватися. Мій великий столовий годинник стояв тихо, не чалапав, як се єго звичаєм, повільно, флегматичне, приємно… Я пригадав собі, що забув єго накрутити. Отже, встаю з ліжка і йду попри вікно до комоди, на котрій стояв згаданий годинник. Мимовільно глянув я у вікно – і замер зі страху! У вікно заглядало якесь страховище, вусате, пелехате, з червоними, як грань, лицями, з розтвореним ротом, з котрого виднілись два ряди здорових білих зубів, а очі з-під наїжених брів з найбільшим, бачилось, напруженєм слідять, що дієся в кімнаті… де що лежить… По обох сторонах голови опирались о шиби дві руки зі стисненими докупи пальцями. Цілий той писок видавався мені якимсь квадратовим, величезним, непевним… Може, в п'ять секунд предмет мого страху відділився від вікна і щез.
Коли б навіть серед білого дня хтось чужий встромив лице ненадійно у вікно, то, я думаю, що для хатнього чоловіка була б се річ не конче приємна. Ну, а серед ночі для чоловіка, що збудився зі сну, увидіти у вікні незнакоме лице (та ще яке лице!) – то вже таки категорично річ немила, хотя би той чоловік був і як сильних нервів… Признаюся – я перелякався так, що навіть не міг крикнути. Я присів на кріслі, випив склянку зимної води – і прийшов до себе.
Перша думка була у мене: "Хто б се міг бути? Чи се, може, мара, нічний привид? Однак я нічого подібного до сего часу не видів… Злодій? Розбійник? Нічний напад?… Можлива річ! Я вдовець, бездітний – міг би хто думати: багатий, маю гроші, ну, і о напад недорого… А може, злодії прийшли красти коні?"… Я перейшовся два рази по кімнаті.
Коло ліжка в головах стояла у мене шабля, стара, предковічна, козацька… Ще прадід мій викопав єї, коли орав під гречку давнє побойовище, і відтак она стала переходити у нас з рук до рук. Я глянув на неї, і відвага вступила в мене. В одну мить я взувся, одягнувся в капоту, взяв шаблю в руку (пам'ятаю, як мені при тім прийшла до голови думка: "Ну, не послужила ти мені, сестрице, до сего часу, але вже нині зробиш прислугу!!!") і вибіг надвір. Надворі тихо, хоч мак сій. Тепла літня ніч, місяць був вповні, по небу тягнули пошарпані хмари, з-межи котрих мигтіли зорі… довкола всьо видно. Я підійшов до дверей стайні: коні хрупають сіно, і чути виразно, як парубок рівно сопе, спить блаженним сном. Нічого не видно, не чути. Що ж се могло б бути?
Я вийшов на улицю. Улиця іде повз моє обійстє, проста, як стріла. Виходить з села і йде в поле та аж ген далеко звертаєся набік. Я став довкола розглядатися, став прислуховуватися, та й тут всьо спокійно, тихо… Однак по довшім напруженю зору доглядів я, може, на тисячу кроків від мене якусь чорну постать, що рухалась серед дороги в стороні від поля… "Се мусить бути скотина або чоловік!" подумав я. Місяць якраз вийшов з-за хмари і кинув цілий сніп світла на туманіючу серед дороги постать. При тім я увидів виразно зачерки чоловіка, я увидів, як у него на голові щось замигтіло, мов іскри, і як від одного плеча назукіс стирчала ясна, блискуча стріла… Се когутячі пера… се багнет… се шандар… Ось оно як! Мені нараз роз'яснилося в голові. Се шандар був у мене під вікном, і він-то набавив мене такого страху. Я все ще стояв на улиці і дивився вдаль, – багнет все ще блищав до місяця, а людська постать все ще рухалась, все меншала, вкінці зникла. Місяць зайшов за клапоть чорної хмари, і нараз покрила дорогу густа темнота. Я обернувся і повільним кроком пустився додому… Втім взялися звідкись два вартівники.
– Хто то? – крикнули оба разом за плечима.
– Я!
– Що за я?
В одну мить вхопив мене обіруч один хлопище, а другий став приглядатись мені в лице.
– Таж се єгомость! – кликнув той, що приглядався. – Що робите, єгомость, о сій порі на улиці?
Другий зараз мене пустив і став перепрошати за свою "неґречність", а оба при тім з почестію звернули свої очі на мою закривлену шаблюку.
– Чекайте-но, хлопці! – обізвався я. – Чи не переходив тут хто улицею? У мене хтось вештався по подвір'ю і заглядав у вікно.
– Нікого ми не виділи. |
Бордуляк Тимофій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=33 | Перший раз | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=68 | Тимофій Бордуляк | Перший раз | Щойно на світ Божий стало займатись, а мати і старший брат спали, коли Параня збудилась зі сну. Она мала перший раз в своїм життю йти в поле жати, і вже страх як з великою нетерпеливістю очікувала она того ранку... Она схопилася з постелі, розглянулась по хаті, і видалось їй напричуд, що она вже не малий дівчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна [1] дівчина, що десь і того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цілком по собі не замічала. Она причепурилась наборзі [2], вхопила коновки [3], побігла до криниці, принесла до хати води і розпалила в печі на обід.
— Чого ти, Параню, чим боржій [4] вже зірвалася та берешся не до своєї роботи? Тобі ще спати б! — докоряла мати дочці, збираючися сама варити обід.
— Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хіба самі лінюхи сплять, ті, що не хочуть робити,— відказала Параня з великою повагою, крутнулась на одній ніжці і побігла до комори, де на кілочку висів єї новий серп.
Мати лиш усміхнулась та похитала головою... Она тішилась в душі своєю донечкою-робітницею, своєю потіхою на старі літа, хоч і не давала по собі пізнати тої утіхи.
Парані минав заледве чотирнадцятий рік життя, вона була хорошою білявочкою, чорноокою, чорнобровою, єї тіло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок [5] рожі. Не одному могло б видатись, що се навіть гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають...
Мати Парані була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем і оден загінчик [6] поля. Із сього годі прожити, для того треба йти на панський лан жати за сніп, а своє нехай за той час [7] чекає; а як своє жито буде вже само проситися під серп, і клонитися, і опадати, тогді хоч би вночі при місяцеві можна своє вижати.
Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року "підросла" вже Параня,— то нехай і она йде, втрійку все-таки більше зароблять... Параня й без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво і принесла для неї з міста новий серп, то Параня аж скакала з великої радості і плескала в долоні.
Та сего ранку она вже тішилась найбільше, бо ж сей ранок видався для неї якимсь великим празником, а день, в котрім она мала йти в поле жати і перший раз в житю побіч матері омитись потом тяжкої праці, мав бути переломом в єї житю... Відтепер набік ляльки і дитинячі забавки, а замість них серп до рук і праця, невсипуща праця так довго, як довго віку на сім світі. Та чи єсть тут чого так дуже тішитися? Бідна дитина!..
Параня побігла до комори, здійняла з кілочка серп, принесла до хати і, оглянувши єго зі всіх боків уже Бог знає котрий раз, положила на столі; потім подивилася до маленького зеркальця на стіні, поправила собі на голові неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, і, співаючи впівголосу якусь пісеньку, побігла до стодільчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сіні, мовби єму і в думці не було йти нині жати.Дивіться також
Тимофій Бордуляк — Нетямущий
Тимофій Бордуляк — Нічний привид
Тимофій Бордуляк — Бузьки
Ще 3 твори →
"Перший раз" (шкільні твори)
Біографія Тимофія Бордуляка
— Ану, Іване! Лінтяю, вставай! — закликала Параня срібним голосочком, а коли Іван і вусом не моргнув на єї поклик, тогді Параня давай єго термосити, давай за ноги тягнути.
Вкінці [8] Іван збудився, протер очі.
— Що таке? Горить, чи що? — спитав він, здивований.
— Не горить, а час вже вставати. В хаті вже обід доварюєсь! — закликала Параня.— Ану, виходи зі стодоли на світ Божий, умийся зимною [9] водою та Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!
— Ов! Яка мені жниця, як з клоччя батіг! — проворкотів Іван і хотів знову положитися на запашне сіно, але Параня не дала, вхопила єго за руку і силоміць тягнула надвір. Якраз зійшло сонце і золотим промінем ударило просто в створені двері стодільчини. Іван зірвався на рівні ноги, і обоє молоді люде розсміялися голосним реготом.
Незадовго й обід [10] був на столі, обід скромненький і пісненький, як звичайно в бідних людей і то ще напереднівку [11],— такий обід, що коло него не потрібно довго гаяти часу. Відтак всі троє забрали серпи, не забули також на полуденок [12], що складався з прісної палянички і кількох огірочків, заперли хату і пішли улицею вздовж села.
До них прилучалось все більше женців, бо попереднього дня панський тивун [13] оголосив початок жнива на панськім лані, а вкінці назбиралась спора [14] громадка. Попереду йшли дівчата, за дівчатами хлопці, а позаду старші жінки і молодиці суміш з чоловіками і старшими дядьками. Всі були убого повбирані, а дехто навіть дрантиве, як звичайно найбіднійші люде в селі і безземельні халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собі дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зійшло з-за обрію і оживило своїм благодатним світлом цілу вселенну, донедавна погружену в глибокім сні. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики і весело цвірінькали, а пестрі [15] метелики перелітали з цвітки на цвітку та упивалися пахучою росою. Земля усміхалася, синє небо усміхалося, і женчики були веселі: дівчата щебетали, мов ті пташечки, хлопці весело гомоніли, а старші позаду розмовляли повагом.
Між тим дівчата все оглядалися від часу, мовби їм чого недоставало. І справді, їм недоставало старого дядька Прокопа. Був то старий парубок і великий сміхун. Що-небудь він скаже, то чоловік, що его слухая, не зітримає, мусить сміятись, аж за боки триматися, а дівчатам того тільки й треба. І вже они єго любили, того дядька Прокопа, душі за ним не чули. Де-небудь єго здибають, так зараз беруть межи себе та й: говори, дядьку! оповідай всяку всячину!.. Однак сим разом дядько Прокіп ішов з самого заду. Не знати, чи він справді забув дома Богу помолитися, чи то сей красний, літній ранок так зворушив єго поетичну душу, досить, що він тримав у руках капелюх і, йдучи позаду громадки женців, відмовляв набожно молитви впівголосу. Старші уважали се річію довсім [16] природною, бо ж прецінь [17] не раз можна спіткати чоловіка, що йде селом або полем і молиться Богу, але дівчата, звичайно вітрогони, мусили й тут знайти щось смішного. Котрась шепнула: "Дивіть, дядько Прокіп молиться Богу, дядько Прокіп без отченашу обідав...". [18] І як почули другі, що дядько Прокіп нині без отченашу обідав, так давай сміятися, хихотатись, і вже через цілу дорогу не було у них іншої бесіди, як тілько про се, що дядько Прокіп без отченашу обідав. А Параня сміялась вже найбільше, їй було невисказано любо, що ось-то она йде поруч з дівчатами-відданицями, котрі ще вчора уважали єї за підростка, а нині приняли до свого гурту як подругу, бо ж прецінь має серп в руках і йде не на забаву, а на жниво.
А дядько Прокіп, хоч і чує, що дівчата сміються, хоч і видить, що они все за ним оглядаються, хоч і знає, що они хотіли б мати єго між собою, однак не подаєсь покусі. Все йде позаду і молиться Богу, мовби хотів їм сказати: "Смійтеся здорові, а мені в тій хвилі не до того; я мушу подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там між людськими полями і мій клаптик жита доходить..."
Прийшли вкінці на панський лан, і тут всі розпаювалися [19]. Члени поодиноких родин сходились докупи і разом ставали до роботи. Параня з матір'ю і зі старшим братом зійшлися також разом, заняли одну полосу, перехрестились набожно по три рази і стали жати.
— Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! — закликав до Парані дядько Прокіп, котрий зі своєю родиною заняв сусідній загін.— Будемо видіти, чи вмієш ти так само серпом вивівати [20], як по дорозі хихи-сміхи виправляти.
Параня почервоніла, мов квітка, зі встиду, коли почула дядькові слова. Они видались їй справедливим докором за те, що она по дорозі сміялась, мовби дядько без отченашу обідав, і тепер жалувала в душі і каялась того, що вже не вернеся, та не знала навіть, як дядькові відповісти, що сказати.
Параня, лиха сама на себе, стала завзятущо жати... Що набере жменю стебел, то серпом чах! — і кладе позад себе на сніп; серп полискуєсь, мов змія, жито шелестить, дівчина жне...
— Поволі, дитинко, поволі! — остерігала мати.— Ти ще непривична, коби-сь не врізала собі руки...
А дядько Прокіп був таки трохи цікавий [21]. Він підступив ближче до дівчини і, накладаючи до люльки тютюну, став пильно приглядатися молодій жниці.
— Ге-ге-ге! — закликав старий по хвилі,— нівроку, нівроку, нівроку! Та она жне, як стара, готова ще всіх нас випередити...
Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за потрібне конче щось сказати, іначе могли б єї уважати за немову [22]... Она, не перестаючи жати, відказала:
— Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки, певно, випереджу, коли ви, замість серпом жати, будете люльочку пакати...
— А диви, яка робітниця! Ще й мене до роботи жене... Гей, кумо Марисько!— звернувся він до Параниної матері.— Лагодься до весіля, бо таким робітницям, як твоя доня, не довго дівувати...
— Смійтеся, смійтеся! — відказала гордовито вдова Мариська,— та не вречіть [23] мені дівку...
— Не бійся, кумо Марисько! Вже мені, такому старому собаці, не вречи твоєї дочки,— відповів дядько Прокіп.— Коли я тебе саму не врік тогді, як ти пишалася чорними бровами, а я, чорновусий паруб'яга, обертав тобою на музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в твої чорні очі, то тепер вже не вречу твоєї дочки... Ей, кумо Марисько, то-то було колись весело! Не правда?
— А йди собі, старий! — закликала вдова Мариська і махнула серпом.— Діти слухають, а він мені буде теревені гнути та нагадувати, як ще баба дівкою була...
Всі розсміялися, а дядько Прокіп, попакуючи люльку і усміхаючись із вдоволенем, пішов на своє місце та став жати, серпом вимахувати.
