text
stringlengths 108
437k
|
|---|
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа №570/3051/20
провадження №61-8787св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - керівник Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року у складі судді Гладишевої Х. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року керівник Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42019180000000074 від 28 листопада 2019 року за частиною першою статті 366 КК України встановлено, що ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста I категорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельні ділянки у власність не передавались, у період з 01 лютого 2009 року по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради №883 від 17 грудня 2008 року "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким останньому передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області.
Ухвалою Рівненського районного суду від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності.
Прокурор посилався на те, що внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 охоронюваним законом державним інтересам заподіяно шкоду у вигляді підриву авторитету органу місцевого самоврядування - Зорянської сільської ради, а ОСОБА_1 безпідставно набув право власності на земельну ділянку площею 0,15 га в с. Голишів Рівненського району Рівненської області.
Оскільки Зорянська сільська рада не приймала рішення про передачу відповідачу вищевказаної земельної ділянки, вартість якої станом на 01 січня 2020 року за нормативно-грошовою оцінкою становить 69 780,00 грн, то набуття відповідачем права власності на зазначену земельну ділянку є свідченням порушення майнових прав Зорянської сільської ради.
Ураховуючи викладене, керівник Рівненської місцевої прокуратури просив визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів, Рівненського району Рівненської області серії ЯИ №617494 від 04 березня 2010 року, скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району, загальною вартістю 69 780,00 грн, кадастровий номер 5624684900:10:000:0214, за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 89324056246), вчинений 11 лютого 2017 року приватним нотаріусом Павлюк Т. С. на підставі державного акта на право власності серії ЯИ №617494 від 04 березня 2010 року, виданого управлінням Держкомзему у Рівненському районі. Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Зорянської сільської ради спірну земельну ділянку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року у задоволенні позову керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки відповідач на день подання позову володіє спірною земельною ділянкою понад три роки, а доказів протиправних дій відповідача під час набуття права власності на спірну земельну ділянку прокурором суду не надано, позбавлення відповідача права власності на зазначену земельну ділянку буде для нього надмірним тягарем, що становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, на день подання позову володіє нею понад три роки, чим не порушує приватних інтересів інших осіб, доказів протиправних дій відповідача під час набуття права власності на неї ні прокурором, ні Зорянською сільською радою не надано та судом не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2021 року заступник керівника Рівненської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року відкрито касаційне провадження.
У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності.
Рішення Зорянською сільською радою, яке б слугувало підставою для набуття права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624684900:10:000:0214, площею 0,15 га, не приймалося.
Відповідно до статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі підробленого витягу з рішення Зорянської сільської ради, що встановлено судом та підтверджується ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
З комунальної власності неправомірно вибула земельна ділянка, право власності на яку надалі зареєстроване за відповідачем.
Відповідно до вимог статей 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передано за рішеннями, угодами щодо його відчуження поза межами волі власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна, а тому це право держави підлягає захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову до відповідача.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому він просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, оскільки вони прийняті при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга заступника керівника Рівненської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність" передано у власність земельні ділянки, зокрема, у АДРЕСА_1 громадянам для ведення особистого селянського господарства та 5 громадянам для будівництва та обслуговування жилого будинку. У додатках до вказаного рішення серед громадян, яким передавались земельні ділянки, прізвище відповідача ОСОБА_1 відсутнє.
Відповідно до витягу із рішення Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність" ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною площею 0,15 га.
У заяві від 15 травня 2009 року ОСОБА_1 просив директора ППФ "Рельєф" ОСОБА_3 виготовити йому технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, для ведення особистого селянського господарства, на території с. Голишів Зорянської сільської ради.
Згідно з протоколом обстеження і погодження меж земельної ділянки, наданої у приватну власність, від 22 травня 2009 року представником приватного підприємства фірми "Рельєф" у присутності представника Зорянської сільської ради А. Гуз обстежено та погоджено межі земельної ділянки, переданої у приватну власність ОСОБА_1.
Відповідно до висновку Управління Держкомзему у Рівненському районі Рівненської області від 12 листопада 2009 року №736 встановлено, що технічна документація відповідає вимогам Земельного кодексу України, Закону України "Про землеустрій", іншим нормативно-правовим актам і погоджується.
04 березня 2010 року Зорянська сільська рада за погодженням із управлінням Держкомзему у Рівненському районі видала відповідачу ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №617494, для ведення особистого селянського господарства, площею 0,15 га, на АДРЕСА_2.
Згідно з інформаційною довідкою від 17 червня 2020 року №212819254 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ОСОБА_1 на праві приватної власності, розмір частки 1, належить земельна ділянка з кадастровим номером 5624684900:10:000:0214, площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Голишів, Рівненський район, Рівненська область, дата державної реєстрації - 11 лютого 2017 року.
Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 10 грудня 2019 року за заявою ОСОБА_4 внесено відомості до ЄРДР про те, що невстановлена особа підробила офіційний документ - рішення Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883, на підставі якого ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку в с. Голишів Рівненського району Рівненської області, яка межує із земельними ділянками суміжних землекористувачів - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7.
Згідно з обвинувальним актом у кримінальному провадженні від 28 листопада 2019 року №42019180000000074 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною першою статті 366 КК України, ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста Iкатегорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради №883 від 17 грудня 2008 року ОСОБА_1 земельна ділянка у власність не передавалася, у період з 01 лютого 2009 по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, буд. 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, склав та видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області.
Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Частинами шостою, восьмою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Переглядаючи законність та обґрунтованість судових рішень у межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 7 Закону України від 07 грудня 1990 року №533-XII "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" (далі - Закон №533-XII) комунальна власність становить основу місцевого господарства. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних Рад народних депутатів.
Відповідно до статті 18 Закону №533-XII Ради народних депутатів у межах своєї компетенції самостійно вирішують питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян, які проживають на їх території, та державних інтересів, забезпечують виконання Конституції та законів України, комплексний соціально-економічний розвиток на своїй території, здійснюють керівництво підприємствами (об'єднаннями), організаціями і установами, які є їх комунальною власністю.
Згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону №533-XII виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Відповідно до обвинувального акта у кримінальному провадженні від 28 листопада 2019 року №42019180000000074 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною першою статті 366 КК України, встановлено, що ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста I категорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельна ділянка у власність не передавалася, у період з 01 лютого 2009 по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, буд. 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, склав та видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким останньому передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області.
Ухвалою Рівненського районного суду Рівненська область від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України.
Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до тлумачення статті 330 ЦК України виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У разі позбавлення власника володіння нерухомим майном таке введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження №14-452цс18.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки майно вибуло з власності територіальної громади не з її волі, то власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
Враховуючи, що рішення щодо розпорядження спірною земельною ділянкою комунальної власності Зорянською сільською радою не приймалося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - органу місцевого самоврядування поза його волею, судами попередніх інстанцій не перевірено, чи підлягає витребуванню спірна земельна ділянка від добросовісного набувача - відповідача відповідно до порядку статті 388 ЦК України.
Посилання судів попередніх інстанцій на відсутність доказів стосовно протиправних дій відповідача під час набуття права власності на спірну земельну ділянку є передчасними, оскільки вона вибула із володіння власника на підставі неіснуючого рішення. При цьому відповідач міг та повинен був знати про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, оскільки рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельні ділянки у власність не передавались.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК Українита ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
24 листопада 2021 року
м. Київ
справа №303/4434/18
провадження №61-10715св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Мукачівська міська рада Закарпатської області,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Кожух О. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1, яка є правонаступником ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Мукачівської міської ради Закарпатської області, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.
Позовну заяву мотивовано тим, що 28 квітня 1976 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (чоловік ОСОБА_4) укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку з надвірними прибудовами на АДРЕСА_1. Під час переходу права власності на підставі цього договору до ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на підставі статті 90 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) перейшло право користування земельною ділянкою, площею 0,1645 га, з фруктовим садом.
Після смерті ОСОБА_6 власником 1/2 частки житлового будинку з належними до нього надвірними прибудовами на АДРЕСА_1 на праві особистої приватної власності була ОСОБА_4.
З квітня 1976 року ОСОБА_4 та члени її сім'ї безперервно користуються земельною ділянкою, площею 0,1645 га, з розміщеним на ній фруктовим садом.
У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до виконавчого комітету Мукачівської міської ради з питання безоплатної передачі їй у власність земельної ділянки, яка перебувала у її користуванні на АДРЕСА_1. Однак дізналася про те, що частина земельної ділянки, яка перебувала у її користуванні, передана у приватну власність ОСОБА_2, яка відчужила її ОСОБА_3.
Вилучення (викуп) земельної ділянки у ОСОБА_4 як землекористувача при передачі її у власність ОСОБА_2 не проводилося.
ОСОБА_4 не погоджувала межі земельної ділянки на АДРЕСА_1 і не була присутня під час складання актів про їх погодження. Її підписи на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання та акті погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувача та (або) землевласниками є сфальсифікованими.
ОСОБА_2 своїми неправомірними діями, які проявилися у підробці підпису ОСОБА_4, а Мукачівська міська рада Закарпатської області, затвердивши технічну документацію щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1, порушили права ОСОБА_4 на безоплатну приватизацію спірної земельної ділянки.
11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, на АДРЕСА_1.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним пункт 18 додатку №1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 березня 2019 року у складі судді Куцкіра Ю. Ю. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним пункт 18 додатка 1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" в частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із того, що рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" ухвалено без дотримання передбаченого законом порядку та на підставі документів, які містили недостовірні відомості. Так, технічна документація на спірну земельну ділянку містить недостовірні дані, зокрема, щодо меж земельних ділянок суміжних землекористувачів, а саме те, що ОСОБА_4 належить земельна ділянка, позначена літ. від "В " до "Г", а не від "Г " до "Д", а також зазначено невірну адресу проживання ОСОБА_4, замість: АДРЕСА_1, зазначено і АДРЕСА_2.
В акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 2017 року відсутня дата його складання та підпис посадової особи.
Крім того, підписи в технічній документації на спірну земельну ділянку від імені ОСОБА_4 виконані не нею, а іншою особою, що підтверджується відповідним висновком експерта.
Представником Мукачівської міської ради Закарпатської області не було надано суду належні та допустимі докази того, що у ОСОБА_4, як землекористувача, вилучалася спірна земельна ділянка.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Мукачівського міськрайонного суду від 04 березня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, не звернув увагу на те, що власником спірної земельної ділянки, є не ОСОБА_2, а ОСОБА_3 і її залучено до участі у справі в якості третьої особи, а не відповідача.
Крім того, позивачем обрано неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки він не приводить до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження постанови Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №401/2400/16-ц (провадження №14-120цс18), від 15 травня 2018 року у справі №809/739/17 (провадження №11-252апп18), від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18), від 20 вересня 2018 року у справі №126/1373/17 (провадження №14-292цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), та постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №303/3119/19 (провадження №61-459св20).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно вказав на обрання ОСОБА_1 неефективного способу захисту своїх прав, оскільки вона не позбавлена права у подальшому звернутися до суду з позовом до ОСОБА_3 щодо скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених на підставі оскаржуваного рішення міської ради.
Також апеляційний суд необґрунтовано зазначив про неналежного відповідача у справі, оскільки предметом позову є вимога про скасування рішення Мукачівської міської ради, яким було передано ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року і витребувано із Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області цивільну справу №303/4434/18.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 квітня 1976 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ОСОБА_6 купив належну ОСОБА_5 1/2 частку житлового будинку з належними до неї надвірними прибудовами на АДРЕСА_1. Це ціле домоволодіння складається з двох одноповерхових житлових будинків, жилою площею 92 кв. м, розташованих на земельній ділянці, площею 0,1645 га.
Згідно з підпунктом б пункту 2 договору від 04 березня 1976 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_8, в користуванні ОСОБА_5 знаходиться фруктовий сад.
Відповідно до свідоцтва про право власності від 16 липня 1985 року ОСОБА_4 належить право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_3.
Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 16 липня 1985 року спадкоємцем майна ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є його дружина ОСОБА_4.
Відповідно до реєстраційного посвідчення від 25 серпня 1988 року №2-1707 1/4 частка домоволодіння АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить ОСОБА_4.
Згідно з листом Комунального підприємства "Мукачівське міське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 23 червня 2010 року №1062 1/2 частка домоволодіння на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 відповідно до свідоцтв про право власності та про право на спадщину за законом, виданих 16 липня 1985 року Мукачівською державною нотаріальною конторою.
Із Реєстраційного посвідчення від 03 червня 1975 року №561 вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_2.
Згідно з витягом з рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" Мукачівською міською радою затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок з метою передачі їх у власність громадян на землях міста Мукачево Закарпатської області та передано у власність земельні ділянки громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд.
Відповідно до додатка 1 до цього рішення ОСОБА_2 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку на земельній ділянці, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, розташованої на АДРЕСА_2.
Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку від 11 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_3 стала власником житлового будинку АДРЕСА_2.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 18 липня 2018 року №131244983 земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташована на АДРЕСА_2, на підставі договору купівлі-продажу від 11 вересня 2017 року, з 11 вересня 2017 року на праві приватної власності належить ОСОБА_3.
На підставі заяви ОСОБА_1 органом досудового розслідування Мукачівським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Закарпатській області 29 вересня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Постановою слідчого слідчого відділу Мукачівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Закарпатській області від 28 листопада 2017 року ОСОБА_4 визнано потерпілою в кримінальному провадженні №12017070040002415.
Відповідно до висновку експерта Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2018 року №4/51 підпис на акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 08 липня 2017 року, у графі "підпис" навпроти даних ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою.
Підпис на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання від 08 липня 2017 року, у графі "власники (користувачі) суміжних земельних ділянок", навпроти прізвища ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою.
Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 на АДРЕСА_2, за результатами топографо-геодезичних вишукувань встановлено: площа земельної ділянки S=0,1000 га, довжина периметра Р=172,76 м.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Щодо обґрунтованості позовної вимоги
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 90 ЗК Української РСР на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною.
Пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-XII "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" передбачено, що громадяни, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Згідно з частиною першою статті 29 ЗК Української РСР 1990 року та частинами третьою, четвертою статті 142 ЗК України 2001 року припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.
Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами передбачений у статті 118 ЗК України.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Статтею 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (частина восьма статті 118 ЗК України).
Статтею 55 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.
Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.
Якщо на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачається здійснити передачу земельної ділянки державної чи комунальної власності у власність чи користування, на якій розташовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано, така технічна документація розробляється на замовлення власника житлового будинку без надання дозволу Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України.
Перелік документів, які включаються у технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), визначено статтею 55 Закону України "Про землеустрій".
Судом першої інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що технічна документація на земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2, містить недостовірні дані, зокрема щодо меж земельних ділянок суміжних землекористувачів, а саме те, що ОСОБА_4 належить земельна ділянка позначена літ. від "В " до "Г", а не від "Г " до "Д", а також зазначено невірна адреса проживання ОСОБА_4, замість АДРЕСА_1, зазначено: АДРЕСА_2.
Також в акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 2017 року відсутня дата його складання та підпис посадової особи.
Крім того, відповідно до висновку експерта Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2018 року №4/51 підпис на акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 08 липня 2017 року у графі "підпис" навпроти даних ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою.
Підпис на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання від 08 липня 2017 року, у графі "власники (користувачі) суміжних земельних ділянок" навпроти прізвища ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою.
Врахувавши викладені обставини, керуючись статями 29, 31 ЗК Української РСР, статями 12, 116, 118, 142, 149, 152 ЗК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову та необхідність його задоволення.
Щодо висновку суду апеляційної інстанції про незалучення до участі у справі ОСОБА_3 в якості відповідача
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягується до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним пункту 18 додатка 1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" в частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, на обґрунтування позовних вимог зазначила, що ОСОБА_4, правонаступником якої є ОСОБА_1, під час виділення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки не погоджувала її межі та не була присутня під час складання актів про їх погодження. Її підписи на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання та акті погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувача та (або) землевласниками є сфальсифікованими.
Таким чином, жодних позовних вимог щодо скасування правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку та її витребування ОСОБА_1 до ОСОБА_3, яка є власником земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, не пред'являла.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку із незалученням ОСОБА_3 до участі в справі в якості відповідача є необґрунтованими.
Щодо висновку суду апеляційної інстанції про ефективний спосіб захисту
Обґрунтовуючи висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд зауважив, що оскільки позивачем неправильно визначено суб'єктний склад відповідачів і, зокрема, не залучено до участі у справі ОСОБА_3 як відповідача, то позивачем обрано і, відповідно, судом першої інстанції застосовано неефективний спосіб захисту прав. При формулюванні цього висновку апеляційним судом враховано позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19).
Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Згідно з пунктом г частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 63-65 постанови від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18) за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Херсонського державного університету до Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання недійсним та скасування рішення зазначила, що "вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про необхідність пред'явлення позову прокурором, де були б об'єднанні вимоги про визнання протиправними та скасування рішення Лазурненської селищної ради від 20 травня 2015 року №820 "Про вчинення дій на виконання суду" та вимоги про скасування правовстановлюючих документів, виданих на підставі цього рішення, яке селищна рада прийняла з перевищенням повноважень.
Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах.
Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розгляд позову про визнання спірного рішення ради недійсним без заявлення вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі зазначеного рішення щодо права користування земельною ділянкою, вплине на законність таких документів та відновить порушені права для користувачів спірної земельної ділянки".
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №727/10498/17 (провадження №61-9793св19) за позовом ОСОБА_11 до Чернівецької міської ради, ОСОБА_12, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області, про скасування рішення органу місцевого самоврядування та припинення права власності.
Таким чином, колегія суддів Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним пункт 18 додатка 1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" в частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, обрала ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів.
Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення про задоволення позову належним чином оцінив надані сторонами докази, точно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального права, а апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку з цим із ОСОБА_2 та Мукачівської міської ради Закарпатської області на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн, по 704,80 грн з кожної.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року скасувати, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 березня 2019 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_2 та Мукачівської міської ради Закарпатської області на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 1 409 (одна тисяча чотириста дев'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок, по 704 (сімсот чотири) гривні 80 (вісімдесят) копійок з кожної.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
11 січня 2021 року
м. Київ
справа №688/3359/19
провадження №61-6973 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,
Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт",
відповідачі: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля",
треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" на постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 березня 2020 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Лотівка Еліт" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1,
ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру
у Хмельницькій області, про визнання договорів оренди землі недійсними та скасування записів про речове право.
В обґрунтування позовних вимог зазначало, що за договором оренди землі від 10 серпня 2010 року ОСОБА_1 передала товариству в користування земельну ділянку, загальною площею 2,5720 га, у тому числі 1,1980 га (кадастровий номер 6825585800:04:025:0023) та 1,3740 га (кадастровий номер 6825585800:04:023:0077), розташовану на території Плесенської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області, строком
на 10 років. У період дії цього договору ОСОБА_1 уклала з
ТОВ "Єлисейські поля" інші договори оренди цих самих земельних ділянок, після чого ТОВ "Єлисейські поля" зареєструвало право оренди земельних ділянок у Державному реєстрі речових прав.
Посилаючись на те, що існування вказаних договорів оренди земельних ділянок, укладених між відповідачами 29 грудня 2018 року та 18 січня
2019 року, порушує права позивача, як орендаря та землекористувача цих земельних ділянок, ТОВ "Лотівка Еліт" просило суд визнати договори оренди земельних ділянок, укладений між ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1, недійсними та скасувати реєстрацію їх права оренди.
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області
від 12 вересня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у вищевказаній справі.
У грудні 2019 року ТОВ "Єлисейські поля" подало до суду заяву про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.
У січні 2020 року ТОВ "Лотівка Еліт" подало до суду заяву про відмову
від позову у зв'язку із задоволенням відповідачами вимог позивача після пред'явлення цього позову, так як оспорювані договори оренди земельних ділянок було розірвано ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1
у добровільному порядку шляхом укладення 02 грудня 2019 року та 04 грудня 2019 року між ними додаткових угод до вказаних договорів оренди.
У зв'язку з цим, ТОВ "Лотівка Еліт" просило суд закрити провадження
у справі та стягнути на його користь з ТОВ "Єлисейські поля", ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 684,00 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 9 031,50 грн на підставі частини третьої
статті 142 ЦПК України.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області
у складі судді Березюка О. Г. від 16 січня 2020 року прийнято відмову представника ТОВ "Лотівка Еліт" - адвоката Ткача В. В. від позову
до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право. Закрито провадження у справі. Стягнуто з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" на користь ТОВ "Лотівка Еліт" по 3 842,00 грн з кожного судових витрат
по сплаті судового збору та по 4 515,75 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвала суду мотивована тим, що у зв'язку з відмовою позивача від позову
з мотивів задоволення його вимог відповідачами після пред'явлення цього позову з останніх на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені ним судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Єлисейські поля" задоволено.
Ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області
від 16 січня 2020 року у частині стягнення судових витрат скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення. У задоволенні заяви
ТОВ "Лотівка Еліт" про стягнення з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" понесених судових витрат відмовлено.
Повернуто ТОВ "Лотівка Еліт" з державного бюджету 3 842,00 грн судового збору за подання позову. У решті ухвалу суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дострокове розірвання оспорюваних договорів та внесення записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на земельні ділянки ОСОБА_1 не свідчить про задоволення відповідачами пред'явлених позивачем вимог про визнання недійсними договорів оренди землі, а тому відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати по оплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Оскільки позивач відмовився від позову, то відповідно до частини першої
статті 142 ЦПК України, частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" на його користь підлягає стягненню з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним у розмірі 3 842,00 грн при поданні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ТОВ "Лотівка Еліт", посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати й залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №688/3359/19 з Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
15 грудня 2020 року згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа передана судді-доповідачеві.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ТОВ "Лотівка Еліт" мотивована тим, що апеляційний
суддійшов помилкового висновку про те, що дострокове розірвання договору оренди та внесення записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на земельні ділянки не свідчить про добровільне задоволення відповідачами позовних вимог про визнання договору оренди недійсним після їх пред'явлення, оскільки суд не врахував, що позивач у процесі розгляду справи подав до суду саме заяву про
не підтримання своїх позовних вимог шляхом подання заяви про відмову від позову на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України внаслідок
їх задоволення відповідачами після пред'явлення позову.
Також суд не врахував, що внаслідок звернення до суду за захистом свого порушеного права позивач через добровільне виконання відповідачами вимог позову повинен нести ще витрати на сплату судового збору та правову допомогу, яких би не було, якщо відповідачі свідомо не порушили б право позивача і не здійснили подвійної реєстрації права оренди земельних ділянок.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
08 травня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ТОВ "Єлисейські поля" Грицика А. В., в якому зазначено, що касаційне провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України, так як касаційну скаргу підписано неуповноваженою особою.
13 травня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ТОВ "Єлисейські поля" Макаренка І. Я., в якому зазначено, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги - безпідставними.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,
3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ТОВ "Лотівка Еліт" задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Пунктом 4 частини першої статті 255 ЦПК України визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом.
Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету (частина друга статті 255 ЦПК України).
Статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються
з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір
судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною третьою статті 142 ЦПК України визначено, що у разі
відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем
не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються
з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.
Подаючи у січні 2020 року до суду заяву про відмову від позову, ТОВ "Лотівка Еліт" посилалась на те, що 02 грудня 2019 року та 04 грудня 2019 року між відповідачами укладено додаткові угоди про розірвання оспорюваних договорів оренди землі, який є предметом пред'явленого позову, а тому на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України, частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України просило суд закрити провадження у справі та стягнути на свою користь з ТОВ "Єлисейські поля" і ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 684,00 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 9 031,50 грн.
Разом з тим, розірвання договорів оренди земельної ділянки шляхом укладання між сторонами цього договору додаткової угоди за своєю суттю
є цивільно-правовою угодою, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред'явлення позову
у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України.
Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими,
що настають унаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто
із відповідачів може лише визнати ці вимоги повністю або частково, але задовольнити такі вимоги відповідачі не можуть.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та повернення на користь позивача з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого ним при поданні позовної заяви, що становить 3 842,00 грн.
Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до неправильного тлумачення норм процесуального права.
До подібних висновків дійшов Верховний Суду у постановах: від 09 липня 2020 року у справі №688/3556/19-ц (провадження №61-7919 св 20);
від 23 липня 2020 року у справі №688/3708/19 (провадження
№61-6758 св 20).
Верховний Суд вважає безпідставними доводи відзиву представника
ТОВ "Єлисейські поля" Грицика А. В. на касаційну скаргу про необхідність закриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини першої
статті 396 ЦПК України, оскільки повноваження Ткача В. В. на підписання касаційної скарги від імені ТОВ "Лотівка Еліт" належним чином посвідчені (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, ордер на надання правничої (правової) допомоги), які перевірялися при відкритті касаційного провадження.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання представника ТОВ "Єлисейські поля"
Грицика Андрія Вікторовича про закриття касаційного провадження відмовити.
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" залишити без задоволення.
Постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа №708/835/19
провадження №61-3079св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Кам'янка", правонаступником якого є сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Говтва",
представник позивача -Яковенко Олександр Васильович,
відповідачі: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон",
представник товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "Нібулон" -Мусійчук Наталя Юріївна,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний реєстратор виконавчого комітету Чигиринської міської ради Черкаської області Грицаєнко Оксана Анатоліївна, Чигиринська міська рада Черкаської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Говтва" на постанову Черкаського апеляційного суду у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Храпка В. Д., Вініченка Б. Б., від 23 січня 2020 року.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У липні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Кам'янка" (далі - ТОВ "Агрофірма Кам'янка ") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "Нібулон" (далі - ТОВ СП "Нібулон"), треті особи які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний реєстратор виконавчого комітету Чигиринської міської ради Черкаської області Грицаєнко О. А., Чигиринська міська рада Черкаської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26 травня 2011 року між приватним підприємством "Колос Чигиринщини" (далі - ПП "Колос Чигиринщини "), яке було припинено шляхом приєднання до ТОВ "Агрофірма Кам'янка", та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі №80, який було зареєстровано у відділі Держкомзему у Чигиринському районі Черкаської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 03 серпня 2011 року №712548704000175. За умовами вказаного договору було надано у строкове платне користування земельну ділянку, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, площею 1,7505 га, строком на п'ять років, а саме до 02 серпня 2016 року включно. З метою продовження договірних відносин
03 серпня 2015 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ПП "Колос Чигиринщини" (орендар) укладено додатковий договір оренди землі, у відповідності з умовами якого строк дії договору оренди було продовжено до 03 серпня 2025 року. 06 лютого 2017 року орендар подав до приватного нотаріуса документи для проведення державної реєстрації права оренди на вищевказану земельну ділянку на підставі договору оренди землі
від 26 травня 2011 року №80 та додаткового договору від 03 серпня
2015 року. Позивач зазначав, що 08 лютого 2017 року ПП "Колос Чигиринщини" отримало рішення про відмову у державній реєстрації речових прав та їх обтяжень №33758764 у зв'язку з тим, що 15 березня
2016 року зареєстровано право оренди цієї ж земельної ділянки за
ТОВ СП "Нібулон" на підставі договору оренди землі від 25 лютого 2010 року та договору про внесення змін до договору оренди землі від 15 березня 2016 року, укладених між ТОВ СП "Нібулон" та ОСОБА_1. Позивач вважав, що договір оренди землі від 25 лютого 2010 року та договір про внесення змін до договору оренди землі від 15 березня 2016 року, укладені між ТОВ СП "Нібулон" та ОСОБА_1, є недійсними, а запис про інше речове право в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно
№15880507, який вчинено державним реєстратором виконавчого комітету Чигиринської міської ради Черкаської області Грицаєнко О. А., підлягає скасуванню, оскільки в оренду може бути передана земельна ділянка, яка не була раніше передана у користування третім особам на підставі договору, або була повернута попереднім користувачем власнику після закінчення терміну дії договору чи його розірвання. На думку позивача, державний реєстратор не виконав свого обов'язку щодо перевірки відомостей про проведення повноважними органами до 01 січня 2013 року державної реєстрації договорів щодо спірної земельної ділянки, внаслідок чого були порушені його права.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір оренди землі б/н від 25 лютого 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон" щодо земельної ділянки,
площею 1,7505 га, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, розташованої поза межами населеного пункту в адміністративних межах Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області, а також скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про інше речове право від 15 березня 2016 року №15880507 щодо оренди земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, що належить на праві власності ОСОБА_1.
Ухвалою Чигиринського районного суду Черкаської області від 10 вересня 2019 року залучено до участі у справі в якості правонаступника
ТОВ "Агрофірма Кам'янка" - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Говтва" (далі - СТОВ "Говтва").
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області у складі судді Івахненко О. Г. від 29 жовтня 2019 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір оренди землі від 25 лютого 2010 року, укладений між ТОВ СП "Нібулон" та ОСОБА_1, щодо належної останньому на праві приватної власності земельної ділянки, загальною площею 1,7505 га, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, розташованої на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області.
Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про інше речове право №15880507 від 15 березня 2016 року щодо оренди земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, що належить на праві власності ОСОБА_1.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час державної реєстрації речового права ТОВ СП "Нібулон" на підставі договору оренди землі, укладеного 25 лютого 2010 року між ТОВ СП "Нібулон" та
ОСОБА_1, таке право оренди суперечило іншому праву, відомості про яке містились у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі. Районний суд вказав, що ПП "Колос Чигиринщини" як орендар скористалося своїм правом на поновлення договору оренди землі відповідно до положень статті 33 Закону України "Про оренду землі". Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у зв'язку із визнанням недійсним договору оренди землі підлягають задоволенню вимоги в частині скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право від 15 березня 2016 року номер 15880507 згідно з рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Чигиринської міської ради Черкаської ради Черкаської області Грицаєнко О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 30780062 від 15 березня 2016 року щодо права оренди земельної ділянки, кадастровий номер: 7125487000:01:002:0776.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 23 січня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ СП "Нібулон" задоволено, рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 29 жовтня 2019 року скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог СТОВ "Говтва" відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ТОВ СП "Нібулон" вчинило всі дії, спрямовані на реєстрацію договору оренди земельної ділянки, який не був зареєстрований внаслідок протиправної бездіяльності відділу Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області, а тому на час підписання договору та на час звернення ТОВ СП "Нібулон" до уповноваженого органу щодо його реєстрації сторонами договору норми закону порушено не було, і права оренди або будь-якого іншого права щодо земельної ділянки, яка була предметом договору, позивач не мав, а відтак і його право не могло бути порушеним, оскільки ним договір оренди землі був підписаний з ОСОБА_1 лише 26 травня 2011 року. Порушення прав ТОВ СП "Нібулон" було усунуто постановою суду від 06 червня 2011 року. Також апеляційний суд вважав, що оскільки укладений договір оренди не підлягає визнанню недійсним, тому не підлягають задоволенню похідні вимоги щодо скасування запису про речове право від 15 березня 2016 року.
Доводи касаційної скарги та рух справи у суді касаційної інстанції
У касаційній скарзі СТОВ "Говтва" просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 23 січня 2020 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №709/1698/16-ц (пункт 1 частини другої
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України).
Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір, а також додаткові угоди до нього, є неукладеними, тобто з юридичної точки зору їх фактично не існувало на час укладення договору оренди землі між позивачем та ОСОБА_1. На думку заявника, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилось те, що на час державної реєстрації права оренди за ТОВ СП "Нібулон" заявлене право оренди суперечило праву оренди позивача, яке виникло раніше. Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував, що одна і та сама земельна ділянка не може бути одночасно об'єктом оренди за двома різними договорами. Також СТОВ "Говтва" вважає, що суд апеляційної інстанції помилково взяв до уваги обставини, встановлені постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 червня 2011 року у справі №2а-4126/11/1476.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
16 березня 2021 року за результатами проведення повторного автоматизованого розподілу справу передано судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ СП "Нібулон" просить суд залишити касаційну скаргу СТОВ "Говтва" без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. ТОВ СП "Нібулон" звертає увагу, що оспорений договір було укладено за один рік і три місяці до моменту укладення позивачем договору оренди землі від 26 травня 2011 року, а державна реєстрація договору від 25 лютого 2010 року не була проведена внаслідок протиправної бездіяльності органу державної влади, що встановлено судовим рішенням.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
26 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПП "Колос Чигиринщини", правонаступником якого є СТОВ "Говтва", було укладено договір оренди землі №80, предметом якого є земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1,7505 га, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, розташована на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області, що належить ОСОБА_1 на праві власності.
Згідно з пунктами 8, 43 договору оренди землі від 26 травня 2011 року договір укладено на 5 (п'ять) років. Цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
Договір оренди землі від 26 травня 2011 року зареєстрований у відділі Держкомзему у Чигиринському районі Черкаської області, про що у Державному реєстрі земель 03 серпня 2011 року вчинено запис №712548704000175.03 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ПП "Колос Чигиринщини" було підписано акт приймання-передачі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею
1,7505 га, розташованої на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області.
Згідно з пунктом 38 договору оренди землі від 26 травня 2011 року по закінченню строку, на який було укладено цей договір оренди, орендар має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди на новий строк (поновлення договору оренди) відповідно до норм чинного законодавства.
03 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ПП "Колос Чигиринщини" укладено додатковий договір до договору оренди землі від 26 травня
2011 року, відповідно до умов якого сторони, зокрема, погодили продовження строку дії договору на 10 (десять) років. Сторонами погоджено, що строк договору починає свій перебіг з моменту набрання чинності цим додатковим договором та спливає через 10 (десять) років від дня його початку, тобто 03 серпня 2025 року.
Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Плахи Т. І.
від 08 лютого 2017 року №33758764 відмовлено ПП "Колос Чигиринщини"
у державній реєстрації права оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею
1,7505 га, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, розташованої на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області, оскільки заявлене право вже зареєстровано за іншим орендарем та термін дії зареєстрованого договору оренди не закінчився.
Окрім того, 25 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон" було підписано договір оренди землі, предметом якого є земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 1,7505 га, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, розташована на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області, строком на 5 (п'ять) років.
Відповідно до пункту 17.1 договору оренди землі від 25 лютого 2010 року цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
17 лютого 2011 року, 09 березня 2011 року та 21 березня 2011 року вказаний договір оренди землі був поданий ТОВ СП "Нібулон" до відділу Держкомзему у Чигиринському районі Черкаської області для проведення державної реєстрації. Відділ Держкомзему у Чигиринському районі Черкаської області державну реєстрацію вказаного договору оренди землі не провів, лише 20 квітня 2011 року у відповідь на запит ТОВ СП "Нібулон" повідомив про неможливість здійснення державної реєстрації договору оренди землі, так як не була скасована попередня реєстрація договору оренди земельної ділянки (паю) між власником земельної ділянки та ПП "Колос Чигиринщини".
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду
від 06 червня 2011 року у справі №2а-4126/11/1476 визнано протиправною бездіяльність відділу Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області, що полягає у нездійсненні державної реєстрації, зокрема договору оренди землі від 25 лютого 2010 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, укладеного між ТОВ СП "Нібулон" і ОСОБА_1. Зобов'язано відділ Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області здійснити державну реєстрацію, зокрема договору оренди землі від 25 лютого 2010 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, укладеного між ТОВ СП "Нібулон" і ОСОБА_1.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду
від 06 серпня 2012 року у справі №2а-4126/11/1476 визнано протиправною бездіяльність відділу Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області, що полягає у нездійсненні державної реєстрації договорів оренди землі відповідно до постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 червня 2011 року у справі №2а-4126/11/1476.15 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон" було підписано акт прийому-передачі земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1,7505 га, розташованої на території Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області.
01 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон" було укладено договір про внесення змін до договору оренди від 25 лютого
2010 року, згідно пункту 1.1.2 якого пункт 3.1 договору викладено у новій редакції, зокрема зазначено, що строк оренди земельної ділянки становить 7 (сім) років і розпочинається з моменту державної реєстрації права оренди за цим договором згідно вимог чинного законодавства.
Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 17 лютого 2017 року державним реєстратором виконавчого комітету Чигиринської міської ради Черкаської області Грицаєнко О. А. 15 березня 2016 року було проведено державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, за ТОВ СП "Нібулон" на підставі договору оренди землі б/н від 25 лютого 2010 року та договору про внесення змін до договору оренди землі б/н від 15 березня 2016 року, який укладено строком на 7 років з правом пролонгації (номер запису 15880507).
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
У відповідності до частини першої статті 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону України "Про оренду землі" орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
Статтею 18 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час підписання сторонами оспорюваного договору оренди землі) передбачено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом (стаття 20 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент підписання сторонами оспорюваного договору оренди землі).
Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою - третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом частини третьої статті 640 ЦК України (у редакції, чинній на час підписання сторонами оспорюваного договору оренди землі) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Отже моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України та статті 18 Закону України "Про оренду землі" є саме його державна реєстрація.
У постановах від 13 грудня 2013 року у справі №1106/2791/2012 (провадження №6-127цс13) від 07 червня 2017 року у справі №634/769/15-ц (провадження №6-872цс17), від 18 січня 2017 року у справі №532/129/16-ц (провадження №6-2777цс16) Верховний Суд України звертав увагу на те, що у договорах оренди сторони не вказали початку перебігу строку договору оренди, однак зауважували, що договір набирає чинності з моменту його державної реєстрації, тому у таких випадках моментом початку строку дії договору є саме набрання ним чинності.
У постанові від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13) Верховний Суд України зробив висновок, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є момент, коли сторони, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами. При цьому Верховний Суд України указав, що цивільні права та обов'язки за договором набуваються після його державної реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду підтримала зазначені висновки у постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17.
З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України
від 11 лютого 2010 року №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України "Про оренду землі" були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому з 01 січня 2013 року ТОВ СП "Нібулон" не мало можливості зареєструвати спірний правочин.
Оформленню прав на земельні ділянки притаманні гарантуюча, правоохоронна, правовстановлююча, екологічна та інформативна функції.
Колегія суддів вважає, що проведення 15 березня 2016 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки ТОВ СП "Нібулон" на підставі договору оренди землі від 25 лютого 2010 року не може підмінити державну реєстрацію вказаного договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі). Проведення державної реєстрації права не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року, при тому, що набрав чинності і діє інший договір оренди, укладений між власником земельної ділянки та іншим орендарем, який був зареєстрований у встановленому законом порядку.
Державна реєстрація договору оренди землі від 25 лютого 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон", не була проведена, отже вказаний договір чинності не набрав, і відповідно вказане сільськогосподарське підприємство не набуло права оренди за цим договором.
Схожі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19).
Враховуючи наведене, оспорюваний договір оренди земельної ділянки
від 25 лютого 2010 року є неукладеними, тому у задоволенні позову про визнання його недійсним необхідно відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним. Крім того, оскільки основний договір оренди землі від 25 лютого 2010 року є неукладеним, до нього не могли бути внесені зміни 01 червня 2016 року.
Наявність судового рішення про визнання протиправною бездіяльності відділу Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області, що полягає в нездійсненні державної реєстрації, зокрема оспорюваного договору оренди землі від 25 лютого 2010 року, та зобов'язання відділу Держкомзему в Чигиринському районі Черкаської області здійснити державну реєстрацію спірного договору не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі від 25 лютого 2010 року. До 01 січня 2013 року судове рішення у справі №2а-4126/11/1476 виконано не було, державна реєстрація договору оренди землі від 25 лютого 2010 року здійснена не була.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року
у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16,
від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц).
За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання недійсним договору оренди землі, проте неправильно визначився з підставами відмови у позові, отже мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання договору оренди землі від 25 лютого 2010 року недійсним підлягає зміні з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
За змістом частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент реєстрації права оренди) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
Державна реєстрація права оренди земельної ділянки проводиться державним реєстратором у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", на підставі договору оренди землі та інших документів, які підтверджують набуття права оренди земельної ділянки.
Державна реєстрація прав на землю є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, зокрема права оренди землі, що супроводжуються внесенням даних про зареєстровані права до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Враховуючи те, що договір оренди спірної землі від 25 лютого 2010 року, підписаний ОСОБА_1 та ТОВ СП "Нібулон", не набрав чинності, у державного реєстратора були відсутні підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію права оренди ТОВ СП "Нібулон" на підставі цього договору, а також внесення запису про речове права ТОВ "Нібулон" від 15 березня 2016 року №15880507.
Станом на час проведення державної реєстрації права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7125487000:01:002:0088 за ТОВ СП "Нібулон" договір оренди цієї ж земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ПП "Колос Чигиринщини", був чинним. Зокрема ОСОБА_1, поведінка якого у правовідносинах з ТОВ СП "Нібулон" та ПП "Колос Чигиринщини" є суперечливою, договір оренди землі №80 від 26 травня 2011 року у судовому порядку не оспорював. Презумпція правомірності вказаного договору не була спростована і ТОВ СП "Нібулон".
З огляду на зазначене, рішення суд першої інстанції у частині задоволення позовних вимог про скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про інше речове право від 15 березня 2016 року
№15880507 слід визнати правильним по суті (з урахуванням положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній до 15 січня 2020 року, яка діяла на час ухвалення судом першої інстанції рішення у справі). У той же час мотиви такого рішення підлягають зміні з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає до часткового задоволення, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог про скасування запису про право оренди земельної ділянки, а також у частині стягнення судового збору підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про скасування запису про право оренди земельної ділянки необхідно залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. У частині вирішення позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним постанову суду апеляційної інстанції необхідно змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції скасована лише у частині вирішення позовних вимог (одна немайнова вимога), СТОВ "Говтва" має сплатити на користь ТОВ СП "Нібулон" судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 881,50 грн, тому шляхом зарахування судового збору, який підлягає стягненню з ТОВ СП "Нібулон" на користь СТОВ "Говтва" за подання касаційної скарги та позовної заяви у розмірі 5 763 (3842 + 1921) грн, зі ТОВ СП "Нібулон" на користь СТОВ "Говтва" підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору у сумі 2 881, 50 грн (5 763 - 2 881,5).
Керуючись статтями 141, 400, 406, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Говтва" задовольнити частково.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у частині вирішення позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право №15880507
від 15 березня 2016 року щодо оренди земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, що належить на праві власності ОСОБА_1, а також у частині стягнення судового збору скасувати. Рішення Чигиринського районного суду Черкаської області від 29 жовтня 2019 року у частині вирішення позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину з урахуванням мотивів, викладених в цій постанові.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору землі
від 25 лютого 2010 року, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським підприємством "Нібулон" та ОСОБА_1, щодо земельної ділянки, кадастровий номер 7125487000:01:002:0088, змінити, виклавши її мотивувальну частину з урахуванням мотивів, зазначених у цій постанові. В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції у цій частині залишити без змін.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "Нібулон" на користь сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Говтва" витрати зі сплати судового збору у сумі 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одна) грн 50 коп.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 вересня 2021 року
м. Київ
справа №757/54567/16-ц
провадження №61-12267св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Каперської Т. П., Яворського М. А., касаційні скарги Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Каперської Т. П., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила стягнути на її користь майнову шкоду у розмірі 3 421 002,26 грн, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 200 000 грн.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1.
Після початку проведення антитерористичної операції с. Піски опинилося на лінії бойового зіткнення українських військових та бойовиків терористичної організації "Донецька Народна Республіка". У зв'язку з цим, вона разом зі своєю сім'єю були змушені залишити селище Піски та переїхати до родичів у с. Триліси Фастівського району Київської області.
У результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції її будинок був пошкоджений, має нежилий стан і не може використовуватися для подальшого проживання в ньому. Крім цього, внаслідок артилерійського обстрілу також знищено майно, яке знаходилось у будинку.
Даний факт підтверджується довідкою виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року, в якій вказано, що урезультаті декількох влучень артилерійських снарядів будівля зруйнована, що зробило неможливим її використання за призначенням.
За її заявою від 16 жовтня 2015 року за цим фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України.
Посилаючись на статтю 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Перший протокол до Конвенції, статтю 41 Конституції України, статті 319, 321, 1166 ЦК України, статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 21, 86 Кодексу цивільного захисту України, ОСОБА_3 просила суд стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів державного бюджету на свою користь шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, у сумі 3 421 002,26 грн, а також відшкодувати моральну шкоду, яку оцінила у 200 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Суд першої інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку за ініціативою ОСОБА_1 компетентним органом (місцевою державною адміністрацією або органом місцевого самоврядування) не вирішувалося питання про добровільну передачу пошкодженого будинку та можливість забезпечення позивача новим житлом замість пошкодженого чи виплати грошової компенсації.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року скасовано та прийнято постанову про часткове задоволення позову.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу із тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом із тим вказав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
ОСОБА_1 через представника - адвоката Науменко Ю. В., звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року та змінити постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, ухвалити рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник обґрунтовує необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №757/19694/15-ц (провадження №6-5090св18), що застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
02 вересня 2020 року Державна казначейська служба України звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №219/11736/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі №242/1618/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Кабінет Міністрів України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №757/19694/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі №757/61954/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №646/5064/17, від 17 червня 2020 року у справі №243/6695/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, посилається на те, що апеляційним судом не в повній мірі вирішено питання достовірності доказів на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_1 аргументована тим, що висновок щодо застосування статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України у подібних правовідносинах, викладений в постанові Великої Палати Верховного суду від 04 вересня 2020 року у справі №265/6582/16-ц та застосований судами першої та апеляційної інстанції, зроблений судами через неправильне застосування норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Касаційна скарга Державної казначейської служби України мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази того, що пошкодження будинку та майна позивачки спричинені саме проведенням антитерористичної операції у зазначеному нею районі, не визначені особи, якими були завдані зазначені пошкодження, не встановлено факту наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідачів та спричиненою їй шкодою.
Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу та Закону України "Про боротьбу з тероризмом" випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до частини 8 статті 8 ЦПК України, до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження квартири терористичним актом. А саме - щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму статті 86 Кодексу, яка узгоджується зі статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".
У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України зазначає, що виконання зобов'язань держави щодо прийняття законів для реалізації ефективного захисту порушених прав громадян не відноситься до безпосередніх повноважень Кабінету Міністрів України.
Позивачкою не було надано суду належних доказів на підтвердження руйнування належного їй будинку та на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди внаслідок такого руйнування.
Відзив/заперечення на касаційну скаргу
Кабінет Міністрів України подав пояснення, в яких просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 21 вересня 2021 року, 05 жовтня 2020 року та 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Печерського районного суду міста Києва цивільну справу №757/54567/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн, до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року справу №757/54567/16-ц призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1208 га, яка розташована за цією ж адресою.
Згідно з довідкою виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року у результаті декількох влучень артилерійських снарядів будівля на АДРЕСА_1 зруйнована, що зробило неможливим її використання за призначенням.
Відповідно до довідки Ясинуватської райдержадміністрації від 05 вересня 2016 року у ході бойових дій повністю зруйнований дах, побиті стіни, вибиті вікна та двері.
25 листопада 2015 року заяву ОСОБА_1 щодо пошкодження майна під час артилерійського обстрілу с. Піски зареєстровано в Журналі єдиного обліку заяв та повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події Дружківського відділення Артемівського відділення Артемівського відділу ГУ НП в Донецькій області за №270 та у цей же день приєднано до матеріалів кримінального провадження №12015050260000865, розпочатого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 194 КК України, за фактом артилерійського обстрілу с. Піски Ясинуватського району.
Згідно зі звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки ринкова вартість земельної ділянки загальною площею 0,1208 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 станом на 03 жовтня 2016 року становить 246 734 грн.
Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 26 грудня 2018 року №5281 ринкова вартість домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, пошкодженого у результаті артилерійського обстрілу, становить 3 138 933 грн.
Згідно з листом Департаменту фінансів Донецької обласної державної адміністрації від 06 березня 2017 року №02-02/22-425-4, Донецькою облдержадміністрацією та Ясинуватською райдержадміністрацією не здійснювалося надання ОСОБА_1 грошової компенсації за рахунок коштів обласного та районного бюджету за зруйнований житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1.
Межі та підстави касаційного перегляду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року є посилання заявника на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №757/19694/15-ц (провадження №6-5090св18), що застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №219/11736/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі №242/1618/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №757/19694/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі №757/61954/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №646/5064/17, від 17 червня 2020 року у справі №243/6695/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме апеляційним судом не в повній мірі вирішено питання достовірності доказів на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України скарги підлягають частковому задоволенню.
Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, (провадження №14-473цс18), в якій зазначено, що "згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони ") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм".
З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивувала позов, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке позивачка, на її думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також зазначила, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява №44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
ОСОБА_1 обґрунтувала розмір завданої їй шкоди ринковою вартістю знищеного будинку та ринковою вартістю пошкодженої ділянки, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач зазначила, що шкода завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.
Частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява №38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява №54904/08).
Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №623, механізм застосування якого не визначений.
На підставі викладеного апеляційний суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).
Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, апеляційний суддійшов правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас апеляційний суд правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку та іншого майна у розмірі реальної його вартості.
Також позивач посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов'язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи ОСОБА_1 апеляційний суд вважав такими, що доведені.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява №54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява №8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява №13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v. Azerbaijan), заява №40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (провадження №14-17цс19).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій "ринкової вартості майна".
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи судом першої інстанції спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суддійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується.
Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 100 000,00 грн.
Враховуючи зазначене, немає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (провадження №14-17цс19), тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 з цього приводу.
Окрім того, встановивши, що позивачка не довела, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог.
Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінету Міністрів України не є належним представником Держави України у цій справі, - не можуть бути прийняті до уваги, позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом "). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави України як сторони справи та характер спірних правовідносин, пов'язаних із застосуванням, зокрема, Закону України "Про боротьбу з тероризмом", колегія суддів з указаним висновком апеляційного суду погоджується та вважає відповідний аргумент касаційної скарги необґрунтованим.
Інші наведені в касаційних скаргах доводи також не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники, зводяться до невірного тлумачення ним норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення в оскарженій частині постановлені без додержання норм матеріального та процесуального права.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення в оскарженій частині - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2020 року зупинене виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн, до закінчення касаційного провадження, то виконання зазначеного судового рішення на підставі статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
судді: С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
30 червня 2021 року
м. Київ
справа №547/778/19
провадження №61-2713св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області,
третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Марс Групп",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 06 листопада 2020 року у складі судді Харченка В. Ф. та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2021 року у складі колегії суддів Лобові О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду доГоловного управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастр у Полтавській області), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Марс Групп" (далі - ТОВ "Марс Групп ") з позовом, в якому просив визнати укладеними з 27 червня 2019 року за рішенням суду додаткові угоди №1 до договорів оренди землі від 04 серпня 2009 року між ОСОБА_1 та ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, зареєстрованих Семенівським районним відділом Полтавської регіональної філії Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" 04 серпня 2009 року щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 5324582400:00:001:0201, 5324582400:00:001:0202, 5324582400:00:001:0203, які розташовані на території Заїчинської сільської ради Семенівського району Полтавської області, у редакції позивача, строком на 7 років по 27 червня 2026 року з визначенням орендної плати у грошовій формі у розмірі 12% нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що між позивачем та Семенівською районною державною адміністрацією Полтавської області 04 серпня 2009 року укладено три договори оренди земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів на території Заїчинської сільської ради Семенівського району Полтавської області, площею 26,8301 га, площею 50 га, площею
50 га, на строк 10 років. Договори зареєстровано Семенівським районним відділом Полтавської регіональної філії Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" 04 серпня 2009 року. Отже кінцевою датою дії договорів оренди землі є 04 серпня 2019 року.
За місяць до закінчення строку дії договору, а саме 27 червня 2019 року (більш ніж за 30 днів до закінчення строку дії даних договорів) позивач надіслав відповідачу листи-повідомлення про поновлення договорів оренди землі з додаванням до них проектів додаткових угод. Позивачем запропоновано умовами проектів додаткових угод до договорів поновити договори на 7 років та запропоновано, що орендна плата вноситься орендарем в грошовій формі та в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Тобто позивачем запропоновано максимальну орендну плату, передбачену чинним законодавством України.
02 серпня 2019 року (з порушенням орендодавцем встановленого законом терміну), нарочно під розписку позивачем отримано лист відповідача, датований 05 липня 2019 року, про розгляд листів-повідомлень, в якому орендодавець заперечив щодо поновлення договорів оренди землі у зв'язку з неподанням до листів-повідомлень про поновлення вищезазначених договорів оренди землі агрохімічних паспортів земельних ділянок станом на час передачі земельних ділянок у користування на умовах оренди та станом на час спливу п'ятирічного терміну з моменту передачі зазначених земельних ділянок у користування на умовах оренди. Незважаючи на відсутність обов'язку орендаря додавати до листа-повідомлення інших додаткових документів, крім проекту додаткової угоди позивачем додано до листів-повідомлень, надісланих повторно 05 серпня 2019 року, з поміж інших документів, зокрема копії агрохімічних паспортів поля, земельної ділянки 2019 та 2014 року. Крім того до вказаних листів-повідомлень повторно додано копії паспортів громадянина України, копії РНОКПП, копії договорів оренди землі №1.2, 3. Копії актів приймання-передачі об'єктів оренди, витяги з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, складовою якого є кадастровий план земельної ділянки та підтвердження державної реєстрації земельної ділянки, витяги із технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки, проекти додаткових угод, копії агрохімічних паспортів поля, земельної ділянки за 2019 та 2014 роки.
У зв'язку з чим, позивач вважає, що орендар та орендодавець у процесі погодження фактично дійшли згоди щодо нових істотних умов договорів оренди землі, оскільки лист відповідача від 05 липня 2019 року не містить конкретних посилань на порушення закону щодо умов, зазначених у проектах додаткових угод, не місить конкретних істотних умов договору щодо яких орендодавець пропонує зміни, відповідачем не запропоновано свою редакцію істотних умов договору оренди землі, а позивачем повторними листами-повідомленнями надано відповідачу, з поміж інших документів копії агрохімічних паспортів поля земельних ділянок за 2009 та 2014 роки.
У подальшому позивач отримав лист від 14 серпня 2019 року, у якому відповідач, акцентуючи увагу на закінчення строку дії договорів 04 серпня 2019 року зазначив, що з метою забезпечення раціонального використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, прозорості діяльності системи управління земельними ресурсами, уникненню надання переваг одному орендарю перед іншим в частині встановлення розміру орендної плати у відсотках від нормативної грошової оцінки, з метою покращення розвитку благоустрою соціальної сфери села, збільшення надходжень до місцевих бюджетів головне управління вважає за доцільне передати право оренди на вищезазначені земельні ділянки на конкурентних засадах (торгах). Враховуючи вищезазначене повідомлено, що орендодавець не має наміру продовжувати договірні відносини з ОСОБА_1 на зазначені земельні ділянки.
Фактично лист відповідача від 14 серпня 2019 року є запереченням стосовно поновлення договорів оренди землі згідно частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки не місить посилань на розгляд повторних листів-повідомлень від 05 серпня 2019 року, на невідповідність листів-повідомлень із проектами додаткових угод вимогам закону, на порушення закону, зазначених у листах-повідомленнях або проекті додаткової угоди та конкретних істотних умов договору щодо яких орендодавець пропонує зміни.
Позивач вважає, що переважне право орендаря на поновлення договорів оренди не припинилося, а заперечень відповідача щодо поновлення договорів в результаті розгляду повторних листів-повідомлень від 05 серпня 2019 року на новий строк протягом місяця не надходило.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 06 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалами Семенівського районного суду Полтавської області від 31 жовтня 2019 року, справа №547/778/19 (провадження №2-з/547/7/19), від 11 грудня 2019 року справа №547/778/19 (провадження №2-з/547/8/19).
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що орендодавець не погодився на поновлення трьох договорів оренди землі зі зміненими умовами, не передав спірні земельні ділянки іншому орендарю, а позивач не надав суду доказів продовження користування цими земельними ділянками після закінчення строку дії договорів і орендар, в свою чергу, не може вимагати поновлення договорів на інших умовах. Тоді як для укладення нових договорів на інших умовах має бути волевиявлення обох сторін, а відсутність взаємного волевиявлення щодо умов договору (змінених) виключає продовження договору оренди з підстав переважного права орендаря.
Відповідач, як орендодавець, у межах строку, встановленого частиною п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", повідомив орендаря про відмову у поновленні договорів оренди. Позивач, як орендар, отримавши відмову (навіть незаконну на його думку) не оскаржив таку відмову у суді відповідно до частини восьмої статті 33 Закону України "Про оренду землі", натомість 05 серпня 2019 року, після закінчення строку дії договорів, направив відповідачу повторну пропозицію про поновлення договорів оренди на змінених умовах.
Отже, є доведеним факт, що після закінчення строку дії договорів оренди між орендарем і орендодавцем не досягнуто згоди щодо продовження дії договорів оренди на змінених умовах.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 у справі №594/376/17 (провадження №14-65цс18), відповідно до яких суди мають враховувати, що заперечення орендодавця щодо невідповідності листа-повідомлення із проектом додаткової угоди вимогам закону мають бути обґрунтованими і містити конкретні посилання на порушення закону, зазначені у листі-повідомленні або проекті додаткової угоди, або містити конкретні істотні умови договору, щодо яких орендодавець пропонує зміни.
Водночас, Закон України "Про оренду землі" не передбачає надання орендарем в обов'язковому порядку інших додаткових документів до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі, крім проекту додаткової угоди (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17).
У конкретних правовідносинах, зокрема щодо поновлення договору оренди землі на підставі статті 33 Закону України "Про оренду землі", добросовісність орендодавця по суті становить гарантію дотримання прав менш захищеної сторони, якою у спірних правовідносинах є орендар.
У даному випадку, незважаючи на відсутність обов'язку орендаря додавати до листа-повідомлення інших додаткових документів, крім проекту додаткової угоди, позивачем додано до листів-повідомлень від 27 червня 2019 року, з поміж інших документів, зокрема й копії агрохімічних паспортів поля, земельної ділянки 2019 року.
Заявник вважає, що заперечення орендодавця, яке отримано позивачем з порушенням встановленого частиною п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" терміну, є необґрунтованим, оскільки не містить конкретних посилань на порушення закону зазначених у листах повідомленнях та/або проектах додаткових угод, не містить конкретних істотних умов договору, щодо яких орендодавець пропонує зміни, не містить заперечень щодо визначеного у договорі розміру орендної плати або застережень про незгоду із будь-якими істотними умовами договору.
Крім того відповідач не скористався своїм правом запропонувати свою редакцію істотних умов договору оренди.
Незважаючи порушення орендодавцем терміну для надання заперечень та необґрунтованість заперечень відповідача, з метою дотримання позасудового (добровільного) поновлення договору оренди землі та зв'язку з наявністю у орендаря агрохімічних паспортів поля, земельної ділянки за 2009 та 2014 роки, розраховуючи на добросовісність відповідача, позивачем повторно 05 серпня 2019 року, нарочно направлено листи-повідомлення з проханням поновити договори оренди землі та з додаванням до них копій агрохімічних паспортів поля земельних ділянок за 2009 та 2014 роки.
Таким чином орендар та орендодавець у процесі погодження фактично дійшли згоди щодо нових істотних умов договорів оренди землі.
Судами попередніх інстанції не враховано висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17, відповідно до якого у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав та обов'язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною статті 33 Закону України "Про оренду землі", і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.
Фактично лист відповідача від 14 серпня 2019 року є запереченням стосовно поновлення договорів оренди землі саме на підставі частини шостої статті 33 Закону (а не частин першої - п'ятої статті 33 Закону), оскільки не є за своєю суттю відповіддю на повторні листи-повідомлення.
Переважне право орендаря на поновлення договорів оренди не припинилося (оскільки позивачем ініційовано поновлення договорів оренди землі саме на підставі частин першої - п'ятої статті 33 Закону, листи-повідомлення з проектами додаткових угод надіслані в строки визначенні частиною другою статті 33 Закону), заперечення відповідача від 05 липня 2019 року не направлено та не отримано позивачем в строк та є необґрунтованим, а заперечень відповідача щодо поновлення договорів в результаті розгляду повторних листів-повідомлень від 05 серпня 2019 року, на новий строк (на підставі частин першої - п'ятої статті 33 Закону) протягом місяця не надходило, та оскільки таких заперечень не було, то орендар та орендодавець фактично дійшли згоди щодо нових істотних умов договорів оренди землі.
Таким чином, оскаржувані у справі судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, що полягає в застосуванні норми права - статті 33 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17, від 22 вересня 2020 року у справі
№159/5756/18.
Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях посилаються на постанови Верховного Суду, в яких позивачами не було дотримано процедури поновлення договорів оренди та/або строків, надання відповідачами обґрунтованих заперечень в визначені строки, припинення існування об'єкту оренди, тощо.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано
Фактичні обставини, встановлені судами
04 серпня 2009 року між ОСОБА_1 та Семенівською районною державною адміністрацією Полтавської області укладено три договори оренди земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів на території Заїчинської сільської ради Семенівського району Полтавської області, площею 26,8301 га, площею 50,00 га, площею 50,00 га, на строк 10 років. Договори зареєстровано Семенівським районним відділом Полтавської регіональної філії Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" 04 серпня 2009 року. Отже кінцевою датою дії договорів оренди землі є 04 серпня 2019 року.
27 червня 2019 року ОСОБА_1 надіслав ГУ Держгеокадастру у Полтавській області листи-повідомлення про поновлення договорів оренди землі, до яких додав: копії паспорта громадянина України, копії РНОКПП, копії договорів оренди землі, копії актів приймання-передачі об'єкта оренди, витяги з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, складовою якого є кадастровий план земельної ділянки та підтвердження державної реєстрації земельної ділянки, витяги із технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки, копії агрохімічних паспортів, земельної ділянки та копії додаткових угод в яких позивачем запропоновано поновити договори оренди на 7 років з внесенням орендної плати орендарем в грошовій формі та в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
05 липня 2019 року ГУ Держгеокадастру у Полтавській області направило на адресу ОСОБА_1 лист-повідомлення, в якому орендодавець заперечив щодо поновлення договорів оренди землі у зв'язку з неподанням до листів-повідомлень про поновлення вищезазначених договорів оренди землі агрохімічних паспортів земельних ділянок станом на час передачі земельних ділянок у користування на умовах оренди та станом на час спливу п'ятирічного терміну з моменту передачі зазначених земельних ділянок у користування на умовах оренди.
05 серпня 2019 року позивач повторно направив на адресу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області листи-повідомлення про поновлення договорів оренди землі, до яких додав: копії паспорта громадянина України, копії РНОКПП, копії договорів оренди землі №1, 2, 3, копії актів приймання-передачі об'єкта оренди, витяги з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, складовою якого є кадастровий план земельної ділянки та підтвердження державної реєстрації земельної ділянки, витяги із технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки, копії агрохімічних паспортів, земельної ділянки за 2009-2014 роки та проекти додаткових угод, в яких позивачем запропоновано поновити договори оренди на 7 років з внесенням орендної плати орендарем в грошовій формі та в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
14 серпня 2019 року ГУ Держгеокадастру у Полтавській області направило на адресу ОСОБА_1 лист, в якому зазначило, що з метою забезпечення раціонального використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, прозорості діяльності системи управління земельними ресурсами, уникненню надання переваг одному орендарю перед іншим в частині встановлення розміру орендної плати у відсотках від нормативної грошової оцінки, та покращення розвитку благоустрою соціальної сфери села, збільшення надходжень до місцевих бюджетів ГУ вважає за доцільне передати право оренди на вищезазначені земельні ділянки на конкурентних засадах (торгах), та не має наміру продовжувати договірні відносини з ОСОБА_1 на зазначені земельні ділянки.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 627 ЦК Українивстановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі".
Законом України "Про оренду землі" визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а статтею 13 передбачено, що договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано поновлення договору оренди землі на новий строк як у випадку реалізації переважного права орендаря перед іншими особами (частини перша - п'ята цієї норми), так і у випадку, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди (частина шоста цієї норми).
Розглядаючи спір про поновлення договору оренди відповідно до порядку, визначеного статтею 33 Закону України "Про оренду землі", суд, виходячи з конкретних обставин справи, надає правову кваліфікацію спірним правовідносинам, які виникли між учасниками справи, застосовуючи норму, яка регулює ці правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).
Для застосування положень частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє РІШЕННЯ:
Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення із проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ:
Отже, наслідком реалізації механізму погодження істотних умов договору оренди, передбаченого частинами першою - п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", є або продовження договору відповідно до погоджених між сторонами його істотних умов (таких же або інших), або припинення переважного права орендаря внаслідок їх непогодження.
При цьому, якщо орендар та орендодавець у процесі погодження фактично дійшли згоди щодо нових істотних умов договору оренди землі, але не уклали додаткової угоди, то способом захисту прав орендаря буде саме його звернення до суду із позовом про визнання додаткової угоди укладеною на нових узгоджених істотних умовах, а не автоматична пролонгація на попередніх умовах.
Велика Плата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц наголосила, що при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди шляхом укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов'язковість укладення якої передбачена частиною восьмою статті 33 Закону України "Про оренду землі", належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди саме із викладенням її змісту.
Таким чином, при вирішенні спору між сторонами договору оренди землі, який стосується реалізації орендарем переважного права на поновлення договору, з'ясуванню судом підлягає, зокрема, обставина, чи досягнуто між сторонами згоди в процесі погодження нових істотних умов договору.
У справі, яка переглядається установлено, що з пропозицією про поновлення спірних договорів оренди землі та проектами додаткових угод про поновлення терміну дії таких договорів позивач звернувся до закінчення строку дії договорів, як це передбачено їх умовами, при цьому позивач фактично запропонував інші (нові) істотні умови договорів оренду землі, зокрема строку дії кожного договору і розміру орендної плати. Проте, в процесі погодження нових істотних умов спірних договорів оренди землі сторони не досягли згоди, відповідач повідомив позивача про відсутність наміру продовжувати з останнім договірні відносини щодо земельних ділянок.
Відповідач як орендодавець у межах строку, встановленого частиною п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", повідомив орендаря про відмову у поновленні договорів оренди. Орендар, отримавши відмову не оскаржив її у суді відповідно до частини восьмої статті 33 Закону України "Про оренду землі", а 05 серпня 2019 року після закінчення строку дії договорів направив повторну пропозицію про поновлення договорів оренди на змінених умовах.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги позивача про неотримання ним відповіді ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 14 серпня 2019 року та відхиляючи їх виходив з того, що ці доводи спростовуються матеріалами справи, зокрема змістом позовної заяви, у якій ОСОБА_1 повідомляв, що він отримав цей лист і наводив його зміст, аналізував його текст, долучив його копію до позову (том 1 а. с. 83).
Установивши, що після закінчення строку дії договорів оренди між орендарем і орендодавцем не досягнуто згоди щодо продовження дії договорів оренди на змінених умовах, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для поновлення таких договорів і укладення додаткових угод до них в редакції позивача, відповідно до положень частин першої - п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі".
Суди правильно виходили з того, що за встановлених у цій справі обставин відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки орендодавець до закінчення строку дії договорів оренди повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди. Позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що він після закінчення строку дії договорів продовжує користуватися землею за мовчазною згодою орендодавця.
Зміна умов договору у будь-якій частини виключає продовження договору з підстав частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", а за положеннями частини четвертої статті 33 Закону України "Про оренду землі" відсутність досягнення домовленостей щодо умов договору при їх зміні також виключає продовження договору оренди землі з підстав переважного права.
З огляду на встановлені у цій справі обставини, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що обов'язковою умовою продовження дії договорів на змінених умовах є досягнення згоди обох сторін цих правовідносин і такої згоди у цій справі сторонами не досягнуто.
Колегія суддів зазначає, що навіть за умови своєчасного ненадання орендодавцем заперечень щодо поновлення договору оренди землі, відсутність доказів погодження сторонами запропонованих позивачем змінених істотних умов договору виключає можливість поновлення спірного договору оренди землі з підстав переважного права на підставі частин першої - п'ятої Закону України "Про оренду землі".
З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2021 року у справі №923/681/19 (пункт 69).
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17, з наступних підстав.
Так, за результатами перегляду справи №920/739/17, предметом розгляду якої є вимога про визнання поновленим на тих самих умовах договору оренди земельної ділянки, Верховним Судом у постанові від 10 вересня 2018 року, зроблено висновок, що підстави для поновлення договору оренди земельної ділянки, передбачені у частинах першої - п'ятої і частині шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", не пов'язані одна з іншою. У цій справі позивач звернувся з позовом на підставі частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", посилаючись на те, що після закінчення строку договору оренди, він (позивач) отримав право на поновлення (пролонгацію) цього договору, враховуючи, те що належним чином виконував зобов'язання за договором, у встановлені договором строки звернувся до орендодавця з листом-повідомлення із проектом додаткової угоди, відповіді на який не отримав у строки, встановлені законодавством, після закінчення строку договору оренди продовжує користуватися земельною ділянкою, сплачувати орендну плату за неї, при цьому, доказів заперечення орендодавцем проти поновлення договору оренди протягом строку, встановленого частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", суду не надано.
Враховуючи те, що судами встановлено факт порушення відповідачем місячного терміну для повідомлення орендареві про прийняте рішення, що, у свою чергу, дало позивачу підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме, частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", тому Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції, що порушення відповідачем процедури реалізації переважного права орендаря на поновлення договору відповідно до вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі" є підставою для поновлення договору оренди землі на тих самих умовах.
Таким чином, у справі №920/739/17, на яку посилається заявник, підставами позовних вимог були визначені приписи частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", а у справі, яка переглядається підставами є положення частин першої - п'ятої цієї статті. Тобто зазначені справи мають різне правове регулювання і правовідносини, які досліджувалися судами, мають різний зміст і встановлені фактичні обставини.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), оскільки висновки у ній зроблено за інших фактичних обставин справи, ніж у справі, яка переглядається, зокрема в частині матеріально-правового обґрунтування позовних вимог, доказової бази та встановлених обставин справи.
Так, за установлених у справі, яка переглядається, позивач просить визнати укладеними додаткові угоди до договорів оренди землі на запропонованих ним змінених істотних умовах, зокрема, в частині розміру орендної плати та строку дії договору, за відсутності доказів на підтвердження досягнення сторонами згоди щодо запропонованих позивачем змінених істотних умов договору.
Натомість, постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), на яку посилається заявник, прийнята у справі щодо визнання поновленим договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах на підставі частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". Тобто на умовах, які були погоджені сторонами у договорі раніше, без внесення змін щодо істотних умов договору та за відсутності заперечень орендодавця щодо користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди.
Аналогічне стосується посилань заявника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі
№159/5756/18 (провадження №14-99цс20) про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди земельної ділянки, які колегія суддів відхиляє з наведених вище підстав.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до доведення ним обставин наявності підстав для поновлення договору оренди землі на підставі частини першої - п'ятої статті 33 Закону "Про оренду землі", а з огляду на встановлені судом підстави для відмови у позові, такі доводи колегією суддів відхиляються.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на підставі цієї оцінки обставин, які на думку заявника свідчать про порушення його переважного права на продовження договору оренди землі на запропонованих ним у додаткових угодах умовах, які за фактично погоджені з орендодавцем.
Проте такі аргументи належним чином перевірені судами під час розгляду справи та спростовані з урахуванням установлених конкретних обставин та оцінки поданих сторонами доказів на предмет їх належності і допустимості.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 06 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: В. С. Висоцька
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
01 березня 2021 року
м. Київ
справа №656/528/19
провадження №61-13392св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" на рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 05 березня 2020 року у складі судді Крисанової В. І. та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Полікарпової О. М., Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариство
з обмеженою відповідальністю Українсько-грецьке сільськогосподарське підприємство "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" (далі - ТОВ УГСП "Афіни "), правонаступником якого є Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" (далі - ТОВ СП "Афіни"), про дострокове розірвання договору оренди землі.
Позовна заява мотивована тим, що у 2007 році між ТОВ УГСП "Афіни"
в особі директора Чумбаша В. Г. та її матір'ю ОСОБА_2 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 8,6497 га, кадастровий номер 6522981000:03:001:0068, розташованої на території Благодатненської сільської ради Іванівського району Херсонської області, зареєстрований
у Державному реєстрі земель 28 березня 2007 року за №040772300296.
Зазначала, що вона відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 серпня 2018 року, виданого державним нотаріусом Іванівської державної нотаріальної контори Херсонської області
Черниш Л. І., є власником вказаної земельної ділянки.
Після прийняття спадщини у грудні 2018 року вона письмово звернулась до відповідача про розірвання договору.
У січні 2019 року отримала відповідь від орендаря про те, що строк дії договору оренди землі закінчується 31 грудня 2025 року, розірвання договору в односторонньому порядку не передбачено.
У червні 2019 року звернулась до відповідача повторно, надавши проект угоди про дострокове розірвання договору оренди землі, але відповіді не отримала.
Вказувала, що пунктом 40 спірного договору оренди землі передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд розірвати договір оренди земельної ділянки, укладений між ТОВ УГСП "Афіни" в особі директора Чумбаша В. Г. та ОСОБА_2, зареєстрованого у Державному реєстрі земель 28 березня 2007 року за №040772300296 на земельну ділянку площею 8,6497 га, кадастровий номер 6522981000:03:001:0068, розташованої на території Благодатненської сільської ради Іванівського району Херсонської області.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Іванівського районного суду Херсонської області від 05 березня 2020 року позов ТОВ УГСП "Афіни" задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки площею 8,6497 га, кадастровий номер 6522981000:03:001:0068, розташованої на території Благодатненської сільської ради Іванівського району Херсонської області, укладений між
ТОВ УГСП "Афіни" в особі директора Чумбаша В. Г. та ОСОБА_2, зареєстрований у Державному реєстрі земель 28 березня 2007 року за
№040772300296. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки спірним договором передбачена така умова для розірвання договору оренди землі, як перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, тому наявні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ УГСП "Афіни" залишено без задоволення. Рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 05 березня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суддійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки сторони договору орендодавець та орендар, скориставшись принципом свободи договору, за згодою між собою передбачили у пункті 40 спірного договору оренди земельної ділянки умову про те, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ СП "Афіни" посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що договір оренди земельної ділянки розривається
у односторонньому порядку на вимогу орендодавця (позивача), а підстави для такого порядку розірвання договору встановлені у пункті 39 договору, якому суд не дав належної юридичної оцінки.
Вважає, що відсутність у пункті 40 договору оренди землі посилання на пункти 36, 37, 39 договору не є безумовною підставою для висновку, що пункт 40 цього договору є самостійним.
Зазначає, що пунктом 36 договору оренди земельної ділянки встановлено, що зміна умов договору здійснюється в письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується в судовому
Вважає, що договір оренди земельної ділянки при переході права власності до спадкоємця може бути розірваний в односторонньому порядку виключно за умови невиконання орендарем обов'язку сплати орендної плати, як це встановлено у пункті 39 договору.
Також вказує, що станом на день оскарження рішення суду першої інстанції за орендодавцем рахується переплата із орендної плати.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року ОСОБА_1 до Верховного Суду подала відзив на касаційну скаргу, в якому касаційну скаргу просить залишити без задоволення,
а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У 2007 році між ТОВ УГСП "Афіни" та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, зареєстрований у Іванівському відділенні Херсонської регіональної філії ДЗК, про що 28 березня 2007 року у державному реєстрі земель вчинено запис за №040772300296 (а. с. 6-7).
08 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ТОВ УГСП "Афіни" укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, якою були внесені зміни, зокрема у пункт 8 додаткової угоди та зазначено, що договір укладений на строк до 31 грудня 2025 (а. с. 12).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 серпня 2018 року ОСОБА_1 є спадкоємцем земельної ділянки площею 8,6497 га, кадастровий номер 6522981000:03:001:0068, після смерті ОСОБА_2
(а. с. 13).
14 серпня 2018 року згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №134261605 право власності на земельну ділянку площею 8,6497 га, кадастровий номер 6522981000:03:001:0068, розташовану на території Благодатненської сільської ради Іванівського району Херсонської області зареєстровано за ОСОБА_1 (а. с. 14).
Згідно з пунктом 40 договору оренди землі перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для зміни або розірвання договору.
28 грудня 2018 року ОСОБА_1 повідомила директора ТОВ УГСП "Афіни" про припинення дії договору оренди земельної ділянки та повернення їй земельної ділянки (а. с. 16).
На повідомлення ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки директор ТОВ УГСП "Афіни" направив їй відповідь про відмову у розірванні договору оренди землі, посилаючись на те, що строк дії договору закінчується
31 грудня 2025 року, дострокове розірвання договору оренди
є безпідставним та суперечить вимогам діючого законодавства (а. с. 17).
22 червня 2019 року ОСОБА_1 повторно звернулась з листом до ТОВ
УГСП "Афіни" про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки, посилаючись на своє право, передбачене пунктом 40 договору оренди земельної ділянки (а. с. 21).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ТОВ СП "Афіни" задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Положеннями статей 30, 31 Закону України "Про оренду землі" визначено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені
в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) міститься висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку;
(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".
Судом встановлено, що у оскаржуваному договорі оренди у пункті 40 сторони дійшли згоди, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, є підставою для зміни умов або розірвання договору.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, враховуючи зміст пункту 40 спірного договору оренди землі, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки сторони договору за взаємною згодою погодили можливість розірвання договору оренди у разі зміни власника земельної ділянки, яка перебуває в оренді позивача,
а також у разі реорганізації юридичної особи-орендаря.
Вказаним пунктом враховано інтереси, як власника земельної ділянки, так
і орендаря. Окрім того, вказаний пункт 40 договору оренди є чинним та
в установленому законом порядку недійсним не визнавався.
У пункті 40 спірного договору оренди земельної ділянки відсутні будь-які застереження щодо підстав переходу права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а тому з урахуванням положень частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі", цей пункт застосовується і у випадку переходу права власності на землю в порядку спадкування. Позивач є новим власником земельної ділянки, а перехід права власності на земельну ділянку відбувся у відповідності до вимог чинного законодавства.
Із урахуванням зазначеного, слід дійти висновку, що судами правильно застосовано до спірних правовідносин вказані положення Закону України "Про оренду землі" та ЦК України, надано належну оцінку умовам договору оренди землі.
За таких обставин, суди обґрунтовано задовольнили позов, оскільки законодавець допускає можливість розірвання договору оренди землі
в односторонньому порядку в разі, якщо це передбачено умовами такого договору. Встановивши, що позивач виявила бажання розірвати укладений з відповідачем спірний договір оренди і вона є новим власником земельної ділянки та бажає її використовувати на власний розсуд, та врахувавши, що вимога позивача про розірвання спірного договору оренди землі відповідає чинному законодавству та умовам укладеного сторонами договору оренди землі, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Подібні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 21 листопада
2018 року в справі №530/545/16-ц (провадження №61-19484св18),
від 03 лютого 2020 року (провадження №61-4697св19), від 10 квітня
2020 року у справі №624/317/18 (провадження №61-12045св19),
від 17 квітня 2020 року у справі №402/204/18 (провадження №41581св18).
Доводи касаційної скарги про те, що станом на день оскарження рішення суду першої інстанції за орендодавцем рахується переплата із орендної плати є безпідставними та не спростовують наявність передбаченого договором права у позивача на його розірвання у зв'язку з переходом орендованої земельної ділянки у її власність.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" залишити без задоволення.
Рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 05 березня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 серпня
2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. А. Воробйова
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 червня 2021 року
м. Київ
справа №307/844/20
провадження №61-6692св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Нересницька сільська рада Тячівського району Закарпатської області,
третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області,
особа, яка подала апеляційну скаргу - заступник керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року у складі судді Готри Т. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Нересницької сільської ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1502 га, кадастровий номер 2124484800:03:001:0227, яка розташована на АДРЕСА_1, для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу. На цій земельній ділянці ним збудовано об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости загальною площею 103,70 кв. м, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3.
Відповідно до звіту обстеження технічного стану вказаного об'єкта нерухомого майна технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій відповідає вимогам міцності та надійності для подальшої експлуатації будівлі за їх функціональним призначенням як автомийки самообслуговування на три пости.
Вартість спірного нерухомого майна становить 254 895,00 грн.
Проте право власності на зазначене нерухоме майно у позивача не виникло, оскільки будівництво нерухомого майна - автомийки самообслуговування на три пости було вчинено без отримання у встановленому законом порядку дозволу на право проведення будівельних робіт.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3, загальною площею 103,70 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1.
Короткий судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3, загальною площею 103,70 кв. м, розташований на АДРЕСА_1.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області подав до апеляційного суду апеляційну скаргу.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області залишено без руху, надано строк для усунення недоліків скарги.
Апеляційний суд вважав, що подана апеляційна скарга не відповідає вимогам пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України, оскільки до неї не було додано документ, який підтверджує сплату судового збору.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави Україна в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду від 09 квітня 2020 року визнано неподаною та повернуто скаржнику.
Суд апеляційної інстанції вважав, що у строк, встановлений ухвалою від 15 січня 2021 року, особа, яка подала апеляційну скаргу, недоліки апеляційної скарги не усунула, тому її необхідно визнати неподаною та повернути скаржнику.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У квітні 2021 року до Верховного Суду відзаступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, повертаючи апеляційну скаргу, зробив передчасний висновок про невиконання вимог ухвали суду від 15 січня 2021 року увстановлений десятиденний строк.
Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року вручено Тячівській місцевій прокуратурі 04 лютого 2021 року, про що свідчить поштовий конверт та сформований на офіційному сайті ПАТ "Укрпошта" результат пошуку поштових відправлень за трек - номером 8800873717470. Таким чином висновок суду про вручення копії ухвали суду прокурору 21 січня 2021 року є необґрунтованим.
З метою усунення недоліків, зазначених в ухвалі Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року прокуратур супровідним листом від 10 лютого 2021 року №07.35-486 вих. 21 (наявний у матеріалах справи) направив на адресу апеляційного суду оригінал платіжного доручення від 12 січня 2021 року №34. Це підтверджується копією з реєстру поштових відправлень від 10 лютого 2021 року, який прийнято працівником пошти 12 лютого 2021 року, та фіскальним чеком ПАТ "Укрпошта".
Отже, прокурором Тячівської місцевої прокуратури усунуто недоліки апеляційної скарги, на які вказано в ухвалі Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року про залишення апеляційної скарги без руху та скеровано на адресу апеляційного суду належний доказ про сплату судового збору у встановлений судом строк. Водночас суд, володіючи неповним обсягом інформації про факт отримання прокурором ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, зробив неправильний висновок про невиконання вимог ухвали суду у встановлений строк. Тому суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про повернення апеляційної скарги, що призвело до обмеження можливості реалізації права заявника на апеляційне оскарження судового рішення та вирішення справи по суті.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права).
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав.
У справі, яка переглядається, ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави Україна в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду від 09 квітня 2020 року визнано неподаною та повернуто скаржнику на підставі частини шостої статті 357 ЦПК України.
Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
Тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з цією нормою перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі
№263/4637/18 (провадження №14-126цс20) зроблено висновок, що
"з 15 грудня 2017 року ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. За змістом частини шостої статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів".
За таких обставин суд апеляційної інстанції з порушенням норм процесуального права постановив ухвалу про повернення апеляційної скарги одноособово. Наявність підстав для визнання неподаною апеляційної скарги та її повернення мав оцінити суд апеляційної інстанції у складі колегії з трьох суддів.
Колегія суддів не оцінює інші доводи касаційної скарги, оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права щодо складу суду, що
є обов'язковою підставою для скасування оскарженої ухвали.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України).
Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду постановлена без додержання норм процесуального права.
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати з направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду (вирішення питання про відкриття апеляційного провадження).
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області задовольнити.
Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді М. М. Русинчук
Н. О. Антоненко
В. І. Крат |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
20 липня 2021 року
м. Київ
справа №757/5883/19-ц
провадження №61-11375св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Міністерство юстиції України, акціонерне товариство "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Роман Олегович,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Шкоріної О. І.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Міністерство юстиції України, акціонерне товариство "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Роман Олегович, про визнання права власності на квартиру.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Міністерство юстиції України, АТ "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Р. О., про визнання права власності на квартиру.
В обґрунтування вимог посилався на те, що 19 травня 2018 року між ним та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку у нього виникло з моменту державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Вказував, що з травня 2018 року він почав проживати зі своєю родиною у придбаній квартирі.
Позивач зазначав, що втратив документ, який засвідчує його право власності на спірну квартиру.
Зазначав, що наприкінці грудня 2018 року він звернувся до нотаріуса для укладення договору дарування спірної квартири, однак вчинити реєстраційну дію не вдалося, оскільки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що придбана ним квартира належить на праві приватної власності відповідачу.
Вказував, що поспілкувавшись з відповідачем, останній повідомив, що він не вчиняв жодних дій для розірвання договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року та не подавав заяв на внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стосовно зміни власника квартири.
Вважав, що вказана помилка могла виникнути у зв'язку зі збоєм у системі програмного забезпечення, за яким інформація у Державному реєстрі речових прав повернулась у попереднійстан.
Позивач просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності доказів того, що права позивача оспорюються чи не визнаються та неналежності обраного позивачем способу захисту.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Печерського районного суду міста Києва.
13 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Крім того, посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі зібрані у справі докази, які мають значення для правильного розгляду справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі зазначається, що у вказаній справі відсутній спір про право між сторонами, оскільки відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вбачається, що придбана позивачем кв. АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності відповідачу - ОСОБА_2, в якого позивач і купив вказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року. Суди першої та апеляційної інстанцій не виконали свою головну функцію - не відновили порушені права позивача та не встановили справедливість, залишивши в наявності спір, за яким позивач повинен шукати новий спосіб захисту своїх порушених прав.
Також, зазначено, що право власності позивача не підтверджені належним чином, у зв'язку з відсутністю його імені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру, а тому він не може в повному обсязі реалізувати своє право власності на вільне володіння, користування та розпорядження майном, не може ні продати, ні подарувати квартиру, ні укласти договір оренди, ні заповіт, ні будь-які інші правочини, які має право вчиняти власник об'єкта нерухомості.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 19 травня 2018 року між позивачем та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого продавець ОСОБА_2 передав у власність покупця ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 7).
Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалко О. О., зареєстровано в реєстрі за №4153.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Позивач, звертаючись із позовними вимогами до суду самостійно обирає спосіб захисту своїх прав та інтересів.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із частиною першою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Положеннями статті 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, та в разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно із усталеною судовою практикою власник майна має пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджені відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється.
Отже, передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, способу для відновлення порушеного права власника.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №453/1240/13 (провадження №61-20741св18).
Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному 392 цього Кодексу.
Нормативне регулювання відносин, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, спрямоване на забезпечення визнання та захист державою таких прав.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З наведеної вище норми вбачається, що державній реєстрації, тобто визнанню державою факту, підлягають ті права на нерухоме майно, які вже існують та/або виникли в порядку, передбаченому цивільним законодавством.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з частинами другою, четвертою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру на підставі правочину - договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року, який не розірваний, ніким не оспорений, недійсним судом не визнаний.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, що 24 вересня 2007 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., та в подальшому в якості забезпечення виконання зобов'язань відповідно накладено заборону відчуження на нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_2, яка є предметом іпотеки (а. с. 6).
Доказів того, що позивач втратив документ, який засвідчує його право власності на спірну квартиру матеріали справи не містять.
Також, матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач звертався до органу реєстрації з приводу внесення змін до реєстру щодо нього як власника спірної квартири та, що орган реєстрації відмовив у вчиненні реєстраційних дій.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову.
Доводи заявника про те, що судами не повно і не всебічно з'ясовано обставини прави є безпідставними, оскількивстановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ:
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №201/131/18
провадження №61-12132св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Дніпровська міська рада, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Перфілова Олена Анатоліївна, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу (далі - Дніпровський МНО) Перфілової О. А., ОСОБА_3 про визнання протиправними та скасування рішень, визнання договору недійсним.
В обгрунтування позову посилалася на те, що 30 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася з клопотанням до Дніпровської міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення ділянки орієнтовною площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2.
Рішенням Дніпровської міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19 позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки та зобов'язано замовити розроблення проекту землеустрою (пункт 2 рішення). 19 жовтня 2017 року проведено роботи щодо встановлення меж земельної ділянки, отримано погодження із суміжним землекористувачем.
Проте, 20 грудня 2017 року Дніпровська міська рада прийняла рішення №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність громадянину ОСОБА_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)". Пунктом 1 вказаного рішення Дніпровська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,100 га та передала її у власність ОСОБА_2
22 грудня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського МНО Перфіловою О. А. проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2.
Позивач зазначала, що рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 порушують її права на приватизацію спірної земельної ділянки.
Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила:
- визнати протиправним та скасувати пункт 33 додатку до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у місті Дніпрі (34 особи)", яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2;
- визнати протиправним та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 20 грудня 2017 року №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність громадянину ОСОБА_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)";
- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського МНО Перфілової О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,100 га на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за номером: 201 посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Парфіловою O. A.
Короткий зміст рішення судових рішень
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року позов задоволено частково.
Скасовано пункт 33 додатка до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (34 особи)", яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_3;
Скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 грудня 2017 року №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність гр. ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)".
Скасовано рішення приватного нотаріуса Перфілової О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 38992026 від 27 грудня 2017 року про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за номером: 201, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Парфіловою O. A. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є доведеними та обгрунтованими.
Так, обмежень щодо строку дії рішення Дніпровської міської ради 13 квітня 2017 року №352/19, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки та зобов'язано замовити розроблення проекту землеустрою (п. 2 рішення) не містить. Однак, всупереч висновку постійної комісії з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровською міською радою прийнято рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_2.
Прийняття Дніпровською міською радою оспорюваних рішень вплинуло на реалізацію позивачем набутого нею, у встановленому законом порядку, права на відведення земельної ділянки та отримання цієї ділянки у власність у порядку безоплатної приватизації. Тому позов стосується захисту позивачем права на законне очікування та законних інтересів щодо набуття у власність земельної ділянки.
Скасовуючи рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд керувався статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки суд виходив з того, що указаний договір укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час дії заборони щодо її відчудження, встановленої ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2018 року. Таким чином, ОСОБА_2 укладаючи спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки, порушив встановлену судовим рішенням заборону щодо її відчуження. Сам по собі факт невнесення відомостей про існування заборони на відчуження спірної земельної ділянки до Державного реєстру речових прав та їх обтяжень не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право розпоряджатися нерухомим майном.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.
Визнано неправомірним та скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у місті Дніпрі (34 особи)" в частині надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 (пункт 33 додатку до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у місті Дніпрі (34 особи)".
Визнано неправомірним та скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 грудня 2017 року №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність громадянину ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)".
В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення міської ради про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 апеляційний суд виходив з того, що таке рішення є неправомірним, оскільки ОСОБА_1 своєчасно було вжито заходів для врегулювання спору з приводу наявності у неї переваги перед ОСОБА_2 на відведення спірної земельної ділянки шляхом звернення до Дніпровської міської ради з відповідною заявою.
Крім того, у своєму висновку постійно діюча комісія з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровської міської ради зазначила, що ОСОБА_1 має бути надана перевага у подальшому оформленні земельної ділянки, що надало позивачу привід правомірно очікувати безперешкодного розроблення землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування рішення приватного нотаріуса апеляційний суд виходив з того, що при розгляді заяви ОСОБА_2 та доданих до неї документів, нотаріусом не було виявлено визначених законом підстав для відмови в реєстрації права власності на спірну земельну ділянку. А належним способом захисту права або інтересу позивача є не визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності.
Ураховуючи, що ОСОБА_1 не є стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 січня 2018 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, апеляційний суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову, а в решті постанову апеляційного суду залишити без змін.
Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_3 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та вказує, що апеляційний суддійшов помилкових висновків про задоволення позову, оскільки отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2018 року у справі №463/3375/15-а (провадження № К/9901/15205/18), від 19 червня 2018 року у справі №750/8511/17 (провадженя № К/9901/49700/18), від 05 березня 2019 року у справі №360/2334/17 (провадження № К/9901/69327/18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18). Отже міська рада діяла законно надаючи ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Також, ОСОБА_3 зазначає, що питання щодо виділення у власність позивача земельної ділянки не виносилося радою на розгляд сесії. Позивач (відповідно до пункту 14 статті 12, пункту 18 статті 13 та пункту 15 статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та пункту 7 статті 7 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні") не мала переважного права на отримання у приватну власність земельної ділянки.
Крім того, ОСОБА_3 посилається на інші постанови Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18 (провадження № К/9901/63008/18) щодо підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17 щодо "дискреційних повноважень" суб'єкта владних повноважень, від 14 березня 2018 року у справі №363/2449/14 (провадження № К/9901/5888/18) щодо повноважень органів місцевого самоврядування, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 щодо захисту прав чи інтересів у належний спосіб, який є ефективним.
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині.
Так, ОСОБА_1 посилається на те, що встановлення судами попередніх інстанцій неправомірності оскаржуваних рішень Дніпровської міської ради та їх скасування свідчить про неправомірність набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, однак це не тягне за собою автоматичного припинення такого права останнім та не призводить до повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності і не поновлює право позивача на приватизацію землі.
Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_1 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду зокрема, від 23 червня 2020 року у справі №922/2589/19 щодо виключення законодавцем такого способу захисту права як скасування запису про державну реєстрацію права; від 22 січня 2019 року у справі №371/957/16, від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17, від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13, від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 відповідно до яких відновлення становища, яке існувало до порушення є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке має ознаки ненормативного акта, що вичерпує свою дію після його реалізації; від 12 березня 2018 року у справі №910/22319/16 у якій вказано, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку вимагає визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину; від 05 червня 2018 року у справі №543/730/14-ц щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним за умови укладення такого договору з порушенням закону (про що також зазначено в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі №6-2773св08); від 18 квітня 2018 року у справі №439/212/14-ц (провадження №14-75цс18), від 18 липня 218 року у справі №750/2728/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №462/4611/13-ц у яких зазначено, що власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (про що також зазначено у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16 та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Зазначає, що на час звернення до суду з указаним позовом вимога про скасування рішення нотаріуса щодо державної реєстрації права власності відповідала правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16, відповідно до якої у разі визнання недійсним договору (правочину), що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Отже така вимога є належним способом захисту.
Однак, апеляційний суд послався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16, відповідно до яких належним способом захисту права позивача є не визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Позивач зазначає, що указана постанова стосувалася підсудності справи, а не вирішення спору по суті.
А відповідний правовий висновок було викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц. Отже посилання апеляційного суду на постанови Великої Палати Верховного Суду, які прийнято значно пізніше після звернення позивача до суду не сприяє прогнозованості судового рішення та формуванню сталої практики, що не відповідає принципу справедливості та ефективності.
Крім того, позивач посилається на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а саме захисту особою свого законного інтересу в отриманні земельної ділянки, який не був реалізований внаслідок прийняття радою рішень, якими права на цю ділянку передано іншій особі, що перешкоджає їй реалізувати законодавчо закріплене право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність.
Заперечення (відзив) на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у вказаній справі.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу №201/131/18 призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що 30 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася з клопотанням до Дніпровської міської ради (від 30 листопада 2016 року вх. №36/6697) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,100 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
За результатом розгляду клопотання рішенням Дніпровської міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки та зобов'язано замовити розроблення проекту землеустрою (пункт 2 РІШЕННЯ:
Обмежень щодо строку дії рішення Дніпровської міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19 не містить.
На підставі вказаного рішення між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю "Геоланд 2000" 27 квітня 2017 року укладено договір на виконання землевпорядних робіт № ДП270420117/224-П.
Розробляючи проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 вищевказаної земельної ділянки, 19 жовтня 2017 року проведено роботи по встановленню меж земельної ділянки, отримано погодження із суміжним землекористувачем публічним акціонерним товариством "ДТЕК Дніпрообленерго".
З містобудівного висновку від 07 листопада 2017 року №14/27-1309 департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради ОСОБА_1 стало відомо, що за даними інформаційної бази містобудівного кадастру 13 жовтня 2017 року №14/27-1141 ОСОБА_2 надано висновок про погодження проекту землеустрою частини зазначеної земельної ділянки.
За зверненням ОСОБА_1 постійна комісія з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровської міської ради надала висновок від 08 листопада 2017 року №222-зв, згідно якого ОСОБА_1 має бути надана перевага у подальшому оформленні земельної ділянки на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, оскільки ОСОБА_1 отримала дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо її відведення раніше (рішення міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19) ніж громадянин ОСОБА_2 (рішення міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24). Також рекомендовано департаменту по роботі з активами міської ради підготувати проект рішення міської ради про скасування пункту 33 додатку до рішення міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (34 особи)".
Дніпровською міською радою 20 грудня 2017 року прийнято рішення №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність гр. ОСОБА_2, ідентифікаційний номер, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)".
Пунктом 1 рішення від 20 грудня 2017 року №113/28 Дніпровська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) та передала її у власність ОСОБА_2.
Приватним нотаріусом Дніпровського МНО Перфіловою О. А. прийнято рішення №38992026 та проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,100 га з кадастровим номером 1210100000:03:084:0056.17 січня 2018 року ОСОБА_2 здійснив відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційних скарг, суд касаційної інстанції дійшов висновків про те, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, прийняття Дніпровською міською радою рішень про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 призвело до порушення права очікування позивача на правомірне набуття у власність земельної ділянки та пов'язаних з цим її законних інтересів.
Суди вважали, що права та законні інтереси ОСОБА_1 зазнали негативного впливу з боку Дніпровської міської ради через прийняття нею оскаржуваних рішень, внаслідок чого позивач неправомірно втратила надане їй право на відведення земельної ділянки.
Суд касаційної інстанції не погоджується з цими висновками з огляду на таке.
Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Пунктом "г" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянкиабо надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову в наданні такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Таким чином, у справі, що переглядається міська ради правомірно надала ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою, оскільки чинне законодавство не містить такої підстави для відмови в наданні цього дозволу, як надання раніше такого ж дозволу іншій особі.
Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Згідно із частинами четвертою, п'ятою, шостою статті 186-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розробник проекту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянкиоригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр" Кабінет Міністрів України постановою від 17 жовтня 2012 року №1051 затвердив Порядок ведення Державного земельного кадастру (далі - Порядок), згідно з пунктом 107 якого державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку.
Відповідно до абзацу першого пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянкиздійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи.
Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" встановлено, що державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.
Згідно змісту статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
У частині першій статті 50 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зазначено, що: "у дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проекті землеустрою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проекту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому.
У вказаній постанові також зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим.
Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи.
Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.
Отже, якщо земельна ділянка сформована, то розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження позбавлені будь-якого сенсу. Водночас слід наголосити, що розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження хоча й здійснюється заявником з метою отримання земельної ділянки в користування, однак вчиняється саме в інтересах територіальної громади чи держави з метою формування такої земельної ділянки. Тому в разі неотримання в користування такої земельної ділянки особа, яка понесла витрати на розробку та погодження проекту землеустрою, за умови формування земельної ділянки, може претендувати на відшкодування здійснених витрат".
Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди.
Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що оскаржувані рішення міської ради порушили принцип земельного законодавства та позбавили позивача можливості реалізувати своє право на безоплатне одержання у власність спірної земельної ділянки, яку позивач розумно очікувала одержати у власність звернувшись до відповідача з відповідним клопотанням та отримала дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, оскільки рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку, а першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди.
Незважаючи на те, що позивач першою звернулася до міської ради із заявою про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, ОСОБА_2 раніше за позивача затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, що є дискрецією ради, тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що прийнятими міською радою оскаржуваними рішеннями порушено право позивача.
Позивачем не було доведено та матеріали справи не містять відомостей, що саме на підставі її проекту була сформована відповідна земельна ділянка.
Таким чином, під час затвердження проекту відповідача Дніпровською міською радою не було порушено вимоги статті 79-1 ЗК, статті 50 Закону України "Про землеустрій", метою яких і є уникнення конфлікту між заінтересованими особами, так і положень Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі №472/1286/17-ц (провадження №61-42797св18), від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17 (провадження №61-41390св18).
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на ряд постанов Верховного Суду, вказує на те, що скасування рішень міської ради є ефективним способом захисту порушеного права та забезпечить реальне відновлення порушеного права.
Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного розпорядження було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17, провадження №12-89гс18.
У своїй постанові від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про визнання рішення незаконним у спорі, що виник із земельних правовідносин, може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо фактичною підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 (провадження №12-215гс18) зроблено висновок про те, що рішення органу державної влади або місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування розпоряджень райдержадміністрації, рішень виконавчого комітету сільради, визнання недійсним акта, на підставі яких зареєстровано право власності на об'єкти нерухомого майна. Особа, законний інтерес або право якої порушено, або прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, може скористатися способом захисту, прямо передбаченим нормою матеріального права. На таких осіб з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення з іншими вимогами.
Слід зазначити, що указані висновки Верховного Суду не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій про належність такого способу захисту як скасування рішень міської ради, однак за умови ефективності такого способу захисту порушеного права та поновлення у правах особи. Ураховуючи правомірність прийнятих радою рішень щодо земельної ділянки, вичерпанням вказаними рішеннями своєї дії, оскільки земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2, відчужена ОСОБА_3 та не поновить у правах на неї позивача, задовольнити позов та скасувати рішення міської ради не можна.
Крім того, перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним та не містить такої підстави для відмови у його наданні як надання раніше такого ж дозволу іншій особі, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що міська рада діяла у межах своїх повноваженоважень, ухвалюючи рішення від 20 вересня 2017 №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 та підстав для визнання цих рішень незаконними і їх скасування немає.
Ураховуючи наведене та беручи до уваги висновки Верховного Суду, викладені у наведених відповідачем постановах, доводи касаційної скарги ОСОБА_3 знайшли своє підтвердження, а тому її скарга підлягає задоволенню, оскількивстановлено, що міська рада діяла законно, ухвалюючи оскаржувані РІШЕННЯ:
Разом з тим, вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 про скасування постанови апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалення нового рішення в цій частині про їх задоволення підлягають до задоволення частково, оскільки колегія суддів дійшла висновку лише про зміну мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог.
Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання протиправним та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28, тому похідні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки також до задоволення не підлягають, отже постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову слід викласти у редакції цієї постанови, а в решті постанову апеляційного суду в цій частині залишити без змін.
Ураховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права, а в частині відмови у задоволенні позовних вимог ухвалені не з тих підстав.
Щодо клопотання про зупинення провадження у справі
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, заявив клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20).
Підстави для зупинення провадження у справі до закінчення розгляду справи №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) відсутні, оскільки Велика Палата Верховного Суду за результатами касаційного перегляду судових рішень у справі №688/2908/16-ц прийняла постанову від 29 вересня 2020 року.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, тому постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання неправомірними та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 підлягає скасуванню із ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову; постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню, а в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог (про визнання протиправним і скасування рішення нотаріуса і визнання недійсним договору купівлі-продажу) - зміні мотивів відмови, а в решті у цій частині - залишенню без змін.
У той же час не може залишатися в силі рішення суду першої інстанції та підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позову.
Щодо судових витрат
Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки суд касаційної інстанції задовольнив вимоги касаційної скарги ОСОБА_3 (ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування рішень міської ради), при цьому вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 задоволено частково (лише змінено мотиви відмови у задоволенні похідних позовних вимог), тому судові витрати, понесені ОСОБА_3 у суді апеляційної інстанції у сумі 4 228,80 грн та у суді касаційної інстанції у сумі 2 819,20 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_1.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення касаційного провадження відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Перфілової Олени Анатоліївни, ОСОБА_3 про визнання неправомірними та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 скасувати і прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні інших позовних вимог - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у цій частині залишити без змін.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 7 048,00 грн судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. В. Фаловська
судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
27 січня 2021 року
м. Київ
справа №688/3007/19
провадження №61-5518св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт",
відповідачі: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля",
треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" на постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У серпні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" (далі - ТОВ "Лотівка Еліт ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля" (далі - ТОВ "Єлисейські поля"), треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ТОВ "Лотівка Еліт" є орендарем двох земельних ділянок №6825585800:023:01117 площею 0,708 га та №6825585800:04:023:0046 площею 1,1851 га, що розташовані на території Плесенської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області та належать ОСОБА_1.
Договір оренди указаних земельних ділянок укладено 16 липня 2010 року, а державна реєстрація здійснена 11 квітня 2011 року. Договір укладено строком на 10 років.
Посилається на те, що в період дії указаного договору оренди землі між власником земельних ділянок та ТОВ "Єлисейські поля" укладено інші договори оренди зазначених земельних ділянок, які порушують права позивача.
Таким чином, просив визнати недійсними договори оренди землі, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" та скасувати записи про право в єдиному реєстрі прав.
Позивач подав до суду заяву про відмову від позову в зв'язку із задоволенням вимог відповідачами після пред'явлення позову та просив закрити провадження у справі у зв'язку з відмовою від позову і стягнути з відповідачів на його користь судові витрати у справі по сплаті судового збору в розмірі 7 684,00 грн і витрати на правову допомогу в розмірі 7 000,00 грн.
Представник відповідача ТОВ "Єлисейські поля" направив заяву про закриття провадження у справі, оскільки спірні договори оренди землі розірвано відповідачами в добровільному порядку та припинено реєстрацію речового права.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року прийнято відмову представника позивача ТОВ "Лотівка Еліт" адвоката Ткача В. В. від позовних вимог до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право; провадження у справі закрито; стягнуто з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" на користь ТОВ "Лотівка Еліт" з кожного по 3 842,00 грн судових витрат по сплаті судового зборута по 3 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскільки спірні договори оренди землі розірвано відповідачами у добровільному порядку та внесені відповідні записи про припинення речових прав, то наявні підстави для задоволення заяви про відмову від позову та закриття провадження у справі. У зв'язку з відмовою позивача від позову з мотивів задоволення його вимог відповідачами, з відповідачів на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу відповідно до частини третьої статті 142 ЦПК України та пункту 2 частини другої статті 137 ЦПК України.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Єлисейські поля" задоволено; ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року в частині вирішення питання про розподіл судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення яким у задоволенні заяви ТОВ "Лотівка Еліт" про стягнення з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" судових витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги, відмовлено; повернуто ТОВ "Лотівка Еліт" з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого при подачі позову в розмірі 3 842,00 грн згідно платіжних доручень №4272, 4257 від 07 серпня 2019 року.
В частині закриття провадження у справі ухвала суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалася та не переглядалася.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дострокове розірвання відповідачами договорів оренди та внесення відповідних записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на спірні земельні ділянки, не може бути розцінено як задоволення відповідачами позовних вимог про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними після їх пред'явлення, тому відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодування на користь позивача понесених ним судових витрат.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду ТОВ "Лотівка Еліт", посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, щоапеляційний суд неповно дослідив та не надав правову оцінку наявним у справі доказам, а висновки апеляційного суду не відповідають обставинам справи, зокрема, про те, що відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати з оплати судового збору та на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Вважає, що частину третю статті 142 ЦПК України судом застосовано неправильно.
Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу
У квітні 2020 року ТОВ "Єлисейські поля" подало два відзиви на касаційну скаргу ТОВ "Лотівка Еліт", в яких просило закрити касаційне провадження у справі, оскільки касаційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати та залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що у серпні 2019 року ТОВ "Лотівка Еліт" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право.
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у вищевказаній справі.
02 грудня 2019 року, тобто до розгляду справи по суті, між ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1 укладено додаткові угоди до договорів оренди землі від 25 березня 2019 року про дострокове розірвання цих договорів оренди, про що внесено відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення речового права (а. с. 80-83).
У грудні 2019 року ТОВ "Лотівка Еліт" подало до суду заяву про відмову від позову та закриття у зв'язку з цим провадження у справі (а. с. 89-90).
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року прийнято відмову ТОВ "Лотівка Еліт" від позовних вимог та закрито провадження у справі; розподілено судові витрати і витрати на правову допомогу.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Пунктом 4 частини першої статті 255 ЦПК України визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом.
Відповідно до частини другої статті 255 ЦПК України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Частиною третьою статті 142 ЦПК України передбачено, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.
Звертаючись до суду із заявою про відмову від позову, ТОВ "Лотівка Еліт" посилалось на те, що 02 грудня 2019 року між відповідачами укладено додаткові угоди про розірвання оспорюваних договорів оренди земельних ділянок, які є предметом пред'явленого позову, а тому на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України, частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України просило суд закрити провадженняу справі та стягнути на свою користь з ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 7 684 грн та витрати на правову допомогу - 7 000,00 грн.
Разом з тим, розірвання договорів оренди земельних ділянок шляхом укладення між сторонами цих договорів додаткових угод за своєю суттю є цивільно-правовими правочинами, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред'явлення позову у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України.
Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими, що настають унаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто із відповідачів може лише визнати ці саме вимоги повністю або частково.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та повернення на користь позивача з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого ним при поданні позовної заяви, що становить 3 842,00 грн.
У касаційній скарзі ТОВ "Лотівка Еліт" посилається на те, що відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати з оплати судового збору та на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Вважає, що частину третю статті 142 ЦПК України судом застосовано неправильно.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що досягнення відповідачами згоди про розірвання договору, після пред'явлення позову про визнання цього договору недійсним, не є добровільним задоволенням вимог позивача відповідачами, а тому відсутні підстави для покладення обов'язку на сторону відповідача по відшкодування усіх витрат, понесених позивачем у справі відповідно до положень частини третьої статті 142 ЦПК України.
Такий висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі №688/3712/19 (провадження №61-6211св20) та від 08 липня 2020 року у справі №688/3320/19-ц (провадження №61-6830св20).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ:
Доводи відзиву на касаційну скаргу про закриття касаційного провадження є необгрунтованими, оскільки суд касаційної інстанції, одержавши касаційну скаргу, перевіряє її форму і зміст, зокрема повноваження особи, яка її підписала, та відповідно до статті 394 ЦПК України вирішує питання про відкриття касаційного провадження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування.
Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" залишити без задоволення.
Постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
02 лютого 2021 року
м. Київ
справа №431/3975/19
провадження №61-22168св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - Старобільська міська рада Луганської області,
особа, яка подавала апеляційну скаргу - заступник прокурора Луганської області в інтересах держави в особі Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Єрмакова Ю. В., Авалян Н. М., Назарової М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, у якому просили визнати за кожною з них право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництва нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75% загальною площею 1578,6 м? , яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
В обґрунтування позовної заяви зазначали, що позивачі на підставі договору дарування є власниками земельної ділянки площею 0,0647 га кадастровий номер 4425110100:07:002:0423, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, у наступних частках: ОСОБА_1 - 45/100, ОСОБА_2 - 55/100.
На вказаній земельній ділянці позивачі розпочали та не завершили будівництво нежитлового приміщення - торгово-офісної будівлі. Виготовлення необхідної проектно-дозвільної документації на момент звернення до суду не завершено.
З посиланням на те, що право власності виникає з не заборонених законом підстав, уважали, що за кожним з позивачів у судовому порядку може бути визнано право власності на Ѕ частину об'єкта незавершеного будівництва.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництвом нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , в тому числі торгова площа об'єкту 721,95 м? , допоміжна площа об'єкту 833,95 м? , яке розташоване по АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництвом нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , в тому числі торгова площа об'єкту 721,95 м? , допоміжна площа об'єкту 833,95 м? , яке розташоване по АДРЕСА_1.
Суд першої інстанції, виходячи з аналізу статей 181, 182, 321, 321, 328 ЦК України та статей 2, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", дійшов висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено; щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства, а тому кожна з позивачів може бути власником Ѕ частини торгово-офісної будівлі з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , яка розташована по АДРЕСА_1.
Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
Постановою Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу прокуратури Луганської області в інтересах держави в особі Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області задоволено: рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Апеляційний суд виходив із того, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо розроблення та затвердження проектної документації й отримання відповідного документу, який надає право на виконання будівельних робіт. Суд установив, що будівництво здійснюється на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, об'єкт незавершеного будівництва не був прийнятий в експлуатацію у встановленому порядку, а тому суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов, оскільки визнання в судовому порядку права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в експлуатацію, нормами ЦК України чи іншими нормативно-правовими актами не передбачено.
Суд апеляційної інстанції, досліджуючи питання наявності передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для звернення заступника прокурора з апеляційною скаргою в інтересах держави, встановив виключні обставини звернення прокурора з апеляційною скаргою, які полягають у не вжитті Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області дієвих заходів щодо припинення позивачами будівельних робіт та не зверненні до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта протягом тривалого часу за відсутності контролю щодо виконання власних приписів про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, а також у не оскарженні уповноваженим органом судового рішення про визнання за ОСОБА_1, ОСОБА_2 права власності на незавершене будівництвом нерухоме майно.
Аргументи учасників справи
03 грудня 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року та просили її скасувати, залишивши в силі рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року.
Указують, що при прийнятті від прокуратури Луганської області апеляційної скарги апеляційний суд порушив вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки прокурором не підтверджено наявність підстав для представництва інтересів держави в суді. Доказів неможливості здійснення уповноваженим органом (Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області) повноважень із захисту державних інтересів та самостійного звернення вказаного органу до суду з апеляційною скаргою прокурор не надав.
Зазначають також, що суд не врахував положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", оскільки позивачами фактично здійснюється пайова участь у розвитку інфраструктури міста Старобільськ Луганської області, що в майбутньому створить нові робочі місця та сприятиме наповненню місцевого бюджету.
У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив заступника прокурора Луганської області на касаційну скаргу, в якому заступник прокурора просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на законність і обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.
Зазначав, що прокурором доведено не здійснення уповноваженим органом дієвих заходів із захисту державних інтересів, що полягає у не зверненні до суду з позовом про знесення самочинного будівництва та не поданні апеляційної скарги на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року. Указані обставини, на думку прокурора, підтверджуються листом Депаратменту Держархбудінспекції в Луганській області від 21 серпня 2019 року за №1012-388квих19.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно договору дарування житлового будинку від 16 грудня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами у наступнихчастках: ОСОБА_1 належить 45/100, ОСОБА_2 - 55/100 нерухомого майна.
На підставі договору дарування земельної ділянки від 14 лютого 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відповідних частках набули право власності на земельну ділянку площею 0,0647 га., кадастровий номер 4425110100:07:002:0423, що надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та розташована за адресою:АДРЕСА_1.
На вказаній земельній ділянці позивачі розпочали будівництво нежитлового приміщення - торгово-офісної будівлі.
Листом від 27 травня 2019 Старобільська міська рада Луганської області на заяву позивачів щодо отримання у районного архітектора завдання на проектування та укладення тристороннього договору на розроблення детального плану частини території міста Старобільськ з виконавцем робіт повідомила, що міська рада не отримує такий вид документів як завдання на проектування, а укладення договору на розроблення детального плану території є недоцільним у зв'язку із тим, що на той час не був затверджений історико-архітектурний опорний план міста Старобільськ, без якого розроблення детального плану території є неможливим.
На повідомлення позивачів про початок виконання будівельних робіт Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області зазначив, що не може прийняти до уваги вказане повідомлення, оскільки є певні неточності щодо інформації про об'єкт будівництва, а саме: невірно зазначено інформацію стосовно коду об'єкта, згідно Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000; некоректно зазначений номер та серія кваліфікаційного сертифіката особи, що здійснює технічний нагляд; відсутня інформація щодо містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки; інформація щодо кадастрового номеру земельної ділянки зазначена некоректно; відсутні підписи на кожній сторінці цього повідомлення.
Згідно "Технічного обстеження торгово-офісної будівлі по АДРЕСА_1" відповідно ДСТУ - Н Б В.1.2.-18:2016 "Настанова щодо обстеження будівель для визначення та оцінки їх технічного стану" зроблено висновок, що в цілому торгово-офісна споруда, яка будується та знаходиться по АДРЕСА_1, знаходиться в технічно задовільному стані.
Апеляційний суд установив факт винесення Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області приписів позивачам про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил, виданих за результатами проведеної Департаментом перевірки, що мало наслідком притягнення позивачів до адміністративної відповідальності, а також, що цільове призначення земельної ділянки під незавершеним будівництвом нерухомим майном не було змінено у встановленому законом порядку.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У касаційній скарзі позивачі посилаються на порушення прокурором нормативного порядку щодо представництва інтересів держави в суді.
За змістом положень частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на момент вступу прокурора в справу) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року по справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) міститься висновок, що "відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган;
2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".
Вирішуючи питання наявності у прокуратури Луганської області передбачених законом підстав для звернення до суду з апеляційною скаргою на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року в даній справі, апеляційний суд установив, що уповноваженим органом на здійснення захисту інтересів держави в даному випадку є Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області, якому про порушення, допущені позивачами при будівництві об'єкта нерухомості, було відомо з лютого 2019 року, що знайшло своє відображення у постановах уповноваженого органу про притягнення позивачів до адміністративної відповідальності у вигляді штрафів та відповідних приписах, останній з яких (про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушень вимог законодавства) датовано 12 квітня 2019 року з терміном дії до 12 червня 2019 року.
Дійшовши висновку про наявність обставин, які є передумовою для звернення прокуратури до суду з апеляційною скаргою, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що відсутність контролю за виконанням власних приписів про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, не звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості протягом тривалого часу та не оскарження судового рішення про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості підтверджує не вжиття уповноваженим органом дієвих заходів щодо захисту інтересів держави та припинення незаконного будівництва.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що прокуратура Луганської області з дотриманням порядку, передбаченого частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", зверталася до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області з листом від 22 серпня 2019 року, в якому повідомила уповноважений орган про намір звернутися до суду з апеляційною скаргою на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року.
Не отримавши відповіді на зазначений лист, заступник прокурора області подав апеляційну скаргу 29 серпня 2019 року.
Враховуючи обмежені процесуальним законом строки на апеляційне оскарження судових рішень, а також не виявлення уповноваженим органом протягом тривалого часу ініціативи на звернення до суду з апеляційною скаргою по справі №431/3975/19 або з окремим позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва, наданий прокурором Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області строк відповідає критерію розумності з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року по справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19).
За таких обставин, встановивши дотримання заступником прокурора Луганської області положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та неналежне здійснення уповноваженим органом захисту інтересів держави, апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для звернення прокуратури до суду з апеляційною скаргою.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд не врахував положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не заслуговують на увагу, оскільки позивачами не доведено факт укладання ними договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Старобільськ Луганської області.
Інших доводів касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 не містить.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: Н. О. Антоненко
В. І. Крат
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №715/1665/20
провадження №61-8313св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Половінкіна Н. Ю., Кулянди М. І. Одинака О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про припинення права спільної власності та визнання права власності на будівельні матеріали, посилаючись на те, що з 13 серпня 2013 року по 15 квітня 2019 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, під час якого вони розпочали будівництво житлового будинку на його земельній ділянці по АДРЕСА_1. За довідкою Комунального підприємства "Глибоцьке комунальне районне бюро технічної інвентаризації" від 24 червня 2019 року №172 готовність вказаного незавершеного будівництвом житлового будинку складає 52%. Після розірвання шлюбу сторони не можуть дійти згоди щодо поділу майна. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати за ним право власності на будівельні матеріали, використані при зведенні незавершеного будівництвом будинку по АДРЕСА_1 вартістю 1 179 923,05 грн; припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 на частку в будівельних матеріалах, використаних при зведенні вказаного об'єкта незавершеного будівництва, шляхом компенсації 50% вартості будівельних матеріалів, що становить 589 962 грн.
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва, в якому також посилалася на те, що незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності сторін, так як набутий під час шлюбу з ОСОБА_1. Тому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_2 просила: в порядку поділу за запропонованим висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531 варіантом №2 виділити їй у власність в житловому будинку літ. "А-2" з цокольним поверхом, розташованому по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, у цокольному поверсі: приміщення 0-1 (тамбур) площею 3,6 кв. м, 0-2? (топкова) - 3,5 кв. м, 0-3 (спортзал) - 26,60 кв. м, 0-4 коридор - 17,30 кв. м, на першому поверсі: приміщення 1-1? (коридор) - 13,20 кв. м, на ІІ поверсі: приміщення 2-1 (коридор - сходи) - 37,20 кв. м, 2-2 (кімната) - 18,0 кв. м, 2-3 (кімната) - 28,50 кв. м, 2-4 (санвузол) - 8,0 кв. м, 2-5 (кімната) - 110,70 кв. м; стягнути з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в будинку в розмірі 118 970,98 грн.
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року у складі судді Григорчака Ю. П. в задоволенні первісного і зустрічного позовів відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що новостворене майно набуває юридичного статусу нерухомого майна - житлового будинку лише після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Крім того, визнання права власності на частку в натурі в об'єкті незавершеного будівництва у вигляді конкретних житлових приміщень призведе до штучної зміни судом правової природи спірного майна з будівельних матеріалів на нерухоме майно. Тому ОСОБА_2 обрала неналежний спосіб захисту свого права. При цьому первісні позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, так як він не довів належними та допустимими доказами вартість спірного майна.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної власності та визнання права власності на будівельні матеріали не оскаржувалося, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, зурахуванням ухвали цього суду від 29 квітня 2021 року про виправлення описок, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року скасовано в частині відмови в задоволенні зустрічного позову. Зустрічний позов задоволено. Виділено ОСОБА_2 у незавершеному будівництвом житловому будинку по АДРЕСА_1 у цокольному поверсі: приміщення 0-1 (тамбур) площею 3,6 кв. м, 0-21 (топкова) площею 3,5 кв. м, 0-3 (спортзал) площею 26,60 кв. м, 0-4 (коридор) площею 17,30 кв. м; на І поверсі: приміщення 1-І1 (коридор) площею 13,20 кв. м; на II поверсі: приміщення 2-1 (коридор-сходи) площею 37,20 кв. м, 2-2 (кімната) площею 18,0 кв. м, 2-3 (кімната) площею 28,50 кв. м, 2-4 (санвузол) площею 8,0 кв. м, 2-5 (кімната) площею 19,09 кв. м, загальною площею 173,90 кв. м, вартістю 860 251,67 грн, що становить 58,02% та визнано за нею право власності на це майно. Зобов'язано ОСОБА_2 в приміщенні холу цегляною перегородкою відокремити приміщення площею 13,20 кв. м для влаштування сходів з цокольного поверху на І та II поверхи. Виділено ОСОБА_1 у незавершеному будівництвом житловому будинку по АДРЕСА_1 у цокольному поверсі: приміщення 0-2 (топкова) площею 3,5 кв. м, 0-5 (гараж) площею 21,50 кв. м; на І поверсі: приміщення 1-1 (хол) площею 74,30 кв. м, 1-2 (кухня) площею 18,50 кв. м, 1-3 (санвузол) площею 8,0 кв. м, загальною площею 125,80 кв. м вартістю 622 309,75 грн, що становить 41,98% та визнано за ним право власності на це майно. Зобов'язано ОСОБА_1 влаштувати перегородку в приміщенні топочної, влаштувати проріз для входу в топочну. Між приміщеннями спортивної зали площею 25,60 кв. м і коридором площею 17,30 кв. м влаштувати цегляну перегородку. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в сумі 118 970,98 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, при виникненні спору може підлягати поділу між подружжям як об'єкт права спільної сумісної власності подружжя з визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19). Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 обрала неналежний спосіб захисту свого права. Незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, так як його зведено в період їх шлюбу. Сторони визнали ці обставини, тому вони не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). На підтвердження законності зведення спірного житлового будинку до матеріалів справи долучено державний акт серії ЯМ №726940 та державний акт серії ЯМ №726941 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на земельну ділянку площею 0,0087 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1764, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, а також повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 19 лютого 2016 року, подане ОСОБА_1 до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області. Згідно з висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531, складеним експертом Юзвенко Р. В., відсоток готовності двоповерхового житлового будинку з цокольним поверхом, що знаходиться по АДРЕСА_1, становить 61%. Також експерт зазначив про технічну можливість довести будівництво до кінця, визначив варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами. Оскільки експертом визначено варіанти розподілу без втручання в несучі конструкції буднику, то при здійсненні переобладнання не потрібно отримання дозволу на це виконавчого комітету місцевої ради. Крім того, відсутність дозволу на час розгляду справи, не позбавляє заявника можливості звернутися до відповідних установ для отримання необхідних дозволів у майбутньому. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №712/920/14-ц (провадження №61-33938св18). Тому незавершений будівництвом житловий будинок підлягає поділу між сторонами відповідно до висновку судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531 за варіантом №2, який є найбільш наближеним до ідеальних часток сторін у праві власності на цей будинок.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
11 травня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19) про те, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Визнання ж права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Крім того, апеляційний суд помилково послався на постанови Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19), так як наведені в них правові висновки були сформовані за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.
У червні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Міцней В. Ф. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Висновок апеляційного суду про можливість поділу об'єкта незавершеного будівництва узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №1008/6339/12 (провадження №61-671св19), в якій суд касаційної інстанції погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про визнання за кожною із сторін права власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку з виділенням кожному в натурі окремих приміщень відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи. Крім того, оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), так як предметом спору у вказаній справі було визнання права власності на недобудовані квартири і офісні приміщення у багатоквартирному будинку на підставі договорів пайової участі у фінансуванні будівництва.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Глибоцького районного суду Чернівецької області.
07 червня 2021 року справа №715/1665/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Апеляційним судом встановлено, що з 13 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 квітня 2019 року у справі №715/136/19.
Згідно з державними актами на право власності на земельні ділянки серії ЯМ №726940 та серії ЯМ №726941 ОСОБА_1 є власником земельних ділянок: площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; площею 0,0087 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1764, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташованих по АДРЕСА_1.
Відповідно до ескізу намірів забудови, виготовленого науково-виробничим товариством з обмеженою відповідальністю "Архітектурно-земельне бюро", виданого на ім'я ОСОБА_1, загальна площа житлового будинку має становити 299,70 кв. м, в тому числі житлова площа - 67 кв. м.
За заявою ОСОБА_1 від 15 квітня 2016 року Відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Глибоцької районної державної адміністрації 10 лютого 2016 року було видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану по АДРЕСА_1.19 лютого 2016 року ОСОБА_1 подав до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області повідомлення про початок виконання будівельних робіт.
За довідкою Комунального підприємства "Глибоцьке комунальне районне бюро технічної інвентаризації" від 24 червня 2019 року №172 готовність незавершеного будівництвом житлового будинку по АДРЕСА_1 складає 52%.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 31 липня 2020 року, складеного Приватним підприємством "Град ЮМ" на замовлення ОСОБА_1, ринкова вартість спірного будинку станом на 31 липня 2020 року складає 618 230 грн.
Згідно з висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи №531, складеним 26 листопада 2020 року судовим експертом Спільного підприємства "Західно-Український Експертно-Консультативний Центр" Юзвенко Р. В., готовність двоповерхового житлового будинку з цокольним поверхом, що знаходиться по АДРЕСА_1, складає 61%. Вартість фактично виконаних робіт і будівельних матеріалів, витрачених на будівництво вказаного будинку, на день проведення експертизи складає 1 482 561,42 грн. Також експерт зазначив про технічну можливість довести будівництво до кінця, визначив варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами без втручання в несучі конструкції буднику.
В зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 просила в порядку поділу за запропонованим висновком експертизи варіантом №2 виділити їй у власність частину приміщень у спірному житловому будинку та стягнути з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в будинку в розмірі 118 970,98 грн.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
У ЦК України, крім понять "нерухомість", "нерухоме майно", "об'єкт нерухомого майна" (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351 ЦК України), вживаються також інші поняття, наприклад: "об'єкт незавершеного будівництва" (стаття 331 ЦК України), "об'єкт будівництва" (статті 876, 877, 879-881, 883 ЦК України), однак прямого визначення цих понять не міститься.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, необхідно визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду, оскільки її фізичне створення розпочато, однак не завершено.
Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19).
У разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається.
На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності, у разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.
У частині другій статті 364 ЦК України передбачено, що виділ в натурі частини неподільної речі є юридично неможливим.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (частина перша статті 183 цього Кодексу).
Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України, слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.
Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.
Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).
У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі №6-12цс13.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 було зведено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період їх шлюбу і сторони визнали ці обставини, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що вказаний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу. Оскільки, висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року підтверджено технічну можливість довести будівництво спірного житлового будинку до кінця, визначено варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами без втручання в несучі конструкції буднику, то апеляційний суддійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення зустрічного позову.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), не заслуговують на увагу, оскільки в зазначеній справі предметом спору було стягнення грошових коштів за порушення виконання договірних зобов'язань, а також - визнання права власності на об'єкти незавершеного будівництва відповідно до договорів про пайову участь у фінансуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку, натомість у справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли щодо поділу майна подружжя, яке є їх спільною сумісною власністю.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Помилкове посилання апеляційного суду на вказану постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19) не вплинуло на правильність оскаржуваного судового рішення, а тому не може бути підставою для його скасування (частина друга статті 410 ЦПК України).
Разом з тим в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19) викладено правові висновки щодо застосування частини другої статті 331 ЦК України у спорах щодо поділу майна подружжя - об'єкта незавершеного будівництва.
Наведене дає підстави для висновку про те, що правовідносини у справах №6-47цс16, №454/1678/16-ц, №158/2404/13-ц та №488/3103/17-ц є подібними до правовідносин в цій справі.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
02 червня 2021 року
м. Київ
справа №649/877/19
провадження №61-7115св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.
суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивачі за первісним позовом та відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - селянське фермерське господарство "Ольга",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Ольга" на рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року в складі судді Соловйова В. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Базіль Л. В., Бугрика В. В. та касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Базіль Л. В., Бугрика В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У липні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до селянського фермерського господарства "Ольга" (далі - СФГ "Ольга"), у якому просили:
- визнати недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00062;
- визнати недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_2 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-04-07-717-00061;
- визнати недійсним договір оренди землі, укладений 11 березня 2008 року між ОСОБА_3 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 червня 2008 року №4АА002187-04-08-717-00059;
- розірвати договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00081.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є власниками земельних ділянок.
Починаючи з 2007 року, за усною домовленістю належні їм земельні ділянки перебували в оренді СФГ "Ольга".
У червні 2019 року повідомили відповідача про намір самостійно обробляти земельні ділянки, після чого дізнались, що з 2007 року СФГ "Ольга" використовує належні їм землі на підставі договорів оренди.
Посилаючись на те, що вони не підписували і нікого не уповноважували на підписання жодних догорів оренди, позивачі просили задовольнити позовні вимоги.
ОСОБА_4 позовні вимоги мотивує тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом він є власником земельної ділянки, площею 6,950 га, яка належала ОСОБА_1, та використовується СФГ "Ольга".
Після набуття права власності на земельну ділянку він повідомив відповідача про намір самостійно її обробляти, після чого дізнався про існування договору оренди від 17 травня 2007 року.
Посилаючись на те, що не має жодних домовленостей з СФГ "Ольга" щодо оренди успадкованої ним земельної ділянки, ОСОБА_4 просив задовольнити позовні вимоги.
У серпні 2019 року СФГ "Ольга" подало зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, у якому просило стягнути збитки в сумі 68 506, 16 грн.
Позов мотивований тим, що, починаючи з 2007 року земельні ділянки відповідачів перебувають в оренді СФГ "Ольга".
Подаючи первісний позов, відповідачі умисно порушують взяті на себе зобов'язання за договорами оренди та помилково зазначають інформацію щодо певної домовленості між ними та господарством.
Посилаючись на те, що СФГ "Ольга" є юридичною особою, яка сплачує відповідні податки та збори, і земельні ділянки відповідачів включені до податкового обліку господарства, а також на існування затрат на сільськогосподарський обробіток земельних ділянок відповідачів, господарство просило задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року первісний позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00062. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_2 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-04-07-717-00061. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 11 березня 2008 року між ОСОБА_3 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 червня 2008 року №4АА002187-04-08-717-00059. Розірвано договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00081. В задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивоване тим, що оскільки позивачі заперечують, що саме вони підписували оспорювані договори, а СФГ "Ольга" заявляє зустрічний позов про стягнення збитків, місцевий суд вважав, що відповідач фактично визнав позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3.
Позовні вимоги ОСОБА_4 про розірвання договору суд вважав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з огляду на пункт 37 договору оренди, яким передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору.
Оскільки СФГ "Ольга" не надало жодного розрахунку витрат, понесених у зв'язку з обробітком земельних ділянок відповідачів, суд першої інстанції дійшов висновку, що зустрічний позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року апеляційну скаргу СФГ "Ольга" задоволено частково, рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди скасовано та відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову СФГ "Ольга" про відшкодування збитківне оскаржувалось, а тому судові рішення в цій частині на предмет законності та обґрунтованості судом касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не перевіряються.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі не довели обставини, на які вони посилаються як на підставу їхніх позовних вимог, оскільки належними доказами не спростували факт підписання ними оспорюваних договорів оренди.
Позовні вимоги ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованими з мотивів, наведених судом першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У квітні 2020 року СФГ "Ольга" звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми матеріального права, а саме частини 3, 4 та 5 статті 31, частини 4 статті 32 Закону України "Про оренду землі", частину 3 статті 148-1 ЗК України без врахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі №190/949/17, від 22 січня 2020 року в справі №399/590/17, від 21 січня 2020 року в справі №235/7122/18, від 10 жовтня 2019 року в справі №610/31/17, у яких зазначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку у порядку спадкування не є самостійною підставою для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку.
У квітні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав оцінки талону-повідомленню про прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію, згідно якого позивачі звернулись до Великолепетиського ВП ГУНП із заявою про вчинення головою ФГ "Ольга" злочину (підроблення підписів у договорах про оренду земельних ділянок).
Відзиви на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не подані
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2020 відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу №649/877/19 з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У листопаді 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до СФГ "Ольга" про визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними та розірвання договору оренди земельної ділянки, за зустрічним позовом СФГ "Ольга" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування збитків призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 підлягає часткову задоволенню, а касаційна скарга СФГ "Ольга" - залишенню без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною, площею 6,83 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №03016.
ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, загальною площею 6,85 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №03015
ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, загальною площею 6,83 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю ЯД №729564.
ОСОБА_4 успадкував земельну ділянку, площею 6,950 га, яка належала спадкодавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №010114.17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00062.17 травня 2007 року між ОСОБА_2 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-04-07-717-00061.17 травня 2007 року між ОСОБА_6, спадкоємцем якого є ОСОБА_4, та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00081.
Пунктом 37 вищевказаного договору передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору.
11 березня 2008 року між ОСОБА_3 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 червня 2008 року №4АА002187-04-08-717-00059.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
Частиною першою статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований
в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним в силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також застосування спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча
б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
У справі, що переглядається, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили визнати недійсними договори оренди належних їм земельних ділянок, посилаючись на те, вони їх не підписували.
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні первісного позову в цій частині, виходив з того, що позивачі не довели обставини, на які вони посилаються як на підставу їхніх позовних вимог, оскільки не спростували факт підписання ними оспорюваних договорів оренди.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується з вказаним висновком суду з огляду на наступне.
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність. Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ:
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 16 червня 2020 року в справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19).
Проте, позивачі обрали спосіб відновлення порушеного права (визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними), який не підлягає захисту шляхом задоволення позовних вимог у цій справі.
При цьому колегія суддів звертає увагу ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3, що відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивачів права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2021 року в справі №387/356/17 (провадження №61-16498св18).
ОСОБА_4, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилався на те, що він є новим власником земельної ділянки, яка належала ОСОБА_6, та використовувалась СФГ "Ольга" на підставі договору оренди земельної ділянки від 17 травня 2007 року. Маючи намір самостійно обробляти земельну ділянку, позивач повідомив про це відповідача та просив розірвати договір на підставі пункту 37, яким передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору, проте отримав відмову.
Положеннями статей 30, 31 Закону України "Про оренду землі" визначено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені
в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) міститься висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку;
(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки, врахував зміст пункту 37 вказаного правочину, яким сторони погодили можливість розірвання договору оренди у разі зміни власника земельної ділянки, яка перебуває в оренді відповідача, а також у разі реорганізації юридичної особи - орендаря, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про задоволення позову в цій частині.
Вказаним пунктом враховано інтереси, як власника земельної ділянки, так
і орендаря. Крім того, пункт 37 цього договору є чинним та
в установленому законом порядку недійсним не визнавався.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин у вказаній частині положення Закону України "Про оренду землі" та ЦК України, надав належну оцінку умовам договору оренди земельної ділянки.
Висновок апеляційного суду в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки є обґрунтованим, оскільки законодавець допускає можливість розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку в разі, якщо це передбачено умовами такого договору, що спростовує доводи касаційної скарги СФГ "Ольга".
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині первісних позовних вимог ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок встановлені апеляційним судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні, виклавши її мотивувальну частині в редакції цієї постанови.
Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Постанова апеляційного суду в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення оскаржуваного судового рішення в цій частині без змін.
Щодо клопотання про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У вимогах касаційної скарги СФГ "Ольга" просить направити справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування правозастосовчої практики.
Клопотання про направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиною правозастосовної практики.
Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п'ятій статті 403 цього Кодексу.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Заявником у клопотанні не наведено, у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі, аналіз судової практики не свідчить про наявність протилежних і суперечливих судових рішень та глибоких і довгострокових розбіжностей у судовій практиці у справах із аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.
З огляду на викладене, колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотанняселянського фермерського господарства "Ольга" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково, касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Ольга" залишити без задоволення.
Постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
судді: В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
30 червня 2021 року
м. Київ
справа №556/1822/18
провадження №61-13639св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до садово-городнього товариства "Пролісок", Старорафалівської сільської ради Володимирецького району Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_2, про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та скасування протоколу загальних зборів садово-городнього кооперативу, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 24 грудня 2019 року у складі судді Котик Л. О. та постанову Рівненського апеляційного суду
від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В., Шимківа С. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: садово-городнє товариство "Пролісок", Старорафалівська сільська рада Володимирецького району Рівненської області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору- ОСОБА_2,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
1. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до садово-городнього товариства "Пролісок" (далі - СГТ "Пролісок"), Старорафалівської сільської ради Володимирецького району Рівненської області (далі - Старорафалівська сільська рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_2, з позовом,
у якому просила:
визнати незаконним та скасувати протокол загальних зборів
СГТ "Пролісок" від 15 травня 2000 року №3 в частині виключення ОСОБА_1 з членів цього товариства;
визнати незаконним та скасувати рішення Старорафалівської сільської ради "Про передачу земельних ділянок у приватну власність
СГТ "Пролісок " " від 22 травня 2000 року №57 та рішення від 22 травня 2000 року №57-А "Про виключення із членів кооперативу СГТ "Пролісок" за порушення параграфу 5 пункту 2 (за не освоєння виділеної земельної ділянки на протязі 2-х років підряд", в частині виключення
ОСОБА_1 з членів кооперативу;
поновити її членом СГТ "Пролісок";
зобов'язати СГТ "Пролісок" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 0,07 га в СГТ "Пролісок".