А вдова Мариська таки не оперлася [24] покусі, таки нагадала собі той час, коли она була ще молодою дівчиною та витанцьовувала з Прокопом, і рішила в своїй голові, що таки справді було тогді весело. Она собі нагадала також, що Прокіп навіть до неї сватався колись, та вже він, бідняга, якось ніколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до сивого волоса.
Сонце підносилося усе вище вгору, ранній холодок улітав, а замість него ставало чимраз гарячійше. На небі нігде не видко ні найменшої хмарки, нізвідки не дихне вітрець, гарячий піт чимраз більше обливає женців, але вони не устають в роботі [25], серпи полискуються, чахкають, жито шелестить... |
Борзяк Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=155 | Букет пролісків | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17017 | Дмитро Борзяк | Букет пролісків | Я розплющую очи й бачу: дружина заснула… Як і завжди, прилігши на часинку одпочити, так, нероздягнена, в непосланім ліжкові й заснула. В головах на столику скромно, як дівчинка, горить лямпа…
Тоді я обережно-обережно встаю і навшпиньки переходжу кімнату: треба взяти лямпу, поставити на стіл, але ні в якім разі щоб не збудити дружини…
Лямпа на столі… Нечутно роблю я все потрібне, щоб заслонити з боків світло, дістаю з полички книжки, пера й папір – свій заповідник – і сідаю… Стиха тру чоло…
Тиша… абсолютна тиша… Глибока ніч встановила могутні, хоч нечутні двигуни тиші, і вони напружено працюють… чую, як гудуть…
Певне, за другу вже годину. Кам’яне місто мовчить як сфінкс. Навіть гудків, навіть далекого цокання підків об брук не чути.
Кімната поринула в тіні; тільки край столу – де я – німий острівець блискучого світла. Я не спішу розпочинати роботу… Запалюю цигарку й спираюсь на лікоть.
І от мої очи поволі поширюються – в золотім світлі лямпи встають і починають товпитись нечутно привиди блискучих видовиськ…
Яка розкіш! Ще недавно щось мучило мене: невиразні сумніви, хоробливі вагання. Цілий день, цілий довгий день так зване життя, як сонце в хворе око, било в мене, і було боляче, кривилась душа. Тепер – ні.
Тепер моя мисль, окрилена дерзанням, шугає туди й сюди, і – слухняні – шикуються перед нею товпища блискучих видовиськ; вона, погордлива, мовчки дає розпорядок. І, змірявши поглядом німу закономірність рядів, мовчки розгортає над ними свій прапор…
…"І здійнялись міста і села", – урочисто шепчуть губи, – "мов повінню, мов бурею підхопило, і закрутились вони в метушливім "ісході"…
Невеличка, чітка постать великого завойовника встає перед зачарованими очима; бачу: стоїть замислений на грані своїх розрахунків і зживає останнє вагання. Враз жест… майже непомітний жест… І зрушились поля!
Ave Caesar! Привіт тобі, одинокому, серед снігів холодної Галлії, коли, мовчазний, ти подовгу сидів перед огнем убогої галльської хатини, знов і знов замислившись на полум’я: "або Цезар або ніщо?". А залізні й терплячі стояли поруч. Ти думав: "час – серйозний патрон, тут: або-або?". Коли, напруживши сталеву зморшку на чолі, ти ще раз пильно вслухавсь у ніч, де в лісах темної Барбарії легіони… Твої? Й там – сон і надія… На тебе? На Цезаря? Дитяча любов до тебе? Холодний, чи переміг ти вже їх запальною своєю сміливістю, і вони полюбили вже тебе сліпо, довірливо?.. Коли, підвівшись, ти ходив по хаті, і пухкі хутра замість тоги обкутували тебе, і перед очима, як міраж, як марево, як сяйво далеке, вставав Рим, великий і далекий, принадний, розпусний, отруйний, красивий Рим… Тоді ти тер руки і казав собі: "Щоб бути до чогось ближче, треба стати від нього далі!"Дивіться також
Дмитро Борзяк — Варенька
Дмитро Борзяк — Під дощ
Дмитро Борзяк — Тов. Андрій
Ще 1 твір →
Біографія Дмитра Борзяка
Могутня тиша… Навіть гас не сичить у дешевій моїй лямпі. Все – мов загіпнотизоване. А в моїй голові – ясність і міць; вщерть налило мене силою, що глухо бунтує. Загадково усміхаюсь: "завойовник – ще не готовий…". І сліпо працюю.
Розстилаючи пальто на постіль (долі), чую – дзенькнуло й покотилось… —?
А-а – це мій злот, один, що тільки й залишився від останнього заробітку.
І коли дістаю його, мимоволі мене тягне заглянути до шаховки – що там є на завтра?
– "Wenig", – одповідаю сам собі, оглядаючи "miserabilis": – трохи булки, трохи цукру, і зовсім трохи, елегантно трохи, масла. Це плюс злот – увесь хліб мій щоденний на завтра і тим часом і надалі, "до віку", – сміюсь я. Дружина, йдучи на посаду, не снідає.
Але зараз мені остільки гарно, як ніколи, що суворі думки якось соромляться турбувати; стелючись далі, я посвистую, легкий і безжурний, увесь захоплений тим шаленим горінням нервів, що ось чекає мене в ліжкові. Інерція недавнього піднесення тепер перейшла в екзальтацію.
І справді, скоро лягаю, скоро в ухах починаються кров’яні дзвони, а перед розплющеними в темряві очима повстають якісь червоні переблиски – мої мислі займаються білими вогниками і горять, і летять нездержні…
"Хто такий я? – сміючись, питаюся самого себе. – Я – підпільник життя… з певних причин. Так, на це є певні причини. А мої друзі і знайомі зовуть мене… чудаком на тлі енних роковин непу…"
Їм незрозумілий, дивний, чудацький видається мій modus vivendi. Я ніде не служу. Делікатно, але завжди рішуче відхиляю ріжні пропозиції про якісь там посади, що походять од друзів чи знайомих. "Тепер вже не звертаються", – з захватом констатую я, – одучив… Крім того, я не "член", не студент, не вчитель, не робітник, не селянин, не кустар… навіть не кооператор. І наївність моя в питаннях сучасного побуту часом феноменальна. Я не знаю, хто старший: завком чи парт’ячейка на заводі; ведійська темнота огортає мене, коли почну мислити про можливі функції та істотність місцевкому…"
"Ха-ха-ха!"
Мої мислі несуться далі й далі…
"І ходжу я по місту в грубих ботинках з виглядом нужденніший за нужденного: худий, зелений, як тютюн, що палю. Як вода ходжу: часом – швидко, весело; іноді – темний та важкий. Не досипаю, не доїдаю, хоч це й непомітно мені…"
"Значить, тебе щось гризе? – любовно питається соромлива думка, – коли ти не хочеш бути ні службовцем, ні інженером, ні студентом…"
"Гризе…" – сміюсь я до неї.
"Що саме?.. І що збираєш ти в своїх шпаргалках ночами?"
"Це неважно, що збираю… Може, то конденсовані рецепти соціяльних утопій, може, я розв’язую теорему Ферма. Чи там фрагменти геніяльного твору, безумні фантазії нової релігії. Мене гризе лихоманка ентузіязму; життя інтригує безмірно, щоб помиритись на ролі інфузорії. Душить жадоба широти, я готую силу…"
"І прекрасно… ти бачиш своє призначення у вищому. Але тяжко боротись… от, дружина, мабуть, не спочуває тобі. Ти зважив?"
"Тяжко, але захватно", – говорю я з запалом… І думаю вже про дружину; але тут у думки вплітається стрічка суму.
Дійсно, тут – Ахіллесова п’ята. За всіма моїми знайомими дружина теж починає підозрювати мене, що я ледащо й фантазер. Зрозуміло! Посада дає дружині тільки тридцять п’ять на місяць; зодягти її за модою повинен би я. Але я, запалений гарячковим фанатизмом ідеї, згоджуюсь лише на випадкову поденщину, що забезпечила б мені мінімум; час від часу дружина ще сама, шкодуючи, фінансує мене срібним дріб’язком. Але наостанку мовчазний терпець їй увірвався. Були вже сльози, докори, темпераментні сцени; тепер стали – презирство й погорда; тепер вона поводиться зі мною, як із своїм нещастям. Моє становище в кімнаті можна уявити, як обвести всю її кімнату широкою лінією, вилучивши лише незначний куточок: ото моє. Вся решта – в повній промоції дружини (вона ж платить за кімнату), і я мушу терпіти всі "прийоми", що з мовчазною метою вживаються проти мене. Наприклад, увечері дружина читає тільки в ліжкові, тому лямпу забирає собі на столик, це страшенно незручно мені. Я терплю й мовчу: тільки жаль, що мій ангел переводиться на звичайну жінку – їсть…
"Терпи й мовчи, – чути мені голос, – цим перемагає світ…"
Я згоден. Я на все згоден; світло-сизими соколами – все крутіш і вище мої думки забирають стрімчасту височінь, розгортаються знов і палахкотять білі вогні – ніч безумно грає на нервах…
Коли вранці умиваюсь, у мисці повно сонця, вода здається металевою. Примружені зайчики переливають на стіні, і через усю кімнату – широкі паси сизуватого проміння. Занадто світло, по-святковому, весело. Але, похмурий, я мовчу, і в мені тільки незрозумілість і здивування, коли намагаюсь пригадати, що було вчора. З усього того тепер лишився сам попіл, жменька сірого холодного попелу, я не розумію, що могло так пишно, захватно горіти… "Боже, які химерні…"
Дружина нервово, похапливо вбирається на посаду. Вона теж мовчить, але в цій мовчанці – напруженість; майже фізично я відчуваю від неї тиск. Мимоволі вловлюючи кожен рух дружини, суворо жду вибуху.
Нарешті…
– Ти вже, коли не хочеш служити, так хоч так… – нарешті говорить дружина тоном, що наче плівка, яка, ледве стримуючи великий внутрішній тиск, там і там коротко рветься, – хоч би роботи якої шукав. Скоро вже за кватирю платити нічим – повинен знати… – і потім: – До N би пішов, може, в нього є робота… Я думаю, це не тяжко.
N – один мій знайомий, персона ґрата, у його я зміг може б щось випросити: колись він давав заробити.
– Учора був, – хрипло відповідаю неправду. – Нема нічого.
– Подлєц! Мєрзавєц… Стидно так! – раптом вибухає дружина, і то з таким жаром, що крильця на носі їй побіліли, в очах стали пекучі, злісні сльозинки, і, зачудований, бачу – вона б знищила мене в цю мить, аби була змога.
Двері грюкають, дружина вилітає. Холодно й не поспішаючи я замикаю двері, але в думці ф’ю! – здивований посвист. "От тобі, Юрку, й бабин день…"
Дійсно, так ще не бувало; цього я не ждав – так, моя хризантемо, не можна, ні. І в мені закипає, як кров, ненависть до дружини.
– Ах ти ж, стрижена курочко! А розводу не хоч!..
Але як, утершись і причесавшись, я сідаю коло грубки й ножем починаю одколювати скалки на розпал, мої мислі потроху охолоджуються, здають назад і скоро, мов розбиті, розходяться в ріжні боки, і от уже полинули сумовитими смугами голубими…
Розвод… Але вона – моя дружина. Не вона, була б інша. Між нас снувалось щось подібне до любові. І далі думаю: в своїм капелюсі, шубці, рукавичках, і з портфелем під рукою вона – моя дружина – інтересна: струнка, подекуди "мініятюрна" блондинка з голубуватими очима; здається, й досі любить мене.
І ще: розвод. Але одружіння однаково не розв’язує проблеми ероса остаточно, навіщо клопіт? Це дурниці.
Промахом з мого боку було те, що я з недбальства довірився якось на жіночу витривалість, легковажно гадаючи, що моя дружина, розуміючи мене, спроможеться офірувати заради якихось фантазмів – звичайними вигодами "сьогодні". От де помилка!
Дійсно, тепер ясно мені, що дружина інакше не могла. Чи припустимо, щоб дівчина могла вмістити проблему мужності, проблему, що її задумано на всю глибінь, де всі розрахунки зведено в одно, де гру робиться на таку непевну карту, як "талан", "доля", "зоря", коли одвага згоджується вибирати між двома або-або, або, коли кожну силу ощаджується з погляду її значення для майбутнього? В умовах сучасності, в очах цинічних фігурантів сучасного паскудства – який це нонсенс!
У грубці злегка гогоче, чайник зненацька починає щось заводити…
"А ти сам віриш у зорю?"
Я хмурюся; замислюючись кудись, бачу – ниточка, чи й того тонше, майже невловиме щось – така надія в’яже мене з прийдешнім.
Смішно… сумно… Зате факти, прості, рельєфні, безцеремонні в своїй оголеності факти – як виразно, фізично лежать вони перед очима…
Я – ніщо, мрійник… бездара… Що за дурниці писав учора? Соромно перепитувати… І старець – тільки дружину зводжу. |
Борзяк Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=155 | Варенька | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17015 | Дмитро Борзяк | Варенька | Існують, крім парикмахерського, два способи голитися: спосіб Шамрая – якщо немає мила; другий спосіб – Щічка – дозволяє поголитися без бритви.
Але можливі цілі тисячі модуляцій, коли треба познайомиться з випадковою панянкою. Тут, що не кавалер, то й свій кодекс.
Один мій товариш, наприклад, вжив методу нахабства. Загородивши собою парадні двері, він заявив рішуче й остаточно:
– Ну, а тепер – робіть зі мною, що хочте. Коли бажано, я можу спуститись у лабіринти каналізації, пролізти через найпотайніші ходи її і відшукати для вас чарівний амулет тихого божевілля. Але ж ви мусите дозволити поцілувати себе…
Мій товариш завжди починав із кінця, а кінчав, полишивши місце для запитань. Цей спосіб принаймні оригінальний.
Моє знайомство з Варею було репродукцією найзвичайнішого шаблону. У Всенародній бібліотеці я переживав черговий припадок тоскної розпуки за другим томом "Початку всіх початків"… і от, до мене всміхнулось таке собі паненя: черепашка, але губки з карміном; замазане пудрою; манікюр і хитрі карі очи з інтрижкою й цікавістю.
Я похмуро глянув…
– Вибачте, ви не знаєте, який у нас… – звернувсь я до черепашки, коли вона сіла одного разу за одним зі мною столиком.
– Час? – усміхаючись, забігло вперед паненя і одсунуло вже рукава з годинничка.
– Прошу – який у нас сьогодні день? Мій календар зіпсувався, – і я строго й серйозно подививсь їй у вічі.
Так сталося моє знайомство з Варею.
Із Всенародньої бібліотеки я повинен був ходити в бібліотеку середньовічного стилю: там – склепіння, камінь, похмурі фоліянти і суворий холод.
І на розі вулиці, де повертати додому, ми завжди спинялись із Варею – чим раз довше, перш, ніж розійдемося.
В світлі цитринової ночі не зимної зими поміж нас плелась легко й невтомно нехитра канітель у стилі рожевих бантиків і за кожним разом у розмові все помітнішим ставав позалаштунковий сенс.
Правда, йшов восьмий рік революції… Але в той самий час, міщаночці Варі, що колись скінчила чотири класи приватньої гімназії, а тепер жила в оточенні мамаші, подруг, "madame" Лірман і з установкою на бюджетне майбутнє, незабаром мав розплющитись вісімнадцятий рік. А це щось значить. Хоч поруч із розмовами про манікюр, про фасони сучасних шубок та про інтересних дам і кавалерів ми вплітали й Леніна, і новий побут, і комсомол…
На око я означив Варю так: аргонавт у Аргентину; маленька авантурниця в поході за набитим портмоне та пригодами, що ведуть до ЗАГСу.
Клацали об панель візники, екранно пливли пішоходи, сяяла електрика… А ми стояли, сміялись і сперечалися, в кого кращі руки…
Варя спершу боялась мене, і говорив я сам…
Потім – насмілившись, вона виявляла страшенно милу ініціативу, розповідаючи мені про здоров’я своєї Норочки та про "добренькую бабушку" і, взагалі, всю нескладну хроніку минулого дня…Дивіться також
Дмитро Борзяк — Тов. Андрій
Дмитро Борзяк — Записка (з минулого)
Дмитро Борзяк — Букет пролісків
Ще 1 твір →
Біографія Дмитра Борзяка
І от раз вона так розійшлася, так заграла оченятами і замодулювала своїм тембром, що я – р-раз! – і поцілував її.
Варя враз присмиріла, закрила очи віями й прошепотіла:
– Пустіть…
Але на другий день ми базікали по-давньому, я поцілував її вже двічі, почув знову таке саме "пустіть" і "пустив". Стало ясно, що цього хочуть.
І між нами встановилась "любов".
Це була чудна, ніби сімейна, любов.
Не бідкаючись тим, чи любить Варя ріжні фрази, я "скользіл", не зачіпаючись за гілля любовного красномовства, а коли бачив, що черепашка чогось ніби чекає, я ще більше старався подратувати її неясністю. Я говорив:
– Ах, Варя, любить той, хто страждає…
Вона запитливо зиркала на мене й, нічого не розуміючи, кривилась, крутилась, виявляла нетерплячість, але, не чуючи більше нічого, старалась усміхнутись.
Що до гарантій, я був мовчазний, як камінь…
Зрештою, для Варі я був явище ірраціональне. Говорити по-французькому, вживать такі слова, як "аспект" і т. д. не визначало цілком моєї приналежности до іншого світу…
І, врешті-решт, Варя, не мігши пристосувати до мене тактики, що її наказала їй бабушка, здалась, махнувши на все рукою…
– Хай буде, як є, а що є, побачимо…
І визнавши факт, одкинула, до якогось часу, надії на "dejure"…
Рівночасно ж, вона жваво снувала кокетливе павутиння з ріжними шмендриками з технікумів, профшкіл, вузівниками та іншими. Кожне читання в бібліотеці давало їй з подругами нові знайомства…
Невпинно Варя намагалась затягти мене до себе додому.
– Ну йдемо!.. Так підемо? Ви йдете?
Я відповідав:
– Коли Норочка здорова, мені немає у вас діла.
Просто я ухилявся від "западні": оперувати в кімнаті під яструбиними поглядами мамаші мені трудно. Тоді моя увага завжди й фатально зосереджується на собачках та котиках…
Але одного разу в суботу, під мряку й мокрий сніжок, Варя, вхопивши за рукав, втягла мене на другий поверх і з тріумфом привела до себе:
– Ось він!
З-за блискучого самовару блиснула хижо – так мені здалося – мамаша: перед нею лежав розгорнутий том Тургенєва.
Я мусив познайомитися з нею, з одною з подруг, з братом Шурою, мадам Лірман, з Норочкою, і сісти до чаю…
Я озирався…
Рештки комфорту офіцерської сім’ї: "вагон" міщанства в запаленій лямпаді, в червоних і потертих портьєрах, у дешевих меблях, фотографіях, грамофоні… вишиваних кругленьких полотнах – справляли недвозначне вражіння.
Мамаша – розмовою й злим, вимученим лицем, доповнювала картину…
– А тепер – полюбуйтесь, – знервованим фальцетом доводила вже мені, хоч я зовсім не суперечив, – їсти нічого – а плати… Продала речі – оддай фінінспекторові… Ти… ти… і давай… давай… А де взяти? ріжні хлопчаки позаймали посади… от і Шура…
Шура сидів мовчки й палив махру.
Все зло було від фінінспектора, і злидні сьогоднішнього дня рішуче закликали до портмоне швидкої допомоги.
Бо коли Варя, – почервоніла й з огоньком у очах – поклала, забувшись, зайву ложку цукру в чай, мамаша грізним поглядом застерегла свою Варюшу: "Варко".
І вже я повинен був перекинути свою шклянку, щоб припинити дискусію.
Потім Варя пересунула мене в свою кімнату, і тут ми при одкритих дверях і під пильним контролем мамаші, що ніби читала Тургенєва, ворожили.
Упираючись рівно стільки, скільки треба, Варя поділилася зі мною всіма своїми секретами: записочки та листи від Мік та Нік; фотографічні стьожечки й розетки на пам’ять. З дна шухлядки я витяг картку з мандолінним лицарем перед дамою, виявилось, що лицар – ідеал чоловічої краси, і що Варя хотіла б мати такі сами довгі, витончені пальці, як і в дами…
Варя соромливо всміхалась, я плів нісенітницю.
Потім, маючи весь час на увазі ухо мамаші, я, пробуючи бережні, легенькі штрихи, накреслив перед Варею можливі червоно-макові перспективи для молодої дівчини нашого дня. Трудно було сказать, чи я всерйоз, чи сміюсь…
Але ж карі оченята зачаровані прозорились мені назустріч, і тільки губи несміло заперечували неймовірною посмішкою. Проте, було тихо, тепло й рука, ніжної, покірливої Варі м’яко піддавалась. І тому я закінчив так:
– Зрештою, це – ідеалізація, і для вас я хочу того ж, що й ваша мама… – Ці слова сказано було голосно.
Надворі, погравшись у поцілунок, я розповів Варі секрет своєї адреси і замів сліди за собою: хай ходять сюди оті Ніки, Міки та інші.
З цього часу я – тільки випадковий гість у Варинькіному житті. Початки всіх початків все більше всисали мене, і я залазив в невилазну куширяку мілійонів слів, ріжні секретні справи почали настирливо заважати і мені, похмурому й сердитому, було ніколи на витребеньки. Часто я й не привітався до Варі.
Одного разу Фріда, піймавши мене на неправильнім перехресті двох вулиць, урочисто, надхненно і разом розгублено оповіла новину: "Варя йде заміж!"
Але це не справило жодного ефекту.
– Ну що ж? – кисло відмовив я. – Бажаю і т. д. Вітайте.
Моє життя, очевидно, поверталось поволі під новий знак зодіяку. І моя фігура починає тут затуманюватись на екрані подій.
Майбутнє одруження Варі мало статися інтересним із тих невеличких суперечностів, що наївно закреслились ще спочатку.
Він – наречений – був хлопчина двадцяти двох років, учень із губпартшколи, Кім – так звався. Чорноволосий, стрункий, серйозний. Серед ріжних теорій, робот, книжок, лекцій, що в суворім порядкові розміщались у нього в голові, знайшов чільне й блискуче місце собі Варін образ, і з прямолінійністю партійця Кім вирішив, що Варя – його майбутня дружина. Серйозно він освідчився, а як Варя одповіла нерішучо "не знаю", попросив руки в мамаші.
Майбутність Кіма, як партійця, і той факт, що й тепер він, крім помешкання й повного утримання, лічивсь десь на посаді, вирішили справу. Кіма було прийнято за сина, а проти Варі мобілізовано цілу систему умовлень, впливів та роз’яснень…
Варя слухала й не йняла віри: вона – наречена! І перед нею скоро стала така антиномія: Кім, безумовно, хороший хлопчик. Тільки ж чи любить вона його? Ні… ні трохи. Зате в них буде своя кімната, канареєчне господарство, будуть ходити подруги і заздрити. Приємно… Але ж… І Варя вагалась. Мамаша бачила, що Варя не серйозно ставилася до діла й цілими ранками то вмовляла ніжно, то сичала. Потім діло дійшло до бойкотів, навіть Варю почала обминати ранкова чашка чаю з повітряним бутербродом. Тоді Варя виходила було з дому, блукала годинами попід вітринами, розглядаючи дитячі цяцьки і не знала, що їй робити. Зрештою, історія набирала докучливого характеру і закликала до сліз.
А Кім – регулярно, щосереди й щосуботи – заходив до їхнього помешкання, за чаєм детально розповідав про шкільні та службові справи, а як залишався з Варею тет-а-тет говорив, наївно й серйозно, про свої погляди на одруження, про чесне й робоче життя, про дні впорядковані за НОПом та раціонально. Він звертався до Варі на "Ви" й не насмілювавсь поцілувати їй ручку…
Тут я врізався частиною своєї орбіти в заплутаний космос Варіних нерозумінь.
– Е, дурниці, – безжурно затарабанив я: – звичайно, виходь… А то – можна й почекать. В чому справа?
Був вечір синє-льодистий, немов підсніжник угорі притишеною ракетою, і лився часом журний передзвін журавлів. І ми ходили довго, довго… На другім поверсі терплячий Кім чекав Варю додому, а вона за моєю допомогою, декорувала його молодими, ніжними ще й ніби золотими ріжками. Певне, я не думав, про що говорив, бо на прощання Варя, усміхаючись, одповіла мені: "Ну, звичайно, я піду заміж. |
Борзяк Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=155 | Записка (з минулого) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17023 | Дмитро Борзяк | Записка (з минулого) | Записка.
(З минулого).
Сходючи на ґанок, Явдоха захвилювалась і похапцем поклала торбинку в куток, під лавочку. Потім невміло одчинила двері.
У великій кухні, всланій прив'ялою осикою, було темно,—напільну віконицю причинено, високе денне сонне давало проміння через вікно, що од дверей...
За столом, з книжкою сидів панич Володя, чи Ладимир,—Явдоха гаразд не знала, як і називати ного. Він ніби* почервонів злегка, коли Явдоха ввійшла, але челшо відповів на привітання:
— Здрастуйте...
— Чи воно ви, чи батько ваші,—почала без вступу і грубо Явдоха, підпираючи зразу-ж ліву, що була товща, щоку рукою,—даєте записки. Дайте, ради бога, й мосту, хай випускають вже його!—насидівся... жнива скоро, робить хай іде...
— Це ви відносно Павла?—подивлячись на неї темним" карими очима, сказав Володя.
— Еге-ж, Павла; других повипускали вже, а його навіщось держать, увірився вже він нам носить та відвідувати...
— Зачекайте, я покличу батька.
Володя виліз з-за столу й зник у кімнатах...
Иншим разом Явдосї було-б цікаво роздивитись у кухні в Іванюшки: одколи тут була! і кухня своїм затишком, просторістю та охайністю різнилась од її власної хати та звичайних селянських хат стільки, що це ніби не в своїх Вербинцях, а десь у городі опинилась Явдоха. Але тепер не до того було: стояла й думала, дивлючись на осоку, що з нею білі смужки од сонця грались...
Іванюшка вийшов зі сну, мабуть: око було пом'яте й причервоніле, розчісував нашвидку волосся й дививсь підозріло, наче впізнавав.
— Що скажеш, Явдохо?—запитав стиха.
— Будьте милостиві, Йван Семенович,—знову без ггідоготовки й на повен голос почала Явдоха,—скажіть уже, щоб випустили мого ледаща. Як він нам увірився! Старий одробить вам: покосить, чи як. Зробіть, ради бога.
— Я його не арештовував,—одказав спокійно Іванюшка. Він сів на^іл і, діставши осочину, кусав.
— Та не ви-ж,—запнулась ЯвдохаГ—Дайте записку, як подавали другим; воно, падло, вже не буде витівать, шануватиметься .
— Було-б зразу так спинять,—ніби між иншим зауважив Іванюшка —Я проти Павла нічого не імію, хай випускають, про мене; хто це тобі сказав тільки, що я давав кочусь записки. Ніяких я записок не давав нікому.
Іванюшка^ дививсь на Явдоху.
Стояла запнута в платок, очі з своєю якоюсь думкою ходили з Іва-нюшки на Володю, і не хотіли розуміти, що говорив Іванюшка тепер і трохн згодом у, далі.
— Так . —проказала тільки вона.
— Бач, Явдохо, коли-б я дав, скажім, тобі записку на Павла,—про дивжував Іванюшка,—він, як-би випустили його, скажім, і думав-би, що це не варта забирала його, а я. Арештував, тепер випускаю. Другі-б так теж думали; і вп'ять-би: буржуазія нас по тюрмах давить, казали-б, а не те, що себе винуватить, не щитались-б" з тим, що самі себе призвели у тюрми... Проси в начальника: випустить—хай випускає. Я сочувствую; парубок може вже й насидівся...Дивіться також
Дмитро Борзяк — Тов. Андрій
Дмитро Борзяк — Букет пролісків
Дмитро Борзяк — Варенька
Ще 1 твір →
Біографія Дмитра Борзяка
І Йванюшка скосив оком на Володимира, що гладко примісаний, сдіугляво-чорнявий, у ліловій—з широкими білими смугами—сорочці й у рих над жовтими гетрами рейтузах, з цікавістю дививсь на Явдоху. Явдоха була Настина мати. Настя—"цариця", як її звали,—найкраща в селі дівка, і з нею потай "гуляв" Володя.