2. Позовна заява мотивована тим, що 16 квітня 1997 року рішенням установчих зборів створено СГТ "Пролісок", і за ОСОБА_1, як членом товариства, закріплено земельну ділянку № НОМЕР_1.3. Рішенням виконавчого комітету Старорафалівської сільської ради
від 19 вересня 1997 року №38 "Про передачу земельних ділянок
у приватну власність садово-городньому товариству "Пролісок" позивачу передано у приватну власність земельну ділянку для індивідуального садівництва, площею 0,07 га.
4. Після розроблення технічної документації із землеустрою, 29 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Управління Держгеокадастру
у Володимирецькому районі Рівненської області із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки.
5. Разом з тим, інший член СГТ "Пролісок" - ОСОБА_2 оскаржив до Володимирецького районного суду наказ Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" від 18 березня 2016 року
з тих підстав, що він є користувачем земельної ділянки № НОМЕР_1.6. Відповідно до протоколу загальних зборів СГТ "Пролісок"
від 15 травня 2000 року №3 за ОСОБА_2 закріплено земельну ділянку для індивідуального садівництва № НОМЕР_1.7. Рішенням Старорафалівської сільської ради "Про передачу земельних ділянок у приватну власність СГТ "Пролісок" від 22 травня 2000 року
№57, земельна ділянка площею 0,05 га передана у приватну власність ОСОБА_2.8. Рішенням Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року №57-А "Про виключення із членів кооперативу СГТ "Пролісок" за порушення параграфу 5 пункту 2 (неосвоєння виділеної земельної ділянки на протязі двох років підряд) ОСОБА_1 виключено із членів кооперативу.
9. Вказані рішення загальних зборів СГТ "Пролісок" та органу місцевого самоврядування позивач вважає незаконними та такими, що порушують її права, у зв'язку з чим просить їх скасувати.
10. Указувала, що питання про виключення члена кооперативу розглядається за його присутності. Проте, позивач не повідомлялась про скликання загальних зборів щодо розгляду питання про її виключення з членів, чим порушено її право на участь у цих зборах та
у прийнятті рішень як члена кооперативу.
11. Посилаючись на вказані обставини, позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
12. Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області
від 24 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
13. Рішення суду першої інстанції мотивоване безпідставністю позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із пропуску позивачем строку позовної давності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
14. Постановою Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 24 грудня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
15. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку
з пропуском строку позовної давності є помилковим, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними так як позивач не подала докази, які свідчили б, що після виділення земельної ділянки для
СГТ "Пролісок" у постійне користування, їй у встановленому законом порядку надавалась земельна ділянка під № НОМЕР_1.16. Апеляційний суд указав, що право власності або право користування земельною ділянкою, на яке посилається позивач та підлягає захисту
в суді, могло виникнути лише після 22 листопада 2001 року, тобто
з моменту отримання СГТ "Пролісок" державного акту на право постійного користування землею. Позивач не подала суду доказів на підтвердження факту виділення їй земельної ділянки
під №201 із земель, наданих у постійне користування СГТ "Пролісок".
17. Станом на 2000 рік Старорафалівська сільська рада була єдиним розпорядником земель, на яких знаходиться спірна земельна ділянка, а тому, приймаючи 22 травня 2000 року рішення №57 та №57-А сільська рада діяла в межах повноважень, передбачених Земельним кодексом України та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні".
18. Визнання позову представником Старорафалівської сільської ради, відповідно до положень частини шостої статті 49, частини п'ятої статті 206 ЦПК України суперечить вимогам закону та інтересам особи, яку він представляє.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
19. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в повному обсязі та частково постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
20. Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішення спору не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові
від 19 жовтня 2016 року у справі №6-1002цс16, неправильно застосовано норми статті 15 Закону України "Про кооперацію" та частини другої статті 16 ЦК України.
21. Суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки визнанню Старорафалівською сільською радою позовних вимог в частині неправомірності прийнятих нею 22 травня 2000 року рішень №57 та
№57-А. Так, голова сільської ради в судовому засіданні надав пояснення, що до 2009 року сільська рада була розпорядником земель, проте не мала повноважень щодо прийняття рішення про виключення з членів СГТ "Пролісок", оскільки такі дії були б розцінені, як незаконне втручання у діяльність товариства.
22. При вирішенні питання про визнання нечинними рішень Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року № №57, 57-А та протоколу загальних зборів СГТ "Пролісок" від 15 травня 2000 року
№3 не враховано, що рішення про виключення позивача з членів кооперативу приймалось за її відсутності.
23. Поза увагою судів залишилось те, що особа, членство якого не припинено у встановленому Законом та локальними нормативними актами порядку, має право на користування земельною ділянкою до прийняття такого рішення. За відсутності заяви від ОСОБА_1 про виключення її з членів СГТ "Пролісок" або про заміну виділеної їй земельної ділянки № НОМЕР_1 на будь-яку іншу земельну ділянку,
СГТ "Пролісок" здійснено незаконну перереєстрацію членів кооперативу та внесено зміни до списків таких членів без належних підстав.
24. Заявник також указує на те, що передача 22 травня 2000 року спірної земельної ділянки № НОМЕР_1 в розмірі 0,05 га ОСОБА_2 є протиправною, оскільки відбулась без додержання вимог законодавства.
Доводи інших учасників справи
25. У відзиві на касаційну скаргу СГТ "Пролісок" заперечує проти доводів позивача та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
26. Зазначило, що ОСОБА_1 у якості правової підстави касаційного оскарження, крім іншого посилається на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року в справі №752/12003/13 (провадження №6-1002цс16).
27. Проте, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня
2020 року у справі №695/2665/16 (провадження №14-105цс20) відступила від правового висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі цивільного провадження №6-1002цс16 щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. Цією постановою Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними, а тому якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
28. Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
29. Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції.
30. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
31. Рішенням загальних зборів СГТ "Пролісок" від 15 травня 2000 року, оформленим протоколом №3 виключено із членів товариства
ОСОБА _1 (земельна ділянка № НОМЕР_1), включено в члени товариства
ОСОБА_2 (надано земельну ділянку № НОМЕР_1).
32. Рішенням Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року
№57 вирішено передати у приватну власність земельні ділянки садово-огороднього товариства загальною площею 0,95 га громадянам.
ОСОБА_2 включено до списку громадян, яким безкоштовно передано у приватну власність земельну ділянку в СГТ "Пролісок" (додаток №1 до рішення Старорафалівської сільської ради).
33. Рішенням Старорафалівської сільської ради від 09 квітня 2001 року
№114 затверджено проект відведення земельної ділянки
СГТ "Пролісок" для ведення колективного садівництва та надано
СГТ "Пролісок" для ведення колективного садівництва-городництва в постійне користування земельну ділянку площею 23,7 га.
34.22 листопада 2001 року СГТ "Пролісок" виготовлено державний акт на право постійного користування землею.
35. Зазначеним рішенням Старорафалівської сільської ради від 09 квітня 2001 року затверджено список членів СГТ "Пролісок", згідно якого за ОСОБА_1 закріплено дві земельні ділянки під № №61 та 63.36. Згідно протоколу №1 загальних зборів членів СГТ "Пролісок"
від 21 серпня 2009 року ОСОБА_1 прийнято в члени
СГТ "Пролісок" згідно поданих заяв, і за нею закріплено земельна ділянка № НОМЕР_2.37. Згідно списку членів СГТ "Пролісок" та нумерації їх земельних ділянок станом на вересень 2016 року, ОСОБА_1 є членом
СГТ "Пролісок", за нею закріплена земельна ділянка № НОМЕР_3, за
ОСОБА_2 - земельна ділянка № НОМЕР_1.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
38. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
39. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
40. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
41. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
42. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
43. Предметом позову у справі, яка переглядається, є: визнання незаконним та скасування протоколу загальних зборів СГТ "Пролісок" в частині виключення ОСОБА_1 з членів цього товариства; визнання незаконним та скасування рішень Старорафаліфської сільської ради від 22 травня 2000 року "Про передачу земельних ділянок у приватну власність СГТ "Пролісок " " та "Про виключення із членів кооперативу СГТ "Пролісок" за порушення параграфу 5 пункту 2 (за не освоєння виділеної земельної ділянки на протязі 2-х років підряд", в частині виключення ОСОБА_1 з членів кооперативу; поновлення її членом товариства; зобов'язання СГТ "Пролісок" повернути
ОСОБА _1 спірну земельну ділянку.
Щодо позовних вимог про повернення земельної ділянки
44. У ході розгляду справи не оспорювалось, що спірна земельна ділянка знаходиться у користуванні ОСОБА_2.45. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
46. Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з учасниками справи.
47. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. (частина друга статті 48 ЦПК України).
48. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки (стаття 50 ЦПК України).
49. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача (частина перша статті 51 ЦПК України).
50. Отже, визначення відповідачів є правом позивача.
51. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц).
52. З наведеного слідує, що на суд покладено обов'язок визначити суб'єктний склад учасників спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі.
53. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц).
54. Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб'єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов'язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв'язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову.
55. З огляду на вказане вирішення позовних вимог про повернення у фактичне володіння позивача спірної земельної ділянки стосується прав та інтересів ОСОБА_2, який до участі в справі як відповідач не залучений.
56. Враховуючи вищезазначене, судові рішення в частині вирішення позовних вимог про повернення у фактичне володіння позивача спірної земельної ділянки підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог, з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.
Щодо позовних вимог до Старорафалівської сільської ради про визнання незаконним РІШЕННЯ:
57. Відповідно до статті 9 ЗК України (тут і далі в редакції 1990 року, зі змінами станом на 12 липня 2000 року, що діяла на момент спірних правовідносин), до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить: передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу; реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі; здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, додержанням земельного законодавства; припинення права власності або користування земельною ділянкою чи її частиною; вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції.
58. Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
59. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється (стаття 22 ЗК України).
60. Право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб (пункт 8 частини першої статті 27 ЗК України).
61. Таке припинення провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів (частина п'ята статті 27 ЗК).
62. Статтею 28 ЗК України встановлено, що право колективної та приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється у разі припинення у випадках, передбачених пунктами 4, 6-8 статті 27 цього Кодексу.
63. Передумовою та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
64. Установивши, що Старорафалівська сільська рада на момент виникнення спірних правовідносин (рішення 22 травня 2000 року) була єдиними розпорядником земель, на яких знаходиться спірна земельна, суди правильно виходили з того, що при прийнятті рішення від 22 травня 2000 року, яким вирішено безкоштовно передати у приватну власність громадян земельну ділянку в СГТ "Пролісок", і до списку цих громадян включено ОСОБА_2, діяла відповідно до норм ЗК України в редакції 1990 року та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в межах своєї компетенції.
65. Вказаним рішенням вирішено передати у приватну власність земельні ділянки садово-городнього товариства загальною площею
0,95 га громадянам, зокрема ОСОБА_2 0,05 га. При цьому у даному рішенні не визначено конкретних меж цих земельних ділянок та ідентифікуючих кожну із них ознак.
66. Станом на момент прийняття вказаного рішення ОСОБА_1 була виключена із членів СГТ "Пролісок" на підставі рішення загальних зборів товариства від 15 травня 2000 року та втратила право користування спірною земельною ділянкою, а отже орган місцевого самоврядування діяв в межах наданих йому повноважень та не порушив прав позивача на отримання земельної ділянки. ОСОБА_1 є користувачем декількох земельних ділянок в товаристві.
67. Позивачем не доведено належними і допустимими доказами, що після виділення земельної ділянки для СГТ "Пролісок" у постійне користування та видачі цьому товариству 22 листопада 2001 року державного акту на право постійного користування землею, їй у встановленому законом порядку надавалась спірна земельна ділянка під № НОМЕР_1.68. Установивши наведені обставини, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Старорафалівської сільської ради "Про передачу земельних ділянок у приватну власність СГТ "Пролісок" від 22 травня 2000 року №57.69. Також вбачаються обґрунтованими висновки апеляційного суду про недоведеність позивачем правових підстав для скасування рішення Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року №57-А, оскільки ОСОБА_1 виключено з членів кооперативу на підставі рішення загальних зборів членів СГТ "Пролісок"", оформленого протоколом від 15 травня 2000 року №3, а не на підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування. При цьому, позивач не довела під час розгляду справи факту порушення її прав на членство
у кооперативі саме цим рішенням та що прийняття останнього зумовило виключення її з членів товариства. Також не доведено з посиланням на установчі документи, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, порушення процедури погодження і затвердження виключення особи з членів товариства, та що ці вимоги були порушені органом місцевого самоврядування.
70. Доводи касаційної скарги в частині оскарження рішень органу місцевого самоврядування за своїм змістом зводяться до незгоди
з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів
та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, зокрема, надання переваги поданим стороною позивачів доказам, які за доводами заявника доводять протиправність прийнятих органом місцевого самоврядування рішень щодо не включення її до списку осіб, яким вирішено передати
у власність земельні ділянки із земель, переданих у користування
СГТ "Пролісок" та наявність у неї права саме на земельну ділянку № НОМЕР_1 у масиві земель кооперативу.
71. У силу положень статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
72. За таких обстави, постанова апеляційного суду у частині вирішення вказаних позовних вимог відповідає засадам законності і обґрунтованості та відповідно до положень статті 410 ЦПК України підлягає залишенню без змін у цій частині.
Щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів про виключення з членів кооперативу, оформленого протоколом від 15 травня 2000 року №3
73. Статтею 125 Конституції України визначено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
74. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
75. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
76. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
77. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
78. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
79. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
80. З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України
у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року
№642-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (далі - Закон №642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи.
81. Стаття 20 ГПК України визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до яких віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
82. Правове регулювання діяльності садівничих товариств, на момент створення та реєстрації СГТ "Пролісок" у 1997 році та на момент прийняття загальними зборами оспорюваного у цій справі рішення, відбувалося відповідно до Закону СРСР від 26 травня 1988 року
№8998-XI "Про кооперацію в СРСР" (далі - Закон №8998-XI).
83. Статтею 5 Закону №8998-XI передбачено, що кооператив є організацією громадян СРСР, які добровільно об'єднались на основі членства для спільного провадження господарської та іншої діяльності на базі належного йому на праві власності, орендованого або наданого в безплатне користування майна, самостійності, самоврядування і самофінансування, а також матеріальної заінтересованості членів кооперативу і найбільш повного поєднання їх інтересів з інтересами колективу і суспільства.
84. Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону 8998-XI члена кооперативу може бути виключено з кооперативу за рішенням його загальних зборів у випадках, передбачених статутом.
85. Оскільки позивач і відповідачі вказували, що правовідносини у
СГТ "Пролісок" урегульовано законодавством про кооперацію, то і правовідносини за їх участю мають регулюватися відповідно до цього законодавства.
86. На сьогодні садове товариство згідно з чинним законодавством України може створюватися у двох організаційно-правових формах: як кооператив і як громадська організація.
87. Садівничі товариства можуть створюватися як об'єднання громадян.
88. Садівничі товариства є обслуговуючими кооперативами і саме ця організаційно-правова форма більше відповідає меті створення садівничого товариства.
89. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого
2019 року у справі №738/1772/17, від 03 квітня 2019 року у справі
№759/11487/16-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/7554/18, від 18 грудня 2019 року у справі №640/1029/18-ц, від 17 грудня 2019 року у справі №904/4887/18 зазначено, що особи, які є членами кооперативу, правомочні брати участь у його управлінні, а також мають інші правомочності, передбачені законом та статутними документами, що випливають з їх участі у кооперативі. Оскільки кооператив є господарською організацією, а спір виник у межах господарських правовідносин з управління діяльністю кооперативу, а саме у зв'язку з порушенням прав члена кооперативу щодо можливості брати участь в управлінні, розгляд цього спору має здійснюватися судом господарської юрисдикції.
90. Аналогічну правову позицію висловили і касаційні суди, а саме: Касаційний господарський та Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року у справі
№916/1253/19, від 03 березня 2020 року у справі №922/756/19,
від 05 березня 2020 року у справі №918/703/18, від 04 серпня 2020 року у справі №902/495/19, від 24 червня 2020 року у справі №361/1059/17.91. У правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи).
92. Статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність.
93. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
94. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у наведених вище постановах Великої Палати Верховного Суду, Касаційного господарського суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
95. Такі ж висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16 (провадження
№14-105цс20).
96. Правові висновки з приводу юрисдикції спорів про оскарження рішень уповноважених органів юридичної особи його учасником або виконавчим органом висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі №509/577/18 (провадження №14-170цс19), від 30 січня 2019 року у справі №145/1885/15-ц (провадження №14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі
№510/456/17 (провадження №14-1цс19), від 24 квітня 2019 року у справі №509/577/18 (провадження 14-170цс19), від 08 листопада
2019 року у справі №667/1/16 (провадження №14-562цс19),
від 27 лютого 2019 року у справі №738/1772/17, від 09 квітня 2019 року у справі №916/1295/18, від 03 квітня 2019 року у справі №759/11487/16-ц, від 16 жовтня 2018 року у справі №916/4625/15, від 22 січня 2019 року у справі №915/1674/15, від 30 травня 2018 року у справі №916/978/17.97. Верховний Суд виходить з того, що виключення учасника з об'єднання - це передбачена законом форма корпоративної відповідальності, спрямована на одностороннє припинення корпоративних правовідносин за рішенням юридичної особи внаслідок порушення учасником об'єднання своїх статутних обов'язків. На відміну від виходу з числа учасників об'єднання, виключення має примусовий характер і не залежить від бажання цього учасника об'єднання та можливе лише за наявності підстав, визначених законом та/або установчими документами об'єднання.
98. Рішення загальних зборів учасників (членів) та інших органів юридичної особи є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
99. У справі, яка переглядається, об'єктом спору є загальні збори членів СГТ "Пролісок", проведені 15 травня 2000 року та прийняте на них рішення, оформлене протоколом №3 про виключення ОСОБА_1 з членів товариства, яке спричинило виникнення і тривання спірних правовідносин.
100. Спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов'язаних із діяльністю та управлінням господарською організацією, зокрема щодо виключення з членів товариства загальними зборами, щодо можливості члена кооперативу брати участь в управлінні цією організацією, права голосу на загальних зборах, права користування послугами кооперативу, пов'язаними з членством у ньому, в тому числі користування земельною ділянкою із земель кооперативу.
101. Тобто, за своїм змістом правовідносини виникли щодо розпорядження корпоративними правами, їх реалізації та поновлення, а отже розгляд цього спору належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України.
102. Основним мотивом і підставою позову у цій справі є посилання позивача на незаконність її виключення з членів СГТ "Пролісок", оформлене протоколом загальних зборів від 15 травня 2000 року №3, що в подальшому потягло її невключення до списку осіб, яким рішенням Старорафалівської сільської ради "Про передачу земельних ділянок у приватну власність СГТ "Пролісок" №57 від 22 травня 2000 року вирішено передати у власність земельні ділянки із земель
СГТ "Пролісок", як членам цієї господарської організації.
103. Позовні вимоги пов'язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління
СГТ "Пролісок".
104. Під аналогічні критерії підпадають похідні від основної вимоги про поновлення позивача членом СГТ "Пролісок" та зобов'язання останнього повернути їй земельну ділянку.
105. Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій помилково вирішили спір по суті у цій частині, оскільки не врахували того, що відносини між учасниками справи виникли щодо розпорядження корпоративними правами, а тому ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відповідно до приписів статті 255 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю.
106. На виконання частини першої статті 256 ЦПК України колегія суддів вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи в цій частині віднесено до юрисдикції господарського суду.
107. Колегія суддів не приймає до уваги посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі
№6-1002цс16, оскільки наведені у цій постанові висновки зводяться до непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду.
108. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16 (провадження
№14-105цс20) відступила від вказаного правового висновку та виходила з того, що члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльною, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними, а тому якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
109. Відповідно до пунктів 1, 3, 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.
110. За положеннями статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
111. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами, зокрема, для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
112. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
113. Згідно з частиною першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
114. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
115. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
116. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги: зміну судових рішень в частині вирішення позовних вимог про повернення спірної земельної ділянки в частині мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог, з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанови; скасування оскаржуваних судових рішень в частині визнання недійсними рішення загальних зборів СГТ "Пролісок", поновлення членства у товаристві, із закриттям провадження у справі в цій частині, так як спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до господарської юрисдикції, в іншій частині (в частині скасування рішень органу місцевого самоврядування) постанову апеляційного суду залишити без змін відповідно до положень статті 410 ЦПК України, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду у цій частині не спростовують.
Керуючись статтями 255, 409, 410, 412, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області
від 24 грудня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року в частині вирішення спору про повернення земельної ділянки змінити в частині мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог, з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанови.
3. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області
від 24 грудня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року в частині визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів садово-городнього товариства "Пролісок", поновлення членства у товаристві скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.
4. В іншій частині постанову Рівненського апеляційного суду
від 11 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №447/1854/18
провадження №61-5070св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Роздільська селищна рада Миколаївського району Львівської області,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в складі колегії суддів Курій Н. М., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
02 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, третя особа Роздільська селищна рада Миколаївського району Львівської області, про зобов'язання усунути перешкоди в належному користуванні присадибною земельною ділянкою шляхом знесення металевої опори з фундаментом та шести сонячних панелей.
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що в грудні 2016 року сусідка ОСОБА_2 встановила на її присадибній земельній ділянці, що розташована на АДРЕСА_1, опори та сонячні панелі без її згоди.
13 червня 2017 року комісією житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради складено акт, в якому вказано, що сусідній землевласник на АДРЕСА_2 ОСОБА_2 на межі присадибних ділянок зі сторони присадибної ділянки ОСОБА_1 без її згоди встановила металеві опори панелей сонячних батарей, що виступають над її приватизованою присадибною земельною ділянкою та спричиняють затінення значної частини земельної ділянки.
Рішенням Роздільської селищної ради від 29 листопада 2017 року №309 видано припис ОСОБА_2 знести металеву опору з фундаментом та шести сонячних панелей, які вона встановила на приватизованій присадибній земельній ділянці на АДРЕСА_1. Проте, відповідач не виконала припис Роздільської селищної ради та не знесла з металеву опору з фундаментом та шести сонячних панелей, які затіняють значну частину її земельної ділянки та спричиняють шкоду її господарству, оскільки вона не може у повному обсязі виростити сільськогосподарські культури, посаджені нею на її земельній ділянці.
ОСОБА_1 просить зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в належному користуванні присадибною земельною ділянкою шляхом знесення металевої конструкції опори з фундаментом та шести сонячних панелей, які ОСОБА_2 встановила на присадибній земельній ділянці ОСОБА_1 без її згоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 16 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що позивач на підтвердження своїх позовних вимог не надала суду належних і допустимих доказів, оскільки доводи позивача про те, що ОСОБА_2 встановила металеву опору з улаштуванням фундаменту на території земельної ділянки ОСОБА_1 спростовуються листом Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області від 03 липня 2017 року, згідно якого встановлено, що на прибудинковій території на АДРЕСА_2 ОСОБА_2 встановлено навіс з металевих конструкцій без влаштування фундаменту. Припис, винесений ОСОБА_2. Роздільською селищною радою про знесення металевої опори з фундаментом та шести сонячних панелей, які вона встановила на приватизованій земельній ділянці на АДРЕСА_1 без згоди власника, не вручений ОСОБА_2 у встановленому законом порядку, а сам факт ухвалення рішення селищною радою про надання припису не підтверджує факт винесення такого припису.
Суд першої інстанції відхилив аргументи позивача про те, що встановлені металеві опори панелей сонячних батарей, що влаштовані на межі земельних ділянок, спричиняють затінення значної частини земельної ділянки позивача, оскільки будь-яких доказів на підтвердження таких обставини позивач не надала.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 16 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково; зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні приватизованою присадибною земельною ділянкою шляхом демонтажу шести сонячних панелей, установлених ОСОБА_2, які розміщені з виносом за спільну межу між земельними ділянками в бік земельної ОСОБА_1 (земельна ділянка АДРЕСА_1); в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог частини третьої статті 367 ЦПК України та з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи прийняв наданий позивачем висновок експерта за результатами проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи №6326 від 21 січня 2020 року, яким установлено, що:
- конструкція сонячних панелей влаштована на земельній ділянці ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_2 і по відношенню до земельної ділянки, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, не порушує вимог державних будівельних норм України;
- порушення меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 зі сторони сусідньої земельної ділянки за по АДРЕСА_3, а саме, що частина сонячних панелей (кількістю 6 штук) зі сторони земельної ділянки АДРЕСА_3 розташовані з виносом за спільну межу між земельними ділянками в бік земельної ділянки АДРЕСА_1 на відстань до 2 метрів.
Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині знесення металевої опори з фундаментом, оскільки встановив, що навіс з сонячними панелями розташований на металевих опорах без влаштування фундаменту, які розміщені на земельній ділянці ОСОБА_2, факт зайняття ОСОБА_2 меж території суміжних земельних ділянок не підтверджений.
Вирішуючи спір про усунення перешкод у належному користуванні присадибною земельною ділянкою шляхом знесення шести сонячних панелей, апеляційний суд задовольнив вказані вимоги, оскільки:
- актом від 25 жовтня 2017 року селищної ради встановлено, що сонячні панелі у кількості 6 штук виступають над приватизованою присадибною земельною ділянкою ОСОБА_1, що спричиняє затінення значної частини земельної ділянки;
- висновком експерта за результатами проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи №6326 від 21 січня 2020 року встановлено, що фактично має місце порушення меж земельної ділянки позивача зі сторони сусідньої земельної ділянки відповідача, оскільки частина сонячних панелей (кількістю 6 штук) зі сторони відповідача розташована з виносом за спільну межу між земельними ділянками в бік земельної ділянки позивача на відстань до 2 метрів. За таких обставин апеляційний суд зробив висновок, що таке розташування сонячних панелей обмежує і створює перешкоди ОСОБА_1 в праві користування і розпорядження належною їй на праві власності земельною ділянкою, зокрема простором, що знаходиться над поверхнею її земельної ділянки.
Аргументи учасників справи
У березні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду й просила її скасувати як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин частину третю статті 79 ЗК України та частину третю статті 373 ЦК України, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що право власності позивача на земельну ділянку поширюється на висоту, на якій змонтовані сонячні панелі.
Вказує, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, з порушенням норм процесуального права прийняв новий доказ (висновок експертизи), оскільки позивач не надала суду апеляційної інстанції доказів неможливості подати висновок експерта до суду першої інстанції. Зазначає, що розгляд справи у суді першої інстанції тривав понад дев'ять місяців, суд роз'яснював сторонам їх права та обов'язки, проте позивач не скористалася своїм правом та не заявила відповідного клопотання про призначення судової експертизи.
Відповідач наполягає на тому, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик судового експерта для надання роз'яснень відносно висновку експерта, оскільки він є недостовірним та суперечливим.
Аналіз доводів касаційної скарги дає підстави уважати, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог про усунення перешкод у користуванні присадибною земельною ділянкою шляхом знесення шести сонячних панелей, в іншій частині не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається.
У травні 2020 року від ОСОБА_1 та її представника до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому вони просять відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі постанову апеляційного суду.
Відзив мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позову на підставі належних і допустимих доказів. Доводи касаційної скарги про порушенням апеляційним судом норм процесуального права в частині прийняття висновоку експерта, не заслуговують на увагу, оскільки, звертаючись з позовом до суду, позивач на підтвердження своїх позовних вимог надала суду акт комісії з питань житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради від 25 жовтня 2017 року, яким установлено, що ОСОБА_2 встановила на межі сусідньої ділянки металеві опори сонячних панелей, які створюють затінення частини земельної ділянки позивача. Проте, під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_2 подав акт комісії з питань житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради від 08 жовтня 2019 року, яким установлено, що металеві опори для встановлення сонячних панелей розміщені на земельній ділянці ОСОБА_2 відповідно до норм закону. Тому з метою усунення розбіжностей у наданих сторонами доказах позивач скористалася своїм правом надати додаткові докази суду. Зазначає, що з метою усунення розбіжностей у наданих сторонами доказах позивач була змушена у листопаді 2019 року звернутися до експертної установи для проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В ухвалі Верховного Суду від 07 квітня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом пункт 3, 4 частини другої статті 389 та пунктом 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, та апеляційний суд необґрунтовано відхилив подане ним клопотання про виклик експерта для надання роз'яснення щодо свого експертного висновку, оскільки такий висновок є недостовірним та суперечливим, що має значення для правильного вирішення справи.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі №910/32643/15 зроблено висновок про те, що "частинами 2, 3 статті 79 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Отже, законодавцем визначено землю (земельну ділянку) як самостійний об'єкт права власності поряд з іншими об'єктами цивільних прав (гроші, цінні папери, об'єкти нерухомості, розміщені на землі, тощо) та поширено правовий режим власності на землю як на поверхневий (ґрунтовий) шар земельної ділянки, на якому можуть зводитися об'єкти нерухомості, так і на її простір, що знаходиться над та під поверхнею земельної ділянки на висоту і глибину, необхідні для будівництва будівель та споруд".
Згідно з пунктом "г" частини першої статті 91 ЗК України, власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Частинами першою та другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
Згідно з частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Одним із способів захисту прав на земельну ділянку, визначених частиною третьою статті 152 ЗК України, є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, а також застосовування інших, передбачених законом, способів.
Під час розгляду справи суд апеляційної інстанції врахував:
- висновок експерта за результатами проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи №6326 від 21 січня 2020 року, яким установлено, що фактично має місце порушення меж земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 зі сторони сусідньої земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3, а саме частина сонячних панелей (кількістю 6 штук) зі сторони земельної ділянки АДРЕСА_3 розташовані з виносом за спільну межу між земельними ділянками в бік земельної ділянки АДРЕСА_1 на відстань до 2 метрів;
- акт комісії з питань житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради від 25 жовтня 2017 року;
- рішення Роздільської селищної ради від 29 листопада 2017 року №309;
- припис Роздільської селищної ради від 30 листопада 2017 року №02-19/456.
У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі №752/1839/19 (провадження №61-976св20) та від 11 листопада 2020 року у справі №760/16979/15 (провадження №61-4848св19) зазначено, що: "відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. За змістом статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18 зазначено, що: "апеляційним судом обґрунтовано відхилено клопотання позивача про приєднання до матеріалів справи витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22.03.2019 №615/0/45-19 через те, що цей витяг датований вже після прийняття рішення судом першої інстанції, тобто це доказ, який взагалі не існував на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції. Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів".
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 16 травня 2019 року, апеляційний суд приєднав до справи та прийняв до уваги акт обстеження меж суміжних земельних ділянок в АДРЕСА_4 від 08 жовтня 2019 року та висновок експерта за результатами проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи №6326 від 21 січня 2020 року.
Суд апеляційної інстанції: не врахував, що під час апеляційного перегляду суд перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції; не звернув уваги на те, що частина третя статті 367 ЦПК України стосується доказів, які існували на момент ухвалення рішення суду першої інстанції; без належного правового обґрунтування приєднав до матеріалів справи й послався як на докази на документи, які складені після ухвалення рішення суду першої інстанції, та зробив передчасний висновок про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Згідно частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки встановлено підстави для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, то інші підстави відкриття касаційного провадження суд касаційної інстанції не аналізує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі №752/1839/19 (провадження №61-976св20) та від 11 листопада 2020 року у справі №760/16979/15-ц (провадження №61-4848св19) колегія суддів вважає, що: постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати; передати справу в частині позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та визначення способу реалізації предмета іпотеки на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Оскільки оскаржена постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, то підстави для поновлення її виконання відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов'язання усунути перешкоди шляхом демонтажу шести сонячних панелей скасувати та передати справу №447/1854/18 в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції у скасованій частині постанова Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 червня 2021 року
м. Київ
справа №305/786/17
провадження №61-11042св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Верхньоводянська сільська рада Рахівського району Закарпатської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Кондора Р. Ю., Собослоя Г. Г.
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Верхньоводянська сільська рада Рахівського району Закарпатської області, у якому просила усунути перешкоди у користуванні належною їй земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідачів не здійснювати будь-яких дій щодо пошкодження, перекриття чи блокування іншим чином полотна під'їзної дороги, що веде до земельної ділянки позивача, зобов'язати відповідачів привести в попередній стан полотно під'їзної дороги та не здійснювати будь-яких інших перешкод в користуванні під'їзною дорогою.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проживає по АДРЕСА_1 та є власником вказаного житлового будинку, а також прилеглої до нього земельної ділянки площею 0,1234 га. Відповідачі проживають по АДРЕСА_2 в тому ж селі. Позивачу відомо, що відповідачі не мають жодного документу, який би підтверджував їх право власності на земельну ділянку та будинок, де вони проживають. До господарства позивача з АДРЕСА_2 веде під'їзна дорога, яка фактично проходить через земельну ділянку, якою без будь-яких документів користуються відповідачі. Вказана під'їзна дорога була там починаючи з 1960 року, зображена на схемах розташування земельних ділянок по АДРЕСА_1. Іншої під'їзної дороги до господарства позивача немає. З 2016 року відповідачі роблять позивачу та її сім'ї всілякі перешкоди у користуванні зазначеною під'їзною дорогою. У квітні 2017 року ОСОБА_2 та його родичі викопали посередині дороги яму діаметром близько
1,5 кв м, глибиною 1 м, пояснюючи це тим, що вони копають колодязь. На прохання позивача припинити такі незаконні дії відповідачі реагують агресивно, погрожують фізичною розправою, висловлюються в адресу позивача нецензурною лайкою. Таким чином, позивач вважала, що у діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є порушення законних прав позивача щодо безперешкодного користування земельною ділянкою.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою, зобов'язавши їх не здійснювати будь-яких дій щодо пошкодження, перекриття чи блокування іншим чином полотна під'їзної дороги та привести в попередній стан полотно під'їзної дороги що веде до земельної ділянки та господарства, яке належить ОСОБА_1 та розташоване за адресою в АДРЕСА_1.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі унеможливили під'їзд до домогосподарства, чим обмежили право позивачки у здійсненні права власності на належну їй земельну ділянку, а саме у її вільному та безперешкодному користуванні власністю. Також суд зазначив, що такий спосіб захисту, як зобов'язання не здійснювати будь-яких дій в майбутньому, не передбачений законом.
Не погоджуючись з цим рішенням, особа, яка не брала участі в розгляді справи ОСОБА_4, подала апеляційну скаргу.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Рахівського районного суду від 17 жовтня 2017 року скасовано та прийнято іншу постанову суду про відмову у задоволенні позовних вимог.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відповідно до схеми розташування земельної ділянки та листа сільського голови села Верхнє Водяне прохід і проїзд до дворогосподарства АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, здійснюється по під'їзній дорозі, яка проходить через присадибну (незареєстровану) ділянку громадян ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по АДРЕСА_2 і знаходиться в їх спільному користуванні з ОСОБА_1 біля 30 років. Позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні під'їзною дорогою через земельну ділянку, яка перебуває у спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_4, порушують права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4 на належне користування такою земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житлового будинку. Суд першої інстанції на вказане не звернув уваги, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку, що рішення суду про задоволення позову впливає на права ОСОБА_4, яка не приймала участь у справі в якості сторони (відповідача чи співвідповідача).
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
23 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивачу не було відомо, що ОСОБА_4 є співвласником будинку АДРЕСА_2, так як ОСОБА_4 не проживає та не зареєстрована у цьому будинку і не створювала позивачу перешкод у користуванні під'їзною дорогою. Вказана під'їзна дорога є землями загального користування і відповідачам не належить. На цій дорозі відповідачі викопали яму, яка створює перешкоди позивачу безперешкодно користуватися дорогою загального значення.
Підставою касаційного оскарження зазначає, що позивач не була повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи, призначений на 01 липня 2021 року, представник позивача отримав судову повістку лише 07 липня 2021 року, чим порушено право позивача на справедливий неупереджений розгляд справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 31 липня 2020 року зазначено, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права зокрема, що оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини третьої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Відповідно до частини п'ятої статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
У частині восьмій статті 128 ЦПК України передбачено, що днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення.
Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний розгляд справи відбувся за відсутності ОСОБА_1 у судовому засіданні, призначеному на 10 год 00 хв 01 липня 2020 року (а. с. 228-230), в якому ухвалена оскаржена постанова суду апеляційної інстанції. Судова повістка про виклик позивачки в це судове засідання повернута без вручення з відміткою "за межами України" (а. с. 215).
Зазначені обставини вказують на те, що ОСОБА_1 не було належним чином повідомлено про розгляд справи судом апеляційної інстанції, призначений на 01 липня 2020 року.
Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України).
Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасувати.
Передати справу №305/786/17 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді М. М. Русинчук
Н. О. Антоненко
В. І. Крат |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа №373/462/19
провадження №61-4515св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.
учасники справи:
позивач - перший заступник керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп",
відповідачі: Переяслав-Хмельницька районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом першого заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" до Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним розпорядження та договору оренди земельної ділянки
за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року у складі судді Реви О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року перший заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області (далі - Переяслав-Хмельницька РДА) від 31 травня 2012 року №245, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди ОСОБА_1 для сінокосіння і випасання худоби та передано на умовах довгострокової оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 0,9496 га, розташовану на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (далі - Циблівська сільська рада) ;
визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 12 липня 2012 року, укладений між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (кадастровий номер 3223388200:02:015:0100) загальною площею 0,9496 га для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, перший заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області посилався на те, що Переяслав-Хмельницький відділ Бориспільської місцевої прокуратури виявив порушення вимог земельного та лісового законодавства під час оформлення права користування спірної земельної ділянки лісового фонду на території Циблівської сільської ради. Зокрема, встановлено, що розпорядженням Переяслав-Хмельницької РДА від 07 липня 2011 року №506 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки орієнтовною площею 0,9500 га в оренду для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради, після чого затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яку надано ОСОБА_1 на умовах довгострокової оренди, і між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 був укладений договір оренди землі щодо земельної ділянки загальною площею 0,9496 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0100, для сінокосіння і випасання худоби.
Вважає, що розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 та договір оренди земельної ділянки від 12 липня 2012 року суперечить вимогам земельного та лісового законодавства, оскільки спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 фактично накладається на землі лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" (далі - ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп").
При цьому ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" будь-яких дозволів на вилучення цієї земельної ділянки лісового фонду у межах 30 кварталу майстерської дільниці №1 для подальшого використання земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 для сінокосіння та випасання худоби не надавало. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.
У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 26 березня 2013 року у справі №373/313/13-ц встановлено, що спірна земельна ділянка, яка знаходиться на території Циблівської сільської ради, за основним цільовим призначенням належить до земель сільськогосподарського призначення. У зв'язку з цим вважає безпідставними твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. Також вважає не доведеним твердження позивача про те, що спірна земельна ділянка раніше передавалася в користування ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп". Вказував, що подання прокурором позову в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" не відповідає вимогам Закону України "Про прокуратуру". Окрім того, просив застосувати наслідки пропуску позовної давності.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 29 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними. Посилання прокурора на порушення прав та інтересів держави в особі Київської ОДА та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" є безпідставним, оскільки докази у справі свідчать про наявність запису про право власності за іншою особою - Переяслав-Хмельницькою РДА, а не Київською ОДА, а користувачем земельної ділянки є ОСОБА_1, а не ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп".
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 10 лютого 2021 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що прокурор не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження порушення відповідачами інтересів держави, як і не надав доказів того, що Київська ОДА та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" не мають можливості самостійно захистити свої інтереси в суді. Твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка перебуває в державній власності та належить до земель лісогосподарського призначення та повинна використовуватись для ведення лісового господарства ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" вважав недоведеним, оскільки власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У березні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 06 червня 2018 року у справі №372/1387/13, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №488/5476/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №368/1158/16-ц, від 30 січня 2018 року у справі №707/2192/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №361/6829/16, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 26 липня 2018 року у справі №926/1111/15, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 04 лютого 2020 року у справах №911/3311/17, №911/3577/17, №911/3579/17, №911/3738/17, №911/3574/17, №911/3897/17; суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що до матеріалів справи додана і копія планшету №20 матеріалів лісовпорядкування 2001 року щодо спірної земельної ділянки, і власне матеріали лісовпорядкування, які є доказами розташування спірної земельної ділянки в межах земель лісового фонду. При цьому суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не надавало дозволу на вилучення з постійного користування підприємства земельних ділянок лісового фонду у межах 30 кварталу Майстерської дільниці №1, а Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства не надавало погодження на зміну цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100. Таким чином, розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення здійснено не уповноваженим органом та за відсутності рішення відповідного органу державної влади про вилучення таких земель, без отримання згоди землекористувача та з порушенням порядку зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення і надання цих земель у користування на умовах оренди для сінокосіння і випасання худоби, хоча передання земель лісогосподарського призначення для таких цілей законом заборонена.
Безпідставними є висновки судів щодо відсутності обліку земель державного агролісгоспу за даними державної статистичної звітності форми 6-зем з посиланням на інформацію Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2019 року №14-10-0.222-512/2-19. Ця інформація свідчить лише про неналежне ведення обліку державної статистичної звітності (форма 6-зем), що вказує на те, що суди встановлювали обставини, які мають значення для справи на підставі недостовірних доказів. Крім того, суди не врахували, що документами, які з моменту створення ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" і до тепер підтверджують право користування підприємства землями лісогосподарського призначення, є планово-картографічні матеріали відповідно до закону. Однак такі матеріали лісовпорядкування не були до 2013 року підставою для внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру до отримання державного акта на право постійного користування лісами з визначеним кадастровим номером відповідної земельної ділянки, а з 2013 року до отримання витягу з Державного земельного кадастру також з визначеним кадастровим номером ділянки.
Посилання судів на преюдиційність висновків, наведених в судових рішеннях у справі №373/313/13-ц, є безпідставними, оскільки у зазначеній справі та у цій справі різні підстави позовів, їх правове обґрунтування та суб'єктний склад сторін. Крім того, у справі №373/131/13-ц суд не оцінював і не досліджував обставини щодо перебування спірної земельної ділянки у складі земель лісогосподарського призначення, тому рішення у справі №373/131/13-ц немає преюдиційного значення для цієї справи.
Помилковими є і висновки судів про відсутність підстав для захисту інтересів держави прокурором, оскільки, прокурор звертаючись до суду, надав доказ на підтвердження того, що ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" та Київська ОДА не вжили заходів щодо усунення порушень земельного та лісового законодавства.
Також скарга містить доводи про те, що місцевий суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють позовну давність, оскільки власник земельної ділянки водного фонду або лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності або користування на цю земельну ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, вимагаючи повернення такої ділянки.
У червні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що спірна земельна ділянка ніколи не передавалася ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп", і, відповідно, зазначене підприємство не має права користуватися цією землею. Суди, оцінивши надані позивачем докази, дійшли правильного висновку про недоведеність позовних вимог. Крім того, вказував на безпідставність посилань прокурора про дотримання строку на звернення з цим позовом, оскільки спірний договір був укладений з відповідним органом і зареєстрований в реєстрі ще у 2012 році, а тому держава в особі уповноважених на те органів із 2012 року була обізнана про передання земельної ділянки в оренду, тобто про порушення свого права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
02 червня 2021 року справа №373/462/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 07 липня 2011 року №506 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,9500 га в оренду для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради.
Розпорядженням Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано ОСОБА_1 на умовах довгострокової оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби, загальною площею 0,9496 га (пасовища), розташовану на території Циблівської сільської ради.
12 липня 2012 року між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 був укладений договір оренди землі (кадастровий номер 3223388200:02:015:0100, загальною площею 0,9496 га) для сінокосіння і випасання худоби, посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області Воробей О. М. та зареєстрований в реєстрі за №791. Договір укладено на 49 років, і набрав чинності з часу державної реєстрації.
Пунктами 10-12 цього договору передбачено, що земельна ділянка передається в оренду для сінокосіння і випасання худоби. Цільове призначення земельної ділянки - сільськогосподарське призначення. Умови збереження об'єкта оренди - використання за цільовим призначенням.
Укладений договір зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 серпня 2012 року №322330004003068.
Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки в оренду від 12 липня 2012 року земельну ділянку площею 0,9496 га з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 на території Циблівської сільської ради передано орендарю ОСОБА_1.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 26 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2013 року у справі №373/313/13-ц, відмовлено у задоволенні позову виконувача обов'язків Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури в інтересах держави до Переяслав-Хмельницької РДА та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, повернення земельної ділянки.
Під час розгляду зазначеного спору суд дослідив та встановив правовий режим спірної земельної ділянки, її цільове призначення, законність розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 "Про передання земельної ділянки на умовах оренди громадянину України ОСОБА_1 для сінокосіння і випасання худоби"; законність договору оренди землі від 12 липня 2012 року, який укладений між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1.
Крім того, з повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 січня 2019 року №14-10-0.222-521/2-19 встановлено, що, за інформацією Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, відповідно до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою №6-зем станом на 01 січня 2016 року на території Переяслав-Хмельницького району Київської області землекористувач ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не обліковується.
Також з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА. Ця ділянка перебуває в оренді ОСОБА_1.2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).
При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.
Водночас у пункті 2 статті 5 ЛК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Отже, застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.
Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.
Згідно зі статтею 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Відповідно до статті 32 ЗК України районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: 1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 4) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; 5) беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; 6) вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; 7) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.
Частиною третьою статті 17 ЛК Країни передбачено, що ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.
Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції України, ЗК України, іншими законами й нормативно-правовими актами.
Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).
Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням.
Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (пункт 13 статті 46 ЛК України).
Поряд із земельним кадастром здійснюється облік лісів та ведеться органами лісового господарства державний лісовий кадастр на основі державного земельного кадастру (частина друга статті 49 ЛК України) та включає: облік якісного і кількісного стану лісового фонду України; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках) ; інші показники (стаття 51 ЛК України).
Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.
Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
Згідно зі статтею 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування.
Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.
У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об'єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону.
Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.
Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.
З огляду на зазначені норми при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.
Наведене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постановах від 24 грудня 2014 року у справі №6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі №6-224цс14, від 23 грудня 2015 року у справі №6-377цс15.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав належним чином оформлених планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, які підтверджували би належність спірної земельної ділянки до лісового фонду, а отже, не надав доказів того, що передана в оренду ОСОБА_1 земельна ділянка належить до земель лісового фонду. Належних документів щодо відведення та закріплення спірної земельної ділянки за будь-якими лісовпорядними організаціями також немає. При цьому суди входили з того, що позивач не надав належним чином оформленого оригіналу планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а надав лише копію проекту організації і розвитку лісового господарства Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області, копію перспективного плану ведення лісового господарства майстерської дільниці №1 Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та копію статуту Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу.
У зв'язку з тим що прокурор не надав належним чином оформлених оригіналів планшетів, а державні акти на спірні земельні ділянки державним лісогосподарським підприємством не отримані, та враховуючи Прикінцеві положення ЛК України, правильним є висновок судів про ненадання належних документів, які підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп".
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц).
З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій на підставі встановлених ними обставин про недоведеність позовних вимог, зокрема, в частині того, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. При цьому наявність проекту організації і розвитку лісового господарства Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та перспективного плану ведення лісового господарства майстерської дільниці №1 Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та планшету без відповідного затвердження сама по собі не дає підстав вважати про віднесення певної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.
Крім того, згідно зі статтями 181-184, 202-204 ЗК України, законами України "Про Державний земельний кадастр" та "Про землеустрій" дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.
З копії повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 січня 2019 року №14-10-0.222-521/2-19 встановлено, що, за інформацією Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, відповідно до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою №6-зем станом на 01 січня 2016 року на території Переяслав-Хмельницького району Київської області землекористувач ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не обліковується.
Також з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА.
Таким чином суди, попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недоведеність перебування спірної земельної ділянки у користуванні ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" та віднесення цієї ділянки до земель лісогосподарського призначення.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, є безпідставними, оскільки заявник не надав жодних доказів на спростування цих обставин або на підтвердження інших.
Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка після заснування ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" увійшла до масиву земель лісогосподарського призначення, які в порядку, передбаченому статтею 17 ЛК України та статтями 56, 57 ЗК України, на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування з відповідним погодженням були передані в користування ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" або були передані в користування зазначеному підприємству з іншого спеціалізованого підприємства. Також на підтвердження заявлених вимог прокурор не надав державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, що додатково вказує на недоведеність позовних вимог.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
У зв'язку з цим доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в позові, є безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції Верховного Суду.
Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди безпідставно врахували висновки, які наведені в судових рішеннях у справі №373/313/13-ц, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що в межах вирішення справи №373/313/13-ц суди перевіряли на предмет законності розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 та договір оренди землі від 12 липня 2012 року. Рішення у справі №373/313/13-цнабрали законної сили.
Посилання у касаційній скарзі на те, що місцевий суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють позовну давність, не заслуговують на увагу, оскільки суди відмовили у задоволенні позову через його недоведеність, а не через пропуск позовної давності. Крім того, позивач у цій справі не заявляв вимоги про усунення порушення права користування спірною ділянкою.
Водночас Верховний Суд вважає безпідставними посилання судів про відсутність підстав для захисту прокурором інтересів держави в особі Київської ОДА та вважає слушними доводи прокурора в цій частині з огляду на таке.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Суд зобов'язаний дослідити, чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що 06 лютого 2019 року органи прокуратури направляли Київській ОДА лист про надання інформації. За наслідками розгляду цього листа Київська ОДА листом від 21 лютого 2019 року №01.1-25/569 надала доручення Департаменту містобудування та архітектури розглянути зазначені у листі прокуратури факти, однак зазначений департамент жодного вивчення наявності підстав для захисту інтересів держави як уповноважений орган не здійснив.
Також прокурор надав підтвердження про направлення Київській ОДА повідомлення від 18 лютого 2019 року про встановлення підстав та намір здійснювати представництво інтересів держави в суді.
Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає можливість оскарження суб'єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором, і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу для обґрунтування підстав для представництва.
Водночас Київська ОДА наявність підстав для представництва прокурором в суді не оскаржувала.
Таким чином, помилковими є посилання судів про недоведеність прокурором підстав для представництва держави в особі Київській ОДА. Разом з цим зазначене порушення не свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних рішень, оскільки воно не призвело до неправильного вирішення спору по суті.
Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" слід зазначити таке.
Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру".
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
В абзаці третьому частини третьої цієї статті міститься заборона здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням абзацу першого частини третьої цієї статті, який визначає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті зазначеного відсутність у Законі інших визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.
У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі №204/6292/18 та від 17 червня 2020 року у справі №204/7119/18 викладено правовий висновок, згідно з яким саме наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади. Водночас державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.
Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема, в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп".
Оскільки ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не є органом державної влади і не є суб'єктом владних повноважень, то звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" є безпідставним, а тому позовна заява, подана в інтересах зазначеного підприємства, підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але порушено норми процесуального права, Верховний суддійшов висновку про необхідність залишення позову, поданого в інтересах ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп", без розгляду та про залишення без змін оскаржуваних судових рішень в іншій частині.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині вирішення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп", скасувати, позов прокурора у цій частині залишити без розгляду.
В іншій частині рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 червня 2021 року
м. Київ
справа №653/321/19
провадження №61-12227св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - керівник Генічеської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Щасливцевської сільської ради Генічеського району Херсонської області, Генічеської районної державної адміністрації Херсонської області,
відповідач - ОСОБА_1,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Буравльова Ігоря Васильовича на рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року у складі судді Берлімової Ю. Г. та постанову Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Радченка С. В., Бездрабко В. О., Вейтас І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У січні 2019 року керівник Генічеської місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі: Щасливцевської сільської ради Генічеського району Херсонської області (далі - Щасливцевська сільська рада), Генічеської районної державної адміністрації Херсонської області (далі - Генічеська РДА) з позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки, посилаючись на те, що 30 вересня 2008 року між Генічеською РДА та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки загальною площею 10 га із земель запасу рекреаційного призначення, розташованої на території Щасливцевської сільської ради для розміщення бази відпочинку. Землекористувач не використовує земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог закону, не здійснює її забудову, не звертався за отриманням необхідних дозвільних документів для будівництва нерухомого майна на орендованій земельній ділянці, відомості щодо реєстрації документів дозвільного та/або декларативного характеру на виконання будівельних робіт та введення в експлуатацію об'єктів будівництва ОСОБА_1 відсутні, об'єкти нерухомого майна або майнових прав не зареєстровані. Незважаючи на формальне укладення сторонами договору оренди земельної ділянки, фактично був укладений змішаний договір, оскільки спірна земельна ділянка надавалася в користування вільною від забудови та саме для розміщення на ній бази відпочинку. Тому мають застосовуватися правові наслідки припинення права користування чужою земельною ділянко, наданою для забудови. У зв'язку з тим, що відповідач не виконує істотні умови договору, своєчасно не сплачує орендну плату, він є недобросовісним користувачем земельної ділянки. Враховуючи викладене, керівник Генічеської місцевої прокуратури просив розірвати договір оренди земельної ділянки від 30 вересня 2008 року, укладений між Генічеською РДА та ОСОБА_1, і повернути земельну ділянку загальною площею 10 га, розташовану на території Щасливцевської сільської ради законному власнику - Щасливцевській сільській раді.
Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року позов задоволено. Розірвано договір оренди землі від 30 вересня 2008 року, зареєстрований 05 листопада 2008 року за №4АА002202-040872000035, укладений Генічеською РДА з фізичною особою ОСОБА_1, щодо розташованої на території Щасливцевської сільської ради земельної ділянки площею 10 га (кадастровий номер 6522186500:11:006:0202). Зобов'язано ОСОБА_1 повернути Щасливцевській сільській раді розташовану на її території земельну ділянку площею 10 га (кадастровий номер 6522186500:11:006:0202) вартістю 971 660,79 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, щоуклавши договір оренди землі, орендодавець, окрім отримання орендної плати, розраховував на будівництво орендарем на земельній ділянці бази відпочинку з подальшим введенням її в експлуатацію, сплату пайової участі у розвиток населеного пункту, функціонування бази відпочинку та залучення додаткових коштів у розвиток інфраструктури регіону. Очікування орендодавця не можна назвати примарними, оскільки єдиною умовою передачі земельної ділянки в оренду, як і її цільове призначення, було розміщення бази відпочинку. Як встановив суд готовність будівництва бази відпочинку не перевищує 17%, а будівельні роботи не проводяться з 2012 року, тобто майже 8 років. При цьому за весь час користування земельною ділянкою орендар не сплачував оренду плату, оскільки звільнений від такої сплати за рішенням суду. Разом з тим, будучи звільненим від сплати орендної плати, відповідач також самоусунувся від рекультивації земель, проведення якої і стало підставою для звільнення ОСОБА_1 судовим рішенням від внесення орендної плати. Матеріали справи не містять жодного доказу виконання ОСОБА_1 розпорядження голови Генічеської РДА "Про застосування заходів економічного стимулювання", яке було винесене на виконання судового рішення. Таким чином, внаслідок зловживання орендарем своїми правами та самоусунення від виконання обов'язків, визначених умовами договору, орендодавець був у значній мірі позбавлений справедливих очікувань на отримання будь-яких преференцій від зданої в оренду земельної ділянки протягом усього часу користування нею орендарем. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, що значною мірою позбавляє того, на що особа розраховувала при укладенні договору, відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належать, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Усенка Є. І. залишено без задоволення, а рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, ґрунтуються на положеннях статті 651 ЦК України, яка допускає можливість розірвання договору за рішенням суду в разі, коли одна із сторін договору значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в частині помилковості тлумачення судом першої інстанції статті 413 ЦК України та статті 102-1 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України), а саме щодо можливості застосування зазначених норм у сукупності з нормами законодавства, які регулюють орендні правовідносини (оренду землі), оскільки можливість застосування вказаних положень саме до договору оренди землі, встановлена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі №910/5963/17, про що зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні. Крім того, посилання на зазначені норми закону, які регулюють відносини щодо права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), не вливають на правильність висновків суду по суті спору.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
14 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Буравльов І. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
У жовтні 2020 року керівник Генічеської місцевої прокуратури С. Первак подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Генічеського районного суду Херсонської області.
22 вересня 2020 року справа №653/321/19 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 30 вересня 2008 року між Генічеською РДА та ОСОБА_1 було укладено строком на 49 років договір оренди земельної ділянки площею 10 га із земель запасу рекреаційного призначення, розташованої на території Щасливцевської сільської ради, для розміщення бази відпочинку.
Договір зареєстрований у Генічеському реєстраційному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис 05 листопада 2008 року за №4АА 002202-040872000035.
Згідно з рішенням Генічеської районної ради від 08 серпня 2018 року №523 у зв'язку із зміною меж населеного пункту села Генічеська Гірка Щасливцевської сільської ради земельна ділянка увійшла в межі адміністративно-територіальної одиниці села Генічеська Гірка, внаслідок чого стала відноситися до комунальної власності Щасливцевської сільської ради. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 6522186500:11:006:0202.
Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2010 року у справі №2-а-3843/10/2170 Генічеську РДА зобов'язано застосувати до ОСОБА_1 на підставі статті 27 Закону України "Про охорону земель" економічне стимулювання у вигляді звільнення від плати за землю на період рекультивації земельної ділянки та будівництва за договором оренди землі від 30 вересня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та Генічеською РДА.
Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 березня 2013 року, роз'яснено постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 08 січня 2010 року таким чином: економічне стимулювання у вигляді звільнення від плати на землю на період рекультивації земельної ділянки та будівництва за договором оренди землі необхідно розуміти як зобов'язання Генічеської РДА прийняти відповідне розпорядження щодо звільнення ОСОБА_1 від орендної плати з моменту державної реєстрації договору оренди землі, а саме з 06 листопада 2008 року.
Розпорядженням Голови Генічеської РДА від 09 листопада 2011 року №618 "Про застосування заходів економічного стимулювання" на підставі статті 27 Закону України "Про охорону земель" до ОСОБА_1 було застосовано економічне стимулювання у вигляді звільнення від орендної плати на період рекультивації земельної ділянки та будівництва за договором оренди землі.
Технічним висновком, складеним незалежним експертом Бондаренко А. А., станом на 26 грудня 2012 року встановлено, що на земельній ділянці наявні незавершені об'єкти будівництва котеджів за літ. "А " та літ. "Б", належні ОСОБА_1 на підставі декларації про початок виконання будівельних робіт № ХС 08212200181 від 25 жовтня 2012 року, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Херсонській області. Готовність вказаних об'єктів становить 16,75%.
Згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 27 грудня 2012 року на спірній земельній ділянці, якій за рішенням 31-ої сесії Щасливцевської сільської ради 6 скликання №512 від 20 листопада 2012 року присвоєно адресу: АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 зареєстрований на праві приватної власності об'єкт незавершеного будівництва бази відпочинку готовністю 17% (реєстраційний номер 38860982). Відомості про подальшу готовність вказаного об'єкта будівництва відсутні, останні задекларовані відомості про стан будівельних робіт датовані 27 грудня 2012 року під час реєстрації прав на незавершене будівництво.
Під час перевірки тимчасовою комісією, створеною згідно з розпорядженням сільського голови Щасливцевської сільської ради від 29 листопада 2019 року №165, було встановлено, що на спірній земельній ділянці, а саме в її північно-східній та південно-східній частинах виявлено два фундаменти, збудовані з фундаментних блоків, що узгоджується з висновком експерта, наданим станом на 26 грудня 2012 року.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України та Законом України "Про оренду землі".
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) міститься висновок про те, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Питання про істотність порушення повинне вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення.
Підстави набуття, припинення, строки і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови передбачені статтею 102-1 ЗК України, згідно з пунктом 4 частини дев'ятої якої право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється в разі, зокрема невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років.
Аналогічна за змістом норма міститься у статті 416 ЦК України, відповідно до якої право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Отже, вказана стаття ЦК України встановлює чотири випадки, в яких право землекористування припиняється автоматично, та містить посилання на можливість припинення права землекористування у судовому порядку в інших випадках.
За змістом статей 30 та 31 Закону України "Про оренду землі" зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється з підстав, наведених у частині першій статті 31 цього Закону, а також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
Статтею 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону (права та обов'язки сторін договору) та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог керівника Генічеської місцевої прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Щасливцевської сільської ради, Генічеської РДА, про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки власнику з огляду на те, що внаслідок зловживання орендарем своїми правами та самоусунення від виконання обов'язків, визначених умовами договору, орендодавець був у значній мірі позбавлений справедливих очікувань на отримання будь-яких преференцій від зданої в оренду земельної ділянки протягом усього часу користування нею орендарем, тобто з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України та статтею 32 Закону України "Про оренду землі".
Будучи обізнаним як з умовами договору оренди в частині існування обов'язку здійснити забудову земельної ділянки, так і з настанням наслідків у разі його невиконання, відповідач не виконав взятих на себе зобов'язань. При цьому судами не встановлено фактів перешкоджання з боку Генічеської РДА та/або Щасливцевської сільської ради у закінченні ОСОБА_1 будівництва бази відпочинкупротягом усього часу перебування спірної земельної ділянки в його користуванні.
Таким чином, оскільки відповідач не довів відсутності своєї вини у невиконанні умов договору оренди в частині здійснення забудови земельної ділянки, то Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для розірвання договору і повернення земельної ділянки власнику.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 квітня 2018 року у справі №910/8011/17.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що судами допущено порушення норм процесуального права щодо змагальності і диспозитивності цивільного судочинства та обґрунтованості судового рішення в частині належного доказування, не заслуговують на увагу, оскільки всі викладені відповідачем доводи досліджені та їм дана належна оцінка в оскаржуваних судових рішеннях, а в силу вимог статті 400 ЦПК України переоцінка доказів не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Посилання заявника на неможливість розірвання договору оренди з підстав невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років є неспроможними з огляду на те, що в постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №923/474/17 зазначено, що договір суперфіцію має особливу правову природу, відмінну від договору оренди. Перевагою договору суперфіцію порівняно з договором оренди є можливість відчуження права суперфіцію без отримання згоди власника (частина 2 статті 413 ЦК України), проте право суперфіцію земель державної і комунальної власності не може бути відчужене. В той же час вказана постанова не містить жодних висновків щодо неможливості застосування до орендних правовідносин статті 102-1 ЗК України та статті 416 ЦК України. Водночас висновки щодо припинення права користування земельною ділянкою за договором оренди у зв'язку з її незабудовою протягом трьох років також викладені в постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №910/5963/17 та від 04 квітня 2018 року у справі №910/8011/17.
Доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено причин невикористання земельної ділянки, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Як встановлено судами, останні задекларовані відомості про стан будівельних робіт на орендованій земельній ділянці датовані 27 грудня 2012 року під час реєстрації відповідачем прав на незавершене будівництво. Тобто протягом восьми років відповідачем не вживалися заходи щодо забудови або рекультивації земельної ділянки. Забудова земельної ділянки була припинена ще до того, як відповідач став проживати на окупованій території Автономної Республіки Крим. При цьому відповідач на надав належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності його вини в незабудові земельної ділянки, яка перебуває у нього в оренді.
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, так як, з урахуванням встановлених в цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судами норм матеріального права. Висновки судів не суперечать позиціям Верховного Суду, викладеним, зокрема у вищезгаданій постанові від 04 квітня 2018 року у справі №910/8011/17. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Буравльова Ігоря Васильовича залишити без задоволення.
Рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
11 березня 2021 року
м. Київ
справа №198/1023/19
провадження №61-14286св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан" Юр'ївського району Дніпропетровської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2020 року у складі судді Маренич С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" Юр'ївського району Дніпропетровської області про визнання припиненим договору оренди землі шляхом його розірвання,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив визнати припиненим шляхом розірвання договір оренди земельної ділянки б/н від 28 серпня 2014 року, укладений між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лан" Юр'ївського району Дніпропетровської області (далі - ТОВ "Лан").
Зазначений позов мотивований тим, що він на підставі державного акта на право приватної власності на землю є власником земельної ділянки площею 7,469 га, що розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області з кадастровим номером 1225982500:01:001:0296.28 серпня 2014 року між ним та ТОВ "Лан" було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 15 років.
Пунктом 7 зазначеного договору оренди земельної ділянки було визначено, що орендар, кожні п'ять років, дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше як за 100 днів.
На виконання положень пункту 7 договору оренди землі, він 29 травня та 04 червня 2019 року повідомив відповідача про своє бажання розірвати укладений договір оренди землі з метою самостійного обробітку належної йому земельної ділянки.
Однак, відповідач відмовив йому у розірванні укладеного між ними договору оренди землі, посилаючись на відсутність вагомих підстав для надання згоди для розірвання укладеного договору.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено можливості розірвання укладеного договору оренди землі кожні п'ять років в односторонньому порядку, відповідності такої можливості суті відносин між сторонами, двозначного тлумачення сторонами речення третього абзацу другого пункту 7 договору та не вирішення між сторонами питання щодо тлумачення змісту правочину в цій частині, відсутність інших вагомих та суттєвих підстав для розірвання договору.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідач підписавши договір оренди вже надав згоду на його розірвання через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла потреба або бажання за умови відповідного попередження.
Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку проте, що абзац 2 пункту 7 договору оренди землі не містить чіткого визначення саме про можливість розірвання договору.
Пункт 7 договору містить можливість одностороннього розірвання договорів, не обумовлюючи таке розірвання настанням будь-яких подій та умов, в тому числі невиконанням орендарем умов договору, а отже лише за бажанням однієї із сторін.
Його вимога про розірвання оспорюваного договору в односторонньому порядку відповідає чинному законодавству та умовам укладеного сторонами договору оренди землі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У грудні 2020 року ТОВ "Лан" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що висновки судів попередніх інстанцій зводяться до того, що укладений між позивачем та товариством договорів оренди земельної ділянки не може бути розірваний в односторонньому порядку, оскільки в укладеному договорі це прямо не передбачено, як того вимагає чинне законодавство України, а також сторони не погоджували умови, порядок та механізм одностороннього його розірвання. Зазначені висновки судів є законними та правомірними.
ТОВ "Лан" укладало оспорюваний договір саме з метою довготривалих правовідносин задля ведення своєї господарської діяльності. Договір оренди земельної ділянки укладено на строк саме 15 років, і саме на цей термін товариство спланувало свою господарську діяльність та зробило відповідні економічні витрати.
Заперечення в касаційній скарзі зводяться до особистої незгоди заявника з рішеннями судів попередніх інстанцій, неправильному розумінні пункту 7 укладеного з ТОВ "Лан" договору та неправильному тлумаченню норм чинного законодавства України.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області.
03 грудня 2020 року справа №198/1023/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі державного акта на право приватної власності на землю ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,469 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області.
28 серпня 2014 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "Лан" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, за яким позивач передав відповідачу в оренду строком на 15 років належну йому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права право оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_1, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за орендарем ТОВ "Лан" Юр'ївського району на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 15423421 від 28 серпня 2014 року.
Згідно з пунктом 7 договору оренди земельної ділянки від 28 серпня 2014 року цей договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше як за 100 днів про свій намір. Після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично.
У пункті 27 цього договору передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення. Пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.
Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається (пункт 28 договору).
Встановлено, що 29 травня 2019 року ОСОБА_1 направив на адресу орендаря заяву, в якій, повідомив про те, що розриває з ним договір оренди земельної ділянки, оскільки у нього виникла потреба самостійно її обробляти, у зв'язку із малою орендною платою за земельний пай.
04 червня 2019 року ОСОБА_1 направив на адресу орендаря заяву, в якій, посилаючись на пункт 7 договору, просив про розірвання договору оренди та повернення належної йому на праві власності земельної ділянки, оскільки у нього виникла потреба та можливість самостійно її використовувати.
ТОВ "Лан" у відповіді на лист від 04 червня 2019 року повідомило, що не вбачає підстав для надання згоди на розірвання договору, оскільки вони належним чином виконують свої обов'язки за цим договором та одностороннє розірвання укладеного між ними договору без вагомих причин та рішення суду не допускається, про що зазначено у пункті 28 договору. Пропонували переглянути розмір орендної плати з метою покращення умов договору.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди
землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.
З системного аналізу вищезазначених норм матеріального права слід дійти висновку, що чинним законодавством передбачається можливість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку у разі, якщо це передбачено умовами такого договору.
Наявність відповідної умови в договорі є вирішальною для розгляду справи. Отже, сторони у договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо). Таке визначення має бути чітким та недвозначним, закріплювати всі умови співпраці.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Суди правильно встановили, що абзац другий пункту 7 договору оренди, на який посилається позивач як на підставу розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення саме про можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість, зі змісту вказаного пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода відповідача, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку без будь-яких додаткових умов.
Водночас умовами оспорюваного договору (пункт 27) передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.
Разом із цим пункт 28 договору оренди містить чітке зазначення, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ОСОБА_1 своїх позовних вимог, зокрема суди правильно встановили те, що взаємної згоди на розірвання договору немає, ТОВ "Лан" (орендар) належним чином виконує свої обов'язки, передбачені цим договором. Вказані ОСОБА_1 підстави для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не є вагомими.
У той же час частиною другою статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
У заявленому позові ОСОБА_1 не посилався як на підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку на частину другу статті 651 ЦК України та не вказував на наявність істотних порушень договору другою стороною (орендарем), а тому позов не може бути задоволено з цих підстав.
Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
16 червня 2021 року
м. Київ
справа №393/686/19
провадження №61-6913св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: фермерське господарство "Вікторія", ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Лідія Юріївна,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_4, на ухвалу Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2020 року в складі судді: Рачкелюка Ю. В., та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року в складі колегії суддів: Голованя А. М., Карпенка О. Л., Мурашка С. І.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до фермерського господарства "Вікторія", ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі не укладеним, визнання недійсним договору міни земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що є власником земельної ділянки (паю) площею 7,56 га, кадастровий номер №3523481300:02:000:0150, у межах згідно з планом, яка розташована на території Інгуло-Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області, яка видана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Право власності підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю Р1 №333132, який виданий 03 червня 2002 року Новгородківською РДА Кіровоградської області. Позивач пояснив, що вказана земельна ділянка була передана спочатку в оренду СФГ "ОСОБА_5". В подальшому у нього виникли майнові проблеми і йому були потрібні кошти на купівлю будинку в сумі 29 000,00 грн, тому він звернувся до ОСОБА_2 як власника СФГ "Вікторія" з проханням надати позику. Останній погодився, за умови, що вказана земельна ділянка буде в його користуванні в рахунок погашення боргу. 17 жовтня 2011 року на вимогу ОСОБА_2 він підписав чистий аркуш паперу, де мав бути текст розписки про отримання грошей та віддав відповідачу оригінал Державного акту на право приватної власності на землю. Також в цей день він надав ОСОБА_2, а як з? ясувалось пізніше і його родичам ОСОБА_3 та ОСОБА_6 довіреність на право володіння, користування та розпорядження вказаною земельною ділянкою. Після 8-ми років користування земельною ділянкою без виплати орендної плати, позивач з? ясував, що за даними Національної кадастрової системи за вказаним кадастровим номером №3523481300:02:000:0150 земельної ділянки власником є ОСОБА_3. Згідно наданої ЦНАП Новгородківської РДА Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об? єктів нерухомого майна щодо об? єкта нерухомого майна №181942333 від 23.09.2019 позивач дізнався, що вказана земельна ділянка 19 грудня 2016 року була передана в оренду відповідачу ФГ "Вікторія" нібито ним, від імені довірителя на 49 років. Позивач вважає, що вказаний договір суперечить його інтересам та позбавляє права власності на земельну ділянку. Також в даній інформації зазначено, що ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку згідно договору міни №544, який посвідчений 28 лютого 2017 року приватним нотаріусом Кропивницького МНО Бабіч Л. Ю., про що позивачу не було відомо.
ОСОБА_1 просив:
визнати неукладеним Договір оренди землі земельної ділянки (паю) площею 7,56 га, у межах згідно з планом, яка розташована на території Інгуло-Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області яка видана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки №3523481300:02:000:0150, від 19 грудня 2016 року, який підписаний від імені власника ОСОБА_1 представниками за довіреністю ОСОБА_3 (або ОСОБА_6) та ФГ "Вікторія" від імені якого діяв голова ФГ "Вікторія" ОСОБА_2;
визнати недійсним Договір міни земельної ділянки (паю) площею 7,56 га, у межах згідно з планом, яка розташована на території Інгуло-Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області яка видана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки №3523481300:02:000:0150 на земельну ділянку площею 0,0100 га, що розташована на території Інгуло-Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області, кадастровий номер №3523481300:02:000:0732, який укладений 28 лютого 2017 року між ОСОБА_1 від імені якого діяв за довіреністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 28 лютого 2017 року приватним нотаріусом Кропивницького нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрований у реєстрі за №544.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав позовну заяву (в новій редакції), підписану представником ОСОБА_4,про визнання недійсним договору оренди землі та визнання недійсним договору міни земельної ділянки, в якому просив:
визнати недійсним Договір оренди землі земельної ділянки (паю) площею 7,56га., у межах згідно з планом, яка розташована на території Інгуло - Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області яка видана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки №3523481300:02:000:0150, від 19 грудня 2016 року, який підписаний від імені власника ОСОБА_1 представниками за довіреністю ОСОБА_3 (або ОСОБА_6) та ФГ "Вікторія" від імені якого діяв голова ФГ "Вікторія" ОСОБА_2;
визнати недійсним Договір міни земельної ділянки (паю) площею 7,56 га, у межах згідно з планом, яка розташована на території Інгуло-Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області яка видана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки №3523481300:02:000:0150 на земельну ділянку площею 0,0100 га, що розташована на території Інгуло - Кам'янської сільської ради, Новгородківського району, Кіровоградської області, кадастровий номер №3523481300:02:000:0732, який укладений 28 лютого 2017 року між ОСОБА_1 від імені якого діяв за довіреністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 28 лютого 2017 року приватним нотаріусом Кропивницького нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрований у реєстрі за №544.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції
Ухвалою Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року, в задоволенні прийняття позовної заяви (в новій редакції) відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у поданій позовній заяві (в новій редакції) від 19 жовтня 2020 року представник позивача не збільшує чи зменшує позовні вимоги, а заявляє нові позовні вимоги, змінюючи одночасно як предмет, так і підстави позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що до закінчення підготовчого засідання 19 жовтня 2020 року представником позивача подано до суду позовну заяву в новій редакції, у якій змінена вимога про визнання неукладеним договору оренди земельної ділянки (паю) від 19 грудня 2016 року, на позовну вимогу про визнання цього договору недійсним і позивач обґрунтовує позовну заяву в новій редакції збільшенням позовних вимог. Звертаючись до суду із позовною заявою в новій редакції представник позивача змінив прохальну частину позову (предмет позову) з визнання неукладеним на визнання недійсним договору оренди та підставу, яка є іншою ніж та, що була наведена у позовній заяві, за якою ухвалою Новгородківського районного суду від 13 січня 2020 року було відкрито провадження. Зокрема, в позовній заяві нової редакції зазначено інше обґрунтування позову щодо визнання недійсним договору оренди, а саме, що відповідач ОСОБА_3 вчинив правочин в інтересах ФГ "Вікторія", засновником якого є його брат ОСОБА_2, що свідчить про те, що укладаючи договір оренди вони діяли у власних інтересах, а не в інтересах довірителя, що прямо заборонено частиною третьою статті 238 ЦК України та вказує на недійсність такого договору. Доводи апеляційної скарги, які зводяться до того, що звернення з позовом в новій редакції означає збільшення позовних вимог, оскільки неукладеність договору оренди землі це одна із підстав його недійсності, а тому недійсність договору це більш ширше поняття ніж неукладеність не ґрунтуються на законі.
Аргументи учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4, в якій просить: скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що у підготовчому засіданні позивачем подано до суду позовну заяву в новій редакції, у якій збільшена позовна вимога про визнання неукладеним договору оренди землі земельної ділянки (паю) від 19 грудня 2016 року, на позовну вимогу про визнання цього договору недійсним. В обґрунтування такої зміни, збільшення позовної вимоги зазначалось, що позовна вимога немайнового характеру (яка не оцінюється кількісними показниками) про визнання договору оренди землі неукладеним не охоплює обсягу всіх обґрунтувань позову, є неповною та не відповідає правовим позиціям Верховного Суду та належному способу захисту порушених прав позивача, тому така позовна вимога підлягає збільшенню, розширенню, а саме визнання такого договору недійсним. Апеляційний суду в оскарженій постанові обґрунтовує своє рішення тим, що представник позивача змінив прохальну частину позову (предмет позову) з визнання неукладеним на визнання недійсним договору оренди та підставу, яка є іншою ніж та, що була наведена у позовній заяві, за якою року було відкрито провадження. Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачеві. Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права).
Позиція Верховного Суду
Ухвалою Новгородківського районного суду від 13 січня 2020 року провадження у цій справі відкрито та ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Новгородківського районного суду від 19 жовтня 2020 року підготовче засідання відкладено на 03 грудня 2020 року.
До закінчення підготовчого засідання 19 жовтня 2020 року представником позивача подано до суду позовну заяву в новій редакції, у якій змінена вимога про визнання неукладеним Договору оренди земельної ділянки (паю) від 19 грудня 2016 року, на позовну вимогу про визнання цього договору недійсним і позивач обґрунтовує позовну заяву в новій редакції збільшенням позовних вимог.
При відмові в прийнятті позовної заяви в новій редакції суди вказали, що звертаючись до суду із позовною заявою в новій редакції представник позивача змінив прохальну частину позову (предмет позову) з визнання неукладеним на визнання недійсним договору оренди та підставу, яка є іншою ніж та, що була наведена у позовній заяві, за якою ухвалою Новгородківського районного суду від 13 січня 2020 року відкрито провадження. Апеляційний судом зазначив, що в позовній заяві нової редакції вказано інше обґрунтування позову щодо визнання недійсним договору оренди, а саме, що відповідач ОСОБА_3 вчинив правочин в інтересах ФГ "Вікторія", засновником якого є його брат ОСОБА_2, що свідчить про те, що укладаючи договір оренди вони діяли у власних інтересах, а не в інтересах довірителя та вказує на недійсність такого договору. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні прийняття позовної заяви в новій редакції про визнання недійсним договору оренди землі.
Колегія суддів не погоджується з цими висновками судів з таких підстав.
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина третя статті 49 ЦПК України).
В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (частина друга статті 185 ЦПК України).
Про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено. Копія позовної заяви залишається в суді (частина шоста статті 185 ЦПК України).
Аналіз статей 49, 185 ЦПК України свідчить, що в процесуальному законі передбачене повноваження суду зазначити недоліки позовної заяви та залишити її без руху, а у випадку, якщо позивач недоліки не усунув, то повернути позовну заяву заявнику.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) вказано, що "предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року по справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19) зазначено, що: "підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права".
Аналіз первісної позовної заяви (т. 1, а. с. 3-11) та позовної заяви в новій редакції (т. 2, а. с. 16-25) свідчить, що:
про обставини незаконного, на його думку, укладення договору міни земельної ділянки (паю) площею 7,56 га, кадастровий номер 3523481300:02:000:0150 на земельну ділянку площею 0,0100 га, кадастровий номер 3523481300:02:000:0732 позивач зазначав як в первісній позовній заяві, так і у позовній заяві в новій редакції;
у позовній заяві в новій редакції доповнено лише правове обґрунтування незаконного, на його думку, укладення спірного договору міни та змінено одну з позовних вимог, що є зміною предмету позову, а не заявою про збільшення розміру позовних вимог.
У справі, що переглядається, суди не врахували, що: подана позивачем позовна заява в новій редакції є по суті заявою про зміну предмету позову; зазначивши правові норми, яким не відповідає укладення оспорюваного договору міни, про обставини укладення якого зазначалось і в первісній позовній заяві, позивач змінив посилання на норми матеріального тадоповнив позов новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин, що не може вважатись зміною підстави позову.
За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належним чином не дослідив позовну заяву позивача в новій редакції, а тому зробив передчасний висновок про відмову у задоволенні прийняття позовної заяви в новій редакції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення належить скасувати та передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви в новій редакції.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_4, задовольнити.
Ухвалу Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року скасувати.
Передати справу №393/686/19 до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви ОСОБА_1 в новій редакції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2020 року та постанова Кропивницького апеляційного суду від 15 березня 2021 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
18 травня 2021 року
м. Київ
справа №577/2562/19
провадження №61-11697св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: третя особа - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Конотопська районна державна адміністрація Сумської області, приватний нотаріус Конотопського міського нотаріального округу Антоненко Андрій Леонідович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року в складі судді Гетьмана В. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року в складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Собини О. І., Левченко Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У червні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом, який в подальшому уточнили, просивши суд: визнати недійсним договір від 08 червня 2004 року про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), що укладений між ОСОБА_5 в особі ОСОБА_4 та ОСОБА_3; скасування запису про інше речове право №20468808 від 13 травня 2017 року, що внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний №35249005 від 18 травня 2017 року з подальшою реєстрацією змін до іншого речового права, що вчинений державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_5, який відповідно є чоловіком та батьком позивачів, був власником земельної ділянки площею 5,8954 га, розташованої на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ №026955. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Позивачі як спадкоємці першої черги успадкували по Ѕ частині вказаної земельної ділянки. Після оформлення спадкових прав, вони вирішили передати її в оренду, однак з'ясували, що земельна ділянка згідно договору №1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) передана ОСОБА_4 в користування ОСОБА_3. Спірний договір емфітевзісу нібито було укладено 08 червня 2004 року, а його реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася 13 травня.2017 року. При укладенні спірного правочину ОСОБА_4 як представник власника земельної ділянки ОСОБА_5 діяв на підставі довіреності від 19 травня 2004 року, якою не надавалося повноважень на укладення саме договору емфітевзісу, а тому на думку позивачів спірний договір підлягає визнанню недійсним та відповідно має бути скасований запис про його державну реєстрацію.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір №1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року, укладений між ОСОБА_5 в особі його представника ОСОБА_4 та ОСОБА_3; скасовано запис про інше речове право №20468808 від 13 травня 2017 року, вчинений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний номер 35249005 від 18 травня 2017 року, з подальшою реєстрацією змін до іншого речового права, що вчинений державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна шодо об'єкта нерухомого майна; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 480,25 грн судового збору кожному; стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 480,25 грн судового збору кожному.
Рішення суду мотивовані тим, що ОСОБА_5 на підставі довіреності від 19 травня 2004 року уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на укладення конкретних договорів, а саме: договорів (правочинів) щодо купівлі-продажу, обміну іпотеки, оренди земельної ділянки. Однак ОСОБА_5 за вказаною довіреністю не уповноважував повірених осіб на укладення від його імені договору емфітевзису. Тобто, спірний правочин було вчинено представником без належних повноважень, а тому суд вважав, що заявлені позовні вимоги про визнання недійсним договору №1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року та про скасування запису про інше речове право від 13 травня 2017 року за №20468808 підлягають задоволенню.
Постановою Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року, в частині розподілу судових витрат, скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі по 960,50 грн з кожного; в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що є обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки довіреність від 19 травня 2004 року, на підставі якої було вчинено спірний договір емфітевзису, не містить визначених повноважень повіреного ОСОБА_4 на укладення саме такого виду договорів. Також судом враховано, що визнання недійсним правочину є підставою для скасування запису про його державну реєстрацію.
Однак, судом першої інстанції при розподілі судових витрат не було враховано, що ОСОБА_1 сплатила судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у загальному розмірі 1536,80 грн, а також 384,20 грн при поданні заяви про забезпечення позову, тобто всього 1921,00 грн. У той же час, позивач ОСОБА_2 на підставі статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви та заяви про забезпечення позову, як особа з інвалідністю ІІ групи. Таким чином, враховуючи статтю 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення; з відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі по 960,50 грн з кожного.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2020 року ОСОБА_3, не погодившись із рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року та постановою Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року, надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправомірно та безпідставно ухвалено рішення про задоволення позову, оскільки суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2018 року в справі №760/23291-14-ц та від 22 листопада 2018 року в справі №266/3891/16-ц, а також у постанові Верховного Суду від 22 червня 2015 року в справі №6-618ц15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Позиції інших учасників
30 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_7, надіслав засобами поштового зв'язку відзив на касаційну скаргу, вказуючи на її необґрунтованість та просив відмовити у її задоволенні. Однак, відзив надісланий до суду з пропуском строку, визначеного ухвалою суду від 31 серпня 2020 року про відкриття касаційного провадження, тобто після спливу 10 днів після отримання даної ухвали позивачами 09 вересня 2020 року, і він не містить клопотання про поновлення строку на його подання, а тому в силу вимог статей 126, 395 ЦПК України даний відзив залишається без розгляду. Разом із цим, в установлений судом строк, відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходили.
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_5 належала на праві власності земельна ділянка площею 6,09 га, цільове призначення - для сільськогосподарського виробництва, розташована на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ №026955, виданого 11 квітня 2002 року.
Відповідно до довіреності від 19 травня 2004 року, посвідченої приватним нотаріусом Конотопського міського нотаріального округу Антоненко А. Л., ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_8 користуватися та розпоряджатися (продати, обміняти, здавати в оренду фізичним чи юридичним особам, передавати в іпотеку, укладати усі дозволені чинним законодавством угоди, правочини) належною йому земельною ділянкою площею 6,09 га, що розташована на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області. Для цього ОСОБА_4 та ОСОБА_8. було надано право представляти інтереси ОСОБА_5, як власника земельної ділянки, в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, місцевих органах державної виконавчої влади, громадських, господарських та інших підприємствах, установах і організаціях незалежно від підпорядкування, форм власності, галузевої належності з усіма необхідними повноваженнями, у тому числі підписувати договори (правочини) купівлі-продажу, обміну, іпотеки, оренди, визначаючи умови договорів (правочинів) на свій розсуд, а також виконувати усі інші юридично значимі дії, пов'язані з цією довіреністю.
08 червня 2004 року між ОСОБА_5, від імені якого на підставі довіреності від 19 травня 2004 року діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_3 було укладено договір №1 про надання права користування вищевказаною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Умовами статей 3 та 4 вказаного договору визначено строк його дії 49 років та безоплатне використання земельної ділянки емфітевтом (ОСОБА_3).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, 13 травня 2017 року державним реєстратором Конотопської районної державної адміністрації Сумської області Гагіною А. О. зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ОСОБА_3.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ:
Спадкоємцями за законом після його смерті є ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом від 28 березня 2019 року, кожен із позивачів є власником 1/2 частини земельної ділянки площею 5,8954 га, кадастровий номер 5910490500:06:005:0050, що знаходиться на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області та належала ОСОБА_5 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-СМ №026955, виданого 11 квітня 2002 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У пункті 3 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
У статті 102-1 Земельного кодексу України вказано, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті. Строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Згідно із частинами першої та третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (частини перша та третя статті 238 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що довіреність, на підставі якої було вчинено оспорюваний правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису земельної ділянки площею 6,09 га, розташованої на території Підлипненської сільської ради м. Конотоп Сумської області, власником якої був ОСОБА_5..
Згідно тексту довіреності від 19 травня 2004 року ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_6, кожного окремо, на укладення конкретних договорів, а саме: договорів (правочинів) купівлі-продажу, обміну іпотеки, оренди земельної ділянки, однак не уповноважував повірених осіб на укладення від його імені іншого за правовими наслідками - договору емфітевзису.
Таким чином, суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору №1 про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 08 червня 2004 року, укладеного між ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_4, який діяв на підставі довіреності від 19 травня 2004 року, та ОСОБА_3, оскільки відповідний правочин був вчинений повіреним без належних для цього повноважень.
Відповідний висновок щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року в справі №229/1722/18.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини другої 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час звернення до суду з даним позовом), у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18 (провадження №14-536цс18) вказано, що під час розгляду справи суди мають врахувати висновок Великої Палати Верховного Суду (пункт 5.17 постанови від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18) стосовно того, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.
Таким чином, суди також обгрунтовано задовольнили позовну вимогу позивачів про скасування запису про державну реєстрацію іншого речового права №20468808 від 13 травня 2017 року, вчиненого на підставі спірного договору емфітевзису від 08 червня 2004 року у зв'язку із визнанням його недійсним.
Колегія суддів також вважає правильним рішення суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат, оскільки в даному випадку апеляційний суд, встановивши належним чином відповідні обставини у справі, правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог позивачів у зв'язку із їх обґрунтованістю.
Верховний суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування судами правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 2018 року в справі №760/23291-14-ц та від 22 листопада 2018 року в справі №266/3891/16-ц, оскільки у першій постанові інші предмет та підстави позову (усунення перешкод у користуванні майном), ніж у цій справі, а в другій постанові та в оскаржуваних судових рішеннях установлені різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Разом із цим, Верховний Суд не приймає до уваги посилання заявника касаційної скарги на постанову Верховного Суду від 22 червня 2015 року в справі №6-618ц15, оскільки такий процесуальний документ відсутній в Єдиному державному реєстрі судових рішень України та не міг бути постановлений судом касаційної інстанції, який розпочав роботу 15 грудня 2017 року.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом першої інстанції в нескасованій частині та судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ:
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судовірішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 лютого 2020 року в нескасованій частині та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
25 травня 2021 року
м. Київ
справа №346/4946/17
провадження №61-11664св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,
Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Коломийська міська рада Івано-Франківської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Гайдича Р. М., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Томин О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Коломийської міської ради Івано-Франківської області (далі - Коломийська міська рада),
ОСОБА _2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, про визнання незаконними та скасування рішення Коломийської міської ради, визнання недійсними договорів оренди землі.
В обґрунтування позову вказувала, що вона, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є співвласниками нежитлових приміщень на
АДРЕСА _1.
Відповідно до біржової угоди купівлі-продажу майна від 9 грудня 2002 року та витягу про реєстрацію нерухомого майна від 1 листопада 2005 року, виданого Коломийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації (далі - Коломийське МБТІ), їй належить 572/10000 часток вказаних нежитлових приміщень, а згідно зі свідоцтвом про право власності від 13 вересня 2012 року і витягу про державну реєстрацію прав від 2 жовтня 2012 року, виданого Коломийським МБТІ, -5410/10000 часток цього приміщення. ОСОБА_2 належить 290/10000 часток вказаних нежитлових приміщень, а ОСОБА_3 - 3452/10000 частки.
Вказані нежитлові приміщення були складовою єдиного цілісного майнового комплексу Міністерства оборони України відповідно до свідоцтва про право власності від 30 травня 2002 року.
Належну частку нежитлових приміщень позивач використовує для торгівельної діяльності; ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належні їм приміщення не використовують.
Позивач вказувала, що земельна ділянка, на якій розташовані придбані ними нежитлові приміщення, належить до комунальної власності і вона, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виявили бажання отримати в оренду земельну ділянку, на якій розташовані приміщення, звернувшись із відповідними заявами до Коломийської міської ради.
18 вересня 2014 року Коломийська міська рада прийняла незаконні рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1479 кв. м та ОСОБА_3 - на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4388 кв. м на АДРЕСА_1. Позивач вважала, що, вирішуючи питання надання земельних ділянок в оренду, Коломийська міська рада свідомо допустила порушення законодавства та її прав як співвласника майна і землекористувача.
У проектах відведення земельних ділянок позивачу, ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 є накладення земельних ділянок, що виключає відособлене користування цими ділянками і призведе до порушення правил добросусідства. При розроблені проектів відведення земельних ділянок відповідачами не дотримано принципу пропорційності часток співвласників у майні, як того вимагає стаття 120 ЗК України.
Незважаючи на оскарження позивачем вказаних рішень міської ради у судовому порядку, 17 серпня 2017 року Коломийська міська рада прийняла рішення про надання в оренду земельних ділянок, а 1 вересня 2017 року уклала з
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори оренди землі.
На думку заявника, Коломийською міською радою під час прийняття рішення допущено ряд порушень, зокрема частки сторін у власності вказано невірно і відсутня згода позивача як співвласника нерухомого майна та землекористувача на погодження меж землекористування. Позивач зазначала про відсутність визначеного співвласниками нерухомого майна порядку користування земельною ділянкою; реальний поділ земельної ділянки не здійснювався; принцип пропорційності при наданні земельних ділянок у користування відповідачів не дотримано; існує накладення наданих у користування відповідачів земельних ділянок між собою і на частину ділянки, якою користується позивач.
Крім того, місце розташування земельних ділянок, які відводяться ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не відповідає місцю розташування належних їм будівель. Позивач вважає, що її згода на суміжне землекористування є обов'язковою, оскільки частка земельної ділянки, яка обслуговує належні їй приміщення, вже належить їй на праві власності.
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 20 грудня 2007 року визначено порядок користування ОСОБА_1 та фірмою "Західтранссервіс" земельною ділянкою на АДРЕСА_1, тому обставини щодо права користування позивача вказаною земельною ділянкою не підлягають доказуванню у цій справі.
Також позивач вважає незаконними рішення Коломийської міської ради
№1906-46/2014 від 18 вересня 2014 року та №1907-46/2014 від 18 вересня
2014 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок з підстав ненабрання під час прийняття цих рішень необхідної кількості голосів депутатів відповідно до регламенту Коломийської міської ради.
Крім того, приміщеннями цілісного майнового комплексу (частину з яких вона викупила в подальшому) вона користується з 1999 року на умовах договору оренди від 10 березня 1999 року, укладеного нею з Державним підприємством Міністерства оборони України "Управління військової торгівлі Прикарпатського військового округу". Приміщення знаходились на балансі дирекції військторгу №45 і в орендну плату було включено податок на землю, яку військторг сплачував на рахунок міської ради.
Позивач вважає, що при переході права власності на будівлю, споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, а також підлягає врахуванню цільове використання його власниками набутих нежитлових приміщень.
Уточнивши позовні вимоги позивач просила:
- визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради
№1906-46/2014 і №1907-46/2014 від 18 вересня 2014 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_1, ОСОБА_2 площею 1 479 кв. м та ОСОБА_3 площею 4 388,0 кв. м;
- визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради №1835/24/2017 від 17 серпня 2017 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1479 га на
АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 та надання її в оренду ОСОБА_2 і проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4388 га за цією ж адресою з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231 та надання її в оренду ОСОБА_3;
- визнати недійсними: договір оренди землі від 1 вересня 2017 року, укладений Коломийською міською радою та ОСОБА_2, на земельну ділянку площею 0,1479 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 для будівництва і обслуговування інших будівель, громадської забудови на
АДРЕСА _1 та договір оренди землі від 1 вересня 2017 року, укладений Коломийською міською радою та
ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 0,4388 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за цією ж адресою.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області
від 28 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними і допустимими доказами того, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 перебувала у користуванні попередніх власників майна - спочатку ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", а пізніше - фірми "Західтранссервіс". Також суд вважав недоведеними посилання позивача про те, що спірна земельна ділянка перейшла у користування до неї, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в ідеальних частках як до набувачів розміщеного на земельній ділянці нерухомого майна пропорційно до розміру частки в цьому майні.
Суд першої інстанції врахував, що протягом розгляду справи позивач не надала технічну документацію, виготовлену попередніми власниками, відомості про встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі та отримання ними правовстановлюючих документів відповідно до вимог чинного законодавства, яке діяло на час перебування у власності попередніх власників нерухомого майна.
Крім того, місцевий суд відхилив посилання позивача про ненабрання оспорюваними рішеннями необхідної кількості голосів депутатів, вважаючи такі обставини недоведеними належними і допустимими доказами.
За таких обставин суддійшов висновку про відсутність підстав вважати порушеними права позивача оспорюваними нею у цій справі рішеннями органу місцевого самоврядування та договорами оренди землі, тому відмовив у задоволенні позову.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого
2020 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про недоведення позивачем порушення її права оспорюваними рішеннями міської ради та договорами оренди.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач має можливість в установленому законом порядку реалізувати право на отримання земельної ділянки, необхідної для обслуговування належного їй на праві власності нежитлового приміщення; позивач не довела, що наданням спірних земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду порушено її право на отримання земельної ділянки, необхідної для обслуговування вказаного приміщення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій статті 120 ЗК України.
На думку заявника, суди попередніх інстанцій застосували вказану норму матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, постановах Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі №902/341/17, від 4 лютого 2019 року у справі №463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі №910/14212/17,
від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19, від 19 лютого 2019 року у справі №522/3665/17, постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16, від 1 листопада 2017 року у справі №344/2465/14-ц,
від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16.
Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, якими підтверджено факт перебування у користуванні ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", а пізніше - фірми "Західтранссервіс" спірної земельної ділянки на АДРЕСА_1, та не дослідили лист слідчого управління Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області
від 24 жовтня 2018 року, в якому вказано, що 18 вересня 2014 року
на 46 сесії Коломийської міської ради три депутата не голосували під час прийняття рішення щодо спірних земельних ділянок.
Також заявник вважає, що суд першої інстанцій не допитав свідків
ОСОБА _4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які не з'явились на виклик суду, безпідставно не застосувавши до них привід.
Позиція інших учасників справи
У жовтні 2020 року Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому посилалось на безпідставність доводів касаційної скарги та відповідність висновків судів про відмову у задоволенні позову нормам матеріального і процесуального права.
Від інших учасників справи відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 4 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:
- застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня
2018 року у справі №910/18560/16, постановах Верховного Суду
від 14 березня 2019 року у справі №902/341/17, від 4 лютого 2019 року у справі №463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі №910/14212/17, від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19, від 19 лютого 2019 року у справі №522/3665/17, постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16, від 1 листопада 2017 року у справі №344/2465/14-ц,
від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
- порушення судами норм процесуального права, які полягають у недослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 9 грудня 2002 року Виробничо-торгівельне приватне підприємство "Шанс-2", яке діяло від імені Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", продало ОСОБА_1 5,72/100 часток адмінбудинку (нежитлові будівлі) загальною площею 73,7 кв. м, що знаходиться на
АДРЕСА_1.Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 1 листопада 2005 року, виданого Коломийським МБТІ, ОСОБА_1 є власником 572/10000 часток нежитлової будівлі на АДРЕСА_1.
З державного акта на право власності на земельну ділянку серії ПЖ №383915 суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 2 березня 2009 року за №1169 є власником земельної ділянки площею 572,05 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для комерційного використання (обслуговування промтоварного магазину) з кадастровим номером 2610600000:18:001:0111.
Зі свідоцтва, виданого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Івано-Франківської області 13 вересня 2012 року та зареєстрованого за №2748, суди встановили, що на підставі акта про проведені прилюдні торги ОСОБА_1 належить на праві власності нежитлове приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1.
До переходу у власність ОСОБА_1 вказане нежитлове приміщення належало фірмі "Західтранссервіс" на підставі біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 9 грудня 2002 року.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником 5982/10000 часток нежитлових приміщень загальною площею 772,90 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1.
З договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Яцком П. П. 26 квітня 2013 року і зареєстрованого за №1623, суди встановили, що фірма "Західтранссервіс" подарувала
ОСОБА_2 290/10000 часток нежитлових будівель, розташованих на АДРЕСА_1. Згідно з цим договором ОСОБА_2 відчужено склад площею 180,7 кв. м, позначений на плані літерою "В", та сарай площею 9,8 кв. м, позначений літерою "Г", які розміщені на земельній ділянці з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 площею 0,1479 га.
Зі змісту договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Яцком П. П. 25 вересня 2013 року та зареєстрованим за №4249, суди встановили, що фірма "Західтранссервіс" подарувала ОСОБА_3 3526/10000 часток нежитлових будівель, розташованих на АДРЕСА_1. За вказаним договором відчужено бригадний будинок площею 87,3 кв. м, склад площею 313,2 кв. м, вбиральня площею 5,0 кв. м, пожежне приміщення площею 2,2 кв. м, гараж площею 312,7 кв. м, прохідна площею 26,3 кв. м, огорожа, замощення, які розміщені на земельній ділянці площею 0,5769 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220.
Рішеннями Коломийської міської ради від 18 вересня 2014 року №1906-46/2014, №1907-46/2014 надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1479 кв. м. для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (обслуговування викупленого нежитлового приміщення), розташованої на АДРЕСА_1, за рахунок земель міської ради та надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4388 кв. м для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за цією ж адресою за рахунок земель міської ради.
Рішенням Коломийської міської ради від 17 серпня 2017 року №1835-24/2017 затверджено:
- проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1479 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18001:0220 для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (обслуговування викупленого нежитлового приміщення) за рахунок земель міської ради та надано її в оренду ОСОБА_2 на 50 років;
- проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4388 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18001:0231 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за рахунок земель міської ради та надано її в оренду ОСОБА_3 на 50 років.
1 вересня 2017 року Коломийська міська рада та ОСОБА_2 уклали договір оренди, предметом якого є вказана земельна ділянка площею 1479 кв. м з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220. Цього ж дня Коломийська міська рада та ОСОБА_3 уклали договір оренди землі, предметом якого є вказана земельна ділянка площею 4388 кв. м з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 зверталася до Коломийської міської ради із заявою про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4086 кв. м за вказаною адресою, однак її заява не була задоволена.
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є власниками нежитлових приміщень на АДРЕСА_1, які раніше відносилися до єдиного майнового комплексу Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного Оперативного Командування" (дирекція №2 філії Івано-Франківського військового торгу №45), що ліквідовано 22 серпня 2002 року.
Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 20 грудня 2007 року визначено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками нежитлових будівель на АДРЕСА_1 та виділено ОСОБА_1 у користування земельну ділянку площею 572 кв. м, а фірмі "Західтранссервіс" - 9428,9 кв. м.
Суди встановили, що після встановлення порядку користування ОСОБА_1 набула право власності на вказану земельну ділянку площею 572 кв. м. Однак фірма "Західтранссервіс" у встановленому законом порядку не оформила право власності чи право користування земельною ділянкою, на якій розташовані належні їй нежитлові приміщення.
Також судами встановлено, що належна ОСОБА_1 на праві власності земельна ділянка площею 572 кв. м не межує з переданими в оренду
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельними ділянками.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суддійшов таких висновків.
Звертаючись із вказаним позовом, ОСОБА_1 пов'язувала його задоволення із порушенням міською радою її права користування земельною ділянкою шляхом прийняттям рішення про передачу в оренду відповідачам земельних ділянок, які реалізовані шляхом укладення радою відповідних договорів оренди
з ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
Порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірні договори, міська рада незаконно розпорядилася землею попереднього власника нежитлових приміщень і, як наслідок, користувача спірною земельною ділянкою, без урахування розміру часток співвласників та без погодження нею меж земельних ділянок, переданих в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми Кодексу визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.
За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга
статті 377 ЦК України).
Стаття 120 ЗК України в редакції Кодексу, чинній на час набуття
ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв. м, визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.
Так, частина перша статті 120 ЗК України у вказаній редакції Кодексу передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями
статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постановах
від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі
№6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25 лютого 2020 року у справі №922/510/19 (провадження №12-166гс19).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд правильно виходили з недоведення позивачем переходу до нього як до нового власника нежитлового приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв. мна АДРЕСА_1 права на земельну ділянку за цією адресою. Такого висновку суди дійшли з огляду на відсутність доказів того, що земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності чи користування попереднього власника належної позивачу вказаної частки нежитлових приміщень - фірми "Західтранссервіс".
При цьому судами враховано, що ОСОБА_1 має у власності земельну ділянку для обслуговування 572/10000 часток нежитлового приміщення, набутих нею
9 грудня 2002 року, яка не межує із земельними ділянками, переданими Коломийською міською радою в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
Встановивши недоведення права користування попереднім власником спірною земельною ділянкою у розмірі та конфігурації, заявленихпозивачем, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати порушеним право позивача прийнятими міською радою рішеннями та оспорюваними у цій справі договорами оренди землі.
Колегія суддів враховує, що вирішення питання про надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності є дискреційним повноваженням органу місцевого самоврядування відповідно до вимог
статей 12, 116 ЗК України, тому Коломийська міська рада, діючи в межах своїх повноважень, прийняла рішення про передачу спірних земельних ділянок в оренду відповідачам.
Інші висновки судів попередніх інстанцій не впливають на правильність вирішення справи по суті.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, постановах Верховного Суду
від 4 лютого 2019 року у справі №463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі №910/14212/17 та від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19 і постанові Верховного Суду України від 1 листопада 2017 року у справі 6-2454цс16 (зазначеній у касаційній скарзі заявником як №344/2465/14-ц), оскільки у вказаних справах суди попередніх інстанцій вважали доведеними обставини щодо набуття попередніми власниками нерухомого майна відповідного права (власності чи користування) земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об'єкти; у даній справі позивач таких обставин не довела. Отже, висновки судів попередніх інстанцій у цій справі щодо застосування статті 120 ЗК України узгоджуються із висновками, викладеними касаційними судами у вказаних постановах.
Разом з тим, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16, оскільки, переглядаючи вказану справу, Верховний Суд України зазначив, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. При цьому у даній справі суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем не надано доказів набуття фірмою "Західтранссервіс" права власності чи користування на спірну земельну ділянку із визначенням її меж та конфігурації.
Крім того, у постанові від 13 квітня 2016 року №6-253цс16 Верховний Суд України наголосив на необхідність встановлення судами у подібних правовідносинах обставин щодо виділення попередньому власнику нерухомого майна земельної ділянки, на якій розташовано вказане майно, та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення судами цих обставин.
За таких обставин колегією суддів не встановлено невідповідності висновків судів попередніх інстанцій у цій справі висновкам щодо застосування норми права, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, постановах Верховного Суду
від 4 лютого 2019 року у справі №463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі №910/14212/17 та від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19.
Також касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів висновкам щодо застосування норми права, викладеним Верховним Судом у постановах від 19 лютого 2019 року у справі №522/3665/17 та від 14 березня 2019 року у справі №902/341/17.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року
у справі №373/1281/16-ц (провадження №14-128цс18) зазначено, що "під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин".
З 'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.
Висновки у постановах від 19 лютого 2019 року у справі №522/3665/17 та
від 14 березня 2019 року у справі №902/341/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібнимиіз правовідносинами у цій справі.
Доводи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів спростовуються змістом оскаржених судових рішень. Такі доводи фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, які оцінено судами попередніх інстанцій із додержанням норм процесуального права, і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено
статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Також касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не вжив відповідних процесуальних заходів у вигляді приводу свідка, оскільки за змістом статті 147 ЦПК України привід захід процесуального примусу не є обов'язковим до застосування судом.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 3 липня 2020 року у справі №619/3982/16-ц (провадження №61-45874св18).
Тому доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержанням норм матеріального та процесуального права.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишенню без змін.
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Заявляючи клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 фактично мотивує його неправильним, на її думку, застосуванням судами частини четвертої статті 120 ЗК України.
Колегія суддів звертає увагу на те, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді у разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та/ чи порушення норм процесуального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.
Різне тлумачення норм законодавства судами першої чи апеляційної інстанцій не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Вказуючи на існування підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, заявник формулює низку питань, які за суттю відтворюють доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у цій справі.
За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав, передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для передачі справи №346/4946/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому клопотання заявника не підлягає задоволенню.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області
від 28 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 1 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
16 червня 2021 року
м. Київ
справа №675/1437/19
провадження №61-2867св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонтійович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук Олена Володимирівна, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року у складі судді Демчука П. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" (далі - КП "Бюро нерухомості "Поділля ") Кметь В. Л., ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" (далі - ТОВ "Поділлятрансагро") про визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права.
Позовну заяву мотивовано тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 03 вересня 2014 року №22-3749/14-14-СГ їй надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 80,1019 га, за межами Сахновецької сільської ради Ізяславського району Хмельницької області в оренду для ведення фермерського господарства.
11 грудня 2017 року наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області №22-23196-СГ ОСОБА_2 затверджено проект та передано у власність земельну ділянку, площею 2 га, кадастровий номер 6822186600:05:018:0833, для ведення особистого селянського господарства, виділивши її з призначеної для передачі їй в оренду земельної ділянки, кадастровий номер 6822186600:05:018:0001, та змінивши вид землекористування. На підставі цього наказу 22 грудня 2017 року державний реєстратор КП "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь В. Л. зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку.
Відповідно до договору оренди землі від 22 січня 2018 року №5 ОСОБА_2 передав ТОВ "Поділлятрансагро" спірну земельну ділянку в користування, а державний реєстратор КП "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь В. Л. вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідний запис про речове право ТОВ "Поділлятрансагро" на землю.
ОСОБА_1 вважає, що протиправна бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області щодо неприйняття рішення про затвердження проекту землеустрою та передачу їй земельної ділянки в оренду, а також наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області про надання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 призвели до позбавлення її права користування землею. Оспорюваний договір оренди порушує її речове право на земельну ділянку, не відповідає вимогам закону та є недійсним відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:
- визнати бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області щодо неприйняття ним рішення стосовно поданої нею заяви від 18 вересня 2017 року про затвердження проекту землеустрою та передачі їй у користування земельної ділянки, площею 80 га, розташованої за межами Сахнівецької сільської ради Ізяславського району Хмельницької області, незаконною;
- визнати незаконним наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 11 грудня 2017 року №22-23196-СГ про передачу земельної ділянки, площею 2 га, кадастровий номер 6822186600:05:018:0833, у власність ОСОБА_2;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 2 га, кадастровий номер 6822186600:05:018:0833, проведену 22 грудня 2017 року державним реєстратором КП "Бюро нерухомості "Поділля" Кметем В. Л. (номер запису про право власності 24109110);
- визнати недійсним договір оренди землі від 22 січня 2018 року №5, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Поділлятрансагро";
- скасувати державну реєстрацію права ТОВ "Поділлятрансагро" на оренду земельної ділянки, площею 2 га, кадастровий номер 6822186600:05:018:0833, проведену 31 січня 2018 року державним реєстратором КП "Бюро нерухомості "Поділля" Кметем В. Л. (номер запису про інше речове право 24654811).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року, позов ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Суди виходили із того, що позивач та її представник, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, двічі без поважних причин не з'явилися в судові засідання в суді першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., зазначила неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на вимоги Закону України від 30 березня 2020 року №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" щодо продовження процесуальних строків. У судові засідання, призначені на 17 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 28 травня 2020 року, 27 липня 2020 року, адвокат Кривінчук О. В., як представник ОСОБА_1, подавала до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з провадженням Кабінетом Міністрів України карантину до 31 серпня 2020 року. У дні судових засідань не було відновлено в повному обсязі транспортне сполучення в межах області, що позбавило адвоката можливості прибути у судові засідання та повернутися назад за місцем постійного проживання.
У судове засідання на 02 вересня 2020 року адвокат Кривінчук О. В. подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з відпусткою, право на яку гарантоване статтею 45 Конституції України.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Поділлятрансагро" зазначило, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року поновлено ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., строк на касаційне оскарження постанови Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року, відмовлено ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року і витребувано з Ізяславського районного суду Хмельницької області цивільну справу №675/1437/19.
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук О. В., не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Відкритість судового процесу, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і, судом, змагальність є одним з основних засад (принципів) цивільного судочинства.
На підставі частин першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.
Відповідно до частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
За правилами пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, умовою для залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України, є саме повторна неявка належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи позивача.
При цьому повторною є друга поспіль неявка позивача, якщо він обидва рази був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи та від нього не надходило заяви про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 09 липня 2019 року відкрито провадження у справі та визначено порядок її розгляду у загальному позовному провадженні, призначено у справі підготовче судове засідання на 12 серпня 2019 року, проте позивач у судове засідання не з'явилася, справу було відкладено на 16 вересня 2019 року, про що ОСОБА_1 відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення було повідомлено належним чином (т. 1, а. с. 78).
16 вересня 2019 року підготовче судове засідання було відкладено на 23 жовтня 2019 року у зв'язку із неявкою ОСОБА_1
23 жовтня 2019 року в підготовчому судовому засіданні було оголошено перерву і судове засідання призначено на 20 листопада 2019 року у зв'язку із задоволенням клопотання адвоката ОСОБА_1 - Кривінчук О. В., про ознайомлення з матеріалами справи.
20 листопада 2019 року адвокат позивача Кривінчук О. В. подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з її хворобою, справу відкладено на 20 грудня 2019 року, про що ОСОБА_1 27 листопада 2019 року було повідомлено належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 161). Однак 20 грудня 2019 року в судове засідання ОСОБА_1 та її адвокат Кривінчук О. В. не з'явилися.
Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті на 24 січня 2020 року. Цією ж ухвалою суд зобов'язав сектор з питань державної реєстрації Ізяславської районної державної адміністрації Хмельницької області надати договір оренди землі від 22 січня 2018 року №5, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Поділлятрансагро".
24 січня 2020 року судове засідання не відбулось в зв'язку із зайнятістю головуючого судді в іншій справі, розгляд справи було призначено на 17 березня 2020 року, про яке ОСОБА_1 07 лютого 2020 року було повідомлено належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 186).
17 березня 2020 року розгляд справи було відкладено на 23 квітня 2020 року у зв'язку із клопотанням адвоката позивача - Кривінчук О. В., про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку із запровадженням карантину на території України.
27 березня 2020 року ОСОБА_1 було належним чином повідомлено про відкладення розгляду справи на 23 квітня 2020 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 193).
23 квітня 2020 року розгляд справи було відкладено на 28 травня 2020 року у зв'язку із клопотанням адвоката позивача - Кривінчук О. В., від 22 квітня 2020 року про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку із запровадженням карантину на території України.
28 травня 2020 року адвокат позивача Кривінчук О. В. подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку із запровадженням карантину на території України. Тому розгляд справи було відкладено на 27 липня 2020 року, про що 05 червня 2020 року ОСОБА_4 знову було належним чином повідомлено, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 205).
27 липня 2020 року адвокат позивача Кривінчук О. В. подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку із запровадженням карантину на території України, на підставі чого розгляд справи було відкладено на 02 вересня 2020 року, про що 04 серпня 2020 року ОСОБА_4 було належним чином повідомлено, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 213).
02 вересня 2020 року адвокат позивача Кривінчук О. В. подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку з перебуванням у відпустці.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19" визначено, що з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року на усій території України установлено карантин.
У подальшому постановами Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №239, від 22 квітня 2020 року №291, від 20 травня 2020 року №392, від 17 червня 2020 року №500, від 22 липня 2020 року №641 карантин продовжувався, відповідно, до 24 квітня, до 11 травня, до 22 червня, до 31 липня, до 31 серпня 2020 року на усій території України.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року №540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", відповідно до підпункту 3 пункту 12 розділ ХІІ "Прикінцеві положення" доповнено пунктом 3 такого змісту: "3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину".
17 липня 2020 року набув чинності Закон України від 18 червня 2020 року №731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)". Згідно з пунктом 2 цього Закону пункт 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладено в такій редакції: "3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином".
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року №540-IX, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом.
Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.
20-денний строк з часу набрання чинності Законом України від 18 червня 2020 року №731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" закінчився 06 серпня 2020 року.
Статтею 123 ЦПК України визначено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Отже, відповідно до наведених норм закону 20-денний строк з часу набрання чинності Законом України від 18 червня 2020 року №731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" закінчився 06 серпня 2020 року.
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертоюстатті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосовуються українськими судами як джерело права.
У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" ЄСПЛ роз'яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Колегія суддів, перевіряючи поважність причин неявки в судові засідання, наведені у клопотаннях представника ОСОБА_1 - адвоката Кривінчук О. В., зокрема у зв'язку з установленим постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 "Про запобігання на території України гострої респіраторної хвороби (COVID-19)" карантином та обмежувальними заходами, пов'язаних з поширенням коронавірусної хвороби, вважає, що зазначена заявником причина не може вважатися поважною для чергового відкладення розгляду справи.
Про день і час судового засідання сторони завчасно повідомлялися шляхом направлення судових повісток. Поведінка ОСОБА_1 та її адвоката Кривінчук О. В. щодо завчасного та регулярного звернення до суду із клопотаннями про відкладення розгляду справи у зв'язку із запровадженням карантину на території України (17 березня, 22 квітня, 28 травня, 27 липня 2020 року) свідчить про обізнаність позивача про їх проведення. Доказів про неможливість явки до суду у зв'язку із встановленими карантинними обмеженнями, а саме: неможливістю дістатися до с. Ізяслав Хмельницької області, позивач та її адвокат суду не надали.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що 27 липня та 02 вересня 2020 року позивач та її адвокат в судові засідання не з'явилися, докази про причини неявки та заяви про розгляд справи у їх відсутність суду не подали.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про те, що оскарженими судовими рішеннями було порушено законне право адвоката Кривінчук О. В. на відпочинок в зв'язку з перебуванням у відпустці, оскільки чинним законодавством України при вирішенні питання про залишення позову без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивача не передбачено врахування чи перевірки судом поважності повторної неявки до суду представника позивача.
Наведені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі №756/8612/16-ц (провадження №61-20094св18), від 24 жовтня 2018 року в справі №569/347/16-ц (провадження №61-15024св18), від 28 лютого 2019 року в справі №752/9188/13-ц (провадження №61-31053св18), від 22 травня 2019 року в справі №310/12817/13 (провадження №61-36375св18), від 06 червня 2019 року в справі №760/3301/13-ц (провадження №61-2630св19), від 20 червня 2019 року в справі №522/7428/15 (провадження №61-31861св18), від 26 вересня 2019 року в справі №295/19734/13-ц (провадження №61-27370св18), від 07 жовтня 2019 року в справі №612/403/16-ц (провадження №61-7473св18), від 27 березня 2020 року в справі №522/22303/14-ц (провадження №61-11200св19), від 07 грудня 2020 року в справі №686/31597/19 (провадження №61-15254св20).
Крім того, представник вже заявляла клопотання про відкладення розгляду справи перед цим з інших причин.
На виконання вимог частини другої статті 257 ЦПК України позивачеві ОСОБА_1 судом першої інстанції роз'яснено її про звернутися до суду повторно, після усунення умов, що стали підставою для залишення позову без розгляду.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)).
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кривінчук Олена Володимирівна, залишити без задоволення.
Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа №444/2191/18
провадження №61-18838св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця",
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області у складі судді Зеліско Р. Й. від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М., від 01 жовтня 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі -
АТ "Українська залізниця", залізниця) в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою смуги відведення акціонерного товариства "Українська залізниця" шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, погодженого із старшим землевпорядником Нестеровського (тепер Жовківського) району. У користуванні залізниці перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах, зазначених у цьому плані.
Позивач зазначав, що 17 листопада 2015 року комісією у складі головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах Малехівської сільської ради було виявлено, що на 19 км + 915 м - 19 км + 925 м перегону Рудно- Підбірці на відстані 4 метри з правої сторони від осі головної колії, при ширині смуги відведення залізниці 20 м від осі головної колії, знаходиться земельна ділянка, огороджена сіткою, якою користується ОСОБА_1. Площа перекриття становить 0,0117 га. Відповідачка самовільно, без будь-яких правових підстав розмістила сітчасту огорожу на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право залізниці на користування належною їй земельною ділянкою за цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.
Позивач стверджував, що спірна земельна ділянка в межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області станом на 1958 рік була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить інвентарна картка обліку основних засобів, в якій зазначено момент введення в експлуатацію верхньої будови колії головної колії перегону Дубляни Львівські-Підбірці та план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, що є проєктно-технічною документацією, та у розумінні Закону України "Про основи містобудування" є містобудівною документацією, яка виступає основою при наданні у власність земель, встановлює розміри спірної земельної ділянки, віднесеної до земель залізничного транспорту, містить необхідну інформацію щодо виникнення у залізниці права постійного користування земельною ділянкою. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Вказував, що відповідно до законодавства, яке діяло на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не визначались, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (Постанова ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року).
Позивач вважав, що в результаті самовільного зайняття відповідачкою земельної ділянки порушено право залізниці на землекористування у межах, визначених Планом смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, за яку залізниця сплачувала й продовжує сплачувати земельний податок, що підтверджується копією податкової декларації з плати за землю за 2018 рік.
Із урахуванням зазначеного, АТ "Українська залізниця" просило позов задовольнити, зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою смуги відведення АТ "Українська залізниця", а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області на 19 км + 915 м - 19 км + 925 м залізничного напрямку Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання позивача на те, що частина земельної ділянки площею 0,0117 га, яка перебуває в користуванні відповідача, знаходиться в смузі відведення залізниці, є безпідставним та необґрунтованим. У АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а "План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги", на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. Вказаний план смуги відведення не був затверджений виконкомом Нестеровської районної ради, а тому є лише одним із документів містобудівної документації.
Дослідивши податкову декларацію, районний суд виходив із того, що вона не підтверджує позовні вимоги позивача, оскільки з такої неможливо встановити в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 14,2 га, за яку позивач сплачує земельний податок.
Суд першої інстанції встановив розходження у даних щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, вказаних в акті обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року, та податковій декларації з плати за землю за 2018 рік, оскільки у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 14,2 га, а в акті обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 17,1368 га, що вказує на розбіжності у площі земельної ділянки, якою користується позивач.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки в АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи, які б посвідчували право користування земельною ділянкою, а "План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги", на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку.
Твердження позивача, що відповідно до раніше діючого законодавства не вимагалося проведення реєстрації права землекористування визнано таким, що не відповідає дійсності. Вказано, що наявний у позивача "План полоси отвода линии Рудно-Подборци Львовской железной дороги 1962 року" є лише одним із документів містобудівної документації, який виготовлявся з метою вчинення подальших дій для належного оформлення землекористування.
Суд апеляційної інстанції підтвердив наявність розбіжностей площі земельної ділянки, яка визначена у письмових документах, копії яких подано позивачем, а також відсутність відомостей про межі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні залізниці.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У грудні 2020 року до Верховного Суду АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних у повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального
і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі
№3-305гс15, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16,
від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц,
від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України).
АТ "Українська залізниця" стверджує, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання позивача на план смуги відведення лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці від км 11 + 166 м до км 20 + 534 м, що розроблений проєктною організацією "Дорпроект" Південно-Західної залізниці у 1962 році, який підтверджує знаходження огорожі на земельній ділянці, яка входить до смуги відведення залізниці. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №444/2191/18.21 вересня 2021 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №444/2191/18 розподілено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року справу за позовом АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою смуги відведення шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці, призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області посилається на те, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій. Спірна земельна ділянка перебувала у користуванні та була закріплена за домогосподарством по АДРЕСА_1 ще до будівництва залізниці на території с. Мелехів (до 1962 року). Позивачем безпідставно зроблено висновок про самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У відповідності до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 16 листопада 2015 року, індексний номер 47716103, житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1.
Згідно копії реєстраційного посвідчення від 28 липня 1986 року, виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації, 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1, зареєстрований за ОСОБА_1 на праві особистої власності на підставі договору дарування, посвідченого Дублянською міською радою народних депутатів від 21 грудня 1984 року.
Зі змісту вказаного договору дарування слідує, що будинковолодіння знаходиться на присадибній ділянці учгоспу "Дублянський".
Довідкою Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 05 вересня 2018 року №1126/02-19/02-19, виданою ОСОБА_1, підтверджено, що згідно книги обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, за користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1, площею 0,0400 га, було сплачено земельний податок за період з 1997 року по 2009 рік. З 2009 року земельний податок не сплачувався, оскільки землекористувач звільнений від сплати земельного податку, є пенсіонером.
Зі змісту довідки Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 05 вересня 2018 року №1127/02-19/02-19, виданою ОСОБА_1, слідує, що відповідно до погосподарського обліку с. Малехів 1953- 1955 року (погосподарська книга №1 на 1953-1955 років, особистий рахунок № НОМЕР_2, с. 165) за домогосподарством по АДРЕСА_1 обліковувалось: всього землі, що знаходились в користуванні господарства, - 0,15 га; жилий будинок - 1952 року забудови.
06 листопада 2013 року рішенням Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 надано дозвіл ОСОБА_1 на розподіл будинковолодіння по АДРЕСА_1 на два самостійних, з присвоєнням кожному поштової адреси.
Крім цього, згідно наказу "СОЮЗУЧГОСПТРЕСТ" УЧГОСП "Дублянський" Львівського СГІ №239 від 06 жовтня 1984 року за ОСОБА_1 закріплено в постійне користування присадибну ділянку площею 0,04 га біля подарованої її батьком ОСОБА_3 половини житлового будинку за рахунок зменшення його присадибної ділянки з 0,08 га до 0,04 га по АДРЕСА_2.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач, зокрема, посилався на:
- план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, який був розроблений проєктною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році;
- внутрішній акт, згідно якого комісія у складі голови комісії - головного інженера ВП "Кам'янка-Бузької дистанція колії" Батюка В. Б., членів комісії: інженера-землевпорядника Приставською О. В. та старшого шляхового майстра Скучинського С. О., здійснила обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Малехівської сільської ради, де виявила, що на 19 км + 915 м - 19 км + 925 м перегону Рудно- Підбірці з правої сторони від осі головної колії на відстані 4 метрів знаходиться земельна ділянка огороджена сіткою. Адреса земельної ділянки: АДРЕСА_1, вона належить ОСОБА_1. Є ознаки використання земельної ділянки. При комісійному обстеженні користувались технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 17, 1368 га державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 17 км + 200 м до 20 км + 544 м в адміністративних межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області. Смуга відведення залізниці згідно цих матеріалів становить 20 м. Площа перекриття із суміжним землевласником становить 0, 0117 га;
- податкову декларація з плати за землю за 2018 рік.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині третій статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно із частиною першою, другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт".
Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт").
У відповідності до статті 68 ЗК України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту..
На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано план смуги відведення, який був розроблений проєктною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році.
Слід зазначити, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття залізницею права на земельні ділянки у 1962 році, а саме: ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, передбачалось, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку.
Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 Загальних основ землекористування та землеустрою (постанова ЦВК СССР від 15 грудня 1928 року).
Із урахуванням викладеного слід дійти висновку, що АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення залізниці на ділянці Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, яка відноситься до земель державної власності.
В позовній заяві позивач зазначав, що відповідачка без будь-яких правових підстав, здійснила самовільне зайняття спірної земельної ділянки, яка належить до земель залізничного транспорту та знаходиться в смузі відведення залізниці, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року.
Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не надано належних та допустимих доказів, які б безспірно підтверджували, що на земельній ділянці залізниці відповідачкою збудовано паркан.
Із клопотанням про призначення експертизи у справі для підтвердження своїх позовних вимог АТ "Укрзалізниця" до суду не зверталося.
Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що з наданих позивачем копій податкової декларації зі сплати земельного податку неможливо визначити, в яких саме межах знаходиться спірна земельна ділянка, за яку сплачується земельний податок. Окрім цього, існують розбіжності щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач: у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 14,2 га, а у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 17,1368 га.
Встановивши, що позовні вимоги АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і достовірних доказів, які б підтверджували порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів шляхом встановлення відповідачкою огорожі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" у зв'язку із недоведеністю позовних вимог.
Схожих правових висновків про недоведеність позовних вимог АТ "Укрзалізниця" у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 07 липня 2021 року у справі №444/2233/18, від 21 липня 2021 року у справі №444/2316/18, від 15 вересня 2021 року у справі №444/2234/18, від 15 вересня 2021 року у справі №444/2303/18, від 22 вересня 2021 року у справі №444/2308/18, що свідчить про сталу судову практику у спірних правовідносинах.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).
Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам, які висловлені у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення.
Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
26 травня 2021 року
м. Київ
справа №330/1621/16-ц
провадження №61-13633св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.
учасники справи:
позивач - керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області,
відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року у складі судді Ковальчук О. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Крилової О. В., Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області (далі - Кирилівська селищна рада) від 16 грудня 2008 року №84;
визнати незаконним та скасувати пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 0800 га, за адресою: АДРЕСА_1;
визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1;
зобов'язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради, земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Мелітопольської місцевої прокуратури посилався на те, що під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні від 08 травня 2013 року №42013080000000053 встановлено, що рішенням Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка), що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №998253, виданим 25 липня 2007 року та зареєстрованим в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477.
Рішенням сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:04:002:0139 площею 0,0800 га, на АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та передано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_1.
Із дня реєстрації за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) він є таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення.
Отже, ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно.
Таким чином, передача Кирилівською селищною радою безоплатно у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки суперечить вимогам закону. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.
Справу суди розглядали неодноразово.
Якимівський районний суд Запорізької області рішенням від 19 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовив через пропуск позивачем позовної давності.
Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 29 березня 2017 року з урахуванням ухвали цього ж суду від 19 квітня 2017 року про виправлення описки рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Верховний Суд постановою від 19 червня 2019 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 березня 2017 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Якимівський районний суд Запорізької області останнім рішенням від 25 листопада 2019 року поновив керівнику Мелітопольської місцевої прокуратури строк позовної давності для звернення з позовом. Позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд та надання їх у власність". Визнав незаконним та скасував пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0800 га за адресою: АДРЕСА_1. Визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1 та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142. Зобов'язав ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради земельну ділянку площею 0,08 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку у власність з порушенням частини четвертої статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якою визначено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, проводиться один раз по кожному виду використання. Враховуючи зазначене, суддійшов висновку, що оскаржувані рішення Кирилівської селищної ради суперечить вимогам закону та підлягають скасуванню. Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку, є незаконним, суддійшов висновку, що підлягає й визнанню недійсним державний акт про право власності, а спірна земельна ділянка підлягає поверненню територіальній громаді смт Кирилівка. Також суддійшов висновку про поважність пропуску позивачем позовної давності.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Запорізький апеляційний суд постановою від 12 серпня 2020 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 9 399,52 грн.
Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в основу вирішення питання про поважність причин пропуску позовної давності поклали обставини, яких не встановлено, та правові норми, які не стосуються цієї справи. Зокрема суди не встановили початок перебігу позовної давності у цій справі та обставин, які вказували б на поважність причин пропущення строку на звернення до суду з цим позовом. При цьому суди зазначили, що Держгеокадастр та його наступники упродовж 2009-2016 років не змогли встановити порушень статей 88, 90 ВК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 59, 60 ЗК України, а лише органам прокуратури вдалося з'ясувати наявність таких порушень, що стало підставою для звернення до суду.
Також скарга містить доводи про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, оскільки якщо прокурор, звертаючись з цим позовом, вважав, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги і відповідно до статті 88 ВК України не може перебувати у приватній власності згідно зі статтею 84 цього Кодексу, а суд, встановивши порушення водного законодавства, повинен був розглядати позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
У грудні 2020 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що факт подвійної приватизації визнаний ОСОБА_1. Також вказував, що у цій справі прокурор є самостійним позивачем, який дізнався про порушення вимог законодавства при переданні у власність спірної земельної ділянки, яка розташована в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, у 2016 році, і саме з цього часу починається перебіг позовної давності.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
23 грудня 2020 року справа №330/1621/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суди попередніх інстанцій встановили, що слідчий відділ Мелітопольського відділу поліції ГУНП України в Запорізькій області проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке з попередньою правовою кваліфікацією за частиною першою статті 364 КК України внесені 08 травня 2013 року прокуратурою Запорізької області до ЄРДР за №42013080000000053 за фактом вчинення посадовими особами Кирилівської селищної ради кримінального правопорушення при прийнятті незаконних рішень щодо надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, а також при здійсненні ними контролю за діяльністю суб'єктів господарювання щодо використання земельних ділянок в смт Кирилівка.
Під час здійснення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні встановлено, що пунктом 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та згідно з пунктом 2 зазначеного рішення сесії селищної ради передано спірну земельну ділянку у власність.
Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серії ЯЗ №258322, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, на АДРЕСА_1.
Разом з цим з'ясовано, що пунктом 2.12 рішення Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка).
Право власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку посвідчене державним актом від 25 липня 2007 року серії ЯД №998253, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477.
Отже, з дня реєстрації за ОСОБА_1 (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) права власності на земельну ділянку у місті Мелітополі ОСОБА_1 вважається таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення.
Тобто ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно.
В ході огляду спірної земельної ділянки встановлено, що на ній немає об'єктів нерухомості, огорожі, будівель, споруд, фундаментів. Ці факти підтверджено протоколом огляду від 21 червня 2016 року, проведеного за участю представника Кирилівської селищної ради.
Також суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Частиною шостою, восьмою, дев'ятою та десятою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.
Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
Результат аналізу наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в статті 118 ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень.
Відповідно до частини четвертої статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Встановивши, що ОСОБА_1 на час прийняття оскаржуваних рішень сільської ради всупереч частині четвертій статті 116 ЗК України, вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що слугувало самостійною окремою підставою для відмови у затвердженні поданих проектів землеустрою та відмови у наданні спірних ділянок у приватну власність безкоштовно, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про скасування оскаржуваного рішення місцевого самоврядування та, як наслідок, і свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданого на підставі цього РІШЕННЯ:
Таким чином Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням вимог ЗК України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18).
Щодо вирішення вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.
Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України).
Частиною п'ятою статті 88 ЗК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій".
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.
Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Результат аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18).
Прибережна захисна смуга Азовського моря на території смт Кирилівка не встановлена у визначеному законом порядку, тому її розмір врегульовано статтею 88 ВК України та становить 2 кілометри від урізу води Азовського моря.
У цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря. В касаційній скарзі ОСОБА_1 не спростовував факту належності цієї земельної ділянки до земель водного фонду, а лише вказував на неправильне застосування норм матеріального права в частині підстав повернення земельної ділянки.
Керівник Мелітопольської місцевої прокуратури, звертаючись до суду з цим позовом, просив його задовольнити, зокрема, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зазначена вимога є обґрунтованою і підлягає задоволенню на підставі статті 1212 ЦК України, при цьому суди врахували висновок Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13.
Верховний суд вважає посилання судів на норми статей 256, 257, 261, 264 та 1212 ЦК України помилковим з огляду на наступне.
У пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) зроблено висновок, що землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту "ґ " частини третьої статті 83, підпункту "г " частини третьої, підпункту "д" частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу.
Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, а також в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні юридичні норми.
Таким чином, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 256, 257, 261, 264 ЦК України та 1212 ЦК України і не застосували норми статті 391 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
У зв'язку з наведеним рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні на підставі статті 412 ЦПК України в редакції цієї постанови.
Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин статей 257 і 261 ЦК України, заслуговують на увагу, проте вони не є підставою для скасування судових рішень, оскільки не впливають на кінцевий результат розгляду справи. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до спірних правовідносин строк позовної давності не застосовується, оскільки рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу і позовна давність на такі позовні вимоги не поширюється.
Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19).
Також колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора не було процесуальних підстав для звернення до суду із цим позовом.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.
Судами встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади смт Кирилівка.
Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.
Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.
Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, крім іншого, рішення Кирилівської селищної ради, на підставі якого ОСОБА_1 набув безоплатно у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо цієї земельної ділянки та згідно зі статтею 56 ЦПК України набув статусу позивача.
Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19).
Таким чином, підстави касаційного оскарження частково знайшли своє підтвердження, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні в мотивувальних частинах в редакції цієї постанови.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року, тому його виконання необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови.
Поновити виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 квітня 2021 року
м. Київ
справа №645/5655/16
провадження №61-14758св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
Некрасова Н. А.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради на ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року у складі судді Федорової О. В. та постанову Харківського апеляційного суду
від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю.,
Котелевець А. В., Яцини В. Б., у справі за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Некрасова Н. А., про визнання спадщини відумерлою, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
Некрасова Н. А., у якому просив суд:
- визнати спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та складається з квартири АДРЕСА_1, відумерлою,
- визнати право власності на вказану квартиру за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради;
- витребувати зазначену квартиру від добросовісного набувача - ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.
Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року
ОСОБА _3 набув у невстановлений у ході розслідування кримінального провадження спосіб підроблений документ - договір купівлі-продажу квартири від 26 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій №954.
На час укладення вказаного договору купівлі-продажу квартири
ОСОБА _4 та ОСОБА_5 померли (ОСОБА_4
померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ:
Після смерті власників спірної квартири ОСОБА_3 набув завідомо підроблений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири від 26 травня 2014 року.
20 травня 2016 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, відчужила вказану квартиру ОСОБА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу.
Вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 липня
2016 року ОСОБА_3 визнано винним у скоєнні злочину за частиною четвертою статті 358 КК України (використання завідомо підробленого документа).
Незаконними діями по відчуженню спірної квартири завдано збитки державі в особі Харківської міської ради, оскільки на час смерті
ОСОБА _4 та ОСОБА_5 будь-яка інша особа в квартирі не проживала, у встановленому законом порядку з заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався, а тому квартира мала перейти у власність Харківської міської ради як відумерла спадщина.
Посилаючись на зазначене, просив задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова
від 27 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року, позов задоволено.
Визнано відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті
ОСОБА _4 та ОСОБА_5 та складається з квартири АДРЕСА_1.
Визнано за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради право власності на спірну квартиру.
Витребувано квартиру від добросовісного набувача - ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.
Постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 27 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що під час розгляду справи суди у повній мірі не перевірили наявності чи відсутності повноважень у прокурора на пред'явлення цього позову, зважаючи на те, що позовна заява не містить правових обґрунтувань, у чому саме проявляється неналежний захист органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені повноваження, здійснювати такий захист у спірних правовідносинах.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених у результаті нового розгляду справи
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня
2020 року позовну заяву заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишено без розгляду.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор не навів підстав, які б давали можливість суду дійти висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. Сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, а у цьому випадку протягом одного дня з моменту постановлення Апеляційним судом Харківської області ухвали від 24 листопада 2016 року у кримінальному провадженні №645/11146/14-к, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави.
При цьому суд першої інстанції як на підставу для залишення позову без розгляду посилався на пункт 1 частини першої статті 257 ЦПК України.
Постановою Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року змінено в частині мотивів.
Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що зробивши обґрунтований висновок щодо недоведеності прокурором підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, суд першої інстанції помилково вважав підставою для залишення позову без розгляду пункт 1 частини першої статті 257 ЦПК України.
Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. Разом із тим, у випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, яка набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи.
Оскільки відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави було встановлено після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких випадках виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України (залишення позову без розгляду).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 жовтня 2020 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 13 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, що увійшли до складу колегії.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У березні 2021 року справу №645/5655/16 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження заступник керівника Харківської обласної прокуратури посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та положення статті 257 ЦПК України (частина друга статті
389 ЦПК України).
Суди не звернули належної уваги на порушення інтересів держави в особі Харківської міської ради у сфері захисту комунальної власності. Відповідний орган владних повноважень не здійснює захист інтересів держави, що проявляється в усвідомленій пасивній поведінці, у зв'язку з чим прокурор виконав субсидіарну роль та замінив у судовому провадженні відповідний суб'єкт.
Матеріали справи свідчать про бездіяльність Харківської міської ради, яка не вживала заходів щодо виявлення, взяття на облік, збереження та використання безхазяйного майна, визнання спадщини відумерлою та прийняття такого майна у комунальну власність.
Крім того, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18, відповідно до якого сам факт не звернення сільською радою з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження.
Питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором у цій справі вже вирішувалося, оскільки ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року позовну заяву повернуто прокурору на підставі пункту 3 частини третьої статті 121 ЦПК України у відповідній редакції у зв'язку з відсутністю повноважень на ведення справи. Проте ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого
2017 року вказану ухвалу суду першої інстанції скасовано, таким чином, апеляційний суд вважав наявними підстави для звернення до суду із позовом прокурором.
Крім того, навіть на момент звернення із касаційною скаргою Харківська міська рада не оскаржувала підстави звернення прокурора із позовом, а отже, вважає його обґрунтованим та законним.
Апеляційний суд помилково посилався як на підставу для залишення позову без розгляду на пункт 2 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки в цьому випадку прокурор не здійснює представництво особи, а реалізує власні владні повноваження на участь у справі від імені та в інтересах держави.
Доводи інших учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, що залишаючи позов без розгляду, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини, що мають значення для вирішення спору, врахували судову практику та позицію Верховного Суду, а тому оскаржувані рішення є законними.
У цій справі у прокурора відсутні повноваження для вчинення таких дій, зокрема, подачі позову, оскільки Харківська міська рада самостійно могла захистити свої інтереси.
Крім того, в цій справі варто враховувати те, що неналежне виконання Харківською міською радою своїх повноважень ("неналежне урядування") не може бути підставою для позбавлення ОСОБА_1 її майна, отриманого за відплатним договором із дотримання усіх вимог законодавства.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим 20 травня 2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Некрасовою Н. А., зареєстрованим у реєстрі №301. Відповідно до вказаного договору квартиру відповідачем придбано у продавця ОСОБА_3, якому вказана квартира належала на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 26 травня
2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. за реєстровим №954 (а. с. 68-69, т. 1).
Вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 липня 2016 року встановлено, що ОСОБА_3 набув у невстановлений у ході розслідування спосіб підроблений документ, а саме: договір купівлі-продажу від 26 травня 2014, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В., зареєстрований у реєстрі №954.
На час укладання вказаного договору ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були померлими. Крім того, на ім'я ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на квартиру на підставі іншої угоди, а саме: договору купівлі-продажу, посвідченого 26 травня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А., зареєстрованого в реєстрі №954. Зазначеним вироком ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України (а. с. 71-73, т. 1). Вказаний вирок набрав чинності 24 листопада 2016 року за ухвалою Апеляційного суду Харківської області.
25 листопада 2016 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся із позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Некрасова Н. А., про визнання спадщини відумерлою, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (а. с. 1,
т. 1).
28 листопада 2016 року прокурором направлено лист Харківському міському голові із повідомленням про звернення із позовом та додано копію позовної заяви від 25 листопада 2016 року (а. с. 27, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
У рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня
2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме: Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Стаття 56 ЦПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за ново виявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом "jura novit curia" (суд знає закони) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема повноважень органу місцевого самоврядування здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин справи.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) зазначено, що: "відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.
У справі, що переглядається, судами не встановлено дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема, в частині повідомлення Харківської міської ради до подання позову про необхідність та наміри прокурора захищати інтереси держави в суді.
Спеціальним законом імперативно встановлено обов'язок прокурора попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень.
Разом із тим, у порушення вказаних норм права, прокурор відповідних дій не вчинив та не повідомив Харківську міську раду, оскільки, як встановлено судами, наявний у справі лист Харківської місцевої прокуратури №3, адресований Харківському міському голові, не свідчить про попереднє повідомлення Харківської міської ради про звернення з цим позовом до суду, оскільки такий лист датовано 28 листопада 2016 року (а. с. 27), а датою звернення з позовом є 25 листопада 2016 року (а. с. 1). Крім того, зі змісту вказаного листа встановлено, що прокурор надсилає копію вже поданої позовної заяви від 25 листопада 2016 року.
Прокурор не навів підстав, які б давали можливість суду дійти висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. Сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, а у цьому випадку протягом одного дня з моменту постановлення Апеляційним судом Харківської області ухвали від 24 листопада 2016 року у кримінальному провадженні №645/11146/14-к, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави.
Доводи касаційної скарги про те, що питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором у цій справі вже вирішувалося, оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2017 року скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви та передано справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, що свідчить про те, що апеляційний суд вважав наявними підстави для звернення до суду із позовом прокурором, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.
Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року позовну заяву прокурора повернено заявнику у порядку статті 121 ЦПК України
(у редакції, чинній на момент постановлення ухвали). Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2017 року ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Передаючи справу для продовження розгляду, апеляційний суд вказав на необхідність дослідження судом першої інстанції дотримання прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", разом із тим, правового висновку про наявність підстав для звернення до суду із позовом прокурором, ухвала не містить, як помилково вважає прокурор, а тому доводи касаційної скарги про існування двох протилежних судових рішень у цій справі є безпідставними.
Оскільки прокурором не дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" при зверненні до суду із цим позовом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав наявними правові підстави для залишення позову без розгляду.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про необхідність застосування до спірних правовідносин положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
У пункті 2 частини першої статті 257 ЦПК України передбачено, що суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.
У постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №378/8/18 (провадження №61- 260св19) зроблено висновок про те, що якщо суд після відкриття провадження у справі, з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів, установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень, передбачених пунктом 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
Таким чином, встановивши порушення прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду в порядку пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
З огляду на зазначене, безпідставними є доводи касаційної скарги про помилкове застосування до спірних правовідносин апеляційним судом положень статті 257 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків, викладених у незміненій частині рішення суду першої інстанції та в рішенні апеляційного суду.
Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України
(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції в незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишити без задоволення.
Ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року у незміненій частині та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
30 березня 2021 року
м. Київ
справа №711/2090/16-ц
провадження №61-6574св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Черкаська міська рада, Департамент архітектури та містобудування Черкаської міської ради, міськрайонне управління у Черкаському районі та м. Черкаси Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, приватний нотаріус Черкаського нотаріального округу Сопільняк Алла Олександрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Придніпровського районного м. Черкаси, у складі судді Степаненка О. М., від 24 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду,
у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М.,
від 19 березня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Черкаська міська рада, Департамент архітектури та містобудування Черкаської міської ради, міськрайонне управління у Черкаському районі та м. Черкаси Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, приватний нотаріус Черкаського нотаріального округу Сопільняк А. О., про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, відносно якої встановлений сервітут.
Позов обґрунтований тим, що позивачі є власниками 3/10 частин домоволодіння АДРЕСА_1, іншим співвласником якого є ОСОБА_5, що придбала земельну ділянку біля цього домоволодіння загальною площею 290 кв. м.
При цьому, щодо частини вказаної земельної ділянки, а саме площею
72 кв. м, був встановлений безстроковий сервітут для проходу до квартири, яка належить позивачам. Проте, починаючи із 2015 року відповідач чинить позивачам перешкоди в користуванні земельною ділянкою, стосовно якої встановлений земельний сервітут, шляхом спорудження капітальної стіни, що унеможливлює прохід до їх житла.
Посилаючись на викладене, позивачі, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просили суд:
- усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 72 кв. м, кадастровий номер 7110136400:02:067:0077, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА _1, щодо якої встановлений безоплатний, безтерміновий сервітут, зобов'язавши ОСОБА_5 звільнити вказану земельну ділянку, шляхом демонтажу за власний рахунок споруди, яка була зведена на цій ділянці;
- зобов'язати ОСОБА_5 не чинити перешкоди позивачам у користуванні вказаною земельною ділянкою площею 72 кв. м.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 24 січня
2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково.
Усунуто перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 72 кв. м, кадастровий номер 7110136400:02:067:0077, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА _1, щодо якої встановлений сервітут, зобов'язано ОСОБА_5 звільнити вказану земельну ділянку, шляхом демонтажу за власний рахунок споруди, яка була зведена на цій ділянці.
В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі довели в судовому засіданні обставини, на які посилалися як на підставу своїх позовних вимог, а саме наявність у них перешкод у користуванні земельним сервітутом, що чиняться з боку ОСОБА_5. Проте, позовну вимогу про зобов'язання відповідача не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 72 кв. м, щодо якої встановлений сервітут, суд розцінив як таку, що спрямована на захист прав позивачів у майбутньому, тому дійшов висновку про відмову у її задоволенні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій 06 квітня 2020 року засобами поштового зв'язку до Верховного Суду, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Придніпровського районного м. Черкаси від 24 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах
є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У травні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає
пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду
від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17, від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №369/3190/16-ц,
від 30 січня 2018 року у справі №740/737/15, а також те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо переходу чи не переходу прав на земельний сервітут від особи, в інтересах якої він встановлений до будь-яких інших осіб.
Заявник звертає увагу касаційного суду на те, що резолютивна частина оскаржуваного рішення суду першої інстанції сформульована не чітко, оскільки не зрозуміло яку саме споруду необхідно демонтувати і хто має це зробити. Крім того, в порушення вимог статті 141 ЦПК України суд першої інстанції помилково розподілив судові витрати.
Вважає, що земельний сервітут не може бути встановленим рішенням міської ради, оскільки він має бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Рішення міської ради щодо встановлення сервітуту не виконано, адже із нею не було укладено відповідного договору, а технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються сервітут, не складалася. Сервітут стосовно користування спірною земельною ділянкою не зареєстрований, а судами не встановлено на якій підставі право користування земельним сервітутом перейшло до позивачів.
Стверджує, що судами не враховані висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 20 листопада 2018 року у справі №920/1121/17, відповідно до яких у разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення земельного сервітуту, такий спір вирішується у судовому порядку.
ОСОБА_5 наголошує на тому, що право користування земельним сервітутом не могло перейти до позивачів, а саме право припинилося під час ліквідації КП ВЖ РЕУ-3, на користь якого був встановлений сервітут.
Крім того, заявник посилається на те, що судами не було досліджено наявність доступу до квартири позивачів без використання її ділянки та не дотримано розумної пропорційності між метою, досягнення якої передбачається, і засобами, які використовуються для її досягнення.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Співвласниками домоволодіння
АДРЕСА _1 є: ОСОБА_5 (НОМЕР_1); ОСОБА_1,
ОСОБА_4, ОСОБА_3 (НОМЕР_2); ОСОБА_6 ОСОБА_7 (НОМЕР_3); ОСОБА_8 (НОМЕР_4). Вказане домоволодіння, згідно схематичного плану, розташоване на земельній ділянці площею
2 101 кв. м.
05 грудня 2007 року між співвласниками ОСОБА_5 (НОМЕР_1), ОСОБА_6, ОСОБА_7 (НОМЕР_3), ОСОБА_8 (НОМЕР_4) та КП ВЖ РЕУ-3 (НОМЕР_2, яка в подальшому приватизована позивачами), було погоджено розподіл земельної ділянки домоволодіння по АДРЕСА_1.
Згідно пунктів 1.10.1-1.10.3 рішення Черкаської міської ради №4-1202
від 04 червня 2009 року вирішено передати ОСОБА_5 по
АДРЕСА_1 земельну ділянку площею 190 кв. м у власність, а земельну ділянку площею 290 кв. м в оренду на 49 років із подальшим викупом. На земельній ділянці Черкаської міської ради площею 72 кв. м встановлено безоплатний, безтерміновий земельний сервітут на користь КП ВЖ РЕУ-3 під прохід до квартири, яка обліковувалась за
КП ВЖ РЕУ-3.30 червня 2011 року Черкаською міською радою прийнято рішення "Про продаж громадянці ОСОБА_5 земельних ділянок по
АДРЕСА _1", відповідно до якого вирішено продати громадянці ОСОБА_5 земельні ділянки загальною площею 290 кв. м по АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку 1 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0074); земельну ділянку 2 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0076); земельну ділянку 3 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0075); земельну ділянку 4 (сервітут, кадастровий номер 7110136400:02:067:0077).
Із вказаного рішення вбачається наявність обтяження шляхом встановлення безоплатного, безтермінового земельного сервітуту на користь КП ВЖ РЕУ-3 щодо права проходу до квартири.
14 грудня 2011 року між Черкаською міською радою та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельних ділянок за адресою:
АДРЕСА _1, відповідно до якого ОСОБА_5 придбала зазначені земельні ділянки, загальною площею 290 кв. м.
Згідно вказаного договору купівлі-продажу щодо земельної ділянки із кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 наявні обмеження в користуванні, а саме безоплатний безтерміновий земельний сервітут - право проходу до квартири.
На підставі рішення Черкаської міської ради №2-663 від 30 червня
2011 року та договору купівлі-продажу земельних ділянок №7244
від 14 грудня 2011 ОСОБА_5 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1, а саме на земельні ділянки: площею 0,0136 га, площею 0,0052 га, площею 0,0030 га, площею 0,0072 га.
Згідно витягу з Поземельної книги про земельну ділянку за адресою:
АДРЕСА _1 від 08 грудня 2011 року, встановлено обтяження та зазначено про наявність земельного сервітуту на земельній ділянці під кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м.
24 липня 2015 року Управлінням планування та архітектури департаменту архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради видано будівельний паспорт на будівництво прибудови до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області
від 09 березня 2107 року та постановою Верховного Суду від 23 жовтня
2019 року, у справі №712/7931/16-ц визнано незаконним та скасовано зазначений будівельний паспорт, виданий на ім'я ОСОБА_5
ОСОБА _5 на земельній ділянці, на яку встановлений сервітут, звела споруду.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 15 лютого 2016 року у справі №711/9540/14 за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3,
ОСОБА _4 до ОСОБА_5 про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 72 кв. м відмовлено у позові, оскільки відповідно до вимог частини першої статті 101 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено сервітут, до іншої особи, а після приватизації ОСОБА_5 земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:07:0077 площею 72 кв. м до неї, як до нового власника перейшли обтяження, встановлені рішенням Черкаської міської ради №4-1202 від 04 червня 2009 року. Повторне встановлення вже існуючого земельного сервітуту законом не передбачено.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права:
- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Згідно із статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до вимог статей 98 та 100 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
У відповідності до частини першої статті 101 ЗК України та статті 403 Цивільного кодексу України (дал - ЦК України) дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.
Отже, земельний сервітут встановлюється відносно певного об'єкта і не залежить від власника цього об'єкта, оскільки його дія зберігається у разі переходу до іншої особи прав на земельну ділянку, щодо якої його встановлено (частина перша статті 401, частина шоста статті 403
ЦК України, частина перша статті 101 ЗК України).
Вказане узгоджується із висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеними в постанові Верховного Суду
від 23 жовтня 2019 року у справі №712/7931/16-ц.
Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що до позивачіву зв'язку з набуттям права власності на квартиру АДРЕСА_1, яка раніше належала КП ВЖ РЕУ-3, перейшло право користування сервітутом щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м, однак ОСОБА_5 звела споруду на вказаній земельній ділянці, що перешкоджає позивачам у вільному доступі до їх квартири, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні ділянкою, відносно якої встановлено сервітут.
В матеріалах справи відсутні відомості про припинення, на час ухвалення оскаржених судових рішень, земельного сервітуту щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 (стаття 406 ЦК України, стаття 102 ЗК України).
При цьому, суди правильно врахували, що будівельний паспорт, виданий ОСОБА_5, який фактично санкціонує забудову земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077, визнано незаконним та скасовано судовими рішення у справі №712/7931/16.
Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №712/7931/16, відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_5 та залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказав, що до позивачів у зв'язку з одержанням права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від КП ВЖ РЕУ-3 перейшов сервітут стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077,
площею 72 кв. м, який встановлено рішенням Черкаської міської ради
від 04 червня 2009 року №4-1202.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Доводи касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17,
від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №369/3190/16-ц, від 30 січня 2018 року у справі №740/737/15, є необґрунтованими, адже на відміну від вказаних справ, у розглядуваній справі не вирішується питання щодо встановлення земельного сервітуту, який вже встановлено та існував на час набуття ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м.
Також є необґрунтованим посилання заявника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2018 року у справі №920/1121/17, оскільки в цій справі ухвалене судове рішення за інших фактичних обставин та щодо іншого предмету спору - визнання недійсними договорів оренди.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на помилкове стягнення із неї судом першої інстанції судових витрат, оскільки, стягуючи із ОСОБА_5 судовий збір за подання позову в розмірі 551,20 грн, суд обґрунтовано виходив із того, що задоволено одну позовну вимогу немайнового характеру.
Доводи заявника, що судами не дотримано пропорційності між метою та засобами, які використовуються для її досягнення, є необґрунтованими, зважаючи на те, що будучи обізнаною про наявність земельного сервітуту, до його припинення ОСОБА_5 мала б утриматися від зведення споруд на земельній ділянці з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077.
Аргументи касаційної скарги стосовно недослідження судами наявності доступу до квартири позивачів без використання земельної ділянки ОСОБА_5 на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, оскільки у розглядуваній справі вимоги про припинення земельного сервітуту не заявлялись та не вирішувались.
Не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і посилання заявника на те, що резолютивна частина оскарженого рішення є незрозумілою. Порядок вирішення питання про роз'яснення судового рішення передбачено статтею 271 ЦПК України.
В частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов'язання не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою судові рішення позивачами в касаційному порядку не оскаржувались.
Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення районного суду та постанови апеляційного суду без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Придніпровського районного м. Черкаси від 24 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. В. Шипович Н. Ю. Сакара Є. В. Синельников |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 липня 2021 року
м. Київ
справа №573/1389/19
провадження №61-124св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня 2020 року
у складі судді Замченко А. О. та постанову Сумського апеляційного суду
від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Собини О. І.,
Криворотенка В. І., Левченко Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ у володіння та користування часток земельних ділянок, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ у натурі домоволодіння та земельних ділянок,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, в якому просив виділити йому у володіння та користування 1/2 частку земельної ділянки з розподілом її вздовж від житлового будинку, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, із кадастровим номером 5920655300:00:002:0239.
Первісні позовні вимоги мотивовано тим, що сторонам у справі на праві власності належить по 1/2 частці від 67/100 часток одноповерхового будинку та господарських споруд, а також по 1/2 частці земельних ділянок з кадастровими номерами 5920655300:00:002:0239 та 5920655300:00:002:0238, розташованих за адресою: АДРЕСА_1.
Після оформлення всіх необхідних документів на вказане нерухоме майно ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із питанням виділу у володіння та користування належної йому частки земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 5920655300:00:002:0239, але домовленості щодо встановлення порядку користування, розпорядження та володіння вказаною земельною ділянкою між ними досягнуто не було, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ у натурі домоволодіння та земельних ділянок, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 43-46, 238-243, т. 3), просив поділити домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, відповідно
до варіанту №3 комплексної судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи від 12 травня 2020 року
№89/1366/07; поділити земельні ділянки площею 0,0938 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0238) та 0,3087 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0239), з цільовими призначеннями: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), а також для ведення особистого селянського господарства, відповідно до варіанту вказаної експертизи, припинивши право спільної часткової власності; встановити постійний та безоплатний сервітут на земельну ділянку з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238.
При цьому ОСОБА_2 послався на відсутність згоди з ОСОБА_1 як співвласником спірного нерухомого майна щодо варіанту поділу частки домоволодіння та земельних ділянок.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду
від 03 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Поділено домоволодіння, розташоване за адресою:
АДРЕСА _1, по 3 варіанту (додаток №3) судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи від 12 травня 2020 року №89/1366/07, а саме:
- виділено ОСОБА_2 у натурі: 1) приміщення житлового будинку літ. "А-1 ": коридор літ. "1-1", площею 5,3 кв. м, житлову кімнату "1-3", площею 9,1 кв. м, житлову кімнату "1-4", площею 15,8 кв. м, житлову кімнату "1-6", площею 6,2 кв. м; приміщення прибудови літ. "А1-І" площею 9,9 кв. м: кухню "1-5", площею 9,9 кв. м; приміщення прибудови літ. "аІІ ": коридор літ. "IV", площею 4,6 кв. м; приміщення тамбуру літ. "аІІІ ": тамбур літ. "ІІІ", площею 2,2 кв. м;
2) господарські споруди: сарай літ. "Б", літню кухню літ. "Г", прибудову літ. "г", гараж літ. "Д", погріб літ. "П", жомову яму літ. "Ж", 67/100 огорожі 1-3, що складає 68/100 ідеальних часток.
- виділено ОСОБА_1 у натурі: 1) приміщення житлового будинку літ. "А-1 ": житлову кімнату "1-2", площею 15,8 кв. м; приміщення прибудови літ "а ": коридор літ. "І", площею 5,4 кв. м, веранду "ІІ", площею 9,9 кв. м, ванну "1-7", площею 5,3 кв. м; 2) господарські споруди: сарай літ. "В", прибудові літ. "в", 33/100 огорожі №1-3, що складає 32/100 ідеальних часток.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію за відхилення від ідеальних часток поділу домоволодіння в розмірі 2 170,00 грн.
Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на домоволодіння, розташоване за адресою:
АДРЕСА _1.
Зобов 'язано ОСОБА_2, ОСОБА_1 провести необхідні переобладнання в житловому будинку відповідно до висновку експертизи, а саме:
1. між коридором "І " і коридором "1-1" закласти дверний проріз;
2. між кімнатою "1-2" і кімнатою "1-3" закласти дверний проріз;
3. між кімнатою "1-2" і кімнатою "1-4" закласти дверний проріз;
Зобов'язано ОСОБА_1 провести необхідні переобладнання у житловому будинку відповідно до висновку експертизи, а саме: між кімнатою "1-2" і верандою "ІІ" влаштувати дверний проріз.
Зобов'язано ОСОБА_2 провести необхідні переобладнання у житловому будинку відповідно до висновку експертизи, а саме: між кімнатою "1-3" і кімнатою "1-4" влаштувати дверний проріз.
Поділено земельну ділянку площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, по 3 варіанту (додаток №4, арк. 3) судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи від 12 травня 2020 року №89/1366/07:
- виділено ОСОБА_2 у натурі земельну ділянку площею 0,0606 га
(606 кв. м), яка відображена блакитним кольором у висновку експертизи (додаток №4, арк. 3), що складає 65/100 ідеальних часток земельної ділянки;
- виділено ОСОБА_1 у натурі земельну ділянку площею 0,0332 га (332 кв. м), яка відображена жовтим кольором у висновку експертизи (додаток №4, арк. 3), що складає 35/100 ідеальних часток земельної ділянки.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію за відхилення від ідеальних часток поділу земельної ділянки в розмірі 1 329,00 грн.
Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
Поділено земельну ділянку площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, призначену для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, по 3 варіанту (додаток №4, арк. 3) судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи від 12 травня 2020 року №89/1366/07:
- виділено ОСОБА_2 у натурі земельну ділянку площею 0,15435 га (1543,5 кв. м), яка зображена блакитним кольором у висновку експертизи (додаток №4, арк. 3), що складає 50/100 ідеальних часток земельної ділянки;
- виділено ОСОБА_1 у натурі земельну ділянку площею 0,15435 га (1543,5 кв. м), яка відображена жовтим кольором у висновку експертизи (додаток №4, арк. 3), що складає 50/100 ідеальних часток земельної ділянки.
Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, призначену для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
Встановлено постійний та безоплатний сервітут частини земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка виділяється у власність ОСОБА_1, площею
5 кв. м, лінійними розмірами: 4,32 м стіна сараю літ. "Б", 1,09 м, 1,15 м, 3,45 м, 2,25 м, для здійснення обслуговування належної ОСОБА_2 частини стіни сараю "Б" відносно проходу по двору - для встановлення будівельних риштувань та складання будівельних матеріалів із метою ремонту будівель та споруд (у додатку №4, арк. 3 до висновку експертизи позначена жовтим кольором зі штриховкою червоного кольору).
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Вирішуючи вимоги первісного та зустрічного позовів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав за можливе провести розподіл спірного нерухомого майна між сторонами та припинити їх право спільної часткової власності, у зв'язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ у володіння та користування 1/2 частки земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства були залишені без задоволення. При цьому, частково задовольняючи зустрічні
позовні вимоги ОСОБА_2 та проводячи розподіл у натурі спірних земельних ділянок з кадастровими номерами 5920655300:00:002:0238
і 5920655300:00:002:0239 та будинку на АДРЕСА_1 суд обрав ІІІ варіант їх поділу, запропонований судовою оціночно-будівельною, будівельно-технічною, земельно-технічною експертизою від 12 травня 2020 року №89/1366/07, оскільки, на думку судів першої та апеляційної інстанцій, він є найбільш наближеним до часток сторін.
При обраному варіанті поділу майна можлива експлуатація будинку і господарських будівель як окремих об'єктів нерухомості, передбачені окремі входи, роздільне електропостачання, газопостачання, опалення, водопостачання, каналізація, не порушується цілісність каркасу будинку, необхідність проведення переобладнань не потребує великого обсягу затрат матеріального характеру та фізичних зусиль, а також не порушуються права та інтереси сторін, їх частки мінімально відрізняються від ідеальних, а зменшення частки однієї із сторін у спірному будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки компенсується в грошовому еквіваленті й ця компенсація є незначною - 2 170,00 грн та 1 329,00 грн відповідно, а тому не є тягарем для іншої сторони.
Крім того, суд встановив безоплатний сервітут частини земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238, яка переходить у власність ОСОБА_1 для здійснення обслуговування належної ОСОБА_2 частини стіни сараю "Б" відносно проходу по двору площею 5 кв. м, як визначено у висновку експертизи.
ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, що обраним варіантом розподілу будинковолодіння та двох земельних ділянок порушуються його права та законні інтереси, як власника 33/100 часток будинку та 1/2 часток земельних ділянок.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_3, на рішення Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову і відмову у задоволенні зустрічного позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У березні 2021 року справу №573/1389/19 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладений у постанові від 03 квітня 2013 року у справі №6-12цс13, а також зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій не в повній мірі узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 01 липня 2020 року у справі №750/3501/17 та від 20 травня 2020 року у справі №308/8156/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
У вказаних постановах Верховного Суду зроблено висновок про поділ земельних ділянок в рівних частках відповідно до правовстановлюючих документів. При ухваленні оскаржуваних судових рішень суди хоч і посилалися на вказані висновки Верховного Суду, проте відступили від них без відповідного обґрунтування.
У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі
№6-12цс13 проаналізовано положення статті 358 ЦК України та вказано, що ця норма регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема, при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок.
При використанні вказаного правового висновку суди не звернули увагу на те, що фактично площа садиби є більшою, ніж зазначено у експертному висновку, а тому поділ було здійснено без з'ясування фактичної кількості та розмірів господарських споруд, способу користування, згоди співвласників щодо компенсації тощо.
Крім того, судом першої інстанції помилково було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення додаткової експертизи у справі та не звернуто уваги на доводи позивача за первісним позовом про передачу
ОСОБА _2 частини городу (приблизно 2 метри шириною) сусідам зі сторони АДРЕСА_2, що було суттєвим при розподілі земельної ділянки та свідчить про те, що судами не досліджено обставини, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити без змін оскаржувані судові РІШЕННЯ:
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки висновки суду першої інстанції, з якими погодився і апеляційний суд, відповідають вимогам закону та сталій судовій практиці. ІІІ варіант поділу спірного майна, визначений експертизою, відповідає інтересам обох сторін із мінімальним відступленням від ідеальних часток співвласників.
Доводи касаційної скарги про передачу частини земельної ділянки сусідам не підтверджено жодними доказами та навпаки спростовуються топографічною зйомкою і висновком експертизи.
Доводи касаційної скарги про незаконну відмову суду у призначенні додаткової експертизи є безпідставними, оскільки, звертаючись до суду із відповідним клопотанням, ОСОБА_1 не обґрунтував неповноту висновку експерта, а просто вказав, що жоден із зазначених експертом варіантів поділу йому не подобається, що не є підставою для призначення додаткової експертизи.
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги та відмовити у задоволенні зустрічного позову.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що виконавчим комітетом Жовтневої селищної ради Білопільського району Сумської області 25 червня 2011 року було прийняте рішення про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1) ОСОБА_4 та ОСОБА_5 згідно з рішення суду
від 04 травня 2007 року та взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Ульянівською ДНК від 12 квітня 2005 року, видано свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомого майна в ідеальних долях: ОСОБА_4 - 33/100, ОСОБА_5 - 67/100 частини домоволодіння (а. с. 45, 46, т. 4).
На підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 29 грудня 2015 року державним нотаріусом Улянівської державної нотаріальної контори, Токманю І. С. та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1
(а. с. 72, 73, 75, 76).
Також ОСОБА_1 і ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_6 успадкували по
1/2 частці від 67/100 частки житлового будинку та господарських споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Улянівської державної нотаріальної контори 29 грудня 2015 року та зареєстрованим у реєстрі №1960, витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а. с. 69, 70, т. 1).
09 січня 2020 року ОСОБА_4 продала свою частку у праві власності ОСОБА_2, що вбачається з договору купівлі-продажу частки житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_2
33/100 частки житлового будинку та господарських споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (т. 3 а. с. 26-27). Цього ж дня, тобто 09 січня 2020 року, право власності ОСОБА_2 на 33/100 частки домоволодіння було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 28, т. 3).
За даними технічного паспорта спірне домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, складається з житлового будинку "А-1", сараю "Б" площею
26,1 кв. м, сараю "В " площею 21,8 кв. м із прибудовою "в " площею 7,8 кв. м, літньої кухні "Г " площею 18,1 кв. м з прибудовою "г " площею 5,9 кв. м, гаражу "Д " площею 21 кв. м, погребу "П " 15,4 кв. м, жомової ями "Ж " 5 кв. м, огорожі №1-3. Житловий будинок "А-1" має прибудови "а", "аІІ", "аІІІ", два окремі входи та складається з коридору "І " площею 5,4 кв. м, веранди "ІІ" площею 9,9 кв. м, тамбуру "ІІІ" площею 2,2 кв. м, коридору "IV" площею
4,6 кв. м, коридору "1-1" площею 5,3 кв. м, житлової кімнати "1-2" площею 15,8 кв. м, житлової кімнати "1-3" площею 9,1 кв. м, житлової кімнати "1-4" площею 15,8 кв. м, кухні "1-5" площею 9,9 кв. м, житлової кімнати "1-6" площею 6,2 кв. м, ванни "1-7" площею 5,3 кв. м. Загальна площа будинку становить 89,5 кв. м, житлова - 46,9 кв. м (а. с. 78-80, т. 1).
Отже, ОСОБА_1 належить на праві власності 33/100 частки будинковолодіння на АДРЕСА_1 та по 1/2 частці земельних ділянок з кадастровими номерами 5920655300:00:002:0238 і 5920655300:00:002:0239. ОСОБА_2
є власником 67/100 часток будинковолодіння та 1/2 частки вказаних земельних ділянок. Разом з тим, між сторонами не досягнуто згоди щодо порядку користування спірним нерухомим майном.
Під час розгляду цієї справи ухвалою Білопільського районного суду Сумської області від 02 березня 2020 року призначалась комплексна будівельно-технічна та земельно-технічна експертиза, на вирішення якої поставлено наступні питання:
1) яка ринкова (дійсна) вартість домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1?
2) Яка ринкова (дійсна) вартість земельної ділянки площею 0,0938 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0238), розташованої за адресою:
АДРЕСА _1?
3) Яка ринкова (дійсна) вартість земельної ділянки площею 0,3087 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0239), розташованої за адресою:
АДРЕСА _1?
4) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ земельної ділянки площею
0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені земельні ділянки не мали місць загального користування з іншим співвласником. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку?
5) Чи можливий поділ земельної ділянки площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку?
6) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ земельної ділянки площею
0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені земельні ділянки не мали місць загального користування з іншим співвласником. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку?
7) Чи можливий поділ земельної ділянки площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку?
8) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені приміщення мали окремі входи і не мали місць загального користування з іншим співвласником домоволодіння. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку?
9) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? (а. с. 81-82, т. 3).
Відповідно до висновку комплексної судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельної-технічної експертизи №89/1366/07
від 12 травня 2020 року вартість спірного домоволодіння склала
217 000,00 грн. При цьому експертам не вдалося за можливе визначити дійсну вартість земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0239, так як це питання відноситься до земельно-технічної експертизи.
У той же час, експертом було запропоновано три варіанти (І, ІІ, ІІІ) поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0239 для ведення особистого селянського господарства, два варіанти (І, ІІІ) поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та один варіант (ІІ) порядку користування земельною ділянкою. Крім того, експертом запропоновано три варіанти (І, ІІ, ІІІ) поділу житлового будинку літ. "А-І" з надвірними будівлями за адресою:
АДРЕСА _1 (а. с. 124-223, т. 3).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі -
у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
Відповідно до частин першої, третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави зробити висновок про те, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі №173/1607/15-ц, від 12 березня 2020 року у справі №127/5835/16-ц.
Наведене також відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі №6-12цс13, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_1, та було враховано судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті спору, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Встановивши, що відповідно довисновку судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельної-технічної експертизи від 12 травня
2020 року №89/1366/07 третій (ІІІ) варіант розподілу будинку з господарськими будівлями та спорудами, а також двох земельних ділянок з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого
селянського господарства (кадастрові номери 5920655300:00:002:0238
і 5920655300:00:002:0239), є найбільш наближеним до ідеальних часток кожного із співвласників, забезпечує можливість експлуатації будинку і господарських будівель як окремих об'єктів нерухомості, не порушує цілісності каркасу будинку, необхідність проведення переобладнань не потребує великого обсягу затрат матеріального характеру та фізичних зусиль, а зменшення частки однієї із сторін у спірному будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки компенсується в грошовому еквіваленті та ця компенсація є незначною, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про можливість виділення співвласникам найбільш ізольованих житлових та підсобних приміщень із найменшим відхиленням від ідеальних часток співвласників, а також незначну виплату грошової компенсації.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 01 липня 2020 року у справі №750/3501/17 та від 20 травня 2020 року у справі №308/8156/14-ц, є безпідставними, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними зі справою, яка переглядається, у них встановлені різні фактичні обставини та підстави звернення до суду.
Так, у справі №750/3501/17 предметом позову був поділ майна подружжя, визнання права власності на частку майна за одним із подружжя та вселення. У частині позовних вимог, що стосувалися поділу в натурі майна, Верховний Суд не зробив правовий висновок та вважав за необхідне направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не визначились із характером спірних правовідносин.
У справі №308/8156/14-ц предметом спору було визнання за особою права безстрокового користування чужою земельною ділянкою, а тому з огляду на підстави позовів, їх нормативно-правове регулювання, вказані справи не є тотожними зі справою, що переглядається.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про помилковість відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотання про призначення додаткової експертизи у справі, оскільки статтею 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
У випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, особа не позбавлена можливості заявити вмотивоване клопотання про призначення повторної експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком та зазначивши вимоги до повторної експертизи.
Разом із тим, ОСОБА_1, заявляючи до суду першої інстанції клопотання про призначення додаткової експертизи, на вирішення якої просив поставити ті ж запитання, які ставилися при призначенні першої експертизи, мотивував клопотання тим, що експерти, які проводили експертизу, дійсно професіонали, проте на них тиснув відповідач. Крім того, варіанти розподілу, запропоновані в експертизі, йому не подобаються.
За таких обставин суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про проведення повторної експертизи, оскільки ОСОБА_1 не зазначив обставин, підтверджених доказами, та не навів підстав, передбачених законом, для призначення повторної експертизи у справі.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня
2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
16 червня 2021 року
м. Київ
справа №288/1684/19
провадження №61-6575св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - товариство з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро" на рішення Попільнянського районного суду Житомирської області, у складі судді Рудник М. І., від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Павицької Т. М., від 29 березня 2021 року.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду
з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро"
(далі - ТОВ "Олімп-Агро")про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є власником земельної ділянки площею 6, 3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області.
20 грудня 2016 року працівники ТОВ "Олімп-Агро" запропонували йому підписати додаткову угоду до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, якою були внесені зміни до вказаного договору в частині продовження строку дії договору оренди землі до 20 грудня 2031 року та зміни в розмірі орендної плати.
Незважаючи на те, що позивачем була підписана додаткова угода, йому не було відомо про наявність договору оренди землі від 30 листопада 2013 року. На прохання позивача представником ТОВ "Олімп-Агро" йому було надано примірник договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, дослідивши який позивач виявив, що підпис на договорі йому не належить.
Таким чином, оскільки орендодавець не підписував оспорюваний договір оренди, сторони не досягли усіх істотних умов цього договору, земельна ділянка безпідставно обробляється відповідачем та за ним безпідставно зареєстровано право оренди на вказану земельну ділянку.
Із урахуванням зазначеного позивач за первісним позовом просив позов задовольнити, скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, здійснену на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро".
У грудні 2019 року ТОВ "Олімп-Агро" звернулося до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним.
Свої вимоги ТОВ "Олімп-Агро" мотивувало тим, що позивач знав про укладення 30 листопада 2013 року договору оренди земельної ділянки, також йому було відомо про умови вказаного договору і ОСОБА_1 отримував кошти в якості орендної плати від ТОВ "Олімп-Агро". Крім того, ОСОБА_1 визнається факт укладення додаткової угоди до оспорюваного договору, що також прямо свідчить про наявність волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору оренди землі.
Із урахуванням викладено, позивач за зустрічним позовом просив визнати дійсним договір оренди землі площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, укладений 30 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро".
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено.
Скасовано державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, здійснену на підставі договору оренди землі
від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро".
У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Олімп-Агро" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним відмовлено.
Стягнуто з ТОВ "Олімп-Агро" на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 768, 40 грн та 4 500, 60 грн витрат на проведення судових почеркознавчих експертиз.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір є неукладеним, оскільки відсутнє волевиявлення орендодавця ОСОБА_1, який не підписував договір оренди, а тому державна реєстрація спірного правочину не відповідає вимогам закону та порушує права позивача на користування і розпорядження зазначеною власністю. При цьому суд вважав, що позивач не пропустив строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права дізнався у грудні 2016 року.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Олімп-Агро" залишено без задоволення, а рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши під час розгляду справи, що спірний договір позивач не підписував та, відповідно, істотних умов цього договору не погоджував, отже договір оренди від 30 листопада 2013 року є неукладеним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1, оскільки така реєстрація права порушує права та законні інтереси позивача щодо розпорядження своєю власністю.
Встановивши, що ОСОБА_1 не підписував спірний договір оренди землі, про його існування довідався при укладенні додаткової угоди від 20 грудня 2016 року, на підтвердження чого надав примірник цієї додаткової угоди, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК Українисаме з цього моменту починається перебіг строку позовної давності. Оскільки позивач звернувся з позовом до суду у листопаді 2019 року, то позов пред'явлено в межах строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
15 квітня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Олімп-Агро" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року у частині у задоволення первісного позову і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного позову.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального
і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17, постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №145/1089/17, від 06 березня 2019 року у справі №145/374/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №136/276/18, від 14 квітня 2020 року у справі №699/848/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що примірник оспорюваного договору оренди був у позивача з моменту його підписання. В матеріалах справи відсутні докази про те, коли саме і яким чином ОСОБА_1 отримав примірник оспорюваного ним договору, залишено поза увагою, що він особисто надав примірник договору до суду разом із поданням позовної заяви. Окрім того, відповідачем за первісним позовом було додано до матеріалів справи витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, згідного якого право оренди було зареєстровано у державному реєстрі 17 квітня 2014 року, підставою виникнення цього речового права є договір оренди землі, який укладений між сторонами 30 листопада 2013 року. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 мав змогу дізнатися про наявність зареєстрованого речового права. З матеріалів справи слідує, що позивач за первісним позовом не довів той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права. ТОВ "Олімп-Агро" вважає, що у нього були усі правові підстави для звернення до суду із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності, які всупереч зазначених обставин не було застосовано судами попередніх інстанцій.
За наведених обставин, при обрахунку строку позовної давності з дати укладення оспорюваного договору строк позовної давності сплив 01 грудня 2016 року, а при обрахунку строку позовної давності з дати державної реєстрації іншого речового права строк позовної давності сплив 18 квітня 2017 року.
Також заявник наголошує на тому, що позивач повинен був довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше.
Враховуючи межі касаційного оскарження, судові рішення у частині вирішення зустрічних позовних вимог не є предметом касаційного перегляду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Олімп-Агро" про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки та зустрічним позовом ТОВ "Олімп-Агро" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ЖТ №121105, виданим 10 серпня 2004 року Попільнянською райдержадміністрацією Житомирської області.
У відповідності до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року ОСОБА_1 (орендодавець) надав, а ТОВ "Олімп-Агро" (орендар) прийняло в строкове платне користування земельну ділянку площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078; договір укладено на 10 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та в розмірі 6% проіндексованої грошової оцінки земельної ділянки.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 22 квітня 2014 року, на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2013 року за ТОВ "Олім-Агро" строком на 10 років зареєстровано право оренди спірної земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1
20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро" укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, за умовами якої сторони дійшли згоди, що строк дії договору оренди землі необхідно продовжити до 20 грудня 2031 року на тих самих умовах, що передбачені договором та цією додатковою угодою, погодили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 8,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 19 663, 92 грн. Вказана додаткова угода є невід'ємною частиною договору оренди землі від 30 листопада 2013 року.
Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи від 12 серпня 2020 року №6/3-247, досліджуваний підпис від імені ОСОБА_1 у графі "За Орендодавця" договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро", предметом якого є земельна ділянка площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою.
Судами також встановлено, що у відповідності до копій видаткових касових ордерів та платіжних відомостей ТОВ "Олімп-Агро" виплатило ОСОБА_1 кошти за земельну частку (пай) : 27 лютого 2016 року - 5 000, 00 грн; 15 червня 2016 року - 2 000, 00 грн; серпень 2016 року - 100 грн; 29 вересня 2016 року - 350, 00 грн; 11 жовтня 2016 року - 6 726, 00 грн; 13 грудня 2016 року - 350, 00 грн; 20 грудня 2016 року - 3 305, 00 грн; 05 жовтня 2017 року - 12 611, 00 грн; 09 грудня 2017 року - 2 000, 00 грн; липень 2018 року - 150, 00 грн; 27 липня 2018 року - 350, 00 грн; 16 жовтня 2018 року - 17 204, 00 грн; 31 січня 2018 року - 2 000, 00 грн; 01 жовтня 2019 року - 22 348, 34 грн.
ТОВ "Олімп-Агро" подано до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.
Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення про задоволення первісних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог, оскільки під час розгляду справи судами безспірно встановлено, що договір оренди землі від 30 листопада 2013 року позивач не підписував, істотних умов цього договору не погоджував. Згідно висновку експерта від 15 грудня 2020 року №6/3-418, підпис від імені ОСОБА_1 у графі "орендодавець" договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою.
Із урахуванням встановлених обставин цієї справи, суди дійшли правильного висновку про задоволення первісних позовних вимог, захист порушеного права в обраний позивачем спосіб, шляхом скасування державної реєстрації речового права на підставі неукладеного договору оренди земельної ділянки.
Щодо застосування строків позовної давності у спірних правовідносинах слід зазначити наступне.
За правилами статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше.
Особа не знала про наявність договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, адже його не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій враховано аргументи сторін спору, щодо відліку початку перебігу строку позовної давності.
Судами враховано, що ОСОБА_1 про існування договору оренди довідався при укладенні додаткової угоди від 20 грудня 2016 року, а тому саме із цього моменту суди відраховували перебіг строку позовної давності відносно заявлених позовних вимог за первісним позовом.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачу за первісним позовом було відомо про існування оспорюваного договору з моменту його укладення (30 листопада 2013 року), про що свідчить отримання орендної плати, не заслуговують на увагу, оскільки надані відповідачем касові ордери та платіжні відомості не містять даних про те, що позивач отримував кошти за користування орендарем належної йому земельної ділянки згідно укладеного договору оренди від 30 листопада 2013 року. У відомостях та ордерах не вказано підстави, на яких здійснювалася виплата коштів.
Позивачем за зустрічним позовом надано докази отримання власником земельної ділянки грошових коштів з лютого 2016 року, однак договір оренди землі датований 13 листопаді 2013 року. Доказів отримання орендної плати за користування земельною ділянкою з 2013 року орендарем надано не було.
Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій та зроблено обґрунтований висновок про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності при зверненні до суду із цим позовом.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення первісних позовних вимог.
Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам, які висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №145/1089/17, від 06 березня 2019 року у справі №145/374/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №136/276/18, від 14 квітня 2020 року у справі №699/848/17.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро" залишити без задоволення.
Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
02 червня 2021 року
м. Київ
справа №700/316/20-ц
провадження №61-3508 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1;
відповідачі: ОСОБА_2, головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, товариство з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс", державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Богдан Анатолійович;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року у складі судді Яценко Г. М.
та постанову Черкаського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року
у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Єльцова В. О., Карпенко О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі -
ГУ Держгеокадастр у Черкаській області), ОСОБА_2, товариства
з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс" (далі - ТОВ "Наше Зерно Плюс"), державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А.
про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру
у Черкаській області, визнання незаконними та скасування рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, визнання договору оренди землі недійсним та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовна заява мотивована тим, що 19 липня 2019 року він звернувся
до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення
у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області
за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350.
За результатами розгляду його клопотання, зареєстрованого 30 липня
2019 року за вх. №С-5537/0/94-19, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало наказ від 16 серпня 2019 року №23-3038/14-19-СГ про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
У подальшому на підставі укладеного між ним та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 договору від 01 жовтня 2019 року №589
було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення йому у власність земельної ділянки, площею 2 га, який відповідно до висновку про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №1505018219 було погоджено експертом державної експертизи Більською С. І.
16 грудня 2019 року він через управління надання адміністративних послуг подав заяву до ГУ Держгеокадасту у Черкаській області з проханням затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 2,00 га, у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, до якої долучив витяг
з Державного земельного кадастру та погоджений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Проте, за результатами розгляду його заяви ГУ Держгеокадастру
у Черкаській області видало наказ від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ, яким йому відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350
у власність з тих підстав, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проєкт землеустрою та передано у власність іншій особі цю саму земельну ділянку.
Вказував, що згідно з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо про те, що 20 січня 2020 року державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. було зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 за ОСОБА_2, а підставою для реєстрації права власності був наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації з землеустрою та надання земельної ділянки
у власність зі зміною цільового призначення від 28 грудня 2019 року
№23-6682/14-19-СГ. З цієї інформаційної довідки він дізнався, що державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської
ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50760594, від 22 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право на земельну ділянку, а саме право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, номер запису про інше речове право: 35138740. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі від 20 січня 2020 року, б/н.
Позивач вважав, що вищевказані накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6682/14-19-СГ про передачу
у власність земельної ділянки та від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ про відмову йому у затвердженні проєкту землеустрою є незаконними,
а право власності ОСОБА_2 та договір оренди землі - недійсними, оскільки він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області
з клопотанням про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки раніше, ніж ОСОБА_2 і його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, з дотриманням вимог законодавства. Проте, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що порушує його права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституцією України.
Крім того, подальше надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки
в оренду ТОВ "Наше Зерно Плюс" порушує його права та законні інтереси, як потенційного власника земельної ділянки, а тому він має право
на оспорення договору оренди землі від 20 січня 2020 року, б/н. Так само для відновлення його порушеного права необхідно визнати незаконними
та скасувати рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2, а також реєстрації договору оренди.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ "Про відмову
у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким йому відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність;
- визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6682/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність
із зміною цільового призначення", яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність
ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 2 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0350) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області;
- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50711224 від 20 січня
2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку
з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 за ОСОБА_2 та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, яке зареєстроване
в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20 січня 2020 року, запис за номером 35092213;
- визнати договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", предметом якого є земельна ділянка, площею 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350, розташована на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, недійсним;
- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50760594 від 22 січня
2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку
з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнати припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 січня 2020 року, запис за номером 35092213;
- зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати НАКАЗ:
про затвердження йому проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та надання цієї земельної ділянки у власність.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ "Про відмову
у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність.
Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6682/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність
ОСОБА _2 земельну ділянку, площею 2,00 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0350) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області.
Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50711224 від 20 січня
2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку
під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 за ОСОБА_2 та припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20 січня 2020 року, запис за номером 35092213.
Визнано договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", предметом якого є земельна ділянка, площею 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350, розташованої на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, недійсним.
Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50760594 від 22 січня
2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку
під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс"
на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350,
яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно
22 січня 2020 року, запис за номером 35138740.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач із заявою про затвердження проєкту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки звернувся раніше, ніж ОСОБА_2, а також те, що його
дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними,
своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства. Проте ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого
статтею 24 Конституції України. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області
від 28 грудня 2019 року №23-682/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення" та наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" необхідно визнати незаконними та скасувати.
Крім того, судом зазначено, що під час передачі у власність земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 не дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, тому суд визнав недійсним
договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350. У зв'язку із незаконністю наказу
ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про передачу у власність земельної ділянки та недійсністю договору оренди землі, для
відновлення попереднього становища та повернення земельної ділянки
до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, суд скасував рішення державного реєстратора та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 та право оренди землі ТОВ "Наше Зерно Плюс".
Разом з тим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги позивача про зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження йому проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, оскільки суд позбавлений можливості втручатися у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень.
Суд першої інстанції при цьому послався на відповідні правові висновки Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишено без задоволення, а рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року - без змін
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені
у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20.16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру
у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл
на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім
ОСОБА_1, хоча останній першим подав відповідну заяву (30 липня 2019 року). Після розроблення проєкту землеустрою та його погодження ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру
у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано НАКАЗ:
ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року
№23-53/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану
земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проєкту землеустрою
щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року
і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6682/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. Отже, незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації
із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить
про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовити. У решті рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Лисянського районного суду Черкаської області.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області,
ОСОБА _2, ТОВ "Наше Зерно Плюс", державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області
Цьопи Б. А. про визнання незаконними та скасування наказів
ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, визнання незаконними
та скасування рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, визнання договору оренди землі недійсним та зобов'язання вчинити певні дії призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2021 року клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - про зупинення виконання та дії судового рішення задоволено частково. Виконання рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року у частині скасування рішення державного реєстратора
та визнання припиненим речових прав на земельну ділянку зупинено до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили всіх обставин справи. Надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області дозволів на розробку проєкту землеустрою щодо відведення
спірної земельної ділянки одночасно ОСОБА_1 та ОСОБА_2
не суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому ці фізичні особи набули рівні права на розробку відповідних проєктів землеустрою
та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Разом
з тим, ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки,
а саме: він отримав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, замовив розроблення такого проєкту у сертифікованого виконавця робіт із землеустрою, отримав погодження розробленого на його замовлення проєкту землеустрою у визначеному законом порядку та звернувся із заявою про затвердження погодженого проєкту землеустрою, а тому першим отримав легітимні сподівання
та правомірні очікування на законне завершення такої процедури -
прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Водночас надання йому у власність земельної
ділянки лише 28 грудня 2019 року було зумовлено виключно незаконними та протиправними попередніми діями ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, оскільки за умови дотримання ним вимог чинного законодавства України надання йому у власність спірної земельної ділянки мало бути здійснено ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не пізніше 08 жовтня 2019 року за результатом розгляду його першої заяви та відсутності на той час будь-яких інших претендентів на спірну земельну ділянку, які б пройшли всю процедуру її безоплатної приватизації. Таким чином, суди не врахували, що, отримавши в один день (16 серпня 2019 року) дозвіл на розроблення проєкту землеустрою, ОСОБА_1 значно пізніше (лише 01 жовтня
2019 року) за ОСОБА_2 (21 серпня 2019 року) замовив розроблення відповідного проєкту землеустрою, значно пізніше (лише 05 листопада
2019 року) за ОСОБА_2 (27 серпня 2019 року) розробив та подав свій проєкт на погодження в порядку вимог статті 186-1 ЗК України, значно пізніше (лише 08 листопада 2019 року) за відповідача (29 серпня 2019 року) отримав позитивне погодження такого проєкту, значно пізніше (лише
20 листопада 2019 року) за відповідача (24 вересня 2019 року вперше звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про затвердження свого погодженого проєкту землеустрою. Отже, позивач свідомо допустив зволікання з розробкою та поданням на затвердження свого проєкту, у зв'язку з чим цілком міг очікувати, що спірну земельну ділянку буде надано у власність іншій особі.
Крім того, згідно з правових позицій Верховного Суду вирішення питання щодо визнання законним чи протиправним рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки у власність одній
із декількох заінтересованих осіб не може ставитись в залежність від
однієї лише обставини щодо порядку черговості подання такими особами своїх відповідних заяв без надання оцінки попередній поведінці всіх учасників цих правовідносин. Зазначене також узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові
від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження
№14-28цс20, на яку суди попередніх інстанцій послалися, проте не вірно застосували.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 - на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної
скарги - безпідставними. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу
на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Отже, доводи відповідача про те, що він замовив, розробив та погодив проєкт землеустрою раніше, ніж позивач немає правого значення
у цій справі, оскільки ці дії вчинені на проміжних стадіях та не дають особі переваги під час розгляду заяви про затвердження проєкту землеустрою. Посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду
у подібних правовідносин також не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до довідки із державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 16 січня 2018 року №113/167-18 земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, площею 2 га, що розташована
в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту перебуває у державній власності (землі резервного фонду), є проінвентаризованою, сформованою та не перебуває у користуванні або власності (т. 1., а. с. 119).
Згідно з наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 16 серпня
2019 року №23-3038/14-19-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на
розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту орієнтовного розміру 2 га із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (т. 1, а. с. 11).
На підставі договору від 01 жовтня 2019 року №589 фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800, зокрема, ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, площею 2 га, у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту
(т. 1, а. с. 12-15).
Відповідно до висновку про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №1505018219 експертом державної експертизи Більською С. І. погоджено проєкт землеустрою
щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800 га громадянам у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованих за межами населеного пункту в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області (т. 1, а. с. 16).
Через управління надання адміністративних послуг 16 грудня 2019 року ОСОБА_1, в особі свого представника, подав заяву вхідний №281/21-01/3887 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження вказаного проєкту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність. Реєстраційний номер С-9941/0/94-19 від 19 грудня 2019 року
(т. 1, а. с. 17, 79).
Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня
2020 року №23-53/14-20-СГ, ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 у власність з тих підстав, що наказом
ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проєкт землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку (т. 1, а. с. 18, 80).
Відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області
від 16 серпня 2019 року №23-3012/14-19-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту, орієнтовного розміру 2 га (т. 1, а. с. 75).
За інформацією реєстраційних номерів вказаних наказів, в один день
ГУ Держегокадастру у Черкаській області спочатку надало дозвіл на розробку проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1.
Наказами ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 07 жовтня 2019 року №23-4263/14-19-СГ та від 29 листопада 2019 року №23-5601714-19 ОСОБА_2 було відмолено у затвердженні проєкту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 у власність, з підстав наявності недоліків у проєкті землеустрою
(т. 1, а. с. 132-133).
Через управління надання адміністративних послуг 17 грудня 2019 року ОСОБА_2, через свого представника, звернувся із заявою вхідний
№281/21-01/3887 про затвердження проєкту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність, розташованої в адміністративних
межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області
за межами населеного пункту. Реєстраційний номер М-10061/0/94
від 20 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 77).
16 грудня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про затвердження
проєкту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність, а 17 грудня 2019 року, таку саму заяву на одну й ту саму земельну ділянку подав ОСОБА_2.
Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6688/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0350) із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області (т. 1, а. с. 78).
Відповідно до договору оренди землі від 20 січня 2020 року
ОСОБА _2, як орендодавець, надав орендарю - ТОВ "Наше
зерно плюс" в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської
області, кадастровий номер 7122887600:03:001:0350 на строк 15 років
(т. 1, а. с. 137-144).
Згідно з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 січня 2020 року №198438080 на підставі рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. 20 січня 2020 року зареєстровано право власності на земельну ділянку, кадастровий номер: 7122887600:03:001:035, за ОСОБА_2, номер запису про право власності: 35092213, індексний номер: 50711224 від 20 січня 2020 року. Підстава: посвідчення, серія та номер: НОМЕР_1, видане 04 березня
2015 року, видавник: Адміністрація Державної прикордонної служби України, наказ про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення, серія
та номер: 23-6682/14-19-СГ, виданий 28 грудня 2019 року, видавник: ГУ Держгеокадастру у Черкаській області (т. 1, а. с. 19).
Із вказаної інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав
на нерухоме майно вбачається, що державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень, індексний номер: 50760594 від 22 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право: право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ: 43184117) (Орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, номер запису про інше речове право: 35138740. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі від 20 січня 2020 року б/н (т. 1, а. с. 19, зворот).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право
у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання
за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної
і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України
землі сільськогосподарського призначення передаються у власність
та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння
та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України.
Судом установлено, що 16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2,
а потім ОСОБА_1, хоча останній першим подав відповідну заяву -
30 липня 2019 року, а ОСОБА_2 - 13 серпня 2019 року.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених
у встановленому законом порядку.
Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність
є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу,
у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації
у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись).
Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій").
Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому.
Разом з тим, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі
чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, провадження №14-301цс18).
Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду
у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, яку суди застосували, в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на
це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи.
Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.
Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди.
Судом встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 та
ОСОБА _2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер, що підтверджується довідкою із державної статистичної звітності про наявність земель
та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями
від 16 січня 2018 року №113/167-18 (т. 1, а. с. 119). Зазначене також підтверджується проєктами землеустрою, виготовленими на замовлення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 12-15, 112-131).
Отже, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що
проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки замовлялися
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою зміни її цільового призначення із земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код 01.01) на ведення особистого селянського господарства (код 01.03) у порядку статті 50 Закону України "Про землеустрій", а тому посилання відповідача на те, що ним розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки раніше (27 серпня 2019 року), ніж позивачем (01 жовтня 2019 року) правового значення для правильного вирішення цієї справи немає, так як спірну земельну ділянку вже було сформовано та присвоєно кадастровий номер, тобто визначено її як об'єкт цивільних прав не за розробленим за замовленням відповідача проєктом землеустрою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року
у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28 цс 20, на яку вірно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі
є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності
і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше
за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася
з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому
є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу.
За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки
у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі.
Судами встановлено, що після розроблення проєкту землеустрою та його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня
2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву
про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства,
у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-53/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня
2019 року і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6682/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення.
З огляду на викладене, суди на підставі належним чином оцінених
доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що незважаючи
на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації
із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить
про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1.
За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів
ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року
№23-53/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року
№23-6682/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою
та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення".
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Верховний Суд вважає також вірним висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між
ОСОБА _2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки
під кадастровим номером 7122887600:03:001:0350, так як під час передачі
у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру
у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оспореного договору оренди землі недійсним.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим пройшов
всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до яких завершальним
етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2, ОСОБА_1 першим подав належно оформлену заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність.
Посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду, викладених у подібних правовідносин, не заслуговують на увагу, оскільки
у цих справах інші фактичні обставини, а саме те, що позивачами, яким
було відмовлено у передачі земельної ділянки у приватну власність,
було дотримано встановленої законом процедури одержання безоплатно
у власність земельної ділянки із земель державної власності, зокрема,
на підставі технічної документації, виготовленої саме позивачами, було сформовано земельну ділянку, а тому Верховний Суд з цих підстав
визнавав протиправними рішення відповідних органів про затвердження відповідачам проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які вже були сформовані раніше на підставі проєктів землеустрою інших осіб, тобто позивачів у справі.
Так, ОСОБА_2 першим, ніж ОСОБА_1, розробив проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, проте розроблення вказаного проєкту землеустрою було зумовлено зміною цільового призначення спірної земельної ділянки, яка вже була сформованою, їй присвоєно кадастровий номер, а тому його законний інтерес щодо можливості завершити розпочату ним процедуру приватизації земельної ділянки у такому випадку не підлягає захисту. При цьому як встановлено судами попередніх інстанцій, розроблений ОСОБА_2 проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки містив недоліки,
а тому саме з цих підстав ГУ Держгеокадастру у Черкаській області наказами від 07 жовтня 2019 року №23-4263/14-19-СГ та від 29 листопада 2019 року №23-5601714-19 відмовляло у задоволенні заяв ОСОБА_2 від 24 вересня 2019 року та від 21 листопада 2019 року відповідно
про затвердження проєкту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 у власність.
Інші доводи касаційної скарги спростовуються вищенаведеним
і не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових
рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
При цьому, згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 09 лютого
2021 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 04 листопада 2020 року у частині скасування рішення державного реєстратора та визнання припиненим речових прав на земельну ділянку.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
17 березня 2021 року
м. Київ
справа №400/190/19
провадження №61-2896 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1;
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма П'ятихатська";
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Колесник С. І. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Суровицької Л. В., Авраменко Т. М., Черненка В. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма П'ятихатська" (далі - ТОВ "Агрофірма П'ятихатська") про повернення земельної ділянки.
Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 5,56 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ганнівської сільської ради Петрівського району Кіровоградської області, кадастровий №3521980400:02:000:0220.16 лютого 2007 року він уклав договір оренди земельної ділянки з ТОВ "Агрофірма П'ятихатська", за яким передав в оренду агрофірмі вказану земельну ділянку у строкове платне користування на 10 (десять) років, тобто до 16 лютого 2017 року.
Після спливу терміну дії даного договору він письмово повідомив відповідача про своє небажання надалі здавати в оренду вказану земельну ділянку та запропонував повернути її за актом приймання-передачі. Відповідач земельну ділянку не повернув та продовжує користуватись нею, на будь-які спроби вирішити питання повернення земельної ділянки в досудовому порядку, відповідач не реагує.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ТОВ "Агрофірма П'ятихатська" повернути земельну ділянку шляхом підписання акту приймання-передачі земельної ділянки.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони, укладаючи додаткову угоду від 25 жовтня 2016 року до договору оренди землі від 16 лютого 2007 року, у встановленому законом порядку дійшли згоди щодо всіх необхідних змін до умов договору, в тому числі щодо продовження строку дії договору на десять років.
В той же час, ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що він не укладав додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року, чи його волевиявлення було спрямовано на продовження строку дії договору до 10 років, у зв'язку з чим, на його думку договір припинив свою дію у лютому 2017 року.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що сторони узгодили істотні умови, викладені в додатковій угоді, зокрема щодо строку дії договору оренди землі на 10 років, про набрання чинності додаткової угоди після підписання сторонами та її державної реєстрації. Тому правильним є висновок суду проте, що строк дії договору було змінено - 10 років з часу державної реєстрації додаткової угоди, що визначено, як пунктом 2 додаткової угоди про внесення змін до пункту 8 договору оренди землі від 16 лютого 2007 року так і внесенням змін до пункту 43 договору оренди.
Додаткова угода є чинною, позивачем не оспорювалась в установленому законом порядку, на її підставі виникли права та обов'язки у орендодавця та орендаря.
На підставі додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року до договору оренди землі від 16 лютого 2007 року здійснена державна реєстрація речового права оренди земельної ділянки у ТОВ "Агрофірма П'ятихатська" строком на 10 років, яка не скасована та є чинною.
За умови державної реєстрації права оренди 07 червня 2017 року строком дії десять років, відсутні правові підстави для зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №400/190/19 з Петрівського районного суду Кіровоградської області.
У березні 2020 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що він не погоджується з висновком суду про те, що сторони, укладаючи додаткову угоду від 25 жовтня 2016 року до договору оренди землі від 16 лютого 2007 року, у встановленому законом порядку дійшли згоди щодо всіх необхідних змін до умов договору, в тому числі щодо продовження строку дії договору на десять років.
Вказував, що 22 листопада 2018 року він повідомив про те, що не має наміру продовжувати дію договору оренди землі від 16 лютого 2007 року, укладеного між сторонами, у зв'язку з чим просить повернути позивачу орендовану земельну ділянку. Таким чином, судами, на його думку, було залишено поза увагою відсутність пролонгації договору додатковою угодою від 25 жовтня 2016 року і, як наслідок, факт припинення строку дії договору оренди землі.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 5,56 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ганнівської сільської ради Петрівського району Кіровоградської області, кадастровий №3521980400:02:000:0220 (а. с. 7).
16 лютого 2007 року ОСОБА_1, як орендодавець та ТОВ "Агрофірма П'ятихатська", як орендар, уклали договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передав в оренду агрофірмі належну йому земельну ділянку у строкове платне користування строком на десять років.
Договір зареєстровано Кіровоградською філією державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Держкомземі України" 29 грудня 2007 року за №516 (а. с. 9-11).
Пунктом 43 договору оренди землі передбачено, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та державної реєстрації.
За таких обставин строк дії договору оренди землі - до 29 грудня 2017 року.
Пунктом 36 Договору оренди землі від 16 лютого 2007 року, укладеного між сторонами, визначено, що зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв'язується у судовому порядку.
Відповідно до пункту 37 договору оренди дія договору припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
У разі припинення договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах визначених договором (пункт 21 договору).
До закінчення строку дії договору оренди землі, сторони 25 жовтня 2016 року уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 16 лютого 2007 року (а. с. 12).
Державна реєстрація вказаної додаткової угоди здійснена 07 червня 2017 року (а. с. 13).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 15 червня 2017 року було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 89613569, право оренди земельної ділянки площею 5,558 га строком на десять років на підставі договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма П'ятихатська" від 16 лютого 2007 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 25 жовтня 2016 року.
Згідно з пунктом 2 додаткової угоди до договору оренди землі внесено зміни до пункту 8 договору від 16 лютого 2007 року і викладено його у такій редакції: договір укладено на десять років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. У разі відсутності повідомлення орендаря і письмових заперечень орендодавця щодо продовження строку дії договору строк дії дійсного договору підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Доповнено договір оренди землі пунктом 8.1: "якщо до моменту закінчення строку дії цього договору жодна із сторін не заявить про його припинення шляхом надсилання відповідного поштового повідомлення іншій стороні, цей договір вважається продовженим на такий самий строк та на тих самих умовах".
Крім того, були внесені зміни, зокрема, до пункту 9 договору оренди землі щодо розміру орендної плати, збільшено орендну плату з 2% до 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки; щодо строку виплати орендної плати.
Пунктом 8 додаткової угоди передбачено внесення змін до пункту 43 договору оренди землі, викладено його в такій редакції: "цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації".
Встановлено, що ТОВ "Агрофірма П'ятихатська" обробляє земельну ділянку позивача з лютого 2007 року, виплачує орендну плату відповідно до умов договору оренди землі.
Позивач пояснив, що претензій щодо виплати орендної плати у нього до відповідача не було.
На підтвердження свого небажання продовжувати орендні відносини з відповідачем, ОСОБА_1 надав заяву директору ТОВ "Агрофірма П'ятихатська" від імені його представника - Хоменко А. С., про повернення земельної ділянки, датовану 22 листопада 2018 року, тобто через два роки після укладення додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року до договору оренди землі від 16 лютого 2007 року.
Згідно з актом, складеним ТОВ "Агрофірма "П'ятихатська" від 21 грудня 2018 року, ОСОБА_1 відмовився отримувати орендну плату за 2018 рік в сумі 11 009 грн 26 коп. з розрахунку 8% від нормативної грошової оцінки землі, тому грошові кошти були йому відправлені через публічне акціонерне товариство "Укрпошта" та виплачені 05 квітня 2019 року відділенням поштового зв? язку с. Ганнівка Петрівського району Кіровоградської області (а. с. 56-57, 86).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Статтею 627 ЦК України передбачено, що у відповідності до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
Відповідно до статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Ураховуючи викладене, наслідками зміни договору є збереження його дії, але у зміненому вигляді (зі зміненими умовами). Ці зміни можуть стосуватися предмета, місця, строків виконання тощо. Зміна договору діє лише на майбутнє.
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".
Частиною першою статті 30 Закону України "Про оренду землі" визначено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін.
За змістом статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється, зокрема в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Ураховуючи викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що при укладенні додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, вона вчинена у письмовій формі. У зазначеній додатковій угоді сторони визначили продовження дії договору оренди землі від 16 лютого 2007 року терміном на 10 років. Відтак, з урахуванням додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року строк дії договору оренди землі від 16 лютого 2007 року не закінчився. Отже, відсутні правові підстави для повернення спірної земельної ділянки.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №535/1251/17 (провадження №61-39030св18).
Доводи касаційної скарги про те, що додаткова угода від 25 жовтня 2016 року до договору оренди землі від 16 лютого 2007 року не містить положень про продовження строку дії договору оренди землі на десять років, безпідставні, оскільки у такому разі, вважаючи, що строк дії договору оренди землі припинився у грудні 2017 року, позивач мав би пред'явити вимоги до відповідача про повернення земельної ділянки. Натомість позивач з такими вимогами звернувся до відповідача лише у листопаді 2018 року.
Отже, за умови державної реєстрації права оренди 07 червня 2017 року строком дії десять років, відсутні правові підстави для зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу. Вимог про визнання додаткової угоди від 25 жовтня 2016 року недійсною позивачем не заявлено, а відповідно до статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
09 грудня 2021 року
м. Київ
справа №750/2914/20
провадження №61-2773св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Чернігівська міська рада, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року в складі судді Логвіни Т. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року в складі колегії суддів: Губар В. С., Євстафіїва О. К., Скрипки А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Чернігівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування рішень.
В обґрунтування позову вказала, що вона та ОСОБА_2 є колишнім подружжям. Під час шлюбу у 1996 році сторони придбали житловий будинок по АДРЕСА_1, який був переобладнаний.
Після розірвання шлюбу з 2009 року вона є власником ѕ частин вартості будівельних матеріалів незавершеного переобладнанням спірного будинку, а у 2012 році з прилюдних торгів придбала ј його частку.
У 2013 році ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради із заявою про передачу йому у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, яка була задоволена рішенням 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року.
Враховуючи зазначене та те, що передання іншій особі землі, на якій розташований її будинок, порушує її права як власника цієї земельної ділянки, позивач просила суд визнати протиправними та скасувати пункт 1.36 рішення 32-ї сесії 6-го скликання Чернігівської міської ради від 07 червня 2013 щодо надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення технічної документації; пункт 1.16 рішення 40-ї сесії 6-го скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року, яким затверджено технічну документацію, виготовлену на земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 0,0604 га, кадастровий номер 7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування жилого будинку, та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 0,0604 га, кадастровий номер 7410100000:02:025:6178.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправними та скасовано: пункт 1.36 рішення 32 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 07 червня 2013 року щодо надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення технічної документації; пункт 1.16 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року, яким затвердженого технічну документацію, виготовлену на земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 0,0604 га кадастровий номер 7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування житлового будинку, та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 цю земельну ділянку.
Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради щодо надання дозволу та передачі земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 у власність, приховуючи факт переобладнання будинку (добудови другого поверху, здійснення прибудови, збільшення площі будинку) та приховуючи сам факт поділу частин сукупності вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням житлового будинку.
Оскільки рішенням суду від 18 червня 2009 року встановлено, що житловий будинок право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 на теперішній час не існує, що свідчить про те, що оскаржувані рішення були прийняті Чернігівською міською радою всупереч частини третьої статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Після набуття права власності на незавершений будівництвом будинок по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 має право на набуття права власності і на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт нерухомості.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій у вказаній вище справі.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №335/640/15-ц, від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19, від 04 червня 2020 року у справі №686/1175/16, від 21 січня 2021 року у справі №750/11678/19, постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15.
Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, оскільки суд прийняв рішення на підставі недопустимих доказів.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди при розгляді цієї справи не врахували преюдиційні обставини, встановлені судами у справах № №750/11678/19 та 750/9930/14, зокрема і висновки судів щодо законності рішення Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року, яким ОСОБА_2 затверджена технічна документація та передана у власність спірна земельна ділянка. За обставинами цих справ ОСОБА_1 ніколи не мала та не набувала права власності ні на будинок в цілому, ні на його частину. Право власності ОСОБА_2 на спірний будинок не було припинене в установленому законом порядку.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 22 лютого 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01 жовтня 1994 року до 23 вересня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому на підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 1996 року придбали житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 площею 40,6 кв. м, право власності на який зареєстрували за ОСОБА_2.
Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 червня 2009 року (справа №2-317/09), яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/4 частини сукупної вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Згідно з протоколом проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна від 09 серпня 2012 року №2512115/1 та акту про проведення аукціону з реалізації арештованого майна від 29 серпня 2012 року, на виконання виконавчого листа №2-6246/10, виданого 10 грудня 2010 року Деснянським районним судом міста Чернігова, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 38 303 грн заборгованості, а також 503,03 грн на відшкодування судових витрат, ПП "Нива В. Ш." проведено аукціон з реалізації 1/4 частини сукупності вартості будівельних матеріалів незавершеного будівництва житлового будинку, що знаходяться за адресою:, АДРЕСА_1, переможцем якого стала ОСОБА_1.
Рішенням тридцять другої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 червня 2013 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,0604 га.
Рішенням сорокової сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року затверджено технічну документацію та безоплатно передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0604 га (кадастровий номер якої 7410100000:02:025:6178) за адресою: АДРЕСА_1,
Рішенням сорок першої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 20 червня 2014 року у зв'язку з уточненням визнано таким, що втратив чинність пункт 1.16 рішення міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та оренду громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва" (40 сесія 6 скликання) у частині затвердження технічної документації та передачі ОСОБА_2 у власність безоплатно земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 0,0604 га (кадастровий номер 7410100000:02:025:6178) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Підставою для скасування рішення від 25 квітня 2014 року про передачу ОСОБА_2 у власність спірної земельної ділянки була заява ОСОБА_1, мотивована тим, що вона є власником будівельних матеріалів незавершеного переобладнання жилого будинку на АДРЕСА_1.
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний №25002760, що видане 31 липня 2014 року реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції Чернігівської області, ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,0604 га (кадастровий номер 7410100000:02:025:6178), розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільовим призначенням якої є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 05 листопада 2019 року №187529716, ОСОБА_2 з 12 вересня 2015 року належить земельна ділянка площею 0,0604 га (кадастровий номер 7410100000:02:025:6178), розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільовим призначенням якої є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
З 25 вересня 2014 року по 22 січня 2019 року в провадженні судів адміністративної юрисдикції трьох інстанцій перебувала справа №750/9930/14 за позовом ОСОБА_2 до Чернігівської міської ради про визнання незаконним і скасування пункту 6 рішення сорок першої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 20 червня 2014 року про визнання таким, що втратив чинність пункту 1.16 рішення сорокової сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року про передачу йому у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 0,0604 га, кадастровий №7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Постановою суду касаційної інстанції від 22 січня 2019 року провадження у цій справі закрите на підставі частини першої статті 354 КАС України, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Про порушення свого права ОСОБА_1 дізналась у 2019 році, коли рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2019 року (справа №750/11678/19) було скасовано рішення вказане Чернігівської міської ради від 20 червня 2014 року.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.
Статтею 393 ЦК України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Частинами першою та другою статті 120 ЗК України у редакції, чинній на момент набуття ОСОБА_1 права на належну ОСОБА_2 частину матеріалів, використаних для будівництва спірного житлового будинку, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 на підставі рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 червня 2009 року, а також протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна від 09 серпня 2012 року та акту про проведення аукціону з реалізації арештованого майна від 29 серпня 2012 року набула у 2012 році право на сукупну вартість будівельних матеріалів незавершеного будівництва спірного житлового будинку.
Натомість оскаржуваними рішеннями органу місцевого самоврядування від 07 червня 2013 року та від 25 квітня 2014 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації щодо спірної земельної ділянки, затверджено технічну документацію на неї та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.
Таким чином, після набуття позивачем ОСОБА_1 права на сукупну вартість будівельних матеріалів незавершеного будівництва спірного житлового будинку, відповідач ОСОБА_2 на підставі оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування отримав у власність спірну частину земельної ділянки, розташовану зокрема і під частиною незавершеного будівництвом житлового будинку, що йому на той час не належала, оскільки перейшла у власність ОСОБА_1 на підставі проведення прилюдних торгів з реалізації цього нерухомого майна.
За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про порушення оскаржуваними рішеннями органу місцевого самоврядування прав позивача ОСОБА_1 як землекористувача є обґрунтованими.
Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення Чернігівської міської ради від 07 червня 2013 року та від 25 квітня 2014 року, щодо надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення технічної документації щодо спірної земельної ділянки, затвердження технічної документації на неї та передачі безоплатно у власність ОСОБА_2 вказаної земельної ділянки, суди попередніх інстанцій входили із того, що останній під час оформлення свого права на вказаний об'єкт нерухомості приховав факт переобладнання будинку (добудови другого поверху, здійснення прибудови, збільшення площі будинку), а також факт поділу частин сукупності вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням житлового будинку, що свідчить про те, що оскаржувані рішення були прийняті Чернігівською міською радою всупереч частини третьої статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Вказані висновки суду відповідають матеріалам та обставинам справи, а також вимогам чинного законодавства.
При цьому докази касаційної скарги ОСОБА_3 не впливають на законність оскаржуваних судових рішень, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
При цьому безпідставними є посилання заявника на неврахування судами обставин, встановлених у справах № №750/11678/19 та 750/9930/14, зокрема і висновків судів щодо законності рішення Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року, яким ОСОБА_2 затверджена технічна документація та передана у власність спірна земельна ділянка.
Так, вказуючи про преюдиційність обставин, встановлених у справі №750/9930/14, зокрема і щодо незаконності рішення органу місцевого самоврядування від 20 червня 2014 року, заявник не врахував того, що постанова апеляційного суду, якою встановлені такі обставини, була скасована постановою Верховного суду від 22 січня 2019 року, а тому ці обставини не є преюдиційними у справі, що є предметом перегляду.
Крім того, правовою підставою для визнання протиправним вказаного рішення органу місцевого самоврядування від 20 червня 2014 року у справі №750/11678/19 було те, що правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Безпідставними є також доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №335/640/15-ц, від 26 грудня 2019 року у справі №364/515/19, від 04 червня 2020 року у справі №686/1175/16, від 21 січня 2021 року у справі №750/11678/19, постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15, оскількиу цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
04 листопада 2021 року
м. Київ
справа №444/2319/18
провадження №61-4606св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця",
відповідач - ОСОБА_1, Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрзалізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у складді судді Зеліско Р. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання незаконним та скасування рішення №19 Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 11 лютого 2016 року, скасування рішення №29846243 від 01 червня 2016 року про державну реєстрацію права власності гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку та скасування в поземельній книзі запису про право власності гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку.
Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11+106 м до км 20+534 м від 1962 року, погодженого із старшим землевпорядником Нестеровського (колишня назва Жовківського району у 1951-1991 роках) району у користуванні залізниці перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах зазначених у цьому плані.
Зазначав, що 17 листопада 2015 року комісією в складі головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах Малехівської сільської ради Жовківського району було виявлено, що на 20 км + 230 м - 20 км + 242 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів на відстані 9-8 метрів з правої сторони від осі головної колії знаходиться земельна ділянка огороджена сіткою, яка належить гр. ОСОБА_1 Адреса ділянки: АДРЕСА_1. Площа перекриття становить 0,0144 га.
Вказував, що із рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області №19 від 11 лютого 2016 року позивачеві стало відомо, що земельна ділянка з кадастровим номером 4622785700:01:009:0090, загальна площа якої становить 0,06 га, була передана у власність відповідачки ОСОБА_1 Малехівською сільською радою Жовківського району Львівської області на підставі прийнятого рішення №19 від 11 лютого 2016 року для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Вважає, що вказане рішення є незаконним, оскільки передана відповідачці ОСОБА_1 земельна ділянка, площею 0,0144 га, знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні ПАТ "Укрзалізниця" та закріплена за Регіональною філією "Львівська залізниця", а тому згадане вище рішення Малехівської сільської є незаконним та таким, що порушує право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, а відтак таким, що підлягає скасуванню.
Вказував, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений законом і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону.
Вважає, що відповідач Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області під час прийняття оскаржуваного рішення порушила також норми пункту б частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України, який зазначає, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями.
З урахуванням викладених обставин позивач просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення, відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_1 від 11 лютого 2016 року №19; скасувати рішення №29846243 від 01 червня 2016 року про державну реєстрацію права власності гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 0,06 га, кадастровий номер: 4622785700:01:009:0090, за адресою: АДРЕСА_1; скасувати у поземельній книзі запис про право власності гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку, загальною площею 0,06 га кадастровий номер: 4622785700:01:009:0090, за адресою: АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у задоволенні позовних вимог АТ "Українська залізниця" відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості.
Не погодившись з таким рішенням, АТ "Українська залізниця" подало апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" залишено без задоволення, рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
18 березня 2021 року АТ "Укрзалізниця" звернулось до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку з касаційною скаргою на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.
З урахуванням уточненої касаційної скарги від 26 квітня 2021 року заявник просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
03 червня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу АТ "Укрзалізниця", в якому відповідачка просить суд вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
15 червня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 належить відповідачці ОСОБА_1 на праві приватної власності, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №60376756.
Із викопіювання з генерального плану с. Малехів 1990 року, 2008 року вбачається, що земельна ділянка яка перебуває у власності гр. ОСОБА_1 знаходиться в межах населеного пункту с. Малехів та примикає до дороги по АДРЕСА_1.
Згідно витягу Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1114/02-19 за домогосподарством по АДРЕСА_1, відповідно до погосподарського обліку 1955 - 1957 року, обліковувалось 0,26 га землі та жилий будинок 1920 року забудови.
Із оскаржуваного рішення Малехівської сільської ради №19 від 11 лютого 2016 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення, відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_1" вбачається, що громадянці ОСОБА_1 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки за кадастровим номером 4622785700:01:009:0090 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0600 га по АДРЕСА_1 та передано ОСОБА_1 у власність дану земельну ділянку.
Із кадастрового плану спірної земельної ділянки, вбачається, що згідно опису меж від А до Б земельна ділянка ОСОБА_1 знаходиться в межах населеного пункту с. Малехів та примикає до дороги по АДРЕСА_1, тобто межує із землями загального користування.
Відповідно до довідки виконкому Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області дорога по АДРЕСА_1 перебуває на балансі Малехівської сільської ради.
У 2015 році було проведено капітальний ремонт вказаної дороги за рахунок бюджету с. Малехів.
З копії податкової декларації з плати за землю ПАТ "Українська залізниця" неможливо встановити межі земельної ділянки площею 14,2 га, за яку проведено оплату, та чи включає вона територіально в себе спірну земельну ділянку. Будь-яких доказів для з'ясування даного питання суду представлено не було.
З клопотаннями про проведення земельно-технічної експертизи позивач не звертався.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частини першої статті 92 Земельного кодекса України (далі - ЗК України) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Положеннями статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Відповідно до пункту "б" частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.
Згідно з частинами першою, другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт".
Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.
До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт").
Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18) зазначила, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право позивачки порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які беззаперечно вказували б, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.
Звертаючись до суду з позовом, АТ "Українська залізниця" посилалося на те, що 17 листопада 2015 року комісією в складі головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах Малехівської сільської ради Жовківського району було виявлено, що на 20 км + 230 м - 20 км + 242 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів на відстані 9-8 метрів з правої сторони від осі головної колії знаходиться земельна ділянка, огороджена сіткою, яка належить гр. ОСОБА_1 Адреса ділянки: АДРЕСА_1. Площа перекриття становить 0,0144 га.
Обгрунтовуючи підставність своїх вимог, позивач, зокрема, посилався на:
- внутрішній акт, з якого вбачається, що комісією в складі головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах Малехівської сільської ради Жовківського району було виявлено, що на 20 км + 230 м - 20 км + 242 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів на відстані 9-8 метрів з правої сторони від осі головної колії знаходиться земельна ділянка огороджена сіткою, яка належить гр. ОСОБА_1. Адреса ділянки: АДРЕСА_1. Площа перекриття становить 0,0144 га;
- план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році;
- податкові декларації з плати за землю.
Матеріалами справи встановлено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, належить відповідачці ОСОБА_1 на праві приватної власності, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №60376756.
Із викопіювання з генерального плану с. Малехів 1990 року, 2008 року вбачається, що земельна ділянка, яка перебуває у власності гр. ОСОБА_1, знаходиться в межах населеного пункту с. Малехів та примикає до дороги по АДРЕСА_1.
Згідно витягу Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1114/02-19 за домогосподарством по АДРЕСА_1, відповідно до погосподарського обліку 1955 - 1957 року, обліковувалось 0,26 га землі та жилий будинок 1920 року забудови.
Це свідчить про те, що на момент будівництва залізниці, спірна земельна ділянка перебувала в користуванні та була закріплена за домогосподарством по АДРЕСА_1.
Із кадастрового плану спірної земельної ділянки, вбачається, що згідно опису меж від А до Б земельна ділянка ОСОБА_1 знаходиться в межах населеного пункту с. Малехів та примикає до дороги по АДРЕСА_1, тобто межує із землями загального користування, що спростовує посилання позивача на те, що спірна земельна ділянка накладається на землі залізниці.
Відповідно до довідки виконкому Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області дорога по АДРЕСА_1 перебуває на балансі Малехівської сільської ради.
Згідно з частиною третьою статті 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Для розгляду та вирішення земельних спорів органи місцевого самоврядування створюють узгоджувальні комісії.
Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначений статтею 159 ЗК України.
Водночас позивач не надав, а суди не встановили наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування щодо вирішення земельного спору між сторонами про накладення земельних ділянок у межах населеного пункту.
З копії податкової декларації з плати за землю ПАТ "Українська залізниця" неможливо встановити межі земельної ділянки площею 14,2 га, за яку проведено оплату позивачем, та чи включає вона територіально в себе спірну земельну ділянку. Будь-яких доказів для з'ясування даного питання суду представлено не було.
З клопотаннями про проведення земельно-технічної експертизи позивач не звертався.
При таких обставинах судами попередніх інстанцій обґрунтовано не взято до уваги акт обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року, складений посадовими особами структурного підрозділу позивача - ВП "Кам'янка-бузька дистанція колії" про накладення земельної ділянки ОСОБА_1 на земельну ділянку АТ "Українська залізниця", оскільки встановлено, що зазначена земельна ділянка по лінії А. - Б. межує із дорогою місцевого значення по АДРЕСА_1, і вказане позивачем не спростовано.
Крім того, встановлено, що позивач не надав жодних доказів, які підтверджують повноваження зазначених вище осіб як членів комісії.
План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км+ 534 м, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році не підтверджує належним чином факту накладення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 на землі ПАТ "Українська залізниця".
При таких обставинах суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Укрзалізниця".
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ї - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення.
Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
16 квітня 2021 року
м. Київ
справа №646/2623/20
провадження №61-2725св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - Харківська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова, у складі судді Білінської О. В., від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Хорошевського О. М., від 12 січня 2021 року.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що вона проживає у квартирі АДРЕСА_1, та з 03 січня 1979 року за вказаною адресою зареєстровано її місце проживання.
Згідно інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 04 лютого 2020 року №198965106, право власності на вказаний житловий будинок з надвірними будівлями зареєстровано за ОСОБА_3 - 40/100 частин (приміщення І, 1-1, 1-2, 1-3, ІІ, 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_4 - 28/100 частин (приміщення 3-1, 3-2, 3-3 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_5 - 20/100 частин (приміщення ІІІ, 4-1, 4-2 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_6 - 12/100 частин (приміщення ІV, 5-1, 5-2 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1).
Позивачка стверджувала, що вона все життя проживала у квартирі АДРЕСА_1, яка на теперішній час належить її дочці ОСОБА_7.
Також позивачка посилалася на те, що суміжною квартирою є квартира №5, яка на праві власності належала ОСОБА_6, який у 1998 році помер. З дня його смерті ніхто з його родичів у будинку не з'являвся, не опікувався ним. 01 липня 1999 року в будинку сталася пожежа, і будинок зазнав значних ушкоджень, у тому числі і квартира, яка колись належала ОСОБА_6. Поступово будівля руйнувалась, а враховуючи те, що квартира ОСОБА_6 була суміжною з квартирою, в якій вона зі своєю родиною мешкала, це також впливало і на цілісність їх приміщень. У зв'язку із цим вона зателефонувала сестрі померлого ОСОБА_6 - ОСОБА_8, яка повідомила про те, що приміщення, в якому мешкав її брат, ані їй, ані іншим родичам не потрібне. 19 грудня 2002 року ОСОБА_8 передала їй документи, які підтверджували право власності її брата ОСОБА_6 на нерухоме майно.
ОСОБА_1 вказувала, що в подальшому вона за власні кошти відновила пошкоджені пожежею приміщення, провела в них ремонтні роботи та почала там проживати. Також вона сплатила заборгованість, яка виникла за час відсутності мешканців у вказаному житловому приміщенні, та в подальшому особисто сплачувала усі комунальні послуги. Крім того, нею був укладений договір з акціонерним товариством "Харківобленерго" про користування електричною енергією, на її ім'я відкрито особовий рахунок в акціонерному товаристві "Харківенергозбут".
Позивачка вважала, що протягом усього часу відкритого володіння вказаним майном вона здійснювала його утримання, проводила ремонтні роботи, підтримувала його в жилому стані, що підтверджує факт добросовісного, відкритого та безперервного володіння нею нерухомим майном.
Із урахуванням зазначеного, позивачка просила позов задовольнити, визнати за нею право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, а саме 12/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_3, що складаються з приміщень, вказаних на поверховому плані та експлікації внутрішніх площ до плану житлового будинку А-1 в технічному паспорті: квартира №5, приміщення ІV, 5-1, 5-2.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що немає правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки у діях позивачки відсутня така необхідна умова добросовісності володіння, як непоінформованість про незаконність свого володіння. Позивач не довела наявності підстав для набуття права власності на спірну частину нерухомого майна за давністю володіння. Тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання житлового будинку не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 Цивільного кодексу України.
Крім того суд першої інстанції зазначив, що позивачка, на яку законом покладений обов'язок визначати відповідача по справі, не залучала до справи особу, із якою має спір про право з приводу нерухомого майна. За таких обставин, суд не в змозі вирішувати та задовольняти позов без особи, яка повинна відповідати за позовом, прав, обов'язків, інтересів якої такий позов прямо стосується. Позов про визнання права власності за набувальною давністю пред'явлено не до власника (його спадкоємців) спірного майна (домоволодіння), який є належним відповідачем, а клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем до суду не надходило.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року -без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачкою, яка була обізнаною, що заволоділа чужою річчю, не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв'язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивачка при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності.
ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної частини будинку, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
19 лютого 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року
та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року
і ухвалити нове рішення про задоволення її позову.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі №676/667/18 (провадження №61-20270св19) (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що судом першої інстанції встановлено, що позов пред'явлено не до власника спірного майна (домоволодіння), який є належним відповідачем, клопотання про зміну первісного відповідача належним відповідачем до суду не надходило. При цьому суд не роз'яснив позивачу хто саме є належним відповідачем у справі, а також не встановив хто є належним відповідачем. Вказані порушення не було усунуто судом апеляційної інстанції. Суди попередніх інстанцій вирішили справу по суті заявлених позовних вимог, пред'явлених позивачем до неналежного відповідача. Заявник наголошує, що якщо позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача саме з цих підстав.
ОСОБА_1 також посилається на те, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що вона не є добросовісним набувачем спірної частини будинку, слід вважати необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи. Судами неправильно застосовано положення статті 344 ЦК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №198965106 від 04 лютого 2020 року, власником 12/100 частини будинку, розташованого по АДРЕСА_3, є ОСОБА_6.
Відповідно до договору дарування від 13 травня 1994 року ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_6 12/100 частини жилого будинку. У договорі дарування зазначено, що на земельній ділянці розміром 684 кв. м, розташований жилий будинок літ. "А-1", дерев'яний, обкладений цеглою, жилою площею 96, 21 кв. м. При цьому жилому будинку є надвірні будівлі: 8 сараїв літ. "Б", "В", "К", "Р", "С", "Т", "У", "Ц", льох літ. "Е", 5 вбиралень літ. "Й", "Л", "М", "П", "Ф", 2 душа літ. "Н", "О", навіс літ. "Х", огорожа №1-4.
Відповідно до виписки з рішення №468/І від 01 грудня 1987 року про технічний стан жилого будинку АДРЕСА_4, середній знос зазначеного будинку становить 66 відсотків дерев'яної стіни, будинок віднесено до категорії ветхих.
Згідно розписки, наданої ОСОБА_8 19 грудня 2002 року, вона отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 250 грн за документи на частину будинку, що оформлена на її померлого брата ОСОБА_6.
Згідно актового запису про смерть від 13 липня 1998 року №8590, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харків.
Позивачка звернулася до суду із вимогами про визнання права власності на частину житлового будинку, який належав на праві власності ОСОБА_6, за набувальною давністю.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, наступне: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).
Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності.
Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.
Аналізуючи поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного законодавства і цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення добросовісність поведінки заявника на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, загалом обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги позивачки до задоволення не підлягають, оскільки нею не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю. Володіння могло б вважатись добросовісним, якщо позивачка при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності.
Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивачка була обізнана відносно того, що власником спірної частини житлового будинку, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був ОСОБА_6, а тому не можна вважати володіння позивачкою частиною будинку, яка залишилась після смерті ОСОБА_6, добросовісним. Право власності після смерті особи може переходити до спадкоємців або спадщина може бути визнана відумерлою.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).
Доводи касаційної скарги про те, що утримання будинку позивачкою та здійснення його ремонту після пожежі підтверджують давність та відкритість володіння чужим майном, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права, оскільки судами встановлено, що на момент заволодіння чужим майном ОСОБА_1 була обізнана з інформацією про власника нерухомого майна, його спадкоємців.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі №676/667/18 (провадження №61-20270св19), на які посилалася заявниця у касаційній скарзі.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 липня 2021 року
м. Київ
справа №454/983/19
провадження №61-3016св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Великомостівська міська рада Сокальського району Львівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Великомостівської міської ради на постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області про визнання протиправним рішення та зобов'язання до вчинення дій,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст вимог
У квітні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області (назву якої на підставі рішення Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області від 23 квітня 2021 року №141 змінено на - Великомостівська міська рада Львівської області) в якому просив скасувати, як протиправний, пункт третій рішення Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області від 17 жовтня 2018 року №307 в частині відмови в наданні йому у власність земельної ділянки площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 та зобов'язати Великомостівську міську раду винести на повторний розгляд чергової сесії міської ради заяву про надання у власність зазначеної земельної ділянки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року під головуванням судді Адамовича М. Я. провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області про визнання протиправним рішення міської ради - закрито, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що такий спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Вказував, що у позивача на даний час відсутній приватний інтерес, оскільки земельна ділянка площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 не передана ОСОБА_1 у власність.
Постановою Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Увалу Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року скасовано, справу за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання до вчинення дій направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Скасувавши ухвалу місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що земельні спори за участі фізичної особи можуть розглядатися як у порядку адміністративного, так і цивільного судочинства. Частина 1 статті 118 ЗК України передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування у даному випадку поглинається спором про речове, приватне право, яке належить особі до звернення до органу місцевого самоврядування. Таке право виникає і в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але його захист відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року представник Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області - міський голова Ройко Я. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а ухвалу місцевого суду залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду помилкові.
Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував тієї обставини, що земельна ділянка, про яку йдеться у цій справі не була передана ОСОБА_1 і у його користуванні не перебувала, а тому питання про право цивільне не вирішувалось.
Зазначає, що отримання особою дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про її надання у власність чи користування, а скасування рішення про надання відповідного дозволу не є порушенням речового права, якщо тільки немає обставин, що свідчать про наявність у цієї особи або інших заінтересованих осіб речових прав щодо такої земельної ділянки, отже спір підлягає вирішенню не в порядку цивільного, а в порядку адміністративного судочинства.
Суд апеляційної інстанції, при ухваленні оскаржуваної постанови, помилково посилався на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі №707/1580/15-ц (провадження №14-70цс18) адже у вказаній справі було встановлено інші фактичні обставини. У вказаній справі мова ішла про земельну ділянку, яка перебувала у користуванні особи до звернення до органів місцевого самоврядування з відповідною заявою та до суду, крім того на ній був споруджений житловий будинок позивача.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Сокальського районного суду Львівської області.
05 травня 2021 року цивільна справа №454/983/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області ІІІ сесії VІІІ скликання від 18 грудня 2017 року №49 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд на вулиці Молодіжній в м. Великі Мости громадянину ОСОБА_1" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення, з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою, проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності з подальшою передачею в оренду, орієнтовною площею 0,09 га на АДРЕСА_1. ОСОБА_1 після погодження у встановленому порядку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та отримання витягу, про присвоєння кадастрового номера земельної ділянки, подати на затвердження на чергову сесію ради.
Рішенням Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області ХVсесії VІІІ скликання від 17 жовтня 2018 року №307 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд громадянину ОСОБА_1":
затверджено проект землеустрою жителям м. Великі Мости щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0914 га на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311;
земельну ділянку переведено з категорії земель сільськогосподарського призначення (угіддя - рілля) в категорію земель житлової та громадської забудови, встановивши цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та змінити цільове призначення земельної ділянки з 16.00 (землі запасу) на цільове призначення 02.01 - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, згідно додатку №1;
відмовлено ОСОБА_1 в наданні у власність земельної ділянки з кадастровим номером 4624810600:10:001:0311 площею 0,0914 га, що на АДРЕСА_1 відповідно до діючого "Положення про порядок передачі в оренду громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд", затвердженого сесією Великомостівської міської ради від 05 грудня 2014 року №640 та рішенням від 18 грудня 2017 року №48 та №49.
Земельна ділянка площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 не передана у власність.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина сьома статті 118 ЗК України).
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев'ята статті 118 ЗК України).
Згідно з частиною десятою статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №206/4712/17 (провадження №14-96цс19) зроблено правовий висновок про те, що отримання особою дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про її передання у власність чи у користування. А скасування рішення про надання відповідного дозволу не є порушенням речового права, якщо тільки немає обставин, які свідчать про наявність у цієї особи або інших заінтересованих осіб речових прав щодо такої земельної ділянки.
У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-а-207/11 (К/9901/39190/18) (провадження №11-1087апп18).
Разом із тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №617/1315/15-ц (провадження №14-219цс18) міститься висновок про те, що на стадії формування земельної ділянки особа, яка прагне отримати цю ділянку у власність, з одного боку, та відповідний орган державної влади чи місцевого самоврядування, уповноважений приймати рішення щодо надання відповідної ділянки у власність, з іншого боку, перебувають в адміністративних відносинах. Рішення суб'єкта владних повноважень про передання земельної ділянки у власність є актом, необхідним для набуття у власність цього об'єкта у майбутньому - з моменту державної реєстрації відповідного цивільного права.
Допоки на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, який прийняв рішення щодо передання земельної ділянки у власність, особа не зареєструвала відповідне речове право на цю ділянку, за участі такого суб'єкта існує публічно-правовий спір, який належить до юрисдикції адміністративного суду, крім випадку, якщо певне речове право на ту ж ділянку чи на її частину на момент прийняття вказаного рішення належить іншій особі.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1, отримавши дозвіл на розробку проекту землеустрою та рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою, звернувся до суду з позовом на захист своїх інтересів щодо отримання земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у власність.
Рішенням Великомостівської міської ради, після затвердження проекту землеустрою, у наданні у власність бажаної земельної ділянки позивачу було відмовлено.
Наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами попередніх інстанцій не встановлено.
Отже, з урахуванням того, що ОСОБА_1 отримав лише дозвіл на розробку проекту землеустрою, який був затверджений, проте позитивного рішення про передачу йому у власність бажаної земельної ділянки не приймалось, обставин щодо наявності певного речового права на цю ділянку чи на її частину на момент прийняття оспорюваного рішення у позивача чи іншої особи судами не встановлено, колегія суддів вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, у зв'язку з чим колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскарженої постанови з залишенням в силі ухвали місцевого суду, яка прийнята з урахуванням зазначених обставин та з додержанням норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги про те, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства є такими, що заслуговують на увагу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки апеляційним судом скасовано законну і обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції, постанова апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі ухвали районного суду.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати, понесені ним за подання касаційної скарги у розмірі 2 270 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Великомостівської міської ради Львівської області задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року скасувати, ухвалу Сокальського районного суду Львівської області залишити в силі.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Великомостівської міської ради Львівської області 2 270 грн судового збору, сплаченого у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа №2034/2-4324/11
провадження №61-17152св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
особа, яка подавала апеляційну скаргу - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 зазначила, що з 22 липня 1989 року вони з відповідачем перебувають у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними за спільні кошти придбаний будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1500 га для обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд, також квартира АДРЕСА_2 та автомобіль марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1.
Ураховуючи, що майно придбано сторонами під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, позивач просила визнати за нею право власності на Ѕ частини: будинку АДРЕСА_1, земельної ділянки розміром 0,1500 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року, в якому ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 04 травня 2012 року виправлено описку, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за нею право власності на 1/2 частини: будинку за адресою: АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 як на майно, набуте у шлюбі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу між ними, права інших осіб при цьому не порушуються.
Постановою Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк") задоволено, рішення Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2частини будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою. В іншій частині рішення місцевого суду не оскаржувалося та не переглядалося апеляційним судом. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірні житловий будинок та земельна ділянка є предметом договорів іпотеки, укладених між відповідачем та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк". ОСОБА_2 має непогашену заборгованість за кредитними договорами, у забезпечення виконання яких укладено договори іпотеки. Про обтяження спірного майна іпотекою сторонам у справі було відомо, зазначені обтяження зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права та обов'язки. Отже, суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи та кола учасників справи, вирішивши питання про права та інтереси юридичної особи - іпотекодержателя, яка не залучена до участі у справі.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому посилалася на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у справах, що стосуються присічного строку оскарження судового рішення, яке було чинним протягом тривалого періоду часу (у цьому випадку вісім років) та при наявності доказів обізнаності особи, яка оскаржує таке рішення, про його існування, проте не вчинення при цьому дій для отримання його копії.
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення та поновлюючи строк на апеляційне оскарження апеляційний суд застосував норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №638/11409/15-ц.
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що рішення місцевого суду порушує права третьої особи, оскільки унеможливлює здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки, є безпідставними, оскільки положеннями Закону України "Про іпотеку" не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 липня 1989 року.
06 жовтня 2004 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Полторацькою Л. М. придбав житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,15 га, надану для обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.02 листопада 2005 року на ім'я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності, серія НА №682113, на земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.07 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/5-119, за яким позичальнику надано кредит у розмірі 14 397,63 доларів США зі строком погашення до 06 листопада 2015 року.
У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/5-236, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.08 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/5-120, згідно з яким позичальнику надано кредит у розмірі 45 570,00 доларів США зі строком погашення до 07 листопада 2012 року.
У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/5-238, предметом якого також є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/7-066, згідно з умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 50 000,00 доларів США зі строком погашення до 10 серпня 2022 року.
У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/7-085, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка, розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08 квітня 2020 року №206406250, обтяження щодо вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки, що виникли на підставі договорів іпотеки, зареєстровані у реєстрі.
Також відповідно до наявної в реєстрі інформації право власності на 1/2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, 25 липня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення суду у цій справі від 21 лютого 2012 року.
При цьому, ОСОБА_2 має заборгованість перед банком за вищевказаними кредитними договорами, яка дотепер не погашена.
17 березня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. вчинено виконавчі написи, за якими звернено стягнення на предмети іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та 06 червня 2014 року, відкрито виконавче провадження, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 11 березня 2019 року зазначені виконавчі написи визнані такими, що не підлягають виконанню.
У червні 2016 року банк звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року, у задоволенні позову банку відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
Правонаступником АТ "Укрсоцбанк" з 03 грудня 2019 року є АТ "Альфа-Банк".
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_2 та автомобіля не оскаржувалося банком, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення норм статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Водночас, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
За змістом статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі №522/3901/16-ц (провадження №61-20786св18) зроблено висновок про те, що ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов'язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання уже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з позичальника кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно. Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі у справі не порушені, оскільки згідно зі статтею 23 Закону України "Про іпотеку" при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, є безпідставними, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини, а саме ті, які стосуються спадкування та правонаступництва. У випадку визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім'єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією з основних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі №337/474/14-ц (провадження №61-15813сво18) зазначено, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і накладено арешт на майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частинами першою та третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що позивач, звертаючись до суду з позовом про поділ майна подружжя, знала про обтяження спірного майна іпотекою, вказані обтяження були зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права і обов'язки, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що такий поділ фактично направлений на невиконання боржником кредитних зобов'язань і порушує права та інтереси третьої особи і свідчить про очевидну недобросовісність та зловживання сторонами своїми правами стосовно кредитора, за відсутності спору між собою, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про відмову в позові про поділ майна подружжя в обраний позивачем спосіб.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №638/11409/15-ц, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. У наведеній постанові справу було передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження з тих підстав, що на заявника як на орган місцевого самоврядування поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначений абзацом третім статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження, натомість у справі, яка переглядається особою, яка подавала апеляційну скаргу є юридична особа - банк, на яку такий строк не поширюється. При цьому, відкриваючи апеляційне провадження та поновлюючи АТ "Альфа-Банк" строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що заявник не був залучений до участі в справі, копію оскаржуваного рішення отримав 26 березня 2020 року та з 12 березня 2020 року на території України запроваджено карантин, у період якого процесуальні строки продовжувалися.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ:
З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Щодо вирішення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі №757/172/16-ц (провадження №14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Верховний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 403, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
25 березня 2021 року
м. Київ
справа №241/471/17
провадження №61-21849св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Мангушська районна рада Донецької області, Селянське фермерське господарство "Оріон",
третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Донецькій області,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Мангушської районної ради Донецької області про визнання частково недійсним рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним державного акта на право власності на землю, посилаючись на те, що відповідно до свідоцтва про зміну імені, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Першотравневого районного управління юстиції у Донецькій області 04 листопада 2014 року він змінив прізвище з "ОСОБА_3" на "ОСОБА_4". Рішенням Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року "Про затвердження проектів відводів земельних ділянок для ведення селянських фермерських господарств" затверджено проекти відводів земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств із земель запасу в постійне користування у місцях, указаних на проектному плані землекористувачам, в тому числі йому. Згідно з актом зазначення здачі меж в натурі від 27 квітня 1996 року надана йому в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства була виділена в натурі, тобто встановлені межі земельної ділянки (межові знаки), проорана межа, про що повідомлено користувачам суміжних земельних ділянок. На підставі вказаного рішення він отримав на своє ім'я державний акт на право постійного користування землею, який було зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №308. В період з 1996 року по 2002 рік він самостійно обробляв належну йому земельну ділянку (орав, сіяв, збирав врожай). З 2002 року по 2014 рік за усною домовленістю з ОСОБА_5 земельну ділянку обробляв останній, а земельний податок сплачував він. У 2015 році у зв'язку зі скрутним становищем він знову вирішив зайнятися селянським (фермерським) господарством, однак син відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 повідомив йому, що земельну ділянку площею 8,9 га, яка була надана йому в постійне користування на території Мелекінської сільської ради, на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Першотравневого району Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ДН №572 надано ОСОБА_2. Відповідно до державного акта ОСОБА_2 було надано в постійне користування земельну ділянку площею 30 га на території Мелекінської сільської ради для ведення селянського фермерського господарства, в яку увійшла й надана йому в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га, що підтверджується схемою розміщення земельних ділянок. На його неодноразові звернення до ОСОБА_2 з проханням повернути належну йому земельну ділянку площею 8,9 га він отримав відмову. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним рішення Першотравневої районної ради Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" в частині затвердження проекту відводу земельної ділянки для ведення фермерських господарств ОСОБА_2 та пункт 2 Додатку до рішення сесії районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств"; визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею, виданий на підставі вищезазначеного рішення на ім'я ОСОБА_2.
Ухвалою Першотравневого районного суду Донецької області від 26 жовтня 2017 року залучено до участі у справі як співвідповідача Селянське фермерське господарство "Оріон" (далі - СФГ "Оріон").
Заочним рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року у складі судді Демочко Д. О. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" в частині затвердження проекту відводу земельної ділянки для ведення селянських (фермерських) господарств ОСОБА_2 та пункт 2 Додатку до рішення сесії районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств". Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею серії ДН №572 на ім'я ОСОБА_2, виданий на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260, на земельну ділянку площею 30 га, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач на законних підставах отримав у постійне користування земельну ділянку площею 8,9 га на території Мелекінської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства, вона знаходиться в його правомірному користуванні, право постійного користування на неї в позивача не припинялося, а тому Першотравнева районна рада народних депутатів Донецької області як орган місцевого самоврядування не мала права розпоряджатися нею.
Ухвалою Першотравневого районного суду Донецької області від 04 липня 2019 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Постановою Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що після одержання державного акта на право постійного користування землею та його державної реєстрації позивач не створив фермерське господарство та не зареєстрував його у встановленому законом порядку, а переданою йому земельною ділянкою площею 8,9 га користувався одноособово як фізична особа. У зв'язку з використанням спірної земельної ділянки не за її цільовим призначення право позивача на неї було припинено на підставі рішення Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками". Тобто, надаючи ОСОБА_2 в постійне користування спірну земельну ділянку, Першотравнева районна Рада народних депутатів діяла в межах своєї компетенції та не порушила прав позивача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року, а заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З 1996 року по 2002 рік він особисто обробляв надану йому в користування земельну ділянку, а з 2002 року по 2014 рік за усною домовленістю з ОСОБА_5 земельну ділянку обробляв останній, при цьому земельний податок сплачував він. Тобто він не вчиняв дій, які б свідчили про використання ним землі не за її цільовим призначенням. В 1996-2010 роках плата за користування землею була передбачена Законом України від 03 липня 1992 року №2535 "Про плату за землю", відповідно до положень пункту 25 статті 12 якого новостворені фермерські господарства звільнялися від земельного податку протягом трьох років з часу передачі їм земельної ділянки у власність. Враховуючи, що державний акт на спірну земельну ділянку він отримав у квітні 1996 року, то до 2000 року він мав пільги по сплаті податку, а тому у 2000 році сільська рада не мала повноважень позбавляти його права власності на земельну ділянку у зв'язку з несплатою ним податку. Крім того, у Мелекінської сільської ради були відсутні повноваження щодо припинення його права на спірну земельну ділянку, оскільки згідно з положенням статті 9 Земельного кодексу України 1990 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року) повноваження сільської ради щодо регулювання земельних відносин розповсюджуються лише на територію в межах земель населеного пункту, яка перебуває у віданні сільської ради. Проте спірна земельна ділянка була виділена із земель державної власності та не перебуває у віданні сільської ради. Судом було встановлено, що в архіві Мангушської районної ради та в Головному управління Держгеокадастру Донецької області рішення Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24, а також акт комісії ускладі голови Мелекінської сільської ради ОСОБА_8, заступника начальника відділу земельних ресурсів ОСОБА_12, землевпорядника Мелекінської сільської ради ОСОБА_9, депутата Мелекінської сільської ради ОСОБА_10 щодо проведення обстеження земельних ділянок, відсутні, тобто сільська рада не виконала свій обов'язок щодо передачі вказаних документів, що свідчить про виготовлення їх пізніше. Про вказані документи йому стало відомо лише під час розгляду справи апеляційним судом, відповідач та її представники в суді першої інстанції не повідомляли про них та не подавали клопотання про їх витребування, а тому суд в порушення вимог статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) витребував їх з власної ініціативи та прийняв як допустимі та достовірні докази.
У січні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Штелик С. П. від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Першотравневого районного суду Донецької області.
10 січня 2020 року справа №241/471/17 надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Штелик С. П. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року справу №241/471/17 передану судді-доповідачеві Стрільчуку В. А.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_1, виданим 04 листопада 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Першотравневого районного управління юстиції у Донецькій області, позивач змінив прізвище з "ОСОБА_3" на "ОСОБА_4".
Рішенням Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року "Про затвердження проектів відводів земельних ділянок для ведення селянських фермерських господарств" затверджено проекти відводів земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств із земель запасу в постійне користування у місцях, зазначених на проектному плані землекористувачам, в тому числі ОСОБА_11.
Згідно з актом зазначення здачі меж в натурі від 27 квітня 1996 року надана позивачу в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського фермерського господарства була виділена в натурі, тобто встановлені межі земельної ділянки (межові знаки), проорана межа, про що повідомлено користувачів суміжних земельних ділянок.
Державним актом на право постійного користування землею серії ДН №308, виданим 16 квітня 1997 року на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року, підтверджується, що надана ОСОБА_11 у постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства.
Згідно з актом (без дати) комісії у складі голови Мелекінської сільської ради ОСОБА_8, заступника начальника відділу земельних ресурсів ОСОБА_12, землевпорядника Мелекінської сільської ради ОСОБА_9, депутата Мелекінської сільської ради ОСОБА_10 проведено обстеження земельних ділянок, зайнятих під фермерськими господарствами та встановлено, що фермер ОСОБА_11 земельну ділянку 8,9 га не оброблює протягом 3-х років, від сплати податків ухиляється. Враховуючи наведене вище, комісія запропонувала розглянути даний акт на сесії Мелекінської сільської ради, для передачі матеріалів до суду для вилучення земельних ділянок, як не використовуваних за цільовим призначенням.
Рішенням Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками" за використання земельних ділянок не за цільовим призначенням та за несплату податку за землю припинено право ОСОБА_11 на користування земельною ділянкою площею 8,9 га.
Рішенням Першотравневої районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" (пункт 2 Додатку до цього рішення) були затверджені проекти відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, в тому числі ОСОБА_2.
На підставі вказаного рішення відповідач ОСОБА_2 отримала державний акт на право постійного користування землею серії ДН №572, виданий на земельну ділянку площею 30 га, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства, до складу якої увійшла і земельна ділянка площею 8,9 га, що раніше перебувала в постійному користуванні позивача.
Відповідно до частини першої статті 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
За правилом статті 27 ЗК України 1990 року право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1-8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 5-9 частини першої цієї статті, в разі незгоди землекористувача провадиться у судовому порядку.
За положеннями статті 31 ЗК України 1990 року вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів. Вилучення земель провадиться за рішенням сільської, селищної Ради народних депутатів: із земель сіл і селищ для усіх потреб, за винятком випадків, передбачених статтею 33 цього Кодексу; за межами сіл і селищ у разі передачі їх у власність або надання у користування для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, традиційних народних промислів, крім випадків, передбачених частинами четвертою і п'ятою цієї статті та статтею 33 цього Кодексу. Вилучення земель (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) у межах міста для усіх потреб провадиться за рішенням міської Ради народних депутатів, за винятком випадків, передбачених статтею 33 цього Кодексу. Вилучення земель на території району за межами населених пунктів для надання їх у тимчасове користування для сільськогосподарського використання в порядку, передбаченому статтями 77 і 79 цього Кодексу, а також для передачі у власність або надання у користування для ведення селянського (фермерського) господарства провадиться за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної Ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію. За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.
Згідно з пунктами 1, 4 статті 11 вказаного Закону селянське (фермерське) господарство зобов'язане забезпечувати використання землі за цільовим призначення та відповідно до умов її надання; своєчасно вносити земельний податок або оренду плату за землю.
З урахуванням викладеного право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що після одержання державного акта на право постійного користування землею та його державної реєстрації позивач в порушення вищенаведених норм закону не створив фермерське господарство, рішенням Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 право ОСОБА_11 на користування спірною земельною ділянкою було припинено з підстав її використання не за цільовим призначенням та у зв'язку з несплатою ним податку за землю. Оскільки право позивача на користування спірною земельною ділянкою було припинено, то приймаючи у березні 2001 року рішення про надання ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 30 га, до складу якої увійшла земельна ділянка, що раніше перебувала в користуванні позивача, Першотравнева районна рада народних депутатів Донецької області діяла в межах наданих їй повноважень.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що приймаючи рішення від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками" Мелекінська сільська рада діяла поза межами своїх повноважень та в неї були відсутні підстави для прийняття такого рішення, не заслуговують на увагу, оскільки вказане рішення не скасоване, не визнане недійсним та є чиним.
Посилання заявника на те, що відповідно до положень пункту 25 статті 12 Закону України від 03 липня 1992 року №2535 "Про плату за землю" він протягом трьох років з часу передачі йому земельної ділянки був звільнений від сплати земельного податку, є неспроможними, оскільки вказане положення стосується новоствореного фермерського господарства, яке, як встановлено судами, позивач не створив.
Аргументи касаційної скарги про те, що враховуючи вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України, апеляційний суд порушив порядок прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду справи, не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів, що призвело до неповного з'ясування обставин, які мають значення для справи.
Пунктом 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з'явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами вищенаведеної статті 400 ЦПК України.
Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №554/6847/19
провадження №61-1895св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Шевченківська районна у м. Полтаві рада,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко Віра Іванівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави, у складі судді Троцької А. І.,
від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Чумак О. В., Бондаревської С. М., Дряниці Ю. В.,
від 22 грудня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади міста в особі Полтавської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І., в якому просила визнати за нею право власності на гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 17,5 кв. м, у порядку спадкування за законом після смерті свого батька -
ОСОБА _3, який помер ІНФОРМАЦІЯ:
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що після смерті батька відкрилася спадщина на вказане нерухоме майно. На день смерті батька вона постійно проживала разом з ним, а тому є такою, що прийняла спадщину, інших спадкоємців не має.
З метою отримання спадщини вона звернулась до приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно - вищевказаний гараж, однак отримала відмову у зв'язку із ненаданням документів, які посвідчують право власності спадкодавця на це майно.
Вважала, що право власності ОСОБА_3 на спірний гараж підтверджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого було дозволено розміщення гаража за адресою: АДРЕСА_1, та технічним паспортом на цей гараж, відповідно до якого площа гаража складає 17,5 кв. м.
Оскільки на даний час вона позбавлена іншої можливості отримати у спадок спірний гараж, тому вимушена звернутися до суду з цим позовом.
Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 10 грудня 2019 року замінено неналежного відповідача територіальну громаду міста в особі Полтавської міської ради на належного відповідача - Шевченківську районну у м. Полтаві раду.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду
від 22 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний гараж не входить до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3, оскільки є самочинно збудованим, право власності на це майно за спадкодавцем не зареєстровано, земельна ділянка у відповідності до закону йому не виділялась.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
03 лютого 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня
2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду.
У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі
№554/4404/13-ц.
Вважає, що на час побудови гаражу право власності на нього не залежало від державної реєстрації чи від прийняття його до експлуатації. Розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого у подальшому гараж перенесено в погоджене виконавчим комітетом місце.
Крім того, стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 105 ЦК УРСР щодо такого об'єкту нерухомості, як гараж.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ:
ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 на спадкове майно - гараж, за адресою:
АДРЕСА _1.
Постановою приватного нотаріуса Сидоренко В. І. від 30 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки не надано документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно.
Рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у АДРЕСА_1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів. Гаражі громадян ОСОБА_4 і ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Правовідносини у справі виникли щодо визнання у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 права власності на гараж за адресою: АДРЕСА_1, який збудований в
1963 році.
Відповідно до статті 524 ЦК УРСР, який був чинний на час смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Частиною першою статті 529 ЦК УРСР встановлено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого.
Отже, спадкоємством вважається перехід майна померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у порядку, передбаченому статтями 529-535
ЦК УРСР.
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно із статтею 3 зазначеного Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Тобто, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права, а не підставою його виникнення.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва був встановлений постановою Кабінету Міністрів України №449 від 05 серпня 1992 року "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення" (втратила чинність).
Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію.
Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду у постанові
від 10 жовтня 2018 року в справі №557/1209/16-ц, згідно з якими при вирішенні спору у подібних правовідносинах щодо визнання права власності на гараж Верховний Суд вказав, зокрема на необхідність встановлення належності земельної ділянки, на якій розташований спірний гараж, наявності рішення органів місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки для будівництва такого гаражу та надання дозволу на будівництво.
За змістом частини третьої статті 105 ЦК УРСР господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.
Підпунктами "в " та "г" пункту 2 постанови Ради Міністрів УРСР №778
від 12 липня 1962 року "Про заходи по впорядкуванню утримання легкових автомобілів і мотоциклів, що знаходяться в особистій власності громадян Української РСР" зобов'язати виконкоми обласних, Київської та Севастопольської міських Рад депутатів трудящих: заборонити будівництво гаражів для легкових автомобілів і мотоциклів індивідуальних власників у дворах і садибах комунальних та відомчих жилих будинків у всіх великих містах республіки; протягом 1962-1963 років здійснити силами і засобами індивідуальних власників легкових автомобілів і мотоциклів знесення всіх гаражів, побудованих на подвір'ях або між жилими будинками з порушенням санітарних і протипожежних норм.
У справі, що розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражу ОСОБА_3 у
АДРЕСА _1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів. Гараж ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими.
Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що ОСОБА_3 за життя не набув права власності на спірний гараж, який був збудований ним самовільно.
Водночас, апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу, що після прийняття рішення №422 від 22 травня 1963 року спадкодавець не ставив питання щодо виділення йому земельної ділянки для перенесення гаражу.
Разом з тим, умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі гараж, є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку, однак у справі, що переглядається, відсутні докази набуття такого права померлим у обсязі, на який посилається позивач, а і тому підстави для задоволення позову відсутні.
Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7
від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Проте, у розглядуваній справі ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання прав на будівельні матеріали і конструктивні елементи, які були використані в процесі будівництва гаражу, не заявлялись та судами відповідно не вирішувались.
З урахуванням встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №554/4404/13-ц, на які посилалась заявника в касаційній скарзі.
Доводи касаційної скарги про те, що розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зводяться до помилкового тлумачення заявником змісту цього РІШЕННЯ:
При цьому, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірний гараж було перенесено у відповідності до цього рішення на погоджене виконавчим комітетом місце.
За таких обставин, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Крім того, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_1 у 2017 році зверталась до суду із позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності на спірний гараж, однак рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2018 року у справі №554/9870/17, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь Є. В. Синельников |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
26 травня 2021 року
м. Київ
справа №522/6899/16-ц
провадження №61-12915св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
третя особа - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду
м. Одеси від 04 листопада 2019 року, ухвалене у складі судді Домусчі Л. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду
з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що з 03 вересня 1992 року позивачі перебували у шлюбі. У 1995 році, під час шлюбу, позивач ОСОБА_1 придбав за договором купівлі-продажу квартиру
АДРЕСА_1.06 жовтня 2009 року ОСОБА_1, без згоди та відома дружини, здійснив відчуження квартири на підставі укладеного між ним та ОСОБА_5 договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрованого за №1390.05 вересня 2011 року спірну квартиру на прилюдних торгах придбав
ОСОБА_4 та 16 вересня 2011 року отримав свідоцтво на право власності на нерухоме майно.
09 лютого 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого до ОСОБА_3 перейшло право власності на квартиру
АДРЕСА_1.
Позивачі вказували, що постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року
у справі №522/17826/16-ц договір купівлі-продажу спірної квартири, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2, яка є співвласником нерухомого майна, визнано недійсним.
Посилаючись на те, що визнання недійсними у подальшому укладених договорів відчуження квартири не є необхідним, позивачі вважають обґрунтованим звернутись до суду з позовом про витребування майна
у ОСОБА_3, який станом на 28 травня 2019 року є власником спірного майна.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд:
- витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1;
- витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1;
- визначити порядок виконання рішення суду, згідно з яким це рішення суду є підставою для реєстрації права власності на 1/2 частини квартири за кожним позивачем.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада
2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції послався на положення частини другої статті 388 ЦК України та дійшов висновку про те, що спірна квартира придбана ОСОБА_4 у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а саме на прилюдних торгах, які відбулися 05 вересня 2011 року, та згодом придбана ОСОБА_3, тому витребування її 1/2 частини на користь ОСОБА_2 від ОСОБА_3 як добросовісного набувача не є можливим.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надав доказів того, що спірна квартира вибула з його власності поза його волею. ОСОБА_1
не заперечував, що він свідомо уклав правочин, розуміючи значення своїх дій, отримав за продаж квартири грошові кошти. Позовних заяв про визнання правочину недійсним із будь-яких підстав сам ОСОБА_1 не подавав.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що майно, про витребування якого заявляє вимогу ОСОБА_1, відчужене за його власною волею, свідомо, а тому не відповідає критеріям, встановленим частиною першою статті 388 ЦК України, наявність яких є обов'язковою умовою для витребування майна у добросовісного набувача.
Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1, залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції не оскаржене, ОСОБА_1 є власником лише 1/2 частини квартири, вимоги
ОСОБА_2 стосуються іншої 1/2 частини квартири, а ОСОБА_1 не наділений повноваженнями діяти від імені ОСОБА_2, тому суд апеляційної інстанції не вправі переглядати рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 щодо відмови судом першої інстанції в задоволенні вимог ОСОБА_2 з огляду на правила статті 367
ЦПК України.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції вказав, що жодним судовим рішенням не встановлено фактів укладання ОСОБА_1 договору купівлі-продажу поза його волею. У судовому порядку договір визнаний недійсним згідно з вимогами статей 203, 205, 215 ЦК України, через відсутність згоди дружини, а не пороку волі ОСОБА_1 на укладання угоди, а за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. При цьому послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 у справі
№641/9904/16-ц.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року повністю, ухвалити судове рішення, яким задовольнити позов повністю.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови
в задоволенні позову про витребування майна на користь ОСОБА_2
в касаційному порядку не оскаржуються згідно з частиною другою статі
394 ЦПК України, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто заявнику.
Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2021 року ОСОБА_2 відмовлено у прийнятті доповнень до касаційної скарги.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 та доповнення до неї мотивовані тим, що ОСОБА_1 є співвласником спірної квартири. Його право власника порушене і підлягає захисту згідно зі статтями 8, 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статей 317, 318, 387, 388, 391 ЦК України.
Вважає, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі
№522/17828/16-ц, якою визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, який він уклав з ОСОБА_5.
Заявник зазначає, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18, від 28 серпня 2019 року №127/17971/15-ц (провадження №61-11692св18).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити подану касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін як такі, що прийняті без порушень вимог матеріального та процесуального права.
У листопаді 2020 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити подану касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін як такі, що прийняті без порушень вимог матеріального та процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
03 вересня 1992 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб.
03 липня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_1 набув у власність квартиру
АДРЕСА_1.
Право власності на вказану квартиру зареєстровано в державному реєстрі за ОСОБА_1
06 жовтня 2009 між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю., за реєстровим №1390.
При посвідченні оскаржуваного правочину ОСОБА_1 як продавець надав паспорт громадянина України із перекресленим штампом про знаходження у шлюбі з ОСОБА_7, а також надав заяву про те, що він не перебував у шлюбі на час придбання спірної квартири.
Одночасно у пункті 4 договору купівлі-продажу ОСОБА_1 засвідчив відсутність прав третіх осіб на квартиру, а також те, що вона не є спільною сумісною власністю, що він на час придбання квартири у шлюбі не перебував, про що доведено до відома покупця шляхом ознайомлення із заявою, яка зберігається у справах приватного нотаріуса.
21 березня 2011 року державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - першого Київського ВДВС ОМУЮ) за заявою стягувача ОСОБА_8 прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом м. Одеси,
з виконання судового наказу №2-н-1690/2010 про стягнення грошової суми за договором позики з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_8 у розмірі 385 200,00 грн.
05 вересня 2011 року відбулися прилюдні торги, за результатами яких квартира АДРЕСА_1, продана ОСОБА_4 за 2 016 711,00 грн, про що 14 вересня
2011 року державним виконавцем Першого Київського ВДВС ОМУЮ складено акт, затверджений у встановленому порядку.
16 вересня 2011 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чужовська Н. Ю., на підставі акта державного виконавця
від 14 вересня 2011 року про проведення прилюдних торгів, видала
ОСОБА_4 свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке було зареєстровано в Комунальному підприємстві "ОМБТІ та РОН".
09 лютого 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого право власності перейшло до ОСОБА_3.
У листопаді 2011 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним (справа №522/17826/16-ц).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року
в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року рішення залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року в частині відмови
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 06 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю. В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня
2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року залишено без змін.
Верховний Суд визнав договір купівлі-продажу квартири недійсним
з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України, оскільки його укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2, яка є співвласником цього нерухомого майна.
Крім того, ОСОБА_1 оскаржено до суду результати прилюдних торгів та дійсність свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видане на ім'я ОСОБА_4 (справа №522/2717/13-ц).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 березня 2017 року
у справі №522/2717/13-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів від 05 вересня 2011 року з реалізації квартири
АДРЕСА_1, на виконання судового наказу Київського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2010 року; визнання недійсним свідоцтва про право власності на вказану квартиру, виданого 16 вересня 2011 року ОСОБА_4 на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затвердженого виконуючим обов'язки начальника Першого Київського ВДВС Одеського міського управління юстиції від 14 вересня 2011 року.
Це рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 березня
2017 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 04 травня 2017 року та постановою Верховного Суду від 28 березня
2019 року у справі №522/2717/13-ц.
У травні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_9, третя особа - відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, про усунення перешкод у користуванні власністю (справа №522/8498/14). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2014 року цей позов задоволено та визнано відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2014 року скасовано та позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням і зняття відповідачів із реєстрації, було залишено без розгляду.
14 лютого 2016 року ОСОБА_1 звертався до слідчого
СВ Приморського відділу поліції в м. Одесі ГУ НП в Одеській області із заявою про неправомірні дії щодо його виселення зі спірної квартири, за якою внесено відомості до Єдиного реєстру досудового розслідування.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном.
Зокрема, відповідно до правила, закріпленого у статті 387 ЦК України, власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.
Цивільним кодексом України передбачені як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Разом з тим частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень. За змістом частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18) дійшла висновку про те, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване
у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
Оскільки спірна квартира на виконання судового рішення була реалізована на прилюдних торгах ОСОБА_4, який за договором купівлі-продажу відчужив її ОСОБА_3, колегія суддів вважає, що витребування
у ОСОБА_3 1/2 частини спірної квартири на користь ОСОБА_1 як добросовісного набувача є неможливим.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Доводи касаційної скарги про те, що правочин, вчинений ним 06 жовтня 2009 року, у судовому порядку визнано недійсним, що є підставою для застосування положення статті 388 ЦК України та витребування від добросовісного набувача ОСОБА_3 1/2 частини квартири на його користь, колегія суддів до уваги не бере, оскільки правочин визнано недійсним
з підстав порушення прав іншого власника майна - ОСОБА_2 (статті 203, 205, 215 ЦК України), тоді як право ОСОБА_1, який добровільно розпорядився, зокрема і належним йому майном, не підлягає судовому захисту за приписами статті 388 ЦК України.
Щодо доводів ОСОБА_1 про порушення прав іншого власника майна, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_2 не позбавлена права на відповідну грошову компенсацію вартості відчуженого майна від іншого співвласника, який одноособово продав майно та отримав кошти за нього, що придбано під час шлюбу, або вартість цього майна може бути врахована при поділі майна подружжя, виходячи з презумпції спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно.
Доводи ОСОБА_1, викладені в касаційній скарзі, про порушення його прав власника спростовуються висновками, викладеними в цій постанові.
Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 серпня 2019 року у справі
№925/366/18, у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року
№127/17971/15-ц (провадження №61-11692св18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
10 вересня 2021 року
м. Київ
справа №158/618/19
провадження №61-17022св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Серпанок", ОСОБА_2,
особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Матвійчук Л. В.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом
до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Серпанок" (далі - СГ ТОВ "Серпанок"), ОСОБА_2 про витребування майна
з чужого незаконного володіння та відшкодування шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 05 листопада 2007 року у цивільній справі №2-840/07 було задоволено його позов до СГВК "Слава" про стягнення заборгованості, яким стягнуто на його користь 5 875,07 грн та судові витрати. На виконання цього судового рішення 04 грудня 2007 року видано виконавчий лист, на підставі якого 07 грудня 2007 року ВДВС Ківерцівського РУЮ було відкрито виконавче провадження. 03 грудня 2010 року державним виконавцем, у зв'язку
з відсутністю майна та коштів у СГВК "Слава", вказаний виконавчий лист повернуто стягувачу без виконання. 14 серпня 2017 року йому стало відомо про наявність рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від
07 липня 2010 року, яким встановлено, що 11 лютого 2004 року СГВК "Слава" припинила свою господарську діяльність. Ця обставина також була встановлена й рішенням Господарського суду Волинської області від 20 серпня 2013 року
у справі №5004/1588/12 за позовом УПФ України в Ківерцівському районі до СГВК "Слава" про порушення справи про банкрутство. 11 лютого 2014 року, в день припинення господарської діяльності СГВК "Слава", було проведено державну реєстрацію СГ ТОВ "Серпанок", керівником новоствореного товариства
є ОСОБА_2, який до цього був керівником ліквідованого СГВК "Слава".
Рішенням Ківерцівського районного суду від 05 листопада 2007 року у цивільній справі №2-840/07 встановлено, що відповідно до прийнятого рішення комісією по врегулюванню майнових питань та на підставі відповідного акта приймання-передачі, підписаного головою комісії по врегулюванню майнових питань ОСОБА_4, головою СГВК "Слава" - ОСОБА_2 та позивачем ОСОБА_1, майно на належні майнові сертифікати, в тому числі на незавершене виробництво у вигляді посівів жита в кількості 7 га, було передано пайовикам, в свою чергу, виділені паї в єдиному майновому комплексі 28 членам (в минулому) СГВК "Слава", разом із незавершеним виробництвом у вигляді посівів жита в кількості 7 га, фактично не було передані власникам, а після їх дозрівання жито було скошеним і зібраним за вказівкою керівника СГВК "Слава" ОСОБА_2 до власної комори, який займався його реалізацією. Керівнику СГВК "Слава" та СГ ТОВ "Серпанок" - ОСОБА_2 під час підписання згаданих актів було відомо про ту обставину, що СГВК "Слава" вже припинило свою господарську діяльність, тому він протиправно ввів в оману позивача, усвідомлюючи, що СГВК "Слава" вже не буде виконувати свої зобов'язання перед ним.
На підставі рішення Борохівської сільської ради №14 від 29 червня 2006 року майно, розташоване на належній ОСОБА_2 земельній ділянці та було
у користуванні СГВК "Слава", перейшло в користування СГ ТОВ "Серпанок".
З наведеного слідує, що ОСОБА_2 незаконно заволодів зазначеним врожаєм жита, середня ціна реалізації якого, згідно відомостей ГУ статистики у Волинській області станом на січень 2019 року складала 3 832,80 грн за тонну, а його середня урожайність в господарствах населення становила 24,0 ц за 1 га. Тобто, вартість зерна, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 складає 64 391,04 грн (виходячи
з розрахунку 16,8 тонн х 3832,80 грн). Такими діями йому було завдано моральної шкоди, яка полягала у цинічній поведінці ОСОБА_2, який ошукав інших власників пайового майна, що призвело до погіршення його стосунків з ними.
Посилаючись на вказані обставини просив суд стягнути солідарно з СГ ТОВ "Серпанок" та ОСОБА_2 на свою користь 64 391,04 грн завданої матеріальної шкоди та 50 000 грн моральної шкоди.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1.
Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від
19 грудня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь СГ ТОВ "Серпанок" понесені судові витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі
7 200,00 грн, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі 7 200,00 грн.
Короткий зміст апеляційної скарги та рішення суду апеляційної інстанції
У липні 2020 року ОСОБА_3, який не брав участі у розгляді справи, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на те, що він також є пайовиком СГВК "Слава", його як і інших пайовиків, не було залучено до участі у справі, тому це судове рішення порушує його права. Також суд неповно з'ясовав фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи.
Ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року та додаткове рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня
2019 року закрито.
Апеляційний суд виходив із того, що після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 встановлено, що оскарженими судовими рішеннями питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, тому апеляційне провадження підлягає закриттю відповідно до пункту 3 частини 1 статті 362 ЦПК України.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від
11 листопада 2019 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року, ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду за виключною підсудністю до Ківерцівського районного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що цей спір стосується всіх пайовиків
СГВК "Слава" як співвласників майна, у зв'язку з чим позивач у суді першої інстанції заявляв клопотання про залучення до цієї справи третіх осіб на його стороні. Ухвалене рішення у цій справі не дає йому можливості відновити порушене право, як співвласника майна СГВК "Слава". Закриваючи провадження у цій справі апеляційний суд зробив висновок, який не відповідає фактичним обставинам, що спір стосується лише одного позивача.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 в частині оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від
11 листопада 2019 року та додаткового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року.
В ухвалі Верховного Суду вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відзив представника ОСОБА_2 - Романюком Л. С. на касаційну скаргу залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відзив представника СГ ТОВ "Серпанок" - Романюком Л. С. на касаційну скаргу залишено без розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ:
У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПКУкраїни учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПКУкраїни суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Отже, у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі
і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом у цій справі, просив стягнути в його користь 64 391,04 грн вартості майна та 50 000,00 грн моральної шкоди, яку обґрунтовував своїми душевними стражданнями та не зручностями, які йому були спричинені діями відповідачів, тобто діяв у власних інтересах. Суд першої інстанції з врахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу розглянув справу в межах майнових вимог позивача до відповідачів. Тому ухвалене судом рішення не впливає на права та інтереси ОСОБА_3, не позбавляє його можливості звернутись до суду
з відповідним позовом на захист своїх прав та законних інтересів.
ОСОБА_3 не навів аргументи, яким чином додаткове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь відповідачів судових витрат на професійну правничу допомогу порушує його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про закриття апеляційного провадження встановивши, що рішеннями суду першої інстанції не вирішувалося питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України, суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшли заяви представника
ОСОБА _2 та СГ ТОВ "Серпанок" - адвоката Романюка Л. С. про стягнення витрат на правничу допомогу, в яких він просить стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та СГ ТОВ "Серпанок" витрати на правову допомогу
в розмірі по 5 000,00 грн.
Згідно з частиною першою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3)
у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Отже, нормами процесуального закону не передбачено покладення витрат, пов'язаних з розглядом справи, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу, на осіб, які не брали участі у справі та скористались правом на апеляційне або касаційне оскарження судового РІШЕННЯ:
За таких обставин відсутні підстави для стягнення ОСОБА_3 витрат ОСОБА_2 та СГ ТОВ "Серпанок" на правничудопомогу.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: Є. В. Краснощоков
І. О. Дундар
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
09 червня 2021 року
м. Київ
справа №201/13592/19-ц
провадження №61-6046св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - Дніпровська міська рада;
відповідачі: ОСОБА_1, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області;
третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну
скаргу Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року у складі СУДДІ:
Демидової С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 03 березня 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л.,
Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об'єкта та скасування запису про державну реєстрацію права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 23 квітня 2018 року державним реєстратором Скороход О. О. було зареєстровано право власності
за ОСОБА_1 на будівлю-магазин літ. А-1, що складається з:
1 - основне приміщення, 2 - підсобне приміщення, 3 - підсобне приміщення, 4 - туалет, загальною площею 40,6 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1. Підставою для реєстрації
права власності на будівлю-магазин зазначено декларацію про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня 2011 року № ДП 082000081.
Проте у Департаменті державної архітектурно-будівельної інспекції
у Дніпропетровській області відсутні відомості щодо реєстрації як декларації про початок виконання будівельних робіт від 20 січня 2011 року за № ДП 014211000096, так і декларації про готовність об'єкта
до експлуатації від 29 квітня 2011 року за № ДП 082000081817 об'єкту "Будівля-магазину за адресою: АДРЕСА_1",
замовник - ОСОБА_1
Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради листом від 19 серпня 2018 року №4/1-592 повідомило, що згідно з даними акту прийому-передачі дозвільної документації від 27 жовтня 2016 року Департаментом державної архітектурної інспекції Дніпропетровської області та Реєстру Управління, ведення якого було розпочато з 28 жовтня 2016 року, відомості щодо декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня 2011 року
№ ДП 082000081, розташованого по АДРЕСА_1, відсутні. Звернуто увагу на те, що у 2011 році кількість цифрових
знаків у номерах зареєстрованих декларацій дорівнювалося 11, тобто
ДП ХХХХХХХХХХХ.
Крім того, листом від 18 грудня 2018 року №4/1-828 Управління державної архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомило, що реєстрація декларації про початок виконання будівельних робіт
від 20 січня 2011 року за № ДП 014211000096 та декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня 2011 року за № ДП 082000081817
по об'єкту "Будівля-магазину за адресою:
АДРЕСА_1", замовник ОСОБА_1, не проводилася. Відомості про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, інформація стосовно реєстрації зазначених декларацій відсутні.
Згідно з листа Головного архітектурно-планувальне управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 09 серпня 2018 року №3/15-235, офіційної адреси: "АДРЕСА_1", жодному об'єкту нерухомості на території м. Дніпро не присвоювалась, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна або змінена
ця адреса, відсутній. Державна реєстрація декларації про прийняття
до експлуатації закінченого будівництвом об'єкта не здійснювалась, документ що підтверджує присвоєння адреси не надавався, ОСОБА_1
не набув право власності на нежитлову будівлю у
АДРЕСА_1. Зазначена земельна ділянка не надавалась
під будівництво, а також вона не передавалася у власність чи користування нею.
Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що спірний
об 'єкт нерухомості було зареєстровано у реєстрі нерухомого майна
на підставі неіснуючої декларації про готовність об'єкта до експлуатації
та є самочинним будівництвом, розміщення вказаного об'єкта
порушує права та законні інтереси територіальної громади м. Дніпра,
як землевласника, Дніпровська міська рада просила суд:
- скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня 2011 року № ДП №082000081817 "Будівництво магазину
літ. А-1, навісу літ. А, замощення літ. 1, замовник ОСОБА_1;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 40828893 від 06 квітня 2018 року, здійснену державним реєстратором - виконавчим комітетом Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход О. О.;
- скасувати запис про право власності ОСОБА_1, № НОМЕР_1,
на нерухоме майно, будівлю-магазину літ. А-1, що розташована
по АДРЕСА_1, а також внесений державним реєстратором - виконавчим комітетом Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход О. О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 40828893 від 26 квітня 2018 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1540212012101;
- зобов'язати ОСОБА_1 повернути у комунальну власність земельну ділянку, яка розташована по АДРЕСА_1, привівши
її у придатний для використання стан, шляхом знесення самочинно побудованої споруди - будівлі літ. А-1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 24 листопада 2020 року позовні вимоги Дніпровської міської ради залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем ні при подачі позову, ні у судовому засіданні не надано належних та допустимих доказів того, що декларація про готовність спірного об'єкта до експлуатації мала ознаки підробки, що саме ОСОБА_1 вчинено самочинне будівництво, не надано суду актів обстеження земельної ділянки, перевірки дотримання вимог земельного законодавства, висновків землевпорядної чи будівельно-технічної експертизи, які б вказували на конкретну земельну ділянку, на якій розташоване майно відповідача та характеристики будівлі, яку позивач просив знести, оскільки відсутність таких доказів може призвести
до порушення прав третіх осіб, майно яких також може бути знесеним. Крім того, суду не надано доказів того, чи намагався позивач у досудовому порядку врегулювати цей спір.
При цьому суд першої інстанції послався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року - залишено без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також вказав, що позивачем надано суду копію декларації про готовність спірного об'єкта до експлуатації від 29 квітня 2011 року за № ДП 082000081817, яку просив скасувати, хоча згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта спірного нерухомого майна зазначена підстава виникнення права власності декларація про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: ДП 082000081, виданий 29 квітня 2011 року. Позивачем не доведено, що відповідач при отриманні декларації про готовність до експлуатації спірного об'єкта вчинив порушення. Матеріали справи не містять будь-яких доказів про звернення уповноважених органів або інших осіб стосовно вчинення відповідачем або іншими особами кримінальних правопорушень, тому доводи позивача про те, що декларація від 29 квітня 2011 року за № ДП 082000081817 є підробкою не підтверджуються належними доказами та не може бути підставою для втручання у право відповідача на мирне володіння власністю. Оскільки декларація про готовність до експлуатації спірного об'єкта є правомірною, а позивачем доказів зворотного не надано, будівля-магазин, що розташована по АДРЕСА_1, не може вважатися об'єктом самочинного будівництва у розумінні статті 376 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі Дніпровська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати
й ухвалити нове рішення, яким позов міської ради задовольнити у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2021 року клопотання Дніпровської міської ради про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено. Поновлено Дніпровській міській раді строк
на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року. Відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, третя
особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об'єкта та скасування запису про державну реєстрацію права власності призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга Дніпровської міської радимотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин справи
не врахували, що у матеріалах справи є належні та допустимі докази, які підтверджують, що декларація про готовність об'єкту до експлуатації відповідачу не видавалася, реєстрація її не здійснювалась, при цьому відсутній договір оренди земельної ділянки, на якій розміщений спірний об'єкт нерухомості. Отже, наявні правові підстави для скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об'єкта та скасування запису про державну реєстрацію права власності на нього за ОСОБА_1. Крім того, суди належним чином не дослідили доводи позивача про те, що декларація про готовність об'єкту до експлуатації від 29 квітня 2011 року
№ ДП 082000081817, на підставі якого за відповідачем було зареєстровано право власності на об'єкт нерухомості, є підробкою, оскільки на першій сторінці зазначеної копії декларації проставлено штамп "Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області", тоді як у 2011 році повноваження органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснювала Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області. При цьому відповідний розпорядчий документ про присвоєння адреси за спірним об'єктом нерухомості не приймався. При цьому відповідачем самовільно зайнято земельну ділянку.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 квітня 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності
на будівлю-магазин, загальна площа 40,6 кв. м: нежитлова будівля
літ. А-1, що складається з: 1 - основне приміщення, 2 - підсобне приміщення, 3 - підсобне приміщення, 4 - туалет. ; адреса:
АДРЕСА_1, АДРЕСА_1; Державний реєстратор: Скороход О. О., виконавчий комітет Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області; підстава виникнення права власності: декларація про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер ДП 082000081, виданий 29 квітня 2011 року; підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 40828893 від 26 квітня 2018 року,
Скороход О. О., виконавчий комітет Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області (а. с. 9).
На запит Дніпровської міської ради 19 грудня 2018 року Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській
області повідомив, що згідно з даними реєстру, ведення якого розпочато з 20 травня 2011 року, станом на час надання відповіді, відсутні відомості щодо реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт
за №082000081817 від 29 квітня 2011 року та декларації про готовність об'єкта до експлуатації за № ДП 014211000096 від 20 січня 2011 року по об'єкту: "Будівля-магазину за адресою: АДРЕСА_1", замовник ОСОБА_1 (а. с. 10).
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2014 року
№150 ліквідовано Інспекцію державної архітектурно-будівельної інспекції
у Дніпропетровській області та згідно з наказу Держбудінспекції
від 10 жовтня 2014 року №272 Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області почав здійснювати функції державного архітектурно-будівельного контролю на території Дніпропетровської області з 14 жовтня 2014 року (а. с. 71).
На запит Дніпровської міської ради про надання належним чином
завірених копій декларацій про початок виконання будівельних робіт
за №014211000096 від 20 січня 2011 року та декларації про готовність об'єкта до експлуатації за № ДП 082000081817 від 29 квітня
2011 року по об'єкту: "Будівля магазину за адресою:
АДРЕСА_1", замовник ОСОБА_1, 18 грудня 2018 року Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомило, що реєстрацію зазначених декларацій не проводилась (а. с. 11).
19 серпня 2018 року Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомило, що згідно з даними
акту прийому-передачі дозвільної документації від 27 жовтня
2016 року Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції Дніпропетровської області та Реєстру Управління, ведення якого розпочато з 28 жовтня 2016 року, станом на час надання відповіді, відомості
щодо декларації про готовність об'єкта до експлуатації ДП 082000081
від 29 квітня 2011 року, розташованого по
АДРЕСА_1, відсутні (а. с. 12).
Згідно з наданої інформації головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 09 серпня 2018 року офіційна адреса: "АДРЕСА_1", жодному об'єкту нерухомості на території міста не присвоювалася, відповідний документ, на підставі якого була присвоєна або змінена ця адреса, відсутній (а. с. 13).
Станом на 17 липня 2018 року в автоматизованій підсистемі
"Фіскальний кадастр" Муніципальної земельної інформаційної системи
м. Дніпропетровська, не містяться відомості про укладення між міською радою та фізичною, чи юридичною особою цивільно-правових угод за адресою земельної ділянки: АДРЕСА_1, та прізвищем ОСОБА_1 (а. с. 14, 15).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статі 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна
до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до статті 18 Закону України від 16 листопада 1992 року
№2780-XII "Про основи містобудування" реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні
та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні
і благоустрої територій.
Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті до експлуатації у встановленому порядку.
Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Згідно з частиною четвертою статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації прав, зокрема, підлягає право власності.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені
певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №461 (далі - Порядок) (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2015 року №750), зазначено, що надання (реєстрація), повернення (відмова у видачі) чи скасування реєстрації документів, що підтверджують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю, визначеними статтею 7 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Згідно зі статтею 15 вказаного Порядку реєстрація декларації або видача сертифіката чи їх дублікатів здійснюється шляхом внесення даних
до реєстру з дотриманням вимог Закону України "Про дозвільну систему
у сфері господарської діяльності" та "Про адміністративні послуги".
Відповідно до статті 17 зазначеного Порядку замовник (його уповноважена особа) заповнює і подає особисто або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення чи через електронну систему здійснення декларативних процедур у будівництві до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю два примірники декларації.
Орган державного архітектурно-будівельного контролю протягом десяти робочих днів з дня надходження декларації перевіряє повноту даних, зазначених у декларації, та забезпечує внесення інформації, зазначеної
у декларації, до реєстру.
Звертаючись до суду з позовом, Дніпровська міська рада на підтвердження заявлених позовних вимог надала лист від 19 серпня 2018 року
№4/1-592 Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради, в якому зазначено, що згідно з акту прийому-передачі дозвільної документації від 27 жовтня 2016 року Департаментом державної архітектурної інспекції Дніпропетровської області та Реєстру Управління, ведення якого було розпочато з 28 жовтня 2016 року, відомості щодо декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня
2011 року за № ДП 082000081, розташованого по
АДРЕСА_1, відсутні. Звернуто увагу на те, що у 2011 році кількість цифрових
знаків у номерах зареєстрованих декларацій дорівнювалося 11, тобто
ДП ХХХХХХХХХХХ.
Крім того, надано лист від 18 грудня 2018 року №4/1-828 Управління державної архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради,
в якому зазначено, що реєстрація декларації про початок виконання будівельних робіт від 20 січня 2011 року за № ДП 014211000096
та декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 квітня
2011 року за № ДП 082000081817 по об'єкту "Будівля-магазину за
адресою: АДРЕСА_1", замовник ОСОБА_1,
не проводилася. Відомості про повернення на доопрацювання, відмову
у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, інформація стосовно реєстрації зазначених декларацій відсутні.
Посилання суддів на відсутність експертизи, вироку суду, якими було
б встановлено, що декларація про готовність об'єкта до експлуатації
від 29 квітня 2011 року за № ДП 082000081 є підробкою, безпідставні, так
як суд має можливість самостійно досліджувати докази сторін, з'ясовувати, чи виділялася ОСОБА_1 земельна ділянка під будівництво спірного об'єкту нерухомості, чи укладався із ним договір оренди земельної
ділянки, на якій цей об'єкт нерухомості розташований, та ухвалити законне й обґрунтоване РІШЕННЯ:
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 вказував на отримання ним декларації про готовність об'єкта до експлуатації, проте зазначені доводи відповідача суду слід перевірити.
Також суду необхідно з'ясувати статус відповідача, чи не є він фізичною особою-підприємцем, оскільки спір стосується будівлі-магазину, яка
може використовуватися для господарської діяльності, а це впливає
на юрисдикцію спору.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції
у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
17 березня 2021 року
м. Київ
справа №381/1425/19-ц
провадження №61-19675св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області;
відповідачі: Великоснітинська сільська рада Фастівського району Київської області, ОСОБА_1;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну
скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року у складі судді Соловей Г. В. та постанову Київського апеляційного суду
від 30 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Нежури В. А., Суханової Є. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року заступник керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади
с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області звернувся до суду з позовом до Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання рішення сільської ради недійсним та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння на користь територіальної громади.
Позовна заява мотивована тим, що за результатами аналізу додержання вимог земельного законодавства на території Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області було виявлено порушення вимог земельного законодавства під час передачі земельних ділянок
у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Так, рішенням Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області від 06 березня 2018 року №4.1-XXV-VII затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею
0,1200 га, що розташована у с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області. Відповідно до планово-картографічних матеріалів, складених 17 жовтня 2018 року інженером-геодезистом ОСОБА_2.
за результатами топографо-геодезичних вишукувань, вказана земельна ділянка повністю накладається на землі водного фонду, а саме на прибережну захисну смугу р. Снітка. У зв'язку з цим рішення Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області
від 06 березня 2018 року №4.1-XXV-VII щодо затвердження проєкту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки
є незаконним та підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка - витребуванню із чужого незаконного володіння.
Посилаючись на викладене, прокурор просив суд: визнати недійсним рішення Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області від 06 березня 2018 року №4.1-XXV-VII щодо затвердження проєкту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка розташована у с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області вищевказану земельну ділянку.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 травня 2019 року позовну заяву заступника керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області повернуто заявникові.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року апеляційну скаргу виконуючого обов'язки керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області задоволено частково. Ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 травня 2019 року скасовано,
а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року позов заступника керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади
с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області залишено без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що на час прийняття оспорюваного рішення сільської ради спірна земельна ділянка відносилася до земель сільськогосподарського призначення Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області
і прокурором не надано належних та допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 березня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання прокурора Київської області про продовження строку на усунення недоліків його апеляційної скарги, вказаних в ухвалі Київського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року. Апеляційну скаргу прокурора Київської області на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року у вищевказаній справі визнано неподаною та повернуто заявникові.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палити Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року касаційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Ухвалу Київського апеляційного суду від 20 березня 2020 року скасовано, справу передано
на розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження (провадження №61-9175св20).
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області залишено без задоволення,
а рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року - без змін.
Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд також вказав, що на час передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки вона відносилася до категорії земель сільськогосподарського призначення і цільове призначення після її відведення не змінювалося,
що підтверджується довідкою головного управління Держгеокадасту
у Київській області від 28 грудня 2017 року №1257/180-17. Отже, вказана земельна ділянка не відноситься до особливо цінних земель, а тому Великоснітинська сільська рада Фастівського району Київської області,
як розпорядник землі, не зобов'язана була проводити обов'язкову державну землевпорядну експертизу цієї земельної ділянки під час її передання
у власність ОСОБА_1.
Крім того, надані прокурором докази щодо належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду є неналежними та недопустимими,
так як відомостей про те, що інженером-геодезистом ОСОБА_2 були виконанні роботи по виготовленню матеріалів топографо-геодезичних вишукувань на підставі належних відповідних кваліфікаційних сертифікатів
і дозволів на виконання таких робіт за допомогою сертифікованого обладнання суду не надано.
Короткий зміст касаційної скарги
У касаційній скарзі заступник керівника Київської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палити Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Фастівського міськрайонного суду Київської області.
У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палити Касаційного цивільного суду від 09 березня 2021 року справу за позовом заступника керівника Фастівської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Велика Снітинка Фастівського району Київської області до Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання рішення сільської ради недійсним та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином
не дослідили усіх обставин справи та не врахували, що спірна земельна ділянка, яка передана сільською радою у власність ОСОБА_1,знаходиться на землях водного фонду, оскільки виділена за рахунок земель прибережної захисної смуги річки Снітка. Зазначене підтверджується планово-картографічними матеріалами від 29 жовтня 2018 року, складеними за результатами топографо-геодезичних вишукувань інженером-геодезистом ОСОБА_2. При цьому інженер-геодезист ОСОБА_2 має право на проведення таких робіт, що підтверджується копією кваліфікаційного сертифікату, виданого йому на підставі протоколу Кваліфікаційної комісії Державного вищого навчального закладу "Національний гірничий університет" від 21 грудня 2017 року №12.
Суди не звернули уваги на те, що проєкт землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги у с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області відсутній, а тому застосуванню підлягали положення статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України. Також суди не врахували,
що перебування спірної земельної ділянки до моменту її формування
і відведення у складі земель сільськогосподарського призначення
не виключає можливості віднесення її до земель водного фонду, оскільки
в силу вимог частини третьої статті 60 ЗК України прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, у тому числі, земель сільськогосподарського призначення.
Зазначено, що судами не враховано релевантну практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив касаційну скаргу
У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законним та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Позивачем не доведено, що спірна земельна ділянка, яка була надана у власність ОСОБА_1, відноситься до земель водного фонду, зокрема, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що вказана земельна ділянка накладається на водну поверхню та 25-метрову прибережну смугу річки Снітка.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
09 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області із заявою про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1200 га, що розташована у с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області (т. 1, а. с. 122).
Рішенням Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області від 26 червня 2017 року №2.2-XVII-VII ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки
у власність для ведення особистого селянського господарства у с. Велика Снітинка в межах Великоснітинської сільської ради, площею 0,12 га
(т. 1, а. с. 124).
07 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 із заявою про виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 0,12 га, яка розташована за адресою:
с. Велика Снітинка в межах земель Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області, на підставі рішення сесії Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області
від 26 червня 2017 року №2.2-XVII-VII (т. 1, а. с. 121).
На підставі договору на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 07 грудня 2017 року №07-12/1 та рішення Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області
від 26 червня 2017 року №2.2-XVII-VII фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 розроблено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3224981200:01:004:0149.
З матеріалів, які містяться у вказаному проєкті, вбачається, що були виконані комплекс робіт із розробки проєкту землеустрою, у тому числі, геодезичні роботи, які виконанні геодезичним обладнанням, на які
є свідоцтва про повірку робочого засобу вимірювальної техніки, яке було додано до проєкту, а також підтвердження Державної служби України
з питань геодезії, картографії та кадастру про реєстрацію апаратури СРНС (т. 1, а. с. 116-147).
Рішенням Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області від 06 березня 2018 року №4.1-XXV-VII затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку
для ведення особистого селянського господарства у с. Велика Снітинка Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області, площею 0,1200 га, кадастровий номер 3224981200:01:004:0149 (т. 1, а. с. 98).
За результатами топографо-геодезичних вишукувань, виконаних 17 жовтня 2018 року сертифікованим інженером-геодезистом ОСОБА_2, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3224981200:01:004:0149 повністю накладається на землі водного фонду, а саме на прибережну захисну смугу річки Снітка (т. 1, а. с. 95).
Інженер-геодезист ОСОБА_2 має право на проведення таких робіт, що підтверджується копією кваліфікаційного сертифікату, виданого йому на підставі протоколу Кваліфікаційної комісії Державного вищого навчального закладу "Національний гірничий університет" від 21 грудня 2017 року №12 (т. 1, а. с. 171).
Згідно з довідки з державної статистичної звітності про наявність земель
та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем) головного управління Держгеокадастру у Київській області станом на 01 січня 2016 року, земельна ділянка, загальною площею 0,1200 га, яка була намічена до передачі у власність ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства відноситься до категорії землі сільськогосподарського призначення Великоснітинської сільської ради (рядок 2.3; шифр рядка 21; графа 5). На час виготовлення проєкту будь-які обмеження у використанні земельних ділянок відсутні (т. 1, а. с. 126).
Відповідно до висновку державної експертизи про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 25 січня 2018 року
№589/82-18 "проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується" (т. 1, а. с. 146).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної
інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове
рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України
до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.
Згідно з частиною четвертою статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, згідно з якими громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки)
і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись
у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.
Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться
у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів;
- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів;
- для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.
Крім того, згідно з положеннями частини четвертої статті 88 ВК України
у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
Пунктами 1,4,5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок визначення), передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проєктом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагенством і територіальними органами Держземагенствами. У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88-91 ВК України.
Згідно з пункту 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення
з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, у тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50,
54 Закону України "Про землеустрій".
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те,
що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою
зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити
з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених
статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного
Суду у постановах: від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, провадження №14-76цс18; від 22 травня 2018 року у справі
№469/1203/15-ц, провадження №14-95цс18; від 30 травня 2018 року
у справі №469/1393/16-ц, провадження №14-71цс18; від 14 листопада
2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18;
від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження
№14-452цс18.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що проєкт землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги у с. Велика Снітинка Фастівського району Київської області відсутній. Отже, застосуванню підлягали положення статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які суди не застосували.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Предметом доказування у справі, яка переглядається, є відстань від меж спірної земельної ділянки до урізу води річки Снітка.
Пред'являючи позов, прокурор надав суду планово-картографічні матеріали, складені 29 жовтня 2018 року інженером-геодезистом ОСОБА_2, згідно з яких спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3224981200:01:004:0149 частково накладається на землі водного фонду,
а саме на 25-метрову прибережну захисну смугу річки і розташована
у безпосередній близькості до водного об'єкта.
Зазначена інформація узгоджується як з графічними матеріалами самого проєкту формування території, так і з актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом від 03 липня 2019 року №346-ДК/339/АП/09/01/-19 та актом узгоджувальної комісії Великоснітинської сільської ради Фастівського району Київської області.
При цьому інженер-геодезист ОСОБА_2 має право на проведення таких робіт, що підтверджується копією кваліфікаційного сертифікату, виданого йому на підставі протоколу Кваліфікаційної комісії Державного вищого навчального закладу "Національний гірничий університет" від 21 грудня 2017 року №12.
Так, відповідно до статті 5 Закону України "Про топографо-геодезичну
і картографічну діяльність" суб'єктами топографо-геодезичної
і картографічної діяльності є, зокрема, юридичні та фізичні особи, які володіють необхідним технічним та технологічним забезпеченням
та у складі яких за основним місцем роботи є сертифікований інженер-геодезист, що є відповідальним за якість результатів топографо-геодезичних і картографічних робіт.
Згідно з частиною 9 статті 5-1 Закону України "Про топографо-геодезичну
і картографічну діяльність" інженеру-геодезисту, який склав кваліфікаційний іспит, видається кваліфікаційний сертифікат інженера-геодезиста
у паперовій або електронній формі, що підтверджує відповідність особи кваліфікаційним характеристикам професії та її спроможність самостійно проводити топографо-геодезичні і картографічні роботи.
Отже, посилання судів на необхідність надання дозволів на виконання геодезичних робіт чи сертифікатів на обладнання не ґрунтуються на вимогах законодавства.
Крім того, передчасним є посилання судів на довідку головного управління Держгеокадастру у Київській області щодо обліку земель станом на 01 січня 2016 року у державній статистичній звітності за формою 6-зем
у складі сільськогосподарських угідь, оскільки перебування спірної земельної ділянки до моменту її формування і відведення у складі земель сільськогосподарського призначення не виключає можливості віднесення
її до земель водного фонду, оскільки в силу вимог частини третьої статті 60 ЗК України прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, у тому числі, земель сільськогосподарського призначення.
У порушення вимог статей 265, 382 ЦПК України суди належним чином зазначені вище докази, подані прокурором, не дослідили, від їх належної правової оцінки, застосування до встановлених фактичних обставин норм матеріального права залежить правильне вирішення спору.
Отже, висновки судів є передчасними, а вчинення вказаних процесуальних дій лежить поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, то суду при новому розгляді справи слід перевірити вищенаведені обставини.
Отже, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значеннядля правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада
2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 квітня 2021 року
м. Київ
справа №450/2352/18
провадження №61-18939св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Укрзалізниця",
відповідачі: ОСОБА_1, Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року, ухвалене у складі судді Кіпчарського М. О., та постанову Львівського апеляційного суду
від 15 жовтня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Ванівського О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця"
в особі регіональної філії "Львівська залізниця" акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі - Лисиничівської сільської ради), Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області) про визнання недійсним та скасування рішення виконкому Лисиничівської сільської ради, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.
Позовна заява мотивована тим, що на замовлення Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" (надалі - ДТГО "Львівська залізниця "), правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", з метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками, у 2015 році була розроблена Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,34511 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" від
1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м у адміністративних межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області. Після виконання робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО "Львівська залізниця" на цій ділянці становить 14,0050 га. За наслідками польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру встановлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян.
Так, зі Зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м у адміністративних межах с. Підбірці Пустомитівського району встановлено, що земельна ділянка площею
0,0506 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0162, яка розташована
у межах АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 06 червня 2008 року, та державного акта на право власності на землю від 13 липня 2009 року, частина якої (площа 0,0052 га) перетинається із земельною ділянкою смуги відведення залізниці.
Позивач стверджував, що оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку від 13 липня 2009 року, серії ЯЖ №649036 виданий ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом
від 06 червня 2008 року, серії ВКО №973918, яке видавалося спадкоємцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю
від 04 лютого 1997 року, серії 1-ЛВ №052597, виданого спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року №51. Вимоги про скасування цього державного акта є похідними й залежать від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого вони видані. Відповідно до законодавства, яке було чинним на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення у межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 Загальних начал землекористування та землеустрою, затверджених Центральним виконавчим комітетом СРСР від 15 грудня 1928 року.
Зі зміною законодавства та введення інституту державних актів, вимоги щодо їх оформлення поширювалися тільки на нові земельні ділянки при їх відведенні та не вимагалося отримання актів на існуючі та наявні
у користуванні землі. У межах Лисиничівської сільської ради земельні ділянки у межах смуги відведення визначені "Інвентаризацією земель смуги відчуження Львівської залізниці на дільниці Красне-Львів, км1331/3-1469/4" від 1965 року та Технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 14,0050 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м
у адміністративних межах с. Підбірці Пустомитівського району та відносяться до земель транспорту, тому їх передача Лисиничівською сільською радою
у приватну власність відповідача здійснена з порушенням пункту "б" частини четвертої статті 84 ЗК України, згідно з якою до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями.
Позивач вказував, що він як суміжний користувач не погоджував ні проект відведення земельної ділянки відповідачу, ні акт встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі, та не погоджував вилучення земельної ділянки.
Уточнивши позовні вимоги, АТ "Українська залізниця" просило суд:
- визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року №51 у частині надання спадкодавцю ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1493 га, розташованої у межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області;
- визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 04 лютого 1997 року серії 1-ЛВ №052597 на земельну ділянку площею 0,1493 га, яка розташована у межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області, виданий ОСОБА_3;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом
від 06 червня 2008 року серії ВКО №973918 №2-310;
- визнати недійсним державний акт на право власності на землю
від 13 липня 2009 року, серії ЯЖ №649036, №01:09:458:00129, на земельну ділянку площею 0,0506 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0161, виданий ОСОБА_1.
Вирішити питання розподілу судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області
від 15 листопада 2019 року у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що він є належним користувачем землями смуги відведення за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м
у адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради, тому його право не порушене та не підлягає судовому захисту.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" задоволено частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області
від 15 листопада 2019 року скасовано.
Прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції встановив, що на час прийняття відповідачем оскаржуваних рішень земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні позивача, тому позовні вимоги ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" є обґрунтованими. Однак позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року, а з позовом до суду звернувся
26 липня 2018 року, тобто зі спливом позовної давності. Оскільки позивач не надав доказів на підтвердження того, що ПАТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі, то колегія суддів дійшла висновку про пропуск позивачем позовної давності за вимогами про визнання незаконними та скасування рішення сільської ради, державних актів про право власності на землю та договору дарування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року АТ "Українська залізниця" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області
від 15 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду
від 15 жовтня 2020 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду.
Заявник не погоджується з висновками суду та стверджує, що суд не надав оцінку тому, що товариству про порушення відповідачем його прав стало відомо 29 лютого 2016 року з моменту підписання акта про виконання внутрішнього зобов'язання з інвентаризації земельних ділянок згідно
з чинним внутрішнім зобов'язанням, на підставі якого позивач отримав Технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельних ділянок ДТГО "Львівська залізниця", при цьому позов до суду подано у липні 2018 року, тобто в межах строку позовної давності.
Спростовуючи висновки суду апеляційної інстанції в частині обізнаності про існування оскаржуваного рішення, заявник вказує, що про існування рішення сільської ради як акта індивідуальної дії він не міг знати ні в момент його прийняття, ні після з об'єктивних причин - через відсутність вимоги законодавства щодо їх оприлюднення. Крім того, ведення публічної кадастрової карти з вільним доступом введено в дію з січня 2013 року. Відомості щодо місця знаходження земельних ділянок, їх кадастрові номери вносяться до кадастрової карти до сьогодні.
Стверджує, що судом не встановлено момент, з якого позивач дізнався про порушення його права, зокрема рішенням сільської ради.
Відзив на касаційну скаргу у визначений судом касаційної інстанції строк не надходив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
24 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із Пустомитівського районного суду Львівської області.
У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року №51 ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку площею 0,1493 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована
в с. Підбірці, передана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд - 0,0506 га; для ведення особистого підсобного господарства - 0,0987 га.
04 грудня 1997 року видано державний акт на право приватної власності на землю на підставі вказаного РІШЕННЯ:
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Після смерті ОСОБА_3 її син ОСОБА_1 успадкував житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку загальною площею
0,1493 га за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджено свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 06 червня 2008 року.
Спадщина, на яку видано свідоцтво, складається із земельної ділянки площею 0,1493 га, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і ведення особистого підсобного господарства (кадастрові номери: 4623683800:02:001:0161 та 4623683800:02:001:0162), яка розташована у с. Підбірці Пустомитівського району та належала померлій на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року №51.13 липня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯЖ №849036 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 червня 2008 року.
З Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,34511 га ДТГО "Львівська залізниця", розробленої КТ НВФ "Нові технології" у 2015 році, встановлено, що під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м для забезпечення функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області розташована спірна земельна ділянка.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ПАТ "Українська залізниця" підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення у повному обсязі не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року
у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі
№905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений
у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня
2021 року у справі №916/1415/19).
Предметом спору у цій справі є визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 25 липня 1996 року №51 у частині надання ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1493 га, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю від 04 лютого
2007 року, виданого ОСОБА_4 на цю земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 червня
2008 року, серії ВКО №973918, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, виданого 13 липня 2009 року ОСОБА_1.
На думку позивача, спірна земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту і не могла надаватися ОСОБА_4 у приватну власність.
Отже, позовні вимоги заявлено позивачем, зокрема, з підстав порушення сільською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки
ОСОБА_4.
Верховний Суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту
є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради та його скасування, визнання державних актів недійсним не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (уразі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки.
Серед способів захисту речових прав ЦК України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166,1167,1173).
Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акта на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39),
від 01 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та
№911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі
№911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49).
Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження
№12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20).
У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог АТ "Української залізниця" про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту.
Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав.
Такі вимоги (витребування земельної ділянки, усунення перешкод
у користуванні земельною ділянкою тощо) заявлялися АТ "Українська залізниця" у подібних справах, які були предметом касаційного перегляду,
а саме постанови Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі
№444/1949/16 (провадження №61-38872св18), від 23 вересня 2020 року
у справі №450/1435/15 (провадження №61-5259св19) та інших.
При цьому ОСОБА_1 у суді першої інстанції доводив, що спірна земельна ділянка знаходиться в користуванні його сім'ї тривалий час, на ній у 1988 році побудовано житловий будинок, в якому він зараз проживає. Отже, заявлені вище позовні вимоги АТ "Українська залізниця", у разі їх доведення, жодним чином не відновлюють права товариства на користування земельною ділянкою, а потребуватимуть повторного звернення до суду з позовом за захистом речового права.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково
і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412
ЦПК України).
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
З огляду на висновок Верховного Суду про відмову в позові, судові витрати покладаються на позивача, відповідно до частини другої статті 141
ЦПК України.
Керуючись статтями 141,400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області
від 15 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду
від 15 жовтня 2020 року скасувати.
ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину відмовити.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
21 липня 2021 року
м. Київ
справа №330/1378/18
провадження №61-18488св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.
учасники справи:
позивач - керівник Мелітопольської місцевої прокуратури в інтересах держави,
відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 жовтня 2019 року у складі судді Куценка О. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Крилової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Кирилівської селищної ради від 18 травня 2010 року №27 затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0200 га для індивідуального дачного будівництва в АДРЕСА_1.
На підставі зазначеного рішення відділом Держкомзему у Якимівському районі Запорізької області 14 липня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯК №900396 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, про що у Книзі записів реєстрації актів на право власності на землю вчинено запис №011026400309.
Зазначена земельна ділянка неодноразово відчужувалася, на підставі договору купівлі-продажу №773 від 28 липня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Мельник О. Г., останнім її власником є ОСОБА_2.
Відповідно до схеми прив'язки земельної ділянки до берегової лінії Азовського моря, виконаної Комунальним підприємством "Градпроект", передана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка, розташована на відстані 194 м від урізу води Азовського моря.
Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка входить до меж прибережної захисної смуги Азовського моря, щодо якої встановлені та діють спеціальні обмеження, у зв'язку з чим її передача у приватну власність для здійснення індивідуального дачного будівництва суперечить вимогам земельного, водного законодавства та містобудівній документації, та про зазначені порушення водного законодавства прокуратурі стало відомо у 2017 році у ході досудового розслідування кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 02 грудня 2016 року під №42016080000000410 за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України, позивач просив: поновити строк позовної давності для звернення до суду із зазначеним позовом; визнати незаконними та скасувати підпункт 1.1 пункту 1, підпункт 2.1 пункту 2 рішення Кирилівської селищної ради від 18 травня 2010 року №27 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам для дачного будівництва", яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо виготовлення державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, яку надано у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва, розташовану в АДРЕСА_1; визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №900396, площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, виданий
ОСОБА _1; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у власність Кирилівської селищної об'єднаної територіальної громади Якимівського району в особі Кирилівської сільської ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку, площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, що розташована по
АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 25 жовтня
2019 року поновлено керівнику Мелітопольської місцевої прокуратури позовну давність для звернення до суду з позовом. Позовні вимоги керівника Мелітопольської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено.
Визнано незаконними та скасовано підпункт 1.1 пункту 1, підпункт 2.1 пункту 2 рішення Кирилівської селищної ради від 18 травня 2010 року №27 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам для дачного будівництва", яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, яку надано у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва, розташовану за адресою:
АДРЕСА _1.
Визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №900396 площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, виданий ОСОБА_1, про що у книзі записів реєстрації актів на право власності на землю вчинено запис №011026400309.
Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у власність Кирилівської селищної об'єднаної територіальної громади Якимівського району в особі Кирилівської сільської ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка входить до меж прибережної захисної смуги Азовського моря, щодо якої встановлені спеціальні обмеження у її використанні, зокрема заборона передання у приватну власності для індивідуального дачного будівництва. Передання зазначеної земельної ділянки під індивідуальне будівництво також суперечить чинному містобудівному законодавству, будівельним нормами, державним стандартам і правилам, оскільки забороняється будівництво індивідуальних будинків у трикілометровій зоні узбережжя Азовського і Чорного морів. Ураховуючи, що передача спірної земельної ділянки ОСОБА_1 відбулася незаконно, суд першої інстанції на підставі положень статей 16, 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" дійшов висновку про наявність підстав для визнання оскаржуваного рішення Кирилівської селищної ради незаконним та його скасування, а також визнання недійсним та скасування державного акта, виданого на підставі незаконного рішення Кирилівської селищної ради, та витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння останнього власника ОСОБА_3 відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, що є ефективним способом захисту порушених прав держави.
Урахувавши наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних від прокурора причин унеможливлювали або істотно утруднювали виявлення раніше порушень чинного законодавства при передачі спірної земельної ділянки, що підтверджується матеріалами справи, суд вважав поважними причини пропуску прокурором позовної давності, зазначивши, що про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування та державний акт прокурору стало відомо лише при проведенні досудового розслідування кримінального провадження №42016080000000410.
Додатковим рішенням Якимівського районного суду Запорізької області вирішено питання про розподіл судових витрат пов'язаних зі сплатою судового збору за подання заяви про забезпечення позову.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 жовтня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передача земельної ділянки, яка входить до меж прибережної захисної смуги Азовського моря у приватну власність для здійснення індивідуального дачного будівництва суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства, що є підставою для визнання незаконним рішення селищної ради про передачу її у приватну власність, а також визнання недійсним та скасування державного акта про право власності на зазначену земельну ділянку, а тому суд обґрунтовано задовольнив вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки від останнього її володільця ОСОБА_2 на користь належного власника - Кирилівської об'єднаної територіальної громади в особі Кирилівської селищної ради.
Визнав безпідставними доводи апеляційної скарги про пропуск прокурором позовної давності при зверненні до суду із зазначеним позовом, оскільки суд першої інстанції правильно встановив, що місцевій прокуратурі стало відомо про наявність порушень вимог земельного законодавства при передачі спірної земельної ділянки у приватну власність лише у 2017 році, при проведенні досудового розслідування кримінального провадження №42016080000000410.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА _2, у якій вона просила рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від
12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від
15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17та у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18.
Зазначала, що судами попередніх інстанцій не ураховано, що на момент прийняття оскаржуваного рішення Кирилівською селищною радою, чинне законодавство встановлювало, що прибережні захисні смуги у межах населених пунктів встановлювалися з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері та виходячи із конкретних умов забудови, які склалися на місцевості. Проект землеустрою щодо встановлення меж прибережної захисної смуги Азовського моря та Молочного, Утлюкського лиманів на території Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області відсутній, прибережна захисна смуга навколо Азовського моря та зазначених лиманів не встановлювалась.
Відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм
360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року №44, уздовж берегів водойм прибережні захисні смуги установлюються завширшки не менше 20 метрів від урізу води.
Суди попередніх інстанцій не дослідили генеральний план забудови
смт Кирилівка на предмет правильності визначення водоохоронної зони у даному конкретному випадку, що свідчить про неправильне застосування судами положень статті 88 Водного кодексу України (далі - ВК України) в частині визначення прибережної захисної смуги від урізу води в межах існуючих населених пунктів. Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18.
Суди не урахували правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, зокрема щодо неналежного способу захисту прав власника на земельну ділянку водного фонду шляхом витребування її з чужого незаконного володіння та визнання недійсним і скасування державного акта, а також не звернули увагу на не дотримання прокурором при зверненні до суду положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього звернення до компетентного органу з повідомленням про нездійснення захисту інтересів держави, що відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, є підставою для висновку про відсутність процесуальних підстав для звернення прокурора із зазначеним позовом до суду.
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив заступника керівника Запорізької обласної прокуратури на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якій заявник просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
На обґрунтування відзиву зазначав, що суди попередніх інстанцій правильно застосовали положення статті 88 ВК України, частину третю статті 60 ЗК України та додаток №13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173, відповідно до яких прибережна захисна смуга вздовж морів, навколо морських заток і лиманів встановлюється шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
Заборона на забудову узбережжя морів встановлена і у пункті 10.17
ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а саме: будівництва у трикілометровій зоні узбережжя Азовського і Чорного морів, зокрема індивідуального житла, крім населених пунктів, вказаних у розпорядженні Кабінету Міністрів України, а також будинків, споруд і комунікацій у приморських прибережних смугах завширшки менше 100 м від урізу води, а у приморських курортних зонах за наявності пляжу - менше 100 м від його суходільної межі.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачено нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відсутність проекту землеустрою щодо встановленої прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Зазначений висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14, від
30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц.
Помилковим вважав посилання у касаційній скарзі на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 05 серпня 2020 року у справі
№330/1629/18, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від
11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, оскільки застосовані у зазначених справах положення абзацу третього пункту 10.17 ДБН 360-92** не стосується прибережних захисних смуг вздовж морів, а також посилання на не дослідження судами попередніх інстанцій генерального плану смт Кирилівка, оскільки ним передбачається лише пріоритет певного виду забудови конкретної зони населеного пункту, та не встановлюється категорія чи цільове призначення земельної ділянки. До того ж, відповідачка мала можливість надати зазначений доказ суду чи заявити відповідне клопотання щодо його витребування, однак цього не здійснила.
Зазначав, що позов подано на захист інтересів територіальної громади, як власника спірної земельної ділянки комунальної власності, представницьким органом якої відповідно до вимог законодавства є Кирилівська селищна рада. Мелітопольська місцева прокуратура при встановленні наявності підстав для представництва інтересів держави в суді неодноразово направляла до Кирилівської селищної ради листи, у яких зазначала про порушення вимог земельного та водного господарства під час передачі спірної земельної ділянки у приватну власність, однак Кирилівська селищна рада обмежилася лише наданням запитуваних документів. Ураховуючи, що у Кирилівської селищної ради було достатньо часу для здійснення відповідних заходів направлених на захист інтересів територіальної громади смт Кирилівка, однак не здійснювала їх, прокурор мав достатні правові підстави для здійснення представництва законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Оскільки незаконне рішення зазначеного органу місцевого самоврядування порушує права територіальної громади смт Кирилівка, тому саме Кирилівська селищна рада є відповідачем у справі, а прокурор набув статусу позивача, що узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 01 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
За змістом частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що Запорізькою обласною державною адміністрацією надано дозвіл від 04 квітня 2002 року №08-20/585 приватному підприємцю ОСОБА_1 (далі - ПП ОСОБА_1) на підготовку матеріалів погодження місця розташування бази відпочинку на косі Федотова на землях запасу Кирилівської селищної ради Якимівського району в довгострокову оренду на 49 років.
На замовлення ПП ОСОБА_1 розроблено проект відведення земельної ділянки для розміщення бази відпочинку. Відповідно до вихідної земельно-кадастрової інформації, відведення земельної ділянки в оренду площею 0,51 га запроектовано за рахунок земельної ділянки сільськогосподарського призначення зі зміною цільового призначення на землі рекреаційного призначення. Вказаним проектом відведення передбачено відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва у зв'язку з вилученням сільськогосподарських угідь для несільськогосподарських потреб. Проект отримав позитивний висновок державної землевпорядної експертизи від
21 лютого 2003 року №215.
Розпорядженням голови Запорізької обласної державної адміністрації №73 від 27 лютого 2003 року "Про відведення земель" ПП ОСОБА_1 надано в довгострокову оренду землі запасу Кирилівської селищної ради Якимівського району площею 0,51 га пасовищ на 49 років для розміщення бази відпочинку на косі Федотова. Пунктом 3 вказаного розпорядження доручено Якимівській районній державній адміністрації укласти з ПП ОСОБА_1 договір оренди землі.
20 червня 2003 року між Якимівською районною державною адміністрацією та ПП ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,51 га пасовищ під розташування бази відпочинку.
Рішенням Запорізької обласної ради від 29 вересня 2004 року в межі
смт Кирилівка включено село Азовське, загальною площею 288,70 га, село Степок, загальною площею 8,30 га та 1 078,38 га земель, затверджено межі смт Кирилівка загальною площею 1 654,28 га.
04 липня 2007 року до указаного вище договору оренди від 20 червня 2003 року укладено додаткову угоду, яку з боку орендодавця підписано Кирилівською селищною радою.
Рішенням сесії Кирилівської селищної ради №23 від 28 грудня 2009 надано
ПП ОСОБА_1 згоду на зміну функціонального використання спірної земельної ділянки з "бази відпочинку" на "дачне будівництво", без зміни її цільового призначення.
Рішенням сесії Кирилівської селищної ради №15 від 25 лютого 2010 року "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам для дачного будівництва" ОСОБА_1 надано згоду на передачу у власність земельної ділянки для дачного будівництва площею 0,51 га, яка була надана в оренду ПП ОСОБА_1 на підставі договору оренди від 20 червня 2003 року.
Рішенням Кирилівської селищної ради від 18 травня 2010 року №27 затверджено технічну документацію із землеустрою, що посвідчує право на земельну ділянку площею 0,0200 га, яку надано у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва в АДРЕСА_1.
На підставі зазначеного рішення відділом Держкомзему у Якимівському районі Запорізької області 14 липня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт, серії ЯК №900396 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, про що у Книзі записів реєстрації актів на право власності на землю вчинено запис №011026400309.
Спірна земельна ділянка розташована на відстані 194 м від урізу води Азовського моря.
14 липня 2010 року на підставі договору дарування земельної ділянки № НОМЕР_1, кадастровий номер 2320355400:11:002:0103, ОСОБА_5 видано державний акт про право власності на землю серія ЯК №900644, зареєстрований 21 липня 2010 року за №011026400352, відповідну відмітку про перехід права власності на земельну ділянку зроблено на державному акті на право власності
ОСОБА _1.
На підставі договору дарування №1057 від 07 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Якимівського районного нотаріального округу
Уколовим С. А., право власності на зазначену земельну ділянку набув ОСОБА_6.
Відповідно до договору купівлі-продажу №773 від 28 липня 2017 року право власності на спірну земельну ділянку набула ОСОБА_2, яка є останнім набувачем земельної ділянки на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій.
За інформацією відділу Держгеокадастру у Якимівському районі від 24 січня 2018 року №0-8-0.36-111/115-18 інформація щодо зміни цільового призначення земельної ділянки у відділі відсутня.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Щодо повноважень прокурора
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.
Судами попередніх інстанцій установлено, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади смт Кирилівка, а отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. Оскільки порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор як самостійний позивач звернувся з позовом до суду в інтересах членів територіальної громади, яка є частиною Українського народу - власником земельної ділянки.
У позовній заяві прокурор вказував на особливий режим прибережних захисних смуг, їх значення у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.
Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо незаконної передачі у приватну власність спірної земельної ділянки, а отже відповідного до статті 56 ЦПК України набув статусу позивача у зазначеній справі.
Зазначений висновок узгоджується зі висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі
№469/1044/17.
Зважаючи на наведене, помилковим є посилання апеляційного суду, що належним позивачем у справі, яка переглядається, поряд з прокурором, є Державна інспекція сільського господарства.
Доводи касаційної скарги щодо не урахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, є безпідставними, з огляду на те, що правовідносини у ній не є подібними.
Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, стосується дотримання прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме щодо повідомлення прокурора компетентного органу про порушення інтересів держави та необхідності вжиття заходів реагування, тоді як у справі, що переглядається, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо незаконного відчуження компетентним органом спірної земельної ділянки, який є одним із співвідповідачів у справі, та згідно положень статті 56 ЦПК України набув статусу позивача.
Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України, зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України.
Землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, належать до земель водного фонду (пункт б частини першої статті 58 ЗК України та абзац 3 частини першої статті 4 ВК України (зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України.
Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України).
Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України).
Частиною п'ятою статті 88 ВК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
Верховний Суд зауважує, що відповідно до частини третьою статті 60 ЗК України у наведеній редакції, розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.
Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України "Про основи містобудування").
Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
У матеріалах справи наявний генеральний план смт Кирилівка, у якому відсутні відомості про встановлення меж прибережної захисної смуги Азовського моря, відмінних від визначених статтею 88 ВК України.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу) надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням наведених вище приписів, а також наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, встановив належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги, що знаходиться на відстані 194 метрів від узрізу води Азовського моря.
Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги (висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 травня 2014 року у справі №6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від
12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17).
Установивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно застосували приписи ЗК України та ВК України, та дійшли обґрунтованого висновку про незаконність її передачі ОСОБА_1.
Доводи касаційної скарги про те, що судами не було враховано, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" уздовж берегів водойм прибережні захисні смуги установлюються завширшки не менше 20 метрів від урізу води, є неспроможними, оскільки такі вимоги передбачено для річок довжиною до 50 км.
Натомість абзацом сьомим пункту 10.17 Державних будівельних норм 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" передбачено, що у трикілометровій зоні узбережжя Азовського і Чорного морів забороняється будівництво: а) промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних з розвитком і обслуговуванням курортів, крім морських портів та інших об'єктів морського транспорту, об'єктів рибної промисловості і організацій, які виконують берегозміцнювальні та протизсувні роботи;
б) індивідуального житла, крім населених пунктів, вказаних у розпорядженні Кабінету Міністрів України; в) будинків, споруд і комунікацій у приморських прибережних смугах завширшки менше 100 м від урізу води, а у приморських курортних зонах за наявності пляжу - менше 100 м від його суходільної межі.
Водночас слід зазначити, що оскільки прибережна захисна смуга Азовського моря на території смт Кирилівка не встановлена у визначеному законом порядку, а тому її розмір відповідно до положень статті 88 ВК України складає два кілометри від урізу води Азовського моря.
Щодо належного способу захисту
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.
Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України.
Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).
Перевіряючи законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням норм ЗК України, ВК України, а тому оскаржуване рішення Кирилівської селищної ради від 18 травня 2010 року №27 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам для дачного будівництва" є незаконним.
Вимоги прокурора про визнання оскаржуваного рішення незаконним та скасування його є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки. При цьому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу.
Зазначений правовий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом або за результатами аукціону.
Ураховуючи, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий першому набувачу спірної земельної ділянки ОСОБА_1, для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта виданого першому набувачу не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду, а тому в її задоволенні суди попередніх інстанцій мали відмовити.
Помилковими є також висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦК України.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі №487/10132/14-ц, від
07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц).
Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).
Оскільки вимоги прокурора про визнання недійсним державного акта не забезпечують ефективного захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, а витребування земельної ділянки не є належним способом захисту порушеного права, суди виходячи з диспозитивності цивільного судочинства, повинні були відмовити у задоволенні зазначених вимог з наведених підстав.
Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що відмова у задоволенні позову прокурора у цій частині у зв'язку з обранням неналежного способу захисту, не перешкоджає йому заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власнику.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про незаконність передачі спірної земельної ділянки у приватну власність
ОСОБА _1, однак не звернули увагу на неефективний спосіб захисту порушених прав територіальної громади смт Кирилівка, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки підлягають скасуванню, з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Щодо розподілу судового збору
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 3 частини другої вказаної статті).
За змістом частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент подання позову) ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана юридичною особою становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 762,00 грн).
Відповідно до підпунктів 6, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, касаційної скарги - 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
Ураховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи, Верховним Судом задоволено частково касаційну скаргу ОСОБА_2, скасовано оскаржувані рішення в частині вирішеннядвох позовних вимог (про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, та витребування земельної ділянки), з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у їх задоволенні, та залишено без змін в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради, з Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь прокуратури Запорізької області в особі Мелітопольської місцевої прокуратури підлягає стягненню судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог
(1 вимога майнового характеру - визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради) у розмірі 1 762,00 грн, яка підлягає стягненню з відповідачів у рівних частинах, тобто по 587,33 грн з кожного, а на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір з позивача за подання апеляційної скарги у розмірі 5 286,00 грн (1762,00грн*2*150%), та за подання касаційної скарги - 7 048,00 грн (1 762,00 грн*2*200%).
Зважаючи на застосування при розподілі судового збору взаємозарахунку сум судового збору, що підлягає стягненню з кожної із сторін, з позивача на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 11 746,67 грн ( (5286,00 грн +7 048,00 грн) - 587,33 грн).
Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 жовтня
2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 листопада
2020 року, в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки та розподілу судового збору скасувати, та ухвалити в цій частині нове судове РІШЕННЯ:
У задоволенні позову керівника Мелітопольської місцевої прокуратури в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки відмовити.
Стягнути з Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 на користь прокуратури Запорізької області в особі Мелітопольської місцевої прокуратури судовий збір за подання позовної заяви у розмірі по 587,33 грн з кожного.
В іншій частині рішення Якимівського районного суду Запорізької області від
25 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від
11 листопада 2020 року залишити без змін.
Стягнути з прокуратури Запорізької області в особі Мелітопольської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 11 746,67 грн.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 червня 2021 року
м. Київ
справа №635/2555/16-ц
провадження №61-2036св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 29 жовтня 2020 року під головуванням судді Шинкарчука Я. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_3 про поновлення строку для визнання недійсним рішення селищної ради, визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, скасування державного акту про право власності, зобов'язання селищної ради відвести земельну ділянку позивачам по фактичному користуванню,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_3 про поновлення строку для визнання недійсним рішення селищної ради, визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, скасування державного акту про право власності, зобов'язання селищної ради відвести земельну ділянку позивачам з фактичного користування.
Просили поновити строк позовної давності про визнання рішення XXIV сесія VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 11 жовтня 2013 року про відмову у наданні їм земельної ділянки у власність (користування) недійсним; визнати незаконним і скасувати рішення Х сесії VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 26 грудня 2011 року про приватизацію земельної ділянки та скасувати Державний акт про право власності серії ЯМ №951140, зареєстрований за №632515791007754 від 16 жовтня 2012 року, виданий ОСОБА_3; зобов'язати Пісочинську селищну раду Харківського району Харківської області відвести їм земельну ділянку 0,1179 га, розташовану на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по фактичному користуванню.
Позовна заява мотивована тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кожній по 1/2 частині. До 1965 року земельна ділянка розміром 0,12 га була закріплена за цим будинком.
Зазначили, що 2009 році вони звернулися до Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області із заявою про надання дозволу на приватизацію земельної ділянки та сільською радою надано відповідний дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку розміром 0,12 га.
Вказали, що в 2010 році з даним дозволом вони звернулися до Приватного підприємства "Фінансово-правовий консалтинг" з метою розробки технічної документації. В технічній документації з землеустрою був акт погодження меж земельної ділянки від 25 грудня 2010 року, підписаний і погоджений власниками суміжних ділянок, яка в подальшому була передана для погодження Міськрайонному Управлінню Держкомзему у м. Люботині Харківського району Харківської області.
20 грудня 2011 року земельній ділянці надано кадастровий номер 6325157901:00:003:0106, також необхідно було виготовити обмінний файл в електронному вигляді, але за цей час технічна документація була тричі повернута на доопрацювання, поки вони не звернулися до прокуратури із відповідною заявою.
Зазначили, що лише 22 травня 2013 року електронний документ був перевірений і внесений до Державного земельного кадастру.
28 серпня 2013 року ними до Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області подано заяву про затвердження технічної документації із землеустрою щодо оформлення документів, що посвідчують право сумісної власності на земельну ділянку площею 0,1179 га, розташованої на АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по фактичному користуванню.
Рішенням XXIV сесія VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 11 жовтня 2013 року їм відмовлено в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо оформлення документів з посиланням на те, що ця земельна ділянка належить ОСОБА_3 на підставі Державного акту серії ЯМ №951110, зареєстрований за №632515791007754 від 16 жовтня 2012 року.
Вважали, що фактично ОСОБА_3 приватизувала земельну ділянку, яка належить їм, та вона, як суміжний землекористувач, не погоджувала розташування межі між своєю ділянкою і їхньою.
Посилалися на те, що в серпні 2015 року була проведена повторна топографо-геодезична зйомка та виявилось, що на адресу: АДРЕСА_1 існує місце накладання сусідньої земельної ділянки на АДРЕСА_2.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 29 жовтня 2020 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від 29 жовтня 2020 року без змін.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивачами не доведено факту порушення їхніх прав та інтересів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Харківського районного суду Харківської області від 29 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просять оскаржувані судові рішення скасувати, і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог:
- поновити строк позовної давності про визнання рішення від 11 жовтня 2013 року XXIV сесії VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області про відмову в наданні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельної ділянки у власність (користування) недійсним;
- визнати незаконним та скасувати рішення Пісочинської селищної ради Х сесії VI скликання від 26 грудня 2011 року про приватизацію земельної ділянки та скасувати державний акт про право власності серії ЯМ №951140, зареєстрований за №632515791007754 від 16 жовтня 2012 року, виданий ОСОБА_3;
- зобов'язати Пісочинську селищну раду Харківського району Харківської області відвести Єрьоменко Н. Є. та ОСОБА_2 земельну ділянку 0,1179 га, розташовану в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по фактичному користуванню.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі наведено підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявники вказують, що судами обох попередніх інстанцій не було звернуто увагу на ту обставину, що ніякого домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 не існує. Відповідач ОСОБА_3 продала вказану земельну ділянку іншій особі, яка є громадянином іншої країни.
Вважають, що селищна рада не мала правових підстав для передачі спірної земельної ділянки відповідачу, адже нею не дотримано процедури вилучення цієї земельної ділянки, а тому процедуру передачі земельної ділянки іншій особі не можна вважати правомірною.
Топографо-геодезичною зйомкою поведеною у вересні 2015 року встановлено факт накладення земельних ділянок на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3. Крім того проведеною у справі експертизою встановлено, що межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 не винесені, а тому цієї земельної ділянки не існує.
Заявники вказують, що порушення, допущені апеляційний судом виявились у тому, що ним не було надано увагу доказам на підтвердження того, що до 1965 року спірна земельна ділянка 0,12 га була закріплена за будинком АДРЕСА_1; позивач ОСОБА_2 має пільгу, встановлену як член сім'ї загиблих (померлих) ветеранів війни; апеляційним судом необґрунтовано було відхилено посилання на те, що позивачам не було запропоновано підписати акт погодження меж землекористування.
Посилається на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 06 лютого 2013 року у справі №6-169цс12 де зазначено, що сама по собі відсутність у особи документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку не може бути підставою для відмови їй у судовому захисті таких прав.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Харківського районного суду Харківської області.
03 березня 2021 року цивільна справа №635/2555/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 18 вересня 1947 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_6, ОСОБА_7 придбали домоволодіння АДРЕСА_1 на садибі 0,12 га.
ОСОБА_1 належить на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 квітня 2007 року 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1.
На земельній ділянці розташований житловий будинок літ "А-1", дерев'яний, житловою площею 13,80 кв. м, загальною площею 33,40 кв. м. При цьому житловому будинку є надвірні будівлі: сарай - літ "Б", льох - літ "В", кухня - літ "Г", сарай - літ "Д", вбиральня - літ "Е", огорожа - №2-3. Ця 1/2 частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель належить спадкодавцю ОСОБА_8 на підставі договору дарування, посвідченого 15 вересня 1971 року Другою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області, реєстровий номер №2705, зареєстрованого Харківським міжміським бюро технічної інвентаризації 21 вересня 1971 року, реєстрова книга №19, реєстровий №2223 (а. с. 4, 188, том 1).
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 03 вересня 2008 року у справі №2-3736/08 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 після смерті батька ОСОБА_6, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 5, 185-186, том 1).
Рішенням XXIV сесія VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 16 квітня 2009 року надано дозвіл ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право спільної сумісної власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по фактичному користуванню. Орієнтовна площа земельної ділянки 0,12 га (а. с. 16, 173, том 1).
Рішенням XXV сесії V скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 16 квітня 2009 року надано дозвіл ОСОБА_3 на розробку містобудівного обґрунтування можливості виділення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, господарчих будівель і споруд в АДРЕСА_4 (а. с.160, том 1).
Рішенням XXIХ сесії V скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 03 грудня 2009 року затверджено містобудівне обґрунтування розташування індивідуальної житлової забудови ОСОБА_3 в АДРЕСА_1 (а. с.161, том 1).
Рішенням XХХІ сесії V скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 18 лютого 2010 року затверджено містобудівне обґрунтування та надано дозвіл ОСОБА_3 на розробку проекту відведення земельної ділянки щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_1 між будинками АДРЕСА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарчих будівель і споруд, орієнтовною площею 0,11 га. Присвоєно поштову адресу земельній ділянці АДРЕСА_2 (а. с. 138, том 1).
Рішенням X сесії VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 26 грудня 2011 року затверджено проект відведення із землеустрою щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарчих будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_2. Передано безоплатно у власність ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0,1090 га, в тому числі 0,1090 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарчих будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_2. Видано ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку (а. с. 99, 139, том 1).
На підставі цього рішення селищної ради Надточій В. О. 16 жовтня 2012 року видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №951140, кадастровий номер 6325157901:00:003:0105, площею 0,1090 га у межах згідно з планом, що розташована на АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 118, том 1).
Рішенням XXIV сесії VI скликання Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 11 жовтня 2013 року відмовлено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у затвердженні технічної документації із землеустрою з переоформлення права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарчих будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 демонтувати паркан з металевої сітки та звільнити самовільно зайняту приватизовану земельну ділянку на АДРЕСА_2. Рекомендовано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виконати геодезичну зйомку земельної ділянки на АДРЕСА_1 без урахування прилеглої приватизованої земельної ділянки на АДРЕСА_2 (а. с. 17, том 1).
З висновку судової земельно-технічної експертизи №11231, складеної 15 листопада 2017 року Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, встановлено, що фактичне розташування меж земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідає розташуванню меж згідно даних, які містяться в технічній документації із землеустрою. Згідно порівняних даних, які містяться в технічній документації на земельну ділянку, кадастровий номер 6325157901:00:003:0106, за адресою: АДРЕСА_1 та даних, які містяться в проекті землеустрою на земельну ділянку №6325157901:00:003:0105 за адресою: АДРЕСА_2 накладення меж земельних ділянок відсутнє.
Окрім того з мотивувальної частини висновку експерта встановлено, що провести співставлення координат точок повороту фактичних меж земельної ділянки № НОМЕР_1 з координатами точок повороту відповідно до даних технічної документації не надається можливим, у зв'язку з відсутністю координат точок повороту фактичних меж земельної ділянки № НОМЕР_1, як і провести співставлення координат точок повороту фактичних меж земельної ділянки № НОМЕР_1 з координатами точок повороту відповідно до даних проекту землеустрою на земельну ділянку № НОМЕР_2 не надається можливим, у зв'язку з відсутністю координат точок повороту фактичних меж земельної ділянки НОМЕР_1. Відтак, визначити фактичну площу накладення земельних ділянок між собою (земельної ділянки № НОМЕР_1 та земельної ділянки АДРЕСА_2) можливо при наданні на дослідження координат точок повороту фактичних меж земельної ділянки НОМЕР_1.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина статті 21 ЦК України).
Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
Згідно зі статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України (частина восьма статті 118 цього Кодексу).
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев'ята статті 118 ЗК України).
Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Умовами статті 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 №449 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року №926, від 12 листопада 2008 року №1019 були змінені форми державного акту на право власності на земельну ділянку.
До 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передавалися у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснювалась з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснювалась у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.
З 01 січня 2013 року у зв'язку з набранням чинності Закону України "Про Державний земельний кадастр" державні акти на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до пункту "в " статті 2 Закону України "Про землеустрій" (тут і далі у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення органом місцевого самоврядування) землеустрій забезпечує встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів.
За змістом пунктів "г " та "ґ" статті 20 того ж Закону землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути) та організації нових і впорядкування існуючих об'єктів землеустрою.
Одним із видів документації із землеустрою є технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку (пункту "і " частини першої статті 25 Закону України "Про землеустрій").
Вимоги до технічної документації із землеустрою передбачені статтею 55 Закону України "Про землеустрій". Зокрема, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та громадської забудови розробляється у складі генерального плану населеного пункту, проектів розподілу територій і є основою для встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості).
Водночас, згідно статті 63 цього Закону функції по проведенню самоврядного контролю при здійсненні землеустрою покладаються на сільські, селищні, міські, районні та обласні ради відповідно до законодавства України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зазначено, що у дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проекті землеустрою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій").
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками домоволодіння кожна по 1/2 частині, що знаходиться на АДРЕСА_1.
Рішенням Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 16 квітня 2009 року позивачам надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку орієнтовною площею 0, 12 га. Однак, до селищної ради із заявою щодо вирішення питання про затвердження технічної документації із землеустрою вони звернулись лише у 2013 році.
При цьому, ОСОБА_3 визначені законом вимоги для приватизації земельної ділянки було проведено у 2011 році та за їх результатами передано безоплатно у власність земельну ділянку загальною площею 0,1090 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_2, а у 2012 році їй видано відповідний Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №951140.
З висновку судової земельно-технічної експертизи від 15 листопада 2017 року №11231 встановлено, що за даними технічної документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та даними, які містяться в проекті землеустрою на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2, накладення меж земельних ділянок? відсутнє.
Разом з тим, судовим експертом встановлено, що фактичне розташування меж земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідає розташуванню меж згідно даних, які містяться в технічній документації із землеустрою.
У мотивувальній частині висновку судової земельно-технічної експертизи від 15 листопада 2017 року №11231 зазначено, що встановити фактичну площу накладення земельних ділянок між собою (земельної ділянки № НОМЕР_1 та земельної ділянки АДРЕСА_2) не видається можливим.
Таким чином, з огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що позивачі, розробивши проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у 2013 році, подали його на затвердження належному розпоряднику спірної земельної ділянки та не отримали дозвіл на оформлення речового права на неї, не набули ані право власності, ані право користування спірною земельною ділянкою у передбаченому законом порядку, отже, оскаржуваним рішенням Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від 26 грудня 2011 року їхні права порушено не було.
Суди попередніх інстанцій правильно вказували, що зволікання із поданням на затвердження проекту землеустрою не свідчить про їхню добросовісну поведінку та наявність у них інтересу щодо отримання у власність земельної ділянки.
Суди зазначали, що заявники не навели жодних аргументів, які б давали підстави для висновку про поважність причин неподання у передбачений законом строк проекту землеустрою для його затвердження. При цьому позивачі повинні цілком очікувати, що земельна ділянка у зв'язку із таким зволіканням може бути надана в користування або у власність іншій особі (особам), що у справі, яка переглядається, й відбулося.
Апеляційний суд відмічав, що в суді апеляційної інстанції позивачі посилалися тільки на судову експертизу, якою не встановлено порушення їх прав. З цією експертизою вони були згодні, однак, вважали, що їх права порушено відповідачем. Клопотань щодо проведенні повторної або додаткової судової експертизи не заявляли. Інших доказів порушення її прав та законних інтересів не надали.
Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується із правильними висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачами не доведено незаконність набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку АДРЕСА_2, тоді як отримання позивачами дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки формує у особи легітимні очікування щодо набуття у власність цієї земельної ділянки, однак не означає автоматичного прийняття позитивного рішення про її передачу у власність чи у користування.
У зв'язку із чим висновки судів про те, що відсутні підстави для визнання незаконним і скасування рішення Пісочинської селищної ради від 26 грудня 2011 року правильні, а тому, як наслідок, не підлягає задоволенню і вимога позивачів про скасування Державного акту про право власності серії ЯМ №951140, від 16 жовтня 2012 року зареєстрованого за №632515791007754, виданого на ім'я ОСОБА_3.
Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо зобов'язання селищної ради відвести їм земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по фактичному користуванню, суди правильно вказували, що вирішення питань щодо безоплатної передачі земельних ділянок громадянам належить до виключної компетенції відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування та не належить до компетенції суду, а відтак суд не повноважний перебирати функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта та зобов'язувати його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу.
Доводи касаційної скарги про те, що порушення, допущені апеляційний судом виявились у тому, що ним не було надано увагу доказам на підтвердження того, що до 1965 року спірна земельна ділянка 0,12 га була закріплена за будинком АДРЕСА_1; позивач ОСОБА_2 має пільгу, встановлену як член сім'ї загиблих (померлих) ветеранів війни щодо першочергового забезпечення земельною ділянкою; апеляційним судом необґрунтовано було відхилено посилання на те, що позивачам не було запропоновано підписати акт погодження меж землекористування колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Апеляційний суд зазначав, що доказів на підтвердження того, що до 1965 року спірна земельна ділянка розміром 0,12 га була закріплена за будинком АДРЕСА_1, позивачами не надано і судом не здобуто.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, а тому відхиляє довід касаційної скарги стосовно того, що до 1965 року спірна земельна ділянка 0,12 га була закріплена за будинком АДРЕСА_1.
Посилання касаційної скарги на те, що погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт, але орган уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки навіть не запропонував та не повідомив суміжних землекористувачів підписати цей акт, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.
Статтею 56 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що до складу технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, включаються матеріали польових геодезичних робіт і план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки.
Відповідно до частини другої статті 198 ЗК України кадастрова зйомка включає, зокрема, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) зроблено висновок, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.
Посилання касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 має пільгу, встановлену як член сім'ї загиблих (померлих) ветеранів війни, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.
Відповідно до абзацу 2 пункту 15 частини першої статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" органи виконавчої влади, виконавчі комітети місцевих рад зобов'язані подавати допомогу особам з інвалідністю внаслідок війни і сім'ям загиблих військовослужбовців у будівництві індивідуальних жилих будинків. Земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва відводяться зазначеним особам у першочерговому порядку.
Вказаний закон спрямований на соціальний захист певних категорій громадян.
Він не містить механізму передачі земельних ділянок у власність.
Таку процедуру визначено ЗК України, яким врегульовано суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Тобто, саме ЗК України підлягає застосуванню при вирішенні питання щодо правомірності відмови у передачі земельної ділянки у власність.
Аргументи касаційної скарги про те, що селищна рада не мала правових підстав для передачі спірної земельної ділянки відповідачу, адже нею не дотримано процедури вилучення цієї земельної ділянки, а тому процедуру передачі земельної ділянки іншій особі не можна вважати правомірною колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. Вилучення земельних ділянок здійснюється за письмовою згодою землекористувачів, а в разі незгоди землекористувачів - у судовому порядку. Справжність підпису на документі, що підтверджує згоду землекористувача на вилучення земельної ділянки, засвідчується нотаріально.
Отже, вилученою може бути лише земельна ділянка, яка надана у постійне користування. Враховуючи, що судами встановлено, що доказів на підтвердження того, що до 1965 року спірна земельна ділянка розміром 0,12 га була закріплена за будинком АДРЕСА_1, позивачами не надано і судом не здобуто колегія суддів не приймає до уваги цей довід касаційної скарги.
Посилання заявників на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 06 лютого 2013 року у справі №6-169цс12 колегія суддів відхиляє з огляду на те, що у вказаній справі обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки знаходяться на території Тернавської сільської ради Герцаївського району Чернівецької області за межами населеного пункту, а тому повноваження щодо розпорядження ними належать Герцаївській районній державній адміністрації, а не Тернавській сільській раді, таким чином фактичні обставини справах, яка вказана заявником і яка переглядається відмінні.
Отже, вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суди попередніх інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.
При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Харківського районного суду Харківської області від 29 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
27 січня 2021 року
м. Київ
справа №167/1399/16-ц
провадження №61-4978св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5,
відповідачі: Рожищенська міська рада, публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця публічного акціонерного товариства "Українська залізниця",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року у складі судді Сіліча І. І. та постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та
ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Рожищенської міської ради, публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі -
ПАТ "Українська залізниця ") в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею.
Позов мотивовано тим, що вони є співвласниками житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1. З моменту набуття права власності на вказане будинковолодіння вони автоматично набули право користування відповідною земельною ділянкою площею 0,1182 га, призначеною для його обслуговування. 21 листопада 2016 року ПАТ "Українська залізниця" звернулося до ОСОБА_1 із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 51,04 га, наданою йому у постійне користування на підставі відповідного державного акта на право постійного користування серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року. Із вказаного акта вони дізналися про існування рішення Рожищенської міської ради №21/4
від 07 березня 2002 року, на підставі якого Львівська залізниця отримала право користування відповідною землею.
Зазначали, що приватизація ними житлового будинку зі згоди залізниці не передбачала будь-яких застережень з приводу не переходу права користування земельною ділянкою зі сторони Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці. Вона і не могла передбачати цих обмежень, оскільки право користування землею Львівської залізниці на той час ще не було належним чином оформленим. В цей же час, при оформленні такого права в 2002 році ПАТ "Українська залізниця" не врахувало їхнього права користування земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили суд визнати частково недійсними рішення Рожищенської міської ради №21/4
від 07 березня 2002 року та державний акт на право користування землею Серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року про надання Львівській залізниці в межах Рожищенського району права постійного користування земельною ділянкою площею для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по
АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області
від 19 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1,
ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що до правовідносин, які виникли в цій справі слід застосовувати положення ЗК УРСР в редакції
1990 року, так як приватизація житлового будинку відбулася в 1998 році. Спірна земельна ділянка площею 0,1182 га, на якій розташована нерухомість, належна позивачу, за адресою: АДРЕСА_1, по цільовому призначенню є землею залізничного транспорту. Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що спірна земельна ділянка використовується як смуга відведення залізниці під залізничним полотном та його облаштуванням, а отже належить до земель залізничного транспорту і не може передаватися у приватну власність.
Тобто, на момент приватизації житлового будинку позивачами, зазначені норми закону не передбачали автоматичного переходу на земельну ділянку, на якій розміщено житловий будинок, будівлю або споруду. Виходячи з наведеного слід дійти висновку, що спірна земельна ділянка перебуває у правомірному користуванні відповідача ПАТ "Українська залізниця". Позивачі не довели, яким чином порушуються їхні права. За таких обставин, суд вважав, що в задоволенні позову слід відмовити.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у
1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану м. Рожище. Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту.
На час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо. Права власності на спірну земельну ділянку позивачі не набули, як і не підтвердили, що їм на законних підставах належить право користування вказаною земельною ділянкою.
Оспорюване рішення міської ради прийняте в межах її компетенції і його прийняття та видача державного акта на право постійного користування землею не порушують прав та інтересів позивачів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами було допущено невірне застосування статті 30 ЗК України 1990 року. З 14 січня 1999 року до позивачів після приватизації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами автоматично перейшло право користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування. Згідно із пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року згідно з положеннями чинного до цієї дати Земельного Кодексу України (стаття 30) до набувача від відчужувана автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності.
Таким чином, дійшовши до висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 30 ЗК України 1990 року, суди дійшли до помилкового висновку про неможливість автоматичного переходу права користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок.
Помилковими також, на думку заявника, є висновки судів в контексті застосування статті 84 ЗК України щодо земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Вважає, що ця норма застосована до спірних правовідносин неправильно, оскільки позивачі не ставили перед судом вимогу про визнання права власності на земельну ділянку, яка не може бути передана у приватну власність. У позовній заяві було заявлено вимогу про оскарження правовстановлюючих документів залізниці, які порушують право позивачів на користування землею, призначеною для обслуговування їх житлового будинку.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У квітні 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року справу за позовом
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Рожищенської міської ради та ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею призначено до розгляду.
Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 загальною площею 101,7 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25 листопада 1998 року, виданим згідно з розпорядженням Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці №252 від 25 листопада 1998 року "Про приватизацію квартир та будинків державного житлового фонду". 14 січня 1999 року зареєстровано право власності на вищевказаний житловий будинок у реєстровій книзі за
№1560.
Рішенням Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року "Про затвердження технічної документації зі складання державних актів на право постійного користування землею Львівській залізниці" затверджено матеріали технічної документації та надано Львівській залізниці в постійне користування земельну ділянку площею 51,04 га (а. с. 16, т. 1).
11 березня 2002 року видано державний акт на право постійного користування землею, відповідно до якого Львівській залізниці в межах Рожищенського району надано у постійне користування 51,04 га землі для обслуговування залізничного транспорту (а. с. 17-20, т. 1).
Будинок АДРЕСА_1 у межах земельної ділянки 51,04 га, наданої Львівській залізниці в постійне користування для обслуговування залізничного транспорту, що підтверджується висновком експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз.
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції
до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_5, підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.
Згідно з положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.
Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала
стаття 377 ЦК України.
Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України №997-V від 27 квітня
2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України
(зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування.
Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок.
Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості, розташованого на ній.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження
№12-143гс18).
Стаття 30 ЗК УРСР 1991 року в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20).
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
За змістом частин першої, другої статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.
Згідно із статтею 6 Закону України "Про залізничний транспорт", у редакції станом на 25 листопада 1998 року (приватизації позивачами будинку), смуга відведення - це землі залізничного транспорту, що зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами, обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.
Статтями 1, 4 Положення про землі, надані транспорту, затвердженого
07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР №58 і ради народних комісарів СРСР №50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об'єктами залізничної інфраструктури, тобто з прийняттям вказаного Положення у залізниці виникли права на землі смуг відведення.
Вказане Положення діяло до набрання чинності Постанови Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року №24 "Про затвердження Положення про землі, надані транспорту".
ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.
Разом з тим, вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту являлися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54,55 "Загальних основ землекористування та землеустрою", затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.
ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня
1970 року), Постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня
1990 року №562 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року (далі постанова №562) право залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалася. Згідно з пунктом 5 Постанови №562 громадяни, підприємства, установи, організації які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього кодексу зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.
Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року №563-ХІІ "Про земельну реформу" (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.
Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня
1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов'язкового виготовлення державного акта на право користування земельною ділянкою.
На підставі наведених норм, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.
Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у 1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану міста Рожище.
Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту.
Як зазначали позивачі у позовній заяві, у листопаді 2016 року
ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулося із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. У травні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" про спонукання до укладання договору (справа №167/1291/16-ц). Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 20 лютого 2020 року закрито підготовче касаційне провадження у справі №167/1291/16-ц та призначено справу до судового розгляду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що, на час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо, оскільки такий висновок судів суперечить зазначеним вище правовим позиціям Верховного Суду України, Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду відповідно до яких, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
Неправильним є також застосування судами до спірних правовідносин пункту б частини четвертої статті 84 ЗК України відповідно до якої до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту, оскільки позивачі не заявляли вимог про надання їм спірної земельної ділянки у приватну власність.
Позов про визнання частково недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою виданого відповідачу та рішення міської ради позивачі мотивували набуттям ними права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на цій земельній ділянці. Вважали, що право користування земельною ділянкою до них перейшло на підставі положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення місцевої ради та видачі державного акта (2002 рік).
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Крім того, судами не надано оцінки висновку експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, відповідно до якого земельна ділянка площею 0,1198 га, яка перебуває у користуванні позивачів є необхідною для обслуговування будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1.
Набуття фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до майна залізниці, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання такого майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.
Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості досліджувати докази, з'ясовувати обставини справи, необхідні для прийняття рішення, перешкоджає ухваленню нового судового рішення, а тому справа підлягає передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
За таких обставин, постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.
Постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
12 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №633/405/18
провадження №61-16580св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,
у справі за позовомзаступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №42017221080000141 від 05 травня 2017 року з попередньою кваліфікацією за частиною першою статті 365-2, частиною другою статті 364, статтею 356 КК України на підставі ухвали слідчого судді в ГУ Держгеокадастру у Харківській області 06 вересня 2017 року проведено вилучення документів щодо передачі земельних ділянок, розташованих на території Печенізького району Харківської області, у приватну власність ряду фізичних осіб.
На підставі протоколу №1 загальних зборів засновників фермерського господарства "Олта" (далі - ФГ "Олта") 15 березня 2012 року створено вказане фермерське господарство, яке зареєстровано 19 березня 2012 року, затверджено його статут, статутний фонд та призначено головою ОСОБА_2. Засновниками фермерського господарства є ОСОБА_2 (75%) та ОСОБА_3 (25%).
Фермерське господарство засновано на земельній ділянці площею 0,21 га з кадастровим номером 6325181200:02:001:0200, яка перебувала у власності ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-ХР №060200, яка передана ОСОБА_3 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташована на території Комунарської сільської ради Харківського району Харківської області, тобто понад 60 км від Печенізького району Харківської області, хоча пунктом 1.12 статуту передбачено місцезнаходження ФГ "Олта": АДРЕСА_1.16 липня 2012 року ОСОБА_2, як фізична особа подала заяву до Печенізької районної державної адміністрації з проханням надати в оренду земельну ділянку із земель державного резервного фонду для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 111,7 га терміном на 49 років за межами населеного пункту на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Будь-яких інших відомостей ОСОБА_2 у заяві не зазначила. До заяви додала лише копії паспорту та ідентифікаційного коду, що суперечить вимогам чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства.
19 липня 2012 року головою Печенізької районної державної адміністрації видано розпорядження №272, яким надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою подальшої її передачі в оренду ОСОБА_2
20 листопада 2012 року головою Печенізької районної державної адміністрації видано розпорядження №453, яким затверджено проект землеустрою та надано в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га (рілля) для ведення фермерського господарства.
Розпорядженням голови Печенізької районної державної адміністрації від 14 листопада 2013 року №30 внесено зміни до розпорядження №453 щодо надання в оренду ОСОБА_2 двох земельних ділянок загальною площею 101,8581 га, в тому числі земельна ділянка №1 площею 39,5459 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1061, та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062.
На підставі вказаних розпоряджень №453 та №30 між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_2 30 грудня 2014 року укладено два договори оренди землі, відповідно до яких зазначені земельні ділянки загальною площею 101,8581 га передані ОСОБА_2 в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства. Реєстрацію прав оренди на вказані земельні ділянки ОСОБА_2 провела 14 квітня 2015 року та в той же день між ними підписано акти приймання-передачі цих земельних ділянок.
14 квітня 2015 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ФГ "Олта", відповідно до якого власником 90% статутного капіталу стала ОСОБА_2, 5% - ОСОБА_3 та 5% - ОСОБА_4
18 квітня 2015 року відбулись загальні збори членів ФГ "Олта", на якому, зокрема, введено у склад засновників господарства ОСОБА_2 та ОСОБА_4; прийнято до складу членів господарства: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; зареєстровано статут господарства в новій редакції; прийнято в користування господарства земельні ділянки загальною площею 101,8581 га, які перебувають в оренді у ОСОБА_2 з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061 та 6324681000:02:001:1062.
Позивач зазначав, що оскільки ОСОБА_2 на земельних ділянках, які були їй передані в оренду для ведення фермерського господарства, не створено відповідне фермерське господарство як юридичну особу, а лише було прийнято в користування земельні ділянки раніше створеним господарством, 17 червня 2015 року Чугуївською міжрайонною прокуратурою Харківської області в інтересах держави в особі ГУ Держземагенства в Харківській області подано до суду позовну заяву про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Печенізької районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів оренди вищевказаних земельних ділянок та зобов'язання повернути земельні ділянки у відання держави. З метою недопущення задоволення позову прокурора 15 липня 2015 року ОСОБА_2 створено та зареєстровано нове фермерське господарство "Олта-А" (далі - ФГ "Олта-А"), в тому числі, на зазначених двох земельних ділянках. У зв'язку з чим ГУ Держземагенства в Харківській області відмовився від позову, Чугуївська міжрайонна прокуратура Харківської області направила лист до суду, в якому не заперечувала проти закриття справи. Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі було закрито.
Прокурор зазначав, що після створення ФГ "Олта-А" 17 липня 2015 року відбулись загальні збори засновників ФГ "Олта", на якому виведено із засновників ОСОБА_3 та з користування ФГ "Олта" її земельну ділянку площею 0,21 га, кадастровий номер 6325181200:02:001:0200; припинено користування ФГ "Олта" земельними ділянками з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061 та 6324681000:02:001:1062; виключено з членів ФГ "Олта" ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; прийнято від ОСОБА_2 заяву про складання повноважень голови ФГ "Олта" та обрано головою ОСОБА_16.
Після цього, 12 лютого 2016 року засновником ФГ "Олта" прийнято рішення про припинення діяльності господарства та до теперішнього часу проводиться процедура ліквідації.
Позивач вказував, що після заснування ФГ "Олта-А", в тому числі, на оспорюваних двох земельних ділянках, 02 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до ГУ Держгеокадастру в Харківській області з клопотанням про поділ земельних ділянок на земельні ділянки, які по площі приблизно відповідають розміру земельної ділянки частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області.
ГУ Держгеокадастру в Харківській області надано відповідний дозвіл від 10 вересня 2015 року №19-20-11-7633/0/19-15, на підставі якого ОСОБА_2 проведено поділ земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062.
У подальшому, на підставі заяви ОСОБА_2 як фізичної особи від 10 лютого 2016 року з нею укладено додаткову угоду від 01 березня 2016 року до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої пункт 2 договору викладено в наступній редакції: в оренду передаються 13 земельних ділянок, загальною площею 62,3122 га з кадастровими номерами з 6324681000:02:001:1067 по 6324681000:02:001:1079 (площею від 4,6746 га по 5,2368 га), в тому числі, земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1072 площею 4,7121 га.
02 квітня 2016 року відбулись загальні збори засновників та членів ФГ "Олта-А", на якому прийнято рішення провести приватизацію земельних ділянок, які перебувають в користуванні ФГ "Олта-А", а саме земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062, яка вже розподілена на 13 земельних ділянок, в тому числі, земельної ділянки з кадастровим номером 6324681000:02:001:1062, між засновниками та членами фермерського господарства відповідно до проведеного жеребкування.
08 квітня 2016 року члени ФГ "Олта-А" подали до ГУ Держгеокадастру в Харківській області заяви про передачу їм у приватну власність відповідних земельних ділянок та 04 травня 2016 року управлінням видано 12 наказів, якими передано у власність фізичним особам 12 земельних ділянок, в тому числі, наказом №3619-СГ передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072.
При цьому в наказах від 04 травня 2016 року зазначені недостовірні відомості про те, що ці земельні ділянки перебували у користуванні (оренді) ФГ "Олта-А" з посиланням на договір оренди землі від 13 грудня 2014 року, який укладено саме з фізичною особою ОСОБА_2, а не з юридичною особою.
11 травня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Харківській області видано наказ №3886-СГ про припинення права оренди земельних ділянок, в якому вже зазначено, що земельні ділянки перебувають в користуванні (оренді) у ОСОБА_2.
На підставі вказаного наказу між управлінням та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про розірвання договору оренди землі.
Вказував, що на підставі наказу №3619-СГ державним реєстратором Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряном Г. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29837216 від 31 травня 2016 року, на підставі якого внесені відомості до Державного реєстру прав на нерухоме майно про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6324681000:02:001:1072 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 863918563246) площею 4,7121 га.
08 жовтня 2016 року проведено загальні збори засновників та членів ФГ "Олта-А", на якому прийнято рішення про виключення зі складу членів фермерського господарства ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; задоволено заяву ОСОБА_2 про складання нею обов'язків голови фермерського господарства; припинено використання фермерським господарством земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062.17 січня 2017 року засновниками ФГ "Олта-А" прийнято рішення про ліквідацію господарства у зв'язку з неефективністю господарської діяльності та недоцільністю подальшого провадження підприємницької діяльності. До теперішнього часу ФГ "Олта-А" перебуває в процесі ліквідації.
Позивач вказував, що з моменту створення до моменту ліквідації статутний фонд ФГ "Олта-А" складав 2 000 грн. Жодного нерухомого та рухомого майна, зокрема, сільгосптехніки, у власності або у користуванні у господарства немає та не перебувало.
Таким чином, як вбачається з дій ОСОБА_2, вона не мала на меті отримання земельних ділянок саме для створення та ведення фермерського господарства, а також в подальшому їх використання для ведення фермерського господарства одноосібно або з членами своєї родини. При цьому, ОСОБА_2 мала лише на меті безкоштовно, за пільговою процедурою без проведення земельних торгів, отримати земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства або в інших особистих цілях в оренду на 49 років та отримати у власність своїх родичів безкоштовно земельні ділянки шляхом приватизації земель фермерського господарства. Фактично ФГ "Олта-А" жодного сезону не використало зазначені земельні ділянки у своїй діяльності. Після приватизації земельних ділянок відповідні родичі ОСОБА_2 були виключені з членів господарства. Користування земельною ділянкою з боку фермерського господарства було припинено.
Як вбачається з листа ГУ ДФС у Харківській області від 07 вересня 2018 року №21880/9/20-40-13-04 ФГ "Олта-А" з 05 квітня 2017 року перебуває в стані припинення. З 15 липня 2015 року господарство перебувало на спрощеній системі оподаткування як платник третьої групи єдиного податку. 18 березня 2017 року свідоцтво платника єдиного податку анульовано.
Із податкових декларацій ФГ "Олта-А" вбачається, що протягом 2015-2017 років (всього свого існування) будь-яку підприємницьку діяльність господарство не здійснювало, будь-якого доходу взагалі не отримувало.
Прокурор зазначав, що відповідач у своїй заяві не зазначила обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви не додала документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
Вважав, що відповідач не мала на меті займатись фермерським господарством на наданій у власність землі, що підтверджується фактом виходу з членів ФГ "Олта-А" та виключенням з користування цього господарства відповідної земельної ділянки менше ніж через півроку. Всупереч вимогам чинного законодавства проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність відповідача для ведення фермерського господарства не розроблявся, відповідним державним органом не погоджувався, обов'язкова державна експертиза не проводилась, позитивний висновок такої експертизи не отримувався, відповідні документи для видання оспорюваного наказу не надавались.
Вказував, що станом на момент прийняття наказів від 04 травня 2016 року, у тому числі оспорюваного, відповідні земельні ділянки перебували в оренді у ОСОБА_2. Припинення оренди відбулось 11 травня 2016 року, тобто вже після прийняття вказаних наказів і в подальшому укладено відповідну додаткову угоду з нею.
З огляду на викладене, заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області (про передачу земельної ділянки у власність) від 04 травня 2016 року №3619-СГ, зобов'язати ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072, скасувати рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Г. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 травня 2016 року №29837216.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року у задоволенні позову заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на законних підставах, у відповідності до вимог ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство". Прокурором не доведено, що спірна земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Не надано також доказів наявності порушень зі сторони ГУ Держгеокадастру у Харківській області при передачі у власність фізичній особі ОСОБА_1 земельної ділянки. Таким чином не встановлено наявності порушених прав та інтересів держави, що підлягають захисту.
Постановою Харківськогоапеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено.
Рішення Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким позов заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області "Про передачу земельної ділянки у власність" від 04 травня 2016 року №3619-СГ.
Скасовано рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Г. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 травня 2016 року №29837216.
Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1, в порушення статті 134 ЗК України та статті 7 Закону України "Про фермерську господарство", скористалася правом на отримання земельної ділянки у пільговому порядку, з метою уникнення участі в земельних торгах, тому не було правових підстав у ГУ Держгеокадастру у Харківській області для передачі у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства 04 травня 2016 року та відповідно для державної реєстрації прав та їх обтяжень 31 травня 2016 року.
Внаслідок таких дій та рішень відповідача земельна ділянка вибула з володіння держави та держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права оренди земельних ділянок на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави.
Суд першої інстанції не взяв до уваги, що оспорений прокурором наказ прийнято з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство".
Отже, ОСОБА_1 безпідставно набула земельну ділянку і вона підлягає поверненню у віддання держави.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми права, а саме: статті 2, 5 ЦПК України, статті 15, 16, 21, 387, 388 ЦК України без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц; статтю 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56, 57, пункт 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, фактично застосував віндикацію, проте не звернув уваги на те, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно позивачу. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Разом з тим, в даному випадку прокурор звертаючись з позовом до суду, не досліджував питання відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду. При цьому, фактично прокурор звертаючись до суду в інтересах ГУ Держгеокадастру у Харківській області, не повідомив про це останнього.
Крім того, апеляційним судом було вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ФГ "Олта-А", ОСОБА_2. В такому випадку рішення суду порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про права кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17, від 11 липня 2018 року у справі №911/2635/17, від 03 червня 2019 року у справі №910/6767/17, від 25 жовтня 2019 року у справі №910/16430/14, від 05 травня 2020 року у справі №910/9254/18.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило задовольнити касаційну скаргу, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що ФГ "Олта-А" з моменту державної реєстрації є фактичним користувачем земельних ділянок, отриманих в оренду ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства, а тому висновок суду щодо недостовірності відомостей, що містяться у спірному наказі, в частині фактичного землекористувача є передчасним та необґрунтованим.
Разом з тим, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, маючи законодавчо закріплені повноваження, перевіривши надані громадянином - членом фермерського господарства, а отже, таким, що має досвід роботи у сільському господарстві, документи в межах розміру земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території селищної ради, де знаходиться фермерське господарство, правомірно та у встановленому ЗК України порядку передало у власність ОСОБА_1 земельну ділянку.
Крім того, прокурором не доведено на підставі належних та достовірних доказів, наявність порушень інтересів держави зі сторони ГУ Держгеокадастру у Харківській області при передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Печенізького районного суду Харківської області.
13 січня 2021 року справа №633/405/18 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3608-СГ передано громадянину - члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), зареєстровану у Державному реєстрі речових прав 24 лютого 2016 року, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 863918563246), із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області.
Для отримання у власність вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 08 квітня 2016 року звернулась із заявою до виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Харківській області.
До заяви ОСОБА_1 додала копію договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди землі від 01 березня 2016 року, копію витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, копію протоколу №4 загальних зборів членів фермерського господарства від 02 квітня 2016 року, копію статуту ФГ "ОЛТА-А", відомості з ЄДРПОУ, копію виписки з державної реєстраційної служби, копію паспорту та ідентифікаційного коду.
На час звернення із заявою до ГУ Держгеокадастру у Харківській області ОСОБА_1 була членом ФГ "Олта-А".
ФГ "Олта-А" було засновано на базі двох земельних ділянок, загальною площею 101,8581 га, в тому числі земельна ділянка №1 площею 39,5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061) та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), які перебували в оренді у ОСОБА_2 на підставі договорів оренди від 30 грудня 2014 року.
Сторони не заперечують, що 18 липня 2012 року ОСОБА_2 подала до Печенізької районної державної адміністрації заяву про надання в оренду, терміном на 49 років, земельну ділянки площею 111,7 га для ведення фермерського господарства, що розташована за межами населеного пункту та території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області.
19 липня 2012 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №272 ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) для ведення фермерського господарства на території Борщівської сільської ради з метою подальшої передачі в оренду терміном 49 років.
20 листопада 2012 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №453 затверджено Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для подальшої передачі в оренду ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства із земель державного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області та надано в оренду земельні ділянки, загальною площею 101,8581 га в тому числі ріллі - 101,8581 га для ведення фермерського господарства.
14 лютого 2013 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №30 пункт 2 резолютивної частини розпорядження від 20 листопада 2012 року №453 викладено в такій редакції: "2. Надати в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га в тому числі земельна ділянка 1 площею - 39,5459 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1061), земельна ділянка №2 площею - 62, 3122 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1062) для ведення фермерського господарства із земельнодержавного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) терміном 49 років на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області.
30 грудня 2014 року між орендодавцем ГУ Держземагентства Харківській області та орендарем ОСОБА_2 укладено договір оренди землі строком на 49 років (пункт 8) для ведення фермерського господарства (пункт 14), площею 62,3122 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1062).
14 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області передана ОСОБА_2 в оренду земельна ділянка, що підтверджується актом приймання-передачі ділянки згідно з договором оренди землі від 30 грудня 2014 року.
14 квітня 2015 року проведена державна реєстрація договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 14 квітня 2015 року за №36265451.10 вересня 2015 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області надано ОСОБА_2 дозвіл №19-20-11-7633/0/19-15 на поділ земельної ділянки площею 62,3122 га (кадастровий омер-6324681000:02:001:1062).
01 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої внесені зміни: викладено пункт 2 договору в такій редакції: "В оренду передаються земельні ділянки з державної власності сільськогосподарського визначення загальною площею 62,3122 га, а саме, передаються 13 земельних ділянок у тому числі земельна ділянка з кадастровим номером - 6324681000:02:001:1070, площею 4,7081 га.
01 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_2 підписаний акт приймання-передачі земельних ділянок згідно з договором оренди землі від 30 грудня 2014 року.
08 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, будучи зацікавленою в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки за рахунок земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення площею 4,7121 га, що розташована на території Печенізької селищної ради Печенізького району Харківської області, яка перебуває в користуванні ФГ "Олта-А".
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах цей Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним.
Відповідно до статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Частиною другою статті 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено винятки із загального правила отримання земель державної та комунальної власності в оренду або власність шляхом проведення земельних торгів. Одним із таких винятків є надання земельних ділянок державної або комунальної власності громадянам для створення фермерського господарства. Згідно положень Закону України "Про фермерське господарство" громадянин, як фізична особа, звертається з відповідним клопотанням про одержання земельної ділянки у власність або користування та після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Системний аналіз ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство" в аспекті даного спору свідчить про наступне: (1) земельна ділянка для ведення фермерського господарства набувається саме фізичною особою; (2) після створення (державної реєстрації) фермерського господарства, останнє набуває земельні ділянки державної або комунальної власності у користування або власність виключно на підставі земельних торгів відповідно до положень частини першої статті 134 ЗК України.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, після отримання ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду, було створено ФГ "Олта-А", членом якого була ОСОБА_1.
Порядок набуття права власності на земельну ділянку врегульовано ЗК України та Законом України "Про фермерське господарство".
Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Згідно частини другої статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Так, згідно з абзацами першим та другим частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
За змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16, в постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц (провадження №61-1100св17).
З матеріалів справи убачається, що для отримання у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 08 квітня 2016 року звернулася із заявою до виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Харківській області.
До заяви відповідач додала копію договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди землі від 01 березня 2016 року, копію витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, копію протоколу №4 загальних зборів членів ФГ від 02 квітня 2016 року, копію статуту ФГ "Олта-А", відомості з ЄДРПОУ, копію виписки з державної реєстраційної служби, копія паспорту та ідентифікаційного коду.
Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3619-СГ передано громадянину - члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), зареєстровану у Державному реєстрі речових прав 24 лютого 2016 року, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 86391853246), із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області.
Разом з тим, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, передаючи ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, не пересвідчилося в дійсності її спроможності вести фермерське господарство - самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, відповідно до задекларованої у заяві мети, та чи не є така заява штучним використанням процедури створення фермерського господарства, як спрощеного, пільгового порядку одержання земельної ділянки для використання її іншими суб'єктами господарювання, поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - проведення земельних торгів.
З урахуванням викладеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про те, що наявні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. ГУ Держгеокадастру у Харківській області належним чином не встановило дійсності намірів використовувати спірну земельну ділянку за її цільовим призначенням та, відповідно, надало у власність земельну ділянку за пільговим порядком її одержання, тобто без процедури проведення земельних торгів. Внаслідок таких дій та рішень відповідача земельна ділянка вибула з володіння держави та держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права оренди земельних ділянок на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави. Крім того, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позбавлення ОСОБА_1 права користування зазначеною земельною ділянкою не порушує справедливої рівноваги між інтересами суспільства та її правами, оскільки вона не позбавлена права на конкурентній основі отримати право на земельну ділянку.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі №633/404/18.
Доводи касаційної скарги про те, що прокурор звертаючись до суду з даним позовом, не досліджував питання відсутності органу уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду, колегією суддів не приймаються з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор вказував, що він заявляє позов в інтересах держави, при цьому уповноважений державою здійснювати відповідні функції орган - ГУ Держгеокадастру у Харківській області є співвідповідачем у справі.
З урахуванням того, що ГУ Держгеокадастру у Харківській області не дотримувалось зазначених вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі у власність відповідача земельної ділянки без проведення обов'язкових земельних торгів (аукціону), прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави самостійно і набув статус позивача відповідно до статті 56 ЦПК України.
Вказане узгоджується із висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19).
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що оскаржуваним судовим рішенням було вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ФГ "Олта-А" та ОСОБА_2, є безпідставними, оскільки судове рішення стосується питання правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 та від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, фактично застосував віндикацію, є помилковими, оскільки вказаний позов не є віндикаційним. Крім того, суд апеляційної інстанції не посилався на вказані постанови Великої Палати Верховного Суду.
Аргументи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду не узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки викладені у постанові суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах.
Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Харківськогоапеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко
В. С. Висоцька
А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
12 лютого 2021 року
місто Київ
справа №390/1485/18
провадження №61-1698св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз Вікторія Ігорівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року у складі судді Бойко І. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивачів
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, просив визнати недійсним договір міни (обміну), укладений між ним, ОСОБА_1, та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. 13 грудня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за №2952.
Позивач обґрунтовував пред'явлені вимоги тим, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), відповідно до умов якого сторони без доплати передали у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, позивач - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; а відповідач - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, кадастровий номер 3522885000:02:000:6035, яка розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Позивач вважав, що укладення та нотаріальне посвідчення такого договору відбулося всупереч правилам пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв), що повинно мати наслідком визнання зазначеного договору недійсним.
Зазначив, що обмін можливий за наявності сертифіката, а сторони вже отримали державні акти на право власності на земельні ділянки.
Стверджував, що Законом України від 05 червня 2003 року №899-IV
"Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон №899-IV) не передбачено можливість обміну цілого паю на частину паю, а обмін відбувся з розрахунку 100% земельного паю позивача на 0, 16% паю відповідача.
Відповідач набув право власності на земельні ділянки, площею 0, 0100 га, шляхом поділу земельної ділянки, яка, в свою чергу, була сформована в результаті виділення в натурі земельної частки (паю) із земель колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Полтавської сільської ради Компаніївського району, та поміняна на земельну ділянку позивача, яка виділена із земель колективної власності сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області з неподільною площею земельного паю.
Крім того, зазначений договір порушує публічний порядок, оскільки правочином порушено правовий режим обмежених в обігу об'єктів цивільного права, а отже, є нікчемним відповідно до закону.
Стислий виклад позиції інших учасників справи
Відповідач позовні вимоги не визнав, зазначив, що укладення договору обміну земельними ділянками між сторонами відбулося з дотриманням чинного на час його укладення законодавства, оскільки за договором обміняними були земельні ділянки, а не земельні паї. Просив відмовити у задоволенні позову, застосувати позовну давність.
Третя особа приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз В. І. зазначила, що 13 грудня 2013 року нею був посвідчений договір міни (обміну), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, відповідно до умов якого вони обмінялися належними їм на праві приватної власності земельними ділянками. Сторонами договору здійснено обмін не земельними частками (паями), а сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами, які зареєстровані відповідно до законодавства і є об'єктами цивільних прав, тому такі земельні ділянки не підпадають під правове регулювання законодавства, що регулює порядок обміну земельних часток (паїв). Зміст укладеного правочину не суперечить вимогам цивільного і земельного законодавств, він не є фіктивним або удаваним, його умови повністю виконані сторонами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що доводи позивача про порушення під час укладення договору міни пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та Закону №899-IVє необґрунтованими. Твердження позивача про порушення публічного порядку не доведено належними, допустимими та достатніми доказами. Аргументи позивача про проведення обміну земельних ділянок без грошової доплати та нерівноцінність обміну є безпідставними, оскільки сторонами добровільно визначено у договорі, що обмін земельних ділянок проводиться без грошової доплати. Наведені позивачем обставини не містять правових підстав для визнання договору недійсним.
Апеляційний суд додатково зазначив, що твердження позивача про те, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №144-66цс19) не визначено дозвіл на обмін земельних ділянок без доплати різниці їх вартості, що не врахував суд першої інстанції, є помилковим. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши статтю 715 ЦК України, лише констатувала, що отримання доплати за договором міни не суперечить частині третій статті 715 ЦК України, якою передбачено можливість встановлення доплати в договорі міни за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (пункти 43-44 постанови). Таким чином, доплата за договором міни не є критерієм законності чи незаконності укладеного договору міни земельних ділянок, а постанова Великої Палати Верховного Суду не містить жодного висновку про обов'язковість такої доплати.
Оскільки доводи апеляційної скарги, що оспорюваний договір вчинено або під впливом помилки (стаття 229 ЦК України), або під впливом обману (стаття 230 ЦК України), або під впливом тяжкої обставини (стаття 233 ЦК України), або для приховання іншого правочину (удаваний правочин) (стаття 233 ЦК України), під час тимчасової недієздатності, не були предметом дослідження в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції досліджував питання визнання оспорюваного договору міни із підстав, визначених у позові.
Апеляційний суд зазначив, що позивач в апеляційній скарзі безпідставно посилався на частину другу статті 37-1 ЗК України, якою передбачено, що обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків. Зокрема правилами цієї статті регулюється обмін земельними ділянками державної та комунальної власності та була введена в дію Законом України від 10 липня 2018 року №2498-VIII, а тому не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у січні 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій, не застосувавши до спірних правовідносин норму права, яка підлягала застосуванню, відступили від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), а також дійшли помилкових висновків, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають правовим висновкам, викладеним у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду та рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" від 22 травня 2018 року, заяви №846/16 та №1075/16;
- правозастосовча практика, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), не може бути застосована повною мірою до спірних правовідносин, оскільки справи мають суттєві відмінності;
- судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки доводам щодо нікчемності правочину відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16-ц (провадження №61-5800зпв18);
- судами неправильно застосовано до спірних правовідносин правила підпункту "б " пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та статті 228 ЦК України.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві приватний нотаріус Кропивницького районного нотаріального округу Томаз В. І. просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Третя особа зазначає, що дії сторін у спірних правовідносинах не суперечать підпункту "б " пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України. Також зазначила, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню правила статті 228 ЦК України, укладений договір міни не порушує публічний порядок України, він не був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Вважає, що позивачем обрано підстави для визнання договору недійсним, які є взаємовиключними. Також просила застосувати правила про позовну давність.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"
(далі - Закон №460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, яка переглядається, подана у січні 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, за якими судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. та зареєстрований в реєстрі за №2952.
Відповідно до договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 міняють (обмінюють), передають у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, що розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Право власності на земельну ділянку ОСОБА_1, що є предметом договору міни, підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серії КР №066352, виданим Кіровоградською районною державною адміністрацією 20 серпня 2008 року, за реєстровим
номером 1-911, ВЕР №301450.
Право власності 13 грудня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису 3828820, що підтверджено витягом з реєстру від 13 грудня 2013 року №14545461.
Право власності на земельну ділянку ОСОБА_3, що є предметом договору міни, підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2013 року, індексний номер 9353164, зареєстрованим Реєстраційною службою Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області.
Право власності 13 вересня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - номер запису 2478484, що підтверджено витягом з реєстру від 13 вересня 2013 року №9353327.
Згідно з договором міна (обмін) за домовленістю сторін проводиться без доплати.
Такий обмін земельними ділянками визначений сторонами за взаємним погодженням, за відсутності примусу як будь-якої із сторін, так і з боку третіх осіб, а також збігу будь-яких важких обставин.
Експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, становить 174 253, 00 грн, експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_3, становить 200, 00 грн.
Інформація щодо укладення договору підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 грудня 2017 року №108412396.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до положень статей 6 і 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).
Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України).
Встановлена пунктом 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
Відповідно до пункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону №899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку
(абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону №899-IV).
Частиною першою статті 14 Закону №899-IV визначено один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Статтею 14 Закону №899-IV не заборонено обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не заборонено обмін іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення визначена у підпункті "б " пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) та винятки щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону №899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
У рішенні від 22 травня 2018 року Європейський суд з прав людини у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine), що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).
Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156).
Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Водночас рішення Європейського суду з прав людини від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16) не може тлумачитися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі
№6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16.
Необхідно враховувати, що сторони договору міни (обміну) від 13 грудня 2013 року обмінялися сформованими земельними ділянками, які зареєстровані, цільове призначення яких ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються положення Закону №899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками та визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть бути об'єктом цивільних прав.
Земельні ділянки, обмін яких було здійснено, не знаходяться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 унаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту "б " пункту 15 Розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України.
Аналогічні висновки щодо застосування наведених статей ЦК України та ЗК України у подібних до спірних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №61-7122св19.
Щодо нікчемності правочину
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Враховуючи, що оспорюваний договір міни не суперечить підпункту "б " пункту 15 Розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідає положенням статей 203, 715, 716 ЦК України, відсутні підстави стверджувати, що цей договір в силу невідповідності зазначеним положенням законодавства є нікчемним, порушує публічний порядок України.
Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, якими вважаються серйозні порушення законодавства, вони мають антисоціальний характер і посягають на засадничі громадські та державні (публічні) інтереси; цією статтею встановлено перелік ознак правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виокремлюючи правочини, що порушують публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та характеру небезпеки, яку вони становлять для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо найважливіших засад існуючого у державі правопорядку.
З врахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України) ; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду у кримінальній справі, постановлений внаслідок знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у
справі №6-1528цс15.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Таким чином, доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
13 грудня 2021 року
м. Київ
справа №675/1436/19
провадження №61-2545св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі - Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонідович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року у складі судді Столковського В. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя В. Л., ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" про визнання незаконною бездіяльності, визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, свої висновки обґрунтовував тим, що позивачка ОСОБА_1 двічі поспіль не з'явилась в судові засідання 06 і 27 серпня 2020 року, хоча належними чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань, клопотання про розгляд справи у її відсутності не подала.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У лютому 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що неявка позивачки була викликана поважними причинами - карантинними обмеженнями, запровадженими з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та перебуванням у відпустці її представника.
Зміст відзиву
У березні 2021 року до Верховного Суду від представника ТОВ "Поділлятрансагро" надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при залишенні позовної заяви без розгляду у зв'язку з неявкою позивача у судове засідання.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження відповідач відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини п'ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.
Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).
Отже, відповідно до вимог процесуального закону суд може залишити позовну заяву без розгляду лише при наявності одночасно двох умов: повторна неявка в судове засідання належним чином повідомленого позивача та відсутності заяви про розгляд справи за його відсутності.
Процесуальним законом не передбачено обов'язок суду враховувати поважність причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.
Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.
Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.
Вказане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №759/6512/17, 26 вересня 2019 року у справі №295/19734/13-ц та від 07 жовтня 2019 року у справі №612/403/16-ц.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, установивши, що позивачка ОСОБА_1 двічі поспіль не з'явилась в судові засідання 06 і 27 серпня 2020 року (т. 2, а. с. 126, 133), хоча завчасно належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань (т. 2, а. с. 123, 131), клопотання про розгляд справи у її відсутність не подала, правильно на підставі наведених норм процесуального права залишив її позовну заяву без розгляду.
Доводи касаційної скарги про поважність причин нез'явлення позивачки до суду колегія суддів відхиляє, оскільки для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивач у судові засідання за умови його належного повідомлення про дату, час та місце судового засідання та неподання ним заяви про розгляд справи за його відсутності, поважність причин неявки не має правового значення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, які підлягали застосуванню, касаційну скаргу належить залишити без змін, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення.
Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді М. М. Русинчук
Н. О. Антоненко
І. О. Дундар |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа №369/11118/17
провадження №61-18843св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Державне підприємство "Антонов",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Віто-Поштова сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, Головне управління Держгеокадастру у Київській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У жовтні 2017 року Державне підприємство "Антонов" (далі - ДП "Антонов ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння, посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що відповідно до пункту 1.1 статуту ДП "Антонов", затвердженого указом Державного концерну "Укроборонпром" від 14 березня 2017 року №87, Державне підприємство авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова перейменовано у ДП "Антонов" наказом Мінпромполітики від 22 січня 2010 року №17 та є правонаступником усіх його майнових та особистих немайнових прав та обов'язків.
Відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року №462, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1, позивачу надано у постійне користування 88,22 га землі, у тому числі, земельна ділянка 2 площею 5,0 га, у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області.
Згідно з рішенням 31 сесії 4 скликання Віто-Поштової сільської ради від 08 листопада 2005 року "Про затвердження місця розташування та надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки садівницькому товариству Круглик-4", затверджено місце розташування земельної ділянки під розміщення садівницького товариства "Круглик-4" за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" та надано дозвіл садівницькому товариству "Круглик-4" на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 6,5524 га в оренду на 49 років під розміщення цього садівницького товариства, яке розташоване в с. Віта-Поштова, за рахунок земель підсобного господарства "Круглик".
Відповідно до рішення 35 сесії 4 скликання Віто-Поштової сільської ради від 21 березня 2006 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду та надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду, загальною площею 6,5524 га, під розширення території садівницького товариства - "Круглик-4" та вилучено земельну ділянку загальною площею 6,5524 га (рілля), з них 5,0 га з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради.
Рішенням Господарського суду Київської області від 30 березня 2009 року у справі №19/034-09, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 липня 2009 року у справі №19/034-09 та постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року у справі №19/034-09, визнано недійсним рішення від 08 листопада 2005 року та частково недійсним рішення від 21 березня 2006 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га та вилучення земельної ділянки площею 5,0 га з постійного землекористування позивача.
Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що позивач не схвалював погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадській організації "Садівницьке товариство "Круглик-4", тобто земельна ділянка вибула з володіння поза його волею, а тому не припиняє права постійного користування земельною ділянкою згідно з актом №462 та відповідно не створює будь-яких прав для інших осіб.
Також зазначеними судовими рішеннями встановлено, що виключно до повноважень Кабінету Міністрів України належить право вилучення земельної ділянки, яка відноситься до земель державної власності, а тому Віто-Поштова сільська рада під час прийняття рішення від 08 листопада 2005 року та рішення від 21 березня 2006 року діяла поза межами наданих їй законом повноважень.
Згідно з рішенням 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 18 січня 2007 року "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4", яке є похідним від недійсних рішень від 08 листопада 2005 року та від 21 березня 2006 року, надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам садівницького товариства "Круглик-4", у тому числі ОСОБА_1, загальною площею 1,0512 га, для ведення садівництва, які розташовані в садівницькому товаристві "Круглик-4".
Постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2012 року у справі №2а-1548/11, визнано незаконним та скасовано рішення від 18 січня 2007 року.
Станом на цей час позивач згідно з актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року №462 є єдиним законним постійним користувачем земельною ділянкою площею 5,0 га.
10 травня 2016 року на адресу позивача від відокремленого структурного підрозділу Філії "Антонов-Агро" надійшла службова записка від 26 квітня 2016 року №6 з інформацією про те, що під час підготовки необхідних документів для розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування зазначеною земельною ділянкою було встановлено, що на ділянку позивача накладаються інші земельні ділянки, які належать на праві власності невідомим особам.
Під час прийому 06 липня 2016 року у ДП "Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" позивач отримав викопіювання з національної кадастрової схеми в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району, з якого стало відомо, що в межах ділянки позивача накладається земельна ділянка, яка належить на праві власності ОСОБА_1, із присвоєнням їй кадастрового номера.
Згідно з Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12 липня 2016 року № НВ-8000322272016 позивачу стало відомо, що земельна ділянка, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197 площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року.
Також стало відомо, що 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області проведено державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, яка на праві власності належить ОСОБА_1.
Проте вищезазначена земельна ділянка знаходиться в межах земельної ділянки площею 5,0 га, яка належить позивачу на праві постійного користування згідно з актом №462.
Враховуючи, що рішення від 30 серпня 2007 року є похідним від рішення від 18 січня 2007 року, яке у судовому порядку визнано незаконним та скасовано, тому воно також є незаконним та підлягає скасуванню.
У зв'язку із викладеним, позивач просив суд витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва, зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_1 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн.
12 жовтня 2019 року до суду надійшов позов ДП "Антонов" до ОСОБА_2, Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння, у якому позивач просив витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати 9 сесії 5 скликання рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", Київська область, Києво-Святошинський район, с. Віта-Поштова, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_2 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн.
25 жовтня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння та просив суд витребувати на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_3 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 травня 2018 року об'єднано справи №369/11118/17, №369/11122/17, №369/11696/17 в одне провадження та присвоєне №369/11118/17.18 січня 2019 до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, згідно з якою позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4"; розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0600 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із відповідачів на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 14 400,00 грн.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року позов ДП "Антонов" задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" у частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області.
Стягнуто з Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на користь ДП "Антонов" судовий збір у розмірі 1 920,00 грн.
У решті позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка позивача була передана із державної власності постійного користування ДП "Антонов" в порушення вимог закону, без волі ДП "Антонов", а отже, рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та передачі: ОСОБА_1 - у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", є незаконним.
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка вибула із володіння позивача не з вини фізичних осіб-відповідачів, а у зв'язку із вчиненням порушення з боку органу місцевого самоврядування, в результаті чого витребування земельних ділянок із власності відповідачів на користь позивача та інші похідні вимоги матимуть непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном.
ДП "Антонов", не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, подало апеляційну скаргу. Відповідач ОСОБА_1 також подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ДП "Антонов" задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року в частині відмовлених позовних вимог скасовано, прийнято в цій частині нову постанову такого змісту.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га. за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасовано його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0600 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасовано його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область.
Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ДП "Антонов" судовий збір у сумі 14 241,17 грн з кожної.
Задовольняючи решту позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції правильно встановлено, що ДП "Антонов" є постійним користувачем земельної ділянки площею 88,22 га, у тому числі земельної ділянки площею 5,0 га у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, згідно з державним актом на право постійного користування землею, серія І-КВ №003284, виданим 23 серпня 2001 року на підставі рішення виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1; рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 у власність земельних ділянок для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4" є незаконним, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про його скасування. Проте, оскільки спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника (користувача) поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке в судовому порядку скасоване, тому позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісних набувачів - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин частини першої статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, положень Першого протоколу до Конвенції, статті 19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та посилання на висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Стретч проти Сполученого Королівства", "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", "Федоренко проти України" щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи, оскільки судом встановлено що відповідачі, будучи обізнаними про судові справи щодо спірних земельних ділянок, користувалися ними періодично для засадження городу, будь-яких будівль на зазначених земельних ділянках не споруджували, а тому вважати, що у даному випадку має місце непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном, підстав немає.
Апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1, оскільки не погодився з її доводами, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки, за її твердженням, позивачу було відомо про існування оспорюваного рішення сільради від 30 серпня 2007 року ще під час розгляду судової справи у 2011 році, однак наведені доводи відповідача спростовуються змістом судових рішень, прийнятих судами за позовом ДП "Антонов", копії яких наявні в матеріалах справи, в яких не міститься жодного посилання на рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, яке є предметом оскарження у даній справі, а позивач звернувся до суду із позовом у жовтні 2017 року.
Апеляційний суд вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що у позивача не було об'єктивної можливості дізнатися про порушення свого права - наявність рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, на підставі якого було зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачами, раніше отримання службової записки Філії "Антонов-Агро" від 10 травня 2016 року, а тому перебіг позовної давності щодо оскарження дій відповідачів для ДП "Антонов" відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, на думку судів, розпочався саме з 10 травня 2016 року.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
18 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою (30 грудня 2020 року - із уточненою касаційною скаргою на виконання ухвали Верховного Суду від 24 грудня 2020 року) на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ДП "Антонов" повністю.
Разом із касаційною скаргою представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав заяву про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, від 18 вересня 2019 року у справі №372/4972/14-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №275/900/17, від 19 листопада 2020 року у справі №372/1699/18, від 02 грудня 2020 року у справі №360/1413/15-ц, постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №6-68цс15, від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі №6-3089цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-832цс15, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 12 квітня 2017 року у справі №362/122/15-ц, ввід 22 червня 2017 року у справі №2-354/07 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що суди неправильно застосували норми статей 256 (поняття позовної давності), 257 (загальна позовна давність), частини першої статті 261 (початок перебігу позовної давності), статті 267 (наслідки спливу позовної давності), статті 388 (право власника на витребування майна від добросовісного набувача) ЦК України, статті 76 (докази) ЦПК України; матеріали справи містять заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, крім того, представники відповідачів неодноразово звертали увагу на подані заяви та безпосередньо у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності; пропущення позовної давності підтверджується показаннями трьох свідків, які були допитані у судовому засіданні під час розгляду справи у суді першої інстанції, проте суди залишили їх показання без належної оцінки та уваги у цілому, що також підтверджується відсутністю будь-якої згадки про показання свідків у тексті судових рішень; позивач зобов'язаний знати про стан своїх майнових прав, він ініціював та був стороною у судових справах щодо оскарження рішень Віто-Поштової ради, в тому числі після прийняття рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року (рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 за позовом ДП "Антонов" до Віто-Поштової сільської ради про скасування рішення від 18 січня 2007 року), позивач знав та/чи міг довідатися/дізнатися про порушення своїх прав; позовна давність, передбачена статтею 257 ЦК України, на момент пред'явлення позивачем позову спливла, а внутрішня перевірка працівниками позивача, зокрема службова записка, не є доказом поважності її пропущення на 10 років та не є підставою для початку відліку позовної давності.
На переконання заявника, в даному випадку земельна ділянка вибула із володіння позивача не з вини фізичних осіб - відповідачів у справі, а у зв'язку з вчиненням порушення з боку органу місцевого самоврядування, через що витребування земельних ділянок із власності відповідачів на користь позивача та інші похідні вимоги матимуть непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном та відповідно, відбудеться порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Заявник звертає увагу, що Віто-Поштова сільська рада, Київське обласне управління земельних ресурсів, прокуратура міста Києва, Держгеокадастр, фіскальні органи, ДП "Антонов" та інші відповідні органи виконавчої влади знали про вилучення земельних ділянок ще у 2008 році, реєстрація права власності на спірні земельні ділянки відбувалась за участю державних органів, які мали повноваження контролю та виявлення порушень при прийнятті рішення органом місцевого самоврядування, проте особа не може відповідати за помилки органу місцевого самоврядування та органів державної влади при прийнятті ними рішень, а тому вона не може бути позбавлена конституційного права, оскільки добросовісно, відкрито та на законних підставах набула право власності на земельні ділянки.
У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла повторна заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі.
У березні 2021 року ДП "Антонов" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Крім того, відзив містить клопотання про проведення судового засідання за участю представника ДП "Антонов".
Інші відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 станом на дату розгляду справи Верховним Судом не надходили.
У травні 2021 року до Верховного Суду повторно надійшла заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 24 грудня 2020 року та 29 січня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області матеріали справи №369/11118/17, відмовлено в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У березні 2021 року матеріали справи №369/11118/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ДП "Антонов" про проведення судового засідання за участю представника позивача та призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що ДП "Антонов" згідно з державним актом на право постійного користування землею серія І-КВ №003284, виданим 23 серпня 2001 року на підставі рішення виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1, надано у постійне користування 88,22 га землі, у тому числі земельна ділянка площею 5,0 га у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області.
Рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 08 листопада 2005 року затверджено місце розташування та надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки у садівницькому товаристві "Круглик-4" за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" позивача, площею 6,5524 га, в оренду на 49 років під розміщення цього садівницького товариства, яке розташовано в с. Віта-Поштова, за рахунок земель підсобного господарства "Круглик".
Рішенням Віто-Поштової сільської ради від 21 березня 2006 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду загальною площею 6,5524 га під розширення території садівницького товариства "Круглик-4" та вилучено земельну ділянку загальною площею 6,5524 га (рілля), з них: 5,0 га - з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради.
Рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам садівницького товариства "Круглик-4", у тому числі ОСОБА_1 - у власність земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_2 - у власність земельну ділянку площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_3 - у власність земельну ділянку площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4".
Рішенням Господарського суду Київської області від 30 березня 2009 року у справі №19/034-109 (залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 липня 2009 року у справі №19/034-09 та постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року у справі №19/034-09) визнано недійсним рішення від 08 листопада 2005 року та частково недійсним рішення від 21 березня 2006 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га, з них 5,0 га з постійного землекористування ДП "АНТК ім. О. К. Антонова".
Постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 року (залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2012 року) визнано незаконним та скасовано рішення Віто-Поштової сільської ради від 18 січня 2007 року.
Позивач звернувся до суду із позовом у жовтні 2017 року.
Відповідач ОСОБА_1 подала до суду відзив проти позову та заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову.
Відповідач ОСОБА_3 подала до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову.
Відповідач ОСОБА_2 подала до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову.
Нормативно-правове обґрунтування
У частині третій статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, про що зазначено в частині четвертій статті 82 ЦПК України. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення судів попередніх інстанцій зазначеним вимогам цивільно-процесуального закону не відповідають в повній мірі, оскільки прийняті без дослідження обставин, що мають суттєве значення для правильного і справедливого вирішення справи, що підтверджується таким.
У своїй уточненій позовній заяві позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, з чим суди погодились, дійшовши висновку, що оскаржуване рішення є незаконним та підлягає скасуванню.
Водночас колегія суддів вважає такі висновки передчасними, оскільки суди не дослідили належним чином чи міг позивач дізнатися про порушення свого цивільного права заявником, ураховуючи фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Так, суди у справі №2-а-1548/2011, рішення у якій містяться в матеріалах справи, визнали незаконним та скасували рішення 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4".
Позов у справі №2-а-1548/2011 поданий ДП "Антонов" і у тексті постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року вказано, що "однак, як стало відомо ДП "Антонов", в процесі виконання вказаного судового рішення восени 2010 року Віто-поштова сільська рада рішенням 6 сесії 5 скликання від 18 січня 2007 року надала дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які розташовані в с. Віто-Поштова, с/т "Круглик-4" (згідно додатку) загальною площею 1,0512 га для ведення садівництва"; "при винесенні рішення від 18 січня 2007 року щодо надання згоди на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам Громадської організації "Садівницьке товариство "Круглик-4" Віто-Поштова сільська рада не отримувала жодної відмови ДП "Антонов" від права користування земельною ділянкою, по сьогоднішній день державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є чинним і жодним органом не скасований".
У свою чергу скасоване у справі №2-а-1548/2011 рішення 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року містить відповідний додаток, у якому серед 11 фізичних осіб перераховані, зокрема ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як особи, яким передаються у власність земельні ділянки для ведення садівництва (а. с. 19-20 т. 1).
Окрім цього, матеріали справи містять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 19 лютого 2009 року (а. с. 109-112 т. 3), якою відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБА_5 за відсутності в його діях складу злочинів, передбачених статтями 364, 365 Кримінального кодексу України.
Як вбачається із тексту постанови, зазначена заява про порушення кримінальної справи була подана начальником юридичного управління Державного підприємства авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова (правонаступником якого є позивач) Дехтяренком І. В. щодо законності відчуження земельної ділянки цього підприємства, розташованої на території Віто-Поштової сільської ради, і у ній також згадується прийняте 21 березня 2006 року рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду, загальною площею 6,5524 га, під розширення території садівницького товариства "Круглик-4" та вилучення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га (рілля), з них: 5,0 га з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради.
У справі також міститься копія погодження за підписом заступника генерального директора Державного підприємства авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова, адресованого голові СТ "Круглик-4", щодо відведення земельної ділянки СТ "Круглик-4" площею 6,5524 га за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" АНТК ім. О. К. Антонова (а. с. 113 т. 3).
Отже, судами попередніх інстанцій не досліджено в повній мірі питання, чи міг, з урахуванням зазначених документів та обставин, позивач об'єктивно дізнатися про порушення свого права відповідачем ОСОБА_1, за захистом якого звернувся лише через 10 років після прийняття оскаржуваного рішення Віто-Поштовою сільською радою.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у позивача не було об'єктивної можливості дізнатися про порушення свого права - про наявність рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, на підставі якого було зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачами, раніше отримання службової записки Філії "Антонов-Агро", а тому перебіг позовної давності розпочався саме з 10 травня 2016 року.
Водночас суди не досліджували питання, чи є така службова записка за підписом в. о. директора Філії "Антонов-Агро" ДП "Антонов" від 26 квітня 2016 року на ім'я начальника юридичного управління ДП "Антонов" Дехтяренка І. В. (а. с. 49 т. 1) достатньою підставою вважати позивача необізнаним про порушення його права, адже за загальним правилом філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, про що зазначено у статті 95 ЦК України, і згідно з відкритими відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Філія "Антонов-Агро" ДП "Антонов" є відокремленим підрозділом юридичної особи (ДП "Антонов").
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять примірника оскаржуваного рішення, визнаного судами незаконним.
У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема зміст оскаржуваного рішення, чи пропущено позивачем позовну давність при зверненні із цим позовом до суду, судами повністю не встановлено та не перевірено, а тому судові рішення щодо заявника ОСОБА_1 не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що є підставою для їх скасування.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) зробила висновок про те, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Отже, з огляду на відсутність солідарного обов'язку між співвідповідачами-фізичними особами у спірних правовідносинах, відсутність апеляційного та касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, доводів касаційної скарги з цього приводу, у суду касаційної інстанції немає підстав для перегляду та скасування оскаржуваних судових рішень в частині щодо цих фізичних осіб.
З урахуванням того, що Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні, а суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу, керуючись принципом процесуальної економії, необхідно направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23).
Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року (у нескасованій за результатами касаційного перегляду частині).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 липня 2021 року
м. Київ
справа №707/2051/19
провадження №61-12651 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - керівник Черкаської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації та Державної екологічної інспекції Центрального округу;
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2;
треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Лоза-17", приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Елеонора Антонівна;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Бондаренка С. І., Новікова О. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року керівник Черкаської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Черкаській області), ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Лоза- 7" (далі - ТОВ "Лоза-17"), приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А., про визнання протиправним та скасування наказу, витребування земельної ділянки із чужого володіння.
Позовна заява мотивована тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району, за межами населеного пункту.
На підставі вказаного наказу державним реєстратором виконавчого комітету Будищенської сільської ради Черкаського району Мацепою О. С. винесено рішення від 30 вересня 2016 року №31643320 про реєстрацію речового права за ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку. 29 вересня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис за №16660390 про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.
Вважає, що наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ в частині надання ОСОБА_2 у власність зазначеної земельної ділянки підлягає визнанню протиправним та скасуванню, оскільки не відповідає вимогам чинного земельного законодавства, зокрема: в частині неможливості перебування земель, зайнятих прибережними захисними смугами у приватній власності; в частині порушення порядку встановлення цільового призначення земельної ділянки; відсутності погодження проекту із землеустрою центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства; відсутності погодження проекту із землеустрою структурним підрозділом обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища; не проведення обов'язкової експертизи землевпорядної документації.
Відповідно до листа Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11 земельна ділянка з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 розташована поблизу водного об'єкту, який пов'язаний із Кременчуцьким водосховищем та має гідрологічний вилив водосховища, а тому до нього застосовуються вимоги статтей 4, 85-89 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статтей 58-61 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Прибережна захисна смуга на водному об'єкті, що фактично межує із земельною ділянкою, відведеною у приватну власність ОСОБА_2, становить 100 м від нормального підпірного рівня Кременчуцького водосховища (81,00 мБс).
Згідно проведених ДП "Черкаський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" обмірів, земельна ділянка з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 частково, площею 0,7404 га, входить до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища, а відстань від урізу води до меж земельної ділянки складає 49,31 м. Отже, спірна земельна ділянка має у своєму складі землі водного фонду - прибережену захисну смугу Кременчуцького водосховища.
Приймаючи оспорюваний наказ від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, ГУ Держгеокадастру в Черкаській області зобов'язане було провести належну перевірку в частині можливості відведення у приватну власність спірної земельної ділянки, а з урахуванням відомостей про склад земель, вирішити питання про винесення в натуру меж та розмірів прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та лише після цього безоплатно передати у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, адже землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
На підставі договору купівлі-продажу від 04 травня 2017 року №4122, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., речове право на земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, перейшло до ОСОБА_1.
У подальшому, на підставі протоколу установчих зборів ТОВ "Лоза-17" від 30 травня 2017 року №2 та акту приймання-передачі земельної ділянки від 30 травня 2017 року, земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, включено до статутного фонду ТОВ "Лоза-17".
На підставі протоколу зборів ТОВ "Лоза-17" від 14 листопада 2017 року №3 та акту приймання-передачі земельної ділянки від 14 листопада 2017 року спірну земельну ділянку виключено із статутного фонду ТОВ "Лоза-17" та за ОСОБА_1 знову зареєстроване відповідне речове право на підставі рішення державного реєстратора реєстру речових прав на нерухоме майно виконавчого комітету Свидівоцької сільської ради Черкаського району Черкаської області Дудіною-Богдановою К. О. від 16 листопада 2017 року №38157834 із одночасною реєстрацією за ОСОБА_1 права власності №23390718 від 14 листопада 2017 року.
Вказував, що на підставі частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" діє у інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу, вважаючи дії ГУ Держгеокадастру у Черкаській області щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 такими, що порушують інтереси держави. Пред'явлення даного позову спрямоване на відновлення порушеного права держави на землі водного фонду, суспільної рівноваги та забезпечення конституційного права кожного громадянина користуватися землями водного фонду (зайнятими прибережною захисною смугою) у встановлений законом спосіб.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту; витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації вказану земельну ділянку та стягнути з відповідачів судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 13 березня 2020 року у складі судді Суходольського О. М. у задоволенні позову керівника Черкаської місцевої прокуратури відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що межі Кременчуцького водосховища, захисної чи прибережної смуги в натурі не встановлені, а спірна земельна ділянка розташована поблизу водного об'єкта - правої притоки р. Вільшанка, яка згідно з положеннями статті 79 ВК України відноситься до малих річок з площею водозабору 1330 кв. км.
Суд вказав, що положеннями ВК України та ЗК України передбачено, що прибережні захисні смуги уздовж урізу води для малих річок встановлюються шириною 25 м, а згідно з даними проекту землеустрою на спірну земельну ділянку вказана відстань до водного об'єкта дотримана.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що позивачем не доведено протиправність та необхідність скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.
Також суд вважав необґрунтованою та безпідставною вимогу позивача про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації, оскільки згідно з чинним законодавством Черкаській обласній державній адміністрації не підвідомчі землі для ведення особистого селянського господарства, а цільове призначення спірної земельної ділянки не змінено. До моменту передачі земельної ділянки ОСОБА_2 компетентним органом щодо розпорядження спірною земельною ділянкою було Головне управління Держгеокадастру.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Черкаської області задоволено. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 13 березня 2020 року скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.
Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, прийнято з порушенням вимог законодавства, у зв'язку із чим підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Також судом зазначено, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 49,31 м від урізу води Кременчуцького водосховища, тобто земельна ділянка відноситься до земель водного фонду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16 та від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 та постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі №922/901/17, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №707/2051/19 із Черкаського районного суду Черкаської області.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції зроблені на підставі неналежних доказів, спірна земельна ділянка була сформована із сільськогосподарських угідь, а не із земель водного фонду, будь-які рішення компетентних органів, які б вказували про фактичну наявність у складі земельної ділянки, яка підлягала відведенню ОСОБА_2, земель водного фонду (прибережної захисної смуги), відсутні.
Зазначав, що прокурор, фактично не погоджуючись із розпорядженням Черкаської районної державної адміністрації від 21 жовтня 2011 року №284, вказуючи на його протиправність щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, не навів будь-яких даних щодо оскарження цього розпорядження та/або рішень судів, прийнятих за результатом такого оскарження.
Вважав, що ОСОБА_2 правомірно отримала у власність спірну земельну ділянку, що підтверджено, зокрема, постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 26 червня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем земельної ділянки за відплатним договором.
Вказував, що розпорядником земель сільськогосподарського призначення, до яких відноситься і спірна земельна ділянка, є ГУ Держгеокадастру, а не Черкаська обласна державна адміністрація, як вважає прокурор.
Також звертав увагу на те, що ціна позову у справі визначена ФОП ОСОБА_3, який не має статусу суб'єкта оціночної діяльності у сфері оцінки земель відповідно до Закону України "Про оцінку земель", тому не може виконувати роботи з експертної грошової оцінки земельних ділянок.
Крім того, зазначав, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, у якому заявник фактично підтримав доводи касаційної скарги ОСОБА_1.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що наказом Головного управління Держземагентства у Черкаській області від 22 серпня 2014 року №23-2878/14-14-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області за межами населеного пункту, площею 1,000 га, та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (а. с. 225, т. 1).
20 квітня 2015 року Управлінням Держземагентства у Черкаському районі Черкаській області погоджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, площею 1,0000 га, яка розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаській області, за межами населеного пункту (а. с. 164-165, т. 2).
Листом Головного управління Держземагентства у Черкаській області від 15 вересня 2015 року №2634/0/300-15 відмовлено ОСОБА_2 у затвердженні проекту землеустрою про відведення у приватну власність вказаної земельної ділянки з тих підстав, що земельна ділянка,1,0000 га, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, яка знаходиться в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, на підставі розпорядження Черкаської районної державної адміністрації від 21 жовтня 2011 року №284 відноситься до земель загального користування, які перебувають у віданні сільських, селищних, міських рад, що унеможливлювало, на думку Головного управління Держземагентства в Черкаській області, відведення даної земельної ділянки у власність.