Батько говорив правду: нікому ніяких записок він не давав. Це знав Володя..
—— Та вчора-ж ходив старий у волость,—казала своєї Явдоха.— Принесіть од Івана Семеновича записку, сказали, тоді й випустимо... Хай панич напишуть.
Володя посміхнувся до батька, батько озвавсь:
— Дурний хтось сказав...
Але Явдоха просила. її не обходили [ванюшчині міркування. Нарешті Володя приніс атраменту, папір і написав записку. Батько, діставши окуляри, розписавсь.
— На,—сказав Явдосі,—та, бога ради, мовчи.
З радощів, чи з чогось иншого Явдоха хотіла була подякувати на колінях, але Йванюшка, махнувши рукою, вийшов. На лиці їй, правда, ніякої зраділости не проступило, було воно заклопотане й ділове. Це помітив Володя, виряжаючн її за двері. Він вийшов навіть на ґанок і стояв поки Явдоха не опинилась з своєю торбиною за хвірткою.
Тепер Явдосі треба було поспішати до волости, шо за п'ять верст; година була не рання—полудень. Явдоха перервала поління, щоб іти по записку, потім до Павла, як на тім ^тояв старий—Оліян.—Припекло йому І..
На вулиці, тихій з непорушними ворітьми й лісами, що поросли крапивою та колючками, з розпеченим чорнилі піском і рудими кізяками— Явдосі стрілась Ганна, молодиця—несла воду.
— Чи Павло живий ще?—запитала, спиняючись і ставлючи відро долі; була в рожевій сорочині Іі самім, без хустки, очіпку.
— Та вже-ж,—стала її Явдоха,—йду забирать: вчора кошів Оліян. сказали, щоб була записка од Іванюшки... ледве випросила.
— Таке,—сказала Ганна.—А то-ж набалакають люди: гайдамаки іак побили, що ледве живого звели, а цю ніч розстріляли. А дав?
— Дав.—Явдоха розгорнула кохту іі дістала записку. ї'анна, взявши в руки, подивилась. Але була неписьменна. Оддала, і хутко пішла собі в один бік, Явдоха в другий.
В записці, яку було адресовано на Ы я колан міра гайдамацького загону, поручника Зінніченка, стояло насправді це:
— Пане поручнику!
Не цілким з вашого Соку праидиво справляти людей до мене, в справі якихось поручннх записок. Це безпосередньо спричинює думку про те, що ніби я беру найближчу участь в карних що-до арештованих заходах і не може сприяти до встановлення ладу і спокою в стосунках. Вживайте нншнх способів, в разі треба моєї запоруки. Що-до сина подательки цього, Павла ім'ям, од мене немає ніяких заперечень проти ного звільнення. Іван С. Кай-нй
Зміст був сприятливий: але й без читання Явдосі не було в цім сумніву і не спадало в голову, щоб хтось ще прочитав. Ішла, не розглядаючи на боки, тією нікольською ходою, якою часом вертають селяни з базару, скоро забаряться. З тим, що Павла випустять—не сьогодні, так завтра,—було порішено, ні про що було думать. Пиша думка, щоб і вид" е збігати, займала її та на цього самого Павла невдоволення, що завдавав стільки клопоту. Не признало, ледащо, гетьмана,—ради йому якоїсь... Полізло, шаблю начепивши, у двір до Іванюшки—селом Ладимира водило—лиху годину поводнло-б. Тепер другі повиходили, а з ним, падлом, і досі морока.
Власне це й примушувало клопотатись Явдоху та Оліяна, що всі аругі з села, які брали участь у повстанні, всі вже були пущені. Людей якось соромно, що іхн й ще сидить. А то хай одсижувався-б.
Запнута в хустку, у витертій юпці, в спідниці чорній, ішла і правою ногою забирала трохи більше, ніж лівою. Ноги були босі й чорні...
Павло на ч мусі, сидючи, виглядав крізь дерев'яне віконечко. Явдосі, що вже побалакала у волості з начальником і записку оддала, сам він, начальник, пройшовши до дверей, показав рукою.
— Он там... Ми їх держимо тепер, тьотю, в холодку, бо душно. Він це сказав низьким і хрипким, але бадьорим, як завжди, голосоч,
і був у ростібнутій синій гімнастьорці, з речінем через плече. Очі під рівними товстими бровами дивились весело набік, грубе загоріле, як підошва, обличчя всміхалось ніби доброзичливо.
— Бачите?
— Та вже-ж
І Явдоха, наче лаятись биралась, наблизилась...
Це була якась прибудова до волосного сараю, (в сараї стояли коні), v дверях прорі ли віконечко, під ним висів здоровенний замок. Волосний двір був взагалі тісний і—горбом. В середині колодязь, там саме, ня сонці, двоє молодих гайдамаків без шапок і в зеленій парусині плели батіг, і щось проміж себе сміялись. Кріз одчинені двері сарая виднілись кінські хвости, і в дворі було повно сонця, лиш по-над волостю куценька тінь. Явдосі все те не входило в око.
— Чого ви прийшли вп'ять?—мовив незадоволено, не встигла Явлоха озватись, Павло. Вій лише повернув, але не змінив погляду, як раніш на гайдамаків дивився—бездумно й флегматично, так позирнув тепер на матір—нехотя, спокійно-байдуже.
—■ Через дурну свою та батькову голову прийшла. Аби розумніші були—не бійсь, не тратили-б ніг.
Явдоха, як і в Іеанюшкн в кухні, підперла рукою щоку, і в очах, що дивились на сина, аж заскіпивсь біль, перейнятий тоненькою злісною зненавистю чи прнзирством.
— Ич, який добрий!—докірливо-зневажлііво мовила:—ще іі вередує Ходите чого? Наче на добро яке попав,—запанів...
— Я вас не просив...—буркнув Павло.
Мати, дивлючись на Гюго—в віконечкові—обличчя, що було так знайоме, короткокирпате й з невиразним поглядом, помітила нову якусь припухлість губів і на скулі синякуватість, і взагалі лице було ніби недавно вмите.
— Мать, били?—спиталась.
— Нє,—не дивлячись, відповів Павло невиразно.
— А їсти ще є? Я тобі паляницю там принесла та сала,—не дуже роз'їдайся, скоро, може, додому підеш. Дурний батько клопочеться, про мене—до зими хоч сиди.
— А табаку не принесли?—поминаючи материні слова, сказав одним, в'ялим, тоном Павло:
— 1 без табаку не вмреш, потерпиш.
Тон Явдосі не хотів м'ягшати. Але згодом, коли Павло поліз був щось пошукати, і, зиркнувши— V віконечко, вона-загледіла ще одного товариша—лежав непорушно на долівці, в сорочці, спиною догори, і темінь, що була в калавурці проти сонячного двору,—їй мимоволі зморшки затремтіли, показались на очах сльозинки. Павло теж був у одній полотняній з манишкою сорочці, що в ній низький комір; з нього виглядала його коротка шия з виразом неозначеної покори. Може вія цього жаль їй стиснув серце. Вона поквапилась зтрусити сльозину. Начальник дав їй строку півгодини, вона хоч і не знала, шо то таке, але не думала й сама баритись довго. Сонце перекотило на низ, треба ще й табаку збігать мурлові.
Павло, повернувшись на місце, став розпитуватись про товаришів.
— Усі дома... де-чиї вже й на заробітки поїхали,—одпдаїла Явдоха і їй знову стрепенулась злість.—Ти тільки в нас страмовище! На стид і страм людям... Казала—шануйся, Павле, що тобі такого зробив той Іванюшка, вийдеш, не минеться навколюшки [ванюшці ставати—за записку.
— А хіба вже ходили? Хто ходив?—ніби це тільки й учувши, глухо проговорив Павло.
— Не чого-ж би й прийшла сюди... Дурна мати твоя ходила.
— Було-б Настю послать.—На Павловім лиці майнула ніби тінь усмішки, потім воно нов стало байдужим.
— Всьодно не поможе,—мов до себе вимовив,—не в Ішнюшцї діло. Хай Настя прийде. Узавтра базар, я їй щось скажу.
— Дівка ще-б страмилась'—тріпнулась Явдоха і оглянулась: півгодини, видно, кінчалось, "ачальник, що вийшов чогось з волости проговорив здаля:
— Кінчай вже, тьотю,—набалакаєшся, як додому прийде.
— Я-ж ще табаку тобі принесу,—непривітно проговорила Явдоха і на останку:—гляди-ж мені, шануйся!
За цим, схопивши під руку порожню вже торбинку, вона хутенько пішла.
Павло, провівшії1 її очима, не зрушив з місця. |
Борзяк Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=155 | Під дощ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17016 | Дмитро Борзяк | Під дощ | В кімнаті рівно й ясно горить велика, чиста лямпа, і за столом, повернувшись спиною до Васі, Паша розмотує зубами клубок ниток.
Ще рано – тільки восьма година вечора.
Вася лежить на ліжкові, заклавши руки за голову, і тупо дивиться в той проміжок стіни, що між стелею й дверима.
Ліворуч – вішалка з акуратно навішаною одежею, праворуч – плакат. Чисто, світло, тихо, і… нестерпуча нудьга.
За чорним вікном полосує дощ.
Дощі йдуть тиждень без перерви.
Щодня сірі, мокрі хмари низько пливуть над землею, набухають аж до вікон, голий вітер гонить їх на хмуру північ. Вітер рве змиршавілі, присохлі вже бур’яни й без краю полоще дощами. Безпомічні кущі й дерева тремтять перед ним здрібнілим, переляканим листям і, хитаючись, постійно струшують з себе дощові води.
Тиждень, як мокрий і непривітний панує хаос, ллють потоки з труби, тарабанять по шибках косі краплі дощів… Страшенно мокро, все тече, навіть у галошах не пройдеш, і кудись вийти майже неможливо.
…Тиждень, як цілковита нуда опанувала Васю.
В кооперативі, де він служить прикажчиком, торгівлі в ці дні майже нема. Крамниця зачиняється рано, і в три годині Вася приходить додому весь блискучий у своїй намоченій шкіряній тужурці.
По обіді, дома робити абсолютно нічого. По обіді він, за звичкою, лягає на ліжко й засинає під "Известиями" на 2–3 години. Потім, прокинувшись з червоними рубцями на обличчі й припухлими очима, ляпає галошами по кімнаті, дивиться в вікно на безконечну нуду, що січе, рве, полосує на дворі. Спиняючись перед дзеркалом, він подовгу видавлює угрі й прищі на носі, позіхає широко, страшно, аж щелепи лущать.
В голові якийсь сірий прес, і щось гнітить, мов обухом потилицю…
Паша подає й прибирає обід швидко та акуратно.
Впоравши мужа, вона знов сідає за свої шитва.
Іноді цокотить машиною, а то шиє кольоровими нитками, і обзивається до Васі тільки, коли треба чимсь їй допомогти.
А то – мовчить. Вася відчуває в цій мовчанці й діловій скупченості щось нарочите, надумане, але теж мовчить, бо боїться. Боїться одвертого погляду сірих, вакхічних очей колишньої чекістки й почервонілості на щоках. І він поділяє свою нудьгу з плакатним портретом на стіні, позираючи на нього бездумними, осклілими очима, не знаючи куди себе діти.
Вечір приходить раніш, ніж звичайно. Тоді Вася проворно ставить самовар і п’є чай, теж мовчки й сам, бо Паша п’є після нього; потім знов лягає на ліжко і тупо дивиться на білий проміжок в стіні між стелею й дверима…
За цей тиждень, коли йдуть ненастанні дощі, утворилась майже неможлива атмосфера скучного, кімнатного життя.
Період, що Паша була нездержливо весела і цілими годинами лящала своїм круглим, мов горішки, смішком, ніби хто лоскотав її, і вона не давала Васі спокою, при чому сірі очи дивилися п’яно й ставали липкі, масні, вакхічні, минув якраз саме напередодні дощів. Прийшли дні погорди, зневаги, мовчазного презирства та владного понукання…Дивіться також
Дмитро Борзяк — Варенька
Дмитро Борзяк — Записка (з минулого)
Дмитро Борзяк — Тов. Андрій
Ще 1 твір →
Біографія Дмитра Борзяка
Вася давно вже призвичаївся до цих змін у поводженні своєї дружини. Коли Паша "одгороджувалась" і була неприступна, він, боячись чимсь зірвати мовчанку і викликати на себе шпаркий дощ обвинувачень та закидів, а то й одвертих погроз зразу ж покинути його, тікав зі своєї кімнати; але тепер нікуди було йти. З сусідами Паша перегризлась, нічого й думати було, щоб посидіти в сусідній кімнаті, десь повіятись у місто – не давав дощ. І почуваючи себе невільно, під якимсь невидимим тиском, Вася одлежувався на ліжкові, бистро виконуючи Пашині накази, і мовчки зносив причіпки й гострі шпички критики.
За вікном дощ напирав з більшою силою і, здавалось, кожен його приступ все більш і більш звужував клітку поневолення. Можна пропасти…
Але сьогодні в Васиній голові полізли мислі.
Коли він лежав на ліжкові й дивився тупими очима перед себе, почали одвалюватись сірі уламки того пресу, що гнітив мозок. Вони важкими, неповоротними масами розходились у всі боки, і з-поміж них проривались гарячі, кольорові плями…
Чомусь цей вечір сприяв споминам, потроху розхитуючись, Вася поринав у них, і картини минулого вияснювались з-під мли сірої нудьги…
Раптом густа, важка кров закипіла, мов смола, її гарячий плин нездорово вдарив у голову.
Було це чи не було? "Било ето ілі нєт?" – неймовірно задививсь перед себе Вася.
Що було? Образи рвались на уривки, і тільки дзвінка, бісерна, заливчаста мелодія блискучим струменем лилась ненастанно і, пронизуючи, в’язала їх, загострювала пристрасне чуття в грудях, владно щось викликаючи…
Бирюзой разукрашу светлицу,
Золотую поставлю кровать.