ОСОБА_2 оскаржила вказане рішення Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області до Черкаського окружного адміністративного суду та постановою суду від 26 травня 2016 року у справі №823/247/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено частково; визнано протиправними дії та рішення Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області щодо відмови у затвердженні проекту відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, площею 1,0000 га, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, та зобов'язано ГУ Держгеокадастру у Черкаській області розглянути заяву ОСОБА_2 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення її у приватну власність.
У порядку виконання вказаного судового рішення 20 вересня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Черкаській області винесено наказ №23-9309/14-16-СГ, яким надано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1,0000 га (кадастровий номер 7124981500:01:001:2205) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаській області, за межами населеного пункту (а. с. 35-42, т. 1; а. с. 125-129, т. 2).
У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 04 травня 2017 року №4122, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., речове право на земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, перейшло до ОСОБА_1, який на даний час є власником вказаної земельної ділянки (а. с. 20-21, т. 1).
Згідно листа Державного агентства водних ресурсів України від 18 вересня 2019 року №1431/03/10-23-19 земельна ділянка, площею 1,0 га (кадастровий номер 7124981500:01:001:2205) розташована поблизу водного об'єкта - правої притоки р. Вільшанка, яка згідно положень статті 79 ВК України відноситься до малих річок, з площею водозабору1330 кв. км (а. с. 185, т. 1).
Водночас на підтвердження того, що спірна земельна ділянка частково займає прибережну захисну смугу Кременчуцького водосховища, позивачем надано докази, зокрема, копію акту обстеження земельної ділянки, площею 7,0 га, із земель загального користування (штучне водосховище) в адмінмежах Будищенської сільської ради, за межами населеного пункту, від 30 вересня 2011 року, згідно якого комісія провела обстеження вказаної земельної ділянки та вважала за доцільне перевести її до земель загального користування (сіножаті) із земель загального користування (штучні водосховища). При цьому, начальником Черкаського регіонального управління водних ресурсів було погоджено вказаний акт за умови збереження прибережної захисної смуги відповідно до статті 88 ВК України без зміни цільового призначення фактичних земель водного фонду (під водою) (а. с. 46-48, т. 1).
У листі Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11 зазначено, що відповідно до графічного відображення (а. с. 62, т. 1) водний об'єкт пов'язаний із Кременчуцьким водосховищем та має гідрологічний вилив водосховища, а тому до нього застосовуються вимоги статтей 4, 85-89 ВК України та статтей 58-61 ЗК України, відповідно до яких прибережна захисна смуга складає 100 м від нормального підпірного рівня НПР 81,0 мБС (а. с. 63, т. 1).
Відповідно до листа-відповіді Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 26 вересня 2019 року №621/11, за розрахунками під час проектування та будівництва площа Кременчуцького водосховища складає 2252 кв. км, будь-яка технічна документація, яка б визначала межі водосховища адміністративних одиниць населених пунктів, відсутня. Внутрішньою межею прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища є лінія нормального підпірного рівня (НПР 81,0 мБС) (а. с. 187, т. 1).
Згідно графічного зображення із зазначенням геодезичних обмірів спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) по визначенню геодезичних координат точок зовнішньої межі, спірна земельна ділянка розташована на відстані 49,31 м від лінії нормального підпірного рівня (відмітка 81,00 мБС) Кременчуцького водосховища (а. с. 74, т. 1).
Згідно листа Черкаського управління захисних масивів Дніпровських водосховищ від 25 листопада 2019 року №742/13, до введення в експлуатацію (1975 рік) захисних споруд Вільшанського захисного масиву, під час проходження весняних повеней та літніх паводків, затоплювались значні площі земель (більше 9000 га) та ряд населених пунктів (Мошни, Байбузи, Березняки, Тубільці, Первомайське, Софіївка, Станіславчик, Хрещатик, Межиріч, Михайлівка). Після введення в експлуатацію захисних споруд (Вільшанської насосної станції з продуктивністю 40,0 м2/год та захисної дамби довжиною 11,22 км) зазначена проблема була знята і р. Вільшанка та її заплава були відмежовані від впливу Кременчуцького водосховища. При досягненні нормального підпірного рівня водосховища (НПР) 81,0 мБС перепад відміток між р. Вільшанка в аванкамері насосної станції та Кременчуцьким водосховищем складає 1,3-1,8 м. Тобто, розмежуванням вважається Вільшанська дамба з насосною станцією, що також зазначено на схемі паспорта Кременчуцького водосховища (а. с. 4, т. 2).
Згідно листа Управління екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації від 04 липня 2019 року №02/10-02-18/1558/02/10-02-17 за період з 01 червня 2013 року по 04 липня 2019 року висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 управлінням не видавався (а. с. 60, т. 1), а відповідно до листа Державного агентства водних ресурсів України від 19 квітня 2019 року №2257/3/4/11-19 проект землеустрою спірної земельної ділянки Держводагенством не погоджувався (а. с. 57, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України.
Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.
Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 м.
Згідно з пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу) надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин та втратив чинність 28 липня 2017 року), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони.
Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій".
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.
Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18).
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, з урахуванням наведених вище приписів, а також наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, встановив належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги, оскільки вона частково, площею 0,7404 га, входить до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища, а відстань від урізу води до меж земельної ділянки складає 49,31 м.
Апеляційним судом досліджено докази, надані позивачем на підтвердження того, що спірна земельна ділянка частково займає прибережну захисну смугу Кременчуцького водосховища, зокрема, акт від 30 вересня 2011 року, затверджений розпорядженням першого заступника голови Черкаської районної державної адміністрації 21 жовтня 2011 року №284, обстеження земельної ділянки площею 7,0 га, із земель загального користування (штучне водосховище) в адмінмежах Будищенської сільської ради, за межами населеного пункту, у якому наявне зауваження начальника Черкаського регіонального управління водних ресурсів щодо необхідності збереження прибережної захисної смуги відповідно до статті 88 ВК України без зміни цільового призначення фактичних земель водного фонду (під водою) (а. с. 46-48, т. 1).
Також судом апеляційної інстанції досліджено листи Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11, від 26 вересня 2019 року №621/11, від 25 листопада 2019 року №742/13 (а. с. 63, 187, т. 1; а. с. 4, т. 2), із яких убачається, що розмежуванням водних об'єктів р. Вільшанка та Кременчуцького водосховища є Вільшанська дамба з насосною станцією, яка знаходиться значно нижче спірної земельної ділянки (а. с. 62, т. 1). Тому водний об'єкт, поблизу якого розташована земельна ділянка, є саме Кременчуцьким водосховищем із прибережною захисною смугою 100 м відповідно до статті 88 ВК України.
Згідно графічного зображення із зазначенням геодезичних обмірів спірної земельної ділянки остання розташована на відстані 49,31 м від лінії нормального підпірного рівня (відмітка 81,00 мБС) Кременчуцького водосховища (а. с. 74, т. 1), що є порушенням водного законодавства України.
Належних доказів та допустимих доказів, окрім листа Державного агентства водних ресурсів України від 18 вересня 2019 року №1431/03/10-23-19, на спростування наведеної інформації відповідачами суду не надано.
За змістом статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки: природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, земельної ділянки, розташованої на території чи в межах об'єкта природно-заповідного фонду або в межах прибережної захисної смуги, підлягає також погодженню з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері охорони навколишнього природного середовища, структурним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища; водного фонду підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань водного господарства.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, яка відноситься до прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та належить до водного фонду, не був погоджений у встановленому законом порядку, що підтверджується листами Управління екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації від 04 липня 2019 року та Державного агентства водних ресурсів України від 19 квітня 2019 року (а. с. 57, 60, т. 1).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, з огляду на встановлені апеляційним судом фактичні обставини справи, колегія суддів вважає правильним висновок суду про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_2 відбулася з порушенням норм ЗК України, ВК України, а тому відповідний оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, є протиправним та підлягає скасуванню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном та може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції "). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не був дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку усіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, є протиправним та підлягає скасуванню, спірна земельна ділянка підлягає поверненню у власність Черкаської обласної державної адміністрації.
Апеляційний суд виходив із того, що оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, право розпорядження даною земельною ділянкою на підставі статті 122 ЗК України надано Черкаській обласній державній адміністрації. Тому позовна вимога про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації є ефективним способом захисту порушеного права та підлягає задоволенню.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для витребування земельної ділянки.
Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)).
Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)).
При цьому Верховний Суд враховує здійснену судом апеляційної інстанції оцінку дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянки законному володільцеві.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).
Колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.
Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що земельна ділянка відновиться до земель водного фонду та належить до державної власності, право розпоряджання якою на підставі статті 122 ЗК України надано Черкаській обласній державній адміністрації.
З огляду на те, що порушення інтересів обласної державної адміністрації відбулося внаслідок прийняття органом державної влади, який є одним зі співвідповідачів, незаконного наказу, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави в особі обласної державної адміністрації, яка є власником земельної ділянки.
Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів обласної державної адміністрації, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.
Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, серед іншого, наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, на підставі якого ОСОБА_2 набула у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та відноситься до земель водного фонду, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо вказаної земельної ділянки та згідно положень статті 56 ЦПК України набув статусу позивача.
Вказане узгоджується зі висновком, який висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19).
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16 та від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 та постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі №922/901/17, не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення у справі, яка переглядається, не суперечить висновкам, викладеним у вказаних постановах.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, постанова апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
09 червня 2021 року
м. Київ
справа №664/2596/19
провадження №61-14575св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, в інтересах ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, приватний нотаріус Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківський Ігор Петрович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Базіль Л. В., Радченка С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківського І. П. про витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 18 травня 2015 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., зареєстрованою в реєстрі №295, на продаж належної йому на праві власності частини квартири
АДРЕСА _1.
Цього ж дня, між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_6, ОСОБА_2, та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири.
28 жовтня 2016 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу відчужила на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1.
Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 12 квітня
2017 року у справі №664/2724/16-ц ОСОБА_2 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено його опікуном ОСОБА_1.
Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 позов ОСОБА_1, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_2, до ОСОБА_5,
ОСОБА _7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, про визнання недійсним довіреності та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 18 травня 2015 року, видану ОСОБА_2, якою він уповноважував ОСОБА_5 продати належну йому частку квартири
АДРЕСА_1, яка посвідчена приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Басовим О. М. за
№295, визнано недійсним договір купівлі-продажу зазначеної квартири, укладений 18 травня 2015 року між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_7 в частині продажу 1/2 частки цієї квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №361.
Посилаючись на те, що 1/2 частина зазначеної вище квартири вибула із власності ОСОБА_2 поза його волею, договір купівлі-продажу зазначеної частини квартири визнано недійсним, у зв'язку з чим ОСОБА_7 без достатніх правових підстав набула та в подальшому відчужила спірну частину нерухомого майна на користь ОСОБА_3, позивач просила: витребувати на користь ОСОБА_2 із незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частину спірної квартири; скасувати рішення приватного нотаріуса
Левківського І. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32155985 від 01 листопада 2016 року; визнати право власності на 1/2 частину спірного майна за ОСОБА_2.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 березня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1, заявлені в інтересах ОСОБА_2, задоволено частково.
Витребувано на користь ОСОБА_2 із незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1.
Скасовано рішення приватного нотаріуса Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківського І. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 листопада 2016 року, індексний номер 32155985 щодо 1/2 частини квартири
АДРЕСА_1.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що 1/2 частина спірної квартири вибула з володіння недієздатного ОСОБА_2 поза його волею, а тому вона повинна бути витребувана у її добросовісного набувача
ОСОБА _3, яка отримала зазначене нерухоме майно без достатніх правових підстав, із скасуванням державної реєстрації її права власності на неї.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що його право власності поновлено судовими рішеннями у справі №664/1071/17 про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суд мотивована тим, що суд першої інстанції при вирішенні зазначеного спору не урахував пропорційне співвідношення інтересів сторін. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 на час купівлі квартири об'єктивно не могла та не повинна була встановити або передбачити правові дефекти правочину з участю нотаріуса, уповноваженого державою надавати йому більшу юридичну вірогідність, а також зважаючи на те, що спірна квартира є однокімнатною та конструктивно не призначена для проживання осіб, які не є членами однієї сім'ї, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції про витребування квартири без належної компенсації є непропорційним втручанням у мирне володіння відповідачкою своїм майном та покладає на неї надмірний тягар, що суперечить положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якій вона просила постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження посилалася на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема не урахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від
17 грудня 2014 року у справі №6-140цс16 та постановах Верховного Суду від
03 липня 2019 року у справі №128/2526/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі
№569/11322/17.
Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції правильно встановив, що майно вибуло з власності позивача не з його волі, однак не застосував передбачене частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власника витребувати своє майно із чужого незаконного володіння, у тому числі добросовісного набувача, у разі вибуття майна з володіння власника не з його волі. Право власності позивача на спірне майно, яке наразі знаходиться у володінні відповідачки, відновлено рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня
2018 року та постановою Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №664/1071/17, за якими сторони повернуто у первісний стан. Зважаючи на те, що відчуження спірної квартири на користь відповідачки здійснювалося особою, яка не мала на це достатніх правових підстав, зазначене майно вибуло з власності позивача поза його волею, а тому воно підлягає витребуванню з володіння останнього його набувача ОСОБА_3 на підставі статей 387, 388 ЦК України.
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому заявниця просила відхилити касаційну скаргу ОСОБА_1, подану в інтересах ОСОБА_2.
Відзив обґрунтований посиланням на те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, а тому позовні вимоги щодо витребування її на підставі статті 388 ЦК України є необґрунтованими. Зазначала, що з моменту вибуття спірної квартири з власності позивача та моменту її купівлі жодною заінтересованою особою чи державними органами не було вчинено ніяких дій, пов'язаних з попередженням негативних наслідків відчуження квартири. За рахунок коштів її сім'ї проведено капітальний ремонт квартири, оскільки у ній ніхто не проживав і вона була у непридатному для проживання стані. Наразі у ній зареєстрована та проживає вона разом з своїм неповнолітнім сином. За весь час ОСОБА_2, чи будь-яка інша особа в його інтересах, не повідомляли їй про наявність претензій з приводу права власності чи користування квартирою.
Суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку, що витребування спірної квартири з її власності призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конструкція норми, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 -
ОСОБА _4, витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 22 грудня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів а порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
За змістом частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 травня 2015 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 продати належну йому на праві приватної власності частку квартири за АДРЕСА_1, на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., зареєстрованою в реєстрі №295,
18 травня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П., ОСОБА_7 придбала у ОСОБА_6 та ОСОБА_2, від імені яких на підставі довіреностей, посвідчених приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., діяв ОСОБА_5, однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.28 жовтня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА _1, посвідчений приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №1160.
Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 12 квітня
2017 року у справі №664/2724/16-ц ОСОБА_2 визнано недієздатним та встановлено над ним опіку, призначено його опікуном ОСОБА_1.
Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 за позовом ОСОБА_1, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_2, до ОСОБА_5, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, визнано недійсною довіреність від 18 травня
2015 року, якою ОСОБА_2 уповноважував ОСОБА_5 продати частину квартири за АДРЕСА_1, посвідчену приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Басовим О. М. за
№295; визнано недійсним договір купівлі-продажу однокімнатної квартири
АДРЕСА_1, укладений 18 травня 2015 року між ОСОБА_5, від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_7, в частині продажу 1/2 частини цієї квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №361.
Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що на момент вчинення оспорюваних правочинів (18 травня 2015 року) ОСОБА_2 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
На час розгляду справи у судах попередніх інстанцій власником спірної квартири є ОСОБА_3.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Зокрема статті 387, 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від
17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки зазначена норма надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від
03 липня 2019 року у справі №128/2526/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі
№569/11322/17, на які посилалася заявниця як на підставу касаційного оскарження.
Частина перша статті 388 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.
При цьому за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Факт вибуття спірної частини квартири з власності ОСОБА_2 поза його волею встановлено рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 за позовом ОСОБА_1, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_2., до ОСОБА_5, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що на момент вчинення оспорюваних правочинів (18 травня
2015 року), ОСОБА_2 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у зв'язку з чим видана ОСОБА_2 довіреність від 18 травня 2015 року, якою він уповноважував ОСОБА_5 продати спірну частину квартири, а також договір купівлі-продажу від 18 травня 2015 року в частині продажу 1/2 частини зазначеної квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, є недійсними.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. (частина четверта статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження
№61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Установивши, що спірна частина квартири вибула із власності ОСОБА_2 поза його волею, правочин за яким відбулось зазначене відчуження визнано в установленому законом порядку недійсним, у зв'язку з чим
ОСОБА _7 не мала правових підстав для подальшого його відчуження на користь відповідачки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність, передбачених статтею 388 ЦК України, підстав для його витребування від добросовісного набувача - ОСОБА_3. Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному його власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що витребування у відповідачки 1/2 частини квартири без будь-якої компенсації є непропорційним втручанням у мирне володіння майном та покладає на неї індивідуальний та надмірний тягар, що суперечить положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначений висновок суду апеляційної інстанції не можна вважати обґрунтованим з огляду на наступне.
Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободта практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободпередбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободє втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства'від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від
07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від
23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. Для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, відсутні підстави для висновку проневідповідність заходу втручання у право власності відповідачки критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини. Витребування майна, яке належить соціально незахищеній, недієздатній особі ОСОБА_2, що вибуло з його власності поза його волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між його інтересами та інтересами відповідачки ОСОБА_3, як особи, яка страждає від такого втручання, та яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_7 з вимогою про відшкодування збитків, з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручання у право власності відповідачки не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилання ОСОБА_3 на здійснення нею суттєвого поліпшення спірного майна не свідчить про неможливість його витребування на користь законного власника.
У постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі
№6-1376цс16 викладено правовий висновок про те, що статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України.
Отже, у разі якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.
Згідно з частиною четвертою статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди. Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна.
Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості). При цьому вимоги щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення, мають бути заявлені до власника майна.
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому її права можуть бути відновленими шляхом пред'явлення вимог до ОСОБА_7 про відшкодування збитків з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, а також до власника майна - щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року підлягає скасуванню, із залишенням в силі рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 серпня 2020 року.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Зважаючи на те, що касаційна скарга представниці ОСОБА_1 -
ОСОБА _8 підлягає задоволенню, сплачений за її подання судовий збір у розмірі 3 073,60 грн підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь позивача.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити.
Постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасувати, а рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 серпня
2020 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 3 073,60 грн.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа №363/1747/21
провадження №61-17495св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжріччя",
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Рівер Гарден",
третя особа - Вишгородська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за заявою ОСОБА_1 і Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівер Гарден", третя особа - Вишгородська міська рада, про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень та скасування державної реєстрації права власності
за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" на постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Головачова Я. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог та заяви про забезпечення позову
У квітні 2021 року ОСОБА_1 і Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" (далі - ТОВ "Міжріччя ") звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівер Гарден" (далі - ТОВ "Рівер Гарден"), третя особа - Вишгородська міська рада, про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності.
Разом із позовною заявою ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" подали заяву про забезпечення позову, в якій просили заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, здійснювати відчуження та передання у користування нежитлової будівлі РП-7 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2340674932218), що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада Вишгородського району Київської області, шляхом заборони внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та здійснення будь-яких реєстраційних дій стосовно реєстрації/перереєстрації права власності та інших речових прав щодо цього об'єкта нерухомого майна; заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване в нежитловій будівлі РП-7 за адресою: Хотянівська сільська рада; заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, доступ до нежитлової будівлі РП-7, що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада.
Обґрунтовуючи вимоги заяви про забезпечення позову, позивачі посилалися на те, що ОСОБА_1 у 2012 році за власні кошти здійснив будівництво розподільного пункту на території Вишгородського району Київської області. Будівництво здійснювалося відповідно до робочого проєкту "Електропостачання житлових будинків за адресою: село Хотянівка Вишгородського району Київської області". Після завершення проведення робіт цей об'єкт був прийнятий до експлуатації згідно з актом технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію. 28 травня 2012 року ОСОБА_1 на підставі пункту 2.1 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року, чинних на час отримання акта (далі - Правила), отримав акт розмежування балансової належності електромереж, де його було вказано власником РП-10 кВ №7. Зазначена розподільна підстанція відіграє визначальну роль у процесі здійснення електропостачання мешканцям котеджного містечка "ІНФОРМАЦІЯ_1". ТОВ "Міжріччя" є її орендарем та внесене до акта розмежування балансової належності електромереж.
18 квітня 2021 року невідомі особи здійснили захоплення майна РП-7 шляхом злому вхідних дверей. Після прибуття на місце події поліції захоплювачі назвалися як представники ТОВ "Рівер Гарден" та надали витяг з реєстру прав на нерухоме майно, який містить назву об'єкта - РП-7, але не містить жодних посилань на місце його розташування. Відсутні будь-які схеми чи кадастровий номер ділянки, на якій знаходиться належне нібито їм майно. За фактом захоплення майна, належного позивачу, яке знаходиться у користуванні ТОВ "Міжріччя" Вишгородське РУП ГУНП в Київській області порушило кримінальне провадження №12021116150000102 та здійснює досудове розслідування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" позбавлені можливості використовувати належне їм майно, його захоплення становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян, що потребує негайного реагування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію вказаного обладнання.
Необхідність вжиття заявлених у заяві заходів забезпечення позову також мотивована тим, що спірний об'єкт нерухомого майна може бути відчужений на користь третіх осіб, що унеможливить виконання майбутнього рішення про задоволення позову ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" щодо усунення перешкод у користуванні майном до ТОВ "Рівер-Гарден". Крім того, неконтрольований доступ ТОВ "Рівер-Гарден" до обладнання, розташованого у розподільчому пункті (яке є об'єктом підвищеної небезпеки та від належного функціонування якого залежить електропостачання близько чотирьохсот домоволодінь), може призвести до безповоротного його пошкодження, що також унеможливить ефективний захист прав позивачів, а також, безумовно, становить суспільний інтерес, оскільки внаслідок порушення правил експлуатації електроустановок ймовірне спричинення шкоди життю і здоров'ю людей.
Також заявники зазначили про готовність внести зустрічне забезпечення у розмірі 10 000,00 грн.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Вишгородський районний суд Київської області ухвалою від 30 квітня 2021 року заяву задовольнив частково. Заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передачу у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7 за адресою: Хотянівська сільська рада. Заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах доступ до нежитлової будівлі РП-7, що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада, крім осіб, у встановленому законом порядку уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до ухвалення судом остаточного рішення у справі. У задоволенні іншої частини вимог заяви відмовив.
Ухвала місцевого суду мотивована тим, що ТОВ "Міжріччя" є користувачем РП-10 кВ №7 на підставі договору оренди, укладеного між цим товариством та ОСОБА_1 13 листопада 2012 року ТОВ "Міжріччя", з метою забезпечення електричною енергією фізичних осіб - побутових споживачів електричної енергії, які підключені до електричних мереж, уклало договір про постачання електричної енергії №220057231, актом розмежування балансової належності до якого визначено балансову належність та експлуатаційну відповідальність за РП-10 кВ №7 за ТОВ "Міжріччя". 16 квітня 2021 року державний реєстратор Бишівської сільської ради Фастівського району Київської області Білич О. С. здійснив за №41573275 державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю РП-7 загальною площею 45,5 кв. м за ТОВ "Рівер Гарден".
Предметом позовної заяви ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" є визнання протиправним та скасування цього рішення та державної реєстрації права власності, витребування майна від ТОВ "Рівер Гарден". Вказані обставини свідчать про те, що між сторонами дійсно виник спір. Водночас 20 квітня 2021 року за повідомленням директора ТОВ "Міжріччя" до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про можливі самоправні дії з боку представників ТОВ "Рівер Гарден" щодо майна РП-7, а також предмет спору у цій справі. Невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду в частині збереження майна РП-7.
У зв'язку з цим місцевий суд вважав правильним та співмірним із заявленими вимогами вжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7, а також заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, доступ до нежитлової будівлі РП-7, крім осіб, уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до винесення судом остаточного рішення у справі. Враховуючи зазначене, місцевий суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову в цій частині вимог.
У іншій частині вимог заяви суд відмовив через їх необґрунтованість та недоведеність, оскільки позивачі не надали доказів на підтвердження вчинення відповідачем будь-яких дій щодо відчуження та передання у користування нежитлової будівлі РП-7 іншим особам.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 06 жовтня 2021 року ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 30 квітня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірними з вимогами позовної заяви, оскільки позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду в разі задоволення цього позову.
Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
27 і 29 жовтня 2021 року ТОВ "Міжріччя" подало до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року і залишити в силі ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 30 квітня 2021 року.
Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувало те, що апеляційний суд не враховав правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18, від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17; суд не в повному обсязі з'ясував обставини справи, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційні скарги мотивовані неврахуванням апеляційним судом того, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову правильно врахував, що у зв'язку із здійсненням відповідачем незаконної реєстрації права власності та протиправного силового захоплення розподільчої підстанції РП-7 виникають цілком обґрунтовані загрози відчуження, розукомплектування та знищення майна, яке є предметом позову. Посадові особи ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію обладнання розподільчого пункту РП-7, а захоплення його сторонніми особами становить небезпеку для оточуючих та ставить під загрозу забезпечення електроенергією майже тисячі домоволодінь котеджного містечка "Міжріччя" і частини села Осещина. Отже, захоплення майна розподільчого пункту (за фактом якого зареєстроване кримінальне провадження від 20 квітня 2021 року №12021116150000102), який використовується ТОВ "Міжріччя", не уповноваженими особами становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян, що потребує негайного реагування.
Правильне застосування норм права щодо вжиття заходів забезпечення позову судом першої інстанції є очевидним, зважаючи на обставини, які обґрунтовано свідчать про наявність зловживань з боку ТОВ "Рівер Гарден" та які врахував суд першої інстанції, оцінюючи ризики, зокрема, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або це майно буде відчужене на користь третіх осіб шляхом неправомірної повторної реєстрації права власності або протиправно передане у користування.
Також відповідач у період дії оскаржуваної ухвали додатково вніс до Реєстру речових прав на нерухоме майно документ, що нібито на підставі проведеної інвентаризації (без можливості доступу до будівлі) додав відомості про нібито місце розташування об'єкта на земельній ділянці з кадастровим номером 3221888800:38:111:0003, хоча ця земельна ділянка перебуває в приватній власності фізичної особи та взагалі не має жодного відношення до відповідача у справі. Таким чином, відповідач створив умови для здійснення нової реєстрації права власності на підставі нібито проведення будівельних робіт у період, коли йому доступ до будівлі РП-7 взагалі було заборонено.
Зважаючи на такі відверто протиправні дії, є обґрунтована підозра, що відповідач може здійснити повторну реєстрацію права власності на об'єкт РП-7. У разі здійснення протиправної повторної реєстрації права власності за ТОВ "Рівер Гарден" виникають обґрунтовані ризики щодо можливого подальшого відчуження спірного майна на користь третіх осіб. Усі ці системні дії відповідача свідчать про свідоме невиконання відповідачем ухвали Вишгородського районного суд про вжиття заходів забезпечення позову та продовження протиправної діяльності, спрямованої на заволодіння спірним майном розподільчого пункту і припинення електропостачання котеджного містечка "Міжріччя".
У листопаді 2021 року ТОВ "Рівер Гарден" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволення, а оскаржувану постанову залишити без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим. Суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що оскаржуваною постановою апеляційний суд не вирішував питань, які стосуються інтересів, прав та обов'язків ТОВ "Міжріччя". Також зазначило, що на цей час власником будівлі РП та КТП є ОСОБА_3, який є учасником (засновником) та директором ТОВ "Міжріччя", який звернувся до суду з новим позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
У грудні 2021 року ТОВ "Міжріччя" подало письмові пояснення на відзив на касаційну скаргу, в яких зазначило, що твердження ТОВ "Рівер Гарден" про відсутність у нього права користування будівлею РП та КТП не відповідає дійсності, оскільки як на час постановлення місцевим судом ухвали про часткове задоволення заяви про забезпечення позову, так і на цей час воно є єдиним законним користувачем спірного майна на підставі відповідних договорів оренди, а тому оскаржувана постанова впливає на його права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
26 листопада 2021 року справа №363/1747/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суд першої інстанції встановив, що 20 вересня 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ "АЕС "Київобленерго" був укладений договір № КК-00-10-0716 про надання послуг з приєднання до електричних мереж та отримано технічні умови до нього.
28 травня 2012 року ОСОБА_1 отримав акт розмежування балансової належності електромереж № К08-0-0021, де його було вказано власником РП-10 кВ №7. Із травня 2012 року це майно почало використовуватись за призначенням у системі розподілу електроенергії.
ТОВ "Міжріччя" є користувачем РП-10 кВ №7 на підставі договору оренди, укладеного між цим товариством та ОСОБА_1
13 листопада 2012 року ТОВ "Міжріччя" з метою забезпечення електричною енергією фізичних осіб - побутових споживачів електричної енергії, які підключені до електричних мереж, уклало договір про постачання електричної енергії №220057231, актом розмежування балансової належності до якого визначено балансову належність та експлуатаційну відповідальність по РП-10 кВ №7 за ТОВ "Міжріччя".
16 квітня 2021 року державний реєстратор Бишівської сільської ради Фастівського району Київської області Білич О. С. здійснив за №41573275 державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю РП-7 загальною площею 45,5 кв. м за ТОВ "Рівер Гарден".
Предметом позовної заяви ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" є визнання протиправним та скасування рішення і державної реєстрації права власності, витребування майна від ТОВ "Рівер Гарден".
Звертаючись із заявою про забезпечення позову, позивачі, зокрема, посилалися на те, що 18 квітня 2021 року невідомі особи здійснили захоплення майна РП-7 шляхом злому вхідних дверей. За фактом захоплення, належного позивачу майна, яке знаходиться у користуванні ТОВ "Міжріччя", Вишгородське РУП ГУНП в Київській області порушило кримінальне провадження №12021116150000102 та здійснює досудове розслідування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" позбавлені можливості використовувати належне їм майно, його захоплення не невстановленими особами становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян. ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію вказаного обладнання.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
У пунктах 1, 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання.
Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Схожий за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19).
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має враховувати, наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову, наскільки він співмірний із позовною вимогою, і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття.
Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.
Отже, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу для забезпечення позову дотримується принцип співвідношення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з норм статей 11, 12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням, зокрема, того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту або заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно, чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх у межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.
частково задовольняючи заяву про забезпечення позову шляхом заборони ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7, та доступу до нежитлової будівлі РП-7, крім осіб, у встановленому законом порядку уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до ухвалення судом остаточного рішення у справі, суд першої інстанції встановив, що між сторонами дійсно виник спір стосовно спірного об'єкта нерухомого майна, власником якого вважає себе ОСОБА_1, а користувачем на підставі договору оренди є ТОВ "Міжріччя", що і є предметом спору у цій справі.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірним з вимогами позовної заяви, а позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення цього позову. При цьому апеляційний суд зазначив, що, встановлюючи підстави користування ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" спірним майном, суд першої інстанції не навів жодної обставини, у зв'язку з якою є загроза утруднення або невиконання судового рішення, та яким чином заборона доступу до нежитлової будівлі, яка є об'єктом небезпеки, утруднить виконання рішення. Крім того, будівля РП-7 частково забезпечує подання електроенергії до споживачів села Осещина, а також котеджного містечка ІНФОРМАЦІЯ_2, а тому з огляду на Правила, якими передбачено впровадження технічних заходів, що включають утримання електроустановок у робочому стані та їх експлуатацію згідно з вимогами цих Правил, дотримання заданих електропередавальною організацією режимів електроспоживання і договірних умов споживання електричної енергії та потужності; впровадження автоматизованих систем і приладів вимірювання та обліку електричної енергії; своєчасний і якісний ремонт електроустановок; запобігання аваріям та травматизму в електроустановках - вважав необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо існування обставин, які давали б підстави поза розумним сумнівом стверджувати про необхідність забезпечення позову у визначений судом спосіб шляхом заборони відповідачу використання, передання у користування, відчуження та доступу до нежитлової будівлі РП-7.
Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду, адже, враховуючи специфіку предмета спору, необхідність встановлення прав сторін на спірне майно, заборона експлуатації та користування може мати наслідком втручання в господарську діяльність юридичної особи, а також негативні наслідки для користувачів електричної енергії. Без вирішення спору по суті такі дії не можна вважати правомірними.
З огляду на зазначене апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірним з вимогами позовної заяви, позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення цього позову.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків апеляційного суду не спростовують.
Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
20 січня 2021 року
м. Київ
справа №522/7647/15-ц
провадження №61-19280св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 01 серпня 2006 року між нею та акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" (далі - АППБ "Аваль "), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"), укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 96 700,00 дол. США зі строком повернення до 01 серпня 2016 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором01 серпня 2006 року між ними укладено іпотечний договір, відповідно до якого вона передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м. Таким чином, іпотекодержателем за іпотечним договором був АППБ "Аваль".
29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Стандарт" (далі - ПАТ "КБ "Стандарт ")укладено та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. договір про відступлення права вимоги за вказаними вище кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1.
У подальшому, з отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна інформації вона дізналася, що станом на 10 вересня 2014 року іпотекодержателем за вказаним іпотечним договором був ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 29 квітня 2014 року, посвідченим приватнимнотаріусом Київського міського нотаріального округу, а 11 вересня 2014 року право власності на квартиру, яка є предметом іпотечного договору, набув ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, що укладався на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі. 17 вересня 2014 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, набула ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В., укладеного з ОСОБА_5
ОСОБА_1 зазначала, що перехід права власності на вищевказану квартиру відбувся незаконно, тому просила суд: витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, площею 39,4 кв. м; визнати за нею право власності на вказану квартиру.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року позов задоволено.
Витребувано із володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, площею 39,4 кв. м.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.
Вирішено питання про судові витрати.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, зважаючи на наявність нескасованого рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, яким визнано недійсним договір відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладений 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", спірна квартира внаслідок укладених у подальшому договорів з відступлення права вимоги за іпотечним договором від 01 серпня 2006 року вибула з володіння позивача поза її волею.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишено без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 оскаржила правомірність укладення 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт" договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, а рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року, вищевказаний договір про відступлення права вимоги за кредитним договором визнано недійсним, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимог іпотекодавця та витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_2, яка придбала вказану квартиру у фізичної особи ОСОБА_6, що набув право власності на квартиру, придбавши її за договором купівлі-продажу у ОСОБА_4, який розпорядився квартирою як іпотекодержатель, набувши право вимоги на підставі недійсного договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 29 квітня 2014 року у ПАТ "КБ "Стандарт".
При цьому суд, з урахуванням встановлених преюдиційних обставин та наявності судового рішення від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, вірно зазначив, що спірна квартира вибула з володіння позивача поза її волею.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу 522/7647/15-ц з Приморського районного суду м. Одеси.
Зупинено дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року до закінчення касаційного провадження.
11 грудня 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2019 року визначено колегію суддів для розгляду указаної справи у складі суддів: Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.
У грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 16 січня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., відмовлено, заяву визнано необґрунтованою.
Заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., передано для вирішення зазначеного питання, у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України, іншому СУДДІ:
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 січня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 02 квітня 2020 року задоволено заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - про повернення судового збору.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 10 квітня 2020 року цивільну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами у складі колегії з п'яти суддів.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі №522/7647/15-ц (провадження №61-19280св19) до закінчення перегляду в касаційному порядку справи №757/27380/16-ц (провадження №61-12136св18) за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", ПАТ "КБ "Стандарт", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2, про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, за касаційними скаргами ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2020 року справа передана судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., у зв'язку з обранням судді Штелик С. П. до Великої Палати Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира належить відповідачу на законній підставі, оскільки набута нею за договором купівлі-продажу від 17 вересня 2014 року, що є дійсним (презумпція правомірності правочину).
До участі у справі не залучено первісного іпотекодержателя - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль".
Боржник не є стороною договору щодо відступлення права вимоги, тому визнання ним такого правочину недійсним є неналежним способом захисту прав.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц не може вважатися преюдиційним для вирішення цієї справи, оскільки ним не встановлено, яким чином договір відступлення права вимоги, укладений 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", порушує права позивача. Крім того, виконання цього рішення зупинено судом касаційної інстанції.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки обставин, встановлених рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, що не є предметом касаційного перегляду у цій справі. Зупинення касаційним судом виконання рішень не впливає на набрання ними законної сили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2005 року, посвідченого Другою Одеською державною нотаріальною конторою, придбала однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м.
01 серпня 2006 року між ОСОБА_1 та АППБ "Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", укладено кредитний договір, за умовами якого банк надавав позичальнику ОСОБА_1 кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 96 700,00 дол. США зі строком повернення до 01 серпня 2016 року.
01 серпня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором між позивачем та банком укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рудницькою Ю. О., зареєстрований в реєстрі за №212, відповідно до якого іпотекодавець ОСОБА_1 передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м.
29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт" укладено та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. договір про відступлення права вимоги за вказаними вище кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна станом на 10 вересня 2014 року іпотекодержателем за вказаним іпотечним договором вказано ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 29 квітня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В.
11 вересня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, що укладався на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, відповідно до якого право власності на квартиру, яка є предметом іпотечного договору, було набуто ОСОБА_5
17 вересня 2014 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, набуто ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, укладеного з ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В.
Не погоджуючись з тим, що право власності на квартиру було переоформлено без її згоди на інших осіб, позивач оспорила до суду договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладеним між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт".
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року, вищевказаний договір про відступлення права вимоги за кредитним договором визнано недійсним.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до пункту 5.5. договору іпотеки від 01 серпня 2006 року у випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення зобов'язання за цим або кредитним договором у встановлений іпотекодержателем строк, такі вимоги задовольняються за рахунок предмета іпотеки.
Згідно з пунктом. 5.1. договору іпотеки цей договір відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку", є договором про задоволення вимог іпотекодержателя на підставі якого іпотекодержатель на власний розсуд може: згідно зі статтею 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей договір (застереження пункт 5.5.1) є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки; згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку" продати предмет іпотеки будь-якій особі покупцеві, при цьому ціна продажу предмету іпотеки може бути встановлена за вибором іпотекодержателя або в розмірі заставної вартості предмета іпотеки, визначеної в пункті 1.3. цього договору або на підставі оцінки майна, що підготовлена незалежним суб'єктом оціночної діяльності. Договір купівлі-продажу, укладений у відповідності до цього пункту є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки.
Таким чином, умовами договору іпотеки від 01 серпня 2006 року було передбачено право іпотекодержателя за наявності порушення виконання боржником (іпотекодавцем) умов кредитного або іпотечного договорів, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в тому числі шляхом продажу іпотекодержателемпредмету іпотеки будь-якій особі покупцеві.
Отже, ОСОБА_1, підписавши іпотечний договір на таких умовах, дала згоду на продаж переданого нею в іпотеку майна - квартири АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м, при настанні певних обставин, зокрема, порушення виконання боржником (іпотекодавцем) зобов'язань за кредитним або іпотечним договором (існування непогашеної заборгованості).
При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки має іпотекодержатель або особа, яка у встановленому порядку набула права іпотекодержателя (право вимоги за іпотечним договором, предметом якого є спірна квартира).
Судом установлено, що відчуження іпотекодержателем, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" права вимоги іншій особі, а саме ПАТ "КБ "Стандарт", за кредитним договором від 01 серпня 2006 року та іпотечним договором від 01 серпня 2006 року за умовами зазначених договорів не потребує згоди боржника та іпотекодавця ОСОБА_1.
Однак в будь-якому разі відчуження права вимоги іншій особі за кредитним та іпотечним договорами, які укладені між банком та ОСОБА_1, має відповідати вимогам законодавства.
За таких умов особу, яка набула права вимоги за кредитним та іпотечним договором, можна вважати належним правонаступником іпотекодержателя і у разі реалізації останнім права на звернення стягнення на предмет іпотеки в досудовому порядку шляхом відчуження іпотечного майна іншій особі покупцеві згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку", вважати, що таке відчуження предмета іпотеки, урозумінні умов іпотечного договору, відбулося за волевиявленням іпотекодавця.
Укладаючи іпотечний договір, іпотекодавець виходила виключно із законності дій самого іпотекодержателя, як в частині наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, так і в частині передачі права вимоги за іпотечним договором іншій особі.
Верховний Суд установив, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі №757/27380/16-ц касаційну скаргу ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - задоволено.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", ПАТ "КБ "Стандарт" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги відмовлено (провадження №61-12136св18).
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року не встановлено підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року з ОСОБА_1, укладеного 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт".
Таким чином, у подальшому звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки відбулося за волевиявленням іпотекодавця.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вважала, що спірна квартира внаслідок укладення договорів з відступлення права вимоги за іпотечним договором від 01 серпня 2006 року після договору відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладеного 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", який було визнано недійсним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року, вибула з її володіння поза її волею.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження підстав для визнання за нею права власності на спірну квартиру та витребування майна із чужого незаконного володіннявідповідно до вимог статті 388 ЦК України.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що квартира АДРЕСА_1, вибула з її володіння поза її волею.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.
Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню із відмовою у задоволенні позовних вимог, то сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 740,50 грн (а. с. 142, т. 2) та 3 105,90 грн (а. с. 7, т. 3), за подання касаційної скарги у розмірі 7 308,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 740,50 грн та 3 105,90 грн, а всього 5 846,40 грн на відшкодування сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги та 7 308,00 грн на відшкодування сплаченого судового збору за подання касаційної скарги, а всього 13 154,40 грн (тринадцять тисяч сто п'ятдесят чотири грн 40 коп. ).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
18 серпня 2021 року
м. Київ
справа №523/3106/18
провадження №61-160св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3,
третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року в складі судді Шепітко І. Г. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, та просила усунути їй перешкоди в розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування цією квартирою.
В обґрунтування позову зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 є законним представником (матір'ю) її онука ОСОБА_3, який зареєстрований у зазначеній квартирі, проте в ній не проживає, оскільки 26 липня 2016 року ОСОБА_2 забрала дитину і переїхала до свого зареєстрованого місця проживання, речей онука у житловому приміщенні немає.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що малолітній ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру як онук позивачки, проживав у ній на правах члена сім'ї, тому має право користуватися житлом нарівні з позивачем. Дитина разом з матір'ю переїхали зі спірної квартири внаслідок конфліктних відносин з позивачем. ОСОБА_3 не довела, що онук перешкоджає їй володіти, користуватися та розпоряджатися належною їй квартирою.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У січні 2020 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що необхідність звернення до органів опіки та піклування для надання дозволу на відчуження квартири вже сама по собі є обмеженням у здійсненні власником права розпорядження своїм майном, наявність якого надає йому право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим вимогу про позбавлення її права користування житловим приміщенням.
Безпідставними є висновки судів про поважність причин непроживання малолітнього ОСОБА_3 в спірній квартирі та існуючий конфлікт між сторонами справи, оскільки вони не підтверджені належними доказами.
З 2016 року малолітній ОСОБА_3 має інше житло - квартиру АДРЕСА_2, в якій проживає його матір.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Суворовського районного суду м. Одеси.
30 січня 2020 року справа №523/3106/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що ОСОБА_3 є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності ЯЯЯ №950778 від 29 травня 2006 року.
З 08 грудня 2008 року у цій квартирі зареєстрований як член сім'ї власника онук позивача ОСОБА_3, 2007 року народження.
У липні 2016 року колишня невістка позивача ОСОБА_2 разом з дитиною переїхала зі спірної квартири до свого зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 та з цього часу онук проживає з матір'ю за її зареєстрованим місцем проживання. Між сторонами у справі склалися конфліктні стосунки.
Батько дитини ОСОБА_5 з 06 листопада 2018 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім'ї власника житлового будинку і набула право користуванням цим житловим будинком.
Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У позовній заяві ОСОБА_3 просила визнати малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою з тих підстав, що він не проживає у ній понад рік, що згідно з частиною другою статті 405 ЦК України є наслідком визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Суди встановили, що малолітній ОСОБА_3 разом зі своєю матір'ю ОСОБА_2 не проживали у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №206/4028/18, від 04 липня 2018 року в справі №711/4431/17.
Встановивши, що позивач не довела наявність порушення її прав внаслідок реєстрації місця проживання малолітнього онука у спірній квартирі, з урахуванням конфліктних відносин між позивачем та матір'ю дитини ОСОБА_2, внаслідок яких остання разом з малолітнім сином була змушена переїхати зі спірної квартири, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: М. Ю. Тітов
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
02 листопада 2021 року
м. Київ
справа №375/474/20
провадження №61-2193св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2021 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" (далі - ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор") про розірвання договору оренди землі.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 21 березня 2014 року між ним та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" укладено договір оренди земельної ділянки №70, строком на 5 років. Предметом договору є земельна ділянка площею 4,2418 га, з кадастровим номером 3223784000:05:015:0003, цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області.
20 грудня 2015 року між ним та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" укладено додаткову угоду, за якою викладено в новій редакції пункти 5.2, 2.2, 6.1.4 договору оренди від 21 березня 2014 року №70.
Згідно із пунктом 5.2 договору визначено річну орендну плату в розмірі 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, обчислення розміру якої здійснюється з урахуванням індексації, але не менше 12 000,00 грн. Пунктом 2.2 договору визначено, що земельна ділянка передається орендарю у користування строком до 31 грудня 2025 року.
Відповідно до пункту 8.6 договору оренди зі змінами сторони визначили дві окремі, підстави для розірвання договору оренди, а саме: реорганізацію юридичної особи-орендаря; зміну директора підприємства-орендаря.
Згідно договору оренди від 21 березня 2014 року №70 та додаткової угоди від 20 грудня 2015 року, на момент їх укладення директором ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2. За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з 06 березня 2018 року по 03 березня 2020 року керівником ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_3, а з 04 березня 2020 року - ОСОБА_4.
Керуючись пунктом 8.3 договору оренди позивач направляв відповідачу заяви від 20 лютого 2020 року, 11 березня 2020 року, в яких просив розірвати договір оренди з посиланням на вказані пункти договору. Однак, відповіді на вказані звернення відповідач не надав.
Таким чином, ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди земельної ділянки від 21 березня 2014 року №70 зі змінами, внесеними згідно додаткової угоди від 20 грудня 2015 року, укладений з ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 4,2418 га з кадастровим номером 3223784000:05:015:0003, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 30 квітня 2014 року, номер запису про інше речове право 5535127 (спеціальний розділ).
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 29 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того факту, що від зміни керівника ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" змінилась суть правовідносин, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнав шкоди та значною мірою позбувся того, на що він розраховував при укладенні договору.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення Таращанського районного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено позов. Розірвано договір оренди земельної ділянки від 21 березня 2014 року №70 зі змінами, внесеними згідно додаткової угоди від 20 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 4,2418 га з кадастровим номером 3223784000:05:015:0003, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 30 квітня 2014 року, номер запису про інше речове право 5535127 (спеціальний розділ). Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за змістом позовної заяви позивач пов'язував підстави для розірвання договору із настанням обставин, визначених договором, а не істотною зміною обставин, що є окремою підставою для зміни або розірвання договорів (стаття 652 ЦК України). Відповідно до пунктів 8.3., 8.6. договору оренди землі завдання шкоди орендодавцю не є необхідною умовою для розірвання договору.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року (з урахуванням уточненої касаційної скарги) до Верховного Суду ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасуватипостанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: від 17 липня 2019 року у справі №240/197/17, від 08 вересня 2020 року у справі №920/418/19, від 01 грудня 2020 року у справі №328/1154/18.
Товариство також посилається на те, що справа має виняткове значення для нього, оскільки під час перебування на посаді директора ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" ОСОБА_2 було підписано більше сотні договорів оренди землі, які містять пункт про те, що зміна директора товариства є підставою для розірвання договору оренди. Частина орендодавців вже звернулася до суду з позовами про розірвання договорів оренди землі на підставі такого пункту договору, що може призвести до втрати земельного масиву і заподіяти товариству значних збитків. Крім того, на день подання касаційної скарги існують протилежні судові рішення апеляційного суду з цього приводу, що не сприяє єдності судової практики.
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,2418 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3223784000:05:015:0003, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області, що підтверджується копією державного акту на право приватної власності на землю серії ЯД №755515 від 12 листопада 2007 року.
21 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" укладено договір оренди земельної ділянки №70 строком на 5 років. Згідно даного договору об'єктом оренди є земельна ділянка загальною площею 4,2418 га, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 3223784000:05:015:0003, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області.
Згідно із пунктом 1.5 указаного договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 01 січня 2014 року становить 114 046,23 грн.
Відповідно до пункту 5.2 договору оренди земельної ділянки річна орендна плата за використання об'єкта оренди розраховується таким чином 114 046,23 грн х 4% = 4 561,85 грн.
20 грудня 2015 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 21 березня 2014 року №70, з внесенням змін щодо строку оренди землі та розміру орендної плати.
Відповідності до пункту 5.2 додаткової угоди від 20 грудня 2015 року сторони визначили, що річна орендна плата за використання об'єкта оренди зазначеного в даному договорі складає 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, обчислення розміру якої здійснюється з урахуванням індексації, але не може бути меншою ніж 12 000,00 грн.
Пунктом 8.3. договору оренди земельної ділянки визначено, що цей договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором.
Пунктом 8.6 договору оренди земельної ділянки передбачено, що реорганізація юридичної особи, а також зміна директора підприємства - орендаря є підставою для розірвання цього договору.
На момент укладення договору оренди земельної ділянки і до 05 березня 2018 року директором ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2, з 06 березня 2018 року по 03 березня 2020 року керівником ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_3, а з 04 березня 2020 року - ОСОБА_4
20 лютого 2020 року та 11 березня 2020 року ОСОБА_1 направив ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" заяви про розірвання договору оренди на підставі пунктів 8.3., 8.6. договору оренди земельної ділянки.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з частиною першою статті 93 ЗК України, передбачено, що орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
Згідно із пунктом 8.3 договору оренди земельної ділянки від 21 березня 2014 року сторони передбачили, що цей договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором, а в пункті 8.6. договору сторони погодили, що зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору.
Тобто наведеними умовами договору передбачена можливість його розірвання на вимогу однієї із сторін та визначені підстави для такого розірвання, без необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема, істотного порушення договору. Положення пунктів 8.3., 8.6. договору були погоджені сторонами на власний розсуд, не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними, а тому є обов'язковими для виконання сторонами договору.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) вказала, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Суд апеляційної інстанцій, встановивши, що змінився керівник підприємства-орендаря, і ця обставина передбачена умовами договору оренди, як підстава для його розірвання, при цьому орендодавець наполягає на розірванні договору, а орендар ухиляється від такого розірвання, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Поведінка ОСОБА_1 щодо розірвання договору оренди є послідовною та не суперечливою. Так, право орендодавця вимагати розірвання договору оренди на підставі пунктів 8.3., 8.6. виникло при зміні керівника підприємства-орендаря. Довідавшись про зміну директора ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор",орендодавець у лютому та в березні 2020 року звернувся до орендаря із письмовими заявами про розірвання договору оренди. Відомості про надання орендарем відповідей на подані ОСОБА_1 заяви, у матеріалах справи відсутні.
Посилання товариства на те, що від зміни керівника підприємства-орендаря позивач не зазнав шкоди та не позбувся того, на що розраховував при укладенні договору, на обґрунтованість позовних вимог не впливають, оскільки позивач просив розірвати договір не у зв'язку з істотним порушенням договору орендарем, а у зв'язку із настанням події, яку сторони, на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, погодили як підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові 16 червня 2021 року у справі №375/578/20 (провадження №61-3449св21) та у постанові від 04 жовтня 2021 року у справі №375/273/20 (провадження №61-13960св21).
Посилання товариства на те, що існує різна практика вирішення подібних спорів судом апеляційної інстанції на увагу не заслуговують, оскільки відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Посилання відповідача на те, що розірвання договору оренди землі з тих підстав, що змінився керівник товариства спричинить товариству збитки суд відхиляє, оскільки сторони добровільно, без стороннього примусу передбачили у договорі оренди земельної ділянки умови розірвання такого договору. У разі якщо ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" не погоджувалось із такими підставами розірвання договору оренди, воно на стадії укладання договору або додаткової угоди до договору, мало право навести свої заперечення або запропонувати внесення відповідних змін.
Посилання ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №240/197/17 (провадження №61-32979св18), від 01 грудня 2020 року у справі №328/1154/18 (провадження №61-17003св19) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Так у справі №240/197/17 (провадження №61-32979св18) позивач, як на підставу для розірвання договору оренди землі посилався на те, що відповідач не виконує умови договору оренди, а саме у зв'язку з систематичною несплатою орендної плати за землю та неспроможністю відповідача самостійно обробляти земельну ділянку, в той же час у справі, яка переглядається підставою для розірвання договору оренди позивач зазначив саме пункт договору про зміну керівника підприємства, а не невиконання орендарем умов договору. А у справі №328/1154/18 (провадження №61-17003св19) з позовом про розірвання договору оренди земельної ділянки звернувся орендар такої ділянки, з посиланням на те, що він був позбавлений можливості виконати свій обов'язок та приступити до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, оскільки орендодавець не виконав зобов'язання по передачі об'єкта оренди, однак у справі, що переглядається з позовом звернувся орендодавець, зазначаючи інші підстави для розірвання договору оренди землі.
Посилання ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" на невідповідність висновків апеляційного суду висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 08 вересня 2020 року у справі №920/418/19 (провадження №12-38гс20) суд відхиляє, оскільки вказана постанова Верховного Суду ухвалена за інших фактичних обставин, у вказаній справі судами було встановлено, що на земельній ділянці, договір оренди якої просив розірвати орендодавець (Верхньосироватська сільська рада Сумського району Сумської області), розташовані об'єкти нерухомого майна, які на праві власності належать орендарю ТОВ "Рітейл Девелопмент" та, укладаючи договір оренди, вказане товариство мало на меті узаконення користування земельною ділянкою, враховуючи правомірні очікування на вільний доступ до свого майна та можливість його використання. Саме на вказані обставини Велика Палата Верховного Суду вказала, як істотні при вирішенні питання розірвання договору оренди землі в справі №920/418/19. Натомість у справі, що переглядається ОСОБА_1 передав в оренду ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на якій будь-яке нерухоме майно, належне орендарю, відсутнє та не встановлено істотних обставин для незастосування погоджених сторонами в договорі оренди підстав його розірвання.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ:
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Щодо клопотання про закриття касаційного провадження
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про закриття касаційного провадження, посилаючись на те, що касаційне провадження у справі відкрито у малозначній справі, оскільки ціна позову у цій справі становить 36 000,00 грн.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
За правилом пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Враховуючи, що положення статті 19 ЦПК України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом правил пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справи, зазначені в ньому, є малозначними в силу властивостей, притаманних такій справі, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета, без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначеної справи до відповідної категорії.
Предметом позову у цій справі є розірвання договору оренди землі.
Отже, ця справа не є малозначною в силу закону, оскільки позовною вимогою є вимога немайнового характеру, а тому така справа могла лише бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних.
Під час відкриття касаційного провадження у справі Верховний Суд не встановив наявність підстав для віднесення справи до категорії малозначних.
Таким чином, Верховний Суд не встановив підстав для закриття касаційного провадження у справі, а тому у задоволенні клопотання ОСОБА_1 необхідно відмовити.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження.
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 травня 2021 року
місто Київ
справа №266/7053/18
провадження №61-16405св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Маріупольська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Маріупольської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 24 квітня 2019 року у складі судді Федотової В. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 31 липня 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Гаврилової Г. Л., Кочегарової Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у грудні 2018 року звернулася до суду з позовом до Маріупольської міської ради про визнання поновленим договору оренди земельної ділянки від 08 липня 2013 року (б/н), що зареєстрований в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 20 липня 2013 року за №4161962, відповідно до якого ОСОБА_1 надано у строкове платне користування земельну ділянку, кадастровий номер 1412337200:01:005:0914, площею 0, 0065 га, для обслуговування торгового павільйону на АДРЕСА_1 на той самий строк та на тих самих умовах, котрі передбачені договором від 08 липня 2013 року (б/н).
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що відповідно до рішення Маріупольської міської ради від 18 червня 2013 року за №6/28-3351 затверджено проект землеустрою щодо відводу земельних ділянок і надано позивачу в оренду строком на 5 років земельну ділянку, кадастровий номер 1412337200:01:005:0914, площею 0,0065 га, з розміром орендної плати на рівні 5% від її грошової оцінки для обслуговування торгового павільйону на АДРЕСА_1.20 липня 2013 року цей договір зареєстрований у реєстраційній службі Маріупольської міського управління юстиції Донецької області за №4161962 строком на п'ять років.
Відповідно до пункту 3.2 зазначеного договору орендар після закінчення строку договору має переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії договору оренди повідомити письмово орендодавця про намір поновлення терміну договору.
Посилаючись на діючий договір оренди земельної ділянки, позивач 31 березня 2018 року звернулася до Центру надання адміністративних послуг із заявою щодо подовження строку оренди земельної ділянки. Листом від 04 квітня 2018 року ОСОБА_1 повідомила Маріупольську міську раду про намір продовжити договір оренди земельної ділянки на тих самих умовах та на той самий строк, що передбачено договором. 24 травня 2018 року позивач на адресу відповідача направила примірники додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 08 липня 2013 року (б/н) на виконання частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі".
Маріупольська міська рада 25 липня 2018 року розглянула заяву позивача, подану до Центру надання адміністративних послуг Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 31 березня 2018 року, та прийняла рішення №7/33-2979, відповідно до якого вирішено поновити на 5 років строк оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1412337200:01:005:0914, площею 0, 0065 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на АДРЕСА_1.
На виконання рішення Маріупольської міської ради представник ОСОБА_1 подав заяву про оформлення проекту договору оренди земельної ділянки. 12 жовтня 2018 року позивач отримала лист з Департаменту по роботі з активами Маріупольської міської ради №26.6.3-54904-26.1, у якому зазначено, що у відомостях Державного земельного кадастру код Класифікації видів цільового призначення земель для зазначеної земельної ділянки відсутній, повернуто пакет документів та запропоновано привести інформацію, зазначену у відомостях Державного земельного кадастру про земельну ділянку, відповідно до рішення Маріупольської міської ради від 25 липня 2018 року №7/33-2979.
На вимогу Департаменту представник ОСОБА_1 звернувся до Відділу у м. Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області із заявою про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру. Рішенням від 19 жовтня 2018 року № РВ-1400356142018 позивачу відмовлено у внесені відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, підстава - невідповідність електронного документу установленим вимогам, а саме ХSD схема наявні зауваження щодо валідності електронного документу, перетин ділянок з ділянкою 1412337200:01:005:0894, площа співпадає на 47, 8571%.
Позивач стверджувала, що виконала всі умови договору оренди щодо подовження строку дії договору, своєчасно надала пакет документів та примірники додаткової угоди, але відповідач ухиляється від підписання додаткової угоди.
Стислий виклад заперечень сторони відповідача
Маріупольська міська рада позов не визнала та просила відмовити у задоволенні позову, зазначивши, що приведення інформації відповідно до цільового використання земельної ділянки має вирішальне значення для підготовки проекту додаткової угоди, оскільки від цього залежить орендна плата із зазначенням її розміру.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано поновленим договір оренди земельної ділянки від 08 липня 2013 року (б/н), що зареєстрований в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 20 липня 2013 року за №4161962, відповідно до якого ОСОБА_1 надано в строкове платне користування земельну ділянку, кадастровий номер 1412337200:01:005:0914, площею 0, 0065 га, для обслуговування торгового павільйону на АДРЕСА_1 на той самий строк та на тих самих умовах, котрі передбачені договором від 08 липня 2013 року (б/н).
Суд вирішив вважати укладеною додаткову угоду про поновлення договору від 08 липня 2013 року (б/н), який зареєстровано в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 20 липня 2013 року за №4161962 на той самий строк, на тих самих умовах, а саме у такій редакції:
"Додаткова угода
до договору оренди земельної ділянки б/н від 08.07.2013 р., що зареєстровано в Реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області за №4161962 від 20.07.2013 р.
місто Маріуполь, Донецька область, ___ року
Ми, що нижче підписалися: Маріупольська міська рада, (код ЄДРПОУ 33852448), місцезнаходження: м. Маріуполь, пр. Миру, буд. 70, іменована далі "Орендодавець", в особі директора юридичного департаменту Маріупольської міської ради Паська Максима Івановича (ІПН НОМЕР_1), який мешкає за адресою: АДРЕСА_2, який діє на підставі розпорядження Маріупольського міського голови "Про надання повноважень з вчинення правочинів" від 23.01.2017 року №23р, з одного боку,
та
громадянка ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2), що мешкає: АДРЕСА_3, іменований далі "Орендар", з другого боку,
уклали цю додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки б/н від 08.07.2013 року, що зареєстровано в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області за №4161962 від 20.07.2013 року, на підставі статті 33 Закону України "Про оренду землі" про нижченаведене:
1.Пункт 3.1. розділу 3. "СТРОК ДІЇ ДОГОВОРУ" в Договорі оренди земельної ділянки б/н від 08.07.2013 року, що зареєстровано в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області за №4161962 від 20.07.2013 року, викласти у наступній редакції:
"3.1. Договір укладено на 5 (п'ять) років (з 18.06.2018 року до 18.06.2023 року)".
2. Усі інші пункти Договору оренди земельної ділянки б/н від 08.07.2013 року, що зареєстровано в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області за №4161962 від 20.07.2013 року, не змінені цим Договором, залишаються без змін.
3. Цей договір укладено у трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один з яких знаходиться у орендодавця, другий - в орендаря, третій - в органі, який провів його державну реєстрацію.
4. Зміст статей 12, 93, 124 Земельного кодексу України сторонам договору відомо.
5. Цей договір набуває чинності відповідно до ст. З, 4, 5 Закону України "Про Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" після його підписання сторонами та державної реєстрації.
ПІДПИСИ СТОРІН
Орендодавець
Маріупольська міська рада
87500, м. Маріуполь, пр. Миру, 70. ІПН НОМЕР_2
ЄДРПОУ 33852448
Орендар
громадянка
ОСОБА_1
АДРЕСА_4.
Підпис Підпис
М. П. М. П.".
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції зазначив, що невідповідність у відомостях Державного земельного кадастру коду Класифікації видів цільового призначення земель для спірної ділянки, як підстава для відмови в укладені додаткової угоди, є неспроможними та такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства, що регулюють ці правовідносини і не є підставою для відмови в підписанні додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 08 липня 2013 року (б/н), що зареєстрований в реєстраційній службі Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 20 липня 2013 року №4161962.
Суд першої інстанції дійшов висновків, що позивач виконала всі умови існуючого договору оренди: своєчасно сповістила сторону про наміри пролонгації договору оренди на тих самих умовах, надала всю необхідну технічну документацію. На твердження представника відповідача про неможливість провести оцінку земельної ділянки, оскільки не визначено її цільового призначення, представником позивача надано витяг з технічної документації, що стосується грошової оцінки та визначення коефіцієнту. У зв'язку з наведеним, суд вважав, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Постановою Донецького апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу Маріупольської міської ради залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та додатково зазначив, що враховуючи належне виконання орендарем ОСОБА_1 обов'язків за договором, своєчасне звернення до орендодавця Маріупольської міської ради із листом-повідомленням про поновлення договору з наданням проекту додаткової угоди, наявні підстави для висновку, що Маріупольська міська рада порушила право позивача на встановлений законом порядок розгляду питання про поновлення договору оренди на новий строк, а отже і на укладення додаткової угоди до договору.
Закон України "Про оренду землі" не передбачає обов'язкового надання орендарем інших додаткових документів до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі, окрім проекту додаткової угоди. Проте, відповідно до пояснень представників сторін, відповідач змушував ОСОБА_1 надати такі самі документи, які є необхідними при укладенні договору оренди земельної ділянки. Отже, дії відповідача є неправомірними.
Досліджуючи питання цільового призначення земельної ділянки, апеляційний суд встановив, що наявні невідповідності в інформації щодо коду Класифікації видів цільового призначення земель для земельної ділянки, виникли не з вини ОСОБА_1. Позивач здійснила усі необхідні дії, які для неї були можливими для вирішення цієї невідповідності, втім з об'єктивних причин це їй зробити не вдалося внаслідок наявності технічних причин, які не дозволяють органу Держгеокадастру здійснити дії щодо приведення коду Класифікації видів цільового призначення земель у відповідність.
Апеляційний суд не встановив підстав дійти висновку, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції порушуються права Маріупольської міської ради, оскільки за допомогою Класифікації видів цільового призначення земель здійснюється розрахунок нормативної грошової оцінки земельної ділянки, із застосуванням якої розраховується орендна плата за земельну ділянку за договором. Така плата розрахована із застосуванням найбільшого коефіцієнту, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф) 3, 0.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у серпні 2019 року, Маріупольська міська рада просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 квітня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 31 липня 2019 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Маріупольська міська рада зазначає, що:
- позивач не заявляла самостійну позовну вимогу про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі, а лише просила визнати поновленим договір на той самий строк та на тих самих умовах в редакції запропонованої нею додаткової угоди до договору;
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що договір оренди землі та додаткова угода містять протилежні за змістом істотні умови договору в контексті наведення відомостей про цільове призначення земельної ділянки;
- позивач не привела відомості про цільове призначення земельної ділянки відповідно до рішення Маріупольської міської ради про продовження строку дії договору оренди земельної ділянки;
- Маріупольська міська рада не відмовляла в укладенні договору оренди землі, натомість проявила правомірну поведінку, повертаючи ОСОБА_1 надані нею документи для приведення його відповідно до діючого РІШЕННЯ:
- Маріупольська міська рада не порушувала прав позивача;
- суд, усупереч законному, обґрунтованому та чинному рішенню Маріупольської міської ради про продовження строку дії договору оренди земельної ділянки, взяв на себе повноваження Маріупольської міської ради та визнав поновленим договір на інших умовах, ніж передбачені рішенням заявника.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у серпні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-IX.
За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 26 березня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, розташоване на земельній ділянці, площею 0, 0031 га.
Рішенням Маріупольської міської ради від 18 червня 2013 року №6/28-3351 "Про затвердження проектів землеустрою по відводу земельних ділянок в Жовтневому, Іллічівському, Орджонікідзевському, Приморському районах міста громадянці ОСОБА_1" вирішено затвердити проекти землеустрою з відводу та надати ОСОБА_1 із земель запасу житлової та суспільної забудови в оренду земельні ділянки для обслуговування будівель торгівлі без права ведення містобудівельної діяльності до затвердження плану зонування в установленому законом порядку.
У пункті 1.4 цього рішення зазначено, що в оренду строком на 5 років надається земельна ділянка (кадастровий номер 1412337200:01:005:0914), площею 0, 0065 га, з розміром орендної плати 5% від її грошової оцінки для обслуговування торгівельного павільйону на АДРЕСА_1.
Маріупольська міська рада та ОСОБА_1 08 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, площею 0, 0065 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 1412337200:01:005:0914).
Відповідно до пункту 3.1 договору оренди його укладено на 5 років з 18 червня 2013 року до 18 червня 2018 року. Цільове призначення земельної ділянки: для обслуговування торгівельного павільйону (пункт 5.1 договору оренди).
У пункті 3.2 договору оренди передбачено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 2 місяці до закінчення строку дії договору оренди повідомити письмово орендодавця про намір поновлення терміну дії договору. В іншому випадку договір поновленню не підлягає.
Державна реєстрація договору оренди здійснена 20 липня 2013 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з індексним номером 6547871.
ОСОБА_1 31 березня 2018 року звернулася до Центру надання адміністративних послуг із заявою щодо подовження строку договору оренди земельної ділянки.
Листом від 04 квітня 2018 року ОСОБА_1 повідомила Маріупольську міську раду про намір подовжити договір оренди земельної ділянки на тих самих умовах та на той самий строк, що передбачено договором оренди.
Листом від 24 травня 2018 року ОСОБА_1 підтвердила намір на поновлення договору оренди, направила два примірника проекту додаткової угоди до договору оренди, які отримані відповідачем 31 травня 2018 року.
Маріупольська міська рада 25 липня 2018 року розглянула заяву позивача, подану до Центру надання адміністративних послуг Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради 31 березня 2018 року, та прийняла рішення №7/33-2979, відповідно до якого вирішено поновити на 5 років строк оренди земельної ділянки (кадастровий номер 1412337200:01:005:0914), площею 0, 0065 га, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на АДРЕСА_1.
Відповідно до пункту 2 рішення Маріупольської міської ради від 25 липня 2018 року №7/33-2979 встановлено розмір орендної плати на запитувану земельну ділянку згідно з рішенням Маріупольської міської ради, що регламентує розмір орендної плати на рівні 3% від її грошової оцінки, чим допущена зміна істотних умов договору оренди землі.
На виконання підпункту 3.1 пункту 3 цього рішення Маріупольської міської ради представником позивача подано заяву про оформлення проекту договору оренди земельної ділянки.
Листом від 12 жовтня 2018 року Департамент по роботі з активами Маріупольської міської ради №26.6.3-54904-26.1 повідомив ОСОБА_1, що у відомостях Державного земельного кадастру код Класифікації видів цільового призначення земель для зазначеної земельної ділянки відсутній, повернуто комплект наданих нею документів та запропоновано привести інформацію, зазначену у відомостях Державного земельного кадастру про земельну ділянку, відповідно до рішення Маріупольської міської ради від 25 липня 2018 року №7/33-2979.
На вимогу Департаменту по роботі з активами Маріупольської міської ради представник ОСОБА_1 звернулася 19 жовтня 2018 року до Відділу у м. Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області із заявою про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, рішенням якого від 02 листопада 2018 року за №21-126/0-760/6-18 позивачу відмовлено у внесені відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру з підстав невідповідності електронного документа установленим вимогам, а саме XSD-схема наявні зауваження щодо валідності електронного документу. Перетин ділянок з ділянкою 1412337200:01:005:0894 площа співпадає на 47, 8571%.
Суди встановили, що наявні невідповідності в інформації щодо коду Класифікації видів цільового призначення земель для спірної земельної ділянки виникли не з вини ОСОБА_1. Позивач здійснила всі дії, які від неї залежали для вирішення цієї невідповідності, втім з об'єктивних причин це їй зробити не вдалося внаслідок наявності технічних причин.
Після повернення відповідачем наданого пакету документів позивач будь-яких заяв про оформлення проекту договору оренди земельної ділянки, а також для оформлення додаткової угоди до договору оренди землі не подавала.
Після закінчення строку дії договору оренди землі ОСОБА_1 продовжує користуватися спірною земельною ділянкою, сплачує відповідачу орендну плату, заперечень зі сторони Маріупольської міської ради щодо користування ОСОБА_1 земельною ділянкою не надходило. Такі обставини підтвердив представник відповідача.
Відповідно до витягу із технічної документації №2734 про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з Відділу у м. Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області нормативна грошова оцінка спірної ділянки становить 70 684, 59 грн, коефіцієнт 3, 0.
Згідно з Порядком нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25 листопада 2016 року №489, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2016 року за №1647/29777, коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки із зазначенням 3, 0, є максимальним, тому орендна плата за користування земельною ділянкою, яка є предметом договору оренди, також є найбільшою, яка взагалі може бути розрахована для сплати орендарем за її платне використання.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України "Про оренду землі", ЗК України та загальними нормами ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України "Про оренду землі".
Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Статтею 1 Закону України "Про оренду землі" визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди
землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі"
(у редакції, чинній на момент укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, сторонами визначено істотні умови договору, у тому числі об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), строк дії договору оренди, орендна плата, цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду.
У частині першій статті 777 ЦК України закріплено переважне право наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачено певну процедуру здійснення цього права.
Правові підстави переважного права орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк визначені статтею 33 Закону України "Про оренду землі", якою фактично передбачено два способи пролонгації договору оренди землі.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 33 цього Закону після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).
Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це спадкоємця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку.
До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.
При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.
Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ:
Частинами восьмою та одинадцятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді.
Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури поновлення договору оренди землі.
Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України.
При цьому реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбаченого частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива за умови як дотримання встановленої цією нормою (частини другої-п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі") процедури, так і наявності волевиявлення сторін.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №902/619/17, від 27 червня 2019 року у справі №923/925/18.
Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі, зокрема, у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1, маючи намір продовжувати користуватися орендованою земельною ділянкою, вчинила всі необхідні, можливі та залежні від неї, дії з метою укладення додаткової угоди про продовження дії договору оренди землі, зазначені у частинах першій-третій статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також після закінчення строку дії договору продовжувала користуватися земельною ділянкою, сплачувала оренду плату, яку приймав орендодавець та не заперечував проти продовження користування ОСОБА_1 земельною ділянкою, наданою їй в оренду за договором.
Таким чином, враховуючи дотримання ОСОБА_1 вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідних для продовження дії договору оренди землі, необґрунтованими є доводи касаційної скарги, що Маріупольська міська рада вчинила правомірно, повертаючи пакет документів ОСОБА_1 для приведення його у стан відповідно до рішення від 25 липня 2018 року №7/33-2979, оскільки визначені законодавством документи, зокрема лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, орендар разом з проектом додаткової угоди ОСОБА_1 своєчасно надала орендодавцю, а у подальшому продовжувала користуватися земельною ділянкою після спливу строку дії договору, чого не заперечувала Маріупольська міська рада.
Оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що договір оренди землі та додаткова угода містять протилежні за змістом істотні умови про цільове призначення земельної ділянки, а також, що ОСОБА_1 не привела відомості про цільове призначення земельної ділянки відповідно до рішення відповідача від 25 липня 2018 року №7/33-2979, Верховний Суд врахував таке.
Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу (частини перша, друга статті 20 ЗК України).
Відповідно до пункту 5.1. договору оренди земельної ділянки від 08 липня 2013 року земельна ділянка передається в оренду з метою та за цільовим призначенням для обслуговування торгівельного павільйону.
Починаючи з 1998 року цільове призначення земельних ділянок визначалося за Українським класифікатором цільового використання землі, затвердженим листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 року №14-1-7/1205
(далі - УКЦВЗ 1998 року), та відповідно до підпункту 1.11.3 пункту 1.11 цільове призначення земельної ділянки комерційного використання визначалося: для роздрібної торгівлі та комерційних послуг.
Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року №548, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за №1011/1836 (далі - Наказ №548), затверджена нова Класифікація видів цільового призначення земель (далі - КВЦПЗ 2010 року), відповідно до якої землі громадської забудови (землі, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд, зокрема, торгівельних будівель) за підрозділом 03.07 визначено: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
На час прийняття рішення Маріупольської міської ради від 18 червня 2013 року №6/28-3351 про затвердження проекту землеустрою по відводу і надання в оренду ОСОБА_1 із земель запасу жилої і громадської забудови та на час укладення 08 липня 2013 року договору оренди земельної ділянки, була чинною КВЦПЗ 2010 року, тоді як у відомостях Державного земельного кадастру цільове призначення переданої в оренду позивачу земельної ділянки, цільове призначення цієї ділянки зазначалося відповідно до УКЦВЗ 1998 року, що підтверджується витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки №1047/2/2013.
При цьому, надання під час укладення між сторонами договору оренди земельної ділянки зазначеного витягу із зазначенням цільового призначення земельної ділянки за УКЦВЗ 1998 року (роздрібної торгівлі та комерційних послуг), не вплинуло на його укладання.
Апеляційний суд встановив, що такий вид класифікації цільового призначення земельної ділянки як для роздрібної торгівлі та комерційних послуг надано земельній ділянці ще до прийняття КВЦПЗ 2010 року та він повністю відповідає новому коду - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (обслуговування торгівельного павільйону), який зазначила Маріупольська міська рада у своєму рішенні від 25 липня 2018 року
№7/33-2979.
Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що фактично не відбулося зміни цільового призначення земельної ділянки, оскільки вид класифікації цільового призначення земельної ділянки за УКЦВЗ 1998 року як для роздрібної торгівлі та комерційних послуг повністю відповідає новому коду КВЦПЗ - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (обслуговування торгівельного павільйону), а тому зазначення цільового призначення земельної ділянки за УКЦВЗ 1998 року, коли у рішенні відповідача від 25 липня 2018 року №7/33-2979 зазначено про цільове призначення за КВЦПЗ 2010 року не є перешкодою в укладенні додаткової угоди про продовження строку дії договору оренди землі.
Таким чином, Верховний суддійшов висновку, що зволікання Маріупольської міської ради в укладенні додаткової угоди за фактичного погодження продовження дії договору оренди свідчать про порушення прав позивача правомірно користуватися земельною ділянкою.
В оцінці доводів касаційної скарги про те, що суд взяв на себе повноваження Маріупольської міської ради та визнав поновленим договір оренди землі на інших умовах, аніж в рішенні відповідача, Верховний Суд врахував, що суди, задовольняючи позовні вимоги, правильно застосували до спірних правовідносин норми статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема частини шостої, відповідно до якої у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, викладаючи зміст додаткової угоди, врахував умови договору оренди землі, умови додаткової угоди щодо строку дії договору та орендної плати є тотожними умовам договору оренди землі. Таким чином безпідставними є доводи касаційної скарги, що таким рішенням порушено права відповідача, навпаки, умова договору про сплату орендної плати у розмірі 5% замість умови, визначеної рішенням від 25 липня 2018 року №7/33-2979 у розмірі 3%, лише покращує становище відповідача.
В оцінці доводів касаційної скарги про обраний спосіб захисту позивачем своїх прав, Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19), відповідно до якого:
"74. Право сторони на оскарження в суді відмови або зволікання з укладенням додаткової угоди в контексті спірних правовідносин означають право сторони на звернення до суду для укладення додаткової угоди.
75. Додаткова угода до договору оренди землі, зміст якої зафіксований у рішенні суду, відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
76. Висновків про належний спосіб захисту при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди землі Велика Палата Верховного Суду дійшла також у справі №908/299/18, вказавши у постанові від 26 травня 2020 року, що при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди шляхом укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов'язковість укладення якої передбачена частиною восьмою статті 33 Закону України "Про оренду землі", належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди саме із викладенням її змісту".
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на встановлені фактичні обставини справи, обґрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № №63566/00).
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Маріупольської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 24 квітня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 31 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №695/141/20
провадження №61-3732св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Селянське фермерське господарство "Настасія",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Селянського фермерського господарства "Настасія" на рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 02 жовтня 2020 року у складі судді Середи Л. В., постанову Черкаського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Єльцова В. О., Бородійчука В. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року Селянське фермерське господарство "Настасія" (далі - СФГ "Настасія") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання поновленим договору оренди землі.
Позовна заява мотивована тим, що між СФГ "Настасія" та ОСОБА_1 06 листопада 2007 року був укладений договір оренди землі №56/07, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав в користування СФГ "Настасія" земельну ділянку загальною площею 2,87 га, яка складається із двох земельних ділянок площами 0,9201 га та 1,9528 га, для ведення сільськогосподарського товарного виробництва. Вказані земельні ділянки розташовані в адміністративних межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області.
Термін цього договору складав 10 років та закінчувався 31 грудня 2017 року. Умовами договору передбачено, що орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Позивач вказує, що жодних заперечень щодо поновлення строку дії цього договору від ОСОБА_1 не надходило.
СФГ "Настасія" 25 квітня 2018 року надіслало ОСОБА_1 повідомлення про продовження строку дії даного договору ще на 10 років та доклало додаткову угоду до договору оренди землі.
Позивач вказує, що на рахунок ОСОБА_1 перерахував за користування орендованою земельною ділянкою грошові кошти за 2019 рік.
Проте, відповідач не визнає право позивача на користування вказаною земельною ділянкою.
На підставі викладеного СФГ "Настасія" просило визнати поновленим договір оренди землі від 06 листопада 2007 року на той же строк, та на тих же умовах, на яких він був укладений.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 02 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що переважне право поновити договір оренди на новий строк можливе лише за умови дотримання встановлених строків і процедури повідомлення про намір реалізувати таке право. Проте позивачем не дотримано умов укладеного договору між сторонами та відповідного порядку для поновлення договору оренди на новий строк.
Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, СФГ "Настасія" подало апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі поданій, у березні 2021 року до Верховного Суду, СФГ "Настасія" просить рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.
Зазначає, що позивачем (орендарем) належним чином виконувались зобов'язання щодо сплати орендної плати відповідачу в 2017, 2018, 2019 роках.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
25 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною площею 2,87 га, яка складається із двох земельних ділянок площами 0,92 та 1,95 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, згідно з даними копії Державного акту на право приватної власності на землю ІІІ - ЧР №002596 від 10 липня 2002 року.
06 листопада 2007 року між СФГ "Настасія" та ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки №55 /07, за умовами якого СФГ "Настасія" отримано в оренду земельну ділянку загальною площею 2,87 га, власником якої є відповідач.
Договір зареєстрований у Золотоніському райвідділі Черкаської регіональної філії ДП Центр ДЗК при Держкомземі України про що у Державному реєстрі земель внесений запис від 15 листопада 2007 року за №040778400064.
Згідно з пунктом 7 вказаного договору визначено, що договір укладено на десять років по 31 грудня 2017 року. Після закінчення строку дії оренди землі, має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
25 квітня 2018 року позивач направив відповідачу відповідне повідомлення про свій намір скористатися переважним правом на продовження оренди землі та запропонував відповідачу укласти додаткову угоду до договору оренди землі.
У повідомленні зазначається, що договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та СФГ "Настасія" за №56/07 від 06 листопада 2007 року, про що вчинено запис у Державному реєстрі земель від 15 листопада 2007 року за №040778400064, згідно з частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" продовжено до 15 листопада 2027 року. У зв'язку з цим та згідно з частиною восьмою статті 33 "Про оренду землі" позивач просить орендодавця підписати додаткову угоду про його поновлення, разом із змінами та доповненнями, яку додали разом із повідомленням. Також, зазначено, що ОСОБА_1 необхідно з'явитися до СФГ "Настасія".
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Відповідно до статей 251, 252 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Таким законом є, зокрема, Закон України "Про оренду землі" №161-XIV (далі - Закон №161-XIV).
Стаття 13 Закону №161-XIV передбачає, що під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Схоже визначення договору оренди земельної ділянки міститься у частині першій статті 792 ЦК України.
Відповідно до статті 33 Закону №161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).
Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це спадкоємця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку.
До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.
При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.
Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ:
У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Отже, стаття 33 Закону №161-XIV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині другій цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проєкт додаткової угоди про таке поновлення. Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв'язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проєкті додаткової угоди, яку надав орендар.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 34 постанови від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (провадження №12-4гс21).
Установлено, що СФГ "Настасія" у строк, встановлений пунктом 7 договору оренди земельної ділянки №55 /07 від 06 листопада 2007 року та статтею 33 Закону України "Про оренду землі", письмово не повідомило ОСОБА_1 про намір продовжити дію договору оренди, проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі не надіслав.
У пункті 42 зазначеної вище постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (провадження №12-4гс21) вказано, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону №161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов'язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що орендар не надав доказів про виконання ним всіх вказаних в законі та в договорі умов для поновлення договору оренди, зробили правильний та обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки правові підстави для поновлення договору оренди земельної ділянки №55/07 від 06 листопада 2007 року відсутні.
При цьому суди попередніх інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду без змін.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Селянського фермерського господарства "Настасія" залишити без задоволення.
Рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 02 жовтня 2020 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
30 червня 2021 року
м. Київ
справа №539/3886/19
провадження №61-16687св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави,
відповідачі: ОСОБА_1, Березотіцька сільська рада Лубенського району Полтавської області, ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У вересні 2019 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області, ОСОБА_2 про визнання договорів оренди землі недійсними.
Позов мотивовано тим, що Лубенською місцевою прокуратурою під час досудового розслідування кримінального провадження №42019171240000074 встановлено порушення вимог земельного законодавства під час відведення ОСОБА_1 земельних ділянок для ведення фермерського господарства на території Лубенського району.
Встановлено, що розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації від 31 травня 2012 року №271 надано дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 46,4 га, для ведення фермерського господарства, в оренду на території Мгарської сільської ради Лубенського району Полтавської області за межами населених пунктів. Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області прийнято наказ від 21 липня 2014 року №1853-сг, яким затверджено документацію із землеустрою, на вказану земельну ділянку та укладено договір оренди від 24 липня 2014 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322884600:07:001:0020, площею 46,4 га. 27 жовтня 2015 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстроване селянське (фермерське) господарство "Мгарське" (далі - СФГ "Мгарське"), засноване ОСОБА_1.
Рішенням Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області від 22 вересня 2015 року надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення орієнтовною площею 14,0 га та 19,2 га із земель запасу, не наданих у власність та користування, на території с. Суха Солониця Лубенського району в оренду для ведення фермерського господарства.
04 грудня 2015 року рішенням Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею 24,0547 га та передано ОСОБА_1 у довгострокову оренду терміном на 21 рік. Згідно з рішенням Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області з ОСОБА_1 укладено два договори оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, а саме: від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га; від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га. Право оренди за договорами зареєстровано та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Прокурор вважає, що вищевказані рішення Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області прийнято з порушеннями законодавства, що є незаконним, мотивуючи свої висновки тим, що ОСОБА_1 як юридичній особі було надано право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства лише один раз, а додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство може отримувати на конкурентних засадах через участь у торгах, при цьому йому було виділено дві ділянки без проведення торгів. Крім того, при укладенні спірних договорів оренди земельних ділянок між Березотіцькою сільською радою та ОСОБА_1 нормативна грошова оцінка земельної ділянки, яка є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, не визначалась, отже договори оренди суперечить приписам чинного законодавства.
Також прокурором встановлено, що ОСОБА_1 отримані в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства не використовує, а передав спірні земельні ділянки за договорами суборенди ОСОБА_2, а саме: за договором від 01 жовтня 2018 року б/н щодо земельної ділянки кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га; договір від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га, які зареєстровані із внесенням відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є порушенням статті 8 Закону України "Про фермерське господарство", оскільки ОСОБА_1, після отримання зазначених земельних ділянок у користування нового фермерського господарства так і не створив, а передав їх в суборенду ОСОБА_2, що свідчить про недобросовісність його дій при отриманні спірних земельних ділянок з метою уникнення процедури земельних торгів та розширення площ земельних ділянок, які використовуються СФГ "Мгарське", а не для створення нового фермерського господарства, яке він так і не заснував.
Водночас при виявленні порушень земельного законодавства 10 квітня 2019 року прокуратурою направлено до Березотіцької сільської ради лист щодо проведення перевірки на законність дій посадових осіб, установ, вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень, у тому числі шляхом пред'явлення позовів.
Враховуючи вищенаведене, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області від 22 вересня 2015 року в частині надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, орієнтовною площею 14,0 га та 19,2 га, із земель запасу, не наданих у власність та користування, на території с. Суха Солониця Лубенського району в оренду для ведення фермерського господарства; визнати незаконним та скасувати рішення Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області від 04 грудня 2015 року про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, загальною площею 11,5930 га та 12,4617 га, в оренду ОСОБА_1 із земель сільськогосподарського призначення (рілля) на території с. Суха Солониця Лубенського району для ведення фермерського господарства; визнати недійсними договори оренди землі, укладені між Березотіцькою сільською радою Лубенського району Полтавської області та ОСОБА_1, а саме: від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га; від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га; стягнути судові витрати із відповідачів на користь позивача.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 лютого 2020 року позов першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області від 22 вересня 2015 року в частині надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, орієнтовною площею 14,0 га та 19,2 га, із земель запасу, не наданих у власність та користування, на території с. Суха Солониця Лубенського району в оренду для ведення фермерського господарства. Визнано незаконним та скасовано рішення Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області від 04 грудня 2015 року про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, загальною площею 11,5930 га та 12,4617 га, в оренду ОСОБА_1 із земель сільськогосподарського призначення (рілля) на території с. Суха Солониця Лубенського району для ведення фермерського господарства. Визнано договір оренди землі від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га, укладений між Березотіцькою сільською радою Лубенського району Полтавської області та ОСОБА_1, недійсним. Визнано договір оренди землі від 08 грудня 2015 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га, укладений між Березотіцькою сільською радою Лубенського району Полтавської області та ОСОБА_1, недійсним. Вирішено питання судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Березотіцька сільська рада Лубенського району Полтавської області не дотрималась приписів статей 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство", передавши в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки без проведення земельних торгів, не звернувши також уваги на невмотивованість поданих ним заяв. ОСОБА_1 не створив нового фермерського господарства, а через певний час передав отримані в оренду землі в суборенду ОСОБА_2, що, на думку суду, свідчить про недобросовісність дій відповідача з метою уникнення процедури земельних торгів та розширення площ земельних ділянок.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 лютого 2020 року скасовано. Закрито провадження у справі №539/3886/19 за позовом першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави до ОСОБА_1, Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області, ОСОБА_2 про визнання договорів оренди землі недійсними. Повідомлено, що розгляд даної справи належить до юрисдикції господарського суду.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що оскільки фермерські господарства - це юридичні особи, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, в тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2020 року перший заступник керівника Полтавської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:
- дійшов помилкового висновку про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
- не врахував, що ОСОБА_1 отримав спірні земельні ділянки у користування як фізична особа, у здійсненні підприємницької діяльності їх не використовує, а також те, що це відповідач передав їх в суборенду ОСОБА_2 як фізичній особі;
- помилково вважав доведеним факт використання спірних земельних ділянок СФГ "Мгарське";
- не звернув у вагу на те, що прокурор подав позов як самостійний позивач, що не має статусу юридичної особи;
- не надав належної оцінки тому, що у Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області як центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, відсутні повноваження на звернення до суду з позовом про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок комунальної власності, а також звернення до суду з вимогами про звільнення земельних ділянок;
- не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц; від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц; від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №701/161/18-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №530/879/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17.
Станом на момент розгляду справи відзивів на касаційну скаргу першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури до Верховного Суду не надходило.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 листопада 2020 року касаційну скаргу першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року касаційну скаргу першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків, а саме надання доказів на підтвердження дати отримання копії повного тексту постанови апеляційного суду та сплати судового збору у розмірі 2 102,00 грн. Надано строк для усунення зазначених недоліків до 28 грудня 2020 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали.
Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено першому заступнику керівника Полтавської обласної прокуратури строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ; витребувано з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області матеріали цивільної справи №539/3886/19; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
У січні 2021 року матеріали справи №539/3886/19 надійшли до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2021 року справу №539/3886/19 призначено до судового розгляду колегією суддів у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації від 31 травня 2012 року №271 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 46,4 га, для ведення фермерського господарства, в оренду на території Мгарської сільської ради Лубенського району Полтавської області за межами населених пунктів.
Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області прийнято наказ від 21 липня 2014 року №1853-сг, яким затверджено документацію із землеустрою на вказану земельну ділянку та укладено договір оренди від 24 липня 2014 року б/н щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322884600:07:001:0020, площею 46,4 га.
21 вересня 2015 року ОСОБА_1 як фізична особа звернувся до Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області із заявою, в якій просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду для ведення фермерського господарства, орієнтовною площею 14,0 га, терміном на 21 рік, у межах с. Суха Солониця.
Рішенням 66 сесії Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області шостого скликання від 22 вересня 2015 року "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства гр. ОСОБА_4" надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 21 рік, орієнтовною площею 14,0 га (ріллі), із земель запасу у власність та користування сільськогосподарського призначення (рілля) на території с. Суха Солониця Лубенського району в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, встановивши орендну плату в 2015 році в розмірі 7 відсотків нормативної грошової оцінки землі, що становить 22 591,40 грн у рік.
Цим рішенням також вирішено укласти договір на виконання робіт з розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з проектною організацією, яка має ліцензію на виконання зазначених робіт, та представити даний проект на затвердження в сільську раду.
27 жовтня 2015 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстроване СФГ "Мгарське", засноване ОСОБА_1
03 грудня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області, в якій просив затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства площею 11,5930 га строком на 21 рік, яка розташована в межах с. Суха Солониця.
Рішенням 3 сесії Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області сьомого скликання від 04 грудня 2015 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства гр. ОСОБА_4" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0054, у оренду ОСОБА_1, площею 11,5930 га, із земель сільськогосподарського призначення (рілля) на території с. Суха Солониця Лубенського району, для ведення фермерського господарства, передану ОСОБА_1 терміном на 21 рік, встановивши орендну плату в 2016 році в розмірі 7 відсотків від нормативної оцінки землі, що становить 18 707,28 грн за 11,5930 га в рік.
Крім того, 03 грудня 2015 року ОСОБА_1 подав до Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області заяву, в якій просив затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства площею 12,4617 га строком на 21 рік, яка розташована в межах с. Суха Солониця.
Рішенням 3 сесії Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області сьомого скликання від 04 грудня 2015 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства гр. ОСОБА_4" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, у оренду ОСОБА_1, площею 12,4617 га, із земель сільськогосподарського призначення (рілля) на території с. Суха Солониця Лубенського району для ведення фермерського господарства, передану ОСОБА_1 терміном на 21 рік, встановивши орендну плату в 2016 році в розмірі 7 відсотків від нормативної оцінки землі, що становить 16198,96 грн за 12,4617 га в рік.
08 грудня 2015 року між Березотіцькою сільською радою Лубенського району Полтавської області та ОСОБА_1 укладені два договори оренди землі: від 08 грудня 2015 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га та від 08 грудня 2015 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га.
Згідно з даними договорами орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 5322880402:02:001:0054 та кадастровим номером 5322880402:02:002:0037, які знаходяться на території Березотіцької сільської ради Лубенського району Полтавської області, в межах населеного пункту с. Суха Солониця, для ведення фермерського господарства.
Пунктом 2 вказаних договорів визначено загальну площу земельних ділянок: 12,4617 га ріллі та 11,59340 га ріллі відповідно, а пунктом 8 визначено строк дії договорів - 21 рік.
Як убачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №1343829753228, 04 вересня 2017 року ОСОБА_1 здійснив державну реєстрацію права оренди земельної ділянки кадастровий номер 5322880402:02:001:0054.
Крім того, згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №949643053228, 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 здійснив державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, площею 12,72 га, кадастровий номер 5322880402:02:001:0032, для ведення фермерського господарства.
Також судами встановлено, що ОСОБА_1 передав отримані в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства в суборенду ОСОБА_2, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо фізичної особи ОСОБА_1, а саме на підставі договору суборенди землі від 01 жовтня 2018 року б/н з ОСОБА_2 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га та договору суборенди землі від 01 жовтня 2018 року б/н з ОСОБА_2 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га.
Відомості про створення відповідачем будь-якого іншого фермерського господарства відсутні.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування
Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України).
Частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Згідно із частиною третьою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.
Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 ЦК України та статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи.
Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності чи постійного користування на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства.
Відповідно до положень частини першої статті 31 ЗК України та частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі
№628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що "можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам".
Схожий за змістом висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження
№14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження
№14-262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі
№626/1055/17 (провадження №14-399цс19) вказано, що "відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18).
Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 (провадження №14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц (провадження №14-371цс19)".
Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив
із того, що за суб'єктивним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства, посилаючись при цьому на правовий висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 29 травня 2019 року в справі №402/1225/16, від 02 жовтня 2019 року в справі 542/118/17.
Проте з таким висновком Верховний Суд не може погодитися, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі
№357/1180/17 (провадження №14-508цс19) відступила від висновку, який містився у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18), на який посилався апеляційний суд у цій справі, про те, що спори, пов'язані з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, мають розглядатися за правилами господарського судочинства, та дійшла висновку про те, що такі спори повинні розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Колегія суддів наголошує, що для визначення юрисдикції суду у спірних правовідносинах слід врахувати, те, що визначальним у цій справі є те, що, як встановили суди, станом на 08 грудня 2015 року, коли між Березотіцькою сільською радою Лубенського району Полтавської області та ОСОБА_1 укладені договори оренди земельних ділянок з кадастровими номерами 5322880402:02:001:0054 та 5322880402:02:002:0037, ОСОБА_1 вже був засновником СФГ "Мгарське", яке зареєстровано 27 жовтня 2015 року, а спірні земельні ділянки отримав із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності в оренду для створення фермерського господарства. Відомості про створення відповідачем будь-якого іншого фермерського господарства відсутні. Разом із тим 01 жовтня 2018 року між відповідачемі ОСОБА_2 укладені договори суборенди спірних земельних ділянок, кадастровий номер 5322880402:02:001:0054, площею 11,593 га та кадастровий номер 5322880402:02:002:0037, площею 12,4617 га.
Отже, з огляду на суб'єктивний склад сторін, характер спірних правовідносин у цій справі спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц (провадження №14-83цс19), від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18 (провадження №14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19), у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №766/5282/17-ц.
Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув і дійшов передчасного висновку про те, що цей спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги обґрунтованими та достатніми для скасування постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає провадженню у справі.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої та апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною четвертою статті 411 ЦПК України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Під час продовження розгляду справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене, дослідити усі наявні у справі докази, розглянути заявлені позивачем вимоги відповідно до норм чинного законодавства України та ухвалити законне і справедливе судове РІШЕННЯ:
Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
04 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №375/273/20
провадження №61-13960св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" на постанову Київського апеляційного суду
від 26 липня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Сержанюка А. С., Суханової Є. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" (далі - ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор") про розірвання договору оренди землі зі змінами.
Позовну заяву мотивував тим, що є власником земельної ділянки площею 3,99 га з кадастровим номером 3223784000:08:005:0006, цільове призначення - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області.
05 жовтня 2012 року між ним та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки, терміном на 5 років.
28 грудня 2015 року сторони уклали додаткову угоду №1, за якою пункти 5.2, 2.2, 6.14 договору оренди від 05 жовтня 2012 року б/н викладено в новій редакції.
Позивач вказував, що пунктом 8.6 договору оренди зі змінами сторони вільно та на власний розсуд визначили дві окремі, незалежні від умов частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі", підстави
для розірвання спірного договору оренди, а саме: реорганізація юридичної особи-орендаря; зміна директора підприємства-орендаря.
Згідно зі спірним договором оренди та додаткової угоди до нього,
на момент його укладення директором ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2.
За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з 06 березня 2018 року керівником ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" став ОСОБА_3.
Позивач як орендодавець, з посиланням на пункт 8.6 договору оренди земельної ділянки зі змінами (у зв'язку із зміною керівника підприємства орендаря), не маючи бажання продовжувати договірні відносини з новим керівником, звертався до ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" з проханням розірвати даний договір за згодою сторін, проте відповіді не отримав.
Тому, маючи намір розірвати договір, просив суд:
- розірвати договір оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року б/н зі змінами, згідно додаткової угоди від 28 грудня 2015 року №1, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 3,99 га з кадастровим номером 3223784000:08:005:0006, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 15 березня 2016 року, запис про інше речове право №13766350.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 11 січня
2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того,
що захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, проте позивачем не доведено, що від зміни керівника юридичної особи - орендаря змінилась суть правовідносин сторін, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнав шкоди та значною мірою позбувся того, на що розраховував при укладенні договору.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 26 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року скасовано
з ухваленням у справі нового судового РІШЕННЯ:
Позов ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" про розірвання договору оренди землі задоволено.
Розірвано договір оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року б/н зі змінами, згідно з додатковою угодою від 28 грудня 2015 року №1, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 3,99 га з кадастровим номером 3223784000:08:005:0006, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 березня 2016 року, запис про інше право №13766350.
Стягнуто із ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 840,80 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 1 261,20 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умовами договору передбачалась можливість його розірвання на вимогу однієї із сторін та визначені підстави для такого розірвання, без необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема істотного порушення договору. Суд апеляційної інстанції вказує, що сторони на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, домовились про розірвання договору оренди землі у зв'язку із настанням події, без врахування наявності чи відсутності істотних порушень договору орендарем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2021 року ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 липня 2021 року, залишити в силі рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року, передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із Таращанського районного суду Київської області.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції
надав неправильну оцінку зібраним доказам, рішення є необґрунтоване.
Скаржник вказує, що такий критерій істотного порушення договору, як наявність шкоди, завданої порушенням такого договору, не встановлений судом апеляційної інстанції. Наголошує на тому, що від зміни керівника підприємства-орендаря не змінилась суть правовідносин сторін, внаслідок яких позивач позбувся б того, на що розраховував при укладенні договору чи зазнав би шкоди, у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди.
Зазначає, що апеляційний суд не вірно розтлумачив положення спірного договору щодо автоматичного припинення договору у випадку зміни директора орендаря.
Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №240/197/17 (провадження
№61-32979св18), від 01 грудня 2020 року у справі №328/1154/18 (провадження №61-17003св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі №920/418/19 (провадження
№12-38гс20).
Відзив на касаційну скаргу до суду не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 26 липня 2004 року, серії КВ №077702 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,99 га, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 3223784000:08:005:0006, яка розташована на території Ольшанської сільської ради Рокитнянського району Київської області.
05 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, строком на 5 років.
28 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" укладено додаткову угоду №1 до договору оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року, за якою пункти 2.2, 5.2, 6.14 договору оренди зазначеної земельної ділянки 05 жовтня 2012 року викладено у новій редакції.
15 березня 2016 року право оренди зі змінами ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Пунктом 8.3 договору оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року передбачено, що договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором.
У пункті 8.6 договору оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року, сторони погодили, що реорганізація юридичної особи, а також зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору.
На момент укладення договору оренди земельної ділянки від 05 жовтня 2012 року та додаткової угоди від 28 грудня 2015 року керівником
ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2.
За відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб,
фізичних осіб-підприємців та громадських формувань із 06 березня
2018 року керівником ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" став
ОСОБА_3, а з 04 березня 2020 року - ОСОБА_4.
Повідомленням від 21 січня 2019 року та заявою від 11 березня 2019 року ОСОБА_1 звертався до ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" з проханням розірвати договір оренди та додаткову угоду, у зв'язку зі зміною керівника підприємства-орендаря, з посиланням на пункт 8.6 договору оренди.
Відповіді на подані заяви ОСОБА_1 від ТОВ "АФ "Рокитне-цукор"
не отримав.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою та підстав для її скасування немає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них,
а також договором оренди землі.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором
є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння
і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди
землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк,
а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно
до умов договору та вимог земельного законодавства.
До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України)
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які
є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду
на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови
від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним
або зміненим.
Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний
за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку
не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
Згідно пункту 8.3 договору оренди земельної ділянки від 05 жовтня
2012 року договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором, а в пункті 8.6. договору сторони погодили, що зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору.
Тобто наведеними умовами договору передбачена можливість його розірвання на вимогу однієї із сторін та визначенні підстави для такого розірвання, без необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема істотного порушення договору. Положення пунктів 8.3., 8.6. договору були погоджені сторонами на власний розсуд, не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними, а тому є обов'язковими для виконання сторонами правочину.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року
у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) вказала,
що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі РІШЕННЯ:
суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Суд апеляційної інстанцій, встановивши, що змінився керівник підприємства-орендаря, і ця обставина передбачена умовами договору оренди, як підстава для його розірвання, при цьому орендодавець наполягає на розірванні договору, а орендар ухиляється від такого розірвання, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Поведінка ОСОБА_1 щодо розірвання договору оренди
є послідовною та не суперечливою. Так, право орендодавця вимагати розірвання договору оренди на підставі пунктів 8.3., 8.6. виникло
при зміні керівника підприємства-орендаря. Довідавшись, що у березні
2018 року змінився директор ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор", орендодавець у січні 2019 року звернувся до орендаря із письмовою заявою про розірвання договору оренди. Відомості про надання орендарем відповідей на подані ОСОБА_1 заяви, у матеріалах справи відсутні.
Посилання скаржника на те, що від зміни керівника підприємства-орендаря позивач не зазнав шкоди та не позбувся того, на що розраховував
при укладенні договору, на обґрунтованість позовних вимог не впливають, оскільки ОСОБА_1 просив розірвати договір не у зв'язку з істотним порушенням договору орендарем, а у зв'язку із настанням події, яку сторони, на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, погодили
як підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки.
При вирішенні спору суд апеляційної інстанції правильно застосував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду 16 червня 2021 року у справі №375/578/20 (провадження №61-3449св21).
Посилання ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 17 липня 2019 року у справі №240/197/17 (провадження
№61-32979св18), від 01 грудня 2020 року у справі №328/1154/18 (провадження №61-17003св19) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
У разі якщо ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" не погоджувалось із такими підставами розірвання договору оренди, воно на стадії укладання договору або додаткової угоди до договору, мало право навести свої заперечення або запропонувати внесення відповідних змін.
Посилання ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" на невідповідність висновків апеляційного суду висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному
у постанові від 08 вересня 2020 року у справі №920/418/19 (провадження
№12-38гс20)підлягають відхиленню, оскільки вказана постанова Верховного Суду ухвалена за інших фактичних обставин, у вказаній справі судами було встановлено, що на земельній ділянці, договір оренди якої просив розірвати орендодавець (Верхньосироватська сільська рада Сумського району Сумської області), розташовані об'єкти нерухомого майна, які на праві власності належать орендарю ТОВ "Рітейл Девелопмент" та, укладаючи договір оренди, вказане товариство мало на меті узаконення користування земельною ділянкою, враховуючи правомірні очікування на вільний доступ до свого майна та можливість його використання. Саме на вказані обставини Велика Палата Верховного Суду вказала, як істотні при вирішенні питання розірвання договору оренди землі в справі №920/418/19.
Натомість у розглядуваній справі ОСОБА_1 передана в оренду
ТОВ "Агрофірма "Рокитне-цукор" земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на якій будь-яке нерухоме майно, належне орендарю, відсутнє та не встановлено істотних обставин для незастосування погоджених сторонами в договорі оренди від 05 жовтня 2012 року підстав його розірвання.
Таким чином, суд апеляційної інстанції виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не впливають.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 26 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
04 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №535/1096/20
провадження №61-11243св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Маяк",
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 11 березня 2021 року у складі судді Мальцева С. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Лобова О. А., Панченка О. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Маяк" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Маяк" (далі - ТОВ "Агрофірма "Маяк ") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 4,9961 га, кадастровий номер 5322280800:00:001:0164, яка розташована на території Великорублівської сільської ради Котелевського району Полтавської області, шляхом її повернення ТОВ "Агрофірма "Маяк"
у власність і користування позивачу.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 як член колективного сільськогосподарського підприємства, яке діяло на території Великорублівської сільської ради Котелевського району Полтавської області, мав право на земельний пай. 31 березня 2004 року йому було запропоновано укласти договір оренди земельної ділянки за орендну плату, який був підписаний позивачем у зв'язку з перебуванням у безвихідній ситуації.
Позивач зазначав, що договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого відповідач користується належною йому земельною ділянкою, укладено
31 березня 2004 року, в той час як державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №201595 виготовлений та зареєстрований лише 27 грудня 2004 року, тобто на дату підписання спірного договору у
ОСОБА_1 були відсутні правові підстави розпоряджатися земельною ділянкою.
Крім того, державна реєстрація договору оренди проводилася по копії, оригінал документа до відділу ДЗК відповідачем не подавався, що є порушенням статей 19, 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Крім того, на думку позивача, дія договору оренди повинна відраховуватися не з моменту реєстрації, а з моменту підписання договору.
ОСОБА_1 звертався із заявою до ТОВ "Агрофірма "Маяк" про повернення земельної ділянки, однак відповідач повідомив йому, що дія договору оренди землі закінчується в 2022 році.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом повернення ТОВ "Агрофірма "Маяк" у власність і користування позивачу земельної ділянки, площею 4,9961 га, кадастровий номер 5322280800:00:001:0164, яка розташована на території Великорублівської сільської ради Котелевського району Полтавської області, та стягнути з відповідача понесені судові витрати у справі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Котелевського районного суду Полтавської області від 11 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що матеріали справи не містять відомостей про припинення, визнання недійсним чи порушення орендарем (відповідачем у справі) умов укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки №250 від 31 березня 2004 року, натомість цей договір укладений терміном на 15 років, починаючи з дати його реєстрації.
Крім того, ОСОБА_1 отримує орендну плату за користування відповідачем його земельною ділянкою, умови договору не містять припису припинення зобов'язання сторін у разі виділення земельної ділянки в натурі та отримання державного акта на землю.
Виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї жодною мірою не впливає на дійсність договору оренди земельної частки (паю) та не перешкоджає виконанню цього договору, а задоволення позову орендодавця про розірвання договору або визнання договору автоматично припиненим внаслідок дій орендодавця щодо виділення земельної ділянки в натурі суперечить принципу "pacta sunt servanda", допускаючи ухилення від виконання зобов'язань за договором за нічим не обмеженим розсудом однієї зі сторін договору.
При цьому суди посилалися на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 01 вересня 2020 року у справі №233/3676/19, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 11 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, у якій просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У липні 2021 року справу №535/1096/20 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Висновки судів про відмову в задоволенні позову суперечать правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові
від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц, відповідно до якого особа, яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
Поза увагою судів залишився той факт, що на момент укладання спірного договору оренди не існувало правовстановлюючого документа на предмет оренди, а тому ОСОБА_1 не був повноважним укладати договір оренди земельної ділянки.
Висновки судів про наявність у позивача сертифіката на право на земельну частку (пай) не відповідають дійсності та не підтверджені матеріалами справи.
Крім того, суди у порушення норм матеріального права, не звернули увагу на те, що дата закінчення дії договору обчислюється від дати його укладення.
Судами порушено правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц, щодо принципу "contra proferentem" (слова договору не повинні тлумачитися проти того, хто їх підписав), а також помилково та безпідставно застосовано правовий висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц та від 01 вересня
2020 року у справі №233/3676/19.
Доводи інших учасників справи
У серпні 2021 року ТОВ "Агрофірма "Маяк" подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, яка направлена на бажання позивача ухилитися від виконання зобов'язань за договором оренди. Суди, дотримуючись балансу між вмотивованістю судового рішення як гарантією верховенства права, повно та всебічно дослідили обставини справи та обґрунтовано застосували правовий висновок Великої Палати Верховного Суду. У той час, як посилання касаційної скарги на постанову Великої Палати Верховного Суду
від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц є безпідставними, оскільки у зазначеній справі предметом спору був перехід права власності на земельну ділянку, а не право оренди.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 31 березня 2004 року між ОСОБА_1 та
ТОВ "Агрофірма "Маяк" укладено договір №250 оренди земельної ділянки загальною площею 5,00 га, що розташована на території Великорублівської сільської ради (а. с. 14, т. 1)
Умовами вказаного договору передбачено, що орендодавець ОСОБА_1 передає, а орендар ТОВ "Агрофірма "Маяк" приймає в оренду земельну ділянку загальною площею 5,00 га, зокрема ріллі 5,00 га, що розташовані на території Великорублівської сільської ради і відображена на плані, що є невід'ємною частиною цього договору. Грошова оцінка земельної ділянки складає 61 450,80 грн. Земельна ділянка використовується єдиним масивом без дотримання меж для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на термін 15 років, починаючи з дати його реєстрації (а. с. 14,
т. 1).
Договір зареєстрований у Котелевському районному відділі Полтавської філії центру ДЗК, про що у державному реєстрі земель вчинено запис
від 26 грудня 2007 року №040754500366 (а. с. 10, зворот, т. 1).
27 грудня 2004 року ОСОБА_1 отримав державний акт на вище
вказану земельну ділянку серії ПЛ №201595 з кадастровим
№5322280800:00:001:0164 (а. с. 8, т. 1).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5322280800:00:001:0164, яка є власністю ОСОБА_1, вбачається, що вона перебуває на праві оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва згідно з умовами договору зі змінами відповідно до додаткової угоди. Орендна плата становить 1,5%, дата державної реєстрації - 26 грудня 2007 року, строк - 15 років (а. с. 10, т. 1).
10 лютого 2020 року державним реєстратором виконавчого комітету Решетилівської міської ради Полтавської області Верховодом К. В. було припинено інше речове право щодо земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_1, орендар - ТОВ "Агрофірма "Маяк". У відповідь на припинення відповідного договору оренди ТОВ "Агрофірма "Маяк" 11 лютого 2020 року звернулося до Міністерства юстиції України зі скаргою на реєстраційні дії проведені державним реєстратором (а. с. 38-39, 43, т. 1).
Наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 2020 року №3755/5 задоволено скаргу ТОВ "Агрофірма "Маяк" від 11 лютого 2020 року №40
у повному обсязі, скасовано рішення від 10 лютого 2020 року, прийняте державним реєстратором виконавчого комітету Решетилівської міської ради Верховодом К. В. (а. с. 40, т. 1).
Судами також встановлено та підтверджено позивачем у позовній заяві та
у судовому засіданні, що позивач як член сільськогосподарського підприємства мав право на земельну частку (пай).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом спору у справі, що переглядається, є усунення перешкод у користуванні належною ОСОБА_1 земельною ділянкою, площею
4,9961 га, кадастровий номер 5322280800:00:001:0164, яка розташована на території Великорублівської сільської ради Котелевського району Полтавської області.
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом України "Про оренду землі".
На час укладання спірного договору оренди (31 березня 2004 року) частина друга статті 124 ЗК України передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
У частині другій статті 125 ЗК України вказано, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Вимога про те, що право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону, передбачена у частині другій статті
126 ЗК України.
У той же час спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України від 01 січня 2004 року "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
Момент укладення договору визначено у статтях 638, 640 ЦК України. Вказано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Договір є укладеним із моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Отже, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, дотрималися письмової форми договору та підписали його, він вважається укладеним. Із системного аналізу ЦК України можна зробити висновок, що вказане правило визначення моменту укладення договору стосується лише договорів, які повинні бути укладені у простій письмовій формі.
Права й обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону України "Про оренду землі", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), від 23 червня 2020 року у справі
№696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19), Верховним Судом у постанові від 10 вересня 2021 року у справі в аналогічних правовідносинах
№535/1095/20 (провадження №61-9347св21).
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає висновок судів про те, що строк дії договору оренди землі, укладений між сторонами у справі, триває до 26 грудня 2022 року є обґрунтованим, та таким, що відповідає вищезазначеним правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду.
З урахуванням цього підстави для повернення земельної ділянки позивачеві відсутні.
Спростовуючи доводи позивача щодо відсутності у нього прав на земельну ділянку при укладенні договору оренди землі, суди виходили із того, що у позивача наявний правовстановлюючий документ - державний акт серії
ПЛ №201595 від 27 грудня 2004 року, виданий на підставі розпорядження Котелевської райдержадміністрації від 22 березня 2004 року №123, яке діяло станом на час укладення оспорюваного договору 31 березня 2004 року. Таким чином, безпідставними є доводи ОСОБА_1 про відсутність у нього сертифіката на право на земельну частку (пай) з урахуванням чинного на момент укладення спірного договору оренди розпорядження Котелевської райдержадміністрації від 22 березня 2004 року №123, на підставі якого позивачу у подальшому було видано державний акт на право власності на земельну ділянку.
Крім того, судами встановлено, що протягом тривалого строку ОСОБА_1 отримував орендну плату і не заперечував своїх майнових прав на цю земельну ділянку. Сукупність всіх цих обставин свідчить про необґрунтованість посилання ОСОБА_1 на відсутність у нього права на спірну земельну ділянку на момент укладання договору оренди.
Доводи касаційної інстанції про те, що суди безпідставно вийшли за межі позовних вимог при посиланні на отримання позивачем орендної плати, є необґрунтованими, оскільки вказане свідчить про повне та всебічне встановлення судами фактичних обставин справи, а не самостійне вирішення незаявлених позовних вимог.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження
№14-382цс19), постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі
№753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин.
Так, предметом спору у справі №755/9215/15-ц є визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку; у справі №753/11000/14-ц - стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири.
Натомість у справі, яка є переглядається, предметом спору є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
З огляду на зазначене, колегія суддів частково враховує доводи касаційної скарги про те, що застосування судами правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі
№367/2022/15-ц та від 01 вересня 2020 року у справі №233/3676/19, не є релевантним для цієї справи, проте вказане помилкове посилання не призвело до неправильного вирішення спору по суті, а тому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що
в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 11 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 червня
2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа №372/390/17
провадження №61-359св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивачі: заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та державного підприємства "Київське лісове господарство"
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2019 року у складі судді Зінченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Андрієнко А. М., Саліхова В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство") звернувся з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними державних актів і витребування земельних ділянок.
Позов мотивовано тим, що при проведенні Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України досудового розслідування у кримінальному провадженні №12013000000000148 за ознаками злочинів, передбачених частинами третьою, четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 209,частинами другою, третьою статті 358, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366, частиною першою статті 255 КК України, встановлено, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) було укладено дев'ять договорів купівлі-продажу земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт. Козин Обухівського району Київської області, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р., а саме: земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0020, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0022, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0021, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0018, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0017, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0016, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0003, земельної ділянки площею 0,3000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0019, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0020.
На підставі вказаних договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 одержав: державний акт серії ЯД №334342 від 12 листопада 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:010.0016; державний акт серії ЯД №946150 від 02 листопада 2007 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0003; державний акт серії ЯЕ №954898 від 02 листопада 2007 року на право власності на земельну ділянку площею 0,3000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0015, а також державний акт серії ЯД №946149 від 02 листопада 2007 року на право власності на земельну ділянку загальною площею 3,0000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0017 (внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:011:0016, 3223155400:06:011:0017, 3223155400:06:011:0018, 3223155400:06:011:0021, 3223155400:06:011:0022, 5223155400:06:011:0020).
ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:010:0016 відчужив ОСОБА_5 відповідно до договору дарування від 26 листопада 2009 року, а земельну ділянку площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:012:0010, яка є частиною земельної ділянки загальною площею 3,0000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0017, відчужив ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 29 липня 2008 року.
На підставі вказаних правочинів ОСОБА_2 одержав державний акт серії ЯЖ №678169 від 28 серпня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0010, а ОСОБА_5 одержав державний акт серії ЯМ №893712 від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3223155400:06:012.0043 та державний акт серії ЯМ №893713 від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0044 (внаслідок поділу земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:010:0016).
ОСОБА_5 вказані вище земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223155400:06:012:0043, 3223155400:06:012:0044 відчужив ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 03 жовтня 2015 року, що посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р. та зареєстровані у реєстрі за № №1880, 1888.
Прокурор зазначав, що під час проведення досудового розслідування установлено порушення вимог земельного і лісового законодавства при укладенні між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року.
У договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року зазначено, що ОСОБА_4 є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯБ № №794407, 794409, 794408, 794407, 794405, 794404, 794403, 794406 від 15 квітня 2004 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №794382 від 14 квітня 2004 року, виданих на підставі договорів купівлі-продажу від 22 березня 2004 року № №2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716.
Однак, у ході перевірки було встановлено, що договори купівлі-продажу в 2004 році ОСОБА_4 не укладалися, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, звітами про вчинення нотаріальних дій, даними реєстрів вчинення нотаріальних дій нотаріусом Щур Н. Р. за період з 16 січня 2004 року по 22 квітня 2004 року.
Заявка на друк державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯБ №794407, 194409, 794408, 91407, 794405, 794404, 794403, 794406 від 15 квітня 2004 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №794382 від 14 квітня 2004 року була подана Державним комітетом із земельних ресурсів України лише 02 квітня 2005 року. Державні акти на право власності на земельні ділянки вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі згідно з накладною від 22 грудня 2005 року №141, яке 14 липня 2006 року передало їх Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної №21. Однак, звіти про використання Миронівським районним центром Державного земельного кадастру вказаних бланків державних актів на право власності на земельні ділянки до Миронівського відділу земельних ресурсів не надходили.
Вказані обставини, на думку прокурора, свідчать про те, що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності у встановлений законом спосіб і рішення органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось.
Також прокурор зазначав, що спірні земельні ділянки не знаходились у межах смт. Козин, а розташовані орієнтовно в трьох кілометрах від меж вказаного населеного пункту, що підтверджується інформацією Козинської селищної ради, схемою формування та іншими графічними матеріалами.
Згідно з інформацією ДП "Київське лісове господарство" від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет №1), розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради, а тому прокурор вважав, що рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення мав право приймати лише Кабінет Міністрів України.
При набутті права власності відповідачами на спірні земельні ділянки змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на ведення підсобного селянського господарства, що є порушення вимог ЗК України.
За таких обставин, прокурор просив суд:
визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯД №946149 від 02 листопада 2007 року, серії ЯД №946150 від 02 листопада 2007 року, серії ЯЕ №954898 від 02 листопада 2007 року, видані на ім'я ОСОБА_1, а також визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №678169 від 28 серпня 2008 року, виданий на ім'я ОСОБА_2;
витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 3,3000 га з кадастровими номерами: 3223155400:06:012:0017, 3223155400:06:011:0003, 3223155400:06:012:0015, вартістю 18 167,95 грн;
витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0010, вартістю 2 752,72 грн;
витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 0,5000 га з кадастровими номерами: 3223155400:06:012:0043, 3223155400:06:012:0044, вартістю 2 752,72 грн.
Справа розглядалась судами неодноразово
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року позовні вимоги заступника прокурора Київської області про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України, у редакції статті, на час постановлення ухвали, за заявою першого заступника прокурора Київської області.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року, яке залишене без змін постановою апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року, в задоволенні позову заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" про витребування земельних ділянок відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди виходили з того, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, придбаних за відплатними договорами, оскільки доказів зворотнього прокурором у справі не надано. Прокурором не доведені обставини зазначені у позові щодо вибуття з володіння власника спірних земельних ділянок поза його волею
Постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що на підтвердження своїх позовних вимог щодо порушення прав Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" та вибуття спірних земельних ділянок із володіння власника не з його волі, іншим шляхом, заступник прокурора Київської області зазначав про те, що під час досудового розслідування кримінального провадження №12013000000000148 від 23 січня 2013 року установлено, що у договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року зазначено, що ОСОБА_4 є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯБ № №794407, 794409, 794408, 794407, 794405, 794404, 794403, 794406 від 15 квітня 2004 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №794382 від 14 квітня 2004 року, виданих на підставі договорів купівлі-продажу від 22 березня 2004 року № №2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716. В ході перевірки, встановлено, що договори купівлі-продажу в 2004 році ОСОБА_4 не укладалися, заявка на друк державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯБ № №794407, 194409, 794408, 91407, 794405, 794404, 794403, 794406 від 15 квітня 2004 та державного акта право власності на земельну ділянку серії ЯБ №794382 від 14 квітня 2004 року була подана Державним комітетом із земельних ресурсів України лише 02 квітня 2005 року. Державні акти на право власності на земельні ділянки вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі згідно з накладною від 22 грудня 2005 року №141, яке 14 липня 2006 року передало їх Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної №21. Однак, звіти про використання Миронівським районним центром Державного земельного кадастру вказаних бланків державних актів на право власності на земельні ділянки до Миронівського відділу земельних ресурсів не надходили. Вказані обставини, на думку позивача, вказують на те, що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності в установлений законом спосіб і рішення органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось. Також прокурор вказував, що спірні земельні ділянки не знаходились у межах смт Козин, а розташовані орієнтовно в трьох кілометрах від меж вказаного населеного пункту, що підтверджується інформацією Козинської селищної ради, схемою формування селищної ради та іншими графічними матеріалами. Згідно з інформацією ДП "Київське лісове господарство" від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет №1), розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради, а тому прокурор вважав, що рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення мав право приймати лише Кабінет Міністрів України. При набутті права власності відповідачами на спірні земельні ділянки змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на ведення підсобного селянського господарства, що є порушення вимог ЗК України. Суди першої та апеляційної інстанцій вказаним обставинам належної правової оцінки не дали, не встановили обставини вибуття із володіння первісного власника спірних земельних ділянок, не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не встановили які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Короткий зміст оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Обухівського районного суду від 09 липня 2019 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що державі та, зокрема, органам прокуратури було відомо про укладення оспорюваних договорів від 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щонайменше з грудня 2007 року. Посилання прокурора на матеріали кримінального провадження №12013000000000148 суд вважає необґрунтованими, оскільки ці докази здобуті у межах кримінального провадження поза межами процедур, передбачених ЦПК України, судові рішення за наслідками правової оцінки відповідних доказів в порядку КПК України відсутні, зокрема вироки у вказаному кримінальному провадженні не виносились. Враховуючи викладене, вважати встановленими ті обставини, на які посилається прокурор в обґрунтування цього позову, достатніх підстав немає. У матеріалах цивільної справи відсутні докази надання у користування ДП "Київський лісгосп" спірних земельних ділянок та земельних ділянок в межах Планшету лісокористування №1 Козинського лісництва. Прокурор та позивачі протягом судового розгляду не подавали та взагалі не посилаються як на докази на документи щодо погодження з Радами народних депутатів матеріалів лісовпорядкування попередніх років (до 2007 року), у т. ч. матеріалів лісовпорядкування 1983, 1993, 2003 років. У матеріалах цивільної справи немає державних актів ДП "Київське лісове господарство" або його попередника ДЛГО "Київліс" на право постійного користування спірними землями, немає належним чином завірених копій з оригіналів планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування та немає жодних рішень органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у постійне користування ДП "Київське лісове господарство", прийнятих до 29 березня 2006 року. Відповідачі за оплатними і чинними договорами придбали спірні земельні ділянки. Відповідачі не були учасниками правовідносин з приводу вибуття спірних земельних ділянок із державної власності, придбали нерухоме майно шляхом укладення нотаріально посвідчених угод, тому не повинні нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором в якості обґрунтування позову, підстави для позбавлення їх об'єктів права власності на нерухоме майно не підпадають під дію ст. 387, 388 ЦК України, оскільки не відносяться до виключного кола обставин, які можуть слугувати підставою для витребування майна від добросовісного набувача, повернення земельної ділянки державі. Доводи прокурора про неправомірні дії відповідачів суд не приймає до уваги, оскільки відсутній чинний вирок суду, який би встановлював винуватість у скоєнні ними будь-яких злочинів, так само відсутні інші судові рішення, які б встановили незаконність набуття відповідачами права на землю або правочини або правовстановлюючі документи попередніх власників спірних земельних ділянок. Визначені прокурором правові підстави для витребування із володіння відповідача суд вважає юридично неспроможними, оскільки витребування спірних земельних ділянок у відповідачів не ґрунтується на нормах національного та міжнародного законодавства, становить непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном. Суд враховує, що позов пред'явлено прокурором в інтересах держави, він обґрунтовується загальними посиланнями на необхідність дотримання законності, однак прокурор не посилався і не довів порушення прав саме вказаного у позові позивача. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року позовну вимогу про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки залишено без розгляду. Таким чином, чинними і дійсними залишаються правовстановлюючі документи та правочини, за якими відповідачі набули право на землю, тому правових і фактичних підстав для витребування спірних земельних ділянок немає. Подані прокурором докази щодо виготовлення, видачі державних актів, порядку укладення первинних договорів щодо відчудження спірних земельних ділянок, відносяться до меж правової оцінки дійсності або ж недійсності правочинів, правовстановлюючих документів на землю, що у цій справі фактично виходить за межі позовних вимог і не впливає на описану вище правову оцінку суті позовних вимог у поданій суду редакції позову. Позовні вимоги фактично пред'явлені в інтересах не держави загалом, а в інтересах Кабінету Міністрів України. Згідно позову спірні земельні ділянки знаходяться у смежах населеного пункту - смт. Козин Обухівського району Київської області, але прокурор не вказує на необхідність захисту прав територіальної громади смт. Козин Обухівського району Київської області, не пред'явив позов в інтересах Козинської селищної ради. Обґрунтування позову стосується захисту загальнодержавної власності, але належних і допустимих доказів саме такого статусу цих земель суду не подав, віднесення земель до лісового фонду не довів, порушення прав та законних інтересів Кабінету Міністрів України не обґрунтував. За таких обставин, суд вважає правову позицію прокурора щодо обґрунтування належності органу, в інтересах якого він звернувся із цим позовом, наявності суспільного інтересу та порушень інтересів держави відносно дотримання законодавства при виділенні земельних ділянок, неспроможною і непереконливою.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що докази здобуті у межах кримінального провадження та поза межами процедур передбачених ЦПК України не можуть бути прийняті до уваги, оскільки судові рішення за наслідками правової оцінки відповідних доказів в порядку КПК України відсутні, вироки щодо встановлення вини осіб про вчинення злочинів пов'язаних з вчиненням спірних договорів та державних актів, в рамках зазначеного кримінального провадження не виновились. Суд першої інстанції дійшов підставного висновку про те, що, в період первісного надання спірних земельних ділянок у власність (чи користування) громадян (до 2004 року), право постійного користування земельними ділянками лісового фонду ДП "Київський лісгосп" могло підтверджуватись тільки державним актом на право постійного користування землею і в матеріалах цивільної справи відсутні докази надання у користування ДП "Київський лісгосп" спірних земельних ділянок та земельних ділянок в межах Планшету лісокористування №1 Козинського лісництва у зазначений період. Заступник прокурора не надав належних та достовірних доказів на підтвердження своїх доводів стосовно цільового призначення спірних земельних ділянок, оскільки матеріали цивільної справи не містять державних актів ДП "Київське лісове господарство" або його попередника ДЛГО "Київліс" на право постійного користування спірними землями, в справі відсутні належним чином завірені копії з оригіналів планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування та немає жодних рішень органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у постійне користування ДП "Київське лісове господарство", прийнятих до 29 березня 2006 року, як того вимагає закон. Відповідачі є добросовісними набувачами та придбали земельні ділянки у третіх осіб на підставі чинних правочинів у передбачений законом спосіб, при цьому не допускали будь-якої неправомірної поведінки, а тому визначені прокурором правові підстави для витребування із володіння відповідача суд визнав юридично неспроможними. Спірні земельні ділянки знаходяться в межах смт. Козин Обухівського району Київської області, але прокурор не заявляє вимоги на захист прав територіальної громади смт. Козин Обухівського району Київської області, а ті обґрунтування позову, які ним наведені стосуються захисту загальнодержавної власності і належних і допустимих доказів саме такого статусу цих земель він (заступник прокурора) не подав, віднесення земель до лісового фонду не довів, порушення прав та законних інтересів Кабінету Міністрів України не обґрунтував.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури - Грабець І. подав Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом та не встановили підстав вибуття спірних земельних ділянок з державної власності у приватну, а також не надали жодної оцінки доказам, які свідчать, що ОСОБА_4 ні в 2004, ні в 2007 роках не мав належних правовстановлюючих документів на відчужувані земельні ділянки.
Матеріали справи не містять жодного рішення уповноваженого органу державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у приватну власність первісним відповідачам. Безпідставно не прийняли до уваги докази з кримінальної справи.
Висновки судів щодо законності цивільно-правових угод, на підставі яких відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки є безпідставними та такими, що не грунтуються на матеріалах справи, оскільки згідно положень статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути лише той товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Судами необґрунтовано зазначено, що в матеріалах справи відсутні докази віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення та перебування останніх у постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство".
Безпідставними є твердження суду апеляційної інстанції щодо відсутності у прокурора права на звернення до суду з даним позовом, оскільки право пред'являти позови в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокуратурам обласного рівня надано згідно п. 6.4 наказу Генерального прокурора України №6гн від 28 травня 2015 року "Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень", чинного на момент подання позову.
Аргументи учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року залишити без змін.
Відзив мотивований тим, що в період первісного надання спірних земельних ділянок у власність (чи користування) громадян, що мало місце до 2004 року, право постійного користування земельними ділянками лісового фонду ДП "Київський лісгосп" могло підтверджуватись тільки державним актом на право постійного користування землею. У матеріалах справи відсутні докази надання у користування ДП "Київський лісгосп" спірних земельних ділянок та земельних ділянок в межах Планшету лісокористування №1 Козинського лісництва.
Щодо кримінального провадження, на матеріалах якого ґрунтується позовна заява, слід зазначити, що відповідно до листа в. о керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області Чередніченко С. від 28 грудня 2020 року №6104 вих-20 на адресу адвоката Насадчука П. А., за результатами здійснення досудового розслідування слідчим СВ Обухівського відділу поліції ГУ НП в Київській області 22 грудня 2020 року винесено постанову про закриття кримінального провадження №12013000000000148 від 23 січня 2013 року на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК України, а досудове розслідування кримінального провадження завершене.
Перелічені позивачем у касаційній скарзі постанови Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду не є подібними до правовідносин у даній справі, а здебільшого стосуються орендних правовідносин.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.
У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року у задоволенні клопотання заступника прокурора Київської області про повідомленні дати, часу та місця розгляду та про участі у судовому засіданні в суді касаційної інстанції відмовлено, справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 25 січня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №707/2192/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі №488/5476/14-ц, від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18, від 13 листопада 2019 року у справі №361/6829/16, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі №663/1738/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі №369/225/17.
Фактичні обставини
Суди встановили, що Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України проводилось досудове розслідування у кримінальному провадженні №12013000000000148 за ознаками злочинів, передбачених частинами 3, 4 статті 358, частиною 4 статті 190, частиною 3 статті 209, частинами 2, 3 статті 358, частиною 2 статті 364, частиною 2 статті 366, частиною 1 статті 255 КК України, в результаті якого було встановлено наступне.
23 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) було укладено дев'ять договорів купівлі-продажу земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт. Козин Обухівського району Київської області, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р.
25 вересня 2016 року з кримінального провадження №12013000000000148 від 23 січня 2013 року виділені в копіях матеріали кримінального провадження №42016000000002194 щодо підозрюваного ОСОБА_4
24 березня 2017 року з кримінального провадження №12013000000000148 від 23 січня 2013 року виділені в оригіналах матеріали кримінального провадження №42017000000000906 щодо підозрюваних ОСОБА_13, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_15 та інших осіб.
Обвинувальні акти у вказаних кримінальних провадженнях направлені до Кагарлицького районного суду Київської області, який ухвалою від 27 лютого 2019 року об'єднав їх в одне провадження, присвоївши №372/3685/17.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Щодо позовних вимог заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень статті 20 Земельного кодексу України (далі ЗК України) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України).
Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання у власність або користування.
Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).
До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (стаття 5 ЛК України, стаття 55 ЗК України).
У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що прокурором не доведено порушення прав Кабінету Міністрів України, не доведено, що спірні земельні ділянки відносились до земель лісогосподарського призначення та вибули з володіння держави поза її волею, тобто з декількох взаємовиключних підстав.
При цьому суди не прийняли до уваги докази, які були добуті під час кримінального провадження.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (частини 1 та 2 статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1 та 2 статті 77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини 1 та 2 статті 78 ЦПК України).
Отже, відсутні підстави вважати, що докази, які містяться в матеріалах кримінального провадження, є неналежними та недопустимими.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17 (провадження №14-98цс20) вказано, що: "у касаційній скарзі банк стверджує про неналежність і недопустимість копії висновку судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за №574/тдд як доказу, оскільки позивач не додав до позовної заяви дозволу слідчого Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України міста Києва на використання цього висновку у цивільній справі, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні №32014000000000048. З такими доводами касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не погоджується. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (частини перша та друга статті 57 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи є у частині першій і другій статті 76 ЦПК України у чинній з указаної дати). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина перша статті 77 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 59 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина перша статті 78 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати). Висновок судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за №574/тдд не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості доказів, як про це стверджує банк у касаційній скарзі. Позивач подав до суду копію цього висновку, зроблену з копії того ж висновку, яку засвідчив слідчий. Для його використання як доказу подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні, не є потрібним. Такий висновок судово-почеркознавчої експертизи, який позивач відповідно до закону одержав у межах кримінального провадження, стосується предмета доказування у цій справі".
Суди на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернули, не надали належної оцінки доказам, на які посилався прокурор та які містились в матеріалах кримінального провадження, фактично не виконали вказівки, зазначені в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, належним чином не з'ясували характер спірних правовідносин, не встановили, зважаючи на доводи сторін, обставин та фактів, не дослідили наявних у справі доказів, що призвело до передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати зміст спірних правовідносин, обсяг заявлених позовних вимог, дослідити наявні у справі докази та зробити висновок по суті заявлених прокурором вимог в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.
Отже, зважаючи на допущені судами порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи в частині вирішення вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про витребування земельних ділянок на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо позовних вимог заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство"
На підставі частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) зроблено висновок, що "заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі №347/1750/19 (провадження №61-2364св21) зроблено висновок, що "згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Косівське районне підприємство "Райагроліс" створене Косівською районною радою, тобто не є державним органом. Чинне на час подання позову законодавство не передбачало право органів прокуратури представляти інтереси комунальних підприємств. У справі, що переглядається: заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Косівського районного підприємства "Райагроліс", фактично не здійснював захист інтересів держави, що суперечить чинному законодавству; тому судові рішення в частині позовних вимог заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Косівського районного підприємства "Райагроліс" до ОСОБА_16 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та зобов'язання повернути земельні ділянки належить скасувати; позов заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Косівського районного підприємства "Райагроліс" до ОСОБА_16 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та зобов'язання повернути земельні ділянки залишити без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України, як такий, що поданий від імені заінтересованої особи, особою, яка не має повноважень на ведення справи".
За таких обставин позов заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство" слід залишити без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України, як такий, що поданий від імені заінтересованої особи, особою, яка не має повноважень на ведення справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З метою необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення скасуванню з передачею справи в частині позовних вимог заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України на новий розгляд до суду першої інстанції, залишенням без розгляду в частині позовних вимог заявлених в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство".
Щодо судових витрат
У підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням серед іншого розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Статтею 141 ЦПК України визначений загальний порядок розподілу судових витрат при розгляді справ у судах.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тобто, у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат.
Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь-яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Постанова про передачу справи на новий розгляд не є остаточним вирішенням спору по суті, а тому питання про розподіл судових витрат у такому випадку судом касаційної інстанції не вирішується.
Керуючись статтями 400, 412, 413, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року скасувати.
Справу за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Позовні вимоги заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок залишити без розгляду.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
25 березня 2021 року
м. Київ
справа №369/13635/17
провадження №61-16000св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2, треті особи: Міськрайонне управління у Києво-Святошинському районі та м. Ірпені Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3, про визнання недійсним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_4,
відповідачі: Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2,
представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5,
треті особи: Міськрайонне управління у Києво-Святошинському районі
та м. Ірпені Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області,
ОСОБА_2, треті особи: Міськрайонне управління у Києво-Святошинському районі та м. Ірпені Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3, з позовом, у якому, з урахуванням уточнень, просила:
визнати незаконним (недійсним) та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області
від 23 грудня 2003 року (без номера) "Про передачу земельної ділянки у приватну власність" та Протокол пленарного засідання Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області
від 23 грудня 2003 року - в частині надання у приватну власність
ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1236 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в АДРЕСА_1;
визнати недійсним та скасувати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку від 06 квітня 2005 року, виданий Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів на підставі рішення (без номера) Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року та Протоколу пленарного засідання Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року, зареєстрованого Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010532000073, кадастровий номер: 322248001:01:003:0017 на ім'я ОСОБА_2, площею 0,1236 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в АДРЕСА_1, з відміткою про перехід права власності на частину земельної ділянки до ОСОБА_6, скасувати його державну реєстрацію в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю та кадастровий номер;
скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 322248001:01:003:0017 у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень".
Позовна заява мотивована тим, що позивач є власником 14/25 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24 травня 1997 року, а відповідач ОСОБА_2 є власницею 11/25 частини вказаного житлового будинку на підставі договору дарування від 14 червня 1994 року.
Позивач вважала, що не було встановлено площу (розмір) земельної ділянки, що перейшла у спільне користування позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2..
23 грудня 2003 року Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області прийняла рішення (без номера) про надання безоплатно громадянам в приватну власність земельних ділянок згідно списків, у тому числі відповідачу ОСОБА_2 передано у особисту приватну власність земельну ділянку площею 0,1236 га, що розташована в АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Позивач вважала дане рішення незаконним, оскільки прийнято з порушенням вимог, передбачених цивільним та земельним законодавством, а тому таке рішення підлягає визнанню недійсним та скасуванню.
На думку позивача, внаслідок прийняття оскаржуваного РІШЕННЯ:
від 23 грудня 2003 року відповідач ОСОБА_2 отримала у особисту приватну власність спірну земельну ділянку без законних підстав, а позивач ОСОБА_1 була позбавлена права володіти, користуватися та розпоряджатися належною їй частиною земельною ділянки, що відповідає належній позивачу частці 14/25 у праві спільної часткової власності на жилий будинок АДРЕСА_1.
На підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року відповідачу ОСОБА_2 видано державний акт від 06 квітня 2005 року на право приватної власності на земельну ділянку загальною
площею 0,1236 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 322248001:01:003:0017.11 липня 2005 року відповідач ОСОБА_2 відчужила частину земельної ділянки, а саме 0,0600 га вищезазначеної земельної ділянки на користь третьої особи ОСОБА_3, у зв'язку з чим на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності на частину земельної ділянки.
Позивач стверджувала, що державний акт, виданий відповідачу
ОСОБА _2 на підставі незаконного рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня
2003 року, з відміткою про перехід права власності на частину 0,0600 га спірної земельної ділянки від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 є також недійсним і підлягає скасуванню.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 06 березня 2020 року у складі судді Ковальчук Л. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами склався порядок користування земельною ділянкою з 2004 року, за яким відповідачка користувалась земельної ділянкою 0,12 га, а позивач площею 0,03 га, а тому при передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки вказаної площі права позивача не були порушені.
Суд першої інстанції також відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску позивачкою позовної давності. суддійшов висновку, що у позивачки право на звернення до суду з таким позовом виникло у
2003 році, позовна давність за такими вимогами спливла у 2006 році. Клопотання про поновлення строку позивачем не заявлено, доказів поважності причин його пропуску суду не надано.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Визнано незаконним (недійсним) та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області
від 23 грудня 2003 року (без номера) "Про передачу земельної ділянки у приватну власність" та Протокол пленарного засідання Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області
від 23 грудня 2003 року - в частині надання у приватну власність ОСОБА_2, земельної ділянки площею 0,1236 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в АДРЕСА_1.
Визнано недійсним та скасовано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку від 06 квітня 2005 року, виданий Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів на підставі рішення (без номера) Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року та Протоколу пленарного засідання Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року, зареєстрованого Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів Київської області в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010532000073, кадастровий номер: 322248001:01:003:0017 на ім'я ОСОБА_2, площею 0,1236 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в АДРЕСА_1, з відміткою про перехід права власності на частину земельної ділянки до ОСОБА_3, скасовано його державну реєстрацію в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю та кадастровий номер.
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 322248001:01:003:0017, у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень". Стягнуто з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 по 2 400 грн судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивована доведеністю позовних вимог. Апеляційний суддійшов висновку, що оскарженими рішенням Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року та державним актом позивач
ОСОБА _1 позбавлена права, гарантованого їй Конституцією України, а саме, права володіти, користуватись та розпоряджатись належною їй частиною земельної ділянки, яка відповідає належній позивачу, ОСОБА_1, частці (14/25) у праві спільної часткової власності на жилий будинок АДРЕСА_1.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду, у справі ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а саме застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №910/17792/17 та від 31 жовтня
2018 року у справі №372/1988/15 (провадження №14-172цс18) та постановах Верховного Суду від 05 листопада 2018 року у справі
№465/4975/16 і від 24 квітня 2019 року у справі №308/6102/16.
Заявник зазначає, що оскаржуваною постановою позбавлено права власності на земельну ділянку третю особу ОСОБА_3. Апеляційний суд не відклав розгляд справи, причини неявки в судове засідання не з'ясував, порушив право на участь у судовому розгляді, не забезпечив відповідачів можливості навести свої доводи та міркування.
Аргументом касаційної скарги також указано те, що при розподілі судових витрат апеляційним судом порушено приписи частини першої статті 141 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу аргументовано тим, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, а доводи касаційної скарги безпідставні та не ґрунтуються на законі.
Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач ОСОБА_1 є власником 14/25 частини житлового
будинку АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, укладеного 24 травня 1997 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1. Вказаний договір зареєстрований в установленому законом порядку.
Відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить 11/25 частини вказаного будинку на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, укладеного 14 червня 1994 року між ОСОБА_2 та її матір'ю, ОСОБА_7. Договір зареєстровано в установленому законом порядку.
23 грудня 2003 року Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області прийняла рішення про надання безоплатно громадянам в приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку в межах сільської ради (списки додаються). Доручено Товариству з обмеженою відповідальністю "ЕКЕР" виготовити технічну документацію по складанню державного акту на право приватної власності на землю.
Згідно протоколу пленарного засідання Крюківщинської сільської ради від 23 грудня 2003 року розглядалося питання щодо надання земельних ділянок в приватну власність громадянам для будівництва та обслуговування житлового будинку, для ведення особистого селянського господарства, в тому числі громадянці ОСОБА_2.
На підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво- Святошинського району від 23 грудня 2003 року відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки загальною площею 0,1236 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування жилого будинку.
ОСОБА_2 видано державний акт від 06 квітня 2005 року на право приватної власності на земельну ділянку загальною площею 0,1236 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 322248001:01:003:0017.11 липня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування частини земельної ділянки площею 0,0600 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У справі, яка переглядається, позивач є власником 14/25 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24 травня 1997 року, а відповідач ОСОБА_2 є власницею 11/25 частини вказаного житлового будинку на підставі договору дарування від 14 червня 1994 року.
При переході права власності на житловий будинок питання переходу права власності на земельну ділянку під будинком не вирішувалось.
Вказані правочини в установленому законом порядку недійсними не визнавались.
Відповідно до змісту статті 30 Земельного кодексу України (Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року, який був чинний на час оформлення договору дарування) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.
Частиною другою цієї статті передбачено, що при переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.
Частиною першою статті 88 Земельного кодексу України, (який набув чинності з 01 січня 2002 року та в редакції, на час видачі оскаржуваних державних актів), передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення від 23 грудня 2003 року та видачі оскаржуваного державного акту 06 квітня 2005 року) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правових підстав переходу прав на земельну ділянку перебуває у прямій залежності від переходу права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
Апеляційний суд установив, що з часу набуття ОСОБА_2 та
ОСОБА _1 за договорами дарування права спільної часткової власності на будинок, господарські будівлі і споруди та права користування спільною земельною ділянкою, призначеною для обслуговування даного будинку, та споруд, між останніми не було укладено договору про визначення порядку користування спільним житловим будинком, господарськими будівлями і спорудами, спільною земельною ділянкою, та/або договору про виділ кожному із співвласників окремо зі складу спільного нерухомого майна належної йому частки будинку господарських будівель і споруд та належної йому частки земельної ділянки в натурі.
Положеннями частин першої-четвертої статті 88 ЗК України встановлено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
У справі, яка переглядається, рішенням Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року вирішено передати ОСОБА_2 у приватну власність земельну ділянку площею 0,1236 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування жилого будинку.
На підставі цього рішення відповідачу ОСОБА_2 06 квітня 2005 року видано державний акт на вказану земельну ділянку.
При цьому, позивачу ОСОБА_1, як власнику 14/25 частин домоволодіння АДРЕСА_1, земельна ділянка за вказаною адресою пропорційно її частці у праві власності на будинок не була виділена.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Частиною першою статті 155 ЗК України встановлено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт був виданий, і дотримання вимог законодавства.
Відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору дарування) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.
Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору дарування не змінює суті такого державного акта, як недійсного.
Схожого за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові
від 18 квітня 2018 року у справі №1512/1830/12 (провадження
№61-11382св18).
Встановивши, що рішенням Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 23 грудня 2003 року та оскарженим державним актом на право приватної власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності на частину земельної ділянки до ОСОБА_6 позивач ОСОБА_1 позбавлена права, гарантованого їй Конституцією України, володіти користуватись та розпоряджатись належною їй частиною земельної ділянки, яка відповідає належній позивачу ОСОБА_1 частці (14/25) у праві спільної часткової власності на жилий будинок АДРЕСА_1, господарські будівлі і споруди, апеляційний суддійшов правильного висновку про доведеність позовних вимог.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності, оскільки апеляційним судом установлено, що матеріали справи не містять доказів обізнаності позивача з тим, що відповідач отримала у власність земельну ділянку площею 0,1236 га для будівництва та обслуговування житлового будинку у 2003 році та отримала державний акт про право власності на цю земельну ділянку у 2005 році.
Апеляційний суд спростував висновок місцевого суду про те, що позивач знала про розпочатий відповідачкою процес приватизації земельної ділянки, отже їй було відомо про порушення її права ще з 2004 року з наведенням відповідних мотивів.
Доводи касаційної скарги про те, що оскаржена постанова апеляційного суду порушує права власності третьої особи ОСОБА_6 на земельну ділянку не заслуговує увагу, оскільки остання з самостійною касаційною скаргою не зверталась та не уповноважувала на це відповідача
ОСОБА _2.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що апеляційний суд вирішив спір без додержання норм матеріального та процесуального права без урахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №910/17792/17 та від 31 жовтня 2018 року у справі
№372/1988/15 (провадження №14-172цс18), оскільки справи направлені на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідних справ, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї.
Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що оскаржуване судове рішення у справі ухвалене апеляційним судом без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах 05 листопада 2018 року у справі №465/4975/16 та від 24 квітня 2019 року у справі №308/6102/16, оскільки, висновки, зазначені у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, суд виходив із конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
Доводи касаційної скарги про те, що розгляд справи апеляційним судом відбувся без участі відповідачів, що потягло порушення права на участь у судовому засіданні не заслуговує на увагу, оскільки з матеріалів справи слідує, що представник заявника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 була повідомлена 27 липня 2020 року апеляційним судом про судове засідання, призначене у цій справі апеляційним судом на 21 вересня
2020 року о 12:00 год під розписку (а. с. 38 т. 3).
Хоча ОСОБА_3 і не зверталась з касаційною скаргою, проте Верховний Суд вважає за необхідне вказати, що матеріали справи свідчать про її обізнаність щодо розгляду справи апеляційним судом
21 вересня 2020 року о 12:00 год (рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з відміткою про вручення 30 липня 2020 року а. с. 40 т. 3).
Частиною п'ятою статті 128 ЦПК України встановлено, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (частина п'ята статті 130 ЦПК України).
У силу положень частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. С. Висоцька
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 вересня 2021 року
м. Київ
справа №728/1471/18
провадження №61-19392св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Бахмацька міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Деметра",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Скрипки А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Бахмацької міської ради, Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третяособа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Деметра", в якому просила визнати недійсними рішення Бахмацької міської ради від 16 листопада 2005 року в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок у натурі та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки та визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ЯБ №411707, виданий 09 березня 2006 року Бахмацьким районним відділом земельних ресурсів Чернігівської області на земельну ділянку площею 0,0625 га, кадастровий №7420310100:00:003:0338, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що після смерті чоловіка ОСОБА_3 вона 27 листопада 2001 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок, розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1, площею 600 кв. м. Цю ділянку ОСОБА_3 отримав згідно з нотаріально посвідченим договором про надання в безстрокове використання земельної ділянки для будівництва житлового будинку від 10 травня 1961 року.
У грудні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до Бахмацької міської ради з проханням надати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на згадану ділянку. Рішенням Бахмацької міської ради такий дозвіл їй було надано. 03 грудня 2013 року рішенням цієї ж ради затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі та земельній ділянці за вищевказаною адресою, якою користується позивач, присвоєно кадастровий номер 7420310100:00:003:1015.31 березня 2014 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на цю земельну ділянку серії САК №235408.
Позивачка вказує, що її сусідом є ОСОБА_2, який проживає по АДРЕСА_1. Домоволодіння за цією адресою ОСОБА_2 успадкував після смерті ОСОБА_4. Земельну ділянку за вказаною адресою останній отримав на підставі нотаріально посвідченого договору від 31 травня 1961 року про надання в безстрокове використання земельної ділянки для будівництва житлового будинку. Розмір цієї земельної ділянки становив 600 кв. м.
Проте, рішенням Бахмацької міської ради від 16 листопада 2005 року затверджено технічну документацію на право власності на землю та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0625 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на земельну ділянку серії ЯБ №4111707 від 09 березня 2006 року, де її розмір зазначено - 0,0625 га.
Зміна площі земельної ділянки ОСОБА_2, на думку позивачки, є порушенням правил добросусідства, а отже і причиною постійних сварок між ними. ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 користуватися частиною її городу, обґрунтовуючи це тим, що ця частина за наявними документами входить до складу його земельної ділянки.
Оскільки відновлення спільної межі без коригування площі земельної ділянки, що належить відповідачеві, неможливе, ОСОБА_1 вимушена звернутися в суд з зазначеним позовом.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 11 березня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його безпідставності.
Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Дерев'янко О. В. подала апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дерев'янко О. В. задоволено, рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 11 березня 2020 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним рішення Бахмацької міської ради 2 засідання 21 сесії 4 скликання від 16 листопада 2005 року в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0625 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2.
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, серії ЯБ №411707, виданий 09 березня 2006 року Бахмацьким районним відділом земельних ресурсів Чернігівської області на земельну ділянку площею 0,0625 га, кадастровий №7420310100:00:003:0338, для обслуговування житлового будинку, господарських споруд.
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при приватизації ОСОБА_2 присадибної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 в межах, що зображені в державному акті на право власності останнього на земельну ділянку серії ЯБ №411707 від 09 березня 2006 року, до складу цієї ділянки увійшла частина земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, площею 4 кв. м, яка перебувала у правомірному користуванні ОСОБА_1.
Узагальнені доводи касаційної скарги
23 грудня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у вказаній цивільній справі.
В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
05 квітня 2021 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому позивачка просить суду касаційну скаргу відповідача відхилити, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали справи.
02 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Встановлено, що за договором від 10 травня 1961 року, що посвідчений нотаріусом Бахмацької нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №995, Бахмацькою міською радою передано ОСОБА_3 у безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 600,0 кв. м. для будівництва житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 листопада 2001 року, що видане державним нотаріусом Бахмацької державної нотаріальної контори і зареєстроване в реєстрі за №801, ОСОБА_1 є власницею успадкованого після смерті її чоловіка ОСОБА_3 житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходяться в АДРЕСА_1. У цьому ж свідоцтві також зазначено, що нерухомість, про яку в ньому йдеться, розміщена на земельній ділянці, що належала ОСОБА_3 на підставі договору про надання йому у безстрокове користування земельної ділянки.
На підставі рішення Бахмацької міської ради від 12 грудня 2012 року розроблено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням Бахмацької міської ради від 03 грудня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,0600 га, кадастровий №7420310100:00:003:1015, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки з кадастровим номером 7420310100:00:003:1015, площею 0,06 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджено копією свідоцтва про право власності №19776830 від 31 березня 2014 року, виданого Реєстраційною службою Бахмацького районного управління юстиції Чернігівської області. Такі ж самі відомості містяться і у витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 31 травня 2019 року № НВ-7412627282019.
За договором від 31 травня 1961 року, який посвідчено нотаріусом Бахмацької нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за №1410, Бахмацькою міською радою передано ОСОБА_4, спадкоємцем якого є ОСОБА_2, у безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 600,0 кв. м для будівництва житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами.
Рішенням виконкому Бахмацької міської ради від 01 листопада 2005 року №347 ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації на право власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2.
Рішенням 21 сесії 4 скликання Бахмацької міської ради від 16 листопада 2005 року затверджено технічну документацію на право власності на землю та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0625 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2.
Згідно з копією технічної документації про передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 земельних ресурсів погоджено передачу ОСОБА_2 вказаної земельної ділянки площею 0,0625 га у приватну власність, про що надано висновок №459 від 06 березня 2006 року; 04 листопада 2005 року погоджено межі цієї ділянки, про що складено відповідний акт, який підписано усіма сусідами.
Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №411707 від 09 березня 2006 року, який видано на підставі рішення Бахмацької міської ради 2 засідання 21 сесії 4 скликання від 16 листопада 2005 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0625 га, кадастровий №7420310100:00:003:0338, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. Такі ж самі відомості містяться і у витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 31 травня 2019 року № НВ-7412627242019.
У висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №3/4 від 18 квітня 2017 року за цивільною справою №728/559/16-ц, який виготовлено експертом Сумського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса зазначено:
1) щодо земельної ділянки, кадастровий №7420310100000031015, за адресою: АДРЕСА_1:
- у свідоцтві про право власності на нерухоме майно №19776830 від 31 березня 2014 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, відсутні дані про межі цієї ділянки;
- її лінійні розміри, конфігурація та розташування не відповідають межам, вказаним у правовстановлюючих документах, та даним первинних документів, визначених інвентаризаційною справою №2689;
- визначити відповідність розташування поворотних точок межі цієї ділянки не видається за можливе у зв'язку з відсутністю координат цих точок у даних інвентаризаційної справи №2689;
- фактична площа ділянки не відповідає даним, вказаним у правовстановлюючих документах, в тому числі даним свідоцтва про право власності на нерухоме майно на ім'я ОСОБА_1 №19776830 від 31 березня 2014 року та даним первинних документів інвентаризаційної справи №2689;
2) щодо земельної ділянки, кадастровий №7420310100000030338, за адресою: АДРЕСА_2:
- лінійні розміри, конфігурація та площі ділянки відповідно до даних правовстановлюючих документів (поземельної книги та інвентаризаційної справи №2691) не відповідають одна одній (не співпадають). Невідповідність меж являє собою різні лінійні розміри та різні площі, зазначені у цих документах;
- визначити відповідність розташування поворотних точок межі цієї земельної ділянки відповідно до даних правовстановлюючих документів (поземельної книги та інвентаризаційної справи №2691) не видається за можливе у зв'язку з відсутністю координат цих точок межі у даних інвентаризаційної справи №2691;
3) виходячи з даних правовстановлюючих документів обох ділянок, про які йдеться, наявний їх перетин, площа якого становить 4 кв. м, а також зазори і зміна площі ділянок, що не відповідає вимогам статті 79 ЗК України та пункту 3.10 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками;
4) технічною підставою для зміни площі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 з 0,06 га на 0,0625 га стало дослідження та встановлення в натурі місця розташування кутів зовнішніх меж землекористування по фактичному їх положенню на місцевості у присутності представника землекористувача і узгодження їх з представниками суміжних власників землі та землекористувачів.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частиною першою статті 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (стаття 79 ЗК України).
Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (частина перша статті 79-1 ЗК України).
Відповідно до частин другої та третьої статті 152 (далі - ЗК України) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Частинами першою - третьою статті 158 ЗК України передбачено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом (частина четверта, п'ята статті 158 ЗК України).
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).
Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом даного позову є вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність відповідача земельної ділянки, як підстави виникнення права власності і визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю відповідача ОСОБА_2, наслідком якого є припинення права власності на земельну ділянку останнього.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що в результаті набуття ОСОБА_2 на підставі оскаржуваного рішення Бахмацької міської ради від 16 листопада 2005 року права власності на земельну ділянку площею 0,0625 га, кадастровий №7420310100:00:003:0338, по АДРЕСА_2, порушено її право на частину належної їй земельної ділянки, площею 0,06 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.
У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що право ОСОБА_1 порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності/користуванні позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки саме відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.
Разом із тим, як убачається із висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №3/4 від 18 квітня 2017 року, експертом Сумського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса встановлено лише факт перетину земельніх ділянок позивачки та відповідача, площа якого становить 4 кв. м, а також зазори і зміна площі ділянок, що не відповідає вимогам статті 79 ЗК України та пункту 3.10 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками.
При цьому, належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували на те, що зазначений перетин став можливий саме внаслідок оформлення ОСОБА_2 на підставі оскаржуваного рішення Бахмацької міської ради від 16 листопада 2005 року права власності на земельну ділянку площею 0,0625 га, кадастровий №7420310100:00:003:0338, матеріали справи не містять.
Відповідно, позивачкою не доведено, що збільшення площі земельної ділянки відповідача на 0,0025 га сталося за рахунок зменшення площі її земельної ділянки, а не за рахунок інших прилеглих територій.
При таких обставинах суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.
На вказане суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення, відповідно до статті 413 ЦПК України, необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року скасувати.
Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 11 березня 2020 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
судді: С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа №2-1522/11
провадження №61-18072св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Броварський міжрайонний прокурор Київської області в інтересах держави в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_6,
представник ОСОБА_6 - Бабій Максим Вікторович,
розглянув у порядку спрощеного позовного без повідомлення учасників справи провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - Бабія Максима Вікторовича на ухвалу Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., від 07 жовтня 2021 року.
Зміст заявлених позовних вимог
У березні 2011 року Броварський міжрайонний прокурор Київської області
в інтересах держави в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення їх у власність держави.
Свої вимоги прокурор мотивував тим, що розпорядженням голови Броварської районної державної адміністрації №1827 від 24 грудня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства п'яти громадянам в межах Погребської сільської ради Броварського району" передано у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 земельні ділянки загальною площею 2,99 га для ведення особистого селянського господарства в межах Погребської сільської ради Броварського району Київської області. На підставі вказаного розпорядження було видано державні акти на право приватної власності на земельні ділянки вказаним громадянам. Прокурор посилався на те, що зазначені земельні ділянки знаходяться на острові та входять до прибережної захисної смуги річки Десна, тобто відносяться до земель водного фонду із режимом обмеженої господарської діяльності, тому не можуть передаватись у приватну власність, оскільки відносяться до земель водного фонду.
У зв'язку з цим, розпорядженням голови Броварської районної державної адміністрації №335 від 09 березня 2011 року, за результатами розгляду протесту Броварського міжрайонного прокурора, скасовано розпорядження голови Броварської районної державної адміністрації №1827 від 24 грудня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства п'яти громадянам в межах Погребської сільської ради Броварського району". З огляду на викладене, державні акти на право приватної власності на земельні ділянки є такими, що видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 з грубим порушенням вимог чинного законодавства.
Із урахуванням зазначеного прокурор просив позов задовольнити: визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №578791, виданий
ОСОБА _1 на земельну ділянку, площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0309, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006352;
визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №578790, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0310, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006351; визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №578789, виданий ОСОБА_3
на земельну ділянку площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0311, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006350; визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №578788, виданий ОСОБА_4
на земельну ділянку, площею 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006349; визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №578792, виданий ОСОБА_5
на земельну ділянку, площею 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006353; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею
0,3300 га, вартістю 879 318,00 грн; зобов'язати ОСОБА_2 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею 0,3300 га, вартістю 879 318 грн; зобов'язати ОСОБА_3 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку
площею 0,3300 га, вартістю 879 318 грн; зобов'язати ОСОБА_4 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею 1,0000 га, вартістю
2 664 600 грн; зобов'язати ОСОБА_5, повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею 1,0000 га, вартістю 2 664 600 грн.
Відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали до суду клопотання про визнання позовних вимог у повному обсязі.
Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області
у складі судді Сердинського В. С. від 29 березня 2011 року позов прокурора задоволено. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №578791, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0309, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006352. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №578790, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0310, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за
№011094006351. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №578789, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0311, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006350. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №578788, виданий ОСОБА_4
на земельну ділянку, площею 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006349. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №578792, виданий ОСОБА_5
на земельну ділянку, площею 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006353. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку,
площею 0,3300 га, вартістю 879 318 грн. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею 0,3300 га, вартістю 879 318 грн. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею
0,3300 га, вартістю 879 318 грн. Зобов'язати ОСОБА_4 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею 1,0000 га, вартістю 2 664 600 грн. Зобов'язано ОСОБА_5 повернути державі в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області земельну ділянку, площею
1,0000 га, вартістю 2 664 600 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, земельні ділянки знаходяться на острові та входять до прибережної захисної смуги річки Десна, тобто відносяться до земель водного фонду. Спірні земельні ділянки були передані у власність громадянам з порушенням вимог статі 84 Земельного кодексу України. Проєкт відведення земельних ділянок не був погоджений з природоохоронним органом та органом водних ресурсів.
Основний зміст та мотиви ували суду апеляційної інстанції
06 липня 2021 року представник ОСОБА_6, який не брав участі у справі, адвокат Бабій М. В. звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції частково і відмовити у задоволенні позову щодо визнання недійсним державного акту серії ЯЛ №578788, виданого ОСОБА_4, державного акту серії ЯЛ №578792, виданого ОСОБА_5, а також відмовити у задоволенні позову щодо зобов'язання вказаних відповідачів повернути державі земельні ділянки.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року заяву прокурора Київської обласної прокуратури Дацько О. С. задоволено.
Закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області
від 29 березня 2011 року у справі за позовом Броварського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки
та повернення їх у власність держави.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що на державному акті на право власності на земельну ділянку серія серії ЯЛ №578788, виданому ОСОБА_4 на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312, та на державному акті серії ЯЛ №578792, виданому ОСОБА_5, на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308, на яких містяться відмітки нотаріуса про набуття ОСОБА_6 права власності на вказані земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 12 і 22 січня 2011 року, відсутні відмітки посадової особи органу реєстрації про те, що право власності на ці земельні ділянки зареєстровано посадовою особою управління Держкомзему у Броварському районі Київської області.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_6 не довів належними та допустимими доказами факт набуття ним права власності на вищевказані земельні ділянки на час ухвалення оскарженого рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2011 року.
Узагальнені доводи касаційної скарги
04 листопада 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_6 - Бабій М. В. подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Заявник стверджує, що апеляційний суддійшов неправильного висновку про те, що оскаржуване рішенням суду першої інстанції не стосується прав та інтересів ОСОБА_6. Вказує, що укладені 12 січня 2011 року та 22 січня 2011 року між ним, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідні правочини зареєстровані у державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів. Сторонами у повному обсязі виконано умови договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок. Вказані правочини між сторонами посвідчені нотаріально, вони своєчасно, тобто в день їх посвідчення нотаріусом, зареєстровані в Державному реєстрі правочинів, що відповідало чинному на той час законодавству і порядку реєстрації. Разом із укладенням правочинів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було передано оригінали правовстановлюючих документів.
Заявник посилається на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 дійшла висновку, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення у покупця нерухомості прав власника на це майно. Вважає, що висновки апеляційного суду суперечать вказаним висновкам Великої Палати Верховного Суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №2-1522/11.
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року справу за позовом Броварського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Броварської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення їх у власність держави, призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
У визначений судом строк відзиви на касаційну скаргу не надходили
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Розпорядженням голови Броварської районної державної адміністрації №1827 від 24 грудня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення Державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства п'яти громадянам в межах Погребської сільської ради Броварського району" вирішено передати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8 земельні ділянки загальною площею 2,99 га для ведення особистого селянського господарства в межах Погребської сільської ради Броварського району Київської області.
На підставі розпорядження голови Броварської районної державної адміністрації №1827 від 24 грудня 2010 року вказаним громадянам видано державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, а саме: ОСОБА_1 - державний акт серії ЯЛ №578791, на земельну ділянку площею - 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0309, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006352; ОСОБА_2 - державний акт серії ЯЛ №578790, на земельну ділянку площею - 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0310, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №0011094006351; ОСОБА_3 - державний акт серії ЯЛ №578789, на земельну ділянку площею - 0,3300 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0311, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006350; ОСОБА_4 - державний акт серії ЯЛ №578788, на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006349; ОСОБА_5 - державний акт серії ЯЛ №578792, на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006353.
Згідно листа управління водного господарства у м. Києві та Київській області №226 від 18 лютого 2011 року зазначені земельні ділянки знаходяться на острові та входять до прибережної захисної смуги річки Десна, тобто відносяться до земель водного фонду із режимом обмеженої господарської діяльності, проєкти землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок не погоджувались.
Розпорядженням голови Броварської районної державної адміністрації №335 від 09 березня 2011 року, за результатами розгляду протесту Броварського міжрайонного прокурора, скасовано розпорядження голови Броварської районної державної адміністрації №1827 від 24 грудня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства п'яти громадянам в межах Погребської сільської ради Броварського району Київської області".
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області
від 29 березня 2011 року позов прокурора задоволено.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, заявник посилався на порушення оскаржуваним рішенням суду його прав, як особи, яка є власником земельних ділянок, проте не була залучена до участі у справі.
До апеляційної скарги заявником долучено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 22 січня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Єлістратовою С. В., за умовами якого ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_6 прийняв у власність земельну ділянку, яка розташована на території Погребської сільської ради Броварського району площею - 1,0000 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312.
Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 січня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Єлістратовою С. В., ОСОБА_5 передав, а ОСОБА_6 прийняв у власність земельну ділянку, яка розташована на території Погребської сільської ради Броварського району площею - 1,0000 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308.
До зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок заявником долучено витяги з Державного реєстру правочинів про реєстрацію нотаріально посвідчених договорів.
Додатками до відповідних договорів купівлі-продажу визначено державний акт серії ЯЛ №578788, виданий ОСОБА_4, на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0312, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006349, та державний акт серії ЯЛ №578792, виданий ОСОБА_5, на земельну ділянку площею - 1,0000 га, кадастровий номер 3221286400:03:004:0308, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094006353.
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою заявник посилався на порушення оскаржуваним рішенням суду першої інстанції його прав, як особи, яка є власником двох земельних ділянок, проте не була залучена до участі у справі.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, 2004 року, особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 292 ЦПК України, 2004 року, визначено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення (частина перша статті 294 ЦПК України, 2004 року).
Стаття 17 чинної редакції ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ:
У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
В контексті зазначеного за приписами процесуального законодавства судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Встановлено, що заявник участі у справі в суді першої інстанції не приймав, з матеріалами справи представник ОСОБА_6 - Бабій М. В. ознайомився 25 червня 2021 року, що стало підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження Київським апеляційним судом 25 серпня 2021 року.
Суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі в справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України). Подібні питання вирішувались Верховним Судом у справах №360/1938/16; №2018/2- 3638/11; 668/17285/13, №925/1600/16.
У частині першій статті 362 ЦПК України визначено підстави закриття апеляційного провадження. Суд апеляційної інстанції, зокрема, закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося (пункт 3).
Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2011 року апеляційний суд, керуючись пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України, виходив із того, що ОСОБА_6 не довів належними та допустимими доказами факт набуття ним права власності на вищевказані земельні ділянки на час ухвалення оскаржуваного рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2011 року. Висновок апеляційного суду зводиться до того, що оскаржуваним рішення суду першої інстанції не порушено права та інтереси заявника оскільки він на момент винесення рішення суду першої інстанції не довів наявності у нього права власності на спірні земельні ділянки.
Колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про наявність підстав для закриття апеляційного провадження, виходячи із мотивів, наведених судом апеляційної інстанції, а також із наступного.
Відповідно до частини першої статті 58 Земельного кодексу України та статті 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу, на чому наголошувалось у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19, пункт 45).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, спірні земельні ділянки знаходяться на острові та входять до прибережної захисної смуги річки Десна, тобто відносяться до земель водного фонду із режимом обмеженої господарської діяльності.
Позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов. Її власник може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку. Подібні висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19).
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2011 року були вирішені позовні вимоги власника до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення відповідачами перешкод у користування земельними ділянками. Вимоги власника земельних ділянок до ОСОБА_6 заявлені не були, отже судом першої інстанції не вирішувались.
Із урахуванням зазначеного, встановивши, що ОСОБА_6 звернувся у липні 2021 року з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ухвалене у березні 2011 року, та при цьому не довів, що рішенням суду першої інстанції при задоволенні негаторного позову вирішено питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку про наявність законних підстав для закриття апеляційного провадження за поданою апеляційною скаргою.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення прийняте з неправильним застосуванням судом норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права.
Статтею 410 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржена ухвала суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 406, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - Бабія Максима Вікторовича залишити без задоволення.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
28 липня 2021 року
м. Київ
справа №552/1171/19
провадження №61-21579св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація №2",
розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Кузнєцової О. Ю., Лобова О. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація
№2" (далі - КП "ЖЕО №2"), про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1. Відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2.
У 2004 році відповідачі здійснили добудову тамбура до своєї квартири, що, на думку позивача, порушує її права, а саме на користування коридором загального користування. Позивач вказувала, що після здійснення відповідачами добудови тамбура, вона не може занести до квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі вона, її рідні та інші мешканці будуть позбавлені доступу до аварійного виходу.
Відповідно до витягу з рішення Київської районної у місті Полтаві ради від
10 лютого 2004 року №36 відповідачам дозволено користування тамбуром розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2. Водночас згідно з листом Полтавського міськрайонного управління Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області від 03 січня 2018 року №19-А-з29/14 під час перевірки дотримання вимог Правил пожежної безпеки за адресою: АДРЕСА_3 виявлено, що у коридорі четвертого поверху за вказаною адресою мешканцями квартири НОМЕР_4 здійснено добудову розміром 1,62 х 3,98 м. На думку позивача, добудова відповідачами тамбура таких розмірів є самочинним будівництвом, оскільки вчинена без відповідних дозволів та проєктної документації.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила:
зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні її квартирою
АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2;
стягнути з відповідачів на її користь понесені нею судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Київського районного суду міста Полтави від 03 червня
2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур до квартир збудований більше 10 років тому та існував на момент придбання позивачем квартири. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Заочне рішення Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради,
КП "ЖЕО №2", про усунення перешкод у користуванні майном задоволено.
Зобов 'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди, які вони чинять ОСОБА_1 у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суддійшов висновку, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1. Також суд вважав, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки.
З урахуванням того, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені, враховуючи доведеність понесених нею судових витрат зі сплати судового збору, на професійну правничу допомогу та проведення експертизи, суд апеляційної інстанції вважав, що ці витрати підлягають пропорційному стягненню з відповідачів.
Аргументи учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, щосуд апеляційної інстанції порушив норму статті 128 ЦПК України, оскільки на момент прийняття оскарженої постанови у суду не було доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року.
ОСОБА _2 наголошує, що про факт розгляду справи в суді та про існування оскарженої постанови апеляційного суду відповідачу стало випадково відомо за сприяння сусідів та голови будинкового комітету на стадії виконання судового рішення. Після ознайомлення з матеріалами справи виявлено, що:
судова повістка одночасно адресована ОСОБА_3 та
ОСОБА_2 про судове засідання, призначене на 11-00 год 02 жовтня 2019 року, повернута до суду з відміткою: "повернуто за відсутністю адресата".
ОСОБА_2 вказувала, що дійсно її дочка ОСОБА_3 більш ніж останні 5 років не мешкає в місті Полтаві, проте вона весь час знаходиться удома, тому з яких підстав працівники пошти зробили відмітку на конверті: "повернуто за відсутністю адресата", не зрозуміло;
позивач навмисно вказала, що не знає її засобів зв'язку (номер телефону) ;
подання про розміщення інформації на офіційному веб - порталі "Судова влада України" та витяг з веб - порталу "Судова влада України" (Оголошення про виклик у судове засідання о 11-00 год 02 жовтня 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3) не є належним повідомленням, вчинене всупереч частині одинадцятій статті 128 ЦПК України, оскільки місце проживання (місце реєстрації) ОСОБА_2 є відомим.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, зобов'язав відповідачів усунути перешкоди, які вони чинять позивачу у користуванні її квартирою, шляхом демонтування самовільно добудованого тамбура до квартири. Разом цим, ОСОБА_2 наголошує, що станом на 02 жовтня 2019 року вона вже не була власником квартири АДРЕСА_2, тобто суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не з'ясував, хто є належними відповідачами у справі, безпідставно зобов'язав її демонтувати спірний тамбур. Крім того, тамбур до квартири АДРЕСА_2 не є самовільно побудованим. Так, у договорі дарування від 11 травня 2019 року зазначено, що предметом дарування є Ѕ частка квартири, яка складається з двох кімнат, житловою площею 36,0 кв. м, загальною площею
60,5 кв. м. Опис: у користуванні знаходиться тамбур (І) площею 5,4 кв. м.
Про існування побудованого тамбура позивачу стало відомо з моменту придбання нею квартири у 2006 році, жодних претензій щодо наявності тамбура та його використання позивач не пред'являла, доказів наявності таких претензій
в матеріалах справи немає. Попередні власники квартири АДРЕСА_1 надали згоду на побудову тамбура. Розглянувши справу за відсутності відповідачів, суди позбавили відповідачів права подати заяву про застосування позовної давності та подати документи, які свідчать, що побудований тамбур відповідає вимогам ДБН, які були чинні станом на 1999 рік, оскільки тамбур побудовано цього ж року.
Під час розгляду справи позивач подав до суду висновок експертного будівельно - технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6, в якому експерт зазначає, що конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2. ДБН В.3.2-2-2009 та пункт 4.1.3. ДБН В.1.2-14-2009, а об'ємно - планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8 а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009. Зазначений доказ суд апеляційної інстанції прийняв як належний та допустимий, у той час як тамбур побудований у 1999 році. У позові позивач зазначає, що тамбур було побудовано у 2004 році, проте навіть за таких обставин експерт не міг застосовувати ДБН В.3.2-2-2009 та ДБН В.1.2-14-2009, які почали діяти лише з 01 січня 2010 року, тобто через 10 років після будівництва тамбура. Також суд апеляційної інстанції посилається на Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14 травня 2015 року, а позивач у позові - на Правила утримання жилих будинків та прибудинкової території, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства України від 17 травня 2005 року №76. Тобто, і позивач, і суд апеляційної інстанції, посилався на нормативно-правові акти, які набрали чинності після здійснення будівництва тамбура (у 1999 році).
Станом на 26 січня 2004 року спірний тамбур мав розміри 5,5 кв. м, що видно із копії технічного паспорту. 26січня 2004 року ОСОБА_2, звернулася до начальника ГЖЕД №6 із заявою на отримання згоди на узаконення побудованого тамбура, а 27 січня 2004 року начальник ГЖЕД №6 надав відповідну згоду.
10 лютого 2004 року виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради прийняв рішення №36 від 10 лютого 2004 року "Про дозвіл на проведення робіт в домоволодіннях та окремих квартирах багатоповерхових будинків". Відповідно до пункту 2 цього рішення відповідачам, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово - комунального обслуговування населення, надано згоду на використання тамбура, добудованого до квартири
АДРЕСА_2.
Крім того, ОСОБА_2 вказує, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), можливе лише за умови, що неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Погодження забудовника на перебудову при розгляді справи про знесення самочинного будівництва за можливості перебудови, якщо це підтверджено, є підставою для відмови в позові лише тоді, коли рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов'язання здійснити перебудову не виконано не з вини забудовника, про що державним виконавцем складено відповідний акт.
ОСОБА_2 вважає, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов'язані
з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн
з кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної. До судових витрат належать оплата витрат на проведення судової експертизи, а не експертного дослідження, які мають різну доказову силу. Також, суд апеляційної інстанції, стягуючи з відповідачів витрати на правничу допомогу, не врахував, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті
137 ЦПК України, зокрема не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок таких витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу.
У січні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу
ОСОБА_2, в якому зазначає про необґрунтованість касаційної скарги. Позивач просить постанову апеляційного суду залишити без змін.
ОСОБА _1 вказує, що відповідач ОСОБА_2, щоб переконати суд касаційної інстанції у порушенні судом апеляційної інстанції принципу рівності сторін в частині неповідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, маніпулює наявними доказами у справі, вводячи суд касаційної інстанції в оману. Відповідачі були обізнані про розгляд справи судом, тому неотримання ними судових повісток є диспозитивним розпорядження процесуальними правами на власний розсуд. Суд апеляційної інстанції всіма належними засобами, у тому числі через веб-сайт судової влади України, повідомляв відповідачів про розгляд справи, тому доводи касаційної скарги про порушення принципу рівності сторін та частини одинадцятої статті 128 ЦПК України є необґрунтованими.
Аргумент касаційної скарги про те, що на момент прийняття постанови апеляційного суду ОСОБА_2 вже не була співвласником квартири АДРЕСА_2, оскільки подарувала її своїй дочці ОСОБА_3, є безпідставним. Суд апеляційної інстанції розглядав справу на підставі наявних доказів згідно з принципом диспозитивності. При цьому, обов'язок доказування обставин під час розгляду справи покладено на сторони у справі, зокрема і того факту, що ОСОБА_2 відчужила свою частку квартири на користь дочки. Перехід права власності на частину квартири АДРЕСА_2, від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 жодним чином не впливає на правильність висновків апеляційного суду.
Позивач вказує, що про порушення своїх прав дізналась у 2018 році, оскільки саме тоді інспектор пожежного контролю провів перевірку, під час якої виявлено, що спірний тамбур значно перевищує погоджені розміри та порушує правила пожежної безпеки.
ОСОБА_1 зазначає, що допоміжні (підсобні) приміщення, якими, зокрема, є позаквартирні коридори, які призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку, не підлягають приватизації, не можуть бути поділені та виділені власнику квартири у багатоквартирному житловому будинку. Власник, наймач (орендар) приміщень житлових будинків має право на: переобладнання та перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку. При цьому, власники квартир зобов'язані використовувати приміщення житлових будинків за призначенням, забезпечувати збереження жилих і підсобних приміщень квартир та технічного обладнання будинків. Будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати питання про порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати права інших співвласників.
Доводи касаційної скарги про те, що тамбур побудований у 1999 році і позивач пропустила позовну давність є безпідставними, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобов'язання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур. Тобто, такий позов може бути пред'явлений упродовж всього часу існування порушення.
Посилання ОСОБА_2 на порушення апеляційним судом статті
58 Конституції України є безпідставним з огляду на триваючий характер правопорушення, вчиненого відповідачами. Тому позивач вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та застосував відповідні норми матеріального права.
Предметом позову у цій справі є немайнові вимоги щодо знесення самовільно добудованого тамбура, приведення допоміжних приміщень багатоквартирного будинку у первинний стан. Тому, на думку позивача, ця справа є справою незначної складності та такою, що не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню, тому у відкритті касаційного провадження у цій справі належало відмовити.
Щодо стягнення судових витрат, то таке апеляційним судом проведено із дотриманням статті 137 ЦПК України. Єдиною підставою для зменшення судом розміру заявлених судових витрат є відповідне клопотання іншої сторони
у справі. Відповідачі у цій справі такого клопотання не заявляли, а тому
в апеляційного суду не було права самостійно зменшувати розмір судових витрат.
У лютому 2020 року представник ОСОБА_3 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Крім того, цією ж ухвалою зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від
02 жовтня 2019 року до закінчення її перегляду касаційним судом.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року прийнято заяву ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_6, про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Згідно з договором купівлі-продажу від 23 лютого 2006 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1.
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 29 червня 1994 року квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2, ОСОБА_3.
Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року №36, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово-комунального обслуговування населення, ОСОБА_2, ОСОБА_3 дозволено використання тамбура розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2.
Відповідно до копії технічного паспорта на квартиру
АДРЕСА _2 26 січня 2004 року зареєстровані зміни у плані квартири, зокрема, у самовільно побудованому приміщенні І літ. А-9 (добудова тамбура) збільшено площу до 5,5 кв. м.
Згідно з висновком експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6 добудова до квартири НОМЕР_4 перегородка (тамбур) у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 за адресою: АДРЕСА_3, є за нормативним визначенням реконструкцією, у результаті якої навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття збільшилося. Добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл рішенням виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року №36 (фактична площа більше на 46%).Конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2 ДБН В.3.2-2-2009 та пункту 4.1.3 ДБН В.1.2-14-2009, на основі проведених розрахунків неможливо гарантувати експлуатаційну надійність плити перекриття між третім і четвертим поверхом при повному розрахунковому навантаженні. Об'ємно-планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8, а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009, проведене збільшення загальної площі квартири НОМЕР_4 за рахунок приєднання частини вестибюлю та зменшення площі спільного користування співвласників багатоповерхового будинку. Рівень пожежної безпеки у результаті добудови перегородки (тамбура) до квартири НОМЕР_4 у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 знизився: ширина евакуаційного проходу зменшилася на 56%.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилалась на порушення відповідачами її права власності, що полягало у побудові ними тамбура до їхньої квартири, який перешкоджає їй вільно користуватися коридором загального користування, заносити до своєї квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі шлях до евакуаційного виходу, фактично, буде перекритий.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур добудований до квартир більше 10 років тому і на момент придбання позивачем квартири уже був побудований. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, вказав, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1, а також, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки.
Колегія суддів частково погоджується з висновками апеляційного суду з наступних підстав.
Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
У частині другій статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції чинній на час будівництва спірного тамбура) встановлено, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року
№4-рп/2004 зазначено, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні
і т. ін. ) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року
№14-рп/2011 у справі №1-22/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"
в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року
№2482-XII (2482-12) зі змінами необхідно розуміти так, що власники квартир
дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі
№598/175/15-ц (провадження №14-363цс19) зазначено: "При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду керується вимогами частини другої статті
10 Закону №2482-XII, за якою власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості. Згідно зі статтею 1 Закону №2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення)".
Таким чином, право спільної власності здійснюється співвласниками багатоквартирного будинку за їхньою згодою.
Встановивши, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, а здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку (позивачу), також вказана добудова не відповідає вимогам ДБН та пожежної безпеки, апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та зобов'язання вчинити дії.
Апеляційний суд обґрунтовано вказав, що, вирішуючи справу, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що предметом і підставою позову було усунення позивачу перешкод у користуванні майном, яке перебуває у спільній сумісній власності. Крім того, суд першої інстанції не надав оцінки доводам позивача про захоплення відповідачами частини допоміжного приміщення багатоквартирного будинку (позаквартирного коридору) та висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6, відповідно до якого виконана відповідачами добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл виконавчим органом місцевої ради, знижує рівень пожежної безпеки та збільшує навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття.
Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив вимоги статті 128 ЦПК України, оскільки під час прийняття оскарженої постанови не існувало доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи у суді апеляційної інстанції, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року, є необґрунтованим.
Повістка про розгляд справи о 11 год 00 хв 02 жовтня 2019 року, направлена відповідачам апеляційним судом за адресою: АДРЕСА_5. Ця адреса вказана відповідачами під час подання касаційної скарги та заяви про приєднання до касаційної скарги, її правильність ними не заперечувалась. Проте повістка була повернута суду без вручення з відміткою "Поверн за відсутністю адресата" (дослівно).
Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Згідно з пунктом 99-2 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270, із змінами та доповненнями, рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відповідачі були належним чином повідомлені про розгляд справи апеляційним судом 02 жовтня 2019 року, тобто
у день коли була прийнята оскаржена ПОСТАНОВА:
Доводи касаційної скарги про те, що тамбур фактично побудований у 1999 році,
а позивач пропустила позовну давність, є необґрунтованими, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур. Такий (негаторний) позов може бути пред'явлений упродовж всього часу існування порушення.
Водночас апеляційний суд не звернув увагу на те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року по справі №641/2156/19-ц (провадження №61-7447св20) вказано, що:
"суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що реконструкція житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 проведена без отримання необхідних дозвільних документів, а реєстрація змін речового права проведена без документу, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, тому вважав, що наявні підстави для задоволення позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про скасування рішення державного реєстратора, апеляційний суд виходив з того, що до державного реєстратора із заявою про вчинення оскаржуваної реєстраційної дії ОСОБА_1 об'єктивно не міг звернутися, оскільки не був власником будинку, а міг звернутися лише попередній власник будинку за адресою: АДРЕСА_1, в інтересах якого і було вчинено оскаржувану реєстраційну дію. Тому, на думку апеляційного суду, не можливо з'ясувати, які саме права позивача порушені відповідачем ОСОБА_1 і в чому полягають його винні дії. Колегія суддів вважає, що дійшовши правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд припустився помилки при його мотивуванні. Так, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в пункті 58 постанови від 04 вересня
2018 року у справі №823/2042/16, належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Отже ОСОБА_1, як власник житлового будинку на час подання Харківською міською радою розглядуваного позову, є належним відповідачем та вирішення заявлених вимог впливатиме на його зареєстроване право власності. Зазначені висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від
01 липня 2020 року у справі №755/3782/17, відповідно до яких новий власник, набуває усі права та обов'язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20) зазначено, що:
"пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".
У справі, що переглядається:
позов ОСОБА_1 про зобов'язати усунути перешкоди у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2 пред'явлено до ОСОБА_2, ОСОБА_3, які на час подання позову були співвласниками квартири АДРЕСА_2;
під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення судового рішення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір дарування від 11 травня 2019 року, згідно з яким ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_3 Ѕ частки квартири АДРЕСА_2;
належним відповідачем за позовом ОСОБА_1 є саме
ОСОБА_3 як одноосібний власник квартири АДРЕСА_2, до якої добудовано спірний тамбур., а ОСОБА_2 є належним відповідачем у цій справі.
За таких обставин постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до вказаного відповідача змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В той же час постанова апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії підлягає залишенню без змін, оскільки остання, як одноосібний власник квартири, до якої належить спірний тамбур, зобов'язана його демонтувати.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов'язані з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн із кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної, колегія суддів зазначає наступне.
ОСОБА_2 зазначала, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, оскільки не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, вважала підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
За змістом частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19 вказано, що "суд з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 12350 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України, Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі №143/173/19 (провадження №61-16088св19) зроблено висновок, що: "згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростував. Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв'язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню
з відповідача".
У мотивувальній частині позовної заяви викладено попередній розрахунок суми судових витрат, зокрема: витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000,00 грн та витрати на проведення експертизи, а у прохальній частині - клопотання про стягнення судових витрат з відповідачів. На підтвердження суми витрат на правничу допомогу суду надано копію договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року №8, квитанцію від 01 березня 2019 року №1 на суму 4 000,00 грн, а на підтвердження витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження - квитанцію до прибуткового касового ордера від 12 лютого 2019 року №19006 на суму 1 500,00 грн.
Аналіз змісту договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від
01 березня 2019 року №8 свідчить, що вартість послуг становить 4 000,00 грн,
з них: роз'яснення клієнту прав та обов'язків, вивчення нормативної бази та складання позовної заяви - 2 000,00 грн; участь у судових засіданнях незалежно від їх кількості - 2 000,00 грн. Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення нею витрат в суді першої інстанції.
Апеляційний суд, з огляду на умови договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року №8, враховуючи участь адвоката у судовому засіданні, дійшов правильного висновку, що у цій справі витрати на правову допомогу є реальними, підтвердженими матеріалами справи.
Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Крім того, як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду справи, заяви чи клопотання щодо неспівмірності витрат на правову допомогу від відповідачів не надходили.
Безпідставними є доводи позивача про те, що витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження не є витратами, пов'язаними із розглядом справи.
Враховуючи, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а саме в частині пред'явлених позовних вимог до ОСОБА_3, тому апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн. Судові витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн стягненню із ОСОБА_2 не підлягають, оскільки у задоволенні позовних вимог, які пред'явлено до неї, відмовлено.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась
ОСОБА _3, слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови касаційного суду; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 1 536,00 грн. Враховуючи, що касаційну скаргу задоволено частково,
з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 768,00 грн (1 536,00 грн / 2).
Оскільки касаційну скаргу задоволено частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії, а в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 - залишено без змін, відповідно до статті 436 ЦПК України виконання постанови апеляційного суду в нескасованій частині необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 412, 413 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії скасувати.
Рішення Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити діїзалишити без змін.
Виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в нескасованій частині поновити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 768,00 грн.
З моменту прийняття постанови суду касаційної постанова Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді Н. О. Антоненко
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
28 липня 2021 року
м. Київ
справа №570/2625/16-ц
провадження №61-7851св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - Городищенська виправна колонія управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу державної установи "Городищенська виправна колонія ( №96)" на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року в складі судді Остапчук Л. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року державна установа "Городищенська виправна колонія ( №96)" (далі - ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)") звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, у якому просила усунути перешкоди у здійсненні права щодо користування і розпорядження власним майном та виселити відповідачів з нежитлового приміщення адміністративної будівлі, яка знаходиться по АДРЕСА_1.
Позов мотивований тим, що на балансі Городищенської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області ( №96), правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)", знаходиться адміністративна будівля, яка розміщена за адресою: АДРЕСА_1.
Вказана будівля не є житловим приміщенням та не включена до відомчого житлового фонду.
Відповідачі, які зареєстровані за вказаною адресою, займають частину нежилого приміщення, при цьому не мають документів про право власності чи користування ним.
Посилаючись на те, що проживання відповідачів порушує право власності, ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" просила задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від18 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, керуючись частиною четвертою статті 82 ЦПК України врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого приміщення по АДРЕСА_1 є житловим, проте відповідачі не проживають у ньому постійно у зв'язку з неналежними житловими умовами.
Оскільки на момент реєстрації відповідачів у вказаному приміщенні воно було житловим та передбаченим для проживання осіб, у тому числі інших сімей, які згодом отримали інше житло, місцевий суд вважав, що виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання іншого житла суперечить вимогам статті 109 ЖК УРСР.
При цьому судом враховано, що саме позивачем створено умови, за яких відповідачі не можуть потрапити до квартири, в якій вони зареєстровані та не чинять жодних перешкод ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)", яка є власником цієї будівлі.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" залишено без задоволення, рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про безпідставність позовних вимог, зазначивши, що приміщення по АДРЕСА_1 стало адміністративною будівлею з 2015 року. До цього часу будинок був як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, оскільки один із під'їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім'ї працівників виправної колонії.
Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів
У травні 2020 року ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що правовідносини, пов'язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках, не призначених для постійного проживання громадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового законодавства. Висновки судів щодо неможливості виселення відповідачів є помилковими, оскільки стосуються лише тих осіб, які на законних підставах були вселені у житлові приміщення.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У жовтні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Городищенська виправна колонія Державної пенітенціарної служби (правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)") є власником адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 531,8 кв. м, форма власності: державна, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №52695678 від 05 лютого 2016 року та Витягом з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна.
За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС, УДМС України в Рівненській області за адресою: кв. АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3
26 вересня 2002 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за комунальні послуги та квартирну плату в розмірі 1 433,31 грн. З цієї позовної заяви видно, що ОСОБА_1 надана у безстрокове користування квартира АДРЕСА_2, що знаходиться на балансі Городищенської виправної колонії Рівненської області ( №96), яка надає комунальні послуги.
27 вересня 2013 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку у зв'язку з відсутністю в жилому приміщенні понад шість місяців без поважних причин.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 01 вересня 2014 року, в задоволенні вищевказаного позову відмовлено.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява №30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Виселення є житловим терміном, судам слід розрізняти правовий статус приміщення (житлове чи нежитлове), оскільки у правовідносинах коли особа підлягає виселенню з житлового приміщення, то застосовуються положення ЖК УРСР.
Порядок виселення громадян з житлових приміщень регулюються статтею 109 ЖК УРСР.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач пов'язував усунення перешкод шляхом виселення відповідачів з тим, що приміщення по АДРЕСА_1, в якому вони зареєстровані, є нежитловим.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого частина приміщення по АДРЕСА_1, в якій розташована квартира АДРЕСА_2, є житловим.
Встановивши, що до 2015 року приміщення по АДРЕСА_1 було як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, один із під'їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім'ї працівників виправної колонії, зокрема батько відповідача ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
При цьому Верховний Суд погоджується з апеляційним судом, який зазначив, що на момент реєстрації відповідачів (1982, 1987, 1990, 1994, 2007 роки) у цьому приміщенні воно було передбачене для проживання, що підтверджується позами свідків, які також у ньому проживали до моменту отримання нового житла.
З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу державної установи "Городищенська виправна колонія ( №96)" залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
18 лютого 2021 року
м. Київ
справа №278/2890/19
провадження №61-10893св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року під головуванням судді Грубіяна Є. О. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк Ю. О. у справі за позовом ОСОБА_1, до ОСОБА_2, третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому, з урахуванням заяви від 15 листопада 2019 року, просила: усунути перешкоди у користуванні кімнатою площею 11,9 кв. м (далі - кімната), яка межує з квартирою АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2, яка проживає у цій квартирі, знести стіну між кімнатою та коридором квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою; звільнити самовільно зайняту кімнату.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_1 є користувачем приміщень колишнього гуртожитку за вказаною адресою, а саме: двох кімнат, кухні, коридору (квартира АДРЕСА_2), із правом їх приватизації.
Відповідач, яка користується сусідніми приміщеннями (квартира АДРЕСА_3), самовільно зайняла спірну кімнату, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1, замурувала прохід до неї з іншої кімнати, яка також перебуває у користуванні останньої. Своїми протиправними діями ОСОБА_2 обмежила право позивача на користування цим нерухомим майном.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено факт, що спірним приміщенням користується саме ОСОБА_2 і що саме остання порушила її права.
При цьому місцевий суд вважав доведеним факт перебування у користуванні ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 і що це житлове приміщення, яке надавалось позивачу, складалось з двох кімнат, кухні та коридору, а станом на день виготовлення технічного паспорту житлового приміщення, що перебуває у користуванні позивачки, відсутня одна з її кімнат.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
Приймаючи нову постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Крижов М. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі.
Представник заявника посилається на те, що позивач має в користуванні квартиру АДРЕСА_2, а відповідач квартиру АДРЕСА_1.
Відповідачу надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні цього гуртожитку площею 23 кв. м, проте вона самовільно зайняла одну із кімнат площею 11,9 кв. м, яка межує з квартирами АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 та заклала прохід цеглою чим порушує право позивача на користування цією кімнатою. Наразі відповідач користується квартирою площею 31,4 кв. м замість належних їй 23 кв. м., що на думку представника позивача доводить протиправність її дій.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Житомирського районного суду Житомирської області.
21 вересня 2020 року цивільна справа №278/2890/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 липня 2016 року ОСОБА_1 надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_4.
ОСОБА_2 рішенням сільської ради від 30 грудня 2008 року надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні гуртожитку площею 23 кв. м за тією ж адресою.
Сільський голова листом від 10 червня 2016 року повідомляв Житомирську районну державну адміністрацію про те, що позивач зареєстрована в АДРЕСА_5 в приміщенні колишнього гуртожитку. Зазначав, що у цьому приміщенні вона має дві кімнати, кухню та коридор. Житомирська районна адміністрація у відповідь на звернення позивача у листі від 23 вересня 2016 року повідомила останній інформацію зі слів Вересівського сільського голови.
Судами встановлено, що 18 липня 2016 року позивач виготовила технічний паспорт на квартиру, що має намір приватизувати. План квартири не містить спірної кімнати площею 11,9 кв. м.
Листом від 27 вересня 2019 року начальник управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради повідомив представника позивача про те, що це управління є балансоутримувачем будівлі в АДРЕСА_5, заяв від позивача або від інших осіб стосовно того, що хтось перешкоджає їй проживати або користуватись квартирою АДРЕСА_4 не надходило, відомостями про кількість кімнат та підсобних приміщень у квартирах 13 та 14 зазначені у технічних паспортах, а управління такою інформацією не володіє.
Відповідач зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 13 грудня 2011 року.
Суди вказували, що на час розгляду справи квартири сторонами не приватизовані.
Апеляційним судом встановлено, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м.
Апеляційний суд вказував, що позивач та її представник будь-яких належних доказів користування на законних підставах приміщенням 11,9 кв. м, усунути перешкоди у користуванні яким вона просить, зокрема ордер на жилу площу в гуртожитку, як суду першої так і апеляційної інстанції не надали.
З наданого суду апеляційної інстанції до апеляційної скарги плану будинку АДРЕСА_5 ним встановлено, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1, у якій зареєстрована відповідач.
Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради, спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 1 ЖК Української РСР передбачено право громадян на житло, яке забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.
Частиною першою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Відповідно до статті 31 ЖК Української РСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР), як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю.
Відповідно до частини першої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Згідно статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав апеляційний суд виходив з того, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м.
Апеляційний суд вказував, що позивач та її представник будь-яких належних доказів користування на законних підставах приміщенням 11,9 кв. м, усунути перешкоди у користуванні яким вона просить, зокрема ордер на жилу площу в гуртожитку, як суду першої так і апеляційної інстанції не надали.
При цьому, апеляційний суд зауважував, що надані ОСОБА_1 лист сільського голови до Житомирської райдержадміністрації від 10 червня 2016 року та відповідь Житомирської райдержадміністрації від 23 вересня 2016 року ОСОБА_1 не можуть бути належними доказами підтвердження факту користування відповідачем двома кімнатами у гуртожитку та, зокрема, спірною кімнатою, оскільки не містять посилань на документи, які підтверджують зазначену у цих відповідях інформацію.
Разом із тим апеляційним судом було досліджено наданий до апеляційної скарги план будинку АДРЕСА_5.
За наслідками дослідження доказу, апеляційний суд зробив висновок, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1, у якій зареєстрована відповідач.
Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради, апеляційний суд встановив, що спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
На підставі вищенаведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав.
Таким чином доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі є такими, що не заслуговують на увагу.
Колегія суддів перевірила інші доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.
Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_1 вимога про скасування рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа №711/2-1739/2008
провадження №61-9994св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: Тересв'янська селищна рада, відділ містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Кожух О. А., від 04 червня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Тересв'янської селищної ради, відділу містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації про визнання права власності на самочинно побудований житловий будинок.
В обґрунтування позову позивачі зазначали, що за час перебуванні у шлюбі на переданій їм у власність земельній ділянці площею 0, 025 га, що розташована за адресою:
АДРЕСА _1 ними без належного дозволу на виконання будівельних робіт (самочинно) було збудовано житловий будинок.
Відділом містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації здійснено фактичні заміри будинку, виготовлено будівельний паспорт на будинок та надано висновок про проведення будівництва без порушень санітарних, пожежних та містобудівних норм. Будівельна готовність незавершеного будівництвом житлового будинку складає 46%, а його вартість 306 347 грн.
З урахуванням викладеного, на підставі частини третьої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачі просили суд визнати за ними право спільної сумісної власності на нерухоме майно - самочинно збудований незакінчений будівництвом житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області, у складі судді Решетар В. І., від 02 вересня 2008 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на нерухоме майно - самочинно побудований незакінчений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1.
Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 самовільно спільно побудували спірний житловий будинок на належній їм на праві приватної власності земельній ділянці без порушень будівельних чи інших норм, що є підставою для задоволення вимог пред'явленого позову.
Рух справи в суді апеляційної інстанції та короткий зміст постанови апеляційного суду
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, у травні 2019 року ОСОБА_3, як особа, що не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про її права та обов'язки, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення районного суду та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Скасовано рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неправомірно визнав за позивачами право власності на самочинно побудований незакінчений будівництвом житловий будинок готовністю 46% без надання позивачам земельної ділянки у встановленому законом порядку під уже збудоване нерухоме майно, без з'ясування і перевірки на відповідність спірного житлового будинку санітарним, пожежним та містобудівним нормам. При цьому районним судом не було враховано, що ОСОБА_3 раніше, у встановленому законом порядку набула право власності на земельну ділянку за тією самою адресою, за якою розташований об'єкт самочинного будівництва відносно якого позивачами заявлено вимоги про визнання права власності, що суперечить вимогам закону та порушує права і законні інтереси ОСОБА_3.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 липня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, в якій просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга, з урахуванням поданих уточнень, мотивована помилковістю висновків апеляційного суду, який приймаючи оскаржену постанову не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 19 вересня
2018 року у справі №2-1904/08/15.
Заявник вважає, що апеляційний суд, задовольняючи апеляційну скаргу шляхом скасування рішення суду про визнання права власності на самочинно збудоване майно з підстав порушення прав ОСОБА_3 не вказав яким чином в цьому випадку будуть поновлені її права.
Звертає увагу на помилковість висновків апеляційного суду про набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку за тією самою адресою, за якою розташований об'єкт самочинного будівництва відносно якого позивачами заявлено позовні вимоги, оскільки за адресою:
АДРЕСА _1 розташовані дві земельні ділянки з різними кадастровими номерами, а саме земельна ділянка з кадастровим номером 2124456200:03:005:0054, належна ОСОБА_3 та земельна ділянка з кадастровим номером 2124456200:03:005:0120, яка належить ОСОБА_1.
При цьому наданий ОСОБА_3 висновок від 08 квітня 2019 року щодо здійснення ОСОБА_1 будівництва з порушенням Державних будівельних норм "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року №44 (далі - ДБН 360-92) не містить повної інформації стосовно особи права якої будуть відновлені у разі усунення встановлених порушень.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2021 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року - без змін, вважаючи постанову апеляційного суду законною та обґрунтованою.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2. перебувають у зареєстрованому шлюбі з 12 травня 2007 року.
Із витягу з рішення Тересв'янської селищної ради від 15 травня 2008 року №310 судами встановлено, що ОСОБА_1 вирішено передати у приватну власність земельну ділянку в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0, 025 га та запропоновано ОСОБА_1 виготовити технічну документацію по передачі у власність зазначеної земельної ділянки.
Житловий будинок АДРЕСА_1, ступенем готовності 46%, побудовано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без дозвільних документів.
Доданий до позовної заяви акт про відсутність порушень санітарних, пожежних та містобудівних норм при будівництві житлового будинку з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 не погоджено і не підписано всіма зазначеними в ньому посадовими особами.
На підставі договору дарування, укладеного 09 грудня 2005 року між
ОСОБА _5 та ОСОБА_3, посвідченого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за №1-1565, ОСОБА_3 отримала у дар земельну ділянку площею 0, 04 га, розташовану в АДРЕСА_1 з цільовим призначенням: будівництво та обслуговування жилого будинку.
На підставі зазначеного договору дарування ОСОБА_3 26 квітня 2006 року Тячівським районним відділом земельних ресурсів видано державний акт серії ЗК №9023871 на право власності на земельну ділянку.
18 травня 2007 року ОСОБА_3 видано державний акт
серії ЗК №031956 на право власності на земельну ділянку площею 0, 04 га в АДРЕСА_1, цільове призначення: для комерційного використання.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права зокрема у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Переглядаючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що спірний житловий будинок, право власності на який визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рішенням суду першої інстанції, було збудовано на земельній ділянці, питання щодо передачі якої позивачам не вирішувалося, також районним судом не було перевірено відповідність спірного житлового будинку санітарним, пожежним та містобудівним нормам. Крім того, колегія суддів посилалася на порушення оскарженим рішенням суду прав ОСОБА_3, як власника земельної ділянки, за адресою розташування спірного об'єкту самочинного будівництва.
Колегія суддів вважає такий висновок передчасним з огляду на наступне.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 зазначив, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі №351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи,
не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому, судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Схожі висновки сформульовані Верховним Судом у постанові від 13 січня
2021 року у справі №466/5766/13-ц, відповідно до яких рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку з дня складання повного тексту судового РІШЕННЯ:
Після того, як суд апеляційної інстанції встановить, що рішенням по справі було вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу на це судове рішення, він переглядає судове рішення за апеляційною скаргою цієї особи.
При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.
Подаючи апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції,
ОСОБА _3, посилаючись на висновок експертного дослідження
від 08 квітня 2019 року, стверджувала, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та обов'язки, як власника земельної ділянки по АДРЕСА_1, оскільки спірний самочинно збудований житловий будинок АДРЕСА_1 побудовано між двома вже існуючими будівлями, розташованими на ділянках ОСОБА_3 та ОСОБА_6 з порушенням пунктів 3.14, 3.25 ДБН 360-92.
Встановивши, що питання передачі позивачам земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 уповноваженим на те, органом не вирішувалося,
ОСОБА _3 раніше, у встановленому законом порядку набула право власності на земельну ділянку за цією адресою, та, врахувавши, що судом першої інстанції не було здійснено перевірку відповідності спірного житлового будинку санітарним, протипожежним та містобудівним нормам, суд апеляційної інстанції вважав, що ухвалення судом першої інстанції рішення про визнання за позивачами права власності на житловий будинок порушує права та інтереси ОСОБА_3
ОСОБА _3 стверджувала, що відповідно до державного акту серії ЗК №031956 від 18 травня 2007 року є власником земельної ділянки загальною площею 0, 04 га для комерційного використання кадастровий номер 2124456200:03:005:0054, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.
Апеляційний суд вказуючи, що за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рішенням суду першої інстанції визнано право власності на будинок за адресою земельної ділянки ОСОБА_3, не встановив, чи є тотожними земельні ділянки, які належать ОСОБА_1 та ОСОБА_3, при тому що згідно наданого останньою Акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 10 липня 2019 року (а. с. 91-92) ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯЕ №440389 є власником земельної ділянки кадастровий номер 2124456200:03:005:0120, в той час як ОСОБА_3 є власником земельної ділянки кадастровий номер 2124456200:03:005:0054.
Крім того, згідно наданого ОСОБА_3 висновку експертного дослідження по об'єкту "Реконструкція аптеки з добудовою та надбудовою під торгово-офісний комплекс за адресою АДРЕСА_1" від 08 квітня 2019 року земельна ділянка ОСОБА_1 не межує із її земельною ділянкою.
З урахуванням викладеного, Верховний суддійшов висновку, що задовольняючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 та скасовуючи рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку, що вказаним рішенням суду вирішені питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3.
У разі, якщо земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є різними і не межують між собою, суду апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду, що набрало законної сили ще у 2008 році, необхідно було ретельно перевірити які саме питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3 вирішені рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року; чи було і коли прийнято в експлуатацію будинок позивачів та проведена реєстрація права власності на нього; чому питання про порушення прав ОСОБА_3 виникло лише у 2019 році та чи пов'язано подання апеляційної скарги ОСОБА_3 із реальним захистом її прав або викликано наявністю інших судових спорів між нею та ОСОБА_5 і ОСОБА_1.
Суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Оскільки апеляційний судом не в повному обсязі встановлені обставини, які мають значення для прийняття процесуального рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_3, що призвело до передчасних і недостатньо обґрунтованих висновків, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Питання про розподіл судових витрат, у тому числі понесених при поданні касаційної скарги, має бути вирішено за результатами ухвалення остаточного рішення у справі.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
30 серпня 2021 року
м. Київ
справа №465/3228/17
провадження №61-1522св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Приватне підприємство "Гарантекспо",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
треті особи: Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз", Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, Львівська міська рада, Державна архітектурно-будівельна інспекція України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Гарантекспо" на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року
у складі судді Галайко Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від
18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року Приватне підприємство "Гарантекспо" (далі -
ПП "Гарантекспо") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1,
ОСОБА_2, треті особи: Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз"), Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, Львівська міська рада, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, про демонтаж самочинно встановлених гаражів.
Позов мотивовано тим, що він є орендарем земельної ділянки за адресою:
АДРЕСА _1, на якій має намір здійснити будівництво багатоквартирного будинку. На суміжній ділянці на АДРЕСА_2 розташовані два металеві гаражі, які самовільно встановлені та тимчасово експлуатуються відповідачами.
Зазначав, що вказані гаражі не дають позивачу можливості здійснювати забудову орендованої ділянки на площі шириною у 8 метрів і довжиною близько 14 метрів, що суттєво обмежує права та інтереси позивача. Крім того, позивач не може повноцінно використовувати орендовану земельну ділянку через необхідність дотримання протипожежних відстаней до самовільно встановлених гаражів, зокрема, не може належним чином здійснити містобудівний розрахунок майбутнього проекту будинку, отримати містобудівні умови та обмеження на забудову земельної ділянки, які б дозволили проектувати та будувати багатоповерховий будинок без необхідності встановлювати протипожежні розриви у 6-8 метрів до самовільно встановлених гаражів.
Також позивач зазначав, що право власності на вказані гаражі не реєструвалося, а про їх незаконність свідчить те, що вони збудовані на газопроводі, в Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради відсутня дозвільна документація щодо їх будівництва.
За таких обставин позивач просив зобов'язати відповідачів знести (демонтувати) самочинно змонтовані гаражі, що розташовані на території будинковолодіння АДРЕСА_2.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від
18 листопада 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що порушення норм ДБН В.2.5-20-2001, Правил безпеки систем газопостачання та інших нормативно-правових актів у сфері газопостачання усувається відповідачами, оскільки вони здійснюють активні дії для ліквідаціїцих порушень, а обставина щодо порушень державних будівельних норм спорудженням спірних гаражів не доведена позивачем. Позивач на даний час не має законної можливості здійснювати будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яка йому була відведена у користування, а тому наявністю збудованих гаражів права позивача не порушуються. Доказів того, що саме відповідачі здійснили самочинне будівництво спірних гаражів та порушення прав позивача, він не надав.
Аргументи учасників справи
У січні 2020 року ПП "Гарантекспо" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір, не застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, зокрема: пункт 4.6 Державних будівельних норм "Газопостачання" ДБН В.2.5-20-2002; СНІП 2.04.08-87, СНІП 3.05.02-88, які діяли до 2001 року; пункт 3.25* ДБН 360-92 "Планування і забудова територій", пункт 3.22 Правил безпеки систем газопостачання, затверджених наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 15 травня 2015 року
№28; частину першу статті 376, статті 1163,1164 ЦК України; пункт 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна. Тому висновки судів не відповідають обставинам справи, а рішення судів повинні бути скасовані.
У квітні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять оскаржувані судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що вказані рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що 01 грудня 2011 року ПП "Гарантекспо" та Львівська міська рада уклали договір оренди землі, відповідно до якого орендар отримав
у оренду строком на 10 років земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,0732 га (кадастровий номер 4610136900:05:003:0079) для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку.
ПП "Гарантекспо" є орендарем земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою, на якій розташований будинок відповідачів та спірні гаражі, за адресою: АДРЕСА_2.
Згідно з листом Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 06 серпня 2015 року №35-2482 мешканцям будинку
АДРЕСА _2 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 дозволено тимчасово експлуатувати два самовільно встановлені гаражі на присадибній ділянці будинку на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації №1164 від 22 серпня
1995 року.
Відповідно до листа Обласного комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 28 квітня 2015 року №1597 право власності на будинок АДРЕСА_2, гаражі та інші господарські споруди, що знаходяться за адресами: АДРЕСА_3, не реєструвалося.
Згідно з листом Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради від 21 липня 2015 року дозвільна документація щодо будівництва двох гаражів №2401-1вих-214 у межах будинковолодіння АДРЕСА_2 в управлінні архітектури відсутня.
Відповідно до листа Регіональної газової компанії "Львівгаз" від 05 серпня
2015 року вих. № ЛВ34/4-6306-15 гаражі, які знаходяться на згаданій земельній ділянці, збудовані на газопроводі-вводі.
Згідно з договором підряду на виконання робіт з реконструкції системи газопостачання від 14 лютого 2019 року №29S790-3684-19, що укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "Львівгаз", виконавець зобов'язався здійснити роботи по виносу газопроводу вводу, що розташований у АДРЕСА_2, забезпечити відповідність об'єкта вимогам ДБН В.2.5-20-2001, Правилам безпеки систем газопостачання та іншим нормативно-правовим актам у сфері газопостачання протягом 180 робочих днів, а замовник зобов'язався сплатити виконавцю 5 365,44 грн. за виконані послуги. Замовником здійснена оплата зазначених робіт, що підтверджується квитанцією від 26 лютого 2019 року.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2016 року, визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту містобудування Львівської міської ради від 21 жовтня 2013 року №372 "Про затвердження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на будівництво ПП "Гарантекспо" багатоквартирного житлового будинку з вбудованими підземними автостоянками на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих архітектурних споруд та скасовано реєстрацію Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю
у Львівській області декларації про початок виконання будівельних робіт на "Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими підземними автостоянками на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих споруд" за № ЛВ083141910404 від 08 липня 2014 року.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які
ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 391ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 376 ЦК Україниоб'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї
з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм
і правил. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
У частині сьомій статті 376 ЦК Українипередбачено, що у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі
№6-1721цс16 зроблено висновок, що "право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу)".
У постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі
№6-137цс14 зроблено висновок, що "правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що об'єкт нерухомості збудований ОСОБА_1 на земельній ділянці, що не була відведена
у встановленому порядку для цієї мети. Разом із тим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог особи, яка не є власником земельної ділянки, на якій зведено об'єкт нерухомості, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не встановив, яким чином порушуються права зазначеної особи, хоча для правильного застосування статей 376, 386, 391 ЦК України встановлення цього факту є обов'язковим".
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що позивачем не доведено порушення його прав наявністю вказаних гаражів, суди зробили обґрунтований висновок про відмову
в задоволенні позову. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті
і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення? без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Приватного підприємства "Гарантекспо" залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
судді: Є. В. Краснощоков
І. О. Дундар
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №761/46120/17
провадження №61-12863св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - кооператив "Пейзажний",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року у складі судді: Савицького О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про знесення гаражного боксу.
Позов мотивований тим, щона підставі договору купівлі-продажу від 14 березня 1996 року позивачу на праві власності належить гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У 2006 році вказаний гаражний бокс був незаконно знесений працівниками Головного управління юстиції у м. Києві при вчиненні виконавчих дій по знесенню гаражних боксів кооперативу "Пейзажний", до членів якого позивач не належить, та які знаходились за тією ж адресою, що й належний позивачу гаражний бокс. Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року у адміністративній справі №2а-298/2009 визнано вказані дії ГУЮ у м. Києві неправомірними та зобов'язано відшкодувати позивачу завдану цими діями шкоду, шляхом відновлення гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Проте, вказана постанова не була виконана, а тому ухвалою суду змінено спосіб виконання постанови на сплату позивачу грошової компенсації майнової шкоди, за рахунок яких позивач мав намір самостійно відновити свій гаражний бокс. При цьому, виплата позивачу компенсації не передбачала припинення його права власності на гаражний бокс. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року у справі №761/7076/14-ц, також було встановлено право позивача на вказане відновлення майна. Разом з тим, незважаючи на наявність у позивача права власності на відновлення свого майна, останній фактично обмежений у можливості вчинити такі дії, оскільки на місці належного йому гаражного боксу, відповідач здійснив будівництво свого гаражного боксу, чим унеможливив для позивача відновлення ним свого майна.
ОСОБА_1 просив:
прийняти рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1 площею 17,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 спорудженого ОСОБА_2
31 березня 2021 року ОСОБА_1 звернувся з заявою щодо позовних вимог, в якій просив:
зобов'язати ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок ОСОБА_2.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 29 березня 2021 року.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок ОСОБА_2.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач за відсутності для цього правових підстав побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу, а тому суд приходить до висновку, що збудований відповідачем гаражний бокс є самочинним будівництвом. Самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво. З врахуванням змісту статті 376 ЦК України у взаємозв'язку з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою. Відповідач здійснив самочинне будівництво гаражного боксу на земельній ділянці, на якій знаходився фундамент незаконно знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року встановлено, що будівництво проводилось без згоди власника земельної ділянки на будівництво у 2009 року об'єкта нерухомого майна - гаражного боксу № НОМЕР_1, за адресою: АДРЕСА_1, доказів протилежного стороною відповідача надано не було.
Суд першої інстанції вказав, що для перевірки чи дійсно відповідач збудував гаражний бокс № НОМЕР_1 в кооперативі АДРЕСА_1, на колишньому місці розташування належного позивачу гаражного боксу № НОМЕР_1, ухвалою суду від 11 вересня 2019 року була призначена земельно-технічна експертиза, проведення якої доручити експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Проте, відповідно до повідомлення експерта від 20 липня 2020 року, таку експертизу провести неможливо, оскільки неодноразово відкладалась дата обстеження об'єкта за клопотанням відповідача, а також на клопотання експерта, яке направлялось сторонам у справі, не було надано оригінал або належним чином оформлені матеріали інвентаризації гаражного боксу № НОМЕР_1 або інших споруд, споруджених відповідачем в кооперативі АДРЕСА_1 в м. Києві. З вказаного слідує, що відповідач чинив перешкоди для проведення експертизи, як своєю неявкою на об'єкт дослідження, для надання доступу до нього, так і ненаданням наявних у нього документів експертам для дослідження.
Суд першої інстанції зазначив, що за таких обставин, оскільки споруджений відповідачем гаражний бокс, який є самочинним будівництвом, що створює позивачеві перешкоди для відновлення його порушеного права власності, шляхом відбудування неправомірно знесеного гаражного боксу на тому ж місці, де він існував до вчинення протиправних дій Головного управління юстиції у м. Києві. Тому суд зробив висновок про необхідність зобов'язати відповідача знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право власності позивача на гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, не припинено. Відповідач, за відсутності для цього правових підстав, побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу. Відповідно до статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Враховуючи встановлені обставини, оскільки споруджений відповідачем гаражний бокс, створює позивачеві перешкоди для відновлення його порушеного права власності, шляхом відбудування неправомірно знесеного гаражного боксу на тому ж місці, де він існував до вчинення протиправних дій Головного управління юстиції у м. Києві, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що він надав суду докази того, що у справі відсутній предмет спору, з огляду на те, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, колегія суддів відхилила, оскільки та обставина, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1, що є предметом спору, не свідчить про те, що такий гараж не був ним збудований на тому самому місці, де знаходився гараж позивача, який останньому належить на праві власності та на відновлення якого він має право.
Доводи апеляційної скарги про те, що не надаючи жодного доказу, позивач зазначає, що гаражний бокс відповідача перебуває на земельній ділянці, де на думку позивача, перебував його гаражний бокс, при цьому, будь-якого правовстановлюючого документу щодо земельної ділянки позивач ніколи не мав та не має, колегія суддів вважала такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки саме відповідачем не спростовано тверджень позивача про те, що відповідачем збудовано гаражний бокс на місці, де знаходився його гаражний бокс до незаконного знесення, тоді як кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач ОСОБА_2 звертався з позовом про визнання права власності на гаражний бокс № НОМЕР_1, розташований на АДРЕСА_1, у задоволенні якого було відмовлено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що право власності ОСОБА_1 на гаражний бокс № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 не припинене, а тому визнання права власності ОСОБА_2 на гаражний бокс № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 порушує права ОСОБА_1. Зазначене дає підстави стверджувати, що гаражний бокс збудований відповідачем на тому ж місце де знаходився гаражний бокс, належний на праві власності позивачу.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не дослідив наявні у справі докази щодо факту знищення гаражного боксу позивача, а відтак право власності останнього на гаражний бокс припинилося, апеляційний суд відхилив, оскільки у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 08 грудня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 21 березня 2016 року, суддійшов висновку, що оскільки із знесенням гаражних боксів, зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно не вносилось, то юридично, у відповідності до частини другої статті 349 ЦК України, не припинилось право власності ОСОБА_1 на гаражний бокс № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1.
Аргументи учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року, в якій просив оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 звертався з позовною вимогою у наступній редакції: "прийняття рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, спорудженого відповідачем". Втім, судом першої інстанції під час судових дебатів, змінив предмет та підставу позову та прийняв рішення про задоволення позовних вимог позивача у редакції резолютивної частими: "Зобов'язати ОСОБА_2 знести гараж АДРЕСА_2 впродовж одного місяця з дати набрання рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача".
Вказує, що судами не взято до уваги той факт, що відповідач не має у власності гаражу, який його зобов'язав знести суд. Неодноразово в суді зазначалось, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Більше того, Гаражний кооператив "Пейзажний", в якому позивач просить здійснити знесення, не перебуває за адресою АДРЕСА_1. Гаражний кооператив перебуває за іншою адресою, а саме по АДРЕСА_3. На відміну від позивача, відповідачем суду надані належні та допустимі докази відносно самого предмету та суті спору - гаражного боксу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Під час допиту позивача в якості свідка, також ставилось питання щодо наявності хоча б будь-якого доказу, який міг би свідчити про місце розташування його гаража та яким чином він визначив та співставляв місця розташувань гаражних боксів учасників справи. Відповіді позивача зводились до єдиного аргументу - він так вважає, оскільки порядковий номер в арифметичному підрахунку відповідачем є особа, яка володіє 5 гаражем. Питання статусу гаражного боксу відповідача як самочинно збудованого в судовому засіданні не обговорювалось і ніким із учасників не ставилось, тому відповідач і не надавав будь-яких доказів з цього приводу. Питання самочинно збудованого об'єкту не було ні предметом, ні підставою позову. До позовної заяви ОСОБА_1 надав рішення судів, за якими належний йому гаражний бокс, 27 вересня 2006 року знищено та демонтовано повністю, про що винесено постанову державного виконавця про повне виконання рішення Господарського суду міста Києва. Тобто, матеріали надані до суду самим же позивачем спростовують твердження про залишки фундаментів та підтверджують факт знищення об'єкта нерухомості. Факт відсутності фізичного існування гаражу ОСОБА_1 на теперішній момент також підтверджується позивачем, виходячи з його позовних вимог.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 листопада 2020 року у справі №04/5026/803/2012; від 17 січня 2019 року у справі №708/254/18; від 26 червня 2019 року у справі №334/16303/15-ц, від 01 серпня 2019 року у справі №915/406/18; від 25 вересня 2019 року у справі №272/62/15-ц; від 25 березня 2021 року у справі №588/249/20; від 01 квітня 2021 року у справі №914/1958/19; від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18; від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19; від 03 квітня 2019 року у справі №924/1220/17; від 30 липня 2019 року у справі №926/3881/17; від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17; від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17; від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17.
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення, в яких зазначив, що відповідач свідомо обманює суд, оскільки факт спорудження відповідачем спірного гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, а також факт існування цього гаражу за вказаною адресою підтверджується як зверненнями відповідача до суду з позовом про визнання його права власності на цей гараж, так і висновками судів різних інстанцій і по різних справах. Інформація про те, що кооператив "Пейзажний" перебуває за іншою адресою, ніж АДРЕСА_1., також є завідомо неправдивою. Факт перебування гаражів кооперативу АДРЕСА_1, в м. Києві встановлений в рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 р. у справі №761/7076/14-ц, яким саме кооператив "Пейзажний" (третя особа) зобов'язано не чинити перешкод ОСОБА_1 у відновленні попереднього становища та відбудові гаражного боксу № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1. Водночас, за адресою: АДРЕСА_3, кооператив "Пейзажний" та його гаражі не знаходяться, що доводиться наявними у справі фото, з яких вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 знаходиться одноповерхова будівля, а не гаражі кооперативу "Пейзажний". Вищевказана нежитлова будівля по АДРЕСА_3, перебуває на балансі КП "Київжитлоспецексплуатація", та передана в оренду Національному музею історії України, що підтверджується листом КП "Київжитлоспецексплуатація" від 24 квітня 2018 року №062/15/1/13-2106. З цього ж листа вбачається, що кооператив "Пейзажний" не має дозволу на користування даною будівлею. Під час розгляду справи в суді відповідач не надав доказів того, що спірний гараж знаходиться за іншою адресою, ніж АДРЕСА_1, та не спростував обставини щодо місцезнаходження спірного гаражу та кооперативу "Пейзажний" за даною адресою, що були встановлені вищевказаним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року, та рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року у справі №761/7076/14-ц. ОСОБА_2 лише на стадії касаційного оскарження обґрунтовував свої заперечення проти позову тим, що спірний гараж входить до суцільної будівлі гаражів по АДРЕСА_4, та має суміжні стіни з іншими гаражами кооперативу "Пейзажний". Обставини щодо знаходження спірного гаражу відповідача нібито в спільній будівлі, яка нібито має суміжні стіни з іншими гаражами кооперативу, ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не досліджувались. Неправдивим є твердження ОСОБА_2 і про те, що спірний гараж відповідача є пам'яткою місцевого значення. Вищевказане твердження відповідача не ґрунтується на матеріалах справи. ОСОБА_2 не надав суду будь-яких доказів того, що гараж, щодо знесення якого ОСОБА_1 звернувся до суду, є пам'яткою місцевого значення.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року: взадоволенні клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подачу відзиву відмовлено; відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу залишено без розгляду; призначено справу до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 листопада 2020 року у справі №04/5026/803/2012; від 17 січня 2019 року у справі №708/254/18; від 26 червня 2019 року у справі №334/16303/15-ц, від 01 серпня 2019 року у справі №915/406/18; від 25 вересня 2019 року у справі №272/62/15-ц; від 25 березня 2021 року у справі №588/249/20; від 01 квітня 2021 року у справі №914/1958/19; від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18; від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19; від 03 квітня 2019 року у справі №924/1220/17; від 30 липня 2019 року у справі №926/3881/17; від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17; від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17; від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17.
Фактичні обставини
Суди встановили, що позивач є власником гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 14 березня 1996 року, зареєстрованим на ТБ "Українська біржа "Десятинна", реєстраційний №1682-905, та зареєстрованим в Київському міському бюро технічної інвентаризації згідно реєстраційного посвідчення, реєстрова книга №4 за реєстровим №1490 від 21 березня 1996 року.
У зв'язку з виконанням рішення Господарського суду міста Києва від 23 лютого 2005 року гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, було знесено Головним управлінням юстиції у м. Києві.
Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року, яке набрало законної сили, такі дії були визнані неправомірними та зобов'язано Головне управління юстиції у м. Києві відшкодувати позивачу завдану неправомірними діями матеріальну шкоду, шляхом відновлення становища, що існувало до вчинення протиправних дій, а саме: відбудувати гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на тому ж місці, де він існував до вчинення цих дій. Встановлено, що рішення господарського суду м. Києва стосується знесення гаражних боксів кооперативу "Пейзажний", проте знесений гаражний бокс № НОМЕР_1, належить позивачу на праві власності, який в свою чергу не є членом кооперативу "Пейзажний", у зв'язку з чим такі дії порушують права власників знесених гаражів.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2012 року змінено спосіб виконання постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року в частині відбудови гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом стягнення з Головного управління юстиції у м. Києві на користь ОСОБА_1 грошової компенсації пошкодженого гаражного боксу в сумі 527 467,84 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року зобов'язано кооператив "Пейзажний" усунути перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права власності на належне йому майно - гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом не чинити перешкоди останньому у відновленні попереднього становища та відбудові цього гаражного боксу.
Відповідач, за відсутності для цього правових підстав, побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу.
Відповідачу не надавалась у власність (користування) земельна ділянка, на якій відбудований гаражний бокс за адресою: АДРЕСА_1, при цьому відсутня згода власника земельної ділянки на будівництво у 2009 році об'єкта нерухомого майна - гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Позиція Верховного Суду
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (пункт 2 частини другої статті 49 ЦПК України).
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третя статті 49 ЦПК України).
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі №206/1853/18 (провадження №61-4205св21) вказано, що "відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту".
У справі, що переглядається:
аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_1 просив прийняти рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1 площею 17,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 спорудженого ОСОБА_2 (а. с. 4); ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 29 березня 2021 року (т. 2, а. с. 60-61); судове засідання 29 березня 2021 року розпочато та оголошено перерву (т. 2, а. с. 68-70); 31 березня 2021 року ОСОБА_1 подав заяву щодо позовних вимог, в якій просив зобов'язати ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача (т. 2. а. с. 71-72); протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року заява позивача щодо позовних вимог прийнята судом (т. 2. а. с. 74-75); в апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказував, що заява позивача щодо позовних вимог є заявою про зміну предмета та підстав позовних вимог та подана з порушенням вимог ЦПК України (т. 2. а. с. 94);
аналіз первісної позовної заяви (т. 1 а. с. 2-4) та заяви щодо позовних вимог (т. 2. а. с. 71-72) свідчить, що позивач посилаючись на пункти 3, 4 частини другої статті 16 ЦК України звернувся з однією позовною вимогою про знесення гаражного боксу спорудженого відповідачем, втім в заяві щодо позовних вимог (т. 2. а. с. 71-72) виклав три вимоги: про зобов'язання відповідача вчинити відповідні дії; визначити відповідачеві строк для вчинення таких дій; у випадку невиконання визначеної дії знести гаражний бокс з компенсацією витрат пов'язаних зі знесенням цього об'єкта за рахунок відповідача;
за таких обставин суди не надали належної оцінки заяві позивача від 31 березня 2021 року щодо позовних вимог та не звернули увагу, що подання такої заяви після закриття підготовчого провадження та початку першого судового засіданняне відповідає порядку, передбаченому процесуальним законом, оскільки призвело до неправильного вирішення справи, а тому зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог.
У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року скасувати.
Передати справу №761/46120/17 на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
17 березня 2021 року
м. Київ
справа №372/1710/19
провадження №61-15715св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство"
відповідачі: Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня"; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43567934 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована в селі Перше Травня Обухівського району Київської області.
Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 46 сесії 7 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 площею 0,2308 га, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах села Перше Травня за рахунок земель комунальної власності.
На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 25 лютого 2019 року №87, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень.
Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 10 вересня 2018 року №472/19 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України.
Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України.
У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, виданого 26 лютого 2014 року.
Позовна заява обґрунтована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового законодавства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, в межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186600:02:020:0014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень.
Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №842 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України.
Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України.
У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, виданого 26 лютого 2014 року.
Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень.
Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №851 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України.
Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України.
У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; витребування на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, що розташована на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області.
Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
У подальшому ОСОБА_5 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 на користь ОСОБА_4 на підставі відповідного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 червня 2018 року.
Таким чином власником вищевказаної земельної ділянки є ОСОБА_4.
Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень.
Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №841 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України.
Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року об'єднано в одне провадження цивільну справу за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку з цивільними справами: за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку; за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку; за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, присвоївши об'єднаній справі №372/1710/19.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року у складі судді Зінченко О. М. у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення, тому посилання позивача на порушення прав чи інтересів держави та відповідних установ і підприємств у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту, є недоведеними. Крім того, наявні у справі докази не дають достатніх підстав для задоволення позову і позбавлення відповідачів права власності на зазначені земельні ділянки.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" задоволено.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" задоволено.
Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня".
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 43567934 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована в АДРЕСА_1.
Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд".
Визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, серія та номер: 18263030, видане 26 лютого 2014 року.
Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд".
Визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, серія та номер: 18264816, видане 26 лютого 2014 року.
Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд".
Витребувано на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, що розташована на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області.
Стягнуто з Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рахунок прокуратури Київської області судовий збір по 6 403,33 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зфрагментів з публічної кадастрової карти України Обухівського лісництва державного підприємства "Київський лісгосп" вбачається, що спірні земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство", що підтверджується наявними в матеріалах справи планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Обухівського лісництва державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" за 2003 рік. Разом з тим, з листів державного підприємства "Київське лісове господарство" від 04 лютого 2019 року №02-02/94 та Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року №04-48/236 вбачається, що останні не надавали погодження на вилучення чи зміну цільового призначення спірних земельних ділянок.
Вказане свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області щодо відведення земельних ділянок у власність відповідачів. Оскільки право власності на спірні земельні ділянки до відповідачів перейшло на підставі рішень, які є незаконними, то видані на їх підставі свідоцтва про право власності також підлягають визнанню недійсними.
Крім того, власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку. Враховуючи наведене, наявні підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" спірних земельних ділянок.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №923/129/17, від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, зокрема, справу розглянуто за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не було досліджено питання щодо правомірності звернення прокурора до суду та не перевірено причин, які перешкоджають здійсненню захисту прав та інтересів позивачем особисто. Крім того, судом апеляційної інстанції її не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило її можливості подати суду свої заперечення проти доводів позивача. Задовольняючи позовні вимоги першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, суд апеляційної інстанції не перевірив дотримання позивачем строків позовної давності, хоча її представником було подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Також вказує на відсутність в матеріалах справи належних і достатніх доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення, що свідчить про те, що передача відповідачам у власність цих земельних ділянок не порушує права Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство".
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2021 року представник Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області і ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного ОСОБА_2 судового рішення було неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, тому просила задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_2, скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року та залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року.
У січні 2021 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням 46 сесії 7 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 затверджено проект землеустрою, розроблений фізичною особо-підприємцем ОСОБА_7, щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2308 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, що розташована у АДРЕСА_1, за рахунок земель комунальної власності Першотравенської сільської ради та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2308 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, що розташована у селі Перше Травня Обухівського району Київської області.
З листа державного підприємства "Київське лісове господарство" від 04 лютого 2019 року №02-02/94 вбачається, що останнє не надавало погодження на вилучення земельних ділянок, зокрема, з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0007, 3223186600:02:020:0014, 3223186600:02:020:0018, 3223186600:02:020:0027, 3223186600:02:020:0026.
З листа Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року, вбачається, що останнє не надавало погодження на вилучення чи зміну цільового призначення земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0023, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0026.
З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 знаходиться у межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство".
Висновком Обухівського районного відділу земельних ресурсів від 17 травня 2004 року погоджено розроблений проект землеустрою щодо встановлення і зміни меж Першотравенської сільської ради і села Перше Травня, яким передбачено площу земель у межах Першотравенської сільської ради - 3164,1 га, у тому числі площа села Перше Травня - 764,8 га.
Згідно з рішенням 30 сесії 24 скликання Обухівської міської ради Київської області від 21 травня 2004 року та додатком до нього внесено Київській обласній раді подання про встановлення меж селища Козин, села Перше Травня, населених пунктів на території Старобезрадичівської сільської ради; погоджено проект землеустрою щодо встановлення меж населених пунктів за їх переліком та площею земель згідно з додатком.
Рішенням Київської обласної ради 24 скликання від 27 травня 2004 року та додатків до нього затверджено межі окремих населених пунктів Київської області згідно з відповідними проектами землеустрою; встановлено, що проекти землеустрою щодо встановлення меж населених пунктів зберігаються у відповідних районних відділах земельних ресурсів; визнано таким, що втратив чинність пункт 4 додатка 5 до рішення Київської обласної ради від 18 вересня 2003 року №117-09-XXIV "Про встановлення меж окремих населених пунктів Київської області"; контроль за виконанням рішення покладено на постійну комісію обласної ради з питань агропромислового комплексу та земельних відносин.
Відповідно до довідки відділу в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру від 14 листопада 2017 року станом на 01 січня 2016 року земельна ділянка площею 0,2264 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться у с. Перше Травня, на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області намічена до відведення у власність ОСОБА_1, рахується згідно з Державної статистичної звітності (форма 6-зем) як землі, не надані у власність або постійне користування в межах населеного пункту (номер рядка 96), інші лісовкриті площі - для відпочинку (номер стовпця - 33).
Рішенням 6 сесії 7 скликання Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області від 04 лютого 2016 року №91 надано ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га для будівництва і обслуговування будинку, господарських будівель та споруд у с. Перше Травня Обухівського району Київської області із земель сільської ради - землі житлової та громадської забудови відповідно до Генерального плану населеного пункту (іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм та державних стандартів).
Відповідно до висновку відділу містобудування і архітектури Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 15 червня 2018 року погоджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Згідно з актом перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності встановлено, що через земельну ділянку, яка знаходиться у селі Перше Травня Обухівського району Київської області, площею 0,2308 га, наданої ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, не проходять межі охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисні зони, зони особливого режиму використання земель.
Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
Із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка площею 0,2500 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 належить на праві власності ОСОБА_3.
З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство".
Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд в межах Першотравенської сільської ради, за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
30 червня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, яка розташована на території села Перше Травня Обухівського району Київської області.
З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство".
Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування.
Із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 належить на праві власності ОСОБА_2.
З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство".
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Постанова суду апеляційної інстанції оскаржена лише ОСОБА_2, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України вказане судове рішення в частині вирішення позовних вимог до інших відповідачів у касаційному порядку не переглядається.
Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування немає.
Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Частиною другою статті 1 ЛК України передбачено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
Із приписів статті 8 ЛК України вбачається, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
Відповідно до статті 17 ЛК України у постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.
У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.
Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища.
Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.
Згідно з частиною другою статті 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу.
Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.
До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України).
Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для несільськогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
Судом установлено, що у складі державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" знаходиться 5044 га земель лісового фонду і діє декілька лісових господарств, зокрема Обухівське, що підтверджується відповідним планом лісонасаджень. Доказів того, що площу земель, які знаходяться у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство" було зменшено, матеріали справи не містять. Також на підставі фрагментів публічної кадастрової карти України Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство" судом установлено, що спірні земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство", що підтверджується наявними в матеріалах справи планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Обухівського лісництва державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" за 2003 рік. При цьому із листів державного підприємства "Київське лісове господарство" та Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року вбачається, що останні не надавали погодження на вилучення чи зміну цільового призначення спірних земельних ділянок.
Таким чином, судом установлено, що спірна земельна ділянка відносяться до земель лісогосподарського призначення, стосовно яких законом встановлено обмеження щодо їх використання у цивільному обороті.
У статтях 317 і 319 ЦК України визначено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.
Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
При цьому, згідно з частиною третьою статті 149 ЗК України сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.
Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство", і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Кабінету Міністрів України, що вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій.
Таким чином, оскаржуване рішення Першотравенської сільської ради обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 є незаконним як таке, що прийнято за відсутності волевиявлення власника - держави. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Кабінету Міністрів України - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. З урахуванням вказаного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного РІШЕННЯ:
При цьому колегія суддів враховує правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, згідно з яким у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
З урахуванням вказаного, Верховний Суд враховує, що в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки ОСОБА_2, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, провадження №14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, провадження №14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, провадження №14-71цс18).
З огляду на вказане загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні права на земельну ділянку.
Доводи касаційної скарги про відсутність в матеріалах справи належних і достатніх доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення спростовуються встановленими судом обставинами справи. При цьому відповідач у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надала суду доказів на спростування вказаних обставин і не скористалася правом звернення до суду із клопотанням про призначення відповідної експертизи.
Твердження заявника, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, не перевірив дотримання позивачем строків позовної давності, є безпідставним, оскільки в матеріалах справи відсутні дані про подання ОСОБА_2 або її представником заяви про застосування наслідків спливу позовної давності.
Так, у частинах третій і четвертій статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Оскільки ОСОБА_2 або її представником заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до суду першої інстанції подано не було, так само як і не заявлено усно в судових засіданнях, то у суду апеляційної інстанції були відсутні правові підстави для застосування позовної давності, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України вирішення цього питання здійснюється лише за заявою відповідача, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
Посилання ОСОБА_2 не те, що судом апеляційної інстанції не було досліджено питання щодо правомірності звернення прокурора до суду та не перевірено причин, які перешкоджають здійсненню захисту прав та інтересів позивачем особисто, також є безпідставними, оскільки перевірку вказаних обставин відповідно до положень статті 56 ЦПК України здійснює суд першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження за позовною заявою прокурора. При цьому згідно з частиною третьою статті 24 Закону України "Про прокуратуру" прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня, надано право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі.
Доводи заявника, що судом апеляційної інстанції її не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу (пункт 1 частини другої статті 43 ЦПК України).
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).
За змістом частини другої цієї статті перелік дій, що суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина третя статті 44 ЦПК України).
Із матеріалів справи вбачається, що Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року.
Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 19 березня 2020 року ОСОБА_2 отримала копію ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі та копію апеляційної скарги.
Отже, остання була обізнана про розгляд апеляційної скарги прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року.
Наступні повідомлення про призначення розгляду справи на 08 квітня 2020 року, 01 липня 2020 року та 23 вересня 2020 року були направлені ОСОБА_2 за адресою, вказаною у позовній заяві та у касаційній скарзі (08700, Київська обл., м. Обухів, вул. Пушкінська, 50). Проте, процесуальні документи суду апеляційної інстанції поверталися на адресу суду без вручення з відміткою відділення пошти "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 5, а. с. 175, 176), "за закінченням терміну зберігання" (т. 5, а. с. 218, 219, 248, 249). Крім того, судом було розміщено оголошення для ОСОБА_2 про розгляд справи 23 вересня 2020 року на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 5, а. с. 250; т. 6, а. с. 1).
Європейський суд з прав людини, зокрема у справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі", неодноразово вказував, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
У справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
З огляду на вказане колегія суддів вважає, що оскільки ОСОБА_2 була обізнана про розгляд справи у суді апеляційної інстанцій, однак не скористалася правом участі у судових засіданнях, тому відсутні підстави вважати, що судом під час розгляду справи було порушено норми процесуального права, що, на думку заявника, полягає у розгляді справи за її відсутності.
Як наслідок відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанцій з підстав, визначених пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки уданому випадку свідоме неотримання судової кореспонденції, яка направлялася судом за адресою, зазначеною самим відповідачем, та у подальшому посилання відповідача на те, що судом не було повідомлено її про дату, час та місце судових засідань і це є порушенням норм процесуального права, може розцінюватися як дії, спрямовані на затягування розгляду справи, та свідчить про зловживання процесуальними правами учасника справи, які направлені на перешкоджання здійснення своєчасного розгляду справи.
Крім того, із матеріалів справи вбачається, що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 був належним чином повідомлений про час, місце і дату судових засідань, призначених на 08 квітня 2020 року (т. 5, а. с. 183), 01 липня 2020 року (т. 5, а. с. 220) та 23 вересня 2020 року (т. 5, а. с. 237).
У частині п'ятій статті 130 ЦПК України визначено, що вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.
Твердження заявника, що судом при ухваленні оскаржуваного судового рішення не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №923/129/17, від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції вказаним постановам Верховного Суду не суперечать.
Посилання заявника на те, що суд не дослідив зібрані у справі доказидо уваги не приймається, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновком суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 402, 403, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 лютого 2021 року
м. Київ
справа №761/22108/16
провадження №61-12761св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Київська міська рада,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Городисський та Партнери", Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Волошина В. О., від 22 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Сушко Л. П., від 11 серпня
2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування дозволу.
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 10 липня 2015 року Київська міська рада надала товариству з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Городисський та Партнери" (далі - ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери") дозвіл № ДОЗ-0206 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1.
Позивач вважав, що зазначений дозвіл був виданий з порушенням вимог чинного законодавства та порушує його законні права та інтереси, як співвласника багатоповерхового будинку, який знаходиться за адресою:
АДРЕСА _1, оскільки використання земельної ділянки, щодо якої надано дозвіл, буде обмежувати вільний проїзд та прохід до під'їздів № №3-5 його будинку.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати дозвіл Київської міської ради № ДОЗ-0206 від 10 липня 2015 року на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі за адресою:
АДРЕСА _1.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери".
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада
2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог. При цьому судом не встановлена наявність підстав для відмови у наданні дозволу № ДОЗ-0206
від 10 липня 2015 року, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення його прав, свобод чи інтересів видачею спірного дозволу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада 2019 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову.
Приймаючи постанову від 11 серпня 2020 року, колегія суддів виходила з того, що скасування оспорюваного дозволу, виданого ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", впливатиме на права та інтереси цього товариства, яке не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, що і є підставою для відмови в задоволенні позову.
Крім того, колегія суддів вказала на неможливість залучення співвідповідача на стадії апеляційного перегляду справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
22 серпня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року скасувати,
а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №761/22108/16 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вказує, що судом першої та другої інстанції були порушені норми процесуального права. Зокрема було необґрунтовано відхилені його клопотання про призначення судової експертизи, а крім того суд першої інстанції за власною ініціативою не залучив ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" до участі у справі в якості співвідповідача.
Звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені в постанові
від 27 лютого 2020 року у справі №759/13033/14-а, відповідно до яких заміна відповідача можлива за ініціативою суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
02 листопада 2020 року засобами поштового зв'язку ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", в інтересах якого діє представник - адвокат Жухевич О. В., до Верховного Суду подало відзив, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Зазначає, що позивач заявив клопотання про призначення експертизи лише через два роки після звернення до суду, при цьому не обґрунтував неможливість подання такого клопотання на стадії підготовки справи до розгляду, а також належним чином не обґрунтував необхідність призначення експертизи.
Наголошує, що розгляд справи триває більше чотирьох років, і позивач не надав та не забезпечив отримання жодного належного доказу на підтвердження обставин, на які посилався, як на підставу своїх вимог. Натомість третя особа, яка є власником нежитлової будівлі, розташованої на земельній ділянці щодо якої надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, знаходиться в ситуації правової невизначеності у зв'язку з тривалим розглядом справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач є власником квартири в будинку
АДРЕСА _1.10 липня 2015 року Київська міська рада надала дозвіл № ДОЗ-0206 на розроблення ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі за адресою:
АДРЕСА _1.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно із частинами першою - другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі -
ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача).
Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Відповідно до частини першої статті 33 ЦПК України 2004 року (в редакції на час подання позову у розглядуваній справі) суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Отже, як нормами ЦПК України 2004 року, в редакції на час подання позову
ОСОБА _1, так і чинним ЦПК України, передбачено, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі №761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати дозвіл Київської міської ради № ДОЗ-0206 від 10 липня 2015 року, виданий ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі.
Очевидно, що рішенням суду у розглядуваній справі будуть вирішені питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", якому видано оспорюваний позивачем дозвіл.
Натомість ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" до участі у справі залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, а позивач заяв чи клопотань про залучення ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" в якості співвідповідача не заявляв.
Процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав та обов'язків.
За таких обставин законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду, з яким погоджується Верховним Суд, про те, що підставами для відмови у позові ОСОБА_1 є неналежний суб'єктний склад учасників справи.
Помилка суду першої інстанції при мотивуванні підстав для відмови у позові виправлена апеляційним судом.
Доводи заявника про необґрунтоване відхилення клопотань про призначення експертизи не підлягають врахуванню, оскільки висновки судів по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників.
Висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 27 лютого 2020 року у справі №759/13033/14-а, на які посилався заявник у касаційній скарзі не можуть бути застосовані у розглядуваній справі, оскільки справа
№759/13033/14-а розглянута в порядку адміністративного судочинства. При цьому Кодекс адміністративного судочинства України (далі КАС України) на відміну від ЦПК України, дійсно передбачав і передбачає право суду з власної ініціативи залучити до участі у справі іншого відповідача (стаття 52 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року, та стаття 48 чинного КАС України).
Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України оскаржене судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада
2019 року з урахуванням змін за результатами його апеляційного перегляду та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа №621/378/18
провадження №61-14187св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом - Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) -ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зміївського районного суду Харківської області у складі судді Овдієнка В. В. від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлаки І. В., Яцини В. Б., від 14 вересня 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області та свідоцтва про право власності на земельну ділянку.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона є власницею нежитлової будівлі АДРЕСА_1. Нежитлова будівля розташована на земельній ділянці площею 0,0230 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0178) та складається з нежитлової будівлі літ. А-2 площею 269 кв. м, огорожі №1, зливної ями №2, замощення №3.
Рішеннями Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ХХVI сесії VI скликання від 17 квітня 2013 року №368-VI та ХХVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель сільськогосподарського призначення (угіддя-пасовища) в межах населеного пункту, що перебувають у запасі, затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд загальною площею 0, 0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2.23 липня 2013 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (індексний номер НОМЕР_1), на підставі якого за ним зареєстровано право власності на земельну ділянку.
Позивачка зазначала, що рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області II сесії VII скликання №36-VII від 27 листопада 2015 року їй надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою. Однак під час розробки проєкту землеустрою у вересні 2016 року їй стало відомо, що зливна яма №2 та частина нежитлової будівлі площею 0,5 кв. м розташовані на земельній ділянці, яка перебуває в користуванні ОСОБА_2.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити: визнати недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ХХVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передання у власність ОСОБА_2"; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року (індексний номер НОМЕР_1); вилучити з Державного земельного кадастру кадастрові номери 6321786001:01:001:0330, 6321786001:01:001:017 щодо вказаних земельних ділянок.
У червні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення зливної ями.
Зустрічна позовна заява, з урахуванням її уточнень, мотивована тим, що первинною підставою для реєстрації права власності на нежитлове приміщення, що розташоване на земельній ділянці АДРЕСА_1, є рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року, залишене без змін ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 січня 2009 року, яким за фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлову будівлю літ. А-2 за вказано адресою. Вказаним рішенням суду не визнавалося право власності на огорожу №1, зливну яму №2 та замощення №3. Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи №2830 на будинок АДРЕСА_1 зливна яма знаходиться за межами земельної ділянки, що перебувала у власності ФОП ОСОБА_3 ОСОБА_2 зазначав, що зливна яма №2 не відповідає Санітарним правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом №4690-88 від 05 серпня 1988 року, сама ОСОБА_3 підписала акт-погодження меж земельної ділянки, а технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки на теперішній час не затверджена.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просив зустрічний позов задовольнити, усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ОСОБА_1 засипати (знищити) зливну яму, що розташована на земельній ділянці АДРЕСА_2.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2".
Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 23 липня 2013 року № НОМЕР_1 на земельну ділянку, що належить ОСОБА_2, та вилучено з Державного земельного кадастру кадастровий номер 6321786001:01:001:0330 земельної ділянки площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2.
У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на об'єкт нерухомого майна, до складу якого входить зливна яма №2, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 листопада 2015 року приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Лещенко Л. В. за реєстровим №2579. При цьому землевпорядна документація на земельну ділянку, що передана у власність ОСОБА_2, не містить даних про наявність на цій земельній ділянці зливної ями. Отже, станом на час прийняття Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області рішення про видачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 за вказаною адресою ця земельна ділянка не була вільною від забудов, оскільки на ній вже знаходилась зливна яма, право власності на яку в установленому законом порядку зареєстровано за ОСОБА_1.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в іншій частині, суд першої інстанції вважав, що у разі зміни меж земельної ділянки відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) без зміни кадастрового номеру.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року апеляційні скарги Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних, оскільки земельна ділянка загальною площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2, яка надавалась ОСОБА_2 на підставі рішення ХХVIсесії VI скликання Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 17 квітня 2013 року №368-VI "Про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2", не була вільною, оскільки право власності на нежитлову будівлю, яка складається з будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки, АДРЕСА_1 було зареєстровано КП "Зміївське БТІ" належним чином за ФОП ОСОБА_3 на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року (справа №29/579-08), залишеного без змін ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 січня 2009 року. При цьому дії КП "Зміївське БТІ" Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області та ОСОБА_2 не оскаржено.
В обґрунтування заявлених зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зливна яма №2 не відповідає Санітарним правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом №4690-88 від 05 серпня 1988 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У вересні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує порушення судами норм матеріального та процесуального права при відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що згідно з даними інвентаризаційної справи зливна яма №2 та замощення знаходяться поза межами земельної ділянки, яка надавалась в оренду ОСОБА_3, вказані об'єкти нерухомого майна є самочинним будівництвом, на яке право власності у судовому порядку не визнавалося. Саме по собі проведення технічної інвентаризації із виготовленням необхідних документів фахівцями КП "Зміївське БТІ" не є підставою набуття права власності на вказані об'єкти нерухомості.
Заявник стверджує, що під час розробки та виготовлення землевпорядної документації за його замовленням на земельну ділянку загальною площею 0,0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, межі вказаної земельної ділянки встановлено (відновлено) в натурі (на місцевості), а також погоджено із суміжними землекористувачами, зокрема із користувачем земельної ділянки площею 0, 0230 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0178), на якій розташована нежитлова будівля літ. А-2 площею 269 кв. м, огорожа №1, зливна яма №2, замощення №3.
ОСОБА_2 стверджує, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки усім наявним у матеріалах справи доказам, що призвело до прийняття незаконних та необґрунтованих рішень.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №621/378/18.21 вересня 2021 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №621/378/18 розподілено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області і свідоцтва про право власності на земельну ділянку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення зливної ями призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими, такими, що не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанції. Під час розгляду справи судами належним чином досліджено наявні у матеріалах справи докази.
У поданих поясненнях на касаційну скаргу ОСОБА_2 підтримує доводи касаційної скарги та просить її задовольнити.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ІІ сесії V скликання від 18 травня 2006 року "Про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_3 для будівництва перукарні" ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування за рахунок земель житлової та громадської забудови, що перебувають у запасі АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,0230 га.
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області V сесії V скликання від 21 вересня 2006 року "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 для будівництва перукарні по АДРЕСА_1 в оренду з правом послідуючого викупу" проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва перукарні за вказаною адресою в оренду з правом послідуючого викупу за рахунок земель житлової та громадської забудови, що перебуває в запасі с. Таранівка Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області. ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку площею 0,0230 га, у тому числі - 0,0230 га - забудовані землі із земель запасу громадської та житлової забудови с. Таранівка Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, строком на 10 років з правом послідуючого викупу.
29 травня 2007 року між Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області та ОСОБА_3 укладено договір оренди, який був зареєстрований у Зміївському районному відділі Харківської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" за №040769100002.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року (справа №29/579-08) позов ФОП ОСОБА_3 задоволено. За ФОП ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлову будівлю (перукарню) літ. "А-2" по АДРЕСА_1.
Під час вирішення спору судами було досліджено, зокрема, технічний паспорт на нежитлову будівлю (перукарню) літ. "А-2" по АДРЕСА_1, виготовлений КП "Зміївське БТІ" 12 листопада 2008 року.
Право власності ФОП ОСОБА_3 зареєстровано КП "Зміївське БТІ" 10 листопада 2009 року, реєстраційний номер 26874214, номер запису 20 у книзі 1н.
Згідно даних реєстру прав власності на нерухоме майно нежитлова будівля за вказаною адресою складається з нежитлової будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки.
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ХХVІ сесії VІ скликання від 17 квітня 2013 року №368-VІ "Про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2" ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель сільськогосподарського призначення (угіддя - пасовища) в межах населеного пункту, що перебувають у запасі комунальної власності Таранівської сільської ради, загальною площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2.
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ХХVІІІ сесії VІ скликання від 26 червня 2013 року №418-VІ "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. ОСОБА_2 передано безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд загальною площею 0,0477 га, кадастровий номер 6321786001:01:001:0330, що розташована за вказаною адресою.
Реєстраційною службою Зміївського районного управління юстиції Харківської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року, індексний номер НОМЕР_1, згідно з яким власником земельної ділянки з кадастровим номером 6321786001:01:001:0330, загальною площею 0,0477 га, по АДРЕСА_2 є ОСОБА_2.
Нежитлова будівля (перукарня) по АДРЕСА_1 була відчужена ОСОБА_3.
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області LІІІ сесії VІ скликання від 25 травня 2015 року "Про дострокове припинення дії договору оренди" у зв'язку з добровільною відмовою та зі зміною власника нежитлової будівлі (купівля-продаж майна) припинено право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6321786001:01:001:0178, загальною площею 0,0230 га, наданою ФОП ОСОБА_3 в оренду для будівництва перукарні по АДРЕСА_1, у зв'язку з чим договір оренди втратив чинність.
20 листопада 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_4, від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 28 листопада 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Молодчим І. О. за реєстровим №2454, передав у власність ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1. Договір посвідчено приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Лещенко Л. В. за реєстровим №2579.
У договорі купівлі-продажу зазначено, що на земельній ділянці площею 0,0230 га, кадастровий номер 6321786001:01:001:0178, розташована нежитлова будівля з керамзитоблоку літ. "А-2", загальною площею 269 кв. м, огорожа №1, зливна яма №2, замощення №3.
Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ІІ сесії VІІ скликання від 27 листопада 2015 року №36-VІІ "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) в оренду ОСОБА_1" ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) в оренду для будівництва і обслуговування будівель торгівлі за рахунок земель житлової та громадської забудови комунальної власності Таранівської сільської ради, загальною площею 0,0230 га, що розташована по АДРЕСА_1.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з пунктами 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з пунктом "г" частини першої статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Відповідно до частини першої статті 104 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
У відповідності до частини першої, другої, шостої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Частиною першою статті 125 ЗК України визначено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Відповідно до статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуються державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частинами першою та третьою статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку щодо визнання недійсним оскарженого рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 26 червня 2013 року ХХVIIIсесії VII скликання №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передання у власність ОСОБА_2" та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року щодо земельної ділянки загальною площею 0,0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, оскільки вказана земельна ділянка площею 0,0477 га, на момент її передачі у власність не була вільною, на ній знаходилося нерухоме майно (зливна яма №2), яке наразі належить позивачці за первісним позовом.
ОСОБА_2 фактично не заперечував факту наявності зливної ями на земельній ділянці, яку було передано йому у власність на підставі вказаного рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 26 червня 2013 року.
Доводи заявника про те, що спірні об'єкти нерухомого майна є самочинним будівництвом, право власності на яке не набуто в установленому законом порядку, не заслуговують на увагу, оскільки судами безспірно встановлено, що право власності на об'єкт нерухомого майна, який складається з нежитлової будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки, який знаходиться по АДРЕСА_1, було зареєстровано належним чином КП "Зміївське БТІ" за ФОП ОСОБА_3 на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року у справі №29/579-08. Така ж інформація щодо вказаного об'єту нерухомого майна міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
ОСОБА_2 не оскаржував дії КП "Зміївське БТІ" щодо реєстрації права власності на вказане нерухоме майно.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).
Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення первісних позовних вимог.
Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
17 червня 2021 року
м. Київ
справа №339/321/19
провадження №61-1570св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року під головуванням судді Головенко О. С. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Менілишин Г. П., Томин О. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом повернення самовільно захопленої частини земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою на АДРЕСА_1 шляхом повернення самовільно захопленої відповідачем ОСОБА_2 частини земельної ділянки, площею 0,0013 га, зобов'язавши її демонтувати металеву огорожу, довжиною 8 метрів у вигляді чотирьох металевих стовпчиків та металевої сітки.
Свої позовні вимоги мотивувала тим, що вона є власником зазначеної земельної ділянки згідно договору купівлі-продажу від 27 вересня 2013 року з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,05 га.
Рішенням Болехівської міської ради від 11 червня 2014 року №09-39/14 затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
Відповідач ОСОБА_2 самовільно захопила частину її земельної ділянки, площею 0,0013 га, загородивши металевим парканом довжиною 8 м з металевими стовпчиками.
Оскільки ОСОБА_2 відмовляється в добровільному порядку усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, позивач просила задовольнити її позов.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом повернення самовільно захопленої частини земельної ділянки відмовлено.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Болехівського міського суду від 13 липня 2020 року без зміни.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з часу коли вона стала власником земельної ділянки, конфігурація та розміри земельної ділянки відповідача змінились в сторону збільшення за рахунок її земельної ділянки.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У січні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга мотивована тим, що суди обох попередніх інстанцій дійшли висновків про відсутність підстав для задоволення позову на підставі неналежних доказів.
На думку заявника, надані нею докази оцінені судами неналежним чином. Звертає увагу на ту обставину, що нею долучено до матеріалів справи матеріали у вигляді фото таблиць з яких вбачається наявність на земельній ділянці встановленої металевої сітки, чим спростовується висновки судів попередніх інстанцій про те, що на спірній ділянці мають місце сліди старої огорожі.
Просить суд касаційної інстанції критично оцінити висновок апеляційного суду про те, що топографо-геодезична зйомка земельної ділянки та фото таблиці не є доказами того, що площа земельної ділянки позивача зменшилась внаслідок самовільного захоплення відповідачем спірної земельної ділянки.
Вважає, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи, а надані нею докази та показання свідків щодо захоплення частини належної їй земельної ділянки (0,0013 га) в повній мірі доводять протиправність дій відповідача.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому у березні 2021 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.
Зазначає, що позивач під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції не навела достатніх доказів на підтвердження факту захоплення частини її земельної ділянки, а тому у судів попередніх інстанцій не було підстав для задоволення позову ОСОБА_1.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Болехівського міського суду Івано-Франківської області.
02 березня 2021 року цивільна справа №339/321/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що між сторонами існує спір з приводу користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1.
Із матеріалів справи встановлено, що 27 вересня 2013 року позивач ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу придбала у громадянки ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0.05 га, цільове призначення якої - ведення особистого господарства на АДРЕСА_1. Цього ж дня ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вказану земельну ділянку, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Рішенням Болехівської міської ради від 11 червня 2014 року №09-39/14 за заявою ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0.05 га.
25 листопада 2014 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вказану земельну ділянку, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Суди вказували, що звертаючись з позовом до суду, позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що відповідач самовільно захопила частину цієї ділянки, площею 0,0013 га, довжиною 8 метрів, загородивши її огорожею у вигляді чотирьох металевих стовпчиків та металевої сітки, яку просить демонтувати.
ОСОБА_2 14 листопада 2004 року отримала в дар від матері ОСОБА_4 житловий будинок на АДРЕСА_2 та на підставі вказаного договору зареєструвала право власності на нерухоме майно.
07 вересня 2009 року ОСОБА_2 звернулася до міського голови м. Болехова з заявою про передачу у приватну власність земельної ділянки на АДРЕСА_2, площею 0,2060 га для будівництва і обслуговування будинку та для ведення особистого селянського господарства.
Рішенням виконавчого комітету Болехівської міської ради від 23 жовтня 2009 року №32-41/09 надано дозвіл громадянам на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки, зокрема, ОСОБА_2 на АДРЕСА_2 на земельну ділянку, площею 0.21 га.
На виконання вказаного рішення ОСОБА_2 виготовлено технічну документацію на земельну ділянку та погоджено межі земельної ділянки, у тому числі з ОСОБА_3.
За заявою ОСОБА_2 від 24 листопада 2009 року рішенням виконавчого комітету Болехівської міської ради від 08 грудня 2009 року №29-42/09 затверджено вказану технічну документацію на земельні ділянки, а 14 жовтня 2010 року вона отримала державні акти на право власності на земельну ділянку площею 0.0995 га серії ЯИ №829636 для ведення особистого селянського господарства та серії ЯИ №829635 на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування будинку.
Суди встановили, що відповідач узгодила межі земельної ділянки з суміжними власниками земельних ділянок, у тому числі із ОСОБА_3 (а. с. 53).
Крім того, з технічної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки із описом меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 загальною площею 0,500 га та технічної документації із землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2, площами 0,095 га та 0,1 га встановлено, що ними не підтверджено те, що існує накладення площ земельних ділянок згідно каталогу координат.
Із топографічно-геодезичної зйомки земельної ділянки, виконаної 22 листопада 2019 року ОСОБА_5 встановлено, що останнім відображено фактичне землекористування сторін, та зазначено спірну земельну ділянку площею 0,0013 га, яка виконавцем включена як до земельної ділянки позивачки так і відповідача, тобто має місце накладення земельних ділянок.
Відомостей про те, що в розпорядженні ОСОБА_6 були державні акти на право приватної власності на землю видані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чи технічна документація з їх виготовлення відсутні.
Згідно зазначеної зйомки встановлено, що між земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 та земельною ділянкою ОСОБА_7 (чоловіка позивача) відображена земельна ділянка, яка не входить до складу належних їм земельних ділянок, при цьому, обміри земельних ділянок ОСОБА_7 не проводилися.
Із долучених фототаблиць судами встановлено наявність на земельній ділянці встановленої металевої сітки, проте суди вказували, що відсутні підстави для висновку що на спірній земельній ділянці мають місце сліди старої огорожі.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Частиною другою статті 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Держава, згідно з статтею 152 ЗК України, забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом: відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши з технічної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки із описом меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 загальною площею 0,500 га та технічної документації із землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2, площами 0,095 га та 0,1000 га, те, що не підтверджено існування накладення площ земельних ділянок згідно каталогу координат колегія суддів вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову правильний.
Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності дійшли правильних висновків про те, що з наданих позивачем доказів не можна встановити факт самовільного захоплення відповідачем земельної ділянки, з приводу якої виник спір.
Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки наявним в матеріалах справи топографічно-геодезичній зйомці земельної ділянки та фототаблиці, які підтверджують факт самовільного захоплення відповідачкою частини її земельної ділянки, адже цей доказ був оцінений судами обох попередніх інстанцій і як правильно вказував апеляційний суд, із наданої позивачем топографічно-геодезичної зйомки земельної ділянки, виконаної 22 листопада 2019 року ОСОБА_5 вбачається, що останнім відображено фактичне землекористування сторін, та зазначено спірну земельну ділянку площею 0,0013 га, яка виконавцем включена як до земельної ділянки позивача так і відповідача, тобто має місце накладення земельних ділянок.
Встановлено, що даних про те, що в розпорядженні ОСОБА_6 були державні акти на право приватної власності на землю видані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чи технічна документація з їх виготовлення відсутні.
Разом з тим, згідно зазначеної зйомки між земельною ділянкою позивачки ОСОБА_1 та земельною ділянкою ОСОБА_7 (чоловіка позивача) відображена земельна ділянка, яка не входить до складу належних їм земельних ділянок, при цьому, обміри земельних ділянок ОСОБА_7 не проводилися.
Із долучених фототаблиць встановлено наявність на земельній ділянці огорожі у вигляді металевої сітки, натомість відсутні підстави для висновку що на спірній земельній ділянці мають місце сліди старої огорожі.
Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що топографічно-геодезична зйомка земельної ділянки та фото таблиці є доказами того, що площа земельної ділянки позивачки зменшилася за рахунок самовільного захоплення відповідачкою спірної земельної ділянки є необґрунтованими.
Крім того колегія суддів зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що, на думку, представника заявника, суди встановили обставини на підставі неналежних доказів.
Одночасно колегія суддів додатково зазначає, що як правильно вказував суд апеляційної інстанції позивач та її представник ОСОБА_8 у ході розгляду справи, знаючи обсяг наданих стороні процесуальних прав, у тому числі заявляти клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи, такого клопотання не подавала ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції, а тому доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають обставинам справи, а рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судами дана належна правова оцінка.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України справа перевірена лише у межах доводів касаційної скарги, які не є достатніми для скасування судових рішень у цій конкретній справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
19 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №628/1475/19
провадження №61-7554св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Грушівська сільська рада Куп'янського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області,
третя особа - Приватне підприємство "Регіонземпроект",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Грушівської сільської ради Куп'янського району Харківської області, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, третя особа - Приватне підприємство "Регіонземпроект", про поновлення порушеного права користування земельною ділянкою шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, визнання недійсною технічної документації із землеустрою, визнання недійсним рішення сільської ради, зобов'язання скасування державної реєстрації земельної ділянки шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року у складі судді Волчек О. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив поновити йому право користування земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушеного права, відповідно до плану земельної ділянки з технічного паспорту на будинок, а саме: перенесення межі на 1,80 м від існуючої межі по довжині 65 м;
визнати недійсною технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 на АДРЕСА_2, виготовленої на підставі договору від 01 липня 2019 року №010701;
визнати недійсним рішення Грушівської сільської ради Куп'янського району Харківської області (далі - Грушівська сільська рада) від 17 вересня 2019 року №61-VІІ "Про безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2";
зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру) скасувати державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,2114 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0088, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу будинку від 19 квітня 1977 року він є власником житлового будинку АДРЕСА_1. Разом з правовстановлюючими документами на будинок він отримав технічний паспорт, в якому зазначено всі характеристики будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. На момент придбання житлового будинку земельна ділянка, знаходилась в користуванні попередніх власників цього будинку. Згідно з планом земельної ділянки з технічного паспорту на житловий будинок, він знаходиться на земельній ділянці загальною площею 1 500 кв. м. На плані земельної ділянки добре видно відстані від крайніх меж до межових знаків. Однак, на цей час межа його земельної ділянки порушена землекористувачем сусідньої земельної ділянки під будинком АДРЕСА_2 - ОСОБА_2, яка здійснила часткове захоплення його земельної ділянки, здійснює незаконне будівництво, внаслідок чого він позбавлений можливості використовувати цю земельну ділянку за її цільовим призначенням.
Своїми діями ОСОБА_2 порушує правила добросусідства. З метою досудового врегулювання спору він неодноразово звертався де відповідних органів для поновлення порушеного права та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, але, як зазначає позивач, такі дії були безрезультатними. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Куп'янський міськрайонний суд Харківської області рішенням від 08 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними. При цьому суд виходив з того, що оскаржуване рішення Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VІІ прийнято згідно з вимогами чинного на той час законодавства. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що вимоги позивача в частині поновлення порушеного права, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, визнання недійсною технічної документації із землеустрою та визнання недійсним рішення сільської ради є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Також суд виходив з того, що ОСОБА_1 не довів, які саме його права порушено державною реєстрацією земельної ділянки за ОСОБА_2, в чому полягає його порушене право та яким чином скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі відновить його права. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що заявлені вимоги позивача щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки, шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Харківський апеляційний суд постановою від 23 березня 2021 року рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року залишив без змін.
Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 березня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Підставою касаційного оскарження зазначив відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що виділення ОСОБА_2 земельної ділянки, з урахуванням існуючих огорож (парканів), порушує право позивача на отримання ним в порядку приватизації земельної ділянки, у розмірі та конфігурації, якою він користувався до порушення його прав з боку ОСОБА_2. При цьому суди не врахували, що ОСОБА_1 не підписував акт погодження меж земельної ділянки відповідачці. Також скарга містить доводи про те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають обставинам справи.
У червні 2021 року ГУ Держгеокадастру подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що воно є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки розпорядником спірної земельної ділянки є сільська рада, яка оспорюваним рішенням передала земельну ділянку у власність.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
03 червня 2021 року справа №628/1475/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі продажу від 19 квітня 1977 року. Цей будинок розташований на присадибній ділянці розміром 0,18 га.
Позивач не заперечує, що набувши право власності на житловий будинок
АДРЕСА_3 є ОСОБА_2.
Рішенням Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VII затверджено технічну документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на земельну ділянку площею 0,2114 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0088 за адресою: АДРЕСА_2 та передано ОСОБА_2 вказану земельну ділянку безоплатно у власність.
У акті обстеження земельних ділянок, що знаходяться у користуванні ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2, складеного 18 березня 2019 року комісією Грушівської сільської ради у складі секретаря ОСОБА_4 та інспектора ОСОБА_5 в присутності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зазначене такі обставини.
Під час обстеження комісією встановлено, що домоволодіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по двору розділені парканом (частково із металевої сітки, частково з дерев'яного штахетника), який розміщений на забетонованій основі. Паркан побудовано ОСОБА_1, але він наполягає на тому, що саме цим парканом порушено межі його земельної ділянки. Вздовж городу земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 частково розділені парканом із шиферу (4 шиферини), який встановлений ОСОБА_3 після встановлення паркану ОСОБА_1 вздовж двору практично по одній межовій лінії (зміщений на 10 сантиметрів ближче до домоволодіння ОСОБА_2); далі город розділено за фактичним використанням земельних ділянок. Житловий будинок, який належить ОСОБА_2, знаходиться на відстані двох метрів від паркану, встановленого ОСОБА_1. Також у цьому акті вказано, що, зважаючи на давній межовий спір між власниками домоволодіння і наявність в сільській раді матеріалів з його розгляду комісія встановила, що він існував на час обстеження земельних ділянок та встановлення межових знаків (паркани встановлені ОСОБА_1 та ОСОБА_3). За дозволом про встановлення паркану по межі із земельною ділянкою ОСОБА_1, ОСОБА_2 зверталася до сільської ради ще в 2000 році. 14 березня 2000 року виконавчий комітет сільської ради прийняв рішення про надання такого дозволу, 11 квітня 2000 року цей дозвіл було схвалено архітектором. Після проведеного обстеження комісія дійшла висновку, що сільська рада немає можливості встановити факт порушення межі сусідкою ОСОБА_1 - ОСОБА_2, так як розподіл між земельними ділянками склався давно, землекористувачі користуються земельними ділянками з існуючою на сьогодні межею вже протягом багатьох років і не мають технічної документації, розробленої землевпорядною організацією, на підставі якої було б можливим встановити дійсні межі між вказаними у заяві ОСОБА_1 ділянками. Згідно з рекомендаціями комісії, які зазначені у акті, заінтересованій особі рекомендовано звернутися до землевпорядної організації з питанням про замовлення та виготовлення в землевпорядній організації технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
З акта обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2, складеного комісією у складі секретаря ОСОБА_4 та інспектора ОСОБА_5 Грушівської сільської ради 05 липня 2019 року відомо, що землекористувачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 користуються земельними ділянками на АДРЕСА_2 та 121 відповідно, які межують між собою згідно з фактично встановленою протягом багатьох років межі, і ця межа відповідає абрису земельної ділянки АДРЕСА_2.
Рішенням Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року у справі №628/677/18 задоволено позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Землевпорядник" (далі - ТОВ "Землевпорядник "), Грушівської сільської ради, третя особа - ГУ Держгеокадастру у Харківській області про визнання договору підряду недійсним, скасування рішення сільської ради, визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельну ділянку та стягнення коштів. Визнано недійсними договір від 06 травня 2004 року №60, укладений між ТОВ "Землевпорядник" та ОСОБА_1 на розроблення технічної документації та протокол №1 до нього. Визнано недійсним рішення народних депутатів Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року "Про безкоштовну передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам" в частині передання земельної ділянки ОСОБА_1. Визнано недійсним державний акт від 28 вересня 2005 року серії ЯБ №214429, виданий на підставі рішення Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року, на ім'я ОСОБА_1, на право власності на земельну ділянку площею 0,050 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0022, яка розташована на АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування, договорів оренди землі за №010567400002. Визнано недійсним державний акт від 28 вересня 2005 року серії ЯБ №214428, виданий на підставі рішення Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року на ім'я ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га кадастровий номер 6323781201:00:002:0021, яка розташована на АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування, договорів оренди землі за №010567400001.