І враз, день той – безповоротно-минулий і неможливий, яскравий, як дикий глід на тлі злото-синього осіннього дня, розгорнувся перед збентеженим і зачарованим поглядом Васі і в’ївся в його серце гострими зубами червоного жалю й божевільної пристрасті. Подзьобане обличчя густо зачервоніло, злиняло-блакитні очи заграли переблисками. І хижо роздулись ніздрі.
– … Так, це було…
Коли?
Тоді, як сонце палило степи, але вставало марево над ними, в лихорадковій хапанині згорали страшенно довгі дні, і давила горло вічна спрага… А весільна душа, п’яна й розхристана, червона, спітніла й оскаженіла, ходила наопашки, виставляючись, мов подражнюючи чорні, серйозні кольти…
Вони – матроси, що для степів покинули осиротіле море, та їхній панцирник "Авангард Революції" – творили тоді одно залізне тіло, і воно сталевою гусеницею бистро лазило спаленими степами, несучи смерть і паніку.
В той день "Авангард Революції" затримавсь на хвилинку на торішнім степовім полустанку на невеличкий ремонт. Команда висипала на перон. Братва нашвидку без картузів, у білих матросках з широчезними червоними бантами, збилася в веселе коло. Вася з "товаришкою", під ніжне подзвонювання мандоліни і приглушений ритм бубона, танцював морський танок.
Потім став танцювати другий. Вася втирав своє зчервоніле "решето" – так звалось його поколупане віспою обличчя, як показавсь димок: на полустанок летів поїзд.
– Брааа!.. – простяглося з панцирника.
– Веселєй, шпана ідьооо!..
Братва оглянулась, і ніжна мандоліна, ніби веселіючи, прискорила темп… Знявся галас, присвисти.
Умлілий танцюра вигинавсь близько землі, кінчаючи нашвидку складний номер…
І зразу ж без передишки:
– Пісню! – крикнули.
– Вась… сюда!
Мандолініст кивнув головою, стукнув стиха бубон, і Вась, опинившися знову в колі, високим і заливчастим тенором почав:
Полюбил всей душой я девицу,
За нее я готов жизнь отдать…
Кароокий Шверцель, ставши проти нього, йому вторив. Шверцель дививсь у вічі Васі і, б’ючи злегка долоня об долоню, одзначав такт. Його м’який баритон мусів давати уривчастий, складний фон…
Поїзд прошумів і спинився. Це була кавалерійська частина, що поспішала на фронт, і з тепляків купами нависали кавалеристи, розглядаючи матроську групу на пероні.
Але матроси не звертали на поїзд жодної уваги. Їхній Васька всередині "забирав висоту", і в цей момент "брашка" вважала за недостойне цікавитись чимсь іншим…
Перон заряснів злиняло-зеленими фігурами кавалеристів, що з казанками поспішали за станцію до колодязів, групи їх проходжувались, розминаючи ноги, оточували матросів… Зачервоніли малинові галіфе на високих і статних командирах, і червоні денця кубанок… Брязнули остроги, станція загомоніла криками…
Если в сердце сомненье вкрадется,
Что красавица мне не верна.
Серйозне Васьчине обличчя пружилось, червоніючи, він глянув проти себе —
На прощанье весь мир содрогнется,
Ужаснется и сам сатана.
Він закінчив, лупаючи очима перед себе, ніби ніяк не міг роздивитись, що там таке.
І знов бренькнула мандоліна, чемно задзвонив бубон; на Ваську налягли, щоб танцював.
– А ну вас к чортам…
– Вась, мотрі ж, – крикнули зі сміхом над ухо Васі ті, що тягли його в коло.
Але Вась, одбиваючись, і так уже "мотріл" у всі очи.
Проти нього по діаметрові за спинами матросів стояла біля командира, спершись йому на руку, "кавалеристка". На плечі недбало був кинутий англійський френч, сліпуча біла шия виглядала з одкритої матроски, в блискучих очах танцював промінистий сміх, і губи клалися в обережну усмішку; свіже біло-рожеве обличчя світилось.
І зразу пам’ятає Вася: ніби бистрий, червоний ніж полоснув у груди, і розгорнувся там блискучий жар. Він почув, як десь далеко, глибоко, щось солодко вщипнуло його, легко, але страшно сильно, здвигнуло і підкинуло десь.
Братва з геготом розступилась, Ваську жбурнули всередину; як очмарілий тигр він повів бурхливий танок.
…По-о морям, морям, морям, морям.
Ех! Нынче здесь, а завтра там…
Попереду танцював бубон, матроси рушили шумливою юрбою: панцирник давав різкі, сигнальні свистки.
Васька, ставши на платформі, гостро мучився, напружені очи пильнували перону. Позад нього налягла братва, братва визирала з вікон, майоріли руки, кричали.
А "кавалеристка", проходжуючись на пероні і слухаючи командира, ввесь час поглядала на панцирника і соромливо посміхалась.
Враз родився план.
З криком матроси, один за одним шугнули з вагона.
– А-а-а! До-о-о!
В руках зачорніли кольти. Матроси несамовитою чередою подались на той бік станції, залящали постріли. Слідом повалила кавалерія.
– Що-о?
Але матроси, стріляючи вгору, мчали назад, один за одним, на ходу вскакуючи в вагон. Панцирник поволі рушав.
Хтось посилав останні постріли поверх станції… махав на прощання кольтом з площадки, а в вагоні колисався нездержливий, прибойний гамір.
– Фахт той, що "кавалеристка" була тут: одбили і везуть з собою.
– Ге-о-о!..
…А командир у малиновім галіфе похопився, як доносив той останній, що вскочив у поїзд, пізно: дурак стріляв з нагана в утікаючий панцирник!.. Панцирник, покурюючи ріденьким димком, розгонисто врізався в сонячно-степовий простір – ішов на велику вузлову станцію, шалено танцювало круглий танок поле за вікнами і мигтіли копи, в вагоні ні чорта було розібрати за прибойним галасом… Вагон шарпало, сіпало, коливало на боки; братва качалась на ногах як п’яна. А всередині стояла "кавалеристка": френч загубивсь на полустанку, в самій-но матросці – тільки крив’яна зірка на грудях. Злегка зчервоніла, змішавшись, соромливо й з цікавістю оглядалась навколо. Позирала на кожну спітнілу, що налазила, морду. Усміхаючись, мовчала і одмахувалась…
– … Конфетка золотая! – летів угорі ззаду красивий комплімент.
– … Океанський корал…
– … А як ваше ім’я? – граючи ролю "перєводчика", серйозно приступав до неї, чорний, як сажа, Кирило…
Васька скочив на лаву і, надуживаючи запасними силами легенів, попер:
– Нє орі-і-і!.. |
Борзяк Дмитро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=155 | Тов. Андрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17014 | Дмитро Борзяк | Тов. Андрій | Тов. Андрій протер пенсне, хмуро глянув і встав.
Два плакати на стінах та барвисті обкладинки журналів у кіоскові болюче томили око.
До поїзда рівно дві годині. Заля спала. Розмова непманців за столом непомітно втихала, мов кволе дзижчання самовару; всі вони дрімали, куняючи. В проході на великій корзині простягся студент.
Тов. Андрій пройшовся раз, другий.
– Прошу шклянку чаю. І цитрини! – звернувся він до буфетника.
В цей час з жіночого відділу виглянула Бела. Великі лякливі очи несміливо спинились на тов. Андрієві, губи всміхнулися нерішуче.
– Бело! – підійшов тов. Андрій, – кинь дурниці. Я хотів би, щоб ти заснула: до поїзда дві годині. Не вигадуй.
– Ах, André, – і це, як завжди, прозвучало вогко, ніби вона вимовляла: Andrlé. – Я просто так. Я не хочу спати. Ти… ти не гніваєшся на мене? Тобі нічого?
– Ще раз, Бело, – з суворою ніжністю кинув André, – кинь дурниці. Що за вигадки? Ну, йди, дорога, засни.
Бела глянула вірною собачкою, постояла й нехотя зачинила двері.
Глухо било в голові. Тов. Андрій вийшов надвір.
Плив здаля низький вітрець і тонко різав крижаним вістрям обличчя й руки. Страшенно багато неба! Ціла зоряна півсфера закреслювалась обрійною смугою.
Тьмяно червоніли вуличні вогники, але нігде жодного руху, зорі й вітрець!
Тов. Андрій спинивсь на краї перону й машинально глянув угору.
Волосожар, коливаючись, уперто брав крутий перегін. Гостро впиналась у небо полярна зоря.
"Все в порядку", – сіро пробігла думка.
Крізь призму апатичного споглядання – зорі і небо – все здалось чимсь миршавим, мов пилюка в повітрі.
В залі з’явився новий пасажир: хлопчина з ціпочком у руках, з торбинкою на плечі.
Тов. Андрій знову пив чорний чай і слухав радісно-спокійну балаканину хлопця.
– Корова? – перепитав тов. Андрій.
– Да, – каже, – корова… зайшла в повітку, і вона не може її вигнать, бо корова б’ється. Я вдягся, засвітив ліхтаря, узяв лозину, пішов. А ніч – темна… перша година! Думаю, хоч подивлюсь, що воно за руда така корова. Одмикаю повітку, придивляюсь обережно, мацаю лозиною. Нема нічого. І тільки тоді я змикитив, у чому справа. "Ну, що? – питає жінка, як вернувся в хату. – Бачив рижу корову?" – і сміється. "Корови, кажу, не бачив, а дурня бачив". Так вона оддячила мені за курицю.
Хлопчина дивився просто в вічі, ніби запрошував тов. Андрія подивуватися разом з ним, яка то розумна та дотепна жінка з його дружини, і як любовно граються вони вдвох у спорт на дурня.
– Такої! – засміявся тов. Андрій. – Слід за це цукерок їй купити.
– Е-е, обіцяв, як буде ярмарок, набрати на кохту; хай одного жде.Дивіться також
Дмитро Борзяк — Варенька
Дмитро Борзяк — Записка (з минулого)
Дмитро Борзяк — Під дощ
Ще 1 твір →
Біографія Дмитра Борзяка
Тов. Андрій, прижмурюючи очи, приглядався до свого партнера в розмові й із цікавістю міряв мілизну його радощів.
Поруч з хлопчиною, світлою овечкою, його постать вікінга з важкою і густою кров’ю визначалась могутніми рельєфами. Тов. Андрій ніби знаходив самого себе; і йому не хотілось уставати, коли підійшов поїзд.
В купе тов. Андрій підняв середню поличку й улаштував Белу: укутав ноги шаллю, зверху накинув плед і витяг книжку й шоколад.
Крім них зайшли ще студент і три дами.
– Ну, тов. Бело, – пригладжуючи їй зачіску, нахилився Андрій, – лежіть смирно. На мене, прошу, не дивіться: не варто псувати очей. Гризіть собі шоколад, читайте книжку. Але краще, якби ви заснули.
– Andrlé, – озвалась тихо Бела, – ти помилуй мене.
Лякливі очи широко розкрились, і вона винувато всміхнулась…
– Що-о? – пригрозив тов. Андрій. – Ти забула? Es ist nicht schön – прилюдно.
Він здавив їй ручку й підніс до губів.
– Але ж… ах, Andrlé, – втомно зашепотіла Бела, – це так довго до Туркестану… Мене втомили вагони, станції. Ми спинимось у Харкові?
– Так, спинимось. Там моє хороше дівча спочине. Воно ще любить мікенську скульптуру в пенсне?
І всміхнувшись очима, тов. Андрій несподівано припав до розкритих Белиних губів.
– Ну, тепер спи.
– І ти ж спи, – наказала Бела.
Поїзд рушив. Тов. Андрій попросив дам посунутись, і сів, щоб видно було Белу.
Здавалось, погойдування вагона на рейках розхитувало поволі інерцію сірої, невиразно-тривожної мислі, і яскрава лінія думки про Белу різко позначилася в голові тов. Андрія.
Ще раз він не розумів парадоксу фатума, який поклав на ніжні плечі його дружини цілу гору любові до нього, рокової, безповоротної. І на хвилю почув у собі тов. Андрій тверду, гранітну волю щодо власних зобов’язань перед Белою. Рука напружилась і намітились горді слова: "І хоч би океан став на мене…"
Бела ламала шоколад і, одсуваючи книжку, мрійно задивлялась на т. Андрія, стріваючи крицю його очей. Так, переповнена щастям поцілунку, вона й заснула повільно.
Дами сонно розмовляли. Колеса, мов молодиці на возі, весь час тарабанили між собою й гомінко бігли… бігли, певні, що наженуть того, за ким гналися. Купе дрижало.
Тов. Андрій поглянув скоса і твердо вставив погляд у вікно.
Надворі – тьма. "Тьма… тьма…" – весело цокотіли про те саме колеса вагона.
Тов. Андрій дивився, й поволі скло його пенсне зменшувало радіус кривизни, ламалось, напружувалось, збираючись у гострі, блискучі лінзи. Він потер лоба. Гостро позначилось роздвоєне підборіддя, й губи глухо замкнулись. "Тьма". Чоло тов. Андрія знову похмарилось.
В купе стало душно й тісно: давили невидимі силові лінії, що напружувались безмірно.
Тов. Андрій важко встав і, похитуючись на ногах, не оглядаючись на Белу, вийшов з купе.
В коридорі шуміло. За чорним вікном швидко пливла безконечним ременем чорна смуга. Хитало ще дужче.
Тов. Андрій, почуваючи себе незвичайно важким, намагався несвідомо ступати обережніше, так наче від нього залежала рівновага вагона.
На площадці проворні сірі гадючки зі свистом мчали в протилежному напрямкові. Скакали зорі.
Тов. Андрій здавив рукою холодний залізний прут.
Думка напинала опуклий парус і, розганяючись, перекреслювала межу за межею.
"Кавказ – зелений. Зеленолісий". Це лишилося в голові. "Крим – синьо-білий". А в Туркестан тов. Андрій їде того, певно, щоб скляними очима подивитись на халати та чалми тубільців. Так само, як він дивився на татар та черкесів. Чи може інтересно побачити, як росте бавовна?
"Хіба в Індію, на Цейлон?" – враз промайнула думка блискучим пером.