З ухвали про роз'яснення вказаного рішення суду встановлено, що 04 грудня 2008 року право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки було припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Із заяви Грушівської сільської ради від 18 листопада 2019 року відомо, що ОСОБА_1 користується земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності сільської ради і на праві власності позивачу не належить.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав унаслідок передання Грушівською сільською радою у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,2114 га. Також вказував, що межа його земельної ділянки порушена землекористувачем сусідньої земельної ОСОБА_2, яка здійснила часткове захоплення його земельної ділянки, здійснює незаконне будівництво, внаслідок чого він позбавлений можливості використовувати цю земельну ділянку за її цільовим призначенням.
Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваними рішенням органу місцевого самоврядування прав ОСОБА_1 як власника житлового будинку на АДРЕСА_2 та користувача земельної ділянки необхідної для обслуговування цього будинку.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав будь-яких належних і допустимих доказів виділення йому в натурі земельної ділянки, на якій розташовано належне йому домоволодіння, встановлення меж земельної ділянки, оформлення технічної документації. Водночас у технічній документації із землеустрою на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_2, встановлені її межі на місцевості в натурі, їх місце розташування визначається чітко, в системі графічних координат, земельна ділянка має кадастровий номер, а з наданих ОСОБА_1 документів видно, що технічна документація на земельну ділянку на АДРЕСА_2 дотепер ним так і не була оформлена, земельна ділянка не сформована. Таким чином, у зв'язку з відсутністю технічної документації на земельну ділянку її межі і досі не визначені та не погоджені.
Враховуючи зазначене суди дійшли висновку про те, що оскаржуване рішення Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VІІ, яким затверджено технічну документацію та передано спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_2 прийнято згідно з вимогами чинного на той час законодавства.
Оскільки вимоги позову про поновлення порушеного права користування земельною ділянкою шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, визнання недійсною технічної документації із землеустрою, зобов'язання скасування державної реєстрації земельної ділянки шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради суди попередньої інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позову в повному обсязі.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивач не довів факту того, що при переданні у власність ОСОБА_2 земельної ділянки були порушені його права як суміжного користувача земельної ділянки.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що ОСОБА_1 не підписував акт погодження меж земельної ділянки відповідачці не заслуговують на увагу, оскільки у правових висновках, викладених Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) та Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.
З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
24 листопада 2021 року
м. Київ
справа №760/15137/16-ц
провадження №61-11222св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ІСТА",
відповідачі: Державна служба інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Картушином Дмитром Михайловичем, на постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Березовенко Р. В., Музичко С. Г.
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2016 року ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Торговий дім "ІСТА" звернулися до суду з позовом до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про визнання недійсним свідоцтв України № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, № НОМЕР_7, № НОМЕР_5 на знаки для товарів і послуг та зобов'язання вчинити дії.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником свідоцтва України № НОМЕР_6 на знак для товарів і послуг від 25 жовтня 2007 року. ТОВ "Торговий дім "ІСТА" є власником невиключної ліцензії на користування знаком для товарів і послуг за свідоцтвом України № НОМЕР_6.
Торговельні знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_5 є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з їх раніше зареєстрованим знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України № НОМЕР_6, а також є оманливими та такими, що можуть ввести в оману споживачів щодо особи, яка виробляє товари.
Зазначали, що Державною службою інтелектуальної власності України на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані знаки для товарів і послуг, та видані свідоцтва України № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_5, НОМЕР_8. Домінуючим елементом у знаках для товарів і послуг за вказаними свідоцтвами України є словесний елемент "FORS" та/або "FORSЕ", який повністю тотожний знаку для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України № НОМЕР_6, власником якого є ОСОБА_1, заявка на реєстрацію якого, була подана раніше, ніж відповідачів на їх знаки.
Крім того, позивачі звертали увагу суду на те, що свідоцтво України № НОМЕР_8 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", власником якого є ОСОБА_3, вже було визнано недійсним повністю рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року у справі №760/15590/15-ц.
Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1, ТОВ "Торговий дім "ІСТА" просили суд: визнати повністю недійсними свідоцтва України № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_5 на знаки для товарів та послуг; зобов'язати Державну службу інтелектуальної власності України опублікувати в офіційному бюлетені "Промислова власність" відомості про визнання недійсними повністю свідоцтв України № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_5 на знаки для товарів та послуг та внести відповідні відомості до Державного реєстру свідоцтв на знаки для товарів та послуг.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року у складі судді Букіної О. М. позов ОСОБА_1, ТОВ "Торговий дім "ІСТА" задоволено частково.
Визнано повністю недійсними свідоцтва України № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, № НОМЕР_7, № НОМЕР_5 на знаки для товарів та послуг.
Зобов'язано Міністерство економічного розвитку і торгівлі України внести до Державного реєстру свідоцтв на знаки для товарів і послуг відомості щодо визнання недійсними повністю свідоцтв України на знаки для товарів і послуг № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, № НОМЕР_4, № НОМЕР_7, № НОМЕР_5 та опублікувати відповідні відомості у офіційному бюлетені "Промислова власність".
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі довели свої вимоги, оскільки висновком судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 24 січня 2017 року №306/16 встановлено, що використання оспорюваних знаків для товарів і послуг може вводити в оману споживачів щодо особи виробника товарів позивача.
Суд вважав, що знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_5 не відповідають умовам надання правової охорони встановленим абзацом 5 пункту 2 статті 6, абзацом 2, пункту 3 статті 6 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", тому оспорювані свідоцтва необхідно визнати недійсними на підставі статті 19 Закону України "Про охорону прав на знак для товарів і послуг".
При цьому, суд встановив, що функції з реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності, зокрема, щодо ведення Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, та опублікування в офіційному бюлетені "Промислова власність" відомостей щодо визнання недійсними повністю або частково свідоцтв України, здійснює Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, тому відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог до Державної служби інтелектуальної власності України.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2021 року поновлено ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року та відкрито апеляційне оскарження за його апеляційною скаргою на вказане РІШЕННЯ:
Постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ТОВ "Торговий дім "ІСТА" до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_5 про визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_5 на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити дії скасовано.
Ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, ТОВ "Торговий дім "ІСТА".
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення позову виключно на підставі висновку експертизи, проте судом не було надано йому належної правової оцінки у контексті статті 110 ЦПК України.
Апеляційний суд дослідив висновок судової експертизи від 24 січня 2017 року №306/16 та, надавши йому правову оцінку, не погодився з ним.
Суд апеляційної інстанції вказав, що, крім висновку експерта, якому колегія суддів дала оцінку, позивач не надав суду інших доказів на підтвердження того, що комбінований знак для товарів і послуг за свідоцтвом України № НОМЕР_5, до складу якого входять слова: "Feel Only Real Speed Energy", внаслідок його використання вводить в оману та породжує у свідомості споживача асоціації про особу виробника товарів, яка є власником знаку для товарів і послуг за свідоцтвом № НОМЕР_6, і який складається зі слова "Forse".
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Картушин Д. М., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції зі спливом 4 років. Вважає, що апеляційний суд повинен був відмовити у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 358 ЦПК України. При цьому, посилається на те, що відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у межах цієї справи було відмовлено у відкритті апеляційного провадження з наведених підстав.
Зазначає, що апеляційним судом безпідставно не взято до уваги висновок судової експертизи від 24 січня 2017 року №306/16, оскільки суд не має спеціальних знань для вирішення тих питань, які були поставлені перед експертом. Вказує, що суд узяв непритаманні для себе функції, надаючи оцінку вказаному висновку експерта.
Крім того, судом необґрунтовано не взято до уваги, як доказ, рішення Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України від 26 грудня 2016 року та встановлені в ньому обставини.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2021 року ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними, оскільки оскаржуване судові рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованими, а доводи заявника спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та встановленими судом обставинами, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
07 жовтня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником свідоцтва на знак для товарів і послуг України №83683, 9 клас МКТП, дата подання заявки 06 квітня 2006 року.
01 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Торговий дім "ІСТА" укладено ліцензійний договір на право користування знаком для товарів і послуг №83683.
Свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5, клас 9 МКТП, дата подання заявки 03 вересня 2015 року, належить ОСОБА_2 та ОСОБА_5.
Згідно з висновком судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 24 січня 2017 року №306/16, яка була проведена судовими експертами Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності на підставі ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 09 листопада 2016 року, знак для товарів і послуг за свідоцтвом № НОМЕР_5 є схожим настільки, що його можна сплутати із знаком для товарів і послуг за свідоцтвом України № НОМЕР_6. Знак для товарів і послуг за свідоцтвом № НОМЕР_5 є таким, що може ввести споживачів в оману щодо особи, яка виробляє товар або надає послуги, наведені у вказаному свідоцтві.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі №910/9438/19, від 17 грудня 2020 року у справі №910/9435/19, від 09 лютого 2021 року у справі №910/6518/19 та від 17 червня 2021 року у справі №910/15156/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Картушина Д. М., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Відповідно до положення статті 420 ЦК України до об'єктів права інтелектуальної власності належать, зокрема, торговельні марки (знаки для товарів і послуг).
Згідно зі статтею 492 ЦК України торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.
Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є: 1) право на використання торговельної марки; 2) виключне право дозволяти використання торговельної марки; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (частина перша статті 495 ЦК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої, четвертої статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (тут і далі - у редакції, яка діяла на час видачі оспорюваного свідоцтва) правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі, та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені цим Законом.
Об'єктом знака може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень. Право власності на знак засвідчується свідоцтвом.
Обсяг правової охорони, що надається, визначається зображенням торговельної марки та переліком товарів і послуг, внесеними до Реєстру, і засвідчується свідоцтвом з наведеними у ньому копією внесеного до Реєстру зображення торговельної марки та переліком товарів і послуг.
Відповідно до частин другої, третьої статті 6 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" не можуть одержати правову охорону також позначення, які: звичайно не мають розрізняльної здатності та не набули такої внаслідок їх використання; складаються лише з позначень, що є загальновживаними як позначення товарів і послуг певного виду; складаються лише з позначень чи даних, що є описовими при використанні щодо зазначених у заявці товарів і послуг або у зв'язку з ними, зокрема вказують на вид, якість, склад, кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг; є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу; складаються лише з позначень, що є загальновживаними символами і термінами; відображають лише форму, що обумовлена природним станом товару чи необхідністю отримання технічного результату, або яка надає товарові істотної цінності.
Не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з: знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг; знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна, зокрема знаками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності; фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Установи заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг; кваліфікованими зазначеннями походження товарів (у тому числі спиртів та алкогольних напоїв), що охороняються відповідно до Закону України "Про охорону прав на зазначення походження товарів". Такі позначення можуть бути лише елементами, що не охороняються, знаків осіб, які мають право користуватися вказаними зазначеннями; знаками відповідності (сертифікаційними знаками), зареєстрованими у встановленому порядку.
Згідно із частинами другою, п'ятою статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом.
Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди, якщо інше не передбачено цим Законом: зареєстрований знак стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг; зареєстрований знак стосовно товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари чи надає послуги; позначення, схоже із зареєстрованим знаком, стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг, якщо внаслідок такого використання ці позначення і знак можна сплутати; позначення, схоже із зареєстрованим знаком, стосовно товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари чи надає послуги, або ці позначення і знак можна сплутати.
Підпунктом "а " пункту 1 статті 19 Закону України "Про охорону права на знаки для товарів і послуг" визначено, що свідоцтво на знак для товарів і послуг може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі невідповідності зареєстрованого знака умовам надання правової охорони.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_5 про визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_5 на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити дії і відмовляючи у задоволенні цієї частини позовних вимог ОСОБА_1 та ТОВ "Торговий дім "ІСТА", суд апеляційної інстанції відхилив висновок судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 24 січня 2017 року №306/16, вказавши, що знаки для товарів і послуг, які порівнювалися експертною установою, відрізняються за своїми фонетичними, графічними та семантичними критеріями та мають різне фонетичне звучання.
Проте, з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна, оскільки він є передчасним.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
У статті 113 ЦПК України визначено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).
Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку (частина п'ята статті 102 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 грудня 2020 року у справі №910/9435/19 суддійшов висновків, що у вирішенні спорів, пов'язаних із визнанням недійсними свідоцтв на знаки для товарів і послуг з підстав невідповідності зареєстрованих знаків умовам надання правової охорони, для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань (зокрема про те, чи займає певний елемент домінуюче положення у зображенні знака; чи є підстави вважати, що знак може вводити споживача в оману щодо місця походження та якості товарів, позначених цим знаком; які частини зображення є тотожними з іншим зображенням; чи є схожими знаки настільки, що їх можна сплутати тощо), господарському суду необхідно, якщо схожість не має очевидного характеру, призначати судову експертизу, не перебираючи на себе не притаманні суду функції експерта.
Необхідно також зазначити, що одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх та вимагати рівності щодо подання своїх доказів.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не сприяв сторонам у реалізації ними їх процесуальних прав та, відхиляючи висновок судової експертизи від 24 січня 2017 року №306/16, належно не мотивував його відхилення, фактично самостійно, не маючи на те спеціальних знань, здійснив дослідження об'єктів інтелектуальної власності, яке ставилося перед експертною установою, перебравши на себе не притаманні суду функції експерта.
Крім того, суд апеляційної інстанції, вважаючи вказаний висновок експерта необґрунтованим, не скористався процесуальною можливістю у порядку, передбаченому ЦПК України, викликати експерта в судове засідання для надання усних пояснень щодо його висновку або поставити на обговорення питання про призначення додаткової чи повторної експертизи.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
При цьому, Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції зі спливом 4 років та те, що апеляційний суд повинен був відмовити у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 358 ЦПК України, з посиланням на відмову відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в межах цієї справи у відкритті апеляційного провадження з підстав подання ними апеляційних скарг зі спливом 4 років.
Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:
1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки;
2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
З огляду на матеріали справи, ОСОБА_5 жодного разу не було належно повідомлено судом першої інстанції про розгляд справи, тому посилання заявників на те, що він повинен був цікавитися ходом розгляду справи, про яку йому відомо, є безпідставними, оскільки дані про те, що ОСОБА_5 було відомо про розгляд цієї справи судом першої інстанції відсутні, на відміну від ОСОБА_2 та ОСОБА_4, на яких необґрунтовано посилається представник ОСОБА_1 у касаційній скарзі.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Картушином Дмитром Михайловичем - задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа №760/27385/17
провадження №61-5912св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивачі за первісним позовом (відповідачі за зустрічним позовом) : фізична особа-підприємець ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), Товариство з обмеженою відповідальністю "Хостінг Україна", фізична особа-підприємець ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Цвєткова Глєба Олександровича, до якої приєднався ОСОБА_5, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Соколової В. В., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ФОП ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_5, ТОВ "Хостінг Україна", ФОП ОСОБА_4 про припинення порушення прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити дії.
На обгрунтування позовних вимог зазначили, що ОСОБА_2 є власником виключних прав на знак для товарів і послуг згідно із свідоцтвом України від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 щодо 35 класу МКТП.
08 січня 2016 року між позивачами укладено договір про співробітництво (партнерство) №08-01/16, відповідно до якого вони домовились створити інтернет-магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" (ІНФОРМАЦІЯ_9), реєстрантом доменного імені якого є ОСОБА_2 та яке делегується з 28 жовтня 2015 року. У процесі діяльності також використовують електронну пошту
ІНФОРМАЦІЯ_2 на ім'я ОСОБА_5 зареєстровано доменне ім'я ІНФОРМАЦІЯ_3 та за адресою цього сайту пропонуються послуги ідентичні тим, які реалізують позивачі. Фактична реалізація та розрахунок за продаж товарів з сайту за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3 здійснюється ФОП ОСОБА_4, при цьому постачальником значиться "ІНФОРМАЦІЯ_1". З використанням електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_10 здійснюється направлення ділових пропозицій потенційним клієнтам та дійсним діловим партнерам позивачів, чим такі вводяться в оману.
Окрім того, відповідачами також використовується корпоративний логотип, що схожий із тим, який використовують позивачі.
Вказують, що такі дії порушують права позивачів, у зв'язку із чим вони звернулись до суду із цим позовом.
З урахуванням викладених обставин просили суд припинити порушення прав інтелектуальної власності на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 по класу 35 МКТП (демонстрування товарів 34 класу), власником яких є ОСОБА_2; заборонити ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_4 використовувати позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" схоже настільки, що його можна сплутати із знаком для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 по класу 35 МКТП (демонстрування товарів 34 класу), власником яких є ОСОБА_2, в доменному імені www. ІНФОРМАЦІЯ_10, діловій документації, повідомленнях, які направляються по електронній пошті, в підприємницькій та господарській діяльності та назві товариств, в мережі Інтернет на веб-сторінках і на веб-сайтах; заборонити ТОВ "ХОСТІНГ Україна" порушувати права інтелектуальної власності позивачів на комерційне (фірмове) найменування "ІНФОРМАЦІЯ_1" шляхом незаконного делегування на користь інших осіб доменного імені www. ІНФОРМАЦІЯ_10 та видалити з реєстру доменне ім'я ІНФОРМАЦІЯ_3; зобов'язати ТОВ "ХОСТІНГ Україна" припинити делегування доменного імені www. ІНФОРМАЦІЯ_10; зобов'язати ТОВ "ХОСТІНГ Україна" здійснити переделегування доменного імені www. ІНФОРМАЦІЯ_10 на користь ОСОБА_2.
ОСОБА_3 подано зустрічний позов.
На обгрунтування позовних вимог зазначив, що він задовго до позивачів почав використовувати у своїй господарській діяльності назву ІНФОРМАЦІЯ:
Зазначає, що 25 грудня 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір про спільну діяльність №25/12, пов'язану із діяльністю інтернет-магазина ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_4 за ним зареєстровано доменне ім'я ІНФОРМАЦІЯ_5 у Казахстані.
23 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір №1 на виконання робіт по розробці програмного забезпечення сайту
ІНФОРМАЦІЯ_6 на сайті ІНФОРМАЦІЯ_12 він замовив розробку логотипу та 02 березня 2016 року отримав результат.
В цей період були створені інтернет-сторінки у різних соціальних мережах та, починаючи з травня 2016 року, містяться публікації із використанням торгової марки ІНФОРМАЦІЯ_13 на різних веб-ресурсах.
З червня 2016 року почалася робота по просуванню сайту в мережі Інтернет, відбулось замовлення написання оригінальних текстів.
Вказує, що всі ці обставини мали місце до моменту подачі позивачами заявки на реєстрацію знаку.
Також зазначає, що з серпня 2016 року почалася робота по створенню фізичного магазину, укладено договори на придбання меблів, оренду приміщення та в жовтні 2016 року його було відкрито.
З урахуванням викладених обставин просить суд визнати за ним право попереднього користувача на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", який охороняється свідоцтвом від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 за 35 класом МКТП.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року первісний позов ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_4, ОСОБА_5 припинити порушення прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1.
Заборонено ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_4, ОСОБА_5 використовувати знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1, включаючи його використання у мережі Інтернет та в доменному імені www. ІНФОРМАЦІЯ:
Зобов'язано ТОВ "Хостінг Україна" здійснити переделегування домену www. ІНФОРМАЦІЯ_10 від ОСОБА_5 до ОСОБА_2.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ФОП ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права попереднього користувача, відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом, суд першої інстанції виходив з того, що в мережі Інтернет здійснюється делегування доменного імені www. ІНФОРМАЦІЯ_10, яке є схожими до ступеня змішування із знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1, власником якого є ОСОБА_2 та останнім не надавалось відповідачам дозволу на використання зазначеного знаку для товарів і послуг.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем за зустрічним позовом не доведено наявність обставин, визначених статтею 500 ЦК України, які давали б підстави для визнання права попереднього користувача.
Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_5 - адвокат Цвєтков Г. О. подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Цвєткова Г. О. задоволено частково, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року змінено.
Виключено з резолютивної частини висновки суду про зобов'язання ОСОБА_5 припинити порушення прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 та про заборону ОСОБА_5 використовувати знак для товарів і послуг за свідоцтвом України від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1, включаючи його використання у мережі Інтернет та в доменному імені ІНФОРМАЦІЯ:
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року в частині розподілу судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення наступного змісту.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ФОП ОСОБА_1 1 600,00 грн у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_1 1 600,00 грн у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 640,00 грн у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 640,00 грн у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про недоведеність ОСОБА_3 обставин, з якими пов'язується виникнення права попереднього користувача, а саме добросовісне використання в інтересах своєї діяльності торговельної марки або здійснення значної і серйозної підготовки для такого використання.
Разом з тим зазначив, що суд першої інстанції своїм рішенням вирішив питання щодо ОСОБА_5, який не був учасником цієї справи та до якого не було заявлено позовних вимог.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
25 березня 2020 року представник ОСОБА_3 - адвокат Цвєтков Г. О. подав до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року.
В касаційній скарзі представник відповідача просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов - задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
04 січня 2021 року ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3, яка подана представником - адвокатом Цвєтковим Г. О., на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року, в якій представник відповідача підтримав вимоги касаційної скарги.
Доводи інших учасників справи
04 лютого 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшов відзив від ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_7 на касаційну скаргу ОСОБА_5, яка подана представником - адвокатом Цвєтковим Г. О., в якому позивач та його представник просять суд відмовити у задоволенні касаційної скарги представника відповідача, та залишити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін. При цьому, позивач та його представник просили суд про поновлення пропущеного строку на подання відзиву на касаційну скаргу.
04 лютого 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшли пояснення від представника ОСОБА_2 - адвоката Андросова С. М. щодо неприпустимості долучення нових доказів за наслідками приєднання ОСОБА_5 до касаційної скарги ОСОБА_5.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
23 квітня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3, яка подана представником - адвокатом Цвєтковим Г. О., на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року додані до заяви ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 копії висновку експерта від 11 грудня 2020 року №78-12, повідомлення про можливу відмову у реєстрації знака від 20 грудня 2016 року та мотивованої відповіді на попередню відмову у реєстрації знака від 11 січня 2017 року, повернуто заявнику.
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відмовлено ОСОБА_2 та його представнику ОСОБА_7 в задоволенні клопотання про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу. Відзив ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_7 залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно даних довідкової служби з 28 жовтня 2015 року на ім'я ОСОБА_2 делегується доменне ім'я "ІНФОРМАЦІЯ_7", за адресою якого функціонує інтернет-магазин.
08 січня 2016 року між позивачами ОСОБА_8 та ОСОБА_9 укладено договір про співробітництво (партнерство) №08-01/16, згідно із яким вони підтверджують, що інтересам сторін відповідає спільне і узгоджене співробітництво у сфері роздрібної, оптової та інтернет торгівлі, а також у популяризації бренду ІНФОРМАЦІЯ:
Аналогічний договір між цими ж особами було укладено 08 січня 2016 року.
26 серпня 2016 року ОСОБА_2 подана заявка № m2016 18653 на реєстрацію знаку для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" (комбінований).
27 березня 2017 року на ім'я ОСОБА_2 видано свідоцтво України № НОМЕР_1 на знак для товарів та послуг для товарів і послуг № НОМЕР_1 щодо товару 35 МКТП (демонстрування товарів 34 класу).
В свою чергу, з 03 лютого 2016 року на ім'я ОСОБА_5 делегується доменне ім'я "ІНФОРМАЦІЯ_6", за адресою якого функціонує інтернет-магазин.
Згідно висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 01 серпня 2017 року №1161, що складений Науково-дослідним інститутом інтелектуальної власності Національної академії правових наук України:
1. Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_13", використане в доменному імені ІНФОРМАЦІЯ_6 та в листуванні, яке відправляється з електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_8, є схожим із знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 по класу 35 МКТП, власником якого є ОСОБА_2, настільки, що їх можна сплутати.
2. Використання доменного імені "ІНФОРМАЦІЯ_6" може вказувати на зв'язок із сайтом за доменним іменем ІНФОРМАЦІЯ_15 та із фізичною особою/фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та завдати йому шкоди, як власнику знаку для товарів і послуг від 27 березня 2017 року № НОМЕР_1 по класу 35 МКТП (демонстрування товарів 34 класу).
3. Використання доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_6 може ввести в оману щодо особи, яка пропонує до продажу товари по класу 35 МКТП та породжувати асоціації із сайтом за доменним іменем ІНФОРМАЦІЯ_15 та із особою/фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2.
Згідно матеріалів справи та даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, позивачі за первісним позовом (відповідачі за зустрічним позовом) : ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) : ОСОБА_3,ОСОБА_4, а також особа, яка приєдналася до касаційної скарги ОСОБА_5 на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судом булифізичними особами-підприємцями.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовною заявою, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
Аналогічна по суті норма викладена і у абзаці першому частини першої статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент звернення із позовом до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, щодо порушення прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет.
Відповідно до статті 20 ГПК України у чинній редакції, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19).
Установлено, що згідно матеріалів справи та даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, позивачі за первісним позовом (відповідачі за зустрічним позовом) : ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) : ОСОБА_3,ОСОБА_4, а також особа, яка приєдналася до касаційної скарги ОСОБА_5 на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судом булифізичними особами-підприємцями.
Із матеріалів справи убачається, що у спірних правовідносинах вказані особи, які мають статус фізичної особи-підприємця, виступають як суб'єкти господарювання, діяльність яких спрямована на отримання прибутку від роздрібної, оптової та інтернет торгівлі. Саме в процесі здійснення підприємницької (господарської) діяльності між сторонами виник спір, що є предметом розгляду у цій справі.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Хостінг Україна" також є суб'єктом господарської діяльності.
При таких обставинах спірні правовідносини слід визначити як господарські, а відтак розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв'язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
Згідно з положеннями частини першої статті 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Цвєткова Глєба Олександровича, до якої приєднався ОСОБА_5, задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року скасувати.
Провадження у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "Хостінг Україна", фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про припинення порушення прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити дії та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права попереднього користувачазакрити.
Повідомити позивачів за первісним позовом: фізичну особу-підприємця ОСОБА_1, ОСОБА_2 та позивача за зустрічним позовом - ОСОБА_3, що розгляд справи за їх позовами віднесено до юрисдикції господарського суду.
Попередити вказаних осіб про те, що в разі неподання ними протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією, справа буде повернута до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
судді: В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
03 лютого 2021 року
м. Київ
справа №760/15137/16
провадження №61-17552св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Іста",
відповідачі: Державна служба інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 на ухвали Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі судді Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2016 року ОСОБА_1 та товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Іста" (далі - ТОВ "ТД "Іста") звернулися до суду з позовом
до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, про визнання недійсними свідоцтв України
№ № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_6 на знаки для товарів
і послуг та зобов'язання вчинити дії.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 та ТОВ "ТД "Іста" задоволено частково.
Визнано повністю недійсними свідоцтва України № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6 на знаки для товарів та послуг.
Зобов'язано Міністерство економічного розвитку і торгівлі України внести
до Державного реєстру свідоцтв на знаки для товарів і послуг відомості щодо визнання недійсними повністю свідоцтв України на знаки для товарів
і послуг № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, а також опублікувати відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Представник ОСОБА_4 ОСОБА_6 19 жовтня 2020 року подала апеляційну скаргу на вказане судове РІШЕННЯ:
Водночас 20 жовтня 2020 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу
на вказане рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року відмовлено.
Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки з дня складання повного тексту рішення суду від 21 грудня 2017 року минуло більше одного року, про розгляд справи судом першої інстанції
ОСОБА _4 було відомо, доказів на підтвердження виникнення обставин непереборної сили, що стали перешкодою для подання апеляційної скарги, останнім не було надано, тому наявні передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_7 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року відмовлено.
Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки з дня складання повного тексту рішення суду від 21 грудня 2017 року минуло більше одного року, про розгляд справи судом першої інстанції
ОСОБА _2 було відомо, доказів на підтвердження виникнення обставин непереборної сили, що стали перешкодою для подання апеляційної скарги, останнім не було надано, тому наявні передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_4 ОСОБА_6 посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу до суду апеляційної інстанції.
Касаційні скарги мотивовані тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував частину другу статті 358 ЦПК України, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів повідомлення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 належним чином про дату та час розгляду справи судом першої інстанції.
Про те, що 21 грудня 2017 року у справі №760/15137/16-ц було ухвалено рішення ОСОБА_2 дізнався 10 вересня 2020 року після ознайомлення його представником з вказаними матеріалами справи, а ОСОБА_4 дізнався про оскаржуване судове рішення 19 жовтня 2020 року
від ОСОБА_2.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 та витребувано матеріали цивільної справи у справі
№760/15137/16 із Солом'янського районного суду м. Києва.
Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року справу за позовом
ОСОБА _1 та ТОВ "ТД "Іста" до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5
та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про визнання недійсними свідоцтв України № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_6 на знаки для товарів і послуг та зобов'язання вчинити дії призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січня 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви представника
ОСОБА _1 та ТОВ "ТД "Іста" Картушина Д. М. на касаційні скарги у яких зазначено, що оскаржувані ухвали суду апеляційної інстанції є законними
та обґрунтованими.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", положеннями якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Частинами першою та другою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновків, що касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 задоволенню не підлягають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений
та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У касаційних скаргах заявники посилаються на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 358 ЦПК України.
Колегія суддів з цим не погоджується, виходячи з наступного.
Встановлено, що у провадженні Солом'янського районного суду м. Києва перебувала справа за позовом ОСОБА_1 та ТОВ "ТД "Іста" до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_2
та ОСОБА_3 про визнання недійсними свідоцтв України № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_6 на знаки для товарів і послуг
та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року відкрито провадження у справі. Справу призначено до судового розгляду
на 10 жовтня 2016 року (а. с. 59, т. 1).
10 жовтня 2016 року протокольною ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва до участі у справі співвідповідачами залучені ОСОБА_4
та ОСОБА_5 (а. с. 10, т. 2).
Копію ухвали Солом'янського районного суду м. Києва про відкриття провадження у справі від 14 вересня 2016 року та копію апеляційної скарги
з додатками до неї було направлено ОСОБА_4 на зазначену у заяві адресу: АДРЕСА_1 (а. с. 16, т. 2).
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 09 листопада 2016 року у справі №760/15137/16-ц призначена судова експертиза об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої доручено Науково дослідному центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності
(а. с. 55-56, т. 2).
31 січня 2017 року справа №760/15137/16-ц з висновком експертів
від 24 січня 2017 року №306/16 повернута з Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності до Солом'янського районного суду м. Києва (а. с. 61-97, т. 2).
Розгляд справи призначений на 20 лютого 2017 року про що були повідомлені учасники справи (а. с. 98-107, т. 2).
20 лютого 2017 року у зв'язку із несправністю звукозаписуючого комплексу "Оберіг" справу №760/15137/16-ц було знято з розгляду та призначено
до розгляду на 07 березня 2017 року, про що були повідомлені учасники справи (а. с. 128-132, т. 2).
16 лютого 2017 року ОСОБА_2 була подана апеляційна скарга
на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року про відкриття провадження у справі №760/15137/16-ц (а. с. 133-135, т. 2).
07 березня 2017 року справу №760/15137/16-ц разом із з апеляційною скаргою ОСОБА_2 було направлено до Апеляційного суду м. Києва (а. с. 138, т. 2).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору (а. с. 140, т. 2).
Копію вказаної ухвали суду було отримано 24 березня 2017 року
ОСОБА _2, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 142, т. 2).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто скаржнику
(а. с. 143, т. 2).
25 квітня 2017 року справу №760/15137/16-ц було повернуто
до Солом'янського районного суду м. Києва (а. с. 153, т. 2).
Справу було призначено до розгляду на 08 червня 2017 року, про що учасники справи були повідомлені у встановленому законом порядку (а. с. 145-152, 153, т. 2).
12 травня 2017 року ОСОБА_2 була подана апеляційна скарга
на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року про відкриття провадження у справі №760/15137/16-ц (а. с. 155-156, т. 2).
22 травня 2017 року справу №760/15137/16-ц, разом із апеляційною скаргою ОСОБА_2, направлено до суду апеляційної інстанції (а. с. 158, т. 2).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та скаржнику надано строк для усунення недоліків, а саме надання заяви про поновлення строку
на апеляційне оскарження (а. с. 160-161, т. 2).
Копію зазначеної ухвали суду ОСОБА_2 отримав 08 червня 2017 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 163, т. 2).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року відмовлено
у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою
ОСОБА_2 на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва
від 26 липня 2017 року (а. с. 164-165, т. 2).
28 липня 2017 року справу №760/15137/16-ц повернуто до Солом'янського районного суду м. Києва (а. с. 167, т. 2).
Солом'янським районним судом м. Києва справа №760/15137/16-ц була призначена до розгляду на 13 вересня 2017 року, про що повідомлені учасники справи (а. с. 168-185, т. 2).
13 вересня 2017 року справа №760/15137/16-ц була знята з розгляду
в зв'язку з перебуванням судді на лікарняному. Справа призначена
до розгляду на 21 листопада 2017 року, про що повідомлені учасники справи (а. с. 206-213, т. 2).
21 листопада 2017 року протокольною ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва до участі у справі №760/15137/16-ц залучено співвідповідачами у справі Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, а також у зв'язку із неявкою у судове засідання відповідачів
ОСОБА _2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у справі оголошено перерву до 21 грудня 2017 року, про що учасники справи були повідомлені у встановленому законом порядку (а. с. 218-230, т. 2).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ТОВ "ТД "Іста" до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та Міністерства економічного розвитку
і торгівлі України про визнання недійсним свідоцтв України № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_7, НОМЕР_6 на знаки для товарів і послуг
та зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Визнано повністю недійсними свідоцтва України № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6 на знаки для товарів та послуг. Зобов'язано Міністерство економічного розвитку і торгівлі України внести до Державного реєстру свідоцтв на знаки для товарів і послуг відомості щодо визнання недійсними повністю свідоцтв України на знаки для товарів і послуг № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, а також опублікувати відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат
(а. с. 14-18, т. 3).
22 грудня 2017 року ОСОБА_2 була подана апеляційна скарга
на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року про відкриття провадження у справі №760/15137/16-ц (а. с. 20, 21, т. 3).
12 січня 2018 року справу №760/15137/16-ц разом із апеляційною скаргою ОСОБА_2 направлено до Апеляційного суду м. Києва (а. с. 26, т. 3).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2018 року відмовлено
у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою
ОСОБА_2 на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва
від 14 вересня 2016 року на підставі пункту 3 частини першої статті 358 ЦПК України (а. с. 28, т. 3).
25 січня 2018 року справу №760/15137/16-ц повернуто до Солом'янського районного суду м. Києва (а. с. 30, т. 3).
06 квітня 2018 року до Солом'янського районного суду м. Києва представником ОСОБА_1 та ТОВ "ТД "Іста" була подана заява про скасування заходів забезпечення позову (а. с. 36-38, т. 3).
Ухвалою Солом'янським районним судом м. Києва від 17 травня 2018 року задоволено заяву представника позивачів ОСОБА_1 та ТОВ "ТД "Іста" про скасування заходів забезпечення позову. Скасовані заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року, у цивільній справі №760/15137/16 (а. с. 62, 63, т. 3).
Копія рішення суду від 21 грудня 2017 року та копія ухвали суду від 17 травня 2018 року направлені учасникам справи, у тому числі ОСОБА_4, які отримані останнім 26 червня 2018 року, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень
(а. с. 78, 79, т. 3).
05 січня 2018 року Солом'янським районним судом м. Києва було опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень, рішення суду
у справі №760/15137/16-ц від 21 грудня 2017 року.
21 вересня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 ознайомлювався з матеріалами справи №760/15137/16 (а. с. 89, т. 3).
19 жовтня 2020 року ОСОБА_4 звернувся до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду
м. Києва від 21 грудня 2017 року (а. с. 92- 115, т. 3).
20 жовтня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду
м. Києва від 21 грудня 2017 року (а. с. 117-128, т. 3).
З наведеного вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були обізнані про розгляд справи №760/15137/16-ц у суді першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга
на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового РІШЕННЯ:
Згідно частин третьої, четвертої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху у випадку, якщо вона подана після закінчення строків установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження
у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно
від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою
до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси
та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційними скаргами
на рішення місцевого суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 посилались на те, що вони не були повідомлені про розгляд справи, проте такі посилання спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається,
що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були обізнані про розгляд справи
№760/15137/16-ц у Солом'янському районному суді м. Києва.
Частиною першою статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами
не допускається.
Частиною першої статті 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
Колегія суддів виходить із того, що Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях неодноразово підкреслював, що на сторін покладається обов'язок проявляти особливу сумлінність у захисті своїх інтересів та вживати необхідних дій для ознайомлення з ходом провадження.
У зв'язку з цим, якщо сторони у визначений законом термін не виявили належної зацікавленості у розгляді їхньої справи та своєчасно не звертались до суду за інформацією щодо стану розгляду справи, їх права на доступ
до правосуддя не є порушеними у разі відмови у відкритті провадження щодо перегляду судового рішення, якщо скарга щодо нього подана через значний проміжок часу (рішення у справі "Каракуця проти України"
(Karakutsya v. Ukraine), заява №18986/06, пункти 57, 60-61 від 16 лютого
2017 року).
Колегія суддів враховує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 подали апеляційні скарги більше ніж через два роки після ухвалення оскаржуваного судового рішення й з 10 жовтня 2016 року були обізнані щодо розгляду справи №760/15137/16 судом першої інстанції, а отже мали можливість
в розумний інтервал часу вжити заходів, щоб дізнатись про стан існуючого щодо них судового провадження.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін,
але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були обізнані про наявність та розгляд справи №760/15137/16-ц та не вживали жодних дій, які б вказували про їх інтерес та зацікавленість щодо цього судового провадження, що свідчить про невиконання ними своїх процесуальних обов'язків, визначених пунктом 6 частини другої
статті 43 ЦПК України.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку,
що апеляційні скарги подані ОСОБА_2 та ОСОБА_4 після спливу більше двох років з дня складення повного тексту судового рішення особами, повідомленими належним чином про розгляд справи та відсутністю доказів пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили, а тому правомірно відмовив у відкритті апеляційного провадження з підстав, передбачених статтею 358 ЦПК України.
Під час касаційного перегляду оскаржуваних ухвал суду апеляційної інстанції, колегією суддів не встановлено неправильного застосування положень статті 358 ЦПК України судом апеляційної інстанції.
Доводи касаційних скарг на законність судового рішення суду апеляційної інстанції не впливають.
Частиною третьою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги
на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Згідно зі частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані ухвали суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду
не спростовують.
Керуючись статтями 400, 406, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4, поданою адвокатом Сергєєвою Маєю Шаукатівною,
на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 21 грудня
2017 року - залишити без змін.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2, подану адвокатом Носковим Олексієм Владиславовичем, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва
від 21 грудня 2017 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
24 березня 2021 року
м. Київ
справа №521/8082/20
провадження №61-16381св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Немерцаловою Світланою Володимирівною, на постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) про захист авторських прав, у якому просила суд: визнати дії ФОП ОСОБА_2 протиправними та стягнути з нього на її користь компенсацію у розмірі 1 605 280 грн.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 09 червня 2020 року у складі судді Бобуйок І. А. позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу у зв'язку з невиконанням вимог ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 25 травня 2020 року про залишення позовної заяви без руху.
Ухвала районного суду мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1, не виконала вимоги ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 25 травня 2020 року про залишення позовної заяви без руху, а саме: не вказала електронної адреси відповідача, не зазначила ціни позову, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються та не сплатила судовий збір за другу позовну вимогу майнового характеру окремим платіжним документом, відтак, позовна заява вважається неподаною та підлягає поверненню позивачеві.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 09 червня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви позивачеві є неправильними та суперечать нормам процесуального права.
Апеляційний суд вказав, що 29 травня 2020 року ОСОБА_1 направила до районного суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, у якій обґрунтувала свої правові позиції, якими вона керувалася при виконанні нею процесуальних обов'язків на дотримання процесуальних вимог подаючи позовну заяву. Зазначене підтверджується матеріалами справи (том 1, а. с. 73-88).
При цьому у заяві позивач також просила долучити до справи квитанцію про сплату судового збору з викладеними обрахунками його обсягу та внесла уточнення до позовних вимог, чим фактично усунула недоліки позовної заяви.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що вимога районного суду про необхідність зазначення електронної адреси відповідача не зазначалася судом в ухвалі про залишення позовної заяви без руху, проте, викладена в мотивуванні ухвали про повернення позовної заяви, з посиланням на пункти 2, 3 частини третьої статті 175 ЦПК України. При цьому відповідно до змісту частини третьої статті 175 ЦПК України, номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти зазначаються в позовній заяві у випадку, якщо вони відомі. Тому даний перелік способів зв'язку не є вичерпним, а норма має варіативний характер і застосовується лише за умови, якщо такі відомості відомі, тому не зазначення електронної адреси не може слугувати підставою для винесення ухвали про повернення позовної заяви.
З огляду на зазначене, апеляційний суддійшов висновку, що арґументи районного суду, викладені в ухвалі про залишення позову без руху, не можуть бути підставою для позбавлення ОСОБА_1 права на звернення в судовому порядку за захистом порушених прав, свобод та інтересів, як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 09 червня 2020 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року справу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ФОП ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційним судом не направлялося на його адресу копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі та копії апеляційної скарги. Також не надано апеляційним судом строку для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Стверджує, що за подання позовної заяви позивачка повинна сплатити судовий збір у розмірі 10 510 грн, оскільки вона не є жертвою політичних репресій, що підтверджується судовими рішеннями у справах №661/2040/19, 727/7977/19. Крім того, позивачем не долучено до матеріалів справи доказів на підтвердження того, що вона є реабілітованою особою відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення ФОП ОСОБА_2 зазначає те, що районний суддійшов правильного висновку та повернув ОСОБА_1 позовну заяву на підставі частини третьої статті 185 ЦПК України, оскільки нею не були виконані вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху. Зазначає, що апеляційний суд належно не повідомив його про розгляд апеляційної скарги та помилково скасував законну та обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції.
Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Абзацом 4 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України визначено, що у разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Касаційна скарга ФОП ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Судом встановлено, що на електронну адресу: mx1.mail. gov. ua Малиновським районним судом м. Одеси ОСОБА_1 було надіслано ухвалу від 25 травня 2020 року про залишення позовної заяви без руху. В указаному документі зазначено, що лист доставлено адресату 26 травня 2020 року о 17:08:58 год.
На виконання ухвали Малиновського районного суду м. Одеси суду від 25 травня 2020 року ОСОБА_1 29 травня 2020 року через систему "Електронний суд" надіслано заяву про усунення недоліків позовної заяви з долученням дублікату квитанції №0.0.1709803842.1 від 19 травня 2020 року про сплату судового збору у розмірі 840,80 грн.
Уважаючи, що позивачем не виконано вимоги ухвали Малиновського районного суду м. Одеси суду від 25 травня 2020 року та не усунено недоліки позовної заяви, зокрема, не сплачено судовий збір за позовну вимогу майнового характеру, не зазначено електронної адреси відповідача та ціни позову, обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються чи оспорюються, районний суд визнав позовну заяву ОСОБА_1 неподаною та повернув її.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, апеляційний суддійшов висновку, що оскаржувана ухвала районного суду не відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України.
З такими висновками суду апеляційної інстанцій колегія суддів погоджується та вважає, що постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви позивачеві, районний суд допустив порушення норм процесуального права з формальних підстав.
Відповідно до вимог, передбачених пунктами 2, 3 частини третьої статті 175 ЦПК України, позовна заява повинна містити, зокрема, відомі номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти сторін, зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
Частиною першою статті 185 ЦПК України визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Згідно із частиною третьою статті 185 ЦПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Апеляційним судом правильно встановлено відсутність підстав для застосування положень частини третьої статті 185 ЦПК України, оскільки районним судом не взято до уваги зміст позовної заяви та заяви про усунення недоліків з додатками до неї. При цьому суд першої інстанції не визначив особливостей справи та не надав належної оцінки доводам, викладеним у заяві про уточнення позовної заяви, що призвело до ухвалення судового рішення, яке порушує права позивача, передбачені статтями 55, 124 Конституції України, частиною першою статті 4 ЦПК України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Колегія суддів вважає обґрунтованим тлумачення апеляційним судом змісту частини третьої статті 175 ЦПК України про те, що обов'язок зазначення електронної адреси та адреси електронної пошти у позивача виникає лише у випадку, коли такі відомості йому відомі, а не зазначення такої інформації не може слугувати підставою для постановлення ухвали про повернення позовної заяви.
Посилання апеляційного суду на надмірний формалізм у трактуванні районним судом національного законодавства згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини є правильними.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява №48778/99).
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним" (рішення у справі "Белле проти Франції "). Для того щоб право на доступ було ефективним, особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права" (рішення у справах "Белле проти Франції" від 4.12.95 та "Нун'єш Діаш проти Португалії" від 10.04.2003).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'єс проти Іспанії").
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає висновки районного суду про визнання неподаною та повернення позовної заяви ОСОБА_1 надмірним формалізмом та такими, що не відповідають положенням процесуального права.
Щодо сплати ОСОБА_1 судового збору колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із частиною четвертою статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Частиною четвертою статті 175 ЦПК України визначено, що, якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
На виконання вимог ухвали Малиновського районного суду м. Одеси суду від 25 травня 2020 року про усунення недоліків позовної заяви, зокрема, в частині відсутності підтверджень сплаченого судового збору, ОСОБА_1 подала суду заяву про усунення недоліків позовної заяви та долучила до неї квитанцію про сплату судового збору у розмірі 840,80 грн за вимогу немайнового характеру.
При цьому в заяві про усунення недоліків ОСОБА_1 одночасно уточнила позовні вимоги.
З огляду на зазначене, ОСОБА_1 вважала, що належно усунула недоліки первинно поданої позовної заяви.
При цьому помилкове посилання позивача на пункт 4 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" не впливає на законність судового рішення апеляційного суду, оскільки позивач доплатила судовий збір, одночасно уточнивши позовні вимоги, що не перешкоджає суду при ухваленні рішення вирішити питання щодо стягнення недоплаченого судового збору
Відповідно до частини другої статті 176 ЦПК України, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.
Отже, під час розгляду справи суд не позбавлений можливості встановити ціну позову та стягнути несплачену частину судового збору за пред'явлену позивачем вимогу майнового характеру.
Посилання заявника на те, що суд не вчинив усіх дій для вручення йому копії апеляційної скарги та повістки у суд, колегія суддів відхиляє, оскільки вони свого підтвердження не знайшли.
Матеріалами справи підтверджено, що поштова кореспонденція судом апеляційної інстанції надсилалася за адресою: АДРЕСА_1 та була повернута оператором поштового зв'язку у зв'язку з відсутністю адресата за вказаною адресою. (том 1, а. с. 118, 122).
Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Доказів того, що на виконання вимог частини першої статті 131 ЦПК України ФОП ОСОБА_2 повідомляв суд про зміну адреси місця проживання, заявником не надано. Крім того, саме ця адреса зазначена у касаційній скарзі.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Немерцаловою Світланою Володимирівною, залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
01 лютого 2021 року
м. Київ
справа №359/7343/19
провадження №61-5869св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - Обслуговуючий кооператив "Ідея",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його адвокатом Осадчою Анною Валеріївною, на ухвалу Київського апеляційного суду від 31 січня 2020 року у складі судді Соколової В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року Обслуговуючий кооператив "Ідея" (далі - ОК "Ідея") звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання кооперативної угоди про сплату пайового внеску.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 жовтня 2019 року у складі судді Журавського В. В. відкрито провадження у справі.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, 17 грудня 2019 року ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу з пропуском строку на апеляційне оскарження.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 січня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 жовтня 2019 року.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційна скарга подана з пропуском строку на апеляційне оскарження, наведені заявником причини пропуску строку на апеляційне оскарження не є поважними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду, справу передати за підсудністю до Подільського районного суду м. Києва, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що з ухвалою суду першої інстанції відповідач був ознайомлений лише 10 грудня 2019 року, а тому звернувшись до суду із апеляційною скаргою 17 грудня 2019 року він має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, передбачене пунктом 2 частиною другою статті 354 ЦПК України. Вважає посилання апеляційного суду на повідомлення про вручення його адвокату Коноваленку Д. С. поштового відправлення 13 листопада 2019 року помилковим, оскільки останній не отримував поштового листа із ухвалою про відкриття провадження у справі та не підписував це поштове повідомлення.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області
від 02 жовтня 2019 року і цією ж ухвалою відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 31 січня 2020 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
02 жовтня 2019 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області постановив ухвалу про відкриття провадження у справі.
Копія вказаної ухвали суду вручена адвокату ОСОБА_1 - Коноваленку Д. С. 13 листопада 2019 року за адресою місця проживання відповідача: АДРЕСА_1 (а. с. 21, 34).
Сторона відповідача визнала у суді апеляційної інстанції обставину надання адвокатом Коноваленком Д. С. правової допомоги ОСОБА_1.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
За змістом частини другої статті 352 ЦПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 354 ЦПК Україниапеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового РІШЕННЯ:
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 354 ЦПК Україниучасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Частиною третьою статті 354 ЦПК України передбачено, що строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Згідно з частинами третьою-четвертою статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому
статтею 358 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо заявником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнанні судом неповажними.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалу суду першої інстанції від 02 жовтня 2019 року вручено йому не було, а про її наявність його адвокат дізнався під час ознайомлення із матеріалами справи лише 10 грудня
2019 року, а тому вважав, що він має право на поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеної ухвали.
13 січня 2020 року Київський апеляційний суд постановив ухвалу, якою визнав зазначені причини пропуску строку неповажним, з огляду на вручення 13 листопада 2019 року ОСОБА_1 поштового відправлення із ухвалою суду першої інстанції, та надав строк для зазначення інших підстав для поновлення строку.
На виконання ухвали суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 через представника - адвоката Осадчу А. В. надіслав заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якій зазначено про те, що відповідач перебуває за кордоном. Повідомлення про вручення 13 листопада 2019 року поштового відправлення його адвокат Коноваленко Д. С. не підписував та ухвалу суду першої інстанції не отримував.
Вказані ОСОБА_1 причини пропуску строку на апеляційне оскарження суд правильно визнав необґрунтованими, оскільки доказом отримання адвокатом відповідача - Коноваленком Д. С. поштового відправлення з ухвалою про відкриття провадження у справі є повідомлення про його вручення (а. с. 34), а також дані Укрпошти (відстеження кореспонденції) про вручення цього поштового відправлення (а. с. 64).
Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (частина п'ята статті 130 ЦПК України).
Колегія суддів враховує те, що матеріали справи не містять документів, підтверджуючих повноваження Коноваленка Д. С. як адвоката ОСОБА_1, однак стороною відповідача визнані обставини щодо захисту його інтересів адвокатом Коноваленком Д. С., а тому вони не підлягають доказуванню (частина перша статті 82 ЦПК України).
При цьому судова повістка була відправлена судом саме на адресу місця проживання відповідача: АДРЕСА_1.
Доводи касаційної скарги про те, що Коноваленко Д. С. не підписував повідомлення про вручення поштового відправлення є необґрунтованими, оскільки на цьому повідомлення міститься підпис особи, яка його отримала, а неналежність цього підпису Коноваленку Д. С. відповідачем належними та допустимими доказами не доведено.
Отже, суд апеляційної інстанції, установивши, що ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження від 02 жовтня 2019 року відповідач отримав 13 листопада 2019 року, а із апеляційною скаргою звернувся
17 грудня 2019 року, тобто із пропуском п'ятнадцятиденного строку, встановленого пункту 2 частини другої статті 354 ЦПК України, з дня вручення йому судового рішення, інших поважних причин пропуску такого строку не навів, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України.
Вказані ОСОБА_1 обставини не пов'язані із непереборними та об'єктивними причинами, які перешкоджали чи могли бути перешкодою для подачі апеляційної скарги у строки, визначенні чинним законодавством України.
Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, яке набрало законної сили, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та забезпечення принципу правової визначеності.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими (справа "Олександр Шевченко проти України" рішення від 26 квітня 2007 року, справа "Трух проти України" рішення від 14 жовтня 2003 року).
У рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" ЄСПЛ зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
ЄСПЛ у рішенні від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" зазначив, що у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип остаточності судового РІШЕННЯ:
Таким чином, оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена із додержанням норм процесуального права та з'ясуванням обставин, що мають значення при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження, відповідністю висновків апеляційного суду обставинам та матеріалам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його адвокатом Осадчою Анною Валеріївною, залишити без задоволення,
а ухвалу Київського апеляційного суду від 31 січня 2020 року- без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
16 червня 2021 року
м. Київ
справа №363/4918/13
провадження №61-1984св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
заявник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал",
заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", ОСОБА_1,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2020 року у складі судді Чіркова Г. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
Короткий зміст заявлених вимог
У жовтні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" (далі - ТОВ "Вердикт Капітал") звернулося із заявою про заміну сторони у справі шляхом заміни стягувача його правонаступником.
Заява мотивована тим, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 14 квітня 2014 року у справі №363/4918/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") заборгованість за кредитним договором №11029040000.10 серпня 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Вердикт Капітал" укладений договір №2301/К про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ "Дельта Банк" відступило ТОВ "Вердикт Капітал", а ТОВ "Вердикт Капітал" набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за договором кредиту №11029040000.
Заявник просив замінити вибулого стягувача ПАТ "Дельта Банк" на правонаступника ТОВ "Вердикт Капітал" у справі №363/4918/13-ц за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №11029040000.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 січня 2021 року, заяву задоволено повністю.
Замінено сторону виконавчого провадження ПАТ "Дельта Банк" на його правонаступника ТОВ "Вердикт Капітал" у цивільній справі №363/4918/13-ц за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності.
Задовольняючи заявлені вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до договору від 10 серпня 2020 року про відступлення права вимоги правонаступником ПАТ "Дельта Банк" стало ТОВ "Вердикт Капітал", тобто відбулась заміна стягувача у цій справі. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що задоволення заяви про заміну стягувача відповідає змісту статей 512, 514 ЦК України та статті 15 Закону України "Про виконавче провадження".
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_2, у якій просить скасувати ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2021 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження.
Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутня інформація і докази щодо переходу прав вимоги за іпотечним договором, а саме, про внесення відомостей про нового іпотекодержателя до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Належним доказом переходу прав вимоги за іпотечним договором є саме внесення відомостей про нового іпотекодержателя до державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З інформаційної довідки вбачається, що іпотекодержателем земельної ділянки за кадастровим номером 3221887801:03:080:0010 значиться ПАТ "Дельта Банк". Також у справі відсутні докази сплати новим кредитором грошових коштів за договором відступлення прав вимоги від 10 серпня 2020 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №363/4918/13-ц, витребувано справу з суду першої інстанції.
У березні 2021 року матеріали цивільної справи №363/4918/13-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 15 лютого 2021 року вказано, що касаційна скарга подана у передбачений законом строк та з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права).
Фактичні обставини
Суди встановили, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 14 квітня 2014 року, в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості у розмірі 46 331,08 дол. США, що згідно курсу НБУ складає 370 324, 33 грн за договором про надання споживчого кредиту №11029040000 від 16 серпня 2006 року, укладеним між АКІБ "УКРСИББАНК" та ОСОБА_1, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку, загальна площа 0,1543 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом передачі іпотекодержателю вказаного предмету іпотеки у власність та визнання на нього права власності за іпотекодержателем ПАТ "Дельта банк" на підставі договору іпотеки №686 від 16 серпня 2006 року, укладеного між АКІБ "УКРСИББАНК" та ОСОБА_1.
Припинено право власності іпотекодавця ОСОБА_1, в тому числі право володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, загальна площа 0,1543 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дельта Банк" витрати по сплаті судового збору 3 441,00 грн.
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 22 грудня 2015 року представником позивача отримано виконавчі листи по справі.
10 серпня 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Вердикт Капітал" укладений договір відступлення прав вимоги №2301/К, згідно якого право грошової вимоги за кредитним договором №11029040000 від 16 серпня 2006 року перейшло до ТОВ "Вердикт Капітал", що підтверджується додатком №1 до договору відступлення прав вимоги від 10 серпня 2020 року.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає доводи, викладені у касаційній скарзі, з таких підстав.
По своїй суті заміна кредитора в зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв'язку із заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до частини п'ятої статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник).
Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу.
При вирішенні питання про заміну сторони у виконавчому провадженні суд перевіряє наявність правонаступництва у матеріальних відносинах, а не його обсяг.
Розглядаючи зазначену заяву, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни. При цьому суд оцінює також достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів, зокрема договорів, інших правочинів тощо, в тому числі на предмет їх нікчемності.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
За змістом статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Суди встановили, що 10 серпня 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Вердикт Капітал" укладений договір відступлення прав вимоги №2301/К, згідно якого право грошової вимоги за кредитним договором №11029040000 від 16 серпня 2006 року перейшло до ТОВ "Вердикт Капітал", що підтверджується додатком №1 до договору відступлення прав вимоги від 10 серпня 2020 року.
Згідно пункту 2 договору №2301/К про відступлення права вимоги від 10 серпня 2020 року за цим договором новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів, відповідно до пункту 4 цього договору, набуває усі права кредитора за основними договорами, включаючи право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов'язань за основними договорами.
Відповідно до статті 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі №495/5578/17 зазначено, що "відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 05 червня 2003 року №898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон №898-IV) правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Тобто відомості про відступлення прав іпотекодержателя підлягають державній реєстрації; внесення таких відомостей і є зміною речового права - права іпотеки. До проведення державної реєстрації відповідне право не виникає, а його перехід не відбувається.
У розумінні наведених положень законодавства державна реєстрація відступлення права вимоги, яка відбувається шляхом здійснення заміни іпотекодержателя за таким предметом іпотеки у Реєстрі речових прав, є обов'язковою, а такій реєстрації передує обов'язкова реєстрація самого права іпотеки за первісним іпотекодержателем".
Суди на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернули, належним чином не з'ясували обставини справи, не з'ясували, чи було відступлено право вимоги за договором іпотеки №686 від 16 серпня 2006 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1, не дослідили належним чином надані докази та дійшли передчасного висновку про задоволення заявлених вимог.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.
Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України права направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі №495/5578/17 колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статями 400, 409,411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити частково.
Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2021 року скасувати.
Справу №363/4918/13 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції ухвала Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 18 січня 2021 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №489/6127/15-ц
провадження №61-16083св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "УкрСиббанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "УкрСиббанк" на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2020 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О., Лівінського І. В., Ямкової О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - АТ "УкрСиббанк"), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості.
Позов обґрунтовано тим, що 03 жовтня 2007 між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк "), правонаступником якого є АТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №11228210000, відповідно до умов якого ОСОБА_1 наданий кредит у сумі 66 730,00 швейцарських франків, зі сплатою 9,19% річних та терміном повернення не пізніше 03 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання цих кредитних зобов'язань між банком та ОСОБА_2 цього ж дня укладений договір поруки, за яким остання зобов'язалась відповідати перед банком у повному обсязі за виконання позичальником усіх зобов'язань, що виникли із кредитного договору. Відповідальність позичальника та поручителя є солідарною. 17 лютого 2009 року між банком та ОСОБА_1 укладений додатковий договір, яким змінено термін виконання основного зобов'язання на 01 жовтня 2027 року у зв'язку з реструктуризацією боргу.
Посилаючись на порушення ОСОБА_1 кредитних зобов'язань та виникнення станом на 27 серпня 2015 року кредитної заборгованості у розмірі 53 940,29 швейцарських франків за кредитом і процентами та 12 634,79 грн - за пенею, банк просив стягнути із відповідачів цю заборгованість солідарно.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 03 жовтня 2007 року №11228210000, яка станом на 27 серпня 2015 року складається із 53 940,29 швейцарських франків заборгованості за кредитом і процентамита 12 634,79 грн пені за несвоєчасне погашення заборгованості, а також 3 654,00 грн судового збору. У задоволенні позовних вимог АТ "УкрСиббанк" до відповідача ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до кредитного договору від 03 жовтня 2007 року №11228210000, з урахуванням змін, внесених додатковою угодою від 17 лютого 2009 року, кінцевим терміном повернення коштів є 01 жовтня 2027 року. Кредитор звернувся до суду з позовом 02 вересня 2015 року, що підтверджується відміткою поштового відділення на конверті, вимагаючи, відповідно до приписів частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. При цьому відповідно до умов розділу 12 кредитного договору, яким сторони договору врегулювали питання щодо дострокового повернення кредитних коштів, тобто зміну строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів, банк скористався своїм правом на дострокове повернення кредиту та змінив кінцевий термін його повернення з 01 жовтня 2027 року на 41 календарний день з дати відправлення вимоги відповідачам про повернення кредиту - 14 вересня 2015 року.
Суд першої інстанції вказав, що з розрахунку позивача слідує, що нарахування процентів та пені здійснено в межах строку дострокового повернення кредиту. Таким чином, ураховуючи правомірність нарахування позивачем заборгованості за кредитом, процентами та пенею, розмір яких відповідачами не спростований, суд першої інстанції погодився із визначеною позивачем заборгованістю.
Окремо суд першої інстанції зазначив, що вважає безпідставними доводи представника відповідача про пропуск позивачем позовної давності, оскільки останнє погашення кредиту та процентів позичальник здійснив 06 січня 2015 року, а банк звернувся до суду 02 вересня 2015 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів про те, що вона була повідомлена про укладення 03 жовтня 2007 року додаткової угоди про внесення змін до кредитного договору від 03 жовтня 2007 року №11228210000 та надала свою згоду на внесення змін до цього кредитного договору, які визначають конкретні умови, порядок та обсяг збільшення відповідальності боржника. Крім того, як убачається з розрахунку позивача, проценти нараховувалися виходячи як із процентної ставки 9,19% річних, так і за підвищеною процентною ставкою 18,38% річних, згоди на яку поручитель не надавала.
Суд першої інстанції, посилаючись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі №352/1927/15-ц (провадження №61-20067св19), дійшов висновку, що укладення вказаної додаткової угоди №1 до кредитного договору, без згоди поручителя, відповідно до якої за неналежне виконання позичальником кредитного договору були нараховані проценти у розмірі подвійної ставки, що збільшило обсяг відповідальності ОСОБА_2, є наслідком припинення договору поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу АТ "УкрСиббанк" залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції (в межах доводів та вимог апеляційної скарги, в якій банк просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_2 та задовольнити ці позовні вимоги), апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, встановивши, що 03 жовтня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладена додаткова угода №1 до кредитного договору, без згоди поручителя, відповідно до якої за неналежне виконання позичальником кредитного договору були нараховані проценти в розмірі подвійної ставки, що збільшило обсяг відповідальності ОСОБА_2, обґрунтовано дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову до поручителя. Також апеляційний суд вказав, що на час укладення додаткової угоди 17 лютого 2009 року дія договору поруки від 03 жовтня 2007 року вже була припиненою.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У жовтні 2020 року АТ "УкрСиббанк" надіслало до Верховного Суду засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані рішення суду першої інстанції в частині відмови АТ "УкрСиббанк" у задоволенні вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 та постанову апеляційного суду скасувати, справу в частині розгляду вимог банку до поручителя направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування частини першої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №646/2866/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі №686/16128/16-ц та від 01 квітня 2020 року у справі №521/6573/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, зазначає про порушення судами норм процесуального права в частині оцінки доказів та невстановлення обставин, що мають суттєве значення у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:
- Верховний Суд вже надавав оцінку додатковій угоді щодо можливості підвищення процентів, яка укладалась в день підписання кредитного договору, у справах за участю АТ "УкрСиббанк", зокрема сформовано висновок про те, що укладення такої додаткової угоди не призводить до збільшення обсягу відповідальності поручителя та не дає підстав для застосування частини першої статті 559 ЦК України;
- первісними умовами кредитного договору визначено можливість збільшення процентної ставки у будь-якому розмірі, а додаткова угода встановлює межі такого збільшення шляхом введення конкретних обмежень "не більше ніж...", додаткова угода деталізує порядок та умови можливого збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 кредитного договору, але не змінює зміст існуючих зобов'язань та не змінює існуючу ставку;
- при розгляді справи суд безпідставно та неправомірно ототожнив поняття "зміна умов договору" (доповнення договору пунктом) з поняттям "зміна зобов'язання" (зміна правовідношення та виникнення нового грошового обов'язку з розміром більшим ніж первісний) ;
- оскільки 17 лютого 2009 року між банком та ОСОБА_2 укладена додаткова угода №1 до договору поруки, згідно з якою поручитель надала свою згоду на зміну основного зобов'язання за кредитним договором (кредит переведено на нову схему погашення та встановлено новий термін виконання основного зобов'язання - 01 жовтня 2027 року), то це свідчить про згоду особи змінювати основне зобов'язання та нести солідарний обов'язок за змінене зобов'язання, а також продовження дії поруки. Сама по собі зазначена додаткова угода є окремим правочином, який фіксує згоду поручителя відповідати за змінене зобов'язання солідарно;
- неналежне встановлення судами, які вимоги є предметом позову та чи охоплені такі вимоги згодою поручителя, наданою на підставі додаткової угоди №1 до договору поруки від 17 лютого 2009 року, так само як і ненадання оцінки самій додатковій угоді №1 до договору поруки, як самостійному правочину, який фіксує волю поручителя відповідати за зобов'язаннями, призвело до передчасних висновків про відмову у позові до поручителя та застосування частини першої статті 559 ЦК України.
Станом на дату розгляду справи відзив на касаційну скаргу АТ "УкрСиббанк" на адресу Верховного Суду не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу АТ "УкрСиббанк" передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 19 листопада 2020 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи №489/6127/15-ц із Ленінського районного суду м. Миколаєва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У грудні 2020 року матеріали справи №489/6127/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
З огляду на межі апеляційного перегляду справи та зміст касаційної скарги, перегляд справи в порядку касаційного провадження здійснюється Верховним Судом лише в частині вирішення позовних вимог щодо поручителя ОСОБА_2.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи із такого.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що 03 жовтня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №11228210000 про надання споживчого кредиту на суму 66 730,00 швейцарських франків зі сплатою 9,19% річних та кінцевим терміном повернення 03 жовтня 2017 року.
Розділом 12 кредитного договору передбачено право вимоги дострокового повернення кредитних коштів - у разі порушення позичальником термінів погашення кредиту.
03 жовтня 2007 року укладений договір поруки, згідно з пунктом 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов'язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору від 03 жовтня 2007 року №11228210000, в повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
У пунктах 1.3-1.4 договору поруки визначено, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу (в т. ч. суми кредиту, регресу), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору. Відповідальність поручителя і боржника є солідарною.
Відповідно до пункту 2.1 договору поруки кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під "згодою поручителя" сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін.
Згідно з пунктом 2.2 договору поруки у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов'язковими до виконання поручителем на 10-й робочий день з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом).
У пункті 3.1 договору поруки встановлено, що договір набирає чинності з моменту підписання сторонами та діє до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором.
Також 03 жовтня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладена додаткова угода №1 до кредитного договору №11228210000, якою доповнено кредитний договір пунктом 10.2 такого змісту "У випадках настання обставин:
- передбачених підпунктами "а", "б" пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно п. 1.3.1 договору;
- передбачених підпунктом "а" пункту 10.2 договору - процентна ставка за договором збільшується не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно п.1.3.1 договору;
- передбачених підпунктом "г " пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування".
17 лютого 2009 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладена додаткова угода №1 до договору поруки від 03 жовтня 2007 року про те, що, підтверджуючи свої зобов'язання за договором поруки, вона надає згоду на зміну основного зобов'язання, що забезпечується договором, а саме: розмір ануїтетного платежу складає 570,00 швейцарських франків, а термін виконання основного зобов'язання - 01 жовтня 2027 року.
Відповідно до пункту 2 цієї додаткової угоди поручитель зобов'язується перед банком відповідати за виконання боржником усіх його зобов'язань, які виникли з кредитного договору, існуючих в теперішній час.
У зв'язку з порушенням позичальником грошових зобов'язань 01 серпня 2015 року банк, відповідно до умов розділу 12 кредитного договору, направив на адресу відповідачів вимоги від 31 липня 2015 року про погашення простроченої заборгованості, а у разі невиконання цих вимог, починаючи із 41 календарного дня з дати відправлення вимоги, достроково повернути кредит у повному обсязі та сплатити нараховані проценти, що разом становить 53 540,13 швейцарських франків. Проте ці вимоги залишені без задоволення.
Згідно з розрахунком позивача, через неналежне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, станом на 27 серпня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із 53 940,29 швейцарських франків заборгованості за кредитом і процентами та 12 634,79 грн пені, а саме: із 49 892,70 швейцарських франків строкової заборгованості за кредитом, 1 275,95 швейцарських франків простроченої заборгованості за кредитом, 400,16 швейцарських франків поточної заборгованості за процентами, 2 371,48 швейцарських франків простроченої заборгованості за процентами, а також 3 967,03 грн пені, нарахованої в межах позовної давності, та 8 667,76 грн пені за несвоєчасну сплату процентів.
03 листопада 2008 року, 03 лютого 2009 року, 03 лютого 2010 року, 03 березня 2015 року, 03 квітня 2015 року, 05 травня 2015 року, 03 червня 2015 року, 03 липня 2015 року, 03 серпня 2015 року проценти за кредитним договором нараховувались у подвійному розмірі - 18,38% річних.
Останнє погашення кредиту та процентів позичальник здійснив 06 січня 2015 року, банк звернувся до суду із позовом 02 вересня 2015 року.
Нормативно-правове обґрунтування
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Отже, порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника.
Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша та друга статті 553 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній для спірних правовідносин) порука припиняється, зокрема у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Зміна договору - це трансформація будь-якої або декількох умов, які складають зміст договору.
Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).
Відповідно до статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (частина друга статті 207 ЦК України).
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
Таким чином, у зобов'язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування, навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або за відсутності відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання.
Такі правові висновки щодо застосування статті 559 ЦК України наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №755/18438/16-ц (провадження №14-275цс19).
Закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких інших умов основного договору.
Згода поручителя може бути висловлена у будь-якій формі, зокрема, й письмового повідомлення, додаткової угоди тощо.
У разі, якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору є результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком і поручителем), а отже, поручитель дав згоду на зміну у майбутньому основного зобов'язання.
Вказаний висновок узгоджується з висновками Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеними у постанові від 17 лютого 2020 року у справі №757/4111/13-ц (провадження №61-37688сво18).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Як установлено судами із наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитом, проценти позичальнику нараховувалися як із процентної ставки 9,19% річних, передбаченої умовами кредитного договору, так і за підвищеною процентною ставкою 18,38% річних.
За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що збільшення процентної ставки за кредитом, навіть за згодою боржника, але без згоди поручителя, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком у більшому розмірі.
Колегія суддів не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що додаткова угода між банком та позичальником деталізує порядок та умови можливого збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 кредитного договору, але не змінює зміст існуючих зобов'язань та не змінює існуючу ставку, оскільки за змістом пункту 10.2 кредитного договору передбачалась тільки можливість збільшення процентної ставки за певних умов, а додатковою угодою вже встановлено конкретний розмір такої ставки - подвійний.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі №523/3082/14-ц (провадження №14-243цс19), згідно з яким порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності). Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту (пункти 84, 85).
Посилання заявника на те, що Верховний Суд вже надавав оцінку додатковій угоді щодо можливості підвищення процентів, яка укладалась в день підписання кредитного договору, у справах за участю АТ "УкрСиббанк", зокрема сформовано висновок про те, що укладення цієї додаткової угоди не призводить до збільшення обсягу відповідальності поручителя та не дає підстав для застосування частини першої статті 559 ЦК України, спростовуються правовими висновками Верховного Суду у справах за участю банку, що підтверджується такими постановами: від 31 березня 2020 року №522/18818/17-ц, від 29 квітня 2020 року у справі №295/13250/15-ц, від 04 вересня 2020 року №604/278/15-ц, від 19 листопада 2020 року №285/2467/14-ц тощо.
Отже, порука ОСОБА_2 в обсязі, визначеному станом на дату укладення змін до кредитного договору в 2007 році, що були здійснені без її згоди, внаслідок чого збільшився обсяг її відповідальності, припинилась.
Водночас суди попередніх інстанцій при відмові у задоволенні позовних вимог до поручителя не врахували таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №910/13109/18 (провадження №12-7гс20) звернула увагу, що приписи частини першої статті 559 ЦК України передбачають спеціальне регулювання порядку зміни забезпеченого порукою зобов'язання, а відтак і договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, з урахуванням волевиявлення та повідомлення, крім сторін цього договору, також поручителя і встановлюють правові наслідки неодержання згоди поручителя. Умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов'язання, не виключають необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов'язання із поручителем у належній формі (пункти 6.21, 6.22 та 6.27).
ЦК України не визначає перелік істотних умов, які повинен містити договір поруки.
Оскільки порука є видом забезпечення виконання зобов'язань і при цьому водночас сама має зобов'язальний, договірний характер, то на правовідносини поруки поширюються загальні положення про зобов'язання та про договори (розділи I та II книги 5 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Враховуючи характер поруки (похідний, залежний від основного зобов'язання), до істотних умов договору поруки слід віднести:
- визначення зобов'язання, яке забезпечується порукою, його зміст та розмір, зокрема реквізити основного договору, його предмет, строк виконання тощо;
- обсяг відповідальності поручителя, оскільки згідно з частиною другою статті 553 ЦК порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі, а частиною другою статті 554 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки;
- відомості про сторони: кредитора і поручителя;
- відомості про боржника (хоча він і не є стороною договору поруки, але згідно з частиною першою статті 555 ЦК України у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. До того ж до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (частина друга статті 556 ЦК України) ).
У пункті 1 додаткової угоди від 17 лютого 2009 року до договору поруки від 03 жовтня 2007 року вказано, що поручитель у зв'язку з укладенням між банком та ОСОБА_1 додаткової угоди до кредитного договору від 17 лютого 2009 року надає свою згоду на зміну основного зобов'язання, що забезпечується договором поруки, а саме: розмір ануїтетного платежу - 570,00 швейцарських франків, термін виконання основного зобов'язання - 01 жовтня 2027 року. Всі інші умови кредитного договору залишаються без змін.
Пунктом 2 зазначеної додаткової угоди від 17 лютого 2009 року до договору поруки від 03 жовтня 2007 року поручитель та банк закріпили, що поручитель зобов'язується перед банком відповідно до умов договору відповідати за виконання боржником усіх його зобов'язань перед банком, що виникли з кредитного договору, існуючих в теперішній час.
Ця додаткова угода згідно з пунктом 3 набирає чинності з дати її підписання сторонами та припиняє свою дію з дня припинення дії договору поруки. Інші умови договору поруки та додаткових угод до нього, які не суперечать цій додатковій угоді, залишаються без змін і сторони підтверджують свої зобов'язання за ними (пункт 4 додаткової угоди).
Отже, банк та поручитель, після припинення поруки ОСОБА_2 у зв'язку з укладенням додаткової угоди до кредитного договору, через що збільшився обсяг її відповідальності, 17 лютого 2009 року, по суті домовились про нове визначення зобов'язання, яке забезпечується порукою, його зміст та розмір, обсяг відповідальності поручителя, передбачили відомості про кредитора, поручителя і боржника. Ті умови, які безпосередньо не прописані в тексті додаткової угоди від 17 лютого 2009 року, передбачені умовами договорів кредиту та поруки, по яким банк та поручитель підтвердили свої зобов'язання, із зазначенням, що вони залишаються без змін.
Підписання поручителем та банком додаткової угоди у 2009 році є результатом досягнення домовленості між сторонами, які є вільними у визначенні змісту зобов'язань за договором та будь-яких інших умов своїх взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що на час укладення додаткової угоди 17 лютого 2009 року до договору поруки остання вже була припиненою і наявні правові підстави для відмови у задоволенні позовних вимог АТ "УкрСиббанк" до поручителя за цей проміжок часу - після внесення непогоджених поручителем змін до кредитного договору в 2007 році до підписання додаткової угоди до договору поруки в 2009 році.
Проте судам попередніх інстанцій необхідно було врахувати, що підписання сторонами у 2009 році додаткової угоди до договору поруки є погодженням у належній формі істотних умов нового договору поруки за зміненими позичальником та банком кредитними зобов'язаннями, що існували станом на 17 лютого 2009 року, тобто встановленням нового поручительства ОСОБА_2 за зобов'язаннями позичальника за кредитним договором, що існували на відповідну дату.
Таким чином, за умови встановлення нової поруки у належній формі, з урахуванням солідарного характеру відповідальності боржника і поручителя, позовні вимоги кредитора до поручителя є обґрунтованими.
Щодо розміру заборгованості, яка підлягає стягненню із поручителя
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України (в редакції, чинній для спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.
Частинами першою і третьою статті 251 ЦК України передбачено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
На підставі частини першої статті 252 та частини першої статті 253 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Перебіг строк починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Ні договором поруки в 2007 році, ні додатковою угодою до нього в 2009 році, банком та поручителем не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється. У договорі поруки 2007 року зокрема було закріплено, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу (в т. ч. суми кредиту, регресу), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору; відповідальність поручителя і боржника є солідарною; договір діє до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором.
Аналіз вищенаведеної частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.
Це означає, що зі збігом вказаного строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, в тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.
Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).
Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.
Виконання сторонами зобов'язання - це здійснення ними дій з реалізації прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов'язання - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов'язки сторін кредитного договору.
Кредитним договором передбачено погашення основної суми кредиту та процентів шляхом сплати щомісячних (ануїтетних) платежів в обумовлені сторонами строки, надана позивачем довідка-розрахунок заборгованості за кредитом та процентами також передбачає щомісячні дати сплати.
Таким чином, сторони встановили строки виконання позичальником окремих зобов'язань (внесення періодичних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
Строк виконання боржником кожного періодичного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.
У разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (виникнення простроченої заборгованості за кредитним договором) пред'явити вимоги до поручителя.
У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі №6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього у постанові від 13 червня 2018 року у справі №408/8040/12 (провадження №14-145цс18).
У зазначеній справі №408/8040/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Судами установлено, що заборгованість ОСОБА_1 перед АТ "УкрСиббанк" за кредитним договором від 03 жовтня 2007 року №11228210000 станом на 27 серпня 2015 року становить 53 940,29 швейцарських франків заборгованості за кредитом і процентами та 12 634,79 грн пені за несвоєчасне погашення заборгованості.
Матеріали справи містять детальний розрахунок кредитної заборгованості позичальника (а. с. 18-26 т. 1). Поручитель (як і позичальник) не надала свого розрахунку, чи інших доказів, які б давали суду підстави для встановлення іншого розміру заборгованості для неї, тобто співвідповідачем не спростований факт наявності та розміру заборгованості, чи порядок її нарахування.
Згідно з пунктом 5.5 кредитного договору у випадку несплати позичальником чергового ануїтетного платежу в установлений цим договором день сплати ануїтетного платежу більше ніж на один місяць, та/або порушення інших умов договору та/або у випадку порушення позичальником та/або заставодавцем та/або поручителем та/або гарантом умов укладеного з банком договору щодо надання забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту та нарахованих процентів у порядку, встановленому розділом 12 цього договору.
У свою чергу у пункті 12.1 кредитного договору сторони погодили, що у випадку настання обставин, визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 8.4, 10.2, 10.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав, на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав, на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
Згідно з домовленістю сторін кінцевий термін повернення кредиту за договором (виконання основного зобов'язання) - 01 жовтня 2027 року. Банк, відповідно до умов розділу 12 кредитного договору, яким сторони врегулювали порядок дострокового повернення кредиту за вимогою кредитора, надіслав 01 серпня 2015 року відповідачам відповідні вимоги від 31 липня 2015 року (а. с. 48-55 т. 1) про дострокове повернення кредиту у повному обсязі та сплату нарахованих процентів. Матеріали справи не містять підтвердження отримання відповідачами зазначених вимог, у зв'язку з чим термін повернення кредиту вважається таким, що настав на 41 календарний день з дня дати відправлення відповідачам повідомлення про дострокове повернення кредиту, тобто 11 вересня 2015 року.
З огляду на це шестимісячний строк на пред'явлення вимог до поручителя мав би сплинути 11 березня 2016 року (11 вересня 2015 року + 6 місяців).
Із позовом банк звернувся раніше, ніж наступила ця дата, а саме - 02 вересня 2015 року, про що свідчить відмітка поштового відділення на конверті (а. с. 57 т. 1).
Таким чином, позивач звернувся до поручителя в межах шестимісячного строку на пред'явлення вимог до поручителя щодо всієї суми, а порука може бути припиненою лише в частині окремих платежів, строк виконання яких станом на дату пред'явлення позову (02 вересня 2015 року) був простроченим понад шість місяців, тобто до платежів, що були прострочені станом на 02 березня 2015 року (по 27 серпня 2015 року, що є датою розрахунку заборгованості).
Датою сплати платежів згідно з графіком погашення є 03 числокожного місяця (у разі, якщо термін повернення кредиту або день сплати ануїтетного платежу припадає на вихідний, святковий або неробочий день, терміном повернення кредиту та днем сплати ануїтетного платежу вважається перший робочий день, що слідує за таким вихідним, святковим або неробочим днем), отже за основним боргом порука припинилась за платежами, зарахованими станом на 03 лютого 2015 року.
Станом на 03 лютого 2015 року згідно з довідкою-розрахунком заборгованості, що міститься в матеріалах справи, загальний борг за кредитом становить 51 168,65 швейцарських франків, з яких строковою заборгованістю є сума 51 168,65 швейцарських франків, простроченою - 0,00 швейцарських франків. Відповідно порука за окремими платежами за основним боргом не припинилась на суму 51 168,65 швейцарських франків, що мають бути стягнуті з поручителя. Ця сума залишалась незмінною як станом на 06 січня 2015 року (дата сплати позичальником останнього платежу), так і на дату розрахунку (27 серпня 2015 року).
Щодо заборгованості за процентами за користування кредитом, загальний борг за ними становить 2 771,64 швейцарських франків, з яких станом на 03 лютого 2015 року простроченими є проценти у сумі 785,06 швейцарських франків, тому порука за окремими платежами припинилась на суму 785,06 швейцарських франків та не припинилась на суму 1 986,58 швейцарських франків (2 771,64 - 785,06).
З урахуванням зазначеного, колегія суддів частково погоджується із доводами сторони відповідача ОСОБА_2, зазначеними у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що позивач звернувся із позовом до поручителя протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання, виходячи з того, що стягненню на користь АТ "УкрСиббанк" підлягає заборгованість за процентами за користування кредитом лише у сумі 1 986,58 швейцарських франків.
Отже, загальна сума заборгованості за кредитом, що підлягає стягненню із поручителя на користь позивача, складає 53 155,23 швейцарських франків (51 168,65 + 1 986,58).
Оскільки наданий АТ "УкрСиббанк" розрахунок пені за несвоєчасне погашення заборгованості охоплює весь розрахунковий період для поручителя, то з останньої підлягає стягненню вся сума пені у розмірі 12 634,79 грн.
У позові АТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 27 серпня 2015 року, останнє погашення кредиту та процентів позичальник здійснив у січні 2015 року, із позовом банк звернувся у вересні 2015 року, тобто у межах передбаченої статтею 257 ЦК України загальної позовної давності у три роки, тому доводи поручителя про те, що позов пред'явлено після спливу позовної давності, є необґрунтованими.
Доводи поручителя про те, що у разі визначення в договорі споживчого кредиту форми виконання основного зобов'язання в іноземній валюті, обов'язково зазначається сума в гривнях по курсу Національного банку України, еквівалентна черговому платежу на день її сплати, відхиляються, оскільки суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Зазначений правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18).
Інші доводи поручителя, надані суду під час розгляду справи, не дають підстав для висновку про повну відмову у задоволенні позову АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 чи безпідставність позовних вимог до поручителя.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права (зокрема статті 559 ЦК України), тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції (в оскаржуваній частині щодо поручителя) та постанови апеляційного суду з постановленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява №63566/00).
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги (розмір задоволених позовних вимог складає 98,54%), на користь позивача з відповідача ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені банком судові витрати у вигляді судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 1 800,33 грн, апеляційної скарги - 5 400,98 грн, касаційної скарги - 18 197,57 грн, всього - 25 398,88 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2020 року (в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2) та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове РІШЕННЯ:
Позовні вимоги Акціонерного товариства "УкрСиббанк" до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 03 жовтня 2007 року №11228210000, яка станом на 27 серпня 2015 року складається із 53 155,23 швейцарських франків заборгованості за кредитом і процентамита 12 634,79 грн пені.
Стягнути із ОСОБА_2 на Акціонерного товариства "УкрСиббанк" витрати зі сплати судового збору в сумі 25 398,88 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
17 травня 2021 року
м. Київ
справа №296/1033/18
провадження №61-14137св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним та зустрічним позовами - ОСОБА_2,
позивачі за зустрічним позовом (відповідачі за первісним позовом) : ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи за первісним позовом: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Житомирської міської ради, Житомирська місцева прокуратура,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Григорусь Н. Й., Борисюка Р. М.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Житомирської міської ради, Житомирська місцева прокуратура, про визнання факту здійснення будівництва самочинно та зобов'язання знести прибудови, та за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про відшкодування збитків,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив:
- визнати факт здійснення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 самоправного самочинного будівництва в будинку АДРЕСА_1;
- знести двоповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_2, одноповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_3, збудованих без його згоди, без відповідних дозволів і без належно затвердженого проекту, за рахунок забудовників ОСОБА_3 і ОСОБА_4, якими здійснено самочинне самоправне будівництво, у зв'язку із порушенням вимог закону і його законних прав співвласника будинку, із приведенням будинку в первинний стан із відновленням становища, яке існувало до вчиненого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 порушення.
Зазначений позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він є співвласником будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 26 липня 2010 року реєстр №5-404, виданим Першою Житомирською державною нотаріальною конторою у спадковій справі №333/2010, за змістом якого йому належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_4.
ОСОБА_2, як співвласник даного будинку, якому належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_5 в домоволодінні, не врахувавши законних прав позивача, як співвласника будинку і квартири, якою вони володіють спільно, та на порушення його законних прав, 06 листопада 2013 року надав згоду ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на реконструкцію будинку та надбудову мансардного поверху в будинку АДРЕСА_1.
ОСОБА_2 запевняв його про свою впевненість, що сусіди не розпочнуть на підставі його письмової згоди будівельні роботи без попереднього отримання такої і від нього, як співвласника будинку.
Проте, відповідачі розпочали будівельні роботи з реконструкції даху будинку і горища, а також прибудов до своїх квартир та надбудову мансардного поверху в будинку АДРЕСА_1, і вели їх протягом 2014-2017 років.
Він у зазначений час проживав в іншому місті та не був очевидцем вчинення відповідачами самочинного будівництва. У подальшому від свого брата і співвласника квартири ОСОБА_2 йому також стало відомо, що за його зверненнями і скаргами щодо невідповідності між домовленістю і вчиненими відповідачами будівельним роботами, Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Житомирської міської ради було складено Акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил від 16 березня 2017 року, яким встановлено, що до квартири АДРЕСА_6 здійснено двоповерхову прибудову і виконано надбудову над цією ж квартирою АДРЕСА_2 та над частиною квартири АДРЕСА_5.
Також ОСОБА_2 повідомив йому про те, що у цивільній справі №296/9411/16-ц за позовом Житомирської місцевої прокуратури до ОСОБА_3 та Житомирської міської ради про визнання недійсними рішення Житомирської міської ради та Державного акта про право приватної власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_3, Корольовським районним судом міста Житомира було вжито заходи до забезпечення позову і ухвалою від 22 листопада 2016 року ОСОБА_3 заборонено здійснювати будівельні роботи на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Також ОСОБА_2 повідомив йому і про те, що 18 лютого 2017 року на його ім'я надійшов лист і лише в лютому 2017 року вперше надійшла пропозиція від відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про розподіл площ на мансардному поверсі.
Він не давав дозволу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на перебудову будинку та здійснення надбудови над будинком і над його квартирою. Дозвіл на будівництво прибудови до будинку та на будівництво мансардного поверху відповідачами не було отримано у встановленому законодавством порядку із розробленням і видачею профільними управліннями Житомирської міської ради проектної документації, затвердженої у встановленому законом порядку. Протягом 2014-2017 років відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 здійснювалося самочинне самоправне будівництво, хоча дозволу на виконання будівельних робіт, який видається виключно після обстеження земельної ділянки з виходом на місце та на підставі затвердженої проектної документації при наявності згоди усіх співвласників будинку, вони не отримували в органах державного архітектурно-будівельного контролю.
У результаті недотримання відповідачами вимог ДБН він не зміг обслуговувати квартиру, наслідки самовільного будівництва наражають на небезпеку осіб, які проживають в будинку, тому що без дотримання правил безпеки забудовано приміщення над його квартирою. Відповідачами порушено санітарні норми та пожежні норми внаслідок ведення самочинного будівництва і зведення будівельних конструкцій над його квартирою. Прибудова, яка виконана ОСОБА_4 до своєї квартири, закрила вентиляційні мережі квартири та забудувала вікно в приміщенні, яке позначено в технічному плані будинку цифрами 1-4. При цьому позивач вказує і на порушення відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 правил добросусідства.
Також діями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 будівельні конструкції над його квартирою перекривають стелю його квартири і перекрили вентиляційні шахти належної йому частини житлового будинку, закрито існуючі витяжки і димарі від газомережі, що підключено у вставленому законодавством порядку компетентним органом до його частини будинку, та його позбавлено права на користування належним нерухомим майном та комунікаціями до нього, тому що внаслідок неправомірних дій відповідачів він не має доступу до підсилювача антени, телевізійного кабелю, інших інженерних мереж, що загрожує небезпекою членам його сім'ї і може призвести до невиправних негативних наслідків, а також призвести до руйнування та знищення належного йому нерухомого майна та його елементів.
У серпні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали вищевказану зустрічну позовну заяву, в якій просили стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на їх користь в солідарному порядку 647 549 грн завданих збитків.
Зазначений позов мотивували тим, що сторони у справі є співвласниками домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1.
Нотаріально посвідченою заявою від 06 листопада 2013 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, як власники квартир будинку АДРЕСА_7 дали згоду один одному на реконструкцію належних їм квартир та надбудову мансардного поверху, оскільки дах будинку потребував капітального ремонту.
Ними за рахунок власних коштів протягом 2014-2016 років було демонтовано старий дах та надбудовано мансардний поверх, здійснено будівельні та оздоблювальні роботи, у зв'язку з чим витрачено 647 549 грн.
07 лютого 2017 року ними на адресу ОСОБА_2 було направлено лист з пропозицією визначення подальших дій щодо облаштування мансардного поверху та повідомлення про рішення з питання чи бажає ОСОБА_2 взяти участь у розподілі площ мансардного поверху з пропозицією відшкодування їм понесених фактичних витрат на надбудову мансардного поверху, проте було отримано від ОСОБА_1 позовну заяву про знесення зазначеної надбудови.
ОСОБА_2 не повідомив їм про іншого співвласника ОСОБА_1.
Враховуючи наявність нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 щодо надання ним дозволу на реконструкцію належних їм квартир та надбудову мансардного поверху, у випадку знесення цих надбудов підлягають відшкодуванню понесені ними витрати на таку реконструкцію.
Ухвалою Корольовського райсуду міста Житомира від 15 серпня 2018 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_3 та ОСОБА_1.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Корольовського райсуду міста Житомира від 29 травня 2019 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без розгляду.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у судові засідання призначені на 10 квітня 2019 року та на 29 травня 2019 року позивачі за зустрічним позовом та їх представник не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Також місцевий суд зазначив про те, що оцінюючи процесуальну поведінку позивачів за зустрічним позовом, суд має виходити з того, чи відповідають їх дії критеріям добросовісності у реалізації своїх процесуальних прав та обов'язків, чи є поведінка сторони відповідальною та зваженою. На переконання суду, таким критерія поведінка позивачів за зустрічним позовом не відповідає.
Заочним рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано факт здійснення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самоправного самочинного будівництва в будинку АДРЕСА_1.
Зобов'язано знести двоповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_6 та одноповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_3 і надбудову мансардного поверху над будинком АДРЕСА_1, збудовані без згоди ОСОБА_1, без відповідних дозволів і без належно затвердженого проекту, за рахунок забудовників ОСОБА_3 і ОСОБА_4, якими здійснено самочинне самоправне будівництво, у зв'язку із порушенням вимог закону і законних прав співвласника будинку ОСОБА_1, із приведенням будинку в первинний стан із відновленням становища, яке існувало до вчиненого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 порушення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без відповідних дозволів і без належно затвердженого проекту, тобто без отримання правовстановлюючих документів і дозволу, самовільно збудували двоповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_2, одноповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_8, і надбудову мансардного поверху будинку АДРЕСА_1, чим порушили права позивача, як співвласника будинку.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Скасовано ухвалу Корольовського райсуду міста Житомира від 29 травня 2019 року та направлено справу в частині зустрічного позову для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 не був повідомлений про судове засідання 10 квітня 2019 року. Дане судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Галасюка Р. А. на лікарняному.
Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були повідомлені про судове засідання на 29 травня 2019 року об 14-30 годині, проте згідно з протоколом судового засідання від 29 травня 2019 року судове засідання відбувалось з 12-16 години до 12-24 години, тому висновок суду першої інстанції про наявність підстав для залишення зустрічного позову без розгляду суперечить обставинам справи і не відповідає нормам процесуального права.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Скасовано заочне рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року і ухвалено нове судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доказів на підтвердження неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення позивач не надав. Суд першої інстанції безпідставно вжив для захисту прав ОСОБА_2 таку крайню міру, як знесення самочинного будівництва. Визнання факту самочинного будівництва не є належним способом захисту, оскільки даний факт не є фактом, що має юридичне значення в розумінні глави 6 розділу IV ЦПК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року і залишити в силі заочне рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року, а також скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року і залишити в силі ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_4 не розробляли документації на об'єкт будівництва.
Він не давав згоди на будівництво, зазначеним будівництвом істотно обмежено його право на користування його частиною будинку.
Апеляційним судом скасовано правильне по суті й обґрунтоване висновком судової будівельно-технічної експертизи і дійсними обставинами справи рішення суду першої інстанції.
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не з'явилися в судові засідання, будучи належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, а їх представником подавалися заяви про відкладення розгляду, дата і час яких були ним узгоджені.
Враховуючи дійсні обставини справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зловживають своїми процесуальними правами і вимагали перегляду судового рішення після спливу розумних строків на оскарження судового рішення, не надали суду достатніх і належних доказів для поновлення пропущеного без поважних причин процесуального строку, а апеляційний суд безпідставно поновив їм строк і задовольнив необґрунтовану апеляційну скаргу, яка не містила жодного доводу про помилковість висновків суду першої інстанції під час постановлення ухвали від 29 травня 2019 року.
Рішення, яке просили скасувати ОСОБА_3 і ОСОБА_4 судом ухвалено 29 травня 2019 року, однак заява про поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд відсутня.
Вважає, що ним підставно та обґрунтовано було заявлено позовні вимоги, які повинні бути задоволеними, оскільки доведені належними доказами і обставинами визнання відповідачами фактів здійснення ними самочинного будівництва.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У грудні 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_2 у листі від 22 березня 2017 року підтвердив те, що він є власником квартири АДРЕСА_5 та надав їм згоду на реконструкцію належних їм квартир та надбудови мансардного поверху. При цьому ОСОБА_2 чітко усвідомлює, він є співвласником спільного майна багатоквартирного житлового будинку, проте відмовився відшкодувати їм кошти за проведення необхідних ремонтних робіт на утримання житлового будинку в належному стані.
Прибудова, яка здійснена на території власної земельної ділянки ОСОБА_5 жодним чином не може перешкоджати у використанні майна позивача, оскільки знаходиться на приватній земельній ділянці.
Позивач вказує на те, що вони порушили його право приватної власності, але якими саме діями відбулося порушення права на власність і якими саме діями кожного з відповідачів окремо не зазначає.
Знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови, що узгоджується із висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16.
Отже, застосування до відповідачів зобов'язання щодо знесення самочинного збудованого об'єкта є передчасним та не співмірним заходом, оскільки позивачем не використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Корольовського районного суду міста Житомира.
21 січня 2021 року справа №296/1033/18 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у рівних частках є співвласниками квартири АДРЕСА_4.
ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_8 у зазначеному житловому будинку, а ОСОБА_3 - квартири АДРЕСА_2.06 листопада 2013 року ОСОБА_2 надав згоду ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на реконструкцію будинку та надбудову мансардного поверху в будинку. Без погодження ОСОБА_1, без затвердженої проектної документації ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виконали прибудови і добудови до належних їм квартир.
Згідно з актом перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил від 16 березня 2017 року, висновку судової будівельно-технічної експертизи від 25 січня 2019 року №832/01.19 до квартири АДРЕСА_6 виконана двоповерхова прибудова, в тому числі над квартирою АДРЕСА_5, а до квартири АДРЕСА_8 одноповерхова прибудова виконана надбудова над квартирою АДРЕСА_2 та частиною квартири ОСОБА_2.
Відповідно до даних реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів за вказаною адресою Управлінням не зареєстровано дозвільних документів на початок виконання будівельних робіт, а також відсутня така інформація в архівних матеріалах, переданих Управлінням ДАБІ у Житомирській області. Будівельні роботи проводились без відповідних дозвільних документів є порушенням статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 2 "Порядку виконання будівельних робіт", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466.
Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 25 січня 2019 року №832/01.19, складеним судовим експертом Горкушою М. Д., згідно з матеріалами інвентаризаційної справи №240 щодо влаштованих прибудов та надбудов до житлового будинку АДРЕСА_1 у жовтні 2016 року працівниками БТІ була проведена інвентаризація об'єктів нерухомості по даній адресі, за результатами якої були виявленні самочинно влаштовані власниками квартир АДРЕСА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 прибудови та надбудови до житлового будинку АДРЕСА_1, а саме: самочинно влаштована двоповерхова прибудова літера "а4" до житлового будинку (приміщення позначені 2-6 1-го поверху площею забудови 7,7 кв. м, приміщення позначені 2-7 мансардного поверху площею забудови 12,9 кв. м) ; самочинно влаштована надбудова літера "А2" площею забудови 151,2 кв. м (мансардний поверх) над житловим будинком: приміщення позначені 2-8, 2-9, які сполучаються з квартирою АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4), приміщення позначені 3-11, 3-12, які сполучаються з квартирою АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); самочинно влаштована двоповерхова прибудова літера "а5" до житлового будинку (приміщення позначені 3-9 І-го поверху площею забудови близько 15 кв. м, приміщення позначені 3-10 ІІ-го поверху площею забудови близько 15 кв. м). Приміщення позначені 3-9, 3-10 сполучаються з приміщеннями квартири АДРЕСА_2, власником якої є ОСОБА_3.
Згідно з висновком експерта прибудови літери "а4", "а5" та надбудова літера "А2" до житлового будинку АДРЕСА_1 виконані з порушенням будівельних норм (ДБН) України, а саме: в порушення вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не було виготовлено проектної документації (стаття 31); не подано повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю (статті 34, 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 5 Порядку) ; порушені вимоги пункту 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" - виконувати будівельні роботи без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт забороняється; відповідно до пункту 7 статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виконання будівельних робіт без відповідного документа, передбаченого цією статтею, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом; порушені вимоги пунктів 5.5, 9.3 ДБН В.3.2-2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт", якими передбачена обов'язковість обстеження конструкцій фундаментів, підземних і надземних частин будинків при розроблені проектів реконструкції і капітального ремонту; після закінчення робіт з будівництва, реконструкції, реставрації або капітального ремонту об'єкта з незначними класом наслідків (СС1) або об'єкта, будівництво якого здійснювалося на підставі будівельного паспорта, відповідно пункту 6 глави І Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна та відповідно до статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", з метою реалізації права експлуатації об'єкта, замовником (забудовником) має бути проведена технічна інвентаризація об'єкта та подана відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю декларація про готовність об'єкта до експлуатації, проте цього не виконано.
Також були порушені вимоги пункту 8 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та пункту12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, де експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється. Порушені вимоги пункту 3.25* ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", яким передбачена нормована відстань від стін будівель до межі сусідньої земельної ділянки для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту. Несуча стіна прибудови літера "а4" прибудована безпосередньо до зовнішньої стіни приміщення позначені 1-4 квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_5 - ОСОБА_1). Несучи стіна прибудови літера "а5" побудована впритул (на відстані близько 5 см) до зовнішньої стіни приміщення позначена IV квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_5 - ОСОБА_1). Порушені вимоги пункту 8.56 ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", яким передбачена нормована відстань по горизонталі (у світлі) від найближчих підземних дворових мереж вищевказаного будинку АДРЕСА_1 до фундаментів об'єктів будівництва.
Окрім цього, порушені вимоги пункту 19.27 ДБН В.2.5-64:2013 "Внутрішній водопровід та каналізація", розташування оглядового колодязю дворової мережі водовідведення під прибудовою літера "а4", унеможливлює доступ до нього для технічного обслуговування та ліквідації аварійних ситуацій в разі їх виникнення.
Порушені вимоги пункту 4.30 ДБН В.2.5-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення", пунктів 6.8.11, 6.8.12, 6.8.17, 6.8.18, 6.8.21 ДБН В.2.5-67:2013 "Опалення, вентиляція та кондиціювання", пунктів Ж7-Ж10, Ж15 Додатку Ж ДБН В.2.5-20-2001 "Газопостачання", пункту 3.13 Правил пожежної безпеки України, затверджених наказом МВСУ 30 грудня 2014 року №1417: раніше існуючий димохід печі з приміщення позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) на даху відсутній; раніше існуючий димохід "зламаний" у двох місцях, в місці виходу димовідвідного каналу над горищним перекриттям, другий раз у нововлаштованій цегляній опорі; труба нововлаштоватого димоходу спирається на нововлаштовану цегляну опору, яка розташована безпосередньо на горищному перекритті над приміщенням позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) біля зовнішньої несучої стіни (у місці розташування вікна приміщення позначені 1-3), на час дослідження піч у приміщенні позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) не функціонувала через відсутність тяги, доступ до димоходу для очищення і ремонту відсутній.
Для усунення порушень державних будівельних норм ДБН України, інших норм і правил, що регламентують будівництво та експлуатацію житлових будинків необхідно: 1) замовити та одержати проектну документацію на будівництво (реконструкцію, капітальний ремонт) житлового будинку АДРЕСА_1 (або частини житлового будинку), у тому числі із метою визначення несучої спроможності конструктивних елементів житлового будинку літера "А " та прибудови літера "А1" до нього; при виконанні будівельних робіт проектними рішеннями необхідно, якщо це буде можливо, розподілити навантаження на стіни та перегородки з обов'язковим забезпеченням їх несучої спроможності та несучої спроможності перекриття; в залежності від результатів розрахунків несучої спроможності конструктивних елементів житлового будинку літера "А " та прибудови літера "А1", будуть визначені можливі варіанти об'ємно-просторових рішень, щодо будівництва прибудов та надбудов в межах квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) та квартири АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); 2) так як межі (лінії поділу) між квартирами АДРЕСА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, 3 проходять по осям перегородок між приміщеннями цих квартир, та по зовнішнім краям зовнішніх стін, необхідно ліквідувати всі конструктивні елементи надбудови літера "А2" та прибудови літера "а4", що виступають за межі приміщень квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) та квартири АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); 3) над приміщеннями квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1), над якими буде ліквідовано частину надбудови літера "А2", необхідно відновити конструктивні елементи горища та покрівлю; 4) необхідно відновити димохід пічки приміщення позначені 1-3 квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1) з метою відновлення її працездатності, доступу для обслуговування і ремонту димоходу, та забезпечення виконання правил пожежної безпеки; 5) з метою відновлення вільного доступу до оглядового колодязю дворової мережі водовідведення, необхідно знести частину прибудови літера "а4" до квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) над цим колодязем; 6) так як пункт 3.25* ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" передбачена нормована відстань від стін будівель до межі сусідньої земельної ділянки для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту, стіни прибудов літери "а4", "а5" повинні бути перенесені на відстань не менше 1 метра від стін приміщень квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1). Визначення фактичних показників тривалості інсоляції житлових приміщень квартири АДРЕСА_4, відповідно до пункту 10.30* ДБН 360-92** необхідно проводити у період з 22 березня до 22 вересня.
Апеляційним судом також встановлено те, що позивачем не надано доказів на підтвердження неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо оскарження постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині перегляду заочного рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року
Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Згідно із статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Частиною першою статті 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з положеннями частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Частиною другою статті 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна).
Згідно із частинами першою, другою, четвертою, сьомою статті 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Відповідно до положень статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.
Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.
Згідно із частиною другою статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.
Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України: а) якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; б) якщо така забудова порушує права інших осіб; в) якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; г) особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ:
Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.
У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України).
Відповідно до положень статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.
Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.
Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
У цій справі суди встановили, що будівництво відповідачами прибудов і добудов до належних їм квартир є самочинним, оскільки проведено без відповідних дозвільних документів, що дають право на виконання будівельних робіт.
Заявник звернувся до суду з вимогами про знесення самовільно збудованої споруди, проте, у супереч нормам частини сьомої статті 376 ЦК України, просив вжити крайніх мір по усуненню порушень його прав. Натомість, першочергово повинна була бути заявлена вимога про проведення відповідної перебудови, а у випадку відмови від її проведення - знесення самочинного будівництва за рахунок особи, яка його здійснила, у зв'язку з чим заявлені вимоги є передчасними.
Крім того, позивачем не надано доказів неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" cуб'єктами містобудування є органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.
Частиною другою статті 5 цього закону передбачено, що вимоги містобудівної документації є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами містобудування.
Отже, згідно із вимогами чинного законодавства суб'єктами містобудування є власники відповідних об'єктів нерухомості (житлових будинків, споруд, земельних ділянок тощо).
Оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не було вручено приписів контролюючих органів щодо усунення порушень, останні не притягалися до адміністративної відповідальності, тому підстави для зобов'язання відповідачів знести самовільно побудови та прибудови відсутні.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постановах від 19 квітня 2017 року у справі №6-129цс17 та від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16 та Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі №199/13042/13-ц (провадження №61-8733св18).
Оцінивши наявні у матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні усіх обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що суд першої інстанції необґрунтовано вжив для захисту прав ОСОБА_2 таку крайню міру, як знесення самочинного будівництва.
Також правильним є висновок апеляційного суду про те, що вимога про визнання факту самочинного будівництва не є належним способом захисту, оскільки даний факт не є фактом, що має юридичне значення в розумінні глави 6 розділу IV ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про те, що рішення, яке просили скасувати ОСОБА_3 і ОСОБА_4, судом ухвалено 29 травня 2019 року, однак заява про поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд відсутня, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (частина друга статті 280 ЦПК України).
Відповідно до статті 283 ЦПК України відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення в порядку, передбаченому статтею 272 цього Кодексу.
Згідно із статтею 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Заява про поновлення процесуального строку розглядається судом без повідомлення учасників справи (статті 126, 127 ЦПК України).
Згідно з частиною четвертою статті 287 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Із матеріалів справи встановлено, що 29 травня 2019 року Корольовським районним судом міста Житомира було прийнято заочне рішення у цій справі у зв'язку з неявкою відповідачів.
29 травня 2019 року Корольовським районним судом міста Житомира на адресу відповідачів, зокрема ОСОБА_3 і ОСОБА_4 була направлена копія рішення суду від 29 травня 2019 року, однак матеріали справи не містять доказів отримання відповідачами копії зазначеного судового РІШЕННЯ:
15 листопада 2019 року представник ОСОБА_3 - адвокат Вернидуб Д. В. подав до суду першої інстанції заяву про повідомлення стану розгляду справи, а 11 грудня 2019 року - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали заяву про перегляд заочного рішення, яку ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року було залишено без задоволення.
10 березня 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року, тобто в межах строку, встановленого нормами ЦПК України.
Щодо оскарження постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині перегляду ухвали Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року
Згідно з частиною п'ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційним судом встановлено те, що ОСОБА_3 не був повідомлений про судове засідання на 10 квітня 2019 року.
Судове засідання 10 квітня 2019 року не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Галасюка Р. А. на лікарняному.
Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були повідомлені про судове засідання на 29 травня 2019 року об 14-30 годині, однак згідно з протоколом судового засідання від 29 травня 2019 року судове засідання відбувалось з 12-16 години до 12-24 години.
Встановивши вищезазначені обставини, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що висновок суду першої інстанції про залишення зустрічного позову без розгляду суперечить обставинам справи і не відповідає нормам процесуального права.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо заяви ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги з повідомленням учасників справи
У вересні 2020 року ОСОБА_1 разом з касаційною скаргою подав заяву, в якій, зокрема просив призначити справу до касаційного розгляду із повідомленням учасників у справі про час та місце розгляду касаційної скарги.
Заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.
Щодо клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження
У грудні 2020 року від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на адресу Верховного Суду надійшло клопотання про закриття касаційного провадження, в якому заявники посилалися на те, що касаційну скаргу підписано не ОСОБА_1, а іншою особою, оскільки останній протягом тривалого часу, а саме з 1997 року проживає на території Російської Федерації, на час проведення судових засідань як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, а також на час складання касаційної скарги був відсутній на території України.
Відповідно до частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:
1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги;
2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;
3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося;
4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;
5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Враховуючи те, що заявниками не наведено підстав, передбачених частиною першою статті 396 ЦПК України для закриття касаційного провадження, тому клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 396, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги із повідомлення учасників у справі про час та місце розгляду касаційної скарги.
відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. В. Литвиненко
В. С. Висоцька
А. І. Грушицький |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
21 липня 2021 року
м. Київ
справа №521/15565/16-ц
провадження №61-17564св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2019 року у складі судді Михайлюка О. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва.
Позовна заява мотивована тим, що ними на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, виданого 13 липня 1993 року державним реєстратором Сьомої Одеської державної нотаріальної контори Лічман І. М. за реєстровим номером 3-5763, на праві спільної часткової власності належить Ѕ частки житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці площею 473 кв. м.
ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого 16 квітня 1993 року державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори Лічман І. М. за реєстровим номером 3-3667, є власником іншої Ѕ частки вказаного житлового будинку з надвірними спорудами.
Зазначали, що ОСОБА_3 самочинно побудував на присадибній земельній ділянці належного їм на праві спільної часткової власності будинку будівлю літ. "К", з прибудовою літ. "к", прибудова літ. "а2". Будівельні роботи проведені незаконно, без належного дозволу та затвердженого проекту, з істотними порушеннями будівельних норм і правил, протипожежних та санітарних норм, без їхньої на то згоди з порушенням меж суміжних земельних ділянок тощо. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2013 року у справі №815/1191/13-а визнано протиправними дії Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області щодо реєстрації декларацій від 11 листопада 2011 року № ОД 18211076470 та скасовано реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області від 11 листопада 2011 року № ОД 18211076470. Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 09 червня 2016 року визнано недійсним свідоцтво про право власності від 04 липня 2012 року, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради, яким посвідчено належність ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності 43/50 частини домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
Посилаючись на вказані обставини, порушення належного їм права власності на частку нерухомого майна та права землекористування, самочинність здійсненого відповідачем будівництва, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили знести самочинно побудовані ОСОБА_3 споруди за адресою: АДРЕСА_1, визначені в технічному паспорті, виданому КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості (далі - КП "Одеське МБТІ та РОН ") 24 листопада 2011 року, інвентарна справа 127, реєстровий номер 37171177, під літ. "К", з прибудовою літ. "к", прибудовою літ. "а2".
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про знесення самочинно побудованих споруд відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами не надано доказів, що свідчать про наявність у них відповідних прав на земельну ділянку, на якій, на їх думку, здійснено самочинне будівництво, що підтверджує наявність у позивачів права на пред'явлення вимоги про знесення самочинного будівництва. Також позивачами не доведено, у межах якої земельної ділянки знаходиться спірна споруда, та не надано доказів того, що діями відповідача їм завдані перешкоди в користуванні земельною ділянкою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2019 року без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, належним чином встановивши обставини справи, дійшов правильного висновкупро те, що позивачі як співвласники нерухомого майна, що знаходиться по АДРЕСА_1, не довели, у чому саме полягають перешкоди у здійсненні ними права користування та розпорядження належною їм частиною нерухомого майна, та чому саме перешкоди, у разі наявності таких, підлягають усуненню знесенням здійсненого відповідачем самочинного будівництва.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів суперечать обставинам справи та нормам статті 391 ЦК України, порушують права ОСОБА_1, ОСОБА_2 як співвласників домоволодіння та користувачів земельної ділянки площею 473 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, на якій ОСОБА_3 незаконно здійснив будівництво спірних самочинних споруд. Зазначала, що будівельні роботи були проведені незаконно, без належного дозволу та затвердженого проекту, з істотними порушеннями будівельних норм і правил, згоди позивачів, з порушенням меж суміжних земельних ділянок, без відповідних рішень органів місцевого самоврядування, належно затвердженого проекту, з грубим порушенням будівельних, протипожежних та санітарних норм. Відповідачем не надано та в матеріалах справи відсутні будь-які дозвільні документи, які б підтверджували законність проведеного будівництва.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що судове рішення підлягає касаційному оскарженню відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Встановлено і вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Положеннями статей 391, 396 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Згідно частини четвертої вказаної статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Відповідно до статті 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України).
У пункті 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №6 "Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)" судам роз'яснено, що позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України.
Знесення самочинного будівництва є крайнім заходом і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Судом установлено, що сторони є співвласниками житлового будинку з надвірними прибудовами, розташованого за адресою АДРЕСА_1. Відповідач є власником Ѕ частини вказаного будинку на земельній ділянці площею 473 кв. м на підставі договору дарування від 16 квітня 1993 року.
04 липня 2012 року виконавчим комітетом Одеської міської ради видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на 43/50 частини домоволодіння, розташованого за адресом: АДРЕСА_1, (43/50 частини об'єкта складалися з: у житловому будинку літ. "А ": 1-1 веранда площею 8,4 кв. м, 1-5 кабінет площею 10,8 кв. м, 1-6 житлова площею 10,9 кв. м, 1-7 коридор площею 5,0 кв. м, 1-9 санвузол площею 3,5 кв. м, 1-10 кабінет площею 18,5 кв. м, житловою площею 40,2 кв. м, загальною площею 57,1 кв. м; в житловому будинку літ. "К ": 3-1 коридор площею 18,1 кв. м, 3-2 коридор площею 19,5 кв. м, 3-3 душова площею 1,7 кв. м, 3-4 душова площею 2,5 кв. м, 3-5 майстерня площею 23,4 кв. м, 3-6 коридор площею 9,8 кв. м, 3-7 санвузол площею 4,8 кв. м, 3-8 кухня площею 21,3 кв. м, 3-9 житлова площею 27,6 кв. м, житловою площею 27,6 кв. м, загальною площею 128,7 кв. м, відображених у технічному паспорті від 24 листопада 2011 року). Свідоцтво видане на підставі розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 19 квітня 2012 року №181/01-06, декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області від 11 листопада 2011 року №ОД 18211076470; замість договору дарування від 16 квітня 1993 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори Лічман І. М., зареєстрованого в реєстрі за №3-3667, зареєстрованого КП "Одеське МБТІ" від 18 травня 1993 року під №235 (стор. 60 р №24073). На підставі вказаного свідоцтва про право власності, серія НОМЕР_1 від 04 липня 2012 року КП "Одеське МБТІ та РОН" 19 липня 2012 року проведено державну реєстрацію, за реєстраційним номером 37171177, права приватної спільної часткової власності ОСОБА_3 на 43/50 частки домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, (т. 1 а. с.17, 18, 19 - 20).
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2013 року, у справі №815/1191/13-а за позовом ОСОБА_2 до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, третя особа: ОСОБА_3, про визнання протиправними дій щодо прийняття та реєстрації декларації № ОД 18211076470 від 11 листопада 2011 року та зобов'язання скасувати реєстрацію декларації № ОД 18211076470 від 11 листопада 2011 року, визнано протиправними дії Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області щодо реєстрації декларації від 11 листопада 2011 року № ОД 18211076470; скасовано реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області 11 листопада 2011 року за № ОД 18211076470 (т. 1 а. с. 21 - 23, 24 - 25).
У порядку доведення обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги, позивачі посилаються на судові рішення в справі №815/1191/13-а та в справі №521/20178/13-ц, проте аналіз судових рішень не доводить необхідність знесення здійсненого ОСОБА_3 будівництва.
Так, судові рішення у справі №815/1191/13-а щодо скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації ґрунтуються на тому, що заява про прийняття в експлуатацію побудованого без дозволу на виконання будівельних робіт житлового будинку літ. "К " з прибудовою літ. "к", та прибудови літ. "а2" по АДРЕСА_1 підписана замовником ОСОБА_3 та співвласником ОСОБА_1, але не підписана співвласником ОСОБА_2, що є порушенням положення абзацу 2 пункту 3.2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №4461.
Судове рішення у справі №521/20178/13-ц щодо скасування свідоцтва про право власності на 43/50 частини домоволодіння ґрунтується на скасуванні рішенням у справі №815/1191/13-а реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Тобто, судові рішення у справах №815/1191/13-а та №521/20178/13-ц не містять висновків щодо проведення ОСОБА_3 будівництва з істотним порушенням будівельних норм і правил, з грубим порушенням будівельних, протипожежних та санітарних норм тощо.
Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачами належними та допустимими доказами не підтверджено наявність у них відповідних прав на земельну ділянку на якій на їх думку здійснено самочинне будівництво та не надано доказів того, що діями відповідача їм завдані перешкоди в користуванні їх земельною ділянкою.
Посилання заявника на те, що висновки судів суперечать обставинам справи, нормам статті 391 ЦК України та порушують права ОСОБА_1, ОСОБА_2 як співвласників домоволодіння та користувачів земельної ділянки площею 473 кв. м за вказаною адресою, на якій ОСОБА_3 незаконно здійснив будівництво спірних самочинних споруд, не заслуговують на увагу, оскільки земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться у користуванні співвласників ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, порядок користування земельною ділянкою судовим рішенням чи нотаріально посвідченим договором між ними не встановлювався.
Доводи касаційної скарги щодо неприйняття до уваги судами попередніх інстанцій скасування рішення суду реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації та скасуванням рішення суду у справі №521/20178/13-ц свідоцтва про право власності на 43/50 частини домоволодіння відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки позивачами не доведено, чим саме здійснене ОСОБА_3 будівництво порушує їх права та чи порушує їхні права, оскільки не доведено у межах чиєї земельної ділянки таке будівництво здійснено.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Ю. В. Черняк |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №947/17663/20
провадження №61-3784св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що 13 вересня 2016 року вона звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_2) до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону (справа №520/14477/16-ц).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану.
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.
Також апеляційну скаргу подав ОСОБА_4, який зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_2, однак не брав участі у суді першої інстанції. З апеляційної скарги ОСОБА_4 було встановлено, що в процесі розгляду справи №520/14477/16-ц ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 17 жовтня 2017 року подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2. Таким чином, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року було вирішено питання про його права і обов'язки.
На підставі викладено ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду з новим складом учасників, а саме відповідачами повинні бути особи, які здійснили реконструкцію без дозвільних документів, - ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а також власник квартири АДРЕСА_2 - ОСОБА_4.
Також позивач зазначає, що вона є власником квартири АДРЕСА_3, сусідами якої на 7-му поверсі є відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_2, які були власниками квартири АДРЕСА_2 за тією ж адресою.
27 лютого 2016 року ОСОБА_6 передала в дар ОСОБА_2 1/2 частку вказаної квартири, на підставі договору дарування від 27 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлєвою О. М., за реєстровим номером 294.
Позивачка стверджує, що відповідачі без дозвільних на те документів, здійснили реконструкцію належної їм квартири АДРЕСА_2, шляхом реконструкції балкону, внаслідок чого в її квартирі АДРЕСА_4 порушена інсоляція та звукоізоляція, що впливає на користування квартирою та стан здоров'я позивача.
У зв'язку з цим, оскільки діями відповідачів порушені права позивача як власника нерухомого майна, вона була вимушена звернутись до суду з цим позовом та просила суд: усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом зобов'язання відповідачів за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону, відповідно до технічного паспорта, та стягнути судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позови ОСОБА_1 у цій справі та у справі №520/14477/16-ц є аналогічними, з одним і тим же предметом спору і з тих же підстав, будь-яких вимог до власника ОСОБА_4 не заявлено, оскільки судом встановлено, що саме відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були власниками квартири АДРЕСА_2 та ще у 2009 році здійснили добудову балкону без отримання проектно-дозвільної документації. Той факт, що ОСОБА_4 у період розгляду цивільної справи №520/14477/16-ц, у 2017 році, набув право власності на квартиру АДРЕСА_2, не має правового значення.
Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок, що у листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до належних відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були власниками та здійснили добудову балкону без отримання проектно-дозвільної документації, та рішенням суду вказаний факт було встановлено та в частині усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зобов'язання відповідачів за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону відповідно до технічного паспорта на зазначену квартиру, позовні вимоги було задоволено.
Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_4 за договором дарування не міг отримати у власність самочинно побудований об'єкт, який підлягає знесенню відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який вони побудували.
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року скасовано, справу направлено для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що за частиною першою статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Сторони у справі №520/14477/16-ц, яка на цей період часу перебуває у провадженні Одеського апеляційного суду, та сторони у цій справі, відрізняються, є інші учасники процесу, а тому підстав для відмови у відкритті провадження у відповідності до вимог статті 186 ЦПК України немає. Крім того, суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, дійшовши висновку про те, що ОСОБА_4 за договором дарування не міг отримати у власність самочинно побудований об'єкт, який підлягає знесенню відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який вони побудували, вирішив питання по суті спору, що відповідно до глави 2 ЦПК України не входить до повноважень суду першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі.
Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі
У березні 2021 року ОСОБА_5, засобами поштового зв'язку, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, а справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року про відмову у відкритті провадження відбувся з грубим порушенням норм процесуального права, оскільки заявнику не було направлено апеляційну скаргу, у зв'язку з чим вона була позбавлена права надати відзив на апеляційну скаргу, не надано можливості взяти участь у розгляді справи, висловити свої заперечення.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Київського районного суду м. Одеси.
Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 16 листопада 2016 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, про приведення об'єкта нерухомого майна до попереднього стану, в якій Київська районна адміністрація Одеської міської ради просила суд зобов'язати відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2 привести самочинно реконструйовану квартиру АДРЕСА_2 до попереднього стану (справа №520/14477/16).
13 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради про зобов'язання за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону (справа №520/11324/16).
Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 30 листопада 2016 року об'єднано цивільну справу за №520/11324/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення шкоди, та цивільну справу за №520/14477/16-ц за позовом Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, ОСОБА_1, про приведення об'єкта нерухомості до попереднього стану в одне провадження. Об'єднаній цивільній справі присвоєно номер 520/14477/16-ц.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2018 року закрито провадження у цивільній справі №520/14477/16-ц за позовною заявою Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, ОСОБА_1, про приведення об'єкта нерухомості до попереднього стану. Роз'яснено Київській районній адміністрації Одеської міської ради її право на звернення до суду з цим позовом в порядку адміністративного судочинства. Продовжено розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення шкоди - в порядку цивільного судочинства.
07 липня 2016 року суб'єктом владних повноважень винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення за №497, якою ОСОБА_2 притягнено до адміністративної відповідальності за частиною сьомою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у сумі 8500,00 грн.
26 липня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради було винесено розпорядження за №479 "Про приведення до попереднього стану самочинно реконструйованої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5", яким зобов'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3, у десятиденний термін привести самочинно реконструйовану квартиру АДРЕСА_2 до попереднього стану шляхом демонтажу добудованої частини балкону.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_1, до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону відповідно до технічного паспорта на зазначену квартиру. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено, та стягнено судові витрати.
У вказаному рішенні суддійшов наступного висновку, що дійсно у квартирі АДРЕСА_2 мали місце будівельні роботи з реконструкції балкону саме у 2009 році, проведені ОСОБА_2, тобто до набуття права власності на зазначену квартиру та в період перебування квартири у власності ОСОБА_5
23 грудня 2019 року до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_4 та вказував на те, що на підставі договору дарування від 17 жовтня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2, з однієї сторони, та ним ОСОБА_4, з другої сторони, він став власником квартири АДРЕСА_2. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси або обов'язки.
По зазначеній скарзі було відкрито апеляційне провадження.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом (пункт 2 частини третьої статті 3 ЦПК України).
Учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження (частина перша статті 360 ЦПК України).
Разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи (статті 361 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 366 ЦПК України після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій у разі необхідності та призначення справи до розгляду. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.
Наприклад, Європейський суд з прав людини зазначив, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу, вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт. Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, inter alia, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи. Тому на національні суди може покладатися обов'язок з'ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (KHARCHENKO v. UKRAINE, №37666/13, § 6, 7, ЄСПЛ, від 03 жовтня 2019 року).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року: відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року у цій справі; копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали надіслано учасникам процесу; надано учасникам справи строк сім днів з дня отримання копії ухвали, протягом якого може бути поданий відзив у письмовій формі на апеляційну скаргу (а. с. 63). В матеріалах справи міститься супровідний лист від 04 серпня 2020 року про направлення копії ухвали Одеського апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги учасникам справи (а. с. 64). Однак в цьому супровідному листі не зазначено адресатом відповідача ОСОБА_3, що свідчить, що ухвала суду про відкриття провадження та апеляційна скарга їй не направлялись.
В матеріалах справи немає даних про вручення ОСОБА_3 копії ухвали Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року та копії апеляційної скарги.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року призначено справу до розгляду на 16 грудня 2020 року на 15:00 (а. с. 69). В матеріалах справи міститься довідковий лист про направлення судових повісток на 16 грудня 2020 року на 15:00, однак з цього листа відомо, що ОСОБА_3 судова повістка не направлялася (а. с. 70).
В матеріалах справи немає даних про повідомлення ОСОБА_3 про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1.
В оскарженій постанові від 28 грудня 2020 року вказано, що "у судове засідання, призначене на 16 грудня 2020 року, сторони у справі не з'явились, були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи" (а. с. 88 зв. ).
Таким чином, на момент перегляду справи в апеляційному порядку апеляційному суду було відомо, що немає даних надсилання та вручення ОСОБА_3 копії ухвали Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року про відкриття провадження у справі, копії апеляційної скарги та повістки про розгляд справи.
За таких обставин суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1, не встановив чи надсилалась та чи вручена копія ухвали про відкриття провадження ОСОБА_3, чи була вона повідомлена про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, внаслідок чого позбавив її можливості надати зауваження щодо поданої у справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов'язання стосовно дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу рівності сторін. А тому зробив передчасний висновок про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Виходячи з вищевикладеного доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення про розгляд справи в апеляційній інстанції є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічний по суті висновок зроблений в постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року в справі №761/38886/19 (провадження №61-3263св20).
У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити; оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.
Постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
18 січня 2021 року
м. Київ
справа №523/9851/18
провадження №61-2317св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
відповідач за зустрічним позовом - виконавчий комітет Одеської міської ради,
треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М. від 19 грудня 2019 року,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив: усунути перешкоди у здійсненні ним права користування 17/25 частинами домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 за власний рахунок знести самовільно побудовані цегляний паркан, сарай і балкон; 2) надати йому доступ для виконання робіт з утеплення стіни житлового будинку літ. "Б" зазначеного домоволодіння.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що згідно свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради, він є власником 17/25 частин домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3. Вищевказані 17/25 частин об'єкту нерухомого майна складаються з: житлового будинку літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м., житловою площею 78,1 кв. м., сараю літ. "З", відображених у технічному паспорті від 22 листопада 2010 року. Сусіди ОСОБА_2, які проживають за адресою: АДРЕСА_1, без дозвільних документів на проектування та проведення будівельних робіт, з порушенням містобудівних умов та обмежень, будівельних норм, протипожежних та санітарних норм, самовільно побудували під його вікнами високий цегляний паркан, сарай і на них балкон. Зазначені споруди стали бар'єром для доступу повітря до його будинку. У зв'язку із чим у будинку з'явилась сирість, на стінах грибок, сморід. Окрім того, він бажав утеплити стіну свого будинку, однак відповідачка перешкоджає йому у цьому.
У січні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просить визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, видане 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3 видане на ім'я ОСОБА_1
ОСОБА_2 обґрунтовує свої зустрічні вимоги тим, що вона є власником 2/25 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08 січня 1979 року. Із зазначеного договору купівлі-продажу вбачається, що домоволодіння в цілому складається з двох одноповерхових кам'яних житлових будинків з надвірними господарчими спорудами і розташовано на земельній ділянці розміром - 403 кв. м. ОСОБА_1 набув право власності на частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 у 1996 році, тобто вже після того, як на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 були збудовані ще до 1917 року як житлові приміщення, так і господарські будівлі, зокрема, сараї, цегляний паркан. У 2002 року ОСОБА_1 самовільно, з грубим порушенням будівельних норм, здійснив будівництво домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування 17/25 частинами домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 за власний рахунок знести самовільно побудовані цегляний паркан, сарай і балкон, а також надати доступ для виконання робіт з утеплення стіни житлового будинку літ. "Б" зазначеного домоволодіння - залишено без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1, виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності задоволено. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності, видане 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_1.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час оформлення сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, який був виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області, з розпорядженням Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року №26р. ОСОБА_1, не довів до вищевказаних організацій інформацію про наявність судового рішення про зобов'язання ОСОБА_1 знести самовільні споруди, приведення будинку у попередній стан.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2019 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Виконавчого комітету Одеської міської ради, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності - скасовано та ухвалено в цій частині нове судові рішення про відмову в позові. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки на час придбання ОСОБА_3 житлового будинку на земельній ділянці АДРЕСА_3, сарай, паркан та балкон, які він просить знести, вже були побудовані на спірній земельній ділянці № НОМЕР_1, правильним є висновок суду про відмову в задоволенні первісний позовних вимог ОСОБА_1. Ураховуючи наявність у ОСОБА_1 акту готовності об'єкта до експлуатації, сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, виданого Інспекцією ДАБК в Одеській області, яким підтверджується відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, апеляційний суддійшов висновку, що побудований ОСОБА_1 житловий будинок не можна вважати об'єктом самочинного будівництва, й тому вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, не підлягають до задоволення.
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
У січні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року, у якій заявниця просить скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що факт самочинного будівництва ОСОБА_1 підтверджено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2010 року (справа №2-24/10), що має для цієї справи преюдиціальне значення. Проте відповідач ОСОБА_1 не виконав судове рішення, всупереч цього судового рішення, під час дії відстрочки виконання судового рішення, оформив сертифікат відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року, та отримав правовстановлюючий документ на будинок.
Судові рішення в частині первісних позовних вимог до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу №523/9851/18 з Суворовського районного суду м. Одеси.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
ОСОБА_2, є власником 2/25 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 08 січня 1979 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої одеської державної нотаріальної контори Родолес О. Л. за номером в реєстрі №1-138, зареєстрованого 26 лютого 1979 року в КП "ОМБТІ та РОН" за №6054. Із зазначеного договору купівлі-продажу вбачається, що домоволодіння в цілому складається з двох одноповерхових кам'яних житлових будинків з надвірними господарчими спорудами і розташовано на земельній ділянці розміром в 403 кв. м.
Згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_2, виданого 02 березня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради, ОСОБА_1 є власником 17/25 частин домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3. Вищевказані 17/25 частин об'єкту нерухомого майна складаються з: житлового будинку літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м., житловою площею - 78,1 кв. м., сараю літ. "З", відображених у технічному паспорті від 22 листопада 2010 року.
На час оформлення сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, який був виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області, з розпорядженням Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року за №26р. існувало судове рішення від 26 серпня 2010 року по цивільній справі №2-24/10, яким встановлено, що ОСОБА_1 на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 самовільно без оформлення належної документації збудував житловий будинок позначений на технічному паспорті під літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м. та сарай "З". Зобов'язано ОСОБА_1 за власний рахунок знести самовільно збудовані споруди, які він збудував, а також привести у відповідність технічної документації частину будинку, яка належить ОСОБА_1.
Між сторонами виникли правовідносини щодо захисту права власності
2.Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме май1но (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв'язку з положеннями статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об'єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.
Отже, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна).
Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме: якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об'єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п'ята статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
Частиною 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку.
Виходячи з вищевказаних положень діючого законодавства, встановлених по справі обставин щодо наявності у ОСОБА_1 акту готовності об'єкта до експлуатації, сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, виданого Інспекцією ДАБК в Одеській області, яким підтверджується відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, апеляційний суддійшов вірного висновку про те, що побудований ОСОБА_1 житловий будинок не можна вважати об'єктом самочинного будівництва. Вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3, на ім'я ОСОБА_1, не підлягають задоволенню.
Доводи касаційної скарги про те, що рішенням, яке має преюдиціальне значення для цієї справи, від 26 серпня 2010 року №2-24/10, було встановлено, що ОСОБА_1 на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 самовільно без оформлення належної документації збудував житловий будинок позначений на технічному паспорті під літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м. та сарай "З" та зобов'язано останнього знести самочинні будівлі, не заслуговують на увагу, оскільки предметом позову у цій справі є визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, яке на час розгляду справи введено в експлуатацію у передбаченому законодавством порядку.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, а скаргу без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Виконавчого комітету Одеської міської ради, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності - залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
судді: М. Є. Червинська
С. Ю. Бурлаков
В. М. Коротун |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
01 грудня 2021 року
м. Київ
справа №2-723/11
провадження №61-2214св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - Чукалівська сільська рада Тисменицького району Івано-Франківської області,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - ОСОБА_2,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2016 року у складі судді Хоминець М. М. та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в складі колегії суддів Томин О. О., Пнівчук О. В., Горейко М. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
У травні 2011 року Чукалівська сільська рада Тисменицького району Івано-Франківської області звернулася з позовом до ОСОБА_1 про знесення самочинного будівництва.
Позов мотивувала тим, що через земельну ділянку площею 0,2205 га по АДРЕСА_1, яка на підставі рішення сільської ради від 17 січня 2006 року передана у приватну власність відповідачу ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, протікає струмок, який впадає у р. Горохолину, є малою рікою (притокою р. Дністер IV порядку) та водним об'єктом загальнодержавного значення. У ході проведеної Івано-Франківським обласним виробничим управлінням по меліорації і водному господарству перевірки встановлено, що відповідач самовільно, без проектної документації та дозвільних актів у межах водоохоронної зони потічка розпочав будівництво споруди по ремонту автомобілів, для чого на цій території каналізував водостік трубами діаметром 80 см, що разом зі звуженням та засипкою долини русла під час інтенсивних дощів призводить до підпору паводкових вод і затоплення прилеглих земель, дороги і вулиць.
Посилаючись на положення статті 60 ЗК України, яка передбачає встановлення прибережних захисних смуг 25 м по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води шириною для малих річок, струмків і потічків, та статті 61 ЗК України, яка встановлює обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг, Чукалівська сільська рада просила суд зобов'язати відповідача знести самочинно збудовану споруду по ремонту автомобілів та привести земельну ділянку до попереднього стану в межах водоохоронної зони потічка.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між земельною ділянкою, яка належить відповідачу на праві приватної власності, та проїжджою дорогою знаходиться водовідвідний злив для стоку дощових вод; для під'їзду на власну земельну ділянку та домоволодіння. Відповідачем у 2008 року було розчищено злив водостічних вод та встановлено водовідвідний колектор. Суд установив, що згідно з генеральним планом забудови с. Чукалівка Тисменицького району Івано-Франківської області вказана земельна ділянка не знаходиться у прибережній захисній смузі, а сільська рада не надала належних та допустимих доказів істотного порушення відповідачем будівельних норм і правил при зведенні господарської споруди, яка є предметом спору, чи істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3, яка не брала участі всправі, оскаржила його в апеляційному порядку.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 грудня 2019 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 відмовлено з тих підстав, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складання повного тексту судового рішення і цим рішенням суду не вирішувалось питання про права, інтереси та обов'язки ОСОБА_3.
Постановою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги. Якщо ж при цьому судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов'язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов'язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2016 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що самочинно збудована відповідачем господарська споруда знаходиться на належній йому присадибній ділянці, виділеній йому у власність для ведення особистого селянського господарства. Прийнявши до уваги підстави пред'явленого позову, а саме частину сьому статті 376 ЦК України, суд зазначив, що позивач не довів факт відхилення від проєкту при здійсненні будівництва, порушення прав інших осіб, а також неможливість перебудови такої споруди відповідно до проєкту та будівельних норм.
Надаючи оцінку доводам позивача про порушення відповідачем положень статей 60, 61 ЗК України, суд урахував, що згідно генерального плану забудови с. Чукалівка за місцем знаходження домоволодіння та земельної ділянки ОСОБА_1 не передбачено жодних струмків та водних смуг, а тому посилання позивача на те, що ОСОБА_1 самовільно захопив земельну ділянку в прибережній захисній смузі і ділянку водного об'єкту, не відповідає фактичним обставинам справи.
Аргументи учасників справи
10 лютого 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
- суди не врахували, що належна відповідачу земельна ділянка знаходиться в прибережній захисній смузі, а наявність на ній струмка підтверджується висновками уповноважених державних органів та витягом з Публічної кадастрової карти України;
- господарська будівля, про знесення якої пред'явлено позов, дійсно знаходиться на присадибній земельній ділянці відповідача, яка, в свою чергу, розташована на самому руслі водотоку;
- відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги на генеральному плані забудови с. Чукалівка не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, розміри якої встановлено законом;
- господарська споруда, про знесення якої просив позивач, збудована відповідачем без належно затвердженого проєкту та з істотними порушеннями будівельних норм;
- суди не залучили до участі в справі уповноважені органи, у віданні яких перебуває дотримання водного законодавства громадянами України, зокрема, дотримання меж прибережних захисних смуг;
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 16 серпня 2021 року зазначено, що позивач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 4частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц, та не дослідили зібрані в справі докази, прийнявши рішення про права, свободи, інтереси осіб, що не були залучені до участі в справі.
Позиція Верховного Суду
У справі, що переглядається, постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року прийнята за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3, тобто особи, яка не брала участі в справі, але вважає, що судовим рішенням вирішено питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ:
У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі №591/2353/18 (провадження №61-6800св20) зазначено, що "ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону та обставини справи уваги не звернув та не з'ясував, яким чином рішення суду першої інстанції вирішує права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, не врахував, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час у разі якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи, це є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового РІШЕННЯ:
У справі, що переглядається, апеляційний суд у порушення положень статті 417 ЦПК України не врахував указівок, що містилися в постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року, якою справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, та не зробив висновків щодо того, чи вирішено оскарженим рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, і прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, тобто за результатами розгляду апеляційної скарги особи, яка не брала участі в справі, ухвалив судове рішення, не передбачене чинним процесуальним законодавством.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеногоу постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі №591/2353/18 (провадження №61-6800св20), колегія суддів уважає, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року втрачає законну силу.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа №638/16569/18
провадження №61-15672св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Ей Ті Фінанс", державний реєстратор Харківської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Супрун В'ячеслав Васильович, ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Харківського нотаріального округу Жамойда Галина Миколаївна
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Ті Фінанс" на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року у складі судді Семіряд І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлака І. В., Тичкової І. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Ті Фінанс" (далі - ТОВ "Ей Ті Фінанс "), державного реєстратора Харківської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Супруна В. В., ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Харківського нотаріального округу Жамойда Г. М., про визнання дій незаконними та витребування майна із чужого незаконного володіння.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 29 березня 2007 року між нею та ВАТ "Кредитпромбанк" укладений кредитний договір №07/09/05/07-N, за умовами якого їй відкрито невідновлювальну кредитну лінію в іноземній валюті у межах загальної суми 59 213,00 доларів США на строк до 10 березня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 29 березня 2007 року між нею та ВАТ "Кредитпромбанк" укладений договір іпотеки №07/09/05-11/07-N та додатковий договір до нього від 27 липня 2007 року, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку житлове приміщення, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.
Право вимоги за вищевказаними договорами кредиту перейшло до АТ "Дельта банк" на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного 26 червня 2013 року між ВАТ "Кредитпромбанк" та АТ "Дельта банк", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. за №1441.
У період з 2007 по 2018 роки позивач частково виплатила 52 090,1 доларів США за тілом кредиту, заборгованість по сплаті вказаних платежів та зі сплати відсотків за користування кредитом сукупно складає 9 832,68 доларів США.
11 червня 2018 року між продавцем - ПАТ "Дельта Банк" та покупцем - ТОВ "Ей Ті Фінанс" укладено договір купівлі-продажу майнових прав №618/К, згідно підпункту 1.1. якого продавцем передано у власність покупцеві майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому та які включають, серед іншого право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, наведених у додатку №1 до цього договору; право набути у власність гроші та/або майно на підставах, наведених у додатку №1 до цього договору або отримати грошові кошти/відшкодування за наслідками недійсності/нікчемності укладених договорів, тощо, в тому числі права вимоги за кредитним договором №07/09/05-11/07-N від 29 березня 2007 року та договором іпотеки №07/09/05 - 11/07-N від 29 березня 2007 року.
У листопаді 2018 року їй стало відомо, що ТОВ "Ей Ті Фінанс" 05 жовтня 2018 року на підставі іпотечного застереження, відповідно до вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку", задоволено вимогу за кредитним договором №07/09/05/07-N від 29 березня 2007 року в порядку позасудового врегулювання шляхом набуття права власності на предмет іпотеки: належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 30,6 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м.
19 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жамойдою Г. М. зареєстровано право власності на вказану квартиру за громадянином ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2018 року за реєстровим номером 1473, укладеним між ТОВ "Ей Ті Фінанс" та ОСОБА_2.
В порушення вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" відповідач не направив їй письмову вимогу про усунення порушень та сплату заборгованості за кредитним договором за адресою її реєстрації, що вказана у іпотечному договорі №0709/05/11/07-N, така вимога була направлена до Адвокатського бюро "Євгенія Терпелюка", яке не є стороною ані кредитного, ані іпотечного договору. Реєстрація права власності за ТОВ "Ей Ті Фінанс" здійснено до спливу тридцятиденного строку на усунення порушень від дня отримання вимоги її адвокатом Терпелюком Є. В., а отже ТОВ "Ей Ті Фінанс" не дотрималося процедури, встановленої законодавством щодо порядку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності за рахунок предмету іпотеки.
Крім того, реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася з порушеннями вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого на забезпечення кредитів у іноземній валюті", оскільки спірне житло є єдиним місцем її проживання.
Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила:
- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Харківської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер рішення 43419912, про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки за іпотечним договором №0709/05/11/07-N від 29.03.2007 року;
- витребувати з чужого незаконного володіння у ОСОБА_2 спірну квартиру.
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Харківської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки за іпотечним договором №0709/05/1107-N від 29 березня 2017 року.
Витребувано у ОСОБА_2 квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Адамовою Л. А. та зареєстрованого за реєстровим номером 1001.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що чинним законодавством передбачено, що іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки лише за умови дотримання процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відміннім від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25 грудня 2015 року (далі Порядок), до переліку документів, що подаються державному реєстратору для проведення державної реєстрації серед іншого віднесено копію письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателю та документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання такої письмової вимоги.
Урахувавши відсутність у матеріалах справи допустимих доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 такої вимоги, та ураховуючи ненадання ТОВ "Ей Ті Фінанс" повного переліку документів, передбачених Порядком для проведення державної реєстрації права власності, суддійшов висновку про недотримання державним реєстратором вимог закону під час проведення реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ "Ей Ті Фінанс".
Суд також зауважив, що реєстрація права власності за ТОВ "Ей Ті Фінанс" проведена до закінчення 30-денного терміну на погашення боргу від днявручення копії поштового відправлення Адвокатському бюро "Євгенія Терпелюка", та вказав на поширення заборони примусового стягнення на житло, передбаченої Законом України "Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" з огляду на відсутність доказів наявності у ОСОБА_1 іншого житла на праві власності або користування, аніж спірна квартира станом на 05 жовтня 2018 року
Наведені обставини суд визнав достатніми підставами для задоволення вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Харківської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1.
Задовольняючи позов в частині витребування спірного нерухомого майна з володіння останнього його набувача ОСОБА_2, суд урахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 14 лютого 2018 року у справі №127/8068/16-ц, зазначив, що передбачена в договорі іпотеки №07/09/05 - 11/07-N від 29 березня 2007 року, згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя) не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння. Оскільки належна позивачу квартира вибула поза її волею та набута у власність ТОВ "Ей Ті Фінанс" 05 жовтня 2018 року, а згодом продана за договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2018 року ОСОБА_2, до таких правовідносин підлягає застосуванню стаття 388 ЦК України.
Постановою Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Ей Ті Фінанс" залишено без задоволення, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Відхиляючи, як необґрунтовані, доводи ТОВ "Ей Ті Фінанс" про дотримання процедури повідомлення позивача про погашення суми заборгованості та намір звернення стягнення на майно, суд апеляційної інстанції зазначив, що направлені на адресу позивачки повідомлення від 16 серпня 2018 року, від 20 серпня 2018 року та від 03 вересня 2018 року були повернуті за закінченням терміну зберігання, а отже не були нею отримані, а отримання такого повідомлення 05 вересня 2018 року її представником не є належним врученням ОСОБА_1 вимоги про погашення боргу та про намір кредитора звернути стягнення на предмет іпотеки. Крім того, направлені іпотекодавцю вимоги не містили інформації про вартість іпотечного майна, за якою відбуватиметься зарахування вимог.
Зважаючи на встановлені судом обставини використання квартири, переданої в іпотеку за іпотечним договором №07/09/05 - 11/07-N від 29 березня 2007 року, як місця постійного проживання позивача, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про поширення на спірні правовідносини норм Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
Узагальнені доводи касаційної скарги та позицій інших учасників справи
У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року касаційну скаргу залишено без руху. Надано заявнику строк до 04 грудня 2020 року для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження та сплати судового збору.
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла уточнена касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс", в якій заявник просив скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема на не врахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц та від 25 вересня 2019 року у справі №320/357/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Іншою підставою для відкриття касаційного провадження заявник зазначив пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки, на його думку, існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована тим, що:
1)суд апеляційної інстанції, ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц, дійшов хибного висновку про порушення відповідачем процедури надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання, що є підставою для скасування реєстрації права власності на предмет іпотеки. У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц серед іншого, сформовано висновок про порушенням умов договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з фактичним неотримання іпотекодавцем письмової вимоги про звернення стягнення на майно, відсутністю інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог. Заявник вважає, що існують підстави для відступу від зазначеного висновку Великої Палати Верховного Суду, оскільки предметом розгляду у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, був юрисдикційний спір, а не спір по суті вирішення позовних вимог;
2)суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц щодо дотримання порядку письмового повідомлення особи; та висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, щодо необхідності захисту інтересів банку, як добросовісного іпотекодержателя;
3) судом не враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25 вересня 2019 у справі №320/357/16-ц, про те, що не додержання іпотекодержателем вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" щодо неповідомлення іпотекодержателя про намір укласти договір продажу предмета іпотеки та відчуження такого майна за заниженою ціною є підставою відповідальності іпотекодержателя у вигляді відшкодування завданих збитків, а не підставою для визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, що свідчить про обрання позивачем неефективного способу захисту порушених, на його думку, прав та інтересів;
4) застосовуючи норми Закону України "Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", апеляційний суд, не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18, в якому зазначено, що не може бути примусово стягнута квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання. Однак, у порушення вимог статей 80, 81 ЦПК України, суди не дослідили чи позивач використовував спірну квартиру, як місце постійного проживання, а позивач у свою чергу не довів цього належними та допустимими доказами, і не спростував тверджень відповідача про те, що спірна квартира здавалася в оренду третім особам, на підтвердження чого відповідач надав договір оренди спірної квартири, достовірність якого позивачка також не спростувала;
5) не правильно застосовано правовий висновок Верховного Суду щодо витребування майна особою, яка є власником майна, зокрема заявник посилається на пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, де вказано про ефективний спосіб захисту прав саме особи, яка є власником майна. Однак, ОСОБА_1 не є власником майна, а тому її звернення з позовом на підставі статті 388 ЦК України є необґрунтованим.
У січні 2021 року до касаційного суду надійшли додаткові пояснення ТОВ "Ей Ті Фінанс", які суд не приймає до розгляду, оскільки вони фактично за своїм змістом є доповненням підстав касаційного оскарження, які подані заявником поза межами строку на касаційне оскарження, визначеного статтею 398 ЦПК України.
У лютому 2021 року до суду касаційної інстанції від представника ОСОБА_1 - Терпелюка Є. В. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив поновити строк на його подання, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги позивач отримав 22 січня 2021 року, а оскільки 23 та 24 січня 2021 року були вихідними днями, він не мав можливості підготувати відзив у строк до 25 січня 2021 року, визначений в ухвалі Верховного Суду.
Наведені відповідачем обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим продовжити строк для подання відзиву на касаційну скаргу ТОВ "Ей Ті Фінанс" та приєднати його до матеріалів справи.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи, доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів та незгоди з правомірними висновками судів.
Заперечуючи проти необхідності застосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, від 25 вересня 2019 року у справі №320/357/16-ц, посилався на те, що обставини справи, встановлені судами у справі №449/1154/14 та №320/357/16-ц, не є релевантними до обставин, які встановлені судами у справі, що переглядається.
Зазначив про відсутність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі №306/2053/16-ц, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, оскільки вказане питання вже розглядалося Великою Палатою Верховного Суду. У пункті 30 постанови від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі №306/2053/16-ц.
Щодо способу захисту порушеного права позивача, зазначає, що належним способом захисту порушеного права іпотекодавця внаслідок недодержання вимог закону щодо порядку проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки буде не притягнення до відповідальності у вигляді відшкодування збитків, а саме визнання незаконною та скасування державної реєстрації, а з огляду на подальше відчуження спірного майна ОСОБА_2 - витребування майна від такого набувача, що відповідає приписам статті 388 ЦК України.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК Українита витребувано матеріали справи.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 15 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що 29 березня 2007 року між ОСОБА_4 (в подальшому прізвище змінено на ОСОБА_1) та ВАТ "Кредитпромбанк" укладено кредитний договір №0709/05/07- N, відповідно до умов якого ВАТ "Кредитпромбанк" відкрило ОСОБА_1 невідновлювану мультивалютну кредитну лінію в іноземній валюті в межах загальної суми 59 213,00 доларів США на придбання квартири АДРЕСА_1, на строк не пізніше 10 березня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 29 березня 2007 року, між ОСОБА_5 та ВАТ "Кредитпромбанк" укладено договір поруки.
Також на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ "Кредитпромбанк" 29 березня 2007 року укладено іпотечний договір №0709/05/11/07-N, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Адамовою Л. А. за реєстровим №2674, згідно з яким іпотекодавець передала в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.26 червня 2013 року між ВАТ "Кредитпромбанк" та АТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. за №1441, відповідно до якого право вимоги за вищевказаними договором кредиту, іпотечним договором перейшло від ПАТ "Кредитпромбанк" до АТ "Дельта банк".
1 травня 2018 року відбулися відкриті торги (аукціон) з продажу права вимоги за кредитним договором №0709/05/07-N, укладеним 29 березня 2007 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1, переможцем яких визначено ТОВ "Ей Ті Фінанс".
За результатами проведених відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронного аукціону № UA-ЕА-2018-03-20-000375-а від 11 травня 2018 року, 11 червня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Ей Ті Фінанс" укладено договори: купівлі-продажу майнових прав №618/К, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта Банк" передало у власність, а ТОВ "Ей Ті Фінанс" прийняло у власність майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому; відступлення права вимоги за іпотечним договором від 29 березня 2007 року №07/09/05/11/07-N; відступлення права вимоги за договором поруки.
11 червня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 11 червня 2018 року №618/К та протоколу електронного аукціону № UA-ЕА-2018-03-20-000375-а від 11 травня 2018 року укладено договір відступлення права вимоги за договором поруки, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта Банк" передало ТОВ "Ей Ті Фінанс" право вимоги за договором поруки №0709/05/П1/07-N від 29 березня 2007 року.
У зв'язку з порушенням ОСОБА_1 строків повернення платежів на виконання основного зобов'язання, у неї виникла заборгованістьза кредитним договором №0709/05/07-N від 29 березня 2007 року, що станом на 11 червня 2018 року становила 431 216 99 грн.
16 серпня 2018 року, 20 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 Т. В. ТОВ "Ей Ті Фінанс" направляло ОСОБА_1 повідомлення за змістом якого, товариство, визначивши суму боргу за договором кредиту в сумі 431 216,99 грн, вимагало у тридцятиденний строк сплатити заборгованість. Вказані повідомлення містили застереження, що у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку ТОВ "Ей Ті Фінанс" має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтями 37, 38 Закону України "Про іпотеку".
Вказані повідомлення направлялися ОСОБА_1 на адресу, що вказана в іпотечному договорі, а саме: АДРЕСА_2 та були повернуті за зворотною адресою за закінченням встановленого терміну зберігання.
Рішенням державного реєстратора Харківської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано за ТОВ "Ей Ті Фінанс".
19 жовтня 2018 року між ТОВ "Ей Ті Фінанс" та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ТОВ "Ей Ті Фінанс" продало та передало у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 купив та прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойда Г. М. за реєстровим №1473.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку "). Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
За змістом підпункту 4.1. пункту 4 іпотечного договору за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентів, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними із зверненням стягнення на майно, витратами, пов'язаними з утриманням та збереженням майна, витратами на страхування майна, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору.
Підпунктом 4.2. пункту 4 іпотечного договору сторони узгодили, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов цього договору.
Підпунктом 4.3. пункту 4 іпотечного договору визначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України "Про іпотеку". Ціна продажу майна за згодою сторін складає 340 875,00 грн. Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. У випадку, коли виконання пункту 4.3. цього договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду.
Щодо набуття іпотекодержателем права звернути стягнення на предмет іпотеки
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку".
Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270.
При цьому належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності належного надіслання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку", іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.
Саме такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19).
Згідно з підпунктом 4.3. пункту 4 іпотечного договору в редакції додаткового договору від 27 липня 2007 року до іпотечного договору від 29 березня 2007 року, при настанні випадків, передбачений пунктом 4.2. договору, іпотекодержатель за 30 календарних днів повідомляє іпотекодавця про задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і якщо протягом цього строку зобов'язання, забезпечені іпотекою, не будуть виконані, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погоджених з ним, від свого імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.
Перебіг тридцятиденного строку починається з наступного дня, після календарної дати відправлення іпотекодержателем повідомлення про свій намір укласти договір купівлі-продажу майна, за місцезнаходженням іпотекодавця, зазначеним у цьому договорі.
У останньому розділі іпотечного договору "Підписи сторін", адресою місця проживання іпотекодавця зазначено: кв. АДРЕСА_2.
Аналогічні відомості про адресу місця проживання іпотекодавця ОСОБА_1 зазначено у кредитному договорі.
Судами встановлено, що 16 серпня 2018 року, 20 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 року ТОВ "Ей Ті Фінанс" направляло ОСОБА_1 на адресу її місця проживання, зазначену в кредитному договорі та договорі іпотеки: кв. АДРЕСА_2, вимогу про усунення порушень основного зобов'язання, сплату заборгованості за користування кредитними коштами, а також попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Однак вказані поштові відправлення були повернуті за зворотною адресою за закінченням встановленого терміну зберігання.
05 вересня 2018 року аналогічна вимога була отримана ОСОБА_3 - представником ОСОБА_1.
Посилаючись на те, що направлені на адресу ОСОБА_1 повідомлення від 16 серпня 2018 року, від 20 серпня 2018 року та від 03 вересня 2018 року повернулися без фактичного вручення адресату, а отримання повідомлення представником іпотекодавця, не може вважатися повідомленням самого іпотекодавця, суди попередніх інстанцій з урахуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19) дійшли висновку, що ТОВ "Ей Ті Фінанс" не дотрималося процедури належного надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що застосовуючи правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду слід оцінювати не лише подібність правовідносин, але і аналізувати конкретні обставини справи, з урахуванням яких був сформований такий висновок.
Хоча відносини у справі, що переглядається та у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19) є подібними, однак фактичні обставини відрізняються.
У справі, що переглядається суди не надали оцінки діям сторін з урахуванням конкретних умов іпотечного договору. Зокрема належно не дослідили, чи не отримання позивачем вимоги про виконання основного зобов'язання та попередження про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки, було наслідком дій відповідача, який не дотримався положень договору та норм закону, чи наслідком недобросовісної поведінки самого іпотекодавця/позивача у справі, який мав отримати таку вимогу, але не отримав її внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У цьому контексті судам належало перевірити причини неотримання іпотекодавцем направлених йому повідомлень, зокрема того, що позивач не проживала у спірному житловому приміщенні, і не повідомила кредитора про зміну свого місця проживання, а отже суди дійшли передчасного висновку про недотримання ТОВ "Ей Ті Фінанс", процедури надсиланнявимоги про усунення порушення основного зобов'язання,
Щодо застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон №1304-VII)
На час вирішення справи судам попередніх інстанцій був чинним Закон України від 07 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", підпунктом 1 пункту 1 якого визначено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці,
- у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
При вирішенні питання про застосування до правовідносин щодо звернення стягнення на предмет іпотеки зазначеного вище Закону, судам належить встановити, чи використовується житлове приміщення, як місце постійного проживання іпотекодавця.
Відповідно до частин першої-другої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У запереченнях на позов, ТОВ "Ей Ті Фінанс" стверджувало, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на спірні правовідносини, оскільки квартира АДРЕСА_1 не використовується ОСОБА_1 як місце її постійного проживання, а передана в користування третім особам на підставі договору оренди, який відповідач долучив до відзиву на позовну заяву. Аналогічні аргументи ТОВ "Ей Ті Фінанс" наводило і в апеляційній скарзі на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року, натомість суди в порушення норм процесуального права зазначених аргументів заявника не перевірили, не надали оцінки долученому ним договору оренди спірного житлового приміщення, обмежившись посиланням на відсутність у матеріалах справи доказів належності на праві власності іпотекодавцю іншого житла.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не дослідив в повній мірі з урахуванням умов іпотечного договору дотримання ТОВ "Ей Ті Фінанс" процедури направлення вимог іпотекодавцю про виконання основного зобов'язання та попередження про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки, та чи використовується ОСОБА_1 спірне житлове майно як місця постійного її проживання, а отже дійшли передчасного висновку про порушення відповідачем вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", як на підставу для визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, та витребування спірного майна у ОСОБА_2.
Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо судом першої, та апеляційної інстанцій не досліджено доказів та не надано їм своєї оцінки, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги щодо не урахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14 є безпідставними, з огляду на те, що такі висновки зроблені за інших встановлених судами фактичних обставин справи.
Посилання заявника на не урахування судами попередніх інстанцій при вирішені спору правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 25 вересня 2019 у справі №320/357/16-ц про те, що не додержання іпотекодержателем вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" щодо неповідомлення іпотекодержателя про намір укласти договір продажу предмета іпотеки та відчуження такого майна за заниженою ціною є підставою відповідальності іпотекодержателя у вигляді відшкодування завданих збитків, а не підставою для визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, є необгрунтованими, оскільки встановлені у вказаній справі та у справі, що переглядається правовідносини не є подібними. Зокрема у справі №320/357/16-ц спір стосувався усунення перешкод користуванні майном шляхом виселення.
Щодо аргументів заявника про невірно обраний позивачем спосіб захисту - витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, з посиланням на висновок викладений у пункті 57 постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, Верховний Суд вважає їх неспроможними з огляду на таке.
У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) зазначено, що "застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу порушеного, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинення цими діями наслідкам".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20), викладено правовий висновок про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається іпотечне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Підписавши іпотечне застреження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. До прийняття Закону №1304-VII право іпотекоджержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що іпотечна квартира яка використовувалася позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком, а отже у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ "КБ Приватбанк".
Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
До відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору застосовується віндикація. З огляду на позицію позивачки про те, що ТОВ "Ей Ті Фінанс" набуло право власності на належну їй квартиру поза її волею, а в подальшому відчужило її на користь ОСОБА_2, обраний нею спосіб захисту відповідає змісту порушеного права.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарг. Розподіл судових витрат
За змістом підпункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Верховний Суд ураховує тривалість розгляду справи, однак оскільки в силу визначених статтею 400 ЦПК України повноважень, касаційний суд не праві здійснювати оцінку доказів, що унеможливлює ухвалення остаточного судового рішення по суті вирішення спору, постанова Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який має повноваження на усунення зазначених процесуальних недоліків.
Щодо вирішення питання про розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблений висновок, що: "У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат".
Отже розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу судом за результатами розгляду спору по суті.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Ті Фінанс" задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа №359/2794/14-ц
провадження №61-18746св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
суб'єкт, дії якого оскаржуються, - головний державний виконавець Бориспільського міжрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Тридід Катерина Олегівна,
заінтересована особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2020 року в складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог скарги
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Бориспільського міжрайонного Відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Бориспільський МР ВДВС ГТУЮ у Київській області) Тридід К. О., в якій просив: визнати незаконними та скасувати постанову і акт головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року у виконавчому провадженні №44886179 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а саме земельну ділянку, площею 0,2515 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнати незаконною та скасувати постанову і акт головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 16 серпня 2018 року у виконавчому провадженні №44886179 про передачу майна стягувача в рахунок погашення боргу, а саме житловий будинок та господарські будівлі і споруди, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
В обґрунтування скарги зазначав, що постановою старшого державного виконавця Бориспільського МР ДВС ГТУЮ у Київській області Потерпайло К. Р. відкрито виконавче провадження №44886179 про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 боргу в розмірі 532 514, 66 грн.
Постановою старшого державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, в рамках виконавчого провадження №44886179 було передано майно стягувачу, а саме земельну ділянку, кадастровий номер 3220881301:01:013:0081, площею 0,2515 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок часткового погашення заборгованості шляхом заліку забезпечених вимог за початковою ціною 377 020, 00 грн.
Окрім того, постановою старшого державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 16 серпня 2018 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу в рамках виконавчого провадження №44886179 було передано стягувачу житловий будинок та господарські будівлі і споруди, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом заліку забезпечених вимог за початковою ціною 435 518,00 грн.
Зазначені постанови державного виконавця є незаконними та такими, що підлягають скасуванню.
Так, оскаржувана постанова від 18 березня 2019 року про передачу майна (земельної ділянки з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081) стягувачу в рахунок погашення боргу з рамках виконавчого провадження №44886179 є незаконною, оскільки прийнята державним виконавцем щодо майна, право власності на яке не зареєстровано та йому не належить, що підтверджується постановою приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Дідок С. І. від 09 квітня 2019 року, відповідно до якої право власності на земельну ділянку на боржника ОСОБА_1 належним чином не зареєстровано.
Зі змісту цієї постанови вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081 була оцінена в 538 600,00 грн та виставлена на електронні торги. Її реалізацією займалось ДП "СЕТАМ". 11 лютого 2019 року торги не відбулись через відсутність допущених учасників торгів. До відділу надійшла заява стягувана про передачу нерухомого майна - земельної ділянки, в рахунок часткового погашення заборгованості шляхом заліку своїх забезпечених вимог за початковою ціною 377 020,00 грн. Відомостей про проведення повторних торгів, що передбачено частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про виконавче провадження", оскаржувана постанова не містить. Незрозуміло, як старший державний виконавець Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. В. провела оцінку земельної ділянки та виставила її на електронні торги за умови, що на ній знаходиться житловий будинок, право власності на який оформлено на третю особу. За таких умов реалізація земельної ділянки є неможливою. Крім цього, державним виконавцем були порушені вимоги частини восьмої статті 61 України "Про виконавче провадження".
Постанова від 16 серпня 2018 року про передачу стягувачу житлового будинку та господарських будівель і споруд в рахунок погашення боргу є незаконною, оскільки під час її прийняття старшим державним виконавцем були порушені вимоги частини першої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження", згідно з якою звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. Як вбачається з відповіді Вишеньківської сільської ради від 09 вересня 2015 року №02-32-1080 за ним зареєстровані земельні ділянки з кадастровими номерами: 3220881300:03:005:0626, 3220881301:01:013:0081. На земельній ділянці з кадастровим номером 220881301:01:013:0081, на відміну від земельної ділянки з кадастровим номером 220881300:03:005:0626, знаходиться приватний будинок.
Державним виконавцем було оцінено та передано для реалізації житловий будинок без земельної ділянки. Не надала державний виконавець інформації про осіб, зареєстрованих у будинку, що виставлявся на продаж.
Посилаючись на порушення своїх прав та незаконність рішень державного виконавця, ОСОБА_1 просив скаргу задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2020 року, з урахуванням ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 вересня 2020 року про виправлення описки, скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконною та скасовано постанову головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року у виконавчому провадженні №44886179, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081 площею 0,2515 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Визнано незаконним та скасовано акт головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року у виконавчому провадженні №44886179, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081 площею 0,2515 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
В задоволенні вимог скарги в іншій частині відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що в ході примусового виконання зведеного виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості державним виконавцем було встановлено, що у боржника ОСОБА_1 відсутні грошові кошти для задоволення вимог стягувача. Виявлено майно у боржника - домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Майна попередньої черги не виявлено. Електронні торги з реалізації зазначеного майна тричі не відбулися, після чого стягувач ОСОБА_2 звернулася до Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області із заявою про передачу їй нереалізованого майна в рахунок часткового погашення заборгованості. Оскільки при передачі нереалізованого майна (спірного домоволодіння) не встановлено порушень з боку державного виконавця, вимоги скарги в цій частині задоволенню не підлягають.
Скарга в частині вимог про визнання незаконними та скасування постанови і акту державного виконавця про передачу стягувачу в рахунок погашення боргу земельної ділянки підлягає задоволенню, оскільки в рахунок погашення боргу стягувачу було передано земельну ділянку, кадастровий номер 3220881301:01:013:0081, площею 0, 2515 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку за боржником ОСОБА_1 не було зареєстровано.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2020 року скасовано в частині визнання незаконними і скасування постанови та акту головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року у виконавчому провадженні №44886179 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081, площею 0,2515 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.
В іншій частині ухвала суду першої інстанції залишена без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно відповіді Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 07 вересня 2018 року №02-32-1894 на запит державного виконавця, згідно облікових даних Вишеньківської сільської ради за ОСОБА_1 обліковується земельна ділянка з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081, площею 0,2515 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом №1-3961 від 09 грудня 2009 року.
Факт отримання в грудні 2009 року свідоцтва про право на спадщину на спірну земельну ділянку боржник визнав.
Отже, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що ОСОБА_1 у визначеному законом порядку набув право власності на спірну земельну ділянку.
Матеріали справи не містять доказів, що свідоцтво про право на спадщину визнано недійсним.
Звертаючись до суду зі скаргою на дії державного виконавця, ОСОБА_1 не доводив обставин того, що йому не належить земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, а лише вказував на те, що свідоцтво про право власності на цю земельну ділянку не зареєстровано. Однак відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також у порядку поділу та об'єднання земельних ділянок" від 05 березня 2009 року №1066-VI, документами, якими може посвідчуватися право власності на землю з 02 травня 2009 року є, зокрема, свідоцтво про право на спадщину. Оскільки ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку 09 грудня 2009 року, отримання державного акту на право власності на земельну ділянку не є обов'язковим.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив: скасувати ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2020 року в частині відмови в задоволенні вимоги скарги про визнання незаконними та скасування постанови і акту державного виконавця від 16 серпня 2018 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а саме житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1; скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року в повному обсязі; ухвалити нове рішення про задоволення його вимог.
В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що в оскаржуваній постанові апеляційного суду відсутні обґрунтування висновків про те, що державний виконавець діяв відповідно до статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" при накладенні арешту тільки на будинок та не наклавши арешт на земельну ділянку.
Оскільки в матеріалах справи відсутній висновок експерта про оцінку вартості майна, оскаржувані рішення в порушення вимог частини шостої статті 81 ЦПК України ґрунтуються на припущеннях.
Суд не надав належної оцінки тому, що для проведення третіх торгів була замовлена та здійснена оцінка будинку, а право власності на підставі оскаржуваного акту передано на домоволодіння. Відсутність в матеріалах справи висновку про оцінку вартості майна позбавляє можливості встановити, що фактично увійшло до складу оціненого майна, чи були оцінені прибудинкові споруди. Також не надана оцінка тому, що торги з реалізації будинку тривали більше двох років.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №509/327/17-ц (провадження №61-11736св18), від 01 серпня 2019 року в справі №753/14447/13-ц (провадження №61-10393св19), від 14 лютого 2018 року в справі №759/2467/15-ц (провадження №61-2893св18).
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі й витребувано її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
17 березня 2021 року справа №359/2794/14-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на виконанні у Бориспільському МР ВДВС ГТУЮ у Київській області перебувало зведене виконавче провадження №52818328 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 заборгованості на загальну суму 903 285,66 грн. Дане виконавче провадження відкрите на підставі наступних документів: 1) виконавчий лист Бориспільського міськрайонного суду №2/359/751 від 29 квітня 2016 року про стягнення заборгованості в сумі 370 771,00 грн (стягнуто в процесі виконання 279 023,34 грн згідно акту передачі майна від 18 березня 2019 року), АСВП №51149957; 2) виконавчий лист Бориспільського міськрайонного суду №2/359/1194 від 31 липня 2014 року про стягнення заборгованості у сумі 532 514,66 грн, АСВП №44886179. Виконавче провадження АСВП №44886179 закінчено 22 березня 2019 року у зв'язку з повним фактичним виконанням.
Згідно відповіді Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 09 вересня 2015 року №02-32-1080 на запит державного виконавця ОСОБА_1, що проживає за адресою: АДРЕСА_2, має в приватній власності домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Вказане домоволодіння згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №134578606 від 16 серпня 2018 року належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №1-1362 від 10 липня 2007 року, виданого Бориспільською державною нотаріальною конторою.
З копії матеріалів виконавчого провадження вбачається, що 21 січня 2015 року на вищевказане домоволодіння державним виконавцем накладено арешт та оголошено заборону на його відчуження.
Постановою державного виконавця про призначення експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні від 08 червня 2015 року у ВП №44886179 призначено ТОВ "Українська експертна група" експертом, суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа №2/359/1194 від 31 липня 2014 року, виданого Бориспільським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу в сумі 532 514,66 грн.
Згідно експертного висновку з незалежної оцінки майна ТОВ "Українська Експертна Група" від 18 серпня 2015 року вартість домоволодіння становить 678 898,00 грн.
Оцінка вартості домоволодіння ні боржником, ні стягувачем не оскаржувалася.
З матеріалів виконавчого провадження вбачається, що державним виконавцем була встановлена відсутність грошових коштів у боржника ОСОБА_1 для задоволення вимог стягувача. Виявлено майно - домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Майна попередньої черги не виявлено.
Електронні торги з реалізації вищевказаного домоволодіння здійснювались ДП "СЕТАМ".
Тричі електронні торги було визнано такими, що не відбулися, на підставі відсутності допущених учасників торгів.
30 березня 2018 року до Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області надійшла заява стягувача ОСОБА_2 про передачу їй нереалізованого майна в рахунок часткового погашення заборгованості.
Постановою старшого державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 16 серпня 2018 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу в рамках виконавчого провадження №44886179 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 532 514, 66 грн було передано стягувачу житловий будинок та господарські будівлі і споруди, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом заліку забезпечених вимог за початковою ціною 435 518, 00 грн, про що старшим державним виконавцем Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. складено відповідний акт.
09 квітня 2019 року за стягувачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок, надвірні господарські будівлі та споруди, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Згідно відповіді Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 07 вересня 2018 року №02-32-1894 на запит державного виконавця, згідно облікових даних Вишеньківської сільської ради за ОСОБА_1 обліковується земельна ділянка з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081 площею 0,2515 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом №1-3961 від 09 грудня 2009 року.
З наданої ДП "СЕТАМ" інформації щодо реалізації земельної ділянки з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081, вбачається, що тричі проведені електронні торги з реалізації зазначеної земельної ділянки визнано такими, що не відбулися, на підставі відсутності допущених учасників торгів.
18 березня 2019 року до Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області надійшла заява стягувача ОСОБА_2 про передачу їй нереалізованого майна (земельної ділянки) в рахунок часткового погашення заборгованості.
Постановою старшого державного виконавця Бориспільського МРВ ДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О. від 18 березня 2019 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу в рамках виконавчого провадження №44886179, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 532 514,66 грн, в рахунок погашення боргу було передано стягувачу земельну ділянку з кадастровим номером 3220881301:01:013:0081 площею 0,2515 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок часткового погашення заборгованості шляхом заліку забезпечених вимог за початковою ціною 377 020,00 грн.
09 квітня 2019 року приватним нотаріусом Дідок С. І. винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися, на вищевказану земельну ділянку у зв'язку з відсутністю у витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку в блоці права власності відомостей про попереднього власника - боржника ОСОБА_1, так як право власності на вказану земельну ділянку належним чином не було зареєстровано.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
ОСОБА _1 оскаржив дії державного виконавця в контексті незаконності відчуження належних йому земельної ділянки та домоволодіння в рахунок погашення боргу. Незаконність дій державного виконавця пов'язується з переходом права власності на його майно до стягувача.
Згідно із статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" №606-XIV (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом статей 32, 52 Закону України "Про виконавче провадження" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
За загальним правилом (частина перша статті 62 цього Закону) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
Порядок реалізації арештованого майна передбачений частиною шостою статті 62 Закону України "Про виконавче провадження", у якій визначено, що уразі якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду.
Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 згаданого Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт.
При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев'ята статті 62 Закону України "Про виконавче провадження", чинного на момент виникнення спірних правовідносин).
Аналогічні положення закріплені в статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VIII.
Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, підставами виникнення яких можуть бути інші юридичні факти (пункт 4 частини другої вказаної статті).
З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону України "Про виконавче провадження" №606-XIV (статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VIII) процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).
У справі, що переглядається, предметом скарги є дії та рішення державного виконавця щодо винесення постанов та складення актів про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Враховуючи, що вимоги скарги на дії та рішення державного виконавця щодо винесення постанов та складання актів про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу спрямовані на втрату чинності цих документів, які пов'язані з реалізацією арештованого майна боржника, що є підставою для виникнення прав та обов'язків інших осіб, до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав. При цьому, ефективним способом захисту прав стягувача є пред'явлення до суду позову із залученням до участі у справі інших стягувачів, боржника та державного виконавця як відповідачів, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Тому зазначені вимоги скарги мають вирішуватися в порядку позовного провадження, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, у зв'язку із цим скарга на рішення державного виконавця підлягає залишенню без розгляду.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 27 січня 2021 року в справі №569/12688/18 (провадження №61-4813св19), від 26 травня 2021 року в справі №727/2176/20 (провадження №61-2503св21).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі №569/12688/18 (провадження №61-4813св19), від 26 травня 2021 року в справі №727/2176/20 (провадження №61-2503св21) колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судові першої та апеляційної інстанції скасувати та залишити без розгляду скаргу ОСОБА_1 на дії та рішення головного державного виконавця Бориспільського МР ВДВС ГТУЮ у Київській області Тридід К. О.
Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасувати.
Скаргу ОСОБА_1 на дії та рішення головного державного виконавця Бориспільського міжрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Тридід Катерини Олегівни, заінтересована особа - ОСОБА_2, залишити без розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
08 грудня 2021 року
м. Київ
справа №181/1576/19
провадження №61-5595св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - фермерське господарство "Адоніс",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -
приватний нотаріус Межівського районного нотаріального округу Філіпова Інна Петрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О., від 02 березня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фермерського господарства "Адоніс" (далі - ФГ "Адоніс") про визнання договору оренди землі недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Позовна заява обґрунтована тим що ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_2 успадкувала земельну ділянку площею 14, 2183 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва кадастровий номер 1222685500:02:003:0577, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області.
Під час оформлення своїх спадкових прав позивачу стало відомо, що спірна земельна ділянка передана в оренду ФГ "Адоніс" строком на 49 років на підставі договору оренди землі від 24 вересня 2013 року.
Посилалася на те, що зазначений договір оренди ОСОБА_2 не підписував, а від його імені вказаний правочин підписав ОСОБА_3, який є батьком голови ФГ "Адоніс" ОСОБА_4.
При цьому в договорі оренди не зазначено будь-яких причин з яких текст правочину не міг би бути підписаний власноруч власником земельної ділянки ОСОБА_2, а підпис уповноваженої особи ОСОБА_3 ніким не засвідчений.
ОСОБА_1 зверталася до відповідача з вимогою повернути належну їй земельну ділянку для самостійного обробітку, однак ця заява була залишена без задоволення.
З урахуванням викладеного, позивач просила суд визнати недійсним договір оренди землі, укладений 24 вересня 2013 року між ФГ "Адоніс" та ОСОБА_2 щодо спірної земельної ділянки та скасувати рішення державного реєстратора Межівського районного управління Пушної Ольги Сергіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21331451 від 15 травня 2015 року, щодо реєстрації права оренди спірної земельної ділянки за ФГ "Адоніс".
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області, у складі судді Юр'єва О. Ю., від 26 листопада 2020 року позовні вимоги
ОСОБА _1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Межівського районного управління Пушної О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21331451 від 15 травня 2015 року, щодо реєстрації права оренди земельної ділянки кадастровий номер 1222685500:02:003:0577 за орендарем ФГ "Адоніс" за договором оренди від 24 вересня 2013 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Встановивши, що орендодавець ОСОБА_2 договір оренди землі
від 24 вересня 2013 року не підписував та не погоджував його істотні умови, а отже такий правочин є неукладеним, суд першої інстанції дійшов висновку, що такий спосіб захисту порушеного права позивача, як визнання його недійсними, не є належним.
В той же час скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди ФГ "Адоніс" спірної земельної ділянки є ефективним способом, а задоволення позову в цій частині забезпечить відновлення порушеного права ОСОБА_1.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ФГ "Адоніс" задоволено частково. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2020 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що недійсність договору оренди землі від 24 вересня 2013 року ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що цей правочин від імені орендодавця ОСОБА_2 підписаний ОСОБА_3 без належного посвідчення його підпису уповноваженою особою та без зазначення підстав неможливості підписати оспорюваний правочин особисто ОСОБА_2. Дійшовши висновку про неукладення оспорюваного договору оренди землі та скасування його державної реєстрації суд першої інстанції фактично вийшов за межі позовних вимог.
Встановивши, що договір оренди землі від 24 вересня 2013 року від імені орендодавця підписано представником ОСОБА_2 - ОСОБА_3, який діяв на підставі довіреності, та такий договір фактично виконувався за життя ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позову ОСОБА_1.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
В поданій у квітні 2021 року касаційній скарзі на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову скасувати в частині вирішення вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та залишити в цій частині в силі рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області
від 26 листопада 2020 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
03 квітня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу в справі №181/1576/19 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребуваної її матеріали справи із суду першої інстанції.
У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржену постанову, застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 04 грудня 2019 року у справі
№917/1739/17, від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15,
від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, у постановах Верховного Суду від 30 січня
2020 року у справі №904/1093/19, від 23 жовтня 2019 року у справі
№761/6144/15-ц, від 20 січня 2020 року у справі №902/803/17, від 05 серпня 2020 року у справі №125/702/17, від 19 січня 2021 року у справі
№910/12791/19, від 03 лютого 2021 року у справі №618/1078/19,
від 05 грудня 2018 року у справі №323/19/16-ц, від 10 січня 2019 року у справі №323/1550/17-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №323/1827/17,
від 22 квітня 2019 року у справі №623/2518/17, від 26 вересня 2019 року у справі №400/232/18, від 25 червня 2018 року у справі №389/720/17-ц,
від 24 липня 2020 року у справі №323/2195/17.
ОСОБА_1 наголошує на тому, що реєстрація права оренди ФГ "Адоніс" спірної земельної ділянки на підставі неукладеного правочину не відповідає вимогам закону.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що будучи батьком засновника
ФГ "Адоніс" та підписуючи два примірники договору оренди землі
ОСОБА_3 діяв недобросовісно, чим порушив вимоги частини третьої статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Враховуючи, що два примірники договору оренди були підписані зі сторони орендодавця - батьком власника ФГ "Адоніс", а зі сторони орендаря - власником та головою ФГ "Адоніс", відсутні будь-які підстави вважати, що ОСОБА_2, як власник спірної земельної ділянки отримував орендну плату та був обізнаний про факт укладення договору.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року ФГ "Адоніс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідача, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженого судового рішення, просить в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №168987, виданого Межівським районним відділом земельних ресурсів Дніпропетровської області 03 жовтня 2005 року земельна ділянка для введення товарного сільськогосподарського виробництва площею
14,2183 га, кадастровий номер: 1222685500:02:003:0577, що знаходиться на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області належала ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ:
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03 грудня 2018 року, виданого приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Філіповою І. П.,
ОСОБА _1 успадкувала після смерті батька ОСОБА_2 зазначену земельну ділянку.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №192032282 сформованої 09 грудня
2019 року, - право оренди земельної ділянки з кадастровим номером:1222685500:02:003:0577 зареєстровано за ФГ "Адоніс" на підставі договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, укладеного з
ОСОБА_2.
Матеріали справи містять три примірники оспорюваного договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, - один з яких витребувано судом з Реєстраційної служби Межівського районного управління юстиції, а два інших надані суду ФГ "Адоніс".
Примірник договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, що міститься в матеріалах реєстраційної справи в графі "Орендодавець" містить підпис без зазначення особи, яка його виконала.
Примірники договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, надані суду
ФГ "Адоніс" в графі "Орендодавець" містять позначку "уповноважена особа ОСОБА_3" та підпис ОСОБА_3.
В примірниках договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, наданих
ФГ "Адоніс" зазначено відмінну площу спірної земельної ділянки, а саме: 14,2183 га та 14,2187 га, а також відмінний різний розмір мінімальної орендної плати: 3 738, 70 грн та 7 477, 40 грн.
Згідно матеріалів реєстраційної справи №636830812226 щодо земельної ділянки з кадастровим номером: 1222685500:02:003:0577, - 24 вересня
2013 року між ФГ "Адоніс" і ОСОБА_2 було укладено договір оренди землі, за умовами якого останній передав ФГ "Адоніс" в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Новопавлівської сільської ради кадастровий номер: 1222685500:02:003:0577, площею 14, 2183 га.
Договір оренди землі від 24 вересня 2013 року зареєстровано державним реєстратором Межівського районного управління Пушною О. С. 14 травня 2015 року, номер запису 9676367.
Засновником та керівником ФГ "Адоніс" є ОСОБА_4
14 серпня 2012 року ОСОБА_2 видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу
Подолян О. О. та зареєстровану в реєстрі за №5225, відповідно до якої він уповноважив ОСОБА_3 та ОСОБА_4, кожен з яких має право діяти окремо, розпоряджатися належною йому земельною ділянкою з кадастровим номером 1222685500:02:003:0577, в тому числі укладати договори оренди (найму) на їх розсуд, проводити розрахунки по укладених договорах.
Згідно висновку експерта №3004-20 від 14 вересня 2020 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 розміщений в графі "Орендодавець", розділу "Підпис сторін" договору оренди землі від 24 вересня 2013 року, який міститься у матеріалах реєстраційної справи №636830812226 на аркушах 10-13 - виконаний не ОСОБА_2, а іншою особою.
Позиція Верховного Суду
За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У постанові від 05 серпня 2020 року у справі №125/702/17 Верховний суддійшов висновку, що реєстрація неукладеного між сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю - земельною ділянкою. Реєстрація права оренди на земельну ділянку, коли договір оренди власник ділянки фактично не підписував, тобто цей правочин є неукладеним, не відповідає вимогам закону. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.
У постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки.
Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.
Таким чином, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ:
Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру цього спору.
Визнання протиправним і скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку за іншою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 та 28 листопада 2018 року (справи №530/212/17 та №823/1508/16 відповідно), від 05 грудня 2018 року (справа №815/2072/17), від 20 березня 2019 року (справа №587/2110/16-ц), від 02 жовтня 2019 року у справі
№587/2331/16-ц.
Державна реєстрація речових прав та їх обтяжень здійснюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Відповідно до частини третьої статті 10 вказаного Закону реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно; відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом.
Згідно з положеннями статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заява подана неналежною особою або подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом.
Таким чином, до кола повноважень реєстратора входить перевірка повноважень особи заявника, дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення в заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження.
Відповідно до положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши, що рішення державного реєстратора Межівського районного управління Пушної О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21331451 від 15 травня 2015 року, щодо реєстрації права оренди земельної ділянки кадастровий номер 1222685500:02:003:0577 за
ФГ "Адоніс" прийнято на підставі договору оренди землі від 24 вересня
2014 року, який підписано не власником земельної ділянки ОСОБА_2 і не уповноваженою ним особою, тобто такий договір є неукладеним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині скасування вказаного рішення державного реєстратора.
Верховний Суд погоджується з вказаними висновками з огляду на те, що частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню, повно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване РІШЕННЯ:
Районний суд належно оцінив договір оренди землі від 24 вересня
2014 року, примірник якого міститься у матеріалах реєстраційної справи №636830812226 та який було надано для державної реєстрації речового права оренди.
Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2020 року та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не врахував, що підставою для прийняття оскарженого рішення державного реєстратора був саме договір витребуваний в реєстраційній службі.
При цьому, суд першої інстанції правильно звернув увагу на той факт, що договір оренди землі від 24 вересня 2014 року, який став підставою для прийняття рішення державним реєстратором не підписаний ні
ОСОБА _2, що підтверджено висновком експерта, ні його представником ОСОБА_3, що визнано сторонами в судовому засіданні.
Натомість надані суду ФГ "Адоніс" примірники договору оренди землі
від 24 вересня 2014 року за змістом відрізняються як між собою так і з договором поданим для проведення державної реєстрації.
Також помилковими є посилання суду апеляційної інстанції на порушення районним судом принципудиспозитивності.
Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 дійшла висновку про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду ОСОБА_1 стверджувала, що оспорюваний нею договір оренди землі від 24 вересня 2014 року її батько ОСОБА_2 не підписував.
З метою встановлення чи виконаний підпис у договорі оренди землі
від 24 вересня 2013 року, який міститься у матеріалах реєстраційної справи №636830812226 - ОСОБА_2 чи іншою особою, ухвалою Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року було призначено посмертну судову почеркознавчу експертизу, проти проведення якої відповідач не заперечував.
Висновки місцевого суду відповідають висновкам сформульованим у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 04 грудня 2019 року у справі
№917/1739/17, від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 та у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №904/1093/19 та від 20 січня 2020 року у справі №902/803/17, на які посилається
ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду, підстав для відступу від яких колегія суддів не вбачає.
Відповідно до положень статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З урахуванням викладеного, Верховний суддійшов висновку, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року скасуванню, із залишенням в силі рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2020 року.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року скасувати, залишивши в силі рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2020 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
10 листопада 2021 року
м. Київ
справа №280/1353/18
провадження №61-13576св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - Коростишівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації,
відповідачі: головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - дочірнє підприємство "Коростишівський лісгосп АПК",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 17 червня 2021 року в складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Миніч Т. І.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року керівник Коростишівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації звернувся із позовом до ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ДП "Коростишівський лісгосп АПК", про визнання недійсними наказів, рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок.
Позов мотивований тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6662/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0137), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6663/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0138), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6661/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0139), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
08 грудня 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продали вказані земельні ділянки ОСОБА_1.
Прокурор вказував, що передані у власність земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення, що підтверджується протоколом огляду місця події, проведеним в межах кримінального провадження, а також проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Житомирського обласного управління лісового господарства. Жодних рішень стосовно зміни цільового призначення цих земельних ділянок не приймалося.
Прокурор просив:
визнати недійсними накази Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області про затвердження проектів землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вказаних земельних ділянок;
визнати недійсними рішення приватного нотаріуса Житомирського нотаріального округу Демецької С. Л. про державну реєстрацію права власності на ці земельні ділянки за ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_5;
витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації три земельні ділянки, площею 2,0000 га кожна, з кадастровими номерами: 1822583000:11:000:0137, 1822583000:11:000:0138, 1822583000:11:000:0139, які розташовані на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 17 грудня 2020 року у складі судді: Янчук В. В., у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, на час відведення спірних земельних ділянок відповідачам, останні перебували у постійному користуванні ДП "Коростишівський лісгосп АПК", вчинення дій відповідачів призвело до зменшення площі чи вилучення земельних ділянок лісового фонду ДП "Коростишівський лісгосп АПК", а також, що вказані земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення. Суд першої інстанції зазначив, що з копії плану лісонасаджень ДП "Коростишівський лісгосп "АПК" Старосілецьке лісництво частина 2 Житомирська область, по місцю розташування земельних ділянок які надані гр. ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, вбачається, що вони не накладаються, не є суміжними землекористувачами та не відносяться до земель ДП "Коростишівський лісгосп АПК".
Додатковим рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 22 січня 2021 року у складі судді: Янчук В. В., стягнуто з Житомирської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 4 000 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно матеріалів справи, на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу відповідачем ОСОБА_6 було подано: договір про надання правової допомоги та процесуальне представництво №25/18 від 26 жовтня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Сищуком В. В. Також надано: розрахунок гонорару (вартість послуг) представника, акт виконаних робіт від 17 грудня 2020 року на суму 36 100 грн та копії квитанцій до прибуткового касового ордеру №25/18-о від 17 грудня 2020 року та №25/18-а від 26 жовтня 2018 року на загальну суму 36 100 грн. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Враховуючи складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на виконання робіт та обсяг наданих адвокатом послуг, ціну позову та значення справи для сторони, суд, з урахуванням вимог розумності та справедливості, суд першої інстанції вважав необхідним зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню, до 4 000 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури задоволено.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 17 грудня 2020 року та додаткове рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 22 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ:
Визнано недійсними накази ГУ Держгеокадастру в Житомирській області №6-6662/14-17-СГ, 6-6663/14-17-СГ, 6-6661/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання у власність ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 земельних ділянок площею 2 га кожному, з кадастровими номерами, відповідно, 1822583000:11:000:0137, 1822583000:11:000:0138, 1822583000:11:000:0139, які призначені для ведення особистого селянського господарства та розташовані на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
Скасовано рішення приватного нотаріуса Житомирського районного нотаріального округу Демецької С. Л. від 08 грудня 2017 року за індексними номерами 38602915,38601794 та від 07 грудня за індексним номером 38592616 про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки площею 2 га кожна, з кадастровими номерами: 1822583000:11:000:0137, 1822583000:11:000:0138, 1822583000:11:000:0139, які розташовані на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
Витребувано на користь держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 три земельні ділянки, площею 2 га кожна, з кадастровими номерами: 1822583000:11:000:0137, 1822583000:11:000:0138, 1822583000:11:000:0139, які розташовані на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Житомирської обласної прокуратури 15 858 грн судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи свідчать, що спірні земельні ділянки не накладаються на передані у постійне користування ДП "Коростишівський лісгосп АПК" землі. Водночас, наявний в матеріалах справи План насаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" лісовпорядкування 2005 року, а також таксаційний опис, який міститься у проекті організації та розвитку лісового господарства насаджень Старосільського лісництва "ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Житомирського обласного управління лісового господарства, свідчать про те, що спірні земельні ділянки розташовані у 21 виділі 30 кварталу Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК". Факт розташування вказаних земельних ділянок на землях лісогосподарського призначення також підтверджується фрагментом Публічної кадастрової карти України.
Апеляційний суд зазначив, що у частині першій статті 57 ЗК України передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Згідно матеріалів справи земельні ділянки з кадастровими номерами 1822583000:11:000:0139, 1822583000:11:000:0138 та 1822583000:11:000:0137, не увійшли до складу земель, наданих у постійне користування ДП "Коростишівський лісгосп АПК" відповідно до державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого 25 жовтня 2004 року. Однак, відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування за 2005 рік вони є землями лісогосподарського призначення, оскільки розташовані у 21 виділі 30 кварталу Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК". Та обставина, що на ці землі лісового фонду не виданий державний акт на право постійного користування, не змінює їх правовий статус як таких, що належать до земель лісогосподарського призначення.
Апеляційний суд вказав, що відповідно до пункту 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними актами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України. Отже, зміна цільового призначення спірних земельних ділянок відбулася з порушенням земельного законодавства, а саме без погодження з Кабінетом Міністрів України та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, що, у свою чергу, є підставою для задоволення позову.
Додатковою постановою Житомирського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Талько О. Б., Миніч Т. І., Коломієць О. С., заяву заступника керівника Житомирської обласної прокуратури задоволено частково та ухвалено ДОДАТКОВЕ РІШЕННЯ:
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь Житомирської обласної прокуратури за подання позовної заяви 10 572 грн судового збору.
Аргументи учасників справи
10 серпня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, в якій просить: скасувати оскаржену постанову апеляційного суду; залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суд апеляційної інстанції обґрунтовує наявним в матеріалах справи планом насаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" лісовпорядкування 2005 року, копія якого була долучена прокурором на стадії апеляційного оскарження до апеляційної скарги і яка не була предметом дослідження судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме - частину третю статті 367 ЦПК України, не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 квітня 2021 року у справі №279/11692/15-ц; неправильно застосував статті 20, 55, 57 ЗК України, статтю 48 ЛК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04 березня 2020 року у справі №617/683/15-ц.
Зазначає, що у апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту шостого частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. Процесуальним обов'язком відповідача є подання доказів разом з поданням відзиву (частина третя статті 83 ЦПК України), а докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України). Таким чином, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи. Однак, наявності таких об'єктивних обставин заявником не наведено, а судом не встановлено. Прийняття судом апеляційної інстанції нового доказу без наведення мотивів такого рішення та не встановлення факту неможливості своєчасного його подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від учасників справи, необґрунтованості відмови у його прийнятті судом першої інстанції, порушує вимоги статей 83, 367 ЦПК України та принцип змагальності сторін.
Вказує, що Позивачем не наведено обґрунтувань поважності причин не можливості подання плану насаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" лісовпорядкування 2005 року ні разом з позовною заявою, ні під час слухання справи в суді першої інстанції, адже як слідує з дати створення вказаного документу (2005 рік), такий доказ існував на момент подання позову до суду і слухання справи в суді першої інстанції. Позивачем не доведено, що на час відведення спірних земельних ділянок відповідачам, останні перебували у постійному користуванні ДП "Коростишівський лісгосп АПК", вчинення дій відповідачів призвело до зменшення площі чи вилучення земельних ділянок лісового фонду ДП "Коростишівський лісгосп АПК", а також, що вказані земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення
У серпні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Житомирській області через представника Горкушу М. А. подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить задовольнити касаційну скаргу та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відзив мотивований тим, що сумнівним є твердження позивача щодо віднесення земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення, адже ніяких посилань на рішення органів чи правовстановлюючі акти не існує, а наявність чагарникової рослинності та групи дерев не є підставою для скасування наказів Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області та позбавлення громадян права власності на земельні ділянки.
У вересні 2021 року керівник Коростишівської окружної прокуратури надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. У відзиві зазначає, що копія плану лісонасаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" за матеріалами лісовпорядкування за 2005 рік Коростишівською місцевою прокуратурою Житомирської області долучена до матеріалів справи в суді першої інстанції, однак судом першої інстанції не досліджувався. Факт розташування земельних ділянок на землях лісогосподарського призначення також підтверджується фрагментом Публічної кадастрової карти України.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2021 року клопотання Коростишівської окружної прокуратури про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; продовжено Коростишівській окружній прокуратурі строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1; у задоволенні клопотання Коростишівської окружної прокуратури про повідомлення часу, дати судового засідання відмовлено; справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року відзив приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Гордієнко О. В., який підписаний представником Кобилецьким О. І., на касаційну скаргу ОСОБА_9, яка підписана представником Лисюком М. О., залишено без розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 17 серпня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 07 квітня 2021 року у справі №279/11692/15-ц; від 04 березня 2020 року у справі №617/683/15-ц; від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18; від 20 травня 2021 року у справі №725/2755/20.
Фактичні обставини
Апеляційний суд встановив, що 25 жовтня 2004 року ДП "Коростишівський лісгосп АПК" виданий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 1198,0 га, яка розташована на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області та призначена для ведення лісового господарства.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6662/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0137), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6663/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0138), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області №6-6661/14-17-СГ від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0139), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Коростишівського району, за межами населених пунктів Квітневої сільської ради.
На підставі рішень приватного нотаріуса Житомирського районного нотаріального округу Демецької С. Л. від 08 грудня 2017 року за індексними номерами 38602915, 38601794 та від 07 грудня 2017 року за індексним номером 38592616 право власності на вказані земельні ділянки було зареєстровано за ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, за кожним.
08 грудня 2017 року між ОСОБА_11, який діяв від імені ОСОБА_3, та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0138), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
08 грудня 2017 року між ОСОБА_11, який діяв від імені ОСОБА_4, та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0139), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
08 грудня 2017 року між ОСОБА_11, який діяв від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0 га (кадастровий номер 1822583000:11:000:0137), яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Квітневої сільської ради Коростишівського району Житомирської області.
Вказані договори купівлі-продажу посвідчені приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. 8 грудня 2017 року.
Позиція Верховного Суду
В апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (пункт 6 частини другої статті 356 ЦПК України).
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частина третя стаття 367 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року в справі №279/11692/15-ц (провадження №61-1233св19) зазначено, що:
"тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову у їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд усупереч нормам процесуального права, приймаючи зазначені докази, у прийнятті яких було відмовлено судом першої інстанції, не навів мотивів такого рішення та не встановив неможливості своєчасного їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від учасника справи, необґрунтованості відмови у їх прийнятті, а дійшов передчасного висновку про виділ частини майна у натурі відповідно до висновків експерта від 24 квітня 2018 року №805/04/18".
У справі, що переглядається:
аналіз матеріалів справи свідчить, що позивачем разом з апеляційною скаргою (Т. 3, а. с. 25-32) надано лист ДП "Коростишівський лісгосп АПК" від 16 січня 2021 року №9, а також план лісових насаджень ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Старосілецького лісництва в Житомирській області за 2005 та за 2015 рік (Т. 3, а. с. 33-37). Також до суду апеляційної інстанції позивачем було надано фрагментом Публічної кадастрової карти України (Т. 3, а. с. 158, 159);
в оскарженій постанові апеляційний суд як на підставу задоволення позовних вимог посилається на те, що "матеріали справи свідчать, що спірні земельні ділянки не накладаються на передані у постійне користування ДП "Коростишівський лісгосп АПК" землі. Водночас, наявний в матеріалах справи План насаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" лісовпорядкування 2005 року, а також таксаційний опис, який міститься у проекті організації та розвитку лісового господарства насаджень Старосільського лісництва "ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Житомирського обласного управління лісового господарства, свідчать про те, що спірні земельні ділянки розташовані у 21 виділі 30 кварталу Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК". Факт розташування вказаних земельних ділянок на землях лісогосподарського призначення також підтверджується фрагментом Публічної кадастрової карти України";
при подачі апеляційної скарги та при перегляді справи апеляційним судом будь-якого клопотання чи обґрунтування поважності причин неподання доказів (лист ДП "Коростишівський лісгосп АПК" від 16 січня 2021 року №9, а також плани лісових насаджень ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Старосілецького лісництва в Житомирській області за 2005 та за 2015 рік) до суду першої інстанції не подано. Також у клопотанні від 21 квітня 2021 року позивачем не обґрунтована поважність причин неподання доказів - фрагменту Публічної кадастрової карти України, до суду першої інстанції. Як наслідок апеляційний суд не вирішував питання про поважність причин неподання позивачем цих доказів до суду першої інстанції та зробив передчасний висновок про можливість їх врахування при розгляді поданої апеляційної скарги. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позовних вимог;
посилання у відзиві позивача про те, що копія плану лісонасаджень Старосільського лісництва ДП "Коростишівський лісгосп АПК" за матеріалами лісовпорядкування за 2005 рік Коростишівською місцевою прокуратурою Житомирської області долучена до матеріалів справи в суді першої інстанції, колегія суддів відхиляє. Як свідчить аналіз матеріалів справи до суду першої інстанції позивачем було подано план лісонасадженя ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Старосілецького лісництва частина 2 лісовпорядкування 2015 року (Т. 1, а. с. 32-33), натомість до суду апеляційної інстанції надано план насаджень ДП "Коростишівський лісгосп АПК" Старосілецького лісництва в Житомирській області лісовпорядкування за 2005 рік (Т. 3, а. с. 34-35);
апеляційний суд у порушення норм процесуального права, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, не навів мотивів такого рішення, та здійснив це без встановлення неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від учасника справи. За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року в справі №279/11692/15-ц (провадження №61-1233св19), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду постановлена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Житомирського апеляційного суду від 17 червня 2021 року скасувати.
Передати справу №280/1353/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Житомирського апеляційного суду від 17 червня 2021 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
10 лютого 2021 року
м. Київ
справа №372/970/18
провадження №61-13686св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,
відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1,
треті особи: приватне підприємство "Сохо Трейд", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр Олександр Леонідович,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Олійник В. І., Желепа О. В., Кулікова С. В.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.
Позов мотивований тим, що під час виконання доручення прокуратури Київської області №05/1- 166 вих-16 від 21 січня 2016 року встановлено, що на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га. На підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_11, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД № №968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно. В подальшому, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04 грудня 2012 року, № №4157, 4154, 4160, 4151 від 20 листопада 2012 року, №378 від 11 лютого 2013 року, відповідно, належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП "Сохо Трейд". ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1100 від 01 жовтня 2009 року. Надалі, ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0000024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу № №703, 707, 705 від 18 березня 2013 року; № №709, 711 від 19 березня 2013 року; №1195 від 18 квітня 2013 року; №2042 від 05 липня 2013 року у ПП "Сохо Трейд", ОСОБА_4, ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності.
Прокурор вказував, що зазначені земельні ділянки частково відведені за рахунок земель водного фонду, тобто з порушенням водного та земельного законодавства, а земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026 повністю накладаються на землі водного фонду, а саме на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа, що підтверджується схемами накладення ділянок на землі водного фонду в межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області. Таким чином, спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства передані за рахунок земель водного фонду, що суперечить нормам закону. Оскільки відведенням у приватну власність громадян спірних земельних ділянок порушено інтереси держави як власника земельних ділянок, так як з державної власності протиправно вибули земельні ділянки водного фонду, розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, то даний позов пред'являвся в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації і вищезазначене розпорядження підлягало визнанню недійсним. Спірні землі до моменту передачі їх у власність відповідачам відносились до земель водного фонду і Обухівська районна державна адміністрація не мала права ними розпорядитись. Таким чином, спірні землі вибули з власності держави поза волею останньої, в порядку безоплатної приватизації, передбаченої статті 118 ЗК України, а тому, відповідно до статті 388 ЦК України дані землі можуть за будь-яких обставин бути витребуваними у добросовісного набувача.
Прокурор просив:
визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити позовну давність;
визнати недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області";
витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0026, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0031, загальною площею 5 га, які розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задоволено повністю.
Визнано поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновлено позовну давність.
Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області".
Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0026, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0031, загальною площею 5 га, які розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га. На підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які є третіми особами у даній справі, відповідно отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД № №968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно. В подальшому, треті особи, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04 грудня 2012 року, № №4157, 4154, 4160, 4151 від 20 листопада 2012 року, №378 від 11 лютого 2013 року, відповідно, належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП "Сохо Трейд". Третя особа, ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 32223155400:04:010:0031 на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1100 від 01 жовтня 2009 року. В подальшому відповідач ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу № №703, 707, 705 від 18 березня 2013 року; № №709, 711 від 19 березня 2013 року; №1195 від 18 квітня 2013 року; №2042 від 05 липня 2013 року у ПП "Сохо трейд", ОСОБА_4, ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності. Суд першої інстанції вказав, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026 частково накладаються на землі водного фонду, а саме на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа, що підтверджується Схемами накладення ділянок на землі водного фонду в межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області. Отже, до складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню. Можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства законом взагалі не передбачена, а отже, спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства передані за рахунок земель водного фонду, що суперечить нормам закону. Спірні земельні ділянки вибули із власності держави безкоштовно (в порядку безоплатної приватизації, передбаченої в статті 118 ЗК України), а тому, відповідно до частини третьої 388 ЦК України, дані землі можуть за будь-яких обставин були витребувані у добросовісного набувача.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року скасовано і прийнято постанову.
В позові заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області про визнання недійсними розпоряджень і витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1, у встановленому законодавство порядку набула у власність вищевказані земельні ділянки. Предметом доказування є факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду. Прокурором не було надано будь-яких доказів того, що Центральна Геофізична обсерваторія наділена повноваженнями на встановлення віднесення певних об'єктів до об'єктів водного фонду, а також встановлення їх параметрів. Крім того, вказані обставини не були предметом оцінки судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що земельні ділянки із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 чи їх частини відносяться до прибережних захисних смуг відповідно до проектів землеустрою, що були затверджені уповноваженими органами державної влади. Крім того, судом не досліджувалося питання чи був затверджений відповідний проект землеустрою, і як вбачається зі змісту судового рішення, доказів про відсутність такого проекту чи про його наявність позивачем не було надано. судом першої інстанції не було враховано відсутність належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність водних об'єктів на земельних ділянках. щодо статусу каналу, який розташований поряд із земельними ділянками, то листом №МГТ/01-15/262 від 03 квітня 2020 року Міжрегіональний офіс захисних масивів дніпровських водосховищ, у відповідь на адвокатський запит щодо правового статусу водного об'єкта, що розташований поруч із земельними ділянками відповідачки ОСОБА_1 повідомив, що земельні ділянки із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 розташовані поряд з дренажним каналом захисного масиву Конча-Заспа-Плюти. Даний канал є гідротехнічною спорудою комплексу споруд захисного масиву Конча-Заспа-Плюти та перебуває на балансі Офісу. Канал використовується для перехоплення фільтраційного потоку з боку водосховища, а також для підводу поверхневих і фільтраційних вод до насосної станції. Судом першої інстанції було залишено поза увагою те, що позивачем всупереч положень статті 81 ЦПК України не було надано жодних належних та достатніх доказів, на яких в суду були б підстави встановити факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду або ж наявності часткового накладання вказаних земельних ділянок на землі водного фонду. Самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для скасування розпоряджень органу державної виконавчої влади про передачу земельних ділянок та повернення спірного майна державі в порушення права власності набувачів, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки осіб, яким земельні ділянки були передані у власність. Обґрунтовуючи позов, прокурор та інші учасники судового розгляду про наявність таких обставин не зазначали.
Аргументи учасників справи
У вересні 2020 року перший заступник прокурора Київської області подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за неврахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Скасовуючи законне та обгрунтоване рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції керувався лише інформацією, отриманою відповідачем на адвокатський запит, а саме, щодо статусу каналу, який розташований поряд із земельними ділянками. Звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданих у приватну власність земельних Ділянок водного фонду, основне призначення яких полягає у забезпеченні суспільства водними ресурсами, і, таким чином, не порушується баланс Державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини. Водночас, матеріали справи свідчать про те, що первинні відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства, і будучи обізнаними в силу фізичних властивостей земель водного фонду, маючи судове рішення першої інстанції, в якому чітко вказано про порушення вимог водного та земельного законодавства при первинному відчуженні спірних земель, з метою уникнення відповідальності відчужили спірні землі водного фонду, свідомо створюючи перешкоди у поновленні прав Українського народу на землі загальнодержавної власності, шо ставить під обгрунтований сумнів добросовісність їх дій.
У грудні 2020 року Київська обласна державна адміністрація подала письмові пояснення, в яких просила касаційну скаргу задовольнити, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Письмові пояснення Київської обласної державної адміністрації мотивовані тим, що земельні ділянки, які згідно з розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 04 вересня 2009 року №1087 передані у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства, знаходяться у межах 100-метрової захисної смуги каналу насосної станції масиву Конча-Заспа, що підтверджується Схемами накладання ділянок на землі водного фонду в межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, тобто є землями водного фонду. Таким чином, спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства передані за рахунок земель водного фонду, то суперечить нормам закону. Оскільки відведенням у приватну власність громадян спірних земельних ділянок порушено інтереси держави як власника земельних ділянок, адже з державної власності протиправно вибули земельні ділянки водного фонду, розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, даний позов пред'являється в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, вищезазначене розпорядження підлягає визнанню недійсним. Спірні землі до моменту передачі їх у власність відповідачам, відносились до земель водного фонду. Обухівська районна державна адміністрація не мала права ними розпорядитись.
У січні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, підписаний представником, ОСОБА_13, в якому просить п залишити постанову апеляційного суду без змін.
Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що судом апеляційної інстанції було встановлено, що земельна ділянка не відноситься до земель водного фонду. Зазначені висновки судів ґрунтуються на досліджені здобутих у справі доказів, тому доводи прокурора про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. судом не досліджувалося питання чи був затверджений відповідний проект землеустрою. Виходячи зі змісту судового рішення, доказів про відсутність такого проекту Позивачем не було надано. Вказане свідчить про те, що суд приймаючи оскаржуване рішення керувався виключно власним припущенням про відсутність такого проекту землеустрою, що є неприпустимим при здійсненні судочинства
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року:клопотання ОСОБА_1, підписане представником ОСОБА_13, про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу задоволено та продовжено строк на подання відзиву на касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області; відмовлено у задоволенні клопотанняпершого заступника прокурора Київської області про розгляд справи за участі представника Офісу Генерального Прокурора та повідомлення про дату час та місце розгляду справи прокуратури Київської області, Офісу Генерального Прокурора та сторін у справі; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1, підписаного представником ОСОБА_13, про розгляд справи за участі представника ОСОБА_1; справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 24 листопада 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц; від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц; від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13; від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.
Фактичні обставини
Апеляційним судом встановлено, що на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га.
На підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які є третіми особами у даній справі, відповідно отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД № №968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно.
В подальшому ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04 грудня 2012 року, № №4157, 4154, 4160, 4151 від 20 листопада 2012 року, №378 від 11 лютого 2013 року, відповідно, належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП "Сохо Трейд".
ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 32223155400:04:010:0031 на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1100 від 01 жовтня 2009 року.
В подальшому ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу № №703, 707, 705 від 18 березня 2013 року; № №709, 711 від 19 березня 2013 року; №1195 від 18 квітня 2013 року; №2042 від 05 липня 2013 року у ПП "Сохо Трейд", ОСОБА_4, ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності.
Позиція Верховного Суду
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі №369/694/17 (провадження №61-9555св19) вказано, що: "у справі, яка переглядається, встановлено, що земельна ділянка, яка відведена у власність ОСОБА_6, відповідно до договору купівлі-продажу від 20 червня 2014 року за №2465 відчужена на користь ОСОБА_1, який зареєстрував право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222486600:05:001:5171, а земельні ділянки, які відведені у власність ОСОБА_15 та ОСОБА_11 (ОСОБА_17) відчужені на користь ОСОБА_2, який зареєстрував право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222486600:05:001:5167, 3222486600:05:001:5165. прокурор позовних вимог до ОСОБА_6, ОСОБА_18 та ОСОБА_19 не пред'явив, клопотань про залучення ОСОБА_6, ОСОБА_18 та ОСОБА_19 до участі у справі як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 03 серпня 2010 року №3429 в частині виділення земельних ділянок ОСОБА_6, ОСОБА_13 та ОСОБА_16, внаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаної вимоги слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовних вимог про витребування земельних ділянок від ОСОБА_2 та ОСОБА_1, слід було відмовити внаслідок того, що вони є похідними. Тому постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконним розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 03 серпня 2010 року №3429 в частині виділення земельних ділянок ОСОБА_6, ОСОБА_13 та ОСОБА_16, витребування земельних ділянок від ОСОБА_2, ОСОБА_1, слід скасувати. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні цих позовних вимог з інших мотивів. Тому рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 03 серпня 2010 року №3429 в частині виділення земельних ділянок ОСОБА_6, ОСОБА_13 та ОСОБА_16, витребування земельних ділянок від ОСОБА_2, ОСОБА_1 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови".
У справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД № №968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04 грудня 2012 року, №4157, 4154, 4160, 4151 від 20 листопада 2012 року, №378 від 11 лютого 2013 року, належні їм вказані земельні ділянки на користь ПП "Сохо Трейд", ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 32223155400:04:010:0031 на користь ОСОБА_10, ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу №703, 707, 705 від 18 березня 2013 року; №709, 711 від 19 березня 2013 року; №1195 від 18 квітня 2013 року; №2042 від 05 липня 2013 року у ПП "Сохо Трейд", ОСОБА_4, ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності.
Прокурор позовних вимог до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 не пред'явив, клопотань про залучення, до участі у справі як співвідповідачів не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області". Тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04 вересня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області" необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Натомість у задоволенні позовної вимоги про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0026, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0031, загальною площею 5 га, потрібно було відмовити внаслідок того, що вона є похідною. За таких обставин, постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0026, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0031, загальною площею 5 га необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі №369/694/17 (провадження №61-9555св19) колегія суддів вважає, що: оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена частково без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в іншій частині без змін.
Оскільки Верховний Суд змінює частково судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
19 березня 2021 року
м. Київ
справа №335/14082/17
провадження №61-14257св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року
у складі судді та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою.
Позовна заява обґрунтована тим, що сторони є співвласниками жилого будинку АДРЕСА_1. Позивачеві належить 11/20 часток,
а відповідачці - 9/20 часток у праві власності на жилий будинок, розташований на земельній ділянці, закріпленій за ним рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 06 січня 1955 року, площею 1035,00 кв. м. Між сторонами виник спір про порядок користування земельною ділянкою, зокрема, з приводу відповідності площ землекористування кожної зі сторін співвідношенню належних їм часток у праві власності на будинок. Раніше спір розглядався районною адміністрацією Запорізької міської ради
по Орджонікідзевському району, але комісією, створеною для вирішення земельного спору, встановлено, що, незважаючи на відсутність порушень меж земельної ділянки з боку позивача, спір сторін про порядок користування земельною ділянкою не вирішено, а запропоновано позивачеві звернутись
до суду.
Площа землекористування відповідача перевищує площу, яка відповідає її частці у праві власності на жилий будинок, а площа його землекористування є меншою, хоча плату за землю сторони вносять відповідно до належних їм часток у праві власності на будинок, що свідчить про наявність між сторонами земельного спору, однак факт порушення відповідачем земельних прав позивача можна встановити лише за результатами експертного дослідження.
З урахуванням уточнення позовних вимог позивач просив визначити порядок користування земельною ділянкою відповідно до висновку експертизи.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду
від 26 серпня 2020 року, позов задоволено.
Визначено порядок користування земельною ділянкою площею 1035,00 кв. м
у межах точок з геодезичними (топографічними) координатами: точка 1 (13251,743; 11322,323; 18,37) - точка 2 (13260,928: 11366,540; 31.76) - точка 3 (13238,250; 11370,220; 31,76) - точка 4 (13229,345; 11325,237; 31,76), наданою
з метою обслуговування жилого будинку за адресою:
АДРЕСА_1, відповідно до часток, належних сторонам у праві спільної часткової власності на жилий будинок.
Виділено у користування ОСОБА_1 на належні йому 11/20 часток у праві спільної часткової власності на жилий будинок
АДРЕСА_1, земельну ділянку S-1 прощею 566,15 кв. м у межах відрізків:
точка 3 - точка 4 протяжністю 45,79 м;
точка 4 - точка 5 (лежить на прямій між точками 4 і 1 на відстані 11,46 м
від точки 4) протяжністю 11,46 м;
точка 5 - точка 6 (розташована на зовнішній стіні житлового будинку літ. А посередині між кімнатами 1-4 і 2-3 відповідно до технічного паспорта
на садибний (індивідуальний) житловий будинок
АДРЕСА_1, виготовлений Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗМБТІ" станом на 09 жовтня 2013 року) протяжністю 30,82 м;
точка 6 - точка 7 (розташована на внутрішній стіні житлового будинку літ. А посередині між кімнатами 1-6 і 2-2) протяжністю 8,82 м;
точка 7 - точка 8 (крайня кутова точка гаражу літ. Ж на стіні, що виходить
на земельну ділянку АДРЕСА_2, з боку житлового будинку літ. А) протяжністю 1,70 м;
точка 8 - точка 9 (крайня кутова точка гаражу літ. Ж на прямій між точками 2 і 3 на відстані 12,66 м від точки 3) протяжністю 4,50 м;
точка 9 - точка 3 протяжністю 12,66 м;
Виділено у користування відповідачки ОСОБА_2 на належні їй 9/20 часток у праві спільної часткової власності на жилий будинок (АДРЕСА_1, земельну ділянку S-2 прощею 462,65 кв. м у межах відрізків:
точка 1 - точка 2 протяжністю 45,16 м;
точка 2 - точка 10 (лежить на прямій між точками 2 і 3 на відстані 10,31 м
від точки 2) протяжністю 10,31 м;
точка 10 - точка 11 (розташована на зовнішній стіні житлового будинку літ. А
на відстані 1,00 м від точки 7 з боку земельної ділянки АДРЕСА_2) протяжністю 6,20 м;
точка 11 - точка 7 протяжністю 1,00 м;
точка 7 - точка 6 протяжністю 8,82 м;
точка 6 - точка 5 протяжністю 30,82 м;
точка 5 - точка 1 протяжністю 10,92 м;
Залишено у спільному користуванні сторін земельну ділянку S-3 прощею 6,2 кв. м у межах відрізків:
точка 7 - точка 8 протяжністю 1,7 м;
точка 8 - точка 9 протяжністю 4,5 м;
точка 9 - точка 10 протяжністю 1,00 м;
точка 10 - точка 11 протяжністю 6,20 м;
точка 11 - точка 7 протяжністю 1,00 м.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що визначений експертним висновком порядок користування земельною ділянкою, виділеною під житловий будинок сторін, відповідає
їх часткам у праві власності на цей будинок, не порушує нічиїх прав та відповідає нормам Державним будівельним нормам (далі - ДБН).
Узагальнені доводи касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник посилається на пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України - суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб,
що не були залучені до участі у справі, а саме - у справі не залучено власника земельної ділянки Запорізьку міську раду.
Крім цього, заявник посилається на те, що судами порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411, пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу
до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №335/14082/17, витребувано її з Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу та зупинено дію рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року
до закінчення касаційного провадження у справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом 25 травня 2005 року за реєстровим №1-423, належить 11/20 часток
у праві власності на жилий будинок АДРЕСА_1. Право власності позивача зареєстроване Орендним підприємством "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - ОП "ЗМБТІ") 30 травня
2005 року у реєстровій книзі №3/26, номер запису: 661/6264.
Відповідачу на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1, виданого 23 квітня 1998 року, належить 9/20 часток у праві власності на жилий будинок АДРЕСА_1. Право власності відповідача зареєстроване ОП "ЗМБТІ" 03 червня 1998 року у реєстровій книзі №3/26, номер запису: 661/6264.
Відповідно до технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1, виготовленим станом на 09 жовтня 2013 року, на земельній ділянці розташовані: житловий будинок літ. А, погріб під літ. А літ. пг, житлова прибудова літ. А2, прибудова літ. а1, прибудова літ. а2, ганок до літ. а2, сарай літ. б, літня кухня літ. Б, літня кухня літ. Б1, сарай літ. В, вбиральня літ. Д, гараж літ. Ж, оглядова яма, вольєр літ. З, навіс літ. Н, вбиральня літ. У, замощення І, замощення ІІ, паркан №1, хвіртка №10, ворота №11, паркан №12, паркан №13, зливна яма №14, хвіртка №17, паркан №18, паркан №19.
За даними технічного паспорта жилий будинок складається з двох відокремлених квартир з окремими входами: №1 загальною площею 132,4 кв. м, у тому числі житлова площа - 42,5 кв. м, що належить позивачеві, та №2 загальною площею 32,3 кв. м, у тому числі житлова площа - 23,8 кв. м, яка належить відповідачу. Загальна площа будинку - 164,7 кв. м, у тому числі житлова, площа - 66,3 кв. м, допоміжна площа - 98,4 кв. м. Квартири не виділені як окремі об'єкти права власності.
Згідно з рішенням виконавчого комітету Запорізької міської Ради депутатів трудящих від 06 січня 1955 року за будинком
АДРЕСА_1 закріплено земельну ділянку площею 1035,00 кв. м.
Указана земельна ділянка не була приватизована, а перебуває у користуванні сторін як співвласників житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1; угоди між співвласниками щодо порядку користування нею укладено не було.
Ухвалою суду від 05 вересня 2018 року задоволено клопотання представника позивача та у справі призначено судову земельно-технічну експертизу, проведення якої доручено Товариством з обмеженою відповідальністю "Регіональне судово-експертне бюро", на вирішення якої поставлене питання: які можливі варіанти порядку користування земельною ділянкою, закріпленою рішенням виконавчого комітету Запорізької міської Ради депутатів трудящих
від 06 січня 1955 року за житловим будинком за адресою:
АДРЕСА_1, відповідно до часток, належних ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності на зазначений жилий будинок
на момент розгляду справи?
Висновком судової земельно-технічної експертизи надано один варіант визначення порядку користування спірною земельною ділянкою.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Вирішуючи спір суди вірно визначили, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України),
у редакції, чинній на час набуття ОСОБА_3 права власності на частину житлового будинку, тобто станом на 25 травня 2005 року.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 120 ЗК України (у редакції, станом на частки житлового будинку ОСОБА_3) при переході права власності
на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування -
на підставі договору оренди; при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного
і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку
в разі набуття права власності на нерухомість.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі
№689/26/17 (провадження №14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року
у справі №6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16 та інших, зробила висновок про те,
що за відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те,
що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності
на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин,
що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності
на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав
на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує
за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав
на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно
до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п'ята статті 319 ЦК України).
Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників
на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить,
що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним
зі співвласників належним йому майном.
У справі проведена судова земельно-технічна експертиза.
Висновком експерта від 08 лютого 2019 року №2446 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, встановлено, що фактично
в користуванні позивача перебуває земельна ділянка площею 492,04 кв. м,
що на 77,21 кв. м менше, ніж припадає на ідеальну частку 11/20 часток,
а в фактичному користуванні відповідача перебуває ділянка площею
542,96 кв. м, що на 77,21 кв. м більше, ніж припадає на ідеальну частку 9/20 часток. Таким чином, фактичний порядок користування не відповідає ідеальним часткам співвласників та п. 3,25* ДБН 360-92** "Містобудування. Планування
і забудова міських і сільських поселень", не забезпечено доступ позивача
до вводу мережі газопостачання та до стіни гаража літ. Ж для доступу
та обслуговування. На розгляд суду запропоновано єдиний варіант порядку користування земельною ділянкою площею 1035 кв. м за адресою:
АДРЕСА_1, згідно з ідеальними частками співвласників
та відповідно до державних будівельних норм.
З урахуванням встановленого статтею 13 ЦПК України принципу диспозитивності суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного
по суті висновку про виділення позивачу та відповідачу частки земельної ділянки пропорційно до їх часток у праві власності на будинок.
Доводи касаційної скарги про те, що ухваленими рішеннями порушено права відповідача є необґрунтованими, оскільки судами попередніх інстанцій
за наслідками встановлення фактичних обставин даної справи застосовано вимог статей 120 ЗК України та 377 ЦК України і відповідні висновки судів відповідають сталій судовій практиці розгляду даної категорії справ.
Перевірка доводів касаційної скарги щодо невідповідності судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16, дає підстави вважати висновки зроблені судами у справі, що переглядається не суперечить наведеним висновкам.
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що незалучення до участі у справі власника земельної ділянки - Запорізьку міську раду є підставою для скасування судових рішень. Такий довід не є підставою для відмови у позові ОСОБА_1, оскільки відповідно до наявного у матеріалах справи договору на право забудови від 22 вересня 1997 року №19/37 спірна земельна ділянка надана ОСОБА_2, як забудовнику, у безтермінове користування, а тому права та інтереси органу місцевого самоврядування при визначенні порядку користування земельною ділянкою не зачіпаються.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне
по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Щодо поновлення дії оскаржуваної постанови апеляційного суду
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції
за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки дія оскаржуваного рішення Орджонікідзевського районного суду
м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року зупинена ухвалою Верховного Суду
від 19 жовтня 2020 року, то вона підлягає поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 403, 409, 410, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя
від 23 грудня 2019 року
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: С. Ю. Бурлаков
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
11 березня 2021 року
м. Київ
справа №561/428/20
провадження №61-16555св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Зарічненська селищна рада Рівненської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Зарічненської селищної ради Рівненської області про визнання права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності, відшкодування майнової та моральної шкоди
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 05 серпня 2020 року у складі судді Дідика А. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Гордійчук С. О., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила
визнати незаконним та скасувати рішення Зарічненської селищної ради Рівненської області (далі - Зарічненська селищна рада) від 11 квітня 2018 року №910/22-2018 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу її безоплатно у приватну власність ОСОБА_2";
скасувати внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №25898137 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1147 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель, кадастровий номер 5622255100:03:011:0162, яка розташована на АДРЕСА_1;
визнати за нею право власності на підставі набувальної давності на земельну ділянку площею 0,1147 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель, кадастровий номер 5622255100:03:011:0162, розташованої на АДРЕСА_1;
зобов'язати Зарічненську селищну раду відшкодувати їй майнову та моральну шкоду в сумі 6 000,00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що рішенням Зарічненської селищної ради від 11 квітня 2018 року №910/22-2018 відведено та передано безоплатно земельну ділянку, площею 0,1147 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5622255100:03:011:0162, розташовану на АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку та вніс щодо неї відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вважає, що вона має право набути право власності на вказану земельну ділянку за набувальною давністю з підстав набуття майнових прав на неї раніше, оскільки добросовісно, відкрито, безперервно користувалась ділянкою понад 20 років. Неодноразово зверталась до органу місцевого самоврядування із заявою про передання цієї земельної ділянки у власність, проте їй було відмовлено, а згодом надано у процесі безкоштовної приватизації ОСОБА_2. З урахуванням зазначеного просила задовольнити позовні вимоги та визнати за нею на підставі набувальної давності право власності на земельну ділянку.
Зарічненський районний суд Рівненської області ухвалою від 10 червня 2020 року відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження в частині вимог про визнання права власності на підставі набувальної давності та відшкодування майнової та моральної шкоди в розмірі. У відкритті провадження щодо вимог про визнання незаконним та скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку відмовив, оскільки вони були предметом розгляду у справі №561/1109/18, рішення у якій набрало законної сили.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Зарічненський районний суд Рівненської області рішенням від 05 серпня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона реалізувала своє право на звернення до уповноважених органів державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передання ділянки у власність або надання в користування. При цьому згідно із ЗК України надання громадянам як у власність, так і в користування земельних ділянок із земель комунальної власності є дискреційними повноваженнями органів місцевого самоврядування. У зв'язку з тим що у діях відповідача немає складу цивільного правопорушення, підстав для стягнення з нього матеріальної та моральної шкоди немає.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рівненський апеляційний суд постановою від 06 жовтня 2020 року рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 05 серпня 2020 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд виходив з того, що питання про скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання права власності за набувальною давністю, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, було предметом дослідження під час судового розгляду справи №561/1109/18 за позовом ОСОБА_1 до Зарічненської селищної ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, рішення про відмову у задоволенні якого, залишене без змін судами апеляційної та касаційної інстанції. Доводи апеляційної скарги про неправомірність дій відповідача, які порушили її права на приватизацію спірної земельної ділянки, а тому є підставою для стягнення заподіяної шкоди, апеляційний суд до уваги не бере, оскільки жодних доказів, які б підтверджували наявність у діях Зарічненської селищної ради складу цивільного правопорушення, позивачка не надала, і суд не встановив. Більше того, відсутність протиправної поведінки відповідача встановлена рішенням Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 березня 2019 року у вищевказаній справі №561/1109/18, яке набрало законної сили, і встановлені ним обставини є преюдиціальними та не потребують додаткового доказування і дослідження.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 05 серпня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди при вирішенні цього спору застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів про ненадання ОСОБА_1 доказів звернення до відповідача із заявою про передачу їй спірної земельної ділянки у власність є необґрунтованими і спростовуються поданими до суду доказами. До того ж ці обставини підтверджуються і змістом судових рішень у справі №561/1109/18. Скарга також мотивована тим, що при переданні спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 Зарічненська селищна рада порушила вимоги закону, оскільки з позивачкою як суміжним землекористувачем не погоджені межі земельної ділянки. Суди також не врахували того, що відповідач безпідставно ігнорував звернення ОСОБА_1 про виділення їй у власність земельної ділянки, з формальних підстав неодноразово не бажав приймати рішення на їй користь щодо приватизації земельної ділянки, та беручи до уваги доведення факту її добросовісного, відкритого і безперервного користування земельною ділянкою протягом понад 15 років, вона вправі скористатись ефективним засобом правового захисту шляхом визнання права власності, оскільки інші способи захисту її майнових прав та цивільного інтересу на цю земельну ділянку є неефективними.
У грудні 2020 року Зарічненська селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам наявним в матеріалах справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
16 грудня 2020 року справа №561/428/20 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Суди встановили, що між сторонами виник спір з приводу набуття права власності за набувальною давністю на земельну ділянку площею 0,1147 га, кадастровий номер 5622255100:03:011:0162, розташовану на АДРЕСА_1, щодо якої 11 квітня 2018 року Зарічненська селищна рада прийняла рішення №910/22-2018 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу її безоплатно у приватну власність ОСОБА_2" про передання земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Право власності на земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_2 20 квітня 2018 року.
Рішенням Зарічненського районного суду Рівнеснької області від 18 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 08 серпня 2019 року та постановою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року у справі №561/1109/18, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Зарічненської селищної ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.
Так, частиною першою статті 344 ЦК України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Правові висновки про особливості набуття права власності на майно у такий спосіб, як набувальна давність, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).
Виникнення права власності за набувальною давністю ґрунтується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності усіх зазначених умов у сукупності.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений ЗК України.
Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Згідно зі статтею 122 ЗК України вирішення питання щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Зокрема, сільські, селищні, міські ради згідно зі статтею 12 ЗК України передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.
Результат аналізу статті 119 ЗК України дає підстави для висновку про те, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України).
Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №742/2916/15-ц та від 21 листопада 2018 року у справі №569/10861/16-ц.
Таким чином, умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №729/608/17 (провадження №14-648цс18)).
Встановивши, що ОСОБА_1 не зверталася до Зарічненської селищної ради з клопотанням про передання їй у власність земельної ділянки саме в порядку набувальної давності та будь-якого рішення сільська рада з цього питання не приймала, місцевий суд, з висновками якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, адже вирішення питання про передання земельної ділянки у власність на підставі набувальної давності належить до компетенції відповідних органів державної влади, ради місцевих органів АР Крим або органів місцевого самоврядування.
Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 01 грудня 2020 року у справі №347/1408/18 (провадження №61-6228св19).
Доводи касаційної скарги щодо безпідставності висновків судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не надала доказів звернення до Зарічненської селищної ради з клопотання про надання у власність спірної земельної ділянки, що підтверджується змістом судових рішень у справі №561/1109/18, є необґрунтованими, оскільки за встановленими у тій справі обставинами ОСОБА_1 зверталася до відповідача із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, а не із заявою про передання земельної ділянки у власність в порядку статті 119 ЗК України.
Крім того, законність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку підтверджена судовими рішеннями у справі №561/1109/18, а тому визнання в судовому порядку права власності за набувальною давністю на земельну ділянку, яка передана у власність іншій особі, є неможливим.
Оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 05 серпня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
01 вересня 2021 року
м. Київ
справа №2-3764/10
провадження №61-9795 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1;
відповідач - ОСОБА_2;
третя особа - орендне підприємство "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації";
особа, яка подала апеляційну та касаційну скаргу, - ОСОБА_3;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - орендне підприємство "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - ОП "ЗМБТІ"), про визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 04 січня 2010 року між ним та відповідачкою було укладено договір про надання безпроцентної позики, строком на чотири місяці, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 100 тис. грн та зобов'язалась повернути боргу у строк до 06 травня 2010 року, що також підтверджується розпискою від 04 січня 2010 року.
Проте, відповідач боргу не повернула і по теперішній час. Мотивує це скрутним фінансовим становищем.
Пунктом 5 вказаного договору про надання безпроцентної позики від 04 січня 2010 року передбачено, що у разі відсутності грошових коштів та можливості їх повернути у визначений термін, позичальник може передати у власність позикодавцеві, в якості зарахування вимоги по погашенню грошового зобов'язання за даним договором наступне майно: житловий будинок літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літня кухня літ. "Б", гараж "В", убиральня літ. "Г", паркани № №1,4, водогін №3, сарай літ. "Б-1", що розташовані на земельній ділянці, загальною площею 537 кв. м, по АДРЕСА_1.
Вказане майно належить позичальнику на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404 та зареєстровано за нею у встановленому законом порядку.
Зазначав також, що пізніше, на підставі рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 25 липня 2002 року №232/96, йому було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0777 га, що розташована по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.
Відповідно до проведеної технічної інвентаризації будинку та споруд станом на 22 червня 2010 року ОП ЗМБТІ було складено технічний паспорт, відповідно до якого зазначено користування ОСОБА_2 будинку літ. "Е", а будинок літ. "А" знесено та здійснена перебудова приміщень та забудова нових, замість будинку під літ. А, відповідно літерація і площа приміщень змінилася.
Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: скасувати попередню реєстрацію права власності на житловий будинок літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню літ. "Б", гараж літ. "В", убиральню літ. "Г", паркани № №1,4, водогін №3, сарай літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1 та зареєстровані за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404; визнати об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані за вказаною адресою, а саме: житловий будинок літ. "Е", прибудова літ. "е", мансарда літ. "мс", мансарда літ. "мс1", мансарда літ. "мс2", підвал під Е літ. "пд"; визнати за ним право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок літ. "Е", прибудова літ. "е", мансарда літ. "мс", мансарда літ. "мс1", мансарда літ. "мс2", підвал під Е літ. "пд", паркан №5, ворота №6.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано попередню реєстрацію права власності на житловий будинок під літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню під літ. "Б", гараж під літ. "В", убиральню під літ. "Г", паркани № №1,4, водогін під №3, сарай під літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1, та зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404.
Визнано об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд". Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд", паркан під №5, ворота під №6.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Не погодившись із постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу до апеляційного суду.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_3 вважає себе особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки. При цьому, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі оскаржує не рішення суду першої інстанції, а просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у цій справі, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, що є підставою для касаційного оскарження постанови апеляційного суду.
Отже, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у справі №2-3764/10 було відкрито помилково, тому воно підлягає закриттю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила увалу апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що судом апеляційної інстанції не було досліджено відповідне питання, у зв'язку з чим, суд не врахував висновки, що викладені в ухвалах Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі №2-1918/11, від 13 лютого 2019 року у справі №753/276/17, від 20 лютого 2019 року у справі №552/5413/17, від 22 лютого 2019 року у справі №403/9692/12, від 10 квітня 2019 року у справі №374/326/15-ц.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №2-3764/10 із Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя.
У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що частиною четвертою статті 389 ЦПК України встановлено, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою.
Тому вважала, що вона вірно звернулася до апеляційного суду із скаргою, провадження за якою Запорізький апеляційний суд безпідставно закрив. Вказувала також, що на момент ухвалення Запорізьким апеляційним судом постанови від 22 жовтня 2019 року у справі №2-3764/10 вона була власником спірного будинку.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано попередню реєстрацію права власності на житловий будинок під літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню під літ. "Б", гараж під літ. "В", убиральню під літ. "Г", паркани № №1,4, водогін під №3, сарай під літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1, та зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404.
Визнано об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд". Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд", паркан під №5, ворота під №6.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Не погодившись із постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу до апеляційного суду.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частинами першою-другою статті 24 ЦПК України апеляційний суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення місцевих судів, які знаходяться у межах відповідно апеляційного суду (території), на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду.
Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.
Відповідно до положень частини першої статті 351 ЦПК України судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави для закриття апеляційного провадження передбачені статтею 362 ЦПК України.
У відкритті апеляційного провадження у цій справі за апеляційною скаргою, поданою ОСОБА_3, належало відмовити, однак апеляційне провадження було помилково відкрито, що вказує на необхідність його закриття, оскільки оскарження заявником постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано рішення суду першої інстанції, яке заявник просить залишити в силі, є підставою для звернення до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою. Розгляд такої скарги в апеляційному порядку не сумісний з приписами процесуального закону (пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України).
Колегія суддів враховує, що відповідно до положень частини третьої статті 34 ЦПК України перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснюється колегією суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, постановленою колегією у складі трьох суддів, було закрито апеляційне провадження, яке було помилково відкрито ухвалою Запорізького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року у складі одного СУДДІ:
Схожі за змістом висновки щодо закриття провадження як помилково відкритого містяться, зокрема, в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 грудня 2020 року у справі №826/10834/14, в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року у справі №320/2127/18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року від 14 квітня 2021 року у справа №333/7816/14-ц (провадження №61-16938св20) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2021 року у справі №29/5005/6381/2011.
Також ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №826/16892/17 (провадження №11-953апп18), постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №761/10509/17 (провадження №14-53цс19) закрито касаційне провадження у вказаних справах, яке було відкрито помилково.
Посилання касаційної скарги на частину четверту статті 389 ЦПК України безпідставні з огляду на таке.
Особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (частина четверта статті 389 ЦПК України).
Тлумачення частини першої та четвертої статті 389 ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що касаційна скарга може бути подана особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки лише після розгляду судом апеляційної інстанції її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. Відповідно до спеціального правила статті 370 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги, поданої після закінчення апеляційного розгляду справи, за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції.
Разом з тим, звертаючись до апеляційного суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу не на рішення суду першої інстанції, як це передбачено частиною четвертою статті 389 ЦПК України, а на постанову апеляційного суду, порядок оскарження якої визначено у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Ухвалу Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
01 грудня 2021 року
м. Київ
справа №280/597/18
провадження №61-17660св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виділ частини будинку в натурі.
Позов мотивовано тим, що він є власником 32/100 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вказаний будинок є його єдиним житлом, в якому він постійно проживає та користується прилеглою до будинку земельною ділянкою. Співвласниками 68/100 ідеальних частин житлового будинку є в рівних частках: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та
ОСОБА_2, які заперечують проти виділення належних йому
32/100 ідеальних частин житлового будинку, незважаючи на те, що вказана частка є ізольованою та має окремий вихід. Між сторонами не досягнуто згоди щодо способу виділення йому частини будинку, а тому він змушений звернутися до суду.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просив суд виділити йому в натурі 32/100 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 року №37/06-2018, що складається з веранди 1-І, кухні 1-1 площею 10,7 кв. м, житлової кімнати 1-2 площею 13,9 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (32/100) частин огорожі та Б 29/100 частин сараю.
У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виділ частини будинку в натурі.
Позов мотивовано тим, що він є власником 68/400 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_2, а іншими співвласниками є відповідачі у справі з якими не дійшли згоди щодо виділення частки позивача в натурі.
Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд виділити в натурі належну йому частину у спірному домоволодінні по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 року №34/06-2018, що складається з кладової 2-2 площею 4,8 кв. м, житлової кімнати 2-5 площею 20,6 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (17/100) частин та 17/100 частин огорожі.
Ухвалою Коростишівського районного суду Житомирської області
від 10 травня 2018 року об'єднано в одне провадження справу №280/597/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4,
ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про виділ частини житлового будинку в натурі та справу №280/598/18 за позовом ОСОБА_2 до
ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про виділ частини житлового будинку в натурі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області
від 23 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_5 та ОСОБА_2 задоволено.
Виділено ОСОБА_1 в натурі, як окремий об'єкт нерухомості,
33/100 частин житлового будинку розташованого за адресою: квартира АДРЕСА_1, по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 №37/06-2018, що складається з веранди 1-І, кухні 1-1 площею 10,7 кв. м, житлової кімнати 1-2 площею 13, 9 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (32/100) частин огорожі та Б 29/100 частин сараю та за відхилення від вартості ідеальних частин стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 2 018,00 грн грошової компенсації.
Для ізоляції окремих квартир ОСОБА_1 між верандою №1-І (площею 9,6 кв. м) та кладовою №1-ІІ (площею 4,2 кв. м) вирішено демонтувати дверний блок з подальшим закладанням дверного прорізу із штукатуренням з обох сторін (фактично виконано), між кладовою №1-ІІ та кладовою №2-ІV пробити новий дверний проріз з подальшим влаштуванням внутрішнього дверного блоку із штукатуренням укосів та для відповідності вимогам будівельних норм - в кухні №1-1 пробити новий віконний проріз в зовнішній стіні лівого фасаду житлового будинку (літера "А") з подальшим влаштуванням зовнішнього віконного блоку із штукатуренням укосів; між кухнею №1-1 та житловою кімнатою №1-2 демонтувати частину суміжної стіни, влаштувати нову перегородку з дверним прорізом яка розділить приміщення кухні №1-1 в частках 68/100 та 32/100 з відповідним функціональним призначенням: електрифікована кухня та житлова кімната, передбачити заходи щодо зміни функціонального призначення з кухні на житлову кімнату.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.
Позов ОСОБА_2 в частині позовних вимог до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 задоволено. Виділено ОСОБА_2 в натурі, як окремий об'єкт нерухомості, 21/100 частин житлового будинку розташованого за адресою: квартира
АДРЕСА_1 по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня
2018 року №34/06-2018 що складається з кладової 2-2 площею 4,8 кв. м, житлової кімнати 2-5 площею 20,6 кв. м, господарські будівлі та споруди:
№1, 2 (17/100) частин та 17/100 частин огорожі та за відхилення від вартості ідеальних часток стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5
10 938,00 грн грошової компенсації.
Для ізоляції окремих квартир ОСОБА_2 в житловій кімнаті №2-5 вирішено демонтувати віконний блок в зовнішній стіні головного фасаду житлового будинку (літера "А") з подальшим пробиванням дверного прорізу та влаштуванням зовнішнього дверного блоку із штукатуренням укосів; між кладовою №2-2 та житловою кімнатою №2-5 пробити новий дверний проріз з подальшим влаштуванням внутрішнього дверного блоку із штукатуренням укосів; між коридором №2-1 та кладовою №2-2 коридором №2-1 та житловою кімнатою №2-5 демонтувати дверний блок з подальшим закладанням дверного прорізу із штукатуренням з обох сторін; влаштувати нову перегородку з дверним прорізом, яка розділить приміщення житлової кімнати №2-5 в частинах 16/100 та 84/100 з відповідним функціональним призначенням тамбур та житлова кімната; вирішено також передбачити заходи щодо влаштування в частині житлової кімнати №2-5 електрофіковані кухні-ніші (влаштувати системи електропостачання, каналізації, водопостачання, примусової вентиляції).
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.
Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на домоволодіння, що розташоване за адресою:
квартира АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при вирішенні спору судом було прийнято до уваги перший варіант експертизи, оскільки саме такий варіант виділення просять позивачі, погоджуються сплатити компенсацію, вказаний варіант виключає спільне користування та порушує права сторін, не потребує втручання в несучі конструкції та проведення добудов. Крім того, враховані вимоги державних будівельних норм.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є співвласниками спірного домоволодіння, а тому позовні вимоги щодо них задоволенню не підлягають.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ:
Відмовлено у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виділ частин будинку в натурі. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що при проведенні експертних досліджень у цій справі експерт звернув увагу на ту обставину, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно загальна площа житлового будинку зазначена в розмірі 67,2 кв. м, в тому числі житлова площа 50,7 кв. м. Однак, вказана площа, а також площі та нумерація приміщень, які зазначені в резолютивній частині рішення Коростишівського районного суду від 17 січня 1989 року, не відповідають матеріалам технічної інвентаризації, а саме технічному паспорту, складеному станом на 23 березня 1988 року. У подальшому при визначенні можливих варіантів виділу в натурі належних позивачам часток експерт виходив з того, що загальна площа житлового будинку становить 103, 3 кв. м. Водночас, матеріали інвентаризаційної справи містять інформацію про те, що станом на 15 лютого 2004 року загальна площа будинку становила 129 кв. м.
Таким чином, наявність вказаних розбіжностей ставить під сумнів належність та допустимість наданих позивачами доказів щодо можливості виділення в натурі часток домоволодіння відповідно до запропонованих експертом варіантів. Окрім того, заслуговує на увагу й та обставина, що, виділивши в натурі належні позивачам частки згідно із вказаними висновками експерта, суд зменшив належну ОСОБА_5 частку у спірному домоволодінні, що призвело до дисбалансу прав сторін та не вирішило спір по суті.
Також суд зазначив, що зміст рішення Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року свідчить про те, що ОСОБА_1 виділено в натурі приміщення у вказаному житловому будинку, що становить 32/100 частини цього домоволодіння. Таким чином, він реалізував своє право на виділ належної йому частки у спірному житловому будинку.
Щодо позовних вимог ОСОБА_2, то суддійшов висновку про те, що висновком експерта від 27 травня 2019 року №127/05-2019 запропоновано два варіанти виділу належних ОСОБА_2 68/400 частин житлового будинку з відступом від розміру цієї частки та з виконанням додаткових будівельних робіт для їх ізольованого користування, в тому числі й робіт, які передбачають втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Виконання цих робіт передбачає погодження з органами місцевого самоврядування.
При цьому, експерт виходив з того, що загальна площа будинку становить 103,9 кв. м, що, як вже було зазначено вище, не узгоджується з матеріалами інвентаризаційної справи. Окрім того, такий варіант виділу
ОСОБА_2 частини житлового будинку зменшує розмір належної йому частки, проти чого він заперечував, оскільки його представник в судовому засіданні не погоджувалась з таким варіантом виділу, в той час як відповідно до принципу диспозитивності саме позивач формує обсяг та зміст позовних вимог. Отже, враховуючи вищезазначене, при вирішенні спору суд позбавлений можливості здійснити виділ належної ОСОБА_2 частини житлового будинку відповідно до варіантів, запропонованих експертом у висновку від 27 травня 2019 року №127/05-2019.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, у якій заявники просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Підставою для скасування оскаржуваного судового рішення заявники зазначають неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №2-2656/2006 (провадження №61-13532св19).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачі у справі не можуть проживати у вказаному будинку через наявність спору з відповідачами, які здійснили самовільне переобладнання будинку та не допускають позивачів у справі до цього будинку для можливості вільно користуватися належними їм частками, які є єдиним для них житлом. Окрім того, будинок занадто старий та згідно технічного паспорту рік забудови 1970 і є необхідність постійно проводити ремонтні роботи в будинку та інші облаштування для його збереження. Також належно користуватися прилеглою до будинку земельною ділянкою.
Так як відповідачі добровільно відмовляються здійснити розподіл між нами житлового будинку, то позивачі звернулися за захистом свого права на вільне володіння належними нам частками будинку до суду та провели експертизу на предмет встановлення варіантів їх виділу, про що експертом були запропоновані варіанти виділу їхніх часток в натурі.
Але суд апеляційної інстанції не звернув на цю обставину належної уваги та на те, що іншого способу захистити наші права як виділити в натурі належні їм частки не існує, а належні їм частини будинку є ізольованими, мають самостійний вихід, відмова відповідачів оформити виділ частин, які належать позивачам в натурі у встановленому законом порядку реально порушує їхні права як власників будинку.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу за позовом
ОСОБА _1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про виділ частини будинку в натурі; за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1 про виділ частини будинку в натурі призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5, поданий представником - ОСОБА_6, на касаційну скаргу
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Житловий будинок АДРЕСА_2 належав до суспільної групи "колгоспний двір", членами якого були сторони у справі.
Рішенням Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року ОСОБА_3, ОСОБА_2,
ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виділено
63/100 частини вказаного житлового будинку, які складаються з наступних приміщень: 1-1 площею 10,08 кв. м; 1-2 площею 4,3 кв. м; 1-3 площею
4,3 кв. м (веранда) ; 2-1 площею 7,7 кв. м; 2-2 площею 5,7 кв. м; 2-3 площею
12 кв. м; 2-4 площею 19,6 кв. м; 2-5 площею 5,1 кв. м; частину сараю, приміщення 3-2 площею 11,4 кв. м; 3-3 площею 15,93 кв. м.
Цим же рішенням ОСОБА_1 виділено частину вказаного житлового будинку, яка складається з приміщень: 1-4 площею 9,6 кв. м (веранда) ;
2-6 площею 8,4 кв. м; 2-7 площею 16 кв. м; а також частину сараю, приміщення 3-1 площею 11,8 кв. м, що становить 32/100 частини вказаного домоволодіння.
При цьому, рішенням встановлено, що виділені ОСОБА_1 приміщення у житловому будинку є ізольованою частиною цього будинковолодіння.
На підставі цього рішення за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на 32/100 частини спірного житлового будинку, а за
ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - по 68/400 частин за кожним.
10 березня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подарували
ОСОБА_5 належні їм 68/200 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_2. Вказана обставина підтверджується договором дарування, який посвідчений державним нотаріусом Коростишівської державної нотаріальної контори
Мошковською З. І. 10 березня 2004 року.
Таким чином, ОСОБА_5 належить 204/400 частини вказаного житлового будинку, ОСОБА_1 - 32/100 частини, а ОСОБА_2 -
68/400 частини спірного будинку.
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Згідно з положеннями частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
Відповідно до частин першої-другої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Отже, виділ (поділ) часток нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідатиме розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин виділ (поділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.
Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку в натурі відповідно до часток співвласників.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції взяв до уваги висновки експерта
від 09 червня 2018 року №34/06-2018 та №37/06-2018, які були надані суду позивачами.
При проведенні даних експертних досліджень експерт звернув увагу на ту обставину, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно загальна площа житлового будинку зазначена в розмірі 67,2 кв. м, в тому числі житлова площа 50,7 кв. м. Однак, вказана площа, а також площі та нумерація приміщень, які зазначені в резолютивній частині рішення Коростишівського районного суду від 17 січня 1989 року, не відповідають матеріалам технічної інвентаризації, а саме технічному паспорту, складеному станом на 23 березня 1988 року.
У подальшому при визначенні можливих варіантів виділу в натурі належних позивачам часток експерт виходив з того, що загальна площа житлового будинку становить 103, 3 кв. м. Водночас, матеріали інвентаризаційної справи містять інформацію про те, що станом на 15 лютого 2004 року загальна площа будинку становила 129 кв. м.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність вказаних розбіжностей ставить під сумнів належність та допустимість наданих позивачами доказів щодо можливості виділення в натурі часток домоволодіння відповідно до запропонованих експертом варіантів.
Окрім того, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, виділивши в натурі належні позивачам частки згідно із вказаними висновками експерта, суд зменшив належну ОСОБА_5 частку у спірному домоволодінні, що призвело до дисбалансу прав сторін та не вирішило спір по суті. Клопотань про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи на стадії апеляційного перегляду не надходило.
Крім того, зміст рішення Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року свідчить про те, що
ОСОБА_1 виділено в натурі приміщення у вказаному житловому будинку, що становить 32/100 частки цього домоволодіння. Таким чином, він реалізував своє право на виділ належної йому частки у спірному житловому будинку. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 ставив питання про виділення йому в натурі інших приміщень, ніж зазначені у рішенні суду від 17 січня 1989 року. Однак, вказана обставина не свідчить про обґрунтованість позовних вимог, оскільки його право як співвласника вказаного житлового будинку на виділ належної йому частки вже було реалізоване під час вирішення спору про поділ майна колгоспного двору.
Під час розгляду справи судом першої інстанції призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено питання щодо можливості з технічної точки зору виділити в натурі ОСОБА_2
68/400 частин житлового будинку АДРЕСА_2, а саме: виділити приміщення 2-3 та 2-4, з врахуванням необхідних при цьому перебудов, добудов тощо.
Висновком експерта від 27 травня 2019 року №127/05-2019 запропоновано два варіанти виділу належних ОСОБА_2 68/400 частин житлового будинку з відступом від розміру цієї частки та з виконанням додаткових будівельних робіт для їх ізольованого користування, в тому числі й робіт, які передбачають втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Виконання цих робіт передбачає погодження з органами місцевого самоврядування.
При цьому, експерт виходив з того, що загальна площа будинку становить 103,9 кв. м, що, як вже було зазначено вище, не узгоджується з матеріалами інвентаризаційної справи.
Окрім того, такий варіант виділу ОСОБА_2 частини житлового будинку зменшує розмір належної йому частки, проти чого він заперечував, оскільки його представник в судовому засіданні не погоджувалась з таким варіантом виділу, в той час як відповідно до принципу диспозитивності саме позивач формує обсяг та зміст позовних вимог.
Отже, враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що при вирішенні спору суд позбавлений можливості здійснити виділ належної ОСОБА_2 частини житлового будинку відповідно до варіантів, запропонованих експертом у висновку
від 27 травня 2019 року №127/05-2019.
Вирішення цього спору можливе лише за умови максимального дотримання інтересів всіх співвласників вказаного житлового будинку та за наявності доказів, які б усували розбіжності щодо площі спірного домоволодіння й свідчили про наявність технічної можливості здійснити виділ.
Доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржниками вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
27 січня 2021 року
м. Київ
справа №520/9539/13-ц
провадження №61-16069св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивачі: прокурор Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року в складі судді: Куриленко О. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року в складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2013 року прокурор Київського району м. Одеси, який діяв в інтересах держави, в особі Одеської міської ради та інспекції державного архітектурно-будівельно контролю в Одеській області звернувся із позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості.
Позовні вимоги мотивовані тим, що прокуратурою Київського району м. Одеси встановлено, що ОСОБА_1 на самовільно зайнятій земельній ділянці орієнтованою площею 1 000 кв. м по АДРЕСА_1, у тому числі частині проїзду громадського користування та схилу, за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, виконуються самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі. ОСОБА_1 у порушення норм законодавства, самовільно зайнята та забудована земельна ділянка в АДРЕСА_1 з встановленням кам'яної та металевої огорож та зайняттям частини проїзду громадського користування та схилу, орієнтовною площею 1 000 кв. м. Вказана земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, у тому числі частина проїзду - до земель загального користування.
Прокурор Київського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області просив:
зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по АДРЕСА_1 орієнтованою площею 1 000 кв. м, у тому числі частину проїзду громадського користування та схилу, шляхом знесення самовільно збудованої 4-х поверхової будівлі та кам'яної й металевої огорож.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2014 року позов прокурора Київського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості - задовольнити.
Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по АДРЕСА_1 орієнтованою площею 1000 кв. м, у тому числі частину проїзду громадського користування та схилу, шляхом знесення самовільно збудованої 4-х поверхової будівлі та кам'яної й металевої огорож.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2017 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення по справі №520/9539/13-ц задоволено. Скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2014 року в справі №520/9539/13-ц.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року залучено до участі у справі Одеську місцеву прокуратуру №1 як правонаступника прокуратури Київського району м. Одеси, а також правонаступника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, в задоволенні позовних вимог Одеської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської радивідмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що позивач будь-яких документів, які підтверджували б дійсне будівництво відповідачем чотирьохповерхового житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 не надав, із клопотаннями про витребування доказів та призначення судової будівельно-технічної експертизи позивач не звертався. Позивач не надав доказів того, що ОСОБА_1 самовільно зайняв земельну ділянку та самочинно побудував на ній будинок, а матеріали справи спростовують ці твердження. Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №109184944 від 27 грудня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" було здійснено реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, загальною площею 658,7 кв. м, житловою площею 252,8 кв. м, який складається з житлового будинку літ. А, К, навісу Л, огорожі 6, та розташований за адресою АДРЕСА_1.
Аргументи учасників справи
У серпні 2019 року заступник прокурора Одеської областіподав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог; вирішити питання про розподіл судових витрат. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідачем поряд із приналежним йому домоволодінням на самовільно зайнятій земельній ділянці орієнтованою площею 1 000 кв. м, у тому числі частині проїзду громадського користування та схилу, за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, самовільно збудовано 4-х поверховий будинок, що підтверджено актами перевірок і обстеження відповідних компетентних органів. У разі здійснення будівельних робіт з самовільного будівництва без розробки проекту будівництва, самовільного зайняття частини проїзду громадського користування та схилу, проведення перебудови самовільно збудованого об'єкту у відповідності до частини сьомої статті 376 ЦК України, є неможливим;
прокурором надано належні та допустимі докази, а саме: копії листів Управління Держземагенства у м. Одесі Одеської області від 22 травня 2013 року №01-1-04/2309, Департаменту комунальної власності від 28 травня 2013 року №01-13/3534, згідно яких відповідачу спірна земельна ділянка, яка належить територіальній громаді м. Одеси, у власність або на умовах оренди не надавалась. Забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі. Саме ОСОБА_1 здійснено самочинне будівництво за відсутності затвердженого проекту та документації на виконання будівельних робіт. У матеріалах справи є копія протоколу про адміністративне правопорушення від 18 липня 2013 року, припису від 18 липня 2013 року №655 щодо зупинення виконання будівельних робіт та приведення самовільно збудованого будинку у відповідність до вимог містобудівного законодавства України, постанови від 23 липня 2013 року №602 про притягнення до адміністративної відповідальності. Суди не дослідили ці докази та не встановили фактів наявності у відповідача документів на право власності (користування) на земельну ділянку та дозвільних документів на здійснення будівництва 4-х поверхового будинку та введення його в експлуатацію. Здійснення ОСОБА_1 будівництва нового 4-х поверхового будинку, літ. "К", також підтверджується висновком від 22 серпня 2017 року про результати технічного обстеження садового житлового будинку;
зазначаючи про недоведеність самочинного будівництва ОСОБА_1, суди не врахували, що у подальшому, 27 грудня 2017 року, саме за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок, літ. "А", "К", розташований у АДРЕСА_1, загальною площею 658,7 кв. м. Згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказана державна реєстрація здійснена на підставі технічного паспорту від 21 грудня 2017 року та договору дарування від 31 серпня 2002 року на 11/50 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 (тобто розташованому за іншою адресою), що суперечить вимогам статей 5, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ України від 25 грудня 2015 року №1127, відповідно до яких для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подається документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна, документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси. Проте суди не дослідили дотримання вимог статей 328, 331 ЦК України під час державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на об'єкт будівництва - житловий будинок, літ. "А", "К", та не надали належної оцінки правомірності його набуття, не з'ясували обставин і правових підстав, за яких здійснено оформлення цього права, а також не врахували те, що факт реєстрації права власності без наявності правовстановлюючих документів, що підтверджують виникнення цього права, не є підставою виникнення права власності, що не відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 13 березня 2019 року у справі №910/22575/17 та від 24 липня 2019 року у справі №910/10932/17;
матеріалами справи підтверджено, що відповідачем самовільно зайнято земельну ділянку, у тому частини проїзду громадського користування та схилу, та без належного дозволу та проекту здійснено самовільне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена йому для цієї мети та яка належить територіальній громаді в особі Одеської міської ради, у зв'язку з чим порушено право власності на неї. Обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття, внаслідок чого вона підлягає звільненню, у тому числі шляхом знесення самочинно збудованих на ній будівель.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року: відмовлено в задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області про повідомлення про дату розгляду справи сторін, прокуратуру області та Генеральну прокуратуру України, яка забезпечуватиме участь у судовому розгляді справи, та розгляд справи здійснювати за участі Генеральної прокуратури України; справу призначено до судового розгляду
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 31 серпня 2002 року належить 11/50 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1, та складається в цілому з одного житлового будинку літ "А", загальною площею - 217,8 кв. м, житловою площею - 125,6 кв. м, сараїв літ. "Б", "В", "Д2 літніх кухонь літ "Г", "Е", "З " альтанки літ. "Ж", вбиральні літ "И", відображених у технічному паспорті від 09 серпня 2002 року, розташованих на земельній ділянці площею 1 373 кв. м.
Іншими співвласниками вказаного домоволодіння є ОСОБА_3 з часткою 12/25, що підтверджується свідоцтвом про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 28 липня 2000 року та ОСОБА_4 з часткою 3/10, що підтверджується свідоцтвом про право власності на домоволодіння № НОМЕР_2 від 18 липня 2000 року.
Згідно листа Департаменту комунальної власності на адресу Прокуратури Київського району м. Одеси від 28 травня 2013 року та акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18 травня 2013 року будівництво зі зведення спірного будинку проводиться невідомими особами.
Спеціалістами Одеського міського управління земельних ресурсів відділу самоврядного контролю за використанням і охороню земель та дотриманням земельного законодавства встановлено, що невідомими особами проведено роботи зі зведення 4-х поверхової житлової будівлі. Також забудовником було самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу загальною орієнтовною площею 1000 кв. м. з встановленням кам'яної та металевої огорож. Документи, що посвідчують право власності чи право користування земельною ділянкою у відповідача відсутні, що не відповідає вимогам статей 125, 126, 211 ЗК України.
За вказаним складений акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №204 від 18 травня 2013 року та листом від 28 травня 2013 року за №01-13/3534 повідомлено прокуратуру Київського районну м. Одеси.
20 травня 2013 року головним спеціалістом відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Одеській області Меркуловим О. Ю. проведено обстеження земельної ділянки, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, про що складено акт обстеження земельної ділянки.
Результатами обстеження встановлено, що на зазначеній земельній ділянці знаходиться 4-х поверхова будівля. Будівельні роботи ведуться. Земельна ділянка огороджена парканом. Також встановлено, що частина схилу орієнтованою площею 0,02 га, який примикає до земельної ділянки огороджена сіткою рабицею. У ході обстеження зроблено фотофіксацію.
Крім того 18 липня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу №1 інспекційного управління в м. Одеса Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Каширіним Д. Ю. проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил відносно гр. ОСОБА_1, що мешкає за адресою АДРЕСА_2, про що було складено відповідний акт.
За результатами перевірки встановлено, що на земельній ділянці орієнтованою площею 0,05 га, по АДРЕСА_1 виконуються самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі. Проектна-правова документація на виконання будівельних робіт з будівництва 4-х поверхової будівлі за зазначеною адресою відсутня, що є порушенням статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
На підставі зазначених порушень до ОСОБА_1 застосовані штраф відповідно до частини сьомої статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та 18 липня 2013 року надано припис №655 щодо зупинення виконання будь-яких будівельних робіт і в термін до 19 серпня 2013 року привести самовільно збудований будинок у відповідність до вимог містобудівного законодавства України.
18 липня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу №1 інспекційного управління в м. Одеса Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Каширіним Д. Ю. складено протокол про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ:
У подальшому 23 липня 2013 року начальником інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Рябоконь П. М. винесено постанову №602, якою визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченою частиною сьомою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян в сумі 8 500 грн.
Згідно висновку про результати технічного обстеження садового житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1, об'єкт обстеження - об'єкт незавершеного будівництва - будівля літера "К " на земельній ділянці по АДРЕСА_1. У зв'язку з появою деформацій в будівлі житлового будинку літера "А " в 2010 р силами Замовника розпочаті і на момент обстеження фактично виконані роботи по зміцненню схилу (зведення підпірної стіни). Також ведуться роботи по зведенню житлового будинку літера "К", зокрема завершені роботи нульового циклу і роботи зі зведення стін, монолітного залізобетонного каркаса і влаштування перекриттів і покриття. На ділянці узбережжя від Великофонтанської балки до мису В. Фонтан схил сформований обвалами й осипами, місцями зсувами. Вертикальний уступ плато складний червоно бурими глинами, суглинками і блоками вапняків. Спостерігається активна абразія. У ситуації, що склалася, для зниження можливого впливу факторів (загроза зсувів і обвалів), негативно діють на існуючі будівлі, на кордоні ділянки (початок схилу) виконана бетонна підпірна стіна розміри в плані 13,50x3,0 м ґрунтами підстави якої служить ізвестняк-черепашник. Аналіз отриманих при обстеженні результатів і обмірів показав, що конструктивне рішення об'єкта обстеження відповідає вимогам діючих нормативних документів (ДБН В. 1.2-2: 2006 "Навантаження і впливи", ДБН В.1.1-12 2006 "Будівництво в сейсмічних районах України ") і забезпечують його надійність. Об'ємно-планувальне рішення об'єкта обстеження відповідає вимогам нормативних документів (ДБН В.2.2-15-05 "Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ") і експлуатаційну придатність будівлі як садибного (індивідуального) житлового будинку. Згідно з конструктивною схемою будівлі і матеріалами основних несучих конструкцій ступінь вогнестійкості обстеженого житлового будинку прийнята - III. Протипожежні заходи передбачені відповідно до вимог ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів обстеження" і ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення". Результати обстеження показали, що будівля житлового будинку літера "К " (згідно з планом підвалу - см. Технічний паспорт) розташоване в межах відведеної земельної ділянки та відповідає вимогам ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а також ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів обстеження". З огляду на викладене в пунктах 2-8 можна зробити висновок, про технічну можливість збереження виконаних на ділянці по АДРЕСА_1 будівельних робіт по зміцненню схилу і зведенню житлового будинку літера "К".
Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №109184944 від 27 грудня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" було здійснено реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, загальною площею 658,7 кв. м, житловою площею 252,8 кв. м, який складається з житлового будинку літ. А, К, навісу Л, огорожі 6, та розташований за адресою АДРЕСА_1.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 6.23-6.36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 (провадження №12-115гс19) зазначено, що:
"за положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).
Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
У справі, що розглядається, підставою для відмови в задоволенні позову в частині вимог органів державної влади та місцевого самоврядування суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об'єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об'єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об'єктів.
Проте, вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об'єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва.
Водночас суди, приймаючи рішення у справі, не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об'єкта (приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків № АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору".
У пункті 6.48, 6.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 (провадження №12-115гс19) вказано, що:
"не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності. Проте суд апеляційної інстанції не навів жодних мотивів для висновку про порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як її орендаря і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним.
Застосовуючи до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, суд на підставі зібраних доказів мав проаналізувати:
1) чи здійснює власник земельної ділянки, який звернувся до суду, втручання відповідно до приписів національного законодавства у право відповідача як її орендаря на мирне володіння майном останнього, зокрема з огляду на норми права у сфері містобудування й охорони культурної спадщини;
2) чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки через здійснення відповідачем самочинного будівництва на орендованій ним земельній ділянці легітимну мету, зокрема, чи є вимога власника цієї ділянки зобов'язати відповідача знести самовільно побудовану на такій ділянці спорудузаходом з контролю власником за користуванням його ділянкою відповідно до загальних інтересів, у тому числі інтересів в охороні культурної спадщини;
3) чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті (зокрема з огляду на те, що законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритеті захисту прав власника земельної ділянки над інтересами орендаря, який хоче спорудити певний об'єкт на цій ділянці), та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки відповідача у відносинах з власником земельної ділянки, а також суспільних інтересів у збереженні культурної спадщини".
Аналіз матеріалів справи свідчить, що:
ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 31 серпня 2002 року належить 11/50 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1, та складається в цілому з одного житлового будинку літ "А", загальною площею - 217,8 кв. м, житловою площею - 125,6 кв. м, сараїв літ. "Б", "В", "Д2 літніх кухонь літ "Г", "Е", "З " альтанки літ. "Ж", вбиральні літ "И", відображених у технічному паспорті від 09 серпня 2002 року, розташованих на земельній ділянці площею 1 373 кв. м (Т. 1, а. с. 116, 117).
в апеляційній скарзі заступник прокурора зазначав, що: відповідачем самовільно використовується земельна ділянка, яка належить територіальній громаді, у власність або на умовах оренди не надавалась; забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі (Т. 1, а. с. 205-210).
Згідно з частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно підпункту г) пункту 2, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: описової частини із зазначенням узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи; мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції: не надав оцінки доводам апеляційної скарги про те, що відповідачем самовільно використовується земельна ділянка, яка належить територіальній громаді, у власність або на умовах оренди не надавалась; забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі; не встановив чи відповідачем зайнята земельна ділянка, яка відноситься до земель комунальної власності, чи будівництво здійснювалося на земельній ділянці, належній відповідачу на підставі договору дарування; не врахував, що державна реєстрація права власності в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову не змінюють режиму такого об'єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва. За таких обставин, апеляційний суд передчасно зробив висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Щодо позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, до ОСОБА_1.
Прокурор в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області звернулася з позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач виконує самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №1519/2-787/11 (провадження №14-48цс18) міститься висновок про те, що "спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів".
У пунктах 6.12-6.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі №917/375/18 (провадження №12-12гс19) зазначено, що:
"відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року №687-ХІV "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
Згідно із частиною першою статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
За змістом статті 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність". До органів державного архітектурно-будівельного контролю належать: структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
Таким чином, ДАБІ є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює повноваження у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
За Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю мають право проводити перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, складати відповідні акти та надавати обов'язкові до виконання приписи про усунення порушень, виявлених у результаті перевірки.
Відповідно до підпунктів 1, 3 пункту 2 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю такий контроль здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, проектної документації, будівельних норм, державних стандартів і правил, технічних умов, інших нормативних документів під час виконання підготовчих і будівельних робіт, архітектурних, інженерно-технічних і конструктивних рішень, застосування будівельної продукції, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, інших вимог, установлених законодавством, будівельними нормами, правилами та проектною документацією, щодо створення об'єкта будівництва.
Відповідно до статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням".
У пунктах 6.22-6.24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі №917/375/18 (провадження №12-12гс19) зазначено:
"у справі, що розглядається, прокурор звернувся із позовом в інтересах держави в особі ДАБІ як органу, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, обґрунтував свої вимоги невиконанням відповідачем приписів Департаменту ДАБІ у Полтавській області щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил стосовно факту виявленого самочинного будівництва.
Отже, саме ДАБІ здійснювала у спірних правовідносинах передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" повноваження щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже, і публічно-правову природу таких правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою, що надає можливість контролюючому органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у зв'язку з невиконанням такого припису. І з огляду на положення частини четвертої статті 5 КАС України позов контролюючого органу у межах реалізації ним повноважень зі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, також з метою запобігання можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил.
Таким чином, висновок судів першої й апеляційної інстанцій щодо віднесення до юрисдикції адміністративних судів спору між ДАБІ та відповідачем у справі про знесення самочинного будівництва і застосування відповідних наслідків є правильним".
Таким чином, спір у цій справі у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, до ОСОБА_1 виник за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовим, та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини четвертої статті 414 ЦПК України (в редакції, чинній станом з 08 лютого 2020 року) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що: оскаржена постанова апеляційного суду у частині позовних вимог прокурора інтересах держави в особі Одеської міської ради ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права; оскаржені рішення у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, без додержання норм процесуального права.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради скасувати і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; оскаржені рішення у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, скасувати, провадження в справі в цій частині вимог закрити та повідомити, що що розгяд цих вимог віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат".
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір").
Керуючись статтями 255, 409, 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 414, 256 (в редакції, чинній станом з 08 лютого 2020 року), 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості скасувати.
Передати справу №520/9539/13-ц у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості скасувати.
Провадження у справі №520/9539/13-ц у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості закрити.
Повідомити керівника Одеської місцевої прокуратури №1 та Управління державного архітектурно-будівельно контролю Одеської міської ради, що розгляд цієї справи в частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року та постанова Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у скасованій частині втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов |
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа №607/16629/20
провадження №61-1844св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня
2020 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів:Сташківа Б. І., Хоми М. В., Щавурської Н. Б.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА _2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування в державному реєстрі запису про право власності.
Просила визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т., індексний номер 50135022 від 10 грудня
2019 року, скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухому майно запис про право власності №34566232 від 10 грудня 2019 року внесений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу
Жовніром І. Т., реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 1087093861101.
Одночасно представником позивача - ОСОБА_4 подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, накладення заборони на відчуження будь-яким способом вказаної квартири та заборони вчинення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності, права іпотеки на зазначену квартиру.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від
15 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року, заяву про забезпечення позову задоволено частково.
Заборонено ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири АДРЕСА_1, яка зареєстрована за нею на праві приватної власності на підставі рішення приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 грудня 2019 року, індексний номер: 5013502.
Суди виходили з того, що у разі не вжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.
Апеляційний суд не взяв до уваги посилання скаржника на те, що позивачем не доведено реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Право приватної власності на квартиру
АДРЕСА _1 зареєстроване за ОСОБА_2, у зв'язку із чим вона має можливість розпорядитися цим майном, а тому невжиття заходів забезпечення позову може призвести до подальшого відчуження майна, що, в свою чергу, ускладнить виконання можливого рішення суду.
Доводи відповідача, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову порушують її законні права та інтереси, як власника майна, апеляційний суд відхилив, оскільки заборона відчуження майна обмежує правомочності власника лише щодо його відчуження на користь інших осіб та не порушує право власника на користування майном, в тому числі й на укладання правочинів, які не пов'язані з переходом права власності. Отже, обраний вид забезпечення позову не порушує право власника на користування майном, а лише обмежує право відчуження на час розгляду справи задля збереження майна у власності певних осіб.
Аргументи учасників справи
У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви; судові витрати покласти на позивача.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судам не надано жодних відомостей, які
є необхідними для вирішення питання про застосування заходу забезпечення позову, не вказано обґрунтування того, що саме такий вид забезпечення позову необхідно застосувати і він не спричинить порушення прав та законних інтересів інших осіб. Суди не дали належної оцінки відсутності доказів у позивача для обґрунтування реальної загрози невиконання/ускладнення виконання рішення. Суд першої інстанції обмежився в мотивувальній частині лише цитатою постанови Пленуму Верховного Суду України та послався на інформаційну довідку з Державного реєстру права власності на нерухоме майно.
Всупереч вимогам ЦПК і практики Верховного Суду, викладеної в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №753/2380/18-ц (провадження
№61-38399св18), судами не застосовано зустрічного забезпечення. У заяві про забезпечення позову заявник вказує, що задоволення заяви про забезпечення позову не може завдати матеріальних збитків, проте такі міркування нічим не підтверджені, доказів не надано. В той же час позивач стверджує, що він не маємайна, що ускладнить виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, а також зазначає про реєстрацію відповідача у спірній квартирі, що не дає підстав для зустрічного забезпечення. Суди не перевірили такі твердження, хоча повинні були зобов'язати позивача їх надати. Позивач не зареєстрований за вказаною ним адресою, будь-якого майна за ним не зареєстровано. Про це позивач зазначив у клопотанні від 22 грудня 2020 року.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпеченням позову шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
В указаній ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що предметом позову у даній справі є визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування
в державному реєстрі запису про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №227375597 від 08 жовтня 2020 року квартира
АДРЕСА _1 на підставі рішення приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 грудня 2019 року, індексний номер: 50135022, зареєстрована на праві приватної власності за
ОСОБА_2.
У частині другій статті 149 ЦПК України передбачено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів заявника від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ:
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду
і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним
вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду
в разі задоволення позову".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі
№914/1570/20 (провадження №12-90гс20) вказано, що "під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними
й допустимими доказами".
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі №308/8567/20 (провадження
№61-3480сво21) зроблено висновок, що "законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі. Для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п'ять днів відповідно. Першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті. У випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову, розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі. Законодавець не покладає обов'язку на суд відкрити провадження у справі,
а тільки потім вирішувати питання про забезпечення позову. У разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову".
Предметом спору у цій справі є вимоги немайнового характеру про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування в державному реєстрі запису про право власності відповідача. Забороняючи ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири суди не звернули уваги на відсутність у заяві про забезпечення позову обґрунтування відповідності виду забезпечення позову, який просить застосувати позивач, позовним вимогам, утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Тому суди помилково та передчасно вважали, що незабезпечення позову в обраний спосіб ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду.
За таких обставин судові рішення про заборону відчуження нерухомого майна підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення в оскарженій частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову
в задоволенні заяви.
Відповідно до підпункту "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України
у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи
у суді касаційної інстанції ОСОБА_2 сплатила 874,40 грн судового збору, який підлягає стягненню на її користь з ОСОБА_1.
Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від
15 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від
11 січня 2021 року в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпеченням позову шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири скасувати.
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову в зазначеній частині відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на сплату судового збору в сумі 874,40 грн.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня
2020 року та постанова Тернопільського апеляційного суду від 11 січня
2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов |
Subsets and Splits