Ультрамаринові водяні простори зі сліпучими сонячними переливами, і буйно-зелений тропічний пейзаж всміхнулися золотим просонком і втомно заколивались під свіжими подувами солоного бризу.
Але зразу ж усе посіріло, ніби припало попелом. Простягся нудний, безконечний, сірий проспект.
В купе зчинився галас: товстий джентльмен з саквояжем і золотим ланцюжком убрався за поміччю купленого провідника сюди й гостро сперечався з дамами, очищаючи собі поличку.
Бела прокинулась.
– Andrlé!
Тов. Андрій увійшов, сірий і важкий, як граніт.
– Was? – одривчастим фальцетом звернувсь він до джентльмена. – Встать!
І непман, придушений важкою крицею Андрієвих очей, підвівся… сів, устав…
– Геть! – коротко ляснув наказ.
Тов. Андрій побілів, і губи затремтіли. Бела злякано дивилась на нього. Студент і дами заніміли, мовчазно тулячись до стінок. Джентльмен вилетів ураз…
Бела ніжно голубила хмуре чоло Андрієве.
– Andrlé… моя любов… – шепотіла вона, – що з тобою? Ти ще ніколи не був такий… страшний. Ну, скажи своїй Белі… Скажи все. Я бачу, що тебе щось непокоїть, мій єдиний!
– Дурниці, Бело, – глухо одповів тов. Андрій. – Трохи голова болить, і я теж стомився, як і ти. Заспокойся.
– Е, ні, Andrlé… Чого ти не дивишся на мене?
Тов. Андрій глянув. Бела не витримала тягару каламутного погляду, одвернула очи, міцно стиснула тов. Андрія за шию.
– Чуєш? Не йди нікуди, не ходи. Я тебе не пущу… Чуєш, Andrlé? Я боюсь.
Листки з теки тов. Андрія
Кавказ. Число неважне.
Аули й гори. Все як слід. Але найвища гора – гора моєї апатії, нудьги.
Навколо – повний жанр, а я дивлюся холодними, ніби чужими очима.
І сухо позіхаю. З "височини кавказьких гір" ще раз оглянув я "гони свого життя"… для того, щоб побачити, що вже бачив.
Чудно. Скільки кілометрів має в собі всесвітній радіус? Але в усій цій безмежності людині призначено топтати одну тільки стежку. Чудно те, що людина задоволена: суб’єктивно відчувається повнота.
Ще виразніше факт стверджується способом від супротивного. Зразу я собою експериментую на всі п’ять трюїзм саме в цей спосіб.
Силоміць я зігнув траєкторію – тепер "хтось" гне мене. Поволі мене вивітрює й розпорошує. В очах пісок, мигтіння нудьги… щелепи аж стріляють… І ходжу я важко, ніби на ногах піраміди.
Один дивак колись сказав мені: "Легко жити з важкою ідеєю". Я одповів: "Віл цю ідею носить на шиї".
Тоді здавалося, що я виконую тільки "перший номер програму", далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.
Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.
Тепер я – "лишний человек". В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.
…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.
– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке "я"?
Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще втеряти шанса, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.
– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.
– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…
Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:
– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.
Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.
Але, дійсно, я довів цим "щурам", що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріяльні бази. І як американський "король", сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.
Південь манить концентрацією фарб.
Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли "шклянку з-під вина розбито", кольори притерто, а мене раптом вивіяло. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Акерманські степи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22210 | Левко Боровиковський | Акерманські степи | Наплив я на розліг сухого океану,
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по килиму квіток;
Минаю острови зелені я бур'яну.
Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану;
Шукаю шляхових на небі я зірок,
Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок?
Ні, то синіє Дністр – то світло Акерману.
Пождім… Як тихо все! Я чую журавлів;
А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів.
Я чую, як в траві метелик колихнеться,
Як гадина слизька до зілля доторкнеться.
В тиші сій слухаю так пильно, занімів,
Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться! |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Байки й прибаютки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22212 | Левко Боровиковський | Байки й прибаютки | ДО ДІТЕЙ
Гей, діти-мотилята!
А годі вам цяцьками грать,
М’яч бить, метелики ганять:
Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!
На якого вам ката
З книжками носитесь в руках?
Сідайте лишень на лавках:
Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!
Веселі небожата!
Чи не обридло бігать вам
І по горам, і по долам? –
Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!
МОЯ БАЙКА
Моя байка
Ні бійка, ні лайка:
Нехай ніхто на себе не приймає,
А всяк на вус собі мотає –
Хто вуси має…
ДО ДРУКАРЯ
Друкарю! Не дрімай; де треба, точку став,
Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав,
Бо є й такі: не найде толку – буде тихо;
Не найде ж точки – лихо!
НАЩО ПИСАТЬ
Нащо писать байки, даремно драти рот?
Який чита їх чорт?..
А хоть би хто й читав: кому читать їх мило?..
– Пишу, бо вчивсь писать; кричу – нінащо, так! –
Нехай хоть буде знати всяк,
Що в мене є перо, бумага і чорнило.Дивіться також
Левко Боровиковський — Смерть Пушкаря
Левко Боровиковський — Заманка
Левко Боровиковський — Два ворони
Ще 26 творів →
Біографія Левка Боровиковського
БАЙКИ, ТА ДЯК, І ПЕТРУСЬ
Дяк
Петрусю! Кинь байки, – з байками не здобруєш!
Учи свій стих, а то субітки покуштуєш!
Петрусь
Який з стихів тих прок, панотче? –
А байка всякого, хто прочитати схоче,
І поскубе, і залоскоче.
БАЙКА
Був дід, що не ворчав, не лаявсь, не сварився;
Був парубок, що жив розумно, не дрочився;
Був швець, що цілий вік горілки в рот не брав,
Кравець, що, краївши, остаточків не крав;
Був крамар, що не вмів аршинцем обміряти,
Скупий, що бідний рад у нужді рятувати…
“Хіба ж неправда се?” – кричить сусід, як чайка.
– Все правда… а нехай се буде наша байка.
БАГАТИЙ, БІДНИЙ
У Прокопа обід, у Прокопа хрестини,
У Прокопа бенкет, весілля, іменини;
Зате ж у Прокопа куми і побратими,
І всякий Прокопові сват,
І всякий Прокопові брат,
За Прокопа усякий рад
І в воду, і в огонь скакать!..
Аж глядь –
У Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло,
Насилу виніс сам з огню з душею тіло!..
Що ж, рідні та куми
В пожежі помогли?
Не дуже: родичі його й не пізнавали, –
До Прокопа й стежки в бур’ян позаростали!
Недаром люди гомонять:
Поки багат,
То поти й сват.
ЩУКА Й ПЛІТОЧКА
Край річки, ставши на плотину,
Рибалка удочку закинув,
Наткнувши на гачок
Чималий черв’ячок.
Маленька пліточка крізь сльози жалкувала,
Що із гачка,
За малим ростом, черв’ячка,
Біднятка, не дістала…
Де щука не візьмись – хвать зразу черв’ячок!
Рибалка нею борщ затовк…
пропала щука, бо великою була;
А Пліточка жива – бо Пліточка мала.
СКАРБ
Луці явився скарб – Лука к ньому з мішками.
Землі не чути під ногами!
Вже в голові снує купить село!..
На третій день, підвередившись п’ятаками,
Умер Лука – Луки як не було.
Ми думаємо віки жить,
А смерть стоїть
Не за горами – за плечами.
МЕТЕЛИК
Загруз з волами віз.
Втомившися, воли
В багні лягли,
Втомивши й мужика-небога.
На возі сидячи,
Метелик розсудив,
Що він з снопами віз в болоті погрузив –
Ізнявся й полетів, сказавши: “Їдьте з богом!”
МОЇ КУМИ
Кума моя в шинок сальце носила,
А Кумові борщик без сала все варила.
“Уп’ять без сала борщ!” – Кумі раз крикнув Кум;
А Кумові Кума на глум:
“Та сало
Від холоду розтало”.
“Хіба!” – скзав мій Кум.
Хто ж чув, щоб з холоду та сало розставало?
Як схочеться Кумі, відійде в Кума ум.
ГОЛОВА
У Йванів огород понадилась корова
Петрова.
Іван, подумавши, у хлів її загнав,
Убив і обідрав,
А шкуру Голові подарував.
Петро та Голові позов подав на Йвана буяна.
А Голова тер лоб, подумав і рішив:
“Петрові й другий раз корови не пускати
(Коли-то буде другу мати)
Іванів двір топтати;
А за труди, що Йван корову облупив,
Петро щоб гроші заплатив”.
Крий боже в нашому селі
Такому бути Голові.
ОВЕЧКА
Побачивши, що Вовк старий в барулі здох,
Овечка з Бараном удвох
Прийшли і ну ногами тусувати
За те, що наживо їх часто мав лякати.
Нехай хоть мертвий буде знати,
Драчун проклятий,
Що й Овечки Вовкам не люблять іспускати.
Не Вовка, а Овець тут треба жалкувати!
ОБИНЯКИ
Прохала Злидниха в сусіда буряків.
Дали їх: Злидниха ніс звісила від грусти.
Чого ж? Не поняли її обиняків:
Прохала Злидниха в сусіда буряків,
А треба дать було капусти.
СВАРА
Ничипір з Хіврею йшли в город на базар.
Ничипір сам собі сказав:
“Продам я курочку та молока куплю…”
“А я у молочко потапців нароблю!” –
Сказала Хівря тут. Ничипір в щоку лясь!
“А зась!
Чужого молока не квась!”
Ще й молоко й на очах не бувало,
А в Хіврі двох зубів не стало.
СИДІР
Веселий Сидір оженився
Та й зажурився.
Краї гаю сидячи, побачив він телят –
І скачуть, і шалять,
Та й каже: добре ви телята, розходились –
Запевно ще ви не женились;
А вас, щоб присмирить, –
женить.
МАКСИМ
Максим “бог дасть” не раз під вікнами чував.
Бог дав Максимові – Максим багатий став –
Бо скарб Максимові послав.
І ті, хто Максимця не раз з двора зганяли –
Максимових собак ласкали.
КЛИМ
Клим п’є, шутить, танцює, грає;
Казок і приказок говорить – не вгаває,
Ні втоми Клим, ні сну не знає;
Без Клима бесіда – без чорта купина;
Весілля – Клим мій там, – Клим бенкет
носом знає;
А діло? Клим, як чорт від ладану,
втікає.
ГУСИ
Гусей у кучу закидали,
А Гуси з радощів сичали й гелкотали.
“Насилу, – кажуть, – нас взялися шанувать.
І вдоволь годувать!”
Підгодувавши їх чи дві, чи три неділі –
Порізали й поїли.
СВІЙ ДІМ – СВОЯ ВОЛЯ
Хомиха чоловіка била;
Не на лихо ж Хому Хомиха вчила!
Хома Постіл
Від жінки заховавсь під піл,
І, в три погібелі звернувшися, трусився,
І плакав, і просився…
Хомиха з рогачем присікалась: “Вилазь!
Вилазь, личино зла!..” Хома в куточку бгавсь
І, плачучи, озвавсь:
“Не вилізу! Тобі я потурати годі:
Я господин в своїй господі!”
ЛИСИЦЯ Й ВЕДМІДЬ
Поснідавши вівсю, Ведмідь розтанцювавсь;
За танці Ведмедя Лисиця розхвалила.
“Ей, кумо, хвалючи сі танці, – согрішила”, –
Сірко Лисиці обізвавсь.
“Не в танцях сила, –
(Тоді Лисиця говорила) –
Не танці я його, а лапища хвалила”.
ДАРЕМНА ПРАЦЯ
Щоб азбуки не вчить, Івась її порвав;
Що бридкий, дзеркало в шматки пошматував,
А рота у людей нічим не зупинив:
Сам не оглух – других не онімив.
ОХОТНИК
Охотник уточку підстрелив в піст весною:
Що з неї? Їсти – гріх, дай підождать,
Щоб розговітись дичиною!
Діждав… і розговівсь? – Ні: утку взяв робак!
Отак!
Нащо ж стрілять було весною?
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Бандурист | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22203 | Левко Боровиковський | Бандурист | На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру їм грає:
Під звонкії струни гетьмани встають,
І прадіди в струнах бандури живуть,
І дишуть холодні могили:
Бринчать, – як козаки боролись з врагом.
І як під широким московським орлом
Козаки нагрілись, спочили, –
Ті давні набіги, ті давні борби
Остались у головах старців сідих –
Там дідівська давність схована…
Дід строїть бандуру; пробіг по струнах –
І струни говорять в костистих руках, –
І старець співа про Богдана:
"Обріс мохом сірий камінь, в полі лежачи,
Зажурились козаченьки, дома сидячи.
Дім – пан робочому;
Козакові охочому –
В полі погулять! (2)
Закрякали ворононьки над Батурином,
Їдуть козаки на радоньку з паном гетьманом.
Кра! Кра! – з сього краю
Козак піде по Дунаю –
Будем проводжать! (2)
Розпустилися парості в ясної зорі,
Затрубили в жерстяний ріг в гетьманськім дворі.
Блись! Блись! – зірка встала,
Світлий волос розчесала:
Мирові не буть! (2)
Заіржали кониченьки у ясел стоя,
Зготовлена козаками дорожня зброя.
Спис, шабля гостренькая,
І рушниця цілкенькая,
І козацький кнут. (2)
Задзвонили в Батурині у великий дзвін:
Прощається із Богданом ввесь гетьманський двір
Йде рада за гетьманом –
За Богданом добрим паном
В поход проводжать. (2)
Закричали сірі гуси, в вирій летючи;
Заспівали козаченьки, в похід ідучи, –
Крик! Свист! Музика грає;
В вітрі короговця має;
Коники іржать. (2)
Кругом поле широкеє рястом зацвіло:
Не ряст – військо гетьманськеє у похід вийшло.
Під ним земля дрижить;
Курява стовпом стоїть,
Хмари вслід ідуть. (2)
Попереду сам Богданко конем виграє;
Він до синього до моря степом прямує –
Їдуть моря оглядати,
Жупанів набирати,
Грошей нагрібать! (2)
Тричі місяць роги зводив, тричі полоскавсь:
З козаками додомоньку гетьман не вертавсь.
Батурин снігом вкрився;
Десь Богданко забарився –
Додому нема. (2)
На четвертий жерстяний ріг в полі заревів:
То Богданко із походу веде козаків –
Звісивши головоньку,
Ідуть коні додомоньку,
Козак утомивсь. (2)
Віталися козаченьки дома з батьками;
А на дворі на гетьманськім музики грали;
Козаки сходилися,
Сріблом, злотом ділилися,
Пили, гуляли. (2)
Після зими й негодоньки зацвіли садки;
Після війни – відпочили дома козаки:
Козак світом мутить;
Дома п'є та уси крутить –
Та все не гуля!" (2) |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Баян | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22213 | Левко Боровиковський | Баян | Прошли столетья, как мечта;
Мелькнули витязи, как тени;
И праотцев в могильной сени
Одна лишь честь не заперта!
Их дух – в потомках их горит;
Их кровь – в сынах по жилам льется;
Так слава князя пронесется,
В края далеки пролетит!
Быть может… Нет! Дела князей –
Не пища хладные могилы:
Великий князь, народу милый,
Примером будет для царей!
Но умолкли струны вещие,
На устах Баяна дивного
Песни замерли неокончены…
Взглянул месяца терем княжеский,
Засверкали звезды яркие,
Отразилися в Днепре-реке,
И, объято тьмою дремлющей,
Все утихло, все покоится.
Разошлись князья и воины,
Вся дружина, славны витязи –
И заснул священный Киев-град.
Так! Пророчество Баяново
Не напрасно: с века в век летят
Славные дела Владимира,
Мир – свидетель славы громкие,
И любимейшая дочь его,
Русь святая и счастливая,
Будет вечно жать плоды его,
Христианством насажденные,
Добродетелью взлелеяны.
Так, Владимиры полночные,
Дивные отцы народные,
С их боярами великими,
Не умрут в потомстве с временем,
Но великие деянья их
Будут жить в веках бессмертными! |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Вивідка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22189 | Левко Боровиковський | Вивідка | 1
В чистім полі
Дві тополі,
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
"Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!"
"Дівчинонько,
Рибчинонько!
Ой рад би я тебе сватать,
Та боюся твого брата.
Ой Галочко,
Коханочко!
Отруй, серце, свого брата –
Тоді буду тебе сватать". –
"Де ж отрути
Роздобути?
Умер батько, вмерла мати,
Не навчили чарувати". –
"Ой дівчино,
Сиротино!
Стоять в полі дві ялини,
На ялині дві гадини,
Вийди, Ганно,
В поле рано:
Там ялину сонце пече,
А з гадини ропа тече:
Пригни спину
Під ялину.
Підстав, дівко, коновочку,
Під гадючу головочку.
Брат твій Марко
На ярмарку:
Навари ти йому пива,
Щоб їм брата отруїла".
В неділеньку
Веселеньку
Брат з ярмарку приїжджає,
Сестра брата привітає.
Брату пива
Виносила:
"Напийсь, брате, того пива,
Що я вчора наварила".
Не п'є Марко
Тії чарки:
"Напийсь, сестро, вперед сама,
Щоб не звела мене з ума".
Сестра-змія
Поблідніла:
"Пила, брате, вже я сама,
Се для тебе зоставила".
Братик пивця
Як напився,
За серденько ухватився
І з коника повалився:
"Яке диво,
Твоє пиво? –
За серденько ухватило,
З вороного повалило!.."
2
В чистім полі
Дві тополі:
Під топольми криниченька.
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
"Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!" –
"Дівчинонько,
Рибчинонько!
Твоє пиво, пиво-диво,
Брата за серце схватило,
І схватило,
І звалило
З кониченька вороного,
Струїш мене, молодого!
За науку,
Зміє-суко,
Тепер іди – хоть за ката:
Отруїла свого брата!" |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Віщба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22192 | Левко Боровиковський | Віщба | – Чомусь мій кінь вороненький
Не пив у криниці;
Чомсь брязнула на кілочку
Шабля край полиці.
– Вітер вінув проз віконце –
Шабля забряжчала;
Ніччю, синку, сніженьками
Криниця припала.
– Шибка, нене, не дзвонила;
Криниця – як слізка:
Певно, певно, моя мила
У чужого ліжка!
Кінь та шабля – моя віра:
Розгадав їх вістку…
Не плач, нене, пусти мене –
Привезу невістку… |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Волох | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22193 | Левко Боровиковський | Волох | За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить;
Крива коса, зубатий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе – як набіжить.
Широкий степ – його постіль;
Кругом стіна – із небом гори;
Нежатий хліб, небрана сіль;
Півголий сам і діти голі.
Зате в татарин, німець, лях
Не гріли рук в його шатрах.
Пани в будинках сплять без сна;
Купець моря перепливає;
В воді шука рибалка дна;
Мужик в судах поріг змітає.
Волох собі в шатрі сидить,
Охоче їсть і смачно спить.
Зима – коло огня в шатрах;
Весна – лежить він під звіздами;
А літом – ходить по степах
З ширококрилими шатрами.
Без хліба – сит, без хати – пан.
Густий туман – його жупан. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Гайдамаки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22204 | Левко Боровиковський | Гайдамаки | (Уривок з казки "Відьма)
Садилося сонце за синім Дніпром,
За сонечком вечір спускався,
За вечором – ніччю, як сивим сукном,
І поле і ліс укривався.
Між хмарами місяць тихенько котивсь,
І на небі звізди займались;
А піняві хвилі Дніпрові дулись
І берег високий лизали.
Задумалось поле. Утихло кругом:
Хіба де собака залає;
Хіба де рибалка заплеще веслом
Та хвилею пісню співає;
Хіба де в рибалок багаття блищить,
Та часом голосить сопілка,
Та дегде гадюкою вниз пролетить,
Із неба зірвавшися, зірка.
Під Києвом ліс єсть, над самим Дніпром,
Ніхто ним пройти не посміє,
І сумно в тім лісі, і сумно кругом:
Огонь в нім серед ночі тліє,
Щось плаче, мов діти, гуде вечірком,
І виє щось, мовби собаки;
А що найстрашніше – в тім лісі гніздом
Давно завелись гайдамаки.
Не раз бородатих давили купців,
І коней, і крам відбирали;
Не раз подорожніх багатих панів,
Як липку сиру, обдирали.
У лісі курінь. В куріні гомітня;
Бурлаки багаття розводять;
Осідлані коні кругом куреня
Непутані, попаски ходять.
На конях роз'їжджують два сторожі –
Із крамом купців виглядають.
Ті сучать аркани, ті гострять ножі,
Ті ружжя свої заряджають…
Понурий отаман під дубом сидить
І уси на палець мотає:
Не хоче він ради ні з ким розділить,
Ніхто його думки не знає.
Надходила північ. Зібравшись в кружок,
Казок гайдамаки казали:
Про Дін, про Гаркушу, про гарних дівок,
Про парнів, що Січ боронили;
Про злих вовкулак; про Твардовського рід;
Про мертвих, що челядь лякають;
Про військо московське; про київських відьм,
Про змій, що до баб прилітають…
Один гайдамака
Єсть хатка під лісом – гін двоє від нас –
В ній баба стара проживає:
Опівніч до баби (я бачив не раз)
Коромислом змій прилітає.
Ще в Києві жив я. Там цілий Поділ
Про знахарку-бабу городить,
Про скрині, про гроші…
Отаман
Я й сам підглядів,
Як з Києва вчора вертався
Лужком поуз хату: якийсь сатана
Непевний до баби спускався…
І гроші є в баби?
Гайдамака
Їм ліку нема –
Як в нехриста жида.
Отаман
Ну, діти!
Не лишне б у баби замки підтрусить
Та руки в калитці погріти… |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Два ворони | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22209 | Левко Боровиковський | Два ворони | Ворон к ворону летить,
Ворон ворону кричить:
"Де б нам, вороне, поснідать?
Як би нам про те розвідать?"
"Єсть! Лети за мною вслід –
Буде снідання й обід:
В чистім полі кущ рокити –
Під кущем козак убитий.
Хто й за що убив його –
Тілько сокіл зна того,
Та кобилка вороная,
Та козачка молодая.
З поля сокіл улетів;
На кобилку ворог сів;
А козачка жде милого,
Не убитого, живого". |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Дін | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22196 | Левко Боровиковський | Дін | Питається море в Дону:
"Відкіль гониш води?
Яку росиш ти сторону
І поїш народи?"
"Біжать мої світлі води
З далекого краю:
Славні сторони й народи
Рошу й напуваю.
Сто станиць на моїх кручах
Мене поважають;
Сто полків-орлів літучих
Коней напувають.
Їх воєнна слава давня,
Як сам я, без краю!
Я їх щастя, я їх знамя
Купаю й кохаю!
Там дівчата злоту й шовку
І щоту не знають;
Там козаки в царськім войську
Маком розцвітають.
Там у вині винограднім
Купаються діти;
Там у степу неогляднім
Табуни без сміти.
Цар козаків зна кохати,
Дав їм батьком – сина:
Донське сонце, донська мати –
Царськая дитина!" |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Дніпр | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22194 | Левко Боровиковський | Дніпр | Над дніпровськими лісами
Ніч шатром розіп'ялась;
Дніпр з крутими берегами
Ніччю дуже розігравсь.
Понад берегом мохнатим
Сосни почали дрімати
Під пісні свого Дніпра.
Так над колискою мати
Спать дитину присипля…
Тихо! Сумно! Тільки часом
В пущі пугач закричить,
Тільки хвиля викрутасом
Плеще… й місяць четверить…
Місяць плава над лісами;
В курінях у рибаків
Вже давно нема огнів;
І святими ліхтарями –
Небо жевріє звіздами…
Дніпре, прадіду віків!
Срібним плеском хвиль глибоких
Розкажи мені дідів
Казку добристей високих;
Розгласи в далекий край
Славу давнюю Украйни
І князів святії тайни
Перед світом не скривай!.. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Журба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22199 | Левко Боровиковський | Журба | Горе ж тому кораблеві,
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер –
Корабль в хвилях потопається;
Куди гляне сиротина –
Слізоньками обливається!
Ніхто з моря кораблика
До берега не привертає;
Ніхто в горі сирітоньки
До серденька не пригортає.
Горе ж мені на чужині,
Ніхто мною не кохається;
Чи заболить головонька –
Ніхто мене й не спитається!
Лягла журба на серденько
Так, як камінь на могилоньку,
Схилялася головонька,
Як маківка на билиноньку…
Коли б мені на чужині
Крильця дав соловеєчко:
Знявся та полетів би я,
Куди рветься моє сердечко!
Коли б мені на чужині
Родинонька та далекая:
Велась моя б розмовонька,
Веселая та легенькая…
Лети, сизий голубоньку,
Де рід мене сподівається;
Скажи моїй родиноньці –
Я за нею убиваюся!.. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Заманка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22195 | Левко Боровиковський | Заманка | (Пісня русалок, уривок з балади)
Ми не бажаєм срібла ні злота;
Танці та пісні – наша охота;
Нащо нам срібло? – Хвилі біліші;
Нащо нам злото? – Піски жовтіші.
Як рибки – в хвилях весело граєм;
Як пташки – в лісі пісні співаєм;
На дні дніпровськім наші світлиці:
Там-то русалки, наші сестриці.
Ліжка в світлицях шовком покриті
Та ні з ким ліжка нам поділити…
Прийди, козаче, ясної ночі,
Дай цілувати карії очі!..
На білім світі серце заб'ється –
Язик ворожий з серця сміється;
А ми, русалки, зради не знаєм,
Вас молоденьких щиро кохаєм… |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Зимній вечір | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22211 | Левко Боровиковський | Зимній вечір | (З Пушкіна)
Буря в хмари небо криє,
Сипле сніг, як з рукава,
То звірюкою завиє,
То застогне, як сова;
То, солому закрутивши,
Попід стріхою шумить,
То в вікно, мов припізнившись
Подорожній, торготить.
Вся примолкла наша хатка,
Тихо в хаті і темно;
Що ж на лавці паніматка
Зажурилась під вікном?
Чи підслухуєш, як свище,
Виє вітер ї шумить,
Чи як дзигою на днищі
Веретенечко дзижчить?
Вип'єм, добра паніматко!
Ну, по одній наливай;
Вип'єм з горя! Де ж кухлятко?
З веретеном не дрімай.
Заспівай, "як мати сина
Виганяла до орди,
Як до зірочки дівчина
Ненці принесла води".
Буря в хмари небо криє,
Сипле сніг, як з рукава,
То звірюкою завиє,
То застогне, як сова…
Вип'єм, добра паніматко,
Ну, по одній наливай;
Вип'єм з горя, де ж кухлятко?
За починком не дрімай! |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Козак | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22201 | Левко Боровиковський | Козак | Не стаями ворон літає в полях,
Не хліб сарана витинає,
Не дикий татарин, не зрадливий лях,
Не ворог-москаль набігає;
То турок, то нехрист з-за моря летить
І коней в Дунаї купає:
Йде в город – в чумі мов весь город лежить,
Селом – і село западає.
Він хоче весь світ під коліно зломить,
Побить, потопить у Дунаї…
Нехай лиш виводить на поле шайки –
Поміряємсь силами в полі!
Уже ж не без бога христьянські полки
І вольний козак не без долі.
Широкую гриву на вітер пускай,
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!
Неси мене, коню, – заграй під сідлом,
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім'я не заниє –
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!
За море, за море – вітри спереджай,
Неси мене, коню, за синій Дунай!
Не треба на полі вожатого нам;
Вожатий нам – звізди; за мною
Товариші – хмари; а буйним вітрам
Дорогу дамо за собою.
За синій Дунай – по степах розгуляй;
Нам поле трави не закриє…
Постіль мені буде – широкі поля;
А чорная хмара покриє…
Умиюсь – дощами: утрусь – чапраком;
А вичеше – терен колючий;
А висушить – сонце; в спеку під дубком
Напоїть рівчак говорючий…
Не ніживсь я зроду у неньки колін,
В постелі впівдня не валявся,
Мене не лякали ні буря, ні грім,
З баталії в ліс не ховався.
В татарина коней в полях віднімав,
Як пух – розвівалися ляхи;
Я забраним сріблом коня убирав
В їх сідла, в їх китиці, бляхи,
Під турка, мій коню, – і время не гай, –
Неси, де глибокий розлився Дунай!
Не гай мене, коню, бо турок не жде,
Бо турок все палить, плюндрує;
Там слід вигоряє, де з ордами йде, –
Він дума, що світ завоює.
Розсію, розвію я сам ворогів,
В Дунайській їх витоплю хвилі,
А сам відпочину посеред степів
З конем на високій могилі…
А може, поляжу й сам серед степів
З тобою, ти, вірний мій коню!
Широким я тілом згодую орлів,
А кровію моря доповню;
Курчавим я чубом поля застелю,
Дам збрую я краю чужому;
А білії кості в свій край відішлю –
Дунай занесе їх додому.
Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!
Неси мене, коню, за бистрий Дунай! |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Ледащо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22202 | Левко Боровиковський | Ледащо | Зле подумай, – то лукавий
Мов за руку поведе.
Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде, –
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.
Сотник-предок на полях,
З яструбами-козаками,
І з вильотами, усами,
Сіяв ляха по степах:
Шаблю – кіска вищербляла,
Шапка – маком розцвітала,
Коник – соколом літав…
А у внука над стіною
Шабля вищербилась – ржою.
Кінь – на стійлі задрімав,
Замість шаблі та рушниці
Брязка чарка по полиці,
Ляха – в пляшці воював.
Те, що предки потом збили,
Скарб, худобу накопили –
Все козак прогайнував:
Сіли злидні хуторами,
А наслідничок – руками
Кішці й хвіст не зав'язав…
Що ж задумав? Він душею –
І без праці, без трудів –
Поєднать схотів чортів;
І північною добою
Із руки своєю кров'ю
Лист лукавим написав,
І зжидав гостей на лаві…
(Зле задумав – а лукавий
Мов над шиєю стояв).
Жде та жде їх…
Під полою
Поле й ліс приспала ніч;
Вже понурою порою
Півень проспівав північ;
Світло в небі догоряло:
Все, як в кладбищі, мовчало –
Не шархне на гілці лист…
К світу – вихрі закрутили,
Писк піднявши, пси завили:
Бризки, регіт, гомін, свист!
Вся земля заколихалась,
Стая пугачів зібралась
На оселях в хуторах,
На воротях, на тинах…
Чорт із двірнею своєю
Вперся в хату – за душею
І, як в бурю грім, гримить:
"Ти бажав на душу свата? –
Я твій сват! Та людська хата
Не для нас… – Чорти! Беріть!
Будем в пеклі душу гріть!.."
І з громовими словами
Двірня, – в пір'ї, в ковтунах,
Ланцюгами, кайданами
На руках і на ногах, –
Козака кругом вмотали;
Як листок, козак трусивсь!
(Чорт на страхи не дививсь).
Грім креснув, і дощ полився…
В ад тягли… Козак моливсь…
І аж в пеклі б опинився –
Якби не… – пробудивсь. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Маруся | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22206 | Левко Боровиковський | Маруся | (Балада)
Звечора під Новий год
Дівчата гадали:
Вибігали в огород,
В вікна підслухали;
З тіста бгали шишечки;
Оливо топили;
Слухали собак; в пустки
Опівніч вихрили;
Віск топили на жарку
І з водою в черепку
Долю виливали;
Бігали на шлях вони;
З приказками в комини
Суджених питали.
Темно. Місяць над ліском
В хмари завернувся…
Пригорнувшись, під вікном
Рюмала Маруся.
"Ти ж, сестрице, ти чого
З нами не гадаєш?
Під віконечком кого,
Відкіль виглядаєш?..
Встань, голубко, не журись,
Вийди з хати – подивись,
Де каганчик світить –
Відтіль буде милий твій…
Під віконечком постій –
Слухай, хто одвітить…"
"Ох, сестриці, як мені
З вами ворожити:
В дальній милий стороні,
Як без його жити!
Год минув – а все не чуть,
Де, чи жив мій милий?
Дні, неділеньки пливуть –
Світ гіркий, остилий!
Слова, вісточки нема;
А без любого сама
Горе я горюю!
Де ж мені його найти,
Що робить, куди піти,
Де я помандрую?"
В хаті каганець блищить;
Жар під піччю тліє;
Повна мисочка стоїть –
Віск Маруся гріє.
Ну, Марусю, загадай,Дивіться також
Левко Боровиковський — Баян
Левко Боровиковський — Пісня русалок
Левко Боровиковський — Дніпр
Ще 26 творів →
Біографія Левка Боровиковського
Віск на воду вилий;
Що там віллється – пізнай,
Як живе твій милий;
Чи живе він, чи мертвець…
Чи з тобою під вінець
Піде з старостами:
Зв'яжуть руки рушником,
Коло столика кругом
Обведуть з свічками…
Віск шкварчить – а в серці тьох!
К печі підбігає,
Ухватила черепок –
В воду виливає…
Тихо в хаті; під кутком
Раз цвіркун цвірінькнув;
Північ: тричі під вікном
Півень кукурікнув;
А Марусенька дрожить:
Страшно, страшно ворожить,
Труситься небога;
Слуха – мов що в хату йде,
Мов балака, мов гуде…
Рипнуло в порога…
Що ж Маруся? – На воді
Плитка воску плава,
І дівчинонька тоді
На ній прочитала:
Домовина, хрест, свічки,
Заступ, дві лопати,
Пояс, яма, рушники,
Мари, склеп дощатий..,
"Горе! – милий мій мертвець!"
Загасила каганець –
Дівка лихо чує…
Сіла бідна у вікна,
Серце б'ється, серце зна,
Серце щось віщує…
Цс! – Під хатою скриплять
Санки на причілку:
В двір, бояри гомонять –
Їдуть сватать дівку.
Тихо дверчики скриплять,
Молодий уходить:
"Піп нас жде, свічки горять
(Дівчині говорить),
В церкві вже ревуть дяки,
Ждуть світилки, ждуть дружки,
Ждуть хустки весільні".
За вгородом санки ждуть,
Коні-змії з серця рвуть
Поводи ремінні.
Сіли в санки: коні, мчать,
Аж, іскрять ногами,
Полозочки аж шумлять,
Сніг летить клочками;
Ззаду так як дим курить,
Степ кругом синіє;
Місяць із-за хмар блищить –
Тілько-тілько мріє.
Серце в дівчини дрожить:
"Що ж мій молодий мовчить?
Забалакай, милий!"
Ні півслова, все мовчить
І насупившись сидить,
Так, як глина, білий.
Коні по полю летять;
З поля вітер віє;
А навітшиб – гін за п'ять –
Церква бовваніє;
Двері вихор відхилив:
Люди в церкві; тліють
Ставники і від кадил
Тілько-тілько мріють.
Серед церкви чорний гріб
І над ним співає піп:
"Буде вічна пам'ять!"
Гірше дівчина дрожить;
Коні мимо; все мовчить
Блідний милий в санях.
Завірюха піднялась:
Рветься сніг клочками;
Чорний ворон раз у раз
Кряче над санками:
Чорний ворон не добро
Дівчині віщує!
Лихо в душу залягло,
Лихо серце чує.
На полі огонь блищить:
Між заметами стоїть
Хутірок чималий.
Коні швидше понесли,
Дим ногами підняли –
К хутору примчали.
Прилетіли до дверей,
Зупинились, стали:
Коні, санки, молодий,
Як у воду впали!
Сипле сніг, як з рукава;
Крутить завірюха;
В полі вітер завива,
Надуває фуга…
Їй вернуться? – Шлях пропав!
От каганчик заблищав –
І, перехрестившись,
Двері тихо відвела,
Поподумала, ввійшла,
Богу помолившись.
Що ж найшла? – Мертвець лежить:
В головах у тіла
Свічка воскова горить –
Дівка обімліла!
Перед мертвим на столі
Образ – божа мати…
Страшно в хаті буть самій,
Страшно кидать хати!
В полі вітер все свистить…
Дівка блідная стоїть –
Богу помолилась.
Страшно підійти к столу:
Перед припічком в углу
Тихо прислонилась.
Вітер стихнув, все мовчить;
Буря утихає;
Свічка тілько що блищить,
Свічка догоряє.
Темно в полі; в хутірку
Змовкло, заніміло;
Сумно в хаті., цс!., в кутку
Щось залопотіло, –
Мовби вітер зашумів, –
Глядь – із покуття злетів
Голубок біленький,
Крилечками замахав,
Дівчині на груди пав,
Пригорнувсь легенько.
Змовкло вп'ять усе кругом…
Блідная Маруся
Глядь – під білим полотном
Мертвий повернувся…
Впало полотно, мертвець
(Твар – темніша ночі)
Звівся: на лобі вінець,
Відімкнулись очі…
Хоче ноги розвести,
Хоче мертвий розплести
Руки омертвілі.
А Марусенька? – Дрожить,
Лихо близьке, а не спить
Голубок біленький.
Стрепенувся, розвернув
Крилечка легенько,
К мертвому на стіл порхнув –
Сів на нім тихенько,
Застогнав, заскреготав
Білими зубами,
На Марусю загарчав
Тихими словами.
Знову мертвий побліднів,
З столу голуб ізлетів –
Дівка пригляділась:
Хто ж? – "О боже мій святий!;
То Марусин молодий…
"Ох!" – і пробудилась.
Де ж? – На лаві у вікна,
В хаті, де гадала,
Де, задумавшись; вона
Вчора задрімала.
День сіріє; за ліском
Жовтий місяць зникнув;
Тричі, ранній, під вікном
Півень кукурікнув,
А Маруся не встає –
Їй покою не дає
Сон: щось серце чує…
"Охочого ж то ждать мені:
Жив мій милий чи в землі,
Що мій сон віщує?"
Так, як вкопана, сидить,
Під вікном небога
І в кватирочку глядить
В поле, де дорога;
Скрізь сідий туман наліг
На широке поле;
А в садочку іній ліг
На дерев'я голе…
Коні через мерзлий сніг
Санки мчать; з-під кінських ніг
Дим піднявся білий;
Їдуть, їдуть до воріт;
В санках парубок сидить –
Хто? – Марусин милий!
Що ж, Марусенько, твій сон?
Суджений з тобою!
Із далеких він сторон
З серцем і любов'ю
До дівчини прилетів –
Піп вас обвінчає;
Вибирайте старостів,
Хай музика грає.
Русу косу розплітай,
Хусточки заготовляй, –
Під вінець ідіте!
Заготовте рушники, –
Заспівають вам дяки
В церкві "многа літа!" |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Материна стріча | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22187 | Левко Боровиковський | Материна стріча | (Пісня)
Відсувайся, запір:
Із'їжджайте на двір,
Мої милії, ріднії гості!
Я до ранніх зорей
Недоспана ночей,
Виглядаючи вас у віконце.
Чи в зелений садок
Подихне вітерок –
І я думаю: то мої діти!
Чи з далеких толок
Задзеленька дзвінок –
Я гостей вибігаю зустріти.
Довго серце моє,
Серце матернєє,
Так, як рибочка, билося в грудях;
Часто очі мої
Позаплаканії
Вас шукали, ріднесенькі, в людях.
Моя рідна душа,
Душа матерняя,
У молитвах святих виливалась?
Вас, синів-соколів,
Із далеких країв,
Як здоров'я собі, сподівалась.
На родимій землі,
Діти рідні мої,
Успокойте, з дороженьки, кості!
Відімкнувся запір –
Із'їжджайте ж на двір,
Мої любії, ріднії гості! |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Молодиця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22205 | Левко Боровиковський | Молодиця | (Предание)
Ватагами ходили хмари,
Між ними молодик блукав,
Вітри в очеретах бурхали,
І Псьол стогнав і клекотав.
Шуміли верби… рвались листя,
Гули вітри попід мостом…
На пні сиділа молодиця,
Підперши щоку кулаком:
"Повій, вітре, повій, буйний,
Повій з того краю,
Де живе моє серденько –
Де милий витає.
Принесись хоть слово рідне
Буйними вітрами:
Як ти там в чужій сторонці
Живеш з москалями?
Ти покинув на родині
Мене сиротою:
Я знизкалась, я зріднилась
З долею лихою!
Понеси, сердита хвиле,
Сльози на чужбину:
Нехай скажуть там про мене –
Я в недолі згину!..
Змандрував!.. Забув! Покинув!
Де ж знайшов другую?
Сирота – одна без тебе
Горе я горюю!..
Як же жить? – де ж серце діти?
З ким ним поділюся?
Де ж тепер я, мій миленький,
В світоньку дінуся?!
Розступись, вода, – в тобі я
Погублю все горе…
Ох, мій милий, ох, мій милий!..
Доле моя, доле!.."
Вода реве, вона блідніє,
Волосся дибом піднялось;
Псьол гоготить, вихрить, дуріє…
"Прощай! ти мій…" – і вниз шубовсь!
Заклекотала хвиля в Псьолі,
Клубками піна надулась;
Озвався голос на подолі,
І ліс, очнувшись, захитавсь.
Ватагами ходили хмари,
Між ними молодик блукав;
Вітри в очеретах бурхали,
І Псьол стогнав і клекотав. |
Боровиковський Левко | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=701 | Палій | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22191 | Левко Боровиковський | Палій | Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.
Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,
Іди, Палій, в Ляхівщину.
Годі, коню, в стійлі спати,
Підем ляхів полякати!
Швидше мчи, ніж кремнем збита
Згасне іскра від копита…
Хто, як стрілка із майдану,
Вихрем мчиться за Украйну?
Яр, ліс, річка, туча синя
Козакові не запина.
Хто в траві – врівні з травою;
Хто в воді – врівні з водою;
Хто у лісі – врівні з лісом,
Ніччю – перевертнем бісом?
Палій!
Ранні й півні не співали,
В Польщі замки запалали.
У пожарі жида шкварить
І з пожару люльку палить
Палій!
Де був замок – попелище;
Де цвів город, там кладбище;
Враже поле кров'ю мочить
І об камень шаблю точить
Палій!
Ще й не мріло, не світало,
Польщі край – як не бувало…
У Палія на причілку
Крикнув півень на засіку
"Кукуріку!" |